id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
4784434
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%86%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%A2%D0%B5%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Мациєвська Тетяна Володимирівна
|
Мациєвська Тетяна Володимирівна
Тетяна-Анастасія Володимирівна Мациєвська (позивний — Стіч; 18 квітня 2001, смт Івано-Франкове, Львівська область — 9 січня 2023, біля с-ща Диліївка, Донецька область) — українська військовослужбовиця, сержант (посмертно), розвідник 24 ОМБр Збройних сил України, учасниця російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» I ступеня (2023, посмертно, за словами чоловіка).
Життєпис
Тетяна Мациєвська народилася 18 квітня 2001 року в смт Івано-Франкове, нині Івано-Франківської громади Яворівського району Львівської области України.
Розвідниця 24-ї окремої механізованої бригади.
Загинула 9 січня 2023 року під час несення бойового чергування біля селища Диліївка на Донеччині внаслідок ураження ударним БПЛА «Шахед».
Похована 21 січня 2023 року в родинному селищі.
Залишилися чоловік, мама, дві сестри та брат.
Військові звання
сержант (2023, посмертно, за словами чоловіка),
молодший сержант.
Примітки
Джерела
Н. Забазнова, О. Іващук. Загинула біля Бахмута. На Львівщині попрощались із 21-річною розвідницею // Суспільне Новини. — 2023. — 21 січня.
К. Садловська. На Донеччині загинула 21-річна військова зі Львівщини // Суспільне Новини. — 2023. — 12 січня.
Боєць 24-ї бригади Тетяна Мациєвська загинула на Донеччині від удару ворожого дрона // Новинарня. — 2023. — 14 січня.
Від удару ворожого дрона загинула 21-річна розвідниця зі Львівщини // Еспресо. — 2023. — 12 січня.
Тільки вийшла заміж: На фронті загинула 21-річна Тетяна Мациєвська, яку називали Настею (фото) // Радіо Трек. — 2023. — 12 січня.
Українські воячки, загиблі в російсько-українській війні (з 2014)
|
21886455
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Czelin
|
Czelin
|
Czelin is a village in the administrative district of Gmina Mieszkowice, within Gryfino County, West Pomeranian Voivodeship, in north-western Poland, close to the German border. It lies approximately south-west of Mieszkowice, south of Gryfino, and south of the regional capital Szczecin.
The village has a population of 420.
The landmarks of Czelin are the medieval Our Lady of Częstochowa church and the Monument to the first Polish border post on the Oder river.
History
In the Early Middle Ages, it was a Slavic settlement and stronghold, which became part of the emerging Polish state under its first ruler Mieszko I of Poland in 963. During its history it formed part of the Kingdom of Poland, Margraviate of Brandenburg, Czech Kingdom, Teutonic Order, Brandenburg again, Prussia and Germany from 1871 to 1945, before becoming again part of Poland after the defeat of Nazi Germany in World War II. It is a former town, as it enjoyed town rights from the 14th to the 18th century. Czelin is best known as the place where the first Polish border post on the Odra River was erected in 1945 in the final stages of World War II.
References
Czelin
|
18445
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%281918%E2%80%941919%29
|
Польсько-українська війна (1918—1919)
|
Польсько-українська війна (1918—1919)
Польсько-українська війна («польсько-українська війна») — збройний конфлікт між Польською і Західноукраїнською Народною Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 18 липня 1919 року. Водночас Польща вела війну проти Української Народної Республіки на Холмщині, Підляшші, Берестейщині й Волині.
Причини і передумови
Після перетворення 1867 року Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію Галичина і Буковина ввійшли до її австрійської частини, а Закарпаття — до угорської. До нового австро-угорського компромісу додався австро-польський, який розширив політичні права поляків у краї. Відтоді намісника Галичини обов'язково мали призначати з числа польської аристократії. Унаслідок непропорційності виборчої системи українські посли Галицького сейму, який розпочав роботу 1861 р., здобули лише 15 % депутатських місць, чого було недостатньо для спротиву полонізації краю. І це при тому, що населення Східної Галичини у другій половині XIX ст. майже на 2/3 складалося з українців, на 1/3 — з поляків, євреїв, німців і вірменів разом.
У листопаді 1916 р. імператор Карл І проголосив незалежність Польщі. На початку 1917 р. стало очевидним, що Галичину віддадуть до Польської держави. Серед українського населення запанувало обурення.
Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, попри кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їхньої віковічної мети сприяло і міжнародне становище.
Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому, українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».
16 жовтня цісар Карл I, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, у якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави. Того ж дня на першому засіданні Української Національної Ради було обрано президента і створено три делегації: репрезентативну і виконавчу на чолі з Євгеном Петрушевичем у Відні, буковинську під проводом Омеляна Поповича у Чернівцях і галицьку — у Львові.
Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками Габсбурзької монархії, що конає.
Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦВК, який вустами свого керівника сотника УСС Дмитра Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦВК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).
Перебіг бойових дій
Польсько-українська війна в Галичині 1918—1919 років почалася 1 листопада 1918 р. збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Чеслава Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але їх ліквідували на початку листопада 1918 р. українські військові частини.
Активна військова підтримка польського повстання у Львові краківськими поляками і варшавським урядом спричинили початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 р. подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 р. — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні зумовили у 1919 р. дивізії генерала Юзефа Галлера, сформовані у Франції під приводом війни з більшовиками.
Битва за Перемишль
Після проголошення ЗУНР вночі на 1 листопада в Перемишлі почалися сутички польських та українських містян. Австрійський губернатор відмовився передати владу в місті українцям, натомість надав її полякам, місто формально приєднано до Польщі. Під вечір надходить із Варшави наказ генерала Тадея Розвадовського про призначення Пухальського керівником усіма польськими збройними силами в Галичині. Однак на той час вояки займалися грабуванням магазинів, а не наведенням порядку. Польська поліція відразу ж прийнялася придушувати українські мітинги, що призвело до загибелі 7 українських студентів біля залізничного вокзалу; це стало приводом до збройного виступу.
УНРада добре розуміла, що залізничний вузол Перемишль є ключем до Львова, і 500 вояків 9-го полку 1 листопада здійснили першу спробу оволодіти містом, але невдалу. Увечері 1 листопада почалися польсько-українські перемовини, у яких представниками від УНРади були Володимир Загайкевич, Іван Жолнір, Андрій Алиськевич, Андрій Сабат та Володимир Демчук; від поляків очолював Александер Скарбек. По вислідках перемовин 2 листопада підписано угоду, згідно з якою урядувати в місті мала змішана 9-членна комісія польсько-українсько-єврейська, порядком мала зайнятися така ж змішана поліція.
У ніч із 3 на 4 листопада організовані загони українських добровольців — більш як 200 охочих із сусідніх сіл, разом із 30 колишніми вояками УСС, — опанували правобережжя Перемишля. Однак загони не змогли виконати наказу про висадження в повітря перемиських мостів, що в майбутньому вельми дошкуляло в ході польсько-української війни. За спогадами учасників тих подій, спричинилася до цього нерішучість Теофіла Кормоша. Єврейську поліцію (понад 400 осіб) було здезорганізовано навмисними чутками про погром, що насувається.
10 листопада до міста підійшли 2000 польських жовнірів підполковника Міхала Токажевського з австрійським бронепотягом, броньовиками та 8-ма гарматами, їм протистояли 700 українських добровольців із двома гарматами. Поляки залізницею дійшли до Журавиці, звідти пішим строєм на частину Перемишля Засяння. Польські військовики виголосили ультиматум про беззастережну здачу, який українська сторона відкинула. Бої відбувалися в Перемишлі та Селиська (Перемишльський повіт) поблизу Медики.
11 листопада в часі обіду поляки почали з-за Сяну обстріл українських позицій; тоді ж українці пустили два пустих локомотиви по невисаджених залізничних мостах для унеможливлення просування. Польський бронепоїзд прийняв удар на себе, та очистив шлях; згодом почалася атака польської піхоти одночасно двома мостами, двома понтонними переправами та власне бронепотягом. До вечора 11 листопада польські сили захопили міську управу, старе місто та укріпилися на позиціях. Уночі в єврейських кварталах, котрі розташовувалися в частині Перемишля, зайнятій польськими силами, почалися грабунки магазинів і мешканців. Перед полуднем 12 листопада бої за Перемишль закінчилися, українські сили відійшли в напрямку Хирова. Втрати з обидвох сторін були приблизно однаковими і рахувалися по 10 загиблих та 50 поранених.
Місто потрапило до рук поляків, вони змогли направити до ізольованого Львова підмогу та згодом повністю зайняти місто. Це відкривало можливість, крім того для виступу на Хирів і Любачів. Без опанування Перемишля поляки не могли б і мріяти про вдержання Львова й опанування Східної Галичини взагалі. Вже 20 листопада з Перемишля до Львова прибула бойова група польських військ Токаржевського, котра на той час зросла чисельно — 8300 солдатів та старшин, 60 скорострілів та 45 гармат.
Битва за Львів
У Львові утворилася формальна бойова лінія — поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці утримували середню і східну частини з Високим Замком і вокзалом Львів — Підзамче.
Головними опорними точками українських військ стали казарми по вулиці Янівській, Галицький Сейм, Цитадель, Головна пошта, казарми Фердинанда й поліції на вулиці Казимирівській, вокзал Підзамче.
Співвідношення українських і польських військових сил у Львові було не на користь українців — до міста постійно прибували польські війська. Ухвалюючи рішення зайняти Львів, УНРада вважала, що українські військовики зможуть втримати місто до підходу допомоги з краю і з Української Держави. Однак допомога надходила не так швидко і не в таких обсягах, як на те потребували. Легіон УСС, який прибув до Львова з Буковини 3—4 листопада, не змінив співвідношення сил. Допомога з Києва, у вигляді Січових Стрільців (під проводом Коновальця і Мельника), які стояли в Білій Церкві, не надійшла — Український національний союз вирішив використати їх у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського.
5 листопада запеклі бої точилися за Головну пошту. Поляки безупинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем підходи до нього, обстрілювали вікна. Того ж дня відбувався обстріл у районі казарм Фердинанда на вулиці Клепарівській, інших ділянках фронту. 6 листопада курінь після попередньої невдачі під Головним Двірцем перегруповувався у Старому Селі.
4 листопада переїхав до Львова через Снятин польовий курінь УСС поручника Багана, 2 сотні з Коша і Вижниці поручника Семенюка, 5 листопада по поновленні обмундирування рушили на Львів.
5 листопада, приступивши до виконання обов'язків, Коссак одразу взявся за здійснення операції, яка мала рішуче переломити ситуацію. Планувався наступ на центральний квартал вздовж вулиці Городецької та очищення від противника Жовківського передмістя і Замарстинова; задум був добрий, але з огляду на мізерність сил, цілком нереальний. Наступна операція провалилась. Закономірною реакцією УНРади стала заміна командувача — 9 листопада ним став комісар Золочівського військового округу полковник Гнат Стефанів. Новий командувач реалізував низку заходів: скоротив фронт, тим самим надав мобільність наявним силам, провів зміни у військовому керівництві та виставив на висотах (Високий Замок, Цитадель, Кривчиці) гаубичні батареї, які сильно дошкуляли противникові.
6 листопада на всіх частинах фронту тривали запеклі позиційні бої цілий день і ніч.
7—8 листопада залога казарм Фердинанда при Городоцькій вулиці веде бої від 4-ї ранку; на Підзамче весь день точилася запекла боротьба з польськими легіонерами й бандами польського міського шумовиння.
9—11 листопада на Високому Замку з'явилася українська гарматна батарея (2 гаубиці). Спочатку там було 6 гаубиць, однак 4 з них було переведено на нову позицію, за Личаківську рогатку. Її вогонь став для поляків настільки дошкульним, що вони були змушені надіслати свої літаки, які намагалися знищити українські гармати. Невдовзі українці встановили артилерію також на Цитаделі та у Кривчицях. Ударами з боку Старого Села, Персенківки та Цитаделі українські підрозділи — до 500 стрільців — зайняли Кульпарків. 4-й гарматний полк сформували одним із перших у Галицькій армії; його зав'язком була гарматна батарея поручника Юрія Полянського, яка воювала у Львові від 6 листопада, по тому займала вогневі позиції на Високому Замку. Після залишення міста, вона дислокувалася в підміських Винниках, де до неї долучилися прибулі із Золочева батареї поручників В. Сорокевича, Володимира Галана, Андрія Бучака, а також ще дві батареї — вони зайняли позиції на підльвівському фронті в Прусах, Ляшках Мурованих і Дублянах. На прохання артилеристів полковник Степанів надіслав на Високий Замок кулеметну сотню поручника Петра Франка, ветерана легіону УСС.
Польський фронт трохи перемістився назад. Згодом зав'язався бій за один із важливих вузлів польського опору — Кадетську школу.
12 листопада поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів та перерізати залізничне сполучення з Підзамча на схід.
13 листопада до Львова в район Замарстинова-Підзамча прибуло півсотні наддніпрянців загону імені Ґонти з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда.
14 листопада провадився український наступ від Підзамча на вулицю Замарстинівську, Під Дубом та Головний Двірець.
Власне на фронтовій лінії Сокільники — Солонка — Давидів у грудні діяли прибулі батарея поручника І. Тригука з Коломийського коша і так звана Козятинська поручника Б. Власенка, яку надіслав під Львів гетьман Скоропадський, хоча і невчасна була поміч.
Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918 р., доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дало галицьким полякам змогу тримати безпосередній зв'язок із Краковом і привозити підкріплення до Львова. Для технічної переваги поляками в майстернях було збудовано декілька панцирників. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Гнат Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 р. залишити Львів. Після відступу українців польське військо почало єврейські погроми. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Команда Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Української Галицької армії. Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву-Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.
Перший наступ на Львів
З грудня 1918 р. Польсько-українська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничною колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для подальших операцій. У Ярославі, де стояв кошем один із найбільш українських полків австрійської армії — 77-й, рекрутований із Самбірщини, розпропагована більшовиками фронтова рада проголошує владу рад. Цю фронду притлумили поляки, безперечно, перебравши місто в свої руки. Довше опирався полякам Балигород, але й він перейшов до польських рук у січні 1919 р.
Стрілецька старшина, зібрана під проводом Дмитра Вітовського ранком 22 листопада в Миклашеві, вирішила організувати облогу Львова. До Стрільців приєдналися частини колишньої залоги Львова — так почали творитися облогові групи — «Схід», «Старе Село», «Щирець», інші, що незабаром об'єдналися в бригади й стали зав'язком II Осадного Корпусу. Поляки спробували одразу просунутися на схід, а їхній перший випад на Підбірці зліквідувала сотня УСС під проводом поручника Осипа Теліщака, який зайняв Чортівську Скалу (одне з найвищих піднесень ув околиці Львова), переважаючи над околицею. У перших днях грудня перейшли українські частини під Львовом до наступу й витиснули противника до кільця Басівка — Солонки — Пасіки-Зубрицькі — Підбірці — Жидятичі — Грибовичі, здійснили спробу перервати залізничу лінію Львів — Перемишль, їм вдалося захопити на короткий час Городок.
12 грудня на захід від Сокаля в околиці Ощів і Долгобичів (тепер Грубешівський повіт) були позиційні бої з поляками, останні змушено відійшли. 16 грудня на північ від Сокаля сили УГА зайняли Літовиж і Біличі, на фронті Угнів — Рава був спокій. 19, 25, 26 і 31 грудня у бої з поляками вступили сотні Степана Васкана та Юрка Мельника, здобули кілька перемог.
Ранком 27 грудня почався наступ. Група «Схід», «Старе Село» Осипа Микитки, головно коломийські курені й частини УСС здобули в першому дні наступу Боднарівку — Сихів — Козільники й посунули на підльвівську Персенківку, праве крило підійшло аж під Личаків, зайняло Зубру. Ударна група «Наварія» — 4 тисячі бійців та 40 гармат — головним ударом від Пустомит у напрямку Головного вокзалу, дійшла до південно-західних околиць міста і невдовзі зайняла Скнилів і Кульпарків. Група «Схід» атакувала Кривчиці й досягла Личакова. Група «Північ» отамана Долуда через Брюховичі увірвалася до Замарстинова, Збоїщ, Голоска.
Козятинська Бригада, спробувавши наступати на Ставчани й Полянку мусила відступити з втратами через польський протинаступ. Козаки не витримали польського удару і почали відступати, заявивши при цьому, що відмовляються воювати з «братами поляками». Михайло Омелянович-Павленко був змушений відвести їх у запілля. Група Сопотницького здобула Оброшине і продерлася до Львова, де скріпила не тільки численність, а й моральну відпірність залоги. Не вдалося закріпитись і втримати зайняті північні околиці Львова і бойовим групам 1-го корпусу Віктора Курмановича. З 2-го корпусу надходили донесення про рішучі контратаки поляків і значні втрати українських частин.
Перший генеральний наступ українських сил на Львів не вдався. Виключала успіх — знаменита розвідка й оборотність противника, слаба підготовка з українського боку, а головне — брак тяжкої артилерії, без якої здобуття підміських об'єктів виявилося неможливе. Щоб зберегти сили армії для майбутніх битв, 2 січня 1919 року командування УГА ухвалило рішення операцію з визволення Львова згорнути. До початку нового 1919 року на відтинку Угнів Галицька Армія втратила трьох курінних командирів.
Другий наступ на Львів
Уряд ЗУНР вимагав терміново підготувати і повторити операцію по опануванню Львова вже у січні 1919 року.
Це було пов'язано з від'їздом української делегації на Паризьку мирну конференцію, яка відкривалася 18 січня. Визволення Львова повинно було підняти авторитет та престиж ЗУНР на міжнародній арені. Президент ЗУНР Євген Петрушевич вимагав від командування УГА негайно здійснити другий штурм Львова. Цю позицію президента підтримали Симон Петлюра і командування Армії УНР.
Другий штурм Львова розпочався за планом першої операції і з попереднім важливим завданням — звільнити столицю ЗУНР від польських військ. Головний удар завдавали бойові групи «Старе Село», «Схід» і «Щирець», які атакували південні й південно-західні околиці Львова.
З початком січня 1919 року польські частини, що до того часу обмежувалися утриманням й закріпленням здобутих позицій, перехопили ініціативу в свої руки. В околицях Рави-Руської, Угнова, Белза, Угринова з'явилася польська «Група Буг» під проводом генерала Яна Ромера, що хоч і не могла докорінно змінити ситуації, все ж-таки була осторогою для української Начальної Команди, знаменуючи період, що корінна Польща вже могла підкріпити свіжими силами східньо-галицький фронт.
Наступ на Львів 11—13 січня зліквідував можливість польського протинаступу, назначеного на 14 січня, рівночасно переконав українську Начальну Команду, що Львів є можливим здобути тільки тоді, коли буде остаточно й тривало перерваний його зв'язок з заходом і корінною Польщею взагалі. У цьому напрямі пішли подальші зусилля Начальної Команди та українських військ.
В артилерійській перестрілці та локальних фронтових зіткненнях зустрічах минула під Львовом друга половина січня й перша половина лютого. На фронті III корпусу почалася акція поляків по опануванню залізничного шляху Хирів — Самбір і самого Самбора.
Наступ 4 лютого польської групи полковника Мінкевича на Вовчу Долішню, Блажів Горішній і Чижин, відбили українські війська досить легко. Також поновилися спроби наступу на фронті І корпусу, в околицях Белзця, Угнова, Белза й Кристинополя.
Битва під Володимиром
У кінці січня 1919 року більшовицькі війська атакували війська УНР на Поліссі в районі Сарн, Коростеня та Ковеля. Цим скористалися поляки, почавши загальний наступ на північній частині всього польсько-українського фронту. Таким чином, українські частини на Волині виявилися затиснутими між двома противниками — Польщею та більшовиками. Попри це, вони змогли втриматися в цьому регіоні. У лютому командиром фронту на Волині став генерал Олександр Осецький і йому вдалося з напівпартизанських загонів створити регулярні армійські полки, які були об'єднані в Сірий корпус — близько 3 тисяч багнетів і Холмську групу — близько 5 тисяч багнетів. На польській стороні також сталися структурні зміни. Командувачем фронтом, направленим проти частин УНР, став генерал Довбор-Мусицький, а командиром основної ударної групи, що наступала на Волині (3 тисячі багнетів), став генерал Едвард Ридз-Смігли. Стягнувши всі піші та гарматні полки Січових Стрільців із технічними частинами до тилового Проскурова в кінці лютого для поновлення сил, Євген Коновалець залишив на волинському фронті лише один полк із бронепотягом «Стрілець». Наступний наступ польських військ на Волині почався 3 і завершився 8 березня. Регулярній польській армії активно допомагали місцеві жителі-поляки. Вони орудували в тилу української армії, займаючись диверсіями; у результаті польські частини взяли під контроль Володимир та кілька населених пунктів Волині, але великі міста Луцьк і Рівне, як і раніше утримувалися українцями.
19 березня Червона армія захоплює Жмеринку, Дієва Армія УНР стає розколотою на три частки — Північну, Південну та Проскурівську.
26 березня року в районі Ковеля та Володимира поляки розбили Ковельський загін армії УНР, перейшли річку Стохід і почали наступ, загрожуючи Луцьку.
30 березня польський керівник Юзеф Пілсудський підписує наказ про утворення Волинського фронту.
До середини травня на фронті сил УНР із Польщею тривало відносне затишшя. Польща використала його, щоб перекинути з Франції 60-тисячну польську армію генерала Юзефа Галлера на Галицький фронт, розгромити УГА і повністю зайняти Галичину й Волинь. Юзеф Пілсудський наказав польській армії завдати ударів по флангах УГА і вийти на лінію Броди — Коломия. З армії Галлера була виділена ударна група генерала Карницького (близько 5 тисяч багнетів і шабель, 19 гармат), яка разом із частинами Ридз-Сміглого повинна була ударити на Луцьк і відкинути армію УНР. На 150-кілометровому холмському фронті травнем в українських частинах рахувалися 22 тисячі багнетів, проте у фронтових з'єднаннях налічувалося не більше 8 тисяч. Перший корпус генерала Одрі (до 27 тисяч багнетів і шабель) повинен був наступати на Сокаль — Броди і, розгромивши Перший корпус УГА, вийти в тил Другому корпусу УГА.
Офензива польських військ почалася ударом 14 травня на півночі. 14 травня частини армії Галлера прогнули фронт Волинської групи армії УНР і увійшли до тилу армії УНР та Галицької армії. 15 травня 25-тисячне угруповання завдало сильного удару по обороні 3-го корпусу, 16 травня командири змушені здатися в польський полон за наказом генерала Осецького; лише у Луцьку в полон здалися близько тисячі солдатів і понад 100 офіцерів армії УНР. У перший день наступу частини корпусу Галлера прорвали фронт Першого корпусу УГА від Львова і Рави-Руської на Жовкву і Сокаль. До 16 травня фронт Першого корпусу був повністю розбитий. У полоні опинилися генерали Осецький, Ілля Мартинюк, Петро Єрошевич, штаби Холмської групи і Сірого корпусу. Залишки розгромленого фронту прагнули прорватися до Тернополя, де перебували частини УГА.
16 травня поляками був зайнятий Луцьк. Ліквідація польськими силами Північного фронту змусила уряд УНР та Директорію спішно евакуюватись із Радивилова на терени ЗУНР — до Красного, поступно до Золочева, потім Тернополя. Уже 18 травня до командування польської армії відправлена військова місія УНР, очолювана підполковником Левчуком із пропозицією про припинення бойових дій та укладення перемир'я.
Вовчухівська операція
Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 р. і на початку січня 1919 р. Начальна команда УГА вирішила знищити залізничне сполучення між Львовом і Перемишлем.
Стратегічний план Начальної Команди УГА (командант Михайло Омелянович-Павленко, начальник штабу Віктор Курманович) передбачав три етапи наступу:
на першому — Третій Корпус УГА (командир полковник Григорій Коссак) мав оволодіти залізничною лінією Львів — Перемишль;
на другому етапі — планувалося визволення Львова Другим корпусом УГА (командир полковник Мирон Тарнавський);
на завершальному етапі операції українські війська мали здобути Перемишль і вийти на лінію річки Сян.
Городоцька група полковника Серди мала до 2400 вояків, 40 скорострілів і 16 гармат. Група генерала Зелінського у Судовій Вишні — близько 4 тисяч вояків і 24 гармати. На городоцькому напрямку наступали частини 7-ї Львівської бригади отамана Альфреда Бізанца — близько 2100 стрільців (5 куренів). На головному напрямі діяла група отамана Карла Гофмана з 8-ї Самбірської бригади — 1100 багнетів і 15 гармат. Напередодні операції її посилено 1-м куренем УСС поручника О. Івановича, іншими підрозділами, відтак доведено до 2500, а в ході наступу до 3 тисяч.
Польський розвідці вдалося дістати інформацію про план галичан і вивідати напрям головного удару. Тому генерал Тадеуш Розвадовський встиг посилити свої сили у Судовій Вишні та Городку. Запеклі бої розгорілись на всіх ділянках фронту. З метою посилення на початку лютого з Києва до Східної Галичини прибули два гарматні полки січових стрільців із Осадного корпусу полковника Є. Коновальця під командуванням галицьких сотників В. Зарницького і Я. Бутрима.
Вовчухівська операція розпочалася 16 лютого 1919 року обстрілом польських передових позицій по лінії Судова Вишня — Городок і у Львові. 19 лютого 1919 року армійські групи «Ширець», «Рудки», Яворівська група перейшли в наступ під Бондарівкою, Малим Любінем, Дубовою Долиною і Вовчухами. Долаючи запеклий опір противника, сотні Львівської бригади Альфреда Бізанця та Перший корпус УГА вийшли впритул до залізниці Львів — Перемишль.
Особливо впертий опір зустріли курені 7-ї Львівської бригади Бізанца під Любенем Великим. На лівому фланзі курінь Осипа Станіміра з частиною групи Гофмана вдалося просунутися вперед і зайняти Вовчухи та Бар. Курені Карла Гофмана, наступаючи на Судову Вишню, зайняли Довгомостиську, Дмитровичі, Стоянці. Яворівська група 1-го корпусу натиском з півночі зруйнувала залізничну колію біля села Заріччя, західніше Судової Вишні. Янівська група захопила село Гартфельд. Частини 2 корпусу полковника Мирона Тарнавського зайняли Збоїська, дійшли до Лисинич, оточили Богданівку західніше Львова. Оперуючи на лініях Львів — Стрий та Львів — Самбір, панцерний потяг «Ч. 2» виявився у смузі найактивніших бойових дій. Він часто підтримував бойові акції українських військ. 17 лютого «Люся» брала участь у бою, яким започатковано Вовчухівську операцію, а 26 лютого атакувала станцію Лапаївку.
Галицькі артилерійські батареї з Винників, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали ворожі позиції. З виходом 18 лютого війська силами 3 і 1-го корпусів на залізницю, перервався залізничний і телефонний зв'язок поляків між Львовом і Перемишлем; частини Львівського гарнізону і польське населення охопила паніка. Польське командування кинуло на оборону Львова групу генерала Вацлава Івашкевича числом до 5000. У район боїв прибула група полковника Генріха Мінкевича — понад 5000 вояків.
Отримавши значне підкріплення, ввечері 19 лютого поляки почали контрнаступ. Ударом із Городка вздовж залізничної колії на захід вони відбили Вовчухи і Бар; контратакували з Судової Вишні й зайняли Довгомостиську. 20 лютого, розвиваючи успіх, вони завдали удару з Вовчухів на Долиняни і Добряни. Але бригади Станіміра й О. Івановича зупинили і відкинули їх. 21—23 лютого частини Третього корпусу відбили атаки поляків і закріпилися на лінії Довгомостиська — Милятин — Бар, Вовчухи — Долиняни, Стаділки — Угерці.
Героями українського контрнаступу під Вовчухами, були Курінь смерті УСС під командою поручника О. Івановича й Окремий Гуцульський Пробоєвий курінь поручника Гриця Голинського. Вояки УГА тоді полонили 350 польських вояків, 22 кулемети, 6 гармат, 2 міномети, польову лічницю з цілим улаштуванням і аптекою та багато іншого воєнного майна. Втрати Гуцульського куреня були: кільканадцять убитих і 76 ранених.
Подальші бойові дії
Дальшому успіхові наступу перешкодила Військова Місія Антанти під проводом генерала Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир'я. 2 березня 1919 р. почалися знову воєнні дії, і 19 березня поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія генерала Луїса Боти) прийняла Начальна Кватира Галицької Армії, але відкинули її поляки і, попри зобов'язання не вживати проти українців сформованої у Франції армії генерала Юзефа Галлера де Галленбурга, частину її (35 000) спрямовано на протиукраїнський фронт.
Весною 1919 року, на відміну від наддніпрянців, галичани ще не були ознайомлені зі специфікою більшовицького режиму. Той факт, що Червона Армія в районі Овруча розпочала військові дії проти ворога — Польщі, місцеве селянство й рядові стрільці сприйняли з ентузіазмом. Тоді вчинив заколот курінь Галицької армії, розквартирований у Кристинополі біля Сокаля. Під гаслами: «Хочемо злучитись із більшовиками проти поляків!», «Ми самі безсильні на фронті, тисячі загинуло, а наші пани ведуть переговори з поляками» більш як три чверті куреня вирушило в напрямку Радехова для об'єднання з Червоною Армією. 26 квітня відмовилася йти на фронт військова сотня, що була дислокована в Давидові під Львовом.
У середині травня 1919 р. поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня 1919 р. лінії Болехів — Ходорів — Бібрка — Буськ; деякі з'єднання УГА (1-ша гірська бригада і група «Глибока») втратили зв'язок із головними силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді румунська армія захопила південно-східну територію ЗУНР. Це змусило Начальну Команду Галицької Армії відвести частини УГА в південно-східний трикутник Галичини, замкнений ріками Збруч — Дністер. Після короткого відпочинку й реорганізації українські частини під командуванням генерала Олександра Греківа, що тоді очолював УГА, 7 червня перейшли до наступу (т. зв. Чортківська офензива). Успішними боями відкинуто польські сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіазм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Галицької Армії прийняти умови перемир'я та демаркаційну лінію, так звану лінію Дельвіґа.
20—24 червня війська Галицької армії зайняли Бережани, Золочів, Рогатин, Бурштин, Ожидів і вийшли на підступи до Львова. У ході наступу до лав Галицької армії зголосилося понад 90 000 добровольців, але за браком зброї прийняли лише 15 000. Однак уже 28 червня 40-тис. польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї. УГА змушена була вдруге відступати і через два тижні знову опинилася в трикутнику між Дністром і Збручем.
Цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити на вихідні позиції в трикутнику між Збручем і Дністром. Через те, що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16—18 липня 1919 р. відступила за Збруч на допомогу УНР у її боротьбі з більшовиками.
15—18 липня галицька армія й урядові структури ЗОУНР залишили свою територію і перейшли до Наддніпрянської України. Східну Галичину повністю окупувала Польща. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала на власній території 8,5 місяців. Формування правових засад державної влади в ЗУНР, організація національних владних структур усіх рівнів базувалися на демократичних принципах (за винятком надання повноважень диктатора Є. Петрушевичеві), поважанні прав людини і національних меншин, врахуванні соціальних потреб народу. Як і провід УНР, керівництво ЗУНР розташувалося у Кам'янці-Подільському. Галицьке військо нараховувало 12 піших і одну кінну бригади чисельністю близько 50 тис. вояків, на озброєнні яких перебувало 603 кулемети і 187 гармат. Разом із тиловими частинами Галицьке військо становило близько 85 000 вояків. УГА зосередилася в районі Нова Ушиця — Проскурів. Вже в середині липня командування Галицької армії на чолі з Мироном Тарнавським розробило три варіанти подальших дій: відновити бойові дії з метою визволення Галичини; взяти участь у наступі на Київ; відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона, налагодити зв'язок із Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. Над цим в Італії працювала місія УНР під проводом Олександра Севрюка. Йшли переговори про сформування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 000 стрільців кожна.
У другій половині липня почалися бої об'єднаних армій УНР за стратегічну ініціативу на протибільшовицькому фронті. Вислідком стало здобуття українськими частинами Могилева, Чорного Острова, Проскурова. У результаті територія УНР розширилася до розмірів 90 км на 300 км, створено вигідний плацдарм для розгортання наступу на Київ.
Наслідки
Наприкінці червня польська армія перейшла в наступ. Відділи УГА 16—18 липня 1919 року перейшли за Збруч, після чого територію ЗУНР окупувала Польща. Близько 10 тисяч поляків і 15 000 українців, в основному солдати, загинули під час цієї війни. Українські військовополонені утримувалися в жахливих умовах у колишніх австрійських таборах для військовополонених у Домбі (Краків), Ланьцуті, Пикуличах, Стрілкові й Вадовиці.
Жодні домовленості про автономію та демократичні принципи Польщею ніколи не виконувались, навпаки приймалась політика асиміляції українського населення, що спричинило до поглиблення конфлікту (див. Українська Військова Організація)
Після війни французи, які підтримали Польщу дипломатичним і військовим шляхом, отримали контроль над східними галицькими нафтовими родовищами на умовах, які були дуже несприятливими для Польщі.
На початку Другої світової війни більша частина регіону була захоплена Радянським Союзом і згідно з договором приєднана до Української РСР, яка в той час була однією з республік Радянського Союзу, зі встановленням кордону по лінії Молотова — практично по лінії Керзона.
У післявоєнний час відповідно до рішень Ялтинської конференції польське населення Східної Галичини (652 тис. осіб) було переселено до Польщі, а кордон СРСР був зміщений дещо на схід — до лінії Керзона, більшість території ЗУНР залишилася в радянській Україні після війни і в даний час складає західну частину України.
Спадщина
Хоча 70 до 75 тисяч осіб, які воювали в Українській Галицькій армії, програли війну, а їхня територія була приєднана до Польщі, досвід проголошення Української держави і боротьби за неї значно посилилися, поглибивши патріотичну українську орієнтацію в Галичині. Тому в період міжвоєнної епохи Галичина була центром українського націоналізму.
На думку польського публіциста польсько-українська війна була основною причиною неможливості встановлення української держави в Києві в кінці 1918 і на початку 1919 р. Протягом цього критичного часу галицькі сили, великі, добре дисципліновані і несприйнятливі до підривної діяльності комуністів, могли б схилити баланс сил на користь української держави. Замість цього, всі ресурси на початку війни вимушено були зосереджені на захист Галичини. Коли рештки західноукраїнських сил потрапили на Схід влітку 1919 року, російські сили значно зросли і вплив галичан не став вирішальним.
Після війни українські солдати, які воювали в цій війні стали предметом народних пісень, а їхні могили — місцем щорічних прощ у Західній Україні, наперекір переслідуванням з боку польської влади. Поляки впродовж окупації Східної Галичини систематично плюндрували могили бійців УГА та пам'ятні місця війни.
Див. також
Українська галицька армія
Зимовий наступ в Україні (1918—1919)
Анексія Буковини Румунією
Примітки
Джерела
Ґалан В. Перехід за Збруч. (Уривок з книжки «Батерія смерти») // Вісті Комбатанта.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с.; іл. — ISBN 5-7707-7867-9.
Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни. Львів, 1933.
Омелянович-Павленко, М. Українсько-польська війна 1918—1919. Прага, 1929.
Шанковський Л. Українська Галицька армія. Вінніпег, 1974.
Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. Львів, 1998.
Литвин М. Р. Українсько-польська війна 1918—1919 // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2. Київ. Наукова думка, 2019
Українсько-польська війна 1918—19 // Довідник з історії України: у 3 т. / укл. І. Підкова, Р. Шуст. — Львів, 2001.
Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna o Lwów i Wschodnią Galicę 1918—1919 r.: Aspekty polityczne і wojskowe. Warszawa, 1997.
Рекомендована література
Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 1: А–Ж. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018. — 688 с. ISBN 978-966-2067-44-6
Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 2: З–О. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2019. — 832 с. ISBN 978-966-2067-61
Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 3: П — С. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020. — 576 с. ISBN: 978-966-2067-65-1
Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 4: Т — Я. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2021. — 688 с. ISBN: 978-966-2067-72-9
Посилання
Українсько-польська війна 1918—1919 (Довідник з історії України)
Велика історія України
Інститут історії України
Розпад Російської імперії
Перша світова війна
Українсько-польські війни
Війни XX століття
Війни за незалежність
Національно-визвольні рухи
Конфлікти в 1918
Конфлікти в 1919
|
1726773
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B4%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8
|
Інвалід війни
|
Інвалід війни
Особи з інвалідністю внаслідок війни — військовослужбовці, учасники бойових дій, які отримали поранення, контузію, каліцтво, захворювання при захисті Батьківщини чи виконанні військових обов'язків, визначених законодавством України.
Особи, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни
У відповідності до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.
До осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа:
1) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;
2) осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами;
4) осіб, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних:
у районах бойових дій у період Другої світової війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період;
від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях до 1 грудня 2014 року, а з 1 грудня 2014 року - на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, та в населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення, під час проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях;
під час виконання робіт, пов’язаних з розмінуванням боєприпасів, незалежно від часу їх виконання.
Дія абзацу третього цього пункту не поширюється на осіб, засуджених за злочини проти основ національної безпеки України та кримінальні правопорушення проти громадської безпеки.
Зв’язок інвалідності з пораненням чи іншим ушкодженням здоров’я, отриманим особами, зазначеними в цьому пункті, встановлюється для повнолітніх осіб - за висновком медико-соціальної експертизи, для осіб віком до 18 років - лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
5) осіб, які стали особами з інвалідністю внаслідок воєнних дій громадянської та Другої світової воєн або стали особами з інвалідністю із зазначених причин у неповнолітньому віці у воєнні та повоєнні роки;
6) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року;
7) учасників бойових дій на території інших держав, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах;
8) осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Другої світової війни, та осіб, які у неповнолітньому віці були призвані чи добровільно вступили до лав Радянської Армії і Військово-Морського Флоту під час військових призовів 1941-1945 років і стали особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання або захворювання, отриманого під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях;
9) осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи;
10) осіб, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранень, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (далі - Революція Гідності), та які звернулися за медичною допомогою у період з 21 листопада 2013 року по 30 квітня 2014 року.
Абзац перший цього пункту не поширюється на працівників міліції, осіб, які проходили службу в правоохоронних органах спеціального призначення, військовослужбовців внутрішніх військ, Збройних Сил України та інших військових формувань, які отримали інвалідність внаслідок поранень, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з подіями Революції Гідності.
11) військовослужбовців (резервістів, військовозобов'язаних) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовців військових прокуратур, осіб рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейських, осіб рядового, начальницького складу, військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України та стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, а також працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися до забезпечення проведення антитерористичної операції, до забезпечення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях і стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час забезпечення проведення антитерористичної операції безпосередньо в районах та у період її проведення, під час забезпечення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів;
12) осіб, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, за умови, що надалі такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів;
13) осіб, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах її проведення у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, але надалі такі добровольчі формування не були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, і виконували завдання антитерористичної операції у взаємодії із Збройними Силами України, Міністерством внутрішніх справ України, Національною поліцією, Національною гвардією України та іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами.
14) осіб, які добровільно забезпечували (або добровільно залучалися до забезпечення) проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях (у тому числі здійснювали волонтерську діяльність) та стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час забезпечення проведення антитерористичної операції, перебуваючи безпосередньо в районах та у період її проведення, під час забезпечення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів;
15) осіб, залучених до конфіденційного співробітництва з розвідувальними органами України і які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання своїх завдань на тимчасово окупованій території України, у районі проведення антитерористичної операції або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, або на інших територіях, де в період виконання цих завдань велися бойові дії.
Соціальні пільги
Увесь перелік соціальних пільг даних осіб чітко визначається статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Параметри пенсійного забезпечення окреслені у Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»
Дані особи, відзначені найвищими державними нагородами України, мають право на отримання пенсії за особливі заслуги перед Україною.
Вони мають законодавчу можливість пройти професійно-медичну реабілітацію та набути корисну соціально-значиму професію у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів.
Надання статусу
Порядок надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни визначається Кабінетом Міністрів України.
Див. також
Міністерство у справах ветеранів
Воєнно-медична доктрина України
Примітки
Джерела
Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» на сайті Верховної Ради України
Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на сайті Верховної ради України
Сайт Президента України
Урядовий портал Кабінету Міністрів України
Сайт Міністерства соціальної політики України
Сайт Пенсійного фонду України
Сайт Міністерства оборони України
Посилання
Хто належить до осіб з інвалідністю внаслідок війни? // Офіційний портал міста Києва
Інвалід війни //
Рада підвищила пільги інвалідам війни
У Міноборони уточнили, кого вважають учасниками бойових дій /Кореспондент/
Порошенко доручив вирішити питання про статус учасника бойових дій бійцям АТО /Сегодня/
Президент підписав Закон про статус інваліда війни для осіб, що отримали інвалідність під час Революції Гідності
Військова медицина в Україні
Військова термінологія
Справи ветеранів
Учасники воєн
|
5842537
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beilstein%2C%20W%C3%BCrttemberg
|
Beilstein, Württemberg
|
Beilstein, Württemberg
Beilstein is a town in the district of Heilbronn in Baden-Württemberg in southern Germany. It is southeast of Heilbronn. Beilstein is on the Württemberg wine route (Württemberger Weinstraße).
Geography
Beilstein lies in the south of the district of Heilbronn. The town is crossed by the Söhlbach, a tributary of the Bottwar. The communal land of Beilstein includes big parts of the Löwenstein Mountains. Annasee Lake is nearby.
