id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2410605
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Надольський
|
Надольський
Отто Надольський (пол. Otto Nadolski; 18 листопада 1880 — 4 грудня 1941, Львів) — інженер-гідротехнік, ректор Львівської політехніки .
Надольський Йосип Емілович — український вчений.
|
933994
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%BE%20%28%D0%A3%D0%B5%D1%81%D0%BA%D0%B0%29
|
Пало (Уеска)
|
Пало (Уеска)
Пало — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Уеска. Населення — осіб (2009).
Муніципалітет розташований на відстані близько 390 км на північний схід від Мадрида, 60 км на схід від Уески.
Демографія
Примітки
Муніципалітети провінції Уеска
|
18734398
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tabil
|
Tabil
|
Tabil Ahammed is a Tunisian spice mixture generally consisting of ground coriander seed, caraway seed, garlic or garlic powder, and chili powder. Other ingredients may also be included, such as rose flower powder, cumin, mint, laurel, cloves or turmeric. The word tabil means "seasoning" in Tunisian Arabic, and once referred to coriander by itself.
The spice mixture is used, often in combination with harissa in a variety of dishes including meat or fish stews, and vegetable dishes.
See also
List of Middle Eastern dishes
List of African dishes
References
Arab cuisine
Algerian cuisine
Tunisian cuisine
Middle Eastern cuisine
|
4668606
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0
|
Новосимбірка
|
Новосимбірка — село у складі Кувандицького міського округу Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 598 осіб (2010; 816 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 70 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Кувандицького міського округу
Села Оренбурзької області
|
4445908
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%B3%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B5%20%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201992
|
Фігурне катання на зимових Олімпійських іграх 1992
|
Фігурне катання на зимових Олімпійських іграх 1992
Змагання з фігурного катання на зимових Олімпійських іграх 1992 тривали з 9 до 21 лютого в в Альбервілі (Франція).
Таблиця медалей
Медалісти
Країни-учасниці
У змаганнях з фігурного катання на Олімпійських іграх в Альбервілі взяли участь спортсмени 29-ти країн.
Примітки
Посилання
Official Olympic Report
results
Змагання на зимових Олімпійських іграх 1992
1992
|
1959905
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SimCopter
|
SimCopter
|
SimCopter — відеогра в жанрі симулятор, створена студією Maxis і видана компанією Electronic Arts в 1996 році для Windows 95, Windows 98, Mac OS, а також перша гра серії Sim, виконана повністю в 3D-графіці.
Ігровий процес
Гравець може конвертувати місто з SimCity 2000, яке буде відображатися в 3D-графіці, і управляти льотчиком-новобранцем, який отримує власний вертоліт. Він повинен виконувати різні місії, такі, як порятунок сімів з палаючої будівлі або потопаючого судна, арешт злочинців, контроль над заворушеннями і евакуація поранених сімів до найближчих лікарень. Вдало виконуючи місії, гравець отримує нагороду у вигляді грошей, які він може витратити на модернізацію і покупку нових, більш швидких і досконалих вертольотів, завдяки яким йому будуть доступні нові місії, такі, як гасіння пожежі за допомогою водяної гармати або розгін натовпу сльозогінним газом. Якщо ж гравець невдало виконує місії, то він, навпаки, платить штрафи.
Критика
Критик журналу GameSpot Марк Іст у своєму огляді на 1996 рік назвав гру справжнім сюрпризом для фанатів SimCity 2000, адже тепер у них з'явилася можливість споглядати своє власне місто в тривимірному зображенні. З іншого боку, Марк розкритикував якість графіки, яка місцями виглядає відверто халтурно, хоча, на його думку, це єдиний недолік у грі, решта: геймплей і звуковий супровід — зроблено на найвищому рівні..
Скандал
У ранніх копіях відеогри на вулицях можна було помітити масове скупчення людей, які були одягнені тільки в червоні плавки, танцювали разом з поліцейськими і цілувалися один з одним, а на грудях у них були намальовані яскраві червоні соски. Такі люди отримали назву «Himbo». При цьому натовп можна було чітко розгледіти на далекій відстані і при поганій погоді. Незабаром було з'ясовано, що «великоднє яйце» у гру додав ігровий дизайнер Жак Сервін, висловлюючи свій протест у відповідь на «нестерпні умови праці» в студії Maxis.
В результаті Maxis негайно звільнила ігрового дизайнера і тимчасово припинила випуск гри, пропустивши зимовий сезон, з нових копій гри були видалені «Хімбо». Це викликало протест у членів організації ACT UP і представників ЛГБТ-руху, які закликали бойкотувати ігри студії Maxis. Пізніше відповідальність за «Хімбо» взяла на себе організація RTMark і включила SimCopter разом з 16 іншими іграми в список «творчої підривної діяльності».
Примітки
Посилання
SimCopter на сайті GameFAQs
Відеоігри 1996
Симулятори
Ігри для Windows
Ігри для Mac OS
Відеоігри, розроблені в США
|
4074135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%BB%D1%96%D0%B2%29
|
Церква Вознесіння Господнього (Козлів)
|
Церква Вознесіння Господнього (Козлів)
Церква Вознесіння Господнього в Козлові — парафія і храм греко-католицької громади Козлівського деканату Тернопільсько-Зборівської архієпархії Української греко-католицької церкви в смт Козлів Тернопільського району Тернопільської области.
Історія церкви
Церкву збудовано в 1896 році. Парафія з XVIII століття, а храм — з 1896 належали УГКЦ до 1946 року. Відновили свою приналежність у лоні УГКЦ у 1990 році. З 1946 до 1990 року парафія і храм належали РПЦ.
Візитацію парафії у 2013 році здійснив митрополит і архиєпископ Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк.
Діють припарафіяльні: братство Матері Божої Неустанної Помочі, Марійська та Вівтарна дружини, спільнота «Матері в молитві».
На території парафії є хрест на честь скасування панщини, могила на місці криївки, фігура Скорботної матері.
До парафії належить проборство.
Парохи
о. Микола Стрільбицький (1841—1872),
о. Філарет Бачинський (1842—1914),
декан о. Константан Зарицький (1914—1935),
сотрудник В'ячеслав Ласовський,
декан о. Дем'ян Зарицький (1935—1937),
о. Мирослав Горін (1937—1939),
о. Василь Іванчук (1939—1944),
о. Василь Додик (1945—1946),
о. Теодор Чорний (1946—?),
о. Омелян Драпінський (1990—2006),
декан о. Роман Гук (з 2006).
Джерела
Церкви Тернопільського району
Козлів
Церкви Вознесіння Господнього
Культові споруди, побудовані 1896
засновані в Україні 1896
|
2958312
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8F
|
Ґдоля
|
Ґдоля — село в Польщі, у гміні Руда Гута Холмського повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011).
Історія
За даними етнографічної експедиції 1869—1870 років під керівництвом Павла Чубинського, населення села порівну становили римо-католики та греко-католики, які розмовляли українською мовою.
У 1975—1998 роках село належало до Холмського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Холмського повіту
|
8349930
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Destruction%20of%20the%20Thracian%20Bulgarians%20in%201913
|
Destruction of the Thracian Bulgarians in 1913
|
Destruction of the Thracian Bulgarians in 1913
The Destruction of the Thracian Bulgarians in 1913 (Razorenieto na trakiyskite balgari prez 1913 g., also translated as "The Devastation" or "The Ruin of the Thracian Bulgarians in 1913") is a book published by the Bulgarian academic Lyubomir Miletich in 1918, which describes the mass extermination and ethnic cleansing of the Bulgarian population in Eastern Thrace (now mainly in Edirne Province, Kırklareli Province and Tekirdağ Province in Turkey and Eastern Rhodope Mountains in Evros Prefecture in Greece) during the Second Balkan War and in a short period after it. On the other hand, Bulgarian Turks, Pomaks and Muslim Roma from Northern Thrace in Bulgaria, were expelled and settled in the whole Eastern Thrace in 1913.
Content
When the military actions between Serbia, Greece, Montenegro and Romania against Bulgaria were in full progress, the Ottoman Empire took advantage of the situation to recover some of its former possessions in Thrace including Adrianople. In the beginning of July 1913 its forces crossed the Bulgarian border on the line Midiya-Enos, settled by the Treaty of London in May 1913. Because the Bulgarian troops had all been allocated to the front with Serbia and Greece, the Ottoman armies suffered no combat casualties and moved northwards and westwards without battles. Thus reoccupied territories were given back to the Ottoman Empire by the Treaty of Constantinople, signed on September 16. Despite that, the mass extermination and ethnic cleansing continued in the areas controlled by the Ottomans even after this date. Shortly after the end of the hostilities, the author interviewed hundreds of refugees from these regions, travelled himself in the places where these tragic events happened and systematically depicted in detail the atrocities, committed by the Young Turks' regular army, Ottoman paramilitary forces and partly by local Greeks. As a result of this violent process, approximately 200,000 Bulgarians were killed or forced to leave their homes and properties forever, seeking salvation in territories, controlled by Bulgarian army and paramilitary formation Internal Macedonian Adrianople Revolutionary Organization. Ottoman military campaign lasted for a mere 3 weeks from 20 July 1913 to 10 August 1913. According to Carnegie Commission 15.960 Bulgarians were "either killed burned in the houses or scattered among the mountains" and several thousands more were massacred in Western Thrace within this period. There were also Bulgarians in Anatolia concentrated around Marmara Region. A number of them during this period after the exchange agreements between the Kingdom of Bulgaria and Ottoman Empire after the Second Balkan War left while there were still 6,587 Bulgarians in Marmara Region. The deportation of Thracian Bulgarians was signified with the exchange treaty where 46.764 Eastern Thracian Orthodox Christian Bulgarians and 48.570 Muslims (Turks, Pomaks, and Muslim-Roma) from Northern Thrace were exchanged. After the exchange, in 1914 there still remained 14,908 Bulgarians belonging to the Bulgarian Exarchate in Ottoman Empire, 2.502 in Edirne, including the area that was ceded to Bulgaria in 1915, 3,339 in Constantinople and its environs and 338 in Çatalca. Their descendants in contemporary Bulgaria are about 800,000 people.
Population estimates
Alongside the 1911 official Ottoman figures, Lyubomir Miletich made the following estimates of the ethnic composition, using linguistic criteria rather than religious affiliation:
The Ottoman authorities divided the population by religion, so all Patriarchists were counted as Greeks and the Pomaks as Muslims. The other two sources divided the population by language, so for example 24,970 Bulgarian patriarchists and 1700 Uniates were added by Miletich to the total figure for Orthodox Bulgarians.
Illustrations
Footnotes
External links
On-line publication of the phototype reprint of the first edition of this book in Bulgarian here (in Bulgarian "Разорението на тракийските българи през 1913 година", Българска академия на науките, София, Държавна печатница, 1918 г.; II фототипно издание, Културно-просветен клуб "Тракия" – София, 1989 г., София; in English: "The Destruction of Thracian Bulgarians in 1913", Bulgarian Academy of Sciences, Sofia, State printing house, 1918; II phototype edition, Cultural and educational club "Thrace" – Sofia, 1989, Sofia).
Bulgarian books
History books about ethnic groups
History books about the 20th century
History books about wars
Non-fiction crime books
1918 non-fiction books
Second Balkan War
War crimes in the Balkan Wars
|
4834652
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%83%D0%BD%D0%B5
|
Фуне
|
Фуне — громада в Швейцарії в кантоні Во, округ Ньйон.
Географія
Громада розташована на відстані близько 120 км на південний захід від Берна, 45 км на південний захід від Лозанни.
Фуне має площу 4,8 км², з яких на 32,2% дозволяється будівництво (житлове та будівництво доріг), 65,5% використовуються в сільськогосподарських цілях, 2,3% зайнято лісами, 0% не є продуктивними (річки, льодовики або гори).
Демографія
2019 року в громаді мешкало 3776 осіб (+16,8% порівняно з 2010 роком), іноземців було 41,9%. Густота населення становила 788 осіб/км².
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 28,4% — особи молодші 20 років, 57,9% — особи у віці 20—64 років, 13,6% — особи у віці 65 років та старші. Було 1354 помешкань (у середньому 2,8 особи в помешканні).
Із загальної кількості 876 працюючих 74 було зайнятих в первинному секторі, 90 — в обробній промисловості, 712 — в галузі послуг.
Примітки
Громади Во
|
787233
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BD%D1%96%D0%BA%D1%81%20%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Онікс мармуровий
|
Онікс мармуровий — шаруватий вапняковий накип, щільні напівпрозорі агрегати кальциту і арагоніту. Колір рожевий, жовтий, зеленуватий, коричневий. Характерний стрічковий малюнок за рахунок чергування різнозабарвлених шарів з різним ступенем прозорості. Твердість 3-4. Добре полірується. Утворюється у відкладах гарячих джерел вулканів і у карстових печерах. Заповнює тектонічні тріщини, утворює пропластки у травертинах, вапняках, пісковиках і туфах. Вперше застосовувався у Стародавньому Єгипті і Вавилоні. Найб. родовища: Маскара, Алжир; є в карстових печерах Туркменістану, Киргизстану і Узбекистану; пластові родов. у Вірменії; Пакистані, Афганістані та ін.)
Див. також
Список мінералів
Онікс
Література
Виробне каміння
Дорогоцінне каміння
|
6705144
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Isola%20di%20Fondra
|
Isola di Fondra
|
Isola di Fondra (Bergamasque: ) is a comune (municipality) in the Province of Bergamo in the Italian region of Lombardy, located about northeast of Milan and about north of Bergamo. It is formed by three hamlets, Fondra, Pusdosso and Trabuchello.
Isola di Fondra borders the following municipalities: Branzi, Moio de' Calvi, Piazzatorre, Roncobello.
References
|
21998164
|
https://en.wikipedia.org/wiki/D%C4%99biec%2C%20West%20Pomeranian%20Voivodeship
|
Dębiec, West Pomeranian Voivodeship
|
Dębiec, West Pomeranian Voivodeship
Dębiec is a village in the administrative district of Gmina Lipiany, within Pyrzyce County, West Pomeranian Voivodeship, in north-western Poland. It lies approximately north-west of Lipiany, south of Pyrzyce, and south-east of the regional capital Szczecin.
Before 1945 the area belonged to Germany as part of Landkreis Soldin in the Prussian Province of Brandenburg. For the history of the region, see Neumark.
References
Villages in Pyrzyce County
|
2675743
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%8F%D0%BD%20%D0%93%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Браян Гамільтон
|
Браян Гамільтон (21 грудня 1946, Белфаст) — північноірландський футболіст, що грав на позиції півзахисника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
Виступав, зокрема, за клуб «Іпсвіч Таун», а також національну збірну Північної Ірландії, яку згодом очолював як головний тренер.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1964 року виступами за команду клубу «Лісберн Дістіллері», в якій провів два сезони. Протягом 1966—1971 років захищав кольори команди іншого північноірландського клубу, «Лінфілда». У сезоні 1970/71 років не лише допоміг своїй команді виграти черговий титул чемпіона Північної Ірландії, але й став найкращим бомбардиром турніру, а також був визнаний найкращим гравцем північноірландської футбольної першості за обома версіями (за опитуванням спортивних журналістів і на думку вболівальників).
У статусі зірки північноірландського футболу зацікавив представників англійських клубів, найспритнішими з яких виявилися керівники «Іпсвіч Таун», до складу якого Гамільтон й приєднався 1971 року. Відіграв за команду з Іпсвіча наступні п'ять сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Іпсвіч Тауна», був основним гравцем команди.
Згодом з 1976 по 1980 рік грав у складі команд клубів «Евертон», «Міллволл» та «Свіндон Таун».
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі четвертого англійського дивізіону «Транмер Роверз», в якому протягом 1980—1985 років був граючим тренером.
Виступи за збірну
1969 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Північної Ірландії. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 12 років, провів у формі головної команди країни 50 матчів, забивши 4 голи.
Кар'єра тренера
Отримавши перший тренерський досвід у 1980—1985 роках як граючий тренер «Транмер Роверз» у четвертому дивізіоні, 1985 року був запрошений до третьолігового «Віган Атлетік», який боровся за вихід до Другого дивізіону. Під керівництвом Гамільтона «Віган» провів гарний сезон, проте команді не вистачило одного турнірного очка аби підвищитися у класі.
Однак успіхи тренера не залишилися непоміченими і наступний сезон 1986/87 він пропрацював у найвищому англійському дивізіоні, ставши головним тренером «Лестер Сіті». За результатами сезону «Лестер» посів 20-місце і втратив місце у Першому дивізіоні, а сам тренер залишив команду. Після цього повернувся до «Віган Атлетік», де пропрацював до 1993 року.
Протягом 4 років, починаючи з 1994, був головним тренером збірної Північної Ірландії, змінивши на цій посаді Біллі Бінгема. У кваліфікації на Євро-1996 північноірландці виступили досить вдало і лише за додатковими показниками поступилися другим місцем у своїй групі, яке давало право продовжити боротьбу за вихід до фінальної частини Євро, своїм сусідам, ірландцям. Наступним турніром для Гамільтона як тренера збірної був відбір на чемпіонат світу 1998 року. Тут команда виступила значно гірше і задовго до завершення змагання втратила шанси потрапити на мундіаль, а врешті-решт посіла підсумкове передостаннє місце у своїй групі з 6 команд, після чого тренер залишив збірну.
У червні 1998 року був призначений директором з футболу клубу «Норвіч Сіті», а у квітні 2000 року став головним тренером його команди, пропрацювавши на цій позиції лише до 4 грудня того ж року, пішовши у відставку через незадовільні результати команди.
Згодом працював футбольним аналітиком на телевізійних каналах і радіостанціях.
Примітки
Посилання
Північноірландські футболісти
Північноірландські футбольні тренери
Гравці збірної Північної Ірландії з футболу
Футболісти «Лісберн Дістіллері»
Футболісти «Лінфілда»
Футболісти «Іпсвіч Тауна»
Футболісти «Евертона»
Футболісти «Міллволла»
Футболісти «Свіндон Тауна»
Футболісти «Транмер Роверз»
Тренери ФК «Транмер Роверз»
Тренери ФК «Віган Атлетік»
Тренери ФК «Норвіч Сіті»
Тренери збірної Північної Ірландії з футболу
Тренери ФК «Бристоль Сіті»
Уродженці Белфаста
|
37188637
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dotted%20galliwasp
|
Dotted galliwasp
|
Dotted galliwasp
The dotted galliwasp or Malpelo galliwasp (Diploglossus millepunctatus) is a carnivorous species of lizard endemic to Malpelo Island, Colombia.
Description
Adults of the species grow to 50 cm in total length and can reach a weight of 500 g. They are predominantly black, but are liberally dotted with white.
Diet
D. millepunctatus has extremely odd feeding habits for a lizard. Malpelo Island has few resources; the only available foods are crabs and seabirds, especially boobies. While the lizards eat both of these, they also eat guano, and mob birds returning to their young, forcing them to regurgitate their food for the lizards instead of their chicks.
Breeding
D. millepunctatus is viviparous.
Habitat
The species is endemic to Malpelo Island, a possession of Colombia, where it is common. The island is treeless, rocky, and very small. Similar to the marine iguana, it has the ability to swim for short distances, although this is not related to its feeding habits. It shares the island with two other endemic lizard species, Anolis agassizi and Phyllodactylus transversalis.
References
Diploglossus
Reptiles of Colombia
Endemic fauna of Colombia
Reptiles described in 1874
Taxa named by Arthur William Edgar O'Shaughnessy
|
1210678
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Roman%20Mykolayovych%20Kozak
|
Roman Mykolayovych Kozak
|
Roman Mykolayovych Kozak (born 16 June 1957) was a candidate in the 2004 Ukrainian presidential election, nominated by the political party "Organization of Ukrainian Nationalists in Ukraine", which he has chaired since 2001. Born on June 16, 1957, he attended Kremenetskogo Forestry College from 1972 to 1976, then served two years in the military. He is a co-author of the book "Scientific Notes of Metropolitan Peter Mogila", and a chair of the Peter Mogila Scientific Association.
Platforms of his election program included a stiff defense of national interests, and 100 euro monthly support of the families with children.
References
1957 births
Living people
Ukrainian National Forestry University alumni
Organization of Ukrainian Nationalists
Candidates in the 2004 Ukrainian presidential election
|
297908
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%83%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Снігурівка (Пологівський район)
|
Снігурівка (Пологівський район)
Снігурівка — село в Україні, у Токмацькій міській громаді Пологівського району Запорізької області. Населення становить 324 осіб (2001). До 2020 року орган місцевого самоврядування — Остриківська сільська рада.
Географія
Село Снігурівка розташований за 108 км від обласного центру, 79 км від районного центру та 10 км від міста Токмака, на лівому березі річки Токмак, вище за течією за 1,5 км розташоване село Остриківка, нижче за течією за 1,5 км — село Фабричне, на протилежному березі — село Іванівка. Через село пролягають автошлях територіального значення та залізниця, роз'їзд 75 км (за 5 км).
Історія
Село засноване у 1864 році під первинною назвою Шензе.
У 1945 році перейменоване в село Снігурівка.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 713-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Запорізької області», увійшло до складу Токмацької міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Токмацького району, село увійшло до складу Пологівського району.
24 лютого 2022 року, в ході російського вторгнення в Україну, село тимчасово окуповане російськими військами.
Примітки
Посилання
Погода в селі Снігурівка
Села Запорізької області
Колишні німецькі колонії Запорізької області
Населені пункти Пологівського району
|
2798863
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%81%20%D0%95%D1%80%D1%96%D0%BA%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Андерс Ерікссон
|
Андерс Ерікссон — шведський психолог і професор психології в університеті штату Флорида, відомий своїми дослідженнями психологічної природи експертизи і людської продуктивності.
Бібліографія
Пул, Роберт, Андерс Ерікссон Шлях до вершини. Наукові поради про те, як досягнути професіоналізму / пер. з англ. Наталія Кошманенко. — К.: Наш Формат, 2018. 216 с.ISBN 978-617-7552-36-8.
Зноски
Посилання
Florida State University faculty profile
Народились 1947
|
1956804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Габріель Карлссон
|
Габріель Карлссон (2 січня 1997, м. Еребру, Швеція) — шведський хокеїст, захисник. Виступає за ХК «Лінчепінг» у Шведській хокейній лізі.
Вихованець хокейної школи ХК «Еребру». Виступав за ХК «Лінчепінг».
В чемпіонатах Швеції — 7 матчі (0+2), у плей-оф — 10 матчів (0+1).
У складі юніорської збірної Швеції учасник чемпіонату світу 2015.
Посилання
Профіль на Eliteprospects
Уродженці Еребру
Шведські хокеїсти
Хокеїсти «Лінчепінга»
Задрафтовані «Колумбус Блю-Джекетс»
Спортсмени Еребру
|
34732865
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Death%20Ray%20%281925%20film%29
|
The Death Ray (1925 film)
|
The Death Ray (1925 film)
The Death Ray is a 1925 Soviet science fiction film directed by Lev Kuleshov. The first and last reels of the film have been lost. This film ran at 2 hours, 5 minutes, making this one of the earliest full length science fiction films.
Despite the fact that many sources claim the inspiration for the film to be the novel The Garin Death Ray by Aleksei Tolstoy, this is not the case. It is impossible, since the book was published two years after the film, in 1927. Furthermore, the film has many similarities with a book by Valentin Kataev, called Lord of Iron, published in 1924. Moreover, the theme of death rays was very popular at the time because of the 1923 claim of British inventor Harry Grindell Matthews to have created a "death ray".
Plot
The film takes place in an unspecified Western capitalist country where a fascist government is attempting to suppress a socialist uprising. The revolutionary leader Thomas Lamm is imprisoned by the government but he escapes to the Soviet Union. There he meets the engineer Podobed who invents the "death ray" – a device which explodes gunpowder and fuel mixtures at a distance.
Father Revo, a fascist intelligence agent, steals the invention and brings it back to his country. The government begins using it as an instrument for suppressing labor strikes. However, the workers end up seizing the device and use it to blow up bombers in the air which are sent against them.
Reception
The film received negative reviews on its release and did not do well at the box-office. Kuleshov explained the film's failure as the result of its experimental nature and that the main goal of the picture was to merely display that the director was capable of making professional films at a low budget.
Cast
Porfiri Podobed as Engineer Podobed
Vsevolod Pudovkin as Father Revo
Vladimir Fogel as Fascist Fog
Aleksandra Khokhlova as Sister Edith and Female Shooter
Leonid Obolensky as Mayor Hard, Boss of the Fascists
Sergei Komarov as Thomas Lann
Andrei Fajt as agent
Mikhail Doller
Lev Kuleshov
References
External links
See also
1925 in science fiction
1925 films
Soviet science fiction films
Films directed by Lev Kuleshov
1920s science fiction films
Soviet silent feature films
Soviet black-and-white films
Russian black-and-white films
Russian science fiction films
Russian silent feature films
Silent science fiction films
1920s Soviet films
|
482175
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ginglymostomatidae
|
Ginglymostomatidae
|
Ginglymostomatidae
The Ginglymostomatidae are a cosmopolitan family of carpet sharks known as nurse sharks, containing four species in three genera. Common in shallow, tropical and subtropical waters, these sharks are sluggish and docile bottom-dwellers. They are the most abundant species of shark found in shallow coastal waters. Nurse sharks typically attack humans only if directly threatened.
The name nurse shark is thought to be a corruption of nusse, a name which once referred to the catsharks of the family Scyliorhinidae. The nurse shark family name, Ginglymostomatidae, derives from the Greek words ginglymos meaning "hinge" and stoma meaning "mouth".
Description
The largest species, called simply the nurse shark Ginglymostoma cirratum, may reach a length of ; the tawny nurse shark Nebrius ferrugineus is somewhat smaller at , and the short-tail nurse shark Pseudoginglymostoma brevicaudatum is by far the smallest at just in length. The first of the three species may reach a weight of 110 kg. Yellowish to dark brown in colour, nurse sharks have muscular pectoral fins, two spineless dorsal fins (the second of which is smaller) in line with the pelvic and anal fins, and a tail exceeding one quarter the shark's body length.
The mouth of nurse sharks is most distinctive; it is far ahead of the eyes and before the snout (subterminal), an indication of the bottom-dwelling (benthic) nature of these sharks. Also present on the lower jaw are two fleshy barbels, chemosensory organs which help the nurse sharks find prey hidden in the sediments. Behind each eye is a very small, circular opening called a spiracle, part of the shark's respiratory system. The serrated teeth are fan-shaped and independent; like other sharks, the teeth are continually replaced throughout the animal's life.
Habits
Nurse sharks are nocturnal animals, spending the day in large inactive groups of up to 40 individuals. Hidden under submerged ledges or in crevices within the reef, the nurse sharks seem to prefer specific haunts and will return to them every day. By night, the sharks are largely solitary; they spend most of their time searching through the bottom sediments in search of food. Their diet consists primarily of crustaceans, molluscs, tunicates, and other fish, particularly stingrays.
Nurse sharks are thought to take advantage of dormant fish which would otherwise be too fast for the sharks to catch; although their small mouths limit the size of prey items, the sharks' large throat cavities are used as a sort of bellows valve. In this way, nurse sharks are able to suck in their prey. Nurse sharks are also known to graze algae and coral.
Reproduction
The mating season runs from late June to the end of July. All nurse sharks are aplacental viviparous, meaning the eggs develop and hatch within the body of the female, where the hatchlings develop further until live birth occurs. The gestation period is six months, with a typical litter of 30–40 pups. The mating cycle is biennial, as it takes 18 months for the female's ovaries to produce another batch of eggs. The young nurse sharks are born fully developed at about 30 cm long in Ginglymostoma cirratum. They possess a spotted coloration that fades with age.
Genera and species
Genus Ginglymostoma J. P. Müller & Henle, 1837
Ginglymostoma cirratum Bonnaterre, 1788 (nurse shark)
Ginglymostoma unami Del-Moral-Flores, Ramírez-Antonio, Angulo & Pérez-Ponce de León, 2015
Genus Nebrius Rüppell, 1837
Nebrius ferrugineus Lesson, 1831 (tawny nurse shark)
Genus Pseudoginglymostoma Dingerkus, 1986
Pseudoginglymostoma brevicaudatum Günther, 1867 (short-tail nurse shark)
See also
List of sharks
References
External links
FishBase entry on Ginglymostomatidae
Nurse Shark Facts & Pictures
MarineBio: Nurse shark, Ginglymostoma cirratum
Extant Late Jurassic first appearances
Ovoviviparous fish
Shark families
Taxa named by Theodore Gill
|
69454898
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Khmelevaya%2C%20Kursk%20Oblast
|
Khmelevaya, Kursk Oblast
|
Khmelevaya, Kursk Oblast
Khmelevaya is a rural locality in Nizhnemedveditsky Selsoviet Rural Settlement, Kursky District, Kursk Oblast, Russia. Population:
Geography
The village is located 96.5 km from the Russia–Ukraine border, 12 km north-west of Kursk, 2.5 km from the selsoviet center – Verkhnyaya Medveditsa.
Climate
Khmelevaya has a warm-summer humid continental climate (Dfb in the Köppen climate classification).
Transport
Khmelevaya is located 1 km from the federal route Crimea Highway (a part of the European route ), on the road of intermunicipal significance ("Crimea Highway" – Khmelevaya), 10 km from the nearest railway halt Bukreyevka (railway line Oryol – Kursk).
The rural locality is situated 14 km from Kursk Vostochny Airport, 135 km from Belgorod International Airport and 213 km from Voronezh Peter the Great Airport.
References
Notes
Sources
Rural localities in Kursky District, Kursk Oblast
|
1722646
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B3%D1%80%D0%B8%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96
|
Ігри пристрасті
|
Ігри пристрасті
«Ігри пристрасті» — американський драматичний трилер 2010 року.
Зміст
Нейт - музикант, що не реалізувався та заробляє на свій шматок хліба грою на трубі. Його життя змінюється, коли за дивних обставин він зустрічає Лілі — дівчину з крилами, чия незвичайна зовнішність виставляється на показ в мандрівному цирку. Відчувши в Лілі споріднену душу, Нейт пропонує їй назавжди кинути цирк і подорожувати разом з ним.
Ролі
Знімальна група
Режисер — Мітч Глейзер
Сценарист — Мітч Глейзер
Продюсер — Ден Дубицькі, Меган Еллісон, Андреа Чунг
Композитор — Дікон Хінчкліфф
Посилання
Фільми США 2010
Фільми-драми США
Фільми-трилери США
Фільми Imagine Entertainment
Фільми англійською мовою
|
29775994
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1983%20Virginia%20Slims%20of%20Atlanta
|
1983 Virginia Slims of Atlanta
|
1983 Virginia Slims of Atlanta
The 1983 Virginia Slims of Atlanta was a women's tennis tournament played on outdoor hard courts in Atlanta, Georgia in the United States that was part of the 1983 Virginia Slims World Championship Series. The tournament was held from April 25 through May 2, 1983. Second-seeded Pam Shriver won the singles title.
Finals
Singles
Pam Shriver defeated Kathy Jordan 6–2, 6–0
It was Shriver's 1st singles title of the year and the 4th of her career.
Doubles
Alycia Moulton / Sharon Walsh defeated Rosemary Casals / Wendy Turnbull 6–3, 7–6
It was Moulton's 2nd title of the year and the 3rd of her career. It was Walsh's 3rd title of the year and the 14th of her career.
External links
ITF tournament edition details
Virginia Slims of Atlanta
Virginia Slims of Atlanta
1983 in sports in Georgia (U.S. state)
1983 in American tennis
|
3140990
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mauro%20Ramos
|
Mauro Ramos
|
Mauro Ramos de Oliveira (30 August 1930 – 18 September 2002), known as Mauro Ramos or simply Mauro, was a Brazilian professional association footballer. He played as a central defender for São Paulo FC, Santos FC and the Brazil national team.
Regarded as one of the best Brazilian centre backs of all time, he was praised throughout his career for his aerial ability and tackling.
Italian sports journalist Gianni Brera believed Mauro to be the best sweeper in the history of the game.
Club career
Born in Poços de Caldas, Minas Gerais, Mauro began his career playing for amateur clubs in his hometown in the 1940s. Notably representing Caldense, he joined São Paulo FC in 1948 from Sanjoanense.
Signed as a replacement to club idol Armando Renganeschi, Mauro immediately became a starter and relegated Renganeschi to the bench. He represented the club in 489 matches, scoring two goals.
Ahead of the 1960 season, Mauro moved to Santos FC for a fee of five million cruzeiros. He was also a first-choice at his new club, being a part of the team who was widely known as ''Os Santásticos'.
In 1967, Mauro moved abroad for the first time in his career and joined Mexican side Toluca. He retired with the club in the following year, aged 38, due to a groin injury.
International career
Mauro received 28 caps with the Brazil national team. He was an unplaying member of the Brazil squad at the 1954 World Cup. He was also an unplaying member of the squad that won the 1958 World Cup. At the 1962 World Cup he finally made his World Cup debut and as team captain he lifted the World Cup Trophy after victory in the final over Czechoslovakia.
Managerial career
After starting it out at C.D. Oro, Mauro was appointed manager of Santos in 1971. He left the club in the following year.
Mauro also took over Coritiba in 1971 and 1984.
Death
Mauro died on 18 September 2002, due to an intestinal cancer.
