id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
36579199
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Barbara%20Bujka
|
Barbara Bujka
|
Barbara Bujka (born 5 September 1986, Budapest) is a Hungarian female water polo player. At the 2012 Summer Olympics, she competed for the Hungary women's national water polo team in the women's event. She is 5 ft 8.5 inches tall. In 2013–14 season she played for Olympiacos in Greece, winning both the LEN Trophy and the Greek Championship.
She was part of the German women's national water polo team at the 2003 World Aquatics Championships.
See also
Hungary women's Olympic water polo team records and statistics
List of women's Olympic water polo tournament top goalscorers
List of World Aquatics Championships medalists in water polo
References
External links
Hungarian female water polo players
1986 births
Living people
Olympiacos women's water polo team players
Olympic water polo players for Hungary
Water polo players at the 2012 Summer Olympics
Water polo players at the 2016 Summer Olympics
Water polo players from Budapest
World Aquatics Championships medalists in water polo
Summer World University Games medalists in water polo
FISU World University Games silver medalists for Hungary
Medalists at the 2009 Summer Universiade
21st-century Hungarian women
Hungarian expatriate water polo players
Hungarian expatriate sportspeople in Greece
Hungarian expatriate sportspeople in Italy
Hungarian expatriate sportspeople in Germany
Hungarian expatriate sportspeople in the Netherlands
European Water Polo Championship medalists
|
5026290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F
|
Гісарська астрономічна обсерваторія
|
Гісарська астрономічна обсерваторія (ГісАО) — астрономічна обсерваторія в Таджикистані, в 14 км на південний захід від Душанбе. Була заснована 1956 року як спостережна станція Сталінабадської астрономічної обсерваторії, а потім увійшла до складу Інституту астрофізики Академії Наук Республіки Таджикистан.
Історія
Перші спостереження на території Гіссарської астрономічної обсерваторії були проведені в 1956 році, а основні приміщення були побудовані в 1963—1971 роках. Другу чергу обсерваторії добудовували під керівництвом Олега Добровольського. 17 серпня та 17 жовтня 1979 року в обсерваторіх провели перші в СРСР успішні спостереження покриття зір астероїдами. 1989 року обсерваторія постраждала від Гісарського землетрусу. 2004 року обсерваторія розпочала співпрацю з ПулКОНом (тепер ISON) зі спостереження штучних супутників і космічного сміття.
Інструменти
АЗТ-8 (D=700 мм, F=2800 мм)
АЗТ-7 (D = 200 мм, F = 2000 мм). Раніше стояв у Душанбе
Астрограф Цейсс-400 (D=400 мм, F=2000 мм)
20-см візуальний рефрактор АВР-2 (D=200 мм, F=2800 мм)
Подвійний астрограф
Високоточна астрономічна установка (D = 1000/500 мм, F = 750 мм)
Фотографічний метеорний патруль. 6 агрегатів, що складаються з 16 ширококутних камер МК-75 (D=мм, F=750 мм, А=1/3.5), 24 камер МК-25 (F=250 мм, А=1/2.5), телевізійних та болідних камер з об'єктивами «риб'яче око»
Радіотехнічна система «Горизонт» (2 вертикальні прямокутні антени)
АФУ-75 (D=210 мм, F=736 мм)
Напрями досліджень
Спостереження метеорних потоків, болідів, розрахунок орбітальних елементів метеороїдів до входу в атмосферу Землі
Дослідження еволюції орбіт короткоперіодичних комет, навколоземних астероїдів, метеорних потоків
Дослідження комет
Астрометричні завдання
Спостереження штучних супутників
Спостереження змінних зір, зокрема поляриметрія зір типу T Тельця і відкриття змінних зірок у Т-асоціаціях
Теоретичні дослідження динаміки галактик
Див. також
Інститут астрофізики АН Республіки Таджикистан — інститут, який керує обсерваторією
Обсерваторія Санглох — інша обсерваторія, підпорядкована тому ж Інституту астрофізики
2746 Гісао — астероїд, названий на честь Гісарської астрономічної обсерваторії (ГісАО)
Примітки
Посилання
ГісАТ Інформ — сайт співробітників обсерваторії
Карта ГісАТ на wikimapia.org із зазначенням об'єктів на території обсерваторії
Гісарська астрономічна обсерваторія (Пулкон)
Новини Гісарської обсерваторії (Таджикистан)
Збірник інформації про обсерваторію (Ка-Дар)
Перші ПЗЗ-спостереження космічних об'єктів у ГісАТ
У Гісарській обсерваторії відновилися регулярні спостереження на АЗТ-8
Історія обсерваторії
Душанбе
Астрономія в Таджикистані
|
481479
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BE%D0%BD-%D0%B4%D1%96-%D0%9F%27%D1%8F%D0%B2%D0%B5
|
Ценсон-ді-П'яве
|
Ценсон-ді-П'яве — муніципалітет в Італії, у регіоні Венето, провінція Тревізо.
Ценсон-ді-П'яве розташований на відстані близько 430 км на північ від Рима, 31 км на північний схід від Венеції, 20 км на схід від Тревізо.
Населення — (2014).
Демографія
Сусідні муніципалітети
Фоссальта-ді-П'яве
Монастієр-ді-Тревізо
Новента-ді-П'яве
Сальгареда
Сан-Б'яджо-ді-Каллальта
Примітки
Муніципалітети провінції Тревізо
|
4609590
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B1%D1%94%D0%B3%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Забєгаєво (Костромська область)
|
Забєгаєво (Костромська область)
Забєгаєво — присілок в Октябрському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 206 осіб. Входить до складу муніципального утворення Новинське сільське поселення.
Історія
До 1945 та у 1963-1966 роках населений пункт належав до Вохомського району.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Новинське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Октябрського району Костромської області
|
645747
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Griffith%20Observatory
|
Griffith Observatory
|
Griffith Observatory is an observatory in Los Angeles, California, on the south-facing slope of Mount Hollywood in Griffith Park. It commands a view of the Los Angeles Basin including Downtown Los Angeles to the southeast, Hollywood to the south, and the Pacific Ocean to the southwest. The observatory is a popular tourist attraction with a close view of the Hollywood Sign and an extensive array of space and science-related displays. It is named after its benefactor, Griffith J. Griffith. Admission has been free since the observatory's opening in 1935, in accordance with the benefactor's will.
Over 7 million people have been able to view through the 12-inch (30.5 cm) Zeiss refractor since the observatory's 1935 opening; this is the most people to have viewed through any telescope. The space theme prevails in the interior.
History
On December 16, 1896, of land surrounding the observatory was donated to the City of Los Angeles by Griffith J. Griffith. In his will Griffith donated funds to build an observatory, exhibit hall, and planetarium on the donated land. Griffith's objective was to make astronomy accessible to the public, as opposed to the prevailing idea that observatories should be located on remote mountaintops and restricted to scientists.
Griffith drafted detailed specifications for the observatory. In drafting the plans, he consulted with Walter Sydney Adams, the future director of Mount Wilson Observatory, and George Ellery Hale, who founded (with Andrew Carnegie) the first astrophysical telescope in Los Angeles.
As a Works Progress Administration (WPA) project, construction began on June 20, 1933, using a design developed by architects John C. Austin and Frederic Morse Ashley (1870-1960), based on preliminary sketches by Russell W. Porter. The observatory and accompanying exhibits were opened to the public on May 14, 1935, as the country's third planetarium. In its first five days of operation the observatory logged more than 13,000 visitors. Dinsmore Alter was the museum's director during its first years.
The building combines Greek and Beaux-Arts influences, and the exterior is embellished with the Greek key pattern.
During World War II, the planetarium was used to train pilots in celestial navigation. The planetarium was again used for this purpose in the 1960s to train Apollo program astronauts for the first lunar missions.
Griffith Observatory Foundation
Griffith Observatory Foundation was chartered in 1978 as Friends Of The Observatory. It was founded by Debra Griffith and Harold Griffith (the grandson of the observatory's benefactor) with Dr. E.C. Krupp (the current Observatory Director) and a small group of dedicated partners. The foundation supports the observatory in its mission of public astronomy and advocated the restoration and expansion of the observatory. The foundation continues to promote the observatory as an agent of science literacy, education, and experiential astronomy.
Renovation and expansion
The observatory closed on January 6, 2002 for renovation and a major expansion of exhibit space. It reopened to the public on November 2, 2006, retaining its Art Deco exterior. The $93 million renovation, paid largely by a public bond issue, restored the building, as well as replaced the aging planetarium dome. The building was expanded underground, with completely new exhibits, a café, gift shop, and the new Leonard Nimoy Event Horizon Theater.
On May 25, 2008, the Observatory offered visitors live coverage of the Phoenix landing on Mars.
Ed Krupp has been the director of the Observatory since 1974. He has been responsible for updating the technology and the building for over 45 years.
Exhibits
The first exhibit visitors encountered in 1935 was the Foucault pendulum, which was designed to demonstrate the rotation of the Earth. The exhibits also included a 12-inch (305mm) Zeiss refracting telescope in the east dome, a triple-beam coelostat (solar telescope) in the west dome, and a thirty-eight foot relief model of the moon's north polar region.
Griffith requested that the observatory include a display on evolution which was accomplished with the Cosmochron exhibit which included a narration from Caltech Professor Chester Stock and an accompanying slide show. The evolution exhibit existed from 1937 to the mid-1960s.
Also included in the original design was a planetarium under the large central dome. The first shows covered topics including the Moon, worlds of the Solar System, and eclipses.
The planetarium theater was renovated in 1964 and a Mark IV Zeiss projector was installed.
The Café at the End of the Universe, an homage to Restaurant at the End of the Universe, is one of the many cafés run by celebrity chef Wolfgang Puck. One wall inside the building is covered with the largest astronomically accurate image ever constructed (long by high), called "The Big Picture", depicting the Virgo Cluster of galaxies; visitors can explore the highly detailed image from within arm's reach or through telescopes away. In 2006 the 1964-vintage Zeiss Mark IV star projector was replaced with a Zeiss Mark IX Universarium. The former planetarium projector is part of the underground exhibit on ways in which humanity has visualized the skies.
Centered in the Universe features a high-resolution immersive video projected by an innovative laser system developed by Evans and Sutherland Corporation, along with a short night sky simulation projected by the Zeiss Universarium. A team of animators, directed by observatory art director Don Dixon who also co-wrote the script, worked more than two years to create the 30-minute program. Actors, holding a glowing orb, perform the presentation, under the direction of Chris Shelton. Tickets for the show are purchased separately at the box office within the observatory. Tickets are sold on a first-come, first-served basis. Children under 5 are free, but are admitted to only the first planetarium show of the day. Only members of the observatory's support group, Friends Of The Observatory, may reserve tickets for the planetarium show.
The observatory is split up into six sections: The Wilder Hall of the Eye, the Ahmanson Hall of the Sky, the W. M. Keck Foundation Central Rotunda, the Cosmic Connection, the Gunther Depths of Space Hall, and the Edge of Space Mezzanine.
The Wilder Hall of the Eye, located in the east wing of the main level focuses on astronomical tools like telescopes and how they evolved over time so people can see further into space. Interactive features there include a Tesla coil and a "Camera Obscura", which uses mirrors and lenses to focus light onto a flat surface.
The Ahmanson Hall of the Sky, located in the west wing, focuses on objects that are normally found in the sky, like the Sun and Moon. The main centerpiece of this section is a large solar telescope projecting images of the Sun, using a series of mirrors called coelostats. Exhibits here include a periodic table of the elements, a Hertzsprung-Russell diagram, and several alcoves showing exhibits about topics like day and night, the paths of the Sun and stars, the seasons, the phases of the Moon, tides, and eclipses.
The W. M. Keck Foundation Central Rotunda features several Hugo Ballin murals on the ceiling and upper walls restored since 1934, a Foucault pendulum that demonstrates the Earth's rotation, and a small exhibit dedicated to Griffith J. Griffith, after whom the observatory is named.
The Cosmic Connection is a 150 ft long hallway connecting the main building and the underground exhibition areas (see below) that depicts the history of the universe, and dramatizes the amount of time that has passed from the Big Bang to the present day, using hundreds of individual pieces of astronomy-related jewelry.
The Gunther Depths of Space Hall is the lower level of the observatory, dominated by "The Big Picture," and scale models of the Solar System. The planets (including dwarf planet Pluto) are shown relative to the size of the Sun, which is represented by the diameter of the Leonard Nimoy Event Horizon Theater. Below each planet are listed facts, as well as scales indicating a person's weight on planets having a solid surface (or weight at an altitude where atmospheric pressure would equal one bar otherwise). In addition, beneath the Earth's model, there is a small room containing a large model Earth globe, an older Zeiss planetarium projector, and a set of seismograph rolls, including one tracking room motion caused by occupants. The other rolls are attached to seismographs monitoring movement at the bedrock level, and indicate actual seismic activity. On the north wall of the Depths of Space is "The Big Picture", a by photograph (the largest astronomical image in the world) showing a portion of the Virgo Cluster of galaxies at an angular scale of 0.1 degree per foot. This image was taken over the course of 11 nights by the 48-inch Samuel Oschin telescope at Palomar Mountain. There is also a bronze statue of Albert Einstein sitting on a bench in the Depths of Space. Einstein is holding his index finger about in front of his eyes, to illustrate the visual area of space that is captured in The Big Picture.
The Edge of Space Mezzanine, which overlooks the Depths of Space Hall, focuses more on astronomy related topics that involve celestial bodies much closer to Earth, with exhibits including meteorite displays, an asteroid impact simulator, cloud and spark chambers, a large globe of the Moon, and telescopes that allow inspection of The Big Picture from a distance.
Tesla coil
On display at the Observatory is a large Tesla coil, named for its inventor, Nikola Tesla. Dubbed "GPO-1", it is one of a pair which were built in 1910 by Earle Ovington. Ovington, who would go on to fame as an aviator, ran a company which built high voltage generators for medical X-ray and electrotherapy devices. In public demonstrations of his generators, the spectacular displays drew crowds. Ovington designed the Observatory's coil to surpass a coil made by Elihu Thomson in 1893 which generated a 64-inch spark. (Tesla had secretly produced much larger sparks in 1899.) The project caught the attention of an Edison Electric Illuminating Company official, who offered $1,000 if the coil were displayed at an upcoming electrical show in Madison Square Garden, with the stipulation that the machine would produce sparks not less than ten feet long.
The machine, dubbed the Million Volt Oscillator was installed in the band balcony overlooking the arena. At the top of each hour the lights in the main hall were shut off, and sparks would shoot from the copper ball atop the coil to a matching coil 122 inches away, or to a wand held by an assistant. The chief engineer of the General Electric Company estimated that the discharges were at least 1.3 million volts.
Ovington, who died in 1936, gave the matching Tesla coils to his old electrotherapy colleague Frederick Finch Strong, who in 1937 donated them to Griffith Observatory. The Observatory had room to exhibit only one of the pair. By this time the machine was missing parts, so Observatory staffer Leon Hall restored it with the notable assistance of Hollywood special effects expert Kenneth Strickfaden who designed the special effects for Frankenstein (1931) among many other movies.
Astronomers Monument
The Astronomers Monument on the front lawn of the Observatory that pays homage to six of the greatest astronomers of all time: Hipparchus (about 150 BC); Nicolaus Copernicus (1473–1543); Galileo Galilei (1564–1642); Johannes Kepler (1571–1630); Isaac Newton (1642–1727); and William Herschel (1738–1822). The 1934 New Deal artwork, which was a collaboration between six local artists, is topped with an armillary sphere.
Visiting
Admission to the building and grounds of Griffith Observatory is free of charge. Planetarium shows at the Observatory are offered eight times a day on weekdays and ten times a day on weekends. A nominal fee is charged for admission to the planetarium shows. As long as the weather permits, the Observatory offers free public telescope viewing every night the observatory is open - usually beginning at 7:00 p.m. This includes the historic 12” Zeiss Refracting Telescope on the roof, and up to four portable telescopes placed outside offering views of visible celestial objects for the night. At 9:30 p.m., the doors to the Zeiss dome close, and lines for the portable telescopes outside stop allowing guests into the queues - though the lines may close earlier on the busier nights. In poor weather, the roof may be closed to the public, but if still accessible under overcast skies, the Zeiss Telescope can still be visited as an exhibit during viewing hours.
There is a small parking lot next to the Observatory, plus more spaces along Western Canyon Rd, which require payment of $8–10 an hour, depending on the season. During busier times, the roads can get congested and limit access to the top. The Los Angeles Department of Transportation (LADOT) operates daily low cost DASH Observatory public bus service from the Vermont/Sunset Metro Red Line station to the Observatory, including a stop at the nearby Greek Theater, which can be used as a free parking area when there are no concerts. When parking at the Greek Theater parking lot on nights there are no concerts, visitors can choose to take trails up to the observatory (primarily by using the sidewalk along the road that leads up to the observatory) or by taking the bus that runs up the road and drops visitors off right outside the observatory grounds. The bus can be quite congested at peak times of the day but only takes about 5 minutes to reach the top. Walking the distance from the parking lot at the Greek Theater to the top would take approximately 15–20 minutes. The observatory is closed on Mondays.
There are photo opportunities and scenery at and around the Observatory, with views of the Pacific Ocean, the Hollywood Sign and Downtown Los Angeles.
In popular culture
Film
The observatory was featured in two major sequences of the James Dean film Rebel Without a Cause (1955), which helped to make it an international emblem of Los Angeles. A bust of Dean was subsequently placed at the west side of the grounds. It has also appeared in a number of other movies, including:
The Phantom Empire (1935)
Dick Tracy Returns (1938)
Phantom from Space (1953)
Tobor the Great (1954)
Teen-Age Crime Wave (1955)
War of the Colossal Beast (1958)
The Cosmic Man (1959)
The Spy with My Face (1964)
The Split (1968)
Flesh Gordon (1974)
Midnight Madness (1980)
The Terminator (1984)
Back to the Future (1985)
Dragnet (1987)
The tunnel entrance to the Observatory on Mount Hollywood Drive is the entrance to Toontown in the movie Who Framed Roger Rabbit (1988).
Earth Girls Are Easy (1988)
Back to the Future Part II (1989)
The Rocketeer (1991)
The Pagemaster (1994)
Devil in a Blue Dress (1995)
The Power Within (1995)
The People vs. Larry Flynt (1996)
The End of Violence (1997)
Bowfinger (1999)
House on Haunted Hill (1999 remake)
Queen of the Damned (2002)
Charlie's Angels: Full Throttle (2003)
Transformers (2007 live-action film)
Yes Man (2008)
Terminator Salvation (2009)
Valentine's Day (2010; In the opening scene of credits in the theater version a quick shot of the Observatory is shown)
Friends with Benefits (2011)
Love and Mercy (2014)
McFarland, USA (2015; Final cross-country race winds past the Observatory)
San Andreas (2015; It is seen briefly in a shot of L.A.)
Terminator Genisys (2015)
La La Land (2016)
Sandy Wexler (2017)
Under the Silver Lake (2018)
Hotel Artemis (2018; It is seen briefly in the opening sequence of the movie in a news report. The observatory appears to be on fire)
Moonfall (2022)
Elvis (2022)
Family Switch (2023)
Television
The Observatory has appeared in episodes of the following TV shows:
24 ("Day 1 3:00–4:00 pm"; aired on March 19, 2002)
90210 (location shots of the Observatory many times)
Adele One Night Only (2021 CBS special; concert portion filmed at Observatory)
Adventures of Superman (first episode, as Jor-El's laboratory on Superman's home planet Krypton; some other episodes, as the Metropolis observatory)
Alias ("The Coup")
Agent Carter Season 2 episode 2: "A View in the Dark", January 2016
The Amazing Race (Starting Line for the 22nd season)
Angel (episode "Are You Now or Have You Ever Been," with Angel wearing a red jacket in homage to James Dean's Rebel Without a Cause character).
Angie Tribeca (Season 4 Episode 9 "Irrational Treasures")
Archer (features prominently in the 2017, season 8 episode "Archer Dreamland: Sleepers Wake")
Beverly Hills, 90210 ("Rebel with a Cause")
BoJack Horseman (in animated form in "The Telescope", "Later", "That's Too Much, Man!”, “A Horse Walks into Rehab”, and is prominently featured in Season 6's opening credits)
Buffy the Vampire Slayer (episode "Shadow")
Brothers and Sisters ("The Road Ahead")
Cannon Season 4 episode 22: "Vengeance" March 1975
CHiPs
Criminal Minds ("Nanny Dearest")
Dancing with the Stars (opening performance for season premiere of Season 23)
Danny Phantom (The Amity Park Observatory modeled on Griffith Observatory.)
Dragnet ("The LSD Story" aka "Blueboy" episode)
Episodes
Fallout Season 1, episode 8 "The Beginning"
Goliath Season 2, episode 8
Helluva Boss Season 2, episode 2 "Seeing Stars"
Honey West ("The Abominable Snowman")
Hunter, Part Three of the trilogy City Under Siege
In the Heat of the Night ("Just a Country Boy")
Jonas (Date Expectations)
Keeping up with the Kardashians on E! shows shots of Griffith Observatory on a regular basis.
The Late Late Show with Craig Ferguson (appears at the beginning of the opening title sequence, 2009 to 2015)
Logan's Run (episode 10 "Futurepast" January 1978)
Lucifer (ending of season 3 bonus episode "Once Upon a Time")
MacGyver (pilot episode)
Macross Frontier (a future replica of the Griffith Observatory.)
The Man from U.N.C.L.E. ("The Double Affair", November 1964)
Melrose Place ("Till Death Do Us Part")
Millionaire Matchmaker (shown in random episodes)
Mission: Impossible (1966 TV series; opening pilot episode, plus the location of two mission briefings in two subsequent episodes)
The Monkees (footage incorporated into musical sequences)
Moonlight
2010 MTV Video Music Awards. Linkin Park performed their single "The Catalyst" at the Observatory
The Muppets Mayhem episode "Drift Away"
The New Adventures of Wonder Woman (Season 3 episode "Time Bomb" 1979)
Perry Mason (Season 2, Episode 4, April 24, 2023)
Quantum Leap ("Goodbye Norma Jean")
Remington Steele
The Rookie (Season 4, Episode 6: Poetic Justice)
Rocky Jones, Space Ranger
She-Hulk: Attorney at Law (Season 1, Episode 1; A picture of the observatory hangs in Jennifer Walters' office)
The Simpsons (duplicated as Springfield Observatory)
Star Trek: Voyager (two-part episode "Future's End")
Top Chef (site of opening challenge for the 17th season)
The Wonder Years
Other media
The song "Observatory Crest" from Captain Beefheart and The Magic Band's album Bluejeans & Moonbeams (1974) is about two lovers spending a romantic evening at Griffith Observatory. Lead vocalist Don Van Vliet lived nearby and frequently visited it in his youth.
It was a filming location for the music video for "Rush Rush" (1991) by Paula Abdul which starred Keanu Reeves and was directed by Stefan Würnitzer. This video was based on Rebel Without a Cause.
An image of the observatory is shown in a 2Pac music video, "To Live & Die in L.A.". The video pays homage to Los Angeles and its best known landmarks.
Some interview segments with rock musician Ringo Starr for the Beatles Anthology video were conducted on the observatory grounds during the mid-1990s. Starr and Neil Aspinall are shown viewing Los Angeles from the Observatory.
On September 12, 2010, Linkin Park performed a brief set for a thousand fans onsite. "The Catalyst" from this performance was later shown by MTV for that night's Video Music Awards.
The photographs on the cover of The Byrds' album Untitled (1970) were taken on the staircase of Griffith Observatory.
In the comic Runaways, the Runaways battle Geoffrey Wilder at Griffith Observatory, which is destroyed in the fight.
Cartoonist Bill Griffith is known for his satirical cartoon commentary on American culture and values. He drew and released a one-shot magazine format collection of "one-pager" treatments of odd bits of American cultural life, entitled "Griffith Observatory". It opens with a clever premise piece, in which he falls into the opportunity to rent the actual Griffith Observatory as a living space. The agent showing the property mentions the telescope in an offhand way as a "plus", and Bill realizes it would be a tremendous boon to his amateur anthropological pastime.
The 2013 videogame Grand Theft Auto V features the Galileo Observatory, based on the Griffith Observatory.
In 2019, a photo of the observatory was one of many splash screens for Windows 10.
In the 2023 video game Horizon Forbidden West: Burning Shores, the observatory was purchased by billionaire and antagonist Walter Londra after a lengthy court battle, as a headquarters for his company.
See also
Don Dixon – Observatory Art Director
Joy Picus, Los Angeles City Council member, 1977–1991, president of Friends of Griffith Observatory
Laura Danly – Observatory Curator
Los Angeles Historic–Cultural Monuments in Hollywood and Los Feliz
Fabra Observatory – Spanish observatory on a hill overlooking a metropolis
Explanatory notes
References
External links
Griffith Observatory Foundation
Collection of articles on the observatory at the Los Angeles Times
Live Lecturers sent into a Black Hole by Danny King at Bloomberg News
Make Astronomers the Stars Op/Ed by Margaret Wertheim in the Los Angeles Times
Light Pollution in L.A. Area
Image of visitors at an exhibit in the newly opened Griffith Observatory, Los Angeles, 1935. Los Angeles Times Photographic Archive (Collection 1429). UCLA Library Special Collections, Charles E. Young Research Library, University of California, Los Angeles.
Observatory
Art Deco architecture in California
Astronomical observatories in California
Los Angeles Historic-Cultural Monuments
Museums in Los Angeles
Landmarks in Los Angeles
Planetaria in the United States
Science and technology in Greater Los Angeles
Science museums in California
Tourist attractions in Los Angeles
Museums established in 1935
1935 establishments in California
Los Feliz, Los Angeles
|
62081827
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lugovoy%2C%20Volgograd%20Oblast
|
Lugovoy, Volgograd Oblast
|
Lugovoy, Volgograd Oblast
Lugovoy is a rural locality (a settlement) in Svetloyarsky District, Volgograd Oblast, Russia. The population was 467 as of 2010. There are 8 streets.
Geography
Lugovoy is located 49 km southwest of Svetly Yar (the district's administrative centre) by road. Privolzhsky is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Svetloyarsky District
|
4782069
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B5%D1%80%20%D0%91%D1%83%D1%80%D1%96%D1%82%D0%B0
|
Нассер Буріта
|
Нассер Буріта (араб. ناصر بوريطة; нар. 27 травня 1969) — марокканський дипломат. Міністр закордонних справ, африканської співпраці та марокканських емігрантів з 5 квітня 2017 року.
Життєпис
Народився 27 травня 1969 року в Таунате, Марокко. У 1991 році отримав ступінь бакалавра державного права в Університеті Мохаммеда V у Рабаті.
Буріта приєднався до Управління багатостороннього співробітництва Міністерства закордонних справ у Рабаті в 1992 році. З 1995 по 2002 рік він був першим секретарем у посольстві Марокко у Відні. У 2002 році очолював Департамент головних органів ООН. У 2002 році він також був призначений радником місії Марокко при Європейських Співтовариствах у Брюсселі. З грудня 2003 по 2006 рік Буріта очолював Відділ ООН.
Він був призначений Генеральним секретарем Міністерства закордонних справ і співробітництва в 2011 році, а потім міністром-делегатом при міністрі закордонних справ і співробітництва в 2016 році. 7 жовтня 2021 року Насер Буріта був повторно призначений главою МЗС Марокко.
29 жовтня 2022 року Буріта прибув до Алжиру для участі в підготовчій зустрічі міністрів закордонних справ до Ради Ліги арабських держав. Він також представляв короля на саміті Ліги арабських держав у 2022 році, і його вітав Абдельмаджид Теббун.
11 листопада 2022 року Буріта взяв участь у 5-му Паризькому форумі миру. 21 листопада 2022 року Буріта зустрівся з послом США в Марокко Пунітом Талваром у Міністерстві закордонних справ у Рабаті. 14 грудня 2022 року зустрівся з послом України в Марокко Сергієм Саєнко.
Примітки
Марокканські дипломати
Міністри закордонних справ Марокко
|
66847561
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nigol%20Andresen
|
Nigol Andresen
|
Nigol Andresen (pen name, Ormi Arp; 2 October 1899 Haljala Parish, Wierland County – 24 February 1985 Tartu) was an Estonian and Soviet politician, writer, literary critic, and translator. He was a member of V Riigikogu.
In 1940 he was Minister of Foreign Affairs at Johannes Vares' cabinet.
External links
References
1899 births
1985 deaths
People from Haljala Parish
People from Kreis Wierland
Estonian Socialist Workers' Party politicians
Communist Party of Estonia politicians
Heads of state of the Estonian Soviet Socialist Republic
Ministers of Foreign Affairs of Estonia
People's commissars and ministers of the Estonian Soviet Socialist Republic
Members of the Riigikogu, 1932–1934
Members of the Supreme Soviet of the Estonian Soviet Socialist Republic, 1947–1951
First convocation members of the Soviet of Nationalities
Estonian male poets
Estonian male short story writers
Estonian literary critics
Estonian translators
20th-century Estonian writers
University of Tartu alumni
Recipients of the Order of the Red Banner of Labour
Estonian prisoners and detainees
Soviet prisoners and detainees
Burials at Metsakalmistu
|
4630546
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Paralitherium
|
Paralitherium
|
Paralitherium — вимерла сирена з пізнього еоцену Угорщини.
Етимологія
Назва виду tarkanyense вшановує Фельсотаркань, Угорщина, де було зібрано типовий зразок.
Примітки
Роди ссавців
Фауна еоцену
|
1049091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/25520%20%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D0%BD%D2%91
|
25520 Дерончанґ
|
25520 Дерончанґ (25520 Deronchang) — астероїд головного поясу, відкритий 7 грудня 1999 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,525.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (25501-25600)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1999
Головний пояс астероїдів
|
2013926
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%BE%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Дейнеко Юрій Михайлович
|
Дейнеко Юрій Михайлович — підполковник ЗС РФ; військовий льотчик 1 класу. Герой Росії (2003).
Життєпис
Народився у м.Комунарськ, Луганська область.
У 1980 році вступив до Тамбовського вищого військового авіаційного училища льотчиків, яке закінчив у 1984 році. Служив у частинах Дальньої авіації. У 1996 році закінчив Військово-повітряну академію ім. Ю. А. Гагаріна.
18 вересня 2003 як командир корабля виконував обліт Ту-160 «Михайло Громов» після заміни однієї з силових установок. Під час польоту внаслідок руйнування ряду конструкцій літака виникла пожежа і протягом 12 секунд — вибух літака. За цей проміжок часу командир екіпажу встиг відвернути падаючий літак від найбільшого в Європі газосховища в районі селища Степне (Саратовська область) та наказав екіпажу покинути літак; сам катапультувався останнім. Однак під час вибуху всі члени екіпажу загинули в повітрі.
Похований у місті Енгельс Саратовської області.
Нагороди
За мужність і героїзм, проявлені при виконанні військового обов'язку, Указом Президента Російської Федерації № 1374 від 22 листопада 2003 підполковнику Дейнеко Юрію Михайловичу присвоєно звання Героя Російської Федерації (посмертно).
орден «За особисту мужність»
медалі.
Вшанування пам'яті
У 2004 на місці загибелі екіпажу встановлено пам'ятник.
Один з Ту-22М3 російських ВПС носить ім'я «Юрій Дейнеко».
Джерела
http://old.redstar.ru/2003/12/20_12/1_01.html
http://www.biografija.ru/biography/dejneko-jurij-mikhajlovich.htm
Уродженці Алчевська
Російські льотчики
Герої Російської Федерації
|
4151977
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%93%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Красногорка (Гірськомарійський район)
|
Красногорка (Гірськомарійський район)
Красногорка — село у складі Гірськомарійського району Марій Ел, Росія. Входить до складу Червоноволзького сільського поселення.
Населення
Населення — 116 осіб (2010; 169 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 92 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Гірськомарійського району
Села Марій Ел
|
2742554
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%B3%D1%96%D0%BD%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кичигін Петро Степанович
|
Кичигін Петро Степанович
Петро Степанович Кичигін — радянський військовий діяч. Депутат Верховної Ради УРСР першого скликання.
Біографія
Народився року в селянській родині в селі Портнягіно Ялуторовського повіту, тепер Шатровський район, Курганська область, Росія. У десятирічному віці втратив батька, Степана Кичигіна, який воював у радянському партизанському загоні.
З 1924 року працював у комуні села Портнягіно Шатровського району. У 1924 році вступив до комсомолу.
Член ВКП(б) з 1932 року.
У Червоній армії — з 1932 року, служив у танкових військах.
З листопада 1936 року брав участь в громадянській війні в Іспанії. 1937 року присвоєно військове звання лейтенант. Продовжував службу в танкових частинах Київського військового округу, був командиром батальйону.
1938 року був обраний депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання по Роменському виборчому округу № 164 Чернігівської області.
Виконував обов'язки командира 394-го окремого танкового батальйону 72-ї стрілецької дивізії. З вересня 1940 року — командир вогнеметного батальйону 23-го танкового полку 12-ї танкової дивізії.
24 лютого 1941 року військовим трибуналом 8-го механізованого корпусу Кичигіна засуджено до 5 років позбавлення волі із відбуванням у ВТТ. Подальша доля не відома.
Нагороди
орден Червоного Прапора (17.07.1937)
орден Червоної Зірки (02.01.1937)
Джерела
Більшовик: газета. — Чернігів, 1938. — 15 червня.
Кичигін Петро Степанович : облікова картка депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 4, арк. 29.
Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 57.
Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР] : газета. — Київ, 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.
Каминский Олег. Кичигин Петр Степанович // Вебсайт «Проза.ру». — 2014. — Свідоцтво про публікацію № 214101000369.
Приказ військам Київського Особливого Військового Округа з особового складу №0208 від 1 березня 1941 р. ЦАМО РФ, ф.131, оп.12523, сп.22, арк.66.
Приказ військам Київського Особливого Військового Округа з особового складу №0033 від 12 березня 1941 р. ЦАМО РФ, ф.131, оп.12523, сп.6, арк.70.
Депутати Верховної Ради УРСР 1-го скликання
Члени КПРС
Учасники Громадянської війни в Іспанії
|
3167691
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Proximus%20Diamond%20Games%202005%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Proximus Diamond Games 2005, парний розряд
|
Proximus Diamond Games 2005, парний розряд
Кара Блек і Елс Калленс були чинними чемпіонками і успішно захистили свій титул, у фіналі перемігши пару Анабель Медіна Гаррігес і Дінара Сафіна з рахунком 3–6, 6–4, 6–4.
Сіяні пари
Сітка
Посилання
Main and Qualifying Rounds
2005
Proximus Diamond Games
Proximus Diamond Games
|
5617308
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2004%20UEFA%20Champions%20League%20final
|
2004 UEFA Champions League final
|
2004 UEFA Champions League final
The 2004 UEFA Champions League final was an association football match played on 26 May 2004 to decide the winner of the 2003–04 UEFA Champions League. AS Monaco, a Monaco-based club representing the French Football Federation, faced Portuguese side Porto at the Arena AufSchalke in Gelsenkirchen, Germany. Porto won the match 3–0, with Carlos Alberto, Deco and Dmitri Alenichev scoring the goals in a dominant game from Jose Mourinho's Porto. Deco was named Man of the Match.
Porto's previous triumph in the competition had been in 1987 – although they had won the UEFA Cup in the previous season – while Monaco were playing in their first ever UEFA Champions League final. Both teams started their campaigns in the group stage and defeated former European champions on their way to the final: Porto beat 1968 and 1999 winners Manchester United while Monaco defeated nine-time champions Real Madrid.
Both teams were considered underdogs in the competition before reaching the final stages and were led by young managers. Monaco had hired former France national football team captain Didier Deschamps as manager and Porto were led by rising star José Mourinho, who left the club for Chelsea a week after the match.
Monaco became the fourth club representing the French league to reach the final after Reims in 1956 & 1959, Saint-Étienne in 1976, and Olympique de Marseille in 1991 & 1993. This was the fifth final in the history of the European Cup in which neither of the teams came from England, Germany, Italy or Spain, the first since the 1991 final when Red Star Belgrade of Yugoslavia beat Marseille, and as of current, the last time a team not from the four previously mentioned countries won the final.
Background
Monaco
Monaco finished second in the French Ligue 1 the previous season, meaning that they entered the Champions League at the group stage. Monaco were placed in Group C, alongside Deportivo La Coruña, PSV and AEK Athens. After a 2–1 in their first win in the Netherlands and a 4–0 win at the Stade Louis II against AEK Athens, Monaco travelled to Spain, losing 1–0 by Deportivo. The Monegasque adventure really began after the return match against Deportivo, when Monaco won 8–3, which represented the highest number of goals in one match in the history of the new version of the UEFA Champions League; this record lasted until 22 November 2016, when Legia Warsaw lost 8–4 to Borussia Dortmund. Croatian striker Dado Pršo scored four times, while captain Ludovic Giuly (2), Jérôme Rothen, Jaroslav Plašil and Édouard Cissé pulverised the Spanish defensive line. After two more draws against PSV and AEK Athens, Monaco finished at the top of Group C.
The first knockout round saw Monaco winning against Lokomotiv Moscow after a 2–1 defeat in Russia and a win 1–0 at Stade Louis II. In the quarter-finals, Monaco played Real Madrid. After a 4–2 loss in Madrid (where Fernando Morientes scored, and was applauded by his former fans), Monaco created a sensation by defeating the Spanish 3–1 at home. Monaco played against Chelsea in the semi-finals, and despite the exclusion of Akis Zikos, Monaco found enough strength to score twice and win the game 3–1. The last goal was scored by striker Shabani Nonda, who just returned from a seven-month injury. The second leg at Stamford Bridge saw Monaco resisting Chelsea's strikes, for a final score of 2–2 to reach the European Cup final for the first time in their history.
Porto
Porto, winners of the Primeira Liga, Taça de Portugal and UEFA Cup in 2002–03, were the only Portuguese team in the group stage, after the elimination of Benfica in the third qualifying round by Italian side Lazio. Porto was drawn in Group F, along with Real Madrid, Marseille and Partizan. Porto's first match was at Partizan Stadium in Belgrade. Costinha scored the opening goal on 22 minutes, but Andrija Delibašić scored the equaliser on 54 minutes. The next match, the first at the Estádio das Antas, was a 3–1 loss to Real Madrid. Costinha scored the opening goal again, on seven minutes. Iván Helguera equalised on 28 minutes; Santiago Solari on 37 minutes and Zinedine Zidane on 67 scored Real Madrid's winning goals.