Neighbouring municipalities
Neighbouring towns and municipalities of Beilstein are (clockwise from the south): Oberstenfeld, Großbottwar (both in the district of Ludwigsburg), Ilsfeld, Abstatt, Lauffen am Neckar (exclave Etzlenswenden), Löwenstein (all in the district of Heilbronn) and Spiegelberg (Rems-Murr-Kreis). The village Farnersberg is an exclave between Untergruppenbach in the north and Lauffen's exclave Stadtwald Etzlenswenden in the south. Beilstein has combined with Abstatt, Ilsfeld and Untergruppenbach to form a joint association of administrations called Schozach-Bottwartal.
Town structure
Apart from the town itself Beilstein consists of the villages Hohenbeilstein and Schmidhausen. The hamlets Etzlenswenden, Farnersberg and Stocksberg also belong to Beilstein. The neighbouring hill Stocksberg is the highest one of the Löwenstein Mountains, however, it doesn't belong to the communal land of Beilstein. There are also the hamlets Söhlbach, Obere Öhlmühle, Steinberg and Untere Ölmühle. The hamlets Billensbach, Gagernberg, Jettenbach, Kaisersbach, Klingen and Maad belong to Schmidhausen.
History
Foundation in Middle Ages
Beilstein developed during the Middle Ages adjacent to Hohenbeilstein Castle, which was built around 1080. After overlordship of the castle passed to the Margraves of Baden in 1234, the settlement was promoted to town status between 1250 and 1288 and is first mentioned as such in 1304. Since then it has changed overlordship several times. Ulrich IV and Eberhard II gave the town to emperor Charles IV, who returned it as a fief. Thereafter until the 18th century, the fief reverted to the next emperor or count before any assumption of office.
Beilstein was also an office and residential town of the Vogt. In the 14th century it was walled. The Reformation came to the town around 1534–35 and a Latin school was founded there in 1540.
Thirty Years' War
Thirty Years' War held between Catholics and Protestants claimed many victims by acts of war, epidemics and famines. In 1622, the Battle of Wimpfen was fought near Beilstein.
First complaints occurred when soldiers were quartered with the town in 1623. Many horses were stolen. Bavarian soldiers occupied trade routes to Heilbronn and Schwäbisch Hall, so there was no possibility to buy grain when there was a huge crop failure. In 1628 there were further losses due to the invasion of Wallenstein's troops, demanding 65 bushels of grain in 1629.
The Battle of Nördlingen led to much disease. Eberhard III fled to Straßburg, so victorious imperial troops looted and burned down many towns and villages. Further rise in prices, hunger and epidemics resulted. Nursing of the sick, monthly requisitions, the building of a soldiers' hospital and quartering of soldiers impoverished the population. The number of Beilstein's inhabitants decreased so far that there were just 39 houses habitable in 1641.
Finally the Peace of Westphalia of 1648 ended a quarter-century of suffering. People were able to rebuild their villages, fields, and vineyards. The number of habitable houses increased from 39 in 1641 to 117 in 1655.
Nine Years' War
During Nine Years' War there were several invasions by French troops after 1688. Once the French were able to advance to Lauffen, where Württemberg's troops beat them and forced them back. During the second invasion the French destroyed Marbach and advanced to Großbottwar, Oberstenfeld, Beilstein and Auenstein. Beilstein was burned down almost completely: 105 houses, 30 barns, and the town hall were destroyed. During the next three decades the town was rebuilt according to plans of architect Matthias Weiß of 1693.
Beilstein in the 19th century
According to a reorganization of Württemberg's departments Beilstein was seat of Oberamt Beilstein between 1803 and 1806. However, four years later it was merged with the Oberamt Marbach. This became part of the district of Heilbronn in 1938. Around 1840 the town began to knock down its town gates and to expand. Further poverty led to a decrease of population. Many people moved to bigger towns or emigrated. Between 1851 and 1860 67 people emigrated.
The Bottwartalbahn opened gradually between 1894 and 1900 and led to a certain upswing to villages along the railroad. However, settlement of industry stayed backward. In 1907–08 a public water supply was installed. In 1911 a connection to the power station of Pleidelsheim and Beihingen took place.
Time of national socialism
As everywhere the Gleichschaltung took place in Beilstein 1933. Since no Jews lived in the town, no antisemitic actions occurred. From 1933 to 1937 different parts of the Wehrmacht were stationed here. On July 12, 1935, the first medical examination for military service took place. In August 1934 there was a decree to build air-raid shelters. After the outbreak of war in 1939 several prisoners of war were quartered in Beilstein.
Until 1944 Beilstein stayed nearly undamaged. There were just three attacks of fighter-bombers causing little damage of property. From February 1944 to April 1945 there were further six attacks causing three casualties and four damaged houses.
In March 1945 the front line came nearer, and army units entered the town, which became the target of a heavy air-raid in the afternoon of April 16, 1945. By this attack nearly 40% of the whole town was destroyed, so it was one of the most affected places of the region. The next night it was very difficult to extinguish all the fires. Primarily, the civilian population focused on saving their own houses, leaving the already strained fire brigade to focus on the rest of the town.
On April 16 there was still heavy resistance from the Germans. The Americans changed their plans and tried to take the town by encircling it. There were several casualties caused by these actions. The Germans had an advantage as they knew the area. In the morning of April 19, 1945, the first American tanks entered Beilstein, despite tank traps set up by the German forces. The Battle of Beilstein took the whole day; military action continued until 11 p.m.
Present
Repairing the damages of World War II took until 1955. Then new growth started in Beilstein. Between 1956 and 1971 new building sites containing around 280 houses were erected. On July 1, 1971, the municipality of Schmidhausen was incorporated into Beilstein.
After 1970 the population increased heavily as Beilstein became attractive to commuters driving to Heilbronn, Ludwigsburg and Stuttgart. Due to a state program of redevelopment, decisive actions were taken in 1982 to change the town's image.
Politics
Local council
Elections May 2014:
Freie Wählervereinigung Beilsteiner Bürgerinnen und Bürger, FW: 38,1 % – 7 Sitze (−1)
CDU Bürgerliste Beilstein: 26,5 % – 5 Sitze (±0)
SPD Bürgerliste: 14,2 % – 2 Sitze (±0)
Initiative Beilstein: 12,0 % – 2 Sitze (+2)
FDP: 9,2 % – 2 Sitze (−1)
Total: 18 seats
The mayor is also a member of the district council and its chairman.
Mayors
Since 2021: Barbara Schoenfeld
2012–2021: Patrick Holl
1987-2012: Günter Henzler
Arms and flag
Blazon: In red a hexagonal silver stone with three silver hatchets all around. The town colours are white and red.
Until the 17th century the seals of Beilstein showed just one hatchet being the Fleckenzeichen simultaneously. From 1579 to 1641 the empty surface around the hatchet was filled with roses. The canting arms have been used since 1583, but the colours changed several times. The district council of Beilstein confirmed the current form of arms on February 5, 1930.
Twin town
Since 1984 there is a relationship with Pontault-Combault in the French Département Seine-et-Marne.
Culture and sights
Notable buildings
Above Beilstein is Hohenbeilstein Castle, which was built in the 11th century but fell into ruin five centuries later. It was rebuilt in the 19th century and contains both a restaurant and a falconry today.
Halfway between castle and town is the Unteres Schloss (Lower Castle). It was built in 1907 by Robert Vollmoeller. The Unteres Schloss is the conference venue of the Evangelical-Lutheran Church in Württemberg since 1960.
The Church of the Magdalene was built in the Romanesque period. In 1805 its use as a church ended, and thereafter it served as a military hospital, ammunition dump, and a gym. Later it decayed. In 1850 the choir was torn down. In 1955 it was rebuilt as a youth hostel.
The town hall is a baroque timber building. After its destruction in 1693 it was rebuilt from 1703 to 1710. Even other timber buildings show the reconstruction of the town, e. g. the neighbouring Alte Schmiede (old smithy). Also a new Alte Kelter (old wine-press) was built in 1698 instead of an older one.
The Sankt-Anna-Kirche was presumably built in 1470 in place of an older church. It has been Beilstein's municipal church since 1800. It was completely redeveloped from 1988 to 1990.
Since 2004 a historical round tour invites to discover Beilstein and its environs. Within the other villages and hamlets there are further notable buildings.
Sports and leisure
The DLRG Oberes Bottwartal offers education in swimming and lifesaving inside the mineral pool bath Oberes Bottwartal. The sports club TGV Eintracht Beilstein offers handball, football, swimming and other sports.
Regular events
In the Weinbergfest underneath Hohenbeilstein Castle taking place every last weekend in July there are shown Beilstein's sparklings and wines. Further celebrations are the Stadtfest and the Andreasmarkt. The Bottwartal-Marathon passes Beilstein.
Economy and infrastructure
Wine-growing
Beilstein is known nationwide for its wine. Especially Riesling, Trollinger and Lemberger grow here. By the Rebflurbereinigung all vineyards have been reorganized from 1966 to 1980. The yards belong to the wine region of Württemberg. Until recently wine-growing has been the main source of income.
Traffic
Beilstein is a station of the Bottwartalbahn running from Marbach am Neckar to Heilbronn. This rail road was laid up in 1968. Today public transport is ensured by buses of VVS and H3NV.
Media
For happenings in Beilstein, the newspaper Heilbronner Stimme is published daily. Otherwise, there is a newspaper named Marbacher Zeitung/Bottwartalbote (part of the Stuttgarter Nachrichten). Every Friday the town's office paper is published.
Public institutions
The spa of Beilstein contains a 25-metre pool, children's area and sauna. It is open from September until May.
The spa Oberes Bottwartal runs in cooperation with Oberstenfeld and is open from May until September. There are more than 1,000 parking spaces at its disposal.
Education
There are many local schools such as; a primary school and Hauptschule including Werkrealschule called Langhansschule named after the Bergfried of Hohenbeilstein Castle. There's also the Herzog-Christoph-Gymnasium. Beilstein also contains its own folk high school.
Notable residents
Franz Joseph Damian Junghanns (1800-1875), leader in the Baden Revolution of 1848
Immanuel Niethammer (1766-1848), Bavarian Supreme Court and Oberkirchen Council
Hans Purrmann (1880–1966), painter, lived in Beilstein from 1914 to 1916
Valentin Vannius (1495-15670, Reformation pastor, First Reformed Abbot of Maulbronn Monastery, Author, Pastor of Cannstatt. Wrote several works published by the Duke of Württemberg.
Literature and sources
Bibliography
Otto Rohn und Dietmar Rupp (Hrsg.): Beilstein in Geschichte und Gegenwart. Stadt Beilstein, Beilstein 1983
Notes
External links
Official website (in German)
Heilbronn (district)
|
72871409
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fran%C3%A7oise%20Thom
|
Françoise Thom
|
Françoise Thom (born 1951) is a French historian and Sovietologist, honorary lecturer in contemporary history at Paris-Sorbonne University. A specialist in post-communist Russia, she is the author of works of political analysis on the country and its leaders.
Early life and education
Françoise Thom was born in Strasbourg, 1951. Her parents are René Thom, a mathematician known for his theory of catastrophes and winner of the Fields Medal, and of Suzanne Helmlinger. Françoise has two siblings, Elizabeth and Christian.
Thom has a degree in Russian.
Career
She lived for three years in the Soviet Union, then taught Russian in secondary schools in Ferney-Voltaire and Calais. She is a research associate at the Institut français de polémologie. In 1983, she defended a thesis entitled , directed by Alain Besançon at the School for Advanced Studies in the Social Sciences.
She was then appointed lecturer in contemporary history at Paris-Sorbonne University. In 2011, she presented a dissertation entitled , for which was the supervisor, at the Paris-Sorbonne University.
She published her thesis in a book entitled, , in 1987. She also published , with Isabelle Stal, in 1985, (1989), and (1994).
In 1998, she co-authored, with Jean Foyer, Jacques Julliard, and Jean-Pierre Thiollet, the book, La Pensée unique - Le vrai procès. She collected, translated, prefaced and annotated the memoirs and analyses of Sergo Beria, son of Lavrentiy Beria, published in 1999 under the title . In 2013, she finally published a biography of Beria, under the title . In 2018, she published Comprendre le poutinisme (Understanding Putinism), in which she recalls Vladimir Putin's former membership in the KGB and studies the "propaganda of Russian power".
Personal life
In April 2005, she married historian Georges Mamoulia.
Selected works
Books
L'École des barbares, with Isabelle Stal, Paris, Julliard, 1985
La langue de bois, Paris, Julliard, 1987
Les fins du communisme, Paris, Critérion, 1994
Le Moment Gorbatchev, Paris, Hachette, 1989
Beria : Le Janus du Kremlin, Paris, Cerf, 2013 924 p.
Géopolitique de la Russie, with Jean-Sylvestre Mongrenier, Paris, PUF, collection "Que sais-je?", 2016
Comprendre le poutinisme, Paris/Perpignan, Desclée De Brouwer, 2018, 240 p.
La Marche à rebours. Regards sur l’histoire soviétique et russe, Paris, Sorbonne Université Presses, collection "Mondes contemporains", 2021, 724 p.
Poutine ou l'obsession de la puissance, Litos, 2022, 248 p.
Articles
"Les Occidentaux devant la fin de l’Union soviétique", Commentaire, no 118, February 2007, pp. 373-382
"Le parti russe en France", Commentaire, February 2016, pp. 432-436
Editor
Beria, Sergo, Beria, mon père : au cœur du pouvoir stalinien, Plon/Critérion, 1999, 448 p.
References
1951 births
Living people
People from Strasbourg
20th-century French historians
21st-century French historians
Historians of Russia
Paris-Sorbonne University alumni
Historians of communism
Academic staff of Paris-Sorbonne University
|
5169474
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B2%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%87%D0%BE%D0%BA
|
Історія виготовлення свічок
|
Історія виготовлення свічок
Виготовлення свічок розвивалося незалежно в багатьох місцях по всьому світу. Занурні свічки зі смальцю, виготовляли римляни, починаючи приблизно з 1000 року до н. е. Свідчення про свічки з китового жиру в Китаї датуються періодом правління династії Цін (221-206 рр. до н. е.). В Індії для храмових свічок використовували віск з киплячої кориці.
У давнину свічки переважно виготовляли зі смальцю та бджолиного воску, але в останні століття їх почали виготовляти зі спермацету (кашалотів), очищених тваринних жирів (стеарину) та парафіну.
Історія
Античність
Ранні греки використовували свічки на своєрідних місяцеподібних «тортах» на честь народження богині Артеміди на шостий день кожного місячного місяця. Традиція ставити свічки на святкові торти, можливо, походить від цього звичаю, але торти, які хоч якось нагадують сучасні західні святкові торти, з'явилися в Європі лише близько 1600 року.
Римляни почали виготовляти занурювані свічки з смальцю приблизно в 1000 році до нашої ери. Хоча масляні лампи були найпоширенішим джерелом освітлення в римській Італії, свічки були звичайним явищем, і їх регулярно дарували під час Сатурналії.
У мавзолеї Цінь Ши Хуан-ді (259—210 рр. до н. е.), першого імператора Китаю, були свічки, виготовлені з китового жиру. У період Чжаньґо (403—221 рр. до н. е.) словом «чжу» називали свічку; на деяких розкопаних бронзових виробах тієї епохи зображено колючку, яка, як вважалося, мала тримати свічку.
Цзічжупський словник часів династії Хань (202 р. до н. е. — 220 р. н. е.), виданий близько 40 р. до н. е., натякає на свічки з бджолиного воску, а в Книзі Цзінь (складена в 648 р.), що охоплює період правління династії Цзінь (266—420 рр.), міститься ґрунтовна згадка про свічку з бджолиного воску, яку використовував державний діяч Чжоу І (пом. 322 р.). Розкопана глиняна миска 4 століття нашої ери, що знаходиться в музеї Лояна, має порожнисте гніздо, в якому були знайдені сліди воску. Як правило, ці китайські свічки відливали в паперові трубочки, використовуючи скручений рисовий папір для гніту і жир з китів чи місцевої риби.
В Індії для храмових свічок використовували віск, отриманий при кип'ятінні кориці. У Тибеті для свічок використовували масло Яка.
Існує риба під назвою Eulachon або «риба-свічка», різновид Корюшки, яка водиться від Орегону до Аляски. У I столітті нашої ери корінні американці з цього регіону використовували жир цієї риби для освітлення. Просту свічку можна було зробити, нанизавши висушену рибу на паличку, а потім запалити її.
Середньовіччя
Після розпаду Римської імперії перебої в торгівлі зробили оливкову олію, найпоширенішим паливом для каганців, недоступною на більшій частині Європи. Як наслідок, свічки набули більшого поширення. Натомість у Північній Африці та на Близькому Сході, завдяки доступності оливкової олії, виготовлення свічок залишалося відносно невідомим.
У Середньовіччі свічки були звичним явищем по всій Європі. Свічкові майстри (відомі як свічкарі) виготовляли свічки з жирів, заощаджених на кухні, або продавали власні свічки у своїх крамницях. Ремесло свічкарів зафіксоване також під більш мальовничою назвою «smeremongere» («калатало»), оскільки вони наглядали за виготовленням соусів, оцту, мила та сиру. Про популярність свічок свідчить їхнє використання на Святвечір та у святкуваннях на честь святої Люсії.
Сало, жир корів або овець, стало стандартним матеріалом для виготовлення свічок у Європі. Неприємний запах сальних свічок зумовлений гліцерином, який вони містять. Запах що появлявся у процесі виробництва був настільки неприємним, що його заборонили в кількох європейських містах. Бджолиний віск виявився чудовою речовиною для виробництва свічок без неприємного запаху, але залишався обмеженим у використанні для багатих, а також для церковних і королівських заходів через свою високу вартість.
В Англії та Франції виробництво свічок стало гільдійським ремеслом до 13 століття. Лондонська гільдія свічників була заснована близько 1300 року в Лондоні, а в 1456 році отримала свій герб. Компанія Wax Chandlers Company працювала до 1330 року і отримала свій статут у 1484 році. До 1415 року сальні свічки використовували для вуличного освітлення. Перша свічкова форма походить з XV століття в Парижі.
На Близькому Сході, за часів Аббасидського та Фатимідського халіфатів, бджолиний віск був переважним матеріалом для виготовлення свічок. Бджолиний віск часто імпортували з далеких відстаней; наприклад, виробники свічок з Єгипту використовували бджолиний віск з Тунісу. Як і в Європі, ці свічки були досить дорогими, і більшість простолюдинів використовували замість них масляні лампи. Еліта, однак, могла дозволити собі витрачати великі суми на дорогі свічки. Наприклад, аббасидський халіф аль-Мутаваккіль щорічно витрачав 1,2 мільйона срібних дирхемів на свічки для своїх королівських палаців.
У ранньомодерній Сирії свічки користувалися великим попитом серед усіх соціально-економічних класів, оскільки їх прийнято було запалювати під час шлюбних церемоній. У столиці Сефевідів Ісфагані в 1500-1600-х роках існували гільдії свічників. Однак свічники мали відносно низьке соціальне становище в Сефевідському Ірані, порівняно з перукарями, банщиками, ворожбитами, мулярами та носіями.
Примітки
Історія промисловості
Історія технологій
Свічки
|
2494526
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%97%D1%81%20%D0%93%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%81
|
Луїс Гомес
|
Луїс Гомес
Луїс Освальдо Гомес Касерес (20 квітня 1972, Гуаякіль, Еквадор) — еквадорський футболіст, що грав на позиції півзахисника. Відомий за прізвиськом Ель Чіно (Китаєць).
Виступав, зокрема, за клуб «Барселона» (Гуаякіль) та також національну збірну Еквадору.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1992 року виступами за команду клубу «Барселона» (Гуаякіль), в якій провів два сезони. Після цього відправився у річну оренду до клубу «Депортіво Кіто».
1995 року повернувся до «Барселони». Цього разу відіграв за гуаякільську команду наступні чотири сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі гуаякільської «Барселони», був основним гравцем команди.
1999 року знову відправився в оренду, тепер до клубу «Ферро Карріль Оесте».
2000 року повернувся до клубу «Барселона» (Гуаякіль). Цього разу провів у складі його команди три сезони. Граючи у складі гуаякільської «Барселони» також здебільшого виходив на поле в основному складі команди.
Протягом 2004—2006 років захищав кольори команди клубу «ЛДУ Кіто».
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Універсідад Католіка» (Кіто), за команду якого виступав у 2006 році.
Виступи за збірну
2001 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Еквадору. Протягом кар'єри у національній команді провів у формі головної команди країни 12 матчів, забивши 1 гол.
У складі збірної був учасником розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ 2002 року у США, чемпіонату світу 2002 року в Японії і Південній Кореї.
Посилання
Статистика гравця на сайті RSSSF.com
еквадорські футболісти
Гравці збірної Еквадору з футболу
Гравці розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ з футболу 2002
Гравці чемпіонату світу з футболу 2002
Футболісти «Барселони» (Гуаякіль)
Футболісти «Депортіво Кіто»
Футболісти «Феррокаріль Оесте»
Футболісти «ЛДУ Кіто»
Футболісти «Універсідад Католіка» (Кіто)
еквадорські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Аргентині
Уродженці Гуаякіля
|
1729266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%82%D1%83%D0%B1%D0%B5%D0%BA%20%28%D0%90%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Актубек (Алакольський район)
|
Актубек (Алакольський район)
Актубек — село у складі Алакольського району Жетисуської області Казахстану. Адміністративний центр та єдиний населений пункт Актубецького сільського округу.
У радянські часи село називалось Чистопольське.
Населення — 1215 осіб (2021; 1239 у 2009, 1403 у 1999, 1777 у 1989).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Алакольського району
Села Жетисуської області
|
428846
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Subaru%20Legacy
|
Subaru Legacy
|
Subaru Legacy — автомобілі середнього класу (Клас D), що виробляються концерном Subaru з 1989 року.
Перше покоління Тип BC/BJF (1989-1994)
В 1987 році на мотор-шоу в Чикаго був показаний концепт з ім'ям Legacy.
В 1989 році на ринку з'явилася серійна машина. Legacy - перший автомобіль Субару, який отримав дволітровий двигун. Флагман випускався з кузовами седан і універсал. Автомобіль оснащувався опційно повним приводом і регульованою підвіскою, а також відрізнявся багатим на ті часи оснащенням, включаючи чотирьохканальних антиблокувальну систему (ABS). Сімейство Legacy оснащувалося атмосферними і наддувними опозитними чотирициліндровими бензиновими двигунами потужністю 102-280 к.с. Перше покоління Legacy відзначилося в чемпіонаті світу з ралі.
Двигуни
1.8 L EJ18 H4
2.0 L EJ20E H4
2.0 L EJ20D DOHC H4
2.0 L EJ20G DOHC turbo H4
2.2 L EJ22/E H4
2.2 L EJ22T turbo H4
2.0 L EJ20G DOHC turbo H4 (STi Touring Wagon)
Друге покоління Тип BD/BG (1994-1999)
Друге покоління дебютувало в 1993 році. Дизайном займався Олів'є Буле. Довжину колісної бази Legacy збільшили на 50 мм - до 2630 мм, виросли і загальні габарити. Крім того, для головного ринку - США - всі машини вже "в базі" вирішено було оснащувати повним приводом. Двигуни залишилися чотирициліндровими, але самі слабенькі версії пропали. На верхівці як і раніше був турбомотор 2.2 потужністю 280 к.с. Залишилися колишніми і коробки - п'ятиступінчаста МКПП і чотирьохдіапазонна АКПП. В цьому ж поколінні дебютувала позашляхова версія Outback в кузовах седан і універсал. Машини оснащувалися повним приводом, регульованою підвіскою і збільшеним до 185 мм дорожнім просвітом.
Двигуни
2.0 L EJ20 H4 SOHC 135 к.с.
2.0 L EJ20 H4 DOHC 150 к.с.
2.2 L EJ22 H4 SOHC 137 к.с.
2.5 L EJ25 H4 DOHC 165 к.с.
2.0 L EJ20 H4 DOHC twin turbo EJ20 276 к.с.
Третє покоління Тип BE/BH (1999-2003)
У червні 1998 року з'явилося третє покоління моделі. Конкретно в цій генерації Legacy вже для всіх глобальних ринків стали оснащувати незмінним повним приводом «в базі». Крім того, в 2000-му жителі Країни висхідного сонця випустили версію з рідкісним типом мотора - оппозитною шісткою обсягом 3,0 л і потужністю 209 к.с. У тому ж році універсал Outback визнали окремою моделлю, позбавивши назви Legacy. У 2001 році побачила світ спецверсія автомобіля - Blitzen. Її розробляли разом з інженерами компанії Porsche, які не тільки вигадали дизайн коліс і аеродинамічного обважування, а й поділилися з японцями секвентальним методом «автомата». Ну, а самою божевільною модифікацією була STI (S400 і S401) з дволітровим 289-сильним (343 Нм) турбомотором і шестиступінчастою "механікою", важкодоступній для повсякденних версій. Всього було випущено 800 таких машин. Ще однією захоплюючою інтерпретацією Legacy став пікап Baja на базі моделі Outback для ринку США, але після чотирьох років виробництва (2003-2006) через слабкі продажі (трохи більше 30 тисяч машин) автомобіль зі складального потоку зняли.
Двигуни
2.0 L SOHC 125 к.с. H4
2.0 L DOHC 165 к.с. H4
2.0 L DOHC 280 к.с. twin turbo H4 МКПП
2.0 L DOHC 265 к.с. twin turbo H4 АКПП
2.5 L SOHC 165 к.с. H4
3.0 L DOHC H4 220 к.с. при 6000 об/хв 289 Нм при 4400 об/хв
Четверте покоління Тип BL/BP (2003-2009)
23-го травня 2003-го року, Fuji Heavy Industries представила оновлену Legacy, відому як BL для моделей седана і BP - для універсала. Випуск був початий в 2004 році.
У нової Legacy підвіска була модифікована і зроблена жорсткішою, і це позначило повернення турбо-двигунів на автомобілях Legacy, що поставляються в Північну Америку. 2.5 літровий двигун був запозичений у північноамериканської Impreza WRX STI. Завдяки прогресу в технологіях турбо-двигунів і посилення норм і стандартів вихлопу газу, система twin-turbo була знята з виробництва. Турбовані моделі і H6 першими отримали 5-ти ступінчасту автоматичну трансмісію, забезпеченою технологією SportShift, запатентованої фірмою Prodrive, Ltd.
У модельному ряду 2008 року Legacy універсал і Outback седан були зняті з продажу в Сполучених Штатах, залишилися Legacy седан і Outback універсал. У Канаді продажі універсала Legacy були продовжені. Також в 2008 році в Північній Америці почалися продажі седана Legacy з двигуном 3.0 L Flat-6. На седан Outback Flat-6 встановлюється з 2000 року.
З 10 травня 2008 року Legacy, вироблена для японського ринку, може оснащуватися новою опцією безпеки, названої EyeSight. Вона складається з двох камер, по одній з кожного боку дзеркала заднього виду, що використовуються для оцінки відстані до транспорту який їде попереду. Система допомагає підтримувати безпечну відстань на трасі, оповіщає водія в різних небезпечних ситуаціях, і може навіть стежити за появою пішоходів. У EyeSight була також вбудована автономна система круїз-контролю.
З березня 2008 року почався випуск дизельного опозитного двигуна для моделей Legacy і Outback
.
Доступна тільки ручна 5-ступінчаста коробка передач
.
Дизельні Legacy і Outback були вперше офіційно представлені на автошоу в Женеві в березні 2008 року.
В серпні 2007 року знаменита компанія Subaru Tecnica International, що займається тюнінгом автомобілів Subaru, представила Legacy «Tuned by STI». Пакет доопрацювань складається з:
- 18-дюймових алюмінієвих дисків STI
- Шин Potenza RE050A 225/40R18
- Амортизаторів Bilstein
- Доопрацьований пружин підвіски
- Доопрацьованого ECU
- Доопрацьованого TCU для машин з автоматичною трансмісією
- Спортивного глушника STI
- Комбінованої обробки салону (шкірою/алькантрою)
- Спідометра з градацією до 260 км/год.
У червні 2008 року в Японії почалися продажі Legacy S402 з тюнінгом від STI. В результаті роботи інженерів STI, Legacy отримала 2,5 літровий турбований двигун, допрацьований ECU, розширені арки передніх коліс, збільшену чутливість рульового управління, кермо Momo, амортизатори Bilstein, гальма Brembo і шини Bridgestone Potenza.
Двигуни
2.0L SOHC EJ20 H4
2.0L DOHC EJ20 H4
2.0L DOHC Turbo EJ20 H4
2.0L DOHC TD EE20 H4
2.5L SOHC EJ253 H4
2.5L DOHC Turbo EJ255 H4
3.0L EZ30 DOHC H6
П'яте покоління Тип BR/BM (2009-2014)
Седан Subaru Legacy п'ятого покоління став помітно крупнішим: колісна база «розтягнута» на 80 мм, автомобіль додав у довжину, ширину і в висоту.
У нового Subaru Legacy цікава гамма силових агрегатів, хоча двигунів власне лише пара - поки що. По-перше, 2,46-літровий 16-клапанник - в своїй основі перевірений EJ25. У двох версіях: безкомпресорній і з турбонаддувом. Без наддуву «четвірка» розвиває до 170 к.с. при 5600 об/хв, найбільший крутний момент - 230 Нм. Тоді як з турбокомпресором (і проміжним охолодженням повітря, що нагнітається) «четвірка» видає до 265 кінських сил при тих же оборотах. Максимальний крутний момент - 350 Нм.
По-друге, незрівнянна плоска «шістка», яка досі монтувалася на шасі Tribeca. При діаметрі циліндрів і ході поршнів 92х91 мм робочий об'єм суцільноалюмініевого 24-клапанного двигуна дорівнює 3630 см3. Максимальна потужність «шістки» - 256 к.с. при 6000 об/хв, найбільший момент - 335 Нм. Без жодного наддуву. "Четвірки" стикуються з ручною 6-ступінчастою КПП, тоді як 6-циліндровий оппозитник комплектується 5-швидкісним гідромеханічним «автоматом». Причому для 170-сильного 16-клапанника передбачений також безступінчатий варіатор - ланцюговий CVT Lineartronic.
Об'єм багажника у американській модифікації 598 літрів. Європейський варіант - 528 літрів.
Двигуни
Шосте покоління Тип BN (2014-2019)
На автосалоні в Чикаго в лютому 2014 року представлено шосте покоління Subaru Legacy (BN9). Відтепер доступний тільки в кузові седан, універсал називається Subaru Levorg.
Автомобіль комплектується повним приводом All-Wheel Drive (AWD) та атмосферними опозитними бензиновими двигунами: 4-циліндровим 2.5 л FB25 (175 к.с. при 5800 об/хв і 236 Нм при 4000 об/хв) і 6-циліндровим 3.6 л з серії EZ (256 к.с. при 6000 об/хв і 335 Нм при 4400 об/хв).
Привабливий зовнішній дизайн, просторий салон з новітньою інформаційно-розважальною системою та технологією допомоги водієві – все це поєднується у сучасному сімейному автомобілі Subaru Legacy 2016. У 2016 році новий пакет безпеки «Starlink» було додано до комплектацій Premium і Limited, а система «EyeSight» була доповнена функцією допомоги дотримання смуги руху. Зворотній зв'язок рульового управління значно покращився, а за допомогою нової функції автоматичного вмикання/вимикання можна керувати і фарами, і склоочисниками. Седан Legacy 2016 постачається у чотирьох комплектаціях: 2.5i, 2.5i Premium, 2.5i Limited і 3.6R Limited. Базова модель 2.5i оснащена: безступінчастою автоматичною коробкою передач Lineartronic, 6.2-дюймовим сенсорним екраном інформаційно-розважальної системи з AM/FM/CD/HD радіо, Bluetooth, USB-входом, камерою заднього виду та 17-дюймовими колесами. Об'єм багажника у американській модифікації 598 літрів. Європейський варіант-528 літрів. Модель «Premium» додатково запропонує: водійське сидіння з електроприводом та можливістю налаштування у 10 режимах, підігрів передніх сидінь, покращену інформаційно-розважальну систему з 7-дюймовим екраном з двома USB-портами, двозонний клімат-контроль та акценти оздоблення зі штучної деревини. Модель «Limited» постачається: з аудіо системою «Harman Kardon», системою моніторингу сліпих зон, системою слідкування за розміткою та шкіряною обшивкою сидінь. У моделі 3.6R наявні шестициліндровий двигун та ксенонові фари.
Об'єм багажника у американській модифікації 598 літрів. Європейський варіант-528 літрів.
Двигуни
2.0 L DOHC AVCS 148 к.с. H4 EJ20
2.0 L turbo DOHC AVCS 296 к.с. H4 FA20
2.0 L DOHC turbodiesel 148 к.с. H4 EE20
2.5 L SOHC i-AVLS 170 к.с. H4 EJ25
2.5 L DOHC DAVCS 170 к.с. H4 FB25
2.5 L turbo DOHC DAVCS 265 к.с. H4 EJ25
3.6 L DOHC DAVCS 256 к.с. H6 EZ36
Сьоме покоління Тип BW (з 2019)
Subaru Legacy (сьоме покоління) дебютував на автосалоні в Чикаго 7 лютого 2019 року, щоб продатись у автосалонах США, починаючи з третього кварталу 2019 року. Legacy 2020 року була перенесена на Глобальну платформу Subaru (SGP). Його зовнішній вигляд схожий на модель попереднього покоління, але фари та задні фари трохи змінені. Зараз в салоні є 11,6-дюймовий сенсорний екран на всіх оздобленнях, крім базової моделі, яка має два 7-дюймові дисплеї.
Помітні механічні зміни включають оновлений базовий двигун, FB25 тепер оснащений прямим вприскуванням. Турбонаддувний 2,4-літровий FA24 чотирьохциліндровий опозитний двигун від Ascent, замінив старий атмосферний опозитник об'ємом 3,6 літра з кодовим найменуванням EZ36. 90% компонентів у новому FB25 є новими порівняно з його попередником.
З точки зору безпеки, існує нова додаткова система розпізнавання обличчя, яка використовує камери для попередження водія, якщо система виявить, що вони відволікаються або стомлюються.
Переглянута Outback була прем'єрована на міжнародному автосалоні в Нью-Йорку 17 квітня 2019 року, щоб продатись у автосалонах Сполучених Штатів, починаючи з осені 2019 року. Зміни та особливості відображають ті, які були зроблені у спадщину, [25] та підняте припинення Outback забезпечує мінімальний просвіт заземлення (220 мм) 8,7 дюйма.
У 2020 Subaru провели повний редизайн Legacy. Базовим двигуном став 2.5-літровий чотирьохциліндровий двигун на 185 кінських сил і 239 Нм з витратою 8.7 л/100км у міському, 6.7 л/100км у заміському і 7.7 л/100км у змішаному циклах. Топові версії комплектуються 2.4-літровим чотирьохциліндровим турбодвигуном на 260 кінських сил і 376 Нм. Його витрата 9.8 л/100км у місті, 7.3 л/100км за його межами і 8.5 л/100км у середньому. Обидва силові агрегати працюють в парі з варіатором.
У базу усіх Subaru Legacy увійшли інформаційно-розважальна система Starlink з 7.0-дюймовим сенсорним екраном, чотири динаміки стереосистеми, супутникове радіо, два USB порти та Apple CarPlay з Android Auto. Опціонально доступні: люк даху, двозонний автоматичний клімат-контроль, бездротова зарядка, аудіосистема на 6 динаміків, аудіосистема «Harman Kardon» на 12 динаміків, 11.6-дюймовий сенсорний екран, два додаткових USB порти та навігаційна система.
У 2021 модельному році седан Subaru Legacy отримав адаптивні фари в стандартній комплектації.
Автомобіль успішно пройшов тести на аварійність. Американські IIHS та NHTSA дали седану Субару Легасі найвищі оцінки в випробуваннях на перекидання, ударостійкість, лобове та бокове зіткнення.
Об'єм багажного відсіку Subaru Legacy 2022 року складає 427 літрів.
Двигуни
2.5 L FB25 H4 182 к.с.
2.4 L FA24 H4-T 260 к.с.
Продажі
До 14 березня 2005 року компанія Subaru продала три-мільйони автомобілів Legacy по всьому світу.
Примітки
Посилання
Автомобілі 1980-х
Автомобілі 1990-х
Автомобілі 2000-х
Автомобілі 2010-х
Автомобілі Subaru
Седани
Універсали
|
160674
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Brush%20Wellman%20Inc.
|
Brush Wellman Inc.
|
Brush Wellman Inc.
Браш Велмен — компанія в США, основний виробник берилію у світі. Головний офіс у Мейфілд-Гайтс (Mayfield Heights) у штаті Огайо.
Історія
Заснована в 1931 р. в США. Brush Engineered Materials Inc. змінило свою назву на Materion Corporation 8 березня 2011 року.
Характеристика
Компанія Brush Wellman Inc. (BWI) — єдина у світі, що володіє повним циклом виробництва берилію від розвідки родовищ і видобутку руди до отримання готових високоякісних продуктів.
Вона виробляє оксид берилію, сульфати, сульфіди, хлориди та інш. сполуки Be, металевий берилій високої чистоти, а також сплави берилію з алюмінієм, міддю, нікелем і різноманітну берилієву бронзу.
У кінці ХХ ст. компанія BWI розробляє два родовища бертрандитових руд в США: Спер-Маунтін (шт. Юта) і Браш-Веллмен-Топаз, імпортує берилієві руду і концентрати з Бразилії та Китаю. Внаслідок проведених в 1998–1999 рр. ГРР на нових дільницях родовища Маунтін (США) підтверджені запаси руд досягли 6.9 млн т зі сер. вмістом ВеО 0.249 %. Компанія бере також участь в ГРР на нових берилієвих родовищах Маунт-Віллер і Сьєрра-Бланка (штат Невада). Середні вмісти ВеО в їх рудах становлять 2 %; основні рудні мінерали бехоіт, бертрандит і фенакіт.
Компанія має переробне підприємство поблизу м. Делта (штат Юта), завод в м. Елмор (штат Огайо). Потужність підприємств оцінюється в 300–370 т оксиду берилію на рік. Це бл. 65 % світового продукування оксиду берилію. Компанія розширює свої виробництва в США та поза їх межами.
Зокрема, в Сінгапурі вона організувала СП Brush Semitron Service Center Pty. Ltd. по виробництву берилієво-мідних злитків для постачання в країни Південно-Східної Азії. Керівництво спільним підприємством здійснює компанія Semitron Materials, провідний продуцент металів в Сінгапурі. Спільне підприємство почало функціонувати в 2000 р. і постачає продукцію в Малайзію [Brush Wellman in Malaysia.
В найближчій перспективі компанія BWI очевидно збереже монопольне положення на світовому ринку берилію як його продуцент та експортер.
Примітки
Джерела
http://minerals.er.usgs.gov/minerals/pubs/commodity/berillium. 1998.
Mining Annual Review. 2000
https://web.archive.org/web/20070926235839/http://ir.shareholder.com/bw/ReleaseDetail.cfm?ReleaseID=58483
Гірничі компанії США
Берилій
Підприємства Огайо
|
2322116
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D1%94
|
Угровське Подградьє
|
Угровське Подградьє — село в окрузі Бановці-над-Бебравою Банськобистрицького краю Словаччини. Станом на грудень 2015 року в селі проживало 38 людей.
Розташоване в підніжжі залишків Угровського замку.
Примітки
Села округу Бановці-над-Бебравою
засновані в Європі 1481
|
4231138
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%83%D1%85%D0%B0%20%D0%B4%D0%B0%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Пискуха даурська
|
Пискуха даурська (Ochotona dauurica) — вид гризунів з роду Пискуха (Ochotona) родини пискухових (Ochotonidae).
Морфологія
Загальна довжина тіла у пискух цього виду становить 18–19,5 см. Хвіст дуже короткий. Довжина ступні — 19–31 мм, ступні задніх лап світлішого кольору. Вуха короткі — від 16 до 25 мм. По краю вуха проходить вузька світла стрічка. Довжина вібрисів від 40 до 55 мм.
Колір літнього хутра буруватий (у різних підвидів різниться від жовтуватого до темнішого палево-сірого). Зимове хутро однотонного сірого кольору. Линяє двічі на рік. Весняне линяння відбувається в період з середини травня по кінець липня; осіння завершується в першу декаду жовтня.
Поширення
Ареал даурської пискухи великий і охоплює Алтай, Бурятію, Туву, Монголію (за винятком гірських лісів і пустель на південь від Монгольського Алтаю), і північний Китай.
Спосіб життя
Даурська пискуха, на відміну від багатьох інших пискух, винятково добре пристосована для постійного життя в норах.
Північна частина ареалу пискухи — це злакові й полинні степи. Тут пискухи риють складні, дуже розгалужені, але неглибокі (до 15 см) нори, що мають від 15 до 20 виходів на поверхню. Живуть колоніями, тримаються парами впродовж року. Внутрішня площа системи нір однієї родини становить від 25 до 36 м². Площа ж території на поверхні, що займає ця родина, може сягати 700 м². Крім основного лабіринту, на цій території є і прості нори з двома-трьома виходами, що слугують укриттям від хижаків. Системи нір часто сполучаються між собою; тварини не агресивні й у колоніях підтримують добросусідські відносини.
Південна частина ареалу пискухи більша за площею, і є напівпустелею. Тут пискухи селяться на низовинних, вологих ділянках з густішою рослинністю. Колонії можуть бути віддаленими одна від одної на значну відстань.
Пискухи уникають людських поселень і сипучих ґрунтів. Можуть зустрічатися на гірських луках на висоті до 3000 м над рівнем моря, однак, на відміну від пискухи Палласа, уникає скельних ділянок.
Як і більшість пискух, даурська пискуха веде денний спосіб життя. Навесні активна весь світловий день, літом і осінню найбільш активна вранці й увечері, в спекотний день майже не вилазячи з нори. Понижена активність пискух спостерігається у вітряні дні.
В зимову сплячку не впадає. В сильні морози не виходить на поверхню, при невеликих морозах і безвітряні ясні дні показується на поверхні, гріючись на сонці.