Honours
Club
São Paulo
Campeonato Paulista: 1948, 1949, 1953, 1957
Small Club World Cup: 1955
Santos
Campeonato Paulista: 1960, 1961, 1962, 1964, 1965
Torneio Rio–São Paulo: 1963, 1964, 1966
Campeonato Brasileiro: 1961, 1962, 1963, 1964, 1965
Copa Libertadores: 1962, 1963
Intercontinental Cup: 1962, 1963
Toluca
Mexican Primera División: 1967–68
International
Brazil
FIFA World Cup: 1958, 1962
Copa America: 1949
Roca Cup: 1963
References
External links
1930 births
2002 deaths
Footballers from Minas Gerais
Brazilian men's footballers
Men's association football central defenders
São Paulo state football team players
São Paulo FC players
Santos FC players
Deportivo Toluca F.C. players
1954 FIFA World Cup players
1958 FIFA World Cup players
1962 FIFA World Cup players
FIFA World Cup-winning players
Copa Libertadores-winning players
Brazil men's international footballers
Brazilian football managers
Santos FC managers
Coritiba Foot Ball Club managers
Brazilian expatriate men's footballers
Brazilian expatriate sportspeople in Mexico
Expatriate men's footballers in Mexico
Deaths from cancer in Minas Gerais
People from Poços de Caldas
|
44148709
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Platon%20Zhukovich
|
Platon Zhukovich
|
Platon Zhukovich (1857–1919) was an Imperial Russian historian and theologian.
Biography
Born to a family of Russian Orthodox church official (protoiereus), in 1881 he graduated from the Saint Petersburg Theological Academy. He worked as a teacher at the Polotsk Theological School before moving to Vilna where he taught history of the Orthodox church at the local theological school.
In 1891 he returned to his alma mater as head of the historical faculty and in 1901 became an ordinary professor. In 1914 he joined the Imperial Russian Historical Society. During the Russian Revolution he was an active member of the 1917–18 Local Council of the Russian Orthodox Church. He died in 1919.
1857 births
1919 deaths
People from Pruzhany
People from Pruzhansky Uyezd
Members of the Russian Orthodox Church
20th-century Russian historians
19th-century historians from the Russian Empire
|
22459285
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yevgeni%20Chumachenko
|
Yevgeni Chumachenko
|
Yevgeni Chumachenko
Yevgeni Viktorovich Chumachenko (born 18 December 1975) is a Russian professional football official and a former player. He is the director with FC Energiya Volzhsky.
Club career
He made his debut in the Russian Premier League in 1995 for FC Rotor Volgograd.
References
1975 births
People from Volzhsky, Volgograd Oblast
Living people
Russian men's footballers
Men's association football defenders
Russia men's youth international footballers
FC Energiya Volzhsky players
FC Rotor Volgograd players
FC Lada-Tolyatti players
Russian Premier League players
FC Metallurg Lipetsk players
FC Novokuznetsk players
Footballers from Volgograd Oblast
FC Akademiya Tolyatti players
|
1619797
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zhuzhou
|
Zhuzhou
|
Zhuzhou, formerly Jianning (建宁), is a prefecture-level city of Hunan Province, China, straddling the Xiang River southeast of the provincial capital, Changsha, and bordering Jiangxi province to the east. It is part of the "Greater Changsha Metropolitan Region, also known as Changzhutan Golden Triangle" (comprising the cities of Changsha, Zhuzhou and Xiangtan). The city has jurisdiction over five counties (Yanling, Chaling, Youxian, Liling, Zhuzhou) and four districts (Hetang, Lusong, Shifeng and Tianyuan, a high-tech industrial development zone), and covers an area of .
, Zhuzhou had 3,871,100 inhabitants, of whom 1,055,373 lived in the built-up area (4 urban districts). With Xiangtan areas adjoining Zhuzhou due to be agglomerated in a few years' time, the joint built-up area will be home to 2,933,069 inhabitants.
Zhuzhou is located in a subtropical monsoon climate zone and with its abundant mineral and organic resources has one of the highest agricultural yields in Hunan province. Zhuzhou is home to a provincial public university of Hunan University of Technology.
Geography and climate
Zhuzhou has a humid subtropical climate with long, hot summers, and cool to cold, cloudy, damp winters with occasional snow flurries. Within its administrative area, the annual mean temperature is 17.7 °C (63.9 °F), with the coolest month being January, which averages 5.3 °C (41.5 °F), and the hottest July, at 29.5 °C (85.1 °F).
Administrative divisions
Zhuzhou city administers five districts, one county-level city and three counties.
Tianyuan District
Hetang District
Lusong District
Shifeng District
Lukou District
Liling City
You County
Chaling County
Yanling County
Zhuzhou has also establish following administrative areas:
CNHTIDZ Zhuzhou High-Tech Industrial Development Zone (Governed with Tianyuan District under "One institution with two names")
Government
The government of Zhuzhou has a structured in a dual party-government system like all other governing institutions in mainland China.
The mayor of Zhuzhou is the highest-ranking official in the People's Government of Zhuzhou or Zhuzhou Municipal Government. However, in the city's dual party-government governing system, the mayor has less power than the Communist Party of Zhuzhou Municipal Committee Secretary, colloquially termed the "CPC Party Chief of Zhuzhou" or "Communist Party Secretary of Zhuzhou".
Wu Zhankui served 16 years as the 3rd, 5th and 10th mayor of Zhuzhou from 1953 to 1955, 1956 to 1968, and 1980 to 1983. He is the longest term mayor of Zhuzhou.
Transportation
Zhuzhou is a very important transportation junction in South China. The Beijing–Guangzhou railway and the Shanghai–Kunming railway meet here, which makes Zhuzhou railway station, conveniently located in downtown Zhuzhou, one of the five special class passenger-and-goods transportation stations in China. On average, a train passes through every three minutes. Zhuzhou North Station is the largest goods transportation marshalling station in South China, with 110 trains and more than 30,000 passengers passing through every day.
The Beijing–Guangzhou high-speed railway serves the city as well. As almost everywhere along this line, the high-speed railway is routed away from the city core. High-speed trains to Guangzhou, Wuhan, Beijing, Xi'an and points in between stop at Zhuzhou West railway station, which is located about to the west of downtown Zhuzhou.
As well through its comprehensive railway system, Zhuzhou is connected to the rest of the country by 106 National Highway, 320 National Highway, 211 Provincial Highway, the Beijing–Zhuhai expressway, the Shanghai–Ruili expressway, and three highways linking south Fujian, south Jiangxi and south Hunan Province.
Zhuzhou is away from Changsha Huanghua International Airport. It takes about 30 minutes to drive to the airport by the Changsha–Zhuzhou Highway.
The Xiang River (Xiangjiang) flows through Zhuzhou, which makes it one of the eight river ports of Hunan Province.
Phase 1 of the world's first Autonomous Rail Rapid Transit (ART) system, opened in 2018 and was later extended. The system uses 300 passenger rubber tyred vehicles capable of both following markings on the roadway and being steered by a driver. It is commonly called either a "guided bus" and a "trackless tram". The system was developed by the CRRC Zhuzhou Electric Locomotive Research Institute.
Industry
Zhuzhou is the second largest city in Hunan Province; it is an industrial city with four key industries are metallurgy, machine manufacture, chemicals and building materials.
Zhuzhou became one of the eight key national-wide industrial cities in the 1st Five-Year-Plan. four out of 156 key projects were set up in Zhuzhou. Later on, more than 20 important factories were built in Zhuzhou.
Zhuzhou's high-tech industrial development zone was approved by the State Council in December 1992 and was designated in a area next to the Xiang River.
The high-tech industrial development zone is located less than from China National Highway 320, and provides incentives to encourage investment in biotechnology and pharmaceuticals; construction materials production, food and agricultural processing, heavy industry, and telecommunications equipment production.
Colleges and universities
This is a list of institutions with full-time bachelor programs in Zhuzhou:
Hunan University of Technology(湖南工业大学)
Building and structures
Zhuzhou Television Tower
Zhuzhou Stadium
International relations
Twin towns – sister cities
Zhuzhou is twinned with:
Vanadzor, Armenia
Sumgait, Azerbaijan
Fredrikstad, Østfold, Norway and Zhuzhou signed a twin town agreement in 1999 after establishing contact in 1995. The two cities also signed agreements on student and competence exchange and culture. Also, two elementary schools—one in Zhuzhou and one in Fredrikstad—signed an agreement on friendship cooperation.
Durham, North Carolina, United States
Southern Pines, North Carolina, United States; The O'Neal School in Southern Pines, North Carolina has partnered and developed an exchange program with Nanfang High School and Zhuzhou Foreign Language School.
City of Pietermaritzburg, South Africa
See also
Southern Hunan uprising (湘南起义), communist lead anti-Nationalist insurgency in today Zhuzhou
Tomb of Yan emperor, Yan emperor was one of legendary Chinese rulers died and buried in Zhuzhou
External links
People's Government of Zhuzhou city
References
Cities in Hunan
|
1729661
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%82%20%D1%83%20%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%87%D1%86%D1%96%20%D0%91%D0%B5%D1%82%D1%82%D1%96%20%D0%9B%D1%83
|
Пістолет у сумочці Бетті Лу
|
Пістолет у сумочці Бетті Лу — американський комедійний фільм 1992 року.
Сюжет
У затишній бібліотеці серед книжкового пилу може часом піднятися справжній ураган. Бетті Лу обожнює свого чоловіка, але він не приділяє їй достатньо часу. Коли в місті вбивають відомого мафіозі, Бетті знаходить у річці пістолет - знаряддя злочину і видає себе за таємничого кілера. Своїм дивним вчинком вона відразу звертає до себе увагу не тільки власного чоловіка, а й усіх мешканців міста.
У ролях
Посилання
Фільми США 1992
Фільми англійською мовою
Фільми Interscope Communications
Фільми Touchstone Pictures
Кінокомедії США
Детективні фільми
|
5178324
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Яременко Антін Васильович
|
Яременко Антін Васильович
Антін (Антон) Васильович Яременко (17 грудня 1899, с. Вільховий Ріг, Ізюмський повіт, Харківська губернія, (тепер с. Щурівка, Ізюмський район, Харківська область) — 18 грудня 1992, шт. Нью-Джерсі, США). Військовий і громадський діяч, інженер-гідротехнік, меценат; козак Сердюцької дивізії Армії Української Держави (1918), хорунжий Армії УНР.
Життєпис
В «Описі життя» зазначав: «Під час повстання проти гетьмана перейшов до Армії УНР. В 1921 р. в таборі Каліш вступив у Спільну юнацьку школу, закінчив у 1922 році і направлений до 3-ї Залізної дивізії. Закінчив гімназію імени Т. Шевченка. 5 серпня 1925 р., Каліш».
Закінчив гідротехнічний відділ інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах (31.10.1930).
Жертвував на українську справу, зокрема «на вдів професорів» УГА в Подєбрадах.
Дожив до проголошення незалежності України. «В останні роки свого життя жертвував тисячі доларів (по кілька сотень кожного разу) на різні українські цілі. Наприклад, у грудні — вересні 1991 р. інж. Яременко Антін склав 850 доларів на Український вільний університет у Мюнхені».
Похований на Українському православному цвинтарі св. Андрія в Бавнд Бруку.
Вшанування пам'яті
Згідно розпорядження начальника Балаклійської міської військової адміністрації Віталія Карабанова від 08.01.2024 року № 124, провулок 8-го березня у селі Щурівка перейменували на провулок Антона Яременка.
Примітки
персоналії:Ізюм
українці США
Поховані на цвинтарі святого Андрія (Саут-Баунд-Брук)
|
2239418
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%BD%D0%B5
|
Пстружне
|
Пстружне — колишнє лемківське село, тепер — частина села Бодаки Горлицького повіту Малопольського воєводства Республіки Польща. Належить до ґміни Сенкова.
Розташування
Лежить у Низькому Бескиді, справа від річки Сенківка.
Історія
Закріпачене в 1342 р.
До 1945 р. в селі була греко-католицька громада парохії Мацина Велика Горлицького деканату, до якої належало село Вапенне. Метричні книги велися з 1784 р. У селі було переважно лемківське населення: з 260 жителів села — усі 260 українці.
Примітки
Джерела
Села Горлицького повіту
Лемківські села Горлицького повіту
|
234879
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C
|
Монокліналь
|
Монокліналь — форма залягання верств гірських порід на великих територіях з нахилом в один бік.
Загальний опис
Нерідко монокліналлю є одне з крил великих платформних структур — антекліз і синекліз.
Моноклінальне залягання — порушене залягання гірських порід, при якому шари нахилені в один бік приблизно під одним і тим же кутом і не повторюються в розрізі.
Приклади
Прикладом Монокліналі є структура, яка утворена палеозойськими товщами від південного схилу Балтійського щита до центру Московської синеклізи; нахил шарів дорівнює 2-2,5 м на 1 км довжини.
Інший приклад - монокліналь в Національна пам'ятка Колорадо (див. світлину).
Див. також
Старобільська монокліналь
Молдовська монокліналь
Південно-Українська монокліналь
Структурний ніс
Гомокліналь
Література
Інтернет-ресурси
http://bio-geo-terms.blogspot.com/2006_12_01_bio-geo-terms_archive.html
Структурна геологія
|
4023609
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%85%D0%B0%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%B4%20V%20%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%9C%D1%83%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C
|
Мухаммад V аль-Мутавакіль
|
Мухаммад V аль-Мутавакіль
Абу Абдаллах Мухаммад V аль-Мутавакіль (д/н — 1526) — 25-й султан і 24-й халіф Держави Хафсідів у 1494—1526 роках.
Життєпис
Праонук халіфа Усмана I. Син Абу Мухаммада Хасана ібн Масуда, валі Беджаї. Народився в м. Беджая. Про дату народження та молоді роки замало відомо. 1494 року після смерті стриєчного брата — халіфа Абу Ях'ї Закарії II посів трон.
Замало цікавився державними справами, поринувши у розкоші та розваги. Втім надавав підтримку науковцям та літераторам, фактично сформував велику бібліотеку в мечеті Зайтуна.
Сприяв новому піднесенню північноафриканського берберського піратства. У 1500 році дозволив братам Аруджу і Хізиру Барбароссам отаборитися на острові Джерба, а згодом перенести свою базу у Ла-Гулетт, а у 1508 році надав Куртоглу Мусліхіддин-реїсу, ще одному османському корсару, дозвіл використовувати в якості бази туніське місто Бізерта. Корсари використовували бази в Тунісі для нападів на християнські судна та поселення в західному Середземномор'ї, натомість султан мав отримувати п'яту частину від здобичі, захопленої корсарами.
Підтримка берберських корсарів значно погіршило його відносини з державами Західного Середземномор'я. В спробах боротись з піратством, 1510 року іспанці захопили міста Беджаю і Триполі, що послабило авторитет халіфа, але в цьому ж році місцеве населення і пірати на Джербі розгромили іспанську армію, яка спробувала підкорити острів. Разом з тим посилилася влада Аруджа Барбаросси, який 1516 року захопив Алжир, де оголосив себе султаном.
Зрештою держава виявилася ослабленою. Основні порти захопили брати Барбаросси або іспанці. У 1520 році іспанці таки спромоглись захопити острів Джерба. 1522 року за допомогою османів Арудж Барбаросса зайняв міста Аннаба і Беджая. Водночас арабські й бедуїнські племена почали повстання на півдні Іфрікії та в Триполатнії. В розпал цих події халіф помер 1526 року. Йому спадкував син Абу Абдаллах аль-Хасан.
Джерела
Hans Joachim Kissling, Frank Ronald Charles Bagley, Bertold Spuler, Nevill Barbour, J. Spencer Trimingham, Hellmut Braun et Herbert Härtel, The Last Great Muslim Empires, éd. Brill, Leyde, 1969, pp. 126–127
Abun-Nasr, Jamil M. A History of the Maghrib in the Islamic Period. Cambridge University Press, 1987. ISBN 0521337674.
Хафсіди
|
19017184
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rudno%20G%C3%B3rne
|
Rudno Górne
|
Rudno Górne is a village in the administrative district of Gmina Igołomia-Wawrzeńczyce, within Kraków County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland. It lies approximately north-west of Wawrzeńczyce and east of the regional capital Kraków.
References
Villages in Kraków County
|
508762
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D0%BE%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BD%D1%96%20%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%B0
|
Мені потрібні крила
|
Мені потрібні крила — американський кінофільм 1941 року режисера Мітчелла Лейзена. У головних ролях — Рей Мілланд, Вільям Голден, Вейн Морріс.
Сюжет
Вісімнадцять бомбардувальників прямують до Лос-Анджелесу для участі в імітації повітряного нальоту. Відразу ж по закінченні навчань один з літаків падає в пустелі. В його уламках знаходять тіло загиблої жінки. Скликаний трибунал визнає винним Джефферсона Янга.
Далі розповідається з чого починалася історія трьох друзів: Джеффа, Ела та Тома. Джефф, багатий спадкоємець, Ел, автомеханік, та Том, гравець у футбол, зустрілися на призовному пункті Військових Сил США і потоваришували. Одного разу Джефф, зайшовши до у нічного клубу, побачив там співачку Саллі Вон. Він і не підозрював, що це колишня кохана Ела. Саллі ж, дізнавшись про статки Джеффа, вирішила причарувати його…
У ролях
Рей Мілланд — Джефф Янг
Вільям Голден — Ел Ладлоу
Вейн Морріс — Том Кессіді
Донлеві Браян — Капітан Мерсер
Констанс Мур — Керолін Бартлет
Вероніка Лейк — Саллі Вон
Гаррі Девенпорт — Райлі
Філ Браун — Джіммі Мастерс
Нагороди
Премія «Оскар» за найкращі візуальні ефекти 1942 року.
Посилання
«Мені потрібні крила»
Фільми США 1941
Фільми Paramount Pictures
Фільми англійською мовою
Фільми 1941
Чорно-білі фільми
|
18664364
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gliniszcze%20Ma%C5%82e
|
Gliniszcze Małe
|
Gliniszcze Małe is a village in the administrative district of Gmina Sokółka, within Sokółka County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland, close to the border with Belarus. It lies approximately north of Sokółka and north-east of the regional capital Białystok.
References
Villages in Sokółka County
|
3393834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%BB%D1%96%D0%BE%20%D0%A1%D0%B5%D1%81%D0%B0%D1%80%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD
|
Хуліо Сесар де Леон
|
Хуліо Сесар де Леон (13 вересня 1979) — гондураський футболіст, півзахисник клубу «Депортіво Платенсе» та національної збірної Гондурасу.
Клубна кар'єра
Вихованець клубу «Депортіво Платенсе». У 1996 році він дебютував в першій команді в матчі з клубом «Реал Майя», в якому відразу ж забив свій перший гол у чемпіонаті Гондурасу. Всього в «Платенсе» він грав протягом 4 років, провівши 74 матчі і забив 18 голів.
У 2000 році Хуліо Сесар перейшов в мексиканський клуб «Атлетіко Селая», але там не зміг пробитися в основний склад і повернувся на батьківщину, до клубу «Олімпія» (Тегусігальпа), за який провів 12 матчів і забив 2 голи, останній з яких 26 травня 2001 року у ворота «Бронкос де Чолутека». Після цього, Хуліо Сесар провів кілька місяців в уругвайському клубі «Депортіво Мальдонадо».
У 2001 році Хуліо Сесар перейшов в італійський клуб «Реджина», якому в першому ж сезоні допоміг вийти в Серію А. Після покупки клубом японця Сюнсуке Накамури, Леон втратив місце в основі команди, частіше виходячи з лави запасних. В результаті з 2004 року гондурасець здавався в оренду в нижчолігові італійські клуби — «Фіорентина», «Катандзаро», «Самбенедеттезе», «Авелліно» та «Терамо». У 2006 році Хуліо Сесар повернувся в «Реджину», за яку провів ще 16 матчів і забив 2 голи у Серії А, ставши гравцем основи клубу.
16 січня 2007 року Хуліо Сесар перейшов в клуб «Дженоа» за 3 млн євро. Вболівальники «Реджини» засудили крок президента клубу, Лілло Фотті, з приводу продажу гравця, але той пов'язав перехід гравця з несприятливою економічною ситуацією в клубі. 29 січня Леон дебютував у складі «грифонів» в матчі Серії Б з «Наполі»; у тій же грі Хуліо Сесар забив м'яч, який приніс його клубу нічию. По закінченні сезону Леон був визнаний найкращим гравцем «Дженоа» за опитуванням уболівальників клубу, а команда з третього місця вийшла до Серії А. У січні 2008 року Хуліо Сесар отримав травму, розтягнення литкового м'яза, через що не виступав більше місяця. Всього в другому сезоні він провів 21 матч і забив 4 голи у вищому італійському дивізіоні.
9 червня 2008 року Хуліо Сесар перейшов у «Парму», підписавши контракт до літа 2011 року. У першому сезоні в команді він провів 32 матчі і забив 6 голів, чим допоміг клубу повернутися в Серію А. Втім знову зіграти у вищому дивізіоні Хуліо не зміг, оскільки 28 серпня 2009 року перейшов на правах оренди в «Торіно» в рамках переходу Ніколи Аморузо у зворотньому напрямку, де і провів наступний сезон.
2010 року де Леон був проданий у китайський «Шаньдун Лунен», з яким того ж року виграв Суперлігу. У 2012 році, недовго погравши перед тим на батьківщині за «Мотагуа», Хуліо Сесар знову відправився до Італії, де недовго пограв за «Мессіну», що виступала у Серії D, п'ятому на той час дивізіоні країни, після чого остаточно покинув європейський футбол.
В подальшому грав на батьківщині за клуби «Реал Сосьєдад», «Депортіво Платенсе», «Оланчо» та , а також грав за кордоном у гватемальському «Мунісіпалі», сальвадорському «Мунісіпаль Ліменьйо», а також американському «Маямі Юнайтед», що грав у National Premier Soccer League, четвертій за престижністю футбольній лізі США. Завершив кар'єру у рідному клубі «Депортіво Платенсе».
Виступи за збірні
У складі молодіжної збірної Гондурасу поїхав на молодіжний чемпіонат світу 1999 року в Нігерії, де забив у матчі групового етапу з Замбією (4:3), але його збірна програла всі три матчі і не вийшла з групи.
2000 року захищав кольори олімпійської збірної Гондурасу на футбольному турнірі Олімпійських ігор 2000 року у Сіднеї, забивши у грі проти Нігерії (3:3), втім його команда знову не вийшла в плей-оф.
1999 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Гондурасу. У складі збірної був учасником розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ 2000 року у США, дійшовши з командою до чвертьфіналу, а наступного року поїхав на Кубок Америки 2001 року у Колумбії, де був учасником історичного матчу для збірної Гондурасу, коли запрошені на турнір представники КОНКАКАФ сенсаційно обіграли в 1/4 фіналу збірну Бразилії, більше половини гравців якої через рік стали чемпіонами світу. Де Леон провів 4 матчі своєї збірної на турнірі в Колумбії — 2 гри групового етапу (включаючи перемогу над збірною Уругваю), чвертьфінал і програний півфінал проти майбутніх переможців — збірної Колумбії. В результаті Хуліо здобув зі збірною бронзові нагороди турніру.
В подальшому брав зі збірною участь у розіграші Золотого кубка КОНКАКАФ 2003 року у США та Мексиці та 2007 року у США. Був у заявці збірної Гондурасу на чемпіонат світу 2010 року в ПАР, проте напередодні турніру отримав травму, і за день до стартового матчу Гондурасу, був замінений у заявці на Джеррі Паласіоса.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Титули і досягнення
Срібний призер Панамериканських ігор: 1999
Бронзовий призер Кубка Америки: 2001
Чемпіон Китаю (1):
«Шаньдун Лунен»: 2010
Примітки
Посилання
Гондураські футболісти
Гравці молодіжної збірної Гондурасу з футболу
Гравці збірної Гондурасу з футболу
Гравці розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ з футболу 2000
Гравці розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ з футболу 2003
Футболісти «Депортіво Платенсе»
Футболісти «Олімпії» (Тегусігальпа)
Футболісти «Депортіво Мальдонадо»
Футболісти «Реджини»
Футболісти «Фіорентини»
Футболісти «Катандзаро»
Футболісти «Самбенедеттезе»
Футболісти «Авелліно»
Футболісти «Терамо»
Футболісти «Дженоа»
Футболісти «Парми»
Футболісти «Торіно»
Футболісти «Шаньдун Тайшань»
Футболісти «Мотагуа»
Футболісти «Мессіни»
Футболісти «Реал Сосьєдада» (Гондурас)
Футболісти «Мунісіпаля»
Футболісти «Мунісіпаль Ліменьйо»
Футболісти «Маямі Юнайтед»
Гондураські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Мексиці
Футбольні легіонери в Уругваї
Футбольні легіонери в Італії
Футбольні легіонери в Китаї
Футбольні легіонери у Гватемалі
Футбольні легіонери в Сальвадорі
Футбольні легіонери у США
Призери Панамериканських ігор 1999 року
Срібні призери Панамериканських ігор
|
4756036
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%28%D0%A2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Селище (Торопецький район)
|
Селище (Торопецький район)
Селище — присілок в Торопецькому районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 10 осіб. Входить до складу муніципального утворення Скворцовське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Скворцовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Торопецького району
|
540548
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%28%D0%95%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D1%96%20%D0%9B%D1%83%D0%B0%D1%80%D0%B0%29
|
Шавень (Ендр і Луара)
|
Шавень (Ендр і Луара)
Шавень — муніципалітет у Франції, у регіоні Центр — Долина Луари, департамент Ендр і Луара. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 260 км на південний захід від Парижа, 155 км на південний захід від Орлеана, 50 км на південний захід від Тура.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 259 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 578,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ендр і Луара
Примітки
Муніципалітети департаменту Ендр і Луара
|
6547163
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ashikaga%20Mochiuji
|
Ashikaga Mochiuji
|
Ashikaga Mochiuji (1398–1439) was the Kamakura-fu's fourth Kantō kubō during the Muromachi period (15th century) in Japan. During his long and troubled rule the relationship between the west and the east of the country reached an all-time low. Kamakura was finally attacked by shōgun Ashikaga Yoshinori and retaken by force. Mochiuji and his eldest son Yoshihisa killed themselves to escape capture.
Biography
Mochiuji became Kubō while still a child after his father died suddenly of a disease. His violent and abrasive character from the beginning caused widespread resentment among his vassals. After disagreements with Mochiuji, his kanrei Uesugi Zenshū organized a rebellion against him (the so-called Zenshū no Ran) with the aid of nearly half the daimyōs in the northern and eastern provinces. Thanks to this support, Zenshū could take Kamakura and Mochiuji had to flee. However, despite his pursuing goals similar to those of the shogunate, Zenshū was after all rebelling against his lord, so the shogunate had no choice but to send troops to stop him. In 1417, Zenshū and his allies found themselves surrounded at Tsurugaoka Hachimangū and Zenshū killed himself.
After this took place, Mochiuji attacked Zenshū's allies, which included families as the Oda and the Takeda, along with a few noble families from Musashi Province. The Ashikaga themselves thought Mochiuji's actions to be too much, and shōgun Ashikaga Yoshinori in 1432 ordered his army to destroy Mochiuji. This led to Mochiuji and Yoshinori to battle it out during the Eikyō Rebellion in 1438. In the end, Yoshinori successfully put an end to Mochiuji's rebellion in 1439. Kamakura's Kubō committed seppuku at the temple of Yōan-ji, west of the city. The events in Kamakura however caused widespread resentment among Yoshinori's generals and one of them, Akamatsu Mitsusuke, murdered him.
Yōan-ji
The road that in Kamakura turns right before Zuisen-ji's ticket counter leads to a stele marking the spot where used to stand. It was here that Mochiuji made his last stand against the shogunate, finally disemboweling himself to avoid the shame of being taken prisoner. He is buried together with three other kubō in a small cemetery within Zuisen-ji (closed to the public). The stele reads:
When Kantō Kubō Ashikaga Ujimitsu died on January 11, 1398, he was given the posthumous name . His son Mitsukane built this temple and gave it his father's posthumous name. The temple's oshō Dombo Ushūō was a follower of Musō Soseki. On March 24, 1439, Kubō Mochiuji, a descendant of Ujimitsu, fought here against shōgun Yoshinori, was defeated and disemboweled himself. The temple was burned and never rebuilt. This is where it stood.
Erected by the Kamakuramachi Seinendan in March 1926
There is however also a 3.2 m stone traditionally supposed to be his grave also at Betsugan-ji, a former Ashikaga family temple in Ōmachi. On the stupa is carved the date 1439, the year of Mochiuji's death, however the tomb seems stylistically to belong rather to the precedent Kamakura period, and the attribution seems therefore dubious.
Mochiuji's eldest son Yoshihisa, 14 years old at the time, was also forced to kill himself at nearby Hōkoku-ji. His three younger sons however escaped to Nikkō and in 1440 were led by Yūki Ujitomo, head of the Yūki clan, to his castle in Koga, Shimōsa Province, and survived. When later his castle was attacked by the shogunate, they escaped. Two, Haruō-maru and Yasuō-maru, were caught and executed. The lone survivor, Mochiuji's fourth child Shigeuji, would later become the last Kantō kubō.
See also
Kantō kubō
Kamakura – The Muromachi and Edo periods
Uesugi Zenshū
Yūki War
Notes
References
Papinot, E. (1910). "Historical and Geographical Dictionary of Japan." 1972 Printing. Charles E. Tuttle Company, Tokyo, .
Mochiuji
1398 births
1439 deaths
People of Sengoku-period Japan
Mochiuji
1430s in Japan
15th-century Japanese people
|
565315
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%97
|
Економіка Словенії
|
Економіка Словенії
Словенія — одна з найкраще промислово розвинених республік колишньої Югославії. Колись більшість доходів приносив туризм, зараз — промисловість і сільське господарство.
Економічні показники
Валовий Національний Продукт у 2013 році: 46.9 млрд дол. США
ВВП на мешканця: 22 980 дол. США (2013)
Структура ВВП за видами діяльності в 2013 році була наступною:
Землеробство, лісівництво і рибальство — 2 %
Промисловість та будівництво — 32 %
Послуги і решта видів діяльності — 66 %
Економічне зростання в 2005—2010 рр становило 1.8 %
Інфляція: 1.8 % (2013)
Населення працездатного віку становить 44,35 % від загальної кількості населення(1999)
Структура зайнятих за видами діяльності формується таким чином (1998):
Землеробство, лісівництво і рибальство — 2,5 %
Промисловість та будівництво — 55,5 %
Послуги та інші види діяльності — 42 %
Рівень безробіття: 11,5 %(2001)
Експортується перероблена продукція, машини і транспортні засоби, хімічні вироби і продукти харчування. Експорт йде до Німеччини 27,2 %, Хорватії 7,9 %, Австрії 7,5 %, Франції 7,1 %, Італії 13,6 % (2000).
Імпортується: машини і транспортні засоби, перероблені товари, товари хімічної промисловості, паливо, продукти харчування. Головними імпортерами є: Франція 10,3 %, Італія 17,4 %, Росія, Німеччина 19 %, Хорватія 4,4 %, Угорщина (2000)
Торговельний баланс: експорт: 9,2 млрд дол. США, імпорт: 9,9 млрд дол. США (2001)
Див. також
Енергетика Словенії
Гідроелектроенергетика Словенії
Електроенергетика Словенії
Транспорт Словенії
Джерела
Словенія
|
2575009
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%20%28%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Чоловік (оповідання)
|
Чоловік (оповідання)
«Чоловік» — оповідання А. П. Чехова, вперше опубліковане у 1886 році.
Історія публікації й критика
Оповідання А. П. Чехова «Чоловік» написаний у 1886 році, вперше опублікований в 1886 році в журналі «Осколки» № 32 від 9 серпня з підписом А. Чехонте, в 1898 році опублікований в «Журналі для всіх» № 12, увійшов до зібрання творів А. Чехова видаване А. Ф. Марксом. Для «Журналу для всіх» розповідь був перероблений.
За життя Чехова розповідь переводився на болгарську і сербськохорватська мови.
В. В. Білібін, замещавший в 1886 році видавця Лейкина, писав А. Чехову: «Ваш розповідь „Акцизний“ … дуже і дуже непоганий».
Літературознавець М. К. Михайлівський з усіх оповідань Чехова, поміщених у перший том видання А. Ф. Маркса, виділив розповідь «Чоловік», як «щось досить виключне у збірнику р. Чехова, — виключне не за сюжетом, а по тону, яким говорить автор». На його думку, автор і сам не сміється і не бажає порушувати сміх у читача". Художні прийоми Чехова в цьому оповіданні здалися Михайлівському дуже тонкими.
Критик С. А. Венгеров писав про оповіданні «Чоловік», як про одне з найпомітніших оповідань раннього Чехова: «Прямо Достоєвським висловлюється чудовий розповідь „Чоловік“, де на якихось чотирьох сторінках у всій своїй жаху змальована психологія злісного, загрузлого у життєвій нудьзі істоти, що відчуває чисто фізичні страждання, коли він бачить, що близькі йому люди здатні забутися на мить полинути в якійсь іншій, радісний і світлий світ».
Сюжет
Дія оповідання відбувається в одному повітовому місті К. Одного разу тут зупинився на ночівлю кавалерійський полк. Така подія по-різному надихало городян — крамарі мріяли про збуті залежаної ковбаси, шинкарі працювали цілодобово, поліція снувала, як очманіла. Дами міста витребували у військового начальника пристрій в клубі танцювального вечора.
В дев'ять годин вечора на вулиці перед клубом вже грав військовий оркестр, а в клубі офіцери танцювали з місцевими панянками. Дами відчували себе окриленими, а їх батьки й чоловіки здалека на них поглядали. Серед чоловіків був і колезький асесор Кирило Петрович Шаликов. Його дружина, Ганна Павлівна, тридцяти років, танцювала до упаду. Танці вже її втомили, вона згадувала минуле, коли танцювала в інституті і була впевнена, що у неї «буде чоловіком барон чи князь».
