id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1154420
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%20%28%D0%A1%D1%83%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Улянівська волость (Сумський повіт)
|
Улянівська волость (Сумський повіт)
Улянівська волость — адміністративно-територіальна одиниця Сумського повіту Харківської губернії.
Найбільше поселення волості станом на 1914 рік:
село Улянівка — 5285 мешканців;
село Миколаївка — 3159 мешканців.
Старшиною волості був Редька Савва Андрійович, волосним писарем — Лосятинський Наум Борисович, головою волосного суду — Почупайло Осип Тимофійович.
Джерела
Примітки
Волості Харківської губернії
Російські волості в Сумському районі
|
466991
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mirza%20Ghulam%20Ahmad
|
Mirza Ghulam Ahmad
|
Mirza Ghulam Ahmad (13 February 1835 – 26 May 1908) was an Indian religious leader and the founder of the Ahmadiyya movement in Islam. He claimed to have been divinely appointed as the promised Messiah and Mahdī—which is the metaphorical second-coming of Jesus (mathīl-iʿIsā), in fulfillment of the Islamic prophecies regarding the end times, as well as the Mujaddid (centennial reviver) of the 14th Islamic century.
Born to a family with aristocratic roots in Qadian, rural Punjab, Ahmad emerged as a writer and debater for Islam. When he was just over forty years of age, his father died and around that time he believed that God began to communicate with him. In 1889, he took a pledge of allegiance from forty of his supporters at Ludhiana and formed a community of followers upon what he claimed was divine instruction, stipulating ten conditions of initiation, an event that marks the establishment of the Ahmadiyya movement. The mission of the movement, according to him, was the reinstatement of the absolute oneness of God, the revival of Islam through the moral reformation of society along Islamic ideals, and the global propagation of Islam in its pristine form. As opposed to the Christian and mainstream Islamic view of Jesus (or Isa), being alive in heaven to return towards the end of time, Ahmad asserted that he had in fact survived crucifixion and died a natural death. He traveled extensively across the Punjab preaching his religious ideas and rallied support by combining a reformist programme with his personal revelations which he claimed to receive from God, attracting thereby substantial following within his lifetime as well as considerable hostility particularly from the Muslim Ulama. He is known to have engaged in numerous public debates and dialogues with Christian missionaries, Muslim scholars and Hindu revivalists.
Ahmad was a prolific author and wrote more than ninety books on various religious, theological and moral subjects between the publication of the first volume of Barahin-i-Ahmadiyya (The Proofs of Ahmadiyya, his first major work) in 1880 and his death in May 1908. Many of his writings bear a polemical and apologetic tone in favour of Islam, seeking to establish its superiority as a religion through rational argumentation, often by articulating his own interpretations of Islamic teachings. He advocated a peaceful propagation of Islam and emphatically argued against the permissibility of military Jihad under circumstances prevailing in the present age. By the time of his death, he had gathered an estimated 400,000 followers, especially within the United Provinces, the Punjab and Sindh and had built a dynamic religious organisation with an executive body and its own printing press. After his death he was succeeded by his close companion Hakīm Noor-ud-Dīn who assumed the title of Khalīfatul Masīh (successor of the Messiah).
Although Ahmad is revered by Ahmadi Muslims as the promised Messiah and Imām Mahdi, Muhammad nevertheless remains the central figure in Ahmadiyya Islam. Ahmad's claim to be a subordinate (ummati) prophet within Islam has remained a central point of controversy between his followers and mainstream Muslims, who believe Muhammad to be the last prophet.
Lineage and family
Mirza Ghulam Ahmad was a descendant of Mirza Hadi Beg, a member of the Barlas tribe. In 1530, Mirza Hadi Beg migrated from Samarkand (present-day Uzbekistan) along with an entourage of two hundred people consisting of his family, servants and followers. Travelling through Samarkand, they finally settled in the Punjab, India, where Mirza Hadi founded the town known today as Qadian during the reign of Mughal emperor Babur his distant relative. The family were all known as Mughals within the British governmental records of India probably due to the high positions it occupied within the Mughal Empire and their courts. Mirza Hadi Beg was granted a Jagir of several hundred villages and was appointed the Qadi (judge) of Qadian and the surrounding district. The descendants of Mirza Hadi are said to have held important positions within the Mughal Empire and had consecutively been the chieftains of Qadian.
Life
Early life and education
Mirza Ghulam Ahmad was born on 13 February 1835 in Qadian, Punjab, then part of the Sikh Empire under Ranjit Singh. The surviving child of twins born to an affluent Mughal family. He learned to read the Arabic text of the Qur'an and studied basic Arabic grammar and the Persian language from a teacher named Fazil-e-Illahi. At the age of 10, he learned from a teacher named Fazl Ahmad. Again at the age of 17 or 18, he learnt from a teacher named Gul Ali Shah. In addition, he also studied some works on medicine from his father, Mirza Ghulam Murtaza, who was a physician. Ahmad's father, Mirza Ghulam Murtaza, was a local chieftain who served in the Sikh Army.
From 1864 to 1868, upon his father's wishes, Ahmad worked as a clerk in Sialkot, where he would come into contact with Christian missionaries with whom he frequently engaged in debate. After 1868, he returned to Qadian, as per his father's wishes, where he was entrusted to look after some estate affairs. During all this time, Ahmad was known as a social recluse because he would spend most of his time in seclusion studying religious books and praying in the local mosque. As time passed, he began to engage more with the Christian missionaries, particularly in defending Islam against their criticism. He would often confront them in public debates, especially the ones based in the town of Batala.
In 1886, certain leaders of the Arya Samaj held discussion and debate with Ahmad about the truthfulness of Islam and asked for a sign to prove that Islam was a living religion. In order to dedicate special prayers for this purpose and so as to seek further divine guidance, Ahmad travelled to Hoshiarpur upon what he claimed was divine instruction. Here, he spent forty days in seclusion, a practice known as chilla-nashini. He travelled accompanied by three companions to the small two-storied house of one of his followers and was left alone in a room where his companions would bring him food and leave without speaking to him as he prayed and contemplated. He only left the house on Fridays and used an abandoned mosque for Jumu'ah (Friday prayers). It is during this period that he declared God had given him the glad tidings of an illustrious son.
Taking of the Bay'ah
Ahmad claimed divine appointment as a reformer as early as 1882 but did not take any pledge of allegiance or initiation. In December 1888, Ahmad announced that God had ordained that his followers should enter into a with him and pledge their allegiance to him. In January 1889, he published a pamphlet in which he laid out ten conditions or issues to which the initiate would abide by for the rest of his life. On 23 March 1889, he founded the Ahmadiyya community by taking a pledge from forty followers. The formal method of joining the Ahmadiyya movement included joining hands and reciting a pledge, although physical contact was not always necessary. This method of allegiance continued for the rest of his life and after his death by his successors.
His claim
Mirza Ghulam Ahmad proclaimed that he was the Promised Messiah and Mahdi. He claimed to be the fulfilment of various prophecies found in world religions regarding the second coming of their founders. Mirza Ghulam Ahmad's followers say that he never claimed to be the same physical Jesus who lived nineteen centuries earlier. Mirza Ghulam Ahmad claimed that Jesus died a natural death, in contradiction to the traditional Muslim view of Jesus' physical ascension to heaven and the traditional Christian belief of Jesus' crucifixion. He claimed in his books that there was a general decay of Islamic life and a dire need of a messiah. He argued that, just as Jesus had appeared in the 14th century after Moses, the promised messiah, i.e. the Mahdi, must also appear in the 14th century after Muhammad.
In Tazkiratush-Shahadatain, he wrote about the fulfillment of various prophecies. In it, he enumerated a variety of prophecies and descriptions from both the Qur'an and Hadith relating to the advent of the Mahdi and the descriptions of his age, which he ascribed to himself and his age. These include assertions that he was physically described in the Hadith and manifested various other signs; some of them being wider in scope, such as focusing on world events coming to certain points, certain conditions within the Muslim community, and varied social, political, economic, and physical conditions.
Post-claim
In time, Mirza Ghulam Ahmad's claim of being the (reformer) of his era became more explicit. In one of his most well-known and praised works, Barahin-e-Ahmadiyya, a voluminous work, he claimed to be the Messiah of Islam. Muslims have maintained that Jesus will return in the flesh during the last age. Mirza Ghulam Ahmad, by contrast, asserted that Jesus had in fact survived crucifixion and died of old age much later in Kashmir, where he had migrated. According to Mirza Ghulam Ahmad, the promised Mahdi was a symbolic reference to a spiritual leader and not a military leader in the person of Jesus Christ as is believed by many Muslims. With this proclamation, he also rejected the idea of armed Jihad and argued that the conditions for such Jihad are not present in this age, which requires defending Islam by the pen and tongue but not with the sword. Mirza Ghulam Ahmad wrote two books named Tuhfa-e-Qaiseriya and Sitara-e-Qaiseriya in which he invited Queen Victoria to embrace Islam and forsake Christianity.
Reaction of religious scholars
Some religious scholars turned against him, and he was often branded as a heretic, but many religious scholars praised him like Sir Syed Ahmed Khan, Maulana Abul Kalam Azad among many others who praised him for his defense of Islam. After his death, opponents accused him of working for the British government due to the termination of armed Jihad, since his claims of being the Mahdi were made around the same time as the Mahdi of Sudan (Muhammad Ahmad).
Following his claim to be the Promised Messiah and Mahdi, one of his adversaries prepared a Fatwa (decree) of disbelief against Mirza Ghulam Ahmad, declaring him a Kafir (disbeliever), a deceiver, and a liar. The decree permitted killing him and his followers. It was taken all around India and was signed by some two hundred religious scholars.
Some years later, a prominent Muslim leader and scholar, Ahmed Raza Khan, was to travel to the Hejaz to collect the opinions of the religious scholars of Mecca and Madina. He compiled these opinions in his work Husamul Haramain (The Sword of the Two Holy Mosques) in it, Ahmad was again labelled an apostate. The unanimous consensus of about thirty-four religious scholars was that Ahmad's beliefs were blasphemous and tantamount to apostasy and that he must be punished by imprisonment and, if necessary, by execution.
Journey to Delhi
Ahmad went to Delhi, which was at the time considered a centre of religious learning and home to many prominent religious leaders, in 1891, with the intention of distinguishing what he believed to be the truth from falsehood. He published an advertisement in which he invited the scholars to accept his claim and to engage in a public debate with him regarding the life and death of Isa (Jesus), particularly Maulana Syed Nazeer Husain (1805–1901), who was a leading religious scholar. He also proposed three conditions that were essential for such a debate: that there should be a police presence to maintain peace, the debate should be in written form (for the purpose of recording what was said), and that the debate should be on the subject of the death of Jesus.
Eventually, it was settled, and Ahmad travelled to the Jama Masjid (main mosque) of Delhi accompanied by twelve of his followers, where some 5,000 people were gathered. Before the debate started, there was a discussion on the conditions, which led to the conclusion that the debate should not be upon the death of Jesus, but upon the claims of Mirza Ghulam Ahmad. He explained that his claim could only be discussed after the death of Jesus was proven, for Jesus was considered by many to be living and the one who will descend to Earth himself. Only when this belief was refuted could his claim to be the Messiah be discussed.
Upon this, there was a clamour among the crowds, and Mirza Ghulam Ahmad was informed that the other party alleged that he was at odds with Islamic beliefs and was a disbeliever; therefore, it was not proper to debate with him unless he clarified his beliefs. Ahmad wrote his beliefs on a piece of paper and had it read aloud, but due to the clamour among the people, it could not be heard. Seeing that the crowd was drifting out of control and that violence was imminent, the police superintendent gave orders to disperse the audience, and the debate did not take place. A few days later, however, a written debate did take place between Mirza Ghulam Ahmad and Maulwi Muhammad Bashir of Bhopal, which was later published.
Ahmad is known to have travelled extensively across Northern India during this period of his life and to have held various debates with influential religious leaders.
Challenge to opponents
Ahmad published a book called The Heavenly Decree, in which he challenged his opponents to a "spiritual duel" in which the question of whether someone was a Muslim or not would be settled by God based on the four criteria laid out in the Qur'an, namely, that a perfect believer will frequently receive glad tidings from God, that he will be given awareness about hidden matters and events of the future from God, that most of his prayers will be fulfilled and that he will exceed others in understanding novel finer points, subtleties and deeper meanings of the Qur'an.
The Sun and Moon eclipse
After announcing his claim to be the Messiah and Mahdi, his opponents demanded that he should produce the "heavenly sign" detailed in the tradition attributed to the 7th-century Imam Muhammad al-Baqir, also known as Muhammad bin Ali, in which a certain sign is stated about the appearance of the Mahdi:
Ahmadis maintain that this prophecy was fulfilled in 1894 and again in 1895, about three years after Ahmad proclaimed himself to be the Promised Mahdi and Messiah, with the lunar and solar eclipse during the month of Ramadhan, according to the Ahmadiyya interpretation of the prophecy. Ahmad declared that this was a sign of his truth and was in fulfillment of the tradition or prophecy. The eclipses being a sign of the Mahdi are also mentioned specifically in the Letters of Rabbani by Ahmad Sirhindi.
Scientific historical records indicate these eclipses occurred at the following dates:
Lawsuit
In 1897, a Christian missionary, Henry Martyn Clark, filed a lawsuit of attempted murder against Ahmad at the court of District Magistrate Captain Montagu William Douglas in the city of Ludhiana. The charge laid against him was that he hired a man by the name of Abdul Hameed to assassinate Clark. However, he was not detained by the police and was declared innocent by the then-magistrate Captain Douglas.
The Revealed Sermon
In 1900, on the occasion of the festival of Eid ul-Adha, he is said to have delivered an hour-long sermon extempore in Arabic expounding the meaning and philosophy of sacrifice. This episode is celebrated as one of the important events of the history of Ahmadiyya. The sermon was simultaneously written down by two of his companions and came to be known as the Khutba Ilhamiyya, the revealed or inspired sermon. Ahmadiyya literature states that during this sermon, there was a change in his voice, he appeared as if in a trance, in the grip of an unseen hand, and as if a voice from the unknown had made him its mouthpiece. After the sermon ended, Ahmad fell into prostration, followed by the rest of the congregation, as a sign of gratitude towards God.
Ahmad wrote later:
Challenge to John Alexander Dowie
In 1899, Scottish-born American clergyman John Alexander Dowie laid claim to be the forerunner of the second coming of Christ. Ahmad exchanged a series of letters with him between 1903 and 1907. Ahmad challenged him to a prayer duel, where both would call upon God to expose the other as a false prophet. Ahmad stated:
Dowie declined the challenge, calling Mirza Ghulam Ahmad the "silly Mohammedan Messiah". Ahmad prophesied:
The challenge of "prayer duel" was made by Mirza in September 1902. The Dictionary of American Biography states that after having been deposed during a revolt in which his own family was involved, Dowie endeavoured to recover his authority via the law courts without success and that he may have been a victim of some form of mania, as he suffered from hallucinations during his last illness. Dowie died before Mirza, in March 1907.
Encounter with the Agapemonites
In September 1902 the Rev. John Hugh Smyth-Pigott (1852-1927) proclaimed himself the Messiah and also claimed to be God while preaching in the Church known as "The Ark of the Covenant" in Clapton in London. This church was originally built by the Agapemonites, a religious movement founded by the Anglican priest Henry James Prince. Mirza Ghulam Ahmad wrote to Smyth-Pigott, informing him that such a blasphemous proposition did not behove man, and that in the future he should abstain from making such claims, or he would be destroyed. This message was sent in November 1902. Newspapers in America and Europe published Mirza Ghulam Ahmad's notification. Despite this prophecy, Smyth-Piggot continued to claim divinity both before and after Mirza Ghulam's death in 1908, as reported by various contemporary newspapers at the time.
Last journey
Towards the end of 1907 and early 1908, Mirza Ghulam Ahmad claimed to have received numerous revelations informing him of his imminent death. In April 1908, he travelled to Lahore with his family and companions. Here, he gave many lectures. A banquet was arranged for dignitaries where Ahmad, upon request, spoke for some two hours explaining his claims, teachings and speaking in refutation of objections raised against his person; here, he preached reconciliation between Hindus and Muslims. He completed writing his last work, entitled Message of Peace, a day before his death.
Death
Ahmad was in Lahore at the home of Dr. Syed Muhammad Hussain (who was also his physician), when, on 26 May 1908, he died as a result of old age and weakness. His body was subsequently taken to Qadian and buried there; he had previously claimed that an angel had told him that he would be buried there. By the time of his death, he had gathered an estimated 400,000 followers, especially within the United Provinces, the Punjab and Sindh.
Marriages and children
Mirza Ghulam Ahmad married twice. His first wife was his maternal cousin Hurmat Bibi. Later, they separated and lived separately for a long time. At the time of his second marriage, Hurmat Bibi gave him the permission to live with the second wife and decided against a divorce.
Children
With his first wife, Hurmat Bibi, he had two sons:
Mirza Sultan Ahmad (1853–1931) (became Ahmadi)
Mirza Fazal Ahmad (1855–1904) (died at the age of 49 years and did not become Ahmadi)
With his second wife, Nusrat Jahan Begum, he had ten children:
Five children died young:
Ismat (1886–1891)
Bashir (1887–1888)
Shaukat (1891–1892)
Mubarik (1899–1907)
Amtul Naseer (1903–1903)
Five children lived longer:
Mirza Basheer-ud-Din Mahmood Ahmad (1889–1965)
Mirza Bashir Ahmad (1893–1963)
Mirza Sharif Ahmad (1895–1961)
(Nawab) Mubarika Begum (1897–1977)
(Nawab) Sahiba Amtul Hafeez Begum (1904–1987)
Legacy
Although Mirza Ghulam Ahmad aroused much opposition particularly from Muslim leaders owing to his messianic claims, opinion of him was not entirely negative. Many leading Muslim scholars, theologians and prominent journalists who were his contemporaries or had come into contact with him, had, despite differing with him in matters of belief, praised his personal character and acclaimed his works in the cause of Islam and the manner of his argumentation against proclaimants of other religions. The teachings that Jesus survived crucifixion, migrating towards the east in search of the Israelite tribes that had settled there and that he died a natural death upon earth, as propounded by Ahmad, have been a source of ongoing friction with the Christian church since they challenge the core beliefs of Christianity and would nullify the doctrines of vicarious atonement and resurrection, the two principal tenets of Christianity. Western scholars and historians have acknowledged this fact as one of the features of Ahmad's legacy.
Ahmad was the first to propose a post-crucifixion journey to India for Jesus and the first—other than the local people—to identify the Roza Bal shrine in Kashmir as the tomb of Jesus. These ideas have been further expanded upon since his death in light of subsequent findings, both by Ahmadis and individuals independent of the Ahmadiyya movement. However, the views remain controversial having been dismissed by some while being supported by others. Anthropological research tends to corroborate a link between the tribes of Israel and the peoples of south/central Asia, specifically the Pashtuns of Afghanistan and the people of Kashmir – as suggested by Ahmad in his book Jesus in India (and by others) – while findings from genetic evidence seem to remain equivocal. Jesus' survival of crucifixion and his natural death have become an important element of Ahmadi belief and Ahmadis have published extensively on this topic.
A number of modern Muslim scholars and Muslim intellectuals seem to conform to the idea of Jihad as fundamentally a peaceful religious endeavour rather than chiefly (or unconditionally) a militaristic struggle, in accordance with Ahmad's standpoint on the issue. Furthermore, some Islamic scholars have opined that Jesus has died (Ahmad's assertion) or have expressed their own confusion on this matter, though the majority orthodox position of most Muslims with regard to this issue has not changed.
One of the main sources of dispute during his lifetime and continuing since then is Ahmad's use of the terms nabi ("prophet") and rasul ("messenger") when referring to himself. Most non-Ahmadi Muslims consider Muhammad to be the last of the prophets and believe that Ahmad's use of these terms is a violation of the concept of the Finality of Prophethood. His followers fall into two factions in this regard. The Ahmadiyya Muslim Community, which comprises by far the majority of Ahmadis, believes that Ahmad's prophetic status does not in any way infringe the finality of Muhammad's prophethood – to which it is wholly subservient and from which it is inseparable – and is in accordance with scriptural prophecies concerning the advent of the Messiah in Islam. This group is currently headed by Ahmad's fifth caliph, or successor, carrying the title of Khalifatul Masih, an institution believed to have been established soon after his death. The Lahore Ahmadiyya Movement, which comprises a small fraction of all Ahmadis and believes in an allegorical understanding of these terms with reference to Ahmad, formed in 1914 when a number of prominent Ahmadis seceded from the main body soon after the election of Mirza Mahmud Ahmad as the second caliph. This group is administered by a body of people called the Anjuman Ishaat-e-Islam ("Movement for the Propagation of Islam"), headed by an Emir.
The movement initiated by Ahmad, which is often seen to have emerged as an Islamic religious response to the Christian and Arya Samaj missionary activity widespread in 19th-century India, and is viewed by its adherents as embodying the promised latter day revival of Islam, has since grown in organisational strength and in its own missionary programme under the leadership of its caliphate. Although it has expanded to over 200 countries and territories of the world, numbering an estimated 10 to 20 million, it has received a largely negative (often hostile) response from mainstream Muslims who view Ahmad as a false messiah and his teachings as heretical, particularly the teaching that he was a prophet.
Pakistan is the only state that specifically requires every Pakistani Muslim to denigrate Ahmad as an impostor and his followers as non-Muslims when applying for a passport or a national ID card.
See also
Notes
References
Bibliography
The Essence of Islam, Islam International Publications, Ltd.; 2nd edition (2004),
Iain Adamson: Ahmad, The Guided One, Islam International Publications, 1990, revised 1991.
Jesus in India, Ahmadiyya Muslim Foreign Mission Department, 1978, ; Original Masih Hindustan Mein, Oriental & Religious Publications Ltd., Rabwah (Online)
S. R. Valentine, 'Islam & the Ahmadiyya Jama'at', Hurst & Co, London/New York, 2008
External links
1835 births
1908 deaths
Angelic visionaries
Founders of new religious movements
Indian Ahmadis
Indian Islamic religious leaders
Muslim apologists
People from Gurdaspur
Prophecy in Islam
Prophets in Ahmadiyya
Self-declared messiahs
Swoon hypothesis
Self-declared mahdi
Islam-related controversies
Nonviolence advocates
Revivalists
People from Punjab Province (British India)
|
4457854
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Пластовець Олександр Олексійович
|
Пластовець Олександр Олексійович
Олександр Олексійович Пластовець (27 листопада 1960 — 28 січня 1984) — «воїн-інтернаціоналіст», лейтенант, учасник Афганської війни (1979-1989), загинув у бою, посмертно нагороджений Орденом Червоної Зірки та орденом Бойового Червоного Прапора.
Біографія
Народився 27 листопада 1960 року у селищі Черевківка Слов'янського району Сталінської області.
У 1978 році закінчив середню школу № 2 міста Донецька.
З 5 серпня 1978 року перебував у лавах Збройних Силах СРСР.
У 1982 р. Пластовець Олександр з відзнакою закінчив Донецьке вище військово-політичне училище та був направлений для подальшого проходження служби до міста Біла Церква.
20 лютого 1983 року направлений до складу радянських окупаційних військ у Афганістані, заступником з політичної частини командира мотострілецької роти 2-го мотострілецького батальйону 180-го мотострілецького полку 108-ї мотострілецької дивізії.
Брав участь у багатьох бойових операціях. Особливо відзначився у вересні 1983 року в районі населеного пункту Мітерлам. Під обстрілом повстанців він підняв особовий склад роти та повів у атаку. У цьому бою були придушені 2 вогневі точки повстанців, вони зазнали великих втрат у живій силі.
За мужність і відвагу, виявлені в боях з повстанцями, вміння організувати особовий склад на виконання бойового завдання у 1984 році лейтенанта Пластовця Олександра Олексійовича нагороджено орденом Червоної Зірки, достроково представлено до чергового звання.
28 січня 1984 року в бою біля населеного пункту Газа в районі Кабула рота зустріла сильний опір моджахедів. Група солдатів під командуванням лейтенанта Пластовця, забезпечуючи прикриття основних сил роти, відбила кілька атак повстанців, що перевищували окупантів за чисельністю. У ході бою отримав тяжкі поранення, від яких помер дорогою до шпиталю.
Похований на Мушкетівському цвинтарі в Донецьку (дільниця 6, біля алеї).
За мужність та відвагу, виявлені в бою з повстанцями, Пластовець Олександр Олексійович нагороджений орденом Червоного Прапора (посмертно).
Пам'ять
У Донецьку на Алеї пам'яті загиблих в Афганістані на території військової частини 3037 (вулиця Купріна, 1з) старшому лейтенанту А. А. Пластовцю встановлено обеліск.
На території Донецького військового ліцею (вулиця Купріна, 1) встановлено пам'ятник випускникам та співробітникам ДВВПУ, які загинули в Афганістані, де вибито ім'я лейтенанта Олександра Пластовця.
Його ім'я вказано на меморіалах воїнам-інтернаціоналістам у Києві та Донецьку.
Меморіальні дошки встановлені в Донецьку на будівлі середньої школи № 2 (вулиця Артема, 129а), на будівлі середньої школи №2 та на одному з будинків по вулиці Інтернаціоналістів у селищі Миколаївка міста Слов'янська Донецької області.
Його ім'я носили піонерські загони у середній школі № 2 міста Донецька та середній школі № 2 селища Миколаївка міста Слов'янська Донецької області.
Примітки
Посилання
Меморіальна сторінка лейтенанта Пластівця А. А. . Сайт Меморіал воїнів-афганців «Чорний Тюльпан»
Кальміуські вісті - Реквієм по Афгану
Замполіт загинув у бою - Газета Донбас
Загинули в боях Афганської війни (1979—1989)
Померли від ран
Уродженці Слов'янського району
Поховані на Мушкетівському цвинтарі
Кавалери ордена Червоної Зірки
Кавалери ордена Червоного Прапора
Персоналії за алфавітом
Померли в Афганістані
Померли 1984
Померли 28 січня
Народились 1960
Народились 27 листопада
|
58518266
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dmitry%20Zimin
|
Dmitry Zimin
|
Dmitry Zimin
Dmitry Borisovich Zimin (28 April 1933 – 22 December 2021) was a Russian radio scientist and businessman, who was the founder and honorary president of VimpelCom. From his retirement in the early 2000s, he became known as a philanthropist. He founded the Dynasty Foundation and the Zimin Foundation.
Early life and education
Dmitry Zimin was already engaged in radio engineering when he was a student at Moscow secondary school number 59. In 1950, he entered the Faculty of Radio Electronics of the Aircraft of the Moscow Aviation Institute (MAI), from which he graduated in 1957. Then he secured the position of an engineer in the Problem Laboratory of MAI, led by Mikhail Neumann.
Career in science and technology
In 1962, Zimin was invited to work in the Radio Technical Institute of the Academy of Sciences of the USSR. For more than thirty-five years he held managerial positions at this institute: he was the head of the laboratory, then for fourteen years the head of the scientific department, and then the director of the center for the development of radio equipment.
Zimin obtained his PhD degree in 1963 and the post-doctoral degree in 1984. As a researcher of phased antenna arrays, he was appointed deputy chief designer of the Don-2N radar. In total, he created more than 100 scientific works and inventions. In 1965 together with other scientists (including the engineer A.A. Doljenkov) he became a laureate of the A. S. Popov Prize of the Academy of Sciences of the USSR.
Business activity
In the final years of the USSR, there was a sharp reduction in defense contracts for the Radio Technical Institute. In March 1991, Zimin founded a private commercial enterprise "KB Impulse". It hired the technical experts who worked at the Institute and specialized in communication systems.
In 1991, Zimin organized a group of technical experts within the Radio Technical Institute for a project to develop cellular telephone communications. At the initial stage, an American cellular equipment manufacturer and operator owned by the Fabela family was invited as a partner. In 1992, the joint-stock company "Vimpel-Communications" (VimpelCom) was established, with Zimin as President and General Director. Zimin managed the operational activity of the company, while his partner Augie K. Fabela II contributed equipment and money and managed sales and marketing. Soon VimpelCom launched a pilot AMPS station in Moscow.
The company became successful and in 1996, it became the first Russian company to be listed on the New York Stock Exchange, which required a degree of transparency uncommon for Russian companies at the time.
In 2001, at the age of 68, Dmitry Zimin sold his controlling stake in VimpelCom and left the position of general director of the company. He was honored with the title of the Founder and Honorary President of the company.
After selling VimpelCom, Zimin invested in various enterprises. In 2019, BMT Private Equity, founded by Zimin, bought the Russian carsharing company BelkaCar.
Foundations for philanthropic activities
Following his retirement, Zimin devoted much of his time and wealth to philanthropic activities, mainly facilitated through his Dynasty Foundation in Russia. The Dynasty Foundation was managed by an independent Board, in which the Zimin family was represented by Dr. Zimin and his son Boris Zimin.
The Foundation's priorities were the development of fundamental scientific research and education in Russia, creating conditions so that scientists can research and teach at home in Russia, the popularization of science and civic education. The foundation was the first private Russian nonprofit foundation supporting science and education in modern Russia. It ran projects for the support and popularization of science and the development of formal and civic education. These included programs that supported gifted schoolchildren, future scientists, young physicists, mathematicians, biologists, and teachers.
In 2015, when Dynasty was included by the Russian Ministry of Justice on the list of “foreign agents”, Zimin closed the foundation. A number of scientists and public figures condemned the position of the Ministry of Justice regarding the fund, considering the decision to be bureaucratic and unfair.
Zimin continued his philanthropic activities through the Zimin Foundation. In Russia, it supports the Enlightener Prize, the Independent University of Moscow, and other projects.
International projects were also supported by the Zimin Foundation in public health care, science, education, and culture, including Ariel University and the School of Molecular and Theoretical Biology, Tel-Aviv University in Israel, and others.
Awards
2001: the “Business-Olympus” prize in the nomination “Business Reputation”. The Russian edition of Forbes magazine rated Dmitry Zimin as the 63rd richest person in Russia in 2004 and the 52nd in 2005.
2008: "Symbol of Science" medal in the nomination "Entrepreneur" for 2007 - for specific symbolic steps that bring closer the creation of a legal and moral environment in society in which fair competition of human talents is possible.
2012: Gratitude of the President of the Russian Federation - for active charitable and social activities
2013: the Carnegie Medal of Philanthropy in 2013, the first Russian philanthropist to win the award.
2013: as a gift for the 80th anniversary of Dmitry Zimin, the minor planet 315493 Zimin was named after Dmitry Zimin.
2015: the "For Fidelity to Science" award from the Russian Federation's Ministry of Education and Science.
Personal life and death
Zimin died in Switzerland on 22 December 2021, at the age of 88. He had one son, .
References
1933 births
2021 deaths
20th-century Russian businesspeople
20th-century Russian engineers
21st-century philanthropists
21st-century Russian businesspeople
21st-century Russian engineers
Moscow Aviation Institute alumni
Academic staff of the Higher School of Economics
Engineers from Moscow
Russian company founders
Russian philanthropists
Businesspeople from Moscow
|
4797883
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%D0%9013%20%28%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
|
Автомагістраль А13 (Франція)
|
Автомагістраль А13 (Франція)
Автомагістраль A13, або L'Autoroute de Normandie, з'єднує Париж з Каном, Кальвадос.
Автомагістраль починається в Парижі біля Порт-д'Отей, колишньої паризької брами, і закінчується на розв'язці Мондевіля Мондевіль 2 (Порт-де-Парі) на бульварі Періферік (Кан). A13 — найстаріша автомагістраль Франції (відкрита в 1946 році), інтенсивно використовується між Парижем і Нормандією як для поїздок на роботу, так і для туристів. A13 управляється Société des Autoroutes de Paris Normandie, починаючи з платної Buchelay і далі, тоді як паризька ділянка автомагістралі підпорядкована Раді Іль-де-Франс. Її загальна довжина 225 кілометрів. Автомагістраль A13 безкоштовна в регіоні Іль-де-Франс і між перехрестями 21 і 24 на південь від Руана.
Історія
Посилання
Автомагістралі САПН живуть
Автотраса А13 в Саратласі
Дороги Франції
|
33945
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%B5%D1%97
|
Євреї
|
Євреї — семітський народ, основне населення Ізраїлю та найбільша етнічна спільнота на його території. Як етнос сформувався на теренах Близького Сходу — походить від населення стародавніх Ізраїльського та Юдейського царств. За межами Ізраїлю проживають у США, Франції, Канаді, Британії, Аргентині, Україні та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 14,5 млн осіб, 6,8 млн з яких живуть в Ізраїлі. Більшість євреїв володіють та розмовляють мовами країн, у яких живуть. За релігійною приналежністю — юдеї.
Назва
Євреї
Сучасні назви — єгудім, іврім, їдн, джудіос. Давньою назвою є також бней-Ісраель — сини Ізраїлю (Якова), тобто нащадки праотця Якова (Ізраїлю).
Згідно з Танахом, євреї походять із месопотамської сім'ї середини другого тисячоліття до нашої ери. Праотці народу — Авраам, Іцхак та Яків. Нащадки Якова утворили 12 «колін Ізраїлю» (Ізраїлеві племена), які жили в другій половині другого тисячоліття до нашої ери в Єгипті. Приблизно до початку першого тисячоліття до нашої ери вони вийшли з Єгипту та оселилися на землі Ханаан.
Походження слова «юдеї»
Грецьке походить від староєврейського יהודי (іеhуді). Своєю чергою, від грецького походять , , , , , тощо.
Початкова назва iehudi стосувалася потомків (коліна) Юди, згодом — жителів Юдейського царства незалежно від їхньої племінної належності. Після падіння Юдейського царства назва iehudi втратила специфічний зв'язок із Юдейським царством і перетворилася на термін, що позначає національно-релігійну належність поза зв'язком із будь-якою територією або коліном.
Походження слова «євреї»
Мовою іврит звучить «іврі» (власне, звідси й назва мови іврит = «єврейська»). Буквальне значення слова «іврі» — «той, що перейшов» (від кореня — «перейти»). Це дає можливість додаткового тлумачення — «прибулець із того боку (річки Євфрат?)». Інше традиційне тлумачення згадує предка Авраама — Евера, правнука Сима.
У Біблії термін іврім ужитий щодо євреїв лише в додержавний період і лише в контекстах, де вони є емігрантами та чужинцями або ж його використовують філістимляни як назву народу, з якого виходять найманці правителів філістимлянських міст.
Тому існує теорія походження етноніму «іврі» від назви соціального прошарку хабіру — емігранти, чужинці, прибульці, інколи з відтінком утікачі, бездомні.
«Євреї» та «жиди»
До ХХ ст. на теренах сучасної України повсюдно вживали етнонім «жид». Він був запозичений у дописемний період з , що походить від , яке зводиться до , утвореного від особового імені «Юда» (загальне значення «славлений, хвалений»); давнє žū- (<giu-) у слов'яних мовах закономірно перейшло в žy-. У ХХ ст., через мовну політику в УРСР, його поступово заступив етнонім «єврей», натомість «жид» почали позначати як образливу назву євреїв. Новий етнонім був запозичений із російської мови, куди потрапив через церковнослов'янську із середньогрецької і пізніше (у формі гебрей) ще раз в українську через західнослов'янські з латинської; зводиться до (пізніше в середньогрецький період вимовляли evreos), яке походить, очевидно, від , пов'язаного з . Таку штучну заміну гостро сприйняли українські мовознавці та історики. Так, наприклад, Сергій Білокінь у Передньому слові до перевидання Української малої енциклопедії зазначив:
Після відновлення української незалежності літературний стандарт української мови щодо цього питання не змінили — рекомендовано й надалі вживати етнонім «єврей». Натомість етнонім «жид» й досі побутує в розмовному стилі мовлення, а також подекуди в публіцистичних творах і в поезії.
Походження
Найпопулярнішою версією походження європейського єврейства залишається рейнська гіпотеза. Її прихильники вважають, що після того, як у VII ст. їхні предки залишили Святу землю через мусульманське завоювання, основна маса переселенців осіла в Рейнській області. Потім, на початку XV ст., приблизно 50 тисяч юдеїв вирушили на схід, де змогли зберегти ендогамію і, попри війни, переслідування, економічні труднощі та стихійні лиха, у XX ст. досягти чисельності у вісім мільйонів осіб.
Інша (хозарська) гіпотеза стверджує, що євреї походять від хозарів — конгломерату тюркських та іранських племен із субстратом месопотамських і греко-римських євреїв. Вони створили державу Хозарський каганат на території сучасних півдня Росії, півночі Грузії та сходу України й навернулися в юдаїзм у VII—IX століттях. Після розгрому хозарів руссю в X ст. й остаточного зникнення Хозарії з лиця землі в XIII ст. деякі групи юдео-хозар утекли до Східної Європи.
Так, наприклад, сучасний аналіз, проведений під керівництвом Ерана Ельхаіка з університету Джонса Гопкінса (США), показує, що єврейський геном являє собою мозаїку з кавказького, європейського та семітського матеріалу. У ході дослідження проаналізовано 531 315 аутосомно одиничних нуклеотидних поліморфізмів 1287 осіб, котрі не є родичами й представляють 8 єврейських і 74 неєврейські групи. З'ясувалося, що головну роль у геномі європейських євреїв відіграє матеріал кавказького та європейського (особливо південноєвропейського) походження, хоча помітний і близькосхідний внесок. За цими даними, зв'язок між євреями та сучасними кавказцями вказує, що європейські євреї можуть уважати своєю батьківщиною область, розташовану в прикаспійському Дагестані.
У червні 2015 року в журналах «Nature» та «» оприлюднили результати праць, у яких уперше дослідили повні геноми представників відомих підгруп євреїв. Відбувся прорив як у методі дослідження, так і в отриманих результатах.
Групи за походженням
Існує певний розподіл на єврейські спільноти за країною проживання:
ашкеназі (північно- та східноєвропейські євреї),
сефарди (середземноморські євреї),
тайманці (Єменські євреї),
мізрахі (з країн Близького Сходу та Ірану),
бухарці (Центральна Азія),
грузинські євреї (Грузія),
гірські євреї (Схід Кавказу).
Юдейський релігійний ритуал (т. з. «Нусах») та окремі релігійні традиції в різних країнах певним чином відрізняється.
У світі
Індія
У Індії євреями себе вважають майже 30 тис. чол. За переказами, найдавніші євреї оселилися в VI ст. до н. е., після руйнації Першого Храму, на півдні Індії (Малабар, Кочин, Керала). Друга хвиля переселення була після руйнування Другого Храму в I ст. н. е., це так звані , або євреї Маратхі, які живуть у районі Бомбею (колишня, до 1995 року, назва міста Мумбаї). Шотландський місіонер допомагав їм навчатися в заснованих ним Бомбейському університеті (1857), (1832), переклав для них граматику івриту, Старий Заповіт.
Україна
Євреї оселились на землях сучасної України ще в дохристиянські часи. Про їхнє перебування в Криму, куди вони переселилися з Малої Азії та Кавказу, свідчать надгробні написи І-ІІ ст. до н. е.
За часів Княжої Русі в Х-ХІІІ ст. існували великі громади євреїв жили в окремих кварталах у містах, зокрема існував єврейський район у Києві — Жидове (північний захід від Софійського собору). Жидівські ворота пізніше перейменували на Львівські, оскільки через них пролягав шлях до міста Лева. Євреї, що тікали від хрестових походів, прибували до України також, і перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно, в XI ст. Про присутність значної спільноти хозарських юдеїв у Києві також свідчить Київський лист, що датується, ймовірно, XI ст. У цей період євреї переселяються на західноукраїнські землі з Хазарії, Криму, Київської Русі та Візантії, а з початку ХІІ ст. — з країн Західної Європи. Причому, крім ашкеназі, малу частину становили сефарди (у Криму).
Невеликі поселення в Україні були створені в XIV ст. вихідцями із Литви. Однак наймасовіше переселення євреїв відбулося з Польщі з кінця XIV й у наступні століття. Це були ашкеназі — вихідці Західної Європи (з івриту «Ашкеназ»: «Німеччина»), германомовна група, яка спілкувалися мовою їдиш. Головною причиною переселення були релігійні конфлікти та переслідування з боку тогочасної державної влади європейських країн (церковних ієрархів і світських правителів), які входили у сферу впливу Священної Римської імперії, всіх юдеїв, які дотримувалися віровчень, відмінних від офіційного (євреїв, мусульман, православних). У ті часи в Священній Римській Імперії людям не лише заборонялося прилюдно сповідувати свою віру, але й закривалися релігійні установи й навчальні заклади, знищувалися книжки тощо (Інквізиція).
У цей час на землях сучасної України відбувався переділ влади, викликаний зростанням могутності Речі Посполитої і Великого Князівства Московського внаслідок занепаду Золотої Орди. Нові переселенці з Європи, часто маючи непогану, як на ті часи, освіту, брали шляхетські маєтки в оренду чи отримували посади управителів у нових маєтках, які утворювалися шляхтою Речі Посполитої на україно-руських землях, які лежали в руїнах після тривалих воєн. Український науковець Матвій Шестопал у своїй праці Євреї на Україні показує, що поряд з орендою, лихварством та торгівлею євреї займалися збиранням данини з місцевого населення за наказом тих, на кого вони працювали. Але, оскільки ці накази виконували саме вони - на них і обрушувалась вся лють населення . Це часто призводило до конфліктів з місцевим населенням, яке відмовлялося визнавати та терпіти владу, утиски шляхти та їхніх прибічників, повставало зі зброєю в руках. Найвищої точки конфлікт досяг під час козацьких воєн 1640—1650 рр., коли повстанці знищили велику частину єврейського населення тогочасної України. Під час Хмельниччини в Україні вперше відбувся найбільший спалах антисемітизму, викликаний боротьбою пригнобленого народу з католиками, шляхтою та євреями, які займали вище становище в економіці Речі Посполитої. Разом з тим, після перемоги повстанців у складі козацтва з часом стали з'являтись і євреї (українські козацькі старшинські родини Маркевичів, Герциків і т. д.) і життя поступово стало входити в мирне річище.
Уведення царським урядом 1796 р. дискримінаційної «смуги осілості» (губернії Правобережжя) призвело до того, що більшість євреїв селилися в містечках і невеликих містах. На Правобережжі євреї були розселені спорадично — окремими етнорелігійними громадами. Наприкінці XVIII ст. їхня чисельність становила 110 тис. осіб (близько 3,5 % усього населення). Подібно до українських сільських громад чи «кола» в козацьких поселеннях основу єврейської соціальної організації становили територіальні громади (кагал), своя для кожного міського поселення; у великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гето) й громадське самоврядування.
У другій половині XIX ст., після заохочувальних заходів царського уряду щодо переселення євреїв у міста (1804 року скасувано закон Польського сейму 1778 року, який забороняв євреям займатися торгівлею та ремісництвом), їхня чисельність швидко зростає, виникають великі громади в Одесі та інших містах півдня. 1857 р. на півдні України вони становили вже 3,8 % від усього місцевого населення.
Хоча євреї належали переважно до міщанського та купецького стану, серед них значним було соціально-класове розшарування.
На початку XIX ст. у Південній Україні було засновано ряд єврейських землеробських поселень, у яких жили євреї, що займалися сільським господарством. До середини XIX ст. на півдні України налічувалося 20 таких селищ, де мешкало 12 тис. осіб. Наприкінці XIX ст. у Херсонській та Катеринославській губерніях налічувалось відповідно 26 і 17 єврейських сільських поселень.
Коли Тимчасовий уряд у липні 1917 р. ліквідував «смуги осілості», більшість євреїв переселилася на лівобережжя та у найбільші міста України та Росії. За даними перепису 1926 р., у містах України проживало вже 60 % від усіх євреїв України, тоді як 1897-го лише 40 %. Євреї становили більшість населення в таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. На західноукраїнських землях, згідно з польським переписом 1921 року, більшість євреїв проживала в таких містах, як Бучач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Станіслав, Тернопіль.
У перші роки радянської влади в Україні діяли сотні єврейських шкіл, синагог, єшив, ремісничих училищ, видавалися єврейські газети, книги, журнали. Тільки в Одесі були два єврейські інститути. Діяли єврейські колгоспи, кабінети єврейської культури. У 1920-х роках в Україні мешкало близько 2 млн євреїв, напередодні Другої світової війни — до 3 млн.
Внаслідок міграційних процесів чисельність євреїв в Україні зменшилася за 1897—1926 рр. з 1 644,5 тис. до 1 565,5 тис. осіб, тоді як у цілому по СРСР зросла з 2 430,4 тис. до 2 597,4 тис. осіб. Крім того, поряд зі створенням 1928 року Єврейської автономної області, куди виїхала й певна кількість українських євреїв, у 1924—1930 роках за допомогою ОЗЕТ в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили 5 єврейських національних районів:
Калініндорф на Херсонщині (40 селищ);
Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ);
Сталіндорф на Криворіжжі (11 селищ);
Фрейдорф і Ларіндорф у Криму (40 селищ).
До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися.
Наприкінці 1920-х рр. загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2,5 млн чоловік. У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилась внаслідок міграційних й етнічних процесів і, передусім Голокосту — масового винищення євреїв в роки Другої світової війни.
За переписом 1959 року, в Україні мешкало 840 тис. євреїв, втричі менше ніж до війни. У містах проживало 98 % євреїв. Єврейське культурне та релігійне життя вже не відновилося в довоєнних масштабах, частково внаслідок зменшення чисельності єврейського населення, частково — внаслідок політики радянської влади. Наростав процес асиміляції, якщо в 1959 р. серед євреїв тільки 25-30 % шлюбів були укладені з особами іншої національності, то 1970 р. — бл. 50 %, 1978 р. — 57 %. За 1968–1988 рр. за кордон (переважно до Ізраїлю та США) емігрувало близько 100 тис. українських євреїв, 12-13 % їхньої загальної кількості.
У другій половині 1980-х, після початку політики Перебудови в Україні, як і в інших республіках, стали створюватися єврейські культурні товариства та громадські організації, з'явилися єврейські періодичні видання. Наприкінці 1980-х в Україні мешкало майже пів мільйона євреїв. З 1989 р. почалась масштабна еміграція євреїв з республік СРСР до Ізраїлю, США та Європи. За 1989–1991 рр. з України виїхало бл. 149 тис. євреїв, за 1992–2000 рр. ще понад 250 тис. За переписом 2001 року в Україні налічувалося бл. 100 тис. євреїв, що проживали переважно у найбільших містах (Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків). З 1990-х років в Україні діє розгалужена мережа єврейських навчальних закладів, організацій та товариств, що існують у більшості місць проживання євреїв. Проте єврейське населення України характеризується надзвичайним постарінням та міграційним відтоком єврейського населення, що призводить до зменшення чисельності єврейського населення та поступового зникнення єврейського культурного життя.
Єврейське населення України
В Україні євреїв, за даними перепису 2001 року, налічувалось 103 591 особа (486,3 тис. осіб 1989 р.). Переважно вони мешкають в містах. Для більшості з них рідна мова російська, також іврит, їдиш.
Єврейська культура
Ще починаючи з часів утворення єврейського етноса як такого, утверджуються правила, норми та традиції поведінки, співвідношень одне з одним, які випливають із Тори. Наприклад, святкові традиції, традиції оформлення помешкань, одягу, поведінки в сім'ї тощо.
Відомі особи
Див. також
Голокост
Юдеї
Жиди
Юдаїзм
Хасидизм
Антисемітизм
Єврейська музика
Єврейські етнічні групи
Нотатки
Примітки
Джерела
«Жиди» // — Т. 2. — С. 670—680.
Гриневич Л. В., Гриневич В. А. ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ Електронний ресурс // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2005. — 672 с.
Леонід Шульман. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
Матвій Шестопал. Євреї на Україні (історична довідка)
Михаил Носовский. Откуда происходят восточноевропейские евреи
Енциклопедія Українознавства. Розміщення євреїв в Україні в 1897 і 1926 рр. у відсотках до всієї людності (карта). Розміщення євреїв в Україні в 1926—1931 рр. (карта)
Єврейські автори про події 1917—1920х років в Україні
О. Шульгин. Україна і червоний жах. Погроми в Україні. 1927.
Соломон Ізраїлевич Ґольдельман. Жидівська національна автономія в Україні. 1917—1920
Jews in Poland: A Documentary History by Iwo Cypian Pogonowski, New York, Hippocrene Books, 1998
Розвиток і взаємодія єврейських громад на європейському просторі: [монографія / авт. кол.: М. І. Михальченко, А. Ю. Подольський, О. В. Заремба та ін.]. — К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 2017. — 464 с. — ISBN 966-02-8321-3.
Євреї та юдаїзм
Семітські народи
Ізраїльтяни
Народи США
Народи Європи
Народи Північної Африки
Народи Близького Сходу
|
4894237
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Мініна Полянка
|
Мініна Полянка — присілок в Котлаському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 12 осіб. Входить до складу муніципального утворення Котласький муніципальний округ.
Історія
До 2022 року входило до складу муніципального утворення Приводинське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Котласького району
|
3055569
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B8%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Бури (значення)
|
Бури (значення)
Бури — білі колоністи в Африці.
Бури (плем'я) — германці.
|
1227285
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD52850
|
HD52850
|
HD52850 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A7 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 10,4.
Пекулярний хімічний вміст
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (6h-8h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Примітки
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A7
8
|
255929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%88%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0%29
|
Грабівка (Станишівська сільська громада)
|
Грабівка (Станишівська сільська громада)
Грабівка — село в Україні, у Станишівській сільській територіальній громаді Житомирського району Житомирської області. Населення становить 21 особу (2001).
Географія
У селі річки Грабівка і Грабовець впадають у Ів'янку, праву притоку Тетерева.
Населення
За даними перепису 2001 року населення села становило 21 особу, з них 80,95 % зазначили рідною українську мову, а 19,05 % — російську.
Історія
У 1850 році — володіння поміщиці Сюзани Бенігни з Івановських Божедар-Подгородинської (доньки Вікентія Івановського) та кавалера Владислава Божедар-Подгородинського. Всього мешкало селян чоловічої статі 30 осіб та жіночої 34 особи.
У 1906 році — село Котелянської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 40 верст, від волості 13. Дворів 33, мешканців 169.
Колишня назва — Велика Грабівка.
В ніч на 22 листопада 1921 р. через Велику Грабівку, вертаючись з Листопадового рейду, проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки.
До 19 липня 2016 року село входило до складу Туровецької сільської ради Житомирського району Житомирської області.
Примітки
Джерела
Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — Київ: Видавництво «Стікс», 2011.
Посилання
Погода в селі Грабівка
Села Житомирської області
|
278018
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NBA%20All-Star%20Game
|
NBA All-Star Game
|
NBA All-Star Game
The National Basketball Association All-Star Game is a basketball exhibition game hosted every February by the National Basketball Association (NBA) and showcases 24 of the league's star players. Since 2022, it was held on the third Sunday of February, the same day that the Daytona 500 was held, and one week after the Super Bowl. It is the featured event of NBA All-Star Weekend, a three-day event which goes from Friday to Sunday. The All-Star Game was first played at the Boston Garden on March 2, 1951.
The starting lineup for each squad is selected by a combination of fan, player, and media voting, while head coaches choose the reserves, seven players from their respective conferences, so each side has a 12-man roster. Coaches are not allowed to vote for their own players. If a selected player cannot participate because of injury, the NBA commissioner selects a replacement.
Traditionally, the NBA All-Star Game pitted the top players from both the Eastern Division/Eastern Conference and the Western Division/Western Conference. From 2018 to 2023, the teams were represented by the leading vote-getter from each conference and each player regardless of conference was chosen to either team via a draft. The teams also play for a charity of their choice to help the games remain competitive.
The head coach of the team with the best record in each conference is chosen to lead their respective conference in the All-Star Game, with a prohibition against consecutive appearances. Known as the "Riley Rule", it was created after perennially successful Los Angeles Lakers head coach Pat Riley earned the right to coach the Western Conference team eight times in nine seasons between 1982 and 1990. The coach of the team with the next best record gets to coach instead.
History
The idea of holding an All-Star Game was conceived during a meeting between NBA President Maurice Podoloff, NBA publicity director Haskell Cohen and Boston Celtics owner Walter A. Brown. At that time, the basketball world had just been rocked by the college basketball point-shaving scandal.
To regain public attention to the league, Cohen suggested the league to host an exhibition game featuring the league's best players, similar to Major League Baseball's All-Star Game. Although most people, including Podoloff, were pessimistic about the idea, Brown remained confident that it would be a success, and he offered to host the game and to cover all the expenses or potential losses incurred from the game.
The first All-Star Game was hosted at the Boston Garden on March 2, 1951, where the Eastern All-Stars team defeated the Western All-Stars team, 111–94. Boston Celtics' Ed Macauley was named as the first NBA All-Star Game Most Valuable Player, and the All-Star Game became a success, drawing an attendance of 10,094, much higher than that season's average attendance of 3,500.
In 2010, the NBA All-Star Game set the attendance record for a basketball game with 108,713 people attending at Cowboys Stadium in Arlington, Texas. This shattered the existing attendance record previously held at Ford Field on December 13, 2003, when 78,129 attendees watched Michigan State play Kentucky.
The 2017 All-Star Weekend was originally awarded to Charlotte, North Carolina. On March 23, 2016, North Carolina passed House Bill 2, also known as a "bathroom bill", which was seen as discriminatory against transgender persons. As a result, the NBA announced that it would move the game to another city if the bill was not repealed or revised. After North Carolina took no action, on July 21, 2016, the NBA announced that the 2017 game would be moved to New Orleans. In March 2017, after several provisions of the bill were partially repealed, the NBA awarded the 2019 All-Star Weekend to Charlotte.
On October 3, 2017, the NBA and NBPA announced changes to the game format, starting in 2018. Instead of being divided by conference, the top vote leaders for each conference would be team captains and hold a draft to choose among the rest of the starters and reserves, regardless of conference.
On October 25, 2023, the NBA brought back the conference-based format for the 2024 All-Star Game. The untimed fourth quarter (known as Elam Ending), which had been in used since 2020 in honor of Kobe Bryant, was also removed. However, the charity aspect was retained, with the team that scores the most points in each quarter winning a cash prize that went to their chosen charity.
Rosters selection
The starting five from each conference consists of three frontcourt players and two guards, selected by a combination of fan, player, and media voting. In 2017, the NBA moved from a pure fan vote to a weighted process wherein fan voting accounts for 50%, with player and media voting account for 25% each. Prior to 2013, fans selected two forwards and one center instead of generic frontcourt players. The NBA in 2003 began offering All-Star ballots in three languages—English, Spanish and Chinese—for fan voting of the starters.
NBA coaches vote for the reserves for their respective conferences, but they cannot choose players from their own team. Each coach selects two guards, three frontcourt players and two wild cards, with each selected player ranked in order of preference within each category. If a multi-position player is to be selected, coaches are encouraged to vote for the player at the position that is "most advantageous for the All-Star team", regardless of where the player is listed on the All-Star ballot or the position he is listed in box scores. If a player is unavailable for the game due to injury, the NBA commissioner selects a replacement for the roster. If the replacement is for a fan-selected starter, the All-Star Game coach chooses the replacement in the starting lineup, and is not limited to the commissioner's addition to the roster.
Multiple All-Star players can be chosen from one team, with the record being four. This has occurred nine times, the first such instance being in 1962, when four players each from the Boston Celtics and Los Angeles Lakers were chosen. The most recent game with four All-Star players from one team was the Golden State Warriors in the 2018 game.
The game
The game is played under normal NBA rules with some differences. Since the starting All-Stars are selected by fans, players, and media, players sometimes start the game at atypical positions. For instance, in the 2007 game, Kobe Bryant and Tracy McGrady were chosen as the starting Western Conference guards. As both players normally play shooting guard, Bryant started the game as a point guard. Gameplay usually involves players attempting spectacular slam dunks and alley oops and defensive effort is limited. The final score is generally much higher than a competitive NBA game.
If the score is close, the fourth quarter becomes more competitive. The fourth quarter was changed in 2020 to use the Elam Ending. In normal Elam Ending rules, the game clock is turned off with four minutes remaining and a target score is set; whoever reaches the target wins the game. In 2020, the NBA took the score at the end of three quarters and added 24 points (in honor of Kobe Bryant, who had been killed in a helicopter crash a month prior). With Team Giannis leading Team LeBron 133–124 at the end of the third quarter, the target score was 157 points, and Team LeBron won the contest.
The player introductions are accompanied by significant fanfare, including lighting effects, dance music, DJ's, elaborate portable stages, and pyrotechnics. Special uniforms are designed for the game each year, usually red for the Western Conference and blue for the Eastern Conference. From 1997 to 2002, players could wear their normal team uniforms. The "host conference" also traditionally has light uniforms, except from 2010 to 2014. In the past, players who wore the same number were given the option to pick a different numeral. For example, Patrick Ewing, who normally wore #33, ended up wearing #3 early in his career as Larry Bird also had that number. Since 1997, players can keep their uniform numbers. A major recording artist typically sings "O Canada" and "The Star-Spangled Banner" prior to tipoff.
Halftime is longer than a typical NBA game partly due to musical performances by popular artists. The first such halftime show happened in the 2000 game, with Kenny Wayne Shepherd, Mary J. Blige, 98 Degrees, Montell Jordan, Martina McBride, and LL Cool J performing.
All-Star Game records
All-Star Game results
List of each All-Star Game, the venue at which it was played, and the Game MVP. Parenthesized numbers indicate multiple times that venue, city, or player has occurred as of that instance (e.g. "Michael Jordan (2)" in 1996 indicates that was his second All-Star MVP award). , the Eastern Conference leads with a record of 38 wins and 29 losses.
Note: Venue names are listed as of the date of the All-Star Game.
Notes
* – a city without an NBA team in play during that calendar year.
** – a game played at the "third" Madison Square Garden on 8th Avenue between 49th and 50th Streets, site of the first three NBA All-Star Games played in Madison Square Garden (1954, 1955 and 1968).
*** – a game played at the "fourth" (as of 2017) Madison Square Garden that runs from 31st to 33rd Streets from 8th to west of 7th Avenues above the western half of Penn Station in Manhattan that opened in February 1968, approximately one month after the 1968 game was played in the "old" MSG.
† – an NBA All-Star Game that is held at an NFL or MLB stadium.
§ – a stadium or arena whose venue name has since changed AND the venue has hosted a subsequent NBA All-Star Game under the alternate name.
Portland, Sacramento, Memphis, and Oklahoma City are the only NBA cities that have not yet hosted an NBA All-Star Game. The Kings did host 2 All-Star Games when they were in Rochester in 1956 and in Cincinnati in 1966 when they were the Royals, and the Thunder had hosted it twice when they were in Seattle in 1974 and 1987 when they were the SuperSonics. Thus leaving the Portland Trail Blazers and the Memphis Grizzlies as the only two franchises never to play host to an NBA All-Star Game.
Despite playing in Los Angeles since 1984, the Clippers never hosted an All-Star Game individually until 2026 with the game set to play at Intuit Dome in Inglewood. The team previously co-hosted the 2004, 2011 and 2018 games with the Lakers at Crypto.com Arena (formerly Staples Center), due to being co-tenants of the arena. Its previous incarnation, the Buffalo Braves, never hosted an All-Star Game.
New arenas that have not hosted the All-Star Game are Fiserv Forum in Milwaukee, TD Garden in Boston, Kaseya Center in Miami, American Airlines Center in Dallas (the venue did host the 2010 Rookie Challenge and All-Star Saturday), Frost Bank Center in San Antonio, FedExForum in Memphis, Little Caesars Arena in Detroit, and Chase Center in San Francisco (set to host the 2025 game).
Market Square Arena in Indianapolis and The Summit in Houston were the only former NBA arenas to host All-Star Saturday but not the All-Star Game as the latter took place in bigger venues within their respective cities, in this case the Hoosier Dome and the Astrodome.
Other NFL or MLB stadiums that could host the NBA All-Star Game include Mercedes-Benz Stadium in Atlanta, Ford Field in Detroit, NRG Stadium in Houston, Lucas Oil Stadium in Indianapolis, SoFi Stadium in Inglewood (Los Angeles metropolitan area), U.S. Bank Stadium in Minneapolis, Caesars Superdome in New Orleans, State Farm Stadium in Glendale (Phoenix metropolitan area), and Rogers Centre in Toronto. Lucas Oil Stadium, however, would host the 2024 NBA All-Star Saturday Night events.
# – Arlington, Texas does not have an NBA team within its city limits, but it is a part of the Dallas–Fort Worth metroplex that has an NBA team (the Dallas Mavericks).
‡ – the first game played under the Elam scoring format, where instead of a time limit, the fourth quarter would end when either team reached the target score, defined as 24, in honor of Kobe Bryant, plus whichever team had more points after three quarters. Team Giannis led 133–124 after three quarters, so the target score was 157. Anthony Davis hit a walk-off free throw to win it.
Other All-Star events
The All-Star Game is the featured event of All-Star Weekend, and it is held on a Sunday night. All-Star Weekend also features popular exhibition games and competitions featuring NBA players, celebrities, and alumni as well as players from the Women's National Basketball Association (WNBA) and NBA G League (G League).
See also
List of NBA All-Stars
NBA–ABA All-Star Game
ABA All-Star Game
WNBA All-Star Game
Notes
References
External links
NBA All-Star Game at NBA.com
NBA All-Star Game at Basketball-Reference.com
NBA All-Star Game at ESPN.com
Recurring sporting events established in 1951
Basketball all-star games
Annual sporting events in the United States
1951 establishments in the United States
|
1524766
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D1%96%20%D0%97%D0%B5%D0%B2%D1%81
|
Максі Зевс
|
Максі Зевс — вигаданий персонаж, суперлиходій всесвіту DC Comics, ворог Бетмена.
Про персонажа
Максі Зьюс, божевільний лідер бандитської зграї, одного разу вирішив, що він — втілення олімпійського Бога Зевса. Створивши власний культ, Зевс став важливою фігурою злочинного світу Готема. Його злочинні задуми втілює в життя армія підлеглих, а стежать за цим, як він вважає, самі грецькі Боги.
У «Бетмен: Анімаційні серії» Максі Зевса озвучив Стів Саскінд, а в «Бетмен» — Філ Ла Марр.
Герої коміксів
Бетмен
Вигадані вчителі
Вигадані гангстери
Вигадані злочинні боси
|
2024204
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9B%D0%B8%D1%81%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Писарівська сільська рада (Лисянський район)
|
Писарівська сільська рада (Лисянський район)
Писарівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Лисянському районі Черкаської області. Адміністративний центр — село Писарівка.
Загальні відомості
Населення ради: 256 осіб (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Писарівка
Склад ради
Рада складається з 12 депутатів та голови.
Голова ради: Момот Василь Іванович
Секретар ради: Куликова Тетяна Петрівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Населення
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкали 253 особи. 100 % населення вказало своєю рідною мовою українську мову.
Примітки
Адміністративний устрій Лисянського району
|
3813301
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Allium%20hemisphaericum
|
Allium hemisphaericum
|
Allium hemisphaericum — вид рослин з родини амарилісових (Amaryllidaceae); ендемік Сицилії, Італія.
Поширення
Ендемік острова Мареттімо в архіпелазі, західна Сицилія, Італія. Населяє луки, відкриті простори та сонячні скелясті ділянки.
Загрози й охорона
Діяльність людини загрожує ареалам виду. Місце проживання виду зменшується через будівництво нових будинків для відпочинку, нових доріг до них та викидання відходів. За останні 40 років ці загрози серйозно вплинули на весь острів. Викидання сміття відбувається переважно у внутрішніх районах, тоді як відкриття нових доріг відбувається переважно на узбережжі.
Вид зафіксований на ділянках Natura 2000 «Isola di Lampedusa e Lampione» і «Isole Pelagie». Занесений італійського регіонального Червоного списку як вразливий.
Примітки
hemisphaericum
Ендемічна флора Італії
Рослини, описані 1988
|
1557595
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0
|
Пашковщина
|
Пашковщина — село в складі Мядельського району Мінської області, Білорусь. Село підпорядковане Княгининській сільській раді, розташоване в північній частині області.
Історія
З 1793 після другого розділу Речі Посполитої Пашковщина, як і вся Вілейщина, входила до складу Російської імперії, був утворений Вілейський повіт у складі спочатку Мінської губернії, а з 1843 - Віленської губернії.
У 1921–1945 роках маєток знаходилось у Польщі, у Вільнюськім воєводстві, Вілейського повіту, у гміні Костеневичі.
Населення
1921 рік — 33 людини, 1 будинків
1931 рік — 26 людини, 3 будинків.
Джерела
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 1. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2010. — 736 с.: іл. ISBN 978-985-11-0302-3.
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 2. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2011. — 464 с.: іл. ISBN 978-985-11-0554-6.
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 3. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2012. — 624 с.: іл. ISBN 978-985-11-0636-9.
Дані про населення сіл Княгининської сільської ради
Посилання
Інформація про села Мядельського району
Каталог сіл Мядельського району
Села Мінської області
Населені пункти Мядельського району
Княгининська сільська рада (Мядельський район)
|
1459011
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
|
Арика (провінція)
|
Арика (провінція)
Провінція Арика — провінція у Чилі у складі регіону Арика-і-Паринакота. Адміністративний центр — місто Арика.
Складається з 2 комун.
Територія — 8726,4 км². Населення — 186 488 жителів. Щільність населення — 21,37 чол./км².
Географія
Провінція розташована на заході області Арика-і-Паринакота.
Провінція межує:
На півночі — регіон Такна (Перу)
На сході — провінція Паринакота
На півдні — провінція Тамаругаль
На заході — Тихий океан
Демографія
Згідно з відомостями, зібраними під час перепису 2002 року. Національним інститутом статистики (INE), населення провінції становить:
Щільність населення — 21,37 осіб/км². Населення провінції у відсотках до населення області становить 98,34%.
Релігійний склад
Адміністративний поділ
Провінція включає в себе 2 комуни:
Арика. Адміністративний центр — Арика.
Камаронес. Адміністративний центр — Куя.
Найбільші населені пункти провінції
Провінції Чилі
|
4080848
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cossato
|
Cossato
|
Cossato is a municipality in the province of Biella, Italy, in the northwest part of Piedmont, east of Biella. It has a population of about 14,804 and it spreads over an area of 27,74 km2, which makes it the second largest town in the Province of Biella. It is crossed by the Strona di Mosso stream.
Geography
The city is the second largest town in the province of Biella by population and economic importance. It has an urban development that follows the direction of the major roads: the center is along the Biella-Gattinara former state road, while numerous frazioni are scattered along the road to Mottalciata baraggivo plateau and the hills towards Quaregna, Lessona and Valle Mosso.
Main sights
Parish dedicated to the Assumption, built before 1000. It was rebuilt in 1614 after the collapse, which occurred two years before.
Castle Castellengo, on the edge of the Baragge of Candelo.
Church of SS. Peter and Paul, near the Castellengo Castle. medieval building restored over the years with the addition of different styles.
Villa Ranzoni, eighteenth-century building houses the Municipal Library.
Villa Fecia, building belonging to Fecia accounts of Cossato including a large park and a church, the Oratory of Santa Margherita (in medieval style).
Villa Berlanghino, in the neoclassical style. It is a large building with a wooden staircase and a public park outside.
Natural reserve of Baragge
Government
List of mayors
Twin towns
Neve Shalom, Israel
References
Cities and towns in Piedmont
|
62165868
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bosyginskaya
|
Bosyginskaya
|
Bosyginskaya is a rural locality (a village) in Nizhnekuloyskoye Rural Settlement, Verkhovazhsky District, Vologda Oblast, Russia. The population was 26 as of 2002. There are 2 streets.
Geography
Bosyginskaya is located 40 km east of Verkhovazhye (the district's administrative centre) by road. Orekhovskaya is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Verkhovazhsky District
|
1826944
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D0%BA%20%28%D0%96%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Караозек (Жетисайський район)
|
Караозек (Жетисайський район)
Караозек — село у складі Жетисайського району Туркестанської області Казахстану. Входить до складу Каракайського сільського округу.
