id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
3375853
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%81%D1%81%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%83%D1%97%D0%B7%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0%29
|
Родісса (Луїзіана)
|
Родісса (Луїзіана)
Родісса — селище в США, в окрузі Каддо штату Луїзіана. Населення — 192 особи (2020).
Географія
Родісса розташована за координатами (32.973605, -93.997163). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 3,18 км², з яких 3,18 км² — суходіл та 0,00 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало 270 осіб у 112 домогосподарствах у складі 76 родин. Густота населення становила 85 осіб/км². Було 126 помешкань (40/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,7 %. Частка іспаномовних становила 2,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 27,0 % — особи молодші 18 років, 58,9 % — особи у віці 18—64 років, 14,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,8 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 91,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 82,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 27,4 % осіб, у тому числі 30,9 % дітей у віці до 18 років та 15,8 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 75 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 28,0 %, публічна адміністрація — 13,3 %, інформація — 13,3 %.
Джерела
Селища Луїзіани
Населені пункти округу Каддо (Луїзіана)
|
2717798
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%20%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%86%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BE%D0%BD%29
|
Собор святого Марка (Іракліон)
|
Собор святого Марка (Іракліон)
Собор Святого Марка — колишній католицький храм міста Іракліон на острові Крит в Греції.
Історія
Храм побудований у 1239 році венеційцями і названий на честь покровителя Венеції святого Марка. Церква багато разів зазнавала руйнувань через численні землетруси, а потім знову відновлювалася. Археологи вважають, що колони собору, які зроблені з зеленого каменю, були запозичені у греко-романського монумента в Кноссосі.
Раніше герцоги, які управляли Іракліоном, проголошували свої укази і декрети з паперті церкви Святого Марка. За часів турецького панування на Криті храм перетворився на мечеть, і до нього був прибудований мінарет.
Після виведення з острова турецької меншини на початку XX століття собор Святого Марка стає власністю спершу Національного банку, а потім і муніципалітету. У 1956 році останнім був підписаний контракт з Товариством критських історичних досліджень: почалася реконструкція собору, по закінченню якої був відновлений його первісний вигляд. З травня 2000 року будівлю собору займає музей образотворчого мистецтва.
Посилання
Офіційний сайт
Іракліон
Засновані в Європі 1239
1239 у християнстві
Культові споруди, побудовані 1239
Церкви Криту
|
111827
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Coulterville%2C%20Illinois
|
Coulterville, Illinois
|
Coulterville, Illinois
Coulterville is a village in Randolph County, Illinois, United States. The population was 945 as of the 2010 census.
History
Coulterville was named for its founder, James B. Coulter.
Geography
Coulterville is located at (38.184172, -89.605496).
According to the 2010 census, Coulterville has a total area of , all land.
Demographics
At the 2000 census there were 1,230 people, 514 households, and 360 families in the village. The population density was . There were 610 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 96.34% White, 1.87% African American, 0.08% Native American, 0.33% Asian, 0.08% Pacific Islander, and 1.30% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.16%.
Of the 514 households 35.6% had children under the age of 18 living with them, 50.6% were married couples living together, 13.4% had a female householder with no husband present, and 29.8% were non-families. 26.5% of households were one person and 12.3% were one person aged 65 or older. The average household size was 2.39 and the average family size was 2.87.
The age distribution was 27.8% under the age of 18, 8.0% from 18 to 24, 28.5% from 25 to 44, 22.0% from 45 to 64, and 13.7% 65 or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 93.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.6 males.
The median household income was $26,776 and the median family income was $30,938. Males had a median income of $31,550 versus $19,113 for females. The per capita income for the village was $17,994. About 12.6% of families and 18.6% of the population were below the poverty line, including 31.4% of those under age 18 and 16.3% of those age 65 or over.
Notable people
Vincent Birchler, Illinois educator and politician, was born in Coulterville
Nick Kahl, second baseman for the Cleveland Naps
George Khoury, known for his organization of the Khoury League. George Khoury was born on the summer of 1900. To parents Salem and Lily Khoury who emigrated from the Middle East in 1898. He lives outside of Coulterville and worked at a printer press in town as a young man. Khoury moved to St. Louis and married Dorothy Smith in 1922. After having three sons, the couple wanted a way to keep the boys busy in the summer. In the summer of 1936, the first season of Khoury league was started, the first game was played on Mothers' Day. Khoury League got its start in Missouri, but by 1952 teams started playing in Illinois. In 1958, girls started teams in the league. Over the years the league expanded to soccer, basketball, softball, and bowling. The league also spread to other countries.
References
External links
Randolph County Herald Tribune - local newspaper
Coulterville School District
Coulterville Museum
Villages in Randolph County, Illinois
Villages in Illinois
|
2480197
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikhail%20Larionov
|
Mikhail Larionov
|
Mikhail Larionov
Mikhail Fyodorovich Larionov (– May 10, 1964) was a Russian avant-garde painter who worked with radical exhibitors and pioneered the first approach to abstract Russian art. His lifelong partner was fellow avant-garde artist, Natalia Goncharova.
Life and work
Larionov was born at Tiraspol, in the Kherson Governorate of the Russian Empire. In 1898 he entered the Moscow School of Painting, Sculpture and Architecture under Isaac Levitan and Valentin Serov. He was suspended three times for his radical outlook. In 1900 he met fellow avant-garde artist Natalia Goncharova and formed a lifelong relationship with her.
From 1902 his style was Impressionism. After a visit to Paris in 1906 he moved into Post-Impressionism and then a Neo-primitive style which derived partly from Russian sign painting. In 1908 he staged the Golden Fleece exhibition in Moscow, which included paintings by international avant-garde artists such as Matisse, Derain, Braque, Gauguin and Van Gogh. Other group shows promoted by him included Tatlin, Chagall and Malevich.
Larionov was a founding member of two important Russian artistic groups Jack of Diamonds (1909–1911) and the more radical Donkey's Tail (1912–1913). He gave names to both groups. His first solo show was for one day in Moscow in 1911. Larionov was influenced by the Georgian artist Niko Pirosmani.
He then became influenced by the Cubo-Futurist art movement, and in 1913, with Natalia Goncharova, he invented Rayonism, which was the first creation of near-abstract art in Russia. He had a one-man show at the Omega Workshops. In 1915 he left Russia and worked with the ballet owner Sergei Diaghilev in Paris on the productions of the Ballets Russes. He spent the rest of his life in France and obtained French citizenship. He died, aged 82, in the Paris suburb of Fontenay-aux-Roses.
In 2001, the Central Bank of Transnistria minted a silver coin honoring this native of today's Transnistria, as part of a series of memorable coins called The Outstanding People of Pridnestrovie.
The highest price paid for a Larionov painting at auction is 2,200,000 British pounds.
He is in the highest category "1A – a world famous artist" in "United Artists Rating". He is buried at Ivry Cemetery, Ivry-sur-Seine.
See also
List of Russian artists
References
External links
Online gallery of Larionov paintings
Marevna, "Smokers" showing Ballet owner Serge de Diaghilev (centre) with Jean Cocteau (to his left), Natalya Goncharova (left) and her husband Mikhail Larionov (right), (scroll down to 3rd painting).
Mikhail Larionov at the McNay Art Museum
1881 births
1964 deaths
People from Tiraspol
People from Tiraspolsky Uyezd
Abstract painters
Neo-primitivism
19th-century painters from the Russian Empire
Scenic designers from the Russian Empire
Modernist theatre
Emigrants from the Russian Empire to France
Burials at Ivry Cemetery
French abstract artists
19th-century male artists from the Russian Empire
Moscow School of Painting, Sculpture and Architecture alumni
|
1028673
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%88%20%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%B3%D0%B0
|
Тамаш Варга
|
Тамаш Варга (14 липня 1975) — угорський ватерполіст, олімпійський чемпіон.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Досьє на sport.references.com
Угорські ватерполісти
Угорські олімпійські чемпіони
Уродженці Сольнока
Ватерполісти на літніх Олімпійських іграх 2004
Ватерполісти на літніх Олімпійських іграх 2008
Ватерполісти на літніх Олімпійських іграх 2012
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2004
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2008
|
5163294
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D1%85%D1%82%D0%B0%D0%BC%20%D0%9C%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%84%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Назаров Ахтам Мустафайович
|
Назаров Ахтам Мустафайович
Ахтам Назаров (29 вересня 1992) — таджицький футболіст, захисник клубу «Істіклол».
Виступав, зокрема, за клуб «Істіклол», а також національну збірну Таджикистану.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 2011 року виступами за команду «Енергетик» (Душанбе), в якій провів один сезон.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Істіклол», до складу якого приєднався 2013 року. Відіграв за команду з Душанбе наступні шість сезонів своєї ігрової кар'єри.
Згодом з 2019 по 2023 рік грав у складі команд «Башундхара Кінгс», «Істіклол» та «Андижан».
До складу клубу «Істіклол» приєднався 2023 року. Станом на 25 грудня 2023 року відіграв за команду з Душанбе 4 матчі в національному чемпіонаті.
Виступи за збірну
У 2012 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Таджикистану.
У складі збірної був учасником кубка Азії з футболу 2023 року у Катарі.
Статистика виступів
Статистика виступів за збірну
Посилання
Таджицькі футболісти
Гравці збірної Таджикистану з футболу
Футболісти «Баркчи»
Футболісти «Істіклола»
Футболісти «Башундара Кінгс»
Футболісти «Андижана»
Таджицькі футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Бангладеш
Футбольні легіонери в Узбекистані
|
2967941
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8
|
Колемброди
|
Колемброди (або Колембрід, Колемброд, Королівські броди, Кролевброди) — село в Польщі, у гміні Комарувка-Підляська Радинського повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011).
Історія
1679 року вперше згадується церква в селі.
У часи входження до складу Російської імперії належало до Радинського повіту Сідлецької губернії. За даними етнографічної експедиції 1869—1870 років під керівництвом Павла Чубинського, у селі здебільшого проживали греко-католики, усе населення розмовляло українською мовою. 1872 року місцева греко-католицька парафія налічувала 1330 вірян.
У липні-серпні 1938 року польська влада в рамках великої акції руйнування українських храмів на Холмщині і Підляшші знищила місцеву православну церкву (за іншими даними перетворила на римо-католицький костел).
У 1975—1998 роках село належало до Білопідляського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Радинського повіту
|
46308484
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Julia%20Borisenko
|
Julia Borisenko
|
Julia Borisenko (4 March 1990 – 23 July 2018) was a Belarusian women's association football defender.
Death
Borisenko died on 23 July 2018. Initial reports say that she drowned.
Honours
Zorka-BDU
Winner
Belarusian Women's Cup: 2010
Belarusian Women's Super Cup: 2010
Ryazan
Winner
Russian Women's Football Championship: 2013
Russian Women's Cup: 2014
References
External links
1990 births
2018 deaths
Footballers from Tallinn
Belarusian women's footballers
Expatriate women's footballers in Russia
Ryazan-VDV players
FC Minsk (women) players
Deaths by drowning
Accidental deaths in Belarus
Women's association football defenders
Belarus women's international footballers
|
3084183
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Molniya%20%28rocket%29
|
Molniya (rocket)
|
Molniya (rocket)
The Molniya (meaning "lightning"), GRAU Index 8K78, was a modification of the well-known R-7 Semyorka rocket and had four stages. The rocket was given the name Molniya due to the large number of Molniya communication satellites the rockets launched.
The 8K78 resulted from a crash program by the Korolev Bureau to develop a booster for launching planetary probes. A larger third stage was added along with a fourth stage (Blok L) that was designed to fire in-orbit to send the payload out of LEO. The basic R-7 core was also structurally strengthened and given more powerful engines.
A rushed development produced multiple malfunctions of the upper stages, which led to its being replaced by the improved Molniya (M) in 1964, but there were enough 8K78s left to continue flying them into 1967. The Molniya also carried early Venera probes to Venus.
Molniya (E6) was a minor revision adapted for launch of some Luna series space probes.
Characteristics
Length: 43.440 m
Diameter: 10.300 m
Launch mass: 305,000 kg
Strap-On Boosters: Blok-B,V,G,D / 4 × RD-107
Stage 1: Blok-A / RD-108K
Stage 2: Blok-I / RD-0108
Stage 3: Blok-L / S1.5400
Launches
Molniya rockets were launched 40 times:
See also
R-7 (rocket family)
Molniya-M
Soyuz launch vehicle
Voskhod rocket
Venera 4V-2
References
1960 in spaceflight
1961 in spaceflight
1962 in spaceflight
1963 in spaceflight
Space launch vehicles of the Soviet Union
R-7 (rocket family)
|
2673939
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Marinens%20flyvebaatfabrikk
|
Marinens flyvebaatfabrikk
|
Marinens flyvebaatfabrikk (завод літаючих човнів флоту) — неіснуюча нині норвезька авіабудівна компанія.
Історія
Створена 26 травня 1915 року в передмісті Гортена, де розташовувалася разом з ВПС флоту. Нарівні з Kjeller Flyfabrikk була одним з перших національних підприємств авіаіндустрії.
Першим норвезьким літаком став «Start» (Rumpler Taube), що прибув 1 серпня 1912 року з Німеччини, роком пізніше він був перероблений фабрикою в гідроплан. Конструкція пожертвуваного в 1914 році Роальдом Амундсеном гідролітака Farman MF.7 стала основою для створення першого серійного літака компанії, MF1. У травні 1915 року фабрика була офіційно відкрита.
У період 1914—1939 рр. на ній будували розроблені компанією декілька типів літаків: з MF1 по MF12 включно; останні п'ять сконструював тогочасний директор заводу Йохан Хьовер. Крім того, за ліцензією випускалися кілька європейських і американських моделей, зокрема, Sopwith Baby і Hansa-Brandenburg. На 1938 рік кількість персоналу становила 86 осіб.
Під час Другої світової війни завод був захоплений німецькими військами і використовувався ними, деякі його об'єкти були реконструйовані і розширені.
Після війни він був перейменований в Hortens Flyfabrikk і, разом з Kjeller Flyfabrikk, підпорядкований ВПС. Використовувався переважно для обслуговування літаючих човнів Catalina і подібних. У 1955 році на заводі працювало 70 чоловік.
У 1965 році завод був перепідпорядкований ВМС, його потужності увійшли до складу головної верфі флоту, незабаром було прийнято рішення про його закриття. Персонал, що становив на той момент 270 осіб, щорічно скорочували на 20 %. Підприємство було остаточно закрито 1 жовтня 1972 року.
За роки існування авіазаводу на ньому з 1915 по 1940 рік було вироблено близько 130 літаків, переважно гідропланів.
Продукція фірми
Примітки
Источники
Посилання
матеріали форума «Полярная Почта» про шхуну «Білуха» («Хобби»)
Авіабудівні компанії
Гортен
Підприємства Норвегії
|
7207329
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pompey%2C%20Meurthe-et-Moselle
|
Pompey, Meurthe-et-Moselle
|
Pompey, Meurthe-et-Moselle
Pompey is a commune in the Meurthe-et-Moselle department in north-eastern France.
It is an industrial town (mainly steel industry), at the confluence of the rivers Moselle and Meurthe.
Population
Notable people
Nicolas-Antoine Nouet, born 1740 in Pompey, died 1811 in Chambéry, astronomer
Marcel Le Bihan (1923-2009), resistant and former mayor of the commune
Hubert Haenel (1942-2015), politician and a member of the Senate of France
Astronomy
The minor planet 18636 Villedepompey is named after the town.
See also
Communes of the Meurthe-et-Moselle department
References
External links
Town's website
Communes of Meurthe-et-Moselle
|
37833378
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Birch%20Wood
|
The Birch Wood
|
The Birch Wood is a 1970 Polish drama film directed by Andrzej Wajda based on a novel by Jarosław Iwaszkiewicz. It was entered into the 7th Moscow International Film Festival where Wajda won the Golden Prize for Direction and Daniel Olbrychski won the award for Best Actor.
Cast
Olgierd Łukaszewicz - Stanislaw
Daniel Olbrychski - Boleslaw
Emilia Krakowska - Malina
Marek Perepeczko - Michal
Elzbieta Zolek - Ola
Danuta Wodyńska - Katarzyna
References
External links
1970 films
1970 drama films
Films directed by Andrzej Wajda
Films scored by Andrzej Korzyński
Films based on Polish novels
Polish drama films
1970s Polish-language films
Films set in the 1920s
|
1266882
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD177645
|
HD177645
|
HD177645 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу F0, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 7,7.
Вона розташована на відстані близько 1249,6 світлових років від Сонця.
Магнітне поле
Спектр даної зорі вказує на наявність магнітного поля у її зоряній атмосфері.
Напруженість повздовжної компоненти поля оціненої з аналізу
наявних ліній металів
становить 171,6± 271,7 Гаус.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік магнітних хімічно пекулярних зір
Перелік хімічно пекулярних зір (18h-20h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу F0
Хімічно пекулярні зорі з магнітним полем
6
|
3432288
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Кудерчук Марина Миколаївна
|
Кудерчук Марина Миколаївна (смт. Михайлівка Михайлівського району Запорізької області) — Голова Державного агентства України з питань кіно з 19 лютого 2020 року.
Життєпис
Ранні роки та освіта
Марина Кудерчук народилася 31 березня 1980 року в смт. Михайлівка Михайлівського району Запорізької області.
У 2004 році закінчила Бердянський інститут підприємництва за спеціальністю «Економіка підприємства». У 2008 році в цьому ж закладі здобула ступінь магістра з маркетингу, а в 2013 отримала юридичну освіту.
У 2016 році отримала ступінь магістра державного управління у Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.
Кар'єра
У 2001 році — працювала менеджером, юристом ТОВ «Агросинтез-Холдинг», смт Михайлівка.
У 2003 — 2005 роках працювала державним податковим інспектором в податковій міліції Державної податкової інспекції в Жовтневому районі Запоріжжя.
З кінця 2005 року до липня 2012 року була старшим, а потім головним податковим ревізором-інспектором у різних відділеннях Державної податкової служби Запорізької області.
З липня 2013 по липень 2014 року — головний спеціаліст та начальник відділу у Департаменті екології та природних ресурсів Запорізької обласної державної адміністрації. З липня 2014 по березень 2017 року — головний спеціаліст-юрисконсульт, начальник відділу, завідувач сектору Державної екологічної інспекції у Запорізькій області.
З березня 2017 року заступник директора, а з лютого 2019 року — директор комунального закладу «Кіноконцертний зал ім. О. Довженка» Запорізької міської ради.
З 7 листопада 2019 року — заступник голови Запорізької обласної державної адміністрації, відповідала за гуманітарний напрямок і питання екології, а також курувала Мелітополь і Мелітопольський район, Василівський, Приазовський, Пологівський і Гуляйпільській райони.
19 лютого 2020 року призначена Головою Державного агентства України з питань кіно.
Особисте життя
Інформація про сімейне життя Марини Кудерчук відсутня.
Скандали
Громадський діяч Андрій Смолій повідомив, що під час роботи Кудерчук у кінотеатрі імені О. Довженка, цей заклад нібито відмовився показувати фільм про бійця Української повстанської армії «Червоний» на День Незалежності. Цю ситуацію Марина Кудерчук пояснила в інтерв'ю запорізькому сайту. Вона стверджувала, що компанія-дистрибютор фільму поставила умови, які були невигідні для кінотеатру, але зрештою сторони досягли компромісу.
Черговий скандал пов'язаний з Кудерчук трапився вже в серпні 2022 року. Саме під час війни росії проти України Держкіно під керівництвом Кудерчук видало наказ про реорганізацію Довженко-Центру.
Згідно з наказом Держкіно, всі фільми з колекції та майно Довженко-Центру мають бути передані Державній установі «Науковий центр кінематографії України», основним видом діяльності якої за даними ЄДРПОУ є «вища освіта». Зі структури Центру має бути виокремлено Державне підприємство «Українська анімаційна студія», до якої будуть передані авторські права на українську анімацію, що зараз належать Центру. Співробітників Центру має бути повідомлено про можливе звільнення.
Довженко-Центр — найбільший і єдиний міжнародно визнаний кіноархів України, в якому зберігається понад 10000 найменувань (понад 60 000 одиниць зберігання) художніх, документальних, анімаційних українських та закордонних фільмів, понад 24 000 архівних документів з історії українського кіно, понад 400 музейних експонатів. Єдиний український представник в Міжнародній федерації кіноархівів (FIAF). Колекція Довженко-Центру є найбільшою у світі збіркою творів українського кіномистецтва. Така структура відповідає світовим стандартам діяльності інституцій, що працюють з кінематографічною спадщиною.
В своєму інтерв'ю від 18 серпня Марина Кудерчук не змогла адекватно обґрунтувати рішення про реорганізацію. На питання ведучого про релевантність створення двох нових інституцій під час війни, Кудерчук сказала, що вони існують з 2011 року. Ведучий нагадав, що за її ж словами ці організації не діяли з 2011, на що Марина Кудерчук відповіла просто: «ну не діяли, зараз будуть діять».
Поки солдати ЗСУ воюють з російськими загарбниками Марія Кудерчук вирішила зазіхнути і поставити під загрозу й культурну спадщину України. Керівництво Довженко-Центру заявило, що цей наказ про «реорганізацію» є зазіханням на ліквідацію центру. Колишній керівник Центру Іван Козленко прямо звинуватив владу у нищенні культурний інституцій, які отримали розвиток після 2014 року, — це, на його думку, і помста за повний незбіг з поглядом влади на культурну політику. Суспільство зреагувало в форматі петицій, великої кількості публічних заявлень та обговорень. Профільний Комітет парламенту заявив свою позицію, що їм також не було відомо про це рішення, і рекомендував реорганізацію не проводити.
Міжнародна федерація кіноархівів, членом якої Довженко-Центр є з 2006 року, заявила, що Україна втратить членство у Федерації у випадку проведення «реорганізації». FIAF вже звернулася до Президента Зеленського щодо важливості збереження колекції і діяльності Довженко-Центру.
Примітки
Джерела
Заступник голови обласної державної адміністрації Кудерчук Марина Миколаївна
Уродженці Михайлівки (Михайлівський район)
Випускники вишів Запорізької області
Державні службовці України
Випускники Національної академії державного управління при Президентові України
|
5008825
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Frades%2C%20A%20Coru%C3%B1a
|
Frades, A Coruña
|
Frades, A Coruña
Frades is a municipality in the province of A Coruña, in the autonomous community of Galicia, northwestern Spain. It belongs to the comarca of Ordes. Frades is situated in the central zone of the province. One of the most popular sites in Frades is the Aiazo village and its parklands next to the Tambre river.
References
Municipalities in the Province of A Coruña
|
366345
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%83%D1%80%D0%B3%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BD%2C%20%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%A0%D1%96%D0%B3%29
|
Металург (стадіон, Кривий Ріг)
|
Металург (стадіон, Кривий Ріг)
Стадіон «Металург» — багатофункціональний стадіон у місті Кривому Розі, побудований в 1970 році. Це 7-й за місткістю стадіон України, вміщує глядачів. Є домашнім стадіоном ФК «Кривбас».
Перший матч на цьому стадіон відбувся 11 квітня 1970-го.
«Кривбас» грав тут в першій і другій лігах чемпіонату СРСР і чемпіонаті України.Розташований на Соцмісті, біля станції «Проспект Металургів» Криворізького метротраму.
Стадіон було реконструйовано в 1999 році для проведення єврокубкових матчів, до 225-річчя міста. Згідно з новими вимогами УЄФА, на стадіоні були встановлені індивідуальні пластикові сидіння.
14 травня 2006 року на стадіоні відбувся «золотий матч». Донецький «Шахтар» у доданий час переміг київське «Динамо», на сотій хвилині гол забив Джуліус Агахова.
У січні 2021 року в рамках програми президента України «Велике Будівництво» розпочато масштабну реконструкцію стадіону «Металург», в ході якої було знесено південну, західну та північну трибуни та почато зведеня нових трибун, а також реконструкцію східної.
Зображення
Посилання
Примітки
Стадіони Кривого Рогу
Металургійний район
1970 у Кривому Розі
Споруди, збудовані 1970
Кривбас (футбольний клуб)
Багатофункціональні стадіони України
|
1547249
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B5%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Хороше (Логойський район)
|
Хороше (Логойський район)
Хороше — село (веска) в складі Логойського району розташоване в Мінській області Білорусі, підпорядковане Задор'євській сільській раді.
Село Хороше розташоване в центральних районах Білорусі, в північній частині Мінської області - орієнтовне розташування .
Відомі уродженці
Гороховик Валентин Вікентійович (1949) — білоруський математик, доктор фізико-математичних наук, професор, член кореспондент НАН Білорусі.
Джерела
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 1. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2010. — 736 с.: іл. ISBN 978-985-11-0302-3.
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 2. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2011. — 464 с.: іл. ISBN 978-985-11-0554-6.
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 3. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2012. — 624 с.: іл. ISBN 978-985-11-0636-9.
Див. також
Адміністративний поділ Білорусі
Список міст Білорусі
Селища міського типу Білорусі
Райони Білорусі
Посилання
Інформація про Логойський район
Каталог сіл Логойського району
Села Мінської області
Населені пункти Логойського району
|
4035049
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B7%D0%BE%D0%BD%20%D0%A4%D0%9A%20%C2%AB%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%C2%BB%202011%E2%80%942012
|
Сезон ФК «Севілья» 2011—2012
|
Сезон ФК «Севілья» 2011—2012 - 11-й поспіль сезон футбольного клубу Севілья в найвищій лізі іспанського футболу і 9-й поспіль сезон участі команди в європейських змаганнях. Головний тренер попереднього сезону, Грегоріо Мансано, не продовжив працювати в клубі. Під час літнього трансферного вікна Севілья уклала угоду з новим головним тренером Марселіно після того як він розірвав контракт з Расінгом. Він працював допоки 6 лютого команда вдома не зазнала поразки 1–2 від Вільярреала, набравши два очки у попередніх семи матчах. Тоді його звільнили і замінили на Мічела. Посівши 9-те місце, команда вперше починаючи з 2004 року не кваліфікувалась на європейські змагання.
Підсумки змагань
Підсумки офіційних змагань
Літні трансфери
Прийшли
Пішли
Пішли в оренду
Повернення з оренди
Закінчення оренди
Зимові трансфери
Прийшли
Пішли в оренду
Повернення з оренди
Поточний склад
Склад
Юнацька система
Викликані до складу національних збірних
Матчева статистика
Змагання
Передсезонні й товариські змагання
Товариські
4-й Трофей Антоніо Пуерти
66-й Трофей Терези Еррери
Ла-Ліга
Виграш Нічия Поразка
Переможець Ліги BBVA (кваліфікувався також до групового етапу Ліги чемпіонів УЄФА 2012–2013)
Груповий етап Ліги чемпіонів УЄФА 2012–2013
4-й кваліфікаційний раунд Ліги чемпіонів УЄФА 2012–2013
Груповий етап Ліги Європи УЄФА 2012–2013
4-й кваліфікаційний раунд Ліги Європи УЄФА 2012–2013
3-й кваліфікаційний раунд Ліги Європи УЄФА 2012–2013
Пониження в класі до Ліги Аделанте
з Марселіно
З Мічелом
Ліга Європи УЄФА
4-й кваліфікаційний раунд
Ганновер 96 виграв 3–2 за сумою двох матчів.
Копа-дель-Рей
1/16 фіналу
Севілья виграла 3–1 за сумою двох матчів.
1/8 фіналу
Валенсія - Севілья 2–2 за сумою двох матчів. Виграла завдяки голам, забитим на чужому полі.