Чоловік дивився на Ганну Павлівну і злився. Через танці йому ніде було грати в карти, він не терпів духової музики, і йому здавалося, що офіцери занадто недбало поводяться з. Ганна Павлівна під час танців жодного разу не подивилася на чоловіка. Ганна Павлівна танцював мазурку з офіцером. Після танцю Кирило Петрович попрямував до дружини і категорично покликав її додому.
Ганна Павлівна здригнулася, спалахнула; «їй стало соромно, що у неї такий іспітой, похмурий, звичайний чоловік». Після суперечок з чоловіком, вона пішла в передню і стала одягатися. Іншим дамам вона сказала, що в неї заболіла голова. Задоволений Кирило Петрович Шаликовый був радий, що йому хотілося зробити так, щоб всім у клубі стало сумно та гірко.
Джерела
Чехов А. П. Муж // Чехов А. П. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Сочинения: В 18 т. / АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М.: Наука, 1974—1982.
Voir Dictionnaire Tchekhov, Page 48 à Chalikov, Françoise Darnal-Lesné, Édition L'Harmattan, 2010, ISBN 978 2 296 11343 5.
Le Mari, traduit par Madeleine Durand et Édouard Parayre, révision de Lily Dennis, Bibliothèque de la Pléiade, éditions Gallimard, 1967, ISBN 978 2 07 0105 49 6.
Посилання
Чехов А. П. Чоловік. Оригінальний російський текст.
Примітки
Літературні твори 1886
Оповідання Антона Чехова
|
1618761
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%92-4
|
КВ-4
|
КВ-4 — радянський експериментальний важкий танк сімейства «КВ», розробка якого, з деяких причин, не дійшла до побудови прототипу. На КВ-4 пропонувалися нові технічні рішення, вузли та агрегати, що були використані на наступних бойових машинах СРСР.
Історія створення
У квітні 1941 року голова СКБ-2 Ж. Котін оголосив конкурс на розробку важкого танка КВ-4 з двома гарматами, 125–130 мм бронею лобової частини корпусу. Понад 20 конструкторів приступили до роботи, створивши 20 проєктів. Переможцем став проєкт М. Шашмуріна, який поєднав встановлену в корпусі 107 мм гармату з 76 мм гарматою Л-11 у башті від КВ-1. У червні роботи з КВ-4 були згорнуті на користь КВ-5.
Опис конструкції
Спочатку до розроблюваної машині були поставлені такі вимоги:
Броньовий корпус та башта
Броньовий корпус — зварний, з катаних плит і листів гомогенної сталі, башта — зварна з катаних плит і листів.
Озброєння
Як озброєння передбачалися дві гармати: 107-мм ЗІС-6 а також 45-мм 20-К. Для боротьби з живою та легкоброньованою силою противника також планувалося встановлювати кулемети ДС і ДТ-29. Як додаткове озброєння деякі конструктори планували використовувати вогнемет.
Засоби спостереження та зв'язку
Планувалося встановлювати на танки радіостанції 10-Р, а також прилади спостереження в командирській башточці.
Двигун та трансмісія
Як силова установка був представлений авіаційний поршневий 12-циліндровий V-подібний чотиритактний дизельний двигун водяного охолодження М-40, потужністю 1200 к.с.
Ходова частина
Торсіонна підвіска, котки з внутрішньою амортизацією.
Проєкти
Зведена таблиця основних характеристик проєктів
Оцінка танка
Незважаючи на те, що жоден з проєктів не був реалізований в металі, під час конструювання була запропонована величезна кількість нестандартних рішень, винаходів та оригінальних задумок . Багато з них були застосовані у розробці наступних радянських танків.
КВ-4 в сувенірній та ігрової індустрії
КВ-4 представлений в грі World of Tanks на 8 рівні важких танків СРСР. Базується на проєкті Н.Духова, сильно відрізняється від нього по ТТХ (маса понад 100 тонн, лобова броня у 180 мм, можливість установки гармат Д-25Т та дослідної 107-мм ЗІС-24, в реальності була накладенням дуже довгого 107-мм ствола (73,5 калібру) на лафет гаубиці-гармати МЛ-20.
Література
«Танкомастер» № 6, 2000;
Janusz Magnuski «Ciezki Czolg KW», 1997;
Павлов И. В., Павлов М. В. «Советские танки и САУ 1939–1945», Москва 1996;
М. Свирин «Арт. вооружение советских танков 1940–1945» Армада-Вертикаль № 4, 1999;
В. Гагин «Тяжелый танк прорыва Клим Ворошилов», Полиграф, 1996
Примітки
Посилання
20 проектов КВ-4
Все проекты КВ-4
Тяжелые танки КВ-4
КВ-3, КВ-4, КВ-220
КВ-4
Танк КВ-4
Тяжелый танк КВ-4
КВ-4 танк
Танки супертяжеловесы
КВ-4 СССР
ТТХ КВ-4
Танки СРСР
Танки за алфавітом
Важкі танки
Надважкі танки
Танки з чотиритактним дизелем
Багатобаштові танки
|
19018887
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wysocice
|
Wysocice
|
Wysocice is a village in the administrative district of Gmina Gołcza, within Miechów County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland. It lies approximately south of Gołcza, south-west of Miechów, and north of the regional capital Kraków.
References
Wysocice
|
15132082
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gmina%20My%C5%9Blib%C3%B3rz
|
Gmina Myślibórz
|
Gmina Myślibórz
Gmina Myślibórz is an urban-rural gmina (administrative district) in Myślibórz County, West Pomeranian Voivodeship, in north-western Poland. Its seat is the town of Myślibórz, which lies approximately south of the regional capital Szczecin.
The gmina covers an area of , and as of 2006 its total population is 20,898 (out of which the population of Myślibórz amounts to 11,867, and the population of the rural part of the gmina is 9,031).
Villages
Apart from the town of Myślibórz, Gmina Myślibórz contains the villages and settlements of Bierzwnik, Bucznik, Chełmsko, Chłopówko, Chłopowo, Czeczewo, Czerników, Czółnów, Czyżykowo, Dąbrowa (village), Dąbrowa (settlement in the sołectwo of Rościn), Dalsze, Derczewo, Dzieżgów, Głazów, Golczew, Golenice, Golenicki Młyn, Gryżyno, Grządziele, Iłowo, Janno, Jarużyn, Jezierzyce, Jeziorzyce, Kierzków, Klicko, Kolonia Myśliborzyce, Kostno, Krężel, Krusze, Kruszwin, Ławy, Lichoca, Lipie, Listomie, Mączlino, Mirawno, Myśliborzyce, Nawojczyn, Nawrocko, Niesłusz, Odolanów, Osmolino, Otanów, Pacynowo, Płośno, Pluty, Pniów, Podławie, Podłążek, Prądnik, Przymiarki, Pszczelnik, Renice, Rokicienko, Rościn, Rościnko, Rów, Sądkowo, Sicienko, Sitno, Sobienice, Straszyn, Strzelnik, Sulimierz, Szypuły, Tarnowo, Tchórzynek, Turzyniec, Utonie, Wierzbnica, Wierzbówek, Wrzelewo, Wydmuchy, Zarzecze, Zgnilec and Zgoda.
Neighbouring gminas
Gmina Myślibórz is bordered by the gminas of Banie, Barlinek, Dębno, Kozielice, Lipiany, Lubiszyn, Nowogródek Pomorski, Pyrzyce and Trzcińsko-Zdrój.
References
Polish official population figures 2006
Mysliborz
Myślibórz County
|
880703
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BD-%D0%BB%D0%B0-%D0%9B%D1%83%D0%B2%D0%B5
|
Фонтен-ла-Луве
|
Фонтен-ла-Луве — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Ер. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 145 км на захід від Парижа, 60 км на південний захід від Руана, 55 км на захід від Евре.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Верхня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 132 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 315,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Фонтен-ла-Луве на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ер
Примітки
Муніципалітети департаменту Ер
|
3054726
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%83-%D0%A2%D1%96%D0%BD%D1%82%D1%83
|
Ріу-Тінту
|
Ріу-Тінту — португальська власна назва.
Топоніми
Ріу-Тінту (Бразилія) — муніципалітет.
Ріу-Тінту (Гондомар) — парафія.
Ріу-Тінту (Ешпозенде) — парафія.
|
4349999
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B1%D0%BD%20%D0%AE%D1%81%D1%83%D1%84
|
Ібн Юсуф
|
Ібн Юсуф
Алі ібн Юсуф (1084—1143) — 5-й марокканський емір Альморавідської держави (1106—1143).
Аль-Хаджжадж ібн Юсуф (661—714) — омеядський губернатор Хіджазу (692—694) і в Іраку (694—714).
Амр ібн Юсуф (? — 814) — державний діяч Кордовського емірату, валі (намісник) Сарагоси у 802—814 роках.
Іспенд ібн Юсуф (? — 1445) — бей Кара-Коюнлу в Арабському Іраку (1420—1445).
|
872608
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%BA%D0%B0
|
Татарука
|
Татарука — гора у північній частині масиву Свидовець (Українські Карпати). Розташована на межі Рахівського і Тячівського районів Закарпатської області. Висота — 1707 м (за іншими даними 1711 м). На привершинній частині гори розкинулись полонини. Східні схили круті, південні — пологі.
З півдня до гори прилягає сідловина, що тягнеться до гори Трояски (1702 м). На захід від Татаруки розташована гора Підпула (1634 м), на південний схід — озеро Апшинець і гора Догяска (1761 м). На східних схилах Татаруки лежить Апшинецький заказник, на північно-східних схилах розташовані витоки річки Чорної Тиси.
Через Татаруку проходить туристичний маршрут від головного Свидовецького хребта (гори Трояски) до перевалу Околе (1193 м), і далі — до гори Братківської (1788 м).
Найближчий населений пункт: село Чорна Тиса.
Джерела
drymba.net: www.karpaty.net.ua
Вершини Свидовця
Вершини Карпат
Гірські вершини Закарпатської області
Гірські вершини Рахівського району
Гірські вершини Тячівського району
Тисячники України
Географічні об'єкти, що входять у Смарагдову мережу
|
259203
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%80%D1%96%20%D0%9F%D0%BE%D1%82%D1%82%D0%B5%D1%80%20%D1%96%20%D1%81%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%97
|
Гаррі Поттер і смертельні реліквії
|
Гаррі Поттер і смертельні реліквії
Ця стаття про книгу. Див. також Гаррі Поттер і смертельні реліквії (фільм).
«Гаррі Поттер і смертельні реліквії» — сьомий роман серії «Гаррі Поттер» британської письменниці Дж. К. Ролінґ. Його опублікувало 21 липня 2007 року видавництво «Блумсбері Паблішинґ» у Лондоні. Роман завершує серію, публікація якої тривала 10 років (1997—2007). Однак у 2015 році було оголошено про вихід нової, восьмої книги про Гаррі Поттера «Гаррі Поттер і прокляте дитя».
Книгу було видано одночасно у 93 країнах світу. Протягом першої доби від моменту релізу книги було продано одинадцять мільйонів примірників. Цим було встановлено рекорд, який тримала попередня частина серії — Гаррі Поттер і напівкровний Принц — з 2005 року.
Українською мовою роман переклав Віктор Морозов (за редакцією Олекси Негребецького та Івана Малковича) і опублікувало видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» 25 вересня 2007 року — раніше за всі інші переклади різними мовами.
За романом створено однойменний фільм у двох частинах. Прем'єра «Частини 1» відбулася 18 листопада 2010 року, «Частина 2» вийшла на великі екрани 14 липня 2011 року.
Анотація
Гаррі взяв на свої плечі таємниче і небезпечне завдання — знищити всі горокракси Волдеморта. Ще ніколи Гаррі не почувався таким самотнім… У цій, мабуть, найяскравішій книзі знайдуться довгоочікувані відповіді на багато запитань.
Епіграф
Кожна з книг серії має посвяти, але тільки «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» містить епіграф. На першій сторінці роману наведено дві цитати: перша — з трагедії Есхіла «Узливальниці» («Хоефори»), друга — з «Плодів самотності» Вільяма Пенна, письменника-квакера, засновника штату Пенсільванія.
Сюжет
Останнє літо
Лорд Волдеморт і його спільники планують зненацька захопити Гаррі Поттера під час його відльоту з магічно захищеного помешкання Дурслів під охороною членів Ордена фенікса. Крім того, Волдеморт розшукує нову чарівну паличку, яка могла б подолати у двобої паличку Гаррі. Члени Ордена, користуючись багатозільною настійкою, перетворюються на шість копій Гаррі. Попри складні конспіративні заходи, смертежери атакують їх на шляху до безпечного місця, внаслідок чого Джордж Візлі втрачає вухо, а сова Гедвіґа і Дикозор Муді гинуть.
У будинку родини Візлі «Барлозі» міністр магії Руфус Скрімджер зустрічається з Гаррі, Роном і Герміоною, щоби передати їм залишені у спадок речі Албуса Дамблдора: Рон отримує світлогасник, а Герміона — дитячу книжку «Казки барда Бідла». Гаррі має отримати меч Ґордика Ґрифіндора і золотий снич, упійманий ним у першому в його житті матчі з квідичу, проте Міністерство конфіскує меч через його велику історичну цінність. Не зрозумівши призначення цих предметів, друзі роблять припущення, що вони допоможуть їм у пошуках горокраксів.
(До речі, Руфус Скімджер відвідує Візлів саме у День народження Гаррі. Герміона подарувала Гаррі стервоскоп, Рон — книгу «Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму», а Джіні — палкий поцілунок…)
Початок пошуків
У «Барлозі» святкують весілля Білла Візлі та Флер Делакур, під час якого прибуває патронус Кінґслі Шеклболта і оголошує про смерть міністра Скрімджера і захоплення влади Волдемортом. Рятуючись від смертежерів, Гаррі, Рон і Герміона з'являються до маґлівського кафе на Тотенгем-корт-роуд у Лондоні. Там вони стикаються з іншою групою смертежерів (як з'ясовується пізніше, причиною цього стало табу, накладене на ім'я Волдеморта: ця магія дозволяє смертежерам миттєво дізнаватися місцеперебування будь-кого, хто вимовить ім'я). Трійці вдається сховатися у будинку, що належав Сіріусу Блеку (за адресою: площа Гримо 12), де раніше знаходилася штаб-квартира Ордену фенікса і який тепер перейшов у власність Гаррі.
Переховуючись там, Гаррі доходить висновку, що таємничим чарівником, який викрав медальйон Салазара Слизерина і залишив записку з ініціалами «Р. А. Б.», був брат Сіріуса Реґулус Арктур Блек. Герміона пригадує, що бачила медальйон під час прибирання у будинку (описаного в книзі «Гаррі Поттер і Орден фенікса»). Друзі з'ясовують, що медальйон спершу забрав домовий ельф Блеків Крічер (саме він за наказом свого хазяїна Реґулуса поклав його у чашу в печері; натомість, Реґулус Блек загинув після того, як здобув горокракс). Пізніше медальйон був викрадений Манданґусом Флетчером, який згодом передав його Долорес Амбридж як хабаря. Трійця проникає в Міністерство магії та здобуває медальйон, проте внаслідок цього рейду порушуються чари Довіри, що боронили будинок Блеків, і друзям доводиться рятуватися, розз'явившись далеко за місто.
Вони оселяються у наметі, захищеному чарами. Одної ночі їм вдається підслухати розмову групи ґоблінів, їх приятеля Діна Томаса та батька Німфадори Тонкс Теда, які стверджують, що конфіскований Міністерством меч Ґрифіндора є підробкою. Друзі вирішують знайти справжній меч, адже саме він, на їхню думку, здатний знищити горокракси. У цей час Рон, розчарований тривалою бездіяльністю, залишає друзів. У пошуках меча Герміона з Гаррі відвідують Ґодрикову Долину, де мало не потрапляють у пастку, зіткнувшись із Волдемортовою змією Нагіні. Під час утечі Герміона випадково ламає чарівну паличку Гаррі.
Для убезпечення від смертежерів, друзі регулярно змінюють місце свого табору. Коли вони зупиняються у Діновому лісі, Гаррі зустрічає патронуса у формі лані, що приводить його до замерзлого ставка, на дні якого лежить справжній меч Ґрифіндора. Намагаючись витягнути його, Гаррі мало не гине, задушений ланцюжком медальйона-горокракса, що висить у нього на шиї, проте його рятує Рон, якого привів до табору світлогасник Дамблдора. Рон знищує медальйон мечем. Він також попереджає про табу, накладене на ім'я Волдеморта: тепер ним користуються так звані «хапуни», що полюють за нагородами, призначеними за впійманих маґлородців.
Смертельні реліквії
Троє друзів відвідують Ксенофілія Лавґуда, батька Луни, і дізнаються, що загадковий символ, який неодноразово зустрічався їм, є емблемою трьох стародавніх артефактів, відомих, як «смертельні реліквії»: бузинової чарівної палички, воскресального каменя і плаща-невидимки. Цими предметами, як стверджує легенда, володіли три брати Певерелли: Кадмус, Антіох та Іґнотус. Також з'ясовується, що Луну було викрадено через опозиційне спрямування часопису «Базікало», який видає її батько. Сподіваючись повернути Луну, Ксенофілій викликає смертежерів, але друзі встигають зникнути. Ксенофілія ув'язнено в Азкабані.
Після того, як Гаррі випадково промовляє ім'я Волдеморта, друзі потрапляють до рук хапунів. Підозрюючи, що вони захопили Поттера і сподіваючись отримати нагороду, хапуни відводять трійцю до маєтку Мелфоїв, де ті зустрічаються з Луною, Діном Томасом, Олівандером і Ґрипхуком. Волдеморт у цей час відсутній, оскільки займається пошуками бузинової палички у Східній Європі. Побачивши серед речей полонених меч Ґрифіндора, Белатриса Лестранж, налякана тим, що вони проникли до її сховища у банку Ґрінґотс, катує Герміону, намагаючись вивідати подробиці. На порятунок приходить Добі, який з'являється у підвалі та вилучає звідти Луну, Діна й Олівандера. На шум з'являється Пітер Петіґру. Він намагається втримати Гаррі, але той нагадує йому про те, що врятував його життя (див. Гаррі Поттер і в'язень Азкабану). Відпустивши Гаррі, Петіґру гине, задушений власною срібною рукою, яку вичаклував для нього Волдеморт на заміну тієї руки, яку Петіґру відрізав для відродження хазяїна. Гаррі та Рон кидаються нагору, щоби врятувати Герміону. Рон роззброює Белатрису, а Гаррі заволодіває паличкою Драко. Повторно з'являється Добі, щоб забрати друзів із собою до котеджу «Мушля», де живуть Білл і Флер, проте Белатриса встигає кинути в ельфа ножем, вбивши його.
У «Мушлі» Олівандер підтверджує факт існування бузинової палички, а також пояснює, що паличка завжди переходить у власність того, хто вбив або роззброїв попереднього її власника. Також Олівандер робить важливе зауваження: попри те, що бузинова паличка є непереможною, ця властивість не розповсюджується на того, хто володіє нею. Поведінка Белатриси переконує друзів у тому, що у її сховищі в банку Ґрінґотс знаходиться інший горокракс. Скориставшись допомогою Ґрипхука, вони здобувають чашу Гельґи Гафелпаф, але втрачають меч Ґрифіндора, разом з яким зникає Ґрипхук.
Тим часом Волдеморт викрадає бузинову паличку з гробниці Дамблдора, вірячи в те, що вона допоможе йому перемогти Гаррі. Дамблдор здобув паличку внаслідок двобою з темним чаклуном Ґріндельвальдом, другом своєї юності. Від Белатриси Волдеморт дізнається, що чашу Гельґи Гафелпаф викрадено, і завдяки ментальному зв'язку з ним, Гаррі дізнається, що наступний горокракс знаходиться у Гоґвортсі.
Битва у Гоґвортсі
Трійця прибуває у Гоґсмід, де Еберфорс Дамблдор допомагає їм пробратися у Гоґвортс. Повернення Гаррі вселяє бойовий дух в учасників Дамблдорової Армії, які готуються прийняти бій зі смертежерами (хоча це й не входило до планів Гаррі).
Гаррі повідомляє всім про неминучий напад Волдеморта і розпочинає пошуки горокракса. На думку Луни Лавґуд, ним має бути втрачена діадема Ровени Рейвенклов. У спільній залі Рейвенклову вона і Гаррі стикаються з Алектою Керроу, яка негайно сигналізує про небезпеку Волдемортові. Друзів рятує професорка Макґонеґел, яка також попереджає всіх викладачів школи про підготовку до битви. Побачивши чорну мітку, директор Снейп зникає зі школи. Гаррі пригадує, що бачив діадему в «кімнаті на вимогу». Тим часом Герміона знищує чашу Гафелпаф зубом василіска, здобутим у Таємній кімнаті. У «кімнаті на вимогу» на друзів нападають Драко Мелфой, Креб і Ґойл. Креб активує потужні чари «зложар», які знищують горокракс і його самого, не завдавши шкоди іншим.
Знову проникнувши у свідомість Волдеморта, Гаррі приводить друзів у Верескливу халупу, де вони стають свідками сцени вбивства професора Снейпа Темним Лордом за допомогою Нагіні (на думку Волдеморта, внаслідок цього він має стати повноцінним володарем бузинової палички). Помираючи, Снейп передає Гаррі спогади, переглянувши які, той дізнається, що професор завжди був і залишався вірним Дамблдорові (в чому важливу роль відіграло пронесене ним через усе життя нерозділене кохання до Лілі Поттер). Смертельно вражений прокляттям, що містилося в персні Ярволода Ґонта, Дамблдор наказав Снейпові вбити його самого, Дамблдора, вибравши для цього стратегічно вдалий момент: завадивши тим самим здійснити це вбивство Драко Мелфою за наказом Волдеморта. Снейп також прислав до Гаррі патронуса, що вказав йому на місце знаходження меча Ґрифіндора (через кохання до Лілі його патронус набув тієї ж форми, що патронус матері Гаррі — срібної лані). Зі спогадів також з'ясовується, що останнім горокраксом є сам Гаррі: він має загинути для того, щоб Волдеморта було знищено.
Змирившись зі своєю долею, Гаррі вирушає в Заборонений ліс, до табору Темного Лорда (ніхто, крім Невіла цього не помічає). Дорогою йому вдається відкрити заповіданий Дамблдором золотий снич і виявити в ньому воскресальний камінь, останню зі смертельних реліквій. За допомогою каменя хлопець викликає духів померлих батьків, Сіріуса і Ремуса Люпина, які супроводжують його на шляху до смерті. Волдеморт вражає Гаррі смертельним закляттям.
Хлопець приходить до тями у загадковому місці, схожому на інтер'єр вокзалу Кінґс-Кросс, не впевнений, живий він чи мертвий. З'являється Дамблдор, який пояснює, що Волдемортів горокракс всередині Гаррі було знищено. За словами професора, скориставшись кров'ю хлопця для свого відродження, Волдеморт нездатний вбити його самого. Гаррі також бачить можливу остаточну долю Темного Лорда: понівечене плачуче немовля, якому «вже ніщо не допоможе».
Гаррі повертається до життя, проте вдає мертвого. Волдеморт наказує Нарцисі Мелфой пересвідчитися в тому, що хлопець загинув. Утім Нарциса, побачивши, що Гаррі живий, повідомляє Волдемортові неправду, сподіваючись, що Гаррі допоможе їй знайти і врятувати Драко. Полонений Геґрід відносить Гаррі до замку як трофей Волдеморта. Прибічники Гаррі приголомшені. На Невіла, який намагається протистояти йому, Волдеморт вдягає Сортувальний капелюх, підпаливши його.
Атака кентаврів і велетнів на мить відвертає загальну увагу. Невіл витягає з капелюха меч Ґодрика Ґрифіндора і стинає голову Нагіні, знищивши тим самим останній наявний горокракс. Бій зі смертежерами триває, до нього приєднується дедалі більше магів, зокрема Молі Візлі, яка перемагає Белатрису. Тим часом Гаррі виступає на останній двобій з Волдемортом: хлопець збагнув, що саме він є володарем бузинової палички (після того, як Драко Мелфой роззброїв Дамблдора на Астрономічній вежі, паличка перейшла до нього; згодом же її власником став Гаррі, відібравши її у Драко під час утечі з маєтку Мелфоїв). Волдеморт знову вражає Гаррі смертельним закляттям, проте воно повертається на нього самого і знищує його.
Серед загиблих: Фред Візлі, Ремус Люпин, Німфадора Тонкс і Колін Кріві. Після битви Гаррі повідомляє портретові Дамблдора, що залишить плащ-невидимку собі, але не шукатиме загублений у лісі воскресальний камінь. Натомість бузинову паличку він повертає до гробниці директора, і якщо Гаррі помре природною смертю, її сила зникне. Перед цим Гаррі використовує всемогутність бузинової палички, щоби полагодити власну, зламану.
Епілог
Дев'ятнадцять років потому. Гаррі одружений із Джині Візлі, вони мають трьох дітей: Джеймс Сіріус названий на честь батька та хрещеного батька Гаррі, Албус Северус — на честь двох покійних директорів Гоґвортсу, Лілі Луна — на честь матері та близької подруги Гаррі. Рон одружився з Герміоною, у них двоє дітей: Роуз і Г'юґо. Обидві родини зустрічаються на вокзалі Кінґс-Кросс, проводжаючи дітей до школи (маленький Албус їде вперше, через що дуже занепокоєний). Ненароком вони помічають, як 19-річний похресник Гаррі Тедді Люпин (син покійних Ремуса і Тонкс) цілується з Вікторією Візлі (дочкою Білла і Флер) в одному з купе. Також Гаррі бачить Драко Мелфоя з дружиною (її ім'я, згідно з інформацією, поданою на вебсайті Джоан Ролінґ, — Асторія Ґрінґрасс) і сином Скорпіусом; Мелфой стримано вітає Гаррі кивком голови і відвертається. З розмов з'ясовується, що Невіл викладає в Гоґвортсі гербалогію і досі є близьким другом Гаррі. Гаррі заспокоює Албуса, який побоюється призначення у Слизерин. Він каже синові, що один з його тезок — Северус Снейп — належав до Слизерину і був найсміливішим з усіх, кого знав Гаррі. Крім того, додає батько синові, Сортувальний капелюх завжди враховує вибір самого сортованого. Роман завершується словами: «Шрам не болів уже дев'ятнадцять років. Все було добре.»
Коментарі і додатки
В одному з інтерв'ю після виходу книги авторка повідомила додаткові подробиці долі головних і другорядних персонажів:
Гаррі став аврором, пізніше був призначений головою відділу в Міністерстві магії. Він зберіг летючий мотоцикл Сіріуса, який полагодив для нього Артур Візлі, але втратив здатність говорити парселмовою (після знищення фрагмента душі Волдеморта, який перебував у ньому).
Джіні Візлі певний час грала у квідич за команду «Holyhead Harpies», згодом покинула спорт, зайнявшись вихованням дітей, і зрештою стала провідним спортивним кореспондентом «Щоденного віщуна».
Рон Візлі працював у крамниці «Відьмацькі витівки Візлі» разом із Джорджем. Згодом став аврором, як і Гаррі.
Герміона знайшла своїх батьків в Австралії та повернула їм пам'ять. Спершу працювала у Відділі нагляду за магічними істотами Міністерства: на цій посаді домоглася значного покращення умов життя ельфів-домовиків. Пізніше перейшла до Відділу магічного права, де сприяла скасуванню низки законів, що обмежували права нечистокровних магів. Також вона єдина з трійці головних героїв завершила повний семирічний курс навчання в Гоґвортсі.
Невіл Лонґботом одружився з Ганною Еббот, яка стала новою власницею «Дірявого казана»
Джордж Візлі продовжує тримати крамницю жартів. Одружився з Анджеліною Джонсон і має двох дітей: Фреда (названого на честь загиблого брата) і Роксанну.
Луна Лавґуд присвятилася пошукам дивних і незвичних створінь. Зрештою одружилася з Рольфом, онуком відомого натураліста Ньюта Скамандера (згадується в книзі «Фантастичні тварини і де їх шукати»). У подружжя народилися близнята Лоркан і Лісандр. Батько Луни продовжує видавати популярний часопис «Базікало».
Фіренце було прийнято назад у громаду кентаврів, які визнали його сприяння і допомогу людям за шляхетність.
Долорес Амбридж було заарештовано й ув'язнено в Азкабані через злочини проти маґлородців.
Чо Чанґ одружилася з маґлом.
Певних змін також зазнав магічний світ у цілому:
Кінґслі Шеклболт став міністром магії. Персі Візлі працює під його керівництвом на високій посаді. Серед реформ, запроваджених новою адміністрацією, є те, що для вартування Азкабану більше не використовують дементорів. В цілому світ став більш «світлим і сонячним». У реформуванні Міністерства важливу роль відіграли Гаррі, Рон і Герміона.
Гоґвортський гуртожиток Слизерин став демократичнішим і тепер приймає не лише чистокровних магів. Проте за ним збереглася дещо «темна» репутація.
Прокляття, що лежало на посаді вчителя захисту від темних мистецтв, зникло зі смертю Волдеморта. У Гоґвортсі нині викладає постійний професор. Кілька разів на рік лекції з цього предмету читає Гаррі.
Гаррі повідомив широкому загалу про справжню долю професора Снейпа, повністю виправдавши його. Втім його портрет не з'явився серед інших директорів Гоґвортсу, адже він передчасно покинув свій пост.
Історія створення і видання
Вибір назви
Незадовго до публікації заголовка майбутньої книги Джоан Ролінґ повідомила, що розглядає три варіанти. Остаточний заголовок було оголошено 21 грудня 2006 року в вигляді спеціальної Різдвяної головоломки-«шибениці» на офіційному сайті письменниці. На питання про інші варіанти, що розглядалися авторкою, та згадала «Гаррі Поттер і бузинова паличка» і «Гаррі Поттер і пошуки Певереллів».
Маркетингова кампанія
Нічному релізові книги передував вечір співів і читань у Музеї природознавства в Лондоні, на якому була присутня авторка поряд із 1700 гістьми, обраними жеребкуванням. Ролінґ також здійснила турне по США в жовтні 2007, протягом якого подібна акція відбулася в Карнеґі-холлі у Нью-Йорку.
Видавництво «Scholastic» ініціювало багатомільйонну маркетингову кампанію під гаслом «ЇХ СКОРО БУДЕ СІМ», яка мала в собі «Лицарський автобус», що відвідав 40 бібліотек в різних місцях США, онлайн-дискусії фанів, змагання і різноманітні призи.
«Scholastic» також провела інтерактивне вуличне святкування біля своєї штаб-квартири в Нью-Йорку, на якому було презентовано перші примірники книги з автографом авторки.
Ролінґ про завершення книги
Джоан Ролінґ закінчила написання книги в готелі «Балморал» в Единбурзі в січні 2007 року, про що залишила напис на бюсті Гермеса у своєму номері: «Дж. К. Ролінґ закінчила написання „Гаррі Поттера і смертельних реліквій“ у цьому (652) номері 11 січня 2007 року». У повідомленні на своєму сайті авторка писала: «Я ніколи в житті не переживала настільки змішаних почуттів: водночас пригнічення та ейфорію… „Смертельні реліквії“ — моя улюблена річ і найкращий спосіб завершити весь цикл.»
Ролінґ також заявила, що в жодному разі не стала б змінювати фінал книги. «Ці романи замислювалися та обмірковувалися протягом такого тривалого часу і весь час поступово підводили до певного логічного завершення.» Також письменниця повідомила, що останній розділ книги був створений іще «коло 1990 року».
Заборона спойлерів
Ролінґ зробила офіційну заяву, в якій закликала всіх, хто має достатньо детальну інформацію про зміст останнього тому, не розголошувати її, щоби не зіпсувати враження від книги майбутнім читачам. Видавництво «Блумсбері» витратило 10 мільйонів фунтів стерлінгів на заходи забезпечення нерозголошення змісту книги до офіційної дати релізу. Попри це, дві американські газети опублікували рецензії на книгу до публікації.
Інтернет-піратство і передчасні продажі
Протягом останнього тижня перед виходом книги низка текстів, що презентувалися як справжні фрагменти роману, з'явилися в Інтернеті в різних формах. 16 липня на сайті «Ebaumsworld» з'явилися фотографії всіх 759 сторінок американського видання. Згодом один із відвідувачів сайту зробив повну текстову транскрипцію цих сторінок. Пізніше фотографії з'явилися також на інших сайтах і в p2p-мережах. Ролінґ та її адвокат підтвердили автентичність сторінок. Цей інцидент став найсерйознішим порушенням прав за всю історію публікації серії романів.
«Scholastic» оголосила, що приблизно 0,01 % виданого в США накладу (що дорівнює 1200 примірників) було доставлено покупцям передчасно. Один читач у штаті Меріленд отримав примірник книги поштою від Інтернет-магазину «DeepDiscount.com» за чотири дні до релізу, що призвело до судового позову «Scholastic», яка заявила, що з боку «DeepDiscount.com» було здійснено «грубе свідоме порушення домовленості, яка являла собою частину складного і продуманого релізу цієї давно очікуваної книги». Також кілька примірників книги з'явилося передчасно на Інтернет-аукціоні eBay, де ціна за них досягла 250 доларів США (при початковій — 18 доларів).