Тривалість життя близько трьох років. Більшість гине впродовж першого року, стаючи здобиччю різноманітних хижаків.
Харчування
Раціон даурських пискух різноманітний і містить приблизно 60 різних видів трав'янистих рослин, а також гриби, листя і молоді пагони чагарників. Пискуха найбільш полюбляє такі рослини, як Artemisia frigida, Potentilea acaulis, Cleistogenes, Agropyron, Astragalus, Erysimum, Dracocephalum, Kochia.
На зиму даурська пискуха робить запаси, споруджуючи "стоги" зі зрізаної трави діаметром до 50 см і висотою 30–40 см. "Сінозаготівля" починається в липні-серпні.
Розмноження
Розмножуються з квітня по вересень. В рік народжується 2 (рідше 3) виводки по 3-8 дитинчат. Найбільша народжуваність припадає на червень-липень. Вагітність триває 25 днів. Народжують пискухи в спеціальній камері всередині нори. Молоді самки досягають статевої зрілості у віці 21 дня, самці дещо пізніше. Приблизно через місяць після народження молоді пискухи покидають батьківську нору і шукають пару і місце для власної нори.
Збереження
Даурська пискуха доволі численний вид. Її чисельність піддається коливанням. МСОП вважає цей вид таким, що не потребує особливого захисту.
Підвиди даурської пискухи
Ochotona dauurica bedfordi (Thomas, 1908) — мешкає в провінції Шаньсі (КНР);
Ochotona dauurica annectens (Miller, 1911) — мешкає в провінції Ганьсу (КНР);
Ochotona dauurica mursaevi (Bannikov, 1951) — мешкає в монгольських аймаках Дархан-Уул і Уверхангай;
Ochotona dauurica altaina (Thomas, 1911) — мешкає на Алтаї, в Туві;
Ochotona dauurica dauurica (Pallas, 1776) — мешкає в південному Сибіру, Забайкаллі, Північно-Західній, Центральній та Східній Монголії;
Примітки
Джерела
Позвоночные животные России: Пищуха даурская
Млекопитающие фауны России и сопредельных территорий: Даурская пищуха
Энциклопедия млекопитающих бывшего СССР. Даурская пищуха
Червоний список МСОП видів із найменшим ризиком (LC)
Пискухові
Тварини, описані 1776
Ссавці Росії
Ссавці Китаю
Ссавці Монголії
|
1254515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BA%3A%20%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Спартак: Помста
|
Спартак: Помста
«Спартак: Помста» — телесеріал кабельного каналу Starz, третій сезон і продовження серіалу «Спартак: Кров та пісок». Прем'єра відбулася 27 січня 2012 року.
Сюжет
Після кривавої розправи в домі Батіата повстання гладіаторів починає вселяти страх в серце Риму. Претор Клавдій Глабра і його римські війська направляються в Капую для знищення зростаючого загону Спартака із звільнених рабів, перш ніж вони зможуть завдати подальшого удару.
У ролях
Ліам Макінтайр — Спартак
Люсі Лоулесс — Лукреція Батіат
Пітер Менса — Еномай
Ману Беннетт — Крікс
Катаріна Лоу — Міра
Віва Бьянка — Ілітія
Крейг Паркер — Гай Клавдій Глабра
Дастін Клер — Ганнік
Синтія Адда-Робінсон — Невія
Нік Тараба — Ашур
Брук Вільямс — Аурелія
Деніел Фьюрріджел — Агрон
Люк Пеглер — Марк
Том Гоббс — Сеппій
Ганна Менген Лоуренс — Сеппія
Список епізодів
Примітки
Посилання
Офіційний сайт телесеріалу «Спартак: Помста»
Телесеріал «Спартак: Помста» на сайті TV .com
Телесеріали США 2010-х років
Телесеріали 2012
Телесеріали, дія яких відбувається в Стародавньому Римі
Історичні телесеріали США
Помста
|
2722994
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7%20%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%85%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B2
|
Союз молодих комуністів
|
Союз молодих комуністів (UJC) — молодіжна організація Комуністичної партії Куби. Членство є добровільним і селективним, налічує понад 600 000 активних членів. Його логотип складається зі стилізованого зображення Хуліо Антоніо Мельї, Каміло Сьєнфуегоса і Че Гевари. Девіз — «Estudio, Trabajo, Fusil».
Історія
Союз молодих комуністів був заснований поряд з Комуністичною партією Куби в 1965 році.
Примітки
Посилання
juventudrebelde.cu
Політичні партії Куби
Молодіжні політичні організації
Засновані в Північній Америці 1965
Засновані на Кубі 1965
|
4725932
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9B%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B5
|
Оксана Лінде
|
Оксана Лінде (нар. 1948) — венесуельська композиторка та виконавиця електронної музики. У 2022 році вийшов її дебютний альбом із записами, зробленими у 1980-х роках.
Кар'єра
Лінде народилася в родині українських іммігрантів у Каракасі, Венесуела, і з раннього дитинства вчилася грі на фортепіано. Вона отримала ступінь магістерки наук у Венесуельському інституті наукових досліджень, але побічні ефекти хімічних речовин, з якими вона працювала, спричинили демієлінізацію, судоми та втрату пам'яті, і вона покинула навчання.
У той час Лінде вже почала експериментувати зі створенням музики та грала у деяких групових проектах з іншими студентами. Після закінчення навчання вона придбала обладнання для домашньої студії, в тому числі синтезатори Casio CZ-1 і Polymoog, котушкову машину TEAC A-3440, ефект відлуння стрічки Roland та інші.
Першим музичним твором Оксани Лінде у 1983 році був Descubrimiento. Через два роки її твір Mariposas Acuaticas було включено до французької компіляції SNX, а між 1984—1986 роками вона записала понад тридцять творів, у тому числі для телебачення, радіо та театру. У 1991 році вона була включена до третього Фестивалю електронної музики в Каракасі, але, окрім деяких міжнародних радіовистав, її роботи залишилися в основному невиданими.
Після того як їй довелося доглядати за хворою матір'ю, Лінде продала більшість своїх інструментів і звукозаписного обладнання. Пізніше вона почала створювати нову музику на комп'ютері, використовуючи програмне забезпечення для редагування аудіо Audacity, яке було спільно з Myspace і ReverbNation.
У 2019 році її музика привернула увагу Шер-і-лі та Андреа Зарза Канова, які включили пісню Linde's Reverie II на свою компіляцію Dream Tech. Це призвело до того, що Луїс Альварадо з Buh Records дізнався про її роботи та організував випуск її дебютного альбому Aquatic And Other Worlds. Альбом включав роботи, записані між 1983—1989 роками. Другий і третій альбоми, які складатимуть подальші архівні записи, планується випустити в майбутньому лейблом Buh Records.
Після випуску Aquatic And Other Worlds музика Оксани Лінде порівнюється з музикою інших ранніх електронних музикантів, таких як Делії Дербішир. У своєму огляді Electronic Sound Magazine написав, що вона ближча до Венді Карлоса та Ісао Томіти, ніж до Дербішира. The Wire також відзначив порівняння з такими виконавцями, як Дербішир та Карлос, і написав, що випуск музики Лінде був уроком того, як багато інших електронних композиторів були все ще невизнаними.
Дискографія
Збірні виступи
1985 — SNX — Гаваї
2020 — Dream Tech — Mana
2022 — Below the Radar 39 — Wire Magazine
Альбоми
2020 — Водні та інші світи (1983—1989) — Буг Рекордс
Список літератури
Народились 1948
Українці Венесуели
Венесуельські музиканти
|
1001510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%81-%D0%9B%D0%B0%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D1%81%20%28%D0%A2%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%B5%D0%BB%D1%8C%29
|
Куевас-Лабрадас (Теруель)
|
Куевас-Лабрадас (Теруель)
Куевас-Лабрадас — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Теруель. Населення — особа (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 220 км на схід від Мадрида, 13 км на північ від міста Теруель.
Демографія
Примітки
Муніципалітети провінції Теруель
|
3343426
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D0%A7%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%B7%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D1%82%D0%B0%29
|
Сент-Чарлз (Південна Дакота)
|
Сент-Чарлз (Південна Дакота)
Сент-Чарлз — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Ґреґорі штату Південна Дакота. Населення — 15 осіб (2020).
Географія
Сент-Чарлз розташований за координатами (43.088126, -99.094883). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 0,51 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 11 осіб у 5 домогосподарствах у складі 4 родин. Густота населення становила 22 особи/км². Було 11 помешкання (22/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 9,1 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 0,0 % — особи молодші 18 років, 81,8 % — особи у віці 18—64 років, 18,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 60,5 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 83,3 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 83,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів .
Цивільне працевлаштоване населення становило 15 осіб. Основні галузі зайнятості: будівництво — 46,7 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 40,0 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 13,3 %.
Джерела
Переписні місцевості Південної Дакоти
Населені пункти округу Ґреґорі (Південна Дакота)
|
41132001
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Osmavandan
|
Osmavandan
|
Osmavandan (also Romanized as ‘Os̄māvandān; also known as Usmamanda) is a village in Jirdeh Rural District, in the Central District of Shaft County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 759, in 216 families.
References
Populated places in Shaft County
|
2512546
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/APOF
|
APOF
|
APOF – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 12-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 326 амінокислот, а молекулярна маса — 35 399.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як метаболізм ліпідів, транспорт, метаболізм холестеролу, транспорт ліпідів, метаболізм стероїдів, метаболізм стеролів.
Секретований назовні.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 12
Аполіпопротеїни
|
128843
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%83%D0%B7%D0%B8
|
Антомедузи
|
Антомедузи (Anthomedusae) — ряд гідроїдних з підкласу Лептоліни, що завжди мають поліпову стадію в життєвому циклі. Поліпи можуть бути одиночними або колоніальними, з тілом, не вкритим твердим перісарком.
Опис
Медузи не колоніальні, без статоцистів, з гонадами на манубріумі, з добре помітними радіальними каналами та щупальцями, що ростуть від краю купола. Кнідом звичайно включає десмонеми (за винятком родин Eudendriidae та Laingiidae). У деяких видів (наприклад, Staurocladia wellingtoni, що мешкає в водах навколо Нової Зеландії), медузи втрачають здатність до вільного плавання та переходять до вторинно бентичного способу життя, пересуваючись по субстрату на щупальцях.
Ряд налічує близько 1200 видів, та поділений на два підряди: Filifera (21 родина) та Capitata (26 родин).
Класифікація
Базальні та incertae sedis
Рід Bibrachium Stechow, 1919
Рід "Microstoma" Lesson, 1830 (nomen dubium; non G.Cuvier, 1816:)
Рід Saccohydra Billard, 1914
Родина Heterastridiidae
Підряд Aplanulata Collins, Winkelman, Hadrys & Schierwater, 2005
Родина Acaulidae Fraser, 1924
Родина Boeromedusidae Bouillon, 1995
Родина Boreohydridae Westblad, 1947
Родина Myriothelidae Hincks, 1868
Родина Corymorphidae Allman, 1872
Родина Hydridae Dana, 1846
Родина Margelopsidae Uchida, 1927
Родина Paracorynidae Picard, 1957
Родина Protohydridae Allman, 1888
Родина Tubulariidae
Підряд Filifera Kühn, 1913
Базальні та incertae sedis Рід Brinckmannia Schuchert & Reiswig, 2006
Рід Favonia Péron & Lesueur, 1810 (nomen dubium)
Рід Kinetocodium Kramp, 1921 (Margelina: Hydractiniidae?)
Рід Lymnorea Péron & Lesueur, 1810 (= Limnorea; nomen dubium)
Родина Axoporidae Boschma, 1951 (fossil)
Родина Bythotiaridae Maas, 1905 (including Calycopsidae; Pandeida?)
Родина Clathrozoellidae Peña Cantero, Vervoort & Watson, 2003
Родина Cordylophoridae von Lendenfeld, 1885
Родина Jeanbouilloniidae Pagès, Flood & Youngbluth, 2006
Родина Oceaniidae (Margelina?)
Родина Tubiclavoididae Moura, Cunha & Schuchert, 2007 (Pandeida?)
Інфраряд Margelina Haeckel, 1879
Родина Australomedusidae Russell, 1971
Родина Balellidae Stechow, 1922
Родина Bougainvilliidae
Родина Cytaeididae L.Agassiz, 1862
Родина Eucodoniidae Schuchert, 1996
Родина Hydractiniidae
Родина Ptilocodiidae Coward, 1909
Родина Rathkeidae Russell, 1953
Родина Rhysiidae Hickson & Gravely, 1907;
Родина Stylasteridae
Родина Trichydridae Hincks, 1868
Інфраряд Pandeida
Родина Eudendriidae
Родина Magapiidae Schuchert & Bouillon, 2009
Родина Niobiidae Petersen, 1979
Родина Pandeidae
Родина Proboscidactylidae Hand & Hendrickson, 1950
Родина Protiaridae Haeckel, 1879
Родина Heterotentaculidae Schuchert, 2010
Підряд Capitata Kühn, 1913
Базальні та incertae sedis Рід Cnidocodon Bouillon, 1978
Рід Ctenaria (Zancleida: Zancleidae?)
Рід Oonautes Damas, 1937 (Zancleida: Zancleidae?)
Рід Paulinum Brinckmann-Voss & Arai, 1998
Рід Plotocnide Wagner, 1885 (including Plankayon)
Рід Propachycordyle Thiel, 1931
Рід Pteronema Haeckel, 1879
Рід Rhabdoon Keferstein & Ehlers, 1861 (including Pararhysomedusa Рід Tetraralphia'' Pagès & Bouillon, 1997
Інфраряд Moerisiida Poche, 1914 (disputed)
Родина Halimedusidae Arai & Brinckmann-Voss, 1980
Родина Moerisiidae Poche, 1914
Інфраряд Sphaerocorynida Petersen, 1990
Родина Hydrocorynidae Rees, 1957
Родина Sphaerocorynidae Prévot, 1959
Родина Zancleopsidae Bouillon, 1978
Інфраряд N.N.
Родина Cladonematidae
Родина Corynidae
Родина Euphysidae
Родина Pennariidae McCrady, 1859
Родина Solanderiidae
Родина Tricyclusidae Kramp, 1949
Інфраряд Zancleida Russell, 1953
Родина Asyncorynidae Kramp, 1949
Родина Cladocorynidae Allman, 1872
Родина Milleporidae Fleming, 1828 (= Milleporadae)
Родина Porpitidae
Родина Pseudosolanderiidae Bouillon & Gravier-Bonnet, 1988
Родина Rosalindidae Bouillon, 1985
Родина Teissieridae Bouillon, 1978
Родина Zancleidae Russell, 1953
Література
Kramp, P. L. 1959. The Hydromedusae of the Atlantic Ocean and adjacent waters. Dana Report 46: 1-283.
Millard, N.A.H. 1975. Monograph on the Hydroida of southern Africa. Annals of the South African Museum 68: 1-513.
Russell, F. S. 1953.The medusae of the British Isles. Cambridge University Press, London, pp. 530, 35 pls.
Schuchert, P. 1996.The marine fauna of New Zealand: athecate hydroids and their medusae (Cnidaria: Hydrozoa). New Zealand Oceanographic Institute Memoir 106: 1-159.
Посилання
The Hydrozoa Directory
Гідроїдні
Ряди тварин
|
3021598
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%BE%20%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Славчо Ковилоський
|
Славчо Ковилоський (мак. Славчо Ковилоски, 1978, Скоп'є, Північна Македонія) — македонський поет, прозаїк, есеїст, літературний критик та історик.
Ковилоський закінчив Філософський факультет Університету св. Кирила і Мефодія.
Докторську дисертацію захистив у травні 2017 року в Скоп'є.
Є автором численних монографій, наукових видань.
Лауреат премій «3 листопад», «Гоце Делчев», «Ґріґор Парлічев» та інших.
Посилання
Славчо Ковилоський - ИМЛ - мк
Славчо Ковилоський - Блесок/Blesok - eng
Примітки
Македонські поети
Македонські прозаїки
Уродженці Скоп'є
Випускники Університету св. Кирила і Мефодія
|
3505182
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Селище імені Леніна (Воронезька область)
|
Селище імені Леніна (Воронезька область)
Селище імені Леніна — селище у Ольховатському районі Воронезької області Російської Федерації.
Населення становить 85 осіб (2010). Входить до складу муніципального утворення Караяшниковське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у межах українського історико-культурного регіону Східної Слобожанщини. До Перших визвольних змагань належав до Воронезької губернії.
Від 1928 року належить до Вільховатського району, спочатку в складі Центрально-Чорноземної області, а від 1934 року — Воронезької області.
Згідно із законом від 15 жовтня 2004 року входить до складу муніципального утворення Караяшниковське сільське поселення.
Населення
Примітки
Селища Воронезької області
Населені пункти Ольховатського району
|
976510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%83%20III%20%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%29
|
Пам'ятник Олександру III (Київ)
|
Пам'ятник Олександру III (Київ)
Бюст Олександра ІІІ у Києві — пам'ятник російському імператору Олександру ІІІ Романову у Києві. Встановлений у 1909 році на кошти Управління Південно-Західної залізниці навпроти будинку «Притулку для сиріт у пам'ять імператора Олександра ІІІ» у Залізничній колонії (нині в цій будівлі залізничний технікум). Знесений більшовиками у 1920-х роках.
1909 року навпроти будинку притулку для сиріт-дітей залізничників, що офіційно носив ім'я Олександра ІІІ, було відкрито невеликий пам'ятник. Погруддя Олександра ІІІ містилося на невисокому гранітному п'єдесталі з написом «Царю-миротворцу сиротский приют имени Императора Александра ІІІ Юго-Западной железной дороги. 1909 г.».
З приходом більшовиків у 1920-х роках, бюст імператора разом із постаментом було знесено. 1972 року на цьому місці відкрито погруддя Володимиру Кудряшову.
Джерела
Київ. Історична енциклопедія. З найдавніших часів до 1917 року
Железнодорожная колония в Киеве .
Київ у добу Російської імперії
Знесені пам'ятники Києва
Олександру
Погруддя України
|
51844329
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dilshod%20Turdiev
|
Dilshod Turdiev
|
Dilshod Turdiev (born 19 October 1991 in Fergana) is an Uzbekistani Greco-Roman wrestler. He competed in the men's Greco-Roman 75 kg event at the 2016 Summer Olympics, in which he was eliminated in the round of 16 by Viktor Nemeš.
References
External links
1991 births
Living people
Uzbekistani male sport wrestlers
Olympic wrestlers for Uzbekistan
Wrestlers at the 2016 Summer Olympics
Wrestlers at the 2014 Asian Games
Medalists at the 2014 Asian Games
Asian Games medalists in wrestling
Asian Games silver medalists for Uzbekistan
21st-century Uzbekistani people
Sportspeople from Fergana
|
4034097
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%82%20%D0%B3%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F%D0%BC
|
Запит гудінням
|
Запит гудінням
Query by humming (скорочено QbH) — система (спосіб) пошуку музики, яка розгалужує оригінальні класифікаційні системи за назвою, виконавцем, композитором та жанром. Зазвичай це стосується пісень чи іншої музики з чітко окремою темою чи мелодією. Система включає в себе мелодію, яку приспів користувач (запит на введення), і порівняння її з існуючою базою даних. Потім система повертає рейтинговий список музики, найближчий до вхідного запиту.
Одним із прикладів цього може бути система із залученням портативного медіаплеєра із вбудованим мікрофоном, що дозволяє пришвидшити пошук медіафайлів.
Стандарт MPEG-7 включає положення щодо пошуку музики QbH.
Приклади систем QBH включають ACRCloud, SoundHound, Musipedia і Tunebot.
Зовнішні посилання
Інтернет-демонстрації
ACRCloud SDK
SoundHound (мобільний додаток)
Система QbH від Musipedia
Дослідницький проект QbH в Нью-Йорку
Запит гудінням у Sloud Inc, аплет QbH (Active X)
MaART на Sourceforge
Tunebot у Північно-Західному університеті
Загальна інформація та статті
Comprehensive list of Music Information Retrieval systems (apparently last updated ca 2003)
Запит гудінням - пошук музичної інформації в аудіобазі даних , робота Асіфа Гіаса, Джонатана Логана, Девіда Чемберліна, Брайана С. Сміта; ACM Multimedia 1995
Презентація опитування QBH Євгена Вайнштейна, 2006
Нова Зеландія Цифрова бібліотека MELody inDEX , стаття Роджера Дж. Макнаба, Ллойда А. Сміта, Девіда Бейнбріджа та Ієна Х. Віттена; Журнал D-Lib 1997
Назвіть цю мелодію: Пілотне дослідження з пошуку мелодії із співаного запиту , стаття Брайана Пардо, Йони Шифріна та Вільяма Бірмінгема, Журнал Американського товариства інформаційних наук та технологій, вип. 55 (4), с. 283-300, 2004
Ідентифікація
|
21934482
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%9Awierczyna%2C%20Koszalin%20County
|
Świerczyna, Koszalin County
|
Świerczyna, Koszalin County
Świerczyna is a village in the administrative district of Gmina Polanów, within Koszalin County, West Pomeranian Voivodeship, in north-western Poland. It lies approximately north-west of Polanów, east of Koszalin, and north-east of the regional capital Szczecin.
For the history of the region, see History of Pomerania.
The village has a population of 280.
References
Villages in Koszalin County
|
3391653
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%81-%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%B4%20%28%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Франкс-Філд (Вісконсин)
|
Франкс-Філд (Вісконсин)
Франкс-Філд — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Ешленд штату Вісконсин. Населення — 160 осіб (2020).
Географія
Франкс-Філд розташований за координатами (46.552163, -90.598917). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 3,28 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкали 154 особи в 66 домогосподарствах у складі 40 родин. Густота населення становила 47 осіб/км². Було 68 помешкань (21/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,6 %. Частка іспаномовних становила 4,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,1 % — особи молодші 18 років, 67,5 % — особи у віці 18—64 років, 10,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,6 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 136,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 144,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 25,2 % осіб, у тому числі 27,6 % дітей у віці до 18 років та 18,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 67 осіб. Основні галузі зайнятості: мистецтво, розваги та відпочинок — 32,8 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 20,9 %, транспорт — 19,4 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Вісконсину
Населені пункти округу Ешленд (Вісконсин)
|
2643109
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96%D1%8F%29
|
Комарна (Хорватія)
|
Комарна (Хорватія)
Комарна — населений пункт у Хорватії, у Дубровницько-Неретванській жупанії у складі громади Сливно.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 167 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Дубровницько-Неретванська жупанія
|
4963735
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%8C%D0%B7%20%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BB%D1%96
|
Чарльз Веллеслі
|
Чарльз Веллеслі
Чарльз Веллслі (17 листопада 1873 — 24 липня 1946) — американський актор епохи німого кіно ірландського походження. Він знявся у більш ніж 80 фільмах між 1913 і 1928 роками. Він народився в Дубліні і помер в Амітивілі, Нью-Йорк.
Вибрана фільмографія
1914 — Моя офіційна дружина
1924 — Людина-вовк
1925 — Загублений світ
1925 — Несвята трійця
1926 — Дні в коледжі
Примітки
Актори США
|
36654728
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bayan%20Jumah
|
Bayan Jumah
|
Bayan Jumah is a Syrian swimmer from Aleppo who specializes in butterfly and freestyle events. An ISG silver medalist and Syrian national champion and record-holder. Jumah was the second Syrian female swimmer to compete at the Olympic Games, following Marella Mamoun in 2000.
Career
In 2007, Jumah was picked for the national team, in which she managed to break three national records in the 50m, 100m and 200m freestyle events. At the 2008 Summer Olympics, she withdrew from a heat in the 50 metre freestyle in which she would have faced Olympian Anya Gostomelsky, refusing to swim alongside an Israeli. Gostomelsky set a new Israeli national record in the race. Asked what her reaction was, Gostomelsky said: "I didn't notice that the lane was empty. That's her problem." In 2009, she won her first international medal at the Arab Games in Jordan.
At the 2012 Summer Olympics, she competed in the Women's 100 metre freestyle, finishing in 40th place overall out of 48 swimmers in the first round heats, failing to qualify for the second round. In 2013, she broke several national records in swimming, including the 100m and 200m freestyle and the 100 m breaststroke events, at the Asian Indoor and Martial Arts Games.
She also competed at the 2016 Summer Olympics in the Women's 50 m freestyle and finished 49th with a time of 26.41 seconds. In 2019, she finished 7th in the 50m freestyle event at the Asian Age Group Championships in Bengaluru, India; hence, she did not qualify to the 2020 Summer Olympics in Tokyo.
See also
Boycotts of Israel in individual sports
List of Syrian records in swimming
References
Syrian female breaststroke swimmers
Living people
Olympic swimmers for Syria
Swimmers at the 2008 Summer Olympics
Swimmers at the 2012 Summer Olympics
Swimmers at the 2016 Summer Olympics
Syrian female freestyle swimmers
Swimmers at the 2010 Summer Youth Olympics
Swimmers at the 2010 Asian Games
Swimmers at the 2014 Asian Games
Sportspeople from Aleppo
1994 births
Asian Games competitors for Syria
21st-century Syrian women
21st-century Syrian people
Islamic Solidarity Games silver medalists for Syria
Islamic Solidarity Games bronze medalists for Syria
|
2503884
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/CAP2
|
CAP2
|
CAP2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 6-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 477 амінокислот, а молекулярна маса — 52 824.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як ацетилювання, альтернативний сплайсинг.
Локалізований у клітинній мембрані, мембрані.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 6
Некатегоризовані білки
|
1340244
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Battle%20of%20Vedrosha
|
Battle of Vedrosha
|
Battle of Vedrosha
The Battle of [the] Vedrosha was fought near the Vedrosha river, close to Dorogobuzh (then in the Grand Duchy of Lithuania, now in Russia) on 14 July 1500, during the Second Muscovite–Lithuanian War (1500–1503).
In the battle of Vedrosha, Muscovite forces defeated outnumbered Lithuanian troops attacking them. The Battle of Vedrosha was the first major Muscovite victory over Lithuania in the war of 1500–1503.
The Lithuanian geopolitical situation after the battle was desperate. Alexander of Lithuania unsuccessfully tried to even make the Crimean Khanate under Meñli I Giray and Moldavia under Stephen III begin hostilities against Muscovy, with which they were allied. The only help the Lithuanians received was the Livonian Order's attack on Pskov, which failed due to dysentery.
The battle is mentioned in several Muscovite Chronicles, but these generally confuse details, for example, place names (e.g. Vyazma instead of Vedrosha) and the names of the military leaders.
Background
Lithuanian–Muscovite "Perpetual peace" treaty in 1494
At the turn of the 15th–16th centuries, the Prince of Moscow, openly interfered in the internal affairs of the Grand Duchy of Lithuania. The Muscovites agitated the Grand Duchy's Eastern Orthodox inhabitants against their Catholic rulers and tried to enflame to renounce Lithuania and join Muscovy. The First Lithuanian–Muscovite War (1487–1494) concluded with a perpetual peace treaty in 1494 between Grand Duke Alexander of Lithuania and Grand Duke Ivan III of Moscow (both descended from the Lithuanian dynasty of the Gediminids).
The "Perpetual Peace" treaty with Moscow meant only a short respite for Lithuania, because Ivan III declared war to Lithuania once more on 3 May 1500 to join its eastern lands to Muscovy. The marriage of Alexander and Elena, daughter of Ivan III, in 1495 did not lead to peaceful Lithuanian-Muscovite relations or a common policy against the Tatars, as was hoped for by some. Alexander's brothers John I Albert and Vladislaus II of Hungary could not help because they were at war with the Ottoman Empire.
Muscovy breaks peace agreement, declares war on Lithuania in 1500
The official pretext for the Muscovite declaration of war was the escape of Duke Simeon Ivanovich Belsky to Moscow in 1499. Muscovites declared themselves defenders of the rights of the Eastern Orthodox in Lithuania, and, along with Bielski's escape, provided alleged evidence about attempts of forcefully converting Elena, now Grand Duchess of Lithuania, to Catholicism. They also referred to the activities of Catholic missionaries in the eastern lands of Lithuania where many Orthodox lived.
After the declaration of war, the princes of Chernigov and Novgorod-Seversk defected to Muscovy. The main object contested between Muscovy and Lithuania were the vast territories close to the Dnieper, which was strategically important for communication and trade.
Start of the war
In 1500, the war took place in three general areas: Novhorod-Siverskyi, Smolensk and Toropets. Muscovites quickly occupied the Severian lands and part of Chernihiv. The main fighting happened in the direction of Smolensk, which was the war's second most strategically important front.
After the Muscovites captured the Dorogobuzh fortress near the Dnieper, half of the Grand Ducal Lithuanian Army, which was a vanguard of about 3,500 horsemen, moved towards Smolensk and were joined the 500 horsemen of the regent of Smolensk, Stanisław Kiszka.
Battle
Confident in his strength and underestimating the enemy, the Grand Hetman of Lithuania Konstanty Ostrogski decided to attack first with the 4,000 Lithuanian soldiers. The Muscovite forces he was facing had at least 20,000 soldiers. The Lithuanians attacked the camp of the central Muscovites forces at a tributary of the Dnieper, the Vedrosha River, but were tricked into a well-organized ambush.
The vanguard of the Muscovite army lured the Lithuanian army into the main Muscovite forces of about 40,000 people, commanded by boyars Daniil Shchenya and , and was defeated. Little is known about the battle itself. The battle's outcome was determined not only by the skillfully chosen tactics of the Muscovites but also by their numerical superiority. Muscovites employed similar tactics as those in the Battle of Kulikovo.
The entire Lithuanian military leadership was captured by Muscovite forces, namely the Grand Hetman of Lithuania Konstanty Ostrogski, the regent of Anykščiai , the regent of Naugardukas , , and other Lithuanian nobles. Ostrogski escaped from Moscow in 1507.
Outcome
The defeat at Vedrosha greatly affected Lithuanian society. The Muscovites did not utilize the victory to the fullest strategically, meaning that the battle at Vedrosha had more political and moral significance. Although the road to Smolensk was open for the Muscovites after this battle, despite their proximity to Smolensk and a considerable, at least theoretical, chance of capturing it, the Muscovites limited themselves and did not take advantage of the opportunity.
Meanwhile, the other part of the Lithuanian army, led by Alexander of Lithuania, was in Borisovsky district, about from Smolensk, too far away to quickly salvage the situation. Overall, the Grand Duke of Lithuania and the Lithuanian military leadership, especially Grand Hetman Ostrogski, received a painful lesson, which they did not repeat, to not divide limited forces for important operations and, on the contrary, concentrate them as much as possible.
References
Sources
(VI – XVI вв.). (Военно-историческая библиотека).
1500 in Lithuania
Vedrosha
Vedrosha
Vedrosha
Military history of Russia
|
2433433
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гукович Василь Михайлович
|
Гукович Василь Михайлович
Василь Михайлович Гукович (28 грудня 1885, Калинівка, Херсонський повіт, Херсонська губернія — 1937) — військовик, поручик, репресований протоієрей.
Життєпис
Родина
Народився в сім'ї православного священика.
Батько — Михайло Гукович рукопокладений у село Блощинці. 1905 року — священик Миколаївської церкви села Панчеве.
Освіта
Маючи свідоцтво про закінчення 3 класів Одеської духовної семінарії, 1905 року як стороння особа складає іспит зрілості у чоловічій гімназії міста Златополя і отримує атестат за № 850.
1910 року маючи звання юнкер закінчує Одеське піхотне юнкерське училище, 6 серпня 1910 року отримує звання підпоручик з вислугою з 6 серпня 1909 року і скеровується у 73-й піхотний Кримський Його Імператорської Величності Великого Князя Олександра Михайловича полк.
Військова діяльність
15 листопада 1913 року як підпоручик 73-го піхотного Кримського Його Імператорської Величності Великого Князя Олександра Михайловича полку отримуює звання поручик з вислугою з 6 серпня 1913 року.
З вибухом Першої світової війни [31 січня]] 1915 року переводиться в 257-й піхотний Євпаторійський полк.
Неодноразово відзначається у битвах, за що отримує державну нагороду.
Після Жовтневого перевороту 1917 року — в Гетьманській армії. У званні сотник 30 листопада 1918 року зарахований з 7 травня до складу автобронебатареї.
Останні роки життя
Служив священиком (протоієрей) у Володимиро-Либідській церкві. 1937 року вивезений з Києва та безвісно пропав..
Нагороди
Орден Святої Анни 4 ступеня з написом «За хоробрість» (3 лютого 1915 року);
Зазначення
Посилання
Джерела
Див. також
Златопільська чоловіча гімназія
Уродженці Херсонського повіту
Випускники Одеської семінарії
Персоналії:Новомиргород
Випускники Златопільської чоловічої гімназії
Випускники Одеського військового училища
Офіцери Російської імперії
Російські військовики Першої світової війни
Вояки Армії Української Держави
Репресовані в СРСР
|
7428584
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Michaela%20Bercu
|
Michaela Bercu
|
Michaela Bercu (born ) is an Israeli model and actress.
Early life
Bercu was born in Tel Aviv, Israel, to Ashkenazi Jewish parents who immigrated to Israel from Romania. She is an only child. Her father Armand (1925-2007) hails from Bucharest, whereas her mother Yehudit from Timișoara. Bercu grew up speaking Hebrew, Romanian, and Hungarian. In 2015, she acquired Romanian citizenship.
Career
She started her career as model at age of 14 when her mother took her to the fashion photographer Menachem Oz. She later signed with Elite Model Management. Bercu is married to businessman Ron Zuckerman. The couple have four children.
A cover of Bercu by Peter Lindbergh appeared on the November 1988 American Vogue wearing a bejeweled Christian Lacroix T-shirt and a pair of faded jeans; the shot was done outdoors in natural light. It was Anna Wintour's first cover since taking over as the magazine's editor-in-chief, and was seen as signaling a break from the more formal and posed cover images favored by her predecessor, Grace Mirabella. It was also the first time a model on the cover of Vogue was shown wearing jeans. Bercu was also the first Israeli woman to be featured on the cover of American Vogue. She would later appear on the covers of French, Italian, German, and Australian Vogue, American, British, Spanish, German, and Swedish Elle, Mademoiselle, L'Officiel, Madame Figaro, Glamour, and Cosmopolitan. She was also featured in the 1990 Sports Illustrated Swimsuit Issue.
She has appeared in advertising campaigns for Blumarine, DKNY, Joseph, Andrew Marc, Rochas, Laurèl, CP Shades, Lord & Taylor, Bloomingdales, L'Oreal, and Revlon.
Bercu also appeared in the American film Bram Stoker's Dracula as one of Dracula's sensuous brides, co-starring Gary Oldman, Winona Ryder, Anthony Hopkins and Keanu Reeves. She briefly retired from modeling in 1996 after marrying but returned in 1999 modeling plus sized clothing.
Bercu returned to modeling in 2003 until 2006, and in 2011 Bercu started working for products, clothing lines, and apps.
Filmography
See also
Israeli fashion
References
External links
"Hakhi'yafot baolam" ("The Prettiest In the World") by Rina Nelkin at Maariv online (4 August 2007)
1970 births
Israeli film actresses
Israeli female models
Models from Tel Aviv
Living people
Actresses from Tel Aviv
Israeli people of Romanian-Jewish descent
Israeli Ashkenazi Jews
Art therapists
Israeli television presenters
Israeli women television presenters
Romanian people of Israeli descent
|
4688001
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BE%D0%B0%D0%BD%20IX
|
Іоан IX
|
Іоан IX (д/н — 29 березня 1327) — 81-й папа (абба) Александрійський та патріарх усієї Африки при Святому Престолі Святого Марка у 1320—1327 роках.
Життєпис
Походив зі знатної коптської родини з міста Нефія (в сучасні мухафазі Мінуфія). Про його діяльність до обрання папою практично відсутні відомості. 1320 року після смерті свого попередника Іоана VIII стає очільником Коптської православної церкви. На той час становищекоптської громади і церкви покращалися, завдяки налагодженню взаємодії з султанським урядом, куди увійшли деякі копти-ренегати.
8 травня 1321 року відбулося збурення мусульман, яке розпалювали фанатичні улеми (за іншою версією суфійські братства), які вимагали зруйнувати усі церкви та вигнати християн в провідних містах султанату. За цих обставин ані папа, ані султан Мухаммад I ан-Насір, незважаючи на зусилля не змогли протидіяти нищенню понад 60 коптських церков та монастирів по всьому Єгипту, зокрема найстаріших аз-Захра і Бу-Міна. ЛИше власнійгромаді за підтримки загону мамлюків вдалося врятувати церкву аль-муаллака (збереглася на тепер).
Через місяць заворушення поновилися, при цьому постійно відбувалися підпали мечетів та дедресе, в яких запідозріли коптів та греків. Для розв'язання проблеми султан викликав Іоана IX, який до того переховувався в будинку місрського валі. Папа намагався переконати Мухаммада I ан-Насіра покарати вже схоплених підпалювачів (14 греків і 12 коптів), але останній видав наказав, яким дозволив вбивати усіх підозрілих християн. Наслідком стали численні вбивства.
В подальшому намагався зберегіти існуючи церквоін будівлі, відновити довіру в стосунках з султаном, а також приборкати внутрішні сектанські течії, які вимагали радикальних дій у відносинах з мусульманами. Помер 1327 року. Йоно наступником було обрано Веніаміна II.
Джерела
Padri Benedettini della Congregazione di S.Mauro in Francia, L'Arte di verificare le date dei fatti storici delle inscrizioni delle cronache e di altri antichi monumenti dal principio dell'era cristiana fino all'anno 1770, traduzione di Giuseppe Pontini di Quero, vol. 2, Venezia, Tipografia Gatti, p. 308.
Патріархи Коптської православної церкви
|
4610403
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B1%D0%BA%D0%B8%20%D1%83%20%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%83%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201984
|
Стрибки у воду на літніх Олімпійських іграх 1984
|
Стрибки у воду на літніх Олімпійських іграх 1984
Змагання зі стрибків у воду на літніх Олімпійських іграх 1984 в Лос-Анджелесі тривали з 5 до 12 серпня на , розташованому в кампусі Університету Південної Каліфорнії. Розіграно 4 комплекти нагород (по 2 серед чоловіків і жінок). Змагалися 80 стрибунів і стрибунок у воду з 29-ти країн.
Медальний залік
Дисципліни названо згідно з позначеннями Міжнародного олімпійського комітету, але в офіційному звіті їх наведено, відповідно, як "стрибки у воду з трампліна" і "стрибки у воду з вишки".
Чоловіки
Жінки
Таблиця медалей
Країни-учасниці
Список країн, чиї спортсмени взяли участь в Іграх. У дужках - кількість учасників від кожної країни.
Примітки
Примітки
Змагання на літніх Олімпійських іграх 1984
1984
|
3455093
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%B7%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%84%D1%96%D0%B7%D0%BC
|
Інституційний ізоморфізм
|
Інституційний ізоморфізм — концепція гомогенізації організацій в організаційній соціології, за допомогою якої інституційна теорія пояснює процес поширення середовищем одних і тих самих загальноприйнятих, легітимних практик, ідей і структур, які можуть бути не оптимальними з точки зору економічної та технічної ефективності. Теорія інституційного ізоморфізму була запропонована в 1983 році Полом ДіМаджіо і Волтером Пауелом як логічне продовження інституційної теорії Джона Меєра і Браяна Роуена в 1977 році.
Стаття ДіМаджіо і Пауела мала на меті дати відповідь на питання: «Чому організації з часом стають настільки схожими одна на одну?». Для тогочасної соціології організацій це було доволі контрінтуїтивне питання, адже всі інші теорії досліджували інше питання: «Чому організації настільки різні?» (в тому числі Популяційна екологія чи стратегічний менеджмент). Розвиваючи ідеї інституційної теорії Меєра і Роуена, ДіМаджіо і Пауелл припустили, що ізоморфізм на макрорівні логічно випливає з індивідуального конформізму організацій. Впроваджуючи одні і ті самі загальноприйняті стандарти і практики, організації згодом стають схожими одна на одну, подальші неінституційні зміни стають все складніше. З часом організаційне середовище настільки кристалізується, що будь-які зміни ведуть лише до подальшого ізоморфізму:…У кінцевому рахунку організаційні суб'єкти, які приймають раціональні рішення, розбудовують навколо себе середовище, яке обмежує їх здатність до подальших змін. Раннє прийняття організаційних нововведень, як правило, зумовлене раціональним прагненням підвищити ефективність. Але нові практики можуть набувати не лише технічних, але і соціальних цінностей ат функцій. У процесі поширення інновацій досягається поріг, за яким впровадження скоріше забезпечує легітимність, а не підвищує ефективність роботи (ДіМаджіо і Пауел, 1983:148).Існуючи та перебуваючи в залежності від інституціоналізованих середовищ, організації з часом стають схожі одна на одну, інкорпоруючу в свою структуру ті елементи, форми і практики, які відповідають загальноприйнятим нормам, правилам і переконанням. (Аксьом, 2019:76).У роботі ДіМаджіо і Пауелл описуються три інституційні фактори (механізми), які ведуть до інституціоналізації та ізоморфізму — коерсивний, імітаційний та нормативний.
Девід Діпхаус (1996) формулює головну гіпотезу інституційної теорії як позитивну кореляцію між ізоморфізмом та легітимізацією організації. Іншими словами, коли організація відповідає нормам і правилам інституційного середовища, отримує схвалення свого середовища, вона асимілюється з іншими організаціями і, таким чином, підвищує свої шанси на виживання й успіх.
Як відзначають Боксенбаум і Йонссон (2008), важливою відмінністю інституційного ізоморфізму від попередніх теорій організаційної адаптації (теорія обставин, популяційна екологія організацій) є те, що гомогенізація організацій в межах середовища відбувається саме по відношенню до соціально сконструйованих норм, переконань і міфів, а не до технічних чи економічних вимог.