Примітки
2011—2012
Севілья
|
2520854
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/ARHGAP8
|
ARHGAP8
|
ARHGAP8 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 22-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 464 амінокислот, а молекулярна маса — 53 484.
Кодований геном білок за функцією належить до активаторів гтфаз.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 22
Активатори ГТФ-аз
|
3135014
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%B0%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B9%D0%BE%D1%80
|
Фріска Вільйор
|
Фріска Вільйор
«Фріска Вільйор» ФК — шведський футбольний клуб представляє місто Ерншельдсвік.
Історія
Клуб засновано в лютому 1994 року на основі футбольної секції спортивного клубу ІФ «Фріска Вільйор».
З 1995 по 1998 рік новий клуб піднявся у системі ліг Швеції від Дивізіону 6 до Дивізіону 2.
У сезоні 2004 року клуб брав участь у змаганнях другого ешелону шведського футболу (Супереттан), однак вибув із нього. Тепер виступає у нижчих дивізіонах.
Досягнення
Супереттан: 16-е місце (2004)
Сезони
Посилання
Офіційна сторінка
Футбольні клуби Швеції
Футбольні клуби, засновані 1994
Засновані у Швеції 1994
|
4917757
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BF%D1%83%D1%81%20%D0%A2%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%83
|
Головний корпус Тартуського університету
|
Головний корпус Тартуського університету є головним корпусом Тартуського університету. Ця будівля є одним із найвидатніших зразків класичного стилю в Естонії.
Побудований між 1804 і 1809 роками, він був спроектований архітектором Йоганном Вільгельмом Краузе .
Будівлю багато разів реставрували, в тому числі після пожежі в 1965 році, а востаннє в 2007 році .
У ньому є велика аудиторія, а також камери на горищі, які використовувалися протягом 19 століття для утримання студентів як покарання .
Пам'ятки
На торцевій стіні північного крила головного корпусу університету встановлено меморіальну дошку єдиному нобелівському лауреату, який викладав у Тартуському університеті, хіміку Вільгельму Оствальду. 3 травня 2005 року Посольство Польщі встановило на торцевій стіні південного крила пам’ятну дошку польсько-литовському королю Стефану Баторію, який у 1583 році надав місту Тарту сучасні кольори прапора та заснував Тартуську єзуїтську гімназію , попередник університету. У невеликому парку за головним корпусом, стоїть пам'ятник (копія довоєнного меморіалу) засновнику університету королю Швеції Густаву II Адольфу, котрий заснував в 1632 Академію Густавіана.
9 квітня 2012 року на головному корпусі відкрито меморіальну дошку Ференцу Лісту, який рівно 170 років тому (1842) дав у залі два концерти.
Аудиторія № 139 носить ім'я філолога естонської мови Йоганнеса Вольдемара Вескі.
Примітки
Тартуський університет
Споруди Тарту
Тарту
|
1708644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%BA
|
Михельський заказник
|
Михельський заказник — гідрологічний заказник загальнодержавного значення в Україні. Розташований у межах Ізяславської міської громади Шепетівського району Хмельницької області, на північний захід від села Михля.
Площа 109 га. Створений указом Президента України № 715/96 від 20 серпня 1996 року. Перебуває у віданні ДП «Ізяславське ЛГ».
Статус даний для збереження торфового болота округлої форми з куртинами деревних порід, яке виникло шляхом заростання карстового озера. Серед рослин, типових для таких боліт, тут зростають верба чорнична, пальчатокорінник м'ясочервоний, занесені до Червоної книги України, а також андромеда багатолиста, багно звичайне, вовче тіло болотне, журавлина болотна, буяхи, пухівка багатоколоскова та пухівка піхвова, пухирник середній. Водиться рідкісний вид земноводних — жаба гостроморда.
Джерела
Михельський
Гідрологічний заказник загальнодержавного значення «Михельський»
Гідрологічні заказники Хмельницької області
Природно-заповідний фонд Ізяславського району
Природоохоронні об'єкти, засновані 1996
Михля
|
3390295
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Карлтон (Вісконсин)
|
Карлтон (Вісконсин)
Карлтон — місто в США, в окрузі Кевоні штату Вісконсин. Населення — 1008 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у 406 домогосподарствах у складі 294 родин. Було 445 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,7 %. Частка іспаномовних становила 2,9 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,7 % — особи молодші 18 років, 61,0 % — особи у віці 18—64 років, 18,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 44,4 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 113,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 109,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 8,9 % осіб, у тому числі 14,1 % дітей у віці до 18 років та 7,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 558 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 28,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,4 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 18,1 %.
Примітки
Джерела
Містечка Вісконсину
Населені пункти округу Кевоні (Вісконсин)
|
3389960
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D1%83%D0%BC%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%B4%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%92%D0%BE%D1%88%D0%B0%D1%80%D0%B0%2C%20%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Блумфілд (округ Вошара, Вісконсин)
|
Блумфілд (округ Вошара, Вісконсин)
Блумфілд — місто в США, в окрузі Вошара штату Вісконсин. Населення — 1054 особи (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в 415 домогосподарствах у складі 316 родин. Було 518 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,2 %. Частка іспаномовних становила 1,4 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,4 % — особи молодші 18 років, 63,9 % — особи у віці 18—64 років, 15,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,1 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 111,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 112,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 7,8 % осіб, у тому числі 7,8 % дітей у віці до 18 років та 9,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 504 особи. Основні галузі зайнятості: виробництво — 26,0 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 17,1 %, будівництво — 11,9 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 8,9 %.
Примітки
Джерела
Містечка Вісконсину
Населені пункти округу Вошара (Вісконсин)
|
2556206
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90.%20%D0%9A.%20%D0%A0%D1%96%D0%B4
|
А. К. Рід
|
А. К. Рід
А. К. Рід, справжнє ім'я Аарон Кортен (8 травня 1926, Ворделл, Міссурі — 25 лютого 2004, Чикаго, Іллінойс) — американський блюзовий саксофоніст.
Біографія
Народився 8 травня 1926 року у Ворделлі, штат Міссурі. Син Лемона Кортена і Дейзі Л. Віттакер. З дитинства захоплювався музикою. 1942 року переїхав до Чикаго у 16 років. Відразу знайшов роботу на металургійному комбінаті й придбав свій перший саксофон в ломбарді на першу зарплату.
Спочатку цікавився джазовими біг-бендами. Навчався у Чиказькій музичній консерваторії декілька років, де намагався наслідувати свого кумира, саксофоніста Джина Еммонса. Продовжив працювати на комбінаті вдень, а на вихідних виступав з блюзовими гуртами. У цей період познайомився з тенор-саксофоністом Дж. Т. Брауном, який грав в гурті Елмора Джеймса; Браун навчив Ріда особливостей гри в блюзовій манері.
Після завершення Другої світової війни виступав з блюзовим гітаристом Ерлом Гукером. 1948 року приєднався до гурту Віллі Мейбона. 1956 року приєднався до гурту колишнього басиста Айка Тернера Денніса «Біг Мен» Байндера, з яким гастролював на Південному Сході. На початку 1960-х повернувся до Чикаго і знову об'єднався з Гукером, з яким записав багато сесій на лейблах продюсера Мел Лондона Chief і Age; у 1961 році записав на Age «This Little Voice», яка стала місцевим хітом. Потім на Age вийшли «Come on Home», «Mean Cop» і «I Stay Mad». Записувався на лейблі King (1961) і працював з Віллі Евансом. У 1960-х записувався як вокаліст на невеликих чиказьких лейблах Nike («Talkin' 'Bout My Friends»), Cool («My Baby Is Fine»), USA («I'd Rather Fight Than Switch»), і T.D.S. («Things I Want You to Do»), а також працював як сесійний музикант з Гукером, Мадді Вотерсом, Рікі Алленом та Лілліан Оффітт.
У 1967 році приєднався до гурту Бадді Гая. 1970 року гурт гастролював з The Rolling Stones, у яких грав на розігріві. 1972 року переїхав до Лас-Вегаса, штат Невада. 1977 року ненадовго приєднався до гурту Сона Сілса; потім у 1978 році став працювати з Альбертом Коллінсом (взяв участь у п'яти LP Коллінса на Alligator, зокрема на Ice Pickin'), з яким гастролював і записувався упродовж наступних п'яти років. Завдяки Коллінсу здобув міжнародне визнання. Це, а також вихід альбом Living Chicago Blues, Vol. 3 у 1980 році, на якому Рід грає на чотирьох композиціях, дозволили йому розпочати сольну кар'єру. 1982 року записав свій дебютний, як соліста, альбом Take These Blues and Shove 'Em на лейблі Ice Cube (пізніше перевиданий на Rooster Blues). Потім вийшов I'm in the Wrong Business у 1987 році на Alligator за участі запрошених артистів Бонні Рейтт та Стіві Рей Вона. Разом зі своїм гуртом Spark Plugs активно виступав на початку 2000-х.
Помер 25 лютого 2004 року в Чикаго у 77 років від раку.
Дискографія
Альбоми
Living Chicago Blues, Vol. 3 (Alligator, 1980)
Take These Blues and Shove 'Em (Ice Cube, 1982)
I Got Money (Blue Phoenix, 1986) з Морісом Военом
I'm in the Wrong Business (Alligator, 1987)
Junk Food (Delmark, 1998)
Сингли
«This Little Voice»/«Apache War Dance» (Age, 1961) з Ерлом Гукером
«I'd Rather Fight Than Switch»/«I Got Money to Burn» (USA, 1965)
«Boogalo-Tramp»/«Talkin 'Bout My Friends» (Nike, 1969)
Література
Посилання
Біографія А. К. Ріда
Уродженці Міссурі
Померли в Чикаго
Блюзові саксофоністи США
Музиканти Alligator Records
Музиканти Delmark Records
Померли від раку
Музиканти Black & Blue Records
|
5493177
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Banded%20corydoras
|
Banded corydoras
|
Banded corydoras
The banded corydoras or bearded catfish (Scleromystax barbatus) is a subtropical freshwater fish belonging to the subfamily Corydoradinae of the family Callichthyidae. It originates in coastal drainages in South America from Rio de Janeiro to Santa Catarina, Brazil.
Taxonomy
It was originally described as Callichthys barbatus by Jean René Constant Quoy & Joseph Paul Gaimard in 1824, from which it was transferred to genus Corydoras as Corydoras barbatus, a name which by which it is still being referred to in the aquarium industry. The species was further transferred to genus Scleromystax in 2003.
Description
The fish will grow in length up to 9.8 centimetres (3.9 in). This species has pronounced sexual dimorphism. The dorsal and pectoral fins of males reach, or almost reach, the caudal peduncle, and well-developed odontodes are inserted in fleshy tissue on a large area on the sides of the snout in fully grown males.
Habitat and ecology
The banded corydoras lives in a subtropical climate in water with a 6.0–8.0 pH, a water hardness of 2–25 dGH, and a temperature of to . It feeds on worms, benthic crustaceans, insects, and plant matter. It lays eggs in dense vegetation and adults do not guard the eggs. In captivity, as the sperm are released the female sinks to the bottom, resting on one of her pectoral fins while she starts fanning with the other pectoral fin. At this time, some eggs are released which fall into the pelvic fin basket and are apparently fertilized at that time.
In the aquarium
The banded corydoras is of commercial importance in the aquarium trade industry. Though peaceful, they get larger than most Corydoras and are therefore less suitable for small aquaria.
See also
List of freshwater aquarium fish species
References
Corydoras
Catfish of Brazil
Taxa named by Jean René Constant Quoy
Taxa named by Joseph Paul Gaimard
Fish described in 1824
|
3995045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%82
|
Червоний берет
|
Червоний берет (англ. The Red Beret, відомий також як The Red Devils, The Big Jump, а у США як Paratrooper) — британський військовий фільм у Technicolor 1953 року режисера Теренса Янга. В головних ролях Алан Ледд, Лео Генн та С'юзен Стівен .
«Червоний берет» це вигадана історія про американця, який вступив до Британського парашутного полку в 1940 році, видаючи себе за канадця. Це був перший фільм компанії Warwick Films Ірвінга Аллена та Альберта Р. Брокколі. Пізніше, багато з тих хто працював над цією стрічкою також брали участь у подальших фільмах компаній Брокколі — Warwick Films та Eon Productions. Фільм частково заснований на однойменній науково-популярній книзі Гіларі Сент-Джордж Сондерса 1950 року. Книга також описує діяльність парашутного полку та його другу операцію, «Байтінг», у лютому 1942 року.
Сюжет
Американця Стіва МакКендріка (Алан Ледд) прозвали «Канада», тому що він стверджує, що він родом з Канади, коли йде добровольцем в 1940 році у Британський парашутний полк. Стів має набагато більше досвіду та лідерських навичок, ніж сам це визнає. Канада намагається ближче познайомитися з гарненькою парашутисткою на ім'я Пенні Гарднер (С'юзен Стівен). Спочатку її відлякує його поведінка, але врешті-решт вони починають зустрічатися. І Пенні, і його новий командир, майор Сноу (Лео Генн), вбачають у Канаді потенціал, незважаючи на його потужні зусилля уникнути будь-якої відповідальності…
В ролях
Алан Ледд — Стів «Канада» МакКендрік
Лео Генн — майор Джон Сноу
С'юзен Стівен — Пенні Гарднер
Гаррі Ендрюз — Кемерон
Дональд Г'юстон — Таффі Еванс
Ентоні Башелл — генерал Вайтінг
Патрік Дунан — Флеш Гордон
Стенлі Бейкер — сержант Бретон
Лана Морріс — «Пінкі»
Тім Тьорнер — Руперт
Майкл Келлі — капрал Доуз
Антон Діффрінг — Полескі
Томас Хезкот — Альф
Карл Дьорінг — Россі Стаббінс
Джон Боксер — сержант Бокс
Гаррі Лок — санітар
Майкл Бальфур — американський сержант
Гідо Лорейн — німецький офіцер
Вальтер Готелл — німецький вартовий (в титрах не вказаний)
Зйомки
«Червоний берет» заснований на романі, опублікованому у 1950 році. Права на екранізацію придбав Ірвінг Аллен, який спершу хотів зняти у головних ролях Тревора Говарда та Лео Генна. Гіларі Сент-Джордж Сондерс, який був автором роману, мав написати сценарій до фільму, але він помер під час підготовок до зйомок. Теренс Янг був найнятий, щоб написати сценарій та зняти стрічку. Робоча назва фільму — «Червоні дияволи».
Альберт Р. Брокколі знав, що Алан Ледд був незадоволений роботою з Paramount через новий фінансово невигідний контракт. Брокколі познайомився з Леддом та його дружиною та агентом Сью Керрол, яка погодилася на контракт на три стрічки у Warwick Films за умови, що сценаристу Ледда Річарду Майбауму було дозволено переписати сценарій «під Ледда.
Фільм „Шейн“ з Леддом став одним із хітов бокс-офісу у 1953 році. Як головна зірка, Ледд отримав 200 000 доларів США у якості гонорару, подорож у першому класі та проживання для себе, своєї дружини, їхніх чотирьох дітей та медсестри, а також 10 % від касових зборів, що склали 2 000 000 доларів США.
Ледд хотів змінити сценарій та порекомендував Річарда Мейбаума, з яким він кілька разів працював у Paramount. Warwick Films найняли його, і з цього почались тривалі професійні стосунки між Мейбаумом та Брокколі. Окрім режисера Янга та сценариста Мейбаума, оператор Тед Мур, каскадер Боб Сіммонс та актор Вальтер Готелл працювали й над іншими фільмами від Warwick Films та Eon Productions. Йоханна Гарвуд пізніше стала співавтором сценаріїв перших двох фільмів про Джеймса Бонда.
Сприйняття
«Червоний берет» став хітом британського кінопрокату. За словами Ірвінга Аллена, доходу з британського ринку було достатньо, щоб повністю окупити витрати на вирбництво стічки. Фільм коштував 700 000 доларів та заробив 8 мільйонів доларів по всьому світу.
Список літератури
Посилання
Фільми про Другу світову війну
Фільми, дія яких відбувається в Англії
Фільми Теренса Янга
Фільми Columbia Pictures
Воєнні фільми Великої Британії
Фільми Великої Британії
Фільми 1953
Фільми англійською мовою
Warwick Films
Фільми, дія яких відбувається в пустелі
|
2001116
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BC%D1%80%D0%B5%20%D0%A0%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%81
|
Імре Ревес
|
Імре Ревес
Ревес Імре (справжнє прізвище — Чебраї (Csebrai), , Шаторальяуйхей, тепер Угорщина — , Севлюш, тепер Виноградів) — угорський живописець.
Біографія
В 1875—1880 роках навчався у Віденській академії мистецтв, у 1882—1884 роках — у М. Мункачі в Парижі. В 1906—21 роках — професор будапештської академії мистецтв. В останні роки життя працював на Закарпатті. У нього навчалися українські художники Й. Бокшай та А. Ерделі.
Твори
Ревес є автором картин «Петефі серед народу» (1884), «Дезертир» (1887), «Вимагаємо хліба!» (1899), «Під шатром» (1903), «Старики» (1910— 20-і роки), пейзажів, ілюстрацій до віршів Ш. Петефі тощо.
Твори Ревеса зберігаються в Угорській національній галереї в Будапешті, Закарпатському художньому музеї, Київському музеї західного та східного мистецтва, Ермітажі в Петербурзі. Виставки творів Ревеса експонувалися в Ужгороді (1955) та Києві (1956).
Література
Ревес (Révész) Імре. //
Посилання
Угорські художники
|
4905024
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8E%D0%BA%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Пантелюк Іван Григорович
|
Пантелюк Іван Григорович
Іван Григорович Пантелюк (нар. 6 лютого 1913 Брустури, Королівство Галичина і Лодомерія, Австро-Угорщина — 27 червня 1992 Косів, Україна) — радянський український майстер різбьяр, графік, поет, публіцист. Більш відомий як майстер з виготовлення екслібрисів.
Біографія
Іван Пантелюк народився 6 лютого 1913 року в селі Брустури (нині Косівський район, Україна). Був членом "Просвіти", бібліотекарем, брав участь у драматичному гуртку, член, а згодом секретар наглядової ради брустурівського кооперативу " Гуцульський добробут". Ще в 30-х роках захопився графікою.
З 1930 по 1934 роки - зазнав переслідування тодішньої польської влади та відбув тюремне ув'язнення у Коломиї, де захворів на пневмонію.
З листопада 1937 по лютий 1938 рр. був вільним слухачем відділу мистецтв Державної технічної школи у Львові.
В 1940 році за співпрацю з ОУН, засуджений на 5 років судом в УРСР. Спочатку відбував покарання в Старобільську. В 1941р. 12 серпня - був амністований та виїхав в Казахстан , де знаходились його дружина та дочка (депортовані туди радянською владою у 1940 році). В 1945 році в сім'ї Пантелюків народився син Станіслав. У травні 1946 року Пантелюки переїжджають на проживання до Польщі. Де Іван Григорович працює директором Кошалінського краєзнавчого музею. У квітні 1962 році сім'я повертається до України на Косівщину.
Після повернення в Україну активно працює в жанрі книжкового знака.
За своє життя він створив тисячі екслібрісів, які замовляли як в Україні, так і за кордоном. Його екслібриси експонувалися на багатьох виставках у Франції, Канаді, Польщі, США, Німеччині. Ювілейна персональна виставка митця в Івано-Франківську відбулась у 1983 році, ця виставка була присвящена 40-літтю професійної діяльності та 70-ти ліття з дня народження майстра.
Основні роботи
В 1977 році виконав на замовлення дочки Михайла Коцюбинського, виконав роботи в стилі книжкових знаків для музею письменника.
Примітки
Українські графіки
Уродженці Косівського району
Померли в Косові
|
1429291
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B4%D1%8E%D0%B2%D1%86%D1%96
|
Тодювці
|
Тодювці — село у Великотирновській області Болгарії. Входить до складу общини Єлена.
Населення
За даними перепису населення 2011 року у селі проживали осіб, з них 48 осіб (96,0%) — болгари.
Розподіл населення за віком у 2011 році:
Динаміка населення:
Примітки
Села Великотирновської області
|
4870008
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BD%D0%B3%D0%B8%D0%BD%D0%BE
|
Бунгино
|
Бунгино — присілок в Палкінському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 5 осіб. Входить до складу муніципального утворення Палкінська волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Палкінська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Палкінського району
|
4544172
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%20%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%81%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%A1%D0%B0%D1%83%D1%82%D1%83%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Марселіно Санс де Саутуола
|
Марселіно Санс де Саутуола і Педруека (2 червня 1831-1888) — іспанський юрист і археолог-любитель, який володів землею, де була знайдена печера Альтаміра.
Печера Альтаміра
Печера Альтаміра, нині відома своєю унікальною колекцією доісторичного мистецтва, була відома місцевим жителям, але їй не приділяли особливої уваги до 1868 року, коли її відкрив мисливець Модесто Кубільяс Перес. Саутуола почав досліджувати печери в 1875 році. Він не дізнався про картини до 1879 року, коли його восьмирічна дочка Марія помітила, що стеля вкрита зображеннями бізонів. Саутуола, побачивши подібні зображення, вигравірувані на палеолітичних предметах, представлених на Всесвітній виставці в Парижі рік тому, справедливо припустив, що картини також можуть датуватися кам'яним століттям. Тому він найняв археолога з Мадридського університету, щоб допомогти йому в подальшій роботі.
Публікації
Професор Хуан Віланова-і-П'єра підтримав припущення Саутуоли, і вони опублікували свої результати в 1880 році, які отримали значне визнання громадськості. Навпаки, науковий істеблішмент його часу неохоче сприймав передбачувану старовинність картин. Французькі фахівці на чолі зі своїм гуру Габріелем де Мортійє були особливо непохитні у відкиданні гіпотези Саутуоли і П'єри, і їхні висновки були голосно висміяні на Доісторичному конгресі 1880 року в Лісабоні. Через найвищу художню якість і виняткову збереженість картин Саутуолу навіть звинуватили у підробці. Один земляк стверджував, що картини створив сучасний художник за замовленням Саутуоли.
Протягом наступних 20 років кілька інших знахідок доісторичних малюнків зробили картини Альтаміри більш правдоподібними, і основні вчені відмовилися від своєї опозиційності іспанцям. У 1902 році шанований французький археолог Еміль Картальяк, який був одним із провідних критиків, рішуче визнав свою помилку у статті «Mea culpa d'un sceptique», опублікованій в журналі L'Anthropologie.
Спадщина
Саутуола помер за чотирнадцять років до вибачень Картальяка і не дожив до повернення своєї честі чи пізнішого наукового підтвердження своїх передчуттів. Сучасні методи датування підтвердили, що малюнки печери Альтаміра створювалися протягом тривалого періоду, починаючи від 11 000 до 19 000 років тому. Для вивчення палеолітичного мистецтва відкриття Саутуоли тепер слід вважати ключовими.
Родина
Пізніше дочка Саутуоли вийшла заміж за сім'ю Ботін кантабрійської буржуазії. Нинішні власники Banco Santander є нащадками Саутуоли.
Примітки
Археологи-аматори
Іспанські археологи
|
84169
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Red%20Baron%20%28disambiguation%29
|
Red Baron (disambiguation)
|
Red Baron (disambiguation)
Manfred von Richthofen (1892 – 1918), known famously as the Red Baron, was a German fighter pilot during World War I.
Red Baron may also refer to:
People
Éric Barone (born 1960), French sportsman and world record cyclist
Robert Ludvigovich Bartini (1897–1974), also known as Roberto Oros di Bartini, Italian aircraft designer and scientist
Red Berenson, head hockey coach at University of Michigan (1984–2017) and former NHL player (1967–1978)
Erik Palmstierna (1877–1959), Swedish baron and Social democratic politician
Michael Schumacher (born 1969), German Formula One motor racing champion
Rick Sutcliffe (born 1956), American former professional baseball pitcher
Arts and entertainment
Fictional characters
Red Baron, an unseen antagonist of the dog Snoopy in the Peanuts comic strip by Charles M. Schulz
Red Baron, a character controlled by the first player in Namco's 1985 arcade game Sky Kid
Film and television
Von Richthofen and Brown or The Red Baron, a 1971 war film by Roger Corman
The Red Baron (1972 film), a 1972 animated made-for-TV film produced by Rankin/Bass Productions; originally aired on The ABC Saturday Superstar Movie
Super Robot Red Baron, a 1973 Japanese tokusatsu television series
Red Baron (anime), a 1994 Japanese anime television series based on Super Robot Red Baron
The Red Baron (2008 film), a German film about Manfred von Richthofen
Games
Red Baron (1980 video game), an arcade game by Atari
Red Baron (1990 video game), a PC combat flight simulator by Dynamix
Music
"Snoopy vs. the Red Baron" (song), a 1966 novelty song
Red Baron Records, a jazz record label
The Red Baron (band), an American Christian and straight edge band
"Red Baron", a song by Billy Cobham from Spectrum
"The Red Baron", a song by Game Theory from Distortion
"The Red Baron", a song by Sabaton from the album The Great War
"Red Baron/Blue Max", a song by Iced Earth from the album The Glorious Burden
Sports teams
Scranton/Wilkes-Barre Red Barons (1989–2006), a former minor league affiliate of the Philadelphia Phillies in Scranton, Pennsylvania
Red Barons Cologne (1982–1991), an American football club in Cologne, Germany
Vehicles and aeronautics
N104RB Red Baron, a privately owned F104 jet which set a world speed record
Project Red Baron, a United States Air Force study into air-to-air combat during the Vietnam War
RB51 Red Baron, an Unlimited World Champion racing aircraft which set a world speed record
The Red Baron (custom car), a custom t-bucket hot rod built in 1969
Red Baron Squadron (1979–2007), an aerobatics team sponsored by Red Baron frozen pizza
Other uses
Red Baron (ride), an amusement park ride
Red Baron, a common street name of dextromethorphan
Red Baron, a species of dragonfly in the genus Urothemis
Red Baron, an American brand of frozen pizza sold by Schwan's Company
Red Baron, a nickname for the invasive grass seed Imperata cylindrica
See also
Barão Vermelho, a Brazilian rock band
Barón Rojo, a Spanish hard rock/heavy metal band
Black Baron (disambiguation)
|
28264498
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Remington%20Model%20R-25
|
Remington Model R-25
|
Remington Model R-25
The Remington Model R-25 is semi-automatic gas-operated rifle manufactured by DPMS for Remington Arms. The R-25 is Remington's attempt to join the AR market. It features a free-floating Chrom-Moly fluted barrel and is modeled after the classic AR-10. It has no built in iron sights and instead has a Picatinny rail mounted atop the receiver to allow the user to mount their choice of scope or other sighting system. The R-25 is advertised primarily as a hunting rifle, and as such normally comes painted in Mossy Oak camouflage.
References
Remington Arms firearms
|
13217595
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Barkhagen
|
Barkhagen
|
Barkhagen is a municipality in the Ludwigslust-Parchim district, in Mecklenburg-Vorpommern, Germany.
It includes the districts of Altenlinden, Barkow (Barkhagen), Kolonie Lalchow, Plauerhagen, Zarchlin and Lage.
References
Ludwigslust-Parchim
|
9762314
|
https://en.wikipedia.org/wiki/PAX%20Association
|
PAX Association
|
PAX Association
The PAX Association was a pro-Communist Catholic organization created in 1947, in the People's Republic of Poland, at the onset of the Stalinist period. The association published the Słowo Powszechne daily for almost fifty years between 1947 and 1993 with an average of 312 issues annually.