Цінові війни та інше
Мережа британських супермаркетів «ASDA» виступила з заявою, в якій назвала роздрібну ціну за книгу (17,99 фунта стерлінгів) рівнозначною «вимаганню викупу за дітей». У відповідь на це видавець пригрозив відмовити у постачанні книги магазинам, посилаючись на несплачений раніше борг. «ASDA» опублікувала офіційне вибачення і сплатила борг, після чого постачання було відновлено. Тим часом «ASDA» розпочала нову цінову війну, заявивши, що продаватиме книгу за ціною 5,00 фунтів стерлінгів за примірник. Інші роздрібні мережі також почали пропонувати значно знижені ціни. Ці заяви викликали обурення у традиційних британських книгопродавців, які побоювалися неспроможності конкурувати в таких умовах. Найбільше протестували незалежні крамниці, але навіть найбільша в Великій Британії мережа книгарень «Вотерстоунз» нездатна була конкурувати з ціною супермаркетів. В результаті дрібні книгарні почали закуповувати книжки в супермаркетах, замість користуватися послугами гуртових продавців. «ASDA» намагалася протидіяти цьому, встановивши ліміт «дві книжки в одні руки». Представник Асоціації книгопродавців Великої Британії Філіп Вікс заявив, що «супермаркети втягують їх у війну, в якій вони нездатні брати участі». Аналітик компанії «Simba Information» додав, що «збиваючи ціну, супермаркети знецінюють саме читання».
Продажі
Реліз усіх видань книги англійською мовою (крім американського і канадського) відбувся 21 липня 2007 року о першій хвилині після півночі (00:01) за західноєвропейським літнім часом. У США і Канаді реліз відбувся о 0:01 за місцевим часом.
Книга очолила списки бестселерів «Amazon.com» і «Barnes and Noble» протягом кількох годин після оголошення дати релізу 1 лютого 2007 року. У липні 2007 року британська газета «Дейлі телеграф» повідомила, що книгу було придбано 10 % населення Великої Британії протягом 5 днів після релізу.
«Amazon.com», «Barnes & Noble» і «Borders Group» повідомили, що число замовлень на книгу перевищило число замовлень на будь-яку іншу книгу в історії: це число досягло 2,2 мільйона примірників, перевершивши попередній рекорд у 1,5 мільйона, встановлений шостою книгою серії. «Scholastic» оцінила первинний наклад друку книги у 12 мільйонів примірників (безпрецедентний випадок).
У перший день після релізу було продано 11 мільйонів примірників у Великій Британії та США (рекорд). До того ж за першу добу 400 000 примірників було продано в Німеччині, 250 000 — у Нідерландах і Бельгії, та понад 573 000 — в Австралії. У Канаді 800 000 примірників було продано за перші 2 дні. Найбільша в США мережа книгарень «Barnes & Noble» також повідомила про рекордний продаж 1,8 мільйона примірників за перші два дні, включаючи 560 000 за першу годину — в середньому 150 примірників у секунду. Проданий наклад аудіокниг також став рекордним — 225 000 копій за перші два дні.
Відгуки критиків
Рецензент газети «Балтімор Сан» Мері Керол Макколі назвала серію «класичним прикладом „більдунґсроману“ або історією становлення особистості». Вона відзначила, що «сьомій частині бракує чарівності та гумору, властивих попереднім романам. Навіть стиль став дещо прозаїчнішим… Проте, враховуючи похмурий характер теми книги, інакше бути й не могло»
Еліс Фордгем, рецензент газети «Таймс» пише, що «талант Ролінґ створив не лише повноцінний фантастичний світ, але й плеяду персонажів, що оживають на папері, справжні, живі, зі своїми недоліками, сміливі та гідні захоплення. Читач проходить разом із ними довгий складний шлях, і наприкінці ані авторка, ані Гаррі не розчаровують його.».
Натомість Дженні Сойєр з «Крістіан Саєнс Монітор» відзначає: «Серію романів про Гаррі Поттера можна любити за багато позитивних рис: починаючи з чудово змальованого чарівного світу й закінчуючи багатошаровою оповіддю. Проте, історія має показувати зміни та розвиток. Гаррі ж зазнає лише природних вікових змін у процесі статевого дозрівання. Він проходить свій шлях настільки передбачувано, що його перемога над Волдемортом у фіналі сприймається як щось невідворотне, а отже шаблонне.»
Стівен Кінг піддав критиці поверхову оцінку деяких рецензентів, включно з Макколі. Письменник, утім, не зміг не відзначити об'єктивних причин такої реакції: адже внаслідок специфічних обставин релізу, більшості рецензентів бракувало часу уважно прочитати й осмислити книгу. Кінг оцінив стиль письма як зріліший, визнав, що тематика роману стала більш «дорослою», і порівняв серію з такими творами як «Пригоди Гекльберрі Фінна» і «Аліса в Країні Див», що є однаково близькими і дитячій, і дорослій аудиторії.
Лев Ґроссман же часопису «Тайм» присудив романові 8 місце у списку 10 найкращих художніх книг 2007 року.
Переклади
Незадовго до релізу шведський видавець серії звернувся до авторки з проханням зробити пояснення щодо заголовка роману: адже словосполучення «Deathly Hallows» є малозрозумілим для того, хто не знайомий зі змістом роману. У відповідь Ролінґ повідомила альтернативний заголовок для перекладачів книги іноземними мовами: «Harry Potter and the Relics of Death»
Першим офіційно виданим став переклад роману українською мовою, що з'явився 25 вересня 2007 року.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Дж. К. Ролінґ
Сторінка на сайті «Українського фан-клубу Гаррі Поттера»
«Гаррі Поттер і смертельні реліквії» в е-бібліотеці «ЛітАрхів»
Англомовні фантастичні романи
Фентезійні романи Великої Британії
Романи, перекладені українською мовою
Книжки про Гаррі Поттера
Романи, нагороджені премією «Ґеффен»
Фентезійні романи 2007
Воєнні фантастичні романи
Дитячі фентезійні романи
Художні твори про перевтілення
Романи про магію
Романи про сиріт
|
5091170
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BC%20%28%D0%BB%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D1%8C%201920%29
|
Битва під Баром (липень 1920)
|
Битва під Баром (липень 1920)
Битва під Баром — бойові дії між польським 54-м піхотним полком і частинами радянської 8-ї кавалерійської дивізії під час наступу Південно-Західного фронту під час Польсько-більшовицької війни.
Загальна ситуація
26 травня в Україні війська радянського Південно-Західного фронту перейшли в наступ, а 5 червня три дивізії радянської 1-ї Кінної армії Семена Будьонного остаточно прорвали польський фронт під Самгородком на ділянці оборони ген. Яна Савицького. 10 червня 3-тя польська армія почала відступати з Києва в бік Коростеня. В останні дні червня окремі оперативні частини Українського фронту, якими вже керував ген. Едвард Ридз-Сміглий, були згруповані таким чином: українська армія ген. Михайла Омеляновича-Павленка була зосереджена на Дністрі, у напрямку до кордону з Румунією, 6-та армія ген. Вацлава Івашкевича-Рудошанського зайняла ділянку фронту Дністер — Хмільник — Любар, новосформована 2-га армія ген. Казімєжа Рашевського перебувала на лінії річок Случ і Горинь, а 3-тя армія ген. Едварда Ридза-Сміглого перебувала на річці Уборця.
Бої під Баром
2 липня батальйони 54-го піхотного полку зайняли ділянку фронту в районі Бара. 1-й батальйон розвинувся на схід від Бара і розташувався своїм правим крилом на річці Рів, 3-й батальйон був згрупований на північ від 1-го батальйону, вздовж залізничної лінії Жмеринка — Вовковинці, а 2-й батальйон обабіч колії Вовковинці — Радівці, між обома станціями. Завдання оборони 15-кілометрової ділянки змусило організувати оборону з використанням мережі застав.
Опівдні радянська кіннота, підтримувана вогнем трьох бронепоїздів, атакувала позиції 2-го батальйону кап. Маріана Оцеткевича. Зрідка розставлені форпости не змогли чинити ефективного опору і ворог проник у групу польських підрозділів, перервавши зв'язок між ними. Один із бронепоїздів відкрив вогонь по 5-й і 8-й ротах, що стояли на колії, і змусив їх відступити на північ для оборони 52-го піхотного полку. 6 рота з командиром батальйону відступила в бік Явтухів.
Наступного дня частини 8-ї кавалерійської дивізії атакували 3-й батальйон 54-го піхотного полку з боку Маньківців і увійшли до Бара, але завдяки міцній обороні 8-ї роти підпоручника Ружицького, 3-й батальйон не потрапив в оточення. Коли набої закінчувалися, кап. Оцеткевич наказав відступати. Вони йшли щільними колонами і відбивали атаки радянської кавалерії. Проїжджаючи села, польські вояки обстрілювали їхніми жителями. Батальйони обійшли Бар із півночі і з'єдналися з головним полком на річці Збруч.
Баланс боїв
Батальйонам 54-го піхотного полку не вдалося втримати позиції. У боях під Баром вони втратили близько 20 % особового складу.
Коментарі
Виноски
Бібліографія
Бар
Битви 1920
Битви Радянсько-польської війни
Сторінки з неперевіреними перекладами
1920 в Україні
|
307190
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ruslan%20Ponomariov
|
Ruslan Ponomariov
|
Ruslan Ponomariov
Ruslan Olehovych Ponomariov (born 11 October 1983) is a Ukrainian chess grandmaster. He was FIDE World Chess Champion from 2002 to 2004. He won the Ukrainian Chess Championship in 2011.
He was runner-up in the Chess World Cup 2005 and Chess World Cup 2009, while reaching the semi-finals in 2011 and the quarterfinals in 2007.
Early career
Ponomariov was born in Horlivka in Ukraine. He was taught to play chess by his father at the age of 5. At 9 he became a first category player, and in September 1993 he moved to Kramatorsk. Here Ponomariov attended the A. V. Momot Chess School and was trained by Boris Ponomariov. In 1994 he placed third in the World Under-12 Championship at the age of ten. In 1996 he won the European Under-18 Championship at the age of just twelve, and the following year won the World Under-18 Championship. In 1998, at the age of fourteen, he was awarded the Grandmaster title, making him the youngest ever player at that time to hold the title. In 1999, he was a member of the Ukrainian national youth team, which won the U-16 Chess Olympiad in Artek, Ukraine.
Among Ponomariov's notable later results are first place at the Donetsk Zonal tournament in 1998, 5/7 score in the European Club Cup 2000 (including a victory over then-FIDE World Champion Alexander Khalifman), joint first with 7½/9 at Torshavn 2000, 8½/11 for Ukraine in the 2001 Chess Olympiad in Istanbul, winning gold medal on board 2, and first place with 7/10 in the 2001 Governor's Cup in Kramatorsk.
FIDE World Chess Champion 2002
In 2002 he beat his fellow countryman Vasyl Ivanchuk in the final of the FIDE World Chess Championship 2002 by a score of 4½-2½ to become FIDE World Champion at the age of 18, the first teenager and youngest person to do so.
In the same year he finished second in the very strong Linares tournament, behind Garry Kasparov. His result in the strong 2003 Corus tournament at Wijk aan Zee was not as good – despite having the third highest Elo rating, he finished only joint eleventh out of fourteen players with 6/13, and at Linares the same year he finished only fifth out of seven with 5½/12.
There were plans for him to play a fourteen-game match against Kasparov in Yalta in September 2003, the winner of which would go on to play the winner of a match between Vladimir Kramnik and Péter Lékó as part of the so-called "Prague Agreement" to reunify the World Chess Championship (from 1993 until 2006 there were two world chess championships). However, this was called off by FIDE on the grounds that Ponomariov failed to sign the contract in time. The latter always alleged lack of equality in the contract for both contenders.
Ponomariov remained FIDE champion until Rustam Kasimdzhanov won the FIDE World Chess Championship 2004.
Post-championship career
On Ponomariov's 20th birthday, October 11, 2003, he became the first high-profile player to forfeit a game because of his mobile phone ringing during play. This happened in round one of the European Team Chess Championship in Plovdiv, Bulgaria, when Ponomariov was playing Black against Swedish GM Evgenij Agrest.
In 2004, Ponomariov won the gold medal at the 2004 Chess Olympiad held in Calvià, Spain, with the Ukrainian team.
In 2005, he won the 15th edition of the Ciudad de Pamplona tournament. He also won a rapid tournament in Odesa, Ukraine, and the Golden Blitz Cup in Moscow. Finally, that year he reached the 2005 Chess World Cup final against Levon Aronian, who won the final. Ponomariov defeated Fritz under tournament conditions, at the 2nd Festival Internacional de Ajedrez Man-Machine in Bilbao, Spain. This is the last time that a human player has defeated a top computer at even odds under tournament conditions.
In 2006, he shared first place with Aronian and Peter Leko in the Tal Memorial tournament in Moscow.
His second-place finish in the Chess World Cup 2005 qualified him for the 2007 Candidates tournament. Ponomariov lost in the first round, in a six-game match against Sergei Rublevsky, and thus did not qualify for the 2007 World Championship tournament. he has not qualified for a Candidates tournament since.
In 2009, he shared first place with Hikaru Nakamura at the Donostia Chess Festival in San Sebastian, Spain. The latter won the tie-break blitz games 2–0. Ponomariov got one more second place by tie-break that year in the 2009 Chess World Cup, where he reached the final against Israeli Boris Gelfand. After four classic games, four rapid games, and two blitz games with a drawn score, Gelfand finally won in one last set of two blitz games.
In July 2010, Ponomariov won the prestigious Dortmund Sparkassen Chess Meeting in Dortmund, one point ahead of Lê Quang Liêm from Vietnam. In September of that year, Ukraine won the gold once more at the 2010 Chess Olympiad in Khanty-Mansiysk with players Vasyl Ivanchuk, Ruslan Ponomariov, Pavel Eljanov, Zahar Efimenko, and Alexander Moiseenko.
In February 2011, after occupying last place at the World Blitz Championship in November 2010 in Moscow, Ponomariov showed great improvement at the strong Aeroflot Blitz held in the same city by reaching second place, just half a point behind Shakhriyar Mamedyarov.
In June 2011, he won the 80th Ukrainian Chess Championship, the strongest ever in the country, with 8½/11 and a performance rating of 2853.
Personal life
Ponomariov is married to Ines, a Spanish interpreter. The two have known each other since 2008. They live in Bilbao with their son, Yaroslav.
Awards and honors
Order of Prince Yaroslav the Wise (5th class)
Order of Merit (3rd class)
Honorary Diploma of the Cabinet of Ministers of Ukraine
References
External links
Interview at Chessdom
1983 births
Living people
World chess champions
Chess Grandmasters
World Youth Chess Champions
Chess Olympiad competitors
Ukrainian chess players
Sportspeople from Horlivka
Ukrainian people of Russian descent
Recipients of the Honorary Diploma of the Cabinet of Ministers of Ukraine
|
256009
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%BE
|
Агано
|
Агано — місто в Японії, у префектурі Ніїґата.
Агано — річка в Японії, у префектурі Ніїґата.
Агано — легкий крейсер Імперського флоту Японії, який взяв участь у Другій світовій війні.
Агано — японське село, зараз частина міста Ханно.
|
2777570
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%22M%22%20Electronika%20Cup%201996%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
"M" Electronika Cup 1996, одиночний розряд
|
"M" Electronika Cup 1996, одиночний розряд
Сабін Аппельманс була чинною чемпіонкою, але того року не брала участі.
Глорія Піццікіні виграла титул, перемігши у фіналі Сільвію Талаю з рахунком 6–0, 6–2.
Сіяні гравчині
Сіяну чемпіонку виділено жирним, тоді як для інших сіяних прописом вказано коло, в якому вони вибули.
Іва Майолі (2-ге коло)
Йоаннетта Крюгер (чвертьфінал)
n/a
Александра Фусаї (1-ше коло)
Радка Зрубакова (2-ге коло)
Вероніка Мартінек (2-ге коло)
Жанетта Гусарова (2-ге коло)
Паола Суарес (чвертьфінал)
Генрієта Надьова (1-ше коло)
Сітка
Посилання
1996 "M" Electronika Cup Draw
1996
Тур WTA 1996
|
3247536
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%94%D1%80%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
П'єр Франсуа Вартель
|
П'єр Франсуа Вартель (фр. Pierre François Wartel; 3 квітня 1806, Версаль, — серпень 1882, Париж) — французький оперний співак (тенор) і музичний педагог.
Соліст Паризької опери з 1831 року. Відомий як перший виконавець партії Дона Гаспара в «Фаворитці» Гаетано Доніцетті, ряду творів Гектора Берліоза й ін.
Згідно щоденника Марії Башкирцевої, 14 липня 1876 року вона проходила прослуховування у Вартеля, якого вона називає «першим паризьким професором». У Вартеля брали уроки також Олександра Крутікова, П.Левицька, О.Меншикова, М.Соловйова-Андрєєва. Серед інших учениць Вартеля найбільш відомі Крістіна Нільссон і Селія Требеллі.
Література
П'єр Франсуа Вартель // Історія вокального мистецтва / О. Д. Шуляр : [монографія] : Ч.ІІ. – Івано-Франківськ, «Плай» 2012. – С.18
Примітки
Французькі співаки
|
36695496
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alina%20Litvinenko
|
Alina Litvinenko
|
Alina Litvinenko
Alina Sergeyevna Litvinenko (born 17 December 1995) is a Kyrgyz football striker currently playing for BIIK Kazygurt in the Kazakhstani Championship. She made her Champions League debut in August 2012, scoring a hat-trick against Pärnu JK.
She is a founding member of the Kyrzygstani national team. On April 27, 2009, in just her second international game, she scored a hat-trick in a 4–1 win against Palestine in the 2010 Asian Cup's qualification. At the age of 13 years, 131 days, she became the youngest goalscorer in international football history.
References
External links
Alina Litvinenko at Eurosport
1995 births
Living people
Kyrgyzstani women's footballers
Expatriate women's footballers in Kazakhstan
Place of birth missing (living people)
Kyrgyzstani expatriate women's footballers
BIIK Kazygurt players
Kyrgyzstani people of Ukrainian descent
Kyrgyzstani expatriate sportspeople in Kazakhstan
Women's association football forwards
Kyrgyzstan women's international footballers
|
2587409
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%AF%D1%80%20%28%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%29
|
Крутий Яр (річка)
|
Крутий Яр (річка)
Крутий Яр — річка в Україні, у Житомирському районі Житомирської області. Ліва притока Тетерева (басейн Дніпра).
Опис
Довжина річки приблизно 2,3 км.
Розташування
Бере початок на південному заході від Катеринівки. Тече переважно на південний схід через Корчак і впадає у річку Тетерів, праву притоку Дніпра.
Річку перетинає автомобільна дорога .
Посилання
Джерела
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 298 (Крутий Яр № 5)
Маштаков П. Л. Список рек Днепровского бассейна. — : Тип. Имп. Академии наук, 1913. — С. 43.
Малі річки України
Річки Житомирського району
|
2641627
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Emerald%20Island%20%28%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%BE%D0%BC%29
|
Emerald Island (мініальбом)
|
Emerald Island (мініальбом)
Emerald Island — мініальбом нідерландської співачки Каро Емеральд. Випущений Grandmono Records 6 березня 2017 на підтримку її туру «The Emerald Island Tour». Продюсерами були David Schreurs і Jan van Wieringen, авторами — David Schreurs, і Гай Чемберс. Емеральд каже, що мініальбом натхненний жанром музики , популярним у 50/60-ті.
Список композицій
Випуск
Примітки
Посилання
Альбоми нідерландських виконавців
|
415961
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fractional-reserve%20banking
|
Fractional-reserve banking
|
Fractional-reserve banking is the system of banking in all countries worldwide, under which banks that take deposits from the public keep only part of their deposit liabilities in liquid assets as a reserve, typically lending the remainder to borrowers. Bank reserves are held as cash in the bank or as balances in the bank's account at the central bank. Fractional-reserve banking differs from the hypothetical alternative model, full-reserve banking, in which banks would keep all depositor funds on hand as reserves.
The country's central bank may determine a minimum amount that banks must hold in reserves, called the "reserve requirement" or "reserve ratio". Most commercial banks hold more than this minimum amount as excess reserves. Some countries, e.g. the core Anglosphere countries of the United States, the United Kingdom, Canada, Australia, and New Zealand, and the three Scandinavian countries, do not impose reserve requirements at all.
Bank deposits are usually of a relatively short-term duration, and may be "at call", while loans made by banks tend to be longer-term, resulting in a risk that customers may at any time collectively wish to withdraw cash out of their accounts in excess of the bank reserves. The reserves only provide liquidity to cover withdrawals within the normal pattern. Banks and the central bank expect that in normal circumstances only a proportion of deposits will be withdrawn at the same time, and that reserves will be sufficient to meet the demand for cash. However, banks may find themselves in a shortfall situation when depositors wish to withdraw more funds than the reserves held by the bank. In that event, the bank experiencing the liquidity shortfall may borrow short-term funds in the interbank lending market from banks with a surplus. In exceptional situations, such as during an unexpected bank run, the central bank may provide funds to cover the short-term shortfall as lender of last resort.
As banks hold in reserve less than the amount of their deposit liabilities, and because the deposit liabilities are considered money in their own right (see commercial bank money), fractional-reserve banking permits the money supply to grow beyond the amount of the underlying base money originally created by the central bank. In most countries, the central bank (or other monetary policy authority) regulates bank-credit creation, imposing reserve requirements and capital adequacy ratios. This helps ensure that banks remain solvent and have enough funds to meet demand for withdrawals, and can be used to influence the process of money creation in the banking system. However, rather than directly controlling the money supply, contemporary central banks usually pursue an interest-rate target to control bank issuance of credit and the rate of inflation.
History
Fractional-reserve banking predates the existence of governmental monetary authorities and originated with bankers' realization that generally not all depositors demand payment at the same time. In the past, savers looking to keep their coins and valuables in safekeeping depositories deposited gold and silver at goldsmiths, receiving in exchange a note for their deposit (see Bank of Amsterdam). These notes gained acceptance as a medium of exchange for commercial transactions and thus became an early form of circulating paper money. As the notes were used directly in trade, the goldsmiths observed that people would not usually redeem all their notes at the same time, and they saw the opportunity to invest their coin reserves in interest-bearing loans and bills. This generated income for the goldsmiths but left them with more notes on issue than reserves with which to pay them. A process was started that altered the role of the goldsmiths from passive guardians of bullion, charging fees for safe storage, to interest-paying and interest-earning banks. Thus fractional-reserve banking was born.
If creditors (note holders of gold originally deposited) lost faith in the ability of a bank to pay their notes, however, many would try to redeem their notes at the same time. If, in response, a bank could not raise enough funds by calling in loans or selling bills, the bank would either go into insolvency or default on its notes. Such a situation is called a bank run and caused the demise of many early banks.
These early financial crises led to the creation of central banks. The Swedish Riksbank was the world's first central bank, created in 1668. Many nations followed suit in the late 1600s to establish central banks which were given the legal power to set a reserve requirement, and to specify the form in which such assets (called the monetary base) were required to be held. In order to mitigate the impact of bank failures and financial crises, central banks were also granted the authority to centralize banks' storage of precious metal reserves, thereby facilitating transfer of gold in the event of bank runs, to regulate commercial banks, and to act as lender-of-last-resort if any bank faced a bank run. The emergence of central banks reduced the risk of bank runs which is inherent in fractional-reserve banking, and it allowed the practice to continue as it does today. where it is the system of banking prevailing in almost all countries worldwide.
During the twentieth century, the role of the central bank grew to include influencing or managing various macroeconomic policy variables, including measures of inflation, unemployment, and the international balance of payments. In the course of enacting such policy, central banks have from time to time attempted to manage interest rates, reserve requirements, and various measures of the money supply and monetary base.
Regulatory framework
In most legal systems, a bank deposit is not a bailment. In other words, the funds deposited are no longer the property of the customer. The funds become the property of the bank, and the customer in turn receives an asset called a deposit account (a checking or savings account). That deposit account is a liability on the balance sheet of the bank.
Each bank is legally authorized to issue credit up to a specified multiple of its reserves, so reserves available to satisfy payment of deposit liabilities are less than the total amount which the bank is obligated to pay in satisfaction of demand deposits. Largely, fractional-reserve banking functions smoothly, as relatively few depositors demand payment at any given time, and banks maintain enough of a buffer of reserves to cover depositors' cash withdrawals and other demands for funds. However, during a bank run or a generalized financial crisis, demands for withdrawal can exceed the bank's funding buffer, and the bank will be forced to raise additional reserves to avoid defaulting on its obligations. A bank can raise funds from additional borrowings (e.g., by borrowing in the interbank lending market or from the central bank), by selling assets, or by calling in short-term loans. If creditors are afraid that the bank is running out of reserves or is insolvent, they have an incentive to redeem their deposits as soon as possible before other depositors access the remaining reserves. Thus the fear of a bank run can actually precipitate the crisis.
Many of the practices of contemporary bank regulation and central banking—including centralized clearing of payments, central bank lending to member banks, regulatory auditing, and government-administered deposit insurance—are designed to prevent the occurrence of such bank runs.
Economic function
Fractional-reserve banking allows banks to provide credit, which represent immediate liquidity to borrowers. The banks also provide longer-term loans, and act as financial intermediaries for those funds. Less liquid forms of deposit (such as time deposits) or riskier classes of financial assets (such as equities or long-term bonds) may lock up a depositor's wealth for a period of time, making it unavailable for use on demand. This "borrowing short, lending long" or maturity transformation function of fractional-reserve banking is a role that, according to many economists, can be considered to be an important function of the commercial banking system.
The process of fractional-reserve banking expands the money supply of the economy but also increases the risk that a bank cannot meet its depositor withdrawals. Modern central banking allows banks to practice fractional-reserve banking with inter-bank business transactions with a reduced risk of bankruptcy.
Additionally, according to macroeconomic theory, a well-regulated fractional-reserve bank system could be used by the central bank to influence the money supply and interest rates. Influencing interest rates are an important part of monetary policy used by central banks to promote macroeconomic stability. Historically, central banks have occasionally changed reserve requirements discretionarily in order to influence the money supply directly and via that mechanism the interest rate level. Today, however, this implementation policy is rarely used. In the US, the Federal Reserve eliminated reserve requirements entirely in 2020, instead preferring to use changes in the interest rate paid on reserves held by commercial banks as its most important monetary policy instrument to directly influence the broader interest rate level in the economy.
Money creation process
When a loan is made by the commercial bank, the bank creates new demand deposits and the money supply expands by the size of the loan.
The proceeds of most bank loans are not in the form of currency. Banks typically make loans by accepting promissory notes in exchange for credits they make to the borrowers' deposit accounts. Deposits created in this way are sometimes called derivative deposits and are part of the process of creation of money by commercial banks. Issuing loan proceeds in the form of paper currency and current coins is considered to be a weakness in internal control.
The money creation process is also affected by the currency drain ratio (the propensity of the public to hold banknotes rather than deposit them with a commercial bank), and the safety reserve ratio (excess reserves beyond the legal requirement that commercial banks voluntarily hold). Data for reserves and vault cash are published regularly by the Federal Reserve in the United States. The Federal Reserve does not impose a reserve requirement, but pays interest on reserve balances, influencing the general interest rate level in the economy in that way.
Just as taking out a new loan expands the money supply, the repayment of bank loans reduces the money supply.
Types of money
There are two types of money created in a fractional-reserve banking system operating with a central bank:
Central bank money: money created or adopted by the central bank regardless of its form – precious metals, commodity certificates, banknotes, coins, electronic money loaned to commercial banks, or anything else the central bank chooses as its form of money.
Commercial bank money: demand deposits in the commercial banking system; also referred to as "chequebook money", "sight deposits" or simply "credit".
Money multiplier
The money multiplier is a heuristic traditionally used to demonstrate the maximum amount of broad money that could be created by commercial banks for a given fixed amount of base money and reserve ratio. This theoretical maximum is never reached, because some eligible reserves are held as cash outside of banks. Rather than holding the quantity of base money fixed, contemporary central banks typically focus on setting and maintaining target interest rates in order to satisfy their monetary policy goals, implying that the theoretical ceiling imposed by the money multiplier does not impose a limit on money creation in practice.
Formula
The money multiplier, m, is the inverse of the reserve requirement, R:
In countries where the central bank does not impose a reserve requirement, such as the United States, Canada and the United Kingdom, the theoretical money multiplier is undefined, having a denominator of zero.
Money supply
In countries with fractional-reserve banking, commercial bank money usually forms the majority of the money supply. The acceptance and value of commercial bank money is based on the fact that it can be exchanged freely at a commercial bank for central bank money.
The actual increase in the money supply through this process may be lower, as (at each step) banks may choose to hold reserves in excess of the statutory minimum, borrowers may let some funds sit idle, and some members of the public may choose to hold cash, and there also may be delays or frictions in the lending process. Government regulations may also limit the money creation process by preventing banks from giving out loans even when the reserve requirements have been fulfilled.
Regulation
Because the nature of fractional-reserve banking involves the possibility of bank runs, central banks have been created throughout the world to address these problems.
Central banks
Government controls and bank regulations related to fractional-reserve banking have generally been used to impose restrictive requirements on note issue and deposit-taking on the one hand, and to provide relief from bankruptcy and creditor claims, and/or protect creditors with government funds, when banks defaulted on the other hand. Such measures have included:
Minimum required reserve ratios (RRRs)
Minimum capital ratios
Government bond deposit requirements for note issue
100% Marginal Reserve requirements for note issue, such as the Bank Charter Act 1844 (UK)
Sanction on bank defaults and protection from creditors for many months or even years, and
Central bank support for distressed banks, and government guarantee funds for notes and deposits, both to counteract bank runs and to protect bank creditors.
Reserve requirements
The currently prevailing view of reserve requirements is that they are intended to prevent banks from:
Generating too much money by making too many loans against a narrow money deposit base;
Having a shortage of cash when large deposits are withdrawn (although a legal minimum reserve amount is often established as a regulatory requirement, reserves may be made available on a temporary basis in the event of a crisis or bank run).
In some jurisdictions (such as the European Union), the central bank does not require reserves to be held during the day. Reserve requirements are intended to ensure that the banks have sufficient supplies of highly liquid assets, so that the system operates in an orderly fashion and maintains public confidence.
In other jurisdictions (such as the United States, Canada, the United Kingdom, Australia, New Zealand, and the Scandinavian countries), the central bank does not require reserves to be held at any time – that is, it does not impose reserve requirements.
In addition to reserve requirements, there are other required financial ratios that affect the amount of loans that a bank can fund. The capital requirement ratio is perhaps the most important of these other required ratios. When there are no mandatory reserve requirements, which are considered by some economists to restrict lending, the capital requirement ratio acts to prevent an infinite amount of bank lending.
Liquidity and capital management for a bank
To avoid defaulting on its obligations, the bank must maintain a minimal reserve ratio that it fixes in accordance with regulations and its liabilities. In practice this means that the bank sets a reserve ratio target and responds when the actual ratio falls below the target. Such response can be, for instance:
Selling or redeeming other assets, or securitization of illiquid assets,
Restricting investment in new loans,
Borrowing funds (whether repayable on demand or at a fixed maturity),
Issuing additional capital instruments, or
Reducing dividends.
Because different funding options have different costs and differ in reliability, banks maintain a stock of low cost and reliable sources of liquidity such as:
Demand deposits with other banks
High quality marketable debt securities
Committed lines of credit with other banks
As with reserves, other sources of liquidity are managed with targets.
The ability of the bank to borrow money reliably and economically is crucial, which is why confidence in the bank's creditworthiness is important to its liquidity. This means that the bank needs to maintain adequate capitalisation and to effectively control its exposures to risk in order to continue its operations. If creditors doubt the bank's assets are worth more than its liabilities, all demand creditors have an incentive to demand payment immediately, causing a bank run to occur.
Contemporary bank management methods for liquidity are based on maturity analysis of all the bank's assets and liabilities (off balance sheet exposures may also be included). Assets and liabilities are put into residual contractual maturity buckets such as 'on demand', 'less than 1 month', '2–3 months' etc. These residual contractual maturities may be adjusted to account for expected counterparty behaviour such as early loan repayments due to borrowers refinancing and expected renewals of term deposits to give forecast cash flows. This analysis highlights any large future net outflows of cash and enables the bank to respond before they occur. Scenario analysis may also be conducted, depicting scenarios including stress scenarios such as a bank-specific crisis.
Hypothetical example of a bank balance sheet and financial ratios
An example of fractional-reserve banking, and the calculation of the "reserve ratio" is shown in the balance sheet below:
In this example the cash reserves held by the bank is NZ$3,010m (NZ$201m cash + NZ$2,809m balance at Central Bank) and the demand deposits (liabilities) of the bank are NZ$25,482m, for a cash reserve ratio of 11.81%.
Other financial ratios
The key financial ratio used to analyze fractional-reserve banks is the cash reserve ratio, which is the ratio of cash reserves to demand deposits. However, other important financial ratios are also used to analyze the bank's liquidity, financial strength, profitability etc.
For example, the ANZ National Bank Limited balance sheet above gives the following financial ratios:
Cash reserve ratio is $3,010m/$25,482m, i.e., 11.81%.
Liquid assets reserve ratio is ($201m + $2,809m + $1,797m)/$25,482m, i.e., 18.86%.
Equity capital ratio is $8,703m/107,787m, i.e., 8.07%.
Tangible equity ratio is ($8,703m − $3,297m)/107,787m, i.e., 5.02%
Total capital ratio is ($8,703m + $2,062m)/$107,787m, i.e., 9.99%.