Примітки
Соціологічні терміни
|
2249200
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B3%D0%B0
|
Джарасандга
|
Джарасандга — герой давньоіндійського епосу «Магабгарата» й Пуран, великий та могутній правитель Маґадги, син ведійського царя Бріхадратги. Зазвичай розглядається як негативний герой, в основному, через свою ворожнечу з кланом Ядавів.У нього була сестра Шаширекха або Бріхадратаканья
Народження
Батько Джарасандги, Бріхадратха, був правителем Маґадги. Він був одружений з двома царівнами-близнятами з Каші. Брігадратга тривалий час не міг мати дітей, тому він пішов до лісу, де слугував святому мудрецю на ім'я Чандакаушика. Зрештою ріші зглянувся на Брігадратгу та дав йому освячений фрукт для дружини, після чого вона мала завагітніти. Не бажаючи образити одну зі своїх дружин, Брігадратга розрізав фрукт навпіл. Невдовзі дружини завагітніли й народили йому по половині дитини. Побачивши дві половинки тіла немовляти Брігадратга жахнувся й наказав викинути їх у лісі за містом. Ракшас на ім'я Джара підібрала їх та з'єднала дві половини тіла. Вони одразу ж зрослись і світ побачило немовля, яке почало голосно волати. Не наважившись убити немовля, демонка віддала його назад царю Бріхадратсі, розповівши про те, що сталось. Тоді батько назвав дитину Джарасандгою. Того часу до двору прибув ріші Чандакаушика. Він напророкував, що Джарасандга буде сильним і могутнім, і прославиться як великий відданий Шиви.
Життєпис
Після того, як Джарасандга виріс та успадкував престол від свого батька, він значно розширив імперію та став могутнім правителем. Він здобув перемогу над багатьма сусідніми царями та був коронований імператором Маґадги. Однак Джарасандга не мав дітей чоловічої статі. На пораду свого близького друга царя Банасури, Джарасандга видав двох своїх дочок (Ашті й Прапті) заміж за царевича Матгури Камса. Невдовзі Джарасандга допоміг останньому здійснити у Матгурі державний переворот, відрядивши йому на допомогу свою армію та підтримавши своїми порадами. В результаті правитель Матгури Уграсена опинився у в'язниці, а на престол здійнявся Камс.
Після того, як Камс був убитий Крішною, Джарасандга, ставши свідком горя своїх вдових дочок, зненавидів Крішну та присягнув убити його. Джарасандга атакував Матгуру 18 разів. Після вісімнадцятої за ліком атаки Крішна переконав Уграсену та свого батька, царевича Васудеву, залишити землі Матгури й заснувати нове царство у Двараці, подалі від Джарасандги.
Смерть
У «Сабгапарві» (друга книга «Магабгарати») йдеться про те, що Джарасандга був наймогутнішим царем своєї доби і тримав багатьох інших правителів у полоні. Коли Юдхіштхіра мав намір здійснити жертвопринесення раджасуя, могутність Джарасандги стала перепоною для нього. Тоді Крішна у супроводі Бгіми й Арджуни вирушив до столиці Джарасандги з наміром убити його. Джарасандга прийняв виклик та упродовж 13 днів і ночей бився з Бгімою. На чотирнадцяту добу Бгіма зміг взяти гору й убив противника голими руками (Джарасандга міг бути убитим лише таким способом). Після смерті Джарасандги 86 царів, які перебували у нього в полоні, здобули свободу та стали васалами Юдгіштгіри. Сина убитого Джарасандги на ім'я Сагадева Крішна призначив правителем Маґадги.
Джерела
Gibbs, Laura. Jarasandha Modern Languages MLLL-4993. Indian Epics
Dowson, John (1820—1881). A classical dictionary of Hindu mythology and religion, geography, history, and literature. London: Trübner, 1879 [Reprint, London: Routledge, 1979]. ISBN 0-415-24521-4
Династія Бріхадратхи
Маґадга
Персонажі «Магабгарати»
Персонажі «Бгагавата-Пурани»
|
3136228
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BE%20%D0%91%D0%BE%D1%86%D1%83%D0%BD%D1%8C
|
Хао Боцунь
|
Хао Боцунь (13 липня 1919 — 30 березня 2020) — китайський військовик і політик, голова Виконавчого Юаня Республіки Китай в 1990—1993 роках.
Кар'єра
Навчався у військовій академії в Нанкіні. Під час громадянської війни разом з основними гомінданівськими силами відступив на Тайвань. Пізніше продовжив військову освіту в Сполучених Штатах. Після повернення на батьківщину служив у національних збройних силах. 1975 року отримав генеральське звання. Від 1981 до 1989 року очолював Генеральний штаб.
Був заступником голови Гоміндану. 1989 року Хао Боцунь увійшов о складу уряду Лі Хуаня, отримавши портфель міністра оборони. Коли Лі Хуань був змушений піти у відставку, Хао Боцунь зайняв його місце. За його врядування було проведено виборчу реформу. Очолював уряд до 1993 року, звільнивши посаду через поважний вік.
Примітки
Джерела
Міністри оборони Республіки Китай
Китайські воєначальники
Сторічні довгожителі
|
2930507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Вінда (Вармінсько-Мазурське воєводство)
|
Вінда (Вармінсько-Мазурське воєводство)
Вінда — село в Польщі, у гміні Барцяни Кентшинського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ольштинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Кентшинського повіту
|
28410072
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kildemaa
|
Kildemaa
|
Kildemaa is a village in Tori Parish, Pärnu County in southwestern Estonia.
References
Villages in Pärnu County
|
957781
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Computer-assisted%20reporting
|
Computer-assisted reporting
|
Computer-assisted reporting describes the use of computers to gather and analyze the data necessary to write news stories.
The spread of computers, software and the Internet changed how reporters work. Reporters routinely collect information in databases, analyze public records with spreadsheets and statistical programs, study political and demographic change with geographic information system mapping, conduct interviews by e-mail, and research background for articles on the Web.
Collectively this has become known as computer-assisted reporting, or CAR. It is closely tied to "precision" or analytic journalism, which refer specifically to the use of techniques of the social sciences and other disciplines by journalists.
History and development
One researcher argues the "age of computer-assisted reporting" began in 1952, when CBS television used a UNIVAC I computer to analyze returns from the U.S. presidential election. One of the earliest examples came in 1967, after riots in Detroit, when Philip Meyer of the Detroit Free Press used a mainframe computer to show that people who had attended college were equally likely to have rioted as were high school dropouts.
Since the 1950s, computer-assisted developed to the point that databases became central to the journalist's work by the 1980s. In his book, Precision Journalism, the first edition of which was written in 1969, Philip Meyer argues that a journalist must make use of databases and surveys, both computer-assisted. In the 2002 edition, he goes even further and states that "a journalist has to be a database manager".
In 2001, computers had reached a critical mass in American newsrooms in terms of general computer use, online research, non-specialist content searching, and daily frequency of online use, showing that CAR has become ubiquitous in the United States.
Tools and techniques
The techniques expanded from polling and surveying to a new opportunity for journalists: using the computer to analyze huge volumes of government records. The first example of this type may have been Clarence Jones of The Miami Herald, who in 1969 worked with a computer to find patterns in the criminal justice system. Other notable early practitioners included David Burnham of The New York Times, who in 1972 used a computer to expose discrepancies in crime rates reported by the police; Elliot Jaspin of The Providence Journal, who in 1986 matched databases to expose school bus drivers with bad driving histories and criminal records; and Bill Dedman of The Atlanta Journal-Constitution, who received the Pulitzer Prize for his 1988 investigation, The Color of Money, which dealt with mortgage lending discrimination and redlining in middle-income black neighborhoods.
Professional organizations
In the last 15 years, journalism organizations such as the National Institute for Computer-Assisted Reporting (NICAR, a program of Investigative Reporters and Editors) and the Danish International Center for Analytical Reporting (DICAR), have been created solely to promote the use of CAR in newsgathering. Many other organizations, such as the Society of Professional Journalists, the Canadian Association of Journalists and the University of King's College in Halifax, Nova Scotia, offer CAR training or workshops. Journalists have also created mailing lists to share ideas about CAR, including NICAR-L, CARR-L and JAGIS-L.
See also
Automated journalism
Data-driven journalism
Notes
Journalism
|
2536973
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pap%20of%20Armenia
|
Pap of Armenia
|
Pap of Armenia
Pap (– 374/375) was king of Armenia from 370 until 374/375, and a member of the Arsacid dynasty. His reign saw a short, but notable period of stabilization after years of political turmoil. Although Armenia had been conquered and devastated by the Sassanid king Shapur II in 367/368, Pap was restored to the throne at a young age with Roman assistance in 370. Early in his reign, Armenia and Rome won a joint victory over the Persians at the Battle of Bagavan, and some former territories of the kingdom were reconquered by the efforts of his (general-in-chief) Mushegh Mamikonian. Although Pap's reign began with a reconciliation of the monarchy, nobility and church, his relations with the church soon deteriorated. Pap allegedly had the Patriarch of Armenia, Nerses I, poisoned, although some later historians doubt this narrative. Pap also eventually ran afoul of the Romans, who suspected him of colluding with the Persians. The emperor Valens unsuccessfully attempted to assassinate him in 373/374, but ultimately succeeded in having him killed in 374/375. He was succeeded by his nephew Varazdat as king.
Pap is depicted with hostility by the classical Armenian historians, likely due to the king's troublesome relationship with the Armenian Church. The Roman historian Ammianus Marcellinus, however, praised Pap for his bravery and cleverness. Some later Armenian historians have reevaluated Pap positively, valuing his attempts to strengthen the Armenian monarchy and pursue an independent foreign policy under difficult circumstances.
Family
Pap was the son of the Arsacid king of Armenia Arshak (Arsaces) II and his wife Parandzem. The exact year of Pap's birth is not known for certain and has been debated by historians; one source gives it as approximately 353. Armenian historian Hakob Manandian considered it possible that Pap was actually the son of Parandzem by her first husband Gnel (Arshak's nephew). Historian Albert Stepanyan argues that Pap was in fact Arshak's son, but that he was initially legally regarded as Gnel's son, as Arshak had married Paradzem in an Iranian-style levirate marriage called or , whereby a childless widow would marry one of her late husband's agnatic relatives to provide him with an heir. Additionally, Arshak had apparently married Parandzem while still married to his first wife Olympias, despite the recent banning of polygamy at the church council of Ashtishat. For these reasons, Arshak faced serious obstacles in legitimizing Pap as his legal son and heir. According to Stepanyan, it was only after the death of Queen Olympias (purportedly by poisoning on Parandzem's orders) that Parandzem was made a full royal consort and her son Pap was recognized as crown prince of Armenia. Historian Nina Garsoïan, on the other hand, contends that Pap must have been Arshak's legitimate son and heir, as even the sources extremely hostile to him never question his legitimacy. She proposes another hypothesis according to which Pap was born to Parandzem by Arshak around 350, after which Parandzem was passed to Gnel in a temporary marriage and taken back later by Arshak, thus explaining how Pap could have been born prior to Gnel's death circa 359.
Pap also appears to have had a brother or half-brother whose son Varazdat succeeded Pap as king. This brother is not mentioned by name in the histories of Faustus of Byzantium or Movses Khorenatsi, two of the main Armenian sources on Pap's life, but another Armenian work, the anonymous Vita of St. Nerses, reports that Pap had a younger brother named Trdat.
Pap's name is of Middle Iranian origin and literally means "father". The manuscripts of Ammianus Marcellinus's history give his name as , which historians read as .
Ascendance to the throne
Around 367/368, Pap's father Arshak II went to Persia for peace negotiations with the Sassanid king Shapur II and was imprisoned, leaving the Armenian throne vacant. Queen Parandzem and Prince Pap took refuge with the royal treasure in the fortress of Artogerassa (Artagers), defended by a troop of (lesser Armenian nobles). According to Ammianus Marcellinus, the Persian invasion force was commanded by two Armenian defectors, Cylaces (Glak) and Artabanes (Artavan or Vahan). Faustus also mentions two Armenian (magnates), Meruzhan Artsruni and Vahan Mamikonian (possibly identifiable with Ammianus's Artabanes), in leadership positions under Shapur II's suzerainty, as well as Zik and Karen who carried Persian noble titles. Shapur II may have intended to combine Sassanid administrative rule (Zik and Karen) with that of rule (Artsruni and Mamikonian).
During the siege, Arshak II's wife Parandzem appealed to Cylaces and Artabanes in the name of her husband. The two men defected back to the Arsacid monarchy and engineered the escape of Pap. Themistius reported Pap's arrival at Valens' court in Marcianopolis, where the emperor was wintering. According to Faustus, Pap was in contact with his mother while in Roman territory and encouraged her to await his return. Valens sent him to stay at Neocaesarea in Pontus Polemoniacus, from the Armenian border, where Pap received "liberal support and education." In 369, at the request of Mushegh Mamikonian (according to Faustus) or of Cylaces and Artabanes (according to Ammianus), Valens allowed Pap to return to Armenian territory. He was accompanied by the Terentius but was not yet recognized as King of Armenia by the Romans.
King of Armenia
Valens was reluctant to bestow a royal title upon Pap as this would violate an earlier treaty signed by Jovian in July 363, whereby Rome had pledged not to intervene in Armenian affairs. Nevertheless, Shapur was enraged at Pap's restoration and personally invaded Armenia in response, forcing Pap to leave Armenia again and go into hiding near the Roman frontier in Lazica. Instead of going after Pap, Shapur II concentrated his attack on Artogerassa, which fell in the winter of 369/70. The royal treasure was captured by the Persians and Parandzem was raped and murdered. Shapur II also began systematically persecuting the local Christians, destroying churches, erecting fire temples and forcing conversion to Zoroastrianism.
Shapur II contacted Pap while he was in hiding and tried to persuade him to come over to his side. Under Shapur II's influence, Pap murdered the duplicitous Cylaces and Artabanes and sent their heads to the shahanshah as a sign of loyalty. Shapur's attempted rapprochement with Pap was aborted, however, by Arinthaeus's return to Armenia with a Roman army that restored Pap to the throne for a second time in approximately spring 370. In the spring of 371, Shapur II launched another massive invasion of Armenia. In response, Valens sent a force headed by his generals Traianus and Vadomarius into Armenia. The Armenian army also assembled under the command of Mushegh Mamikonian. The joint Roman-Armenian force met the invading Persian army in the region of Bagrevand and emerged victorious at the Battle of Bagavan. Faustus of Byzantium gives considerable credit for the victory to Mushegh Mamikonian and writes that Pap observed the battle from the nearby height of Mount Npat. During the ensuing battles, more Armenian territories were reclaimed from the Persians (according to Faustus), including Arzanene and Corduene, which had been ceded to the Persians by Jovian in 363. By the end of the summer, Shapur II had retreated to his capital at Ctesiphon and Valens had returned to Antioch. Shapur II was unable to confront the massive Roman buildup in Armenia as a result of his preoccupation with Kushan attacks in the eastern part of his empire. Thus, Roman control over Armenia through the client king Pap was secure for the time being.
Pap was a young man—likely still a teenager—when he took the throne. At the beginning of his reign, he invited Patriarch Nerses I to return to Armenia. Nerses agreed and undertook the restoration of Armenia's churches and church institutions, caring for the poor and reestablishing the church's influence in the country. Meanwhile, Mushegh campaigned to restore Arsacid authority in Armenia, brutally punishing the provinces that had revolted against the monarchy, forcing the pro-Persian to submit to royal authority, and retaking territories from neighboring Albania and Iberia. Soon after these initial successes, Pap came into conflict with Patriarch Nerses. According to Faustus, Nerses constantly reprimanded Pap for his sinful behavior and refused to allow him to enter the church; Movses Khorenatsi implies that Pap was upset at Nerses for having him return lands that had been confiscated from the nobility during his father's reign. Some modern historians believe that Pap clashed with the church due to his support for Valens's pro-Arian religious policy; others believe that Pap was a Christian in name only and that he was sympathetic towards Zoroastrianism. Still others regard Pap's conflict with the clergy as the result of his steps to restrain the excessive power of the church, which had accumulated significant estates and wealth in the form of the charitable institutions created by Nerses during Arshak II's reign.
The conflict between the king and the patriarch came to a head in 373, when, according to Faustus and Movses, Pap invited Nerses to dinner at his mansion in the village of Khakh and had him poisoned. The king then dissolved the charitable institutions established by Nerses, abolished the and tithes paid to the church, and seized much of the church's lands. He also limited the clergy's exemption from military service, ordering that the sons and brothers of the lower clergy be placed at the disposal of the court. Pap nominated a man named Yusik as a replacement and sent him for consecration in Caesarea, but the Bishop of Caesarea Basil refused to consecrate the nominee. Valens requested that Basil quickly resolve the situation by finding a new nominee acceptable to Pap. Basil failed to do so and the Roman see of Caesarea effectively lost its traditional role of consecrating the Patriarch of Armenia. According to Faustus, the poisoning of the popular and powerful patriarch caused a rift between the king and the nobility and alienated Mushegh in particular. Nerses had also been a close Roman contact; his murder and the subsequent loss of Roman ecclesiastical control over the appointment of the Patriarch of Armenia must have damaged Pap's relations with Valens.
Some later historians have cast doubt on or totally rejected the assertion that Pap had Nerses poisoned. The Armenian historian Leo considered it a legend that was presented as fact by later ecclesiastical historians seeking to defame Pap. Authors Malachia Ormanian and Yeghiazar Muradian, judging from the circumstances described by Faustus, thought it more likely that Nerses died of some illness of the lungs or heart, perhaps on the same day or the day after he had dinner with Pap, giving rise to the rumor that the patriarch had been poisoned. Josef Markwart and Hakob Manandian also reject the story of Nerses's poisoning, arguing that Pap would have surely been called to account for it by Basil of Caesarea. Nina Garsoïan and Noel Lenski, on the other hand, do not dispute that Pap poisoned Nerses and note that he was not the first Arsacid king to have a patriach murdered, in reference to Pap's grandfather Tiran who had Patriarch Yusik assassinated. Ammianus Marcellinus is notably silent on Nerses's murder. This may reflect the Roman historian's general disinterest in religious matters, although it has been suggested that Ammianus deliberately omitted this episode in order not to diminish his narrative of Pap as "the innocent victim of Roman villainy."
Fall
In addition to the controversy over the appointment of a new patriarch, Pap's relations with Valens further suffered due to the Roman commander Terentius, who wrote to the emperor criticizing Pap and advising him to depose the Armenian king in order to prevent him from defecting to Persia. According to Faustus, Pap also demanded control over Caesarea and twelve other Roman cities including Edessa as former Arsacid domains while openly courting Persia, in defiance of the warnings of Mushegh and other nobles not to break the alliance with Rome. Ammianus, on the contrary, claims that Pap was completely loyal to Rome. Valens decided to have Pap executed, and invited him to a meeting in Tarsus in 373 or 374. Pap arrived with 300 mounted escorts, but quickly became worried by the absence of the emperor, who was still in Antioch, and therefore fled back toward Armenia and fought off a legion that was sent after him.
Terentius sent two generals with (shielded cavalry) familiar with the local terrain after Pap, an Armenian named Danielus and an Iberian named Barzimeres, who failed to capture Pap. The generals gave the excuse that Pap had used magical powers to avoid capture and used a dark cloud to mask his party, which is reminiscent of Faustus's claim that Pap was possessed by demons. This could have simply been an attack on Pap's character based on his sympathies towards Arians and pagans. Ammianus writes that Pap's subjects joyfully greeted their king's return, and that even after this assassination attempt Pap did not turn against the Roman Empire. Valens then ordered Traianus, Terentius's successor as of Armenia, to gain Pap's confidence and murder him. A barbarian guard murdered Pap in 374 or 375 during a banquet which Traianus had organized for the young king. Ammianus describes the murder of Pap on Valens's orders as an unjustified and treacherous act, drawing parallels with the murder of the Quadi King Gabinius by Valentinian I and claiming that the ghost of Pap haunted many.
The Armenian still loyal to Pap did little to protest the murder of the king because of the large Roman army present in Armenian territory. The new Roman nominee for king, Pap's nephew Varazdat (Varasdates), was accepted by virtually everyone. Varazdat had grown up in Rome and began to rule under the regency of Mushegh Mamikonian, as the Mamikonians were the chief pro-Roman noble house in Armenia. Shapur II had long been courting Pap and the latter's murder and replacement with a Roman nominee provoked Persian outrage; however, Shapur did not invade and took only diplomatic action.
Marriage and issue
Pap married an Armenian noblewoman called Zarmandukht, who bore him two sons: Arshak (Arsaces) III and Vagharshak (Vologases). Pap's sons were later made co-rulers of Armenia by Manuel Mamikonian after he forced Pap's successor Varazdat to flee the country. Additionally, some scholars believe Varazdat to have been the illegitimate child of Pap.
Historiography
The classical Armenian historians are hostile to Pap and ascribe to him an array of sins, chief among which being the murder of Nerses I. Faustus of Byzantium, drawing from epical sources, depicts Pap as totally evil and possessed by demons from birth, which caused him to commit sins such as sodomy and bestiality. This attitude toward Pap has been explained by the king's troublesome relationship with the Armenian Church, caused by his promotion of Arianism and efforts to limit the church's power and influence. The Roman historian Ammianus Marcellinus, who, unlike the classical Armenian historians, was a contemporary of Pap, presents a more favorable image of the young king, whom he praises for his bravery and cleverness and describes as being welcomed “with the greatest joy by his subjects” after escaping the first assassination attempt against him. Later Armenian historians reevaluated Pap in a positive light, considering him an unjust victim of pro-church historians and valuing his attempts to strengthen the Armenian monarchy and pursue an independent foreign policy under difficult circumstances. Several of the "evil deeds" ascribed to Pap by Faustus were reinterpreted as the king's efforts to stabilize and repopulate the war-torn Kingdom of Armenia. Some other modern historians have evaluated Pap less positively. In Noel Lenski's view, Pap likely struggled to rule a kingdom that was still recovering from the destruction wrought by Shapur II, leading him to make poor decisions that ultimately led to his downfall.
Cultural depictions
Pap is a character in the tragedy Nerses the Great, Patron of Armenia written in 1857, by the 19th-century Armenian playwright, actor and editor, Sargis Vanandetsi (Sargis Mirzayan).
Pap is the titular character of the historical novel Pap Tagavor by Stepan Zoryan, first published in 1944.
See also
Stepan Zoryan
References
Notes
Citations
Bibliography
Ancient sources
Modern sources
Further reading
374 deaths
4th-century kings of Armenia
4th-century murdered monarchs
Arsacid kings of Armenia
|
4974086
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B5%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Кермечник кримський
|
Кермечник кримський (Goniolimon tauricum) — вид квіткових рослин родини кермекових (Plumbaginaceae).
Біоморфологічна характеристика
Це сірувато-зелена, гола (крім трубочки чашечки) багаторічна рослина 15–35 см заввишки. Прикореневі листки до 14 см завдовжки та 2.7 см завширшки. Квітконосні стебла рідко поодинокі, зазвичай б.-м. численні (до 10)
Поширення
Ендемік України.
В Україні вид росте у степах, на степових і кам'янистих схилах — на крайньому півдні Лівобережного Злакового Степу та в Полинно-Злаковому Степу, б. м. звичайно; у Степовому Криму, розсіяно.
Примітки
кримський
Ендемічна флора України
|
1556638
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD%20%D0%A2%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кононенко Митрофан Тадейович
|
Кононенко Митрофан Тадейович
Митрофан Тадейович Кононенко (Кагарлик — 1 січня 1965, Харків) — український актор театру. Народний артист Української РСР (1954); нагороджений двома орденами «Знак Пошани» та медалями.
Життєпис
В 1920—1923 роках навчався у київському Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, викладачі — Г. Ігнатович, Лесь Курбас.
З 1923 року виступає на сцені театру «Березіль», згодом — Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка.
1926 разом з театром переїздить до Харкова.
Виконав такі ролі:
1927 — Гапон — «Пролог» Л. Курбаса та С. К. Бондарчука,
1928 — Джонатіно Доріо — «Змова Фієско в Генуї» Шіллера
1933 — Стрижень, «Загибель ескадри» Корнійчука,
1935 — Васюк, «Портрет» Афіногенова,
1938 — Тихон — «Гроза» Островського,
1939 — Тур — «Богдан Хмельницький» Корнійчука,
1940 — суддя де Бонфон, «Євгенія Гранде» по Бальзаку,
1940 — Часник, «В степах України» Корнійчука,
1950 — Вакуленко, «Калиновий гай» Корнійчука,
1952 — Штефан Петрич — «Любов на світанні» Галана,
Пушкар — «Навіки разом» Дмитерка, Знімався в кіно.
1948 року одружився з артисткою балету, Кононенко Маргаритою Петрівною, у шлюбі було двоє синів.
Джерела
Прес-центр
УРЕ
http://calendar.interesniy.kiev.ua/Event.aspx?id=1592
http://vecherniy.kharkov.ua/news/45415/
Митрофан Кононенко
Уродженці Кагарлика
Поховані на харківському міському кладовищі № 2
Випускники Київського національного університету культури і мистецтв
Українські театральні актори
Українські кіноактори
Актори Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка
Актори театру «Березіль»
|
17641919
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1975%20World%20Junior%20Ice%20Hockey%20Championships
|
1975 World Junior Ice Hockey Championships
|
1975 World Junior Ice Hockey Championships
The 1975 World Junior Ice Hockey Championships were between December 26, 1974, and January 5, 1975, in several venues in Winnipeg and Brandon in Canada and in Minneapolis, Bloomington, and Fargo in the United States.
The Soviet team won the tournament with a perfect 5–0 record.
This was the second edition of the Ice Hockey World Junior Championship, but the results are not included in official IIHF records.
Canada was represented by an all-star team from just the Western Canada Hockey League, while the other five nations were represented by teams of all their top under-20 players.
Final standings
The tournament was a round-robin format, with each team playing each of the other five teams once each.
Results
Scoring leaders
Tournament awards
References
"Matches internationaux des moins de 20 ans 1974/75". Retrieved 2011-10-18.
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Hockey Championships 1975
World Junior Ice Hockey Championships 1975
International ice hockey competitions hosted by Canada
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Ice Hockey Championships
Ice hockey competitions in Winnipeg
1970s in Winnipeg
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Ice Hockey Championships
Ice hockey competitions in Minneapolis
Sports in Fargo, North Dakota
World Junior Ice Hockey Championships
Bloomington, Minnesota
International ice hockey competitions hosted by the United States
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Ice Hockey Championships
World Junior Ice Hockey Championships
Ice hockey competitions in North Dakota
|
242319
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rebecca%20Romijn
|
Rebecca Romijn
|
Rebecca Romijn
Rebecca Alie O'Connell (née Romijn; ; , born November 6, 1972) is an American actress and former model. She is known for her role as Mystique in the original trilogy (2000–2006) of the X-Men film series, as Joan from The Punisher (2004) (both based on Marvel Comics), the dual roles of Laure Ash and Lily Watts in Femme Fatale (2002), and Una Chin-Riley on Star Trek: Discovery (2019) and Star Trek: Strange New Worlds (2022present). She has also had a recurring role as Alexis Meade on the ABC television series Ugly Betty. Her other major roles include Eve Baird on the TNT series The Librarians, voicing Lois Lane in the DC Animated Movie Universe, and as the host of the reality competition show Skin Wars.
Early life
Romijn was born in Berkeley, California. Her mother, Elizabeth Romijn (née Kuizenga), is a community college instructor of English as a Second Language (ESL) and textbook author. Rebecca's father, Jaap Romijn, is a custom furniture maker. Her father is a native of Barneveld, the Netherlands, while her mother is an American of Dutch descent. Her mother met Rebecca's father as a teenager while living in the Netherlands on a student exchange program. Romijn's maternal grandfather, Henry Bernard Kuizenga, was a Presbyterian minister and seminary professor.
On The Ellen DeGeneres Show, when questioned about always being glamorous and beautiful, Romijn revealed that in her early teens she was an insecure "drama geek" and that, as a result of her growth spurt, she suffered from scoliosis and was in constant pain. Many sources say that she was once nicknamed the "Jolly Blonde Giant" because of her height, but she has admitted to making that up "for a laugh". While studying music (voice) at the University of California, Santa Cruz, she became involved with fashion modeling and eventually moved to Paris, where she lived for more than three years.
Career
Among other jobs, Romijn started her modeling career in 1991. She has appeared on the covers of American, French, Spanish, Russian and Swedish editions of Elle, Marie Claire, American, Italian, Spanish, German, Portuguese, Russian, Greek, and Mexican editions of Cosmopolitan, Allure, Glamour, GQ, Esquire, and Sports Illustrated.
She has appeared in advertising campaigns for Escada, Christian Dior, La Perla, Tommy Hilfiger, Furla, Liz Claiborne, J. Crew, Victoria's Secret, bebe, La Senza, Dillard's, Pantene, Got Milk?, Miller Lite, and Maybelline. She has walked for Giorgio Armani, Sonia Rykiel, and Anna Molinari along with the likes of Claudia Schiffer, Stephanie Seymour, Karen Mulder, Kate Moss, Naomi Campbell, Linda Evangelista, Cindy Crawford, Helena Christensen and Christy Turlington. She was also the host of MTV's House of Style from 1998 to 2000. Romijn has been featured numerous times in annual lists of the world's most beautiful women by publications such as Maxim (2003–2007), AskMen.com (2001–2003, 2005–2006), and FHM (2000–2005). She appeared as a guest in the animated talk show Space Ghost Coast to Coast episode "Chinatown".
In 2000's X-Men, Romijn had her first major film role as Mystique; she returned to the role in 2003's sequel X2 and for X-Men: The Last Stand (2006). In these films, her costume consisted of blue makeup and some strategically placed prosthetics on her otherwise nude body. In X2 she shows up in a bar in one scene in her "normal" look and in X-Men: The Last Stand, as a dark-haired "de-powered" Mystique. The role has since been recast with Jennifer Lawrence playing the younger version of the character. She had her first leading role in Brian De Palma's Femme Fatale (2002). She also has starred in films such as Rollerball, The Punisher, and Godsend. She played the leading role in Pepper Dennis, a short-lived TV series on The WB.
In January 2007, Romijn made her first appearance on the ABC series Ugly Betty as a full-time regular cast member. She played Alexis Meade, a transgender woman and the sister of lead character Daniel Meade. In April 2008, it was reported that Romijn would only be appearing as a recurring character in Season 3 due to a change in direction by the writing staff (aligning with Romijn's pregnancy, which would have been inconsistent with her character's storyline). In November 2007, Romijn made a guest appearance on the ABC series Carpoolers, where she played the ex-wife of the character Laird, played by her real-life husband Jerry O'Connell.
Romijn starred in the ABC series Eastwick, reuniting her with her former Pepper Dennis co-star, Lindsay Price, before ABC canceled the show on November 9, 2009. She appears in an uncredited cameo in the 2011 feature film X-Men: First Class, appearing as an older version of the character played by Jennifer Lawrence. Romijn appeared as lab worker Jessie on the Adult Swim live-action show NTSF:SD:SUV:: for two seasons.
Between June and September 2013, she starred in TNT's series King & Maxwell as Michelle Maxwell, a former Secret Service agent who works as a private investigator.
In addition to her film ventures, Romijn has also recorded music, performing a cover of Prince's "Darling Nikki" for the 2005 album Electro Goth Tribute to Prince. She was also featured on the song "Color Me Love" for RuPaul's eighth studio album Realness in 2015.
She starred as Eve Baird, the guardian of the eponymous group in The Librarians, a direct spin-off of The Librarian film series. She also hosted GSN's original series and reality show Skin Wars. In 2018 she voiced Lois Lane in the DC Animated Movie Universe. In 2019, she was a recurring guest in the second season of Star Trek: Discovery, playing the character of Una Chin-Riley, first officer of the USS Enterprise. She reprised the role in the spin-off series Star Trek: Strange New Worlds, which was released in 2022. She and husband O’Connell are currently the hosts of The Real Love Boat, which premiered October 5, 2022 on CBS.
Personal life
Romijn began dating actor John Stamos in 1994 after they met at a Victoria's Secret fashion show where she was modeling. They became engaged on Christmas Eve 1997, and married on September 19, 1998, at the Beverly Hills Hotel. During the marriage, she used the name Rebecca Romijn-Stamos personally and professionally. They announced their separation in April 2004. Stamos filed for divorce in August 2004, and it became final on March 1, 2005.
Romijn resumed using her maiden name, but revealed in an August 2013 interview on Conan—after a Conan staff member noticed "Romijn-Stamos" on her driver's license—that she had never legally changed her name back from Romijn-Stamos.
In 2004, Romijn started dating actor Jerry O'Connell. They became engaged in September 2005, and married at their home in Calabasas, California, on July 14, 2007. They have twin daughters, born in 2008.
Filmography
Film
Television
Other work
References
External links
1972 births
American female models
American film actresses
American people of Dutch descent
American television actresses
American voice actresses
Berkeley High School (Berkeley, California) alumni
Living people
Actresses from Berkeley, California
University of California, Santa Cruz alumni
20th-century American actresses
21st-century American actresses
|
3483213
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%27%D1%97%D0%B7%D0%B4%20%E2%84%96%205
|
Роз'їзд № 5
|
Роз'їзд № 5 — селище у Кунашацькому районі Челябінської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Муслюмовське сільське поселення. Населення становить 48 осіб (2010).
Історія
Від 1930 року належить до Кунашацького району, спочатку в складі Башкирської АРСР, а відтак Челябінської області.
Згідно із законом від 12 листопада 2004 року органом місцевого самоврядування є Муслюмовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Селища Челябінської області
Населені пункти Кунашацького району
|
4696571
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%A4%D1%80%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BA%20%281969%29
|
Мартін Фрідек (1969)
|
Мартін Фрідек (1969)
Мартін Фрідек (9 березня 1969, Градець-Кралове) — чеський футболіст, що грав на позиції півзахисника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
На батьківщині найбільших досягнень здобув виступаючи за «Спарту» (Прага), з якою виграв ряд національних трофеїв, а також грав за німецькі клуби «Баєр 04» та «Дуйсбург». Крім того виступаючи за національну збірну Чехії став віце-чемпіоном Європи та срібним призером Кубка конфедерацій.
Клубна кар'єра
Народився 9 березня 1969 року в місті Градець-Кралове. Вихованець футбольної школи клубу «Спартак» з рідного міста. У дорослому футболі дебютував виступами за нижчолігові команди «Агро» (Колін) та .
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Спарта» (Прага), до складу якого приєднався 1990 року. Відіграв за празьку команду наступні сім сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Спарти», був основним гравцем команди. За цей час двічі виборював титул чемпіона Чехословаччини, а після розпаду держави ще тричі став чемпіоном Чехії. Також по разу виграв з командою кубок Чехословаччини та Чехії, доходив до півфіналу Кубка європейських чемпіонів та чвертьфіналу Кубка володарів кубків.
Влітку 1997 року уклав контракт з німецьким клубом «Баєр 04», однак у складі нового клубу не закріпився, відігравши лише 10 ігор у рамках першості Бундесліги. Через це після закінчення сезону 1997/98 чех перейшов до іншої місцевої команди, «Дуйсбурга», але й там не закріпився, відігравши всього 5 матчів.
У 1999 році повернувся до Чехії до «Тепліце». Граючи у цій команді здебільшого виходив на поле в основному складі команди.
Згодом з 2001 по 2005 рік грав у складі нижчолігових команд «Ксаверов» та «Семіце», а завершив ігрову кар'єру у команді «Дукла» (Прага), за яку виступав протягом 2005 року.
Виступи за збірні
27 березня 1991 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Чехословаччини в товариському матчі проти збірної Польщі (4:0). За збірну Чехословаччини провів 8 ігор, а з 1994 року почав виступати за збірну Чехії, за яку дебютував 23 лютого в товариській грі проти Туреччини (4:1).
У складі збірної був учасником чемпіонату Європи 1996 року в Англії, де разом з командою здобув «срібло», але зіграв лише в одному матчі групового етапу з Німеччиною (0:2). Наступного року взяв участь у розіграші Кубка конфедерацій 1997 року у Саудівській Аравії, на якому команда здобула бронзові нагороди. Там Фрідек також зіграв один матч — 15 грудня проти Уругваю (1:2), який став останнім для півзахисника за збірну.
Загалом протягом кар'єри в чеській національній команді, яка тривала 3 роки, провів у її формі 29 матчів, забивши 4 голи.
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру, ще продовжуючи грати на полі, 2004 року, очоливши тренерський штаб клубу у 3-му дивізіоні, але команда вилетіла, і йому не запропонували новий контракт. З 2005 року — тренер молодіжної команди празької «Спарти», де працював до 2012 року
Влітку 2012 року став головним тренером команди «Граффін» (Влашим), який грав у Другій лізі. Він залишив свій пост у квітні 2013, коли клуб був на п'ять очок вище зони вильоту, його замінив колишній одноклубник Міхал Горняк.
Влітку 2016 року очолив клуб Третьої ліги «Локо Влтавін», головним тренером якого Мартін Фрідек був до кінця 2020 року.
З травня 2021 року Фрідек став головним тренером аматорського клубу «Чеський Брод».
Титули і досягнення
Чемпіон Чехословаччини (2):
«Спарта» (Прага): 1990/91, 1992/93
Чемпіон Чехії (3):
«Спарта» (Прага): 1993/94, 1994/95, 1996/97
Володар Кубка Чехословаччини (1):
«Спарта» (Прага): 1991/92
Володар Кубка Чехії (1):
«Спарта» (Прага): 1995/96
Особисте життя
Його син Мартін також став професіональним футболістом і грав за «Спарту» та збірну Чехії.
Примітки
Література
Luboš Jeřábek: Český a československý fotbal. Grada Publishing, Praha 2007, ISBN 80-247-1656-9. s. 53
Посилання
чеські футболісти
чеські футбольні тренери
Гравці збірної Чехословаччини з футболу
Гравці чемпіонату Європи з футболу 1996
Гравці розіграшу Кубка конфедерацій з футболу 1997
Футболісти «Спарти» (Прага)
Футболісти «Баєра 04»
Футболісти «Дуйсбурга»
Футболісти «Теплиць»
Футболісти «Дукли» (Прага)
Тренери ФК «Спарта» (Прага)
Тренери ФК «Сельє і Белло»
чеські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Німеччині
Уродженці Градець-Кралове
Спортсмени Градець-Кралове
|
678834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%8C%D1%94%20%28%D0%90%D1%80%D0%B4%D0%B5%D1%88%29
|
Вензьє (Ардеш)
|
Вензьє (Ардеш)
Вензьє — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Ардеш. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 440 км на південний схід від Парижа, 50 км на південь від Ліона, 70 км на північ від Прива.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 145 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 392,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Вензьє на сайті французького Національного інституту географії
Вензьє на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Вензьє на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси)
Мапа муніципалітету Вензьє на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ардеш
Примітки
Муніципалітети департаменту Ардеш
|
957322
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B9
|
Бармалей
|
Бармалей або Бармалій — вигаданий пірат і людожер, що промишляв на території Африки і особливо любив їсти маленьких дітей. Персонаж однойменної казки Корнія Чуковського. Антагоніст доброго доктора Айболитя. Перемога над Бармалеєм відбувається за допомоги тварин. Бармалея на прохання Айболитя проковтує Крокодил, якого привела Горила, але, після покаяння і заступництва дітей, крокодил випускає Бармалея зі своєї пащі. Колишній лиходій погоджується їхати в Ленінград, де обіцяє пригощати дітей пирогами і кренделями.
Посилання
Корній Чуковський — БАРМАЛЕЙ
Где родился Бармалей?
Персонажі за алфавітом
Літературні персонажі
Вигадані злочинці
Пірати в мистецтві
Чуковський Корній Іванович
|
14870403
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Turritis%20glabra
|
Turritis glabra
|
Turritis glabra, commonly known as tower rockcress or tower mustard, is a tall, slim, grey-green plant with small creamy flowers at the top of the stem. It usually grows on poor chalky or sandy soils, in open situations. It is native to Europe, Asia, and North Africa, and it is widespread in North America where it is also probably native. It can be found in many other parts of the world as an introduced species.
Description
Tower mustard typically reaches 40 to 120 centimeters in height at full growth, but may be stunted to just 30 centimeters or might reach 1.5 meters in height in exceptional circumstances. It is typically a biennial herb, but may occasionally have be a short lived perennial. Plants have a tap-root and fibrous side-roots. Plants usually have several erect, usually unbranched stems which are grey in the lower parts with a covering of simple hairs, but green and glabrous (hairless) above.
The leaves occur in a basal rosette initially, and later grow alternately on the main stem and branches. The basal leaves are blunt and toothed or pinnatifid and up to 15 cm long, whereas the stem and branch leaves become progressively smaller, less divided and more pointed, clasping the stem. The basal leaves are usually covered in hairs (pubescent) on the upper surface, but in rare cases they may be hairless. They vary in shape from spoon shape with a narrow base and wide at the end (spatulate), to being a narrow spear point with the widest point in the middle (oblanceolate), or a rounded rectangle longer than wide (oblong) with a broad point. They are typically 5 to 12 centimeters long, but may be only 4 cm or as much as 15 cm in length. The basal leaves are 1 to 3 centimeters in width.
The leaves on the stems (cauline leaves) are narrowed versions of the spear head shape (blade lanceolate), a somewhat more rounded rectangle (oblong-elliptic), or fully egg shaped with a wider base than end (ovate).
The inflorescence is a terminal raceme with numerous small, white flowers on small flower stems (pedicels) up to 2 centimeters long. There are four greenish sepals about 5 millimeters long; four pale yellow petals up to 1.7 cm long; 6 stamens and 1 style. The fruit is a greenish silique up to 8 cm long by 1.7 cm wide, flattened, and held vertically beside the stem.
