id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2384329
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%88%D0%B5%D0%BA%20%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%20%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Францішек Фердинанд Любомирський
|
Францішек Фердинанд Любомирський (бл. 1712—1774) — князь, урядник Королівства Польського, політичний діяч Речі Посполитої. Представник роду Любомирських гербу Шренява.
Життєпис
Народився близько 1712 року (батьки одружилися 1712 року) Батько — Єжи Домінік Любомирський. Матір — друга дружина батька Магдалена Тарло гербу Топор (?—1730/), донька люблінського воєводи та удова Францішека Шембека.
Був послом сеймів 1740 і 1746 років. Разом з іншими представниками роду брав участь у поділі маєтностей Острозької ординації. Був послом на коронацію Катерини ІІ в Петербурзі 1762 року (за іншими даними 1761). Уряди (посади): ольштинський староста (1728); після брата Антонія Бенедикта отримав посади барського і казімірського старост у 1759 році, у 1761—1771 роках був великим мечником коронним , 1773 році став великим хорунжим коронним. 1754 року отримав згоду короля на право відступити Рицьке староство Гусажевському, також отримав Бецьке староство, яке посів 1756 року. Нагороджений орденами святого Губерта (1741) та Білого Орла (1762).
Був власником Любара. На кошти князя протягом 1752-1765 років тут був побудований новий мурований домініканський костел на честь святого Архангела Михаїла та святого Яна Непомуцького. Князь також фінансово сприяв розбудові василіянського Любарського Свято-Георгіївського монастиря, передав йому права на землі 1753 року, сприяв відкриттю при монастирі в середині XVIII століття єзуїтської школи.
Помер, не залишивши нащадків, 29 січня 1774 року. Своїм спадкоємцем він обрав братанка Єжи Марціна Любомирського.
Див. також
Маєток Стецьких
Примітки
Джерела
Ворончук І. Родоводи волинської шляхти XVI — першої половини XVII ст. [Текст]: реконструкція родинних структур: методологія, методика, джерела. — К. : Вища школа, 2009. — 511 с.
Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна [Текст]: [монографія] / Н. Яковенко ; Український науковий ін-т Гарвардського ун-ту, Інститут критики. — Вид. 2-ге, переглянуте і випр. — К. : Критика, 2008. — 470 с.: іл.
Boniecki A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne Artystyczno-Wydawnicze, 1912. — Cz. 1. — T. 15. — S. 76—77.
Gierowski J. Lubomirski Jerzy Dominik h. Szreniawa (ok.1665—1727) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1973. — T. XVIII/1, zeszyt 76. — S. 20—21.
Посилання
Franciszek Ferdynand ks. Lubomirski z Lubomierza h. Drużyna (ID: 15.105.907).
Францішек Фердинанд
Старости барські
Бецькі старости
Мечники великі коронні
Хорунжі великі коронні
Ольштинські старости
Персоналії:Любар
Казимезькі старости
Посли на Сейм I Речі Посполитої (Київське воєводство)
|
2452512
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Артемов Микола Михайлович
|
Артемов Микола Михайлович (1908—2005) — радянський і російський фізіолог, фахівець з зоотоксинологіі і апітерапії, якого називають засновником наукової апітерапії, а також нижегородської школи зоотоксінологіі. Доктор біологічних наук (1969), почесний професор Нижегородського університету ім. Лобачевського, завідувач його кафедри фізіології та біохімії людини і тварин у 1943—1974 рр.
Закінчив кафедру фізіології тварин біологічного факультету МДУ (1931) за спеціальністю «Фізіологія харчування».
Поряд з самим М. М. Артемовим вагомий внесок у розвиток апітерапії зробили його учні Б. М. Орлов та В. М. Крилов.
Серед його учнів також відомий апітерапевт Ш. М. Омаров та багато інших.
Примітки
Персоналії:Апітерапія
Російські професори
Доктори біологічних наук
Випускники біологічного факультету Московського університету
Почесні професори
|
26113132
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Artur%20Dubrav%C4%8Di%C4%87
|
Artur Dubravčić
|
Artur Dubravčić (15 September 1894 – 13 March 1969) was a Croatian-Yugoslavian footballer.
Club career
When Dubravčić was still in high school in Karlovac, he was one of the founders and first players of the ŠK Olimpija Karlovac football club, which was established in 1908. During World War I he moved to Zagreb and joined local side Concordia, where he spent most of his professional career.
International career
Dubravčić made history by being the first captain of Yugoslavia national football team in the team's inaugural match, a 7–0 defeat versus Czechoslovakia on 28 August 1920, at the 1920 Summer Olympics, and he also scored their first ever goal (against Egypt, five days later). He went on to appear and captain the team nine times in Yugoslavia's first 10 matches in the period between 1920 and 1924.
Post-playing career
After retiring from football he worked as a football referee, sports journalist for Sportske novosti and correspondent for Politika, and a football official. He had died suddenly in 1969, just days before he was supposed to be given a life achievement award as part of Football Association of Yugoslavia's 50th anniversary celebration.
References
External links
1894 births
1969 deaths
Yugoslav men's footballers
Yugoslavia men's international footballers
Men's association football midfielders
Olympic footballers for Yugoslavia
Footballers at the 1920 Summer Olympics
Footballers at the 1924 Summer Olympics
HŠK Concordia players
Yugoslav First League players
People from Vrbovsko
Sportspeople from Primorje-Gorski Kotar County
People from the Kingdom of Croatia-Slavonia
|
34080558
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%89milie%20Desjeux
|
Émilie Desjeux
|
Émilie Desjeux (born 9 October 1861 in Joigny; died 23 April 1957 in Paris) was a French painter.
Life
Emilie Desjeux was born in France, in the city of Joigny on 9 October 1861. When Emilie was little, she moved with her family to Paris, where she started to draw in earnest. Then Emilie Desjeux was admitted to the Académie Julian, where she became a student of William-Adolphe Bouguereau, who greatly appreciated her artistic abilities and named Emilie his best student.
After graduation from Académie Julian, Desjeux was able to feature her paintings at the "Society of the French artists"'s exhibitions and salons. In 1900 she had participated in the "Exposition Universelle (1900)" of Paris. She was decorated with the rank of Officier d'Academie. At the turn of the century Emilie Desjeux took part in the organization "Society of women-artists" and opened in Paris a painting school annex studio for girls in the Rue du Bac, and later moved to Rue Visconti.
Emilie Desjeux traveled across Europe, visiting England, Italy, the Netherlands — and recorded her visits in various albums with sketches and her traveling records. Desjeux was an adherent of realist (or academic) painting. Other directions in the arts failed to influence her.
In 1906 Emilie Desjeux received a commission from the city council of Auxerre: to depict an historical event, the oration of Émile Combes on the division between church and state. For that time, it was unprecedented that this task was assigned to a woman. In 1908 the picture "Speech of Émile Combes" (125 x 256 cm), was unveiled in the city museum of Auxerre. It now decorates the city of Auxerre's administration boardroom.
At present works of Emilie Desjeux are stored at the city of Auxerre's museum depot, are exhibited at the Musée-Abbaye Saint-Germain and can be found in private collections.
Emilie Desjeux died on 23 April 1957. She rests at the cemetery of Bussy-en-Othe, Burgundy.
Selected works
"Young Boy Eating at the Table". 1887, oil on canvas, 81.28 x 63.50 cm (Weschler's, lot 339, Dec 6, 2013)
"The banquet at the opening of the market hall of Auxerre". 1908, oil paint on canvas, 125 x 256 cm, („Le banquet d'inauguration du marché couvert à Auxerre", Museums of Auxerre., inv.:1910.8)
"The Knife-Grinder", 1895–1900, oil paint on canvas, 180 x 111 cm, („Le rémouleur", Museums of Auxerre, inv.:1901.1)
"Dancer playing the mandolin". 1895–1905, oil paint on canvas, 41 х 33 cm, („Joue de la mandoline", private collection)
"Self-Portrait". 1931, pastel, („Self-Portrait", unknown)
"Moonlight in Venice", pastel, 37 x 43 cm, („Venise au clair de lune", Museums of Auxerre, inv.:2006.4.1)
References
Notes
Pierre Lebœuf: Emilie Desjeux (1861–1957), artiste peintre, née à Joigny, in: L'Echo de Joigny, n° 55, 1998, S. 67–77, ill.
1904–2004 : Auxerre, Musée-Abbaye Saint-Germain, exposition du 12 novembre 2004 au 14 février 2005 / Micheline Durand, Isabelle Vaudois,
External links
1861: Naissance d'Émilie Desjeux, portraitiste
Émilie Desjeux, Salon Tunisien de 1896, La Dépêche Tunisienne, 6 Avril 1886, BNF
Emilie Desjeux, Luminism (Impressionism)
Emilie Desjeux, portraitiste (1861-1957)
Emilie Desjeux
"Le Bulletin de l'art ancien et moderne" 1907, PARIS, 28, Rue du Mont-Thabor, 28
"Emilie Desjeux (1861—1957), artiste peintre, née à Joigny ", dans * L'Echo de Joigny, n° 55, 1998, p. 67-77, ill.
Mention honorable au l'exposition universelle de 1900
Officier d'Academie
Quand le tableau témoigne : 1904-2004 : Auxerre, Musée-Abbaye Saint-Germain, exposition du 12 novembre 2004 au 14 février 2005
Catalogue illustré du Salon (Société des artistes français), 1888, №815, page211, "Portrait de Mme D."
Catalogue illustré du Salon (Société des artistes français), 1890, №761, page 261, "Portrait de Mme Laffon"
Catalogue illustré du Salon (Société des artistes français), 1892, №548, page 29, "Etude"
Catalogue illustré du Salon (Société des artistes français), 1894, №596, page 92, "La mere Therese"
Catalogue illustré du Salon (Société des artistes français), 1896, №644, page 155, "Remouleur"
1861 births
1957 deaths
People from Joigny
19th-century French painters
20th-century French painters
Academic staff of the Académie Julian
Académie Julian alumni
French Realist painters
French women painters
Academic art
Officiers of the Ordre des Palmes Académiques
19th-century French women artists
20th-century French women artists
20th-century women painters
|
1098484
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Aloe%20marlothii
|
Aloe marlothii
|
Aloe marlothii, A.Berger — сукулентна рослина роду алое.
Етимологія
Видова назва дана на честь професора Рудольфа Марлота (1855—1931), німецького ботаніка, аналітичного хіміка і фармацевта, що жив у Південній Африці з 1883 року, професора хімії в університеті Стелленбоса у 1889—1892 рр..
Морфологічні ознаки
Багаторічний вічнозелений чагарник, що не гілкується заввишки 2-4 м з вершиною, прикрашеною розеткою потужних товстих листків. Листя ланцетоподібні, соковиті, сріблясто-блакитні, 1-1,5 м завдовжки, 20-25 см завширшки. Краї й обидві сторони листка засаджені зубчиками червоного або коричневого забарвлення.
Квітконіс до 80 см заввишки, суцвіття прямостояче. Квітки 3-3,5 см завдовжки помаранчеві або оранжево-жовті.
Споріднені види
Алое Марлота можна плутати з алое страхітливим (Aloe ferox) особливо рослини з Квазулу-Наталя. Рослини Aloe marlothii з Квазулу-Наталя мають китиці, що мають трохи трикутну форму, а їхні листя мають шипи, які, як правило, відсутні у Aloe ferox, які ростуть в Квазулу-Наталі. В молодому віці Aloe marlothii легко сплутати з Aloe aculeata.
Місця зростання
Південна Африка: Ботсвана, Південно-Африканська Республіка — Гаутенг, Квазулу-Наталь, Лімпопо, Мпумаланга, Північно-Західна провінція, Есватіні, Зімбабве, Мозамбік. Зустрічається в різних середовищах існування у савані та на пасовищах, але найбільш характерними є великі популяції на скельних пагорбах. Росте на кам'янистих ґрунтах на висоті близько 1 120 м над рівнем моря і нерідко утворює справжні ліси.
Охоронні заходи
Вид включений до додатку II конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES).
Включений до Червоного списку південноафриканських рослин. Має статус «найменший ризик».
Зафіксовано ряд традиційних способів використання листя, але збір не є руйнівним і, ймовірно, не призведе до зниження чисельності виду. Підпопуляції можуть бути виключно великими і складатися з тисяч рослин.
Умови утримання
Утримувати на повному сонці. Влітку поливають рідко (з просушуванням земляного кома). Цей вид перебуває в стані спокою в зимовий час, тримати його треба абсолютно сухим при температурі близько (4 °С). Особливо декоративне у віці 2-5 років. Обов'язковим є добре проникний субстрат, переважно пісок. Витримує температуру близько 0 °С. Дуже часто продається в магазинах.
Див. також
Список видів роду алое
Примітки
Посилання
Germishuizen, G. & N. L. Meyer, eds. 2003. Plants of southern Africa: an annotated checklist. Strelitzia 14. (Pl SAfr ed2)
Gibbs Russell, G. E. et al. 1985. List of species of Southern African plants, ed. 2. Mem. Bot. Surv. S. Africa v. 51.; v. 56. 1987 (L SAfr)
Huxley, A., ed. 1992. The new Royal Horticultural Society dictionary of gardening. (Dict Gard)
Reynolds, G. W. 1974. The aloes of South Africa, ed. 3. (Aloe SAfr)
Walters, S. M. et al., eds. 1986-. European garden flora. (Eur Gard F)
Govaerts, R. (1995). World Checklist of Seed Plants 1 (1, 2): 1-483, 1-529. MIM, Deurne.
Pope, G. V. (ed.) (2001). Flora Zambesiaca 12(3): 1-106. Royal Botanic Gardens, Kew.
Albano, P.-O. (2003). La Conaissance des Plantes Exotiques: 1-324. Édisud, Aix-en-Provence.
Carter, S., Lavranos, J. J., Newton, L. E. & Walker, C. C. (2011). Aloes. The definitive guide: 1-720. Kew Publishing, Royal Botanic Gardens, Kew.
Bailey, L. H. & E. Z. Bailey. 1976. Hortus Third I-XIV, 1-1290. MacMillan, New York.
Guide to the aloes of South Africa.
Article Citation Database
Джерела
http://www.aloes.wz.cz/index2.htm
Aloe marlothii на сайті «Infoaloe»
http://www.desert-tropicals.com/Plants/Asphodelaceae/Aloe_marlothii.html
http://apps.kew.org/wcsp/namedetail.do?name_id=297637
http://www.tropicos.org/Name/18400140
http://www.plantsystematics.org/cgi-bin/dol/dol_terminal.pl?taxon_name=Aloe_marlothii
http://www.ars-grin.gov/cgi-bin/npgs/html/taxon.pl?2564
The Aloe Page // The Succulent Plant Page
http://www.ville-ge.ch/musinfo/bd/cjb/africa/details.php?langue=an&id=175492
Aloe marlothii на сайті «eMonocot»
Рослини, описані 1905
marlothii
Флора Південно-Африканської Республіки
Флора Есватіні
Флора Зімбабве
Флора Мозамбіку
Таксони, описані Алвіном Бергером
|
2384582
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%20%D2%90%D1%96%20%D0%A5%D1%8C%D0%BE%D0%BD
|
Соль Ґі Хьон
|
Соль Ґі Хьон (8 січня 1979, Чонсон, Південна Корея) — колишній південнокорейський футболіст, що грав на позиції нападника.
Виступав, зокрема, за клуби «Андерлехт», «Вулвергемптон» та «Фулгем», а також національну збірну Південної Кореї.
Чемпіон Бельгії.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 2000 року виступами за команду клубу «Антверпен», в якій провів один сезон, взявши участь у 25 матчах чемпіонату.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Андерлехт», до складу якого приєднався 2001 року. Відіграв за команду з Андерлехта наступні три сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Андерлехта», був основним гравцем атакувальної ланки команди. За цей час виборов титул чемпіона Бельгії.
2004 року уклав контракт з клубом «Вулвергемптон», у складі якого провів наступні два роки своєї кар'єри гравця. Граючи у складі «Вулвергемптона» також здебільшого виходив на поле в основному складі команди.
Протягом 2006—2007 років захищав кольори команди клубу «Редінг». З 2007 року два сезони захищав кольори команди клубу «Фулгем».
Згодом з 2009 по 2011 рік грав у складі команд клубів «Аль-Гіляль», «Пхохан Стілерс» та «Ульсан Хьонде».
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Інчхон Юнайтед», за команду якого виступав протягом 2011—2014 років.
Виступи за збірні
Протягом 1999—2000 років залучався до складу молодіжної збірної Південної Кореї.
2000 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Південної Кореї. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 10 років, провів у формі головної команди країни 83 матчі, забивши 19 голів.
У складі збірної був учасником розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ 2000 року у США, кубка Азії з футболу 2000 року у Лівані, на якому команда здобула бронзові нагороди, розіграшу Кубка конфедерацій 2001 року в Японії і Південній Кореї, чемпіонату світу 2002 року в Японії і Південній Кореї, кубка Азії з футболу 2004 року у Китаї, чемпіонату світу 2006 року у Німеччині.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Титули і досягнення
Чемпіон Бельгії:
«Андерлехт»: 2003-04
Володар Суперкубка Бельгії:
«Андерлехт»: 2001
Переможець Юнацького (U-19) кубка Азії: 1998
Бронзовий призер Кубка Азії: 2000
Посилання
південнокорейські футболісти
Гравці молодіжної збірної Південної Кореї з футболу
Гравці збірної Південної Кореї з футболу
Гравці розіграшу Золотого кубка КОНКАКАФ з футболу 2000
Гравці розіграшу Кубка конфедерацій з футболу 2001
Футболісти «Антверпена»
Футболісти «Андерлехта»
Футболісти «Вулвергемптон Вондерерз»
Футболісти «Редінга»
Футболісти «Фулгема»
Футболісти «Аль-Гіляля» (Ер-Ріяд)
Футболісти «Пхохан Стілерс»
Футболісти «Ульсан Хьонде»
Футболісти «Інчхон Юнайтед»
південнокорейські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Бельгії
Футбольні легіонери в Англії
Футбольні легіонери в Саудівській Аравії
|
18655968
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zelwa%2C%20Sejny%20County
|
Zelwa, Sejny County
|
Zelwa, Sejny County
Zelwa , is a village in the administrative district of Gmina Giby, within Sejny County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland, close to the borders with Belarus and Lithuania. It lies approximately south-east of Sejny and north of the regional capital Białystok.
References
Zelwa
|
73882777
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Phonopolis
|
Phonopolis
|
Phonopolis is an upcoming video game developed by Amanita Design.
Plot
Felix, an inconspicuous young man lives in Phonopolis a city ruled by the authoritarian Leader. He unknowingly faces a great threat with his fellow citizens. Leader created a system of amplions through which he sends subliminal commands, and with them he leads the whole society to perfection. But behind what may have been a noble pursuit of a perfect community in its seed lies slavery, and Felix realizes that the pursuit of the Absolute Tone, to which the Leader has dedicated his life, may end in disaster. So he decides to thwart all Leader's plans and make sure that the society survives in its imperfection.
Gameplay
Phonopolis is a point and click adventure puzzle game, mixing exploration with puzzles.
Development
Phonopolis was originally developed by Hammeware. The project caught interest of Jakub Dvorský from Amanita Design and in 2016 development moved under Amanita Design. The game was officially announced on 18 May 2022. The game differs from previous titles by Amanita Design with its graphics. While previous games used 2D graphics Phonopolis uses 3D graphics made from paper. The game refers to interwar avant-garde artistic trends, such as constructivism, futurism or suprematism. As of March 2024, Amanita Design expected the game to take approximately two more years to complete.
References
.
External links
Adventure games
Amanita Design games
Dystopian video games
Independent Games Festival winners
Point-and-click adventure games
Single-player video games
Upcoming video games
Video games developed in the Czech Republic
|
1015338
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0%20%D0%A7%D0%B5%D0%BF%D1%86%D0%B8%29
|
Лип (притока Чепци)
|
Лип (притока Чепци)
Лип — річка в Росії, права притока Чепца. Протікає територією Кезького району Удмуртії.
Починається на південь від колишнього присілка Ярки. Перші 2 км річка тече на схід, де біля кордону з Пермським краєм повертає на південь, потім на південний захід до колишнього присілка Гладко, де створено став. Після нього річка тече на захід, а після прийому праворуч річки Пудошур повертає на південний захід. Біля села Кабалуд знову тече у західному напрямку. Після прийому праворуч річки Костим остаточно повертає на південний захід і так тече до самого кінця, маючи невеликі меандри та луки. Впадає до Чепци за 1 км навпроти колишнього присілка Горд'яр. Майже вся течія річки проходить через лісові масиви тайги. Нижня течія заболочена, на лівому березі для осушення була створена дренажна система каналів.
Річка доволі повноводна і приймає багато приток. Найбільшими правими притоками є Пудошур, Костим, Юс, Кездурка, Медьма. Лівих приток більше, найбільші з них Гранка, Кузьма, Крет, Гиркошур, Старі Сірі, Орел.
На річці розташовані такі населені пункти Кезького району — Гладко, Кабалуд, Кез, Сосновий Бор, Кездур, Верхній Пінькай та Нижній Пінькай.
Посилання
Державний водний реєстр
Річки Кезького району
Річки басейну Чепци
|
15923508
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rehaupal
|
Rehaupal
|
Rehaupal is a commune in the Vosges department in Grand Est in northeastern France.
See also
Communes of the Vosges department
References
Communes of Vosges (department)
|
4156351
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%B3%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B1%D1%96%D1%81%D1%96%D0%B2%20%D0%B7%20%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%96%20%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B0
|
Вигнання бісів з сліпого і німого чоловіка
|
Вигнання бісів з сліпого і німого чоловіка — євангельська подія, одно з чудес Ісуса Христа описана у синоптичних Євангеліях: Мт. 12:22-32, Лк. 11:14-23, Мк. 3:20-30.
Подія
Після навчання про молитву євангелист Лука розповідає про оздоровлення Ісусом при перебуванні у Юдеї біснуватого німого. Ту саму подію описано і у євангелиста Матея, але той ще додає, що біснуватий був і сліпим. Розмову з фарисеями, що виникла при цьому подає Євангелист Марко.
<div style="background-color:#eee9d9;"> 14 Ісус виганяв біса, що німий був. І як біс вийшов, німий заговорив, і дивувались люди. 15 Та деякі з них говорили: «Він Велзевулом, князем бісівським, виганяє бісів.» 16 Інші ж, щоб його випробувати, домагалися від нього знаку з неба. 17 А він, знаючи думки їх, сказав їм: "Кожне царство, розділене проти себе самого, запустіє, і дім на дім упаде. 18 Коли, отже, і Сатана проти себе самого розділився, — як устоїться його царство? Бож кажете, що Велзевулом виганяю бісів. 19 Коли ж Велзевулом виганяю бісів, ким виганяють ваші сини? Ось чому вони будуть вашими суддями. 20 Коли ж я Божим перстом виганяю бісів, то, значить, прийшло до вас Боже Царство. 21 Коли хтось сильний та озброєний пильнує свого двору, його майно в безпеці. 22 Коли ж надійде хтось сильніший від нього й його подолає, то забере у нього всю його зброю, на яку він покладався, і роздасть його здобич. 23 Хто не зо мною, той проти мене; і хто зо мною не збирає, той розсипає (Лк. 11:14-23).</blockquote></div>
Ісус прилюдно зцілює біснуватого німого і сліпого, що його привели до нього. При тім були присутні деякі книжники з Єрусалиму і фарисеї, що не заперечували чуда, але пояснювали його, кажучи, що Ісус приказував демонам тому, що він порозумівся із князем бісів — Вельзевулом і в його імені діяв. Ім'я того князя у давнині було «Баал-Зебуб» — «Баал (господь) мух» і позначало філістейського божка у Аккароні (2. Цар. 1:2), а пізніше означало предмет загального ідолопоклонства, і тоді вводячи невелику зміну, перемінилось на «Баал зебул» — «Баал (господь) гною», із зневажливим натяком на ідолів та їхнє почитання. На таку зневагу книжників і фарисеїв Ісус відповів у спосіб не дуже їм приємний, взиваючи до їх спокійного міркування. Покликаючись на науку про ангелів тодішнього юдаїзму:
<div style="background-color:#eee9d9;"> 25 Знаючи думки їхні, Ісус сказав їм: "Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться. 26 І коли сатана сатану виганяє, то він розділений у собі самому; як же тоді вдержиться його царство? 27 І коли я Велзевулом виганяю бісів, то сини ваші ким виганяють? Тому то вони будуть вашими суддями. 28 Коли ж я Духом Божим виганяю бісів, то прибуло до вас Царство Боже. 29. Або як може хтось увійти в дім сильного й пограбувати його майно, якщо він перше не зв'яже сильного й аж тоді дім його розграбує? 30 Хто не зо мною, той проти мене, і. хто зо мною не збирає, той розкидає. 31 Тому кажу вам: Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. 32 І коли хтось каже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому. (Мт. 12:25-32).</blockquote></div>
Залишиться у вічній пітьмі той, хто не хоче відкрити очі душі на світло Духа; й не вистачає відкрити їх на одну мить, але треба тримати їх відкритими завжди, бо сатана, прогнаний раз, повертається щоби увійти знову у свою давню посілість.
Посилання
https://bibliya.in.ua/index.php/site/index
Джерела
Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Видавництво отців Василіан «Місіонер», 2005.
Джузеппе Ріцціотті. Життя Ісуса Христа. Видання Українського католицького університету ім. св. Климента Папи. Том XLIX-L. Рим. 1979. ст. 465—466.
Євангеліє від Матвія
Євангеліє від Марка
Євангеліє від Луки
Чудеса Ісуса Христа
|
525836
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Orange%2C%20New%20South%20Wales
|
Orange, New South Wales
|
Orange, New South Wales
Orange is a city in the Central Tablelands region of New South Wales, Australia. It is west of the state capital, Sydney [ on a great circle], at an altitude of . Orange had an urban population of 41,920 at the 2021 Census, making the city a significant regional centre. A significant nearby landmark is Mount Canobolas with a peak elevation of and commanding views of the district. Orange is situated within the traditional lands of the Wiradjuri tribe.
Orange was the birthplace of poets Banjo Paterson and Kenneth Slessor, although Paterson lived in Orange for only a short time as an infant. Walter W. Stone, book publisher (Wentworth Books) and passionate supporter of Australian literature, was also born in Orange. The first Australian Touring Car Championship, known today as the Supercars Championship, was held at the Gnoo Blas Motor Racing Circuit in 1960.
History
The Orange region is the traditional land of the Wiradjuri people. Known as the people of the three rivers, the Wiradjuri people have inhabited New South Wales for at least 60,000 years.
In 1822 Captain Percy Simpson arrived in the Wellington District and established a convict settlement which was called "Blackman's Swamp" after James Blackman; Simpson had employed James Blackman as a guide because he had already accompanied an earlier explorer, John Oxley into that region.
In the late 1820s, the surveyor J. B. Richards worked on a survey of the Macquarie River below Bathurst and also of the road to Wellington. On a plan dated 1829, he indicated a village reserve, in the parish of Orange. Sir Thomas Mitchell named the parish Orange, as he had been an associate of the Prince of Orange in the Peninsular War, when both were aides-de-camp to the Duke of Wellington, whose title was bestowed on the valley to the west by Oxley.
Initial occupation by graziers began in late 1829, and tiny settlements eventually turned into larger towns as properties came into connection with the road. In 1844, the surveyor Davidson was sent to check on encroachments onto the land reserved for a village, and to advise on the location for a township. His choices were Frederick's Valley, Pretty Plains, or Blackman's Swamp.
Blackman's Swamp was chosen, and it was proclaimed a village and named Orange by Major Thomas Mitchell in 1846 in honour of Prince William of Orange. At nearby Ophir, a significant gold find in Australia was made in 1851, resulting in a sporadic population movement which is known as the Australian gold rush. Additional gold finds in nearby areas led to the establishment of Orange as a central trading centre for the gold.
The growth of Orange continued as the conditions were well suited for agriculture, and in 1860 it was proclaimed a municipality. The railway from Sydney reached Orange in 1877. In 1946, 100 years after it was first being established as a village, Orange was proclaimed as a minor city.
Orange was proposed as a site for Australia's national capital city, prior to the selection of Canberra. The new capital city would have adjoined the town of Orange, which would have been included in the surrounding federal territory.
Population
According to the 2021 census of Population, there were 41,920 people in the Orange urban centre.
Aboriginal and Torres Strait Islander people made up 7.8% of the population.
83.7% of people were born in Australia. The next most common countries of birth were England 1.6%, India 1.2%, New Zealand 1.0%, Philippines 0.7% and Nepal 0.6%.
87.1% of people only spoke English at home. Other languages spoken at home included Malayalam 0.7%, Nepali 0.6%, Mandarin 0.4%, and Tagalog 0.3%.
The most common responses for religion were No Religion 32.6%, Catholic 26.3%, and Anglican 15.6%.
Of the employed people in Orange, 7.1% worked in hospitals (except psychiatric hospitals). Other major industries of employment included gold ore mining 4.8%, other social assistance services 4.4%, state government administration 3.7%, and primary education 2.6%.
Geography and climate
Owing to its altitude, Orange has a temperate oceanic climate (Köppen Cfb), with warm summers (though with cool mornings) and cold, wet winters with frequent morning frosts. The city is relatively wet for an inland location owing to orographic effects from Mount Canobolas, especially during the cooler months when snow falls; Orange is the snowiest major city in Australia, but even so it is far from a regular occurrence on account of its northern latitude. Due to its windward position on the western side of the ranges, Orange experiences significantly wetter winters than the towns on the eastern part of the ranges, such as Lithgow and Katoomba.
Compared with most population centres in Australia it has colder winters, especially in terms of its daytime maximum temperatures, owing to its westerly exposure. In summer, the average (and absolute) maximum temperatures are also lower than in most inland centres, on account of its elevation. Owing to its inland location, the humidity is low in the summer months with the afternoon dewpoint typically around 10 °C. The city features 99.8 clear days annually, with the majority of sunshine in the summer months, in sharp contrast to Sydney which has higher sunshine hours in winter due to the foehn effect.
The climate has enabled the area to be a major apple and pear producer, and a centre for cool-weather wine production.
Economy
Orange is a well-known fruit growing district, and produces apples, pears, and many stone fruits such as cherries, peaches, apricots, and plums; oranges are not grown in the area, since its climate is too cool. In recent years, a large number of vineyards have been planted in the area for rapidly expanding wine production. The growth of this wine industry, coupled with the further development of Orange as a gourmet food capital, has ensured Orange's status as a prominent tourism destination.
Other large industries include:
Cadia gold mine is a large open cut gold and copper mine located about 20 kilometres south of Orange. The mine has been developed throughout the 1990s and is a major employer in the region with an expected lifespan of several decades. Cadia is the second largest open-cut mine in Australia, following the Super Pit at Kalgoorlie, Western Australia. Large mineral deposits are also being uncovered from the more recently developed Ridgeway underground mine which is adjacent to the Cadia Mine.
An Electrolux white goods factory, closed in 2017.
Orange is also the location of the headquarters of the New South Wales Department of Industry (Department of Industry, Skills and Regional Development, the New South Wales Department of Primary Industries).
Education
Primary and public schools
St Mary's Catholic Primary School
Orange Public, opened 1880
Orange East Public
Calare Public School
Orange Christian School
Kinross Wolaroi School
Bletchington Primary School
Anson Street Public School
Glenroi Heights Public School
Bowen Public School
Canobolas Public School
Clergate Public School
Catherine McAuley Catholic
Orange Anglican Grammar School
The following primary schools are not within the city limits of Orange but are located within the rural fringe of Orange:
Spring Hill Public School
Nashdale Primary School
Spring Terrace Public School
Borenore Public School
Clergate Public School
Mullion Creek Public School
Secondary schools
Orange High School
James Sheahan Catholic High School
Canobolas Rural Technology High School
Orange Christian School (K–12)
Kinross Wolaroi School (Prep–12)
Orange Anglican Grammar School (Transition 4yrs – 12)
MET School Orange Campus (3–12)
De La Salle College (defunct)
Tertiary education
A campus of Charles Sturt University is located on the outskirts of northern Orange.
A large campus of TAFE is also located in Orange.
Churches
St Joseph's and St Mary's Catholic Churches
Holy Trinity Anglican Church
St Barnabas Anglican Church
Orange Uniting Churches
Orange Baptist Church
Orange Presbyterian Church
St Peter's Lutheran Church
New Life City Church
Orange Evangelical Church
Orange Christian Assembly
Mountain Hope Church
Salvation Army
Orange Seventh-day Adventist Church
Orange Church of Christ
Slavic Pentecostal Church
The Church of Jesus Christ of Latter-Day Saints
Open Heavens Church
Suburbs and Localities
The following are listed as the suburbs within Orange City Council, according to the New South Wales Division of Local Government:
Ammerdown: a residential locality to the north west of Orange on the Mitchell Highway.
Bletchington: containing mostly residential areas with one school, it is one of the largest residential areas, and it is often split into North Orange and Bletchington. Within the suburb are the Orange Botanic Gardens, the Orange Adventure Playground, and the Waratah Sports Ground.
Bloomfield: containing farmland, Bloomfield Golf Course, Riverside Mental Institution and Orange Health Service (a major regional hospital) along with the Gosling Creek Reservoir and the Gosling Creek nature reserve.
Borenore: a locality, west of Orange, comprising primarily farmland. Also the site of the Australian National Field Days.
Bowen: containing residential, predominantly public housing, industrial, commercial, Kinross Woloroi School, and government offices, this suburb also has the main road out of Orange to Sydney. It also contains the Orange Showground and the Orange Cemetery.
Calare: the suburb is located to the west of the CBD. It is mostly a residential area, and contains Calare Public School and Orange High School, and Wentworth Golf Course. It is also commonly split into Calare, Bel-Air and Wentworth Estate and has The Quarry and Towac Park Racecourse. It houses most new areas of Orange
Canobolas: this mainly farming and recreation area, contains the Mount Canobolas State recreation area and Mount Canobolas.
Clifton Grove: containing farmland and large residential blocks, some parts of the estate are down stream from the Suma Park Reservoir and the area also contains the Kinross State Forest.
Clover Hill: a residential suburb to the north of the CBD.
Glenroi: a mainly residential area with areas of public housing, along with the (now defunct) Electrolux white goods manufacturing plant. It also contains industrial land in areas surrounding the factory, as well as a more recent industrial area known as Leewood Estate.
Huntley: a locality south of Orange.
Lucknow: a small village approximately east of Orange. It is a historic mining town with small residential, small industrial and commercial with most being farmland.
March: a locality north of Orange.
Millthorpe: a village south east of Orange. The area constituting a suburb of Orange is constituted of farmland lying to the northwest of the village.
Narrambla: a mainly industrial and farming land area.
Nashdale:a community located approximately 8 kilometres west of Orange. The community gathers around the local Nashdale Public School and hall.
Orange: the suburb comprises the central business district of the city, which contains an original grid street plan. The main street of Orange is Summer Street. The CBD can be defined as being the area of the city bounded by Hill, March, Peisley, and Moulder Streets.
Orange East: beginning on the eastern side of the railway line, Orange East is mostly residential, but contains some light businesses, especially on Summer, Byng, and William Streets.
Orange South: directly to the south of the CBD, beginning past Moulder Street this area contains Wade Park and the Orange Base Hospital.
Shadforth: a locality to the east of Orange bypassed by the Mitchell Highway that contains Shadforth Quarry.
Spring Hill: a village to the southeast of Orange.
Spring Terrace: a locality and small village located south of Orange, centred on the local primary school.
Springside: a rural locality to the south of Orange.
Suma Park: a lightly populated residential area on the eastern outskirts of Orange. It contains Suma Park Reservoir, Orange's main water supply.
Summer Hill: a lightly populated residential, industrial, and farmland area on the south eastern outskirts of Orange on the Mitchell Highway.
Warrendine: a mostly residential area and contains James Sheahan Catholic High School and industrial land. It also has small school farmland and Jack Brabham Park.
Mining
Cadia-Ridgeway Mine is a large open cut gold and copper mine located about 20 kilometres south of Orange, the mine has been developed throughout the 1990s employing several thousand employees with an expected lifespan of several decades. Cadia is the second largest open cut mine in Australia after the Super Pit at Kalgoorlie. Large mineral deposits are also being uncovered from the more recently developed Ridgeway underground mine which is adjacent to the Cadia Mine.
Winemaking
The Orange wine region is defined as the area above 600m in the local government areas of Orange, Cabonne and Blayney and can be usefully described as a circle around Orange. The Orange region is good for grape growing and winemaking due to a combination of geology, soils, climate and temperature. Together these factors combine to produce grapes and wine of distinct flavours and colour. The climate perhaps plays the biggest part in giving Orange some distinct natural advantages – the cool temperatures during most of the growing season coupled with dry autumn conditions are ideal for grape growing.
Wineries
Amour Wines
Angullong Wines
Atallah Wines
Bloodwood
Boree Lane
Borrodell on the Mount
Brangayne of Orange
Canobolas Smith
Cargo Road Winery
Cooks Lot
Colmar Estate
Cumulus Estate
Dindima
De Salis
Faisan Estate
Habitat Vineyard
Heifer Station Vineyard
Highland Heritage
Hoosegg Wines
Mayfield Vineyard
Montoro Wines
Mortimer's Wines
Nashdale Lane
Orange Mountain Wines
Patina
Philip Shaw
Printhie / Swift
Ross Hill
Rowlee Wines
Rikard Wines
Sassy Wines
Sea Saw Wines
Slow Wine Co.
Strawhouse Wines
Stockman's Ridge
Swinging Bridge
Tallwood Wines
Tamburlaine Wines
Word of Mouth Wines
Wineries that use Orange region grapes in their wines include Brokenwood Wines (Hunter Valley based), Logan (Mudgee), Tamburlaine (Hunter Valley), Gartelmann (Hunter Valley), Windowrie (Central Ranges), Eloquesta Wines (Mudgee) and Lowe Wines (Mudgee). In 2007, South Australian based Penfolds winery released the 2007 Penfolds Bin 311 Orange Region Chardonnay.
Media
Orange is served by several radio stations, including 105.1 Triple M Central West 2GZFM, 105.9 Hit Central West, FM107.5 Orange Community Radio, 103.5 Rhema FM, One Central West FM88 and 2EL 1089AM – a commercial station that gets most of its programming from 2SM in Sydney. The Australian Broadcasting Corporation (ABC) also broadcasts from four radio stations in Orange including ABC Local Radio (2CR) on 549AM and three national networks – ABC Classic FM on 102.7 FM, ABC Radio National on 104.3 FM, and Triple J on 101.9 FM.
The city receives five network television stations – Seven (a Seven Network affiliate, owned and operated by Seven Network), WIN TV (a Nine Network affiliate), Southern Cross 10 (a Network 10 affiliate), ABC TV and SBS TV.
Seven News produces a half-hour local news bulletin for the Central West, airing each weeknight at 6pm. It is produced from local newsrooms in Orange and Dubbo and broadcast from studios in Canberra.
WIN Television produces a half-hour local news bulletin for the Central West, airing each weeknight at 5:30pm. It is produced from its local newsroom in Orange and broadcast from studios in Wollongong.
Southern Cross 10 produces short news updates of 10 News First throughout the day from its Hobart studios.
Subscription television service Foxtel is available in Orange and the surrounding region via satellite.
The local newspapers are the Central Western Daily, The Orange App (online daily news), the Midstate Observer and Orange City Life.
Attractions
Orange has many attractions. There are bush walking trails in Orange including; Spring Glade Walking Track, Cook Park Heritage Walk, Summits Walking Tracks, Nangar National Park and Mullion Range State Conservation Area. Borenore Caves is a series of limestone caves. Duntryleague Golf Club and Clubhouse, Mount Canobolas and Federal Falls in the Mount Canobolas State Conservation Area, Lake Canobolas, Gnoo Blas Motor Racing Circuit, the historic centre of Orange and the Orange Botanic Gardens are also near the town. Elephant Park, near Moulder Park, got its name from when circuses visited the town, and the elephants seen there.
Transport
Roads
Orange is situated on the Mitchell Highway, linking the city to Molong, Wellington, Dubbo and Bourke to the north west, and to Bathurst to the east and from there to Sydney via the Great Western Highway. Due west are Parkes and Forbes, which is midway along the Newell Highway, running from Brisbane, Queensland to Melbourne, Victoria. In 2007 a bypass road, known as the northern distributor road, was opened for use after decades of planning.
Public transport
Orange Buslines operate a number of routes within the city and a service to the neighbouring city of Bathurst. Newman's Bus Service operates route two on weekdays to Blayney. Australia Wide Coaches operate a daily coach service to Sydney.
NSW TrainLink operate several coach services with connecting train services from Lithgow to Sydney, as well as a less frequent coach service to Cootamundra for connection to Melbourne.
Air
Orange is also serviced by a regional-class airport, Orange Airport, located approximately 15 km to the south of the city, in an area known as Huntley.