У радянські часи село називалось Отділення № 5 совхоза Красна Звєзда.
Населення — 1690 осіб (2009; 2396 в 1999).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Жетисайського району
Села Туркестанської області
|
308724
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yodeling
|
Yodeling
|
Yodeling (also jodeling) is a form of singing which involves repeated and rapid changes of pitch between the low-pitch chest register (or "chest voice") and the high-pitch head register or falsetto. The English word yodel is derived from the German word jodeln, meaning "to utter the syllable jo" (pronounced "yo"). This vocal technique is used in many cultures worldwide. Recent scientific research concerning yodeling and non-Western cultures has shown that music and speech evolved from a common prosodic precursor.
Alpine yodeling was a longtime rural tradition in Europe, and became popular in the 1830s as entertainment in theaters and music halls.
In Europe, yodeling is still a major feature of folk music (Volksmusik) from Switzerland, Austria, and southern Germany and can be heard in many contemporary folk songs, which are also featured on regular TV broadcasts.
In the United States, traveling minstrels were yodeling in the 19th century, and, in 1920, the Victor recording company listed 17 yodels in their catalogue. In 1928, blending Alpine yodeling with African American work and blues music styles and traditional folk music, Jimmie Rodgers released his recording "Blue Yodel No. 1". Rodgers' "blue yodel", a term sometimes used to differentiate the earlier Austrian yodeling from the American form of yodeling introduced by Rodgers, created an instant national craze for yodeling in the United States; according to a black musician who lived near Rodgers in Mississippi, both black and white musicians began to copy Rodgers' style of vocal delivery.
When sound films first became available in the 1930s the industry began to turn out numerous films to meet the nation's fascination with the American cowboy. The singing cowboy was a subtype of the archetypal cowboy hero of early Western films, popularized by many of the B-movies of the 1930s and 1940s.
The transformation of Rodgers' blue yodel to the cowboy yodel involved a change in both rhythm and a move away from Southern blues-type lyrics. Some yodels contained more of the Alpine type of yodel as well. Most famous of the singing cowboy film stars were Gene Autry and Roy Rogers, both accomplished yodelers. The popularity of yodeling lasted through the 1940s, but by the 1950s it became rare to hear yodeling in country and western music.
History of Alpine yodeling
Most experts agree that yodeling was used in the Central Alps by herders calling their flocks or to communicate between Alpine villages. The multi-pitched "yelling" later became part of the region's traditional lore and musical expression. The earliest record of a yodel is in 1545, where it is described as "the call of a cowherd from Appenzell". Music historian Timothy Wise writes:
From its earliest entry into European music of whatever type, the yodel tended to be associated with nature, instinct, wilderness, pre-industrial and pastoral civilization, or similar ideas. It continues to be associated with rural and folk musics or to connote those in other contexts. Because of this original folk connection, yodeling remained associated with the outdoors, with rustic rather than sophisticated personae, and with particular emotional or psychological states or semantic fields.
British stage performances by yodelers were common in the nineteenth century. Sir Walter Scott wrote in his June 4, 1830, journal entry that "Anne wants me to go hear the Tyrolese Minstrels but ... I cannot but think their yodeling ... is a variation upon the tones of a jackass." In Europe, yodeling is still a major feature of folk music (Volksmusik) from Switzerland, Austria, and southern Germany, and the Swiss Amish in the United States maintain the practice of yodeling to this day.
Yodeling around the world
Apart from the Alps, yodeling can be found in the Solomon Islands, Hawaii, Madagascar, the US, Romania, Bulgaria, and Africa.
Although associated with the Swiss Alps and Austrian Tyrol, ethnomusicologists believe that the origins of yodeling can be traced back tens of thousands of years to ancient African nomadic hunter-gatherer societies.
In Scandinavian folk music, the oral-song tradition Kulning, also called huving, is a form of signal song, a shout to make themselves known over a long distance, especially used in the mountains. Usually it is linked to transhumance tradition. The cry could be individually designed so that it was not just a cry for contact, but also a signifier used to identify the singer. The cry may have a form of text, but is just as well without words. Laling is related to yodeling in Switzerland and Austria. The overture Hjalarljod has a background in the phenomenon of yodeling. Laling is a mix of yelling and singing, and is closely related to lokk. Huving was spent in the woods and mountains to call the animals, and get in touch with other people, such as other shepherds or people on the neighboring mountain farm and to give messages over long distances.
In Persian classical music, singers frequently use tahrir ("tremolo" in English), a yodeling technique that oscillates on neighbor tones. It is similar to the Swiss yodel, and is used as an ornament or trill in phrases that have long syllables, and usually falls at the end of a phrase. Tahrir is also prevalent in Azerbaijani, Bulgarian, Macedonian, Turkish, Armenian, Afghan, and Central Asian musical traditions, and to a lesser extent in Pakistani and some Indian music.
In Georgian traditional music, yodeling takes the form of krimanchuli technique, and is used as a top part in three- or four-part polyphony. Yodel-like shamanistic traditions are also seen among the Turkic Sakha people of Siberian, the Inuit of the Arctic regions of Greenland and the Saami of Scandinavia. Among the Irish and Scottish peoples hints of yodeling-like sounds are also evident. In Sakha Yakutian, yodeling plays a very important role in the way to address nature and to plead for the continuance of life.
In Central Africa, Pygmy singers use yodels within their elaborate polyphonic singing, and the Shona people of Zimbabwe sometimes yodel while playing the mbira. The Mbuti of the Congo incorporate distinctive whistles and yodels
into their songs. Living from hunting and gathering, they sing hunting and harvest songs and use yodelling to call each other. In 1952, ethnomusicologist Hugh Tracey recorded their songs and they have been released on compact discs.
In Romanian traditional folk music, yodeling takes the form of "horea cu noduri", mostly used by shepherds to call their sheep or as a way of expressing sorrow. "Horea cu noduri" (knots singing style) is a particular manner of "doina" interpretation acquired through a guttural vocal technique, the knots being strikes of the glottis through the neck muscles contractions.
Many Hawaiian songs feature falsetto. In Hawaiian-style falsetto - called "ka leo ki'eki'e" - the singer, usually male, emphasizes the break between registers. Sometimes the singer exaggerates the break through repetition, as a yodel. As with other aspects of Hawaiian music, falsetto developed from a combination of sources, including pre-European Hawaiian chanting, early Christian hymn singing and the songs and yodeling of immigrant cowboys, called "paniolos" in the Hawaiian language, during the Kamehameha Reign in the 1800s when cowboys were brought from Mexico to teach Hawaiians how to care for cattle.
Yodelling arrived in America in the mid-19th century and was propagated through travelling entertainment shows.
Technique
Human voices have at least two distinct vocal registers, called the "head" and "chest" voices. Most people can sing tones within a certain range of lower pitches in their chest voice and tones within a certain range of higher pitch in their head voice. Falsetto is an "unsupported" register forcing vocal cords into a higher pitch without any head or chest voice air support. The range of overlap between registers, called the passaggio, can be challenging for untrained singers. Experienced singers can control their voices in this range, easily switching between registers. Yodeling is a version of this technique in which a singer might change register several times in only a few seconds and at a high volume. Repeated alternation between registers at a singer's passaggio pitch range produces a very distinctive sound. For example, in the famous "Yodel – Ay – EEE – Oooo", the "EEE" is sung in the head voice while all other syllables are in the chest voice.
Bart Plantenga, author of Yodel-Ay-Ee-Oooo: The Secret History of Yodeling Around the World, explains the technique:
The basic yodel requires sudden alterations of vocal register from a low-pitched chest voice to high falsetto tones sung on vowel sounds: AH, OH, OO for chest notes and AY or EE for the falsetto. Consonants are used as levers to launch the dramatic leap from low to high, giving it its unique ear-penetrating and distance-spanning power.
The best places for Alpine-style yodelling are those with an echo. Ideal natural locations include not only mountain ranges but lakes, rocky gorges or shorelines, and high or open areas with one or more distant rock faces.
Yodeling in the United States
It is thought that yodeling was first introduced to the United States by German immigrants in Pennsylvania in the early 1800s. As the new settlers traveled south through the Appalachian Mountains and beyond into the Deep South they came into contact with Scots and Irish immigrants, Scandinavians (practitioners of a unique yodeling called kulning), and other nationalities including African enslaved people who communicated with "field hollers", described by Frederick Law Olmsted in 1853 as a "long, loud, musical shout, rising and falling and breaking into falsetto".
In 1839, the Tyrolese Minstrels toured the United States and started an American craze for Alpine music. During the 1840s, dozens of German, Swiss, and Austrian singing groups crisscrossed the country entertaining audiences with a combination of singing, yodeling, and "Alpine harmony." The popularity of the European groups led to the formation of many American family singing groups as well. The most popular was the Hutchison Family Singers who toured, singing harmony and yodeling. Minstrel shows parodied the Hutchison's yodeling with their own, calling it "Tyrolesian business". In 1853, Christy's Minstrels burlesqued (parodied) the Hutchinson Family singing 'We Come From the Hills With Tyrolean Echo'.
Other traveling American minstrels were yodeling in the United States as well. Tom Christian was the first American yodeling minstrel, appearing in 1847 in Chicago. Recordings of yodelers were made in 1892 and in 1920 the Victor recording company listed 17 yodels in their catalogue, many of them by George Watson, the most successful yodeler of the time. In 1902, Watson recorded the song "Hush-a-bye Baby," which was later recorded in 1924 by Riley Puckett as "Rock All Our Babies to Sleep," the first country yodeling record ever made. Earlier, in 1897, Watson had recorded "Sleep, Baby, Sleep" which Puckett recorded in 1927 as the second-ever country yodeling record. "Sleep, Baby, Sleep" was also the first song ever recorded by Jimmie Rodgers (at the Bristol sessions in 1928); Rodgers would eventually come to be known as the father of both country music and American yodeling when he combined the yodel with southern African-American blues.
The American minstrel show consisted of comic skits, variety acts, dancing, and music, performed by white people in blackface or, especially after the American Civil War, black people in blackface. Minstrel shows toured the same circuits as opera companies, circuses, and European entertainers, with venues ranging from lavish opera houses to makeshift tavern stages. When the European Tyrolese Minstrels toured the United States for several years in the early 1840s and created an American craze for Alpine yodeling music, four unemployed white actors decided to stage an African-American style spoof of this group's concerts. Calling themselves Dan Emmett's Virginia Minstrels, the performance was wildly popular and most historians mark this production as the beginning of minstrelsy in the U.S. According to jazz historian Gary Giddins:
Though antebellum (minstrel) troupes were white, the form developed in a form of racial collaboration, illustrating the axiom that defines – and continues to define – American music as it developed over the next century and a half: African American innovations metamorphose into American popular culture when white performers learn to mimic black ones.
African American roots of the American blue yodel
By the 1880s, the minstrel show had been replaced by Vaudeville and American Burlesque. By around 1905, more than 20 years before Jimmie Rodgers introduced his blue yodel, African Americans were touring the country singing and yodeling. The most noted yodelers of that time were Monroe Tabor ("The Yodeling Bellboy" - though he was not a bellboy), Beulah Henderson (who appeared in black face), and Charles Anderson (who played a singing "mammy" and a female impersonator in several of his acts). Tabor performed with the Dandy Dixie Minstrels. In New York in 1908, a 'well-known critic' reported:
Monroe Tabor sang "A Tear, a Kiss, a Smile". Mr. Tabor is a new tenor with a good voice, which suffers only from a lack of training ... . While there was not quite enough comedy and ragtime, the Yoodle song, "Sleep, Baby, Sleep", was greatly in atonement and showed Monroe Tabor to be unexcelled as a yoodler.
And from a 1917 review:
... and Monroe Tabor yodeled as only J.K. Emmett Sr., of yore could do. At the Avenue Theater in December 1917, "When My Ship Comes Sailing Home" was a fine tenor solo by Tabor, who has no superiors as a yodeler.
Known as The Jolly Hendersons, Beulah Henderson toured with her husband Billy from 1905 through 1910. Billed as "The Classy Colored Comedy Pair", Beulah was featured as "America's only Colored Lady Yodeler". In Indianapolis in 1911 manager Tim Owsley noted:
The Jolly Hendersons offered a clean, bright and snappy act of singing, talking and dancing. Each song rendered by the jolly pair won for them an encore. Mr Henderson is a real clever light comedian, while his partner, Miss Henderson, is just as clever as a singing and talking soubrette. In fact she is one of the first lady yodlers that we have had the pleasure of hearing.
Charles Anderson began touring with a vaudeville show in 1909, singing a combination of blues and yodeling. A 1913 St. Louis review reports:
The Male Mockingbird, Charles Anderson, the man with the golden voice, is some character singer, imitator, and impersonator. As an imitator, Anderson has the best on the market skinned, his violin imitation intermezzo went big, and was one of the best imitations of a musical instrument heard in this neck of the woods for many moons. "Sleep Baby Sleep", a lullaby sung in costume of an old nurse went big. The yodeling in this song was excellent. "Baby Seals Blues", as rendered by Anderson, was worth going to hear. After a quick change, Anderson reappeared as the polished gentleman and sang "When the Cuckoo Sings", instantly winning the hearts of the audience with his perfect yodeling, causing said audience to cheer like mad for more.
Country blues singer Lottie Kimbrough, billed as The Kansas City Butterball (she was a rather large woman), sang in speakeasies and nightclubs. Kimbrough recorded her music from 1924 through 1929 and is now best known for her collaborations with Winston Holmes. Holmes supplied a series of yodels, vocalized bird calls and train whistles on some of their recordings. A good recording of Kimbrough and Holmes singing "Wayward Girl Blues" (1924) is available on YouTube. The similarity to the Jimmie Rodgers Blue Yodels is evident in this Kimbrough recording.
When music critic Abbe Niles heard the Blue Yodel recordings released by Jimmie Rodgers in 1928 "he was impressed by how distinctively black Rodgers's Blue Yodel recordings sounded, yodeling and all." In his opinion Rodgers was a "white man gone black". In his 1928 record review column, writing under the heading "White man singing black songs," Niles acknowledged that Rodgers's first Blue Yodel had "started the whole epidemic of yodeling blues that now rages – though Clarence Williams wrote a good one five years ago." Niles went on to advise his readers to add race records to their collections saying, "Listening to race records is nearly the only way for white people to share the Negroes' pleasures without bothering the Negroes."
Authors Lynn Abbott & Doug Seroff write:
While some of the blue yodels heard on late 1920s Race recordings – those by the Mississippi Sheiks, for example – probably do owe something to Jimmie Rodgers' phenomenal success, others – like Billie Young's When They Get Lovin' They's Gone (accompanied by Jelly Roll Morton on Victor 23339,1930), Lottie Kimbrough and Winston Holmes' Lost Lover Blues (Gennett 6607, 1928), and Clint Jones' Mississippi Woman Blues and Blue Valley Blues (Okeh 8587, 1928) – seem more deeply connected to these precedent recordings by Charles Anderson, and to the venerable line of African-American yodelers they represent. There is no reason to doubt that Jimmie Rodgers, who could not resist a show, was exposed to and influenced by the black yodeler-blues singer tradition. Its practitioners were thoroughly entrenched in minstrelsy and vaudeville, and accessible to all races of people. Perhaps Jimmie even saw Charles Anderson himself perform, or heard some of Anderson's crystalline blues and yodeling 78s, before rising to immortality on his own great 'Blue Yodel' recordings. At any rate, the Freeman references strongly suggest that Charles Anderson and his generation of black professional yodelers had introduced the blue yodel in African-American entertainment before Jimmie Rodgers recorded.
Emmett Anthony was another African American vaudeville comedian who yodeled. Along with Charles Anderson of Birmingham, he was one of the premier African American yodelers. He drew praise for his yodeling and comedy in a 1921 revue with Irvin Miller. A 1912 review in the Indianapolis Freeman described him as excellent and noted his unique and interesting style.
Performers
Early recordings
The first musical recordings were made on wax cylinders, simply known as "records" in their era of greatest popularity (1896–1915). These hollow cylindrical objects had an audio recording engraved on the outside surface, which could be reproduced when played on a mechanical cylinder phonograph. Entertainer J.K. Emmet (1841–91) was probably the most well-known yodeler of his time. He did make recordings but died before the recording industry was firmly established. Many future yodelers recorded songs he had either written or made popular, including "Sleep, Baby, Sleep". In the 1910s, the competing disc record system triumphed in the marketplace to become the dominant commercial audio medium.
Most music historians say that the first country music record to include yodeling was "Rock All Our Babies to Sleep" sung by Riley Puckett, a blind singer from Georgia. In 1924 in country music, his recording was one of the top hits of that year. Another early yodeler was Emmett Miller, a minstrel show performer, also from Georgia. In the 1920s, Miller recorded the song "Lovesick Blues", which was later a major hit for country singer Hank Williams. Bob Wills, the King of Western Swing, and many others were also influenced by Miller. Miller's version of "Lovesick Blues" is available on YouTube with a jacket illustration of Miller in blackface.
In the early 1920s, African-American Winston Holmes started a record label, Merritt Records, and was a performer himself. His vocals included bird calls, train whistles and yodels. He managed and made some songs with blues singer Lottie Kimbrough in the twenties. In 1923 and 1924, black performer Charles Anderson recorded eight sides for the Okeh label which gave a summary account of his vaudeville repertoire during the previous decade. Five of the recorded songs are yodels: "Sleep, Baby, Sleep", "Comic Yodle Song", "Coo Coo" (J K Emmett's "Cuckoo Song", adapted for Anderson's famous 60 second sustained soprano note), "Laughing Yodel" and "Roll on Silver Moon", a sentimental ballad, similar to Jimmie Rodgers' various Southern ballad recordings.
Jimmie Rodgers
The Singing Brakeman, Jimmie Rodgers, is credited with creating the American version of Alpine yodeling, the blue yodel. While working on the railroad Rogers learned blues techniques from African American gandy dancers (railroad workers), and eventually created his characteristic sound – a blend of traditional work, blues, hobo, and cowboy songs - his trademark "Blue Yodel." His first blue yodel, known as "Blue Yodel No. 1" (T For Texas), was recorded in the Trinity Baptist Church at Camden, New Jersey. When the song was released in February 1928 it became "a national phenomenon and generated an excitement and record-buying frenzy that no-one could have predicted".
According to a black musician who lived near Rodgers in Mississippi, everyone, both black and white alike, began to copy Rodgers: "Every one who could pick a guitar started yodeling like Rodgers." Standing on the Corner (Blue Yodel No. 9), released in 1930, was recorded with Louis Armstrong playing trumpet and Armstrong's wife Lil Hardin Armstrong playing the piano. Rodgers died in 1933. Many performers that followed him claimed that he had been a big influence in their singing style and career.
Cowboy yodelers
Although today's idea of the life and times of cowboys may not be completely accurate, the American cowboy is not a myth. At one time the American West was an open range with thousands of cattle that needed to be watched over, branded, and herded and rounded up and driven to slaughter houses. John Lomax recalls:
I couldn't have been more than 4 years old when I first heard a cowboy yodel and sing to his cattle. I was sleeping in my father's cabin in Texas. As the cowboys drove the cattle along, they sang, called and yodeled to them. ... They made up songs about trail life.
Music historian Timothy Wise writes that it was the mass media of the time; radio, phonograph, and film, that spread the romantic myth of the cowboy and "popular music was integral to the mass mediation of the idea and of the representation of the cowboy, and yodeling was one of its primary signifiers." The transformation of Rodgers' blue yodel to the cowboy yodel involved a change in both rhythm and a move away from Southern blues-type lyrics. Some yodels contained more of the Alpine type of yodel as well. Roy Rogers, singing with the Sons of the Pioneers in 1934, sings to a "sweet Tyrolean maid" in "A Swiss Yodel".
Jimmie Rodgers was the first to write and sing a cowboy yodel, "The Land of My Boyhood Dreams", in 1929. At that time he had moved to Texas and a publicity photograph of Rodgers wearing a cowboy outfit appears on one of the recordings he made with the Carter Family. Other country singers, who at that time were called "hillbilly" singers, quickly took on the cowboy image at least in part to escape the negative connotations of the hillbilly label. A Georgia radio station of that era lists "cowboy Roy Lykes", the "Yodeling Fence Rider" from Texas, in its 1934 roster. Lykes is described as "a real cowboy" who "wears regulation cowboy shoes to get him in the mood". Many of the old cowboy songs use a beat meant to signify the trot of a lonely cowboy riding his horse on the range.
Without question the most famous singing cowboys are Gene Autry and Roy Rogers the King of the Cowboys. In the 1930s Rogers founded and sang in the group the Sons of the Pioneers "who through well-crafted romantic songs of the American west—often featuring three-part harmonized yodeling—created a new genre in early country music that was quite distinct from that of the so-called hillbillies."
Canadian Wilf Carter (Montana Slim), known as the "Father of Canadian Country Music," is a good example of an early cowboy singer. He began singing in the 1920s after seeing a traveling Swiss performer named "The Yodeling Fool" in a nearby town. Carter sang in the "singing cowboy" style and developed a yodel with a Swiss-sound sometimes called an "echo yodel" or a "three-in-one."
Elton Britt is also considered to be one of the early cowboy yodelers. In 1934, he recorded what was to become his signature song, "Chime Bells." Like so many others of that era, Britt listened to records of Jimmie Rodgers, which inspired him to learn how to yodel. Eventually, he became renowned for his ability to sustain his yodel for an unusually long time, a skill he reportedly learned while swimming underwater for several minutes at a time.
Jack Guthrie, the cousin of Woody Guthrie, performed in the thirties and early forties. Known as "Oklahoma's Yodeling Cowboy", he developed a style of singing and yodeling influenced by his idol, Jimmie Rodgers, and his experiences as a bucking-horse rider and rodeo performer.
Known as the "Texas Drifter," Goebel Reeves claimed to have taught Jimmie Rodgers to yodel, which is doubtful. Reeves came from a middle-class background, but chose the life of a hobo. His most famous song, "Hobo's Lullaby," has been covered by numerous singers, notably Woody Guthrie and his son Arlo.
Zeke Clements, known as "The Dixie Yodeler" acted in "singing cowboy" Westerns and also provided the voice of Bashful, the yodeling dwarf, in Walt Disney's 1937 film Snow White And The Seven Dwarfs. Yodeler Hannes Schroll was the voice for the Goofy holler, a stock sound effect that is used frequently in Walt Disney cartoons and films. It is the cry Goofy makes when falling or being launched into the air, which could be transcribed as "yaaaaaaa-hoo-hoo-hooey!"
"Yodelin' Slim Clark" hailed from Maine, and performed for 70 years. Yodeler Don Walser was from Texas. Though he was widely known in Texas, his singing career did not really take off until he was 60 years old in 1994. In 2000 he received a lifetime "Heritage" award from the National Endowment for the Arts, and he and his band played at the Kennedy Center for the Performing Arts. Jimmie Davis, who served two terms as the Governor of Louisiana, was also a successful country singer who yodeled.
Don Edwards (born in 1939) is a cowboy singer, guitarist and is an accomplished yodeler. He has recorded several albums, two of which, Saddle Songs and Songs of the Cowboy, are included in the Folklore Archives of the Library of Congress. He was featured on the soundtrack of the 2005 documentary film Grizzly Man singing "Coyotes". The Great American Country network named "Coyotes" as one of their Top 20 Cowboy and Cowgirl Songs; and the members of the Western Writers of America chose it as one of the Top 100 Western songs of all time.
Other western music yodeling singers include Douglas B. Green (Ranger Doug) and Wylie Gustafson. Green sings with his band Riders in the Sky. He is also a music historian and has written a book, Singing in the Saddle, described as "the first comprehensive look at the singing cowboy phenomenon that swept the United States in the 1930s." Gustafson learned to yodel from his dad, who learned from Austrians on the ski team in Bozeman, Montana. In 2007, he released an instructional book and CD.
Cowgirl yodelers
The DeZurik Sisters were two of the first women to become stars on both the National Barn Dance and the Grand Ole Opry, largely a result of their original yodeling style.
Carolina Cotton and Patsy Montana were also early cowgirl yodeling singers. Carolina Cotton (born Helen Hagstrom, 1925–1997) began to perform while still a youngster. Known as the Yodeling Blonde Bombshell, she went on to appear on radio shows, numerous Western movies, and early television. In the 1940s she sang with the Sons of the Pioneers; the only "daughter" of the group. In the 1950s when Westerns and Western Swing began to fall out of style, she returned to school and earned a master's degree in education and began a teaching career.
Patsy Montana (born Ruby Rose Blevins, 1908 - 1996) was the first female country performer to have a million-selling single with her signature song "I Want to Be a Cowboy's Sweetheart", recorded in 1935. Members of the Western Writers of America chose it as one of the Top 100 Western songs of all time. In 2012, her record was added to the Library of Congress's National Recording Registry list of "culturally, historically, or aesthetically important" American sound recordings.
"Cowboy's Sweetheart" was again popularized in 1946 by Rosalie Allen, a "singing cowgirl" from Pennsylvania, who went on to host her own "western" radio show in New York City. Cowboy singer Betty Cody from Maine said she learned how to yodel by listening to Patsy Montana records. She had a hit record "Tom Tom Yodel" in 1952. Margo Smith, known as the Tennessee Yodler, covered it in the 1970s, and Suzy Bogguss released her version in 1988 where it peaked at #77 on the Hot Country Songs. Singer/yodeler LeAnn Rimes again brought the song back in the 1990s. Singing "Cowboy's Sweetheart" in 1997, Jessie James Decker won a Louisiana talent contest when she was only nine-years-old and singing the tune in 2006, 11 year-old Taylor Ware was the runner-up on the NBC show America's Got Talent. She taught herself to yodel and honed her skills by taking lessons from Margo Smith.
In 1996, Rimes also recorded "The Cattle Call", a "singing cowboy" song written by cowboy yodeler Tex Owens, with legendary singer Eddy Arnold. "The Cattle Call" was Arnold's signature song, but it has been recorded by many artists including Emmylou Harris and even Elvis Presley.
"The Lion Sleeps Tonight"
One famous yodeling tune known the world-over is the song "The Lion Sleeps Tonight", also known as "Wimoweh". It was first recorded by Solomon Linda and the Evening Birds in South Africa in 1939. Linda, a singer of Zulu origin, wrote the song, originally titled "Mbube", while working for the Gallo Record Company as a cleaner and record packer. According to South African journalist Rian Malan:
"Mbube" wasn't the most remarkable tune, but there was something terribly compelling about the underlying chant, a dense meshing of low male voices above which Solomon yodeled and howled for two exhilarating minutes, occasionally making it up as he went along. The third take was the great one, but it achieved immortality only in its dying seconds, when Solly took a deep breath, opened his mouth and improvised the melody that the world now associates with these words:
"In the jungle, the mighty jungle, the lion sleeps tonight".
By 1948, the song had sold about 100,000 copies in Africa and among black South African immigrants in the United Kingdom and had lent its name to a style of African a cappella music that evolved into isicathamiya (also called mbube), popularized by Ladysmith Black Mambazo. It was covered internationally by many 1950s pop and folk revival artists, including The Weavers, Jimmy Dorsey, Yma Sumac, Miriam Makeba, and The Kingston Trio. In 1961, it became a number one hit in the U.S. as adapted by the doo-wop group The Tokens and in 1982 as a number one hit in the UK for Tight Fit. It went on to earn at least 15 million US dollars in royalties from covers and film licensing. Then, in the mid-1990s, it became a pop "supernova" when it was used in the film The Lion King, its spin-off TV series and live musical.
The Tarzan yell
The Tarzan yell is the yodel-like call of the character Tarzan, as portrayed by actor Johnny Weissmuller in the films based on the character created by Edgar Rice Burroughs, starting with Tarzan the Ape Man (1932). The yell was a creation of the movies, based on what Burroughs described in his books as "the victory cry of the bull ape." Carol Burnett has been associated with the Tarzan yell ever since doing it on her TV show that started in 1967 and ran for 11 years. This link from the Larry King Now show describes how she came to do it Carol Burnett on how the Tarzan yell started.
Radio
Other than the National Barn Dance, broadcast out of Chicago starting in 1924, and the Grand Ole Opry in 1925, American Country Western performers had only live performances and records to promote their music. When radio grew in popularity in the late 1920s and early 1930s, the powerful recording company RCA Victor feared that free music would devastate their record business. RCA first attempted to prevent artists from appearing on the radio and then successfully stopped the growth of more powerful FM stations. But radio ownership grew from two out of five U.S. homes in 1931 to four out of five homes in 1938, and stations began to broadcast live shows featuring various artists, sometimes with a live audience. Some artists remained in their home area, but many traveled a circuit covering dozens of low-power AM stations throughout the country, introducing the various styles of singing to others outside of their region.
Notable performers
United States
Jimmie Davis was a singer and songwriter, and served two terms as the governor of Louisiana. Singing on a local radio station, his early work was in the style of country music singer Jimmie Rodgers. Like Rodgers, he was influenced by African-American blues music and discovering its rich use of sexual double meanings, he wrote some of his own tunes such as "Tom Cat and Pussy Blues" and "Organ Grinder Blues". In his first run for governor his opponent tried to use some of his old work against him by playing it at a rally, but instead the crowds cheered for it and began dancing. On a week-end fishing trip, he and Hank Williams composed the Williams recording titled "(I Heard That) Lonesome Whistle".
Blue yodeler Cliff Carlisle was one of the most prolific recording artists of the 1930s, and a pioneer in the use of the Hawaiian steel guitar in country music. He frequently released songs with sexual connotations including barnyard metaphors (which became something of a trademark).
Hank Snow was one of the great country legends of the 1950s, but he had actually been singing in Canada for years where he was known as "The Yodeling Ranger". He admired Jimmie Rodgers as well, and learned to yodel by listening to his records. He even named his son Jimmie Rodgers Snow.
Tommy Duncan, vocalist for "Bob Wills and His Texas Playboys", was a good yodeler. (See the sound file with Duncan singing Rodger's "Blue Yodel No. 1" in 1937) Bob Wills is considered by music authorities to be the co-founder of Western Swing.
In 1949, Hank Williams recorded his first hit song "Lovesick Blues", first recorded by Emmett Miller in 1928. Williams was familiar with Miller's recording and first performed his version, replacing the jazz musicians with his own country music band but retaining Miller's yodel, in an appearance on The Louisiana Hayride. His recording became an overnight success, quickly reaching number one on Billboard's music charts. Singer Patsy Cline could yodel. She released her version of "Lovesick Blues" in 1960.
Perhaps yodeler Bill Haley, of Bill Haley and the Comets, has one of the strangest histories of all. Haley zoomed to fame as the "King of Rock and Roll" when his song "Rock Around the Clock" was featured in the popular film Blackboard Jungle in 1955, but it was little known that Haley and his band had been touring for years, performing Western swing music with Haley featured as a yodeler. Haley had been born in 1925, and in 1955, when "Rock Around the Clock" initially charted, he and his band were using the name the Comets. However, prior to that time they had gone under the names the Down Homers, the Texas Range Riders, the Four Aces of Western Swing, and finally, The Saddlemen. At one point in the 1940s, Haley was even awarded Indiana State Yodeling Champion for his skill; this might have been a fact that his skillful manager, Colonel Tom Parker, felt not important to mention to his screaming teenage rock 'n' roll fans.
Yodeler Kenny Roberts was another member of the Down Homers; he had taught Bill Haley to yodel before he did a stint in the Navy when Haley took his place in the band. In later years Roberts was popular on children's TV shows where he used to leap over two feet in the air while playing guitar and yodeling.
Otis Dewey "Slim" Whitman performed for over 60 years. Whitman avoided the "down on yer luck" songs, preferring instead to sing laid-back romantic melodies about simple life and love. Critics dubbed his musical style "countrypolitan," due to its fusion of country music and a more sophisticated crooner vocal style. Pop singer Michael Jackson cited Whitman as one of his ten favorite vocalists. Beatles George Harrison and Paul McCartney cite Whitman as an early influence In the film Mars Attacks!, a Kansas teenager discovers that the Martians are vulnerable to Whitman's song "Indian Love Call," whereupon he and his grandmother use it to destroy the Martians.
Janet McBride grew up in Maine where she began to yodel while still a child. She continued to sing and record, writing some of her own music, for over 40 years. She has toured in the U.S. and in Austria. McBride was awarded Western Music Association’s Female Yodeler of the Year in 1991.
Swiss-American folk and country singer Jewel Kilcher yodels, and is known for her version of "Chime Bells". Jewel says that she learned to yodel from her father, Attila Kuno "Atz" Kilcher, who himself also learned to yodel by listening to Jimmie Rodgers.
Mike Johnson is an African American yodeler who combines the Jimmie Rodgers, Swiss, and Cowboy yodeling styles. In 2007, 114 of his yodeling songs were inducted into the Recorded Sound Reference Center's permanent music collection in the Library of Congress in Washington D.C.
Jazz singer Leon Thomas, best known for his work with Pharoah Sanders, particularly the 1969 song "The Creator Has a Master Plan" from Sanders's Karma album, was known to break out into yodeling in the middle of a vocal. Thomas said he learned to yodel from listening to African Pygmy singers. This style has influenced singers James Moody, Tim Buckley and Bobby McFerrin, among others.
Kerry Christensen, who hails from Idaho, has been performing since he was three years old. He yodels in both western and Alpine styles and also plays the accordion, the zither, and the alphorn ... and is very good at imitating chickens.
Yodeler Taylor Ware was a contestant on America's Got Talent when she was eleven years old. According to Ware, she taught herself to yodel from an audiotape and instruction book when she was seven years old. Alyse Eady, who holds the title of Miss Arkansas 2010 and was 1st runner-up in the Miss America 2011 Pageant, both yodeled and did ventriloquism in the song "I Want to Be a Cowboy's Sweetheart" as her talent performance.
According to Bart Plantenga, author of Yodel-Ay-Ee-Oooo: The Secret History of Yodeling Around the World, "... unlikely yodellers include the Muppets (with, of course, special guest Julie Andrews), Shakira, Goofy, Bill Murray (remember Charlie's Angels?), Gene Wilder (who was taught to yodel by Rough Guide contributor and yodel legend Kenny Roberts), and South Korea's former Miss World Ji-Yea Park."
The Sound of Music, one of Rodgers's and Hammerstein's best-known collaborations, contains a yodelling song, "The Lonely Goatherd," in which Mary Martin yodelled to good effect in the original production on Broadway in 1959. Julie Andrews was similarly effective in the 1965 film version, with the same song. Gwen Stefani also yodeled in the 2006 single "Wind It Up". The lead vocalist for American electro-punk band the Epoxies is also known for her yodeling in a lot of their songs. Soul singer Aaron Neville said he was inspired by Gene Autry's yodelling to develop his unusual vibrato singing style.
In a sketch that aired on the TV "Late Night with Jimmy Fallon," the actor Brad Pitt and Jimmy Fallon engaged in a yodeling conversation atop New York City skyscrapers. As they yodeled back and forth, subtitles inform viewers of what they are saying to each another. After some small talk, Pitt asks Fallon if he'd like to try a "double yodel." Fallon responds, "A double yodel? But that's never been done before!" The episode concludes with the two yodeling in harmony.
In April 2018, eleven-year-old Mason Ramsey, from Golconda, Illinois, was caught on camera yodeling the Hank Williams hit "Lovesick Blues" in a Walmart store. Within a few days, videos of his performance collectively garnered over 25 million views and he became a viral sensation and Internet meme. Ramsey's performance sparked new interest in Hank Williams 70 year-old recording of the song and, in March, Rolling Stone reported that Spotify's Viral 50 chart for the U.S. ranked Hank William's "Lovesick Blues" at Number Three, and Number Four around the globe. The Wikipedia views of their "Yodeling" article jumped from a few hundred to over 5,000 a day. As a result of his newfound fame Ramsey made an appearance on the Ellen DeGeneres Show. Saying that his dream was to appear on Grand Ole Opry one day, DeGeneres surprised Ramsey by saying he had been booked for the following weekend.
Canada
Canadian country singer and yodeler Donn Reynolds set a world record yodelling non-stop for 7 hours and 29 minutes in 1976. Reynolds later established a world record for the fastest 5 tone yodel (3 falsetto) in 1.9 seconds in 1984. His release of the yodelling song "She Taught Me How To Yodel" reached #2 on the Canadian country music charts in 1965.
Stompin' Tom Connors of Canada is also noted for yodeling in some of his songs.
Rod Erickson born in Beaverlodge, Alberta is also a well known yodeller. His first release after signing with MGM was "She Taught Me How To Yodel" which reached the top ten worldwide within a month. The only yodel song to ever go top ten worldwide. Some of Erickson's other chart toppers include "Yodel Sweet Molly", "Cannonball Yodel" and "Cattle Call." In 1976 his song "Going Home" went top in Canada, a first for a country song in Canada.
Europe
Yodeling is a major feature of folk music (Volksmusik) from Switzerland, Austria, and southern Germany and can be heard in many contemporary folk songs, which are also featured on regular TV broadcasts. Stefanie Hertel is a German yodeler and popular performer of Alpine folk music. Hertel has won numerous prizes as a performer; in 1992, she won the Grand Prix der Volksmusik with the song "Über jedes Bacherl geht a Brückerl".
Franz "Franzl" Lang, known as the Yodelking (German: Jodlerkönig), was a famous yodeler from Bavaria. Lang also played the guitar and the accordion and he authored several books on yodeling. Ursprung Buam is an Austrian folk music trio from Zillertal, Tyrol. One of the most popular touring groups in Austria, Ursprung Buam often tours Germany and many places across the European Union, as well as the Tirolean festival scene. Oesch’s die Dritten is a Yodel Volksmusik family group from the Bernese Oberland, Switzerland.
Bobbejaan Schoepen was an extremely accomplished, successful, and versatile Belgian entertainer, entrepreneur, singer-songwriter, guitarist, comedian, actor, and professional whistler. In 1948, "De Jodelende Fluiter" ("The Yodeling Whistler") was Schoepen's first hit. In 1953, he was one of the first Europeans to appear at the "Grand Ole Opry" in the United States. Outside of regional Volksmusic, Karl Denver was a Scottish singer who had a series of yodel-based hit singles in the early 1960s. Most famous of these was a 1961 version of "Wimoweh".
Harry Hopkinson (1902–1979) has been credited as one of the world's greatest yodelers. He used the stage name Harry Torrani and was billed as the "Yodeling Cowboy from Chesterfield". Frank Ifield, an Australian-English singer, released a double A-sided single record, "Lovesick Blues" and "She Taught Me How to Yodel" in the UK in 1962. It reached number 1 in the UK charts, and also reached number 44 in the U.S. Billboard Hot 100.
In England, Edith Sitwell featured a "Jodelling Song" as part of her series of poems Façade, set to music by William Walton.
One of the earliest songs to portray an unusual marriage between yodeling and rock music was "Hocus Pocus" by the Dutch band Focus released in 1971.
Irish singer Dolores O'Riordan was renowned for her "natural" Celtic yodeling particularly in tracks such as "Dreams", one of several O'Riordan-penned singles from the five-times RIAA certified platinum album, Everybody Else Is Doing It, So Why Can't We? by the Cranberries. It can also be heard on most of O'Riordan's songs, especially on "I Can't Be with You", and "Zombie", the lead single from the seven-times RIAA certified platinum album, No Need to Argue. O'Riordan continued to incorporate her trademark yodeling in works throughout her career, as in the song "Black Widow" which appears on her solo album Are You Listening?. Author Bart Plantenga wrote, "Dolores O'Riordan's voice is truly unique, to the point that, as with throat singers, you want to dissect her throat to inspect the physiological source of her enchanting yet discomfiting yodel-inflected vocals".
The song "Yodel It!" from Ilinca Băcilă and Alex Florea represented Romania in the Eurovision Song Contest 2017, reaching seventh place. The track musically portrays a mixture between yodeling, rap, rock, pop and hip hop music, featuring Ilinca yodeling through the chorus. "Yodel It!" was originally thought for Swiss band Timebelle, but was then handed to Ilinca to record; Florea was ultimately chosen as a featuring artist for a better quality.
In Spain, the band El Pony Pisador uses yodel mixed with Irish music and bluegrass to create new sonorities.
Outside Europe and North America
Australia's first singing cowboy, Smoky Dawson, was well known for his western-style yodel and featured yodel on his first single, "I'm A Happy Go-Lucky Cowhand". In South Africa, yodeling is featured in some Afrikaans-language pop music.
Kishore Kumar was a playback singer from India, famous for his yodeling, while it was JP Chandrababu talented comedian of Tamil film who introduced yodeling as playback singing in India.
Joy McKean, Australian country music singer-songwriter, is known as the "grand lady" of Australian country music. By the age of 18 she was performing with her sister Heather on their own radio show as the McKean Sisters, noted for their yodeling harmonies. Mckean performed with her husband Slim Dusty till his death in 2003. Slim, a singer-songwriter and yodeler as well, wrote his first song, "The Way the Cowboy Dies" when he was only 10 years old. He received 37 Golden Guitar and two ARIA awards and was inducted into the ARIA Hall of Fame.
Mary Schneider is an Australian singer and performer who yodels the works of classic composers. She mainly appears in club and pub venues around Australia as well as overseas, but she has also performed at many arena venues. Her daughter Melinda Schneider is also a country music singer and yodeller.
, Germanized as Ischi, is a Japanese yodeler active in Germany. While in college Ischi taught himself to yodel by listening to the recordings of Franzl Lang and he began to perform on Japanese television. While studying in Germany Lang took him "under his wing" and he began to sing at a beer hall in Zurich. Ischi met his wife Henriette in 1981 and proposed to her at an onsen (hot spring) in Japan, where he yodeled his proposal to her.
Taiwanese singer Harlem Yu has one song that uses yodeling (山頂黑狗兄).
See also
Andachtsjodler, Austrian devotional yodel
Cooee
Field holler
Jodeldiplom
Kulning
Old-time music
Singing cowboy
Ululation
Western music (North America)
Western swing
Zäuerli
References
Further reading
– from Switzerland to the avant-garde, an exhaustive survey of the field.
External links
Austrian styles of music
German styles of music
Singing techniques
Swiss styles of music
Swiss folklore
Vocal skills
|
978559
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D1%80%D2%91%D1%96%D1%82%20%D0%A4%D1%96%D1%88%D0%B5%D1%80
|
Бірґіт Фішер
|
Бірґіт Фішер (25 лютого 1962) — німецька веслувальниця, восьмиразова олімпійська чемпіонка.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Досьє на sport.references.com
Німецькі веслувальники на байдарках і каное
Німецькі олімпійські чемпіони
Олімпійські чемпіони з веслування на байдарках і каное
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 1980
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 1988
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 1992
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 1996
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2000
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2004
Німецькі срібні олімпійські медалісти
Уродженці Бранденбурга-на-Гафелі
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1980
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1988
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1988
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1992
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1992
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1996
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1996
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2000
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2004
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2004
Спортсмени Бранденбурга-на-Гафелі
|
1853444
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B0%20%D0%94%D1%83%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%281991-1992%29
|
Облога Дубровника (1991-1992)
|
Облога Дубровника (1991-1992)
Облога Дубровника — облога міста Дубровник та бойові дії навколо нього під час Хорватської війни за незалежністьї. Підрозділи Югославської Народної Армії почали наступ на Дубровник з Чорногорії та Боснії. Три місяці обстрілів та облоги портового міста стали однією з подій, які налаштували світову спільноту проти сербів в конфлікті в Югославії.
Облога почалася в жовтні 1991 року та завершилася на початку 1992 року після контратак хорватських військ. Облога супроводжувалася жертвами серед мирного населення. 6 грудня 1991 року в день Миколи Чудотворця югославська артилерія обстріляла місто, в результаті чого загинули 13 цивільних осіб.
Згідно з доповіддю ООН, під час облоги міста 15 000 осіб стали біженцями, з яких 7000 були евакуйовані морем в жовтні 1991 року. З жовтня по грудень 1991 року місто залишалося без електропостачання та водопостачання. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії назвав облогу Дубровника: «спробою сербських сил відокремити місто від Хорватії і приєднати його до Чорногорії».
Передумови
Дубровник — місто, розташоване в південно-західній частині колишньої Югославії на березі Адріатичного моря. Був заснований в X столітті н.е. і до сих пір зберіг історичну частину, відому як Старе Місто. До початку бойових дій в Дубровнику проживало 50 000 чоловік (з яких 82% були хорватами). На початку осені 1991 року югославський військове командування вирішило взяти Дубровник під свій контроль для того, щоб безпечно висунути механізовані підрозділи на кордон із західного Герцеговиною і з'єднатися з 9-м Кнінськім корпусом в Північній Далмації.
План операції по захопленню Дубровника був розроблений генералом Джокичем і схвалений командиром генерального штабу ЮНА Благоєм Аджичем. У вересні 1991 року командування Югославської армії прийшло до висновку, що для забезпечення загальної безпеки Чорногорії Дубровник повинен бути взятий як можна швидше. Тим більше, що це дозволило б уникнути етнічних чисток, що проходили повсюдно в регіонах розпадається країни. Варто відзначити, що Чорногорське керівництво не визнавало кордону Хорватії в області Дубровника, оскільки ті були намальовані «погано підготовленими комуністичними картографами» і вимагали якнайшвидшої ревізії. У разі успішного вторгнення територія Дубровника повинна була увійти до складу Чорногорії, а саме місто міг стати новою столицею республіки і отримати назву Никшич-На-Морі.
Дров у багаття істерії підкинули чорногорські пропагандисти, які заявили, що Дубровник є базою терористичної активності і на його території знаходиться не менше 30 000 чоловік добре підготовлених хорватських бійців і 7 000 міжнародних терористів. З цього випливало, що Хорватія готова до вторгнення, а значить, по Дубровнику слід нанести превентивний удар.
16 вересня Югославська армія спробувала провести в місті мобілізацію. Мобілізація провалилася — призовники просто не прийшли до військкоматів. Через 2 дні Югославське командування пригрозило ввести кримінальну відповідальність для всіх тих, хто ухиляється, але потенційні бійці "за народну єдність" вважали за краще залишитися вдома, розуміючи, що хорватсько-сербське зіткнення неминуче. В цьому випадку хорватам доведеться битися за свій будинок, бо Югославська армія неодмінно спробує відрізати його від решти республіки.
23 вересня підрозділи ЮНА атакували позиції хорватів в районі села Віталіна і Бргат, розташованих на схід від Дубровника. 25 вересня узбережжя Дубровника було блоковано Югославським флотом. 26 вересня Штаб Югославської армії перейменував Оперативну Групу «Східна Герцеговина» у 2-у оперативну групу, яка стала підкорятися безпосередньо федеральному міністрові оборони, після чого обидві сторони конфлікту стали готуватися до повноцінної облоги Дубровника.
Сили сторін перед битвою
Югославія
Всього в операції проти Дубровника мало брати участь не менше 7 000 югославських солдатів і офіцерів.
23 вересня міністр внутрішніх справ Чорногорії видав секретний наказ про повну мобілізацію Спеціального підрозділу Чорногорської поліції, бійці якого повинні були діяти спільно з югославськими військами.
Хорватія
На початку бойових дій захисників Дуброника всього 450 чоловік, при цьому хоч якийсь бойовий досвід мали не більше 50 вояків. Озброєння у захисників було застарілим, оскільки, починаючи з 1972 року (коли Дубровник був проголошений повністю демілітаризованою зоною) в цій області не було жодного складу зброї, призначеного для територіальної оборони. Все легке озброєння хорватів було захоплено ними на ранньому етапі конфлікту під час битви за Казарми (в основному зброя була здобута на складах острова Корчула 26 вересня 1991 року).
В кінці вересня в Дубровник увійшли невеликі підрозділи хорватської поліції і хорватських сил самооборони, після чого сумарне число захисників міста збільшилася до 600 осіб. Не варто забувати і про Ескадри військових кораблів Дубровника, яка складалася з 23 судів (переважно катерів і вельботів з кулеметним озброєнням) і 117 добровольців.
Хід облоги
Операція по захопленню Дубровника розпочалася 1 жовтня 1991 року. О п'ятій годині ранку мешканці прилеглого до Дубровника села Віталіна були розбуджені глухими залпами важких гармат. Слідом за артилерійським обстрілом на хорватську територію висунулися танки і піхотні частини Югославської Народної Армії.
У розпочатої облозі активну роль грав югославський флот, який блокував місто з моря і постійно вів обстріл Дубровника. Відразу ж після початку облоги в Дубровнику склалася важка ситуація. Почався дефіцит продуктів харчування, припинилися електропостачання та водопостачання, не вистачало питної води. Ситуацію погіршували численні біженці (до 55 000 осіб) з інших районів Хорватії, де велися широкомасштабні бойові дії.
Облога Дубровника відразу ж привернула широку увагу світової спільноти, яка від учасников конфлікту припиненням бойових дій и досягнення політічного компромісу (переформатування Соціалістічної Федератівної Республики Югославія в Конфедерацію).
8 листопада 1991 року Європейський союз увів проти Югославії економічні санкції, змушуючи всі сторони протистояння до миру. Однак бойові дії не припинилися. Югославські війська регулярно обстрілювали Дубровник з артилерії, літаків, кораблів. Жителі міста вивісили прапори ЮНЕСКО, щоб підкреслити статус міста, що перебуває під захистом цієї міжнародної організації, але обстріли продовжилися.
2 грудня 1991 року було скасовано санкції та надано економічні пільги чотирьом югославським республікам — Словенії, Хорватії, Македонії та Боснії і Герцеговині, які погодилися на план врегулювання конфлікту, запропонований ЄС. Водночас проти Сербії і Чорногорії, що відкинули пропозиції європейців з компромісного «розлучення» СФРЮ, санкції продовжували діяти. Вважається, що саме з цього моменту Європейський союз де-факто став вважати югославські республіки окремими суб'єктами міжнародного права, по суті, визнавши розпад єдиної держави під назвою «Соціалістична Федеративна Республіка Югославія».
Рішення ЄС про збереження санкцій щодо Сербії і Чорногорії не призвело до деескалації. 6 грудня 1991 року стався найінтенсивніший обстріл Дубровника — він тривав більше 10 годин. Загинуло 14 людей, близько 60 отримали поранення. Сильні пошкодження отримала стара частина міста, внесена ЮНЕСКО до списку всесвітньої культурної спадщини.
Кадри палаючого Дубровника облетіли увесь світ і стали символом героїчної оборони міста. Люди на всіх континентах співчували обложеним хорватам і переживали за долю Дубровника. Війська ЮНА постали перед усім світом в образі полчищ варварів, які вчинили замах на досягнення цивілізації. Ця картинка переламала хід подій. У результаті міжнародне співтовариство стало на бік Хорватії в її боротьбі за незалежність.
19 грудня 1991 року Хорватія визнається як незалежна держава. Першою таке рішення ухвалює Ісландія. 23 грудня Хорватію визнає Німеччина. Під тиском міжнародної громадськості югославське командування змушене припинити обстріли міста.
Тим часом падає бойовий дух ЮНА. Югославські війська стоять на місці, наступати на місто їм не дають, і сенс перебування на фронті для багатьох стає незрозумілим. Найбільш деморалізованими виявилися мобілізовані чорногорці - крім того, в тилу почалася кампанія за повернення чорногорських солдатів додому.
У духовній столиці Чорногорії Цетинє в грудні 1991 року проходять численні антивоєнні мітинги. Низка політиків вимагає від військового командування республіки повернути чорногорських солдатів із фронту без звинувачення в дезертирстві.
Одночасно хорватська армія посилюється і збільшує свою присутність у регіоні. Подейкують про істотну іноземну допомогу. Так чи інакше, але до квітня 1992 року хорватам вдається одержати низку перемог та істотно потіснити частини югославської армії.
Наприкінці весни 1992 року Хорватія остаточно і безповоротно стає незалежною державою — 22 травня 1992 року країна офіційно стала членом ООН. Через три дні, 25 травня 1992 року, за наказом командування ЮНА, облогу Дубровника було знято, югославські війська відступили.
У жовтні 1992 року Хорватія повернула контроль і над прикордонним з Чорногорією районом Конавле.
Наслідки облоги
Під час боїв за Дубровник і його околиці було вбито або поранено близько 800 солдатів, включаючи 166 чорногорських резервістів, загинуло 92 мирних жителя, 33 тис. були змушені покинути свої оселі, майже 8 тис. залишилися без даху над головою.
За даними хорватської сторони, тільки прямий матеріальний збиток Дубровнику та району Конавле перевищує півмільярда євро.
Були зруйновані або розграбовані сотні приватних будинків, адміністративних будівель і підприємств, включно з міжнародним аеропортом Дубровник, від обстрілів серйозно постраждали архітектурні пам'ятники. З 824 будівель у Старому місті Дубровника було пошкоджено 563 (майже 70 %). Дев'ять будівель були повністю знищені і не підлягали відновленню.
Література
Примітки
Війна за незалежність Хорватії
Битви Хорватії
Війни Югославії
Битви в Середземному морі
Конфлікти в 1991
Конфлікти в 1992
Д
Облоги за містом
Події 1 жовтня
|
373547
|
https://en.wikipedia.org/wiki/St%20James%27s%20Park%20tube%20station
|
St James's Park tube station
|
St James's Park tube station
St James's Park is a London Underground station near St James's Park in the City of Westminster, central London. It is served by the District and Circle lines and is between Victoria and Westminster stations. It is in Travelcard Zone 1.
The station building is incorporated into 55 Broadway, formerly the headquarters of Transport for London, and has entrances both on the junction of 55 Broadway and Petty France and on Palmer Street, opposite Starbucks. The station is close to several government offices. The station is not wheelchair accessible.
History
The station was opened on 24 December 1868 by the District Railway (DR, now the District line) when the company opened the first section of its line between South Kensington and Westminster stations. The DR connected to the Metropolitan Railway (MR, later the Metropolitan line) at South Kensington and, although the two companies were rivals, each company operated its trains over the other's tracks in a joint service known as the "Inner Circle".
On 1 February 1872, the DR opened a northbound branch from its station at Earl's Court to connect to the West London Extension Joint Railway (WLEJR, now the West London Line) which it connected to at Addison Road (now Kensington (Olympia)). From that date the "Outer Circle" service began running over the DR's tracks. The service was run by the North London Railway (NLR) from its terminus at Broad Street (now demolished) close to Liverpool Street station in the City of London via the North London Line to Willesden Junction, then the West London Line to Addison Road and the DR to Mansion House, the new eastern terminus of the DR.
From 1 August 1872, the "Middle Circle" service also began operations through St James's Park running from Moorgate along the MR's tracks on the north side of the Inner Circle to Paddington then over the Hammersmith & City Railway (H&CR) track to Latimer Road then, via a now demolished link, to the West London Line to Addison Road and the DR to Mansion House. The service was operated jointly by the H&CR and the DR.
On 30 June 1900, the Middle Circle service was withdrawn between Earl's Court and Mansion House. On 31 December 1908 the Outer Circle service was also withdrawn.
The station has been reconstructed twice. In the first decade of the 20th century the original DR station was reconstructed in conjunction with the building of Electric Railway House a headquarters building for the DR's owners the London Electric Railway. The station was then rebuilt again between 1927 and 1929 as part of the construction of 55 Broadway the company's new headquarters building designed by Charles Holden and featuring statues and carved stone panels including ones by Sir Jacob Epstein, Eric Gill, and Henry Moore.
The platforms feature the green, blue, black and white tiling scheme first used for the reconstruction and extension to Morden of the City & South London Railway (now the Northern line) also designed by Holden and opened between 1924 and 1926.
In 1949, the Metropolitan line operated Inner Circle route was given its own identity on the tube map as the Circle line.
The separate Palmer Street entrance and booking hall were rebuilt as part of a further redevelopment in the 1960s.
Together with 55 Broadway, the station is a Grade I listed building.
Name
Over time, the station name has been spelt and punctuated differently, illustrating changing practice in punctuation. Tube maps up to the early 1930s show the name as "St. James' Park". From Harry Beck's first map in 1933 until the early 1950s the name was shown as "St. James Park". From 1951, it was "St. James's Park". Current practice on tube maps is "St James's Park" without the full stop after the "St".
Originally installed in the late 1920s when the first version of the name was in use, the station name displayed in the platform roundels exhibit modification to account for this change. One of the roundels on the eastbound platform still reads "St. James' Park", the rest have had new name plates affixed giving the spelling and punctuation as "St. James's Park".
Gallery
Connections
London Buses routes 11, 24, 148, 211 and 507 and night routes N2, N11, N44, N52 and N136 serve the station.
References
External links
London Transport Museum Photographic Archive
More photographs of St. James's Park station
Circle line (London Underground) stations
District line stations
Tube stations in the City of Westminster
Former Metropolitan District Railway stations
Railway stations in Great Britain opened in 1868
Grade I listed railway stations
1868 establishments in England
|
3962496
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Seimone%20Augustus
|
Seimone Augustus
|
Seimone Augustus
Seimone Delicia Augustus (born April 30, 1984) is an American basketball coach and former professional player. She is currently an assistant coach for the Louisiana State University women's basketball team. She was drafted first overall by the Minnesota Lynx in the 2006 WNBA draft and played for the Lynx for most of her Women's National Basketball Association (WNBA) career except for her final season in with the Los Angeles Sparks. An eight-time All-Star and the 2011 finals MVP, Augustus led the Lynx to four WNBA championships. She also won three gold medals in the Olympics on the U.S. national team.
In addition to the WNBA and the national team, she played for overseas for different teams, ending with the Dynamo Kursk. After retiring as a player in 2020, she was an assistant coach for the Sparks for two seasons.
Early life
Augustus was born in Baton Rouge, Louisiana; she is the daughter of Seymore and Kim Augustus.
Before her freshman year in high school, Augustus was featured on the cover of Sports Illustrated for Women, with a headline that asked, "Is She the Next Michael Jordan?" Augustus played for Capitol High School in Baton Rouge, Louisiana, where she was named a WBCA All-American. She participated in the 2002 WBCA High School All-America Game where she scored fourteen points, and earned MVP honors.
College career
During her collegiate career with the LSU Lady Tigers, the two-time All-American won the Naismith College Player of the Year, Wooden Award and Wade Trophy in 2005 and 2006 while leading the LSU to three straight Final Four appearances. The Lady Tigers however, never advanced beyond the semi-final round. She averaged 19.3 points, 5.2 rebounds and 2 assists per game in her collegiate career. During her final year, she won the Lowe's Senior CLASS Award, recognizing her as the nation's top senior women's basketball player. Augustus graduated from Louisiana State University in 2006. Her uniform number (33) was retired by LSU on January 9, 2010, making her the first female athlete in school history to receive that honor. In January 2023, she became the first female athlete in school history to have a statue of her on the school campus; that statue is in front of the school’s basketball training center next to statues of Bob Pettit, Shaquille O'Neal, and Pete Maravich, who also played for LSU.
Augustus also played with future WNBA teammate Sylvia Fowles during her collegiate career at LSU.
College statistics
Source
WNBA career
2006–2008: Personal success, team failure
Augustus was drafted No. 1 overall in 2006 WNBA draft by the Minnesota Lynx. Selected as a reserve for the 2006 WNBA All Star Game at Madison Square Garden, Augustus led the West squad with 16 points and won the Skills Competition the previous evening.
Augustus finished 2006 second to the Mercury's Diana Taurasi in scoring at 21.9 points per game, a rookie record. Only one player (Taurasi 2006), scored more points in a single season. In addition, she finished sixth in free throw percentage (.897). On August 20, Augustus was named the 2006 WNBA Rookie of the Year.
The former LSU star improved to a career-high 22.6 points per game in 2007, while shooting nearly 51% from the field. An All Star for the second straight year, Augustus finished second to Seattle's Lauren Jackson in scoring average and played in all 34 games. The Lynx however, finished 10–24 tied with Los Angeles Sparks for the league's worst record.
2009–2010: Injuries
In June 2009, Seimone suffered a season-ending injury, a torn ACL, against the Phoenix Mercury.
Augustus's return in 2010 was derailed by medical issues as well, as she was forced to undergo surgery to remove fibroid tumors, including one the size of a golf ball. Augustus had attempted to postpone surgery until after the season, but the pain was too difficult to play through. Despite the setback, Augustus returned to play the final 25 games of the season.
2011–2018: Dynasty
Augustus was finally back to full strength in 2011, and a part of a potent Lynx team that included a supporting cast of Lindsay Whalen, Rebekkah Brunson and newly acquired rookie Maya Moore. Augustus led the team in scoring and served as the team's lead defender as the Lynx rolled to a league best 27–7 record. Augustus also made her first all-star game since 2007. She finished eighth in MVP voting, and was named Second Team All-WNBA for the third time in her career, and the first since 2007.
Augustus elevated her game in the playoffs. She led the Lynx in scoring in five of their eight games, and scored the second-highest number of points in WNBA Finals history – 36 – in game two of the 2011 WNBA Finals. The Lynx swept the Atlanta Dream in the title round, with Augustus being unanimously named Finals MVP.
The Lynx were not a flash in the pan; they would return to the finals the next two seasons, losing to the Indiana Fever in 2012, and defeating Atlanta again in 2013. Augustus continued to earn accolades during this time. She was named first-team all-WNBA in 2012, and voted an all-star-game starter in 2013.
During the 2015 season, Augustus was named a WNBA All-Star for the sixth time in her career while averaging 13.8 points per game. However, Augustus was battling a right knee injury and was out indefinitely midway through the season to have knee surgery. The Lynx had remained dominant; making a trade for star center Sylvia Fowles, strengthening their starting lineup as they finished first place in the Western Conference with a 22–12 record. Augustus returned in time for the playoffs and The Lynx returned to the finals for a rematch against the Indiana Fever, this time with the Lynx beating Indiana in a hard-fought series, 3–2, with the newly acquired Sylvia Fowles winning Finals MVP, as the Lynx won their third WNBA championship in five years.
In the 2016 season, the Lynx continued to be a championship contender in the league, as they finished with a franchise best 28–6 record. With the WNBA's new playoff format in effect, the Lynx were the number 1 seed in the league with a double-bye to the semi-finals (the last round before the WNBA Finals) facing the Phoenix Mercury. Prior to the playoffs, Augustus had signed a multi-year contract extension with the Lynx. The Lynx defeated the Mercury in a three-game sweep, advancing to the WNBA Finals for the fifth time in six years. The Lynx were up against the Los Angeles Sparks, making it the second time in league history where two teams from the same conference faced each other in the Finals due to the new playoff format. However, the Lynx were defeated by the Sparks in five games. Also in 2016, Augustus was chosen to the WNBA Top 20@20, a list of the league's best 20 players ever in celebration of the WNBA's twentieth anniversary.
In the 2017 season, Augustus seemed to decline in scoring. She was still voted into the 2017 WNBA All-Star Game, making it her seventh all-star game appearance of her career, despite being less of a scorer she was more of a facilitator on offense, averaging a career-high in assists. On August 12, 2017, the Lynx made history as they defeated the Indiana Fever, 111–52, marking it the largest margin of victory in WNBA history; they also went on a league record 37–0 scoring run during the game. The Lynx finished with the number 1 seed yet again, with a 27–7 record, receiving a double-bye to the semi-finals. In the playoffs, Augustus stepped up on offence and scored more to be more effective for her team. In the semi-finals, the Lynx defeated the Washington Mystics in a three-game sweep, advancing to the WNBA Finals for the sixth time in seven years, setting up a rematch with the Sparks. Augustus scored a season-high 24 points in game 1 against Washington. The Lynx avenged last year's Finals loss, this time by defeating the Sparks in five games to win their fourth championship in seven seasons, tying the now-defunct Houston Comets for most championships wins.
2018–present: End of an era, departure from the Lynx
In the 2018 season, the Lynx would start showing signs of age as their days of yearly championship contention started coming to an end. They failed to get off to a hot start to the season as they were 4–6 in their first 10 games. Despite averaging a career-low in scoring, Augustus would still be voted into the 2018 WNBA All-Star Game for her eighth all-star game appearance. By the end of the season, the Lynx finished as the number 7 seed with an 18–16 record, making it the first time in 8 years that they did not finish as a top 2 seed. In the first round elimination game, the Lynx lost 75–68 to the rival Los Angeles Sparks, ending their streak of three straight finals appearances. Despite the retirement of her longtime teammate Lindsay Whalen, Augustus re-signed with the Lynx.
In 2019, Augustus would only play in 12 games due to a nagging knee injury, she had missed the first half of the season to recover and made her return in August. The Lynx finished 18–16 with the number 7 seed but were eliminated by the Seattle Storm in the first round elimination game.
In 2020, Augustus left the Lynx after 14 seasons and signed a one-year deal with the Los Angeles Sparks. Her mother had planned events for 2020 to thank Minnesota for taking care of her daughter for so long but both mother and daughter wound up in tears. Augustus explained that she was saddened and disappointed with the tone of negotiations with the Lynx — who were all business, and who had offered her more money than L.A. Augustus would take a bench role with the Sparks. On July 25, 2020, she would make her Sparks debut, scoring 14 points in the team's 99–76 win against the Phoenix Mercury. On August 9, 2020, she scored 13 points in the team's 97–81 win against her former team. The Sparks finished 15–7 with the number 3 seed, receiving a bye to the second round. The season had been delayed and shortened to 22 games in a bubble at IMG Academy due to the COVID-19 pandemic. In the playoffs, the Sparks would come up short as they lost 73–59 to the Connecticut Sun in the second round elimination game.
In 2021, Augustus re-signed with the Sparks on a one-year deal. On May 13, 2021, she announced her retirement from play, and joined the Los Angeles Sparks coaching staff. Later that year, as part of the league's celebration of its 25th season, Augustus was named to The W25, consisting of the top 25 WNBA players of all time as chosen by a panel of media and women's basketball pioneers.
On May 29, 2022, the Minnesota Lynx retired her jersey in Target Center.