It is important how the term "reserves" is defined for calculating the reserve ratio, as different definitions give different results. Other important financial ratios may require analysis of disclosures in other parts of the bank's financial statements. In particular, for liquidity risk, disclosures are incorporated into a note to the financial statements that provides maturity analysis of the bank's assets and liabilities and an explanation of how the bank manages its liquidity.
Commentary
Instability
In 1935, economist Irving Fisher proposed a system of full-reserve banking, where banks would not lend on demand deposits but would only lend from time deposits. It was proposed as a method of reversing the deflation of the Great Depression, as it would give the central bank (the Federal Reserve in the US) more direct control of the money supply.
Austrian School criticism
Austrian School economists such as Jesús Huerta de Soto and Murray Rothbard have strongly criticized fractional-reserve banking, calling for it to be outlawed and criminalized. According to them, not only does money creation cause macroeconomic instability (based on the Austrian Business Cycle Theory), but it is a form of embezzlement or financial fraud, legalized only due to the influence of powerful rich bankers on corrupt governments around the world. US politician Ron Paul has also criticized fractional-reserve banking based on Austrian School arguments.
Descriptions
Adair Turner, former chief financial regulator of the United Kingdom, stated that banks "create credit and money ex nihilo extending a loan to the borrower and simultaneously crediting the borrower's money account".
See also
Asset liability management
Basel II
Basel III
Chicago plan
Credit theory of money
Endogenous money
Monetary reform
Positive Money
Notes
References
Further reading
Crick, W.F. (1927), The genesis of bank deposits, Economica, vol 7, 1927, pp 191–202.
Friedman, Milton (1960), A Program for Monetary Stability, New York, Fordham University Press.
Lanchester, John, "The Invention of Money: How the heresies of two bankers became the basis of our modern economy", The New Yorker, 5 & 12 August 2019, pp. 28–31.
Meigs, A.J. (1962), Free reserves and the money supply, Chicago, University of Chicago, 1962.
Philips, C.A. (1921), Bank Credit, New York, Macmillan, chapters 1–4, 1921,
Thomson, P. (1956), Variations on a theme by Philips, American Economic Review vol 46, December 1956, pp. 965–970.
External links
Money creation in the modern economy Bank of England
Regulation D of the Federal Reserve Board of the U.S.
Bank for International Settlements – The Role of Central Bank Money in Payment Systems
Banking
Central banks
Criticisms of economics
Schools of economic thought
Monetary economics
Monetary policy
Monetary reform
Systemic risk
|
137955
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oakville%2C%20Washington
|
Oakville, Washington
|
Oakville, Washington
Oakville is a city in Grays Harbor County, Washington, United States. It was incorporated in 1905, with booming lumber, railway, and farming industries creating the early foundation of the community. The population was 715 at the 2020 census.
History
In 1818, the United States and Great Britain agreed to a treaty of joint occupancy in the Oregon Country, which included the land that would eventually become Oakville, Washington. Over the next several decades, citizens of the United States began to settle in the area. As traveling by boat was easier than moving through the dense forests, many used the river system, entering from the port of Grays Harbor and canoeing inland via the Chehalis River. The British government gave full ownership of the area to the United States in 1846.
In 1850, the land now occupied by Oakville was mainly open prairie, maintained by yearly fires started deliberately by local tribes, which kept the forest from encroaching and which encouraged the bloom of camas, a staple food, and other plants. This open land was attractive to settlers arriving in the area. The native people of the area were very helpful to the settlers, and towns began to be platted up and down the Chehalis River. In the 1870s, a party of several families relocated to the area from Crawford County, Illinois. The leader of the party, James Reed Harris, had purchased the donation claim for the area from John Hole for $1200. He applied for a post office, and after some discussion, it was decided to use the name "Oakville," inspired by the Garry oak trees in the area; the post office opened on December 31, 1873. Logging and railroad construction soon brought other settlers to the area; the plat of the city site was filed on September 27, 1887. Around 1890, Northern Pacific Railway was laying tracks through the city. By the turn of the century, a Northern Pacific train station had been established in the city, and the area had several general stores, a new school, and a couple of hotels. Oakville was officially incorporated on December 18, 1905.
In 1909, a report by the Railroad Commission of Washington described Oakville:
"Oakville is a town of about 400 inhabitants, located on the line of the Northern Pacific trailer in the center of an important lumbering and taking district. The timber resources of this section are of immense value and the bottom lands are well adapted to general farming. Oakville is a growing town and will develop more rapidly as the resources of the surrounding district are more thoroughly exploited."
Lumber was a major industry in the early days of the city; in 1916, Oakville Lumber Company, Big Fir Lumber Company, Vance Lumber Company, and others were in operation, along with the Callow Mill. The city was "noted for large shipments of cascara bark." Factories were also part of the city's economy, with the E.H. Hilton & Co. Oiled Clothes Factory in operation by 1915, and the Oakville Co-Operative Cheese Company incorporating a few years later. Other businesses in the early days of the city included a jewelry store, a shoe company, and a hardware store. The city's librarian Clara Trudgeon had been appointed by the State Traveling Library by 1908, making Oakville eligible to be a recipient of one of the 150 cases of books the state had in rotation. The weekly newspaper was The Oakville Cruiser. By 1919, the city had an active community center, and the high school had received accreditation as a four-year school.
The historic bank was incorporated on August 14, 1909 by C.R. Harper and C.C. Scates; first called the Oakville State Bank, it changed names and ownership several times over the next century. It is said to be the last bank in Washington to be robbed by a rider on horseback. The city has commemorated this throughout the years by hosting reenactments of the robbery, with groups competing to give the best performance.
Oakville blobs
On August 7, 1994, a resident reported that a translucent, gelatinous substance had rained down in the night; she expressed concern that it may have caused her and her mother to become ill, and speculated it may have been the reason her kitten died. When the substance, colloquially known as "Oakville blobs," appeared again, samples were collected and tested by a local doctor, who initially stated that the substance contained human blood cells. Further testing by the Department of Ecology refuted these results, as tests showed that there were no nuclei present. Several theories were given by residents, including wondering whether the substance might have been waste from a commercial plane toilet or whether it may have been particles of deceased jellyfish that had evaporated and been incorporated into a rain cloud. The blobs were also found to contain two species of bacteria. There are no remaining testing samples of the blobs.
The incident received coverage in several media outlets, including The New York Times, and a segment was produced about the event for an episode of Unsolved Mysteries, Monsters and Mysteries in America,
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all of it land.
Oakville is on the northern shore of the Chehalis River, just downstream from the convergence of the Chehalis and Black Rivers. This is an area subject to annual flooding, with major floods occurring most recently in 2007 and 1996. Both of these floods were federally declared disasters due to the extensive damage to human life, livestock, and property in the region. In 2016, the Chehalis River Basin Flood Authority authorized $55,000 to be used to collect data, geography, and history on the flooding in the city, which reports indicated to be affecting approximately 35 homes and causing on average three road closures per event, with this flooding occurring typically twice a year.
To its north, Oakville is bordered by the hills of the Capitol State Forest. The area is filled with hills, valleys, rivers, and dense forests.
Climate
According to the Köppen Climate Classification system, Oakville has a warm-summer Mediterranean climate, abbreviated "Csb" on climate maps.
Demographics
2010 census
As of the 2010 census, there were 684 people, 260 households, and 176 families residing in the city. The population density was . There were 291 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 86.5% White, 0.6% African American, 5.1% Native American, 0.9% Asian, 0.1% Pacific Islander, 4.1% from other races, and 2.6% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 6.6% of the population.
There were 260 households, of which 36.9% had children under the age of 18 living with them, 46.2% were married couples living together, 13.5% had a female householder with no husband present, 8.1% had a male householder with no wife present, and 32.3% were non-families. 22.3% of all households were made up of individuals, and 7.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.63 and the average family size was 3.08.
The median age in the city was 37.1 years. 26% of residents were under the age of 18; 7.2% were between the ages of 18 and 24; 27% were from 25 to 44; 25.7% were from 45 to 64; and 14% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 49.1% male and 50.9% female.
2000 census
As of the 2000 census, there were 675 people, 233 households, and 170 families residing in the city. The population density was 1,407.3 people per square mile (543.0/km2). There were 260 housing units at an average density of 542.1 per square mile (209.1/km2). The racial makeup of the city was 81.04% White, 1.19% African American, 7.11% Native American, 0.59% Asian, 0.15% Pacific Islander, 3.41% from other races, and 6.52% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 7.41% of the population. 18.6% were of German, 6.8% American, 6.6% Norwegian, 5.6% Irish and 5.1% European ancestry.
There were 233 households, out of which 42.9% had children under the age of 18 living with them, 50.6% were married couples living together, 14.6% had a female householder with no husband present, and 27.0% were non-families. 21.9% of all households were made up of individuals, and 9.0% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.90 and the average family size was 3.35.
In the city, the population was spread out, with 34.4% under the age of 18, 6.8% from 18 to 24, 27.4% from 25 to 44, 20.9% from 45 to 64, and 10.5% who were 65 years of age or older. The median age was 32 years. For every 100 females, there were 96.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.6 males.
The median income for a household in the city was $30,357, and the median income for a family was $32,500. Males had a median income of $32,431 versus $23,214 for females. The per capita income for the city was $13,428. About 17.5% of families and 18.6% of the population were below the poverty line, including 25.7% of those under age 18 and 23.1% of those age 65 or over.
Economy
In the first few decades of Oakville, the area had a booming trade in lumber, with logging and mills providing a flourishing foundation to the economy, and with many other businesses springing up to sell to the workers these trades brought in. As the timber industry faded, many of the other businesses shut down as well.
As of 2018, Oakville's main businesses included a small grocery store, a few diners, an organic bedding manufacturer Holy Lamb Organics, an auction house, and a chip plant, as well as some farms on the outskirts of the city. Oakville also has a chamber of commerce.
Arts and culture
The city has several annual events. In July, it hosts an Independence Day parade, temporarily closing a stretch of U.S. Highway 12. Later in the summer, it is home to the Zucchini Jubilee. Other local traditions have included a tree lighting and an egg hunt. The city also regularly hosts a Saint Patrick's Day dinner, a harvest festival, and a spaghetti dinner.
The city is served by Timberland Regional Library. The library shares a building with city hall.
Oakville is bordered on the east by the Confederated Tribes of the Chehalis Reservation. The tribe offers many services to its members in the community, helping to maintain the cultural heritage of the area.
Parks and recreation
The city has a playground, a picnic shelter, and a basketball court located at Al Brandt Municipal Park, across from city hall. The area surrounding the city is host to a variety of outdoor activities, with boating, fishing, and swimming taking place in the Chehalis and Black rivers to the south, and hiking, hunting, camping, horseback riding, and mountain biking in Capitol State Forest to the north.
The Oakville Regional Event Center hosts a variety of competitions, from rodeos to adventure races.
Government
The city is governed by a mayor and a city council. The council meets twice a month.
The city also maintains a municipal court, a cemetery, water utility, and a fire department. In the fiscal years of 2013 and 2014, the City was operating on annual budgets of approximately $800,000.
The city regularly partners with the chamber of commerce to plan community events.
Education
Oakville School District No. 400 has one elementary school, one middle school, and one high school. , it serves 241 students in Grays Harbor County. The Board of Directors governs the operations of the district; this board has five members, who are elected to terms lasting four years. The day-to-day operations of the district are managed under the leadership of the superintendent, who is appointed by the school board. Based on a 2106 report, the district employs approximately thirty people in the roles of teachers and support staff and the district operates on a general fund budget of approximately $3.5 million.
The original Oakville elementary school, built in 1953, began to be demolished in November 2021 after a bond program to rebuild and renovate the school system campus was passed in 2020. The $5.6 million measure covered the cost of a new elementary building and help to refurbish several areas at the high school. A separate, small schools modernization grant of $4.6 million covered additional upgrades on the campus. Additional programs, funded separately from the construction bond by business, charity, and government grants, were implemented during the time, such as the beginnings of a preschool curriculum, additional building upgrades and renovations, and the creation of a library at the elementary building. The new school was completed and opened in late 2022.
Notable people
Hazel Pete (March 21, 1914 – January 2, 2003), basket weaver from the Chehalis tribe
Katherine Van Winkle Palmer (1895 – September 12, 1982), paleontologist
Frank Hinman Waskey (April 20, 1875 – January 18, 1964), delegate from the District of Alaska
References
External links
City Homepage
School District Website
Cities in Washington (state)
Cities in Grays Harbor County, Washington
|
54507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%88%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Каллаш Володимир Володимирович
|
Каллаш Володимир Володимирович
Володимир Володимирович Каллаш (1 березня (13 березня) 1866, хутір Якубівка, нині село Чернігівського району Чернігівської області — 29 січня 1918, Москва) — російський та український літературознавець, фольклорист, бібліограф, текстолог.
Біографічні дані
1890 закінчив Московський університет. Викладав у гімназіях і Московському університеті.
Праці
«М. В. Гоголь у спогадах» (1903).
«Нотатки про Пушкіна» (1907).
«Нариси з історії новітньої російської літератури» (1911).
Статті:
«І. П. Котляревський (Спроба характеристики)» (1903).
«На світанку нашого реалізму» (1904).
«В. Наріжний» (1908).
Фольклористичні розвідки:
«Палій і Мазепа в народній поезії» (1889).
«До малоруської бібліографії (Огляд етнографічних матеріалів у „Киевской старине“ за 1882—1886 роки)» (1892).
«Бібліографічний етюд з літератури про казкові схеми і мотиви» (1892).
Текстологія
Редагував повні зібрання творів Івана Крилова, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя, Олександра Радищева.
Література
Бажинов І. Д. Каллаш Володимир Володимирович // — С. 382—383.
Російські літературознавці
Російські бібліографи
Українські літературознавці
Українські бібліографи
Українські фольклористи
Випускники Московського університету
Персоналії за алфавітом
|
189973
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%28%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Шевченко Анатолій Олександрович (чиновник)
|
Шевченко Анатолій Олександрович (чиновник)
Анатолій Олександрович Шевченко (25 січня 1939, м. Павлоград Дніпропетровської області) — український фахівець у галузі громадського харчування, громадський діяч. Заслужений працівник торгівлі УРСР.
Біографія
Закінчивши технікум громадського харчування, працював кухарем, а від 1967 року — директором Новомосковського тресту їдалень (Новомосковськ Дніпропетровської області).
1975 року закінчив інженерно-технологічний факультет Донецького інституту радянської торгівлі. 8 років працював начальником управління громадського харчування Дніпропетровського облвиконкому. Тричі обирався депутатом Дніпропетровської обласної ради.
У 1983–1990 роках працював начальником Головного управління громадського харчування — заступником Міністра торгівлі УРСР.
Після ліквідації Міністерства торгівлі УРСР був генеральним директором «Укртехносервіса», який виробляв і забезпечував усі торговельні організації України торговельним, технологічним і холодильним устаткуванням. Від 1995 року заступник, від 1997 року перший заступник голови Державної акціонерної компанії «Укрресурси».
1999 року земляки-дніпропетровці обрали Шевченка заступником голови правління — виконавчим директором Міжнародної громадської організації «Земляцтво Придніпров'я».
Нагороди
Нагороджений орденом Жовтневої революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора.
Посилання
Хто є хто на Дніпропетровщині. Наші земляки. Шевченко Анатолій Олександрович
Див. також
Народились 25 січня
Народились 1939
Уродженці Павлограда
Випускники Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського
Українські громадські діячі
Депутати Дніпропетровської обласної ради
Кавалери ордена Жовтневої Революції
Кавалери ордена Трудового Червоного Прапора
Персоналії за алфавітом
|
1337418
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0%20%D0%9E%D1%87%D1%96%D1%87%D1%96
|
Ізабелла Очічі
|
Ізабелла Очічі (28 жовтня 1979) — кенійська легкоатлетка, олімпійська медалістка.
Виступи на Олімпіадах
Зовнішні посилання
Досьє на sport.references.com
Кенійські бігуни на довгі дистанції
Призери Африканських ігор з легкої атлетики
Кенійські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2004
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2004
|
48528256
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Castlemore%20Moat
|
Castlemore Moat
|
Castlemore Moat is a motte-and-bailey and National Monument in County Carlow, Ireland.
Location
Castlemore Moat is about northwest of Tullow and 2 kilometres west of the River Slaney. It is not to be confused with Castlemore House, a 19th-century country house 1 kilometre south of the motte.
History and archaeology
The motte and bailey castle was constructed in the 12th century AD by Raymond FitzGerald (Raymond le Gros), one of the commanders of the Norman invasion of Ireland. The land of Forth O'Nolan was granted to Raymond and he married Basilia, sister of Strongbow. They lived together at Castlemore.
All that remains is the motte, an artificial hill about high, and a standing stone measuring with a Latin cross inscribed in it, with a suppedaneum (foot-rest at the base). The motte is not a perfect circle, but measures east-to-west and north-to-south.
References
Archaeological sites in County Carlow
National monuments in County Carlow
Castles in County Carlow
|
1368679
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ястребинський Микола Дмитрович
|
Ястребинський Микола Дмитрович
Микола Дмитрович Ястребинський (Акмолінськ — 16 грудня 1978) — радянський офіцер, Герой Радянського Союзу.
Біографія
Народився 14 грудня 1912 року в місті Акмолінську (нині Астана) в селянській родині. Українець. Закінчив середню школу і три курси Воронезького зоотехнічного ветеринарного інституту.
У 1934 році призваний до лав Червоної Армії. Член ВКП(б) з 1939 року. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939–1940 років. У 1940 році закінчив школу політруків. У боях німецько-радянської війни з червня 1941 року. Воював на Степовому фронті.
У вересні—жовтні 1943 року при будівництві переправ через Дніпро в районі острова Глинськ-Бородаєвський Верхньодніпровського району Дніпропетровської області заступник командира 7-го окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону з політичної частини капітан М. Д. Ястребинський вміло організував партійно-політичну роботу по забезпеченню виконання бойового завдання батальйоном, проявив особисту відвагу.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 року за вмілу організацію партійно-політичної роботи по забезпеченню виконання бойового завдання батальйоном і проявлену при цьому особисту відвагу капітану Миколі Дмитровичу Ястребинському присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 1 488).
З 1946 року майор М. Д. Ястребинський в запасі. Працював машиністом електровоза. Жив у Києві. Помер 16 грудня 1978 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Нагороди
Нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.
Література
Герои Советского Союза — казахстанцы. Книга 2. Алма-Ата, 1968
Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Т.2. М., 1988
Уродженці Астани
Учасники радянсько-фінської війни
Учасники Другої світової війни
Члени КПРС
Герої Радянського Союзу — українці
|
844091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%B5%D0%B4%D1%80%20%D1%81%D0%B8%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Кременецький кедр сибірський
|
Кременецький кедр сибірський — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Екзотичне дерево, єдиний кедр у Тернопільській області.
Розташування
Зростає в місті Кременець, на вулиці Потік Ірви, 20. Оголошений об'єктом природно-заповідного фонду рішенням виконкому Тернопільської обласної ради від 14 березня 1977 року № 131. Перебуває у віданні Кременецького житлово-комунального комбінату.
Характеристика
Площа 0,01 га. Під охороною — 60-річний кедр діаметром 30 см і заввишки 12 м, що має велику науково-пізнавальну та естетичну цінність.
Джерела
Бай І. Кременецький кедр сибірський //
Посилання
Реєстр природно-заповідного фонду Кременецької міської ради // Управління екології та природних ресурсів Тернопільської ОДА.
Природоохоронні об'єкти, засновані 1977
1977 у Тернопільській області
Окремі дерева України
Березень 1977
|
27447929
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Willie%27s%20Blues
|
Willie's Blues
|
Willie's Blues is Willie Dixon's debut album, released in 1959. Given almost equal credit on the album was his piano accompanist, Memphis Slim, who played on all of the tracks, and wrote the two numbers that were not penned by Dixon.
The album was issued on the Prestige Bluesville record label in the vinyl format. According to the original liner notes, the album was recorded during a two-hour recording span, in between flights. It was recorded at Rudy Van Gelder's studio in Englewood Cliffs, New Jersey.
The album was re-issued on CD in June 1992 on Charly - catalog reference CDCHD 349.
Critical reception
The Rolling Stone Album Guide wrote: "Imbued with a dark, after-hours ambience, the album is Dixon's strongest solo recording."
Track listing
All songs written by Willie Dixon, except where indicated.
"Nervous" 3:15
"Good Understanding" 2:15
"That's My Baby" 3:22
"Slim's Thing" (Memphis Slim) 3:24
"That's All I Want Baby" 2:15
"Don't You Tell Nobody" 2:09
"Youth to You" 3:24
"Sittin' and Cryin' the Blues" 3:23
"Built for Comfort" 2:32
"I Got a Razor" 4:14
"Go Easy" (Memphis Slim) 5:52
"Move Me" 3:20
Personnel
Willie Dixon - double bass, vocals
Memphis Slim - piano
Gus Johnson - drums
Wally Richardson - guitar
Al Ashby - tenor saxophone
Harold Ashby - tenor saxophone
Technical
Esmond Edwards - supervisor
Dale Wright - liner notes
References
1959 debut albums
Bluesville Records albums
Willie Dixon albums
Albums produced by Esmond Edwards
Albums recorded at Van Gelder Studio
|
61163470
|
https://en.wikipedia.org/wiki/A%20Noisy%20Day
|
A Noisy Day
|
A Noisy Day is a 1960 Soviet teen comedy film directed by Anatoly Efros and Georgy Natanson.
Plot
The film tells about a close-knit Soviet family, in whose house everything was wonderful, until a conflict of two different worldviews occurred.
Cast
Valentina Sperantova as Klavdiya Vasilevna Savina
Gennadi Pechnikov as Fedor
Tatyana Nadezhdina as Tatyana
Vladimir Zemlyanikin as Nikolay
Oleg Tabakov as Oleg
Liliya Tolmacheva as Lenochka
Yevgeny Perov as Lapshin
Lev Kruglyy as Gennadi
Viktoriya Dukhina as Marina
Robert Chumak as Leonid Pavlovich
Inna Gulaya as Fira
References
External links
1960 films
1960s Soviet films
1960s Russian-language films
1960 romantic comedy films
1960s teen comedy films
Soviet romantic comedy films
Soviet teen comedy films
Mosfilm films
Soviet black-and-white films
|
2926408
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Нове Вікрово
|
Нове Вікрово — село в Польщі, у гміні Ґодково Ельблонзького повіту Вармінсько-Мазурського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Ельблонзького воєводства.
Примітки
Села Ельблонзького повіту
|
5090677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B0%20%D0%B4%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Комунікативна девіація
|
Комунікативна девіація (невдача) — недосягнення адресантом комунікативної мети; відсутність взаєморозуміння і згоди між учасниками спілкування.
Причини комунікативних невдач полягають у порушенні правил (максим, законів, постулатів тощо) мовленнєвого спілкування, тобто недотриманні комунікативних кодексів, що за природою не лише мовні, але й психо-соціо-культурні, а точніше — когнітивні. Такі особливості спричинені тим, що учасники процесу комунікації втілюють свої інтенції у діалогах і полілогах, тобто в реальному спілкуванні, що безпосередньо пов'язане з міжособистісними зв'язками і їхньою психологією та підлягає впливу соціальних чинників.
Комунікативні девіації мають когнітивну природу свого походження і найчастіше полягають у порушеннях, насамперед, комунікативної семантики, прагматичних елементів інтеракції, а також пов'язані із мовленнєвими законами, зокрема імплікаціями й імплікатурою дискурсу, співвідношенням асерції і пресупозиції у словах членів комунікаційного акту, збереженням логіки повідомлення тощо. Тобто, коли адресант обирає помилковий тип іллокуції (наприклад, наказову форму замість прохання) чи комунікативної стратегії (наприклад, непрямий мовленнєвий акти замість прямого, у випадку, коли потрібно діяти «в лоб») тощо, то він допускається когнітивних помилок, девіації вибору, відбувається хибна орієнтація в особі адресата та правилах комунікації. Тому передусім йдеться про комунікативну компетенцію адресанта й адресата, а не лише про мовний аспект процесу спілкування.
Водночас від мовних чинників, чи радше елементів мовного коду, безпосередньо залежить успішність акту комунікації. Комунікативний акт, за якого учасники спілкування погано або зовсім не володіють засобами мовного коду певної ідіоетнічної мови, не може відображати те, що зазвичай вважають душевним, розкутим спілкуванням. Головна передумова вдалого комунікативного процесу — ґрунтовне володіння мовними компетенціями, оскільки саме це запобігає з'яві мовних девіацій – основних складників комунікативних невдач. Як вважає український дослідник Ф. Бацевич, мовні девіації базуються на конфлікті між когнітивним і мовним, тобто гнучким, мінливим способом мислення і формалізованим, узуалізованим способом його вираження засобами ідіоетнічної мови.
Недоладності між учасниками комунікативного акту не завжди спричиняють відповідну неефективну комунікацію. Згідно з цим існує розподіл девіацій на повну комунікативну невдачу і комунікативне ускладнення. Комунікативні ускладнення, як тип, за якого комуніканти втрачають успішність спілкування лише частково, можна нейтралізувати за допомогою таких додаткових мовленнєвих дій, як перепитування, уточнення, пояснення, перефразування і навідних запитань. Ці дії слугують базою для відновлення, нормалізації і подальшого розвитку процесу спілкування.
Типологія комунікативних девіацій
Найбільший внесок у типологізацію комунікативних невдач зробив Ф. Бацевич. Зокрема, науковець виокремлює такі власне комунікативні девіації:
Комунікативні девіації, які спричиняє адресант. Цей тип визначає ініціатора мовлення винуватцем комунікативної невдачі і має такі основні причини та механізми:
Порушення підготовчих умов комунікації.
Адресант створює недоречні і несвоєчасні комунікативні акти.
Адресант створює незбалансований комунікативний акт (помилковий щодо адресата).
Адресант створює дезорієнтований комунікативний акт (акт непослідовний чи нелогічний; помилково обраний чи незрозуміло побудований мовленнєвий жанр).
Комунікативні девіації, які спричиняє адресат. Цей тип девіацій безпосередньо пов'язаний із психічними, фізичними й іншими особливостями адресата, що впливають на інтерпретацію і загальну рецепцію слів адресанта. До можливих причин і механізмів належать:
Девіації у неочікуваних для адресата комунікативних актах.
Девіації в очікуваних комунікативних актах.
Комунікативні девіації, спричинені процесом комунікації. Це невдачі, що пов'язані з нетиповою і ненормативною поведінкою учасників комунікативної ситуації. Девіації цього типу також називають «орієнтаційними». Причинами можуть бути:
Невмотивована зміна комунікативних стратегій учасників спілкування.
Недотримання постулатів кооперативного спілкування.
Недотримання постулатів етикетності спілкування.
Порушення асертивно-пресупозитивних співвідношень у повідомленнях (початкове твердження не повинне суперечити кінцевому).
Створення атмосфери й регістру спілкування, що ускладнюють процес комунікації.
Тональність спілкування.
Порушення законів референції (помилка у встановленні зв'язку між мовним кодом і світом).
Деформація інформації у каналах комунікації (видозміна інформація під час переходу між адресатами й адресантами).
Успішна мовна комунікація
Г. Джунусалієва вважає, що ідеальний концепт успішної мовної комунікації — максимально ефективна комунікація, за якої адресант, як обов'язковий комунікант, досягає своєї інтенції (стратегічної мети, комунікативного наміру), зберігаючи комунікативно комфортну атмосферу та гармонію. Проте для процесу реального спілкування значно частіше характерна комунікативна ситуація, за якої адресант й адресат не можуть сповна зрозуміти одне одного.
Якщо в процесі спілкування комуніканти обов'язково досягають достатнього порозуміння, то такий комунікативний акт вважають успішним й ефективним. Якщо комунікативний процес унеможливлює втілення бажаного чи необхідного перлокутивного ефекту, тобто досягнення запланованого результату мовленнєвого впливу на співрозмовника, що може збігатися чи не збігатися з намірами адресанта, то таке спілкування вважають неефективною комунікацією.
На думку О. Герасимової, «головна умова запобігання й усунення комунікативних девіацій – комунікативна грамотність, що полягає у сукупності знань, умінь і навичок ефективної, успішної комунікативної взаємодії, які уможливлюють безконфліктне мовне спілкування. Водночас, дослідниця переконана в тому, що основою здорової комунікації є психологічне здоров’я, без якого досягти бажаного результату контакту не можна».
Примітки
Джерела
Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики : підручник. Київ : Академія, 2004. 342 с.
Герасимова О. Комунікативні девіації та способи їх уникнення. Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Київ, 2019. С. 20–25.
Джунусалієва Г. Комунікативні девіації в контексті теорії мовної комунікації. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 9 : Сучасні тенденції розвитку мов. Вип. 6. Київ, 2011. С. 68–71.
Мова
Комунікації
Девіація
|
374542
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Amber%20%28disambiguation%29
|
Amber (disambiguation)
|
Amber (disambiguation)
Amber is a fossilized tree resin.
Amber may also refer to:
Arts, entertainment, and media
Fiction
The Chronicles of Amber, a fantasy novel series written by Roger Zelazny
Film and television
Amber (film), a 1952 Indian film
Amber (TV series), an Irish TV series
"Amber 31422," a 2010 episode of the TV series Fringe
Amber Film & Photography Collective in Newcastle, England
Gaming
Amber: Journeys Beyond, a 1996 point-and-click computer game
Amber Diceless Roleplaying Game
AmberMUSH, a 1992 online computer game
Music
Amber (band), a British acoustic world music band
Amber (Dutch singer) (Marie-Claire Cremers, born 1969), electronic pop artist from the Netherlands
Amber (Amber album)
Amber Bondin (born 1991), also known by her stage name as Amber, a Maltese-British singer
Amber Liu (singer), a member of the South Korean girl group f(x), known by the mononym AMber
Amber (Autechre album), 1994
Amber (Clearlake album), 2006
Amber, a 1987 album by Michael Jones and David Darling
"Amber" (song), a song by 311 from their album From Chaos
"Amber", a song by Afro Celt Sound System on the album Volume 2: Release
"Amber", a song by Stick to Your Guns on the album The Hope Division
"Amber", a song by Steve Lacy from the album Gemini Rights
Places
Australia
Amber, Queensland, a locality in the Shire of Mareeba
Europe
Amber Highway, the official name of A1 autostrada (Poland)
Amber Road, an ancient trade route
EV9 The Amber Route, a cycling route between the Baltic and Adriatic Seas
India
Amber, India (also known as Amer)
Kingdom of Amber, a historical name for Jaipur State, India
United Kingdom
River Amber, Derbyshire, England
Amber Valley, Derbyshire, England
United States
Amber, Iowa
Amber, Oklahoma
Amber, Washington
Amber Township, Michigan
Other places
Amber Lake (disambiguation)
Amber Mountain (disambiguation)
Science
Computing
AMBER, a molecular dynamics force field and software package
Amber (processor core)
Amber Smalltalk, a dialect of the Smalltalk programming language
An Amiga computer chip
Other science
AMBER (Very Large Telescope)
Amber mutation, a type of stop codon in genetics
A unit of volume according to the Winchester measure
Other uses
Amber (color)
Amber (given name) (including a list of people with the name)
Amber (cheetah), shown in the series Big Cat Diary
Amber (restaurant), a restaurant in Hong Kong
Tropical Storm Amber (disambiguation)
Amber ale
AMBER Alert, a child abduction alert bulletin
Amber language, a language of eastern Indonesia
USS Amber (PYc-6), a U.S. Navy patrol boat
See also
Amber Room (disambiguation)
Ambar (disambiguation)
|
87334
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Prophecy
|
Prophecy
|
Prophecy
In religion, a prophecy is a message that has been communicated to a person (typically called a prophet) by a supernatural entity. Prophecies are a feature of many cultures and belief systems and usually contain divine will or law, or preternatural knowledge, for example of future events. They can be revealed to the prophet in various ways depending on the religion and the story, such as visions, divination, or direct interaction with divine beings in physical form. Stories of prophetic deeds sometimes receive considerable attention and some have been known to survive for centuries through oral tradition or as religious texts.
Etymology
The English noun "prophecy", in the sense of "function of a prophet" appeared from about 1225, from Old French profecie (12th century), and from prophetia, Greek propheteia "gift of interpreting the will of God", from Greek prophetes (see prophet). The related meaning, "thing spoken or written by a prophet", dates from 1300, while the verb "to prophesy" is recorded by 1377.
Definitions
Maimonides suggested that "prophecy is, in truth and reality, an emanation sent forth by Divine Being through the medium of the Active Intellect, in the first instance to man's rational faculty, and then to his imaginative faculty".
The views of Maimonides closely relate to the definition by Al-Fârâbî, who developed the theory of prophecy in Islam.
Much of the activity of Old Testament prophets involved conditional warnings rather than immutable futures. A summary of a standard Old Testament prophetic formula might run: Repent of sin X and turn to righteousness, otherwise consequence Y will occur.
Saint Paul emphasizes edification, exhortation and comfort in a definition of prophesying.
The Catholic Encyclopedia defines a Christian conception of prophecy as "understood in its strict sense, it means the foreknowledge of future events, though it may sometimes apply to past events of which there is no memory, and to present hidden things which cannot be known by the natural light of reason".
According to Western esotericist Rosemary Guiley, clairvoyance has been used as an adjunct to "divination, prophecy, and magic".
From a skeptical point of view, a Latin maxim exists: "prophecy written after the fact" (vaticinium ex eventu). The Jewish Torah already deals with the topic of the false prophet (Deuteronomy 13:2-6, 18:20-22).