The first editor-in-chief of Słowo Powszechne (circulation: 40,000) was Wojciech Kętrzyński (d. 1983) from KN, grandson of historian Wojciech Kętrzyński. In 1982, the newspaper adjusted its name to Słowo Powszechne: dziennik Stowarzyszenia PAX (the "PAX Association Daily"). The publication closed only when the PAX ceased to function in 1993, following the collapse of communism; however, the facsimile of the association was reestablished in 1993 under a different name: the Catholic association "Civitas Christiana".
In 1953, the PAX notably gave its support to the Stalinist show trial of the Kraków Curia pronouncing death penalties for the Catholic priests accused of treason, and took over the publication of the Catholic weekly magazine Tygodnik Powszechny until the Polish October of 1956.
Communist era
Following the Soviet takeover, the PAX Association had been formed with the intention to undermine grass-roots support for the Roman Catholic Church in Stalinist Poland. Created by Bolesław Piasecki, it approved the trial and imprisonment of many Polish clergymen, among them Bishop Czesław Kaczmarek and Cardinal Stefan Wyszyński. PAX attempted to compete with the conservative clergy of the interwar era over public policy issues, especially after the arrest of hundreds of priests by the state security in early 1950s. The government gave it total control over the Polish branch of the Caritas relief organisation. According to Norman Davies PAX was an NKVD front organisation, set up to win over Polish Catholics to communism, and to break their links to the Vatican. It maintained a presence in the Sejm, winning, for example, five seats in the 1969 election.
Reforms
After 1956, together with many other similar government initiatives, it was toned down and took a more compromising position, in some regards even supporting the leniency for the anti-communist resistance in Poland, even though it firmly endorsed the communist government of the People's Republic of Poland until the fall of communism. After 1982 it was a member of the Patriotic Movement for National Rebirth. Throughout the decades after its creation and the death of Stalin, it continued to steadily lose power and influence, although it still exists in modern Poland.
Notable members
Bolesław Piasecki
Janusz Zabłocki
Jan Dobraczyński
Tadeusz Mazowiecki
References
Organizations established in 1947
Polish People's Republic
History of Poland (1989–present)
History of Catholicism in Poland
1947 establishments in Poland
National Democracy
Christian socialism
Left-wing nationalism
|
43613727
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Exocyst%20complex%20component%206b
|
Exocyst complex component 6b
|
Exocyst complex component 6b
Exocyst complex component 6B is a protein that in humans is encoded by the EXOC6B gene.
Function
In yeast and rat, Sec15 is part of a multiprotein complex that is required for targeted exocytosis.
References
Further reading
|
933668
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%B2%27%D1%94%D1%81%D0%BE
|
Аргав'єсо
|
Аргав'єсо — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Уеска. Населення — осіб (2009).
Муніципалітет розташований на відстані близько 340 км на північний схід від Мадрида, 14 км на південний схід від Уески.
Демографія
Галерея зображень
Примітки
Посилання
Розташування муніципалітету
Муніципалітети провінції Уеска
|
702815
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B8%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Ниркова колька
|
Ниркова колька — синдром, який характеризується нападами гострого болю у попереку з іррадіюванням донизу за ходом сечоводу у пахову ділянку та статеві органи.
Прояви
Найчастіше спостерігається у хворих нирковокам'яною хворобою, гідронефрозом, нефроптозом, рідше — туберкульозом, полікістозом та іншими захворюваннями нирок. Основне значення у розвитку ниркової кольки мають спазм сечових шляхів з їхньою ішемією, розтягнення фіброзної капсули нирки та мисково-нирковий рефлекс. Нерідко при камінні у сечоводі ниркова колька супроводжується болем у животі, парезом кишківника, як при гострому животі.
Лікування
Зняття нападу повинне розпочинатися з простого заходу — застосування грілки (особливо гарячої ванни), за відсутності протипоказань до теплових процедур. Сприятливі результати досягаються використанням препаратів, що містять терпени і ефірні олії (цистенал, уролесан, роватинекс, нієрон, оліметин). Показано призначення різних спазмолітичних засобів, які довгі роки залишаються препаратами вибору для купірування ниркової кольки (папаверин, но-шпа, платифілін). Останнім часом перевага віддається комбінованим препаратам, що містять анальгетик, спазмолітик і гангліоблокатор (баралгін, максиган, спазган та ін.).
При тривалому нападі застосовують новокаїнову блокаду. У стаціонарі при необхідності здійснюють катетеризацію сечоводу із лікувальною метою.
Див. також
Нирковокам'яна хвороба
Колька
Література
Медицина невідкладних станів. Екстрена (швидка) медична допомога: підручник / I.С. Зозуля, А.О. Волосовець, О.Г. Шекера та ін. — К.: ВСВ «Медицина», 2023. – 560 с. – 5-е видання. ISBN 978-617-505-917-3. С.150-151 (Розділ 8. Невідкладні стани в урології: Ниркова колька)
Урологія з оцінкою результатів дослідження. Методичний посібник для викладачів, які проводять практичні заняття зі студентами IІІ курсу медичних факультетів спеціальності «Технології медичної діагностики та лікування» / Г. В. Бачурін, С.С. Ломака. – Запоріжжя : [ЗДМУ], 2021. – 245 с. - С.10-13
30 невідкладних станів у терапії : Навчальний посібник / За ред. проф. Ю. М. Мостового. — Київ: Центр ДЗК, 2017. — 128 с. ISBN 978-617-7175-30-7. С.68-70
Протоколи з надання екстренної медичної допомоги рівня базової підтримки життя (Вазіс Еіґе 8иррогІ - ВЕ8) - "Перший на місці події”: навчальний посібник / Г.Г. Рощін та ін. - Київ: Юстон, 2018. - 119 с.
Довідник дільничого терапевта по фармакотерапії/під ред. М. В. Бочкарьова та Є. А. Мухіна. — Кишинів: Картя молдовеняске, 1986.
Захворювання сечостатевої системи
Симптоми захворювань
Синдроми
Невідкладні стани
|
1259985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD113750
|
HD113750
|
HD113750 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A3 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 9,8.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (12h-14h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A3
7
|
3182267
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pembroke%20Parish
|
Pembroke Parish
|
Pembroke Parish is one of the nine parishes of Bermuda. It is named after English aristocrat William Herbert, 3rd Earl of Pembroke (1580–1630).
It occupies most of the short peninsula which juts from the central north coast of Bermuda's main island, and surrounds the city of Hamilton on three sides (the fourth being taken up by the shore of Hamilton Harbour). As such, its shape bears some passing resemblance to the county of Pembrokeshire in Wales. The peninsula juts into the eastern side of the Great Sound, the large expanse of water which dominates the geography of western Bermuda. In the east, Pembroke meets Devonshire Parish. As with most of Bermuda's parishes, it covers just over 2.3 square miles (about 6.0 km2 or 1500 acres). It had a population of 11,160 in 2016.
Natural features in Pembroke include Spanish Point, and Point Shares, as well as numerous small islands off Point Shares.
Other notable features of Pembroke include Fort Hamilton and Government House.
Pembroke Marsh East was designated a Ramsar site on 11 May 1999.
Education
Schools in Pembroke Parish
St. John's Preschool (public preschool)
Northlands Primary School (public primary school)
Victor Scott Primary School (public primary school)
In 2013 Michael Weeks, PLP, MP praised Victor Scott for making academic improvements. Weeks stated that the school is located in a community with a bad reputation.
West Pembroke Primary School (public primary school)
The Berkeley Institute (public senior school)
Bermuda High School (private school)
Saltus Grammar School (private school)
Schools in the City of Hamilton, in Pembroke Parish
Dellwood Middle School (public middle school)
Mount Saint Agnes Academy (private school)
Gallery
References
External links
Bermuda Online
Parishes of Bermuda
Ramsar sites in Bermuda
|
2854357
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%B8%20%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%83
|
Коридори часу
|
Коридори часу
«Коридори часу», також відомий як «Світ Софі» — норвезький фільм у жанрі фентезі з елементами наукової фантастики 1999 року. Розрахований на будь-яку глядацьку аудиторію.
Сюжет
Ця історія розповідає про дивовижні подорожі 14-річної Софі через простір і час. Їй належить зустрітися з Сократом, Коперником, Шекспіром, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело і багатьма іншими.
Актори
— Софі Амундсен / Хільде
— Альберто Нокс
— мама Софі
— Альберт Нег
— Сократ
Нілс Вогт — учитель
Мінкен Фосхайм — мама Хільде
Х’єрсті Голмен — пані Йонсен
— пан Йонсен
Каре Конраді — Гамлет
Еспен Скьонберг — Леонардо да Вінчі
— Йоганн Гутенберг
та інші
Примітки
Посилання
(англ.)
Інформація про фільм
Фільм на сайті Rotten Tomatoes
Трейлер до фільму
Фантастичні фільми 1999
Фільми норвезькою мовою
Науково-фантастичні фільми Норвегії
Науково-фантастичні фільми Швеції
Фентезійні фільми Норвегії
Фентезійні фільми Швеції
Історичні фільми Норвегії
Фільми-драми Норвегії
Фільми за алфавітом
|
6181955
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fernando%20Menegazzo
|
Fernando Menegazzo
|
Fernando Menegazzo (born 3 May 1981), simply known as Fernando, is a former Brazilian professional footballer who played as a central midfielder.
Career
Fernando was born in Anita Garibaldi. He joined French Ligue 1 side FC Girondins de Bordeaux in summer 2005, on loan from A.C. Siena. He made the move permanent a year later and played an important role as Bordeaux finished as runners-up in the 2005–06 Ligue 1 season, qualifying for the 2006–07 UEFA Champions League.
In the summer of 2007, despite several of his teammates leaving the club, such as Julien Faubert, Stéphane Dalmat, Rio Mavuba and Vladimír Šmicer, he signed a new four-year contract with Bordeaux.
He also won the 2007 Copa América with Brazil.
On 16 June 2011, Fernando signed a three-year deal with Saudi Arabian club Al-Shabab at the request of coach Michel Preud'homme. He moved to Club Brugge KV in June 2014, again at Preud'homme's request. He left the club in December 2014.
Honours
Club
Al-Shabab
Saudi Premier League: 2011–12
King Cup of Champions: 2014; Runner-up: 2013
Bordeaux
Ligue 1: 2008–09
Coupe de la Ligue: 2006–07, 2008–09
Trophée des Champions: 2008, 2009
International
Brazil
Copa América: 2007
References
External links
Living people
1981 births
Footballers from Santa Catarina (state)
Men's association football midfielders
Brazilian men's footballers
Brazilian expatriate men's footballers
Brazil men's international footballers
Brazil men's under-20 international footballers
2001 Copa América players
2007 Copa América players
Esporte Clube Juventude players
Grêmio FBPA players
Siena FC SSD players
Catania FC players
FC Girondins de Bordeaux players
Al Shabab FC (Riyadh) players
Club Brugge KV players
Serie A players
Serie B players
Ligue 1 players
Belgian Pro League players
Saudi Pro League players
Expatriate men's footballers in Belgium
Expatriate men's footballers in France
Expatriate men's footballers in Italy
Expatriate men's footballers in Saudi Arabia
Brazilian people of Italian descent
Copa América-winning players
|
4554228
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%A0%D0%B0%D1%84%D0%B0%D0%B5%D0%BB%D1%8C%29
|
Преображення (Рафаель)
|
Преображення (Рафаель)
«Преображення Господнє» — остання картина італійського майстра Високого Відродження Рафаеля. Кардинал Джуліо Медічі, який пізніше став Папою Климентом VII (на посаді з 1523 по 1534 роки), замовив роботу, задуману як вівтарний образ для Нарбоннського собору. Рафаель працював над ним у роки, що передували його смерті. Картина є прикладом розвитку Рафаеля як художника та кульмінації його кар’єри. Незвично для зображення Преображення Ісуса в християнському мистецтві, сюжет поєднується з наступним епізодом з Євангелія (зцілення одержимого хлопчика) у нижній частині картини. Нині робота знаходиться у Музеї Ватикану.
З кінця XVI століття до початку XX століття різні критики вважали картину найвідомішим олійним живописом у світі.
Історія створення
До грудня 1517 року, останньої дати відбору, кардинал Джуліо Медічі, двоюрідний брат Папи Лева X (1513–1521), став віце-канцлером і головним радником Папи Римського. Він був легатом у Болоньї, єпископом Альбі, Асколи, Вустера, Егера та інших. З лютого 1515 року до його підпорядкування входило також архієпископство Нарбонна. Джуліо Медічі замовив дві картини для Нарбоннського собору: «Преображення Христа» у Рафаеля та «Воскресіння Лазаря» у Себастьяно дель Пьомбо. Оскільки Мікеланджело також надав малюнки для останньої роботи, замовлення Медічі фактично відновило суперництво, розпочате десятиліття тому між Мікеланджело та Рафаелем, у Станцях Ватикану та Сікстинській капелі.
З 11 по 12 грудня 1516 року Мікеланджело перебував у Римі для обговорити з Папою Левом X і кардиналом Медічі фасаду базиліки Сан-Лоренцо у Флоренції. Під час цієї зустрічі він дізнався про бажання кліриків замовити «Воскресіння Лазаря», однак погодився тільки на створення чернеток для картини. Саме замовлення дісталася другу Мікеланджело - Себастьяно дель Пьомбо.
Ранній макет «Преображення», виконаний в майстерні Рафаеля, його учнем Джуліо Романо, зображав малюнок у масштабі 1:10. На ньому Христос зображений на горі Фавор. Мойсей та Ілля пливуть до нього по небу, апостоли Іоан і Яків стоять на колінах праворуч, а Петро - ліворуч. Верхня частина моделі зображує Бога-Отця і юрбу ангелів. Друга модель, виконана Джанфранческо Пенні, зображала композицію з двома сценами, що разом створювали розвиток сюжету. Ця модель зараз зберігається в Луврі.
"Воскресіння Лазаря" неофіційно було створено до жовтня 1518 року. До цього часу Рафаель ледве розпочав свій вівтар. Коли робота Себастьяно дель Піомбо була офіційно проінспектована Левом X у Ватикані, у неділю 11 грудня 1519 року (у третю неділю Адвенту), "Преображення Господнє" було ще незавершене.
Рафаель був знайомий з остаточною формою «Воскресіння Лазаря» ще восени 1518 року, і є значні докази того, що він гарячково працював, щоб не відстати у "змаганні", додавши другу тему та дев’ятнадцять фігур. Збережена модель проекту, яка зараз знаходиться в Луврі (майстерна копія втраченого малюнка помічника Рафаеля - Джанфранческо Пенні), показує драматичність змін в задуманій роботі.
Дослідження фінального Преображення виявило понад шістнадцять незавершених областей і пентиментів (переробок). Теорія стверджує, що твори блаженного Амадео Менеса да Сілви були ключем до зроблених Рафаелем змін. Амадео був впливовим монахом, цілителем і провидцем, а також сповідником Папи Римського. У 1502 році, після його смерті, багато його творів і проповідей були укладені в «Новий апокаліпсис». Цей трактат був добре відомий Папі Леву X. Гійом Брісонне, попередник кардинала Джуліо Медічі на посаді єпископа Нарбонни, і двоє його синів також користувалися цим трактом як духовним керівництвом. Кардинал Джуліо знав "Апокаліпсис Нова" і міг вплинути на остаточну композицію картини. У трактаті Амадео послідовно описуються епізоди Преображення і зцілення одержимого хлопчика. Преображення є прообразом Страшного суду та остаточної поразки Диявола. Інша інтерпретація полягає в тому, що хлопчика-епілептика вилікували, таким чином пов’язуючи божественність Христа з його цілющою силою.
Коли Рафаель помер 6 квітня 1520 року, "Преображення" кілька днів пролежало на його катафалку в будинку художника в Борго. Через тиждень після його смерті обидві картини ("Преображення" та "Воскресіння Лазаря") були разом виставлені у Ватикані.
Хоча є деякі припущення, що учень Рафаеля Джуліо Романо та його помічник Джанфранческо Пенні намалювали деякі фонові фігури в нижній правій частині картини, немає доказів того, що хтось, окрім Рафаеля, закінчував картину. Чистка картини з 1972 по 1976 рік показала, що асистенти закінчили лише деякі фігури внизу зліва, а решту картини написав сам Рафаель.
Після того, як кардинал Джуліо Медічі отримав картину, він замість того, аби відправити її до храму, для якого вона була замовлена, зберіг її у себе. У 1523 році він встановив її на головний вівтар у церкві блаженного Амадео в Сан П'єтро ін Монторіо (Рим), у рамі роботи Джованні Баріле (якої більше не існує). Джуліо наказав Пенні взяти копію "Преображення Господнього" з собою в Неаполь. Остаточний варіант картини, з незначними відмінностями від оригіналу, зберігається в музеї Прадо в Мадриді. Мозаїчна копія картини була завершена Стефано Поцці в базиліці Святого Петра у Ватикані в 1774 році.
17 червня 1794 року Комітет народної освіти Наполеона запропонував експертному комітету супроводжувати армії, для того аби вивозити важливі твори мистецтва і науки до Парижа. Лувр, який був відкритий для публіки у 1793 році, був основним місцем для збереження мистецтва. У 1797 році, під час італійської кампанії Наполеона Бонапарта, картина була доставлена до Парижа французькими військами і встановлена у Луврі. 19 лютого 1799 року Наполеон уклав Толентінський договір з Папою Пієм VI, за яким було оформлено конфіскацію 100 художніх скарбів Ватикану.
Серед найбільш бажаних скарбів, за якими полювали агенти Наполеона, були роботи Рафаеля. Жан-Батист Вікар, член мистецької комісії Наполеона, був колекціонером малюнків Рафаеля. Барон Антуан-Жан Гро, інший член комісії, перебував під впливом творчості майстра. Для таких художників, як Жак-Луї Давід і його учнів Жироде та Енгра, Рафаель представляв втілення французьких художніх ідеалів. Отже, комітет Наполеона захопив усі доступні роботи Рафаеля. Для Наполеона Рафаель був просто найбільшим з італійських художників, а «Преображення Господнє» — його найбільшим твором. Картина разом з «Аполлоном Бельведерським», «Лаокооном», «Капітолійським Брутом» та багатьма іншими була урочисто ввезена до Парижа 27 липня 1798 року, у четверту річницю падіння Робесп’єра.
У листопаді 1798 року «Преображення Господнє» було виставлено у "Великому салоні" Лувра. Станом на 4 липня 1801 року картина стала центральним елементом великої виставки Рафаеля в цій галереї. На ній було представлено понад 20 картин художника. У 1810 році відомий малюнок Бенджаміна Зікса зафіксував весільну процесію Наполеона і Марії Луїзи через Велику галерею, де на задньому плані зображено «Преображення Господнє».
Присутність картини в Луврі дала англійським художникам, таким як Джозефу Фарінгтону (1 і 6 вересня 1802 року) і Джозефу Меллорду Вільяму Тернеру (у вересні 1802 року) можливість вивчити його. Першу зі своїх лекцій, як професор перспективи в Королівській академії, Тернер присвятив цій картині. Фарінгтон повідомляє, що картину відвідували й інші живописці: швейцарський художник Генрі Фюзелі, для якого вона була другою за значущістю в Луврі після картини Тиціана «Смерть святого Петра Мученика» (1530), та англійський художник Джон Хопнер. Англо-американський художник Бенджамін Вест сказав про "Преображення": «думка віків підтвердила, що вона все ще займає перше місце».
Після падіння Наполеона Бонапарта у 1815 році посланцям Папи Пія VII, Антоніо Канова та Маріно Маріні вдалося повернути «Преображення Господнє» (разом із 66 іншими картинами) як частину Паризького договору. За домовленістю з Віденським конгресом роботи мали бути виставлені для публіки. Оригінальна галерея була облаштована в Апартаментах Борджіа в Апостольському палаці. Після кількох переїздів у Ватикані картина зараз перебуває у Ватиканській Пінакотеці.
Відгуки
Відгуки на картину добре задокументовані. Між 1525 і 1935 роками можна визначити щонайменше 229 письмових джерел, які описують, аналізують, вихваляють або критикують "Преображення Господнє".
Перші описи картини після смерті Рафаеля в 1520 році вже називали «Преображення Господнє» шедевром, але цей статус зберігався до кінця 16 століття. Іспанський гуманіст Пабло де Сеспедес у своїх записах про подорож до Риму вперше назвав її найвідомішою олійною картиною у світі. Картина зберігала цей авторитет більше 300 років. Це визнавали і повторювали багато авторів, наприклад, мистецтвознавець Франсуа Рагене, який аналізував композицію Рафаеля у 1701 році. На його думку, її контурний малюнок, ефект світла, кольори та розташування фігур зробили «Преображення Господнє» найдосконалішою картиною у світі.
Джонатан Річардсон-старший і молодший наважилися на критику високого статусу «Преображення», піддавши сумніву те, чи дійсно ця картина може бути найвідомішою картиною у світі. Вони критикували композицію, за те, що вона поділена на верхню і нижню половини, які не відповідають одна одній. Крім того, нижня половина привертає занадто багато уваги у порівнянні з верхньою, тоді як повну увагу глядача слід було б приділити лише постаті Христа. Ця критика не зменшила слави картини, але викликала зустрічну критику з боку інших знавців і вчених. У німецькомовному світі переважала оцінка Йоганна Вольфганга фон Гете. Верхню і нижню половини він трактував як доповнюючи частини. Цю оцінку цитували багато авторів і вчених XIX століття. Таким чином, авторитет Гете допоміг зберегти славу «Преображення».
Протягом короткого періоду часу, що картина провела в Парижі, вона стала дуже привабливою для відвідувачів, так само, як і після повернення її до Риму та розміщення в музеях Ватикану. Марк Твен був одним із багатьох відвідувачів картини, про що він аписав у 1869 році: «Преображення Господнє я пам’ятатиму частково тому, що його помістили майже окремо від інших. Частково тому, що всі визнають, що це найперша картина маслом у світі, а частково тому що вона є надзвичайно красивою».
На початку XX століття слава картини стрімко згасла, і скоро «Преображення Господнє» втратило звання найвідомішої картини у світі. Нове покоління художників більше не сприймало Рафаеля як мистецький авторитет. Копії та репродукції більше не користувалися великим попитом. Хоча складність композиції була аргументом для тих, хто хвалив картину до кінця XIX століття, тепер глядачі не сприймали її так, як раніше. Здавалося, що картина була надто тісною, фігури — занадто драматичними, а весь декор — занадто штучним. І навпаки, інші картини, так як «Мона Лізу» Леонардо да Вінчі, було набагато легше впізнати, і вони не постраждали від падіння статусу творчості Рафаеля, як художнього еталону. Таким чином, «Преображення Господнє» є хорошим прикладом мінливості слави твору мистецтва, яка може не згасати століттями і занепасти за короткий період.
Репродукції
Слава картини також заснована на її відтвореннях. Хоча оригіналом можна було помилуватися лише в одному місці – у Римі та протягом короткого періоду у Парижі, велика кількість репродукцій забезпечила присутність композиції майже в кожній важливій мистецькій колекції Європи. Таким чином, картину могли вивчати і оглядати багато колекціонерів, знавців, художників та істориків мистецтва.
Включно з мозаїкою в соборі Святого Петра у Ватикані, між 1523 і 1913 роками було виготовлено щонайменше 68 копій. Якісні копії картини мали попит в ранній період Нового часу. Молоді художники могли заробити гроші для подорожі по Італії, продаючи копії "Преображення Господнього". Одну з найкращих намальованих копій коли-небудь зробив Грегор Уркхарт у 1827 році . Щонайменше 52 гравюри та офорти було створено з картини до кінця XIX століття, включаючи ілюстрації до книг. "Національний інститут графіки" у Римі володіє дванадцятьма такими репродукціями. Простежено щонайменше 32 офорти та гравюри, на яких зображені деталі картини. Іноді, їх використовували як частини нових композицій. Серед цих зображень деталей є один набір відбитків голів, рук і ніг, вигравіруваних Г. Фоло за Вінченцо Камуччіні (1806), і інший набір голів, виготовлених штамповим гравіюванням Дж. Годбі за малюнками І. Губо (1818 і 1830). Першу вигравіювану репродукцію «Преображення Господнього» також називають першим репродуктивним відбитком картини. Вона була виготовлена анонімним гравером у 1538 році і іноді ототожнюється з манерою Агостіно Венеціано.
Іконопис
Картина Рафаеля зображує дві послідовні, але різні, біблійні розповіді з Євангелія від Матвія, також пов’язаного з Євангелією від Марка. У першій, саме Преображення Христа, Мойсей та Ілля постають перед переображеним Христом. Разом з ними зображені Петро, Яков та Іоан, які дивляться на те, що відбувається (Матвія 17:1–9; Марка 9:2–13). У другій апостоли не можуть вилікувати хлопчика від демонів і чекають повернення Христа (Матвія 17:14–21; Марка 9:14).
У верхній частині картини зображено саме Преображення Господнє (за традицією на горі Фавор), з преображеним Христом, що пливе перед освітленими хмарами, між пророками Мойсеєм (праворуч) та Іллею (ліворуч), з яким він розмовляє (Матвія 17:3). Дві фігури, що стоять на колінах ліворуч, зазвичай ідентифікуються як Іуст і Пастор, яких вшановують 6 серпня разом зі святом Преображення Господнього. Ці святі були покровителями архієпископства Медічі та собору, для якого призначалася картина. Було також припущено, що фігури представляють святих мучеників Феліцисіма та Святого Агапіта, які згадуються в місалі під час свята Преображення Господнього.
Верхня частина картини також включає зліва направо Якова, Петра та Іоана, які традиційно трактуються як символи віри, надії та любові. Звідси символічні кольори синьо-жовтого, зеленого та червоного у їхніх шатах.
У нижній частині Рафаель зображує апостолів, які намагаються звільнити хлопчика від одержимості демонами. Вони не можуть вилікувати хвору дитину до прибуття нещодавно переображеного Христа, який творить диво. Юнак більше не лежить ниць від нападу, а стоїть на ногах, і його рот відкритий, що свідчить про те, що демонічний дух його залишив. Останній твір Рафаеля (що на івриті רָפָאֵל [Рафа'ель] означає «Бог зцілив») перед смертю, об’єднує обидві сцени, як остаточне свідчення цілющої сили переображеного Христа. За Гете: «Двоє — це одне: нижче страждання, потреба, вище, дієва сила, допомога. Кожен впливає на одного, обидва взаємодіють один з одним».
Чоловік унизу ліворуч — апостол-євангеліст Матвій (дехто вважає, що апостол Андрій), зображений на рівні очей і вступає в контакт з глядачем. Функції фігури, подібної до тої, що знаходяться внизу ліворуч, найкраще описав Леон Баттіста Альберті майже століттям раніше, у 1435 році.
Матвій жестом вказує глядачеві почекати. Його погляд зосереджений на жінці, яка стоїть на колінах на нижньому передньому плані. Вона нібито є частиною групи родичів, але при більш детальному розгляді відокремлена від усіх. Вона являє собою дзеркальне відображення фігури з «Вигнання Геліодора з храму» Рафаеля (1512). Джорджіо Вазарі, біограф Рафаеля, описує жінку як «головну фігуру на цьому панно». Вона стає на коліна в контрапості, утворюючи композиційний міст між "родинною групою" праворуч і дев’ятьма апостолами зліва. Рафаель також зображує її в більш прохолодних тонах і одягає в освітлений сонцем рожевий колір, а інші учасники, крім Матвія, не звертають уваги на її присутність. Жіночій контрапост більш конкретно називається figura serpentinata або "Поза змії", в якій плечі і стегна рухаються протилежно. Одним з найперших прикладів такого зображення є «Леда» Леонардо да Вінчі (бл. 1504 року), з якої Рафаель зробив копію, перебуваючи у Флоренції.
