id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1503046
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B6%20%28%D0%A8%D0%BA%D0%BE%D1%84%D1%8F%20%D0%9B%D0%BE%D0%BA%D0%B0%29
|
Светий Томаж (Шкофя Лока)
|
Светий Томаж (Шкофя Лока)
'Светий Томаж — поселення в общині Шкофя Лока, Горенський регіон, Словенія. Висота над рівнем моря: 647,8 м.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія, населення, 2002
Населені пункти Словенії
|
172128
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%20%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5
|
Шубаркольське вугільне родовище
|
Шубаркольське вугільне родовище
Шубарколь — вугільне родовище в Казахстані, район м. Жезказган.
Запаси оцінюються приблизно в ; вугілля довгополуменеве, малозольне і малосірчисте — цінне енергетичне паливо, а також сировина для одержання синтетичного палива.
Джерела
Примітки
Кам'яновугільні родовища Казахстану
ERG
|
301390
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dogon%20people
|
Dogon people
|
Dogon people
The Dogon are an ethnic group indigenous to the central plateau region of Mali, in West Africa, south of the Niger bend, near the city of Bandiagara, and in Burkina Faso. The population numbers between 400,000 and 800,000. They speak the Dogon languages, which are considered to constitute an independent branch of the Niger–Congo language family, meaning that they are not closely related to any other languages.
The Dogon are best known for their religious traditions, their mask dances, wooden sculpture, and their architecture. Since the twentieth century, there have been significant changes in the social organisation, material culture and beliefs of the Dogon, in part because Dogon country is one of Mali's major tourist attractions.
Geography and history
The principal Dogon area is bisected by the Bandiagara Escarpment, a sandstone cliff of up to high, stretching about 150 km (90 miles). To the southeast of the cliff, the sandy Séno-Gondo Plains are found, and northwest of the cliff are the Bandiagara Highlands. Historically, Dogon villages were established in the Bandiagara area a thousand years ago because the people collectively refused to convert to Islam and retreated from areas controlled by Muslims.
Dogon insecurity in the face of these historical pressures caused them to locate their villages in defensible positions along the walls of the escarpment. The other factor influencing their choice of settlement location was access to water. The Niger River is nearby and in the sandstone rock, a rivulet runs at the foot of the cliff at the lowest point of the area during the wet season.
Among the Dogon, several oral traditions have been recorded as to their origin. One relates to their coming from Mande, located to the southwest of the Bandiagara escarpment near Bamako. According to this oral tradition, the first Dogon settlement was established in the extreme southwest of the escarpment at Kani-Na. Archaeological and ethnoarchaeological studies in the Dogon region have been especially revealing about the settlement and environmental history, and about social practices and technologies in this area over several thousands of years.
Over time, the Dogon moved north along the escarpment, arriving in the Sanga region in the 15th century. Other oral histories place the origin of the Dogon to the west beyond the river Niger, or tell of the Dogon coming from the east. It is likely that the Dogon of today are descendants of several groups of diverse origin who migrated to escape Islamization.
It is often difficult to distinguish between pre-Muslim practices and later practices. But Islamic law classified the Dogon and many other ethnicities of the region (Mossi, Gurma, Bobo, Busa and the Yoruba) as being within the non-canon dar al-harb and consequently fair game for slave raids organized by merchants. As the growth of cities increased, the demand for slaves across the region of West Africa also increased. The historical pattern included the murder of indigenous males by raiders and enslavement of women and children.
For almost 1000 years, the Dogon people, an ancient ethnic group of Mali had faced religious and ethnic persecution—through jihads by dominant Muslim communities. These jihadic expeditions formed themselves to force the Dogon to abandon their traditional religious beliefs for Islam. Such jihads caused the Dogon to abandon their original villages and moved up to the cliffs of Bandiagara for better defense and to escape persecution—often building their dwellings in little nooks and crannies.
Art
Dogon art consists primarily of sculptures. Dogon art revolves around religious values, ideals, and freedoms (Laude, 19). Dogon sculptures are not made to be seen publicly, and are commonly hidden from the public eye within the houses of families, sanctuaries, or kept with the Hogon (Laude, 20). The importance of secrecy is due to the symbolic meaning behind the pieces and the process by which they are made.
Themes found throughout Dogon sculpture consist of figures with raised arms, superimposed bearded figures, horsemen, stools with caryatids, women with children, figures covering their faces, women grinding pearl millet, women bearing vessels on their heads, donkeys bearing cups, musicians, dogs, quadruped-shaped troughs or benches, figures bending from the waist, mirror-images, aproned figures, and standing figures (Laude, 46–52).
Signs of other contacts and origins are evident in Dogon art. The Dogon people were not the first inhabitants of the cliffs of Bandiagara. Influence from Tellem art is evident in Dogon art because of its rectilinear designs (Laude, 24).
Culture and religion
Today, at least 35% of the Dogon practice Islam. Another 10% practices Christianity. Those who have accepted one of the two monotheistic religions have abandoned their worship of fetishes (idols) which had been prevalent amongst them.
Dogon society is organized by a patrilineal kinship system. Each Dogon village, or enlarged family, is headed by one male elder. This chief head is the oldest living son of the ancestor of the local branch of the family.
The blind Dogon elder Ogotemmeli taught the main symbols of the Dogon religion to French anthropologist Marcel Griaule in October 1946. Griaule had lived amongst the Dogon people for fifteen years before this meeting with Ogotemmeli took place. Ogotemmeli taught Griaule the religious stories in the same way that Ogotemmeli had learned them from his father and grandfather; oral instruction which he had learned over the course of more than twenty years. What makes the record so important from a historical perspective is that the Dogon people were still living in their oral culture at the time their religion was recorded. They were one of the last people in West Africa to lose their independence and come under French rule.
The Dogon people with whom French anthropologists Griaule and Germaine Dieterlen worked during the 1930s and 1940s had a system of signs which ran into the thousands, including "their own systems of astronomy and calendrical measurements, methods of calculation and extensive anatomical and physiological knowledge, as well as a systematic pharmacopoeia". The religion embraced many aspects of nature which are found in other traditional African religions.
The key spiritual figures in the religion were the Nummo/Nommo twins. According to Ogotemmêli's description of them, the Nummo, whom he also referred to as "Water", had green skin covered in green hair, and were formed like humans from the loins up, but serpent-like below. Their eyes were red, their tongues forked, and their arms flexible and unjointed.
Ogotemmêli classified the Nummo as hermaphrodites. Their images or figures appeared on the female side of the Dogon sanctuary. They were primarily symbolized by the Sun, which was a female symbol in the religion. In the Dogon language, the Sun's name (nay) had the same root as "mother" (na) and "cow" (nā). They were symbolized by the colour red, a female symbol.
The problem of "twin births" versus "single births", or androgyny versus single-sexed beings, was said to contribute to a disorder at the beginning of time. This theme was fundamental to the Dogon religion. "The jackal was alone from birth," said Ogotemmêli, "and because of this he did more things than can be told." Dogon males were primarily associated with the single-sexed male Jackal and the Sigui festival, which was associated with death on the Earth. It was held once every sixty years and allegedly celebrated the white dwarf star, Sirius B. There has been extensive speculation about the origin of such astronomical knowledge. The colour white was a symbol of males. The ritual language, "Sigi so" or "language of the Sigui", which was taught to male dignitaries of the Society of the Masks ("awa"), was considered a poor language. It contained only about a quarter of the full vocabulary of "Dogo so", the Dogon language. The "Sigi so" was used to tell the story of creation of the universe, of human life, and the advent of death on the Earth, during both funeral ceremonies and the rites of the "end of mourning" ("dama").
Because of the birth of the single-sexed male Jackal, who was born without a soul, all humans eventually had to be turned into single-sexed beings. This was to prevent a being like the Jackal from ever being born on Earth again. "The Nummo foresaw that the original rule of twin births was bound to disappear, and that errors might result comparable to those of the jackal, whose birth was single. Because of his solitary state, the first son of God acted as he did." The removal of the second sex and soul from humans is what the ritual of circumcision represents in the Dogon religion. "The dual soul is a danger; a man should be male, and a woman female. Circumcision and excision are once again the remedy."
The Dogon religion was centered on this loss of twinness or androgyny. Griaule describes it in this passage:
The birth of human twins was celebrated in the Dogon culture in Griaule's day because it recalled the "fabulous past, when all beings came into existence in twos, symbols of the balance between humans and the divine". According to Griaule, the celebration of twin-births was a cult that extended all over Africa. Today, a significant minority of the Dogon practice Islam. Another minority practices Christianity.
Those who remain in their ethnic religion generally believe in the significance of the stars and the creator god, Amma, who created Earth and molded it into the shape of a woman, imbuing it with a divine feminine principle.
Marriage
The vast majority of marriages are monogamous, but nonsororal polygynous marriages are allowed in the Dogon culture. However, even in polygynous marriages, it is rare for a man to have more than two wives. In a polygynous marriage, the wives reside in separate houses within the husband's compound. The first wife, or ya biru, holds a higher position in the family relative to any wives from later marriages. Formally, wives join their husband's household only after the birth of their first child. The selection of a wife is carried out by the man's parents. Marriages are endogamous in that the people are limited to marry only persons within their clan and within their caste.
Women may leave their husbands early in their marriage, before the birth of their first child. After a couple has had children together, divorce is a rare and serious matter, and it requires the participation of the whole village. Divorce is more common in polygynous marriages than in monogamous marriages. In the event of a divorce, the woman takes only the youngest child with her, and the rest remain as a part of the husband's household. An enlarged family can count up to a hundred persons and is called guinna.
The Dogon are strongly oriented toward harmony, which is reflected in many of their rituals. For instance, in one of their most important rituals, the women praise the men, the men thank the women, the young express appreciation for the old, and the old recognize the contributions of the young. Another example is the custom of elaborate greetings whenever one Dogon meets another. This custom is repeated over and over, throughout a Dogon village, all day.
During a greeting ritual, the person who has entered the contact answers a series of questions about his or her whole family, from the person who was already there. The answer is sewa, which means that everything is fine. Then the Dogon who has entered the contact repeats the ritual, asking the resident how his or her whole family is. Because the word sewa is so commonly repeated throughout a Dogon village, neighboring peoples have dubbed the Dogon the sewa people.
Hogon
The Hogon is the spiritual and political leader of the village. He is elected from among the oldest men of the dominant lineage of the village.
After his election, he has to follow a six-month initiation period, during which he is not allowed to shave or wash. He wears white clothes and nobody is allowed to touch him. A virgin who has not yet had her period takes care of him, cleans his house, and prepares his meals. She returns to her home at night.
After initiation, the Hogon wears a red fez. He has an armband with a sacred pearl that symbolises his function. The virgin is replaced by one of his wives, and she also returns to her home at night. The Hogon has to live alone in his house. The Dogon believe the sacred snake Lébé comes during the night to clean him and to transfer wisdom.
Subsistence pattern
The Dogon are primarily agriculturalists and cultivate millet, sorghum and rice, as well as onions, tobacco, peanuts, and some other vegetables. Griaule encouraged the construction of a dam near Sangha and persuaded the Dogon to cultivate onions. The economy of the Sangha region has doubled since then, and its onions are sold as far as the market of Bamako and those of the Ivory Coast. Grain is stored in granaries.
In addition to agriculture, the women gather wild fruits, tubers, nuts, and honey in the bush outside of village borders. Some young men will hunt for small game, but wild animals are relatively scarce near villages. While the people keep chickens or herds of sheep and goats in Dogon villages, animal husbandry holds little economic value. Individuals with high status may own a small number of cattle.
Since the late 20th century, the Dogon have developed peaceful trading relationships with other societies and have thereby increased variety in their diets. Every four days, Dogon people participate in markets with neighboring tribes, such as the Fulani and the Dyula. The Dogon primarily sell agricultural commodities: onions, grain, cotton, and tobacco. They purchase sugar, salt, European merchandise, and many animal products, such as milk, butter, and dried fish.
Castes
There are two endogamous castes in Dogon society: the smiths and the leather-workers. Members of these castes are physically separate from the rest of the village and live either at the village edge or outside of it entirely. While the castes are correlated to profession, membership is determined by birth. The smiths have important ritual powers and are characteristically poor. The leather-workers engage in significant trade with other ethnic groups and accumulate wealth. Unlike norms for the rest of society, parallel-cousin marriage is allowed within castes. Caste boys do not get circumcised.
Circumcision
In Dogon thought, males and females are born with both sexual components. The clitoris is considered male, while the foreskin is considered female. (Originally, for the Dogon, man was endowed with a dual soul. Circumcision is believed to eliminate the superfluous one.) Rites of circumcision enable each sex to assume its proper physical identity.
Boys are circumcised in age groups of three years, counting for example all boys between 9 and 12 years old. This marks the end of their youth, and they are initiated. The blacksmith performs the circumcision. Afterwards, the boys stay for a few days in a hut separated from the rest of the village people, until the wounds have healed. The circumcision is celebrated and the initiated boys go around and receive presents. They make music on a special instrument that is made of a rod of wood and calabashes that makes the sound of a rattle.
The newly circumcised youths, now considered young men, walk around naked for a month after the procedure so that their achievement in age can be admired by the tribe. This practice has been passed down for generations and is always followed, even during winter.
Once a boy is circumcised, he transitions into young adulthood and moves out of his father's house. All of the men in his age-set live together in a duñe until they marry and have children.
The Dogon are among several African ethnic groups that practice female genital mutilation, including a type I circumcision, meaning that the clitoris is removed.
The village of Songho has a circumcision cave ornamented with red and white rock paintings of animals and plants. Nearby is a cave where music instruments are stored.
Dogon mask societies
The Awa is a masked dance society that holds ritual and social importance. It has a strict code of etiquette, obligations, interdicts, and a secret language (sigi sǫ). All initiated Dogon men participate in Awa, with the exception of some caste members. Women are forbidden from joining and prohibited from learning sigi sǫ. The 'Awa' is characterized by the intricate masks worn by members during rituals. There are two major events at which the Awa perform: the 'sigi' ritual and 'dama' funeral rituals.
'Sigi' is a society-wide ritual to honor and recognize the first ancestors. Thought to have originated as a method to unite and keep peace among Dogon villages, the 'sigi' involves all members of the Dogon people. Starting in the northeastern part of Dogon territory, each village takes turns celebrating and hosting elaborate feasts, ceremonies, and festivities. During this time, new masks are carved and dedicated to their ancestors. Each village celebrates for around a year before the 'sigi' moves to the next village. A new 'sigi' is started every 60 years.
Dogon funeral rituals come in two parts. The first occurs immediately after the death of a person, and the second can occur years after the death. Due to the expense, the second traditional funeral rituals, or "damas", are becoming very rare. Damas that are still performed today are not usually performed for their original intent, but instead are performed for tourists interested in the Dogon way of life. The Dogon use this entertainment to earn income by charging tourists money for the masks they want to see and for the ritual itself (Davis, 68).
The traditional dama consists of a masquerade intended to lead the souls of the departed to their final resting places, through a series of ritual dances and rites. Dogon damas include the use of many masks, which they wore by securing them in their teeth, and statuettes. Each Dogon village may differ in the designs of the masks used in the dama ritual. Similarly each village may have their own way of performing the dama rituals. The dama consists of an event, known as the Halic, that is held immediately after the death of a person and lasts for one day (Davis, 68).
According to Shawn R. Davis, this particular ritual incorporates the elements of the yingim and the danyim. During the yincomoli ceremony, a gourd is smashed over the deceased's wooden bowl, hoe, and bundukamba (burial blanket). This announces the entrance of persons wearing the masks used in this ceremony, while the deceased's entrance to his home in the family compound is decorated with ritual elements (Davis, 72–73).
Masks used during the yincomoli ceremony include the Yana Gulay, Satimbe, Sirige, and Kanaga. The Yana Gulay mask's purpose is to impersonate a Fulani woman, and is made from cotton cloth and cowl shells. The Satimbe mask represents the women ancestors, who are said to have discovered the purpose of the masks by guiding the spirits of the deceased into the afterlife (Davis, 74). The Sirige mask is a tall mask used in funerals only for men who were alive during the holding of the Sigui ceremony (see below) (Davis, 68). The Kanaga masqueraders, at one point, dance and sit next to the bundkamba, which represents the deceased.
The yingim and the danyim rituals each last a few days. These events are held annually to honor the elders who have died since the last Dama. The yingim consists of both the sacrifice of cows, or other valuable animals, and mock combat. Large mock battles are performed in order to help chase the spirit, known as the nyama, from the deceased's body and village, and towards the path to the afterlife (Davis, 68).
The danyim is held a couple of months later. During the danyim, masqueraders perform dances every morning and evening for any period up to six days, depending on that village's practice. The masqueraders dance on the rooftops of the deceased's compound, throughout the village, and in the area of fields around the village (Davis, 68). Until the masqueraders have completed their dances, and every ritual has been performed, any misfortune can be blamed on the remaining spirits of the dead (Davis, 68).
Sects
Dogon society is composed of several different sects:
The sect of the creator god Amma. The celebration is once a year and consists of offering boiled millet on the conical altar of Amma, colouring it white. All other sects are directed to the god Amma.
Sigui is the most important ceremony of the Dogon. It takes place every 60 years and can take several years. The last one started in 1967 and ended in 1973; the next one will start in 2027. The Sigui ceremony symbolises the death of the first ancestor (not to be confused with Lébé) until the moment that humanity acquired the use of the spoken word. The Sigui is a long procession that starts and ends in the village of Youga Dogorou, and goes from one village to another during several months or years. All men wear masks and dance in long processions. The Sigui has a secret language, Sigui So, which women are not allowed to learn. The secret Society of Sigui plays a central role in the ceremony. They prepare the ceremonies a long time in advance, and they live for three months hidden outside of the villages while nobody is allowed to see them. The men from the Society of Sigui are called the Olubaru. The villagers are afraid of them, and fear is cultivated by a prohibition to go out at night, when sounds warn that the Olubaru are out. The most important mask that plays a major role in the Sigui rituals is the Great Mask, or the Mother of Masks. It is several meters long, held by hand, and not used to hide a face. This mask is newly created every 60 years.
The Binou sect uses totems: common ones for the entire village and individual ones for totem priests. A totem animal is worshiped on a Binou altar. Totems are, for example, the buffalo for Ogol-du-Haut and the panther for Ogol-du-Bas. Normally, no one is harmed by their totem animal, even if this is a crocodile, as it is for the village of Amani (where there is a large pool of crocodiles that do not harm villagers). However, a totem animal might exceptionally harm if one has done something wrong. A worshiper is not allowed to eat his totem. For example, an individual with a buffalo as totem is not allowed to eat buffalo meat, to use leather from its skin, nor to see a buffalo die. If this happens by accident, he has to organise a purification sacrifice at the Binou altar. Boiled millet is offered, and goats and chickens are sacrificed on a Binou altar. This colours the altar white and red. Binou altars look like little houses with a door. They are bigger when the altar is for an entire village. A village altar also has the 'cloud hook', to catch clouds and make it rain.
The Lébé sect worships the ancestor Lébé Serou, the first mortal human being, who, in Dogon myth, was transformed into a snake. The celebration takes place once a year and lasts for three days. The altar is a pointed conic structure on which the Hogon offers boiled millet while mentioning in his benediction eight grains plus one. Afterwards, the Hogon performs some rituals in his house, which is the home of Lébé. The last day, all the village men visit all the Binou altars and dance three times around the Lébé altar. The Hogon invites everybody who assisted to drink the millet beer.
The twin sect: The birth of twins is a sign of good luck. The extended Dogon families have common rituals, during which they evoke all their ancestors back to their origin—the ancient pair of twins from the creation of the world.
The Mono sect: The Mono altar is at the entry of every village. Unmarried young men celebrate the Mono sect once a year in January or February. They spend the night around the altar, singing and screaming and waving with fire torches. They hunt for mice that will be sacrificed on the altar at dawn.
Dogon villages
Villages are built along escarpments and near a source of water. On average, a village contains around 44 houses organized around the 'ginna', or head man's house. Each village is composed of one main lineage (occasionally, multiple lineages make up a single village) traced through the male line. Houses are built extremely close together, many times sharing walls and floors.
Dogon villages have different buildings:
Male granary: storage place for pearl millet and other grains. Building with a pointed roof. This building is well protected from mice. The number of filled male granaries is an indication for the size and the richness of a guinna.
Female granary: storage place for a woman's things, her husband has no access. Building with a pointed roof. It looks like a male granary but is less protected against mice. Here, she stores her personal belongings such as clothes, jewelry, money and some food. A woman has a degree of economic independence, and earnings and things related to her merchandise are stored in her personal granary. She can for example make cotton or pottery. The number of female granaries is an indication for the number of women living in the guinna.
Tógu nà (a kind of case à palabres): a building only for men. They rest here much of the day throughout the heat of the dry season, discuss affairs and take important decisions in the toguna. The roof of a toguna is made by 8 layers of millet stalks. It is a low building in which one cannot stand upright. This helps with avoiding violence when discussions get heated.
Punulu (a house for menstruating women): this house is on the outside of the village. It is constructed by women and is of lower quality than the other village buildings. Women having their period are considered to be unclean and have to leave their family house to live during five days in this house. They use kitchen equipment only to be used here. They bring with them their youngest children. This house is a gathering place for women during the evening. This hut is also thought to have some sort of reproductive symbolism due to the fact that the hut can be easily seen by the men who are working the fields who know that only women who are on their period, and thus not pregnant, can be there.
Languages
Dogon has been frequently referred to as a single language. There are at least five distinct groups of dialects. The most ancient dialects are dyamsay and tombo, the former being most frequently used for traditional prayers and ritual chants. The Dogon dialects are highly distinct from one another and many varieties are not mutually intelligible, actually amounting to some 12 dialects and 50 sub-dialects. There is also a secret ritual language sigi sǫ (language of Sigi), which is taught to dignitaries (olubarū) of the Society of the Masks – all of whom must be circumcised men – during their enthronement at the Sigui ceremony.
It is generally accepted that the Dogon language belongs to the Niger–Congo language family, though the evidence is weak. They have been linked to the Mande subfamily but also to Gur. In a recent overview of the Niger–Congo family, Dogon is treated as an independent branch.
The Dogon languages show few remnants of a unique noun class system, an example of which is that human nouns take a distinct plural suffix. This leads linguists to conclude that Dogon is likely to have diverged from Niger–Congo very early. Another indication of this is the subject–object–verb basic word order, which Dogon shares with such early Niger–Congo branches as Ijoid and Mande.
About 1,500 ethnic Dogon in seven villages in southern Mali speak the Bangime language, which is unrelated to the other Dogon languages and presumed by linguists to be an ancient, pre-Dogon language isolate, although a minority of linguists (most notably Roger Blench) hypothesise that it may be related to Proto-Nilo-Saharan.
Astronomical beliefs
Starting with the French anthropologist Marcel Griaule, several authors have claimed that Dogon traditional religion incorporates details about extrasolar astronomical bodies that could not have been discerned from naked-eye observation. The idea has entered the New Age and ancient astronaut literature as evidence that extraterrestrial aliens visited Mali in the distant past. Other authors have argued that previous 20th-century European visitors to the Dogon are a far more plausible source of such information and dispute whether Griaule's account accurately describes Dogon myths at all.
From 1931 to 1956, Griaule studied the Dogon in field missions ranging from several days to two months in 1931, 1935, 1937 and 1938 and then annually from 1946 until 1956. In late 1946, Griaule spent a consecutive 33 days in conversations with the Dogon wiseman Ogotemmeli, the source of much of Griaule and Germaine Dieterlen's future publications. They reported that the Dogon believe that the brightest star in the night sky, Sirius (Sigi Tolo or "star of the Sigui"), has two companion stars, Pō Tolo (the Digitaria star), and ęmmę ya tolo, (the female Sorghum star), respectively the first and second companions of Sirius A. Sirius, in the Dogon system, formed one of the foci for the orbit of a tiny star, the companionate Digitaria star. When Digitaria is closest to Sirius, that star brightens: when it is farthest from Sirius, it gives off a twinkling effect that suggests to the observer several stars. The orbit cycle takes 50 years. They also claimed that the Dogon appeared to know of the rings of Saturn, and the moons of Jupiter.
Griaule and Dieterlen were puzzled by this 'Sudanese' star system, and prefaced their analysis with the disclaimer, "The problem of knowing how, with no instruments at their disposal, men could know the movements and certain characteristics of virtually invisible stars has not been settled, nor even posed."
More recently, doubts have been raised about the validity of Griaule and Dieterlen's work. In a 1991 article in Current Anthropology, anthropologist Wouter van Beek concluded after his research among the Dogon that, "Though they do speak about Sigu Tolo [which is what Griaule claimed the Dogon called Sirius] they disagree completely with each other as to which star is meant; for some it is an invisible star that should rise to announce the sigu [festival], for another it is Venus that, through a different position, appears as Sigu Tolo. All agree, however, that they learned about the star from Griaule."
Griaule's daughter Geneviève Calame-Griaule responded in a later issue, arguing that Van Beek did not go "through the appropriate steps for acquiring knowledge" and suggesting that van Beek's Dogon informants may have thought that he had been "sent by the political and administrative authorities to test the Dogon's Muslim orthodoxy". An independent assessment is given by Andrew Apter of the University of California.
In a 1978 critique, skeptic Ian Ridpath concluded: "There are any number of channels by which the Dogon could have received Western knowledge long before they were visited by Griaule and Dieterlen." In his book Sirius Matters, Noah Brosch postulates that the Dogon may have had contact with astronomers based in Dogon territory during a five-week expedition, led by Henri-Alexandre Deslandres, to study the solar eclipse of 16 April 1893.
Robert Todd Carroll also states that a more likely source of the knowledge of the Sirius star system is from contemporary, terrestrial sources who provided information to interested members of the tribes. James Oberg, however, citing these suspicions notes their completely speculative nature, writing that, "The obviously advanced astronomical knowledge must have come from somewhere, but is it an ancient bequest or a modern graft? Although Temple fails to prove its antiquity, the evidence for the recent acquisition of the information is still entirely circumstantial." Additionally, James Clifford notes that Griaule sought informants best qualified to speak of traditional lore, and deeply mistrusted converts to Christianity, Islam, or people with too much contact with whites.
Oberg points out a number of errors contained in the Dogon beliefs, including the number of moons possessed by Jupiter, that Saturn was the furthest planet from the sun, and the only planet with rings. Interest in other seemingly falsifiable claims, namely concerning a red dwarf star orbiting around Sirius (not hypothesized until the 1950s), led him to entertain a previous challenge by Temple, asserting that "Temple offered another line of reasoning. 'We have in the Dogon information a predictive mechanism which it is our duty to test, regardless of our preconceptions.' One example: 'If a Sirius-C is ever discovered and found to be a red dwarf, I will conclude that the Dogon information has been fully validated.'
This alludes to reports that the Dogon knew of another star in the Sirius system, Ęmmę Ya, or a star "larger than Sirius B but lighter and dim in magnitude". In 1995, gravitational studies indeed showed the possible presence of a brown dwarf star orbiting around Sirius (a Sirius-C) with a six-year orbital period. A more recent study using advanced infrared imaging concluded that the probability of the existence of a triple star system for Sirius is "now low" but could not be ruled out because the region within 5 AU of Sirius A had not been covered.
See also
Fula people
Toucouleur people
Jobawa
Sullubawa
Footnotes
References
People
Beaudoin, Gerard: Les Dogon du Mali (1997) Ed. BDT Développement.
Bedaux, R. & J. D. van der Waals (eds.) (2003) Dogon: mythe en werkelijkheid in Mali [Dogon: myth and reality in Mali]. Leiden: National Museum of Ethnology.
Griaule, M.: Dieu d'eau. Entretiens avec Ogotemmêli. (1966) Ed Fayard. (the original French work of Griaule (that was published in 1948) on his discussions with Ogotemmêli)
– a translation of
Morton, Robert (ed.) & Hollyman, Stephenie (photographs) & Walter E.A. van Beek (text) (2001) Dogon: Africa's people of the cliffs. New York: Abrams.
Sékou Ogobara Dolo: La mère des masques. Un Dogon raconte. (2002) Eds. Seuil
Wanono, Nadine & Renaudeau, Michel (1996) Les Dogon (photographs by Michel Renaudeau; text by Nadine Wanono). Paris: Éditions du Chêne-Hachette.
Eds. Petit Futé. Mali 2005–2006
Language
Hantgan, Abbie (2007) Dogon Languages and Linguistics An (sic) Comprehensive Annotated Bibliography
Hochstetler, J. Lee, Durieux, J. A. & E. I. K. Durieux-Boon (2004) Sociolinguistic Survey of the Dogon Language Area. SIL International. online version
Art
Davis, Shawn R. "Dogon Funerals" in African Art; Summer 2002, Vol. 35 Issue 2.
External links
The Dogon People of Bandiagara, Mali, The Dance of Masks of the Dogon People
The Dogon People of Bandiagara, Mali : the Dogon Fish Festival
African worlds : studies in the cosmological ideas and social values of African peoples
Photos of Dogon Country
Pictures of Dogon Country
Dogon images from the Smithsonian National Museum of African Art
Dogon images & traditions
Pictures about Dogon dances
Dogon
Ethnic groups in Mali
Ethnic groups in Niger
|
47066774
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Slevin%27s%20bunchgrass%20lizard
|
Slevin's bunchgrass lizard
|
Slevin's bunchgrass lizard (Sceloporus slevini) is a species of lizard in the family Phrynosomatidae. The species is indigenous to the southwestern United States and adjacent northern Mexico.
Taxonomy and etymology
Described in 1937 by Hobart M. Smith, the species was named after the collector of the holotype specimen, Joseph R. Slevin.
Geographic range
In the United States, S. slevini is found in southeastern Arizona. In Mexico, it is found in Chihuahua, northern Durango, northeastern Sinaloa, and eastern Sonora.
Habitat
The preferred natural habitats of S. slevini are grassland and forest.
Description
Adults of S. slevinii have a snout-to-vent length (SVL) of . The rows of lateral scales on the sides of the body are parallel to the rows of dorsal scales. The rows of femoral pores are separated at the midline by not more than two scales.
Reproduction
S. slevini is oviparous.
References
Further reading
Jones LLC, Lovich RE (editors)(2009). Lizards of the American Southwest: A Photographic Field Guide. Tucson, Arizona: Rio Nuevo Publishers. 568 pp. . (Sceloporus slevini, pp. 513–514).
Tanner WW (1987). "Lizards and Turtles of Western Chihuahua". Great Basin Naturalist 47: 383–421. (Sceloporus slevini, new status, pp. 400–401).
Sceloporus
Reptiles described in 1937
Lizards of North America
Fauna of the Southwestern United States
Reptiles of the United States
Reptiles of Mexico
Taxa named by Hobart Muir Smith
|
454741
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%96%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9B%D0%B0-%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BD%D1%8C%D1%8F%29
|
Депортіво (Ла-Корунья)
|
Депортіво (Ла-Корунья)
Депортіво — професійний іспанський футбольний клуб з міста Ла-Корунья. Клуб був заснований 11 травня 1906 року.
За свою довгу історію клуб виграв Чемпіонат Іспанії всього один раз. Це сталося у сезоні 1999/2000, який загалом для команди видався чи не найуспішнішим за всю історію існування. Окрім цього команда здобула два Кубки Іспанії (у сезоні 1994/95 та 2001/02), а також тричі святкувала звитягу у Суперкубку Іспанії. Останні 20 років команда з Ла-Коруньї стабільно завершує сезон у першій половині турнірної таблиці, що дає змогу змагатися у єврокубках: Лізі Європи та Лізі Чемпіонів. Власне у Лізі чемпіонів команда здобула чималий успіх, двічі дійшовши до чвертьфіналу, і одного разу - до 1/2. Але клуб вилетів із Ла-ліги і продовжує змагатися у Сегунді.
З 1944 року команда проводить свої домашні ігри на стадіоні «Ріасор», що може вмістити до 34,600 глядачів.
В історію іспанського футболу увійшло місцеве Галісійське дербі між Депортіво та Сельтою.
Історія
Офіційна дата заснування - 2 березня 1906. З'явився перший президент - Луїс Корніде і перші гравці. Був і стадіон - «Корралон де ла Гайтейра» (ісп. Corralón de la Gaiteira). Але потім він припинив відповідати потребам клубу і «Депортіво» переїхало на новий «В'єхо Ріасор».
Після перемоги збірної Іспанії на Олімпійських іграх 1920 році, футбол почав набирати популярності у країні. Згодом створився іспанський чемпіонат, а клуб з Ла-Корун'ї почав брати участь у товариських матчах.
Рівень команди зростав і вони почали грати у другому іспанському дивізіоні. Сезон 1928/29 вони закінчилися на 8 сходинці чемпіонату. В 1932 році перемогли у кубковому матчі мадридський Реал. В сезоні 1940/41 «Депортіво» отримало путівку до головного дивізіону країни. Кожен гравець команди отримав 2 000 пессет (20є.)
Дебют був вдалим. Команда зайняла 4 місце. Але у сезоні 1945/46 клуб вилетів у другий дивізіон.
У сезоні 1949/50 «Депортіво» стабілізувалося. Вони створили хорошу команду яка робила ставку на атакуючу гру. У цій команді виступав майбутній володар Золотого М'яча - Луїс Суарес. А тренував цей склад Еленіо Еррера. Але через поганий фінансовий стан, «Депортіво» не втримало дуже хороших гравців. Вони перейшли до інших клубів. І знову клуб почав тинятися між дивізіонами. На голову нижчі за головний дивізіон і на голову вищі за другий дивізіон. 1973 року ситуація взагалі погіршилися для команди. В 1988 клуб продовжував боротися на грані зникнення. І лише перемога над «Рассінгом» врятувала їх від цього.
Керівництво змінилося. Перед новими обличчами команди стояло завдання покращити фінансовий стан. Ситуація здавалася зовсім безвихідною і невиправною.
Але клуб вибрався з ситуації. Почав боротися за повернення в еліту Іспанії і досяг головної мети. 18 років без елітного футболу минули. «Депортіво» знову грає з найкращими клубами країни. В 90-х роках стояло завдання залишитися у цьому дивізіоні. Але команда спускалася вниз по турнірній таблиці. Та закінчивши сезон на 17 місці вони залишилися у першому дивізіоні.
В 1992 році підписали декількох зірок світового футболу. Після цього стартовий матч сезону на домашній арені «Депортіво» зібрав близько 30 тисяч глядачів. Клуб відкрив сезон серією перемог.
В сезоні 1993/94 вони отримали змогу зіграти у Кубку УЄФА. Але вболівальники це запам'ятали поразкою в боротьбі за перемогу у чемпіонаті.
В сезоні 1994/95 команда перемогла у Кубку Іспанії. А потім і стали володарями суперкубку. І вони знову стали фаворитами чемпіонату. Але скандали в команді нічому позитивному не посприяли і знову «Депортіво» не може привезти до себе додому трофей. В 1996 році до складу команди приєднався - Рівалду. Але в цей час тренер - Тошак не міг знайти спільної мови з гравцями клубу. В сезоні 1996/97 клуб не брав участі у європейських турнірах і це дало змогу боротися за перемогу у чемпіонаті. Всі частини поля були вкриті результативної грою «Депортіво». Команда йшла на першій сходинці чемпіонату. 17 матчів без поразок. Але ця серія закінчилася після мінімальної перемоги «Барселони» над клубом. Після цього скандальний тренер команди заявив про бажання покинути клуб. Під кінець сезону всі міцні позиції у турнірах були втрачені і клуб боровся за вихід в Єврокубки.
Тошак покинув клуб. А на його місце прийшов Карлос Альберта Сілва. Він утримав 3 місце у чемпіонаті. В наступному сезоні «Депортіво» знову поновило дорогі покупки. Знову титул переможців чемпіонату йшов до рук. Але «Барселона» придбала Рівалду. А також пішов захисник — Мірослав Джукич. І атака з обороною команди лишилися без лідерів. І команда почала сезон дуже погано. Програючи важливі матчі. Знову змінився тренер. Але це не посприяло результативній грі. Сезон закінчився на 14 сходинці.
Знову прийшов новий тренер — Шав'єр Ірурета. Він малими кроками поліпшив ситуацію. А керівництво виділяло гроші на нові придбання. Фініш на 6 сходинці. А у наступному сезоні, «Депортіво» знову почало нову боротьбу за титул. Чемпіонат у цьому сезоні став надзвичайно цікавий! І нарешті у 2000 році клуб завоював цей трофей. За це досягнення Ірурета був визнаний Тренером року Ла Ліги (нагороду присуджує іспанське видання Don Balon).
Наступного року «Депортіво» знов вдало виступив у чемпіонаті, посівши друге місце (чемпіоном став мадридський «Реал»). У Лізі Чемпіонів команда впевнено подолала обидва групові раунди, але поступилася у чвертьфіналі англійському «Лідс Юнайтед» (2-3 за сумою зустрічей). Влітку 2001 «Депортіво» здійсив найдорожчий трансфер у своїй історії, заплативши майже 18 мільйонів євро за гравця «Еспаньйола» Серхіо Гонсалеса. У сезоні 2001-02 знову став другим у Ла Лізі, цього разу пропустивши вперед «Валенсію». При цьому форвард ла-корунців Дієго Трістан став найкращим бомбардиром турніру (21 гол). У Лізі Чемпіонів «Депортіво» вдруге поспіль дійшов до чвертьфіналу, де зазнав поразки від англійського «Манчестер Юнайтед» (2-5 за сумою двох матчів). Крім того, 6 березня 2002 року «Депортіво» завдяки голам Серхіо і Дієго Трістана переміг у фіналі Кубка Короля мадридський «Реал» 2:1 на Сантьяго Бернабеу, вдруге у своїй історії вигравши цей трофей. Чотири місяці по тому «Депортіво» здобув третій у своїй історії Суперкубок Іспанії, розгромивши «Валенсію» 4:0 у двох матчах. Наступного року команда посіла третє місце у чемпіонаті після «Реал Мадрид» і «Реал Сосьєдад», але у єврокубках виступила невдало, не зумівши подолати другий груповий етап Ліги Чемпіонів, де ла-корунцям протистояли англійський «Манчестер Юнайтед», італійський «Ювентус» і швейцарський «Базель». Найкращим бомбардиром чемпіонату Іспанії при цьому, як і минулого року, став гравець «Депортіво» — цього разу голландець Рой Макай (29 голів).
Одним з найбільш вдалих став сезон 2003-04, незважаючи на те, що перед його початком команду залишив її лідер Макай. Натомість до клубу приєдналися півзахисник Педро Мунітіс і голкіпер Густаво Мунуа, а також повернувся з оренди уругвайський форвард Вальтер Пандіані. Після дев'яти турів команда займала перше місце, здобувши сім перемог. Зігравши внічию з «Мурсією», «Депортіво» пропустив вперед «Валенсію», але повернув собі лідерство за підсумками одинадцятого туру. Після цього результати клубу погіршилися. Перед останнім туром «Депортіво» йшов на четвертому місці. Тим не менш, здобувши перемогу над «Расінгом» на виїзді 0:1, команда скористалася поразкою «Реала» від «Реал Сосьєдада» 1:4, що дозволило ла-корунцям завершити сезон на третьому місці. Але передусім сезон запам'ятався виступом у Лізі Чемпіонів. Перемігши норвезький «Русенборг» у третьому кваліфікацйному раунді, «Депортіво» потрапив у групу до французького «Монако», голландського ПСВ і грецького АЕКа, де посів друге місце і пройшов до плей-офф. У одній восьмій фіналу ла-корунцям випало зіграти проти діючого чемпіона Італії — «Ювентуса». Завдяки голам Вальтера Пандіані і Альберта Луке «Депортіво» переміг із загальним рахунком 2-0 і пройшов до чвертьфіналу, де їм мав протистояти інший італійський клуб «Мілан». У першому матчі «Мілан» здобув впевнену перемогу 4:1 на «Сан-Сіро» (при цьому рахунок відкрили іспанці). Але у матчі-відповіді «Депортіво» зробив неймовірний камбек, який вважається одним із найбільш неймовірних в історії футболу. Голи Вальтера Пандіані, Хуана Карлоса Валерона, Альберта Луке і Франа Гонсалеса принесли перемогу 4:0 у матчі і 5:4 за сумою зустрічей. Таким чином «Депортіво» став першим клубом в історіЇ Лиги Чемпіонів, який зумів відігратися після поразки у три м'ячі у першому матчі. У півфіналі команді протистояв «Порту» під керівництвом Жозе Моурінью. Обидві гри були напруженими, долю переможця вирішив єдиний гол Дерлея з пенальті, що вивів португальців до фіналу. За підсумками сезону Ірурета втретє був визнаний Тренером Року.
Перед сезоном 2004-05 клуб не зробив жодного придбання, у той час як команду влітку залишили Джалмінья («Америка»), Нуреддін Найбет («Тоттенгем») і Жак Сонго'о (завершив кар'єру), а протягом сезону на правах оренди до «Бірмінгема» перейшов Вальтер Пандіані. «Депортіво» фінішував аж на восьмому місці. У Лізі Чемпіонів ла-корунці посіли останнє місце у групі з «Монако», «Ліверпулем» і «Олімпіакосом», не здобувши жодної перемоги. Після закінчення сезону пост головного тренера залишив Хав'єр Ірурета, з ім'ям якого були пов'язані успіхи останніх років. Разом з ним з команди пішли Альберто Луке («Ньюкасл»), Вальтер Пандіані («Бірмінгем» (викуп)), Фран Гонсалес і бразильський півзахисник Мауро Сілва, який провів на Ріасорі 13 років (завершили кар'єру).
Протягом наступних кількох років команда займала місця у середині турнірної таблиці. Влітку 2006 клуб залишили Дієго Трістан («Мальорка») і Педро Мунітіс («Расінг»). За підсумками сезону 2010-11 «Депортіво» залишив Примеру, посівши вісімнадцяте місце. Новий головний тренер Хосе Луїс Ольтра зумів знов вивести ла-корунців до вищого дивізіону, але вже у грудні його було звільнено, а «Депортіво» у 2013 році знов вилетів до Сегунди. У 2013 році «Депортіво» залишив легендарний хавбек Хуан Карлос Валерон («Лас-Пальмас»). Під керівництвом Фернандо Васкеса клуб здобув право виступати у Прімері у сезоні 2014-15. «Депортіво» під керівництвом Віктора Санчеса дійшов до фінішу шістнадцятим, а у сезоні 2015-16 — п'ятнадцятим. У червні 2016 новим головним тренером став Гаіска Гарітано. По закінченні сезону 2015-16 після вісімнадцяти років у команді про завершення кар'єри оголосив захисник Мануель Пабло.
Форма
Зважаючи на те, що Депортіво походить з Ґалісії, вони стабільно з 1912 року виступають у білих та синіх кольорах. Зазвичай футболка з основного комплекту форми — смугаста, чергуються білі та сині кольори. Шорти та гетри синього кольору. Інші два комплекти виробляються радше з метою їх реалізації, тож кольори добирають виробники. Теперішній спонсор команди — Естрелла Ґалісія, а виробник форми — італійський бренд Лотто.
Відомості про стадіон
Назва – Естадіо Ріасор
Місто – Ла-Корунья
Місткість – 34,600
Відкриття – 1944
Розмір поля – 105 x 68 m
Склад команди
Станом на 30 червня 2016 року
Гравці, які виступали за збірні
Гравці, які перебуваючи у складі Депортіво викликалися у свої національні збірні.
Досягнення
Титули у внутрішніх змаганнях
Прімера Дивізіон:
Чемпіон (1): 1999–00
Срібний призер (5): 1949–50, 1993–94, 1994–95, 2000–01, 2001–02
Копа де Рей:
Володар (2): 1995, 2002
Суперкубок Іспанії:
Володар (3): 1995, 2000, 2002
Єврокубки
Кубок Інтертото:
Фіналіст (1): 2005
Регіональні змагання
Чемпіонат Галісії
Чемпіон (6): 1926–27, 1927–28, 1930–31, 1932–33, 1936–37, 1939–40
Друге місце (7)
Кубок Галісії
Чемпіон (6): 1945–46
Друге місце (4)
Виступи в єврокубках
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Офіційний міжнародний сайт
Команда на football24.ua
Новини, фото та відео команди
Трансфери команди
Футбольні клуби Іспанії
Футбольні клуби, засновані 1906
Ла-Корунья
Засновані в Іспанії 1906
|
4839206
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B2%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B9%20%D0%86%D0%BC%D0%B0%D0%BC%D0%B0%20%D0%A0%D0%B5%D0%B7%D0%B8
|
Мавзолей Імама Рези
|
Мавзолей Імама Рези
Мазар імама Рези — архітектурний комплекс у місті Мешхед, центр туризму та паломництва в Ірані, щорічно відвідуваний 15-20 млн осіб. Крім власне гробниці Аль-Рези комплекс включає гробниці інших шанованих імамів, музей, бібліотеку, цвинтар, мечеть і кілька інших будівель.
Більшість споруд була зведена за часів правління Тимуридів і Сафавідів, хоча перша датована споруда прикрашена написом початку XIV століття, зведення купола відносять до початку XIII століття.
Історія
Імам Реза був восьмим імамом шиїтів. Був вкрай популярний у народі, але знаходився в опалі у халіфа Гаруна аль-Рашида. У 818 убитий Аль-Мамуном, сином Харуном аль-Рашида, і похований поряд з гробницею Гаруна. Місце отримало назву Мешхед Аль-Різа («Місце мучеництва Рези»), і вважалося однаково як сунітами, так і шиїтами. Навколо гробниці виросло поселення, яке перетворилося на місто Мешхед.
Перший храм, побудований на місці поховання імама Рези, зруйнований Газневид Себук-Тегіном в 993. У 1009 його син Махмуд Газневі наказав поновити та розширити храм.
Близько 1150 сельджукський правитель Ахмад Санджар наказав оновити споруду після того, як його син був там чудовим чином вилікований.
Наступне оновлення було проведено хулагуїдським ільханом Олджейтом у 1310. Під час правління Шахруха його дружина Гохаршад профінансувала будівництво мечеті, яка нині називається її ім'ям.
Відвідування
Згідно з іранським законодавством, немусульмани не мають права відвідувати гробницю, проте ця норма виконується не завжди суворо — і не так охороною гробниці, як самими паломниками.
Джордж Натаніел Керзон, який відвідав Мешхед наприкінці XIX століття, вирішив не оглядати мечеть зсередини, щоб не ускладнити цим міждержавні відносини Ірану з Великою Британією.
У 1935, коли шах Реза-хан модернізував країну та послабив вплив релігійних діячів, дочка Керзона Мері-Айрон, баронеса Рейвенсдейл, опинилася серед перших європейців, хто зміг побувати всередині споруди – вона залишила опис цієї поїздки.
Галерея
Примітки
Див. також
Шиїзм
Мешхед
Посилання
Mashhad, Іран
3D Holy Shrine of Imam Reza
ArchNet,Imam Reza Shrine Complex
E-pilgrimage: Imam Reza Calling You!
The Holiest of Shrines: The Astan Quds Razavi; Report of an American tourist
Колективна молитва та проповідь у мавзолеї Імама Різи
Мешхед
Цвинтарі Ірану
Мечеті Мешхеда
Статті з твердженнями без джерел більше 14 днів
|
3148613
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ceratosebacina
|
Ceratosebacina
|
Ceratosebacina — рід грибів родини Exidiaceae. Назва вперше опублікована 1993 року.
Класифікація
До роду Ceratosebacina відносять 3 види:
Ceratosebacina calospora
Ceratosebacina longispora
Ceratosebacina prolifera
Примітки
Джерела
Roberts, P. 1993. Exidiopsis species from Devon, including the new segregate genera Ceratosebacina, Endoperplexa, Microsebacina, and Serendipita. Mycological Research. 97:467-478 - P.470
Роди грибів
Агарикоміцети
|
25176956
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tibolci
|
Tibolci
|
Tibolci (, in older sources also Tibavci, is a settlement on the left bank of the Pesnica River in the Municipality of Gorišnica in northeastern Slovenia. The area traditionally belonged to the Styria region. It is now included in the Drava Statistical Region.
There is a small chapel-shrine with a belfry in the settlement. It was built in 1921.
References
External links
Tibolci on Geopedia
Populated places in the Municipality of Gorišnica
|
63097205
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1952%20Soviet%20Cup
|
1952 Soviet Cup
|
1952 Soviet Cup
The 1952 Soviet Cup was an association football cup competition of the Soviet Union.
The defending champions CDSA Moscow did not take part due to political sanctions by the Soviet government.
Participating teams
Source: []
Notes
Competition schedule
First round
[Aug 24]
Stroitel Leninakan 2-2 DO Tashkent
[Boyajan-2, Suetin, Mavromatis]
[Sep 6]
DO Petrozavodsk 0-13 DINAMO Yerevan [in Leningrad]
[Viktor Merkulov-5, Karajan-5, Arutyun Kegeyan-2, Abramyan]
[Sep 7]
ODO Ashkhabad 0-5 TORPEDO Stalingrad
[Mikhail Gurkin-2, Serafim Arzamastsev-2, Makarashvili]
[Sep 21]
DINAMO-2 Stalinabad w/o Kalev Tallinn
Metallurg Zaporozhye 2-4 SPARTAK Vilnius
[O.Kiknadze, N.Malakhov – R.Prihockis, M.Dauksa, S.Petraitis, M.Skelovas]
First round replays
[Aug 25]
STROITEL Leninakan 2-0 DO Tashkent
[Petrosyan, Boyajan]
Second round
[Aug 24]
Dinamo-2 Moskva 0-1 DO Kiev
[Ognyov]
[Aug 27]
Krylya Sovetov Molotov 1-2 DINAMO Alma-Ata
[Sep 7]
DO Riga 5-1 Krasnaya Zvezda Petrozavodsk
[Balykin-2, Lysenkov-2, Ogerchuk – Starovoitov pen]
MVO Kalinin 4-2 Dinamo Kiev [aet]
[Valentin Nikolayev 45, Alexei Grinin 53, Vladimir Dyomin 77, 104 – Viktor Zhilin 5, Zoltan Sengetovskiy 48]
Shakhtyor Stalino 1-3 LOKOMOTIV Moskva
[Ivan Fedosov 24 – Boris Lagutin 9, Igor Petrov 34, Boris Pirogov 85]
ZiB Baku 0-5 DO Sverdlovsk
[Listochkin-3, Ivanov, Bushuyev]
[Sep 8]
Spartak Minsk 0-2 DO Tbilisi
[A.Paichadze 37, A.Khurtsidze 70]
[Sep 9]
DO Vilnius 0-0 Burevestnik Kishinev
[Sep 11]
Dinamo Tashkent 0-5 NEFTYANIK Baku
[A.Terentyev-2, Kuznetsov, Anoshkin, Mamedov]
[Sep 12]
Torpedo Moskva 0-0 Dinamo Yerevan
VMS-2 Leningrad 0-2 LOKOMOTIV Kharkov
[Georgiy Borzenko, Bespaly]
[Sep 14]
KBF Tallinn 1-0 Krasnoye Znamya Ivanovo
[V.Borzenkov 50]
[Sep 28]
DINAMO Minsk 3-2 Krylya Sovetov Kuibyshev [aet]
[Anatoliy Yegorov, Ivan Mozer, Nikolai Makarov – Yuriy Belousov, Fyodor Novikov]
[Oct 5]
Burevestnik Bendery 3-6 VMS Moskva
[Kuzmin-2, Khodorovskiy – Yevgeniy Bologov-2, A.Murashov-2, Viktor Rogov]
DINAMO Frunze w/o Dinamo Stalinabad
Spartak Vilnius 1-1 Torpedo Stalingrad
[Vitautas Saunoris – K.Dubovitskiy]
STROITEL Leninakan w/o Dinamo-2 Stalinabad
TORPEDO Gorkiy 3-2 Stroitel Ust-Kamenogorsk
[Alexandr Denisov 12, Vladimir Lazarev 26, Viktor Gorbunov 40 - ? 68, ? 84]
Second round replays
[Sep 10]
DO Vilnius 1-0 Burevestnik Kishinev
[Polevoi (B) og]
[Sep 13]
TORPEDO Moskva 1-0 Dinamo Yerevan
[Vitaliy Vatskevich]
[Oct 6]
Spartak Vilnius 1-2 TORPEDO Stalingrad
[Georgiy Shmakov (T) og – Popov, Serafim Arzamastsev]
Third round
[Aug 24]
TTU Tbilisi 1-1 Spartak Ashkhabad
[Petrosov – Kuchumov]
[Sep 4]
Daugava Riga 1-1 Dinamo Leningrad
[Alfons Jegers – Alexei Kolobov]
[Sep 13]
TORPEDO Moskva 2-0 Stroitel Leninakan
[Yuriy Zolotov 36, Ivan Gorovoi 82]
[Sep 28]
DO Vilnius w/o Dinamo Frunze
[Oct 5]
MVO Kalinin 4-1 DO Tbilisi
[Alexei Grinin-3, Boris Koverznev – Saakashvili]
[Oct 8]
DO Sverdlovsk 5-1 Dinamo Alma-Ata
[Listochkin-3, Ivanov, Kozhevnikov – Petrov]
[Oct 10]
Neftyanik Baku 2-2 VMS Moskva
[Baskov, Mamedov – Yevgeniy Bologov, A.Murashov]
[Oct 12]
DO Kiev 2-0 KBF Tallinn
[V.Sevastyanov, A.Voronin]
LOKOMOTIV Kharkov 2-0 DO Riga
[V.Bespaly-2]
LOKOMOTIV Moskva 6-0 Torpedo Stalingrad
[Vasiliy Panfilov-2, Boris Pirogov-2, Boris Lagutin, Igor Petrov]
Torpedo Gorkiy 0-1 DINAMO Minsk
[Ratmir Perzhkhalo]
Third round replays
[Aug 25]
TTU Tbilisi 1-4 SPARTAK Ashkhabad
[Shudra – Mavrin, Borkin, Pavlidi, Gaygarov]
[Sep 5]
Daugava Riga 0-3 DINAMO Leningrad
[Vasiliy Fomin, Alexei Kolobov, Vladimir Tsvetkov]
[Oct 11]
NEFTYANIK Baku 2-0 VMS Moskva
[Kagakov, Mamedov]
Fourth round
[Oct 5]
Spartak Ashkhabad 2-3 DINAMO Leningrad
[Pavlidi-2 – Alexei Kolobov-2, Pyotr Dementyev]
[Oct 12]
SPARTAK Moskva 5-1 DO Sverdlovsk
[Nikita Simonyan-3, Nikolai Parshin, I.Dominskiy (D) og – B.Ivanov]
[Oct 15]
DINAMO Moskva 4-1 DO Vilnius
[Vladimir Ilyin 42, Alexandr Tenyagin 68, 76, Vitaliy Zub 88 – Visneuskas 8]
[Oct 16]
VVS Moskva 2-1 Dinamo Minsk [aet]
[Vsevolod Bobrov 32, 118 – Fyodor Vanzel 67]
ZENIT Leningrad 2-0 Lokomotiv Kharkov
[Nikolai Smirnov 53, Alexandr Ivanov 80]
[Oct 17]
DO Kiev 2-1 Lokomotiv Moskva
[A.Bogdanovich-2 – Vasiliy Panfilov]
[Oct 19]
TORPEDO Moskva 4-0 Neftyanik Baku [in Kharkov]
[Vladimir Nechayev 18, Vitaliy Vatskevich 57, Yuriy Chaiko ?, Ivan Gorovoi ?]