Taxonomy
Turritis glabra was given its first scientific name by Carl Linnaeus in 1753. In 1800 it was moved from Turritis to genus Arabis by Johann Jakob Bernhardi with than name Arabis glabra. Authors such as Hervé Maurice Burdet, James Cullen, and František Dvořák (1921–2016) maintained that the lack of white to purple flowers, not having seeds arranged in a single row in the pod like peas (uniserrately), and not having flattened fruits distinguishes the species in Turritis from Arabis. Botanists maintaining the contrary position such as Reed C. Rollins and Ihsan Ali Al-Shehbaz point to the ambiguous characteristics of some individuals in Turritis glabra and what they consider more critical features such as similar seed-coat anatomy and chemical similarities such as fatty-acid composition and glucosinolate content. Descriptions of this and other related species in North America in the 19th century accepted the classification in Turritis, but late in the century authors such as Asa Gray were treating it as synonymous with Arabis.
As of 2023 the most common classification is as Turritis glabra as listed in Plants of the World Online (POWO), World Flora Online, and in the Flora of North America.
Names
The genus name Turritis comes from Latin for tower as a reference to the narrow growth of the plant with the leaves and fruits upright and overlapping. Many of its common names similarly reference this such as "tower rockcress", "tower-mustard", and " towercress".
Distribution and status
The native distribution of tower mustard is moderately uncertain with sources having some details of its range different. POWO lists it as native to all parts of Europe with the exceptions of Ireland, Sardinia, and Corsica.
They list it as growing in much of the northwest of Temperate Asia from Turkey and Iran northwards into central Asia and from Chita Oblast, Irkutsk Oblast, and Krasnoyarsk Krai westwards in Siberia. In the more southerly parts of Asia POWO lists it as native to Korea, Japan, Mongolia, Manchuria, north-central China, southeast China, Xinjiang, Nepal, and the western Himalayas. In addition they list it as introduced to Primorsky Krai, Sakhalin Island, and the Kuril Islands.
In Africa POWO lists it as native to Algeria, Kenya, Morocco, Rwanda, Tanzania, Uganda, and the Democratic Republic of the Congo, with it being introduced to Lesotho and two parts of South Africa, KwaZulu-Natal, the Cape Provinces, and the Northern Provinces.
In North America POWO lists it as native to all parts of Canada with the exceptions of Newfoundland and Labrador, Nova Scotia, Prince Edward Island, and Nunavut. It is also listed as native to all of the western United States, the north-central US from Missouri and Nebraska northwards, the northeastern US with the exception of Vermont, where they list it as introduced, and in the southeastern US states of Delaware, Kentucky, Maryland, North Carolina, Tennessee, and Virginia. NatureServe disagrees with some of these, not listing it as present in Maryland, present but not evaluated in Vermont, additionally introduced to Kansas, not native to Montana, and also present and evaluated in Georgia. They also do not list it as present in the Northwest Territories of Canada.
Finally Plants of the World Online lists it as introduced to the Australian states of New South Wales and Victoria.
It is classified as an endangered species in the UK and is considered to be facing a very high risk of extinction in the wild. It is listed as a Priority Species under the UK Biodiversity Action Plan. Only 35 sites are recorded by Plantlife mostly in Norfolk, (where 100 plants were found at a new site in 1999) but includes 6 sites near Kidderminster in Worcestershire.
References
External links
Plantlife International UK Site: Arabis glabra-Tower mustard accessed 24.12.07
Express and Star £10k project to protect rare flower 20 December 2007 11.33am accessed 24.12.07
USDA Plants Profile
Photo gallery
glabra
Flora of Europe
Flora of temperate Asia
Flora of North Africa
Flora of Northern America
Plants described in 1753
Taxa named by Carl Linnaeus
|
672750
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%96%29
|
Ворона (притока Бистриці)
|
Ворона (притока Бистриці)
Ворона — річка України, в межах Надвірнянського, Коломийського і Тисменицького районів Івано-Франківської області. Права притока Бистриці Надвірнянської (басейн Дністра).
Опис
Довжина річки 81 км, площа басейну 699 км². Ширина долини від 40 м до 1 км. Річище звивисте. Похил річки 3,86 м/км. На річці багато перекатів і бистрин.
Русло
Ворона бере початок на південний схід від міста Надвірна. Тече переважно на північний схід, нижче смт Отинії повертає на північ, а від міста Тисмениці тече на північний захід. Впадає до Бистриці Надвірнянської біля сіл Підлужжя та Вовчинець, при підніжжі Вовчинецького пагорба (за кілька кілометрів до з'єднання з Бистрицею Солотвинською — місця, де бере початок річка Бистриця).
Притоки
Найбільші притоки: Полимський, Рокитна, Стримба, Студенець (ліві); Велесниця, Стебник, Отинський Потік (праві).
Мости
У місті Тисмениця є шість мостів через річку Ворона. Три бетонні, два металеві і одна плита для переходу. Бетонні мости розміщені: міст через річку на об'їзній дорозі (біля села Пшеничники), міст у центрі міста, яким з'єднуються дві вулиці Галицька та Шевченка, міст на вулиці Вільшанецька. Металеві мости встановлені: біля Монастирської церкви, до паводку тут був підвісний міст на металевих тросах; міст для переходу до вулиці Америка.
Цікаві факти
Ворона відокремлює Станіславську улоговину від Покутської височини.
Через річку Ворона в місті Тисмениця проходила колія.
Джерела
«Каталог річок України» . — К. : Видавництво АН УРСР, 1957. — С. 40. — (№ 527).
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 121 (Ворона № 6)
Малі річки України
Річки Івано-Франківської області
Річки Надвірнянського району
Річки Коломийського району
Річки Тисменицького району
Тисмениця (місто)
|
3134950
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Руслаген
|
Руслаген — назва прибережних районів провінції Уппланд, Швеція, яка також є північною частиною Стокгольмського архіпелагу.
Історично це було назвою для всіх прибережних районів Балтійського моря, включаючи східні частини озера Меларен, що належать до Свеаланду. Назва була вперше згадана в 1493 році як Rodzlagen. До цього район був відомий як Руден , що є прибережним еквівалентом внутрішньої сотні. Коли король скликав лейданг, еквівалент військової служби призовників у добу вікінгів, райони Рудена були відповідальні за призов кораблів для флоту лейдангу.
Назва походить від rodslag, що є старим прибережним уппландським словом для екіпажу гребних воїнів. На думку представників норманського теорії, Руден або Руслаген, є джерелом імен фінської і естонської для Швеції: і .
Область також дала свою назву зникомій одомашненій руслагенській віці, що походить з цієї області. Район обслуговує вузькоколійна Руслагенська залізниця.
Примітки
Посилання
Туристична інформація
Балтійське море
Уппланд
Русь
|
1963949
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2005%20US%20Open%20%28tennis%29
|
2005 US Open (tennis)
|
2005 US Open (tennis)
The 2005 US Open was the fourth and final Grand Slam of 2005. It was held between August 29, 2005, and September 11, 2005. The "9/11/01" sign to remember the 9/11 attacks was not featured on the court. It was, however, featured during the 2011 final between Novak Djokovic and Rafael Nadal, the 2016 final between Djokovic and Stan Wawrinka, and the 2021 final between Djokovic and Daniil Medvedev, respectively.
Roger Federer was successful in defending his 2004 title, defeating Andre Agassi in the final. Svetlana Kuznetsova was unsuccessful in her title defense, losing in the first round against compatriot Ekaterina Bychkova. Kim Clijsters won her first Grand Slam title after four previous Grand Slam final losses. It was the first of three US Open titles for Clijsters, also winning in 2009 and 2010. This was the first time that future US Open (Tennis) champion Andy Murray was featured in the tournament.
Seniors
Men's singles
Roger Federer defeating Andre Agassi, 6–3, 2–6, 7–6(1), 6–1
It was Federer's 10th title of the year, and his 32nd overall. It was his 6th career Grand Slam title, and his 2nd (consecutive) US Open title.
Women's singles
Kim Clijsters defeating Mary Pierce, 6–3, 6–1
It was Clijsters's 7th title of the year, and her 28th overall. It was her 1st career Grand Slam title.
Men's doubles
Bob Bryan / Mike Bryan defeating Jonas Björkman / Max Mirnyi, 6–1, 6–4
Women's doubles
Lisa Raymond / Samantha Stosur defeating Elena Dementieva / Flavia Pennetta, 6–2, 5–7, 6–3
Mixed doubles
Daniela Hantuchová / Mahesh Bhupathi defeating Katarina Srebotnik / Nenad Zimonjić, 6–4, 6–2
Juniors
Boys' singles
Ryan Sweeting defeating Jérémy Chardy, 6–4, 6–4
Girls' singles
Victoria Azarenka defeating Alexa Glatch, 6–3, 6–4
Boys' doubles
Alex Clayton / Donald Young defeating Carsten Ball / Thiemo de Bakker, 7–6(3), 4–6, 7–5
Girls' doubles
Nikola Fraňková / Alisa Kleybanova defeating Alexa Glatch / Vania King, 7–5, 7–6(3)
Seeds
Top 10 seeds (singles)
More information on the top 32 seeds here.
Top 5 seeds (men's doubles)
Top 5 seeds (women's doubles)
Top 5 seeds (mixed doubles)
Withdrawals
Men's singles
Guillermo Cañas → replaced by Dick Norman
Joachim Johansson → replaced by Karol Kučera
Marat Safin → replaced by Björn Phau
Women's singles
Elena Bovina → replaced by Emmanuelle Gagliardi
Michaëlla Krajicek → replaced by Ekaterina Bychkova
Vera Zvonareva → replaced by María Sánchez Lorenzo
Highlights
Day 1
Defending champion Svetlana Kuznetsova of Russia became the first defending women's champion to lose in the first round during the Open Era. She lost to Ekaterina Bychkova 6–3, 6–4. It marked the fourth time a women's defending champion was ousted in her first match.
Ninth-seeded Gastón Gaudio (2004 French Open champion) also lost in the first round. He was beaten by wildcard Brian Baker in straight sets: 7–6(9), 6–2, 6–4.
Day 2
2003 Champion Andy Roddick lost to Gilles Müller 7–6, 7–6, 7–6.
Day 3
Day 4
Indian teen sensation Sania Mirza became the first Indian woman to reach the 4th round of any Grand Slam.
Day 5
Day 6
American James Blake takes out No. 2 seed – and one of the candidates to win the title – Rafael Nadal of Spain. James Blake declared the player of the day for the 2nd time in the tournament.
Day 7
Tenth seed Venus Williams beats her little sister and 2005 Australian Open champion Serena Williams to reach the quarter-finals, (7-6, 6–2). It was only the second time (after their second round meeting at the 1998 Australian Open) that the sisters met before the quarter-finals of a Grand Slam tournament.
Day 8
Andre Agassi is stretched to five sets against Belgian Xavier Malisse.
Day 9
Roger Federer loses his first set of the tournament against Nicolas Kiefer of Germany. He progresses in four sets.
Kim Clijsters of Belgium continues to dominate the hardcourt summer. Her victim in the quarter-final was Venus Williams. Clijsters wins 4–6, 7-5 and 6–1.
Day 10
Both Andre Agassi and Robby Ginepri needed five difficult sets to beat James Blake and Guillermo Coria in their quarter-final matches.
Second seed Lindsay Davenport loses in three sets to Russian Elena Dementieva and for the first time since 1994 there are no American representatives in the women's semifinals.
Day 11
Daniela Hantuchová and Mahesh Bhupathi are champions in Mixed doubles against Katarina Srebotnik and Nenad Zimonjić.
Day 12
Twin brothers Mike and Bob Bryan, after being runners-up at the other three Grand Slams, are champions for the first time in the US Open in the men's doubles championship, winning the 1st seed Jonas Björkman and Max Mirnyi.
Day 13
Kim Clijsters wins her first Grand Slam title after defeating Mary Pierce in 6–3, 6–1.
Day 14
Roger Federer wins the title defeating Andre Agassi in four sets.
Player of the day
Day 1 – Brian Baker for upset defeat of Gastón Gaudio
Day 2 – James Blake for a comeback after injury-marred 2004
Day 3 – Sania Mirza for winning the match despite bleeding toes
Day 4 – Andre Agassi for second most wins in the US Open history
Day 5 – Nicole Vaidišová for a personal best performance in a Grand Slam Tourney
Day 6 – James Blake for defeating No. 2 seed Rafael Nadal
Day 7 – Venus Williams for defeating sister Serena Williams
Day 8 – Guillermo Coria on winning the longest match (4 & 1/2 hours) of 2005 US open
Day 9 – Jarkko Nieminen for becoming the first Finnish man to reach the quarter-finals of a grand slam
Day 10 – Mary Pierce for a great comeback and making it to the US Open Semifinal for the 1st time
Day 11 – Daniela Hantuchová and Mahesh Bhupathi for winning the mixed doubles title
Day 12 – Mike and Bob Bryan for winning their first men's doubles title
Day 13 – Kim Clijsters for capturing her first Grand Slam singles title
Day 14 – Roger Federer for capturing the men's singles title
External links
Official website of US Open
Archived results on SI.com
Tennis Quickfound 2005 US Open Page (Women's Results)
Notes
US Open (tennis)
U.S. Open
US Open
2005
US Open
US Open
US Open
|
1458027
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Vivere%20memento
|
Vivere memento
|
Vivere memento (лат.) — пам'ятай, що живеш.
Латинський вислів, котрий повинен нагадувати людині, що вона живе, утворений з латинської «Memento mori» — пам'ятай про смерть, Іваном Франком. А що значить жити для людини (вона є духовним та творчим створінням) — це творити, робити щось, щоб тебе пам'ятали. Ця пам'ять проявляється через корисні чи некорисні справи, котрі людина робить протягом свого життєвого шляху. Але вислів «Vivere memento» закликає людину творити у позитивному та корисному напрямі діяльності, проблема в тому, що існували та існують представники, котрі зберігають пам'ять про себе у негативному світлі.
У літературі
Іван Франко у своєму вірші «Vivere memento!» (до творчого портрета Василя
Забашти), теж розкриває проблематику життя людини у контексті пам'яті про неї через її діяльність протягом свого життя:
Весно, що за чудо ти
Твориш в моїй груди?
Чи твій поклик з мертвоти
Й серце к жизні будить?
Вчора тлів, мов Лазар, я
В горя домовині —
Що ж се за нова зоря
Мені блисла нині?
Дивний голос мя кудись
Кличе — тут-то, ген-то:
«Встань, прокинься, пробудись!
Vivere memento!»
Вітре теплий, брате мій,
Чи твоя се мова?
Чи на гірці світляній
Так шумить діброва?
Травко, чи се, може, ти
Втішно так шептала,
Що з-під криги мертвоти
Знов на світло встала?
Чи се, може, шемріт твій,
Річко, срібна ленто,
Змив мій смуток і застій?
Vivere memento!
Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!
[[ 14 жовтня 1883 ]]
Посилання
1. Франко І. Зібр. тв.: у 50-ти т.с.20./ І. Франко. — К.: Наукова думка, 1976–1986.
Сенс життя
Латинські вирази
|
49452047
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Owston%27s%20tit
|
Owston's tit
|
Owston's tit (Sittiparus owstoni) is a small passerine bird in the tit family Paridae that is endemic to the southern Izu Islands south of Japan, occurring only on the islands of Miyakejima, Mikurajima and Hachijojima.
Owston's tit was formerly considered as subspecies of the varied tit but was promoted to species status based on the results of a phylogenetic study published in 2014. The species was first described by Ijima Isao in 1893, based on two females from Miyake-jima obtained by Alan Owston's collector, and named Parus owstoni in his honour. This was the first description of a bird by a zoologist from Japan.
It is larger than the varied tit, and lacks the buffish forehead and side of neck.
References
Owston's tit
Izu Islands
Endemic birds of Japan
Owston's tit
|
2581535
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Sword%20of%20the%20Lictor
|
The Sword of the Lictor
|
The Sword of the Lictor is a science fantasy novel by American writer Gene Wolfe. First released in 1982, it is the third volume in the four-volume series The Book of the New Sun.
Plot introduction
The book continues the story of Severian, a lictor in the Seekers for Truth and Penitence, describing his time as a torturer in the city Thrax and then his travels after soon leaving Thrax.
Plot summary
Having completed the journey he was sent upon when he was exiled from the Citadel, Severian takes up his position as the Lictor (or Master of Chains) of the city of Thrax. His lover Dorcas falls into depression, in part because of her position as the partner of a reviled and feared figure in a strange city. She is also becoming increasingly upset by her mysterious past, and convinced that she must unravel its secrets, however disturbing they may turn out to be.
Escaping an exotic creature that incinerates things, which seems to have come to Thrax to find him, Severian finds himself again showing mercy to a condemned prisoner and is forced to flee the city. He and Dorcas separate, and he journeys alone into the mountains in search of the Pelerines, whom he believes to be the rightful keepers of the priceless relic which he carries, the Claw of the Conciliator.
On the road, he battles his enemy Agia, and the Alzabo—a beast which acquires the memories of those it consumes, as well as a gang of men who have opted to become as animals. In the wake of this violence, he takes an orphaned boy, little Severian, into his care. They encounter a village of men who claim to be sorcerers, and who possess more power than Severian at first believes. Escaping amidst the threat that yet another dangerous creature has been set upon his trail, Severian discovers a monarch from the past, Typhon, in an ancient city. Typhon tries to manipulate Severian during a complex confrontation. Little Severian is killed.
Continuing his journey, Severian is drawn into a local conflict on the side of a group of islanders being enslaved. He then discovers that his old companions Dr. Talos and Baldanders are the enslavers, and is forced to battle the giant Baldanders.
In the wake of this battle, in which his sword and the Claw are both (at least apparently, in the latter case) destroyed, Severian seeks to digest a series of revelations: about the nature of Baldanders, the nature of the aliens who manipulate events on Urth yet profess to be his friends, and the nature of the Claw which he carried for so long. As he does so, he finds himself approaching the edge of the war in the North.
Awards
In 1983 The Sword of the Lictor won the Locus Award for Best Fantasy Novel and the August Derleth Award, and was nominated for the Nebula in 1982 and Hugo in 1983.
References
External links
http://www.wolfewiki.com/pmwiki/pmwiki.php?n=WolfeWiki.TheSwordOfTheLictor
1982 science fiction novels
1982 American novels
High fantasy novels
Novels by Gene Wolfe
Dying Earth (genre)
Nebula Award for Best Novel-winning works
1982 fantasy novels
Books with cover art by Don Maitz
The Book of The New Sun
|
17020
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D1%80%D0%B0%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Юра Терентій Петрович
|
Юра Терентій Петрович
Терентій Петрович Юра (* 22 квітня 1884–1973) — український актор на ролях характерних героїв, брат Гната Юри, Олександра Юра-Юрського, Тетяни Юрівни. Народний артист України (1940).
Життєпис
Родом з с. Підлісне (Федвар) Олександрівського району на Кіровоградщині. На сцені з 1905 в трупі С. Максимовича в Єлисаветграді, 1908 — 17 у різних провінційних трупах (О. Дукельського, О. Суходольського, П. Колісниченка та ін.), потім довготривало в Театрі ім. І. Франка (1921 — 57).
Гол. ролі: Старшина («По ревізії» М. Кропивницького), Хома («Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького), Гнат Гиря, Мина Мазайло («97», «Мина Мазайло» М. Куліша), Чирва Козир («Диктатура» І. Микитенка), Кобза, Бублик («Загибель ескадри», «Платон Кречет» О. Корнійчука), Тартюф в однойменній комедії Ж.-Б. Мольєра.
Фільмографія
«Вовчі стежки» (1931, куркуль),
«Іван» (1932, обиватель),
«Кришталевий палац» (1934).
Література
Митці України. К., 1992. — С.668—669;
Мистецтво України: Біографічний довідник. К., 1997. — С.669;
УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С.1536;
Прес-центр
Влада зіштовхнула лобами Гната Юру та Леся Курбасаgazeta.ua
Франківська родинаday.kyiv.ua
Українські актори
Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка
Уродженці Підлісного (Олександрівський район)
Гнат Юра
|
4651631
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%D0%A0%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Дора Рангелова
|
Дора Рангелова (нар. 3 вересня 1967) — колишня болгарська тенісистка.
Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 459 місце досягла 15 серпня 1988 року.
Здобула 1 парний титул туру ITF.
Фінали ITF
Одиночний розряд: 1 (1 поразка)
Парний розряд: 1 (1 перемога)
Примітки
Посилання
Народились 1967
Болгарські тенісистки
|
3153416
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%9B%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B0%20%28%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%20%D0%BA%D1%96%D0%B7%29
|
Американська Ламанча (порода кіз)
|
Американська Ламанча (порода кіз)
Американська Ламанча — порода молочної кози, вперше виведена в Каліфорнії в 1927 році Елою Фей Фрей.
Походження
Існує кілька версій походження даної породи: деякі джерела повідомляють про те, що ламанчі жили ще в Давній Персії, а іспанські підприємці впевнені, що відкриття породи належить саме їм. Достовірно відомо, що на початку XX століття з іспанського регіону Ла-Манча кіз привезли в столицю Франції на Міжнародну експозицію тварин. Потім вид потрапив в США (штат Орегон), де місцеві фахівці вклали багато праці в закріплення особливої форми вух, і тут же (в січні 1958 року) вид офіційно зареєстрували, давши йому назву — Ламанча.
Опис породи
Термін «безвухість» не в повному обсязі характеризує породу, оскільки вуха у тварин все ж є. Просто їх зовнішня частина дуже маленька, майже непомітна. Бувають двох видів:
гофровані — розмір яких може сягає навіть 2,5 см, хрящі і вигини відсутні;
карликові — розмір варіюється від 3 до 5 см, кінчик може дивитись вниз або бути припіднятим. Є хрящ невеликовго розміру.
Забарвлення даної молочної породи різноманітний: бувають представники чорного, чисто білого і коричневого забарвлення. Тулуб має форму клина (при цьому висота порід в холці становить у козлів від 75 до 95 сантиметрів, у кіз - варіюється в межах 75 сантиметрів). Незважаючи на настільки невеликі, а скоріше, середні розміри тулуба, кози ламанча міцної статури (можуть бути як з рогами, так і (безрогі) і мають міцні, сильні, а головне, добре розвинені кінцівки). Оскільки порода молочного напрямку, вим'я у кіз розвинене добре. Шерсть у породи коротка, гладка і шовковиста.
Продуктивність
Порода цінується за відмінні смакові характеристики молока. Крім того, в ньому повністю відсутній специфічний «козячий» запах. Середній показник жирності дорівнює 4%. Молоко ламанчі значно корисніше коров'ячого. Велика рогата худоба на випасі споживає всього 50 видів трав, в той час як ламанча може поїдати 500 різновидів. Завдяки цьому в її молоці сконцентровано набагато більше різних органічних речовин і корисних мікроелементів. Від однієї дорослої туші виходить до 70% м'яса, що говорить про універсальність породи (ламанчі можна розводити і з метою отримання м'яса).
Примітки
Посилання
Козы ламанча: описание породы, особенности разведения и кормления
ХАРАКТЕРИСТИКА ПОРОДЫ КОЗ ЛАМАНЧА: СОДЕРЖАНИЕ, СКОЛЬКО ДАЕТ МОЛОКА
Породи кіз
|
18262337
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kazimierzewo
|
Kazimierzewo
|
Kazimierzewo may refer to the following places:
Kazimierzewo, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Kazimierzewo, Nakło County in Kuyavian-Pomeranian Voivodeship (north-central Poland)
Kazimierzewo, Toruń County in Kuyavian-Pomeranian Voivodeship (north-central Poland)
Kazimierzewo, Warmian-Masurian Voivodeship (north Poland)
|
1005248
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/32571%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%B9%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
32571 Брайтон
|
32571 Брайтон (32571 Brayton) — астероїд головного поясу, відкритий 20 серпня 2001 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,153.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (32501-32600)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 2001
Головний пояс астероїдів
|
2072105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%B3
|
Гопінг
|
Гопінг, міграція електронної енергії — перехід енергії електронного збудження з однієї молекулярної частинки до іншої цього ж типу, або від однієї частини молекули до іншої подібного типу (напр., міграція збудження між хромофорами ароматичного полімеру). Міграція може відбуватись з випромінюванням або без нього.
Джерела
Література
Фотохімія
Електрон
|
1954812
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%83%D0%BB%D0%B0%D1%80%D1%96
|
Хартуларі
|
Хартуларі — старовинний знатний рід візантійського походження. Походить від придворного чину хартулярій.
Вперше представники цього роду з'явились на теренах України в другій половині XVIII сторіччя.
Герб
Герб Хартуларі внесений до частини 18 «Загального Гербовника дворянських родів Всеросійської імперії».
Опис герба (блазон): Щит розділений на дві нерівні частини. У правій, більшій, золотавого кольору частині зображений сановник візантійського двору хартулярій в своєму одязі, що тримає в правій руці напіврозгорнуту сріблясту хартію з червоною печаткою. У лівій, меншій, чорного кольору частині прилягаюча до лінії перетину половина сріблястого орла з черленим язиком і кігтями. Щит увінчаний дворянським коронованим шоломом. Нашоломник: фігура золотого лева, зверненого праворуч, з риб'ячим хвостом, що тримає в правій лапі срібного із золотим руків'ям меча. Намет: чорний з золотом. Девіз: «ПРАВОМ І ПРАВДОЮ» золотими літерами на чорній стрічці.
Відомі представники
Хартуларі Віктор Вікторович (1865—1928) — російський військовик, генерал-майор.
Хартуларі Віктор Костянтинович (1837—1916) — російський військовик, полковник.
Хартуларі Дмитро Федорович (1833-?) — російський правник, розколознавець.
Хартуларі Костянтин Федорович (1841—1908) — російський правник і літератор.
Примітки
Посилання
Велика біографічна енциклопедія
Грецькі прізвища
Українські шляхетські роди
|
2455371
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BC%20%D1%84%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%B7%D0%BC%D1%83%20%28%D0%97%D0%B2%D1%8F%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%29
|
Пам'ятник жертвам фашизму (Звягель)
|
Пам'ятник жертвам фашизму (Звягель)
Пам'ятник «Жертвам фашизму» був встановлений в 1995 з ініціативи міської влади Новограда-Волинського (Житомирська область, Україна) поблизу гарнізонного Будинку Офіцерів по вул. Леваневського, на високому березі річки Случ..
На цьому місці наприкінці серпня 1941 року у гаю були розстріляні понад 700 євреїв — жінок і дітей. Розстріл імовірно був здійснений підрозділом поліцейського полку «Південь».
Автор монументу — скульптор Й. С. Табачник. Розміри: 240 x 200 x 200.
Піраміду з рожевого граніту вінчає вирубана з маси каменю голова матері, поруч з нею — її діти. Трикутник чорного граніту на землі спрямований вниз, де спочиває прах жертв, а червоний — спрямований до неба, куди сходить душа. Разом вони утворюють Зірку Давида, де викарбувано на івриті тільки одне слово: «ПАМ'ЯТАЄМО».
Примітки
Пам'ятники жертвам Голокосту в Україні
Голокост в Україні
Пам'ятники Житомирської області
Пам'ятники Німецько-радянської війни у Житомирькій області
Звягель
Пам'ятники, встановлені 1995
1995 у Житомирській області
|
1050611
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Evil%20Empire
|
Evil Empire
|
Evil Empire — музичний альбом гурту Rage Against the Machine. Виданий 15 квітня 1996 року лейблом Epic Record. Загальна тривалість композицій становить 46:32. Альбом відносять до напрямку репкор/ фанк-рок.
Список пісень
— 2:30
— 3:51
— 4:39
Revolver — 5:30
Snakecharmer — 3:55
— 3:00
— 5:20
Without a Face — 3:36
Wind Below — 5:50
Roll Right — 4:22
Year of tha Boomerang — 3:59
Посилання
Альбоми Rage Against the Machine
Альбоми Epic Records
|
2341714
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D1%85%D1%82%D0%B0
|
Люхта
|
Люхта, -ів, мн.
Канали в опалювальних приладах, якими рухаються гарячі гази внаслідок згоряння різного палива. Також люхтами називають дверцята чи заслонки, якими перекриті ці канали. Доступ до люхтів часто закривають припасованою глиняним розчином цеглою, яку виймають при потребі. Під час спалювання дров, вугілля, газу тощо на стінках опалювальних споруд, до яких дотикаються гарячі гази, накопичується сажа. Звужуючи переріз каналу, шар сажі в люхтах погіршує тягу, тож доводиться регулярно, в залежности від частоти опалювання, прочищати канали, користуючись передбаченими для цієї справи цими виїмками. Кількість доступів для чистки залежить від довжини каналів. Так, в опалювальних печах канали довгі з різними конфігураціями, для їх прочищення монтують кілька люхтів. У камінах із відкритими паливниками гази направляються зразу до комина, тож люхта монтуються, як правило, лише на димовому зубі. Щоб уникнути забруднення приміщення, де стоїть камін, під час очищення від сажі, часто виводять доступ до каналу каміна через стіну приміщення назовні, тож і очищення проводять знадвору, чи іншого приміщення.
Для прочищення люхтів використовують чітину - гілки хвойних порід, які зв'язують на пружний довгий дріт.
Виготовляють люхта зі звичайної залізної бляхи, нержавійки чи інших матеріалів - в залежности від інтер'єру приміщення і самої опалювальної споруди.
У давнину і донедавна для виходу газів із вогнища, яке не було впорядковане спорудою зі складною конфігурацією каналів і комином, у стелі робився отвір - кагла.
Примітки
|
1481649
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B3%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96%20%D0%A1%D1%83%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%83%D1%82%D1%80%D1%96
|
Мегаваті Сукарнопутрі
|
Мегаваті Сукарнопутрі
Діа Пермата Мегаваті Сетіаваті Сукарнопутрі (23 січня 1947) — п'ятий президент Індонезії з 23 липня 2001 по 20 жовтня 2004. Перша жінка-президент Індонезії. Перший президент Індонезії, яка народилася після здобуття країною незалежності.
У 2004 журнал «Форбс» поставив Мегаваті Сукарнопутрі на восьме місце в списку найвпливовіших жінок світу.
Життєпис
Народилася 23 січня 1947. Її матір'ю була однією з дев'яти дружин Сукарно, першого президента Індонезії, що оголосив про незалежність країни в 1945. Мегаваті була другою дитиною Сукарно і першою його дочкою. У дитинстві жила в палаці батька. Їй було 19 років, коли її батько був усунений від влади.
В юності двічі намагалася здобути вищу освіту (в області сільського господарства і філософії), однак обидва рази не закінчила університет.
До нинішнього шлюбу була одружена двічі. Перший чоловік загинув в авіакатастрофі, шлюб з другим розпався незабаром після весілля. У 1973 році одружилась втретє, має трьох дітей.
Політична кар'єра
У 1987 стала членом Демократичної партії Індонезії (ДПІ).
В кінці 1993 на позачерговому з'їзді ДПІ була обрана головою партії.
У червні 1996 зміщена з посади.
У травні 1998 після відходу Сухарто з поста президента створила і очолила альтернативну ДПІ партію під назвою Демократична партія Індонезії (боротьбистів).
У 1999-2001 віце-президент, а в 2001-2004 — президент Індонезії. Зайняла пост Президента країни після відсторонення від влади попереднього президента, Абдуррахмана Вахіда. Балотувалася на наступний термін, проте програла у другому турі виборів Сусіло Бамбанг Юдойоно.
Почесний доктор МДІМО.
Примітки
Посилання
В Індонезії рахують голоси
Президенти Індонезії
Жінки — глави держав
Уродженці Джок'якарти
Жінки Індонезії
|
1141529
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/48801%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%D0%BD%D2%91%D0%B5%D1%80
|
48801 Пеннінґер
|
48801 Пеннінґер (48801 Penninger) — астероїд головного поясу, відкритий 22 жовтня 1997 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,278.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (48801-48900)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1997
Головний пояс астероїдів
|
2840701
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D2%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B8%D0%BD%29
|
Цеґельня (гміна Вільчин)
|
Цеґельня (гміна Вільчин)
Цеґельня — село в Польщі, у гміні Вільчин Конінського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Конінського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Конінського повіту
|
16970026
|
https://en.wikipedia.org/wiki/F%C4%83urei
|
Făurei
|
Făurei is a town located in Brăila County, Romania.
Since 1978, it has been the site of a railway testing center.
People
George Dragomir (b. 2003), football player
Bănel Nicoliță (b. 1985), football player
References
Populated places in Brăila County
Localities in Muntenia
Towns in Romania
|
2252801
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85%20E011
|
Автошлях E011
|
Автошлях E011
Європейський маршрут E011 — європейський автомобільний маршрут категорії Б, що проходить через Казахстан і Киргизстан і проходить через Кокпек, Кеген і Тюп.
Маршрут
Кокпек, Кеген
Тюп
Європейські маршрути
Автомобільні шляхи Казахстану
Дороги Киргизстану
Транспорт Алматинської області
|
1548124
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Landsat%204
|
Landsat 4
|
Landsat 4 is the fourth satellite of the Landsat program. It was launched on July 16, 1982, with the primary goal of providing a global archive of satellite imagery. Although the Landsat Program is managed by NASA, data from Landsat 4 was collected and distributed by the U.S. Geological Survey. Landsat 4 science operations ended on December 14, 1993, when the satellite lost its ability to transmit science data, far beyond its designed life expectancy of five years. The satellite housekeeping telemetry and tracking continued to be maintained by NASA until it was decommissioned on June 15, 2001.
Background
Landsat 1, then known as ERTA-A, was launched July 23, 1972. The satellite took over 100,000 images of the Earth over the course of its life. Landsat 2 had a similar design, and was launched three years later. Landsat 3, launched in 1978, was the last satellite to have a similar design to Landsat 1, and was the last Landsat to be managed by NASA during the Landsat program. Landsat 4 was the first Landsat to be operated by NOAA.
The second generation of Landsat, Landsat 4 and 5, flew in lower orbits than the first three missions. Although they were in lower orbits, they had a higher field of view (FOV) so they had the same swath widths. The new Landsat spacecraft also featured improved instrumentation.
Satellite design
Operation
The spacecraft was built by GE Astro Space, who would later become Lockheed Martin Missile and Space. It used the MultiMission Modular Spacecraft (MMS) bus developed by Fairchild Industries.
The satellite was designed to be fixed by astronauts in space via the Space Shuttle, or taken back to Earth for repairs. It was expected that the shuttles would be able to reach Landsat's relatively far orbit by 1985.
Landsat 4's attitude was controlled with hydrazine thrusters. The satellite was constructed with aluminum panels and graphite struts. The spacecraft was three-axis stabilized with reaction wheels. It was powered by three nickel-cadmium batteries (NiCd), which were charged via a single solar array that had one axis of articulation. The solar array produced 1430 W of power. The satellite weighed . Landsat 4 was designed to last a minimum of three years.
The satellite communicated to the ground with a direct downlink with the Tracking and Data Relay Satellite System (TDRSS) at 85 Mbit/s on the S-, X-, L-, and Ku-bands. The high gain antenna was extended with a retractable boom. The data used 8 bit quantization.
Sensors
Landsat 4 carried an updated Multispectral Scanner (MSS), used on previous Landsat satellites, and a Thematic Mapper. It had a reflective resolution of and a thermal resolution of . Both were built by Hughes Aircraft.
Landsat 4 was the first satellite in the Landsat program to incorporate the Thematic Mapper (TM) sensor. The Landsat TM sensor is able to gather seven bands of data as opposed to the four bands of data collected from the Multispectral Scanner. In addition to having three more bands of data to work with, scientists are able to view the TM data at a much higher resolution than with MSS. Bands 1–5 and 7 each have a spatial resolution of while the MSS is only capable of a by resolution. Band 6 (which is a thermal infrared band) has a maximum spatial resolution of . The data rate for TM data was 84.9 Mbit/s, via an X-band transmitter to modernized ground antennas.
Mission
Launch
The satellite was launched from Vandenberg Air Force Base in California on July 16, 1982, on a Delta 3920. Landsat 4 was placed into a north–south near polar orbit, approximately above Earth's surface, and circling the globe every 99 minutes.
Operations
The first major malfunction occurred July 27, 1982. The high gain Ku antenna was commanded to deploy but failed. Attempts to free the antenna were successful on August 15.
In February 1983, the satellite lost half of its solar power and the ability to send science data directly to Earth, prompting fears the satellite would fail sooner than expected. This caused the early launch of Landsat 5, a satellite that was identical in specification to Landsat 4. After the issue was identified in Landsat 4, modifications were made to Landsat 5 to prevent the same issue from occurring.
Landsat 4 was able to resume science operations when the Tracking and Data Relay Satellite System (TDRS) came online, then was placed in standby in January 1986. Landsat 4 was brought back online to provide international coverage in 1987, when Landsat 5 lost its TDRS link, and thus the ability to image areas beyond line of sight to a ground station, and continued to do so until it, too, lost its TDRS link in 1993, ending science data return. Landsat 4 continued to broadcast telemetry, tracking, and command data, which was transmitted on the still-functional S-band, until the satellite was decommissioned June 15, 2001.
Space Shuttle service mission
As early as 1982, a mission was in the planning stages to retrieve Landsat 4 for servicing back on Earth. The 1982 edition of the STS Flight Assignment Manifest scheduled the second Space Shuttle mission from Vandenberg AFB for that task. The Space Shuttle orbiter Discovery was scheduled to launch on 15 June 1986 for a three-day mission to capture Landsat 4 for return to Earth (designated STS-2V). The following year, the mission was rescheduled to launch on 1 April 1986. Later on, the idea to retrieve Landsat 4 were first replaced by a servicing mission in early 1987, before any mention of it was removed from the flight manifest published in June 1985. The slot for the proposed mission was first assigned to a dedicated Space Shuttle flight for the Department of Defense before the idea of launching the Space Shuttle from Vandenberg AFB were scrapped altogether after the Challenger disaster.
References
External links
NASA's Landsat 4 Website
CEOS MIM Database Landsat 4 Entry
Spacecraft launched in 1982
Spacecraft launched by Delta rockets
Landsat program
|
53696743
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stephan%20Streker
|
Stephan Streker
|
Stephan Streker is a Belgian film director and screenwriter.
Biography
Stephan Streker was born in Brussels, and first became a journalist with the aim of meeting the people he admired most in the world – filmmakers. In this capacity, he published lengthy interviews for the Belgian press.
He also worked as a film critic for both radio and print media and as a photographer (artistic, press and portraiture), producing numerous album covers.
In parallel to these occupations, Stephan was a sports journalist, specializing in soccer and boxing.
A Wedding (Noces) is his third feature-length film following (2004), shot “guerilla” style in Los Angeles with the help of a few friends, and (2013) starring Vincent Rottiers, Olivier Gourmet and Reda Kateb. A Wedding has been selected in over 40 Film Festivals worldwide, earning more than 15 awards. The movie has been nominated at the César 2018 in the category Best Foreign Film.
In addition to his job as a filmmaker, Streker is also a soccer consultant for Belgian national television (RTBF), in particular for all games involving the Red Devils (the national team), and also for the weekly television show La Tribune.
Filmography
Short movies
1993 : Shadow Boxing
1996 : Mathilde, Pierre's Wife (Mathilde, la femme de Pierre)
1998 : Day of the Fight (Le jour du combat), documentary
Feature films
2004 :
2013 :
2017 : A Wedding (Noces)
2021 : L'ennemi
References
External links
1964 births
Living people
Belgian film directors
20th-century Belgian screenwriters
Mass media people from Brussels
21st-century Belgian screenwriters
Belgian male screenwriters
|
47016616
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Composition%20of%20electronic%20cigarette%20aerosol
|
Composition of electronic cigarette aerosol
|
Composition of electronic cigarette aerosol
The chemical composition of the electronic cigarette aerosol varies across and within manufacturers. Limited data exists regarding their chemistry. However, researchers at Johns Hopkins University analyzed the vape clouds of popular brands such as Juul and Vuse, and found "nearly 2,000 chemicals, the vast majority of which are unidentified."
The aerosol of e-cigarettes is generated when the e-liquid comes in contact with a coil heated to a temperature of roughly within a chamber, which is thought to cause pyrolysis of the e-liquid and could also lead to decomposition of other liquid ingredients. The aerosol (mist) produced by an e-cigarette is commonly but inaccurately called vapor. E-cigarettes simulate the action of smoking, but without tobacco combustion. The e-cigarette aerosol looks like cigarette smoke to some extent. E-cigarettes do not produce aerosol between puffs. The e-cigarette aerosol usually contains propylene glycol, glycerin, nicotine, flavors, aroma transporters, and other substances. The levels of nicotine, tobacco-specific nitrosamines (TSNAs), aldehydes, metals, volatile organic compounds (VOCs), flavors, and tobacco alkaloids in e-cigarette aerosols vary greatly. The yield of chemicals found in the e-cigarette aerosol varies depending on, several factors, including the e-liquid contents, puffing rate, and the battery voltage.
Metal parts of e-cigarettes in contact with the e-liquid can contaminate it with metals. Heavy metals and metal nanoparticles have been found in tiny amounts in the e-cigarette aerosol. Once aerosolized, the ingredients in the e-liquid go through chemical reactions that form new compounds not previously found in the liquid. Many chemicals, including carbonyl compounds such as formaldehyde, can inadvertently be produced when the nichrome wire (heating element) that touches the e-liquid is heated and chemically reacted with the liquid. Propylene glycol-containing liquids produced the most amounts of carbonyls in e-cigarette vapors, while in 2014 most e-cigarettes companies began using water and glycerin instead of propylene glycol for vapor production.
Propylene glycol and glycerin are oxidized to create aldehydes that are also found in cigarette smoke when e-liquids are heated and aerosolized at a voltage higher than 3 V. Depending on the heating temperature, the carcinogens in the e-cigarette aerosol may surpass the levels of cigarette smoke. Reduced voltage e-cigarettes generate very low levels of formaldehyde. A Public Health England (PHE) report found "At normal settings, there was no or negligible formaldehyde release." However, this statement was contradicted by other researchers in a 2018 study. E-cigarettes can emit formaldehyde at high levels (between five and 15 times higher than what is reported for cigarette smoke) at moderate temperatures and under conditions that have been reported to be non-averse to users. As e-cigarette engineering evolves, the later-generation and "hotter" devices could expose users to greater amounts of carcinogens.