Railways
Orange has two railway stations. The main station, on the Main Western Line to Bourke, was opened in 1877 and is served by the daily NSW TrainLink Central West XPT service between Sydney and Dubbo and the weekly Outback Xplorer service between Sydney and Broken Hill. A smaller station, opened in 1970, known as Orange East Fork, lies on the branch line to Broken Hill was served by the weekly Indian Pacific service to Perth but due to low passenger numbers using this station (16 for the entire year 2017) this "bare bones" station is no longer used and the Indian-Pacific no longer stopping between Mt. Victoria and Broken Hill.
Notable residents
Architecture
John Andrews AO, internationally acclaimed architect resided in the city
John Blackwood, 11th Baron Dufferin and Claneboye, is an architect who for most of his career practised in Orange.
Business
James Dalton (1834–1919), an early Australian merchant, pastoralist, and Roman Catholic lay leader, a key figure in the early development of Orange and district
Film and television
Billy Bevan (1887–1957), actor, born William Bevan Harris in Orange.
Mark Furze, a television actor and singer, born in Orange in 1986.
Elizabeth Lackey, an actress and model, attended Orange High School in the 1980s.
Food and hospitality
Kate Bracks, winner of the third series of MasterChef Australia, from Orange
Medicine
Janet Carr, physiotherapist and academic, raised in Orange
Anna Windsor (born 1976), Multi Olympian and Commonwealth Games swimmer. Medical Doctor based in Orange.
Music and creative arts
Murray Cook, a vocalist, songwriter and guitarist; best known as one of the members of The Wiggles, grew up in Orange
Susan, Crown Princess of Albania (1941–2004), the wife of Leka, Crown Prince of Albania, educated and taught art at Presbyterian Ladies' College, Orange
Shannon Noll, a singer; best known for the song ‘What About Me?’, was born in Orange.
Chris Qua, of Daly-Wilson Big Band and Galapagos Duck, jazz musician was born in Orange.
Poetry
Banjo Paterson (1864–1941), poet, born near Orange
Kenneth Slessor (1901–1971), poet, born in Orange
Police
Frederick Hanson (1914–1980), former Commissioner of New South Wales Police, born in Orange
Politics
Sir Charles Cutler (1918–2006), a former politician including holding office for 28 years as an elected Member for Orange, and former Deputy Premier
J. J. Dalton (1861–1924), the second son of James Dalton, the first Australian-born member of the British Parliament, born in Orange
Tim Gartrell, former National Secretary of the Australian Labor Party and now Chief Executive of GenerationOne, born in Orange in 1970
Sir Neville Howse, VC (1863–1930), the first Australian recipient of the Victoria Cross, a physician living in Orange, twice elected Mayor, and later federal politician
Sports
Robbie Abel, rugby union footballer, born in Orange in 1989
Jason Belmonte, tenpin bowler, born in Orange in 1983
Jack Besgrove, Australian softballer, born in Orange in 2003
Edwina Bone, hockey player for Australia, was born in Orange
Darren Britt, former rugby league footballer, born in Orange in 1969
Adam Clune, rugby league player, born in Orange in 1995
Andrew Dawes, Australian Paralympic coach, born in Orange in 1969
Tino Fa'asuamaleaui, rugby league player, born in Orange in 2000
Jo Garey, Australian cricketer 1995, lives in Orange.
Bob Lindfield, rugby league player, born in Orange in 1901
David Lyons, rugby union player, born in Orange in 1980
Phoebe Litchfield, Australian cricketer, lives in Orange.
James Maloney, rugby league player, born in Orange in 1986
Ted McFadden born in Orange 1880 played in the inaugural Balmain Tigers Rugby League Team (1908–1910)
Daniel Mortimer, rugby league player, born in Orange in 1989
Peter Mortimer, father of Daniel Mortimer, a former professional rugby league footballer and manager, now news reporter and winery owner, living in the Orange region
Lucas Parsons, golfer, born in Orange in 1969
Max Stewart, racing driver, born in Orange in 1935
Jack Wighton, rugby league player, born in Orange in 1993
Tameka Yallop, soccer player for Australia, born in Orange in 1991
Heritage listings
Orange has a number of heritage-listed sites, including:
215–223 Anson Street: Uniting Church and Kindergarten Hall, Orange
3–25 Bathurst Road: Bowen Terrace
84 Byng Street: Union Bank of Australia building, Orange
Forest Road: Bloomfield Hospital, Orange
Peisley Street: Orange railway station, New South Wales
24–26 Summer Street: Cook Park, Orange
29 Summer Street: Berrilea
222 Summer Street: Orange Post Office
Woodward Street: Duntryleague
Water resources
Orange has several water sources used for domestic consumption, both currently in use and formerly used. Currently Suma Park Dam and Spring Creek Reservoir are used for domestic water consumption. Two other dams, Lake Canobolas and Gosling Creek Reservoir, were previously used for domestic water consumption; however, they are now used for recreational purposes. The city is currently on Level 2 water restrictions, following good rain (Sept 2020).
The local mine, Cadia-Ridgeway Mine, uses the city's treated effluent to supplement its water supply.
Orange is currently planning to implement a pipeline from the Macquarie river to boost the town water supply. This is hotly debated, and researchers believe that it will endanger threatened wetland areas.
Sister cities
Orange is a sister city to:
Orange, United States (1963)
Ushiku, Japan (1990)
Mount Hagen, Papua New Guinea (1985)
Timaru, New Zealand (1986)
See also
List of cities in Australia
References
External links
Orange City Council
1846 establishments in Australia
Populated places established in 1846
Cities in New South Wales
Towns in the Central West (New South Wales)
Central Tablelands
City of Orange
Mining towns in New South Wales
Proposed sites for national capital of Australia
|
3350932
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BC%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Рейнгем (Північна Кароліна)
|
Рейнгем (Північна Кароліна)
Рейнгем — місто в США, в окрузі Робсон штату Північна Кароліна. Населення — 60 осіб (2020).
Географія
Рейнгем розташований за координатами (34.576089, -79.190856). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,32 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали 72 особи в 28 домогосподарствах у складі 20 родин. Густота населення становила 228 осіб/км². Було 30 помешкань (95/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,0 %. Частка іспаномовних становила 4,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 29,2 % — особи молодші 18 років, 59,7 % — особи у віці 18—64 років, 11,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 38,3 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 71,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 82,1 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . За межею бідності перебувало 13,6 % осіб, у тому числі 12,5 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 34 особи. Основні галузі зайнятості: транспорт — 23,5 %, публічна адміністрація — 17,6 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 17,6 %.
Джерела
Містечка Північної Кароліни
Населені пункти округу Робсон (Північна Кароліна)
|
5255184
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Вкрадене побачення
|
Вкрадене побачення
«Вкрадене побачення» («Varastatud kohtumine») — радянський художній фільм 1988 року, знятий режисером Лейдою Лайус на кіностудії «Талліннфільм».
Сюжет
Валентина Саар, випускниця дитбудинку, народила дитину і, щоб забезпечити сину щасливе життя, одного разу зважилася на пограбування. Її судили та засудили до восьми років ув'язнення. Сподіваючись на те, що хоч дитині пощастить у цьому нікчемному житті, вона відмовилася від сина. Хлопчика всиновила благополучна родина — і була вдячна долі. Вийшовши з ув'язнення, Валентина вирішила повернути собі сина. Героїня знову пішла на шантаж та крадіжку. Коли довгоочікуване побачення відбулося, Валентина вирішила не ламати дитині життя й відмовилася від свого рішення.
У ролях
Марія Кльонська — Валентина Саар
Андреас Кангур — Юрі Саар-Куусберг
Кайє Міхкелсон — Тійна Куусберг, мачуха Юрі
Лембіт Петерсон — Ільмар-Куусберг, вітчим Юрі
Тер'є Пенніе-Колберг — Мільві
Сулев Луйк — Вальтер Уйбо
Хіля Варем-Вее — Йоханна Уйбо, мати Вальтера
Іта Евер — доктор Аймла
Лейда Раммо — Марта Томмінгас
Марі Лілль-Тамм — Аста
Паул Поом — Лембіт
Ігор Іванов — Рома
Володимир Лаптєв — комендант гуртожитку
Клавдія Отяковська — вчителька
Нінель Ярвсон — Анна Андріївна
Кармен Міківер — Сір'є
Міхкель Смелянський — Удо Тамм
Війре Вальдма — роль другого плану
Хілья Сепп — роль другого плану
Хелле-Реэт Хеленурм — роль другого плану
Лайне Месікяпп — тітка Kaйє
Ханнес Кальюярв — син Марти
Пірет Пяяр — роль другого плану
Калле Кадакас — роль другого плану
Сійрі Сісаск — подруга Сір'є
Ада Лундвер — ''інспектор
Лійс Бендер — роль другого плану
Знімальна група
Режисер — Лейда Лайус
Сценарист — Марія Звєрєва
Оператор — Юрій Сілларт
Композитор — Лепо Сумера
Художник — Тоомас Хирак
Посилання
Фільми СРСР 1988
|
3455457
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B7%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Арзамаська провінція
|
Арзамаська провінція - одна з провінцій Московського царства й з 1721 року Російської імперії. Центр - місто Арзамас.
Арзамаська провінція була утворена в складі Нижньогородської губернії за указом Петра I «Про устрій губерній і про визначення в них правителів» в 1719 році. До складу провінції було віднесене місто Арзамас з прилеглою землею. По ревізії 1710 року в провінції налічувалося 13,9 тисяч селянських і 1,5 тисяч ясачних дворів.
У листопаді 1775 року розподіл губерній на провінції було скасовано.
Примітки
Провінції Нижньогородської губернії
Історія Нижньогородської області
|
1117340
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/7670%20%D0%9A%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D1%87
|
7670 Кабелач
|
7670 Кабелач (7670 Kabelac) — астероїд головного поясу, відкритий 20 серпня 1995 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,515.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (7601-7700)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1995
Головний пояс астероїдів
|
4278095
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9D%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B0
|
Вулиця Насінна
|
Вулиця Насінна — вулиця у Залізничному районі міста Львів, у місцевості Скнилівок. Пролягає від вулиці Кульчицької.
Історія
До 1958 року мала назву Любінська бічна. Вулиця отримала сучасну назву у 1958 році.
Забудова
На вулиці розташована СЗШ N40.
Джерела
Вулиці Залізничного району Львова
|
4457206
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%B6%20%D0%B5%D0%BA%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Посвірж еквадорський
|
Посвірж еквадорський (Sicalis taczanowskii) — вид горобцеподібних птахів родини саякових (Thraupidae) Мешкає в Еквадорі і Перу. Вид названий на честь польського зоолога Владислава Тачановського (1819—1890).
Опис
Довжина птаха становить 12 см. Верхня частина тіла сірувато-коричнева, нижня частина тіла білувата. Обличчя і горло жовтуваті. Виду не притаманний статевий диморфізм.
Поширення і екологія
Еквадорські посвіржі мешкають на південному заході Еквадору та на північному заході Перу. Вони живуть в прибережних пустелях і напівпустелях, порослих сухими чагарниковими заростями та серед скель. Зустрічаються на висоті до 400 м над рівнем моря.
Примітки
Саякові
Птахи, описані 1888
Птахи Еквадору
Птахи Перу
|
1315263
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%20%D0%97%D1%8F%D1%82%D1%86%D1%96
|
Старі Зятці
|
Старі Зятці — село в Якшур-Бодьїнському районі Удмуртії, Росія.
Населення — 1310 осіб (2010; 1412 в 2002).
Національний склад (2002):
росіяни — 56 %
удмурти — 44 %
Історія
Село засноване 1751 року. У грудні 1762 року збудована та освячена Христово-Різдвяна церква, 1895 року перейменована в Казансько-Богородицьку. Закрита 10 серпня 1938 року. Першим священиком був М.Шерстенніков. 1866 року відкрита земська школа, 1897 року — фельдшерсько-акушерський пункт. 1935 року село стає центром Старозятцинського району, який включав в себе 129 населених пунктів та 124 колгоспи. 1954 року утворений колгосп «Труд» шляхом об'єднання дрібних «Дуброво», «Труженник», «Іж-Правда», «Старі Зятці». 1958 року приєднано ще два — «Полум'я» та «15 років УАРСР», 1959 року ще два — «Маяк» та «За урожай». 1968 року утворений радгосп «Старозятцинський» із колгоспів «Труд», «Ударник» та «Маяк». 16 січня 1965 року був ліквідований Старзятцинський район, село увійшло до складу Якшур-Бодьїнського району. 1975 року відкрито краєзнавчий музей, першим керівником була учителька Н. А. Шутова. 1984 року відкрито допоміжну школу, 1998 року збудований новий корпус лікарні.
Урбаноніми
вулиці — Гагаріна, Жовтнева, Кіровська, Лісова, Ломоносова, Миру, Молодіжна, Нова, Паркова, Першотравнева, Праці, Пролетарська, Радгоспна, Радянська, Робітнича, Свободи, Ювілейна
провулки — Лікарняний
площі — Свободи
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Фотогалерея
Населені пункти Якшур-Бодьїнського району
Села Удмуртії
Населені пункти, засновані 1751
|
5097338
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%96%D0%BC%20%D1%96%D0%BD%D1%88%D0%B0%20%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0
|
Зовсім інша людина
|
Зовсім інша людина
«Зовсім інша людина» — турецький телесеріал 2023 року в жанрі драми та створений компанією TIMS&B Productions. У головних ролях — Бурак Деніз, Ханде Ерчел. Перша серія вийшла в ефір 11 вересня 2023 року. Серіал має 1 сезон.Завершився 16-м епізодом, який вийшов у ефір 13 січня 2024 року.
Сюжет
Головна героїня Лейла перебирається до міста Стамбул, де швидко знаходить собі роботу за фахом. Насамперед на посаді стамбульського прокурора Лейлі доведеться з'ясувати деталі загибелі місцевого бізнесмена. Дівчина починає копати дедалі глибше, стикаючись із новими тонкощами того, що сталося. Незабаром на неї чекає знайомство з Кенаном, молодиком, який працює як журналіст і так само цікавиться смертю бізнесмена, але, до всього іншого, страждає на роздвоєння особистості.
Актори та персонажі
Сезони
Рейтинги серій
Сезон 1 (2023)
Нагороди
Примітки
Посилання
Зовсім інша людина на сайті FOX
Телесеріали Туреччини 2020-х
Драматичні телесеріали Туреччини
Телесеріали Туреччини
Телесеріали 2023
Телесеріали турецькою мовою
|
481370
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D1%94%D1%80-%D0%B4%D1%96-%D0%A2%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B7%D0%BE
|
Монастієр-ді-Тревізо
|
Монастієр-ді-Тревізо — муніципалітет в Італії, у регіоні Венето, провінція Тревізо.
Монастієр-ді-Тревізо розташований на відстані близько 420 км на північ від Рима, 25 км на північ від Венеції, 15 км на схід від Тревізо.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 14 лютого.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Фоссальта-ді-П'яве
Меоло
Ронкаде
Сан-Б'яджо-ді-Каллальта
Ценсон-ді-П'яве
Див. також
Список муніципалітетів провінції Тревізо
Примітки
Муніципалітети провінції Тревізо
|
2162492
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F
|
Бугійська Вікіпедія
|
Бугійська Вікіпедія (Wikipedia basa Ugi) — розділ Вікіпедії бугійською мовою. Створена у 2005 році. Бугійська Вікіпедія станом на року містить . Загальна кількість сторінок в бугійській Вікіпедії — . Глибина (рівень розвитку мовного розділу) бугійської Вікіпедії .
Історія
Листопад 2011 — створена 10 000-на стаття.
Див. також
Повний список Вікіпедій
Примітки
Посилання
http://stats.wikimedia.org/EN/TablesWikipediaBUG.htm
|
23846553
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Catocala%20nymphagoga
|
Catocala nymphagoga
|
Catocala nymphagoga, the oak yellow underwing, is a moth of the family Erebidae. It is found in Southern Europe, from Bulgaria up to the Iberian Peninsula and sometimes further north as a migrant. It is also found in North Africa and Asia Minor.
Technical description and variation
Forewing grey more or less wholly suffused with blackish brown, the basal area, or at least its lower half, a costal patch beyond inner line, a streak from costa before outer line, and the submarginal line itself remaining pale; inner and outer lines velvety black, distinct, sometimes doubled; the inner oblique, dentate inwards on the veins; the outer biangulate externally (in vein 5, forming a deep sinus inwards, its end below the reniform pale, and an inward angle on vein 1: reniform indistinct, obscured by the brown median shade, with dark centre and outline; subterminal line waved, distinct, with darker dentate edges; hindwing yellow, with broad black terminal border, containing a small yellow spot at apex and a sinus inwardly in submedian interval: the median band narrow and straight, acutely or squarely angled on the submedian fold, the base of wing often darkened with olive fuscous; - the darkest specimens, with the forewings almost unicolorous black brown, form the ab. anthracita Thierry-Mieg : tmolia Led. has the forewing pale grey; the black median band of hindwing not angled but obscure, acutely zigzag between the veins, which are black; reniform stigma followed by a dark grey cloud, and containing a pale yellowish lunule at centre: hindwing dull red, with a narrow nearly straight black median band, shortly angled inwards on submedian fold; terminal border black, broad at apex, evenly curved on inner edge, and with a deep sinus on submedian interval. Specimens from Uralsk are all smaller, uniform brownish grey, without any black and white shading; the lines line and slight; the black streak from base above and below the submedian fold well marked; hindwing with medianband curved, thinner; terminal border nearly or quite interrupted across submedian interval. They may be distinguished for the present as subsp. detrita subsp. nov.[now full species Catocala detritaWarren, 1913'. Larva extremely like that of electa, pale yellowish grey, finely black-dotted, with two obscure dorsal streaks; hump on segment 9 small, yellowish; that on 12 slight and bifid; head small, grey with dark marks and two small reddish protuberances. The wingspan is .
Biology
Adults are on wing from June to August depending on the location.
The larvae feed on Quercus species.
References
External links
Oak yellow underwing on UK Moths
Fauna Europaea
Lepiforum.de
Lepidoptera of Belgium
New moth species in Belgium , De Standaard Online, 27 July 2009
nymphagoga
Moths described in 1787
Moths of Europe
Moths of Africa
Moths of Asia
Taxa named by Eugenius Johann Christoph Esper
|
43209423
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Layhill%2C%20Maryland
|
Layhill, Maryland
|
Layhill, Maryland
Layhill is an unincorporated community and census-designated place in Montgomery County, Maryland, United States. According to the United States Census Bureau, Layhill had a population of 5,764 in 2020.
History
Early history
A land patent for Lay Hill was issued on August 17, 1716. The size was recorded as . The Northwest Branch ran through the tract, and the Norwood Turnpike passed its entire length. As of 1879, several farms, including those of Abraham Van Horn and A.J. Cashell, were located there.
Oak Chapel
The Victorian-style church now called Oak Chapel was originally built in 1887. The fieldstone for the foundation was gathered by ox cart from neighboring land, while the timber was donated by George Bonifant Sr. from his nearby farm. A local saw mill made the boards. The chapel's cornerstone was laid on April 10, 1887. Lay Hill Methodist Episcopal Church, South was formally incorporated on October 26, 1886, and its first Board of Trustees consisted of George Bonifant, Andrew Johnson Cashell, John George Yewel Cashell, James William Godfrey, and Bennett Rufus Wilkerson. It was a congregation of the Methodist Episcopal Church, South, which had been formed in 1845 after the Methodist Episcopal Church had banned the ownership of enslaved people.
Since its founding, Lay Hill shared its pastor with eleven other Methodist Episcopal churches in the area, and the pastor rode a horse between each of the churches. In 1904, the Colesville Charge was formed, with Lay Hill, Four Corners, and Colesville sharing one minister between them. In 1947, Lay Hill was appointed its own student minister.
The adjacent church cemetery was dedicated by the Mullican family for use by the poor. The oldest headstone in the adjacent church cemetery is dated 1873.
The church shortened its name to Lay Hill Methodist Church in 1939. It became Lay Hill United Methodist Church in 1965 at the time of the unification of the Methodist and Evangelical United Bretheran Churches. In 1968, the church filed articles of amendment to change its name to Oak Chapel Methodist Church, which it did in order to differentiate itself from the nearby Lay Hill Free Methodist Church on Bonifant Road, which had been founded in 1915. Two additions were made to the church, one in 1940 and one in 1970, both built lower on the hill so not to change the appearance of the church from the road.
Just to the north of the church was Lay Hill Academy, a one-room public schoolhouse that opened after an 1839 state law established guidance for education for the first time in Maryland. In 1890, the schoolhouse was demolished and replaced by a larger school building. The school closed in 1926 when Glenmont School opened. The church bought the old Lay Hill Academy schoolhouse in 1945, and it used it as a kitchen until 1957, when it was demolished.
Illegal brewery
On May 23, 1932, after weeks of investigation, Montgomery County police raided a house in Layhill and found a 20-horsepower steam boiler still and two barrels of mash. The police officers arrested Alfred Crum of Kensington, charging him with possession of paraphernalia for manufacturing of intoxicants. Crum was sentenced to four months imprisonment.
Proposed cemetery
In 1952, H. Glenn Garvin planned to establish a cemetery on Bel Pre Road between Georgia Avenue and Layhill Road. The Montgomery County Council denied the permit.
Rodeo
A group of business people from Wheaton sponsored daily rodeos and stampedes off Layhill Road between July 2 and July 5, 1954. It was called the Flying E Ranch Rodeo, and 130 cowboys and 200 head of cattle performed for spectators. Members of local churches complained to police about the beer drinking. Radie Evans, who operated the rodeo, had claimed to own the land for the rodeo when he applied for beer licenses. The land turned out to be owned by Helen McGarvey Saul instead, and Evans was arrested and charged with perjury.
Argyle Country Club
Argyle Country Club was originally located on Georgia Avenue in Petworth in the District of Columbia beginning in 1921. After selling its land to a developer, the club moved to Four Corners, Maryland, on September 30, 1923. The club operated in Four Corners until selling its land to be used for housing in 1945. Argyle Country Club reopened at its present Layhill location on June 28, 1947.
Residential development
The Layhill South neighborhood was developed in 1963. Layhill Village and Layhill Forest were built in 1965. The Strathmore at Bel Pre neighborhood was built in 1968. Chaddsford was developed in 1969. Argyle Village subdivision was developed in 1985 adjacent to Argyle Country Club. Parker Farm was developed in 1994.
Plaza del Mercado
Plaza del Mercado, a shopping center built by Ziegler Corporation, opened in October 1969. Original stores included Giant Food, Peoples Drug, McDonald's, and Hallmark Card Shop. Federal Realty Investment Trust bought Plaza del Mercado in October 2003. An Aldi grocery store opened there on December 1, 2016.
Widening of Layhill Road
In 1988, the Maryland State Highway Administration decided to widen Layhill Road. Residents were opposed when they learned that the widening would require destroying a 225-year-old 68-foot-tall oak tree that was a neighborhood landmark at the northwest corner of Layhill Road and Bel Pre Road. Forestry experts said the oak would not survive being moved across the street, and the State Highway Administration estimated that routing Layhill Road around the tree would cost $150,000. The plan continued, and the tree was cut down in October 1988.
Geography
Layhill is in eastern Montgomery County, bordered by Cloverly to the northeast, Aspen Hill to the northwest, Glenmont to the south, and Colesville to the southeast. The center of the community is the intersection of Maryland Route 182 (Layhill Road) and Bonifant Road/Bel Pre Road. MD 182 leads south to Wheaton and north to Olney. Rockville, the Montgomery county seat, is to the west, and downtown Washington, D.C., is to the south.
According to the U.S. Census Bureau, the Layhill CDP has a total area of , of which , or 0.56%, are water.
Education
Bel Pre Elementary School, Strathmore Elementary School, and Glenallen Elementary School serve Layhill's elementary school-aged children.
Argyle Middle School is located in Layhill; some of Layhill's students are zoned to Colonel E. Brooke Lee Middle School.
High school-aged students living in Layhill are generally zoned to John F. Kennedy High School.
Alternatively, through the Downcounty Consortium, students who live in Layhill may apply to attend Montgomery Blair High School, Albert Einstein High School, John F. Kennedy High School, Northwood High School, or Wheaton High School.
Barrie School, a private school, has been located in Layhill since September 8, 1958.
Transportation
The Intercounty Connector (Maryland Route 200) crosses the northern part of Layhill, with access from Exit 10 (MD 182).
The Glenmont Metro station is south of Layhill. This underground station, which opened on July 25, 1998, is at the east end of the Red Line, and it has two large parking garages. From Glenmont, the Red Line heads south to downtown Silver Spring and to the District of Columbia before reentering Montgomery County and ending at Shady Grove.
Demographics
As of the 2010 census, there were 5,169 people and 1,659 households residing in the Layhill CDP. There were 1,775 housing units. The racial makeup of the community was 38.2% White, 34.9% African American, 0.2% Native American, 15.5% Asian, 0.0% Pacific Islander, and 3.6% from two or more races. Hispanic or Latino people of any race consist of 17.6% of the population.
There were 1,659 households, out of which 40.8% had children under the age of 18 living with them, 65.8% were married couples living together, 14.5% had a female householder with no husband present, 3.4% had a male householder with no wife present, and 16.3% were non-families. 12.4% of all households were made up of individuals living alone, and 6.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.28, and the average family size was 3.56.
Of adults age 25 or older, 86% had a high school degree, 53% had a bachelor's degree, and 28% had a graduate degree. Civilian veterans were 8% of the population.
22% of residents were born in Maryland, 40% were born elsewhere in the United States, and 38% were born abroad. Of foreign-born residents, 58% were naturalized citizens of the United States. Of foreign-born residents, 37% were born in Latin American, 36% were born in Asia, 24% were born in Africa, and 3% were born in Europe.
Residents' ancestry includes Subsaharan African (10%), Irish (8%), English (7%), German (6%), American (4%), West Indian (3%), Polish (2%), Arab (2%), Swiss (2%), and Italian (1%).
Residents' method of commuting to work included driving alone (64%), carpooling (11%), and public transportation (20%); 4% worked from home. Residents' mean travel time to work is 38 minutes.
The median income for a household in the census area was $120,184, and the median income for a family was $123,832. 6.2% of the population and 5.0% of families were below the poverty line. 8.4% of those under the age of 18 and 1.3% of those 65 and older were living below the poverty line.
Points of interest
The Matthew Henson Trail starts at Layhill and continues for to Rock Creek in Rockville.
The National Capital Trolley Museum, which opened in 1969, is nearby.
Wat Thai Temple, a Buddhist temple, has been located in Layhill since 1995.
References
External links
Census-designated places in Maryland
Census-designated places in Montgomery County, Maryland
|
9884032
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mariana%20Sadovska
|
Mariana Sadovska
|
Mariana Sadovska (born 1972, Lviv, Ukraine) is a Ukrainian actress, singer, musician, recording artist, and composer, resident in Cologne.
Biography
Sadovska began her work with Les Kurbas Theater (Lviv, Ukraine) at Anatole Vasiliev's Festivals in St. Petersburg and Moscow. There, she was tapped for the Slavic Pilgrim Project by Jerzy Grotowski in Pontedera, Italy. Later that year, she was invited to join Theater Gardzienice where she worked for 10 years as an actor and music director. During her tenure with Gardzienice, she conducted ethnomusicological expeditions to Ukraine, Ireland, Egypt, Cuba and Brazil. She has since organized many cultural exchanges between contemporary artists from Europe and the United States with the traditional singers of Ukraine.
In 2001, she moved to New York with a grant from the Earth Foundation. There she worked as a music director at La Mama, with E.T.C.'s resident theater company, Yara Arts Group.
During her residence in New York City, she began working on her solo performances as well as collaborations with such artists as Julian Kytasty, Michael Alpert (of Brave Old World), Anthony Coleman, Frank London, Victoria Hanna and Sanda.
In 2001, Global Village produced her first solo CD, Songs I learned in Ukraine. In 2005, Sadovska and EVOE group produced her second solo CD, Borderland. Since then she had appearances at the Knitting Factory, Joe's Pub, BAM, Macor, Galapagos and Exit Art.
She teaches workshops on vocal techniques which she has collected through her travels at the Grotowski Center (Poland), Giving Voice Festival (UK), International Workshop Festival (Israel), The Royal Shakespeare Co. (London), as well as many academic institutions, including Harvard, Swarthmore, SUNY Buffalo, NYU and UC Santa Barbara.
In July 2005, she taught workshops at the University of Kabul (Afghanistan). In 2006, she was a guest musical director for the Art Atelier Program curated by Toni Morrison at Princeton University. In 2008, Sadovska became a Fulbright scholar.
Sadovska was one of the musicians from Ukraine in Germany when Russia invaded the country in 2022. She sang at a concert "Songs of Wounding" with Ganna Gryniva and others in support of Ukraine on 17 March.
Family
Her father is Ukrainian singer, songwriter, and translator Viktor Morozov. She is married to the German performance artist Andre Erlen.
Discography
Vesna (Flowfish Records 2015)
Vesna (Wizmar Records 2010)
Borderland (Wizmar Records 2005)
Gardzienice's Metamorfozy (Altmaster, Poland, 2000)
Songs I Learned in Ukraine (Global Village Music, US, June 2001)
Song Tree, 2001 in collaboration with Radio Lublin (Poland), Yara Arts Group (US) (UNESCO-produced)
References
External links
Official website
Unofficial website
Review: Songs I Learned in Ukraine
1972 births
Living people
Ukrainian emigrants to Germany
Ukrainian composers
Ukrainian women composers
Ukrainian ethnomusicologists
Women ethnomusicologists
Musicians from Lviv
Date of birth missing (living people)
21st-century Ukrainian women singers
Ukrainian women anthropologists
Musicians from Cologne
|
304455
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BB%D1%8E%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лелюшенко Дмитро Данилович
|
Лелюшенко Дмитро Данилович
Дмитро Данилович Лелюшенко (хутір Новокузнецький, нині Зерноградського району Ростовської області Росії — , Москва) — радянський військовий діяч, українець за походженням. Генерал армії (1959). Двічі Герой Радянського Союзу (1940, 1945). Герой ЧССР (1970). Депутат Верховної ради СРСР 2-го, 5-го, 6-го скликань. Депутат Верховної ради РРФСР 3-го скликання. Депутат Верховної Ради УРСР 4-го скликання.
Громадянська війна
Пізнавши в ранньому дитинстві нужду, юний Дмитро Лелюшенко не мучився проблемою вибору, до кого приєднатися в роки Громадянської війни, і тому, коли навесні 1918 року червоний кіннотник Б. М. Думенко, який повернувся незадовго до цього з німецького фронту, організував на хуторі Веселому партизанський загін для боротьби з донськими козаками, — став партизаном. Загін Думенко воював більше року, і в цих боях зростав і мужнів майбутній воєначальник.
З 1919 року Д. Д. Лелюшенко в Червоній Армії — в складі 1-ї Кінної армії. Він брав участь в Воронезько-Касторненской, Донбаської та Єгорлицької операціях.
Міжвоєнний період
Після закінчення Громадянської війни Д. Д. Лелюшенко залишився на військовій службі. Коли стали створюватися перші механізовані підрозділи, він почав освоювати нову техніку, і з цього часу його військова кар'єра буде пов'язана з танковими військами.
У 1933 році Д. Д. Лелюшенко закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе, після чого послідовно командував танковим батальйоном і танковим полком. Радянсько-фінську війну полковник Лелюшенко Д. Д. зустрів на посаді командира 39-ї окремої танкової бригади. В ході боїв з фінами танкісти комбрига Лелюшенко активно допомагали стрілецьким підрозділам, які штурмували «лінію Маннергейма» і численні укріплення противника.
Німецько-радянська війна
Початок німецько-радянської війни застав його командиром 21-го механізованого корпусу. Вів свій корпус в бій під Даугавпілсом. У серпні 1941 року він був призначений начальником Управління формування та комплектування автобронетанкових військ — заступником начальника ГАБТУ.
Але в жовтні 1941 року Лелюшенко викликаний до Верховного Головнокомандувача Сталіна Й. В., який наказує йому терміново здати справи по Управлінню і прийняти 1-й особливий гвардійський стрілецький корпус, який фактично необхідно було сформувати в найкоротший термін. Знову сформованому корпусу була поставлена задача: зупинити танкове угруповання Гудеріана, яке прорвало Брянський фронт і наступало на Орел. Дев'ять днів воїни 1-го гвардійського стрілецького корпусу героїчно билися на полях Орловщини … У розпал бою за місто Мценськ, де особливо відзначилися танкісти 4-ї танкової бригади полковника Катукова М.Ю., комкор Лелюшенко отримує наказ про призначення командувачем 5-ю армією, яка повинна зайняти оборону в районі Можайська. Однак, командував він 5-ю армією недовго — в одному з боїв був тяжко поранений, і його відправили в госпіталь міста Горького (нині Нижній Новгород).
Після лікування, в середині листопада 1941 генерал-майор Лелюшенко призначений командувачем 30-ю армією Західного фронту. Під час битви за Москву 9 грудня 1941 армія Лелюшенко, що знаходилася на правому крилі Західного фронту, ламаючи запеклий опір німецько-фашистських військ, перерізала залізницю «Москва — Клин», а потім, розвиваючи успіх, спільно з частинами 1-ї ударної армії блокувала в районі Клину велике вороже угруповання. Нарощуючи темп наступу, вже 15 грудня 1941 частини 30-ї армії зайняла місто, знищивши ворога …
Влітку 1942 року брав участь в Ржевской битві. В ході Ржевско-Сичевський наступальної операції армія під командуванням Лелюшенко зазнала серйозних втрат, але не змогла виконати поставленого бойового завдання.
В ході контрнаступу під Сталінградом генерал-лейтенант Лелюшенко Д. Д. вміло керував довіреними йому частинами 1-ї гвардійської армії, за що був удостоєний полководця ордена Суворова 1-го ступеня.
У битві за Дніпро війська 3-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту (до 20 жовтня — Південного) під командуванням Д. Д. Лелюшенко відзначилися в операції по захопленню Нікопольського плацдарму …
У березні 1944 року Д. Д. Лелюшенко вступає в командування 4-ї танкової армії, яка під його керівництвом, в складі 1-го Українського фронту бере участь у Львівсько-Сандомирської, Східно-Карпатської та Вісло-Одерської операції.
На заключних етапах війни частини 4-ї гвардійської танкової армії Д. Д. Лелюшенко брали участь в Сілезької і Берлінській операціях, що завершилися розгромом фашистської Німеччини.
5 травня 1945 року в Чеській столиці Празі почалося збройне повстання. Гітлерівці мали намір потопити його в крові. Чеська національна рада звернувся по радіо до країн антигітлерівської коаліції з проханням про допомогу. Ударне угруповання 1-го Українського фронту в складі 3-й і 4-ї гвардійських танкових армій кинулися на допомогу братам-слов'янам. Танкісти Лелюшенко, зробивши в короткий час уздовж правого берега Ельби неймовірно важкий 80-кілометровий марш-кидок, з'єдналися 9 травня в Празі з військами 2-го Українського фронту, замкнувши кільце оточення. Врятували місто і його жителів. 30 травня 1970 року Чехословаччина удостоїла Д. Д. Лелюшенко звання Героя ЧССР.
Післявоєнний період
Після закінчення війни продовжував командувати армією, що увійшла до складу Центральної групи військ. З жовтня 1946 року — командувач 4-ї гвардійської механізованої армії. З серпня 1947 по квітень 1948 року служив командувачем бронетанкових та механізованих військ Групи радянських окупаційних військ у Німеччині.
У 1949 році із золотою медаллю закінчив Вищу військову академію імені Ворошилова. З березня 1950 по квітень 1953 року — командувач 1-ї Окремої Червонопрапорної армії на Далекому Сході. З липня 1953 року — 1-й заступник командувача військ Прикарпатського військового округу, а з листопада 1953 року командував 8-ю танковою армією Прикарпатського військового округу.
З січня 1956 до січня 1958 року — командувач військ Забайкальського військового округу. З січня 1958 до травня 1960 року — командувач військ Уральського військового округу.
З 26 травня 1960 по 9 червня 1964 року — голова ЦК ДТСААФ. Декілька років був членом редколегії журналу «Військовий вісник». З червня 1964 року — військовий інспектор-радник Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.
Помер 20 липня 1987 року в Москві. Похований на Новодівочому цвинтарі.
Військові звання
майор (25.12.1935)
полковник (29.10.1939)
комбриг (1.04.1940)
генерал-майор (4.06.1940)
генерал-лейтенант (2.01.1942)
генерал-полковник (11.05.1944)
генерал армії (8.05.1959)
Нагороди, звання
Нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, чотирма орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова та двома орденами Кутузова першого ступеня, орденом Богдана Хмельницького першого ступеня, орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
23 березня 1974 року Лелюшенку надано звання почесного громадянина Кам'янця-Подільського як командувачу 4-ї гвардійської танкової армії, що визволяла Кам'янець-Подільський від гітлерівців у березні 1944 року.
24 березня 1974 року Дмитро Данилович, який перебував у Кам'янці-Подільському у зв'язку з відзначенням 30-річчям із дня визволення міста, запалив Вічний вогонь на могилі Невідомого солдата в сквері Танкістів.
5 травня 1975 року у зв'язку з 30-річчям Перемоги у Великій Вітчизняній війні Нікопольська міська Рада депутатів трудящих ухвалила рішення про присвоєння Лелюшенку Дмитру Даниловичу звання «Почесний громадянин міста Нікополя».
19 квітня 1967 року за активну участь у визволені міста Слов'янська від німецько-фашистських загарбників 6 вересня 1943 року військами 3-ї Гвардійської армії під командуванням генерала армії Лелющенко Д. Д., йому було присвоєно звання Почесний громадянин міста Слов'янська.
Примітки
Джерела та література
Т. С. Першина. Лелюшенко Дмитро Данилович //
— С. 102—103.
Уродженці Зерноградського району
Учасники Громадянської війни в Росії
Учасники радянсько-фінської війни
Герої Радянського Союзу — українці
Радянські командири механізованих корпусів Другої світової війни
Радянські командири стрілецьких корпусів Другої світової війни
Радянські командувачі танковими арміями Другої світової війни
Радянські командувачі арміями Другої світової війни
Двічі Герої Радянського Союзу
Почесні громадяни Запоріжжя
Почесні громадяни Кам'янця-Подільського
Почесні громадяни Львова
Почесні громадяни Слов'янська
Почесні громадяни Можайська
Померли в Москві
Депутати Верховної Ради СРСР 2-го скликання
Депутати Верховної Ради СРСР 5-го скликання
Депутати Верховної Ради СРСР 6-го скликання
Депутати Верховної Ради УРСР 4-го скликання
Делегати XIX з'їзду КПРС
Почесні громадяни Нікополя
|
143678
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Silent%20Witness
|
Silent Witness
|
Silent Witness is a British crime drama television series produced by the BBC, which focuses on a team of forensic pathology experts and their investigations into various crimes. First broadcast in 1996, the series was created by Nigel McCrery, a former murder squad detective based in Nottingham. Twenty-seven series of Silent Witness have been broadcast since 1996, with series 27 airing in January/February 2024.
Amanda Burton starred as primary character Dr. Sam Ryan before leaving the show during the eighth series. Since her departure, the series has featured an ensemble cast, which initially consisted of William Gaminara, Tom Ward and Emilia Fox, and later on David Caves, Liz Carr and Richard Lintern alongside Emilia Fox. At the end of series 23 Carr and Lintern both departed. The cast was joined by Genesis Lynea from series 24, who departed at the end of series 25. Series 26 saw Aki Omoshaybi, Rhiannon May and Alistair Michael join the regular cast.
The programme is broadcast in more than 235 territories, including ABC in Australia, Showcase and the Knowledge Network in Canada, KRO in the Netherlands, TV One and Prime in New Zealand, BBC First in South Africa and BBC America in the United States. Silent Witness continues to achieve good audience ratings in the UK. In 2011, for example, Series 14 attracted an average audience of nine million viewers.
Background
The main character in the original series was based on Professor Helen Whitwell, a forensic pathologist based in Sheffield, whom McCrery had known while serving as a police officer. The programme followed the activities of pathologist Sam Ryan, played by Amanda Burton, until she departed early in the eighth series.
There was a succession of regular supporting characters, changing almost every series, but Dr Leo Dalton (William Gaminara) and Dr Harry Cunningham (Tom Ward), who were introduced in the sixth series, continued as lead characters following Ryan's departure, with Dalton replacing her as professor.
A new character, Dr Nikki Alexander (Emilia Fox), was introduced in mid-series eight, based on Dr Brooke Magnanti, a forensic scientist based in Sheffield. While working as a forensic anthropologist, she appropriates facilities and software in the pathology department to analyse an Iron Age find, with the belated, bemused and begrudging approval of Dalton. Dr Alexander is able to assist in a set of cases being investigated by the team, as it turns out she has "worked in forensic pathology in Johannesburg for six months" and is certified by the Home Office to practice. She eventually overcomes Leo's reluctance and, with Harry's support, is offered and accepts a position on the team.