WNBA career statistics
Regular season
|-
| style="text-align:left;"| 2006
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 34 || 34 || 33.1 || .456 || .353 || .897 || 3.8 || 1.5 || 0.6 || 0.5 || 2.0 || 21.9
|-
| style="text-align:left;"| 2007
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 34 || 33 || 32.1 || .508 || .419 || .873 || 4.0 || 2.3 || 1.2 || 0.6 || 2.4 || 22.6
|-
| style="text-align:left;"| 2008
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 31 || 31 || 33.6 || .470 || .317 || .890 || 3.9 || 2.7 || 1.0 || 0.4 || 1.6 || 19.1
|-
| style="text-align:left;"| 2009
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 6 || 6 || 29.7 || .570 || .643 || .905 || 4.2 || 1.5 || 2.0 || 0.5 || 2.1 || 21.0
|-
| style="text-align:left;"| 2010
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 25 || 25 || 33.3 || .429 || .336 || .667 || 3.2 || 1.9 || 0.7 || 0.3 || 1.4 || 16.4
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"| 2011†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 34 || 34 || 29.3 || .504 || .417 || .865 || 3.5 || 2.2 || 0.9 || 0.4 || 1.3 || 16.2
|-
| style="text-align:left;"| 2012
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 29 || 29 || 29.3 || .491 || .437 || .852 || 3.6 || 2.5 || 0.9 || 0.2 || 1.7 || 16.6
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"| 2013†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 31 || 31 || 29.8 || .516 || .290 || .879 || 3.2 || 2.5 || 0.5 || 0.5 || 1.4 || 16.3
|-
| style="text-align:left;"| 2014
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 24 || 24 || 31.2 || .511 || .333 || .846 || 3.6 || 2.4 || 0.4 || 0.1 || 1.6 || 16.5
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"|2015†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 16 || 16 || 30.1 || .440 || .130 || 1.000 || 2.9 || 2.4 || 0.5 || 0.3 || 1.2 || 13.8
|-
| style="text-align:left;"| 2016
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 29 || 29 || 26.4 || .460 || .333 || .804 || 2.9 || 2.4 || 0.5 || 0.3 || 1.9 || 11.2
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"|2017†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 32 || 32 || 27.7 || .502 || .432 || .868 || 2.9 || 4.0 || 0.5 || 0.0 || 1.4 || 10.9
|-
| style="text-align:left;"| 2018
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 33 || 33 || 26.2 || .467 || .318 || .706 || 1.8 || 2.6 || 0.4 || 0.2 || 1.2 || 10.8
|-
| style="text-align:left;"| 2019
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 12 || 7 || 13.0 || .313 || .167 || .750 || 0.6 || 1.3 || 0.4 || 0.1 || 1.0 || 3.8
|-
| style="text-align:left;"| 2020
| style="text-align:left;"| Los Angeles
| 21 || 0 || 15.8 || .491 || .545 || .667 || 1.8 || 1.2 || 0.6 || 0.1 || 0.4 || 5.9
|-
| style="text-align:left;"| Career
| style="text-align:left;"|15 years, 2 teams
| 391 || 365 || 28.8 || .480 || .364 || .858 || 2.6 || 3.1 || 0.7 || 0.3 || 1.6 || 15.4
Postseason
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"|2011†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 8 || 8 || 33.0 || .527 || .438 || .886 || 4.5 || 3.8 || 0.9 || 0.6 || 1.6 || 22.0
|-
| style="text-align:left;"| 2012
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 9 || 9 || 35.0 || .427 || .294 || .806 || 5.0 || 2.1 || 1.6 || 0.3 || 1.5 || 17.9
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"|2013†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 7 || 7 || 32.0 || .546 || .333 || .684 || 3.7 || 1.4 || 1.0 || 0.9 || 1.7 || 17.4
|-
| style="text-align:left;"| 2014
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 5 || 5 || 34.2 || .443 || .250 || .833 || 3.2 || 2.4 || 1.0 || 0.2 || 1.0 || 18.6
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"| 2015†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 10 || 10 || 34.4 || .379 || .143 || .762 || 3.0 || 2.5 || 0.9 || 0.3 || 1.3 || 12.8
|-
| style="text-align:left;"| 2016
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 8 || 8 || 26.9 || .393 || .250 || .870 || 2.9 || 3.3 || 0.8 || 0.2 || 2.0 || 11.1
|-
|style="text-align:left;background:#afe6ba;"| 2017†
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 8 || 8 || 31.8|| .490 || .526 || .500 || 4.8 || 3.5 || 0.3 || 0.5 || 1.6 || 13.9
|-
| style="text-align:left;"| 2018
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 1 || 1 || 24.0 || .286 || .000 || .500 || 3.0 || 2.0 || 0.0 || 0.0 || 1.0 || 5.0
|-
| style="text-align:left;"| 2019
| style="text-align:left;"| Minnesota
| 1 || 0 || 21.0 || .273 || .000 || .000 || 3.0 || 0.0 || 1.0 || 1.0 || 1.0 || 6.0
|-
| style="text-align:left;"| 2020
| style="text-align:left;"| Los Angeles
| 1 || 0 || 22.0 || .500 || .000 || 1.000 || 3.0 || 1.0 || 0.0 || 1.0 || 1.0 || 10.0
|-
| style="text-align:left;"| Career
| style="text-align:left;"|10 years, 2 teams
| 58 || 56 || 32.0 || .452 || .322 || .799 || 3.8 || 2.6 || 0.9 || 0.5 || 1.5 || 15.5
Overseas career
In the 2006–07 and 2007–08 WNBA off seasons, she played for the Dynamo Moscow club in Russia.
During the 2008–09 WNBA offseason, Augustus played in the EuroCup for Galatasaray, a club based in Turkey. She would once again play for Galatasaray in the 2010-11 WNBA offseason.
Since 2013, Augustus played three consecutive offseasons for Dynamo Kursk of the Russian League.
Awards and achievements
2004—Winner of the Honda Sports Award for basketball
2005—Winner of the Honda Sports Award for basketball
2007–08 Turkish Presidents Cup Winner with Galatasaray
2008–09 FIBA Eurocup Winner with Galatasaray
2008–09 FIBA Eurocup MVP with Galatasaray
USA Basketball career
Augustus was a member of the U.S. women's basketball team, and she earned a gold medal at the 2008, 2012 and 2016 Summer Olympics.
Augustus was invited to the USA Basketball Women's National Team training camp in the fall of 2009. The team selected to play for the 2010 FIBA World Championship and the 2012 Olympics is usually chosen from these participants. At the conclusion of the training camp, the team traveled to Ekaterinburg, Russia, where they competed in the 2009 UMMC Ekaterinburg International Invitational. While Augustus did not go to the World Championship, she was chosen for her second Olympic tournament. Augustus was ultimately selected to the 2014 FIBA World Championship, along with Lynx teammates Moore and Whalen, and the US went on to win the gold medal.
Post-retirement basketball honors and awards
2021
Named to the W25 - top 25 WNBA players of all time
2022
Minnesota Lynx retired her jersey on May 29, 2022
2023
All-25 Team, Minnesota Lynx
First female athlete in Louisiana State University history to have a statue on campus
2024
Inducted in the Women's Basketball Hall of Fame on April 27, 2024
Will be inducted in the Naismith Basketball Hall of Fame Class of 2024
To be inducted in the Louisiana Sports Hall of Fame in June 2024
Coaching career
Augustus was an assistant coach for the Sparks in 2021 and 2022. In 2023, Augustus was taking a break from coaching but expressed interest in returning to it at some level in the future. She served as a facilitator for the 2023 season of Athletes Unlimited Basketball. On May 20, 2024, Louisiana State University announced that Augustus returned to her alma mater as an assistant coach for women's basketball under coach Kim Mulkey.
Other basketball professional activities
In March 2023, the book Hoop Muses was published by the Hachette Book Group. Augustus is credited as the curator of the book, along with writing by Kate Fagan and illustrations from Sophia Chang. The book is a "colorful encyclopedia of sorts" on women's basketball.
Personal life
In April 2010, Augustus had surgery at Fairview Southdale Hospital to remove fibroids, a surgery that both her mother and grandmother had undergone. While her uterus was removed during the operation, her ovaries were left intact, making children via a gestational surrogate possible. She has said that she wants children someday.
Augustus is openly lesbian. She became engaged to LaTaya Varner in 2010, and married her in Hawaii in 2015. In 2012, Augustus was the grand marshall of the Twin Cities Pride Parade along with Varner. As of October 2018, the couple divorced. The New York Times called Augustus "one of sports’ most forward-thinking and undersung activists." She came out publicly in 2012 in the magazine The Advocate and spoke out about her own story as advocacy against a proposed state constitutional amendment that would have banned same-sex marriages in Minnesota.
Augustus is the cousin of former Mississippi State power forward, Kodi Augustus.
References
External links
Seimone Augustus on Instagram
Seimone Augustus official site, hosted by LSU Athletics
Seimone Augustus Profile Galatasaray.org
,Part II, Part III, Part IV, Part V
Players' Tribune column by Augustus from July 27, 2015
WNBA 2006 Draft Prospectus
- 14 minute video
Augustus on the Knuckleheads podcast, January 8, 2021
1984 births
Living people
African-American LGBT people
All-American college women's basketball players
American expatriate basketball people in Russia
American expatriate basketball people in Turkey
American lesbian sportswomen
American women's basketball players
Basketball players at the 2008 Summer Olympics
Basketball players at the 2012 Summer Olympics
Basketball players at the 2016 Summer Olympics
Basketball players from Baton Rouge, Louisiana
Galatasaray S.K. (women's basketball) players
LGBT basketball players
LGBT people from Louisiana
Los Angeles Sparks players
LSU Tigers women's basketball players
McDonald's High School All-Americans
Medalists at the 2008 Summer Olympics
Medalists at the 2012 Summer Olympics
Medalists at the 2016 Summer Olympics
Minnesota Lynx draft picks
Minnesota Lynx players
Olympic gold medalists for the United States in basketball
Shooting guards
United States women's national basketball team players
WNBA All-Stars
First overall WNBA draft picks
|
60807
|
https://en.wikipedia.org/wiki/406%20BC
|
406 BC
|
406 BC
Year 406 BC was a year of the pre-Julian Roman calendar. At the time, it was known as the Year of the Tribunate of Cossus, Ambustus, Cossus and Potitus (or, less frequently, year 348 Ab urbe condita). The denomination 406 BC for this year has been used since the early medieval period, when the Anno Domini calendar era became the prevalent method in Europe for naming years.
Events
By place
Greece
Callicratidas is appointed as the navarch of the Spartan fleet, replacing Lysander. Callicratidas assembles a fleet and sails to Methymna, on Lesbos, to which he lays siege. This move threatens the Athenian grain supply.
Alcibiades is replaced by a board of generals. Athens sends a member of the board, Admiral Conon, to relieve the siege of Mytilene. To defend Lesbos, Conon is forced to move his numerically inferior fleet from Samos to the Hekatonnesi islands near Methymna. When Callicratidas attacks him, Conon is forced back to Mytilene, where he is blockaded by Callicratidas' Spartan fleet.
Athens wins the Battle of Arginusae, near Lesbos, and the blockade of Conon is broken. To relieve Conon, the Athenians assemble a new fleet composed largely of newly constructed ships crewed by inexperienced sailors. This inexperienced fleet is inferior to the Spartans, but its commanders employ new and unorthodox tactics, which allow the Athenians to secure a dramatic and unexpected victory. The Spartan force is soundly defeated, and Callicratidas is killed.
Returning to Athens after the battle, Theramenes leads Athenian agitation against the eight generals who have commanded in the engagement; the six who have returned to Athens are condemned for negligence in not having picked up survivors from the ships disabled in the battle. The Athenian generals (including Pericles' son) are put to death.
Sparta sues for peace, which the Athenian leader Cleophon rejects. Sparta yields to demands by the Persian satrap Cyrus that Lysander command a fleet in the Hellespont.
Roman Republic
The Roman forces begin a decade-long siege against Veii.
Carthage
The Carthaginians again invade Sicily and attack Agrigentum (Acragas). Plague breaks out in their camp and Hannibal Mago dies. Himilco assumes command and captures Agrigentum (Acragas), Gela and Camarina. Gela is destroyed and its treasures sacked. The survivors take refuge in Syracuse. The plague is carried back to Carthage by its soldiers.
Births
Deaths
Euripides, Athenian playwright (b. c. 480 BC)
Hannibal Mago, Carthaginian general
Sophocles, Athenian dramatist and politician (b. c. 495 BC)
References
|
12453469
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Acrochordonichthys
|
Acrochordonichthys
|
Acrochordonichthys is a genus of catfishes (order Siluriformes) of the family Akysidae. It includes ten species.
Distribution and habitat
Acrochordonichthys species are generally found at the bottoms of rivers throughout Southeast Asia. Many of the species are only known from Borneo. A. guttatus is known only from the Barito River drainage in southern Borneo. A. mahakamensis is known only from the Mahakam River drainage in eastern Borneo it is named for. A. chamaeleon and A. strigosus are known only from the Kapuas River drainage in western Borneo. A. falcifer is known only from the Kinabatangan and Segama River drainages, and possibly from the Kayan River drainage, in north-eastern Borneo. A. pachyderma is known only from the Kapuas, Mahakam, and Kinabatangan River drainages in western, eastern, and north-eastern Borneo, respectively.
A. septentrionalis is known only from the Mae Klong River drainage in Thailand and the Pahang River drainage in Peninsular Malaysia; it may be found in the Bernam River drainage in Peninsular Malaysia. A. rugosus is known from the Solo, Ciliwung, and Citarum River drainages in Java; the Barito, Kapuas, Mahakam, and Rajang River drainages in Borneo; the Bernam, Terengganu, Mae Nam Sungai Kolok, and Pattani River drainages in Peninsular Malaysia and southern Thailand; and the Musi and Tulangbawan River drainages in Sumatra. A. ischnosoma is known from the Citarum River drainage in western Java and the Musi River drainage in southern Sumatra. A. gyrinus, from the Yom River of the Chao Phraya basin in Thailand, represents the northernmost distribution of this genus.
Description
Acrochordonichthys is characterized by a highly rugose skin with tubercles arranged in longitudinal rows along the side of the body, the presence of a long, low adipose fin, and a truncate caudal fin. The tubercles on Acrochordonichthys may become either greatly hypertrophied or greatly reduced at different stages of the moulting cycle; moulting is known to occur in the related genus Breitensteinia. When they are most developed, the tubercles appear more rounded and tightly packed, but are more squamous (flattened) and further apart when least developed.
The head is broad and depressed, while the body is moderately compressed. The dorsal profile rises evenly but not steeply from tip of snout to the origin of the dorsal fin, then slopes gently ventrally from there to end of caudal peduncle. The ventral profile is horizontal to origin of the anal fin, then slopes dorsally to end of the caudal peduncle. The head is covered with small tubercles with poorly demarcated and indistinct margins, and the body with such tubercles arranged in 5–6 longitudinal rows on each side. The dorsal fin origin is nearer the tip of the snout than caudal flexure. The pectoral spine is stout, with or without serrations on the posterior edge. The caudal fin is weakly emarginate.
Sexual dimorphism has been reported in Acrochordonichthys. Males have the anus situated immediately in front of a genital papilla, which is located posterior to the pelvic fin base. The genital opening is situated at the tip of the papilla, covered by a fleshy flap. In females, the anus is situated more posteriorly and the genital opening is located at the tip of a short genital appendage. In A. ischnosoma, males have a long genital papilla located immediately posterior to anus, while females have a conical genital papilla located immediately posterior to anus.
Species groups
Based on external morphology, two groups of species can be distinguished easily, both of which may be artificial. The first group, the A. ischnosoma species group, includes A. ischnosoma, A. guttatus, A. gyrinus, A. mahakamensis, A. septentrionalis, and A. strigosus; these species have a narrower head, a more slender caudal peduncle, and 39–41 vertebrae. The second group, the A. rugosus species group, includes A. chameleon, A. falcifer, A. pachyderma, and A. rugosus, in which the fish have a deeper caudal peduncle, a broader head, and 35–37 vertebrae.
Acrochordonichthys species are cryptically colored. The colouration is extremely variable, particularly in the A. rugosus group; colouration is less variable in the A. ischnosoma species group. Most have a light-brown saddle extending for the length of the adipose fin and some have spots on the side of the body in place of the saddle. Variation in colouration may be due to moulting of the skin. However, even though the colouration is highly variable, some general patterns are evident that allows colour to be a useful diagnostic character when variation is taken into account.
In the A. ischnosoma species group, variation in colouration is restricted to the dorsal surface of the head, which ranges from light to chocolate brown. The body colouration is less variable. In A. ischnosoma, a series of longitudinal chocolate brown patches arranged to form a faintly reticulate pattern is present in all specimens observed.
A. guttatus is easily differentiated from other members of the A. ischnosoma group by a slender (vs. moderately thick) humeral process (maximum width 10.0–11.8% its length vs. 13.2–18.4). A. mahakamensis is differentiated from other members of its group by a rounded (vs. angular) anterior margin of the anal fin, and a more slender body. A. septentrionalis can be differentiated by members of the A. ischnoma group by a smaller dorsal to adipose distance (4.4–5.7% standard length vs. 6.2–9.8), fewer branchiostegal rays (4 vs. 5–6) and an almost uniformly cream colour pattern with few very small brown spots (vs. a variegated colour pattern with numerous brown patches). A. strigosus can be differentiated from members of the A. ischnosoma species group by a rounded (vs. angular) posterior margin of the adipose fin and a more slender body; the genital papilla in male A. strigosus is also morphologically different from other members of its species group (short and thick vs. long and thin). A. ischnosoma is distinguished from other members of the A. ischnosoma group by a greater distance between the dorsal fin and adipose fin (9.0–10.1% SL vs. 4.4–8.7) and a greater exposure of the premaxillary teeth when the mouth is closed (one-third vs. less than one-fifth to none). A. gyrinus can be distinguished from its congeners by a concave posterior margin of the pectoral fin.
A. chamaeleon can be differentiated from other members of the A. rugosus species group by shorter nasal barbels (1.0–6.0% length of the head vs. 6.5–23.9), wide-set eyes (distance between eyes 38.9–47·5% length of the head), and a head with gently sloping lateral margins and a broadly rounded snout when viewed dorsally. A. falcifer can be differentiated from other members of the species group by an adipose fin with a rounded (vs. angular) posterior margin and a longer dorsal-fin base (10.8–13.1% standard length vs. 7.9–10.5); generally the colour pattern of A. falcifer is also different in having many small blotches (vs. few large blotches) of various shades of brown, with many small dark brown spots (vs. no spots) on the dorsal surfaces of the head. Both A. falcifer and A. pachyderma lack serrations on the pectoral spine, but the two species can be separated based on their colouration (cream with numerous small blotches of various shades of brown in A. falcifer vs. overall cream in A. pachyderma) and the shape of the posterior margin of the adipose fin. A. pachyderma can be differentiated by its colouration (overall cream vs. generally dark brown with many irregular patches of light brown) and, except for A. falcifer, lack (vs. presence) of serrations on the posterior edge of the pectoral spine. A. rugosus differs from A. chamaeleon in having longer nasal barbels (6.5–15.6% head length vs. 1.0–6.0) and a head with steeply sloping (vs. gentlysloping) lateral margins and a convex (vs. broadly rounded) snout when viewed dorsally; from A. falcifer in having an adipose fin with an angular (vs. rounded) posterior margin; from A. pachyderma in its colouration (generally dark brown with many irregular patches of light brown vs. overall cream) and the presence (vs. lack) of serrations on the posterior edge of the pectoral spine.
Species
Acrochordonichthys chamaeleon (Vaillant, 1902)
Acrochordonichthys falcifer Ng & Ng, 2001
Acrochordonichthys guttatus Ng & Ng, 2001
Acrochordonichthys gyrinus Vidthayanon & Ng, 2003 (Falcate chameleon catfish)
Acrochordonichthys ischnosoma Bleeker, 1858
Acrochordonichthys mahakamensis Ng & Ng, 2001
Acrochordonichthys pachyderma Vaillant, 1902
Acrochordonichthys rugosus (Bleeker, 1846)
Acrochordonichthys septentrionalis Ng & Ng, 2001 (Maeklong chameleon catfish)
Acrochordonichthys strigosus Ng & Ng, 2001
Ecology
The axillary pore (or porus pectoralis) lying just below the humeral process in Acrochordonichthys is unusually large, and produces a milky-white mucus-like secretion when the fish is severely disturbed. The exact function of this secretion is unknown, but it has ichthyocidal properties. This secretion may therefore be defensive in nature.
References
Akysidae
Fish of Southeast Asia
Fish of Thailand
Fish of Indonesia
Fish of Malaysia
Catfish genera
Taxa named by Pieter Bleeker
Freshwater fish genera
|
62244
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bourbon%20Restoration%20in%20France
|
Bourbon Restoration in France
|
Bourbon Restoration in France
The Second Bourbon Restoration was the period of French history during which the House of Bourbon returned to power after the fall of the First French Empire in 1815. The Second Bourbon Restoration lasted until the July Revolution of 26 July 1830. Louis XVIII and Charles X, brothers of the executed King Louis XVI and uncles of the tortured King Louis XVII, successively mounted the throne and instituted a conservative government intended to restore the proprieties, if not all the institutions, of the Ancien Régime. Exiled supporters of the monarchy returned to France but were unable to reverse most of the changes made by the French Revolution. Exhausted by decades of war, the nation experienced a period of internal and external peace, stable economic prosperity and the preliminaries of industrialization.
Background
Following the French Revolution (1789–1799), Napoleon Bonaparte became ruler of France. After years of expansion of his French Empire by successive military victories, a coalition of European powers defeated him in the War of the Sixth Coalition, ended the First Empire in 1814, and restored the monarchy to the brothers of Louis XVI. The First Bourbon Restoration lasted from about 6 April 1814. In July 1815 the First French Empire was succeeded by the Kingdom of France. This Kingdom existed until the popular uprisings of the July Revolution of 1830.
At the peace Congress of Vienna, the Bourbons were treated politely by the victorious monarchies, but had to give up nearly all the territorial gains made by revolutionary and Napoleonic France since 1789.
Constitutional monarchy
Unlike the absolutist Ancien Régime, the Restoration Bourbon regime was a constitutional monarchy, with some limits on its power. The new king, Louis XVIII, accepted the vast majority of reforms instituted from 1792 to 1814. Continuity was his basic policy. He did not try to recover land and property taken from the royalist exiles. He continued in peaceful fashion the main objectives of Napoleon's foreign policy, such as the limitation of Austrian influence. He reversed Napoleon regarding Spain and the Ottoman Empire, restoring the friendships that had prevailed until 1792.
Politically, the period was characterized by a sharp conservative reaction, and consequent minor but persistent civil unrest and disturbances. Otherwise, the political establishment was relatively stable until the subsequent reign of Charles X. It also saw the reestablishment of the Catholic Church as a major power in French politics. Throughout the Bourbon Restoration, France experienced a period of stable economic prosperity and the preliminaries of industrialisation.
Permanent changes in French society
The eras of the French Revolution and Napoleon brought a series of major changes to France which the Bourbon Restoration did not reverse.
Administration: First, France was now highly centralised, with all important decisions made in Paris. The political geography was completely reorganised and made uniform, dividing the nation into more than 80 départements which have endured into the 21st century. Each department had an identical administrative structure, and was tightly controlled by a prefect appointed by Paris. The thicket of overlapping legal jurisdictions of the old regime had all been abolished, and there was now one standardised legal code, administered by judges appointed by Paris, and supported by police under national control.
The church: The Revolutionary governments had confiscated all the lands and buildings of the Catholic Church, selling them to innumerable middle-class buyers, and it was politically impossible to restore them. The bishop still ruled his diocese (which was aligned with the new department boundaries) and communicated with the pope through the government in Paris. Bishops, priests, nuns and other religious were paid state salaries.
All the old religious rites and ceremonies were retained, and the government maintained the religious buildings. The Church was allowed to operate its own seminaries and to some extent local schools as well, although this became a central political issue into the 20th century. Bishops were much less powerful than before, and had no political voice. However, the Catholic Church reinvented itself with a new emphasis on personal piety that gave it a hold on the psychology of the faithful.
Education: Public education was centralised, with the Grand Master of the University of France controlling every element of the national educational system from Paris. New technical universities were opened in Paris which to this day have a critical role in training the elite.
The aristocracy: Conservatism was bitterly split into the returning old aristocracy and the new elites arising under Napoleon after 1796. The old aristocracy was eager to regain its land, but felt no loyalty to the new regime. The newer elite, the "noblesse d'empire", ridiculed the older group as an outdated remnant of a discredited regime that had led the nation to disaster. Both groups shared a fear of social disorder, but the level of distrust as well as the cultural differences were too great, and the monarchy too inconsistent in its policies, for political cooperation to be possible.
The returning old aristocracy recovered much of the land they had owned directly. However, they lost all their old seigneurial rights to the rest of the farmland, and the peasants were no longer under their control. The pre-Revolutionary aristocracy had dallied with the ideas of the Enlightenment and rationalism. Now the aristocracy was much more conservative and supportive of the Catholic Church. For the best jobs, meritocracy was the new policy, and aristocrats had to compete directly with the growing business and professional class.
Citizens' rights: Public anti-clerical sentiment became stronger than ever before, but was now based in certain elements of the middle class and even the peasantry. The great masses of French people were peasants in the countryside or impoverished workers in the cities. They gained new rights and a new sense of possibilities. Although relieved of many of the old burdens, controls, and taxes, the peasantry was still highly traditional in its social and economic behaviour. Many eagerly took on mortgages to buy as much land as possible for their children, so debt was an important factor in their calculations. The working class in the cities was a small element, and had been freed of many restrictions imposed by medieval guilds. However, France was very slow to industrialise, and much of the work remained drudgery without machinery or technology to help. France was still split into localities, especially in terms of language, but now there was an emerging French nationalism that focused national pride in the Army and foreign affairs.
Political overview
In April 1814, the Armies of the Sixth Coalition restored Louis XVIII of France to the throne, the brother and heir of the executed Louis XVI. A constitution was drafted: the Charter of 1814. It presented all Frenchmen as equal before the law, but retained substantial prerogatives for the king and nobility and limited voting to those paying at least 300 Francs a year in direct taxes.
The king was the supreme head of the state. He commanded the land and sea forces, declared war, made treaties of peace, alliance and commerce, appointed all public officials, and made the necessary regulations and ordinances for the execution of the laws and the security of the state. Louis was relatively liberal, choosing many centrist cabinets.
Louis XVIII died in September 1824 and was succeeded by his brother, who reigned as Charles X. The new king pursued a more conservative form of governance than Louis. His more reactionary laws included the Anti-Sacrilege Act (1825–1830). Exasperated by public resistance and disrespect, the king and his ministers attempted to manipulate the general election of 1830 through their July Ordinances. This sparked a revolution in the streets of Paris, Charles abdicated, and on 9 August 1830 the Chamber of Deputies affirmed Louis Phillipe d'Orleans as King of the French, ushering in the July Monarchy.
Louis XVIII, 1814–1824
First Restoration (1814)
Louis XVIII's restoration to the throne in 1814 was effected largely through the support of Napoleon's former foreign minister, Talleyrand, who convinced the victorious Allied Powers of the desirability of a Bourbon Restoration. The Allies had initially split on the best candidate for the throne: Britain favoured the Bourbons, the Austrians considered a regency for Napoleon's son, the King of Rome, and the Russians were open to either the duc d'Orléans, Louis Philippe, or Jean-Baptiste Bernadotte, Napoleon's former Marshal, who was heir-presumptive to the Swedish throne. Napoleon was offered to keep the throne in February 1814, on the condition that France return to its 1792 frontiers, but he refused. The feasibility of the Restoration was in doubt, but the allure of peace to a war-weary French public, and demonstrations of support for the Bourbons in Paris, Bordeaux, Marseille, and Lyon, helped reassure the Allies.
Louis, in accordance with the Declaration of Saint-Ouen, granted a written constitution, the Charter of 1814, which guaranteed a bicameral legislature with a hereditary/appointive Chamber of Peers and an elected Chamber of Deputies – their role was consultative (except on taxation), as only the King had the power to propose or sanction laws, and appoint or recall ministers. The franchise was limited to men with considerable property holdings, and just 1% of people could vote. Many of the legal, administrative, and economic reforms of the revolutionary period were left intact; the Napoleonic Code, which guaranteed legal equality and civil liberties, the peasants' biens nationaux, and the new system of dividing the country into départments were not undone by the new king. Relations between church and state remained regulated by the Concordat of 1801. However, in spite of the fact that the Charter was a condition of the Restoration, the preamble declared it to be a "concession and grant", given "by the free exercise of our royal authority".
After a first sentimental flush of popularity, Louis' gestures towards reversing the results of the French Revolution quickly lost him support among the disenfranchised majority. Symbolic acts such as the replacement of the tricolore flag with the white flag, the titling of Louis as the "XVIII" (as successor to Louis XVII, who never ruled) and as "King of France" rather than "King of the French", and the monarchy's recognition of the anniversaries of the deaths of Louis XVI and Marie Antoinette were significant. A more tangible source of antagonism was the pressure applied to possessors of biens nationaux (the lands confiscated by the revolution) by the Catholic Church and the returning émigrés' attempts to repossess their former lands. Other groups bearing ill-feeling towards Louis included the army, non-Catholics, and workers hit by a post-war slump and British imports.
The Hundred Days
Napoleon's emissaries informed him of this brewing discontent, and, on 20 March 1815, he returned to Paris from Elba. On his Route Napoléon, most troops sent to stop his march, including some that were nominally royalist, felt more inclined to join the former Emperor than to stop him. Louis fled from Paris to Ghent on 19 March.
After Napoleon was defeated in the Battle of Waterloo and sent again into exile, Louis returned. During his absence a small revolt in the traditionally pro-royalist Vendée was put down but there were otherwise few subversive acts favouring the Restoration, even though Napoleon's popularity began to flag.
Second Restoration (1815)
Talleyrand was again influential in seeing that the Bourbons were restored to power, as was Joseph Fouché, Napoleon's minister of police during the Hundred Days. This Second Restoration saw the beginning of the Second White Terror, largely in the south, when unofficial groups supporting the monarchy sought revenge against those who had aided Napoleon's return: about 200–300 were killed, while thousands fled. About 70,000 government officials were dismissed. The pro-Bourbon perpetrators were often known as the Verdets because of their green cockets, which was the colour of the comte d'Artois – this being the title of Charles X at the time, who was associated with the hardline ultra-royalists, or Ultras. After a period in which local authorities looked on helplessly at the violence, the King and his ministers sent out officials to restore order.
A new Treaty of Paris was signed on 20 November 1815, which had more punitive terms than the 1814 treaty. France was ordered to pay 700 million francs in indemnities, and the country's borders were reduced to their 1790 status, rather than 1792 as in the previous treaty. Until 1818, France was occupied by 1.2 million foreign soldiers, including around 200,000 under the command of the Duke of Wellington, and France was made to pay the costs of their accommodation and rations, on top of the reparations. The promise of tax cuts, prominent in 1814, was impracticable because of these payments. The legacy of this, and the White Terror, left Louis with a formidable opposition.
Louis's chief ministers were at first moderate, including Talleyrand, the Duc de Richelieu, and Élie, duc Decazes; Louis himself followed a cautious policy. The chambre introuvable, elected in 1815, given the nickname "unobtainable" by Louis, was dominated by an overwhelming ultra-royalist majority which quickly acquired the reputation of being "more royalist than the king". The legislature threw out the Talleyrand-Fouché government and sought to legitimize the White Terror, passing judgement against enemies of the state, sacking 50,000–80,000 civil servants, and dismissing 15,000 army officers. Richelieu, an émigré who had left in October 1789, who " had nothing at all to do with the new France", was appointed Prime Minister. The chambre introuvable, meanwhile, continued to aggressively uphold the place of the monarchy and the church, and called for more commemorations for historical royal figures. Over the course of the parliamentary term, the ultra-royalists increasingly began to fuse their brand of politics with state ceremony, much to Louis' chagrin. Decazes, perhaps the most moderate minister, moved to stop the politicisation of the National Guard (many Verdets had been drafted in) by banning political demonstrations by the militia in July 1816.
Owing to tension between the King's government and the ultra-royalist Chamber of Deputies, the latter began to assert their rights. After they attempted to obstruct the 1816 budget, the government conceded that the chamber had the right to approve state expenditure. However, they were unable to gain a guarantee from the King that his cabinets would represent the majority in parliament.
In September 1816, the chamber was dissolved by Louis for its reactionary measures, and electoral manipulation resulted in a more liberal chamber in 1816. Richelieu served until 29 December 1818, followed by Jean-Joseph, Marquis Dessolles until 19 November 1819, and then Decazes (in reality the dominant minister from 1818 to 1820) until 20 February 1820. This was the era in which the Doctrinaires dominated policy, hoping to reconcile the monarchy with the French Revolution and power with liberty. The following year, the government changed the electoral laws, resorting to gerrymandering, and altering the franchise to allow some rich men of trade and industry to vote, in an attempt to prevent the ultras from winning a majority in future elections. Press censorship was clarified and relaxed, some positions in the military hierarchy were made open to competition, and mutual schools were set up that encroached on the Catholic monopoly of public primary education. Decazes purged a number of ultra-royalist prefects and sub-prefects, and in by-elections, an unusually high proportion of Bonapartists and republicans were elected, some of whom were backed by ultras resorting to tactical voting. The ultras were strongly critical of the practice of giving civil service employment or promotions to deputies, as the government continued to consolidate its position.
By 1820, the opposition liberals—who, with the ultras, made up half the chamber—proved unmanageable, and Decazes and the king were looking for ways to revise the electoral laws again, to ensure a more tractable conservative majority. In February 1820, the assassination by a Bonapartist of the Duc de Berry, the ultrareactionary son of Louis' ultrareactionary brother and heir-presumptive, the future Charles X, triggered Decazes' fall from power and the triumph of the Ultras.
Richelieu returned to power for a short interval, from 1820 to 1821. The press was more strongly censored, detention without trial was reintroduced, and Doctrinaire leaders, such as François Guizot, were banned from teaching at the École Normale Supérieure. Under Richelieu, the franchise was changed to give the wealthiest electors a double vote, in time for the November 1820 election. After a resounding victory, a new Ultra ministry was formed, headed by Jean-Baptiste de Villèle, a leading Ultra who served for six years. The ultras found themselves back in power in favourable circumstances: Berry's wife, the duchesse de Berry, gave birth to a "miracle child", Henri, seven months after the duc's death; Napoleon died on Saint Helena in 1821, and his son, the duc de Reichstadt, remained interned in Austrian hands. Literary figures, most notably Chateaubriand, but also Hugo, Lamartine, Vigny, and Nodier, rallied to the ultras' cause. Both Hugo and Lamartine later became republicans, whilst Nodier was formerly. Soon, however, Villèle proved himself to be nearly as cautious as his master, and, so long as Louis lived, overtly reactionary policies were kept to a minimum.
The ultras broadened their support, and put a stop to growing military dissent in 1823, when intervention in Spain, in favour of Spanish Bourbon King Ferdinand VII, and against the Liberal Spanish Government, fomented popular patriotic fervour. Despite British backing for the military action, the intervention was widely seen as an attempt to win back influence in Spain, which had been lost to the British under Napoleon. The French expeditionary army, called the Hundred Thousand Sons of Saint Louis, was led by the duc d'Angoulême, the comte d'Artois's son. The French troops marched to Madrid and then to Cádiz, ousting the Liberals with little fighting (April to September 1823), and would remain in Spain for five years. Support for the ultras amongst the voting rich was further strengthened by doling out favours in a similar fashion to the 1816 chamber, and fears over the charbonnerie, the French equivalent of the carbonari. In the 1824 election, another large majority was secured.
Louis XVIII died on 16 September 1824 and was succeeded by his brother, the Comte d'Artois, who took the title of Charles X.
Charles X
1824–1830: Conservative turn
The accession to the throne of Charles X, the leader of the ultra-royalist faction, coincided with the ultras' control of power in the Chamber of Deputies; thus, the ministry of the comte de Villèle was able to continue. The restraint Louis had exercised on the ultra-royalists was removed.
As the country underwent a Christian revival in the post-revolutionary years, the ultras worked to raise the status of the Roman Catholic Church once more. The Church and State Concordat of 11 June 1817 was set to replace the Concordat of 1801, but, despite being signed, it was never validated. The Villèle government, under pressure from the Chevaliers de la Foi including many deputies, voted in the Anti-Sacrilege Act in January 1825, which punished by death the theft of consecrated hosts. The law was unenforceable and only enacted for symbolic purposes, though the act's passing caused a considerable uproar, particularly among the Doctrinaires. Much more controversial was the introduction of the Jesuits, who set up a network of colleges for elite youth outside the official university system. The Jesuits were noted for their loyalty to the Pope and gave much less support to Gallican traditions. Inside and outside the Church they had enemies, and the king ended their institutional role in 1828.
New legislation paid an indemnity to royalists whose lands had been confiscated during the Revolution. Although this law had been engineered by Louis, Charles was influential in seeing that it was passed. A bill to finance this compensation, by converting government debt (the rente) from 5% to 3% bonds, which would save the state 30 million francs a year in interest payments, was also put before the chambers. Villèle's government argued that rentiers had seen their returns grow disproportionately to their original investment, and that the redistribution was just. The final law allocated state funds of 988 million francs for compensation (le milliard des émigrés), financed by government bonds at a value of 600 million francs at 3% interest. Around 18 million francs were paid per year. Unexpected beneficiaries of the law were some one million owners of biens nationaux, the old confiscated lands, whose property rights were now confirmed by the new law, leading to a sharp rise in its value.
On 29 May 1825 the Coronation of Charles X took place at Reims Cathedral, the traditional site of French coronations.
In 1826, Villèle introduced a bill reestablishing the law of primogeniture, at least for owners of large estates, unless they chose otherwise. The liberals and the press rebelled, as did some dissident ultras, such as Chateaubriand. Their vociferous criticism prompted the government to introduce a bill to restrict the press in December, having largely withdrawn censorship in 1824. This only inflamed the opposition even more, and the bill was withdrawn.
The Villèle cabinet faced increasing pressure in 1827 from the liberal press, including the Journal des débats, which sponsored Chateaubriand's articles. Chateaubriand, the most prominent of the anti-Villèle ultras, had combined with other opponents of press censorship (a new law had reimposed it on 24 July 1827) to form the Société des amis de la liberté de la presse; Choiseul-Stainville, Salvandy and Villemain were among the contributors. Another influential society was the Société Aide-toi, le ciel t'aidera, which worked within the confines of legislation banning the unauthorized meetings of more than 20 members. The group, emboldened by the rising tide of opposition, was of a more liberal composition (associated with Le Globe) and included members such as Guizot, Rémusat, and Barrot. Pamphlets were sent out which evaded the censorship laws, and the group provided organizational assistance to liberal candidates against pro-government state officials in the November 1827 election.
In April 1827, the King and Villèle were confronted by an unruly National Guard. The garrison which Charles reviewed, under orders to express deference to the king but disapproval of his government, instead shouted derogatory anti-Jesuit remarks at his devoutly Catholic niece and daughter in law, Marie Thérèse, Madame la Dauphine. Villèle suffered worse treatment, as liberal officers led troops to protest at his office. In response, the Guard was disbanded. Pamphlets continued to proliferate, which included accusations in September that Charles, on a trip to Saint-Omer, was colluding with the Pope and planned to reinstate the tithe, and had suspended the Charter under the protection of a loyal garrison army.
By the time of the election, the moderate royalists (constitutionalists) were also beginning to turn against Charles, as was the business community, in part due to a financial crisis in 1825, which they blamed on the government's law of indemnification. Hugo and a number of other writers, dissatisfied with the reality of life under Charles X, also began to criticize the regime. In preparation for the 30 September registration cut-off for the election, opposition committees worked furiously to get as many voters as possible signed up, countering the actions of préfects, who began removing certain voters who had failed to provide up-to-date documents since the 1824 election. 18,000 voters were added to the 60,000 on the first list; despite préfect attempts to register those who met the franchise and were supporters of the government, this can mainly be attributed to opposition activity. Organization was mainly divided behind Chateaubriand's Friends and the Aide-toi, which backed liberals, constitutionnels, and the contre-opposition (constitutional monarchists).
The new chamber did not result in a clear majority for any side. Villèle's successor, the vicomte de Martignac, who began his term in January 1828, tried to steer a middle course, appeasing liberals by loosening press controls, expelling Jesuits, modifying electoral registration, and restricting the formation of Catholic schools. Charles, unhappy with the new government, surrounded himself with men from the Chevaliers de la Foi and other ultras, such as the Prince de Polignac and La Bourdonnaye. Martignac was deposed when his government lost a bill on local government. Charles and his advisers believed a new government could be formed with the support of the Villèle, Chateaubriand, and Decazes monarchist factions, but chose a chief minister, Polignac, in November 1829 who was repellent to the liberals and, worse, Chateaubriand. Though Charles remained nonchalant, the deadlock led some royalists to call for a coup, and prominent liberals for a tax strike.
At the opening of the session in March 1830, the King delivered a speech that contained veiled threats to the opposition; in response, 221 deputies (an absolute majority) condemned the government, and Charles subsequently prorogued and then dissolved parliament. Charles retained a belief that he was popular amongst the unenfranchised mass of the people, and he and Polignac chose to pursue an ambitious foreign policy of colonialism and expansionism, with the assistance of Russia. France had intervened in the Mediterranean a number of times after Villèle's resignation, and expeditions were now sent to Greece and Madagascar. Polignac also initiated the French conquest of Algeria; victory was announced over the Dey of Algiers in early July. Plans were drawn up to invade Belgium, which was shortly to undergo its own revolution. However, foreign policy did not prove sufficient to divert attention from domestic problems.
Charles's dissolution of the Chamber of Deputies, his July Ordinances which set up rigid control of the press, and his restriction of suffrage resulted in the July Revolution of 1830. The major cause of the regime's downfall, however, was that, while it managed to keep the support of the aristocracy, the Catholic Church and even much of the peasantry, the ultras' cause was deeply unpopular outside of parliament and with those who did not hold the franchise, especially the industrial workers and the bourgeoisie. A major reason was a sharp rise in food prices, caused by a series of bad harvests 1827–1830. Workers living on the margin were very hard-pressed, and angry that the government paid little attention to their urgent needs.
Charles abdicated in favor of his grandson, the Comte de Chambord, and left for England. However, the liberal, bourgeois-controlled Chamber of Deputies refused to confirm the Comte de Chambord as Henry V. In a vote largely boycotted by conservative deputies, the body declared the French throne vacant, and elevated Louis-Philippe, Duke of Orléans, to power.
1827–1830: Tensions
There is still considerable debate among historians as to the actual cause of the downfall of Charles X. What is generally conceded, though, is that between 1820 and 1830, a series of economic downturns combined with the rise of a liberal opposition within the Chamber of Deputies, ultimately felled the conservative Bourbons.
Between 1827 and 1830, France faced an economic downturn, industrial and agricultural, that was possibly worse than the one that sparked the revolution. A series of progressively worsening grain harvests in the late 1820s pushed up the prices on various staple foods and cash crops. In response, the rural peasantry throughout France lobbied for the relaxation of protective tariffs on grain to lower prices and ease their economic situation. However, Charles X, bowing to pressure from wealthier landowners, kept the tariffs in place. He did so based upon the Bourbon response to the "Year Without a Summer" in 1816, during which Louis XVIII relaxed tariffs during a series of famines, caused a downturn in prices, and incurred the ire of wealthy landowners, who were the traditional source of Bourbon legitimacy. Thus, between 1827 and 1830, peasants throughout France faced a period of relative economic hardship and rising prices.
At the same time, international pressures, combined with weakened purchasing power from the provinces, led to decreased economic activity in urban centers. This industrial downturn contributed to the rising poverty levels among Parisian artisans. Thus, by 1830, multiple demographics had suffered from the economic policies of Charles X.
While the French economy faltered, a series of elections brought a relatively powerful liberal bloc into the Chamber of Deputies. The 17-strong liberal bloc of 1824 grew to 180 in 1827, and 274 in 1830. This liberal majority grew increasingly dissatisfied with the policies of the centrist Martignac and the ultra-royalist Polignac, seeking to protect the limited protections of the Charter of 1814. They sought both the expansion of the franchise, and more liberal economic policies. They also demanded the right, as the majority bloc, to appoint the Prime Minister and the Cabinet.
Also, the growth of the liberal bloc within the Chamber of Deputies corresponded roughly with the rise of a liberal press within France. Generally centered around Paris, this press provided a counterpoint to the government's journalistic services, and to the newspapers of the right. It grew increasingly important in conveying political opinions and the political situation to the Parisian public, and can thus be seen as a crucial link between the rise of the liberals and the increasingly agitated and economically suffering French masses.
By 1830, the Restoration government of Charles X faced difficulties on all sides. The new liberal majority clearly had no intention of budging in the face of Polignac's aggressive policies. The rise of a liberal press within Paris which outsold the official government newspaper indicated a general shift in Parisian politics towards the left. And yet, Charles' base of power was certainly toward the right of the political spectrum, as were his own views. He simply could not yield to the growing demands from within the Chamber of Deputies. The situation would soon come to a head.
1830: The July Revolution
The Charter of 1814 had made France a constitutional monarchy. While the king retained extensive power over policy-making, as well as the sole power of the Executive, he was, nonetheless, reliant upon the Parliament to accept and pass his legal decrees. The Charter also fixed the method of election of the Deputies, their rights within the Chamber of Deputies, and the rights of the majority bloc. Thus, in 1830, Charles X faced a significant problem. He could not overstep his constitutional bounds, and yet, he could not pursue his policies with a liberal majority within the Chamber of Deputies. He was ready for stark action and made his move after a final no-confidence vote by the liberal house majority, in March 1830. He set about to alter the Charter of 1814 by decree. These decrees, known as the "Four Ordinances", dissolved the Chamber of Deputies, suspended the liberty of the press, excluded the more liberal commercial middle-class from future elections, and called for new elections.
Opinion was outraged. On 10 July 1830, before the king had even made his declarations, a group of wealthy, liberal journalists and newspaper proprietors, led by Adolphe Thiers, met in Paris to decide upon a strategy to counter Charles X. It was decided then, nearly three weeks before the Revolution, that in the event of Charles' expected proclamations, the journalistic establishment of Paris would publish vitriolic criticisms of the king's policies in an attempt to mobilise the masses. Thus, when Charles X made his declarations on the 25th of July 1830, the liberal journalism machine mobilised, publishing articles and complaints decrying the despotism of the king's actions.
The urban mobs of Paris also mobilised, driven by patriotic fervour and economic hardship, assembling barricades and attacking the infrastructure of Charles X. Within days, the situation escalated beyond the ability of the monarchy to control it. As the Crown moved to shut down liberal periodicals, the radical Parisian masses defended those publications. They also launched attacks against pro-Bourbon presses, and paralysed the coercive apparatus of the monarchy. Seizing the opportunity, the liberals in Parliament began drafting resolutions, complaints, and censures against the king. The king finally abdicated on 30 July 1830. Twenty minutes later, his son, Louis Antoine, Duke of Angoulême, who had nominally succeeded as Louis XIX, also abdicated. The Crown nominally then fell upon the son of Louis Antoine's younger brother, Charles X's grandson, who was in line to become Henry V. However, the newly empowered Chamber of Deputies declared the throne vacant, and on 9 August, elevated Louis-Philippe, to the throne. Thus, the July Monarchy began.
Louis-Philippe and the House of Orléans
Louis-Philippe ascended the throne on the strength of the July Revolution of 1830, and ruled, not as "King of France" but as "King of the French", marking the shift to national sovereignty. The Orléanists remained in power until 1848. Following the ousting of the last king to rule France during the February 1848 Revolution, the French Second Republic was formed with the election of Louis-Napoléon Bonaparte as President (1848–1852). In the French coup of 1851, Napoleon declared himself Emperor Napoleon III of the Second Empire, which lasted from 1852 to 1870.
Political parties under Restoration
Political parties saw substantial changes of alignment and membership under the Restoration. The Chamber of Deputies oscillated between repressive ultra-royalist phases and progressive liberal phases. The repression of the White Terror excluded opponents of the monarchy from the political scene, but individuals of influence who had different visions of the French constitutional monarchy still clashed.
All parties remained fearful of the common people, who had no voting rights and whom Adolphe Thiers later referred to by the term "cheap multitude". Their political sights were set on a class favoritism. Political changes in the Chamber were due to abuse by the majority tendency, involving a dissolution and then an inversion of the majority, or critical events; for example, the assassination of the Duc de Berry in 1820.
Disputes were a power struggle between the powerful (royalty against deputies) rather than a fight between royalty and populism. Although the deputies claimed to defend the interests of the people, most had an important fear of common people, of innovations, of socialism and even of simple measures, such as the extension of voting rights.
The principal political parties during the Restoration are described below.
Ultra-royalists
The Ultra-royalists wished for a return to the Ancien Régime which prevailed before 1789: absolute monarchy, domination by the nobility, and the monopoly of politics by "devoted Christians". They were anti-Republican, anti-democratic, and preached Government on High. Although they tolerated vote censitaire, a form of democracy limited to those paying taxes above a high threshold, they found the Charter of 1814 to be too revolutionary. They wanted a re-establishment of privileges, a major political role for the Catholic Church, and a politically active, rather than ceremonial, king: Charles X.
Prominent ultra-royalist theorists were Louis de Bonald and Joseph de Maistre. Their parliamentary leaders were François Régis de La Bourdonnaye, comte de La Bretèche and, in 1829, Jules de Polignac. The main royalist newspapers were La Quotidienne and La Gazette, supplemented by the Drapeau Blanc, named after the Bourbon white flag, and the Oriflamme, named after the battle standard of France.
Doctrinaires
The Doctrinaires were mostly rich and educated middle-class men: lawyers, senior officials of the Empire, and academics. They feared the triumph of the aristocracy, as much as that of the democrats. They accepted the Royal Charter as a guarantee of freedom and civil equality which nevertheless reined in the ignorant and excitable masses. Ideologically they were classical liberals who formed the centre-right of the Restoration's political spectrum: they upheld both capitalism and Catholicism, and attempted to reconcile parliamentarism (in an elite, wealth-based form) and monarchism (in a constitutional, ceremonial form), while rejecting both the absolutism and clericalism of the Ultra-Royalists, and the universal suffrage of the liberal left and republicans. Important personalities were Pierre Paul Royer-Collard, François Guizot, and the count of Serre. Their newspapers were Le Courrier français and Le Censeur.
Liberal Left
The Liberals were mostly petite-bourgeoisie: doctors and lawyers, men of law, and, in rural constituencies, merchants and traders of national goods. Electorally they benefitted from the slow emergence of a new middle-class elite, due to the start of the Industrial Revolution.
Some of them accepted the principle of monarchy, in a strictly ceremonial and parliamentary form, while others were moderate republicans. Constitutional issues aside, they agreed on seeking to restore the democratic principles of the French Revolution, such as the weakening of clerical and aristocratic power, and therefore thought the constitutional Charter was not sufficiently democratic, and disliked the peace treaties of 1815, the White Terror and the return to pre-eminence of clergy and of nobility. They wished to lower the taxable quota to support the middle-class as a whole, to the detriment of the aristocracy, and thus they supported universal suffrage or at least a wide opening-up of the electoral system to the modest middle-classes such as farmers and craftsmen. Important personalities were parliamentary monarchist Benjamin Constant, officer of the Empire Maximilien Sebastien Foy, republican lawyer Jacques-Antoine Manuel, and the Marquis de Lafayette. Their newspapers were La Minerve, Le Constitutionnel, and Le Globe.
Republicans and Socialists
The only active Republicans were on the left to far-left, based among the workers. Workers had no vote and were not listened to. Their demonstrations were repressed or diverted, causing, at most, a reinforcement of parliamentarism, which did not mean democratic evolution, only wider taxation. For some, such as Blanqui, revolution seemed the only solution. Garnier-Pagès, and Louis-Eugène and Éléonore-Louis Godefroi Cavaignac considered themselves to be Republicans, while Cabet and Raspail were active as socialists. Saint-Simon was also active during this period, and made direct appeals to Louis XVIII before his death in 1824.
Religion
By 1800 the Catholic Church was poor, dilapidated and disorganised, with a depleted and aging clergy. The younger generation had received little religious instruction, and was unfamiliar with traditional worship. However, in response to the external pressures of foreign wars, religious fervour was strong, especially among women. Napoleon's Concordat of 1801 provided stability and ended attacks on the Church.
With the Restoration, the Catholic Church again became the state religion, supported financially and politically by the government. Its lands and financial endowments were not returned, but the government paid salaries and maintenance costs for normal church activities. The bishops regained control of Catholic affairs. The aristocracy before the Revolution was lukewarm to religious doctrine and practice, but the decades of exile created an alliance of throne and altar. The royalists who returned were much more devout, and much more aware of their need for a close alliance with the Church. They had discarded fashionable skepticism and now promoted the wave of Catholic religiosity that was sweeping Europe, with a new reverence for the Virgin Mary, the saints, and popular religious rituals such as praying the rosary. Devotion was far stronger and more visible in rural areas than in Paris and other cities. The population of 32 million included about 680,000 Protestants and 60,000 Jews, who were extended toleration. The anti-clericalism of Voltaire and the Enlightenment had not disappeared, but it was in abeyance.
At the elite level, there was a dramatic change in intellectual climate from intellectual classicism to passionate romanticism. An 1802 book by François-René de Chateaubriand entitled Génie du christianisme ("The Genius of Christianity") had an enormous influence in reshaping French literature and intellectual life, emphasising the centrality of religion in creating European high culture. Chateaubriand's book "did more than any other single work to restore the credibility and prestige of Christianity in intellectual circles and launched a fashionable rediscovery of the Middle Ages and their Christian civilisation. The revival was by no means confined to an intellectual elite, however, but was evident in the real, if uneven, rechristianisation of the French countryside."
Economy
With the restoration of the Bourbons in 1814, the reactionary aristocracy with its disdain for entrepreneurship returned to power. British goods flooded the market, and France responded with high tariffs and protectionism to protect its established businesses, especially handcrafts and small-scale manufacturing such as textiles. The tariff on iron goods reached 120%. Agriculture had never needed protection, but now demanded it due to the lower prices of imported foodstuffs, such as Russian grain. French winegrowers strongly supported the tariff – their wines did not need it, but they insisted on a high tariff on the import of tea. One agrarian deputy explained: "Tea breaks down our national character by converting those who use it often into cold and stuffy Nordic types, while wine arouses in the soul that gentle gaiety that gives Frenchmen their amiable and witty national character." The French government falsified official statistics to claim that exports and imports were growing – actually there was stagnation, and the economic crisis of 1826–29 disillusioned the business community and readied them to support the revolution in 1830.
Art and literature
Romanticism reshaped art and literature. It stimulated the emergence of a wide new middle class audience.
Among the most popular works were:
Les Misérables, Victor Hugo's novel which is set in the 20 years after Napoleon's Hundred Days
The Red and the Black, Stendhal's novel set in the final years of the regime
La Comédie humaine, a sequence of almost 100 novels and plays by Honoré de Balzac, set during the Restoration and the July Monarchy
Paris
The city grew slowly in population from 714,000 in 1817 to 786,000 in 1831. During the period Parisians saw the first public transport system, the first gas street lights, and the first uniformed Paris policemen. In July 1830, a popular uprising in the streets of Paris brought down the Bourbon monarchy.
Memory and historical evaluation
After two decades of war and revolution, the restoration brought peace and quiet, and general prosperity. Gordon Wright says, "Frenchmen were, on the whole, well governed, prosperous, contented during the 15-year period; one historian even describes the restoration era as 'one of the happiest periods in [France's] history.
France had recovered from the strain and disorganization, the wars, the killings, the horrors, of two decades of disruption. It was at peace throughout the period. It paid a large war indemnity to the winners, but managed to finance that without distress; the occupation soldiers left peacefully. France's population increased by three million, and prosperity was strong from 1815 to 1825, with the depression of 1825 caused by bad harvests. The national credit was strong, there was significant increase in public wealth, and the national budget showed a surplus every year. In the private sector, banking grew dramatically, making Paris a world center for finance, along with London. The Rothschild family was world-famous, with the French branch led by James Mayer de Rothschild (1792–1868). The communication system was improved, as roads were upgraded, canals were lengthened, and steamboat traffic became common. Industrialization was delayed in comparison to Britain and Belgium. The railway system had yet to make an appearance. Industry was heavily protected with tariffs, so there was little demand for entrepreneurship or innovation.
Culture flourished with the new romantic impulses. Oratory was highly regarded, and sophisticated debate flourished. Châteaubriand and Madame de Stael (1766–1817) enjoyed Europe-wide reputations for their innovations in romantic literature. She made important contributions to political sociology, and the sociology of literature. History flourished; François Guizot, Benjamin Constant and Madame de Staël drew lessons from the past to guide the future. The paintings of Eugène Delacroix set the standards for romantic art. Music, theater, science, and philosophy all flourished. The higher learning flourished at the Sorbonne. Major new institutions gave France world leadership in numerous advanced fields, as typified by the École Nationale des Chartes (1821) for historiography, the École Centrale des Arts et Manufactures in 1829 for innovative engineering; and the École des Beaux-Arts for the fine arts, reestablished in 1830.
Charles X repeatedly exacerbated internal tensions, and tried to neutralize his enemies with repressive measures. They totally failed and forced him into exile for the third time. However the government's handling of foreign affairs was a success. France kept a low profile, and Europe forgot its animosities. Louis and Charles had little interest in foreign affairs, so France played only minor roles. For example, it helped the other powers deal with Greece and Turkey. Charles X mistakenly thought that foreign glory would cover domestic frustration, so he made an all-out effort to conquer Algiers in 1830. He sent a massive force of 38,000 soldiers and 4,500 horses carried by 103 warships and 469 merchant ships. The expedition was a dramatic military success. It even paid for itself with captured treasures. The episode launched the second French colonial empire, but it did not provide desperately needed political support for the King at home.
Restoration in recent popular culture
The 2007 French historical film Jacquou le Croquant, directed by Laurent Boutonnat and starring Gaspard Ulliel and Marie-Josée Croze, is based on the Bourbon Restoration.
See also
French Restoration style
Pierre Louis Jean Casimir de Blacas
Mathieu de Montmorency
French Empire mantel clock
French monarchs family tree
France in the long nineteenth century
Notes
References
Works cited
survey of political history by leading scholar
Further reading
Beach, Vincent W. (1971) Charles X of France: His Life and Times (Boulder: Pruett, 1971) 488 pp
Charle, Christophe. (1994) A Social History of France in the 19th Century (1994) pp 1–52
Counter, Andrew J. "A Nation of Foreigners: Chateaubriand and Repatriation." Nineteenth-Century French Studies 46.3 (2018): 285–306. online
Fortescue, William. (1988) Revolution and Counter-revolution in France, 1815–1852 (Blackwell, 1988).
Hall, John R. The Bourbon Restoration (1909) online free
Haynes, Christine. Our Friends the Enemies. The Occupation of France after Napoleon (Harvard University Press, 2018) online reviews
Kelly, George A. "Liberalism and aristocracy in the French Restoration." Journal of the History of Ideas 26.4 (1965): 509–530. Online
Kieswetter, James K. "The Imperial Restoration: Continuity in Personnel and Policy under Napoleon I and Louis XVIII." Historian 45.1 (1982): 31–46. online
Knapton, Ernest John. (1934) "Some Aspects of the Bourbon Restoration of 1814." Journal of Modern History (1934) 6#4 pp: 405–424. in JSTOR
Merriman, John M. ed. 1830 in France (1975). 7 long articles by scholars.
Stewart, John Hall. The restoration era in France, 1814–1830 (1968) 223pp
Historiography
Haynes, Christine. "Remembering and Forgetting the First Modern Occupations of France", Journal of Modern History 88:3 (2016): 535–571 online
Primary sources
, complete text online
Collins, Irene, ed. Government and society in France, 1814–1848 (1971) pp 7–87. Primary sources translated into English.
Lindsann, Olchar E. ed. Liberté, Vol. II: 1827–1847 (2012) original documents in English translation regarding politics, literature, history, philosophy, and art. online free; 430pp
Stewart, John Hall ed. The Restoration Era in France, 1814–1830 (1968) 222pp; excerpts from 68 primary sources, plus 87pp introduction
External links
1814 establishments in France
1830 disestablishments in France
19th century in France
States and territories established in 1814
States and territories disestablished in 1815
States and territories established in 1815
States and territories disestablished in 1830
|
1042953
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kazimierz%20Dolny
|
Kazimierz Dolny
|
Kazimierz Dolny is a small historic town in eastern Poland, on the right (eastern) bank of the Vistula river in Puławy County, Lublin Voivodeship. Historically it belongs to Lesser Poland, and in the past it was one of the most important cities of the province.
Now a tourist destination, the town enjoyed its greatest prosperity in the 16th and the first half of the 17th century, due to the trade in grain conducted along the Vistula. It became an economic backwater after that trade declined, and this freeze in economic development enabled the town to preserve its Renaissance urban plan and appearance. Since the 19th century it has become a holiday destination, attracting artists and summer residents.
Kazimierz Dolny is an art center in Poland. Many painters retreat to this small town to paint and sell their work. Galleries can be found in almost every street, offering for sale sculptures, stained-glass, folk art, and fine art.
The town is one of Poland's official national Historic Monuments (Pomnik historii), as designated September 16, 1994 and tracked by the National Heritage Board of Poland.
Location
Kazimierz Dolny is located on the eastern bank of the Vistula (Wisła), at the edge of historical Lublin Upland extending further east from Małopolska Upland to the west. It owes its picturesque location to the Lesser Polish Gorge of the Vistula. The town is part of the so-called tourist triangle Puławy – Kazimierz Dolny – Nałęczów. It does not have a rail connection, the nearest station is located in Puławy (Puławy - Miasto).
History
The history of Kazimierz Dolny dates back to the 11th century, when on one of the local hills there was a Benedictine settlement called Wietrzna Gora. In 1181, Prince Casimir II the Just handed the settlement to Norbertine nuns from Kraków’s district of Zwierzyniec. The nuns changed its name to Kazimierz, in honor of the prince. For the first time, the name Kazimierz appears in chronicles in 1249. Later on, the adjective Dolny (Lower) was added, to distinguish the town from the Jewish town Kazimierz - now a district of Kraków. In the early 14th century, the village became a royal possession, and King Władysław I the Elbow-high founded there a parish church in 1325.
The foundation of the town is attributed to Władysław's son, King Casimir III the Great, who granted the town rights in the first half of the 14th century. Later, King Władysław II Jagiełło modernized Kazimierz Dolny, creating a modern town, with a market square and streets. At that time, the decision was taken not to build any houses on the northern side of the market square, so as not to obstruct the view of the church and the castle.
In 1501, Kazimierz Dolny became the home of a starosta, and the town was passed over to the noble Firlej family, remaining in its hands until 1644. The Firlejs twice rebuilt the town and the castle, after the fires of 1561 and 1585. They cared about privileged status of Kazimierz Dolny, as a merchant town, located along the busy waterway of the Vistula. In 1628, Franciscan friars settled in Kazimierz, building a monastery and expanding the church.
The town's golden age ended in February 1656 (see Deluge), when Swedish troops under King Charles X Gustav burned and ransacked it. The number of inhabitants declined, and King John III Sobieski tried to improve the situation, by allowing in 1677 Armenian, Greek and Jewish merchants to settle there. Meanwhile, the profitable Vistula river trade came to an end, as there was no demand for Polish grains in Western Europe. In the late 18th century, as a result of the Partitions of Poland, Kazimierz Dolny was cut from the port of Gdańsk and turned into a town of minor importance.
From the late 19th century, more affluent residents of Lublin and Warsaw started to build properties in the area. Spas and villas were constructed, and in 1927, already in the Second Polish Republic, Kazimierz Dolny once again became a town. Partly destroyed in World War II, it was rebuilt, and on September 8, 1994, its center was officially recognized as a historical monument.
Jewish life
A small Jewish community was present in the city from the time of Casimir III the Great in the 14th century. The king granted the Jews a writ of rights which caused the town to become a focal point for Jewish immigration. When John III Sobieski became King in 1674, he granted the Jews of Poland a respite from taxes. Sobieski also reconfirmed for the Jews all the rights they had been granted by previous kings. During his reign, the housing restrictions were abolished and the Jewish community began to flourish again.
In the 19th century, Yehezkel Taub, a disciple of the "Seer of Lublin", founded the Hasidic dynasty of Kuzmir in the town.
Between the First and Second World Wars, the Jewish population was about 1,400, half the total population of the town. The town's picturesque surroundings were chosen to film scenes for the shtetl-based 1937 Yiddish film The Dybbuk. It was also a location for the similar 1936 film Yiddle With His Fiddle.
The Germans invaded Kazimierz Dolny in September 1939. The population at that time included about 1800 Jews, slightly less than 40 percent of the population. During the occupation, a Judenrat (Jewish Council) was established in the town which was forced to oversee the German requirements of forced labor of the town's Jews. This included road reconstruction, rock quarrying, and menial tasks serving the Nazis. They were forced to pave roads using tombstones from the local Jewish cemetery. In 1940, the Germans established a ghetto, bringing all the Jews from the surrounding Puławy County to live in the ghetto. In 1942, those Jews who had survived hunger, disease and slave labor were taken to Belzec where they were gassed on arrival. At the end of 1942, the town was officially declared "free of Jews". Fewer than twenty of Kazimierz Dolny's Jewish inhabitants are thought to have survived the war. After the Holocaust, a memorial wall was erected using tombstones from the Jewish cemetery that survived.
One of the most famous Jewish residents of the town was the painter and sculptor Chaim Goldberg. Another Jewish scion of the city was Polish-American journalist Samuel Leib Shneiderman.
Points of interest
Notable historical buildingslocated in Kazimierz Dolny include:
Parish church of St Bartholomew and John the Baptist (1586–1589), with 1620 organs, and 1615 pulpit,
St Anne's Church (1671) and Holy Spirit hospital (1635),
St Mary's Church (1589) and monastery (1638–68),
Ruins of the castle (14th-16th century),
Defensive tower (13th or 14th century),
Several houses by the architect Karol Siciński, including one built by Kazimierz Ołdakowski
Tenement houses (early 17th century),
Several historic granaries (16th and 17th centuries).
Synagogue.
Film and Art Festival
Kazimierz Dolny is also a place of a prominent Two Riversides Film and Art Festival ("Festiwal Filmu i Sztuki Dwa Brzegi") which is held every year during the month of August drawing many film lovers from around the world. The town has been the location of several films.
Gallery
Twin towns
Kazimierz Dolny is twinned with:
Szklarska Poręba (Poland)
Hortobágy (Hungary)
Staufen im Breisgau (Germany)
Berlin-Steglitz (Germany)
Pahiatua (New Zealand)
See also
Tourism in Poland
References
External links
Information from About.com: Eastern Europe Travel
Picture of the Holocaust memorial wall
Pictures of the town from the site of Yad Vashem, the Jewish Holocaust memorial organization
Home page of the painter Chaim Goldberg, who was born in the village and who made its depiction during the period of 1930-1939 his life's mission. He painted from memory after that.
https://kazimierzdolny24.pl/ Kazimierz Dolny events page
Cities and towns in Lublin Voivodeship
Puławy County
Lesser Poland
Lublin Governorate
Lublin Voivodeship (1919–1939)
Historic Jewish communities in Poland
|
4490279
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Адитон
|
Адитон (заповідне місце) — святилище давньогрецького храму. Містився за целлою.
На території сучасної України відомі адитони храму Аполлонія Дельфінія (III—IV століття до н. е.) в Ольвії, храмів у Херсонесі та інших містах античних держав Північного Причорномор'я.
Аналогічні приміщення створювались і в будівлях ХІХ століття, які наслідували античні храми:
Петропавлівський собор у Севастополі (1848);
будинок Керченкького історико-археологічного музею (кінець ХІХ століття).
Література
В. І. Тимофієнко. Адитон //
Давньогрецька релігія
Давньогрецька архітектура
|
3968272
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/E-Boks%20Danish%20Open%202010
|
E-Boks Danish Open 2010
|
E-Boks Danish Open 2010
E-Boks Sony Ericsson Open 2010 - жіночий тенісний турнір, що проходив на закритих кортах з твердим покриттям. Це був перший за ліком e-Boks Danish Open. Належав до категорії International у рамках Туру WTA 2010. Відбувся в Farum (Данія). Тривав з 2 до 8 серпня 2010 року. Каролін Возняцкі здобула титул в одиночному розряді.
Учасниця
Сіяні учасниці
Рейтинг подано станом на 19 липня 2010.
Інші учасниці
Нижче подано учасниць, що отримали вайлд-кард на вихід в основну сітку:
Малу Ейдесгаард
Крістина Плішкова
Катарина Среботнік
Нижче наведено гравчинь, які пробились в основну сітку через стадію кваліфікації:
Олена Бовіна (як щасливий лузер)
Анна Чакветадзе
Марта Домаховська
Алекса Ґлетч
Анна-Лена Гренефельд
Переможці та фіналісти
Одиночний розряд
Каролін Возняцкі — Клара Закопалова 6–2, 7–6(5)
Для Возняцкі це був другий титул за сезон і 8-й - за кар'єру.
Парний розряд
Юлія Гергес / Анна-Лена Гренефельд — Віталія Дяченко / Тетяна Пучек, 6–4, 6–4
Примітки
2010 Sony Ericsson WTA Tour Calendar (PDF).
CoreTennis: e-boks Danish Open .
"Pro tennis arrives in Denmark". The Copenhagen Post, 17 вересня 2009.
Посилання
E-Boks Danish Open
2010 E-Boks Danish Open
|
35108
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1619
|
1619
|
1619
Events
January– March
January 12 – James I of England's Banqueting House, Whitehall in London is destroyed by fire. Inigo Jones is commissioned to design a replacement.
February 14 – Earthquake flattens the town of Trujillo, Peru, killing hundreds in the town and causing landslides in the surrounding countryside killing hundreds more.
March 20 – Matthias, Holy Roman Emperor dies, leaving the Holy Roman Empire without an official leader, to deal with the Bohemian Revolt.
April–June
April 18 – Battle of Sarhu: Manchu leader Nurhaci is victorious over the Ming forces.
May 8 – The Synod of Dort has its final meeting.