Use
Background
There is a debate on the composition, and the subsequent health burden, of tobacco smoke compared with electronic cigarette vapor. Tobacco smoke is a complex, dynamic and reactive mixture containing around 5,000 chemicals. In 2021, researchers at Johns Hopkins University analyzed the vape aerosols of popular brands such as Juul and Vuse, and found "nearly 2,000 chemicals, the vast majority of which are unidentified." E-cigarette vapor contains many of the known harmful toxicants found in traditional cigarette smoke, such as formaldehyde, cadmium, and lead, though usually at a reduced percentage.
There are substances in e-cigarette vapor that are not found in tobacco smoke. Researchers are part of the conflict, with some opposing and others supporting of e-cigarette use. The public health community is divided, even polarized, over how the use of these devices will impact the tobacco epidemic. Some proponents of e-cigarettes think that these devices contain merely "water vapour" in the e-cigarette aerosols, but this view is refuted by the evidence.
Particulate matter
Pathogens
E-liquid used in e-cigarettes have been found to be contaminated with fungi and bacteria. Nicotine-containing e-liquids are extracted from tobacco that may contain impurities. Tobacco-specific impurities such as cotinine, nicotine-N'-oxides (cis and trans isomers), and beta-nornicotyrine are believed to be the result of bacterial action or oxidation during the extracting of nicotine from tobacco.
Re-used vapes, and vape sharing
Bacterial pneumonia.
Fungal pneumonia
Viral pneumonia from vape sharing.
SARS-CoV-2: Shared vaping devices are linked to COVID-19.
Chemicals
E-cigarette components include a mouthpiece, a cartridge (liquid storage area), a heating element or atomizer, a microprocessor, a battery, and some of them have a LED light at the tip. They are disposable or reusable devices. Disposable ones are not rechargeable and typically cannot be refilled with a liquid. There are a diverse range of disposable and reusable devices, resulting in broad variations in their structure and their performance. Since many devices include interchangeable components, users have the ability to alter the nature of the inhaled vapor.
For the majority of e-cigarettes many aspects are similar to their traditional counterparts such as giving nicotine to the user. The use of an e-cigarette simulates the action of smoking, with a vapor that somewhat resembles cigarette smoke. E-cigarettes do not involve tobacco combustion, and they do not produce vapor between puffs. They do not produce sidestream smoke or sidestream vapor.
Vapor production basically entails preprocessing, vapor generation, and postprocessing. First, the e-cigarette is activated by pressing a button or other devices switch on by an airflow sensor or other type of trigger sensor. Then, power is released to an LED, other sensors, and other parts of the device, and to a heating element or other kind of vapor generator. Subsequently, the e-liquid flows by capillary action to the heating element or other devices to the e-cigarette vapor generator. Second, the e-cigarette vapor processing entails vapor generation.
The e-cigarette vapor is generated when the e-liquid is vaporized by the heating element or by other mechanical methods. The last step of vapor processing happens as the e-cigarette vapor passes through the main air passage to the user. For some advanced devices, before inhaling, the user can adjust the heating element temperature, air flow rate or other features. The liquid within the chamber of an e-cigarette is heated to roughly 100-250 °C to create an aerosolized vapor. This is thought to result in pyrolysis of the e-liquid and could also lead to decomposition of other liquid ingredients. The aerosol (mist) produced by an e-cigarette is commonly but inaccurately called vapor. In physics, a vapor is a substance in the gas phase whereas an aerosol is a suspension of tiny particles of liquid, solid or both within a gas.
The power output of the e-cigarette is correlated to the voltage and resistance (P = V2/R, in watts), which is one aspect that impacts the production and the amount of toxicants of e-cigarette vapors. The power generated by the heating coil is not based solely on the voltage because it also relies upon the current, and the resultant temperature of the e-liquid relies upon the power output of the heating element. The production of vapor also relies upon the boiling point of the solvent. Propylene glycol boils at 188 °C, while glycerin boils at 290 °C. The higher temperature reached by glycerin may impact the toxicants emitted by the e-cigarette. The boiling point for nicotine is 247 °C. Each e-cigarette company's designs generate different amounts of heating power.
The evidence indicates that larger capacity tanks, increasing the coil temperature, and dripping configurations seem to be end user modified designs adopted by e-cigarette companies. Variable voltage e-cigarettes can raise the temperature within the device to allow users to adjust the e-cigarette vapor. No firm information is available on the temperature differences in variable voltage devices. The length of time that the e-cigarette vapor is being heated within the device also affects the e-cigarette vapor properties. When the temperature of the heating element rises, the temperature of the e-cigarette vapor in the air rises. The hotter air can support more e-liquid air density.
E-cigarettes have a wide array of engineering designs. The differences in e-cigarette manufacturing materials are broad and often unknown. Concern exists over lack of quality control. E-cigarette companies often lack manufacturing standards or are non-existent. Some e-cigarettes are designed and manufactured to a high standard. The manufactured standards of e-cigarettes are not equivalent to pharmaceutical products. Improved manufacturing standards could reduce the levels of metals and other chemicals found in e-cigarette vapor. Quality control is influenced by market forces.
The engineering designs typically affect the nature, number, and size of particles generated. High amounts of vapor particle deposition are believed to enter into the lungs with each puff because the particle size in e-cigarette vapors is within the respiratory range. After a puff, the inhaled vapor changes in the size distributions of particles in the lungs. This results in smaller exhaled particles. E-cigarette vapor is made up of fine and ultrafine particles of particulate matter. Vaping generates particulate matter 2.5 μm or less in diameter (PM2.5), but at notably less concentrations compared to cigarette smoke. Particle concentrations from vaping ranged from 6.6 to 85.0 μg/m3.
Particle-size distributions of particulate matter from vaping differ across studies. The longer the puff duration the greater the amount of particles produced. The greater the amount of nicotine in the e-liquid the greater the amount of particles produced. Flavoring does not influence the particle emissions. The various kinds of devices such as cig-a-likes, medium-sized vaporizers, tanks, or mods may function at different voltages and temperatures. Thus, the particle size of the e-cigarette vapor can vary, due to the device used. Comparable to cigarette smoke, the particle size distribution mode of e-cigarette vapor ranged from 120 to 165 nm, with some vaping devices producing more particles than cigarette smoke.
Ingredients
Exactly what the e-cigarette vapor consists of varies in composition and concentration across and within manufacturers. Limited data exists regarding their chemistry. The e-cigarette vapor usually contains propylene glycol, glycerin, nicotine, flavors, aroma transporters, and other substances. The levels of solvents and flavors are not provided on the labels of e-liquids, according to many studies.
The yield of chemicals found in the e-cigarette vapor varies depending on, several factors, including the e-liquid contents, puffing rate, and the battery voltage. A 2017 review found that "Adjusting battery wattage or the inhaled airflow modifies the amount of vapor and chemical density in each puff." A high amount of e-liquid contains propylene glycol and/or glycerin.
Limited but consistent data indicates that flavoring agents are at levels above the National Institute for Occupational Safety and Health safety limit. High amounts of flavoring agents have been found in e-cigarette vapors.
The main chemical found in the e-cigarette vapor was propylene glycol. A 2013 study, under close to real-life conditions in an emission test chamber, using a test subject who took six forceful puffs from an e-cigarette, resulted in a high level of propylene glycol released into the air. The next greatest amount in the e-cigarette vapor was nicotine.
Cig-a-likes are usually first-generation e-cigarettes, tanks are commonly second-generation e-cigarettes, tanks that let vapers adjust the voltage setting are third-generation e-cigarettes, and tanks that have the ability for sub ohm (Ω) vaping and to set temperature control limits are fourth-generation devices. Vaping nicotine using e-cigarettes differs from smoking traditional cigarettes in many ways. First-generation e-cigarettes are often designed to simulate smoking traditional cigarettes; they are low-tech vaporizers with a limited number of settings. First-generation devices usually deliver a smaller amount nicotine. Second-generation and third-generation e-cigarettes use more advanced technology; they have atomizers (i.e., heating coils that convert e-liquids into vapor) which improve nicotine dispersal and house high capacity batteries.
Third-generation and fourth-generation devices represent a diverse set of products and, aesthetically, constitute the greatest departure from the traditional cigarette shape, as many are square or rectangular and feature customizable and rebuildable atomizers and batteries. Cartomizers are similar in design to atomizers; their main difference is a synthetic filler material wrapped around the heating coil. Clearomizers are now commonly available and similar to cartomizers, but they include a clear tank of a larger volume and no filler material; additionally they have a disposable head containing the coil(s) and wicks. Vaping enthusiasts often begin with a cig-a-like first-generation device and tend to move towards using a later-generation device with a larger battery.
Cig-a-likes and tanks are among the most popular devices. But tanks vaporize nicotine more effectively, and there are a greater selection of flavors and levels of nicotine, and are usually used by experienced users. Under five minutes of cig-a-like vaping, blood nicotine levels can elevate to about 5 ng/ml, while under 30 minutes of using 2 mg of nicotine gum, blood nicotine levels ranged from 3–5 ng/ml. Under five minutes of using tank systems by experienced vapers, the elevation in blood nicotine level can be 3–4 times greater.
Many devices lets the user use interchangeable components, which result in variations in the e-cigarette vaporized nicotine. One of the primary features of the more recent generation of devices is that they contain larger batteries and are capable of heating the liquid to a higher temperature, potentially releasing more nicotine, forming additional toxicants, and creating larger clouds of particulate matter. A 2017 review found "Many e-cig users prefer to vape at high temperatures as more aerosol is generated per puff. However, applying a high voltage to a low-resistance heating coil can easily heat e-liquids to temperatures in excess of 300 °C; temperatures sufficient to pyrolyze e-liquid components."
The nicotine levels in the e-cigarette vapor greatly varies across companies. The nicotine levels in the e-cigarette vapor also varies greatly either from puff-to-puff or among devices of the same company. Nicotine intake across users using same device or liquid varies substantially. Puffing characteristics differ between smoking and vaping. Vaping typically require more 'suck' than cigarette smoking. Factors that influence the level of blood nicotine concentrations include nicotine content in a device; how well the nicotine is vapored from the liquid reservoir; and additives that may contribute to nicotine intake. Nicotine intake from vaping also relies upon the habits of the user.
Other factors that influence nicotine intake include engineering designs, battery power, and vapor pH. For instance, some e-cigarettes have e-liquids that contain amounts of nicotine comparable to other companies, though the e-cigarette vapor contains far less amounts of nicotine. Puffing behavior substantially varies. New e-cigarette users tend to take shorter puffs than experienced users which may result in less nicotine intake. Among experienced users there is a wide range in puffing time. Some experienced users may not adapt to increase their puffing time. Inexperienced users vape less forcefully than experienced users.
E-cigarettes share a common design, but construction variations and user alterations generate varied nicotine delivery. Lowering the heater resistance probably increases the nicotine concentration. Some 3.3 V vaping devices using low-resistance heating elements such as an ohm of 1.5, containing 36 mg/mL liquid nicotine can obtain blood nicotine levels after 10 puffs that may be higher than with traditional cigarettes. A 2015 study evaluated "a variety of factors that can influence nicotine yield and found that increasing power output from 3 to 7.5 W (an approximately 2.5-fold increase), by increasing the voltage from 3.3 to 5.2 V, led to an approximately 4- to 5-fold increase in nicotine yield." A 2015 study, using a model to approximate indoor air workplace exposure, anticipates greatly reduced exposure to nicotine from e-cigarettes than traditional cigarettes.
A 2016 World Health Organization (WHO) report found "nicotine in SHA [second-hand aerosol] has been found between 10 and 115 times higher than in background air levels." A 2015 Public Health England (PHE) report concluded that e-cigarettes "release negligible levels of nicotine into ambient air". A 2016 Surgeon General of the United States report stated that the exposure to nicotine from e-cigarette vaping is not negligible and is higher than in non-smoking environments. Vaping generates more surrounding air levels of particulate matter and nicotine in indoor areas than background air levels. Extended indoor e-cigarette use in rooms that are not sufficiently ventilated could surpass occupational exposure limits to the inhaled metals.
The e-cigarette vapor may also contain tiny amounts of toxicants, carcinogens, and heavy metals. The majority of toxic chemicals found in e-cigarette vapor are below 1% of the corresponding levels permissible by workplace exposure standards, but the threshold limit values for workplace exposure standards are generally much higher than levels considered satisfactory for outdoor air quality. Some chemicals from exposures to the e-cigarette vapor could be higher than workplace exposure standards. A 2018 PHE report stated that the toxicants found in e-cigarette vapor are less than 5% and the majority are less than 1% in comparison with traditional cigarettes.
Although several studies have found lower levels of carcinogens in e-cigarette aerosol compared to smoke emitted by traditional cigarettes, the mainstream and second-hand e-cigarette aerosol has been found to contain at least ten chemicals that are on California's Proposition 65 list of chemicals known to cause cancer, birth defects, or other reproductive harm, including acetaldehyde, benzene, cadmium, formaldehyde, isoprene, lead, nickel, nicotine, N-Nitrosonornicotine, and toluene. Free radicals produced from frequent e-cigarette use is estimated to be greater than compared to air pollution. E-cigarette vapor can contain a range of toxicants, and since they have been be used in methods unintended by the producer such as dripping or mixing liquids, this could result in generating greater levels of toxicants.
"Dripping", where the liquid is dripped directly onto the atomizer, could yield a higher level of nicotine when the liquid contains nicotine, and also a higher level of chemicals may be generated from heating the other contents of the liquid, including formaldehyde. Dripping may result in higher levels of aldehydes. Considerable pyrolysis might occur during dripping. Emissions of certain compounds increased over time during use as a result of increased residues of polymerization by-products around the coil. As the devices age and get dirty, the constituents they produce may become different. Proper cleaning or more routine replacement of coils may lower emissions by preventing buildup of residual polymers.
E-liquid carrying agents
Glycerin and/or propylene glycol is used in liquid vapes. Vapes for cloud-chasing usually don't contain other ingredients.
Glycerin
Glycerin (often called vegetable glycerin, or VG) was long thought to be a safe option. However, the carcinogen formaldehyde is known as an impurity found in propylene glycol and glycerol vapor degradation.
Propylene glycol
Propylene glycol (often referred to as PG).
Misc
MCT oil
Flavoring
Flavoring are often added to e-liquids as well as dry smoke blends. There are currently over 7,700 e-liquid flavors available, most have not been laboratory tested for toxicity.
There are numerous flavors (e.g., fruit, vanilla, caramel, coffee) of e-liquid available. There are also flavorings that resemble the taste of cigarettes.
Psychoactive substances
Cannabinoids
CBD is common in vape products. Vaped or smoked CBD heated to 250-300 C will partially be converted to THC. CBD is one among the most suspected ingredients involved in VAPI.
Synthetic cannabinoids are increasingly offered in e-cigarette form as "c-liquid".
Nicotine
E-liquids were purchased from retailers and via online for a 2013 study. The Royal College of General Practitioners stated in 2016 that "To date 42 chemicals have been detected in aerosol – though with the ENDS market being unregulated there is significant variation between devices and brands."
E-liquid nicotine concentrations vary. The amount of nicotine stated on the labels of e-liquids can be very different from analyzed samples. Some e-liquids sold as nicotine-free contained nicotine, and some of them were at substantial levels. The analyzed liquids nicotine levels were between 14.8 and 87.2 mg/mL and the actual amount varied from the stated amount by as much as 50%.
Possibly, 60–70% of the nicotine is vaporized. E-cigarettes without nicotine is also available. Via nicotine-containing e-cigarettes, nicotine is absorbed through the upper and lower respiratory tract. A greater amount of nicotine is possibly absorbed through oral mucosa and upper airways. The composition of the e-liquid may affect nicotine delivery. E-liquid containing glycerin and propylene glycol delivers nicotine more efficiently than a glycerin-based liquid with the same amount of nicotine. It is believed that propylene glycol vaporizes quicker than glycerin, which subsequently transports a higher amount of nicotine to the user.
Vaping appears to give less nicotine per puff than cigarette smoking. Early devices typically delivered low amounts of nicotine than that of traditional cigarettes, but newer devices containing a high amount of nicotine in the liquid may deliver nicotine at amounts similar to that of traditional cigarettes. Similar to traditional cigarettes, e-cigarettes rapidly delivers nicotine to the brain. The peak concentration of nicotine delivered by e-cigarettes is comparable to that of traditional cigarettes. E-cigarettes take longer to reach peak concentration than with traditional cigarettes, but they provide nicotine to the blood quicker than nicotine inhalers. The yield of nicotine users obtain is similar to that of nicotine inhalers.
Newer e-cigarette models deliver nicotine to the blood quicker than with older devices. E-cigarettes with more powerful batteries can delivery a higher level of nicotine in the e-cigarette vapor. Some research indicates that experienced e-cigarette users can obtain nicotine levels similar to that of smoking. Some vapers can obtain nicotine levels comparable to smoking, and this ability generally improves with experience. E‐cigarettes users still may be able to obtain similar blood nicotine levels compared with traditional cigarettes, particularly with experienced smokers, but it takes more time to obtain such levels.
By-products
Metals and other content
A 2020 systematic review found aluminum, antimony, arsenic, cadmium, cobalt, chromium, copper, iron, lead, manganese, nickel, selenium, tin, and zinc, possibly due to coil contact.
Metal parts of e-cigarettes in contact with the e-liquid can contaminate it. The temperature of the atomizer can reach up to 500 °F. The atomizer contains metals and other parts where the liquid is kept, and an atomizer head is made of a wick and metal coil which heats the liquid. Due to this design, some metals are potentially found in the e-cigarette vapor. E-cigarette devices differ in the amount of metals in the e-cigarette vapor. This may be associated with the age of various cartridges, and also what is contained in the atomizers and coils.
Usage behavior may contribute to variations in the specific metals and amounts of metals found in e-cigarette vapor. An atomizer made of plastics could react with e-liquid and leach plasticizers. The amounts and kinds of metals or other materials found in the e-cigarette vapor is based on the material and other manufacturing designs of the heating element. E-cigarettes devices can be made with ceramics, plastics, rubber, filament fibers, and foams, of which some can be found in the e-cigarette vapor.
E-cigarette parts, including exposed wires, wire coatings, solder joints, electrical connectors, heating element material, and vitreous fiber wick material, account for the second significant source of substances, to which users may be exposed. Metal and silicate particles, some of which are at higher levels than in traditional cigarettes, have been detected in e-cigarette aerosol, resulting from degradation from the metal coil used to heat the solution. Other materials used are Pyrex glass rather than plastics and stainless steel rather than metal alloys.
Metals and metal nanoparticles have been found in tiny amounts in e-cigarette vapor. Aluminum, antimony, barium, boron, cadmium, chromium, copper, iron, lanthanum, lead, magnesium, manganese, mercury, nickel, potassium, silicate, silver, sodium, strontium, tin, titanium, zinc, and zirconium have been found in e-cigarette vapor. Arsenic may leach from the device itself and may end up in the liquid, and then the e-cigarette vapor. Arsenic has been found in some e-liquids, and in e-cigarette vapor.
Considerable differences in exposure to metals have been identified from the e-cigarettes tested, particularly metals such as cadmium, lead, and nickel. Poor quality first-generation e-cigarettes produce several metals in their vapor, in some cases the amounts were greater than with cigarette smoke. A 2013 study found metal particles in the e-cigarette vapor were at concentrations 10-50 times less than permitted in inhalation medicines.
A 2018 study found significantly higher amounts of metals in e-cigarette vapor samples in comparison with the e-liquids before they came in contact with the customized e-cigarettes that were provided by everyday e-cigarette users. Lead and zinc were 2,000% higher and chromium, nickel, and tin were 600% higher. The e-cigarette vapor levels for nickel, chromium, lead, manganese surpassed occupational or environmental standards for at least 50% of the samples. The same study found 10% of the e-liquids tested contained arsenic and the amounts remained about the same as the e-cigarette vapor.
The average amounts of exposure to cadmium from 1,200 e-cigarette puffs were found to be 2.6 times lower than the chronic Permissible Daily Exposure from inhalation medications, outlined by the US Pharmacopeia. One sample tested resulted in daily exposure 10% greater than chronic PDE from inhalation medications, while in four samples the amounts were comparable to outdoor air levels. Cadmium and lead have been found in the e-cigarette vapor at 2–3 times greater levels than with a nicotine inhaler. A 2015 study stated the amount of copper have been found to be six times greater than with cigarette smoke. A 2013 study stated the levels of nickel have been found to be 100 times higher than cigarette smoke.
A 2014 study stated the levels of silver have been found to be at a greater amount than with cigarette smoke. Increased amounts of copper and zinc in vapor generated by some e-cigarettes may be the result of corrosion on the brass electrical connector as indicated in particulates of copper and zinc in e-liquid. In addition, a tin solder joint may be subjected to corrosion, which may result in increased amounts of tin in some e-liquids.
Generally low levels of contaminates may include metals from the heating coils, solders, and wick. The metals nickel, chromium, and copper coated with silver have been used to make the normally thin-wired e-cigarette heating elements. The atomizers and heating coils possibly contain aluminum. They likely account for most of the aluminum in the e-cigarette vapor. The chromium used to make the atomizers and heating coils is probably the origin of the chromium. Copper is commonly used to make atomizers. Atomizers and heating coils commonly contain iron.
Cadmium, lead, nickel, and silver originated from the heating element. Silicate particles may originate from the fiberglass wicks. Silicate nanoparticles have been found in vapors generated from the fiberglass wicks. Tin may originate from the e-cigarette solder joints. Nickel potentially found in the e-cigarette vapor may originate from the atomizer and heating coils. The nanoparticles can be produced by the heating element or by pyrolysis of chemicals directly touching the wire surface.
Chromium, iron, tin, and nickel nanoparticles potentially found in the e-cigarette vapor can originate from the e-cigarette heating coils. Kanthal and nichrome are frequently used heating coils which may account for chromium and nickel in the e-cigarette vapor. Metals can originate from the "cartomizer" from the later-generation devices where an atomizer and cartridge are constructed into one unit. Metal and glass particles can be created and vaporized because of the heating of the liquid with glass fiber.
Solutions
Metal coils coated with microporous ceramic have been developed to protect against oxidation of metals.
Comparison of levels of metals in e-cigarette aerosol
Abbreviations: EC, electronic cigarette; NM, not measured.
∗The findings are a comparison between e-cigarette daily usage and the regulatory limits of chronic Permissible Daily Exposure from inhalation medications outlined by the US Pharmacopeia for cadmium, chromium, copper, lead and nickel, the Minimal Risk Level outlined by the Agency for Toxic Substances and Disease Registry for manganese and the Recommended Exposure Limit outlined by the National Institute for Occupational Safety and Health for aluminum, barium, iron, tin, titanium, zinc and zirconium, referring to a daily inhalation volume of 20 m3 air and a 10-h volume of 8.3 m3; values are in μg.
Carbonyls and other content
E-cigarette makers do not fully disclose information on the chemicals that can be released or synthesized during use. The chemicals in the e-cigarette vapor can be different than with the liquid. Once vaporized, the ingredients in the e-liquid go through chemical reactions that form new compounds not previously found in the liquid. Many chemicals including carbonyl compounds such as formaldehyde, acetaldehyde, acrolein, and glyoxal can inadvertently be produced when the nichrome wire (heating element) that touches the e-liquid is heated and chemically reacted with the liquid. Acrolein and other carbonyls have been found by in e-cigarette vapors that were created by unmodified e-cigarettes, indicating that formation of these compounds could be more common than previously thought.
A 2017 review found "Increasing the battery voltage from 3.3 V to 4.8 V doubles the amount of e-liquid vapourized and increases the total aldehyde generation more than threefold, with acrolein emission increasing tenfold." A 2014 study stated that "increasing the voltage from 3.2–4.8 V resulted in a 4 to >200 times increase in the formaldehyde, acetaldehyde, and acetone levels". The amount of carbonyl compounds in e-cigarette aerosols varies substantially, not only among different brands but also among different samples of the same products, from 100-fold less than tobacco to nearly equivalent values.
The propylene glycol-containing liquids produced the most amounts of carbonyls in e-cigarette aerosols. Propylene glycol could turn into propylene oxide when heated and aerosolized. Glycerin may generate acrolein when heated at hotter temperatures. Some e-cigarette products had acrolein identified in the e-cigarette vapor, at greatly lower amounts than in cigarette smoke. Several e-cigarette companies have replaced glycerin and propylene glycol with ethylene glycol. In 2014, most e-cigarettes companies began to use water and glycerin as replacement for propylene glycol.
In 2015, manufacturers attempted to reduce the formation of formaldehyde and metal substances of the e-cigarette vapor by producing an e-liquid in which propylene glycol is replaced by glycerin. Acetol, beta-nicotyrine, butanal, crotonaldehyde, glyceraldehyde, glycidol, glyoxal, dihydroxyacetone, dioxolanes, lactic acid, methylglyoxal, myosmine, oxalic acid, propanal, pyruvic acid, and vinyl alcohol isomers have been found in the e-cigarette vapor. Hydroxymethylfurfural and furfural have been found in the e-cigarette vapors. The amounts of furans in the e-cigarette vapors were highly associated with power of the e-cigarette and amount of sweetener.
The amount of carbonyls vary greatly among different companies and within various samples of the same e-cigarettes. Oxidants and reactive oxygen species (OX/ROS) have been found in the e-cigarette vapor. OX/ROS could react with other chemicals in the e-cigarette vapor because they are highly reactive, causing alterations its chemical composition. E-cigarette vapor have been found to contain OX/ROS at about 100 times less than with cigarette smoke. A 2018 review found e-cigarette vapor containing reactive oxygen radicals seem to be similar to levels in traditional cigarettes. Glyoxal and methylglyoxal found in e-cigarette vapors are not found in cigarette smoke.
Contamination with various chemicals have been identified. Some products contained trace amounts of the drugs tadalafil and rimonabant. The amount of either of these substances that is able to transfer from liquid to vapor phase is low.
The nicotine impurities in the e-liquid varies greatly across companies. The levels of toxic chemicals in e-cigarette vapor is in some cases similar to that of nicotine replacement products. Tobacco-specific nitrosamines (TSNAs) such as nicotine-derived nitrosamine ketone (NNK) and N-Nitrosonornicotine (NNN) and tobacco-specific impurities have been found in the e-cigarette vapor at very low levels, comparable to amounts found in nicotine replacement products. A 2014 study that tested 12 e-cigarette devices found that most of them contained tobacco-specific nitrosamines in the e-cigarette vapor. In contrast, the one nicotine inhaler tested did not contain tobacco-specific nitrosamines.
N-Nitrosoanabasine and N'-Nitrosoanatabine have been found in the e-cigarette vapor at lower levels than cigarette smoke. Tobacco-specific nitrosamines (TSNAs), nicotine-derived nitrosamine ketone (NNK), N-Nitrosonornicotine (NNN), and N′-nitrosoanatabine have been found in the e-cigarette vapor at different levels between different devices. Since e-liquid production is not rigorously regulated, some e-liquids can have amounts of impurities higher compared to limits for pharmaceutical-grade nicotine products.
m-Xylene, p-Xylene, o-Xylene, ethyl acetate, ethanol, methanol, pyridine, acetylpyrazine, 2,3,5-trimethylpyrazine, octamethylcyclotetrasiloxane, catechol, m-Cresol, and o-Cresol have been found in the e-cigarette vapor. A 2017 study found that "The maximum detected concentrations of benzene, methanol, and ethanol in the samples were higher than their authorized maximum limits as residual solvents in pharmaceutical products." Trace amounts of toluene and xylene have been found in the e-cigarette vapor.
Polycyclic aromatic hydrocarbons (PAHs), aldehydes, volatile organic compounds (VOCs), phenolic compounds, flavors, tobacco alkaloids, o-Methyl benzaldehyde, 1-Methyl phenanthrene, anthracene, phenanthrene, pyrene, and cresol have been found in the e-cigarette vapor. While the cause of these differing concentrations of minor tobacco alkaloids is unknown, Lisko and colleagues (2015) speculated potential reasons may derive from the e-liquid extraction process (i.e., purification and manufacturing) used to obtain nicotine from tobacco, as well as poor quality control of e-liquid products. In some studies, small quantities of VOCs including styrene have been found in the e-cigarette vapor. A 2014 study found the amounts of PAHs were above specified safe exposure limits.
Low levels of isoprene, acetic acid, 2-butanodione, acetone, propanol, and diacetin, and traces of apple oil (3-methylbutyl-3-methylbutanoate) have been found in the e-cigarette vapor. Flavoring substances from roasted coffee beans have been found in the e-cigarette vapor. The aroma chemicals acetamide and cumarine have been found in the e-cigarette vapor. Acrylonitrile and ethylbenzene have been found in the e-cigarette vapor. Benzene and 1,3-Butadiene have been found in the e-cigarette vapor at many-fold lower than in cigarette smoke.
Some e-cigarettes contain diacetyl and acetaldehyde in the e-cigarette vapor. Diacetyl and acetylpropionyl have been found at greater levels in the e-cigarette vapor than is accepted by the National Institute for Occupational Safety and Health, although diacetyl and acetylpropionyl are normally found at lower levels in e-cigarettes than with traditional cigarettes. A 2018 PHE report stated that diacetyl was identified at hundreds of times in lesser amounts than found in cigarette smoke. A 2016 WHO report found that acetaldehyde from second-hand vapor was between two and eight times greater compared to background air levels.
Formaldehyde
A 2016 WHO report found that formaldehyde from second-hand vapor was around 20% greater compared to background air levels. Normal usage of e-cigarettes generates very low levels of formaldehyde. Different power settings reached significant differences in the amount of formaldehyde in the e-cigarette vapor across different devices. Later-generation e-cigarette devices can create greater amounts of carcinogens. Some later-generation e-cigarettes let users increase the volume of vapor by adjusting the battery output voltage.
Depending on the heating temperature, the carcinogens in the e-cigarette vapor may surpass the levels of cigarette smoke. E-cigarettes devices using higher voltage batteries can produce carcinogens including formaldehyde at levels comparable to cigarette smoke. The later-generation and "tank-style" devices with higher voltages (5.0 V) could produce formaldehyde at comparable or greater levels than in cigarette smoke.
A 2015 study hypothesized from the data that at high voltage (5.0 V), a user, "vaping at a rate of 3 mL/day, would inhale 14.4 ± 3.3 mg of formaldehyde per day in formaldehyde-releasing agents." The 2015 study used a puffing machine showed that a third-generation e-cigarette turned on to the maximum setting would create levels of formaldehyde between five and 15 times greater than with cigarette smoke. A 2015 PHE report found that high levels of formaldehyde only occurred in overheated "dry-puffing", and that "dry puffs are aversive and are avoided rather than inhaled", and "At normal settings, there was no or negligible formaldehyde release."
A 2018 study confirmed e-cigarettes can emit formaldehyde at high levels more than 5 times higher than what is reported for cigarette smoke) at moderate temperatures and under conditions that have been reported to be non-averse to users. But e-cigarette users may "learn" to overcome the unpleasant taste due to elevated aldehyde formation, when the nicotine craving is high enough. High voltage e-cigarettes are capable of producing large amounts of carbonyls. Reduced voltage (3.0 V) e-cigarettes had e-cigarette aerosol levels of formaldehyde and acetaldehyde roughly 13 and 807-fold less than with cigarette smoke.
Chemical analysis of e-cigarette cartridges, solutions, and aerosol
Abbreviations: TSNA, tobacco specific nitrosoamines; LC-MS, liquid chromatography-mass spectrometry; MAO-A and B, monoamineoxidase A and B; PAH, polycyclic aromatic hydrocarbons; GS-MS, gas chromatography – mass spectrometry; ICP-MS, inductively coupled plasma – mass spectrometry; CO, carbon monoxide, VOC, volatile organic compounds; UPLC-MS, ultra-performance liquid chromatography-mass spectrometry; HPLC-DAD-MMI-MS, high performance liquid chromatography-diode array detector-multi-mode ionization-mass spectrometry.
Aldehydes in e-cigarette aerosol
∗Abbreviations: <LOQ, below the limit of quantitation but above the limit of detection; N.D., not detected; N.T., not tested.
Tobacco-specific nitrosamines in nicotine-containing products
∗ng/g, but not for gum and patch. ng/gum piece is for gum and ng/patch is for patch.
Comparison of levels of toxicants in e-cigarette aerosol
Abbreviations: μg, microgram; ng, nanogram; ND, not detected.
∗Fifteen puffs were chosen to estimate the nicotine delivery of one traditional cigarette.
Each e-cigarette cartridge, which varies across manufacturers, and each cartridge produces 10 to 250 puffs of vapor. This correlates to 5 to 30 traditional cigarettes. A puff usually lasts for 3 to 4 seconds. A 2014 study found there is wide differences in daily puffs in experienced vapers, which typically varies from 120 to 225 puffs per day. From puff-to-puff e-cigarettes do not provide as much nicotine as traditional cigarettes. A 2016 review found "The nicotine contained in the aerosol from 13 puffs of an e-cigarette in which the nicotine concentration of the liquid is 18 mg per milliliter has been estimated to be similar to the amount in the smoke of a typical tobacco cigarette, which contains approximately 0.5 mg of nicotine."
See also
Chemical pneumonitis
Composition of heated tobacco product emissions
Adverse effects of electronic cigarettes
List of additives in cigarettes
List of cigarette smoke carcinogens
Safety of electronic cigarettes
Vaping-associated pulmonary injury
Notes
Bibliography
References
External links
E-liquid Database—A Center for Tobacco Regulatory Science and Lung Health project, funded by NIH/FDA
Electronic cigarettes
Aerosols
IARC Group 1 carcinogens
IARC Group 2A carcinogens
IARC Group 2B carcinogens
Tobacco smoke carcinogens
|
2394571
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%81%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Грасс (значення)
|
Грасс (значення)
Грасс:
Прізвище
Грасс — прізвище. Станом на 2013 рік в Україні зареєстровано 28 носіїв.
Грасс Герман Андрійович — солдат Збройних сил України, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.
Гюнтер Грасс (1927—2015) — німецький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1999 року.
Франсуа-Жозеф-Поль де Грасс (1722—1788) — французький адмірал.
Александр Франсуа Огюст де Грасс (1765—1845) — видатний масон, засновник і перший Великий Командор Верховної ради ДПШУ Франції, син адмірала Франсуа де Грасса.
Філіп Грасс (1801—1876) — французька скульптор ельзасського походження.
Топоніми
Грасс — місто та муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Приморські Альпи.
Требон-сюр-ла-Грасс — муніципалітет у Франції, у регіоні Південь-Піренеї, департамент Верхня Гаронна.
Рокстерон-Грасс — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Приморські Альпи.
Пурнуа-ла-Грасс — муніципалітет у Франції, у регіоні Лотарингія, департамент Мозель.
Булонь-ла-Грасс — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Уаза.
Шатонеф-Грасс — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Приморські Альпи.
Світ-Ґрасс (округ, Монтана) — округ (графство) у штаті Монтана, США.
Див. також
Грас (значення)
Примітки
Французькі прізвища
Німецькі прізвища
|
2067713
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/RGBW
|
RGBW
|
RGBW (аббр. від — червоний, зелений, синій, білий) — структура розміщення субпікселів для матриць дисплеїв в основі якої лежить звичайна колірна модель RGB. Головною віддмінністю є використання додакового субпікселя з білим кольором. Такий тип синтезу дозволяє більш ефективно формувати яскраві кольори. Якщо при використовуванні звичайних матриць з RGB-моделлю для збільшення яскравості необхідно підвищувати яскравість всіх трьох субпікселів, то у випадку з RGBW необхідної яскравості можна досягнути лише змінивши насиченість білого субпікселя. Основною перевагою даної технології є більш ефективне викристання енергії. Патент на алгоритм розкладання RGB до RGBW належить Samsung Electronics. Така технологія досить важлива в мобільних пристроях, де ресурс елементів живлення обмежений, і тривалість роботи пристрою від одного заряду залежить від яскравості і тривалості роботи екрану.
Посилання
What is RGBW tv .
Поліграфія
Колірні простори
Кольори
|
5483726
|
https://en.wikipedia.org/wiki/National%20Key%20Universities
|
National Key Universities
|
National Key Universities previously referred to universities recognized as prestigious and which received a high level of support from the central government of the People's Republic of China. The term is no longer in official use by 1990s. The term "zhòngdiǎn" 重点, translated here as "key," in this phrase can also be translated as "major," "priority," or "focal." The term "National Key Universities" then became defunct, and these schools are now normally referred to as "Double First Class Universities“, based on the China state Double First-Class Construction. However, it remains part of the vernacular, as evidenced by some Chinese media articles which still refer to "National Key Universities".
Membership
In December 1954, six schools were first designated by the Ministry of Education as national key universities: Peking University, Tsinghua University, Renmin University of China, Harbin Institute of Technology, Beijing Medical College, and Beijing University of Agriculture.
A list of 20 National Key Universities was subsequently identified by the Chinese government in 1959, and included Peking University, Tsinghua University, University of Science and Technology of China, Renmin University, Beijing University of Agriculture, Beijing Normal University, Beijing Institute of Aeronautics, Beijing Institute of Technology, Beijing Medical University, Fudan University, Shanghai Jiao Tong University, East China Normal University, Shanghai First Medical College, Tianjin University, Harbin Institute of Technology, Xi'an Jiao Tong University and Northwestern Polytechnical University.
By the end of 1960, another 44 universities were added into the list, which amounted to 64 national key universities. By the end of 1965, there were 68 National Key Universities, including Zhejiang University, Peking Union Medical College, Nanjing University, Sun Yat-sen University, Southeast University, Tongji University, Wuhan University, Huazhong University of Science and Technology, Nankai University, Xiamen University, South China University of Technology, Sichuan University, Shandong University, Jilin University, Lanzhou University, Dalian University of Technology, Chongqing University, University of Electronic Science and Technology of China, Northeastern University, Beijing Forestry University, and Shandong Ocean College among others.
By 1978, there were 88 National Key Universities, including Minzu University of China and Hunan University. From 1978 to 1981, another 11 national key higher education institutions were successively added and restored, including Southern Medical University, Nanjing Agricultural University, Beijing Language and Culture University and Northwest A&F University among others.
History
The Chinese government made several batches of national key universities in history (from 1950s to 1980s). From 1954 to the 1980s, 99 national key universities were identified (some have been merged into other universities). The current project, established in 2015, is the Double First-Class Construction to create world-class universities by 2050. In October 2015, the State Council of People's Republic of China published the 'Overall Plan for Promoting the Construction of World First-Class Universities and First-Class Disciplines (Double First-Class University Plan)' , which made new arrangements for the development of higher education in China, replacing previous projects of Chinese higher education. A total of 140 Double First Class Universities were approved to be included in the state Double First-Class Construction by the central government of China in 2017, representing the top 5% of the higher education institutions (3,012) in this country.
As of February, 2022, the 147 Double First Class Universities are considered as the most elite part of higher education in Mainland China.
See also
List of universities in China
Double First-Class Construction
State Key Laboratories
C9 League
Project 211
Project 985
Excellence League
Big Four Institutes of Technology
Yangtze Delta Universities Alliance
References
External links
What is the difference between Universities directly under the Ministry of Education and National Key Universities? - Chinese Ministry of Education
:zh:中华人民共和国全国重点大学列表 (list)
List of Universities directly under the Ministry of Education - Chinese Ministry of Education
National list of key universities - China Education Online
Universities and colleges in China
Colloquial terms for groups of universities and colleges
|
1798189
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%80%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Паскевич Федір Іванович
|
Паскевич Федір Іванович
Ясновельможний князь Варшавський, граф Федір Іванович Паскевич-Еріванський (13 лютого 1823 — 16 червня 1903, Гомель, Російська імперія) — російський генерал-лейтенант, генерал-ад'ютант (20.01.1856) з українського роду Паскевичів, єдиний син і спадкоємець генерал-фельдмаршала Івана Паскевича.
Військова служба
За заслуги батька, 6 жовтня 1831 присвоєно звання прапорщика Еріванського полку. Потім перевівся в лейб-гвардії Преображенського полку. Разом з іншими прогресивно мислячими молодими офіцерами входив в гурток шістнадцяти.
У 1845 — флігель-ад'ютант, поручик лейб-гвардії Преображенського полку.
Брав участь у військових діях на Кавказі. Відзначився в каральних операціях по придушенню революції в Угорщині 1848-1849, за що присвоєно звання полковника.
За відзнаку в Кримській війні присвоєно звання генерал-майора.
У 1852 одружився з Іриною, єдиною сестрою майбутнього кавказького намісника графа Іларіона Воронцова-Дашкова.
20 січня 1856 призначений генерал-ад'ютантом, але покликання до військової служби не мав.
У 1866 вийшов у відставку.
Мирне життя
Після залишення служби жив у Гомельській резиденції, яка дісталася у спадок від батька.
Під час підготовки селянської реформи 1861 брав участь в розробці «Загального положення про селян, що вийшли з кріпацтва», був членом-експертом комісії з селянської справи. За роботу по проведенню селянської реформи 1861 нагороджений золотою медаллю на Олександрівській стрічці.
Після виходу у відставку Паскевич зайнявся подальшим облаштуванням маєтку. У 1875 призначений почесним мировим суддею по Могилевської губернії. У 1888 указом Олександра III присвоєно звання почесного громадянина міста Гомеля.
У 1870 в Добруші відкрив деревообробне підприємство, яке через два роки перепрофілював у паперову фабрику.
Помер 16 червня 1903. Похований у Гомелі в усипальниці князів Паскевичів. Дітей у шлюбі з дружиною Іриною (уродженою графинею Воронцовою-Дашковою) не мав.