Before the 16th series begins, Harry has left to accept a position in New York City. He is succeeded by forensics expert Jack Hodgson (David Caves) and his assistant Clarissa Mullery (Liz Carr). At the climax of the 16th series, Leo is killed in an explosion. His replacement, Dr Thomas Chamberlain (Richard Lintern), is introduced at the start of the 17th series.
Although the show focuses heavily on areas of pathology, the police also have a presence in each case. During later series of the show, detectives and investigators tend to differ from episode to episode, with guest artists appearing in these roles. However, during the early years of the show several characters appeared regularly to investigate each case.
The first three series were set in Cambridge. This changed to London from the start of the fourth series, following Sam as she took up an academic position in the Lyell Centre, the Pathology Department of UCL. The programme remained in an academic setting until the end of series 16 when the Lyell appeared to have become separated from the university and operated as a stand-alone institution.
Each series is typically made up of a series of two-part stories. The first nine series generally featured eight episodes (four two-part stories), except that series 4 and 5 each featured just six episodes (three two-part stories); this was increased to ten episodes (five two-part stories) from the tenth series onwards, except series 12 and 15 which each featured 12 episodes (six two-part stories). The 25th series, broadcast in 2022, introduced a new format consisting of one story in six episodes.
In 1998, the writer John Milne received an Edgar Award from the Mystery Writers of America for the second series episode "Blood, Sweat and Tears". In the United States the series airs during 'Mystery Monday' on BBC America.
Music
The theme music from series 2 onwards is entitled Silencium and is performed by John Harle. The arrangement, for chamber orchestra and soprano saxophone solo, was first performed publicly as part of the Canterbury Festival on 22 October 2011. The vocal section is performed by Sarah Leonard.
Critical review
An episode first broadcast in April 2012 attracted criticism for its violent and sadistic content. There were 632 complaints made about the fifteenth-series episode Redhill, written by Ed Whitmore, which included a scene depicting a sadistic sexual and murderous attack. The BBC was censured by the editorial committee of the BBC Trust, which said in its report:
The BBC had responded to the initial criticism of the episode by saying that it took its responsibility to its audience "extremely seriously" and always tried to "strike the right balance between compelling drama without being unnecessarily graphic". It said that "The final scene was not an attempt to gratuitously shock the audience;... We acknowledge that certain scenes may have been challenging, but we filmed and presented them in such a way as to make sure that although as a viewer the implication was there, it was never actually shown."
Episodes
Characters
Overview
Main
Sam Ryan (Amanda Burton) – series 1–8, 25. Sam originally lived and worked in Cambridge, but moved to London at the end of series three after she was offered the job of professor at a university. Sam departed and returned home to Northern Ireland in the second episode of series eight, "A Time To Heal", in which a member of her family became a suspect in a murder case.
Leo Dalton (William Gaminara) – series 6–16. Leo first appeared in the episode "The Fall Out", where he was a doctor. However, he was promoted to professor after former professor Sam Ryan left. In the episode "Ghosts", both his wife, Theresa, and his daughter, Cassie, are killed in a car accident. He began a relationship with fellow professor Janet Mander in "Death's Door", but ended their relationship in the episode "Redhill". Leo often took a strong opinion on cases and became emotionally involved. He died in the series 16 finale "Greater Love", when he sacrificed himself to save many others from a terrorist bomb explosion. He briefly appeared in a flashback in the last episode of series 20.
Harry Cunningham (Tom Ward) – series 6–15. Harry started out life as a junior doctor, who worked as an apprentice to Sam and Leo. However, he soon qualified as a pathologist, and has worked on equal footing with the team for a number of years. Harry was single, and lived alone, but has had several romantic relationships, including an ongoing 'will they-won't they' relationship with his colleague Nikki. Harry left the team to accept a professorship in New York at the end of series 15. As this was decided after filming was completed, and the stories were reordered, with "And Then I Fell in Love" airing last, where it was originally scheduled as the second episode, his departure was never on screen.
Nikki Alexander (Emilia Fox) – since series 8. Originally appearing in the episode "Nowhere Fast", Nikki was originally assigned to the Lyell Centre to defuse the tension between Harry and Leo after Sam's departure. However, Nikki soon became a permanent fixture within the team, and although she features more prominently in the series, holds a lower rank in pathology than Leo. Despite her native home being South Africa, Nikki regards the United Kingdom as her second home, as the reason for her departure from the country lies solely in the hands of her father, Victor, as explained in the episode "Double Dare". Nikki often flirted with colleague Harry, and even invited him to stay at her house after his flat blew up in an explosion. Nikki and Harry were in an ongoing 'will they-won't they' relationship until he left in series 15. As well as this, she developed a close relationship with Leo and looked up to him as a father figure. As Leo and Harry gradually left, Nikki has since become the series central character.
Jack Hodgson (David Caves) – since series 16. Before his arrival at the Lyell Centre, Jack was a forensic scientist for the police, working on regular murder investigations. However, when he is called out to the scene of a man's suspicious death in "Change", both Nikki and Leo spot his potential, and looking for a senior colleague to replace Harry, decide to offer Jack a job as the centre's forensic expert. Jack is close friends with colleague Clarissa Mullery, whom he invites to work with him at the Lyell Centre, much to Leo's surprise. In his spare time, Jack is a cage fighter, and splits his home life between forensic research and training for his next fight.
Clarissa Mullery (Liz Carr) – series 16–23. Clarissa is Jack's personal lab assistant, who first appears in the episode "Change", when Jack invites her to work at the Lyell Centre with him, much to Leo's surprise. She is disabled by an unspecified condition and uses an electric wheelchair. She has a very cheeky side, making a quip at Leo after he fails to recognise her when she first arrives. Clarissa had clearly worked for Jack for a long period of time before his appointment at the Lyell Centre, but the exact period of time is unknown.
Thomas Chamberlain (Richard Lintern) – series 17–23. Thomas Chamberlain took over as head of the Lyell Centre from Leo who died at the end of series 16. He was an experienced forensic pathologist with a renowned reputation in toxicology and is described as charming, charismatic and socially shrewd. His first encounters with Jack, Nikki and Clarissa did not go well, but they gradually warmed to him. It is revealed in the last episode of his first series that his wife left him just before he started working at the Lyell Centre, taking their daughter with her. He died in the series 23 finale "The Greater Good" whilst investigating a nerve agent in the pathology suite of the Lyell Centre.
Simone Tyler (Genesis Lynea) – series 24–25. Simone is a meticulous forensic ecologist, who makes the jump from the museum to the mortuary at the Lyell Centre. Simone leaves at the end of season 25 to look after her nieces in Trinidad after learning about her estranged sister's death.
Recurring
Detective Chief Inspector Tom Adams (John McGlynn) – series 1. An investigator with the Cambridgeshire police force, who had an affair with Kerry Cox, before her death.
Superintendent Helen Farmer (Clare Higgins) – series 1. A superintendent, and Tom Adams' boss and mentor, who accompanied him on investigating several cases during his time in the force.
Ricky Ryan (Matthew Steer) – series 1. Wyn's son and Sam's nephew, who regularly got into trouble and was expelled from school for very poor behaviour.
Trevor Stewart (William Armstrong) – series 1–3. As well as being a pathologist in his own right, Trevor was Sam's business partner, owning half of the morgue and its facilities. Trevor decided to stay in Cambridge with his friends and family when Sam accepted the professorship position at a university in London and moved away at the end of series three.
Wyn Ryan (Ruth McCabe) – series 1–3. Professor Ryan's sister who moved to Cambridge with her mother some years before Sam's arrival, and one of the reasons Sam Ryan relocated. Initially their relationship was strained, but eventually the two moved in with one another and grew close. In the first episode of series 3, it is announced Wyn returned to Ireland. Wyn makes one appearance in season three to visit Sam and announce her upcoming wedding.
Superintendent Peter Ross (Mick Ford) – series 2. A superintendent, and an ex-boyfriend of Sam's, who believed in a strong relationship between the police and the pathology lab.
Detective Chief Inspector Michael Connor (Nick Reding) – Series 3–4. A detective chief inspector, and old friend of Sam's, whom she met during her junior years at university. He makes one appearance for the third story of the fourth season.
Detective Sergeant Rob Bradley (Mark Letheren) – series 3. A detective sergeant, who as Connor's junior officer, accompanied him with the investigating in the cases which he was assigned to.
Fred Dale (Sam Parks) – series 1–3. Fred was Sam's main assistant during post mortems and on visits to crime scenes, often identifying DNA samples at the scene of the crime, and linking them to those responsible. He was also notable for not having many speaking lines, and regularly appearing without speaking. His fate at the end of series 3 was not revealed.
Detective Constable Kerry Cox (Ruth Gemmell) – series 1. A junior trainee detective who had an affair with Tom Adams, but was later killed in a freak accident in a hospital basement.
Detective Constable Marcia Evans (Janice Acquah) – series 1. A fellow junior trainee detective for the Cambridgeshire police force, who resigned after Kerry Cox's death.
Detective Chief Inspector Rachel Selway (Nicola Redmond) – Series 2. Tom Adams' replacement, following his resignation from the force. She joined the team alongside junior sergeant Tony Speed.
Detective Sergeant Tony Speed (Richard Huw) – series 2. A junior sergeant, who joined the team alongside his superior officer, Rachel Selway. He knew Peter Ross from a previous posting.
Janet Mander (Jaye Griffiths) – series 12–15. Janet is a psychological profiler who assists the police in cases of serial offences. She began a relationship with Leo in the episode "Death's Door", and they lived together as partners until Leo ended the relationship in "Redhill". She recurringly worked alongside the team to provide them with information in order to get an idea of the suspect they are looking for. Janet decided to move away from London after Leo ended their relationship.
Charlie Gibbs (Wunmi Mosaku) – series 13. A junior doctor and lab technician, who was appointed to work with the team by Professor Dalton.
Zak Khan (Arsher Ali) – series 14. A junior doctor who worked his forensic science apprenticeship with the team, to learn the ropes of the profession.
Rosemary Mason (Jane Hazlegrove) – series 6–7. The main receptionist at the Lyell Centre, before the change in focus from university department to purely commercial pathology.
Max Thorndyke (Daniel Weyman) – series 20–22. Max is Clarissa's husband, a forensic data analyst originally called in by the Lyell team to help solve a case in series 20 but returning in 2 further episodes in series 21.
Matt Garcia (Michael Landes) - series 21–23. Matt is the U.S. Chief of Mission in the U.K. He begins a relationship with Nikki during the series 21 episode "A Special Relationship" which they maintain despite the difficulties of a long-distance relationship and Matt's political aspirations. The two part ways in the series 23 episode "Deadhead".
Adam Yuen (Jason Wong) – series 24. Adam is a confident, bright and keen pathologist who joins Nikki and Jack at the Lyell Centre. He dies midway through series 24, after being hit by a car, whilst investigating a suspect.
Guest appearances
Silent Witness features a number of notable future established actors in guest appearances, including Emily Mortimer, Idris Elba, Nicholas Hoult, Benedict Cumberbatch, Susie Porter, Jodie Comer, Nikki Amuka-Bird, Daisy Ridley, Daniel Kaluuya, Jim Carter, Martin Compston, Eddie Marsan, Tamsin Egerton, Jason Watkins, Evanna Lynch, John Hannah, and Sean Pertwee.
Home media
Australia
In Australia (Region 4), series 1 through 23 have been released on DVD through Roadshow Entertainment, starting with series 1 on 7 September 2006 through to series 21 on 28 May 2018. Universal then took over the releases beginning with series 22 on 20 November 2019, and have re-released some earlier seasons this time as individual seasons rather than 2 season editions.
United Kingdom
As of February 2024, all 27 series have been released on DVD. In addition, all episodes (barring two from series 1) from all 27 series have been made available on the BBC iPlayer.
Novels
During the early years of the show, series creator McCrery wrote and published four tie-in novels relating to the series, following Sam Ryan (Amanda Burton), Trevor Stewart (William Armstrong) and Superintendent Tom Adams (John McGlynn), and brand new character DS Stanley Sharman, with Burton generally appearing on the front cover of each novel. A fifth novel, "In Search of Evil", was due to be released in 2003, but its publication was cancelled.
References
External links
1996 British television series debuts
1990s British crime drama television series
1990s British mystery television series
2000s British crime drama television series
2000s British mystery television series
2010s British crime drama television series
2010s British mystery television series
2020s British crime drama television series
2020s British mystery television series
BBC crime television shows
BBC high definition shows
BBC television dramas
Edgar Award-winning works
British English-language television shows
Television shows about death
Television shows set in the United Kingdom
British crime television series
Television series by BBC Studios
|
166017
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Avocado
|
Avocado
|
Avocado
The avocado, alligator pear or avocado pear (Persea americana) is a medium-sized, evergreen tree in the laurel family (Lauraceae). It is native to the Americas and was first domesticated in Mesoamerica more than 5,000 years ago. Then as now it was prized for its large and unusually oily fruit. The tree likely originated in the highlands bridging south-central Mexico and Guatemala. Avocado trees have a native growth range from Mexico to Costa Rica. Its fruit, sometimes also referred to as an alligator pear or avocado pear, is botanically a large berry containing a single large seed. Sequencing of its genome showed that the evolution of avocados was shaped by polyploidy events and that commercial varieties have an hybrid origin. Avocado trees are partly self-pollinating, and are often propagated through grafting to maintain consistent fruit output. Avocados are presently cultivated in the tropical and Mediterranean climates of many countries. Mexico is the world's leading producer of avocados as of 2020, supplying nearly 30% of the global harvest in that year.
The fruit of domestic varieties have smooth, buttery, golden-green flesh when ripe. Depending on the cultivar, avocados have green, brown, purplish, or black skin, and may be pear-shaped, egg-shaped, or spherical. For commercial purposes the fruits are picked while unripe and ripened after harvesting. The nutrient density and extremely high fat content of avocado flesh are useful to a variety of cuisines and are often eaten to enrich vegetarian diets.
In major production regions like Chile, Mexico and California the water demands of avocado farms place strain on local resources. Avocado production is also implicated in other externalities, including deforestation and human rights concerns associated with the partial control of their production in Mexico by organized crime. Global warming is expected to result in significant changes to the suitable growing zones for avocados, and place additional pressures on the locales in which they are produced due to heat waves and drought.
Description
Persea americana is a tree that grows to with a trunk diameter between . The leaves are long and alternately arranged.
Flower
Panicles of flowers with deciduous bracts arise from new growth or the axils of leaves. The tree flowers thousands of blossoms every year. Avocado blossoms sprout from racemes near the leaf axils; they are small and inconspicuous wide. They have no petals but instead 2 whorls of 3 pale-green or greenish-yellow downy perianth lobes, each blossom has 9 stamens with 2 basal orange nectar glands.
Fruit
The avocado fruit is a climacteric, single-seeded berry, due to the imperceptible endocarp covering the seed, rather than a drupe. The pear-shaped fruit is usually long, weighs between , and has a large central seed, long.
The species produces various cultivars with larger, fleshier fruits with a thinner exocarp because of selective breeding by humans.
Taxonomy
Persea americana is regarded as an evolutionary anachronism, having likely coevolved dispersal of its large seed by now-extinct megafauna in South America, notably giant ground sloths and the gomphothere genus of the elephant lineage. Following extinction of these original seed dispersers, humans migrating into the region are thought to have become primary long-distance dispersers, eventuating in domestication of the species.
In 1982, evolutionary biologist Daniel H. Janzen concluded that the avocado is an example of an "evolutionary anachronism", a fruit adapted for ecological relationship with now-extinct large mammals (such as giant ground sloths or gomphotheres). Most large fleshy fruits serve the function of seed dispersal, accomplished by their consumption by large animals. There are some reasons to think that the fruit, with its mildly toxic pit, may have coevolved with Pleistocene megafauna to be swallowed whole and excreted in their dung, ready to sprout. No extant native animal is large enough to effectively disperse avocado seeds in this fashion.
The earliest known written account of the avocado in Europe is that of Martín Fernández de Enciso (1528) in 1519 in his book, Suma De Geographia Que Trata De Todas Las Partidas Y Provincias Del Mundo. The first detailed account that unequivocally describes the avocado was given by Gonzalo Fernández de Oviedo y Valdés in his work Sumario de la natural historia de las Indias in 1526. The first written record in English of the use of the word 'avocado' was by Hans Sloane, who coined the term, in a 1696 index of Jamaican plants.
Etymology
The word avocado comes from the Spanish , which derives from the Nahuatl (Mexican) word , which goes back to the proto-Aztecan . In Molina's Nahuatl dictionary "auacatl" is given also as the translation for compañón "testicle", and this has been taken up in popular culture where a frequent claim is that testicle was the word's original meaning. This is not the case, as the original meaning can be reconstructed as "avocado" – rather the word seems to have been used in Nahuatl as a euphemism for "testicle".
The modern English name comes from a rendering of the Spanish as . The earliest known written use in English is attested from 1697 as avogato pear, later avocado pear (due to its shape), a term sometimes corrupted to alligator pear.
Regional names
In Central American, Caribbean Spanish-speaking countries, and Spain it is known by the Mexican Spanish name , while South American Spanish-speaking countries Argentina, Chile, Perú and Uruguay use a Quechua-derived word, . In Portuguese, it is . The Nahuatl can be compounded with other words, as in , meaning avocado soup or sauce, from which the Spanish word derives.
In the United Kingdom the term avocado pear, applied when avocados first became commonly available in the 1960s, is sometimes used.
Originating as a diminutive in Australian English, a clipped form, , has since become a common colloquialism in South Africa and the United Kingdom.
It is known as "butter fruit" in parts of India and Hong Kong.
Cultivation
History
Domestication, leading to genetically distinct cultivars, possibly originated in the Tehuacan Valley in the state of Puebla, Mexico. There is evidence for three possible separate domestications of the avocado, resulting in the currently recognized Guatemalan (quilaoacatl), Mexican (aoacatl) and West Indian (tlacacolaocatl) landraces. The Guatemalan and Mexican and landraces originated in the highlands of those countries, while the West Indian landrace is a lowland variety that ranges from Guatemala, Costa Rica, Colombia, Ecuador to Peru, achieving a wide range through human agency before the arrival of the Europeans. The three separate landraces were most likely to have already intermingled in pre-Columbian America and were described in the Florentine Codex.
The earliest residents of northern coastal Peru were living in temporary camps in an ancient wetland and eating avocados, along with chilies, mollusks, sharks, birds, and sea lions. The oldest discovery of an avocado pit comes from Coxcatlan Cave, dating from around 9,000 to 10,000 years ago. Other caves in the Tehuacan Valley from around the same time period also show early evidence for the presence and consumption of avocado. There is evidence for avocado use at Norte Chico civilization sites in Peru by at least 3,200 years ago and at Caballo Muerto in Peru from around 3,800 to 4,500 years ago.
The avocado tree also has a long history of cultivation in Central and South America, likely beginning as early as 5,000 BC. A water jar shaped like an avocado, dating to AD 900, was discovered in the pre-Inca city of Chan Chan.
The plant was introduced to Spain in 1601, Indonesia around 1750, Mauritius in 1780, Brazil in 1809, the United States mainland in 1825, South Africa and Australia in the late 19th century, and the Ottoman Empire in 1908. In the United States, the avocado was introduced to Florida and Hawaii in 1833 and in California in 1856.
Before 1915, the avocado was commonly referred to in California as ahuacate and in Florida as alligator pear. In 1915, the California Avocado Association introduced the then-innovative term avocado to refer to the plant.
Requirements
As a subtropical species, avocados need a climate without frost and with little wind. High winds reduce the humidity, dehydrate the flowers, and affect pollination. When even a mild frost occurs, premature fruit drop may occur; although the 'Hass' cultivar can tolerate temperatures down to −1 °C. Several cold-hardy varieties are planted in the region of Gainesville, Florida, which survive temperatures as low as with only minor leaf damage. The trees also need well-aerated soils, ideally more than 1 m deep. However, Guatemalan varieties such as "MacArthur", "Rincon", or "Nabal" can withstand temperatures down to
According to information published by the Water Footprint Network, it takes an average of approximately of applied fresh ground or surface water, not including rainfall or natural moisture in the soil, to grow one avocado. However, the amount of water needed depends on where it is grown; for example, in the main avocado-growing region of Chile, about of applied water are needed to grow one avocado.
Increasing demand and production of avocados may cause water shortages in some avocado production areas, such as the Mexican state of Michoacán. Avocados may also cause environmental and socioeconomic impacts in major production areas, illegal deforestation, and water disputes. Water requirements for growing avocados are three times higher than for apples, and 18 times higher than for tomatoes.
Harvest and postharvest
Commercial orchards produce an average of seven tonnes per hectare each year, with some orchards achieving 20 tonnes per hectare. Biennial bearing can be a problem, with heavy crops in one year being followed by poor yields the next.
Like the banana, the avocado is a climacteric fruit, which matures on the tree, but ripens off the tree. Avocados used in commerce are picked hard and green and kept in coolers at until they reach their final destination. Avocados must be mature to ripen properly. Avocados that fall off the tree ripen on the ground. Generally, the fruit is picked once it reaches maturity; Mexican growers pick 'Hass' avocados when they have more than 23% dry matter, and other producing countries have similar standards. Once picked, avocados ripen in one to two weeks (depending on the cultivar) at room temperature (faster if stored with other fruits such as apples or bananas, because of the influence of ethylene gas). Some supermarkets sell ripened avocados which have been treated with synthetic ethylene to hasten ripening. The use of an ethylene gas "ripening room", which is now an industry standard, was pioneered in the 1980s by farmer Gil Henry of Escondido, California, in response to footage from a hidden supermarket camera which showed shoppers repeatedly squeezing hard, unripe avocados, putting them "back in the bin", and moving on without making a purchase. In some cases, avocados can be left on the tree for several months, which is an advantage to commercial growers who seek the greatest return for their crop, but if the fruit remains unpicked for too long, it falls to the ground.
Breeding
The species is only partially able to self-pollinate because of dichogamy in its flowering. This limitation, added to the long juvenile period, makes the species difficult to breed. Most cultivars are propagated by grafting, having originated from random seedling plants or minor mutations derived from cultivars. Modern breeding programs tend to use isolation plots where the chances of cross-pollination are reduced. That is the case for programs at the University of California, Riverside, as well as the Volcani Centre and the Instituto de Investigaciones Agropecuarias in Chile.
The avocado is unusual in that the timing of the male and female flower phases differs among cultivars. The two flowering types are A and B. A-cultivar flowers open as female on the morning of the first day and close in late morning or early afternoon. Then they open as male in the afternoon of the second day. B varieties open as female on the afternoon of the first day, close in late afternoon and reopen as male the following morning.
A cultivars: 'Hass', 'Gwen', 'Lamb Hass', 'Pinkerton', 'Reed'
B cultivars: 'Fuerte', 'Sharwil', 'Zutano', 'Bacon', 'Ettinger', 'Sir Prize', 'Walter Hole'
Certain cultivars, such as the 'Hass', have a tendency to bear well only in alternate years. After a season with a low yield, due to factors such as cold (which the avocado does not tolerate well), the trees tend to produce abundantly the next season. In addition, due to environmental circumstances during some years, seedless avocados may appear on the trees. Known in the avocado industry as "cukes", they are usually discarded commercially due to their small size.
Propagation and rootstocks
Avocados can be propagated by seed, taking roughly four to six years to bear fruit, although in some cases seedlings can take 10 years to come into bearing. The offspring is unlikely to be identical to the parent cultivar in fruit quality. Prime quality varieties are therefore propagated by grafting to rootstocks that are propagated by seed (seedling rootstocks) or by layering (clonal rootstocks). After about a year of growing in a greenhouse, the young rootstocks are ready to be grafted. Terminal and lateral grafting is normally used. The scion cultivar grows for another 6–12 months before the tree is ready to be sold. Clonal rootstocks are selected for tolerance of specific soil and disease conditions, such as poor soil aeration or resistance to the soil-borne disease (root rot) caused by Phytophthora cinnamomi. Advances in cloning techniques that can produce up to 500 new plants from a single millimetre of tree cutting have the potential to increase the availability of rootstocks.
Commercial avocado production is limited to a small fraction of the vast genetic diversity in the species. Conservation of this genetic diversity has relied largely on field collection, as avocado seeds often do not survive storage in seed banks. This is problematic, as field preservation of living cultivars is expensive, and habitat loss threatens wild cultivars. More recently, an alternate method of conservation has been developed based on cryopreservation of avocado somatic embryos with reliable methods for somatic embryogenesis and reconstitution into living trees.
As a houseplant
The avocado tree can be grown domestically and used as a decorative houseplant. The pit germinates in normal soil conditions or partially submerged in a small glass (or container) of water. In the latter method, the pit sprouts in four to six weeks, at which time it is planted in standard houseplant potting soil. The plant normally grows large enough to be prunable; it does not bear fruit unless it has ample sunlight. Home gardeners can graft a branch from a fruit-bearing plant to speed maturity, which typically takes four to six years to bear fruit.
Pests and diseases
Avocado trees are vulnerable to bacterial, viral, fungal, and nutritional diseases (excesses and deficiencies of key minerals). Disease can affect all parts of the plant, causing spotting, rotting, cankers, pitting, and discoloration. The pyriform scale insect (Protopulvinaria pyriformis) is known from Australia, South Africa, Israel, Italy, France, Spain, Cuba, Florida, and Peru. It is normally found on avocado, and in Peru it is said to be the worst insect pest of the fruit. Certain cultivars of avocado seem more susceptible to attack by the scale than others.
Cultivation by location
Cultivation in Mexico
Mexico is by far the world's largest avocado growing country, producing several times more than the second largest producer. In 2013, the total area dedicated to avocado production was , and the harvest was 2.03 million tonnes in 2017. The states that produce the most are México, Morelos, Nayarit, Puebla, and Michoacan, accounting for 86% of the total. In Michoacán, the cultivation is complicated by the existence of drug cartels that extort protection fees from cultivators. They are reported to exact 2,000 Mexican pesos per hectare from avocado farmers and 1 to 3 pesos/kg of harvested fruit. It is such a problem that the phrase blood guacamole has been adopted to describe the social effects in Mexico of the vast worldwide demand for its fruits.
Cultivation in California
Avocados were introduced to California from Nicaragua in the early 1850s, when avocado trees imported from the Central American country were observed and reported growing near San Gabriel. The avocado has since become a successful cash crop. About – as of 2015, some 80% of United States avocado production – is located in Southern California.
Avocado is the official fruit of the state of California. Fallbrook, California, claims, without official recognition, the title of "Avocado Capital of the World" (also claimed by the town of Uruapan in Mexico), and both it and Carpinteria, California, host annual avocado festivals.
The California Avocado Commission and the California Avocado Society are the two major grower organizations and Calavo Growers is a major distributor.
Cultivation in Peru
'Hass' avocado production in Peru encompasses thousands of hectares in central and western Peru. Peru has now become the largest supplier of avocados imported to the European Union and the second largest supplier to Asia and the United States. The country's location near the equator and along the Pacific Ocean creates consistently mild temperatures all year.
'Hass' avocados from Peru are seasonally available to consumers from May through September and are promoted under the auspices of the Peruvian Avocado Commission, headquartered in Washington, D.C.
Cultivation in Chile
Chile has produced avocados for over 100 years with production increasing dramatically in the early 1980s due to global demand. New York magazine reported in 2015 that "Large avocado growers are draining the country's groundwater and rivers faster than they can replenish themselves." 88% of total production and 99% of exported avocados from Chile are Hass avocados. Avocados are a staple fruit in Chile with 30% of production destined for the domestic market. No import tariffs are imposed on Chilean avocados by China, the United States, or the European Union due to free trade agreements.
Cultivars
A cultivars
'Choquette': A seedling from Miami, Florida. 'Choquette' bore large fruit of good eating quality in large quantities and had good disease resistance, and thus became a major cultivar. Today 'Choquette' is widely propagated in south Florida both for commercial growing and for home growing.
'Gwen': A seedling bred from 'Hass' x 'Thille' in 1982, 'Gwen' is higher yielding and more dwarfing than 'Hass' in California. The fruit has an oval shape, slightly smaller than 'Hass', with a rich, nutty flavor. The skin texture is more finely pebbled than 'Hass', and is dull green when ripe. It is frost-hardy down to .
'Hass': The 'Hass' is the most common cultivar of avocado. It produces fruit year-round and accounts for 80% of cultivated avocados in the world. All 'Hass' trees are descended from a single "mother tree" raised by a mail carrier named Rudolph Hass, of La Habra Heights, California. Hass patented the productive tree in 1935. The "mother tree", of uncertain subspecies, died of root rot and was cut down in September 2002.
'Lula': A seedling reportedly grown from a 'Taft' avocado planted in Miami on the property of George Cellon, it is named after Cellon's wife, Lula. It was likely a cross between Guatemalan and Mexican types. 'Lula' was recognized for its flavor and high oil content and propagated commercially in Florida.
'Maluma': A relatively new cultivar, it was discovered in South Africa in the early 1990s by Mr. A.G. (Dries) Joubert. It is a chance seedling of unknown parentage.
'Pinkerton': First grown on the Pinkerton Ranch in Saticoy, California, in the early 1970s, 'Pinkerton' is a seedling of 'Hass' x 'Rincon'. The large fruit has a small seed, and its green skin deepens in color as it ripens. The thick flesh has a smooth, creamy texture, pale green color, good flavor, and high oil content. It shows some cold tolerance, to and bears consistently heavy crops. A hybrid Guatemalan type, it has excellent peeling characteristics.
'Reed': Developed from a chance seedling found in 1948 by James S. Reed in California, this cultivar has large, round, green fruit with a smooth texture and dark, thick, glossy skin. Smooth and delicate, the flesh has a slightly nutty flavor. The skin ripens green. A Guatemalan type, it is hardy to . Tree size is about .
B cultivars
'Fuerte': Commercialized in the U.S. from budwood imported from Atlixco, Mexico in 1911, Fuerte was the dominant commercial variety in the U.S. for the first half of the 20th century.
'Sharwil': Developed by James Cockburn Wilson (died 1990) with Frank Victor Sharpe in Tamborine Mountain, Queensland, Australia in the 1950s, a portmanteau of Sharpe and Wilson. Wilson also developed the Willard variety (Wilson and Hazzard), imported the Reed variety into Australia, and developed the Shepard variety. Sharpe was later awarded a CMG in 1972 for services to the avocado industry. The variety originated in Guatemala.
Other cultivars
Other avocado cultivars include 'Spinks'. Historically attested varieties (which may or may not survive among horticulturists) include the 'Challenge', 'Dickinson', 'Kist', 'Queen', 'Rey', 'Royal', 'Sharpless', and 'Taft'.
Stoneless avocado
A stoneless avocado, marketed as a "cocktail avocado", which does not contain a pit, is available on a limited basis. They are five to eight centimetres long; the whole fruit may be eaten, including the skin. It is produced from an unpollinated blossom in which the seed does not develop. Seedless avocados regularly appear on trees. Known in the avocado industry as "cukes", they are usually discarded commercially due to their small size.
Production
In 2020, world production of avocados was 8.1 million tonnes, led by Mexico with 30% (2.4 million tonnes) of the total (table). Other major producers were Colombia, Dominican Republic, Peru, and Indonesia, together producing 35% of the world total. Despite market effects of the 2020 COVID-19 pandemic, volume production of avocados in Mexico increased by 40% over 2019 levels.
In 2018, the US Department of Agriculture estimated that in total were under cultivation for avocado production in Mexico, a 6% increase over the previous year, and that 2 million tonnes would be exported. The Mexican state of Michoacán is the world leader in avocado production, accounting for 80% of all Mexican output. Most Mexican growers produce the Hass variety due to its longer shelf life for shipping and high demand among consumers.
Market
Seventy-six percent of Mexico's avocado exports go to the United States, with the free trade agreement between the US, Canada and Mexico in July 2020 facilitating avocado shipments within the North American free trade zone. The Mexican domestic market was expanding during 2020. Mexican avocado exports are challenged by growth of production by Peru and the Dominican Republic to supply the US and European markets.
During the COVID-19 pandemic, Mexican avocado farmers restricted harvesting as the overall demand and supply chain slowed due to labor and shipping restrictions. Later in 2020, demand in the United States and within Mexico increased at a time when American retail prices continued to rise. During 2020 in the United States, month-to-month volume sales of avocados were similar to those of tomatoes at about 250 million pounds (110 million kg) per month. A report issued in mid-2020 forecast that the worldwide market, which was US$13.7 billion in 2018, would recover after the end of the pandemic and rise to US$21.6 billion by 2026.
Toxicity
Allergies
Some people have allergic reactions to avocado. There are two main forms of allergy: those with a tree-pollen allergy develop local symptoms in the mouth and throat shortly after eating avocado; the second, known as latex-fruit syndrome, is related to latex allergy and symptoms include generalised urticaria, abdominal pain, and vomiting and can sometimes be life-threatening.
Toxicity to animals
Avocado leaves, bark, skin, or pit are documented to be harmful to animals; cats, dogs, cattle, goats, rabbits, rats, guinea pigs, birds, fish, and horses can be severely harmed or even killed when they consume them. The avocado fruit is poisonous to some birds, and the American Society for the Prevention of Cruelty to Animals (ASPCA) lists it as toxic to horses.
Avocado leaves contain a toxic fatty acid derivative, persin, which in sufficient quantity can cause colic in horses and without veterinary treatment, death. The symptoms include gastrointestinal irritation, vomiting, diarrhea, respiratory distress, congestion, fluid accumulation around the tissues of the heart, and even death. Birds also seem to be particularly sensitive to this toxic compound.
The leaves of the Guatemalan variety of P. americana are toxic to goats, sheep, and horses.
Uses
Nutrition
Raw avocado flesh is 73% water, 15% fat, 9% carbohydrates, and 2% protein (table). In a 100-gram reference amount, avocado supplies , and is a rich source (20% or more of the Daily Value, DV) of several B vitamins (such as 28% DV in pantothenic acid) and vitamin K (20% DV), with moderate contents (10–19% DV) of vitamin C, vitamin E, and potassium. Avocados also contain phytosterols and carotenoids, such as lutein and zeaxanthin.
Fat composition
Avocados have diverse fats. For a typical one:
About 75% of an avocado's energy comes from fat, most of which (67% of total fat) is monounsaturated fat as oleic acid (table).
Other predominant fats include palmitic acid and linoleic acid.
The saturated fat content amounts to 14% of the total fat.
Typical total fat composition is roughly: 1% ω-3, 14% ω-6, 71% ω-9 (65% oleic and 6% palmitoleic), and 14% saturated fat (palmitic acid).
Although costly to produce, nutrient-rich avocado oil has a multitude of uses for salads or cooking and in cosmetics and soap products.
Research
In 2022, a prospective cohort study following 110,487 people for 30 years found that eating two servings of avocado per week reduced the risk of developing cardiovascular diseases by 16–22%. The study involved replacing half a daily serving of saturated fat sources, including margarine, butter, egg, yogurt, cheese, or processed meats, with an equivalent amount of avocado.
Culinary
The fruit of horticultural cultivars has a markedly higher fat content than most other fruit, mostly monounsaturated fat, and as such serves as an important staple in the diet of consumers who have limited access to other fatty foods (high-fat meats and fish, dairy products). Having a high smoke point, avocado oil is expensive compared to common salad and cooking oils, and is mostly used for salads or dips.
A ripe avocado yields to gentle pressure when held in the palm of the hand and squeezed. The flesh is prone to enzymatic browning, quickly turning brown after exposure to air. To prevent this, lime or lemon juice can be added to avocados after peeling.
The fruit is not sweet, but distinctly and subtly flavored, with smooth texture. It is used in both savory and sweet dishes, though in many countries not for both. The avocado is common in vegetarian cuisine as a substitute for meats in sandwiches and salads because of its high fat content.
Generally, avocado is served raw, though some cultivars, including the common 'Hass', can be cooked for a short time without becoming bitter. The flesh of some avocados may be rendered inedible by heat. Prolonged cooking induces this chemical reaction in all cultivars.
It is used as the base for the Mexican dip known as guacamole, as well as a spread on corn tortillas or toast, served with spices. Avocado is a primary ingredient in avocado soup. Avocado slices are frequently added to hamburgers and tortas and is a key ingredient in California rolls and other makizushi ("maki", or rolled sushi).
International
In Mexico and Central America, avocados are served mixed with white rice, in soups, salads, or on the side of chicken and meat. They are also commonly added to pozole. In Peru, they are consumed with tequeños as mayonnaise, served as a side dish with parrillas, used in salads and sandwiches, or as a whole dish when filled with tuna, shrimp, or chicken. In Chile, it is used as a puree-like sauce with chicken, hamburgers, and hot dogs; and in slices for celery or lettuce salads. The Chilean version of Caesar salad contains large slices of mature avocado.
Avocados in savory dishes, often seen as exotic, are a relative novelty in Portuguese-speaking countries, such as Brazil, where the traditional preparation is mashed with sugar and lime, and eaten as a dessert or snack. This contrasts with Spanish-speaking countries such as Chile, Mexico, or Argentina, where the opposite is true and sweet preparations are rare. With the exception of the Philippines, a former Spanish colony where avocados are traditionally used in sweet preparations and savory uses are seen as exotic.
In the Philippines (where avocados were introduced from Mexico since before the 1700s), Brazil, Indonesia, Vietnam, and southern India (especially the coastal Kerala, Tamil Nadu and Karnataka region), avocados are frequently used for milkshakes and occasionally added to ice cream and other desserts. In Brazil, the Philippines Vietnam, and Indonesia, a dessert drink is made with sugar, milk or water, and pureed avocado. Chocolate syrup is sometimes added. In Morocco, a similar chilled avocado and milk drink is sweetened with confectioner's sugar and flavored with a touch of orange flower water.
In Ethiopia, avocados are made into juice by mixing them with sugar and milk or water, usually served with Vimto and a slice of lemon. It is also common to serve layered multiple fruit juices in a glass (locally called Spris) made of avocados, mangoes, bananas, guavas, and papayas. Avocados are also used to make salads. In Kenya and Nigeria, the avocado is often eaten as a fruit alone or mixed with other fruits in a fruit salad, or as part of a vegetable salad. In Ghana, they are often eaten alone on sliced bread as a sandwich. In Sri Lanka, their well-ripened flesh, thoroughly mashed or pureed with milk and kitul treacle (a liquid jaggery made from the sap of the inflorescence of jaggery palms), is a common dessert. In Haiti, they are often consumed with cassava or regular bread for breakfast.
In the United Kingdom, the avocado became available during the 1960s when introduced by Sainsbury's under the name 'avocado pear'. Much of the success of avocados in the UK is attributed to a long-running promotional campaign initiated by South African growers in 1995. In Australia and New Zealand, avocados are commonly served on sandwiches, sushi, toast, or with chicken.
Leaves
In addition to the fruit, the leaves of Mexican avocados (Persea americana var. drymifolia) are used in some cuisines as a spice, with a flavor somewhat reminiscent of anise. They are sold both dried and fresh, toasted before use, and either crumbled or used whole, commonly in bean dishes.
See also
California Avocado Commission
California Avocado Society
Florida Lime & Avocado Growers, Inc. v. Paul
Guacamole
List of avocado dishes
Plant propagation
Recalcitrant seed
Explanatory notes
References
Further reading
External links
Definitive illustrated list of avocado varieties
California Avocado Commission
Avocados beyond Persea americana , California Rare Fruit Growers
Crops originating from Mexico
Crops originating from South America
Crops originating from the Americas
Fruit trees
Persea
Trees of Belize
Trees of Costa Rica
Trees of Guatemala
Trees of Honduras
Trees of Northern America
Trees of Nicaragua
Tropical agriculture
Tropical fruit
Cloud forest flora of Mexico
|
204299
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29
|
Ланівці (село)
|
Ланівці (село)
Ланівці — село в Україні, Тернопільська область, Чортківський район, Борщівська міська громада. Розташоване на річці Нічлава, на півночі району. Адміністративний центр колишньої сільради, якій були підпорядковані села Козаччина й Тулин.
Населення — 1169 осіб (2001).
Географія
Село розташоване в південно-західній частині України, на відстані 371 км від Києва, 84 км — від обласного центру міста Тернополя, 5 км від міста Борщів і за 2 км — від залізничної станції Тересин. Через село проходить автошлях територіального значення .
Історія
Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки трипільської, черняхівської і давньоруської культур.
Перша письмова згадка про село датується 24 січня 1447 року. В Центральному державному архіві м. Львова збереглася єдина в історії нашого району оригінальна грамота на пергаменті, де село Ланівці значиться як Лоянівці Скальського повіту.
Великим лихом для села були набіги монголо-татар: у 1449 році спалили 10 з 20 будинків, багатьох селян забрали в полон. Життя продовжувалось — в 1570 році було 22 осілих селян і 132 кріпаків.
В 2 половині 17 ст. Лоянівці розрослися, стали після Скали найбільшим населеним пунктом. Тому в 1579 р. польський король Стефан Баторій видав привілей, за яким Лоянівцям надавалось Магдебурзьке право.
Визвольна війна 1648–1654 рр сколихнула народні маси. Селяни масово вступали в повстанські загони, допомагали козакам Хмельницького. В цей час в селі будується церква, згодом село дістане назву Козаччина. В 1665–1669 рр. на горі будується замок-фортеця. Будує пан Злочевський. Але під час польсько-турецької війни 1672–1678 рр. фортецю стерли з лиця землі яничари.