[Oct 20]
MVO Kalinin 2-1 Dinamo Tbilisi [in Kiev]
[Anatoliy A.Ilyin 30, Yuriy Nyrkov 75 – Mikhail Jojua ?]
Quarterfinals
[Oct 19]
DINAMO Leningrad 2-0 VVS Moskva
[Vasiliy Fomin 17, 54]
[Oct 21]
SPARTAK Moskva 3-0 Dinamo Moskva [in Kiev]
[Nikita Simonyan 20, 63, Alexandr Rystsov 23]
[Oct 23]
TORPEDO Moskva 3-1 Zenit Leningrad [in Kharkov]
[Valentin Petrov 5, Vladimir Nechayev 16, Vitaliy Vatskevich 19 – Nikolai Smirnov 62]
[Oct 24]
DO Kiev 2-0 MVO Kalinin
[Bondarenko 3, 32]
Semifinals
[Oct 28]
SPARTAK Moskva 2-0 DO Kiev
[N.Gorbunov (D) 15 og, Nikolai Parshin 30]
[Oct 29]
TORPEDO Moskva 2-1 Dinamo Leningrad [aet]
[Vitaliy Vatskevich 74, Yuriy Zolotov ? – Alexei Kolobov 56]
Final
External links
Complete calendar. helmsoccer.narod.ru
1952 Soviet Cup. Footballfacts.ru
1952 Soviet football season. RSSSF
Soviet Cup seasons
Cup
Soviet Cup
Soviet Cup
|
971247
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Пуголовка зерниста
|
Пуголовка зерниста (Benthophilus granulosus) — вид риб з родини бичкових (Gobiidae). Поширений в Каспійському морі біля всіх берегів, а також в пониззі річки Волга.
Література
Посилання
World Conservation Monitoring Centre 1996. Benthophilus granulosus. 2006 IUCN Red List of Threatened Species.
зернистий
Тварини, описані 1877
Риби Каспійського моря
Риби Росії
Риби Азербайджану
Риби Казахстану
Риби Туркменістану
Ендемічна фауна Каспійського моря
|
7652893
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mark%20Richardson%20%28sprinter%29
|
Mark Richardson (sprinter)
|
Mark Richardson (sprinter)
Mark Ashton Richardson (born 26 July 1972, in Slough) is an English former athlete who competed mainly in the 400 metres and 4 x 400 metres relay for Great Britain and England. He won the gold medal in the 4 x 400 metres relay at the 1997 World Championships, and again in the same event at the 1998 European Championships. At the Olympic Games, he won relay silver and bronze medals in 1992 and 1996. In the individual event, Richardson's most significant international results were silver at the 1998 Commonwealth Games and bronze in the 1998 European Championships, in addition to three domestic championships gold medals between 1995 and 2002.
As of July 2022, Richardson was ranked joint third in the all-time Great Britain lists for 400 metres
Athletics career
He competed for Great Britain in the 1996 Summer Olympics held in Atlanta, United States in the 4 x 400 metre relay where he won the silver medal with his team mates Iwan Thomas, Jamie Baulch and Roger Black. This team set a European record, 2:56.60, in the process.
At the 1997 World Championships in Athens, Richardson ran the anchor leg for Great Britain in the 4 × 400 m relay, winning the silver medal. His unofficial split time was 43.5. On 7 January 2010 it was announced that Great Britain's 1997 World Championship 4 × 400 m relay team are to be awarded the gold medal; they were beaten by a U.S. team that included Antonio Pettigrew, who admitted in 2008 to using performance-enhancing drugs.
He represented England and won double silver in the 400 metres and 4 x 400 metres relay, at the 1998 Commonwealth Games in Kuala Lumpur, Malaysia.
Doping case
Richardson received a two-year ban from the IAAF after he failed a drugs test which was taken on 25 October 1999. He was suspended in March 2000 and subsequently missed the 2000 Olympics in Sydney. He tested positive for banned substance nandrolone, but claimed that he was unaware of taking the substance. Unlike fellow competitors Linford Christie, Gary Cadogan and Doug Walker, Richardson accepted the ban and chose not to pursue his case to arbitration. The IAAF did re-instate Richardson in June 2001, under their "exceptional circumstances" rule. UK Athletics also cleared Richardson (as they did with Christie, Cadogan and Walker) as they believed there was enough reasonable doubt over the intention to take a banned substance. The IAAF overrule such decisions because they hold athletes completely responsible for drug samples under a "strict liability rule".
Later career and retirement
Although he was re-instated to competition in 2001, Richardson was never able to deliver on the potential that he showed prior to his ban when he became one of the few athletes ever to beat Michael Johnson over 400m in 1998. He never managed to win a solo gold medal at a major championship and retired from the sport after failing to recover from an Achilles tendon injury towards the end of 2003.
References
External links
1972 births
Living people
British male sprinters
English male sprinters
English sportspeople in doping cases
Doping cases in athletics
Sportspeople from Slough
People educated at Claires Court School
Olympic athletes for Great Britain
Commonwealth Games medallists in athletics
Olympic silver medallists for Great Britain
Olympic bronze medallists for Great Britain
Athletes (track and field) at the 1992 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 1996 Summer Olympics
Medalists at the 1992 Summer Olympics
Medalists at the 1996 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 1998 Commonwealth Games
Commonwealth Games silver medallists for England
Alumni of Loughborough University
World Athletics Championships medalists
European Athletics Championships medalists
Olympic silver medalists in athletics (track and field)
Olympic bronze medalists in athletics (track and field)
World Athletics Championships winners
Medallists at the 1998 Commonwealth Games
|
37204570
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marcel%20van%20der%20Linden
|
Marcel van der Linden
|
Marcel van der Linden
Marcel Marius van der Linden (born 9 October 1952) was director of research at the International Institute of Social History until 2014, is now Senior Researcher at the Institute, and also holds a professorship dedicated to the history of social movements at the University of Amsterdam.
Van der Linden was elected the first president of the International Social History Association, founded in Sydney in 2005 with current residency in Amsterdam. He has served as president from 2005-2010, then from 2010-2015, and was again elected for the period 2015-2020.
Van der Linden is widely recognized in his field for his approach of a "global labour history" which he has developed since the 1990s. Global labour history is seen by many scholars of labour studies as a new paradigm that wants to overcome both traditional labour history and the "new labour history" developed in the 1960s by scholars like Eric Hobsbawm and E.P. Thompson.
Marcel van der Linden received an honorary doctorate from the University of Oslo in 2008. He is also the recipient of the René Kuczynski Prize (Berlin/Vienna 2009), and the Bochumer Historikerpreis (2014),
Selected writings
As author:
Transnational Labour History. Explorations. Ashgate, Aldershot 2003, .
Workers of the World. Essays toward a Global Labor History (Studies in global social history. Bd. 1). Brill, Leiden 2008, .
Western Marxism and the Soviet Union. A Survey of Critical Theories and Debates since 1917. Haymarket, Chicago 2009, .
Kriegsbegeisterung und mentale Kriegsvorbereitung. Interdisziplinäre Studien (Beiträge zur politischen Wissenschaft. Bd. 61). Duncker & Humblot, Berlin 1991, .
As editor:
(with Jürgen Kocka) Capitalism: The Resurgence of a Historical Concept. London: Bloomsbury Academic, 2016.
(with Magaly Rodríguez García) On Coerced Labor: Work and Compulsion after Chattel Slavery. Leiden and Boston: Brill, 2016.
Humanitarian Intervention and Changing Labor Relations: Long-Term Consequences of the Abolition of the Slave Trade. Leiden and Boston: Brill Academic, 2011.
(with Eva Himmelstoss) Labour History Beyond Borders: Concepts and Explorations/ Grenzenüberschreitende Arbeitergeschichte: Konzepte und Erkundungen. Leipzig: Akademische Verlagsanstalt, 2010.
Grenzüberschreitende Arbeitergeschichte. Konzepte und Erkundungen. 45. Linzer Konferenz der „“, 10.–13. September 2009. Akademische VA, Leipzig 2010, .
(with Karl Heinz Roth) Über Marx hinaus. Arbeitsgeschichte und Arbeitsbegriff in der Konfrontation mit den globalen Arbeitsverhältnissen des 21. Jahrhunderts. Assoziation A, Berlin 2009, .
(with Angelika Ebbinghaus and Max Henninger) 1968 — A View of the Protest Movements 40 Years After, from a Global Perspective. Leipzig: Akademische Verlagsanstalt, 2009.
(with Karl Heinz Roth and Max Henninger) Beyond Marx: Theorising the Global Labour Relations of the Twenty-First Century. Leiden: Brill, 2013.
(with Prabhu P. Mohapatra) Labour Matters: Towards Global Histories: Studies in Honour of Sabyasachi Bhattacharya. New Delhi: Tulika, 2009.
(with Jürgen Mittag and Berthold Unfried) Transnational Networks in the Twentieth Century: Ideas and Practices, Individuals and Organizations. Leipzig: Akademische Verlagsanstalt, 2008.
(with Rana P. Behal) India's Labouring Poor: Historical Studies, c. 1600 - c. 2000. New Delhi: Foundation Books, 2007.
References
External links
Marcel van der Linden at the website of the International Institute for Social History
1952 births
Living people
Dutch social scientists
Social historians
University of Amsterdam alumni
Academic staff of the University of Amsterdam
Labor historians
|
4211515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%86%D0%B8%D0%BB
|
Турбацил
|
Турбацил — струмок (річка) в Україні у Тячівському районі Закарпатської області. Права притока річки Турбат (басейн Дунаю).
Опис
Довжина струмка приблизно 6,00 км, найкоротша відстань між витоком і гирлом — 4,42 км, коефіцієнт звивистості річки — 1,27 . Формується багатьма гірськими струмками.
Розташування
Бере початок на південно-західних схилах гори Пантир (1213 м) в урочищі Малі Рогодзи. Тече переважно на південний захід і на східних схилах гори Латундур (1443,6 м) впадає у річку Турбат, ліву притоку річки Брустурянки.
Цікаві факти
Від витоку струмка на північно-західній стороні розташована гора Ур'я (1447,6 м).
Примітки
Джерела
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 574
Малі річки України
Річки Закарпатської області
Річки Тячівського району
Статті про річки Закарпатської області без зображення в картці
|
1528482
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9B%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%29
|
Церква Великомученика Юрія Переможця (Луцьк)
|
Церква Великомученика Юрія Переможця (Луцьк)
Церква Великомученика Юрія Переможця — діюча церква ПЦУ у Луцьку.
Історія
Російська імперія
У північній частині Луцька, на місці колишнього передмістя Яровиця, на території військової частини Волинського прикордонного загону по вулиці Стрілецькій стоїть церква святого великомученика Юрія Переможця. Це колишня військова полкова церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці споруджена стараннями і на пожертви доброзичливців, чинів 2-ї бригади 11-ї піхотної дивізії. Саме тому цей храм ще називають Бригадною церквою.
Знаходячись поблизу західного кордону Російської імперії, Луцьк був важливим воєнним опорним пунктом. Релігійні відправи війська змушені були робити спочатку в тимчасових каплицях. Лише наприкінці XIX століття, коли спостерігалося інтенсивне будівництво, стали споруджувати церкви для військових.
Однією з них і стала полкова церква, зведена на околиці міста навпроти колишньої станції залізничної колії, поруч із казармами Інженерного відомства, в яких була розташована 2-га бригада 11-го полку піхотної дивізії.
Про історію будівництва церкви довідуємося з урочистої проповіді благочинного, протоієрея отця К. Максимовича з нагоди освячення храму. Дозвіл на будівництво храму був наданий 12 червня 1897 року.
Саме в той час з метою огляду храмів у місті Луцьку перебував Високопреосвященний Модест (Стрельбицький), архієпископ Волинський і Житомирський, який 13 червня в урочистій обстановці здійснив закладання храму. Будівництво церкви тривало рівно вісім місяців. Чин освячення храму здійснив той самий владика – архієпископ Модест 12 лютого 1898 року.
Як дізнаємось з іншого виступу, поданого у Волинських Єпархіальних Відомостях, храм цей був закладений на пам’ять про відвідини м. Луцька в 1890 році Його Величністю Олександром III з усім Августійшим сімейством.
Міжвоєнний період
Зовні церква має характерні для того часу ознаки псевдо російського стилю. Про декор стін можна говорити як про належний до «цегляного» стилю. Викладені з якісної цегли нетиньковані мури свідчили про високу майстерність і фантазію тодішніх луцьких ремісників. Псевдо російський стиль, за оцінками українських істориків архітектури, не відповідав місцевим мистецьким традиціям, а тому сприймався критично. Він не влаштовував польську громадськість і польську владу, в руках якої згодом опинилася церква. Після передачі споруди в 1935-1936 роках польському війську постала потреба не лише функціонального пристосування до латинського обряду, але й зміни її архітектурної стилістики. Церкву було перйменовано на костел гарнізонний під назвою MB Krolowej Polski w Lucku.
Проте яскравий
специфічний для західних традицій образ храму не вдавалося змінити без його радикальної
реконструкції. Для її здійснення було створено комітет під керівництвом президента
Окружного суду Т. Гєдройця.
Розробку
проекту реконструкції Бригадної церкви було доручено професору Галензовському.
Проектом настільки змінювалась об’ємно-просторова структура і навіть план споруди,
що не варто намагатися впізнати в костьолі давню церкву. Це і було одним із завдань
поетку. Головний фасад став нагадувати надмірно витягнутий догори площинний портал
з крупними членуваннями, акцентованим середнім входом і допоміжними бічними. Над
ним на висоту 36 м здіймалися дві чотиригранні з великими прорізами вежі зі стрункими
кількаярусними завершеннями.
Перебудову мали розпочати без достатньої
кількості коштів у міста і гарнізону. Передбачалося, що на оздоблення інтер’єру
вони знайдуться пізніше. Однак, на щастя, до вересня 1939 року багато з цього кардинального
проекту зробити не встигли.
Радянський період
За часів Радянського союзу церкву
використовували як військовий клуб і музей бойової слави, оскільки вона до
1992 року знаходилася на території Гвардійської Севастопольської орденів Леніна
і Кутузова II ступеня дивізії стратегічного призначення, останнім командиром якої
був генерал-майор Юдін М.В. Проектно-кошторисною групою при Рівненській військовій
житлово-експлуатаційній частині в 1978 році було обстежено і складено відповідну
документацію для капітального ремонту приміщення – музею бойової слави на суму
16.171 крб. Ним запроектовано і виконано підвісну стелю під фермами, часткове тинькування
фасадів набризком, заміну деяких віконних рам, цоколь облицьовано тернопільським
пісковиком. Планувалося замінити металеву покрівлю, яка на той час вже протікала,
але цього зроблено не було. В Акті цієї комісії про технічний стан будівлі зазначається
час побудови храму – 1894 рік, зовнішній об’єм споруди 4869 м3, товщина стіни в
4 цегли, підлога викладена з метласької плитки, будівельна вартість будівлі оцінена
в 31,1 тис. крб.
Незалежна Україна
У зв’язку з національним і
духовним відродженням навесні 1991 року створюється релігійна громада, яка
проводить заходи щодо повернення храму і використання його за призначенням. 15
серпня 1991 року єпископом Луцьким і Володимир-Волинським Миколаєм (Грохом)
затверджено Статут релігійної громади благовірного князя Олександра Невського
Української Автокефальної Православної Церкви, який був зареєстрований
державними органами 13 листопада 1991 року за № 233. Біля храму відбувалися
численні пікети віруючих, оскільки командування ракетної частини не
погоджувалося передати приміщення колишнього храму. Підтвердженням цього
знаходимо і в періодичних виданнях.
30 січня 1992 року відбулася
зустріч представників релігійної громади з командиром військової частини
43196 генерал-майором Юдіним М. В. Йшлося про передачу громаді споруди колишньої
полкової церкви. Генерал запропонував провести опитування серед
військовослужбовців, і коли колектив у своїй більшості висловиться за передачу
церкви, то питання буде вирішено на користь громади...
Представник
Президента України у Волинській області В. І. Блаженчук своїм розпорядженням
№ 35 від 16 квітня 1992 року рекомендував командуванню військової частини
передати в безоплатне користування громаді УАПЦ приміщення музею Бойової
слави, на підставі Указу Президента України «Про заходи щодо повернення
релігійним організаціям культового майна». Завдяки цьому розпорядженню і
постійному наполяганню віруючих приміщення храму було передано громаді, яке
27 квітня єпископ Миколай (Грох) освятив.
Про
початок богослужінь і назву храму довідуємось зі Святого Антимінсу, який був
привезений Патріархом Мстиславом: «Цей Святий Антимінс… освячений
Преосвященним Миколаєм, єпископом Луцьким і Володимир-Волинським УАПЦ… для
Церкви Святої Покрови Пресвятої Богородиці в м. Луцьку… виданий дня 3 місяця 05
року 1992…». Отже, дата видачі свідчить про те, що регулярні богослужіння в
храмі розпочали в перших числах травня 1992 року. Також бачимо, що владикою
Миколаєм Антимінс виданий на Покровську церкву, так як вона і називалась
колись, хоч в державному порядку зареєстрована як Олександро-Невська. На
підставі Антимінсу можна припустити таку думку, що і сам храм був освячений на
честь Покрови Пресвятої Богородиці, хоч серед людей до 1999 року називався
Олександро-Невським згідно реєстрації. Протягом місяця богослужіння здійснював
сам владика Миколай до часу свого виходу зі складу УАПЦ в червні 1992 року.
Після
нього було призначено першого настоятеля церкви – отця Івана Личака, молодого
священика родом із Львівщини. Він закінчив Ленінградську Духовну Семінарію, був
викладачем загально-церковної історії та морального богослов’я у Волинській
Духовній Семінарії. 8 квітня 1993 року змінено статус парафії, вона зареєстрована,
як громада УПЦ Київського Патріархату. Після Різдвяних свят 1994 року отець
Іван залишив парафію, повернувшись в Галичину.
26 січня 1994 року Митрополитом Луцьким і Волинським Іоаном
(Бондарчуком) призначено настоятелем церкви отця Миколая Цапа, який народився
в 1969 році на Львівщині, у родині священика. В 1993 році закінчив Львівську
духовну семінарію. В священичий сан рукоположений 26 грудня 1993 року
митрополитом Іоаном у Свято-Троїцькому соборі м.
Луцька. З 1 вересня 1994 року є викладачем історії української церкви у Волинській духовній
семінарії. В 2003 році закінчив Львівську духовну академію. В 2007
році закінчив Національний університет «Острозька академія». На парафії є до цього часу.
Починаючи з 1992 року громадою
ведеться поступове відновлення храму. Протягом літа 1994 року бригадою
майстрів на чолі з бляхарем Черенковим Євгеном Володимировичем перекрито
металом дах, а також змуровано всередині дві прямокутні колони в передній
частині церкви і зведено залізобетонні опори, на які в 1995 році встановлено
відкритий з нави купол на місці колишнього «сліпого».
Проект центрального купола
виконав у серпні 1994 року луцький архітектор Близнюк Д. Г. Протягом 1996 року
стелю церкви підбито дранкою, поштукатурено, підготовлено під розпис. Після
цього розібрано підвісну дерев’яну стелю, яка була встановлена в той час, коли
храм використовувався під музей. У червні-серпні 1997 року розбирали кладку
костельних куполів, готуючи місце для спорудження дзвіниці і трьох куполів для
неї. Будівництво, яке тривало з 1 червня по 10 жовтня 1998 року, здійснювала
бригада майстрів на чолі з Ткачуком Дмитром Івановичем і Варченком Володимиром
Васильовичем. Проект надбудови дзвіниці розробив теж архітектор Близнюк Д.Г.
Однак він не був здійснений в січні 1997 року, з тієї причини, що не вдалося
повністю розібрати зверху кладку від колишньої костельної надбудови. Був
випадок, коли знімали краном бетонний карниз, він розвалився на шматки і
пошкодив дах храму над хорами.
Другий проект надбудови був виконаний тим же архітектором у липні 1998 року і по ньому здійснено реконструкцію дзвіниці, яка є на сьогодні. 11 жовтня в неділю після богослужіння настоятель церкви разом із священиком Феодосіївської церкви м. Луцька отцем Василем Клочаком освятили хрести на куполах. Всі три куполи були підняті краном 12 жовтня 1998 року. Цього ж дня були встановлені два дзвони вагою 26 і 64 кг., придбані в м. Нововолинську. Освячення дзвонів відбулося 21 вересня того ж року.
Іконостас виготовив майстер – різьбяр Кузміч Степан Миколайович з села Прилуцьке. Ікони для іконостасу написав луцький художник Яків Басараб.
4 травня 1998 року в церкві встановлено новий Престіл. Ікони для Престолу: «Тайна вечеря», «Несення Христа», «Моління в Гефсиманському саду», «Розп’яття» — писані олійними фарбами на полотні, наклеєному на фанеру, луцькою художницею Любов'ю Ісаківною Косарук. Всередині нового Престолу знаходиться попередній, освячений владикою УАПЦ Миколаєм (Грохом). Варто зауважити, що в церкві є ще чотири ікони, написані художницею Л. Косарук: «Вознесіння» за престолом у вівтарі, «Потопаючий апостол Петро», «Христос із самаритянкою» знаходяться в передній частині храму з двох сторін і «Святий Олександр Невський». Перші три ікони великих розмірів, остання мала. Всі написані на полотні.
Старостами храму з моменту його відродження були:
Сарапін Генадій (1991–1992);
Супрун Віталій Олександрович (1992–10.02.1994);
Родіонов Микола Анатолійович (10.02.1994–20.05.1995);
Фармагей Анатолій Матвійович (20.05.1995–26.02.2000);
Таранович Микола Йосипович (26.02.2000 – 16.11.2004);
Теслер Валентин Августинович (16.11.2004).
При храмі діє Недільна школа, якою керує матушка Оксана Романівна Цап. Школа входить до складу Центру християнського виховання дітей та молоді при Волинській Духовній Семінарії. Для занять дітям відведено окреме приміщення при храмі, де стоїть фортепіано, придбане церквою на весні 2006 року, для музичних занять. Луцьким прикордонним загоном передано парти. З 1 вересня 2006 року засновано власну бібліотеку. Щонеділі збираються на заняття 30–40 дітей. Це, як правило, діти парафіян. Вони вивчають основи Божого Закону, займаються музикою, беруть участь у паломницьких поїздках (Тростянець, Почаївська Лавра, Манявський скит, Крим), готують програми до християнських свят. 22 травня 2005 року діти Свято-Юріївської парафії взяли участь у святкуванні 15-ліття з часу заснування першої Недільної школи УАПЦ при Христовоздвиженській церкві, яке відбувалося в Ляльковому театрі. Урочистості благословив єпископ Луцький і Волинський Михаїл (Зінкевич).
6 травня 1999 року відбулася важлива церковно-історична подія. Урочисте богослужіння очолив правлячий владика Яків (Панчук), митрополит Луцький і Волинський, який перед літургією освятив іконостас і престол. Співслужило йому чисельне духовенство.
Цього дня храм святого Олександра Невського було перейменовано на Свято-Юріївський. Питання назви храму є непростим. Від самого початку, ще з 1992 року храм за документами називався Олександро-Невським, по Антимінсу – Покровським. В 1992-1993 роках церкву хотіли назвати на честь святого апостола Андрія Первозванного, про що свідчить дарчий напис на іконі «Різдво Ісуса Христа». З ініціативи настоятеля прот. Миколая Цапа 15 червня 1997 року на свято Трійці при великій кількості парафіян після богослужіння дійшли думки назвати храм у майбутньому на честь святого Юрія Переможця, щоби в такий спосіб зберегти за храмом спогад колишньої військової полкової церкви. Найкраще було б назвати Покровською, але храм з такою назвою вже є в м. Луцьку.
Первісний іконостас був втрачений, мабуть у 1920-1930-х роках, хоч люди розповідають, що його перевезли до церкви в с. Кульчин Ківецівського району.Одним із найкращих у Луцьку є професійний хор цього храму, який співає тут з 20 вересня 1992 року. Його незмінним диригентом протягом цих років є знаний на Волині музикант-професіонал, педагог і хормейстер, випускник Львівської державної консерваторії Микола Петрович Сидлярук. У складі хору – випускники музичного та педагогічного училищ, кілька співаків Волинського народного хору, люди особливі не лише голосом, а й щирою відданістю своїй святій справі, які своїм співом збагачують святкові та недільні богослужіння.
Найбільшою гордістю і славою хору є те, що серед його учасників народна артистка України, лауреат премії імені Агатангела Кримського Зоя Василівна Комарук, яка співає в ньому з 2000 року. У храмі діє також аматорський хор.
З нагоди 2000-ліття Різдва Христового художником-вітражистом Яцюком Юрієм Петровичем виготовлено кольоровий вітраж у вигляді хреста, який був встановлений 24 липня 2000 року. Починаючи з 2003 року і закінчуючи весною 2005 року тривав внутрішній розпис храму. Розписували місцеві художники – батько із сином: Шолудьки Юрій Кузьмич та Юрій Юрійович. Урочистий чин оновлення розписаного храму відбувся 6 травня 2005 року в день престольного свята при участі єпископа Луцького і Волинського Михаїла (Зінкевича), чисельного духовенства, командування Волинського прикордонного загону, великої кількості парафіян і гостей.
Щороку 14 серпня в день Медового Спасу у храмі відбувається урочисте богослужіння в присутності пасічників, які об’єднані у Братство бджолярів землі Волинської – «Ройовий стан». До когорти пасічників, як духівник братства долучився і отець Миколай, настоятель храму. У церкві зберігається найбільша в Україні братська воскова свіча, вагою 84 кг.
З ініціативи отця Миколая у 2002 році при церкві закладена пасіка на якій знаходяться як сучасні вулики, так і давні поліські «колоди», привезені сюди з Камінь-Каширського і Ратнівського районів.
У 2008 році при вході до храм споруджено пам’ятний знак з нагоди 110-ї річниці побудови церкви.
Храм включений до пам’яток архітектури місцевого значення під назвою «Гарнізонна церква».
Інтер'єр
Церква має оригінальний план. Стосовно військового храму говорити про наявність в ньому бабинця не доводиться. Все ж можна вважати її тридільною з прибудованою дзвіницею. Головний вхід здійснюється з заходу через сіни, перекриті хрестовим склепінням. З лівої від сіней кімнати є вхід на дзвіницю. Пізніше до вхідної частини з дзвіницею з обох боків були прибудовані два зали: один – для експозиції ракетної техніки, інший – для прийомів гостей та дозвілля офіцерів. Нава розміром у плані 20,5×10,5 м справді справляє враження просторої, світлої і має гарні пропорції.
Несподівано було побачити перекриття нави – відкриті в інтер’єр дерев’яні ажурні ферми. Їх середня чистина складається з півкола, що має металеву стяжку. Нижні вузли фіксувалися «гирьками», які пізніше, при влаштуванні підвісної стелі, були зрізані. В 1996 році підвісну стелю розібрано.
Застосування відкритої ферми не лише збагатило враження від інтер’єру, але й значно зменшило вартість будівництва. Включення простору під дахом в об’єм нави дало змогу зменшити висоту її стін. Цей прийом не характерний для православних церков і заслуговує на те, щоб встановити джерело його запозичення.
Нава завершується порівняно незначним розширенням, що нагадує трансепт. Відмінністю є те, що це розширення примикає безпосередньо до трьох апсид. Воно не мало підкупольного простору. Він сформований тепер, у 1995 році. У перші роки існування храму в цих розширеннях правдоподібно знаходились бічні престоли. Підтвердженням цьому є промова отця К. Максимовича в день освячення храму, в якій він говорить, що: «Храм вмещает в себя около 1000 душ, каменный, трехпрестольный…». Також і старожили розповідають, що цей храм мав три назви. Крім головної в честь Покрови Божої Матері, бічні частини іконостасу були посвячені в честь преподобних Антонія і Феодосія Києво – Печерських та благовірного князя Олександра Невського.
Див. також
Храми Луцька
Джерела та посилання
Сайт Волинської обласної ради
Ю.Ричук, «Церква Юрія Переможця у Луцьку розпочала 15-й рік своєї новітньої історії»
Цап Роман. Церква святого Юрія Переможця в Луцьку (до 115-ї річниці храму) // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Науковий збірник. Випуск 19. Матеріали XIX міжнародної наукової конференції, м.Луцьк, 24 – 25 жовтня 2012 року. – Луцьк, 2012. – С.214-219.
Юрія Переможця
Юрія Переможця
Засновані в Україні 1898
|
24676458
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lomano%C5%A1e
|
Lomanoše
|
Lomanoše (in older sources Lumanoše) is a village in the Municipality of Gornja Radgona in northeastern Slovenia.
References
External links
Lomanoše on Geopedia
Populated places in the Municipality of Gornja Radgona
|
1182847
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Росець
|
Росець, Росеці — комуна у повіті Келераш в Румунії. До складу комуни входить єдине село Росець.
Комуна розташована на відстані 110 км на схід від Бухареста, 9 км на схід від Келераші, 94 км на захід від Констанци, 142 км на південь від Галаца.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживала особа, усі — румуни. Усі жителі комуни рідною мовою назвали румунську.
Склад населення комуни за віросповіданням:
Зовнішні посилання
Дані про комуну Росець на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Келераш
Села повіту Келераш
|
2484558
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Vettor%20Pisani%20%281899%29
|
Vettor Pisani (1899)
|
Vettor Pisani (1899)
«Веттор Пізані» — броненосний крейсер однойменного типу Королівських ВМС Італії кінця XIX століття.
Історія створення
Крейсер «Веттор Пізані» був закладений 7 грудня 1892 року на верфі «Regio Cantiere di Castellammare di Stabia» у місті Кастелламмаре-ді-Стабія. Свою назву отримав на честь венеційського адмірала XIV століття Веттора Пізані. Через те, що італійські кораблебудівники віддавали перевагу будівництву крейсерів типу «Джузеппе Гарібальді», які йшли на експорт та приносили значний дохід, будівництво крейсерів типу «Веттор Пізані» йшло повільно. Корабель був спущений на воду 4 серпня 1895 року, а вступив у стрій лише 1 квітня 1899 року.
Історія служби
Незабаром після вступу у стрій крейсер, який був флагманським кораблем командувача Дивізіону крейсерів віце-адмірала Камілло Кандіані, вирушив до берегів Китаю, де у складі Альянсу восьми держав взяв участь у придушенні Боксерського повстання. Після вивантаження десантних частин, крейсер здійснив візити у Японію, Корею та Владивосток.
Крейсер повернувся до Італії у 1902 році. Того ж року Гульєльмо Марконі провів на кораблі експерименти з передачі радіосигналів на далекі відстані. Для цього на грот-щоглі корабля були встановлені антени. У 1903 році крейсер знову вирушив на Далекий Схід, де був здійснений радіозв'язок між кораблем та італійським посольством у Пекіні.
У 1904 році крейсер повернувся в Італію. У 1908 році здійснив нетривалий похід до берегів Греції.
Італійсько-турецька війна
Під час італійсько-турецької війни крейсер діяв переважно в Адріатичному морі. Уже в перший день війни він разом з 5 есмінцями взяв участь у бою з 2 турецькими міноносцями, під час якого один міноносець був знищений.
12 квітня 1912 року він у складі ескадри, куди входили також крейсери «Джузеппе Гарібальді», «Варезе», «Франческо Ферруччо», торпедний крейсер «Коатіт» та ряд менших кораблів, взяв участь в обстрілі турецьких фортів у Дарданеллах.
2 травня крейсер у складі ескадри італійського флоту прикривав конвой, який доставив десантні частини, що захопили острів Родос.
Перша світова війна
Коли Італія вступила у Першу світову війну, крейсер «Веттор Пізані» вже був застарілим і мало залучався до бойових дій.
5 червня 1915 року він з разом іншими італійськими кораблями брав участь в обстрілах Рагузи, Лісси, Меледи та Ластово на узбережжі Далмації.
9 червня того ж року брав участь в обстрілі албанського узбережжя.
17 липня «Веттор Пізані» разом крейсерами «Варезе», «Франческо Ферруччо», «Джузеппе Гарібальді» у супроводі есмінців та міноносців вирушив на обстріл залізниці Дубровник-Котор. Обстріл розпочався о 4 ранку, але вже через 25 хвилин з борта «Веттора Пізані» був помічений австро-угорський підводний човен «U-4», тому був відданий наказ припинити обстріл та повертатись у Бріндізі. Але о 4.40 торпеда влучила в італійський крейсер «Джузеппе Гарібальді», який за 6 хвилин затонув.
Загибель «Джузеппе Гарібальді» та крейсера «Амальфі» декількома днями раніше змусила італійців відмовитись від обстрілів ворожого узбережжя, які не мали великого військового значення, але були небезпечними через дії ворожих підводних човнів.
Тому «Веттор Пізані», який у середині 1916 року разом з крейсерами «Варезе», «Франческо Ферруччо» та броненосцем «Реджина Маргеріта» був включений 5 Дивізіону крейсерів, залишався бездіяльним у порту Таранто до кінця війни.
2 січня 1920 року корабель був виключений зі складу флоту та проданий на злам.
Джерела
Conway's All the World's Fighting Ships, 1860—1905. — London: Conway Maritime Press, 1979. — ISBN 0 85177 133 5
Энциклопедия крейсеров 1860-1910 / Ю. Ю. Ненахов. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2006. — 464 с. — (Библиотека военной истории) ISBN 985-13-4080-4
Крейсера Первой Мировой: уникальная энциклопедия / Федор Лисицын. — Москва: Яуза: Издательство «Э», 2015. — 448 с. — (Война на море) ISBN 978-5-699-84344-2
Посилання
Крейсери типу «Веттор Пізані»
Кораблі, побудовані в Кастелламмаре-ді-Стабія
Кораблі 1895
|
649020
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Colorado%20Plateau
|
Colorado Plateau
|
Colorado Plateau
The Colorado Plateau is a physiographic and desert region of the Intermontane Plateaus, roughly centered on the Four Corners region of the southwestern United States. This plateau covers an area of 336,700 km2 (130,000 mi2) within western Colorado, northwestern New Mexico, southern and eastern Utah, northern Arizona, and a tiny fraction in the extreme southeast of Nevada. About 90% of the area is drained by the Colorado River and its main tributaries: the Green, San Juan, and Little Colorado. Most of the remainder of the plateau is drained by the Rio Grande and its tributaries.
The Colorado Plateau is largely made up of high desert, with scattered areas of forests. In the south-west corner of the Colorado Plateau lies the Grand Canyon of the Colorado River. Much of the Plateau's landscape is related to the Grand Canyon in both appearance and geologic history. The nickname "Red Rock Country" suggests the brightly colored rock left bare to the view by dryness and erosion. Domes, hoodoos, fins, reefs, river narrows, natural bridges, and slot canyons are only some of the additional features typical of the Plateau.
The Colorado Plateau has the greatest concentration of U.S. National Park Service (NPS) units in the country outside the Washington, DC metropolitan area. Among its nine national parks are Grand Canyon, Zion, Bryce Canyon, Capitol Reef, Canyonlands, Arches, Black Canyon, Mesa Verde, and Petrified Forest. Among its 18 national monuments and other protected areas managed by the NPS, the United States Forest Service, and the Bureau of Land Management are Bears Ears, Rainbow Bridge, Dinosaur, Hovenweep, Wupatki, Sunset Crater Volcano, Grand Staircase–Escalante, El Malpais, Natural Bridges, Canyons of the Ancients, Chaco Culture National Historical Park and the Colorado National Monument.
Geography
This province is bounded by the Rocky Mountains in Colorado and by the Uinta Mountains and Wasatch Mountains branches of the Rockies in northern and central Utah. It is also bounded by the Rio Grande rift, Mogollon Rim, and the Basin and Range Province (at the Hurricane Fault). Isolated ranges of the Southern Rocky Mountains, such as the San Juan Mountains in Colorado and the La Sal Mountains in Utah, intermix into the central and southern parts of the Colorado Plateau.
It is composed of six sections:
Uinta Basin Section
High Plateaus Section
Grand Canyon Section
Canyon Lands Section
Navajo Section
Datil Section
As the name implies, the High Plateaus Section is, on average, the highest section. North-south trending normal faults that include the Hurricane, Sevier, Grand Wash, and Paunsaugunt separate the section's component plateaus. This fault pattern is caused by the tensional forces pulling apart the adjacent Basin and Range Province to the west, making this section transitional. Occupying the southeast corner of the Colorado Plateau is the Datil Section. Thick sequences of mid-Tertiary to late-Cenozoic-aged lava covers this section. The development of the province has, in large part, been influenced by structural features in its oldest rocks. Part of the Wasatch Line and its various faults form the province's western edge. Faults that run parallel to the Wasatch Fault that lies along the Wasatch Range form the boundaries between the plateaus in the High Plateaus Section. The Uinta Basin, Uncompahgre Uplift, and the Paradox Basin were also formed by movement along structural weaknesses in the region's oldest rock.
In Utah, the province includes several higher fault-separated plateaus:
Awapa Plateau
Aquarius Plateau
Kaiparowits Plateau
Markagunt Plateau
Paunsaugunt Plateau
Sevier Plateau
Fishlake Plateau
Pavant Plateau
Gunnison Plateau and the
Tavaputs Plateau.
Some sources also include the Tushar Mountain Plateau as part of the Colorado Plateau, but others do not. The mostly flat-lying sedimentary rock units that make up these plateaus are found in component plateaus that are between above sea level. A supersequence of these rocks is exposed in the various cliffs and canyons (including the Grand Canyon) that make up the Grand Staircase. Increasingly younger east–west trending escarpments of the Grand Staircase extend north of the Grand Canyon and are named for their color:
Chocolate Cliffs,
Vermillion Cliffs,
White Cliffs,
Gray Cliffs, and the
Pink Cliffs.
Within these rocks are abundant mineral resources, including uranium, coal, petroleum, and natural gas. A study of the area's unusually clear geologic history (laid bare due to the arid and semiarid conditions) has greatly advanced that science. A rain shadow from the Sierra Nevada far to the west and the many ranges of the Basin and Range means that the Colorado Plateau receives of annual precipitation. Higher areas receive more precipitation and are covered in forests of pine, fir, and spruce. Though it can be said that the Plateau roughly centers on the Four Corners, Black Mesa in northern Arizona is much closer to the east–west, north–south midpoint of the Plateau Province. Lying southeast of Glen Canyon and southwest of Monument Valley at the north end of the Hopi Reservation, this remote coal-laden highland has about half of the Colorado Plateau's acreage north of it, half south of it, half west of it, and half east of it.
The American Association of Petroleum Geologists divides the Colorado Plateau into four geologic provinces. These are:
Plateau Sedimentary Province in northern Arizona and southern Utah
Black Mesa Basin in northeastern Arizona
San Juan Basin in northwestern New Mexico
Paradox Basin in southwestern Colorado and southeastern Utah
Human history
The Ancestral Puebloan People lived in the region from roughly 2000 to 700 years ago. A party from Santa Fe led by Fathers Dominguez and Escalante, unsuccessfully seeking an overland route to California, made a five-month out-and-back trip through much of the Plateau in 1776–1777. Despite having lost one arm in the American Civil War, U.S. Army Major and geologist John Wesley Powell explored the area in 1869 and 1872. Using wooden oak boats and small groups of men, the Powell Geographic Expedition charted this largely unknown region of the United States for the federal government.
Construction of the Hoover Dam in the 1930s and the Glen Canyon Dam in the 1960s changed the character of the Colorado River. Dramatically reduced sediment load changed its color from reddish brown (Colorado is Spanish for "red-colored") to mostly clear. The apparent green color is from algae on the riverbed's rocks, not from any significant amount of suspended material. The lack of sediment has also starved sand bars and beaches, but an experimental 12-day-long controlled flood from Glen Canyon Dam in 1996 showed substantial restoration. Similar floods are planned for every 5 to 10 years.
Geology
One of the most geologically intriguing features of the Colorado Plateau is its remarkable stability. Relatively little rock deformation such as faulting and folding has affected this high, thick crustal block within the last 600 million years or so, although there are some newer features such as the Waterpocket Fold of Capitol Reef (estimated 50–70 million years old). In contrast, provinces that have suffered severe deformation surround the plateau. Mountain building thrust up the Rocky Mountains to the north and east and tremendous, earth-stretching tension produced the Basin and Range Province to the west and south. Sub ranges of the Southern Rocky Mountains are scattered throughout the Colorado Plateau.
The Precambrian and Paleozoic history of the Colorado Plateau is best revealed near its southern end, where the Grand Canyon has exposed rocks with ages that span almost 2 billion years. The oldest rocks at river level are igneous and metamorphic and have been lumped together as Vishnu Basement Rocks; the oldest ages recorded by these rocks fall from 1950 to 1680 million years. An erosion surface on the Vishnu Basement Rocks is covered by sedimentary rocks and basalt flows, and these rocks formed in the interval from about 1250 to 750 million years ago: in turn, they were uplifted and split into a range of fault-block mountains. Erosion greatly reduced this mountain range before the encroachment of a seaway along the passive western edge of the continent in the early Paleozoic. At the canyon rim is the Kaibab Formation, limestone deposited in the late Paleozoic (Permian) about 270 million years ago.
A extension of the Ancestral Rocky Mountains called the Uncompahgre Mountains were uplifted and the adjacent Paradox Basin subsided. Almost 4 mi. (6.4 km) of sediment from the mountains and evaporites from the sea were deposited (see geology of the Canyonlands area for detail).
Most of the formations were deposited in warm shallow seas and near-shore environments (such as beaches and swamps) as the seashore repeatedly advanced and retreated over the edge of a proto-North America (for detail, see geology of the Grand Canyon area). The province was probably on a continental margin throughout the late Precambrian and most of the Paleozoic era. Igneous rocks injected millions of years later form a marbled network through parts of the Colorado Plateau's darker metamorphic basement. By 600 million years ago North America had been leveled off to a remarkably smooth surface.
Throughout the Paleozoic Era, tropical seas periodically inundated the Colorado Plateau region. Thick layers of limestone, sandstone, siltstone, and shale were laid down in the shallow marine waters. During times when the seas retreated, stream deposits and dune sands were deposited or older layers were removed by erosion. Over 300 million years passed as layer upon layer of sediment accumulated.
It was not until the upheavals that coincided with the formation of the supercontinent Pangea began about 250 million years ago that deposits of marine sediment waned and terrestrial deposits dominate. In late Paleozoic and much of the Mesozoic era the region was affected by a series of orogenies (mountain-building events) that deformed western North America and caused a great deal of uplift. Eruptions from volcanic mountain ranges to the west buried vast regions beneath ashy debris. Short-lived rivers, lakes, and inland seas left sedimentary records of their passage. Streams, ponds and lakes produced formations such as the Chinle, Moenave, and Kayenta in the Mesozoic era. Later a vast desert formed the Navajo and Temple Cap formations and dry near-shore environment formed the Carmel (see geology of the Zion and Kolob canyons area for details).
The area was again covered by a warm shallow sea when the Cretaceous Seaway opened in late Mesozoic time. The Dakota Sandstone and the Tropic Shale were deposited in the warm shallow waters of this advancing and retreating seaway. Several other formations were also produced but were mostly eroded following two major periods of uplift.
The Laramide orogeny closed the seaway and uplifted a large belt of crust from Montana to Mexico, with the Colorado Plateau region being the largest block. Thrust faults in Colorado are thought to have formed from a slight clockwise movement of the region, which acted as a rigid crustal block. The Colorado Plateau Province was uplifted largely as a single block, possibly due to its relative thickness. This relative thickness may be why compressional forces from the orogeny were mostly transmitted through the province instead of deforming it. Pre-existing weaknesses in Precambrian rocks were exploited and reactivated by the compression. It was along these ancient faults and other deeply buried structures that much of the province's relatively small and gently inclined flexures (such as anticlines, synclines, and monoclines) formed. Some of the prominent isolated mountain ranges of the Plateau, such as Ute Mountain and the Carrizo Mountains, both near the Four Corners, are cored by igneous rocks that were emplaced about 70 million years ago.
Minor uplift events continued through the start of the Cenozoic era and were accompanied by some basaltic lava eruptions and mild deformation. The colorful Claron Formation that forms the delicate hoodoos of Bryce Amphitheater and Cedar Breaks was then laid down as sediments in cool streams and lakes (see geology of the Bryce Canyon area for details). The flat-lying Chuska Sandstone was deposited about 34 million years ago; the sandstone is predominantly of eolian origin and locally more than 500 meters thick. The Chuska Sandstone caps the Chuska Mountains, and it lies unconformably on Mesozoic rocks deformed during the Laramide orogeny.
Younger igneous rocks form spectacular topographic features. The Henry Mountains, La Sal Range, and Abajo Mountains, ranges that dominate many views in southeastern Utah, are formed about igneous rocks that were intruded in the interval from 20 to 31 million years: some igneous intrusions in these mountains form laccoliths, a form of intrusion recognized by Grove Karl Gilbert during his studies of the Henry Mountains. Ship Rock (also called Shiprock), in northwestern New Mexico, and Church Rock and Agathla, near Monument Valley, are erosional remnants of potassium-rich igneous rocks and associated breccias of the Navajo Volcanic Field, produced about 25 million years ago. The Hopi Buttes in northeastern Arizona are held up by resistant sheets of sodic volcanic rocks, extruded about 7 million years ago. More recent igneous rocks are concentrated nearer the margins of the Colorado Plateau. The San Francisco Peaks near Flagstaff, south of the Grand Canyon, are volcanic landforms produced by igneous activity that began in that area about 6 million years ago and continued until 1064 CE, when basalt erupted in Sunset Crater National Monument. Mount Taylor, near Grants, New Mexico, is a volcanic structure with a history similar to that of the San Francisco Peaks: a basalt flow closer to Grants was extruded only about 3000 years ago (see El Malpais National Monument). These young igneous rocks may record processes in the Earth's mantle that are eating away at deep margins of the relatively stable block of the Plateau.
Tectonic activity resumed in Mid Cenozoic time and started to unevenly uplift and slightly tilt the Colorado Plateau region and the region to the west some 20 million years ago (as much as 3 kilometers of uplift occurred). Streams had their gradient increased and they responded by downcutting faster. Headward erosion and mass wasting helped to erode cliffs back into their fault-bounded plateaus, widening the basins in-between. Some plateaus have been so severely reduced in size this way that they become mesas or even buttes. Monoclines form as a result of uplift bending the rock units. Eroded monoclines leave steeply tilted resistant rock called a hogback and the less steep version is a cuesta.
Great tension developed in the crust, probably related to changing plate motions far to the west. As the crust stretched, the Basin and Range Province broke up into a multitude of down-dropped valleys and elongate mountains. Major faults, such as the Hurricane Fault, developed that separate the two regions. The dry climate was in large part a rainshadow effect resulting from the rise of the Sierra Nevada further west. Yet for some reason not fully understood, the neighboring Colorado Plateau was able to preserve its structural integrity and remained a single tectonic block.
A second mystery was that while the lower layers of the Plateau appeared to be sinking, overall the Plateau was rising. The reason for this was discovered upon analyzing data from the USARRAY project. It was found that the asthenosphere had invaded the overlying lithosphere, as a result of an area of mantle upwelling stemming from either the disintegration of the descending Farallon Plate, or the survival of the subducted spreading center connected to the East Pacific Rise and Gorda Ridge beneath western North America, or possibly both. The asthenosphere erodes the lower levels of the Plateau. At the same time, as it cools, it expands and lifts the upper layers of the Plateau. Eventually, the great block of Colorado Plateau crust rose a kilometer higher than the Basin and Range. As the land rose, the streams responded by cutting ever deeper stream channels. The most well-known of these streams, the Colorado River, began to carve the Grand Canyon less than 6 million years ago.
The Pleistocene epoch brought periodic ice ages and a cooler, wetter climate. This increased erosion at higher elevations with the introduction of alpine glaciers while mid-elevations were attacked by frost wedging and lower areas by more vigorous stream scouring. Pluvial lakes also formed during this time. Glaciers and pluvial lakes disappeared and the climate warmed and became drier with the start of Holocene epoch.
Ecology
The Colorado Plateau is covered with dry grasslands and shrublands, open pinyon-juniper woodland, and mountain woodlands and forests.
Energy resources
Electrical power generation is one of the major industries that takes place in the Colorado Plateau region. Most electrical generation comes from coal fired power plants. The rocks of the Colorado Plateau are a source of oil and a major source of natural gas. Major petroleum deposits are present in the San Juan Basin of New Mexico and Colorado, the Uinta Basin of Utah, the Piceance Basin of Colorado, and the Paradox Basin of Utah, Colorado, and Arizona. The Colorado Plateau holds major uranium deposits, and there was a uranium boom in the 1950s. The Atlas Uranium Mill near Moab has left a problematic tailings pile for cleanup. , 10 million tons of tailings had been relocated out of an estimated 16 million tons. Major coal deposits are being mined in the Colorado Plateau in Utah, Arizona, Colorado, and New Mexico, though large coal mining projects, such as on the Kaiparowits Plateau, have been proposed and defeated politically. The ITT Power Project, eventually located in Lynndyl, Utah, near Delta, was originally suggested for Salt Wash near Capitol Reef National Park. After a firestorm of opposition, it was moved to a less controversial site. In Utah the largest deposits are in aptly named Carbon County. In Arizona the biggest operation is on Black Mesa, supplying coal to Navajo Power Plant. Perhaps the only one of its kind, a gilsonite plant near Bonanza, southeast of Vernal, Utah, mines this unique, lustrous, brittle form of asphalt, for use in "varnishes, paints,...ink, waterproofing compounds, electrical insulation,...roofing materials."
Protected lands
This relatively high, semi-arid to arid province produces many distinctive erosional features such as arches, arroyos, canyons, cliffs, fins, natural bridges, pinnacles, hoodoos, and monoliths that, in various places and extents, have been protected. Also protected are areas of historic or cultural significance, such as the pueblos of the Ancestral Puebloan culture. There are nine U.S. National Parks, a National Historical Park, nineteen U.S. national monuments and dozens of wilderness areas in the province along with millions of acres in U.S. National Forests, many state parks, and other protected lands. In fact, this region has the highest concentration of parklands in North America. Lake Powell, in foreground, is not a natural lake but a reservoir impounded by Glen Canyon Dam.