May 13
Dutch statesman Johan van Oldenbarnevelt is executed in The Hague, after having been convicted of treason.
Anne of Denmark, queen consort of England, is buried at Westminster Abbey.
May 30 – Jan Pieterszoon Coen, Governor General of the Dutch East Indies, conquers Jayakarta, and renames it Batavia.
June 10 – Thirty Years' War – Battle of Sablat: Protestant forces are defeated.
June 21 – Dulwich College founded by Edward Alleyn, in Dulwich, London.
July–September
July 30 – In Jamestown, Virginia, the first English-speaking representative assembly in the Americas, the Virginia General Assembly (later named House of Burgesses), convenes for the first time.
August 5 – Thirty Years' War: Battle of Věstonice – Bohemian forces defeat the Austrians.
August 10 – The Treaty of Angoulême ends the civil war between Louis XIII of France and his mother, Marie de' Medici.
August 20 – A group "twenty and odd" enslaved Africans, onboard the privateer ship White Lion (the first in the state of Virginia), are landed at Point Comfort in colonial Virginia."The First Africans". Jamestowne Rediscovery. Historic Jamestowne. Retrieved August 18, 2019.
August 26 – Frederick V of the Palatinate is elected King of Bohemia by the states of the Bohemian Confederacy.
August 28 – Ferdinand II, Archduke of Austria and King of Bohemia, is elected Holy Roman Emperor unanimously by the prince-electors.
September 5 – In the course of a revolt against the Habsburg Empire, Prince Gabriel Bethlen of Transylvania (now in Romania) conquers Kassa (now Košice in Slovakia) with the help of George I Rákóczi.
September 7 – Gaj Singh Rathore becomes the new Raja of Marwar (within the Mughal Empire) at Jodhpur in what is now the Indian state of Rajasthan, succeeding his father, Sur Singh.
September 9 – The coronation of Ferdinand II takes place in Vienna.
September 18 (7 Thout 1336 on the Coptic calendar) – Abba Yoannis El-Mallawany of Egypt becomes the new head of the Coptic Christian Church as Pope John XV of Alexandria succeeding the late Pope Mark V, who died on September 11.
October–December
October 8 – Thirty Years' War – The Treaty of Munich is signed by Ferdinand II and Maximilian I, Elector of Bavaria.
November 10 – While stationed along the Danube river with Bavarian troops, René Descartes, according to his biographer Adrien Baillet, has a series of dreams giving him the idea of applying the mathematical method to philosophy.
November 16 – William Parker School, Hastings, England, is founded by the will of Reverend William Parker.
November 23 – Thirty Years' War– Battle of Humenné: Polish Lisowczycy troops assist the Holy Roman Emperor by defeating a Transylvanian force, forcing Gabor Bethlen to raise his siege of Vienna.
December 4 – Thirty-eight colonists from England disembark in Berkeley Hundred, Virginia from the Margaret of Bristol and have a day of celebration to give thanks to God, in what is considered by some historians to be the first Thanksgiving in the Americas.
Date unknown
Jahangir grants a British mission important commercial concessions at Surat, on the west coast of India.
Salé Rovers declare the port of Salé on the Barbary Coast to be the Republic of Salé, independent of the Sultan of Morocco, with the Dutch-born corsair Jan Janszoon as president.
The Danish–Dutch whaling settlement of Smeerenburg is founded in Svalbard.
An expedition in Sri Lanka, led by Filipe de Oliveira, deposes and executes the last Jaffna king (Cankili II), putting an end to the Jaffna Kingdom.
A Spanish expedition sails around Tierra del Fuego, mapping the coast and discovering the Diego Ramírez Islands.
Births
January–March
January 10 – Philip Sidney, 3rd Earl of Leicester, English politician (d. 1698)
January 14
Thomas Archer, English politician (d. 1685)
Alexander von Spaen, German general (d. 1692)
January 17 – Johanna Elisabeth of Nassau-Hadamar, by marriage Princess of Anhalt-Harzgerode (d. 1647)
January 21
Anders Bording, Danish writer (d. 1677)
John Rashleigh, English politician (d. 1693)
January 24 – Yamazaki Ansai, Japanese philosopher (d. 1682)
January 30 – Michelangelo Ricci, Roman Catholic cardinal, mathematician (d. 1682)
February 1 – Robert Phelips, English politician (d. 1707)
February 2 – Walter Charleton, English natural philosopher (d. 1707)
February 9 – Queen Inseon, Korean royal consort (d. 1674)
February 15 – Tsugaru Nobuyoshi, Japanese daimyō (d. 1655)
February 24
Robert Aske, merchant in the City of London (d. 1689)
Charles Le Brun, French painter and art theorist (d. 1690)
February 26 – Francesco Morosini, Doge of Venice from 1688 to 1694 (d. 1694)
February 28 – Giuseppe Felice Tosi, Italian composer (d. 1693)
March 2 – Marcantonio Giustinian, 107th Doge of Venice (d. 1688)
March 5 – Joseph Ames, English naval commander (d. 1695)
March 6 – Cyrano de Bergerac, French soldier and poet (d. 1655)
March 13 – Tobias Lohner, Austrian Jesuit theologian (d. 1697)
March 15 – Jean Le Vacher, French Lazarist missionary and French consul (d. 1683)
March 20 – Georg Albrecht, Margrave of Brandenburg-Bayreuth-Kulmbach (d. 1666)
March 25 – Peter Mews, English Royalist theologian and bishop (d. 1706)
March 28 – Maurice, Duke of Saxe-Zeitz (1657–1681) (d. 1681)
April–June
April 2
Onofrio Gabrieli, Italian painter (d. 1706)
Anna Sophia I, Abbess of Quedlinburg, Dutch abbess (d. 1680)
April 11 – Abraham van der Hulst, Dutch admiral (d. 1666)
April 21 – Jan van Riebeeck, Dutch founder of Cape Town (d. 1677)
April 30 – Johannes Spilberg, Dutch painter (d. 1690)
May
James Dalrymple, 1st Viscount of Stair, Scottish lawyer and statesman (d. 1695)
André Félibien, French court historian (d. 1695)
Andrew Ramsay, Lord Abbotshall, Scottish judge and politician (d. 1688)
May 20 – Abiezer Coppe, English "Ranter" and pamphleteer (d. 1672)
May 24 (bapt.) – Philips Wouwerman, Dutch painter (d. 1668)
May 26 – King Pye Min of Burma (d. 1672)
June 13 – Jan Victors, Dutch painter (d. 1676)
June 14 (bapt.) – Sir Jeffrey Hudson, English court dwarf (d. 1682)
June 24 – Rijcklof van Goens, Dutch colonial governor (d. 1682)
July–September
July 3 – Hyojong of Joseon, 17th king of the Joseon Dynasty of Korea (1649–1659) (d. 1659)
July 13 – Birgitta Durell, Swedish industrialist (d. 1683)
July 27 – Sir Henry Felton, 2nd Baronet, English Member of Parliament (d. 1690)
August 5 – Thomas Hall, English politician (d. 1667)
August 6 – Barbara Strozzi, Italian singer and composer (d. 1677)
August 7 – Anna Catherine Constance Vasa, Polish princess, daughter of King Sigismund III Vasa (d. 1651)
August 15
Francesco Maria Farnese, Italian Catholic cardinal (d. 1647)
Hubertus Quellinus, Flemish artist (d. 1687)
August 21 – Sir John Borlase, 1st Baronet, English politician (d. 1672)
August 28
Anne Geneviève de Bourbon, French princess who is remembered for her beauty and amours (d. 1679)
Louis Thomassin, French bishop and theologian (d. 1695)
August 29 – Jean-Baptiste Colbert, French minister of finance (d. 1683)
September 20 – Sophie Elisabeth Pentz, daughter of Christian IV of Denmark (d. 1657)
September 21 – Sir John Wray, 3rd Baronet, English politician (d. 1664)
October–December
October 8 – Philipp von Zesen, German poet (d. 1689)
October 10
Josias Calmady, English Member of Parliament (d. 1683)
Princess Elisabeth Sophie of Saxe-Altenburg, German princess (d. 1680)
October 14 – Sir John Bright, 1st Baronet, English politician (d. 1688)
October 16 – Johann Friedrich König, German Lutheran theologian (d. 1664)
October 18 – Jean Armand de Maillé-Brézé, French admiral (d. 1646)
October 27 – Frederick Louis, Count Palatine of Zweibrücken (d. 1681)
November 5 – Philips Koninck, Dutch painter (d. 1688)
November 7 – Gédéon Tallemant des Réaux, French writer known for his Historiettes (d. 1692)
November 14 – Thomas Howard, 3rd Earl of Berkshire, English politician, earl (d. 1706)
November 25 – Henry Mildmay, English politician (d. 1692)
December 10 – Thomas Dyke, English politician (d. 1669)
December 13 – Andrij Savka, Lemko bandit (d. 1661)
December 17 – Prince Rupert of the Rhine, Bohemian-born Royalist commander in the English Civil War (d. 1682)
December 28 – Antoine Furetière, French writer (d. 1688)
December 31
John Fitzjames, English politician (d. 1670)
Sylvester Maurus, Italian Jesuit theologian (d. 1687)
Date unknown
Donald Cargill, Scottish Covenanter (d. 1681)
Gu Mei, politically influential Chinese Gējì, poet and painter (d. 1664)
Samuel Collins, English doctor and author (d. 1670)
Francisco Fernández de la Cueva, 8th Duke of Alburquerque, Spanish military officer and viceroy (d. 1676)
Willem Kalf, Dutch painter (d. 1693)
Kumazawa Banzan, Japanese philosopher (d. 1691)
Shalom Shabazi, Jewish Yemeni rabbi and poet (d. c. 1720)
Wang Fuzhi, Chinese philosopher (d. 1692)
Deaths
January–March
January 7 – Nicholas Hilliard, English miniature painter (b. c. 1547)
January 11 – Diane de France, Duchess of Angoulême (b. 1538)
January 15 – Thomas Clinton, 3rd Earl of Lincoln, English politician (b. 1568)
January 20 – Éléonore de Bourbon, Dutch princess (b. 1587)
February 3 – Henry Brooke, 11th Baron Cobham, English conspirator (b. 1564)
February 9 – Lucilio Vanini, Italian philosopher (b. 1585)
February 12 – Pierre de Larivey, Italian-born French dramatist (b. 1549)
February 16 – William Couper, Scottish bishop of Galloway (b. 1568)
March 2
William Cooke, English politician (b. 1572)
Anne of Denmark, Queen of James I of England (b. 1574)
March 5 – Demeter Naprágyi, Hungarian Catholic archbishop (b. 1564)
March 13 – Richard Burbage, English actor (b. c. 1567)
March 15
Michael Balfour, 1st Lord Balfour of Burleigh, Scottish nobleman
Orsolya Dersffy, Hungarian noble (b. 1583)
March 18 – Chō Tsuratatsu, Japanese samurai (b. 1546)
March 20
Ippolito Galantini, founder of the Congregation of Christian Doctrine of Florence (b. 1565)
Matthias, Holy Roman Emperor, Austrian Habsburg ruler (b. 1557)
April–June
April 5 – Alexander Home, 1st Earl of Home, Scottish nobleman (b. 1566)
April 10 – Thomas Jones, Anglican Archbishop of Dublin (b. c. 1550)
April 16 – Denis Calvaert, Flemish painter (b. 1540)
April 18 – Taj Bibi Bilqis Makani, Mughal empress (b. 1573)
April/May – William Larkin, English court portrait painter (b. early 1580s)
May – John Overall, English bishop (b. 1559)
May 13 – Johan van Oldenbarnevelt, Dutch statesman (b. 1547)
May 21 – Hieronymus Fabricius, Italian anatomist (b. 1537)
May 23 – Stephen Soame, Lord Mayor of London (b. 1540)
June 18 – Martin Fréminet, French painter (b. 1567)
July–September
July 2 – Francis II, Duke of Saxe-Lauenburg (1586–1619) (b. 1547)
July 22 – Lawrence of Brindisi, Italian saint (b. 1559)
July 24 – Nabeshima Naoshige, Japanese samurai (b. 1537)
August 3 – Dorothy Percy, Countess of Northumberland, younger daughter of Walter Devereux (b. c. 1564)
August 19
Thomas Dale, English colonial governor (b. 1570)
Jørgen Lunge, Danish politician (b. 1577)
August 29 – Ferdinando Taverna, Italian Catholic cardinal (b. 1558)
August 30 – Shimazu Yoshihiro, Japanese samurai and warlord (b. 1535)
September – Hans Lippershey, Dutch lensmaker (b. 1570)
September 3 – John Gordon, Scottish bishop (b. 1544)
September 7
Marko Krizin, Croatian Catholic priest (martyred) (b. 1585)
Stephen Pongracz, Hungarian saint (b. 1584)
Sur Singh, ruler of Marwar (b. 1571)
October–December
October
Robert Peake the Elder, English court portrait painter (b. c. 1551)
Nicholas Yonge, English singer and publisher (b. c. 1560)
October 9 – Joseph Pardo, Italian rabbi and merchant (b. c. 1561)
October 14 – Samuel Daniel, English poet (b. 1562)
October 18 – Petrus Gudelinus, Belgian jurist (b. 1550)
October 19 – Fujiwara Seika, Japanese philosopher (b. 1561)
November 13 – Ludovico Carracci, Italian painter (b. 1555)
December 23 – John Sigismund, Elector of Brandenburg from the House of Hohenzollern (b. 1572)
December 29
Antoine Arnauld, French lawyer (b. 1560)
Prince Jeongwon, Korean prince (b. 1580)
Date unknown
Bagrat VII of Kartli (b. 1569)
François d'Amboise, French jurist and writer (b. 1550)
Thomas Stephens, English Jesuit missionary in Portuguese India (b. c. 1549)
Caterina Vitale, Maltese pharmacist (b. 1566)
References
|
4294802
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Голуб'ятников Павло Костянтинович
|
Голуб'ятников Павло Костянтинович
Павло Костянтинович Голуб'ятников (29 жовтня 1892, Санкт-Петербург — 29 січня 1942, Ленінград) — російський і український радянський, художник–авангардист, педагог, член Асоціації революційного мистецтва України, Об'єднання сучасних митців України та Ленінградського відділення Спілки художників СРСР з 1932 року.
Біографія
Народився року у місті Санкт-Петербурзі (тепер Росія). Впродовж 1913—1916 років навчався в Художній школі Товариства заохочення мистецтв у Миколи Реріха, потім у 1916—1918 роках на фізико-математичному факультеті Петроградського університету та у 1918—1924 роках в Петроградських державних вільних художніх майстернях у Кузьми Петрова-Водкіна. Дипломна робота — картина «Гроза».
У 1921—1923 роках викладав у Петроградському художньому технікумі; у 1925–1930 роках — у Київському художньому інституті; у 1930–1932 роках — у Харківському художньому інституті; у 1932–1936 роках в Інституті живопису, скульптури та архектури та у 1936–1941 роках у художніх студіях у Ленінграді. Помер 29 січня 1942 року від дистрофії в блокадному Ленінграді. Похований в Санкт-Петербурзі на Смоленському цвинтарі.
Творчість
Картини художника тяжіють до примітивізму. Серед робіт:
«Натюрморт з цукром» (1918—1920, дерево, левкас, сухозлітне золото, темпера);
«Перехожі» (1919; Нижньотагільський музей образотворчих мистецтв);
«Натюрморт з бутилкою» (1921, полотно, олія);
«Громовиця» (1921—1926);
«Автопортрет» (1922, папір, вугілля);
«Місто» (1922);
«Ранок» (1926);
«Дахи» (1926, полотно, олія);
«Рибалки» (1926—1927);
«Натюрморт. Бузок» (1926—1927);
«Літак над селом» (1927, полотно, олія);
«Киянка» (1927, папір, олія);
«Голова жінки» (1928, полотно, олія);
«Діти в саду» (1928, полотно, олія);
«Рибалки» (1929);
«Автопортрет з місяцем» (1931, полотно, олія);
«В'їзд колони тракторів до колгоспу» (1932; Національний художній музей України);
«Натюрморт із грушами» (1934);
«Ніч» (1934);
«Дружина» (1936);
«Сонячний день» (1940);
«Архангел Салафіїл, що молиться за людей» (1940, полотно, олія; Нижньотагільський музей образотворчих мистецтв);
«Місто» (1941).
</div>
Впродовж 1936—1939 років працював над створенням 3-х томного «Атласу кольору», який повинен був включати в себе близько 120 тисяч колірних шкал. Атлас кольору і багато його живописних творів загинули під час німецько-радянської війни при бомбардуванні Ленінграда.
Брав участь у мистецьких виставках з 1926 року, зокрема у 1926 році, за пропозицією Давида Бурлюка, брав участь у виставці «Анонімного товариства» в Нью-Йорку, з якої його твори були придбані Кетрін Дрейер і колекціонером Крістіаном Брінтоном. У 1928 році експонувався на Міжнародній бієнале живопису і малюнка в Венеції. У 1929 році з виставки «Графіка і книжкове мистецтво в СРСР» в Амстердамі його роботи не повернулися, є припущення, що вони «осіли» у колекціонерів за кордоном.
Примітки
Література
;
;
Л. М. Гутник. Голуб'ятников Павло Костянтинович //
Українські живописці
Російські художники
Радянські художники
Українські натюрмортисти
Російські натюрмортисти
Радянські натюрмортисти
Українські портретисти
Російські портретисти
Радянські художники-портретисти
Художники-примітивісти
Викладачі Харківського художнього інституту
Радянські педагоги
Члени Асоціації революційного мистецтва України
Члени Спілки художників СРСР
Померли від голоду
Жертви блокади Ленінграда
Поховані в Санкт-Петербурзі
Члени Об'єднання сучасних митців України
|
15859170
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Francisco%20de%20Lacerda
|
Francisco de Lacerda
|
Francisco de Lacerda
Dr Francisco José de Lacerda e Almeida (1753 – 18 October 1798) was a colonial Brazilian-born Portuguese explorer in the 18th century.
He was the son of Portuguese captain José António de Lacerda and Francisca de Almeida Pais.
"He spent ten years in Brazil, where he discovered new species of plants and animals, along with Indian tribes previously unknown to Europeans."
In 1798, he led a Portuguese expedition to the Kazembe region of Zambia. After his death on this mission, the group was led by Francisco Pinto.
Works
References
1753 births
1798 deaths
18th-century explorers
18th-century Portuguese people
Explorers of Africa
Portuguese explorers of South America
University of Coimbra alumni
|
4197172
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D1%81%20%28%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0%29
|
Агульяс (банка)
|
Агульяс (банка)
Банка Агульяс — широка, мілководна частина африканського континентального шельфу, що простягається до 250 км на південь від мису Агульяс, перш ніж переходить у абісальну рівнину.
Це океанський регіон, де зустрічаються теплі води Індійського океану та холодні води Атлантичного океану. Ця конвергенція призводить до ускладнення навігації, що призводить до численних аварій кораблів в акваторії протягом багатьох років. Але також збільшує кругообіг поживних речовин для морських мешканців, що робить його одним з найкращих риболовецьких угідь у Південній Африці.
Характеристики
Банка Агульяс простягається приблизно на 800 км уздовж узбережжя Африки від Капського півострова (18°E) до (26°E) і до 250 км від узбережжя. Берег спускається відносно круто від узбережжя до глибини приблизно 50 м і досягає 200 м), перш ніж круто опуститися на 1000 м на його південному краї Шельф займає площу 116 000 км² із середньою глибиною трохи більше 100 м. Він повністю знаходиться в ексклюзивній економічній зоні Південної Африки.
Національна комісія просторового біорізноманіття 2004 р. визнала 34 біозони, у складі 9 біорегіонів. Національна оцінка біорізноманіття 2011 замінила ці екозони та біозони термінами екорегіони та екозони. В 2011 році Екорегіон Агульяс був розділений на чотири окремі екозони: берег Агульяс, внутрішній шельф Агульяс, зовнішній шельф Агульяс та край шельфу Агульяс. На березі Агульяс було виявлено 33 різноманітних типи бентальних середовищ існування.
Уздовж узбережжя Екорегіону Агульяс є десятки теплих помірних рифів, що простягаються до глибин 5–30 м (16–98 футів). Багато скелястих припливних рифів мають або пісковикове походження, але також є гранітні, кварцитні та алевролітові рифи. Рифи Агульяс дуже неоднорідні і включають кілька можливих різних підтипів. Деякі рифи знаходяться в заповідних зонах, але лише деякі з цих заповідних територій мають захист від риболовлі.
Океанографія
Банка Агульяс є природною межею між океанічними течіями з Атлантичного океану, Індійського океану та Південного океану, в результаті чого утворюється одна з найбільш бурхливих акваторій світового океану.
Геологія
Найдавніші гірські породи, знайдені вздовж узбережжя банки Агульяс, — евгеосинклінальні відкладення завтовшки до 3 км групи Каайманс, відкладені під час континентального рифтінгу приблизно 900 мільйонів років тому. Прото-Південна Атлантика закрилася під час сальданського орогенезу, утворюючи частину суперконтиненту Гондвана (700—600 Mya). Протягом цього періоду були утворені Капські граніти та групи Каайманс що ще зазнали метаморфізму. Формування головного басейну в Капській провінції розпочалось 570 Mya і тривало протягом 200 Mya. Група Столової гори має завтовшки 4 км, а ерозійна невідповідність, що позначає її основу, складається як з наземних, так і з морських відкладень. Синкліналі уздовж узбережжя на півдні Капської групи є відкладенням
Гірські породи Капського складчастого поясу (CFB) і басейн Кару були відкладені 450 Mya; Капська супергрупа 450—300 Mya під час серії циклів трансгресії-регресії. Панафриканські насуви були відновлені 270—215 Mya, утворюючи Капські гори, що тоді були частиною безперервного складчастого поясу, що утворився під час разом із Сьєрра-де-ла-Вентана (Аргентина), (Східна Антарктика) та горами Елсворт (Західна Антарктида). У пізньому карбоні і на початку юри Супергрупа Кару була депонована в басейні Кару на північ від Капських гір, і охоплювала майже дві третини сучасної Південної Африки.
Руйнація Гондвани
Базальтові лави були вивержені 183 Mya та утворили ; вулканізм, спричинений гарячою точкою Буве, пов'язаний з розпадом Гондвани. Точка Буве була розташована на терені сучасної Південної Африки або поблизу неї від пізнього тріасу 220 Mya і до розколу Африки та Антарктиди 120 Mya. Гаряча точка Буве прямувала на південний схід африканського континенту, від південноафрикансько-мозамбіцького кордону на схід від зони AFFZ до острова Буве/трійника Буве у південній Атлантиці. 100 Mya, регіон, де знаходився трійник, пройшов над гарячою точкою, що призвело до безперервного виверження, яке тривало близько 94 Mya, та спредінгу морського дна, який все ще відокремлює Антарктиду, Африку та Південну Америку
Зона розломів Агульяс-Фолкленд (AFFZ) простягається на 1200 км через Південну Атлантику. Це одна з найбільших зон розломів на Землі. Він розвинувся під час раннього крейдяного періоду, коли Західна Гондвана (Південна Америка) відокремилась від Африки. AFFZ характеризується яскраво вираженою топографічною аномалією — хребет Агульяс (41°S,16°E-43°S,9°E), який піднімається більш ніж на 2 км над навколишнім дном моря. Єдиними еквівалентами за розмірами є сусідній хребет Діаз та Фолклендський ескарп. Хребет Агульяс унікальний тим, що він не утворився під час розпаду континенту у крейдовий період і тому, що він відокремлює океанічні кори різного віку, а не океанічну кору (товщиною ~ 14 км) від континентальної кори (товщина 25 км)
На північ від AFFZ знаходиться басейн Утеніква, який є складною системою суббасейнів, відокремлених один від одного розломами та арками фундаменту; на півночі є кілька менших суббасейнів, обмежених розломами (Бредасдорп, Інфанта, Плетмос, Гамтус та Алгоа) та помітно глибший підбасейн на півдні — басейн Південної Утеніква. Осадове заповнення цих басейнів відбувалось у міру того, як північний край Фолклендського нагір'я відокремлювався від південноафриканської південної окраїни під час ранньої крейди.
Крайовий хребет Діас (DMR) відокремлює ці басейни від AFFZ. DMR похований під шаром осаду і осадових порід завтовшки 200—250 м, з них 150—200 м — крейдяні відклади, молодші за найдавніші крейдяні осадові породи у Південному басейні Утеніква. Тому DMR, мабуть, сформувався після початкового розпаду Західної Гондвани 130-90 Mya — утворився, коли нова, гаряча океанічна кора ковзала повз стару, холодну континентальну кору, і контраст температур викликав тепловий підйом
Коли Західна Гондвана відкололася від Африки приблизно 125 Mya, південноатлантичне морське дно, що утворилося між ними, і магнітні аномалії на північ від AFFZ відображають фази спредінгу морського дна. На південь від AFFZ можна знайти сліди того, як Фолклендське плато і банк Агульяс рухалися відносно один одного. На сучасній карті Фолклендське плато все ще можна повернути і вписати до долини Натал в Індійському океані на схід від Південної Африки. Плато Агульяс розташоване на південний схід від шельфу, відокремлене від нього проходом Агульяс (через який протікає течія Агульяс)
Примітки
Примітки
Джерела
Рельєф Індійського океану
Рельєф Атлантичного океану
|
211485
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Radioisotope%20thermoelectric%20generator
|
Radioisotope thermoelectric generator
|
Radioisotope thermoelectric generator
A radioisotope thermoelectric generator (RTG, RITEG), sometimes referred to as a radioisotope power system (RPS), is a type of nuclear battery that uses an array of thermocouples to convert the heat released by the decay of a suitable radioactive material into electricity by the Seebeck effect. This type of generator has no moving parts and is ideal for deployment in remote and harsh environments for extended periods with no risk of parts wearing out or malfunctioning.
RTGs are usually the most desirable power source for unmaintained situations that need a few hundred watts (or less) of power for durations too long for fuel cells, batteries, or generators to provide economically, and in places where solar cells are not practical. RTGs have been used as power sources in satellites, space probes, and uncrewed remote facilities such as a series of lighthouses built by the Soviet Union inside the Arctic Circle.
Safe use of RTGs requires containment of the radioisotopes long after the productive life of the unit. The expense of RTGs tends to limit their use to niche applications in rare or special situations.
History
The RTG was invented in 1954 by Mound Laboratories scientists Kenneth (Ken) C. Jordan (1921-2008) and John Birden (1918-2011). They were inducted into the National Inventors Hall of Fame in 2013. Jordan and Birden worked on an Army Signal Corps contract (R-65-8- 998 11-SC-03-91) beginning on 1 January 1957, to conduct research on radioactive materials and thermocouples suitable for the direct conversion of heat to electrical energy using polonium-210 as the heat source. RTGs were developed in the US during the late 1950s by Mound Laboratories in Miamisburg, Ohio, under contract with the United States Atomic Energy Commission. The project was led by Dr. Bertram C. Blanke.
The first RTG launched into space by the United States was SNAP 3B in 1961 powered by 96 grams of plutonium-238 metal, aboard the Navy Transit 4A spacecraft. One of the first terrestrial uses of RTGs was in 1966 by the US Navy at uninhabited Fairway Rock in Alaska. RTGs were used at that site until 1995.
A common RTG application is spacecraft power supply. Systems for Nuclear Auxiliary Power (SNAP) units were used for probes that traveled far from the Sun rendering solar panels impractical. As such, they were used with Pioneer 10, Pioneer 11, Voyager 1, Voyager 2, Galileo, Ulysses, Cassini, New Horizons, and the Mars Science Laboratory. RTGs were used to power the two Viking landers and for the scientific experiments left on the Moon by the crews of Apollo 12 through 17 (SNAP 27s). Because the Apollo 13 Moon landing was aborted, its RTG rests in the South Pacific Ocean, in the vicinity of the Tonga Trench. RTGs were also used for the Nimbus, Transit and LES satellites. By comparison, only a few space vehicles have been launched using full-fledged nuclear reactors: the Soviet RORSAT series and the American SNAP-10A.
In addition to spacecraft, the Soviet Union built 1,007 RTGs to power uncrewed lighthouses and navigation beacons on the Soviet Arctic coast by the late 1980s. Many different types of RTGs (including Beta-M type) were built in the Soviet Union for a wide variety of purposes. The lighthouses were not maintained for many years after the dissolution of the Soviet Union in 1991. Some of the RTG units disappeared during this time—either by looting or by the natural forces of ice/storm/sea. In 1996, a project was begun by Russian and international supporters to decommission the RTGs in the lighthouses, and by 2021, all RTGs had been removed.
As of 1992, the United States Air Force also used RTGs to power remotely-located Arctic equipment, and the US government has used hundreds of such units to power remote stations globally. Sensing stations for Top-ROCC and SEEK IGLOO radar systems, predominantly located in Alaska, use RTGs. The units use strontium-90, and a larger number of such units have been deployed both on the ground and on the ocean floor than have been used on spacecraft, with public regulatory documents suggesting that the US had deployed at least 100–150 during the 1970s and 1980s.
In the past, small "plutonium cells" (very small 238Pu-powered RTGs) were used in implanted heart pacemakers to ensure a very long "battery life". , about ninety were still in use. By the end of 2007, the number was reported to be down to just nine. The Mound Laboratory Cardiac Pacemaker program began on 1 June 1966, in conjunction with NUMEC. When it was recognized that the heat source would not remain intact during cremation, the program was cancelled in 1972 because there was no way to completely ensure that the units would not be cremated with their users' bodies.
Design
The design of an RTG is simple by the standards of nuclear technology: the main component is a sturdy container of a radioactive material (the fuel). Thermocouples are placed in the walls of the container, with the outer end of each thermocouple connected to a heat sink. Radioactive decay of the fuel produces heat. It is the temperature difference between the fuel and the heat sink that allows the thermocouples to generate electricity.
A thermocouple is a thermoelectric device that can convert thermal energy directly into electrical energy using the Seebeck effect. It is made of two kinds of metal or semiconductor material. If they are connected to each other in a closed loop and the two junctions are at different temperatures, an electric current will flow in the loop. Typically a large number of thermocouples are connected in series to generate a higher voltage.
RTGs and fission reactors use very different nuclear reactions. Nuclear power reactors (including the miniaturized ones used in space) perform controlled nuclear fission in a chain reaction. The rate of the reaction can be controlled with neutron absorbing control rods, so power can be varied with demand or shut off (almost) entirely for maintenance. However, care is needed to avoid uncontrolled operation at dangerously high power levels, or even explosion or nuclear meltdown. Chain reactions do not occur in RTGs. Heat is produced through spontaneous radioactive decay at a non-adjustable and steadily decreasing rate that depends only on the amount of fuel isotope and its half-life. In an RTG, heat generation cannot be varied with demand or shut off when not needed and it is not possible to save more energy for later by reducing the power consumption. Therefore, auxiliary power supplies (such as rechargeable batteries) may be needed to meet peak demand, and adequate cooling must be provided at all times including the pre-launch and early flight phases of a space mission. While spectacular failures like a nuclear meltdown or explosion are impossible with an RTG, there is still a risk of radioactive contamination if the rocket explodes, the device reenters the atmosphere and disintegrates, terrestrial RTGs are damaged by storms or seasonal ice, or are vandalized.
Developments
Due to the shortage of plutonium-238, a new kind of RTG assisted by subcritical reactions has been proposed. In this kind of RTG, the alpha decay from the radioisotope is also used in alpha-neutron reactions with a suitable element such as beryllium. This way a long-lived neutron source is produced. Because the system is working with a criticality close to but less than 1, i.e. Keff < 1, a subcritical multiplication is achieved which increases the neutron background and produces energy from fission reactions. Although the number of fissions produced in the RTG is very small (making their gamma radiation negligible), because each fission reaction releases over 30 times more energy than each alpha decay (200 MeV compared to 6 MeV), up to a 10% energy gain is attainable, which translates into a reduction of the 238Pu needed per mission. The idea was proposed to NASA in 2012 for the yearly NASA NSPIRE competition, which translated to Idaho National Laboratory at the Center for Space Nuclear Research (CSNR) in 2013 for studies of feasibility. However the essentials are unmodified.
RTG have been proposed for use on realistic interstellar precursor missions and interstellar probes. An example of this is the Innovative Interstellar Explorer (2003–current) proposal from NASA.
An RTG using 241Am was proposed for this type of mission in 2002. This could support mission extensions up to 1000 years on the interstellar probe, because the power output would decline more slowly over the long term than plutonium. Other isotopes for RTG were also examined in the study, looking at traits such as watt/gram, half-life, and decay products. An interstellar probe proposal from 1999 suggested using three advanced radioisotope power sources (ARPS). The RTG electricity can be used for powering scientific instruments and communication to Earth on the probes. One mission proposed using the electricity to power ion engines, calling this method radioisotope electric propulsion (REP).
A power enhancement for radioisotope heat sources based on a self-induced electrostatic field has been proposed. According to the authors, enhancements of 5-10% could be attainable using beta sources.
Models
A typical RTG is powered by radioactive decay and features electricity from thermoelectric conversion, but for the sake of knowledge, some systems with some variations on that concept are included here.
Space
Known spacecraft/nuclear power systems and their fate. Systems face a variety of fates, for example, Apollo's SNAP-27 were left on the Moon. Some other spacecraft also have small radioisotope heaters, for example each of the Mars Exploration Rovers have a 1 watt radioisotope heater. Spacecraft use different amounts of material, for example MSL Curiosity has 4.8 kg of plutonium-238 dioxide.
** not really an RTG, the BES-5 Buk (БЭС-5) reactor was a fast reactor which used thermocouples based on semiconductors to convert heat directly into electricity
*** not really an RTG, the SNAP-10A used enriched uranium fuel, zirconium hydride as a moderator, liquid sodium potassium alloy coolant, and was activated or deactivated with beryllium reflectors Reactor heat fed a thermoelectric conversion system for electrical production.
**** not really an RTG, the ASRG uses a Stirling power device that runs on radioisotope (see Stirling radioisotope generator)
Terrestrial
Fuels
The radioactive material used in RTGs must have several characteristics:
Its half-life must be long enough so that it will release energy at a relatively constant rate for a reasonable amount of time. The amount of energy released per time (power) of a given quantity is inversely proportional to half-life. An isotope with twice the half-life and the same energy per decay will release power at half the rate per mole. Typical half-lives for radioisotopes used in RTGs are therefore several decades, although isotopes with shorter half-lives could be used for specialized applications.
For spaceflight use, the fuel must produce a large amount of power per mass and volume (density). Density and weight are not as important for terrestrial use, unless there are size restrictions. The decay energy can be calculated if the energy of radioactive radiation or the mass loss before and after radioactive decay is known. Energy release per decay is proportional to power production per mole. Alpha decays in general release about ten times as much energy as the beta decay of strontium-90 or caesium-137.
Radiation must be of a type easily absorbed and transformed into thermal radiation, preferably alpha radiation. Beta radiation can emit considerable gamma/X-ray radiation through bremsstrahlung secondary radiation production and therefore requires heavy shielding. Isotopes must not produce significant amounts of gamma, neutron radiation or penetrating radiation in general through other decay modes or decay chain products.
The first two criteria limit the number of possible fuels to fewer than thirty atomic isotopes within the entire table of nuclides.
Plutonium-238, curium-244, strontium-90, and most recently americium-241 are the most often cited candidate isotopes, but 43 more isotopes out of approximately 1,300 were considered at the beginning in the 1950s.
The table below does not necessarily give power densities for the pure material but for a chemically inert form. For actinides this is of little concern as their oxides are usually inert enough (and can be transformed into ceramics further increasing their stability), but for alkali metals and alkaline earth metals like caesium or strontium respectively, relatively complex (and heavy) chemical compounds have to be used. For example, strontium is commonly used as strontium titanate in RTGs, which increases molar mass by about a factor of 2. Furthermore, depending on the source, isotopic purity may not be obtainable. Plutonium extracted from spent nuclear fuel has a low share of Pu-238, so plutonium-238 for use in RTGs is usually purpose-made by neutron irradiation of neptunium-237, further raising costs. Caesium in fission products is almost equal parts Cs-135 and Cs-137, plus significant amounts of stable Cs-133 and, in "young" spent fuel, short lived Cs-134. If isotope separation, a costly and time-consuming process, is to be avoided, this has to be factored in, too. While historically RTGs have been rather small, there is in theory nothing preventing RTGs from reaching into the Megawattthermal range of power. However, for such applications actinides are less suitable than lighter radioisotopes as the critical mass is orders of magnitude below the mass needed to produce such amounts of power. As Sr-90, Cs-137 and other lighter radionuclides cannot maintain a nuclear chain reaction under any circumstances, RTGs of arbitrary size and power could be assembled from them if enough material can be produced. In general, however, potential applications for such large-scale RTGs are more the domain of small modular reactors, microreactors or non-nuclear power sources.
238Pu
Plutonium-238 has a half-life of 87.7 years, reasonable power density of 0.57 watts per gram, and exceptionally low gamma and neutron radiation levels. 238Pu has the lowest shielding requirements. Only three candidate isotopes meet the last criterion (not all are listed above) and need less than 25 mm of lead shielding to block the radiation. 238Pu (the best of these three) needs less than 2.5 mm, and in many cases, no shielding is needed in a 238Pu RTG, as the casing itself is adequate.
238Pu has become the most widely used fuel for RTGs, in the form of plutonium(IV) oxide (PuO2).
However, plutonium(IV) oxide containing a natural abundance of oxygen emits neutrons at the rate of ~2.3x103 n/sec/g of plutonium-238. This emission rate is relatively high compared to the neutron emission rate of plutonium-238 metal. The metal containing no light element impurities emits ~2.8x103 n/sec/g of plutonium-238. These neutrons are produced by the spontaneous fission of plutonium-238.
The difference in the emission rates of the metal and the oxide is due mainly to the alpha, neutron reaction with the oxygen-18 and oxygen-17 present in the oxide. The normal amount of oxygen-18 present in the natural form is 0.204% while that of oxygen-17 is 0.037%. The reduction of the oxygen-17 and oxygen-18 present in the plutonium dioxide will result in a much lower neutron emission rate for the oxide; this can be accomplished by a gas phase 16O2 exchange method. Regular production batches of 238PuO2 particles precipitated as a hydroxide were used to show that large production batches could be effectively 16O2-exchanged on a routine basis. High-fired 238PuO2 microspheres were successfully 16O2-exchanged showing that an exchange will take place regardless of the previous heat treatment history of the 238PuO2. This lowering of the neutron emission rate of PuO2 containing normal oxygen by a factor of five was discovered during the cardiac pacemaker research at Mound Laboratory in 1966, due in part to the Mound Laboratory's experience with production of stable isotopes beginning in 1960. For production of the large heat sources the shielding required would have been prohibitive without this process.
Unlike the other three isotopes discussed in this section, 238Pu must be specifically synthesized and is not abundant as a nuclear waste product. At present only Russia has maintained high-volume production, while in the US, no more than were produced in total between 2013 and 2018. The US agencies involved desire to begin the production of the material at a rate of per year. If this plan is funded, the goal would be to set up automation and scale-up processes in order to produce an average of per year by 2025.
90Sr
Strontium-90 has been used by the Soviet Union in terrestrial RTGs. 90Sr decays by β emission, with minor γ emission. While its half life of 28.8 years is much shorter than that of 238Pu, it also has a lower decay energy with a power density of 0.46 watts per gram. Because the energy output is lower it reaches lower temperatures than 238Pu, which results in lower RTG efficiency. 90Sr has a high fission product yield in the fission of both and and is thus available in large quantities at a relatively low price if extracted from spent nuclear fuel. As is a very reactive alkaline earth metal and a so-called "bone seeker" that accumulates in bone-tissue due to its chemical similarity to calcium (once in the bones it can significantly damage the bone marrow, a rapidly dividing tissue), it is usually not employed in pure form in RTGs. The most common form is the perovskite strontium titanate (SrTiO3) which is chemically nigh-inert and has a high melting point. While its Mohs hardness of 5.5 has made it ill-suited as a diamond simulant, it is of sufficient hardness to withstand some forms of accidental release from its shielding without too fine dispersal of dust. The downside to using SrTiO3 instead of the native metal is that its production requires energy. It also reduces power density, as the TiO3 part of the material does not produce any decay heat. Starting from the oxide or the native metal, one pathway to obtaining SrTiO3 is to let it transform to strontium hydroxide in aqueous solution, which absorbs carbon dioxide from air to become less soluble strontium carbonate. Reaction of strontium carbonate with titanium dioxide at high temperature produces the desired strontium titanate plus carbon dioxide. If desired, the strontium titanate product can then be formed into a ceramic-like aggregate via sintering.
210Po
Some prototype RTGs, first built in 1958 by the US Atomic Energy Commission, have used polonium-210. This isotope provides phenomenal power density (pure 210Po emits 140 W/g) because of its high decay rate, but has limited use because of its very short half-life of 138 days. A half-gram sample of 210Po reaches temperatures of over . As Po-210 is a pure alpha-emitter and does not emit significant gamma or X-ray radiation, the shielding requirements are as low as Pu-238. While the short half-life also reduces the time during which accidental release to the environment is a concern, Polonium-210 is extremely radiotoxic if ingested and can cause significant harm even in chemically inert forms, which pass through the digestive tract as a "foreign object". A common route of production (whether accidental or deliberate) is neutron irradiation of , the only naturally occurring isotope of Bismuth. It is this accidental production that is cited as an argument against the use of lead-bismuth eutectic as a coolant in liquid metal reactors. However, if a sufficient demand for Polonium-210 exists, its extraction could be worthwhile similar to how tritium is economically recovered from the heavy water moderator in CANDUs.
241Am
Americium-241 is a candidate isotope with much greater availability than 238Pu. Although 241Am has a half-life of 432 years which is more than 238Pu and could hypothetically power a device for centuries, missions with more than 10 years were not the subject of the research until 2019. The power density of 241Am is only 1/4 that of 238Pu, and 241Am produces more penetrating radiation through decay chain products than 238Pu and needs more shielding. Its shielding requirements in a RTG are the third lowest: only 238Pu and 210Po require less. With a current global shortage of 238Pu, 241Am is being studied as RTG fuel by ESA and in 2019, UK's National Nuclear Laboratory announced the generation of usable electricity. An advantage over 238Pu is that it is produced as nuclear waste and is nearly isotopically pure. Prototype designs of 241Am RTGs expect 2-2.2 We/kg for 5–50 We RTGs design but practical testing shows that only 1.3-1.9 We can be achieved.
Americium-241 is currently used in small quantities in household smoke detectors and thus its handling and properties are well established. However, it decays to Neptunium-237, the most chemically mobile among the Actinides.
250Cm
Curium-250 is the smallest transuranic isotope that primarily decays by spontaneous fission, a process that releases many times more energy than alpha decay. Compared to plutonium-238, curium-250 provides about a quarter of the power density, but 95 times the half-life (~8300 years vs. ~87 years). As it is a neutron emitter (weaker than californium-252 but not entirely negligible) some applications require a further shielding against neutron radiation. As lead, which is an excellent shielding material against gamma rays and beta ray induced Bremsstrahlung, is not a good neutron shield (instead reflecting most of them), a different shielding material would have to be added in applications where neutrons are a concern.
Life span
Most RTGs use 238Pu, which decays with a half-life of 87.7 years. RTGs using this material will therefore diminish in power output by a factor of 1 – (1/2)1/87.7, which is 0.787%, per year.
One example is the MHW-RTG used by the Voyager probes. In the year 2000, 23 years after production, the radioactive material inside the RTG had decreased in power by 16.6%, i.e. providing 83.4% of its initial output; starting with a capacity of 470 W, after this length of time it would have a capacity of only 392 W. A related loss of power in the Voyager RTGs is the degrading properties of the bi-metallic thermocouples used to convert thermal energy into electrical energy; the RTGs were working at about 67% of their total original capacity instead of the expected 83.4%. By the beginning of 2001, the power generated by the Voyager RTGs had dropped to 315 W for Voyager 1 and to 319 W for Voyager 2. By 2022, these numbers had dropped to around 220 W.
NASA has developed a multi-mission radioisotope thermoelectric generator (MMRTG) in which the thermocouples would be made of skutterudite, a cobalt arsenide (CoAs3), which can function with a smaller temperature difference than the current tellurium-based designs. This would mean that an otherwise similar RTG would generate 25% more power at the beginning of a mission and at least 50% more after seventeen years. NASA hopes to use the design on the next New Frontiers mission.
Safety
Theft
Radioactive materials contained in RTGs are dangerous and can even be used for malicious purposes. They are not useful for a genuine nuclear weapon, but still can serve in a "dirty bomb". The Soviet Union constructed many uncrewed lighthouses and navigation beacons powered by RTGs using strontium-90 (90Sr). They are very reliable and provide a steady source of power. Most have no protection, not even fences or warning signs, and the locations of some of these facilities are no longer known due to poor record keeping. In one instance, the radioactive compartments were opened by a thief. In another case, three woodsmen in Tsalendzhikha Region, Georgia found two ceramic RTG orphan sources that had been stripped of their shielding; two of the woodsmen were later hospitalized with severe radiation burns after carrying the sources on their backs. The units were eventually recovered and isolated. There are approximately 1,000 such RTGs in Russia, all of which have long since exceeded their designed operational lives of ten years. Most of these RTGs likely no longer function, and may need to be dismantled. Some of their metal casings have been stripped by metal hunters, despite the risk of radioactive contamination. Transforming the radioactive material into an inert form reduces the danger of theft by people unaware of the radiation hazard (such as happened in the Goiânia accident in an abandoned Cs-137 source where the caesium was present in easily water-soluble caesium chloride form). However, a sufficiently chemically skilled malicious actor could extract a volatile species from inert material and/or achieve a similar effect of dispersion by physically grinding the inert matrix into a fine dust.
Radioactive contamination
RTGs pose a risk of radioactive contamination: if the container holding the fuel leaks, the radioactive material may contaminate the environment.
For spacecraft, the main concern is that if an accident were to occur during launch or a subsequent passage of a spacecraft close to Earth, harmful material could be released into the atmosphere; therefore their use in spacecraft and elsewhere has attracted controversy.
However, this event is not considered likely with current RTG cask designs. For instance, the environmental impact study for the Cassini–Huygens probe launched in 1997 estimated the probability of contamination accidents at various stages in the mission. The probability of an accident occurring which caused radioactive release from one or more of its three RTGs (or from its 129 radioisotope heater units) during the first 3.5 minutes following launch was estimated at 1 in 1,400; the chances of a release later in the ascent into orbit were 1 in 476; after that the likelihood of an accidental release fell off sharply to less than 1 in a million. If an accident which had the potential to cause contamination occurred during the launch phases (such as the spacecraft failing to reach orbit), the probability of contamination actually being caused by the RTGs was estimated at 1 in 10. The launch was successful and Cassini–Huygens reached Saturn.
To minimize the risk of the radioactive material being released, the fuel is stored in individual modular units with their own heat shielding. They are surrounded by a layer of iridium metal and encased in high-strength graphite blocks. These two materials are corrosion- and heat-resistant. Surrounding the graphite blocks is an aeroshell, designed to protect the entire assembly against the heat of reentering the Earth's atmosphere. The plutonium fuel is also stored in a ceramic form that is heat-resistant, minimising the risk of vaporization and aerosolization. The ceramic is also highly insoluble.
The plutonium-238 used in these RTGs has a half-life of 87.74 years, in contrast to the 24,110 year half-life of plutonium-239 used in nuclear weapons and reactors. A consequence of the shorter half-life is that plutonium-238 is about 275 times more radioactive than plutonium-239 (i.e. /g compared to /g). For instance, 3.6 kg of plutonium-238 undergoes the same number of radioactive decays per second as 1 tonne of plutonium-239. Since the morbidity of the two isotopes in terms of absorbed radioactivity is almost exactly the same, plutonium-238 is around 275 times more toxic by weight than plutonium-239.
The alpha radiation emitted by either isotope will not penetrate the skin, but it can irradiate internal organs if plutonium is inhaled or ingested. Particularly at risk is the skeleton, the surface of which is likely to absorb the isotope, and the liver, where the isotope will collect and become concentrated.
A case of RTG-related irradiation is the Lia radiological accident in Georgia, December 2001. Strontium-90 RTG cores were dumped behind, unlabeled and improperly dismanteled, near the Soviet-built Enguri Dam. Three villagers from the nearby village of were unknowingly exposed to it and injured; one of them died in May 2004 from the injuries sustained. The International Atomic Energy Agency led recovery operations and organized medical care. Two remaining RTG cores are yet to be found as of 2022.
Accidents
There have been several known accidents involving RTG-powered spacecraft:
A launch failure on 21 April 1964 in which the U.S. Transit-5BN-3 navigation satellite failed to achieve orbit and burned up on re-entry north of Madagascar. The plutonium metal fuel in its SNAP-9a RTG was ejected into the atmosphere over the Southern Hemisphere where it burned up, and traces of plutonium-238 were detected in the area a few months later. This incident resulted in the NASA Safety Committee requiring intact reentry in future RTG launches, which in turn impacted the design of RTGs in the pipeline.
The Nimbus B-1 weather satellite, whose launch vehicle was deliberately destroyed shortly after launch on 21 May 1968 because of erratic trajectory. Launched from the Vandenberg Air Force Base, its SNAP-19 RTG containing relatively inert plutonium dioxide was recovered intact from the seabed in the Santa Barbara Channel five months later and no environmental contamination was detected.
In 1969 the launch of the first Lunokhod lunar rover mission failed, spreading polonium 210 over a large area of Russia.
The failure of the Apollo 13 mission in April 1970 meant that the Lunar Module reentered the atmosphere carrying an RTG and burned up over Fiji. It carried a SNAP-27 RTG containing of plutonium dioxide in a graphite cask on the lander leg which survived reentry into the Earth's atmosphere intact, as it was designed to do, the trajectory being arranged so that it would plunge into 6–9 kilometers of water in the Tonga trench in the Pacific Ocean. The absence of plutonium-238 contamination in atmospheric and seawater sampling confirmed the assumption that the cask is intact on the seabed. The cask is expected to contain the fuel for at least 10 half-lives (i.e. 870 years). The US Department of Energy has conducted seawater tests and determined that the graphite casing, which was designed to withstand reentry, is stable and no release of plutonium should occur. Subsequent investigations have found no increase in the natural background radiation in the area. The Apollo 13 accident represents an extreme scenario because of the high re-entry velocities of the craft returning from cis-lunar space (the region between Earth's atmosphere and the Moon). This accident has served to validate the design of later-generation RTGs as highly safe.
Mars 96 was launched by Russia in 1996, but failed to leave Earth orbit, and re-entered the atmosphere a few hours later. The two RTGs onboard carried in total 200 g of plutonium and are assumed to have survived reentry as they were designed to do. They are thought to now lie somewhere in a northeast–southwest running oval 320 km long by 80 km wide which is centred 32 km east of Iquique, Chile.
One RTG, the SNAP-19C, was lost near the top of Nanda Devi mountain in India in 1965 when it was stored in a rock formation near the top of the mountain in the face of a snowstorm before it could be installed to power a CIA remote automated station collecting telemetry from the Chinese rocket testing facility. The seven capsules were carried down the mountain onto a glacier by an avalanche and never recovered. It is most likely that they melted through the glacier and were pulverized, whereupon the 238plutonium zirconium alloy fuel oxidized soil particles that are moving in a plume under the glacier.
Many Beta-M RTGs produced by the Soviet Union to power lighthouses and beacons have become orphaned sources of radiation. Several of these units have been illegally dismantled for scrap metal (resulting in the complete exposure of the Sr-90 source), fallen into the ocean, or have defective shielding due to poor design or physical damage. The US Department of Defense cooperative threat reduction program has expressed concern that material from the Beta-M RTGs can be used by terrorists to construct a dirty bomb. However, the Strontium titanate perovskite used is resistant to all likely forms of environmental degradation and cannot melt or dissolve in water. Bioaccumulation is unlikely as SrTiO3 passes through the digestive tract of humans or other animals unchanged, but the animal or human who ingested it would still receive a significant radiation dose to the sensitive intestinal lining during passage. Mechanical degradation of "pebbles" or larger objects into fine dust is more likely and could disperse the material over a wider area, however this would also reduce the risk of any single exposure event resulting in a high dose.
See also
Notes
References
Safety discussion of the RTGs used on the Cassini-Huygens mission.
Nuclear Power in Space (PDF)
Detailed report on Cassini RTG (PDF)
Detailed lecture on RTG fuels (PDF)
Detailed chart of all radioisotopes
Stirling Thermoelectic Generator
Toxicity profile for plutonium, Agency for Toxic substances and Disease Registry, U.S. Public Health Service, December 1990
Environmental Impact of Cassini-Huygens Mission.
Expanding Frontiers with Radioisotope Power Systems (PDF)
External links
NASA Radioisotope Power Systems website – RTG page
NASA JPL briefing, Expanding Frontiers with Radioisotope Power Systems – gives RTG information and a link to a longer presentation
SpaceViews: The Cassini RTG Debate
Stirling Radioisotope Generator
DOE contributions – good links
Idaho National Laboratory – Producer of RTGs
Idaho National Laboratory MMRTG page with photo-based "virtual tour"
Nuclear power in space
Nuclear technology
Electrical generators
Battery (electricity)
|
896218
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vanlandi
|
Vanlandi
|
Vanlandi or Vanlande (Old Norse "Man from the Land of the Vanir") according to mythology was a Swedish king at Uppsala of the House of Yngling in Norse mythology. He was the son of Sveigðir whom he succeeded as king. He married a girl from Finnland, but forgot about her. In revenge, the girl arranged so that Vanlandi was hag ridden to death. He was succeeded by his son Visbur.
Attestations
Snorri Sturluson wrote of Vanlandi in his Ynglinga saga (1225) (note that the translator has rendered Finnland as Finland):
Snorri also quoted some lines from Ynglingatal composed in the 9th century:
The Historia Norwegiæ presents a Latin summary of Ynglingatal, older than Snorri's quotation:
The even earlier source Íslendingabók cites the line of descent in Ynglingatal and also gives Vanlandi as the successor of Svegðir and the predecessor of Visbur: v Svegðir. vi Vanlandi. vii Visburr. viii Dómaldr.
Geography
Geographical note: According to the article Skuttunge in Nationalencyklopedin, the creek skutá passed its name onto the village of Skuttunge and the parish of Skuttunge (sv). The area does not only contain raised stones, but also 45 grave fields (most from the Iron Age), including a dolmen. The creek is today named after the village.
The area has undergone considerable Post-glacial rebound. Rising about 0.5 m each 100 years. This has significantly changed the position of the seashore, lakes, rivers and human settlements over time.
Notes
References
McKinnell, John (2005). Meeting the Other in Norse Myth and Legend. DS Brewer.
Sources
Ynglingatal
Ynglinga saga (part of the Heimskringla)
Historia Norwegiae
Mythological kings of Sweden
Witchcraft in Sweden
|
4834389
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%81
|
Люсанс
|
Люсанс — громада в Швейцарії в кантоні Во, округ Бруа-Вюлі.
Географія
Громада розташована на відстані близько 55 км на південний захід від Берна, 25 км на північний схід від Лозанни.
Люсанс має площу 19,3 км², з яких на 11 % дозволяється будівництво (житлове та будівництво доріг), 59,8 % використовуються в сільськогосподарських цілях, 28,1 % зайнято лісами, 1 % не є продуктивними (річки, льодовики або гори).
Демографія
2019 року в громаді мешкало 4199 осіб (+26,9 % порівняно з 2010 роком), іноземців було 36,5 %. Густота населення становила 218 осіб/км².
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24 % — особи молодші 20 років, 60,5 % — особи у віці 20—64 років, 15,5 % — особи у віці 65 років та старші. Було 1785 помешкань (у середньому 2,3 особи в помешканні).
Із загальної кількості 1111 працюючого 99 було зайнятих в первинному секторі, 479 — в обробній промисловості, 533 — в галузі послуг.
Примітки
Громади Во
|
3229703
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83
|
Збірна України з мініфутболу
|
Збірна України з мініфутболу — національна збірна команда України з мініфутболу, якою керує Федерація мініфутболу України, яка входить у структуру Федерації футболу України.
Історія
Чемпіонат Європи 2016
Чемпіонат Європи з мініфутболу 2016 проходив у Секешфегерварі (Угорщина) з 21 по 27 серпня 2016 року. У фінальній частині чемпіонату взяло участь 32 національні збірні. Жеребкування змагань пройшло у Секешфегерварі 24 березня 2016 року. У своєму першому великому турнірі, збірна України отримала в суперники Боснію і Герцоговину, яка на попередньому Євро 2015 року зайняла 2 місце, Словаччину, яка посідала восьме місце у рейтингу національних збірних і Шотландію.
Більш досвідчені збірні зуміли пройти далі, а збірна України здобула безцінний досвід виступу на найвищому рівні. Для більшості гравців це був перший міжнародний турнір. У підсумковому рейтингу Євро 2016, Україна випередила збірні Австрії, Туреччини, Кіпру, Італії і Люксембургу.
|}
Чемпіонат Європи 2017
У фінальній частині чемпіонату брало участь 24 національні збірні. Жеребкування змагань пройшло у Брно 29 березня 2017 року. На другому для себе європейському форумі, збірна України отримала в суперники Польщу, Болгарію і Німеччину.
У першому матчі Україна поступилася Польщі (2:0), але вже у другому матчі здобула перемогу проти сильної збірної Німеччини, яка посідала 4 місце у рейтингу національних збірних. Рахунок відкрив Артем Гордієнко точним ударом на 37-й хвилині матчу. Вже за 3 хвилини, після прострілу від Ігоря Кладова, Артем Гордієнко оформлює дубль. Німцям вдалося відіграти один м'яч зусиллями Гербі Каплана. У третьому матчі проти Болгарії збірна України зазнала другої поразки і залишила турнір.
Не зважаючи на не вихід у 1/8 фіналу, збірна України у фінальному рейтингу чемпіонату випередила такі збірні, як Іспанія, Італія і Португалія. Перемога над збірною Німеччини стала першою та історичною у фінальних частинах чемпіонату Європи.
|}
Чемпіонат Європи 2018
У фінальний частині змагалися 20 найкращих збірних Європи. Жеребкування змагань пройшло у будівлі Федерації футболу України, в Києві 11 травня 2018 року. На домашньому чемпіонаті Європи збірна України отримала в суперники Італію, Словаччину, Чорногорію і Бельгію. У складі збірної України грали Іван Кривошеєнко, Едуард Цихмейструк, Анатолій Кіцута та інші. На церемонії відкриття турніру був присутній мер Києва та екс-чемпіон світу з боксу Віталій Кличко.
Попри поразку у першому матчі проти збірної Італії з рахунком 3:6, збірна України вже у другому матчі здобула перемогу над Словаччиною з рахунком 3:1. Потім були перемоги проти збірних Бельгії (3:0) і Чорногорії (5:0).
У підсумку, Україна виграла групу А і пройшла у плей-оф. У чвертьфіналі Україна зустрілася зі збірною Англії. Основний час закінчився з нічийним рахунком 1:1, але у серії післяматчевих пенальті сильнішими виявилися англійці.
Збірна України успішно провела турнір та виконала завдання – потрапляння до 8-ки найкращих команд Європи та вперше в історії завоювала право грати на Чемпіонаті світу з мініфутболу. Євген Шайдюк став другим бомбардиром турніру забивши 5 м'ячів.
Група А
|}
Чемпіонат світу 2019
Чемпіонат світу 2019 проходив з 1 по 11 жовтня у місті Перт (Австралія). Це перший для України чемпіонат світу, у якому вона бере участь. Українська збірна дійшла до чвертьфінала та посіла 8 місце. Основою команди було відібрано гравців, які брали участь у чемпіонаті Києва у сезоні 2018-19, а також найкращі футболісти фіналу чемпіонату України. Тренерський склад обрав 15 хлопців з Києва та 4 з регіонів (Рівне та Кривий Ріг). Але через проблеми з отриманням віз з 22 представників делегації лише 8 полетіло до Австралії, серед яких жодного воротаря. Тож було вирішено дозаявити 2 гравців місцевої української команди "Козаки Перту", а спортивний директор став на ворота
Збірна України потрапила до Групи С, де зіграла з Ліваном, Румунією та Нігерією.
Перший матч відбувся у вівторок 1 жовтня зі збірною Лівану і почався з того, що видалили Євгена Зайця, який стояв на воротах. Замість нього на воротах став польовий гравець – Віктор Цой. Йому вдалось відстояти на нуль. До того ж він відзначився голом на 34 хвилині. Матч завершився перемогою - 3:0. Окрім Цоя голами відзначилися також Андрій Хомин (16-та хвилина) та Євген Задорожний (45).
Другий тур групового етапу відбувся 3 березня Збірна України програла збірній Румунії з рахунком 1:3. Українська збірна невдало провела стартовий відрізок матчу, пропустивши на 2-й і 4-й хвилинах, а після перерви команди обмінялися голами. Голами відзначились Аліцу (2), Унгур (4), Паулевічі (26) та Пантелейчук (39).
У третьому турі 5 березня український колектив переміг команду Нігерії з рахунком 8:2. У збірної України дублі до свого активу записали Харченко і Заяць, а також відзначився Хомін, Пантелейчук, Цой та Задорожній. Таким чином, в української команди два виграші при одній поразці – друга сходинка групи після Румунії. Це дозволило вийти у плей-оф.
8 жовтня збірна України у 1/8 фіналу розгромила національну команду Гани з рахунком 8:0. Хет-триком у складі українців відзначився Андрій Хомін, дублем – Віталій Харченко, по м'ячу забили Віктор Цой, Євген Андрієнко та Євген Заєць.
9 жовтня у чвертьфіналі Україна поступилися збірній Угорщини з рахунком 0:3 (0:1) і припинили боротьбу за Кубок світу-2019.
Склад збірної України: 1. Стів Вархомій, 2. Євген Заєць (Фактотум), 3. Віктор Пантелейчук (Агромат / Гріффін), 4. Євген Андрієнко, 5. Євген Задорожний (Фактотум, граючий тренер), 6. Денис Оробченко, 7. Андрій Хомин (Фактотум), 9. Анатолій Гаєнко, 10. Віктор Цой (Київміськбуд), 11. Євген Заєць (Альтернатива), 12. Віталій Харченко (Фактотум).
Міжнародні турніри
Чемпіонати світу
Чемпіонати Європи
Примітки
Див. також
збірні України
Україна
|
5207407
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%A1%D1%96%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B0
|
Віктор Сікора
|
Віктор Сікора (11 квітня 1978, Девентер) — нідерландський футболіст польського походження, що грав на позиції нападника.
Виступав, зокрема, за «Аякс», а також національну збірну Нідерландів.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1994 року виступами за команду «Гоу Егед Іглз», в якій провів п'ять сезонів, взявши участь у 107 матчах чемпіонату. Більшість часу, проведеного у складі «Гоу Егед Іглз», був основним гравцем атакувальної ланки команди. Згодом з 1999 по 2002 рік грав у складі «Вітесса».
Влітку 2002 року за 4,5 млн євро перейшов у столичний «Аякс». Дебютував у новій команді 2 серпня 2002 року в матчі з англійським «Манчестер Юнайтед» (2:1) у рамках Амстердамського турніру. Через дев'ять днів він виграв із клубом Суперкубок Нідерландів, перемігши ПСВ з Ейндговена з рахунком 3:1. У чемпіонаті за «червоно-білих» він вперше зіграв 18 серпня проти «Утрехта», а перші голи забив 29 травня 2003 року у ворота «Геренвена», оформивши дубль у заключному турі чемпіонату. В «Аяксі» Сікора виступав протягом двох сезонів, вигравши титул чемпіона Нідерландів у сезоні 2003/04 .
Незважаючи на успіхи з «Аяксом», керівництво клубу вирішило віддати Сікору в оренду, щоб дати йому більше основного ігрового часу. Його перша оренда була в «Геренвен», яка підписала з ним однорічну орендну угоду. За «Геренвен» він провів лише 19 матчів і забив один гол у сезоні 2004/05 років. Після п'ятого місця в турнірній таблиці та повернення до «Аякса» Сікора був відправлений в оренду на наступний сезон у «НАК Бреда», де провів лише 13 матчів у чемпіонаті, у яких не забив жодного гола. Незважаючи на те, що під час оренди Сікора не зміг зарекомендувати себе як основний гравець, після закінчення сезону він підписав постійну угоду і провів у команді ще два роки.
У другій половині 2008 року провів 6 матчів у складі американського клубу MLS «Даллас», після чого у у лютому 2009 року перейшов до австралійського клубу «Перт Глорі». У перші роки стабільно виходив на поле, але після того, як через травми зіграв лише один матч у сезонах 2010/11 і 2011/12, Сікора оголосив про завершення кар'єри в середині 2012 року.
Виступи за збірні
Свій перший міжнародний досвід Сікора отримав у 1990-х роках, коли зі збірною Нідерландів U-16 брав участь у кваліфікації до юнацького чемпіонату Європи, дебютувавши 8 березня 1994 року у матчі проти Англії (0:1). Згодом грав за збірні до 18 та 19 років.
У 1998—2000 роках залучався до складу молодіжної збірної Нідерландів, з якою був учасником молодіжного чемпіонату Європи 2000 року, де нідерландці не вийшли з групи. Всього за молодіжку провів 13 матчів і забив 1 гол.
28 лютого 2001 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Нідерландів в товариській грі проти Туреччини (0:0), а останній матч провів 19 травня 2002 року проти Сполучених Штатів (2:0).
Загалом протягом кар'єри в національній команді, яка тривала 2 роки, провів у її формі 6 матчів.
Досягнення
Чемпіон Нідерландів: 2003/04
Володар Суперкубка Нідерландів: 2002
Примітки
Посилання
нідерландські футболісти
Гравці молодіжної збірної Нідерландів з футболу
Гравці збірної Нідерландів з футболу
Футболісти «Гоу Егед Іглз»
Футболісти «Вітесса»
Футболісти «Аякса»
Футболісти «Геренвена»
Футболісти «НАК Бреда»
Футболісти «Далласа»
Футболісти «Перт Глорі»
нідерландські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у США
Футбольні легіонери в Австралії
Уродженці Девентера
|
132804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%97%D1%82
|
Діаболеїт
|
Діаболеїт — мінерал, гідроксилхлорид свинцю та міді координаційної будови.
Етимологія та історія
Вперше знайдений в Англії у 1923 році і названий діаболеїт, від та болеїт, в сенсі «відмінний від болеїту».
Загальний опис
Хімічна формула: Pb2CuCl2(OH)4. Містить (%): Pb — 67,18; Cu — 10,3; Cl — 11,49; O — 5,19; H2О — 5,84.
Сингонія тетрагональна.
Густина 5,42.
Твердість 3,0.
Колір темно-синій.
Риса блідо-синя.
Прозорий.
Крихкий.
Злам раковистий.
Рідкісний.
Знайдений у графстві Сомерсет, Велика Британія. Асоціює з мендипітом, хлороксифітом, гідроцеруситом та церуситом.
Див. також
Список мінералів
Примітки
Література
Посилання
http://www.mindat.org/min-1276.html
Хлориди (мінерали)
Мінерали свинцю
Мінерали міді
|
4909117
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лісовий Микола Михайлович
|
Лісовий Микола Михайлович
Микола Михайлович Лісовий (25 березня 1968, с. Коврай Другий, Золотоніський район, Черкаська область) — український ентомолог, вчений-агроном, доктор сільськогосподарських наук (2010 р.)
Життєпис
Закінчив Київський національний аграрний університет (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України) за спеціальністю «Вчений агроном по захисту рослин» (1993 р.).