In religion
Baháʼí Faith
In 1863, Bahá'u'lláh, the founder of the Baháʼí Faith, claimed to have been the promised messianic figure of all previous religions, and a Manifestation of God, a type of prophet in the Baháʼí writings that serves as intermediary between the divine and humanity and who speaks with the voice of a God. Bahá'u'lláh claimed that, while being imprisoned in the Siyah-Chal in Iran, he underwent a series of mystical experiences including having a vision of the Maid of Heaven who told him of his divine mission, and the promise of divine assistance; In Baháʼí belief, the Maid of Heaven is a representation of the divine.
Buddhism
The Haedong Kosung-jon (Biographies of High Monks) records that King Beopheung of Silla had desired to promulgate Buddhism as the state religion. However, officials in his court opposed him. In the fourteenth year of his reign, Beopheung's "Grand Secretary", Ichadon, devised a strategy to overcome court opposition. Ichadon schemed with the king, convincing him to make a proclamation granting Buddhism official state sanction using the royal seal. Ichadon told the king to deny having made such a proclamation when the opposing officials received it and demanded an explanation. Instead, Ichadon would confess and accept the punishment of execution, for what would quickly be seen as a forgery. Ichadon prophesied to the king that at his execution a wonderful miracle would convince the opposing court faction of Buddhism's power. Ichadon's scheme went as planned, and the opposing officials took the bait. When Ichadon was executed on the 15th day of the 9th month in 527, his prophecy was fulfilled; the earth shook, the sun was darkened, beautiful flowers rained from the sky, his severed head flew to the sacred Geumgang mountains, and milk instead of blood sprayed 100 feet in the air from his beheaded corpse. The omen was accepted by the opposing court officials as a manifestation of heaven's approval, and Buddhism was made the state religion in 527.
Christianity
According to Walter Brueggemann, the task of prophetic (Christian) ministry is to nurture, nourish and evoke a consciousness and perception alternative to the consciousness and perception of the dominant culture. A recognized form of Christian prophecy is the "prophetic drama" which Frederick Dillistone describes as a "metaphorical conjunction between present situations and future events".
Later Christianity
In his Dialogue with Trypho, Justin Martyr argued that prophets were no longer among Israel but were in the Church. The Shepherd of Hermas, written around the mid-2nd century, describes the way prophecy was being used within the church of that time. Irenaeus confirms the existence of such spiritual gifts in his Against Heresies. Although some modern commentators claim that Montanus was rejected because he claimed to be a prophet, a careful examination of history shows that the gift of prophecy was still acknowledged during the time of Montanus, and that he was controversial because of the manner in which he prophesied and the doctrines he propagated.
Prophecy and other spiritual gifts were somewhat rarely acknowledged throughout church history and there are few examples of the prophetic and certain other gifts until the Scottish Covenanters like Prophet Peden and George Wishart. From 1904 to 1906, the Azusa Street Revival occurred in Los Angeles, California and is sometimes considered the birthplace of Pentecostalism. This revival is well known for the "speaking in tongues" that occurred there. Some participants of the Azusa Street Revival are claimed to have prophesied. Pentecostals believe prophecy and certain other gifts are once again being given to Christians. The Charismatic Movement also accepts spiritual gifts like speaking in tongues and prophecy.
The Seventh-day Adventist Church is a denomination that traces its history to the Millerite Movement and the Great Disappointment. Seventh-day Adventists "accept the biblical teaching of spiritual gifts and believe that the gift of prophecy is one of the identifying marks of the remnant church." The church also believes Ellen G. White to be a prophet and that her writings are divinely inspired.
Since 1972, the neo-Pentecostal Church of God Ministry of Jesus Christ International has expressed a belief in prophecy. The church claims this gift is manifested by one person (the prophesier) laying their hands on another person, who receives an individual message said by the prophesier. Prophesiers are believed to be used by the Holy Ghost as instruments through whom their God expresses his promises, advice and commandments. The church claims people receive messages about their future, in the form of promises given by their God and expected to be fulfilled by divine action.
Apostolic-Prophetic Movement
In the Apostolic-Prophetic Movement, a prophesy is simply a word delivered under the inspiration of the Holy Spirit that accurately communicates God's "thoughts and intention".
The Apostolic Council of Prophetic Elders was a council of prophetic elders co-convened by C. Peter Wagner and Cindy Jacobs that included: Beth Alves, Jim Gool, Chuck Pierce, Mike and Cindy Jacobs, Bart Pierces, John and Paula Sanford, Dutch Sheets, Tommy Tenny, Heckor Torres, Barbara Wentroble, Mike Bickle, Paul Cain, Emanuele Cannistraci, Bill Hamon, Kingsley Fletcher, Ernest Gentile, Jim Laffoon, James Ryle, and Gwen Shaw.
Latter Day Saint movement
The Latter Day Saint movement maintains that its first prophet, Joseph Smith, was visited by God and Jesus Christ in 1820. The Latter Day Saints further claims that God communicated directly with Joseph Smith on many subsequent occasions, and that following the death of Joseph Smith God has continued to speak through subsequent prophets. Joseph Smith claims to have been led by an angel to a large hill in upstate New York, where he was shown an ancient manuscript engraved on plates of gold metal. Joseph Smith claimed to have translated this manuscript into modern English under divine inspiration by the gift and power of God, and the publication of this translation are known as the Book of Mormon.
Following Smith's murder, there was a succession crisis that resulted in a great schism. The majority of Latter-day Saints believing Brigham Young to be the next prophet and following him out to Utah, while a minority returned to Missouri with Emma Smith, believing Joseph Smith Junior's son, Joseph Smith III, to be the next legitimate prophet (forming the Reorganized Church of Jesus Christ of Latter Day Saints, now the Community of Christ). Since even before the death of Joseph Smith in 1844, there have been numerous separatist Latter Day Saint sects that have splintered from the Church of Jesus Christ of Latter Day Saints. To this day, there are an unknown number of organizations within the Latter Day Saint movement, each with their own proposed prophet.
The Church of Jesus Christ of Latter-day Saints (LDS Church) is the largest Latter Day Saint body. The current Prophet/President of the LDS Church is Russell M. Nelson. The church has, since Joseph Smith's death on June 27, 1844, held a belief that the president of their church is also a literal prophet of God. The church also maintains that further revelations claimed to have been given through Joseph Smith are published in the Doctrine and Covenants, one of the Standard Works. Additional revelations and prophecies outside the Standard Works, such as Joseph Smith's "White Horse Prophecy", concerning a great and final war in the United States before the Second Coming of Jesus Christ, can be found in other church published works.
Islam
The Arabic term for prophecy nubū'ah stems from the term for prophets, nabī (pl. anbiyāʼ from nabā "tidings, announcement") who are lawbringers that Muslims believe were sent by God to every person, bringing God's message in a language they can understand. But there is also the term rasūl ("messenger, apostle") to classify those who bring a divine revelation (risālah "message") via an angel. Knowledge of the Islamic prophets is one of the six articles of the Islamic faith, and specifically mentioned in the Quran. Along with Muhammad, many of the prophets in Judaism (such as Noah, Abraham, Moses, Aaron, Elijah, etc.) and prophets of Christianity (Adam, Zechariah the priest, John the Baptist, Jesus Christ) are mentioned by name in the Quran.
In the sense of predicting events, the Quran contains verses believed to have predicted many events years before they happened and that such prophecies are proof of the divine origin of the Qur'an. The Qur'an itself states "Every ˹destined˺ matter has a ˹set˺ time to transpire. And you will soon come to know." Muslims also recognize the validity of some prophecies in other sacred texts like in the Bible; however, they believe that, unlike the Qur'an, some parts of the Bible have been corrupted over the years, and as a result, not all of the prophecies and verses in the Bible are accurate.
Judaism
The Hebrew term for prophet, Navi, literally means "spokesperson"; a prophet speaks to the people as a mouthpiece of their God, and to their god on behalf of the people. "The name prophet, from the Greek meaning "forespeaker" (being used in the original local sense), is an equivalent of the Hebrew Navi, which signifies properly a delegate or mouthpiece of another."
Sigmund Mowinckel's account of prophecy in ancient Israel distinguishes s and prophets - both in their origins and in their functions:
According to Mowinckel, the early seer and the ecstatic prophet derived from two distinctly different social and institutional backgrounds. The seer belonged to the earliest stratum of Israelite society and was related to the priest who 'was not originally in the first instance a sacrificer, but as with the old Arabs, custodian of the sanctuary, oracle priest, "seer" and holder of the effective future-creating and future-interpreting word of power, the blessing and the curse.' [...] Ecstatic prophecy - nebiism - and temple priests were indigenous to Canaanite culture and represented elements adopted by the Israelites. With the fusion of the functions of the seer-priest with the functions of the temple-sacrificial priests and ecstatic prophets, two main groups developed: the priests occupied with cult and sacrifice [...] and the 'prophets' who 'continued the more "pneumatic" aspect of the character and work of the old "seers"' and 'were mediums of the divinely inspired "word" which was "whispered to" them, or "came to them"' [...] The prophets retained, in guild fashion, the old seer relationship to the cult [...].
According to Judaism, authentic Nevuah ("Prophecy") got withdrawn from the world after the destruction of the first Jerusalem Temple. Malachi is acknowledged to have been the last authentic prophet if one accepts the opinion that Nechemyah died in Babylon before 9th Tevet 3448 (313 BCE).
The Torah contains laws concerning the false prophet (Deuteronomy 13:2-6, 18:20-22). Prophets in Islam, like Lot, for example, are false prophets according to Jewish standards.
In the Torah, prophecy often consisted of a conditioned warning by their God of the consequences should the society, specific communities, or their leaders not adhere to the Torah's instructions in the time contemporary with the prophet's life. Prophecies sometimes included conditioned promises of blessing for obeying their god, and returning to behaviors and laws as written in the Torah. Conditioned-warning prophecies feature in all Jewish works of the Tanakh.
Notably Maimonides (1138–1204), philosophically suggested that there once were many levels of prophecy, from the highest (such as those experienced by Moses) to the lowest (where the individuals were able to apprehend the Divine Will, but not respond or even describe this experience to others, citing for example, Shem, Eber and most notably, Noah, who, in the biblical narrative, does not issue prophetic declarations).
Maimonides, in his philosophical work The Guide for the Perplexed, outlines twelve modes of prophecy from lesser to greater degree of clarity:
Inspired actions
Inspired words
Allegorical dream revelations
Auditory dream revelations
Audiovisual dream revelations/human speaker
Audiovisual dream revelations/angelic speaker
Audiovisual dream revelations/Divine speaker
Allegorical waking vision
Auditory waking revelation
Audiovisual waking revelation/human speaker
Audiovisual waking revelation/angelic speaker
Audiovisual waking revelation/Divine speaker (that refers implicitly to Moses)
The Tanakh contains prophecies from various Hebrew prophets (55 in total) who communicated messages from God to the nation of Israel, and later to the population of Judea and elsewhere. Experience of prophecy in the Torah and the rest of Tanakh was not restricted to Jews. Nor was the prophetic experience restricted to the Hebrew language.
Native American prophecy
There exists a problem in verifying most Native American prophecy, in that they remain primarily an oral tradition, and thus there is no way to cite references of where writings have been committed to paper. In their system, the best reference is an Elder, who acts as a repository of the accumulated wisdom of their tradition.
In another type of example, it is recorded that there are three Dogrib prophets who had claimed to have been divinely inspired to bring the message of Christianity's God to their people. This prophecy among the Dogrib involves elements such as dances and trance-like states.
China
In ancient Chinese, prophetic texts are known as Chen (谶). The most famous Chinese prophecy is the Tui bei tu (推背圖).
Nostradamus
Esoteric prophecy has been claimed for, but not by, Michel de Nostredame (1503–1566), popularly referred to as Nostradamus, who claimed to be a converted Christian. It is known that he suffered several tragedies in his life, and was persecuted to some degree for his cryptic esoteric writings about the future, reportedly derived through a use of a crystal ball. Nostradamus was a French apothecary and reputed seer who published collections of foreknowledge of future events. He is best known for his book Les Propheties ("The Prophecies"), the first edition of which appeared in 1555. Since Les Propheties was published, Nostradamus has attracted an esoteric following that, along with the popularistic press, credits him with foreseeing world events. His esoteric cryptic foreseeings have in some cases been assimilated to the results of applying the alleged Bible code, as well as to other purported pseudo-prophetic works.
Most reliable academic sources maintain that the associations made between world events and Nostradamus's quatrains are largely the result of misinterpretations or mistranslations (sometimes deliberate) or else are so tenuous as to render them useless as evidence of any genuine predictive power. Moreover, none of the sources listed offers any evidence that anyone has ever interpreted any of Nostradamus's pseudo-prophetic works specifically enough to allow a clear identification of any event in advance.
Explanations
According to skeptics, many apparently fulfilled prophecies can be explained as coincidences, possibly aided by the prophecy's own vagueness, and others may have been invented after the fact to match the circumstances of a past event (an act termed "postdiction").
Bill Whitcomb in The Magician's Companion observes, One point to remember is that the probability of an event changes as soon as a prophecy (or divination) exists. . . . The accuracy or outcome of any prophecy is altered by the desires and attachments of the seer and those who hear the prophecy.
Many prophets make a large number of prophecies. This makes the chances of at least one prophecy being correct much higher by sheer weight of numbers.
Psychology
The phenomenon of prophecy is not well understood in psychology research literature. Psychiatrist and neurologist Arthur Deikman describes the phenomenon as an "intuitive knowing, a type of perception that bypasses the usual sensory channels and rational intellect."
"(P)rophecy can be likened to a bridge between the individual 'mystical self' and the communal 'mystical body'," writes religious sociologist Margaret Poloma. Prophecy seems to involve "the free association that occurred through the workings of the right brain."
Psychologist Julian Jaynes proposed that this is a temporary accessing of the bicameral mind; that is, a temporary separating of functions, such that the authoritarian part of the mind seems to literally be speaking to the person as if a separate (and external) voice. Jaynes posits that the gods heard as voices in the head were and are organizations of the central nervous system. God speaking through man, according to Jaynes, is a more recent vestige of God speaking to man; the product of a more integrated higher self. When the bicameral mind speaks, there is no introspection. In earlier times, posits Jaynes, there was additionally a visual component, now lost.
Child development and consciousness author Joseph Chilton Pearce remarked that revelation typically appears in symbolic form and "in a single flash of insight." He used the metaphor of lightning striking and suggests that the revelation is "a result of a buildup of resonant potential." Pearce compared it to the earth asking a question and the sky answering it. Focus, he said, feeds into "a unified field of like resonance (and becomes) capable of attracting and receiving the field's answer when it does form."
Some cite aspects of cognitive psychology such as pattern forming and attention to the formation of prophecy in modern-day society as well as the declining influence of religion in daily life.
Poetry and prophecy
For the ancient Greeks, prediction, prophesy, and poetry were often intertwined. Prophecies were given in verse, and a word for poet in Latin is “vates” or prophet. Both poets and oracles claimed to be inspired by forces outside themselves. In ancient China, divination is regarded as the oldest form of occult inquiry and was often expressed in verse. In contemporary Western cultures, theological revelation and poetry are typically seen as distinct and often even as opposed to each other. Yet the two still are often understood together as symbiotic in their origins, aims, and purposes.
Middle English poems of a political nature are linked with Latin and vernacular prophecies. Prophecies in this sense are predictions concerning kingdoms or peoples; and these predictions are often eschatological or apocalyptic. The prophetic tradition in English derives in from Geoffrey of Monmouth's History of the Kings of Britain (1136), otherwise called "Prophecies of Merlin;" this work is prelude to numerous books devoted to King Arthur. In 18th century England, prophecy as poetry is revived by William Blake who wrote: America: A Prophecy (1783) and Europe: A Prophecy (1794).
Contemporary American poetry is also rich in lyrics about prophesy, including poems entitled Prophecy by Dana Gioia and Eileen Myles. In 1962, Robert Frost published "The Prophets Really Prophesy as Mystics the Commentators Merely by Statistics". Other modern poets who write on prophets or prophecy include Carl Dennis, Richard Wilbur, and Derek Walcott.
See also
Self-fulfilling prophecy
References
Further reading
External links
Scientific American, "Grimmer's Prophecy", 4 September 1880, p. 149
Mythology
Spiritual gifts
|
21061546
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Halina%20Krahelska
|
Halina Krahelska
|
Halina Krahelska (12 June 1892 – 1945) was a Polish activist, publicist and writer.
Biography
Halina Krahelska, a member of the Polish Socialist Party, was arrested by the Russian authorities and deported to Russia, where she joined the Trudoviks and took part in the Russian Revolution of 1917. Afterwards, she returned to independent Poland, where she became a socialist activist, particularly interested in the issues of social welfare (such as maternity leave), and an activist of the Democratic Party (Poland) (SD). She also wrote novels.
During World War II, she joined the Polish resistance (Armia Krajowa). Arrested by the Germans, she was sent to the Ravensbrück concentration camp, where she wrote several works, some related to her experiences in the camp, others continuing her work as a socialist activist.
Legacy
Krahelska died at the concentration camp, 1945. After the war, Polish Inspection of Labor created an award named after her.
Personal life
Coming from a long family line of women patriots, Krahelska was a sister of Krystyna Krahelska, poet and resistance member who died in the Warsaw Uprising in 1944. She was also a cousin of Wanda Krahelska-Filipowicz, a leading figure in the Warsaw's underground resistance movement who was a wife of a former ambassador to Washington and who – at the age of twenty – took part in an assassination attempt on the Russian governor-general of Warsaw. She was a daughter of Jan Śleszyński.
References
1892 births
1945 deaths
Writers from Odesa
People from Odessky Uyezd
20th-century Polish women writers
20th-century Polish writers
Polish women activists
Home Army members
Polish women in World War II resistance
Polish female soldiers
Polish soldiers
People who died in Ravensbrück concentration camp
Resistance members who died in Nazi concentration camps
|
1857771
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%83%D1%88%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3
|
Таушицький сільський округ
|
Таушицький сільський округ — адміністративна одиниця у складі Тупкараганського району Мангистауської області Казахстану. Адміністративний центр та єдиний населений пункт — село Таушик.
Населення — 2604 особи (2009; 2116 у 1999, 1883 у 1989).
Станом на 1989 рік існувала Таучицька сільська рада (село Таучик).
Примітки
Сільські округи Тупкараганського району
|
2838686
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%28%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Аманат (Курчумський район)
|
Аманат (Курчумський район)
Аманат — село у складі Курчумського району Східноказахстанської області Казахстану. Входить до складу Баликшинського сільського округу.
Населення — 372 особи (2009; 307 у 1999, 259 у 1989).
Національний склад станом на 1989 рік:
казахи — 100 %
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Курчумського району
Села Східноказахстанської області
|
4667244
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Schizotheriinae
|
Schizotheriinae
|
Schizotheriinae — одна з двох підродин вимерлої родини Chalicotheriidae, групи травоїдних непарнопалих ссавців, що жили від еоцену до плейстоцену. Інша клада — Chalicotheriinae. Обидва клади мали кігті, а не копита на передніх лапах, пристосування, яке розуміється як пов'язане з годуванням. Шизотерії також мали кігті на задніх лапах. Скам'янілості обох груп знайдені в середовищах, де були дерева та кущі. У той час як халікотерії розвинули дуже похідні форми тіла, шизотерії залишилися в основному схожими за формою на інших непарнопалих, таких як коні й тапіри. Як і більшість лісових унгулят, вони мали довгу шию й передні кінцівки, довші за задні. Шизотерії мали довші зуби з вищою коронкою, ніж халікотерини, що вказує на те, що вони зазвичай харчувалися більш жорсткою рослинністю. Осадові відкладення, де знайдено їхні скам’янілості, показують, що вони також жили в ширшому діапазоні середовищ, від вологих лісів до більш сухих лісів або середовищ, схожих на савани з деревами. Можливо, з цієї причини вони отримали більш широке поширення, ніж халікотеріїни. Хоча халікотерії, ймовірно, еволюціонували в Азії, скам’янілості Schizotheriinae також знайдені в Африці та Північній Америці, куди вони потрапили Беринговим мостом. Найвідоміший рід шизотеріїн — Moropus. Традиційно вважалося, що останнім вижилим із групи є Nestoritherium, але виявилося, що він насправді належав до Chalicotheriinae.
Більшість міоценових Schizotheriinae харчувалися листям, фруктами, корою та гілками. Їхні кігті, ймовірно, використовувалися у вигляді гачка, щоб зривати гілки, щоб донести ці предмети до рота. Деякі палеонтологи пропонують інші способи використання кігтів, наприклад здирання кори з дерев. Хоча кігті на передніх лапах були довгими, їх можна було втягнути, тому тварини могли нормально ходити на підошві. Механізм втягування кігтів був унікальним для шизотеріїв і відрізнявся від будови котових. Широка основа задніх ніг, можливо, дозволяла шизотеріям підніматися вертикально та спиратися на стовбур дерева, щоб дістати їжу вище.
Примітки
Джерела
вимерлі ссавці
|
54272391
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Paluta%20Badunova
|
Paluta Badunova
|
Paluta Badunova
Paluta Aliaksandraŭna Badunova (7 September 1885 – 29 November 1938) was a key female political figure in the Belarusian independence movement of the early 20th century. She was the only woman at the Rada of the Belarusian Democratic Republic, and later became a victim of Soviet repressions in Belarus.
Early years
Badunova was born in the town of Navabelitsa (now one of the districts of Gomel). Her father, Alexander Vosipavich, rented a small estate, which was the main income of the family, and raised seven children - two sons and five daughters. She graduated from a two-grade school in Buynichy, near Mogilev, after which she passed the exams for the title of home teacher of Russian language and geography. In 1905, she started working in the schools of the Gomel district. In 1914-1917, she studied at higher historical and literary courses in Petrograd, studying literature, history and geography.
Revolutionary and nationalist activities
She was elected to the Petrograd Council of Workers' and Soldiers' Deputies as a student. It was probably there that she met deputy Zmicier Zhylunovich and (perhaps under his influence) joined the Belarusian Socialist Assembly (BSG). In June 1917, she was elected a member of the Central Committee of the BSG. In July, the newspaper "Volnaya Belarus" reported on her trip to Buda-Kashalev and Gomel, where she conducted party work. From August 5, 1917, she was a member of the audit commission of the Central Council of Belarusian organizations in Minsk. In August 1917, Badunova was among the founders of the Belarusian Teachers' Union. For a certain time (until March 3, 1918), she directed Belarusian school No. 20. She also took part in the work of the First All-Belarusian Congress.
On February 21, 1918, she joined the People's Secretariat of the BNR, becoming the People's Secretary of Guardianship in the first Government of Belarus. As People's Secretary, she signed the Act of March 25. After the representatives of the BNR (Y. Lesik, Jazep Varonka, Raman Skirmunt, etc.) sent a telegram to Wilhelm II, Badunov was recalled from the post of People's Secretary by the left wing of the Society. On May 1, 1918, together with Tamaš Hryb, she announced the creation of a separate faction of Socialist Revolutionaries within the Council of the Belarusian People's Republic and thus became a co-founder of the Belarusian Party of Socialist Revolutionaries (BPSR), the secretary of the party's Central Committee. On the same day, she joined the Council's Refugee Commission, and in August she became the chairman of the National Unity Commission. She participated in the opening of Belarusian children's shelters and schools and served as Chairman of the Belarusian women's charitable society Tsyotka, organized in Minsk on May 4, 1918.
On November 12, 1919, she was elected deputy chairman of the People's Council of the BNR. The Socialist-Revolutionaries embarked on the path of armed struggle in alliance with the Bolsheviks against the Polish occupiers. On November 20, 1919, Badunova spoke out against the cabinet of Anton Luckievič. On December 13, at the organizational meeting, she read a declaration that the Council of the BNR is severing ties with the bourgeoisie, overthrowing the bourgeois government, creating a new, revolutionary one headed by Vaclau Lastouski, and going underground. At this meeting, she was elected deputy chairman of the Council of the BNR.
The Poles immediately began arresting SRs (including Lastouski and Jazep Mamońka), but they captured Badunova only in February 1920. She was kept in prison for a short time. Once free, she crossed the Berezina and headed to Smolensk. Not finding a common language with the leadership of the Bolsheviks of Lithuania and Belarus, she went to Moscow. In April 1920, as a representative of the BPSR, she conducted negotiations with the Central Committee of the RCP(b) in Moscow.
At the end of May 1920, Badunova reported on her trip to Moscow to the Presidium of the Council of the BNR and the Council of Ministers in Riga. On May 31, 1920, she signed the resolutions of the conference of BPSR members on confidence in the policy of the cabinet of Lastouski and the Minister of Foreign Affairs of the BNR, Ya. Ladnov. In those days, she took part in the work of the organizational bureau for convening the State Assembly in Riga and in the conference of Belarusian state and public figures. Badunov and Y. Belevich tried to join the Extraordinary Mission of the BNR to Moscow, which was headed by Vasil Zacharka, but the Moscow government did not grant them accreditation. In addition, Badunova's health was significantly undermined by tuberculosis she had contracted during her imprisonment by the Poles, and she had to undergo a course of treatment at a resort on the Riga coast.
Badunova returned to Minsk by November 6, 1920. She joined the work of the Socialist-Revolutionary Belarusian Workers' Club. At the congress of the BSSR on December 25, 1920, it defended the political line of maneuvering towards the Soviet government, considering it possible to transform the BSSR into a sovereign national state. The delegates elected Badunova a member of the Central Committee of the BPSR.
On the night of February 16-17, 1921, before the conclusion of the Treaty of Riga, during the campaign for the forced "liquidation of the BPSR", Badunova was arrested, together with other members of the party, by the Bolsheviks. She, the head of the right wing of the SR party, was accused of having connections with underground organizations in the Vitebsk, Smolensk and Gomel governorates, as well as with organizations on the other side of the Soviet-Polish front. During her stay under arrest, her health deteriorated significantly. On August 16, 1921, she was released.
Life in exile and return
On New Year's Eve 1923, she illegally crossed the Polish border and went to Vilnius. About a month later, she was arrested by the Polish gendarmerie in order to find out her identity and return to the USSR. Only in August, she was released from arrest with a demand to immediately leave the territory of Poland. But before leaving Poland, Badunova managed to meet and speak before the figures of the Belarusian national movement in Vilnius, Danzig, miraculously avoiding detention.
In 1923-1925 she lived in Prague. During this period she entered the Ukrainian Higher Pedagogical Institute, since renamed after Mykhailo Drahomanov, but was unable to complete her studies due to poor health and frequent illnesses.
Badunova was shaken by the news of the liquidation of the BPSR, by decision of the party congress, which took place in Minsk in October 1924. She began to suffer neuropsychiatric diseases.
A supporter of Lastouski, she opposed the cabinet of A. Tsvikevich. Together with Momonka on October 14, 1923, she demanded to convene the Presidium of the Council of the BNR and resolve the issue of the government, but P. Pyotra Krecheuski and Zakharka did not agree to that. Badunova, Hryb, Badunova and Mamonka then published the "Announcement" of the Bureau of the Central Committee of the Party of Socialist Revolutionaries that the government of the BNR and the Rada do not exist. This document caused a negative reaction among the SRs.
In 1923, the government of the BSSR announced an amnesty to the members of the Belarusian movement who did not fight with weapons in their hands. All this was accompanied by the policy of Belarusianization, the expansion of the territory of the BSSR, and the transition to the NEP. Once again trusting the Bolsheviks, somewhere in the middle of 1925 emigrants began to return en masse. In January 1925, Badunova returned to the BSSR. For the next five years, she lived with her sister Maria in Minsk, trying to establish cooperation with the Institute of Belarusian Culture.
Repression and death
The first wave of repression against the Belarusian intelligentsia, which began in 1930, did not affect Badunova, perhaps because of her health. In 1930, she returned to Homiel. She worked as a teacher at a school in Novobelitsa and taught Belarusian studies courses in Homiel. She lived on the support of her brother Alexander. Finding herself in a difficult situation, Badunova wanted to leave the USSR in 1932, but she was not given permission.
In the summer of 1937, a new wave of repression began. On September 3, 1937, Badunova was arrested. On November 30, 1937, the "special troika" of the NKU of the BSSR sentenced her to ten years in labor camps. Badunova was blamed for the fact that she, together with other former SRs, headed the underground Central Committee of the BPSR. On May 25, 1938, a special meeting of the NKVD sentenced her to capital punishment. She was shot on November 29, 1938 in Minsk. Her burial location is unknown.
Rehabilitation
Badunova was rehabilitated on June 21, 1989 according to the decision of the Presidium of the Supreme Soviet of the USSR during Mikhail Gorbachev's Perestroika in June 1989 due to the absence of a crime. However, despite petitions by activists to name a street in Homiel after her, there is no place of her commemoration in present-day Belarus.
Movie
In 2012, a documentary film about Badunova "Paluta Badunova - remember and not forget" was shot, directed by Valery Mazynskyi. The idea to make a film belongs to the Hamelchuks, in particular to the journalist and historian Larisa Shchiryakova. She began filming it herself according to Valentina Lebedeva's book, and then they turned to Valery Mazinsky. Shchiryakova, a member of the Belarusian Association of Journalists from Homiel, played the main role. Social activists from Homiel also starred in the film.
The Czech episode from Badunova's life was filmed in the Czech Republic - in the middle of the Czech Republic, in Mysliborytsy, in the old castle. Filming also took place at Charles University. The premiere of the film took place in the autumn of 2012 on the TV channel "Belsat".
Family
Anatoly Sidorevich has written that Badunova was in love with her fellow party member Tamaš Hryb and, despite not being his wife, sometimes identified herself as Badunova-Hryb. She had no children.
References
1885 births
1938 deaths
People from Gomel
People from Gomelsky Uyezd
Belarusian Socialist Assembly politicians
Members of the Rada of the Belarusian Democratic Republic
20th-century Belarusian women politicians
Moscow State University alumni
Great Purge victims from Belarus
Soviet rehabilitations
|
41537321
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%8Cy%C5%BEo%C5%ADka
|
Čyžoŭka
|
Čyžoŭka is a microdistrict in south-east Minsk between Čyžoŭskaje Reservoir and Minsk Automobile Ring Road. It is part of Zavodski District.
Minsk Zoo is located in the northern part of Čyžoŭka.
Nearest metro stations: Aŭtazavodskaja, Mahilioŭskaja.
History
The name comes from the village located on this site, which in 1967 was incorporated into Minsk. The development of the area began in 1964. Consists of seven quarters: Čyžoŭka -1, Čyžoŭka -2, etc. (Čyžoŭka -7 is a private sector on Krasnaya Sloboda street.) Population - 62 thousand people. The Čyžoŭka cemetery is located outside the Minsk Ring Road.
Until the middle of the twentieth century on the site of modern Chizhovka was the village of the same name, collective farm fields and orchards. In 1951, the Chizhov Reservoir was established in Svislach to supply CHP-3 with water. On its high bank there was a settlement of a collective farm Zatishsha.
The design of the new neighborhood took place in the early 1960s, construction began in 1964 and lasted for almost ten years. According to the plans of the architects of the "Minsk State Project" - R. Artemchik, L. Arkhangelskaya, E. Zaslavskaya, A. Shelyakin - 6 "Chizhovaks" were built for 62,000 people. Between the 1st and 5th Chizhovki the old private building which has remained till now was left. In 1967, on the anniversary of the Belarusian capital, a park named after the 900th anniversary of Minsk was laid out along the Chizhovsky Reservoir. In 1969, a road bridge was built over the Svislach River, connecting Tashkentskaya and Kabushkina streets, and Chizhovka with Partyzansky Avenue. In the same year the first trolleybus with the 16th number went to the new district.
The public center of the district was located by architects between Tashkentskaya Street and Tashkentsky Proezd: it included the Druzhba cinema (1974), a public house, a polyclinic, a children's library (1982), and a market. The cinema was built according to a typical but very rarely used project of the Mezentsev Central Research Institute. In tandem with the cinema in the building there was a cafe and a dance hall. A rather original project of the library (architects Chadovich - Ladkin) received the All-Union Prize of the YMCA. The center remained unfinished - the planned "catering unit" was never built.
In the depths of Chizhovka-2 the children were greeted by the cafe "Cosmos" with fantastic interiors and even a light path, the squares of which lit up when they were stepped on.
In 1984, the zoo of the Minsk Automobile Plant, the future Minsk Zoo, appeared on the banks of the Svislach River.
Chizhovka's face has significantly changed the 2014 Ice Hockey World Championship. For its carrying out Chizhovka-Arena, hotel "Arena" have been constructed, doors of cafe "Traditions" and "Children's" have opened. Tashkentskaya Street and the bridge across the Svislach River were widened and illuminated. During the construction of the Chizhovka-Arena, the last houses of the village of Zatyshsha were demolished, the park of the 900th anniversary of Minsk was significantly thinned, paved, illuminated and decorated.
In early 2018, the buildings of the village of Korziuki were demolished, and multi-storey panel houses will be erected on the street of the same name.
Location
It is located in the southeast of the city, separated from Serebryanka by the Chizhovsky reservoir. Also adjacent to the Loshitsa microdistrict, the Moscow Ring Road and the Minsk Automobile Plant. Typical "sleeping area" with the appropriate infrastructure.