Нагороди
Золота медаль на Олександрівська стрічка (1861).
Орден святої Анни I ступеня (1863).
Посилання
Біографія Ф. І. Паскевича
Біографія Ф. І. Паскевича
Учасники Кримської війни
|
2707837
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B9%D1%82%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Мойта (значення)
|
Мойта (значення)
Мойта — власна назва.
Топоніми
Мойта — муніципалітет.
Мойта (Анадія) — парафія.
Мойта-душ-Феррейруш — парафія.
|
5184047
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%201832%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Змова 1832 року
|
Змова 1832 року — змова, організована грузинським дворянством проти Російської імперії, яка мала на меті вигнання Російської імперії з території Грузії та відновлення незалежності Грузії. До змови входило до коло дворян, що емігрували до Росії. Єссе Фалавандішвілі, один із учасників, зрадив змову.
Історія
Підготовка до змови почалася в 1826-1827 роках у Петербурзі . Ідея змови виникла в колі грузинської молоді в Росії, яка надихалася повстанням декабристів, а також конституційним устроєм західноєвропейських країн, ідеями Французької революції . Димитрій і Окропір Батонішвілі зібрали грузинську молодь, яка приїхала на навчання до Росії, і почали підготовку до майбутнього збройного повстання. Одним з організаторів і керівників змови був призначений Елізбар Еріставі .
Після повстання декабристів до Грузії з Петербурга повернулися керівники змови: Фарнаоз Батонішвілі, Дмитро Багратіоні, Елізбар, Дмитро та Георгій Рафіель дзе Ерістав, Олександр і Вахтанг Орбеліані, Соломон Размадзе, Закарія та Олександр Чолокашвілі, Дмитро Джорджадзе, Соломон Додашвілі та ін. Організатором змови, а також ідеологом був Соломон Додашвілі. У змові брали участь грузини, росіяни та поляки. Змовники в Грузії постійно контактували з обраними грузинськими змовниками в Росії.
У разі успішного розвитку повстання воно повинно було охопити весь Кавказ. Однак змовники не збиралися повністю розривати політичні зв'язки з Росією, а хотіли встановити відносини, засновані на спільних інтересах між Росією і Грузією. Саме це передбачав Георгіївський договір, підписаний з Росією в 1783 році, який був віроломно порушений самодержавним урядом Росії в 1801 році і поклав початок фактичній окупації Грузії.
У 1830 р. звістка про початок польського повстання допомогла змовникам перейти до активних дій. У 1830 році до Грузії приїхали Елізбар Еріставі та Окропір Батонішвілі, до Грузії був запрошений Дмитро Батонішвілі. Змовники підготували проект управління Грузією. Авторами проекту стали Георгі Ревазі дзе Еріставі та Елізбар Еріставі. Згідно з проектом, у Грузії має бути відновлено царство. Царем вважався Олександр Батонішвілі . Чавчавадзе обійме посаду військового міністра, Мухранбатоні – юстиції, Фалавандішвілі – міністра фінансів, Чілашвілі – міністра внутрішніх справ і освіти, Бебуташвілі – міністра. закордонних справ. Нижня палата уряду складалася з депутатів Мазреса.
Повстання мало початися в грудні 1832 року . Змовницькі аристократи, згідно з планом повстання, «Декретом першої ночі», повинні були запросити на вечірку чиновників великої російської бюрократії, роззброїти їх, потім збурити населення Тбілісі і підняти повстання. Згідно з остаточним планом, вони мали скористатися призначеним на 20 грудня 1832 року губернським дворянським з'їздом. Повстанцям треба було зайняти будівлі Арсеналу та Скарбниці.
За кілька днів до повстання, 29 грудня, один із керівників змови Єссе Фалавандішвілі повідомив про змову свого брата, який обіймав високу посаду в адміністрації російського наслідного князя на Кавказі. Змовників заарештували, зачинили в бараки, для розслідування їхньої «антидержавної діяльності» призначили спеціальну комісію, яка викрила 145 «злочинців». Тодішній російський імператор Микола I не вирішив стратити змовників, але пізніше змінив своє рішення і заслав їх у віддалені регіони Росії. Священик Філадельф помер у казармі до завершення слідства.
Ця удавана «м'якосердість» відомого своєю жорстокістю Миколи I і толерантність до грузинів були викликані тим, що Росія прагнула довести світові, що Грузія приєдналася до Росії добровільно, і вони не її завойовники, а їхні захисники. Крім того, в той час Росія почала війну з народами Північного Кавказу, які хотіла їх підкорити. Природно, що погіршення відносин з грузинами не принесло б російському царю нічого доброго, оскільки в операціях із завоювання Закавказзя брали участь багато високопоставлених етнічніх грузинів, які вірно служили Росії. Основу своїх імперських намірів у Грузії Микола I бачив у місцевому дворянстві. Тому він хотів мати справу не з покараним, а з «помилуваним» суспільством.
Комісія з розслідування змови визнала Елізбара Еріставі злочинцем другої групи, тобто визнала такою людину, «яка ініціювала змову і спонукала інших до вчинення змови і повстання». Був депортований до Фінляндії, де служив солдатом спочатку в Кронштадті, а потім у Гельсінгфорсі (нині Гельсінкі). Суд закінчився у квітні 1834 року. 38 зі 145 учасників змови були вислані в північні та східні губернії Росії.
Через кілька років після суду Елізбар Еріставі та всі інші змовники повернулися на батьківщину, але серед них не було Соломона Додашвілі, який закінчив своє коротке життя (у віці 31 року) у далекій Вятці .
Це припинило самовіддану спробі грузин шляхом збройного повстання позбутися панування Російської імперії та відновити понівечену національну гідність.
Дивись також
Дійте розумно
література
სურგულაძე ა., ნარკვევები ქართველი ინტელიგენციის ისტორიიდან თბილისი, 1980
გოზალიშვილი გ., „1832 წლის შეთქმულება“, ტ. 1-3, თბ., 1935-1976
საქართველოს ისტორიის ნარკვევები, ტ. 4, თბილისი, 1973
სურგულაძე ა., ნიკოლოზ ბარათაშვილის ეპოქა, თბილისი, 1968
ბერძენიშვილი ნ, დონდუა ვ., დუმბაძე მ., მელიქიშვილი გ., მესხია შ., რატიანი პ., „საქართველოს ისტორია I“, თბილისი, 1958
კატეგორია:საქართველოს აჯანყებები
კატეგორია:აჯანყებები რუსეთის იმპერიის წინააღმდეგ
კატეგორია:1832
1832
Повстання проти Російської імперії
Історія Грузії
|
4586706
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%81
|
Новелла Каллігаріс
|
Новелла Каллігаріс (27 грудня 1954) — італійська плавчиня.
Призерка Олімпійських Ігор 1972 року, учасниця 1968 року.
Чемпіонка світу з водних видів спорту 1973 року.
Призерка Чемпіонату Європи з водних видів спорту 1970, 1974 років.
Посилання
Новелла Каллігаріс на Olympedia.org
Новелла Каллігаріс на Olympics.com
Новелла Каллігаріс на Sports-Reference.com
Новелла Каллігаріс на Swimrankings.net
Примітки
Народились 1954
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1968
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1972
Італійські бронзові олімпійські медалісти
Італійські плавчині
Рекордсмени світу з плавання
Бронзові олімпійські медалісти з плавання
Призери з плавання чемпіонатів світу з водних видів спорту
Призери з плавання чемпіонатів Європи з водних видів спорту
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1972
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1972
Італійські срібні олімпійські медалісти
Срібні олімпійські медалісти з плавання
Учасники Середземноморських ігор 1971
Спортсмени Падуї
Італійські олімпійські плавці та плавчині
|
2758611
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D0%BC%20%D0%A2%D1%85%D0%B5%20%D0%A5%D1%83%D0%BD
|
Кім Тхе Хун
|
Кім Тхе Хун (30 квітня 1988) — південнокорейський тхеквондист, бронзовий призер Олімпійських ігор 2016 року.
Виступи на Олімпіадах
Зовнішні посилання
Південнокорейські тхеквондисти
Південнокорейські бронзові олімпійські медалісти
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2016
Тхеквондисти на літніх Олімпійських іграх 2016
Тхеквондисти на Азійських іграх 2014
Тхеквондисти на Азійських іграх 2018
|
1851834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Ніклас Даніельсон
|
Ніклас Даніельсон ((7 грудня 1984, Уппсала, Швеція) — шведський хокеїст, правий нападник. Виступає за команду НЛА «Лозанна». У Драфті НХЛ 2003 року був обраний під загальним 160-им номером командою «Ванкувер Канакс».
Кар'єра
Даніельсон вихованець уппсальського клубу «Альмтуна» ІС, перший свій професійний контракт уклав із клубом «Вестерос», виступав у його складі до банкрутства клубу у 2000 році. У 2001 році він переїхав до клубу Брюнес ІФ, грав у молодіжному складі, а в сезоні 2003/03 дебютував в Елітсерії.
Незважаючи на драфт НХЛ 2003 року (він був обраний клубом «Ванкувер Канакс») залишився у Швеції. В сезоні 2004/05 у тридцяти матчах за «Брюнес» ІФ він здобув лише одне очко та наступний сезон провів в оренді у рідному клубі «Альмтуна» ІС, який виступаєу другій за значенням лізі ХокейОлсвенскан. У сезоні 2006/07, Ніклас перейшов до «Юргордена». У 2010 році здобув срібні нагороди чемпіонату, «Юргорден» у фіналі поступився ГВ-71.
Наступні два сезони Даніельсон провів у МОДО. В сезоні 2011/12 у 53 матчах набрав 52 очка (21+31) це є його особистим рекордом, а у чемпіонаті він став третім серед найкращих бомбардирів. У наступному сезоні він підписав контракт з СК «Берн», однак з приходом до клубу Джона Тавареса Ніклас змушений змінити у грудні клуб та перебратися до празького «Лева». У новому клубі відіграв 16 матчів та набрав 14 очок.
На початку сезону 2013/14 нападник переходить до клубу «Рапперсвіль-Йона Лейкерс» (НЛА).
У грудні 2013 брав участь в Кубку Шпенглера у складі ХК «Давос».
Перед сезоном 2015/16 перейшов до клубу «Лозанна».
Кар'єра (збірна)
У складі молодіжної збірної Швеції виступав на чемпіонаті світу 2004 року. У складі національної збірної брав участь у Єврохокейтурі 2012, 2013, 2014 та 2015 років. Став чемпіоном світу у 2013 та бронзовим призером у 2014.
Статистика виступів
(Після сезону 2014/15)
Примітки
Джерела
Профіль на hockeydb.com
Профіль на eliteprospects.com
Шведські хокеїсти
Хокеїсти «Вестероса»
Хокеїсти «Брюнеса»
Хокеїсти «Юргордена»
Хокеїсти МОДО
Хокеїсти «Берна»
Хокеїсти «Лева» (Прага)
Хокеїсти «Рапперсвіля»
Хокеїсти «Лозанни»
Спортсмени Уппсали
|
845316
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B1%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Бурбевель
|
Бурбевель — муніципалітет у Франції, у регіоні Бургундія-Франш-Конте, департамент Верхня Сона. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 290 км на схід від Парижа, 80 км на північ від Безансона, 38 км на північний захід від Везуля.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Бурбевель на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Верхня Сона
Примітки
Муніципалітети департаменту Верхня Сона
|
416941
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Erich%20Wolfgang%20Korngold
|
Erich Wolfgang Korngold
|
Erich Wolfgang Korngold (May 29, 1897 – November 29, 1957) was an Austrian composer and conductor, who adopted US nationality after fleeing from Europe. A child prodigy, he became one of the most important and influential composers in Hollywood history. He was a noted pianist and composer of classical music, along with music for Hollywood films, and the first composer of international stature to write Hollywood scores.
When he was 11, his ballet Der Schneemann (The Snowman), became a sensation in Vienna, followed by his Second Piano Sonata, which he wrote at age 13, played throughout Europe by Artur Schnabel. His one-act operas Violanta and Der Ring des Polykrates were premiered in Munich in 1916, conducted by Bruno Walter. At 23, his opera Die tote Stadt (The Dead City) premiered in Hamburg and Cologne. In 1921 he conducted the Hamburg Opera. During the 1920s he re-orchestrated, re-arranged and nearly re-composed several operettas by Johann Strauss II. By 1931 he was a professor of music at the Vienna State Academy.
At the request of motion picture director Max Reinhardt, and due to the rise of the Nazi regime, Korngold moved to Hollywood in 1934 to write music scores for films. His first was Reinhardt's A Midsummer Night's Dream (1935). He subsequently wrote scores for such films as Captain Blood (1935), which helped boost the career of its starring newcomer, Errol Flynn. His score for Anthony Adverse (1936) won an Oscar and was followed two years later with another Oscar for The Adventures of Robin Hood (1938).
Overall, he wrote the score for 16 Hollywood films, receiving two more nominations. Along with Max Steiner and Alfred Newman, he is one of the founders of film music. Although his late classical Romantic compositions were no longer as popular when he died in 1957, his music underwent a resurgence of interest in the 1970s beginning with the release of the RCA Red Seal album The Sea Hawk: The Classic Film Scores of Erich Wolfgang Korngold (1972). This album, produced by his son George Korngold, was hugely popular and ignited interest in other film music of his and of other composers like Steiner and in his concert music, which often incorporated popular themes from his film scores (an example being the Violin Concerto in D, Op. 35, which incorporated his themes from four different motion picture scores and is a part of the standard repertoire).
Early years as prodigy
Erich Wolfgang Korngold was born to a Jewish family in Brünn, Austria-Hungary (present-day Brno, Czech Republic). Erich was the second son of eminent music critic (Leopold) Julius Korngold (1860–1945); his older brother, (1892–1965), also became a musician. A child prodigy living in Vienna, Erich could play four-hand piano arrangements alongside his father at age five. He was also able to reproduce any melody he heard on the piano, along with playing complete and elaborate chords. By age seven, he was writing original music.
Korngold played his cantata Gold for Gustav Mahler in 1909; Mahler called him a "musical genius" and recommended he study with composer Alexander von Zemlinsky. Richard Strauss also spoke highly of the youth, and along with Mahler told Korngold's father there was no benefit in having his son enroll in a music conservatory since his abilities were already years ahead of what he could learn there.
At age 11, he composed his ballet Der Schneemann (The Snowman), which became a sensation when performed at the Vienna Court Opera in 1910, including a command performance for Emperor Franz Josef. He continued composing with great success throughout his teens. At age 12, he composed a piano trio. His Piano Sonata No. 2 in E major, which followed, was played throughout Europe by Artur Schnabel. During these early years he also made live-recording player piano music rolls for the Hupfeld DEA and Phonola system and also the Aeolian Duo-Art system, which survive today and can be heard.
Korngold wrote his first orchestral score, the Schauspiel-Ouvertüre, when he was 14. His Sinfonietta appeared the following year, and his first two operas, Der Ring des Polykrates and Violanta, in 1914. In 1916, he wrote songs, chamber works, and incidental music, including to Much Ado About Nothing, which ran for some 80 performances in Vienna.
Composing career in Europe
Korngold was active in the theatre throughout Europe while in his 20s. After the success of his opera Die tote Stadt, which he conducted in many opera houses, he developed a passion for the music of Johann Strauss II and managed to exhume a number of lost scores. He orchestrated and staged them using new concepts. Both A Night in Venice and Cagliostro in Vienna are Korngold re-creations; these were the works that first drew the attention of Max Reinhardt to Korngold.
By this point Korngold had reached the zenith of his fame as a composer of opera and concert music. Composers such as Richard Strauss and Giacomo Puccini heaped praise upon him, and many famous conductors, soloists and singers added his works to their repertoires. He began collaborating with Reinhardt on many productions, including a collection of little-known Strauss pieces that they arranged, Waltzes From Vienna. It was retitled The Great Waltz and became the basis for a 1934 British film directed by Alfred Hitchcock and a film by the same name in the US, starring Luise Rainer. Korngold conducted staged versions in Los Angeles in 1949 and 1953.
He completed a Concerto for Piano Left Hand for pianist Paul Wittgenstein in 1923 and his fourth opera, Das Wunder der Heliane, four years later. He started arranging and conducting operettas by Johann Strauss II and others while teaching opera and composition at the Vienna Staatsakademie. Korngold was awarded the title professor honoris causa by the president of Austria.
Composer for Hollywood films
A Midsummer Night's Dream (1935)
After Max Reinhardt's success in producing Shakespeare's A Midsummer Night's Dream for the stage, using incidental music by Felix Mendelssohn, he invited Korngold to Hollywood in 1934 to adapt Mendelssohn's score for his planned film version. Korngold would also enlarge and conduct the score.
The film, which was released in 1935, was a first for Warner Brothers studio in producing a film based on a 400-year-old work of literary art. The studio assigned almost every star or character actor under contract to take part in the film, with the filming taking over six months. The studio also allowed Korngold to devote more attention to the score than it had to any of its previous films; he could prerecord certain parts of the film for the benefit of actors, whom he then had act to the rhythm and tempo of the music. As a result of the score's elaborate tailoring, the film and Korngold's music left a strong impression on the film industry.
Korngold returned to Austria to finish Die Kathrin. He came back to Hollywood to score the film Give Us This Night, with lyricist Oscar Hammerstein II, a film which introduced mezzo-soprano Gladys Swarthout and the Polish-born tenor Jan Kiepura, who had starred in several Korngold operas in Europe.
Captain Blood (1935)
In 1935 Warners asked Korngold if he was interested in writing an original dramatic score for Captain Blood. He at first declined, feeling that a story about pirates was outside his range of interest. However, after watching the filming, with a dynamic new star, Errol Flynn, in a heroic role alongside Olivia de Havilland, who had her debut in A Midsummer Night's Dream, he changed his mind.
After he accepted, however, he learned that he needed to compose over an hour of symphonic music in only three weeks. The short time frame forced him to use bits of symphonic poems by Franz Liszt, and a couple of engaging cues were written by Korngold orchestrator Milan Roder. In the end, Korngold insisted he be credited only with musical adaptations, even though he scored nearly the entire film with original music.
Captain Blood became an immediate hit, with an Oscar nomination for the score. As Korngold's first fully symphonic film score, it marked a milestone in his career, as he became the first composer of international stature to sign a contract with a film studio. It also launched the career of Flynn and gave a major boost to that of de Havilland, who did another seven movies with Flynn. Korngold scored six more films starring Flynn. In addition, Captain Blood opened the way for other costumed romantic adventures, which hadn't been seen since the silent era.
Anthony Adverse (1936)
After scoring Anthony Adverse, another Warners picture, this one starring Fredric March and Olivia de Havilland, Korngold's career in Hollywood developed quickly. He finally became convinced that dramatic scoring went well with certain types of films. The film, which is set in mid-18th century Italy, the Alps, and France, received an expensive treatment from Warners, which pleased him greatly.
Korngold was awarded his first Academy Award for the Anthony Adverse score. In this film, the first half hour contains continuous scoring and proved to be a major step forward in the art of film scoring. Korngold conceived his film scores as "operas without singing."
The Adventures of Robin Hood (1938)
In 1938, Korngold was conducting opera in Austria when he was asked by Warner Brothers to return to Hollywood and compose a score for The Adventures of Robin Hood (1938), starring Errol Flynn and Olivia de Havilland. The film, based on a largely fictional English legend, is considered the finest of its kind, with a continuous series of romantic and adventurous sequences propelled by Korngold's dynamic score. Music historian Laurence E. MacDonald notes that there were many factors which made the film a success, including its cast, its Technicolor photography and fast-paced direction by Michael Curtiz, but "most of all, there is Korngold's glorious music." And film historian Rudy Behlmer describes Korngold's contribution to this and his other films:
Before Korngold began composing the score, Austria was invaded by Germany and annexed by the Nazis. His home in Vienna was confiscated by the Nazis. And because it meant that all Jews in Austria were now at risk, Korngold stayed in America until the end of World War II. He later said, "We thought of ourselves as Viennese; Hitler made us Jewish." Korngold noted that the opportunity to compose the score for Robin Hood saved his life.
It also gave him his second Academy Award for Best Original Score and established the symphonic style that would later be used in action films during Hollywood's Golden Age. Modern day epics such as the Star Wars and Indiana Jones trilogies similarly included original symphonic scores. Composer John Williams has cited Korngold as his inspiration in scoring the Star Wars series.
Juarez (1939)
Korngold was interested in writing a score for Juarez, as it involved historical figures from Mexico and Austria. It dealt with the Mexican politician Benito Juarez but also involved the story of Archduke Maximilian von Habsburg and his wife, Carlotta. Korngold was moved by the true-life story of how Louis Napoleon, seeing America engulfed by Civil War, took advantage of that fact and attempted, in 1864, to control Mexico. He appointed Maximilian as its emperor.
After the United States demanded that France divest itself of its interests in Mexico, the Austrian aristocrat was left to his fate, and he was executed by the Juarez government. The dramatic accent of the film leaned in favor of Maximilian and Carlotta, however, aided greatly by Korngold's poignant themes for them.
Korngold researched the music popular in Mexico at the time and realized it was not Mexican but "unmistakenly Viennese." He composed 3,000 bars of music for the score, at times emulating the rhythms of Frédéric Chopin and Franz Schubert, and the second theme of the first movement of his Violin Concerto was drawn from his work for the film. Maximilian and Carlotta loved the Mexican song "La Paloma," and Korngold used it effectively during the score.
The Private Lives of Elizabeth and Essex (1939)
Korngold was again nominated for his score of The Private Lives of Elizabeth and Essex. The score is essentially operatic, with lush background music throughout, a rousing march theme for Essex (Errol Flynn), and one of his "most noble and heroic melodies" for
the theme "Elizabeth, The Queen", Elizabeth (Bette Davis) An hour of the hour and half long film is supported by the score, composed of rich dramatic and romantic themes.
He chose not to use any period music or to approximate 16th-century musical sounds, explaining:
The score concentrates on the regal Main Title, the triumphal entry march of Essex into London, the Queen's theme, and the recapitulation of that theme in the End Titles.
The Sea Hawk (1940)
The Sea Hawk was Korngold's last score for swashbuckler films, all of which had starred Errol Flynn. It is widely regarded as one of Korngold's best. The film ran two hours and six minutes and was one of the longest films he ever worked on. It includes symphonic score in all but twenty minutes. It was also his tenth original score in less than six years.
Of the final duel between Thorpe (Errol Flynn) and Wolfingham (Henry Daniell), MacDonald states that "Korngold's breathlessly fast-paced music helps to make this one of the most exciting swordfights in cinema history", while Behlmer describes the duel scene as a "tour de force of rhythmic energy and exactitude."
The Sea Wolf (1941)
In scoring The Sea Wolf, based on a novel by Jack London, Korngold's film career went in a different direction. In this film, the score reflects an evil atmosphere, dark images, and the tense emotions of its crew during an unfortunate voyage. Edward G. Robinson, as Wolf Larsen, plays a tormented and brutal captain of a sealing schooner, which gets crippled by a rival ship.
To support the complex atmosphere, with its scenes of the fog-shrouded voyage, Korngold created a score that was understated, which was very different from his swashbucklers. He often used sharp brass chords with swirling configurations, along with a love theme voiced by a harmonica. Music historian Thomas S. Hischak notes some aspects of the score:
Kings Row (1942)
The score for Kings Row (1942) has been compared to those of films like Gone with the Wind and Anthony Adverse, which also had powerful theme motifs. Those stories were based on recent best-selling novels, as was Kings Row. In this score, Korngold moved even further away from his previous romantic and swashbuckler styles. This was Korngold's most Gothic film score, and a film which film historian Tony Thomas has called a "true American classic." He adds that the score "might well have been the basis for an opera or a grandly scaled symphonic poem."
The story is set in a Midwestern US town (Kings Row), where the characters portray a wide range of psychological emotions, from loves and hates, bitterness, tenderness and torment. Combined with Korngold's score, which some claim is among his finest, the film drew an unusually high level of public interest and acclaim. Its costar, future President Ronald Reagan, considered his performance the best of his career.
The score contains a main theme which is varied throughout the film, depending on the how each scene develops. MacDonald states that the main theme is a "majestic and noble melody that immediately grabs the viewer's attention" when the film begins. By using this motif, the theme connects the entire score, which often left a strong impact on viewers.
British composer Harold Truscott, for example, who saw the film when he was 28, wrote to Korngold admiring the score. He also saw the film more than thirty times just to hear the score, sometimes with his eyes completely closed. Like Gone with the Wind, Kings Row concludes with the main theme hymned operatically by an unseen chorus.
Later scores: 1943–1956
Kings Row was followed by seven film scores in four years – The Constant Nymph (1943), Between Two Worlds (1944), Devotion (1946), Of Human Bondage (1946), Deception (1946), Escape Me Never (1947), and Adventures of Don Juan (1948) (unused score).
World War II prevented Korngold from returning to Europe. He became an American citizen in 1943 and remained in the US after retiring from film composing in 1947.
He spent the last ten years of his life composing concert pieces, including a Violin Concerto, a Symphonic Serenade for strings, a Cello Concerto and a Symphony. The Violin Concerto has become particularly successful, with many recordings and performances following Jascha Heifetz's initial version.
He returned to film scoring one more time, shortly before his death, for Magic Fire (1955), a film biography of the composer Richard Wagner. He was asked to adapt the music of Wagner for most of the film, but Korngold also wrote some original music for it. He is seen during the final scenes in an unbilled cameo as the conductor Hans Richter.
At the time of his death at age 60, he was working on his sixth opera.
Composing techniques and style
Korngold approached his scoring theatrically, and could only write by regarding film scenarios as opera libretti. This made him prefer to write leitmotifs for each of the main characters in a film, and vary them based on the emotional level of a scene. He felt that by having "musical identifications for characters, places, and even abstract ideas in a film," it would help keep characters straight in the minds of the audience. Music motifs were commonly used by other film composers during that period, including Max Steiner.
During Captain Blood, for instance, motifs were created for phases of Captain Blood's career as a pirate, using different instrumentation. Variations of some type of brass instrument were heard, such as when the ship readies for voyage, or to lend solemnity to someone's death. A full reiteration of the motif is reserved for a climactic battle scene. The impact of the score for Captain Blood led Gene Roddenberry, creator of Star Trek, to tell his composer to use that film as an archetypal example of the kind of sound he wanted for his series. According to Karlin and Wright in On the Track:
Korngold composed in the evenings while at the piano, as he watched scenes from the film that an assigned projectionist would run for him. He would run scenes repeatedly as he improvised the music. He would collect his ideas and concepts and later commit them to paper.
During his years scoring films, he still composed some non-film works, such as Passover Psalm, Opus 30, for chorus and orchestra (1941); Prayer, Opus 32 for chorus and orchestra (1942); and Tomorrow When You Have Gone, Opus 33, for chorus and orchestra (1942). In 1946 he composed an opera, Die stumme Serenade, which he recorded privately hoping to attract interest in making a full production. On the never-released private recording, he can be heard humming as he played the piano.
In the studio during the day, he worked with orchestrators, such as Hugo Friedhofer, with whom he would make elaborate sketches marking out exactly what he wanted. He once told Friedhofer that he felt Tosca was the best film score ever written. With the orchestra in session, Korngold would conduct.
Korngold biographer Brendan G. Carrol describes Korngold's style and methods:
Personal life
In 1924, Korngold married Luzi von Sonnenthal (1900–1962), granddaughter of actor Adolf von Sonnenthal, an actress, writer, singer and pianist, with whom he had fallen in love at age 19. They had two children, Ern[e]st Werner and Georg[e] Wolfgang. Luzi's biography of her husband was published in 1967.
In 1943, Korngold became a naturalized citizen of the United States. The year 1945 became an important turning point in his life. His father, who had never been entirely comfortable in Los Angeles, and who had never approved of Erich's decision to work exclusively on film composition, died after a lengthy illness.
Around the same time, World War II in Europe drew to an end. At this stage in his career Korngold had grown increasingly disillusioned with Hollywood and with the kinds of pictures he was being given, and he was eager to return to writing music for the concert hall and the stage.
Death
Korngold lived at 9936 Toluca Lake Avenue, Toluca Lake, Los Angeles, a few blocks from Warner Brothers Studio, where he worked. In October 1956 he suffered a severe stroke and although he partially recovered, he "endured many physical and emotional difficulties" before his death on November 29, at the age of 60, the following year. He was survived by his wife, Luzi (Luise), two sons, George Korngold and Ernst Korngold; his mother, Josephine Korngold; a brother, Hans Robert Korngold, and three grandchildren. He was interred at Hollywood Forever Cemetery.
Legacy
Despite his achievements, Korngold for years attracted little positive critical attention. In 1972, RCA Victor released an LP titled The Sea Hawk: The Classic Film Scores of Erich Wolfgang Korngold, featuring excerpts performed by the National Philharmonic Orchestra. This was followed by recordings of Korngold's operas and concert works, which led to performances of his Symphony in F-sharp major and concertos, as well as other compositions. Following the success of the Korngold album, the Classic Film Scores series was extended through thirteen additional discs, including a second Korngold collection. These records have been credited with inspiring the revival of symphonic music in films, most prominently in the Star Wars series, which features prominent allusions to Korngold's style.
The American Film Institute ranked Korngold's score for The Adventures of Robin Hood as number 11 on their list of the greatest film scores. His scores for the following films were also nominated for the list:The Private Lives of Elizabeth and Essex (1939)The Sea Hawk (1940)Kings Row (1942)Deception (1946)
Further recognition came in the 1990s; two full-scale biographies of him appeared almost simultaneously. One is Jessica Duchen's Erich Wolfgang Korngold. The other is Brendan G. Carroll's Erich Korngold: The Last Prodigy. Carroll is President of the International Korngold Society. Carroll released excerpts of acetates with Korngold conducting the Warner Bros. studio orchestra in music from his film scores, some possibly taken from KFWB radio broadcasts.
In 2019 the Bard Music Festival (at Bard College, New York) celebrated Korngold with an extensive series of performances and lectures and the publication of Korngold and His World, edited by Daniel Goldmark and Kevin C. Karnes. In addition, Bard sponsored the first US production of Das Wunder der Heliane — more than ninety years after its debut.
In 2008 Gary Noland wrote a string trio Korngoldaroonie in tribute to Korngold.
Selected recordings
In 1973, Warner Brothers released special LPs featuring excerpts from the original soundtracks of films scored by Korngold, as well as a rare recording of Korngold playing the main theme from Kings Row on the piano.
"Korngold: The Sea Hawk / The Private Lives of Elizabeth and Essex / Captain Blood / The Prince and the Pauper", conductor André Previn, Deutsche Grammophon"Compilation: Previn conducts Korngold" , MusicWeb-International
KFWB radio broadcast from 1938 with Korngold conducting the studio orchestra in excerpts from The Adventures of Robin Hood, narrated by actor Basil Rathbone, was released on LP.
In 1975 Die tote Stadt was revived to capacity houses in New York.
There have also been a number of new digital recordings of Korngold's film scores, as well as some of his concert works:
Violin concerto and his symphony in 2013, which was given its first Proms performance, at the Royal Albert Hall in London.
RCA Victor was the first to record a complete Korngold opera (in stereo), in 1975: Die tote Stadt, conducted by Erich Leinsdorf in Germany.
In 1980, CBS Masterworks recorded the opera Violanta under the baton of Marek Janowski; this recording has been re-released by Sony Classical in 2009.
In 1993, Decca released a recording of Das Wunder der Heliane.
Korngold's two remaining operas, Der Ring des Polykrates and Die Kathrin have both been recorded (in 1996 and 1998 respectively) by the German record label CPO.
American conductor-pianist Alexander Frey has recorded Korngold's complete original piano works.
In 2001, ArtHaus Musik released on DVD (UPC 807280036398) a documentary titled Erich Wolfgang Korngold – The Adventures of a Wunderkind (also Between Two Worlds), directed by Barrie Gavin, in the Composers of Our Time series.
The Korngold Violin Concerto was recorded in 2006 by Bramwell Tovey and the Vancouver Symphony Orchestra, with James Ehnes as violinist, on a Grammy Award-winning album that included Concertos by Walton and Barber.
Double bass soloist Joel Quarrington recorded a transcription of the "Garden Scene" from Korngold's incidental music to Much Ado About Nothing, Op. 11 on his 2008 CD, also entitled "Garden Scene". Quarrington won a Juno Award for the album.
In 2009, Korngold's Violin Concerto was released on the Naxos Records label, along with Overture to a Drama, Op. 4, and the concert suite from Much Ado About Nothing, performed by the Orquesta Sinfonica de Mineria and violinist Philippe Quint.
In 2013, the Adamas Quartett recorded String Quartet No. 2, Op. 26 (Gramola 2013), awarded among others Diapason découverte" and "".
In 2022, Naxos released Korngold's complete incidental music, which consists of music written for a 1920 Vienna production of Much Ado About Nothing, and for Hans Müller-Einigen's play Der Vampyr, oder Die Gejagten (The Vampire, or the Hunted).
Selected list of works
Piano Sonata No. 1 in D minor with concluding passacaglia (composed 1908; first performed 1908/09)
Piano Trio in D major, Op. 1 (composed and first performed 1910)
Piano Sonata No. 2 in E major, Op. 2, in four movements (composed 1910; first performed 1911)Schauspiel-Ouvertüre (Overture to a Play), Op. 4 (Composed and first performed 1911)
Sinfonietta, Op. 5 (Composed 1912, orchestrated and first performed 1913)
Violin Sonata in G major, Op. 6 (composed 1912; first performed 1916)Der Ring des Polykrates, Op. 7 (opera) (1916)Violanta, Op. 8 (opera) (1916)Einfache Lieder, Op. 9 (1911–16)
String Sextet in D major, Op. 10 (1914–16; first performed 1917)Much Ado About Nothing, Op. 11 (Incidental music to the play by Shakespeare, composed 1918–1919, first performed 1920)Die tote Stadt, Op. 12 (opera) (1920)Sursum Corda, Op. 13 (symphonic overture) (Composed 1919, first performed 1920)
Quintet for two violins, viola, cello and piano in E major, Op. 15 (composed 1920–21; first performed 1923)
String Quartet No. 1 in A major, Op. 16 (composed 1923; first performed 1924)
Piano Concerto in C for the left hand alone, Op. 17, (Composed 1923, first performed 1924)Das Wunder der Heliane, Op. 20 (opera) (1927)
Suite for 2 violins, cello and piano left hand, Op. 23, composed 1930; first performed 1930
Piano Sonata No. 3 in C major, Op. 25 (composed 1931; first performed 1932)
String Quartet No. 2 in E major, Op. 26 (composed 1933; first performed 1934)Die Kathrin, Op. 28 (opera) (1939)Tomorrow, Op. 33, tone poem for mezzo-soprano, women's choir and orchestra, for the movie The Constant Nymph. (First performed in concert 1944)
String Quartet No. 3 in D major, Op. 34 (composed 1945; first performed 1949)
Violin Concerto, Op. 35 (Composed 1945, first performed 1947)Die stumme Serenade, Op. 36 (musical comedy) (1954)
Cello Concerto in C major, Op. 37 (Composed 1950, expanded from a work written for the 1946 film Deception)
Symphonic Serenade in B major for string orchestra, Op. 39 (Composed 1947–48, first performed 1950)
Symphony in F major, Op. 40 (Composed 1947–52, first performed 1954)
Theme and Variations, Op. 42 (composed and first performed 1953)
See also
The Holocaust in Austria
Vugesta
References
Bibliography
The Last Prodigy: A Biography of Erich Wolfgang Korngold by Brendan G. Carroll; (Hardcover, October 1997)
Das Letzte Wunderkind by Brendan G Carroll. Boehlau-Verlag, Vienna; (Hardcover, June 2008); revised edition of 1997 biography in German translation
Erich Wolfgang Korngold (20th-Century Composers) by Jessica Duchen. Phaidon Publication; (Paperback, July 1996)
Erich Wolfgang Korngold by Luzi Korngold (wife). Verlag Elisabeth Lafite, Vienna, 1967
"Erich Wolfgang Korngold: early life and works". Doctoral thesis by David Ian Kram. Monash University, Melbourne, Australia
Caspar Wintermans: Een jongen van brutale zwier: Erich Wolfgang Korngold in Nederland 1910–1958''. The Hague, Kallipygos Press, 2016.
External links
Official Korngold Society
Detailed Biography of Korngold
Japanese Premieres of A Great Composer Erich Wolfgang Korngold, sound files
Korngold: Maestro for the Movies
1897 births
1957 deaths
20th-century American composers
20th-century classical composers
American film score composers
American opera composers
Austrian classical composers
Jewish emigrants from Austria after the Anschluss to the United States
Austrian male classical composers
Austrian opera composers
Best Original Music Score Academy Award winners
String quartet composers
Burials at Hollywood Forever Cemetery
Child classical musicians
Composers for piano
Moravian Jews
Jewish American classical composers
Jewish classical composers
American male film score composers
American male opera composers
Neoromantic composers
Musicians from Brno
Musicians from the Margraviate of Moravia
Composers from Vienna
Naturalized citizens of the United States
20th-century American Jews
20th-century American male musicians
|
2295510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Naicho
|
Naicho
|
Naicho
(内調?)
скорочення (内閣情報調査室?, Служби розвідки і досліджень)
, являє собою розвідувальну службу в Японії, агентство при Кабінеті Міністрів, яке підпорядковується безпосередньо прем'єр-міністру.
Агентство вважається аналогією американського Центрального розвідувального управління. проте, його часто критикують як досить неефективне, адже Наічьо витрачає велику частину своєї енергії на переклад іноземних видань, а не збір якихось важливих даних їх звинувачують в шпигунстві на японських громадян на побутовому ґрунті.
Організація
За даними офіційного сайту, організацією Naicho виглядає наступним чином.
(内閣情報官?)
(次長?)
Підрозділи
(総務部門?)
) Внутрішній відділ (国内部門?)
(国際部門?)
(経済部門?)
(内閣情報集約センター?)
(内閣情報分析官?)
(内閣衛星情報センター?)
(カウンターインテリジェンスセンター?)
Відомі керівники Naicho
Йошіо Оморі
Казухіро Суґіта (Січня. 2001–квітня. 2001)
Toshinori Канемото (Квітня. 2001–квітня. 2006)
Хідеші Мітані (Квітня. 2006–кві. 2010)
Шінічі Уэмацу (Квітня. 2010–грудня. 2011)
Шіґеру Кітамура (Грудня. 2011– )
Шпигунський скандал
17 січня 2008 року, чиновнику Naichō було пред'явлено звинувачення в шпигунстві на користь росіян,що передавав їм секретну інформацію. Росіянам відмовлено в задоволенні позову. З тих пір, там були заклики до більшої відповідальності на Naicho.
Посилання та примітки
Зовнішні посилання
Офіційний Сайт (Японська Мова)
Рекрутинг Брошура (Японська)
Розвідка
Засновані в Японії 1952
Засновані в Японії 1986
|
13643572
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gmina%20Boles%C5%82awiec%2C%20Lower%20Silesian%20Voivodeship
|
Gmina Bolesławiec, Lower Silesian Voivodeship
|
Gmina Bolesławiec, Lower Silesian Voivodeship
Gmina Bolesławiec is a rural gmina (administrative district) in Bolesławiec County, Lower Silesian Voivodeship, in south-western Poland. Its seat is the town of Bolesławiec, although the town is not part of the territory of the gmina.
The gmina covers an area of , and as of 2019 its total population is 14,641.
Neighbouring gminas
Gmina Bolesławiec is bordered by the town of Bolesławiec and the gminas of Gromadka, Lwówek Śląski, Nowogrodziec, Osiecznica, Szprotawa and Warta Bolesławiecka.
Villages
The gmina contains the villages of Bolesławice, Bożejowice, Brzeźnik, Chościszowice, Dąbrowa Bolesławiecka, Dobra, Golnice, Kozłów, Kraśnik Dolny, Kraśnik Górny, Kraszowice, Krępnica, Kruszyn, Łąka, Łaziska, Lipiany, Mierzwin, Nowa, Nowa Wieś, Nowe Jaroszowice, Ocice, Otok, Parkoszów, Rakowice, Stara Oleszna, Stare Jaroszowice, Suszki, Trzebień, Trzebień Mały, and Żeliszów.
References
Boleslawiec
Bolesławiec County
|
1544181
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Camptodontornis%20yangi
|
Camptodontornis yangi
|
Camptodontornis yangi — викопний вид енанціорносових птахів родини Longipterygidae, що існував у ранньому крейдяному періоду (близько 120,3 млн років тому). Скам'янілі залишки знайдені у пластах формування Chaoyang у провінції Ляонін (Китай). Він був описаний китайськими дослідниками (Лі Лі, Ен-пу Гун, Лі-Чжан Дун, Я-юн Янг і Лін-Хай Хоу) у 2010 році з назвою роду Camptodontus, хоча назва раніше використовувався для роду жуків (Dejean, 1826). Тому в 2019 йому придумали нову назву Camptodontornis.
Див. також
Список викопних птахів
Примітки
Викопні птахи
Енанціорнісові
Вимерлі тварини, описані 2010
Птахи крейдяного періоду
|
14458129
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dispatch%20boat
|
Dispatch boat
|
Dispatch boats were small boats, and sometimes large ships, tasked to carry military dispatches from ship to ship or from ship to shore or, in some cases from shore to shore. Dispatch boats were employed when other means of transmitting a message was not possible or safe or as quick.
Dispatch boats, which performed their dispatch-carrying duties only on a temporary basis, should not be confused with packet ships—sometimes called packet boats or paquetbots—which were cargo ships which also routinely carried the mail from port to port.
Generally, dispatch boats served the military, and paquetbots served commerce.
Use of term by the U.S. Navy
Dispatch boat was a term used by the United States Navy in its journal accounts to describe boats which carried messages, or mail—otherwise termed dispatches—between high-ranking military officials aboard other ships or to land-based destinations.