З середини 18 ст. будується Василіянський монастир (чину Василія Великого). Знаходиться він на краю дороги на ниві «Монастир». Намісником монастиря був о. Корнелій. Монастир існував до 1783 р. В 1785 році замість старої дерев'яної будується нова, кам'яна церква Святого Михаїла. ЇЇ будівництво закінчено 1802-го, на чолі за священиком о. Лукашевичом. На честь скасування панщини поставлено хрест на вулиці Ринок.
В 1859 р. на клопотання громади і священика о. Напоздевича була відкрита однокласна початкова школа. У 1898 році завдяки клопотанням о. Уланицького (1847–1948) в селі з'явилася захоронка сестер-служебниць Непорочної Діви Марії. Її фундаторкою виступила Тереза Сапіга. Вона подарувала площу з просторим будинком і великою земельною ділянкою на вулиці Ринок.
У середині 19 ст. громада Ланівців мала свою символіку: печатку з зображенням Ока Провидіння (імовірно, алегорії місцевого монастиря). Відомий відбиток цієї печатки, датований 1866 р.. Водночас відомий львівський краєзнавець А.Шнайдер у 1870-х рр. пропонував розробити для Ланівців герб на основі родового герба власників місцевої домінії графів Ржевуських – "Крживда", однак його проект не дістав офіційного затвердження.
Діяли товариства «Просвіта», «Луг», «Сільський господар», «Союз українок», «Рідна школа», «Відродження», кооператива.
У 1928—1929 роках тут вивчав пам’ятки трипільської культури та здійснив пробні розкопки Олег Ольжич.
У 1940-1941, 1944-1959 роках село належало до Скала-Подільського району Тернопільської області. З ліквідацією району 1959 року увійшло до складу Борщівського району.
До 19 липня 2020 р. належало до Борщівського району.
З 20 листопада 2020 р. належить до Борщівської міської громади.
Населення
За даними перепису населення 2001 року мовний склад населення села був таким:
Релігія
церква святого архистратига Михаїла (1802, мурована, УГКЦ),
церква святого архистратига Михаїла (ПЦУ).
Пам'ятники
Споруджено пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1968), встановлено пам'ятний хрест на честь скасування панщини.
Соціальна сфера
Працюють ЗОШ 1-2 ступ., Будинок культури, бібліотека, ФАП, відділення зв'язку, торговельний заклад.
Етнографія
У Ланівцях здавна розвинені різьбярство та вишивання.
Відомі люди
Народилися
громадський діяч А. Бурлака,
різьбярі О. Гавриш-Сікорська, С. Наконечний, П. Сікорський,
освітній діяч, меценат Т. Гошко,
автор спогадів із життя першопоселенців Канади Ілько Копран,
військовик І. Сирота.
Працювали
Пастирював поет, філолог, етнограф о. І. Вагилевич.
Працювала Герой соц. праці М. Стрільчук, археол. дослідження проводив О. Кандиба-Ольжич.
Галерея
Див. також
Поділля
Подоляни
Подільський говір
Примітки
Джерела
Мельничук Б., Уніят В. Ланівці /
. — S. 585–586.
Населені пункти над Нічлавою
Села Тернопільської області
Колишні міста
Населені пункти Чортківського району
Ланівці (село)
|
3227773
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%20%D0%A5%D1%96
|
Ан Хі
|
Ан Хі (何岸, , також відомий під псевдонімом Ганс Амі , народився в 1957 в місті Гуанчжоу) — американський художник китайського походження.
Батько Ан Хі був художником і викладачем мистецтвознавства в Гуанчжоу.
Ан Хі закінчив художнє училище «ХуаЧяо», і ще будучи студентом, в 24 роки, став наймолодшим членом Асоціації художників Китаю.
У 1985 році Ан Хі емігрував до США. Живе у Нью-Йорку, а з 1988 року в Сан-Франциско.
Відзнаки
Національна мистецькі премії в Китаї.
Три його твори було придбано урядом Китаю для постійних колекцій, що експонуються в Національному музеї образотворчих мистецтв у Пекіні.
Посилання
Художники США
|
35772899
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kinetic%20convex%20hull
|
Kinetic convex hull
|
Kinetic convex hull
A kinetic convex hull data structure is a kinetic data structure that maintains the convex hull of a set of continuously moving points. It should be distinguished from dynamic convex hull data structures, which handle points undergoing discrete changes such as insertions or deletions of points rather than continuous motion.
The 2D case
The best known data structure for the 2-dimensional kinetic convex hull problem is by Basch, Guibas, and Hershberger. This data structure is responsive, efficient, compact and local.
The data structure
The dual of a convex hull of a set of points is the upper and lower envelopes of the dual set of lines. Therefore, maintaining the upper and lower envelopes of a set of moving lines is equivalent to maintaining the convex hull of a set of moving points. Computing upper and lower envelopes are equivalent problems, so computing the upper envelope of a set of lines is equivalent to computing the convex hull of a set of moving points.
The upper envelope of a set of static lines can be computed using a divide and conquer algorithm which partitions the lines into two sets of equal size, calls itself recursively on the two sets to find their upper envelopes, and then merges the two resulting upper envelopes. The merge step is performed using a vertical line sweep. Call the first set of points blue and the second set of points red.
The standard line sweep algorithm for merging upper envelopes sweeps though all of vertices of the red and blue upper envelopes, from left to right. The most recently encountered red and blue points are maintained as the line sweeps. When a point is encountered, the algorithm checks if the point is above or below the segment following the last encountered point of the opposite color. If it is above, that point is added to the merged upper envelope. If it is of a different color than the last added point, the red and blue envelopes have crossed, so the intersection point is also added to the merged upper envelope.
The sequence of edges and vertices resulting from this algorithm is only dependent on the ordering of points, and the results of the line-point comparisons. Thus, the result can be certified with the following certificates:
x-certificates are used to certify the order the vertices of the red and blue envelopes. They are the certificates for a kinetic sorted list on the set of vertices. Since each point involves 2 lines, and the certificate involves 2 points, each certificate involves 4 lines.
y-certificates are used to certify that a vertex is above or below an edge. The certificates appear for all comparisons that would occur during the algorithm.
As long as all of these certificates hold, the merge steps will be executed identically, so the resulting upper envelope will be the same. A kinetic data structure for upper envelopes can be created by using these certificates to certify the static upper envelope algorithm. However, this scheme is not local, because one line many be involved in many y-certificates if it remains on top or bottom as many points from the other envelope are encountered.
Thus, it is necessary to introduce a s-certificates which certifies that the slope of a line is greater than or less than the slope of another line.
Having the following certificates for all points ab is sufficient to certify the sequence of edges and vertices resulting from a merge, with only O(1) certificates per line:
: . denotes vertex closest to on its right. This certificate is stored for all points which have a different color than the point, , which follows them.
: or . This certificate is stored for all points such that intersects . denotes the contender edge of , the edge from the other envelope that is above or below .
: or . This certificate is stored for all points such that intersects .
: . This certificate is stored for all points for which and .
: . This certificate is stored for all points for which and .
: . This certificate is stored for all points for which and .
: . This certificate is stored for all points for which and .
: . This certificate is stored for all points for which and .
The first certificate, , certifies the x-ordering of the points in the red and blue envelopes. The second and third certificates, and , certify intersections of the red and blue envelopes. The remaining 5 certificates, , , , , and place edges that are not in the upper envelopes in the sequence of slopes of the edges that are above it. If the slope is at the start or end of the sequence, or certify this. If it is in the middle of the sequence , and certify this, and certifies that the intersection point of the two lines that the edge's slope is in between, is above it. These one or three certificates suffice to prove that all of the edges are above this line. Unlike the previous scheme all lines are only involved in a constant number of certificates. Whenever of these certificates fail, the merged envelope and certificates can be updated in O(1) time.
The kinetic data structure for convex hull is constructed by using these certificates to certify the recursive merge of the upper envelopes. Whenever certificates fail, their merge is updated, and if the envelope resulting from the merge changes, the changes are propagated up through all merges that depend on the result of the merge.
Performance
This data structure is responsive, local, compact, and efficient. This is due to the logarithmic depth of the merges used to certify the upper envelope.
Responsive: When a certificate fails, it takes O(1) to fix the merge it certifies. If the resulting envelope changes, the change must be propagated up to all merges that depend on the result of the changed merge. There are O(log n) such mergers, so the update can be performed in O(log n) time total.
Local: Each line is involved in a most O(log n) certificates. This is because each line is involved in a constant number of certificates in each merge, and each line is in O(log n) merges total.
Compactness: The maximum number of certificates used in this data structure is O(n log n). This is because each merge involves a number of certificates linear to the number of lines merged. Certifying an upper envelope of n lines requires certificates for the merge upper envelope of the two subsets of n/2 lines, and certificates for the merge of the envelopes. Thus the number of certificates, C(n), required to certify the upper envelope of n lines satisfies the recurrence C(n)=2C(n/2)+O(n), with C(1)=O(1). By the master theorem for divide-and-conquer recurrences, C(n)=O(n log n).
Efficiency: The maximum number of events processed by this algorithm on algebraic or pseudo-algebraic trajectories is near quadratic, for all . Convex hulls of linearly moving points can change times. Thus this data structure is efficient.
Higher dimensions
Finding an efficient kinetic data structure for maintaining the convex hull of moving points in dimensions higher than 2 is an open problem.
Related Problems
Kinetic convex hull can be used to solve the following related problems:
Kinetic diameter
Kinetic width
Kinetic minimum box
Kinetic smallest enclosing disk
References
Kinetic data structures
Convex hull algorithms
|
4635827
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%96
|
Лапанаанткарі
|
Лапанаанткарі — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 67 осіб.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Мцхета-Мтіанеті
|
1175126
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D1%87%D0%BE%D0%B0%D1%8F
|
Бурчоая
|
Бурчоая — село у повіті Вранча в Румунії. Адміністративно підпорядковане місту Аджуд.
Село розташоване на відстані 202 км на північний схід від Бухареста, 41 км на північ від Фокшан, 123 км на південь від Ясс, 94 км на північний захід від Галаца, 133 км на схід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Вранча
|
4044880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%96%D0%B2%20%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%2C%2030
|
Князів Острозьких, 30
|
Князів Острозьких, 30
Судовий двір (будівля Печерського управління поліції) — колишня садиба і прибутковий будинок Києво-Печерської лаври. Розташований на вулиці Князів Острозьких, 30, у Києві.
На будівлі поліції є мурал, створений американською вуличною художницею.
Історія ділянки
Садиба «Судовий двір» з XVIII століття належала Києво-Печерській лаврі. Упродовж 1803—1805 років за проєктом архітектора Андрія Меленського звели прибутковий будинок, дерев'яну споруду на цегляному цокольному поверсі. У ньому влаштували «Зелений трактир з нумерами» («Зелений готель»), названий так, імовірно, за зелений дах і кахляні грубки. У першій половині ХІХ століття він був ледь не найкращим у Києві. Тут зупинялись видатні діячі, як-от Євген Гребінка, Тарас Шевченко, який згадав про готель у повісті «Близнюки», та інші.
Наприкінці ХІХ сторіччя старі споруди розібрали, а 1897 року на їхньому місці за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва звели новий комплекс із трьох цегляних будівель: головної кам'яниці, флігеля і службового будинку. Частину приміщень винаймали контори. Так, перший і другий поверхи зайняло Печерське поштово-телеграфне відділення.
Головна кам'яниця і флігель здавали під житло. З 1911 року квартиру № 2 (імовірно, у флігелі) винаймав для своєї родини Дмитро Меньшов (1855—1918), генерал артилерії, відомий тоді військовий історик Києва. 1917 року перейшов на службу до українського війська. Обіймав посаду гарматного отамана. Був членом Генерального військового штабу. 29 грудня 1917 року його смертельно поранили солдати-більшовики. 1918 року від ран помер. Його поховали на Аскольдовій Могилі.
До початку 1920-х років тут мешкала донька Меньшова Наталія Полонська-Василенко (1884—1973), історик, археолог, одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України, доктор історичних наук від 1940 року, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української вільної академії наук і Міжнародної академії наук у Парижі. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
1918 року головний будинок зазнав значних пошкоджень. Восени 1919 року денікінці розмістили тут Печерську частину міської державної варти. Тоді ж відновили будівлю.
Близько 1922 року радянська влада націоналізувала будинок. Садибу передали Печерському районному відділенню міліції. У 1950-х роках райвідділ зайняв флігель. Службовий корпус пристосували під гараж.
Станом на 2021 рік будівлі займає Печерське управління поліції Головного управління Національної поліції у Києві.
14 жовтня 2019 року на будівлі встановили меморіальну дошку співробітникові Печерського райуправління поліції, майорові Дмитрові Цуркану, який загинув 29 серпня 2014 року в ході боїв під Іловайськом під час Російсько-українській війні.
Мурал
22 листопада 2017 року на будівлі Управління поліції Печерського району з'явився мурал «Підвестися з бруду». Його створила американська художниця з Нью-Йорка BKFoxx. Вона воліє залишатись анонімною. Відомо, що нік склала зі своїх ініціалів BK і слова Fox, тобто лисиця, яка є її талісманом. Оскільки в Instagram вже було таке ім'я, довелось додати ще одну літеру «x». BKFoxx малює фотореалістичні мурали лише аерозольною фарбою, без пензлів і трафаретів. Починає працювати з концепції, потім робить ескіз, фотографує його і далі наносить зображення на стіну. Художниця прагне створити якісні, потужні мурали, щоб спонукати глядача до роздумів. Їй подобається думка, що мистецтво має існувати тимчасово, допоки воно актуальне.
В одному з інтерв'ю художниця на запитання, де у світі вона б хотіла малювати, відповіла:
BKFoxx розпочала роботу 28 жовтня і попри дощову погоду завершила за 25 днів, використавши 700 балончиків фарби. За словами куратора проєкту Гео Лероса, це — перша в світі офіційно розмальована стрит-артом поліцейська дільниця.
На муралі зображений чоловік у берцях, який стоїть на одному коліні. Він розгрібає бруд навколо ромашки, щоб допомогти їй прорости зі сміття. Художниця прокоментувала, що на сюжет її надихнула пісня гурту «Voxtrot» «Rise Up in the Dirt» («Підвестися (піднятися) з бруду»), де є такі слова: «Я можу бути квіткою, піднятися із бруду» («»). Як пояснила BKFoxx, її твір про надію, а також про зусилля, працю і боротьбу, завдяки яким найкрасивіші і найдобріші речі можуть підвестися навіть у найскромніших місцях.
У листопаді 2017 року видання «Streetart.Today» включило мурал «Підвестися з бруду» до семи найкращих муралів місяця.
Примітки
Джерела
Прибуткові будинки Києва
Визначні місця Києва
Пам'ятки архітектури Печерського району
Споруди, збудовані 1897
Засновані в Києві 1897
Мурали Києва
|
2299645
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BC%D0%B1%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Сумба (значення)
|
Сумба (значення)
Сумба — індійський космодром.
Сумба — індонезійський острів у складі Малих Зондських островів.
Сумба — протока, яка розділяє острови Сумба і Флорес.
Сумба — село у складі Уйгурського району Алматинської області Казахстану.
|
2608865
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%BE%D1%81%D1%8C
|
Требось
|
Требось — село в Польщі, у гміні Соколів-Малопольський Ряшівського повіту Підкарпатського воєводства, на Закерзонні. Населення — (2011).
Історія
Після поляками анексії в 1434 р. Галичини півтисячоліття лівобережне Надсяння піддавалось інтенсивній латинізації та полонізації.
Шематизмами Перемишльської єпархії до 1848 р. фіксувалась наявність українців-грекокатоликів у селі (востаннє — двоє парафіян), які належали до парафії Лежайськ Каньчузького деканату Перемишльської єпархії, наступного року село відсутнє у переліку парафії. На той час унаслідок насильної асиміляції українці західного Надсяння опинилися в меншості.
Відповідно до «Географічного словника Королівства Польського» в 1892 р. село знаходилось у Кольбушовському повіті Королівства Галичини та Володимирії, було 391 будинок і 1944 мешканці.
У міжвоєнний період Требось входило до Кольбушовського повіту Львівського воєводства, гміна Соколів-Малопольський.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Ряшівського повіту
Надсяння
Перемишльщина
|
396838
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B4%20%D1%83%20%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%96
|
Ісламський джихад у Палестині
|
Ісламський джихад у Палестині
Рух Ісламський джихад у Палестині — ісламіське арабське терористичне угрупування і з штаб-квартирою в Дамаску (Сирія), що має офіційною ціллю ведення релігійної війни, знищення Ізраілю і створення Палестинської Ісламської держави на території всієї Палестини. Більшість західних країн, передусім США та країни ЄС, а також Ізраїль, визнають цю організацію терористичною. Ісламський джихад у свою чергу проголошує Ізраїль, США та про-західні арабські режими «втіленням імперіалізму» і вважає їх об'єктами своєї боротьби.
Історія створення
Ісламський джихад спочатку був відомий як «угрупування PIJ» (абревіатура від ), котре заснували три палестинські студенти в Єгипті в кінці 1970-х років: Фатхі Шікакі, Абдул Азіз Одех та Башир Мусса. Хоча студенти були мусульманами-сунітами, на створення організації їх надихнула ісламська революція мусульман-шиїтів в Ірані. Після вбивства президента Анвара Садата єгипетськими ісламськими повстанцями організацію заборонили в Єгипті і на початку 1980-х років вона з'явилася на окупованих територіях в Палестині. Першою успішною акцією нової організації було вбивство в Газі в серпні 1987 р. керівника ізраїльської поліції. Через рік організацію вимушена була перебратися до Лівану, де вона продовжила напади на ізраїльські військові та цивільні об'єкти.
Хоча PIJ підтримувала Ясіра Арафата у визвольній боротьбі палестинського народу, вони рішуче виступали проти угоди з Ізраїлем в Осло. Після відмови руху Фатх очолюваним Арафатом від збройної боротьби, організація взяла відповідальність за низку терористичних актів, які завдали відчутного удару по мирному процесі на Близькому Сході. Атаки самовбивць-шахідів в Ізраїлі призвели до радикалізації ізраїльської суспільної думки та приходу до влади правого уряду у 1996 р., після чого мирний процес припинився остаточно.
В жовтні 1995 р. ізраїльськими агентами було вбито одного з засновників руху — Фатхі Шікакі і на чолі організації став викладач університету у Флориді Рамадан Абдуллах-аль-Шаллах. Штабквартира організації була перенесена до Дамаску. Подальші атаки проти Ізраїлю підвищили популярність організації серед пересічних палестинців, невдоволених відсутністю прогресу в мирному урегулюванні. За своїми методами та ідеологією організація має багато спільного з іншою палестинською організацією — Хамас.
1 серпня 2022 року ізраїльські військові заарештували лідера організації Бассема Сааді, після цього Ізраїль оголосив про військову операцію «Світанок», завдавши ударів по сектору Гази. Прем'єр-міністр Ізраїлю Яір Лапід заявив, що удари по Газі зірвали атаку на Ізраїль, яка планувалася як відповідь на арешт Сааді. Під час ударів по об'єктах угруповання в секторі Гази було знищено військове керівництво угруповання.
Посилання
Терористичні організації
Ісламські організації
Ісламістські терористичні організації
Ізраїльсько-Палестинський конфлікт
Палестинський тероризм
Засновані в Азії 1970
|
2940536
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Скавиця (Малопольське воєводство)
|
Скавиця (Малопольське воєводство)
Скавиця — село в Польщі, у гміні Завоя Суського повіту Малопольського воєводства.
Населення — (2011).
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Суського повіту
|
5224139
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B0
|
Корейська діаспора
|
Корейська діаспора складається з близько 7,3 мільйона осіб, як нащадків ранніх емігрантів з Корейського півострова, так і недавніх емігрантів з Кореї. Близько 84,5 % закордонних корейців проживають лише в п'яти країнах: Китаї, США, Японії, Канаді та Узбекистані. Інші країни з більш ніж 0,5 % корейських меншин включають Бразилію, Росію, Казахстан, В'єтнам, Філіппіни та Індонезію. Усі ці цифри включають як постійних мігрантів, так і приїжджих.
Термінологія
Нині існує низка офіційних і неофіційних назв, які використовуються владою двох корейських держав, а також низкою корейських установ для корейських громадян, емігрантів і нащадків, які проживають за кордоном. Таким чином, єдиної назви для корейської діаспори не існує.
Історично використовуваний термін ґьопо (교포/僑胞, також пишеться кьопо, що означає «громадяни») став мати негативний відтінок як посилання на людей, які внаслідок проживання за межами «рідної країни» втратили зв'язок зі своїм корейським корінням. У результаті інші вважають за краще використовувати термін донгпо (동포/同胞, що означає «брати» або «люди одного походження»). Донґпо має більш транснаціональний підтекст, підкреслюючи зв'язки між різними закордонними корейськими групами, тоді як ґиопо має більш суто національне значення, посилаючись на корейську державу. Ще один нещодавно популяризований термін — ґьомін (교민/僑民, що означає «іммігранти»), хоча зазвичай він зарезервований для громадян Кореї, які переїхали за кордон у пошуках роботи, і як такий рідко використовується як термін для позначення всієї діаспори.
У Північній Кореї громадян Кореї, які проживають за межами Кореї, називають хеое ґунґмін, у той час як Південна Корея використовує термін чжеое ґунмін для позначення всієї корейської діаспори. Обидва терміни перекладаються як «іноземець(-ці)».
Райони компактного проживання етнічних корейців в інших країнах називають корейські квартали, Маленькі Кореї або Маленькі Сеули.
Історія
До сучасної ери Корея протягом століть була територіально стабільною державою. Значна міграція з Кореї почалася лише в кінці ХІХ століття.
Японська і португальська работоргівля
Раби наприкінці XVI століття сформували одну з найперших груп корейської діаспори. Під час японського вторгнення в Корею в 1592—1598 роках корейських рабів вивозили з Кореї до Японії, причому перша партія була доставлена в жовтні 1592 року. Кількість рабів невідома, за оцінками, коливається від десятків тисяч до понад ста тисяч. Декому дозволили повернутися до Кореї, але більшість змусили залишитися в Японії, наприклад, відомий приклад корейського самурая Вакіти Наокати (Кім Йо Ч'ол). Більшість працювали селянами, а деякі ремісниками на японських майстрів. Жінки мали великий попит, і їх змушували працювати в публічних домах в Японії та за кордоном. Існують записи про тисячі хрещень, здійснених над ними португальцями, а деякі, у свою чергу, навернули тисячі інших корейських рабів. Деякі у XVII столітті були визнані святими (205 Японських мучеників). Потім португальці відправили деяких рабів в інше місце, а саме в португальське Макао. Відповідно, є запис про Мігеля Карвальо в Макао, який народився 1593 року від корейської рабині. Він, можливо, є першим або одним із перших макао-корейських людей. Громада з кількох тисяч корейських рабів утворилася біля церкви Святого Павла, і деякі з їхніх могил досі збереглися біля церкви. Інших рабів відправили до Маніли на іспанських Філіппінах, принаймні одного до Гоа, і, ймовірно, одного (Томе Кореа) на острів Амбон, де він був убитий під час різанини в Амбойні 1623 року. Антоніо Кореа був доставлений до Флоренції та Риму і, можливо, є першим корейцем, який потрапив у Європу.
Міжнародна торгівля корейськими рабами скоротилася незабаром після закінчення японського вторгнення через низку заборон з боку різних японських, католицьких, іспанських і португальських колоніальних властей. Попри майже припинення їх експорту з Японії, їхню працю й далі використовували.
Підйом
Масштабна еміграція з Кореї почалася ще в середині 1860-х років, головним чином на російський Далекий Схід і Північно-Східний Китай; ці емігранти стали предками двох мільйонів корейців в Китаї та кількох сотень тисяч корьо-сарам.
Корея під владою Японії
Під час японського колоніального періоду 1910—1945 рр. корейців часто вербували або примушували до кабального рабства для роботи в материковій Японії, префектурі Карафуто (Сахалін) і Маньчжоу-Го, особливо в 1930-х і на початку 1940-х років; ті, хто вирішив залишитися в Японії наприкінці війни, стали відомі як корейці зайнічі, тоді як приблизно 40 тисяч, які опинилися в пастці в Карафуто після радянського вторгнення, зазвичай називають сахалінськими корейцями. Згідно зі статистичними даними Імміграційного бюро Японії, рік в Японії проживало 901 284 корейці, з яких 515 570 були постійними мешканцями, а ще 284 840 були натуралізованими громадянами.
Окрім міграції в межах Японської імперії чи її маріонеткової держави Маньчжоу-Го, деякі корейці також повністю втекли з території, яка перебувала під владою Японії, прямуючи до Шанхаю, головного центру корейського руху за незалежність, або до вже створених корейських громад на російському Далекому Сході. Однак у 1938 році останні будуть депортовані до Середньої Азії.
Після здобуття незалежності
Корея здобула незалежність після капітуляції Японії у 1945 році після Другої світової війни, але була розділена на Північну і південну частини. Відомо, що корейська еміграція до США розпочалася ще в 1903 році, але корейська громада США зросла до значних розмірів лише після прийняття Закону про імміграційну реформу 1965 роки. В даний час у Сполучених Штатах проживає від 1,5 до 2 мільйонів корейців, переважно у великих містах. Кілька з них походять від робітників, які мігрували на Гаваї наприкінці ХІХ — початку ХХ століть. Значна кількість з них є нащадками сиріт Корейської війни, в якій Сполучені Штати були головним союзником Південної Кореї і забезпечили основну частину військ ООН, які там служили. У повоєнні роки тисячі людей були усиновлені американськими сім'ями (в основному білими), коли про тяжке становище цих сиріт розповідали по телебаченню. Однак переважна більшість іммігрувала або походить від тих, хто іммігрував після того, як Закон Гарта-Келлера 1965 року скасував національні імміграційні квоти.
Після створення Китайської Народної Республіки в 1949 році етнічні корейці в Китаї, чосонджок корейською мовою і чаосянцзу китайською мовою стали офіційно визнаними однією з 56 етнічних груп країни. Вони вважаються однією з «основних меншин». Їх населення зросло приблизно до 2 мільйонів; вони залишалися переважно в північно-східному Китаї, де спочатку оселилися їхні предки. Їх найбільше населення було зосереджено в корейській автономній префектурі Яньбянь у Цзіліні, де вони налічували 854 000 у 1997 році.
Європа та Латинська Америка також були другорядними напрямками для післявоєнної корейської еміграції. Імміграція корейців до Латинської Америки була задокументована ще в 1950-х роках; Північнокорейські військовополонені вирішують емігрувати до Чилі в 1953 році та Аргентини в 1956 році під егідою Червоного Хреста. Однак більшість корейських поселень припадає на кінець 1960-х років. Оскільки південнокорейська економіка продовжувала розвиватися у 1980-х роках, інвестори з Південної Кореї прийшли до Латинської Америки та заснували малі підприємства в текстильній промисловості. Корейські іммігранти все частіше оселялися в міських центрах Болівії, Чилі, Колумбії, Еквадору, Парагваю, Уругваю та Венесуели, хоча з того часу почалася зворотна міграція з Південної Америки назад до Кореї.
Однак у 1970-х роках Японія та Сполучені Штати залишалися двома основними напрямками для південнокорейських емігрантів, на кожну з яких припадало більше чверті всієї еміграції; Близький Схід став третім за популярністю напрямком: понад 800 000 корейців поїхали до Саудівської Аравії між 1975 і 1985 роками та ще 26 000 корейців поїхали до Ірану. Навпаки, окрім Німеччини (1,7 % усієї еміграції з Південної Кореї у 1977 р.) і Парагваю (1,0 %), жоден європейський чи латиноамериканський напрямок не входив навіть у десятку найбільших емігрантів. Культурне та стилістичне розмаїття корейської діаспори задокументовано та відзначено в роботах художнього фотографа CYJO в її проєкті Kyopo, фотографічному дослідженні понад 200 людей корейського походження.
Нові тенденції еміграції з Кореї
Повідомлення південнокорейських медіа про заворушення підвищили обізнаність громадськості про тривалий робочий день і суворі умови, з якими стикалися іммігранти до Сполучених Штатів у 1990-х роках. Хоча імміграція до Сполучених Штатів ненадовго стала менш привабливою внаслідок заворушень у Лос-Анджелесі 1992 року, під час яких багато корейських іммігрантів побачили, як їхні підприємства були зруйновані мародерами, мегаполіси Лос-Анджелеса та Нью-Йорка все ще містять найбільше населення етнічних корейців за межами Кореї і продовжують приваблювати найбільшу частку корейських іммігрантів. Фактично, корейське населення на душу населення в окрузі Берген, штат Нью-Джерсі, у столичному районі Нью-Йорка, становить 6,3 % за переписом 2010 року в Сполучених Штатах (підвищившись до 6,9 % за даними опитування американської громади 2011 року), є найвищим серед усіх округів у Сполучених Штатах, включаючи всі десятки найкращих муніципалітетів країни за відсотком корейського населення за переписом населення США 2010 року, тоді як концентрація корейських американців у Палісейдс Парк, Нью-Джерсі, в межах округу Берген, є як найвищою щільністю, так і найвищою часткою серед усіх муніципалітетів у Сполучених Штатах, 52 % населення.
З початку 2000-х років значна кількість заможних корейських американських професіоналів оселилася в окрузі Берген, де розташовані північноамериканські штаб-квартири південнокорейських чеболів, включаючи Samsung LG Corp і Hanjin Shipping, і заснували різноманітні академічні та громадські організації підтримки, включно з корейською батьківською партнерською організацією в середній школі Академія округу Берген та Корейсько-американською асоціацією Нью-Джерсі. Медичний центр Голі Нейм у Тінеку, штат Нью-Джерсі, в окрузі Берген, доклав амбітних зусиль, щоб надати комплексні медичні послуги недостатньо застрахованим і незастрахованим корейським пацієнтам із широкого регіону за допомогою своєї Корейської медичної програми, яка залучає понад 1500 етнічних корейських пацієнтів. Широка авеню Корейського кварталу округу Берген у парку Палісейдс стала домінуючою ланкою корейсько-американської культури, яку називають «Алеєю слави корейської кухні» з різноманітними пропозиціями, що включають найвища концентрація корейських ресторанів у радіусі однієї милі в Сполучених Штатах і Броуд-авеню також перетворилася на корейський десертний напрямок; і його центр для людей похилого віку в парку Палісейдс є популярним місцем зборів, де навіть корейські бабусі, як було відомо, наслідували танцювальну тенденцію всесвітнього вірусного хіта Gangnam Style південнокорейського «K-pop» репера Psy у вересні 2012 року; тоді як неподалік також стає таким Корейський квартал Форт-Лі. Корейський фестиваль урожаю Чусок на День подяки став щорічною традицією в окрузі Берген, його відвідують кілька десятків тисяч людей. У січні 2019 року Крістофер Чунґ склав присягу як перший корейський мер Палісейдс Парк і перший мер корейської діаспори в окрузі Берген.
Зростаюча корейська громада округу Берген була процитована виконавчою владою округу Кетлін Донован у контексті призначення прокурора Гакенсака, штат Нью-Джерсі Дже Й. Кіма, на посаду судді Центрального муніципального суду в січні 2011 року. Згодом, у січні 2012 року, губернатор штату Нью-Джерсі Кріс Крісті висунув кандидатуру адвоката Філліпа Квона з округу Берген на посаду судді Верховного суду Нью-Джерсі, хоча ця кандидатура була відхилена судовим комітетом Сенату штату. У липні 2012 року Квон був призначений заступником головного юрисконсульта Управління порту Нью-Йорка та Нью-Джерсі. За The Record of Bergen County, Бюро перепису населення США визначило, що чисельність корейського населення округу (за даними перепису 2010 року 56 773 осіб (до 63 247 згідно з опитуванням американської спільноти 2011) зросла достатньо, щоб виправдати мовну допомогу під час виборів і корейці округу Берген заслужили значну політичну повагу. Станом на травень 2014 року американці корейського походження отримали принаймні чотири місця в раді округу Берген. Описується як історична подія, 6 доларів США Мільйонний корейський громадський центр був відкритий у Тенафлай, штат Нью-Джерсі, у січні 2015 року з метою інтеграції корейської громади округу Берген у звичайне русло.
З розвитком південнокорейської економіки центр еміграції з Кореї почав зміщуватися з розвинутих країн на країни, що розвиваються, до репатріації назад до Кореї. Після нормалізації дипломатичних відносин між Китаєм і Південною Кореєю в 1992 році багато громадян Південної Кореї почали осідати в Китаї, приваблені можливостями для бізнесу, створеними реформами та відкриттям Китаю та низькою вартістю життя. Великі нові громади південнокорейців сформувалися в Пекіні, Шанхаї та Ціндао; рік, їх населення оцінюється в 300 000—400 000 осіб. У Гонконзі також є невелика громада корейців, в основному трудові мігранти та їхні сім'ї; згідно з переписом населення Гонконгу 2001 року, вони налічували приблизно 5200 осіб, що робить їх 12-ю за чисельністю етнічною групою. Південно-Східна Азія також бачила приплив південнокорейців. Чисельність корейців у В'єтнамі зросла приблизно до 30 000 після нормалізації дипломатичних відносин у 1992 році, що робить їх другою за чисельністю іноземною громадою В'єтнаму після тайванців. Корейська міграція на Філіппіни зросла на початку 2000-х років через тропічний клімат і низьку вартість життя порівняно з Південною Кореєю, хоча ця діаспора скоротилася з 2010 року; 370 000 корейців відвідали країну в 2004 році, і приблизно 46 000 корейських іммігрантів проживають там постійно. Хоча менша, кількість корейців у Камбоджі також стрімко зросла, збільшившись майже в чотири рази між 2005 і 2009 роками. Здебільшого вони проживають у Пномпені, менша кількість у Сіам-Ріпі. Це переважно інвестори, задіяні в будівельній галузі, хоча є також деякі місіонери та працівники НУО. Корейський квартал на Мангеттені в Нью-Йорку називають «корейським Таймс-сквер» і став міжнародним економічним форпостом корейського чеболя.
Зворотна міграція
Корейці, які народилися або оселилися за кордоном, мігрували назад до Північної та Південної Корей з моменту відновлення незалежності Кореї; мабуть, найвідомішим прикладом є Кім Чен Ір, народжений у Вятському, Хабаровський край, Росія, де його батько Кім Ір Сен служив у Червоній армії. Післявоєнні міграції корейців з усієї Японської імперії назад на Корейський півострів характеризували як бюрократично, так і поширено як «репатріацію», відновлення конгруентності між корейським населенням та його територією. У доколоніальній корейській державі не було чітко встановлених кордонів чи критеріїв, які визначали, хто був громадянином; однак японський колоніальний уряд зареєстрував усіх корейців в окремому сімейному реєстрі, розділення якого тривало, навіть якщо окремий кореєць мігрував до Маньчжурії чи Японії. Так Північна та Південна Корея мали чітке юридичне визначення того, хто є корейцем-репатріантом, і їм не потрібно було створювати для них жодних спеціальних юридичних категорій національного членства, як Німеччина зробила для німецьких вигнанців після Другої світової війни. Також відбулася зворотна міграція корейців із Бразилії назад до Кореї, спричинена зростанням насильства в Бразилії.
Найбільш масштабна діяльність з репатріації відбулася в Японії, де Чонгріон спонсорував повернення корейських жителів Зайнічі до Північної Кореї; починаючи з кінця 1950-х і на початку 1960-х років, з потоком репатріантів, що тривав аж до 1984 року, майже 90 000 корейців Зайнічі переселилися до відлюдної комуністичної держави, хоча домівки їхніх предків були в Південній Кореї. Однак повідомлення про складні економічні та політичні умови повернулися до Японії, що знизило популярність цього варіанту. Вважається, що близько сотні таких репатріантів пізніше втекли з Північної Кореї; найвідомішим є Кан Чхоль Хван, який опублікував книгу про свій досвід «Акваріуми Пхеньяну». Однак Південна Корея була популярним місцем для корейців, які оселилися в Маньчжоу-Го в колоніальний період; такі репатріанти з Маньчжоу-Го, як Пак Чон Хі та Чон Ду Хван, мали великий вплив на процес національного будівництва в Південній Кореї.
До 1980-х років радянські корейці не репатріювалися у великих кількостях і не відігравали великої ролі у визначенні меж членства в корейській нації. Проте приблизно 1000 сахалінських корейців, за оцінками, також самостійно репатріювалися на Північ протягом десятиліть після закінчення Другої світової війни, коли повернення до своїх батьківщин на Півдні було неможливим через відсутність радянських відносин з Півднем і відмову Японії надати їм права транзиту. У 1985 році Японія почала фінансувати повернення сахалінських корейців до Південної Кореї; однак лише 1500 осіб прийняли цю пропозицію, причому переважна більшість населення залишилася на острові Сахалін або натомість переїхала на російський Далекий Схід.
З підйомом південнокорейської економіки у 1980-х роках економічні мотиви стали все більш поширеними в рішеннях закордонних корейців щодо репатріації та в якій частині півострова оселитися. 356 790 китайських громадян мігрували до Південної Кореї після реформування та відкриття Китаю; майже дві третини, за оцінками, є Чаосяньцзу. Подібним чином деякі корьо-сарам з Центральної Азії також переїхали до Південної Кореї як гастарбайтери, щоб скористатися перевагами високої заробітної плати, яку пропонує зростаюча економіка. Наприклад, грошові перекази з Південної Кореї до Узбекистану перевищували 100 доларів США мільйонів у 2005 році. Зворотна міграція через шлюб за домовленістю — ще один варіант, зображений у південнокорейському фільмі «Весільна кампанія» 2005 року режисера Хван Бьон Кука. Проте корйо-сарам часто стикається з найбільшими труднощами в інтеграції в корейське суспільство через погане знання корейської мови та той факт, що їхній діалект, корьо-мар, значно відрізняється від сеульського діалекту, який вважається стандартним на Півдні.
Зворотна міграція зі Сполучених Штатів була набагато менш поширеною, ніж міграція з Японії чи колишнього Радянського Союзу, оскільки фактор економічного поштовху був набагато меншим, ніж у Японії 1960-х років чи Центральній Азії після розпаду Радянського Союзу. Корейські мігранти з США, що повернулися, переважно були артистами, яких або завербували південнокорейські агентства талантів, або вирішили переїхати туди через відсутність можливостей у Сполучених Штатах; яскравими прикладами є Дже Чонг, Йохан Кім і Джун Лі (з R&B- тріо Solid), співаки Джун Парк (з K-pop group g.o.d) і Браян Джу (з R&B- дуету Fly to the Sky), хіп-хоп виконавець і автор пісень Джей Парк і модель і актор Деніел Генні (який спочатку не розмовляв корейською).
Члени корейської діаспори також можуть подати заявку на поховання в Кореї після своєї смерті. Національне кладовище Манг-Хян у Чхонані зараз зберігає останки корейців з усього світу, включно з тими, хто помер за десятиліття до створення кладовища в 1976 році.
Чисельність в інших країнах
Загалом за межами Кореї станом на 2019 рік проживає 7,493,587 корейців.
2,546,982
2,461,386
824,977
241,750
177,270
172,684
169,933
167,331
109,923
85,125
48,281
44,864
40,770
38,114
29,167
23,063
22,774
21,406
20,861
20,200
18,515
13,070
12,721
11,969
11,897
11,273
10,930
9,581
8,601
7,667
Див. також
Заморські китайці
Корейський квартал
Примітки
Джерела
Посилання
Корейська діаспора
CS1 використовує письмо коду мови ko (корейська)
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
4546896
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96%D1%8F%20%E2%80%94%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7
|
Відносини Нова Зеландія — Європейський Союз
|
Відносини Нова Зеландія — Європейський Союз
Нова Зеландія та Європейський Союз (ЄС) мають міцні стосунки і все частіше дивляться віч-на-віч на міжнародні проблеми. Відносини ЄС-Нова Зеландія засновані на Спільній декларації про відносини та співробітництво, вперше узгоджену в 2007 році. Вона охоплює не лише економічні відносини, а й більш широкі політичні питання та співпрацю.
Уряд Нової Зеландії має делегацію в ЄС у своєму посольстві в Брюсселі. Представництво Європейського Союзу знаходиться у Веллінгтоні.
Історія
З липня 2012 року Нова Зеландія та ЄС ведуть переговори щодо першого юридично обов’язкового всеохоплюючого політичного договору, який регулює їхні загальні відносини. Переговори щодо цього договору — Угоди про партнерство про відносини та співробітництво (PARC) — були завершені, а текст парафований у березні 2015 року. Офіційне підписання документа відбулося 5 жовтня 2016 року і був підписаний Верховним представником Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки / віце-президентом Європейської комісії Федерікою Могеріні, а потім міністром закордонних справ Нової Зеландії Мюррером Маккаллі.
Перша політична заява про співпрацю між ЄС та Новою Зеландією датується 1999 роком, коли було підписано Спільну декларацію про відносини між Європейським Союзом та Новою Зеландією.