У центрі картини чотири апостоли різного віку. Здається, що білявий юнак нагадує апостола Пилипа з «Таємної вечері». Сидячий старший чоловік — апостол Андрій. Сімон — старший за Андрія чоловік. Юда Фадей дивиться на Симона й показує на "одержимого" хлопчика.
Апостол з краю ліворуч часто вважається Юдою Іскаріотом. Він був предметом одного з шести збережених, так званих, допоміжних картонів, вперше описаних Оскаром Фішелем у 1937 році.
Аналіз та інтерпретація
Іконографія картини була інтерпретована як посилання до звільнення міста Нарбонна від неодноразових нападів сарацинів. Папа Калікст III проголосив 6 серпня святковим днем з нагоди перемоги християн у 1456 році.
Філософ доби Просвітництва Шарль Монтеск'є зазначав, що зцілення одержимого хлопчика на першому плані переважає над фігурою Христа. Сучасні критики підтримують критику Монтеск'є, запропонувавши перейменувати картину на «Зцілення одержимого хлопчика».
Вільям Тернер бачив «Преображення Господнє» у Луврі в 1802 році. В кінці своєї першої лекції, прочитаної 7 січня 1811 року, в якості професор перспективи у Королівській академії, Тернер продемонстрував, як верхня частина композиції складається з трикутників, що перетинаються, утворюючи піраміду з Христом угорі.
У публікації 1870 року німецький історик мистецтва Кар Юсті зауважує, що на картині зображено два наступні епізоди біблійної розповіді про Христа: після Преображення Ісус зустрічає чоловіка, який благає милосердя для свого сина, одержимого дияволом.
Рафаель грає на традиції, прирівнюючи епілепсію до "водного місяця" (luna, звідки лунатик). Цей причинно-наслідковий зв’язок відтворюється водянистим відображенням місяця в лівому нижньому куті картини. Хлопчик буквально вражений місяцем. За часів Рафаеля епілепсію часто прирівнювали до місяця (morbus lunaticus), одержимості демонами (morbus daemonicus), а також, як це не парадоксально, до святості (morbus sacer). У XVI столітті нерідкими були випадки, коли хворих на епілепсію спалювали на вогнищі, настільки великий страх викликав цей людський стан. Зв’язок між фазою Місяця та епілепсією був науково розірваний лише в 1854 році Жаком-Жозефом Моро де Туром.Преображення Рафаеля можна вважати прообразом обох маньєризмів, про що свідчать стилізовані, викривлені пози фігур у нижній частині картини, а також елементи барокового живопису, про що свідчить драматична напруженість, пронизана цими фігурами, і сильне використання світлотіні.
Рафаель, імовірно, розглядав Преображення як свій тріумф. Художник використовує виокремлення Ісуса, який головує над людьми, щоб задовільнити своїх замовників у Римо-Католицькій Церкві. Печеру Рафаель використовує, щоб символізувати стиль Відродження, що легко помітити на відокремленому вказівному пальці, як посилання на Сікстинську капелу Мікеланджело. Крім того, він тонко включає пейзаж на задньому плані, але використовує темніші кольори, щоб показати свою зневагу до даного стилю. Але в центрі уваги глядача залишає дитину, яку зображено в стилі бароко та його батько-охоронеця. Загалом, Рафаель успішно задовільнив своїх замовників, віддавши данину своїм попередникам і започаткувавши подальшу перевагу живопису бароко.
На найпростішому рівні картину можна інтерпретувати як зображення дихотомії: викупна сила Христа, що символізується чистотою та симетрією верхньої половини картини контрастує з вадами людини, що символізують темні хаотичні сцени в нижній половині картини.
Філософ Ніцше трактував картину у своїй книзі «Народження трагедії», як образ взаємозалежності аполлонівського та діонісійського начал.
Художник і біограф XVI століття Джорджіо Вазарі у своєму «Житті найвидатніших художників, скульпторів і архітекторів» зазначив, що «Преображення Господнє» є «найкрасивішим і найбожественнішим» твором Рафаеля.
У масовій культурі
Фрагменти "Преображення" з’являються на обкладинці альбому "Renaissance: Desire"'', зведеного Дейвом Сіменом у 2001 році та виданого Ultra Records.
Посилання
Зовнішні посилання
Преображення Господнього в музеї Ватикану
Картини 1520
Картини Рафаеля
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
433820
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%B3-%D0%9C%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BD%20%28%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%29
|
Райдінг-Маунтін (національний парк)
|
Райдінг-Маунтін (національний парк)
Національний парк «Райдінг-Маунтін» — національний парк Канади, заснований в 1933 році, в провінції Манітоба.
Парк розташований на шосе 10 13 км на півдні від містечко Дофін, та має площу 2 976 км².
Тваринний світ у парку включає рівнинних бізонів і лісових бізонів, підвиди американських бізонів, вапіті, північних оленів, лосів, пум, вовків звичайних, американських чорних ведмедів, бобрів, американських бабаків, та декілька родів птахів.
У 1986 парк став Біосферним заповідником; внесений до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Посилання
Сайт Паркс Канада
Riding Mountain Biosphere Reserve (ЮНЕСКО сайт)
Pemmican.org's — Туристичний путівник Ставка — Озеро Тілсон Луп
Pemmican.org's — Туристичний путівник Ставка — Очер Ривер
Національні парки Канади
Манітоба
Природоохоронні об'єкти, засновані 1933
Засновані в Канаді 1933
|
1291788
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Боднарчук Іван Дмитрович
|
Боднарчук Іван Дмитрович
Іван Іриней Боднарчук (справжнє ім'я й прізвище: Іван Чабанрук; *21 грудня 1910, Чернятин, Станіславщина—† 1990, Торонто, Канада) — український письменник, диригент хорів, педагог, журналіст та громадський і культурний діяч. Відомий у діаспорі укладач підручників та фундатор україноканадських товариств. Творча спадщина автора досі недосліджена й неопублікована.
Біографічні відомості
Іван Боднарчук народився 21 грудня 1910 року в опільському селі Чернятин поблизу Городенки, на Станіславщині (нині — Івано-Франківщина).
Навчався в українській гімназії в Городенці, педагогічному інституті.
Працював повітовим організатором, диригентом і режисером у Косівщині. З 1937 р. почав друкуватися. У роки Другої світової війни емігрував, перебував у таборах (Німеччина), брав участь у діяльності МУРу. У 1948 р. емігрував до Канади. Працював у Інституті св. Петра Могили в Саскачевані та вчителем і диригентом в Онтаріо.
З 1956 р. мешкав у Торонто, учителював, де заснував журнал для молоді «Сумківець»; директор школи ім. М. Грушевського.
У 1958 р. організував літні курси українознавства. Член Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради при Світовому Конгресі Вільних Українців, член Об'єднання українських письменників «Слово», голова літературно-мистецького товариства «Козуб».
Творчий доробок
Підпавши під вплив творчості «Покутської трійці» (письменників, що мешкали по-сусідству з його селом) він теж спробував себе у красному письменстві. Фундаментом його творчій натурі стали: народна школа в рідному селі, гімназія в Городенці, Педагогічний інститут в Івано-Франківську і подальші Заочні студії в УТГІ в Подєбрадах (Чехословаччина). Уже замолоду цікавився музикою, співом та, як гімназист, провадив хор у Чернятині. Згодом працював учителем на Косівщині, де організував молодь і був диригував хорами.
З-під пера Боднарчука Івана вийшли книжки:
«На перехресних шляхах» (1954)
«Кладка» (1956)
«Знайомі обличчя» (1961)
«Друзі моїх днів» (1967)
«Далекі обрії» (1968)
«Покоління зійдуться» (1974)
«3амрячені ранки» (1978)
«До рідних причалів» (1979), відзначено премією ім. І.Франка
«Заобрійні перегуки» (1984)
«Покоління зійдуться» (1985)
«У дорозі життя» (1986)
«Розквітлі сузір'я» (1987)
«У вікнах життя» (1990)
Посмертно видано:
«На весело» (1991) під псевдонімом Уриней Чабанчук,
«Над Черемошем» (1992)
«Квіточка прибраній матусі» (1993)
Бібліографія
Боднарчук І. Далекі обрії. — Торонто, 1968. — 54 с.
Боднарчук І. Друзі моїх днів. — Торонто, 1967. — 96 с.
Боднарчук І. Замрячені ранки: Оповідання, новели, нариси. — Едмонтон — Вінніпег — Торонто, 1978. — 88 с.
Боднарчук І. За Збруч. — Торонто, 1994. Боднарчук І. Знайомі обличчя. — Вінніпег — Торонто, 1961. — 109 с.
Боднарчук І. Квіточка прибраній матусі. — Toronto, 1993.
Боднарчук І. Кладка. — Торонто, 1982. — 41 с.
Боднарчук І. Над Черемошем: Драма на три дії з життя УПА. — Торонто, 1992. — 54 с.
Боднарчук І. Покоління зійдуться. Повість. — Едмонтон — Торонто — Вінніпег: Слово, 1974.– 151 с.
Боднарчук І. Розквітлі сузір'я. Повість. — Торонто: Тризуб, 1987. — 159 с.
Боднарчук І. У вікнах життя. — Торонто, 1990. — 89 с.
Боднарчук І. У дорозі життя: Повість з життя еміграційної молоді. — Торонто, 1986. — 71 с.
Відзнаки
Відзначений Українським літературним фондом ім. І. Франка в Чикаго (1978,1983). За довголітню працю на полі української педагогіки нагороджений у 1983 Шевченківською медаллю Конґресу Українців Канади.
Спогади про І. Бондарчука
«Влітку з 1958 р. під час вакацій протягом 12 років щорічно учителював, а кількаразово був директором Курсів українознавства на оселі „Київ“. У програмі навчання крім українознавства був хор, народні танці та драматичні вистави. В цій праці виникла потреба драматичної творчости, зокрема коротких сценок з таборового життя, що він і написав („При спалахах ватри“ і „Наша ватра“). Сценічні твори давали молоді змогу краще засвоювати свою рідну мову та збуджували любов до пісні, звичаїв та української культури і всього, що українське. Іван Боднарчук працював шкільним інспектором у Канаді, відвідував наші поселення від Торонта до Ванкуверу, не минав ані однієї української школи. Свої спостереження про шкільництво залишив у книжці „До рідних причалів“ на 256 сторінках з багатьма ілюстраціями. Працював на цьому пості від 1969 до 1979 р., а других 10 років обмежився до самого Онтаріо. Є автором трьох читанок для Рідних Шкіл для II, III і IV років навчання (з ілюстраціями, словниками і граматичними вправами). Подбав також і про читанку „Ватра“ для V—VI кляс з допомогою інших вчителів… У школі, патроном якої був Михайло Грушевський, добре діяв гурток батьків. В деяких роках учнів було до 150. Завершили навчання т. зв. матурою 57 випусників. Директором цієї школи І. Боднарчук був протягом 17 років. Зв'язок з випусниками довів до створення гуртка молоді, завданням якого є продовжувати творчу діяльність серед старшої молоді. Вечорів такої молоді відбулося 8 з програмами: гра на музичних інструментах, літературна творчість. Провадив І. Боднарчук також і видавничу діяльність — дбав про друк підручників, літературних творів для дітей і молоді, родина його віддавала свої приміщення для книжок та всіх друкованих матеріялів. Учителька Емілія Боднарчук була довгі роки, і досі є, відданим ентузіястом розповсюдження дитячих книжок серед шкіл і родин у поселеннях українців у світі. Видано 22 різних книжок ОПЛДМ для дітей і молоді за останніх 12 років головування І. Боднарчука. Звіт про видавничу діяльність поданий у 12 числах Бюлетеня ОПЛДМ. Останній появився 1988 року з матеріялами п.н. «Ювілей 1000-ліття християнства України і наші діти». Що другого року в Торонті відбуваються курси для вчителів під проводом Шкільної Ради Онтаріо. Провадив їх завжди І. Боднарчук, а Емілія Боднарчук дбала про продаж книжок та виставки їх під час курсів та всіх імпрез у ділянці шкільництва. Кожного року відбувалися семінари для вчителів і фірмувала їх Шкільна Рада Онтаріо, але найбільше праці вклав у їх проведення директор І. Боднарчук. Заходом ОПЛДМ рік-річно в Торонті відбуваються Свята книжки. І. Боднарчук - голова ОПЛДМ, ініціював по школах гуртки «Книголюбів». Учні за прочитання відповідної кількости книжок, як лектур у школі, діставали нагороди книжками.
Журналістична праця І. Боднарчука - дописи в пресі і про культурне життя українців в Канаді, а зокрема життя молоді й дітвори. Та особливою ділянкою діяльності була його літературна творчість... Особлива любов і увага І. Боднарчука до дітей виявилася у творі "Знайомі обличчя». У ньому автор описує свої переживання криви коли улюблену черемху біля вікна батько зрубав вершок і використали дерево для вішання горшків. Цю подію молодий І. Боднарчук глибоко пережив і створив «Знайомі обличчя», тобто обличчя дітей, які стали змістом його життя»''''.
Т. Горохович (передмова до: Боднарчук І. Квіточка прибраній матусі)»…Прибувши до Канади в 1948 р., він почав культурно-освітню працю в Інституті Петра Могили в Саскатуні, де свого часу співосновником цього Інституту був його вуйко Павло Боднарчук. Під час дня І. Боднарчук працював фізично, а вечорами провадив студентський хор і драматичний гурток. Студентська молодь давала концерти і ставила вистави та гумористичні вечори під його керівництвом. …Він учителював у різних школах Торонта, як також співпрацював в Інституті св. Володимира в ту пору, коли зреалізувався задум купівлі будинку для Інституту. Було обрано Комітет для чартерування Інституту, до якого ввійшли: адв. Теодор Гуменюк, д-р С. Климашко, Іван Боднарчук, Нестор Грабовський, адв. Юліян Романко, дост. міністер Іван Яремко і П. Гайовський. …Від 1958 до 1969 року директорами курсів (українознавства) були д-р С. Климашко, Нестор Олійник, Богдан Панчук, Іван Боднарчук, Юрій Джуравець. На закінчення кожних курсів студенти завжди давали концерти, а драматичний гурток ставив п'єси з таборового життя студентів, сценарії до яких писав сам Іван Боднарчук. Крім того, під редакцією І. Боднарчука студенти видавали журнали «Тихий яр», «На оселі», «Ватра». Протягом 1963-64 рр. в Інституті приміщувалася екзекутивна канцелярія СУС на Канаду. Головою її був Теодоро Гуменюк, секретарем д-р С. Климашко, а екзекутивним директором Іван Боднарчук, який провадив канцелярію СУС. Одночасно він почав видавати молодечий журнал «Сумківець». Тут буде на місці помістити листа від організатора СУМК на Канаду Григорія Тижука, який писав: «Дорогий Пане Боднарчук» Не раз думав написати до журналу та завжди бракує часу. По Різдві напишу. Посилаю вам три передплати. Дуже прошу вишліть передплатникам журнал «Сумківець». Він дуже гарний, добре щоб став місячником. Остають зі щирим сумківським привітом, — Г. Тижук". Довголітні голови дирекції Інституту д-р Климашко і д-р Смильський часто повторювали, що однією і найголовніших сторінок діяльності Інституту були літні Курси Українознавства на оселі «Київ», які започаткував Іван Боднарчук."''''
д-р С. П. Климашко (слово до: Боднарчук І. Квіточка прибраній матусі)
Література
Зуєвський О. Видатний український письменник та громадський діяч Іван Боднарчук (1920—1970) // Слово: Збірник українських письменників. — 1996. — Вип. 13. — С. 8.
Романенчук Б. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. — Філадельфія: Київ, 1969. — Т.1. — С. 386—387.
Романюк С. З. Іван Бондарчук: Життя і педагогічна діяльність. –Чернівці: Зелена Буковина, 1999.– 207 с.
Сорока П. Іван Бондарчук: Літ. портрет. — Тернопіль: Тайп, 1998.– 143 с.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Посилання
Про Івана Боднарчука та добірка його творів
Українські письменники
Українці Канади
Уродженці Чернятина
Українська діаспора
|
1310121
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%83%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Адміністративний устрій Лебединського району
|
Адміністративний устрій Лебединського району — адміністративно-територіальний устрій Лебединського району Сумської області на 23 сільські ради, які об'єднують 129 населених пунктів та підпорядковані Лебединській районній раді. Адміністративний центр — місто Лебедин, що є містом обласного значення та до складу району не входить.
Список рад Лебединського району
* Примітки: м. — місто, с-ще — селище, смт — селище міського типу, с. — село
Див. також
Лебединський район
Примітки
Лебединський район
|
2314553
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%80%D1%85%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD
|
Кірхгандерн
|
Кірхгандерн — громада в Німеччині, розташована в землі Тюрингія. Входить до складу району Айхсфельд. Складова частина об'єднання громад Ганштайн-Рустеберг.
Площа — 4,37 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Тюрингії
|
63433729
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Queen%20Anne%27s%20Summer%20Palace
|
Queen Anne's Summer Palace
|
Queen Anne's Summer Palace (Czech: Letohrádek královny Anny), sometimes called Belvedere, is a Renaissance building located in the Royal Garden of Prague Castle in the Czech Republic. It is considered to be one of the purest Italian Renaissance architecture located outside of Italy.
History
Ferdinand I commissioned the Summer Palace, built on the eastern edge of the Royal Garden between 1538 and 1560, for his wife Anne Jagiellonica. The garden was founded simultaneously with the palace. It was initially designed by Italian architect Paolo della Stella, and construction was started by Giovanni Spatio, but both men died before the building was completed, as did Jagiellonica.
Upon its completion, the palace was not regularly used until Rudolf II converted its first floor into an astronomical observatory, and used the palace to accommodate his guests. After Rudolf II's death, the palace was again unused for over thirty years. Afterwards, it served as a military base for Swedish soldiers in the Thirty Years War. For over 100 years, an artillery laboratory was based on the grounds until the governor Karl, Count Chotek of Chotkow and Wognin evicted the artillery.
After it was abandoned by the military, Bernhard Grueber and Pietro Nobile organised the renovation of the building, which included the addition of a picture gallery and a Classicist staircase. Other reconstruction of the building took place in 1860s. In the 1950s, the palace was restored by a Czech architect Pavel Janák and it served as an exhibition hall. It became a National Cultural Monument in 1962. Since then, the building has provided space for exhibitions of fine and applied arts.
Description
The lower part of the palace includes the ground floor with an arcade gallery around the whole building. On the upper floor are residential areas, a dance hall, and a gallery. Above the arcade gallery, there is first floor with a copper roof, which was not part of della Stella's original design, but added by Bonifác Wohlmut. There is also a singing fountain from 1654 located in front of the Summer Palace.
References
Prague Castle
Renaissance architecture in the Czech Republic
Buildings and structures completed in 1565
Palaces in Prague
|
49495010
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fabrizio%20Alastra
|
Fabrizio Alastra
|
Fabrizio Alastra (born 1 October 1997) is an Italian footballer who plays as a goalkeeper for club Potenza.
Club career
Alastra is a youth product from Palermo. He made his Serie A debut on 14 February 2016 against Torino, replacing Stefano Sorrentino after 38 minutes of a 1–3 away defeat.
On 30 January 2020, he joined Pescara on loan until the end of the season.
After appearing on the bench for Parma in the first two games of the 2020–21 Serie A season, on 5 October 2020 he returned to Pescara on another loan.
On 10 July 2021, he signed with Foggia.
On 25 August 2022, Alastra joined Potenza on a one-year contract.
International career
On 25 April 2018, Alastra played a friendly match with Italy U20 against Croatia U20.
References
1997 births
Living people
People from Erice
Italian men's footballers
Men's association football goalkeepers
Serie A players
Serie C players
Palermo FC players
FC Matera players
Benevento Calcio players
AC Prato players
Parma Calcio 1913 players
Delfino Pescara 1936 players
Calcio Foggia 1920 players
Potenza Calcio players
Italy men's youth international footballers
Footballers from the Province of Trapani
21st-century Italian people
|
21262744
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Krowiarki%2C%20Silesian%20Voivodeship
|
Krowiarki, Silesian Voivodeship
|
Krowiarki, Silesian Voivodeship
Krowiarki is a village in the administrative district of Gmina Pietrowice Wielkie, within Racibórz County, Silesian Voivodeship, in southern Poland, close to the Czech border. It is approximately north of Pietrowice Wielkie, north-west of Racibórz, and west of the regional capital Katowice.
There is a palace in the village built in the 17th century, later rebuilt on several occasions.
References
Krowiarki
|
465285
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D0%B1%D0%B0%D0%B4%D1%96%D1%8F-%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B5
|
Аббадія-Сан-Сальваторе
|
Аббадія-Сан-Сальваторе — муніципалітет в Італії, у регіоні Тоскана, провінція Сієна.
Аббадія-Сан-Сальваторе розташована на відстані близько 130 км на північний захід від Рима, 110 км на південь від Флоренції, 60 км на південний схід від Сієни.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 19 вересня. Покровитель — Святий Марко.
Демографія
Уродженці
Алессіо Діонізі (*1980) — італійський футболіст, захисник, захисник, згодом — футбольний тренер.
Сусідні муніципалітети
Кастель-дель-П'яно
Кастільйоне-д'Орчія
П'янкастаньяіо
Радікофані
Сан-Кашано-дей-Баньї
Санта-Фйора
Седжано
Див. також
Список муніципалітетів провінції Сієна
Примітки
Муніципалітети провінції Сієна
|
15310461
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pierrepont%2C%20Aisne
|
Pierrepont, Aisne
|
Pierrepont, Aisne
Pierrepont is a commune in the Aisne department in Hauts-de-France in northern France.
Population
See also
List of medieval bridges in France
Communes of the Aisne department
References
Communes of Aisne
Aisne communes articles needing translation from French Wikipedia
|
3375227
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD%20%28%D0%9B%D1%83%D1%97%D0%B7%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0%29
|
Каплан (Луїзіана)
|
Каплан (Луїзіана)
Каплан — місто в США, в окрузі Вермільйон штату Луїзіана. Населення — 4352 особи (2020).
Географія
Каплан розташований за координатами (30.005975, -92.283858). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 6,01 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родини. Густота населення становила 766 осіб/км². Було 2144 помешкання (357/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,7 %. Частка іспаномовних становила 1,9 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,8 % — особи молодші 18 років, 58,5 % — особи у віці 18—64 років, 17,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,7 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 88,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 84,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долар для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 27,6 % осіб, у тому числі 45,4 % дітей у віці до 18 років та 16,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 24,5 %, роздрібна торгівля — 16,5 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 10,3 %, будівництво — 8,8 %.
Примітки
Джерела
Міста Луїзіани
Населені пункти округу Вермільйон (Луїзіана)
Населені пункти США, засновані 1902
|
3066297
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%97%D0%B0%D1%85%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%96%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%29
|
Вулиця Захисників України (Житомир)
|
Вулиця Захисників України (Житомир)
Вулиця Захисників України — вулиця в Богунському районі Житомира.
Історія
Вулиця почала формуватися у 1980-х роках як нова вулиця мікрорайону, що мав проектну назву Північно-західний, а пізніше отримав назву Хмільники.
Початок нинішньої вулиці Маликова, на відрізку від 1-го Винокурного провулка до Польського цвинтаря, виник і забудований до кінця 1960-х років та був продовженням Новопівнічної вулиці. До кінця 1980-х років ця ділянка вулиці являла собою вузьку дорогу між садибами (з півдня) та полем колгоспу ім. Мічуріна (з півночі). Наприкінці 1980-х років та на початку 1990-х років існуюча ділянка вулиці значно розширена, а також збудовано нову ділянку від Польського цвинтаря до вулиці Олександра Клосовського. Влаштовано мостопровід через долину річки Кокоричанки. Побудовано розворотне кільце тролейбусів, оскільки, згідно з проектом, по вулиці мав здійснюватися тролейбусний рух.
У 1988 році вулицю названо на честь Степана Маликова. У 1991 році до вулиці Маликова переадресовано житлові будинки з південного боку вулиці, на відрізку між 1-м Винокурним провулком та Польським цвинтарем, що раніше відносилися до Новопівнічної вулиці.
До 19 лютого 2016 року вулиця носила назву вулиця Маликова.
Відповідно до розпорядження Житомирського міського голови від 19 лютого 2016 року № 112 «Про перейменування топонімічних об'єктів та демонтаж пам'ятних знаків у м. Житомирі», перейменована на вулицю Сурина Гора.
19 квітня 2016 року, відповідно до розпорядження Житомирського міського голови «Про внесення змін до розпорядження міського голови від 19.02.2016 № 112 „Про перейменування топонімічних об'єктів та демонтаж пам'ятних знаків у м. Житомирі“», об'єкту було повернуто стару назву — вулиця Маликова.
Це розпорядження в червні 2016 року було оскаржене в суді ініціативною групою житомирян. 3 жовтня 2017 року Корольовський районний суд м. Житомира відмовив у задоволенні позову, це рішення підтримав 28 лютого 2018 року Житомирський апеляційний адміністративний суд. 25 квітня 2018 року касаційне провадження в цій справі відкрив Верховний суд.
Протягом 2016 року по вулиці Маликова здійснювалось будівництво тролейбусної лінії. 27 грудня 2016 року по вулиці Маликова проїхав перший тролейбус.. З початку 2017 року по вулиці почав курсувати маршрут № 7. У 2017 році з'явилися також маршрути № 7-А, 8.
Примітки
Вулиці Житомира, названі на честь людей
|
93635
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%20342
|
IC 342
|
IC 342 або «Прихована галактика» — спіральна галактика типу SBc у сузір'ї Жираф.
IC 342 розташована приблизно за 11 мільйонів світлових років від Землі. За повідомленням Європейського космічного агентства (ESA) від 7 листопада 2023 року, не зважаючи на те, що галактику IC 342 дуже важко спостерігати, оскільки вона розташована за диском нашого Чумацького Шляху, тому пил, газ і зірки закривають огляд, космічний телескоп «Евклід» все ж таки здійснив її спостереження та фотографування.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 342 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 342 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 342
IC 342 в базі SIMBAD
IC 342 в базі Vizier
IC 342 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 342
IC 342
IC 342
Група галактик IC 342/Маффея
|
61905728
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Baldyzh
|
Baldyzh
|
Baldyzh is a rural locality (a village) in Bryansky District, Bryansk Oblast, Russia. The population was 28 as of 2013. There is 1 street.
Geography
Baldyzh is located 3 km south of Glinishchevo (the district's administrative centre) by road. Glinishchevo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Bryansky District
|
42814282
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vetluga%20%28disambiguation%29
|
Vetluga (disambiguation)
|
Vetluga (disambiguation)
Vetluga is a town in Vetluzhsky District of Nizhny Novgorod Oblast, Russia.
Vetluga may also refer to:
Vetluga Urban Settlement, a municipal formation which the town of district significance of Vetluga in Vetluzhsky District of Nizhny Novgorod Oblast, Russia is incorporated as
Vetluga (river), a river in Russia, a left tributary of the Volga
GAZ-5903V Vetluga, Russian heavy firefighting vehicle
|
2495130
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/XIRP2
|
XIRP2
|
XIRP2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 2-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 3 374 амінокислот, а молекулярна маса — 382 300.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах як поліморфізм, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з молекулою актину.