Two straight wins against Marseille followed by a win at home against Partizan secured Porto's place in the first knockout round before the last match of the group stage, a draw in Madrid. In the first knockout round, Porto met Manchester United. The Portuguese won 2–1 at home and managed to qualify in the final minutes of the second leg, when Costinha scored an equaliser in injury time in a 1–1 draw at Old Trafford. In the quarter-finals, Porto met a French team for the second time in the tournament: a 2–0 win at home and a 2–2 draw in France eliminated Lyon from the competition. In the semi-finals, Porto played Deportivo La Coruña, eliminating them 1–0 on aggregate.
Route to the final
Match
Summary
Monaco, in their first European final since the 1992 Cup Winners Cup final, were up against Porto, the UEFA Cup winners from the previous season, who were appearing in the European Cup final for a second time, after defeating Bayern Munich in the 1987 European Cup final. Porto were the favourites after eliminating Manchester United and Deportivo La Coruña in the knockout phase, while Monaco had eliminated Real Madrid and Chelsea. Porto won the match 3–0; Carlos Alberto opened the scoring in the first half, while Deco and Dmitri Alenichev extended Porto's lead in the second half.
Details
Statistics
See also
2003–04 UEFA Champions League
2004 UEFA Cup Final
2004 UEFA Super Cup
2004 Intercontinental Cup
AS Monaco FC in European football
FC Porto in international football competitions
References
External links
Official website (archive)
Final
UEFA Champions League finals
European Cup Final 2004
European Cup Final 2004
2003–04 in French football
2003–04 in Portuguese football
Sports competitions in Gelsenkirchen
21st century in Gelsenkirchen
May 2004 sports events in Europe
2000s in North Rhine-Westphalia
|
5815577
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grzegorz%20Schetyna
|
Grzegorz Schetyna
|
Grzegorz Schetyna
Grzegorz Juliusz Schetyna (born 18 February 1963) is a Polish politician who has been Leader of Civic Platform and Leader of the Opposition from 26 January 2016 to 25 January 2020. He has served as Minister of Foreign Affairs of Poland from 2014 to 2015, Marshal of the Sejm from 2010 to 2011, Acting President of Poland 2010, Deputy Prime Minister of Poland from 2007 to 2009 and Minister of the Interior and Administration 2007 to 2009. He has been a Member of the Sejm from 1997.
Early career
In the early 1990s, Schetyna co-founded a commercial broadcaster, Radio Eska, and chaired the Śląsk Wrocław basketball team in 1994–97.
Political career
Early beginnings
In the late 1980s, Schetyna headed the University of Wrocław’s branch of the Independent Students’ Union, the student arm of the Solidarność (Solidarity) trade-union movement, before holding a series of posts in the Liberal-Democratic Congress and then the Freedom Union party in the 1990s, along with Donald Tusk and several other key figures in Polish politics. When Tusk co-founded Civic Platform in 2001, Schetyna became secretary-general.
Schetyna was first elected to the Sejm as a candidate of the Freedom Union in the national elections on 21 September 1997 after receiving 13 013 (3,17%) in 50 Wrocław district. Following the 2007 parliamentary election, he served as Deputy Prime Minister and Minister of Internal Affairs and Administration under Prime Minister Donald Tusk. As interior minister, he championed the badly needed renovation of provincial roads in Poland. In a 2009 cabinet reshuffle, he left the government abruptly amid tensions between his faction within the ruling Civic Platform party and Tusk.
Schetyna was also a member of Sejm 1997–2001, Sejm 2001–2005, Sejm 2005–2007, Sejm 2007–2011.
After stepping down, he moved to the post of head of the Civic Platform Sejm caucus.
Marshal of the Sejm
Following Bronisław Komorowski's victory in the 2010 presidential election, Schetyna was nominated as the Civic Platform's candidate to succeed the President-elect as the Marshal of the Sejm.
On 8 July he was elected Marshal of the Sejm and thus assumed the post of the Acting President of Poland. Schetyna served as the interim head of state until Komorowski's inauguration on 6 August 2010.
Schetyna ceased being Sejm Marshal on 8 November 2011; Ewa Kopacz replaced him and later took his job as the Civic Platform's first deputy leader.
Sejm Committee on Foreign Affairs
Between 2011 and 2014, Schetyna served as chairman of the Committee on Foreign Affairs. Shortly after the referendum on the status of Crimea held on 16 March 2014, he and his counterparts of the Weimar Triangle parliaments – Elisabeth Guigou of France and Norbert Röttgen of Germany – visited Kyiv to express their countries’ firm support of the territorial integrity and the European integration of Ukraine. This was the first time that parliamentarians of the Weimar Triangle had ever made a joint trip to a third country.
During Tusk's seven years in power, Schetyna tried several times to challenge him but was sidelined. By 2014, news media reported about increased rivalry and tension between him and Tusk.
Minister of Foreign Affairs
When Tusk stepped down from his position in September 2014 to become the President of the European Council, Schetyna announced he would run for leadership of the Civic Platform. This was widely seen as a direct challenge to incoming Prime Minister Ewa Kopacz, as by tradition the prime minister is also party leader.
For domestic political reasons Kopacz therefore decided to replace Foreign Minister Radosław Sikorski with Schetyna. Unlike his predecessor in the job, Schetyna was unknown outside Poland at the time. Upon taking office, Kopacz ordered him to redraft Poland's foreign policy urgently and present it to parliament.
In February 2015, Schetyna announced that Poland would be the first country to pay damages for participating in the US Central Intelligence Agency’s secret rendition program after it was found to have hosted a facility used for illegal rendition and interrogation. In doing so, Poland followed a ruling of the European Court of Human Rights ordering it to pay former detainees Abd al-Rahim al-Nashiri and Abu Zubaydah.
In September 2015, Schetyna summoned the Russian ambassador to Poland, Sergey Andreyev, after the ambassador, in an interview aired by private broadcaster TVN24, said Poland was partly responsible for Nazi Germany invading in 1939 because it had repeatedly blocked the formation of a coalition against Berlin in the run-up to the conflict.
Leader of Civic Platform
As Civic Platform chairman, Schetyna and the party’s other lawmakers occupied the main hall in parliament from mid-December 2016 and mid-January 2017 over the ruling PiS party’s plans to limit media access and a vote on the budget which the Civic Platform said was held illegally. He also led the party’s campaign for the 2019 European Parliament election by warning that the ruling eurosceptic PiS party could eventually lead the country out of the EU.
Ahead of the 2019 national elections, Schetyna led his party’s move to join forces with two small, liberal groupings and announced Małgorzata Kidawa-Błońska as their candidate for prime minister.
In January 2020, Schetyna announced that he won't stand in the 2020 Civic Platform leadership election and endorsed Tomasz Siemoniak. On 25 January 2020 his successor, Borys Budka, was elected.
See also
Members of Polish Sejm 2005–2007
Members of Polish Sejm 2007–2011
References
|-
|-
|-
|-
|-
1963 births
Civic Platform politicians
Deputy prime ministers of Poland
Ministers of Foreign Affairs of Poland
Interior ministers of Poland
Heads of state of Poland
Living people
Marshals of the Sejm of the Third Polish Republic
Members of the Polish Sejm 2005–2007
Members of the Polish Sejm 1997–2001
Members of the Polish Sejm 2001–2005
Members of the Polish Sejm 2007–2011
Members of the Polish Sejm 2011–2015
Members of the Polish Sejm 2015–2019
Members of the Polish Sejm 2019–2023
People from Opole
Polish Roman Catholics
Acting presidents of Poland
Members of the Senate of Poland 2023–2027
|
4402971
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%80%20%D1%81%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B9
|
Лускар синій
|
Лускар синій (Cyanoloxia glaucocaerulea) — вид горобцеподібних птахів родини кардиналових (Cardinalidae).
Поширення
Вид поширений на північному сході Аргентини, сході Парагваю, півдні Бразилії та в Уругваї. Мешкає на узліссях субтропічних лісів, мезофільних лісів і лісів араукарії. Пересувається на малій висоті, в перехідній зоні між лісом і чагарниками або в останніх, завжди в місцях щільного покриття. Іноді трапляється в парках і садах.
Опис
Довжина птаха від 14,5 до 16 см. Оперення самця яскраво-блакитне з основними частинами крил і хвоста темно-блакитного кольору. Короткий і товстий чорнуватий дзьоб з білястою основою щелепи. Оперення самки буро-коричневе.
Спосіб життя
Живиться насінням. Будує чашоподібне гніздо з трав, низько на деревах або кущах, заховане в густому листі. Самиця відкладає два-три білуваті яйця з червонуватими плямами.
Примітки
Посилання
Кардиналові
Птахи, описані 1837
Птахи Бразилії
Птахи Аргентини
Птахи Уругваю
Птахи Парагваю
|
1950396
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Druzhba%20pipeline
|
Druzhba pipeline
|
Druzhba pipeline
The Druzhba pipeline; also has been referred to as the Friendship Pipeline and the Comecon Pipeline) is one of the world's longest oil pipelines and one of the largest oil pipeline networks in the world. It began operation in 1964 and remains in operation today. It carries oil some from the eastern part of European Russia to points in Ukraine, Belarus, Poland, Hungary, Slovakia, the Czech Republic, Austria and Germany. The network also branches out into numerous smaller pipelines to deliver its product throughout Eastern Europe and beyond.
The name "Druzhba" means "friendship", alluding to the fact that the pipeline established friendly relations between the Soviet Union and Eastern Europe through the reliable supply of oil. Today, it is the largest principal artery for the transportation of Russian (and Kazakh) oil across Europe.
History
On 18 December 1958, the 10th session of the Council for Mutual Economic Assistance (Comecon), held in Prague, adopted a decision and an agreement was signed on construction of a trunk crude oil pipeline from the USSR into Poland, Czechoslovakia, GDR and Hungary. The construction of the initially proposed long pipeline commenced in 1960. Each country was to supply all necessary construction materials, machinery and equipment. Czechoslovakia received first oil in 1962, Hungary in September 1963, Poland in November 1963, and the GDR in December 1963. The whole pipeline was put into operation in October 1964. The first oil pumped through the Druzhba pipeline originated from the oil fields in Tatarstan and Samara (Kuybyshev) Oblast. In the 1970s, the Druzhba pipeline system was further enlarged with the construction of geographically parallel lines.
Following the 2022 Russian invasion of Ukraine, the northern route to Germany was closed with Germany ceasing to buy oil in January 2023 and Russia ceasing to supply oil to Poland in February 2023. From December 2023, following agreements, Germany began importing 1.2m tons of oil p.a. from Kazakhstan using the northern pipeline.
Route
The pipeline begins at Almetyevsk in Tatarstan, the Russian heartland, where it collects oil from western Siberia, the Urals, and the Caspian Sea. It runs to Mazyr in southern Belarus, where it splits into a northern and southern branch. The northern branch crosses the remainder of Belarus across Poland to Schwedt in Germany. It supplies refineries in Płock and in Schwedt. The northern branch is also connected by the Płock–Gdańsk pipeline with the Naftoport terminal in Gdańsk, which is used for oil re-exports. In Schwedt, the Druzhba pipeline is connected with the MVL pipeline to Rostock and Spergau.
The southern branch runs south through Ukraine. In Brody, the Druzhba pipeline is connected with the Odesa-Brody pipeline, which is currently used to ship oil from the Druzhba pipeline to the Black Sea. In Uzhhorod, the pipeline splits into lines to Slovakia (Druzhba-1 — original Druzhba route) and to Hungary (Druzhba-2). The line through Slovakia is divided once again near Bratislava: one branch leading in a northwest direction to the Czech Republic and the other going southward to Hungary. The Druzhba-1 pipeline branches off toward Hungary in Banská Bystrica Region (Slovakia) near the river of Ipeľ, crosses the Hungarian border at Drégelypalánk and leads to Százhalombatta (not depicted on the map at the beginning of the page). In Hungary, the Druzhba-1 pipeline supplies the Duna refinery while Druzhba-2 supplies Duna and Tisza refineries.
The ORLEN Lietuva in Lithuania and Ventspils oil terminal in Latvia are connected to the main pipeline by the branch pipeline from the Unecha junction in Bryansk Oblast (not shown on the map). This branch has ceased operation in 2006 and is not likely to become operational again any time soon.
The part of the Druzhba pipeline system which runs via Belarus is long. The length of the pipeline in Ukraine is , in Poland , in Hungary , in Lithuania , in Latvia , and in Slovakia and in the Czech Republic together around . The pipeline crosses 45 major rivers as well as 200 railways and highways.
Technical features
The pipes for the project were manufactured in the Soviet Union and Poland, while fittings were manufactured in Czechoslovakia. The GDR was responsible for pumps, and Hungary for automation and communication equipment. The construction cost nearly 400 million rubles and nearly 730,000 tons of pipe was laid throughout the path of the pipeline. The Druzhba pipeline currently has a capacity of . Work is currently underway to increase this in the section between Belarus and Poland. The pipe diameter of the pipeline varies from . It uses 20 pumping stations.
Operators
The Russian part of the pipeline is operated by the oil company Transneft through its subsidiary OAO MN Druzhba. The operator in Belarus is Gomeltransneft Druzhba, in Ukraine UkrTransNafta, in Poland PERN Przyjazn SA, in Slovakia Transpetrol AS, in the Czech Republic Mero, and in Hungary MOL.
Baltic Pipeline System-2
The Baltic Pipeline System-2 (BPS-2) is a pipeline from the Unecha junction of the Druzhba pipeline near the Russia–Belarus border to the Ust-Luga oil terminal at the eastern part of the Gulf of Finland with a long branch line to Kirishi oil refinery. The throughput capacity of BPS-2 is 50 million tonnes of oil annually. The construction of the BPS-2 started on 10 June 2009. The BPS-2 was completed in 2011 and began to function in late March 2012.
Proposed extensions
Druzhba Wilhelmshaven Oil Pipeline
There have been proposals to extend the northern branch of the Druzhba pipeline towards the German North Sea port of Wilhelmshaven, which would reduce oil tanker traffic in the Baltic Sea and make it easier to transport Russian oil to the United States. In 2007, German Oil Trading GmbH (GOT) proposed to build a connection from Unecha to Wilhelmshaven with a possible branch to Polish and German oil refineries. The proposed connection would be long and would have a capacity of 25 million tonnes of oil a year, which could be increased to 50 million tonnes.
Druzhba Adria
The Druzhba–Adria Pipeline Integration Project was a proposal that was considered in the 2000s to extend the pipeline to pass through Hungary and Croatia to reach the Adriatic Sea at the deep-water port of Omišalj. In the first phase, the Croatian portion of the Adria pipeline would be reconstructed from the Sisak pumping station to Omišalj harbour. The Croatian company JANAF was responsible for the design of the initial project phase, to reverse the phases of the Adria pipeline (which currently carries oil from the port inland) on the Sisak-Omišalj portion.
It was also proposed to connect Druzhba Adria with the planned Pan-European Pipeline.
The proposal was touted by the Croatian president Stipe Mesić, but it also garnered a lot of negative press due to complaints from the environmentalist groups such as Eko Kvarner, and was eventually abandoned.
Schwechat–Bratislava Oil Pipeline
The Schwechat–Bratislava two-way oil pipeline project was proposed in 2003. It would allow to supply the OMV owned Schwechat Refinery from the Druzhba pipeline.
Controversies
2009 Parallel disputes on transit fees
For the last several years, Russia and Ukraine have been tied up in transit fee disputes as the major pipelines supplying Europe with Russian oil and gas run through Ukraine. The continuous disputes were primarily based on transit of natural gas.
On December 28, 2009, referring to Russia's announcement, Slovakian government said Russia issued warnings that it would stop oil supplies to Slovakia, Hungary and the Czech Republic over a transit fees dispute with Ukraine. However, the next day, Ukraine's Naftogas issued a statement confirming that Russia agreed to a 30 percent increase in the transit fees through Ukraine. The alleged rise in the tariff will be from $7.8 to $9.50 (or €6.6) per tonne of oil for transiting Ukraine in 2010, and this was implemented due to the decision from Russia to raise prices of the energy resources. Additionally, unlike previous payments, new payments will be made in Euros, as this was one of Ukraine's demands. Also, Ukraine needs substantial investments to update the network on its territory as the pipeline has aged. Russia and Ukraine also agreed on the volume of oil to be transported through Ukraine in 2010. The overall amount of oil to be transported to Slovakia, the Czech Republic and Hungary through Ukraine in 2010 will be 15 million tonnes, a decrease from 17.1 million tonnes in 2008.
2019 oil contamination scandal
The delivery of oil was halted on 20 April 2019 due to high concentrations of organic chloride found in the pipeline. These chemical compounds contaminated the pipeline and equipment in Russia and Europe causing an economic impact of billions of dollars. Investigation into the scandal is ongoing with individuals being detained in Russia suspected of having stolen oil and pouring in organochloride to the pipeline to cover up the theft.
Disputes over payment for contaminated oil were ongoing a month later.
By late May, a month after the contamination was discovered, Russia agreed to take back some of the 8-9m tons of contaminated oil remaining in the pipeline.
Estimates of overall contaminated stock, including that still in the pipeline and other stock pumped to tankers or to storage range from 20-40m tons as of end May. This stock will all require dilution before it can be refined.
In mid-September 2019, almost five months after the contamination was noticed, the Polish pipeline operator confirmed their section of the pipeline had been cleared of contamination and was operating normally. 450,000 tons of contaminated oil had been moved to storage.
Also in September 2019, oil companies BP and Total were trying to sell 2.3m barrels (over 300,000 tons) of tainted oil that they had received earlier from the pipeline.
2020 Belarus–Russia
In February 2020, Belarus threatened to take oil from the Druzhba pipeline if Russia did not supply it with the required volumes of crude oil. As of February 2022, Russian oil supplies to Belarus had not been agreed to for 2020 and shipments had dwindled to 500,000 tonnes, down from a previously planned 2 million tonnes. Belarusian President Alexander Lukashenko said Moscow hinted at an energy supply deal in exchange for Belarus merging with Russia, which caused talks to collapse.
2023 comment on possible sabotage of pipeline
In 2023, apparent classified U.S. intelligence documents released in the 2022–2023 Pentagon document leaks included a note of a conversation between the President of Ukraine and Deputy Prime Minister Yulia Svyrydenko in which Volodymyr Zelensky suggested blowing up the Druzhba pipeline to hit Hungarian industry, as Orban's government was too friendly towards the Kremlin during the Russo-Ukrainian War. A Hungarian government official stated that this proposed sabotage by Zelensky prompted Hungary to block funding of the European Peace Facility.
See also
Yamal–Europe pipeline
Urengoy–Pomary–Uzhhorod pipeline
Russia–Ukraine gas disputes
Russia–Belarus energy dispute
Baku–Tbilisi–Ceyhan pipeline - the next longest oil pipeline after Druzhba
References
External links
Druzhba-Adria Pipeline Integration Project, Transneft website
1960 establishments in Europe
Oil pipelines in Russia
Oil pipelines in Ukraine
Oil pipelines in Belarus
Oil pipelines in Poland
Oil pipelines in Slovakia
Oil pipelines in the Czech Republic
Oil pipelines in Hungary
Oil pipelines in the Soviet Union
Oil pipelines in Germany
Buildings and structures built in the Soviet Union
Transneft
Eastern Bloc
Comecon
Foreign relations of the Soviet Union
Czechoslovakia–Soviet Union relations
East Germany–Soviet Union relations
Germany–Soviet Union relations
Hungary–Soviet Union relations
Poland–Soviet Union relations
|
31595060
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jean-Paul%20Viguier
|
Jean-Paul Viguier
|
Jean-Paul Viguier (born 4 May 1946) is a French architect. He is considered one of the world's leading architects and one of the few French ones to work extensively outside of Europe.
Early works
Graduated from the École nationale supérieure des Beaux-Arts in 1970, Jean-Paul Viguier, with Jean Bossu and Georges-Henri Pingusson, founded the teaching unit n°5. 3 years later, he received a "master of city planning in urban design" at the Harvard Graduate School of Design from Harvard University, and, as he came back in France, he hosted a section of urban architecture in the journal Urbanisme. From 1975-1992, projects were carried out in association with Jean-François Jodry. In 1981, he won the "first prize of the jury" in the competition for the Opera Bastille and then, in 1983, the "first tie price" for the project head Defense. In 1986, he won alongside Alain Provost, Patrick Berger and Gilles Clément, the competition for the construction of the Parc André-Citroën in Paris, whose creation will last 6 years (1992-2002) soon after they won the Seville Expo’92 contest for the French Pavilion.
In 1988, he designed The Atrium : headquarters of the Caisse des Depots et Consignations in Boulogne-Billancourt. In 1990, he won the competition organized by the Public Establishment for the development of the Defence area for the construction of the Heart defense complex at the Esso headquarters location. Then he realized the headquarters of France Télévisions in Paris, as well as many others, such as Alstom in Saint-Ouen and AstraZeneca and Bristol-Myers Squibb in Rueil-Malmaison.
Jean-Paul Viguier et Associés practice
Jean-Paul Viguier Architecture and Associates works on a very wide range of building types.
In the area of housing, with achievements in Paris (Bercy, Dupleix), Créteil, Asnieres-sur-Seine, Clichy and recently (in 2009) in the 15th district of the capital, rue de la Convention. In the cultural field, the firm realized the Cathedral library (now named "Jean-Falala") at Reims in 2002, and restructured the Natural History Museum of Toulouse. She also designed urban facilities such as the layout of the site of the Pont du Gard and built an archaeological museum on the same site in 2000.
The fields of activity of the practice is completed by the making of office buildings, as Angle in Boulogne-Billancourt (2008), seat of the Journal L'Équipe, the headquarters of IBM Europe in Bois-Colombes (2009), the seat of Prisma Presse inGennevilliers or Heart Mediterranean, the islet of D3 ZAC Joliette Marseille (2008). Finally, the Majunga tower is located in the heart of La Défense.
In the same time, the agency develops an international activity: taking care of the construction of the Hotel Sofitel Water Tower in Chicago for Accor in 2002 and working in a draft new city in Malaysia. In spring 2008, in Budapest central square, the Vorosmarty Plaza Project was opened to the public: a mixed building dressed in a glass envelope. In June 2008, the McNay Museum of Art in San Antonio, the first American modern art museum built by a French architect, was inaugurated. The agency also worked in Morocco at the construction of the headquarters of Morocco Telecom in Rabat in 2009.
As it is rightly noted on their website: “The agency has thus shown an ability to build in various parts of the world and strives to bring to its projects the best possible responses to the relationship between buildings and their environment.”
Awards and personal titles
Member of the High Commission of Historical Monuments.
Knight of the Legion of Honour since 15 April 2003 he was promoted to officer of the Legion of Honor on 14 July 2011.
Commander of the Order of Arts and Letters.
Knight of the National Order of Merit.
Jean-Paul Viguier was awarded the grand prize of the Cities Monitor for the Parc André-Citroën, got a mention for the prix de l’equerre d’Argent of Architecture for his industrial hotel activity building rue d ' Aubervilliers in Paris19th, and the Architectural Record-Business Week Award in New York for the head office of Astra Pharmaceutical Headquarters in Rueil-Malmaison. The Sofitel Chicago Water Tower has received "the best building since ten years award" in 2003 by the AIA Chicago; This building is listed among the "150 favorite buildings of America" by the American Institute of Architects, and got the MIPIM Award in 2005. The Pont du Gard has the ”Grand site de France " label.
He has been elected member of the Academy of Architecture since 1993, academy for which he was president from 1999 to 2002. He is also a founding member of AFEX (French Architects for export). He was appointed "honorary Fellow" of the AIA (American Institute of Architects) in 2001 and Honorary Professor of Tongji University in Shanghai, China.
Furthermore, a majority of his firm projects are frequently awarded for environmental distinctions and certifications : BREEAM, BBC, HQE.
Notable works
1992 France Pavilion at the World Exhibition in Seville
1997 Social Headquarters Alstom Transport Alstom in Saint-Ouen
1997 AstraZeneca Pharmaceutical social headquarter, Rueil-Malmaison. (for which he will receive the award Business Week / Architectural Record 1999 - American Institute of Architect)
1998 France television Headquarters, Paris
2000 Landscaping around the Pont du Gard
2000 Parc André-Citroën in Paris.
2001 Coeur Defense towers, La Défense.
2002 Headquarters BMS (Bristol Myers Squibb) / UPSA in Rueil-Malmaison
2002 Media Cathedral, Reims.
2002 Shopping center, Carré Sénart.
2002 Sofitel Chicago Water Tower, Chicago, USA
2004 Ilot M7, office building including the Ministry of Sports, and shops. Paris
2005 Hotel Novotel Le Havre.
2008 Office building, housing, shops, parking, Vorosmarty Square, Budapest, Hungary
2008 Natural History Museum of Toulouse, Toulouse.
2008 Mcnay art Museum extension, San Antonio, Texas, United States
2008 ZAC de la Joliette, Block D3, Heart Mediterranean, Marseille
2008 Zac Seguin Lot A1, Angle Building, Boulogne-Billancourt
2009 Residential building, Paris 15th Convention
2009 Sodexho France headquarters, Guyancourt in the Yvelines
2010 Hospital Castres Mazamet.
2012 Leisure Pole, Lyon Confluence,
2012 Morocco Telecom tower, Rabat, Morocco
2013 University Cancer Institute, Cancéropole Toulouse
2013 SFR Headquarters in Saint-Denis
2013 UGC theatre, Paris
2014 Majunga tower La Defense
2014 Amphitheatre district, Metz
2014 Holon, urban park in Israel
For further information about the projects go to the Firm Website
References
Harvard University people
Harvard University alumni
Harvard Graduate School of Design alumni
1946 births
People from Haute-Garonne
Living people
École des Beaux-Arts alumni
20th-century French architects
21st-century French architects
Members of the Académie d'architecture
Commandeurs of the Ordre des Arts et des Lettres
Knights of the Ordre national du Mérite
Officers of the Legion of Honour
|
4441366
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%BE%D1%81%20%D0%93%D0%B0%D0%B2%D1%80%D1%96%D0%B5%D0%BB
|
Ставрос Гавріел
|
Ставрос Гавріел (29 січня 2002, Нікосія, Кіпр) — кіпрський футболіст, вінгер клубу АПОЕЛ.
Клубна кар'єра
Ставрос Гавріел починав займатися футболом у системі клубу АПОЕЛ. У його складі брав участь у Юнацькій лізі УЄФА сезону 2019/20. У чемпіонаті Кіпру дебютував 25 листопада 2020 року.
Збірна
З 2018 року Гавріел грав за юнацькі збірні Кіпру. У листопаді 2020 року він вперше зіграв у складі молодіжної збірної Кіпру у відборі до молодіжного Євро 2021 року.
Примітки
Посилання
Ставрос Гавріел на сайті АПОЕЛ
Ставрос Гавріел на soccer365.ru
уродженці Нікосії
кіпрські футболісти
гравці молодіжної збірної Кіпру з футболу
футболісти АПОЕЛа
|
1140099
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1965%20Formula%20One%20season
|
1965 Formula One season
|
1965 Formula One season
The 1965 Formula One season was the 19th season of FIA Formula One racing. It featured the 16th World Championship of Drivers, the 8th International Cup for F1 Manufacturers, and seven non-championship races open to Formula One cars. The World Championship was contested over ten races between 1 January and 24 October 1965.
Jim Clark won the Drivers' Championship in a Lotus-Climax. It was his second and last championship. Lotus were also awarded the International Cup for F1 Manufacturers for the second time.
Teams and drivers
The following teams and drivers competed in the 1965 FIA World Championship.
Driver changes
Three future champions made their debuts in 1965:
Jackie Stewart replaced Richie Ginther at BRM, after the American driver was invited to join the Honda F1 team.
Denny Hulme was signed by Brabham, racing with team owner Jack Brabham and veteran Dan Gurney.
Having entered one race in , Jochen Rindt was offered a full-time seat at Cooper, after champion Phil Hill had retired from single-seater racing.
Calendar
Calendar changes
The South African Grand Prix was moved forward a week, which meant it would not be the last round of 1964 but the first round of 1965.
The French Grand Prix was moved from Rouen-Les-Essarts to Charade Circuit for a year.
The British Grand Prix was moved from Brands Hatch to Silverstone, in keeping with the event-sharing arrangement between the two circuits.
The Dutch Grand Prix was moved from the middle of May to the middle of July.
The Austrian Grand Prix was run as a sports car race.
Championship report
Rounds 1 to 3
For the first time, the championship started in South Africa, and it did on the very first day of the year. Sixteen drivers were invited to the event and guaranteed a place on the grid. There were four places remaining, but fourteen drivers applied. Through pre-qualifying and subsequent qualifying, the grid was filled. The drivers started in order of their fastest qualifying times: champion Jim Clark in his Lotus-Climax was on pole position, ahead of champion John Surtees (Ferrari) and and champion Jack Brabham (Brabham). After the start, Clark led away with his teammate Mike Spence up to second. Not many changes in positions happened after that, until Brabham's engine started misfiring, leaking oil, and sending Spence in a spin on the next lap. The podium was taken by Clark, Surtees and champion Graham Hill (BRM). Spence and Brabham finished fourth and eighth, respectively.
Just short of a full five months later, the Monaco Grand Prix was held and for this race, the organisers guaranteed one place on the grid for each factory team. The rest of the applicants had to be fast enough during qualifying to gain a starting ticket. In disagreement, Lotus decided to withdraw from the event, instead entering the Indianapolis 500 a day later. Hill started on pole position, ahead of Brabham and Hill's teammate Jackie Stewart. Brabham fell back and the two BRMs led away. Hill lost a lot of time when he had to avoid a backmarker, going up the escape road and having to push his car back onto the track. On lap 30, Stewart spun coming out of the fastest corner, before Brabham's Climax engine seized. Hill made it back into the lead, ahead of the Ferraris of Bandini and Surtees. Richard Attwood crashed in the hairpin, the leaders narrowly avoiding him, before Paul Hawkins crashed into the harbour. His car sank to the bottom but Hawkins was unhurt, as was Attwood. Hill took the win, ahead of Bandini and Stewart, after Surtees ran out of fuel with a lap to go.
For the Belgian Grand Prix, Hill started on pole again, ahead of Clark and Stewart. Rain fell and everyone held a safe distance from the car in front, expect Clark, who took the lead through the most dangerous corner on the track, the Masta Kink. He quickly pulled out a big lead and even lapped Hill. Stewart finished second, ahead of Bruce McLaren, Brabham and Hill. Attwood crashed at Masta, his Lotus breaking in half and catching fire, but the driver escaping with only minor burns.
After his Grand Slam in Belgium, Jim Clark (Lotus) was leading the Drivers' Championship with 18 points, ahead of Graham Hill (BRM, 15) and debutant Jackie Stewart (BRM, 11). In the Manufacturers' Championship, BRM was leading with 19 points, ahead of Lotus (18) and Ferrari (12).
Rounds 4 to 7
The French Grand Prix was run for the first time at the Circuit de Charade, which was described as a quicker, twistier version of the Nürburgring. Championship leader Jim Clark qualified his Lotus on pole position, ahead of two "number two drivers": Jackie Stewart (BRM) and Lorenzo Bandini (Ferrari). Their respective team leaders, Graham Hill and John Surtees, started thirteenth and fourth. Except from Bandini's accident on lap 36, the race finished as it started: Clark claimed another Grand Slam victory, ahead of Stewart and Surtees. Hill recovered to fifth.
The British Grand Prix was run at Silverstone, where Clark scored another pole position, ahead of Hill and Honda driver Richie Ginther. At the start, Ginther challenged Clark for the lead, but fell back to fourth and then retired on lap 26. Surtees was fighting for third place against Lotus driver Mike Spence, while his team leader suddenly slowed down. The Climax engine was losing oil and Clark was coasting round the corners, only using power on the straights. Hill did anything within his might to chase his rival down, but the Lotus hang on to finish with 3 seconds to spare. Surtees came in third.
The Dutch Grand Prix was run just a week later and all eyes were on Clark. It was his rival Hill, however, that scored pole position. Clark started in second, Ginther again in third. Moments before the flag fell, Lotus team owner Colin Chapman was involved in a brawl with the Dutch police. It would result in his arrest and a two-day imprisonment. The race went on unhindered, however, and saw Ginther take the lead. On lap 5, Hill and Clark were back at the front, with the Lotus soon getting ahead. Hill then lost second place to his teammate Stewart and third place to Brabham driver Dan Gurney. Clark scored his fifth win of the season, ahead of Stewart, his fourth podium, and Gurney, his first podium of the year.
It was Clark on top again during qualifying for the German Grand Prix, with more than 3 seconds over the BRMs of Stewart and Hill. At the start, Surtees's gearbox went wrong and he fell back. It would lead to his retirement on lap 11. Clark and Hill were fighting for the lead, while Stewart's suspension failed and he handed third place to Gurney. Clark broke the lap record a couple of times and won his fifth consecutive race. It was the first time since Jack Brabham in that a driver achieved this feat. Hill was second, Gurney third.
Jim Clark (Lotus) was still leading the Drivers' Championship, now at 54 points, ahead of Graham Hill (BRM, 30) and Jackie Stewart (BRM, 25). Hill would have to win the remaining three races to prevent Clark from becoming champion. In the Manufacturers' Championship, Lotus led with 54 points, ahead of BRM (39) and Scuderia Ferrari (21).
Rounds 8 to 10
Championship favourite Jim Clark (Lotus) achieved his fifth pole position of the year at the Italian Grand Prix, ahead of John Surtees for Ferrari and Jackie Stewart for BRM. At the start, Surtees had problems with his clutch, so Clark and Stewart were followed by Graham Hill, who had to finish first to stay in the race for the championship. The top three were engaged in a slipstream battle and the lead changed hands lap after lap. With ten laps to go, Clark suddenly stopped with a failing fuel pump, so Hill and Stewart were free to fight over the win in equal machinery. Going into the last lap, Hill touched the grass with his outer wheels, almost spinning but certainly valuable seconds. Stewart won his first race, with Hill in second and Dan Gurney in third. Despite Clark's retirement, Hill's second place meant that the 1965 championship was now decided.
Hill started on pole for the United States Grand Prix, ahead of Clark and Honda driver Richie Ginther. Clark quickly grabbed the lead but soon retired with a broken piston. As it had happened more often, Ginther fell back, while his American rival Gurney went up the order. He came within four seconds of Hill when the Brit slid off the track, but when he made a mistake himself, his team leader Jack Brabham took second place. The Australian challenged Hill for the lead, but was unable to get by, and then became the third top-runner to take to the grass. The order at the finish was Hill, Gurney, Brabham. Lotus clinched the Manufacturers' Championship, seeing that BRM could no longer catch them in the last race.
The season ended with the Mexican Grand Prix, where Clark scored another pole position, ahead of Americans Gurney and Ginther. The Honda driver took the lead at the start, while Stewart got up to second, before being passed by Mike Spence. His teammate Clark suffered his third consecutive retirement, before Stewart went out at the half-way point, and Hill's engine gave out with ten laps to go. Gurney passed Spence for second place and came within 3 seconds of the leader, but Ginther held on to his and Honda's first win.
Jim Clark (Lotus) was awarded the 1965 Drivers' Championship after scoring 54 points, ahead of Graham Hill (BRM, 40) and Jackie Stewart (BRM, 33). Lotus clinched the Manufacturers' Championship as well, with 54 points, ahead of BRM (45), with Brabham just overtaking Ferrari for third place (27 and 26 points, respectively).
Results and standings
Grands Prix
World Drivers' Championship standings
Points towards the 1965 World Championship of Drivers were awarded on a 9–6–4–3–2–1 basis to the top six finishers at each round. Only the best six round results could be retained.
International Cup for F1 Manufacturers standings
Points were awarded on a 9–6–4–3–2–1 basis at each round with only the best six round results retained. Only the best placed car from each manufacturer at each round was eligible to score points.
Bold results counted to championship totals.
Non-championship races
Other Formula One races were also held in 1965, which did not count towards the World Championship. The last of them, the 1965 Rand Grand Prix, was the first Formula One race for cars with 3-litre engines.
Notes
References
External links
1965 World Championship images at www.f1-photo.com
1965 World Championship race results and images at www.f1-facts.com
1965 FIA Formula One World Championship results at Formula1.com (archived)
Formula One seasons
|
2348596
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%20%D0%B6%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%83%D1%94%D1%82%D0%B5%2C%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B5%20%D0%A4%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%BC%D0%B0%D0%BD%21
|
Та ви жартуєте, містере Фейнман!
|
Та ви жартуєте, містере Фейнман!
«Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака» — відредагована збірка спогадів нобелевського лауреата з фізики Річарда Фейнмана. Книга, опублікована 1985 року, охоплює низку випадків із життя Фейнмана. Деякі з них написані в неординарному стилі. Фейнман розповідає про його захоплення зламувати сейфи, про вивчення іноземних мов, про зустрічі з різними групами людей, які поділяють різні інтереси (наприклад, біології чи філософії), а також захоплення малюванням і навіть самбу. Інші ж розділи охоплюють більш серйозний матеріал, зокрема його роботу над Мангеттенським проектом (під час якого його перша дружина Арлін Грінбаум померла від туберкульозу) і критику системи освіти та науки в Бразилії. У розділі «Монстри розуму» описується його легке нервування під час захисту теорії поглинання перед Альбертом Ейнштейном, Вольфгангом Паулі та іншими великими вченими того часу.
Історія створення
Усі розповіді були відредаговані із записаних на плівку розмов, що мав Фейнман зі своїм близьким другом і партнером барабанщиком Ральфом Лейтоном впродовж семи років. Успіх книги привів до сиквелу під назвою «Що тобі до того, що думають інші?», який був також взятий із записаних на плівку розмов з Лейтоном.
Останній розділ про «культ карго» був запозичений із лекції, яку Фейнман дав 1974 року на початку церемонії вручення дипломів випускникам Каліфорнійського технологічного інституту.
Критика
Після випуску в 1985 році книга стала бестселлером в США і отримала позитивні відгуки від таких авторитетних видань, як The New York Times, The New Yorker, Los Angeles Times і Science Digest.
Цікаві факти
Свою назву книга отримала від відповіді жінки в Принстонському університеті, коли після того, як вона запитала у Фейнмана, який щойно зайшов, що він хоче собі до чаю — вершків чи лимону, він з розгубленості попросив: «І те, і те».У відповідь вона і промовила коронну фразу: «Та ви жартуєте, містере Фейнман».