У 2007 році це було замінено Спільною декларацією про відносини та співробітництво, оновленою політичною декларацією, яка регулює та спрямовує діяльність між двома партнерами. Декларація містить детальну програму дій для ЄС і Нової Зеландії в таких сферах, як глобальна та регіональна безпека, боротьба з тероризмом і права людини, розвиток і економічне співробітництво, торгівля, зміна клімату, а також наука і технології.
ЄС і Нова Зеландія також домовилися про низку галузевих угод, покликаних полегшити доступ до ринків один одного та зменшити витрати експортерів. Яскравими прикладами є угоди про ветеринарні стандарти, послуги горизонтального повітряного транспорту, а також про взаємне визнання стандартів та сертифікації. Консультації вищих посадових осіб з питань торгівлі, сільського господарства, рибальства, науки і технологій відбуваються щороку по черзі між Брюсселем та Веллінгтоном. Консультації та обмін інформацією також відбуваються в таких сферах, як зміна клімату, допомога розвитку та гуманітарна допомога.
У жовтні 2015 року під час візиту прем’єр-міністра Джона Кі до Брюсселя президент Ради Європейського Союзу Дональд Туск та президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер оголосили разом із прем’єр-міністром Кі про початок процесу укладання угоди про вільну торгівлю між ЄС та Новою Зеландією. Зараз ведеться робота з підготовки переговорів.
Торгівля
ЄС є третім за величиною торговим партнером Нової Зеландії після Китаю та Австралії, а Нова Зеландія є 50-м для ЄС. В експорті Нової Зеландії переважають сільськогосподарські товари, тоді як в експорті ЄС переважають промислові товари. Обсяг прямих іноземних інвестицій ЄС у Новій Зеландії становить 10,9 млрд євро, а обсяг інвестицій Нової Зеландії в ЄС – 5,6 млрд євро.
ЄС і Нова Зеландія виявили зацікавленість у переговорах щодо угоди про вільну торгівлю між ними. У травні 2018 року ЄС вирішить, чи розпочинати торгові переговори офіційно.
Див. також
Зовнішня політика Європейського Союзу
Відносини Австралії та Європейського Союзу
Примітки
Посилання
Місія Нової Зеландії в ЄС
Місія ЄС у Новій Зеландії
Європейський Союз – Міністерство закордонних справ і торгівлі Нової Зеландії
Нова Зеландія та Європейський Союз
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
30212
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Ополчення
|
Ополчення (також народне ополчення) — допоміжне військо, створюване у надзвичайних умовах воєнного часу з добровольців — цивільного населення, здатного тримати зброю, але звільненого від дійсної військової служби.
За княжої доби (IX—XIV ст.) крім княжого війська — дружини під час ворожого наступу князі скликали народне ополчення, так званих, воїв з рядів міської людності і селян. Вони були організовані на територіальній основі, і кожна земля становила відділ — тисячу на чолі з тисяцьким. Вої не мали однотипного озброєння. Вони становили легко озброєну піхоту без більшого бойового значення. Подібно було організоване ополчення у Великому князівстві Литовському (до половини 16 ст.). У Речі Посполитій ополчення охоплювало насамперед шляхту («посполите рушення»).
Див. також
Міліція (ополчення)
Посполите рушення
Джерела та література
М. В. Коваль. Народне ополчення //
Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
Радянська енциклопедія історії України. — К., 1971. — т. 3.
Література
Посилання
Напіввійськові організації
|
768209
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%B4%20%28%D0%90%D1%81%D0%BA%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Ханабад (Аскеранський район)
|
Ханабад (Аскеранський район)
Ханабад — село у Аскеранському районі Азербайджану.
Пам'ятки
У селі розташоване селище «Джрвеж» 12-17 ст., кладовище «Наатак» 17 ст., середньовічна печера-святиня «Мец нан», церква Сурб Аствацацін 19 ст., каплиця 1224 р., селище «Єрешен» 18-20 ст., хачкар 9-13 ст., селище «Верін Кліджбах» (за 3 км на захід від села) 12-20 ст. та кладовище 19-20 ст.
Джерела
World Gazetteer — World-Gazetteer.com
Population of Nagorno-Karabakh Republic (2005)
Примітки
Села Азербайджану
|
4734665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Borophagus%20orc
|
Borophagus orc
|
Borophagus orc — вимерлий вид роду Borophagus підродини Borophaginae, групи псових, ендемічних для Північної Америки (Флорида, Північна Кароліна) з 10.3 до 4.9 млн років тому.
Огляд
Borophagus, як і інші Borophaginae, широко відомі як "кістотрощильні" або "гієноподібні" собаки. Хоча він і не був наймасовішим борофагіном за розміром або вагою, він мав більш високорозвинену здатність хрускіти кістками, ніж попередні, більші роди, такі як Epicyon, що, здається, є еволюційною тенденцією групи (Turner, 2004). В епоху пліоцену Borophagus почали витіснятися такими родами Canis, як Canis edwardii, а пізніше Canis dirus. Ранні види Borophagus до недавнього часу відносили до роду Osteoborus, але зараз ці роди вважаються синонімами. Borophagus orc, ймовірно, вів гієноподібний спосіб життя, збираючи трупи нещодавно померлих тварин.
Примітки
Посилання
Alan Turner, "National Geographic: Prehistoric Mammals" (Washington, D.C.: Firecrest Books Ltd., 2004), pp. 112–114.
Xiaoming Wang, "The Origin and Evolution of the Dog Family" Accessed 1/30/06.
Picture of an Osteoborus skull in a museum, from "World of the Wolf." (Accessed 6/19/06)
Russell Hunt, "Ecological Polarities Of the North American Family Canidae: A New Approach to Understanding Forty Million Years of Canid Evolution" (Accessed 1/30/06).
Wang et al., "Phylogenetic Systematics of the Borophaginae (Carnivora:Canidae)." Bulletin of the American Museum of Natural History, No. 243, Nov. 17 1999. (PDF) (Accessed 4/11/06)
Фауна міоцену
Фауна пліоцену
|
4400562
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Чагарниця анамська
|
Чагарниця анамська (Garrulax annamensis) — вид горобцеподібних птахів родини Leiothrichidae. Ендемік В'єтнаму. Раніше вважалася підвидом смугастоволої чагарниці.
Опис
Довжина птаха становить 24—25 см, з яких на хвіст припадає 8,8—10 см. Довжина крил становить 8,3—9,2 см, довжина дзьоба 25-27 мм. Забарвлення переважно коричневе, горло чорне, груди оранжеві, поцятковані чорними плямками. Над очима оранжеві «брови».
Поширення і екологія
Анамські чагарниці мешкають на у південному В'єтнамі. Вони живуть у тропічних лісах і чагарникових заростях. Зустрічаються на висоті від 915 до 1510 м над рівнем моря. Живуть парами, не утворюють великих зграй. Сезон розмноження триває з квітня по липень. У кладці 2—3 яйця.
Примітки
Джерела
Collar, N. J. (2006) A partial revision of the Asian babblers (Timaliidae) , Forktail, 22: 85-112.
Robson, Craig (2002) A Field Guide to the Birds of South-east Asia, New Holland, London.
Посилання
Oriental Bird Images: orange-breasted laughingthrush
Xenocanto: orange-breasted laughingthrush, recordings of song and call
Leiothrichidae
Птахи, описані 1919
Птахи В'єтнаму
Ендемічна фауна В'єтнаму
|
16043969
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Noailles%2C%20Tarn
|
Noailles, Tarn
|
Noailles, Tarn
Noailles (Languedocien: Noalhas) is a commune in the Tarn department in southern France.
Geography
The village lies in the middle of the commune, on the right bank of the Vère, which flows southwestward through the commune.
See also
Communes of the Tarn department
References
Communes of Tarn (department)
|
2500627
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%93%D0%B5%D0%BF%D0%BA%D0%B5%D0%BD
|
Даніель Ніклас фон Гепкен
|
Даніель Ніклас фон Гепкен (9 березня 1669, Бремен — 26 квітня 1741, Стокгольм) — шведський державний діяч, барон (1719).
Життєпис
Даніель Ніклас фон Гепкен народився 9 березня 1669 року в родовому маєтку Мела у Бремені в сім'ї Нікласа фон Гепкен та Анни Маргарети фон Ґрейффентц.
В 1719 отримав титул барона й посаду державного секретаря з зовнішніх справ.
Помер 26 квітня 1741 року в Стокгольмі.
Примітки
Посилання
Дипломати Швеції
Новоісторична Швеція
Уродженці Швеції
Померли у Стокгольмі
|
1942497
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96
|
Ненсі
|
Ненсі
«Ненсі» (рос. «Нэнси») — український музичний гурт, створений 1992 року автором виконавцем Анатолієм Бондаренком у Костянтинівці (Донецька область).
Найвідоміша пісня гурту є пісня «Дим сигарет з ментолом». Існує думка, що пісня є плагіатом з української пісні «Плаття твоє із ситцю», популярної у 1980-х роках на західноукраїнських весіллях.
Склад групи
Анатолій Бондаренко — народився 11.01.1966 у Костянтинівці Донецької області.
Андрій Костенко — народився 15.03.1971 на о. Ітуруп, Курильський округ (Сахалінська область, РРФСР). З 1974 (3 роки) жив у Краматорську Донецької області.
Сергій Бондаренко (19.06.1987—18.10.2018), народився у Костянтинівці Донецької області.
Дим сигарет з ментолом — перший альбом, записаний 1992 року в студії звукозапису «Ліра» у Донецьку.
Історія групи
Ідея створення групи «Ненсі» належить продюсеру, поету і композитору Анатолію Бондаренку. Ще в шкільні роки він складав музику і тексти для створення власних пісень.
В 1983 році створив групу «Хобі», і вона стала популярною в Донецькій області. «Хобі» записала в студії Донецького Державного Центру телерадіомовлення альбом «Кришталева любов» («Хрустальная любовь»), який представляв собою цикл пісень власного твору. Головна композиція «Кришталева любов» згодом увійшла до альбому «Ненсі» «Туман-туман».
До серпня 1991 року група гастролювала по обласних майданчиках. У період розпаду СРСР група «Хобі» закрилася. У 1992 році Анатолій Бондаренко зібрав нових учасників для групи, у тому числі клавішника і соліста Андрія Костенко, з перспективою просування в Москві. Влітку 1992 року розпочалася студійний запис нового альбому, який завершився до кінця 1992 року. Технічні роботи звукозапису забезпечив директор студії «ЛІРА» Анатолій Воробйов, а творчий процес — Донецький академічний український музично-драматичний театр. Зобов'язання по просуванню альбому «Ненсі» на всьому пострадянському просторі взяла на себе московська студія «Союз».
Пісня гурту «Дим сигарет з ментолом» придбала популярність і була видана великими тиражами. У 1994 р пісні «Ненсі» звучать на всіх радіостанціях Росії. У 1995 році вийшов перший компакт-диск. У 1995—1996 група з'являлася в ефірах центральних каналів Росії та України. У 1996 році на Першому каналі (ОРТ) у програмі «МузОбоз» рульовий Обозу Іван Демидов назвав групу Ненсі найкращою в Росії і № 1 в СНД.
Ім'я
У січні 1993-го Анатолій вирішив позбутися незручної назви групи «Хобі» і почав шукати відповідне ім'я для професійної діяльності групи. За спогадами Анатолія: Так, коли ми називали групу, був створений список назв. Інтернету в 1992 році не було, і ми пішли консультуватися до друзів у магазини грамплатівок, які були в курсі всіх західних і радянських груп. Тут же прибрали всі збіги, оскільки такі назви вже були. До смішного доходило, думаємо: «Винтик»! А така група вже є. Динамік (група)! І така група є. Мабуть, творчі люди на одній хвилі знаходилися
І так як багато імен виявилися зайнятими, у світовій індустрії розваг, залишили три відповідних: «Люта (притока Шелоні)», «Платина», «Ненсі» (ім'я дівчини з юнацтва Анатолія) ім'я поширене в США як Nancy. Відомі особистості: Ненсі Сінатра, Ненсі Рейган, Ненсі Томпсон, Ненсі Аллен, Ненсі Мейерс і інші.
Музикантам допомогла місцева мешканка, фахівець з енергетики — вона звіряла різні варіанти назви групи з фотографіями учасників групи. А коли її перлина на нитці описала величезне коло над ім'ям Ненсі, вона посміхнулася і сказала, що в цьому поєднанні енергетика створює сильне поле. І поклавшись на фахівця вибрали ім'я групи.
Ім'я Ненсі потрапило в цей список тому, що колись, у вісімдесятих, в піонерському таборі «Донецька юність» в Слов'яногорську, в найкрасивіших місцях, я зустрів її. У цьому піонерському таборі я проводив кожне літо з першого класу до восьмого — там мама працювала, світла їй пам'ять. У сьомому класі ми вже були підлітками, ми танцювали, закохувалися. До нас приїхала група юнаків та дівчат з різних країн світу, серед яких була Ненсі. Вона вчила російську мову, сиділа з нами вечорами біля багаття. Співала і танцювала на конкурсах і дискотеках. Одного разу ми з нею як танцювальна пара посіли третє місце і отримали бронзові медалі. За день до від'їзду делегації ми посварилися через те, що я підкрався, коли вона писала лист, а я дивився і читав … Раптом вона озирнулася і була шокована такою «жартом». Зі сльозами і обуреним криком вона пішла. Коли прийшов час делегації їхати, я стояв біля автобуса і всім говорив поки. Майже всі хлопці плакали. Вона сиділа біля вікна і дивилася з байдужістю на все, що відбувається. Зачинилися двері, колона автобусів рушила, я побіг за цим автобусом і зупинив його. Відкрилися двері, Ненсі вибігла і на очах у всіх ми обнялися і стали цілуватися … Я подарував їй гітару — вона здивовано подивилася на мене, адже це був страшний дефіцит в СРСР. Вона сіла в автобус, і колона зникла в лісовому масиві, залишивши запах бензину і її парфумів …
Ми кілька років листувалися, поки не змінилася політична обстановка, я писав листи ще і ще, але вони поверталися до мене чи не доходили до неї. Сказали, що її сім'я змінила місце проживання.
Так це ім'я залишилося зі мною по життю …
Нагороди
1996 — Найкраща Російська група
2004 — Лауреат конкурсу «Бойове Братство»
2007 — Кавалер ордена «Служіння мистецтву»
2010 — Медаль «Талант і покликання»
Виступи та досягнення
1992 — Група «Ненсі» Фестиваль в Донецьку «Вітер зі сходу» (приз глядацьких симпатій).
1992 — Професійна запис альбому «Дим сигарет з ментолом» і пошук нової назви групи.
1993 — Група «Ненсі» Москва Студія «СОЮЗ» (новинка російської естради).
1994 — Фестиваль у Києві «Музичний штурвал» (почесний гість фестивалю).
1995 — Музичний конкурс в Москві «Муз-обоз» (переможці конкурсу).
1996 — Фестиваль-конкурс в Москві «Пісня року» 96 (переможці відбіркового туру, номінанти премії найкращої групи — 96).
1997 — Ненсі їде в Велике турне по всіх країнах СНД, Прибалтики та далекого зарубіжжя.
1998 — через дефолт «Ненсі» відлітає до Німеччини.
1998—2007 р. — Період судових розглядів і практично повного зникнення з екранів (після 2001 року) групи «Ненсі».
2008—2009 р. — Світовий ювілейний тур 15-річчя.
2012 — Світовий тур «Брілліхіт».
2012 — Прем'єра нового альбому «Вечерочкіночкі».
2012 — 28 грудня Ненсі виступили на президентському прийомі «новий рік 2013» в Кремлі.
2013 — Шоу в Мінську «20 років на сцені»
Відеокліпи
1993 — «Как любил я тебя»
1993 — «Пьяный день рождения»
1994 — «В первый раз»
1994 — «Калина красная»
1994 — «Милая»
1994 — «Чёрный Кадиллак»
1995 — «Отель»
1996 — «Дым сигарет с ментолом»
1996 — «Чистый лист»
1997 — «Ты далеко»
1998 — «Туман-туман»
2000 — «Ромео»
2000 — «Прочти, пожалуйста, моё письмо»
2000 — «Горько плакала ива»
2001 — «Зачем»
2007 — «Светик мой Светлана»
2010 — «Ночной коралл»
2012 — «Ты научи меня летать»
2012 — «Нэнси Люблю Кохаю I Love You!»
2013 — «Я стану ветром»
2013 — «Дед Мороз не придет»
2018 — «Белый Дым»
Дискографія Ненсі
1993 — «Дым сигарет с ментолом»
1994 — «Чёрный Кадиллак часть 1»
1994 — «Чёрный Кадиллак часть 2»
1995 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 1»
1996 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 2»
1997 — «Свадьба»
1997 — «Ты далеко, или волшебный мир»
1998 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 3»
1998 — «Туман, туман»
2000 — «Ромео»
2000 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 4»
2001 — «Луна»
2001 — «Ива»
2001 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 5 „ЛАДА“»
2002 — «Мой огонёк»
2002 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 6 „КОРАБЛИК“»
2003 — «Нэнсимьюзик точка ру»
2004 — «Прочти, пожалуйста, мое письмо!»
2004 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 7»
2005 — «Сантанави»
2005 — «Новые и лучшие песни группы „Нэнси“ часть 8»
2008 — «Дым сигарет с ментолом 15 лет» (юбилейный)
2012 — «Вечерочкиночки» (премьера 29 сентября 2012).
Пісні
1993 — Дым сигарет с ментолом
1994 — Черный кадиллак
1994 — Ручной пулемет
1994 — Шерше-ля-фам
1995 — Как любил я тебя
1996 — Девушка мечты (Чистый лист)
2003 — А дождь стучит
Концертні програми
За роки творчого життя групи Ненсі створені концертні шоу-програми:
«Дим сигарет з ментолом» (1995-1998)
«Туман-туман» (1999-2001)
«Гірко плакала верба» (2001-2003)
«Найулюбленіші пісні» (2004)
«Дим сигарет з ментолом 15 років» — ювілейна програма (2009)
«Діаманти — Зірки» (2009)
Критика
Музичні критики оцінюють творчість групи «Ненсі» як успішний проект сучасної поп-культури.
Факти
14 липня 1993 Анатолій Бондаренко відкрив власну студію «Ненсі», сьогодні вона називається «BONDARENKO MEDIA».
07.07.2007 Статус третього соліста групи отримує Сергій Бондаренко (син Анатолія)
15 серпня 2009 були відновлені всі авторські права
26.05.2009 Запущено NensiTV канал на YouTube
23.02.2012 Підписано партнерський контракт з Yandex-музика
Примітки
Посилання на офіційні ресурси
Сайт гурту
http://nensiman.com
http://www.baza-artistov.ru/artistRus/ShowTop/46/1
Примітки
Попмузика
Російські попгурти
Музичні колективи Донецької області
|
2510232
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/OR5L1
|
OR5L1
|
OR5L1 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 11-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 311 амінокислот, а молекулярна маса — 34 559.
Кодований геном білок за функціями належить до рецепторів, g-білокспряжених рецепторів, білків внутрішньоклітинного сигналінгу.
Локалізований у клітинній мембрані, мембрані.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 11
Білкові рецептори
Некатегоризовані білки
|
54454
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%27%D1%8E%D1%82%D0%B5%D1%80
|
Персональний комп'ютер
|
Персональний комп'ютер (скорочено ПК) — багатофункціональний комп'ютер, з розмірами, можливостями і ціною, що уможливлює його індивідуальне використання.
Історія
Ще у 1968 році дослідник Дуглас Енгельбарт показав те, що стало звичним на початку 21 століття — електронну пошту, гіпертекст, текстовий процесор, відеоконференції та маніпулятора «мишу». Разом з тим у той час використання комп'ютера (ЕОМ) було занадто дорогими для індивідуального користування (у бізнесі чи освіті).
У 1970 році компанією (Hewlett-Packard) було презентовано розробку обчислювальної системи (комп'ютера), яка повністю розміщувалась на верхній частині столу і мала клавіатуру, маленький дисплей (монітор) і принтер. Першим персональним комп'ютером вважається Xerox Alto, розроблений у 1973 році Науково-дослідним центром компанії Xerox (PARC) у Пало-Альто (Каліфорнія, США). Він вже мав графічний інтерфейс користувача (GUI), який пізніше служив прикладом для Apple Computer у створенні операційної системи для Macintosh і Microsoft для розробки інтерфейсу Windows. Комп'ютер Wang +2200 1973 року мав повнорозмірний дисплей на основі електронно-променевої трубки (ЕПТ) та касети як засіб зберігання інформації. Впровадження мікропроцесорів призвело до масового поширення персональних комп'ютерів після 1975 року.
Ранні персональні комп'ютери (мікрокомп'ютери) були цікавими головним чином для фахівців і аматорів радіоелектронних пристроїв. Програмування таких пристроїв здійснювалося за допомогою зміни положень перемикачів на передній панелі, результати обчислень відображалися вмиканням відповідних лампочок-індикаторів. Практичне застосування мікрокомп'ютера вимагало додавання периферійних пристроїв, як-от: клавіатури, комп'ютерні дисплеї, дискові накопичувачі та принтери. Micral N був одним з найперших комерційних мікрокомп'ютерів на основі мікропроцесора Intel 8008. Його випускали, починаючи з 1972 року, причому було продано близько 90000 пристроїв.
У 1976 році Стів Джобс і Стів Возняк створили персональний комп'ютер Apple I з платою яка містила близько 30 мікросхем. У січні 1977 року було представлено персональний комп'ютер Commodore PET, у червні 1977 року — Apple II (як правило, його називають «Apple ][») і TRS-80 від Radio Shack у листопаді 1977 року. Масовий випуск мікрокомп'ютерів сформував ринок персональних комп'ютерів, що дало змогу широкому колу людей використовувати комп'ютери, орієнтуючись на використовувані програмні засоби, практично не звертаючи уваги на технічні особливості їхньої роботи.
З початку 1980-х років комп'ютери широко використовуються для персонального (у тому числі і домашнього) використання, розробляється програмне забезпечення широкого спектра, у тому числі і ігри. Персональний комп'ютер Commodore 64 було продано в кількості 17 млн шт. Ще один такий комп'ютер — NEC PC-98, продано понад 18 мільйонів одиниць. Кілька дорожчих систем (хоча дешевших порівняно з міні-ЕОМ чи мейнфреймами) почали використовуватися в офісах і невеликому бізнесі. Персональні робочі станції характеризувалися високою продуктивністю процесорів і графічних дисплеїв, великим обсягом пам'яті твердого диска, мережними можливостями і роботою під керуванням багатозадачної операційної системи.
Зрештою, у зв'язку з впливом персонального комп'ютера IBM на робочі станції та домашні комп'ютери втратили технічні відмінності. Комп'ютери для бізнесу почали використовувати колір та інші графічні можливості, звук, а домашні комп'ютери і ігрові системи використовували ті ж самі процесори та операційні систем, що й комп'ютери офісних працівників.
У 1982 році «Комп'ютер» було названо «людиною року» за версією журналу Time Magazine.
У Радянському Союзі обчислювальні машини, призначені для особистого використання, носили офіційну назву персональних електронних обчислювальних машин (ПЕОМ).
Ринок
У світі
В 2009 році світові поставки персональних комп'ютерів склали 308,3 млн штук.
За даними Gartner, у другому кварталі 2013 року продано 76 млн ПК, на 10,9 % менше, ніж у другому кварталі 2012 року.
У 2013 році було продано 316 млн комп'ютерів у всьому світі, це на 10 % менше, ніж у рекордному 2012 році. Основним постачальником ПК є Lenovo, якому належить 19 % ринку, далі Hewlett-Packard із 18 %.
За даними аналітичної компанії IDC на січень 2016, продажі домашніх PC в 2015-му впали до рекордно низької відмітки з 2007 року. В 2015-му в магазини по всьому світі було відправлено 276 мільйонів PC, що на 10,4 процента менше у порівнянні з 2014 роком.
У 2016 році продажі ПК продовжували падати. Всього було продано 260 млн комп'ютерів, що на 5,7 % менше, ніж у попередньому році. Ріст продаж спостерігався в Японії та Канаді. В той час, як в Латинській Америці спад був найбільший. Лідер ринку ПК — Lenovo із долею в 22,4 %, далі — HP з 21,7 %, третя Dell із 15,7 % і четверта Apple Inc. з 7,5 %. ASUS має 7,4 % і вона втратила за рік 11,3 % і спустилася з 4-го місця на 5-тий. Apple зменшила поставки лише на 0,9 % і тому піднялася на 4-те місце. Решта з трійки збільшили поставки: Lenovo на 1,7 % (у порівнянні з 4 кварталом 2015 року), HP — 6,6 %, у Dell найбільший приріст — 8,2 %. Решта виробників, які мають у сумі лише 25,4 % знизили поставки в сумі на 21,7 % на 11,9 %.
У середині 2018 року продажі ПК вперше із 2012 року виросли. За даними і IDC, і Gartner, продажі виросли. IDC повідомили про ріст продаж ПК у 2 кварталі 2018 року на 2,7 %, тоді як Gartner повідомив про ріст на 1,4 %. Всього було продано 62 млн ПК (тобто від 200 до 300 млн ПК за рік). Лідер ринку — Lenovo (21,9 %), далі — HP з 21,9 %, третя Dell із 16,8 % і четверта Apple Inc. з 7,1 %. Решта виробників знизили поставки в сумі на 12,9 %. Тому їх доля скоротилася до 25,9 %.
У 2021 році за оцінкою Gartner, в 2021 році кількість лептопів у світі виросте на 8,8 % до 866 млн штук. Ще через рік показники повинні досягти 929 млн. Кількість десктопів у світі, навпаки, буде зменшуватися: з 522 млн в 2020-м до 495 млн в 2021 році і 470 млн у 2022-му.
У 2021 році за оцінкою IDC було продано 348 млн ПК. Перші три місця зайняли Lenovo (частка ринку 23,5 %), HP (21,2 %), Dell (17 %), Apple (8 %) та Acer (6 9 %). Серед них Apple досягла найбільшого приросту за рік — на 22,1 %. У 2020 році продано 22,7 млн комп'ютерів Apple, у 2021 — 27,7 млн одиниць.
В Україні
У 2011 в Україні за даними компанії IDC було придбано близько 2,6 млн персональних комп'ютерів.
У 2013 і 2014 роках ринок ПК значно зменшився через складну економічну ситуацію. Так, в 2014 році було продано всього 1,12 млн штук ПК, що на 53 % менше, ніж у 2013 році.
Див. також
Побутова техніка
Примітки
Література
Персональні суперкомп'ютери: архітектура, проектування, застосування : монографія / А. О. Мельник, В. А. Мельник ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львівської політехніки, 2013. — 516 с. : іл. — Бібліогр.: с. 496—513 (333 назви). — ISBN 978-617-607-380-2.
Посилання
Частини комп'ютера (Відео)
Будова комп'ютера (Відео)
С. С. Лавров. «Кому и для чего нужна персональная вычислительная машина?» (1982)
Персональний комп'ютер
Комп'ютер
Апаратне забезпечення
Електропобутова техніка
|
16243840
|
https://en.wikipedia.org/wiki/BioShock%202
|
BioShock 2
|
BioShock 2 is a first-person shooter video game developed by 2K Marin and published by 2K Games. It was released worldwide for PlayStation 3, Windows, and Xbox 360 on February 9, 2010; Feral Interactive released an OS X version on March 30, 2012. The game takes place in the dystopian underwater city of Rapture, eight years after the events of BioShock. In the single-player campaign, players control the armored protagonist Subject Delta as he fights through Splicers—the psychotic human population of the city—using weapons and an array of genetic modifications. The game includes a story-driven multiplayer mode that takes place before the events of BioShock, during Rapture's civil war.
After the success of BioShock, 2K Games formed a new studio, 2K Marin, to create the sequel. 2K Australia, Arkane Studios, and Digital Extremes provided additional support. The developers focused on improving gameplay elements from the first game, and return to the Rapture setting to explore a new perspective of the city. The story received major changes throughout development. Garry Schyman, who composed BioShocks soundtrack, returned for the sequel; he expanded the game's sonic palette to include more blues and religious music to parallel its themes.
BioShock 2 received positive reviews, with praise directed at its narrative, themes, art style, characters, endings and gameplay. Criticisms included a slow start and failure to distinguish itself from its predecessor. The multiplayer mode was supported with downloadable content, and a single-player campaign expansion, Minerva's Den, released in August 2010. The game sold more than 3 million copies, but did not meet the publisher's sales expectations. A remastered version titled BioShock 2 Remastered was released as part of BioShock: The Collection for PlayStation 4, Windows, Xbox One, and Nintendo Switch.
While its review average was worse than BioShock, retrospectives have re-evaluated BioShock 2 as a worthy entry, or even the best of the series.
Gameplay
BioShock 2 is a first-person shooter. The player assumes the character of Subject Delta eight years after the events of the BioShock. The player explores Rapture and fights off Splicers using weapons, environmental hazards, and plasmids. Plasmids grant powers such as telekenesis and must be recharged with "EVE" before further use. The player can equip tonics—passive bonuses varying from increased speed to reduced EVE usage. Several weapons in BioShock 2 are unique to the Big Daddy, including a powerful drill and a rivet gun. Unlike in Bioshock, the player can use each weapon in a close-range melee attack, and may simultaneously equip a weapon and a plasmid. If the player is killed, they are revived via "vita-chambers."
Players scavenge ammunition and supplies as they explore Rapture, and may purchase items at vending machines scattered throughout the city. Weapons can be loaded with various types of ammunition for greater effectiveness against certain types of foes. They can also be upgraded at certain machines; three cumulative upgrades enable a special weapon effect—for example, the modified rivet gun shoots super-heated projectiles that ignite enemies.
Some game mechanics were streamlined from BioShock, such as hacking into security systems and turrets. This is represented by a lengthy Pipe Mania–style minigame in BioShock, but a shorter timing puzzle in BioShock 2. The player stops a needle on a colored gauge; stopping on the gauge's green area completes the hack, and hitting small blue areas gives a bonus. If the needle lands on the white or red portions, the hack fails and damages the player or triggers an alarm. The research camera mechanic was also altered, recording video instead of stills. Using it while damaging enemies in creative ways gives players bonuses or new abilities.
ADAM is used to upgrade the player's plasmids and tonics. Upgraded plasmids bestow additional abilities for more tactical usage; for example, an upgraded Electro Bolt plasmid inflicts chains of electric damage between enemies, rather than affecting only a single target.
As a Big Daddy, the player can defeat other Big Daddies and either adopt their Little Sisters—having them gather ADAM for the player—or harvest the Sisters for their ADAM outright. After adopting a Little Sister, the player escorts her to corpses littered around Rapture and must protect her while she harvests more ADAM. Once the Little Sister has collected enough ADAM, the player can choose to either harvest or save her. Harvesting or saving Little Sisters will provoke attacks from Big Sisters. ADAM can also be collected from slugs when venturing into the open ocean surrounding Rapture.
Multiplayer
BioShock 2 features a story-driven multiplayer mode called Fall of Rapture, in which the player plays one of Rapture's citizens during the 1959–1960 civil war. Plasmid manufacturer Sinclair Solutions asks the citizen to test out their weapons and plasmids as part of a rewards program. The mode shares many of BioShock weapons and plasmids, alongside new ones such as a chain gun and the Aero Dash plasmid. Players customize their character and equipped weapons and plasmids from their apartment, which serves as an optional visual representation of the game's menus.
Multiplayer features seven different game modes. These include the deathmatch modes "Survival of the Fittest" and "Civil War"; "Capture the Sister", a capture the flag mode in which the objective to capture or defend is a Little Sister; and "Turf War", in which teams compete to control specific areas of a map. Maps are based on locations from Bioshock. As the player progresses, new weapons, tonics, and plasmids are unlocked, and story-related audio diaries become available in the player's apartment.
Synopsis
Setting
BioShock 2 takes place in the city of Rapture, an underwater metropolis hidden from the world. Rapture was founded in the 1940s by billionaire Andrew Ryan to establish a city free from religious influences and government regulation. The city's citizens soon began "splicing"—genetically modifying themselves using ADAM, a substance derived from sea slugs. ADAM was used to create "plasmids" that enable superpowers, such the ability to create lightning or control fire. Class conflict and civil war were exacerbated by the side effects of ADAM abuse. Modified and conditioned children, called "Little Sisters", collected scarce ADAM from corpses and recycled it under the protection of armed and armored "Big Daddies". Rapture descended into civil war and became a crumbling dystopia populated by Splicers, the spliced remains of the citizenry. In the aftermath of Ryan's death during the first BioShock, the dissident collectivist Sofia Lamb and her followers, known as "the Rapture Family", assume control of the city.
Plot
BioShock 2 begins on New Year's Eve, 1958. Subject Delta, a Big Daddy, patrols Rapture with his Little Sister Eleanor. Sofia Lamb, Eleanor's mother, separates the pair and forces Delta to kill himself. Delta awakens in 1968, resurrected by a Little Sister under Eleanor's direction. Delta is informed by Brigid Tenenbaum, the custodian of the rehabilitated Little Sisters, that because he has a physiological bond with Eleanor, he will die unless he finds her. Helped by Tenenbaum's ally Augustus Sinclair, Delta makes his way to Eleanor, who is trapped in Sofia Lamb's stronghold. Lamb plans to use ADAM to transfer the minds and memories of all of Rapture's inhabitants into Eleanor, to create a selfless leader. Traveling through the city, Delta encounters members of Lamb's Rapture Family and can choose whether to kill or spare them.
Delta arrives at the containment chamber where Eleanor is held, but Lamb captures him and severs his bond to Eleanor by temporarily stopping Eleanor's heart. Delta begins to weaken as the bond cannot be re-established. Eleanor transforms herself into a Big Sister to free Delta. Together they head for an escape pod Sinclair prepared to escape the city. They find that Lamb has converted Sinclair into a Big Daddy and are forced to kill him. Eleanor and Delta make it to the escape pod, but Delta is mortally wounded by a trap set by Lamb.
The ending is influenced by how the player interacted with Little Sisters and the fates of the Rapture Family's members. Eleanor can either save her mother or leave her to drown. Delta succumbs to his wounds; Eleanor either absorbs his ADAM, personality and memories and leaves Rapture with the Little Sisters to better the world at large, or forcibly extracts Delta's ADAM and becomes bent on world domination.
Development
2K Boston and Irrational Games's BioShock was released to critical acclaim and strong sales. Several ex-BioShock developers moved to 2K Marin, formed by Take-Two Interactive in late 2007 and based in the San Francisco Bay Area. 2K Marin began work on BioShock 2 with a core team of eight in November 2007, with 78 additional personnel at the peak of development. The developers were given three mandates: that the game would ship for PlayStation 3 (the previous game was Xbox 360-exclusive at launch), that it would feature a multiplayer mode, and that it would be delivered within two and a half years. It was developed in five countries across five time zones. 2K Marin was assisted by 2K Australia, 2K China, Arkane Studios, and Digital Extremes, who was responsible for the multiplayer component.
Jordan Thomas was in BioShocks "design pit" at 2K Boston and made its "Fort Frolic" level. He worked alongside Alyssa Finley, who became executive producer at 2K Marin and subsequently hired him as BioShock 2s creative director. Thomas said that the first concern with a sequel was, "where do you go with this? How do you bring people back to an experience and terrify them and shock them in a way that they're not expecting, but also fulfill the many expectations they're projecting onto it?" Early on, Thomas decided on the inclusion of the city of Rapture, which could harbor many previously unseen locations and untold stories. The developers wanted to balance surprising old players with introducing the setting to newcomers. Thomas and environmental artist Hogarth De La Plante agreed that the setting of Rapture was fertile for new ideas and that, as veterans of Bioshock, they were excited to add never-before-seen parts of the city and continue their art style. "Any idea was out on the table at that point, and I think nobody has played BioShock more than the developers that made it, so I feel like in one respect we are a pretty good litmus test for whether it's still an interesting place or not," La Plante recalled. "And if that doesn't bore us and we're the people that played it for thousands upon thousands of hours, then I think we have a pretty good perspective on how interesting that location really is." The developers decided to make the player a Big Daddy to make BioShock 2 story to be one of an insider, rather than that of a stranger stumbling across Rapture as in BioShock.
Game design
BioShock 2s developers aimed to improve less-positively received aspects of BioShock. One such element was the hacking minigame; Thomas said that even players who initially enjoyed it eventually found it repetitive. Its replacement, which does not allow pausing, added urgency to the gameplay. Another improvement was the choice to harvest or save Little Sisters; by allowing players to adopt them, Thomas hoped it would help players bond with them and make the choice more thought-provoking. The developers added more unspliced characters and offered players more decisions that impact the game's course, with the goal of a more dynamic story and ending. Each game level was devised by an environmental artist and level designer working collaboratively, rather than being designed and then handed to art teams to be detailed. Level designer Steve Gaynor recalled that close collaboration helped gameplay spaces—and thus the world as a whole—feel functional and real. A major goal was to maintain significant player freedom in gameplay. The team used a modified version of the Unreal Engine 2.5 game engine, which was familiar and quickened development, but outdated (even at the time of the original BioShocks development) and presented unique challenges; for example, the user interface had to be built using an unsupported Adobe Flash library.
With a limited development window, Digital Extremes pushed back on some of the more expansive ideas for the multiplayer, including a persistent massively multiplayer format, in favor of a more standard, match-based player-versus-player offering. Initially, multiplayer gameplay rules evolved throughout a match's duration and had no team-based component, but players found the rule changing confusing and features like character customization to be more enjoyable when playing with a team. The developers limited the amount of weapons and plasmids players could simultaneously use to match the faster pace of tight multiplayer environments.
Story and theme
The story changed heavily throughout development. BioShock 2 was initially intended to be a prequel-sequel hybrid to BioShock, with playable flashbacks showing Rapture in its prime. Thomas described the flashback implementation negatively: "What Rapture was like in its heyday appeals on paper, but it meant you really couldn't play the game. Players sleepwalked through each scene, which was pretty, but not particularly convincing." There was to be only one Big Sister character, namely Eleanor, intended to be one of the Little Sisters saved at the end of Bioshock. Unable to acclimatize to life on land, she returns to Rapture, becomes the Big Sister, and kidnaps children from the surface in an effort to resurrect Rapture. In game, the Big Sister would continually hunt the player and could not be defeated; this was changed to give the player a sense of triumph in fighting the Big Sisters. This version of the Big Sister also presented story problems; Thomas recalled that the Big Sister's reveal as Eleanor inadvertently felt like a twist, and she had done so much evil that she was unredeemable.
In contrast to the first BioShocks focus on libertarianism and Ayn Rand's philosophies, BioShock 2 focuses on collectivist ideals. Lamb's philosophy of altruism recalls that of Karl Marx and John Stuart Mill. "Her motto is 'Make the world your family', meaning force your mind into becoming loyal to the world in a way usually reserved for your child, and that's intellectually daunting," said Thomas. Unlike the first game's questions of free will and destiny, Thomas said that the player character is "almost the ultimate individual" whom Lamb goads to fulfill her goals. Professor Ryan Lizardi draws parallels between BioShock 2s themes of community versus the individual, the extremes of Ryan and Lamb's philosophies, and the issues of McCarthyism and the hippie movement that occurred in the mid-20th century: "BioShock 2 specifically asks players to question all sides of debates when extreme stances are taken." BioShock 2 also deals with cults of personality, technocracy, moral absolutism, fatherhood, class war, equalitarianism, parenthood, childhood, and family.
Art
Character modeler Brendan George recalled their need to be careful when adapting concept art to avoid animation issues and the uncanny valley. Concept artist Colin Fix said that character costumes would need regular adjustment as teams researched era-appropriate influences; "[the artists] had an earlier version of [a character] with a swanky Hawaiian shirt that was in the time period, but felt out of place in Rapture. It felt really modern even though it wasn't."
Fix described the Splicers as the distorted forms of originally-idealized J. C. Leyendecker and Norman Rockwell figures. Starting with the recognizably human silhouettes of the Splicers established in BioShock, the artists further varied the characters' forms. Early concepts had Splicers with translucent, bioluminescent skin covered in parasites or air sacs. Finding these "human blobs" did not instill sadness in the player, the artists returned to more conventional forms. Digital Extremes developed more than 26 character concepts for the multiplayer mode, eventually narrowed down to a few archetypes representing a cross-section of the Rapture population.
According to animation supervisor Jeff Weir, the Big Sister was Jordan Thomas's first talking point with animators upon their arrival at 2K Marin. The character challenged the team to convey her backstory and personality through design cues rather than plot exposition. "[We thought] of her as graceful and yet awkward at the same time, and that's really the hard challenge that we had with her." Motion capture sessions inspired the alternately awkward and fluid motion of the character. While taking significant influence from the Big Daddies' design, the Big Sister was designed to look unique. Soft design elements influenced by the story—such as Little Sisters that ride around in the Big Sister's cage and draw on her armor—were added to complement the harsh metal of the rest of the character.