Локалізований у клітинних контактах.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 2
Некатегоризовані білки
|
2639761
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Moorilla%20Hobart%20International%202012%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Moorilla Hobart International 2012, одиночний розряд
|
Moorilla Hobart International 2012, одиночний розряд
Ярміла Ґайдошова була чинною чемпіонкою, але не змогла захистити свій титул, оскільки у чвертьфіналі її перемогла Мона Бартель.
Бартель виграла свій перший титул WTA, у фіналі перемігши Яніну Вікмаєр з рахунком 6–1, 6–2.
Сіяні гравчині
Сітка
Фінальна частина
Верхня половина
{{16TeamBracket-Compact-Tennis3
|RD1= Перше коло
|RD2= Друге коло
|RD3=Чвертьфінали
|RD4=півфінал
|RD1-seed01=1
|RD1-team01= Я Вікмаєр
|RD1-score01-1=7
|RD1-score01-2=6
|RD1-score01-3=
|RD1-seed02=
|RD1-team02= М Еракович
|RD1-score02-1=5
|RD1-score02-2=4
|RD1-score02-3=
|RD1-seed03=
|RD1-team03= Г Воскобоєва
|RD1-score03-1=5
|RD1-score03-2=6
|RD1-score03-3=4
|RD1-seed04=WC
|RD1-team04= К Деллаква
|RD1-score04-1=7
|RD1-score04-2=4
|RD1-score04-3=6
|RD1-seed05=
|RD1-team05= К Закопалова
|RD1-score05-1=6
|RD1-score05-2=2
|RD1-score05-3=5
|RD1-seed06=
|RD1-team06= С Халеп
|RD1-score06-1=4
|RD1-score06-2=6
|RD1-score06-3=7
|RD1-seed07=
|RD1-team07= О Балтача
|RD1-score07-1=2
|RD1-score07-2=5
|RD1-score07-3=
|RD1-seed08=8
|RD1-team08= І-К Бегу
|RD1-score08-1=6
|RD1-score08-2=7
|RD1-score08-3=
|RD1-seed09=3
|RD1-team09= М Мікулеску
|RD1-score09-1=0
|RD1-score09-2=4
|RD1-score09-3=
|RD1-seed10=PR
|RD1-team10={{nowrap| А Чакветадзе}}
|RD1-score10-1=6|RD1-score10-2=6|RD1-score10-3=
|RD1-seed11=
|RD1-team11= Ц Піронкова|RD1-score11-1=712|RD1-score11-2=3
|RD1-score11-3=77|RD1-seed12=Q
|RD1-team12= Г Вотсон
|RD1-score12-1=610
|RD1-score12-2=6|RD1-score12-3=62
|RD1-seed13=LL
|RD1-team13= К Барруа
|RD1-score13-1=1
|RD1-score13-2=4
|RD1-score13-3=
|RD1-seed14=Q
|RD1-team14= С Джонс|RD1-score14-1=6|RD1-score14-2=6|RD1-score14-3=
|RD1-seed15=
|RD1-team15= Л Градецька
|RD1-score15-1=3
|RD1-score15-2=1
|RD1-score15-3=
|RD1-seed16=6
|RD1-team16= Ш Пеєр
|RD1-score16-1=6
|RD1-score16-2=6
|RD1-score16-3=
|RD2-seed01=1
|RD2-team01= Я Вікмаєр
|RD2-score01-1=6
|RD2-score01-2=6
|RD2-score01-3=
|RD2-seed02=WC
|RD2-team02= К Деллаква
|RD2-score02-1=1
|RD2-score02-2=1
|RD2-score02-3=
|RD2-seed03=
|RD2-team03= С Халеп
|RD2-score03-1=6
|RD2-score03-2=6
|RD2-score03-3=
|RD2-seed04=8
|RD2-team04= І-К Бегу
|RD2-score04-1=4
|RD2-score04-2=2
|RD2-score04-3=
|RD2-seed05=PR
|RD2-team05={{nowrap| А Чакветадзе}}
|RD2-score05-1=6|RD2-score05-2=6|RD2-score05-3=
|RD2-seed06=
|RD2-team06= Ц Піронкова
|RD2-score06-1=3
|RD2-score06-2=2
|RD2-score06-3=
|RD2-seed07=Q
|RD2-team07= С Джонс
|RD2-score07-1=67
|RD2-score07-2=4
|RD2-score07-3=
|RD2-seed08=6
|RD2-team08= Ш Пеєр
|RD2-score08-1=79
|RD2-score08-2=6
|RD2-score08-3=
|RD3-seed01=1
|RD3-team01= Я Вікмаєр
|RD3-score01-1=6
|RD3-score01-2=6
|RD3-score01-3=
|RD3-seed02=
|RD3-team02= С Халеп
|RD3-score02-1=4
|RD3-score02-2=0
|RD3-score02-3=
|RD3-seed03=PR
|RD3-team03=
|RD3-score03-1=6
|RD3-score03-2=4
|RD3-score03-3=0r
|RD3-seed04=6
|RD3-team04= Ш Пеєр
|RD3-score04-1=4
|RD3-score04-2=6|RD3-score04-3=1
|RD4-seed01=1
|RD4-team01=
|RD4-score02-1=6|RD4-score02-2=78|RD4-score02-3=
}}
Кваліфікація
Сіяні гравчині
Кваліфікувалися
Щасливий лузер
Крістіна Барруа'''
Кваліфікаційна сітка
Перший кваліфаєр
Другий кваліфаєр
Третій кваліфаєр
Четвертий кваліфаєр
Посилання
Main Draw
Qualifying Draw
Hobart International, одиночний розряд
Moorilla Hobart International 2012
|
4531372
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D1%87%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96%D0%B2%20%D0%86%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%97
|
Список підводних човнів Італії
|
Список підводних човнів Італії — перелік підводних човнів Королівського флоту Італії та ВМС Італійської Республіки, які перебували на озброєнні з кінця XIX століття до теперішнього часу. Список представлений у хронологічному порядку, починаючи з 1890-х років.
Список підводних човнів Королівського флоту Італії
Підводні човни 1890-1920-х років
Підводні човни міжвоєнного часу
Підводні човни Другої світової війни
Список підводних човнів ВМС Італії
Підводні човни Холодної війни
Підводні човни XXI століття
Див. також
Список кораблів Імперських ВМС Німецької імперії
Список підводних човнів Великої Британії
Список підводних човнів часів Другої світової війни
Список найрезультативніших підводних човнів Німеччини
Список підводних човнів Третього рейху
Озброєння та військова техніка ВМС США
Примітки
Виноски
Джерела
Посилання
Sommergibili
La guerra negli abissi. I sommergibili della Regia Marina: vittorie e sconfitte dal 1940 al 1943
Italian Submarines. List of Italian naval submarines from Delfino, launched 1892 to the present day
Submarines
CLASSES/
Списки:Італія
Переліки кораблів за країною
|
2296513
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BD
|
Ліппорн
|
Ліппорн — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Рейн-Лан. Складова частина об'єднання громад Наштеттен.
Площа — 4,80 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
4785070
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Arrhyton%20dolichura
|
Arrhyton dolichura
|
Arrhyton dolichura — вид змій родини полозових (Colubridae). Ендемік Куби.
Поширення і екологія
Arrhyton dolichura мешкають на північному сході Куби, на півночі провінцій Аретеміса, Гавана і Маябеке та на північному сході провінції Матансас. Вони живуть у вічнозелених і широколистяних сухих тропічних лісах.
Примітки
Полозові
Тварини, описані 1909
Плазуни Куби
Ендемічна фауна Куби
|
16038804
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cam%C3%A9las
|
Camélas
|
Camélas is a commune in the Pyrénées-Orientales department in southern France.
Geography
Localisation
Camélas is located in the canton of Les Aspres and in the arrondissement of Perpignan.
Government and politics
Mayors
Population
See also
Communes of the Pyrénées-Orientales department
References
Communes of Pyrénées-Orientales
|
1313015
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Систематизація
|
Систематизація — процес зведення розрізнених знань про предмети (явища) в єдину наукову систему, встановлення їхньої єдності.
Систематизація є відображенням єдності світу і ґрунтується на вивченні суттєвих зв'язків, які об'єднують ці предмети (явища). Вона спирається на класифікацію, аналіз і синтез істотних властивостей певної системи.
Здійснюється у формі відповідних логічних систем — теорії, гіпотези тощо.
Необхідною умовою систематизації є висунення фундаментальної ідеї, здатної привести знання до логічної єдності.
Вихідним пунктом процесу систематизації є прийняття певних принципів, що формулюють фундаментальну ідею. Систематизація завжди однобічна, бо логічні системи неспроможні вичерпно відобразити закономірності об'єктивних систем. Діалектична суперечність між прагненням науки до всеохопної систематизації знань і неможливістю її здійснення розв'язується вдосконаленням пізнання людиною дійсності.
Функції систематизації
дозволяє оглянути весь масив інформації;
виявляє й усуває непогодженості, протиріччя, пробіли
підвищує ефективність роботи;
робить інформацію зручнішою для користування, полегшує пошук необхідного;
сприяє ретельнішому вивченню та дослідженню предметів(явищ);
поліпшує пізнавальний процес формування свідомості людини;
Види систематизації
Систематизація законодавства — впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників.
Систематизація спрямована на:
досягнення внутрішньої єдності юридичних норм, тобто на усунення колізій і прогалин, у результаті чого підвищується ефективність законодавства;
впорядкування правового матеріалу, розміщення його за певними розділами і рубриками, тобто класифікацію, що забезпечує зручність користування законодавчим масивом.
Систематизація документів — один з найдавніших і найпоширеніших методів їхньої аналітико-синтетичної обробки, оскільки вона відповідає потребам людей у поділі знань за галузевою ознакою, диференціації наукових знань. Під систематизацією розуміють визначення класифікаційного індексу документа відповідно до його змісту за таблицею певної системи класифікації. Таким чином, при систематизації здійснюється переклад ознак змісту документів з природної мови на штучну мову класифікаційних індексів певної систематичної документної класифікації. Без попередньої систематизації інформації неможливо уявити такі найважливіші бізнес-процеси, як документообіг, діловодство, створення матеріальної та електронного архіву, створення різних баз даних. Саме систематизація інформації є попереднім етапом для таких важливих у діловодстві робіт, як складання номенклатури справ, індексування документів, каталогізації. Без якісної і ретельно проведеної систематизації інформації неможливе створення архіву фірми, ні паперового, ні електронного, неможливо його повноцінне функціонування. Якісна систематизація документів — це порядок і надійність, зручність пошуку, це завершення в строк справи і відсутність проблем у відносинах з перевіряльними органами та інспекціями. Систематизація інформації є запорукою успішної роботи кожної організації. Саме систематизація інформації є попереднім етапом для таких важливих у діловодстві робіт, як складання номенклатури справ, індексування документів, каталогізації. Без якісної і ретельно проведеної систематизації інформації неможливе створення архіву фірми, ні паперового, ні електронного, неможливо його повноцінне функціонування. Якісна систематизація документів — це порядок і надійність, зручність пошуку, це завершення в строк справи і відсутність проблем у відносинах з перевіряльними органами та інспекціями. Систематизація інформації є запорукою успішної роботи кожної організації.
Характеристика основних етапів систематизації
Формування процесу систематизації відбувалося дуже повільно в ході становлення людського суспільства й культури. Ідеї систематизації, як і будь-яке явище природи й суспільства, пройшли кілька найважливіших етапів.
Перший етап почався в далекій давнині й завершився до початку ХХ ст. Це етап виникнення й розвитку системних ідей, які складалися в практичній і пізнавальній діяльності людей, шліфувалися філософією, носили розрізнений характер. Виникали й оформлялися окремі ідеї й поняття. Нерідко вони являли собою спонтанні інтуїтивні відкриття тих або інших видатних учених, філософів і мислителів[3].
Другий етап розгортається з початку минулого століття до його середини, коли відбувається теоретизація системних ідей, формування перших системних теорій, широке поширення системності в усі галузі знання, освоєння їхніми системними ідеями. Системність перетворюється в наукове знання про системи, оформляється як інструмент пізнавальної діяльності.
Третій етап характеризується тим, що відбувається перетворення системності в метод наукових досліджень, аналітичної діяльності. Він розгортається із другої половини 50-х років і збігається з початком науково-технічної революції, що максимально використовувала процес систематизації для наукових відкриттів, здійснення технологічних розробок. Системність до кінця ХХ ст. стає загальним світоглядом, що використовують фахівці всіх галузей.
Методика та функції систематизації
Методика систематизації — це сукупність науково обґрунтованих і перевірених практикою прийомів, правил і положень, які використовуються в процесі систематизації документів. Вона виходить з методологічних основ та структури документної класифікації і сприяє найточнішому виявленню місця документа в класифікаційному ряді й упорядкуванню процесу систематизації на всіх його етапах. До методики систематизації входять положення і правила, що використовуються при обробці документів різних видів і будь-якої галузі знання. Вони є загальною методикою систематизації. Правила, які стосуються обробки документів з окремих галузей знань, наук тощо, становлять спеціальну методику[12].
Правила спеціальної методики систематизації повністю пов'язані з конкретними таблицями класифікації. Вони розглядають зміст і структуру певної галузі знання або циклу наук у конкретній класифікаційній системі, розмежування з суміжними науками і питаннями, поєднання класифікаційних ознак, основні випадки використання різноманітних прийомів при обробці документів з певних галузей знання й окремих видів їх. Зміст спеціальної методики значною мірою залежить від особливостей галузей знань та від потреб установи, для якої вона розробляється. Потреби установи почасти враховуються при виборі для використання класифікаційної системи і конкретних таблиць, проте цього не завжди достатньо. Наприклад, бібліотеки навіть одного виду і типу мають різні за обсягом фонди, у них по-різному представлені галузеві документи залежно від господарського профілю регіону, який обслуговує бібліотека, свої особливості має її довідково-бібліографічний апарат. Це впливає на систематизацію документів — її глибину, межі використання різних методичних прийомів.
Основні положення загальної методики здебільшого однакові для різних класифікаційних систем одного виду (комбінаційних, перелічувальних, фасетних), хоча структура конкретної класифікаційної системи накладає на цих певний відбиток.
Загальна методика систематизації визначає методи і способи аналізу змісту й деяких формальних характеристик документа і загальні положення та правила, на основі яких приймається рішення про показ того чи іншого документа в пошуковому масиві або його місця на книжковій полиці. Загальна методика систематизації базується на певних принципах.
Провідний принцип сучасної методики систематизації — пріоритет змісту документа над його формою і призначенням. Тобто документ систематизують, виходячи, перш за все, з його змісту. Ознаки, не пов'язані безпосередньо зі змістом, виступають звичайно як другорядні й показуються в комбінаційних класифікаціях за допомогою типових ділень. До них зараховують вид документа, мову твору, його читацьке та цільове призначення тощо[10].
Література
Л. Озадовська. Єдності знань принцип //
П. Йолон. Систематизація // ФЕС, с.584
Системологія на транспорті: Підручник: У 5 кн. / За заг. ред.. М. Ф. Дмитриченка. К.: Знання України, 2005 — Кн. 1: Основи теорії систем і управління — 344с.
Дудник І. М. Вступ до загальної теорії систем. — К.: Кондор, 2009. — 205с.
Теорія держави і права [Электронный ресурс] / О. В. Зайчук. — Електронні дані. — Режим доступу: World Wide Web. — http://www.ebk.net.ua/. — Опис на основі головної сторінки (переглянуто 10.04.2012, останнє оновлення 12.05.2011).
Кушнаренко Н. Наукова обробка документів [Текст]: Підручник / Наталя Миколаївна Кушнаренко, Валерія Костянтинівна Удалова. — 4-те вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2006. — 334 с. — ISBN 966-346-234-5
Лесечко М. Д. Основи системного підходу: теорія, методологія, практика: Навч. посіб. — Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2002. — 300с.
Сурмін Ю. П. Аналітична діяльність: Посібник для аналітика неприбуткової організації. — К.: Центр інновацій та розвитку, 2002. — 96с.
Сурмин Ю. П. Теория систем и системний анализ. Учеб. пособис. — К.: МАУП, 2003.-368 с.
Чорней Н. Б. Теорія систем і системний аналіз: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: МАУП, 2005. — 256с.
Посилання
Методологія науки
Обробка інформації
Аналітико-синтетична переробка інформації
|
11284503
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rica%20Reinisch
|
Rica Reinisch
|
Rica Reinisch (later Assmann then Neumann; born 6 April 1965) is a retired swimmer from East Germany. She was a specialist in backstroke, setting four world records in the Moscow Games (three in 100 m backstroke: 1:01.51, 1:01.50 and 1:00.86; one in 200 m backstroke 2:11.77), at the age of fifteen. She won gold medals in the 100 m and 200 m backstroke and as a member of the 4 x 100 medley relay team.
Career
Reinisch was born in Seifhennersdorf, Bezirk Dresden (now Saxony), and first competed at the age of eight. Her swimming abilities earned her a place in the Dresden Sports School. At 12 years old, she had already swum the 100 m backstroke in 1:14.3. Two years later, at 14, she was ranked as the twentieth female swimmer in the world in the 100 m backstroke with 1:04.84.
In January 1980, she realized that she had the potential to become an Olympic champion. In the swimming invitational in Austin (Texas), a kind of "world female championship", she was barely beaten by the American world champion Linda Jezek (1:03.74 to 1:03.15). One month later she recorded a time of 1:02.46, better than every active swimmer, less than one second away from the world record held by her countrywoman Ulrike Richter. In the 200 m backstroke she went under 2:20 at 2:15.59. The "records route" was opened for Reinisch. The hardest was, maybe, winning the national championships where she suffered one defeat by Petra Riedel. But she improved in time for the Olympic Games. Shortly before she had swum the 100 m backstroke in 1:01.77.
East German Doping
Reinisch, like many of the East German athletes of the time, was doped by her coaches under instruction from the Stasi. Swimmers were doped with oral-Turinabol, an anabolic steroid derived from testosterone. After suffering severe period pain and enlarged ovaries, her mother forced her to retire at the age of sixteen, just after the Moscow Olympics.
After the fall of the Berlin Wall and the reintegration of East Germany, records confirmed the doping scandal. By this time, Reinisch had married and had already suffered two miscarriages. Like most of the East German athletes, Reinisch was compensated in an ensuing court case on the matter. Reinisch now has two children, and was later quoted as saying: "The worst thing is they took away from me the opportunity to ever know if I could have won the gold medals without the steroids. That's the greatest betrayal of all."
See also
List of members of the International Swimming Hall of Fame
References
External links
1965 births
Living people
People from Seifhennersdorf
Doping cases in swimming
German sportspeople in doping cases
East German female backstroke swimmers
Swimmers at the 1980 Summer Olympics
Olympic swimmers for East Germany
Olympic gold medalists for East Germany
World record setters in swimming
Medalists at the 1980 Summer Olympics
Olympic gold medalists in swimming
Swimmers from Saxony
|
2906943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%B8%D0%BF%D0%B9%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Щипйорно (Мазовецьке воєводство)
|
Щипйорно (Мазовецьке воєводство)
Щипйорно — село в Польщі, у гміні Помехувек Новодворського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Варшавського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Новодворського повіту (Мазовецьке воєводство)
|
3224722
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D1%83%D1%82-%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D0%BA%20%28%D0%92%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%B3%D1%82%D0%BE%D0%BD%29
|
Траут-Лейк (Вашингтон)
|
Траут-Лейк (Вашингтон)
Траут-Лейк — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Клікітат штату Вашингтон. Населення — 672 особи (2020).
Географія
Траут-Лейк розташований за координатами (45.998084, -121.530148). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 18,08 км², з яких 17,97 км² — суходіл та 0,11 км² — водойми.
Клімат
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 557 осіб у 224 домогосподарствах у складі 171 родини. Густота населення становила 31 особа/км². Було 311 помешкання (17/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,1 %. Частка іспаномовних становила 5,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,3 % — особи молодші 18 років, 61,4 % — особи у віці 18—64 років, 15,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 44,8 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 107,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 103,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 18,8 % осіб, у тому числі 33,3 % дітей у віці до 18 років та 1,3 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 211 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 34,6 %, виробництво — 16,1 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 15,2 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Вашингтону
Населені пункти округу Клікітат (Вашингтон)
|
28093361
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aure%20Atika
|
Aure Atika
|
Aure Atika (born 12 July 1970) is a French actress, writer, and director.
Life and career
The daughter of Jewish-Moroccan Ode Atika Bitton and an unknown father. Her mother told her she was conceived with Michel Fournier when both had taken drugs. Her father didn't recognize her and a DNA-test confirmed the lack of relationship. Atika was born in Portugal and grew up in Paris. She won the 2004 Best French-Language Short Film Award at the Créteil International Women's Film Festival for À quoi ça sert de voter écolo? (What's the Point of Voting Green?) (2003) and was nominated for the 2010 César Award for Best Supporting Actress for Mademoiselle Chambon (2009). Atika has one daughter, Angelica (February 2002), with Philippe Zdar of house music group Cassius.
Filmography
Film
As director
Television
TV guest appearances
Awards and nominations
award, 2004 Prix de la Fondation Beaumarchais, best short film, for À quoi ça sert de voter écolo? (2003).
nomination, 2010 César du cinéma, for best supporting actress, for Mademoiselle Chambon (2009).
nomination, 2014 Trophée francophone, for best actress, for Nesma (2013).
References
Further reading
External links
1970 births
Living people
French people of Moroccan-Jewish descent
French people of Portuguese-Jewish descent
Jewish French actresses
Jewish Portuguese actresses
French film actresses
French film directors
French women writers
French television actresses
20th-century French actresses
21st-century French actresses
People from Cascais
French women film directors
Portuguese people of Moroccan-Jewish descent
Portuguese people of French descent
Actresses from Paris
|
2758115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%85%20%D0%92%D0%B5%D0%B9%20%D0%A8%D0%B5%D0%BC
|
Гох Вей Шем
|
Гох Вей Шем (20 травня 1989) — малайзійський бадмінтоніст, срібний призер Олімпійських ігор 2016 року.
Виступи на Олімпіадах
Примітки
Зовнішні посилання
Малайзійські бадмінтоністи
Малайзійські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2016
Бадмінтоністи на літніх Олімпійських іграх 2016
Бронзові призери Азійських ігор
Уродженці Куала-Лумпур
Бадмінтоністи на Азійських іграх 2014
Бадмінтоністи на Азійських іграх 2018
Чемпіони Ігор Співдружності з бадмінтону
|
2464144
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%BD-%D1%85%D0%B0%D0%BD
|
Аргун-хан
|
Аргун-хан (бл. 1258 — 7 березня 1291) — хан держави Ільханів у 1284—1291 роках.
Життєпис
Походив з династії Чингізідів-Хулагуїдів. Син Абака-хана, володаря держави Ільханів, та Хаймаш-хатун, несторіанки. При народженні отримав християнське ім'я та був похрещений.
У 1282 році його батька було вбито, проте трон за монгольським звичаєм посів стрийко Аргуна — Текудер. У 1284 року він підняв у Хорасані повстання проти Текюдера. У травні супротивники зустрілися в околицях Акходжі, неподалік від Казвіну. Запекла і тривала битва завершилася поразкою Аргуна, який потрапив у полон. Та тільки-но бранця привезли в табір дядька, його звільнив емір Бука. Багато беків Текюдера вже давно були незадоволені своїм володарем і тепер перейшли на бік Аргуна. Покинутий усіма Текюдер втік і деякий час переховувався. У серпні його захопили і стратили. Аргун посів трон Ільханів.
Невдовзі вимушений був у 1284—1285 роках відбивати напад військ Чагатайського улусу, який намагався скористатися розгардіяшем у державі Ільхані. Втім Аргун-хан зумів зберегти володіння попередників. 1285 році відправив посольство до папи римського Гонорія IV. У 1286 року здійснено грабіжницький похід до Пенджабу.
Основні зусилля зосередив на протистоянні Золотій Орді на Кавказі, тобто збереженні володінь Ільханів в Грузії та Ширвані. У 1288 та 1299 роках відбив напади на кавказькі володіння Тула-Буги, хана Золотої Орди. Для зміцнення влади над Грузією, у 1290 році оженив свою сестру Ольджат на Вахтанзі II, царі Східної Грузії.
При цьому планував влаштувати новий похід проти Єгипту. Тому вирішив домовитися з християнськими володарями Європи, яких намагався умовити очолити хрестовий похід проти Мамлюкського Єгипту. 1288 року відправив посольство до папи римського Миколая IV, Філіппа IV, короля Франції, та Едуарда I, короля Англії. У 1289 року відправлено посольство до папського престолу та друге — до короля Франції. Втім ці надії не справдилися. Тому Аргун-хан не надав допомоги сирійським християнам під час нападу єгипетського султана Калауна, який захопив до 1289 року Латтакію та Триполі. У 1289—1290 роках придушив повстання караунасів на чолі із Наврузом, хакімом Нікудерійської орди.
Водночас за правління Аргун-хана почалося піднесення роду Джалаїрідів, а його очільник емір Бука набув значного впливу в адміністрації держави. При цьому на відміну від свого попередника підтримував усі християнські секти, особливо несторіан. Але також виявляв терпимість до мусульман і юдеїв, сам же сповідував буддизм. За часів Аргун-хана візиром був Саад аль-Дава, що був юдеєм.
У 1290 році, отримавши допомогу з Генуї, Аргун-хан розпочав у Багдаді великі роботи зі створення військових галер, маючи намір відправити військовий флот до Червоного моря, щоб перервати торгівлю Єгипту з Індією. Потім суднобудівництво було перенесено до Басри. Але конфлікти в середині генуїзців (між гвельфами і гібелінами) звели усі початкові роботи нанівець.
Зрештою після перемовин кінця 1290 року вдалося умовити папи римського Миколая IV оголосити хрестовий похід проти Єгипту. До нього долучився Гетум II, короля Вірменії, що був васалом Ільханів. У 1291 році Аргун-хан помер після тривалого вживання зілля для досягнення довголіття, натомість лише отруївся, від чого помер 7 березня того ж року. Владу успадкував його брат Гайхату.
Родина
Дружина — Ккутлуг-хатун
Діти:
Газан-хан, володар держави Ільханів у 1295—1304 роках
Дружина — Урук-хатун
Діти:
Олджейту, володар держави Ільханів у 1304—1316 роках
Примітки
Джерела
Richard, Jean (1996). Histoire des Croisades. Fayard. ISBN 2-213-59787-1.
Jackson, Peter (2005). The Mongols and the West: 1221—1410. Longman. ISBN 978-0-582-36896-5.
Монархи Персії
Ільхани
Правителі XIII століття
|
33994
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Warren%20Farrell
|
Warren Farrell
|
Warren Farrell
Warren Thomas Farrell (born June 26, 1943) is an American political scientist, activist, and author of seven books on men's and women's issues. Farrell initially came to prominence in the 1970s as a supporter of second wave feminism but has since become a leading figure of the men's rights movement. He served on the New York City Board of the National Organization for Women (NOW). Farrell advocates for "a gender liberation movement", with "both sexes walking a mile in each other's moccasins".
His books cover history, law, sociology and politics (The Myth of Male Power); couples' communication (Women Can't Hear What Men Don't Say, and Father and Child Reunion); economic and career issues (Why Men Earn More); child psychology and child custody (Father and Child Reunion); and teenage to adult psychology and socialization (Why Men Are The Way They Are, The Liberated Man and Does Feminism Discriminate Against Men). All of his books are related to men's and women's studies, including his March 2018 publication The Boy Crisis.