З 1998 року працював в Інституті захисту рослин УААН. У 2002—2003 роках обіймав посаду «Завідувач відділу стійкості сільськогосподарських культур до шкідників». З 2003 року входить до президії УААН. У 2008—2010 роках провідний науковий спеціаліст Інституту, у 2010—2011 роках обіймає посаду заступника директора з наукової роботи Інституту рису НААНУ (с. Антонівка Скадовського району Херсонської області), у 2011—2012 роках — директор Чернігівського інституту агропромислового виробництва НААНУ (с. Прогрес Козелецького району). З 2012 року працює у Національному університеті біоресурсів і природокористування України (м. Київ), де з 2014 року обіймає посаду «Завідувач кафедри агробіотехнології», у 2016—2020 роках — професор кафедри молекулярної біології, мікробіології та біобезпеки, з 2020 року й по теперішній час — професор кафедри екобіотехнології та біорізноманіття.
Наукова діяльність
У 2009 року Микола Михайлович захистив кандидатську дисертацію на тему «Шляхи підвищення ефективності ентомофагів основних шкідників гороху в Лісостепу України», 2010 року захистив докторську дисертацію на тему «Екологічні особливості видового стану етномологічного біорізноманіття агроландшафтів лісостепу України». Приймає активну участь у розробці та нормативній діяльності у сферах землеробства, охорони ґрунтів, сільськогосподарської мікробіології, збереження біорізноманіття та ін. Бере участь у виконанні науково-технічних програм, розробок, проектів, які виконувалися на замовлення Національної академії аграрних наук України, Мінагрополітики України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
Микола Лісовий є членом редколегії наукових журналів: «Агроеколічний журнал» та «Biological Systems: Theory and Innovation» («Біологічні системи: теорія та інновації»)
Микола Михайлович Лісовий є автором та співавтором понад 225 друкованих праць, серед них 6 монографій.
Наукові публікації
The usage of marker traits in plants for evaluation of resistance of the winter wheat to pest insects / M. P. Lisovoi, N. M. Lesovoy, G. I. Vasechko // Archives of Phytopathology and Plant Protection. — Volume 38. — 2005. — Issue 2. — pp. 123-127.
Estimation of the effi ciency of applying nanocomposites as environmentally safe nanofertilizers to stimulate biometric indices of agricultural crops / M. V. Savchuk, M. F. Starodub, C. Bisio, M. Guidotti, M. M. Lisovyy // Agricultural Science and Practice. — 2018. — Vol. 5. — № 2. — pp. 64-76.
Зниження біорізноманіття ентомокомплексів у агроландшафтах України / М. М. Лісовий, В. М. Чайка, А. А. Міняйло, М. З. Мухаммед // Агроекономічний журнал. — № 2. — 2019. — С. 72-76.
Екологічна структура шкідливого ентомокомплексу агроценозів зернових злакових культур Центрального Лісостепу України // І. І. Мостов'як, О. С. Дем'янюк, М. М. Лісовий // Агроекономічний журнал. — № 2. — 2020. — С. 31-39.
Відзнаки
Медаль «25 років АН ВШ України».
Примітки
Література
Вплив передпосівної обробки нанокомпозитами на фотосинтетичний апарат гібрида кукурудзи / М. В. Савчук, М. М. Лісовий, О. П. Таран та ін. // Вісник аграрної науки. — 2018. — № 5. — С. 32-35.
Лісовий М. М. Екологічна функція ентомологічного біорізноманіття. Фауна комах-фітофагів деревних і чагарникових насаджень Лісостепу України: монографія / М. М. Лісовий, В. М. Чайка; Укр. акад. аграр. наук, Ін-т агроекології. — Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2008. — 384 с.
Лісовий М. М. Молі-строкатки (Lepidoptera: Gracillariidae) — небезпечні фітофаги деревних і чагарникових рослин ботанічних садів та насаджень м. Києва / М. М. Лісовий, О. І. Сильчук, П. Я. Чумак, В. П. Ковальчук // Вісник аграрної науки. — 2017. — № 9. — С. 25-30.
Сильчук О. І. Екологічно безпечне регулювання чисельності членистоногих фітофагів рослин роду Sambucus L. / О. І. Сильчук, М. М. Лісовий та ін. // Вісник аграрної науки. — 2017. — № 5. — С. 44-48.
Таран О. П. Оцінка стійкості рослин Nicotiana tabacum L. та Nikotiana rustica L. до некротичного і звичайного штамів Y-вірусу картоплі / О. П. Таран, М. М. Лісовий, Савіна О. І., Л. Т. Міщенко // Вісник аграрної науки. — 2017. — № 6. — С. 13-18.
Посилання
Співробітники кафедри: завідувач кафедри Лісовий Микола Михайлович // Національний університет біоресурсів і природокористування України
Лісовий Микола Михайлович // Національний університет біоресурсів і природокористування України
уродженці Золотоніського району
Науковці Національного університету біоресурсів і природокористування України
українські ентомологи
доктори сільськогосподарських наук
|
2471876
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%20%D0%A4%D1%80%D1%96%D0%B4%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80
|
Марті Фрідлендер
|
Марті Фрідлендер
Марта «Марті» Фрідлендер (CNZM) (уроджена Гордон; 19 лютого 1928, Іст-Енд, Лондон, Велика Британія — 14 листопада 2016, Окленд, Нова Зеландія) — новозеландський фотограф, яка емігрувала з Англії у 1958 році. Вона була відома фотографуванням та документуванням людей, місць і подій Нової Зеландії, і вважалася однією з найкращих фотографів.
Раннє життя
Фрідлендер народилася 19 лютого 1928 року у Іст-Енді в Лондоні в родині єврейських емігрантів з Києва. з трьох років вона зростала в єврейському дитячому будинку в Лондоні разом зі своєю сестрою Енн. Вона виграла стипендію в 14-річному віці і навчалась у школі мистецтв в Кембервеллі, де вона вивчала фотографію. З 1946 по 1957 рік вона працювала помічницею фотографів Дугласа Гласса, новозеландця, і Гордона Крокера. Вона вийшла заміж за Джерарда Фрідлендера, новозеландського німця єврейського походження, з яким Марті і поїхала в Нову Зеландію в 1958 році. У 1977 році набула новозеландського громадянства.
Кар'єра
Перші враження Фрідлендер у Новій Зеландії полягали в незнайомій країні, інших землях, людях і соціальних звичаях у порівнянні з її попереднім досвідом. Вона почала робити фотографії на документи, щоб зрозуміти країну і людей навколо себе. Марті була особливо зацікавлена в людях і громадських рухах, особливо протестах і активістах — одна з перших фотографій, яку вона зняла в Новій Зеландії, була зроблена в Окленді в 1960 році, на якій люди протестують проти турне збірної Нової Зеландії з регбі по Південній Африці. Цю фотографію пізніше купили Бі-бі-сі та використали в телесеріалі з регбі.
Спочатку пара жила в Те-Атату-Саут, і Фрідлендер працювала асистентом стоматолога в стоматологічній практиці чоловіка. У 1964 році вона почала працювати в якості позаштатного фотографа, а в 1972 році її робота стала добре відома завдяки її співпраці з соціальним істориком Майклом Кінгом, фотографуванням маорійских жінок і їх традиційні та-моко татуювання. Фрідлендер вважала цей проект головною подією її кар'єри, і в 2010 році вона пожертвувала серія з 47 портретів в Національний музей, музей Нової Зеландії в Те-Папа Тонгарева.
Кар'єра фотографа Марті тривала понад 40 років, протягом яких вона фотографувала широкий спектр питань, у тому числі знаменитих і звичайних людей, сільські та міські пейзажі. Її роботи були опубліковані в книгах, журналах і газетах, таких як Wine Review, New Zealand Listener і British Journal of Photography. Вона провела виставки у різних галереях, у тому числі Галереї фотографів в Лондоні, Віньярд Таверн в Окленді (1966) і Художній музей Ваїкато (1975). У 2001 році ретроспективна виставка з 150 фотографій з 1957 по 1986 рік пройшла в оклендській художній галереї, після чого відбувся тур галереї по Новій Зеландії на наступний рік. У 2006 році робота Фрідлендер була включена до виставки сучасної новозеландської фотографії для фестивалю Internazionale di Roma, який згодом був також показаний у Pingyao International Photography Festival в Китаї.
Публікації
Роботи Фрідлендер були опубліковані в книгах Moko: Maori Tattooing in the 20th Century (1972) з Майклом Кінгом; Larks in a Paradise (1974) з Джеймсом Макнішем;Contemporary New Zealand Painters A–M художників–М (1980) з Джимом і Мері Барром; Pioneers of New Zealand Wine (2002) з Діком Скоттом; Marti Friedlander: Photographs (2001) з Роном Браунсоном і Marti Friedlander з проф. Леонардом Беллом (2009). Книга Marti Friedlander: Photographs була номінована у 2001 на книжкову премію Монтани.
У 2013 році Фрідлендер опублікувала автобіографію, Self-Portrait, написану з істориком Хуго Менсоном.
Нагороди та визнання
Фрідлендер був стала компаньйоном новозеландського ордена «За заслуги» (CNZM) в області фотографії у 1999 році, , а в 2004 році вона була предметом документального фільму Ширлі Горрокс Marti: the Passionate Eyei. У 2007 році мистецький фонд Нової Зеландії запустив фотографічну премію Марті Фрідлендер, яку вручають раз на два роки. У 2011 році вона отримала премію мистецького фонду Нової Зеландії. Вона була названа почесним доктором літератури університету Окленда у 2016 році.
Особисте життя
У жовтні 2016 року, Фрідлендер заявила, що вона страждає від пізньої стадії раку молочної залози. Вона померла в своєму будинку в Окленді 14 листопада 2016 року у віці 88 років. Вона була членом новозеландської Лейбористської партії і сфотографувала прем'єр-міністра країни Нормана Кірка в 1969 році.
Примітки
Посилання
Фрідлендер у колекції музею Нової Зеландії Те Папа Тонгарева
Народились 1928
Померли 2016
Померли від раку молочної залози
Новозеландські фотографи
Натуралізовані громадяни Нової Зеландії
|
699736
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D0%BD-%D0%B4%D0%B5-%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%80
|
Сен-Коломбан-де-Віллар
|
Сен-Коломбан-де-Віллар — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Савоя. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 500 км на південний схід від Парижа, 120 км на південний схід від Ліона, 40 км на південний схід від Шамбері.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 82 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 166,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Сен-Коломбан-де-Віллар на сайті французького Національного інституту географії
Сен-Коломбан-де-Віллар на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Сен-Коломбан-де-Віллар на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси)
Мапа муніципалітету Сен-Коломбан-де-Віллар на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Савоя
Примітки
Муніципалітети департаменту Савоя
|
155082
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90.%20%D0%9E.%20%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%87%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83
|
А. О. Козачковському
|
А. О. Козачковському
«А. О. Козачковському» — вірш Тараса Шевченка, написаний восени або взимку 1847 року в Орській фортеці, послання до А. О. Козачковського.
Сюжет
Вірш — ліричне послання Тарасом Шевченком до свого приятеля, переяславського лікаря А. О. Козачковського про тяжкі дні й ночі солдатчини в Орській фортеці. Важливою є розповідь Шевченка про свою потаємну творчість всупереч царській забороні писати. У вірші є згадки про дитинство, відомості про початковий період формування художніх інтересів Шевченка, його знайомство з піснями Г. С. Сковороди.
Автограф, написання та датування
Вірш написаний Шевченком під час заслання в Орській фортеці. Збереглося три чистових автографи тексту вірша. У листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 року присутній автограф рядків 144—147; решта двох автографів увійшло до «Малої» та «Більшої» книжок.
Автографи не датовані. Вірш датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 року та за часом перебування Шевченка з 22 червня 1847-го до 11 травня 1848 року в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 року, Орська фортеця.
Первісний автограф не відомий. Можливо, редакцію його останніх рядків відбиває уривок, наведений поетом у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 року:
Наприкінці 1849-го (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 років (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 18 до дев'ятого зшитка за 1847 рік). Автограф у «Малій книжці» має кілька виправлень, зроблених під час переписування, а ще більше — пізнішого часу, найімовірніше, 1857 року, наприкінці перебування поета на засланні у Новопетровському укріпленні. Тоді, очевидно, дописано блідішим чорнилом назву «А. О. Козачковському» і перекреслено після рядка 106 вісім рядків поспіль. 16 березня 1858 року, перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» із значними виправленнями. Порівняно з текстом у «Малій книжці» текст у «Більшій книжці» менший на 19 рядків.
Повертаючись із заслання, Шевченко на кілька днів затримався в Астрахані, де його зустріли колишні студенти Київського університету і серед них — С. А. Незабитовський, який переписав з «Малої книжки» на окремий аркуш поезії «Чернець» і «А. О. Козачковському». Його список поезії «А. О. Козачковському» має той самий номер, що і в «Малій книжці», закреслені рядки не переписано. Рядок 110 пропущено, очевидно, через недогляд.
Вірш «А. О. Козачковському» переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 1850-х років, що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома. Подані О. Я. Кониським різночитання в цьому списку засвідчують суттєві розбіжності з текстом «Малої книжки». У списку були рядки, перекреслені в «Малій книжці», нема рядка 36; кілька рядків мають іншу редакцію; замість крапок у рядку 39 — «Тихесенько…». Відмінна і назва: «До Козачковського». Такі розбіжності навряд чи йдуть від неуважності або від свавільного поводження з текстом. Можливо, в автора списку було якесь інше джерело або сам Шевченко вносив у список виправлення (хоча сумнівно, щоб він відновлював викреслені раніше рядки).
Деякі різночитання у списку Г. Н. Мордовцевої, що їх навів В. М. Доманицький у «Кобзарі» 1908 року (с. 629), не збігаються ні з автографом у «Малій книжці», ні з автографом у «Більшій книжці».
Публікація
Вперше надруковано в журналі «Основа» 1862 року (№ 10, стор. 1—5) за автографом у «Більшій книжці», але з відмінами в чотирьох рядках: рядки 11 і 12 подано за текстом «Малої книжки», а 14 і 22 за невстановленим джерелом (14: «Виспівую, було, та плачу»; 22: «У школі й сивіть почало»).
Відомі списки у рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 року, «Кобзар» 1865 року, переписаний Д. Демченком, «Кобзар» 1863—1867 років, «Кобзар» 1866 року, невідомою рукою. Деякі з них мають різночитання, що йдуть від неуважного прочитання джерела, з якого походять.
Вперше введено до збірки творів у виданні: «Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова» 1867 року (СПб., стор. 376—380) і у виданні: "Поезії Тараса Шевченка 1867 року (Львів, том 1, стор. 192—196) (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому подано контамінований текст з «Малої книжки» і «Більшої книжки»).
Література
— С. 17.
Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка — Київ, 1959.
Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр. — Київ, 1968.
Примітки
Джерела
Вірш «А. О. Козачковському» на сайті litopys.org.ua
Вірші Тараса Шевченка
Твори 1840-х
|
58971
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD
|
Соланін
|
Соланін — отруйний глікоалкалоїд, що виробляється в рослинах родини пасльонових. Він може бути знайдений в будь-якій частині рослини — в листі, плодах, стеблах, бульбах і т.ін. Для людини соланін є дуже токсичним навіть у невеликих дозах; також він виявляє фунгіцидні та пестицидні властивості, відіграючи роль природного захисту рослини.
Токсична дія
Токсичні ефекти соланіну здебільше виявляються у вигляді гастроентерологічних та нервових розладів. Симптоми включають нудоту, пронос, блювання, шлункові спазми, запалення горлянки, головний біль та запаморочення.
У великих дозах отруєння соланіном призводить до смерті. Медичні дослідження, зокрема, дали висновок, що дози від 2 до 5 мг на кілограм ваги тіла призводять до токсичних ефектів, а дози від 3 до 6 мг на кілограм — до смерті. Симптоми отруєння соланіном звичайно виявляються через 8 — 12 годин після прийому, але можуть, у випадку споживання великої дози, виявитись і за 30 хвилин.
Деякі дослідження, окрім того, показали кореляцію між вживанням батьками великої кількості картоплі, враженої фітофторою і тому багатої на соланін (підвищення рівню соланіну в цьому випадку — захисна реакція рослини), та випадками вродженої розщелини хребта у дітей; але цей ефект поки що не є достеменно доведеним.
Соланін в рослинах
В природних умовах соланін можна знайти в організмі всіх представників родини пасльонових, зокрема в картоплі, помідорах, перці, баклажанах, та ін. Але найбільша кількість соланіну споживається людьми з картоплею.
В картоплі звичайно виробляються соланін та споріднений глікоалкалоїд чаконін, як захист від комах, бактеріальних хвороб та травоїдних тварин. Листя та стебла картоплі звичайно містять досить великі концентрації цих речовин.
Коли бульби картоплі піддаються дії світла, вони набувають зеленого кольору та підвищують вироблення глікоалкалоїдів, в тому числі соланіну. Це є природною захисною реакцією рослини, що допомагає захистити оголені від ґрунту бульби від поїдання. Зелений колір виникає завдяки появі хлорофілу, що сам по собі нешкідливий, але це позеленіння є індикатором збільшення концентрації соланіну, який накопичується, в основному, в лушпинні.
Деякі інфекційні хвороби, такі як фітофтора, призводять до різкого підвищення концентрації соланіну в бульбах картоплі, що є природним захистом від збудника захворювання.
Сорти картоплі, що використовуються в сільському господарстві, перевіряються на вміст соланіну, і в більшості з них концентрація соланіну нижча за 0.2 міліграма на грам. Але в картоплі, котра лежала на світлі, концентрація соланіну може доходити до 1 мг/г, і навіть більше. В цьому разі однієї неочищеної картоплини може бути достатньо для отруєння.
Уміст соланіну в баклажанах варіює залежно від ступеня стиглості й агрокліматичних умов вирощування. Так, у баклажанах технічного ступеня стиглості міститься від 0,004 до 0,009% соланіну,
біологічного ступеня стиглості — 0,087% соланіну на суху речовину.
Запобігання отруєнню
Соланін у бульбах картоплі на 50 — 80 % сконцентрований в лушпинні та в тонкому шарі безпосередньо під ним, і, таким чином, може бути у великій мірі видалений при чищенні. Також велика концентрація соланіну спостерігається в молодих пагонах та бруньках картоплі — тож задля видалення соланіну при чищенні в картоплі треба вирізати «вічка». Позеленіння картоплі є надійним індикатором підвищення вмісту соланіну, але таке підвищення може спостерігатись і без зміни кольору; надійнішою ознакою небезпечної концентрації соланіну є гіркий смак картоплі.
Смаження картоплі при 150 — 170 °C руйнує практично весь наявний соланін; але приготування в мікрохвильовій пічці знижує концентрацію соланіну приблизно на 25 — 35 %, а звичайне варіння практично його не руйнує.
Проблему зниження частки соланіну в баклажанах можна вирішити шляхом порушення цілісності клітинних структур плодів: механічного (подрібнення, пресування), температурного (нагрівання, заморожування), електрофізичного, хімічного, біологічного. Їх сутність полягає у порушенні клітинних оболонок та гідролізі протопектину до пектину. При цьому мікропори оболонок збільшуються до таких розмірів, які забезпечують вільне витікання клітинного соку із клітин у міжклітинний простір.
Практичне використання
Оскільки соланін має фунгіцидні та пестицидні властивості, його сіль гідрохлорид (більш легко розчинна форма) інколи використовується в низьких концентраціях як сільськогосподарський пестицид.
Також соланін виявляє седативні та антиконвульсантні властивості, і використовується в медицині при лікуванні астми, а також в препаратах від кашлю та застуди. Втім, ефективність такого використання поки що залишається сумнівною.
Примітки
Посилання
a-Chaconine and a-Solanine, Review of Toxicological Literature
Medplus Medical Encyclopedia - Green tubers and sprouts
Алкалоїди
|
76403370
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NGC%203000
|
NGC 3000
|
NGC 3000 is a double star located in the constellation Ursa Major. It was first discovered and observed by Bindon Stoney (William Parsons' assistant) on January 25, 1851 and catalogued as a nebula-type object. It has been monitored by multiple different telescopes since its discovery.
Discovery
Stoney first described NGC 3000 as a "very faint, small, irregularly round, mottled but not resolved" galaxy. The position of NGC 3000 precesses to RA 09 49 02.6, Dec +44 08 46, but there is nothing there. However, all of Stoney's positions for objects in this region are about 2 arcmin east northeast of the actual object, and a correction for that apparently consistent error falls almost exactly on the pair of stars listed.
References
External links
3000
Ursa Major
Astronomical objects discovered in 1851
Principal Galaxies Catalogue objects
Double stars
|
384875
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D1%87%D0%BA%D0%B0%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Чучка Павло Павлович
|
Чучка Павло Павлович
Павло Павлович Чучка (22 лютого 1928, с. Баранинці, нині Ужгородського району Закарпатської області — 10 грудня 2016) — український мовознавець. Доктор філологічних наук (1971). Професор (1971). Заслужений діяч науки і техніки України (1993).
Життєпис
Павло Павлович Чучка народився 22 лютого 1928 року в селі Баранинці (Чехословаччина, нині Ужгородського району Закарпатської області, Україна).
Початкову освіту здобув у рідному селі, а середню — в Ужгородській реальній гімназії та в Ужгородській СШ № 1. 1952 року закінчив Ужгородський університет.
Один рік учителював у середній школі. Потім навчався в аспірантурі Київського університету.
Кандидатську дисертацію «Українські говірки околиці Ужгорода» захистив 1959 року, а докторську «Антропонімія Закарпаття» — 1970 року. Обидві дисертації захистив у Києві.
Від 1954 року — викладач Ужгородського університету. Від 1976 року — завідувач кафедри загального та слов'янського мовознавства. Від 1996 року — завідувач кафедри словацької філології. Упродовж 51 року роботи в університеті Чучка підготував і вів заняття з 20 програмових навчальних дисциплін з українського, словацького, слов'янського та загального мовознавства.
Упродовж 20 років Чучка працював завідувачем кафедри, двічі доручали йому працювати деканом філологічного факультету, упродовж двох каденцій в університеті очолював Учену раду з української мови та історії України. Під його науковим керівництвом 15 аспірантів захистили кандидатські, а два докторанти при його наукових консультаціях — докторські дисертації. Нині всі вони працюють у різних вишах України, Словаччини та Хорватії.
Помер 10 грудня 2016 року.
Наукова діяльність
Павло Чучка досліджував українські говірки, сучасну та історичну ономастику, мову пам'яток, контакти української мови з її сусідами. Основні праці:
«Вступ до слов'янської філології» (1968),
«Антропонімія Закарпаття» (1970).
Співавтор праці «Історія української мови. Лексика і фразеологія» (1983).
Один з укладачів і редакторів «Угорсько-українського словника» (1960).
Співавтор кількох підручників з української мови для шкіл з угорською мовою навчання.
Найбільше наукове дослідження професора Чучки — монографія «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник» обсягом у 740 сторінок. Словник охоплює і пояснює близько 12 тисяч прізвищ корінних закарпатців, їх правопис, вимову і відмінювання, головне — географію, історію та етимологію кожного з них.
Видання
Чучка П. П. Прізвища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник. — Львів: Світ, 2005. — 705 с. + XLVIII с. ISBN 966-603-279-1.
Чучка П. П. Слов'янські особові імена українців: історико-етимологічний словник. — Ужгород: Ліра, 2011. — 428 с. ISBN 978-617-596-041-7.
Чучка П. П. Словотвір українських андронімів // Питання словотвору. — К., 1979.
Чучка П. П. Антропонімія Закарпаття.
Нагороди
Орден «За інтелектуальну відвагу» (2005)
Література
Горпинич В. О. Чучка Павло Павлович // // — С. 798—799.
Олександр Гаврош. Професор Павло Чучка видав 700-сторінкову «Антропонімію Закарпаття»
Олександр Гаврош. Що в імені твоєму?
Покликання: біобібліогр. покажч. : До 90-річчя від дня народж. П. П. Чучки / [уклад. Л. О. Мельник та ін. ]. — Ужгород: Вид-во О. Гаркуші, 2018. — 224 с. — ISBN 617-531-175-2.
Українські мовознавці
Дослідники української мови
Історики української мови
Заслужені діячі науки і техніки України
Кавалери ордена «За інтелектуальну відвагу»
Випускники Ужгородського університету
Науковці Ужгородського університету
Уродженці Ужгородського району
Доктори філологічних наук України
|
2056166
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BD%D1%96%20%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85%D0%B8%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96
|
Обласні автомобільні шляхи Івано-Франківської області
|
Обласні автомобільні шляхи Івано-Франківської області
Обласні автомобільні дороги Івано-Франківської області — автомобільні шляхи обласного значення, що проходять територією Івано-Франківської області України. Список включає усі дороги місцевого значення області, головним критерієм для визначення порядку слідування елементів є номер дороги у переліку.
Перелік обласних автомобільних доріг у Івано-Франківській області
Примітки
Посилання
Перелік автомобільних доріг загального користування місцевого значення Івано-Франківської області
Розпорядження ІФ ОДА №446 від 25.06.2012 «Про зміни в переліку автомобільних доріг місцевого значення»
Автомобільні шляхи Івано-Франківської області
|
10910907
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20birds%20of%20Ireland
|
List of birds of Ireland
|
List of birds of Ireland
The avifauna of Ireland included a total of 522 species as of the end of 2019 according to the Irish Rare Birds Committee (IRBC). Of them, 183 are rare, and 14 of the rarities have not been seen in Ireland since 1950. Three species were either introduced to Ireland or came to Ireland from another introduced population.
Ireland has a relatively low diversity of breeding birds due to its isolation. Several species such as the tawny owl, Eurasian nuthatch and willow tit which breed in Great Britain have not been recorded. However, there are large colonies of seabirds including important populations of European storm-petrels, northern gannets, and roseate terns. Other notable breeding birds include corn crakes and red-billed choughs. There are no endemic species but there are endemic subspecies of white-throated dipper, coal tit, and Eurasian jay.
Large numbers of wildfowl and waders winter in Ireland, attracted by its mild climate. About half the world population of the Greenland race of greater white-fronted geese spend the winter there. During autumn, many migrating seabirds can be seen off the coasts including several species of skuas, shearwaters, and petrels. Ireland's westerly position means that North American birds are regularly recorded in autumn.
This list's taxonomic treatment (designation and sequence of orders, families and species) and nomenclature (English and scientific names) are those of the International Ornithological Congress (IOC) as of July 2021. Many of the Irish names are taken from the National Terminology Database for Irish.
The following A, B, and C tags are used by the IRBC to define the status of species. "R" is used here for rare species. The list does not include species placed in "Category D" by the IRBC. These are species where there is doubt as to whether they have occurred in a wild state (Category D1), they have arrived by human assistance such as on board a ship (D2), they have only been recorded dead on the tideline (D3), or they are feral species whose populations may not be self-sustaining (D4). Some species have records of individuals in more than one category; the "highest" category is listed here in those cases.
A - "Species that have been recorded in an apparently natural state in Ireland at least once since 1st January 1950."
B - "Species that have been recorded in an apparently natural state in Ireland at least once up to 31st December 1949, but have not been recorded subsequently." i.e. old vagrant records and/or extirpated species.
C - "Species that, although originally introduced by man, have established feral breeding populations in Ireland which apparently maintain themselves without necessary recourse to further introduction [and species] that have occurred, but are considered to have originated from established naturalised populations outside Ireland."
R - Species on IRBC Appendix 1, those "requiring substantiating details", i.e. rarities.
Ducks, geese, swans
Order: AnseriformesFamily: Anatidae
Anatidae includes the ducks and most duck-like waterfowl, such as geese and swans. These birds are adapted to an aquatic existence with webbed feet, flattened bills, and feathers that are excellent at shedding water due to an oily coating.
Pheasants and allies
Order: GalliformesFamily: Phasianidae
The Phasianidae are a family of terrestrial birds which consists of quails, partridges, snowcocks, francolins, spurfowls, tragopans, monals, pheasants, peafowls, and jungle fowls. In general, they are plump (although they vary in size) and have broad, relatively short wings.
Nightjars
Order: CaprimulgiformesFamily: Caprimulgidae
Nightjars are medium-sized nocturnal birds that usually nest on the ground. They have long wings, short legs, and very short bills. Most have small feet, of little use for walking, and long pointed wings. Their soft plumage is camouflaged to resemble bark or leaves.
Swifts
Order: ApodiformesFamily: Apodidae
Swifts are small birds which spend the majority of their lives flying. These birds have very short legs and never settle voluntarily on the ground, perching instead only on vertical surfaces. Many swifts have long swept-back wings which resemble a crescent or boomerang.
Bustards
Order: OtidiformesFamily: Otididae
Bustards are large terrestrial birds mainly associated with dry open country and steppes in the Old World. They are omnivorous and nest on the ground. They walk steadily on strong legs and big toes, pecking for food as they go. They have long broad wings with "fingered" wingtips and striking patterns in flight. Many have interesting mating displays.
Cuckoos
Order: CuculiformesFamily: Cuculidae
The family Cuculidae includes cuckoos, roadrunners, and anis. These birds are of variable size with slender bodies, long tails, and strong legs. The Old World cuckoos are brood parasites.
Sandgrouse
Order: PterocliformesFamily: Pteroclidae
Sandgrouse have small, pigeon-like heads and necks, but sturdy compact bodies. They have long pointed wings and sometimes tails and a fast direct flight. Flocks fly to watering holes at dawn and dusk. Their legs are feathered down to the toes.
Pigeons and doves
Order: ColumbiformesFamily: Columbidae
Pigeons and doves are stout-bodied birds with short necks and short slender bills with a fleshy cere.
Rails, crakes and coots
Order: GruiformesFamily: Rallidae
Rallidae is a large family of small to medium-sized birds which includes the rails, crakes, coots, and gallinules. Typically they inhabit dense vegetation in damp environments near lakes, swamps, or rivers. In general they are shy and secretive birds, making them difficult to observe. Most species have strong legs and long toes which are well adapted to soft uneven surfaces. They tend to have short, rounded wings and to be weak fliers.
Cranes
Order: GruiformesFamily: Gruidae
Cranes are large, long-legged, and long-necked birds. Unlike the similar-looking but unrelated herons, cranes fly with necks outstretched, not pulled back. Most have elaborate and noisy courting displays or "dances".
Grebes
Order: PodicipediformesFamily: Podicipedidae
Grebes are small to medium-large freshwater diving birds. They have lobed toes and are excellent swimmers and divers. However, they have their feet placed far back on the body, making them quite ungainly on land.
Stone-curlews, thick-knees
Order: CharadriiformesFamily: Burhinidae
The thick-knees are a group of waders found worldwide within the tropical zone, with some species also breeding in temperate Europe and Australia. They are medium to large waders with strong black or yellow-black bills, large yellow eyes, and cryptic plumage. Despite being classed as waders, most species have a preference for arid or semi-arid habitats.
Oystercatchers
Order: CharadriiformesFamily: Haematopodidae
The oystercatchers are large and noisy plover-like birds, with strong bills used for smashing or prising open molluscs.
Stilts, avocets
Order: CharadriiformesFamily: Recurvirostridae
Recurvirostridae is a family of large wading birds which includes the avocets and stilts. The avocets have long legs and long up-curved bills. The stilts have extremely long legs and long, thin, straight bills.
Plovers
Order: CharadriiformesFamily: Charadriidae
The family Charadriidae includes the plovers, dotterels, and lapwings. They are small to medium-sized birds with compact bodies, short thick necks, and long, usually pointed, wings. They are found in open country worldwide, mostly in habitats near water.
Sandpipers, snipes
Order: CharadriiformesFamily: Scolopacidae
Scolopacidae is a large diverse family of small to medium-sized shorebirds including the sandpipers, curlews, godwits, shanks, tattlers, woodcocks, snipes, dowitchers, and phalaropes. The majority of these species eat small invertebrates picked out of the mud or soil. Variation in length of legs and bills enables multiple species to feed in the same habitat, particularly on the coast, without direct competition for food.
Coursers, pratincoles
Order: CharadriiformesFamily: Glareolidae
Glareolidae is a family of wading birds comprising the pratincoles, which have short legs, long pointed wings, and long forked tails, and the coursers, which have long legs, short wings, and long, pointed bills which curve downwards.
Gulls, terns, skimmers
Order: CharadriiformesFamily: Laridae
Laridae is a family of medium to large seabirds, the gulls, terns, and skimmers. Gulls are typically grey or white, often with black markings on the head or wings. They have stout, longish bills and webbed feet. Terns are a group of generally medium to large seabirds typically with grey or white plumage, often with black markings on the head. Most terns hunt fish by diving but some pick insects off the surface of fresh water. Terns are generally long-lived birds, with several species known to live in excess of 30 years.
Skuas
Order: CharadriiformesFamily: Stercorariidae
The family Stercorariidae are, in general, medium to large birds, typically with grey or brown plumage, often with white markings on the wings. They nest on the ground in temperate and arctic regions and are long-distance migrants.
Auks
Order: CharadriiformesFamily: Alcidae
Alcids are superficially similar to penguins due to their black-and-white colours, their upright posture, and some of their habits. However, they are not related to the penguins and differ in being able to fly. Auks live on the open sea, only deliberately coming ashore to nest.
Loons
Order: GaviiformesFamily: Gaviidae
Loons, also known as divers, are a group of aquatic birds found in many parts of North America and northern Europe. They are the size of a large duck or small goose, which they somewhat resemble in shape when swimming, but to which they are completely unrelated.
Austral storm petrels
Order: ProcellariiformesFamily: Oceanitidae
The storm petrels are the smallest seabirds, relatives of the petrels, feeding on planktonic crustaceans and small fish picked from the surface, typically while hovering. The flight is fluttering and sometimes bat-like. Until 2018, this family's species were included with the other storm petrels in family Hydrobatidae.
Albatrosses
Order: ProcellariiformesFamily: Diomedeidae
The albatrosses are among the largest of flying birds, and the great albatrosses from the genus Diomedea have the largest wingspans of any extant birds.
Northern storm petrels
Order: ProcellariiformesFamily: Hydrobatidae
Though the members of this family are similar in many respects to the southern storm petrels, including their general appearance and habits, there are enough genetic differences to warrant their placement in a separate family.
Petrels, shearwaters, diving petrels
Order: ProcellariiformesFamily: Procellariidae
The procellariids are the main group of medium-sized "true petrels", characterised by united nostrils with medium septum and a long outer functional primary.
Storks
Order: CiconiiformesFamily: Ciconiidae
Storks are large, long-legged, long-necked, wading birds with long, stout bills. Storks are mute, but bill-clattering is an important mode of communication at the nest. Their nests can be large and may be reused for many years. Many species are migratory.
Frigatebirds
Order: SuliformesFamily: Fregatidae
Frigatebirds are large seabirds usually found over tropical oceans. They are large, black-and-white, or completely black, with long wings and deeply forked tails. The males have coloured inflatable throat pouches. They do not swim or walk and cannot take off from a flat surface. Having the largest wingspan-to-body-weight ratio of any bird, they are essentially aerial, able to stay aloft for more than a week.
Gannets, boobies
Order: SuliformesFamily: Sulidae
The sulids comprise the gannets and boobies. Both groups are medium to large coastal seabirds that plunge-dive for fish.
Cormorants, shags
Order: SuliformesFamily: Phalacrocoracidae
Phalacrocoracidae is a family of medium to large coastal, fish-eating seabirds that includes cormorants and shags. Plumage colouration varies, with the majority having mainly dark plumage, some species being black-and-white and a few being colourful.
Ibises and spoonbills
Order: PelecaniformesFamily: Threskiornithidae
Threskiornithidae is a family of large terrestrial and wading birds which includes the ibises and spoonbills. They have long, broad wings with 11 primary and about 20 secondary feathers. They are strong fliers and despite their size and weight, very capable soarers.
Herons, bitterns
Order: PelecaniformesFamily: Ardeidae
The family Ardeidae contains the bitterns, herons, and egrets. Herons and egrets are medium to large wading birds with long necks and legs. Bitterns tend to be shorter-necked and more wary. Members of Ardeidae fly with their necks retracted, unlike other long-necked birds such as storks, ibises, and spoonbills.
Osprey
Order: AccipitriformesFamily: Pandionidae
The family Pandionidae contains o species, the osprey. Ospreys are medium-large raptors that are specialist fish-eaters.
Kites, hawks, eagles
Order: AccipitriformesFamily: Accipitridae
Accipitridae is a family of birds of prey which includes hawks, eagles, kites, harriers, and Old World vultures. These birds have powerful hooked beaks for tearing flesh from their prey, strong legs, powerful talons, and keen eyesight.
Barn owls
Order: StrigiformesFamily: Tytonidae
Barn owls are medium to large owls with large heads and characteristic heart-shaped faces. They have long strong legs with powerful talons.
Owls
Order: StrigiformesFamily: Strigidae
The typical owls are small to large solitary nocturnal birds of prey. They have large forward-facing eyes and ears, a hawk-like beak, and a conspicuous circle of feathers around each eye called a facial disk.
Hoopoes
Order: BucerotiformesFamily: Upupidae
Hoopoes have black, white, and orangey-pink colouring with a large erectile crest on their head.
Rollers
Order: CoraciiformesFamily: Coraciidae
Rollers resemble crows in size and build, but are more closely related to the kingfishers and bee-eaters. They share the colourful appearance of those groups with blues and browns predominating. The two inner front toes are connected, but the outer toe is not.
Kingfishers
Order: CoraciiformesFamily: Alcedinidae
Kingfishers are medium-sized birds with large heads, long pointed bills, short legs, and stubby tails.
Bee-eaters
Order: CoraciiformesFamily: Meropidae
The bee-eaters are a family of near passerine birds found mostly in Africa, but others occur in southern Europe, Madagascar, Australia, and New Guinea. They are characterised by richly coloured plumage, slender bodies, and usually elongated central tail feathers. All are colourful and have long downturned bills and pointed wings, which give them a swallow-like appearance when seen from afar.
Woodpeckers
Order: PiciformesFamily: Picidae
Woodpeckers are small to medium-sized birds with chisel-like beaks, short legs, stiff tails, and long tongues used for capturing insects. Some species have feet with two toes pointing forward and two backward, while several species have only three toes. Many woodpeckers have the habit of tapping noisily on tree trunks with their beaks. Great spotted woodpecker has started breeding in recent years.
Caracaras, falcons
Order: FalconiformesFamily: Falconidae
Falconidae is a family of diurnal birds of prey. They differ from hawks, eagles, and kites in that they kill with their beaks instead of their talons.
Tyrant flycatchers, calyptura
Order: PasseriformesFamily: Tyrannidae
Tyrant flycatchers occur throughout North and South America. They superficially resemble the Old World flycatchers, but are more robust and have stronger bills. They do not have the sophisticated vocal capabilities of the songbirds. Most, but not all, are rather plain. As the name implies, most are insectivorous.
Shrikes
Order: PasseriformesFamily: Laniidae
Shrikes are passerine birds known for their habit of catching other birds and small animals and impaling the uneaten portions of their bodies on thorns. A shrike's beak is hooked, like that of a typical bird of prey.
Vireos, greenlets, shrike-babblers
Order: PasseriformesFamily: Vireonidae
The vireos are a group of small to medium-sized passerine birds restricted to the New World. They are typically greenish in colour and resemble New World warblers apart from their heavier bills.
Figbirds, orioles, turnagra
Order: PasseriformesFamily: Oriolidae
The Old World orioles are colourful passerine birds. They are not related to the New World orioles.
Crows, jays
Order: PasseriformesFamily: Corvidae
The family Corvidae includes crows, ravens, jackdaws, jays, choughs, magpies, treepies, nutcrackers, and ground jays. Corvids are above average in size among the Passeriformes, and some of the larger species show high levels of intelligence.
Waxwings
Order: PasseriformesFamily: Bombycillidae
The waxwings are a group of birds with soft silky plumage and unique red tips to some of the wing feathers. In the Bohemian and cedar waxwings, these tips look like sealing wax and give the group its name. These are arboreal birds of northern forests. They live on insects in summer and berries in winter.
Tits, chickadees
Order: PasseriformesFamily: Paridae
The Paridae are mainly small stocky woodland species with short stout bills. Some have crests. They are adaptable birds, with a mixed diet including seeds and insects.
Penduline tits
Order: PasseriformesFamily: Remizidae
The penduline-tits are a group of small passerine birds related to the true tits. They are insectivores.
Bearded reedling
Order: PasseriformesFamily: Panuridae
This species, the only one in its family, is found in reed beds throughout temperate Europe and Asia.
Larks
Order: PasseriformesFamily: Alaudidae
Larks are small terrestrial birds with often extravagant songs and display flights. Most larks are fairly dull in appearance. Their food is insects and seeds.
Swallows, martins
Order: PasseriformesFamily: Hirundinidae
The family Hirundinidae is adapted to aerial feeding. They have a slender streamlined body, long pointed wings, and a short bill with a wide gape. The feet are adapted to perching rather than walking, and the front toes are partially joined at the base.
Streaked scrub warbler
Order: PasseriformesFamily: Scotocercidae
The members of this family are found throughout Africa, Asia, and Polynesia. This species is the only one found regularly in Europe.
Bushtits
Order: PasseriformesFamily: Aegithalidae
Long-tailed tits are a group of small passerine birds with medium to long tails. They make woven bag nests in trees. Most eat a mixed diet which includes insects.
Leaf warblers and allies
Order: PasseriformesFamily: Phylloscopidae
Leaf warblers are a family of small insectivorous birds found mostly in Eurasia and ranging into Wallacea and Africa. The species are of various sizes, often green-plumaged above and yellow below, or more subdued with greyish-green to greyish-brown colors.
Reed warblers and allies
Order: PasseriformesFamily: Acrocephalidae
The members of this family are usually rather large for "warblers". Most are rather plain olivaceous brown above with much yellow to beige below. They are usually found in open woodland, reedbeds, or tall grass. The family occurs mostly in southern to western Eurasia and surroundings, but it also ranges far into the Pacific, with some species in Africa.
Grassbirds and allies
Order: PasseriformesFamily: Locustellidae
Locustellidae are a family of small insectivorous songbirds found mainly in Eurasia, Africa, and the Australian region. They are smallish birds with tails that are usually long and pointed, and tend to be drab brownish or buffy all over.
Cisticolas and allies
Order: PasseriformesFamily: Cisticolidae
The Cisticolidae are warblers found mainly in warmer southern regions of the Old World. They are generally very small birds of drab brown or grey appearance found in open country such as grassland or scrub.
Sylviid babblers
Order: PasseriformesFamily: Sylviidae
The family Sylviidae is a group of small insectivorous passerine birds. They mainly occur as breeding species, as another common name (Old World warblers) implies, in Europe, Asia, and, to a lesser extent, Africa. Most are of generally undistinguished appearance, but many have distinctive songs.
Goldcrests, kinglets
Order: PasseriformesFamily: Regulidae
The kinglets, also called crests, are a small group of birds which were sometimes included in the Old World warblers, family Sylviidae.
Wrens
Order: PasseriformesFamily: Troglodytidae
The wrens are mainly small and inconspicuous except for their loud songs. These birds have short wings and thin down-turned bills. Several species often hold their tails upright. All are insectivorous.
Treecreepers
Order: PasseriformesFamily: Certhiidae
Treecreepers are small woodland birds, brown above and white below. They have thin pointed down-curved bills, which they use to extricate insects from bark. They have stiff tail feathers, like woodpeckers, which they use to support themselves on vertical trees.
Mockingbirds, thrashers
Order: PasseriformesFamily: Mimidae
The mimids are a family of passerine birds that includes thrashers, mockingbirds, tremblers, and the New World catbirds. These birds are notable for their vocalizations, especially their ability to mimic a wide variety of birds and other sounds heard outdoors. Their colouring tends towards dull-greys and browns.
Starlings, rhabdornis
Order: PasseriformesFamily: Sturnidae
Starlings are small to medium-sized passerine birds. Their flight is strong and direct and they are very gregarious. Their preferred habitat is fairly open country. They eat insects and fruit. Plumage is typically dark with a metallic sheen.
Thrushes
Order: PasseriformesFamily: Turdidae
The thrushes are a group of passerine birds that occur mainly in the Old World. They are plump, soft plumaged, small to medium-sized insectivores or sometimes omnivores, often feeding on the ground. Many have attractive songs.
Chats, Old World flycatchers
Order: PasseriformesFamily: Muscicapidae
Old World flycatchers are a large family of mainly small arboreal insectivores. The appearance of these birds is highly varied, but they mostly have weak songs and harsh calls.
Dippers
Order: PasseriformesFamily: Cinclidae
Dippers are a group of perching birds whose habitat includes aquatic environments in the Americas, Europe, and Asia. They are named for their bobbing or dipping movements.
Old World sparrows, snowfinches
Order: PasseriformesFamily: Passeridae
Sparrows are small passerine birds. In general, sparrows tend to be small, plump, brown or grey birds with short tails and short powerful beaks. Sparrows are seed eaters, but they also consume small insects.
Accentors
Order: PasseriformesFamily: Prunellidae
The accentors are the only bird family which is completely endemic to the Palearctic. They are small, fairly drab species superficially similar to Old World sparrows.
Wagtails, pipits
Order: PasseriformesFamily: Motacillidae
Motacillidae is a family of small passerine birds with medium to long tails. They include the wagtails, longclaws and pipits. They are slender, ground feeding insectivores of open country.
Two subspecies of white wagtail occur in Ireland:
Motacilla alba yarrelli, "pied wagtail", a common breeding resident.
M. a. alba, nominate subspecies occurring as a migrant.
Finches, euphonias
Order: PasseriformesFamily: Fringillidae
Finches are seed-eating passerine birds that are small to moderately large and have a strong beak, usually conical and in some species very large. All have twelve tail feathers and nine primaries. These birds have a bouncing flight with alternating bouts of flapping and gliding on closed wings, and most sing well.
Longspurs, snow buntings
Order: PasseriformesFamily: Calcariidae
The Calcariidae are a group of passerine birds that had been traditionally grouped with the New World sparrows, but differ in a number of respects and are usually found in open grassy areas.
Buntings
Order: PasseriformesFamily: Emberizidae
Emberizidae is a family of passerine birds containing a single genus. Until 2017, the New World sparrows (Passerellidae) were also considered part of this family.
New World sparrows
Order: PasseriformesFamily: Passerellidae
Until 2017, these species were considered part of the family Emberizidae. Most of the species are known as sparrows, but these birds are not closely related to the Old World sparrows which are in the family Passeridae. Many of these have distinctive head patterns.
Oropendolas, orioles, blackbirds
Order: PasseriformesFamily: Icteridae
The icterids are a group of small to medium-sized, often colourful, passerine birds restricted to the New World and include the grackles, New World blackbirds, and New World orioles. Most species have black as the predominant plumage colour, often enlivened by yellow, orange, or red.
New World warblers
Order: PasseriformesFamily: Parulidae
The New World warblers are a group of small, often colourful, passerine birds restricted to the New World. Most are arboreal, but some are terrestrial. Most members of this family are insectivores.
Cardinals and allies
Order: PasseriformesFamily: Cardinalidae
The cardinals are a family of robust, seed-eating birds with strong bills. They are typically associated with open woodland. The sexes usually have distinct plumages.
Notes
References
Dempsey, Eric & O'Clery, Michael (1995). Pocket Guide to the Common Birds of Ireland. Gill & Macmillan Ltd, Dublin.
Dempsey, Eric & O'Clery, Michael (2007). Finding Birds in Ireland: The Complete Guide. Gill & Macmillan Ltd, Dublin.
See also
List of birds
Lists of birds by region
External links
National Biodiversity Network Distribution Maps (Ongoing)
Oiseaux Ireland page. Many photos. Not all species.
Irish Birding Latest sightings.
Irish Rare Birds Committee
NIBWA Northern Ireland Bird watchers Association.
NIOC Northern Ireland Ornithologists Club. Excellent photographs
Bird Guides Irish list, county lists, latest sightings and photos.
RSPB Royal Society for the Protection of Birds A-Z
Ireland
Birds
Ireland
Birds
|
1640786
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7
|
Теплопаровоз
|
Теплопаровоз — локомотив-гібрид, який поєднує в собі тепловоз безпосередньої дії (тобто без проміжної передачі між дизельним двигуном і рушійними колісними парами) і паровоз. Парова машина використовується для розгону, а на певній швидкості в починає додатково працювати дизельний двигун. Для циклу парової машини і для циклу дизельного двигуна використовується один циліндр, хоча при роботі дизельного двигуна парова машина також продовжує працювати.
Походження назви
У 1930-ті почало зароджуватися тепловозобудування. Перші тепловози значно поступалися більшості паровозів за низкою параметрів, і за потужністю. Тому було вирішено спроектувати потужний тепловоз, який став би альтернативою потужним паровозам, використавши схему паровоза. Тобто замість водяної пари в циліндри подавати газоподібне паливо. Але було очевидним, що змусити працювати такий дизельний двигун без попереднього розгону неможливо.
Спочатку тепловоз пропонувалося розганяти допоміжним дизель-компресором, що нагнітав повітря в циліндри.
1935 студент Московського електромеханічного інституту інженерів транспорту Л. М. Майзель запропонував побудувати локомотив, який би поєднував в собі тепловоз з паровозом, вказавши, що для циклу парової машини і для циклу дизельного двигуна повинен використовуватися один і той же циліндр.
Переваги та недоліки теплопаровоза
При проектуванні теплопаровозів, конструктори розраховували, що такий тип локомотива, порівняно з тепловозом, буде легше виготовляти на паровозобудівних заводах і він буде простішим в освоєнні паровозними локомотивними бригадами. До того ж у нього, порівняно з тепловозом, вища сила тяги при рушанні з місця (одна з властивостей паровоза). Також теплопаровоз міг реалізовувати вищий ККД (до 14–16 %), ніж паровоз (ККД –7 %).
Штучне поєднання дизельного двигуна і парової машини виявилося неефективним з низки причин, головна з них — ступінь економічної роботи дизельного двигуна більш ніж удвічі перевищує оптимальний ступінь стиснення парової машини. Крім ускладнення конструкції, це призводить до перевитрати палива обома двигунами більш, ніж на 30 %. Чималий вплив мала радянська політика в галузі залізничного транспорту — приміром Луганський і Коломенський заводи продовжували будувати паровози до 1956-го, тому помітні переваги теплопаровозів над паровозами не були реалізовані.
У другій половині 1950-их на багатьох заводах почали розгортати масове виробництво потужних тепловозів, ККД яких було 26–27 %, що робило непотрібним використання гібридної технології.
Примітки
Теплопаровози
|
457836
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82
|
Саксаганський повіт
|
Саксаганський повіт — адміністративна територіальна одиниця Російської імперії у 1776—1783 роках у складі Слов'янської провінції Новоросійської губернії. Офіційний центр — місто Саксагань, фактичний центр — колишнє запорозьке паланкове місто Кодак.
1776 до Саксаганського повіту увійшли більша частина Кодацької паланки (Кодак, Половиця, Кам'янка, Старі Кодаки, Романове (Романкове), Тритузне, Карноухівка, Таромське, Сухачівка і Кам'янське) і 2 села з Лисаветградського полку (Авраамівка і Комісарівка).
Поселення Саксагань планувалася бути центром, проте повітові установи перебували у місті (Новий) Кодак, що було узаконено з початку 1783 року з переіменуванням повіту на Новокодацький.
Повіти Новоросійської губернії
Повіти на землях Дніпропетровської області
Історія Нових Кодак
Історія Саксагані
|
3116579
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%20%D0%B2%20%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%97
|
Біженці громадянської війни в Греції
|
Біженці громадянської війни в Греції
Під час і після Грецької громадянської війни в 1946–1949 роках, учасники або прихильники повалених комуністичних сил покинули Грецію як політичні біженці. Розпад Демократичної армії Греції (ДАГ) і евакуація Комуністичної партії Греції (КПГ) в Ташкент у 1949 році змусили тисячі людей покинути свою країну. Підраховано, що до 1949 року понад 100 тисяч людей залишили Грецію, виїхавши в Югославію та держави Східного блоку, зокрема СРСР та Чехословаччину. Серед них, десятки тисяч дітей-біженців, які були евакуйовані Комуністичною партією Греції. Війна спричинила масштабне спустошення по всій території Греції, а особливо в регіонах грецької Македонії та Епіру, що призвело до того, що багато людей продовжували залишати країну навіть після закінчення бойових дій.
Грецька громадянська війна
Після залучення країн Осі, була відновлена боротьба між Демократичною армією Греції (ДАГ) та грецьким урядом, який повернувся з вигнання. Незабаром між двома протилежними політичними сторонами вибухнула громадянська війна. Більшість громадян Греції не підтримували комуністичний режим своєї держави. Проте багато селян, лівих, соціалістів, понтійських греків, кавказьких греків, етнічних меншин з північної Греції, слов'янських македонців та ідеологічних комуністів приєдналися до боротьби на стороні Комуністичної партії Греції та Демократичної армії Греції. Підтримка з боку Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія та Албанської Соціалістичної Народної Республіки допомогла Демократичній армії Греції (ДАГ) продовжувати боротьбу. ДАГ набрала у свої лави значну частку населення грецької частини Македонії. Підраховано, що до 1949 року від 40 до 60 відсотків етнічного складу ДАГ складали слов'янські македонці. Враховуючи їхню важливу роль у боротьбі за владу, Комуністична партія Греції змінила свою політику щодо них. На п'ятому пленумі Комуністичної партії Греції, 31 січня 1949 р., було прийнято постанову, що після перемоги КПГ, слов'янські македонці знайдуть своє «національне відновлення» в єдиній грецькій державі. Незважаючи на те, що вони внесли великий внесок у військові зусилля КПГ, їхньої чисельності зрештою було недостатньо для того, щоб виграти війну.
Навесні 1947 року Комуністичні сили контролювали більшу частину грецьких сільських районів, але ще не досягли значної підтримки в містах. Водночас багато грецьких в'язниць були заповнені партизанами Народно-визвольної армії Греції, членами Національно-визвольного фронту Греції та іншими прокомуністичними громадянами. Тисячі людей були розстріляні через злочини проти грецької держави. Після розгрому ДАГ у Пелопоннесі, нова хвиля терору поширилася по районах, контрольованих урядом Афін. Тимчасовий уряд, який мав штаб-квартиру на горі Віце, незабаром вирішив евакуювати всіх дітей віком від 2 до 14 років з районів, що контролювалися Тимчасовим урядом; більшість цих дітей були з македонських сімей. До 1948 року райони, контрольовані Тимчасовим урядом, були зменшені до сільської грецької Македонії та Епіру. Незабаром багато постраждалих партизанів і літніх людей з дітьми були евакуйовані в Албанію. Після 1948 року Уряд Югославії вирішив закрити югославсько-грецький кордон, що, в свою чергу, призвело до того, що численні сили протітовських сил на фронті національного визволення втекти до Югославії. Незважаючи на це, слов'янські македонці продовжували боротися в рядах ДАГ. До 1948 року слов'янські македонці, за деякими оцінкам, складали понад 30% бойової сили ДАГ, проте ці оцінки не визнавалися КПГ.
Національна армія почала відновлювати свій контроль у районах, які раніше контролював Тимчасовий уряд. Багато сіл були знищені під час бойових дій, а переселенці часто втікали з країни через Албанію до Югославії. Одним з яскравих випадків є село Піменікон (Бабцор) у регіоні Касторії, яке нібито було знищене грецькими бомбардувальниками в 1948 році, залишивши сотні людей без домівки. До цього часу ДАГ ефективно контролювала частину Північної Греції, а також райони Македонії, де македонці представляли явну більшість, та землі Епіру. На початку 1949 року позиції ДАГ почали слабнути через збільшення американської допомоги Національній армії Греції, Тіто-сталінський розкол, проблеми з набором складу в ДАГ, а також великої поразки на островах і на Пелопоннесі.
Багато людей втекли з країни через програш ДАГ. Також стверджувалося, що багато слов'янських македонців втекли, щоб уникнути можливого переслідування з боку наступаючої Національної армії Греції. КПГ стверджувала, що загальна кількість політичних біженців становила 55 881 осіб. За тодішніми підрахунками, приблизно 28 000 — 32 000 дітей були евакуйовані під час грецької громадянської війни. Документи Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія 1951 року свідчать, що загальна кількість слов'янських македонців, які виїхали з Греції під час громадянської війни, становила 28 595 осіб, тоді як деякі македонські джерела вказували, що кількість біженців перевищувала 213 тисяч.
Діти-біженці
4 березня 1948 року «Радіо Вільна Греція» оголосило, що всі діти віком до 15 років будуть евакуйовані з територій Греції, яка є під контролем Тимчасового уряду. Старшим жінкам доручали перевозити дітей через кордон до Югославії та Албанії, а молодші жінки тікали з сіл на пагорби з партизанами. Вдови мертвих партизанів незабаром стали прийомними мамами для дітей і допомагали їм в їхньому шляху до країн Східного блоку. Багато людей також евакуювали своїх дітей. До 1948 року десятки дітей вже померли від недоїдання, хвороб і травм. Підраховано, що 8000 дітей залишили територію Касторії в наступні тижні після оголошення евакуації. Діти були розбиті на групи і пройшли шлях до албанської кордону. Партійним опікунам (часто молодим жінкам і чоловікам) доводилося допомагати і підтримувати дітей, коли вони тікали від громадянської війни.
Тисячі грецьких, болгарських і арумунських дітей були евакуйовані з районів, що перебували під контролем комуністів. Доповідь Спеціального комітету ООН на Балканах (UNSCOB) підтверджує, що села з етнічним македонським населенням були більш готові відпускати власних дітей.
Нині вони відомі як «Децата Бегалци» (Decata Begalci) або «Діти-біженці» в Республіці Македонія та серед етнічної македонської діаспори в інших країнах. За оцінками соціологів та істориків, близько від 28 тисяч до 32 тисяч дітей було евакуйовано в період 1948 ― 1949 рр. Згідно з деякими даними, більшість дітей, відправлених до країн Східного блоку, мали етнічне македонське походження і говорили македонською мовою, але це заперечується офіційними документами Комуністичної партії Греції та заявами політичних біженців у роки після евакуації.
Винятки були зроблені для дітей, які мали два — три роки ― їх залишали з матерями, а решту примусово евакуйовували. Багато з цих дітей були розпорошені по всьому Східному блоці. У Румунії було 5 132 дітей, 4 148 у Чехословаччині, 3590 в Польщі, 2 859 в Угорщині і 672 були евакуйовані в Болгарію.
Офіційна грецька позиція полягає в тому, що ці діти були примусово відібрані комуністами від батьків для виховання в соціалістичних режимах. Грецькі історики та політики називають викрадення дітей Паїдомазомою (Παιδομάζωμα), натякаючи на османське девшірме.
Евакуації після поразки комуністів
На початку 1949 року ситуація комуністів у Греції стала досить складною. Греко-югославський кордон був закритий і щоденні групи біженців змушені були тікали через Албанію. Звідси вони розійшлися до решти країн Східного блоку. Багато хто з партизанів не пережив наступної подорожі. Велика кількість людей була змушена емігрувати через знищення їхніх домівок та підприємств. Інші, як і раніше, були вигнані урядовими силами в співпраці з болгарською Ограною під час війни. Тисячі бігли через кордон до того, як уряд Греції зміг відновити контроль на комуністичній території Греції.
Тисячі біженців почали тікати в Східний блок. Багато хто з них опинився в Радянському Союзі, Чехословаччині та інших країнах Східного блоку. Більше тисячі осіб емігрували до Австралії, США та Канади. Цей до кінця неорганізований процес розділяв багато сімей з братами і сестрами, які часто були відокремлені один від одного. Матері часто втрачали зв'язок зі своїми дітьми і ніколи їх більше не бачили.Найбільш помітним ефектом громадянської війни стала подальша масова еміграція.
Вигнання з Греції
У 1947 році був виданий правовий акт «Л-2». У ньому зазначалося, що всі люди, які воювали проти грецького уряду під час грецької громадянської війни і виїхали з Греції, втрачали своє громадянство і отримували заборону на повернення до країни. 20 січня 1948 року був виданий правовий акт за назвою «М», який дозволив грецькому уряду конфіскувати майно тих, хто був позбавлений громадянства. Це фактично було вигнанням переможеної КПГ та її прихильників, які залишили Грецію.
Покинення слов’янськими македонцями Греції
«Вихід слов'янських македонців» з Греції (македонською: «Егзодус на Македонці з Грції», «Egzodus na Makedonci od Grcija») ― це поняття до якого зараховують тисячі слов'янських македонців, які були евакуйовані, втекли або вигнані під час Грецької громадянської війни в 1945 ― 1949 роках. Багато з них втекли, щоб уникнути переслідування. Незважаючи на те, що ці люди були визнані політичними біженцями, існували заяви про те, що це було через на їхню етнічну та культурну ідентичність. Багато слов'янських македонців стали на бік КПГ, які в 1934 році висловили намір «боротися за національне самовизначення репресованих слов'янських македонців (етнічних груп)» і після того, як КПГ прийняла на своєму п'ятому пленумі резолюцію за 31 січня 1949 року, яка повідомляла, що «після перемоги КПГ слов'янські македонці знайдуть своє національне відновлення в єдиній грецькій державі». Етнічні македонці воювали на стороні Демократичної армії Греції, маючи власне військове угрупування ― Фронт національного визволення Македонії. З моменту свого заснування і до злиття з ДАГ, Фронт національного визволення Македонії боровся разом з Грецькою комуністичною партією. До 1946 року до лав Фронту національного визволення Македонії приєдналися тисячі слов'янських македонців, поряд з ними в рядах ФНВМ також були арумуни з регіону Касторії. У рамках ФНВМ слов'янській македонській культурі дозволялося процвітати в Греції. Понад 10 000 дітей відвідували 87 шкіл, були друковані видання македонською мовою, відкривалися македонські театри. З наближенням урядових сил ці об'єкти були або закриті, або зруйновані. Багато людей побоювалися гноблення і втрати своїх прав під владою грецького уряду, що, в свою чергу, змусило багатьох людей покинути Грецію. До 1948 року ДАГ і Тимчасовий уряд фактично контролювали райони Північної Греції, де були також і слов'янсько-македонські села.
Після того, як Тимчасовий уряд у 1948 році оголосив, що всі діти повинні покинути контрольовані ДАГ райони Греції, багато слов'янських македонців залишили зону військових дій. Відтік слов'янських македонців з грецької Македонії продовжувався і після Грецької громадянської війни. Більшість біженців були евакуйовані до країн Східного блоку. Пізніше багато повернулися до Соціалістичної Республіки Македонія.
Розселення біженців закордоном
Після військової поразки більшість комуністів тікали до Албанії, перш ніж добратися до решти країн Східного блоку. Більшість партизанів Демократичній армії Греції були евакуйовані у місто Ташкент, яке знаходилось в Радянському Союзі, інші ж були відправлені до Польщі, Угорщини та Румунії. У селі Булькес, що у Воєводині, Югославія, була створена комуна екс-комуністичних партизанів. У Ташкенті було відновлено штаб Грецької комуністичної партії.
Багато дітей-біженців були розміщені в евакуаційних таборах по всій Європі. Вони часто були переповнені в Польщі, Болгарії та Радянському Союзі. Найбільша група біженців опинилася в Югославії. Для дітей були створені спеціальні табори евакуації та польові лікарні Червоного Хреста. Більшість з них були розміщені в Соціалістичній Республіці Македонія. Для дітей у Соціалістичній Республіці Македонії було підготовлено понад 2 тисячі будинків, багато з них були поміщені у прийомні сім'ї, а не в дитячі будинки чи табори для евакуації. По всьому Східному блоці біженців часто виховували на трьох, а то і на чотирьох мовах: грецькій, кодифікованоній македонській мові, мові приймаючої країни та російській.
Югославія
Половина всіх біженців Грецької громадянської війни були відправлені до Югославії. Багато ранніх біженців увійшли до Югославії безпосередньо, тоді як пізніше біженці мали пройти через територію Албанії через закриття югославського кордону. Більшість біженців оселилися в Соціалістичній Республіці Македонії, також багато прийняв Соціалістичний автономний край Воєводина, де слов'янські македонці тепер складають етнічну меншість. Югославська філія Червоного Хреста змогла розселити 11 тисяч дітей. У десяти дитячих будинках проживало близько 2000 дітей. Решта 9000 були розміщені з сім'ями в Соціалістичній Республіці Македонія. Найбільша група біженців, у тому числі 25 тисяч слов'янських македонців, переїхала жити до Югославії.
Соціалістична Республіка Македонія
Більша частина біженців, відправлених до Югославії, перенаправлялася до Соціалістичної Республіки Македонія. Найбільша група дітей-біженців від Грецької громадянської війни опинилася в Народній Республіці Македонія. Після перетину югославського кордону багато дітей були відправлені до таких сіл, як Любойно і Брайчино, перш ніж вони переїхали до великих міст Македонії, таких як Скоп'є і Битола. До них приєдналися ще тисячі біженців, партизанів і вигнаних з країни, які встигли до закриття югославського кордону. З того моменту біженці змушені були потрапляти в Македонію тільки через Албанію. Більшість цих дітей-біженців були слов'янсько-македонськими, які до сьогодні залишаються в Республіці Македонія.
Біженці з грецької Македонії в основному селилися в безлюдних селах і районах по всій Республіці Македонія. Велика частина пішла в райони Тетово і Гостивар. Ще одна велика група оселилася в Битолі та прилеглих районах. Табори для біженців були створені в Куманово та Струмиці. Великі анклави біженців та їхніх нащадків займають передмістя районів Топанського поля та Автокоманди в Скоп'є. Більшість біженців ніколи так і не повернулися до Греції. Республіка Македонія була тоді центром слов'яно-македонських біженців від Грецької громадянської війни. За деякими оцінками, кількість біженців та їхніх нащадків становить зараз понад 50 тисяч осіб.
Воєводина
У Воєводині було підготовлено спеціальний колишній німецький табір для біженців ― Булькес. Більшість цих біженців були членами Народно-визвольної армії Греції. У Воєводині була створена так звана «грецька комуна». Хоча у Воєводині було багато греків, відомо, що значна частина «греків» були фактично слов'янськими македонцями. Перша група біженців, яка прибула 25 травня 1945 року, приїхали до Булькеса з Куманово. Група складалася з 1454 біженців, в основному це були партизани. До червня 1945 року у Воєводину була переведена ще одна група чисельністю 2702 осіб. Навесні 1946 року з табору виїхала група біженців з грецької Македонії, що налічувала близько 250 осіб. Саме тут видавалася грецька газета «Foni tou Boulkes», поряд з дитячими книгами та статтями Комуністичної партії Греції. У таборі було створено початкову школу, а сама комуна навіть почала друкувати власну валюту. Зрештою, табір був закритий, і жителі комуни були переведені в інші міста та села. Інші табори були створені в Бела Цркві, Пландишті, Вршаці, Ечці та Шиді. Багато біженців було відправлено до селищ Гаково і Крушевлє. Решта слов'янських македонців з Воєводини виїхали до Чехословаччини або були переселені в Народну Республіку Македонія.
Східний блок
Для евакуйованих, які опинилися в країнах Східному блоку, були розроблені спеціальні положення. По всьому Східному блоці етнічних македонських біженців навчали новоправописній македонській мові та мові країни перебування; багато хто часто вивчав російську. Значна частина дітей-біженців зрештою знайшла прийомних батьків у країні перебування, в той час як багато кого перевели назад до Югославії, особливо починаючи з 1955 року, коли Югославія доклала зусиль для повернення дітей-біженців. До 1970-х років сотні біженців повернулися до Соціалістичної Республіки Македонія з Радянського Союзу. Особливо це стосується кластерів біженців у Ташкенті та Алматі. У 1982 році уряд Греції прийняв «Закон про амністію», який призвів до повернення багатьох етнічних греків на батьківщину.
Радянський Союз
Після розпаду Демократичної армії Греції тисячі партизанів були евакуйовані в Ташкент і Алмату, що в Середній Азії. За окремими оцінками, в Радянський Союз було евакуйовано 11 980 партизан, з яких 8 573 чоловіки, а 3407 ― жінки. Багато етнічних грецьких партизанів залишилися в Радянському Союзі, тоді як більшість етнічних македонських партизан мігрували до Югославської Македонії з 1960 по 1970 роки. Після закону про амністію 1980 року багато греків повернулися до Греції, зокрема, до грецької Македонії.