Видання українською
Примітки
Науково-популярні книги
Річард Фейнман
Бестселери
Книги 1985
Збірки творів США
Книги, перекладені українською мовою
Англомовні книги
Автобіографії
Книги видавництва «Наш Формат»
Книги з фізики
Книги про вчених
|
3080196
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%BA%D0%B0%D1%87
|
Кромкач
|
Кромкач (Bucorvus) — рід птахів-носорогів підродини кромкачних (Bucorvinae). За сучасною класифікацією рід належить до окремої родини Bucorvidae. Включає два сучасних види.
Поширення
Рід поширений в Субсахарській Африці.
Опис
Досить великі птахи, завдовжки до 1 метра. Оперення чорного забарвлення. На лиці та горлі червоні та сині голі ділянки шкіри. Масивний дзьоб чорного кольору. Птах живиться комахами, плазунами, земноводними, дрібними ссавцями та птахами.
Види
Кромкач абісинський (Bucorvus abyssinicus)
Кромкач кафрський (Bucorvus leadbeateri)
Bucorvus brailloni (міоцен, Марокко)
Галерея
Примітки
Птахи-носороги
Роди птахів
|
35108281
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rudolf%20II%2C%20Duke%20of%20Saxe-Wittenberg
|
Rudolf II, Duke of Saxe-Wittenberg
|
Rudolf II, Duke of Saxe-Wittenberg, nicknamed Rudolf the Blind, (– 6 December 1370 in Wittenberg) was a member of the House of Ascania. He was Elector of Saxony and Duke of Saxe-Wittenberg from 1356 until his death. He was the eldest son of Duke Rudolf I of Saxe-Wittenberg and his wife, Judith of Brandenburg-Salzwedel.
Life
Rudolf II acted in the diplomatic service of his father from an early age.
On 25 August 1345, he fought on the side of King Philip VI of France in the Battle of Crécy. After King John of Bohemia died, Rudolf II took over the leadership of the German auxiliary troops. Although the French lost the battle, Philip VI thanked Rudolf II and gave him a bloody thorn that was said to have been part of the Crown of Thorns. In those days, relics were deeply venerated and such a gift was very valuable. It was even valuable economically, as the place where such a relic was kept, drew large numbers of pilgrims, providing a steady stream of revenue. His father and stepmother had built a basilica chapel in the All Saints' Church in Wittenberg. Due to the acquisition of the relic, this chapel evolved into the seat of a provost. After his father's death, Rudolf II reaffirmed the Church's rights and expanded its possessions.
When Rudolf I felt he was too old to travel to the Imperial Diet, he gave Rudolf II the power to represent him at the Diet. After Rudolf I died on 12 March 1356, Rudolf II asked the imperial court in Metz on 27 December 1356 to reaffirm the rights of the Saxe-Wittenberg line of the House of Ascania, against opposing claims from the Saxe-Lauenburg line.
Rudolf II continued his father's policies. Like his father, he had to deal with claims on the Saxon electoral vote by the Saxe-Lauenburg line, and on the County of Brehna by the Margraves of Meissen of the House of Wettin, which had once held Brehna. When the Wettins also began to question his rights to Herzberg, Prettin, Trebnitz, Klöden, Pretzsch, Schmiedeberg and other possessions, he had to respond militarily. This conflict and other political activities drained his financial resources. In 1359, he sold the city of Allstedt to Gebhard XIV of Querfurt and exchanged Gatterslaben Castle with Archbishop Dietrich of Magdeburg for Wiesenburg Castle and Schweinitz.
Territorial acquisitions
In 1360, he acquire the Lordship of LIebenwerda, which bounded his territory on the east side. In 1370, he acquired the County of Barby with Walternien Castle, which he gave to the Barby family as a fief.
In 1369, William II, the last Prince of Lüneburg died and Emperor Charles IV ruled that the Principality of Lüneburg was a completed fief and awarded it to Albert, who was a grandson of William II via his mother and a nephew of Rudolf II via his father. Duke Magnus II Torquatus of Brunswick-Wolfenbüttel disagreed with this outcome, which led to the Lüneburg War of Succession, which lasted long after Rudolf II's death.
Domestic policies
A major theme of his domestic political activities was his endeavour to secure his revenues. For example, he gave the city of Herzberg the right to mine salt and protected the salt route via Halle and Bitterfeld to Torgau. In order to combat robber barons, he outlawed such practices and concluded alliances with other cities. In 1358, during his reign, he destroyed Ließnitz castle, a den of robbers on the site where the city of Kropstädt would later be built. He arbitrated in a dispute between the Castle Church and the City Church of Wittenberg.
From 1370, he styled himself Elector of Saxony, a title he had been granted by the Golden Bull of 1356.
Towards the end of his life, he almost completely lost his eyesight, which earned him the nickname Rudolf the Blind.
Death
Rudolf II died on 6 December 1370. As he had no sons or male-line grandsons, he was succeeded by his younger brother, Wenceslas I.
During excavations at the site of a former Franciscan monastery in Wittenberg in 2009, Rudolf's grave was discovered by archaeologists. He had been buried in a wooden coffin, next to his wife and daughter. His sword and his lead seal had been put in his grave.
Marriage and issue
Before 8 May 1336, Rudolf II married Elisabeth (d. 30 May 1373, buried at Wittenberg Franciscan monastery), the daughter of Landgrave Otto of Hesse. They had one daughter:
Elisabeth (d. young 1353, buried at Wittenberg Franciscan Monastery).
Sources (including German Wikipedia) named a second marriage with Elisabeth (d. 15 November 1373), the daughter of Count Ulrich II of Lindow-Ruppin, and the existence of a son, Albert, who died soon after birth in 1371. However, this seems unlikely, because the findings at Wittenberg monastery on 2009 showed that Rudolf II was buried with his Hessian wife (presumably the only one because no trace of other grave from another consort was found) and one daughter (who also discarted the existence of a second daughter born from the "first" marriage, Beate, who died ca. 1373).
Ancestors
See also
House of Ascania
References
Paul Braun: Von der Wittenberger Stiftskirche, in: Blätter für Heimatgeschichte. Beilage der Wittenberger Zeitung, January 1929
Georg Hirschfeld: Geschichte der Sächsisch-Askanischen Kurfürsten, Verlag Sittenfeld, Berlin, 1884
Friedrich Israel: Das Wittenberger Universitätsarchiv. Seine Geschichte und seine Bestände, Gebauer-Schwetschke Verlag, Halle (Saale), 1913
Heinrich Kühne: Die Askanier. Aus der Geschichte der sächsisch-askanischen Herzöge und Kurfürsten von Sachsen-Wittenberg, Drei-Kastanien-Verlag, Wittenberg, 1999,
Helga Wäß: Form und Wahrnehmung mitteldeutscher Gedächtnisskulptur im 14. Jahrhundert. Ein Beitrag zu mittelalterlichen Grabmonumenten, Epitaphen und Kuriosa in Sachsen, Sachsen-Anhalt, Thüringen, Nord-Hessen, Ost-Westfalen und Südniedersachsen, Edition Tenea, Berlin, 2006, (two volumes; also thesis, University of Göttingen, 2001)
Katalog ausgewählter Objekte vom Hohen Mittelalter bis zum Anfang des 15. Jahrhunderts (zur Deckplatte der Doppeltumba Rudolfs II. und seiner Gemahlin Elisabeth, p. 603 - 607.
External links
Article about the excavation of his grave
Prince-electors of Saxony
Dukes of Saxe-Wittenberg
House of Ascania
1300s births
1370 deaths
|
1025690
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/20379%20%D0%9A%D1%80%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B4%D0%B6%D0%BE%D0%BD%D1%81
|
20379 Крістіджонс
|
20379 Крістіджонс (20379 Christijohns) — астероїд головного поясу, відкритий 22 травня 1998 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,380.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (20301-20400)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1998
Головний пояс астероїдів
|
4866495
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%BA%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Китово (Локнянський район)
|
Китово (Локнянський район)
Китово — присілок в Локнянському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Михайловская волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Михайловская волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Локнянського району
|
4956443
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Salix%20tengchongensis
|
Salix tengchongensis
|
Salix tengchongensis — вид квіткових рослин із родини вербових (Salicaceae).
Морфологічна характеристика
Це кущ. Гілочки зелені або злегка червоні, голі; 1-річні гілочки злегка коричнево-зелені. Листки на червоних голих ніжках 6–10 мм; листкова пластинка ланцетоподібна або зворотно-ланцетоподібна, 4.5–6 × 1–1.3 см, гола, абаксіально бліда, адаксіально темно-зелена з жовтою середньою жилкою, розріджено-пилчастий, з 3 чи 4 зубцями на см, верхівка гостра. Чоловіча сережка 5–6 × ≈ 1.2 см. Жіноча квітка: зав'язь яйцеподібна, гола. Коробочка 3.5–4 мм.
Середовище проживання
Китай [пн.-зх. Юньнань]. Населяє береги річок; на висотах ≈ 1700 метрів.
Примітки
tengchongensis
Флора Азії
|
63396256
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vaibla
|
Vaibla
|
Vaibla is a village in Viljandi Parish, Viljandi County in Estonia.
References
Villages in Viljandi County
|
2303951
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C-%D0%90%D0%B9%D0%BD
|
Аль-Айн
|
Аль-Айн, також Ель-Айн («джерело») — четверте за чисельністю населення місто в Об'єднаних Арабських Еміратах.
Знаходиться в еміраті Абу-Дабі за 148 км на схід від столиці країни на кордоні з Оманом в районі оази Буреймі. Аль-Айн — єдине велике місто ОАЕ, що знаходиться далеко від моря.
Географія
На південь від міста знаходиться гора Джебель-Хафіт висотою 1249 м.
Історія
В Аль-Айні народився перший президент країни і правитель Абу-Дабі — шейх Заїд ібн Султан Аль-Нах'ян.
У 1891 році за наказом шейха Абу-Дабі було побудовано Форт Аль-Джахілі для захисту пальмових садів оази Аль-Буреймі.
Населення
4-е за кількістю населення місто в ОАЕ і 2-е в еміраті Абу-Дабі.
За переписом населення 2005 року в місті мешкало 290 тисяч осіб. За оцінками 2016 року населення досягло 519 тисяч осіб.
Динаміка росту населення
У період 1980—2016 років приріст населення складав більше за 5 % на рік.
Уродженці
Хамдан бін Заєд бін Султан Аль Нахаян (* 1963) — політик ОАЕ.
Сучасність
Місто пов'язане сучасними автострадами з містами Абу-Дабі і Дубай. Є міжнародний аеропорт.
У місті знаходиться один з трьох державних вишів Університет Об'єднаних Арабських Еміратів, , а також відділення .
В Аль-Айні знаходиться найбільший в ОАЕ зоопарк Аль-Айна.
Серед визначних пам'яток міста — парк атракціонів «Hili Fun City», історичні музеї (палац-музей шейха Заїда, Національний музей Аль-Айна), форти, численні парки (найбільший з яких — Оаза Аль-Айн, сади і зони відпочинку, включно з горою Джебель-Хафіт, до вершини якої прокладена сучасна автодорога-серпантин, де розташовані оглядові майданчики на висоті понад 1 км. Біля підніжжя гори розташовані джерела мінеральної води.
На північній околиці міста знаходиться Археологічний парк Хілі, де знайдено поселення людини бронзової та залізної доби.
Найбільшою мечеттю міста є , яка вміщує до 3 тисяч прочан.
Спорт
У 1996 році було відкрито Міжнародний стадіон імені Шейха Халіфи, на якому проводяться футбольні матчі та інші спортивні змагання.
Футбольний клуб «Аль-Айн» — багаторазовий чемпіон ОАЕ, переможець Азійської Ліги Чемпіонів 2003 року.
Примітки
Аль-Айн
Міста Об'єднаних Арабських Еміратів
Абу-Дабі (емірат)
|
4640186
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B5%D1%88%D0%B0%D0%B2%D1%96
|
Чормешаві
|
Чормешаві — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 3 осіб.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Мцхета-Мтіанеті
|
72578945
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Polypedates%20bengalensis
|
Polypedates bengalensis
|
Polypedates bengalensis, the brown blotched Bengal tree frog, is a species of frog in the family Rhacophoridae. It is endemic to West Bengal, India. It has been observed between 7 and 13 meters above sea level.
Etymology
The specific name, bengalensis, is a reference to the type locality of the species located in the state of West Bengal, India.
Distribution
The species, native to eastern India, was first described from Khordanahala, South 24 Parganas and Badu, North 24 Parganas in West Bengal. A while after the species was recorded, it was also reported in Odisha, India.
Description
The frog is mid-sized; males are 4.8–5.4 cm in length, and females about 7.2 cm. It is yellowish-brown to greenish-brown in colour. Its body is marked by a series of six to nine dark brown blotches. Its digits lack webbing. There is no dermal fold on forearm. The males possess paired vocal sacs.
References
Amphibians described in 2019
bengalensis
|
421156
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Great%20crested%20flycatcher
|
Great crested flycatcher
|
Great crested flycatcher
The great crested flycatcher (Myiarchus crinitus) is a large insect-eating bird of the tyrant flycatcher family. It is the most widespread member of the genus Myiarchus in North America, and is found over most of the eastern and mid-western portions of the continent. It dwells mostly in the treetops and rarely is found on the ground.
Taxonomy
The great crested flycatcher was formally described in 1758 by the Swedish naturalist Carl Linnaeus in the tenth edition of his Systema Naturae. He placed it with the thrushes in the genus Turdus and coined the binomial name Turdus crinitus. The specific epithet crinitus is Latin and means "long-haired" (from crinis meaning "hair") Linnaeus based his account on the "crested fly-catcher" that had been described and illustrated by the English naturalist Mark Catesby in his book The Natural History of Carolina, Florida and the Bahama Islands. Linnaeus specified the type locality as "America" but this was restricted to South Carolina by Outram Bangs in 1898. It is now one of 22 species placed in the genus Myiarchus that was introduced by the German ornithologist Jean Cabanis in 1844. The species is monotypic: no subspecies are recognised.
Description
Adult great crested flycatchers usually measure between in length with a wingspan of around . This bird usually weighs between . There is no sexual dimorphism. All adults are brownish on the upperparts with yellow underparts; they have a long rusty brown tail and a bushy crest. Their throat and breast are grey.
Males will sing a three-part song composed of two short whistles: a wheerreep followed by a higher-pitched whee, and a soft low churr. This song is meant to be heard by a mate at short distances, indicating periods of low disturbance and stress typically intensifying just before dawn. It is appropriately named "dawn song" (or twilight song).
In addition to the dawn song, great crested flycatcher also produce various calls, a series of fast ascending huit, huit, huit is given in moments of stress or excitement during interactions of between neighbours. The most characteristic sound is perhaps a single loud whee-eep, called out to communicate between mates or parents and young birds. A faster repetition of this call often signal predators in proximity to nests and young. A rapid succession of harsh-sounds rasps signals alarm or stress often heard during territorial disputes between neighbouring birds
Distribution and habitat
The great crested flycatcher's habitat selection may vary slightly with different populations, but can be most often found breeding in deciduous forests and at edges of clearings and mixed woodlands. They also show a tendency to favour landscapes with open canopy, such as second growth forests or woodlands that have been subjected to selective cutting, and also appears to avoid coniferous dominant habitats such as the Canadian boreal forest.
The summer breeding ground covers all eastern, mid-eastern and parts of central United States, including Northern and Southern parts of Florida, parts of Texas, central Oklahoma, and eastern and central North Dakota. In Canada, it is limited to southern Manitoba, extreme southern portions of the St-Lawrence forest of Ontario, Quebec, northeast Nova Scotia and parts of Prince Edward Island.
Its winter range includes most of southern Mexico and the Yucatán Peninsula, and extends along the coasts of Central America. In southern peninsular Florida, Great Crested flycatcher can be found year-round. They migrate to Mexico and South America, as well as to Florida and the Caribbean.
Behaviour
Food and feeding
The great crested flycatcher is primarily an insectivore, with insects and other invertebrates making up for the majority of its diet, but will also consume small portion of small fruits and berries. Despite the "flycatcher" of the bird's name, flies, along with spiders, make up only a small percentage of its diet; it prefers prey such as butterflies, moths, beetles, grasshoppers, crickets, and bees and wasps.
Great crested flycatchers will use a variety of hunting tactics, although the most common method observed is a rather passive sit-and-wait strategy. Perched in high canopies, they search in all direction often accompanied by a characteristic head bobbing. Once they have spotted a potential prey, they swoop down and will pursue if they missed on the first dive. They can also be seen abruptly braking and hovering, picking insects or small fruits off of leaves, trunks or other surfaces, sometimes crashing into the foliage in the process. Fruits and berries, when consumed are swallowed whole and the pits later regurgitated.
Breeding
Nest building begins as early as mid April for populations of the southern distribution, and as late as June for northern populations (i.e. Manitoba).
Great crested flycatchers are socially monogamous with chances of pairs reforming in following years, given that both members of the pair survive the winter. Pairs have been observed to attempt copulation from the beginning of nest building all the way to the hatching of young, sometimes during the nest building process; this is thought to be a strategy developed by males in order to prevent female infidelity. Mating ritual for the great crested flycatcher is described as males swooping down from a high perch in order to initiate mating with females, sometimes hovering near hideaway if female retreats, before returning to perch and repeating diving routine until mating is successful.
Although both parents will inspect potential sites, building of the nest is done almost entirely by the female, while the male closely guards its mate. Cavities that are large enough in size and opening are the preferred nesting sites, whether naturally occurring or excavated by other species (8) as well as use nesting boxes and other man-made structures. Most chosen cavities are situated between off the forest ground (11,15). The nest itself is built within 2 to 4 days and is composed mostly of vegetation and plant fibers, such as grasses, moss, leaves, but also pieces of animal fur and feathers, pieces of shed snakeskin, and artificial materials (ex: strings, tape, cloth, and plastic objects). The inner diameter ranges from 7–9 cm.
Great crested flycatchers lay a single clutch of 4-8 eggs, which are incubated on average for two weeks by the female only. After hatching, nestlings will typically spend another two weeks in the nest before fledging. During this time, nestlings are fed an insect dominated diet by both parents, although females will make more frequent visits.
Gallery
Footnotes
External links
Great crested flycatcher - Myiarchus crinitus - USGS Patuxent Bird Identification InfoCenter
Great crested flycatcher species account - Cornell Lab of Ornithology
from Canada at bird-stamps.org
great crested flycatcher
Native birds of the Canadian Prairies
Native birds of Eastern Canada
Native birds of the Plains-Midwest (United States)
Native birds of the Eastern United States
Birds of the Caribbean
great crested flycatcher
great crested flycatcher
|
3065981
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D1%84%D0%B5%D0%B9%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Морфей (значення)
|
Морфей (значення)
Морфей — персонаж фільму Матриця, виконуваний актором Лоуренсом Фішберном.
Морфей — у давньогрецькій міфології бог сновидінь, син Гіпноса.
Див. також
Морфій (значення)
|
683230
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%81%D0%B1%D0%B0%D0%B4
|
Карлсбад
|
Карлсбад
Топонім
Карлсбад — селище в Німеччині, в землі Баден-Вюртемберг.
Карлсбад — німецька назва міста Карлові Вари в Чехії.
Карлсбад — місто, штат Каліфорнія
Карлсбад — місто, штат Нью-Мексико
Карлсбад — переписна місцевість, штат Техас
Інше
Карлсбад — шаховий турнір, що проходив у місті Карлові Вари.
|
23964707
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gymnastics%20at%20the%202000%20Summer%20Olympics%20%E2%80%93%20Women%27s%20vault
|
Gymnastics at the 2000 Summer Olympics – Women's vault
|
Gymnastics at the 2000 Summer Olympics – Women's vault
These are the results of the women's vault competition, one of four events for female competitors in artistic gymnastics at the 2000 Summer Olympics in Sydney. The qualification and final rounds took place on September 17 and 24 at the Sydney SuperDome.
Results
Qualification
Eighty-three gymnasts competed in the vault event during the qualification round on September 17. The eight highest scoring gymnasts advanced to the final on September 24. Each country was limited to two competitors in the final.
Vault Height
An error in the published apparatus norms led to personnel setting the vault at 120 cm instead of 125 cm; the standard set by the International Gymnastics Federation in 1998. Many gymnasts fell while vaulting over the improperly set equipment, including favorite Svetlana Khorkina, before the error was discovered during the third rotation’s warmup.
Final
Note: was disqualified on April 28, 2010, due to the discovery that she was underaged when she competed. She averaged a 9.487 on her two vaults in the event final and would have placed seventh.
References
Official Olympic Report
Gymnasticsresults.com
Women's vault
2000
2000 in women's gymnastics
Women's events at the 2000 Summer Olympics
|
2688383
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%96%20%D0%B1%D0%B4%D0%B6%D0%BE%D0%BB%D0%B8
|
Скляні бджоли
|
Скляні бджоли
«Скляні бджоли» — науково-фантастичний роман німецького письменника Ернста Юнґера, опублікований 1957 року. Події роману описують два дні з життя капітана Ріхарда, безробітного екс-кавалерійця, що відчуває себе загубленим у світі, що став технологічно просунутішим і безособистісним. Ріхард погоджується на співбесіду до Компанії Цаппароні, що розробляє та виготовляє роботів, зокрема й титулярних скляних бджіл. Оповідь Ріхарда поєднує опис незвичайної співбесіди на роботу, автобіографічних спогадів з його дитинства та служби в армії, та рефлексії на теми технологій, війни, історичних змін і моралі.
Останніми роками Юнґерові прогнози щодо майбуття технологій, що осмислювались як технофобії алегорії або натхненна критика новозмінених взаємин технологій, природи та людини, стала по-новому дочасною. Американський науковий фантаст Брюс Стерлінґ склав переднє слово для «Нью-Йорк Таймс» 2000 року, зауваживши, що викладені в книзі «міркування щодо технологій та промисловості є до моторошності прогностично правильними».
Реакція критики
"Скляні бджоли" Ернста Юнґера зустріли неоднозначну реакцію критиків, особливо в перші роки свого існування. У біографії Юнґера "Сумнівне минуле: Ернст Юнґер і політика літератури після нацизму" Еліот Єль Німан вказує на критичні зауваження Ґюнтера Оліаса, Вольфґанґа Шверброка та Ґюнтера Блока, датовані 1957 роком. Оліас стверджує, що аргумент Юнґера є неактуальним для того часу, стверджуючи: "Не схоже, що технологія замінює природу людини так, як думає Юнґер. Він вигадує романтичні конструкції". Шверброк назвав історію "штучною", а Блок стверджував, що Юнґер не зміг реалістично зобразити технологію і занадто покладався на алегорію. З іншого боку, інші говорили, що його стиль після "Геліополіса" покращився, і він показав більше тепла та життєвості. Загалом, за словами Еліота Німана, "загальне враження залишається...", що книзі просто "не було що сказати".
Література
.
Науково-фантастичні романи 1957
Науково-фантастичні романи Німеччини
Німецькомовні фантастичні романи
Романи, перекладені українською мовою
Книги видавництва Жупанського
Твори Ернста Юнгера
|
1944405
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Новоодеська міська рада
|
Новоодеська міська рада — орган місцевого самоврядування в Новоодеському районі Миколаївської області. Адміністративний центр — місто Нова Одеса.
Загальні відомості
Новоодеська міська рада утворена в 1976 році.
Територія ради: 20,65 км²
Населення ради: 14 429 осіб (станом на 2001 рік)
Територією ради протікає річка Південний Буг.
Населені пункти
Міській раді підпорядковані населені пункти:
м. Нова Одеса
с. Криворіжжя
Склад ради
Рада складається з 36 депутатів та голови.
Голова ради: Поляков Олександр Петрович
Секретар ради: Пустовойтенко Олена Петрівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Новоодеська міська громада
|
1449751
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%8C%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%A1%D0%B0%D1%84%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Дьяково (Сафоновський район)
|
Дьяково (Сафоновський район)
Дьяково — присілок Сафоновського району Смоленської області Росії. Входить до складу Богдановщинського сільського поселення.
Населення — 5 осіб (2007 рік).
Примітки
Населені пункти Сафоновського району
|
76213
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B5%20%D0%95%D0%B4%D1%96%D0%B1%20%D0%90%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%80
|
Халіде Едіб Адивар
|
Халіде Едіб Адивар (Halide Edip Adıvar; ) — турецька письменниця, викладачка університету, військовослужбовиця та феміністка. Ранні романи («Хандан» та ін.) присвячені становищу турецької жінки. Після 1908 Адивар активно проповідувала пантюркізм (роман «Новий Туран», 1912). Антиімперіалістичні твори «Вбийте блудницю» (1920), «Вогняна сорочка» (1922) та ін. змальовують героїку національно-визвольної боротьби.
Халіде Едіб Адивар також відома своєю роллю у примусовій асиміляції дітей, які залишилися сиротами під час геноциду вірмен.
Раннє життя
Халіде Едіб народилася в Константинополі (Стамбул), Османська імперія, в родині вищого класу. Її батько був секретарем османського султана Абдул-Гаміда II. Халіде Едіб навчалася вдома у приватних викладачів, від яких вона вивчала європейську та османську літературу, релігію, філософію, соціологію, гру на фортепіано, англійську, французьку та арабську мови. Вона вивчила грецьку мову від своїх сусідів і під час короткочасного відвідування грецької школи в Константинополі. У 1893 році вона недовго відвідувала Американський коледж для дівчат. У 1897 році вона переклала «Мати» Джейкоба Аббота, за що султан нагородив її Орденом милосердя (Şefkat Nişanı). Вона знову відвідувала Американський коледж з 1899 по 1901 рік, коли закінчила його. Будинок її батька був центром інтелектуальної діяльності в Константинополі, і навіть у дитинстві Халіде Едіб брала участь в інтелектуальному житті міста.
Після закінчення навчання вийшла заміж за математика та астронома Саліха Зекі Бея, від якого народила двох синів. Проте вона продовжувала свою інтелектуальну діяльність і в 1908 році почала писати статті про освіту та статус жінок для газети Тевфіка Фікрета «Танін» і для жіночого журналу «Демет». Вона опублікувала свій перший роман, Seviye Talip, у 1909 році. Через її статті про освіту міністерство освіти найняло її для реформування шкіл для дівчат у Константинополі. Вона працювала з Накіє Ханим над змінами в навчальній програмі та педагогіці, а також викладала педагогіку, етику та історію в різних школах. Вона подала у відставку через розбіжності з міністерством щодо шкіл мечетей.
У 1910 році вона розлучилася з Саліхом Зекі. Її будинок став інтелектуальним салоном, особливо для тих, хто цікавиться новими концепціями турецького походження. У 1911 році вона взяла участь у Турецьких вогнищах (Türk Ocağı) і стала першою жінкою-членом у 1912 році. Вона також була засновницею організації «Піднесення жінок» (Taali-i Nisvan).
Вона подружилася з вірменським священиком і музикантом Комітасом між 1913 і 1914 роками. Комітаса кілька разів запрошували співати в її будинку. Хоча Галіде Едіб особисто ставилася до нього дружньо, у своїх творах вона описувала Комітаса та його музику як «анатолійську», а не вірменську. Вона стверджувала, що його музику вкрали у турків і що він «просто перевів слова на вірменську». Крім того, вона вважала, що його батьки, «ймовірно, турецького походження» і що «він був вірменським націоналістом, незалежно від того, чи було його походження турецьким чи вірменським, але за темпераментом і серцем він був справжнім анатолійським турком, хоча й несвідомо».
Під час Першої світової війни
У 1917 році вона знову вийшла заміж за доктора Аднана (пізніше Адивар), а наступного року влаштувалася викладачем літератури на літературний факультет Стамбульського університету. Саме в цей час вона стала дедалі активнішою в націоналістичному русі Туреччини під впливом ідей Зії Ґокальпа.
У 1916—1917 роках вона виконувала обов'язки османського інспектора шкіл у Дамаску, Бейруті та Коледжі Святого Йосипа Антура, гора Ліван. Серед студентів цих шкіл були сотні вірменських, арабських, ассирійських, маронітських, курдських і турецьких сиріт. Під час геноциду вірмен і під керівництвом Халіде Едіб Адівар та Джемаля-паші близько 1000 вірменських і 200 курдських дітей були «потурчені» в коледжі Святого Йосипа.
У розповіді Халіде Едіп про її інспекторську роботу наголошується на її гуманітарних зусиллях і її боротьбі змиритися з насильством ситуації. Однак американський свідок для The New York Times, описуючи її як «цю маленьку жінку, яка так часто хвалиться своїми американськими ідеалами жіночості і якими так багато заробляють її західні друзі», звинуватив Халіде Едіп у «спокійному плануванні з [Джемалем-пашею] форми людських тортур для вірменських матерів і молодих жінок» і взяти на себе «завдання зробити турками своїх дітей-сиріт». Роберт Фіск писав, що Халіде Едіп «допомогла керувати цим дитячим будинком терору, в якому вірменських дітей систематично позбавляли вірменської ідентичності та давали нові турецькі імена, змушували ставати мусульманами та жорстоко били, якщо чули, що вони говорять вірменською».
Карніг Панян, автор «До побачення, Антура», шестирічний пережив геноцид вірмен у дитячому будинку в 1916 році. Ім'я Паняна було змінено на номер 551. Він був свідком того, як дітей, які чинили опір потурченню, карали побиттям і голодом:
На кожному заході сонця в присутності понад 1000 дітей-сиріт, коли спускався турецький прапор, виголошувалося «Хай живе генерал-паша!» було декламовано. Це була перша частина церемонії. Потім настав час покарання кривдників того часу. Били нас фалахою [палкою, якою били по підошвах], а найвищим покаранням було те, що ми говорили вірменською мовою.
Еміль Жоппен, головний священик коледжу Святого Йосипа в Антурі, написав у шкільному журналі 1947 року:
Вірменських сиріт піддавали ісламізації, робили обрізання та давали нові арабські чи турецькі імена. Їхні нові імена завжди зберігали ініціали імен, у яких їх хрестили. Таким чином Арутіун Наджарян отримав ім'я Хамед Назіх, Богос Мерданян став Бекіром Мохамедом, Саркісу Сафаріану дали ім'я Сафуад Суліман.
У звіті 1918 року офіцер Американського Червоного Хреста майор Стівен Троубридж зустрівся з сиротами, що вижили, і повідомив:
Треба було знищити всі сліди і, наскільки це можливо, усі спогади про вірменське чи курдське походження дітей. Дітям давали турецькі імена, і дітей змушували проходити обряди, передбачені ісламським законом і традицією… Жодного слова вірменською чи курдською мовами не дозволялося. Вчителі та наглядачі були ретельно навчені, щоб втілити турецькі ідеї та звичаї в життя дітей і регулярно навчати їх про… престиж турецької раси.
Професор із вивчення прав людини Кіт Девід Ватенпо порівняв поводження Халіде Едіп та Джемаля-паші з нетурецькими сиротами з американськими та канадськими школами для індіанських дітей, які зазнавали насильницької асиміляції та часто жорстокого поводження. Він писав, що Едіп демонструвала сильну ненависть до вірмен у своїх творах, зображуючи їх як «міфічного та екзистенційного ворога Османів» і навіть висувала претензії щодо кривавого наклепу та дитячого канібалізму, подібні до антисемітизму. Вона також заявила про змову з метою перетворити турецьких дітей на вірмен, «таким чином також повернувши звинувачення, висунуті проти неї за її роботу в Антурі, назад до самих вірмен». Ватенпо пише про неї:
Модернізація Туреччини та захист її мусульманської еліти від західної критики є ключовими елементами справи всього життя Халіде Едіп, але її небажання захищати вірменських дітей або навіть висловлювати співчуття до них як до жертв геноциду свідчить про базову відсутність людського співчуття. Для Галіде Едіп питання соціальних відмінностей і релігії обмежують стверджувану універсальну природу людства; для неї геноцид не був надто високою ціною за турецький прогрес, сучасність і націоналізм.
Незважаючи на свою роль у дитячих будинках в Антурі, Халіде Едіб висловила своє співчуття вірменам щодо кровопролиття та викликала гнів членів Комітету союзу та прогресу, спонукаючи їх вимагати її покарання. Талат-паша відмовився керувати ними і сказав, що «вона служить своїй країні так, як вона вважає». Нехай вона висловить свою думку; вона щира". Верховний комісар США називає її «шовіністкою» та людиною, яка «намагається реабілітувати Туреччину». З іншого боку, німецький історик Гілмар Кайзер каже: «І навіть якщо ви турецький націоналіст, це не робить вас убивцею». Були люди, які були відомими турецькими націоналістами, як Халіде Едіп; вона виступала за асиміляцію вірмен, але дуже рішуче виступала проти будь-яких вбивств".
21 жовтня 1918 року Халіде Едіп написала статтю в газеті «Вакіт», засуджуючи масові вбивства: «Ми вбивали невинне вірменське населення… Ми намагалися винищити вірмен методами, які належать до середньовічних часів».
З 1919 по 1920 рік вона була серед авторів тижневика Büyük Mecmua, заснованого для підтримки війни за незалежність Туреччини.
Під час Визвольної війни
Після поразки Османської імперії в Першій світовій війні війська союзників зайняли Константинополь та інші регіони імперії. Мустафа Кемаль Ататюрк почав організовувати опір окупації, а Едіб здобув у Стамбулі репутацію «підпалювача та небезпечного агітатора». Вона була однією з головних фігур імперії, яка виголошувала промови перед тисячами людей, які протестували проти окупації Смірни грецькими військами під час демонстрацій Султанахмет.
Згодом Едіб покинула Константинополь і разом зі своїм чоловіком переїхала до Анатолії, щоб приєднатися до Турецького національного руху. Дорогою до Анкари вона зустрілася з Юнусом Наді Абаліоглу, іншим журналістом, який вирішив приєднатися до Турецького національного руху. Під час зустрічі на вокзалі в Гейве 31 березня 1920 року вони погодилися щодо важливості інформування міжнародної громадськості про події, пов'язані з Війною за незалежність Туреччини, і вирішили допомогти національній боротьбі шляхом створення інформаційного агентства. Вони зійшлися на назві «Anadolu Ajansı».
Під час греко-турецької війни їй було присвоєно звання спочатку капрала, а потім сержанта націоналістичної армії. Вона їздила на фронти, працювала в штабі Ісмета-паші, командуючого Західним фронтом, і написала свої враження від політики випаленої землі грецької армії, що вторглася, і звірств, вчинених проти турецького цивільного населення грецькою армією в Західній Анатолії, у своїй книзі «Турецьке випробування».
Після війни
У результаті участі її чоловіка Аднана Адівара у створенні Прогресивно-республіканської партії сім'я відійшла від правлячої еліти. Коли в 1926 році розпочався однопартійний період зі скасуванням Прогресивно-республіканської партії та ухваленням Закону про примирення, вона та її чоловік були звинувачені у зраді та втекли до Європи.ref>Marcosson, pages 174—175.</ref> Вони жили у Франції та Сполученому Королівстві з 1926 по 1939 рік. Халіде Едіб багато подорожувала, неодноразово викладаючи та читаючи лекції в Сполучених Штатах та Індії. Свої враження від Індії як британської колонії вона зібрала у своїй книзі «Усередині Індії». Вона повернулася до Туреччини в 1939 році, ставши професором англійської літератури на факультеті літератури у Стамбулі. У 1950 році вона була обрана до парламенту, пішла у відставку в 1954 році; це була єдина офіційна політична посада, яку вона коли-небудь займала.
Література
Загальними темами в романах Халіде Едіб були сильні, незалежні жіночі персонажі, які досягли своїх цілей, незважаючи на сильну опозицію. Вона також була палкою турецькою націоналісткою, і кілька історій підкреслюють роль жінок у турецькій незалежності. Вона також опублікувала роман-трилер «Yolpalas Cinayeti» (Вбивство в Йолпаласі), який вперше був опублікований у журналі Yedigün між 12 серпня та 21 жовтня 1936 року.
Вона була пантюркісткою і пропагувала туранізм у кількох своїх романах. Її книга під назвою Yeni Turan (Новий Туран) закликає до об'єднання тюркських народів у Центральній Азії та на Кавказі під імперією на чолі з Туреччиною.
Зображення
Сучасник описав її як «тоненьку, крихітну людину, з масою каштанового волосся та великими, виразними східними очима, вона має свої погляди на більшість питань і обговорює проблеми дня в манері, яка не надто зачаровує того, що вона каже, а тому, що це дуже відрізняється від того, що ми очікували».
Смерть
Халіде Едіб померла 9 січня 1964 року у Стамбулі. Її поховали на кладовищі Меркезефенді у Стамбулі.
Твори
Хандан (Handan)
Новий Туран (Yeni Turan, 1912)
Вбийте блудницю (1920)
Вогняна сорочка (1922)
Українські переклади
В огні. Львів, 1927
Вогняна сорочка. X., 1929.
Див. також
Нігяр Ханим
Незіхе Мухіддін Тепеденленгіл
Народна жіноча партія
Примітки
Джерела
Посилання
Адивар, Галіде Едіб // ВУЕ
Турецькі письменниці
Турецькі феміністки
Письменниці-феміністки
Освітянки
Військовички
|
1055810
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%8F%20%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%28%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Чернявщинська загальноосвітня школа (Дніпропетровська область)
|
Чернявщинська загальноосвітня школа (Дніпропетровська область)
Чорнявщинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів — україномовний навчальний заклад І-III ступенів акредитації у селі Чернявщина, Юр'ївського району Дніпропетровської області.
Загальні дані
Чорнявщинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів розташована за адресою: вул. Леніна, 29, село Чорнявщина (Юр'ївський район) — 51310, Україна.
Директор закладу — Пащенко Неля Семенівна.
Мова викладання — українська.
Профільна направленість: здійснення профільного навчання за суспільно-гуманітарним профілем.
В школі 12 навчальних кабінетів. Є комп'ютерний клас і музей бойової слави імені П. П. Павлова.
Науково-методичні центри школи
1. Шкільне методичне об'єднання вчителів початкових класів
Керівник: Світлана Михайлівна Соколова
Кредо: "Треба так організувати роботу на уроці, щоб у очах дітей палав вогник зацікавленості".