Early life and education
Farrell was born in 1943. He is the eldest of three children born to an accountant father and housewife mother. He grew up in New Jersey. Farrell graduated from Midland Park High School in New Jersey in 1961.
Farrell received a B.A. from Montclair State University in social sciences in 1965. As a college student, Farrell was a national vice-president of the Student-National Education Association, leading President Lyndon B. Johnson to invite him to the White House Conference on Education.
In 1966, he received an M.A. from the University of California, Los Angeles in political science and in 1974 a Ph.D. in the same discipline from New York University. He was an assistant to the president of New York University.
University teaching
Farrell has taught university level courses in five disciplines (psychology; women's studies; sociology; political science; gender and parenting issues). These were at the School of Medicine at the University of California, San Diego; the California School of Professional Psychology; in the Department of Women's Studies at San Diego State; at Brooklyn College; Georgetown University; American University, and Rutgers.
Feminist foundation
When the second wave of the women's movement evolved in the late 1960s, Farrell's support of it led the National Organization for Women's New York City chapter to ask him to form a men's group. The response to that group led to his ultimately forming some 300 additional men and women's groups and becoming the only man to be elected three times to the board of directors of the National Organization for Women in N.Y.C. (1971–74). In 1974, Farrell left N.O.W. in N.Y.C. and his teaching at Rutgers when his wife became a White House Fellow and he moved with her to D.C. They subsequently divorced.
During his feminist period, Farrell wrote op-eds for The New York Times and appeared frequently on the Today show and The Phil Donahue Show, and was featured in People, Parade and the international media. This, and his women and men's groups, one of which had been joined by John Lennon, inspired The Liberated Man. The Liberated Man was written from a feminist perspective, introducing alternative family and work arrangements that could better accommodate working women and encourage care-giving men. The Liberated Man was the beginning of Farrell's development of parallels for men to the female experience: for example, to women's experience as "sex objects", Farrell labeled men's parallel experience as "success objects."
As a speaker, Farrell was known for creating audience participation role-reversal experiences to get both sexes "to walk a mile in the other's moccasins." The most publicized were his "men's beauty contest" and "role-reversal date." In the men's beauty contest, all the men are invited to experience "the beauty contest of everyday life that no woman can escape." In the "role-reversal date" every woman was encouraged to "risk a few of the 150 risks of rejection men typically experience between eye contact and intercourse."
Integrating men's issues into gender issues
In a 1997 interview, Farrell stated: "Everything went well until the mid-seventies when NOW came out against the presumption of joint custody. I couldn't believe the people I thought were pioneers in equality were saying that women should have the first option to have children or not to have children — that children should not have equal rights to their dad."
Why Men Are the Way They Are
Farrell's books each contain personal introductions that describe his perspective on how aspects of public consciousness and his own personal development led to the book. By the mid-1980s, Farrell was writing that both the role-reversal exercises and the women and men's groups allowed him to hear women's increasing anger toward men, and also learn about men's feelings of being misrepresented. He wrote Why Men Are The Way They Are to answer women's questions about men in a way he hoped rang true for the men.
He distinguished between what he believed to be each sex's primary fantasies and primary needs, stating that "both sexes fell in love with members of the other sex who are the least capable of loving: women with men who are successful; men with women who are young and beautiful."
He asserts that women feel disappointed because, "the qualities it takes to be successful at work are often in tension with the qualities it takes to be successful in love." Similarly he asserts that men feel disappointed because, "a young and beautiful woman ('genetic celebrity') often learns more about receiving, not giving, while older and less-attractive women often learn more about giving and doing for others, which is more compatible with love." Due partially to Oprah Winfrey's support, Why Men Are the Way They Are became his bestselling book.
The Myth of Male Power
In 1993, Farrell wrote The Myth of Male Power, in which he argued that the widespread perception of men having inordinate social and economic power is false, and that men are systematically disadvantaged in many ways. The book became a foundational text of the Men's Rights Movement, and made Farrell one of its leading figures.
The Myth of Male Power was ardently challenged by some academic feminists, whose critique is that men earn more money, and that money is power. Farrell concurs that men earn more money, and that money is one form of power. However, Farrell also adds that "men often feel obligated to earn money someone else spends while they die sooner—and feeling obligated is not power." This perspective was to be more fully developed in Farrell's Why Men Earn More.
Susan Faludi argued that Farrell had effectively recanted his original position as part of a generalized backlash against feminism.
Women Can't Hear What Men Don't Say and Father and Child Reunion
The increase in divorces in the 1980s and 1990s turned Farrell's writing toward two issues: the poverty of couples' communication and children's loss of their father in child custody cases.
In Women Can't Hear What Men Don't Say, Farrell asserts that couples often fail to use couples' communication outside of counseling if the person receiving criticism does not know how to make her or himself feel safe. Farrell develops a method called "Cinematic Immersion" to create that safety and overcome what he posits is humans' biological propensity to respond defensively to personal criticism.
To address children's loss of their father in child custody cases, Farrell wrote Father and Child Reunion, a meta-analysis of research about what is the optimal family arrangement for children of divorce. Father and Child Reunion's findings include some 26 ways in which children of divorce do better when three conditions prevail: equally-shared parenting (or joint custody); close parental proximity; and no bad-mouthing. His research for Father and Child Reunion provided the basis for his frequently appearing in the first decade of the 21st Century as an expert witness in child custody cases on the balance between mothers' and fathers' rights needed to create the optimal family arrangement for children of divorce.
Why Men Earn More
By the start of the 21st century, Farrell felt he had re-examined every substantial adult male-female issue except the pay gap (i.e., that men as a group tend to earn more money than women as a group). In Why Men Earn More: The Startling Truth Behind the Pay Gap—and What Women Can Do About It, he documents 25 differences in men and women's work-life choices which, he argues, account for most or all of the pay gap more accurately than did claims of widespread discrimination against women. Farrell writes that men chose to earn more money, while each of women's choices prioritized having a more balanced life. These 25 differences allowed Farrell to offer women 25 ways to higher pay—and accompany each with their possible trade-offs. The trade-offs include working more hours and for more years; taking technical or more hazardous jobs; relocating overseas or traveling overnight. This led to considerable praise for Why Men Earn More as a career book for women.
Some of Farrell's findings in Why Men Earn More include his analysis of census bureau data that never-married women without children earn 13% more than their male counterparts, and that the gender pay gap is largely about married men with children who earn more due to their assuming more workplace obligations.
Themes woven throughout Why Men Earn More are the importance of assessing trade-offs; that "the road to high pay is a toll road;" the "Pay Paradox" (that "pay is about the power we forfeit to get the power of pay"); and, since men earn more, and women have more balanced lives, that men have more to learn from women than women do from men.
Does Feminism Discriminate Against Men?
Farrell's book, Does Feminism Discriminate Against Men?, published in 2008, is a debate book with feminist co-author James P. Sterba. Farrell felt gender studies in universities rarely incorporated the masculine gender except to demonize it. This book was Farrell's attempt to test whether a positive perspective about men would be allowed to be incorporated into universities' gender studies curriculum even if there were a feminist rebuttal. Farrell and Sterba debated 13 topics, from children's and fathers' rights, to the "Boy Crisis."
Critical reception
Early critiques in the New York Times Book Review by Larry McMurtry and John Leonard included disdain for Farrell's use of gender neutral language in The Liberated Man. More recently, conservative and antifeminist Phyllis Schlafly labeled Farrell a "feminist apologist", though praises his research for Father and Child Reunion. Kate Zernike of The Boston Globe refers to Farrell as "the sage of the men's movement", and the description of him as the "Gloria Steinem of men's liberation" by Carol Kleiman of the Chicago Tribune. Esquire ranked Farrell, Thomas Aquinas, and John Stuart Mill as three of history's leading male feminists.
Farrell's collaborations with Ken Wilber, John Gray, and Richard Bolles have introduced his messages to more diverse and receptive audiences.
Farrell's advocacy for boys and men's issues is often criticized in the media as making him 'a leading figure of the men's rights movement'; GQ calls Farrell "The Martin Luther King of the men's movement."
Personal life
Farrell married Ursula (Ursie), a mathematician and IBM executive, in the 1960s. After 10 years of marriage, in 1976, he and Ursie separated and subsequently divorced. After what Farrell described as "twenty years of adventuresome single-hood", he married Liz Dowling in August 2002. He has two step-daughters. They live in Mill Valley, California.
Farrell backed Hillary Clinton in the 2016 US presidential election.
Other activities
During the 2003 California gubernatorial recall election, Farrell ran as a Democratic candidate, on a platform of fathers' rights, and received 626 votes.
Farrell's current foci are conducting communication workshops, being an expert witness in child custody cases and researching a forthcoming book (working title The Boy Crisis), to be co-authored with John Gray. In 2010–11, he keynoted, along with Deepak Chopra, a world conference on spirituality (the Integral Spiritual Experience), addressing the evolution of love. He was then invited by the Center for World Spirituality to be one of their world leaders. Farrell speaks frequently on boys, men's and gender issues, including doing a keynote in 2016 for UK Male Psychology Conference.
In 2009, a call from the White House requesting Farrell to be an advisor to the White House Council on Women and Girls led to Farrell creating and chairing a commission to create a White House Council on Boys and Men. The multi-partisan commission consists of thirty-five authors and practitioners (e.g., John Gray, Gov. Jennifer Granholm, Michael Gurian, Michael Thompson, Bill Pollack, Leonard Sax) of boys' and men's issues. They have completed a study that defines five components to a "boys' crisis," which was submitted as a proposal for President Obama to create a White House Council on Boys and Men. In April 2015, the coalition went to Iowa to discuss their position with 2016 U.S. presidential candidates.
Farrell appeared in Cassie Jaye's 2016 documentary film about the men's rights movement, The Red Pill.
Bibliography
References
External links
Commission to Create a White House Council on Men and Boys
1943 births
Living people
American civil rights activists
American feminist writers
Activists from New York City
American non-fiction writers
American political scientists
Male critics of feminism
California Democrats
Fathers' rights activists
Feminist critics of feminism
American gender studies academics
American male feminists
American feminists
Masculists
Montclair State University alumni
National Organization for Women people
New York University alumni
People from Waldwick, New Jersey
University of California, Los Angeles alumni
Writers from New York City
Brooklyn College faculty
|
4583952
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B2%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Шамів (селище)
|
Шамів (селище)
Шамів — селище у Корсаковському районі Орловської області Російської Федерації.
Населення становить 4 особи. Входить до муніципального утворення Спешневське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у межах Чорнозем'я та історичного Дикого Поля. Від 30 липня 1928 року у складі Орловського округу Центрально-Чорноземної області, 13 червня 1934 року після ліквідації Центрально-Чорноземної області населений пункт увійшов до складу новоствореної Курської області.
З 27 вересня 1937 року в складі новоствореної Орловської області.
Від 2013 року входить до муніципального утворення Спешневське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Корсаковського району Орловської області
|
548737
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D1%81%D1%81%D1%96%20%28%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%B4%27%D0%A3%D0%B0%D0%B7%29
|
Шоссі (Валь-д'Уаз)
|
Шоссі (Валь-д'Уаз)
Шоссі — муніципалітет у Франції, у регіоні Іль-де-Франс, департамент Валь-д'Уаз. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 60 км на північний захід від Парижа, 30 км на захід від Сержі.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 235 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 627,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Валь-д'Уаз
Примітки
Муніципалітети департаменту Валь-д'Уаз
|
4484656
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BC%20%D0%93%D0%B0%D1%84%D1%83%D1%80%D1%96
|
Немам Гафурі
|
Немам Гафурі — шведська курдська лікарка-практик іракського походження, відома тим, що допомагала єзидам, які постраждали від Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ).
Раннє життя
Немам Гафурі народилася 25 грудня 1968 року в регіоні Чнарок в Іраку (нині регіон Курдистан) у сім'ї Махмуда Ага Кака Зіада Гафурі, командира курдського опору, і Гульзари Хасан Джалала, яка забезпечувала бійців опору їжею та амуніцією. Гафурі мала 10 братів і сестер і виросла поблизу Тегерана та в Накаді в іранській провінції Західний Азербайджан.
У 1980-х роках сім'я переїхала до Стокгольма, отримавши статус біженців. Потім Гафурі вивчала медицину в Університеті Печа в Угорщині та в Університеті Умео на півночі Швеції, спеціалізуючись як кардіоторакальний хірург.
Кар'єра
Гафурі брала участь у місіях допомоги в Ефіопії та Індії. У Курдистанському регіоні Іраку Гафурі провела епідеміологічне дослідження факторів ризику, з якими стикаються люди, які пережили конфлікт. Вона брала участь у широкомасштабних заходах з надання допомоги, таких як місії в Ірані, щоб допомогти постраждалим від землетрусу. Коли ІДІЛ почала експлуатацію та геноцид єзидів під час війни в Іраку, Гафурі допомагала біженцям, які прибували пораненими і травмованими на кордоні, і максимально допомагала ним. Вона заснувала організацію для надання допомоги «Спільна допомога Курдистану» та створила клініку в одному з таборів біженців. Станом на квітень 2021 року тисячі переміщених сімей єзидів все ще жили в цьому таборі.
У березні 2021 року Гафурі очолила місію з возз'єднання дванадцяти дітей, які утримувалися в курдсько-сирійському сирітському будинку на сирійсько-іракському кордоні, з їхніми матерями. Жінки народили цих дітей під час сексуального поневолення бойовиками ІДІЛ. Коли вони повернулися до Іраку, старійшини єзидів змусили їх покинути цих дітей.
Смерть
Гафурі заразилася COVID-19 у березні 2021 року, коли допомагала возз'єднатися дванадцятьом матерям-єзидам зі своїми дітьми. Потім її перевезли до Стокгольма, Швеція, для невідкладної медичної допомоги.
Померла 1 квітня 2021 року
Посилання
Посилання
Шведські громадські діячі
Шведські медики
Померли від COVID-19
Померли 2021
Народились 1968
Ірацькі емігранти до Швеції
|
795935
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%80%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Маковський Федір Григорович
|
Маковський Федір Григорович (16 лютого 1895, с. Залав'є, нині Тернопільського району Тернопільської області — 2 січня 1959, м. Львів, похований у селі Залав'є) — український етнограф, фольклорист, поліглот.
Життєпис
Закінчив Теребовлянську гімназію (співав у хорі й диригував ним під керівництвом о. Є. Турули), факультет іноземних мов Київського університету (1922, нині національний університет).
У 1915 — заарештований; вивезений до міста Іркутськ (нині РФ).
У 1922—1933 — в місті Київ: працював у канцелярії ВУАН, секретар місцевкому профспілки Народного комісаріату освіти, згодом — н. с. кабінету етнографії ВУАН; звільнений через переслідування.
Працював у педагогічному технікумі в м. Кременчук (нині Полтавська область).
У 1935 році Маковського заарештували, 13 місяців промучився в камері-одиночці Київської тюрми. Згодом засуджений на 10 р.; покарання відбував у концтаборах Колими і Магадану (нині РФ). Звільнений 1947 без права проживання у Києві й Західній Україні. Поселився у місті Олександрія (Кіровоградська область), де викладав англійську мову в культурно-освітньому технікумі, керівник хору. Потім переїхав до м. Тульчин (Вінницька область). За порадою Максима Рильського збирав фольклорні та етнографічні матеріали для АН України.
Знав кілька мов, грав на багатьох музичних інструментах.
Від 1956 жив у м. Теребовля. 2 січня 1959 року помер у Львові. Похований у рідному селі Залав'є.
Творчість
Автор наукових статей у виданнях етнографічної комісії. Його творча спадщина зберігається в ІМФЕ НАН України, ТОКМ.
Ім'я Маковського повернув Україні 1959 через Теребовлянську районну газету письменник Володимир Ґжицький.
Пам'ять
Його іменем названі вулиці в Теребовлі та Залав'ї.
Джерела і література
Головин Б., Кушнерик Г. Маковський Федір Григорович //
Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Іст. нарис-путівник. — Львів: Каменяр, 1998. — С. 187—189: Про Ф. Маковського.
Заславський І. 25 літ на Сибірі // Теребовлянська земля: Іст.-мемуар. зб. — Нью-Йорк — Париж — Сидней — Торонто, 1968. — С. 447—454.
Маковський Федір (16.02.1895-2.01.1959) — вчений-етнограф, фольклорист // Теребовлянщина: Іст.-краєзнав. та літ.-мист. журнал. — Львів; Теребовля, 1999. — Вип. 1. — С. 91-92.
Баглей Л. Маковський Федір // Тернопіль. — 1993. — № 3. — С. 38.
Гжицький В., Денисенко В. Маковський Федір // Тернопіль. — 1993. — № 3. — С. 38.
Копняк М. Ф. Маковський — музикант і етнограф // Воля. — 1997. — 26 вер.
Федір Маковський // Дивослово. — 1996. — № 9. — С. 23.
Ярчук С. Тернистими шляхами // Теребовлянські вісті. — 1994. — 20 серп. — (Розстрілені долі — реабілітовані і мена).
Уродженці Теребовлянського району
Українські етнографи
Українські фольклористи
Українські поліглоти
Випускники Теребовлянської гімназії
Випускники Київського університету
Репресовані
Персоналії:Кременчук
Педагоги Олександрії
Персоналії:Теребовля
Персоналії:Тульчин
Поховані в Теребовлянському районі
|
972955
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Отін Євген Степанович
|
Отін Євген Степанович
Євген Степанович Отін (Дніпропетровськ — , Донецьк) — український мовознавець, доктор філологічних наук 1975, професор (1977).
Заслужений діяч науки і техніки України (1992).
Біографія
1954 року закінчив Дніпропетровський державний університет.
З 1962 року працював у Донецькому університеті: викладач, з 1976 року — завідувач кафедри загального мовознавства та історії мови, з 1986 року — декан філологічного факультету.
Наукова діяльність
Відповідальний редактор щорічника «Восточноукраинский лингвистический сборник» Донецького національного університету (з 1994) і «Вісника Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки» (з 1997).
Досліджував проблеми загальної, української, російської, тюркської і грецької ономастики, етимології, історії російської мови.
Праці:
«Гідроніми Східної України» (1977);
«Словник гідронімів України» (1979, у співавт.);
«Частотный словарь „Жития“ Аввакума» (по автографу из «Пустозерского сборника» И. Н. Заволоко, 1985);
«Избранные труды по языкознанию» (1999);
«Топонимия Приазовских греков: Историко-этимологический словарь географических названий» (2002);
«Словарь контативных собственных названий» (2004).
Автор розділів у монографіях:
«Проблемы сопоставительной стилистики восточнославянских языков» (1981);
«Міжетнічні зв'язки в українській антропонімії XVII ст.» (1989);
«Воспитание словом» (1989);
«Ономастика України першого тисячоліття нашої ери» (1992);
«Русская ономастика и ономастика России. Словарь» (1994);
матеріали до історико-етимологічного словника жаргонної лексики російської та української мов.
Примітки
Література
В. О. Горпинич Отін Євген Степанович //
Евгений Степанович Отин (К 70-летию со дня рождения) // Русский язык в школе. — 2002. — № 2.
''Карпенко Ю. О. Євген Степанович Отін: спроба наук, лірики. // В пространстве филологии. — Д., 2002.
Українські мовознавці
Доктори філологічних наук
Заслужені професори Донецького національного університету
|
474158
|
https://en.wikipedia.org/wiki/HMS%20Kenya
|
HMS Kenya
|
HMS Kenya was a cruiser of the Royal Navy. The ship was named after Kenya, a British possession at the time of the ship's construction.
Service history
Convoy escort
Kenya was launched on 18 August 1939 from the yards of Alexander Stephen and Sons, Glasgow, Scotland and after working up was commissioned on 27 September 1940. She took part in the hunt for the in May 1941 whilst part of the 2nd Cruiser Squadron, Home Fleet, based at Scapa Flow. On 3 June Kenya and the cruiser surprised and sank the German tanker Belchen which was supplying in the Davis Straits.
Operation Stonewall
During September and October 1941, the Royal Navy devised Operation Stonewall, to intercept U-boats which were escorting outbound blockade runners through the Bay of Biscay into the Atlantic. After providing escort to the Malta convoy Halberd on 24 September on 1 October, Kenya and the cruiser made to intercept the blockade runner Rio Grande, destined for Japan and escorted by . Rio Grande escaped but another blockade runner, , was sunk on 3 October west of Cape Finisterre.
Arctic operations
New research into declassified State Department records on the Soviet Union has revealed that on 19 March 1942, Kenya transported 10 tons of gold from the Soviet Union to the United States as payment for loans and war materials.
Kenya also avoided damage in air attacks by the Germans on 27–28 March. She had by now received the nickname "The Pink Lady", due to her Mountbatten Pink camouflage paint, during the commando raid against installations on Vågsøy Island off the Norwegian coast. This was attributed to her Mountbatten Pink camouflage blending in with the pink marker dye the Germans were using in their shells, preventing German spotters from distinguishing between shell splashes and the ship. The force returned to Scapa Flow in early January 1942. Kenya returned to escorting Arctic convoys between March and May 1942. On 22 March after escorting PQ12 to Murmansk Kenya was loaded with 10 tonnes of Russian bullion and took it back to Britain for safe keeping.
Operation Pedestal
Kenya played a prominent role in Operation Pedestal during August 1942. Pedestal was a Royal Navy operation to escort a convoy of 14 merchant ships through the western Mediterranean to relieve and resupply the besieged island of Malta. The convoy escort was the largest ever assembled in World War II, comprising 2 battleships, 3 aircraft carriers (Eagle, Victorious and Indomitable), 7 light cruisers (including Kenya) and 26 destroyers. Through 11 and 12 August, it successfully fought off massed air attacks by the German Luftwaffe and the Italian Regia Aeronautica, with the loss of only 1 merchant ship and 1 destroyer. The aircraft carrier HMS Eagle was also lost to a lone submarine attack on 11 August.
The heavily mined waters between Sicily and Tunisia (the Narrows) made it too dangerous for the battleships and surviving aircraft carriers to escort the convoy all the way to Malta, and for the last , the escort comprised a smaller force (Force X) of cruisers and destroyers, including Kenya. During the night of 12 August and during the following day, the convoy was heavily attacked by Axis air forces, submarines and motor torpedo boats. During these actions, Kenya's bow was blown off by a torpedo fired by the Italian submarine Alagi. This necessitated emergency shoring of the forward bulkhead and a reduced maximum speed of .
In all, a further two cruisers and eight merchant ships were lost in the night action of 12/13 August; Only Rochester Castle, Port Chalmers, Melbourne Star, Brisbane Star and the oil tanker Ohio made it to Grand Harbour Valletta, and Kenya was left as the most powerful surviving ship in Force X. After leading the surviving ships of the convoy to the safety of Malta’s fighter screen,. Kenya then led Force X safely back to Gibraltar, despite further air attacks.
End of war
Kenya joined the America and West Indies Station with the 8th Cruiser Squadron, based at the Royal Naval Dockyard in the Imperial fortress colony of Bermuda, in October 1946, but in December of the following year, she returned to the UK and was placed in the reserve. The cruiser had a comprehensive modernisation in 1945–1946 with new standardised, twin 40 mm light anti aircraft guns and updated surface and long-range early-warning radar and fire control for the anti-aircraft armament. She was reactivated to replace the cruiser on the Far East station, in 1949 after another extensive refit.
Korean War
Kenya took part in naval operations in the Korean War. In March she bombarded Choda Island in preparation for landing 200 Republic of Korea troops there. Unfortunately the troops never showed up.
After further patrols off Inchon her next action came on 11 April when she was ordered to leave Sasebo to search for a communist aircraft that had been shot down. She was called off the operation early to sail to Kure, Japan where Captain Podger took command of the ship on 22 April. In May she took position off Inchon and spent about 10 days there bombarding the land on several occasions. The patrols and bombardments continued throughout the summer – with a trip to Hong Kong that broke the monotony – until 25 August when she left Sasebo, via Hong Kong, for a refit at Singapore. She slipped the refit jetty on 12 November and rearmed before leaving the Far East Station on 17 November. Kenya docked in Malta on 10 December and at Gibraltar three days later before entering the English Channel on 16 December.
Following the war, Kenya had an extensive year long refit in 1945–1946 at Chatham with new radars and standardisation of the light anti-aircraft armament on 5 twin Mk5 Bofors and 8 single 40mm. Kenya saw service in the Korean War on shore bombardment duties. In 1953–1955 the vessel refitted and spent a long period in reserve until August 1955 when she reentered service as a replacement for the cruiser on the West Indian station. She paid off into reserve in August 1958, the ship was declared for disposal in February 1959 and was scrapped in 1962.
Notes
References
Smith, Peter C (1970). Pedestal: The convoy that saved Malta William Kimber, London, ISBN 0-947554-77-7
External links
WWII cruisers
HMS Kenya at Uboat.net
Images of the Fiji class
Ships built on the River Clyde
1939 ships
World War II cruisers of the United Kingdom
Cold War cruisers of the United Kingdom
Korean War cruisers of the United Kingdom
|
15768263
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Heiteren
|
Heiteren
|
Heiteren is a commune in the Haut-Rhin department in Grand Est in north-eastern France.
The Song "Ballade von Heiteren" performed by Walter Mossmann is dedicated to the resistance against the construction of the Fessenheim Nuclear Power Plant in the 1970s. It describes the organisation of the protests in a roundhouse near Heiteren and the violent repression against the protesters, e.g. by burning down the roundhouse.
See also
Communes of the Haut-Rhin département
References
Communes of Haut-Rhin
|
31008072
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dakota%20Ridge%2C%20Colorado
|
Dakota Ridge, Colorado
|
Dakota Ridge, Colorado
Dakota Ridge is an unincorporated community and a census-designated place (CDP) located in and governed by Jefferson County, Colorado, United States. The CDP is a part of the Denver–Aurora–Lakewood, CO Metropolitan Statistical Area. The population of the Dakota Ridge CDP was 33,892 at the United States Census 2020. In 1988, voters turned down a proposal to incorporate Dakota Ridge. The community lies in ZIP codes 80127 and 80465.
Geography
Dakota Ridge is bordered to the east by Denver, to the north by Lakewood, and to the south by unincorporated Ken Caryl. It is bordered to the west by the Dakota Hogback, a sharp hogback ridge that to the north near Morrison is also known as Dinosaur Ridge.
Colorado State Highway 470, part of the beltway around the Denver metropolitan area, runs through the western part of the community, leading north to Golden and southeast to Highlands Ranch. Downtown Denver is to the northeast.
The Dakota Ridge CDP has an area of , including of water.
Demographics
The United States Census Bureau initially defined the for the
Education
Dakota Ridge is served by the Jefferson County Public Schools.
See also
Outline of Colorado
Index of Colorado-related articles
State of Colorado
Colorado cities and towns
Colorado census designated places
Colorado counties
Jefferson County, Colorado
Colorado metropolitan areas
Front Range Urban Corridor
North Central Colorado Urban Area
Denver-Aurora-Boulder, CO Combined Statistical Area
Denver-Aurora-Broomfield, CO Metropolitan Statistical Area
References
External links
Jefferson County website
Jeffco Public Schools
Dakota Ridge High School
Census-designated places in Jefferson County, Colorado
Census-designated places in Colorado
Denver metropolitan area
|
20816
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Musical%20keyboard
|
Musical keyboard
|
Musical keyboard
A musical keyboard is the set of adjacent depressible levers or keys on a musical instrument. Keyboards typically contain keys for playing the twelve notes of the Western musical scale, with a combination of larger, longer keys and smaller, shorter keys that repeats at the interval of an octave. Pressing a key on the keyboard makes the instrument produce sounds—either by mechanically striking a string or tine (acoustic and electric piano, clavichord), plucking a string (harpsichord), causing air to flow through a pipe organ, striking a bell (carillon), or activating an electronic circuit (synthesizer, digital piano, electronic keyboard). Since the most commonly encountered keyboard instrument is the piano, the keyboard layout is often referred to as the piano keyboard or simply piano keys.