Польща
Ще одна велика група біженців, чисельністю 12 300 осіб, оселилася в Нижній Сілезії, що в Польщі. До цієї групи належали як греки, так і слов'янські македонці. 25 жовтня група грецьких дітей-біженців, яку спочатку відправили до Румунії, була переселена в Польщу, частина дітей оселилася в Льондек-Здруй. Ще один табір був створений в Коросно. Заклади для біженців у Польщі були добре укомплектовані та сучасні через сприяння Червоного Хреста. Багато з біженців залишилися в районі Нижньої Сілезії, тоді як велика частина була розкидана по південній і центральній Польщі, а згодом переміщені також і в Гданськ та Згожелець. Багато греків вирішили повернутися до Греції після того, як було прийнято «Закон про амністію 1982 року». Значна частина слов'янських македонців залишила Польщу та переїхала до Соціалістичної Республіки Македонія.
Книга про македонських дітей у Польщі була опублікована в Скоп'є в 1987 році. Ще одна книга того періоду за назвою «Політичні біженці з Греції в Польщі 1948–1975» (польською: «Uchodźcy Polityczni z Grecji w Polsce; 1948–1975») була опублікована в Польщі. У 1989 році була створена «Асоціація македонців у Польщі» (польською мовою: Towarzystwo Macedończyków w Polsce) для того, щоб змусити грецький уряд дозволити вільне повернення дітей-біженців громадянської війни до Греції.
Чехословаччина
Перші діти-біженці, які приїхали до Чехословаччини, спочатку були поміщені на карантин, тому змушені були жити в старих німецьких таборах. Прийомні матері з грецької Македонії були призначені для дітей молодшого віку, а старші діти пішли до школи. У Чехословаччині їх навчали чеської, грецької, македонської та російської мови. Сутички між грецькими та етнічними македонськими дітьми призвели до переселення грецьких дітей. Пізніше до дітей приєдналися старші партизани і колишні комуністи. До 1950 року в Чехословаччину було евакуйовано 4000 чоловіків, 3475 жінок та 4148 дітей. До 1960 року були створені як грецькі, так і македонські громади у Чехословаччині. На відміну від інших комуністичних держав, більшість біженців вирішили залишитися в країні. Значна частина грецького населення виїхала в 1980-ті роки, щоб повернутися до Греції. На початку 1990-х років у Чехії та Словаччині було засновано філіал Асоціації дітей-біженців з Егейської частини Македонії. Колишні грецькі біженці були визнані національною меншиною урядом Чеської Республіки.
Болгарія
Незважаючи на те, що Болгарська Народна Республіка спочатку прийняла мало біженців, згодом політика уряду змінилася. Підраховано, що близько 2500 дітей були відправлені до Болгарії, а 3 000 партизанів втекли туди в період закінчення війни. Згідно з політичним звітом 1962 року, кількість політичних емігрантів з Греції до Болгарії становила 6 529 осіб. На відміну від інших країн Східного блоку, не було створено спеціальних організацій, які б займалися конкретними питаннями, пов'язаними з біженцями, що змусило багатьох співпрацювати з «Асоціацією дітей-біженців з Егейської частини Македонії», організацією, що базується в Македонській Соціалістичній Республіці. Зрештою, багато з цих мігрантів переїхали до Республіки Македонія, а багато інших інтегрувалися в болгарське суспільство.
Румунія
Великий евакуаційний табір був створений у румунському місті Тулгеш. Саме тут багато молодших дітей возз'єдналися зі своїми батьками. У Румунію прибуло 5132 дітей, 1981 чоловіків та 1939 жінок. З усіх дітей, евакуйованих до Східного блоку, найбільше евакуйовано до Румунії. Для дітей прописали спеціальні положення. Їх навчали російської, грецької, македонської та румунської мови. Багато дітей грецьких біженців повернулися до Греції після того, як був випущений закон про амністію у 1982 році, а слов'янсько-македонські діти-біженці стали офіційно визнаною національною меншиною Румунії.
Угорщина
Велика група біженців була також евакуйована до Угорщини в 1946–1949 роках. До Угорщини прибули 2161 чоловіків, 2233 жінок та 2859 дітей. Перша група з приблизною кількістю 2 тисяч дітей була евакуйована до Угорщини і поміщена у військові казарми. Інша група з 1200 партизан була переведена з Булькеса. Перший табір для біженців був створений в угорському селі Фегерварчурго. Влада незабаром розділила групи в села за походженням. Грецьке село було засноване в центральній Угорщині і отримало назву Белоянніс, в честь грецького комуністичного борця Нікоса Белоянніса. Біженців розселяли по всій країні та навчали угорською, македонською, грецькою та російською мовами. Багато хто згодом вирішив залишити Угорщину в пошуках родичів та сім'ї. Інші вирішили переселитися до Соціалістичної Республіки Македонія, а багато етнічних греків повернулися до Греції після 1982 року.
Німецька Демократична Республіка
За приблизними оцінками, близько 1200 дітей-біженців прибули на територію Східної Німеччини. У той час стверджувалося, що всі ці діти були "грецькими", але тоді не було явного розподілу на греків та македонців. До НДР були також відправлені в меншій кількості етнічно македонські та албанські діти. На відміну від решти країн Східної Європи, дітей не навчали македонської мови, оскільки більшість з них були грецькі македонці. В основному, грецькі діти після 1982 року повернулися до Греції.
Біженці на Заході
Значна частина дорослих, які залишили Європу, опинилася в США, Канаді та Австралії. У 50-ті роки до Канади прибуло понад 2000 дітей-біженців. Тисячі біженців оселилися в європейських містах, таких як Лондон і Париж.
Наслідки
Втеча та виселення значної частини населення з грецької Македонії різко змінила соціальний та політичний ландшафт регіону. Депопуляція, репатріація, дискримінація та повторне заселення стали проблемами, які вирішувалися Грецькою державою в період після Грецької громадянської війни.
Втрата громадянства
У 1947 році тих, хто воював проти уряду або втекли з Греції, позбавляли громадянства. Багато з них були позбавлені можливості постійного або тимчасового повернення до Греції. Це означало, що вигнанці та біженці не зможуть повернутися на землі свого народження. Багато біженців залишилися у Східній Європі або виїхали на Захід. Позбавлення громадянства евакуйованих було здійснене без справедливого судового розгляду незалежним трибуналом та іншими міжнародними протоколами щодо арешту громадянства ― відбувалося все без юридичного представництва біженців, які мали право захистити себе. Цей процес позбавлення громадянства «історично використовувався проти людей, які ідентифікуються як етнічні македонці». Незважаючи на це, даний акт стосувався всіх громадян незалежно від етнічної приналежності.
Люди з подвійним громадянством, які були позбавлені громадянства Греції згідно зі 20 статтею Кодексу громадянства, іноді не можуть в'їхати до Греції, використовуючи паспорт іншої держави. Хоча з 1998 року не було зареєстровано нових випадків даної дискримінації.
У 1982 році уряд Греції ухвалив закон про амністію. «Закон 400/76» допускав повернення та репатріацію політичних біженців, які виїхали з Греції під час Грецької громадянської війни. Проте в указі міністра зазначалося, що ті, хто повертаються, є " греками за походженням, які під час громадянської війни 1946–1949 роках втекли за кордон як політичні біженці". Це виключало багатьох людей, які не були "греками за походженням", наприклад, болгар і етнічних македонців, які втекли з Греції після громадянської війни. Ті, хто ідентифікував себе якось по-іншому, аніж «грецького походження», не були включені до закону і не змогли відновити своє громадянство або майно.
Депопуляція і втрата майна
Одним з основних наслідків македонського покинення Північної Греції була масова депопуляція в регіоні грецької Македонії. Це найбільше відчувалося в районах Флорини, Касторії, Козані та Едеси, де була популярна комуністична партія, і де можна були найбільші місця проживання слов'янських македонців. Багато об'єктів з цих спустошених сіл були конфісковані та надані людям з-за меж району. Влахи та греки отримали власність біженців за програмою переселення, яку проводив уряд Греції з 1952 по 1958 роки.
«Закон 1540/85» від 10 квітня 1985 року стверджував, що політичні біженці можуть повернути власність, забрану грецьким урядом, якщо вони є "грецькими за родом". Це виключало багатьох людей, які не були "греками за родом", а саме македонських біженців, які завжди стверджували, що їх етнічність не була грецькою.
Відмова у поверненні до Греції
Багато людей, які втекли з країни, також були позбавлені віз для повторного в'їзду до Греції. Біженці хотіли відвідувати весілля, похорони та інші події, але їм було відмовлено у в’їзді до Греції. Ці заходи навіть поширювалися на греків, які мали громадянство Австралії та Канади. Існують заяви про те, що емігранти, які виїхали з Греції, були позбавлені можливості повторного в'їзду, коли інші громадяни з Республіки Македонія не мали труднощів при в’їзді до країни. Грецько-Гельсінська група закликала грецький уряд припинити користуватися статтями Кодексу громадянства щодо позбавлення "неетнічних греків" їх громадянства.
Ініціативи та організації
Колишні партизани та діти-біженці створили організації та установи з питань біженців. Вони особливо наголошували на тому, щоб грецький уряд дозволив їм повернутися до регіону та відновив їхні права. Існує вісім основних організацій, які були створені дітьми-біженцями та вигнаними слов'янськими македонцями. Ці організації традиційно були орієнтовані на етнічних македонських біженців, оскільки більшість етнічних грецьких біженців приєдналися до грецької спільноти.
Всесвітня зустріч дітей-біженців
Найбільш помітною подією, організованою македонськими дітьми-біженцями, є «Возз'єднання дітей-біженців» або «Всесвітній конгрес дітей-біженців». Перший Всесвітній конгрес дітей-біженців відбувся в липні 1988 року в місті Скоп'є. Другий з'їзд відбувся у 1998 році, третій ― у 2003 році. Останній і четвертий Всесвітній конгрес дітей-біженців з грецької Македонії відбувся 18 липня 2008 року. Ця подія зібрала македонських дітей-біженців з усього світу. Багато було учасників з Румунії, Канади, Польщі, Чехії, Австралії, США та Воєводини.
Перше міжнародне об'єднання дітей-біженців Егейської Македонії відбулося в Скоп'є в період з 30 червня по 3 липня. На події «Асоціація дитячих біженців з грецької Македонії» прийняла резолюцію, яка закликала грецький уряд дозволити македонським політичним біженцям, які залишили Грецію після громадянської війни, повернутися назад. Крім того, велика акція була проведена в червні 1988 року біженцями, які були змушені залишити Грецію в 1948 році. Цю акцію повторили 10 серпня 1988 року, до 75-ї річниці поділу Македонії.
Друга світова зустріч була організована за допомогою партії «Веселка», яка була залучена до координації заходу та возз'єднання багатьох людей з родичами, які досі живуть у Греції. На Всесвітній зустрічі 1998 року відбувся візит до Грецької Республіки, організований слов'янськими македонцями, що проживають у Греції. Світовий конгрес тривав у Скоп'є з 15 по 18 липня. 19 вересня було заплановано історичну поїздку до грецького міста Едеса. Незважаючи на те, що більшість македонців мали канадське громадянство, 30 особам було заборонено у в'їзді до Греції, нібито через їхню етнічну македонську ідентичність і участь у македонських діаспорних організаціях.
Інші групи
«Асоціація дітей-біженців з Егейської частини Македонії» (англ. ARCAM) була заснована дітьми-біженцями в 1979 році з наміром возз'єднання всіх колишніх дітей-біженців, які розкидані по всьому світі. Вона тісно співпрацювала з «Асоціацією македонців з Егейської частини Македонії». Основними цілями організації було лобіювання грецького уряду про повернення громадянства та надання віз для повторного в'їзду в Грецію дітям-біженцям. Організація була створена в 1979 році і допомогла організувати перший Всесвітній з'їзд, який був проведений біженцями в Скоп'є. Незабаром були створені філії «Асоціації дітей-біженців з Егейської частини Македонії» у Торонто, Аделаїді, Перті, Мельбурні, Скоп'є, Польщі, Чехії та Словаччині.
Іншими групами, заснованими дітьми-біженцями, є «Асоціація виселених македонців "Егейське море"», «Асоціація дітей-біженців Республіки Македонія» та «Організація македонських нащадків з Егейської частини Македонії у Битолі».
Список відомих біженців з Греції
Георги Аяновски (1940) — журналіст і дитячий письменник;
Вангел Аяновски-Оче (1909 — 1996) — член Фронту національного визволення (Македонія);
Костас Акселос (1924 — 2010) — філософ;
Димитар Димитров (1937) — професор, філософ, політик і письменник;
Харілаос Флоракіс (1914 — 2005) — бригадний генерал ДАГ, генеральний секретар КПГ з 1970 року, пізніше повернувся в Грецію;
Ристо Кирязовски (1927 — 2008) — історик, вчений і видавець;
Петрос Коккаліс (1896 — 1962) — лікар, політичний діяч
Ягнула Куновська (1943) — юрист, політик і художник з Касторії
Паскал Митревски (1912 —1978) — колишній президент Фронту національного визволення
Дімітріос Парцалідіс (1905 — 1980) — член ЦК КПГ, пізніше повернувся в Грецію
Любка Рондова (1936 — 2016) — народна співачка
Александрос Росіос (1917 — 2005) — офіцер ДАГ, член КПГ, пізніше повернувся в Грецію
Благой Шклифов (1935 — 2003) — фонолог і діалектолог
Андреас Ціпас (Andreja Čipov) (1904 — 1956) — лідер комуністів
Андреас Цимас (1909 — 1972) — лідер Народно-визвольної армії Греції
Маркос Вафіадіс (1906 — 1992) — військовий начальник Верховного штабу ДАГ, президент Тимчасового уряду, пізніше повернувся в Грецію
Іліос Яннакакіс (1931) — історик і політолог, заслужений професор
Яніс Ксенакіс (1922 — 2001) — композитор і архітектор
Ніколаос Захаріадіс (1903 — 1973) — генеральний секретар Комуністичної партії Греції
Марта (1946) і Тена Елефтеріаду (1948) — популярний чеський музичний дует
Див. також
Громадянська війна у Греції
Слов'яни в Греції
Комуністична партія Греції
Народно-визвольна армія Греції
Примітки
Громадянська війна у Греції
Біженці
|
7845447
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Blackfoot%20Sue
|
Blackfoot Sue
|
Blackfoot Sue was a British pop / rock band, formed in 1970 by twin brothers Tom and David Farmer and Eddie Golga. A single released in August 1972, "Standing in the Road" on the Jam label No. JAM 13, reached number 4 on the UK Singles Chart. Lack of further tangible success left them labelled as one-hit wonders. However, they did have another record enter the UK Singles Chart. "Sing Don't Speak" reached number 36 in December 1972. In November 1972, they appeared on the German television programme, Disco. Further unsuccessful singles appeared on the DJM Records and MCA labels. According to AllMusic, "they were written off as a teen sensation and broke up in 1977".
Band members
Tom Farmer (born Thomas Laurence Farmer, 2 March 1952, Birmingham, England) - bass, keyboards, vocals
Dave Farmer (born David Anthony Farmer, 2 March 1952, Birmingham, England) - drums
Eddie Golga (born Edward John Gogla, 4 September 1951, Birmingham, England) - guitar, keyboards
Alan Jones (born Alan Douglas Jones, 5 January 1950, Birmingham, England) - guitar, vocals
Later incarnations
The band stopped performing live in 1977, but under the name Liner recorded a studio album, Liner, in 1979. Released on Atlantic Records and produced by Arif Mardin, it was recorded in both the UK and the U.S., using session musicians from both sides of the Atlantic, including Mel Collins, Dick Morrissey, Frank Vicari and Ronnie Cuber on saxophones; plus Cissy Houston, Maretha Stewart and Beverly Ingram on background vocals. The group scored two Top 50 hits, "Keep Reaching Out For Love" and "You And Me", both released on black vinyl and as picture discs, and the latter was also a minor US hit. The fourth member of the original band, Alan Jones, later emigrated to Sydney, Australia.
By 1984, they had formed as a trio, Outside Edge, recording a further four albums under that name.
In 1993, the band reinvented themselves as Blackfoot Sue, with a final gig at the London Astoria in 1999.
Discography
Blackfoot Sue
Nothing To Hide (1973)
Strangers (1974)
Gun Running - Unreleased (1975)
The Best of Blackfoot Sue (1996)
Talk Radio (1995) - re-released in 1998 as Red On Blue
Liner
Liner (1979)
• Keep Reaching Out For Love
• Strange Fascination
• You And Me
• So Much In Love Again
• Run To The Night
• Sweet Music
• (You Know That) It's Alright
• Ship On The Ocean
• Night Train
• Window Pane
Outside Edge
Outside Edge (1984)
Running Hot (1986)
In Concert (1986)
More Edge (1987)
Call Me (1990)
References
External links
Official website
English glam rock groups
Musical groups from Birmingham, West Midlands
Musical groups established in 1970
|
3006548
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%BE%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%B2%D1%83%D1%94%20%D0%B1%D1%80%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%8F%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%202000%29
|
Що приховує брехня (фільм, 2000)
|
Що приховує брехня (фільм, 2000)
«Що приховує брехня» — містичний трилер Роберта Земекіса.
Сюжет
В центрі сюжету — подружжя Нормана та Клер Спенсерів, які живуть разом в затишному будиночку. Але одного разу Клер починає відчувати присутність молодої дівчини, а точніше — її привида.
Намагаючись зрозуміти що з нею відбувається, Клер виявляє, що вона вступила в контакт зі зниклою школяркою Медісон Френк, у якої викладав її чоловік Норман. Медісон зникла при загадкових обставинах і розслідування Клер змушує жінку зовсім по іншому подивитись на власного чоловіка…
В ролях
Примітки
Посилання
Містичні фільми США
Фільми 20th Century Fox
Фільми DreamWorks
Фільми про привидів
Містичні трилери
Фільми жахів США
Фільми-трилери США
Фільми США 2000
Фільми Роберта Земекіса
Фільми англійською мовою
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Сторінки з неперевіреними перекладами
Фільми про привидів 2000-х
Фільми про привидів США
Американські фільми про будинки з привидами
Фільми, дії яких відбуваються у заміських будинках
Фільми, спродюсовані Робертом Земекісом
Фільми жахів 2000
|
94091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%20828
|
IC 828
|
IC 828 — галактика типу S (спіральна галактика) у сузір'ї Діва.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 828 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 828 в оригінальному новому загальному каталозі
http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+828
IC 828 в базі SIMBAD
IC 828 в базі Vizier
IC 828 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 828
IC 828
IC 828
|
3058753
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D0%BC%D0%B0%D1%87%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Мала Токмачка (значення)
|
Мала Токмачка (значення)
Мала Токмачка — село, Запорізька область, Пологівський район
Мала Токмачка — залізнична станція Запорізької дирекції Придніпровської залізниці
Мала Токмачка — ботанічний заказник місцевого значення у Пологівському районі Запорізької області
Мала Токмачка — річка у Пологівському районі Запорізької області
|
542799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%BC%D0%BD%20%D0%93%D0%B0%D1%97%D1%82%D1%96
|
Гімн Гаїті
|
Гімн Гаїті
«Ля Діссалінієн» (креоль. Desalinyèn) або ж «Дессаліна» — національний гімн Гаїті, названий на честь першого президента (потім імператора) країни Жана-Жака Десселіна.
Слова
Див. також
Прапор Гаїті
Герб Гаїті
Національні символи Гаїті
Гаїті
Гаїті
Музика Гаїті
Пісні 1904
Франкомовні пісні
|
1451929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%80%D1%83%D2%91%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Остроруґ (гміна)
|
Остроруґ (гміна)
Гміна Остроруґ — місько-сільська гміна у північно-західній Польщі. Належить до Шамотульського повіту Великопольського воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні проживало 4965 осіб.
Територія
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 84.99 км², у тому числі:
орні землі: 65.00%
ліси: 26.00%
Таким чином, площа гміни становить 7.59% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Остроруґ межує з такими гмінами: Вронкі, Обжицько, Пневи, Шамотули.
Примітки
Остроруґ
Остроруґ
|
41123276
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Reza%20Mahalleh%20Rural%20District
|
Reza Mahalleh Rural District
|
Reza Mahalleh Rural District is in the Central District of Rudsar County, Gilan province, Iran. Its capital is the village of Reza Mahalleh.
Demographics
Population
At the time of the 2006 National Census, the rural district's population was 12,535 in 3,863 households. There were 12,114 inhabitants in 4,063 households at the following census of 2011. The 2016 census measured the population of the rural district as 11,348 in 4,250 households. The most populous of its 54 villages was Kurcheh Posht, with 800 people.
See also
References
Rural Districts of Gilan province
Populated places in Rudsar County
|
3004950
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%89%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BA%20%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Дощовик умбровий
|
Дощовик умбровий (Lycoperdon umbrinum (Pers.)) — вид грибів родини печерицеві (Agaricaceae) роду дощовик (Lycoperdon). Гриб класифіковано у 1797 році.
Будова
Плодове тіло 2-8 см висотою, 1,5-4 см шириною, булавоподібне, шароподібне, обернено-яйцеподібне, з короткою несправжньою ніжкою, білувате, з віком вохряне, при дозріванні блідо- або темно-коричневе, чорне, покрите густими дрібними шипами. Екзоперидій при дозріванні руйнується. Ендоперидій гладенький, коричнюватий, при дозріванні утворює невеликий круглий отвір на вершині для вивільнення спорів.
М'якоть в молодих плодових тіл біла, щільна, пізніше оливково-сіра, оливково-коричнева.
Споровий порошок коричневий. Спори 3,5-6 мкм, шароподібні, бородавчаті, коричнюваті.
Поширення та середовище існування
В Україні зустрічається на Поліссі та Лісостепу. Росте на кислих ґрунтах з гумусом, в хвойних, листяних та мішаних лісах, парках, з липня до жовтня.
Практичне використання
Їстівний в молодому віці, доки м'якоть біла. Харчової значимості не має.
Див. також
Порхавки
Джерела
Грибы. Справочник миколога и грибника / И.А. Дудка, С.П. Вассер. – Киев : Наук. думка, 1987. – 535 с.
Зерова М. Я. Визначник грибів України / М. Я. Зерова, П. Є. Сосін, Г. Л. Роженко // Базидіоміцети. – Т. 5, кн. 2. – К. : Наук. думка, 1979. – с. 463
Гриби Європи
Гриби України
Гриби Північної Америки
Гриби Азії
Гриби, описані 1797
Неїстівні гриби
Печерицеві
|
4312651
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D0%BB%D1%96%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Андрій Глібович
|
Андрій Глібович (*д/н — бл. 1186) — князь рязанський у 1177—1186 роках.
Життєпис
Один з середніх син Гліба Ростиславича, князя рязанського. Ймовірно не брав участі у битві на річці Колокши 1177 року, де батько зазнав поразки від великого князя Володимиро-Суздальського Всеволода Юрійовича. Тоді Гліб Юрійович разом з сином Ігорем і Романом потрапив у полон.
Після смерті батька у полоні 1178 року оголосив себе рязанським князем. Складною ситуацією скористалися половці, що 1179 року сплюндрували рязанщину. В цих умовах розпочав прочернігівську політику, оскільки чернігівські сіверські князі були затятими ворогами половців. У свою чергу великий князь Всеволод Юрійович відпустив з полону братів Андрія — Романа і Ігора, з якими розділив панування Рязаннським князівством. Також Андрій Глібович вимушений був надати молодшим братам Володимиру, Всеволоду і Святославу Пронське князівство, за яке негайно між ними почалася боротьба, в яку втрутилися Ігорі Роман.
Достеменно невідомо кому належала першість серед братів. Але Андрій продовжував орієнтацію на Чернігів. 1183 році брав участь у поході новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, яким було завдано поразки на річці Хорол. Можливо Андрій брав участь також у поході 1185 року, коли руське військо зазнало поразки у битві на річці Каяла. Загинув тоді ж або помер напочатку 1186 року.
Джерела
Славянская энциклопедия. Киевская Русь — Московия: в 2 т. / Автор-составитель В. В. Богуславский. — Т. 1. — С. 29.
рязанські князі
святославичі
|
838723
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Міщенко Олександр Павлович
|
Міщенко Олександр Павлович
Олександр Павлович Міщенко (24 серпня 1964) — український дипломат, Надзвичайний та Повноважний Посол України.
Біографія
Народився 24 серпня 1964 року. У 1985 році закінчив Донецьке вище військово-політичне училище інженерних військ і військ зв'язку. У 1995 — Львівський національний університет, юридичний факультет. Аспірантуру юридичного факультету Львівського національного університету (1999). Кандидат юридичних наук (2002). Володіє російською, польською, англійською, турецькою мовами.
З 1985 по 1989 — служба в армії.
З 1989 по 1993 — начальник відділу міжнародної співпраці Львівського національного університету ім. І.Франка.
З 1993 по 1996 — проходження дипломатичної служби в Центральному апараті МЗС України: ІІ, І секретар відділу консульсько-правових питань Консульського управління; радник відділу з питань громадянства КУ; завідувач відділу аналізу, планування та організації роботи Консульської служби МЗС України.
З 11.1996 по 02.2000 — Генеральний консул України в Стамбулі, Туреччина.
З 02.2000 по 10.2001 — заступник начальника Консульського управління МЗС, заступник Директора Департаменту консульської служби — Начальник управління консульсько-правового забезпечення МЗС України.
З 12.2001 по 12.2002 — Радник-посланник Посольства України в Польщі.
З 12.2002 по 04.2003 — Посол з особливих доручень МЗС України.
З 04.2003 по 08.2004 — Тимчасовий повірений у справах України в Австралії.
З 02.08.2004 по 22.08.2005 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Австралії.
З 09.2005 по 29.07.2008 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Турецькій Республіці.
З 2008 по 2011 — Директор IV Териториіального Департаменту МЗС України (відносини України з країнами Центральної, Східної, Південно-Східної Європи, Південного Кавказа та Туреччини)
З 24.02.2011 по 27.12.2018 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Азербайджані.
З 27.02.2019 до 23.12.2022 — Надзвичайний і Повноважний посол України в Латвії.
Дипломатичний ранг
Надзвичайний і Повноважний Посол України (грудень 2009).
Родина та особисте життя
Дружина — Мирослава Міщенко, дочка — Марія (2004).
Див. також
Посольство України в Австралії
Посольство України в Туреччині
Посольство України в Азербайджані
Посольство України в Латвії
Бібліографія
«Політико-правова система Польщі в період від Шляхетської Республіки до II Польської Республіки» (1995);
«Туреччина. Від Імперії до Республіки (1914 —1945рр)» (2000)
Примітки
Посилання
Посол Украины в Азербайджане: Когда я иду выступать, мне звонят и просят не критиковать Россию
Міністерство закордонних справ України
Уродженці Туапсе
Випускники Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв'язку
Радянські військовики
Випускники юридичного факультету Львівського університету
Кандидати юридичних наук України
Дипломати України XX століття
Консули України у Стамбулі
Дипломати України XXI століття
Надзвичайні і Повноважні Посли України
Посли України в Австралії
Посли України в Туреччині
Посли України в Азербайджані
Посли України в Латвії
|
914640
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ulmus%20minor%20subsp.%20minor
|
Ulmus minor subsp. minor
|
Ulmus minor subsp. minor, the narrow-leaved elm (also known as smooth-leaved elm or East Anglian elm), was the name used by R. H. Richens (1983) for English field elms that were not English elm, Cornish elm, Lock elm or Guernsey elm. Many publications, however, continue to use plain Ulmus minor for Richens's subspecies, a name Richens reserved for the undifferentiated continental field elms. (Ulmus minor is native to southern Europe and Asia Minor including Iran.) Dr Max Coleman of Royal Botanic Garden Edinburgh argued in his 2002 paper 'British Elms' that there was no clear distinction between species and subspecies.
In England, narrow-leaved elm is the commonest field elm in East Anglia, the East Midlands, and eastern Kent.
Description
The smooth-leaved elm is a deciduous tree that can grow to 35 m. Its Latin synonym carpinifolia alludes to the superficial similarity of the leaves to those of hornbeam Carpinus sp., while the common names contrast the smooth upper surface and narrowness of the leaves with those of the wych elm, which are rough and broad. The apetalous perfect wind-pollinated flowers, and fruit (samaras) are very similar to those of the species.
Pests and diseases
Although the smooth-leaved elm is generally susceptible to Dutch elm disease, it is genetically a highly variable tree and it is possible some specimens survive in the UK owing to an innately high level of resistance (see Cultivation). Research currently (2009) in hand by Cemagref at , Guémené-Penfao, France, should confirm this. However, all smooth-leaved elm varieties are believed to have been introduced into Britain from central and southern Europe during the Bronze Age, and some, being beyond their natural climates and environments, may be growing slowly and thus producing smaller springwood vessels restrictive to the Ophiostoma fungus. Good performance in the field may also be owing to resistance to bark beetle feeding or breeding. Moreover, several types of this subspecies also have very pendulous twigs when mature, a factor which could also make them unattractive to foraging Scolytus beetles, which are disinclined to invert themselves.
As the tree suckers readily, its genetic resources are not considered endangered.
The subspecies has a moderate to high susceptibility to the elm leaf beetle, Xanthogaleruca luteola, and a moderate susceptibility to elm yellows.
Cultivation
Many mature specimens still survive in England, notably in East Anglia. The Woodland Trust currently lists (2013) some 120 surviving "ancient" smooth-leaved elms in England and Wales, some of which are among the elms now being cloned, propagated and planted as part of The Conservation Foundation's 'Great British Elm Experiment' and 'Ulmus londinium' projects, a scheme to identify disease-resistant strains and return elms to city and countryside. Among "varieties with most resistance", Professor Oliver Rackham noted (1986) the 'Boxworth elm', still thriving (2022) in and around Boxworth, Cambridgeshire, and from c.2010 propagated experimentally by the Conservation Foundation.
In a more academically-based project, most of the clones of the surviving European field elms that have been tested since the 1990s for innate resistance to Dutch elm disease by national research institutes in the EU, with a view to returning field elm to cultivation in Europe, would be classified by Richens’s system as Ulmus minor subsp. minor. Results from Spain (2013), for example, confirm that a very small number of surviving field elms (about 0.5% of those tested) appear to have comparatively high levels of tolerance of the disease, and it is hoped that a controlled crossing of the best of these will produce resistant Ulmus minor hybrids for cultivation.
Narrow-leaved elm was occasionally planted as an ornamental urban tree.
Notable trees
The largest recorded tree in the UK grew at Great Amwell in Hertfordshire, measuring 40 m in height and 228 cm diameter at breast height (d.b.h.) in 1911. Another famous specimen was the great elm that towered above its two siblings at the bottom of Long Melford Green, Long Melford, Suffolk, till the group succumbed to disease in 1978. The three "were survivors of a former clone of at least nine elms, one dating from 1757". The Long Melford elms were painted in 1940 by the watercolourist S. R. Badmin in his 'Long Melford Green on a Frosty Morning', now in the Victoria and Albert Museum.
The largest known surviving trees are at East Coker, Somerset (30 m high, 95 cm d.b.h.), Termitts Farm near Hatfield Peverel, Essex (25 m high, 145 d.b.h.), and Melchbourne, Bedfordshire, (147 cm d.b.h.).
Cultivars
Ulmus minor 'Argenteo-Variegata' (variegated smooth-leaved elm)
Hybrids and hybrid cultivars
The tree's natural range in eastern England overlaps with that of wych elm (Ulmus glabra), the two species hybridizing to produce elms of the Ulmus × hollandica group. Nursery cultivars in this group with English U. minor subsp. minor in their parentage include 'Vegeta', 'Cicestria', and 'Smithii'.
U. minor subsp. minor is believed to have hybridized also with Plot's elm to create elms of the Ulmus × viminalis group, presumed source of the cultivar 'Viminalis' or 'Antarctica'.
Accessions
North America
Brooklyn Botanic Garden , New York, acc. nos. 350001, X02487 (as U. carpinifolia).
Dawes Arboretum , Newark, Ohio. 3 trees, listed as U. carpinifolia, no acc. details available.
Dominion Arboretum, Ottawa, Ontario, Canada. Listed as U. carpinifolia. No acc. details available.
Europe
Brighton & Hove City Council, NCCPG Elm Collection.
Royal Botanic Garden, Wakehurst Place, as U. carpinifolia Gled., acc. nos. 1975-6201, 1977-6682, collected by Melville.
References
External links
Jobling & Mitchell, 'Field Recognition of British Elms', Forestry Commission Booklet
minor subsp. minor
Flora of Great Britain
Trees of Europe
Flora of Iran
Ulmus articles with images
Elm species and varieties
|
128467
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Flaxton%2C%20North%20Dakota
|
Flaxton, North Dakota
|
Flaxton, North Dakota
Flaxton is a city in Burke County, North Dakota, United States. The population was 60 at the 2020 census. Flaxton was founded in 1900 and was named because the predominant crop in the area is flax.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 66 people, 32 households, and 14 families residing in the city. The population density was . There were 69 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.0% White. Hispanic or Latino of any race were 18.2% of the population.
There were 32 households, of which 21.9% had children under the age of 18 living with them, 31.3% were married couples living together, 12.5% had a male householder with no wife present, and 56.3% were non-families. 53.1% of all households were made up of individuals, and 25% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.06 and the average family size was 3.14.
The median age in the city was 44.5 years. 28.8% of residents were under the age of 18; 0.0% were between the ages of 18 and 24; 21.2% were from 25 to 44; 24.3% were from 45 to 64; and 25.8% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 56.1% male and 43.9% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 73 people, 40 households, and 19 families residing in the city. The population density was . There were 77 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.00% White.
There were 40 households, out of which 15.0% had children under the age of 18 living with them, 37.5% were married couples living together, 7.5% had a female householder with no husband present, and 52.5% were non-families. 50.0% of all households were made up of individuals, and 25.0% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.83 and the average family size was 2.58.
In the city, the population was spread out, with 21.9% under the age of 18, 20.5% from 25 to 44, 28.8% from 45 to 64, and 28.8% who were 65 years of age or older. The median age was 53 years. For every 100 females, there were 108.6 males. For every 100 females age 18 and over, there were 111.1 males.
The median income for a household in the city was $13,571, and the median income for a family was $21,250. Males had a median income of $28,250 versus $11,250 for females. The per capita income for the city was $8,264. There were 50.0% of families and 53.3% of the population living below the poverty line, including 76.0% of under eighteens and 38.5% of those over 64.
Climate
This climatic region is typified by large seasonal temperature differences, with warm to hot (and often humid) summers and cold (sometimes severely cold) winters. According to the Köppen Climate Classification system, Flaxton has a humid continental climate, abbreviated "Dfb" on climate maps.
References
Cities in Burke County, North Dakota
Cities in North Dakota
Populated places established in 1900
1900 establishments in North Dakota
|
228078
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D1%82%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%96%D1%97
|
Королівство Галичини та Володимирії
|
Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима й Затору — коронний край, утворений на історичних землях Королівства Руси та Руського воєводства, складова частина Габсбурзької монархії, Австрійської імперії й Австро-Угорщини в 1772—1918 роках.
Об'єднувало українські етнічні землі (частину Волині, історичну Галичину, що складалася зі Східної Галичини і Західної Галичини) та землі Малопольщі (північно-західна частина провінції). Більша частина Володимирії-Волині після поділу Речі Посполитої Габсбурзькою монархією, Всеросійською імперією і Королівством Пруссія відійшла до Російській імперії.
Основній території колишньої провінції тепер відповідає історичний регіон у східній частині Центральної Європи, більш відомий під назвою Галичина, з середини XX століття розподілений між Українською РСР та Польською республікою.
Історія
Передумови
Історично-юридичною підставою для створення королівства було існування Королівство Русь, яке постало на базі Галицько-Волинського князівства династії Романовичів утвореного волинським князем сполучивши Галицьке з Волинським князівством у 1199 році.
Легітимно коронованими Папою римським королями Русі були Данило Романович (з 1253) і Юрій Львович. Сини короля Юрія Львовича Лев і Андрій використовували титул dux Galiciae dux Ladimirae, тобто князь Галичини та Володимирії.
Титул короля Галіції та Лодомерії, носили угорські королевичі Коломан і Андраш (Андрій). Значну частину, а саме південно-західні землі Королівства Руського після 1349 року завоював польський король Казимир III, що був у змові з угорським монархом, якому водночас номінально належав титул Короля Галичини та Лодомерії, цей титул у XIV ст. підтвердив Папа Римський. Казимиру не вдалося завоювати всі землі Русі, на які він претендував, зокрема більшість Волині відійшла до Литви. Угода ж Казимира ІІІ з угорським монархом полягала в тому, що на час життя Казимира ІІІ Руське Королівство належатиме йому, якщо той не матиме синів, тоді Руські землі завойовані Казимиром ІІІ перейдуть Угорщині, що у підсумку й сталося. У 1370 році після смерті бездітного короля Казимира ІІІ королем Польщі став угорський монарх з французької династії Анжу, Людовік І Великий. Окрім того, він отримав у правління верхню Галичину та південний захід Волині, Белзьку і Холмську землі, отож став першим з початку XIII ст. угорським монархом, який правив частиною Русі не де-юре, а де-факто. Східні землі Галичини, що стали Поділлям були теж розділені, захід відійшов Польщі, схід як Брацлавське воєводство відійшов до Литви.
Після смерті Людовіка Угорщину і частину Руського Королівства успадкувала його донька Марія, а королевою Польщі стала друга донька — Ядвіга. У 1387 році під час усобиць в Угорщині Ядвіга захопила значна частину Руського Королівства і почала титулуватись як «пан і володар Русі», водночас титул короля Галіції та Лодомерії залишився за монархами Угорщини, за Марією та її чоловіком Сигізмундом Люксембургом.
У середині XVI ст. королівство Угорщини було поділене поміж Османською імперією і Габсбургами; до останніх перейшли всі титули через династичні шлюби, зокрема й королів Галичини та Володимирії. Через неможливість існування паралельно двох королів Русі у якості польського та угорського потім австрійського монарха, Королі Польщі були вимушені титулувались «панами і володарями» Русі, а не королями після 1390-их років.
У 1440 році після надання королем Польщі Владиславом Яґайлом Єдлінського Привілею шляхті підпольської Русі, землі Королівства Руського були реорганізовані у Руське Воєводство. У такому статусі під короною Польщі вже Руське воєводство проіснувало до 1772-го року, коли під час поділів Речі Посполитої воно було завойоване Габсбургами, які відновили статус королівства реорганізувавши Руське воєводство назад у Королівство, але не з назвою Руське, а у Королівство Галичини та Володимирії (Волині).
Розбіжність у титулах Король Русі та Король Галичини та Володимирії виникла у 13 ст. через те, що коли угорські монархи через династичні шлюби отримали право на успадкування влади, держава звалася Князівство Галицько-Волинське, і корону у Папи отримали, саме на Галицько-Волинське князівство. У той час, як з другої половини 13 ст. Галицько-Волинське князівство стало Королівством Руським після коронації монарха Данила Романовича. І саме як Королівство Руське було захоплено Казимиром ІІІ через що, і фігурує Казимир ІІІ як Король Русі, а не Король Галичини та Володимирії, що пізніше знайде втілення у назві Руського воєводства. Коли ж землі ця частина земель Русі від Польщі у 18 ст. була завойована Габсбургами, ті як спадкові нащадки угорського престолу відновили саме ту назву титулу, що була в угорських монархів, тобто «Король Галичини та Володимирії».
Утворення
«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Габсбурзької монархії. Королівство постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. Загальна площа приєднаних земель становила 83 тис. км² з населенням понад 2 млн 340 тис. осіб. Це була друга за величиною провінція Австрійської монархії (після Угорщини).
В серпні 1772 року цісарева Марія Терезія заявила про необхідність облаштування Галичини на зразок Богемського королівства, Маркграфства Моравія, керівництво здійснював призначений губернатор з кільканадцятьма губернськими радниками.
У березні 1773 року до королівства приєднано район Спішу, а 1775 році — Буковина, вилучена в Османської імперії.
13 травня 1783 року Йозеф ІІ видав декрет про піднесення міст Галичини та Лодомерії, здійснили їх класифікацію. До І-го класу належав Львів (столиця, резиденція губернської влади), до ІІ-го — королівські міста (мали спеціальний імператорський привілей), до ІІІ-го — муніципальні (всі, що мали магістрат).
1795 р. внаслідок ліквідації Речі Посполитої Габсбурґи приєднали до своїх володінь Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та смугу етнічної польської території над Віслою. 1803 року вони ввійшли до складу Королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини. Збільшення кількості поляків у новоутвореному Королівстві спричинило довголітнє міжнаціональне українсько-польське суперництво у Галичині.
1796 року створено провінцію «Західна Галичина» з центром у Кракові. 18 травня 1803 офіційний Відень ліквідував її, територію приєднали до Львівської губернії.
1809 під час Наполеонівських воєн частина провінції увійшла до складу французького сателіта — герцогства Варшавського, інша ж — північна частина Холмщина була завойована Російською імперією та реорганізована у губернію.
1815 р за підсумками Віденського конгресу до складу королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 р. перебував у складі Російської імперії.
1846 р. королівство поповнилось територією Вільного міста Кракова, але 1849 року позбулося Буковини, виділеної в окрему адміністративну одиницю — Герцогство Буковина.
Столицею Королівства Галичини та Володимирії став Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоча більшість населення становили українці. Окрім них, на території королівства були численні єврейські та вірменські громади.
До 1849 року королівством управляли з Відня здебільшого етнічні німці та онімечені чехи. Першим губернатором був Антон фон Перґен, який за дорученням імператора склав «Меморіял» — опис краю, єдиний історичний документ про тодішню Галичину — і вручив його Йосифу ІІ після його прибуття 6 серпня 1773 до Львова. Командувачем військ, які зайняли Галичину та Володимирію, був генерал словацького походження Андрей Гадік — наступник фон Перґена на посаді. Імператори Йосиф II і Франц II скасували у Галичині кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту. Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу й апеляцію до суду. Українську католицьку церкву візантійського обряду, перейменовану на Греко-католицьку Церкву, зрівняли в правах з Римо-католицькою, вона отримала семінарії та митрополита.
Хоча такі заходи не були популярними серед аристократії, однак вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців.
Німецька колонізація
З червня 1782 до січня 1786 в Галичину переселилися 14 735 колоністів. Вони оселялись або в селах з місцевим населенням, або засновували нові. У Східній Галичині, де була потреба удосконалювати сільське господарство, іммігранти з німецьких країн були бажаними поселенцями.
Абсолютизм і революція
У 1815 р., згідно з рішеннями Віденського Конгресу, Люблінську область і навколишній край (Нова, або Західна, Галичина) Австрія віддала Польщі, якою управляв російський цар, а Тернопільський край та Південне Поділля Австрії повернула Росія, що володіла ними з 1809 року. Велике місто Краків і навколишня територія (колись також частина Нової, або Західної, Галичини) стали Вільним містом Краків.
1820-ті і 1830-ті роки були періодом абсолютистського правління з Відня. Місцева галицька бюрократія складалася здебільшого з німців і онімечених чехів, діти яких часто бували полонізованими. Після невдалого повстання за участі кількох тисяч галицьких добровольців в Королівстві Польському, окупованому Російською імперією в 1830-31 роках, багато польських втікачів прибуло до Галичини. Польський сепаратистський рух австрійці швидко придушили не без допомоги галицького селянства, яке було лояльним до імператора. Одним з наслідків цього невдалого повстання стало включення 1846 року колишнього польського вільного міста Краків до складу Галичини, під адміністративне підпорядкування Львова.
У 1830-х рока у східній частині Галичини розпочалося національне пробудження серед русинів. Активісти, передусім з числа греко-католицьких семінаристів (Перемиський церковний гурток, «Руська трійця»), під романтичним впливом визвольного руху в Європі почали привертати увагу простого люду до мовно-культурної проблеми (праці Маркіяна Шашкевича «Азбука і abecadło», Якова Головацького «Становище русинів Галичини», альманах «Русалка Дністровая» (1837) тощо), наголошуючи на єдності русинів-українців на всій українській етнічній території.
1846 року було найбільше селянське повстання у Галичині. Тоді розгромили 474 панські двори, вбили 728 поміщиків, управителів і дрібних шляхтичів. В окремих округах розгромили від 19,2 до 89,1 % поміщицьких маєтків.
У 1848 р. революції відбулися у Відні і інших частинах Австрійської імперії. У Львові 2 травня 1848 русини-українці створили Головну Руську Раду (ГРР) — самоврядний орган русинів-українців на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. А 23 травня 1848 польські шляхтичі українського походження створили «Руський Собор» — антипод Головної Руської Ради; сформували також Польську Національну Раду (раніше ГРР).
Ще перед оголошенням рішення Відня залишки панщини скасував губернатор Франц фон Стадіон для стримання заколоту. Окрім того, польським закидам на Галицьку автономію протистояли запити русинів про національну рівність і розділення Галичини на Східну — русинську, і Західну — польську частину (19 квітня 1848 року губернатору Францу фон Стадіону було вручено петицію на ім'я цісаря з вимогами:
запровадження у школах і громадському житті української мови
забезпечення русинам доступу до всіх посад, зрівняння правами духовенства всіх обрядів (автор петиції — крилошанин Михайло Куземський; була досить поміркованою, питання скасування панщини не порушувала).
Зрештою, Львів зайняли імперські війська, заколот був придушений. Губернське правління замінили намісництвом і з 1849 року своїми намісниками цісар завжди призначав поляків.
Десятиліття відновленого абсолютизму знадобилося, щоб утихомирити поляків. Графа Аґенора Голуховського, консервативного представника аристократії східної Галичини (так званої Подолії), було призначеним вікарієм. Він почав полонізацію місцевої адміністрації і пропонував українцям ідею розділення провінції. Вона не відбулася, проте примусила греко-католицьку церкву використовувати Григоріанський календар, спробувати серед українців замінити кирилицю латинською абеткою, що викликало так звану «азбучну війну» в тогочасній галицькій пресі.
Конституційні реформи
У 1859 р., після австрійської військової поразки в Італії, імперія розпочала конституційні експерименти. У 1860 р. Віденський Уряд під впливом Агенора Голуховського випустив свій Жовтневий Статут, який закріпляв консервативне облаштування федеративної імперії, але негативний відгук на нього в німецькомовних землях призвів до змін в уряді і видання Лютневого Акту, який припиняв децентралізацію. Проте, у 1861 р. Галичині були надані Законодавчі Збори або Сейм (гал. Сойм). Хоча спочатку про-габсбурзьке українське і польське селянство було широко представлене на зборах (половина зборів) і тому обговорювались соціальні питанання та автономія українців, пізніше ж зменшилась кількість українців і селянства, в Сойм здомінували польська аристократія і панство, які були прибічниками загальної автономії Галичини. Цього ж року розпочались заворушення в Російській Польщі, які мали деякий відгук у Галичині. Сейм припиняв збори.
У 1863 в «конгресовій» (російській) Польщі вибухнуло національне повстання, тому на 1864—1865 pр. австрійський уряд оголосив стан облоги в Галичині, тимчасово припинивши громадські свободи.
У 1865 були повернені громадські свободи і продовжені переговори про автономію між польською аристократією і Віднем.
Тим часом серед частини українців виник рух за з'єднання з Російською Імперією інспірований Росією. Екстремісти цього руху були відомі як «москвофіли». Але переважна більшість українців покладали надії на національну рівність у межах Австрійської Імперії і поділом Галичини за етнічною ознакою.
Галицька автономія
У 1866 р. після битви під Садовою і поразки в австро-прусській війні Австрійська імперія відчула наростання внутрішніх проблем. Задля зміцнення монархії цісар Франц Йосиф І почав переговори з угорською шляхтою, щоби заручитися її політичною підтримкою. Хоча деякі члени уряду (наприклад, президент міністрів Ріхард фон Белкреді) радили цісареві укласти конституційну угоду зі всіма націями імперії, які утворили би федеративну структуру. Белкреді вважав, що виокремлення інтересів Угорщини відштовхне від Відня інші національності. Проте Франц Йосиф I був неспроможний знехтувати впливом угорської шляхти, яка не сприйняла би щось ширше за австро-угорський дуалізм.
Після австро-угорської угоди у лютому 1867 Австрійська імперія була перетворена на дуалістичну Австро-Угорщину. Хоча польські та чеські плани щодо входження відповідних частин монархії у федеральну структуру зазнали невдачі, але стійкий (хоч і повільний) процес лібералізації австрійського правління почався і в Галичині.
Представники польської аристократії й інтелігенції звернулися до цісаря з проханням про збільшення автономії для Галичини. Їхні вимоги не були прийняті відразу, але дали вектор напряму руху на майбутні роки.
Від 1873 Галичина була de facto автономною провінцією Австро-Угорщини з польською і (дещо меншою мірою) українською офіційними мовами.
Германізацію було припинено, цензуру зменшено. Галичина адміністративно ввійшла до складу Цислейтанії, але Галицький Сейм і провінційна адміністрація мали широкі повноваження та прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах.
Ці зміни підтримували багато польських інтелектуалів. У 1869 році група молодих консервативних публіцистів у Кракові видала серію сатиричних памфлетів під назвою Teka Stańczyka. Лише через 5 років після трагічного кінця Січневого повстання «станьчики» у своїх памфлетах висміяли ідею збройного національного повстання і підтримали компроміс з «ворогами Польщі», особливо з Австро-Угорщиною, концентрацію на економічному зростанні та прийняття політичних поступок, запропонованих Віднем. Це політичне угрупування відоме як «краківські консерватори». Разом із консервативними польськими землевласниками Східної Галичини («подоляками») вони політично панували в Галичині до 1918.
Велика економічна міграція
Початок 1880-х у Галичині був позначений масовою еміграцією місцевого селянства. Міграція, що спочатку починалась як сезонна до Німеччини (недавно об'єднаної і економічно динамічної), пізніше стала трансатлантичною з найбільшою міграцією до США, Бразилії та Канади.
Викликана несприятливими економічними умовами Галичини, де у селах бідність була масовим явищем, міграція спочатку відбувалась із західної, польської частини Галичини, але швидко поширилась на східну, українську частину. Поляки, українці, євреї та німці взяли участь у цьому масовому русі. Поляки мігрували головним чином до Нової Англії й на середній захід США, частково — до Бразилії та до деяких інших місць; Українці мігрували головно до Бразилії, США та Канади, що збіглося в часі з іншою інтенсивною хвилею української міграції — з Півдня Поділля до Західної Канади; євреї мігрували до Нового Світу безпосередньо або через інші частини Австро-Угорщини. Сотні тисяч людей були залучені в цю Велику економічну міграцію, яка зростала до початку Першої Світової війни у 1914. Війна тимчасово призупинила міграцію, і вона вже ніколи не сягала таких розмірів.
Перша світова війна і польсько-український конфлікт
Під час Першої Світової війни Галичина стала місцем важких боїв між Росією і Центральними державами. Російські війська зайняли більшість краю в 1914, завдавши поразки австро-угорській армії на Східному фронті в перші місяці війни. Проте навесні і влітку 1915 вони були витиснуті об'єднаними німецько-австро-угорськими силами.
Після утворення ЗУНР українська частина колишнього Королівства Галичини та Володимирії увійшла до її складу згідно з «Тимчасовим основним законом» від 13 листопада 1918 року.
У 1918 році Західна Галичина стала частиною відновленої Польщі, яка зброєю приєднала до себе українські самопроголошені держави Галичини — Західно-Українську Народну Республіку та Лемко-Русинську Республіку. Протягом Польсько-радянської війни російською стороною в Галичині була проголошена Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Незважаючи на супротив українців, польська анексія Східної Галичини була визнана міжнародною спільнотою 1923 року.
Адміністративний поділ
3 травня 1773 р. придворна канцелярія видала раднику Кочану інструкцію, з якою його відправили до Галичини здійснити адміністративну реорганізацію краю. В ній, зокрема, вказувалось, що кількість адмінодиниць — округів — має бути не більше семи. 23 липня 1773 губернатор Антон фон Перґен видав циркуляр керівникам новостворюваних адміністративно-територіальних одиниць. У листопаді 1773 року Королівство Галичини введена класифікація, аналогічна тодішній в Австрії, — 6 округів (крайсів), які об'єднували первинно 59 районів (бецирків), кількість яких скорочена патентами в 1787 до 19:
Велицький: Район Затор, Вісьнич, Новий Сонч
Пілзеньський: Район Кросно, Тарнів, Лежайськ
Самбірський: Район Лісько, Перемишль, Дрогобич
Белзький: Район Сокаль , Томашів, Замостя
Львівський: Район Броди, Бережани, Жовква
Галицький: Район Галич, Тисмениця, Коломия, Заліщики
Наступна зміна адміністративного устрою була прийнята указом Йосифа II 22 березня 1782 року, внаслідок якої шляхом злиття попередніх районів Коломия і Тисмениця в округу Станіслав залишилося 18 округів, яких після приєднання Чернівецького округу в 1786 р. стало 19. Їх склад залишався практично без змін до 1860-х років, за винятком перетворення в 1849 р. округу Буковина в окремий коронний край — Герцогство Буковина.
Округи (циркули, крайси):
Львівський: резиденція — Львів, центри дистриктів (бецірків): Рава-Руська, Городок (Ягайлонський), Жовква, Бібрка, Золочів, Броди, Зборів, Теребовля, Бережани
Галицький: резиденція — Галич, центри дистриктів: Жидачів, Монастириська, Буданів, Долина, Тисмениця, Тлумач, Снятин, Чортків, Надвірна, Уторопи, Делятин, Косів
Белзький: резиденція — Замостя, центри дистриктів: Уланів, Горай, Замостя, Любачів, Грубешів, Лящів, Угнів, Витків
Самбірський: резиденція — Самбір, центри дистриктів: Дубецько, Ярослав, Сянок, Лісько, Перемишль, Бісковичі, Дрогобич, Стрий, ще 2 невідомих
Велицький: резиденція — Величка, центри дистриктів: Бяла, Мислениці, Величка, Бохня, Живець, Йорданув, Дембно, Новий Торг, Новий Санч
Плзеньський: резиденція — Ряшів, центри дистриктів: Баранув, Домброва, Ряшів, Кольбушова, Переворськ, Пільзно, Ланьцут, Бєч, Дукля, Кросно.
З 1850 р. через організацію двох апеляційних судів територія ділилася на 2 округи: Львів (включав 12 крайсів з містом Львів і надалі отримав назву Східна Галичина) і Краків (включав 7 крайсів з містом Краків і надалі отримав назву Західна Галичина), крайси ділилися на дистрикти (повіти), кожен з яких мав свій номер (110 — у Східній Галичині, 68 — у Західній).
В 1865—1867 роках реорганізовано мережу повітів; залишилося 79 повітів. 1914 р. вже було 82 повіти.
Демографія
У 1773 році Галичина мала близько 2,6 мільйона мешканців у 280 містах і приблизно 5,500 селах. Було приблизно 19 000 шляхетських родин з 95 000 членами (близько 3 % населення). Кількість селян — 1,86 мільйонів, тобто понад 70 % з населення. Нечисленними були фермери, більшість із них (84 %) мали лише маленькі володіння або були безземельні.
Жодна провінція Австрійської монархії не мала такого етнічного різноманіття, як Галичина: українці, поляки, німці, вірмени, євреї, угорці, цигани, липовани тощо. Поляки переважали на заході, українці на сході.
Євреї до Галичини імігрували в середні віки з Німеччини і здебільшого говорили мовою їдиш, через що при переписах зараховувались до німців. Німецькі колоністи зазвичай називалися за регіоном Німеччини, звідки вони прибували (наприклад саксонці або шваби). Проте була чітка відмінність у віросповіданні: більшість поляків були католиками, українці були здебільшого греко-католиками. Євреї, які становили третю найбільшу релігійну групу, були здебільшого юдеями.
Середня тривалість життя 27 років для чоловіків і 28,5 років для жінок була нижчою порівняно з 33 і 37 в Богемії, 39 і 41 у Франції і 40 і 42 в Англії. Також і якість життя була набагато нижча. Щорічне споживання м'яса не перевищувало 10 кілограмів на душу населення порівняно з 24 кг в Угорщині і 33 в Німеччині.
Економіка
Незважаючи на те, що цей край був одним з найлюдніших у Європі, Галичина була однією з найменш розвинутих економічно. У 1888 році Галичина мала площу 78,550 км² і населення близько 6,4 мільйонів осіб, у тому числі 4,8 мільйонів селян (75 % населення). Населеність склала 81 людину на км² і була вища, ніж у Франції (71 осіб/км²) або Німеччині.
Статистика вказує, що Галичина і Лодомерія були бідніша, ніж області на захід від неї. Середній прибуток на душу населення не перевищував 53 Австро-Угорські гульдени (RG) (порівняно з 91 RG в Польщі, 100 в Угорщині і більше 450 RG в Англії на той час).
Також податки були відносно високі й дорівнювали 9 рейнським гульденам на рік — 17 % з щорічного прибутку (порівняно з 5 % у Пруссії і 10 % в Англії). Також відсоток людей з високим прибутком був набагато нижчий, ніж в інших частинах Монархії і Європи: податок на предмети розкоші, заплачений людьми, чий щорічний прибуток перевищив 600 RG, заплатило 8 осіб на кожні 1000 мешканців (порівняно з 28 в Богемії і 99 в Нижній Австрії). Незважаючи на високе оподаткування, державна заборгованість уряду Галичини перевищила 300 мільйонів RG, це приблизно 60 RG на душу населення.
В цілому, регіон використовувався Австро-Угорським урядом здебільшого як джерело дешевої робочої сили і новобранців для армії (див. війни Австро-Угорщиникат), а також як буферна зона з Росією. Навіть на початку 20-го століття в краї розвивалися галузі, пов'язані з військовим виробництвом. Найбільшими державними інвестиціями в регіон були залізниці й фортеці Перемишль, Краків та інші міста. Промисловий розвиток був здебільшого пов'язаний із приватною нафтопромисловістю і соляними промислами.
У 1900 р. один лікар припадав на 9000 жителів. У 100-тисячній Борщівській окрузі не було жодної лікарні. В 33 % міст не було шкіл, і один учитель припадав на 91 учня. Були значні диспропорції структури землекористування: понад 40 % площ знаходилися в руках 2,4 тис. осіб великих власників, в той час як у 80 % селян були наділи менші за 4 га.
Грошові одиниці
Основними грошовими одиницями Королівства були австрійські:
паперові — банкоцеттель (1796—1811), віденська валюта (чи обмінні (викупні) білети), Австрійська валюта (1858—1892), крони
монети — талери Марії Терезії, австрійські гульдени, крони та інші.
Див. також: Бідність в Австрійській Галичині
Прапор
До 1849 року Галичина і Лодомерія були єдиною губернією з Буковиною і використовували синьо-червоний прапор (що складався з двох горизонтальних смуг: верхня — синього кольору, нижня — червоного).
У 1849 році Буковина отримала незалежний від Галицько-Лодомерської статус і зберегла синьо-червоний прапор. Галичина отримала новий прапор, який складався з трьох горизонтальних смуг синьої, червоної та жовтої.
Цей прапор існував до 1890 року, коли Галичина-Лодомерія отримала новий прапор, що складався з двох горизонтальних смуг червоного та синього кольору. Він залишався у використанні до розпаду Королівства Галіція-Лодомерія в 1918 році і відображений в Oesterreichisch-ungarische Wappenrolle Штроля (1898).
Королі Галичини та Володимирії
Імператори Священної Римської імперії 1772—1835
Марія-Терезія 1772—1780
Йозеф II (Йосип II) 1780—1790
Леопольд II 1790—1792
Франц II 1792—1835
Імператори Австрійські 1835—1918
Фердинанд I 1835—1848
Франц Йозеф I (Франц Йосиф I) 1848—1916
Карл І 1916—1918
Губернатори, штатгальтери, генерал-губернатори
Див. також
Галицько-Волинське князівство
Королівство обох Галичин
Галичина
Груднева Конституція 1867
Лодомерія
Буковина
Малопольща
Західноукраїнська Народна Республіка
Поділи Галичини
українські землі у складі Австро-Угорської імперії
економіка Австро-Угорщини
Голод у Королівстві Галичини і Володимирії
Примітки
Джерела та література
Я. Д. Ісаєвич. Королівство Ґаліції і Лодомерії //
Василь Верига. Українські землі під австрією // Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 134—239. — ISBN 5-7773-0359-5.
Ірина Настасяк. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772—1848). — К. : Атіка, 2006. — 160 с. — ISBN 966-3261-191-9.
Paul Robert Magocsi, Galicia: A Historical Survey and Bibliographic Guide. — Toronto: University of Toronto Press, 1983. Concentrates on the historical, or Eastern Galicia.
Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn, eds., Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1982. (Містить важливу польськомовну статтю Пйотра Вандича і так само важливу україномовну статтю Івана Рудницького).
Christopher Hann and Paul Robert Magocsi, eds., Galicia: A Multicultured Land. — Toronto: University of Toronto Press, 2005. (Збірник статей Джона Пола Хімки, Ярослава Грицака, Станіслава Стемпеня та ін.)
Taylor, A.J.P., The Habsburg Monarchy 1809—1918, 1941 (discusses Habsburg policy toward ethnic minorities).
Alison Fleig Frank, Oil Empire: Visions of Prosperity in Austrian Galicia. — Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005. (Монографія з історії галицької нафтової промисловості в австрійському й загальноєвропейському контекстах).
Drdacki, Moritz knight by Ostrow, the glad patents Galziens a contribution to customer of the Unterthanswesens. — Printed with J.P.Sollinger, Vienna, 1838, reprint 1990, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-024-4.
Kratter, F. Letters over itzigen condition of Galicia a contribution to the Staatistik and knowledge of human nature, publishing house G. Ph. of usurer, Leipzig 1786, reprint 1990, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-001-5.
Mueller, Sepp, from the settlement to the resettlement, Wiss. contribution to history and regional studies of east Central Europe, hrsg. v. Joh. Gottfr. Herder Joh.-Gottfr.-Herder-Institut Marburg, NR. 54 Rohrer, Josef, remarks on a journey of the Turkish Graenze over the Bukowina by east and west Galicia, Schlesien and Maehren to Vienna, publishing house Anton Pichler, Vienna 1804, reprint 1989, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-010-4.
Statistic Central Commission (Hrsg.), local repertory of the Kingdom of Galicia and Lodomerien with the Herzogthume Krakau, publishing house Carl Gerolds son, Vienna 1874, Reprint 1989, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-015-5.
Stupnicki, Hipolit, the Kingdom of Galicia and Lodomerien sammt the Grossherzogthume Krakau and the Herzogthume Bukowina in geographical-historical-statistic relationship, printed with Peter Piller, Lemberg 1853, Reprint 1989, Scherer publishing house Berlin. — ISBN 3-89433-016-3.
Traunpaur, Alfons Heinrich Chevalier d'Orphanie, Dreyssig of letters over Galicia or observations of a unpartheyischen man, Vienna 1787, Reprint 1990, Scherer publishing house Berlin, ISBN 3-89433-013-9.
Hipolit Stupnicki. Galicya pod wzgledem topograficzno-geograficzno-historycznym, skreslona przez Hipolita Stupnickiego: Z mapą. — Lwów: Nakładem A. J. Madfesa i H. Bodeka, 1869. — 175 s.
Flag of Galicia
Посилання
Франк Сисин. Про «Ідею Галичини» Ларі Вулфа
Larry Wolff. On his book The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Cover Interview of August 16, 2010 // rorotoko.com
Новоісторичні держави Польщі
Коронні Землі Австро-Угорщини
Новоісторичні держави України
Історія Центральної Європи
Колишні королівства
засновані в Україні 1772
Держави і території, засновані 1772
Засновані в Польщі 1772
|
2818063
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B7%D1%96%D1%88%D1%83%D0%B2%20%28%D0%92%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Будзішув (Вроцлавський повіт)
|
Будзішув (Вроцлавський повіт)
Будзішув — село в Польщі, у гміні Кобежиці Вроцлавського повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Вроцлавського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Вроцлавського повіту
|
1250706
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B7%D0%BB%D1%83%D1%80%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%A4%D0%B0%D0%B7%D1%96%D0%BB
|
Фазлуррахман Фазіл
|
Фазлуррахман Фазіль (10 лютого 1958, Бадахшан, Афганістан) — афганський дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол Афганістану в Україні.
Біографія
Народився 10 лютого 1958 в провінції Бадахшан Афганістану.
У 1983 закінчив Кабульський університет, факультет шаріатських наук. Вивчав арабську мову в Університеті Умм Аль-Кура, Саудівська Аравія (1984). Прослухав курс менеджменту в школі суспільної політики Національного Університету в Сінгапурі (2008).
Володіє іноземними мовами: перська (рідна), пушту, арабська, урду та англійська.
У 1985 – 1986 рр. – Член Асоціації поетів та письменників Афганістану.
У 1987 – 1988 рр. – Головний редактор журналу «Місак».
У 1988 – 1991 рр. – Голова Асоціації поетів та письменників Афганістану.
З 1992 - Головний редактор національної щоденної газети «Аніс» Міністерства Культури та Інформації в Кабулі.
З 1993 – Аташе з культурних питань Посольства Ісламської Республіки Афганістан в м. Анкара.
У 1994 – Член Четвертого Політичного Департаменту Міністерства Закордонних Справ Ісламської Республіки Афганістан.
У 1995 – 1997 – Перший Секретар Посольства Ісламської Республіки Афганістан в Нью-Делі.
У 1998 – 2000 – Консул Посольства Ісламської Республіки Афганістан в Нью-Делі.
У 2001 – 2007 – Генеральний Консул Генерального Консульства Ісламської Республіки Афганістан в м. Бонн.
З 2008 – Начальник Департаменту Права та Угод Міністерства Закордонних Справ Ісламської Республіки Афганістан.
У 2009 – 2010 – Начальник Консульського Департаменту Міністерства Закордонних Справ Ісламської Республіки Афганістан.
У 2010 – 2011 – Надзвичайний та Повноважний Посол Ісламської Республіки Афганістан в Республіці Індонезія.
З 2011 по 25 червня 2013 — Надзвичайний та Повноважний Посол Ісламської Республіки Афганістан в Києві.
Автор праць
автор та перекладач 39 книжок (1979 - 2009).
Див. також
Посольство Афганістану в Україні
Примітки
Посилання
Посольство Афганістану в Україні
Персоналії за алфавітом
Народились 1958
Народились 10 лютого
Дипломати Афганістану
Посли Афганістану в Україні
Посли Афганістану в Індонезії
|
21158014
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sulejewo%2C%20%C5%9Arem%20County
|
Sulejewo, Śrem County
|
Sulejewo, Śrem County
Sulejewo is a village in the administrative district of Gmina Brodnica, within Śrem County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately north of Brodnica, north-west of Śrem, and south of the regional capital Poznań.
References
Villages in Śrem County
|
38236555
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kabud%20Kamar
|
Kabud Kamar
|
Kabud Kamar (also Romanized as Kabūd Kamar; also known as Kukmar) is a village in Duzaj Rural District, Kharqan District, Zarandieh County, Markazi Province, Iran. At the 2006 census, its population was 729, in 171 families.
References
Populated places in Zarandieh County
|
24249673
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Andy%20Murray%20career%20statistics
|
Andy Murray career statistics
|
Andy Murray career statistics
Andy Murray is a professional tennis player who has been ranked world number 1 for 41 weeks. He is the only player, male or female, to win two Olympic gold medals in singles, which he did at the 2012 and 2016 Summer Olympics (since tennis was re-introduced to the Olympics in 1988). He has reached eleven grand slam finals in total, winning the 2016 Wimbledon Championships, 2013 Wimbledon Championships and the 2012 US Open, and finished as runner-up at the 2008 US Open, the 2010, 2011, 2013, 2015 and 2016 Australian Open, at Wimbledon in 2012 and the 2016 French Open.
Murray made his professional tennis debut on the main tour in Barcelona in 2005. Murray has won 46 singles titles. This includes three Grand Slam titles, 14 Masters 1000 Series titles (the fifth-most since 1990), two gold medals at the Olympics, and a title at the ATP Finals. He also has two exhibition titles, two doubles titles with his brother Jamie Murray and an Olympic silver medal in the mixed doubles with Laura Robson.