National parks (from south to north to south clockwise):
Petrified Forest National Park
Grand Canyon National Park
Zion National Park
Bryce Canyon National Park
Capitol Reef National Park
Canyonlands National Park
Arches National Park
Black Canyon of the Gunnison National Park
Mesa Verde National Park
Chaco Culture National Historical Park
National monuments (alphabetical):
Aztec Ruins National Monument
Bears Ears National Monument
Canyon de Chelly National Monument
Canyons of the Ancients National Monument
Cedar Breaks National Monument
Colorado National Monument
Dinosaur National Monument
Grand Canyon-Parashant National Monument
Grand Staircase–Escalante National Monument
El Malpais National Monument
El Morro National Monument
Hovenweep National Monument
Navajo National Monument
Natural Bridges National Monument
Pipe Spring National Monument
Rainbow Bridge National Monument
Sunset Crater National Monument
Vermilion Cliffs National Monument
Walnut Canyon National Monument
Wupatki National Monument
Wilderness areas (alphabetical):
Ashdown Gorge Wilderness
Beaver Dam Mountains Wilderness
Black Ridge Canyons Wilderness
Cebolla Wilderness
Bisti/De-Na-Zin Wilderness
Box-Death Hollow Wilderness
Cottonwood Point Wilderness
Dark Canyon Wilderness
Escudilla Wilderness
Flat Tops Wilderness
Grand Wash Cliffs Wilderness
Kachina Peaks Wilderness
Kanab Creek Wilderness
Kendrick Mountain Wilderness
Lizard Head Wilderness
Mount Baldy Wilderness
Mount Logan Wilderness
Mount Trumbull Wilderness
Ojito Wilderness
Paiute Wilderness
Paria Canyon-Vermilion Cliffs Wilderness
Pine Valley Mountain Wilderness
Saddle Mountain Wilderness
South San Juan Wilderness
Mount Sneffels Wilderness
Strawberry Crater Wilderness
Uncompahgre Wilderness
High Uintas Wilderness
Weminuche Wilderness
West Malpais Wilderness
Other notable protected areas include: Barringer Crater, Dead Horse Point State Park, Glen Canyon National Recreation Area, Goblin Valley State Park, Goosenecks State Park, the Grand Gulch Primitive Area, Kodachrome Basin State Park, Monument Valley, and the San Rafael Swell. Sedona, Arizona and Oak Creek Canyon lie on the south-central border of the Plateau. Many but not all of the Sedona area's cliff formations are protected as wilderness (Red Rock State Park and Coconino National Forest). The area has the visual appeal of a national park, but with a small, rapidly growing town in the center.
See also
Mojave Desert
Great Basin
Sonoran Desert
Chihuahuan Desert
Llano Estacado (a similar geographic region in Texas and New Mexico, cut by steep sided canyons such as Palo Duro Canyon)
References
Further reading
External links
Colorado Plateau
|
2644814
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%27%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Павленко Мар'яна Дементіївна
|
Павленко Мар'яна Дементіївна
Мар'яна Дементіївна Павленко (село Красна Лука Полтавської губернії, тепер Гадяцького району Полтавської області — ?) — українська радянська діячка, педагог, директор Семенівської неповної середньої школи Липово-Долинського району Сумської області. Депутат Верховної Ради УРСР 2—3-го скликань.
Біографія
Народилася в багатодітній селянській родині. Закінчила церковно-приходську школу, а у 1914 році — двокласне жіноче училище. Склала у Полтаві іспити на атестат зрілості та звання вчительки.
Трудову діяльність розпочала вчителькою Русанівської церковно-приходської школи, потім працювала вчителькою церковно-приходської (чотирирічної) школи в селі Семенівці Липово-Долинського району. У 1928 році була обрана членом сільської ради села Семенівки.
До 1941 року — вчителька початкових класів Семенівської неповної середньої (семирічної) школи Липово-Долинського району Сумської області.
Член ВКП(б) з 1940 року.
Під час німецько-радянської війни була евакуйована до Узбецької РСР, де працювала вчителькою школи села Ханабад. У вересні 1943 року повернулася на Сумщину.
У вересні 1943 — 1954 р. — директор Семенівської неповної середньої (семирічної) школи Липово-Долинського району Сумської області.
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора (4.05.1939)
медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років»
медалі
знак «Відмінник народної освіти Української РСР»
Джерела
Сторінки історії Семенівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Липоводолинської районної ради Сумської області
газета «Більшовицька зброя» (Суми) — 1947 рік — 26 січня.
Уродженці Гадяцького району
Депутати Верховної Ради УРСР 2-го скликання
Депутати Верховної Ради УРСР 3-го скликання
|
1608238
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%9F1
|
ГП1
|
ГП1 (Газотурбовоз П'''асажирський, 1'''-ий тип) — серія дослідних радянських газотурбовозів з електричною передачею, випущених 1964 Коломенським тепловозобудівним заводом з 2 одиниць, спроєктована на основі пасажирського тепловоза ТЕП60.
Історія
Проєктування
1959 на Коломенському тепловозобудівному заводі була побудована дослідна секція вантажного газотурбовоза Г1, незабаром на засіданні Комітету Науково-технічної ради МШС було вирішено побудувати ще два пасажирські газотурбовози для накопичення досвіду експлуатації таких локомотивів.
Проєктування і виготовлення почалися 1963. Причин такої паузи було кілька: різний погляд на економічну ефективність газотурбовозів порівняно з тепловозами фахівців, від яких певною мірою залежало вирішення питання про початок робіт за новими газотурбовозами; вельми обмежений досвід експлуатації газотурбовоза Г1-01; припинення замовлень газотурбовозів залізницями США.
При створенні нових локомотивів за основу було вирішено використовувати кузов і електрообладнання тепловоза ТЕП60, а замість дизельного двигуна встановити газотурбінну силову установку, аналогічну установці газотурбовоза Г1. Наприкінці 1964 завод закінчив виготовлення двох пасажирських газотурбовозів, які отримали позначення ГП1-0001 і ГП1-0002.
Роботи зі створення газотурбовозів почалися в період освоєння виробництва тепловозів серії ТЕЗ потужністю 2000 к.с. у секції, тому передбачалося, що вдасться спроєктувати і побудувати газотурбовози з технічними характеристиками, які б дозволяли експлуатувати їх з більшим економічним ефектом, ніж тепловози. Проте створені до 1965 газотурбовози в цьому поступалися вже наявним тепловозам серій ТЕ10 і ТЕП60 з дизельними двигунами потужністю по 3000 к.с.
Експлуатація
На початку 1965 газотурбовози ГП1-0002 надійшов для випробувань на експериментальне кільце ВНДВЗТа. Наприкінці 1965 обидва локомотива були передані для дослідної експлуатації в депо Льгов разом з газотурбовозом Г1-01. Також для порівняння показників трьох дослідних газотурбовозів з показниками дизельних локомотивів при роботі в однакових умовах в депо Льгов були спрямовані тепловози серії ТЕП60.
Газотурбовози ГП1 спочатку водили пасажирські поїзди на ділянці Льгов — Київ (395 км), але після завершення електрифікації 1967 ділянки Київ — Конотоп — Хутір Михайлівський вони стали ходити з поїздами тільки до Конотопа (174 км). Також пасажирські газотурбовози обслуговували ділянки Льгов — Брянськ (208 км), Льгов — Готня (122 км), Льгов — Курськ (78 км), а також водили приміські поїзди, зокрема на ділянці Льгов — Рильськ (64 км). Одночасно газотурбовоз Г1-01 працював з вантажними поїздами переважно на ділянці Льгов — Брянськ, а також Льгов — Готня, Льгов — Курськ і Льгов — Ворожба (99 км). В той час як вантажний газотурбовоз водив поїзди досить рідко (3-4 поїздки на місяць), пасажирські експлуатувалися регулярно, нарівні з приписаними до депо тепловозами серії ТЕП60. В результаті пробіг у газотурбовозів ГП1 виявився в 3-4 рази вище, ніж у Г1-01.
До недоліків газотурбовозів порівняно з тепловозами належить більша витрата палива і високий рівень зовнішнього шуму (в кабінах машиніста шум був у межах норми завдяки наявності звукоізоляції). До того ж потужність газотурбовозів в процесі експлуатації використовувалася не повністю, особливо при роботі з приміськими поїздами. Зазначені недоліки, а також втрата у заводу-виробника інтересу до газотурбовоза і як наслідок, погіршення постачання депо запасними частинами призвели до того, що дослідні локомотиви на початку 1970-их років були відсторонені від поїздної роботи, а через кілька років виключені з інвентаря.
Одночасно з припиненням експлуатації дослідних газотурбовозів, приписаних до депо Льгов, МШС виконуючи доручення Ради Міністрів, розглянуло питання, пов'язані із застосуванням газотурбінних двигунів для тяги поїздів. У доповіді Раді Міністрів від 22 квітня 1971 за підписом міністра шляхів сполучення Бещева було сказано, що використання газової турбіни як первинного двигуна на автономному локомотиві доцільно за умови, якщо газотурбінна установка буде мати коефіцієнт корисної дії на номінальному режимі близько 32% і прийнятну витрату палива на холостому ходу або часткових навантаженнях. Газотурбінні двигуни, які випускалися в той час, не відповідали цим вимогам, тому рішення проблеми залежало від створення транспортної газотурбінної установки. Оскільки шляхів створення газотурбінної установки з необхідними для газотурбовозів параметрами знайти не вдалося, подальші роботи щодо цього виду локомотивів були припинені.
Після списання газотурбовози були розукомплектовані і тривалий час перебували в депо Льгов, до початку 1990-их років вони перебували в досить жалюгідному стані. Незабаром вони були розрізані на металобрухт і на сьогоднішній день не збереглися.
Конструкція
Газотурбовози ГП1 мали кузови (з незначними конструктивними змінами), візки, тягові електродвигуни ЕД-105А і редуктори пасажирських тепловозів серії ТЕП60. У результаті близько 43% деталей цих локомотивів виявилися однаковими з деталями ТЕП60.
Як первинний двигун на локомотивах були встановлені одновальні газотурбінні установки ДП-3,5 відкритого циклу без регенерації номінальною потужністю 3500 к.с., такі ж, як останні установки газотурбовоза Г1-01. Передача енергії від газотурбінного двигуна до колісних пар була виконана електричною, для чого на кожному газотурбовозі були встановлені три тягові генератора постійного струму МПТ-74/23Б з незалежним збудженням і самовентиляцією номінальною потужністю 667 кВт (частота обертання якоря 1800 об/хв, напруга при тривалому режимі 470 В, максимальна 700 В, струм 1420 А). Генератори з'єднувалися з валом газотурбінного двигуна через редуктори з передавальним числом 185:39 = 4,74. Два генератора з загальним валом становили двомашинний агрегат, третій генератор був окремою електричною машиною. Від його валу наводився збудник ВТ127/120А, який відрізнявся конструкцією від збудника ВТ275/120А газотурбовоза Г1-01, але мав з ним однакові електричні параметри. До кожного тягового генератора приєднувалися два тягові електродвигуни, включені паралельно. Крім повного збудження, можна було отримати два ступені ослабленого — 45-48% і 67-71%.
Для маневрів без пуску газотурбінної установки на локомотивах встановлювали чотиритактний V-подібний 12-циліндровий дизельний двигун 1Д12 Барнаульського заводу. Діаметр циліндрів дизеля 150 мм, хід поршнів — 180 і 186,7 мм. При частоті обертання вала 1500 об/хв дизельний двигун розвивав потужність 300 к. с. Він приводив в обертання якір маневрового генератора МПТ-49/25-ЗК потужністю 195 кВт (450 В, 434 А) і допоміжний генератор П-82 потужністю 24,5 кВт (110 В, 222 А). Всі електричні машини були виготовлені харківським заводом «Електроважмаш».
На газотурбовоза були встановлені кислотна акумуляторна батарея ЗВТ-135 ємністю 270 А*год і напругою 96 В, холодильник для охолодження мастила газотурбінного двигуна, води і мастила дизеля, а також мастила допоміжного редуктора. Холодильник обдувався повітрям, яке проганяли два вентиляторами з механічним приводом. Вентилятори для охолодження тягових електродвигунів також мали механічний привід. На газотурбовоз був встановлений компресор ПК-35 Первомайського гальмівного заводу, який приводився в рух за допомогою дизельного двигуна. При роботі газотурбінної установки частота обертання валів двигуна і компресора становила 1100 об/хв.
Локомотиви були обладнані електропневматичним і пневматичним гальмами з двостороннім натисканням гальмівних колодок.
При тривалому режимі газотурбовози розвивали силу тяги 12500 кгс і швидкість 50 км/год. Конструкційна швидкість газотурбовозів становила 160 км/год, сила тяги при цій швидкості — 4000 кгс. Запас важкого палива на локомотивах 8500 кг, дизельного палива — 850 кг, мастила — 700 кг, води — 170 кг та піску — 600 кг. Робоча маса газотурбовозів становила 129 т.
Джерела
|
1205716
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D1%8C
|
Кошень
|
Кошень
Кошень — село у повіті Ковасна. Адміністративно підпорядковується місту Сфинту-Георге.
Кошень — село у Унгенському районі.
|
1357958
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8C%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ільєнко Володимир Дмитрович
|
Ільєнко Володимир Дмитрович
Володимир Дмитрович Ільєнко (16 квітня 1945, с.Краснопілка, нині у складі с. Бурти Кагарлицький район Київська область — 28 квітня 2021) — український актор театру та кіно, заслужений артист України (1997).
Біографія
У 1969 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (курс народного артиста України Миколи Рушковського). З 1978-го року, з моменту його заснування, працював у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, на сцені якого зіграв більше 50 ролей.
Театральні ролі
Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
— «Высшая точка — любовь» — Ліньов, член парткому
1979 — «Турбота» — Криниця, Дробиш
1979 — «Драма у вчительській» — Савелій Григорович
1979 — «Сержанте, мій постріл перший» — Чекумаєв
1979 — «Мені 30 років» — Іванов
— «Молва» — Терентій Пасинков
— «Любов під в'язами» — Сімеон
1982 — «Настасья Пилипівна» — Фердищенко
1982 — «Правда пам'яті» — Левченко
1982 — «Жарт диявола» — Клинов
— «Закон вічності» — Професор, Тамада, Жонглер, Гервасі, Бандаладзе
1983 — «Третій» — Майор
1983 — «Манон Леско» — Сіннеле
— «Агент 00» — помічник Головного шефа
1984 — «Гамлет» за п'єсою Вільяма Шекспіра; реж. Едуард Митницький — Гільденстерн
— «Готель „Асторія“» — Рубльов
1985 — «Чайка» — Шамраєв
1985 — «П'ять романсів в старому домі» — Леонід
— «Оптимістична трагедія» — Боцман
— «Відображення кохання» — Березовський
1987 — «Блондинка» — Філімонов
1987 — «Спортивні сцени 1981 року» — Незнайомець
— «Скамійка» — Він
1988 — «Остання ніч Сократа» — Охоронець, він же Сократ
1988 — «Собаче серце» — Репортер, Товстий
1988 — «Я завжди твоя наречена» — Фронтовик
— «Поліція» — Сержант поліції
— «Острів скарбів» за романом Р.-Л. Стівенсона — Ізраель Хендс
— «Полонений тобою» — Іванов, він же Цу Сяо
1991 — «Флоранс була шатенкою» за п'єсою «За зачиненими дверима» Ж.-П. Сартра — Коридорний
1991 — «Дитина до листопада» — Віктор
— «Наречений з Єрусалиму» за п'єсою «Важкі люди» Й. Бар-Йосефа — Еліезер Вайнгартен
— «Каприз принцеси» — Лісовик
— «Майн Кампф, або Шкарпетки у кофейнику» — Хіммшлист
— «Дура» — Лабланш, Кардиналь
— «Живий труп» — Судовий слідчий
1997 — «Любов до трьох апельсинів» — Моргана, Дерево
— «Рогоносець» — Граф
— «Вічний чоловік» — Захльобінін
— «Сильвія» — Том
— «Одриуження» — Яєчня
— «Корсиканка» — Бертран
2003 — «Таємниця пристрасті пекучої» за п'єсою «Романтики» Е. Ростана — Паскіно
— «Торгівці гумою» — Йоханан Цингербай
2004 — «Вишневий сад» — Фірс
— «Ромео та Джульєтта» — Монтеккі
— «Не все коту масляня» — Єрміл Зотович Ахов
Фільмографія
— Острів любові (телесеріал) — Коля, чоловік Валерії
— Під дахами великого міста — Трофімов
— ПтахоLOVE (короткометражний фільм)
— Повернення Мухтара–3 (телесеріал) — Герасим
— Серцю не накажеш (телесеріал) — епізод
— Полювання на Вервольфа — Отець Лука
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (рос.)
Сайт Kino-Teatr.ru (рос.)
Випускники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
Актори Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра
Заслужені артисти України
|
1170403
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%86%D1%8C
|
Болаць
|
Болаць, Болаці — село у повіті Васлуй в Румунії. Входить до складу комуни Ребріча.
Село розташоване на відстані 292 км на північний схід від Бухареста, 25 км на північний захід від Васлуя, 34 км на південь від Ясс.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживала особа, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Васлуй
|
5270795
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%83%20%28%D1%80%D1%96%D0%B4%29
|
Бібеску (рід)
|
Бібеску (рід)
Бібеску або Бібеско — давня Волоська і Молдавська шляхетська, боярська і княжа династія, члени якої були правлячими князями та господарями Волощини.
Історія
Княжий рід Бібеско має волосько-молдавське походження, вперше задокументована в 15 столітті. Засновником роду вважається Микола Потаркан де Бібеско. Її члени займали найвищі урядові пости й мали значний вплив на політичний та економічний розвиток країни.
Князь Барбу Дмитро Штирбей-Бібеско був сином боярина Дмитра Бібеску, палатина Валахії (1772–1831), та його дружини Катерини Векереску (1777–1842). Його усиновив його родич, один із найпочесніших родів бояр і князів Олтенії, ворник Барбу С. Штирбей, останній із роду Штирбеїв, який зробив його спадкоємцем своїх багатств та прізвища. Після усиновлення ця гілка родини Бібеску стала будинком Стирбеїв.
Георге Бібеску отримав для свого сина Григора титул князя Священної Римської імперії.
Після революції 1848 року князя Барбу Штирбея (1799–1869) обирають правлячим князем («Domnitor») Тара Романеаска, і він проводив збалансовану політику відносин з Османською імперією, Австро-Угорською імперією та Російською імперією, заклавши таким чином основи незалежної держави Румунія.
Під його правлінням (1849–1856) Тара Романеаска пройшла шлях від феодальної та сільськогосподарської країни до нації з промисловими підприємствами, сучасною системою освіти та добре розвиненою мережею доріг.
Пов'язаний з іншими Волоськими та Молдавськими князівськими родами, такими як Векереску, Маврокордато, Кантакузіни.
Представники роду:
Георге Бібеску (1804–1873), господар Валахії у 1842-1848 роках
Барбу Дмитро Бібеско-Штирбей, господар Валахії у 1848-1853 роках
Антуан Бібеско (1878–1951) юрист, дипломат і письменник
Олена Бібеско (1855–1902), аристократка та піаністка, мати Антуана
Джордж Валентин Бібеску (1880–1941), румунський піонер авіації та автомобільний ентузіаст
Марта Бібеско (1886–1973), французька письменниця та світська особа.
Джерела
Familles Bibescu
Румунські династії
Османська Молдова
Боярські роди
Волоські правителі
Шляхетські роди Молдови
|
35748090
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Afridun%20II
|
Afridun II
|
Afridun II was a Shah of Shirvan. He may have ruled during a time in Shirvanshah history that scholarship has referred to "a period of total confusion", due to the lack of written records and contradictory numismatic evidence. He was a son of Shirvanshah Manuchihr III. He had had three brothers, Akhsitan I, Farrukhzad I, and Shahanshah. He might not have even ruled. He left no numismatic evidence but known from his son Fariburz II's coins.
References
Sources
12th-century Iranian people
|
2899377
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D2%91%D1%83%D0%B6%D0%B5%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Зґуже (Мазовецьке воєводство)
|
Зґуже (Мазовецьке воєводство)
Зґуже — село в Польщі, у гміні Мясткув-Косьцельни Ґарволінського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Седлецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґарволінського повіту
|
1255056
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B4%D1%8E%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Гадюка вірменська
|
Гадюка вірменська (Vipera eriwanensis) — отруйна змія з роду Гадюка родини Гадюкові. Має 2 підвиди.
Опис
Загальна довжина досягає 55 — 56 см. Голова сильно витягнута, край морди злегка піднятий й загострений. Великі надочноямкові й тім'яні щитки злегка увігнуті, як і вся поверхня передньої частини голови. Черевних щитків: 137 — 148, підхвостових щитків: 25 — 34 пари. Навколо середини тулуба є 19 — 21 рядок луски.
Забарвлення зверху світло-сіре з чітким чорно-коричневим зигзагоподібним малюнком. Черево темно-сірого кольору в чорних цятках.
Спосіб життя
Полюбляє сухі схили гір, кам'янисті гірські степи, береги каньйонів, порослі чагарниками. У літню спеку спускається нижче в вологіші ділянки та переходить з денної тільки на сутінкову та ранкову активність. Зустрічається на висотах від 1000 до 3000 м над рівнем моря. У жовтні йде на зимівлю. Виходить із зимівлі у квітні-травні.
Отруйна змія. Отрута гемолітичної дії (впливає на кров і кровотворні органи). Укуси становлять велику небезпеку для домашніх тварин і людини.
Харчується мишоподібними гризунами, ящірками й прямокрилими.
Вид живонароджуючий, буває до 10 малюків у виводку.
Розповсюдження
Мешкає у північно-східній Туреччині, Вірменії, Ірані, Азербайджані.
Підвиди
Vipera eriwanensis eriwanensis
Vipera eriwanensis ebneri
Джерела
Mallow, D. Ludwig, D. & Nilson, G. 2003. True Vipers: Natural History and Toxinology of Old World Vipers. Krieger, Malabar, Florida, 410 pp. [review in HR 35: 200, Reptilia 35: 74]
Словник-довідник із зоології. — К., 2002.
Тварини, описані 1933
Гадюкові
|
2766509
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%8C%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BD%D0%B0%D0%BF%D1%80%D1%8F%D0%BC%D0%BE%D0%BA%20%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Горьківський напрямок Московської залізниці
|
Горьківський напрямок Московської залізниці — залізнична лінія, що прямує на схід від Москва-Пасажирська-Курська по території Москви, Московської та Владимирської областей. Довжина головного ходу (від Москва-Пасажирська-Курська до станції Петушки) — 125 км.
Опис
Головний хід адміністративно відноситься до Московсько-Курському регіону Московської залізниці.
Рухомий склад для приміського пасажирського сполучення надає моторвагонне депо ТЧ-4 Залізнична. На кінець 2010-х основу парку рухомого складу становлять електропоїзди ЕД4М.
Горьківський напрямок включає лінії та станції пересадок:
Головний хід Москва-пас.-Курська — Петушки (за винятком самої станції, яка належить до ГЗ).
Прокладено по територіях Москви, Московської області, Владимирській області
Від станції Москва-пас.-Курська до станції Желєзнодорожна на головному ходу є 3 колії (будується 4-а), далі — 2. Третя північна колія переважно використовується для руху електропоїздів «Супутник» сполученням Москва-пас.-Курська — Залізнична, приміських експресів, швидкісних поїздів «Стриж» та «Ластівка» сполученням Москва — Нижній Новгород та поїздів далекого прямування, час від часу ним також курсують вантажні та службові потяги від станції Кусково.
На платформі Чухлинка можлива пішохідна (200 метрів) пересадка на станцію Перово Казанського/Рязанського напрямків МЗ.
Одноколійне відгалуження Реутово — Балашиха з прямим приміським сполученням з Москва-пас.-Курська (у вересні 2014 року почалася прокладка другої колії на ділянці Реутово — Стройка).
Примикання хордової лінії Митищі — Фрязево Ярославського напрямку (пересадка на електропотяги Ярославського напрямку, в тому числі від/до Москва-пас.-Ярославська)
Відгалуження Фрязево — Захарово. Двоколійне до Електросталі, далі до Захарово одноколійне. З прямим приміським сполученням з Москва-пас.-Курська.
Одноколійне відгалуження Павловський Посад — Електрогорськ з прямим приміським сполученням з Москва-пас.-Курська.
На вузловій станції Орехово-Зуєво можлива пересадка на електропотяги Великого Кільця МЗ, прямуючі до Александров-1 (на північ ) та Куровської (на південь), а також на швидкісний електропоїзд «Ластівка» сполученням Москва — Нижній Новгород, що здійснює на цій станції свою першу від Москви (з боку Нижнього Новгорода — останню) зупинку.
На вузловій станції Москва-пас.-Курська (Курський вокзал) пересадка з приміських електропоїздів Горьковського напрямку на:
Станції московського метро «», «Чкалівська»
Поїзди далекого прямування по Горьківському та Курському напрямкам МЗ
Приміські електропоїзди Курського напрямку (на південь)
Транзитні приміські електропоїзди на Ризький напрямок (на північний захід) через Олексіївську сполучну лінію
Транзитні приміські електропоїзди на Білоруський напрямок (на захід) через Олексіївську сполучну лінію та Москва-Пасажирська-Смоленська
Швидкісні потяги «Стриж» та «Ластівка» в Нижній Новгород
Хоча транзитний безпересадковий рух з Горьківського напряму на північ на Олексіївську сполучну лінію і далі можливий, воно використовується в приміському русі обмежено: один електропоїзд в день від Орехово-Зуєво до Москва-Каланчевська на 2012-2013 рік; в 2010-2011 роках також використовувалося «Сапсаном» маршруту Санкт-Петербург — Нижній Новгород.
Пересадка на станції московського метро також можлива на проміжних зупинках:
Платформа Серп і Молот — на станції метро «Площа Ілліча», «Римська»
Платформа Новогіреєво — пішохідна пересадка (близько 900 м) або громадський транспорт на станцію метро «Новогіреєво»
Станція Реутово — пішохідна пересадка (близько 800 м) або громадський транспорт на станцію метро «Новокосино»
Основні колії Горьківського напряму повністю електрифіковані. Всі пункти зупинки обладнані високими платформами.
На початок ХХІ століття Горьківський напрямок МЗ є одним з найзавантаженіших на Московському вузлі. Сумарне населення міст, селищ та інших населених пунктів, що знаходяться в безпосередній близькості від залізниці, становить близько мільйона осіб. Багато електропотягів у годину пік ходять різко перевантаженими, тим самим створюються тиснява та інші проблеми для пасажирів. Найбільшими станціями за пасажиропотоком є станції Залізнична, Орехово-Зуєво, Павловський Посад, Ногінськ, а також платформа Кучино.
Примітки
Посилання
Горьківський напрямок на PLANDEX.RU
Московська залізниця
|
4939666
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Draba%20hyperborea
|
Draba hyperborea
|
Draba hyperborea — вид квіткових рослин родини капустяних (Brassicaceae).
Біоморфологічна характеристика
Півкущик. Рослина до 17 см заввишки. Стебла висхідні чи біля основи вигнуті й майже стеляться. Розеткові листки до 10 × 2.5 см, плоскі, довгасто-зворотно-яйцюваті, загострені, у верхній частині з великими зубцями, запушені дрібними простими і вилчастими волосками. Китиця з 10–20 квіток, розлога, щиткувата, при плодах слабо подовжена. Пелюстки блідо-жовті, 4–5 мм завдовжки, довгасто-зворотно-яйцюваті чи лопатчасті. Плід 8–14 × 4.5–7 мм, еліптичні, широко- чи яйцювато-еліптичні, тупі, голі. Насіння близько 1.5 мм завдовжки, темно-буре.
Поширення
Росте у Європі: Росія, Румунія, Україна.
В Україні росте на сухих і кам'янистих схилах, крейдяних відслоненнях — у зх. Лісостепу, басейні р. Дністер, звичайно (у Хмельницькій та Вінницькій обл.), у Донецькому Лісостепу.
Примітки
hyperborea
Флора України
Флора Європи
|
2719303
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE-%D0%94%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%BE%20%28%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
|
Санто-Домінго (провінція)
|
Санто-Домінго (провінція)
Санто-Домінго — провінція Домініканської Республіки. Була відокремлена від Національного округу 16 жовтня 2001 року.
Місцеві та регіональні муніципальні райони
Провінція розділена на вісім муніципалітетів (municipio), а в межах муніципалітетів - на сім муніципальних районів (distrito municipal - DM):
Бока-Чика
Ла-Калета (D.M.)
Лос-Алькаррісос
Палмарехо-Вілья-Лінда (D.M.)
Пантоха (D.M.)
Педро-Бранд
Ла-Гуайга (D.M.)
Ла-Куаба (D.M.)
Сан-Антоніо-де-Герра
Ато-Велья (D.M.)
Сан-Луїс
Сан-Ісідро (D.M.)
Санто-Домінго-Норте
Вілья-Мелла (D.M.)
Ла-Вікторія (D.M.)
Санто-Домінго-Оесте
Маногуаябо (D.M.)
Інститут (D.M.)
Еррера (D.M.)
Санто-Домінго-Есте
Лас-Америкас (D.M.)
Населення по муніципалітетам на 2012 рік (відсортована таблиця):
Примітки
Провінції Домініканської Республіки
Засновані в Північній Америці 2001
|
3313812
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%96%D0%BC%20%D0%91%D0%BB%D1%83%D0%BC%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%B4
|
Акім Блумфілд
|
Акім Блумфілд — ямайський легкоатлет, який спеціалізується в спринтерських дисциплінах, призер чемпіонату світу, рекордсмен Ямайки.
На чемпіонаті світу-2019 здобув «срібло» в чоловічій естафеті 4×400 метрів.
Примітки
Джерела
Ямайські бігуни на короткі дистанції
Срібні призери чемпіонатів світу
|
39393686
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Robot%20Overlords
|
Robot Overlords
|
Robot Overlords (originally titled Our Robot Overlords) is a 2014 British independent science fiction film, starring Callan McAuliffe, Ben Kingsley and Gillian Anderson. The film is directed by Jon Wright and produced by Piers Tempest. The estimated budget was $21 million.
Plot
Not long after the invasion and occupation of Earth by a extraterrestrial race of powerful robots wanting human knowledge and ingenuity, humans are confined to their homes. Leaving without permission would be to risk their lives. Monitored by the electronic implants in their necks, the robot sentries are able to track the movement of humans in order to control them. If any person attempts to exit their home, they are given warnings by the robot sentries to return to their home. If he or she does not comply within ten seconds, they are killed.
In a rural town in England, a teen going by the name of Sean Flynn (Callan McAuliffe) is seeking his father, who went missing not long after the robots invaded, sending out hand-drawn lost posters hidden in tennis balls and fruit. Later, Nathan, a friend of Sean's, is seen attempting to repair his PlayStation, when Connor, a young boy, accidentally shocks Nathan, while a girl named Alexandra watches. The group discovers that Nathan's implant has been turned off by the electrical shock, and then perform the same procedure on each other to stay outside without being tracked down. The group enters a local museum before Sean suggests that they go look for his father, Danny (Steven Mackintosh) at the school, where the files on all the people are kept. They discover that Danny is still alive, having been moved to a hotel, but are then caught and brought to a room with a deep scanner after their implants reboot. Here, Robin Smythe (Ben Kingsley), a collaborator with the robots, asks them how they turned off their implants. When they refuse to answer, Sean's uncle is brought in, and receives a black implant, before being subjected to a deep scan, a painful process that searches through all of a person's mental faculties before rendering them unable to eat, causing them to die in a few days. When the children still refuse to answer, Sean is also given a black implant before being subjected to a deep scan. In the midst of it, Sean insults Smythe, causing him to accidentally interrupt the deep scan, allowing Sean to escape the deep scanner alive. A few seconds later, Connor, who had been left outside, bursts in with a makeshift fireworks launcher and frees the other children. The children hide in a bowling alley, where they turn off their implants once again before running to the hotel. When a large robot walks by, the four children hide next to a doorway, where Sean inadvertently controls the robot.
The children then meet Monique, a woman who wants to know how to turn off the implants. In exchange, the boys meet Swanny, who has had his implant removed by a watchmaker, and also tells the children to go to a Stone Circle. However, an announcement reveals that Sean's mother, Kate, has been taken prisoner in the area headquarters, a castle. With Monique's help, the children successfully get to the castle. However, they are caught by a large robot. Sean then discovers that he can take control of the robots because of his black implant, after discovering that the large robot responds to his movement.
Meanwhile, Smythe is speaking with Kate about how he and she could live together before an alarm goes off. Smythe leaves to go see what has happened. A few moments later, a young guard is tricked into giving the keys to the door to Kate. Meanwhile, outside, Sean appears to have been caught by the large robot, with Smythe scolding him. Sean then turns the large robot's weapon on Smythe and his team, forcing them to drop their weapons, which are picked up by the other children. Kate suddenly dashes by on a horse, causing Smythe and his team to follow. This opens the line of fire for two "clankers," insectoid robots armed with laser weapons, which destroy the large robot, forcing Sean to hide behind it. One of the clankers then jumps down and prepares to fire at Sean, before Sean takes control of the robot and uses it to destroy the other, before commanding the clanker to deactivate. The children then track down Kate, before heading to the Stone Circle, deciphering a message written in graffiti to find the location of a human camp, an old tin mine. Meanwhile, Smythe is told by Mediator 452, a recurring character in the film, that a large number of deep scanners are arriving and that Smythe will be the first to be scanned if Sean is not captured by the time that they arrive. Sean and his friends are seen arriving at the human camp, where Sean is reunited with his father. The small group has their implants removed.
The next day, the robots descend on the community seeking Sean, who is quickly discovered to be missing. Sean is seen reinstalling his black implant, before mentally controlling a robot craft that rams and destroys the Cube, the local robot mothership, halting the invasion. He narrowly escapes the impact. Smythe tries to escape, but due to the mothership being destroyed the robots do not recognize him as a collaborator and disintegrate him. Meanwhile, Sean interfaces with a damaged Mediator, a robot in human form, and mentally sends commands to end the invasion of the Earth, destroying the robots and their craft. The film ends with jubilation as the local population celebrates in town. In the closing scene, Sean looks up at the stars, sensing that the robots will be back. Sean gives a determine look that if and when they do, he'll be waiting.
Cast
Callan McAuliffe as Sean Flynn
Ben Kingsley as Robin Smythe
Gillian Anderson as Kate
James Tarpey as Nathan
Milo Parker as Connor
Ella Hunt as Alexandra
Craig Garner as Mediator 452
David McSavage as Donald
Geraldine James as Monique
Tamer Hassan as Wayne
Steven Mackintosh as Danny
Jonathan McAndrew as VC Teen
Roy Hudd as Morse Code Martin
Production
The film began principal photography in Wales, the Isle of Man and Northern Ireland, with shooting to include Carrickfergus Castle. Music for the film's end credits is provided by Matan Zohar.
Release and reception
The film was released on 27 March 2015 in the United Kingdom and grossed only £4,147 across 30 sites in its weekend debut. The film was released in the United States on 3 July 2015. Den of Geek referred to the film as a "beguiling homespun invasion tale". Television drama producer Tony Wood described Robot Overlords as "a great British sci-fi brand in the tradition of classics such as 'Quatermass' and 'Doctor Who' — packed with special effects and rebellious excitement." Empire noted that "unlike its titular villains, it's sleek and it never malfunctions." The Guardian compared the film to another well known British science fiction franchise, saying it "plays like a slightly-more sweary episode of Doctor Who." The Telegraph branded it quintessentially British, with its many "plucky" characters, but found the plot to be thin and the robot overlords clumsy and harking back to earlier sci-fi movies: like a "rusty Dr Who episode" with Dalek invasions of Bedfordshire quarries.
On review aggregator website Rotten Tomatoes, the film received an approval rating of 61% based on 18 reviews, with an average rating of 5.7/10. On Metacritic, the film has a weighted average score of 47 out of 100 based on 7 critics, indicating "mixed or average reviews".
Home media
Robot Overlords was released internationally on DVD and Blu-ray in August 2015.
Novel
Victor Gollancz Ltd acquired the rights to publish a novel based on the film. The book, written by scriptwriter and co-creator of the movie Mark Stay, included extra scenes and bonus material not included in the film. It was published in the UK on 12 February 2015 and an audiobook version is read by Rupert Degas.
Video game
Iglu Media created a game called Robot Warlords that is based on Robot Overlords. An action and strategy game, Robot Warlords includes elements of the movie, such as film clips. Available for both iOS and Android, players must flee from robot invaders, dodging attacks and various obstacles.
TV series
London based production company Buccaneer Media signed an agreement to create a television series that will be set in a "parallel universe" to the film. "This series will really expand the canvas of the robot occupation, and we are aiming to make an explosive show that the U.K. will be very proud of," said the film's producer Piers Tempest, whose company Tempo Productions plans to co-produce the series with Buccaneer.
As of 2021, there have been no further developments about it.
References
External links
Films shot in Northern Ireland
Films shot in Wales
British science fiction films
British independent films
2014 science fiction films
2014 films
2010s English-language films
2010s British films
Films scored by Christian Henson
Films about alien invasions
Films set in England
|
4570389
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Північне повстання
|
Північне повстання, відоме також як Заколот північних графів — повстання в листопаді—грудні 1569 року, спрямоване на повалення королеви Єлизавети I, яка сповідувала англіканство, зведення на престол королеви-католички Марії Стюарт і відновлення в Англії католицької віри. На чолі повстання стояли двоє графів, які сповідували католицтво і мали володіння в Північній Англії: і , також до нього долучився Томас Говард, 4-й герцог Норфолк. До повстання їх підштовхували емісари короля Іспанії Філіпа II. Однак, через погану підготовку, повстання досить швидко придушено, ватажки втекли з Англії. Один із них, граф Вестморленд, помер у вигнанні, іншого, графа Нортумберленда, видано Англії і страчено. Їхні володіння та титули конфісковано.
Передумови
1558 року померла королева Англії Марія I, її на престолі змінила Єлизавета I. Проте далеко не всіх влаштовувала її кандидатура. Насамперед незадоволеними були представники католиків, бо вони заперечували законність народження Єлизавети; крім того, нова королева сповідувала англіканство. Католики, яких підтримували королі Франції та Іспанії, вважали, що королевою має стати королева Шотландії Марія Стюарт, яка була онукою Маргарити Тюдор, донькою короля Генріха VII. Особливо сильну підтримку ця позиція викликала в Північній Англії, де кілька впливових представників англійської шляхти були католиками. Ще під час правління Генріха VIII в Північній Англії виникало невдоволення релігійною політикою короля, яке вилилося в 2 повстання (1536 і 1537). Позиції прихильників Марії Стюарт посилилися після народження у неї в 1566 сина Якова, проте 1567 року її повалено і вона мусила втекти в Англію, де королева Єлизавета фактично ув'язнила її.
Рух за зміну релігії підтримували інші католицькі держави, насамперед Іспанія, правитель якої, король Філіп II, колишній чоловік королеви Марії Тюдор, посилав до Англії своїх емісарів, які контактували із незадоволеними представниками шляхти. Одним із них був .
Хоча граф Нортумберленд не мав політичних амбіцій, він був відданим католицькій вірі. Крім того, був невадоволеним релігійною політикою королеви Єлизавети. Як аслідок, іспанські емісари, які звернулися до нього, змогли переконати графа в необхідності повстання, обіцяючи надіслати військову допомогу.
Ще одним аристократом, замішаним у повстанні, був Томас Говард, 4-й герцог Норфолк. Один із найбагатших людей в Англії, він 1567 року втретє овдовів. І втеча Марії Стюарт до Англії привела його до ідеї стати її чоловіком і повернути її на престол, проте королева Єлизавета, яка не довіряла герцогу, відмовилася підтримати його інтригу. Але Норфолк був сповнений рішучості реалізувати свій план, тим більше, що північна знать підтримувала його шлюбні устремління, а сам він заручився підтримкою Іспанії. Хоча сам він пізніше заперечував, що брав участь у змові з метою повалити Єлизавету, але саме він залучив до повстання ще одного північного графа — , одруженого з його сестрою Джейн Говард. У серпні він перебував при англійському дворі, але 22 вересня дізнавшись, що Єлизавета, яка побоювалася його амбіцій, найпевніше ув'язнить його в Тауері, втік у свої володіння. У відповідь королева вимагала його повернення, не вірячи у його відписки про хворобу. Герцог послав північним графам послання, благаючи їх не починати зараз повстання, тому що це може вартувати йому життя, а 2 жовтня, змушений підкоритися наказу, прибув до Сент-Олбансу, після чого його помістили під варту в Тауер. Тому в самому повстанні він участі не брав.
Повстання
У вересні 1569 року графи Нортумберленд і Вестморленд зустрічалися в Йорку з , очільником , з яким вони товаришували. Однак незабаром той почав сумніватися в їх лояльності, а також розкрилося, що графи Вестморленд і Нортумберленд листувалися з іспанським послом. На початку листопада за порадою графа Сассекса обох графів раптово викликано в Лондон, але ті відмовилися приїхати.
14 листопада граф Нортумберленд написав листа з вибаченнями, заявляючи про вірність короні, проте бунтівники розуміли, що їх розкрито, серед них почалася паніка і вони передчасно розпочали повстання. 15 листопада, як запобіжний захід, у будинок графа Нортумберленда прибуло кілька солдатів з наказом заарештувати його, але тому вдалося вислизнути і прибути в будинок графа Вестморленда в . Там обидва графи випустили прокламацію про свій намір відновити католицьку віру, закликаючи до себе прихильників, а також про намір звільнити колишню королеву Шотландії Марію Стюарт, ув'язнену в . До графів та їхніх людей приєдналося багато сусідів, як наслідок, вони опинилися на чолі армії з 1700 вершників і 4 тисяч піхотинців. Хоча вершники були добре тренованими воїнами, піхотинці здебільшого були недисциплінованим натовпом. 16 листопада армія рушила до Дарема, де проведено католицьку месу, а також спалено англіканські богослужбові книги. 17 листопада вони рушили на південь, у Дарлінгтон, а потім у бік Йорка. Вони не стали нападати на Йорк, минувши його. Між 18 і 20 листопада граф Нортумберленд відвідав , і , закликаючи їх мешканців приєднатися до повстання. 20 листопада обидва графи разом із графинею Нортумберленд відвідали месу в Ріпоні. У цей же час один із їхніх загонів зайняв Гартлпул, щоб забезпечити зв'язок з континентом, звідки повсталі чекали на допомогу. 22 листопада основна армія повсталих зібралась біля .
Марію Стюарт у цей час вже спішно вивезли з Татбері до Ковентрі. 26 листопада у Віндзорі лідерів бунтівників урочисто проголошено зрадниками. У цей час сер Джордж Боуз зібрав армію й укріпився в замку Барнард, тоді як сер Джон Форстер і сер Генрі Персі, брат графа Нортумберленда, збирали війська на кордоні. Лідери повсталих спочатку планували рушити на Йорк, у якому перебував граф Сассекс, але, дізнавшись про зібрані війська, змінили плани. Граф Вестморленд рушив на замок Барнард, обложивши його. Джордж Боуз успішно оборонявся 11 днів, але через зраду гарнізону йому довелося здати замок в обмін на волю, після чого він приєднався до графа Сассекса. Сам же граф Вестморленд відступив у Ребі, переслідуваний армією Джона Форстера та Генрі Персі.
Граф Нортумберленд вирушив у Топкліфф, куди 11 грудня рушив із Йорка граф Сассекс. Коли він просунувся на північ, графи Вестморленд та Нортумберленд об'єднали свої сили та відступили до кордонів. У результаті повстання було придушено. 16 грудня в Хексемі бунтівні графи розпустили своїх послідовників, закликавши їх рятуватися самостійно, а самі втекли до Шотландії, знайшовши притулок у .
Наслідки
Повстання було погано підготовлене та придушене. Його лідери перебували в Шотландії, і англійський уряд зробив спробу їх повернути. Графа Нортумберленда вмовляв повернутися і подати прохання про помилування його брат, а графа Вестморленда — його родич, сер . Проте бунтівники не ризикнули пристати на пропозицію. Як наслідок, графа Нортумберленда захопив регент Шотландії і 1572 року видав Англії, де його стратили. Граф Вестморленд утік до Іспанських Нідерландів, де помер у бідності 1601 року. Герцог Норфолк, доказів причетності якого до повстання не знайшли, 1572 року виявився замішаним у змові Рідольфі, внаслідок чого його того ж року страчено.
Повстання пройшло майже безкровно. Найбільше загиблих було під час облоги Барнардського замку, коли п'ять солдатів випадково загинули, перестрибуючи через стіни у відчайдушній спробі залишити місто. Фактично, основними цілями бунтівників були економічні, зокрема, обстріл комор, знищення полів та вбивство худоби, що належать прихильникам королеви. Проте уряд спрямував на бунтівників жорсткі репресії. Хоча головні лідери втекли, але понад 800 повстанців страчено. У будь-якому поселенні, яке надало допомогу бунтівникам, відбувалися страти, які були попередженням для інших.
1571 року всі володіння та титули графів Нортумберленда та Вестморленда конфісковано. Титул графа Нортумберленда в результаті було передано Генрі Персі, братові колишнього графа, оскільки він зберіг вірність королеві. Титул же графа Вестморленда відтворено тільки 1624 року для , онука по матері , 4-го барона Абергейвенні, нащадка .
Примітки
Література
Lee S. Percy, Thomas (1528—1572) // Dictionary of National Biography / Edited by Sidney Lee. — L.: Smith, Elder & Co, 1895. — Vol. XLIV. Paston — Percy. — P. 433—436.
Повстання в Англії
Конфлікти в 1569
Повстання XVI століття
Католицькі повстання
Контрреформація
|
3817410
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D1%80%D0%BC%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%B4%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Фірма пригод (фільм)
|
Фірма пригод (фільм)
«Фірма пригод» — радянський художній детективний фільм 1991 року.
Сюжет
Детектив за мотивами повісті Павла Багряка. У місті при загадкових обставинах зникають і гинуть люди. Комісар Гард і інспектор Таратура вважають, що всі ці вбивства — результат війни двох мафій. Але журналіст Честер дотримується іншої думки. Він упевнений, що злочини — результат діяльності «Фірми пригод». Фірма продає пригоди всім бажаючим полоскотати собі нерви. Найдорожча і цікава пригода — «пригода без гарантії», але в цьому випадку компанія не несе відповідальності за можливу загибель клієнта. Бажаючи розібратися в діяльності фірми та написати про це репортаж, журналіст Честер купує собі саме смертельну пригоду…
У ролях
Анатолій Васильєв — Девід Гард, комісар
Улдіс-Яніс Вейспалс — Таратура, інспектор
Володимир Стеклов — Фред Честер, журналіст
Альберт Філозов — Дорон, адмірал
Мілена Тонтегоде — Діна Ланн, наречена майбутнього президента Кіфа Бакеро
Віктор Павлов — Хартон, директор «Фірми пригод»
Арніс Ліцитіс — Христофор Гауснер, ватажок бандитського угруповання
Олександр Яковлєв — Івон Фрез, ватажок іншого бандитського угруповання
Олена Валаєва — Шарлотта, сестра милосердя
Вадим Долгачов — епізод
Дмитро Журавльов — резидент
Анатолій Мамбетов — Метьюз Барроу, мафіозі-каліка
Дмитро Матвєєв — епізод
Олексій Михайлов — епізод
Лариса Полякова — епізод
Михайло Ремізов — Фірмач
Василь Долбітіков — Нейл Робсон, мафіозі
Марія Величкина — епізод
Світлана Мигунова-Далі — японка
В. Круглов — епізод
Т. Масягіна — епізод
Т. Султан-Заде — епізод
А. Шаматов — епізод
Михайло Крисін — ''Мішель Асані, мафіозі
Знімальна група
Режисер — Ігор Вознесенський
Сценарист — Ігор Вознесенський
Оператор — Анатолій Буравчиков
Композитор — Марк Мінков
Художник — Фелікс Ростоцький
Посилання
Фільми СРСР 1991
Детективні фільми СРСР
Фільми Ігоря Вознесенського
|
18538
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lansing%2C%20Michigan
|
Lansing, Michigan
|
Lansing, Michigan
Lansing is the capital of the U.S. state of Michigan and the most populous city in Ingham County. It is mostly in the county, although portions of the city extend west into Eaton County and north into Clinton County. The 2020 census placed the city's population at 112,644, making it the sixth most populous city in Michigan. The population of its metropolitan statistical area (MSA) was 541,297 at the 2020 census, the third largest in the state after metropolitan Detroit and Grand Rapids. It was named the new state capital of Michigan in 1847, ten years after Michigan became a state.
The Lansing metropolitan area, colloquially referred to as "Mid-Michigan", is an important center for educational, cultural, governmental, commercial, and industrial functions. Neighboring East Lansing is home to Michigan State University, a public research university with an enrollment of more than 50,000. The area features two medical schools, one veterinary school, two nursing schools, and two law schools. It is the site of the Michigan State Capitol, the state Supreme Court, the Court of Appeals, a federal court, the Library of Michigan and Historical Center, and headquarters of four national insurance companies.
Lansing is the only U.S. state capital (among the 47 located in counties) that is not also a county seat. The seat of government of Ingham County is Mason, but the county maintains some offices in Lansing.
History
Exploration by Europeans
The first recorded person of European descent to travel through the area that is now Lansing was British fur trader Hugh Heward and his French-Canadian team on April 24, 1790, while canoeing the Grand River. The land that was to become Lansing was surveyed as "Township 4 North Range 2 West" in February 1827 in what was then dense forest. It was the last of the county's townships to be surveyed, and the land was not offered for sale until October 1830. There would be no roads to this area for decades to come.
Founding myth
Historians have lamented the persistence of a myth about Lansing's founding.
The incorrect story of Lansing's beginnings states that in the winter of 1835 and early 1836, two brothers from New York plotted the area now known as REO Town just south of downtown Lansing and named it "Biddle City". This land lay in a floodplain and was underwater during the majority of the year. Nevertheless, the brothers went back to Lansing, New York, to sell plots for the town that did not exist. They told the New Yorkers this new "city" had an area of 65 blocks, a church and a public and academic square. 16 men bought plots in the nonexistent city, and upon reaching the area later that year found they were the victims of the scam. Many in the group, disappointed and now without funds to move on again, opted to stay and ended up settling around what is now metropolitan Lansing.
The story has persisted due to a 1904 newspaper article, which cited a memoir told by Daniel W. Buck, a respected Lansing mayor and son of one of the early pioneers. His story was cited in Michigan pioneer papers and retold in newspaper articles multiple times in the decades that followed. His characterization of the city as being born from a "land scam" was incorrect, though his story had some elements of truth as well.
Origins as a town
The brothers were William and Jerry Ford. Although they were originally from New York, they were well-respected businessmen who hailed from Jackson and were instrumental during its earliest years.
In 1836, they bought 290 acres in the northwest corner of Ingham County. They platted the land and hoped to build a community they named Biddle City, located south of the convergence of the Grand River and the Red Cedar River, in Lansing's present-day REO Town neighborhood. Biddle City's plat map included plans for a public square, church square and academy square. They sold 21 parcels of it — mostly to other Michiganders, not New Yorkers — and buyers understood that it was not yet a real city. Unfortunately, Biddle City never took off. The financial Panic of 1837 forced the brothers to heavily mortgage the property, and the city never materialized.
Biddle City was not Lansing's original name, nor a precursor to it, as the plat was located outside of Lansing's original city limits.
Originally, all that existed was Lansing Township, named in 1842 by an early settler, Joseph E. North Sr., after Lansing in Tompkins County, NY, where he was from.
The settlement of fewer than 20 people that would become the City of Lansing remained quiet until the winter of 1847. The state constitution required the capital be moved from Detroit to a more central and safer location in the state's interior in 1847; many were concerned about Detroit's proximity to British-controlled Canada, which had captured Detroit in the War of 1812. The United States had recaptured the city in 1813, but these events led to the dire need to have the center of government relocated further away from hostile British territory. There was also concern with Detroit's strong influence over Michigan politics, being the state's largest city as well as the capital city.
During the multi-day session to determine a new location for the state capital, many cities, including Ann Arbor, Marshall, and Jackson, lobbied hard to win this designation. Unable to publicly reach a consensus because of constant political wrangling, the Michigan House of Representatives privately chose the Township of Lansing out of frustration. When announced, many present openly laughed that such an insignificant settlement was now Michigan's capital. Two months later, Governor William L. Greenly signed into law the act of the legislature making Lansing Township the state capital.
With the announcement that Lansing Township had been made the capital, the small settlement quickly transformed into the seat of state government. Within months after it became the capital city, further individual settlements began to develop around it, along three key points along the Grand River in the township:
"Lower Village/Town", where present-day Old Town stands, was the oldest of the three villages. It was home to the first house built in Lansing in 1843 by pioneer James Seymour and his family. Lower Town began to develop in 1847 with the completion of the Franklin Avenue (now Grand River Avenue) covered bridge over the Grand River.