Structure (Warehouse and buildings)
Čyžoŭka consists of 7 microdistricts:
Čyžoŭka 1
Čyžoŭka 2
Čyžoŭka 3
Čyžoŭka 4
Čyžoŭka 5
Čyžoŭka 6
Čyžoŭka 7
Chizhovka consists of 7 districts Chizhovka 1. To dilute the system of five-storey buildings along Tashkentskaya Street, 4 20-storey high-rises of the MK-9 series with attached objects of trade and social services were delivered: a children's cafe, a canteen (now the Traditions cafe), a supermarket (today's ZR, shop "Pioneer". Chizhovka 2 Chizhovka 3. In this area of Chizhovka the same principle of dilution of five-story buildings by high-rises was used. At the heart of one is a furniture store. In addition, a "house-wall" appeared along Golodzeda Street from its intersection with Tashkentskaya. Chizhovka 4 Chizhovka 5 Chizhovka 6. In 2010, the first rental house in Minsk appeared here. Chizhovka 7 Chizhovka cannot boast of a special originality of the building. More than half of the housing stock are typical panel and brick five-story buildings, placed in their mass "columns" one after another - the so-called "row building", popular in the 1960s. However, despite the small range of designs and details, the architects of the district managed to create an ensemble along the main streets of Chizhov.
Infrastructure
An important place in the spatial organization of the district is occupied by the public center located at the intersection of the main streets, which includes enterprises and institutions of cultural and public services (cafe, library, clinic, house, supermarket). The Druzhba cinema, which opened in 1974, was closed in 2012 due to unprofitability and sold at auction, and was demolished in 2017. [1] As of February 2019, a shopping center is under construction on the site of the cinema.
Supermarkets of Green, Neighbors, Euroopt and Vitalur chains have also been built in Chyzhovka. A large number of schools and preschools. There are gambling clubs.
There are 2 hotels in the area:
Hotel KADM of the BELMOTEL chain (128/2 Ubarevich Street, Minsk, 220077, Republic of Belarus);
Three-star hotel "Arena" (15 Tashkentskaya Street, Minsk, 220077, Republic of Belarus).
A large green massif is being formed on the bank of the Chizhovsky Reservoir - the Park named after the 900th anniversary of Minsk. Between him and Tashkentskaya Street in 2010–2013. Before the World Ice Hockey Championship, a sports complex Chizhovka-Arena was built, on the corner of Tashkentskaya and Ubarevich - a three-star hotel "Arena". The Minsk Zoo is located in the north of the district, between Ubarevich Street and the Svislach River. The church of St. George the Victorious was erected between Chizhovka-6 and the reservoir.
There are currently 2 libraries:
Library No.11 (Tashkentsky, 3, Minsk, 220077, Republic of Belarus);
Children's Library No. 9 (44 Ubarevich Street, Minsk, 220066, Republic of Belarus).
The streets
The main highways of the massif are Tashkentskaya and Goladzeda streets, which intersect at right angles. The community center of the district is formed at their crossroads. Main streets:
Tashkentskaya is the main street of Chizhovka, in fact, an avenue. It owes its name to the Tashkent earthquake of 1966, more precisely, the help that Belarus provided to the capital of the USSR.
Goladzeda - named after MM Goladzed, chairman of the SNC of the BSSR in 1927 - 1937.
Ubarevich - named after IP Ubarevich, a hero of the Civil War, commander of the 5th rank.
Krasnoslobodskaya
Kapylskaya
Клецкая
Tashkent travel
Goladze's journey
Korziuki
Streets: Nesvizhskaya, Grodno, Avezov - named after Mukhtar Amarkhanovich Avezov, Sava Kazakh writer, playwright and scientist (1897 - 1961), Starobinskaya, Stolbtsovskaya, 1st Zarechny Lane, 2nd Zarechny Lane, 3rd Zarechny Lane River dead end, 2nd Ring Road.
Transport
Communication with other parts of the city is carried out by bus and trolleybus routes. Regular buses depart from the Chizhovka control station to Mikhanovichi. Avtozavodskaya station serves as a subway station for the residents of Chizhovka. One of the plans for the development of the Minsk metro was to make Chizhovka the southern end of the fourth line.
Buses:
3s - d / s Chizhovka - Station
5d - Mikhanavichy cemetery - Chizhovka village
5e - d / s Chyzhovka - cemetery Mikhanavichy
16 - d / z Angraskaya 4 - d / z Chizhovka
21 - d / s Shabany - d / s Chizhovka
22 - d / s Angarskaya-4 - d / s Chizhovka
48 - d / s Chizhovka - Landera
59 - d / s Chizhovka - Kulman
67 - d / s Chizhovka - Kolyadichi
88s - d / s Angarskaya-4 - Landera
94c - OS Avtozavodskaya - Chizhovsky cemetery
108 - ace Avtozavodskaya - Done
108d - d / s Chizhovka - Done
114s - d / s "Chizhovka" - Car market
117c - DS Chizhovka - st. m. Avtozavodskaya
117sd - DS Chizhovka - st. m. Avtozavodskaya
134s - d / s Chizhovka - Malinovka-4
Trolleybuses:
16 - Chizhovka-1 - Station
17 - Chizhovka-6 - DS "Drazhnya"
26 - Chizhovka-1 - st.m. Avtozavodskaya
49 - Chizhovka-1 - st.m. Tractor plant
92 - Chizhovka-6 - DS "Karastayanova"
Healthcare
10th City Clinical Hospital
22 city polyclinic
22 children's polyclinic
Education
gymnasium No. 25
music school No. 43
School No. 46
primary school No. 112
School No. 117
School No. 131
School No. 135
School No. 143
Educational institution "Belarusian State Aviation Academy" (77 Ubarevicha Street, Minsk, 220096, Republic of Belarus).
See also
Chyzhouka-Arena
Administrative divisions of Minsk
Microraions of Minsk
|
1679167
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%20%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%88%D0%B0%D1%8E%D1%87%D0%B8%20%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D1%96%D0%B2
|
Не залишаючи слідів
|
Не залишаючи слідів — кінофільм режисера Грегуара Віньєрона, який вийшов на екрани в 2010 році.
Зміст
Етьєн скоро повинен успадкувати від тестя його компанію, що виробляє засоби для чищення, але одна зустріч з другом дитинства, Патріком, все змінює. Етьєн зізнається, що 12 років тому вкрав у одного хіміка формулу, завдяки якій його кар'єрне зростання прискорилося в рази. Патрік радить Етьєну знайти цього хіміка і винагородити його за заслугами. Все ускладнюється після того, як Патрік вбиває хіміка.
Ролі
Знімальна група
Режисер — Грегуар Віньєрон
Сценарист — Лоран Тірар, Грегуар Віньєрон
Продюсер — Женев'єва Лемаль
Композитор — Крістоф Лапінта
Посилання
Фільми Франції 2010
Кримінальні фільми Франції
Фільми-трилери Франції
Психологічні трилери
Дебютні фільми режисерів
Фільми французькою мовою
|
247647
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kentville
|
Kentville
|
Kentville is an incorporated town in Nova Scotia. It is the most populous town in the Annapolis Valley. As of 2021, the town's population was 6,630. Its census agglomeration is 26,929.
History
Kentville owes its location to the Cornwallis River which, downstream from Kentville, becomes a large tidal river at the Minas Basin. The riverbank at the current location of Kentville provided an easy fording point. The Mi'kmaq name for the location was "Penooek". The ford and later the bridge in Kentville made the area an important crossroads for other settlements in the Annapolis Valley. Kentville also marked the limit of navigation of sailing ships.
Acadian settlement
The area was first settled by Acadians, who built many dykes along the river to keep the high Bay of Fundy tides out of their farmland. These dykes created the ideal fertile soil that the Annapolis Valley is known for. The Acadians were expelled from the area in the Bay of Fundy Campaign (1755) by the British authorities because they would not swear allegiance to the British king. The area was then settled by New England Planters. Settlement was expedited by the United Empire Loyalists during the American Revolution.
English settlement
The town was originally known as Horton's Corner, but was named Kentville in 1826 after Prince Edward Augustus, Duke of Kent (son of King George III and father of Queen Victoria), who resided in Nova Scotia from 1794 to 1800. The village was at first relatively small and dwarfed by larger valley towns with better harbours such as Canning and Wolfville. The crossroads location did attract early shopkeepers and several stagecoach inns. Small schooners were able to land cargos in the "Klondyke" neighhourhood by the Cornwallis River which marked the height of navigation. Kentville developed a reputation for rowdy drinking and horse races in the early 19th century, earning the nickname "The Devil's Half Acre." Celebrated local musician, Chase Ross, later released an album entitled "Devil's Half Acre" to critical acclaim in the early years of the new millennium.
Mi'Kmaq and African Nova Scotian communities
Prior to the Town's establishment, the northern areas close to the Cornwallis River area of the municipality – once known as Pine Woods - was home to a substantial Mi’kmaq community until well into the twentieth century. The first English speaking settlers - The New England Planters - arrived between 1759 - 1768 and quickly occupied fertile farming lands south of the area that were once settled by the expelled Acadians. By the late eighteenth and early nineteenth centuries the area began to see large numbers of Black Nova Scotian families settle into the Pinewoods area (Now the north end of Kentville and Aldershot) who had been enslaved people of the Planters, descendants of enslaved people or freed black Loyalists from the United States of America. Pine Woods is one of the 52 Historic Black Communities of Nova Scotia.Since its establishment in 1886 the town has become a destination to many diverse cultures from all over the world and is the fastest growing Town in Nova Scotia. Today the town attracts people from the Philippines, Latin America, South Asia, Southeast Asia, the middle east and China.
Growth
When the Windsor and Annapolis Railway (later named Dominion Atlantic Railway) established its headquarters in Kentville in 1868 and began shipping Annapolis Valley apples to British markets, the community began to thrive. The railway not only employed a large number of people (up to a third of the town's population), but also attracted other industries such as mills, dairies, a large foundry, and a carriage works which even entered automobile production. A branch line of the Dominion Atlantic, the Cornwallis Valley Railway, was built north to Canning and Kingsport in 1889, further developing the apple industry and creating a suburban line for workers, shoppers and schoolchildren to commute to and from Kentville. The railway also attracted large institutional developments such as a regional TB hospital, the Kentville Sanitorium, a federal agricultural research station, and an army training base at Camp Aldershot.
The town became a major travel centre highlighted by the large Cornwallis Inn built at the town's centre by the railway. The town boomed during World War I and World War II with heavy wartime railway traffic on the Dominion Atlantic and the training of thousands of troops at Camp Aldershot. Many residents fought overseas in the local West Nova Scotia Regiment as well as other branches of service. A Royal Canadian Navy minesweeper was named after the town, and her crew often took leave in Kentville.
Post war challenges
Kentville faced serious challenges after World War II. The dominant apple industry suffered severe declines due to the loss of its British export market. The nearby military training base at Camp Aldershot was significantly downsized and the town's major employer, the Dominion Atlantic Railway suffered serious declines with the collapse of the apple industry and the growth of highway travel. Further decline followed in the 1970s as the town lost its retail core to the growth of shopping malls and later "big box" stores in nearby New Minas. The town was also eclipsed in restaurant, upscale retail and cultural institutions by the nearby university town of Wolfville. Railway passenger service ended in 1990. Freight service ended in October 1993 and the Kentville rail shops were closed and moved to Windsor, Nova Scotia. Kentville lost many heritage buildings in the postwar period and is one of the only towns in Nova Scotia without a single designated heritage building. Major losses included the large railway station, one of the most historic in Canada which was demolished in 1990. In July 2007 the town demolished the last railway structure in town, the DAR Roundhouse, despite a province-wide protest, a move which earned the Town of Kentville a place on the "2008 Worst" List of the Heritage Canada Foundation.
Demographics
In the 2021 Census of Population conducted by Statistics Canada, Kentville had a population of living in of its total private dwellings, a change of from its 2016 population of . With a land area of , it had a population density of in 2021.
Industries
During the early part of the 20th century Kentville emerged as the business centre of Kings County and despite the post-war loss of commerce to other valley communities, it remains the professional centre of the Annapolis Valley. Kentville is home to numerous professional services such as lawyers offices, doctors, and investment firms. On the outskirts of the town is the Valley Regional Hospital, built in 1991. The town is also home to the Annapolis Valley Regional Industrial Park which employs numerous people in the area through a variety of different businesses.
Agriculture, especially fruit crops such as apples, remain a prominent industry in the Kentville area, and throughout the eastern part of the valley. Kentville is home to one of the largest agricultural research facilities in Nova Scotia founded in 1911, known to the locals as The Research Station. The site now employs over 200 people and sits on of the land at the east end of the town.
Kentville shares its northern boundary along the Cornwallis River with Camp Aldershot, a military training base founded in 1904. At its peak during World War II, the camp housed approximately 7000 soldiers. Kentville native Donald Ripley wrote a book chronicling Camp Aldershot and its effect on the town entitled On The Home Front. Today the camp functions as an army reserve training centre and is the headquarters of The West Nova Scotia Regiment.
Electric utility (sold 1997)
Kentville until 1997-8 was one of seven Nova Scotia towns (along with Riverport, Berwick, Canso, Antigonish, Lunenburg and Mahone Bay) to own its own electricity distribution utility within town limits – the Kentville Electric Commission. When the other six joined into the Municipal Electric Utilities of Nova Scotia in January 1998, Kentville instead sold its utility to Nova Scotia Power, a privately owned generator and distributor whose service area covered the rest of the province.
Community events
The Apple Blossom Festival, founded in 1933 is held each May to celebrate the blossoming of local apple industry, one of the region's richest forms of agriculture.
Kentville is also well known for its Pumpkin People Festival .
Other Annual Festivals and Events hosted in Kentville:
Devil's Half Acre Motorcycle Rally
Open Street Chalk Art Festival
Kentville Multicultural Festival (currently the largest Multicultural Festival in NS)
Kentville Harvest Festival
KBC's Great Big Country Fair
Climate
Kentville experiences a humid continental climate (Dfb). The highest temperature ever recorded in Kentville was on 12 August 1944. The coldest temperature ever recorded was on 1 February 1920. Kentville's USDA Hardiness zone is 6a.
Famous residents
(From in or near Kentville, including the former Township of Cornwallis)
Composer Robert Aitken
Former NHLer Jerry Byers
Actor Peter Donat
Inventor of kerosene Abraham Gesner
Comedian Jay Malone
Linguist Silas Tertius Rand
Zoologist Austin L. Rand
Boxer Bryan Gibson
CFL All Canadian Bruce Beaton
Blue Man Group member Scott Bishop
Blues Guitarist Dutch Mason
Filmmaker Dylan Mohan Gray
Author Maria Mutch
Federal Cabinet Minister Anita Anand (professor)
MLS Forward Jacob Shaffelburg
Author and musician Thibault Jacquot-Paratte
Education
Education in the area is serviced by Kings County Academy in Kentville, serving grades primary through eight, the local high school is Northeast Kings Education Centre, located 15–20 minutes away in Canning. There are also several post secondary institutions, the Kingstec campus of the Nova Scotia Community College is located on the northern fringe of the town and Acadia University, is located in nearby Wolfville. The town operates a library and C@P site. Kentville is also home to the Kings County Museum, located in Kentville's old courthouse.
Other nearby elementary schools include the Aldershot Elementary School, and the Glooscap Elementary School.
Recreation
Kentville also boasts a number of high quality recreational facilities. The Kentville Arena (now the Kentville Centennial Arena) is thought to have hosted the first ever summer ice hockey school. The town also houses a large indoor soccer arena and numerous other outdoor baseball and soccer fields, and playgrounds for local children. Kentville Memorial Park (considered to be one of the best baseball parks in Canada east of Montreal) is home to the Kentville Wildcats, a senior baseball team, who have won several NSSBL championships and one Canadian championship.
Kentville swimming pool is home to the Kentville Marlins Swim Team.
Sister city
Camrose, Alberta, Canada
Castel di Sangro, Abruzzo, Italy
See also
List of municipalities in Nova Scotia
Royal eponyms in Canada
Notes
References
The Devil's Half Acre: A Look at Kentville's Past Mable Nichols, Kentville Centennial Committee, 1968.
Historic Kentville Louis V. Comeau, Nimbus, 2003.
External links
Town of Kentville Official Site
Communities in Kings County, Nova Scotia
Towns in Nova Scotia
General Service Areas in Nova Scotia
|
91688
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sumner%20County%2C%20Tennessee
|
Sumner County, Tennessee
|
Sumner County, Tennessee
Sumner County is a county located on the central northern border of Tennessee in the United States. As of the 2020 United States Census, the population was 196,281. Its county seat is Gallatin, and its most populous city is Hendersonville. The county is named after an American Revolutionary War hero, General Jethro Sumner.
Sumner County is part of the Nashville-Davidson–Murfreesboro–Franklin, TN Metropolitan Statistical Area. The county is made up of eight cities, including Gallatin, Goodlettsville, Hendersonville, Millersville, Mitchellville, Portland, Westmoreland, and White House. Sumner County is northeast of Nashville, Tennessee.
History
Prior to the European colonization of North America, the county had been inhabited by various cultures of Native Americans for several thousand years. Nomadic Paleo and Archaic hunter-gatherer campsites, as well as substantial Woodland and Mississippian-period occupation sites and burial grounds, can be found scattered throughout the county. The majority of these sites exist along natural waterways, with the highest concentration occurring along what is now known as the Cumberland River. Mississippian period earthwork mounds can still be seen in Hendersonville, and most notably, at Castalian Springs. Long before Europeans entered the area, Native Americans made use of the natural springs for their medicinal and healing properties.
British colonial longhunters traveled into the area as early as the 1760s, following existing Indian and buffalo trails. By the early 1780s, they had erected several trading posts in the region. The most prominent was Mansker's Station, which was built by Kasper Mansker near a salt lick (where modern Goodlettsville would later develop). Another was Bledsoe's Station, built by Isaac Bledsoe at Castilian Springs. Sumner County was organized in 1786, just 3 years after the end of the American Revolutionary War, when Tennessee was still the western part of North Carolina.
During the 19th century, the county was developed for agriculture: tobacco and hemp, and blooded livestock. Numerous settlers came from central Kentucky's Bluegrass Region, where these were the most important products. Middle Tennessee had fertile lands that could be used for similar crops and supported high-quality livestock as well. The larger planters depended on the labor of enslaved African Americans. Infrastructure built to support the housing of slaves during this time still exists in Gallatin.
During the American Civil War, most of Tennessee was occupied by Union troops from 1862. This led to a breakdown in civil order in many areas. The Union commander, Eleazer A. Paine, was based at Gallatin, the county seat. He was notoriously cruel and had suspected spies publicly executed without trial in the town square. He was eventually replaced because of his mistreatment of the people.
In 1873, the county was hit hard by the fourth cholera pandemic of the century, which had begun about 1863 in Asia. It eventually reached North America and was spread by steamboat passengers who traveled throughout the waterways, especially in the South on the Mississippi River and its tributaries. An estimated 120 persons died of cholera in Sumner County in 1873, mostly during the summer. The disease was spread mainly through contaminated water, due to the lack of sanitation. About four-fifths of the county's victims were African Americans. Many families, both black and white, lost multiple members. In the United States overall, about 50,000 persons died of cholera in the 1870s.
On April 17 and 27, 2019, eight bodies were discovered at multiple locations in Sumner County. The sole survivor, left in critical condition, died in 2022 due to major health problems after the injuries. A suspect, identified as Michael Cummins, was arrested for all nine attacks. The case was the worst mass murder in Tennessee in 20 years.
Geography
According to the U.S. Census Bureau, the county has a total area of , of which is land and (2.5%) is water.
Sumner County is located in Middle Tennessee on the state's northern border with Kentucky. The Cumberland River was important in early trade and transportation for this area, as it flows into the Ohio River to the west. That leads to the Mississippi River, and downriver to the major port of New Orleans. Sumner County is in the Greater Nashville metropolitan area.
Adjacent counties
Davidson County (southwest)
Macon County (east)
Robertson County (west)
Trousdale County (southeast)
Wilson County (south)
Allen County, Kentucky (northeast)
Simpson County, Kentucky (northwest)
State protected areas
Bledsoe Creek State Park
Cragfont State Historic Site
Gallatin Steam Plant Wildlife Management Area
Old Hickory Lock and Dam Wildlife Management Area (part)
Rock Castle State Historic Site
Taylor Hollow State Natural Area
Wynnewood State Historic Site
Highways
Demographics
2020 census
As of the 2020 United States census, there were 196,281 people, 70,098 households, and 51,272 families residing in the county.
2010 census
As of the census of 2010, there were 160,645 people, 60,975 households, and 44,593 families living in the county. The population density was . The housing unit density was . The racial makeup of the county was 89.67% White, 6.42% African American, 1.02% Asian, 0.29% Native American, 0.07% Pacific Islander, and 1.45% from two or more races. Those of Hispanic or Latino origins constituted 3.93% of the population.
Out of all of the households, 26.08% had children under the age of 18 living in them, 57.05% were married couples, 4.37% had a male householder with no wife present, 11.72% had a female householder with no husband present, and 26.87% were non-families. 22.07% of all householders were made up of individuals, and 8.29% were one person aged 65 or older. The average household size was 2.61 and the average family size was 3.05.
The age distribution was 25.29% under the age of 18, 62.10% ages 18 to 64, and 12.61% ages 65 and over. The median age was 38.6 years. 51.20% of the population were females, and 48.80% were males.
The median household income in the county was $54,916, and the median family income was $65,313. Males had a median income of $46,606, versus $35,256 for females. The per capita income was $26,014. About 7.3% of families and 10.1% of the population were below the poverty line, including 13.9% of those under the age of 18 and 9.4% of those age 65 and over.
2000 census
At the 2000 census there were 130,449 people, 48,941 households, and 37,048 families living in the county. The population density was . There were 51,657 housing units at an average density of . The racial makeup of the county was 91.49% White, 5.78% Black or African American, 0.29% Native American, 0.66% Asian, 0.03% Pacific Islander, 0.80% from other races, and 0.96% from two or more races. 1.76% of the population were Hispanic or Latino of any race.
In 2000 Of the 48,941 households 36.30% had children under the age of 18 living with them, 61.10% were married couples living together, 10.80% had a female householder with no husband present, and 24.30% were non-families. 20.30% of households were one person and 7.20% were one person aged 65 or older. The average household size was 2.64 and the average family size was 3.04.
The age distribution was 26.30% under the age of 18, 8.00% from 18 to 24, 30.70% from 25 to 44, 24.30% from 45 to 64, and 10.70% 65 or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 95.90 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.30 males.
The median household income was $46,030 and the median family income was $52,125. Males had a median income of $36,875 versus $25,720 for females. The per capita income for the county was $21,164. About 6.20% of families and 8.10% of the population were below the poverty line, including 10.50% of those under age 18 and 10.00% of those age 65 or over.
Government and politics
Government
In 2023, the Sumner County Commission had a majority of pro-religious politicians. A member of a more moderate right wing faction, Baker Ring, stated of the largest faction in government: "They're opposed to government. But now they are the government."
Politics
Though part of historically Democratic Middle Tennessee, Sumner County was one of the first counties in the region to switch to the Republican Party. It has voted for the GOP solidly in every election back to 1984, with the sole exception being Bill Clinton's victory in the county in 1992.
Education
Public schools
Schools in the county are governed by the Sumner County Board of Education. The twelve-member group consists of eleven elected representatives from each of the eleven educational districts in the county, as well as the Director of Schools. The members serve staggered four-year terms; the Director serves under contract with the Board of Education. The board conducts monthly meetings that are open to the public.
Private schools
Saint John Vianney Catholic Elementary School (K–8)
Sumner Academy (K–8)
John Paul II High School
Aaron Academy (K-12)
Hendersonville Christian Academy (PK-12)
Restoring Hope Christian Academy (PK-12)
Colleges
Volunteer State Community College
Union University (Hendersonville Campus)
Welch College
Communities
Cities
Gallatin (county seat)
Goodlettsville (partly in Davidson County)
Hendersonville
Millersville (partly in Robertson County)
Mitchellville
Portland (partly in Robertson County)
White House (small part in Robertson County)
Town
Westmoreland
Census-designated places
Bethpage
Bransford
Castalian Springs
Cottontown
Fairfield
Graball
New Deal
Oak Grove
Shackle Island
Walnut Grove
Unincorporated communities
Bon Air
Brackentown
Cairo
Corinth
Notable people
Submarine innovator Horace Lawson Hunley was born in Sumner County on June 20, 1823. On October 15, 1863, Hunley, along with seven other crewmen, drowned while making a test dive in Charleston Harbor near Fort Pinckney. Following his death, the submarine, unofficially known as the "Fish Boat," was renamed the H.L. Hunley in his honor. On the night of February 17, 1864, the Hunley sank the , making it the first submarine to sink an enemy vessel.
Watergate prosecutor and criminal defense trial lawyer James F. Neal was born and raised in Oak Grove and graduated from Sumner High School in Portland in 1947.
R&B National Recording Artist Nacole Rice was born in Sumner County.
See also
National Register of Historic Places listings in Sumner County, Tennessee
References
Further reading
External links
Official site
Sumner County Schools
TNGenWeb
Tennessee Central Economic Alliance for Sumner County
1786 establishments in North Carolina
Nashville metropolitan area
Populated places established in 1786
Middle Tennessee
|
55998228
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Justin%20Abdou
|
Justin Abdou
|
Justin Abdou (born 18 January 1971) is a Canadian wrestler. He competed in the 2000 Summer Olympics in the men's freestyle 85 kg weight class.
As a member of the Simon Fraser University wrestling team, he won four NAIA titles at 177 pounds. Abdou is currently the head coach of the SFU men's and women wrestling teams.
References
1971 births
Living people
Wrestlers at the 2000 Summer Olympics
Canadian male sport wrestlers
Olympic wrestlers for Canada
Sportspeople from Moose Jaw
Commonwealth Games medallists in wrestling
Commonwealth Games gold medallists for Canada
Wrestlers at the 1994 Commonwealth Games
20th-century Canadian sportsmen
Medallists at the 1994 Commonwealth Games
Simon Fraser Red Leafs men's wrestlers
Simon Fraser University alumni
|
19019917
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Glich%C3%B3w
|
Glichów
|
Glichów is a village in the administrative district of Gmina Wiśniowa, within Myślenice County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland. It lies approximately north of Wiśniowa, east of Myślenice, and south-east of the regional capital Kraków.
References
Villages in Myślenice County
|
429856
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grifo%20%28noble%29
|
Grifo (noble)
|
Grifo (noble)
Grifo, Duke of Maine (726–753) was the son of the Frankish major domo Charles Martel and his second wife Swanachild.
After the death of Charles Martel, power may well have been intended to be divided among Grifo and his half-brothers Pepin the Short and Carloman. Grifo, who was considered illegitimate by Pepin and Carloman, was besieged in Laon by his half-brothers, captured, and imprisoned in a monastery.
On his escape in 747, his maternal great-uncle Duke Odilo of Bavaria provided support and assistance to Grifo, but when Odilo died a year later and Grifo attempted to seize the duchy of Bavaria for himself, Pepin, who had become sole major domo of the Frankish (Merovingian) Empire upon Carloman's resignation and retreat into a monastery, took decisive action by invading Bavaria and installing Odilo's infant son, Tassilo III, as duke under Frankish overlordship. Grifo continued his rebellion, but was eventually killed in the battle of Saint-Jean de Maurienne in 753, while Pepin became king of the Franks as Pepin III in 751.
References
726 births
753 deaths
8th-century dukes of Bavaria
Frankish warriors
Pippinids
Children of Charles Martel
People killed in action
|
3061086
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%B4%D0%B7%D1%8E%D0%B4%D0%BE%202018%20%E2%80%94%20%D0%B4%D0%BE%2052%20%D0%BA%D0%B3%20%28%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%29
|
Чемпіонат світу з дзюдо 2018 — до 52 кг (жінки)
|
Чемпіонат світу з дзюдо 2018 — до 52 кг (жінки)
Змагання з дзюдо серед жінок у ваговій категорії до 52 кг на Чемпіонаті світу з дзюдо 2018 відбулись 21 вересня у Баку (Азербайджан).
Медалісти
Результати
Фінал
Втішний раунд
Татамі A
Татамі B
Татамі C
Татамі D
Посилання
Жеребкування
жінки, до 52 кг
Вересень 2018
|
13417105
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sa-Nur
|
Sa-Nur
|
Sa-Nur (lit. Flame Carrier) was an Israeli settlement in the northern West Bank, just north of the Palestinian towns of Silat ad-Dhahr and Fandaqumiya, under the administrative jurisdiction of Shomron Regional Council until 2005. Prior to its demolition, Sa-Nur was home to 43 families.
Unilateral disengagement
In September 2005 its 105 residents were evicted and Israel Defense Forces soldiers began dismantling Sanur as part of Israeli disengagement from Gaza. The demolition of Sa-Nur and Homesh marked the end of the central part of the disengagement plan. The only remaining structure, a synagogue, was buried.
Attempts to rebuild
Since the demolition, religious Zionist groups have attempted to return to Sa-Nur, in order to rebuild the community. On 8 May 2008, following a permitted Independence Day rally in Homesh, a group of 150 set off at night for Sa-Nur, including many former residents.
On 30 July 2015, marking the 10 year anniversary since the expulsion, 250 people, made up of 20 former families, attempted to settle Sa-Nur, before being forcibly evicted by the IDF.
In late July 2018, 200 settlers, supported by Bayit Yehudi MKs Shuli Mualem and Bezalel Smotrich, revisited the area as part of a plan to challenge the Disengagement Plan which led to the settlement's dismantlement.
See also
Ganim
Homesh
Kadim
Yossi Dagan
References
External links
Disengagement Plan of Prime Minister Ariel Sharon - Revised
Villages depopulated during the Arab–Israeli conflict
Former Israeli settlements in the West Bank
Shomron Regional Council
Israeli disengagement from Gaza
|
471518
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Slam%20Dunk%20%28manga%29
|
Slam Dunk (manga)
|
Slam Dunk (manga)
Slam Dunk (stylized in all caps) is a Japanese sports manga series written and illustrated by Takehiko Inoue. It was serialized in Shueisha's manga magazine Weekly Shōnen Jump from October 1990 to June 1996, with the chapters collected into 31 volumes. The story follows a basketball team from Shōhoku High School, located in the Shōnan area of Japan.
The manga was adapted into an anime television series by Toei Animation which aired from October 1993 to March 1996. The series has been broadcast worldwide, gaining popularity especially in Japan, Europe, and several other Asian countries. In December 2022, an anime feature film titled The First Slam Dunk was released in Japan.
Slam Dunk has 170 million copies in circulation, making it the seventh best-selling manga series in history. In 1994, it received the 40th Shogakukan Manga Award for the category. In Japan, Slam Dunk has been regarded as one of the greatest sports manga series of all time and has been cited as a contributor in popularizing basketball among Japanese youth during the 1990s. In 2010, Inoue received special commendations from the Japan Basketball Association for helping popularize basketball in Japan.
Plot
Hanamichi Sakuragi is a high school delinquent and gang leader. He is very unpopular among girls, having been rejected fifty times. In his first year at Shohoku High School, Sakuragi meets Haruko Akagi, the girl of his dreams, and is overjoyed when she is not repulsed or frightened of him like other girls. Haruko recognizes Sakuragi's athleticism and introduces him to the Shohoku basketball team. Sakuragi is reluctant to play basketball due to his inexperience with sports and his belief that basketball is a game for losers. This belief came about because the most recent girl to reject him had favored a basketball player. Despite his immaturity and temper, he joins the team to impress Haruko, and proves to be a natural athlete.
Sakuragi later develops a genuine love for the sport despite initially playing because of his crush. Around this time, the star rookie and "girl magnet" Kaede Rukawa joins the team. Sakuragi views him as a bitter rival in basketball and romance, as Haruko has an unrequited crush on Rukawa. Shortly after, two additional members rejoin the team: Hisashi Mitsui, a skilled three-point shooter and ex–junior high school MVP; and Ryota Miyagi, a short but fast point guard. The four players work together to fulfill team captain Takenori Akagi's dream of winning the national championship. After defeating one of the powerhouse teams at the national high school championship, the misfits gain publicity, and the once little-known Shohoku basketball team becomes an all-star contender in Japan.
Production
Takehiko Inoue was inspired to create Slam Dunk from his love of basketball, which he has had since high school. After he began working on the series, he was surprised to receive letters from readers who had begun playing the sport due to his manga. His editor told him "basketball was a taboo in this world." Due to these letters, Inoue decided he wanted to draw better basketball games in the series. With the series, the author wanted to demonstrate the feelings and thoughts that some athletes might have when they win, lose or improve at their sport. When he began work on Vagabond, Inoue noted that his work on Slam Dunk had a simpler perspective on life as he focused more on victories and success.
With the series, Inoue wanted readers to feel achievements and love for the sport. Thinking that his success as a manga artist was largely due to basketball, Inoue organized a Slam Dunk scholarship for Japanese students as he wanted to give back to the sport by increasing its popularity in Japan. However, when asked about the response from readers to basketball, Inoue commented that although Slam Dunk is technically a basketball manga, its story could have been told with other sports such as football. He added that the manga's artwork was more "mangalike" compared to his newer works such as Real. His experiences with basketball also influenced the story of Slam Dunk. As a youth, Inoue began playing basketball to become popular with girls, but later developed an interest in the sport itself. This experience is mirrored in the character Hanamichi Sakuragi, who begans playing basketball to impress a girl, only to later grow truly fond of the game. Inoue attended the NBA Finals in the United States and the 1992 Summer Olympics in Barcelona as "research" for the manga.