Audio
Michael Kamper served as BioShock 2s audio lead; he joined 2K Marin after the closure of Electronic Arts Chicago. Kamper called it "intimidating" to follow up on the sound design from BioShock as everyone involved was a big fan of the game. While Kamper collaborated with the leads for other facets of the game, he was given wide latitude to develop its sonic style. Kamper, in turn, let his team use whatever audio software they desired, not wanting to limit their creativity.
The setting of BioShock 2 ten years after the first game established the sonic atmosphere. "I really wanted the ambience to sell the fact that Rapture was constantly falling apart around the player", Kamper recalled. Creaking and groaning sounds accentuated the setting's disrepair. To convey the Splicers' mounting insanity, Kamper and the audio team added non-diegetic sounds (audio not coming from the game environment) that become more frequent near the end. The Big Sister's sounds are derived from birds, hyenas, and Kamper's wife doing impressions of a dolphin. The team added elements immersing the player in their role, ranging from heavy footsteps to impacts and water drips on the player's armor. Audio programmer Guy Somberg created a background sound system that allowed layering sounds depending on the player's location, creating organic and random ambient soundscapes. Multiplayer sounds were handled by Digital Extremes, who, along with Kamper's team had to make sure their sounds cohered not only with each other's work, but with the sounds of BioShock.
Garry Schyman reprised his role as BioShock 2s composer. He wrote that scoring the followup to a hit game was a challenge, and Bioshock soundtrack's praise set a high bar. He retained some elements and motifs from the first game—solo violin, and mid-20th century compositional techniques—while branching off in new directions. Despite facing high expectations, Schyman noted having played BioShock and using an established style made composition easier. As an improvement from Bioshock, more audio cues for each level's combat sequences were added.
Once the game's ambience was established, Schyman responded to specific requests from the audio director for individual pieces. Kamper said that "[Schyman] really, really did a wonderful job" molding the music to fit Thomas' intended mood and tones. The results, such as the level music for "Pauper's Drop", were markedly different from the original Bioshock. Kamper sent Schyman video footage and rough drafts of tracks for feedback on their congruity. Kamper split some of Schyman's tracks to use as leitmotifs; the opening track, for a scene with Eleanor and Delta together, was later divided, using the cello for Delta and the violin for Eleanor. The score was recorded by a 60-piece ensemble of the Hollywood Studio Symphony at Capitol Studios.
BioShock 2 makes extensive use of licensed music from the time period. "Similar to the first game, we tried really hard to instill a sense of thematic cogency with our picks that the message that is coming through the licensed tracks," Thomas said, adding that blues and religious music were important to Bioshock 2 themes, and that, while the first game had used more commercial pop music, they wanted a more eclectic mix. Music from BioShock was used in the multiplayer portion of BioShock 2 to help connect it back to the time period of the first game.
Release
BioShock 2 was revealed through a teaser trailer hidden in the PlayStation 3 version of BioShock in October 2008. The teaser was subtitled Sea Of Dreams, a name that was ultimately dropped. Its release was preceded by an alternate reality game, "There's Something in the Sea". Over the course of a year, players were directed to a website that detailed the story of a father, Mark Meltzer, searching for his abducted daughter and ultimately discovering Rapture. Players writing to "Meltzer" received cryptic audio recordings, and artifacts purporting to be from Rapture washed up on beaches around the world.
BioShock 2 was released on PlayStation 3, Windows, and Xbox 360 on February 9, 2010. A special edition, limited to a single production run, contains the game along with three posters featuring fictional advertisements from Rapture that reveal hidden messages under a black light, the orchestral score on CD, the orchestral score from BioShock on vinyl, and a hardbound, 164-page art book. It is packaged in a case with special art on the slipcase and box cover. A smaller limited edition, BioShock 2 Rapture Edition, was announced on December 2, 2009. Its contains the game and a smaller, 96-page art book. The Rapture Edition was also limited to a single production run. The launch was preceded by midnight events across the world, including a gala in San Francisco attended by developers.
BioShock 2 was later bundled with BioShock as part of BioShock: Ultimate Rapture Edition.
Downloadable content
BioShock 2 was supported post-launch with patches and downloadable content (DLC). The first DLC, the Sinclair Solutions Test Pack, was released March 11, 2010. It added new player characters, cosmetics, and a multiplayer level increase. The Rapture Metro Pack was released May 11, adding new achievements and six new maps. Released alongside the Rapture Metro Pack were new characters and a new game mode, "Kill 'Em' Kindly". The Protector Trials Pack added a single-player challenge mode in which the player defends Little Sisters against swarms of enemies in various challenge rooms. The content contains six maps based on locations from the main game with three levels of difficulty, seven achievements, and new unlockable concept art and videos. This downloadable content was released on consoles in August 2010 and on the PC in March 2011.
The final BioShock 2 DLC, released August 31, 2010, was Minerva's Den, a single-player campaign completely separate in plot from the main campaign. The player assumes the role of Subject Sigma — another Alpha Series Big Daddy — as he travels through Minerva's Den, home to Rapture's central computer. The campaign adds three new levels and develops the lore of Rapture's inner workings. The add-on features new weapons, a new plasmid, and new enemy types. The DLC was released for Windows on May 31, 2011.
The Windows version was patched in October 2013 to replace Games for Windows – Live with Steamworks support for matchmaking. Minerva's Den was released for free for players who owned BioShock 2 before the patch.
Remastered version
A remastered version was released as part of BioShock: The Collection for PlayStation 4, Windows, and Xbox One in September 2016, as well as a standalone update for existing owners on Windows. The standalone version of BioShock 2 Remastered as well as The Collection was released for the Nintendo Switch on May 29, 2020.
Reception
Critical reception
BioShock 2 received positive reviews, although not as warm as that of its predecessor. Review aggregator Metacritic assigned the game a weighted average critic score of 88/100 across all platforms. Reviewers noted BioShock 2 fundamental similarity to its predecessor, but disagreed on whether the similarity was a problem. GamesRadar's Charlie Barratt wrote that it broke new ground while honoring the original's successes. PC Worlds Will Herring considered Bioshock 2 to have surpassed the original. In contrast, critics such as The A.V. Clubs John Teti, The New York Times Seth Schiesel, and GameSpys Anthony Gallegos, felt that it failed by hewing so closely to the original, or else failed to meaningfully expand it.
Critics often highlighted the gameplay changes as improvements. Gallegos found that dual-wielding plasmids and weapons made combat less clumsy; reviewers for GamePro and Computer and Video Games highlighted the new enemies as particularly well executed. Edge appreciated the gameplay improvements, but felt that rough edges from BioShock remained, such as annoying, unengaging Splicer fights, and unsatisfying weapon handling. Likewise, Team Xbox considered scavenging for supplies to be tedious and called for various quality-of-life improvements. 1UP.coms Justin Haywald and others were frustrated by the repeated Little Sister protection sequences.
The campaign was generally well received, though not as warmly as BioShocks. Computer and Video Gamess Andy Robinson wrote that the game drew from the best of the original BioShocks levels by interspersing narrative in a satisfactory fashion. Criticism included a slow start to the story and excessive similarity with the original—Haywald wrote that the plasmid progression, and even the player character's feel, was too close to BioShock. "It's hard to feel like you haven't done it all before," he said, adding that the story seemingly existed to serve game mechanics, rather than the other way around. Entertainment Weeklys Adam B. Vary felt that the refinements to the morality systems were BioShock 2 biggest improvement; "BioShock 2 is peppered with live-or-die moral quandaries that affect the game throughout."
The multiplayer mode had a mixed reception. It was favored by Haywald and GamePros Will Herring, who opined that it worked better than it should have on paper. Gallegos and Chad Sapieha of The Globe and Mail found the mode unnecessary; they predicted that few would specifically buy the game for multiplayer, or play more than a few games before returning to another shooter, while GameSpots Lark Anderson insisted the multiplayer mode would greatly add to the game's longevity. Destructoids reviewer considered the mode to be undifferentiated from other shooters, and based on luck rather than strategy.
Retrospectives have reconsidered BioShock 2 in its series and among video games as a whole. Game Developer and Kotaku considered BioShock 2 the forerunner of the walking simulator genre of story-focused games. Eurogamer wrote that, whereas BioShock was a story about a city, BioShock 2 was a story about the people within that city—its focus on character offering more emotional moments and making it the "human heart" of the series. Critics who appreciated the game's improved gameplay and focus on emotional beats considered it an under-appreciated sequel. GamesRadar and Vice went further and called it the best game of the series.
BioShock creator Ken Levine, who did not work on the sequel, praised the BioShock 2 team and said they did a good job of "completing the story of Rapture."
Sales
In its first week of release, BioShock 2 was the best-selling Xbox 360 game in the UK and North America. In the U.S., NPD recorded it as the top selling game of February, with 562,900 units sold on the Xbox 360 and 190,500 on the PlayStation 3. Gamasutra stated a possible reason for the Xbox 360's greater sales was the original BioShocks 14-month exclusivity on that platform. Bioshock 2 held the first and second positions on the Steam release charts. In its first month, BioShock 2 was number 1 in sales for the Xbox 360 and number 12 for the PlayStation 3. By March 2010, BioShock 2 sold 3 million copies across all platforms, close to the original BioShock 4 million lifetime sales at the time. Take-Two Interactive's chief financial officer noted sales slowed faster than expected; prior to release, Take-Two chairman Strauss Zelnick said he expected 5 million copies sold.
See also
List of underwater science fiction works
References
External links
2K game page [archived]
The Cult of Rapture [archived]
2010 video games
2K games
Alternate history video games
BioShock (series) games
Digital Extremes games
Feral Interactive games
Fiction set in 1968
First-person shooters
Games for Windows
2010s horror video games
Multiplayer and single-player video games
MacOS games
PlayStation 3 games
Propaganda in fiction
Take-Two Interactive games
Unreal Engine games
Video game sequels
Video games developed in Australia
Video games developed in Canada
Video games developed in France
Video games developed in China
Video games developed in the United States
Video games with expansion packs
Video games set underwater
Video games set in 1958
Video games set in 1968
Video games using Havok
Xbox 360 games
Windows games
|
5140622
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HMS%20Devonshire%20%281904%29
|
HMS Devonshire (1904)
|
HMS Devonshire (1904)
«Девоншир» (військовий корабель, панцерний крейсер типу «Девоншир» Королівського військово-морського флоту Великої Британії часів Першої світової війни.
Панцерний крейсер «Девоншир» був закладений 25 березня 1902 року на верфі компанії Chatham Dockyard у Чатемі. 30 квітня 1904 року корабель спущений на воду, а 24 серпня 1905 року увійшов до складу Королівських ВМС Великої Британії.
Історія служби
Панцерний крейсер «Девоншир» спочатку був призначений до 1-ї крейсерської ескадри Ла-Маншського флоту. У березні 1907 року переведений до 2-ї крейсерської ескадри Атлантичного флоту, а в серпні 1909 року призначений до резервного 3-го флоту в Девонпорті.
У лютому 1909 року британський крейсер брав участь у привітанні американського «Великого Білого флоту», який здійснював навколосвітню подорож. Американці зупинилися в Гібралтарі, де міжнародний флот британських, російських, французьких та голландських військових кораблів привітав американців.
У 1913 році корабель разом з більшістю своїх однотипних кораблів увійшов до складу 3-ї крейсерської ескадри 2-го флоту.
У середині 1914 року ескадра була включена до складу Великого флоту, коли флот був мобілізований через війну. Значну частину часу панцерний крейсер провів у складі Великого флоту, посилюючи патрулювання біля Шетландських і Фарерських островів та узбережжя Норвегії, де 6 серпня «Девоншир» перехопив німецьке торговельне судно. У вересні і в лютому він був переобладнаний. Незважаючи на численні вилазки з основними силами Великого флоту, він не брав участі в боях. У квітні 1916 року він патрулював норвезьке узбережжя, а потім був переведений до Нора. «Девоншир» був приписаний до 7-ї крейсерської ескадри Великого флоту перед тим, як у грудні був переведений в Атлантику для захисту судноплавства союзників, базуючись на Королівській військово-морській верфі в Імперській колонії-фортеці Бермудські острови на Північноамериканської та Західно-Індійської станції. Він залишався там до 1919 року і був виставлений на продаж у травні 1920 року. 9 травня 1921 року «Девоншир» був проданий на металобрухт і розібраний на частини в Барроу-ін-Фернесс у 1923 році.
Див. також
Георгіос Авероф (крейсер)
SMS Scharnhorst (1906)
Emperador Carlos V (1898)
Паллада (крейсер, 1907)
Dupuy de Lôme (1890)
Адзума (1900)
Giuseppe Garibaldi (1901)
Примітки
Виноски
Джерела
Посилання
Джерела
HMS Devonshire (Cruiser, 1904—1921)
HMS Devonshire
H.M.S. Devonshire (1904)
Devonshire class Armored Cruisers (1903)
Література
Colledge, J. J.; Warlow, Ben (2006) [1969]. Ships of the Royal Navy: The Complete Record of all Fighting Ships of the Royal Navy (Rev. ed.). London: Chatham Publishing. ISBN 978-1-86176-281-8.
Панцерні крейсери
Крейсери Великої Британії часів Першої світової війни
Кораблі 1904
Кораблі Chatham Dockyard
|
3329668
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%20%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%9D%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%2C%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Гановер Тауншип (округ Нортамберленд, Пенсільванія)
|
Гановер Тауншип (округ Нортамберленд, Пенсільванія)
Гановер Тауншип — селище в США, в окрузі Нортгемптон штату Пенсільванія. Населення — особи (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Було 4405 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,1 %. Частка іспаномовних становила 4,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,1 % — особи молодші 18 років, 56,7 % — особи у віці 18—64 років, 20,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,9 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 93,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 89,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 5,5 % осіб, у тому числі 9,2 % дітей у віці до 18 років та 4,8 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 29,4 %, виробництво — 14,3 %, фінанси, страхування та нерухомість — 11,8 %, роздрібна торгівля — 11,2 %.
Примітки
Джерела
Селища Пенсільванії
Населені пункти округу Нортгемптон (Пенсільванія)
|
1655542
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%8F%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%83%D0%BB%D0%BB%D0%B0
|
Аксія Тертулла
|
Аксія Тертулла (*Axia Tertulla, прибл. 105 до н. е. —після 54 до н. е.) — матрона часів занепаду Римської республіки.
Життєпис
Про її походження та батьків немає відомостей. У першому шлюбі була одружена з Публієм Ліцинієм Крассом, сином Публія Красса, консула 97 р. до н. е. У 89 році до н. е. стала удовою У 87 році до н. е. вийшла заміж за його молодшого брата Марка, консула 70 і 55 року до н. е. Мала від нього двох синів.
Повідомлення джерел про її подружнє життя суперечливі: з одного боку, шлюб Тертулли з Крассом вважався благополучним, з іншого боку, існували чутки про те, що Тертулла була коханкою Гая Цезаря. Остання згадка про неї датується 54 роком до н. е.
Родина
1. Чоловік — Публій Ліциній Красс
Дітей не було
2. Чоловік — Марк Ліциній Красс
Діти:
Марк Ліциній Красс
Публій Ліциній Красс
Джерела
Suet. Caes. 50
Plut. Crass. 1; Cic. 25
Жінки Стародавнього Риму
Коханки Гая Юлія Цезаря
|
1557719
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B3%D0%B0-%D0%A3%D0%B3%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE
|
Печеніга-Углицький Павло
|
Печеніга-Углицький Павло
Павло Печеніга-Углицький (20 червня 1892, Печеніги, Харківська губернія — † 2 липня 1948, Нью-Йорк, США) — український композитор, контрабасист та диригент, педагог.
Життєпис
В семирічному віці прийнятий до хору собору в Харкові. 1908 року він — помічник диригента. В тому часі пише свій перший твір «Херувимську піснь». Потім його приймають у міське музичне училище. Капельмейстер допомагає дістатися до Імператорської музичної школи.
Випускник Петербурзької консерваторії, серед вчителів був композитор Ф. Якименко.
В 1914—1922 роках викладав у консерваторіях Краснодара, Петербурга, Ростова.
З 1922 проживав у США, диригував різними хорами та оркестрами. Зокрема — при американській національній радіокомпанії NBC.
В січні 1939 у Карнегі-хол диригував виконанням симфонічної поеми «Україна».
Є автором:
опери «Відьма»,
балету «Легінь»,
симфонічної поеми «Україна»,
«Героїчна кантата» — присвячена Франкліну Делано Рузвельту,
романсів на слова Т. Шевченка,
обробок народних пісень.
Джерела
Композитори української діаспори
Прес-центр
Свобода, 1948
Окремі твори зберігаються у архіві І. Соневицького http://icm.ucu.edu.ua/arhivy/sonevytskogo/
Посилання
Уродженці Печеніг
Випускники Санкт-Петербурзької консерваторії
Українські композитори
Українські педагоги
Українці США
|
1067204
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Griseofulvin
|
Griseofulvin
|
Griseofulvin is an antifungal medication used to treat a number of types of dermatophytoses (ringworm). This includes fungal infections of the nails and scalp, as well as the skin when antifungal creams have not worked. It is taken by mouth.
Common side effects include allergic reactions, nausea, diarrhea, headache, trouble sleeping, and feeling tired. It is not recommended in people with liver failure or porphyria. Use during or in the months before pregnancy may result in harm to the baby. Griseofulvin works by interfering with fungal mitosis.
Griseofulvin was discovered in 1939 from the soil fungus Penicillium griseofulvum. It is on the World Health Organization's List of Essential Medicines.
Medical uses
Griseofulvin is used orally only for dermatophytosis. It is ineffective topically. It is reserved for cases in which topical treatment with creams is ineffective.
Terbinafine given for 2 to 4 weeks is at least as effective as griseofulvin given for 6 to 8 weeks for treatment of Trichophyton scalp infections. However, griseofulvin is more effective than terbinafine for treatment of Microsporum scalp infections.
Pharmacology
Pharmacodynamics
The drug binds to tubulin, interfering with microtubule function, thus inhibiting mitosis.
It binds to keratin in keratin precursor cells and makes them resistant to fungal infections. The drug reaches its site of action only when hair or skin is replaced by the keratin-griseofulvin complex. Griseofulvin then enters the dermatophyte through energy-dependent transport processes and binds to fungal microtubules. This alters the processing for mitosis and also underlying information for deposition of fungal cell walls.
Biosynthesis
It is produced industrially by fermenting the fungus Penicillium griseofulvum.
The first step in the biosynthesis of griseofulvin by P. griseofulvin is the synthesis of the 14-carbon poly-β-keto chain by a type I iterative polyketide synthase (PKS) via iterative addition of 6 malonyl-CoA to an acyl-CoA starter unit. The 14-carbon poly-β-keto chain undergoes cyclization/aromatization, using cyclase/aromatase, respectively, through a Claisen and aldol condensation to form the benzophenone intermediate. The benzophenone intermediate is then methylated via S-adenosyl methionine (SAM) twice to yield griseophenone C. The griseophenone C is then halogenated at the activated site ortho to the phenol group on the left aromatic ring to form griseophenone B. The halogenated species then undergoes a single phenolic oxidation in both rings forming the two oxygen diradical species. The right oxygen radical shifts alpha to the carbonyl via resonance allowing for a stereospecific radical coupling by the oxygen radical on the left ring forming a tetrahydrofuranone species. The newly formed grisan skeleton with a spiro center is then O-methylated by SAM to generate dehydrogriseofulvin. Ultimately, a stereoselective reduction of the olefin on dehydrogriseofulvin by NADPH affords griseofulvin.
Toxicology
Mice
Griseofulvin is found to alter the bile metabolism of mice by Yokoo et al. 1979. The same team went on to find a similar effect on mice by a chemically unrelated substance, 3,5-diethoxycarbonyl-1,4-dihydrocollidine, in Yokoo et al. 1982 and Tsunoo et al. 1987.
References
Antifungals
Aromatic ketones
Benzofuran ethers at the benzene ring
Chloroarenes
Cyclohexenes
Disulfiram-like drugs
Halogen-containing natural products
IARC Group 2B carcinogens
Mutagens
Resorcinol ethers
Wikipedia medicine articles ready to translate
Spiro compounds
World Health Organization essential medicines
Terpenes and terpenoids
|
106842
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%96
|
Вугільні кулі
|
Вугільні кулі — округлі утворення (конкреції) доломіту (рідше карбонатів заліза або марганцю) різної величини, які трапляються у вугільних пластах.
У них містяться домішки вуглистої речовини і рослинні залишки, які добре збереглися. Колір вугільних куль чорний або темно-сірий. У вугільних пластах трапляються колчеданні, глинисті вугільні кулі.
Література
Властивості вугілля
|
30815296
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vrbovec%2C%20Trebnje
|
Vrbovec, Trebnje
|
Vrbovec, Trebnje
Vrbovec is a village southeast of Dobrnič in the Municipality of Trebnje in eastern Slovenia. The area is part of the traditional region of Lower Carniola. The municipality is now included in the Southeast Slovenia Statistical Region.
References
External links
Vrbovec on Geopedia
Populated places in the Municipality of Trebnje
|
358597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ommatidium
|
Ommatidium
|
Ommatidium
The compound eyes of arthropods like insects, crustaceans and millipedes are composed of units called ommatidia (: ommatidium). An ommatidium contains a cluster of photoreceptor cells surrounded by support cells and pigment cells. The outer part of the ommatidium is overlaid with a transparent cornea. Each ommatidium is innervated by one axon bundle (usually consisting of 6–9 axons, depending on the number of rhabdomeres) and provides the brain with one picture element. The brain forms an image from these independent picture elements. The number of ommatidia in the eye depends upon the type of arthropod and range from as low as 5 as in the Antarctic isopod Glyptonotus antarcticus, or a handful in the primitive Zygentoma, to around 30,000 in larger Anisoptera dragonflies and some Sphingidae moths.
Description
Ommatidia are typically hexagonal in cross-section and approximately ten times longer than wide. The diameter is largest at the surface, tapering toward the inner end. At the outer surface, there is a cornea, below which is a pseudocone that further focuses the light. The cornea and pseudocone form the outer ten percent of the length of the ommatidium.
The specific organ of ommatidia, or eye units, vary between different organisms. The butterfly compound eye consists of multiple ommatidia, each of which consist of nine photoreceptor cells (numbered from R1–R9), and primary and secondary pigment cells. Nymphalid butterflies have the simplest eye ommatidium structure, consisting of eight photoreceptor cells (R1–R8) and a tiny R9 cell organized into a different tier. These "R cells" tightly pack the ommatidium. The portion of the R cells at the central axis of the ommatidium collectively form a light guide, a transparent tube, called the rhabdom.
Although composed of over 16,000 cells, the Drosophila compound eye is a simple repetitive pattern of 700 to 750 ommatidia, initiated in the larval eye imaginal disc. Each ommatidium consists of 14 neighboring cells: 8 photoreceptor neurons in the core, 4 non-neuronal cone cells and 2 primary pigment cells. A hexagonal lattice of pigment cells insulates the ommatidial core from neighboring ommatidia to optimize coverage of the visual field, which therefore affects the acuity of Drosophila vision.
Rhabdomeres
In true flies, the rhabdom has separated into seven independent rhabdomeres (there are actually eight, but the two central rhabdomeres responsible for color vision sit one atop the other), such that a small inverted 7-pixel image is formed in each ommatidium. The angle between adjacent rhabdomeres within a single ommatidium (the acceptance angle) is similar to the angle between adjacent ommatidia (the inter-ommatidial angle), giving the eye a continuous field of view with areas of overlap between neighboring ommatidia; the advantage of this arrangement is that the same visual axis is sampled from a larger area of the eye, increasing overall sensitivity by a factor of seven, without increasing the size of the eye or reducing its acuity. Achieving this has also required the rewiring of the eye such that the axon bundles are twisted through 180 degrees (re-inverted), and each rhabdomere is united with those from the six adjacent ommatidia that share the same visual axis. Thus, at the level of the lamina – the first optical processing center of the insect brain – the signals are input in exactly the same manner as in the case of a normal apposition compound eye, but the image is enhanced. This visual arrangement is known as neural superposition.
Since an image from the compound eye is created from the independent picture elements produced by ommatidia, it is important for the ommatidia to react only to that part of the scene directly in front of them. To prevent light entering at an angle from being detected by the ommatidium it entered, or by any of the neighboring ommatidia, six pigment cells are present. The pigment cells line the outside of each ommatidium. Each pigment cell is situated at the apex of the hexagons and thus lines the outside of three ommatidia. Light entering at an angle passes through the thin cross-section of the photoreceptor cell, with only a tiny chance of exciting it, and is absorbed by the pigment cell, before it can enter a neighboring ommatidium. In many species, in low-light situations, the pigment is withdrawn, so that light entering the eye might be detected by any of several ommatidia. This enhances light detection but lowers resolution.
The size of the ommatidia varies according to species, but ranges from 5 to 50 micrometres. The rhabdoms within them may cross-section at least as small as 1.x micrometres, the category of "small" being assigned in some cross-species studies to those under 2 micrometers. A microlens array can be seen as an elementary, biomimetic analogy of ommatidia.
Mechanism of eye determination
Retinal cell fate determination relies on positional cell–cell signaling that activates signal transduction pathways, rather than cell lineage. Cell–cell signal that is released from R8 photoreceptors (already differentiated retinal cells) of each ommatidium is received by neighboring progenitor retinal cells, stimulating their incorporation into developing ommatidia. The undifferentiated retinal cells select their appropriate cell fates based on their position with their differentiated neighbors. The local signal, Growth Factor Spitz, activates the epidermal growth factor receptor (EGFR) signal transduction pathway, and initiates a cascade of events that will result in transcription of genes involved in cell fate determination. This process leads to the induction of cell fates, starting from the R8 photoreceptor neurons and progresses to the sequential recruitment of neighboring undifferentiated cells. The first seven neighboring cells receive R8 signaling to differentiate as photoreceptor neurons, followed by the recruitment of the four non-neuronal cone cells.
See also
Pseudopupil
Arthropod eye
Apposition eye
Superposition eye
References
Eye
Arthropod anatomy
Insect anatomy
|
1741079
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Гостромогильська сільська рада
|
Гостромогильська сільська рада
Склад ради
Рада складалася з 16 депутатів та голови.
Керівний склад ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Ставищенського району
|
4872968
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%83%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Столбово (Пушкіногорський район)
|
Столбово (Пушкіногорський район)
Столбово — присілок в Пушкіногорському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 4 особи. Входить до складу муніципального утворення Велейська волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Велейська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Пушкіногорського району
|
2676757
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%BA%D0%BA%D0%B0
|
Катаянокка
|
Катаянокка (район) — район Гельсінкі
Катаянокка (канал) — канал, що відокремлю півострів Гельсінкі від мису Катаянокка
Катаянокка (аеропорт) — колишній аеропорт Гельсінкі
|
282572
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D1%86%D0%B8%D1%81%20%D0%B2%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9
|
Нарцис вузьколистий
|
Нарцис вузьколистий (Narcissus angustifolius subsp. radiiflorus) — багаторічна трав'яниста рослина, підвид поетичного нарциса (Narcissus poeticus).
Опис рослини
Рослина заввишки 20–40 сантиметрів. Будова квітки своєрідна: оцвітина зростається в довгу трубочку, на розширеному кінці якої розташовуються 6 відігнутих бруднувато-білих або жовтих пелюсток. Пелюстки довгасто-еліптичні, звужені до основи. Квітка має гофрований привіночок з червоним краєм. Тичинок також 6, маточка тонка, з тригранною приймочкою
Життєвий цикл
Розмножується насінням і цибулинами. Цвіте у квітні-травні, плодоносить у травні.
Розповсюдження
Південноєвропейський високогірний вид. Поширений на висотах 1000–2000 метрів над рівнем моря в Альпах, на Балканах, у Південних Карпатах, Середземномор'ї. В Українських Карпатах — на Свидовецькому та Мармароському масивах.
Культивується велика кількість сортів і видів цього роду. Нарцис вузьколистий — єдиний вид нарцисів, який росте в Україні в природному середовищі.
Нарцис вузьколистий — рідкісний вид, охороняється, його занесено до Червоної книги України у 1980 році. Найвідомішим місцем в Україні, де він трапляється, є Долина нарцисів на Хустщині. Охороняється в Карпатському біосферному заповіднику. Долина нарцисів — єдине місце у світі, де нарциси ростуть у природних умовах на висоті усього 180 метрів над рівнем моря. Також є менша долина в смт Буштині на Тячівщині.
Застосування в медицині
У давній медицині алкалоїди цибулин нарцисів використовували як наркотичний, запаморочливий засіб. Звідси, ймовірно, й назва (від грецького «нарко» — затьмарювати, дурманити).
Цікаві факти
Нарцисів існує приблизно 60 видів, 12 тисяч декоративних сортів. Всі види отруйні.
Нарцис — жонкіль полюбляли садівники Франції. Його залюбки розводили в парку Версаль.
В стародавній медицині алкалоїди цибулин нарцисів використовувались як наркотичний засіб.
В Україні існує щорічний ритуал милування квітами нарциса у Долині нарцисів.
Див. також
Список дикорослих корисних рослин України
Милування квітами
Примітки
Джерела
Нарцис вузьколистий в Червоній книзі України
Література
Зиман С.М., Гамор Ф.Д., Булах О.В., Волощук М.І. Нарцис вузьколистий (Narcissus angustifolius Curt.) у природній флорі України / Інститут ботаніки ім. М.Г Холодного НАН України, Карпатський біосферний заповідник. – К.: Фітосоціоцентр, 2014. – 60 с. – ISBN 978-966-306-177-2.
Посилання
вузьколистий
Рослини Резолюції 6 Бернської конвенції за назвою
|
5115621
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201936%E2%80%941937
|
Чемпіонат Франції з футболу 1936—1937
|
Чемпіонат Франції з футболу 1936—1937
Чемпіонат Франції 1936—1937 — 5-й сезон чемпіонату Франції з футболу. Чемпіоном вперше став «Марсель».
Команди учасники першості
Турнірна таблиця
Позначення:
Результати
Найкращі бомбардири
Посилання
Чемпіонат Франції на rsssf
Чемпіонат Франції на pari-et-gagne
Чемпіонат Франції на footballdatabase
Ліга 1
Франція
Франція
1936 у французькому спорті
1937 у французькому спорті
|
2757596
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BD%D1%8C%20%D0%9B%D1%96
|
Лінь Лі
|
Лінь Лі (5 липня 1992) — китайська волейболістка, олімпійська чемпіонка 2016 року.
Виступи на Олімпіадах
Зовнішні посилання
Китайські волейболістки
Китайські олімпійські чемпіони
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2016
Волейболісти на літніх Олімпійських іграх 2016
Олімпійські чемпіони з волейболу
Волейболістки китайських клубів
Учасники Азійських ігор 2018
Спортсмени Фучжоу
Спортсмени Шеньчженя
|
1318230
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%27%D1%8E%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0
|
Радянська комп'ютерна техніка
|
Радянська комп'ютерна техніка
Радянська комп’ютерна техніка — засоби ЕОМ, які випускались в СРСР або по кооперації з країнами РЕВ.
Перші розробки обчислювальних систем та машин у СРСР почалися в кінці 1940-х - початку 1950-х років: машини МЕЛМ та М-1 .
До середини 1980-х років у радянській технічній термінології замість «комп'ютер» застосовувався термін «електронно-обчислювальна машина» (ЕОМ).
Завершення періоду припадає на початок і середину 1990-х — час розпаду СРСР, коли більшість розробок було припинено або значно скорочено.
1950-ті - початок 1970-х
5Е261, 5Е261/2, 5Е262, 5Е265, 5Е265/6, 5Е266 - керуючі для ППО (див. Числовий обчислювальний комплекс та С-300
5Е89 - МНІІ 1
Арагац
АС-6 - апаратура сполучення, див. БЭСМ-6
АСВТ і АСВТ-М: М-4000/4030, М-400, М-40, М-6000, М-7000
БЭСМ: БЭСМ-1, БЭСМ-2, БЭСМ-3, БЭСМ-3М, БЭСМ-4, БЭСМ-4М, БЭСМ-6
Весна і Сніг
Діана, Діана-2 - керуючі машини в системах управління реального часу, 1955 рік
Дніпро, Дніпро-2
ЄС ЕОМ
Ряд 1: ЄС-1010, ЄС-1012, ЄС-1020, ЄС-1021, ЄС-1022, ЄС-1030, ЄС-1032, ЄС-1033, ЄС-1040, ЄС-1050, ЄС-1060
Ряд 2: ЄС-1015, ЄС-1025, ЄС-1035, ЄС-1045, ЄС-1055, ЄС-1061, ЄС-1065
Ряд 3: ЄС-1036, ЄС-1046, ЄС-1066
КВМ-1 - НІІУВМ
Київ
Курс - Я.А.Хетагуров (ЦМНІІ-1), 1959
Луч
М: М-1, М-2, М-3 (ВНІІЕМ, Борис Каган і Володимир Долкарт, розвиток в машини серії Мінськ і Раздан), М-3М, М-4, M-5, M-7, M-9, М-10, М-13, М-20, М-40, М-50, М-220, М-220а, М-222, М-400, М-5000 : lt: M5000, М-6000, М-7000
МАРС
Мінськ: Мінськ-1, Мінськ-2, Мінськ-22, Мінськ-32
Мінськ-222 - багатомашинний комплекс
МИР: МИР-1, МИР-2, МИР-3
МН (моделі нелінійні) : МН-2, МН-3, МН-4, МН-5, МН -7, МН-7М, МН-8, МН-9, МН-10, МН-10М, МН-11, МН-14 <! - фотографія МН-14 з архіву РІАН ->, МН-14-1, МН-14-2, МН-17, МН-17М, МН-18
МЕСМ
МППИ-1
Наірі: Наірі-1, Наірі-К, Наірі-М, Наірі-С, Наірі-2, Наірі-3, Наірі-4, Наірі-34
Неміга
Промінь
ПС-2000, ПС-3000
Раздан, Раздан-2, Раздан-3
РВМ-1, релейна, розробка 1954-1957, експлуатація до 1965, розробник І. І. Бессонов
Рута-110
Сетунь, Сетунь-70
СПД-9000 - система підготовки даних
Спектр-4, лампова, 1959 г, система ППО
Стріла
Тятива - НІІА, Н. Я. Матюхін, Мінськ, ППО, 1960 г
УМ: УМ-1НХ - версія для народного господарства; УМ1 - керуюча ЕОМ для підводних човнів, розробка Ф.Г.Старос та І.В.Берг (Альфред Сарант і Джоел Бар? )
Урал: УРАЛ-1, УРАЛ-2, УРАЛ-3, УРАЛ-4, УРАЛ-11, УРАЛ-14, УРАЛ-16
УЦВМ «МИФИ»
ЦУМ-1
ЕБТ Нева 501
ЕМУ (електронні моделюючі установки): ЕМУ-1, ЕМУ-2, ЕМУ-3, ЕМУ-4, ЕМУ-5, ЕМУ-6, ЕМУ-8, ЕМУ-8а, ЕМУ-10
Кінець 1970-х — початок 1990-х
40У6 мобільна керуюча, 1988 рік, Віртуальний комп'ютерний музей — 40У6, тактова частота — 10 МГц, 5 процесорів, продуктивність близько 2 MIPS, мови Ярус і АК40
9В51 (система розрахунку траєкторії для ракет «Луна») — ЛОКОН 9В51
Агат: Агат-7, Агат-9
Апогей БК-01
Асистент-128
Байт
Башкирія-2М
Беста
БК-0010, БК-0011М
Вектор-06Ц, Вектор Старт-1200, Вектор Турбо +, ПК6128Ц
ДВК
ЄС ПЕОМ: ЄС 1840, EC 1841, EC 1842, EC 1845, EC 1855, EC 1865, ЄС 7978
ЄС 1766
ЄС-2701
Серія "Іскра" (включає наступні моделі: Іскра-226, Іскра-300-2, Іскра-302А, Іскра-341, Іскра-361А, Іскра-363, Іскра-554, Іскра-555, Іскра-1030, Іскра-1031, Іскра-1050, Іскра-1080 , Іскра-1085, Іскра-1256, Іскра-2106, Іскра-2240, Іскра-2302, Іскра-3104, Іскра-286М)
Істра-4816
Іриша
Квант
Кворум
Компан — «Комп'ютер Академії Наук»
Компаньон
Корвет
Кріста
Ленінград-1 і Ленінград-2
Дельта-С, Дельта-СА
Лада-2: НВО «Агат» Мінсудпром СРСР, 1985-91, варіанти-2ю, 2М. Корабельна обчислювальна система, архітектура СМ ЕОМ (PDP-11), на основі 585, 1802 і 556 серій ІВ.
Львів ПК-01
Маршрут-1 (варіант Раздан-3 для АСУ «Експрес»)
Мікро-80
Мікро-86м
Мікроша
Мармур — робоча станція проекту «Рубін»
Нейрон І9.66
Океан-240
Орель БК-08
Оріон-128
Партнер 01.01
Пентагон
ПК8000 (Веста, Сура, Хобі)
Пошук
Радуга
Радіо 86РК
Світанок І9.22
Символ (ігровий комп'ютер)
СМ ЕОМ: СМ-1, СМ-2, СМ-2М, СМ-3, СМ-4, СМ-4П, СМ-1210, СМ-1410, СМ-1420, СМ- 1300, СМ-1600, СМ-1700, СМ-1800, СМ-1810, СМ-1814, СМ-1820, СМ-1834
Союз-Неон ПК-11/16
Спеціаліст, Лик, Спеціаліст MX
Турбо-86м
Хоббіт (комп'ютер)
Електроніка
Електроніка-60, Електроніка-79, Електроніка 85, Електроніка 88, Електроніка 100/25, Електроніка 200
Електроніка 901
Електроніка БК-0010
Електроніка Д3-28
Електроніка К1: К1-10, К1-20
Електроніка МС 1502
Електроніка МС 1504
Електроніка МС 0511 (УКНЦ)
Електроніка МС 0515
Електроніка МС 0585
Електроніка НЦ: НЦ-01 (1974), НЦ-03 (1976), НЦ-8001, НЦ-8010, НЦ-8020 (1981)
Електроніка С5: С5-01, С5-02, С5-11, С5-12, С5-21, С5-41
Електроніка СС БІС
Ельбрус: Ельбрус-1, Ельбрус-2, Ельбрус-3
ЮТ-88
Хронологія
Часовий графік появи радянських комп'ютерів (рік вказує початок виробництва або експлуатації машини):
Організації
ВНДІ Електромеханіки (ВНІІЕМ), Москва
Єреванський науково-дослідний інститут математичних машин (НІІММ), Єреван
Інститут кібернетики НАН України ім. В. М. Глушкова, Київ
Інститут проблем інформатики Академії Наук (ІПІАН)
Інститут точної механіки та обчислювальної техніки ім. С. О. Лебедєва (ІТМіОТ), Москва
Інститут електронних керуючих машин (ІНЕУМ), Москва
Науково-дослідний центр електронної обчислювальної техніки (НІЦЕВТ), Москва
НДІ «Аргон» (СКБ-245)
НДІ «Восход»
НДІ «Пульсар»
Науково-дослідний інститут обчислювальних комплексів (НІІВК), Москва
Науково-дослідний інститут системних досліджень (НИИС), Москва
Науково-дослідний інститут електронних обчислювальних машин (НИИЭВМ), Мінськ
Науковий центр (НВО «Науковий центр»), Зеленоград
Примітки
комп'ютерний музей, Машини по алфавітному покажчику
Музей історії вітчизняних комп'ютерів
Матеріали конференції SORUCOM-2006
Література
Історія комп'ютерної техніки
Комп'ютери СРСР
|
4852525
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Luka
|
Luka
|
Luka may refer to:
People
Luka (given name), a South Slavic masculine given name cognate of Luke, and a Japanese given name
Luka (singer), stage name of Brazilian singer and songwriter Luciana Karina Santos de Lima (born 1979)
Luka Keʻelikōlani (1826–1883), Hawaiian princess and governor
Faimalaga Luka (1940–2005), Tuvaluan politician
Luka Dončić, Slovenian professional basketball player (born 1999)
Luka Modrić, Croatian professional footballer (born 1985)
Places
Bosnia and Herzegovina
Luka, Ilijaš, a village
Luka, Srebrenica, a village
Luka, Bosansko Grahovo, a village
Luka, Konjic, a village
Luka, Gacko, a village
Luka, Srebrenik, a village
Luka, Nevesinje, a village
Croatia
Luka, Dubrovnik-Neretva County, a village near Ston
, a village on the island of Dugi Otok
Luka, Zagreb County, a village and a municipality near Zaprešić
Luka, Vrbovec, a village near Vrbovec
Czech Republic
Luka (Prague Metro), a metro station in Prague
Luka (Česká Lípa District), a municipality and village
, a village and part of Verušičky
Luká, a municipality and village in Olomouc District
Luka nad Jihlavou, a market town in Jihlava District
Democratic Republic of the Congo
, a river that flows through the Kahuzi-Biéga National Park
Poland
Łuka, Podlaskie Voivodeship, a village
Łuka, Warmian-Masurian Voivodeship, a village
Serbia
Luka (Bor), a village
Slovakia
Lúka, a village in the Trenčín Region
Other uses
"Luka" (song), by Suzanne Vega
Luka (film), a 1992 film by Tomislav Radić
MW Motors Luka EV, a Czech electric car
Megurine Luka, sound library for the vocal synthesizer Vocaloid
See also
Luca (disambiguation)
pl:Łuka
|
2255133
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%81%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Гесвайлер
|
Гесвайлер — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Кохем-Целль. Складова частина об'єднання громад Цель.