Description
The twelve notes of the Western musical scale are laid out with the lowest note on the left. The longer keys (for the seven "natural" notes of the C major scale: C, D, E, F, G, A, B) jut forward. Because these keys were traditionally covered in ivory they are often called the white notes or white keys. The keys for the remaining five notes—which are not part of the C major scale—(i.e., C/D, D/E, F/G, G/A, A/B) (see Sharp and Flat) are raised and shorter. Because these keys receive less wear, they are often made of black colored wood and called the black notes or black keys. Black keys form a pentatonic scale. The entire pattern repeats at the interval of an octave.
The arrangement of longer keys for C major with intervening, shorter keys for the intermediate semitones date to the 15th century. Many keyboard instruments dating from before the nineteenth century, such as harpsichords and pipe organs, have a keyboard with the colours of the keys reversed: the white notes are made of ebony and the black notes are covered with softer white bone. A few electric and electronic instruments from the 1960s and subsequent decades have also done this; Vox's electronic organs of the 1960s, Farfisa's FAST portable organs, Hohner's Clavinet L, one version of the Korg Poly-800 synthesizer and Roland's digital harpsichords.
Some 1960s electronic organs used reverse colors or gray sharps or naturals to indicate the lower part (or parts) of a single keyboard divided into two parts, each controlling a different registration or sound. Such keyboards accommodate melody and contrasting accompaniment without the expense of a second manual, and were a regular feature in Spanish and some English organs of the renaissance and baroque eras. The break was between middle C and C-sharp, or outside of Iberia between B and C. Broken keyboards reappeared in 1842 with the harmonium, the split occurring at E4/F4.
The reverse-colored keys on Hammond organs such as the B3, C3 and A100 are latch-style radio buttons for selecting pre-set sounds.
Size and historical variation
The chromatic range (also called compass) of keyboard instruments has tended to increase. Harpsichords often extended over five octaves (>60 keys) in the 18th century, while most pianos manufactured since about 1870 have 88 keys. The lowest pitch (frequency: 27.5 Hz) of an 88-key piano is equivalent to a sub contrabass in the range name. Some modern pianos have even more notes (a Bösendorfer 290 "Imperial" has 97 keys, and a Stuart & Sons model has 108 keys). While modern synthesizer keyboards commonly have either 61, 76 or 88 keys, small MIDI controllers are available with 25 keys (digital systems allow shifting octaves, pitch, and "splitting" ranges dynamically, which, in some cases, reduce the need for dedicated keys. However, smaller keyboards will typically limit which musical scores can be played). Organs normally have 61 keys per manual, though some spinet models have 44 or 49. An organ pedalboard is a keyboard with long pedals played by the organist's feet. Pedalboards vary in size from 12 to 32 notes or 42 on a touring organ used by Cameron Carpenter.
In a typical keyboard layout, black note keys have uniform width, and white note keys have uniform width and uniform spacing at the front of the keyboard. In the larger gaps between the black keys, the width of the natural notes C, D and E differ slightly from the width of keys F, G, A and B. This allows close to uniform spacing of 12 keys per octave while maintaining uniformity of seven "natural" keys per octave.
Over the last three hundred years, the octave span distance found on historical keyboard instruments (organs, virginals, clavichords, harpsichords, and pianos) has ranged from as little as to as much as .
Modern piano keyboards ordinarily have an octave span of , resulting in the width of black keys averaging and white keys about at the base, disregarding space between keys.
In recent years, there has been evidence of a correlation between pianists with smaller hand spans and hand or arm injuries. Several reduced-size standards have been proposed for these pianists. A 7/8 size (octave span) keyboard was developed by Canadian Christopher Donison in the 1970s. This size, along with the 15/16 size (octave span) and a smaller size (130 mm (5.1 in) octave span) have since been developed and marketed by Steinbuhler & Company in Pennsylvania. These three sizes are registered as DS6.0, DS5.5 and DS5.1. The company was converted to the non-profit DS Standard Foundation in 2018. Hailun USA manufactures pianos in the two alternative DS6.0 and DS5.5 sizes through an agreement with the DS Standard Foundation. Since 2013, a global network of pianists, teachers and performing arts health professionals has been increasingly advocating for change to the 'one size fits all' approach to piano keyboard manufacturing by major companies. This network is known as PASK (Pianists for Alternatively Sized Keyboards). U.S. pianist Hannah Reimann has promoted piano keyboards with narrower octave spans and has a U.S. patent on the apparatus and methods for modifying existing pianos to provide interchangeable keyboards of different sizes. Narrower keyboards are available from Steinway & Sons USA in new grand pianos or as a retrofit to existing pianos.
There have been variations in the design of the keyboard to address technical and musical issues. The earliest designs of keyboards were based heavily on the notes used in Gregorian chant (the seven diatonic notes plus B-flat) and as such would often include B and B both as diatonic "white notes", with the B at the leftmost side of the keyboard and the B at the rightmost. Thus, an octave would have eight "white keys" and only four "black keys". The emphasis on these eight notes would continue for a few centuries after the "seven and five" system was adopted, in the form of the short octave: the eight aforementioned notes were arranged at the leftmost side of the keyboard, compressed in the keys between E and C (at the time, accidentals that low were very uncommon and thus not needed). During the sixteenth century, when instruments were often tuned in meantone temperament, some harpsichords were constructed with the G and E keys split into two. One portion of the G key operated a string tuned to G and the other operated a string tuned to A, similarly one portion of the E key operated a string tuned to E, the other portion operating a string tuned to D. This type of keyboard layout, known as the enharmonic keyboard, extended the flexibility of the harpsichord, enabling composers to write keyboard music calling for harmonies containing the so-called wolf fifth (G-sharp to E-flat), but without producing aural discomfort in the listeners (see Split sharp). The "broken octave", a variation of the aforementioned short octave, similarly used split keys to add accidentals left out of the short octave. Other examples of variations in keyboard design include the Jankó keyboard and the chromatic keyboard systems on the chromatic button accordion and bandoneón.
Electronic keyboards
Simpler electronic keyboards have switches under each key. Depressing a key connects a circuit, which triggers tone generation. Most keyboards use a keyboard matrix circuit, in which 8 rows and 8 columns of wires cross — thus, 16 wires can provide 8 × 8 = 64 crossings, which the keyboard controller scans to determine which key was pressed. The problem with this system is that it provides only a crude binary on/off signal for each key. Better electronic keyboards employ two sets of slightly offset switches for each key. By determining the timing between the activation of the first and second switches, the velocity of a key press can be determined, greatly improving the performance dynamic of a keyboard. The best electronic keyboards have dedicated circuits for each key, providing polyphonic aftertouch.
Advanced electronic keyboards may provide hundreds of key touch levels and have 88 keys, as most pianos do.
Playing techniques
Despite their visual similarity, different keyboard instrument types require different techniques. The piano hammer mechanism produces a louder note the faster the key is pressed, while the harpsichord's plectrum mechanism does not perceptibly vary the volume of the note with different touch on the keyboard. The pipe organ's volume and timbre are controlled by the flow of air from the bellows and the stops preselected by the player. Players of these instruments therefore use different techniques to color the sound. An arranger keyboard may be preset to produce any of a range of voices as well as percussion and other accompaniments that respond to chords played by the left hand.
Even though the keyboard layout is simple and all notes are easily accessible, playing requires skill. A proficient player has undertaken much training to play accurately and in tempo. Beginners seldom produce a passable rendition of even a simple piece due to lack of technique. The sequences of movements of the player's hands can be very complicated. Problems include wide-spanned chords, which can be difficult for people with small hands, chords requiring unusual hand positions that can initially be uncomfortable, and fast scales, trills and arpeggios.
Playing instruments with velocity sensitive (or dynamic) keyboards (i.e., that respond to varying playing velocity) may require finger independence, so that some fingers play "harder" while others play more softly. Pianists call this control of touch velocity voicing (not to be confused with a piano technician's "voicing" of a piano by modifying the hardness of the hammers). Keyboardists speak of playing harder and softer, or with more or less force. This may accurately describe the player's experience—but in the mechanics of the keyboard, velocity controls musical dynamics. The faster the player depresses the key, the louder the note. Players must learn to coordinate two hands and use them independently. Most music is written for two hands; typically the right hand plays the melody in the treble range, while the left plays an accompaniment of bass notes and chords in the bass range. Examples of music written for the left hand alone include several of Leopold Godowsky's 53 Studies on Chopin's Etudes, Maurice Ravel's Piano Concerto for the Left Hand and Sergei Prokofiev's Piano Concerto No. 4 for the left hand. In music that uses counterpoint technique, both hands play different melodies at the same time.
Other uses
A number of percussion instruments—such as the xylophone, marimba, vibraphone, or glockenspiel— have pitched elements arranged in the keyboard layout. Rather than pressing a key, the performer typically strikes each element (e.g., a metal or wood bar) with a mallet.
There are some examples of a musical keyboard layout used for non-musical devices. For example, some of the earliest printing telegraph machines used a layout similar to a piano keyboard.
Keyboards with alternative sets of keys
There are some rare variations of keyboards with more or fewer than 12 keys per octave, mostly used in microtonal music, after the discoveries and theoretical developments of musician and inventor Julián Carrillo (1875–1965).
Some free-reed instrument keyboards such as accordions and Indian harmoniums include microtones. Electronic music pioneer Pauline Oliveros played one of these. Egyptian belly-dance musicians like Hassam Ramzy use custom-tuned accordions so they can play traditional scales. The small Garmon accordion played in the Music of Azerbaijan sometimes has keys that can play microtones when a "shift" key is pressed.
See also
Archicembalo, instrument with alternate keyboard with 36 keys
Electronic keyboard
Isomorphic keyboard
Enharmonic keyboard
Fokker organ, 31TET tuned organ with alternate keyboard
Keyboard instrument
Keytar
Piano key frequencies
References
External links
Human–machine interaction
|
4866429
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%8C%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Дьомино (Псковська область)
|
Дьомино (Псковська область)
Дьомино — присілок в Локнянському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 6 осіб. Входить до складу муніципального утворення Самолуковская волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Самолуковская волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Локнянського району
|
1227450
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD55395
|
HD55395
|
HD55395 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу B9, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 8,4.
Вона розташована на відстані близько 1753,5 світлових років від Сонця.
Пекулярний хімічний вміст
Зоряна атмосфера HD55395 має підвищений вміст
Si
.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (6h-8h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу B9
3
|
18729514
|
https://en.wikipedia.org/wiki/August%20Schumann
|
August Schumann
|
August Schumann
Friedrich August Gottlob Schumann (March 2, 1773 – August 10, 1826) was a German bookseller and publisher. His best-known work is the 18-volume Lexicon of Saxony, which was completed after his death by Albert Schiffner. He wrote Junker Kurt von Krötenstein's verliebte Heldenfahrt (Lord Kurt von Krötenstein's Hero's Journey of Love) under the pen name of Legaillard.
Schumann was born on 2 March 1773, as the oldest of 6 siblings to the couple Johann Friedrich Schumann and Christiane Magdalena Bohme. The family worked as a pastor in Endschutz, and had little money around, due to this August Schumann was unable to achieve higher education.
He was the father of the composer Robert Schumann.
References
1773 births
1826 deaths
German lexicographers
German male non-fiction writers
Robert Schumann
|
4122867
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%20%D0%91%D0%B0%D1%83%D0%B5%D1%80
|
Макс Бауер
|
Макс Бауер
Макс Герман Бауер (31 січня 1869, Кведлінбург — 6 травня 1929, Шанхай) — німецький офіцер, оберст Імперської армії. Кавалер ордена Pour le Mérite з дубовим листям.
Біографія
Вступив до лав німецької армії в 1890 році. У 1905 році отримав посаду в генштабі. Пізніше став фахівцем з артилерії і протягом Першої світової війни брав участь, крім іншого, в штурмі фортеці Льєж в Бельгії в 1914 році. До липня 1915 року домігся розвитку німецької промисловості з виробництва боєприпасів. Є автором брошури по оборонній тактиці.
Після війни Бауер брав участь в Каппському путчі. Після його провалу був змушений покинути Німеччину і працював в якості військового радника в СРСР, Іспанії та Аргентині. Повернувся на батьківщину в 1925 році після загальної амністії учасників путчу.
У 1926 році китайський інженер і ректор університету ім. Сунь Ятсена в Гуанчжоу, Чжу Цзяхуа, запропонував Бауеру стати військовим і економічним радником в Китаї. У 1927 році Бауер зустрівся з Чан Кайші, який найняв його в якості радника, бажаючи використати його зв'язки, щоб отримати більше зброї і технічної допомоги з Німеччини.
У 1928 році Бауер повернувся до Німеччини з метою налагодити контакти з німецькими промисловцями і армією. Через умови Версальського договору в Німеччині, однак, було складно організувати випуск будь-якої військової продукції. До того ж Бауер був persona non grata по відношенню до німецького уряду через його участі в путчі. Проте, Бауеру все ж вдалося сприяти укладенню торгових угод з Китаєм і встановити зв'язки з секретною німецької місією в Нанкіні.
Коли Бауер повернувся в Китай, він запропонував сформувати кілька невеликих, але добре навчених і озброєних військових з'єднань як ядра китайської армії і, як доповнення до них, безліч місцевих ополчень. Чан Кайші відхилив його ідею, оскільки припускав, що організація місцевих ополчень привела б до концентрації військової влади на місцях. Однак Бауеру вдалося ініціювати переміщення Академії Вампу з Гуанчжоу в Нанкін, де вона стала центральною військовою академією, і укомплектувати її викладацький склад німецькими інструкторами. Він запросив 20 німецьких офіцерів в Китай для того, щоб вони працювали там інструкторами з бойової підготовки та військової розвідки. Формально Бауер був економічним радником Кайші і займався питаннями розвитку інфраструктури.
Макс Бауер помер від віспи 6 травня 1929 року. Можливо, він був навмисно інфікований за вказівкою одного з своїх недоброзичливців, оскільки він був єдиною людиною в регіоні, який підхопив цю недугу. Був похований в Китаї з військовими почестями. Його тіло пізніше було повернуто до Німеччини і перепоховано в місті Свінемюнде 5 серпня 1929 року.
Нагороди
Отримав численні нагороди, серед яких:
Столітня медаль
Хрест «За вислугу років» (Пруссія) (1913)
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Pour le Mérite з дубовим листям
орден (19 грудня 1916)
дубове листя (28 березня 1918)
Бібліографія
Konnten wir den Krieg vermeiden, gewinnen, abbrechen? Drei Fragen mit Antworten, 1918 (Netzbuch)
Der Irrwahn des Verständigungsfriedens, 1919 (Netzbuch)
Der 13. März 1920, Riehn, München 1920
Der große Krieg in Feld und Heimat, Osiandersche Buchhandlung, Tübingen 1921 (Netzbuch)
Wer trägt die Schuld an Deutschlands Unglück?, 1922
Ludendorff oder Delbrück?, 1922
Das Land der roten Zaren, Drachen-Verlag, Hamburg 1925
Література
Meyers Lexikon, Band 1, Bibliographisches Institut AG., Leipzig, 8. Auflage 1936
Посилання
Біографія.
Примітки
Німецькі військовики Першої світової війни
Учасники Каппського заколоту
Померли від натуральної віспи
|
939985
|
https://en.wikipedia.org/wiki/XOR%20cipher
|
XOR cipher
|
XOR cipher
In cryptography, the simple XOR cipher is a type of additive cipher, an encryption algorithm that operates according to the principles:
A 0 = A,
A A = 0,
A B = B A,
(A B) C = A (B C),
(B A) A = B 0 = B,
For example where denotes the exclusive disjunction (XOR) operation. This operation is sometimes called modulus 2 addition (or subtraction, which is identical). With this logic, a string of text can be encrypted by applying the bitwise XOR operator to every character using a given key. To decrypt the output, merely reapplying the XOR function with the key will remove the cipher.
Example
The string "Wiki" (in 8-bit ASCII) can be encrypted with the repeating key as follows:
{|
| ||
|-
| ||
|-
| = || style="border-top: 1px solid black" |
|}
And conversely, for decryption:
{|
| ||
|-
| ||
|-
| = || style="border-top: 1px solid black" |
|}
Use and security
The XOR operator is extremely common as a component in more complex ciphers. By itself, using a constant repeating key, a simple XOR cipher can trivially be broken using frequency analysis. If the content of any message can be guessed or otherwise known then the key can be revealed. Its primary merit is that it is simple to implement, and that the XOR operation is computationally inexpensive. A simple repeating XOR (i.e. using the same key for xor operation on the whole data) cipher is therefore sometimes used for hiding information in cases where no particular security is required. The XOR cipher is often used in computer malware to make reverse engineering more difficult.
If the key is random and is at least as long as the message, the XOR cipher is much more secure than when there is key repetition within a message. When the keystream is generated by a pseudo-random number generator, the result is a stream cipher. With a key that is truly random, the result is a one-time pad, which is unbreakable in theory.
The XOR operator in any of these ciphers is vulnerable to a known-plaintext attack, since plaintext ciphertext = key.
It is also trivial to flip arbitrary bits in the decrypted plaintext by manipulating the ciphertext.
This is called malleability.
Usefulness in cryptography
The primary reason XOR is so useful in cryptography is because it is "perfectly balanced"; for a given plaintext input 0 or 1, the ciphertext result is equally likely to be either 0 or 1 for a truly random key bit.
The table below shows all four possible pairs of plaintext and key bits. It is clear that if nothing is known about the key or plaintext, nothing can be determined from the ciphertext alone.
Other logical operations such and AND or OR do not have such a mapping (for example, AND would produce three 0's and one 1, so knowing that a given ciphertext bit is a 0 implies that there is a 2/3 chance that the original plaintext bit was a 0, as opposed to the ideal 1/2 chance in the case of XOR)
Example implementation
Example using the Python programming language.
from os import urandom
def genkey(length: int) -> bytes:
"""Generate key."""
return urandom(length)
def xor_strings(s, t) -> bytes:
"""Concate xor two strings together."""
if isinstance(s, str):
# Text strings contain single characters
return "".join(chr(ord(a) ^ b) for a, b in zip(s, t)).encode('utf8')
else:
# Bytes objects contain integer values in the range 0-255
return bytes([a ^ b for a, b in zip(s, t)])
message = 'This is a secret message'
print('Message:', message)
key = genkey(len(message))
print('Key:', key)
cipherText = xor_strings(message.encode('utf8'), key)
print('cipherText:', cipherText)
print('decrypted:', xor_strings(cipherText, key).decode('utf8'))
# Verify
if xor_strings(cipherText, key).decode('utf8') == message:
print('Unit test passed')
else:
print('Unit test failed')
A shorter example using the R programming language, based on a puzzle posted on Instagram by GCHQ.
secret_key <- c(0xc6, 0xb5, 0xca, 0x01) |> as.raw()
secret_message <- "I <3 Wikipedia" |>
charToRaw() |>
xor(secret_key) |>
base64enc::base64encode()
secret_message_bytes <- secret_message |>
base64enc::base64decode()
xor(secret_message_bytes, secret_key) |> rawToChar()
See also
Block cipher
Vernam cipher
Vigenère cipher
References
Notes
Citations
Sources
Transcript of a lecture given by Prof. Tutte at the University of Waterloo
Stream ciphers
|
1633247
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B5%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%201965%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%20%D0%B2%20%D0%A1%D0%A0%D0%A1%D0%A0
|
Економічна реформа 1965 року в СРСР
|
Економічна реформа 1965 року в СРСР — система заходів у промисловості та сільському господарстві, яка передбачала запровадження елементів економічного регулювання. Їхня розробка та прийняття основних положень відбувалися з 1965 року за сприянням голови ради міністрів СРСР Олексія Косигіна. В СРСР відома як Косигінська реформа (розм.), на Заході як реформа Лібермана (за іменем автора концепції реформи).
Потреба і цілі реформ
Після усунення від влади Микити Хрущова в жовтні 1964 року економіка країни й далі була в стані кризи. Перед новим радянським керівництвом (у жовтні 1964 року першим секретарем ЦК КПРС було обрано Леоніда Брежнєва, а згодом головою Ради міністрів СРСР було призначено Олексія Косигіна) для його подолання було два можливих шляхи:
радикальні реформи (тобто такі, що стосуються основ соціалістичного ладу, його характерних принципів);
часткові реформи (які не стосувалися основ соціалістичного ладу і спрямовувалися на пом'якшення економічної кризи, але не були здатні подолати її в цілому).
Керівництво СРСР, розуміючи необхідність здійснення економічних реформ як таких, обрало другий шлях, що в підсумку і визначило їхній крах. Пріоритет в ініціюванні, розробленні та проведенні реформ належав голові Ради міністрів СРСР Олексієві Косигіну.
Передбачалося, що реформи забезпечать подолання традиційних для наявної моделі радянської економіки недоліків, основні з яких зводилися до такого:
поглиблення диспропорцій у розвитку галузей господарства;
збільшення капіталовкладень при їхній низькій віддачі;
неефективне використання виробничих фондів;
наявність великої кількості незавершених об'єктів у промисловому і цивільному будівництві;
низька ефективність сільськогосподарського виробництва, значне відставання за темпами розвитку від промисловості всього аграрного сектору;
невідповідність між зростанням зарплати і продуктивності праці;
масовий випуск товарів, що не знаходили збуту;
відсутність дійсних матеріальних стимулів для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускається.
Сутність реформ
Реформи в сільському господарстві
Перша з реформ, ініційована головою радянського уряду, зводилася до запровадження ряду невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення цієї реформи були прийняті в березні 1965 року на пленумі ЦК КПРС.
Їхня сутність зводилася до такого:
збільшення капітальних вкладень у сільське господарство;
розвиток матеріальної та соціальної бази села;
зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів сільськогосподарської продукції;
підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
введення надбавок до цін на надпланову продукцію;
введення гарантованої оплати праці колгоспників;
скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств.
Перші кроки щодо здійснення реформи дали позитивні результати:
оживилося сільськогосподарське виробництво, збільшилися постачання продовольства в міста, у селах з'явилося більше техніки, досить швидкими темпами будувалося житло й об'єкти соціально-культурного призначення.
Але з другого боку, збереглося централізоване планування і регламентація сільськогосподарського виробництва; не діяли економічні стимули для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускалася; продовжувалося адміністрування і некомпетентне втручання партійного керівництва у справи колгоспів і радгоспів. Збільшувався апарат управління сільським господарством. He виправдалися надії на кооперування і спеціалізацію господарств. Хімізація і меліорація не дали очікуваних результатів.
У цілому негативні тенденції розвитку сільського господарства домінували над спробами його реформування.
Реформи в промисловості
У вересні 1965 року (також на пленумі ЦК КПРС) були прийняті основні документи, спрямовані на реформування промисловості.
Основні положення реформ у промисловості зводилися до такого:
оцінка діяльності промислових підприємств повинна була здійснюватися не за валовими показниками зробленої продукції, а за її реалізацією;
скорочення обов'язкових планових показників, що доводилися до підприємств із центру, зміцнення їхнього госпрозрахунку, підвищення самостійності, збереження в розпорядженні підприємств більшої частини прибутку;
ліквідація раднаргоспів і здійснення переходу від територіальної системи керівництва до галузевої (відновлення міністерств і відомств);
реформи спрямовувалися на посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів у цілому й окремих трудящих.
На 1968 рік в СРСР на нові економічні умови діяльності перейшло близько 27 тисяч підприємств. Намітилося зростання продуктивності праці. Збільшувалися фонди суспільного споживання, почали вирішуватися деякі соціальні проблеми. Однак уже в 70-ті роки реформи в промисловості пішли на спад; сповільнилися темпи економічного росту, розвиток промисловості продовжував здійснюватися на екстенсивній основі.
Причини краху реформ
Здійснювані реформи у жодному разі не торкалися відносин власності і проводилися виключно в рамках командно-адміністративної системи;
економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортання демократизації, що намітилася в другій половині 1950-х pp.;
реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі характерних для нього адміністративно-командних методів керування;
найважливіші завдання економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;
мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові ті ін.), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.
Керівництво партії та країни одне за одним ухвалювало постанови, але вони не давали відчутних результатів.
Наслідки реформ для України
У другій половині 1960-х економіка України розвивалася порівняно високими темпами. Виробництво промислової продукції за цей період зросло на 50 %, продуктивність праці в промисловості — на 28 %, національний дохід збільшився на 30 %. Підприємства здобули відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці та рівнем заробітної плати.
Однак уже на початку 1970-х усе чіткіше виявлялися негативні тенденції в економіці. Для України наслідки краху економічних реформ посилювалися насамперед тим, що республіка займала провідні позиції в СРСР за виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції: в УРСР розміщувалась одна з найпотужніших виробничих і матеріально-технічних баз країни, тут були зосереджені найбільші в СРСР підприємства військово-промислового комплексу (ВПК).
Елементи госпрозрахунку в УРСР, як і в усій країні, жорстко придушувалися плановою економікою. Чим краще були результати роботи підприємств у поточному році, тим вищі планові показники ставилися йому в майбутньому. Економіка України й далі розвивалась екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застарівали основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибіру і на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість виробленої продукції, що призводило до значного зниження її конкурентоздатності на світовому ринку.
1970-ті — 1980-ті відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.
В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проєктами і технологіями, що призводило до забруднення навколишнього середовища. На Донбасі та Наддніпрянщині (особливо в Кривому Розі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Донецьку, Жданові) рівень забруднення повітря набагато перевищував загальносоюзні показники. Інтенсивне будівництво хімічних комбінатів в Україні ще більш загострювали ці та інші проблеми. «Штучні моря» (Київське, Кременчуцьке та інші водоймища) поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель. Протягом короткого часу без серйозних економічних обґрунтувань на основі застарілих технологій в УРСР було побудовано кілька атомних електростанцій, у тому числі в безпосередній близькості від великих міст (Київ, Запоріжжя та ін.).
Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 становив тільки 1 %, замість запланованих 20 %. Як і раніше, пересічні колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х почався масовий відтік сільського населення України до міст.
Підприємства здобули відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці почали відчувати зв'язок між якістю своєї праці та рівнем заробітної плати.
Попри прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 1970-ті-1980-ті вступила в смугу системної кризи.
Див. також
Косигін Олексій Миколайович
Ліберман Овсій Григорович
Економіка СРСР
Література
Ольсевич Ю. Я., Грегори П. Плановая система в ретроспективе: анализ и интервью с руководителями планирования СССР. — М., 2000.
Островский А. В. Кто поставил Горбачёва? — : Алгоритм-Эксмо, 2010. — 544 с. (Переиздание «Проект «Распад СССР: Тайные пружины власти» — : Алгоритм, 2016.)
Упущенный шанс или последний клапан? (к 50-летию косыгинских реформ 1965 г.) / Под науч. ред. Р. М. Нуреева. — М.: КНОРУС, 2017. — 352 с.