Media
Manga
Written and illustrated by Takehiko Inoue, Slam Dunk was serialized in Shueisha's manga magazine Weekly Shōnen Jump from October 1, 1990, to June 17, 1996. The 276 individual chapters were originally collected in 31 volumes under Shueisha's Jump Comics imprint, with the first being published on February 8, 1991, and the final volume on October 3, 1996. It was later reassembled into 24 volumes under the Jump Comics Deluxe imprint from March 19, 2001, to February 2, 2002. A 20 volume shinsōban edition was published between June 1 and September 1, 2018. On November 8, 2022, a book imitating an issue of Weekly Shōnen Jump and collecting 24 select chapters of the original manga was published under the title Slam Dunk Jump.
In North America, an English version of Slam Dunk was published by the now-defunct Gutsoon! Entertainment, which serialized the title in their manga anthology Raijin Comics from 2002 to 2004. Five collected volumes were published under Gutsoon's Raijin Graphic Novels imprint. They were released from July 2, 2003, until May 5, 2004. After Gutsoon! went out of business, the license for Slam Dunk was purchased by Viz Media, which published a preview of the series in the December 2007 issue of the North American edition of Shonen Jump. Slam Dunk began serialization in the magazine, starting with the May 2008 issue, as well as in format with the first being published on September 2, 2008. As of December 3, 2013, Viz has published all 31 volumes of their translated edition.
10 Days After
In 2004, Inoue produced an epilogue titled Slam Dunk: 10 Days After, which was drawn on 23 chalkboards on the former campus of the defunct Misaki High School located in Kanagawa Prefecture, and was held for public exhibition for three days between December 3 and 5. The epilogue, along with coverage of the event, was printed in the February 2005 issue of Switch magazine. A documentary of the event was released on DVD in May 2005. The epilogue was published in book form by Flower under the title Slam Dunk 10 Days After Complete on April 10, 2009.
Anime series
An anime series, consisting of 101 episodes, was produced by Toei Animation and directed by Nobutaka Nishizawa. It was first broadcast on TV Asahi from October 16, 1993, to March 23, 1996. It was later aired on the satellite television network, Animax, in addition to four animated movies produced. The anime followed the manga storyline, but left out the National Tournament games. Toei compiled the episodes into a series of seventeen DVDs which were released in Japan from December 10, 2004, to May 21, 2005. Toei once again collected the series in three DVD boxes during 2008. All the three boxes have a total of seventeen discs. To celebrate 20 years since its broadcast, the anime was released on Blu-ray format.
Toei and Geneon briefly teamed up to release the anime on DVD in North America after the manga was discontinued, though this was also discontinued after only a few volumes. The first DVD was released on March 15, 2005, and volume 4 was the last one released on June 14, 2005, before they were cancelled. Various episodes from the series were also downloadable in IGN's Direct2Drive service. Toei made available the series for streaming on Crunchyroll in 2008. Joost also started streaming the series in May 2009.
The music was composed by Takanobu Masuda (from episode 1 to 61) and BMF (from episode 62 to 101). Three CD soundtracks were published during the airing of the series in Japan. The openings, ending and other two themes were collected into the CD soundtrack The Best of TV Animation Slam Dunk, released on July 21, 2003.
Anime films
Four anime films were produced by Toei Animation from 1994 to 1995 while the manga and TV series were still running. They contain largely new material that is either only hinted at or is not presented in the manga. From August 1 to 4, 2006, NHK broadcast all four movies as part of its satellite networks NHK BS-2's Summer Anime Choice line-up, and TV Osaka aired the last three movies from January 3 to 8, 2007. All the films were collected into a DVD box named Slam Dunk The Movie which was released on December 10, 2004.
The first film, simply titled Slam Dunk, premiered on March 12, 1994. Set after Shohoku's practice game against Ryonan (before the second half of episode 20), the film focuses on a practice game against Takezono High. Before the game, Sakuragi runs into Yoko Shimura, the girl who rejects him in the very first scene of the series, and Oda, the basketball player she rejected him for. released on July 9, 1994, is the second film from the series. It happens during Shohoku's 4th round qualifying game against Tsukubu High (between the first half of episode 36). The film features original characters including Godai, an old friend of Akagi and Kogure's, Rango, a wild show-off who is in love with Haruko and quarrels with Sakuragi, and Coach Kawasaki, a former pupil of Anzai-sensei. was released on March 4, 1995. Set after Shohoku's loss to Kainan, and during a practice match against Ryokufu High (between episode 61). which was released one June 15, 1995, tells that Rukawa's middle school kouhai Ichiro Mizusawa will be paralyzed soon and wishes to have one last game against Rukawa (between the first half of episode 62).
On January 7, 2021, Slam Dunks author Takehiko Inoue announced on his Twitter account that the series would receive a new anime film by Toei Animation titled The First Slam Dunk. Inoue is the director and writer of the film, with Yasuyuki Ebara designing the characters. It premiered in Japan on December 3, 2022.
Video games
Numerous video games based on the series, mostly developed by Banpresto and produced by Bandai, have been published for the Japanese market. Two basketball sims titled and Slam Dunk 2 were released for the Game Boy. The Super Famicom had three games, and SD Heat Up!!. Slam Dunk games have also been released for the Game Gear, Mega Drive, and Sega Saturn. A Slam Dunk coin-operated arcade game developed by Video System and published by Banpresto was released in 1995, which was called From TV Animation Slam Dunk: Super Slams. During development, the game was called 3 on 3 Dunk Madness and did not have the Slam Dunk license. Characters of the series also appear in the Nintendo DS games Jump Super Stars and Jump Ultimate Stars.
Unofficial game modifications have been made by fans for NBA 2K13 (PC Version).
Other media
A novel depicting an original story written by Yoshiyuki Suga was published on December 2, 1994. Illustrations from Slam Dunk are included in the art book Inoue Takehiko Illustrations, which was published on June 4, 1997, and Plus/Slam Dunk Illustrations 2, which followed on April 3, 2020. Slam Dunk Shōri-gaku, a book written by sports psychologist Shuichi Tsuji on the "Psychology of Winning" and using Slam Dunk as a reference, was published on October 5, 2000.
Reception
Manga
Slam Dunk was awarded the 40th Shogakukan Manga Award in the category in 1994. It ranked second, only behind Kingdom, on the first annual Tsutaya Comic Awards' All-Time Best Section in 2017. In a poll of close to 79,000 Japanese for the 10th Japan Media Arts Festival in 2006, Slam Dunk was voted the #1 manga of all time. In the Japanese government's 2009 Media Arts 100 Poll of the public's favorite works of art of all time, Slam Dunk took first place in the manga division. In a survey from Oricon in 2009, it was ranked first as the manga that fans wanted to be turned into a live-action film.
In November 2014, readers of Media Factory's Da Vinci magazine voted Slam Dunk as the fourth Weekly Shōnen Jumps greatest manga series of all time. On TV Asahi's Manga Sōsenkyo 2021 poll, in which 150,000 people voted for their top 100 manga series, Slam Dunk ranked third, only behind One Piece and Demon Slayer: Kimetsu no Yaiba. French newspaper Le Figaro selected the series as one of their six recommended manga featured at the 2019 Paris Book Fair.
Sales
The collected volumes of Slam Dunk sold over 100 million copies in Japan by 2004, over 118 million by 2012, and over 121 million by 2014. By 2017, the series had more than 170 million copies in circulation worldwide. Until it was broken in 2002, volumes 21 through 23 of Slam Dunk held the record for initial printing of a manga at 2.5 million copies. The print version of Slam Dunk: 10 Days After was popular, having initially ranked sixth and then 15th in Oricon's weekly ranking of manga. The first six volumes of the 2018 shinsōban edition of the original manga all reached the top eight of their release week, with the highest being the first volume at number two. This resulted in Slam Dunk being the fourth best-selling manga of 2018 with 5.2 million copies sold, and the ninth top-selling media franchise of 2018, with estimated sales of ¥3.4 billion. The English translation of the manga was listed as one of the best comics of 2008 by Publishers Weekly. Similarly, the Young Adult Library Services Association named the first volume one of its "Great Graphic Novels for Teens" in early 2009.
Slam Dunk was the third best-selling manga series in the first half of 2023 (period between November 2022 and May 2023), with 4.2 million copies sold.
Critical reception
Carlo Santos of Anime News Network wrote that "With solid characters, eye-popping action, and a classic underdog story, Slam Dunk is what all manga series (and basketball players) should aspire to be: the complete package." Based on the first volume however, his colleague Carl Kimlinger said it came off as more of a romantic comedy than a sports manga as it focused on establishing the cast. Santos opined that its the stuff that happens off the court that really makes up the manga's heart and soul as each character has a story to tell and a goal to reach, with the court simply providing a stage for them to "act out these universal struggles." Similarly, Kris Kosaka of The Japan Times wrote that Slam Dunk is not your typical sports story dominated by on-the-court heroics, but Inoue's love of basketball is evident on every page.
Sports Illustrateds Ben Sin wrote that there are many reasons why Slam Dunk is so beloved, including a hilarious rivalry between the main character and his teammate, a handsome star player with a large female fanbase, and "many other characters and subplots which have since become a crucial part of manga lore." Sin also proclaimed Inoue to have the greatest mix of serious and goofy toned artwork in the history of comics, "Inoue can draw a stunningly detailed and emotional portrait of a human being in one panel and then do a 180 on that character's facial features the next." Kimlinger called Sakuragi an "inspired choice" for a lead character as he is a thug with a hair-trigger temper and all the wrong motivations, but said he does the "seemingly impossible" and balances likeability and extreme hubris thanks to humorous scenes. Santos wrote that while Sakuragi may not have the "mind-blowing superhuman skills" we normally associate with protagonists, watching him grow into a sportsman and decent human being is just as exciting. Despite having some "school-punk" character designs that are generally considered comedic nowadays, Santos called the art solid for its visual flow and sense of motion.
Anime
The anime adaptation has also been very popular in Japan. In TV Asahi's 2005 Top 100 Anime survey of multiple age groups, Slam Dunk ranked as the eighth most popular anime. In another poll from TV Asahi but developed by a website, the series ranked tenth. The home video release of the anime also had good sales, having appeared on Oricon's Japanese Animation DVD and Blu-ray rankings.
The anime films performed well at the box office. The first three films released between 1994 and 1995 grossed , and in Japan, respectively, for a combined grossed in Japan by 1995. The First Slam Dunk, released in 2022, grossed over worldwide ; becoming one of the top ten highest-grossing anime films of all time.
Legacy and impact
Slam Dunk is often considered as one of the most influential manga series in Japan and one of the greatest sports manga series of all-time. Its success is cited as a cause for the increased popularity of basketball among the Japanese youth during the 1990s. Alex Wong of Yahoo! Sports wrote that the work "inspired an entire generation of basketball players in Japan." In a dissertation, PhD student Dexter Thomas of Cornell University stated "The first wave of basketball in Japan was pushed forward by Slam Dunk." Professional basketball players Rui Hachimura and Yuta Watanabe have cited Slam Dunk as inspiring them. When he became a naturalized Japanese citizen, J. R. Sakuragi partially took his surname from the Hanamichi Sakuragi character.
Azusa Takahashi of the Japanese website Real Sound wrote that the appeal of Slam Dunk and the impact it had on the popularity of the sport is rooted in how realistic it is. It not only has flashy game scenes, but also includes scenes of steady practice. The Slam Dunk Scholarship program was created in 2006 by Inoue and Shueisha. The winning 17- to 18-year-old recipient receives a fully paid academic and athletic scholarship to a university-preparatory school in America if they pass the school's admission interview. Past recipients of the scholarship include Narito Namizato and Daichi Taniguchi. In 2010, Inoue received special commendations from the Japan Basketball Association for helping popularize basketball in Japan and the scholarship program. According to Wong, as of 2019, Slam Dunk "has never crossed into the mainstream in North America", and Viz editor Michael Montesa stated that in general manga related to sports have not sold as well in the United States.
The Kamakurakōkōmae No. 1 railroad crossing on the Enoshima Electric Railway has become a popular tourist attraction, or seichi junrei, for fans of Slam Dunk due to being depicted in the opening credits of the manga's anime adaptation. The resulting overtourism has caused the local government to assign security guards to the location in order to curb troublesome behavior. Many of the visitors are from foreign countries such as China and South Korea. In Taiwan, a replica of the crossing was created in the town of Taimali.
Notes
References
External links
Slam Dunk Scholarship website at Shueisha
1996 Japanese television series endings
Basketball in anime and manga
Comedy anime and manga
Coming-of-age anime and manga
Funimation
Madman Entertainment manga
Anime and manga set in schools
Shōnen manga
Shueisha franchises
Shueisha manga
Kanagawa Prefecture in fiction
Television shows set in Kanagawa Prefecture
Toei Animation television
TV Asahi original programming
Viz Media manga
Winners of the Shogakukan Manga Award for shōnen manga
Yankī anime and manga
|
4755847
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D1%80%D1%88%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%A2%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Єршово (Тверська область)
|
Єршово (Тверська область)
Єршово — присілок в Торопецькому районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Скворцовське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Скворцовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Торопецького району
|
22077559
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zhympity
|
Zhympity
|
Zhympity (Russian: Жымпиты) is a village in north-western Kazakhstan. It is the administrative center of Syrym District in West Kazakhstan Region. Population: It is notable as the homeland of writer Qadır Mırza Äli.
Climate
References
Populated places in West Kazakhstan Region
|
2968350
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%85%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%29
|
День столиці (Казахстан)
|
День столиці (Казахстан)
День столиці — державне свято Республіки Казахстан, що відзначається щорічно 6 липня. Цей день є вихідним і відзначається на державному рівні з 2008 року на честь перенесення столиці Казахстану з Алмати до Акмоли (перейменованиої на Астану у 1998 та Нур-Султан у 2019).
Історія
6 липня 1994 року була ухвалена постанова Верховної Ради Республіки Казахстан про перенесення столиці з Алмати до Акмоли. 2007 року президент Нурсултан Назарбаєв ухвалив остаточне рішення, і офіційне перенесення столиці відбулось 10 грудня 1997 року. 6 травня 1998 року відповідно до Указу Президента Республіки Казахстан Акмола була перейменована на Астану. Міжнародна презентація нової столиці відбулася 10 червня 1998 року. Починаючи з 1998 року це свято відзначають на міському рівні 10 червня.
У 1999 році за рішенням ЮНЕСКО Астана отримала звання «Міста світу», яке присуджується містам, що найбільш успішно зарекомендували себе в соціальній, екологічній сферах, галузі розвитку муніципального сектора і вносять значний внесок у культуру світу. Крім того, місто стало вільною економічною зоною, що призвело до його бурхливого економічного розвитку.
У 2006 році день міста був перенесений на 6 липня — день прийняття постанови Верховної Ради Казахстану про перенесення столиці. Також ця дата збігається з днем народження Нурсултана Назарбаєва.
Законом Республіки Казахстан від 25 червня 2008 року N 47-IV були внесені зміни до Закону «Про свята в Республіці Казахстан» про відзначення Дня столиці — 6 липня. Відтоді цей день став вихідним і відзначатись як державне свято.
Святкування
У цей день по всьому Казахстану проходять святкові заходи. В Астані свято відзначають величними концертами просто неба. Гості та жителі Астани зможуть ознайомитись із середньовічною культурою кочівників: біля підніжжя торгово-розважального центру «Хан Шатир» щороку розгортається історико-етнографічний комплекс «Місто кочівників». Традиційно відбудеться міжнародний фестиваль «Астана Самаль» та концерт Міжнародного фестивалю юних талантів «Шаттик».
«Астана — це символ наших можливостей, величі і згуртованості народу. Наша столиця — перлина Центральної Азії, Азійського континенту», сказав Президент Нурсултан Назарбаєв на святкування 19-ліття Столиці.
2008 року до свята був приурочений Міжнародний фестиваль сучасної етнічної музики «The Spirit of Astana», що відбувся в Астані на площі перед монументом "Байтерек" .
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Астани
6 липня
Свята Казахстану
Свята липня
|
452471
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cox%27s%20Bazar%20District
|
Cox's Bazar District
|
Cox's Bazar District
Cox's Bazar (Cox's Bazar Jela also Cox's Bazar Zila) is a district in the Chittagong Division of Bangladesh.
It is named after Cox's Bazar town. It is located south of Chittagong. Cox's Bazar is also known by the name Panowa ("yellow flower"). Another old name was Palongkee. The modern Cox's Bazar derives its name from Captain Hiram Cox (died 1799), an army officer who served in British India. It is one of the fishing ports of Bangladesh. At Cox's Bazar is one of the world's longest natural sea beaches (long including mud flats).
Geography
Often termed as the world's longest beach, Cox's Bazar is a major tourist destination within Bangladesh.
Cox's Bazar District has an area of . It is bounded by Chittagong District on the north, Bay of Bengal in the south, Bandarban District on the east, and the Bay of Bengal on the west. Major rivers include Matamuhuri, Bakkhali, Reju Khal, Naf River, Maheshkhali channel and Kutubdia channel. The area of the city of Cox's Bazar is .
History
The history of Cox's Bazar begins in the Mughal period. On his way to Arakan, when the Mughal Prince Shah Shuja (1616–1660) passed through the hilly terrain of the present day Cox's Bazar, he was attracted to the scenic nature of the region. He commanded his forces to camp there. A place named Dulahazara, meaning "one thousand palanquins", still exists in the area.
After the Mughals, the place came under the control of the Tipras and the Arakanese, followed by the Portuguese and then the British.
Cox's Bazar is named after Captain Hiram Cox, an officer of the East India Company, who was assigned with the charges of the current day Cox's Bazar and its adjacent areas. The town of Cox's Bazar was established in 1799 as a market town to honour Captain Cox. In 1854, Cox's Bazar was made a Sub Divisional headquarter in Chittagong district under the Bengal Presidency of British India.
After the end of British rule in 1947, Cox's Bazar remained a part of East Pakistan under the Dominion of Pakistan till 1971. Captain Advocate Fazlul Karim was the first chairman after independence from the British of Cox's Bazar municipality. He established the Tamarisk Forest along the beach to draw tourism to the town and to protect the beach from the tide. He donated many of his father-in-law's and his own lands to establish a public library and town hall. In 1971, the wharf was used as a naval port by the Pakistan Navy's gunboats. This and the nearby airstrip of the Pakistan Air Force were the scene of intense shelling by the Indian Navy during the Bangladesh Liberation War in 1971.
In the year 1984, Cox's Bazar was upgraded into a District from a Sub Division under the Chittagong Division.
Starting in 2017, a "mass human exodus" of the Rohingya Muslim minority group from neighboring Myanmar's Rakhine State led to the creation, in Cox's Bazar, of the "world's largest refugee settlement" over the following year. In the first year, the UNHCR estimated that 725,000 refugees had sought safety in Bangladesh.
Upazila (Subdivisions)
There are nine upazilas under this district, namely:
Chakaria Upazila
Cox's Bazar Sadar Upazila
Kutubdia Upazila
Maheshkhali Upazila
Ramu Upazila
Teknaf Upazila
Ukhia Upazila
Pekua Upazila
Eidgaon Upazila
Education
Cox’s Bazar University - UGC recommended public university
Cox's Bazar Medical College
Cox's Bazar Polytechnic Institute
Cox's Bazar Govt. College
Cox's Bazar Govt. Women College
Cox's Bazar City College
Cox's Bazar International University
Cox's Bazar Commerce College
Cox's Bazar Harvard College
Ramu Govt. College
Teknaf Govt. College
Climate
The annual average temperature in Cox's Bazar is and a minimum of . The climate remains hot and humid with some seasons of temperate weather. The average amount of rainfall is .
Demographics
According to the 2022 Census of Bangladesh, Cox's Bazar District had 587,127 households and a population of 2,823,265, 43.6% of whom lived in urban areas. The population density was 1,133 people per km2. The literacy rate (age 7 and over) was 71.5%, compared to the national average of 74.7%.
93.97% are Muslims, 4.26% Hindus and 1.65% Buddhists. Ethnic population is 14,551. The local dialect is Chittagonian, although there are many Rohingya speakers due to the massive refugee camps.
Economy
The major livelihood of Cox's Bazar district is tourism. Millions of foreign and Bangladeshi natives visit this coastal city every year. A number of hotels, guest houses, and motels have been built in the city and coastal region and the hospitality industry is a major employer in the area.
A number of people are involved in the fishing and collection of seafoods and sea products. Oysters, snails, pearls and jewelry made from shells are popular with the tourists in the seaside and city stores. A number of people are also involved in the transportation business for tourists. Many people of the district are farmers.
In 2002, a surfing club was initiated at Cox's Bazar by a local Bangladeshi. It has now extended to holding an annual competition including locals and foreign tourists. This is the first surfing initiative in Bangladesh's history.
Places of interest
Cox's Bazar, mostly known for its beach and sunsets, has several other attractions, including:
Aggmeda Khyang, a large Buddhist monastery, and a place revered by around 400,000 Buddhist people of Cox's Bazar Hill Tracts.
Himchori, located about south of Cox's Bazar, is a picnic spot with waterfalls and hill top from where views of the sea can be seen. Birds and terrestrial animals roam near the road.
Inani Beach has interesting rocks and coral boulders. It is from the main beach.
Cox's Bazar Circuit House, located from Laboni Point, has a viewpoint from which the ocean can be seen. There are also views of Cox's Bazar city.
St. Martin's Island, the only coral island in Bangladesh, is situated at south of Teknaf. It is a tourist spot.
Dulhazra Safari Park, a safari park in Bangladesh which is situated at Chakaria Upazila. It has a range of exotic animals such as birds, snakes, and water beasts.
Ukhiya Central Ananda Bhavan Vihar, a renowned Buddhist temple dating from 1782 located at Patabari, Ukhia (3-minute distance from the Arakan highway) 33 km away from the main town of Cox's Bazar.
Notable people
Anisur Rahman Zico (born 1997), Bangladeshi footballer
Obaidullah Hamzah (born 1972), Islamic scholar and economist
Mohammad Nurul Huda (born 1949), poet and novelist awarded the Ekushey Padak in 2015
Aye Thein Rakhaine (born 1962), former MP
Shaimum Sarwar Kamal, the elected MP in Cox's Bazar
Salimullah Khan, eminent thinker of Bangladesh
Mominul Haque, Bangladeshi cricketer
Major General Hamidul Haque, officer in Bangladesh Army
Mominur Rashid Amin [ Secretary to the Government of Bangladesh ] Civil Bureaucrat.
Notes
References
External links
Official website
New York Times Travel Article, December 2006
Districts of Chittagong Division
Districts of Bangladesh
1984 establishments in Bangladesh
Rohingya diaspora
|
23376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%B8%D1%87%D1%96%D0%B2%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%9E%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Рудичів Іван Опанасович
|
Рудичів Іван Опанасович
Іван Опанасович Рудичів (Іван Опанасович Рудичев, псевдонім ІвеР, (28 травня 1881, Кишеньки, Кобеляцький повіт, тепер Кобеляцький район, Полтавська область — 28 жовтня 1958, Абондан (за іншими даними, Париж), Франція) — український громадський діяч на Полтавщині, громадсько-політичний діяч, юрист, видавець, член Катеринославського товариства «Просвіта», один із засновників осередку Революційної української партії (РУП).
Життєпис
Народився у селі Кишеньки Кобеляцького повіту, в родині псаломника Архангело-Михайлівської церкви. Навчався у Полтавському духовному училищі. Після чотирьох років навчання його перевели до Полтавської духовної семінарії. У 1902 році був учасником бунту в семінарії з вимогою ліквідації системи шпигунства, введення в навчальні плани українознавчих предметів, дозволити випускникам семінарії вступати до вищих шкіл та інше. Основними бунтарями жандарми вважали Симона Петлюру, Константина Шаревського, Івана Рудичіва, Миколу Гмирю та Олександра Мишту. Після цього 98 вихованців було виключено з семінарії, серед них і Рудичіва.
Ще будучи вихованцем духовної семінарії, вступив до полтавської РУП. Під час одного з транспортувань книг та обшуку в Прилуках — жовтень 1903 — його заарештували. З листопада цього ж року до червня 1904 перебував у Полтавській в'язниці. Ще з п'ятнадцятьма ув'язненими РУПівцями провів шестиденну голодівку. Після звільнення, влітку 1904, уникаючи більш тривалого ув'язнення, виїхав за межі губернії до Катеринослава.
У 1906 році разом з просвітянами І. Трубою, М. Масловим, В. Бідновим, К. Дьяконовим почав видавати часопис «Добра порада». Вже перше число цього видання було конфісковане. За третє число склад редакції «Доброї поради» був заарештований і журнал закрили, змушений був повернутися до Полтави, де протягом кількох місяців працював у місцевому україномовному тижневику «Рідний край».
В тому часі ближче зійшовся з редактором, адвокатом за фахом, М. Дмитрієвим, письменником Панасом Мирним, Г. Коваленком. Працював учителем латини у приватній гімназії в Катеринославі — 1907, але мусив виїхати до Казані, бо за ним полювала поліція. В липні 1907 повернувся до Катеринослава, жив, даючи лекції. У Казані Рудичів захворів на сухоти і понад півроку лікувався, через що не складав державних іспитів.
Восени 1916 мобілізований до війська і, займаючи посаду старшого полкового писаря 271-го пішого запасного полку, проводив агітаційну роботу серед військових у Катеринославі. У 1917 від українських соціалістів-революціонерів висувався у гласні Катеринославської міської думи.
З квітня 1918, перебуваючи у Києві, Рудичів перейшов у розпорядження Вищого корпусного військового суду як кандидат на судові посади. Однак наступні зміни — як військові, так і політичні — привели його до Вінниці, Кам'янця-Подільського, Варшави.
На еміграції в Берліні — 1921, працював коректором у видавництві, Відні, Празі — 1922-23, і з 1926 в Парижі, де осів на той час еміграційний уряд УНР.
Після вбивства Симона Петлюри 25 травня 1926 року ім'я Рудичіва пов'язане із заснуванням та діяльністю у Парижі Української бібліотеки ім. С. Петлюри. Завдяки його старанням, фонди бібліотеки швидко збільшувалися, і до травня 1929 її було відкрито для відвідувачів. Директор Бібліотеки ім. С. Петлюри (до 1950). Після закінчення Другої світової війни та звільнення Парижа від гітлерівської окупації Рудичів першим проник у спустошене приміщення бібліотеки.
Спогади про С. Петлюру в збірці «Симон Петлюра в молодості» (1936).
Останні дні його життя виявилися невтішними і безрадісними. Виснажений ще свого часу боротьбою на Батьківщині, він знайшов притулок в Українсько-грузинському домі для старих людей в Абондані поблизу Парижа, де й закінчив своє життя.
Примітки
Джерела
Стрельський Г. В. Рудичів Іван Опанасович //
Чабан Микола. Діячі Січеславської "Просвіти" (1905-1921). Біобібліографічний словник. Дніпропетровськ, 2002. - С. 386-390.
Матросов Ярослав. Іван Рудичів: Від Полтави до Парижа. Документально-історичні нариси. Дніпропетровськ, 2013. - С. 140.
Посилання
Іван Рудичів
Українські громадські діячі
Українські мемуаристи
Українські бібліотекарі
Вояки Армії УНР
|
3055291
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%80%D0%B0-%D0%B4%D0%B5-%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B3%D1%83%D1%88
|
Морейра-де-Конегуш
|
Морейра-де-Конегуш — парафія в Португалії, у муніципалітеті Гімарайнш. Розташована в північно-західній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Дору-Міню. Входить до складу округу Брага. За адміністративним поділом, чинним до 1976 року, терени парафії були складовою провінції Міню. Належить до Бразької архідіоцезії Католицької церкви. Патрон — святий Пелагій. Площа — км². Населення — 4853 ос. (2011). Сильно урбанізований регіон. Густота населення — . Код — 030831.
Населення
Примітки
Посилання
Парафії Гімарайнша
|
1873774
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%88%D0%B5%D1%80%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Ашера (значення)
|
Ашера (значення)
Ашера
Ашера — давньосемітська богиня.
Ашера (порода кішок) — порода кішок.
(214) Ашера — астероїд, відкритий у 1880.
|
4997739
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
|
Велика Козьмодем'янівка
|
Велика Козьмодем'янівка — присілок в Солнцевському районі Курської області Російської Федерації.
Населення становить 213 осіб. Входить до складу муніципального утворення Старолещинська сільрада.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина.
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Старолещинська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Солнцевського району
|
53885102
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Life%27s%20About%20to%20Get%20Good
|
Life's About to Get Good
|
Life's About to Get Good
"Life's About to Get Good" is a song written and recorded by Canadian singer and songwriter Shania Twain. Produced by Twain, Matthew Koma and Ron Aniello, it was released on June 15, 2017 as the lead single from her fifth studio album Now. As of October 2017, "Life's About to Get Good" has sold 36,485 copies in the United States. It was Twain's first single in five years. Twain performed the song on her Now Tour and Let's Go! residency.
Background and composition
Twain formally announced the track as her new single prior to the 2017 Stagecoach Festival. The track was written by Twain and produced by Matthew Koma and Ron Aniello. Rolling Stone'''s Jon Freeman describes the song as, "a bouncy, optimistic number about moving from troubled times into better days."
The song is written in the key of B major with a tempo of 100 beats per minute in common time. The song follows a chord progression of B–C–E–B, and Twain's vocals span from F3 to B4.
Live performances
Twain premiered the single on April 29, 2017, at the Stagecoach Festival. She performed the song on Today's Summer Concert series on June 16, 2017. It was included in her set on September 10, 2017 during her exclusive UK performance at Radio 2 Live in Hyde Park. During her appearance on the 2017 season finale of America's Got Talent, Twain performed the song along with "You're Still the One" with 4th runner up Mandy Harvey.
Release
The song premiered on June 15, 2017, on BBC Radio 2 and was released to streaming and music purchasing platforms.
Music video
A music video was shot in the Dominican Republic in June 2017. It was directed by Mathew Cullen and released on July 26, 2017. It shows Twain ending up in a tropical resort after reminiscing about her past. The video contains references to iconic fashion statements set by Twain in some of her previous videos, such as the "Man! I Feel Like a Woman!" and "That Don't Impress Me Much" outfits.
Critical receptionRolling Stone writer Jon Freeman writes, "the tune has a touch of Jeff Lynne's hyper-melodic work with Electric Light Orchestra in its DNA, from the stacked harmonies to the bright combination of chords". Andrew Unterberger of Billboard calls the track, "a rollicking anthem of folk-pop perseverance with a gently throbbing pulse", and "It's marvelous, it's irresistible – it's Come On Over''-worthy, which 20 years later is still pretty much the highest compliment you can give to a song of its ilk".
Charts
Weekly charts
Year end charts
Release history
References
2017 singles
2017 songs
Shania Twain songs
Songs written by Shania Twain
Mercury Records singles
Mercury Nashville singles
Music videos directed by Mathew Cullen
|
2895054
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%BD%20%28%D0%A1%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BA%D1%88%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Маженцин (Свентокшиське воєводство)
|
Маженцин (Свентокшиське воєводство)
Маженцин — село в Польщі, у гміні Пінчів Піньчовського повіту Свентокшиського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Келецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура на день 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Піньчовського повіту
|
4553
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/448
|
448
|
448
Період падіння Західної Римської імперії. У Східній Римській імперії триває правління Феодосія II. У Західній правління Валентиніана III, значна частина території окупована варварами, зокрема в Іберії утворилося Вестготське королівство, а Північну Африку захопили вандали. У Південному Китаї правління династії Лю Сун. В Індії правління імперії Гуптів. В Японії триває період Ямато. У Персії править династія Сассанідів.
На території лісостепової України Черняхівська культура. У Північному Причорномор'ї готи й сармати. Історики VI століття згадують плем'я антів, що мешкало на території сучасної України десь із IV сторіччя. З'явилися гуни, підкорили остготів та аланів й приєднали їх до себе.
Події
Імператор Східної Римської імперії Феодосій II відправив до гунів посольство для укладення миру. Візантійці зобов'язалися виплачувати данину розміром 2100 фунтів золота. Гуни вимагають евакуації населення з Мезії й встановлення буферної зони, а також ринку в Ниші. Домовленість забороняє експорт коней гунів у Римську імперію. Міністр Східної Римської імперії Хризафій підмовляє вождя скірів Едіку убити Аттілу.
До візантійської делегації, посланої до гунів, входив Пріск Панійський, завдяки якому зберігся опис гунів та Аттіли.
Імператор Феодосій II звелів спалити всі нехристиянські книги.
Військовий магістр Західної Риської імперії Флавій Аецій придушив заворушення багаудів і завдав поразки салічним франкам при Аррасі.
У Константинополі синод засудив палкого борця проти несторіанства Євтихія, з чого розпочалася тривала криза, пов'язана з монофізитством.
Народились
Померли
Герман Осерський
Див. також
Список керівників держав 448 року
440-ві
448
|
9887959
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Julia%20Beloglazova
|
Julia Beloglazova
|
Julia Beloglazova (born 28 December 1987) is a Ukrainian pair skater. With former partner Andrei Bekh, she is the 2006 Ukrainian national champion. They placed 18th at the 2006 Winter Olympics.
Programs
(with Bekh)
Competitive highlights
(with Bekh)
References
External links
Ukrainian female pair skaters
Figure skaters at the 2006 Winter Olympics
Olympic figure skaters for Ukraine
1987 births
Living people
Figure skaters from Kyiv
Competitors at the 2005 Winter Universiade
|
15928458
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Laurent-en-Brionnais
|
Saint-Laurent-en-Brionnais
|
Saint-Laurent-en-Brionnais is a commune in the Saône-et-Loire department in the region of Bourgogne-Franche-Comté in eastern France.
See also
Communes of the Saône-et-Loire department
References
Communes of Saône-et-Loire
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.