Площа — 2,31 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
2558562
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Baguenaudier
|
Baguenaudier
|
Baguenaudier (French for "time-waster"), also known as the Chinese rings, Cardan's suspension, Cardano's rings, Devil's needle or five pillars puzzle, is a disentanglement puzzle featuring a loop which must be disentangled from a sequence of rings on interlinked pillars. The loop can be either string or a rigid structure.
It is thought to have been invented originally in China. The origins are obscure. The American ethnographer Stewart Culin related a tradition attributing the puzzle's invention to the 2nd/3rd century Chinese general Zhuge Liang. It was used by French peasants as a locking mechanism.
Variations of this include the Devil's staircase, Devil's Halo and the impossible staircase. Another similar puzzle is the Giant's causeway which uses a separate pillar with an embedded ring.
Mathematical solution
The 19th-century French mathematician Édouard Lucas, the inventor of the Tower of Hanoi puzzle, was known to have come up with an elegant solution which used binary and Gray codes, in the same way that his puzzle can be solved. The minimum number of moves to solve an n-ringed problem has been found to be
For other formulae, see .
See also
ABACABA pattern
Disentanglement puzzle
Towers of Hanoi
References
Chinese ancient games
Chinese inventions
Educational toys
Mechanical puzzles
|
21016024
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cieszyn%20%28disambiguation%29
|
Cieszyn (disambiguation)
|
Cieszyn (disambiguation)
Cieszyn may refer to the following places:
Cieszyn, a town in Silesian Voivodeship, Poland
Český Těšín (Czeski Cieszyn), a town in Moravian-Silesian Region, Czech Republic
Cieszyn, Greater Poland Voivodeship, a village in Greater Poland Voivodeship, Poland
Cieszyn, Lublin Voivodeship, a village in Lublin Voivodeship, Poland
Cieszyn, West Pomeranian Voivodeship, a village in West Pomeranian Voivodeship, Poland
|
1064224
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%8F
|
Любомльська центральна районна лікарня
|
Любомльська центральна районна лікарня — центральна районна лікарня в місті Любомль Волинської області України, центр Територіального медичного об'єднання Любомльського і Шацького районів. ЦРЛ і Територіальне об'єднання очолює заслужений лікар України, депутат обласної ради Дибель Володимир Юрійович. В лікарні працює 22 лікарі вищої категорії, 32 першої категорії, 8 другої категорії, 1 заслужений лікар України.
Лікувальний комплекс Любомльської ЦРЛ, який здали в експлуатацію у 2010 році, є одним із найкращих в області .
Примітки
Джерела
Офіційний сайт Територіального медичного об'єднання Любомльського і Шацького районів
На Волині об’єднали Любомльський та Шацький райони. Медично.
Реформи виженуть із села людей у білих халатах?
Любомль
Лікарні Волинської області
|
2227696
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Greater%20Accra%20Region
|
Greater Accra Region
|
Greater Accra Region
The Greater Accra Region has the smallest area of Ghana's 16 administrative regions, occupying a total land surface of 3,245 square kilometres. This is 1.4 per cent of the total land area of Ghana. It is the most populated region, with a population of 5,455,692 in 2021, accounting for 17.7 per cent of Ghana's total population.
The Greater Accra region is the most urbanized region in the country with 87.4% of its total population living in urban centres. The capital city of Greater Accra Region is Accra which is at the same time the capital city of Ghana.
History
In 1960, Greater Accra, then referred to as Accra Capital District, was geographically part of the Eastern Region. It was, however, administered separately by the Minister responsible for local government. With effect from 23 July 1982, Greater Accra was created by the Greater Accra Region Law (PNDCL 26) as a legally separate region.
Geography
Location and size
The Greater Accra Region is bordered on the north by the Eastern Region, on the east by the Volta Region, on the south by the Gulf of Guinea, and on the west by the Central Region. It is smallest region of Ghana in total area, and is made up of 16 administrative areas.
Tourism
Parks
Shai Reserve
Lakeside Marina Park
Kwame Nkrumah Memorial Park
Efua Sutherland Children's Park
Recreation areas
National Museum
La Pleasure Beach
Kokrobite Beach
Coco Beach Resort
Cocoloco Beach
Korle Beach Resort
Next Door Beach Resort
Manet Paradise
Ada Paradise Beach
Ningo-Prampram Beach
Rufus Green Parks
Labadi Beach
Laboma Beach
Titanic Beach
Bojo Beach
Sandbox beach Club
Afrikiko
Bloombar
National monuments
National Theater
Independence Square
Accra International Conference Center
Center for National Culture
National historic sites
Kwame Nkrumah Mausoleum
Osu Castle
National Museum of Ghana
Festivals
The Ga people celebrate the Homowo festival, which literally means "hooting at hunger." This festival originated several centuries ago. It is celebrated in remembrance of a great famine that hit the Ga people in the sixteenth century. It is mainly a food festival which celebrates the passing of that terrible period in Ga history. It takes place in August every year and is celebrated by all the Ga clans.
The Adangbe people from Ada celebrate the Asafotu festival, which is also called 'Asafotufiam', an annual warrior's festival celebrated by Ada people from the last Thursday of July to the first weekend of August commemorates the victories of the warriors in battle and is a memorial for those who fell on the battlefield. To re-enact these historic events, the warriors dress in traditional battle dress and stage a mock battle. This is also a time for male rites of passage, when young men are introduced to warfare. The festival also coincides with the harvest cycle, when these special customs and ceremonies are performed. These include purification ceremonies. The celebration reaches its climax with a durbar of chiefs, a colourful procession of the Chiefs in palanquins with their retinue. They are accompanied by traditional military groups called 'Asafo Companies' amidst drumming, singing and dancing through the streets and on the durbar grounds. At the durbar, greetings are exchanged between the chiefs, libations are poured and declarations of allegiance are made.
Other tourist attractions
Fishing port at Jamestown
Du Bois Memorial Center for Pan-African Culture
George Padmore Research Library on African Affairs
Agblobloshie Market
Makola Market
Trade Fair Center
Governance
The political administration of the region is through the local government system. Under this administration system, the region is divided into 29 MMDA's (made up of 2 Metropolitan, 23 Municipal and 4 Ordinary Assemblies). Each District, Municipal or Metropolitan Area and it's corresponding constituency, is administered by a Chief Executive and a Member of Parliamnet, representing the central government but deriving authority from an Assembly headed by a presiding member elected from among the members themselves. The MMDA's were increased from 3 to 5 in 1988; then from 5 to 6 in 2004; then from 6 to 10 in 2008; then from 10 to 16 in 2012; and recently from 16 to 29 in 2018. The number of constituencies increased/spread from 22 to 27 in 2004 making and 34 prior to the 2012 Ghanaian general election.The current list is as follows:
Demographics
Population
The center of population of the Greater Accra region is located in the Greater Accra Metropolitan Area which comprises the Accra Metropolitan, Tema Metropolitan, Adenta Municipal, La Nkwantanang Madina Municipal District, Ashaiman Municipal, Ledzokuku-Krowor Municipal, Ga East Municipal, Ga West Municipal, and Ga South Municipal districts
According to the 2010 census, the region had a population of 4,010,054, making it the second most populous (total number of people) region of Ghana behind the Ashanti Region. Owing to in-migration and a high population growth rate, however, the region has the highest population density in the country.
Ethnicity
The Ga sub-group of the Ga-Dangme people is the historical population of Accra. They form the largest ethnic sub-group in the Greater Accra Region, with 18.9% of the population. The Ga peoples were organized into six independent towns (Accra (Ga Mashie), Osu, La, Teshie, Nungua, and Tema). Each town had a stool, which served as the central object of Ga ritual and war magic. Now, the town of La has a community bank which offers banking services to them. Accra became the most prominent Ga-Dangme towns and is now the heartbeat and capital of Ghana.[4] The Ga people were originally farmers, but today fishing and trading in imported goods are the principal occupations. Trading is generally in the hands of women, and a husband has no control over his wife's money. Succession to most offices held by women and inheritance of women's property are by matrilineal descent. Inheritance of other property and succession to male-held public offices are by patrilineal descent. Men of the lineage live together in a men's compound, while women, even after marriage, live with their mothers and children in a women's compound. Each Ga town has a number of different cults and many gods, and there are a number of annual town festivals. The Adangme people occupy the coastal area of Ghana from Le Kpone to Ada, on the Volta River and South Atlantic Ocean along the Gulf of Guinea and inland along the Volta River. The Adangme People include the Ada, Le Kpone, Krobo, Ningo, Osuduku, Prampram, and Shai, all speaking Adangbe of the Kwa branch of the Niger-Congo family of languages. [5] The Adangme People have the largest Population among the two related Ga-Adangme People. About 70% of the Greater Accra Regional Land is owned by the Adangmes located in Dangme East and Dangme West Districts of Ghana.
Immigration
1.3% of the inhabitants of the Greater Accra Region are immigrants from outside Ghana.
The largest portion of the population of Accra is Akan, at 39.8% of the population. The next largest group is Ga-Dangme at 30.7% of the population. After this 18% of the population is Ewe. The Ga sub-group of the Ga-Dangme people is the historical population of Accra. They form the largest ethnic sub-group in the Greater Accra Region, with 18.9% of the population. The Fante are the next largest ethnic sub-group, with 10% of the population.
Population growth
In 1960 the population of the Greater Accra Region was 491,817. In 2000 the population was 2,905,726. In 2010 the population was 4,010,054.
Religion
The religious affiliations of the people of the Greater Accra region are below:
Christian – 77.8%
Muslim –16.2%
Other Religions – 4.6%
Traditional – 1.4%
Transportation
The Greater Accra region is served by the Kotoka International Airport in Accra. The airport offers flight to destinations within Ghana, the African continent and to other continents.
Four National highways – N1, N2, N4 and N6 – and one Regional highway – R40 – pass through the Greater Accra region. N1 enters the region in Ada to the east and runs west, intersecting the N2 at Tema, the Ghana Road Network Tetteh Quarshie Interchange, and the N6 at Achimota. It passes through Kokrobite and exits the region at Weija where it continues on through the Central Region to Elubo in the Western region. The N2 crosses the Eastern Regional border into Asikuma and runs north entering the Upper East Region, ending at Kulungugu. The N4 heads north from the Tetteh Quarshie Interchange, while the N6 originates from Achimota. These highways cut through the northern part of the region and terminate at Kumasi in the Ashanti Region.
There is also an active railway line connecting Accra and Tema.
Education
Senior high schools
Christian Methodist Senior High School
Accra Academy
St. Martins Senior High School
Accra Girls Senior High School
Accra High School
Accra Wesley Girls' High School
Achimota Senior High School
Ebenezer Senior High School
Holy Trinity Cathedral Senior High School
Kaneshie Senior High School
Kinbu Senior High School
Presbyterian Senior High School, Osu
Wesley Grammar Senior High School
St. Mary's Senior High School
St. Margaret-Mary Senior High School
Sacred Heart Vocational Institute
Accra Technical Training Centre
Accra Wesley Girls' Senior High School
Chemu Senior High School
Manhean Senior High School
Tema Senior High School
Methodist Day Senior High School
Presbyterian Senior High School, Tema
Our Lady Of Mercy Senior High School
Tema Technical Institute
Labone Senior High School
Presbyterian Senior High Sch, La
St. Thomas Aquinas Senior High School
Armed Forces Senior High Technical
Amasaman Senior High Technical School
St. John's Grammar Senior High School
Odorgonno Senior High School
West African Senior High School
Presbyterian Boys' Senior High School, Legon
Ada Senior High School
Ada Technical Institute
Ada Senior High Technical School
Osudoku Senior High School
Ningo Senior High School
Prampram Senior High School
Ashaiman Senior High School
Don Bosco Senior High Technical School
Nungua Senior High School
O'reilly Senior High School
Presbyteian Senior High School, Teishie
Teishie Technical Training Centre
The Morning Star International High School, Dodowa
Kpone Community Day Senior High School
Kwabenya Community Day Senior High School
Frafraha Community Day Senior
Ghanata Senior High School
Higher education
Greater Accra has three public four-year institutions, the University of Ghana in Accra, Ghana Institute of Journalism and University of Professional Studies, East Legon, Accra. In addition, there are a number of private universities and university colleges spread through the region.
Accra Institute of Technology, Cantonments, Accra
Ghana Technology University College, Tesano, Accra
Islamic University College, East Legon, Accra
Knutsford University College, East Legon, Accra
Methodist University College, Dansoman, Accra
Regent University College of Science and Technology, Mataheko, Accra
Central University, Mataheko/Miotso, Accra
Advanced Business University College, Kaneshie, Accra
African University College of Communications, Adabraka, Accra
Wisconsin International University College, North Legon, Accra
Valley View University, Oyibi, Accra
Regional Maritime University, Nungua
Pentecost University College, Sowutuom
Jayee University College, McCarthy Hills
Maranatha University College, Sowutuom
University of Applied Management, Ghana Campus, McCarthy Hill 18th Avenue
Zenith University College, LA-Behind Ghana Trade Fair Centre, Accra
Radford University College, East-Legon, Accra
University of Professional Studies, Accra East-Legon, Ghana
Webster University, Ghana Campus, East Legon, Accra
Accra College of Medicine, East Legon, Accra
Family Health Medical School, Teshie, Accra
Shopping centres and their locations
Accra Mall - Tetteh Quarshie Roundabout
Melcom Shopping Centers- Accra Central, Adabraka, North Industrial Area, Spintex, Teshie, La, Dansoman, East Legon, Madina, Frafraha, Achimota, Weija, Kasoa etc.
Marina Mall - Airport Area
West Hills Mall - Weija
Oxford Street Mall - Osu
The Junction Mall - Nungua
The Achimota Mall - Achimota
A&C Mall - East Legon
The Palace Malls - Spintex, Atomic Junction
The China Mall - Spintex
Sports
Accra Hearts of Oak, Premier League Football
Great Olympics, Premier League Football
International Allies F.C., Division One League
Liberty Professionals, Division One League
Tema Youth F.C., Division One League
Legon Cities F.C., Premier League Football
Accra Lions F.C, Premier League Football
Famous native and resident citizens
References
Regions of Ghana
|
2816692
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B7%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Язьвіни (Нижньосілезьке воєводство)
|
Язьвіни (Нижньосілезьке воєводство)
Язьвіни — село в Польщі, у гміні Тшебниця Тшебницького повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Вроцлавського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Тшебницького повіту
|
4736362
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%20%28%D0%BE%D0%BD%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BD%20%D0%B0%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BC%29
|
Змаговий аналіз (онлайн алгоритм)
|
Змаговий аналіз (онлайн алгоритм)
Змаговий аналіз — це метод для аналізу онлайн алгоритмів, в якому швидкодія онлайн алгоритму (який працює з непередбачною послідовністю запитів, опрацьовуючи кожен запит не бачачи майбутнього) порівнюється зі швидкодією оптимального офлайн алгоритму, який може бачити послідовність запитів заздалегідь. Кажуть, що алгоритм змаговий, якщо його співвідношення змаговості — співвідношення між його швидкодією і швидкодією офлайн алгоритму — обмежене. На відміну від традиційного , де швидкодія алгоритму виміряється лише для «складних» входів, змаговий аналіз вимагає, щоб алгоритм однаково добре поводився як на легких так і на складних входах, де «легкість» і «складність» визначені швидкодією оптимального офлайн алгоритму.
Для багатьох алгоритмів, швидкодія залежить не тільки від розміру входів, але й від їхніх значень. Наприклад, складність сортування масиву різниться залежно від початкового порядку елементів. Такі залежні від даних алгоритми аналізують для середнього випадку і для найгіршого випадку. Змаговий аналіз це спосіб виконання аналізу найгіршого випадку для онлайн і увипадковлених алгоритмів, які зазвичай залежні від даних.
У змаговому аналізі, ми уявляємо «суперника», який навмисно обирає складні дані, щоб унайбільшити співвідношення ціни між алгоритмом, що ми його розглядаємо, і деяким оптимальним алгоритмом. Розглядаючи увипадковлений алгоритм, ми мусимо далі розрізняти між неуважним суперником, який не знає про випадкові вибори, які робить алгоритм проти якого він змагається, і пристосовним суперником, який має повне знання про внутрішній стан алгоритму в будь-яку мить під час виконання. (Для детермінованого алгоритму різниці немає; будь-який з противників може просто обчислити, який стан повинен мати цей алгоритм у будь-який час у майбутньому і відповідно вибрати складні дані.)
Аналіз алгоритмів
|
3423943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%BB-%D0%A0%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D1%80%2011
|
Кемпбелл-Ривер 11
|
Кемпбелл-Ривер 11
Кемпбелл-Рівер 11 — індіанська резервація в Канаді, у провінції Британська Колумбія, у межах регіонального округу Страткона.
Населення
За даними перепису 2016 року, індіанська резервація нараховувала 381 особу, показавши скорочення на 10,1%, порівняно з 2011-м роком. Середня густина населення становила 324,3 осіб/км².
З офіційних мов обидвома одночасно володіли 10 жителів, тільки англійською — 370. Усього 10 осіб вважали рідною мовою не одну з офіційних, з них усі — одну з корінних мов.
Працездатне населення становило 62,7% усього населення, рівень безробіття — 21,6%.
Клімат
Середня річна температура становить 9,4°C, середня максимальна – 19,6°C, а середня мінімальна – -2,4°C. Середня річна кількість опадів – 1 561 мм.
Примітки
Населені пункти Британської Колумбії
|
3223211
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Toyota%20Tennis%20Classic%201981%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Toyota Tennis Classic 1981, парний розряд
|
Toyota Tennis Classic 1981, парний розряд
В парному розряді жіночого тенісного турніру Toyota Classic 1981, що проходив у рамках Туру WTA 1981, Лора Дюпонт і Бетсі Нагелсен виграли титул, у фіналі перемігши пару Розмарі Казалс і Кенді Рейнолдс 6-4, 7-5.
Сіяні пари
Кетрін Кейл / Сьюзен Маскарін (чвертьфінал)
Розмарі Казалс / Кенді Рейнолдс (фінал)
Мері Лу Деніелс / Венді Вайт (чвертьфінал)
Сьюзен Лео / Шерон Волш (півфінал)
Основна сітка
Посилання
1981
|
252261
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Негрово
|
Негрово — село у Мукачівській міській громаді Мукачівського району Закарпатської області України.
В околицях Негрового в 1863 році знайдено великий бронзовий скарб епохи пізньої бронзи. В колекцію Т.Легоцького потрапило три предмети. В центрі села в 1963 році під час риття канави для фундаменту знайдено скарб бронзових мечів ранньозалізного віку.
Його ім'я вперше згадується в статуті в 1398 році як Massor.
Церква Покрови пр. богородиці. 1864.
храм Покрови пр. богородиці. 1864.
Вперше йдеться про церкву в 1692 р. У 1733 р. згадують тісну дерев'яну церкву св. Миколи з двома дзвонами.
Наступна згадка про дерев'яну церкву — в 1797 р. Кількість вірників на початок XX ст. становила 735 осіб.
Муровану базилічну церкву спорудили в 1854—1864 роках. У 1935 р. майстер Вейґ ремонтував дах церкви, що коштувало 2850 корон. У 1954 р. вежу перекрили бляхою. Біля церкви — мурована дзвіниця з 5 дзвонами.
У селі Негрові 1864 року була побудована прекрасна церква, біля церкви побудували будинок для священника (фару). Тут протягом майже 200 років існувала «дяківська» — приватна церковна школа, де вчителями були дяки. Дяки — вчителі (директори шкіл) та вчителі і кількість учнів у школі с. Негрово
1886 рік — Георгіус Касарда — 40 учнів.
1888 рік — Георгіус Касарда — 56 учнів.
1891 рік — Касарда Янош — 81 учень.
1896 рік — Касарда Дьордь, Шмозанські Янош — 101 учень.
1899 рік — Олах Петер — 112 учнів.
1905 рік — Калинич Васіл, Добра Янош — 118 учнів.
1915 рік — Теребеші Ілона, Федигаш Янош — 115 учнів, 3 класи.
Печери
Кожне наше село чи місто має багато цікавих, а інколи й таємничих місць. Такою загадкою є печера неподалік села Негрово. Вхід у підземелля починається з непримітної вузької ями, яка скоріше нагадує лисячу нору, згодом хід поступово розширювався, нагадуючи тунель, яким спокійно можна рухатися на повний зріст. План ходів печери теж цікавий — два з трьох завершуються тупиками, а один веде до запасного виходу, який нині вже засипаний землею.
Цілком імовірно, що ця печера слугувала прихистком для людей із найближчих сіл у неспокійні часи або ж могла бути храмом ранніх християн. Чи навпаки — криївкою язичників. Жодних сумнівів не викликає, що печера рукотворна. Про це свідчать сліди від інструменту, яким тесали стіни. До речі, вони складаються з вапняка, який легко піддається обробці. Крім того, на перебування в печері людей вказують дві кімнати, схожі на келії. В одній із них є навіть масивне крісло, (на фото) а в стінах із обох боків — місця для свічок. Старожили Негрова кажуть, що про цю печеру їм розповідали ще прадіди. Відтак можна припустити, що печера існує кілька століть. Звісно, остаточно визначити її вік можуть лише археологи та наукова експертиза. Слід зауважити, що на відстані кількох кілометрів від цієї, вже поблизу с. Загаття, є ще дві схожі печери, які вдалося відкрити згодом під час краєзнавчої експедиції з учнями Арданівської школи.
Назва
У 1995 р. назву села Негрове було змінено на одну літеру.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1169 осіб, з яких 545 чоловіків та 624 жінки.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1116 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Туристичні місця
- В селі наявні великі поклади солі.
- печери
- храм Покрови пр. богородиці. 1864.
- В околицях Негрового в 1863 році знайдено великий бронзовий скарб епохи пізньої бронзи.
Примітки
Посилання
Погода в селі
Села Закарпатської області
Перейменовані населені пункти
|
699294
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Absolute%20geometry
|
Absolute geometry
|
Absolute geometry is a geometry based on an axiom system for Euclidean geometry without the parallel postulate or any of its alternatives. Traditionally, this has meant using only the first four of Euclid's postulates. The term was introduced by János Bolyai in 1832. It is sometimes referred to as neutral geometry, as it is neutral with respect to the parallel postulate. The first four of Euclid's postulates are now considered insufficient as a basis of Euclidean geometry, so other systems (such as Hilbert's axioms without the parallel axiom) are used instead.
Properties
In Euclid's Elements, the first 28 Propositions and Proposition 31 avoid using the parallel postulate, and therefore are valid in absolute geometry. One can also prove in absolute geometry the exterior angle theorem (an exterior angle of a triangle is larger than either of the remote angles), as well as the Saccheri–Legendre theorem, which states that the sum of the measures of the angles in a triangle has at most 180°.
Proposition 31 is the construction of a parallel line to a given line through a point not on the given line. As the proof only requires the use of Proposition 27 (the Alternate Interior Angle Theorem), it is a valid construction in absolute geometry. More precisely, given any line l and any point P not on l, there is at least one line through P which is parallel to l. This can be proved using a familiar construction: given a line l and a point P not on l, drop the perpendicular m from P to l, then erect a perpendicular n to m through P. By the alternate interior angle theorem, l is parallel to n. (The alternate interior angle theorem states that if lines a and b are cut by a transversal t such that there is a pair of congruent alternate interior angles, then a and b are parallel.) The foregoing construction, and the alternate interior angle theorem, do not depend on the parallel postulate and are therefore valid in absolute geometry.
In absolute geometry, it is also provable that two lines perpendicular to the same line cannot intersect (which makes the two lines parallel by definition of parallel lines), proving that the summit angles of a Saccheri quadrilateral cannot be obtuse, and that spherical geometry is not an absolute geometry.
Relation to other geometries
The theorems of absolute geometry hold in hyperbolic geometry, which is a non-Euclidean geometry, as well as in Euclidean geometry.
Absolute geometry is inconsistent with elliptic geometry: in that theory, there are no parallel lines at all, but it is a theorem of absolute geometry that parallel lines do exist. However, it is possible to modify the axiom system so that absolute geometry, as defined by the modified system, will include spherical and elliptic geometries, that have no parallel lines.
Absolute geometry is an extension of ordered geometry, and thus, all theorems in ordered geometry hold in absolute geometry. The converse is not true. Absolute geometry assumes the first four of Euclid's Axioms (or their equivalents), to be contrasted with affine geometry, which does not assume Euclid's third and fourth axioms.
(3: "To describe a circle with any centre and distance radius.",
4: "That all right angles are equal to one another." )
Ordered geometry is a common foundation of both absolute and affine geometry.
The geometry of special relativity has been developed starting with nine axioms and eleven propositions of absolute geometry. The authors Edwin B. Wilson and Gilbert N. Lewis then proceed beyond absolute geometry when they introduce hyperbolic rotation as the transformation relating two frames of reference.
Hilbert planes
A plane that satisfies Hilbert's Incidence, Betweenness and Congruence axioms is called a Hilbert plane. Hilbert planes are models of absolute geometry.
Incompleteness
Absolute geometry is an incomplete axiomatic system, in the sense that one can add extra independent axioms without making the axiom system inconsistent. One can extend absolute geometry by adding various axioms about parallel lines and get mutually incompatible but internally consistent axiom systems, giving rise to Euclidean or hyperbolic geometry. Thus every theorem of absolute geometry is a theorem of hyperbolic geometry and Euclidean geometry. However the converse is not true.
See also
Affine geometry
Erlangen program
Foundations of geometry
Incidence geometry
Non-Euclidean geometry
Notes
References
Pambuccain, Victor Axiomatizations of hyperbolic and absolute geometries, in: Non-Euclidean geometries (A. Prékopa and E. Molnár, eds.). János Bolyai memorial volume. Papers from the international conference on hyperbolic geometry, Budapest, Hungary, July 6–12, 2002. New York, NY: Springer, 119–153, 2006.
External links
Classical geometry
|
26016150
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20towns%20of%20the%20former%20Kingdom%20of%20Galicia%20and%20Lodomeria
|
List of towns of the former Kingdom of Galicia and Lodomeria
|
List of towns of the former Kingdom of Galicia and Lodomeria
This is a list of major cities and towns which belonged to the Kingdom of Galicia and Lodomeria from the Congress of Vienna in 1815 until the dissolution of Austria-Hungary in 1918. Between those dates, the Kingdom of Galicia and Lodomeria consisted mostly of the territories gained by the Habsburg Empire in the First Partition of Poland in 1772.
Today, the territory of Galicia is split between Poland in the west and Ukraine in the east. At the turn of the Twentieth Century, Poles constituted 88.7% of the whole population of Western Galicia, Jews 7.6%, Ukrainians 3.2%, Germans 0.3%, and others 0.2%. Respective data for Eastern Galicia show the following number: Ukrainians 60.5%, Poles 25.0%, Jews 13.7%, Germans 0.3%, and others 0.5%. Before World War II, many Galician towns, even in the predominantly ethnic Ukrainian east, had substantial Polish, Jewish and German populations.
In 1931, 93% Poles, 5% Jews, 2% others (mainly Ukrainians and Germans) lived in Western Galicia. While 52% Ukrainians, 35% Poles, 10% Jews, 3% others (mainly Germans and Armenians) lived in Eastern Galicia.
Ukraine
Poland
See also
Galicia (Eastern Europe)
Kingdom of Galicia and Lodomeria
List of shtetls
Towns
Galicia and Lodomeria
|
2892877
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B5%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%20%28%D0%A1%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BA%D1%88%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Старе Поле (Свентокшиське воєводство)
|
Старе Поле (Свентокшиське воєводство)
Старе Поле — село в Польщі, у гміні Ґоварчув Конецького повіту Свентокшиського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Радомського воєводства.
Примітки
Села Конецького повіту
|
745240
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rocket%20Mortgage%20FieldHouse
|
Rocket Mortgage FieldHouse
|
Rocket Mortgage FieldHouse is a multi-purpose arena in Cleveland, Ohio. The building is the home of the Cleveland Cavaliers of the National Basketball Association (NBA) and the Cleveland Monsters of the American Hockey League (AHL). It also serves as a secondary arena for Cleveland State Vikings men's and women's basketball.
Rocket Mortgage FieldHouse opened in October 1994 as part of the Gateway Sports and Entertainment Complex with adjacent Progressive Field, which opened in April of that year. The facility replaced the Richfield Coliseum as the primary entertainment facility for the region and the home of the Cavaliers, and supplanted the Wolstein Center at Cleveland State University, which opened in 1991, as the primary concert and athletic venue in downtown Cleveland. From its opening in October 1994 until August 2005, it was known as Gund Arena, named for former Cavaliers owner Gordon Gund, after he paid for the naming rights. After purchasing a majority of the Cavaliers in March 2005, Dan Gilbert bought the naming rights in August 2005 and renamed the building Quicken Loans Arena after his mortgage lending company Quicken Loans. It was renamed in April 2019 when Quicken Loans rebranded to Rocket Mortgage, as part of the facility's renovation and expansion.
Rocket Mortgage FieldHouse seats 19,432 people in its basketball configuration and up to 18,926 for ice hockey. It is a frequent site for concerts and other athletic events, such as the men's and women's basketball tournaments of the Mid-American Conference (MAC), hosting since 2000 and 2001, respectively. It has also been the host venue for two NCAA Division I Women's Final Fours, in 2007 and 2024; opening and regional semifinal games in the NCAA Division I men's basketball tournament; two U.S. Figure Skating Championships, in 2000 and 2009; and the 2016 Republican National Convention.
History
Rocket Mortgage FieldHouse was preceded in downtown Cleveland by the Cleveland Arena, a facility built in 1937 with a seating capacity for basketball of approximately 12,000. It was best known as the site of the Moondog Coronation Ball in 1952, widely regarded as the first rock and roll concert. Cleveland Arena was the first home of the Cavaliers in 1970.
The Cleveland Arena was also the home of an earlier professional basketball team, the Cleveland Rebels of the Basketball Association of America, the original Cleveland Barons ice hockey team, and hosted several games of the Cincinnati Royals of the NBA in the 1960s. By 1970, however, Cleveland Arena was outdated and in disrepair. The Cavs played there their first four seasons. It was replaced in 1974 by the 20,273-seat Richfield Coliseum, located in Richfield, between Cleveland and Akron.
During the 1980s, the site of the Central Market, a fruit and vegetable market that dated back to 1856, was selected for construction of a multi-purpose domed stadium for the Cleveland Browns and Cleveland Indians, but the ballot measure to fund it was defeated by voters. The market site was acquired in 1985 and cleared in 1987 in a continued push for new downtown sports facilities by city and business leaders. In 1990, voters approved a sin tax on alcohol and tobacco products in Cuyahoga County to fund the Gateway Sports and Entertainment Complex, which includes the FieldHouse and adjacent Progressive Field. Construction began in 1992 with the ballpark opening in April 1994 and the arena in October 1994. The arena opened with a concert by Billy Joel on October 17, 1994. The Cavaliers played their first regular-season game in the arena a few weeks later, a loss to the Houston Rockets on November 8, 1994.
As part of his purchase of the team and the arena naming rights in 2005, Dan Gilbert, owner of Quicken Loans, funded renovations of the arena, which included installing new wine-colored seats, state-of-the-art scoreboards, video systems, and sound systems, new arena graphics and signage, and upgrades to security, locker rooms, and the suites, all of which were in place for the start of the Cavaliers' 2005–2006 season, except for the seats, which were replaced a few sections at a time.
Gilbert purchased the then-inactive Utah Grizzlies franchise of the American Hockey League on May 16, 2006, and announced that it would move to Quicken Loans Arena to replace the departed Cleveland Barons. The team name was announced as the Lake Erie Monsters on January 25, 2007, and began play in the 2007–08 season. The Lake Erie Monsters changed their name to the Cleveland Monsters on August 9, 2016.
The Las Vegas Gladiators of the Arena Football League announced on October 16, 2007, that they would move to Quicken Loans Arena, becoming the Cleveland Gladiators.
Improvements
In December 2016, the Cavaliers announced plans for renovations to the arena that included an increase in the square footage of the concourses and open areas, along with upgrades throughout the building. The plan, which relied partly on tax money for funding, faced opposition from activist groups including the Cuyahoga County Progressive Caucus and the Greater Cleveland Congregations (GCC). After the groups submitted signatures to force a referendum on the plan, the Cavaliers announced that they were withdrawing from the plan, citing rising costs and delays caused by the prospective referendum. However, in August 2017, after Cuyahoga County made a non-binding commitment to build two mental health crisis centers, the GCC withdrew its petitions. In December 2017, the team stated it was moving forward with the renovations. The project was finished in September of 2019 by The Whiting-Turner Contracting Company, with the final cost being approximately $185 million.
Design and operations
The arena seats 19,432 for basketball, with 2,000 club seats and 88 luxury suites. Seating is divided into three levels, with two main levels of suites and five "platinum suites" on the event level. Around the seating there are two main concourses, one on the ground level to access the 100 level seating and 32 lower suites, and an upper concourse for the top 200 level seating. The lower concourse also includes the ticket office and the two-level main team shop. In between is the club level, which provides access to the 60 upper suites and club seating. Also on the club level is an auxiliary gym, which was used by the Cavaliers as their main practice court until the opening of the Cleveland Clinic Courts practice facility in 2007.
In the hockey and arena football configuration, capacity is 18,926. During most Monsters games, the upper-level seating is closed and covered by a large curtain, reducing capacity to 9,447. In the basketball configuration, when the upper-level seating is closed, capacity is listed at 11,751. 60% of the seating is located in the lower two levels. The seating capacity was reduced in 2018 as part of a major renovation project that expanded the concourses, removed three sections of seating in the upper level, and updated other parts of the facility. From the opening of the arena until 2018, seating capacity for basketball was listed at 20,562, with a maximum for ice hockey and arena football at 20,056.
The main scoreboard at Rocket Mortgage FieldHouse, nicknamed Humongotron, is the fourth largest scoreboard used in an NBA arena. It was installed in October 2014,
On the roof of the building is a large LED message board that measures by . The sign was approved by the Cleveland City Planning Commission in March 2016 with the stipulation that only the arena's name or its naming rights sponsor can be shown. Any other use of the sign needs commission approval.
The arena, along with neighboring Progressive Field and an adjacent parking garage, is owned by the Gateway Economic Development Corporation of Greater Cleveland, an entity made up of members appointed by the governments of the city of Cleveland and Cuyahoga County. Gateway leases the arena to the Cavaliers, who also manage the Cleveland Monsters.
In March 2017, in partnership with the non-profit organization KultureCity, the Cavaliers officially introduced the availability of accommodations during all events for guests with hypersensitivity needs, such as attendees with autism spectrum disorders. This includes staff training, free "sensory bags" with headphones, a blanket, and other items geared towards attendees with sensory needs, as well as a sensory room and exemptions from re-entry policies if they are overwhelmed by the environment. The arena became the first in the NBA to be certified by KultureCity as being "sensory inclusive".
Tenants
Current
As the home of the Cavaliers and Monsters, Rocket Mortgage FieldHouse has hosted a number of notable events for each team, including playoff and championship games. Through the 2020–2021 season, the Cavs have hosted playoff games in 12 of their 27 seasons at Rocket Mortgage FieldHouse, including games three and four of the 2007 NBA Finals, 2017 Finals, 2018 Finals and games three, four, and six of the 2015 and 2016 Finals. The arena was also the site of the 1997 NBA All-Star Game, which celebrated the 50th anniversary of the founding of the NBA, and it also hosted the 2022 All-Star Game, honoring the league's 75th anniversary.
The Monsters made their playoff debut in 2011 and returned to the playoffs in 2016. In the 2016 Calder Cup playoffs, the team advanced to the Calder Cup final and swept the Hershey Bears in four games for their first Calder Cup in franchise history. Games three and four were held at Rocket Mortgage FieldHouse. Game four, held on June 11, was a sell-out and drew 19,665 fans, which set a record for largest crowd to ever see a professional hockey game in the state of Ohio and the second-largest postseason crowd in American Hockey League history.
Former
Rocket Mortgage FieldHouse has been home to other franchises that have either relocated or folded. When it opened in 1994, in addition to being home of the Cavaliers, it was also the home arena for the Cleveland Lumberjacks of the International Hockey League (IHL). The Lumberjacks played at the arena until 2001, when the team folded along with the IHL. Later that year, a new incarnation of the Cleveland Barons, who played in the American Hockey League, began play and were tenants at the arena until 2006 when the team moved to Worcester, Massachusetts.
The Cleveland Gladiators of the Arena Football League qualified for the playoffs in six of their nine seasons in Cleveland and hosted playoff games in 2008, 2011, and 2014. During the 2014 season, the team finished 15–1 overall and advanced to ArenaBowl XXVII, which was held at Rocket Mortgage FieldHouse. The game drew 18,410 fans and was held at the same time as a Cleveland Browns home preseason game at FirstEnergy Stadium, and a Cleveland Indians home game at adjacent Progressive Field.
Two women's professional teams have also called the arena home. From 1997 to 2003, the Cleveland Rockers, one of the eight charter members of the Women's National Basketball Association (WNBA), played at Rocket Mortgage FieldHouse. The team folded after the 2003 WNBA season because the Gunds, who still owned the Cavs at that point, no longer wished to operate the Rockers franchise, and a new ownership group could not be obtained. The Cleveland Crush of the Lingerie Football League played at Rocket Mortgage FieldHouse for their 2011–12 and 2012–13 seasons before moving to Toledo, Ohio, in late 2013.
Events
College sports
In addition to its professional sports tenants, Rocket Mortgage FieldHouse has hosted several intercollegiate sporting events. It has been home to the Mid-American Conference (MAC) men's basketball tournament since 2000 and the MAC MAC women's basketball tournament since 2001. "MAC Madness," as it is known, has become a strong draw for the arena. The men's semi-final and championship games routinely draw 10,000–15,000 attendees. In addition, the Rocket Mortgage FieldHouse has served as a host for games of the NCAA Men's Division I Basketball Championship, hosting early-round games in 2011 and regional semi-final and final games in 2015. Rocket Mortgage FieldHouse has also hosted games for the NCAA Women's Division I Basketball Championship, hosting regional semi-finals and finals for the 2006 tournament and the Final Four and national championship games in the 2007 tournament and the 2024 tournament.
In 2015, it was announced that arena management and Cleveland State University came to an agreement where select Cleveland State Vikings men's and women's basketball games would take place at Rocket Mortgage FieldHouse, while the arena would essentially take over operations of the Wolstein Center, CSU's primary home arena, being in charge of promoting and booking events at the venue.
WWE
The arena has hosted numerous WWE professional wrestling cards, including pay–per–view events such as:
SummerSlam (1996) – headlined by Shawn Michaels vs. Vader for the WWF Championship
No Mercy (1999) – headlined by Triple H vs. Stone Cold Steve Austin for the WWF Championship
Invasion (2001) – headlined by Team Alliance vs. Team WWF
Survivor Series (2004) – headlined by Team Orton vs. Team Triple H
Unforgiven (2008) – headlined by the World Heavyweight Championship Scramble match
TLC: Tables, Ladders and Chairs (2014) – headlined by Bray Wyatt vs. Dean Ambrose in a TLC match
Fastlane (2016) – headlined by Brock Lesnar vs. Roman Reigns vs. Dean Ambrose in a Triple Threat match for the No. 1 contender for the WWE World Heavyweight Championship at WrestleMania 32
Fastlane (2019) – headlined by The Shield vs. Baron Corbin, Drew McIntyre and Bobby Lashley
Boxing
On August 29, 2021, Cleveland native and internet personality turned professional boxer Jake Paul took on former UFC Welterweight Champion Tyron Woodley in an 8-round professional boxing match. Paul won the eight round bout via split decision in front of a nearly sold-out Rocket Mortgage Fieldhouse.
Other events
Rocket Mortgage FieldHouse was selected in July 2014 as the host site for the 2016 Republican National Convention. The arena hosted the first Republican presidential debate of the 2016 election, aired by Fox News Channel, on August 6, 2015. The convention was held July 18–21, 2016. Records obtained by the Center for Public Integrity show that Comcast, Microsoft, the American Petroleum Institute, Chevron, Koch Companies Public Sector, PhRMA, and other trade and lobby groups, "funded a limited liability company called 'Friends of the House 2016 LLC' to pay for "the design and outfitting of an exclusive office, lounge and gathering space, called the 'cloakroom', for Republican lawmakers" on the Cleveland Cavaliers practice court Quicken Loans Arena. The Cleveland 2016 Host Committee, who "facilitated construction of the 'cloakroom" space', received $923,100 from the Friends of the House 2016 LLC."