"Upper Village/Town", where present-day REO Town stands at the confluence of the Grand River and the Red Cedar River. It began to take off in 1847 when the Main Street Bridge was constructed over the Grand River. This village's focal point was the Benton House, a 4-story hotel, which opened in 1848. It was the first brick building in Lansing and was later razed in 1900.
"Middle Village/Town", where downtown Lansing now stands, was the last of the three villages to develop in 1848 with the completion of the Michigan Avenue bridge across the Grand River and the completion of the temporary capitol building which sat where Cooley Law School stands today on Capitol Avenue between Allegan and Washtenaw Streets, and finally the relocation of the post office to the village in 1851. This area would grow to become larger than the other two villages up and down river.
The collection of original settlements ("Upper Town", "Lower Town" and "Middle Town") had for some years been collectively referred to as the "Village of Michigan". On February 16, 1842, Alaiedon township was split into the townships of Lansing, Delhi and Meridian (originally suggested as "Genoa") based on a petition submitted in December 1841 by Henry North, Roswell Everett and Zalmon Holmes. Henry North proposed the name "Lansing" for the township at the request of his father, who wanted it named after their old town of Lansing, New York.
On February 15, 1859, the settlement, having grown to nearly 3,000 and encompassing about in area, was incorporated as a city, carving off a section of seven square miles from Lansing Township. The boundaries of the original city were Douglas Avenue to the north, Wood and Regent streets to the east, Mount Hope Avenue to the south, and Jenison Avenue to the west. These boundaries would remain until 1916. Lansing began to grow steadily over the next two decades with the completion of the railroads through the city, a plank road, and the completion of the current capitol building in 1878.
Most of what is known as Lansing today is the result of the city becoming an industrial powerhouse which began with the founding of Olds Motor Vehicle Company in August 1897. The company went through many changes, including a buyout, between its founding to 1905 when founder Ransom E. Olds started his new REO Motor Car Company, which would last in Lansing for another 70 years. Olds would be joined by the less successful Clarkmobile around 1903. Over the next decades, the city would be transformed into a major American industrial center for the manufacturing of automobiles and parts, among other industries. The city also continued to grow in area. By 1956, the city had grown to , and doubled in size over the next decade to its current size of roughly .
Today, the city's economy is diversified among government service, healthcare, manufacturing, insurance, banking, and education.
Notable events
Anti-slavery movement
In the late 1840s to early 1850s, the citizens of Lansing were unified against slavery, and the city became a secondary stop on the Underground Railroad, as one of the last steps of an escape route that led through Battle Creek, Schoolcraft and Cassopolis. From Lansing, the route led to Durand, and then to either Port Huron or Detroit.
Major fires
The Kerns Hotel fire on December 11, 1934, was the deadliest in the city's history. Perhaps thirty-four people died in the fire, although the hotel register was also destroyed making an exact count impossible.
On February 8, 1951, the Elliott-Larsen Building was intentionally set on fire by a state office employee. The following morning, the seventh floor collapsed down to the next level, which destroyed a large number of state historical records.
Elephant incident
On September 26, 1963, a 12-year-old, 3,000-pound female dancing elephant named Rajje (alternately reported as Raji and Little Rajjee, among other variations) rebelled against her trainer during a performance in a shopping-center circus near what was then Logan Street and Holmes Road in Lansing, and escaped into the streets, aggravated by the frenzied pursuit of nearly 4,000 local residents. The incident ended with the shooting of the elephant by Lansing police. Provoked by the growing crowd, Rajje's rampage took her through the men's wear, sporting goods and gift departments of a local Arlan's discount store before leading police on a two-mile chase in which she knocked down and injured a 67-year-old man, tried to move a car, and caused thousands of dollars in damage before being killed.
Life Magazine quoted Rajje's trainer, William Pratt, as shouting at the scene, "Damn these people [...] They wouldn't leave her alone."
The incident was widely reported, including a photospread in Life. While the Lansing State Journal coverage stressed the danger of the incident, the Detroit Free Press noted that witnesses cried out "Murderers! Murderers!" as police fired eight shots.
Author Nelson Algren cites the injustice and sad end of the pursuit of "Raji, the Pixie-Eared Elephant" in continuity with the ambush of Bonnie Parker and Clyde Barrow in his introduction to a 1968 biography of the outlaws. Then teenage Lansing residents who had goaded the elephant later on recalled the incident with sober regret in a local newspaper retrospective in 2011.
Geography
Lansing is the centerpiece of a region of Michigan known as Mid-Michigan.
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and is water. This figure includes two 425 Agreements with Alaiedon Township and Meridian Township, and the four 425 Agreements with Delta Township since 2000.
Since the 2010 census, the city has entered into two additional 425 Agreements. The first agreement consisted of the temporary transfer of 1,888.2 acres of Lansing Capital Region International Airport to the city from DeWitt Township in 2011. The second agreement consisted of the temporary transfer of in Alaiedon Township for the expansion of the headquarters of Jackson National Life Insurance Company in 2013 bringing the area either fully or conditionally under control of the city to .
Under Michigan law, 425 Agreements are only temporary land sharing agreements and do not count as official annexations. The Census Bureau, however, for statistical purposes does count these as annexations. Not counting the temporary 425 Agreements, Lansing administers total.
Lansing is located in the south-central part of the Lower Peninsula of Michigan, where the Grand River meets the Red Cedar River. The city occupies most of what had formerly been part of Lansing Charter Township. It has also annexed adjacent tracts of land in Delta Charter Township and Windsor Township in Eaton County to the west, Delhi Charter Township in Ingham County to the south, and in DeWitt Charter Township in Clinton County to the north. The city also controls three non-contiguous tracts of land through 425 Agreements (conditional land transfer agreements) with Meridian Charter Township, Delta Charter Township, and Alaiedon Township in Ingham County to the southeast. It is also located between the state's two largest cities, Detroit and Grand Rapids.
Lansing elevations range between above sea level on the far south side of Lansing along Northrup Street near the Cedar Street intersection, to to above sea level along the Grand River.
The Grand River, the largest river in Michigan, flows through downtown Lansing, and the Red Cedar River, a tributary of the Grand, flows through the campus of Michigan State University to its confluence with the Grand in Lansing. Sycamore Creek, a tributary of the Red Cedar, flows northward through the southeastern part of the city. There are two lakes in the area, Park Lake and Lake Lansing, both northeast of the city. Lake Lansing is approximately in size and is a summer favorite for swimmers, boaters, and fishermen. Michigan State University Sailing Club and the Lansing Sailing Club are located on Lake Lansing, where sailing regattas are hosted throughout the summer.
The City of Lansing operates a total of of parkland, of which is parkland, are golflands, and are cemetery lands. However, this figure includes the Waverly Hills Golf Course and adjacent Michigan Avenue Park, whose are located within neighboring Lansing Township, but operated by the City of Lansing, and does not include the of the combined Hawk Island County Park and adjacent Soldan Dog Park operated by Ingham County within the city of Lansing. All together then, of the city (or approximately 10%) is publicly administered open space.
Neighborhoods
The city's downtown is dominated by state government buildings, especially the State Capitol; but downtown has also experienced recent growth in new restaurants, retail stores and residential developments. Downtown Lansing had a historic city market that was one of the oldest continuously operating farmers' markets in the United States, until it closed in 2019. Downriver and north of downtown is historic Old Town Lansing with many architecturally significant buildings dating to the mid-19th century. Directly south of downtown on the other side of I-496 along Washington Avenue lies "REO Town", the birthplace of the automobile in the United States, is where Ransom Eli Olds built factories along Washington Avenue. Ransom Eli Olds' home, which once overlooked the factories along Washington Avenue, was displaced by I-496.
Lansing is generally divided into four sections: the Eastside, Westside, Northwestside, and Southside. Each section contains a diverse array of neighborhoods. The Eastside, located east of the Grand River and north of the Red Cedar River, is the most ethnically diverse side of Lansing, with foreign-born citizens making up more of its population than any other side in the city. The Eastside's commercial districts are located mainly along Michigan Avenue, and to a lesser extent along Kalamazoo Street. It is anchored by Frandor Shopping Center on the very eastern edge of the eastside.
The Westside, roughly located north, west, and south of the Grand River as it curves through the city, is sometimes regarded as the city's most socio-economically diverse section. This side also contains Lansing's downtown area, though this neighborhood is often included as an area all its own. Outside downtown, this side is largely a collection of residential neighborhoods and is served by only one other commercial area along Saginaw Street. However, it also includes a small part of the Old Town Commercial Association.
The Northwestside, generally located north of the Grand River, with the city limits defining its north and western borders, is physically the smallest side of the city. This part of the city includes moderate-density residential areas and some green areas. North of Grand River Avenue, the main street of the side, lie warehouses and light industrial areas served by a major rail line that runs through Lansing. The most notable landmark of this side is Lansing's airport: Capital Region International Airport.
The Southside, usually described as the neighborhoods located south of the Grand and Red Cedar rivers and the I-496 freeway, is physically the largest and most populous side of the city. The area is largely residential in nature (south of Mount Hope Road near the northern edge) and is served by numerous commercial strips along Cedar Street, Martin Luther King Jr. Boulevard, Pennsylvania Avenue, and Waverly Road, which run north–south. The large Edgewood District is located in the southernmost part of the Southside and is sometimes referred to as South Lansing. Though it is the largest area of the city by both physical size and population, it has often been regarded by Southside citizens as Lansing's most overlooked and forgotten area, as most of Lansing's attention in recent decades has been put into the revitalization of the city's historic core located mostly on small parts of both the East and Westside.
The middle of the Southside—South-Central Lansing—contains the Old Everett Area. This location once contained the Everett School District and was annexed into the city in 1948.
Unincorporated areas adjacent to Lansing include parts of Lansing Charter Township, such as the unincorporated community of Edgemont Park, as well as parts of Delta Charter Township, such as the unincorporated community of Waverly. Though they are not part of the City of Lansing, these unincorporated communities often use Lansing mailing addresses.
Districts
Cherry Hill
Churchill Downs
Colonial Village
Eastside
Edgewood
Genesee
Gier Park
Hosmer
Lansing-Eaton
Moores Park
Museum District
Old Everett
Old Town
REO Town
Stadium District
Walnut
Washington Square
Westside
Climate
Lansing has a Midwestern humid continental climate (Köppen Dfb/Dfa) that is influenced by the Great Lakes, and is part of USDA Hardiness zone 5b. Winters are cold with moderate to heavy snowfall, while summers are very warm and humid. The monthly daily average temperature in July is , while the same figure for January is ; the annual mean is . On average, temperatures reach or exceed on 8.8 days of the year and drop to or below on 10.5 nights. Precipitation is generally greatest during summer but still frequent and significant in winter. Snowfall, which normally occurs from November to April, averages per season, significantly less than areas to the west such as Grand Rapids as Lansing is relatively immune to lake-effect snows; seasonal snowfall has historically ranged from in 1863−64 to in 1880−81. The highest and lowest officially recorded temperatures were on July 6, 2012, and on February 2, 1868, with the last or colder reading occurred on February 27, 1994; the record low maximum is on January 22, 1883, while, conversely, the record high minimum is on August 1, 2006, and July 18, 1942. Freezing temperatures in June are exceedingly rare and have not occurred in July or August since the 19th century; on average, they arrive on October 4 and depart on May 7, allowing a growing season of 149 days. The average window for measurable snow (≥) is November 4 through April 6.
Demographics
2020 census
2010 census
As of the 2010 census, there were 114,297 people, 48,450 households, and 26,234 families residing in the city. The population density was . There were 54,181 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 61.2% White (55.5% non-Hispanic White), 23.7% African American, 0.8% Native American, 3.7% Asian, 0.04% Pacific Islander, 4.3% from other races, and 6.2% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 12.5% of the population. Foreign-born residents made up 8.3% of the population.
The median age in the city was 32.2 years. 24.2% of residents were under the age of 18; 12.3% were between the ages of 18 and 24; 30.2% were from 25 to 44; 23.8% were from 45 to 64; and 9.7% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 48.4% male and 51.6% female.
2000 census
As of the 2000 census, there were 119,128 people, 49,505 households, and 28,366 families residing in the city. The population density was . There were 53,159 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 65.28% White (61.4% non-Hispanic White), 21.91% African American, 0.80% Native American, 2.83% Asian, 0.05% Pacific Islander, 4.54% from other races, and 4.60% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 10.0% of the population. The city's foreign-born population stood at 5.9%.
As of 2000, the city's population rose by 32,293 (27%) to 151,421 during the day due to the influx of workers.
There were 49,505 households, out of which 30.0% had children under the age of 18 living with them, 35.8% were married couples living together, 17.0% had a female householder with no husband present, and 42.7% were non-families. 33.2% of all households were made up of individuals, and 8.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.39 and the average family size was 3.08.
In the city, the population was spread out, with 26.8% under the age of 18, 11.4% from 18 to 24, 32.7% from 25 to 44, 19.3% from 45 to 64, and 9.7% who were 65 years of age or older. The median age was 31 years. For every 100 females, there were 92.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 87.9 males.
The median income for a household in the city was $34,833, and the median income for a family was $41,283. Males had a median income of $32,648 versus $27,051 for females. The per capita income for the city was $17,924. About 13.2% of families and 16.9% of the population were below the poverty line, including 23.2% of those under age 18 and 9.0% of those age 65 or over.
Immigration and refugee resettlement
The Brookings Institution has ranked Greater Lansing among the top 10 "medium-sized metropolitan areas" in the United States for refugee resettlement, with 5,369 refugees resettled from 1983 to 2004. St. Vincent Catholic Charities and Lutheran Social Services handle the adult and unaccompanied minor resettlement processes, respectively, while other organizations, such as the Refugee Development Center, focus on providing educational and social support services to refugees in the Lansing area. Nearby Michigan State University provides a source of volunteers for many of these programs.
, the Lansing area has about 2,000 Arab Americans, mostly second-generation Christian Lebanese Americans as well as some Palestinian Americans.
The city is also home to a large number of temporary foreign residents enrolled as international students at Lansing Community College and nearby Michigan State University, with the city's visitors bureau specifically promoting Mandarin-language video tours of Lansing, touting the "more than 6,000" Chinese students enrolled at MSU. The Lansing School District offers language immersion programs for its students in both Spanish and Chinese.
Government
Lansing is administered under a mayor–council government, more specifically a strong mayor form in which the mayor is the city's chief executive officer. The mayor is obligated to appoint department heads (subject to council approval), and draft and administer a city budget among other responsibilities. The mayor may also veto legislation from council, though the veto can be overridden by an affirmative vote of two-thirds of the council. The mayor and city clerk are elected at-large every four years.
The city council is the legislative body of the city and consists of eight members. Four members are elected from four single-member districts using the first-past-the-post method in the city's wards, and four members are elected at-large using the block voting method. Members of the council serve staggered four-year terms. Half the council is up for election every two years, including two ward seats and two at-large seats. At its first meeting of the year, the council chooses from amongst its members a president and vice president. The president is the council's presiding officer, and also chooses the chairs of council committees. In the absence of the president and vice president, the city clerk chairs the council.
The city largely supports the Democratic Party. It has not had a Republican mayor in office since 1993 when then-Democratic state representative David Hollister defeated incumbent Mayor Jim Crawford, who had formerly served as a Republican member on the Ingham County Board of Commissioners. However, all city elections are held on an officially nonpartisan basis.
Since given the ability to do so by the state in 1964, the city has levied an income tax of 1 percent on residents. 0.5 percent on non-residents, and 1.0 percent on corporations.
State and federal representation
Lansing is currently split between three congressional districts. Most of the city lies within the boundaries of Michigan's 8th congressional district, which is represented by Democratic congresswoman Elissa Slotkin, who was elected in the 2018 midterm election. The small portion of the city that extends into Eaton County is located in the 7th district, which has been represented by Republican congressman Tim Walberg since 2011. The small portion of the city that extends into Clinton County is located in the 4th district, which has been represented by Republican congressman John Moolenaar since 2015.
At the state level, most of Lansing is located in the 23rd district of the Michigan Senate, which has been represented by Democratic state senator Curtis Hertel Jr. since 2015. The small portions of the city that extend into Eaton County and Clinton County is located in the 24th district of the Michigan Senate, are currently represented by Republican state senator Tom Barrett. The city lies in the 67th, 68th, 71st, and 93rd districts of the Michigan State House of Representatives, represented by state representatives Kara Hope (D-67), Sarah Anthony (D-68), Angela Witwer (D-71), and Graham Filler (R-93).
Though Lansing is not the designated county seat, some Ingham County offices are located in downtown Lansing, including a branch office of the county clerk, the county personnel office, and some courtrooms.
Economy
The Lansing metropolitan area's major industries are government, education, insurance, healthcare, and automobile manufacturing. Being the state capital, many state government workers reside in the area.
Michigan State University, Thomas M. Cooley Law School, and Lansing Community College are significant employers in the region.
General Motors has offices and a hi-tech manufacturing facility in Lansing and several manufacturing facilities immediately outside the city, as well, in nearby Lansing and Delta townships. The Lansing area is headquarters to four major national insurance companies: Auto-Owners Insurance Company, Jackson National Life, the Accident Fund, and Michigan Millers Insurance Company. Other insurers based in Lansing include Farm Bureau Insurance of Michigan.
Locally owned and operated convenience store chain Quality Dairy is a significant presence in the Lansing market. The first Quality Dairy Store opened in 1936 and as of 2023 there are 26 retail locations in the Mid-Michigan area. Quality Dairy Company's headquarters is located near REO Town in Lansing and operates its Dairy Plant and Bakery Plant from central Lansing as well.
The recent decline of the auto industry in the region has increased the region's awareness of the importance of a strategy to foster the high-technology sector.
Early availability of high-speed Internet in 1996, as well as the MSU, Cooley Law School, and Lansing Community College student body population, fostered an intellectual environment for information technology companies to incubate. Lansing has a number of technology companies in the fields of information technology and biotechnology.
Healthcare
University of Michigan Health - Sparrow Lansing is a 740-bed hospital affiliated with Michigan State University and its College of Human Medicine and College of Osteopathic Medicine. It offers a Level I Trauma Center and its own helicopter service.
McLaren–Greater Lansing Hospital enjoys a special affiliation in radiation oncology with the University of Michigan and Michigan State University; McLaren–Greater Lansing is part of the Great Lakes Cancer Institute (GLCI).
Urban renewal and downtown redevelopment
Several urban renewal projects by private developers are adding higher end apartments and condominiums to the Lansing market. The Arbaugh, a former department store across from Cooley Law School, was converted into apartments in 2005. Motor Wheel Lofts, a former industrial site, was converted into loft-style living spaces in mid-2006. A combination retail and residential complex immediately south of Cooley Law School Stadium (formerly Oldsmobile Park) called "The Stadium District", was completed in 2007. The Stadium District was redeveloped using a grant from the Michigan State Housing Development Authority through the Cool Cities Initiative.
In May 2006 the historically significant Mutual Building located on Capitol Avenue was purchased by The Christman Company to be renovated back to its original grandeur and used as the company's headquarters. Additional downtown developments include the renovation of the historic Hollister Building and the expansion of the former Abrams Aerial Building. As of August 2008, an 18-story condominium high-rise called Capitol Club Tower was in the design phase with the adjacent parking structure having been approved by city council and purchased by the developer. The city market, in existence since 1909, was approved to be sold for a multi-building mixed-use development called MarketPlace, right next to the current market on the adjacent riverfront. The MarketPlace project was redeveloped along with BallPark North, another mixed-use development that will be immediately north of Oldsmobile Stadium. A new city market was built north of the Lansing Center, but closed in 2019. Across the river, the Accident Fund Insurance Company renovated the former (art deco) Ottawa Street Powerplant into their new headquarters. In addition to the renovation, Accident Fund Insurance Company built a modern addition to the north of the historic portion that is connected by an atrium for more office space, as well as a parking structure. In 2009, the restaurant Troppo began construction on a new 2-story building that will have an open-air patio on the roof facing the Capitol building. Developer Eyde Co. announced plans on April 6, 2010, to renovate the historical and prominent Knapp's building in downtown Lansing for first floor retail, office space and apartments/condos on the top floor (5th) in a $22–24 million project.
Retail
The Lansing area has two major malls: Lansing Mall and Meridian Mall. Other major retail centers include Eastwood Towne Center and Frandor Shopping Center.
Education
Michigan State University, a member of the Big Ten Conference, is known as "the pioneer land grant college", located in neighboring East Lansing. MSU has one of the largest land campuses in the United States and is home to several nationally and internationally recognized academic and research-oriented programs. Michigan State offers over 200 programs of study and is home to fourteen different degree-granting schools and colleges including two medical schools, a veterinary school, a law school, and numerous PhD programs. It is the only university in the nation with three medical schools. MSU is consistently one of the top three programs in the United States for study abroad programs. The MSU College of Education is also consistently rated as the top education program in the nation. Michigan State University is the oldest agricultural college in the United States. The MSU School of Criminal Justice is the oldest continuous degree granting criminal justice program in the nation. In 2008, the Department of Energy announced MSU won the contest for a $550 million Facility for Rare Isotope Beams that will attract top researchers from around the world to conduct experiments in nuclear science, astrophysics and applications of isotopes to other fields.
The Thomas M. Cooley Law School is the largest law school in the nation and is located in downtown Lansing. Cooley is fully accredited by the American Bar Association. A majority of Cooley students are from out-of-state.
Lansing Community College offers more than 500 areas of study to over 18,000 students at its main facilities in Lansing, and another 5,000 students at twenty-nine extension centers and a site in Otsu, Japan. LCC's new, state-of-the-art University Center enables students to take courses with the goal of eventually earning an undergraduate or graduate degree from other Michigan institutions. The University Center stands on the former site of "Old Central", Lansing's first public high school, which was established in 1875 as Lansing High School. (In the 1920s it was renamed as Central High School, and in 1957 became the first building on the LCC campus.)
Other institutions of higher education include Western Michigan University (branch campus in Delta Township), Davenport University in Downtown Lansing, Central Michigan University (branch campus), and Great Lakes Christian College (campus in Delta Township).
Within Ingham County, most of Lansing is in Lansing School District. Some portions are in East Lansing School District, Holt Public Schools, Mason Public Schools, Okemos Public Schools, and Waverly Community Schools.
Within Clinton County, school districts which include parts of Lansing are Lansing School District and DeWitt Public Schools.
In Eaton County, school districts serving parts of Lansing include Lansing School District, Holt Public Schools, and Grand Ledge Public Schools.
Public schools
Lansing School District
Lansing Eastern High School
Lansing Everett High School
J. W. Sexton High School
Grand Ledge Public Schools
Ingham Intermediate School District
Ingham Academy High School
Waverly School District
Charter schools
Mid-Michigan Public School Academy
El-Hajj Malik El-Shabazz Academy (named after Malcolm X) (closed)
Sankofa Shule (closed)
Private schools
Capitol City Baptist School
Emanuel Lutheran School
Lansing Catholic High School
Lansing Christian Schools
New Covenant Christian School
Our Savior Lutheran School
Cultural celebrations
Parades
The African American Parade occurs in Lansing's Westside as part of the annual Juneteenth Celebration
Each year in August, the Michigan Pride festival includes an LGBT pride parade from Riverfront Park to the capitol.
The annual Silver Bells in the City Electric Light Parade proceeds through the streets of downtown Lansing every November, the Friday before Thanksgiving. It is followed by the lighting of Michigan's official Christmas tree in front of the State Capitol and a firework show (weather permitting) over the State Capitol.
Music
The Lansing Symphony Orchestra has been entertaining generations of Lansing-area residents since 1929. The current music director is Timothy Muffett.
The Lansing JazzFest and the Old Town BluesFest host leading musicians, and are two of the larger music festivals held each year in the state.
Old Town's Festival of the Moon and Sun is a two-day festival of food and live music.
Old Town Oktoberfest is a two-day event drawing hundreds to the Old Town neighborhood for live polka music, authentic German food and world-renowned German-style beer.
It was announced in May 2007 that the city would host "Blues on the Square", a series of summertime blues concerts featuring national acts Thursday nights along Washington Square in downtown Lansing. In 2008 the event regularly drew crowds over 500.
The Common Ground Festival is a musical event held over a week every July at the Adado Riverfront Park in downtown Lansing pulling in crowds over 90,000 for the week. It began in 2000 and replaced the Michigan Festival that was held in nearby East Lansing. It has a wide range of musical acts. In 2008 acts included Staind, Drowning Pool, Sammy Hagar, The Hard Lessons, Snoop Dogg, REO Speedwagon, Kellie Pickler, Seether and Trace Adkins. 2012 acts included The Flaming Lips, Man Man, Motion City Soundtrack, Joshua Davis, mewithoutyou, with local ensembles The Lansing Unionized Vaudeville Spectacle and Vandalay on the bill.
Every year City Pulse names the "Top Original Act" in the Top of the Town Awards. The 2010 winner was Eastside neighborhood native indie rock band Loune. The 2011 winner was pop punk act Frank and Earnest.
On June 23, 2018, REO Town hosted the Three Stacks Music Festival featuring Against Me!, Murder by Death, Pup, mewithoutyou, Screaming Females, Camp Cove, Petal, Oceanator, City Mouse, Worn Spirit, Stefanie Haapala, Ness Lake, and Secret Forte.
Other notable Lansing musicians include Tell Yo Mama , Root Doctor , Jen Sygit, James Gardin , The Further Adventures of Fat Boy and the Jive Turkeys , MSU Professors of Jazz , Joe Hertler and the Rainbow Seekers , Jahshua Smith, BLAT! Pack , Deacon Earl and Frontier Ruckus.
Points of interest
Farmers' markets
Lansing has several farmers' markets throughout the city in the summer months. These markets include the Allen Street Farmer's Market on the city's eastside, the Westside Farmers' Market, the Old Town Farmer's Market, and the South Lansing Farmer's Market.
Libraries
The Library of Michigan and Historical Center is a state library and research center. The library is one of the top five genealogical research facilities in the United States. The Capital Area District Library has 13 branches within Ingham County, some of these include the Main Library downtown, the Foster Library on the east side, and the South Lansing Library on the south side.
Museums
Lansing is home to a number of small, specialized museums:
The Impression 5 Science Center is a children's science center located in a historic wagon works factory on the Grand River.
The Michigan Library and Historical Center contains one of the 10 largest genealogy collections in the nation, has a museum dedicated to Michigan's history among other attractions.
The Michigan Women's Hall of Fame is a museum dedicated to the historical accomplishments and achievements of Michigan women. The house is located directly south of downtown in the 1903-built Cooley-Haze House. The museum is surrounded by Cooley Gardens.
The R. E. Olds Transportation Museum is dedicated to the education of Lansing's role in the development of transportation, particularly the automobile.
The Turner-Dodge House is a museum dedicated to Lansing's early pioneers. The museum sits in the Classical Revival-styled Turner-Dodge Mansion, built in 1858 for James and Marion Turner, and later by their daughter and her husband. It is on the National Register of Historic Places.
Theatre
The Riverwalk Theatre, (formerly the Okemos Barn Theatre), the Lansing Civic Players, and the now defunct BoarsHead Theater are or were all located in downtown.
Peppermint Creek Theatre Company is a well established "new" theater company.
Happendance, Michigan's longest-running professional modern dance company, has been based in Greater Lansing since 1976.
The Greater Lansing Ballet Company is a ballet and dance company.
The Creole Gallery brings in various musicians and hosts the Icarus Falling Theater group.
Potter Park Zoo
The historic Potter Park Zoo, located along the Red Cedar River in Lansing, is a 102-acre park that has more than 160 species of animals. The park holds numerous programs and events for children and families to enjoy. With annual attendance increasing every year since 2006 (110,167 in 2006, 137,237 in 2008, and 167,000 in 2009) there are $667,100 in capital improvements planned for 2009 including a giant walk-in aviary and a new female tiger. In 2009 the zoo began a $1.4 million renovation to its rhinoceros exhibit. This is in addition to $1.3 million spent on capital improvements in 2008. In 2011 the Black Rhino exhibit opened; and three tiger cubs were born. In 2016 a 3-acre moose exhibit opened in the park.
Other area destinations
In October 2009 the Wharton Center for Performing Arts completed a , $18.5 million expansion and renovation, having already spent over $1.3 million in 2008. Many Broadway shows come to The Wharton Center before traveling to theaters in larger places such as Chicago. The Kresge Art Museum, the MSU Museum, and the Abrams Planetarium are highly acclaimed cultural destinations located on the campus of Michigan State University in East Lansing. In June 2007 MSU announced the plans to build a new art museum after a $26 million gift from Eli and Edythe Broad. Internationally known Pritzker Prize winning architect Zaha Hadid of London won the design competition for the East Lansing museum that was completed in November 2012.
Media
Newspapers and magazines
Lansing State Journal
City Pulse
The New Citizens Press
Capital Gains Media
Capital Area Women's Lifestyle Magazine
The Greater Lansing Business Monthly
Greater Lansing Woman Magazine
The Hub
MIRS News-Michigan Information & Research Service
The State News
Gongwer News Service
The Michigan Bulletin
Patient In Charge Magazine
Television
Cable slots listed reflect the Comcast cable system in Lansing.
WLNS 6 (CBS) (Cable 9)
WILX 10 (NBC) (Cable 4)
WKAR 23 (PBS) (Cable 13) / DT2 (World) (Cable 20) / DT3 (Create) (Cable 18) / DT4 (PBS Kids) (Cable 293)
WSYM 47 (Fox) (Cable 7)
WLAJ 53 (ABC) (Cable 3) / DT2 (The CW) (Cable 5)
Radio
Note: If the station has no city listed before the format, it is licensed to Lansing.
88.1 WLGH – (Leroy Township, contemporary Christian) "Smile FM"
88.5 WJOM – (Eagle, contemporary Christian) "Smile FM"
88.9 WDBM – (East Lansing, college/Michigan State University) "The Impact"
89.7 WLNZ – (public radio/Lansing Community College)
90.5 WKAR – (East Lansing, public radio/Michigan State University)
Note: WKAR has an effective radiated power of 86,000 watts
91.3 WOES – (Ovid, polka/Ovid-Elsie High School)
92.1 WQTX – (St. Johns, Classic Hip Hop/R&B) "The Hits That Power the Party...Stacks 92.1"
92.9 WLMI – (Grand Ledge, Classic Hits radio) "Lansing's Greatest Hits"
93.7 WBCT-FM – (Grand Rapids, country) "B93"
Note: WBCT has an effective radiated power 320,000 watts
94.1 WWDK – (Jackson, Classic Country) "94.1 Duke FM"
94.9 WMMQ – (East Lansing, classic rock)
96.5 WQHH – (DeWitt, urban) "Power 96.5"
97.5 WJIM – (CHR) "97-5 Now-FM"
99.1 WFMK – (East Lansing, adult contemporary)
99.9 W260BX - (religious/southern gospel) "Family Life Radio"
Rebroadcasts WUNN 1110 AM.
100.7 WITL-FM – (country) "Whittle"
101.7 WHZZ – (adult hits) "Mike-FM"
105.7 WSRW – (Grand Rapids, adult contemporary) "Star 105.7"
106.1 WJXQ – (Charlotte, active rock) "Q106"
107.3 WTNR – (Greenville/Grand Rapids, Country)
730 AM WVFN – (East Lansing, sports talk) "The Game"
870 AM WKAR – (East Lansing, NPR news/talk)
1110 AM WUNN – (Mason, religious/southern gospel) "Family Life Radio"
1180 AM WXLA – Dimondale, (adult standards) "Timeless Classics 1180"
1240 AM WJIM – (news/talk) "Lansing's Big Talker"
1320 AM WILS – (news/talk) "More Compelling Talk Radio"
1390 AM WLCM – (Charlotte, religious)
1580 AM WWSJ – (St. Johns, urban contemporary gospel) "Joy 1580"
162.400 WXK81 – NOAA Weather Radio (Onondaga, weather)
Radio stations from Ann Arbor, Grand Rapids, Kalamazoo, Saginaw, and Flint can also be heard in the Lansing area.
Sports
The Lansing Lugnuts are a High-A Central league, Minor League Baseball team, currently affiliated with the Oakland A's. The team plays its home games at Jackson Field, which was built at a cost of $12.7 million and opened in 1996 in downtown Lansing. It was partially renovated in 2006. Jackson Field has a seating capacity of 11,215 fans, and was built to accommodate additional expansion. Previously known as Oldsmobile Park, the facility was renamed Thomas M. Cooley Law School Stadium in April 2010, in reference to the park's new sponsor. It was renamed again to Jackson Field after a change in sponsorship to Jackson National Life.
Michigan State University, located in East Lansing, is the largest university in the State of Michigan. MSU sponsors both men's and women's sports, usually competing as a member of the Big Ten Conference. The Spartans have won National Titles in Men's Basketball, Football, Men's Boxing, Men's Cross Country, Men's Gymnastics, Men's Ice Hockey, Men's Soccer, and Men's Wrestling.
Lansing Community College also sponsors many sports, competing as members of the Michigan Community College Athletic Association. The Stars have won NJCAA titles in the following sports: Women's Softball, Men's Basketball, Women's Basketball, Men's Cross Country, Women's Cross Country, Women's Marathon and Men's Marathon.
The Lansing area is also known for its many golf courses, with two courses owned by Michigan State University, four municipal courses, and many additional public and private courses in the area. The former Walnut Hills Country Club in nearby East Lansing formerly hosted the LPGA's Oldsmobile Classic from 1992 to 2000. The Michigan PGA recently relocated from the Detroit area to Bath, Michigan, which is on the northern edge of Lansing.
In the 1980s and 1990s Lansing was a major player in semi-pro football. The Lansing Crusaders won MFL/MCFL championships in 1982, 1983, 1985, 1987, 1989, and 1990. The team finished second in 1984, 1986, and 1991.
Other past sports teams include:
Lansing – Michigan State League (baseball) – 1889–1890
Lansing Senators – Michigan State League (baseball) – 1895 and 1902
Southern Michigan League – 1907–1914
Central League – 1921–1922
renamed the Lansing Lancers – Michigan State League – 1940
and then back as the Lansing Senators – Michigan State League – 1941
Lansing Capitals – North American Basketball League – 1966–67 to 1967–68
Lansing Lancers – International Hockey League – 1974–1975
Capital City Cardinals – Michigan Charity Football League – 1980
Lansing Crusaders – Michigan Charity Football League – 1980–1988
Michigan Football League – 1989–1994
Capital City Cowboys – Michigan Football League – 1992
Capital City Stealth – Michigan Minor League Football – 2010–2019
Lansing Ice Nuts – International Independent Hockey League – 2003–2004
Lansing United – USL PDL – 2014–2018
Lansing Ignite – USL League One – 2018–2019
Lansing Sting – American Basketball Association – 2013–2014
Lansing Hot Rods – Continental Indoor Lacrosse League – 2013–
Lansing Pharaohs – The Basketball League (TBL) – 2022
Capital City Savages – Women's Football Alliance – 2017–2023
Transportation
Airports
Scheduled commercial airline service is offered from Capital Region International Airport (formerly known as Capital City Airport). Delta Air Lines maintains routes to Detroit and Minneapolis. United Airlines maintains routes to Chicago O'Hare. American Airlines offers non-stop flights to Washington, D.C., and Chicago O'Hare. Apple Vacations provides seasonal flights to Cancún, Mexico; Montego Bay, Jamaica; and Punta Cana, Dominican Republic. UPS has a freight hub at Capital Region International Airport making up part of the 42 million pounds of annual cargo moving through the airport. In 2008 the airport received a port of entry designation – known as Port Lansing – and now has a permanent customs facility, thus changing its name to reflect the port of entry status. The same year a extension to the largest of the three runways – now – was completed to allow for larger aircraft to use the airport.
Major highways
runs from Indianapolis north to Lansing and east to Flint and Port Huron, connecting to Canada.
runs from Muskegon, past Grand Rapids and Lansing, to Detroit.
loops through downtown Lansing, connecting with I-96 on either end.
is a loop route running through Lansing and East Lansing.
is a loop route running through Lansing.
is a north–south highway passing between the city and neighboring East Lansing, continuing northerly toward Clare and Grayling and southerly toward Jackson, Michigan, and into Ohio.
(Saginaw Street/Grand River Avenue)
(Martin Luther King Jr. Boulevard)
Railways
Amtrak provides intercity passenger rail service at a stop in nearby East Lansing, on the Blue Water line from Chicago to Port Huron.
Three freight railroads serve Lansing including Canadian National Railway, CSX Transportation, and the Jackson & Lansing Railroad.
Public transportation
Capital Area Transportation Authority (CATA) provides public transit bus service to the Lansing-East Lansing Metropolitan area on 33 routes. CATA boasts the second highest ridership in the state of Michigan after Detroit with 53,000 daily rides in September 2008 and 11,306,339 rides in fiscal year 2008. CATA also provides paratransit services through Spec-Tran and the "Night Owl." Also, the "Entertainment Express" (CATA route 4) runs Thursday through Saturday from 7 pm to 2 am connecting downtown Lansing's and East Lansing's entertainment districts. CATA won APTA's America's Best Transit Award in the medium-size category (4–30 million rides) in 2007. CATA has two transportation centers (CTC), one in downtown Lansing and one on the campus of Michigan State University. In 2010, a study was conducted to consider ways of enhancing the Lansing-to-East Lansing route (currently known as Route 1), with options including enhanced bus service, single-car trolley service and light rail service. (Heavy rail was eliminated as an option early in the process, with enhanced bus service eventually winning out.)
Greyhound Lines provides inter-city bus service. CATA and Greyhound are both located in the CATA Transportation Center (CTC) in downtown Lansing.
Several taxicab companies serve the area. In 2001, Big Daddy Taxi opened using large vans to address the safety concerns of drunk driving and offered $3 rides for students of Michigan State University. In 2008 the Green Cab Company opened using Toyota Prius hybrid cars to provide "green" cabs to Lansing.
The Michigan Flyer provides bus service between Lansing and Detroit Metro Airport 12 times daily, with a stop in Ann Arbor along the way.
Bicycling
The , non-motorized Lansing River Trail runs along the Grand River and the Red Cedar River, running as far east as Michigan State University, and passes Potter Park Zoo, the Capitol Loop, and several other destinations of interest, and as far west as Moores Park. The trail is accessible at many points along it, some with car parking lots. The trails breadth is extended from time to time. Currently, the trailheads are: North – Dietrich Park; East – Kircher Park; South – Maguire Park; West – Moores Park. All segments are hard-surfaced. The River Trail connects to other pathways/trails in the Lansing-metro area: East – Michigan State University path system; South – Sycamore Trail. Since the trail follows a river, most street crossings use platforms under existing street bridges to provide an uncommon amount of grade separation, to the benefit of both trail users and automobile traffic. As of February 2015, the River Trail is under construction to add paths as far as Holt.
Utilities
Water supply, power and steam are municipally owned utilities which are provided by Lansing Board of Water & Light. In 2008 the Lansing BWL constructed Michigan's largest solar array towards the goal of increasing renewable energy in the energy grid.
Natural gas is provided by Consumers Energy.
Notable people
Joel Bakan, Canadian law professor and documentary filmmaker
Ray Stannard Baker, journalist and author
L. Anna Ballard, first female medical physician in Lansing, Michigan
Terry Brunk, ex-WWE, ECW, TNA/WCW professional wrestler known as "Sabu"
Timothy Busfield, actor and director, thirtysomething, Field of Dreams, The West Wing
Ricky Berry, NBA player for Sacramento Kings
Lingg Brewer, politician and educator
Charles G. Callard, co-founder of Callard Madden & Associates and a pioneer developer of corporate valuation models
Candi Carpenter, country singer & songwriter
Jim Cash, screenwriter of Top Gun and other commercially successful films
Carolyn Cassady, writer, wife of beat generation icon Neal Cassady
Alva M. Cummins, lawyer and 1922 Democratic nominee for Governor of Michigan
Doc Corbin Dart, singer of punk band The Crucifucks
DJ Infamous, hip-hop DJ
Tony Earl, former Governor of Wisconsin
Ed Emshwiller, visual artist and founder of CalArts computer animation Lab
Rashad Evans, UFC fighter
David Fairchild, botanist
Ed Farhat, professional wrestler known as "The Sheik"
Jonathan Farwell, actor
Bryn Forbes, NBA basketball player
Chris Hansen, Dateline NBC correspondent
Thom Hartmann, radio talk-show host and author
Ahney Her, actress, Gran Torino
Joel Higgins, actor, graduated from Michigan State
Andy Hilbert, NHL hockey player
Keiffer Hubbell, figure skater
Madison Hubbell, figure skater
Steve Huffman, American entrepreneur and web developer, CEO and co-founder of Reddit
John Hughes, film writer and director, born in Lansing
Carol Hutchins, softball Hall of Famer
Kevin Jackson, Olympic gold medalist and two-time World Champion in freestyle wrestling
Magic Johnson, Michigan State University and NBA basketball star
Jacquelyn Kelley, All-American Girls Professional Baseball League player
Michael Kimball, novelist
Lisa Kron, theatre actress and playwright
Matthew Lillard, actor
Dean Look, football player and official
Malcolm X, human rights activist
Jef Mallett, creator and artist of the comic strip Frazz
Suzanne Malveaux, CNN television news reporter
Teal Marchande, actress
Todd Martin, tennis player
Pop McKale, athlete and coach; University of Arizona arena bears his name
Drew Miller, NHL hockey player
Kelly Miller, NHL player
Kip Miller, NHL player, 1990 recipient of Hobey Baker Memorial Award
Ryan Miller, NHL and Olympic hockey player
Muhsin Muhammad, NFL football player
Needlz, hip-hop and rap producer
Ransom E. Olds, automobile manufacturer, founded Olds Motor Vehicle Company
Larry Page, co-founder of Google.com
DJ Perry, film writer, actor and director, born in Lansing
Wally Pipp, former Baseball player and member of the New York Yankees
Alice Pollitt, All-American Girls Professional Baseball League player
Corey Potter, NHL hockey player
Merv Pregulman, NFL player for Green Bay Packers, Detroit Lions
Dan Price, co-founder and CEO of Gravity Payments
Greg Raymer, 2004 World Series of Poker champion
Carl Benton Reid, actor
Burt Reynolds, Oscar-nominated and Golden Globe award-winning actor, born and raised in Lansing
Vic Saier, MLB player
Steven Seagal, actor and martial artist, born in Lansing
Frederic L. Smith, co-founder of General Motors, born in Lansing
John Smoltz, MLB pitcher, 1996 Cy Young Award winner, Hall of Famer
Lori Nelson Spielman, Author of the bestseller Life List
Debbie Stabenow, U.S. senator
Gary Starkweather, Inventor of the laser printer
Billy Strings, guitarist and bluegrass musician
Marcus Taylor, professional basketball player
George Teague, NFL player for Green Bay Packers, Dallas Cowboys, Miami Dolphins
Denzel Valentine, professional basketball player
Jay Vincent, professional basketball player
Sam Vincent, professional basketball player
Gretchen Whitmer, Governor of Michigan and former Minority Leader of the Michigan State Senate
Howard Wolpe, Congressman who was a Lansing resident during his term in office.
Lebbeus Woods, architect.
Ian Conyers,former member of the Michigan State Senate
International relations
Sister cities
Lansing's sister cities are:
Akuapim South District, Eastern Region, Ghana
Asan, Chungcheongnam-do, South Korea
Guadalajara, Jalisco, Mexico
Ōtsu, Shiga, Japan
Pianezza, Piedmont, Italy
Saltillo, Coahuila, Mexico
Sanming, Fujian, China
Lansing was a sister city of Kubyashi District in Saint Petersburg, Russia. The agreement began in 1992 and ended in practice when a change to the political structure of Saint Petersburg cancelled the district. The relations were officially severed by Lansing in 2013 as a protest of the laws against LGBT rights in Russia.
Friendship cities
Lansing's friendship cities are:
Cosenza, Calabria, Italy
Dar es Salaam, Tanzania
Sakaide, Kagawa, Japan
Notes
References
Further reading
Available on NewsBank, Record Number: 33658e6f3e435749c466e59bf44dd1b692752.
External links
City of Lansing official website
Greater Lansing Convention & Visitors Bureau
Great Lakes Capital Fund promotes affordable housing and community economic development activities in Lansing
The Lansing Republican, excerpts from 1859 editions
OpenStreetMap:Lansing, Michigan
Cities in Clinton County, Michigan
Cities in Eaton County, Michigan
Cities in Ingham County, Michigan
Populated places established in 1835
1835 establishments in Michigan Territory
State capitals in the United States
|
2490264
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/ZBTB48
|
ZBTB48
|
ZBTB48 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 1-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 688 амінокислот, а молекулярна маса — 77 054.
Кодований геном білок за функціями належить до активаторів, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах як транскрипція, регуляція транскрипції, поліморфізм.
Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном цинку, ДНК.
Локалізований у ядрі, хромосомах.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 1
Некатегоризовані білки
|
450830
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Quthing%20District
|
Quthing District
|
Quthing District
Quthing is a district of Lesotho. Moyeni (also known as Quthing), is the camp town or capital of the district. There are two of the most important sets of dinosaur footprints in the region. There is a large panel of Bushman paintings at Qomoqomong. Quthing district is home to the Masitise Cave House, a satellite location of the Morija Museum & Archives. In the southwest, south and east, Quthing borders on the Eastern Cape Province of South Africa. Domestically, it borders Mohale's Hoek District in the north and Qacha's Nek District in the northeast.
As of 2006, the district had a population of 124,048 which was 6.61 per cent of the total population of the country. The total area of the district was 2,916 which was 9.61 per cent of the total area of the country. As of 2008, there were totally 62,602 employed people out of a total of 140,057 people in the district above 15 years of age.
Demographics
As of 2006, the district had a population of 124,048, 6.61 per cent of the population of the country. The total area of the district was 2,916, 9.61 per cent of the country. The population density in the district was 43.00 persons per square kilometre, compared to 62 for the country. There were five constituencies and ten community councils in the district. As of 2006, 312 people tested HIV positive, 23.20 per cent of the HIV-positive persons in the country. 115 of these (18.90%) were men; 198 (25.70%) were women.
Economy
As of 2008, there were totally 62,602 employed people out of a total of 140,057 people in the district above 15 years of age. The employed population in the age group of 6–14 years was 1,828 out of a total of 41,972 people in the district in the age group. The labour force participation stood at 185.10. The number of people involved in subsistence agriculture is 1,388 and the number of people in other sectors was 440. The number of unemployed people in the district was 23,308 and the unemployment rate was 81.6 per cent. The total area planted in 2009 was 7,543 which formed 1.87 per cent of the total area planted in the country. The total production was 3,533 tonnes, which was 2.35 per cent of the totals in the country. The major crop was maize, while wheat, sorghum, beans and peas were the other crops planted. The total production of maize was 2,298 tonnes, beans was 280 tonnes, sorghum was 012 tonnes, peas was 775 tonnes and wheat was 168 tonnes as of 2008. As of 2007, there were a total of of paved roads in the district, with paved roads and of unpaved roads.
Geography
In the southwest, south and east, Quthing borders on the Eastern Cape Province of South Africa. Domestically, it borders Mohale's Hoek District in the north and Qacha's Nek District in the northeast. The Western districts of Lesotho has predominantly low land zone with an elevation of above the sea level. These lands are the major agricultural zones in the country. The average annual rainfall in the country is , most of which is received during the rainy season of October to April. Though it rains during all the months of the year, groundwater is limited on account of run-offs. The region has a temperate climate on account of the elevation and is humid during most parts of the year. The temperature in low lands vary from to in the winter.
Administration
Constituencies of Quthing District are Mount Moorosi, Moyeni, Qhoali and Sempe. Community councils of Quthing District are Ha Nkoebe, Likhohlong, Liphakoe, Matsatseng, Mkhono, Mokotjomela, Mphaki, Qomoqomong, Seforong and Tsatsane. As per the 1968 Local Government Repeal Act - Development Committees Order No.9 of 1986, a District Development Committee (DDC) should have a set of Ward Development Committees (WDC) for each ward and Village Development Committees (VDC) under it. Each VDC has a set of seven elected members and the head would be an ex-officio member and chairman of the committee. The WDC is composed of twelve members elected from about VDCs, whose chairman would be and ex-officio
member. The fifteen-membered DDC is elected by the members of WDC. When there are cases of more than one DDC, the chiefs would alternate in meetings. The district secretary co-ordinates the activities of the various committees. As per the Local Government Amendment Act 2004, the District Development Coordination Committee was established as the supreme body of district administration, under which all the district councils were branched. The urban and municipal councils were under each district council, which in turn had community councils under it. The Independent Electoral Commission (IEC) is responsible for the administration of the Local Government Elections. The nation's first local government elections were conducted in April 2005, while the most recent elections were held in October 2011. During these elections, 64 community councils, 11 urban
councils and one municipal council were elected.
References
Districts of Lesotho
|
410384
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Penile%20plethysmography
|
Penile plethysmography
|
Penile plethysmography (PPG) or phallometry is a measurement of blood flow to the penis, typically used as a proxy for measurement of sexual arousal. The most commonly reported methods of conducting penile plethysmography involves the measurement of the circumference of the penis with a mercury-in-rubber or electromechanical strain gauge, or the volume of the penis with an airtight cylinder and inflatable cuff at the base of the penis. Corpora cavernosa nerve penile plethysmographs measure changes in response to inter-operative electric stimulation during surgery. The volumetric procedure was invented by Kurt Freund and is considered to be particularly sensitive at low arousal levels. The easier to use circumferential measures are more widely used, however, and more common in studies using erotic film stimuli. A corresponding device in women is the vaginal photoplethysmograph.
For sexual offenders it is typically used to determine the level of sexual arousal as the subject is exposed to sexually suggestive content, such as pictures, movies or audio, although some have argued that phallometry is not always appropriate for the evaluation of sexual preferences or treatment effects. A 1998 large-scale meta-analytic review of the scientific reports demonstrated that phallometric response to stimuli depicting children, though only having a .32 correlation with future sex offending (accounting for approximately 10% of the variance), had the highest accuracy among methods of identifying which sexual offenders will go on to commit new sexual crimes. (None of the methods were strong predictors with most accounting for far less than 10% of the variance).
In prostatectomy nerve-sparing surgery, the surgeon applies a mild electrical stimulation near the cavernous nerves of penis to verify their locations and avoid operative trauma. Damage to these difficult-to-see nerves can cause erectile dysfunction outcomes. At the surgery's conclusion, the electrical stimulation penile plethysmograph result is a prognosis which helps to manage the erectile function outcomes earlier than the many months required for recovery.
Types
There are two types of penile plethysmograph:
Volumetric air chamber
When this is placed over the subject's penis, as tumescence increases, the air displaced is measured.
Circumferential transducer
This uses a mercury-in-rubber or indium/gallium-in-rubber ring or electromechanical strain gauge and is placed around the shaft of the subject's penis to measure changes in circumference.
The circumferential type is more common, but the volumetric method is believed to be more accurate at low arousal levels.
Significant suppliers of PPG machines include Behavioral Technology Inc. and Medical Monitoring Systems. The device is known to be used in Brazil, Britain, Canada, China, Czech Republic, Hong Kong, New Zealand, Norway, Slovak Republic, Spain, and the United States.
The surgical machine is supplied as CaverMap by Blue Torch Medical Technology, Inc.
A roughly equivalent procedure for women, vaginal photoplethysmography, measures blood through the walls of the vagina, which researchers claim increases during sexual arousal.
Methodology
Exact procedures can vary, but in one study a seventeen-year-old male sex offender was, at the start of each daily session, privately fitted with a Parks Medical Electronics mercury strain gauge attached to his penis and worn under trousers and underwear. The device had previously been calibrated with measurements from his penis in its flaccid state and at full erection as achieved through masturbation. This device was connected to a microprocessor, a battery pack, and a strain gauge amplifier, all of which were kept discreetly in a fanny pack. He was then driven daily to a college campus for multiple sessions to assess his sexual attraction to women and men, who were about 30–100 feet away from him. While remaining in a parked car, he was instructed to focus on either a specific woman or a specific man in the setting, imagine himself having sex with them, and allow himself to become sexually aroused if he was so inclined. The device then measured the percentage of full erection that he achieved. This was repeated over a period of 24 days, with the results showing a significantly greater level of attraction to women, especially when research staff were discreetly absent.
History
The original volumetric was developed during the 1950s by Kurt Freund in then-Czechoslovakia. Freund later wrote, "In the early fifties homosexual interaction was still an indictable offense in Czechoslovakia. I was of course opposed to this measure, but I still thought, as did my colleagues at the psychiatric university hospital in Prague where I was working, that homosexuality was an experientially acquired neurosis". He then developed phallometry to replace psychoanalytic methods of assessment because "[P]sychoanalysis had turned out to be a failure, virtually unusable as an instrument for individual diagnosis or research....When phallometry began to look promising as a test of erotic sex and age preferences, we started using it mainly as a test of pedophilia, that is determining who has an erotic preference for children over adults".