2. Шкільне методичне об'єднання вчителів природно-математичного циклу
Керівник: Тетяна Володимирівна Папуша
Кредо: "Справжній учитель повинен сам виконувати те, чого навчає".
3. Шкільне методичне об'єднання вчителів гуманітарного циклу
Керівник: Любов Анатолівна Кравчук
Кредо: "Не талант знати - талант працювати".
4. Шкільне методичне об'єднання класних керівників
Керівник: Ірина Володимирівна Пушкеля
Кредо: "Виховувати високорозвинену творчу особистість, яка поєднувала б у собі найкращі моральні якості: національну гідність, моральну красу, добро, справедливість".
Примітки
Посилання
Офіційний сайт школи
Ч
Ч
Ч
Засновані в Україні 1985
|
3059841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82%20%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%97%20%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA
|
Астрономічний інститут Словацької академії наук
|
Астрономічний інститут Словацької академії наук — підрозділ Академії наук Словаччини, утворений 1953 року, коли державна Обсерваторія Скалнате Плесо (заснована 1943 року доктором Бечваржом) отримала статус астрономічного інституту, що став складовою частиною новоутвореної Академії. Штаб-квартира інституту знаходиться у Татранській Ломниці.
Області досліджень і організація інституту
Пріоритетними напрямками досліджень інституту є Сонце, міжпланетна матерія (комети, метеори, астероїди), а також астрофізика, зокрема змінні і хімічно пекулярні зорі. В інституті постійно працює близько 65 осіб, з яких приблизно 50 ведуть активні наукові дослідження. Інститут поділяється на три департаменти.
Департамент фізики Сонця
Головною галуззю досліджень департаменту є сонячна активність, а саме процеси у фотосфері, хромосфері і сонячній короні. Проводиться аналіз спектральних ліній, у тому числі з використанням даних спостережень з (Тенерифе, Іспанія) і обсерваторії SOHO.
Департамент міжпланетної матерії
Дослідження з використанням головного телескопа Обсерваторії Скалнате Плесо зосереджено у галузі фотометрії і астрометрії астероїдів і комет. Також для виявлення метеороїдів застосовуються камери типу «риб'яче око».
Департамент фізики зір
У фокусі досліджень даного департаменту — подвійні зорі і зоряні системи. Використовується спектроскопія і дані з космічних телескопів типу Hubble, Hipparcos і каталогів TYCHO.
Об'єкти інституту
Інституту підпорядковані гірські обсерваторії у Скалнатому Плесі, Ломницькому Штиті, Старій Лесні і департамент теоретичних досліджень у Братиславі (заснований 1955), де здійснюється загальнонаціональна координація досліджень у галузі міжпланетної матерії. Також інститут оперує кількома фотографічними камерами повного неба, що входять у Європейську болідну мережу.
Астрономічна Обсерваторія Скалнате Плесо (1783 м) заснована у 1943 році. Серед обладнання — 61 см астрометричний і фотометричний рефлектор з ПЗС-камерою, а також фотометричний рефлектор діаметром 60 см.
Обсерваторія Ломницький Штит (2632 м) працює з 1960 року. Обладнана 20 см коронографом і спектрометром.
У штаб-квартирі інституту у Татранській Ломниці встановлено 60 см рефлектор і горизонтальний спектрограф для спостережень Сонця.
Директори
Антонін Бечварж (1943—1950)
(1951—1956)
(1956—1958)
Людмила Пайдушакова (1958—1979)
Юліус Сикора (1979—1989)
(1989—1993)
Юрай Зверко (1993—2001)
Ян Сворень (2001—2009)
Алеш Кучера (2009—2017)
Мартін Ванько (2017–)
Здобутки інституту
Астрономічний інститут брав участь у відкритті наступних комет:
У відкриттях брали участь п'ять астрономів: Антонін Мркос, Людміла Пайдушакова, Любор Кресак, Антонін Бечварж і Марґіта Кресакова. З 70 комет, відкритих дослідниками всього світу у 1946—1959 роках, 18 були відкриті у обсерваторіях Скалнате Плесо і Ломницький Штит.
Джерела
Посилання
Офіційний сайт
Астрономічні обсерваторії Словаччини
Дослідницькі інститути Словаччини
Засновані в Європі 1953
|
4448611
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%96%D0%BD%D1%86%D0%B1%D1%83%D1%80%D2%91%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Ґінцбурґ Марія Борисівна
|
Ґінцбурґ Марія Борисівна
Марія Борисівна Ґінцбурґ (Житомир, Волинська губернія, Російська імперія — 18 липня 1984, Київ, УРСР, СРСР) — українська науковиця в царинах фармакології та біохімії. Старша наукова співробітниця Інституту біохімії (1941–1942), доктор біологічних наук (1962), професор (1964). Вивчала ферментні та неферментні білки тканин у нормі та при патології, біохімічні механізми токсичної дії спецречовин. Разом з професором Борисом Гольдштейном і доктором біологічних наук Г. М. Френкель, Ґінцбурґ розробила метод одержання препарату сухого бактеріофагу.
Здобула освіту у Фармацевтичному інституті в Києві 1930 року. З 1934 до 1944 року працювала в Інституті біохімії АН УРСР, з 1948 до 1976 ― в Українському науково-дослідному санітарно-хімічному інституті. 1953 року Ґінцбурґ стала керівницею лабораторії біохімії.
Посилання
Ґінцбурґ Марія Борисівна //
Примітки
Уродженці Житомира
Радянські біохіміки
Українські біохіміки
Українські жінки-хіміки
Українські фармакологи
Жінки-фармакологи
Науковці Інституту біохімії НАН України
|
2739245
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%82%D1%83%D0%BC%D1%81%D0%B8%D0%BA
|
Актумсик
|
Актумсик — село у складі Актогайського району Карагандинської області Казахстану. Входить до складу Саритерецького сільського округу.
Населення — 40 осіб (2021; 64 у 2009, 78 у 1999, 184 у 1989).
Національний склад станом на 1989 рік:
казахи — 100 %.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Актогайського району (Карагандинська область)
Села Карагандинської області
|
3399765
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Gary%20Takes%20a%20Bath
|
Gary Takes a Bath
|
Gary Takes a Bath() це 13 серія 2 сезону мультсеріалу «Губка Боб Квадратні Штани». Вийшла 26 липня 2003 в США, 22 вересня 2010 на телеканалі «QTV», 5 березня 2018 на телеканалі ПлюсПлюс, 28 березня 2018 на телеканалі ТЕТ.
Сюжет
Серія починається з того, що Губка Боб каже Гері що вже час йти у ванну. Та Гері дуже боїться ванни. Тому Губка Боб вирішив Гері змусити піти у ванну.
Перший спосіб - це кинути м'яч у ванну. Та це виявився м'яч бумеранг і він прилетів до Боба назад. Спосіб не вдався. Другий спосіб - це прив'язати дитонатор, та сказати Гері, якщо ти не приймеш ванну то цей дитонатор вибухне. Та це не вдалося. Третій спосіб - це загіпнозувати Гері. Та це не допомогло. Четвертий - це зателефонувати в французький ресторан і сказати ім щоб приготували Гері. Та через акцент - це не вдалося. П'ягий - це погратиз Гері в гру. Боб хотів закинути Гері у ванну, та схибив. потім він хотів пограти з загіпованим Гері. Та отримав сильний удар від нього. Шостий - це підкупити Гері, сказавши, що дасть долар тому, хто помиється. Та тут з'являється Пан Крабс у ванній, та забирає долар. Сьомий - це сказати йому, що у ванній скарби. Та це обернулося невдачею
Після семи невдач, Боб вирішує, якщо Гері не може прийти до ванни, то вона сама прийде до нього. Губка набравши в себе води почав стріляти по ньому. Та Гері зміг ухилитися від Боба, вигнавши його на вулицю. Потім Боб забрався на дерево, й почав стріляти по тому, що важав він Гері. Спочатку, Боб думав, що його струя зрізала з Гері шкіру. Та виявилося, що справжній внизу, біля багнюки. Та Боб сам падає в багнюку. Потім, Боб приймає ванну під наглядом Гері.
Цікаві факти
Довжина цієї серії лише 7 хвилин, так як звичайна довжина 11 хвилин.
У декількох країнах сцену з третім способом видалили. це через те, що можна побачити дівчину з дивним виразем обличчя.
Губка Боб Квадратні Штани
Серії Губки Боба
Другий сезон Губки Боба
Телевізійні епізоди 2003
|
52427129
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sisoes%20the%20Great
|
Sisoes the Great
|
Sisoes the Great
Saint Sisoës the Great (also Sisoi the Great, Sisoy the Great, Sisoes of Sceté or Shishoy; ; †429 AD) was an early Christian desert father, a solitary monk pursuing asceticism in the Egyptian desert in a cave of his predecessor, St Anthony the Great. St Sisoës is revered as a saint by the Roman Catholic Church and the Eastern Orthodox Church, who consider him a wonderworker. His feast day is observed on .
Sisoës was a Copt by birth. Having withdrawn the world from his youth, he retired to the desert of Sceté, and lived some time under the direction of his teacher, Abba Or. The desire of finding a retreat yet more unfrequented induced him to cross the Nile and hide himself in Mount Colzim where St. Anthony the Great had died some time before.
See also
Sissoi Veliky (disambiguation)
Notes
Sources
This article contains quotations from Sisoes the Great at the Orthodox Wiki, which is available under a Attribution-ShareAlike 2.5 Generic (CC BY-SA 2.5) licence and the GNU Free Documentation License (GFDL) license.
Venerable Sisoes the Great. OCA - Feasts and Saints.
Great Synaxaristes : Ὁ Ὅσιος Σισώης ὁ Μέγας. 6 Ιουλίου. ΜΕΓΑΣ ΣΥΝΑΞΑΡΙΣΤΗΣ.
Sisoes the Great and the Contemplation of Death as a Means to True Life in Christ. MYSTAGOGY: The Weblog of John Sanidopoulos. Monday, July 6, 2009.
(Many incidents from the life of St. Sisoës can be found in the Sayings of the Desert Fathers (Apophthegmata to Pateron)).
Rev. Alban Butler (1711–73). St. Sisoes or Sisoy, Anchoret in Egypt. The Lives of the Saints. Volume VII: July. 1866. (Bartleby.com).
Rev. G.T. Stokes (D.D.). SISOË. In: William Smith and Henry Wace. A Dictionary of Christian Biography, Literature, Sects and Doctrines. Volume IV: Naamanes—Zuntfredus. London: John Murray, Albemarle Street, 1887. p. 705.
Andrew Chugg. The Quest for the Tomb of Alexander the Great. Lulu.com, 2007.
Miracle workers
Christian ascetics
5th-century Byzantine monks
Egyptian hermits
Saints from Roman Egypt
5th-century Christian saints
Desert Fathers
|
1718564
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BA%D1%81%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B3%20%28%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%29
|
Фредеріксберг (місто)
|
Фредеріксберг (місто)
Фредеріксберг (у 1651-1703 Новий Амагер) ) — місто в Данії, на сході Столичного регіону, адміністративний центр комуни Фредеріксберг. Населення 1 030 (1787); 8 164 (1860); 16 878 (1870); 76 231 (1901); 104 815 (1921); 118 993 (1950); 101 874 (1970); 88 287 (1980); 85 611 (1990); 90 327 (2000); 91 886 (2005); 95 029 (2009); 102 717 (2014).
Історія Фредеріксберга починається 2 червня 1651 року, коли король Фредерік III заснував нове місто, назвавши його Новий Амагер. 1697 року значна частина міста згоріла.
У 1700-1703 рр. король Фредерік IV будує палац, який називає Фредеріксберг. Також він відновлює місто і надає йому офіційну назву Фредеріксберг. З сільського містечка Фредеріксберг перетворюється на купецьке місто. Втім, населення зростало повільно - так, з 1770 по 1850 роки воно зросло з 1 до 3 тисяч мешканців.
Все змінилося 1852 року, коли парламент зняв обмеження, які забороняли постійне будівництво за межами міських стін Копенгагена. Майже відразу ж почали розбудовуватися численні житлові райони, зокрема зростав і Фредеріксберг. Швидкими темпами зростало населення - вже у 1900 році населення досягло майже 80 тисяч, а у 1950 році місто досягло свого піка з населенням у майже 120 тисяч осіб.
1864 року через місто було відкрито залізничне сполучення. 2003 року у місті відкрито станцію Копенгагенського метрополітену.
Сьогодні місто майже повністю складається з 3-5-поверхових житлових будинків, великих будинків для однієї сім'ї, і великих парків; залишаються лише кілька невеликих районів з легкою промисловістю.
Фактично Фредеріксберг, що за населенням посідає 5 місце у країні, є великою зеленою зоною, містом-супутником Копенгагена. Місто вважається престижним районом проживання.
Географічно Фредеріксберг повністю оточений містечками, що увійшли до меж Копенгагена ще 1901 року, проте дотепер у склад столиці місто не включене і залишається окремим поселенням.
У місті з 1713 року діє Королівська Данська офіцерська академія.
Пам'ятки та визначні місця
Палац Фредеріксберг (1699-1735);
Кирха (1732-34);
Кирха Св.Лукаса (1897);
Кирха Св.Маркуса (1898);
Кирха Св.Томаса (1900-02);
Кирха Солб'єрг (1908);
Кирха (1911);
Парк Фредеріксберг.
Відомі особистості
У місті народились:
Андерс Боделсен (1937—2021) — данський письменник.
Віллі Сьоренсен (1929—2001) — данський письменник, перекладач, філософ.
Примітки
Посилання
Муніципалітет міста Фредеріксберг
Статистика населення
Міста Данії
|
53713152
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Klosneuvirus
|
Klosneuvirus
|
Klosneuvirus (KNV, also KloV) is a new type of giant virus found by the analysis of low-complexity metagenomes from a wastewater treatment plant in Klosterneuburg, Austria. It has a 1.57-Mb genome coding unusually high number of genes typically found in cellular organisms, including aminoacyl transfer RNA synthetases with specificities for 19 different amino acids, over 10 translation factors and several tRNA-modifying enzymes. Klosneuvirus, Indivirus, Catovirus and Hokovirus, are part of a group of giant viruses denoted as Klosneuviruses or Klosneuvirinae, a proposed subfamily of the Mimiviridae.
Species in this clade include Bodo saltans virus infecting the kinetoplastid Bodo saltans.
Phylogenetic tree topology of Mimiviridae is still under discussion. As Klosneuviruses are related to Mimivirus, it was proposed to put them all together into a subfamily Megavirinae. Other authors (CNS 2018) like to put Klosneuviruses just together with Cafeteria roenbergensis virus (CroV) and Bodo saltans virus (BsV) into a tentative subfamily called Aquavirinae.
See also
Nucleocytoplasmic large DNA viruses
Giant Virus
Viral eukaryogenesis
Mimiviridae
References
Virus genera
Unaccepted virus taxa
|
660302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%A1%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0%29
|
Баллон (Сарта)
|
Баллон (Сарта)
Баллон — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Пеї-де-ла-Луар, департамент Сарта. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет був розташований на відстані близько 175 км на південний захід від Парижа, 175 км на північний схід від Нанта, 18 км на північ від Ле-Мана.
Історія
1 січня 2016 року Баллон і Сен-Марс-су-Баллон було об'єднано в новий муніципалітет Баллон-Сен-Марс.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 560 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 1274,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Сарта
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Сарта
|
1861900
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BE%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82%D1%96%D0%B2%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%AE%D0%9D%D0%95%D0%A1%D0%9A%D0%9E%20%D0%B2%20%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%90%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Північній Америці
|
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Північній Америці
Цей список містить об'єкти Світової спадщини ЮНЕСКО, розташованих в Північній Америці.
У списку станом на 2023 рік налічується 42 об'єкти. Разом це становить 3,63 % від загальної кількості об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
20 об'єктів внесені до списку за культурними критеріями, причому 3 з них визнані шедеврами людського генія (критерій i), 20 об'єктів включені за природними критеріями, 15 з них визнані природним феноменом виняткової краси та естетичної важливості (критерій vii) і ще 2 об'єкти включені за змішаними критеріями. 1 об'єкт зі списку перебуває під загрозою.
У наведеній таблиці об'єкти розташовані за країною, а далі у хронологічному порядку їх внесення до списку Світової спадщини.
Кольорами у списку позначено:
Канада
США
Посилання
Офіційний список на сайті ЮНЕСКО
ЮНЕСКО
|
4897821
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%8F%D1%87%D0%BE%D0%BA%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D0%B9
|
Крячок білолобий
|
Крячок білолобий (Sterna striata) — вид сивкоподібних птахів підродини крячкових (Sterninae) родини мартинових (Laridae).
Поширення
Вид гніздиться на Північному та Південному островах Нової Зеландії, острові Стюарт, островах Чатем, Оклендських островах і островах Снерс біля узбережжя Нової Зеландії, а також на островах Фліндерс і Кейп-Баррен у Бассовій протоці біля Тасманії. Взимку блукаючі птахи трапляються також вздовж східного узбережжя Австралії.
Підвиди
S. s. incerta Mathews, 1912 — острови у Бассовій протоці, чисельність 120 птахів;
S. s. striata Gmelin, 1789 — Нова Зеландія, популяція 5-20 тис. птахів;
S. s. aucklandorna Mathews, 1929 — Чатем та Оклендські острови, 1000-5000 птахів.
Спосіб життя
Мешкає в прибережних районах, гніздячись на скелястих або піщаних пляжах і галькових островах у річках, а також на прибережних скелях і безлюдних баржах, часто поблизу прибою. Годується вздовж берега і в затоках, а взимку над океанськими водами. Він харчується майже виключно рибою, але інколи бере креветок, які харчуються в зоні прибою або на відстані кількох кілометрів у морі. Він часто харчується зграями, пірнаючи з 7-10 метрів із зависанням або без нього, а також контактно-пірнаючи. Гніздування відбувається з жовтня по грудень, більшість колоній складається з 100-500 пар, хоча поодинокі пари зареєстровані на краях ареалу.
Примітки
Посилання
White-fronted tern at eBird
Крячкові
Птахи, описані 1789
Птахи Нової Зеландії
Птахи Австралії
|
19032917
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Opatkowice%20Poja%C5%82owskie
|
Opatkowice Pojałowskie
|
Opatkowice Pojałowskie is a village in the administrative district of Gmina Imielno, within Jędrzejów County, Świętokrzyskie Voivodeship, in south-central Poland. It lies approximately south-west of Imielno, south-east of Jędrzejów, and south-west of the regional capital Kielce.
References
Villages in Jędrzejów County
|
1681268
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Критична температура (значення)
|
Критична температура (значення)
Критична температура - температура системи (речовини) в критичному стані, коли зникає різниця між рідиною і парою, тобто температура, вище якої газ ні під яким тиском не може бути перетворений у рідину.
Критична температура (електропровідність) - температура фазового переходу надпровідника з нормального стану в надпровідний. ДСТУ 3154-95.
Критична температура (самозаймання) - температура, при досягненні якої самонагрівання може швидко перейти у загоряння. Для вироблених просторів у вугільних шахтах і для штабелів на складах при т-рі 60…70 °С слід вживати заходи для ліквідації самонагрівання.
|
818354
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%94%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%90%D0%B1%D1%96%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гергієв Валерій Абісалович
|
Гергієв Валерій Абісалович
Валерій Абісалович Гергієв (Москва, РРФСР) — російський диригент осетинського походження, народний артист Росії (1996), народний артист України (2004). Герой Праці Російської Федерації (2013).
Має громадянство Нідерланців. Власник нерухомости (у тому числі незадекларованої), багатьох земельних ділянок в Італії (зокрема, на Площі святого Марка у Венеції), США, бенефіціар комерційних структур.
Біографія
Виріс в Орджонікідзе (нині Владикавказ), в Північній Осетії, де навчався в музичному училищі по класах фортепіано і диригування. У 1972–1977 вчився в Ленінградській консерваторії, в роки навчання став лауреатом конкурсу ім. Караяна в Берліні та Всесоюзному конкурсі диригентів у Москві.
З 1977 працював асистентом головного диригента в Ленінградському театрі опери і балету (головним диригентом був Юрій Темірканов). З 1981 по 1985 керував Державним оркестром Вірменії, а в 1988, після переходу Темірканова в оркестр Ленінградської філармонії, зайняв місце головного диригента Ленінградського оперного театру. З 1996 — художній керівник Маріїнського театру. З 2002 художній керівник Московського пасхального фестивалю. З 2007 — головний диригент Лондонського симфонічного оркестру.
Нагороди і звання
Має звання Артиста ЮНЕСКО в ім'я миру, є почесним громадянином міст Владикавказа, Ліона, Тулузи, почесним доктором Санкт-Петербурзького державного університету, почесним професором МГУ ім. М. В. Ломоносова, лауреатом двох державних премій Росії (1993, 1998), багаторазовим лауреатом театральних премій «Золотая маска» (с 1996 по 2000 гг.) і «Золотой софит» (1997, 1998, 2000 и 2003) та інших нагород і премій.
У 2004 році отримав звання Народний артист України.
10 травня 2006 року Президент України Віктор Ющенко нагородив його орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня .
1 травня 2013 року присвоєне звання Героя Праці Російської Федерації — один з перших п'яти нагороджених.
Санкції
Валерій Гергієв підтримує тісні зв'язки з представниками уряду Росії, а також інших органів влади/політичними елітами та продовжує отримувати від цих зв'язків суттєві ділові та юридичні вигоди.
19 жовтня 2022 року доданий до санкційного списку України.
Див. також
Йоко Наґае Ческіна
Гергієва Лариса Абісалівна
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
сторінка на Osetini.com
Сторінка на сайті Philips (англ.)
Фестиваль В.Гергієва в Роттердамі
Фестиваль В.Гергієва в Міккелі
Російські диригенти
Підписанти на підтримку агресії путінської Росії проти України
Заслужені діячі Казахстану
Лауреати премії «Золотий софіт»
Заборонено в'їзд в Україну
Відмічені в українофобії
Особи, до яких застосовано санкції через російсько-українську війну
Диригенти Маріїнського театру
|
12420446
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sabine%27s%20spinetail
|
Sabine's spinetail
|
Sabine's spinetail (Rhaphidura sabini, sometimes spelled Raphidura sabini) is a species of swift in the family Apodidae.
It is found in forests of Angola, Cameroon, Central African Republic, Republic of the Congo, Democratic Republic of the Congo, Ivory Coast, Equatorial Guinea, Gabon, Ghana, Guinea, Kenya, Liberia, Nigeria, Sierra Leone, Togo, and Uganda.
Its common name and Latin binomial commemorate General Sir Edward Sabine.
Diet
The Sabine's spinetail is a frugivore.
References
Sabine's spinetail
Birds of the Gulf of Guinea
Birds of Central Africa
Birds of West Africa
Sabine's spinetail
Sabine's spinetail
Taxonomy articles created by Polbot
|
842620
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Панас (значення)
|
Панас (значення)
Панас — чоловіче ім'я.
Панас — одна з назв гри в піжмурки.
Прізвище
(1832—1903) — французький офтальмолог і хірург грецького походження.
Панас Андрій Степанович (1971) — український політик, підприємець. Депутат Львівської міської ради трьох скликань (1998—2010).
Панас Василь Тимкович (1923—1949) — український військовик, діяч УПА, лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 2 класу.
Панас Володимир Атанасович (1920—1953) — український військовик, діяч УПА.
Панас Вадим Володимирович (1985) — український футболіст, півзахисник.
Панас Петро Степанович — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Юзеф Панас
Псевдонім
Дід Панас — ведучий програми «На добраніч, діти» на Українському телебаченні з 1964 по 1986.
|
74275735
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Curonian%20weathervane
|
Curonian weathervane
|
Curonian weathervane
The Curonian weathervane is a unique decoration of boats, created by fishermen of the Curonian Lagoon in Lithuania. The weather vanes have been used for identifications, as well as decoration and indication of the direction of wind.
History
In 1844 the Fishery Inspection of the Kingdom of Prussia – starting from the chief royal fishing inspector of the Curonian Lagoon Ernst Wilhelm Beerbohm (1786–1865) – regulated fishery by allowing sailing-boats to fish only in their assigned territories in order to fight poachers. Beerbohm, who lived in Muižė manor near the Ventė Cape, is considered to be the pioneer of weathervanes.
Different weathervanes allowed for boats of different fishermen to be distinguished from a distance, and were thus painted in contrasting colors. Different geometric signs marked individual villages of Curonian Spit. Black and white weathervanes marked villages of the Curonian Spit, red and white weathervanes marked villages from the eastern coast of Lithuania Minor, and yellow and blue weathervanes marked villages from the southern coast of Lithuania Minor. Red and white colored flags was attached at the end of each weathervane.
The first weathervanes were made out of tin or wood, with oak or ash-tree traditionally used for the overall frame, and linden or willow for open-cut carvings. The size (114– 116 cm long without a flag and 40–45 cm height) and material of a weathervane has remained largely the same since then.
Around 1890 fishermen began decorating their colored weathervanes more elaborately. The frameworks of the weathervanes were decorated with images of buildings (such as lighthouses, fishermen’s houses, and churches) and allegorical or religious symbols (such as ships, human and animal figures, crosses, hearts, anchors, and rising suns). These highly decorated weathervanes showcased not only the village of the owner, but also his social standing.
Modern day
After the First World War the weathervanes lost their purpose as identification signs, since much of the territory of the Lithuania Minor was incorporated into the Republic of Lithuania. However, the weathervanes remained a sign of identity for people from the coastal villages of Curonian Lagoon. They are used to decorate modern replicas of historical ships, surroundings, and are sold as souvenirs for tourists.
The weathervane from the Northern Curonian Spit is used in the coat of arms of Neringa city. Traditional weathervane is also used for the logo of Curonian Spit National Park (Lithuania).
In 2019 The making of Curonian Lagoon boats’ weathervanes were inscribed into The Intangible Cultural Heritage Inventory of Lithuania as a form of folk art, traditional craftsmanship or agricultural activities.
Gallery
References
Lithuanian art
Sailing in Lithuania
|
1233456
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD86592
|
HD86592
|
HD86592 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A0, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 7,9.
Вона розташована на відстані близько 586,6 світлових років від Сонця.
Пекулярний хімічний склад
Зоряна атмосфера HD86592 має підвищений вміст
Eu
.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (8h-10h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A0
5
|
54400
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D1%96%20%28%D1%81%D0%B8%D1%80%29
|
Брі (сир)
|
Брі (сир)
Брі — французький м'який сир, з пікантним смаком, покритий скоринкою зі світлої цвілі, завжди невеликого розміру. Батьківщиною цього сиру є однойменна історична провінція Франції, межі якої приблизно збігаються з кордонами сучасного департаменту Сена і Марна в регіоні Іль-де-Франс неподалік від Парижа.
Класифікація
Зазвичай розрізняють три види брі, що мають назви невеликих містечок, розташованих на схід від Парижа:
Брі де Мо.
Брі де Мелен.
Брі де Кулом.
Останній сир дедалі частіше називають просто Кулом'є, визнаючи за ним право бути окремим сортом. Нині брі виготовляється в багатьох країнах світу, лише два види оригінального брі — Brie de Meaux та Brie de Melun — захищені з 1980 року сертифікатом про походження. У самій Франції розрізняють до 13 підвидів цього сиру. Оскільки сертифікатом захищені тільки два різновиди, то сир брі виробляють також в інших країнах, не тільки у Франції. В Україні із кінця 2010-х років налагоджено виробництво сиру брі.
Виготовлення
Виготовляється з коров'ячого молока. Має легкий запах плісняви, печериць та диму, білу оксамитову шкірку та жовтувату середину з характерним вершковим смаком. Жирність — 60 %. Період дозрівання — від 8 до 10 тижнів. Після першого тижня додається грибок Penicillium candidum (рідше Penicillium camembert).
Також є копчені варіанти сиру.
Для брі характерний блідий колір із сіруватим відтінком під благородною білою цвіллю (Penicillium camemberti або Penicillium candidum). За формою має вигляд «млинця» діаметром 30—60 см і завтовшки 3–5 см. Сир м'який і приємний на смак з легким запахом нашатиря. Пліснява скоринка має виражений аміачний аромат, але їстівна.
Молодий брі має м'який і ніжний смак. Під час дозрівання м'якуш набуває гостроти. Чим тонший млинець брі — тим сильніший сир. Брі виробляється в будь-яку пору року, і він є одним з найбільш «універсальних» французьких сирів, оскільки добре підходить і до святкового столу, і до звичайного обіду. Брі кращий, коли він має кімнатну температуру, тому виймайте з холодильника (або погребу) його наперед. Зберігати сир брі краще при температурі –4–2 °С.
Брі має смак подібний на камамбер, але його жирність трохи нижча — 25 %.
Історія
Один з найдавніших французьких сирів. Початки виробництва брі сягають, можливо, VIII століття (Brie de Meaux), він був відомий уже в часи Карла Великого. Нові згадки про брі знаходимо в XI столітті.
Бланш Наварська, графиня Шампанська, мала звичай посилати брі як дар королю Філіпу Августу, який захоплювався ним. З настанням Різдва придворні дами завжди з нетерпінням чекали подарунків від Шарля Орлеанського, і подарунком цим був свіжий брі. Великими поціновувачами брі славилися королева Марго і Генріх IV. Навіть ненажера Гаргантюа, герой знаменитого роману Франсуа Рабле, дарував брі своїм батькам.
Після Великої французької революції брі був проголошений народним сиром. Один революціонер писав: Брі належить до найвідоміших французьких сирів, нерозривно пов'язаних з історією країни. Одна з легенд розповідає, що пристрасть до сиру короля Людовіка XVI, великого гурмана, зіграла в його долі фатальну роль. Рятуючись втечею від революційного натовпу в 1789 році, Людовик не встояв перед спокусою заглянути на ферму в містечку Варен, зовсім поруч з містечком Мо, де робили найкращий брі. Під час дегустації сиру Людовик був упізнаний, схоплений і пізніше перепроваджений на гільйотину.
Брі називають «сиром королів». Цей титул він здобув у 1815 році на Віденському конгресі. Під час переговорів про майбутній політичний устрій Європи тогочасний міністр закордонних справ Франції Талейран запропонував для відпочинку провести «сирний конкурс», під час якого всі 30 делегатів презентували сири своїх регіонів. Brie de Meaux було визнано «королем усіх сирів та першокласним десертом».
Література
Masui, T.; Tomoko, Y., Hodgson, R., Robuchon, J. (2004). French Cheeses. DK. ISBN 1-4053-0666-1.
Посилання
М'які сири з пліснявою .
Сир брі .
Французькі сири
Французька кухня
Сири з коров'ячого молока
М'які сири
Копчені сири
|
4309304
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%BD
|
Латинін
|
Латинін — російське прізвище. Жіноча форма — Латиніна.
Відомі особи
Латинін Борис Олександрович — радянський вчений-археолог.
Латинін Валерій Анатолійович — радянський журналіст, російський поет і прозаїк.
Латинін Леонід Олександрович — радянський і російський поет і прозаїк, чоловік Алли Латиніної та батько Юлії Латиніної.
Латиніна (Бочарова) Алла Миколаївна — радянський і російський літературознавець, журналіст.
Латиніна (Дирій) Лариса Семенівна — радянська гімнастка, дев'ятиразова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики.
Латиніна Юлія Леонідівна — письменниця, журналістка, теле- і радіоведуча, колумніст, дочка Алли Латиніної.
Російські прізвища
|
20572379
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Eins%2C%20Zwei%2C%20Polizei
|
Eins, Zwei, Polizei
|
Eins, Zwei, Polizei
"Eins, Zwei, Polizei" (English: One, Two, Police) is a 1994 song recorded by Italian dance musician Mo-Do (a.k.a. Fabio Frittelli) and was released as the debut single from his first and only album, Was Ist Das? (1995). The song got its inspiration from "Der Kommissar" by Austrian singer Falco and "Da Da Da" by German band Trio, both released in the early 1980s. It was co-produced by Claudio Zennaro and Fulvio Zafret, and achieved great success in many European countries. "Eins, Zwei, Polizei" reached number-one in Austria, Germany and Italy. Giuseppe Capotondi directed the music video for the song. It has since been remixed and re-released several times. In 1995, it was remixed by DJ XTC of Chile. In 2000, it was re-released in a remix by Maurizio Ferrara, in 2008 with remixes by German DJ Blutonium Boy and Floorfilla, and in 2019 the song was reworked by Dutch-Turkish DJ Ummet Ozcan.
Chart performance
"Eins, Zwei, Polizei" was very successful on the charts in Europe, remaining Frittelli's biggest hit. It peaked at number-one in Austria, Germany and Italy, and was a number two hit in Belgium, Denmark and the Netherlands. Additionally, the single entered the top 10 also in Finland (3), France (8), Spain (3), Sweden (9) and Switzerland (5), as well as on the Eurochart Hot 100, where it soared to number four in September 1994. In the United Kingdom, "Eins, Zwei, Polizei" reached number 81 in its first week at the UK Singles Chart, on 9 October 1994. In Scotland, it peaked at number 76.
The single earned a gold record in both Austria and Germany, with a sale of 25,000 and 250,000 units.
Music video
The accompanying music video for "Eins, Zwei, Polizei" was directed by Giuseppe Capotondi, an Italian director of feature films, music videos and commercials. It was A-listed on Germany's VIVA in September 1994, and later published on YouTube in 2015. As of November 2023, the video had generated more than 50 million views.
Track listings
Charts
Weekly charts
Year-end charts
Certifications
References
1994 debut singles
1994 songs
Songs in German
Mo-Do songs
Music videos directed by Giuseppe Capotondi
Number-one singles in Austria
Number-one singles in Germany
Number-one singles in Italy
|
414443
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Greg%20Barker%2C%20Baron%20Barker%20of%20Battle
|
Greg Barker, Baron Barker of Battle
|
Greg Barker, Baron Barker of Battle
Gregory Leonard George Barker, Baron Barker of Battle, (born 8 March 1966) is a British Conservative Party politician and life peer. In May 2010 he was appointed Minister of State for Energy and Climate Change, a role in which he served until 2014. At the following year's general election he stood down as MP for Bexhill and Battle and was appointed to the House of Lords.
Early life and education
Born in Sussex, Barker attended Upper Beeding Primary School, Steyning Grammar School and Lancing College. In 1987, he earned a bachelor's degree in history and politics from Royal Holloway College, London. In 1990–91, he attended a corporate finance programme at London Business School.
Early career
Barker was a researcher at the Centre for Policy Studies in 1987, before joining Gerard Vivian Gray as an equity analyst in 1988, and was a member of the Honourable Artillery Company between 1989 and 1994. In 1990, he became the director for International Pacific Securities. He was the deputy chairman of Hammersmith Conservative Association in 1993. From 1998, he was a director of Daric plc, an advertising company.
Barker also developed strong links to the Russian oil companies, being head of communications at the Anglo-Siberian Oil Company from 1998 to 2000 and also worked in London and Moscow for the Sibneft Oil Group, owned by Roman Abramovich.
Career
House of Commons
Barker was at first unsuccessful in his attempts to be elected to Parliament when he contested the safe Labour seat of Eccles in Greater Manchester, where he was defeated by Ian Stewart. Barker then became the deputy chairman of Tooting Conservative Association and an advisor to Conservative MP David Willetts.
In 2001, Barker became the MP for Bexhill and Battle after the retirement of the sitting Conservative MP, Charles Wardle. Barker's nomination by the Conservative Party was hotly debated when sitting MP and former Home Office minister Charles Wardle accused Barker of being disingenuous about his business career and after the election, formally requesting new Conservative Party Leader Iain Duncan Smith to investigate possible links between Barker and the infamous Russian billionaire Boris Berezovsky. Wardle supported Nigel Farage (who later became the Leader of the United Kingdom Independence Party), but Barker won the safe seat securing over 10,500 votes ahead of the Liberal Democrat candidate, Stephen Hardy.
Close to Conservative leader David Cameron, Barker, in his capacity as Shadow Environment Minister (which he served in from 2005 to 2008), accompanied Cameron on his trip to the Arctic Circle in April 2006 for a fact-finding mission about global warming.
In April 2011, Barker was filmed addressing an audience at the Moore School of Business at the University of South Carolina, during which he said of the Conservative-led British government: "We are making cuts that Margaret Thatcher, back in the 1980s, could only have dreamed of."
Barker was implicated in the 2009 MPs' expenses scandal for his purchase and sale of London flats; this led to widespread outrage from tax payers.
On 5 February 2013 MP Gregory Barker voted in favour in the House of Commons Second Reading vote on marriage equality in Britain.
On 14 July 2014, he announced he would not be standing at the 2015 general election.
House of Lords
In August 2015, Barker was nominated for a life peerage in the Dissolution Peerages List. On 12 October 2015, he was created Baron Barker of Battle, of Battle in the County of East Sussex. On 10 November of that year, he was introduced to the Lords. He was supported during the ceremony by John Browne, Baron Browne of Madingley, and Guy Black, Baron Black of Brentwood.
In February 2019, Barker took a leave of absence from the House of Lords upon accepting an executive chairmanship position with the En+ Group. Barker was credited with having helped the Russian company to have the US sanctions lifted earlier that year, for which he was awarded a bonus of about £3-4 million (US$3.9-$5.2 million) that he described as "relatively modest".
Business
Barker was appointed as Independent Chairman of the Board of Directors of En+ Group in October 2017, a company owned by the Russian oligarch Oleg Deripaska, who sits on the U.S. sanctions list. In February 2019, he was appointed as Executive Chairman of the Board. In March 2022 he resigned as chairman of EN+. The Guardian wrote, "The new company [a company En+ is considering setting up] would be owned by management and non-Russian investors, and potentially led by Barker, according to a report by Bloomberg News that was referenced by EN+. It would take on Rusal's alumina, bauxite and aluminium assets across the world, including in Africa, Australia and Europe."
Personal life
Barker married Celeste Harrison, an heiress to the Charles Wells brewery fortune, in 1992. Following a diary report in The Observer, Barker confirmed he and his wife had separated, and on 26 October 2006 the tabloid newspaper the Daily Mirror revealed that he had left his wife and children for vintage fashion expert William Banks-Blaney. The paper backed the story by quoting his mother-in-law.
The Independent on Sunday later reported that Barker has confirmed that he is gay.
In 2009, Barker's wealth was estimated at £3.9 million.
In May 2012, Barker attracted media attention, after it was reported he had used a staff microwave at the Department of Energy and Climate Change to warm a cushion for his pet dachshund, Otto.