Економіка СРСР
1965 в СРСР
Економічні реформи
Реформи в СРСР
|
1605490
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%20%D0%95%D0%B6%D0%B5%D0%BD%20%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%BB%D1%83%D0%B0%D1%80
|
Поль Ежен Маглуар
|
Поль Ежен Маглуар (19 липня 1907 — 12 липня 2001) — гаїтянський військовий правитель країни з 1950 до 1956 року.
Життєпис
Народився в родині генерала і сам вступив до лав збройних сил 1930 року. Там зробив швидку кар'єру, ставши зрештою начальником поліції Порт-о-Пренса 1944 року.
1946 року взяв участь в успішному перевороті проти режиму президента Елі Леско. Коли 1950 року наступний президент Дюмарсе Естіме намагався продовжити свій термін, Маглуар за допомогою місцевої еліти усунув його від влади.
За часів правління Маглуара Гаїті став улюбленим місцем американських та європейських туристів. Його антикомуністична позиція також сприяла покращенню стосунків з урядом США. Примітно, що він використовував прибутки від продажу кави для відновлення міст, будівництва доріг, громадських будівель та гребель. Він також відкрив інститут виборчого права для жінок.
1954 року, коли ураган «Газел» понівечив гаїтянські населені пункти, а фонди допомоги постраждалим було вкрадено, популярність Маглуара різко впала. 1956 року виник диспут з питання, коли має завершитись його президентський термін. На тлі страйків і демонстрацій Маглуар втік з країни. Коли на пост президента вступив Франсуа Дювальє, він позбавив Маглуара громадянства.
1986 року, коли Малюк Док Дювальє втратив владу, Маглуар повернувся на батьківщину з Нью-Йорка. За два роки він став неофіційним військовим радником. Помер 2001.
Примітки
Література
Президенти Гаїті
Гаїтянські військовики
Нагороджені орденом «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина»
Уродженці Веретта
Померли в Порт-о-Пренсі
Уродженці Кап-Аїтьєна
|
54608789
|
https://en.wikipedia.org/wiki/V%C3%A1clav%20Jure%C4%8Dka
|
Václav Jurečka
|
Václav Jurečka (born 26 June 1994) is a Czech professional footballer who plays as a forward for Czech First League club Slavia Prague and the Czech Republic national team.
Club career
At the 2016–17 Czech Cup, Jurečka scored five goals, becoming the top scorer of Opava. On 26 April 2017, he scored the second goal in Opava's 2–0 win at Mladá Boleslav in the semi-finals, helping his Second League team to defeat their fourth First League opponents in a row and advance to the cup final for the first time in club history.
On 6 January 2020, Jurečka signed with Slovácko.
On 4 June 2022, Jurečka signed with Slavia Prague.
International career
After Patrik Schick suffered an injury in early 2022, Jurečka received his first senior call-up for the 2022 FIFA World Cup play-off against Sweden and a friendly match against Wales. He made his international debut in the latter tournament on 29 March, coming off as a substitute in the second half which ended in a 1–1 draw.
Career statistics
Honours
Slavia Prague
Czech Cup: 2022–23
Individual
Czech First League Top goalscorer: 2022–23, 2023–24
References
External links
Václav Jurečka official international statistics
Václav Jurečka profile on the SFC Opava official website
1994 births
Living people
Czech men's footballers
Men's association football forwards
Czech Republic men's international footballers
Czech Republic men's youth international footballers
Czech First League players
Czech National Football League players
SFC Opava players
SK Sparta Kolín players
1. FC Slovácko players
SK Slavia Prague players
|
5191793
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%C2%AB%D0%93%D0%BD%D0%B5%D0%B9%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D1%83%C2%BB
|
Операція «Гнейзенау»
|
Операція «Гнейзенау», або битва на Ма чи битва при Мондідьє-Нуайон — наступальна операція німецької армії, четверта частина так званого Весняного наступу або наступу Людендорфа на Західному фронті за часів Першої світової війни. Наступ кайзерівських військ за планом операції «Гнейзенау» та бої за Мондідьє-Нуайон відбувалися з 9 по 13 червня 1918 року на річці Ма, притоці правого берега Уази, й мав за мету об'єднати два вклинення Комп'єнського уступу, що утворилися в результаті проведення операцій «Міхаель» і «Блюхер-Йорк». Французька оборона змогла втримати німецький наступ і не допустити подальшого просування сил противника в напрямку Парижу, за цим послідував французький контрнаступ.
Історія
Третя кампанія кайзерівського наступу, операція «Гнейзенау», мала на меті відтягнути резерви союзників на південь, розширити німецький плацдарм і з'єднати його з плацдармом на Ам'єні. В ході Весняного наступу було проведено чотири німецькі наступальні операції під кодовими назвами «Міхаель», «Джорджетт», «Гнейзенау» та «Блюхер-Йорк».
9 червня 1918 року 21 німецька дивізія перейшла в наступ на 40-км фронті вздовж річки Ма, долаючи затятий опір французьких та американських військ. Переходу піхотних підрозділів в атаку передувала колосальна за розмахом вогнева підготовка — 30 артилерійських батарей на кілометр фронту, з великою часткою важкої артилерії і хімічних снарядів. Німецьким військам вдалося вклинитися місцями на глибину до 15-17 км. Опівдні 9 червня німці атакували французькі позиції між Мондідьє (Сомма) та Нуайоном. Вони зайняли Рессон. 10 червня німці були приблизно за десять кілометрів від Комп'єна. Оскар фон Гут'єр взяв Рибекур. Увечері кайзерівські війська здобули Мелікок, і французькі війська були змушені відступити за річки Уаза і Ма. Але наступ наштовхнувся на другу французьку лінію, «Бретонську оборонну лінію». Завдяки тому, що ще до початку наступальної операції противника, французькій розвідці вдалося отримати данні про її підготовку, і військам підготуватися, катастрофи, на яку розраховував генерал Людендорф, не сталося.
11 червня французькі війська несподівано розпочали контратаку під Комп'єном, унаслідок чого німецький наступ було зупинено. Операція «Гнейзенау» завершилася 12 червня 1918 року ціною 35 000 жертв з боку союзників і 30 000 з боку німців.
Див. також
Битва біля Арраса (1917)
Битва при Нев-Шапель
Битва при Ам'єні (1918)
Битва на лінії Гінденбурга
Операція «Міхаель»
Битва на Соммі (1918)
Примітки
Виноски
Джерела
Посилання
Operation Gneisenau, 9 — 12 June 1918
Битви Франції в Першій світовій війні
Битви США в Першій світовій війні
Битви Німеччини у Першій світовій війні
Битви у Франції
1918 у Франції
Червень 1918
Події 9 червня
|
3567529
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80-%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%A8%D0%BF%D0%B8%D1%82%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Олександр-Станіслав Шпитковський
|
Олександр-Станіслав Шпитковський (21 червня 1881 — 6 грудня 1969) — релігійний діяч, історик.
Життєпис
Народився 21 червня 1881 року у с. Джурин (нині — Чортківського району). Брат Івана-Юліяна Шпитковського
Священник, вивчав історію. Мав ступінь професора. Служив у Соборі святого Юра, викладав у стінах Львівської академічної гімназії. Після приходу у Львів «других совєтів» — служив по селах, в тому числі в Шоломиї.
Після 1946 року — діючий «підпільний священник» УГКЦ.
Одружений з Антоніною з роду Лаголи, в їхньому склепівцю і похований на Личаківському кладовищі.
Помер 6 грудня 1969 року в Львові.
Посилання
http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/13/27Tomeniuk.pdf
https://issuu.com/meta-ugcc-lviv-ua/docs/meta_berezen_2009
Священники УГКЦ
́
|
4192746
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Рокуново
|
Рокуново — присілок у складі Нікольського району Вологодської області, Росія. Входить до складу Зеленцовського сільського поселення.
Населення
Населення — 80 осіб (2010; 133 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Нікольського району (Вологодська область)
Присілки Вологодської області
|
4014954
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Шотландська волинка
|
Шотландська волинка, або бегпайп (що в буквальному прекладі — «велика гірська сумка з трубками») — старовинний шотландський інструмент, різновид волинки. Має вигляд резервуара зі шкіри вівці чи кози, що вивернула навиворіт (goose), до якого прикріплюються (прив'язуються) три бурдонні трубки (drones), одна трубка з вісьмома отворами для гри (chanter) і спеціальна коротка трубка для вдування повітря. Має спрощену подачу повітря (через піддувну трубку), що забезпечує свободу правій руці.
При грі волинщик наповнює повітрям резервуар і, натискаючи на нього ліктем лівої руки, змушує звучати бурдон та ігрову трубки.
Шотландська волинка — найпопулярніша і найвпізнаваніша волинка у світі. Волинщики дуже цінувалися шотландськими кланами і мали привілеї по відношенню до інших членів клану. Їх професія передавалася з покоління в покоління. Одні з найвідоміших спадкових волинщиків серед горців Шотландії, Маккріммони, що служили клану Маклауд з Данвеган, навіть відкрили на острові Скай власний коледж, в якому навчали грі на волинці.
Шотландська волинка сьогодні виготовляється в тональності сі-бемоль мажор, лад — міксолідійський.
Потужність звукового тиску в шотландській волинці становить 108 дБ. В горах або на відкритому просторі дальність звучання може досягати 6 км. Стрій сучасної шотландської волинки — 446 Гц, на відміну від всіх класичних музичних інструментів, які налаштовуються в 440 Гц. Тим не менш, деякі майстри шотландської волинки виготовляють інструменти з автентичному, низькому строї в 440 Гц.
Таким чином, тональність шотландської волинки розташована посередині між сі-бемоль і сі-бекар і дає їй ранг особливої 25-й тональності, що лежить окремо від відомих 24 класичних. Магія звучання шотландської волинки полягає в пронизливому тембрі, гучності і постійному супроводі основної мелодії бурдонним тоном. Всі ці якості роблять шотландську волинку ідеальним музичним інструментом для церемоній, парадів і створення урочистого настрою, так само як і для психічної атаки.
Цікаві факти
Шотландська волинка взяла участь у всіх військових кампаніях Британської армії за останні 300 років. 18 червня 1815 року в битві під Ватерлоо в Бельгії, під час контратаки на корпус французького імперського маршала Даву, на шотландській волинці був вперше виконаний патріотичний марш 52-ї піхотної бригади Шотландських стрільців, «Шотландія Хоробра», що став пізніше неофіційним гімном Шотландії.
У столиці Шотландії Единбурзі на залізничному вокзалі Уеверлі, людей, що приїжджають, зустрічає зачаровує звук волинки. У цьому місті у виконанні почесної варти волинка звучить і у неоготичного всесвітньо відомого монумента, присвяченого Вальтеру Скотту.
Шотландці наділяють волинку «магічними силами», наприклад, вона може відлякувати щурів. Також існує повір'я, що інструмент починає красиво звучати у волинщика тільки через рік, коли звикне до господаря.
Шотландський ансамбль взяв участь у траурній церемонії пам'яті жертв найбільшого терористичного акту — вибуху Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку здійсненого 11 вересня 2001 р.
Див. також
Волинка
Ірландська волинка
Коза
Дуда
Примітки
Духові музичні інструменти
Волинки
Старовинні музичні інструменти
|
193793
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BB
|
Конвертол
|
Конвертол — вибухова речовина (ВР), яку отримують шляхом виплавки з снарядів тротилу, наступного його ґранулювання і використання замість ґранулотолу.
В даний час накопичено досвід переробки та використання як водостійких ВР під назвою граніпорів артилерійських порохів, виплавки зі снарядів тротилу, подальшого його гранулювання та використання замість гранулотолу під назвою конвертол.
Література
Примітки
Вибухові речовини
|
2150475
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Middle%20East%20and%20North%20Africa
|
Middle East and North Africa
|
Middle East and North Africa
The Middle East and North Africa (MENA), also referred to as West Asia and North Africa (WANA) or South West Asia and North Africa (SWANA), is a geographic region. While still referring to most of the Middle East (or West Asia without East Thrace or the Sinai peninsula) and North Africa together, it is widely considered to be a more defined and apolitical alternative to the grouping of countries that is known as the Greater Middle East, which comprises the bulk of the Muslim world.
As a regional identifier, the term "MENA" is often used in academia, military planning, disaster relief, media planning (as a broadcast region), and business writing. Moreover, it shares a number of cultural, economic, and environmental similarities across the countries that it spans; for example, some of the most extreme impacts of climate change will be felt in MENA.
Some related terms have a wider definition than MENA, such as MENASA or MENAP. The term MENAT explicitly includes Turkey, which is usually excluded from some MENA definitions, even though Turkey is almost always considered part of the Middle East proper. Ultimately, MENA can be considered as a grouping scheme that brings together most of the Arab League and variously includes their neighbors, like Iran, Turkey, Israel, the Caucasian countries, Afghanistan and Pakistan, and a few others.
Definitions
The Middle East and North Africa has no standardized definition; different organizations define the region as consisting of different territories, or do not define it as a region at all.
United Nations
There is no MENA region amongst the United Nations Regional Groups, nor in the United Nations geoscheme used by the UNSD (though the latter does feature two subregions called 'Western Asia' and 'Northern Africa', see WANA). Some agencies and programmes of the United Nations do define the MENA region, but their definitions may contradict each other, and sometimes only apply to specific studies or reports.
A 2003 World Bank study stated: "In World Bank geographic classification, the following 21 countries or territories constitute the Middle East and North Africa (MENA) region: six Gulf Cooperation Council (GCC) members (Bahrain, Kuwait, Oman, Qatar, Saudi Arabia, and United Arab Emirates [UAE]), and 15 other countries or territories: Algeria, Djibouti, the Arab Republic of Egypt, Iraq, the Islamic Republic of Iran, Israel, Jordan, Lebanon, Libya, Malta, Morocco, the Republic of Yemen, the Syrian Arab Republic, Tunisia, and West Bank and Gaza." the World Bank website groups the same set of 21 countries/territories as MENA: "Algeria; Bahrain; Djibouti; Egypt, Arab Rep.; Iran, Islamic Rep.; Iraq; Israel; Jordan; Kuwait; Lebanon; Libya; Malta; Morocco; Oman; Qatar; Saudi Arabia; Syrian Arab Republic; Tunisia; United Arab Emirates; West Bank and Gaza; Yemen, Rep..".
A 2010 UNHCR report stated: "For the purposes of this study, the MENA region has been defined as the following 18 countries: Algeria, Bahrain, Egypt, Iraq, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Mauritania, Morocco, Oman, Occupied Palestinian Territories, Qatar, Saudi Arabia, Syria, Tunisia, United Arab Emirates and Yemen."
A 2015 FAO report stated: "The 21 MENA countries are Algeria, Bahrain, Djibouti, Egypt, Iran, Israel, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Malta, Morocco, Oman, Palestine, Qatar, Saudi Arabia, Syria, Tunisia, United Arab Emirates and Yemen."
The UNAIDS regional classification of the Middle East and North Africa region "includes 20 countries/territories: Algeria, Bahrain, Djibouti, Egypt, Iran, Iraq, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Morocco, Oman, Qatar, Saudi Arabia, Somalia, Sudan, Syrian Arab Republic, Tunisia, United Arab Emirates and Yemen", according to a 2019 UNICEF report.
the UNICEF website groups the following set of 20 countries as MENA: "Algeria, Bahrain, Djibouti, Egypt, Iran (Islamic Republic of), Iraq, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Morocco, Oman, Qatar, Saudi Arabia, State of Palestine, Sudan, Syrian Arab Republic, Tunisia, United Arab Emirates, Yemen."
Working for the International Monetary Fund (IMF), economists Hamid Reza Davoodi and George T. Abed wrote in 2003: "The MENA region comprises the Arab States in the Middle East and North Africa—Algeria, Bahrain, Djibouti, Egypt, Iraq, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Mauritania, Morocco, Oman, Qatar, Saudi Arabia, Somalia, Sudan, the Syrian Arab Republic, Tunisia, the United Arab Emirates, and Yemen—plus the Islamic State of Afghanistan, the Islamic Republic of Iran, Pakistan, the West Bank and Gaza." The authors emphasise that these "24 MENA countries (...) are grouped together for analytical purposes only." Although they allegedly "share common challenges and cultural links distinct from neighbouring economies" such as Israel and Turkey, and Islam is the dominant religion and Arabic the principal language, there are "sizable religious minority groups" and "significant linguistic diversities" in the MENA region, with Afghanistan, Iran and Pakistan not having Arabic as the majority language.
Other definitions
Historians Michael Dumper and Bruce Stanley stated in 2007: 'For the purposes of this volume, the editors have generally chosen to define the MENA region as stretching from Morocco to Iran and from Turkey to the Horn of Africa. This definition thus includes the twenty-two countries of the Arab League (including the Palestinian Authority enclaves in the West Bank and Gaza Strip), Turkey, Israel, Iran, and Cyprus.' They stressed, however, how controversial and problematic this definition is, and that other choices could also have been made according to various criteria.
For its December 2012 global religion survey, the Pew Research Center grouped 20 countries and territories as 'the Middle East and North Africa', namely: 'Algeria, Bahrain, Egypt, Iraq, Israel, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Morocco, Oman, the Palestinian territories, Qatar, Saudi Arabia, Sudan, Syria, Tunisia, United Arab Emirates, Western Sahara and Yemen.'
For the Global Peace Index 2020, the Institute for Economics & Peace defined the MENA region as containing 20 countries: Algeria, Bahrain, Egypt, Iraq, Iran, Israel, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Morocco, Oman, Palestine, Qatar, Saudi Arabia, Sudan, Syria, Tunisia, United Arab Emirates, and Yemen.
WANA
Due to the geographic ambiguity and Eurocentric nature of the term "Middle East", some people, especially in sciences such as agriculture and climatology, prefer to use other terms like "WANA" (West Asia and North Africa) or the less common NAWA (North Africa-West Asia). Usage of the term WANA has also been advanced by postcolonial studies.
The United Nations geoscheme used by the UN Statistics Division for its specific political geography statistics needs, does not define a single WANA region, but it does feature two subregions called Western Asia and Northern Africa, respectively:
Western Asia (18): Armenia, Azerbaijan, Bahrain, Cyprus, Georgia, Iraq, Israel, Jordan, Kuwait, Lebanon, Oman, Qatar, Saudi Arabia, State of Palestine, Syrian Arab Republic, Turkey, United Arab Emirates, Yemen.
Northern Africa (7): Algeria, Egypt, Libya, Morocco, Sudan, Tunisia, Western Sahara.
In a 1995 publication, the then-Aleppo-based International Center for Agricultural Research in the Dry Areas (ICARDA) defined its West Asia/North Africa (WANA) region as 25 countries, including: 'Afghanistan, Algeria, Egypt, Ethiopia, Iran, Iraq, Jordan, Lebanon, Libya, Morocco, Oman, Pakistan, Saudi Arabia, Sudan, Syria, Tunisia, Turkey and Yemen.' It noted that CGIAR's Technical Advisory Committee (TAC) excluded Ethiopia, Sudan and Pakistan from its 1992 WANA definition, but otherwise listed the same countries. In a 2011 study, ICARDA stated 27 countries/territories: 'The WANA region includes: Afghanistan, Algeria, Bahrain, Djibouti, Egypt, Eritrea, Ethiopia, Gaza Strip, Iran, Iraq, Jordan, Kuwait, Lebanon, Libya, Mauritania, Morocco, Oman, Pakistan, Qatar, Saudi Arabia, Somalia, Sudan, Syria, Tunisia, Turkey, United Arab Emirates, and Yemen.'
*Also called State of Palestine, or West Bank and Gaza (Strip).
Other terms and definitions
Greater Middle East
In a preparatory working paper for the June 2004 G8 Summit, the U.S. government (at the end of the George W. Bush administration's first term) defined the 'Greater Middle East as including the Arab states, Israel, Turkey, Iran, Pakistan and Afghanistan.
MENAP
From April 2013, the International Monetary Fund started using a new analytical region called MENAP (Middle East, North Africa, Afghanistan, and Pakistan), which adds Afghanistan and Pakistan to MENA countries.
Now MENAP is a prominent economic grouping in IMF reports.
MENASA
MENASA refers to the Middle East, North Africa and South Asia region. Its usage consists of the region of MENA together with South Asia, with Dubai chosen by the United Nations as the data hub for the region. In some contexts, specifically the Lauder Institute at the University of Pennsylvania, the region is abbreviated as SAMENA instead of the more common MENASA.
MENAT
The term MENAT (Middle East, North Africa, and Turkey) has been used to include Turkey in the list of MENA countries.
Near East
The term Near East was commonly used before the term Middle East was coined by the British in the early 20th century. The term Ancient Near East is commonly used by scholars for the region in antiquity. Some organisations and scholars insist on still using 'Near East' today, with some including North Africa, but definitions range widely and there is no consensus on its geographical application.
EMME
EMME refers to a grouping of 18 nations situated in and around the Eastern Mediterranean and Middle East. The 18 nations in the Eastern Mediterranean and Middle East are: Bahrain, Cyprus, Egypt, Greece, Iran, Iraq, Israel, Jordan, Kuwait, Lebanon, Oman, Palestine, Qatar, Saudi Arabia, Syria, Turkey, UAE, and Yemen.
Climate change
Culture
Human rights
Religion
Islam is by far the dominant religion in nearly all of the MENA territories; 91.2% of the population is Muslim. The Middle East–North Africa region comprises 20 countries and territories with an estimated Muslim population of 315 million or about 23% of the world's Muslim population. The term "MENA" is often defined in part in relation to majority-Muslim countries located in the region, although several nations in the region are not Muslim-dominated. Major non-Islamic religions native here are Christianity, Judaism, Yazidism, Druzeism, African folk religions, Berberism and other Arab paganism.
Migrant population, mostly within the Gulf nations, practice mostly the beliefs they follow to, such as Buddhism and Hinduism among South Asian, East Asian and Southeast Asian migrants.
Demographics
Economy and education
The MENA region has vast reserves of petroleum and natural gas that make it a vital source of global economic stability. According to the Oil and Gas Journal (January 1, 2009), the MENA region has 60% of the world's oil reserves and 45% of the world's natural gas reserves.
As of 2023, 7 of the 13 OPEC nations are within the MENA region.
According to Pew Research Center's 2016 "Religion and Education Around the World" study, 40% of the adult population in MENA had completed less than a year of primary school. The fraction was higher for women, of whom half had been to school for less than a year.
Politics
Stability and instability in the region
In its Global Peace Index 2020, the Institute for Economics & Peace stated that 'the Middle East and North Africa remains the world's least peaceful region, despite improvements for 11 countries'. According to an in-depth multi-part study by the Center for Strategic and International Studies (CSIS) published in April 2016, the factors shaping the MENA region are exceedingly complex, and it is difficult to find 'any overall model that fits the different variables involved'. It found that there were 'deep structural causes of violence and instability'. Wars and upheavals are partly 'shaped by the major tribal, ethnic, sectarian, and regional differences', by 'demographic, economic, and security trends', and by 'quality of governance, internal security system, justice systems, and [social] progress.' In some countries, the necessary societal factors for successful democratic change (often championed by some in the region and in the West to address various issues) are absent, and political revolutions may not always lead to more stability, nor solve the underlying problems in a given MENA country. However, it also found that 'the majority of MENA nations have remained relatively stable and continue to make progress'.
Armed conflicts
During and after the decolonisation of Africa and Asia in the 20th century, many different armed conflicts have occurred in the MENA region, including but not limited to the Rif War; the Iraqi–Kurdish conflict; the Arab–Israeli conflict; the Western Sahara conflict; the Lebanese Civil War; the Kurdish–Turkish conflict (1978–present); the Iranian Revolution; the Iran–Iraq War; Iran–Saudi Arabia proxy conflict; the Berber Spring; the Toyota War; the Invasion of Kuwait and the Gulf War; the Algerian Civil War; the Iraqi Kurdish Civil War; the rise of terrorism and anti-terrorist actions; the U.S.-led intervention of Iraq in 2003 and subsequent Iraq War. The Arab Spring (2010–2011) led to the Tunisian Revolution, the Egyptian revolution of 2011 and Egyptian Crisis (2011–2014), while also sparking war throughout the region such as the Syrian Civil War, the Libyan Civil War, the Yemeni Civil War and the Iraqi war against ISIS (Islamic State of Iraq and the Levant). During the Sudanese Revolution, months of protests and a military coup led to the fall of Omar al-Bashir's regime and the initiation of the 2019–2022 Sudanese transition to democracy and the Sudanese peace process.
See also
Arab world
Asia-Pacific
Climate change in the Middle East and North Africa
Demographics of the Middle East and North Africa
Eastern Mediterranean and Middle East (EMME)
Europe, the Middle East and Africa (EMEA)
Fertile Crescent
Greater Middle East
Gulf Cooperation Council (GCC)
List of country groupings
Middle East economic integration
Near East
Sahel
References
External links
Acronyms
Economic country classifications
Middle East
North Africa
|
2591304
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Ракалово
|
Ракалово — присілок у складі Білохолуницького району Кіровської області, Росія. Адміністративний центр Ракаловського сільського поселення.
Населення поселення становить 183 особи (2010, 198 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік — росіяни 98 %.
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Білохолуницького району
Присілки Кіровської області
|
4066594
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%BB%D0%B5%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Єлеєвське сільське поселення
|
Єлеєвське сільське поселення — муніципальне утворення у складі Параньгинського району Марій Ел, Росія. Адміністративний центр — село Єлеєво.
Населення
Населення — 1497 осіб (2019, 1730 у 2010, 1795 у 2002).
Склад
До складу поселення входять такі населені пункти:
Примітки
Поселення Параньгинського району
|
320654
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%81%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Соснівка (Старобільський район)
|
Соснівка (Старобільський район)
Соснівка — село в Україні, у Білолуцькій селищній громаді Старобільського району Луганської області. Населення становить 276 осіб.
Посилання
Погода в селі Соснівка
Села Старобільського району
Населені пункти над Айдаром
|
2811428
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%87-%D2%90%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B8
|
Белч-Ґурни
|
Белч-Ґурни — село в Польщі, у гміні Вонсош Ґуровського повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґуровського повіту
|
1544985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%82%D1%83%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%D0%B4%D1%8E%20%D0%A1%D0%B0%D1%85%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Етуаль дю Сахель
|
Етуаль дю Сахель
«Етуаль дю Сахель» — туніський футбольний клуб з міста Сус. Є єдиним клубом, який виграв усі клубні турніри під егідою КАФ. Домашні матчі проводить на «Олімпійському стадіоні» в Сусі, який вміщує 25 000 глядачів.
Досягнення
Національні
Чемпіон Тунісу — 10 (1950, 1958, 1963, 1966, 1972, 1986, 1987, 1997, 2007, 2016)
Володар Кубка Тунісу — 10 (1959, 1963, 1974, 1975, 1981, 1983, 1996, 2012, 2014, 2015)
Володар Суперкубка Тунісу — 3 (1973, 1986, 1987)
Володар Кубка туніської ліги — 1 (2005)
Міжнародні
Ліга чемпіонів КАФ
Переможець: 2007
Фіналіст: 2004, 2005
Кубок конфедерацій КАФ
Переможець: 2006, 2015
Фіналіст: 2008
Кубок КАФ
Переможець: 1995, 1999
Фіналіст: 1996, 2001
Суперкубок КАФ
Переможець: 1998, 2008
Фіналіст: 2004, 2007, 2016
Арабська ліга чемпіонів
Переможець: 2018/19
Посилання
Офіційний сайт клубу
Неофіційний сайт клубу
Футбольні клуби Тунісу
Сус
Футбольні клуби, засновані 1925
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.