In post–World War II Czechoslovakia, Freund was assigned by the communist government the task of identifying among military conscripts men who were falsely declaring themselves to be gay to avoid the draft. "Freund (1957) developed the first device, which measured penile volume changes... to distinguish heterosexual and homosexual males for the Czechoslovakian army." When he escaped Europe for Canada, Freund was able to pursue his research using phallometry for the assessment of sexual offenders. At that time, attempts to develop methods of changing homosexual men into heterosexual men were being made by many sexologists, including John Bancroft, Albert Ellis, and William Masters of the Masters and Johnson Institute. Because phallometry showed that such methods were failures, Freund was among the first sexologists to declare that such attempts were unethical. Based primarily on Freund's studies, decriminalization of homosexuality took place in Czechoslovakia in 1961. (See also LGBT rights in the Czech Republic.)
Reliability and validity
In 1994, the Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders (Fourth Edition) of the American Psychiatric Association stated that penile plethysmography has been used in research settings to assess various paraphilias by measuring an individual's sexual arousal in response to visual and auditory stimuli. The reliability and validity of this procedure in clinical assessment have not been well established, and clinical experience suggests that subjects can simulate response by manipulating mental images." In contrast, a 2017 recent meta-analysis provides support for the validity of phallometric testing as a measure of sexual interests in children across 37 samples and 6,785 individuals.
In 1998, Hanson and Bussière published a comprehensive meta-analysis of 61 scientific reports on the prediction of sexual offenses spanning more than 40,000 individual cases. They ascertained that of all the methods attempted and reported, penile phethysmographic responses to imagery depicting children was the single most accurate predictor of sexual re-offense across 7 studies reporting data from phallometric testing. Another meta-analysis in 2005 of 13 studies and 2,180 individual cases repeated the finding that phallometric responses to children was a strong predictor of sexual re-offense.
A 2017 meta-analysis that included 16 samples and 2,709 sexual offenders replicated and extended the previous findings that phallometric responding to children is a predictor of sexual re-offence. This meta-analysis extended previous meta-analytic research by showing phallometric responding to both male and female pedophilic and hebephilic stimuli predict sexual re-offence. Further, this meta-analysis showed that phallometric testing predicts sexual re-offence in distinct subgroups of sexual offenders against children.
Critique of methodological problems
There are criticisms of the methodology used to determine the reliability and specificity of penile plethysmography. One such criticism is that while penile plethysmography is said to be important for being more objective than a test subject's subjective reports on sexual arousal, the argument for penile plethysmography being a more reliable gauge of sexual arousal than vaginal plethysmography is still that there is a higher correspondence on average between what the test subjects report and what the instruments observe in male subjects than in female subjects. There is a criticism of this discrepancy for lacking consistency in the standards of whether or not subjective reports are useful. There is also criticism regarding the possibility of sampling bias being greater in male subjects of penile plethysmography than in female subjects of vaginal plethysmography, males being generally more aware of their physical sexual responses than females in most cultures may cause the male volunteers to be almost exclusively individuals who have category specific erections due to those with nonspecific erections fearing erection in taboo contexts and therefore not signing up for the studies. This effect may explain apparent male specificity as a result of methodological bias. The difference between tests of volunteers and tests of convicted or suspected sex offenders in penile plethysmography results may be caused by the sex offender group often effectively lacking the choice not to volunteer, without difference in erection patterns from the average population. One criticism of reoffending studies is that cultural attitudes that assume that men are sexually attracted to what they phallometrically respond to may cause men with no actual sexual interest in children to identify as pedophiles due to knowing that they phallometrically respond to them, making them more likely to be convicted again.
Utility
Erectile dysfunction
The penile plethysmograph has value in screening organic versus psychogenic erectile dysfunction in urological polysomnography centres. Lack of sexual response during REM sleep may indicate that further evaluation by a urologist is required.
When applied during nerve-sparing surgery, electrical stimulation penile plethysmograph is an erectile dysfunction prognostic. The patient is provided with objective information on his specific outcome which aids in planning for further erectile function therapies.
Pedophilia, hebephilia, pedohebephilia, and ephebophilia
Studies examining the efficiency of using penile plethysmograph to distinguish pedophilic men from non-pedophilic men, including hebephiles, show that a majority can be correctly assigned to the proper category. Sensitivity of a phallometric test is defined as the accuracy of the test to identify pedophilic (or hebephilic) individuals as having these sexual interests. Specificity of these tests is defined as the accuracy of the test to identify non-pedophilic (or non-hebephilic) individuals as such. Meta-analytic research has shown that sexual offenders against children show greater responding on phallometric tests for pedophilia and hebephilia than controls.
Volumetric penile plethysmography
In one study, 21% of the subjects were excluded for various reasons, including "the subject's erotic age-preference was uncertain and his phallometrically diagnosed sex-preference was the same as his verbal claim" and attempts to influence the outcome of the test. This study found the sensitivity for identifying pedohebephilia in sexual offenders against children admitting to this interest to be 100%. In addition, the sensitivity for this phallometric test in partially admitting sexual offenders against children was found to be 77% and for denying sexual offenders against children to be 58%. The specificity of this volumetric phallometric test for pedohebephilia was estimated to be 95%.
Further studies by Freund have estimated the sensitivity of a volumetric test for pedohebephilia to be 35% for sexual offenders against children with a single female victim, 70% for those with two or more female victims, 77% for those offenders with one male victim, and 84% for those with two or more male victims. In this study, the specificity of the test was estimated to be 81% in community males and 97% in sexual offenders against adults. In a similar study, the sensitivity of a volumetric test for pedophilia to be 62% for sexual offenders against children with a single female victim, 90% for those with two or more female victims, 76% for those offenders with one male victim, and 95% for those with two or more male victims.
In a separate study, sensitivity of the method to distinguish between pedohebephilic men from non-pedohebephilic men was estimated between 29% and 61% depending on subgroup. Specifically, sensitivity was estimated to be 61% for sexual offenders against children with three or more victims and 34% in incest offenders. The specificity of the test using a sample of sexual offenders against adults was 96% and the area under the curve for the test was estimated to be .86. Further research by this group found the specificity of this test to be 83% in a sample of non-offenders. More recent research has found volumetric phallometry to have a sensitivity of 72% for pedophilia, 70% for hebephilia, and 75% for pedohebephilia and a specificity of 95%, 91%, and 91% for these paraphilias, respectively.
Circumferential penile plethysmography
Other studies have examined the sensitivity and specificity of circumferential phallometry to identify different sexual interests in children. Sensitivity for a circumferential phallometric test for pedophilia has been estimated to be 63% in sexual offenders against children, 65% in extrafamilial offenders against children and 68.4% in incest offenders. Additional research has found different circumferential phallometric tests to have a sensitivity of 93%, 96%, 35%, 78%, and 50% in sexual offenders against children. In incest offenders, the sensitivity of circumferential phallometric tests has been estimated as 19% and 60% in extrafamilial offenders against children. In terms of specificity of these tests for pedophilia, research has estimated the specificity as 92%, 82%, 76%, and 92% in samples of community males and 80% and 92% in sexual offenders against adults.
A single study has examined the accuracy of a circumferential phallometric test for hebephilia. This study found the sensitivity of the hebephilia test to be 70% in extrafamilial offenders against children and 52% in incest offenders. In addition, the specificity for this phallometric test was 68% in a sample of community males.
Other studies have found different phallometric tests for pedohebephilia to have a sensitivity of 75% in incest offenders, 67% in extrafamilial offenders against children, and 64%, 64%, 44%, and 53%, in sexual offenders against children.
In addition, Abel and colleagues found ephebophilic stimuli to have a sensitivity of 50%.
Another study examined the possibility that juvenile sex offenders might be able to suppress arousal deemed deviant. Of the juveniles who exhibited sexual arousal, categorization was made into two age appropriate categories—Adult and Peer responders—and three age inappropriate categories—Child, Child/Adult, and Nondiscriminating responders—based on whether they had the greatest sexual arousal in response to adult female, peer female, or younger child female stimuli. Sexual arousal in response to older adult women or peers was deemed age appropriate; sexual arousal in response to significantly younger females was deemed inappropriate. Many of the juveniles who denied responsibility for their offenses showed no sexual arousal at all—however about one-third still showed age inappropriate arousal despite denying responsibility for their offenses.
Biastophilia
There is some evidence that phallometry can distinguish groups of men with biastophilia (a paraphilia involving rape) from groups of men without it.
Legal admissibility
In general, phallometric test results are employed as part of the sentencing and rehabilitation phase of forensic systems, but not for determining whether a specific defendant is guilty of any specific offense against any specific person.
United States
Use as trial evidence
In the United States, a scientific technique could not be used as evidence in court unless the technique was "generally accepted" as reliable in the relevant scientific community. This was known as the Frye standard, adopted in 1923. In 1993, the doctrine was rejected by the Supreme Court of the United States in favor of a more comprehensive "reliable foundation" test in Daubert v. Merrell Dow Pharmaceuticals. In the Daubert standard, the "generally accepted" test was no longer determinative. Several other factors could now be considered, including whether the technique had been published and peer-reviewed. Myers notes, "Courts that have considered penile plethysmography generally rule that the technique is not sufficiently reliable for use in court."
In United States v. Powers the court excluded the penile plethysmograph test because it failed to qualify under Daubert's scientific validity prong for two reasons: the scientific literature does not regard the test as a valid diagnostic tool, and "a vast majority of incest offenders who do not admit their guilt, such as Powers, show a normal reaction to the test. The Government argues that such false negatives render the test unreliable."
According to Barker and Howell, penile plethysmography (PPG) does not meet the legal threshold for the guilt phase for the following reasons:
No standardization
Test results are not sufficiently accurate
Results are subject to faking and voluntary control by test subjects
High incidence of false negatives and false positives
Results are open to interpretation
They concluded, "Until a way can be devised to detect and/or control false negatives and false positives, the validity of the test data will be questionable." Responding to Barker and Howell, Simon and Schouten noted, "Our own analysis suggests that the standardization and faking issues, as well as other problems not addressed in the Barker and Howell paper, warrant much more guarded conclusions about the use of the plethysmograph in legal and clinical settings." Prentky noted "the increased likelihood in forensic settings that dissimulation may compromise the validity of the assessment." Hall and Crowther noted penile plethysmography "may be even more problematic than other [methods] in assessing susceptibility of the test to faking."
In State of North Carolina v. Spencer, the court reviewed the literature and case law and concluded that penile plethysmography was scientifically unreliable: "Despite the sophistication of the current equipment technology, a question remains whether the information emitted is a valid and reliable means of assessing sexual preference."
More recently, a substantial amount of research data has been gathered and reviewed, and significant steps have been taken toward standardization. According to researcher Gilles Launay, "[T]he validity of the technique for research and clinical assessment is now established;" it is only the use in guilt-determination proceedings that is inappropriate. Fedoroff and Moran called it an "experimental procedure" and noted, "Virtually every expert who has written about phallometry has cautioned that it is insufficiently sensitive or specific to be used to determine the guilt or innocence of a person accused of a sex crime."
Post-conviction use
Phallometry is widely considered appropriate for treatment and supervision of convicted sex offenders: "Courts have permitted plethysmographic testing for monitoring compliance by convicted sex offenders with the conditions of their community placement as part of crime-related treatment for sexual deviancy." Its use for the treatment and management of sexual offenders is recommended by the Association for the Treatment of Sexual Abusers. Becker notes it "should never be used exclusively in forensic decision making." The sexual assault trial of basketball player Kobe Bryant in Colorado brought this device and its use to public attention before the case was dropped in 2004, because Colorado law would have required evaluation with this device following conviction. The United States Court of Appeals for the Ninth Circuit recently addressed the procedures required before a federal supervised release program could include penile plethysmograph testing. The device is routinely used at civil commitment facilities, but "some clinicians and offenders say it is easy, particularly in a laboratory, to stifle arousal and thus cheat on a plethysmograph test." This has been reported to occur in 16% of cases.
During the Catholic sex abuse cases, the reliability of the test was questioned by some officials in the Roman Catholic Archdiocese of Philadelphia. Later, these officials chose to seek therapy at an institution where the plethysmograph was not used.
Canada
Courts in Canada came to a similar conclusion as those in the United States. The Supreme Court of Canada adopted the Daubert doctrine in R. v . J.-L.J. [2000] 2 S.C.R. 600, which upheld a lower court's decision to exclude testimony by a psychiatrist who had administered several tests on the accused, including a penile plethysmograph:
As of 2010, all youth in sex offender treatment programs administered by the Youth Forensic Psychiatric Service of British Columbia were offered a voluntary penile plethysmograph test to predict whether they can properly control their deviant arousal, or whether they will require medication or other forms of treatment. According to sceptics, however, the test does not reliably predict recurrent violations.
Ethics and legality of use
Robert Todd Carroll writes, "More objectionable than the questionable scientific validity of the device, however, are the moral and legal questions its use raises." Carroll and others cite the legality of the depictions of minors, as well as the constitutionality of requiring PPG for admission to jobs or the military, or in custody cases. In Harrington v. Almy the United States Court of Appeals for the First Circuit found that a PPG ordered to be administered by William O'Donohue as a precondition of employment was a violation of plaintiff's rights under the Fourteenth Amendment to the United States Constitution. In a 2009 report led by Robert Clift on use of the device on adolescent offenders, the authors acknowledge in their conclusions that PPG tests "are problematic ethically and should be used only after therapists have carefully weighed the benefits versus the negatives." The Minister of Children and Family Development closed the program examined in Clift's report in 2010 following complaints by civil rights groups. The principal manufacturer of the device stopped making them in the 1990s.
The EU's leading human rights agency, the Fundamental Rights Agency, has criticised the use of phallometric tests by the Czech Republic to determine whether asylum seekers presenting themselves as homosexual were in fact gay. According to the Agency, the Czech Republic was in 2010 the only EU country to employ a sexual arousal test, which the Agency said could violate the European Convention on Human Rights. In 2011 the EU commission issued a statement calling the Czech practice illegal, saying "The practice of phallometric tests constitutes a strong interference with the person's private life and human dignity. This kind of degrading treatment should not be accepted in the European Union, nor elsewhere." The Czech Interior Ministry replied that the testing was conducted only after written consent has been obtained, and when it was not possible to use a different method of verification. According to the Ministry, all those who had passed the test had been granted asylum.
See also
Clitoral photoplethysmograph
Labial thermistor clip
Polygraph
Sexual concordance
Sexological testing
Vaginal photoplethysmograph
References
Further reading
Flow meters
Medical testing equipment
Male genital procedures
Human penis
Sexology
|
2348828
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Malice%20aforethought
|
Malice aforethought
|
Malice aforethought is the "premeditation" or "predetermination" (with malice) required as an element of some crimes in some jurisdictions and a unique element for first-degree or aggravated murder in a few. Insofar as the term is still in use, it has a technical meaning that has changed substantially over time.
Etymology
Malice aforethought is a direct translation of the Law French term malice prépensée, so the adjective follows the noun as in French.
Legal history
Malice aforethought was not an element of murder in early medieval English law cases. Both self-defence killings and death by misadventure were treated as murder by juries. Although pardons for self-defence became common after the Statute of Gloucester was passed in 1278, the jury in a 14th-century case still found that a self-defence killing was felonious.
In the 12th century, any death by misadventure without a "presentment of Englishry" was sufficient for a jury finding of murder, even in cases where there was no suspect and the victim's identity is unknown. The murder fine was levied in these cases under the Laws of Henry until 1267, when the fine for death by misadventure was abolished by the Statute of Marlborough during the baronial reform movement. The primary meaning of continued to be murder fine until the fine was abolished by the Engleschrie Act 1340 (14 Edw. 3 Stat. 1. c. 4).
The first statutory mention of malice aforethought dates to the reign of Richard II in 1389. In 1390, Parliament defined murder as "death of a man slain by await, assault, or mallice prepensed". Henceforth, juries were instructed to consider whether a felony had been committed with malice aforethought. A 1403 jury instruction recorded in a 16th-century manuscript written by Edward Stillingfleet reads:
Some scholars have identified concepts from Anglo-Saxon law as the origin for malice aforethought, but the connection is disputed. The Anglo-Saxon legal concept of forsteal included lying in wait and ambush, but it remains unclear whether or not premeditation or intent were requirements for murder during this early period. It has been argued that forsteal became in medieval English law, which was also called in Latin.
In 1552, malice aforethought is applied as a requirement for murder in Thomas Buckler's Case. Malice aforethought emerges as an ill-defined concept from the writings of Blackstone, Joseph Chitty and their predecessors, Matthew Hale and Edward Coke.
Distinguished from manslaughter
After the Norman conquest, common law courts began to distinguish murders from homicides that occur during sudden brawls. Over centuries, this distinction evolved into an early form of the doctrine of provocation that distinguishes murder from voluntary manslaughter. By the time the Statute of Stabbing was passed in 1604, judges had started to consider whether provocation was sufficient in "heat of the blood" cases. During the 17th century, this was more clearly articulated in subsequent cases and gradually developed into the common law categorical test for provocation. The Statute of Stabbing had removed the benefit of clergy for cases where there was a killing without provocation.
Early American law
Malice aforethought was the mens rea element of murder in 19th-century America, and remains as a relic in those states with a separate first-degree murder charge.
As of 1891, Texas courts were overwhelmed with discussing whether "malice" needs to be expressed or implied in the judge's jury instructions. However, the 1970s revision of the Texas Penal Code states that a murder must be committed "intentionally or knowingly" in Texas.
Modern law
England
In English law, the mens rea requirement of murder is either an intention to kill or an intention to cause grievous bodily harm. In R v Moloney [1985], Lord Bridge held that intent, as defined in the mens rea requirement of murder, 'means intent', so the jury should simply use the term intent legally as they would in normal parlance. Furthermore, he held that for the defendant to have the mens rea of murder, there must be something more than mere foresight or knowledge that death or serious injury is a "natural" consequence of the current activities: there must be clear evidence of an intention. This element of intention is fulfilled when the defendant's motive or purpose was to cause death or serious bodily harm (also known as 'direct intent') but also when the defendant's motive or purpose was not to cause death or grievous bodily harm but (as held by Lord Steyn in R v Woollin) death or serious bodily harm was a 'virtual certainty' of the defendant's act, and the defendant appreciated that to be so (also known as 'oblique intent.')
United States
In most common law jurisdictions, the American Law Institute's Model Penal Code, and in the various U.S. state statutes, which have codified homicide definitions, the term has been abandoned or substantially revised. The four states of mind that are now recognized as constituting "malice aforethought" in murder prosecutions are as follows:
intent to kill
intent to inflict serious bodily injury
extremely reckless disregard for the value of human life
felony murder rule
Since there are 4 different states of mind of malice aforethought, it can be hard to find the differences. It is easiest to break these categories up by premeditation, express malice and reckless endangerment, or implied malice. Intent to kill or to inflict serious bodily injury would be considered express malice. This does not mean that the accused made a plan far in advance, but it could even be in the moment of the crime. If the person did the action knowing it would hurt or kill the other person, there was express malice involved, which is a form of malice aforethought.
As stated above, malice aforethought does not require that the person accused premeditated to hurt a person, but that they knew their actions could lead to someone's harm. This is implied malice, which requires that a person knowingly did an act that they knew was dangerous, and acted without concern for other people's safety, even if not premeditated. Hence, intention can also be found where the perpetrator acts with gross recklessness showing lack of care for human life, commonly referred to as "depraved-heart murder", which can be treated as second-degree murder due to the presence of implied malice. Lastly, murder committed during the commission of or while in flight from a felony or attempted felony is termed felony murder.
Notably, the principle of transferred intent causes an accused who intended to kill one person but inadvertently killed another instead to remain guilty of murder. The intent to kill the first person suffices.
Australia
Malice aforethought, also known as men's rea, is still used in the criminal justice system today when trialing for murder. The term is a catch-all phrase that encompasses all the states of mind that are sufficient mens rea for murder. Most Australian jurisdictions require some degree of actual awareness of the resulting consequences of the accused's own actions to justify a murder conviction. The High Court of Australia affirmed that there is a spectrum of mens rea ranging from intention to kill to reckless indifference that would be relevant in securing a murder conviction. However, the High Court ruled that it was not necessary to prove malice aforethought in a manslaughter conviction. The Full Court of the Supreme Court of Victoria distinguished between the two classes of manslaughter. They were manslaughter by reckless indifference and manslaughter by criminal negligence in R v Nydam in which malice aforethought was definitively ruled out as an element in a charge of manslaughter by criminal negligence.
References
Criminal law
|
1722545
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ferenc%20Nagy
|
Ferenc Nagy
|
Ferenc Nagy (8 October 1903 – 12 June 1979) was a Hungarian politician of the Smallholders Party who served as Prime Minister of Hungary from 1946 until his forced resignation in 1947. He was also a Speaker of the National Assembly of Hungary and a member of the High National Council from 1945 to 1946. Nagy was the second democratically elected prime minister of Hungary, and would be the last until 1990 not to be a Communist or fellow traveler. The subsequent Hungarian prime minister Imre Nagy was unrelated to him.
A longtime peasant advocate who took part in the anti-fascist resistance, Nagy attempted to consolidate democratic rule during his brief tenure as Prime Minister at the head of a grand coalition of Smallholders, Communists, and Social Democrats. However, he was ultimately unable to resist the intrigues of the Soviet-backed Hungarian Communist Party, which subverted his rule and destroyed his party's elected majority through a fabricated conspiracy. A coup d'état by Mátyás Rákosi, deputy premier and leader of the Communist Party, forced Nagy to resign and go into exile in the United States in June 1947. Subsequently, Nagy became a leader of the Hungarian émigré community and academic lecturer who often spoke on Eastern European affairs. He tried and failed to return to his home country during the Hungarian Revolution of 1956, and lived out the rest of his life in the United States.
Biography
Early life and career
Nagy was born into family of middle-level peasants in the small town of Bisse, and started his political career writing news articles as a self-taught man. He was involved in local peasant societies and was the co-founder of the Peasant Union, and in October 1930 he took part in the foundation of the Independent Smallholders' Party. He entered Parliament in 1939, and was involved in anti-war and anti-Nazi activities during Hungary's participation in World War II on the side of the Axis powers. After the German occupation of Hungary in March 1944, the Gestapo arrested Nagy, but the government of Géza Lakatos intervened to release him during Hungary's botched armistice with the Allies. After the Arrow Cross coup in October, Nagy went into hiding until the Red Army had driven the Nazis out of most of Hungary. He took part in the organization of the anti-fascist provisional government, and was elected to the Provisional National Assembly. Nagy soon became the Smallholders' Party's second-in-command after Zoltán Tildy. In the November 1945 parliamentary elections, the Independent Smallholders' Party won a large majority of the popular vote and parliamentary seats, but pressure from the Soviet-dominated Allied Commission forced them into a coalition arrangement with the Communists and Social Democrats. Nagy was named speaker of the new parliament while Tildy became the new Prime Minister, and both became members of the High National Council which served as Hungary's provisional collective head of state. After Hungary's transformation into a republic in February 1946 and Tildy's subsequent elevation to President of Hungary, Nagy became the new premier.
Premiership
As prime minister, he resisted attempts by the Hungarian Communist Party to gain complete control of the government, favoring a parliamentary democracy over both the prewar aristocratic order and the Communists' intended dictatorship of the proletariat. Inheriting a war-ravaged country, his government oversaw the beginnings of reconstruction, including solving a world-record rate of hyperinflation by replacing the Hungarian pengő with the forint in August 1946. This was done with the help of the United States, when in June 1946 President Harry Truman had agreed with Prime Minister Nagy to return gold reserves captured by the US at the end of the war, without which stabilization would have been impossible. His government also signed the Paris Peace Treaties of 1947, formally ending Hungary's involvement in World War II and renouncing all territorial gains in that war, as well as agreeing to pay reparations to the Soviet Union, Czechoslovakia and Yugoslavia. His government also signed a population exchange agreement with Czechoslovakia, allowing the latter to expel as many ethnic Hungarians in Slovakia as Slovaks in Hungary applied for resettlement in Czechoslovakia. Less than 80,000 Hungarian Slovaks ultimately did so, foiling the plans of Czechoslovak President Edvard Beneš to deport his country's ethnic Hungarian minority as was done to its ethnic Germans.
At the same time, the Communist Party and their fellow-travelers soon began to deploy "salami tactics" against the Smallholders' Party, hoping to deprive it of its parliamentary majority, and began demanding the ouster of its most outspoken anti-Communist elements. This began in March 1946 with the formation of a "Left Bloc" including the Communists, Social Democrats, and National Peasant Party, opposed to the majority Smallholders on almost every issue and intending to create political deadlock to force its own agenda. Its first demand was the expulsion of 20 "reactionaries" from the Smallholders' parliamentary group, diminishing their majority. The expelled parliamentarians then formed the Hungarian Freedom Party, which became the country's most vocal anti-Communist opposition force. Nagy was accused by many fellow Smallholders of weakness in resisting these demands, but his ultimate goal was to appease the Communists until a peace treaty could be negotiated and their Soviet sponsors withdrew. He also hoped that by appeasing the Communists, the Hungarian government could use their leverage with Moscow to gain more favorable terms for the peace treaty. This was despite the plainly anti-Hungarian position of the Soviet Politburo, which ended up backing none of Hungary's peace treaty demands and in fact ruled out doing so. Ultimately, the Communist Party's position served as little more than a ploy to increase its own influence.
Coup d'état of 1947
From early 1947 the Communist Party under then-Deputy Premier Mátyás Rákosi increased its attacks on the Smallholders, accusing their leaders of complicity in a vast alleged conspiracy. They used this as an excuse to begin forcing the arrest and recall of over 50 of its MPs, successfully depriving the party of its democratically won majority. The Soviet Union, whose army was occupying Hungary at the time through the Allied Commission, played a key role in this process by providing the supposed evidence of the Prime Minister's involvement, and also kidnapped Béla Kovács—the Smallholders' Party's popular General Secretary—to deport him to the Soviet Union in defiance of Parliament. On 14 May 1947, Nagy traveled abroad to Switzerland, likely hoping to warn the West of the deteriorating situation in Hungary. The Communists used the opportunity to get rid of their strongest remaining opponent, and on 28 May the Soviets presented false evidence implicating Nagy in the conspiracy. As the Communists had taken his son hostage in Budapest, Nagy agreed to resign on 30 May, but did not formally ratify his resignation until his son had reached Switzerland on 2 June. Rákosi appointed Lajos Dinnyés—a Smallholder politician willing to collaborate with the Communists—as his replacement on 31 May, which granted the Communist Party effective control of the Hungarian government.
Subsequently, Nagy was granted asylum in the United States. He would be Hungary's last non-Communist head of government until the collapse of Communist rule and restoration of free elections in 1989–90. In addition, he would be the last prime minister east of the Iron Curtain not to be a Communist or Communist sympathizer until Tadeusz Mazowiecki of Poland in 1989 (while Czechoslovakia maintained a multi-party system until the coup d'état of February 1948, its prime minister at the time of Nagy's ouster was the Communist leader Klement Gottwald).
Exile
Nagy documented his life and political career in The Struggle behind the Iron Curtain, published by MacMillan in 1948, and royalties from his memoirs helped him buy a house with a substantial garden plot in Herndon, Virginia (then an exurb of Washington, D.C.). He was heavily involved in exile politics and served as a member of the Hungarian Committee in exile, and also attended the Bandung Conference in 1955 as an observer on behalf of the US government. During the Hungarian Revolution of 1956 he attempted to return to his home country, but the authorities in Austria prevented him from doing so in order to preserve their country's neutrality. In 1959, he was reported to have been the president of Permindex, a trade organization headquartered in Basel, Switzerland He served as the president of the International Peasant Union from 1964 to 1970. In the 1960s he was a lecturer at various American universities, and received an honorary doctorate from the University of Berkeley and Indiana University in Bloomington. He retired from active political life in 1970, but in 1977 he spoke out in support of the return of the Holy Crown of Hungary from the United States to Hungary. He died unexpectedly at his farm in Herndon in 1979 while planning a return to his home country.
References
Further reading
Audiobook on tape : Lectures, speeches; English.
External links
Speech by Ferenc Nagy on 23 March 1968, discussing America and the future of East Central Europe. Audio recording from The University of Alabama's Emphasis Symposium on Contemporary Issues
1903 births
1979 deaths
People from Baranya County
People from the Kingdom of Hungary
Defence ministers of Hungary
Hungarian Calvinist and Reformed Christians
Independent Smallholders, Agrarian Workers and Civic Party politicians
Prime ministers of Hungary
Members of the House of Representatives of Hungary (1939–1944)
Speakers of the National Assembly of Hungary
Members of the National Assembly of Hungary (1945–1947)
Hungarian anti-communists
Hungarian emigrants to the United States
|
24231638
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2010%E2%80%9311%20La%20Liga
|
2010–11 La Liga
|
2010–11 La Liga
The 2010–11 La Liga season (known as the Liga BBVA for sponsorship reasons) was the 80th since its establishment. The campaign began on 28 August 2010 and ended on 21 May 2011. A total of 20 teams contested the league, 17 of which already contested in the 2009–10 season and three of which were promoted from the Segunda División. In addition, a new match ball – the Nike Total 90 Tracer – served as the official ball for all matches.
Defending champions Barcelona secured their third-consecutive and 21st La Liga title after a 1–1 tie with Levante on 11 May 2011. The result gave Barcelona a 6-point lead with two matches remaining which, combined with their better head-to-head record with Real Madrid, ensured that they finished top of the table. Barcelona led the table since defeating Madrid 5–0 on 23 November 2010. Since then, they lost only one match en route to winning the title. It was the third straight title for Barcelona manager Pep Guardiola. Lionel Messi won LaLiga Award for Best Player, which marked his third consecutive win.
The season was again dominated by Barcelona and Real Madrid, with second-place Madrid 21 points ahead of third-place Valencia. Having encountered each other in the Champions League semifinals and the Copa del Rey final, the top two teams met four times in 17 days, for a total of five times this season.
The most significant managerial change prior to the start of the season was two-time Champions League-winning José Mourinho taking over at Real Madrid.
Teams
Real Valladolid, CD Tenerife and Xerez CD were relegated to the Segunda División after finishing the 2009–10 season in the bottom three places. Tenerife and Xerez made their immediate return to the second level after just one year in the Spanish top flight, while Valladolid ended a three-year tenure in La Liga.
The relegated teams were replaced by 2009–10 Segunda División champions Real Sociedad from San Sebastián, runners-up Hércules CF from Alicante and Levante UD from Valencia. Hércules returned to the highest Spanish football league for the first time after 13 years, while Real Sociedad and Levante terminated their second-level status after three and two years, respectively.
Stadia and locations
Personnel and sponsorship
Barcelona makes a donation to UNICEF in order to display the charity's logo on the club's kit.
Managerial changes
League table
Results
Awards
LaLiga Awards
La Liga's governing body, the Liga Nacional de Fútbol Profesional, honoured the competition's best players and coach with LaLiga Awards.
Top goalscorers
This is the list of goalscorers in accordance with the LFP as organising body.
Source: LFP, ESPN and Liga BBVA
Pichichi Trophy
The Pichichi Trophy is awarded by newspaper Marca to the player who scores the most goals in a season, according to its own rules (different from the ones used by FIFA) to determine the goalscorer.
Source: Marca
Assists table
Source: ESPN Soccernet
Zamora Trophy
The Zamora Trophy is awarded by newspaper Marca to the goalkeeper with least goals-to-games ratio. A goalkeeper must play at least 28 games of 60 or more minutes to be eligible for the trophy.
Source: futbol.sportec
Fair Play award
This award is given annually since 1999 to the team with the best fair play during the season. This ranking takes into account aspects such as cards, suspension of matches, audience behaviour and other penalties. This section not only aims to know this aspect, but also serves to break the tie in teams that are tied in all the other rules: points, head-to-head, goal difference and goals scored.
Source: 2010–11 Fair Play Rankings Season.
Sources of cards and penalties: Referee's reports, Competition Committee's Sanctions, Appeal Committee Resolutions and RFEF's Directory about Fair Play Rankings
Pedro Zaballa award
Real Madrid
Overall
Most wins - Barcelona (30)
Fewest wins - Almería (6)
Most draws - Sporting Gijón (14)
Fewest draws - Real Sociedad (3)
Most losses - Real Sociedad and Hércules (21)
Fewest losses - Barcelona (2)
Most goals scored - Real Madrid (102)
Fewest goals scored - Deportivo La Coruña (31)
Most goals conceded - Almería (70)
Fewest goals conceded - Barcelona (21)
Season statistics
Scoring
First goal of the season: Fernando Llorente for Athletic Bilbao against Hércules (28 August 2010).
Last goal of the season: Kennedy Bakircioglu for Racing Santander against Athletic Bilbao (21 May 2011).
Hat-tricks
4 Player scored four goals(H) – Home ; (A) – Away
Discipline
First yellow card of the season: Noé Pamarot for Hércules against Athletic Bilbao (28 August 2010)
First red card of the season: Matías Fritzler for Hércules against Athletic Bilbao (28 August 2010)
See also
List of Spanish football transfers summer 2010
List of Spanish football transfers winter 2010–11
2010–11 Segunda División
2010–11 Copa del Rey
References
External links
2010-11
1
|
4318451
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B1%D1%83%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96
|
Волзькі бунтарі
|
Волзькі бунтарі
«Волзькі бунтарі» — радянський німий чорно-білий художній фільм 1926 року, режисера Павла Петрова-Битова «про боротьбу чуваського народу за свої права на початку XX століття». Фільм створювався студією «Сєвзапкіно» в Чувашії і Ленінграді. Картина стала першим ігровим фільмом, створеним в Чувашії.
Сюжет
Фільм розповідає про життя чуваш, про їхні діла і звичаї. Він складається з прологу, епілогу і 8 частин. Крім показу подій 1905—1907 років, з великою достовірністю у фільмі зображені деякі побутові подробиці і обряди цього народу.
У ролях
Сергій Галич — Хурі
Тамара Годлевська — Еліме
Петро Кириллов — Ардай
І. Таланов — справник
Тані Юн — ''мати
І. Слободськой — епізод
П. Подвальний — епізод
Іоакім Максимов-Кошкінський — епізод
Г. Парне — епізод
К. Єгоров — епізод
І. Рубльов — епізод
Знімальна група
Режисер — Павло Петров-Битов
Сценаристи — Іоакім Максимов-Кошкінський, Павло Петров-Битов
Оператор — Сергій Лебедєв
Художник — Іван Бріф
Посилання
Фільми СРСР 1926
Німі фільми СРСР
Фільми Павла Петрова-Битова
Воєнні епічні фільми
|
45458461
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ABii%20National
|
ABii National
|
ABii National is a Savings and Loans Company in Ghana that provides financial service to the general public.
ABii National was established as a Savings and Loans company, as defined in Ghanaian law, in 2011. In February 2013, the Bank of Ghana granted the company a provisional license as a bank and in September of that year this was converted into a full license. By that time, it had six branches. A seventh branch was opened at Takoradi in March 2015, by which time the company had nearly 10,000 customers.
Based in Accra, the company is a subsidiary of Tobinco.
References
External links
Banks of Ghana
Companies based in Accra
Banks established in 2011
Ghanaian companies established in 2011
|
1301734
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%8C%D1%88%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B7%D0%B5%D0%B5
|
Галльштеттерзее
|
Галльштеттерзее — озеро в районі Зальцкаммергут, Австрія. Площа озера становить 8.55 км², а його максимальна глибина — 125 метрів. Є популярним туристичним місцем, особливо для прихильників дайвінгу.
Джерела
Озера Австрії
|
9728362
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Charity%20%28practice%29
|
Charity (practice)
|
Charity (practice)
Charity is the voluntary provision of assistance to those in need. It serves as a humanitarian act, and is unmotivated by self-interest. Various philosophies about charity exist, with frequent associations with religion.
Etymology
The word charity originated in late Old English to mean a "Christian love for one's fellows", and until at least the beginning of the 20th century, this meaning remained synonymous with charity. Apart from this original meaning, charity is etymologically linked to Christianity, with the word originally entering the English language through the Old French word , which derived from the Latin , a word commonly used in the Vulgate New Testament to translate the Greek word , a distinct form of love.
Over time, the meaning of charity has evolved from "Christian love" to "providing for those in need; generosity and giving" (cf. offertory), a transition that began with the Old French word . Thus, while the older Douay-Rheims and King James versions of the Bible translate instances of (such as those appearing in 1 Corinthians 13) as "charity", modern English versions of the Bible typically translate as "love".
Practice
Charitable giving is the act of donating money, goods, or time to the less fortunate, either directly or through a charitable trust or another worthy cause. Charitable giving as a religious act or duty is referred to as almsgiving or alms. The name stems from the most obvious expression of the virtue of charity: providing recipients with the means they need to survive. The impoverished, particularly widows, orphans, the ailing, and the injured, are generally considered appropriate recipients of charity. People who cannot support themselves and lack external means of support sometimes become "beggars," directly seeking help from strangers in public.
Some groups believe that charity is best directed towards other members of their specific group. Although giving to those closely connected to oneself is sometimes considered charity—as in the saying "Charity begins at home"—charity usually involves giving to those who are not related. Terms like filial piety describe supporting one's family and friends. Treating relatives as strangers in need of charity has led to the phrase "as cold as charity"—providing for one's relatives as if they were strangers, without affection. Behavioural psychology describes the feeling derived from the practice of charitable giving as having an impact on how much and how often people give The "warm glow" of giving has been described as an intrinsic benefit received from charitable giving as first described by James Andreoni. Feelings derived from giving can be positive or negative for individuals.
Most forms of charity focus on providing basic necessities such as food, water, clothing, healthcare, and shelter. However, other actions can also be considered charitable: visiting the imprisoned or homebound, ransoming captives, educating orphans, and supporting social movements. Donations to causes that indirectly benefit the less fortunate, like funding cancer research, also fall under the category of charity.
Regarding religious aspects, recipients of charity may offer prayers for the benefactor. In medieval Europe, it was customary to provide meals to the poor at funerals in exchange for their prayers for the deceased. Institutions may honor benefactors by displaying their names or even naming buildings or the institution itself after them. When the recipient provides something of substantial value in return, the transaction is usually not labeled as charity.
In the past, many charitable organizations followed a "charitable model" in which donors gave to conglomerates that then distributed to recipients. Examples include the Make a Wish Foundation (John Cena holds the record for the most wishes granted by an individual, with over 450 wishes) and the World Wildlife Fund. Nowadays, some charities allow online donations through websites like JustGiving. Originally, charity involved the benefactor directly giving goods to the receiver. This practice continues with some individuals, such as "CNN Hero" Sal Dimiceli, and service organizations like the Jaycees. With the rise of more social peer-to-peer processes, many charities are moving away from the charitable model, adopting a more direct donor-to-recipient approach. Examples include Global Giving (direct funding of community development projects in developing countries), DonorsChoose (for U.S.-based projects), Kiva (funding loans administered by microfinance organizations in developing countries), and Zidisha (funding individual microfinance borrowers directly).
Institutions developed to assist the poor, and these charities now constitute the majority of charitable giving in terms of monetary value. These institutions include orphanages, food banks, religious institutes dedicated to helping the poor, hospitals, organizations that visit the homebound and imprisoned, and many others. These institutions allow individuals who may not have the time or inclination to care for the poor directly to enable others to do so. They provide funding for the work and support those who do it. Institutions can also work to distinguish genuine need from fraudulent claims of charity. Early Christians particularly emphasized the care of the less fortunate as the responsibility of the local bishop.
Various studies have examined who gives more to charity. A study in the United States found that as income decreases, charitable giving increases as a percentage of income. For instance, the poorest fifth of Americans donated 4.3% of their income, while the wealthiest fifth donated 2.1%. In absolute terms, this translated to an average donation of $453 from an average income of $10,531, compared to $3,326 from an income of $158,388.
Research also indicates that "individuals who are religious are more likely to give money to charitable organizations" and tend to give more than those who are not religious. A study by the Institute for Social Policy and Understanding examined philanthropic and charitable giving among members of American religious communities. The study found that American Muslim donation patterns align mostly with other American faith groups, like Christian (Protestant and Catholic), and Jewish communities, but American Muslims are more likely to donate due to a sense of religious obligation and a belief in helping those in need. The study also revealed that most American faith groups prioritize charity for their own places of worship in monetary donations, and then for other causes. Muslims and Jews contributed more to civil rights protection organizations than other religious groups, while Christians were more likely to make charitable contributions to youth and family services, with Evangelicals giving the most, followed by Mainline Protestants and Roman Catholics.
A 2021 study discovered that when potential donors had to choose between two similar donation targets, they were more likely to choose not to donate at all.
Criticism
A philosophical critique of charity can be found in Oscar Wilde's essay The Soul of Man Under Socialism, in which he refers to it as "a ridiculously inadequate mode of partial restitution... usually accompanied by some impertinent attempt on the part of the sentimentalist to tyrannize over [the poor's] private lives." He also views it as a remedy that perpetuates the "disease" of poverty instead of curing it. Slavoj Žižek approves of Wilde's thoughts and adds his own interpretation of the effect of charity on the charitable:
In his 1845 treatise on the condition of the working class in England, Friedrich Engels highlights that charitable giving, whether by governments or individuals, is often an attempt to mask unpleasant suffering. Engels cites a letter to an English newspaper editor complaining about beggars who try to invoke pity by displaying their tattered clothing and ailments. Engels also points out that charity is seen as a way for the wealthy to avoid further inconvenience and discomfort, highlighting the self-interest of the bourgeoisie.
Reinhold Niebuhr, an American theologian, suggests that charity often substitutes for true justice. In his work Moral Man and Immoral Society, he criticizes charities that fund Black education, arguing that they fail to address the root causes of inequality. Niebuhr states that charity can be a way for the powerful to maintain control while avoiding addressing systemic issues.
Peter Singer, a philosopher, criticizes much charitable giving, particularly when it favors recipients who are nearby and visible. He argues that the interests of all individuals should be given equal consideration, regardless of their location or citizenship status.
In 2012, the free market think tank Institute of Economic Affairs published a report called "Sock Puppets: How the government lobbies itself and why", which criticizes governments funding charities that then lobby for changes desired by the government.
Needs-based versus rights-based debate
Growing awareness of poverty and food insecurity has sparked debates among scholars about the needs-based versus the rights-based approach. The needs-based approach provides recipients with what they require, without expecting a specific response. Examples of needs-based approaches include charitable giving, philanthropy, and other private investments. In contrast, a rights-based approach involves active participation from both ends, with recipients having a say in policies. Politically, a rights-based approach might involve income redistribution, minimum wage regulations, and cash subsidies. Mariana Chilton, in the American Journal of Public Health, suggested that current government policies reflect the needs-based approach, perpetuating the misconception that charity alone can address basic needs insecurity. Chilton argued for increased government accountability, transparency, and public participation, along with recognizing the vulnerability and discrimination caused by existing policies. She advocated for federal legislation to establish social safety nets through entitlement programs, such as SNAP. Chilton concluded with four strategies for a national plan: 1) monitoring to assess threats to food insecurity, 2) improving coordination at different levels, 3) enhancing accountability, and 4) involving the public in policy construction.
Amelia Barwise supported Chilton's argument by discussing the implications of philanthropy. She indicated that philanthropy can lead to tax avoidance and decrease opportunities for comprehensive welfare policies. Additionally, philanthropy might dilute an institution's mission and grant undue power to donors. Barwise highlighted that Americans' distrust of the government often drives them towards private and de-politicized actions like charity. Her research explored the consequences of philanthropic actions and suggested more effective uses of philanthropic funds. She argued for increased federal funding for welfare policies and criticized philanthropy for diverting resources from public support.
Philosophies
Charity in Christianity
In medieval Europe during the 12th and 13th centuries, Latin Christendom underwent a charitable revolution. Rich patrons founded many leprosaria and hospitals for the sick and poor. New confraternities and religious orders emerged with the primary mission of engaging in intensive charitable work. Historians debate the causes. Some argue that this movement was spurred by economic and material forces, as well as a burgeoning urban culture. Other scholars argue that developments in spirituality and devotional culture were central. For still other scholars, medieval charity was primarily a way to elevate one's social status and affirm existing hierarchies of power.
in Judaism
In religious Judaism, —a Hebrew term literally meaning righteousness but commonly used to signify charity—refers to the religious obligation to do what is right and just. Because it is commanded by the Torah and not voluntary, the practice is not technically an act of charity; such a concept is virtually nonexistent in Jewish tradition. Jews give , which can take the form of money, time, and resources to the needy, out of "righteousness" and "justice" rather than benevolence, generosity, or charitableness. The Torah requires that 10 percent of a Jew's income be allotted to righteous deeds or causes, regardless if the receiving party is rich or poor. However, if one regards Judaism in its wider modern meaning, acts of charity can go far beyond the religious prescriptions of and also beyond the wider concept of ethical obligation.
and in Islam
In Islam, there are two methods of charity: and .
is one of the five pillars upon which the Muslim religion is based. 2.5% of one's savings is compulsory to be given as per Islamic calendar year, provided that the saving is beyond the threshold limit, called , usually determined by the religious authority.
is a voluntary charity or contribution. can be given using money, personal items, time, or other resources. There is no minimum or maximum requirement for . Even smiling to other people is considered a .
in Indian religions
In Hinduism, Buddhism, and Jainism, the practice of charity is called or . It is the virtue of generosity or giving. has been defined in traditional texts, state Krishnan and Manoj, as "any action of relinquishing the ownership of what one considered or identified as one's own, and investing the same in a recipient without expecting anything in return". Karna, Mahabali and Harishchandra are heroes also known for giving charity.
The earliest known discussion of charity as a virtuous practice, in Indian texts, is in Rigveda. According to other ancient texts of Hinduism, can take the form of feeding or giving to an individual in distress or need. It can also take the form of philanthropic public projects that empower and help many.
leads to one of the perfections. This can be characterized by unattached and unconditional generosity, giving and letting go.
Historical records, such as those by the Persian historian Abū Rayḥān al-Bīrūnī who visited India in early 11th century, suggest has been an ancient and medieval era practice among Indian religions.
Effective altruism
Effective altruism is a philosophy and social movement that uses evidence and reasoning to determine the most effective ways to benefit others. Effective altruism encourages individuals to consider all causes and actions and to act in the way that brings about the greatest positive impact, based upon their values. It is the broad, evidence-based, and cause-neutral approach that distinguishes effective altruism from traditional altruism or charity. Effective altruism is part of the larger movement towards evidence-based practices.
While a substantial proportion of effective altruists have focused on the nonprofit sector, the philosophy of effective altruism applies more broadly to prioritizing the scientific projects, companies, and policy initiatives which can be estimated to save lives, help people, or otherwise have the biggest benefit. People associated with the movement include philosopher Peter Singer, Facebook co-founder Dustin Moskovitz, Cari Tuna, Oxford-based researchers William MacAskill and Toby Ord, professional poker player Liv Boeree, and writer Jacy Reese Anthis.
See also
Alms
Altruism
Baksheesh
Charitable organization
Charity badge
Charitable trust
Charity fraud
Dāna
Effective altruism
Evangelical counsels
Foundation (charity)
Fundraising
Generosity
Indulgence
International Day of Charity
P2P Charity
Philanthropy
Pro bono
Selfless service
Tzedakah
Zakat
International Red Cross and Red Crescent Movement
Social policy
References
Further reading
External links
!
Concepts in ethics
Virtue
|
992830
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/21623%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%88%D1%96%D0%B5%D1%85
|
21623 Альбертшіех
|
21623 Альбертшіех (1999 LS24, 1991 CT5, 1995 GE7, 21623 Albertshieh) — астероїд головного поясу, відкритий 9 червня 1999 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,529.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (21601-21700)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1999
Головний пояс астероїдів
|
1827743
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Балінген
|
Балінген — громада в Німеччині, знаходиться в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядковується адміністративному округу Фрайбург. Входить до складу району Еммендінген.
Площа — 12,66 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Баден-Вюртембергу
|
2655517
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%20%D0%93%D1%80%D1%96%D0%BD%20%D0%A0%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B7
|
Форест Грін Роверз
|
Форест Грін Роверз
ФК «Форест Грін Роверз» — англійський футбольний клуб з міста Нейлсворт, заснований у 1889 році. Виступає у Другій лізі. Домашні матчі приймає на стадіоні «Нью Лоун», який вміщує 5 141 глядача.
Посилання
Офіційний сайт
Профіль клубу на transfermarkt.com
Профіль клубу на soccerway.com
Футбольні клуби Англії
Футбольні клуби, засновані 1889
1889 у британському спорті
Засновані в Англії 1889
|
62268
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%20248
|
NGC 248
|
NGC 248
Об'єкти NGC
Тукан (сузір'я)
Емісійна туманність
Астрономічні об'єкти, відкриті 1834
|
2790024
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%88%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Кшивінське
|
Кшивінське
Кшивінське — село в гміні Позездже Венґожевського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства
Кшивінське — село в гміні Простки Елцького повіту Вармінсько-Мазурського воєводства
|
3054732
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B7%D1%96%D1%80
|
Осадець білозір
|
Осадець білозір (Lopinga achine) — вид денних метеликів родини сонцевиків (Nymphalidae).
Поширення
Вид поширений у Європі та Північній Азії від Франції до Японії. В Україні трапляється у лісовій та лісостеповій зоні, Прикарпатті і Закарпатті.
Опис
Розмах крил 45-55 мм, довжина переднього крила 19-29 мм. Крила зверху і знизу сіро-коричневі, з круглими різного розміру темним плямами в жовтих обідках на зовнішньому полі. Знизу крил уздовж зовнішнього краю жовті лінії з чорною між ними. Статевий диморфізм слабо виражений.
Спосіб життя
Метелики літають з середини травня до кінця червня. Їх можна спостерігати в тінистих заплавних і байрачних лісах на стежках, дорогах, під кронами дерев. Активні вдень. Гусениці розвиваються на різних злаках, зимують.
Посилання
Lepiforum e. V. Taxonomie und Fotos
Land Salzburg, Naturschutz: Gelbringfalter
www.schmetterling-raupe.de
Moths and Butterflies of Europe and North Africa (englisch)
Satyridae
Комахи Європи
Комахи Азії
Метелики України
Тварини, описані 1763
|
23441
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%BD%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Рункевич Степан Григорович
|
Рункевич Степан Григорович
Рункевич Степан (11 січня 1867 — 1924) — історик церкви, письменник.
Біографія
Народився у родині протоєрея Мінської єпархії. Закінчив курс Санкт-Петербурзької духовної академвії 1891 році. За студентства брав участь у діяльності «студентів-проповідників» і вів народні релігійно-моральні читання в церквах, громадських і приватних залах і нічліжних будинках. Перебував на службі канцелярії обер-прокурора Синоду. Приват-доцент Петербурзького університету, член навчального комітету при Святійшому Синоді.
Праці
«История минской архиепископии (1793 — 1832)» (1893)
«История русской церкви под управлением св. Синода», т. І (1900)
«Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов» (2 тт., 1897—1907)
«Приходская благотворительность в СПб.» (СПб., 1900);
«Русская церковь в XIX веке. Исторические наброски с иллюстрациями» (СПб., 1901).
«О добродетелях и подвигах по творениям святого Василия Великого» (1906);
«Архиереи петровской эпохи в их переписке с Петром Великим» (1906);
«Александро-Невская лавра (1713–1913)» (1913);
«Великая отечественная война и церковная жизнь. Кн. 1: Распоряжения и действия Святейшего Синода в 1914–1915 гг.» (1916)
Примітки
Література
Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона
Персоналії за алфавітом
Історики церкви
Російські історики
Народились 1867
Померли 1924
|
4319484
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%BD%20%28%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B5%20%D0%BE%D0%B1%27%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Екран (творче об'єднання)
|
Екран (творче об'єднання)
Творче об'єднання «Екран» — підвідомче підприємство Держтелерадіо СРСР, що займалося виробництвом телефільмів в 1967—1990 рр. і здійснювала функції представництва Держтелерадіо СРСР при замовленні їх виробництва в 1970—1990 рр. У 1992—1996 рр. аналогічну назву носило державне підприємство засноване РДТРК «Останкіно».
Історія
Творче об'єднання «Екран» Держтелерадіо СРСР (1967—1988)
Створено 17 червня 1967 року (до цього виробництво і замовлення телефільмів для Держтелерадіо СРСР здійснювало саме Держтелерадіо СРСР в особі Відділу виробництва фільмів ЦТ, створеного 24 лютого 1964 року 00:00:00.000). З 1970 року об'єднання стало здійснювати виробництво мультиплікаційних телефільмів і здійснювати функції представництва Держтелерадіо СРСР при оформлення замовлень виробництва телефільмів кіностудіями і одним з їх виробників: в середньому щорічно з 117 художніх телефільмів 15 проводилися самим об'єднанням і 102 кіностудіями на його замовлення, 40 % вироблялися в країні фільмів знімалися на замовлення об'єднання: наприклад, на кіностудії «Грузія-фільм» І Інші … 6 з 14 знімаються щорічно повнометражних художніх фільмів були замовленнями об'єднання).