References
External links
Gregory Barker MP Official constituency website
MP works as hospital ward cleaner, BBC News, 22 June 2007
Conservative Party (UK) MPs for English constituencies
UK MPs 2001–2005
UK MPs 2005–2010
UK MPs 2010–2015
Conservative Party (UK) life peers
Life peers created by Elizabeth II
Alumni of Royal Holloway, University of London
English gay politicians
Members of the Privy Council of the United Kingdom
People educated at Steyning Grammar School
People educated at Lancing College
People from Worthing
1966 births
Living people
LGBT life peers
LGBT members of the Parliament of the United Kingdom
21st-century English LGBT people
|
15060276
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kunstmuseum%20Basel
|
Kunstmuseum Basel
|
Kunstmuseum Basel
The Kunstmuseum Basel houses the oldest public art collection in the world and is generally considered to be the most important museum of art in Switzerland. It is listed as a Swiss heritage site of national significance.
Its lineage extends back to the Amerbach Cabinet, which included a collection of works by Hans Holbein purchased by the city of Basel and the University of Basel in 1661, which made it the first municipally owned and therefore open to the public museum in the world. Its collection is distinguished by an impressively wide historic span, from the early 15th century up to the immediate present. Its various areas of emphasis give it international standing as one of the most significant museums of its kind. These encompass paintings and drawings by artists active in the Upper Rhine region between 1400 and 1600, as well as the art of the 19th to 21st centuries.
Collection
The Kunstmuseum possesses the largest collection of works by the Holbein family. Further examples of Renaissance art include important pieces by such master artists as Konrad Witz, Hans Baldung (called Grien), Martin Schongauer, Lucas Cranach the Elder and Matthias Grünewald. The main features of the 17th and 18th centuries are the Flemish and Dutch schools (e.g. Peter Paul Rubens, Rembrandt, Jan Brueghel the Elder), German and Dutch still life painting. Key works from the 19th century include the Impressionists represented by Édouard Manet, Edmond Jean de Pury, Claude Monet, Paul Gauguin, Paul Cézanne as well as the paintings by Vincent van Gogh and Switzerland's Arnold Böcklin and Ferdinand Hodler. In the 20th century, the focus is on works of Cubism with Picasso, Braque and Juan Gris. Expressionism is represented by such figures as Edvard Munch, Franz Marc, Oskar Kokoschka and Emil Nolde. The collection also includes works from Constructivism, Dadaism and Surrealism and American art since 1950. Further highlights are the unique compilations of works from Pablo Picasso, Fernand Léger, Paul Klee, Alberto Giacometti and Marc Chagall.
In the realm of more recent and contemporary art, the collection maintains substantial bodies of work by Swiss, German, Italian, and American artists, including Joseph Beuys, Andy Warhol, Jasper Johns, Georg Baselitz, A.R. Penck, Brice Marden, Bruce Nauman, Jonathan Borofsky, Roni Horn, Francesco Clemente, Mimmo Paladino, Enzo Cucchi, Martin Disler, Leiko Ikemura, Markus Raetz, Rosemarie Trockel and Robert Gober.
In 1975, the Dia Art Foundation installed Untitled (In memory of Urs Graf) by Dan Flavin in the museum's front courtyard and arcade gallery. This permanent, outdoor, installation was funded and installed by the Dia Art Foundation as its first major public work. It was subsequently gifted to the Kunstmuseum in 1980.
History
In 1671 the city of Basel decided to make the art collection of the Amerbach cabinet accessible to the public. The collection was exhibited in the near the Munster of Basel and could be accessed by the public twice a week. In 1823 the public collection was joined with the before private Faesch Museum established by Remigius Faesch and in 1849 the collection moved into a larger building also near the Munster of Basel. In 1859, a new building for the museum was thought of, inspired by the paintings the Swiss painter Emilie Linder had annually deposited in the museum since 1847. As a possible location the building of the was mentioned or also a return to the House zur Mücke was considered. The museum included several other academic departments. A move was seen to give the art collection more room and also enable an efficient rescue of the paintings in case of a fire. Until 1864, the museum included physical and chemical departments. In 1866, also the ethnographic and antiquarian departments were moved to another location following which the artworks received two more prominent rooms. The Gottfried Keller Foundation introduced the painting of Cows drinking in the Alps by Giovanni Segantini in 1904. The Birmann Fonds, which was established to purchase paintings of Swiss painters introduced modern painters and introduced the Lac Leman from Chebrous in 1905 and Rise in space in 1910 by Ferdinand Hodler, further The Bread by Giovanni Giacometti in 1908 and the Peasents Garden by Cuno Amiet in 1914. With the Village in Pontoise from Camille Pissarro, the first impressionist painting was introduced to the Museum in 1912.
In 1936, the Museum moved to its current location. In 1939 a large body of work by German-Jewish artists, whose paintings were considered to be degenerate art by the Nazi regime in Germany, were acquired for the Kunstmuseum under the director George Schmidt. They are on display in the museum up to this day. In 1980 the Museum joined forces with the Museum for Contemporary Art, which displays artworks from the 1960s onwards. It was the first museum focused on contemporary art at the time.
Buildings
The Kunstmuseum's current and main building was designed and constructed 1931-1936 by architects Paul Bonatz and Rudolf Christ, adjacent to the former building of the Swiss National Bank in Basel. In 1980, a building beside the Rhine in the St. Alban neighborhood was added as an additional location for the museum, the Contemporary Art Museum.
In 2008, the museum acquired land on the other side of Dufourstrasse and an architectural competition was held. With international star competitors, such as five Pritzker Prize laureates (Peter Zumthor, Zaha Hadid, Rafael Moneo, Tadao Ando and Jean Nouvel) — all pitching, eventually a young local firm, Christ & Gantenbein, won the project. The final design is an angled building, faced with concrete bricks, and at the same height as the original museum. The new building is joined with the main building through an underpass.
The new building was completed in April 2016 and its construction was funded by the Canton of Basel-Stadt and the Laurenz Foundation (Laurenz-Stiftung).
The extension adds 2,750 square meters of galleries, to a total of nearly 10,000 square meters. The original museum now houses art from the 15th century to 1950, with later works in the extension. The upper floor of the new building houses temporary exhibitions and the middle floor and part of the ground floor houses the permanent collection.
Patrons of the arts
Peter G. Staechelin
Martin H. Burckhardt (1921-2007), Swiss architect and politician.
Visitors
In 2019, the Kunstmuseum had 265,000 visitors.
Gallery
See also
List of largest art museums
Raoul Albert La Roche, Swiss art collector and donator
Louise Bachofen-Burckhardt, Swiss art collector and donator
References
External links
Kunstmuseum Basel website
Basel museums website
List of paintings in collection
1661 establishments in Europe
1661 in art
Art museums and galleries established in the 2nd millennium
Buildings and structures completed in 1661
Educational organizations established in the 1660s
Museums established in the 17th century
17th-century establishments in Switzerland
Art museums and galleries in Switzerland
Cultural property of national significance in Basel-Stadt
Museums in Basel
Arts organizations established in the 17th century
Organizations established in 1661
|
1811201
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%82%D0%BE%20%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BD-%D0%9F%D1%80%D1%96%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D1%97%202014
|
Мото Гран-Прі Валенсії 2014
|
Мото Гран-Прі Валенсії 2014 року, офіційна назва Gran Premio de la Comunitat Valenciana — останній, вісімнадцятий етап чемпіонату світу з шосейно-кільцевих мотоперегонів MotoGP сезону 2014, який відбувався 6—8 листопада 2014 року на трасі Рікардо Тормо, розташованому у муніципалітеті Честе в провінції Валенсія у Іспанії. Етап став 16-м в історії Гран-Прі Валенсії. На ньому визначалась доля чемпіонства у класі Moto3.
MotoGP
Результати гонки
Дистанція гонки становила 120,15 км (30 кіл).
У гонці по вайлд-кард виступили італієць Мікеле Пірро, тест-пілот команди «Ducati Corse» (6 гонка у сезоні) та француз Ренді де Пуньє, тест-пілот команди «Team Suzuki MotoGP», яка з наступного сезону повертається у MotoGP (дебютна гонка у сезоні для гонщика та команди).
Марк Маркес достроково став чемпіоном світу у класі, а Дані Педроса своїм сходом на попередньому етапі вибув з боротьби за друге місце, тому для них турнірного значення гонка не мала. Не вирішеною була доля лише 2-го місця, де розгорнулась боротьба між гонщиками команди «Movistar Yamaha MotoGP» Валентіно Россі та Хорхе Лоренсо.
Найкращий час у кваліфікації показав Россі. Цей поул став для нього першим за останні чотири роки з моменту Гран-Прі Франції-2010 та 50-м у кар'єрі в «королівському» класі.
Старт гонки несподівано виграв Андреа Іаноне з команди «Pramac Racing», наздогін якому кинулись Валентіно Россі, Марк Маркес та Хорхе Лоренсо. Іаноне очолював гонку третину дистанції, 10 кіл. На десятому колі Маркес обігнав Россі, а на наступному — і Іаноне, вийшовши в лідери. На наступному колі Андреа припустився помилки, і його обігнали Россі з Педросою. У такій послідовності і фінішувала перша трійка.
Перемога Маркеса стала 13-ю у сезоні, і за цим показником він перевершив досягнення Міка Дуейна, яке той встановив у сезоні 1997.
Примітка:* — гонщик потрапив у аварію, але повернувся і закінчив гонку.
Турнірна таблиця
Залік гонщиків
Залік виробників
Залік команд
Moto2
Результати гонки
Дистанція гонки становила 108,135 км (27 кіл).
Лідеру сезону Тіто Рабат на попередньому етапі достроково став чемпіоном світу, тому в турнірному плані гонка мала значення лише для визначення володаря другого місця. Сам же Рабат виступав на повністю чорному мотоциклі у чорному комбінезоні, а назви спонсорів та номер були нанесені золотистим кольором.
У гонці по wild card виступив француз Лукас Махьяс (третя гонка у сезоні), його земляк Флоріан Маріно продовжив заміняти у команді «NGM Forward Racing» травмованого Сімоне Корсі.
Зі старту гонки сформувалась група лідерів із трьох гонщиків: Тіто Рабат очолив заїзд, швейцарець Том Люті сів йому на хвості, третім їхав француз Йоан Зарко. Маверік Віньялес на першому ж колі врізався у Міку Калліо і обоє вилетіли у гравій, припинивши гонку. Калліо був настільки невдоволений цим фактом, що удостоїв молодого іспанця демонстрацією середнього пальця. Група лідерів проїхала без змін майже всю гонку. Лише на останніх колах Люті кілька разів обганяв Рабата, але останній в наступних поворотах повертав собі лідерство. Кульмінація гонки наступила на останньому повороті останнього кола: Тіто Рабат першим вийшов з повороту на фінішну пряму, проте чомусь сповільнився, чим скористався Томас Люті, який вискочив з-за спини іспанця і першим перетнув фінішну лінію. Це відбулось настільки несподівано для Тіто, що перші кілька секунд той їхав, схопившись руками за шолом.
Примітка:* — гонщик потрапив у аварію, але повернувся і закінчив гонку.
Турнірна таблиця
Залік гонщиків
Залік виробників
Moto3
Результати гонки
Дистанція гонки становила 96,12 км (24 кола).
На етапі по вайлд кард виступили іспанська гонщиця Марія Еррера (третя гонка у сезоні) та аргентинець Габріель Родріго (сьома гонка за сезон). Іспанець Альберт Аренас замінив у команді «Calvo Team» Еріка Гранадо (дебют у змаганнях серії MotoGP).
У гонці вирішувалась доля чемпіонського титулу в класі: лідеру сезону Алексу Маркесу в разі перемоги його основного суперника Джека Міллера достатньо було фінішувати на 3-му місці, щоб стати чемпіоном.
Міллер, над яким тяжів результат, зі старту гонки вирвався у лідери. За ним їхав іспанець Ісаак Віньялес, Маркес же розташувався на третьому місці, стримуючи атаки Данні Кента та Нікколо Антонеллі (володаря поулу). Більше половини гонки Міллер їхав першим, після чого його ненадовго обігнав Віньялес. Проте за 3 кола до фінішу Джек повернув собі лідерство, фінішувавши першим. Віньялес приїхав другим, Маркес закінчив гонку на третьому місці, чого виявилось достатньо для перемоги у загальному заліку, де він випередив Міллера всього на 2 очки.
Перемога Маркеса в класі Moto3 стала першим випадком в 66-річній історії змагань MotoGP, коли чемпіонами світу стали два рідних брати. Натомість перемога Міллера та лише третє місце Маркеса дозволили «KTM» випередити «Honda» та здобути Кубок конструкторів.
Примітка:* — гонщик потрапив у аварію, але повернувся і закінчив гонку.
Турнірна таблиця
Залік гонщиків
Залік виробників
Цікаві факти
У класі MotoGP Андреа Іаноне виступав у шоломі, виконаному у кольорах та з логотипом футбольного клубу «AC Milan», який він отримав з рук Барбари Берлусконі, віце-президента команди.
Примітки
Джерела
Офіційний сайт MotoGP
Мото Гран-Прі Валенсії
2014
Валенсія
Листопад 2014
|
2651953
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%8F
|
Крстиня
|
Крстиня — населений пункт у Хорватії, у Карловацькій жупанії у складі громади Войнич.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 82 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Карловацька жупанія
|
62057478
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Averinsky
|
Averinsky
|
Averinsky is a rural locality (a khutor) in Sulyayevskoye Rural Settlement, Kumylzhensky District, Volgograd Oblast, Russia. The population was 18 as of 2010.
Geography
Averinsky is located in forest steppe, on Khopyorsko-Buzulukskaya Plain, on the bank of the Kumylga River, 26 km north of Kumylzhenskaya (the district's administrative centre) by road. Zhukovsky is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kumylzhensky District
|
1003755
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%29
|
Бишево (острів)
|
Бишево (острів)
Бишево (на чакавському діалекті — Bisovo) — вапняковий острів у хорватській частині Адріатичного моря. Адміністративно належить до Сплітсько-Далматинської жупанії.
Географія
Площа острова — 5,91 км²; довжина — близько 5 км; розміри приблизно 4,6×2,2 км, довжина берегової лінії — 18,147 км. Береги острова кам'янисті, є затоки і бухти, а також велика кількість печер. Мінімальна відстань до найближчого острова Вис становить близько 4,2 км. Найвищою точкою острова є гора Стражениця (239 метрів).
У центральній частині острова є родючі землі. В північній частині ростуть сосни. Решта частина острову вкрита заростями маквісу або голими скелями. Прибережна смуга багата на рибу. Рибальство та виноградарство є основними галузями економіки Бишево.
Історія
У 1050 році Іван Грилич із Спліта заснував на острові монастир, що простояв порожнім протягом 2 століть через небезпеку піратства. Біля руїн монастиря збереглася церква Сильвестра I.
Цікаві місця
Родзинкою острова є Блакитний грот, увійти до якого можна тільки по воді, і доступний він з 1884 року. Довжина гроту — 18 метрів, глибина і висота по — по 6 метрів. Висота входу в печеру — півтора метра, ширина — 2,5 метра. З 10-ї до 13-ї години сонячні промені, що потрапляють у грот, відбиваються від моря і забарвлюють печеру в блакитний колір, а предмети, що знаходяться у воді, — в срібний.
Примітки
Посилання
Портал про Бишево
Бишево на croatia-beaches.com
Стаття про Бишево
Острови Адріатичного моря
Острови Хорватії
|
5059244
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Heinkel%20He%2059
|
Heinkel He 59
|
Heinkel He 59
«Гейнкель» He 59 — німецький чотиримісний поплавковий гідролітак, береговий розвідник і бомбардувальник-торпедоносець із допоміжними завданнями навчання штурманів, повітряного пошуку, медичної евакуації та порятунку на морі, що перебував на озброєнні Люфтваффе за часи Другої світової війни.
Історія
У 1930 році командування військово-морським флотом Німеччини і штаб авіації сформулювали технічні вимоги до літака, здатного виконувати завдання патрулювання і розвідки великих акваторій морського простору. Завдання на його проєктування видали фірмі Ernst Heinkel Flugzeugwerke GmbH.
З огляду на подвійне призначення Не 59 (його створювали як для патрулювання, так і для нанесення бомбово-торпедних ударів по морських і наземних цілях), фірма припускала випускати цей літак у колісному і поплавковому варіантах.
Будували одразу два дослідні неозброєні зразки: Не 59А (D-2215) з колісним шасі і двопоплавковий Не 59В (D-2214). Першим у вересні 1931 року злетів Не 59А зі звичайним шасі. А в січні 1932 року піднявся у повітря і поплавковий Не 59В. Крім відмінностей у посадкових пристроях, ці машини мали свої конструктивні особливості: якщо на Не 59А все паливо розміщувалося у фюзеляжі, то на Не 59В в ролі баків використовували частину внутрішнього простору поплавців, а об'єм фюзеляжу, що звільнився, призначався для корисного навантаження.
Обидва Не 59 пройшли повну програму льотних випробувань, і 1933 року новостворене Рейхсміністерство авіаційної промисловості прийняло літак на озброєння як стандартну машину для ескадрилей загального призначення морських авіагруп.
Виробництво організували на підприємстві, розташованому у Варнемюнде. Фірма отримала замовлення на виробництво 21 машини і повинна була закінчити їх поставку до 30 вересня 1935 року.
На початку 1935 року перші 14 серійних Не 59В-1 надійшли в німецьку комерційну авіашколу на острові Ліст.
Для збільшення темпу випуску гідролітаків міністерство організувало ліцензійне виробництво Не 59 на заводі німецької фірми Arado Flugzeugwerke Gmb.
За першим серійним Не 59В-1 почали випускати Не 59В-2, що відрізнявся від попереднього зміненим складом бортового устаткування, і Не 59В-3, з додатковими паливними баками і посиленим озброєнням. До початку Другої світової війни в серію пішла ще одна модифікація — С. Вона призначалася для проведення дальньої розвідки і рятувальних операцій на морі.
Протягом 1935 року німці сформували першу бойову ескадрилью, озброєну поплавковими гідролітаками Не 59В і летючими човнами Do 15.
Зі створенням авіагруп берегової авіації в липні 1936 року дві ескадрильї в Лісті та Боркумі отримали на озброєння літаки Не 59. Ще за кілька тижнів спеціальна морська розвідувальна ескадрилья AS/88 отримала Не 59В і була включена до складу легіону «Кондор» для відправки в Іспанію.
Перший бойовий досвід He 59 здобули під час Громадянської війни в Іспанії в 1936 році, діючи у складі легіону «Кондор», як прибережні розвідувальні та торпедні літаки.
У перші місяці Другої світової війни He 59 використовувався як торпедоносець і постановщик мінних загороджень. У 1940—1941 роках літак використовувався як розвідувальний, а в 1941-42 роках — як транспортний, повітряно-морський рятувальний і навчально-тренувальний літак.
Під час битви за Британію їх активно використовували для порятунку німецьких екіпажів, яких збили над Ла-Маншем. Британці стверджували, що оскільки рятувальні літаки повітряно-морської авіації використовувалися для розвідки, вони були законними цілями, незважаючи на те, що на них були знаки Червоного Хреста. Ще до цього деякі з них були збиті британськими літаками. За німецькими даними, екіпажам гідролітаків, зокрема He 59, у серпні та вересні 1940 року вдалося врятувати 73 льотчики збитих літаків Люфтваффе. Брак рятувальних Не 59 змусив німців використовувати для цих цілей літаки Do 18, а потім і Do 24. Решту Не 59 продовжували використовувати в рятувальних підрозділах на Середземному і Чорному морях. На Чорному морі три Не 59 базувалися в районі Констанці. У 1943 році гідролітаки Не 59 зняли з озброєння.
У серпні 1943 року фінські повітряні сили орендували у Німеччини чотири літаки. Вони використовувалися для виконання завдань дальньої повітряної розвідки в глибокому тилу ворога. Через чотири місяці їх повернули до Німеччини.
Країни-оператори
Націоналістичні ПС Іспанії
Повітряні сили Фінляндії
Літаки, схожі за ТТХ та часом застосування
Див. також
Yokosuka E1Y
Curtiss SO3C Seamew
Vickers Vildebeest
North American T-6 Texan
De Havilland Canada DHC-2 Beaver
General Aircraft Hotspur
Примітки
Виноски
Джерела
Посилання
He.59
Heinkel He-59
He 59
Література
Ketley, Barry, and Mark Rolfe. Luftwaffe Fledglings 1935—1945: Luftwaffe Training Units and their Aircraft. Aldershot, GB: Hikoki Publications, 1996. ISBN 0-9519899-2-8.
Smith, J. R.; Kay, Antony L. (1972). German Aircraft of the Second World War. London: Putnam. ISBN 0-85177-836-4.
Volker Koos: Ernst Heinkel Flugzeugwerke 1933—1945. Heel, Königswinter 2003, ISBN 3-89880-217-5
Військові літаки Німеччини
Військові літаки Фінляндії
Літаки Heinkel
Літаки Третього Рейху
Двомоторні поршневі літаки
Біплани
Поплавкові гідролітаки
|
62038868
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gusyok
|
Gusyok
|
Gusyok is a rural locality (a village) in Malyshevskoye Rural Settlement, Selivanovsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 7 as of 2010.
Geography
Gusyok is located on the Ushna River, 41 km southwest of Krasnaya Gorbatka (the district's administrative centre) by road. Staroye Bibeyevo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Selivanovsky District
|
3098154
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%20%D0%BC%D0%B0%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B4%D0%B2%D0%B8%D0%B3%D1%83%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%80%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B7%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Система мащення двигуна внутрішнього згоряння
|
Система мащення двигуна внутрішнього згоряння — система мащення, яка призначена для зменшення тертя між спряженими деталями двигуна внутрішнього згоряння (ДВЗ) шляхом подачі моторної (мастильної) оливи у зони тертя. Крім виконання основної функції система мащення забезпечує охолодження деталей двигуна, видалення продуктів зносу та згоряння палива й оливи, захист деталей двигуна від корозії.
Види систем мащення ДВЗ
Сукупність пристроїв, що забезпечують безперервне надходження мастильної оливи до вузлів тертя та її кондиціювання, становить систему мащення ДВЗ. Залежно від типу двигуна, його навантаженості й потужності застосовують різні системи змащення, основною ознакою класифікації яких служить спосіб підведення мастильного матеріалу до корінних і шатунних підшипників колінчастого вала.
Усі схеми мащення у двигунах внутрішнього згоряння за принципом мащення можна об'єднати у такі різновиди:
мащення 2-тактних двигунів,
картерне мащення розбризкуванням,
мащення з примусовою подачею моторної оливи під тиском у зони тертя,
комбіноване мащення, реалізоване поєднанням двох останніх методів.
Мащення 2-тактних двигунів
У малих двигунах з кривошипно-камерним продуванням система мащення має свої суттєві особливості. Мастильна олива найчастіше подається в них разом з бензином, до якого вона домішується перед заправленням бензобака, чи в інший спосіб. Тому потік паливної суміші, що надходить у кривошипну камеру, несе з собою певну кількість оливи. При попаданні такої суміші на гарячі стінки циліндра бензин випаровується, а крапельки оливи, що залишилися, утворюють на стінці мастильну плівку. Підшипники кривошипно-шатунного механізму також змащуються крапельками паливної суміші, що містить оливу.
Залежно від способу мащення та потрібної кількості оливи вона додається до бензину у пропорціях від 1:25 до 1:50 або менше. Підмішування однієї частини оливи до 50 частин бензину при повних навантаженнях зазвичай є достатнім для змащення дзеркала циліндра, але не завжди забезпечує потрібне мащення підшипників вала двигуна. У зв'язку з цим до корінних підшипників інколи подають суміш у більшій мірі збагачену оливою. Для цього використовують осілу на стінки впускного патрубка плівку оливи, яка збирається і подається до підшипників спеціальними трубками.
На одній з моделей двотактного двигуна легкового авто шведської компанії «Saab» знайшло застосування індивідуальне мащення підшипників через канали, куди олива подається насосом з окремого масляного бачка. Продуктивність насоса обрана такою, що кількість оливи, яка подається, з бензином становить пропорцію 1:50—1:60. У цьому випадку олива до пального попередньо не підмішується. Метод подавання оливи насосами при кривошипно-камерному продуванні у 2-тактних двигунах застосовується все частіше. Оливу часто подають у впускний патрубок і залежно від навантаження змінюють її співвідношення з бензином у широких межах (1/25÷1/200), що помітно зменшує витрату оливи, а також димність і токсичність відпрацьованих газів.
Мащення розбризкуванням
У системах мащення розбризкуванням оливний насос відсутній, а розбризкування мастильної оливи здійснюється обертовими деталями двигуна — найчастіше колінчастим валом. В результаті цього у просторі картера утворюється оливний туман, що проникає у зазори між тертьовими поверхнями й змащує їх. При цьому інтенсивність і якість мащення залежать від рівня оливи в картері та положення двигуна. Для підвищення ефективності такого мащення на нижніх (кривошипних) головках шатунів можуть виконуватись зачерпувальні заглибини. Газорозподільний механізм такого двигуна може розташовуватись у затопленому оливою відсіку або бути відкритим у бік колінчастого вала для інтенсивного потрапляння на нього бризок оливи, яка потім стікає назад у картер. Окремо система мащення розбризкуванням застосовується у невеликих малонавантажених 4-тактних двигунах, але найчастіше вона використовується у поєднанні з примусовою подачею оливи. Цей спосіб мащення ще носить назву «картерне мащення».
Мащення примусовим подаванням оливи
У примусовій системі мащення (також називається «система мащення під тиском»), змащення здійснюється у замкнутому контурі, яким транспортується моторна олива до поверхонь, що обслуговуються системою, а потім повертається олива назад у резервуар. Допоміжне обладнання двигуна зазвичай не обслуговується цією системою; наприклад, електричний генератор може використовувати підшипники кочення закритого типу із заповненням власним мастильним матеріалом. Резервуаром для оливи зазвичай служить піддон картера, у цьому випадку систему мащення називають «системою з мокрим картером». Коли використовується для оливи інший резервуар, картер все ж збирає її, але вона постійно відкачується спеціальним насосом; ця система носить назву «система мащення із сухим картером».
Системи з примусовим мащенням у комбінації з мащенням шляхом розбризкування використовуються у двигунах внутрішнього згоряння найчастіше. У наступних розділах подається опис будови та принципу роботи саме таких систем.
Будова системи мащення з примусовим подаванням моторної оливи
Система мащення ДВЗ з подаванням моторної оливи під тиском містить піддон картера двигуна із оливозабірником, оливний насос, оливний фільтр, оливний радіатор, котрі сполучені між собою магістралями та каналами.
Піддон картера двигуна призначений для зберігання моторної оливи. Рівень оливи у піддоні контролюється за допомогою щупа, а також за допомогою датчиків рівня; температура — за допомогою датчиків температури.
Оливний насос призначений для закачування оливи у систему та створення тиску. Він може урухомлюватись від колінчастого вала двигуна, розподільного вала або додаткового приводного вала. Найбільше застосування на двигунах отримали оливні насоси шестеренного типу.
Оливний фільтр служить для очищення оливи від продуктів зносу і нагару. Очищення оливи відбувається за допомогою фільтрувального елемента, який підлягає заміні при заміні моторної оливи.
Для охолодження моторної оливи може використовуватись оливний радіатор. Охолодження оливи у радіаторі здійснюється охолоджувальною рідиною системи охолодження або потоком повітря.
Тиск оливи у системі контролюється спеціальним датчиком тиску, встановленим в оливній магістралі і сигнал від нього індикується на панелі приладів сигнальною лампочкою у випадку аварійного падіння тиску. На автомобілях також може встановлюватись покажчик значень тиску оливи. Датчик тиску оливи може бути підключений до блока керування двигуном, який при небезпечному зниженні тиску оливи може заглушити двигун.
На двигунах встановлюється також датчик рівня оливи у картері і відповідна йому сигнальна лампочка на панелі приладів. Інколи на двигунах встановлюється датчик температури оливи.
Для підтримання сталого робочого тиску у системі мащення використовується один або декілька редукційних (перепускних) клапанів. Такі клапани зазвичай поміщаються безпосередньо в елементах системи: оливному насосі або оливному фільтрі.
Принцип роботи
У сучасних двигунах застосовується комбінована система мащення, у якій частина деталей змащується подаванням оливи під тиском, а друга частина — розбризкуванням чи самопливом.
Змащення двигуна відбувається за циркуляційною схемою. При роботі двигуна оливний насос закачує оливу в систему. Під тиском олива подається в оливний фільтр, де очищається від механічних домішок. Потім каналами вона надходить до корінних і шатунних шийок (підшипників) колінчастого вала, опор розподільного вала, верхньої головки шатуна для змащення поршневого пальця.
На робочу поверхню циліндра олива подається через отвори у нижній головці шатуна або за допомогою спеціальних форсунок.
Інші частини двигуна змащуються розбризкуванням. Олива, що витікає через зазори у з'єднаннях, розбризкується рухомими частинами кривошипно-шатунного та газорозподільного механізмів. При цьому утворюється оливний туман, що осідає на інші деталі двигуна та змащує їх.
Під дією сили тяжіння олива стікає у піддон, де її знову засмоктує насос через забірник оливи і кругообіг оливи продовжується.
На деяких спортивних і позашляхових автомобілях а також дорожніх машинах застосовується система мащення із сухим картером. У даній конструкції олива зберігається в спеціальному оливному баку, куди закачується з картера двигуна насосом. Картер двигуна завжди залишається без оливи (звідси і походить термін «сухий картер»). Застосування даної конструкції забезпечує стабільну роботу системи мащення у всіх режимах, незалежно від положення забірника оливи та її рівня у картері.
Див. також
Мастильна система
Моторна олива
Джерела
Абрамчук Ф. І., Гутаревич Ю. Ф., Долганов К. Є., Тимченко І. І. Автомобільні двигуни: Підручник. — К.: Арістей, 2006. — 476 с. — ISBN 966-8458-26-5.
Автомобільні двигуни: навч. посіб. / Р. В. Зінько, Б. Р. Бучківський, В. М. Зіркевич, А. М. Андрієнко ; М-во оборони України, Акад. сухопут. військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. — Л. : [АСВ], 2011. — 189 с.
Пильов В. О., Шеховцов А. Ф. Двигуни внутрішнього згоряння: Серія підручників. — Т. 4. Основи САПР ДВЗ.
Марченко А. П., Рязанцев М. К., Шеховцов А. Ф. Двигуни внутрішнього згоряння: Серія підручників у 6 томах. — Т. 1. Розробка конструкцій форсованих двигунів наземних транспортних машин.
Кисликов В. Ф., Лущик В. В. Будова й експлуатація автомобілів: Підручник. — 6-те вид. — К.: Либідь, 2006. — 400 с. — ISBN 966-06-0416-5.
Сирота В. І. Основи конструкції автомобілів. Навчальний посібник для вузів. — К.: Арістей, 2005. — 280 с. — ISBN 966-8458-45-1.
Посилання
Двигуни внутрішнього згоряння
|
2218598
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D1%96%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BA%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B0
|
Снігова кімната
|
Снігова кімната — один із видів спа-процедур. Відома як оздоровчо-відновна терапія, яка покращує кругообіг кровоносних судин шкіри. Вченими доведено, що завдяки різким змінам температур тіло людини загартовується, зміцнюється імунна система організму. Снігова кімната сприяє підвищенню активності, допомагає відчути приплив енергії, повертає загальний тонус.
Структура снігової кімнати
Снігова кімната розділена на два сектори — основний та технічний.
Основний відділ — це низка дизайнерських рішень для комфортного прийняття морозяних ванн. Технічне приміщення відповідає за системи водопідготовки, вентиляції, охолодження та обладнання генерації штучного снігу. Завдяки якісній вентиляційній системі кімната охолоджується до позначки нижче нуля, після чого запускаються системи повітря- та водопідготовки. Снігогенерація забезпечує покрив снігу на стінках приміщення. Температура в кімнаті стабільна (близько -2°C), тому не виникає ризиків застуди.
Відвідати снігову кімнату можна в медичних центрах, СПА, саунах, фітнес-клубах.
Ефекти
• Анальгетичний — зниження больових відчуттів
• Зменшення стресу
• Заспокійливий ефект
• Укріплення венозної системи
• Зменшення напруги
• Покращення настрою
• Допомога при деяких порушеннях сну
Технічна інформація
• Необхідний простір: снігова кімната площею від 5 до 12м², технічне приміщення — понад 5м², в залежності від розташування
• Цикли осніження програмуються заздалегідь.
• Очистка снігу таненням (тепле повітря і вода)
• Дистанційне управління
• Проста експлуатація через сенсорний екран або онлайн
Посилання
https://web.archive.org/web/20160413071426/http://artissnow.com.ua/produkts/areasana_ru.html
https://web.archive.org/web/20151028005129/http://www.areasana.com/русский/areasana/areasana.html
https://web.archive.org/web/20160519163112/http://atatgal.com/uk/budivnitstvo-bani/snigova-kimnata/
Література
Dr. med. Christian Thuile / Dr. Oskar Außerer Schneesauna — Die Wellness-Revolution 128 Seiten, durchgehend farbig, Softcover mit Klappen, 16,5 x 23,5 cm ISBN 978-3-7088-0639-6
http://kneippverlag.com/buecher/schneesauna-die-wellness-revolution/
|
734341
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%20%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8
|
Музей вторсировини
|
Музей вторсировини
Музей є одним із найдивніших музеїв Києва. Він розташований на території заводу з переробки вторсировини «Київміськвторресурси». Це підприємство здійснює заготівлю, первинну обробку та переробку паперових, полімерних, текстильних, гумових й скляних відходів вторинної сировини, а також здійснює заготівлю металобрухту кольорових та чорних металів. Цей музей називають музеєм антикваріату, вторсировини або «музеєм непотрібних речей».
Історія
Колекція нинішнього музею почала формуватися з 1943 року — моменту заснування заводу. Трохи пізніше люди, дізнавшись, що на заводі приймають старовинні предмети, стали зносити їх саме сюди. Багато хто відзначає, що виник музей буквально зі звалища. Десятиліттями люди здавали у вторсировину, на їх погляд, непотрібні речі, які нині перетворилися на безцінні реліквії. Непотрібні предмети побуту працівники музею перетворюють на музейні експонати. У колекції зібрано безліч екзотичних та антикварних речей, багатьом з яких понад 200 років.
Офіційне відкриття музею відбулося 11 вересня 2007 року.
Експозиції
У музеї вторсировини дві експозиції: одна на території заводу, під дахом, а частина — просто неба. Найбільші експонати розміщені на вулиці, під навісом, а основна частина розмістилася в дерев'яному будиночку. Серед музейних експонатів можна знайти дореволюційний патефон, старовинний самовар з чоботом, комплект інструментів для катувань царської жандармерії, старовинні сани — «гринджоли», верстат для переробки коноплі. Є в колекції музею й прототип сучасних ходунків — найпростіше пристосування з дерева та лози, за допомогою якого вчилися ходити діти в XVIII столітті, також в експозиції представлено довоєнний дитячий візок й старовинну ляльку. Є також багато раритетних речей, як наприклад, перший в Російській імперії пилосос, різноманітні радіоприймачі та фотоапарати, всілякі лампи, ліхтарі, праски, раритетний атлас Куби.
Радянській тематиці присвячений цілий стенд, на якому близько 40 різних фігур Леніна, а у дворі заводу встановлено 7-метрову статую Леніна, привезену з Криму, є Книга пошани з іменами переможців у соціалістичному змаганні колективу підприємства.
Інструментарій представлено старими сільськими возами, дерев'яними плугами, старовинними столярними інструментами. Є в музеї статуетка найсильнішої у світі людини — Івана Піддубного 1905 року виготовлення, снаряди та ядра часів Першої світової війни.
Ще одна цікава експозиція музею — старовинна перукарня. У спеціальному чемоданчику — перші залізні бігуді-ножиці, перший пристрій для гоління — бритва, перший металевий фен німецького виробництва. Є в музеї вторсировини навіть стародавні ікони, які звозили сюди з усієї України. Співробітники музею стверджують, що було кілька спроб викупити ікони, але їх не продали.
Для відвідування музею потрібно пеопередньо записатися.
Додаткова інформація
Музей працює щоденно з 9-00 до 18-00, вихідні — субота, неділя.
Найближча станція метро — Лівобережна.
Примітки
Джерела
Інформація про музей на сайті «Kievtown.net»
Посилання
Вторинної сировини
Історичні музеї України
Вторинна сировина
Засновані в Києві 2007
|
2480073
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Campania
|
Campania
|
Campania
«Кампанія» — бронепалубний крейсер однойменного типу Королівських ВМС Італії початку XX століття.
Історія створення
Крейсер «Кампанія» був закладений 9 серпня 1913 року на верфі «Cantiere navale di Castellammare di Stabia» у Кастелламмаре-ді-Стабія. Спущений на воду 27 липня 1914 року, вступив у стрій 18 квітня 1917 року.
Історія служби
Крейсер «Кампанія» ніс службу в італійських колоніях в Африці. Під час Першої світової війни корабель не брав участі в бойових діях.
У 1921 році корабель був перекласифікований на канонерський човен. У 1922 році з нього були демонтовані дві 152-мм гармати.
У 1932 році корабель був перекласифікований на навчальний корабель.
11 березня 1937 року корабель був виключений зі списків флоту та проданий на брухт.
Джерела
Conway's All the World's Fighting Ships, 1906—1921. — London: Conway Maritime Press, 1985. — ISBN 0 85177 245 5
Энциклопедия крейсеров 1860-1910 / Ю. Ю. Ненахов. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2006. — 464 с. — (Библиотека военной истории) ISBN 985-13-4080-4
Крейсера Первой Мировой: уникальная энциклопедия / Федор Лисицын. — Москва: Яуза: Издательство «Э», 2015. — 448 с. — (Война на море) ISBN 978-5-699-84344-2
Крейсери типу «Кампанія»
Кораблі, побудовані в Кастелламмаре-ді-Стабія
Кораблі 1914
|
2389107
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B5%20%D0%92%D0%B0%D0%B9%D1%84%D0%B5%D1%80%D1%82
|
Джордже Вайферт
|
Джордже Вайферт (Панчево, Австрійська імперія, 15 червня 1850 — Белград, Королівство Югославія, 12 січня 1937) — сербський промисловець німецького походження, голова Національного банку Сербії (пізніше Югославії). Крім того, він вважається засновником сучасної гірничодобувної промисловості в Сербії і великим меценатом.