Below is a list of career achievements and titles won by Andy Murray.
Career achievements
Murray reached his first Major semi-final and final at the 2008 US Open, where he lost in the final to Roger Federer in straight sets. He reached his second Major final at the 2010 Australian Open, again losing to Federer in straight sets. At the 2011 Australian Open, Murray's third Major final appearance ended in another straight sets defeat, this time at the hands of Novak Djokovic. He made his fourth appearance in a Major final at the 2012 Wimbledon Championships, becoming the first male British player since Bunny Austin in 1938 to make it to a Wimbledon final. He lost to Federer, who recovered from losing the first set to prevail in four sets. This meant that Murray matched Ivan Lendl's record of losing his first four Major finals.
A month after this defeat, however, at the same venue, Murray won the gold medal at the 2012 London Olympics, defeating Federer in three sets in the final, losing only 7 games. This was Murray's first victory over Federer in the best of five sets format. Later the same day, he and Laura Robson won the silver medal in the mixed doubles. In his fifth Major final appearance, at the 2012 US Open, he defeated Djokovic in five sets. By winning his first Major final at the fifth attempt, he again emulated his coach Ivan Lendl, who also needed five Major final appearances to win his maiden Grand Slam tournament. His victory over Djokovic took four hours and fifty-four minutes, equal to the 1988 US Open final between Ivan Lendl and Mats Wilander as the longest U.S. Open singles final in terms of time.
In addition, Murray has appeared in 21 Masters 1000 Series finals, winning 14. He qualified for the ATP World Tour Finals every year from 2008 to 2016, with his best result coming in the 2016 event in which he went undefeated in round-robin play and then defeated Milos Raonic in the semi-finals. En route to the final, he played the two longest 3-set matches in the event's history against Kei Nishikori and Raonic. In the final he defeated Djokovic in straight sets to clinch his first World Tour Finals crown, as well as the year-end No. 1 ranking.
Murray has lost 25 finals in his career, of which 17 were against the other members of the Big Four (Djokovic 11, Federer 5, Rafael Nadal 1). Between August 2010 when he lost to Sam Querrey, and August 2016 when he lost to Marin Čilić in the Cincinnati Masters, Murray's final losses all came against one of the Big Four. Additionally, in all but one of Murray's eleven grand slam finals, his opponent has been either Djokovic (7 times) or Federer (3 times) – the exception being the most recent, his win over Raonic at Wimbledon in 2016. Murray has taken 12 wins over #1-ranked players: 3 against Nadal, 4 against Federer, and 5 against Djokovic. He has won 11 out of 21 grand-slam semi-finals, with all but two of his defeats at that stage (the first in 2009 and the most recent in 2017) coming against Nadal, Federer or Djokovic.
Murray's 11 grand slam singles finals is the ninth best total of the Open Era. He is in the top 10 for most match wins at three of the four grand slams (5th at the Australian Open with 51 wins, 6th at Wimbledon with 60 wins, and 9th at the US Open with 48 wins). In Masters 1000 events (going back to 1990), his 14 titles rank him 5th overall. His win at the 2016 Paris Masters 1000 event was his 8th Tour title of the season and means that he has won 7 of the 9 different Masters 1000 events (missing Indian Wells and Monte Carlo).
Performance timelines
Singles
Current through the 2024 Queen's Club Championships.
Doubles
Mixed doubles
Grand Slam finals
Singles: 11 (3 titles, 8 runner-ups)
Other significant finals
Year–End Championships
Singles: 1 (1 title)
ATP Masters 1000 finals
Singles: 21 (14 titles, 7 runner-ups)
Doubles: 1 (1 runner-up)
Olympic medal matches
Singles: 2 (2 gold medals)
Mixed Doubles: 1 (1 silver medal)
Team competitions finals
ATP career finals
Singles: 71 (46 titles, 25 runner-ups)
Doubles: 5 (3 titles, 2 runner-ups)
ATP Challenger finals
Singles: 6 (5 titles, 1 runner-up)
ITF Futures finals
Singles: 5 (5 titles)
Doubles: 1 (1 runner-up)
ATP ranking
Andy Murray has spent in total 41 consecutive weeks as ATP world No. 1, from November 7, 2016 to August 20, 2017.
*.
Wins against top 10 players
Murray has a record against players who were, at the time the match was played, ranked in the top 10. Murray has 12 wins over No. 1-ranked players, beating Djokovic 5 times, Federer 4 times and Nadal 3 times.
Career Grand Slam tournament seedings
The tournaments won by Murray are in boldface.
*
ATP Tour career earnings
* Statistics correct .
Olympics
Murray represented Great Britain at his maiden Olympics in Beijing 2008. He competed in the singles and doubles competitions. Despite being seeded sixth in the singles competition, he was eliminated in the first round by Chinese Taipei's Yen-hsun Lu. Along with his brother Jamie, he advanced to the second round of the doubles competition with a win over the Canadian pairing of Daniel Nestor and Frédéric Niemeyer. The Murray brothers were eliminated in the second round by France's Arnaud Clément and Michael Llodra. In February, Murray pulled out of the Davis Cup tie against Argentina, because of a knee injury, so Argentina thrashed the under-strength British team. Jamie Murray scathingly criticised Andy and they did not speak to each other for a fortnight. Their rift continued in the Olympic doubles, over a perceived lack of effort from Andy.
At the London 2012 Olympics, Murray competed in the singles, doubles (partnering his brother Jamie) and mixed doubles (partnering Laura Robson). In the singles, he won the gold medal, including straight-set victories over Novak Djokovic in the semifinals and Roger Federer in the final, four weeks after Federer had beaten him in on the same court in the Wimbledon final. He also won the silver medal in the mixed doubles, losing to the Belarusian pairing of Max Mirnyi and Victoria Azarenka.
Murray was the Great Britain flag bearer during the opening ceremony for the 2016 Summer Olympics. He reached the gold medal match in the singles competition, whilst losing in the first and second rounds of the men's doubles and mixed doubles competitions respectively. After a 4-hour final, Murray defeated Juan Martín del Potro and successfully retained his title as Olympic champion, achieving a second Olympic gold medal – a feat which no other male singles player has achieved. Murray attributed the motivation of his win as coming from Mo Farah's 10,000 m win.
Davis Cup
Year by year
2005
Murray made his Davis Cup debut for Great Britain in the Europe/Africa Zone Group 1 2nd Round against Israel in 2005 at 17 years of age, the youngest ever player for Great Britain. He teamed up with fellow debutant David Sherwood and came out victorious in the crucial doubles rubber against the experienced Jonathan Erlich and Andy Ram, helping Britain advance 3–2.
In September, Murray played his debut singles match for the Davis Cup in the World Group Play-off against Switzerland in Geneva on clay with Greg Rusedski, Alan Mackin and David Sherwood. Captain Jeremy Bates surprised everyone by naming Murray as the British No 1 and Alan Mackin as British No 2. Under the Davis Cup rules, this meant that for Friday's singles, Murray played the Swiss No 2, Stan Wawrinka while Mackin played the Swiss No 1, Roger Federer. Bates opted for this line-up believed that Federer was virtually unbeatable because he was on a winning streak and hadn't lost since June, and consequently Britain gambled on beating Wawrinka twice, with Murray playing Wawrinka on Friday when he was freshest. Under the rules for the Sunday reverse singles, he would have been able to substitute Mackin with Greg Rusedski, so that Rusedski would play Wawrinka, while Murray played Federer. However Great Britain lost both of their Friday rubbers, giving Switzerland a 2–0 lead. In the doubles, Murray/Rusedski played Federer and Yves Allegro. The British tactics came to nought as Switzerland won the doubles rubber as well, gaining an unassailable 3–0 lead after two days. Alan Mackin and David Sherwood were consequently nominated for the dead singles rubbers losing both of them, resulting in a clean sweep for Switzerland.
2006
For the Europe/Africa Zone Group I tie against Serbia and Montenegro, Murray had been suffering with a bacterial infection, so he was restricted to playing the doubles alongside Greg Rusedski, which they lost. With Arvind Parmar also losing in the singles, Great Britain were beaten 3–2.
In the same week as the relegation 1st round play-off against Israel, Murray was officially entered for the ATP tournament in Indianapolis, sparking fears about his commitment. There was a controversial move by the Lawn Tennis Association to pay £500,000 towards the cost of Murray's next coach, Brad Gilbert as a way of securing Murray's long-term services for the Davis Cup team.
In the event, Murray played, winning his first singles. However he lost the doubles with Jamie Delgado, during which Murray damaged his shoulder and neck. He was diagnosed with whiplash, causing him to sit out the final day's singles, and eventually Great Britain were beaten 3–2 to proceed to the relegation 2nd round play-off against Ukraine. With Murray and Greg Rusedski playing, Great Britain beat Ukraine 3–2, to stay in Group I.
2007
In the tie against the Netherlands, Murray and Tim Henman won the opening singles, then Jamie Murray and Greg Rusedski won the doubles to secure victory. Rusedski announced his retirement on the doubles court.
In the run up to World Group play-off against Croatia, Tim Henman had announced he would retire after this match. Murray said "I'm not going to want to let the team down or let Tim down, I'd feel terrible if I was the one that was responsible for losing Tim's last tie. This means a lot to me and it's definitely going to be the biggest Davis Cup match of my career.". "Everyone is going to want to win for Tim. I'm hoping the way I play will show him what his career meant to my development and me." Great Britain beat Croatia 4–1 to qualify for the World Group in 2008.
After the retirement of Tim Henman and Greg Rusedski, the Davis Cup team was now dependent on Murray having to win three matches, though Henman had told him how wearing and time-consuming that can be. While the LTA was funding Brad Gilbert, Murray was obligated to play for his country, but in November, Murray finished with Brad Gilbert as his coach.
2008
Murray skipped the World Group 1st round tie against Argentina, over fears he could exacerbate a knee injury, leaving the British team in a hopeless situation – they lost 4–1. Jamie was furious that Andy was letting them down and the Murrays would not speak to each other for two weeks. Seven months later, as the brothers prepared for the tie against Austria, Andy declared that he had healed the rift with Jamie. When Jamie Murray and Ross Hutchins were beaten in the doubles, John Lloyd suffered criticism for not playing Andy. Great Britain lost their World Group play-off to Austria 3–2 and were relegated to Europe/Africa Zone Group I.
2009
Murray withdrew from the tie against Ukraine after failing to shake off a virus, and Great Britain lost 4–1.
Murray suffered an injury to his left wrist at the US Open, and would have rested if his next event had not been the Davis Cup. At the Poland match, he won both his singles rubbers. For the doubles with Ross Hutchins, Murray began in the right-hand court, the side usually occupied by the less dominant partner, so as to afford more protection to his troublesome left wrist than when striking double-handed backhands from the left court., though allowed his partner to resume his usual role in the second set. However, the pair succumbed to the world-class Polish duo, and Poland won 3–2;Great Britain were relegated to Europe/Africa Zone Group II for the first time since 1996. Murray had aggravated his wrist injury, so couldn't play for another six weeks.
2010
Murray pulled out of the match against Lithuania, so younger players could gain more international experience, and to allow him to focus on trying to win Grand Slam titles. His absence was criticised by Davis Cup captain John Lloyd. The Lithuanian side entered the tie as underdogs; fielding a team of teenagers, but Lithuania won 3–2. This was the first time that Great Britain had lost five ties in a row and was described as a humiliating Davis Cup defeat for Great Britain. It led to the resignation of John Lloyd as Davis Cup captain, with Britain now threatened with relegation to the lowest tier of the competition.
2011
Murray returned for the Europe/Africa Zone Group II tie versus Luxembourg. He beat Laurent Bram, a tennis coach, 6–0, 6–0, 6–0, the last time a Briton had achieved this score line in Davis Cup was Alan Mills defeating Josef Offenheim in 1959, also against Luxembourg. Andy and Jamie Murray teamed up for the first time in Davis Cup doubles for a straight sets win. In his second singles match, Andy then recorded a third straight sets victory, over No. 81 Gilles Müller, with Great Britain eventually winning 4–1.
Three of Hungary's top four players were not available for the Great Britain vs Hungary tie, so Murray defeated Sebő Kiss, a law student without a ranking, in his first singles rubber. Earlier, James Ward overcame sickness to beat the Hungarian No 1, then Colin Fleming and Ross Hutchins won the doubles, and Great Britain was promoted into Europe/Africa Zone Group I for the first time since 2009.
Afterwards, Murray criticised the tournament schedule and cast doubt on his availability for next year's Davis Cup.
2012
Murray intended to play in the Europe/Africa Zone Group I tie against Slovakia, but was prevented by injury concerns after the Australian Open. In any event, Great Britain won 3–2.
2013
By 2013, Great Britain's other tennis players had earned the team a chance to return to the World Group. Murray was suffering a vulnerable back and intended to have surgery after the US Open. Murray revealed that the fear of being branded "unpatriotic" led him to delay the surgery until after the Davis Cup tie in Croatia in September, which jeopardised his place in the next Australian Open. With Croatia's No 1 Marin Čilić absent for committing a doping offence, Murray won both his singles matches and the doubles with Colin Fleming, Great Britain eventually winning 4–1, for their first victory on clay since Ukraine in 2006, and returning to the World Group for the first time since 2008.
2014
At the World Group first round tie against the United States in San Diego, Murray defeated Donald Young and James Ward unexpectedly beat Sam Querrey on the first day. On the last day, Murray beat Sam Querrey to put Great Britain into the quarterfinals of the Davis Cup for the first time since 1986. Britain's only previous victory on American soil was 111 years ago.
Murray had to recover from a virus to play in the Quarter Final tie against Italy in Naples after missing the Thursday draw ceremony. James Ward lost his rain delayed match, while Murray's match against Andreas Seppi was halted on Friday evening due to fading light with the score at one set and 5–5 to Murray. On Saturday morning, Murray finished his match, winning in three sets. Two hours later, Murray partnered Colin Fleming to win the doubles rubber. Murray had only beaten one top ten player on clay, Nikolay Davydenko, back in 2009, and was upset by No. 13 Fabio Fognini in straight sets, which took Great Britain to the deciding final rubber. However, James Ward was defeated by Andreas Seppi, also in straight sets, knocking Great Britain out of the Davis Cup.
2015
Murray helped lead Great Britain to the final of the World Group for the first time since 1978, winning both his singles rubbers in the matches against the US, France and Australia.
In the final against Belgium in Ghent, Murray beat Ruben Bemelmans and combined with brother Jamie to win the doubles rubber before defeating David Goffin to win the Davis Cup for Great Britain, 79 years after the national team's last win.
2016
Murray led Britain against Japan in the first World Group match in Birmingham, before sitting out the quarter final in Belgrade against Serbia which fell just after Wimbledon. He returned for the semifinal against Argentina, where Great Britain lost.
2019
In his only match in this year's Davis Cup, Murray defeated the Netherlands' Tallon Griekspoor in the group stages against the Netherlands.
2022
Murray competed in two doubles matches and one singles match for Great Britain in this year's Davis Cup Finals. Partnered with Joe Salisbury, they lost to the United States' Rajeev Ram and Jack Sock, and the Netherlands' Wesley Koolhof and Matwé Middelkoop. Both matches were the deciding factor in each tie, which Great Britain lost 2–1. Great Britain therefore did not qualify for the quarterfinals. Murray then took part in his only singles match this year, against Kazakhstan, where he was victorious.
Participations (42–10)
indicates the outcome of the Davis Cup match followed by the score, date, place of event, the zonal classification and its phase, and the court surface.
Notable exhibitions
Singles finals: 4 (2 titles, 2 runner-up)
Team competitions
See also
List of career achievements by Andy Murray
Open Era tennis records – men's singles
All-time tennis records - men's singles
List of Grand Slam men's singles champions
List of ATP number 1 ranked singles tennis players
List of highest ranked tennis players per country
List of flag bearers for Great Britain at the Olympics
2016 Summer Olympics national flag bearers
Sport in Great Britain
Big Four career statistics
References
External links
Andy Murray at the ITF profile
Andy Murray
Andy Murray tennis seasons
Murray, Andy
|
3515958
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BD%20%D0%9A%D1%80%D0%BE%D0%B9%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%83
|
Адріан Кройтору
|
Адріан Кройтору (нар. 24 лютого 1971, Тудора, Ботошані, Румунія) — румунський дзюдоїст, чемпіон Румунії, чемпіон і призер чемпіонатів Європи, призер чемпіонатів світу, учасник трьох Олімпіад.
Кар'єра
Адріан Кройтору має зріст 1,83 м. Розпочав змагання у середній вазі, у ваговій категорії до 86 кг, а з 1998 року змагавсяу категорії до 90 кг.
У 1990 році Андріан був третім на Чемпіонаті світу серед юніорів. У 1991 році, після півфінальної поразки від німецького Акселя Лобенштейна, він виграв битву за бронзу у британця Денсінга Уайта на чемпіонаті Європи в Празі. Через півроку він виграв чемпіонат Європи серед юніорів. На чемпіонаті Європи 1992 року в Парижі переміг у півфіналі швейцарця Даніеля Кістлера, у фіналі його обіграв француз Паскаль Тайот. Олімпійські ігри в Барселоні відбулися через два з половиною місяці після чемпіонату Європи. У своєму першому поєдинку Кройтору переміг Джозефа Ванага зі США через 3:22 хвилини, у другому раунді програв Паскалю Тайоту. У раунді сподівань він переміг угорського Каролі Корбеля за рішенням арбітра (Юсей-Гачі), кубинця Андреса Франка Рамоса та швейцарця Даніеля Кістлера. Кройтору також програв битву за бронзу у канадця Ніколя Гілла.
У 1993 році Кройтору виграв перший із дев'яти титулів чемпіонату Румунії. Виграв вісім з них у дивізіоні середньої ваги до 2001 року, а в 1995 році також виграв у відкритому класі. На чемпіонаті Європи 1993 року Кройтору посів п’яте місце після програвання бронзового бою проти голландеця Алекса Смітса. Через п'ять місяців на чемпіонаті світу 1993 року в Гамільтоні він програв Ніколя Гілу у півфіналі. Бій за бронзу Кройторувиграв у українця Руслана Машуренка. У 1994 році Кройору програв росіянину Олегу Мальзеву у півфіналі чемпіонату Європи в Гданську, у бою за бронзу він переміг Мащуренко. На чемпіонаті світу 1995 року Кройтору зайняв сьоме місце. У 1996 році він виграв турнір в Парижі і посів п'яте місце на чемпіонаті Європи в Гаазі. На Олімпійських іграх 1996 року в Атланті Кройтору переміг японця Хідехіко Йошида у своєму першому поєдинку, у Руслана Мащуренка він виграв у 16 турі пенальті. У чвертьфіналі Кройтору переміг у француза Дарселя Яндзі, у півфіналі узбецький спортсмен Армен Багдасаров дійшов до фіналу за класифікацією Юко. Кройтору програв битву за бронзу голландцю Марку Гойзінгу через 2:14 хвилини, ставши п'ятим в Олімпіаді вдруге з 1992 року.
Після двох невдалих років Кройтору повернувся на вершину в 1999 році. На чемпіонаті світу 1999 року в Бірмінгемі він програв перший поєдинок у бразильця Карлоса Онорато. Маючи чотири перемоги в раунді надій, в тому числі проти Руслана Мащуренка, Кройтору домігся боротьби за бронзу, а також виграв у казахського спортсмена Сергія Шакімова. Чемпіонат Європи відбувся у Вроцлаві у травні 2000 року. Кройтору переміг іспанця Фернандо Гонсалеса у 16-му раунді, бельгійця Даана Де Коомана у чвертьфіналі, Ресул Слімова з Азербайджану у півфіналі та Марка Хуізінга у фіналі. На Олімпійських іграх 2000 року в Сіднеї переміг чемпіон Європи Хосе Аугусто Джеральдіно з Домініканської Республіки у своєму першому поєдинку за рішенням судді. У 16 турі Кройтору виграв через 1:45 хвилини у росіянина Дмитра Моросова. У чвертьфіналі він зустрів Марка Хузінга, який отримав невеликий рейтинг. Кройтору програв свій перший поєдинок у раунді сподівань проти Брайана Олсона із США через 2:12 хвилини і зайняв дев'яте місце. Після сезону 2001 року Адріан Кройтору закінчив міжнародну кар’єру як активний гравець.
У підсумку Адріан Кройтору у 1993—2001 роках дев'ять разів ставав чемпіоном Румунії. Чемпіон (2000), срібний (1992) і бронзовий (1991, 1994) призер чемпіонатів Європи. Двічі (у 1993 і 1999 роках) ставав бронзовим призером чемпіонатів світу.
На літніх Олімпійських іграх 1992 роках в Барселоні зайняв п'яте місце. На наступній Олімпіаді в Атланті також став п'ятим. На останній для себе літній Олімпіаді 2000 року в Сіднеї посів дев'яте місце.
Після своєї спортивної кар'єри Адріан Кройтору працював тренером з дзюдо. Він був головним тренером чоловіків Румунії у підготовці до чемпіонату світу 2018 року.
Нагороди
Медалі
Чемпіонати світу з дзюдо:
Бронза, Чемпіонат світу з дзюдо 1993, Гамільтон 1993 до 86 кг
Бронза, Чемпіонат світу з дзюдо 1999, Бірмінгем 1999 до 90 кг
Чемпіонат Європи з дзюдо:
Бронза, Чемпіонат Європи з дзюдо 1991, Прага до 86 кг
Срібло, Чемпіонат Європи з дзюдо 1992, Париж до 86 кг
Бронза, Чемпіонат Європи з дзюдо 1994, Гданськ до 86 кг
Золото, Чемпіонат Європи з дзюдо 2000, Вроцлав до 90 кг
Примітки
Посилання
Адріан Кройтору — профиль на сайті judoinside.com (англ.)
Дзюдоїсти на літніх Олімпійських іграх 2000
Дзюдоїсти на літніх Олімпійських іграх 1996
Дзюдоїсти на літніх Олімпійських іграх 1992
Спортсмени XX століття
Румунські дзюдоїсти
|
2624882
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8%20%D1%96%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D1%83%20%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B0%20%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B6%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C
|
Парк культури і відпочинку селища Крижопіль
|
Парк культури і відпочинку селища Крижопіль
Парк культури та відпочинку селища Крижопіль — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, розташований на території смт Крижопіль Вінницької області Тульчинського району Вінницької області.
Оголошений відповідно до рішення облвиконкому 27 сесії Вінницької обласної Ради 5 скликання від 10.12.2009 р.; № 903.
Охороняється старовинний парк, закладений наприкінці XIX ст., де зростає близько 150 видів і форм дерев, зокрема бархат амурський, клен звичайний, клен-явір, дуби звичайний, скельний та червоний, горіхи волоський та чорний, липи серцелиста і європейська, ясен звичайний та зелений, гледичія колюча тощо.
Парк створено на базі колекції дерев і кущів Крижопільського дендророзсадника Одеської залізниці. Це єдиний у басейні р. Південний Буг регулярний парк, розташований на рівнинній ділянці рельєфу, спланований у чітких геометричних формах, має яскраво виражену основну вісь композиції — центральну алею з роздільною смугою дерев, від якої відходять бічні й діагональні алеї. Регулярний характер парку підкреслює також обрамлення алей живоплотами стриженої зелені.
Джерела
Заповідні об'єкти Вінниччини. — Вінниця: Велес, 2005. — 104 с.+ 28 с. іл.
Національний дендрологічний парк «Софіївка». Експертний висновок на клопотання про зміну категорії об'єкта «Парк культури і відпочинку селища Крижопіль»
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Вінницької області
Природоохоронні об'єкти, засновані 2009
|
1373703
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yokohama%20Kaidashi%20Kik%C5%8D
|
Yokohama Kaidashi Kikō
|
Yokohama Kaidashi Kikō
() is a Japanese science fiction manga series written and illustrated by Hitoshi Ashinano. It was serialized in Kodansha's Monthly Afternoon magazine from June 1994 to February 2006, with a concluding postscript episode in July 2006, and collected in 14 tankōbon volumes. Parts of the story were adapted as two original video animation (OVA) anime series of two episodes each, where the latter one is titled Quiet Country Cafe.
The series depicts the daily life of an android who runs a coffee shop some time after the Earth's ecology has collapsed. It is noted for its spare pen-and-ink drawing style, as well as its calm, meticulously paced stories and engaging characters. Yokohama Kaidashi Kikō won the 2007 Seiun Award for best science-fiction comic.
Plot
Yokohama Kaidashi Kikō is set in a peaceful, post-cataclysmic world where mankind is in decline after an environmental disaster. Exactly what happened is never explained, but sea levels have risen significantly, inundating coastal cities such as Yokohama, Mount Fuji erupted in living memory, and climate change has occurred. With the seasons being less pronounced, the winters are milder and the summer isn't scorching anymore. The reduced human population has reverted to a simpler life, and the reader is told this is the twilight of the human age. One scene depicts an anti-aircraft missile being used in a firework display. Instead of raging against their fate, humans have quietly accepted it.
Alpha Hatsuseno is an android ("robot person") who runs an out-of-the-way coffee shop, Café Alpha, on the lonely coast of the Miura Peninsula of Japan, while her human "owner" is on a trip of indefinite length. Though she spends much of her time alone, Alpha is cheerful, gregarious, and—unlike the slowly declining humans—immortal.
Most chapters of Yokohama Kaidashi Kikō are self-contained slice-of-life episodes depicting Alpha in daily activities, either alone, with customers, or on occasional trips through the countryside or into Yokohama for supplies (whence the "shopping log" of the title came). Whole chapters are devoted to brewing coffee, taking photographs, or repairing a tiny model aircraft engine, sometimes with only a few lines of dialogue. Through Alpha's experiences, the author brings out the small wonders of everyday life and makes the reader aware of their passing: the aircraft engine runs out of fuel; her scooter breaks down; the rising ocean encroaches on her coffee shop; the neighborhood children she loves grow up and move away. In evoking a nostalgia for this loss, Ashinano follows the Japanese tradition of mono no aware (sadness for the transience of things).
Though often self-contained, the stories have continuity—relationships grow and change, and seemingly insignificant details reappear later. Ashinano explains few details of Alpha's world, leaving mysteries that engage the reader as the series unfolds in a meandering progression, by turns funny, touching, and nostalgic.
Characters
A type A7M2 robot, one of only three production prototypes, who runs Café Alpha in the absence of her owner (whose family name is Hatsuseno). Alpha is cheerful and thoughtful. She enjoys talking with her few customers, but is initially socially awkward and sheltered—despite being her model's prototype, at the start of the series she has met only a few people and no other robots. Because of this, when her owner departed, she declined to travel with him. As the series progresses, however, she grows more confident in her social skills, enough so that she spends a year traveling herself, and becomes more attached to her human friends even as they age and depart. Alpha is not very experienced about human behavior or appearances, she uses dishwasher liquid instead of brushing her teeth and doesn't think of her eye or hair color being strange. One of her unique abilities is that she is, according to her emotions, able to induce tears in her eye moisturizers. In her spare time, Alpha plays a gekkin, carves small art objects with fish designs, and travels the local countryside on her scooter, investigating the remains of humanity's previous age and the emerging world to come.
A type A7M3 production robot who works as a courier in what remains of Musashino, Tokyo. She is the first robot that Alpha meets, when she delivers a package (containing a camera) and a message from Alpha's owner. They soon become friends. Kokone is sweet, shy, and somewhat intellectual, but because of her job she has more experience with people than Alpha, and can sometimes pass for human. After meeting Alpha, her "older sister" production-wise, Kokone becomes curious about the history and nature of robots. Unlike Alpha, she is able to process animal protein.
A middle-aged man with a perpetual grin, he is Alpha's closest neighbor and a regular customer at her café. He runs a gas station and sells vegetables on the side. He is a grandfather-figure to Alpha and the actual grandfather of Takahiro. Ojisan refers to himself as a bum, and seems to regret not pursuing a relationship with Sensei when they were younger. His real name is never given.
An older woman, she is a doctor for both humans and androids. She was involved in the creation of the A7 series of robots, and hosted Director Alpha in her home, possibly as Director Alpha's owner. When she was younger, she rode motorcycles and raced hovercraft, and was Ojisan's senpai from school. Her surname is , but she is always addressed by just her title. She tells Kokone that she is also involved in creation of Misago.
The grandson of Ojisan, who lives with his grandparents. He meets Alpha at age nine, and she quickly takes to him as if he were a younger brother. He is the first character in the series to meet the Misago. As he grows up, Takahiro becomes fascinated with engines of all types and eventually moves away in his mid-teens to work for Nai.
A girl a few years younger than Takahiro. She likes Takahiro and is initially jealous of Alpha. Makki eventually becomes close to Alpha after learning the latter would never consider having a relationship with Takahiro because mortal humans move through time in a different way than immortal robots. She is skeptical of Takahiro's stories of the Misago until she meets the wild-woman herself. In her early teens, Makki works for a while at Alpha's café, before moving away to become a courier with Kokone's company, and then later to Hamamatsu to be with Takahiro.
An ageless wild-woman who lives in the inlets and bays near Café Alpha. She is always naked, and eats raw fish, crabs and insects caught using her short fangs and inhuman speed which enables her to run on water and easily jump 10 metres high. She only shows herself to young children, and shies away from contact with adults. She does not age and, according to omake material, does not understand how children grow up. While Ayase claims she existed "decades before" robots were created, it is later implied by Doctor that she is the first robot. Despite Misago's feral nature, she is a gentle person, and does not cause harm to anyone beyond accidentally scaring some of the children she encounters.
Ayase
A wanderer who travels endlessly, relying on his kamas (a large predatory flying fish) to live off the land. He likes to see the curiosities of the world, and is especially fascinated by the Misago after an encounter with her as a child. Because of Makki's affinity for the Misago and his kamas, he tries to convince her to travel with him as a sort of protégé.
Director Alpha
The A7M1 prototype of the A7 series, and thus "older sister" to the other A7 robots. Like Alpha Hatsuseno, Director Alpha acquired her given name because she is the initial model, or "alpha-type", of a robot series. She is the director of a stratospheric aircraft called Taapon that circles the Earth without landing, observing the world's changes from above without ever being able to leave. Her surname is Koumi'ishi, the same as Sensei, and she has a pendant with Sensei's logo, indicating a past with her that is never elaborated on, and she never interacts with any of the other major characters.
A type A7M3 robot with a prickly personality. She is an artist who lives in Yokohama and works as a waitress and then shopclerk as a day job. She is unusual among robots for having changed her surname to one of her own choosing rather than adopting her owner's. Her given name is pronounced the same as her surname, but spelled in katakana. She likes Kokone and is jealous of Alpha for "taking" her. Nai sometimes sends her sensory impressions, delivered by Kokone, which she uses in her art.
Nai
An A7 robot of unknown model. He is unusual because for unknown reasons the majority of male robots rarely survive for very long after activation. He runs a delivery service, flying an AT-6 Texan aircraft. Nai is quiet and impassive.
Saetta
The young daughter of Makki and Takahiro. She is the last character to meet the Misago.
Anime voice cast
Influences and themes
Flying and flight recurs through the series. Alpha herself has repeated visions of flying. Planes that appear include Nai's airplane, the always-flying Taapon, and the model airplane engine that Alpha finds but never flies. The A7 series of robots is named after a Japanese World War II warplane Mitsubishi A7M that never saw production, and the character Saetta's name may be inspired by an Italian World War II warplane built by Aeronautica Macchi. Takahiro leaves ("flies away") to work for Nai. Ayase's kamas is a kind of flying fish. In the postscript episode, the unnamed character travels by glider.
The series contains elements of Chinese culture and mythology. Alpha's gekkin guitar is of Chinese origin, and the Taapon aircraft is named after the mythological bird Peng (taapon is the Japanese transliteration of da peng).
Some character names appear in the geography of the Yokohama area. For example, there is a bus stop named Koumi'ishi to the south of Hayama, and Atsugi airfield, where Alpha meets Nai, is located in Ayase. There is a place called Maruko in Yokohama where Maruko's gallery is supposed to be.
That several details of Yokohama Kaidashi Kikō are left unexplained, or have answers only hinted at, is frequently mentioned in reviews of the series as contributing to a tone of mystery. Some are mysteries to the characters, which they speculate about without reaching conclusions, while others are presented to the reader without comment. Among the most prominent are:
What is the nature of the natural disaster that caused the world's oceans to rise?
Who is Alpha's owner, and where did he go? Why does Ayase call him "sensei"?
Why were robots created? Since none are slaves or servants, what is their purpose? In what sense are they, as Kokone claims, humanity's children?
Why are the humans in Alpha's world dying out?
Why are male robots so rare?
Why is Alpha, unlike other robots, allergic to animal proteins?
What are the "water gods", strangely beautiful mushrooms with human faces, that have started growing in the wilds?
Why have trees that mimic streetlamps and fungi that mimic buildings begun growing? Are they really, as Alpha and Ayase speculate, the "recollections of people that the earth remembers"?
When was the eruption that removed Mount Fuji's top, and was it related to the ocean rise?
What is the Misago? Why does she only show herself to children, and why is she unable to comprehend that they become adults? If, as Ayase claims, she is not a robot, then what is she?
Comparisons have been made between Yokohama Kaidashi Kikō and Aria, noting that they are both quiet slice-of-life stories in a futuristic setting with a similar emotional effect. A reviewer at Uknighted Manganime wrote, "What the two have in common, though, is a bright look at the future and a generally optimistic view of humanity, despite our failings."
Media
Manga
A total of 140 chapters were published in Japan by Kodansha in the seinen (aimed at younger adult men) manga magazine Monthly Afternoon between June 1994 to February 2006. The serial chapters were collected in 14 tankōbon volumes by Kodansha under the Afternoon KC imprint. Kodansha reprinted the series in ten volumes from October 2009 to July 2010. It is licensed in Korea under the title (Café Alpha), in Indonesia by M&C Comics, in Taiwan by Tong Li Publishing, in France by under the title , and in North America by Seven Seas Entertainment.
First edition
Second edition
In addition, a six-page postscript episode was published in the July 2006 issue of Afternoon. Titled "Touge" ("Mountain Pass"), this story does not have a chapter number and was not included in the original collection, though it is included in volume 10 of the re-release.
A postcard book with art from the manga was published on 24 September 1997, and an artbook was published on 20 March 2003.
Anime
Parts of the manga have been dramatized in two original video animation (OVA) anime series of two episodes each, where the latter one is titled Quiet Country Cafe. In both series, Alpha is voiced by Hekiru Shiina and Kokone by Akiko Nakagawa.
The first OVA series, produced by Ajia-do Animation Works and directed by Takashi Annō, was released in May 1998 and December 1998 on VHS and Laserdisc. It dramatizes selected events from volumes 1–3, including the initial meeting of Alpha and Kokone and Alpha's recovery from being struck by lightning. It was subsequently rereleased on DVD.
The second series, produced by Ajia-do Animation Works and SME Visual Works and directed by Tomomi Mochizuki, was released in December 2002 and May 2003 on VHS and DVD. It dramatizes selected events from volumes 7–9, including the storm that destroys Alpha's cafe and her subsequent journeys in central Japan.
A soundtrack CD for the second series was produced in 1998.
Drama CDs
Three drama CDs of Yokohama Kaidashi Kikō were released in 2002. In all three, Alpha is voiced by Hekiru Shiina and Kokone by Akiko Nakagawa.
Volume 1 (released October 2002) dramatizes events from volume 1 of the manga, ending with the meeting of Alpha and Kokone.
Volume 2 (released October 2002) dramatizes events from volume 2 of the manga, picking up immediately from where the first CD ended.
Volume 3 (released December 2002) dramatizes events from later in the manga. It included an original song and an interview with Shiina and Nakagawa.
Novel
A novel based on Yokohama Kaidashi Kikō called , written by and illustrated by Hitoshi Ashinano, was published by Kodansha on 23 October 2008. Set long after the conclusion of the manga series, it tells the story of a boy robot named Omega and his search for the legendary Cafe Alpha.
Reception and awards
Even though it has not been published in English until they began releasing the second edition releases in 2022, Yokohama Kaidashi Kikō has received significant attention from reviewers outside Japan. Many reviewers praise Ashinano's drawing style, meticulous pacing, and engaging characters. Dirk Deppey wrote in The Comics Journal, "Yokohama Kaidashi Kikou isn't just one of my favorite manga stories; it's one of my favorite comics, period." Derik A. Badman wrote, "This is light years beyond almost all the manga being translated and published in the US." A reviewer at Uknighted Manganime wrote, "Artwise, Yokohama Kaidashi Kikou ranks as the most impressive I have ever seen," adding, "Yokohama Kaidashi Kikou is, in short, the finest manga I have ever read, and I don’t see it being surpassed anytime soon, if ever."
The series won the 2007 Seiun Award for Best Manga.
Notes
References
External links
Kodansha Comic Plus
Yokohama Kaidashi Kikou DVD official homepage
Ashinano Hitoshi at The Ultimate Manga Guide
"Behind the Panels" of Yokohama Kaidashi Kikou
1994 manga
1998 anime OVAs
2002 anime OVAs
Ajia-do Animation Works
Aniplex
Iyashikei anime and manga
Kodansha manga
Post-apocalyptic anime and manga
Seinen manga
Seven Seas Entertainment titles
|
47541441
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ivchenko%20AI-24
|
Ivchenko AI-24
|
Ivchenko AI-24
The Ivchenko AI-24 turboprop aircraft engine was designed and developed in the late-1950s by the Ivchenko design bureau and manufactured thereafter by Motor Sich. It was designed to power Antonov's successful An-24, An-26 and An-30 aircraft series.
Design and development
In 1958, based on the experience gained in the course of designing the AI-20 turboprop engine and using advanced methods of simulation, a scaled-down turboprop engine, AI-24, rated at (equivalent) was developed. The engine was specifically designed to power the Antonov An-24 passenger aircraft. True to the Soviet tradition, design was kept separate from serial production which was started in 1960. The turboprop engine along with many of the bureau's other designs were manufactured at Motor Sich which is also located in Zaporozhye.
Attempts were made to also produce a turboshaft variant - for instance in 1960, eleven pre-production units of AI-24V turboshaft variants rated at 2000 hp were manufactured for powering the first two V-8 (Mi-8) prototype helicopters. However, later on, due to the fact that the TV2-117 engine was selected for powering the Mi-8, the works on the AI-24V engine aborted.
The AI-24A produced 1,900 kW (2,550 shp).
An improved series was introduced in 1966.
Each engine nacelle included a fire extinguishing system that could be set to an automatic operation mode. The AI-24 turboprop engines featured wide gas dynamic stability margin at all power conditions, altitudes and flight speeds. The most notable feature of the engine was in its operational reliability. The main advantages of the engine were simple design, high reliability, long service life and easy maintainability.
The later AI-24T had water injection giving increased power output. It also introduced automatic limiting of power overloads and exhaust gas temperatures, along with vibration monitoring, automatic shutdown and feathering.
Operational use
The first airplane powered by two Ivchenko AI-24 turboprops was the An-24. They drove four-bladed AV-72T constant-speed reversible propellers. Early production aircraft had AI-24 engines providing 1,790 kW (2,400 shp) takeoff power each, while later production airplanes were equipped with the newer AI-24A engines.
The AI-24 was later used on the Аn-26 and Аn-30 transports.
The AI-24A was manufactured in large numbers in both the USSR and China. The popularity and success of Antonov's An-24 series ensured that the AI-24 turboprop engine became one of the Soviet Union's most prominent and widely distributed engines worldwide. According to SE Ivchenko Progress, 2735 airplanes and 11750 units of the AI-24 engines of various modified versions were manufactured in total before production ended.
Variants
AI-24
Initial production variant producing 1,790 kW (2,400 shp) maximum takeoff power.
AI-24A
Later Production variant with performance maintained in hot-and-high conditions. maximum takeoff power 1,875 kW (2,515 ehp).
AI-24T
Uprated variant which produced 2,103 kW (2,820 ehp) takeoff power for greater payload capability.
AI-24VT
Uprated variant produced 2,100 kW (2,820 shp) differentiated because it was coupled with an RU19A-300 APU/booster instead of the regular TG-16M auxiliary power unit (APU) turbine. It is mainly used to power the An-26.
Specifications (AI-24T)
References
External links
Motor Sich company website
Ivchenko AI-24TW at the Polish Aviation Museum.
AI-24
1950s turboprop engines
|
4613175
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%89%D0%B5%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D1%82%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Татищев Микита Олексійович
|
Татищев Микита Олексійович
Микита Олексійович Татіщев (26 березня 1879, Відень, Австро-Угорщина — 3 квітня 1948, Париж, Франція) — бежецький повітовий предводитель дворянства, останній московський губернатор (виконувач обов'язків, 1916—1917).
Біографія
З дворян Тверської губернії. Син полтавського губернатора Олексія Микитовича Татищева та Катерини Борисівни, уродженої княжни Мещерської.
Виховувався в Олександрівському ліцеї, по закінченні якого в 1899 почав службу по відомству Міністерства юстиції з зарахуванням до 1-го департаменту Урядового сенату. 28 серпня 1899 року вступив юнкером до Кавалергардського полку. 9 жовтня того ж року був зроблений корнетом. Був діловодом полкового суду, завідувачем полковим лазаретом і завідувачем навчання молодих солдатів у 2-му ескадроні.
1 вересня 1905 року призначений ад'ютантом московського генерал-губернатора, з залишенням у списках Кавалергардського полку. 22 червня 1906 року зарахований до запасу гвардійської кавалерії та обраний бежецьким повітовим предводителем дворянства, на якій посаді пробув одне триріччя. 26 липня 1909 призначений ломжинським віце-губернатором, а 7 березня 1911 в чині колезького асесора переведений на ту ж посаду в Катеринославську губернію. Мав придворне звання камер-юнкера.
11 травня 1916 року в чині надвірного радника призначений виконуючим обов'язків московського губернатора. О. Татищев у своїх спогадах писав: «У травні Ніка, який був роком перед тим призначений курляндським губернатором, але через наш відступ не міг вступити у виправлення своєї посади і працював по Червоному хресті в одному з передових загонів, був, зовсім йому і всім нас несподівано, призначений губернатором у Москві. У момент призначення його загін пересувався з однієї ділянки фронту на іншу, і, пам'ятається, протягом, здається, 5-6 днів міністерство не могло з'ясувати його місцезнаходження, щоб сповістити про призначення». Звільнений після Лютневої революції.
Під час Громадянської війни в Росії перебував у Збройних силах Півдня Росії. З травня 1919 по березень 1920 року обіймав посаду Таврійського губернатора за призначенням генерала Денікіна.
На еміграції у Франції, жив у Парижі. Був членом правління, а потім головою Об'єднання колишніх вихованців Імператорського Олександрівського ліцею. Помер 1948 року. Похований на цвинтарі Батиньоль.
Родина
З 12 листопада 1906 був одружений з фрейліною Дарією Федорівною Дубасовою (1888—1984), дочкою генерал-ад'ютанта Федора Васильовича Дубасова та Олександри Сергіївни, до шлюбу Сипягіної. Весілля було «блискучим. …У церкві був весь Петербург». Посадженим батьком нареченої був імператор Микола II.
У шлюбі народилися:
Олексій (1908—1975)
Федір (1909—1985)
Олександра (1902-25 червня 1987, Уфа)
Примітки
Джерела
Сборник биографий Кавалергардов: 1826—1908. — Санкт-Петербург, 1908. — С. 375.
Волков С. В. Офицеры российской гвардии: Опыт мартиролога. — М.: Русский путь, 2002. — С. 473.
Российское зарубежье во Франции 1919—2000. Л. Мнухин, М. Авриль, В. Лосская. Москва, 2008.
Поховані на кладовищі Батіньйоль
Таврійські губернатори
Громадські діячі Російської імперії
Випускники Олександрівського ліцею
Померли в Парижі
Персоналії за алфавітом
Померли 1948
Померли 3 квітня
Уродженці Відня
Народились 1879
Народились 26 березня
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
55083273
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Plautia%20gens
|
Plautia gens
|
Plautia gens
The gens Plautia, sometimes written Plotia, was a plebeian family at ancient Rome. Members of this gens first appear in history in the middle of the fourth century BC, when Gaius Plautius Proculus obtained the consulship soon after that magistracy was opened to the plebeian order by the Licinio-Sextian rogations. Little is heard of the Plautii from the period of the Samnite Wars down to the late second century BC, but from then to imperial times they regularly held the consulship and other offices of importance. In the first century AD, the emperor Claudius, whose first wife was a member of this family, granted patrician status to one branch of the Plautii.
Origin
The Plautii of the later Republic claimed descent from Leucon, the son of Neptune and Themisto, the daughter of Hypseus, King of the Lapiths. The coins minted by Publius Plautius Hypsaeus depict Neptune and Leucon.
The nomen Plautius is derived from the common Latin surname Plautus, flat-footed. Chase classifies the name among those that were either native to Rome, or which occurred there and cannot be shown to have originated anywhere else. However, other scholars have suggested that they may have come from Privernum, a city of southern Latium. Several of the early Plautii appearing in the Fasti consulares carried on war against the Privernates.
Praenomina
The earlier Plautii mainly used the praenomina Lucius and Gaius, and occasionally Publius and Marcus. The later Plautii employed different names, mainly Aulus, Quintus, Marcus and Tiberius.
Branches and cognomina
The only distinct family of the Plautii during the middle Republic bore the cognomen Venno or Venox, a hunter. Frontinus describes a story, in which Gaius Plautius, censor in 312 BC, obtained the cognomen Venox by discovering the springs that fed the Aqua Appia, Rome's first aqueduct. However, Venno occurs before this, and appears more often in the fasti. The first of this family to obtain the consulship bore the additional cognomen Hypsaeus, later spelled Ypsaeus on coins, which was evidently a personal cognomen, as it does not appear again for over a century, when this name replaces the older Venno.
Proculus, which occurs as the cognomen of the first Plautius to obtain the consulship, also seems to have been a personal cognomen; it is not apparent whether this Plautius was part of the same family as the Vennones. Proculus was an old praenomen, which the Roman antiquarians supposed to have been given to a child born when his father was far from home, although morphologically it seems to be a diminutive of Proca, a name occurring in Roman mythology as one of the Kings of Alba Longa.
Later Plautii were entangled in the affairs of the imperial family during the first century, this branch first appears in the later years of the Republic, and flourished until the time of Nero. They often bore the praenomen Aulus. This was the family of Aulus Plautius, the first Roman governor of Britain. Many members also wore the cognomen Silvanus, originally referring to one who dwells in the forest. The imperial Plautii of the late second century may have been descended from one of these families through marriage, but were apparently descended from the Titii in the male line, and used Plautius because of its greater dignity.
Many of the Plautii bore no cognomen; these seem to have used the alternative spelling, Plotius, more than the others.
Members
Publius Plautius, the grandfather of Gaius Plautius Proculus, consul in 357 BC.
Publius P. f. Plautius, the father of Gaius Plautius Proculus.
Gaius Plautius P. f. P. n. Proculus, consul in 358 BC, defeated the Hernici, and was honoured with a triumph. In 356, he was magister equitum to Gaius Marcius Rutilus, the first plebeian dictator.
Gaius Plautius P. f. P. n. Decianus, consul in 329 BC, undertook the war with Privernum, and captured the city, for which he received a triumph. He was censor in 312, with Appius Claudius Caecus. At the expiration of the traditional term of eighteen months, Decianus resigned his office, but Claudius refused to do the same, remaining in office as sole censor for the ancient term of five years.
Plautii Vennones et Hypsaei
Lucius Plautius Venno, the grandfather of the consul of 347 and 341 BC.
Lucius Plautius L. f. Venno, the father of the consul of 347 and 341 BC.
Gaius Plautius L. f. L. n. Venno Hypsaeus, consul in 347 BC, and again in 341. In the latter year he defeated the Privernates, and forced a withdrawal of the Volsci, whose land he plundered.
Lucius Plautius L. f. L. n. Venno, consul in 330 BC, fought against the Privernates and the Fundani.
Lucius Plautius L. f. L. n. Venno, consul in 318 BC, received the hostages sent by Teate and Canusium, two towns in Apulia.
Gaius Plautius C. f. C. n. Venox, censor in 312, with Appius Claudius Caecus. At the expiration of the traditional term of eighteen months, Plautius resigned his office, but Claudius refused to do the same, remaining in office as sole censor for the ancient term of five years.
Lucius Plautius Hypsaeus, praetor in 189 BC, obtained the province of Hispania Citerior.
Lucius Plautius Hypsaeus, triumvir monetalis between 194 and 190 BC, probably the son of Lucius Plautius Hypsaeus, praetor in 189 BC.
Gaius Plautius Hypsaeus, praetor in 146 BC, was assigned the province of Hispania Ulterior. He was severely defeated twice by Viriathus, and forced into exile after returning to Rome.
Lucius Plautius (L. f.) Hypsaeus, praetor in Sicily during the First Servile War, was defeated by the slaves. Broughton tentatively places his praetorship in 139 BC.
Marcus Plautius Hypsaeus, consul in 125 BC, was appointed to redistribute portions of the ager publicus that had been illegally occupied. Cicero criticizes Plautius' understanding of the law.
Gaius Plautius C. f. Hypsaeus, triumvir monetalis in 121 BC. His coins bear the inscription Pluti, the only instance of this spelling.
Marcus Plautius Hypsaeus, praetor or propraetor in Asia in an uncertain year before 90 BC, and perhaps a legate under Sulla. He might be the same Plautius who took his own life on returning from Asia, only to learn of the death of his wife, Orestilla.
Publius Plautius Hypsaeus, an ally of Gnaeus Pompeius, under whom he had served as quaestor. He was a candidate for the consulship in 54 BC, but at the trial of Titus Annius Milo, Hypsaeus' slaves confessed under torture that he had committed bribery in order to win election, and he was banished.
Plautii Silvani
Aulus Plautius, father of the ambassador in Crete in 113 BC.
Quintus Plautius A. f., a senator and ambassador in Crete in 113 BC. He very likely belonged to this branch as his praenomen and that of his father, Aulus, are only found among them.
Aulus Plautius (Varus), tribune of the plebs in 70 BC, and legate in Sicily and the Adriatic Sea under Pompey in 67. The cognomen Varus found in Appian is probably a mistake. He might have been the same as Aulus Plautius, tribune of the plebs in 56 BC, or his father.
Marcus Plautius Silvanus, tribune of the plebs in 89 BC, passed a law which granted Roman citizenship to all the Italian allies, and another which limited the number of equestrian jurors in the courts. He was probably the brother of Aulus the legate in Sicily.
Aulus Plautius, tribune of the plebs in 56 BC, curule aedile in 55, praetor urbanus in 51, and subsequently propraetor of Bithynia and Pontus. He was a friend of Cicero and supported Pompey. He also minted coins during his aedileship.
Aulus Plautius, proconsul of Cyprus circa 22/21 BC. Probably the son of the tribune of the plebs in 56 BC.
Marcus Plautius A. f. Silvanus, husband of Urgulania, probably son of the tribune of the plebs in 56 BC.
Aulus Plautius A. f., consul suffectus in 1 BC. He married a Vitellia. Probably son of the proconsul of Cyprus.
Marcus Plautius M. f. A. n. Silvanus, consul in 2 BC. Son of Silvanus and Urgulania.
Marcus Plautius M. f. M. n. Silvanus, praetor in AD 24, was condemned to death for having murdered his second wife, Apronia. His first wife, Fabia Numantina, was charged with having caused his insanity through the use of witchcraft, but was acquitted. Eldest son of the consul of 2 BC and Lartia.
Publius Plautius M. f. M. n. Pulcher, quaestor in 31, son of the consul of 2 BC and Lartia.
Aulus Plautius Urgulanius, died at the age of 9. Son of the consul of 2 BC and Lartia.
Plautia M. f. M. n. Urgulanilla, the first wife of Claudius. Daughter of the consul of 2 BC and Lartia.
Plautia A. f. A. n., married Publius Petronius. Probably the daughter of the consul of 1 BC and Vitellia.
Aulus Plautius A. f. A. n., consul suffectus from the Kalends of July in AD 29, was subsequently sent by Claudius to invade Britain, and conquered the southern part of the island, becoming its first governor. He was granted an ovation on his return in 47, and shown great favour by the emperor. Probably the son of the consul of 1 BC and Vitellia.
Quintus Plautius A. f. A. n., consul in AD 36. Probably the son of the consul of 1 BC and Vitellia. He probably married a Sextia Laterana.
Plautius Q. f. A. n. Lateranus, one of the paramours of the empress Messalina, he was pardoned by Claudius out of respect for his famous uncle. Consul elect for AD 66, he participated in the conspiracy of Piso, and was put to death, bravely refusing to reveal the names of his fellow conspirators. Probably the son of the consul of 36 AD and Sextia.
Plautia, possible wife of Lucius Antistius Vetus, probably the daughter of the consul of 36 AD and Sextia.
Plautia, speculative daughter of the governor of Britain and wife of Titus Flavius Sabinus
Aulus Plautius, a young man put to death by Nero. Probably the son of Plautius Pulcher.
Tiberius Plautius M. f. M. n. Silvanus Aelianus, consul suffectus from the Kalends of March to the Kalends of July in AD 45. In 74, he was chosen consul for the second time, replacing Vespasian on the Ides of January, and serving with Titus until the Ides of May. Probably the adoptive son of the convicted murderer.
Plautia Laterana, wife of Publius Quinctilius Varus the Younger. Probably the daughter of the consul elect of 66 AD.
Lucius Aelius Lamia Plautius Ti. f. M. n. Aelianus, consul suffectus in AD 80, replacing Domitian on the Ides of January, and serving until the Kalends of March. Son of the suffect consul Tiberius Silvanus.
Plautia A. f. Quinctilia, wife of Publius Helvidius Priscus (son of the consul). She may have been the daughter of Aulus Plautius who was put to death by Nero.
Plautia [...]lacuna, daughter of the suffect consul Tiberius Silvanus.
Plautia, wife of Lucius Ceionius Commodus, Gaius Avidius Nigrinus and Sextus Vettulenus Civica Cerialis. Possibly a daughter of Plautius Aelianus the consul of 80 AD.
Plautia (or Aelia), possible mother of Lucius Fundanius Lamia Aelianus. Possibly a daughter of Plautius Aelianus the consul of 80 AD.
Others
Publius Plautius Rufus
Novius Plautius, a skilled metalworker, who probably lived about the middle of the third century BC. Many of his caskets have been found at Praeneste.
Plautius, a comic poet. According to Varro, he was frequently confused with Plautus, to whom his comedies were mistakenly attributed.
Lucius Plotius Gallus, came to Rome from Cisalpine Gaul circa 88 BC, to establish the first school for Latin and rhetoric. He was very influential on the development of Roman rhetoric, and authored arguments for some of the leading advocates of his day. He was highly regarded by the young Cicero.
Marcus Plotius, one of Caesar's envoys to the proconsul Lucius Cornelius Lentulus Crus in 48 BC, who urged him to leave Pompeius, but to no effect.
Lucius Plautius Plancus, born Gaius Munatius Plancus, but adopted by one of the Plautii. He was the brother of Lucius Munatius Plancus, consul in 42, Titus Munatius Plancus Bursa, a partisan of Marcus Antonius, and Gnaeus Munatius Plancus, praetor in 43. Plautius was proscribed by the triumvirs, and gave himself up to preserve the lives of his slaves, who were being tortured to reveal his hiding place.
Plotius Numida, fought in the Cantabrian Wars. His safe return to Italy was celebrated by his friend, the poet Horace, in one of his odes.
Gaius Plautius Rufus, one of the triumviri monetalis during the time of Augustus. He may be the same person as the conspirator.
Plotius Tucca, a friend of the poets Horace and Virgil. Virgil named him one of his heirs, to whom he gave his unfinished writings, including the manuscript of the Aeneid.
Plautius Rufus, one of those who conspired against Augustus. He may be the same as Gaius Plotius Rufus.
Plotius Firmus, one of Otho's allies, who rose from humble beginnings to become praetorian prefect. He successfully quelled a mutiny through a combination of personal charisma and bribery, and encouraged the emperor to be brave and trust in his army.
Plotius Griphus, one of Vespasian's supporters, appointed praetor in AD 70.
Plautius, a notable jurist, who must have lived about the time of Vespasian.
Plautius Quintillus, consul in AD 159, married Ceionia Fabia, the sister of Lucius Verus.
Lucius Titius Plautius Aquilinus, consul in AD 162.
Marcus Peducaeus Plautius Quintillus, consul in AD 177, with his brother-in-law, Commodus. He was an augur, and one of Commodus' trusted advisors, but escaped the wrath of his successors until 205, when Septimius Severus ordered his death.
Plautius M. f. Quintillus, son of Marcus Peducaeus Plautius Quintillus, and nephew of Commodus.
Plautia Servilia, daughter of Quintillus, and niece of Commodus.
Marius Plotius Sacerdos, a late Latin grammarian, probably belonging to the fifth or sixth centuries, and the author of De Metris Liber, originally the third part of a treatise on grammar.
See also
List of Roman gentes
Footnotes
References
Bibliography
Marcus Tullius Cicero, De Oratore, Epistulae ad Atticum, Epistulae ad Familiares, Pro Flacco, Pro Plancio.
Gaius Julius Caesar, Commentarii de Bello Civili (Commentaries on the Civil War).
Diodorus Siculus, Bibliotheca Historica (Library of History).
Marcus Terentius Varro, De Lingua Latina (On the Latin Language).
Quintus Horatius Flaccus (Horace), Odes, Satirae (Satires).
Dionysius of Halicarnassus, Romaike Archaiologia (Roman Antiquities).
Titus Livius (Livy), History of Rome.
Gaius Julius Hyginus, Fabulae.
Marcus Velleius Paterculus, Compendium of Roman History.
Valerius Maximus, Factorum ac Dictorum Memorabilium (Memorable Facts and Sayings).
Lucius Annaeus Seneca (Seneca the Elder), Controversiae.
Quintus Asconius Pedianus, Commentarius in Oratio Ciceronis Pro Milone (Commentary on Cicero's Oration Pro Milone).
Gaius Plinius Secundus (Pliny the Elder), Historia Naturalis (Natural History).
Marcus Fabius Quintilianus (Quintilian), Institutio Oratoria (Institutes of Oratory).
Sextus Julius Frontinus, De Aquaeductu (On Aqueducts).
Publius Cornelius Tacitus, Annales, Historiae, De Vita et Moribus Iulii Agricolae (On the Life and Mores of Julius Agricola).
Plutarchus, Lives of the Noble Greeks and Romans.
Gaius Suetonius Tranquillus, De Vita Caesarum (Lives of the Caesars, or The Twelve Caesars), De Claris Rhetoribus (On the Eminent Orators).
Phlegon of Tralles, Peri Thaumasion (The Book of Marvels).
Lucius Annaeus Florus, Epitome de T. Livio Bellorum Omnium Annorum DCC (Epitome of Livy: All the Wars of Seven Hundred Years).
Lucius Flavius Arrianus (Arrian of Nicomedia), Epicteti Diatribae (Discourses of Epictetus).
Appianus Alexandrinus (Appian), Hispanica (The Spanish Wars), Bella Mithridatica (The Mithridatic Wars), Bellum Civile (The Civil War).
Aulus Gellius, Noctes Atticae (Attic Nights).
Lucius Cassius Dio Cocceianus (Cassius Dio), Roman History.
Aelius Donatus, Vita Virgilii (The Life of Vergil).
Julius Obsequens, Liber de Prodigiis (The Book of Prodigies).
Eusebius Sophronius Hieronymus (St. Jerome), In Chronicon Eusebii (The Chronicon of Eusebius).
Digesta, or Pandectae (The Digest).
Scholia Bobiensia (Bobbio Scholiast), In Ciceronis Pro Archia Poëta (Commentary on Cicero's Oration Pro Archia Poëta), In Ciceronis Pro Milone (Commentary on Cicero's Oration Pro Milone).
Guilielmus Grotius, De Vitae Jurisconsultorum (Lives of the Jurists), Felix Lopez, Brittenburg (1690).
Abraham Wieling, Jurisprudentia Restituta, seu Index Chronologicus in Totum Juris Justinianaei Corpus (Jurisprudence Restored, or a Chronological Index to the Whole Code of Justinian), Abraham van Paddenburgh, Utrecht (1739).
Johann Joachim Winckelmann, Geschichte der Kunst des Alterhums (The History of Art in Antiquity, 1764).
Joseph Hilarius Eckhel, Doctrina Numorum Veterum (The Study of Ancient Coins, 1792–1798).
Sigmund Wilhelm Zimmern, Geschichte des Römischen Privatrechts bis Justinian (History of Roman Private Law to Justinian), J. C. B. Mohr, Heidelberg (1826).
Poëtarum Latinorum Reliquiae (Surviving Works of Latin Poets), August Weichert, ed., B. G. Teubner, Leipzig (1830).
Karl Otfried Müller, Handbuch der Archäologie der Kunst (Handbook of Ancient Art, or Ancient Art and its Remains), 3rd ed., J. Leitch, trans., London (1847).
Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, William Smith, ed., Little, Brown and Company, Boston (1849).
Theodor Mommsen et alii, Corpus Inscriptionum Latinarum (The Body of Latin Inscriptions, abbreviated CIL), Berlin-Brandenburgische Akademie der Wissenschaften (1853–present).
Wilhelm Dittenberger, Sylloge Inscriptionum Graecarum (Collection of Greek Inscriptions, abbreviated SIG), Leipzig (1883).
René Cagnat et alii, L'Année épigraphique (The Year in Epigraphy, abbreviated AE), Presses Universitaires de France (1888–present).
August Pauly, Georg Wissowa, et alii, Realencyclopädie der Classischen Altertumswissenschaft (Scientific Encyclopedia of the Knowledge of Classical Antiquities, abbreviated RE or PW), J. B. Metzler, Stuttgart (1894–1980).
George Davis Chase, "The Origin of Roman Praenomina", in Harvard Studies in Classical Philology, vol. VIII (1897).
Henry H. Armstrong, "Privernum", in American Journal of Archaeology, Second Series, vol. XV, pp. 44–59, The Macmillan Company, New York (1911).
T. Robert S. Broughton, The Magistrates of the Roman Republic, American Philological Association (1952–1986).
Lily Ross Taylor, ''Trebula Suffenas and the Plautii Silvani'', Memoirs of the American Academy in Rome, Vol. 24 (1956), pp. 7+9–30.
Michael Crawford, Roman Republican Coinage, Cambridge University Press (1974, 2001).
Paul A. Gallivan, "The Fasti for the Reign of Claudius", in Classical Quarterly, vol. 28, pp. 407–426 (1978), "The Fasti for A.D. 70–96", in Classical Quarterly, vol. 31, pp. 186–220 (1981).
Ronald Syme, The Augustan Aristocracy, Clarendon Press (1989).
Ancient Greece and Rome, Michael Gagarin and Elaine Fantham, eds., Oxford University Press, (2010).
Nicola Terrenato, "Private Vis, Public Virtus: Family Agendas during the Early Roman Expansion", in Roman Republican Colonization New Perspectives from Archaeology and Ancient History, Tesse D. Stek and Jeremia Pelgrom, eds., Papers of the Royal Netherlands Institute in Rome (2014).
Roman gentes
|
5207954
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Корнійчук Вікторія Петрівна
|
Корнійчук Вікторія Петрівна
Вікторія Петрівна Корнійчук (22 липня 1996, Житомир, Україна) — українська футболістка, нападниця.
Клубна кар'єра
Вихованка клубів «Вікторія» (Любар) та «Атекс» (Київ). Дорослу футбольну кар'єру розпочала 2012 року в костопільському колективі «Родина-Ліцей». У 2016 році перейшла до «Ятраня-Берестівця». На початку 2018 року стала гравчинею «Ладомира» (Володимир-Волинський), але вже влітку 2018 року підсилила склад львівських «Карпат».
Кар'єра в збірній
У 2012 році провела три матчі за дівочу збірну України (WU-17) у кваліфікації дівочого чемпіонату Європи (WU-17).
Досягнення
«Карпати» (Львів)
Перша ліга України
Чемпіон (1): 2019/20
Примітки
Посилання
Профіль гравчині на сайті soccerdonna.de
Профіль гравчині на сайті womensfootball.com.ua
Профіль гравчині на сайті «Жіночий футбол України»
Уродженці Житомира
Українські футболістки
Футболістки «Родини»
Футболістки «Ятрань-Берестівця»
Футболістки «Ладомира»
|
643200
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bleach%20%28%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%BE%D0%BC%29
|
Bleach (альбом)
|
Bleach (альбом)
{{Музичний альбом
| Назва = Bleach
| Тип = Студійний альбом
| Виконавець = Nirvana
| Обкладинка = Nirvana-Bleach.jpg
| Колір =
| Випущено = 15 червня 1989
| Записаний = Грудень 1988 – Січень 1989 на в Сієтлі
| Жанр = грандж
| Тривалість = 42:37
| Лейбл = Sub Pop
| Продюсери = Джек Ендіно
| Країна = США
| Огляди =
| Попередній = —
| Рік = 1989
| Наступний = Nevermind(1991)
| Інше =
}}Bleach — дебютний альбом американського гурту «Nirvana», який випустила 15 червня 1989 року незалежна фірма звукозапису Sub Pop. Спочатку альбом продався тиражем у 30 000 екземплярів, що для молодого, нікому невідомого гурту було несподіваним успіхом. Трохи згодом, коли вийшов найуспішніший альбом групи — Nevermind, фани почали досліджувати ранню творчість колективу, тому з роками ця платівка отримала платиновий сертифікат від RIAA.
Запис
Після випуску свого дебютного синглу «Love Buzz» на лейблі Sub Pop в листопаді 1988 року, Nirvana репетирувала впродовж двох-трьох тижнів в рамках підготовки до запису повноформатного альбому, навіть попри те, що Sub Pop припускав випустити лише мініальбом. Основні сесії для Bleach проходили у звукозаписної студії Reciprocal в Сіетлі, з місцевим продюсером Джеком Ендіно. Nirvana почала запис з п'ятигодинної сесії 24 грудня 1988 року. Гурт продовжив запис 29—31 грудня, а також 14 і 24 січня. Ендіно зареєстрував групу на 30 годин запису. Три пісні на альбомі — «Floyd the Barber», «Paper Cuts» і «Downer» — були записані під час попередньої сесії групи в студії Reciprocal 1988 року, з Дейлом Кровером на ударних. Попри спроби перезаписати ці пісні з новим ударником Чедом Ченнінгом, гурт вирішив перемікшувати для альбому версії записані з Кровером. Згідно з Ендіно, пісня «Big Long Now» була виключена з альбому тому, що Кобейн відчував, що «було вже достатньо повільного, важкого матеріалу на Bleach, і він „не хотів, щоб ця пісня вийшла“». Альбом підготували до видання та секвенували, але глава Sub Pop Брюс Певітт сказав, щоб альбом секвенували заново. Випуск альбому затримався на кілька місяців, поки у Sub Pop не з'явилося достатньо коштів, щоб видати його.
На запис альбому пішло 606 доларів і 17 центів. Але, оскільки ні в кого з гурту таких грошей не було, за запис заплатив їхній знайомий гітарист Джейсон Еверман, вражений їх демозаписи з Кровером. На кілька місяців він так само увійшов до складу групи як другий гітарист. Хоча Еверман не брав участі в записі, його показали на передній обкладинці альбому, і вказали як гітариста на задній. Бас-гітарист Кріст Новоселич пояснював: «Ми просто хотіли, щоб він відчув себе в гурті більш упевнено».