При цьому частина телекінематографічної діяльності продовжувало здійснювати саме Держтелерадіо СРСР: дубляж іноземних телефільмів воно здійснювало в особі Головної редакції кінопрограм Центрального телебачення, а замовлення телефільмів у місцевих телестудій — в особі Відділу телефільмів Головного управління місцевого радіомовлення і телебачення.
ТПО «Союзтелефільм» (1988—2006)
15 жовтня 1988 року творче об'єднання «Екран» було перетворено в творчо-виробниче об'єднання «Союзтелефільм» (ТПО «Союзтелефільм»), якому перейшли частина функцій тематичних головних редакцій (включаючи закупівлю і дублювання іншомовних телефільмів і телесеріалів, замовлення виробництва телефільмів місцевими телеорганізаціями), стало основним замовником і одним з виробників телефільмів для Держтелерадіо СРСР.
Навесні 1992 замовлення і виробництво телефільмів об'єднанням практично повністю припинилося, а основною діяльністю стало надання вже знятих фільмів різних телеорганізаціям. 7 травня 1992 року воно було передано у відання РДТРК «Останкіно» 7 вересня 1993 року виведено з-під його підпорядкування, 15 травня 1997 року одержала статус державного унітарного підприємства, з 1998 року — дочірнє підприємство ВДТРК, в 2006 році ліквідовано (на базі його було створено однойменна філія в структурі ВДТРК 28 липня 2008 року ВДТРК відмовилася від прав на фільми ТО «Екран» / ТПО «Союзтелефільм» на користь Держтелерадіофонда, а 10 вересня 2008 року філія була ліквідована).
Творче об'єднання «Екран» РДТРК «Останкіно» (1992—1996)
13 березня 1992 року РДТРК «Останкіно» (створена на базі Держтелерадіо СРСР) заснувала дочірню організацію «Творче об'єднання „Екран“», якій було знято кілька телефільмів, а також теленовела «Петербурзькі таємниці». Закупівлю і дублювання іноземних телефільмів і телесеріалів, закупівлю вітчизняних та іноземних кінофільмів для телерадіокомпанії здійснювала інша її дочірня організація — Студія кінопрограм РДТРК «Останкіно», закупівлю і дублювання іноземних дитячих і юнацьких телефільмів і телесеріалів, закупівлю дитячих і юнацьких фільмів — Студія дитячих і юнацьких програм РДТРК «Останкіно».
Однак через деякий час після ліквідації РДТРК «Останкіно» 12 жовтня 1995 року діяльність творчого об'єднання завмерла, а права на його фільми (як і інші фільми і передачі інших дочірніх організацій телерадіокомпанії) 17 липня 1997 року перейшли до Держтелерадіофондом.
Керівники
Директори ТО «Екран»
Марлен Хуцієв (1968—1970)
Борис Хессін (1970—1987)
Директори ТПО «Союзтелефільм»
Григорій Тараненко (1988—1997)
Директори ТО «Екран» РДТРК «Останкіно»
Борис Хессін (1992—1996)
Художні керівники ТО «Екран» РДТРК «Останкіно»
Галина Щергова
Директори ФГУП «Союзтелефільм»
Григорій Тараненко (1997—2006)
Директори філії ФГУП «ВГТРК» «Союзтелефільм»
Григорій Тараненко (2006—2008)
Відомі художні телефільми
1972 — Переклад з англійської — лауреат Всесоюзного фестивалю телевізійних фільмів
1972 — Стоянка поїзда — дві хвилини
1973 — Нові пригоди Доні і Міккі
1974 — Лев Гурич Сінічкін
1974 — Люди і манекени
1974 — Совість
1975 — Варіант «Омега»
1975 — Здрастуйте, я ваша тітка!
1975 — Здобудеш у бою
1976 — 12 стільців
1976 — Дні хірурга Мишкина
1977 — Борг
1977 — І це все про нього
1977 — Ніс
1978 — Дуенья
1978 — Красень-чоловік
1979 — Сніданок на траві
1979 — Жив-був настроювач
1980 — Адам одружується на Єві
1980 — Канікули Кроша
1980 — Приватна особа
1981 — Ми, що нижче підписалися
1981 — Небезпечний вік
1981 — Синдикат-2
1982 — Будинок, який побудував Свіфт
1982 — Професія — слідчий
1983 — Якщо вірити Лопотухіну...
1984 — Невідомий солдат
1985 — Повернення Будулая
1986 — Весела хроніка небезпечної подорожі
1986 — Мій ніжно улюблений детектив
1986 — Я тебе ненавиджу
1988 — Неділя, пів на сьому
1988 — Острів іржавого генерала
1989 — Під куполом цирку
Відомі мультиплікаційні телефільми
«По щучому велінню» (1970)
«Солом'яний бичок» (1971)
Цикл мультфільмів «Пригоди Незнайка та його друзів» (1971—1973)
Цикл мультфільмів «Пригоди Мюнхаузена» (1972—1974, 1995)
«Жук — крива гірка» (1973)
Цикл мультфільмів «Чарівник Смарагдового міста» (1974)
«Автомобіль з хвостиком» (1974)
«Крихітка Єнот» (1974)
«Ранкова музика» (1974)
«Дядько Федір, пес і кіт» (1975)
«Ось який розсіяний» (1975)
«Вовк і семеро козенят на новий лад» (1975)
«Мук-скороход» (1975)
Багатосерійний мультфільм «У країні пасток» (1975)
Цикл мультфільмів «Незнайка в Сонячному місті» (1976—1977)
«Пригоди капітана Врунгеля» (1976–1979)
«Восьминіжки» (1976)
Багатосерійний мультфільм «Клаптик і Хмара» (1977)
«Свято неслухняності» (1977)
«Тобі — атакуючий клас!» (1977)
Мультфільми про кота Леопольда (1975—1986): «Помста кота Леопольда» (1981), «Леопольд і золота рибка» (1975), «Скарб кота Леопольда» (1981), «Телевізор кота Леопольда» (1981), «Прогулянка кота Леопольда» (1982), «День народження Леопольда» (1982), «Літо кота Леопольда» (1983), «Інтерв'ю з котом Леопольдом» (1984), «Кот Леопольд уві сні і наяву» (1984), «Поліклініка кота Леопольда» (1986)
Мультфільми про Мумі-тролів (1978): Мумі-троль і інші, Мумі-троль і комета, Мумі-троль і комета: Шлях додому
Мультфільми про Дядечка Ау (1979): «Дядечко Ау», «Помилка Дядечка Ау» і «Дядечко Ау в місті»
«Великий секрет для маленької компанії» (1979)
«Вовка-тренер» (1979)
«Дівчинка і дельфін» (1979)
«Будинок для леопарда» (1979)
«Дуже синя борода» (1979)
«Кнопочки і чоловічки» (1980)
«Піф-паф, ой-ой-ой!» (1980)
«Солом'яний жайворонок» (1980)
«Топчумба» (1980)
«Трус» (1980)
Цикл мультфільмів за мотивами казки Сергія Михалкова: «Жадібний багач» (1980), «Як старий корову продавав» (1980)
Телевипусків мультфільму «Ну, постривай!» (1981)
Мультфільми про Їжачка і Ведмедика: Трям! Здраствуйте! (1980), Зимова казка (1981), Осінні кораблі (1982), Дивовижна бочка (1983)
Цикл з 10 мультфільмів «Чудовий Гоша» (1981—1985)
«Мама для мамонтеняти» (1981)
«Пластилінова ворона» (1981)
«Раз ковбой, два ковбой» (1981)
Мультфільми про маленького чортеня: «Шиворот-навиворіт» (1981), «чортеня № 13» (1982)
«Кицин дім» (1982, реж. М. Новогрудська)
«Новорічна пісенька Діда Мороза» (1982)
«Старухо, двері закрий!» (1982)
«Приборкання велосипеда» (1982)
Цикл з 4 мультфільмів «Бюро знахідок» (1982—1984)
Цикл з 2 мультфільмів «Космічні прибульці» (1981—1983)
«Падав торішній сніг» (1983)
«Дурниця» (1983)
Цикл з 2 мультфільмів «Слідство ведуть Колобки» (1983)
Цикл з 4 мультфільмів «Синичкин календар» (1983—1984)
«Лікар Айболить» (1984—1985)
Мультфільми про Дівчинці і Драконові (1983—1987): «Дівчинка + дракон» (1983), «Малинове варення» (1983), «Забутий день народження» (1984), «Крококот» (1985), «Снігопад з холодильника» (1986), «Урок музики» (1986), «Вреднюга» (1986)
Мультфільми про тушканчиків (1983—1986): «Ракушка» (1983), «Крем-Брюле» (1984), «Корабель пустелі» (1986)
«Зустрічайте бабусю» (1984)
«Зворотний бік Місяця» (1984)
"Підземний перехід (1984)
«Хочу місяць» (1984)
«Це зовсім не про це» (1984)
Мультфільми про домовичка Кузі (1984—1987): Будинок для Кузьки (1984), Пригоди домовичка (1985), Казка для Наташі (1986), Повернення домовичка (1987)
Мультфільми про тигреня (1984—1985): «По дорозі з хмарами» (1984), «Подарунок для слона» (1984) і «Скарб» (1985)
Цикл мультфільмів «КОАПП» (1984—1990)
Мультфільм-альманах «Кубик» (1985)
«Пісня про кажанів» (1985)
«Чортеня з пухнастим хвостом» (1985)
Мультфільми про Професора Чайникова: Поради професора Чайникова (1985), Як пересунути шафу (1985), Як важливо берегти тепло і цикл з 3 мультфільмів «Корисні поради професора Чайникова»(1985)
«ДоРеМі» (1986)
«Крила, ноги і хвости» (1986)
«Маленькі чудеса» (1986)
«Нехочуха» (1986)
«Новосілля у братика Кролика» (1986)
Цикл з 4 мультфільмів «Слідство ведуть Колобки» (1986—1987)
Мультфільми про поросяті Фунтику (1986—1988): «Невловимий Фунтик» (1986), «Фунтик і сищики» (1986), " Фунтик і бабуся з вусами «(1987) і» Фунтик в цирку "(1988)
Цикл з 2 мультфільмів «Острів скарбів»
«У зоопарку — ремонт!» (1987)
«Будинкові, або Сон у зимову ніч» (1987)
«Таємниця іграшок» (1987)
Цикл з 2 мультфільмів «Якби я був моїм татом» (1987—1988)
«Великий Ух» (1989)
«Сестрички-звички» (1989)
Мультфільми про Маленького лисеняти: «Казка про старому відлуння» (1989), «Суничний дощик» (1990), «Метелик» (1991), «Туман з Лондона» (1992), «Ей, на тому березі!» (1992), «Ялинове яблуко» (1993), «Місячна доріжка» (1994), «Літній сніговик» (1994)
Мультфільми про геонім: «Вампіри геонім» (1991) і «Господарі геонім» (1992)
Мультфільми про вертеп: «Солодка ріпа» (1990), Микола Угодник і мисливці (1991), «Гостя» (1991), [[Бабина робота] ] (1992), Простий мужик (1992), Два шахрая (1993), Рідня (1993)
Цикл з 2 мультфільмів-альманахів «Розумна собачка Соня» (1991, 1993)
Мультфільми про Капітана Проніна (1992—1994): «Капітан Пронін — онук майора Проніна», «Капітан Пронін 2: в Америці (мультбойовик)», «Капітан Пронін 3: в космосі (мульттріллер)», «Капітан Пронін 4: в опері (мультдетектів)».
«Потец» (1992)
Примітки
Анімаційні студії
Кіностудії СРСР
Кіностудії Росії
Фільми ТО «Екран»
Засновані в СРСР 1968
|
98188
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%204998
|
IC 4998
|
IC 4998 — галактика типу SBc у сузір'ї Стрілець.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 4998 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 4998 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 4998
IC 4998 в базі SIMBAD
IC 4998 в базі Vizier
IC 4998 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 4998
IC 4998
IC 4998
|
16510260
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hungarians%20in%20Ukraine
|
Hungarians in Ukraine
|
Hungarians in Ukraine
The Hungarians in Ukraine (tr. uhortsi v Ukraini) number 156,600 people according to the Ukrainian census of 2001 and are the third largest national minority in the country. Hungarians are largely concentrated in the Zakarpattia Oblast (particularly in Berehove Raion and Berehove city), where they form the largest minority at 12.1% of the population (12.7% when native language is concerned). In the area along the Ukrainian border with Hungary (the Tisza River valley), Hungarians form the majority.
Concentrated primarily in Zakarpattia (Trans-Carpathian), in Hungarian those Hungarians are referred to as Kárpátaljai magyarok (Transcarpathian Hungarians), while Zakarpattia is referred to as Kárpátalja.
History
The region of Transcarpathia was part of Hungary since the Hungarian conquest of the Carpathian Basin in the end of the 9th century to 1918. Historically it was one of the Lands of the Hungarian Crown before it was detached from the Kingdom of Hungary and provisionally attached to the newly created Czechoslovakia in 1918, following the disintegration of Austria-Hungary as a result of World War I. This was later confirmed by the Treaty of Trianon in 1920.
The Zakarpattia region was briefly part of the short-lived West Ukrainian National Republic in 1918 and occupied by the Kingdom of Romania at end of that year. It was later recaptured by Hungary in the summer of 1919. After the defeat of the remaining Hungarian armies in 1919, the Paris Peace Conference concluded the Treaty of Trianon that awarded Zakarpattia to the newly formed Czechoslovakia as the Subcarpathian Rus, one of the four main regions of Czechoslovakia, the others being Bohemia, Moravia and Slovakia.
Hungary had sought to restore its historical borders and the revision of the Treaty of Trianon. On 2 November 1938, the First Vienna Award separated territories from Czechoslovakia, including the southern Carpathian Rus' that were mostly Hungarian-populated and returned them to Hungary.
The remaining portion was constituted as an autonomous region of the short-lived Second Czechoslovak Republic. After the occupation of Bohemia and Moravia on March 15, 1939, and the Slovak declaration of an independent state, Ruthenia declared its independence (Republic of Carpatho-Ukraine)
The Hungarian Teleki government and Miklós Horthy were informed by Hitler on March 12 that they had 24 hours to resolve the Ruthenian question. Hungary responded immediately with the military occupation of the entire Carpathian Ruthenia. As a result of the annexation, Hungary gained a territory with 552,000 inhabitants, 70.6% of whom were Ruthenian, 12.5% Hungarian, and 12% were Carpathian Germans.
The region remained under Hungarian control until the end of World War II in Europe, after which it was occupied and annexed by the Soviet Union. Hungary had to renounce the territories won in the Vienna Awards in the Armistice Agreement signed in Moscow on January 20, 1945. The renunciation was reconfirmed at the Paris Peace Conference in 1946 and recorded in the Peace Treaty of 1947.
When the Soviet Army crossed the pre-1938 borders of Czechoslovakia in 1944, Soviet authorities refused to allow Czechoslovak governmental officials to resume control over the region, and in June 1945, President Edvard Beneš formally signed a treaty ceding the area to the Soviet Union. It was then incorporated into the Ukrainian SSR. After the break-up of the Soviet Union, it became part of independent Ukraine as the Zakarpattia Oblast.
Situation of Hungarians in independent Ukraine
Hungary was the first country to recognize Ukraine's independence. Árpád Göncz, who was president of Hungary at the time, was invited to visit the region, and a joint declaration, followed in December 1991 by a state treaty, acknowledged that the ethnic Hungarian minority had collective as well as individual rights. The treaty provided for the preservation of their ethnic, cultural, linguistic, and religious identities; education at all levels in the mother tongue; and the ethnic Hungarians' participation in local authorities charged with minority affairs.
It is quite common among the Hungarian minority in Ukraine to hold both Ukrainian citizenship and Hungarian citizenship, although currently Ukrainian law does not recognise dual citizenship.
In the 2014 European Parliament election in Hungary Andrea Bocskor who lives in Ukraine (in the city Berehove) was elected into the European Parliament (for Fidesz). Hence, Bocskor, who is ethnically Hungarian and a citizen of Hungary, became the first elected member of the European Parliament who additionally holds a Ukrainian passport.
Since 2017, the Hungary–Ukraine relations rapidly deteriorated over the issue of Ukraine's education law. Ukraine's 2017 education law makes Ukrainian the required language of primary education in state schools from grade five. The situation since then has been ongoing in problem, as Hungary continues to block Ukraine's attempt to integrate within the EU and NATO over disputes on minority rights.
Minority rights
Residents in seven of Mukachivskyi Raion's villages have the option to learn the Hungarian language in a school or home school environment. The first Hungarian College in Ukraine is in Berehovo, the II. Rákoczi Ferenc College.
In 2017 a new education law made Ukrainian the required language of primary education in state schools from grade five. This led to a rapid deterioration of Hungary–Ukraine relations over this issue. Hungary continues to block Ukraine's attempt to integrate within the EU and NATO over disputes on minority rights. , at the time the only ethnic Hungarian in the Verkhovna Rada (Ukraine's national parliament), said that "There is a sort of purposeful policy, which besides narrowing the rights of all minorities, tries to portray the Hungarian minority as the enemy in Ukrainian public opinion."
In 2017 there were 71 Hungarian Schools in Ukraine with 16,000 enrolled students.
In 2019 there were 72 secondary education Hungarian Schools in Ukraine with 13,247 students plus 26 (secondary education) schools with mixed Ukrainian language/Hungarian language education. All of then were located in Zakarpattia Oblast.
In January 2020 the 2017 Ukrainian education law was changed and made it legal to teach "one or more disciplines" in "two or more languages – in the official state language, in English, in another official languages of the European Union". All not state funded schools were made free to choose their own language of instruction. This policy change did not improve Hungary–Ukraine relations and Hungarian minority groups in also continued to be unsatisfied and demanded the whole 2017 law to be abolished. According to the 2020 law until the fifth year of education all lessons can be completely thought in the minority language without mandatory teaching of subjects in Ukrainian. In the fifth year not less than 20% of the lessons must be taught in Ukrainian. Then every year the volume of teaching in the state language (Ukrainian) should increase, reaching 40% in the ninth grade. In the twelfth and final year at least 60% of education should be taught in Ukrainian.
The 2017 language education law stipulated a 3-year transitional period to come in full effect. In February 2018, this period was extended until 2023. In June 2023 this period was again extended to September 2024.
In late 2022 the Language ombudsman reported that most of the 108 schools in Berehove Raion had classes with the Hungarian language of instruction alongside Ukrainian, but in 37 of them no class had been formed in which the training took place only in Ukrainian.
The general manager of the Hungarian State Opera, Szilveszter Ókovács, claimed in a February 2023 letter published in The Guardian "in today’s Ukraine it is forbidden to use the Hungarian language today."
Organisation
The Hungarian Democratic Federation in Ukraine (UMDSZ) is the only nationally registered Hungarian organization. It was established in October 1991 by the Hungarian Cultural Federation in Transcarpathia (KMKSZ, which has suspended its membership since 1995), the Cultural Federation of Hungarians in Lviv, and the Association of Hungarians in Kyiv. The Hungarian Cultural Federation in Transcarpathia is associated with the political party KMKSZ – Hungarian Party in Ukraine, which was established in February 2005. In March 2005, the Ukrainian Ministry of Justice also registered the Hungarian Democratic Party in Ukraine upon the initiative of the UMDSZ. Also Zoltán Lengyel was elected as mayor of Mukachevo after the election on 1 December 2008. UMDSZ also won city municipalities of Berehove, Vynohradiv and Tiachiv in this election.
Notable personalities
Yozhef Sabo (József Szabó)
Vasyl Rats (László Rácz)
Ishtvan Sekech (István Szekecs)
Yuriy Habovda
Ernest Kesler (Ernő Keszler)
Robert Hehedosh
Demographics
The following data is according to the Ukrainian census of 2001.
Cultural heritage
Hungarian cultural heritage in Ukraine includes medieval castles:
See also
Demographics of Ukraine
Hungary–Ukraine relations
Hungarian Greek Catholic Church
Ukrainians in Hungary
Notes
References
External links
Website of the Cultural Federation of Hungarians in Subcarpathia
Website of the Hungarian Democratic Federation in Ukraine
Ethnic groups in Ukraine
Ukraine
|
22418842
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Spaghettification
|
Spaghettification
|
Spaghettification
In astrophysics, spaghettification (sometimes referred to as the noodle effect) is the vertical stretching and horizontal compression of objects into long thin shapes (rather like spaghetti) in a very strong, non-homogeneous gravitational field. It is caused by extreme tidal forces. In the most extreme cases, near a black hole, the stretching and compression are so powerful that no object can resist it. Within a small region, the horizontal compression balances the vertical stretching so that a small object being spaghettified experiences no net change in volume.
Stephen Hawking described the flight of a fictional astronaut who, passing within a black hole's event horizon, is "stretched like spaghetti" by the gravitational gradient (difference in gravitational force) from head to toe. The reason this happens would be that the gravitational force exerted by the singularity would be much stronger at one end of the body than the other. If one were to fall into a black hole feet first, the gravity at their feet would be much stronger than at their head, causing the person to be vertically stretched. Along with that, the right side of the body will be pulled to the left, and the left side of the body will be pulled to the right, horizontally compressing the person. However, the term spaghettification was established well before this. Spaghettification of a star was imaged for the first time in 2018 by researchers observing a pair of colliding galaxies approximately 150million light-years from Earth.
A simple example
In this example, four separate objects are in the space above a planet, positioned in a diamond formation. The four objects follow the lines of the gravitoelectric field, directed towards the celestial body's centre. In accordance with the inverse-square law, the lowest of the four objects experiences the biggest gravitational acceleration, so that the whole formation becomes stretched into a line.
These four objects are connected parts of a larger object. A rigid body will resist distortion, and internal elastic forces develop as the body distorts to balance the tidal forces, so attaining mechanical equilibrium. If the tidal forces are too large, the body may yield and flow plastically before the tidal forces can be balanced, or fracture, producing either a filament or a vertical line of broken pieces.
Examples of weak and strong tidal forces
In the gravity field due to a point mass or spherical mass, for a uniform rod oriented in the direction of gravity, the tensile force at the center is found by integration of the tidal force from the center to one of the ends. This gives , where is the standard gravitational parameter of the massive body, is the length of the rod, is rod's mass, and is the distance to the massive body. For non-uniform objects the tensile force is smaller if more mass is near the center, and up to twice as large if more mass is at the ends. In addition, there is a horizontal compression force toward the center.
For massive bodies with a surface, the tensile force is largest near the surface, and this maximum value is only dependent on the object and the average density of the massive body (as long as the object is small relative to the massive body). For example, for a rod with a mass of 1 kg and a length of 1 m, and a massive body with the average density of the Earth, this maximum tensile force due to the tidal force is only 0.4 μN.
Due to the high density, the tidal force near the surface of a white dwarf is much stronger, causing in the example a maximum tensile force of up to 0.24 N. Near a neutron star, the tidal forces are again much stronger: if the rod has a tensile strength of 10,000 N and falls vertically to a neutron star of 2.1 solar masses, setting aside that it would melt, it would break at a distance of 190 km from the center, well above the surface (a neutron star typically has a radius of only about 12 km).
In the previous case, objects would actually be destroyed and people killed by the heat, not the tidal forces - but near a black hole (assuming that there is no nearby matter), objects would actually be destroyed and people killed by the tidal forces because there is no radiation (outside of theoretical Hawking radiation). Moreover, a black hole has no surface to stop a fall. Thus, the infalling object is stretched into a thin strip of matter.
Inside or outside the event horizon
The point at which tidal forces destroy an object or kill a person will depend on the black hole's size. For a supermassive black hole, such as those found at a galaxy's center, this point lies within the event horizon, so an astronaut may cross the event horizon without noticing any squashing and pulling, although it remains only a matter of time, as once inside an event horizon, falling towards the center is inevitable. For small black holes whose Schwarzschild radius is much closer to the singularity, the tidal forces would kill even before the astronaut reaches the event horizon. For example, for a black hole of 10 Sun masses the above-mentioned rod breaks at a distance of 320 km, well outside the Schwarzschild radius of 30 km. For a supermassive black hole of 10,000 Sun masses, it will break at a distance of 3,200 km, well inside the Schwarzschild radius of 30,000 km.
Notes
References
Inline citations
General references
External links
Neil DeGrasse Tyson: Death by Black Hole (clear explanation of the term)
Black holes
Effects of gravity
Metaphors referring to spaghetti
Tidal forces
|
12880389
|
https://en.wikipedia.org/wiki/German%20Olympic%20Sports%20Confederation
|
German Olympic Sports Confederation
|
German Olympic Sports Confederation
The German Olympic Sports Confederation (or DOSB) was founded on 20 May 2006 by a merger of the Deutscher Sportbund (DSB), and the Nationales Olympisches Komitee für Deutschland (NOK) which dates back to 1895, the year it was founded and recognized as NOC by the IOC.
Seated in Frankfurt am Main, it represents 89,000 clubs and 27,000,000 members, about a third of the population of Germany.
Presidential Board
DOSB-President is Thomas Weikert. Also members of the presidential board are:
Thomas Arnold (Vice President)
Verena Bentele (Vice President)
Kerstin Holze (Vice President)
Jens-Peter Nettekoven (Vice President)
Oliver Stegemann (Vice President)
Miriam Welte (Vice President)
Stefan Raid (chairman of Deutsche Sportjugend)
Fabienne Königstein (representative of the athletes)
Britta Heidemann (German IOC Member)
Thomas Bach (IOC President, membership currently suspended)
Executive Board
Torsten Burmester (CEO)
Thomas Arnold (CFO)
Olaf Tabor
Michaela Röhrbein
Leon Ries
History and structure
As one of the first nations, Germany founded a NOC in 1895, purposefully named "Komitee für die Beteiligung Deutschlands an den Olympischen Spielen zu Athen" ("Committee for the participation of Germany at the Olympic Games in Athens"). It was recognized by the IOC, and Germany took part in 1896 for the first time. The name of the temporary NOC changed to reflect the next two host towns, before it became permanent after 1904.
The 1916 Summer Olympics had been awarded to Berlin, but were canceled because of the duration of World War I, with Germany and other Central Powers getting excluded from the "Olympic family" which was dominated by the Entente Powers. Thus, in 1917, the "Deutscher Reichsausschuss für Olympische Spiele" (DRA, DRAfOS "German Imperial Commission for Olympic Games") was renamed Deutscher Reichsausschuss für Leibesübungen (DRL, "German Imperial Commission for Physical Exercise") to reflect and protest the non-Olympic situation.
In lieu of the Olympic Games of 1920, for which Germany and its allies were not invited, "Deutsche Kampfspiele" ("German Sports Contests") were organized, both for Summer and Winter, with the 1922 Winter edition predating the first Olympic Winter Games by two years. Hardly surprising, Berlin, having been prepared for 1916, was the site for the first Summer event:
1922
Garmisch und Partenkirchen (Oberbayern)
18 – ?? June 1922 Berlin
1926
Triberg und Titisee (Schwarzwald)
4 – 11 July 1926 Köln
1930
Krummhübel (Riesengebirge)
26 – 29 June 1930 Breslau
Unlike others, Germany was still not invited for 1924. In 1925, the DRL split up, to remain focused on sports in Germany, while the NOC section became the Deutscher Olympischer Ausschuss (DOA, "German Olympic Commission") in order to focus on international relations and the promotion of the return of Germany to Olympics. This succeeded for 1928, with Germany taking part in both games.
The organisations remained separate, even though Nazi Germany took influence from 1933 onwards. In 1931, the IOC had decided to give both 1936 Olympic Games to Germany.
After the war, Germany was occupied and partitioned. In 1946, the DOA was dissolved. Soon, in June 1947, Adolf Friedrich zu Mecklenburg founded a new provisional Deutscher Olympischer Ausschuss, which was not recognized by IOC as it did not represent any recognized state yet. On 23 May 1949, the Federal Republic of Germany was established on the territory of the Western occupied zones. On 24 September 1949 the Nationales Olympisches Komitee für Deutschland ("National Olympic Committee for Germany") was founded in Bonn as successor to the DOA.
In October 1949, under Soviet occupation, the German Democratic Republic was founded, which on 22 April 1951 founded a separate Nationales Olympisches Komitee für Ostdeutschland ("National Olympic Committee for East Germany"), in 1965 renamed to "Nationales Olympisches Komitee der DDR" ("National Olympic Committee of the GDR"). Only in 1968 it was recognized by IOC as fully independent member.
As a third German state, under French occupation, was the Saar (protectorate) (1947–1956), which also founded sporting organisations in order to take part in international competition, like football and the Olympics. The Nationales Olympisches Komitee des Saarlandes ("") was founded in 1950 and recognized by the IOC.
After criticism due to lack of success in 2004, the Deutscher Sportbund ("German ") (DSB) and the Nationales Olympisches Komitee für Deutschland (NOK) decided to merge in 2005.
Member organisations
16 State-level member organisations
Sports Confederation of Bavaria (Bayerischer Landes-Sportverband)
Sports Confederation of Hamburg (Hamburger Sportbund)
Sports Confederation of Baden-Württemberg (Landessportverband Baden-Württemberg)
Sports Confederation of Berlin (Landessportbund Berlin)
Sports Confederation of Brandenburg (Landessportbund Brandenburg)
Sports Confederation of Bremen (Landessportbund Bremen)
Sports Confederation of Saarland (Landessportverband für das Saarland)
Sports Confederation of Hesse (Landessportbund Hessen)
Sports Confederation of Mecklenburg-West Pomerania (Landessportbund Mecklenburg-Vorpommern)
Sports Confederation of Lower Saxony (Landessportbund Niedersachsen)
Sports Confederation of North Rhine-Westphalia (Landessportbund Nordrhein-Westfalen)
Sports Confederation of Rhineland-Palatinate (Landessportbund Rheinland-Pfalz)
Sports Confederation of Saxony (Landessportbund Sachsen)
Sports Confederation of Saxony-Anhalt (Landessportbund Sachsen-Anhalt)
Sports Confederation of Schleswig-Holstein (Landessportverband Schleswig-Holstein)
Sports Confederation of Thuringia (Landessportbund Thüringen)
62 member organisations
34 Olympic Sport Federations
German Bobsleigh, Luge, and Skeleton Federation (Bob-und Schlittenverband für Deutschland, BSD)
German Judo Federation (Deutscher Judo-Bund, DJB)
German Cycling Federation (Bund Deutscher Radfahrer, BDR)
(Deutscher Kanu-Verband, DKV)
(Bundesverband Deutscher Gewichtheber, BVDG)
German Athletics Association (Deutscher Leichtathletik-Verband, DLV)
German Ice Skating Union (Deutsche Eislauf-Union, DEU)
German Wrestling Federation (DRB)
(Deutsche Eisschnelllauf-Gemeinschaft, DESG)
(Deutscher Ruderverband, DRV)
German Equestrian Federation (Deutsche Reiterliche Vereinigung)
German Rugby Federation (Deutscher Rugby-Verband, DRV)
German Taekwondo Union (Deutsche Taekwondo Union, DTU)
German Shooting and Archery Federation (Deutscher Schützenbund, DSB)
(Deutsche Triathlon Union, DTU)
German Swimming Federation (Deutscher Schwimm-Verband, DSV)
German Badminton Association (Deutscher Badminton-Verband, DBV)
German Sailing Federation (Deutscher Segler-Verband, DSV)
German Basketball Federation (Deutscher Basketball Bund, DBB)
German Ski Association (Deutscher Skiverband, DSV)
(Deutscher Boxsport-Verband, DBV)
German Tennis Federation (Deutscher Tennis Bund, DTB)
German Curling Association (Deutscher Curling Verband, DCV)
(Deutscher Tischtennis-Bund, DTTB)
German Ice Hockey Federation (Deutscher Eishockey-Bund, DEB)
German Gymnastics Federation (Deutscher Turner-Bund, DTB)
(Deutscher Fechter-Bund, DFB)
(Deutscher Verband für Modernen Fünfkampf, DVMF)
German Football Association (Deutscher Fußball-Bund, DFB)
German Volleyball Association (Deutscher Volleyball-Verband, DVV)
(Deutscher Golf Verband, DGV)
(Snowboard Verband Deutschland, SVD)
German Handball Association (Deutscher Handballbund, DHB)
German Hockey Federation (Deutscher Hockey-Bund, DHB)
28 Non-Olympic Sport Federations
American Football Association of Germany (American Football Verband Deutschland)
German Mini Golf Sport Association (Deutscher Minigolfsport Verband, DMV)
German Federation of Powerlifters (Bundesverband Deutscher Kraftdreikämpfer, BVDK)
German Motor Sport Federation (Deutscher Motor Sport Bund, DMSB)
German Billiard Union (Deutsche Billard-Union, DBU)
German Motorboat Association (Deutscher Motoryachtverband, DMYV)
German Life Saving Association (Deutsche Lebens-Rettungs-Gesellschaft, DLRG)
German Heavy Athletics and Tug of War Federation (Deutscher Rasenkraftsport- und Tauzieh-Verband, DRTV)
German Aero Club (Deutscher Aero Club, DAeC)
German Roller and Inline-Skating Sport Federation (Deutscher Rollsport-und Inline Verband, DRIV)
German Alpine Club (Deutscher Alpenverein, DAV)
German Chess Federation (Deutscher Schachbund, DSB)
German Baseball and Softball Federation (Deutscher Baseball und Softball Verband, DBV)
German Skibob Federation (Deutscher Skibob Verband, DSBV)
National Paralympic Committee Germany (Deutscher Behindertensportverband, DBS)
German Acrobatic Gymnastics Federation (Deutscher Sportakrobatik-Bund. DSAB)
German Boccia, Boules and Pétanque Association (Deutscher Boccia-, Boule- und Pétanque-Verband, DBBPV)
German Squash Association (Deutscher Squash Verband, DSQV)
German Darts Federation (Deutscher Dart-Verband, DDV)
German Dance Sport Federation (Deutscher Tanzsportverband, DTV)
German Ice Stock Sport Association (Deutscher Eisstock-Verband, DESV)
German Waterski and Wakeboard Federation (Deutscher Wasserski- und Wakeboardverband, DWWV)
German Deaf Sports Federation (Deutscher Gehörlosen-Sportverband, DGS)
German Floorball Federation (Floorball-Verband Deutschland)
German Ju-Jitsu Federation (Deutscher Ju-Jutsu Verband, DJJV)
German Underwater Federation (Verband Deutscher Sporttaucher, VDST)
German Karate Federation (Deutscher Karate Verband, DKV)
German Nine- and Ten-pin Bowling Association (Deutscher Kegler- und Bowlingbund, DKB)
20 specials member organisations
Allgemeiner Deutscher Hochschulsportverband
Deutsches Polizeisportkuratorium
Bundesverband staatl. anerk. Berufsfachschulen für Gymnastik und Sport
DJK-Sportverband
CVJM-Sport
Gewerkschaft Erziehung und Wissenschaft—Sportkommission
Deutsche Gesellschaft für Sportmedizin und Prävention (Deutscher Sportärztebund) e. V.
Kneipp-Bund e.V.
Deutsche Olympische Gesellschaft
Makkabi Deutschland
Deutsche Vereinigung für Sportwissenschaft
Rad-und Kraftfahrerbund (RKB) "Solidarität" Deutschland 1896
Deutscher Aikido-Bund
Special Olympics Deutschland e.V.
Deutscher Betriebssportverband
Stiftung Sicherheit im Skisport
Deutscher Sportlehrerverband
Verband Deutscher Eisenbahner-Sportvereine e. V. (VDES)
Deutscher Verband für das Skilehrwesen—Interski Deutschland
Deutscher Verband für Freikörperkultur e.V.
See also
Germany at the Olympics
National Paralympic Committee Germany
National Socialist League of the Reich for Physical Exercise
References
External links
German Olympic Sports Confederation
IG NOV (for non-Olympic sports)
Team Deutschland
National Olympic Committees
Germany at the Olympics
Olympic
1895 establishments in Germany
Sports organizations established in 1895
Sport in Frankfurt
|
1956339
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9A%D1%96%D1%86%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Дубовецька сільська рада (Кіцманський район)
|
Дубовецька сільська рада (Кіцманський район)
Дубовецька сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Кіцманському районі Чернівецької області. Адміністративний центр — село Дубівці.
Загальні відомості
Населення ради: 1 232 особи (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Дубівці
Склад ради
Рада складалася з 16 депутатів та голови.
Голова ради: Орлецький Микола Юрійович
Секретар ради: Савюк Ольга Василівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Адміністративний устрій Кіцманського району
|
17607200
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Livada%2C%20Arad
|
Livada, Arad
|
Livada, Arad
Livada is a commune in Arad County, Romania. Livada commune is situated on the Arad Plateau, northward from Arad. The commune stretches over 2013 hectares and is composed of two villages, Livada (situated at 10 km from Arad) and Sânleani (Szentleányfalva).
Population
According to the last census the population of the commune counts 2892 inhabitants, out of which 86,6% are Romanians, 11,3% Hungarians, 1,5% Germans and 0,6% are of other or undeclared nationalities.
History
The first documentary record of Livada dates back to 1553, while Sânleani was first mentioned in 1302.
Economy
Although the commune's economy is mainly agrarian, at present it can be characterized by a powerful dynamic force with
significant developments in all the sectors present in the commune. Its closeness to the county capital has made possible
the dynamism of services and the intensification of economic relations with the town.
References
Communes in Arad County
Localities in Crișana
|
3198842
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9
|
Підгарничний
|
Підгарничний — селище у складі Сєровського міського округу Свердловської області.
Населення — 11 осіб (2010, 14 у 2002).
Національний склад населення станом на 2002 рік: росіяни — 100 %.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Сєровського міського округу
Селища Свердловської області
|
3189594
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tomass%20Dukurs
|
Tomass Dukurs
|
Tomass Dukurs (born 2 July 1981 in Riga) is a Latvian skeleton racer who has competed since 1998. Competing in three Winter Olympics, he finished fourth in the men's skeleton event at Vancouver in 2010 and Sochi in 2014.
Career
Dukurs' best finish at the FIBT World Championships was 3rd in the men's skeleton event at Winterberg in 2015.
His younger brother Martins is also a skeleton racer. Both he and his brother made the 2010 Winter Olympics and the 2014 Winter Olympics.
In November 2017 Sochi gold medalist Alexander Tretiakov was disqualified by the IOC and his medal stripped from him, however, a decision on, whether Tomass Dukurs is granted a bronze medal, has not been made by the IBSF. Eventually, IBSF restored the gold medal for Tretiakov.
Tomass and Martins are coached by their father, Dainis Dukurs, a former bobsleigh brakeman, manager of the Sigulda sledding track and sled designer.
Career results
Skeleton World Cup
References
2002 men's skeleton results
Skeletonsport.com profile
External links
1981 births
Living people
Latvian male skeleton racers
Olympic skeleton racers for Latvia
Riga State Gymnasium No.1 alumni
Skeleton racers at the 2002 Winter Olympics
Skeleton racers at the 2010 Winter Olympics
Skeleton racers at the 2014 Winter Olympics
Skeleton racers at the 2018 Winter Olympics
Skeleton racers at the 2022 Winter Olympics
Sportspeople from Riga
20th-century Latvian people
21st-century Latvian people
|
1856117
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ricinoides
|
Ricinoides
|
Ricinoides — рід павукоподібних ряду Рицінулеї (Ricinulei). Рід поширений у Західній Африці.
Види
Ricinoides westermannii (Guerin-Meneville, 1838)
Ricinoides afzelii (Thorell, 1892)
Ricinoides atewa Naskrecki, 2008
Ricinoides crassipalpe (Hansen & Sorensen, 1904)
Ricinoides feae (Hansen, 1921)
Ricinoides hanseni Legg, 1976
Ricinoides karschii (Hansen & Sorensen, 1904)
Ricinoides leonensis Legg, 1978
Ricinoides megahanseni Legg, 1982
Ricinoides olounoua Legg, 1978
Ricinoides sjostedtii (Hansen & Sorensen, 1904)
Посилання
Ewing, 1929 : A synopsis of the American arachnids of the primitive order Ricinulei. Annals of the Entomological Society of America, vol. 22, pp. 583–600.
Classification de Hallan
Рицінулеї
Роди павукоподібних
|
3834202
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D1%88
|
Каргалибаш
|
Каргалибаш — присілок у складі Благоварського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Каргалинської сільської ради.
Населення — 199 осіб (2010; 219 в 2002).
Національний склад:
башкири — 52 %
татари — 37 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Благоварського району
Присілки Башкортостану
|
4725332
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%80%D0%BE%20%D0%A2%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D0%BE
|
Міро Тенго
|
Міро Тенго (2 квітня 1995, Кааріна, Фінляндія) — фінський футболіст, центральний захисник клубу ГІК.
Ігрова кар'єра
Клубна
Міро Тенго є вихованцем футбольної академії з міста Турку. На професійному рівні він дебютував у 2014 році у клубі ТПС. В тому ж сезоні клуб вилетів з Вейккаусліги але Тенго прордовжив грати в команді і наступні три сезони провів в дивізіоні Юккенен. У 2017 році ТПС виграв турнір і Тенго знову разом з клубом повернувся до еліти.
2019 рік футболіст провів у складі клубу «Інтер» з Турку. І став срібним призером чемпіонату країни.
Сезон 2020 рок Міро Тенго розпочав вже як гравець столичного клубу ГІК. З яким став чемпіоном та переможцем Кубка Фінляндії.
Збірна
З 2012 року Міро Тенго виступав за юнацькі збірні Фінляндії.
Титули
Інтер (Турку)
Віце-чемпіон Фінляндії: 2019
ГІК
Чемпіон Фінляндії (3): 2020, 2021, 2022
Переможець Кубка Фінляндії: 2020
Переможець Кубка фінської ліги: 2023
Примітки
Посилання
Міро Тенго на сайті ГІКа
Міро Тенго на WorldFootball.net
Міро Тенго на soccer365.com.ua
уродженці Кааріни
фінські футболісти
футболісти ТПС (Турку)
футболісти «Інтера» (Турку)
футболісти ГІКа
|
688425
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A5%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83
|
Чемпіонат Херсонської області з футболу
|
Чемпіонат Херсонської області з футболу — обласні футбольні змагання серед аматорських команд. Проводяться під егідою Херсонської обласної асоціації футболу.
Усі переможці
Див. також
Кубок Херсонської області з футболу
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Херсонської обласної асоціації футболу
Візитна картка Федерації футболу Херсонської області
Херсонщина. Коли є одноосібний лідер (2002)
Херсонська «Сигма» — чемпіон області-2008
СК «Энергия» — чемпион (2009)
Итоги областных чемпионатов 2012. Юг
Итоги областных чемпионатов 2013. Юг
Итоги областных чемпионатов 2014. Юг
Результати чемпіонату-2017
Результати чемпіонату-2018
Чемпіонат Херсонської області
Херсонська область
Спорт у Херсонській області
|
2846141
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Злотники (Познанський повіт)
|
Злотники (Познанський повіт)
Злотники — село в Польщі, у гміні Сухий Ляс Познанського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Познанського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Познанського повіту
|
3601463
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D1%80%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Чурки (Єврейська автономна область)
|
Чурки (Єврейська автономна область)
Чурки — село у Ленінському районі Єврейської автономної області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Ленінське сільське поселення. Населення становить 159 осіб (2010).
Історія
Згідно із законом від 26 листопада 2003 року органом місцевого самоврядування є Ленінське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Ленінського району (Єврейська автономна область)
Села Єврейської автономної області
|
1607436
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82
|
Парадний портрет
|
Парадний портрет, або Репрезентативний портрет — різновид портрета, котрий створюють з представницькою метою. Мав на меті звеличення і уславлення зображеної особи, з підкресленням соціального стану, багатства і престижу. Характерний для превілейованих станів та придворної, вищої церковної, дворянської та буржуазної культури.
Історія
Кардинали і папський двір
Маньєризм настояний на протиріччях, в переліку яких — палке вивчання творів геніїв Високого Відродження і несамовите бажання працювати в їх же манері (звідси назва маньєризм), часта відмова від спостереження за природою і поклоніння авторитетам, віртуозність виконання художніх робіт, домінанта індивідуалізму, висока освіченість майстрів і нестримна фантазійність, теоретичні заяви про спадковість свого мистецтва і при цьому надзвичайна штучність, примхливість художніх манер. В наявності майже повна відмова від класичних канонів в архітектурі, в композиціях картин, втрата гармонії заради дисонансів, тривожності, асиметрії, надзвичайного впливу на почуття і свідомість замовника і глядача. Фантазійність навіть ставала головною метою митця-віртуоза.
Протиріччя доби і підвищені тривожність і духовність притаманні більшості італійських портретів XVI ст. Притаманні вони і парадним портретам на тлі посилення центральної влади римських пап, драматичного становлення аристократичного правління в Неаполі і Флоренції, на тлі утисків цензури, доносів і панування інквізиції. Виникають парадні портрети римських пап, новоспечених тосканських герцогів, чим закінчилася повна аристократизація нешляхетного роду Медічі. Серед майстрів парадного портрета — Себастьяно дель Пьомбо, Франческо Сальвіаті, Бронзіно, Тінторетто. Вимоги до аристократизації, величі і винятковості найбільш притаманні портретам Бронзіно з їх емалевою поверхнею і ретельно виписаними деталями. В портретах переважають замкненість особи, відчуженість і офіциоз. Вони набувають статусу небожителів. Холодність зображених осіб межує з ворожістю і позбавлена будь-яких натяків на теплі людські почуття. В обличчях — пригніченість, тривожність, розчарування. До жодного з них в парадних портретах неможливо приліпитися душею або знайти захист.
Два значущих центри репрезентативного портрета в Італії — Флоренція герцогів Тосканських та папський двір в Римі. У портретах численних кардиналів стають типовими колони, коштовне мереживо одягу, пишні меблі, важкі завіси, котрі канонізуються.
Італія XVI—XVII ст. (маньєризм, предбароко, бароко)
Вимоги до барокового парадного портрета. Гріхи Берніні
Бароковий парадний портрет розвинувся із парадного портрета доби маньєризму. Тому він логічно засвоїв як ретельне вивчення зовнішності впливової моделі і її характерних рис, так і потяг до ідеалізації, навмисний відхід від реальності заради шляхетності і типізації.
Сприятливі умови для розвитку парадного портрету виникають в декількох західноєвропейських країнах в XVII ст. на тлі розповсюдження стилю бароко. Стиль по різному відбивався в національних культурах і в парадному портреті, але мав низку загальних якостей — перш за все підкреслення багатства і впливовості моделі. Це велична поза, підтягнення художником неяскравої особистості до привабливого образу величного правителя, князя церкви з його відданістю віровченню, мудрого міністра, військового з низкою перемог, тендітної пані, що демонструє або зовнішню привабливість, або при відсутності привабливості — модну зачіску, рідкісні ювелірні прикраси і коштовну сукню.
У теоретиків стилю бароко швидко виникають точні настанови сутності парадного портрета. Практично всі теоретики пручаються і не сприймають суто реалістичне чи натуралістичне відтворення в парадному портреті реальності з її бородавками та зморшками. Теоретики наполягають на ідеалізації моделі, підкресленні її величі і шляхетності (навіть якщо їх нема у реальної особи). Ось як систематизував подібні вимоги до парадного портрета Роже де Піль :
Конфузами для сучасників закінчувались порівняння образів в парадних портретах із реальними прототипами для них. Так, Софія Баварська ошелешено записала :
Десятиліття портретної практики в таких (майже канонічних) вимогах викликали спротив у творчих і вдумливих майстрів-портретистів. Джошуа Рейнольдс (1723—1792), котрий вимушено рахувався з цими настановами, роздратовано помічав : Цей вдумливий аналіз ситуації Рейнольдсом цілком збігся із сучасними оцінками більшості парадних портретів минувшини. Адже ця критика спрямована проти поверхневої патетики, проти стандартності в композиціях та в їх застиглих формулах, проти невиправданої компліментарності і нещирого пафосу.
Вимоги ідеалізувати володаря призводять до практики повної відсутності шляхетної особи на сеансах в майстерні художника. Лоренцо Берніні (1598—1680) не приїздив в Лондон і ніколи не бачив англійського короля Карла І. Парадне погруддя Карла І він виконав, роздивляючись спеціально створений портрет короля в трьох розворотах, створений ван Дейком. Як і погрудя Карла І, скульптурний портрет герцога д'Есте теж виконаний Берніні на базі двох профільних портретів герцога роботи художника Сустерманса та фасного зображення невідомого майстра.
Парадний портрет з алегорією
Алегорія, як втілення чеснот і переваг володаря, набула широкого використання в Італії. Найчастіше алегорія подавалася в вигляді молодої дівчини з атрибутами і написами, що пояснювали, яка саме чеснота перед глядачем. До створення алегорій зверталися різні майстри («Милосердя» П'єтро Поллайоло, «Міць» Сандро Боттічеллі та ін.). Деяких богів давньоримського пантеону почали вважати покровителями митців і володарів, хоча навкруги панував католицизм. І душею католика мав опікуватись його небесний патрон, святий, ім'я якого мала людина. Тим не менше архітектора Андреа ді П'єтро делла Гондола називали улюбленцем богині мудрості Паллади. Він і відомий у світі як Палладіо (улюбленець Паллади), а не за своїм справжнім прізвищем.
В XVI столітті використання алегорій поширилося і вони виникають на фресках, в картинах, стають дійовими особами в репрезентативному, парадному портреті. Художник Дж. Бедолі малює портрет підлітка Олессандро Фарнезе як дорослого володаря Парми і водночас як улюбленця Паллади. Худенький і непривабливий підліток в обладунках лицаря, сидить на земній кулі, а Паллада ще й тримає його герб в руці.
Алегорію успадкувала доба бароко. Рубенс подав алегорії в серії картин для королеви Марії Медичі (Лувр, Париж). Вони з'явилися в мармурових статуях барокових садів (алегорія Зими в Версалі, чотири скульптури алегорії «Перебігу доби». Літній сад, Санкт-Петербург) і як самостійні оздоби кінних монументів королів («Великий Курфюрст», скульптор Андреас Шлютер, Берлін).
У XVII столітті сформувалася ціла система складних алегоричних образів. Навіть друкувалися спеціальні довідники, що роз'яснювали значення різних символів. Часто набір образів, який використовувався у конкретному алегоричному портреті, вигадував не сам художник, а так званий «інвентор». Зазвичай це була людина, що зналася на історії, міфології, а також на обставинах життя і цілях людини, яку мали зобразити у портреті. У ролі інвенторів могли виступати вчені, літератори, викладачі академій мистецтв, представники духівництва.
У другій половині XVII століття з'явилася тенденція переосмислення загальноприйнятих алегоричних образів, цінувалася їхня нетривіальна трактовка, непрямий натяк на прихований сенс. Наприкінці XVII століття алегоричне зображення чеснот у вигляді богів або людей поступово зникло з парадних портретів. Натомість алегоричну ідею стали нести у собі предмети-атрибути, що оточували портретовану особу. Ці предмети мали виглядати невимушено та природно у житті портретуємого.
Іспанія
XVI століття (за висновками дослідниці портретів Кагане Л. Л.) було дещо інтернаціональним в галузі портретної теорії. Східні думки пропагують теоретики в різних європейських країнах, але головують італійці. Тисячолітня італійська культура в XV—XVI ст. переживала чергову добу власного розквіту. Між Іспанією та Італією існують тісні релігійні і культурні зв'язки. Не дивно, що багато чого із теоретичних настанов в трактатах італійців знайшло прихильний відгук у теоретиків Іспанії. Одні настанови тільки розглядаються, інші набувають популярності.
Запізнення іспанського ренесансу в порівнянні з Італією відбилось в оминанні етапу Високого відродження і в повній відсутності в портретах пластично довершених і гармонійних образів. Висловлювання іспанців щодо портретів в 1-й половині XVI ст. мають випадковий характер, а специфічної програми для приватного чи парадного портрету ще нема.
Іспанія стає могутньою світовою імперією і при відсутності обдарованих художників-іспанців активно використовує іноземні таланти. Носієм аристократичної іспанської культури стає королівський двір (і всі наближені до нього), по замовам якого роками працюють фламандець Антоніс Мор, венецієць Тиціан, ломбардці Леоне Леоні і Помпео Леоні, батько і син, низка італійських скульпторів і архітекторів. Тепер розробляється концепція іспанського парадного портрета, що починає головувати в другій половині XVI ст. Іспанці багато пишуть про настанови зображення великих людей як прикладів для наслідування, але мають на увазі перш за все власних королів Карла V та його сина Філіпа ІІ, заклопотаних створенням світової іспанської монархії і пануванням в світі католицизму. Так, теоретики наполягають на зображенні Карла V — як уособленні численних політичних чеснот — фізичної довершеності, скромності, величі душі, захисника католицизму (імператор постійно воював із турецьким султаном, чим стримував просування кордонів Туреччини на західні землі). Тому логічним було зображення Карла V в лицарських обладунках і з військовим жезлом і нелогічним, компліментарним — постійне приховування його фізичних вад.