Біографія
Джордже Вайферт народився в 1850 році в Панчево, місті в Банате, в якому до початку Першої світової війни німці становили значну частину населення. Сім'я Вайфертов відносилась до дунайських швабів. З раннього віку Джордже працював разом зі своїм батьком Ігнацієм Вайфертом, який займався пивоварінням в Белграді. Вайфертам належав перший пивоварний завод в Королівстві Сербія. Джордже навчався майстерності пивоваріння в Вайнштефане поблизу Мюнхена. Після чого він повернувся до Сербії і взяв на себе справу батька, яку він згодом розвинув до найбільшої пивоварні на Балканах, що проіснувала до 2008 року. На виручений прибуток він придбав вугільну шахту в Костолаце, а потім і мідний рудник в Борі, каменоломню в Заечаре і нарешті золотий рудник. Завдяки доходам з гірничодобувної діяльності Вайферт став одним з найбагатших людей Сербії свого часу, а також найбільшим промисловцем майбутньої Югославії.
У 1890 році Вайферт був призначений губернатором Привілейованого народного банку Сербського Королівства. Цю посаду він обіймав двічі: з 1890 по 1902 рік і з 1912 по 1918 рік. За цей час він заробив собі гарну репутацію, зумівши підтримувати курс сербського динара і кредитоспроможність банку в важкі воєнні роки. Вона ж стала причиною призначення Вайферта на посаду губернатора Національного банку Югославії після Першої світової війни. Найбільш відомим його заходом на посаді став перехід на новий югославський динар. Заміна викликала також і цілий ряд критики. У той час як старий сербський динар обмінювався в співвідношенні 1: 1 до нової валюти, австро-угорська крона — в співвідношенні 4: 1. Подібне не могло не привести до розорення значної кількості жителів колишньої Австро-Угорщини.
Джордже Вайферт заробив також собі репутацію великого мецената і благодійника. Так він пожертвував свою дорогу колекцію античних монет і особисту бібліотеку на користь Белградського університету. У своєму рідному Панчеве він побудував католицьку церкву з маленькою каплицею, присвячену Святої Анни, в пам'ять своєї матері, яку звали Анною.
На свої кошти він відкрив великий католицький цвинтар в Панчево, де до сих пір спочивають останки багатьох членів сім'ї Вайферт.
Джордже Вайферт помер 12 січня 1937 року в своєму особняку в Белграді. 14 січня відбулася панахида в церкві в Панчево, і він був похований на католицькому цвинтарі рідного міста. Спадкоємцем його статку став племінник Фердинанд Грамберг.
З 2001 року портрет Джорджа Вайферта зображений на купюрі в 1000 сербських динарів.
Посилання
Біографія
Уродженці Панчева
Люди на банкнотах
Німці Сербії
|
1759568
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BD%D0%B5%D0%BE%D0%BD
|
Брекнеон
|
Брекнеон — річка на півдні Швеції, протікає через лени Крунуберг і Блекінге. Довжина річки становить 84 км, площа басейну — 462,3 км² (460 км²). Середня річна витрата води становить 3,7 м³/с, маючи у різні пори року значення максимальне 15 м³/с і мінімальне 0,3 м³/с.
На річці побудовано 4 малих ГЕС з загальною встановленою потужністю 0,1 МВт й з загальним середнім річним виробництвом 0,5 млн кВт·год.
Див. також
Список річок Швеції
Література
Bräkneån. // Svensk uppslagsbok. — Carlquist, Gunnar (red.) — 2 upplagan. — Band 5. 1947. — S. 162.
Посилання
Річки Швеції
|
1584474
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pompeia%20Plotina
|
Pompeia Plotina
|
Pompeia Plotina (died 121/122) was Roman empress from 98 to 117 as the wife of Trajan. She was renowned for her interest in philosophy, and her virtue, dignity and simplicity. She was particularly devoted to the Epicurean philosophical school in Athens, Greece. She is often viewed as having provided Romans with fairer taxation, improved education, assisted the poor, and created tolerance in Roman society.
Early life
Plotina was raised in Tejada la Vieja (Escacena del Campo) in the province of Hispania. She was possibly born in Nemausus (Nîmes) during the reign of the Roman Emperor Nero (r. 54–68), however she could have been born in the 70s. She was the daughter of Lucius Pompeius. Another woman from Nemausus named Pompeia L. f. Marullina may have been her relative; historian Christian Settipani proposed that they may have been sisters. Based on her cognomen Plotina her mother may have been named Plotia or similar. In Pompeii an inscription names an Ulpia Plotina, leading to the idea that Pompeia Plotina and Trajan were related. Little is known about Plotina's early life.
Marriage and life as Empress
Trajan married Plotina before he became emperor, and their marriage was happy; they had no known children, probably due to the fact that Trajan himself was primarily interested in males.
Upon entering the imperial palace following Trajan's ascension, Plotina is said to have turned to those watching her and carefully announced, "I enter here the kind of woman I would like to be when I depart." She sought to dispel the memories of the domestic strife that had plagued the reign of Domitian and the Julio-Claudian dynasty. Plotina behaved in the manner of a traditional Roman matron, and she was associated with chaste goddesses such as Vesta (the guardian of Rome's sacred fire) and Minerva (goddess of war and wisdom). In 100, Trajan awarded her with the title of Augusta, but she did not accept the title until 105. Plotina did not appear on coinage until 112.
When the future emperor Hadrian and his sister were 10 or 11 years old, they lost their parents. Trajan and the Roman officer Publius Acilius Attianus became the children's guardians. Hadrian was a first cousin-once-removed to Trajan (Trajan's father and Hadrian's paternal grandmother were siblings). Plotina matched Hadrian with his future wife Vibia Sabina.
Death of Trajan and accession of Hadrian
In 117, Trajan was on his deathbed at Selinus in Cilicia, where he was said to have written a letter in which he personally adopted Hadrian as successor to the Empire. The letter had been signed by the Empress Plotina, and when it arrived in Rome, it was suspect. Rumour named Attianus and Plotina as lovers—the two were very close to their ward Hadrian and the two had been present at Trajan's death—and they were rumoured to have forged Trajan's will to secure Hadrian's succession.
Annelise Freisenbruch dismisses this accusation: "Plotina, the silent spouse of the second century, thus joined Livia, Agrippina the Younger, and Domitia in the gallery of Roman imperial women accused of covering up or conspiring in their husband's deaths." Freisenbruch notes that there are many plausible explanations why Plotina's signature might legitimately be on this declaration: Trajan may have simply been too weak to sign the letter himself. Freisenbruch also notes these kinds of accusations have dogged the spouses of rulers through the centuries.
Along with Attianus and Matidia, the grieving widow Plotina accompanied Trajan's body to Seleucia and his ashes to Rome.
Later years
While Plotina was a widow, her best-documented act took place. During the year 121, while the emperor Hadrian was inspecting the provinces, Plotina engaged him in a series of letters to discuss who should be the new head of the Epicurean school of philosophy in Athens. She petitioned for a change in the law, so that Popillius Theotimus, the acting head of the school, could become the official head; in response, Hadrian agreed with her argument, and the relevant letters were preserved in a series of inscriptions. Freisenbruch notes, "In stark contrast to her passive anonymity in the literary record, this inscription from Athens recasts Plotina as a highly educated woman, active on behalf of causes close to her heart and with the kind of access to the emperor once enjoyed by Livia."
Plotina died of illness, and was deified. Her ashes joined Trajan's in the base of Trajan's Column. In 123, Hadrian built a basilica in her honor at Nîmes, in Provence.
Notes
References
Further reading
Minaud, Gérard, Les vies de 12 femmes d’empereur romain - Devoirs, Intrigues & Voluptés , Paris, L’Harmattan, 2012, ch. 6, La vie de Plotine, femme de Trajan, pp. 147–168.
Temporini, Hildegard, Die Frauen am Hofe Trajans. Ein Beitrag zur Stellung der Augustae im Principat, Berlin, De Gruyter, 1979, pp. 10–183.
External links
1st-century births
120s deaths
1st-century Roman empresses
2nd-century Roman empresses
Deified Roman empresses
Hadrian
Trajan
Augustae
Pompeii (Romans)
|
968260
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%92%D1%96%D1%80%D1%82
|
Герман Вірт
|
Герман Вірт (також відомий як Герман Вірт Ропер Бош та Герман Фелікс Віртор Германн) (6 травня 1885, Утрехт, Голландія — 16 лютого 1981, Кузель, Німеччина) — голландсько-німецький учений і містик, який вивчав стародавні релігії, символи та мови. Перший керівник Аненербе.
Біографія
Ранні роки
Народився в Нідерландах. Син приват-доцента, доктора теології, за сумісництвом — гімназійного викладача, що походив з Пфальца. Батько, Людвіг Вірт — німець, мати, Софія Хюйсберта Бош — фрізка. У 1904—1910 рр.. вивчав нідерландську філологію, германістику, історію і музику. У 1910 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Занепад нідерландської народної пісні». У 1910—1914 рр.. викладав нідерландську філологію в Бернському університеті.
У 1914 р. після окупації Німеччиною Бельгії в ході Першої світової війни підтримав фламандських сепаратистів і з кінця 1914 р. працював в німецькій окупаційній адміністрації. Видавав газету «De Vlaamsche Post». У 1916 р. отримав від Вільгельма II звання титулярного професора. У тому ж році одружується з Маргарет Шмітт. У 1919 р. був одним з організаторів Фелькіше-руху «Landbond der Dietsche Trekvogels». У 1923 р. переїхав в Марбург.
Діяльність у нацистській Німеччині
Теорія Германа Вірта
У 1920-ті рр.. Герман Вірт тісно спілкується з представниками пронацистських кіл німецької Веймарської республіки. У 1925 р. вступив в НСДАП (партійний квиток № 20.151), однак уже в наступному році вийшов з неї, трохи пізніше приєднався до марксистських партійних товариств, проте потім, в 1926, повертається до лав націонал-соціалістів.
У ці роки Вірт видав кілька робіт, деякі з них не були визнані науковими колами (зокрема, він прагнув обґрунтувати достовірність підробленої фризької хроніки, в якій говорилося про загибель Атлантиди, — так званої «Хроніки Ура-Лінда»). При цьому, як зазначає політик, політолог і дослідник творчості Вірта Олександр Дугін, Герман Вірт
Російський дослідник А. Васильченко також додає, що,
Теорія Германа Вірта — це припущення про полярне, нордичне походження людства. На півночі Землі в давні часи знаходився континент Арктогея, який населяли надлюди-гіперборейці. Тут з'явилася цивілізація, якась монотеїстична прарелігія, прамова та інші витоки світової культури, згодом зазнали десакралізації, перекручення і спотворення. Відповідно до теорії Вірта, причиною цих деструктивних процесів, стало расове змішання гіперборейців зі звіроподібним, слаборозвиненими представниками нижчої раси південної, що населяли інший континент – Гондвану. Через похолодання і погіршання клімату північна надраса почала рух на південь, де й відбулося її змішання. Ті представники надраси, які залишалися в Арктогеї найбільшу кількість часу, дали в період мезоліту і неоліту початок нордичної раси в сучасному її розумінні.
Згідно з Германом Віртом,
Роботи Вірта отримали живий відгук у Фелькіше-колах, і в 1932 р. уряд Мекленбурга організувало для Вірта «Дослідницький інститут за праісторії духу» (Forschungsinstitut für Geistesurgeschichte) в Бад-Доберан е. У 1934 р. Вірт відновлюється в НСДАП і вступає в СС (членський номер 258.776).
Період «Аненербе»
У 1935 р. став одним із засновників і першим директором товариства Аненербе (очолював його до 1937 р.). У 1938 р. з ідеологічних розбіжностей з Гіммлером, який, зокрема, не поділяв теорій Вірта щодо матріархату в німецькому суспільстві, був звільнений з Аненербе, при цьому залишався добровільним помічником товариства аж до 1945 р.. Після Вірта Аненербе очолив Вальтер Вюст
Після війни
У 1945—1947 рр.. був інтернований американськими військами, після цього поїхав до Швеції, але в 1954 р. повернувся до Марбурга, де вів приватне життя вченого. Ідеї Вірта щодо походження автохтонного населення Америки в 1970-ті роки отримали несподіваний резонанс у північноамериканських індіанців. У 1979 р. Вірта відвідав Віллі Брандт, а уряд землі Рейнланд-Пфальц запропонував вченому створити музей для його етнографічної колекції.
Твори
Der Untergang des niederländischen Volksliedes, 1911.
Niederländisch-Deutsch. Berlin, [1913].
Ein Hähnlein wolln'n wir rupfen. Jena, 1914.
Das alte Flandern. Leipzig, [1916].
Vlämisch. Berlin, [1916].
Der Aufgang der Menschheit: Untersuchungen zur Geschichte der Religion, Symbolik und Schrift der atlantisch-nordischen Rasse, Jena, 1928
Was heißt deutsch? Ein Urgeistesgeschichtlicher Rückblick zur Selbstbesinnung und Selbstbestimmung, Jena, 1931.
Vom Ursprung und Sinn des Hakenkreuzes. Leipzig, 1933.
Die Ura-Linda-Chronik. Leipzig, 1933.
Führer durch die erste urreligionsgeschichtliche Ausstellung «Der Heilbringer». Berlin, 1933.
Heilige Wende. Leipzig, 1933.
Die heilige Urschrift der Menschheit: symbolgeschichtliche Untersuchungen diesseits und jenseits des Nordatlantik, Leipzig, 1936 (twee delen)
Urmonotheismus, 1955
Die symbolhistorische Methode, 1955
Eurasische Prolegomena, 1955
Um den Ursinn des Menschseins: die Werdung einer neuen Geisteswissenschaft, Wien, 1960.
Der neue Externsteine-Führer. Marburg/L., 1969.
Die Frage der Frauenberge — eine europäische Gegenwartsfrage. Marburg/L., [1972].
Allmutter. Marburg/L., 1974.
Führer durch das Ur-Europa-Museum. Marburg/L., 1975.
Europäische Urreligion und die Externsteine. Wien, 1980.
Примітки
Література
Герман Вирт. Священная пятерица и женское начало — Из книги «Изначальная сакральная письменность человечества» (Лейпциг, 1931 год) // Империя Духа. Журнал о религии
Дугин А. Г. «Гиперборейская теория» . М., 1993; — посвящена описанию расовой и других теорий Германа Вирта
Дугин А. Г. Знаки Великого Норда. Гиперборейская теория. M., Вече, 2008 ISBN 978-5-9533-3352-8
Hermann Langer. Der Mann, der mit den Medien tanzte: zum Wirken Herman Wirths in Mecklenburg 1932/33. In: Zeitgeschichte regional, Bd. 7 (2003), 2. S.30-42.
Luitgard Löw. På oppdrag for Himmler: Herman Wirths ekspedisjoner til Skandinavias hellerestninger. In: Jakten på Germania (Oslo, 2009).
Dies.: Völkische Deutungen prähistorischer Sinnbilder. Herman Wirth und sein Umfeld. In: Uwe Puschner und Georg Ulrich Großmann (Hrsg.): Völkisch und national. Zur Aktualität alter Denkmuster im 21. Jahrhundert. (Wissenschaftliche Beibände zum Anzeiger des Germanischen Nationalmuseums, Band 29). Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 2009.
Посилання
Dr. Luitgard Löw über die «Sehnsüchte der Weimarer Republik am Beispiel Herman Wirth» auf der Website der Otto-Friedrich-Universität Bamberg
Franz Mandl: Das Erbe der Ahnen. Ernst Burgstaller
Члени НСДАП
СС
Таємні товариства
Аненербе
Нідерландські емігранти до Німеччини
|
4579232
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%28%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D1%82%D0%B0%29
|
Звенигора (газета)
|
Звенигора (газета)
Звенигора — міська газета (народний часопис) в місті Звенигородка. Громадсько-політичний тижневик публікувався від 31 грудня 1994 року до 22 червня 1996 року один раз на тиждень (щосуботи).
Історія газети
Виходила з 31 грудня 1994 року. Засновник газети: Виробничо-комерційне товариство «Вікторія».
Друк газети відбувався у Звенигородській районній друкарні Черкаського комітету по пресі, пізніше — Державному видавничому-поліграфічному підприємстві «Тясмин». Передплатний індекс газети - 33762.
Реєстраційні свідоцтва газети:
ЧС №91 (дата видачі невідома);
ЧС №113 видане 12.07.1995 р.
ЧС №332 (дата видачі невідома).
Видання мало громадсько-політичне спрямування та місцевий характер. У виданні публікувались матеріали про місцеву політику, інтерв'ю місцевих підприємців та громадсько-політичних діячів. Значна увага приділялась темам національно-культурного відродження. В газеті часто містились коментарі Чорновола Вячеслава Максимовича та інших лідерів та діячів Народного Руху України щодо поточної політичної ситуації та актуальної проблематики в Україні.
Примірники видань газети зберігаються в газетному фонді Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (1995 - №1-47; 1996 - №1-17, 19-25).
Редактори
Головний редактор — Мицик Вадим Федорович (1994 - 1996).
Тираж
1995 рік — 2000 примірників;
1996 рік - 1500 примірників;
Примітки
Газети України
Засновані в Україні 1994
Зникли в Україні 1996
Друковані видання, засновані 1994
Друковані видання, закриті 1996
|
2421979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%28%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%B0%D1%87%D0%BA%D0%B0%29
|
Левіна (співачка)
|
Левіна (співачка)
Ізабелла Луен (більш відома як Левіна) (Бонн, 1991) — німецька співачка. Представниця Німеччини на Євробаченні 2017.
Біографія
Ізабелла народилася в Бонні у 1991 році, а виросла у місті Хемніц. Отримала диплом International Baccalaureate. Після цього їде до Лондона, де навчалася у Кінгс-коледжі, за спеціальністю «музичний менеджмент».
Євробачення 2017
У 2016 році стало відомо, що Левіна буде змагатися у національному відборі. У січні 2017 року опинилася в топ-5 фіналістів. У прямому ефірі, співачка виконала 2 пісні, Wildfire і Perfect Life, з яких глядачі повинні були обрати лише одну. Було вирішено, що це пісня Perfect Life. За підсумками фінального голосування конкурсу, 13 травня, посіла 25 місце.
Дискографія
Perfect Life (2017)
Посилання
Німецькі співачки
Німецькі попспіваки
Учасники Євробачення 2017
Представники Німеччини на Євробаченні
|
1798333
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BA%D1%96%D0%BD
|
Клімкін
|
Клімкін — російське прізвище. Відомі носії:
Клімкін Ілля Сергійович — російський фігурист.
Клімкін Павло Анатолійович — український дипломат, Міністр закордонних справ України.
Російські прізвища
|
12930677
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cuthwine%20of%20Wessex
|
Cuthwine of Wessex
|
Cuthwine of Wessex
Cuthwine, born c. 565, was a member of the House of Wessex, the son of King Ceawlin of Wessex. Cuthwine's father Ceawlin was deposed from the throne of Wessex in 592 by his nephew Ceol. Therefore, Cuthwine never inherited the throne. Cuthwine went into exile for many decades, remaining a strong leader of the Saxons and passing on the royal line through his three sons.
Early life
He was born in the fifth year of his father's long reign over the West Saxons. He was a grandson of Cynric, the son of Cerdic, the first of the Saxons to come across the sea from Germany; and he and his people were still relatively out of place in a world dominated by the Britons. Nothing is known of his early life.
Ceawlin lost the throne of Wessex in June 592. The annal for that year in the Anglo-Saxon Chronicle reads, at least in part: "Here there was great slaughter at Woden’s Barrow, and Ceawlin was driven out". Woden's Barrow is a tumulus, now called Adam's Grave, at Alton Priors, Wiltshire. His opponent was Ceol, the next king of Wessex, who ruled for six years. Ceawlin died in exile the following year, along with Cwichelm and Crida, his brothers and commanders of the armies in what is now Dorset and Hampshire.
The origins of the battle are unclear; it is probable that nothing more than greed and a lust for power motivated Ceol. Cuthwine, then twenty-seven, was a commander in the fateful battle; but upon defeat, as the rightful heir to the throne, he fled the place along with his family.
Exile
As stated above, the following year (593) saw the deaths of his father and uncles in unclear circumstances, although likely in another battle. Cuthwine escaped from this defeat also, and went into exile to the east with his young family (see below). For the first few years at least he lived as an outlaw, although his persecution seems to have waned somewhat when Ceol was supplanted by his brother.
Ceol, described as a ruthless leader, was a son of Cutha (the brother of Ceawlin and a son of Cynric) and hence a cousin of Cuthwine; and Ceolwulf, his brother, reigned for seventeen years after him. Great fragmentation of control among the West Saxons occurred at this time: Ceol and Ceolwulf were in control of Wiltshire, as opposed to the upper Thames valley where Cuthwine and his household were almost certainly based. Other factions are believed to have existed in Devon and Gloucestershire as the house of Ceol struggled to increase their supremacy over Wessex.
If Ceol and Ceolwulf made efforts to eradicate the members of the original branch of the ruling family, they were unsuccessful. At any rate Cuthwine remained at large during this period and some sources indicate that around the year 605 Ceolwulf may have been forced into a power-sharing deal with him, his brother (with whom he had previously shared power) having been dead seven years. At any rate, Cuthwine was far from a fugitive after the first few years of his supposed exile.
In his princely years before the death of his father Cuthwine had at least three sons:
Cynebald, born 585;
Cedda, born 590;
Cuthwulf, born 592.
The name of their mother is not recorded, but it is possible that she died in the tumult surrounding Cuthwine's flight into exile given that Cuthwine had no more children after that time. Cedda became the father of Coenberht, in turn the Caedwalla of Wessex and his brother Mul of Kent, both kings in later years. Through Cutha Cathwulf, Cuthwine's youngest son, were ultimately descended the Kings of Wessex after the line of Ceol became extinct in 685.
Later life
He lived a long life, remaining in a powerful position throughout the reign of Cynegils son of Ceol; and then Cenwalh, son of Cynegils, became king. In the year 645 Penda of Mercia overran the kingdom (in return for Cenwalh's repudiation of Penda's sister) and was for three years king, sending Cenwalh into exile in East Anglia. Cuthwine is recorded as having been present at the negotiations along with his sons, but little more is known of his activities. Nevertheless, much can be deduced. If this experienced prince was not the sole ruler of Wessex during the years of Cenwalh's exile (naturally in a subservient position to Penda) then it is likely that he was a member of the ruling body; but, given the tangled diplomacy of the times and his eastern power base, it is equally likely that he aided Cenwalh in his successful attempt to regain the throne in 648.
After this, he appears infrequently as a shadowy figure, apparently already passing into legend among the common people as a result of his long-held position against the (at times) brutal role of Ceol and his family. There is reason to suggest that he was already dead by this time; at any rate he would have been past eighty by the beginning of Cenwalh's reign and it seems inconceivable that he would have lived to see the reinstatement of his line to the throne of Wessex.
This enigmatic prince and his long roster of descendants were not forgotten by the West Saxons, however. When the line of Ceol finally became extinct, first Caedwalla of Wessex and then Ine of Wessex became king; both great-grandsons of Cuthwine. Egbert of Wessex, ancestor of the later Kings of England, descends from Ine's brother and hence also from Cuthwine.
See also
House of Wessex family tree
References
External links
—main entry for Cuthwine son of Ceawlin and ancestor of Ine
—separate entry relating to Cuthwine in the genealogical preface of Anglo-Saxon Chronicle texts A and G, where he is the son of "Celm" ([ Celm 1]), (?) = Celin, a variant of Ceawlin
Anglo-Saxon warriors
West Saxon monarchs
560s births
593 deaths
Year of birth uncertain
6th-century English nobility
House of Wessex
|
3283888
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D1%81%20%28%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%81%D1%96%D1%81%D1%96%D0%BF%D1%96%29
|
Сардіс (Міссісіпі)
|
Сардіс (Міссісіпі)
Сардіс — місто в США, в окрузі Пенола штату Міссісіпі. Населення — 1748 осіб (2020).
Географія
Сардіс розташований за координатами (34.435505, -89.911362). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 5,18 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в 662 домогосподарствах у складі 418 родин. Густота населення становила 329 осіб/км². Було 745 помешкань (144/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,9 %. Частка іспаномовних становила 0,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,7 % — особи молодші 18 років, 56,3 % — особи у віці 18—64 років, 20,0 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,6 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 81,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 76,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 34,6 % осіб, у тому числі 59,1 % дітей у віці до 18 років та 14,5 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 615 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 23,1 %, виробництво — 19,8 %, роздрібна торгівля — 12,0 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 9,9 %.
Примітки
Джерела
Містечка Міссісіпі
Населені пункти округу Пенола (Міссісіпі)
Окружні центри Міссісіпі
|
185676
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8F%D0%BD%D1%86%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Лянцкоронський
|
Лянцкоронський
Веспасіан Лянцкоронський (бл. 1612—1677) — церковний діяч Речі Посполитої, Кам'янець-Подільський єпископ (1670—1677)
Кароль Лянцкоронський (1848—1933) — польський мистецтвознавець, колекціонер, письменник, мандрівник.
Предслав Лянцкоронський (?—1531) — шляхтич, згідно з деякими джерелами, перший козацький наказний гетьман, хмільницький староста.
Лянцкоронський Станіслав (1465—1535) — кам'янецький староста.
Лянцкоронський Станіслав (бл.1585—1617) — подільський воєвода
Лянцкоронський Станіслав (1597—1657) — польний коронний гетьман.
Лянцкоронський Станіслав (?—1592) — галицький каштелян.
Лянцкоронська Кароліна (1898—2002) — польський мистецтвознавець, правозахисниця, меценатка
Польські прізвища
Лянцкоронські
|
2151364
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D1%84%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%B4%D0%BB%D1%8F%20%D0%BE%D0%BF%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97
|
Тестові функції для оптимізації
|
Тестові функції для оптимізації
У прикладній математиці тестові функції для оптимізації (штучні ландшафти) — нелінійні функції, які використовують для оцінки характеристик алгоритмів оптимізації, таких як: швидкість збіжності; точність; грубість; загальні характеристики.
Нижче наведені деякі функції тестування оптимізаційних алгоритмів, що дозволяють отримати уявлення про різні характерні ситуації, з якими стикаються алгоритми оптимізації при вирішенні задач такого роду. У першій частині наведені функції для тестування алгоритмів пошуку глобального мінімуму (максимуму). У другій частині функції з відповідними фронтами для алгоритмів багатокритеріальної оптимізації.
Штучні ландшафти, наведені для тестування оптимізаційних алгоритмів, взяті з декількох джерел (див. Посилання).
Загальний вигляд рівняння, графік цільової функції, межі змінних об'єкта і координати глобального мінімуму наведені в таблиці.
Функції для алгоритмів пошуку глобального мінімуму
Функції для алгоритмів багатокритеріальної оптимізації
Примітки
Посилання
Optimization Test Problems
3D Function Grapher
Джерела
Bäck, Thomas. Evolutionary algorithms in theory and practice: evolution strategies, evolutionary programming, genetic algorithms. Oxford: Oxford University Press. — 1995. p. 328. ISBN 0-19-509971-0.
Deb, Kalyanmoy (2002) Multiobjective optimization using evolutionary algorithms (Repr. ed.). Chichester [u.a.]: Wiley. ISBN 0-471-87339-X.
Binh T. and Korn U. MOBES: A Multiobjective Evolution Strategy for Constrained Optimization Problems. In: Proceedings of the Third International Conference on Genetic Algorithms. Czech Republic. — 1997. pp. 176—182
Binh T. A multiobjective evolutionary algorithm. The study cases. Technical report. Institute for Automation and Communication. Barleben, Germany. — 1999.
Оптимізація
Тестові приклади
|
18667259
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mauda%2C%20Poland
|
Mauda, Poland
|
Mauda, Poland
Mauda is a village in the administrative district of Gmina Wiżajny, within Suwałki County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland, close to the border with Lithuania. It lies approximately south-west of Wiżajny, north of Suwałki, and north of the regional capital Białystok.
References
Mauda
|
2970857
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B3%D0%B4%D1%96%20%D0%91%D0%B5%D0%BD-%D0%A1%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BD
|
Мегді Бен-Сліман
|
Мегді Бен-Сліман (1 січня 1974, Ель-Крам) — туніський футболіст, що грав на позиції нападника.
Виступав, зокрема, за клуб «Фрайбург», а також національну збірну Тунісу.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1994 року виступами за команду клубу «Ла-Марса», в якій провів два сезони.
Протягом 1996—1997 років захищав кольори команди клубу «Марсель».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Фрайбург», до складу якого приєднався 1997 року. Відіграв за фрайбурзький клуб наступні три сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Фрайбурга», був основним гравцем атакувальної ланки команди.
Згодом з 2000 по 2001 рік грав у складі команд клубів «Боруссія» (Менхенгладбах), «Аль-Наср» (Ер-Ріяд) та «Аль-Ріяд».
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Клуб Африкен», за команду якого виступав протягом 2002—2003 років.
Виступи за збірну
У 1996 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Тунісу. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 6 років, провів у формі головної команди країни 33 матчі, забивши 5 голів.
У складі збірної був учасником Кубка африканських націй 1996 року у ПАР, де разом з командою здобув «срібло», чемпіонату світу 1998 року у Франції, Кубка африканських націй 1998 року у Буркіна Фасо.
Титули і досягнення
Срібний призер Кубка африканських націй: 1996
Посилання
Туніські футболісти
Гравці збірної Тунісу з футболу
Гравці чемпіонату світу з футболу 1998
Футболісти «Ла-Марси»
Футболісти «Олімпіка» (Марсель)
Футболісти «Фрайбурга»
Футболісти «Боруссії» (Менхенгладбах)
Футболісти «Аль-Насра» (Ер-Ріяд)
Футболісти «Аль-Ріяда»
Футболісти «Клуб Африкен»
Туніські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Франції
Футбольні легіонери в Німеччині
Футбольні легіонери в Саудівській Аравії
|
387560
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Якубовський Іван Гнатович
|
Якубовський Іван Гнатович
Іван Гнатович Якубовський (село Зайцево, нині Горецький район Могильовської області — 30 листопада 1976, Москва) — військовий і політичний діяч СРСР, маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу, Герой ЧССР. Депутат Верховної Ради РРФСР 2-го і 4—5-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 6—9-го скликань. Член ЦК КПРС в 1961—1976 р. Член ЦК КПУ в 1966—1971 р. Член Політбюро ЦК КПУ в березні 1966 — червні 1967 р.
Біографія
Народився в селянській родині. Трудову діяльність розпочав наймитом у заможних селян. Після закінчення семирічної школи працював у колгоспі. З 1930 року — секретар кущового осередку Макарівського сільради Горецького повіту, різноробочим на Горецькому цегельному заводі. Навчався в Оршанському педагогічному технікумі (1930—1932), закінчив два курси.
З 1932 року — в Червоній армії. За спеціальним партійним набором був направлений до Об’єднаної Білоруської військової школи (1932—1934). З 1934 року служив командиром навчального взводу 27-ї Омської Червонопрапорної стрілецької дивізії у місті Вітебську. У 1935 році закінчив Ленінградські бронетанкові курси вдосконалення командного складу імені Бубнова.
З 1935 року служив у Білоруському військовому окрузі: командир танкового взводу 16-ї танкової бригади (Лепель), з жовтня 1937 року — командир танкової роти там же, з січня 1940 року — командир танкової роти 22-го легкотанкового полку. З квітня 1940 — начальник штабу танкового батальйону 17-ї легкотанковой бригади в Закавказькому військовому окрузі (місто Вагаршапат, Вірменська РСР), з липня 1940 року — викладач Пуховицького піхотного училища. З квітня 1941 року — командир навчального танкового батальйону 51-го танкового полку 26-ї танкової дивізії 20-го механізованого корпусу Західного Особливого військового округу.
Учасник радянсько-польської війни 1939, радянсько-фінляндської війни 1939—1940.
Учасник німецько-радянської війни із червня 1941. У липні—серпні 1941 — командир танкового полку 121-ї бригади 3-ї армії Західного фронту (Орловський напрямок). У вересні—грудні 1941 — у резерві, у січні—березні 1942 — заступник командира танкової бригади, у березні 1942 — червні 1944 — командир окремої 91-ї танкової бригади, у червні 1944 — квітні 1945 — заступник командира 6-го гвардійського танкового корпусу; у квітні—серпні 1945 — заст. командира 7-го гвардійського танкового корпусу. Під його командуванням частини воювали у складі Західного фронту, Південного фронту, Південно-Західного фронту, Сталінградського, Донського фронтів, Брянського фронту, Центрального фронту, Воронезького фронту та Першого Українського фронту. Учасник Московської битви 1941—1942, Донбаської наступальної операції (див. Донбаські операції 1941—1943), Сталінградської битви 1942—1943, Курської битви 1943, форсування Дніпра, Київської наступальної операції 1943, Житомирсько-Бердичівської наступальної операції 1943—1944, Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції 1944, Львівсько-Сандомирської наступальної операції 1944, Сандомирсько-Силезької, Верхньосилезької наступальних операцій 1945, боїв за Берлін (Німеччина) та Прагу (нині столиця Чехії).
Першою медаллю «Золота Зірка» Якубовський відзначений за вміле управління частинами 91-ї окремої танкової бригади при форсуванні Дніпра, звільненні Києва та Фастова. Під час війни загинули два рідних брати Якубовського.
Після війни продовжив службу заступником командира 7-го гвардійського танкового корпусу, а після його переформування в дивізію в серпні 1945 року — заступником командира 7-ї гвардійської танкової дивізії в Центральній групі військ. З лютого 1946 року навчався в академії.
У 1948 році закінчив Військову академію Генерального штабу.
З березня 1948 року — командир 2-ї окремої гвардійської танкової дивізії в Ленінградському військовому окрузі. З березня 1949 року — командир 4-ї гвардійської танкової Кантемирівської дивізії Московського військового округу.
У квітні 1952 — грудні 1953 року — командувач бронетанкових і механізованих військ Прикарпатського військового округу.
З грудня 1953 року командував 1-ю гвардійською танковою армією Групи радянських окупаційних військ у Німеччині.
З липня 1957 по квітень 1960 року — 1-й заступник Головнокомандувача Групи радянських військ у Німеччині.
З квітні 1960 по січень 1965 року — головнокомандувач Групи радянських військ у Німеччині.
У січні 1965 — квітні 1967 року — командувач військ Червонопрапорного Київського військового округу.
У 1967—1976 роках — 1-й заступик міністра оборони СРСР — головнокомандувач Об'єднаними збройними силами держав-учасниць Варшавського договору.
Військові звання
лейтенант (кінець 1935)
старший лейтенант (1939)
капітан (23.12.1940)
майор (грудень 1941)
підполковник (27.03.1942)
полковник (30.12.1942)
генерал-майор танкових військ (20.04.1945);
генерал-лейтенант танкових військ (3.05.1953)
генерал-полковник (18.08.1958)
генерал армії (27.04.1962)
Маршал Радянського Союзу (12.04.1967).
Нагороди
двічі Герой Радянського Союзу (10.01.1944, 23.09.1944)
чотири ордени Леніна (10.01.1944, 6.01.1962, 22.02.1968, 6.01.1972)
чотири ордени Червоного Прапора (21.07.1942, 14.02.1943, 30.08.1944, 21.08.1953)
два ордени Суворова II ст. (6.04.1945, 31.05.1945)
орден Вітчизняної війни I ст. (21.08.1943)
орден Червоної Зірки (6.11.1947)
орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» III ст. (30.04.1975)
почесна зброя із зображенням державного герба СРСР (22.02.1968)
медалі СРСР
Герой Чехословацької соціалістичної республіки (ЧССР, 30.04.1970)
орден Клемента Готвальда (ЧССР, 1970)
Військовий хрест (ЧССР, 1947)
орден Карла Маркса (НДР, 1970)
орден «За заслуги перед Вітчизною» (НДР, 22.01.1965)
командор із зіркою ордена Відродження Польщі (ПНР, 23.02.1968)
командор ордена Відродження Польщі (ПНР, 1973)
орден «Хрест Грюнвальда» III ступеня (ПНР, 1946)
два ордени Сухе-Батора (МНР, 23.02.1968, 6.07.1971)
орден Прапора I ступеня (Угорщина, 1970);
два ордени Народної Республіки Болгарія I ступеня (Болгарія, 22.02.1968, 1974)
орден «23 серпня» (Соціалістична Республіка Румунія, 1974)
орден Зірки Румунії I ступеня (Соціалістична Республіка Румунія, 1969)
медаль «Перемоги і Свободи» (Польща, 1946)
медаль «За Одру, Нісу і Балтику» (Польща, 1946)
медаль «Братерство по зброї» (Польща)
медаль «За зміцнення дружби по зброї» I ступеня (ЧССР)
Дукельська пам'ятна медаль (ЧССР, 26.06.1966)
медаль «Братерство по зброї» в золоті (НДР, 1966)
медаль «30 років Халхін-Гольських Перемоги» (МНР, 1969)
медаль «50 років Монгольської Народної Армії» (МНР, 1970)
медаль «50 років Монгольської Народної Революції» (МНР, 1970)
медаль «За особливі заслуги перед Національною Народною армією» (НДР)
Примітки
Джерела та література
Т. В. Пастушенко, Т. С. Першина. Якубовський Іван Гнатович //
Посилання
Якубовский Иван Игнатьевич
Якубовский Иван Игнатьевич
Якубовский Иван Игнатьевич
Иван Игнатьевич Якубовский
Уродженці Горецького району
Двічі Герої Радянського Союзу
Учасники Польського походу РСЧА
Учасники радянсько-фінської війни
Поховані в некрополі біля Кремлівської стіни
Герої Радянського Союзу — білоруси
Люди, на честь яких названо вулиці
Члени Політбюро ЦК КП(б)У-КПУ
|
1113215
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Citius%2C%20altius%2C%20fortius%20-%20communis
|
Citius, altius, fortius - communis
|
Citius, altius, fortius - communis
Олімпійський девіз складається з чотирьох латинських слів — Citius, altius, fortius — communis. У дослівному перекладі означає «Швидше, вище, сильніше — разом». Щоправда («сила» може бути перекладена не тільки як фізична, але як і сила моральна — стійкість, хоробрість тощо. Таким чином можливий і переклад «Швидше, вище, хоробріше — разом»).