Відгуки критиків
Альбом в цілому отримав схвальні відгуки критиків. Ентоні Карью з About.com Guide сказав, що альбом "визначив ціле десятиліття 90-х, і присудив йому чотири з п'яти зірок. Стівен Томас Ерлевайн з AllMusic дав альбому три з половиною з п'яти зірок, відзначаючи, що «Курт Кобейн ілюстрував ознаки свого значного пісенного ремесла, особливо на мінорній баладі 'About a Girl' і щільній маслоробці 'Blew'». Він також сказав, що «це — дебют від гурту, який показує потенціал, але ще не досяг його». Едвін Паунсі з NME сказав: «це найзначніший, найкрутіший звук, який Sub Pop досі вдавалося розкопати. Такий первісний, що їх побратими по лейблу Mudhoney в порівнянні з ними звучать немов Genesis, Nirvana додають гучності і зі злісними криками, кігтями процарапують собі шлях на вершину музичного сміттєвої купи», і поставив йому вісім з десяти баллів. Rolling Stone розглянув альбом як «помірний хіт по радіо коледжу та андерграунд/DIY колообігу».
Композиції
Примітки
Посилання
Bleach '' на Discogs
Live Nirvana Sessions History — Bleach
Live Nirvana Companion to Official Releases — Bleach
Музичні альбоми 1989
Дебютні альбоми 1989
Альбоми Nirvana
Альбоми альтернативного року
|
4323158
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BA%D1%81%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202015%20%E2%80%93%2064%20%D0%BA%D0%B3%20%28%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B8%29
|
Бокс на Європейських іграх 2015 – 64 кг (чоловіки)
|
Бокс на Європейських іграх 2015 – 64 кг (чоловіки)
Змагання з боксу в чоловічій категорії до 64 кг на Європейських іграх 2015 у Баку відбулися з 16 по 26 червня у Бакинській кришталевій залі. Участь взяли 24 спортсмена з 24 країн.
Результати
Посилання
Результати поєдинків на amateur-boxing.strefa
Чоловіки 64
Червень 2015
|
4108532
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B0%D1%82
|
Марія де Монсеррат
|
Марія де Монсеррат Альбареда (4 серпня 1913, Камагуей, Куба — 23 серпня 1995, Монтевідео, Уругвай) — уругвайська письменниця, що була членом Ґенерації '45.
Життєпис
Разом із , , Кларою Сільвою та Монсеррат належала до найважливіших жіночих голосів того, що Емір Родріґес Монеґал називав «середньовічним наративом Уругваю».
Вона народилася в Камагуеї на Кубі, але її батьки через два роки оселилися в Уругваї. У 17-річному віці Монсеррат видала книгу віршів «Arriates en flor», в якій можна виявити певний вплив Хуани де Ібарбуру. Але найбільший успіх мали її новели, серед яких — повість «Портрет олівцем», яку критик вибрав для своєї антології «Уругвайські оповідачі». В ній Котело каже: «Вона намагалася зобразити Монтевідео, що живе, і деяких монтевідеанців, що зникають», щодо намагань авторки розв'язати «товстий клубок стосунків, який пов'язує родинні групи середнього класу, окремі з яких занепадають».
1951 року вийшла її театральна п'єса «Intermitencias» (режисерка ).
У період з 24 лютого 1976 до смерті вона очолювала кафедру «Бартоломе Ідальго» в Національній академії літератури.
1999 року в томі № 174 («Бібіотека Артигаса») опубліковано твір Монсеррат «El País Secreto», написаний у 1977 році.
Марію де Монсеррат відзначено премією «» від « Uruguay».
Монсеррат була матір'ю історикині і журналістки , колишньої першої леді Уругваю та дружини колишнього президента Уругваю Хуліо Марії Сангінетті.
Твори
Вірші
Arriates en flor (1932)
Оповідання
Tres relatos (1942)
Cuentos mínimos (1953)
Con motivo de vivir (Editorial Alfa, Монтевідео, 1962)
Лос-Лугарес (Editorial Alfa, 1965)
El sonido blanco y otros cuentos (Ediciones del Aleph, 1979)
Los juegos (Ediciones de la Banda Oriental, Монтевідео, 1993)
Романи
Los habitantes (Editorial Alfa, 1968)
La casa quinta (Ediciones de la Banda Oriental)
El País Secreto (Colección de Clásicos Uruguayos, Biblioteca Artigas, Монтевідео, 1999)
Театральні твори
Intermitencias (1951)
Література
Уругвайські письменники
Кубинські емігранти до Уругваю
|
271535
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B5
|
Вересневе
|
Вересневе — село в Україні, у Рівненському районі Рівненської області. Населення становить приблизно тисячу жителів.
Зліва від шосе на Дубно, навпроти Рівненського аеропорту розташувалось молоде село Вересневе. Село знаходиться на відстані 7 км від районного, обласного центру — м. Рівне.
За свідченнями Антоніни Сокіл, заселення цієї території почалось із 1961 року, коли почали будувати Радгоспну відгодівельну ферму, іменовану «Відгодівельний радгосп». У 1972 році поселенню присвоюють назву Вересневе, приурочивши її до дати возз’єднання земель Західної і Східної України в єдиній державі — 17 вересня, адміністративним підпорядкуванням Великоомелянській сільській раді. З 2019 року шляхом об'єднання Великоомелянської та Грушвицької сільських рад входить до складу Великоомелянської сільської громади.
На території села розміщені: дошкільний навчальний заклад, будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, стоматологічний кабінет, чотири продуктові магазини, закусочна.
Територія села складається з 300 дворів що налічують 874 жителів.
Площа населеного пункту становить 200,4га. Основною структурно-планувальною одиницею населеного пункту є квартали з одно- та двосторонньою забудовою. Забудова садибного типу. В селі є дві церкви: Свято-Антонівська церква ПЦУ та УПЦ Московського патріархату.
Село електрифіковане, газифіковане, телефонізоване.
Посилання
Погода в селі Вересневе
Села Рівненської області
Населені пункти України, що підлягають перейменуванню
|
22342365
|
https://en.wikipedia.org/wiki/General%20der%20Fallschirmtruppe
|
General der Fallschirmtruppe
|
General der Fallschirmtruppe
(en: General of the parachute corps) was a General of the branch rank of the Deutsche Luftwaffe (en: German Air Force) in Nazi Germany. Until the end of World War II in 1945, this particular general officer rank was on three-star level (OF-8), equivalent to a US Lieutenant general.
The "General of the branch" ranks of the Luftwaffe were in 1945:
General of parachute troops
General of anti-aircraft artillery
General of the aviators
General of air force communications troops
General of the air force
The rank was equivalent to the General of the branch ranks of the Heer (army) as follows:
Heer
General of artillery
General of mountain troops
General of infantry
General of cavalry
General of the communications troops
General of panzer troops (armoured troops)
General of engineers
General of the medical corps
General of the veterinary corps
Other services
The rank was also equivalent to the German three-star ranks:
Admiral of the Kriegsmarine, equivalent to (US Vice admiral) and
SS-Obergruppenführer und General der Waffen-SS in the Waffen-SS.
List of officers who were General der Fallschirmtruppe
Bruno Bräuer
Paul Conrath
Richard Heidrich
Eugen Meindl
Hermann-Bernhard Ramcke
Alfred Schlemm
Kurt Student
See also
General (Germany)
Comparative officer ranks of World War II
Three-star officers of Nazi Germany
Military parachuting in Germany
Military ranks of Germany
Lists of generals
|
15914504
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bioule
|
Bioule
|
Bioule is a commune in the Tarn-et-Garonne department in the Occitanie region in southern France.
See also
Communes of the Tarn-et-Garonne department
References
Communes of Tarn-et-Garonne
|
1799994
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%BD%20%D0%99%D0%BE%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%B2
|
Йордан Йовчев
|
Йордан Йовчев Йовчев (24 лютого, 1973 року) — болгарський гімнаст.
Посилання
Профіль FIG (Fédération Internationale de Gymnastique)
Профіль на Sports-Reference.com
Болгарські гімнасти
Болгарські срібні олімпійські медалісти
Болгарські бронзові олімпійські медалісти
Призери літніх Олімпійських ігор 2004
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 1992
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 1996
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 2000
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 2004
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 2008
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 2012
|
275697
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%94
|
Сомельє
|
Сомельє ([sɔməlje]) — працівник ресторану і подібних закладів, відповідальний за придбання, зберігання вин і надання рекомендацій щодо вибору вина та інших алкогольних напоїв для клієнтів.
Історія
У середньовіччі у Франції при королівському дворі слугу, який відповідав за транспортування багажу, а пізніше за білизну, посуд, провізію та винний льох називали «сомельє».
Слово sommelier первісно означало conducteur de bêtes de somme («погонич в'ючних тварин») і походить від давньофранцузького some («в'ючне сідло»).
Робота
В обов'язки сомельє, як правило, входить укладання карти вин і підтримка, відповідно до неї, запасу вин у ресторані. Якщо в закладі є винний льох, сомельє бере на себе турботу про нього. Він часто буває відповідальним за закупівлю вин або, принаймні, бере участь в обговоренні партій, котрі замовляють.
Та все ж основне питання, яким займається сомельє в ресторані — це поради щодо вибору напоїв і забезпечення їх грамотної подачі клієнтам.
Останнім часом з'явилися нові спеціалізації сомельє які включають дегустацію та подачу продуктів відмінних від вина.
Найпоширеніші експерти з олії, кави, мінеральних вод, чаю.
Професійні інструменти сомельє
Крім технічної підготовки та досвіду, кожен сомельє повинен мати певні важливі предмети.
Перший з них тастевін, який майже не використовується як технічний інструмент, але висить завжди на шиї як символ професії.
Найважливішим аксесуаром є штопор, яким відкривається пляшка. Штопор сомельє має бути кишеньковим, стриманого дизайну. Він повинен мати ніж, спіраль та упорний зуб, який ставиться на шийку пляшки. Побутові обертальні штопори з двома ручками не допускаються.
Також маленька серветка, як правило з білої бавовняної тканини.
Невід'ємним елементом є термометр. Адже, щоб сповна насолодитись вином, необхідно, щоб подавати його за певної температури, яка залежить від типу вина.
Одяг. Найпоширенішим одягом є смокінг. У деяких випадках дозволяється використовувати довгий фартух, як правило, чорного кольору. Він поєднується з чорними туфлями, штанами, білою сорочкою та краваткою-метеликом однакового кольору з фартухом.
Див. також
Вино
Карта вин
Коркотяг
Келих
Ресторан
Меню
Енологія
Література
Барна справа та організація роботи сомельє : навч.-метод. посіб. / Н. В. Парубок. – Умань : Вид. Сочінський М.М., 2019. – 142 с. – ISBN 966-304-317-3.
Схиблені на вині. Мандрівка у вишуканий світ сомельє / Б. Боскер ; пер. з англ. Г. Руль. – Київ : Наш формат, 2018. – 344 с. – ISBN 617-7552-81-8.
Теория и практика дегустации вин / Г. Г. Валуйко. — Симферополь: Таврида, 2001. — 248 с.
Професії сфери послуг
Ресторани
Вино
|
4709630
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%29
|
Раєвка (Маріїнський округ)
|
Раєвка (Маріїнський округ)
Раєвка — присілок у складі Маріїнського округу Кемеровської області, Росія.
Населення
Населення — 255 осіб (2010; 262 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 84 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Маріїнського округу
Присілки Кемеровської області
|
57834265
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Andrei
|
Andrei
|
Andrei, Andrey or Andrej (in Cyrillic script: Андрэй, Андрей or Андреј) is a form of Andreas/Ἀνδρέας in Slavic languages and Romanian. People with the name include:
Andrei of Polotsk (–1399), Lithuanian nobleman
Andrei Alexandrescu, Romanian computer programmer
Andrey Amador, Costa Rican cyclist
Andrei Arlovski, Belarusian mixed martial artist
Andrey Arshavin, Russian football player
Andrej Babiš, Czech prime minister
Andrey Belousov (born 1959), Russian politician
Andrey Bolotov, Russian agriculturalist and memoirist
Andrey Borodin, Russian financial expert and businessman
Andrei Broder, Romanian-Israeli American computer scientist and engineer
Andrei Chikatilo, prolific and cannibalistic Russian serial killer and rapist
Andrei Denisov (weightlifter) (born 1963), Israeli Olympic weightlifter
Andrey Ershov, Russian computer scientist
Andrey Esionov, Russian painter
Andrei Glavina, Istro-Romanian writer and politician
Andrei Gromyko (1909–1989), Belarusian Soviet politician and diplomat
Andrei Iosivas (born 1999), American football player
Andrey Ivanov, several people
Andrei Karlov, Russian diplomat
Andrei Kanchelskis, retired Russian football player
Andrei Kirilenko (basketball), Russian basketball player in the NBA
Andrei Kirilenko (politician), Russian Soviet politician
Andrej Kiska, Slovak president
Andrey Kolmogorov, Russian mathematician
Andrey Korotayev, Russian anthropologist
Andrei Kostitsyn, Belarusian hockey player
Andrej Kramarić, Croatian football player
Andrey Lukanov, Bulgarian politician and former Prime Minister
Andrei Lupan, Moldovan writer
Andrei Markov, Russian ice hockey player
Andrey Markov, Russian mathematician
Andrei Mureșanu (1816–1863), Romanian poet and revolutionary
Andrei Mironov (1941–1987), Soviet and Russian stage and film actor
Andrei Netto, Brazilian journalist and writer
Andrey Osterman, Russian statesman
Andrei Platonov, Russian-born writer of the Soviet period
Andrej Plenković, Croatian premier minister
Andrej Pohar (born 1974), Slovenian badminton player
Andrei Rublev, Russian painter
Andrey Rublev (tennis), Russian tennis player
Andrei Sakharov, Russian physicist and activist, recipient of the Nobel Peace Prize
Andrej Sekera, Slovak hockey player
Andrei Tarkovsky, Russian film director
Andrei Ursu, previously known as Wrs, Romanian singer and dancer
Andrei Vasilevski, Belarusian tennis player
Andrey Vlasov, Russian general
Andrey Voznesensky, Russian writer
Andrey Vyshinsky, Soviet politician
Andrei Zhdanov, Russian politician
Andrei Zhelyabov, Russian revolutionary
See also
Andrei (surname), a surname
Russian masculine given names
Masculine given names
Bulgarian masculine given names
Ukrainian masculine given names
|
2588668
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%8E%D0%B6%D0%BE
|
Бюжо
|
Бюжо
Женев'єв Бюжо (нар. 1942) — канадська актриса, лауреат премій «Золотий глобус» і «Джині».
Крістіан Бюжо — французька актриса.
Тома Робер Бюжо (1784—1849) — маршал Франції, генерал-губернатор Алжиру
|
2570421
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%87%D1%96%D0%B0%D1%80
|
Бочіар
|
Бочіар — село в окрузі Кошиці-околиця Кошицького краю Словаччини. Площа села 0,47 км². Станом на 31 грудня 2016 року в селі проживало 257 жителів.
Історія
Перші згадки про село датуються 1249 роком.
Географія
Протікає Соколянський потік.
Примітки
Села округу Кошиці-околиця
засновані в Європі 1249
|
11954746
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Test%20Drive%20Unlimited%202
|
Test Drive Unlimited 2
|
Test Drive Unlimited 2 is a 2011 racing video game developed by Eden Games and published by Atari for Microsoft Windows, PlayStation 3 and Xbox 360. It is the sequel to the 2006 game Test Drive Unlimited and the nineteenth entry in the Test Drive series and was released on 8 February 2011.
Gameplay
Test Drive Unlimited 2 includes a variety of roads on the island of Oahu, which returns from the first game, and the island of Ibiza. The game features three main vehicle categories, with each vehicle also belonging to a subcategory depending on quality – A for modern asphalt cars (A7 to A1), B for off-road vehicles (B4 to B2), which is a new feature in Unlimited 2, and C for classic cars (C4 to C1), with an additional M category for motorcycles (included in DLC). The vehicle subcategory is noted in the form of a number; the lower the number, the higher the quality. The plot revolves around the Player's customizable avatar, who is offered the chance to enter a series of tournaments and progresses through the game in order to eventually become the winner of the Solar Crown by defeating a number of NPCs in various races.
To participate in the Solar Crown competition, the Player must complete the racing school tests to obtain the driving licences of each categories which led by respective instructors: Marco Luzzini of category A, Jane O'Mahan of category B, and Todd Bishop of category C.
Plot
The Player character is a broke valet driver working in Ibiza for Tess Wintory, host of the 2011 Solar Crown, a highly popular racing championship. Tess berates the Player for arriving late; she considers firing them, but seeing as they are a car enthusiast, she has second thoughts, and asks them to escort her to the Sant Antoni de Portmany club, in exchange for entering them in the Solar Crown. On the way to the club, Tess explains one of the racers withdrew, leaving an open position for the player. Tess herself is also a contestant in the championship, and enrolls the player to dampen the competition.
At the club, Tess introduces the Player to the viewers of Solar Crown. She explains how they need to gain racing licenses for each class of vehicle, in order to legally partake in the races and challenges of the respective class. She introduces the Player to Todd Bishop, a driving instructor for the classic car racing school, who takes them to a used car dealership. There, the Player chooses a car, and Todd takes them to a run-down caravan, which becomes the Player's house.
Throughout the game, the Player earns their way up the ranks of the championship. They can use money earned from races to buy houses, cars (which are needed for certain races) and clothes from dealerships and stores around the islands. The other contestants of the tournament will also challenge the Player in one-on-one races, putting their beloved cars on the line. After reaching a moderate status in the competition, the championship moves to Oahu.
Not wanting to lose to a rookie, Tess and her father Stuart Wintory, another contestant and sponsor of the tournament, rig the competition to prevent the Player from winning. The championship ends with a colossal time trial race around Oahu, where the Player becomes the ultimate winner of the Solar Crown.
Location
The game is set upon two islands: Ibiza (an island in the Balearic Islands, a Spanish territory) and Oahu (one of the Hawaiian Islands; returning from Unlimited). Both islands have been modeled mostly accurately by using satellite data. Each island has both asphalt roads and off-road routes, translated to roughly two-thirds of all roads being asphalt roads, and the total length of road exceeds 3,000 kilometers (1,864 miles). The racing of the game is similar with the previous game, and there are three championship cups, for each vehicle class, to win in the game (one in Ibiza and two on Oahu).
The islands have new challenges and races to earn extra cash, and the roads on Oahu have been modified to give the location a fresh look, especially for those who played the previous game. Oahu has also been renewed graphically to stay up to date for the new game, and each island features a 24-hour cycle and dynamic weather. The player can travel between the two islands by driving to the airport on one island, where a cutscene shows the character taking off as a passenger on a plane, and then flying to the next location on the other island. This air-commuting ability needs to be unlocked by reaching Level 10 in the game. The airports have modeled interiors which, like car dealerships and other locations, allows online players to interact with other online players in the same location. With the release of the second DLC, the player also has the option to instantly change islands instead of entering the airport. However, they can still choose to enter the airport if the player desires to do so.
Multiplayer
Test Drive Unlimited 2 has a similar online mode to the previous game; free roam driving. During free roaming, up to eight players can join a session at the same time. The ability to walk is also present in the new racing lobby, homes and shops. When waiting for every player to be ready to race, cars of the other players can be examined. Also, players can be in the seat of another player's car to show or be shown different shortcuts. If a player triggers a police chase, other players can also join in the chase, either as fellow racers trying to outrun the police, or as police officers trying to arrest the racers.
The game's online servers went offline in November 2018, disabling online multiplayer and the TDU2: Casino Online expansion. However, modders restored the Windows version's online functionality via mods like TDU World, TDUniverse, and the largest of the three, Project Paradise 2.
TDU2: Casino Online
The game also features an additional paid DLC known as TDU2: Casino Online. Accessible from the start of the game, the casino includes roulette, blackjack, slot machines, among other games. The player can transfer their Unlimited 2 in-game currency to casino chips to play the games. Since the servers shutdown in November 2018, the Casino DLC is no longer accessible officially, but some functionality has been restored via the various private server mods.
Development and marketing
Reception
Test Drive Unlimited 2 received "mixed or average" reviews according to review aggregator Metacritic.
Destin Legarie from Destructoid gave a negative review of the game, awarding it a score of 4 out of 10 and commented that Test Drive Unlimited 2 was "surrounded by a bug filled world, glitchy gameplay, and a core mechanic that doesn't function".
Oli Welsh from Eurogamer gave the game a score of 7 out of 10. In his review, Welsh called Unlimited 2 "fantastic escapism", complimenting the atmosphere and multi-player components. Otherwise, he criticized the theme, commenting that "for a game so obsessed with image and lifestyle, TDU2 is hilariously, if endearingly, uncool" and concluding "it's just a shame it sometimes needs to escape from itself".
Matthew Kato from Game Informer praised the game, awarding it 8.5 out of 10 and complimenting the mixture of open-world and online interactions with the single-player competitions and the free roam, calling them a "cohesive experience". He finally stated that Test Drive Unlimited 2 "might be lacking in most critical areas, but this is one instance where the sheer quantity of features prevails since their structure is thoughtful enough to make this game more than just a lazy vacation".
Jane Douglas from GameSpot was less enthusiastic with the game, awarding it a score of 7 out of 10, complimenting the open world and online interactions as "attractive", but stating that, as a whole, the game "doesn't do any one thing better than a number of more specific, less expansive driving games".
Rory Manion from GameSpy gave the game a score of 2.5 out of 5 stars. She compared the title to other modern racers: "Want exciting racing? Grab Need for Speed: Shift, or Burnout Paradise, or Need for Speed: Hot Pursuit. Want the best driving model? Gran Turismo. Best car customization? TDU2'''s piddly sticker shops don't hold a candle to Forza Motorsport 3".
Ryan Clements from IGN was disappointed with the game, awarding it a mixed 5.5 out of 10: "This open-world driving experience is riddled with problems and even the driving itself is far from perfect". He did not like the "ugly character models" and voice acting in the game, considering that it "will annoy at first and then grow to intolerable levels as they're repeated constantly".
Jon Denton from The Daily Telegraph gave the game a score of 7 out of 10, naming it "another flawed gem" from Eden Games, and stating that "Test Drive Unlimited 2 teaches us that it's not just the open world you create, but what you do within it that really forms its identity".
Steve Butts from The Escapist also gave the game a 2 stars out of 5, calling the game "a wreck, burdened with a laughable economy, too much irrelevant content and weak multiplayer options". He also commented that the game "definitely has its moments", further concluding that he "can't deny the game's quirky charm".
According to BigBen Interactive, as of December 2016 estimated sales for Test Drive Unlimited 2 were put at roughly 1.8 million units sold.
Technical issues
At release, the game suffered from a series of reoccurring bugs, particularly on PC, which can seriously affect gameplay, and which prompted the studio to disable the multiplayer functionality due to connection and server issues.Robinson, Andy (14 February 2011). "Test Drive Unlimited 2 suffering troubled launch". Computer and Video Games (Future Publishing Limited). Retrieved on 21 May 2012. General issues included: server blackouts, repeatedly dropped connections, inability to add friends in-game, and many other advertised online features malfunctioning or not functioning at all. Several patches have been released to resolve the issues, as well as several free or fee-based downloadable content packages and individual items (i.e., new missions, cars). The initial download is free but the virtual vehicles carry a real-world cost in the form of in-game 'tokens' obtainable for real money. For the PC version of the game, the price was set at 80 Atari tokens each, and the smallest amount of 'Atari tokens' available for purchase is a bundle of 400 tokens for US$5.
There have been many bugs reported in the game, and across all gaming platforms for which the game was released. These include, but are not limited to: corrupted saved game files issue which ultimately forces the player to forfeit all accumulated in-game assets and current progress by having to start the game anew under a newly created profile. Also reported frequently are issues with the multiplayer functions, such as players being unable to connect to each other. These server issues also prevent anyone trying to start the game in "connected mode" or connected to Xbox Live or PlayStation Network. A patch has been released to fix some of these issues, including the activation of the Club feature, which was disabled to correct exploits in the system. On the same day the patch was released for the PC, Atari sent console patches to both Microsoft and Sony for approval.
On 10 March 2011, Atari had announced that save corruption fixes for the PlayStation 3 and Xbox 360 would go live on the next day. However, just as it was for the previous iteration of Test Drive Unlimited, the patches never did seem to be fully successful in addressing the issues and fixing the glitches and bugs encountered by players.
As of 8 October 2012, players across all platforms were still reporting problems. Atari also stated that additional patches for both consoles would be available 14 March 2011. After this update, Xbox 360 users began to have network and server issues. The PlayStation 3 patch was released three day later, giving access to MyTDULife and Clubs.
Sequel
A third Test Drive Unlimited game, officially known as Test Drive Unlimited Solar Crown'', was announced on 7 July 2020. Unlike the two previous games, it is being developed by Kylotonn (under the name KT Racing) and published by Nacon. The game's location is set to take place on Hong Kong Island. The game scheduled to release on 12 September 2024.
References
External links
Unlimited 2
2011 video games
Atari games
Eden Games games
Multiplayer and single-player video games
Open-world video games
Racing video games
Video games about police officers
Video games developed in France
Video games with gender-selectable protagonists
Video games set in Hawaii
Video games set in Spain
Video games using Havok
PlayStation 3 games
Windows games
Xbox 360 games
|
2512562
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/BCAT1
|
BCAT1
|
BCAT1 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 12-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 386 амінокислот, а молекулярна маса — 42 966.
Кодований геном білок за функціями належить до трансфераз, амінотрансфераз.
Задіяний у таких біологічних процесах, як біосинтез амінокислот, ацетилювання, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з піридоксаль-фосфатом.
Локалізований у цитоплазмі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 12
Трансферази
|
3520692
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BB%20%D0%A1%D1%96%D0%BC%D1%96%D0%BE%D0%BD
|
Віорел Сіміон
|
Віорел Сіміон (19 жовтня 1981, Бухарест) — румунський професійний боксер напівлегкої ваги, призер чемпіонату світу (2005) та Європи (2002) серед любителів.
Аматорська кар'єра
На чемпіонаті Європи 2002 став бронзовим призером, програвши у півфіналі Шахіну Імранову (Азербайджан) — 18-28.
Виступ на Олімпіаді 2004
У першому раунді переміг Раяна Лангхама (Австралія) — 40-15
У другому раунді переміг Михайла Бернадського (Білорусь) — 38-13
У чвертьфіналі програв Чо Сок Хван (Південна Корея) — 35-39
Наступного року здобув бронзу на чемпіонаті світу, програвши в півфіналі Олексію Тищенко (Росія) — 9-29.
Професіональна кар'єра
19 травня 2006 року Віорел Сіміон провів перший бій на професійному рингу.
9 липня 2011 року виграв титул інтернаціонального чемпіона за версією WBC у напівлегкій вазі.
13 липня 2013 року втратив титул, зазнавши першої поразки в професійній кар'єрі від британця Лі Селбі одностайним рішенням суддів.
18 березня 2016 року виграв вакантний титул інтерконтинентального чемпіона за версією IBF.
29 квітня 2017 року відбувся бій Віорел Сіміон — Скотт Квігг (Велика Британія) за статус обов'язкового претендента на титул чемпіона за версією IBF. Результатом бою стала перемога Квігга одностайним рішенням суддів.
Посилання
Профіль на sports-reference
Румунські боксери
Боксери на літніх Олімпійських іграх 2004
Бронзові призери чемпіонатів світу
Бронзові призери чемпіонатів Європи
Боксери напівлегкої ваги
|
4141566
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B8
|
Помари
|
Помари — село у складі Волзького району Марій Ел, Росія. Адміністративний центр Помарського сільського поселення.
Населення
Населення — 2014 осіб (2010; 1965 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
марі — 77 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Волзького району (Марій Ел)
Села Марій Ел
|
3276397
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%B4%D0%B4%D0%B5%D0%BD-%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D0%BA%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%29
|
Гідден-Лейк (Колорадо)
|
Гідден-Лейк (Колорадо)
Гідден-Лейк — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Боулдер штату Колорадо. Населення — 24 особи (2020).
Географія
Гідден-Лейк розташований за координатами (40.104814, -105.477796). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 1,64 км², з яких 1,61 км² — суходіл та 0,04 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкала 31 особа в 11 домогосподарстві у складі 7 родин. Густота населення становила 19 осіб/км². Було 39 помешкань (24/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,2 %. Частка іспаномовних становила 6,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 29,0 % — особи молодші 18 років, 71,0 % — особи у віці 18—64 років, 0,0 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 37,5 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 106,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 100,0 чоловіків також старших 18 років.
Цивільне працевлаштоване населення становило 0 осіб.
Джерела
Переписні місцевості Колорадо
Населені пункти округу Боулдер (Колорадо)
|
912339
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%BD
|
Ландавран
|
Ландавран — муніципалітет у Франції, у регіоні Бретань, департамент Іль і Вілен. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 280 км на захід від Парижа, 30 км на схід від Ренна.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 218 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 670,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Іль і Вілен
Примітки
Муніципалітети департаменту Іль і Вілен
|
1197142
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B5%D1%83
|
Кордеу
|
Кордеу — село у повіті Біхор в Румунії. Входить до складу комуни Синмартін.
Село розташоване на відстані 425 км на північний захід від Бухареста, 12 км на південь від Ораді, 125 км на захід від Клуж-Напоки, 145 км на північний схід від Тімішоари.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи.
Національний склад населення села:
Рідною мовою назвали:
Примітки
Села повіту Біхор
|
65263268
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yevgeny%20Yozhikov-Babakhanov
|
Yevgeny Yozhikov-Babakhanov
|
Yevgeny Yozhikov-Babakhanov
Yevgeny Georgiyevich Yozhikov-Babakhanov (12 May 1942 – 12 August 2023) was a Soviet and Kazakh politician who served as a member of the Supreme Soviet of the Kazakh SSR from 1980 to 1989, member of the Congress of People's Deputies of the Soviet Union from 1989 to 1991, First Deputy Prime Minister of Kazakhstan from June 1991 to February 1992 and Deputy Prime Minister of Kazakhstan from February 1992 to January 1993.
Early life and education
Yozhikov-Babakhanov was born in Saratov in present-day Russia. In 1965, he graduated from the Lviv Polytechnic Institute with a degree in electrical engineering, later in 1978, from the All-Union Civil Engineering Institute of Distance Learning with a degree in engineer-economist and Russian Presidential Academy of National Economy and Public Administration in 1981.
Career
In 1965, Yozhikov-Babakhanov became a member of the Communist Party of the Soviet Union (CPSU). From 1969, he worked in the party and Soviet bodies of the Kazakh SSR. In 1980, Yozhikov-Babakhanov was elected as a member of the Supreme Soviet of the Kazakh SSR of the 10th convocation. In 1985, he became a Minister of Installation and Special Construction Works of the Kazakh SSR and from 1988, Yozhikov-Babakhanov served as a First Secretary of the Dzhezkazgan Regional Committee of the CPSU. He was elected in the 1989 Soviet Union legislative election as a member of the Congress of People's Deputies of the Soviet Union until being appointed the State Counselor of Kazakh SSR on Construction, Science and Regional Development on 24 December 1990, then as First Deputy Prime Minister of Kazakh SSR on 25 June 1991.
On December 16, 1991, he became the First Deputy Prime Minister of Kazakhstan.
On 6 February 1992, Yozhikov-Babakhanov was relieved of his post as the First Deputy and became the Deputy Prime Minister of Kazakhstan. He served that position until he was appointed the chairman of the Main Control Inspectorate under the President of the Republic of Kazakhstan on 18 January 1993. He was relieved of that post on 24 November 1993.
Personal life and death
Yozhikov-Babakhanov resided in Almaty and served as the chairman of the board of directors and President of CJSC Montazhspetsstroy. He died on 12 August 2023, at the age of 81.
References
1942 births
2023 deaths
Politicians from Saratov
Communist Party of the Soviet Union members
Lviv Polytechnic alumni
Members of the Congress of People's Deputies of the Soviet Union
People's commissars and ministers of the Kazakh Soviet Socialist Republic
Recipients of the Order of Kurmet
Recipients of the Order of the Red Banner of Labour
Kazakhstani people of Armenian descent
Soviet colonels
First Deputy Prime Ministers of Kazakhstan
20th-century Kazakhstani politicians
|
1271410
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD224401
|
HD224401
|
HD224401 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A4, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 9,3.
Вона розташована на відстані близько 741,3 світлових років від Сонця.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (22h-24h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A4
4
|
4952500
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%81%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0
|
Загальна семантика
|
Загальна семантика пов’язана з тим, як події перетворюються на сприйняття, як вони далі змінюються іменами та ярликами, які ми до них застосовуємо, і як ми можемо отримати міру контролю над нашими власними когнітивними, емоційними та поведінковими реакціями. Прихильники характеризують загальну семантику як протиотруту від певних видів ілюзорних моделей мислення, в яких неповні та, можливо, спотворені розумові конструкції проектуються на світ і розглядаються як сама реальність. Після часткових запусків під назвами людська інженерія та гуманологія , польсько-американський творець Альфред Коржибскі (1879–1950) повністю запустив програму як загальну семантику в 1933 році з публікацією Наука та розсудливість: Вступ до не- Арістотелівські системи та загальна семантика .
У «Науці та розсудливості» загальна семантика представлена як теоретична і практична система, прийняття якої може надійно змінити людську поведінку в напрямку більшої розсудливості. У передмові 1947 року до третього видання «Науки і розсудливості » Коржибський писав: «Нам не потрібно закривати очі старою догмою про те, що «людську природу неможливо змінити», оскільки ми знаходимо, що її можна змінити». У той час як Коржибський вважав свою програму емпіричною та суворо дотримувалась наукового методу, загальну семантику було описано як відхилення у сферу псевдонауки.
Починаючи приблизно з 1940 року, університетський професор англійської мови С. І. Хаякава (1906–1992), професор мовлення Венделл Джонсон, професор мовлення Ірвінг Дж. Лі та інші зібрали елементи загальної семантики в пакет, придатний для включення в основні навчальні програми з комунікацій. Інститут загальної семантики, заснований Коржибським і його співробітниками в 1938 році , продовжує свою діяльність і сьогодні. Загальна семантика як рух значно зменшилася з 1950-х років, хоча багато її ідей живуть в інших рухах, таких як медіаграмотність, нейролінгвістичне програмування та раціональна емоційно-поведінкова терапія .
Огляд
«Ідентифікація» і «мовчазний рівень»
На діаграмі «Мовчазний і вербальний рівні» 1946 року стрілки та прямокутники позначають упорядковані етапи нервово-оцінювальної обробки людини, які відбуваються миттєво. Хоча нові знання в біології чіткіше визначили, що текст у цих блоках 1946 року позначає як «електроколоїдний», діаграма залишається, як писав Коржибський у своїй останній опублікованій статті в 1950 році, «задовільною для нашої мети коротко пояснити найбільш загальні та важливі моменти». Загальна семантика постулює, що більшість людей «ідентифікують» або не можуть диференціювати послідовні стадії або «рівні» у своїй власній нейрооцінювальній обробці. «Більшість людей, — писав Коржибскі, — визначають рівні цінностей I, II, III і IV і реагують так, ніби наші вербалізації щодо перших трьох рівнів були «це». Що б ми не говорили, що щось «є», очевидно , не є «чимось» на безмовних рівнях»
Зробивши «ментальною» звичкою знаходити та орієнтуватися на впорядкованих етапах, навчання загальної семантики прагне відточити внутрішню орієнтацію так само, як пристрій GPS може відточити зовнішню орієнтацію. Після навчання, як стверджують загальні семантики, людина буде діяти, реагувати та приймати рішення, більш відповідні будь-якому заданому набору подій. Хоча виділення слини є відповідною реакцією, коли лимонний сік капає на язик, людина неправильно визначила, коли уявний лимон або слово «l–e–m–o–n» викликають реакцію слиновиділення.
«Коли ми диференціюємося, диференціація стає запереченням ідентичності», — писав Коржибскі в «Науці та розсудливості» . «Коли ми розрізняємо об’єктивний і вербальний рівні, ми навчимося «мовчати» на невимовних об’єктивних рівнях і таким чином запроваджуємо найкориснішу неврологічну «затримку» — залучаємо кору до виконання її природної функції». Британсько-американський філософ Макс Блек, впливовий критик загальної семантики, назвав цю неврологічну затримку «центральною метою» навчання загальної семантики, «щоб, реагуючи на вербальні чи невербальні стимули, ми усвідомлювали, що ми робимо». ".
У 21 столітті фізіологія, що лежить в основі ідентифікації, і неврологічна затримка, як вважають, включають аутоасоціативну пам’ять, нейронний механізм, важливий для інтелекту. Коротко кажучи, автоасоціативна пам’ять отримує раніше збережені уявлення, які найбільше відповідають будь-якому поточному вхідному шаблону (рівень II у загальній семантичній діаграмі), що надходить від почуттів. Відповідно до моделі прогнозування пам’яті для інтелекту, якщо збережені уявлення розв’язують шаблони, що надходять, це є «розумінням», і мозкова діяльність переходить від оцінювання до запуску моторних реакцій. Коли отримані репрезентації недостатньо розв’язують новоприбулі шаблони, оцінювання продовжується, залучаючи вищі шари кори до безперервного пошуку розв’язки. Додатковий час, необхідний для проходження сигналів вгору та вниз по корковій ієрархії становить те, що загальна семантика називає «вигідною неврологічною затримкою».
Реферування і свідомість реферування
Ідентифікація запобігає тому, що прагне сприяти загальна семантика: додаткова кортикальна обробка, яка сприймається як затримка. Коржибський назвав свій засіб ідентифікації «свідомістю абстрагування ». Термін «реферування» зустрічається повсюдно в Science and Sanity. Використання цього терміна Коржибським є дещо незвичайним і вимагає вивчення, щоб зрозуміти його значення. Він обговорював проблему ідентифікації в термінах «плутини порядків абстракцій» і «відсутності свідомості абстрагування». Усвідомлювати абстрагування означає розрізняти «рівні», описані вище; рівні II–IV є абстракціями рівня I (яким би не був рівень I — все, що ми насправді отримуємо, це абстракції). Техніки, які Коржибський прописував, щоб допомогти людині розвинути свідомість абстрагування, він назвав «розширеними пристроями».
Подовжувальні пристрої
Задовільні пояснення загальних засобів розширення семантики можна легко знайти. Ця стаття має на меті коротко пояснити лише «індексаційні» пристрої. Припустимо, ви викладаєте в школі чи університеті. Студенти заходять у ваш клас у перший день нового семестру, і, якщо ви ідентифікуєте цих нових студентів за асоціацією пам’яті, отриманою вашим мозком, ви недостатньо залучаєте свою спостережливість і кору головного мозку. Індексування робить явним розмежування студентів цього терміну від студентів попередніх курсів . Ви опитуєте нових студентів, і індексування явно відрізняє студента 1 від студента 2 від студента 3 тощо. Припустімо, ви впізнали одну студентку — назвіть її Анна — з попереднього курсу, у якому Анна була відмінницею або поганою. Знову ж таки, ви уникаєте ідентифікації через своє індексоване усвідомлення того, що Анна цей термін, цей курс відрізняється від Анни той термін, той курс . Не ототожнюючи себе, ви одночасно розширюєте та загострюєте своє уявлення про «студентів» завдяки усвідомленню, що ґрунтується на свіжих спостереженнях на рівні мовчання.
Мова як основна проблема
Автоасоціативна пам'ять у моделі пам'яті-прогнозування описує нейронні операції в мозку ссавців загалом. Особлива обставина для людей виникає із введенням мовних компонентів, як свіжих стимулів, так і як збережених уявлень. Мовні міркування займають важливе місце в загальній семантиці, і три фахівці з мови та комунікації, які прийняли загальну семантику, професори університету та автори Хаякава, Вендел Джонсон і Ніл Постман, відіграли важливу роль у формуванні загальної семантики, особливо для тих, хто не читає Science and Sanity .
Наука
Багато визнаних спеціалістів у галузях знань, у яких Коржибський стверджував, що закріпив загальну семантику — біологія, епістемологія, математика, неврологія, фізика, психіатрія тощо — підтримували його роботу за його життя, зокрема Кассіус Дж. Кейзер, К. Б. Бріджес, В. Є. Ріттер, П. В. Бріджмен, Г. Е. Когілл, Вільям Алансон Вайт, Кларенс Б. Фаррар, Девід Ферчайлд та Еріх Келер . Коржибський писав у передмові до третього видання «Науки та розуму» (1947), що загальна семантика «виявилася емпіричною природничою наукою».
Але тип існування універсалій і абстрактних об’єктів, якщо вони взагалі існують, є предметом серйозних дебатів у метафізичній філософії . Тож Блек резюмував загальну семантику як «якусь гіпотетичну неврологію, зміцнену догматичною метафізикою». А в 1952 році, через два роки після смерті Коржибського, американський скептик Мартін Гарднер написав: «Робота [Коржибського] переходить у сферу культу та псевдонауки».
Колишній виконавчий директор Інституту загальної семантики Стів Стокдейл порівняв GS із йогою . «По-перше, я б сказав, що лише знаючи щось про загальну семантику, можна отримати невелику користь, якщо вона взагалі є. Переваги походять від усвідомлення принципів і поглядів, які випливають із GS, і застосування їх у міру необхідності. Ви можете порівняти загальну семантику з йогою в цьому відношенні... знати про йогу — це нормально, але щоб отримати користь від йоги, ви повинні займатися йогою» Подібним чином Кеннет Берк пояснює семантику Коржибського, протиставляючи її в «Граматиці мотивів» різновиду поезії Берка, кажучи: « Семантика — це по суті науковий підхід до мови в термінах знання, тоді як поетичні форми — це види дії».
історія
Ранні спроби перевірки
Перший Американський конгрес із загальної семантики зібрався в березні 1935 року в Педагогічному коледжі Центрального Вашингтона в Елленсбурзі, штат Вашингтон . У вступному слові до учасників Коржибський сказав:Загальна семантика формулює нову експериментальну галузь природничих наук, що лежить в основі емпіричної теорії людських оцінок і орієнтацій і залучає певний неврологічний механізм, присутній у всіх людей. Він відкриває прямі неврологічні методи стимуляції діяльності кори головного мозку людини та прямого впровадження корисного неврологічного «гальмування». . . . Він додав, що загальну семантику «будуть оцінювати шляхом експериментів». В одній із доповідей, представлених на конгресі, повідомлялося про значне покращення оцінок студентів другого курсу коледжу за стандартизованими тестами інтелекту після шести тижнів навчання за методами, описаними в розділі 29 « Наука та розсудливість».
Інтерпретація як семантика
Загальна семантика накопичила лише кілька ранніх експериментальних перевірок. У 1938 році економіст і письменник Стюарт Чейз вихваляв і популяризував Коржибського в «Тиранії слів» . Чейз назвав Коржибскі «піонером» і описав «Науку та розсудливість » як «сформулював справжню науку про комунікацію. Термін, який починає використовуватися для охоплення таких досліджень, — це «семантика», тобто питання, що стосуються позначення чи значення». Тому що Коржибскі в «Науці та розсудливості » сформулював свою програму, використовуючи «семантику» як самостійний кваліфікатор на сотнях сторінок у таких конструкціях, як «семантичні фактори», «семантичні порушення» та особливо «семантичні реакції», щоб позначити загальну семантичну програму. «семантика» склала лише зручне скорочення.
Хаякава прочитав «Тиранію слів», потім «Науку та розсудливість», а в 1939 році відвідав семінар під керівництвом Коржибського, який проводився в щойно організованому Інституті загальної семантики в Чикаго. У вступі до своєї власної «Мови в дії», вибраної Клубом «Книга місяця» 1941 року, Хаякава писав: «Принципи [Коржибського] так чи інакше вплинули майже на кожну сторінку цієї книги. . . ." Але Хаякава наслідував приклад Чейза в інтерпретації загальної семантики як того, що робить комунікацію своєю визначальною проблемою. Коли Хаякава став співзасновником Товариства загальної семантики та його публікації ETC: Огляд загальної семантики в 1943 році, він продовжував редагувати ETC. до 1970 року — Коржибскі та його послідовники в Інституті загальної семантики почали скаржитися, що Хаякава помилково прийняв загальну семантику. У 1985 році Хаякава надав такий захист інтерв’юеру: «Я хотів розглядати загальну семантику як предмет у тому ж сенсі, що існує наукова концепція, відома як гравітація, яка не залежить від Ісаака Ньютона. Отже, через деякий час ви більше не говорите про Ньютона; ви говорите про гравітацію. Ви говорите про семантику, а не про семантику Коржибського».
Опущені приціли
Режим семінарів Інституту, значно розширений як групові семінари-практикуми, починаючи з 1944 року, продовжував розвиватися, дотримуючись приписів, викладених у Розділі XXIX Науки та розсудливості. Структурний диференціал, запатентований Коржибським у 1920-х роках, залишався серед головних засобів навчання, які допомагали учням досягти «рівня мовчання», передумови для досягнення «неврологічної затримки». Інновації в семінарах-практикумах включали новий компонент «нейро-релаксації» під керівництвом танцівниці та секретаря редакції Інституту Шарлотти Шухардт (1909–2002).
Але хоча багато людей познайомилися із загальною семантикою — можливо, більшість через більш обмежену «семантику» Хаякави, — поверхневе висловлювання здавалося більш поширеним, ніж глибока інтерналізація, до якої прагнули Коржибскі та його колеги з Інституту. Марджорі Кендіг (1892–1981), ймовірно, найближча співробітниця Коржибського, директор Інституту після його смерті та редактор його посмертно опублікованого Зібрання творів: 1920–1950, написала в 1968 році:Я припускаю, що я знав близько 30 осіб, які певною мірою належним чином, за моїми стандартами, оволоділи цією дуже загальною, дуже простою, дуже складною системою орієнтації та методу оцінки — перевернувши, як це має бути, всі наші культурні зумовленості, неврологічні канали. і т.д. . . . На мій погляд, велика помилка Коржибського — і я продовжував, фінансова необхідність — і за яку ми сьогодні платимо у багатьох критиках, полягала в тому, що ми не обмежилися дуже ретельною підготовкою дуже небагатьох людей, які були б компетентні використовувати дисципліну в різних галузях і навчати інших. Ми повинні були зробити це, перш ніж заохочувати будь-кого популяризувати або поширювати слово (жахливу фразу) у суспільствах для загальної семантики, говорячи про загальну семантику замість вивчення, використання тощо методології для зміни наших основних епістемологічних припущень, передумов тощо. (несвідоме або свідоме), тобто ненавчання, основа навчання навчанню.Так, великій кількості людей подобається створювати філософію загальної семантики. Це позбавляє їх від болю, пов’язаного з суворим навчанням, настільки простим, загальним і обмеженим, що здається очевидним, але таким складним. Наступники в Інституті загальної семантики багато років продовжували шлях засновників. Стюарт Мейпер (1916–1997), який навчався під керівництвом Карла Поппера, запровадив принцип фальсифікованості Поппера на семінарах-практикумах, які він проводив в Інституті, починаючи з 1977 року. Скромніші заяви поступово замінили твердження Коржибського про те, що загальна семантика може змінити людську природу та запровадити еру універсальної людської згоди. У 2000 році Роберт Пула (1928–2004), чиї ролі в Інституті протягом трьох десятиліть включали посаду директора Інституту, головного редактора Бюлетеня загальної семантики Інституту та керівника семінарів-практикумів, охарактеризував спадщину Коржибського як «внесок». до покращення людської оцінки, до полегшення людського горя. . . ."
Хаякава помер у 1992 році. Товариство загальної семантики об'єдналося в Інститут загальної семантики в 2003 році. У 2007 році Мартін Левінсон, президент Опікунської ради Інституту, об’єднався з Полом Д. Джонстоном, виконавчим директором Товариства на момент злиття, щоб викладати загальну семантику за допомогою легковажних Практичних казок для повсякденного життя .
Інші установи, які підтримують або просувають загальну семантику в 21 столітті, включають Нью-Йоркське товариство загальної семантики, Європейське товариство загальної семантики, Австралійське товариство загальної семантики та Центр загальної семантики Балванта Пареха . та інші гуманітарні науки (Барода, Індія).
Основні приміщення
Неарістотелізм : хоча Аристотель писав, що справжнє визначення дає сутність речі (що грецькою мовою визначено як ti ên einai, буквально «те, що мало бути»), загальна семантика заперечує існування такої «сутності». У цьому загальна семантика нібито представляє еволюцію людської оціночної орієнтації. У загальній семантиці завжди можна дати опис емпіричних фактів, але такі описи залишаються просто описами, які обов’язково залишають поза увагою багато аспектів об’єктивних, мікроскопічних і субмікроскопічних подій, які вони описують. Відповідно до загальної семантики, для опису смаку апельсина можна використовувати мову, природну чи іншу (включно з мовою, яка називається «математика»), але неможливо передати смак апельсина, використовуючи лише мову. Згідно із загальною семантикою, змістом усіх знань є структура, тому мова (загалом) і наука й математика (зокрема) можуть надати людям структурну «карту» емпіричних фактів, але не може бути «ідентичності», лише структурна подібність між мовою (картою) та емпіричними фактами, які пережили та спостерігали люди як люди в середовищі (включаючи доктринальне та лінгвістичне середовища).
Прив’язка часу : здатність людини передавати інформацію та знання від одного покоління до наступного. Коржибський стверджував, що це унікальна здатність, яка відділяє людей від тварин. Ця чітко притаманна людям здатність одного покоління починати з того місця, де попереднє покоління закінчилося, є наслідком унікальної людської здатності безмежно просуватися до все вищих і вищих рівнів абстракції. Тварини можуть мати кілька рівнів абстракції, але їхні абстракції повинні зупинятися на деякій кінцевій верхній межі ; це не так для людей: люди можуть мати «знання про знання», «знання про знання про знання» тощо, без будь-якої верхньої межі. Тварини володіють знаннями, але кожне покоління тварин робить речі майже так само, як і попереднє покоління, обмежене їх неврологією та генетичним складом. Навпаки, колись більшість людських суспільств були мисливцями-збирачами, але зараз переважають більш досконалі способи виробництва їжі (вирощування, розведення чи купівля). За винятком деяких комах (наприклад, мурах ), усі тварини все ще є видами мисливців-збирачів, хоча багато з них існують довше, ніж люди. З цієї причини тварини в загальній семантиці розглядаються як зв’язувачі простору (здійснюють зв’язування простору ), а рослини, які зазвичай нерухомі, як зв’язувачі енергії (здійснюють зв’язування енергії ).
Неелементалізм і неадитивність : відмова розділяти вербально те, що не можна розділити емпірично, і відмова розглядати такі вербальні поділи як доказ того, що «речі», які словесно розділені, мають додатковий зв’язок одна з одною. Наприклад, простір-час не можна емпірично розділити на «простір» + «час», свідомий організм (включаючи людину) не можна розділити на «тіло» + «розум» тощо, тому люди ніколи не повинні говорити про «простір». ' і 'час' або 'розум' і 'тіло' окремо, але завжди використовуйте терміни простір-час або розум-тіло (або інші терміни організму як цілого).
Нескінченнозначний детермінізм : загальна семантика розглядає проблему «індетермінізму проти детермінізму» як неспроможність досучасних епістемологій правильно сформулювати проблему, як неспроможність розглянути або включити всі фактори, що мають відношення до конкретного прогнозу, і неспроможність налаштувати наші мови та лінгвістичні структури до емпіричних фактів. Загальна семантика вирішує проблему на користь детермінізму особливого типу, який називається «нескінченнозначним» детермінізмом, який завжди допускає можливість того, що відповідні «причинні» фактори можуть бути «пропущені» в будь-яку дату, в результаті чого, якщо проблема є не зрозумілий на той час, «індетермінізм», який просто вказує на те, що наша здатність передбачати події порушилася, а не на те, що світ є «індетерміністським». Загальна семантика розглядає всю людську поведінку (включно з усіма людськими рішеннями) як, у принципі, повністю визначену, коли всі відповідні доктринальні та лінгвістичні фактори включені в аналіз, розглядаючи теорії «свободи волі» як такі, що не включають доктринальне та лінгвістичне середовища як середовища. в аналізі поведінки людини.
Зв'язки з іншими дисциплінами
Вплив Людвіга Вітгенштейна та Віденського гуртка, а також ранніх операціоналістів і прагматиків, таких як Чарльз Сандерс Пірс, особливо чітко проявляється в основоположних ідеях загальної семантики. Сам Коржибський визнав багато з цих впливів.
Концепція «мовчання на об’єктивному рівні» — приписувана Коржибському та його наполягання на свідомості абстрагування — є паралельною до деяких центральних ідей дзен-буддизму . Хоча Коржибскі ніколи не визнавав жодного впливу з цього боку, він сформулював загальну семантику в ті самі роки, коли перші популяризації дзен ставали частиною інтелектуальної валюти освічених носіїв англійської мови. З іншого боку, на пізнішого дзен-популяризатора Алана Воттса вплинули ідеї загальної семантики.
Загальна семантика найбільш глибоко збереглася в когнітивних методах лікування, які виникли в 1950-х і 1960-х роках. Альберт Елліс (1913–2007), який розробив раціональну емоційно-поведінкову терапію, визнав вплив загальної семантики та прочитав меморіальну лекцію Альфреда Коржибського в 1991 році. Брюгге (Бельгія) центр короткої терапії, орієнтованої на рішення, працює під назвою Навчально-дослідний центр Інституту Коржибського. Джордж Келлі, творець психології персональних конструктів, був під впливом загальної семантики. Вважається, що Фріц Перлз і Пол Гудман, засновники гештальт-терапії, перебували під впливом Коржибського . У 1946 році Венделл Джонсон написав «Люди в труднощах: семантика особистісної адаптації», що є першою спробою для формування терапії із загальної семантики.
Рей Соломонов (1926–2009) був під впливом Коржибського. Соломонов був винахідником алгоритмічної ймовірності та засновником алгоритмічної теорії інформації (a.k.a. складність Колмогорова ).
Іншим вченим, на якого вплинув Коржибський (усні свідчення), є Пол Вітані (народився 1944 р.), вчений у галузі теорії обчислень.
Протягом 1940-х, 1950-х і 1960-х років загальна семантика увійшла в ідіому наукової фантастики . Помітні приклади включають роботи А.Е. ван Фогта « Світ нуль-А» та його продовження. Загальна семантика також з’являється в роботах Роберта А. Хайнлайна, особливо в Gulf . Бернард Вулф спирався на загальну семантику у своєму науково-фантастичному романі Limbo 1952 року. Загальній семантиці завдячують також романи Френка Герберта «Дюна» та «Бітва зірка» . Ідеї загальної семантики стали достатньо важливою частиною спільного інтелектуального інструментарію жанрової наукової фантастики, щоб заслужити пародіювання Деймона Найта та інших; з тих пір вони показали тенденцію знову з'являтися в творчості більш пізніх письменників, таких як Семюель Р. Делані, Сюзетт Гаден Елгін і Роберт Антон Вілсон . У 2008 році Джон Райт розширив серію Null-A ван Фогта за допомогою Null-A Continuum . Вільям Берроуз посилається на принцип обмеження часу Коржибського у своєму есе «Електронна революція» та в інших місцях. Генрі Бім Пайпер прямо згадав загальну семантику у «Вбивстві у збройовій кімнаті», і її принципи, такі як усвідомлення обмеженості знань, очевидні в його пізнішій роботі. Вигадане відтворення Інституту загальної семантики з’являється у французькому науково-фантастичному фільмі 1965 року Альфавіль режисера Жана-Люка Годара .
Ніл Постман, засновник програми медіаекології Університету Нью-Йорка в 1971 році, редагував ETC.: Огляд загальної семантики з 1976 по 1986 рік. Учень Postman Ленс Стрейт, співзасновник Media Ecology Association , був виконавчим директором Інституту загальної семантики з 2007 по 2010 рік.
Разом з Чарльзом Вайнгартнером Ніл Постмен включив загальну семантику до вступного аналізу фону в «Викладання як підривна діяльність» (Delacorte, 1969). Зокрема, вони стверджували, що загальна семантика відповідає тому, що Постман і Вайнгартнер називали «гіпотезою Уорфа-Сепіра», твердженням, що конкретна мова, яка використовується для опису досвіду, формує те, як ми сприймаємо та розуміємо цей досвід; тобто мова формує спосіб мислення людей. («Гіпотеза Уорфа-Сепіра» також відома як лінгвістична теорія відносності . )
Схожі книги
Рівні знання та існування : Дослідження загальної семантики, Гаррі Л. Вайнберг
«Мова в думках і діях », професор С. І. Хаякава (пізніше сенатор США), популяризуючи принципи загальної семантики
Світ Null-A, науково-фантастичний роман А. Е. ван Фогта, який передбачає світ, яким керують загальні семантики.
Затока, науково-фантастична повість Роберта А. Гайнлайна (опублікована в Assignment in Eternity ), у якій таємне товариство, навчене загальній семантиці та технікам Семюеля Реншоу, діє, щоб захистити людство
Примітки
Подальше читання
Dare to Inquire: Sanity and Survival for the 21st Century and Beyond. by , (2003). Robert Anton Wilson wrote: "This seems to me a revolutionary book on how to transcend prejudices, evade the currently fashionable lunacies, open yourself to new perceptions, new empathy and even new ideas, free your living total brain from the limits of your dogmatic verbal 'mind', and generally wake up and smell the bodies of dead children and other innocents piling up everywhere. In a time of rising rage and terror, we need this as badly as a city with plague needs vaccines and antibiotics. If I had the money I'd send a copy to every delegate at the UN."
Trance-Formations: Neuro-Linguistic Programming and the Structure of Hypnosis by Richard Bandler and John Grinder, (1981). One of the important principles—also widely used in political propaganda—discussed in this book is that trance induction uses a language of pure process and lets the listener fill in all the specific content from their own personal experience. E.g. the hypnotist might say "imagine you are sitting in a very comfortable chair in a room painted your favorite color" but not "imagine you are sitting in a very comfortable chair in a room painted red, your favorite color" because then the listener might think "wait a second, red is not my favorite color".
The work of the scholar of political communication Murray Edelman (1919–2001), starting with his seminal book The Symbolic Uses of Politics (1964), continuing with Politics as symbolic action: mass arousal and quiescience (1971), Political Language: Words that succeed and policies that fail (1977), Constructing the Political Spectacle (1988) and ending with his last book The Politics of Misinformation (2001) can be viewed as an exploration of the deliberate manipulation and obfuscation of the map-territory distinction for political purposes.
Logic and contemporary rhetoric: the use of reason in everyday life by Howard Kahane (d. 2001). (Wadsworth: First edition 1971, sixth edition 1992, tenth edition 2005 with Nancy Cavender.) Highly readable guide to the rhetoric of clear thinking, frequently updated with examples of the opposite drawn from contemporary U.S. media sources.
Doing Physics : how physicists take hold of the world by Martin H. Krieger, Bloomington: Indiana University Press, 1992. A "cultural phenomenology of doing physics". The General Semantics connection is the relation to Korzybski's original motivation of trying to identify key features of the successes of mathematics and the physical sciences that could be extended into everyday thinking and social organization.
Metaphors We Live By by George Lakoff and Mark Johnson, (1980).
Philosophy in the flesh: the embodied mind and its challenge to Western thought by George Lakoff and Mark Johnson, (1997).
The Art of Asking Questions by Stanley L. Payne, (1951) This book is a short handbook-style discussion of how the honest pollster should ask questions to find out what people actually think without leading them, but the same information could be used to slant a poll to get a predetermined answer. Payne notes that the effect of asking a question in different ways or in different contexts can be much larger than the effect of sampling bias, which is the error estimate usually given for a poll. E.g. (from the book) if you ask people "should government go into debt?" the majority will answer "No", but if you ask "Corporations have the right to issue bonds. Should governments also have the right to issue bonds?" the majority will answer "Yes".
Схожі книги
The art of awareness; a textbook on general semantics by , Dubuque, Iowa: W.C. Brown Co., 1966, 1973, 1978; , 1996.
Crazy talk, stupid talk: how we defeat ourselves by the way we talk and what to do about it by Neil Postman, Delacorte Press, 1976. All of Postman's books are informed by his study of General Semantics (Postman was editor of ETC. from 1976 to 1986) but this book is his most explicit and detailed commentary on the use and misuse of language as a tool for thought.
Developing sanity in human affairs edited by Susan Presby Kodish and Robert P. Holston, Greenwood Press, Westport Connecticut, copyright 1998, Hofstra University. A collection of papers on the subject of general semantics.
Drive Yourself Sane: Using the Uncommon Sense of General Semantics, Third Edition. by Bruce I. Kodish and Susan Presby Kodish. Pasadena, CA: Extensional Publishing, 2011.
General Semantics in Psychotherapy: Selected Writings on Methods Aiding Therapy, edited by Isabel Caro and Charlotte Schuchardt Read, Institute of General Semantics, 2002.
Language habits in human affairs; an introduction to General Semantics by Irving J. Lee, Harper and Brothers, 1941. Still in print from the Institute of General Semantics. On a similar level to Hayakawa.
The language of wisdom and folly; background readings in semantics edited by Irving J. Lee, Harper and Row, 1949. Was in print (ca. 2000) from the International Society of General Semantics—now merged with the Institute of General Semantics. A selection of essays and short excerpts from different authors on linguistic themes emphasized by General Semantics—without reference to Korzybski, except for an essay by him.
"Language Revision by Deletion of Absolutisms," by Allen Walker Read. Paper presented at the ninth annual meeting of the Semiotic Society of America, Bloomington, IN, 13 October 1984. Published in ETC: A Review of General Semantics. V42n1, Spring 1985, pp. 7–12.
Living With Change, Wendell Johnson, Harper Collins, 1972.
Mathsemantics: making numbers talk sense by Edward MacNeal, HarperCollins, 1994. Penguin paperback 1995. Explicit General Semantics combined with numeracy education (along the lines of John Allen Paulos's books) and simple statistical and mathematical modelling, influenced by MacNeal's work as an airline transportation consultant. Discusses the fallacy of Single Instance thinking in statistical situations.
Operational philosophy: integrating knowledge and action by Anatol Rapoport, New York: Wiley (1953, 1965).
People in Quandaries: the semantics of personal adjustment by Wendell Johnson, 1946—still in print from the Institute of General Semantics. Insightful book about the application of General Semantics to psychotherapy; was an acknowledged influence on Richard Bandler and John Grinder in their formulation of Neuro-Linguistic Programming.
Semantics by Anatol Rapoport, Crowell, 1975. Includes both general semantics along the lines of Hayakawa, Lee, and Postman and more technical (mathematical and philosophical) material. A valuable survey. Rapoport's autobiography Certainties and Doubts : A Philosophy of Life (Black Rose Books, 2000) gives some of the history of the General Semantics movement as he saw it.
Your Most Enchanted Listener by Wendell Johnson, Harper, 1956. Your most enchanted listener is yourself, of course. Similar material as in People in Quandaries but considerably briefer.
Пов'язані академічні статті
Bramwell, R. D. (1981). The semantics of multiculturalism: a new element in curriculum. Canadian Journal of Education, Vol. 6, No. 2 (1981), pp. 92–101.
Clarke, R. A. (1948). General semantics in art education. The School Review, Vol. 56, No. 10 (Dec., 1948), pp. 600–605.
Chisholm, F. P. (1943). Some misconceptions about general semantics. College English, Vol. 4, No. 7 (Apr., 1943), p. 412–416.
Glicksberg, C. I. (1946) General semantics and the science of man. Scientific Monthly, Vol. 62, No. 5 (May, 1946), pp. 440–446.
Hallie, P. P. (1952). A criticism of general semantics. College English, Vol. 14, No. 1 (Oct., 1952), pp. 17–23.
Hasselris, P. (1991). From Pearl Harbor to Watergate to Kuwait: "Language in Thought and Action". The English Journal, Vol. 80, No. 2 (Feb., 1991), pp. 28–35.
Hayakawa, S. I. (1939). General semantics and propaganda. Public Opinion Quarterly, Vol. 3 No. 2 (Apr., 1939), pp. 197–208.
Kenyon, R. E. (1988). The Impossibility of Non-identity Languages. General Semantics Bulletin, No. 55, (1990), pp. 43–52.
Kenyon, R. E. (1993). E-prime: The Spirit and the Letter. Etc.: A Review of General Semantics. Vol. 49 No. 2, (Summer 1992). pp. 185–188
Krohn, F. B. (1985). A general semantics approach to teaching business ethics. Journal of Business Communication, Vol. 22, Issue 3 (Summer, 1985), pp 59–66.
Maymi, P. (1956). General concepts or laws in translation. The Modern Language Journal, Vol. 40, No. 1 (Jan., 1956), pp. 13–21.
O'Brien, P. M. (1972). The sesame land of general semantics. The English Journal, Vol. 61, No. 2 (Feb., 1972), pp. 281–301.
Rapaport, W. J. (1995). Understanding understanding: syntactic semantics and computational cognition. Philosophical Perspectives, Vol. 9, AI, Connectionism and Philosophical Psychology (1995), pp. 49–88.
Thorndike, E. L. (1946). The psychology of semantics. American Journal of Psychology, Vol. 59, No. 4 (Oct., 1946), pp. 613–632.
Whitworth, R. (1991). A book for all occasions: activities for teaching general semantics. The English Journal, Vol. 80, No. 2 (Feb., 1991), pp. 50–54.
Youngren, W. H. (1968). General semantics and the science of meaning. College English, Vol. 29, No. 4 (Jan., 1968), pp. 253–285.
зовнішні посилання
Інститут загальної семантики
Інститут загальної семантики в Європі
Нью-Йоркське товариство загальної семантики
Європейське товариство загальної семантики
Австралійське товариство загальної семантики
ETC Огляд загального семантичного індексу
З'явилися 1933
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
2807632
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IPhone%20Xs
|
IPhone Xs
|
IPhone Xs
iPhone Xs та iPhone Xs Max — смартфони, спроектовані та розроблені компанією Apple Inc.; представлені 12 вересня 2018 року разом з iPhone Xr в Каліфорнії в Steve Jobs Theatre, в кампусі Apple Park.
Дизайн і технічні характеристики
Смартфон iPhone XS та його збільшена версія iPhone XS Max не мають рамок на дисплеї та позбавлені функціональної кнопки з функцією Touch ID. Замість цього смартфон можна розблокувати за допомогою Face ID, тобто за зображенням обличчя. Випускаються версії з 64, 256 та 512 Гб вбудованої пам'яті. Корпус смартфонів зроблений зі скла та інструментальної сталі.
Моделі XS та XS Max оснащені OLED-дисплеєм Super Retina HD і новим процесором Apple A12 Bionic з 6 ядрами. В обидвох смартфонах встановлені подвійна 12 Мп задня камера та 7 Мп фронтальна камера TrueDepth.
Діагональ екрану в XS складає 5,8 дюйма з розширенням 2436×1125 px. Ємність акумулятору — 2568 мАг. XS Max має дисплей 6,5 дюймів з розширенням 2688×1242 px, ємність акумулятору — 3174 мАг. Щільність розміщення пікселів в обох моделях — 458 PPI.
iPhone XS і iPhone XS Max підтримують Nano-SIM та eSIM на міжнародному рівні. У материковому Китаї, Гонконгу і Макао замість цього пропонується подвійна Nano-SIM, але тільки для iPhone XS Max. Також телефони отримали новий захист від води й пилу на рівні IP68.
Операційна система iPhone XS і iPhone XS Max — iOS 12, яка була офіційно випущена 17 вересня 2018 року.
Обидві версії доступні в трьох кольорах: золотом, сріблястому, а також «сірий космос».
Ціна
Оголошена ціна — від $ 999 і $ 1 099 доларів на звичайну версію і XS Max відповідно. Топова версія з 512 Гб пам'яті буде продаватися за $ 1 449 доларів. В Україні базова модель iPhone XS з 64 Гб буде коштувати ₴ 39 999 ($ 1 422), що є однією з найвищих цін у світі. Справа у тому, що компанія досі не має офіційного представника в Україні, тому ціни дуже сильно завищені. У США офіційні продажі стартували 21 вересня 2018 року, в Україні — у жовтні 2018.
Через високу ціну продажі моделей iPhone XS та iPhone XS Max стали порівняно низькими. Через це експерти прогнозують, що нові моделі iPhone 11 коштуватимуть від 1000 $.
Примітки
IPhone
Apple
Мобільні телефони, представлені в 2018 році
Мобільні телефони з кількома тиловими камерами
Мобільні телефони із записом відео в 4K
Мобільні телефони з чутливим до натиску сенсорним екраном
Флагманські смартфони, зняті з виробництва
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.