Намагання ідеалізувати іспанського короля призводить до перебільшень і фальши. Вже король Філіп ІІ брав участь лише в одному бої при Сен-Кантені. Але лицарські обладунки і жезл вояка художники вже відривають від реальних справ і використовують для звеличення і уславлення королівської особи. Апогеєм фальшування стають лицарські обладунки в парадному портреті іспанського короля Філіпа ІІІ, котрий не брав участі в жодній військовій кампанії…
Парадний портрет Іспанії підтягнеться до вищих здобутків світового мистецтва лише в творчості Ель Греко (1541—1614). Ніхто із іспанських майстрів не втілив так повно маньєристичні прагнення до духовної довершеності, як Ель Греко, до напружених інтелектуальних пошуків і відданості панівним ідеям. Але усвідомлення цього прийде через століття.
Сталий тип іспанського парадного портрета канонізував королівський двір в XVII ст. — звідси пишний одяг, пишні завіси, велична поза, аристократична замкненість і підкреслена дистанція між зображеним та будь-яким глядачем. Але прихильність іспанських портретистів до правди і реалізму надає можливість не приховувати ні недоліків вельможних осіб, ні їх обмеженості чи дегенеративних рис в обличчях і фігурах, прикритих коштовними костюмами чи парадними обладунками. Іспанець Дієго Веласкес не поступився цими настановами навіть в портреті папи римського Іннокентія Х, котрий розчаровано вигукнув по закінченні власного портрету — «Надто правдиво!»
Фламандське бароко
Парадні портрети дітей з королівських чи шляхетних родин
Окрема галузь жанру — парадні портрети дітей з королівських чи шляхетних родин. Автоматично на ці портрети були розповсюджені усі настанови парадних портретів, притаманних портретам дорослих вельмож. Дітей силоміць ставлять у незручні і величні пози дорослих, бо дитина з королівської чи магнатської родини є спадкоємцем значного приватного майна, земель і титулів, а її портрет розглядається ще й як документ у династичних і майнових дискусіях. Тривалий час діти з королівських і магнатських родин не мали суто дитячого одягу, їх вдягали у одяг дорослих за тодішньою модою. Звідси важкі і строкаті, прикрашені вишивками, коштовностями і мереживом костюми, якого б малого віку не була дитина. Так, надзвичайної пишності набув парадний одяг принцес і принців іспанського королівського двору, де принцеси (інфанти за іспанською) просто потопали у надто пишних сукнях, що обмежували і рухи, і саме існування дітей. При цьому догляд за дітьми, незважаючи на бонн, слуг і няньок, був поганим. Діти часто хворіли, важкий і незручний одяг псував їх фігури (особливо у дівчат) у пори зростання чи вагітності, бо з 14 років ще незрілих дівчат дозволялось видавати заміж. Навіть королівське походження дитини не гарантувало ні гармонійного тіла, ні відсутності фізичних вад, ні міцного здоров'я. Король Карл V Габсбург мав невдало виросші зуби, що не надавало можливості закрити рота, через це текла слина. Він постійно витирав зайву слину і тривалий час обідав на самоті. Королева Генріетта Марія Французька, дружина короля Карла І Англійського, була маленькою на зріст, мала скособочені плечі і низку зубів, що стирчали з її рота як гармати з вікон фортеці. Фізичні вади королів наказували приховувати придворним художникам, тому ці портрети не були правдивими за надто малим винятком.
Смерть він інфекційних хвороб косила дітей з королівських і шляхетних родин так само часто, як і дітей з родин простих містян. Смерть семи-восьми малюків у родини з десятьма дітьми була типовим явищем у XVI—XVII століттях.
Нідерланди XVII ст
Британія
Серед світських жанрів в англійському мистецтві головне місце посів портрет. Ситуація ускладнювалась відсутністю значно обдарованих національних художників-портретистів, хоча її намагались виправити. На ниві портретного мистецтва працювали англійці Ніколас Хіллард (бл. 1547—1619), Герартс Маркус молодший (1562—1636), Вільям Добсон (1610—1646), низка анонімних майстрів. Але парадні портрети довіряють створювати високо обдарованим іноземним майстрам, запрошеним на працю в Лондон. Роками в англійській столиці працюють німець із Швейцарії Ганс Гольбейн молодший (1497—1543), нідерландці Антоніс ван Дейк (1599—1641) та Пітер Лелі (1618—1680), німець із Любека Годфрі Неллер (1648—1723).
Саме вони обслуговуватимуть верхівку англійської аристократії і зафіксують появу в англійському суспільстві аристократичних ідеалів у вигляді «джентльмен» для чоловіків та «леді» для жінок. Джентльмен та леді — обов'язково багаті, це шляхетні особи з дозвіллям, яке витрачають на суспільні потреби, благодійність, мистецтво та меценатство. Візуальні образи джентльменів та леді і роблять десятками Пітер Лелі, Годфрі Неллер і, особливо, Антоніс ван Дейк. В XVIII столітті до створення парадних портретів європейського рівня підтяглися і англійські художники — Джошуа Рейнольдс, Томас Гейнсборо. Майстри парадного портрета Британії старанно не помічають старих і хворих, людської глупоти і обмеженості. А колоніальні захоплення в Америці, Африці, Індії сприймають як нормальний хід речей, як і британську работоргівлю і вичавлення з країни бідноти і дрібних злочинців в Америку та Австралію. Лише освічені знали, що в руках коменданта Джорджа Хисфілда на портреті Рейнольдса — символічні ключі від Гібралтару після його колоніального захоплення британцями.
Лише іноді до когорти обраних в парадних портретах потрапляли нешляхетні герої і з інших причин. Один із них — капітан Корем благодійник. Він починав працювати на морі 12-річним підлітком і був пов'язаним з англійським флотом майже все життя. На схилі життя, вже досягши матеріального успіху, поклопотався про створення благодійного прихистку для позашлюбних і покинутих дітей. Його вразила кількість покинутих і жебручих дітей в тогочасному Лондоні, а також відсутність позитивних перспектив в житті для них. Старий Томас Корем і розпочав клопоти по створенню благодійного Будинку для позашлюбних дітей (англійський варіант назви — The Foundling Hospital). Про жахливий стан покинутих і жебручих дітей в Лондоні знали всі, також і королівська адміністрація. Але пропозицій змінити ганебний стан — не було. Коли з ініціативою створення благодійного прихистку вийшли на уряд і короля, ініціатива не мала підтримки. А старого моряка піднімали на сміх. Сам король вважав, що створення подібного закладу сприятиме розбещеності в столиці і подарує дорослим право не піклуватись про власних дітей, розраховуючи на безоплатну поміч старого капітана . Король і уряд не помічали другого аспекту проблеми — що подіяти з уже існуючими покинутими і жебручими дітьми, що гинули. Капітан не припиняв агітації, звернувшись до жіночої половини привілейованого стану. Це спрацювало. І хоча король Георг ІІ не відразу підтримав ініціативу капітана і врешті решт дав на створення закладу дозвіл, ініціативу Томаса Корема таки підтримало суспільство і п'ять баронес, сім княгинь та вісім графинь.
У 1742–1745 в районі Блумсбері був вибудований Будинок для позашлюбних дітей. Серед тих, хто відгукнувся на ініціативу капітана, був і композитор Гендель, що передав благодійному закладу орган. В закладі розвинули хоровий спів, який разом з музикою виховував на прекрасному не одно покоління лондонських байстрюків. Колишній капітан Корем позував для портрета, коли йому виповнилось сімдесят два роки. Сивий і незграбний, він сидить на узвишші і тримає в руці фантасмагоричну печатку від наказу короля Георга ІІ на дозвіл створення Будинку для позашлюбних дітей. Портрет призначався для благодійного закладу і мав нагадувати вельможним відвідувачам і нащадкам про засновника закладу. Хогарт був вимушений звернутися до урочистої стилістики бароко, аби створити переконливий образ фундатора, героїзувати того, підкреслити і добропорядне, і державницьке значення його ініціативи. Звідси колона і пишна драперія на тлі, червоний одяг головного героя, сувої і глобус тощо. Натяком на минулий фах фундатора був морський краєвид і вітрильники.
Композиція парадного портрета була запозичена Вільямом Хогартом з картини надвірного художника короля Франції Гіацинта Ріґо — «Портрет фінансиста Самуеля Бернара». Твір Гіацінта Ріґо був відомий Хогарту завдяки створеній з портрета гравюрі Древе 1729 року. Але Ріго подав багатія, що хизується досягнутим станом і прибутками. В портреті, створеним Вільямом Хогартом, подано особу, що нічим не хизується і вже спокійно існує в нелегкому світі, але отримала право і на подяку, і на пам'ять поколінь завдяки благодійності і реальному гуманізму.
Галерея
Річ Посполита
Україна
Росія
Перші ознаки парадного портрету в Московії з'явились наприкінці XVII ст. в парсуні: велична поза, коштовний одяг і зброя, скіпетр в портретах царя, важкі завіси. Але мала обдарованість митців і провінційне виконання портретів помітно зменшували їх мистецькі якості.
Перші парадні портрети європейського зразка привіз зі закордонної подорожі Петро І. Відомо, що його неодноразово портретувати в Голландії та в Англії під час Великого посольства. Парадний портрет царя в обладунку на тлі з вітрильниками роботи Годфрі Неллера 1698 року став подарунком англійському королю Вільгельму ІІІ. Нідерландець Карл Мор портретував Петра І у 1717 під час лікування царя в Спа. До цих творів додалися парадні портрети, виконані іноземними та російськими майстрами в Петербурзі, француз із Марселя Луї Каравак та росіянин Іван Нікітін подали Петра І на тлі морського бою.
Парадні портрети стають окрасою і палаців перших осіб після Петра — це Катерина І та князь Олександр Меншиков. Катерину І пишуть здебільшого олійними фарбами. З князя Меншикова почалось створення скульптурних парадних портретів в стилістиці європейського бароко. Італієць із Флоренції за походженням — Карло Бартоломео Растреллі виробив 1717 року перше парадне погруддя генерал-губернатора Петербурга. До найкращих досягнень світового рівня належали також портретні скульптури роботи К. Б. Растреллі, серед яких погруддя невідомого (Третьяковська галерея), імператриця Анна Іванівна з арапчатком (Російський музей), погруддя Петра І, закінчене роботою вже після смерті царя (Державний Ермітаж, Санкт-Петербург).
Парадні портрети створюють Генріх Букгольц, Йоган Філіп Бер, Олексій Антропов, Стефано Тореллі, Річард Бромптон. Всі найкращі риси парадного портрета притаманні творам Левицького Дмитра Григоровича, здатного уважно відтворити образ як психопата-благодійника Прокофія Акинфійовича Демидова чи привітної випускниці Смольного інституту шляхетних дівиць, так і високообдарованого трударя-архітектора Олександра Кокорінова. Створення парадних портретів завмирає в роки праці Володимира Боровиковського та Карла Брюллова. На новому етапі композиції парадного портрета в мистецтві Російської імперії відродить Валентин Сєров.
Ампірний портрет нової наполеонівської еліти
Парадним портретам доби ампір притаманні поверхневість, ідеалізація і акцент на зовнішньому блиску моделей, що (як правило) займали високі посади або значне місце у суспільній ієрархії. Переважає холодна емалева поверхня картин з різким освітленням і дуже точним відтворенням строю військових, орденів, золотого шитва, коштовної зброї або вбрання жінки-аристократки. Кінний портрет Наполеона на перевалі Сен Бернар — став формулою ампіру, де Наполеон — вічно молодий, позбавлений усіх недоліків, урівняний з імператорами Стародавнього Риму.
Але жива людина погано вкладається в штучні принципи, штучні кордони. Особливо це видно в жіночих портретах доби ампіру. Ідеалом стає худорлява і холодна жінка-скульптура (худ. Жак-Луї Давід, «Портрет мадам Рекам'є»). Жінка дозволяє собі позувати, лежачі на софі, що створена на зразок давньогрецьких меблів. Цей портрет теж став зразком стилю.
Вдалими ставали портрети, якщо особистість була талановитою і значущою без оглядин на панівні моди і ідеали. Однією з них була Жермена де Сталь (1766—1817). Розумна і смілива, вона ламала стереотипи і в літературі, і в особистому житті. Деякі з її творів ставали дуже популярними. А деякі думки не втратили свіжості і донині. «Невже тепер можна правити (країною) так, як 300 років тому?… Їм (новим керманичам) необхідні свавілля, релігійний фанатизм, придворна аристократія, що не має жодних переваг окрім давнього роду, народ — мовчазний і безправний, армія, яку зробили звичайним механізмом, утиски газет, відсутність громадянських свобод — а на заміну їм стукачі і продажні журналісти, що оспівують цей морок!» Це написала світська левиця де Сталь — у 1816.
Буржуазний парадний портрет
Буржуазний парадний портрет Франції
Буржузний парадний портрет роботи Ренуара
Буржуазний парадний портрет роботи Джованні Болдіні
Див. також
Портрет
Портрет актора в ролі
Погруддя
Натрунний портрет
Медальєрне мистецтво
Портрет в мистецтві 17 століття (книга)
Джерела
Всеобщая история искусств, т 1,М, «Искусство», 1956 (рос)
Бенуа Ф. «Искусство Франции эпохи революции и первой империи». М.—Л., 1940.
Лазарев В. Н. «Портрет в европейском искусстве 17 века» М-Л, 1937 (рос)
Евангулова О. С., Карев А. А. «Портретная живопись в России второй половины XVIII века». М., 1994.
Золотов Ю. К."Французский портрет 18 века", М, «Искусство», 1968 (рос)
Молева Н. М."Левицкий Дмитрий Григорьевич", М,"Искусство", 1980 (рос)
Примітки
Портрет
Живопис
Історія мистецтва
|
4772559
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Нестерово (Старицький район)
|
Нестерово (Старицький район)
Нестерово — присілок в Старицькому районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 70 осіб. Входить до складу муніципального утворення сільське поселення Паньково.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення сільське поселення Паньково. Раніше населений пункт належав до Нестеровського сільського округу.
Населення
Примітки
Населені пункти Старицького району
|
2464791
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%81%D1%96%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лісін Іван Іванович
|
Лісін Іван Іванович
Іван Іванович Лісін (село Каніно Рязанської губернії, тепер Сапожковського району Рязанської області, Російська Федерація — ?) — радянський господарський діяч, директор Харківського електромеханічного заводу. Член Центральної Контрольної Комісії КП(б)У в червні 1930 — січні 1934 р. Член ЦК КП(б)У в січні 1934 — червні 1938 р. Член ВУЦВК.
Життєпис
Народився у селянській родині. Трудову діяльність розпочав робітником у 1908 році.
Член РКП(б) з 1918 року.
Був головою волосного комітету бідноти, головою виконавчого комітету волосної ради.
З лютого 1919 року — в Червоній армії. Учасник Громадянської війни в Росії.
З 1921 року — студент Комуністичного інституту імені Свердлова у Москві.
У кінці 1920-х років — заступник голови Харківської окружної Контрольної Комісії КП(б)У — заступник голови Харківської окружної робітничо-селянської інспекції.
З 1931 до 1938 року — директор Харківського електромеханічного заводу (ХЕМЗ). З 1936 року був затверджений членом Ради при народному комісарі важкої промисловості СРСР.
25 липня 1938 року заарештований органами НКВС. Перебував у в'язниці. Виправданий у липні 1939 року.
У 1939—1940 роках — директор Харківського турбінного заводу.
Під час німецько-радянської війни працював директором декількох заводів на Уралі (зокрема, до жовтня 1941 року — директор дизельного заводу № 76 у місті Свердловську, з вересня 1943 року — директор заводу № 50 Народного комісаріату танкової промисловості СРСР (заводу транспортного машинобудування імені Свердлова) у Свердловську). Потім був начальником Головного управління міністерства у Москві.
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора (14.07.1937)
Джерела
XII з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України 18-23 січня 1934 року. Стенографічний звіт — Партійне видавництво ЦК КП(б)У — 1934 рік
Лисин Иван Иванович
Центральный Комитет, избранный XIII-м съездом КП(б) Украины 3.6.1937, члены
Репресовані в СРСР
Члени ЦК КП(б)У-КПУ
Персоналії:Харків
Учасники Громадянської війни в Росії
|
16697266
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lucky%20Idahor
|
Lucky Idahor
|
Lucky Idahor
Lucky Issy Idahor (born 30 August 1980) is a Nigerian football striker, who last played for FC Zorya Luhansk in Ukraine.
Career
He signed for Tavriya in January 2007, having previously played for FC Karpaty Lviv, Inter Baku and Vorskla Poltava. Idahor began his European career in 2000 with FC Dynamo Kyiv, for whom he played in the UEFA Champions League. Idahor scored winning goal for Tavriya in Ukrainian Cup final 2010 against Metalurh Donetsk.
Career statistics
References
External links
1980 births
Living people
Nigerian men's footballers
Nigerian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Azerbaijan
Expatriate men's footballers in Ukraine
Nigerian expatriate sportspeople in Azerbaijan
Nigerian expatriate sportspeople in Ukraine
Ukrainian Premier League players
Ukrainian First League players
Ukrainian Second League players
Azerbaijan Premier League players
FC Dynamo Kyiv players
FC Dynamo-2 Kyiv players
FC Dynamo-3 Kyiv players
SC Tavriya Simferopol players
FC Karpaty Lviv players
FC Vorskla Poltava players
FC Zorya Luhansk players
Shamakhi FK players
Footballers from Benin City
Plateau United F.C. players
Heartland F.C. players
Men's association football forwards
Nigeria men's international footballers
|
4574252
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9A%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Гришкіно (Крестецький район)
|
Гришкіно (Крестецький район)
Гришкіно — присілок у Крестецькому районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 4 особи. Належить до муніципального утворення Новорахинське сільське поселення.
Історія
До 1927 року населений пункт перебував у складі Новгородської губернії. У 1927-1944 роках перебував у складі Ленінградської області.
Орган місцевого самоврядування від 2010 року — Новорахинське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Крестецького району
|
65861
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lu%20Xun
|
Lu Xun
|
Lu Xun (25 September 188119 October 1936), born Zhou Zhangshou, was a Chinese writer, literary critic, lecturer, and state servant. He was a leading figure of modern Chinese literature. Writing in vernacular and Literary Chinese, he was a short story writer, editor, translator, literary critic, essayist, poet, and designer. In the 1930s, he became the titular head of the League of Left-Wing Writers in Shanghai during republican-era China (1912–1949).
Lu Xun was born into a family of landlords and government officials in Shaoxing, Zhejiang; the family's financial resources declined over the course of his youth. Lu aspired to take the imperial examinations, but due to his family's relative poverty he was forced to attend government-funded schools teaching "foreign education". Upon graduation, Lu studied medicine at Tohoku University in Japan, but later dropped out. He became interested in studying literature but was eventually forced to return to China because of his family's lack of funds. After returning to China, Lu worked for several years teaching at local secondary schools and colleges before finally finding an office at the Republic of China Ministry of Education.
Following the May Fourth Movement in 1919, Lu's writing began to exert a substantial influence on Chinese literature and popular culture. Like many of the movement's leaders, Lu was a leftist. After the proclamation of the People's Republic of China (PRC) in 1949, his work received considerable acclaim from the Chinese government, with Mao Zedong being an admirer of Lu's writing throughout his life. Though he was sympathetic to socialist ideas, Lu never joined the Chinese Communist Party (CCP).
Biography
Early life
Lu Xun was born in Shaoxing, Zhejiang. As was common before the 20th century, Lu used several names. His birth name was "Zhou Zhangshou". His courtesy name was "Yushan", which he later changed to "Yucai". In 1898, before he went to the Jiangnan Naval Academy, he took the given name "Shuren", which figuratively means "to be an educated man". The name "Lu Xun", by which he is most well known internationally, was a pen name chosen upon the initial publishing of his story "Diary of a Madman" in 1918.
By the time Lu Xun was born, the Zhou family had been prosperous for centuries, and had become wealthy through landowning, pawnbroking, and by having several family members promoted to government positions. His paternal grandfather, Zhou Fuqing, was appointed to the Imperial Hanlin Academy in Beijing, the highest position possible for aspiring civil servants at that time.
Zhou's mother was a member of the same landed gentry class as Lu Xun's father, from a slightly smaller town in the countryside (Anqiaotou, Zhejiang; a part of Tongxiang). Because formal education was not considered socially appropriate for girls, she had not received any education, but she still taught herself how to read and write. The surname Lu was the same as his mother's.
Lu's early education was based on the Confucian classics, in which he studied poetry, history, and philosophy—subjects which, he later reflected, were neither useful nor interesting to him. Instead, he enjoyed folk stories and opera, including the mythological narratives of the Classic of Mountains and Seas and the ghost stories told to him by a servant when he was a child.
By the time Lu was born, his family's prosperity had already been declining. His father, Zhou Boyi, had been successful at passing the county-level imperial examinations, the route to wealth and social success in imperial China, but was unsuccessful in writing the more competitive provincial-level examinations (the juren exam). In 1893 Zhou Boyi was discovered attempting to bribe an examination official. Lu Xun's grandfather was implicated, and was arrested and sentenced to beheading for his son's crime. The sentence was later commuted, and he was imprisoned in Hangzhou instead.
After the affair, Zhou Boyi was stripped of his position in the government and forbidden to ever again write the civil service examinations. The Zhou family only prevented Lu's grandfather from being executed through regular, expensive bribes to authorities, until he was finally released in 1901.
After the family's attempt at bribery was discovered, Zhou Boyi engaged in heavy drinking and opium use and his health declined. Local Chinese doctors attempted to cure him through a series of expensive quack prescriptions, including monogamous crickets, sugar cane that had survived frost three times, ink, and the skin from a drum. Despite these expensive treatments, Zhou Boyi died of an asthma attack in 1896, at the age of 35. He might have suffered from dropsy.
Education
Lu Xun half-heartedly participated in the first, district-level civil service examination in 1898, but then abandoned pursuing a traditional Confucian education or career. He intended to study at a prestigious school, the "Seeking Affirmation Academy", in Hangzhou, but was forced by his family's poverty to instead study at the "Jiangnan Naval Academy", a tuition-free military school in Nanjing.
As a consequence of Lu's decision to attend a military school specializing in Western education, his mother wept, he was instructed to change his name to avoid disgracing his family, and some of his relatives began to look down on him. Lu attended the Jiangnan Naval Academy for half a year, and left after it became clear that he would be assigned to work in an engine room, below deck, which he considered degrading. He later wrote that he was dissatisfied with the quality of teaching at the academy.
After leaving the school, Lu sat for the lowest level of the civil service exams, and finished 137th of 500. He intended to sit for the next-highest level, but became upset when one of his younger brothers died, and abandoned his plans.
Lu Xun transferred to another government-funded school, the "School of Mines and Railways", and graduated from that school in 1902. The school was Lu's first exposure to foreign literature, philosophy, history, and science, and he studied English and German intensively. Some of the influential authors that he read during that period include T. H. Huxley, John Stuart Mill, Yan Fu, and Liang Qichao. His later social philosophy may have been influenced by several novels about social conflict that he read during the period, including Ivanhoe and Uncle Tom's Cabin.
He did very well at the school with relatively little effort, and occasionally experienced racism directed at him from resident Manchu bannermen. The racism he experienced may have influenced his later sense of Han Chinese nationalism. After graduating Lu Xun planned to become a foreign doctor.
In 1902, Lu Xun left for Japan on a Qing government scholarship to pursue an education in foreign medicine. After arriving in Japan he attended the Kobun Institute, a preparatory language school for Chinese students attending Japanese universities. After encouragement from a classmate, he cut off his queue that Han Chinese were obliged to wear at the time, and practiced jujutsu in his free time. He had an ambiguous attitude towards Chinese revolutionary politics during the period, and it is not clear whether he joined any of the revolutionary parties that were popular among Chinese expatriates in Japan at that time, such as the Tongmenghui. He experienced anti-Chinese racism, but was simultaneously disgusted with the behaviour of some Chinese who were living in Japan. His earliest surviving essays, written in Literary Chinese, were published while he was attending this school, and he published his first Chinese translations of famous and influential foreign novels, including Jules Verne's From the Earth to the Moon and Twenty Thousand Leagues Under the Sea.
In 1904, Lu began studying at the Sendai Medical Academy in northern Honshu, but remained there for less than two years. He generally found his studies at the school tedious and difficult, partially due to his imperfect Japanese. While studying in Sendai he befriended one of his professors, Fujino Genkurō, who helped him prepare class notes. Because of their friendship Lu was accused by his classmates of receiving special assistance from Fujino. Lu later recalled his mentor affectionately in the essay "Mr Fujino", published in Dawn Blossoms Plucked at Dusk. The essay has since become one of his most widely renowned works, and is read in the Chinese middle school curriculum. Fujino later reciprocated Lu's respect in an obituary written for Lu after his death in 1937.
While Lu Xun was attending medical school, the Russo-Japanese War (1904–1905) broke out. Part of the war was fought on disputed Chinese land. Lantern slides used in the classroom also featured news items. One news slide showed a public execution of a Chinese prisoner being executed by the Japanese military for being an alleged Russian spy. The on-lookers shown in the slide were mainly Chinese, and Lu was shocked by what he viewed as their complete apathy. In his preface to Nahan, the first collection of his short stories, Lu explained how viewing this scene influenced him to quit studying Western medicine, and to become a literary physician to what he perceived to be China's spiritual problems instead:
At the time, I hadn't seen any of my fellow Chinese in a long time, but one day some of them showed up in a slide. One, with his hands tied behind him, was in the middle of the picture; the others were gathered around him. Physically, they were as strong and healthy as anyone could ask, but their expressions revealed all too clearly that spiritually they were calloused and numb. According to the caption, the Chinese whose hands were bound had been spying on the Japanese military for the Russians. He was about to be decapitated as a 'public example.' The other Chinese gathered around him had come to enjoy the spectacle.
In March 1906, Lu Xun abruptly and secretly terminated his pursuit of the degree and left college. At the time he told no one. After arriving in Tokyo he made sure that the Chinese embassy would not cancel his scholarship and registered at the local German Institute, but was not required to take classes there. He began to read Nietzsche, and wrote a number of essays in the period that were influenced by his philosophy.
In June 1906, Lu's mother heard a rumor that he had married a Japanese girl and had a child with her, and feigned illness as a pretext to ask Lu to return home, where she would then force him to take part in an arranged marriage she had agreed to several years before. The girl, Zhu An, had little in common with Lu, was illiterate, and had been subject to foot binding. Lu Xun married her, but they never had a romantic relationship. Despite that fact, Lu took care of her material needs for the rest of his life. Several days after the ceremony Lu sailed back to Japan with his younger brother, Zuoren, and left behind his new wife.
After returning to Japan he took informal classes in literature and history, published several essays in student-run journals, and in 1907 he briefly took Russian lessons. He attempted to found a literary journal with his brother, New Life, but before its first publication its other writers and its financial backers all abandoned the project, and it failed. In 1909 Lu and his brother published their translations of Western fiction, including Edgar Allan Poe, as Tales from Abroad, but the book sold only 41 copies of the 1,500 copies that were printed. The publication failed for many reasons: it was only sold in Tokyo, which did not have a large Chinese population, and in a single silk shop in Shanghai. Additionally, Lu wrote in Literary Chinese, which was very difficult for ordinary people to read.
Early career
Lu intended to study in Germany in 1909, but did not have sufficient funds, and was forced to return home. Between 1909 and 1911 he held a number of brief teaching positions at local colleges and secondary schools that he felt were unsatisfying, partly to support his brother Zuoren's studies in Japan.
Lu spent these years in traditional Chinese literary pursuits: collecting old books, researching pre-modern Chinese fiction, reconstructing ancient tombstone inscriptions, and compiling the history of his native town, Shaoxing. He explained to an old friend that his activities were not "scholarship", but "a substitute for 'wine and women'". In his personal letters he expressed disappointment about his own failure, China's political situation, and his family's continuing impoverishment.
In 1911 he returned to Japan to retrieve his brother, Zuoren, so that Zuoren could help with the family finances. Zuoren wanted to remain in Japan to study French, but Lu wrote that "French... does not fill stomachs". He encouraged another one of his brothers, Jianren, to become a botanist. He began to drink heavily, a habit he continued for the rest of his life. In 1911 he wrote his first short story, Nostalgia, but he was so disappointed with it that he threw it away. Zuoren saved it, and had it successfully published two years later under his own name.
In February 1912, shortly after the Xinhai Revolution overthrew the Qing dynasty and was followed by the founding of the Republic of China, Lu gained a position at the national Ministry of Education. He was hired in Nanjing, but then moved with the ministry to Beijing, where he lived from 1912 to 1926. At first, his work consisted almost completely of copying books, but he was later appointed Section Head of the Social Education Division, and eventually to the position of Assistant Secretary. Two of his major accomplishments in office were the renovation and expansion of the National Library of China in Beijing, the establishment of the Natural History Museum, and the establishment of the Library of Popular Literature.
Together with Qian Daosun and Xu Shoushang, he designed the Twelve Symbols national emblem in 1912.
Between 1912 and 1917 he was a member of an ineffectual censorship committee, informally studied Buddhist sutras, lectured on fine arts, wrote and self-published a book on the history of Shaoxing, and edited and self-published a collection of folk stories from the Tang and Song dynasties. He collected and self-published an authoritative book on the work of an ancient poet, Ji Kang, and wrote A Brief History of Chinese Fiction, a work which, because traditional scholars had not valued fiction, had little precedent in China. After Yuan Shikai declared himself the Emperor of China in 1915, Lu was briefly forced to participate in rituals honoring Confucius, which he ridiculed in his diaries.
In 1917, an old friend of Lu's, Qian Xuantong, invited Lu to write for New Youth, a radical populist literary magazine that had recently been founded by Chen Duxiu, which also inspired a great number of younger writers such as Mao Dun. At first Lu was skeptical that his writing could serve any social purpose. He told Qian: "Imagine an iron house without windows, absolutely indestructible, with many people fast asleep inside who will soon die of suffocation. But you know since they will die in their sleep, they will not feel the pain of death. Now if you cry aloud to wake a few of the lighter sleepers, making those unfortunate few suffer the agony of irrevocable death, do you think you are doing them a good turn?" Qian replied, "But if a few awake, you can't say that there is no hope of destroying the iron house." Shortly afterwards, in 1918 Lu wrote the first short story published in his name, "Diary of a Madman", for the April 2, 1918 magazine issue.
Lu recounted the conversation in his short story collection, Call to Arms. It is widely known in China as a metaphor for the traditional Chinese cultural values and norms that Lu opposed.
After the publication of "Diary of a Madman", the story was praised for its anti-traditionalism, its synthesis of Chinese and foreign conventions and ideas, and its skillful narration, and Lu became recognized as one of the leading writers of the New Culture Movement. Lu continued writing for the magazine, and produced his most famous stories for New Youth between 1917 and 1921. These stories were collected and re-published in Nahan ("Outcry") in 1923.
In 1919, Lu moved his family from Shaoxing to a large compound in Beijing, where he lived with his mother, his two brothers, and their Japanese wives. This living arrangement lasted until 1923, when Lu had a falling out with his brother, Zuoren, after which Lu moved with his wife and mother to a separate house. Neither Lu nor Zuoren ever publicly explained the reason for their disagreement, but Zuoren's wife later accused Lu of making sexual advances towards her. Some writers have speculated that their relationship may have worsened as a result of issues related to money, that Lu walked in on Zuoren's wife bathing, or that Lu had an inappropriate "relationship" with Zuoren's wife in Japan that Zuoren later discovered. After the falling out with Zuoren, Lu became depressed.
In 1920, Lu began to lecture part-time at several colleges, including Peking University, Beijing Normal University, and Beijing Women's College, where he taught traditional fiction and literary theory. His lecture notes were later collected and published as A Brief History of Chinese Fiction. He was able to work part-time because he only worked at the Education Ministry three days a week for three hours a day. In 1923 he lost his front teeth in a rickshaw accident, and in 1924 he developed the first symptoms of tuberculosis. In 1925 he founded a journal, Wilderness, and established the "Weiming Society" in order to support young writers and encourage the translation of foreign literature into Chinese.
In the 20 years after the 1911 revolution there was a flowering of literary activity with dozens of journals. The goal was to reform the Chinese language to make universal education possible. Lu Xun was an active participant. His greatest works, such as "Diary of a Madman" and Ah Q, exemplify this style of "peasant dirt literature". The language is fresh and direct. The subjects are country peasants.
In 1925, Lu began what may have been his first meaningful romantic relationship, with one of his students at the Beijing Women's College, Xu Guangping. In March 1926 there was a mass student protest against the warlord Feng Yuxiang's collaboration with the Japanese. The protests degenerated into a massacre, in which two of Lu's students from Beijing Women's College were killed. Lu's public support for the protesters forced him to flee from the local authorities. Later in 1926, when the warlord troops of Zhang Zuolin and Wu Peifu took over Beijing, Lu left northern China and fled to Xiamen.
After arriving in Xiamen, later in 1926, Lu began teaching at Xiamen University, but was disappointed by the petty disagreements and unfriendliness of the university's faculty. During the short time he lived in Xiamen, Lu wrote his last collection of fiction, Old Tales Retold, which would not be published until several years later, and most of his autobiography, published as Dawn Blossoms Plucked at Dusk. He also published a collection of prose poetry, entitled Wild Grass.
In January 1927, he and Xu moved to Guangzhou, where he was hired as the head of the Chinese literature department at Sun Yat-sen University. His first act in his position was to hire Xu as his personal assistant, as well as Xu Shoushang, one of his old classmates from Japan, as a lecturer. While in Guangzhou, he edited numerous poems and books for publication, and served as a guest lecturer at Whampoa Academy. Through his students, he established connections within both the Kuomintang and Chinese Communist Party (CCP).
After the Shanghai massacre in April 1927, he attempted to secure the release of several students through the university, but failed. His failure to save his students led him to resign from his position at the university, and he left for the Shanghai International Settlement in September 1927. By the time he left Guangzhou, he was one of the most famous intellectuals in China.
In 1927 Lu was considered for the Nobel Prize in Literature, for the short story The True Story of Ah Q, despite a poor English translation and annotations that were nearly double the size of the text. Lu rejected the possibility of accepting the nomination. Later, he renounced writing fiction or poetry in response to China's deteriorating political situation and his own poor emotional state, and restricted himself to writing argumentative essays.
Later career
In 1929, he visited his mother, and reported that she was pleased at the news of Guangping's pregnancy. Xu Guangping gave birth to a son named Haiying on 27 September. She was in labor with the baby for 27 hours. The child's name meant simply "Shanghai infant". His parents chose the name thinking that he could change it himself later, but he never did so. Haiying was Lu Xun's only child.
After moving to Shanghai, Lu rejected all regular teaching positions (though he sometimes gave guest lectures at different campuses), and for the first time was able to make a living solely as a professional writer, with a monthly income of roughly 500 yuan. He was also appointed by the government as a "specially appointed writer" by the national Ministry of Higher Education, which secured him an additional 300 yuan per month.
He began to study and identify with Marxist politics, made contact with local CCP members, and became involved in literary disputes with other leftist writers in the city. In 1930 Lu became one of the co-founders of the League of Left-Wing Writers, but shortly after he moved to Shanghai other leftist writers accused him of being "an evil feudal remnant", the "best spokesman of the bourgeoisie", and "a counterrevolutionary split personality". The League continued in various forms until 1936, when the constant disputes among its members led the CCP to dissolve it.
In January 1931, the Kuomintang passed new, stricter censorship laws, allowing for writers producing literature deemed "endangering the public" or "disturbing public order" to be imprisoned for life or executed. Later that month he went into hiding. In early February, less than a month later, the Kuomintang executed twenty-four local writers (including five who belonged to the League) whom they had arrested under this law.
After the execution of the "24 Longhua Martyrs" (in addition to other students, friends, and associates), Lu's political views became distinctly anti-Kuomintang. In 1933 Lu met Edgar Snow. Snow asked Lu whether there were any Ah Q's left in China. Lu responded, "It's worse now. Now it's Ah Q's who are running the country."
Despite the unfavorable political climate, Lu Xun contributed regularly to a variety of periodicals in the 1930s, including Lin Yutang's humor magazine The Analects Fortnightly, and corresponded with writers in Japan as well as China.
Although he had renounced writing fiction years before, in 1934 he published his last collection of short stories, Old Tales Retold. In 1935, he sent a telegram to CCP forces in Shaanxi congratulating them on the recent completion of their Long March. The CCP requested that he write a novel about the communist revolution set in rural China, but he declined, citing his lack of background and understanding of the subject.
Lu was a heavy smoker, which may have contributed to the deterioration of his health throughout his last year. By 1936 he had developed chronic tuberculosis, and in March of that year he was stricken with bronchial asthma and a fever. The treatment for this involved draining 300 grams of fluid in the lungs through a puncture.
From June to August, he was again sick, and his weight dropped to only . He recovered somewhat, and wrote two essays in the fall reflecting on mortality. These included "Death", and "This Too Is Life". A month before his death, he wrote: "Hold the funeral quickly... do not stage any memorial services. Forget about me, and care about your own life – you're a fool if you don't." Regarding his son, he wrote: "On no account let him become a good-for-nothing writer or artist."
Death
At 3:30 am on the morning of 18 October 1936, the author woke having great difficulty breathing. Dr. Sudo, his physician, was summoned, and Lu Xun was given injections to relieve the pain. His wife was with him throughout that night. Lu Xun died at 5:11 am the next morning, 19 October. Lu's remains were interred in a mausoleum within Lu Xun Park in Shanghai. Mao Zedong later made the calligraphic inscription above his tomb.
He was survived by his son, Zhou Haiying.
Legacy
Lu Xun has been described by Nobel laureate Kenzaburō Ōe as "the greatest writer Asia produced in the 20th century." Shortly after Lu Xun's death, Mao Zedong called him "the saint of modern China", but used his legacy selectively to promote his own political goals. In 1942, he quoted Lu out of context to tell his audience to be "a willing ox" like Lu Xun was, but told writers and artists who believed in freedom of expression that, because CCP areas were already liberated, they did not need to be like Lu Xun. After the People's Republic of China was established in 1949, CCP literary theorists portrayed his work as orthodox examples of communist literature, yet every one of Lu's close disciples from the 1930s was purged. Mao admitted that, had Lu survived until the 1950s, he would "either have gone silent or gone to prison".
Party leaders depicted him as "drawing the blueprint of the communist future" and Mao Zedong defined him as the "chief commander of China's Cultural Revolution," although Lu did not join the party. During the 1920s and 1930s Lu Xun and his contemporaries often met informally for free-wheeling intellectual discussions, but after the founding of the People's Republic in 1949 the Party sought more control over intellectual life in China, and this type of intellectual independence was suppressed, often violently.
Finally, Lu Xun's satirical and ironic writing style itself was discouraged, ridiculed, then as often as possible destroyed. In 1942, Mao wrote that "the style of the essay should not simply be like Lu Xun's. [In a Communist society] we can shout at the top of our voices and have no need for veiled and round-about expressions, which are hard for the people to understand." In 2007, some of his bleaker works were removed from school textbooks. Julia Lovell, who has translated Lu Xun's writing, speculated that "perhaps also it was an attempt to discourage the youth of today from Lu Xun's inconveniently fault-finding habits."
During the Cultural Revolution, the CCP both hailed Lu Xun as one of the fathers of communism in China, yet ironically suppressed the very intellectual culture and style of writing that he represented. Some of his essays and writings are now part of the primary school and middle school compulsory curriculum in China.
Lu completed volumes of translations, notably from Russian. He particularly admired Nikolai Gogol and made a translation of Dead Souls. His own first story's title, "Diary of a Madman", was inspired by Gogol's story of the same name. As a left-wing writer, Lu played an important role in the development of modern Chinese literature. His books were and remain highly influential and popular today, both in China and internationally. Lu Xun's works appear in high school textbooks in both China and Japan. He is known to Japanese by the name Rojin.
Because of his leftist political involvement and the role his works played in the subsequent history of the People's Republic of China, Lu Xun's works were banned in Taiwan until the late 1980s. He was among the early supporters of the Esperanto movement in China.
Lu Xun's importance to modern Chinese literature lies in the fact that he contributed significantly to nearly every modern literary medium during his lifetime. He wrote in a clear lucid style, which was to influence many generations, in stories, prose poems and essays. Lu Xun's two short story collections, Nahan (Call to Arms) and Panghuang (Wandering), are often acclaimed as classics of modern Chinese literature. Lu Xun's translations were important at a time when foreign literature was seldom read, and his literary criticisms remain acute and persuasively argued.
Lu Xun was also a leader of the Woodcut Movement in China (1930–1950) and widely recognized as a pioneer of the rise of the woodcut print in China. After encountering new printmaking techniques in Japan, Lu embraced the art form, envisioning it as a medium to promote social change and "an alternative socialist road to art." Through writings, lectures, and woodcut print publications, Lu Xun was instrumental in inspiring a generation in China towards the black-and-white woodcut.
The work of Lu Xun has also received attention outside China. In 1986, Fredric Jameson cited "Diary of a Madman" as the "supreme example" of the "national allegory" form that all Third World literature takes. Gloria Davies compares Lu Xun to Nietzsche, saying that both were "trapped in the construction of a modernity which is fundamentally problematic". According to Leonardo Vittorio Arena, Lu Xun cultivated an ambiguous standpoint towards Nietzsche, a mixture of attraction and repulsion, the latter because of Nietzsche's excesses in style and content.
A major literature prize in China, the Lu Xun Literary Prize is named after him.
Asteroid (233547) 2007 JR27 was named after him.
A crater on Mercury is named after him.
The artist Shi Lu chose the second half of his pen name to reflect his admiration for Lu Xun.
Style and thought
Lu Xun was a versatile writer. He wrote using both traditional Chinese conventions and 19th century European literary forms. His style has been described in equally broad terms, conveying both "sympathetic engagement" and "ironic detachment" at different moments. His essays are often very incisive in his societal commentary, and in his stories his mastery of the vernacular language and tone make some of his literary works (like "The True Story of Ah Q") hard to convey through translation. In them, he frequently treads a fine line between criticizing the follies of his characters and sympathizing with those very follies. Lu Xun was a master of irony and satire (as can be seen in "The True Story of Ah Q") and yet could also write impressively direct prose ("My Old Home", "A Little Incident").
Lu Xun is typically regarded by Mao Zedong as the most influential Chinese writer who was associated with the May Fourth Movement. He produced harsh criticism of social problems in China, particularly in his analysis of the "Chinese national character". He was sometimes called a "champion of common humanity".
Lu Xun felt that the Xinhai Revolution of 1911 had been a failure. In 1925 he opined, "I feel the so-called Republic of China has ceased to exist. I feel that, before the revolution, I was a slave, but shortly after the revolution, I have been cheated by slaves and have become their slave." He even recommended that his readers heed the critique of Chinese culture in Chinese Characteristics by the missionary writer Arthur Smith. His disillusionment with politics led him to conclude in 1927 that "revolutionary literature" alone could not bring about radical change. Rather, "revolutionary men" needed to lead a revolution using force. In the end, he experienced profound disappointment with the new Nationalist government, which he viewed as ineffective and even harmful to China.
Bibliography
Lu Xun's works became known to English readers as early as 1926 with the publication in Shanghai of The True Story of Ah Q, translated by George Kin Leung, and more widely beginning in 1936 with an anthology edited by Edgar Snow and Nym Wales Living China, Modern Chinese Short Stories, in which Part One included seven of Lu Xun's stories and a short biography based on Snow's talks with Lu Xun. However, there was not a complete translation of the fiction until the four-volume set of his writings, which included Selected Stories of Lu Hsun translated by Yang Hsien-yi and Gladys Yang. Another full selection was William A. Lyell's Diary of a Madman and Other Stories (Honolulu: University of Hawaii Press, 1990). In 2009, Penguin Classics published a complete translation by Julia Lovell of his fiction, The Real Story of Ah-Q and Other Tales of China: The Complete Fiction of Lu Xun, which the scholar Jeffrey Wasserstrom said "could be considered the most significant Penguin Classic ever published."
The Lyrical Lu Xun: a Study of his Classical-style Verse—a book by Jon Eugene von Kowallis (Honolulu: University of Hawaii Press, 1996) – includes a complete introduction to Lu Xun's poetry in the classical style, with Chinese characters, literal and verse translations, and a biographical introduction which summarizes his life in relation to his poetry.
In 2017, Harvard University Press published a book of his essays translated by Eileen J. Cheng, titled Jottings under Lamplight.
Short stories
Nostalgia (1913)
,1923, translated as Call to Arms (Yang and Yang), Cheering from the Sidelines (Lyell) and Outcry (Lovell):
Diary of a Madman, 1918
Kong Yiji, 1918
Medicine, 1919
Tomorrow, 1920
An Incident, 1920
The Story of Hair, 1920
A Storm in a Teacup, 1920
My Old Home, also translated as "Hometown", 1921
The Dragon Boat Festival, also translated as "The Double Fifth Festival", 1922
The White Light, 1922
The Rabbits and the Cat, 1922
The Comedy of the Ducks, 1922
Village Opera, 1922
Preface to Call to Arms, 1922
, 1926, translated as Wandering (Yang and Yang), Wondering Where to Turn (Lyell) and Hesitation (Lovell):
The New Year's Sacrifice, 1924
In the Wine Shop, also translated as "In the Drinking House", 1924
A Happy Family, 1924
Soap, 1924
The Eternal Flame, 1924
Public Exhibition, 1925
Old Mr. Gao, 1925
The Misanthrope, also translated as "The Loner", 1925
Regret for the Past, also translated as "Sadness", or "Regrets for the Past", 1925
Brothers, 1925
Divorce, 1925
(1935), translated as Old Tales Retold (Yang and Yang) and Old Stories Retold (Lovell):
Mending Heaven, 1935
The Flight to the Moon, 1926
Curbing the Flood, 1935
Gathering Vetch, 1935
Forging the Swords, 1926
Leaving the Pass, 1935
Opposing Aggression, 1934
Resurrect the Dead, 1935
Novella
The True Story of Ah Q, 1921
Essays
"My Views on Chastity", 1918
"What Is Required to Be a Father Today", 1919
"Knowledge Is a Crime", 1919
"What Happens After Nora Walks Out?" Based on a talk given at the Beijing Women's Normal College, 26 December 1923. In Ding Ling and Lu Hsun, The Power of Weakness. The Feminist Press (2007), pp. 84–93.
"My Moustache", 1924
"Thoughts Before the Mirror", 1925
"On Deferring Fair Play" (1925)
Miscellaneous
(1925), based on lectures from 1920, translated as A Brief History of Chinese Fiction (Yang and Yang, 1959)
, 1927, prose poems, translated as Wild Grass (Yang and Yang, 2003); Weeds (Turner, 2019); and Wild Grass (Cheng, 2022)
,1927–28, editor of an anthology of chuanqi, translated as Anthology of Tang and Song Tales: The Tang Song Chuanqi Ji of Lu Xun (World Scientific, 2020)
, 1932, a collection of essays about his youth, translated as Dawn Blossoms Plucked at Dusk (Yang and Yang, 1976) and Morning Blossoms Gathered at Dusk (Cheng, 2022)
See also
Zhou Jianren
Lu Xun Literary Institute
Lu Xun Literary Prize
Lu Xun Native Place
References
Citations
Sources
Arena, Leonardo Vittorio. Nietzsche in China in the XXth Century. 2012.
Davies, Goria. Lu Xun's Revolution: Writing in a Time of Violence. Cambridge, MA: Harvard University Press. 2013. .
Retrieved 24 July 2014.
Jenner, W.J.F. "Lu Xun's Last Days and after". The China Quarterly. 91. (September 1982). 424–445.
Kowallis, Jon. The Lyrical Lu Xun. United States of America: University of Hawai'i Press. 1996.
Lee, Leo Ou-Fan. Lu Xun and His Legacy. Berkeley: University of California Press. 1985. .
Lee, Leo Ou-Fan. Voices from the Iron House: A Study of Lu Xun. Bloomington: Indiana University Press. 1987. .
Lovell, Julia. The Politics of Cultural Capital: China's Quest for a Nobel Prize in Literature. United States of America: University of Hawai'i Press. 2006.
Lovell, Julia. "Introduction". In Lu Xun: The Real story of Ah-Q and Other Tales of China, The Complete Fiction of Lu Xun. England: Penguin Classics. 2009. .
Lu Xun and Xu Guangping. Love-letters and Privacy in Modern China: The Intimate Lives of Lu Xun and Xu Guangping. Ed. McDougall, Bonnie S. Oxford University Press. 2002.
Lyell, William A. Lu Hsün's Vision of Reality. Berkeley: University of California Press. 1976. .
Pollard, David E. The True Story of Lu Xun. Hong Kong: Chinese University Press. 2002. .
Sze, Arthur (Ed.) Chinese Writers on Writing. Arthur Sze. Trinity University Press. 2010.
Veg, Sebastian. "David Pollard, The True Story of Lu Xun". China Perspectives. 51. January–February 2004. Retrieved 23 July 2014.
Kaldis, Nicholas A. The Chinese Prose Poem: A Study of Lu Xun's Wild Grass (Yecao). Cambria Press. 2014. .
External links
Special Issue about Lu Xun at web.bureau.tohoku.ac.jp
Lu Xun bibliography at u.osu.edu/mclc/
Lu Xun webpage
Selected works by Lu Xun
A Brief Biography of Lu Xun with Many Pictures
Reference Archive: Lu Xun (Lu Hsun) at www.marxists.org
An Outsider's Chats about Written Language, a long essay by Lu Xun on the difficulties of Chinese characters
1881 births
1936 deaths
20th-century Chinese male writers
20th-century Chinese short story writers
20th-century Chinese novelists
20th-century Chinese poets
20th-century Chinese translators
20th-century Chinese historians
20th-century pseudonymous writers
Academic staff of Peking University
Academic staff of Beijing Normal University
Academic staff of Xiamen University
Academic staff of Sun Yat-sen University
Chinese literary critics
Scholars of Chinese literature
Chinese magazine writers
Chinese magazine editors
Chinese male short story writers
Chinese Marxist writers
Chinese expatriates in Japan
Chinese government officials
Chinese Esperantists
Critics of Confucianism
Educators from Shaoxing
Hangzhou High School alumni
Modernist writers
Poets from Zhejiang
20th-century Chinese essayists
Short story writers from Zhejiang
Tohoku University alumni
Writers about activism and social change
Writers from Shaoxing
Burials in Shanghai
|
833286
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BA%20%D0%A7%D1%96%D1%81%D0%BE%D1%80%D0%B0
|
Дерек Чісора
|
Дерек Чісора (29 грудня 1983, Зімбабве) — професійний британський боксер-важковаговик. Проживає у Фінчлі, Лондон.
Біографія
Дерек Чісора народився в Зімбабве у передмісті Хараре. У віці 16 років Дерек Чісора з сім'єю переїхав до Великої Британії.
Любительська кар'єра
У Чісори була успішна любительська кар'єра: він провів близько 20 боїв, виграв золото на турнірі Чотирьох Націй і переміг на 119-му Національному чемпіонаті Аматорської боксерської асоціації Англії у грудні 2005 року.
Професійна кар'єра
Чісора став професіоналом 17 лютого 2007 року, здобувши перемогу у другому раунді технічним нокаутом проти Іштвана Кешкеша.
Після ще трьох перемог, він зіткнувся з жорстким випробуванням у своїй кар'єрі, проти іншого британського важковаговика Сема Секстона. Чісора виграв бій, нокаутувавши Секстона в останні 30 секунд фінального раунду. Чісора після перемоги над Секстоном, переміг американця Шона Макліна в Grosvenor House в Мейфері, після чого в 3 раунді нокаутував досвідченого Лі Свобі на арені Йорк-Хола в Лондоні. Чісора закінчив рік перемогою над Нілом Сімпсоном.
9 жовтня 2009 року Чісора на Йорк-Хол Арені здобув перемогу технічним нокаутом у третьому раунді над Зурабом Ноніашвілі. 15 травня 2010 Чісора виграв титул чемпіона Великої Британії (BBBofC) у важкій вазі після перемоги над Дені Вільямсом у другому раунді. 18 вересня Дерек вдруге переміг Сема Секстона, який встиг завоювати титул чемпіона Співдружності, нокаутом в 9-му раунді, об'єднавши титули чемпіона Великої Британії та Співдружності.
Чісора планував зустрітись в бою з чемпіоном IBF, IBO, WBO у важкій вазі Володимиром Кличком 11 грудня 2010 року, але бій скасували через травму українця.