Вислів «Citius, altius, fortius» був уперше сказаний французьким священиком Анрі Дідоном на відкритті спортивних змагань у своєму коледжі. Ці слова сподобались П'єру де Кубертену, який вважав, що саме ці слова найбільш повно відображають мету атлетів усього світу. Слова французького громадського діяча, педагога барона П'єра де Кубертена (1863—1937), котрий відродив практику проведення Олімпійських ігор, відомих з часів Стародавньої Греції. Ці слова він вимовив на відкритті IV Олімпіади в Лондоні, після чого вони стали неофіційними девізом всіх наступних Олімпійських ігор.
Цитуються зазвичай жартівливо-іронічно як формула розради для явного аутсайдера, невдачливого учасника будь-якого конкурсу, змагання, не обов'язково спортивного.
Девіз було уперше озвучено у 1924 році на Олімпійських іграх в Парижі.
Також девіз ліг у назву журналу олімпійської історії з 1995 по 1997 р., коли він був перейменований у журнал Олімпійська історія.
Ще одним неформальним, проте добре відомим девізом, який також був представлений П'єром де Кубертеном, є девіз «Головне не перемога, а участь!». Де Кубертен отримав цей девіз із проповіді єпископа Пенсильванського під час Ігор 1908 у Лондоні.
Девіз було змінено на 138-й сесії МОК у Токіо.
Див. також
Олімпійська символіка
Олімпійська клятва
Примітки
Олімпійська символіка
|
4063392
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%A3%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97%20%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Городище)
|
Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Городище)
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Городищі — парафія і храм греко-католицької громади Залозецького деканату Тернопільсько-Зборівської архієпархії Української греко-католицької церкви в селі Городище Тернопільського району Тернопільської области.
Історія церкви
Парафію утворено в 1900 році. Храм збудовано в 1906 році, який освятив Галицький митрополит Андрей Шептицький.
Храм до 1946 року належав громаді УГКЦ. З 1990 року парафія і храм — знову в лоні УГКЦ.
Єпископську візитацію у 2008 році здійснив владика Василій Семенюк.
При парафії діє братство Матері Божої Неустанної Помочі. Парафія має у власності парафіяльний будинок.
Парохи
о. Іван Наворецький,
о. Михайло Чайковський,
о. Михайло Пошва,
о. Андрій Дуткевич,
о. Григорій Мисан,
о. Олег Кожушко,
о. Віталій Деркач (з 2007).
Джерела
Церкви Тернопільського району
Городище (Тернопільський район)
Церкви Успіння Пресвятої Богородиці
Культові споруди, побудовані 1906
засновані в Україні 1906
Андрей Шептицький
|
858458
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BE
|
Ріоторто
|
Ріоторто — муніципалітет і в Іспанії, в автономній спільноті Галісія, провінція Луго, комарка Мейра. Розташоване у частині країни. Входить до складу Католицької церкви. Площа муніципалітету — , населення муніципалітету — ос. (2009); густота населення — . Висота над рівнем моря — 190 м. Поштовий індекс — 27744. Телефонний код — 34 982.
Назва
Ріоторто, або Рйоторто — сучасна іспанська і галісійська назва.
Географія
Муніципалітет розташований на відстані близько 440 км на північний захід від Мадрида, 45 км на північний схід від Луго.
Демографія
Парафії
Муніципалітет складається з таких парафій:
Альдурфе
Еспасанде-де-Байшо
Феррейравелья
Галегос
А-Мушуейра
А-Орреа
Ріоторто
Санта-Марта-де-Мейлан.
Релігія
Ріоторто входить до складу Лугоської діоцезії Католицької церкви.
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка
Муніципалітети провінції Луго
|
4120648
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%96%20%28%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Чигарі (Волгоградська область)
|
Чигарі (Волгоградська область)
Чигарі — хутір у Новоніколаєвському районі Волгоградської області Російської Федерації.
Населення становить 304 особи. Входить до складу муніципального утворення Хоперське сільське поселення.
Історія
Хутір розташований у межах українського історичного та культурного регіону Жовтий Клин.
Згідно із законом від 22 грудня 2004 року N 975-ОД органом місцевого самоврядування є Хоперське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Новоніколаєвського району
Хутори Волгоградської області
|
114171
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%B4
|
Гераклід
|
Гераклід Міласький
Гераклід Понтійський
Гераклід (тиран Леонтин)
|
1130161
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/4552%20%D0%9D%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA
|
4552 Набелек
|
4552 Набелек (4552 Nabelek) — астероїд головного поясу, відкритий 11 травня 1980 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,686.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (4501-4600)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Головний пояс астероїдів
Астрономічні об'єкти, відкриті 1980
|
892583
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%B1%D1%8E%D0%B3%D0%BB%D1%8C
|
Кордебюгль
|
Кордебюгль, Кордебюґль — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Кальвадос. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 150 км на захід від Парижа, 60 км на схід від Кана.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Нижня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
Сусідні муніципалітети
Посилання
Кордебюгль на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Кальвадос
Примітки
Муніципалітети департаменту Кальвадос
|
59737
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%83%D1%87%D1%87%D1%96
|
Моніка Беллуччі
|
Моніка Беллуччі
Моніка Анна Марія Беллуччі (Читта-ді-Кастелло, Умбрія, Італія) — італійська акторка та модель.
Вважається однією з найзнаменитіших моделей та секс-символів у світі. Перш ніж стати акторкою, яка зіграла в італійських, американських та французьких фільмах, вона працювала фотомоделлю, представляючи продукцію брендів «Dolce & Gabbana», «Cartier» і «Dior».
Її кінокар'єра почалася з комедії «Розіграш» (1991). Роль у фільмі «Квартира» принесла Беллуччі перший загальноєвропейський успіх. Потім вона привернула увагу американської публіки, зігравши у фільмі «Під підозрою» (2000). Але справжнє міжнародне визнання прийшло до Беллуччі, коли вона зіграла Малену Скордіа у романтичній драмі «Малена» (2000). Наступними найбільш відомими її фільмами, які мали хороший касовий успіх стали: «Братство вовка» (2001), «Астерікс і Обелікс: Місія Клеопатра» (2002), «Матриця: Перезавантаження» (2003) та «Матриця: Революція» (2003), «Страсті Христові» (2004), «Брати Грімм» (2005). Беллуччі неодноразово знімалася у фільмах, які викликали скандали через відверті сцени та насильство, до числа найвідоміших з яких увійшла «Незворотність» (2002). У віці 50 років, зігравши у фільмі про Джеймса Бонда «Спектр» 2015 року, вона стала найстаршою дівчиною Бонда в історії цієї франшизи. 2019 року Беллуччі дебютувала на театральній сцені, започаткувавши тривалу серію виступів із виставою «Листи та спогади Марії Каллас».
З 2003 року Беллуччі часто запрошується на Каннський кінофестиваль як його ведуча та член журі. Серед її нагород — дві премії «Золотий Глобус», дві премії «Срібна стрічка», премія «Доностія» та «Давид ді Донателло». 2016 року Беллуччі стала кавалеркою Ордену Почесного легіону та була зарахована постійною членкинею Академії кінематографічних мистецтв та наук.
Ранні роки
Моніка Анна Марія Беллуччі народилася в місті Читта-ді-Кастелло, Умбрія, 30 вересня 1964 року. Її батько, Паскуале Беллуччі, володів автотранспортною компанією, а мати, Брунелла Бріганті, була домогосподаркою та художницею-аматоркою. Моніка була єдиною дитиною у сім'ї, її батьки не бажали мати більше дітей. Вона виросла у населеному пункті Лама (нині Селчі-Лама), що у комуні Сан-Джустіно на околиці Читта-ді-Кастелло.
Моніка отримала католицьку освіту і вважалася «розумною дитиною», в її атестаті стояли лише хороші оцінки. Ще з дитинства вона виявляла любов до кіно, особливо її надихали перегляди фільмів італійських режисерів, зокрема Вітторіо де Сіки, Федеріко Фелліні, Роберто Росселліні, Лукіно Вісконті, а також Марселя Карне та Жана-Люка Годара.
Батьки згадували, що вона була «стриманою» і «свідомою щодо своєї фізичної привабливості», мала зростаючий інтерес до моди. Моніка намагалася бути на дистанції від інших дітей її віку, через що дорогою зі школи додому вона регулярно йшла обхідним шляхом, щоб не натрапити на них, та не проводила з ними час у муніципальних громадських місцях. Весь свій вільний час вона проводила з батьками. Моніка казала: «Я росла дуже тихою та замкненою дівчинкою. Досі не люблю вечірки». Ще навчаючись у середній школі, вона завжди привертала до себе увагу людей, куди б вона не пішла. Батько Моніки згадував про її скарги стосовно того, що всі на неї дивляться, але тоді йому вдалося допомогти дочці стати впевненою в собі.
1978 року Моніку перевели зі звичайної загальноосвітньої школи «Леонардо да Вінчі» до лінгвістичного ліцею. Там вона розпочала вивчення англійської, французької та іспанської мов. Попри те, що на підготовку у неї було всього кілька літніх місяців, Моніка практично з перших місяців стала однією з найкращих учениць ліцею. Потім вона поступила до гуманітарного спрямування (найстаріший тип навчальних закладів в Італії, в якому діти навчаються п'ять років – з 14 до 19 років). Основними предметами там були: давньогрецька мова, латина, французька, іспанська та англійська мови, філософія та література.
Кар'єра моделі
У віці 13 років Моніка познайомилася з роботою моделі, коли позувала фотографу, другу її родини, у Читта-ді-Кастелло. Пізніше, подорожуючи автостопом, вона познайомилася з перукарем із Читта-ді-Кастелло на ім'я П'єро Монтануччі, який запропонував їй стати моделлю під його керівництвом. Монтануччі відвіз її у Мілан до свого знайомого фотографа, де вони зробили перше портфоліо для неї. Проте Моніці швидко набридла ця затія, і вона сказала, що в майбутньому хоче стати юристом, а не моделлю.
Коли Моніці було 16 років, директор модельної агенції, один з друзів її батька, попросив її зробити фотосесію. За словами Моніки, серйозно займатися модельним бізнесом вона почала саме у 16 років, регулярно подорожуючи до Мілана і Парижа, при цьому продовжуючи навчання у Читта-ді-Кастелло. 1983 року, одягнена підприємицею у галузі моди із Читта-ді-Кастелло, Піною Альберті, Моніка викликала захоплення публіки на показі мод, що проходив у міському муніципальному «Театрі ілюмінатів» у рамках заходу «Жіночий момент» («Momento Donna»), організованого Марією Джованною Ельмі. На той час її наставником був Монтануччі. Потім, ще навчаючись у школі, друг батька Моніки організував її дебют на подіумі під час показу мод у Флоренції, а потім у Мілані. Надалі вона брала участь у трьох показах мод на рік, а у віці 18 років стала професійною моделлю.
Моніка планувала здобути освіту юриста в . Своє навчання вона фінансувала, працюючи моделлю під керівництвом друга її батька. 1988 року Беллуччі з'явилася на обкладинках журналів, іспанського «Vogue» та французького «Elle», сфотографована . Тоді подруга Моніки порадила їй звернутися до модельних агенцій Мілану. У результаті вона поїхала до Мілана, одного із найголовніших європейських центрів моди, де її помітило модельне агентство «Elite Model Management», яке у середині 1988 року підписало з нею контракт. Працюючи моделлю в «Elite», Беллуччі отримала титул «Відкриття 1988 року» та невдовзі вирушила у світову подорож, через що вирішила покинути університет. Пізніше вона казала, що робота юристом їй би не підійшла. Водночас модельному агенту П'єро П'яцці, який був свідком дебюту Беллуччі, спало на думку, що вона могла б стати рекламною акторкою. Надалі, представляючи «Elite», вона брала участь у численних міжнародних рекламних кампаніях, і в результаті цього бренд «Dolce & Gabbana» також запросив її стати «обличчям» їхньої продукції. Її фізичні дані відповідали образу, який хотіли бачити двоє фундаторів «Dolce & Gabbana». Беллуччі стала популярною італійською моделлю, за підписання контракту з якою змагалася низка брендів мод. 1989 року вона оселилася в Нью-Йорку і на той час вже вважалася доларовою мільйонеркою. Беллуччі набула статусу видатної моделі у Мілані, Парижі та Нью-Йорку.
1990 року образ та ім'я Беллуччі використовувалися французьким брендом «Dior», що випускає предмети розкоші, для реклами лінійки їхньої продукції «Haute Couture». 1991 року її обрали амбасадором французького бренду засобів особистої гігієни «L'Oréal». Того ж року вона з'явилася у випуску журналу «Sports Illustrated Swimsuit Issue», в якому були представлені її фотографії на Карибах. 1993 року Беллуччі вперше зустріла Джузеппе Торнаторе, який зняв її у телерекламі парфумів «Dolce & Gabbana». Починаючи з 1997 року, коли у віці 33 років Річард Аведон сфотографував її для , вона стала регулярно брати участь у «сексі»-зніманнях для календарів. Того ж року Беллуччі стала амбасадором та «обличчям» бренду «Cartier». Ніна Хальд з газети «» заявила: «„Cartier“ вперше вирішив тісно пов'язати акторку зі своїм домом». Надалі вона не лише працювала моделлю «Cartier», демонструючи предмети розкоші та колекції вишуканої ювелірної продукції цього бренду, але й носила його вироби протягом всієї своєї акторської кар'єри, особливо під час появи на червоних доріжках урочистих заходів. 1999 року італійський модний фотограф Фабріціо Феррі зняв її для календаря журналу «».
2000 року Беллуччі позувала для календаря журналу «GQ»; її фотографував . У червні 2001 року вона вперше з'явилася на обкладинці журналу «Paris Match». Того ж року Беллуччі з'явилася оголеною, з ікрою на грудях, на обкладинці «Esquire», для якого її сфотографував Дезіре. Надалі багато її фотографій, зроблені Фабріціо Феррі, зокрема, де вона була полита медом, регулярно з'являлися в обох журналах-конкурентах — «Esquire» та італійському виданні «GQ». 2004 року, вагітна дочкою Девою, Беллуччі позувала оголеною для італійського видання журналу «Vanity Fair» на знак протесту проти законів Італії, що забороняють штучне запліднення. Того ж року повідомлялося, що вона була єдиною акторкою, що мала контракт із «Cartier». Між 2006—2010 роками Беллуччі була одним з амбасадорів бренду «Dior» та «обличчям» низки його виробів. 2007 року, натхненний приватним замовленням Беллуччі, бренд «Cartier» створив колекцію престижних ювелірних виробів, яка отримала її ім'я. Вперше ця колекція була представлена на заході «Cartier» у Дубаї того року. Колекція ювелірних прикрас, названа на честь акторки, стала безпрецедентним випадком в історії «Cartier».
2010 року Беллуччі знялася у телерекламі напою «Martini Gold», створеній спільно брендами «Martini» та «Dolce & Gabbana». Того ж року вона знову позувала вагітною та напівоголеною для обкладинки квітневого номера журналу «Vanity Fair Italy». Надалі бренд-виробник кашемірових виробів «» обрав Беллуччі своїм амбасадором під час рекламної кампанії його продукції взимку 2011—2012 років. Того ж 2012 року вона була «обличчям» колекції губної помади «Dolce & Gabbana», названої на її честь. Потім Беллуччі підписала контракти із модельними агенціями «Storm Management» у Лондоні та «D'Management Group» у Мілані. У грудні 2012 року вона увосьме з'явилася на обкладинці «Paris Match». У серпні 2015 року Беллуччі всьоме з'явилася на італійській обкладинці «GQ». Під час рекламних кампаній 2018—2019 років її обрали «обличчям» німецького виробника засобів особистої гігієни «Nivea». Навесні 2019 року вона пройшлася подіумом на тижні моди в Мілані для «Dolce & Gabbana». До неї приєдналися Ізабелла Росселліні, Єва Герцигова та Гелена Крістенсен, таким чином доповнюючи ряд супермоделей 1990-х років, що повернулися у центр уваги моди.
Станом на кінець 2022 року Беллуччі продовжує бути амбасадором «Cartier». Протягом десятиліть вона з'являлася, серед іншого, на обкладинках журналів «Elle», «», німецького «», «Marie Claire», «Maxim» та міжнародних «Harper's Bazaar», «Schön!», «Vanity Fair» та «Vogue».
Акторська кар'єра
Ранні ролі та перші успіхи. «Квартира» (1990—1999)
Беллуччі дебютувала на екрані 1990 року в італійському телефільмі Діно Різі «». Вона була обрана після того, як італійський режисер помітив її портретну фотографію в журналі та порекомендував її Різі. Після виходу картини «Життя з дітьми» Беллуччі почали пропонувати інші ролі. Загалом робота у цих акторських етюдах мало чим відрізнялася від стандартних фотосесій. Побачивши, як легко дівчина роздягається перед камерою, режисери пропонували їй маленькі ролі, де з п'яти хвилин на екрані чотири передбачалося провести в оголеному вигляді. Від більшості таких пропозицій Беллуччі відмовлялася на користь роботи моделлю.
1991 року Беллуччі дебютувала в кіно у фільмі «Розіграш», зігравши роль Франчески, запропоновану італійським режисером . Їй довелося зіграти молоду жінку, яка змушена розпродавати своє майно заради піклування за донькою. Це була перша повноцінна роль у кіно, де їй вдалося показати свою акторську майстерність, якій вона ніколи не вчилася. 1992 року Беллуччі зіграла наречену Дракули у фільмі «Дракула Брема Стокера». Спочатку продюсер Роман Коппола помітив її в італійському журналі «Zoom», після чого він попросив свого батька Френсіса Форда запропонувати їй роль у своєму фільмі. Після цього Френсіс Коппола зателефонував Беллуччі, щоб домовитися про зустріч у Лос-Анджелесі. Під час розмови з Копполою Беллуччі серйозно задумалася стати професійною акторкою. Хоча на прохання Копполи Беллуччі залишилася в Лос-Анджелесі на час знімань, вона з побоюванням ставилася до міста і, за її власним визнанням, вважала, що рівень її англійської потребує поліпшення. Тому вона вирішила, що її подальша акторська кар'єра має бути в Італії. Роль у фільмі «Дракула» вперше відкрила Беллуччі для міжнародної кіноаудиторії.
Цінуючи свій досвід у незначній ролі у «Дракулі», Беллуччі повернулася до Італії, де задля реалізації своїх амбіцій у кіно поступила у віці 28 років на факультет акторської майстерності, вдосконалюючи себе у цій справі. Пізніше вона коментувала це словами: «Я жадала цього… Мені треба було грати», при цьому згадуючи, що був складний період, коли всі друзі, які з нею навчалися, залишали факультет. Курси акторської майстерності також допомогли Беллуччі зменшити прояви її модельних звичок на екрані: вона навчилася природньої манери ходьби («як не на подіумі») і промови, щоб більш правдоподібно триматися в кадрі. На перших порах акторської кар'єри їй довелося долати забобони, пов'язані з модельним бізнесом та її зовнішністю, і попрацювати над тим, щоб завоювати довіру у представників кіноіндустрії. Гарним жінкам часом було важко добитися у кіно того, щоб режисери та продюсери сприймали їх всерйоз, та бачили у них щось більше, ніж сексуальних пустушок. Беллуччі боролася з такою упередженістю, намагаючись здобути складні та серйозні ролі. Протягом наступних чотирьох років вона знімалася в італійських фільмах, відчуваючи невдоволення відсутністю перспектив на батьківщині, оскільки прагнула акторської кар'єри міжнародного рівня. Беллуччі заявила, що італійська кіноіндустрія має вкладати більше грошей у просування фільмів на міжнародному рівні. Зрештою, вона переїхала до Франції, сподіваючись на покращення свої кар'єрних перспектив. 1995 року Беллуччі оселилася у Парижі.
1997 року Беллуччі номінували на премію «Сезар» як найперспективнішу акторку за роль Лізи у фільмі «Квартира» (1996), який приніс їй славу у Франції та зміцнив її акторське становище. Це була її перша франкомовна кінострічка. Фільм отримав високу оцінку критиків, зокрема Елмара Хафлідасона з BBC, який дав йому максимальну оцінку в п'ять зірок, та оглядачки Гавандри Годж з видання «The Sunday Times», що відзначила роль Беллуччі у цій артгаузній стрічці як «проривну». Другим французьким кінорелізом Беллуччі став фільм «Доберман» (1997) режисера , в якому вона зобразила німу циганку. Задля втілення образу їй довелося заздалегідь вивчити мову жестів. Згадуючи знімальний процес, Беллуччі висловила свою схильність до мізансцен, які «проходять більше через тіла, ніж через слова». На цьому етапі своєї кар'єри їй вдалося справити значний вплив на європейську аудиторію. Цього часу Пірс Броснан провів з Беллуччі проби для 18-го фільму про Джеймса Бонда «Завтра не помре ніколи» (1997), після чого наполягав на тому, щоб роль Періс Карвер дісталася їй, але кіностудія заявила, що на роль може бути запрошена лише американська акторка. 1998 року за головну роль Джулії Джованні в італійській комедійній драмі «Остання новорічна ніч» Беллуччі отримала італійську премію «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль. Надалі «Квартира» отримала кінопремію Британської кіноакадемії за найкращий неангломовний фільм, що викликало великий інтерес до Беллуччі в американського режисера Стівена Гопкінса.
Міжнародний успіх. «Малена» і «Незворотність» (2000—2003)
2000 року Беллуччі привернула увагу американської публіки своєю першою англомовною головною роллю Шанталь Герст у фільмі Стівена Гопкінса «Під підозрою», в якому вона знялася разом із Морганом Фріменом та Джином Гекменом. Гопкінс вибрав Беллуччі після спостереження за її виступом у «Квартирі», ідеї з якої потім зберіг для створення персонажа Шанталь Герст. У цей час було відзначено покращення розмовної англійської Беллуччі. Після прем'єри фільму Фрімен, коментуючи її гру, сказав: «Це все було в її очах. Вона має цю рису, що нагадує мені Жанну Моро. Було відчуття, що вона жила тим життям [своєї героїні]». Журнал «Variety» включив Беллуччі до «десятки молодих акторок, на яких варто звернути увагу», відзначаючи її інтерпретацію. «Під підозрою» був обраний як один із фільмів закриття , ознаменувавши дебют Беллуччі на червоній доріжці цього щорічного заходу. Того ж року вона повернулася в італійське кіно, де з'явилася у фільмі Джузеппе Торнаторе «Малена», у ролі загадкової сицилійської вдови Малени Скордіа, чоловік якої загинув на війні, а її краса захоплювала чоловіків та викликала заздрість у жінок. За сюжетом, життя головної героїні розгорталося перед очима закоханого у неї 13-річного підлітка, який постійно уявляє близькість з нею. Спершу роль Малени була написана під акторку Софі Лорен, яка відмовилася від неї через надмірну відвертість еротичних деяких сцен. Пошук головної героїні затягнувся на кілька років, поки режисер стрічки не познайомився з Беллуччі на зніманні рекламної кампанії «Dolce & Gabbana». Тоді режисер зрозумів, що саме Беллуччі стане ідеальною Маленою — чуттєвою, норовливою, сексапільною та дуже сильною жінкою. Сценарій був перероблений під Беллуччі, яка заради повного занурення у роль вивчила раніше невідомий для неї сицилійський акцент. Оглядач Марк Солсбері з газети «The Guardian» назвав роль Беллуччі у фільмі, номінованому на «Оскар», її «проривним виступом». «Малена» принесла їй перший міжнародний кіноуспіх, та зробила однією з найпопулярніших жінок-секс-символів планети. Також фільм призвів її до «облоги пропозиціями» з Голлівуду, після того, як компанія «Miramax» забезпечила його просування у США. Однак цензура у США видалила з «Малени» 10 хвилин відвертих еротичних сцен.
2001 року Беллуччі знялася у французькому фільмі Крістофа Ганса «Братство вовка» із Самюелем Ле Б'яном та Венсаном Касселем, заснованому на історичних подіях, що відбувалися у Франції XVIII століття та стосувалися Жеводанського звіра, який знищував населення місцевості Лозер. Хоча фільм отримав переважно позитивні відгуки критиків, Стівен Гантер у своїй статті для газети «The Washington Post» писав: «Фільм, кульмінацією якого стає викриття розпусної аристократичної секти — так, ще однієї з них, — навіть примудрився показати знамениті природні принади Моніки Беллуччі у нудному світлі, у маловикористовуваній ролі куртизанки-шпигунки-папістки, що якимось чином вписується у настільки заплутаний сюжет, розібратися у якому може лише сам Фродо». «Братство вовка» мало касовий успіх, у французьких кінотеатрах стрічку подивилося 5 мільйонів глядачів, а збори від неї по всьому світу склали 70 мільйонів доларів (з них 11 мільйонів доларів у США), при бюджеті у 32 мільйони євро (34 мільйони доларів). За участь у фільмі Беллуччі номінувалася на найкращу жіночу роль другого плану на церемонії вручення нагород «Сатурн» у Лос-Анджелесі. Знімання у наступному фільмі, «Астерікс і Обелікс: Місія Клеопатра» 2002 року, стали одними із найулюбленіших кінематографічних досвідів для Беллуччі, які, за словами акторки, проходили в атмосфері сміху і де вона почула кумедні жарти Жамеля Деббуза. У цьому комедійному фільмі режисера Алена Шаби вона зіграла Клеопатру, царицю Єгипту, зобразивши її «гострою на язик» жінкою. Кінокритик «The Guardian» писав, що вона була «безумовно досить талановитою… щоб заслужити роль Клеопатри у будь-якій серйозній постановці», але досі їй доводилося грати у «кумедних популярно-комерційних» французьких фільмах. Фільм мав великий успіх: на момент виходу у Франції було продано 14 мільйонів квитків, а світові збори становили понад 128 мільйонів доларів.
2002 року Беллуччі знялася разом із Венсаном Касселем у «насильницькому» артгаузному трилері Гаспара Ное «Незворотність», що торкався теми помсти, та був знятий на 16-міліметрову плівку за допомогою ручних камер. У фільмі, де вона зіграла роль Алекс, була також присутня безперервна дев'ятихвилинна сцена ґвалтування її героїні в підземному переході, створена з використанням комп'ютерної графіки; сцену довелося знімати чотири рази. Місцем знімань «незабутньої сцени» став підземний перехід на околиці Парижа, який часто відвідують повії. Беллуччі та Кассель, на той час пара, вважалися одними з «найбільших талантів країни». Прем'єра «Незворотності» відбулася на Каннському кінофестивалі 2002 року опівночі 24 травня; картину називали «неприйнятною», тоді як решта вважала її «досконалою роботою». Показ фільму викликав обурення на фестивалі: він настільки шокував глядачів, що серед них траплялися випадки непритомності та нервових зривів, а 200 з них поспіхом залишили кінозал. Випадки втрати свідомості траплялися й у людей, які у цей момент знаходилися у фоє кінозалу. Оглядачка Ліза Нессельсон з «Variety» вважала, що Беллуччі у фільмі продемонструвала «реакцію на небезпеку та задоволення, що особливо запам'ятовується». Згодом фільм вивчався у кіношколах. Ное казав, що він «ще ніколи не бачив такої харизматичної акторки, з такою мужністю… її гра неймовірно зухвала». Оглядач К. Остін Коллінз з журналу «Rolling Stone» назвав «Незворотність» «одним із найскандальніших фільмів усіх часів».
2003 року Беллуччі зіграла Алесію в італійській романтичній драмі Габріеле Муччіно «Пам'ятай мене», яка принесла їй нагороду «Срібна стрічка» за . Того ж року Беллуччі знялася разом із Брюсом Віллісом у фільмі Антуана Фукуа «Сльози сонця» — пригодницькому бойовику, дія якого відбувається під час громадянської війни в Нігерії. Вона зіграла роль лікарки Лени Кендрікс, що працює у складі гуманітарної організації в селі, якому загрожує напад повстанців. Кінокритик із «The New Yorker» писав, що «італійська зірка Моніка Беллуччі — полум'яна смаглява красуня з розкосими очима і розкішним декольте, яке досить насторожливо доступне для комарів. Пробігаючи крізь кущі з напіврозстебнутою сорочкою, вона здається не стільки гуманітарним лікарем, скільки надмірно завзятою акторкою, якій бракує здорового глузду»; але при цьому він похвалив майстерність оператора фільму. «Сльози сонця» отримали неоднозначні відгуки критиків та не мали касового успіху. Того ж року Беллуччі виконала роль Персефони у двох фільмах: «Матриця: Перезавантаження» та «Матриця: Революція». Пізніше, тепло згадуючи акторів фільму, Кіану Рівза, Керрі-Енн Мосс і Лоренса Фішберна, протягом усього знімального процесу, що проходив в Австралії, вона описала свого персонажа як «небезпечного, чуттєвого, з деяким почуттям гумору». Пітер Бредшоу дав «Матриці: Перезавантаження» позитивний відгук, касові збори фільму в усьому світі склали 742,1 мільйона доларів при бюджеті 127 мільйонів доларів. У обох «Матрицях» Персефону супроводжував її чоловік Меровінг, якого зіграв Ламбер Вільсон. Якщо «Перезавантаження» загалом було добре сприйняте критиками, то «Революція» отримала змішані відгуки та середні оцінки. Низка критиків залишилася вкрай незадоволена тим, що філософію, яка була присутня у попередніх картинах, у стрічці «Революція» замінили на барвисті екшн-сцени. Збори «Матриці: Революції» склали 427 мільйонів доларів при виробничому та маркетинговому бюджеті у 185 мільйонів доларів.
«Страсті Христові» та кар'єрний розвиток (2004—2007)
У Римі, ще перед зніманнями «Сльози сонця», Беллуччі повідомили, що Мел Гібсон працює над фільмом про Ісуса Христа, і попросили зустрітися з ним щодо ролі Марії Магдалини. Агент акторки порадив їй не зніматися у цьому фільмі через його можливий провал, оскільки на той час питання щодо його просування залишалося невизначеним. Проте вона проігнорувала пораду агента і вирішила відгукнутися на цю пропозицію, відмовившись від знімань в іншому фільмі. Гібсон вибрав Беллуччі, бо вони «сподобалися один одному». Незважаючи на те, що ніхто не вірив в успіх фільму, в Беллуччі з'явилося бажання створити таку інтерпретацію персонажа, яка б була «сильною та глибокою». Зрештою, їй вдалося втілити образ експресивної та співчутливої Марії Магдалини у фільмі, що отримав назву «Страсті Христові», який Гібсон випустив 2004 року; картина демонструвала останні години життя Ісуса Христа. Фільм містив діалоги арамейською та латинською мовами, які їй спеціально довелося вивчити. Газета «Le Monde» вважала, що у фільмі, який зображує «фундаменталістський» погляд на Євангеліє, Беллуччі найбільше вирізнялася зі списку акторів; схожу думку висловив і кінокритик газети «The New York Times» Ентоні Скотт, який сказав, що вона була єдиним «винятком» через «відсутність відомих кінозірок». Водночас католики виступали проти того, щоб Беллуччі грала Марію Магдалину. Кінокритик Роджер Еберт охарактеризував «Страсті Христові» як «найжорстокіший фільм, який я коли-небудь бачив», додавши, що він «зворушений глибиною почуттів та майстерністю акторів», і дав оцінку чотири зірки з чотирьох. Загалом, критики розділилися щодо думок про фільм. «Страсті Христові» мали великий касовий успіх: світові збори становили понад 611 мільйонів доларів за бюджету в 30 мільйонів доларів.
2 липня 2005 року Беллуччі була нагороджена італійським «Золотим глобусом» за внесок у кіно на 45-й церемонії вручення цієї премії в Римі. Вона наголосила, що їй подобається грати як в американських, так і в європейських фільмах. У фантастичному пригодницькому фільмі Террі Ґілліама «Брати Грімм» 2005 року Беллуччі зіграла 500-річну Дзеркальну Королеву разом із Меттом Деймоном та Гітом Леджером. Пізніше Ґілліам казав про неї: «Як тільки вона з'являється на екрані, мені здається, що весь фільм поринає в іншу царину, царину сексу, чуттєвості та небезпеки». Кінокритик із газети «» вважав, що Беллуччі переконливо зобразила свою героїню. Того ж року вона озвучила персонажа Кеппі у французькій версії комп'ютерно-анімаційного науково-фантастичного фільму «Роботи». Також цього часу Беллуччі зіграла головну роль у французькій романтичній комедії «Скільки ти коштуєш?» за сценарієм та постановкою Бертрана Бліє, в якій також знявся Жерар Депардьє. Вона зобразила Даніелу, найкрасивішу повію паризького району , якій офісний працівник, що виграв у лотерею, запропонував заплатити за те, щоб вона жила з ним. Газета «Le Monde» назвала цю роль «гімном краси Моніки Беллуччі» і вказала, що це не найкращий і не найпровальніший фільм Бліє. Оглядачка Ліза Нессельсон зауважила, що Беллуччі була оптимально використана у фільмі, оскільки вона задіювала як почуття, так і інтелект глядача.
2006 року Беллуччі продовжувала зніматися у французьких фільмах; зокрема, вона зіграла епізодичну роль вампіра у фільмі «Шайтан». В історичній драматичній комедії Паоло Вірдзі «Н (я і Наполеон)» вона знялася разом із Даніелем Отеєм. Акторка зіграла баронесу Емілію, яка мала бурхливі стосунки з персонажем на ім'я Мартіно, якого грав Еліо Джермано, у фільмі, що оповідав про Наполеона Бонапарта під час його вигнання на Ельбу в 1814—1815 роках. Оглядач зауважив, що у фільмі героїня Беллуччі не сприймала «речі надто серйозно». Крім цього, Беллуччі замінила Софі Марсо, яка спочатку була обрана на головну роль у трилері «Братство каменю», знятого за мотивами комерційно успішної книги Жана-Крістофа Гранже. Фільм відрізнявся від оригінального твору іменами персонажів, оскільки героїню книги звали Діан Тіберж, а Беллуччі грала Лауру Сіпрієн, втомлену мачуху, що зіткнулася з убивцями, яким була потрібна її дитина. Газета «Le Figaro» написала, що вона «продемонструвала одну зі своїх найкращих ролей на великому екрані» зі зменшеною сексуальною привабливістю. Відповідальний за зачіски відомих французьких акторок, перукар Джон Ноллет, який робив зачіски Беллуччі у «Братстві вовка», вирішив її коротко підстригти для «Кам'яної ради».
У бойовику-трилері «Пристрели їх», який вийшов на екрани США у вересні 2007 року, Беллуччі грала разом із Клайвом Овеном та Полом Джаматті. Вона виконала роль Донни Кінтано — повії, яка об'єдналася з персонажем Овена, містером Смітом, щоб захистити дитину, яка опинилося у центрі кривавого зведення рахунків від злочинців. Знову граючи повію, хоч і з іншим підходом, ніж у «Скільки ти коштуєш?», Беллуччі казала, що співчуває жінкам — секс-працівницям, які, на її думку, зберігають «віру у людяність». За її словами, їй подобаються подібні «парадокси», і вона прагнула підкреслити цю чесноту, втілюючи персонажів усіх типів, але зазначала, що може досліджувати і протилежний спектр людської душі. Беллуччі озвучила свій власний голос для французького та італійського релізів фільму, сказавши, що це для неї було частою практикою — брати участь у кожному фільмі по три рази. Потім вона разом з Отеєм знялася у фільмі Алена Корно «Друге дихання» — кримінальному ремейку 1966 року, який отримав визнання критиків. Беллуччі виконала роль Мануш — завзятої жінки, закоханої в гангстера-втікача з в'язниці, яка вирішила приєднатися до нього і втекти разом з ним. Їй спала на думку ідея пофарбувати волосся у світлий колір, щоб більше відповідати стилю головних героїнь нуарних фільмів, яких грали колишні французькі акторки. Газета «Libération» писала, що Беллуччі була одною у «фатально мужньому» контексті, але їй вдалося пройти через нього «до такої міри, що вона стала компасом глядача та плоттю фільму, якому цього іноді не вистачає».
Подальші міжнародні знімання (2008—2017)
Беллуччі має «внутрішню» потребу регулярно зніматися у фільмах, що створюються на її батьківщині. Так, 2008 року вона знялася у біографічному фільмі «Шалена кров» разом із . Вона зобразила Луїзу Феріду, під час її стосунків з , якого грав Дзінгаретті, — пару провідних акторів періоду правління італійського фашистського режиму. Письменник назвав Беллуччі «харизматичною», а оглядач Джино Молітерно похвалив її виступ як «надзвичайно потужний». Потім Беллуччі виконала роль Альби в італійському фільмі «Людина, котра кохає», де через кінематографічний флешбек показана закоханість її героїні у Роберто — персонажа, зіграного П'єрфранческо Фавіно. 5 березня 2009 року у Відні вона була відзначена нагородою «Акторка світу» від . Того ж року Беллуччі знялася разом із Софі Марсо у трилері «Не озирайся» — продовженні фільму «» режисерки . У фільмі персонаж Марсо бачить зміни навколо себе та помічає, як її тіло перетворюється на тіло іншої жінки, у виконанні Беллуччі. Кінокритик Дж. Б. Морейн із журналу «» зазначив, що фізичні дані Беллуччі та «увага до інших ще ніколи не були так добре зняті». А Дерек Еллі, кінокритик із журналу «Variety», сказав, що Беллуччі «виглядала елегантно та містифіковано». При цьому обидва критика вказали на незграбно написаний діалог фільму. У романтичній драматичній комедії «Приватне життя Піппи Лі» 2009 року Беллуччі знову довелося грати разом з Кіану Рівзом, за участю Робін Райт та Вайнони Райдер. Вона зіграла Джіджі Лі — колишню дружину успішного видавця на ім'я Герб, зіграного Аланом Аркіном. Потім вона з'явилася в епізодичній ролі в автобіографічному фільмі Джузеппе Торнаторе «Баарія» — сімейній сазі, що охоплює кілька поколінь, яку зняли у містечку Багерія на Сицилії.