Dispatch boats during the American Revolution
In 1776 the Continental Navy ship Lynch was assigned dispatch boat duty and, after delivering her secret dispatches in France, set sail for the United States with French secret dispatches, only to be captured, but not before destroying the French dispatches.
Dispatch boat race during the historic Battle of Trafalgar
Once the Battle of Trafalgar had been decided in favor of the British in October 1805, the honor of delivering the news of the victory as well as the loss of Admiral Lord Nelson belonged to the dispatch boat which first brought the news to the Admiralty in London.
A 1000-mile sea race from the location of the naval battle resulted between Lt. Lapenotiere in HMS Pickle and Captain Sykes in with the Pickle reaching England first to deliver the dispatches to the Admiralty. For his outstanding effort in the race, Lt. Lapenotiere was awarded a cash prize of 500 pound sterling and, in addition, was promoted to Commander.
Dispatch boats during the American Civil War
The American Civil War employed a large number of dispatch boats, such as , and among numerous others. General Ulysses S. Grant depended on dispatch boats during his Virginia campaign to correspond with Union Navy ships on the James River.
Dispatch boats during the late 19th and early 20th centuries
The US Navy did not have enough dispatch boats available during the Spanish–American War of 1898, so private yachts and tugboats used by newspapers were frequently tasked by the Navy to carry messages. was a US dispatch boat during World War I.
Demise of the dispatch boat
Dispatch boats became largely unnecessary with the advent of underwater cable and shipboard radio technology in the early 20th century. However, there was a brief reprise during the Falklands War in 1982. CS Iris, a cable laying ship owned by British Telecom, was taken up from trade by the British Government. She ferried supplies and dispatches (including troop's mail from home) between elements of the fleet and between Ascension Island and the Falkland Islands – she also recovered urgent supplies that were air-dropped in the South Atlantic by Royal Air Force, C-130 Hercules aircraft.
Gallery
See also
Mail steamer
Aviso
Mail-boat
References
Ship types
Dispatch boats of the United States Navy
|
2104089
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Stern%20%28%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%29
|
Stern (часопис)
|
Stern (часопис)
Stern («зірка») — ілюстрований журнал в Німеччині. Заснований 1948 року. Поточний тираж становить близько одного мільйона примірників.
Короткий опис
У 1983 році журнал опинився в центрі міжнародного скандалу, пов'язаного з публікацією нібито виявлених щоденників Адольфа Гітлера.
В даний час основним конкурентом журналу на німецькому ринку є тижневик Der Spiegel.
Stern заснував німецький видавець і публіцист Генрі Наненн. Він обіймав посаду головного редактора протягом 35 років. У липні 1948 року Наннен заволодів ліцензією на видання молодіжного журналу Zick-Zack (зигзаг, злам) та отримав згоду британської окупаційної влади на його перейменування. 1 серпня 1948 року в Гамбурзі, у новому видавництві Stern-Verlag Henri Nannen, побачив світ перший номер Stern.
За даними MEEDIA, онлайн-медіаслужби видавничої групи Handelsblatt, "типовий читач Stern — це чоловік 40-49 років із середньою освітою, службовець чи держслужбовець, який заробляє понад 3 тисяч євро. Читацьку аудиторію журналу, на відміну від Spiegel і Focus, становлять жінки та літні люди. Крім того, читачі Stern гірше освічені і менше заробляють.
Посилання
Примітки
Журнали Німеччини
Друковані видання, засновані 1948
Гамбург
Засновані в Німеччині 1948
|
4349329
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%20%D0%BF%D0%B0%D1%81%D1%96%D1%86%D1%96
|
На пасіці
|
На пасіці
«На пасіці» — картина Тараса Шевченка побутового жанру створена під час його першої подорожі Україною. В цій картині художник експериментує з освітленням в результаті чого відходить від академізму і використовує імпресіоністичні ефекти.
Обставини створення
Публікатор картини Сергій Раєвський зазначав, що до виявлення картини, про неї не було згадок в автобіографічних джерелах Шевченка та в працях дослідників. Однак, її начерк був введений до наукового обороту ще в 1900 році у «Каталозі Музею українських старожитностей В. В. Тарновського» складеного Борисом Грінченком.
Завдяки тому, що інший начерк картини знаходився на звороті втраченого малюнку «Козак-бандурист», дослідники вважають, що картина була створена під час першої подорожі Тараса Шевченка Україною літом 1843-го, того ж року коли й малюнок козака-бандуриста.
Вважається, що на сюжет малюнку художника надихнуло відвідання пасіки корифея бджолярства Петра Прокоповича у селі Пальчики. Дослідник Петро Жур припускав, що Шевченко познайомився з Прокоповичем у селі Качанівка, яке поет обрав своїм головним місцем перебування під час подорожі Україною. Згідно з інформацією зібраною працівником Батуринського історичного музею Миколою Шкляром, Тарас Шевченко провів кілька днів у Прокоповича в Пальчиках. Саме там він створив ескіз картини, на якій зобразив одного з майстрів Прокоповича разом з дочками. Одній з цих дочок, Шевченко по від'їзду подарував срібну копійку, яка на 1975 рік зберігалася, як сімейна реліквія, у її нащадка Петра Пронченка — вчителя з Бахмачу. Дослідниця Надія Демиденко вважала цю версію найближчою до істини. Вона зазначала, що на картині не міг бути зображений сам Прокопович. Хоча він мав двох дочок, але на момент знайомства з художником йому було вже 68 років, і його дочки були значно старішими. Також, майстер на картині виготовляє вулик-дуплянку, малоймовірно, щоб Прокопович, як винахідник втулкового вулика погодився, щоб його зобразили поряд із застарілим вуликом.
Історія картини
Картину виявили у фондах Київського державного музею російського мистецтва, серед речей неекспозиційного значення, під час переінвентаризації 1936 року. Вона була у дуже поганому стані, до реставрації не можливо було визначити її сюжет. Однак, на найбільш важливих місцях картини не було розривів полотна та випадів фарби. Вона була відновлена в реставраційній майстерні музею, акт реставрації було складено 25 липня 1936 року. Під час реставрації полотно було дубльовано.
На звороті картини був наклеєний паперовий аркуш на якому був напис польською мовою зроблений тушшю: «Дівчина, що розмовляє з козаком. Зразок малювання Шевченка», нижче іншою рукою написано «Шевченко». Праворуч унизу напис ч. 674. В лівому нижньому куті картини під час реставрації було виявлено літеру Т, яка на думку Сергія Раєвського є залишком авторського підпису Шевченка. Раєвський у 1936 році вказував розмір полотна як 544 на 419 мм. У дванадцятитомному зібранні творів Шевченка вказаний розмір картини 53 на 41 см.
Раєвський пояснював невідповідність опису картини з її сюжетом тим, що напис був створений, коли картина вже була значно пошкодженою, і не можливо було точно встановити її сюжет. У дванадцятитомному зібранні творів Шевченка висловлювалася думка, що на аркуші переказаний зміст якогось іншого малюнка.
У 1936 році картину передали до Галереї картин Т. Г. Шевченка у Харкові, а з 1948 року вона зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка. Інвентарний номер ж-105. Аркуш з написом та акт реставрації зберігається окремо у тому ж музеї.
Картина вперше репродукована Сергієм Раєвським у 1936 році в «Літературній газеті» під назвою «Дівчина, що розмовляє з козаком».
Сюжет та критика
На картині зображена пасіка сонячного літнього дня, у затишку під деревом селянин виготовляє вулик-дуплянку. Він вимушений перервати свою роботу через прихід дітей, які принесли обід.
Мистецтвознавець Сергій Раєвський зазначав, що сюжет картини перекликається з працями Олексія Венеціанова та художників його кола. Однак, праця Шевченка відрізняється більшою реалістичністю, знанням побуту та природи українського села. Якщо порівнювати з іншими власними картинами художника, то найбільш схожою за сюжетом і технікою є картина «Селянська родина», яку, також, датують 1843 роком. Для обох картин характерний відхід від академізму.
На думку дослідника: «картині характерна навмисна кострубатість, присадкуватість постатей, реалістичний, позбавлений будь-якої ідеалізації пейзаж, нарешті, пильна увага до типових елементів побуту». Раєвський вважав, що картина написана у переламний момент творчості художника, під час його переходу від «псевдокласичних канонів академічного малярства до здорової реалістичної творчості».
Дослідниця Тетяна Андрущенко називала картину одним з «найвищих здобутків українського побутового жанру першої половини ХІХ ст.». Вона відзначала, що лише під час першої подорожі по Україні, художнику вдалося втілити своє прагнення і опанувати олійну техніку живопису до рівня його робіт з акварельними фарбами, щоб «малювати справжні почуття, справжнє сонце і повітря». В олійних картинах намальованих під час подорожі, «сонце засвітило … справжнім блиском, а самі твори ожили наповнені повітрям». Андрущенко також підкреслює у картині «На пасіці» відмову Шевченка від «академічного» колориту і введення «справжньої палітри спекотного літа». Художнику вдалося передати відчуття простору і м'якого повітря завдяки великим світло-тіньовим співвідношенням і тонкій зміні світлосили кольорів. Як зазначає дослідниця: «Тут світло живе своїм життям, мерехтить — переливається навколо предметів і персонажів, створює живу картину родинного затишку і щирості почуттів».
На думку Андрущенко, якби Шевченка не відправили у заслання і він би поїхав у заплановану подорож до Європи, то він міг би стати одним з родоначальників імпресіонізму. Окрім «На пасіці», дослідниця вказує на «імпресіоністичні ефекти освітлення» у таких працях художника: «Повідь», «Казашка Катя», «Далісман Мула Аул'є», портретах Платона Закревського, Іллі Лизогуба, Єлизавети Кейкуатової та інших.
Участь у виставках
Виставки в яких експонувалася картина:
Ювілейна Шевченківська виставка. Київ. 1939
Виставка образотворчого мистецтва УРСР. Москва. 1951
Ювілейна Шевченківська виставка. Київ — Москва. 1964
Шевченко-художник. До 170-річчя від дня народження. Київ. 1984
«Живописні твори Шевченка». Київ. 2006
Схожі малюнки
Відомо два начерки цієї картини, один з цих начерків відомий лише за фотокопією, бо він знаходився на звороті малюнку «Козак-бандурист», і був втрачений разом з ним під час пожежі.
Галерея
Примітки
Джерела
Посилання
Картини Тараса Шевченка
Картини 1843
Картини Національного музею Тараса Шевченка
|
51102655
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yau%20Wai-ching
|
Yau Wai-ching
|
Yau Wai-ching
Regine Yau Wai-ching (born 6 May 1991) is a former Hong Kong politician and former member of the localist camp Youngspiration. She was elected to the Legislative Council of Hong Kong as a member for Kowloon West in the 2016 Legislative Council election, but has since been disqualified pursuant to a judgment delivered by the High Court on 15 November 2016. As the youngest female parliament member in the Hong Kong history being elected on the age of 25, she is acclaimed to be a "daughter of Hong Kong" by the Chinese historian and political commentator Zhongjing Liu for her pro-democracy statesmanship and the advocacy for the self-determination of the Hong Kong national identity.
Background
Yau was born on 6 May 1991 at St Teresa's Hospital in Kowloon City, Hong Kong to a middle-class family. Both her parents were civil servants. Her father was a technical officer in the Hong Kong government. She was educated at Queen Elizabeth School and studied Chinese language at Lingnan University. She was an intern at Ta Kung Pao newspaper during her studies.
She is a former member of Youngspiration, a localist group formed by young people after the Umbrella Revolution. Youngspiration fielded nine candidates in the 2015 District Council elections, in which Yau ran against legislator Priscilla Leung in Whampoa East. As a newcomer, Yau received 2,041 votes, only about 300 votes less than Leung. After the district council election, Yau served as District Councillor Kwong Po-yin's assistant and Youngspiration's Whampoa community officer.
Legislative Councillor and disqualification
Representing Youngspiration in the 2016 Legislative Council election, she won the sixth and final seat in the Kowloon West geographical constituency. With 20,643 votes, Yau edged out incumbent Wong Yuk-man to become the youngest female member of the Legislative Council. She was the second youngest member behind localist camp Nathan Law, who also won within the same election on Hong Kong Island.
On 12 October 2016, Yau and her party colleague Baggio Leung attended the swearing-in ceremony at the first Legislative Council session. The two of them inserted their own words into the official script and had their oaths rejected. They were criticised for pronouncing China as "Jee-na", a term considered derogatory since the Second Sino-Japanese War, and Yau mispronounced "People's Republic of China" as "people's re-fucking of Jee-na". As a result, their qualification as legislators were challenged by the government in court. The National People's Congress Standing Committee (NPCSC) intervened in the court case by interpreting Article 104 of the Basic Law of Hong Kong to "clarify" the provision of the legislators to swear allegiance to Hong Kong as part of China when they take office. The NPCSC insisted the oath taking must be conducted sincerely and accurately, and later stated that China would firmly oppose Hong Kong independence.
On 15 November, the court disqualified the two legislators on the grounds they did not take their oaths "faithfully and truthfully". On 26 August 2017, the Court of Final Appeal of Hong Kong refused to appeal the case, holding that they did not have a reasonably arguable case. Leung and Yau were found to have manifestly refused and wilfully omitted to take their oath – an act classed as declining and neglecting it. On 28 June 2019, Yau withdrew from the Youngspiration party.
In May 2020, the Legislative Council Commission demanded Yau to repay HK$930,000 (US$120,000) from public funds, claiming that she was mistakenly paid the salary and funds granted to legislators. The court ruling, which came right before her 29th birthday, prompted Yau to remark, "I will rebuild no matter how hard the impact."
Personal life
As of 2022, Yau is married to Matthew Lam, former spokesman of the Spark Alliance. She is also no longer involved in Hong Kong politics.
Notes
References
1991 births
Living people
Alumni of Lingnan University (Hong Kong)
Youngspiration politicians
HK LegCo Members 2016–2021
Kowloon City
Hong Kong independence movement
Hong Kong pan-democrats
People from Kowloon
Expelled members of the Legislative Council of Hong Kong
Political prisoners held by Hong Kong
21st-century Hong Kong women politicians
|
383947
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fokker%20F27%20Friendship
|
Fokker F27 Friendship
|
Fokker F27 Friendship
The Fokker F27 Friendship is a turboprop airliner developed and manufactured by the Dutch aircraft manufacturer Fokker. It is the most numerous post-war aircraft manufactured in the Netherlands; the F27 was also one of the most successful European airliners of its era.
The F27 was developed during the early 1950s with the intent of producing a capable successor to the earlier piston engine-powered airliners that had become commonplace on the market, such as the Douglas DC-3. A key innovation of the F27 was the adoption of the Rolls-Royce Dart turboprop engine, which produced substantially less vibration and noise which provided improved conditions for passengers; another major comfort feature was cabin pressurisation. Innovative manufacturing techniques were also employed in the aircraft's construction.
On 24 November 1955, the F27 made its maiden flight; on 19 November 1958, the type was introduced to revenue service. Shortly after its introduction, the F27 was recognised as being a commercial success. Under a licensing arrangement reached between Fokker and the U.S. aircraft manufacturer Fairchild, the F27 was manufactured in the United States by the latter; Fairchild went on to independently develop a stretched version of the airliner, which was designated as the Fairchild FH-227. During the 1980s, Fokker developed a modernised successor to the F27, the Fokker 50, which eventually replaced it in production.
Design and development
Origins
In the aftermath of the Second World War, twin-engine all-metal monoplanes such as the successful Douglas DC-3 airliner dominated commuter aviation. Over 10,000 DC-3s had been manufactured during wartime, which led to the type being highly available and thus encouraging its adoption by hundreds of operators across the world.
By the early 1950s, various aircraft manufacturers had begun considering the post-war requirements of the civil aviation market and several commenced work upon projects aiming to produce designs for new aircraft which would be viewed as best meeting these requirements; Dutch firm Fokker was amongst the companies pursuing development of such an aircraft. By 1951, figures within Fokker were urging that design work be undertaken on a prospective 32-seat airliner intended as a direct replacement for the popular DC-3. Fokker sought the opinions of existing DC-3 operators on what performance increases and refinements they would expect of a new model of commuter aircraft. On the basis of this feedback, the design team chose to incorporate various new technologies into the tentative design.
Fokker evaluated several potential configurations for the airliner, including the use of Wright Cyclone radial engines, before finally settling upon a high-wing aircraft, which was furnished with a pair of Rolls-Royce Dart turboprop engines and a pressurised cabin which contained a total of 28 passengers. The Dart engine had already proven successful on the early models of the Vickers Viscount, while a high-mounted wing had been selected as it produced a higher lift coefficient than a lower counterpart, it also enabled easier ground loading due to a lower floor level and provided unfettered external views to passengers without any weight increase. In the aircraft's construction, Fokker used an innovative metal-to-metal bonding technique, Redux, resulting in a longer fatigue life, improved aerodynamics, and a lighter structure; Fokker became the first such company after de Havilland to employ such means.
In 1953, the proposed airliner received the name Friendship. A total of four prototypes were produced, two of these being flyable aircraft that were used for the test flight programme and were paid for by the Netherlands Institute of Aircraft Development; the other two prototypes were for static and fatigue testing. On 24 November 1955, the first prototype, registered PH-NIV, performed its maiden flight. The second prototype and initial production machines were 0.9 m (3 ft) longer than the first prototype in order to address a revealed tendency for slightly tail-heavy handling as well as to provide additional space for four more passengers, raising the maximum number of passengers which could be carried to 32. These aircraft were also powered by the Dart Mk 528 engine, which was capable of generating greater thrust.
Further development
Throughout the F27's production life, Fokker proceeded to adapt the design for various purposes and roles. Via modifications such as the adoption of improved engines, rearranged loading doors, elongated fuselages, and other changes, several different models of the F27 were developed and made available for commercial operators. Several military transport models were also produced. Fokker also chose to design a dedicated model of the F27 for conducting maritime reconnaissance missions.
During 1952, Fokker established a relationship with the US aircraft manufacturer Fairchild, which was interested in the upcoming F27. In 1956, Fokker signed a licensing deal with Fairchild, under which the latter was authorised to manufacture the F27 in the USA. On 12 April 1958, the first American-built aircraft conducted its first flight. Production of Fairchild built aircraft would continue until July 1973. Fairchild proceeded to independently develop a stretched version of the airliner, designated as the FH-227. The majority of sales completed by Fairchild fell within the North American market.
In the early 1980s, Fokker decided to develop a modernised successor to the F27 Friendship, designated as the F27 Mark 050 and marketed as the Fokker 50. Although originating from the F27-500 airframe, the Fokker 50 was virtually a new aircraft, complete with Pratt & Whitney Canada engines and modern systems, which led to its general performance and passenger comfort being noticeably improved over the F27. The Fokker 50 ultimately replaced the F27 in production.
Operational history
In November 1958, the first production aircraft, an F27-100 model, was delivered to Irish airline Aer Lingus; it performed its first revenue flight in the following month. Other early customers of the Friendship included Braathens SAFE and Luxair in Europe; New Zealand National Airways Corporation; Trans Australia Airlines and its Australian competitors Ansett and East-West Airlines; and Turkish Airlines.
Initial sales for the type were slow, which led to Fokker seeking financial support from banks and from the Dutch government in order to maintain production of the airliner while more customers were sought. In 1960, demand for the F27 increased rapidly as multiple airlines placed sizable orders for the type. This is in part due to the spreading reputation of the type, having been found by operators that, in comparison to its piston-engine wartime counterparts like the DC-3, the F27 possessed superior levels of efficiency, enabling faster flight times, greater passenger comfort and a higher level of reliability.
In 1960, the base purchase price for an RDa.6-powered F27 was £239,000. By the end of the production run for the Fokker F27 in 1987, a total of 592 units had been completed by Fokker (additionally, another 207 F-27s and FH-227s had been produced in the US by Fairchild), more than any other western European civil turboprop airliner at the time.
In later service, many aircraft have been modified from their original configurations for passenger service to perform cargo or express-package freighter duties instead. The last major cargo user of the F27 in the United States was FedEx Express, using it as a cargo "feeder" aircraft. These were retired and replaced by a mixture of ATR 42 and ATR 72 aircraft by the end of 2009, the last of these aircraft were subsequently donated to the Hickory Aviation Museum.
As of July 2010 a total of 65 F27s were in commercial service with almost 30 different airlines. By July 2013, only 25 Friendships remained in service, operated by 13 different airlines; most of these were F27-500s, with two -400s and a solitary -600 series aircraft in service. Italian cargo airline MiniLiner operated six F27s and Air Panama had four in its fleet. The United States Army Parachute Team has operated a single C-31A Troopship for conducting its skydiving exhibitions since 1985. As of July 2018, 10 aircraft remain in service operated by 7 airlines.
Variants
F27-100 - This was the first production model; 44 passengers.
F27-200 - It was powered by the more powerful Dart Mk 532 engine.
F27-300 Combiplane - A combined civil passenger/cargo aircraft.
F27-300M Troopship - Military transport version for Royal Netherlands Air Force.
F27-400 - "Combi" passenger/cargo aircraft, with two Rolls-Royce Dart 7 turboprop engines and large cargo door.
F27-400M - Military version for US Army with designation C-31A Troopship, still in use in 2018. Last retired September 2019. 85-01608 "Excalibur" transferred to Vliegend Nederlands Cultureel Erfgoed (Flying Dutch Cultural Heritage) based at Lelystad Airport (EHLE) One C-31A auctioned in October 2019.
F27-500 - equipped with a 1.5 m (4 ft 11 in) longer fuselage, a return to the Dart Mk 528 engine, and accommodation for up to 52 passengers. It first flew in November 1967.
F27-500M - Military version of the -500.
F27-500F - A version of the -500 for Australia with smaller front and rear doors.
F27-600 - Quick change cargo/passenger version of -200 with large cargo door.
F27-700 - A F27-100 with a large cargo door.
F27 200-MAR - Unarmed maritime reconnaissance version.
F27 Maritime Enforcer - Armed maritime reconnaissance version.
F-27 - License-built version manufactured by Fairchild Hiller in the United States
FH-227 - Stretched version of the F-27, independently developed and manufactured by Fairchild Hiller in the United States
Operators
Accidents and incidents
On 10 June 1960, Trans Australia Airlines Flight 538 crashed in the sea near Mackay, Queensland, Australia, with 29 fatalities, in what is still the deadliest civilian Australian aircraft accident in history. The investigation was not able to determine a probable cause of this accident, but it was critical in the development of the flight recorder to record parameters to aid investigations of future airliner accidents.
On 7 May 1964, Pacific Air Lines Flight 773 operated with a Fairchild F-27 crashed into a hill in San Ramon, California, after a suicidal passenger killed both pilots and then turned the gun on himself. All 41 remaining people on board also were killed.
On the evening of 15 November 1964, Bonanza Air Lines Flight 114 operated with a Fairchild F-27 was flying from Phoenix, Arizona, to McCarran International Airport in Las Vegas, Nevada, in poor weather conditions, when it crashed into the top of a hill in open desert country about 10 miles (16 km) SSW of Las Vegas. All 29 people on board—26 passengers and a crew of three—died instantly when the plane exploded on impact, no more than 10 feet (3 m) below a ridge crest. It was Bonanza's only crash with fatalities during the airline's 23-year history.
On February 28, 1967, Philippine Airlines Flight 345, an F-27 100, crashed on approach to Mactan–Cebu International Airport. The aircraft pitched upwards before banking and descending, with its left wing striking trees and then the ground, ending with the fuselage nosing over and sliding on its back, catching fire. 12 of the 19 occupants were killed. A contributing factor to the crash was the improper load distribution affecting the aircraft's centre of gravity.
On 21 April 1969, an Indian Airlines flight crashed in a thunderstorm while crossing East Pakistan (now Bangladesh) airspace on its flight from Agartala to Calcutta, killing all 44 people on board.
On 6 August 1970, a Pakistan International Airlines Fokker F27 turboprop aircraft crashed near the small village Rawat, after take-off from Islamabad in a thunderstorm, killing all 30 people on board.
On 26 September 1970, a Flugfélag Íslands Fokker F27 Friendship, with registration TF-FIL, crashed into the mountains of Mykines in the Faroe Islands, in heavy fog, killing the Icelandic captain and seven Faroese passengers. 26 passenger and crew survived the crash. Three passengers, who escaped with minor injuries, hiked for an hour down the mountain to the village of Mykines, alerting authorities. The majority of the villagers went up the mountain to aid the injured.
On 30 January 1971, Indian Airlines Fokker Friendship aircraft Ganga was hijacked by Hashim Quereshi and his cousin Ashraf Butt, and was flown to Lahore, Pakistan, where the passengers and crew were released and the aircraft was burnt on February 1, 1971.
On 25 March 1978, Fokker F-27 Friendship 200 XY-ADK lost altitude and crashed into a paddy field just after take-off from Mingaladon Airport, killing all 48 people on board.
On 14 September 1978, a Philippine Air Force F27 crashed due to wind shear; 15 of the 24 people on board were killed, as well as 17 people on the ground.
On 29 March 1979, an F27 operating as Quebecair Flight 255 crashed minutes after taking off from Québec City Jean Lesage International Airport in Canada. Seventeen people died and seven were injured.
On 26 May 1980, a Nigerian Air Force F27 crashed due to a thunderstorm, killing all 30 people on board. The aircraft was carrying a delegation of military and government officials on a diplomatic mission.
On 20 July 1981, Somali Airlines Flight 40 crashed near Balad, Somalia. All 50 passengers and crew on board were killed.
On 5 August 1984, a Biman Bangladesh Airlines Fokker F27-600 crashed into a marsh near Zia International Airport (now Shahjalal International Airport) in Dhaka, Bangladesh, while landing in poor weather. With a total death toll of 49 people, it is the deadliest aviation disaster to occur on Bangladeshi soil.
On 20 February 1986, an Iranian F27-600 commanded by Colonel Abdolbaghi Darvish was shot down by an Iraqi fighter jet. All 49 crew and passengers were killed. The aircraft was carrying a delegation of military and government officials on a mission.
On 16 August 1986, a Sudan Airways F27 was shot down by the Sudan People's Liberation Army, killing all 60 people on board. The Shootdown remains the worst involving the F27 and in South Sudan.
On 23 October 1986, a Pakistan International Airlines F27 crashed while coming in to land in the northwestern city of Peshawar, killing 13 of the 54 people on board.
On 21 June 1987, a Burma Airways Fokker F-27 Friendship 200 slammed into an 8200-ft-high mountain 15 minutes after take-off from Heho Airport, killing all 45 people on board.
On 8 December 1987, in the Alianza Lima air disaster, an F27 of the Peruvian Navy that was transporting the Alianza Lima football team crashed in Lima, Peru, killing the whole team.
11 October 1987, a Burma Airways Fokker F-27 Friendship 500 crashed into a 1500-ft-high mountain, killing all 49 people on board. This was Myanmar's second-deadliest air disaster, surpassed only by the crash of a Myanmar Air Force Shaanxi Y-8 in 2017, which killed 122 people. Thirty-six foreigners—14 Americans, seven Swiss citizens, five Britons, four Australians, three West Germans, two French citizens, and one Thai—were among the dead.
On 19 October 1988 thirty-four died in a Vayudoot F27 crash near Guwahati, India.
On 25 August 1989, a Pakistan International Airlines F27 operating as Pakistan International Airlines Flight 404 and carrying 54 people disappeared after leaving Gilgit in northern Pakistan. The wreckage was never found.
On 1 July 1995, an East West Airlines Fokker F27, registered VT-EWE, was engaged in a touch-and-go landing training exercise at Vadodara Airport when the aircraft's left main landing gear failed on touchdown. The aircraft continued moving forward on its belly and skid to a halt on the runway. There was no fire and no injury to persons on board the aircraft. Poor maintenance was cited as a contributory factor in the accident. The aircraft was written off.
On 8 November 1995, an Argentine Air Force F27, tail number TC-72, operating a LADE civilian flight from Comodoro Rivadavia to Córdoba, crashed near the summit of Cerro Champaquí in Córdoba, killing all 52 passengers and crew.
On 17 July 1997, Sempati Air Flight 304 crashed at Bandung, West Java, shortly after take-off, when after an engine failure, the crew mishandled the return to the airport on one engine.
On 27 January 1998, a Myanma Airways Fokker F27 crashed while taking off from Yangon, Myanmar, killing 16 of the 45 people on board.
On 24 August 1998, Myanma Airways Flight 635 crashed into a hill on approach to Tachilek Airport, killing all 36 on board.
On 11 November 2002, Laoag International Airlines Flight 585 crashed into Manila Bay in the Philippines; 19 of the 34 people on board were killed.
On 20 February 2003, a military F27 crashed in northwestern Pakistan, killing Pakistan Air Force Air Chief Marshal Mushaf Ali Mir, his wife, and 15 others.
Pakistan International Airlines Flight 688, carrying 45 people, crashed 2–3 minutes after take-off from Multan airport on 10 July 2006, with no survivors. Engine fire was suspected as the cause of the crash.
On 6 April 2009, an Indonesian Air Force F27 crashed in Bandung, Indonesia, killing all 24 occupants on board. The cause of the accident was said to be heavy rain. The aircraft reportedly crashed into a hangar during its landing procedure and killed all on board.
On 21 June 2012, an Indonesian Air Force F27 crashed into a housing complex in the capital Jakarta, setting six houses on fire and killing at least 11 people.
On 26 June 2022, a Cargo2Fly F27 5Y-CCE landed heavily on the runway at Juba International Airport, South Sudan, with the undercarriage retracted after the aircraft failed to climb on takeoff. No injuries.
Aircraft on display
Argentina
T-42 ex-Argentine Air Force static display at the Museo Nacional de Aeronautica de Argentina
Australia
10132 – F27-109 is on static display at the South Australian Aviation Museum in Adelaide, South Australia. It was previously operated as VH-CAT by the CSIRO as an atmospheric research aircraft.
10315 – F27-600QC is on static display at the Queensland Air Museum at Caloundra Airport in Caloundra, Queensland. It was originally manufactured as an F27-400 and later redesignated as a -600QC. The aircraft was delivered new to Australia and spent most of its career operating for Ansett.
10596 - F27-500 was delivered airworthy to the Historical Aircraft Restoration Society, Illawarra Regional Airport, New South Wales on 26 February 2018. It had been operated by Airwork under contract to New Zealand Post.
Finland
Finnish Air-Force 1st F27 "Ansa" is on static display at the Satakunta Air Command garrison in Pirkkala, Finland. It was operated as FF-1 in the Finnish Air Force as both transport and signal reconnaissance plane. Prior military usage, the aircraft was operated briefly by Karair (later Finnair) as OH-KFA. The aircraft was initially operated by Iceland Air.
Iceland
10545 – F27-200-MAR is on static display at the Akureyri Aviation Museum at Akureyri Airport. It was previously operated as TF-SYN by the Icelandic Coast Guard.
Indonesia
10544 – F27-400M is on static display at the Dirgantara Mandala Museum in Yogyakarta. It was previously operated as A-2707 by the Indonesian Air Force.
Netherlands
10102 – F27-100 is on static display at the Aviodrome in Lelystad. It was previously registered as PH-NVF, and is one of the prototype F27s, in whose colours it is painted.
10105 – F27-100 is also on static display at the Aviodrome. It was previously registered as PH-FHF, is the first production F27, and is painted in the colours of NLM CityHopper.
10183 - F27-100 on static display at a Bed and Breakfast in Hoogerheide. The 75th production Fokker 27 rolled out of the factory July 13, 1961. Ordered by Turkish airlines. Registered as TC-TEK. Bought back by Fokker in 1974 and used as a testbed for a prototype maritime version of which eventually 14 editions were made. Her new registration was PH-FCX. Last flight was made in June 30, 1983.
10449 – F27-500 is on static display at Fokker Logistics Park in Oude Meer. It was previously registered as N19XE and is painted as PH-NIV, the first prototype F27. It marks the former location of the Fokker factory at Amsterdam Airport Schiphol.
C-10 – F27-300M is on static display at the Militaire Luchtvaart Museum in Soesterberg, Utrecht.
New Zealand
10189 – F27-100 is on static display at the Ferrymead Aeronautical Society in Ferrymead Heritage Park in Christchurch. It was previously operated as ZK-BXG and is painted in National Airways Corporation colours.
10190 – F27-100 is on static display at the National Transport and Toy Museum, Wanaka. It was previously registered as ZK-BXH.
10286 – F27-100 is under restoration at the Chatham Islands Aviation Museum in Waitangi, Chatham Islands. It was previously registered as ZK-BXI.
Norway
10298 – F27-100 is on static display at the Flyhistorisk Museum, Sola near Stavanger; it was operated by Braathens S.A.F.E and Busy Bee as LN-SUF.
Pakistan
A Pakistan International Airlines Fokker F27-200 is on display just outside Chitral airport at Fokker F27 Friendship Restaurant. The aircraft AP-AUR was operating Flight PK660 and was landing at Chitral in 2004 when its brakes failed causing the aircraft to overrun.
Philippines
59-0259 F27-200 Philippine Air Force which once served as the presidential plane of the late President Ferdinand E. Marcos, is now is on static display at the in People’s Park in Barangay E. Lopez ,Silay City, Negros Occidental.
United Kingdom
10196 – F27-200 is on static display at the City of Norwich Aviation Museum in Horsham, St Faith. It was previously operated as G-BHMY by Air UK.
10201 – F27-500 is on static display at the City of Norwich Aviation Museum. It was previously operated as G-BCDN by Air UK before being retired to the KLM UK Engineering Technical College at Norwich Airport.
United States
10367 – F27-500 is on static display at the Hickory Aviation Museum in Hickory, North Carolina. It was previously operated as N705FE by FedEx.
Specifications (F.27)
See also
References
Citations
Bibliography
"2010 World Airliner Census." Flight International, Retrieved: 21 January 2014.
Eriksson, Sören and Harm-Jan Steenhuis. The Global Commercial Aviation Industry. Routledge, 2015. .
"World Airliner Census". Flight International, Volume 184, Number 5403. 13–19 August 2013, pp. 40–58.
External links
Stork Aerospace Homepage
F27 Friendship Association
Photo Gallery
Fokker F27 Info
1950s Dutch airliners
F 27
Aircraft first flown in 1955
Twin-turboprop tractor aircraft
High-wing aircraft
|
74469
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BF%20%28%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%8F%29
|
Уступ (астрономія)
|
Уступ (астрономія)
Rupes (у перекладі «уступ», «урвище», «скеля») — термін планетної номенклатури, що входить до складу міжнародних (латинських) назв уступів на поверхні небесних тіл. Як і інші терміни планетної номенклатури, це слово описує лише зовнішній вигляд об'єкта, і тому придатне для уступів будь-якого походження. Зазвичай воно, як і інші номенклатурні терміни, стоїть після власного імені, але в назвах місячних уступів та одного марсіанського (Rupes Tenuis) — перед ним: наприклад, на Меркурії є Terror Rupes, а на Місяці — Rupes Toscanelli.
Перші назви з цим терміном (Rupes Recta та Rupes Altai на Місяці) Міжнародний астрономічний союз затвердив 1961 року. Станом на листопад 2014 року є 76 найменованих уступів та їх систем: 30 на Меркурії, 7 на Венері, 8 на Місяці, 23 на Марсі, 3 на Весті, 2 на Лютеції, 2 на Міранді та 1 на Титанії.
Уступи на різних небесних тілах називають по-різному:
на Меркурії — назвами дослідницьких кораблів;
на Венері — на честь богинь домашнього вогнища різних народів;
на Місяці — за назвами сусідніх кратерів або інших деталей рельєфу. Окрім того, один уступ здавна називають Прямою Стіною (Rupes Recta) за характерний вигляд, а інший — уступом Алтай (Rupes Altai) за назвою земної гірської системи;
на Марсі — за назвами сусідніх деталей альбедо на картах Джованні Скіапареллі або Ежена Антоніаді;
на Весті — назвами давньоримських свят та місцевостей;
на Лютеції — назвами річок Римської імперії та сусідніх місцевостей Європи в часи, коли Париж називався Лютецією;
на Міранді — назвами географічних об'єктів, що фігурують у творах Шекспіра (наприклад, Verona Rupes);
на Титанії — аналогічно до Міранди.
Примітки
Посилання
Списки найменованих уступів: на Меркурії, на Венері, на Місяці, на Марсі, на Весті, на Лютеції, на Міранді, на Титанії
Планетна номенклатура
Планетарна геологія
|
2958280
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%B5-%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Залесе-Канське
|
Залесе-Канське — село в Польщі, у гміні Рейовець-Фабричний Холмського повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011).
Історія
За даними етнографічної експедиції 1869—1870 років під керівництвом Павла Чубинського, у селі здебільшого проживали польськомовні римо-католики, меншою мірою — українськомовні греко-католики.
У 1975—1998 роках село належало до Холмського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Холмського повіту
|
19481819
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dap
|
Dap
|
Dap
DAP or Dap may refer to:
Science
DAP (gene), human gene that encodes death-associated proteins, which mediate programmed cell death
Diamidophosphate, phosphorylating compound
Diaminopimelic acid, amino acid derivative of lysine
Diaminopyridine, drug for the treatment of rare muscular diseases
Diaminopyrimidine, a class of organic chemicals
Diammonium phosphate, chemical used as a fertilizer and flame retardant
Dog appeasing pheromone, synthetic analogue of a canine hormone
Dose area product, a measurement of radiation exposure
Technology
DAP (software), a statistical analysis program
Debug Access Port, for ARM processors
Digital adoption platform, a type of automated software tool
Digital Adoption Platform, software from WalkMe
Digital Archive Project, a collaboration for publishing non-mainstream TV programmes
Digital audio player, a class of electronic devices that play digital audio
Direct-Action Penetrator, the gunship version of the Sikorsky UH-60 Black Hawk helicopter
Directory Access Protocol, computer networking standard
Distributed Array Processor, the first commercial massively parallel computer
Domain Application Protocol, for distributed computing
Sinking (metalworking) or dapping, a metalworking technique
Companies
Aerovías DAP (ICAO code DAP), a Chilean airline group
DAP Helicópteros (ICAO code DHE), helicopter subsidiary
DAP Products, American manufacturer of sealant materials
DAP Technologies, division of Roper Industries
Department of Aircraft Production, World War II name for Government Aircraft Factories, Australia
DAP Beaufort, a variant of the Bristol Beaufort bomber aircraft
Distributed Art Publishers, an American company that distributes and publishes
Organizations
DAP Championship, former golf tournament
DAP Racing, former US horse-racing partnership
Democratic Action Party, a Malaysian political party
Departamento Aeroportuário (RS), Department of Aviation of the State of Rio Grande do Sul, Brazil
Development Assessment Panels, independent bodies overseeing development in Western Australia
Dienst für Analyse und Prävention, precursor of the Federal Intelligence Service, Switzerland
Dipartimento dell'amministrazione penitenziaria, prisons branch of the Ministry of Justice (Italy)
Direction de l'Administration pénitentiaire, prisons branch of the Ministry of Justice (France)
German Workers' Party (Deutsche Arbeiterpartei), 1919–1920 precursor of the Nazi Party
German Workers' Party (Austria-Hungary) (Deutsche Arbeiterpartei), 1903–1918
German Labour Party of Poland (Deutsche Arbeiterpartei von Polens), 1922–1925
German Socialist Labour Party of Poland (DSAP), formed from the 1925-1929 merger of DAP with the German Social Democratic Party (Poland)
Places
Darachula Airport (IATA airport code DAP), Khalanga, Darchula, Nepal
Dap, Iran, a village
Durham Athletic Park (nicknamed "The DAP"), a former minor league baseball park in Durham, North Carolina, US
People
Ashok Kondabolu, stage name Dapwell or Dap, American rapper
Dap 'Sugar' Willie, American actor and comedian
Other uses
Dap greeting or fist bump
Dap (drum), ancient name for the daf, a frame drum
Plimsoll shoes or daps
Delivered at place, an international commercial term
Developmentally appropriate practice, in childhood education
Draw-a-Person test, a psychological test
See also
Dapp (disambiguation)
|
4669576
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BC%D1%85%D0%B0
|
Ранасімха
|
Ранасімха (д/н — 1165) — равал (верховний раджа) Медапати (Мевару) в 1158—1165 роках. Відомий також як Каран Сінґх I або Карна.
Життєпис
Походив з династії Гухілотів. Син Вікрамсімхи. У 1150—1152 роках разом з батьком брав участь у військових кампаніях Віґрахараджи IV Чаухан, магараджахіраджи Сакамбхарі, проти Кумарапали Соланка, магараджахіраджи держави Гуджара. Можливо на той час Мевар визнавав зверхність Сакамбхарі. Спочатку вдалося відвоювати фортецю Чітракурт, який Вікрамсімха знову переймунвав в Читтор. Але зрештою 1152 року війська гуджари здобули перемогу, внаслідок чого Мевар визнав взерхність Кумарапали.
Посів трон 1158 року після смерті батька. Зберігав залежність від Гуджари, відправляючи свої загони до армії Кумарапали. Ймовірно більше опікувався збереженням існуючих володінь, остаточно закріпивши за собою Читтор. Помер 1165 року. Його володіння розділили сини: старший — Кшемасімха — отримав Читтор і Ахар, заснувавши так званну старшу гілку Равал, другий син Рагап (Рахапа) — володіння Сесодія й титул рана (на кшталт князя), заснувавши молодшу гілку династії. Син від іншої дружини (з роду Чаухан, правителів Багару) — Магап (Махуп) — став засновником князівства Дунгарпур.
Джерела
D. C. Ganguly (1957). Northern India During The Eleventh and Twelfth Centuries. In R. C. Majumdar (ed.). The Struggle for Empire. The History and Culture of the Indian People. Bharatiya Vidya Bhavan.
Somani, Ram Vallabh (1976). History of Mewar, from Earliest Times to 1751 A.D. Mateshwari.
володарі Мевару
Правителі XII століття
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.