23 липня 2011 Дерек Чісора у ранзі фаворита провів на Вемблі Арені 12-раундовий бій проти Тайсона Ф'юрі та програв за очками одностайним рішенням суддів, втративши титули чемпіона Великої Британії та Співдружності.
3 грудня 2011 року Чісора зазнав другої поразки, програвши розділеним рішенням в бою за титули інтерконтинентального чемпіона за версіями WBA та WBO і вакантний титул чемпіона Європи за версією EBU фінському боксеру Роберту Геленіусу.
18 лютого 2012 Дерек Чісора програв у Мюнхені 12-раундовий бій за титул чемпіона світу у важкій ваговій категорії за версією WBC Віталію Кличкові.
18 лютого 2012 року. Віталій Кличко — Дерек Чісора
У лютому 2012 року відбувся бій Віталія Кличка проти Дерека Чісори. Весь час до бою Чісора намагався спровокувати бійку із Кличком: спочатку дав ляпаса на зважуванні, потім перед боєм плюнув в обличчя Володимирові Кличку.
Бій вийшов достатньо важким для Віталія, попри передматчеві шапкозакидацькі настрої публіки. Хоч і з першого раунду боксер не давав спокою Дереку; але у 8 раунді стало помітно, що Віталій сильно втомився. Чісора ж, що на дванадцять років молодший, намагався пресингувати Віталія, але прагнення до легкої перемоги вимотали і його. Вже до кінця дев'ятого раунду натиск Дерека сильно зменшився. Водночас Кличко продовжував завдавати поодинокі, неакцентовані та точні удари, що і дало закономірний результат — перемогу за очками. Незважаючи на перемогу, багато оглядачів відзначили, що до 40 років Віталій помітно розгубив швидкість, витривалість і силу удару, що, крім травми, стало причиною такого запеклого бою з не найсильнішим з претендентів .
Конфлікт з Девідом Хеєм
На пресконференції, присвяченій результатам бою, Чісора вступив в словесну перепалку, яка перейшла в бійку з Девідом Хеєм. Фігуранти скандалу взаємно викликали один одного на бій, а Чісора, серед іншого, погрожував «пристрелити» Хея. Серед потерпілих опинився тренер Хея — Адам Бут. Він отримав розсічення голови від удару штативом для фотоапарата, яким Хей намагався вдарити тренера Чісори.
Наступного ранку, при спробі вилетіти з країни, Чісора і його тренер були затримані німецькою поліцією в аеропорті Мюнхена, до з'ясування всіх обставин скандалу напередодні. Серед іншого, Чісорі загрожувало звинувачення у серйозному злочині кримінального законодавства Німеччини — загроза вбивством. Через кілька годин обидва були відпущені без пред'явлення звинувачень. Хея також планували затримати, однак він встиг покинути Німеччину
В той же день Віталій Кличко розмістив на своєму сайті відкритий лист адресований боксерській громадськості, в якому обурився неприпустимими витівками Чісори до і після бою, його наміром «особисто звести рахунки» з Хеєм, і закликав боксерську організацію, ЗМІ, провідних боксерів і їх фанів не допустити подібної поведінки в майбутньому. Чісора, у відповідь, також розмістив офіційну заяву, в якій заявив, що він і його команда, і його сім'я «щиро жалкують» і «глибоко збентежені» з приводу того, що сталося.
Британська комісія з питань боксу (BBBofC) призначила на 14 березня 2012 року позачергове засідання на якому розглядала поведінку Чісори. Йому загрожував грошовий штраф і/або (тимчасове) зупинення дії боксерської ліцензії.
28 лютого WBC оголосила, що накладе санкції відносно Чісори: накладе грошовий штраф, виключить з рейтингу, а також заборонить проводити титульні бої WBC.
1 березня слідом за WBC, боксерська організація WBO також виключила Чісору зі своїх рейтингів..
15 березня Чісора був позбавлений боксерської ліцензії.
У травні Чісора відновив боксерську ліцензію через федерацію боксу Люксембурга.
Поєдинок з Девідом Хеєм
14 липня 2012 На стадіоні Болейн Граунд в Лондоні, при повному аншлагу вийшли двоє відомих боксерів-скандалістів. Бій почався дуже видовищно. Різниця в габаритах вражала, але ще більше вражала різниця у швидкості. Чісора, немов гора, повільно насувався на Хея, насувався й отримував у відповідь. Хей боксував у своїй стандартній манері: руки внизу, відмінний рух по діагоналі, відходи. Попри активність Дерека, перший раунд за Хеєм: 9-10. Другий раунд почався ще активніше з боку Чісори, але Хей був ще переконливішим. Кінцівка третього раунду вийшла з дуже переконливою атакою Дерека. Раунд насичений великим обміном ударів. У четвертому раунді ситуація знову змінилася на користь Хеймейкера. Впевнене лідирування Девіда за очками було очевидним. П'ятий раунд почався з клінчів. Але численні удари, пропущені Чісорою, почали позначатися. Хей провів потужну серію і відправив Дерека в нокдаун. Чісора зумів піднятися, але за 12 секунд до закінчення раунду сильною комбінацією Хей знову відправив Дерека Чісору в нокаут. Чісора зміг піднятися на рахунок 9, але Луїс Пабон, дивлячись в очі Дерека, припинив поєдинок. Хей впевнено переміг нокаутом. Після бою негативна атмосфера між боксерами пройшла, і Хей в інтерв'ю сказав, що здивується, якщо Віталій Кличко погодиться вийти з ним на поєдинок, враховуючи його ефектну перемогу над таким сильним суперником. Девід Хей став першим боксером, хто зумів відправити Чісору на настил рингу. Даний бій не був визнаний офіційно більшістю організацій світового боксу так і Великою Британією, і не був вписаним до послужного списку боксерів на boxrec, проте пізніше поєдинок включили в офіційну статистику боїв.
У листопаді 2012 року в мережу потрапила інформація про завершення спортивної кар'єри Чісори. Дерек спростував чутки.
12 січня 2013 подав прохання про отримання боксерської ліцензії у Великій Британії.
12 березня 2013 Чісорі повернули британську ліцензію.
20 квітня 2013 в невидовищному поєдинку Чісора нокаутував маловідомого аргентинського боксера Гектора Авілі.
Завоювання титулу чемпіона Європи
Європейський боксерський союз EBU призначив бій між Дереком Чісорою (17-4, 11 KOs) і Денисом Бойцовим (33-0, 26 KOs) за залишений недавно Кубратом Пулєвим титул чемпіона Європи у важкій вазі. Бій був запланований на 21 вересня. Бойцов відмовився від бою, посилаючись на малий час для підготовки, і заміна була знайдена в особі німця Едмунда Гербера. Чісора нокаутував Гербера в 5-му раунді бою, що пройшов у силовій манері на ближній дистанції, і завоював титул чемпіона Європи за версією EBU.
На 30 листопада 2013 був призначений наступний бій. Спочатку суперником Чісори мав стати швейцарець Арнольд Джерджай, але домовленість не була досягнута. Згодом суперником Чісори був названий італієць Маттео Модуньо, але і він відмовився від бою через травму. У підсумку контракт на бій за титули інтернаціонального чемпіона за версіями WBA та WBO підписав чех Ондрей Пала. Чісора виграв технічним нокаутом (зупинка бою рефері), але рішення знову, як і в бою з Маліком Скоттом, було спірним; зокрема, рефері проігнорував нанесений Чісорою удар по потилиці суперника.
15 лютого 2014 року Дерек Чісора захистив титули в бою проти Кевіна Джонсона.
Після перемоги над Джонсоном 29 листопада 2014 року Дерек Чісора провів другий бій проти Тайсона Ф'юрі за право зустрічі з чемпіоном IBF, WBA, IBO, WBO у важкій вазі Володимиром Кличком. Чісора нічого не зміг вдіяти проти рухливого та габаритного суперника, і його зняли з поєдинку в десятому раунді.
Протягом 2015 — початку 2016 років Чісора боксував з маловідомими боксерами, здобувши п'ять перемог.
7 травня 2017 року він вийшов на бій за вакантний титул чемпіона Європи за версією EBU проти болгарина Кубрата Пулєва і зазнав поразки розділеним рішенням.
10 грудня 2016 року відбулося цікаве протистояння Дерека Чісори проти британця Ділліана Вайта, і знов Чісора, хоч і видав хороший бій, програв розділеним рішенням.
4 листопада 2017 року Чісора знов спробував завоювати титул чемпіона Європи за версією EBU і програв рішенням більшості німцю Агіту Кабаєлу, не зумівши протидіяти швидкому супернику і зазнавши восьмої поразки.
Дерек Чісора проти Карлоса Такама
28 липня 2018 року в андеркарті поєдинку Ділліан Вайт — Джозеф Паркер Чісора зустрівся в бою за вакантний титул інтернаціонального чемпіона за версією WBA з французом камерунського походження Карлосом Такамом. Більшу частину поєдинку Такам мав кращий вигляд, викидаючи серії ударів, але несподівано в майже програному бою у восьмому раунді Чісора пробив хук справа, і француз опинився в нокдауні. Такам піднявся до закінчення відліку, але вже в наступній атаці Чісори опинився в нокауті.
Відразу після своєї перемоги Дерек Чісора оголосив, що хоче наступним суперником переможця бою Вайт — Паркер.
Дерек Чісора проти Ділліана Вайта (II)
22 грудня 2018 року відбувся другий бій між Дереком Чісорою та Ділліаном Вайтом. Видовищний та рівний поєдинок закінчився в одинадцятому раунді, коли удар Чісори не досяг мети, а миттєвий лівий хук Вайта у відповідь звалив Чісору на настил рингу.
Вайт захистив другорядні титули WBC Silver та WBO International, а Чісора втратив нагоду отримати бій з чемпіоном світу IBF, IBO, WBA та WBO Ентоні Джошуа.
Дерек Чісора проти Олександра Усика
На початку 2020 року стало відомо, що Дерек Чісора стане наступним суперником українця Олександра Усика. Бій мав відбутися 23 травня у Лондоні, але через пандемію коронавірусної хвороби він був перенесений і врешті відбувся таки в Лондоні на «Вемблі Арені» 31 жовтня.
Дерек з перших секунд бою намагався тиснути на Усика, але той, змушений захищатися, показав хорошу рухливість, ухиляючись від ударів Чісори. З плином часу бою Чісора діяв все повільніше, а Усик все агресивніше, демонструючи точність ударів. Одностайним рішенням суддів перемогу здобув Олександр Усик.
Скандали поза рингом
У листопаді 2010-го Чісору засудили за напад на свою подругу через знайдені в її телефоні повідомлення від невідомого чоловіка. Чісору засудили до 12 тижнів тюремного ув'язнення з відстрочкою на два роки, штрафу на загальну суму у 2000 фунтів і 150 годин громадських робіт.
Посилання
Примітки
Уродженці Хараре
Британські боксери
Боксери важкої ваги
Зімбабвійські емігранти до Великої Британії
|
2315822
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D0%BE%D1%85%20%28%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Зелений мох (заказник)
|
Зелений мох (заказник)
Зелений мох — ботанічний заказник місцевого значення. Об'єкт розташований на території Овруцького району Житомирської області, ДП «Словечанське ЛГ» , Велідницьке лісництво, кв. 73, вид. 1, 2, 5, 6, 7, 14, 15; кв. 74, вид. 1, 2, 3, 12, 13, 19.
Площа — 50 га, статус отриманий у 1995 році.
Примітки
Джерела
Ботанічні заказники Житомирської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1995
|
4309677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D1%8F%D0%BA%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%80%D1%8F%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%B0%D1%85%D0%BC%D1%83%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Особняк підрядника Бахмутського
|
Особняк підрядника Бахмутського ― пам'ятка архітектури місцевого значення, розташована в місті Полтава. Адреса ― вул. Пилипа Орлика, 15.
Споруджено будівлю у 1906—1909 роках у стилі раннього романтичного модерну з елементами мавританської архітектури. Автор проєкту — архітектор Владислав Городецький, скульптор фасадного декору — Еліо Саля.
Примітки
Література
Полтавщина: енциклопедичний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К.: УЕ, 1992. — С. 46—47.
Івашко Ю. В., Ніколаєнко В. В. Дослідження будинку на вул. Паризької Комуни, 15 (1906) в м. Полтава // Архітектурний вісник КНУБА: наук.-вироб. зб. / Київ. нац. ун-т буд-ва і архіт. ; відп. ред. П. М. Куліков. — Київ: КНУБА, 2016. — Вип. 8-9. — С. 390 — 394.
Посилання
Будинок Бахмутського Історія Полтави
Полтавський слід архітектора Городецького в історичних матеріалах Новини Полтавщини
Шаповал Катерина Елементи мавританської архітектури у Полтаві: п’ять фактів про будинок Бахмутського // інфоматеріал на Суспільне Культура
Особняки України
Український архітектурний модерн
Пам'ятки архітектури Полтавської області
Споруди збудовані Владиславом Городецьким
|
3421939
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Мартаков Аркадій Олексійович
|
Мартаков Аркадій Олексійович
Аркадій Олексійович Мартаков (Вірний) — радянський біохімік. Доктор біологічних наук з 1985 року.
Біографія
Народився 4 січня 1919 року в місті Вірний (тепер Алмати, Казахстан). У 1941 році закінчив хімічних факультет Казахського державного університету. Брав участь у Другій світовій війні. З 1945 року на науково-дослідній роботі. З 1959 року завідувач лабораторії мікробних ферментів Інституту мікробіології і вірусології АН Казахстану.
Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 ступеня (23 грудня 1985).
Наукова діяльність
Розробив нові способи і апарати для аеробного ферментування вин і зброджування сусла з аерацією для отримання хересу, мадери, портвейну і столових напівсолодких вин; встановив альдегідний ефект у дріжджів і ефект новоутворення ацетальдегіду при тепловій обробці вин; запропонував новий спосіб біологічної ароматизації міцних вин; обґрунтував нові теоретичні уявлення в області механізму альдегідного і змішаного спиртово-альдегідного бродіння, а також практичну можливість істотного зниження кислотності вин шляхом зброджування з аерацією на культурі винних дріжджів висококислотного сусла. Автор монографії та понад 190 інших наукових робіт, 30 винаходів, а також 12 біохімічних апаратів і установок індустріального типу для зброджування сусла і мезги, обробки вин теплом. Праці:
Биологическое старение вин. — Алма-Ата, 1972.
Примітки
Література
Уродженці Алмати
Випускники Казахського університету
Учасники Другої світової війни з СРСР
Радянські біохіміки
Біохіміки XX століття
Радянські винахідники
Винахідники XX століття
Доктори біологічних наук СРСР
|
49989930
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1980%20Avon%20Championships%20of%20California
|
1980 Avon Championships of California
|
1980 Avon Championships of California
The 1980 Avon Championships of California, also known as the Avon Championships of Oakland, was a women's tennis tournament played on indoor carpet courts at the Oakland Coliseum in Oakland, California in the United States that was part of the 1980 Avon Championships Circuit. It was the ninth edition of the tournament and was held from February 11 through February 17, 1980. First-seeded Martina Navratilova won the singles title, her second consecutive at the event, and earned $30,000 first-prize money.
Finals
Singles
Martina Navratilova defeated Evonne Goolagong Cawley 6–1, 7–6(7–4)
It was Navratilova's 5th singles title of the year and the 39th of her career.
Doubles
Sue Barker / Ann Kiyomura defeated Greer Stevens / Virginia Wade 6–0, 6–4
Prize money
References
External links
Women's Tennis Association (WTA) tournament edition details
International Tennis Federation (ITF) tournament edition details
Avon Championships of California
Silicon Valley Classic
Avon Championships
Avon Championships of California
Avon Championships of California
|
2928370
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Солодкий Олексій Миколайович
|
Солодкий Олексій Миколайович
Олексій Миколайович Солодкий (18 березня 1937, Брянська область, СРСР — 9 травня 2018, Одеса, Україна) — український радянський футболіст, захисник.
Спортивна кар'єра
Народився і виріс у Брянській області. Футболом почав займатися у школі. Після сьомого класу продовжив навчання у залізничному училищі, грав за молодіжну збірну міста. Після завершення навчання був направлений на роботу у місто Алексин Тульської області. Працював слюсарем по ремонту поїздів і виступав за команду місцевого військового заводу. За рік до призову в армію його влаштували на це підприємство, де він тільки грав у футбол.
Військову службу розпочав у Анапі і мав їхати на Далекий Схід. Але керівництво вирішило залишити перспективного футболіста в своїй частині. Після демобілізації поїхав у селище Янтарний Калінінградської області, де працював на комбінаті по видобутку бурштину. 1961 року футбольний колектив комбінату грав у зимовій першості області проти «Балтики», команди майстрів з обласного центру. Олексій Солодкий виступав на позиції лівого захисника і вдало зіграв проти нападника «Балтики» Віктора Сафронова, а команда бурштинового комбінату стала переможцем турніру. Навесні того ж року отримав запрошення виступати за калінінградський клуб.
1963 року «Балтика» проводили підготовку до сезону у Мукачевому, де Солодкий отримав пропозицію продовжити кар'єру в донецькому «Шахтарі», переможцеві розіграшу кубка СРСР. Але згодом з'явилися представник «Чорноморця», який переконав молодого футболіста поїхати до Одеси.
У першому сезоні його команда завершила чемпіонат на шостій позиції в своїй підгрупі, а потім поїхала в африканське турне: виступали проти клубів з Тунісу, Ефіопії і Судану. Якщо в перших двох країнах українці здобували лише перемоги, то в Судані не змогли здолати складних умов: доводилося грати на пісочно-глиняних полях при незвично високих температурах. Як наслідок — одна нічия при двох поразках.
1964 рік став видатним для одеського футболу: обидві команди з приморського міста здобули путівки до вищої ліги. Перший матч в еліті провів проти тбіліського «Динамо», на виїзді одесити мінімально поступилися діючому чемпіонові (2:3, голи: Лобановський, Коршунов — Майсурадзе (2), Баркая). У вищій лізі відіграв три сезони, але 1968 року новий тренер Сергій Шапошников розпочав омолодження складу, на позицію Солодкого награвався молодий Валерій Москвичов. А він з В'ячеславом Архипенком поїхали до Кривого Рогу, де протягом трьох сезонів захищав кольори «Кривбаса».
1970 року повернувся до Одеси, де його чекали дружина, донька і син. Навчався в технікумі, отримав запрошення на завод «Холодмаш», але обрав інше підприємство — «Поліграфмаш», де вже рік працював В'ячеслав Архипенко. Через півроку його призначили майстром гальванічного відділення, потім виріс до посади начальника цеху металопокриттів. Понад 20 років був начальником цеху металоконструкцій.
Статистика
Забиті м'ячі у вищій лізі:
Примітки
Посилання
Солодкий Олексій // Український футбол (історія та статистика)
Алексей Солодский, которому было суждено стать моряком // ФК «Черноморец»
Солодкий Алексей Николаевич // «Одесский футбол»
українські футболісти
Радянські футболісти
Футболісти «Чорноморця» (Одеса)
Футболісти «Кривбаса»
Футболісти «Балтики»
Уродженці Брянської області
|
1580415
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%81%20%D0%90%D0%BC%D0%BE%D1%80
|
Алексіс Амор
|
Алексіс Амор (справжнє ім'я Фабіола Мелгар; нар. 29 грудня 1978, Ліма, Перу) — американська модель та порноакторка.
Біографія
Фільмографія
Премії та номінації
2003 AVN Award nominee — Best All-Girl Sex Scene, Video — Still Up in This XXX
2004 1Down.com Best XXX Feature Entertainer
2004 Nightmoves Magazine Best Actress
2006 AVN Award nominee — Best Tease Performance — Zrotique
2006 AVN Award nominee — Best Group Sex Scene, Film — Sentenced
Примітки
Посилання
Сторінки на офіційних ресурсах
Офіційний сайт Алексіс Амор
Алексіс Амор на сайті моделей
Алексіс Амор на сайті моделей The Lee Network
Інтерв'ю
Інтерв'ю Алексіс Амор сайту RogReviews.com
Американські порноакторки
Порноактори та порноакторки, відомі під псевдонімами
Перуанські емігранти до США
|
3176065
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BD%D1%81%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%82
|
Унсельгорт
|
Унсельгорт — село у складі Шуришкарського району Ямало-Ненецького автономного округу Тюменської області, Росія. Входить до складу Шуришкарського сільського поселення.
Населення — 56 осіб (2010, 65 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік: ханти — 100 %.
Стара назва — Унсильгорт.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Шуришкарського району
Села Ямало-Ненецького автономного округу
|
3158423
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%B4%D0%B6%D0%B2%D0%B5%D0%B9
|
Риджвей
|
Риджвей
Риджвей — місто, штат Айова
Риджвей — місто, штат Міссурі
Риджвей — місто, штат Нью-Йорк
Риджвей — місто, штат Південна Кароліна
Риджвей — місто, штат Вірджинія
Риджвей — місто, штат Вісконсин
Риджвей — селище, штат Огайо
Риджвей — селище, штат Вісконсин
Риджвей — переписна місцевість, штат Аляска
Риджвей — місто, штат Колорадо
Риджвей — місто, штат Пенсільванія
Риджвей — селище, штат Іллінойс
Риджвей Тауншип — селище в окрузі Елк, штат Пенсильванія
|
5149687
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%20%D1%81%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%BA%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%20%D1%83%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83
|
Завод сульфатної кислоти у Степногорську
|
Завод сульфатної кислоти у Степногорську – складова комплексу з переробки урановмісних продуктів, що працює у Акмолинській області Казахстану в місті Степногорськ.
В 1968 році у складі орієнтованого на продукування урану Цілинного гірничо-хімічного комбінату (ЦГХК) почався запуск гірничо-металургійного заводу, технологічний процес якого потребує певних об’ємів сульфатної кислоти. Крім того, зазначена кислота була необхідна для діяльності цеху фосфорних добрив (одне з рудоуправлінь комбнату видобувало урано-фосфоритові руди). Як наслідок, в 1971 році ввели в дію хімічний завод, що, зокрема, випускав сульфатну кислоту на основі обпалювання піритного концентрату (можливо відзначити, що такий концентрат продукували на розташованому в сусідній Павлодарській області Майкаїнському руднику). В подальшому ще одним напрямком застосування кислоти стало підземне вилуговування, яке провадили на окремих родовищах комбінату.
В 1989-му випуск сульфатної кислоти досягнув 470 тисяч тон, що дорівнювало 130% проектної потужності.
На тлі припинення радянської ядерної програми та краху планової економіки ЦГХК в 1990-х роках потрапив у скрутне становище. Починаючи з 2004-го почалось відновлення діяльності гірничо-металургійного заводу, який потрапив у довірче управління концерну «Казатомпром». При цьому в 2006-му ввели в дію виробництво сульфатної кислоти, яке тепер замість піритної технології спалювало сірку, отриману з комплексу підготовки нафтового родовища Тенгіз. Споживачами кислоти виступали сам ГМЗ, Шантобинське рудоуправління (діяло до 2014) та урановий рудник Семізбай, який почав підземне вилуговування у 2009 році.
В 2015-му провели реконструкцію виробництва сульфатної кислоти із запуском сучасного заводу річною потужністю 180 тисяч тон, який також спалює сірку з Тенгізу. Проект реалізували через спільне підприємство «СКЗ «Казатомпром», власниками якого виступили «Об’єднана гірничо-хімічна компанія» (56%, належить державному інвестиційному фонду «Самруқ-Қазына»), «Гірничорудна компанія» (22%, дочірнє підприємство «Казатомпрому») та Степногорський гірничо-хімічний комбінат (22%, наступник ЦГХК, з 2023-го належить "Росатому"). В 2019-му новий завод випустив 140 тисяч тон кислоти.
Можливо також відзначити, що в першій половині 2010-х в межах проекту «СКЗ-Пірит» анонсували будівництво нового заводу, який би обпалював піритний концентрат від концерну «Казцинк» з наступним продукуванням сульфатної кислоти та передачею піритного огарку на гірничо-металургійний завод для вилучення золота. Втім, повідомлень про завершення цього проекту наразі не надходило.
Примітки
С
С
|
57409240
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ryzvan%20Talibov
|
Ryzvan Talibov
|
Ryzvan Talibov (born 20 January 1998) is a Ukrainian karateka competing in the kumite 75 kg division. He is 2018 European Team Championships medalist.
In November 2021, he competed in the men's +84 kg event at the 2021 World Karate Championships held in Dubai, United Arab Emirates.
References
External links
Ukrainian Karate Federation: Ryzvan Talibov
1998 births
Living people
Ukrainian male karateka
Competitors at the 2022 World Games
21st-century Ukrainian sportsmen
|
3241144
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%81-%D0%A1%D1%96%D1%82%D1%96%20%28%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D1%81%29
|
Даллас-Сіті (Іллінойс)
|
Даллас-Сіті (Іллінойс)
Даллас-Сіті — місто в США, в округах Генкок і Гендерсон штату Іллінойс. Населення — 805 осіб (2020).
Географія
Даллас-Сіті розташований за координатами (40.635301, -91.164282). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 8,48 км², з яких 6,15 км² — суходіл та 2,33 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 945 осіб у 429 домогосподарствах у складі 273 родин. Густота населення становила 111 особа/км². Було 492 помешкання (58/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,0 %. Частка іспаномовних становила 1,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 19,7 % — особи молодші 18 років, 57,7 % — особи у віці 18—64 років, 22,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 47,3 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 83,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 81,1 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 11,9 % осіб, у тому числі 28,9 % дітей у віці до 18 років та 3,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 541 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 25,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,8 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 13,7 %, роздрібна торгівля — 9,2 %.
Примітки
Джерела
Міста Іллінойсу
Населені пункти округу Гендерсон (Іллінойс)
Населені пункти округу Генкок (Іллінойс)
|
6751278
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Roccalbegna
|
Roccalbegna
|
Roccalbegna is a comune (municipality) in the Province of Grosseto in the Italian region Tuscany, located about south of Florence and about east of Grosseto.
History
Roccalbegna was a fief of the Aldobrandeschi in the Middle Ages; later it was part of the Republic of Siena, until the latter's fall in the hands of the Medici, who sold the town to the County of Santa Fiora. In the 18th century it was returned to the Grand Duchy of Tuscany.
Frazioni
The municipality is formed by the municipal seat of Roccalbegna and the villages (frazioni) of Cana, Santa Caterina, Triana and Vallerona.
Main sights
Roccalbegna is home to several notable fortifications, such as the Cassero Senese (built in the 13th century by the Aldobrandeschi, renovated in the 15th century) and the Rocca Aldobrandesca, located on the hill overlooking the town and the Albegna river (whence the town's name). Outside the town there is the large castle of Triana (known from 760), also owned by the Aldobrandeschi and then by the Sforza of Santa Fiora; it has maintained its medieval line of walls. The hamlet of Cana has also an Aldobrandeschi-built line of walls from the 13th century.
Also notable is the Romanesque-Gothic church of Santi Pietro e Paolo (13th-14th centuries, modified in the 18th century). It has a large Gothic portal surmounted by a rose window. It houses some parts of a polyptych by Ambrogio Lorenzetti (c. 1340), a Pietà by Alessandro Casolani and a 15th-century small fresc of Madonna with Saints.
References
External links
Official website
Castles in Italy
|
3168422
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Warsaw%20Cup%20by%20Heros%201995%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Warsaw Cup by Heros 1995, парний розряд
|
Warsaw Cup by Heros 1995, парний розряд
Сандра Чеккіні і Лаура Гарроне виграли титул, перемігши у фіналі пару Генрієта Надьова і Denisa Szabová з рахунком 5–7, 6–2, 6–3.
Сіяні пари
Сіяних чемпіонок виділено жирним, тоді як для інших сіяних прописом вказано коло, в якому вони вибули.
Карін Кшвендт / Рене Сімпсон (1-ше коло)
Александра Фусаї / Радка Зрубакова (півфінал)
Радка Бобкова / Петра Лангрова (1-ше коло)
Сандра Чеккіні / Лаура Гарроне (чемпіонки)
Сітка
Посилання
Cup 1020001281 by Heros 1995 Doubles draw
1995
Warsaw Cup by Heros, парний розряд
|
4015042
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dubrovka
|
Dubrovka
|
Dubrovka may refer to:
Dubrovka (inhabited locality), name of several inhabited localities in Russia
Dubrovka (Lyublinsko-Dmitrovskaya Line), a station of Moscow Metro, Moscow, Russia
Dubrovka (Moscow Central Circle), a station of Moscow Metro
Dubrovka Theater, where the Moscow theater hostage crisis took place on October 23, 2002
|
2526242
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/PRAMEF17
|
PRAMEF17
|
PRAMEF17 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 1-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 474 амінокислот, а молекулярна маса — 54 769.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 1
Некатегоризовані білки
|
251382
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%BF%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B5%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Принцип комбінованого регулювання
|
Принцип комбінованого регулювання
Див. також Комбіновані системи автоматичного регулювання
Сучасні автоматичні системи високої точності звичайно будують на основі принципу комбінованого керування, що поєднує в собі принципи керування за відхиленням і за збуренням. При цьому в автоматичних системах комбінованого керування нарівні із замкненими контурами, що утворюються від’ємними зворотними зв’язками, є ланцюги компенсації основного збурюючого впливу Z(t) або додатковий ланцюг компенсації помилок від задаючого впливу. Подібні системи рекомендується застосовувати для керування об’єктами, які характеризуються наявністю істотних збурень, великою інерційністю і присутністю транспортного запізнення.
Принцип комбінованого керування вільний від недоліків САР за відхиленням і збуренням і поєднує їх переваги.
Див. також
Принципи регулювання
Принцип регулювання за відхиленням
Принцип регулювання за збуренням
Принцип адаптації
Джерела
Іванов А. О. Теорія автоматичного керування: Підручник. — Дніпропетровськ: Національний гірничий університет. — 2003. — 250 с.
Автоматичне керування
|
1253306
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%87%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96
|
Лічильник відвідуваності
|
Лічильник відвідуваності — сервіс, призначений для зовнішнього незалежного вимірювання відвідуваності сайтів.
Зазвичай лічильник складається з двох частин:
код — розміщується на сторінках сайтів-учасників для збору даних;
рушій — підраховує отриману інформацію і надає її у вигляді статистичного звіту.
Лічильник може виступати в ролі рейтингу, сортуючи сайти по відвідуваності. Крім того, лічильник може використовуватися для створення каталогу сайтів, оскільки рейтинги зазвичай тематично структуровані. Нерідко лічильники також використовуються як аудит власної статистики для рекламодавців.
Статистика відвідувань може також вестися на підставі аналізу серверних логів (журналів) за допомогою спеціальних програм.
Популярні лічильники
i.ua (catalog.i.ua/code/)
hit.ua
MyCouner.UA
Clicky — враховується кожний відвідувач, в тому числі, коли він відвідував, де перебував, звідки були здійсненні дії, час перебування на сторінці та які дії було здійснено. Clicky також надає карти в режимі реального часу, не тільки для колекції відвідувачів, але для кожного окремого. Основна перевага, це простий інтерфейс і можливість отримувати інформацію в режимі реального часу, що важливо при пікових моментах відвідуваності з зовнішнього джерела, можна відстежити кількість зовнішніх переходів.
StatCounter — статистичні дані в основному використовуються для того, щоб аналізувати якийсь ресурс мережі (наприклад, з яких операційних систем або браузерів відвідують сайт користувачі). Має кілька безкоштовних інструментів вебаналітики, є можливість монетизувати інструмент, використовуючи дані для подання інших пропозицій, таких як реклама. StatCounter не використовує штучні накрутки.
AWStats — показує тривалість візитів та останні відвідування, користувачі з аутентифікацією та останні перевірки аутентичності, дні тижня та години пік, список хостів, останні відвідування та список "unresolved" IP-адрес, найпопулярніші сторінки входу та виходу, відвідування ботів, пошукові системи, ключові фрази та ключові слова, які використовуються для пошуку сайту, персоналізовані звіти на основі URL-адреси, кількість разів, коли сайт "додається до закладки обраних", розмір екрану (потрібно додати деякі теги HTML на індексній сторінці). Має українську локалізацію.
Jetpack від WordPress (WordPress) — окрім самої статистики дає значно ширший функціонал, такі як інструменти захисту від спаму і відстеження збоїв в роботі, відстеження всіх змін на сайті для швидшого усунення неполадок, розширена статистика сайту і аналітика поведінки аудиторії, можливість завантаження зображень і статичних файлів із зовнішніх серверів.
w3counter —має безкоштовну та платну версії. За допомогою безкоштовної можна відстежувати до 5000 переглядів сторінок на день на 10 вебсайтах і бачити всі звичайні статистичні дані. Можна поділитися своєю статистикою з будь-ким за допомогою віджетів для власного блогу або API, який дозволяє створювати нові інструменти. Для сайтів із більшим трафіком можна скористатися обліковим записом Pro, який дозволяє відстежувати до 1 мільйона переглядів на місяць.
matomo —це платформа вебаналітики з відкритим кодом, наявність додатків для Android та iOS для доступу смартфонів до звіту про вебаналітику, є схожість фукціоналу з Google Analytics, однак для зберігання даних немає обмежень. За замовчуванням зберігаються всі історичні дані про відвідувачів та звіти. Зручний інтерфейс який налаштовується відповідно до власних потреб.
Також існує багато лічильників з найпростішою статистикою відвідування сайту (наприклад, freecounterstat.com, hitwebcounter.com, freevisitorcounters.com, webfreecounter.com, hit-counts.com, та інші).
Примітки
Див. також
Вебаналітика
Google Analytics
AWStats
Посилання
Openwebanalytics
Jetpack від WordPress
Вебпрограмування
Інтернет-аналітика
|
239003
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Графське (селище)
|
Графське (селище)
Графське (до 19 травня 2016 року — Комсомольський) — селище Ольгинської селищної громади Волноваського району Донецької області України.
Загальні відомості
Селище розташоване за 9 км від залізничної станції Велико-Анадоль і за 14 км від райцентру. Графське розташоване майже у самому центрі лісового заказника загальнодержавного значення «Великоанадольський ліс».
Згідно з постановою Верховної Ради України від 04 лютого 2016 року № 984-VIII смт Комсомольський перейменовано на смт Графське. Остаточно селище міського типу було перейменовано згідно з постановою Верховної Ради України від 19 травня 2016 року № 1377-VIII.
Населення
За даними перепису 2001 року населення селища становило 521 особу, з них 86,76 % зазначили рідною мову українську, 13,05 % — російську та 0,19 % — білоруську мову.
Постаті
Дерев'янко Валентина Іванівна — методист Великоанадольського лісового коледжу, заслужений працівник освіти України.
Примітки
Посилання
Графське на сайті Верховної Ради
Погода: смт Графське
Селища Волноваського району
Селища міського типу, перейменовані в рамках декомунізації
|
21002043
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%81uszkowo
|
Łuszkowo
|
Łuszkowo is a village in the administrative district of Gmina Krzywiń, within Kościan County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately north-east of Krzywiń, east of Kościan, and south of the regional capital Poznań.
The village has an approximate population of 600.
References
Villages in Kościan County
|
10322787
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Albania%20national%20under-21%20football%20team
|
Albania national under-21 football team
|
Albania national under-21 football team
The Albania national under-21 football team is the national under-21 football team of Albania and is controlled by the Football Association of Albania. The team competes in the European Under-21 Football Championship, which is held every two years.
Following the realignment of UEFA's youth competitions in 1976, the Albanian under-21 team was formed.
History
Balkan Youth Championship
Albania Under-21 participated in the Balkan Youth Championship as a succeder of Under-23 team, in the 1976–78 and 1981 competitions, winning both with finals against Romania and Bulgaria. Notably in 1978, the second leg of the final match against Romania was characterized by a large Albania's win 7–1, which is the largest win ever recorded by Albania U-21.
1984 UEFA European Under-21 Football Championship
In 1978 a Competition for the European Under-21 teams was created but the Albania Under-21s didn't participated in first 3 editions and debutted in the competition in the 1984s Championship where they managed to qualify for the first and only time in their history although they were competing for the first time in such tournament. The historic event was the first time any Albanian squad qualified for a Europe or World Championship, and only the fifth time any Albanian squad qualified for the major championships. To this day the team that qualified for that competition are still regarded as the most successful team in Albanian football history. In the qualifying stage they were drawn in a very tough group which included the West Germany, Turkey and Austria. Albania U21 managed to qualify without losing a single game winning both home-away versus Austria (1–2 away & 3–0 home) & Turkey (both 1–0) and managing two very good draws against one of the biggest and best footballing nations, West Germany (both 1–1), heading the group with 10 points, 1 above West Germany. Albania played the quarter finals against Italy, against which it lost twice 0–1 both home and away as Italy advanced to the semifinals losing against England, the eventual champions.
1986–1994
In the 1986 UEFA European Under-21 Football Championship Albania came last in group after Poland and Greece, and could not qualify. In the 1988 UEFA European Under-21 Football Championship Albania came again last in group after Spain, Romania and Austria. In the 1990 UEFA European Under-21 Football Championship Albania came last in group after Sweden, England and Poland. In the 1992 UEFA European Under-21 Football Championship managed to precede Iceland as last in the group, but was preceded by Czechoslovakia, France and Spain. In the qualifiers of the 1994 UEFA European Under-21 Football Championship Albania preceded bottom team Republic of Ireland, but was preceded by Spain, Germany and Denmark.
1996–2002
In the 1996 UEFA European Under-21 Football Championship qualification Albania did not participate. In the qualifiers of the 1998 UEFA European Under-21 Football Championship Albania left behind Armenia, but had to trail in the final rankings Germany, Ukraine, and Portugal. In the qualifiers of the 2000 UEFA European Under-21 Football Championship Albania trailed Greece, Norway, Georgia, Latvia, and Slovenia and closed at the bottom of the group. In the qualifiers of the 2002 UEFA European Under-21 Football Championship Albania came again last behind England, Greece, Germany, and Finland.
2004–2007
In the qualifiers of the 2004 UEFA European Under-21 Football Championship Albania had the best result since Euro '84, when it had won the group, as it left two teams behind (Republic of Ireland and Georgia), but was preceded by Switzerland and Russia, and thus failed to qualify to the main tournament. In the qualifiers of the 2006 UEFA European Under-21 Football Championship Albania left behind itself Kazakhstan, but was preceded by Denmark, Ukraine, Greece, Turkey, and Georgia. In the qualifiers of the 2007 UEFA European Under-21 Football Championship, in a 3 teams group, Albania came last behind Spain and Slovakia and failed to qualify.
2009–2013
In the qualifiers of the 2009 UEFA European Under-21 Football Championship Albania was fourth out of 6 teams in the final ranking, leaving behind the Faroe Islands and Azerbaijan, but trailing behind Italy, Croatia and Greece. In the qualifiers of the 2011 UEFA European Under-21 Football Championship Albania left again behind Azerbaijan but trailed Scotland, Belarus, and Austria in the final rankings. In the qualifiers of the 2013 UEFA European Under-21 Football Championship Albania came last trailing behind Russia, Portugal, Poland, and Moldova. However, as a consolation for the first time an Albanian footballer, Armando Sadiku was the top goalscorer of the group. Albania drew in Russia against the famous hosts during that tournament, a noticeable fact. Albania were also able to drew against Portugal in Durres with 2-2 during this qualifying. Albania suffered close loses against Poland in Grudziądz with 4-3 and to Russia with 0–1 in Durres respectively.
2015-2019
In the qualification in Group 4 Albania would finish in last place. They were able to beat Hungary with 0–2 away from home. Albania would also beat notable Austria with 1–3 away from home in the Liebenauer Stadium in Graz. As a fact Albanian won for the first time in their history more matches away than at home in an Under-21 qualification. In the following 2017 UEFA European Under-21 Championship qualification Group 4. Albania finished fourth leaving Hungary and Liechtenstein but trailing behind Greece, Israel and eventual Group winners Portugal. securing 12 points in the progress. Albania were able to win three matches in this qualifying. They beat Liechtenstein with 2-0 and away from home with the same result. As well as beating Hungary in Elbasan with 2–1 in fact. They drew three times once against Israel in Elbasan with 1-1 and away to Hungary with 2-2 and in the derby at home against Greece with 0:0.
Competitive record
UEFA European Under-23 Championship
The event was classified as a U-23 tournament where at time were played three competitions, 1972, 1974 & 1976.
Note: The year of the tournament represents the year in which it ends.
Fixtures and results
Players
Current squad
The following players were called up for the UEFA Euro 2025 qualification match against Montenegro and the friendly match against Liechtenstein U-23 on 7 and 11 June 2024 respectively.
All caps and goals as of 11 June 2024 after match against Liechtenstein U-23.
Players in bold have been called up or have played at least one full international match with national senior team.
Recent call-ups
The following players have been called up for the team within the last 12 months and are still available for selection.
Notes
A = Was called up from national senior squad.
INJ = The player is not part of the current squad due to injury.
SUS = It is not available in next match due to red card suspension.
WD = Player withdrew from the squad due to non-injury issue.
Coaching staff
Current coaching staff:
Balkan Youth Championship
*Denotes draws include knockout matches decided on penalty shoot-out.
**Gold background colour indicates that the tournament was won.
Honours
Balkan Youth Championship
Winners (2): 1978, 1981
See also
Albania national football team
Albania national under-23 football team
Albania national under-20 football team
Albania national under-19 football team
Albania national under-18 football team
Albania national under-17 football team
Albania national under-16 football team
Albania national under-15 football team
Albania national football team results
Albania national youth football team
Albanian Superliga
Football in Albania
List of Albania international footballers
References
External links
Team profile at Soccerway
Team profile at FSHF.org
Team profile at UEFA.com
Albania national football teams
European national under-21 association football teams
Football in Albania
|
14138024
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tobias%20Verhaecht
|
Tobias Verhaecht
|
Tobias Verhaecht (1561–1631) was a painter from Antwerp in the Duchy of Brabant who primarily painted landscapes. His style was indebted to the mannerist world landscape developed by artists like Joachim Patinir and Pieter Bruegel the Elder. He was the first teacher of Pieter Paul Rubens.
Life
Tobias Verhaecht was born in Antwerp as the son of Cornelis van Haecht. His father must also have been an artist as Verhaecht was admitted to the Antwerp Guild of St Luke as the son of a master.
It is not recorded with whom he studied. Before 1590 he travelled to Italy and first worked in Florence where Francesco I de' Medici, Grand Duke of Tuscany was his patron. He then moved on to Rome where he was active as a painter of landscape frescos. He returned to Antwerp where he became a master of the Guild of St. Luke in 1590–91.
Not long after he married Suzanna van Mockenborch, who was the granddaughter of Peter Paul Rubens' stepfather Jan de Landmetere, and a cousin of his mother. The couple had two sons Cornelis and Willem and one daughter Suzanna. His wife died in 1595 after the birth of their daughter. This happened during a difficult financial period for Verhaecht when he had also been appointed deacon of the Guild.
The year following the death of his first wife, he married Esther Pamphi, whose sister Maria married the battle painter Sebastiaen Vrancx. The couple had one more son and daughter. His second wife died in 1612. Verhaecht suffered more family drama with the death of his first-born Cornelis in 1614 and of his daughter Suzanna in 1623.
Verhaecht was a member of the Violieren, a local Chamber of rhetoric connected to the Antwerp Guild of St Luke for which he wrote a comedy in 1620.
He was the first teacher of Rubens who studied with him around 1592 for about two years but left because his interest was history painting and not landscape. His other pupils included his son Willem van Haecht, Jacques Backereel, Marten Ryckaert, Geeraert van Beemel, Adriaen Daep, Leonhard Cemp, Cornelis Bol, Pieter van den Hoeck and Abraham Matthys.
The artist died in Antwerp in 1631.
Work
Tobias Verhaecht specialized in landscapes and also produced several versions of the Tower of Babel. His landscapes followed the traditional style of the world landscape, which had first been developed in the first half of the 16th century by Joachim Patinir and had reached its peak with Pieter Bruegel the Elder. The landscapes depict imaginary mountains characterized by rocky peaks seen from a high viewpoint and typically including a religious or mythological scene. These landscapes often include villages and figures dwarfed by their surroundings rendered in meticulous detail.
His work closely resembles in style the set of 12 large prints published by Hieronymus Cock after designs by Pieter Bruegel the Elder, which are referred to by art historians as the Large Landscapes. The earliest works of Verhaecht are clearly conservative in style. The steep and bizarre rock formations and the strange atmosphere are indebted to Joachim Patinir, who was already dead for three-quarters of a century when Verhaecht started to create these works. Verhaecht shows in these works that the evolution of landscape painting during the second half of the sixteenth century had largely passed him by. In the 1620s and 1630s he painted panoramic landscapes with a high horizon and using the traditional three-color plan. He was thus still working in the fantastic landscape tradition at a time when Jan Brueghel the Elder was painting casual village landscapes, and his former pupil Rubens had realized some beautiful atmospheric landscapes. Verhaecht's landscapes were not entirely oblivious of the work of Josse de Momper and Gillis van Coninxloo who were evolving towards a more close-up and realist approach and he adopted some of the elements of the new approach.
He collaborated with other local painters such as Jan Brueghel the Elder, Frans Francken the Younger, Sebastian Vrancx and Gillis Coignet who painted the figures in his paintings. Some of Verhaecht's landscapes were made into prints.
References
External links
Artists from Antwerp
1561 births
1631 deaths
Flemish Renaissance painters
Flemish landscape painters
Painters from Antwerp
16th-century Flemish painters
17th-century Flemish painters
|
4435239
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Адріановське сільське поселення
|
Адріановське сільське поселення — сільське поселення у складі Каримського району Забайкальського краю Росії.
Адміністративний центр — селище Адріановка.
Населення
Населення сільського поселення становить 1147 осіб (2019; 1235 у 2010, 1189 у 2002).
Склад
До складу сільського поселення входять:
Примітки
Поселення Каримського району
|
6249907
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sisseln
|
Sisseln
|
Sisseln is a municipality in the district of Laufenburg in the canton of Aargau in Switzerland.
Geography
Sisseln has an area, , of . Of this area, or 32.5% is used for agricultural purposes, while or 19.8% is forested. Of the rest of the land, or 35.3% is settled (buildings or roads), or 15.1% is either rivers or lakes.
Of the built up area, industrial buildings made up 9.5% of the total area while housing and buildings made up 6.0% and transportation infrastructure made up 12.7%. Power and water infrastructure as well as other special developed areas made up 5.6% of the area while parks, green belts and sports fields made up 1.6%. Out of the forested land, 13.9% of the total land area is heavily forested and 6.0% is covered with orchards or small clusters of trees. Of the agricultural land, 27.4% is used for growing crops and 4.8% is pastures. All the water in the municipality is in rivers and streams.
Coat of arms
The blazon of the municipal coat of arms is Vert a Bend sinister wavy Argent and from it issuant towards base a Bendlet wavy and in chief a Trident of the same in bend downwards. The two wavy bars represent the Rhine River (the larger one) and the Sissle River (the smaller one)."
Demographics
Sisseln has a population of , 17.0% of the population are foreign nationals. Over the last 10 years (1997–2007) the population has changed at a rate of 10.4%. Most of the population speaks German (91.9%), with Italian being second most common (2.4%) and French being third (0.9%).
The age distribution, , in Sisseln is; 149 children or 11.3% of the population are between 0 and 9 years old and 145 teenagers or 11.0% are between 10 and 19. Of the adult population, 142 people or 10.8% of the population are between 20 and 29 years old. 196 people or 14.9% are between 30 and 39, 252 people or 19.2% are between 40 and 49, and 199 people or 15.1% are between 50 and 59. The senior population distribution is 136 people or 10.3% of the population are between 60 and 69 years old, 65 people or 4.9% are between 70 and 79, there are 28 people or 2.1% who are between 80 and 89,and there are 3 people or 0.2% who are 90 and older.
, there were 20 homes with 1 or 2 persons in the household, 248 homes with 3 or 4 persons in the household, and 241 homes with 5 or more persons in the household. , there were 521 private households (homes and apartments) in the municipality, and an average of 2.4 persons per household. there were 279 single family homes (or 46.4% of the total) out of a total of 601 homes and apartments. There were a total of 8 empty apartments for a 1.3% vacancy rate. , the construction rate of new housing units was 8.1 new units per 1000 residents.
In the 2007 federal election the most popular party was the SVP which received 40.9% of the vote. The next three most popular parties were the CVP (20.1%), the SP (13%) and the FDP (11.1%).
In Sisseln about 74.1% of the population (between age 25-64) have completed either non-mandatory upper secondary education or additional higher education (either university or a Fachhochschule). Of the school age population, there are 123 students attending primary school in the municipality.
The historical population is given in the following table:
Economy
, Sisseln had an unemployment rate of 2.16%. , there were 12 people employed in the primary economic sector and about 4 businesses involved in this sector. 616 people are employed in the secondary sector and there are 18 businesses in this sector. 292 people are employed in the tertiary sector, with 39 businesses in this sector.
there were 697 workers who lived in the municipality. Of these, 506 or about 72.6% of the residents worked outside Sisseln while 914 people commuted into the municipality for work. There were a total of 1,105 jobs (of at least 6 hours per week) in the municipality. Of the working population, 15.7% used public transportation to get to work, and 58.8% used a private car.
Religion
From the , 563 or 44.7% were Roman Catholic, while 380 or 30.2% belonged to the Swiss Reformed Church. Of the rest of the population, there were 6 individuals (or about 0.48% of the population) who belonged to the Christian Catholic faith.
References
Municipalities of Aargau
|
19830545
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Suserz
|
Suserz
|
Suserz is a village in the administrative district of Gmina Szczawin Kościelny, within Gostynin County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south of Szczawin Kościelny, south-east of Gostynin, and west of Warsaw.
References
Suserz
|
3981647
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB-%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F
|
Телесеріал-антологія
|
Телесеріал-антологія (англ. Anthology series, інколи Anthology drama) — різновид серіалу на радіо чи телебаченні, в якому кожен епізод чи сезон має власну історію, персонажів та акторів. Вперше такий формат був втілений на радіо NBC в 1927 році після виходу програми The Collier Hour, яку і вважають першою драмою-антологією.
Пік успіху формату припадає на період Золотого віку телебачення в 1950-х роках, завдяки успіху програм «Телевізійний театр Крафта» (1947—1958), The United States Steel Hour (1953—1963) та The Philco Television Playhouse (1948—1955), а також «Зал слави Hallmark» (з 1951) та Disneyland (з 1954). Більшість програм тривали одну годину, їхніми сюжетами ставали класичні літературні твори, соціально важливі теми та серйозні драматичні історії, а також телеверсії бродвейських постановок. Це дозволило робити подібні серали престижними в очах глядачів і приваблювати визначних акторів того часу. Серед них можна згадати таких як Бетті Девіс, Селеста Голм, Грейс Келлі, Люсіль Болл, Дейвід Нівен, Поллі Берген, Ліліан Ґіш, Пол Ньюман, Розалінд Расселл, Шарль Буає, Джоел Маккрі, Джоан Вудворд та десятки інших. Деякі зірки класичного Голлівуду, як от Лоретта Янґ, Дуглас Фербенкс та Барбара Стенвік на початку 50-х перейшли на телебачення, щоб зніматись саме у власних телесеріалах-антологіях.
На хвилі успіху формату канали крім годинних почали знімати й півгодинні драми, але такий експеримент зазнав критики, оскільки авторам не вдавалось за такий короткий час до кінця розкрити серйозну тему, якій була присвячена серія. Крім класичних драм, з кінця 50-х почали зніматись і фантастичні та вузькожанрові серіали, які отримали значних успіх. Серед них «Альфред Гічкок представляє» (1955—1965) та «Сутінкова зона» (1959—1964).
На початку 1960-х років шалений успіх формату призупинився, рейтинги багатьох серіалів потроху почали спадати. Внаслідок цього один за одним закривали зйомки серіалів, що призводило до смерті формату. Багато записів класичних шоу не збереглись, оскільки тоді не використовувалась практика повторів телевистав, які транслювались у прямому ефірі. Все, що вдалось зберегти та зняти з кінескопів вийшло дуже низької якості.
В подальші роки формат застосовувався рідко та нерегулярно. Серед найяскравіших прикладів можна згадати такі як «Човен кохання» (1977—1986), «Готель» (1983—1988), «Байки зі склепу» (1989—1996), «Чи боїшся ти темряви?» (1990—2000), «Американська історія жаху» (з 2011), «Чорне дзеркало» (з 2011) та «Ворожнеча» (з 2017).
Приклади
Сутінкова зона
Американська історія жаху
Чорне дзеркало
Ворожнеча
Чи боїшся ти темряви?
Кошмари та сновидіння: З історій Стівена Кінга
Електричні сни Філіпа К. Діка
Антологія
Антологія
|
2935178
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BF%D1%88%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%8F
|
Непшесня
|
Непшесня — село в Польщі, у гміні Бохня Бохенського повіту Малопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Тарновського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Бохенського повіту
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.