2010 року Беллуччі зіграла Лауру Левіані в біографічному драматичному трилері Лариси Кондрацької «Стукачка», який загалом знімався в Румунії; картина демонструвала велику мережу торгівлі людьми, виявлену у післявоєнній Боснії і Герцеговині 1999 року. Елен Дельє з «Le Monde» описала персонажа Беллуччі як «сивоволосу, вперту, байдужу державну службовицю». «Стукачка» отримала переважно позитивні відгуки: «Rotten Tomatoes» дав оцінку 74% на основі 115 відгуків від критиків і 72% від глядачів. Надалі, протягом трьох місяців, Беллуччі знялася одразу у трьох фільмах, серед яких були «Кохання: Інструкція з використання» , «То літо пристрасті» Філіппа Гарреля та «Сезон носорогів» Бахмана Гобаді. Беллуччі з'явилася у третій новелі фільму «Кохання: Інструкція з використання», випущеному 2011 року, вона грала разом із Робертом Де Ніро, що виконав роль розлученого американського професора історії мистецтв, який живе в Римі, та закохався у її героїню Віолу. Де Ніро був у захваті від співпраці із Беллуччі, сказавши, що вона «зачарувала» його, та зізнався, що погодився на роль, бо хотів грати разом із нею. Фільм був знятий через два місяці після народження другої дитини Беллуччі. Його сцена, що ґрунтується на імпровізації, де показано, як Де Ніро виконує стриптиз перед Беллуччі, перегукувалася з епізодом фільму «Вчора, сьогодні, завтра» 1963 року, у якому Софі Лорен виконувала його для Марчелло Мастроянні. Для ролі у «Сезоні носорогів», випущеному 2012 року, Беллуччі спеціально вчилася говорити перською (фарсі) — однією із західно-іранських мов.
2014 року Беллуччі знялася у сімейному драматичному фільмі Аліче Рорвахер «Дива», де вона зіграла Міллі Катену — ведучу телеконкурсу «Сільські дива». Її героїня була зображена у стилі язичницької жриці, одягненої у вишуканий одяг та оточеної персонажами у вигляді стародавніх постатей. Отримавши визнання критиків, фільм «Дива» отримав Гран-прі Каннського кінофестивалю 2014 року. Наступного року Беллуччі виконала головну роль Софі Бернар у канадському драматичному фільмі «Вілль-Марі» режисера . У фільмі розповідається про подорож Бернар, європейської акторки, яка приїхала до Монреаля на знімання фільму і намагається помиритися зі своїм сином. Беллуччі казала, що Едуан запропонував їй «одну з найкрасивіших ролей» у її кар'єрі, описуючи підбадьорюючий страх, який вона відчувала перед втіленням образу Бернар, й те, як він вплинув на неї емоційно. Фільм отримав загалом позитивні відгуки, а її гра отримала одностайну високу оцінку. За роль Бернар вона отримала приз за найкращу жіночу роль на . У віці 50 років Беллуччі стала найстаршою дівчиною Бонда в історії фільмів про Джеймса Бонда, зігравши Лючію Шіарру у «Спектрі» режисера Сема Мендеса, який вийшов на екрани 2015 року. Спочатку вона скептично поставилася до проєкту Мендеса, але він запевнив, що зріла жінка у фільмі про Бонда виглядала б по-новаторськи. Надалі Беллуччі була рада, що першою зобразила те, що вона назвала «дамою Джеймса Бонда». «Спектр» отримав як змішані, так і позитивні відгуки критиків. Фільм зібрав 880 мільйонів доларів у всьому світі за бюджету у 240 мільйонів доларів. Оглядач Гай Лодж з «Variety» назвав Беллуччі «однією з найневгамовно мандруючих земною кулею зірок світового кіно», яка не хоче, щоб національні кордони або вікові рамки диктували її фільмографію.
2016 року акторка з'явилася у гостьовій ролі у третьому сезоні американського комедійно-драматичного потокового телесеріалу «Моцарт у джунглях», екранізації мемуарів «Моцарт у джунглях: секс, наркотики та класична музика», де вона зіграла Алессандру, оперну співачку нью-йоркського симфонічного оркестру під диригуванням персонажа на ім'я Родріго, якого виконав Гаель Гарсія Берналь. За цю роль оглядач Нік Вівареллі з «Variety» назвав її «італійською акторкою зі світовим ім'ям». Того ж року Беллуччі зіграла наречену у романтичному фільмі «По чумацькому шляху», дія якого відбувається під час війни на Балканах, головну роль у якому виконав його режисер, Емир Кустуриця. Розмірковуючи про фільм і про свій кінематографічний досвід, вона казала: «Я вирішила бути акторкою, а не політиком, я розповідаю про політичний вибір через своє мистецьке рішення». Задля кращої інтерпретації персонажа Кустуриця попросив Беллуччі вивчити всі її діалоги сербською мовою. За словами акторки, в процесі роботи над фільмом їй доводилося адаптовуватися до «непростого» середовища в «країні краси та насильства», оскільки під час знімань, що тривали чотири роки, Кустуриця страждав від «сильного [душевного] болю». Оглядач Ніл Янг із «The Hollywood Reporter» охарактеризував фільм, номінований на «Золотого лева», словами: «тонально безсистемна, місцями стомлююча романтична феєрія на тлі жахливо жорстоких громадянських воєн у колишній Югославії»; тоді як Беллуччі, на його думку, виступила «дивовижно добре» і зберегла «недоторканим почуття власної гідності» у фізично складній ролі. Участь у цьому фільмі принесла їй європейську нагороду «Срібна стрічка», церемонія нагородження якої відбулася 1 липня 2017 року в на Сицилії. Також 2017 року Беллуччі знялася у третьому сезоні телесеріалу Девіда Лінча та Марка Фроста «Твін Пікс». Того ж року вона отримала почесну премію «Доностія» на Міжнародному кінофестивалі у Сан-Себастьяні.
Останні роботи (2018—дотепер)
2018 року Беллуччі виконала одну з головних ролей в австралійському комедійно-фантастичному фільмі жахів «Некромант», зігравши некромантку та демонічну пожирачку душ. Журналіст із «The Hollywood Reporter» оцінив те, як Беллуччі втілила свою «диву» в «оперному кемп-вампі», але був не у захваті від сюжету, вважаючи, що її акторський стиль найкраще підходить для фільмів Ґільєрмо дель Торо та Тіма Бертона. Наступного року вона зіграла епізодичну роль Елени, що була дочкою персонажа на ім'я Жана-Луї Дюрока, якого виконав Жан-Луї Трентіньян, у фільмі Клода Лелуша «Найкращі роки життя». Фільм отримав позитивні відгуки критиків. Після виходу 2017 року свого документального фільму «Марія у виконанні Каллас» фотограф, письменник та режисер Том Волф запропонував Беллуччі взяти участь у власному проєкті, заснованому на основі його книги «Листи та спогади Марії Каллас», що містила твори співачки з голосом сопрано Марії Каллас. Волф поставив моновиставу «Листи та мемуари Марії Каллас», побудовану за оповідальною формою, де акторка одна на сцені декламувала листи Каллас; при цьому вона одягала дві сукні, що належали співачці. Вистава, що проходила у паризькому з 27 листопада по 6 грудня 2019 року, ознаменувала собою театральний дебют Беллуччі. Протягом низки років вона виконувала її з перервами. Гастролі з виставою проходили, зокрема, на в Умбрії, у римському , міланському , венеціанському та на афінському Одеоні Ірода Аттичного з оркестром, який збирав 4000 людей щоночі. У лютому 2020 року Академія Андре Дельво оголосила Беллуччі лауреатом почесної премії «Магрітт» на її вручення. Під час церемонії було оголошено, що неординарна фільмографія Беллуччі зробила її акторкою, яка «не піддається класифікації» і що вона розвивала свою акторську кар'єру, чергуючи з блокбастерами.
Того ж 2020 року Беллуччі з'явилася у другорядній ролі у фільмі «Людина, яка продала свою шкіру» режисера , який був номінований на «Оскар». Вона зіграла персонаж на ім'я Сорая, холоднокровну і розважливу помічницю художника. Для кращого втілення в образ акторка пофарбувалася в блондинку. 2021 року на 66-й церемонії вручення нагород «Давид ді Донателло» Беллуччі отримала спеціальну нагороду за свої кар'єрні досягнення. Того ж року вона та французька акторка Кароль Буке знялися у спільній фотосесії для журналу «Paris Match». Фотосесія була присвячена прем'єрі фільму «Фантазії», у якому обидві кінозірки зіграли закохану пару. У бойовику Мартіна Кемпбелла «Пам'ять» 2022 року Беллуччі зіграла Давану Сілман, безпринципну магнатку у сфері нерухомості, за участю Ліама Нісона та Гая Пірса. На сайті «Rotten Tomatoes» отримав середню оцінку 4,8/10. Єдина думка рецензентів сайту говорила: «Бліда подоба найкращих бойовиків Ліама Нісона і режисера Мартіна Кемпбелла, „Пам'ять“ виявилася однією з їхніх робіт, які найбільш не запам'ятовуються». Оглядачі вважали роль Беллуччі непримітною, тому що вона діяла на «автопілоті» і вимовляла майже всі репліки пошепки. Цього часу вона продовжувала інтерпретувати «Листи та мемуари Марії Каллас», представляючи виставу у лондонському Театрі Її Величності, паризькому Театрі Шатле, а також у Стамбулі, Лос-Анджелесі та Монако. У січні 2023 року, у віці 58 років, Беллуччі представила виставу у нью-йоркському . Того ж року, згадуючи фільм «Незворотність» в інтерв'ю «The New York Times», вона казала, що тепер, коли вона стала матір'ю, її «дні знімань у трансгресивних фільмах залишилися позаду». Того ж року Беллуччі розпочала переговори про участь у фільмі «Бітлджюс 2», де вона зіграє дружину головного героя Бітлджюса. Вона отримала нагороду «Срібна стрічка» як Головна героїня 2024 року у документальних фільмах за її інтерпретацію Каллас у «Листах та мемуарах».
Інша діяльність
Кіноіндустрія
Беллуччі була ведучою 56-го Каннського кінофестивалю, який є однією з найвизначніших міжнародних кіноподій, предсталяючи церемонії відкриття та закриття цього заходу, що проходили на набережній Круазет 14-25 травня 2003 року. 17-28 травня 2006 року вона була серед журі 59-го Каннського кінофестивалю. 2009 року Беллуччі підписала петицію разом із кінематографістами Європи та США і ще 70 іншими видатними персонами у галузі кіноіндустрії на підтримку кінорежисера Романа Поланскі, якого заарештували в Цюриху, коли він прибув на міський кінофестиваль, у зв'язку із звинуваченням його у сексуальному насильстві, що трапилося 1977 року. Надалі акторка знову повернулася до ролі ведучої на 70-му Каннському кінофестивалі, де знову представляла відкриття та закриття цього заходу, що проходив 17-28 травня 2017 року. 2017 року Беллуччі була запрошена Академією кінематографічних мистецтв і наук як постійний член, що представляє Італію, і стала одним із членів журі, відповідальних за присудження щорічної нагороди («Оскар»). 26-30 вересня 2018 року вона очолювала журі 29-го Дінарського британського кінофестивалю. Беллуччі мала вести 15-у церемонію вручення премії «Кришталевий глобус», заплановану на 14 березня 2020 року в паризькій , але цей захід скасували через пандемію коронавірусу.
Патронат
2008 року Беллуччі підтримала кампанію зі збору коштів на будівництво центру для лікування дітей з онкологічними захворюваннями, розташованого у . Кампанія була ініційована Асоціацією батьків дітей з онкологією (Associazione Genitori Oncologia Pediatrica), також відомої як «AGOP», яка була створена в Університетській поліклініці імені Агостіно Джемеллі у Римі. 2010 року вона стала покровителькою «Paroles de Femmes» («Слова жінок»), аполітичної світської асоціації, яка виступає за рівність чоловіків та жінок у суспільстві. У березні 2010 року акторка організувала захід «Nuit des Femmes» («Жіноча ніч»), зібравши разом політикинь, дослідниць, лікарок, юристок, письменниць, художниць та керівниць бізнесу, щоб проаналізувати процес еволюції прав жінок у Франції. Зібрані кошти пішли на будівництво центрів розміщення, реінтеграції та підтримки одиноких матерів, які перебувають у важкому становищі. 2010 року французьке видавництво «La Martinière Groupe» опублікувало книгу з передмовою Джузеппе Торнаторе, в якій розповідається про модельну та акторську кар'єру Беллуччі за допомогою фотографій, зроблених такими фотографами як Пітер Ліндберг та Гельмут Ньютон. Усі доходи від продажу були передані організації «AGOP» та «Paroles de Femmes». Вона також є покровителькою «Асоціації SOS Autism France» («Французька Асоціація по допомозі людям з аутизмом»).
Представництво Італії
Беллуччі вважається у Франції послом Італії. Акторка брала участь у під головуванням президента Французької Республіки, які організовувалися у рамках візитів глав іноземних держав. 21 листопада 2012 року вона знаходилася на державному обіді, влаштованому президентом Франції Франсуа Олландом в Єлисейському палаці у Парижі з нагоди візиту президента Італії Джорджо Наполітано та його міністрів. 5 липня 2021 року її запросили на державний обід, влаштований президентом Франції Еммануелем Макроном у Єлисейському палаці на честь президента Італії Серджо Матарелли та його дочки . Серед учасників заходу були: міністри Франції; співзасновник, голова та головний виконавчий директор компанії «LVMH Moët Hennessy Louis Vuitton» Бернар Арно; креативний директор компанії «Dior» ; голова та головний виконавчий директор компанії «Kering» Франсуа-Анрі Піно; та французька акторка Кароль Буке.
Публічний імідж
Стиль та зовнішність
На сьогодні авторитет Беллуччі як моделі настільки великий, що майже у кожному із світових центрів мод її представляє окреме модельне агентство. Стиль Беллуччі досить консервативний: облігаючі по фігурі однотонні сукні з глибоким декольте до самого низу або костюми, а для виходу у світ акторка завжди доповнює образ великими і вигадливими прикрасами. У прагненні підкреслити свою фігуру, вона ніколи не переходить меж вульгарності при виборі одягу. Невід'ємною частиною образу Беллуччі є довге доглянуте волосся. Акторка віддає перевагу класичним укладанням волосся, таким як гладко розчесані або коктейльні зачіски, які роблять її образ елегантним. Крім того, вона не боїться експериментувати з різними французькими косами та пучками.
Персона Беллуччі викликає інтерес не лише у чоловіків, але і у жінок, яких захоплює та дивує її відмова від дієт, та те що вона ніколи не робила пластичних операцій. 2012 року вона негативно відгукнулася щодо пластичних операцій: «Мені не подобається ідея ретушувати своє обличчя, і, чесно кажучи, я вважаю, що це досить небезпечно для акторки. Порівнюючи з пластикою обличчя, я віддаю перевагу зморшкам». Незважаючи на те, що акторка не дотримується певної системи харчування, вона навіть після досягнення 50-річного віку мала модельні пропорції фігури. Вона часто зізнавалася, що не може відмовити собі в пасті або піці, а до дієти може вдатися, якщо це необхідно для участі у різних заходах. Вік та материнство не бентежать Беллуччі, у вересні 2016 року вона знову знялася у фотосесії оголеною. Знімки були розміщені в Instagram — офіційному акаунті зірки, відкритого для неї 10 квітня того року агентством «Karin Models», що представляє її, і на сторінках одного з паризьких тижневиків. Вона байдужа до фітнесу та більше воліє до ігор з дітьми, прогулянок на свіжому повітрі та йоги.
У медіа
У своєму огляді «Малени» за 2001 рік оглядач Пол Татара із «CNN International» назвав Беллуччі «бомбою світового рівня», а вебпортал поставив її на першу сходинку у рейтингу «Топ-99 найбажаніших жінок» 2002 року. 2003 року Кріс Кемпіон із «Daily Telegraph» написав, що «Беллуччі» — національна кохана Італії та ікона європейського кіно». Вона стала першим іноземним громадським діячем, запрошеним мерією Парижа та Комітетом Єлисейських полів (торговцями та підприємцями, що працюють на проспекті) для натискання кнопки, що запускає різдвяну ілюмінацію Єлисейських полів, що складається з 45 км електричних гірлянд, що відбулося 23 листопада 2004 року у присутності першого заступника мера Анн Ідальго. У 2004 і 2007 роках Беллуччі була визнана «найкрасивішою жінкою світу» на підставі опитування 1000 чоловік у Франції, проведеного на замовлення каналу «TF1». У квітні 2005 року паризький Музей Гревен представив її воскову статую.
Штатні автори журналу «The Times» називали її «відомою як Белла Беллуччі» та «ймовірно, найкрасивішою акторкою у світі». Вони припустили, що вона, навпаки, має схильність спеціалізуватися на виконанні «потворних сцен», прикладом чого стала демонстрація сцени зґвалтування у фільмі 2002 року «Незворотність». Оглядач Марк Солсбері з «The Guardian» писав 2005 року, що вона є «міжнародним об'єктом бажання» і «особисто, як і на екрані, Беллуччі випромінює рідкісну неземну красу». За словами режисера Бернара Бліє, Беллуччі «цілком спокійно ставиться до свого іміджу і до власного почуття скромності». Бліє порівняв її з «Авою Гарднер, зіркою минулих років». 9 травня 2008 року новинний журнал «L'Obs» повідомив про опитування 1003 осіб, проведене в рамках Дня Європи, де Беллуччі стала другою з європейських осіб (за винятком Франції) фаворитом французів. 2010 року у Франції був виведений сорт троянд «Моніка Беллуччі». 2011 року Беллуччі посіла четверте місце у списку 50 найкрасивіших жінок у кіно, складеному журналом «». Вона була визнана «номером один» зі «ста найсексуальніших зірок 2011 року» у загальнонаціональному опитуванні каналу «» у Франції, включаючи американських та французьких акторок, моделей, співачок, спортсменок та телеведучих.
Беллуччі увійшла до списку «Найсексуальніших жінок» журналу «Empire». 2018 року вона увійшла до списку 100 найуспішніших італійських жінок за версією «Forbes Italy», які були перелічені у абетковому порядку. Вона з'явилася у списку «Men's Health» «ста найгарячіших секс-символів усіх часів», до якого входять як жінки, так і чоловіки, а австралійське видання цього журналу також назвало акторку однією зі «ста найгарячіших жінок усіх часів», поставивши її на 21 сходинку. Оглядач Наомі Пайк з британського видання журналу «Vogue» назвала її «сучасною Ліз Тейлор», відомою своїми дорогими прикрасами та незмінною прихильністю до брендів ювелірних виробів «Cartier», а також «» і «». «Небагато сучасних голлівудських зірок, одягнених у діаманти, можуть змагатися з італійською акторкою Монікою Беллуччі», — сказала Пайк. 2021 року французьке видання журналу «Vogue» поставило її на четверте місце серед «найкрасивіших італійських акторок усіх часів». ЗМІ вважають її італійським секс-символом. Італійське видання журналу «Rolling Stone» включило Беллуччі до свого списку «десяти найбільших секс-символів 1990-х років», складеному у довільному порядку. Преса називає її іконою стилю. У січні 2023 року оглядач Елізабет Вінсентеллі з «The New York Times» написала, що у неї «тверда репутація символу європейського гламуру і вишуканості».
Акторські особливості
Хоча Беллуччі не іменується великою акторкою, але вважається безумовно дуже впливовою представницею кіномистецтва, якій притаманні багатогранні ролі — від розв'язних комедій до похмурих драм. Шанувальники Беллуччі порівнюють її з такими кіно-дівами як Сільвана Мангано, Моніка Вітті і Софі Лорен. Хоча пік успіху кінокар'єри Беллуччі припав на кінець 1990-х—середину 2000-х років, вона і досі є дуже затребуваною акторкою, де їй, незважаючи на вік, іноді, як і раніше, пропонуються ролі фатальних спокусниць. За її словами вона відмовилася від кількох великих блокбастерів, тому що вони були не на її мій смак. Гонорари акторки за фільми можуть сягати шестизначних цифр, зокрема, за фільм «Скільки ти коштуєш?» вона отримала 1,7 мільйони євро. Беллуччі також зазначає, що її італійський акцент ніколи не заважав їй здобувати ролі поза межами Італії. Вона казала, що неіталомовні режисери, бажаючи зняти її у своїх фільмах спеціально переробляли під неї сюжет, даючи глядачу зрозуміти, що вона італійка.
Коментуючи свою акторську майстерність Беллуччі казала: «Я вірю в техніку». Я вважаю, що акторська майстерність — це поєднання техніки та інстинкту. Іноді, якщо ти просто дотримуєшся свого інстинкту, ти повторюєшся. Якщо ж у вас є техніка, то ви і справді можете вигадати нові способи підходу до персонажа». Тим не менш, вона каже, що їй також подобається спонтанність інстинкту: «Наскільки би я не любила техніку, але я також люблю, коли ти не знаєш, що робитимеш за три секунди до зйомки». Акторка не соромиться ризикувати на екрані й не боїться звертатись до брутального сценаричного матеріалу, таким для неї став фільм «Незворотність», де вона зіграла молоду жінку, жорстоке зґвалтування якої змушує її хлопця стати на шлях помсти. На думку оглядачів фільм вийшов тривожним, а гра Беллуччі — «сирою» і водночас реалістичною. Для акторки це був ризик і у професійному плані. «Мені казали, що такий персонаж може занапастити мою кар'єру в Америці», — казала вона. «Дивно: коли ти граєш такого персонажа в Америці, вони кажуть, що ти смілива. І це не вбило мою кар'єру. Це зробило її набагато цікавішою». Іншим прикладом цієї її риси стала еротична драма «Малена», Беллуччі, яка була на вісім років старша за оригінальну героїню, багато запитували про відвертість фільму, на що вона відповідала: «Поки дає змогу вік — гратиму повій. Я щаслива, що можу надихати режисерів, незалежно від віку». Крім цього, «Малена», за словами Беллуччі, стала дуже важливим фільмом у її кар'єрі у тому плані, що вперше головний акцент було зроблено саме на її образі, а не на репліках. Мовою тіла Беллуччі треба було показувати всі емоції та внутрішні переживання її героїні, зокрема у сценах, де вона мовчазно проходила повз осудливі погляди громадськості.
Особисте життя
У віці 20 років Беллуччі вийшла заміж за італійського фотографа Клаудіо Карлоса Бассо, з яким розлучилася через шість місяців.
Між 1989—1995 роками у неї були стосунки з італійським актором . Вони познайомилися на зйомках фільму «Життя з дітьми». Фаррон описав це як «всепоглинаючі відносини», які стали нестабільними через те, що інші чоловіки дедалі більше бажали завести стосунки з Беллуччі.
На зніманнях фільму «Квартира» 1996 року Беллуччі познайомилася із французьким актором Венсаном Касселем. 2 серпня 1999 року вони одружилися у Монако. У Беллуччі та Касселя дві дочки, Дева Кассель (народилася 12 вересня 2004 року) та Леоні (народилася 21 травня 2010 року). Їхні дочки народилися в Римі. Беллуччі та Кассель разом знялися у дев'яти фільмах між 1996—2006 роками. Сім'я жила в Італії, Франції, Бразилії та Англії. Живучи у Європі, вона ніколи не вважала за потрібне переїжджати до США, за словами акторки, їй подобається що американські режисери думають про неї, навіть якщо її там немає. 26 серпня 2013 року пара оголосила про своє розставання, а пізніше — розлучилися. Наприкінці 2014 року Беллуччі сказала, що все ще закохана у Касселя і з того часу вони зберігають близькість.
Після розлучення з Касселем, Беллуччі мала стосунки з французьким скульптором і колишньою моделлю Ніколя Лефевром. Вони зустрічалися з 2017 року. Офіційно оголосили про це на початку березня 2019 року, під час показу «Chanel» у Великому палаці в Парижі. Лефевру тоді було 37 років. Пізніше вона розповіла італійському журналу «F» про завершення їхніх стосунків, про який ЗМІ оголосили на початку липня 2019 року.
Ще 2006 року на Каннському кінофестивалі Беллуччі познайомилася з американським режисером Тімом Бертоном. У жовтні 2022 року вони знову зустрілися на у Ліоні, а в лютому 2023 року журнал «Paris Match» повідомив про їхні стосунки. У червні того року Беллуччі підтвердила свої стосунки з Бертоном.
Беллуччі вільно розмовляє італійською, французькою та англійською мовами, а також володіє португальською та іспанською мовами. Окрім цього, вона виступала на кількох інших мовах. Після розлучення з Касселем Беллуччі жила з дочками у Великій Британії, Франції та Італії. 2015 року вона вирішила оселитися у Франції. Проте Беллуччі каже, що «Я повністю італійка. Усе в мені італійське» і визнала, що «Париж — частина моєї історії». Їй належать будинки у Римі та Лісабоні поряд із замком Святого Георгія. Під час карантину через пандемію коронавірусу Беллуччі та Кассель жили у двох сусідніх будинках у місті Біарриц, що на Баскському узбережжі (Атлантичні Піренеї), щоб останній міг бачити своїх дочок. Беллуччі сказала, що ходить на вибори в Італії, а не у Франції. Вона досі не має французького громадянства. 2023 року акторка придбала віллу на грецькому острові Парос.
Беллуччі підкреслювала, що відійшла від свого релігійного коріння: «Я сповідую католицьку релігію, але я не католик». Акторка називала себе агностиком, кажучи: «Я агностик, хоча я поважаю всі релігії і цікавлюся ними… Якщо я у щось вірю, то це в таємничу енергію, яка наповнює океани під час припливів, та, що поєднує природу і живих істот». Вона каже, що її особистість багато в чому зумовлена вихованням: «Звичайно, багато позитивного також залежало від атмосфери, у якій мене виховували батьки».
2018 року французькі податкові органи почали розслідування щодо Беллуччі через недекларування банківських рахунків та сейфових збережень у Швейцарії, пов'язаних з офшорною компанією на Британських Віргінських Островах. Слідчі підозрювали Беллуччі в ухиленні від сплати французьких податків за 2011—2013 роки і намагалися стягнути їх, хоча адвокат акторки заявляв, що вона мешкає у Великій Британії, а не в Парижі. У вересні 2021 року Беллуччі заявила, що «виконує свої податкові зобов'язання як у Франції, так і за кордоном». Результати розслідування її швейцарських банківських рахунків залишаються нерозкритими. Згодом її вказали в опублікованих у жовтні 2021 року «Паперах Пандори» — масштабному витоку даних щодо офшорів високопоставлених осіб. За словами фірми «», офшорна компанія на Віргінських островах, яка займалася правами на використання її зображення, діяла між 2011—2015 роками і наступного року ліквідована.
2020 року вебсайт , що належить медіаконгломерату , поставив Беллуччі на третє місце серед найбагатших акторок Італії, її статки оцінюють у 45 мільйонів доларів.
Фільмографія
Кіно
Дубляж анімаційних фільмів
Телефільми і серіали
Відеоігри
Театр
За всю свою кар'єру Беллуччі виступала лише в одній театральній постановці — «Листи та спогади Марії Каллас».
Відзнаки
Нагороди і номінації
Спеціальні нагороди
Почесті
Державні нагороди
Кавалерка Ордену Мистецтв та літератури. Орден був вручений Беллуччі 2006 року міністром внутрішніх справ і майбутнім президентом Франції Ніколя Саркозі в Єлисейському палаці.
Кавалерка Ордену Почесного легіону. 2016 року вона отримала орден з рук президента Франції Франсуа Олланда в Єлисейському палаці.
Інші почесті
2010 року Беллуччі була нагороджена для італійського кіно президентом Італії Джорджо Наполітано. 2019 року була відкрита зірка акторки на Алеї слави у бельгійському місті Остенде. 2020 вона отримала Ключ міста Флоренції від мера .
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Моніки Беллуччі monicabellucci.net
Уродженці Читта-ді-Кастелло
Кіноактори Італії XX століття
Кіноактори Італії XXI століття
Акторки, які зіграли роль Клеопатри VII
Моделі Італії XX століття
Моделі Італії XXI століття
Лауреати почесної премії «Люм'єр»
Лауреати премії «Сатурн»
Італійські жінки-акторки відеоігор
|
3429901
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Євсіно (Владимирська область)
|
Євсіно (Владимирська область)
Євсіно — присілок у Гусь-Хрустальному районі Владимирської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Демидовське сільське поселення. Населення становить 0 осіб (2010).
Історія
Присілок розташований на землях фіно-угорського народу мещери.
Від 1929 року належить до Гусь-Хрустального району. Спочатку у складі Івановської промислової області, а від 19 серпня 1944 року — Владимирської області.
Згідно із законом від 25 травня 2005 року входить до складу муніципального утворення Демидовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Владимирської області
Населені пункти Гусь-Хрустального району
|
61792533
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2019%20World%20Wrestling%20Championships%20%E2%80%93%20Women%27s%20freestyle%2055%20kg
|
2019 World Wrestling Championships – Women's freestyle 55 kg
|
2019 World Wrestling Championships – Women's freestyle 55 kg
The women's freestyle 55 kilograms is a competition featured at the 2019 World Wrestling Championships, and was held in Nur-Sultan, Kazakhstan on 17 and 18 September.
This freestyle wrestling competition consists of a single-elimination tournament, with a repechage used to determine the winner of two bronze medals. The two finalists face off for gold and silver medals. Each wrestler who loses to one of the two finalists moves into the repechage, culminating in a pair of bronze medal matches featuring the semifinal losers each facing the remaining repechage opponent from their half of the bracket.
Results
Legend
F — Won by fall
Final
Top half
Bottom half
Repechage
References
External links
Official website
Women's freestyle 55 kg
2019 in women's sport wrestling
|
2076067
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Apal
|
Apal
|
Apal (назва — акронім від Application Polyester Armé de Liége) — мала автомобільна компанія родом з Бельгії. В наш час базується в Німеччині.
Історія
Цю невелику автомобільну компанію в 1961 році заснував Едмонд Пері, спеціаліст по склотекстоліту, в Блен'ї-Трембл'є (провінція Льєж, Бельгія). Пері продемонстрував свою першу модель, купе GT з дверима які відкриваються вгору та обладнану двигуном від Volkswagen та Porsche на автосалоні в Брюсселі в 1962 році.
В 1965 році Apal почала випуск одномісних Formula V.
Між 1968 та 1973 роками компанією було випущено близько 5000 корпусів із склотекстоліту для різних моделей багі, таких як Apal Buggy, Apal Rancho, Apal Jet, Apal Avvi, Apal Corsa (з відкривающимися вгору дверима) і Apal Horizon.
Модель Apal 1200 Saloon була привабливим автомобілем, заснованим на базу виставкового фольксквагену. Він мав направлений вперед «ніс» корпуса з окремим переднім бампером та вигнутим цільним лобовим склом. Розташований в задній частині машини двигун з повітряним охолодженням був прикритий решіткою в хвостовій частині та також закривався бампером.
Модель Apal 1200 Saloon
Дана модель мала наступні характеристики:
двигун: Volkswagen, чотирьохциліндровий з повітряним охолодженням, об'ємом 1192 см³, рівнем компресії 7.0 та потужністю 40 к.с.
максимальна швидкість: 129 км/год
загальна довжина: 4,249 мм
загальна ширина: 1,621 мм
висота: 1,250 мм
радіус повороту: 11 м
колісна база: 2,400 мм
дорожній просвіт спереду: 1,306 мм
дорожній просвіт ззаду: 1,288 мм
місткість паливного бака: 8,8 імперських галонів
пуста вага: 679 кг
Найуспішніша модель була названа Apal Speedster і яка є копією моделі Porsche 356, побудованою VW Beetle. З 1981 по 1994 повністю було виготовлено 700 автомобілів.
Остання модель компанії названа Apal Sport One та базується на Pontiac Fiero, вона випускалась в 1992.
Едмонд Пері також розробив в 1974 році прототип DAF та інший прототип для Фольксвагена в 1992. Так як компанія невелика, то вона виробляє і продає всі моделі в лімітованій кількості.
Примітки
Посилання
Сайт виробника Apal в Німеччині
Клуб любителів Apal в Бельгії
Автобудівні підприємства Бельгії
Виробники автомобілів Німеччини
|
2625791
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ahmadi%20Governorate
|
Ahmadi Governorate
|
Ahmadi Governorate
The Ahmadi Governorate is a governorate located in the south of Kuwait. It is the second most populated governorate in Kuwait, behind Farwaniya Governorate. Many oil and petroleum companies such as KOC and KNPC have their headquarters situated here.
Districts
Ahmadi consists of the following districts:
Abu Halifa
Al-Ahmadi
Egaila
Daher
Fahaheel
Fintas
Hadyia
Jaber Al-Ali
Mahboula
Mangaf
Riqqa
Subahiya
Sabah Al-Ahmad Sea City
Wafra
Government
Jabir Abdallah Jabir Abdallah II served as governor 1962–1985.
References
Governorates of Kuwait
Al Ahmadi Governorate
|
1216060
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nitride
|
Nitride
|
Nitride
In chemistry, a nitride is a chemical compound of nitrogen. Nitrides can be inorganic or organic, ionic or covalent. The nitride anion, N3- ion, is very elusive but compounds of nitride are numerous, although rarely naturally occurring. Some nitrides have a found applications, such as wear-resistant coatings (e.g., titanium nitride, TiN), hard ceramic materials (e.g., silicon nitride, Si3N4), and semiconductors (e.g., gallium nitride, GaN). The development of GaN-based light emitting diodes was recognized by the 2014 Nobel Prize in Physics. Metal nitrido complexes are also common.
Synthesis of inorganic metal nitrides is challenging because nitrogen gas (N2) is not very reactive at low temperatures, but it becomes more reactive at higher temperatures. Therefore, a balance must be achieved between the low reactivity of nitrogen gas at low temperatures and the entropy driven formation of N2 at high temperatures. However, synthetic methods for nitrides are growing more sophisticated and the materials are of increasing technological relevance.
Uses of nitrides
Like carbides, nitrides are often refractory materials owing to their high lattice energy, which reflects the strong bonding of "N3−" to metal cation(s). Thus, cubic boron nitride, titanium nitride, and silicon nitride are used as cutting materials and hard coatings. Hexagonal boron nitride, which adopts a layered structure, is a useful high-temperature lubricant akin to molybdenum disulfide. Nitride compounds often have large band gaps, thus nitrides are usually insulators or wide-bandgap semiconductors; examples include boron nitride and silicon nitride. The wide-band gap material gallium nitride is prized for emitting blue light in LEDs. Like some oxides, nitrides can absorb hydrogen and have been discussed in the context of hydrogen storage, e.g. lithium nitride.
Examples
Classification of such a varied group of compounds is somewhat arbitrary. Compounds where nitrogen is not assigned −3 oxidation state are not included, such as nitrogen trichloride where the oxidation state is +3; nor are ammonia and its many organic derivatives.
Nitrides of the s-block elements
Only one alkali metal nitride is stable, the purple-reddish lithium nitride, which forms when lithium burns in an atmosphere of . Sodium nitride and potassium nitride has been generated, but remains a laboratory curiosity. The nitrides of the alkaline earth metals that have the formula are however numerous. Examples include beryllium nitride, magnesium nitride, calcium nitride, and strontium nitride. The nitrides of electropositive metals (including Li, Zn, and the alkaline earth metals) readily hydrolyze upon contact with water, including the moisture in the air:
Nitrides of the p-block elements
Boron nitride exists as several forms (polymorphs). Nitrides of silicon and phosphorus are also known, but only the former is commercially important. The nitrides of aluminium, gallium, and indium adopt the hexagonal wurtzite structure in which each atom occupies tetrahedral sites. For example, in aluminium nitride, each aluminium atom has four neighboring nitrogen atoms at the corners of a tetrahedron and similarly each nitrogen atom has four neighboring aluminium atoms at the corners of a tetrahedron. This structure is like hexagonal diamond (lonsdaleite) where every carbon atom occupies a tetrahedral site (however wurtzite differs from sphalerite and diamond in the relative orientation of tetrahedra). Thallium(I) nitride is known, but thallium(III) nitride (TlN) is not.
Transition metal nitrides
Most metal-rich transition metal nitrides adopt a relatively ordered face-centered cubic or hexagonal close-packed crystal structure, with octahedral coordination. Sometimes these materials are called "interstitial nitrides". They are essential for industrial metallurgy, because they are typically much harder and less ductile than their parent metal, and resist air-oxidation. For the group 3 metals, ScN and YN are both known. Group 4, 5, and 6 transition metals (the titanium, vanadium and chromium groups) all form chemically stable, refractory nitrides with high melting point. Thin films of titanium nitride, zirconium nitride, and tantalum nitride protect many industrial surfaces.
Nitrides of the group 7 and 8 transition metals tend to be nitrogen-poor, and decompose readily at elevated temperatures. For example, iron nitride, decomposes at 200 °C. Platinum nitride and osmium nitride may contain units, and as such should not be called nitrides.
Nitrides of heavier members from group 11 and 12 are less stable than copper nitride and zinc nitride: dry silver nitride is a contact explosive which may detonate from the slightest touch, even a falling water droplet.
Nitrides of the lanthanides and actinides
Nitride containing species of the lanthanides and actinides are of scientific interest as they can provide a useful handle for determining covalency of bonding. Nuclear magnetic resonance (NMR) spectroscopy along with quantum chemical analysis has often been used to determine the degree to which metal nitride bonds are ionic or covalent in character. One example, a uranium nitride, has the highest known nitrogen-15 chemical shift.
Molecular nitrides
Many metals form molecular nitrido complexes, as discussed in the specialized article. The main group elements also form some molecular nitrides. Cyanogen and tetrasulfur tetranitride are rare examples of a molecular binary (containing one element aside from nitrogen) nitrides. They dissolve in nonpolar solvents. Both undergo polymerization. is also unstable with respect to the elements, but less so that the isostructural . Heating gives a polymer, and a variety of molecular sulfur nitride anions and cations are also known.
Related to but distinct from nitride is pernitride diatomic anion and the azide triatomic anion (N3-).
References
Anions
|
2663374
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%97
|
Носії
|
Носії
«Носії» — американська постапокаліптична хорор-драма 2009-го року режисури братів Пасторів.
Сюжет
Жахлива інфекція спричинила апокаліпсис у світі. Швидко поширюючись, вона вбиває людей у жахливих муках. Четверо друзів, серед яких два брати — Браян та Денні, уникнули зараження. Долаючи перешкоди вони прямують до своєї мети — мотелю на океанському узбережжі, де вони сподіваються пережити катастрофу.
Головні ролі
Примітки
Посилання
Фільми США 2009
Фільми жахів 2009
Фантастичні фільми 2009
Фільми жахів США
Постапокаліптичні фільми
Фільми про віруси
Фільми англійською мовою
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.