See also
List of indoor arenas by capacity
References
External links
Quicken Loans Arena Seating Chart
1994 establishments in Ohio
Basketball venues in Ohio
Cleveland Barons (2001–2006)
Cleveland Cavaliers
Cleveland Gladiators
Cleveland Monsters
Cleveland Rockers
College basketball venues in the United States
Event venues established in 1994
Ice hockey venues in Ohio
NBA venues
Sports venues in Cleveland
Music venues in Cleveland
Sports venues completed in 1994
Indoor arenas in Ohio
Rock Ventures
Downtown Cleveland
Women's National Basketball Association venues
|
891915
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Багатозначна зводимість
|
Багатозначна зводимість
У теорії обчислюваності та теорії обчислювальної складності, багатозначна зводимість являє собою зводимість, що перетворює приклади одної задачі розпізнавання у приклади другої задачі розпізнавання. Зводимості, таким чином, використовуються для вимірювання відносної обчислювальної важкості двох задач.
Багатозначні зводимості є частинним випадком та посиленою формою зводимостей за Тюрінгом. Для багатозначних зводимостей оракул може бути викликаний тільки одного разу наприкінці і відповідь не може бути змінена.
Багатозначні зводимості були вперше використані Емілем Постом у 1944 році. Пізніше Норман Шапіро використав ідентичне поняття у 1956 році під назвою сильна зводимість.
Посилання
E. L. Post, "Recursively enumerable sets of positive integers and their decision problems", Bulletin of the American Mathematical Society 50 (1944) 284-316
Norman Shapiro, "Degrees of Computability", Transactions of the American Mathematical Society 82, (1956) 281-299
Теорія рекурсії
Теорія обчислювальної складності
|
4879001
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8F%D0%B4%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%B2%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9
|
Лядвенець вузьколистий
|
Лядвенець вузьколистий (Lotus angustissimus) — вид квіткових рослин родини бобових (Fabaceae).
Морфологічна характеристика
Це яскраво ворсистий (рідше голий) трав'янистий однорічник чи дворічник, рідко короткоживучий багаторічик. Стебла тонкі, численні, висхідні чи лежачі й рідко прямовисні, гіллясті чи прості, (5)10–30(50) см. Листки з 5 листочками; листочки 3.5–17 × (1.5)2.5–4(7) мм, ланцетно-яйцеподібні, гострі, нижні парні зазвичай лише трохи дрібніші. Суцвіття 1–2(3)-квіткові. Квітки дрібні, 5–8(8.5) мм. Чашечка волосиста, рідко гола, 4–5 мм; зубці ниткоподібні, довші або коротші за трубку. Віночок 4.5–7.5 мм, жовтий чи оранжевий, ≈ на 1/3 довша за чашечку. Боб тонкий, 5–28 × 1–2(2.8) мм, з 18–30 насінинами. Насіння кулясте чи еліпсоїдне, 0.7–1.2 × 0.6–0.8 мм; поверхня гладка, тьмяна, жовта чи фіолетово-коричнева, рідко плямиста. 2n=12, 24.
Поширення
Вид населяє північ Африки (Алжир, пн. Єгипет, Марокко, Туніс), Європу (Велика Британія, Австрія, Угорщина, Україна, Албанія, Болгарія, Греція (включаючи Крит), Хорватія, Італія (включаючи Сардинію, Сицилію), Північна Македонія, Чорногорія, Румунія, Сербія, Словенія, Іспанія (включаючи Балеарські острови), Франція (включаючи Корсику), Португалія), західну, центральну й північно-західну частини Азії (Кіпр, Іран, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Сирія, Туреччина, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Казахстан, зх. Сибір, Сіньцзян); натуралізований в Австралії, ПАР. Середовище зростання: сосновий ліс, дюни, дернина болотиста місцевість.
Галерея
Примітки
вузьколистий
|
1036270
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Black%20Ice
|
Black Ice
|
Black Ice — альбом групи AC/DC випущений в 2008 році. Він був першим за вісім років студійним диском групи, і про його вихід було оголошено за два місяці, як і про те, що легально придбати його можна буде тільки в мережі Wal-Mart. Вже через тиждень він став платиновим в Австралії і отримав перші місця в хіт-парадах 29 держав, а до кінця року знайшов статус платинового у 13 країнах, включаючи США . П'ять дисків, а також музичні інструменти, були розіграні в влаштованому групою конкурсі на найкращий кліп.
Після випуску платівки AC/DC зробили турне на його підтримку, що супроводжувалося курйозними подіями на кшталт народження дитини однієї з слухачок і визнане «головним туром року» . За його підсумками планується до виходу концертний альбом
Список композицій
Rock 'N' Roll Train
Skies On Fire
Big Jack
Anything Goes
War Machine
Smash N Grab
Spoilin' For A Fight
Wheels
Decibel
Stormy May Day
She Likes Rock-n-Roll
Money Made
Rock-n-Roll Dream
Rocking All The Way
Black Ice
Склад
Брайан Джонсон — вокал
Анґус Янґ — електрогітара
Малколм Янґ — ритм-гітара
Вільямс Кліфф — бас-гітара
Філ Радд — барабани
Сертифікації
Примітки
Посилання
ACDC обнародували назву нового альбому
Альбоми AC/DC
Музичні альбоми англійською мовою
Альбоми Columbia Records
Альбоми хард-року
Альбоми австралійських виконавців
|
4153223
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BE%20%28%D0%BF%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%29
|
Саньмао (письменниця)
|
Саньмао (письменниця)
Саньмао (справжнє ім'я ; 26 березня 1943 — 4 січня 1991) — тайванська письменниця 1970—80-х років. Її різномаїтний літературний доробок включає автобіографічні твори, подорожні нариси, рефлексивні романи і переклади іспанських коміксів. Перш ніж стати письменницею, Саньмао вивчала філософію і викладала німецьку мову.
За псевдонім взяла собі ім'я головного героя найвідомішого коміксу Чжана Лепіна. Також була відома під ім'ям Ехо Чань (Echo Chan), яке відсилало до однойменної німфи. Чень Маопін ізмалечку уникала написання складного ієрогліфа 懋 (мао), а під кінець життя офіційно змінила ім'я на Чень Пін.
Біографія
Дитинство
Сім'я Саньмао родом із провінції Чжецзян. Майбутня письменниця народилась у Чунціні в сім'ї адвоката Ченя Сіціна і Мяо Цзіньлані, мала старшу сестру Тяньсінь. Обидвоє батьків були набожними християнами. По завершенні Другої світової війни родина спершу перебралася в Нанкін, проте згодом була вимушена податися на Тайвань, оскільки континентальний Китай захопили комуністи.
Саньмао зацікавилася літературою ще в глибокому дитинстві. Вона читала, як відомих китайських письменників, як-от Лу Сюнь, Ба Цзінь, Бін Сінь, Лао Ше та Юй Дафу, так і класику світової літератури, зокрема «Граф Монте-Крісто», «Дон Кіхот», «Віднесені вітром». Особливо їй полюбилася книжка «Сон у червоному теремі», яку Саньмао читала, будучи ученицею 5-го класу. Велика захопленість художньою літературою заважала шкільному навчанню; дівчина мала погані оцінки з математики. На додаток було ще й домашнє навчання: батько вчив доньку англійській мові та класичній літературі, винаймав репетиторів із гри на фортепіано та з живопису.
У 1962 році, у віці 19 років, Саньмао опублікувала своє перше есе.
Вища освіта
У 1964 році вступила на філософський факультет Університету китайської культури. З 1967 і протягом наступних трьох років навчалася в Іспанії в Мадридському університеті, де зустріла свого майбутнього чоловіка — Хосе Марію Куеро-і-Руїза. Після перебралася в Німеччину, де інтенсивно вчила німецьку мову й вивчала кераміку. Набуті за цей час досвід і мовні навички стали важливою базою для її подальшого життя.
Письменництво
У 1970 році Саньмао повернулась на Тайвань. На той момент вона була заручена з учителем із Німеччини, але той несподівано помер від серцевого нападу. Тоді Саньмао повернулась до Мадрида і стала там викладати англійську в школі, намагаючись попутно відновити стосунки з Куеро-і-Руїзом. Вони побралися в 1973 році й осіли в Іспанській Сахарі.
У 1976 році виходять друком автобіографічні «Історії Сахари», у яких Саньмао описує свій досвід життя у Західній Сахарі. Книжка має великий успіх на Тайвані, у Гонконгу та на материковому Китаї. Того ж року подружжя переселяється на Канарські острови.
30 вересня 1979 Хосе Марія Куеро-і-Руїз, за фахом морський інженер, загинув під час занурення під воду. Наступного року вдова Саньмао вчергове повертається на Тайвань, проте в листопаді 1981 року за дорученням тайванських видавців вирушає в подорож по Латинській Америці. З 1981 по 1984 рік викладає в Університеті китайської культури, після чого повністю присвячує себе письменництву.
Книги Саньмао стосуються головним чином її власного досвіду навчання та проживання за кордоном. Їх надзвичайно добре сприйняли не лише на Тайвані, а й на материковому Китаї, і вони не втрачають популярності понині. З 1976 року і до смерті в 1991 році Саньмао опублікувала понад 20 книжок. Також вона переклала з іспанської на китайську комікс «Мафальда».
Смерть
4 січня 1991 року у віці 47 років Саньмао наклала на себе руки Тайбейській загальній лікарні для ветеранів. Вона повісилась на власних шовкових панчохах.
Самогубство стало шоком для її читачів і потрясло весь китайський світ. Щодо причини її самогубства було багато спекуляцій: вбивство, страх перед раком, творчі невдачі, туга за давно померлим чоловіком тощо. Похована Саньмао на цвинтарі Чін Пао Сан.
Книжки
У 2021 році видавництво «Сафран» видало книжку Саньмао «Історії Сахари» у перекладі Аліни Дорічевої.
Саньмао. Історії Сахари / Пер. з кит. А. Дорічева — К.:Сафран, 2021. — 408 с.
Примітки
Джерела
Tamara Treichel (March 11, 2013). San Mao: The Echo Effect. People's Daily Online. Retrieved from http://english.peopledaily.com.cn/90782/8162070.html
Тайванські письменники
Випускники Мадридського університету
Уродженці Чунціна
Самогубці, які повісилися
|
1556145
|
https://en.wikipedia.org/wiki/M83%20%28band%29
|
M83 (band)
|
M83 (band)
M83 are a French electronic music group formed in Antibes in 1999. Initially the duo of multi-instrumentalists Nicolas Fromageau and Anthony Gonzalez, Fromageau parted ways shortly after touring for their second album Dead Cities, Red Seas & Lost Ghosts. Gonzalez remains the sole constant member of the project, as the primary songwriter and lead vocalist.
The band has released nine studio albums, including the Grammy Award-nominated Hurry Up, We're Dreaming, in addition to two soundtracks. Gonzalez records primarily on his own, with numerous guest musicians. The band is signed to Mute Records and found breakout success in 2011 with "Midnight City", Hurry Up, We're Dreamings lead single. Their sound has been described as dream pop, new wave, shoegaze, as well as ambient.
Early life
Anthony Gerard Gonzalez (born 13 March 1980) grew up in Antibes, France, together with his brother Yann. His family had a great interest in football and Gonzalez had trials with AS Cannes, while his maternal grandfather is the French international Laurent Robuschi. At the age of 14 he was injured, and turned to music instead when his parents bought him a guitar. He developed his interest in music and American culture at secondary school. With Fromageau, he formed a post-rock group called My Violent Wish.
Career
2001–2005: First recordings
At 17, Gonzalez bought a synth to record a demo, which he sent to a number of French labels. When Paris-based Gooom Records seemed interested, he recruited Nicolas Fromageau to "help me because I didn't feel like I had the shoulders to carry the project on my own". They decided to name their band M83, after the galaxy of that name.
In spring 2001, while Gonzalez was still in college, M83 released its self-titled debut album recorded on an 8-track. It did not attract much attention outside Europe until September 2005, when Mute Records reissued it for worldwide release. M83's second album, Dead Cities, Red Seas & Lost Ghosts, followed in spring 2003 (summer 2004 in North America) to widespread critical acclaim. After worldwide touring for Dead Cities resumed, Fromageau left the band; he later formed the band Team Ghost in 2009.
Gonzalez returned to the studio to record the group's third studio album, Before the Dawn Heals Us, released in January 2005. In 2016, the song "Lower Your Eyelids to Die with the Sun" was featured in the trailer for the film A Monster Calls starring Felicity Jones and Sigourney Weaver. Later in 2005, M83 provided a remix of "The Pioneers" by Bloc Party, which was also included on Bloc Party's remix album Silent Alarm Remixed. M83 also remixed Placebo's "Protège-Moi", Goldfrapp's "Black Cherry", Depeche Mode's "Suffer Well", Van She's "Kelly", and The Bumblebeez's "Vila Attack". Similarly, M83's songs have been remixed by Gooom labelmates Montag and Cyann & Ben.
2006–2009: Digital Shades Vol. 1 and Saturdays = Youth
In 2006, after the Before the Dawn Heals Us US tour, Anthony Gonzalez continued to explore a musical direction already heard on earlier M83 tracks and began writing and recording a collection of ambient works. The album was recorded primarily at his home studio with the assistance of Antoine Gaillet. The resulting project was called Digital Shades Vol. 1, and was released in September 2007 with a sleeve illustrated by Laurent Fetis (known for his work with DJ Hell, Beck, and Tahiti 80). It is intended to be part of an ongoing series of ambient works.
Saturdays = Youth, M83's fifth studio album, was released in April 2008. It was recorded with Ken Thomas (known for his work with Sigur Rós, The Sugarcubes, Boys in a Band, Cocteau Twins, and Suede), Ewan Pearson (who has also produced for Tracey Thorn, The Rapture and Ladytron) and Morgan Kibby (of The Romanovs). The album features a more focused approach to song structure and form, and Gonzalez stated that the main influence of the album came from music of the 1980s: "I think that '80s music is such a brilliant period for music history. It was the occasion for me to do a tribute to this '80s music, but [it was] also a tribute to my teenage years because the main theme of the album is being a teenager, and being a teenager means a lot to me." Four singles were released from the album: "Couleurs" in February 2008, "Graveyard Girl" in April, "Kim & Jessie" in July, and "We Own the Sky" in December. Redbull and Snowboarder Travis Rice used "We Own the Sky" as the opening song in the 2008 snowboard film That's It That's All. M83 also appeared on a limited edition split 7-inch single with Maps in 2008; M83 remixed Maps' "To the Sky", while Maps provided a remix of M83's "We Own the Sky".
In December 2008, M83 supported Kings of Leon on its UK tour. In January and February 2009, M83 supported The Killers across United States tour dates and toured with Depeche Mode on its Tour of the Universe in Italy, Germany, and France. In July, M83 appeared at the Fuji Rock Festival in Japan. In July 2009, M83 appeared at the Wexner Center in Columbus, Ohio. Gonzalez, unprovoked, physically assaulted an elderly security guard when Gonzalez attempted to have members of the crowd join him on an unreinforced stage platform. The band later apologized to its fans for the incident. In 2010, on the eve of turning 30, Gonzalez moved to Los Angeles.
2010–2015: Hurry Up, We're Dreaming, Oblivion and commercial success
In Spring 2010, M83 composed the score of French director Gilles Marchand's film Black Heaven. On 5 July 2010, the Black Heaven Soundtrack was released, which included two new songs by M83 called "Black Hole" and "Marion's Theme", along with five tracks from his back catalog. The soundtrack also includes songs from the score by Emmanuel D'Orlando, Moon Dailly and John & Jehn. However, his feelings towards the record were largely negative, leaving him depressed.
In 2011, Gonzalez started working on a new batch of songs for an album slated for release later in the year. He described the tracks as darker and "very, very, very epic". Speaking with Spin, he said of the new album "It's a double album. It's mainly about dreams, how every one is different, how you dream differently when you're a kid, a teenager, or an adult. I'm really proud of it. If you're doing a very long album, all the songs need to be different and I think I've done that with this one." He recorded again with Morgan Kibby as well as others, including Medicine's mastermind Brad Laner, Nine Inch Nails bassist Justin Meldal-Johnsen and Zola Jesus.
Hurry Up, We're Dreaming is Gonzalez's first double album, something he had dreamed of making ever since hearing The Smashing Pumpkins' Mellon Collie and the Infinite Sadness. "I wanted to make a very eclectic album but also something not too long. Making a double album was a dream of mine for a long, long time and I felt ready to make this move," he explains. Discussing the sound and process of creating this album, Gonzalez says it was "written like a soundtrack to an imaginary movie with different ambiances, different atmospheres, different tempos, different orchestrations and different instrumentation.... When I make an album it's always about nostalgia, melancholy in the past and memories."
On 19 July 2011, the breakthrough single "Midnight City", the first from Hurry Up, We're Dreaming, was released for streaming and free download on the band's official website. Beginning in October, they toured North America and Europe to promote the album; Active Child supported the US leg of the tour. The album placed 3rd in Pitchfork's Top 50 Albums of 2011 list; the single "Midnight City" was placed 1st on the Top 100 Tracks list. On 26 January 2012, M83 came in at number 5 on the Triple J Hottest 100 with the single "Midnight City". The track received further exposure in 2013 as the remixed soundtrack to the Gucci Premier fragrance television advert featuring Blake Lively. It was also used in the 2013 film Warm Bodies.
On 28 June 2012, it was announced that M83 would compose the soundtrack for the 2013 movie Oblivion, directed by Joseph Kosinski and starring Tom Cruise. The score was co-written with Joseph Trapanese. The soundtrack album was released on 9 April 2013 by Back Lot Music featuring Susanne Sundfor on vocals. On 26 February 2014, a new song titled "I Need You" was included on the Divergent soundtrack. The song "Wait" was featured in the 2014 film The Fault in our Stars. It was also featured in the "Perception" episode of Revenge in 2012, "The Backup Dan" episode of Gossip Girl in 2012, "Imperfect Circles" episode of Under the Dome in 2013 and "The World Has Turned and Left Me Here" episode of The Vampire Diaries in 2014. More recently, "Wait" was used as part of the documentary "The Day We Walked On The Moon" commemorating the 50th anniversary of the first Moon landing and screened in the UK by ITV in July 2019 and in the same year, in a feature film titled Five Feet Apart. Also from Hurry Up, We're Dreaming, two tracks, "Another Wave from You" and "Outro", featured in the 2014 remake of The Gambler. In 2015 and 2016, British-Franco-Canadian drama Versailles, uses "Outro" as the theme title. "Outro" was also featured in the popular snowboarding documentary The Art of Flight, in the reveal trailer for the games "Paragon" and "Kerbal Space Program 2", in a Mazda commercial entitled "Feel Alive" in 2018, and as the final song in the finale of both the USA Networks TV show Mr. Robot and Fox TV show Enlisted. Moonchild was featured in Top Gear's McLaren Mercedes SLR Oslo challenge. The Italian-French film Suburra from 2015 features music by M83 extensively.
In August 2014, the first three albums produced by the band were re-released by Mute Records with additional material available separately for download. Gonzalez justified the reissues by noting that physical copies of the albums were hard to find and sold for "a ridiculous amount of money". On 2 March 2015, M83, with indie pop group Haim, released the song "Holes in the Sky" from The Divergent Series: Insurgent soundtrack. He also participated in Jean-Michel Jarre's album Electronica 1: The Time Machine.
2016–present: Junk, Volta, Tour, DSVII, and Fantasy
On 1 March 2016, M83's seventh studio album Junk was announced along with its lead single, "Do It, Try It". The album was released on 8 April 2016. The band then embarked on a tour across North America and Europe during the first half of 2016. On 5 December 2016, it was announced that Gonzalez of M83 would be the composer and musical director for Cirque du Soleil's touring show, Volta.
In July 2019, Gonzalez announced M83's eighth studio album, DSVII (standing for Digital Shades, Vol. II). It was released on 20 September 2019. In December 2021, Gonzalez announced a re-release of Hurry Up We're Dreaming for its 10th anniversary. On 10 January 2023, M83 released the single "Oceans Niagara", and released their ninth studio album, Fantasy, on 17 March 2023. A tour of North America in support of the album followed.
Style
The band's aesthetic is characterized by dense guitar and synthesizer layering, extensive use of reverb effects, and lyrics often sung softly in a dream pop style. Gonzalez has been inspired by cultural and musical facets of the 1980s, and his songs have been described as "adult-scripted teen dreams". Inspiration for his music includes bands such as My Bloody Valentine, Smashing Pumpkins, Depeche Mode, Jean-Michel Jarre, and Tangerine Dream.
Members
Current members
Anthony Gonzalez – lead vocals, synthesizers, keyboards, guitars, piano, bass, drums, percussion, programming, arrangement, mixer, production (1999–present)
Former members
Nicolas Fromageau – keyboards, synthesizers, arrangement, programming, mixer, production (1999–2004)
Morgan Kibby – vocals, piano, keyboards (2008)
Loïc Maurin – drums, percussion, guitar, bass, keyboards (2008)(2023)
Live members
Kaela Sinclair – keyboards, vocals (2016–present)
Joe Berry – piano, synthesizers, EWI, saxophone (2016–present)
Théophile Antolinos – guitars (2023–present)
Julien Aoufi – drums (2023–present)
Clément Libes – bass, keyboards, violin (2023–present)
Former live members
Loïc Maurin – drums, percussion, guitar, bass, keyboards (2004–2016)
Jordan Lawlor – guitars, vocals, multi-instrumentalist (2011–2016)
Pierre-Marie Maulini – guitars, backing vocals, keyboards, percussion (2008–2009)
Jonathan Bates – guitar, bass (2009)
Morgan Kibby – vocals, piano, keyboards (2008–2015)
Ian Young – saxophone (2011–?)
Phillip Kern
Philippe Thiphaine – guitars (2004–2005)
Stéphane Bouvier – bass (2004–2005)
Ludovic Morillon – drums (2004)
Alexandre Fogliani – drums (2003)
Orderic Cousin – bass (2003)
Timeline
Discography
M83 (2001)
Dead Cities, Red Seas & Lost Ghosts (2003)
Before the Dawn Heals Us (2005)
Digital Shades Vol. 1 (2007)
Saturdays = Youth (2008)
Hurry Up, We're Dreaming (2011)
Junk (2016)
DSVII (2019)
Fantasy (2023)
Awards and nominations
See also
List of ambient music artists
Notes
References
External links
2001 establishments in France
Ambient music groups
French dream pop musical groups
French electronic music groups
French post-rock groups
Musical groups established in 2001
Mute Records artists
French shoegaze musical groups
French synthpop groups
Virgin Records artists
English-language musical groups from France
|
43047096
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tabriz%20Metro
|
Tabriz Metro
|
Tabriz Metro
The Tabriz Metro is a rapid transit system serving the city of Tabriz, in northwestern Iran. The first phase opened on 28 August 2015 with a 7 km length and 6 stations. There is also one regional commuter line planned to Sahand.
Lines
Line 1
Its first phase opened on 27 August 2015. The 7 km route runs northwest from El Goli to Ostad Shahryar with four intermediate stations, including three in a tunnel excavated using TBMs. Services are operated with coupled pairs of five-car trainsets. There was free-of-charge services from 11:00 to 13:00 for 3 months starting from Saturday 29 August 2015. The first phase was 7 km long and had 6 stations from El Goli Station to Ostad Shahriar Station. The frequency of the services was every 20 min. The second phase opened in summer 2016 and extended to the west from Ostad Shahriar Station to Meydan-e Sa'at Station. The line finally completed in February 2020 with another western extension and now runs for 17.2 km from El Goli to Nur with 12 stations; 6 intermediate stations are to open yet.
Line 2
Line 2 which is currently under construction is approximately 22.4 km long, consisting of 20 stations starting from the quay lands (organic fertilizer plant), through Wahdat and Jaramalek Square (the first station) and passing under Akhouni Street, Qods Street, Amin Road, Maidan. Daneshwara goes into Abbasi Street and extends to Shahid Fahmideh Square.
Line 3
Line 3 is currently in the planning stage. It will have a mostly north–south route, running from Tabriz International Airport to South Terminal (next to Kasaei highway). Along the way it will connect major passenger nodes such as North Terminal, central park, Bazaar District, Stadium military medical, Academia centers, and Yadgar-e-Emam Stadium. It will cross crowded slum districts, likely attracting more riders than the other lines. It will be 14.7 km long and have 14 stops, including 4 transfers to other lines.
Line 4
Line 4 of Tabriz metro will encircle the old city centre and intersect with all the other 3 lines. Tramway, with a length of 15.4 km, including 18 stations, starts circularly from the Azarbaijan field and crosses the Tabriz Highway to the Pasdaran Highway after crossing the Jihad and Abrasan Square. This line connects the other three lines.
Tabriz-Sahand Commuter Line (Line 5)
Line 5 of Tabriz metro is planned as a light rail train that connects Tabriz to its satellite city, Sahand. Tabriz-Sahand: At station 1, line 1 will have a common station and continue across the tractor to Sahand.
Of all these routes, only a portion of Line 1 is currently operating between El Goli Station and Nur Station.
Also a tram line has been proposed to feed the metro.
Gallery
Network Map
See also
Rapid transit in Iran
References
External links
Subways in Iran
Picture of Tabriz Metro at the opening ceremony
Underground rapid transit in Iran
Standard gauge railways in Iran
Transportation in East Azerbaijan province
|
1276622
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Laki%20language
|
Laki language
|
Laki language
Laki is a vernacular that consists of two dialects; Pish-e Kuh Laki and Posht-e Kuh Laki. Laki is considered a Kurdish dialect, by most linguists and is spoken chiefly in the area between Khorramabad and Kermanshah in Iran by about 680,000 native speakers.
Geography
Laki is spoken in Iran and in Turkey. In Iran, the isogloss of Laki spans from Khorramabad to east of Kermanshah, from Holeylan to Harsin. It's the main language in Selseleh, Delfan, Kuhdasht and Khawa counties in Lorestan Province, including Oshtorinan District of Borujerd County, and also around Malayer and Nahavand in Hamadan Province. In Kermanshah Province, it is the main language in Harsin County, Kangavar County, Sahneh County, and in the southern halves of Kermanshah County and Eslamabad-e Gharb County. There are also Laki enclaves in Khorasan, Kerman and around 100,000 speakers in 70 villages around Kelardasht in Mazandaran. In Gilan province, Laki is spoken by around 1,500 people.
In Turkey, the language is spoken by the Şêxbizin tribe, scattered around the country.
Classification
The classification of Laki as a sub-dialect of Southern Kurdish or as a fourth dialect of Kurdish is unsettled, but the differences between Laki and the other Southern Kurdish dialects are minimal. However, linguist Fattah argues that Laki cannot be considered a dialect of Southern Kurdish since Laki is ergative and is thus a fourth Kurdish language.
Other linguists argue that Laki is closely related to Kurdish but refrain from deciding its place among the Northwestern Iranian languages.
Laki has also been classified as a Luri dialect, but speakers of Luri claim that Laki is "difficult or impossible to understand". Linguist Shahsavari points that Laki is sometimes seen as 'a transitional dialect between Kurdish and Luri'.
History
Oral literature
Two significant groups of Laki oral literature are religious oral literature and astronomical literature. The first group includes Shia oral hymns and Yarsan songs, while the second gives an expansive and colorful account of Laki narratives of astronomical events and their consequences, the power of the sun, moon, the week and tales on the stars. A third and less significant group of Laki oral literature are verses on nature and the daily life. In the folklore of rural areas, fal gərtən or 'tell fortunes' are very important.
Written literature
The use of Laki in literary writing is a more recent phenomenon and has therefore not been considerably developed. Historically, the use was impeded by the status of Gorani as koiné among Kurds which meant that speakers of Laki wrote their poetry in Gorani. Nonetheless, some early Laki works include the quatrain al-shi'r bi-l-fahlawīya (year 716 in hijri) which was preserved in a 14th-century manuscript, and Jang-i Hamawan which was a freely adapted Laki version of the Shahnameh by Ferdowsi. Mele Perîşan (1356–1431) also wrote his diwan in Gorani influenced by Laki.
The most well-known manzuma in Laki is Darcenge written by Sayid Nushad Abu al-Wafa'i, a fellow of Sultan Sahak and contemporary of Nader Shah. The Darcenge contained questions concerning the events taking place in the world with sophisticated answers. This period also saw many Laki versions of the Kalâm-e Saranjâm.
In addition, there are many manuscripts titled Kule bad meaning 'the continuous wind' scattered around the region. These manuscripts appeared numerously in the late 16th century and early 17th century and were used to express benediction on nature and to request a wind which was appropriate for agricultural reasons. Important names from the 18th to the 20th century include Najaf Kalhuri (1739–1799), Tirkamir (d. 1815), Yaqub Maydashti, Mila Manuchichr Kuliwand and Mila Haqq Ali Siyahpush.
Laki phonology
The phonology of Laki is identical to that of other Southern Kurdish dialects, which diverges from Kurmanji and Sorani by also having the , and .
Comparison of cognates
References
Bibliography
Further reading
Languages of Iran
Lak (tribe)
Kurdish language
Languages of Kurdistan
Languages of Turkey
|
453039
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%97%D1%82%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D0%BE
|
Куїттенго
|
Куїттенго, Куїттенґо — колишній муніципалітет в Італії, у регіоні П'ємонт, провінція Б'єлла. 1 січня 2016 року Куїттенго приєднано до муніципалітету Кампілья-Черво.
Куїттенго розташоване на відстані близько 550 км на північний захід від Рима, 70 км на північний схід від Турина, 4 км на північ від Б'єлли.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 16 серпня. Покровитель — святий Рох.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Кампілья-Черво
Моссо
Сальяно-Мікка
Сан-Паоло-Черво
Вельйо
Див. також
Список муніципалітетів провінції Б'єлла
Примітки
Колишні муніципалітети П'ємонту
|
1505589
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%88%D0%BE%D1%81%D0%B5
|
Трансканадське шосе
|
Трансканадське шосе — канадська автомагістраль, яка сполучає всі десять провінцій Канади.
Магістраль побудовано згідно зі Законом про Трансканадське шосе 1948 року. Будівництво розпочато в 1950 році; офіційно відкрито в 1962, завершено у 1971. Трансканадське шосе позначене легко впізнаваними біло-зеленими дорожніми покажчиками з кленовим листком.
Разом із австралійським Шосе 1 воно є однією із найдовших у світі національних швидкісних автострад: протяжність — 8 030 км.
Уздовж всієї Канади існує не менше двох трас, які вважаються частинами Трансканадского шосе: у західних провінціях частиною трансканадської мережі є Трансканадська магістраль і шосе Йєлоугед.
Західна Канада
Трансканадське шосе в чотирьох західних провінціях називається «Шосе № 1». Воно бере свій початок у місті Вікторія в Британській Колумбії, спускається з півночі десь на 100 км по східному узбережжю острова Ванкувер до портового міста Нанаймо, звідки пором поєднує його із Західним Ванкувером. Перетнувши місто Ванкувер, шосе повертається на 170 км на схід до містечка Гоуп, проходячи через міста Абботсфорд та Чілівак.
Інші міста, містечка й населені пункти по трансканадському шосе: У Британській Колумбії:
Камлупс
Самон Арм
Ревелстоук
Роджерс Пас
Ґолден
Перевал Кикінг Горс
У Альберті:
національний парк Банф та містечко Банф.
Калгарі, 101 км на схід від Банф
Медисин-Гет, 293 км на схід від Калґарі
У Саскачевані:
Мус-Джо 403 км на схід віл Медисин-Гет
Реджайна 79 км на схід від Мус-Джо
У Манітобі:
Брендон 372 км на схід від Реджайни
Портедж-ла-Прері 119 км на схід від Брендона
Вінніпег 84 км на схід від Портедж-ла-Прері
Онтаріо
В провінції Онтаріо мережа Трансканадського Шосе має декілька маршрутів, позначених як:
«Шосе 17» — починається на кордоні Манітоби за 50 км на захід від Кенори і закінчується на південь від Арнпрайор на західному кінці «Шосе 417», завдовжки 1 964 км.
Інші головні містечка на шосе: Драйден, Ігнас, Тандер-Бей, Вава, Су-Сент-Марі, Садбері, Норт-Бей, Маттава, Петавава, Пембрук
«Шосе 11» — починається на шосе 400 в Беррі, проходить через північ провінції Онтаріо, через Тандер-Бей до Рейні-Ривер біля кордону штату Міннесота. Інші головні містечка: Беррі, Оріллія, Норт-Бей, Теміскамінг Шорс, Тандер-Бей.
Ділянка Трансканадського шосе 83 км завдовжки між Тандер-Беєм і Ніпіґоном має назву «Шосе Террі Фокса» на честь «Террі Фокса», де Фокс був змушений припинити свій трансканадський марафон.
«Шосе 69» — провідна автострада північ-південь у центральній частині канадської провінції Онтаріо, що зв'язує шосе 400 на північ від Перрі-Саунд з містом Садбері.
«Шосе 12» — сполучає східну частину Великого Торонто (GTA) з озерами Каварта (через Шосе 7), Орілья і Мідленд. Вона є частиною мережі Трансканадського шосе на північ від Сандерленда до Холдватера. «Шосе 12» з'єднує кілька містечок уздовж 146 км маршруту.
«Шосе 7» — західній сегмент починається на Шосе 4 північніше від Лондона і прямує 154,1 км до Джорджтауна, в той час як східний сегмент починається на Дональд Козанс Парквей в Маркемі і прямує 381,6 км до Шосе 417 біля Канати.
«Шосе 115» — з'єднує Пітерборо з Торонто через шосе 401. Траса починається на перехресті з шосе 401 на північний захід від Ньюкасла і закінчується розв'язкою з шосе 7 на схід від Пітерборо. Шосе є частиною мережі Трансканадського шосе від розв'язки з шосе 7 до точки на південь від Спрінґвілл, Онтаріо що є північним кінцем шосе.
«Шосе 71». 194-кілометровий маршрут подорожі одночасно з Шосе 11 на 40 км від Міст ім. Форт-Франсес-Міжнародний Водоспад в містечку Форт-Франсес, де він продовжує шлях на південь до США Рут 71 до містечка Чапель. Звідти, Шосе 71 прямує на північ на 154 кілометрів на стику з Шосе 17 на схід від Кенори. Шосе 71 є частиною Трансканадського шосе по всій його довжині.
«Шосе 400» починається на «Шосе 69» на північ від Нобель (село на березі Перрі-Саунд) і закінчується на «Мейпл-Ліф-Драйв» в місті Торонто. Більша довжина шляху становить 226 км.
«Шосе 417» починається в Оттаві з'єднується із Шосе 40 на кордоні Квебеку. шосе A40) до Монреаля. Довжина траси становить 187 км.
На більшості автодоріг Онтаріо загальне обмеження швидкості 90 км/год на Трансканадському шосе. 80 км/год на трасі Центрального Онтаріо і 100 км/год на автострадах.
Квебек
З Оттави, Трансканадське шосе проходить 206 км на схід до Монреаля. Відоме як Шосе 417 в Онтаріо (і Квінсвей в Оттаві) і «Атторуть 40» в Квебеку.
Від міста Монреаль Трансканадське шосе відоме як Атторуть 25 і тоді Атторуть 20. Містечко Леві (недалеко від Міста Квебеку) на шосе, 257 км від Монреаля.
Маршрут Атторуть 20 проходить над Річкою Святого Лаврентія до Рив'єр-ду-Луп, 173 км на північний схід від Леві.
Нью-Брансвік
Після переходу кордону Нью-Брансвіка Едмундстон Трансканадське шосе називається Рут 2.
Маршрут Рут 2 проходить паралельно до міжнародного кордону, 170 км на південь до містечка Вудсток. Шосе тоді проходить 102 км на схід до Фредериктона, столиції провінції Нью-Брансвік. Місто Монктон за 135 км на схід від Фредериктона на Трансканадському шосе.
Острів Принца Едварда
Трансканадське шосе переходить Міст Конфедерації від провінції Нью-Брансвік до провінції Острів Принца Едварда. В провінції маршрут позначений як «Рут 1», проходить 110 км через острів і з'єднує зі столицею провінції Шарлоттаун.
Нова Шотландія
Трансканадське шосе в Новій Шотландії позначене як провінційні «Шосе 104» й «Шосе 105» на острові Кейп-Бретона. З кордону Нью-Брансвіка, маршрут Трансканадського шосе продовжується на схід до містечка Амгерст, Нова Шотландія. Столиця провінції Галіфакс не приєднана до Трансканадського шосе.
Інші місті, містечка й місці на шосе в Новій Шотландії :
Труро
New Glasgow
Кансо протока
Північний Сидней
Ньюфаундленд
Від «Північний Сидней», Нова Шотландія поромним маршрутом переходить 177 км до «Чанал-Порт-о-Баскс», Ньюфаундленд.
Трансканадське шосе на острові Ньюфаундленд позначене як провінційне "Шосе 1 ". Від міста Корнер-Брук до північно-східного Чанал-Порт-о-Баскс 217 км. На сході по Шосе 1 на 352-ому кілометрі Гандер й на 334-ому кілометрі на південний-схід шосе закінчується на Сент-Джонс.
Див. також
Національна рада з кінематографії Канади -Документальний фільм «найдовга дорога»
Вебу-сторінку Трансканадського шосе —Докладна провінцію за провінцією описі
Примітки
Посилання
Галерея світлин
Дороги Канади
|
18293745
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chiojdeni
|
Chiojdeni
|
Chiojdeni is a commune located in Vrancea County, Romania. It is composed of eight villages: Cătăuți, Chiojdeni, Lojnița, Luncile, Mărăcini, Podurile, Seciu, and Tulburea.
References
Communes in Vrancea County
Localities in Muntenia
|
3372994
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%BD%20%D0%91%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0-%D1%85%D0%B0%D0%BD
|
Гарун Богра-хан
|
Гарун Богра-хан (д/н–993) — каган Караханідської держави в 970—993 роках. Поклав початок завоюванню Мавераннахра. також відомий як Гасан Богра-хан. Мав прізвисько малік ал-Машрік Шихаб ад-Даула ва-Захір аддава («Володар Сходу, Зірка держави, Опора призову до віри»). Засновник Гасанідської гілки династії.
Життєпис
Походив з династії Караханідів. Син кагана Сулеймана Арслан-хана. Ймовірно спочатку отримав ім'я Гасан, яке згодом змінив на Гарун.
Після загибелі батька у 970 році отримав титул богра-хана від нового кагана Алі Арслан-хана, що був його стриєчним братом. Разом з останнім продовжив війну проти Хотанської держави, до кінця 980-х років відвоювавши Кашгар.
Після цього отримав володіння з резиденцією в Баласагуні. Вирішив скористатися послабленням Саманідської держави внаслідок тривалої боротьби за трон. 990 року захопив важливе місто Ісфіджаб. Слідом за цим уклав союз з Абу Алі Сіджурі, володарем Хорасану. Неподалік від Зеравшана військо Караханідів 992 року завдало рішучої поразки саманідській армії на чолі з Інандж Хаджибом. Невдовзі емір Нух II вимушений був тікати з Бухари до Самарканда. Бухару було захоплено Гарун Богра-ханом, який поставив на трон Абд аль-Азіза ібн Нуха.
Гарун також випустив низку срібних дірхемів з написом «малік ал-Машрік Шихаб ад-Даула ва-Захір аддава Абу Муса каган тюрків». Вони стали першими караханідськими монетами. За цим зайняв Самарканд, де тяжко захворів, тому вирішив повернутися до Баласагуну. На шляху до нього помер на початку 993 року в місцині Кочкарбаші, що у горах Тянь-Шань.
Джерела
E.A. Davidovich: The Karakhanids. W: Ahmad Hasan Dani, Janos Harmatta, B. A. Litvinovskiĭ, Clifford Edmund Bosworth: History of civilizations of Central Asia. Delhi: Motilal Banarsidass Publishers, 1999. ISBN 81-208-1409-6.
Кочнев Б. Д., Нумизматическая история Караханидского каганата (991—1209 гг.). Москва «София», 2006
Караханіди
|
4389357
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4-%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Давид-Городоцьке повстання
|
Давид-Городоцьке повстання — виступ селян і міщан у 1648-1650 роках, під час козацько-селянської війни (1648-1651).
Розпочалося 13 жовтня 1648 року виступами селян сіл Будимлі, Бухличі, Вороні, Векаровичі, Старе Село, Струга, міщан Давид-Городка, міста Городець. Повстанці на чолі з давид-городоцьким війтом Іваном Багдашевичем (обраний полковником) створили загони за козацьким зразком. У жовтні-грудні 1648 року повстання охопило всю Давид-Городоцьку волость і сусідню частину Пінського повіту. Селяни грабували маєтки феодалів, знищували документи на права їх володінь та інше. Повстання тривало понад 2 роки, придушене Річчю Посполитою.
Посилання
Беларуская энцыклапедыя: У 18 т. / Рэдкал.: Г. П. Пашкоў і інш.. — : БелЭн, 1997. — Т. 5: Гальцы — Дагон. — 576 с. — 10 000 экз. — ISBN 985-11-0090-0 (т. 5), ISBN 985-11-0035-8.
Хмельниччина
Селянські повстання
Протести в Білорусі
конфлікти в 1648
|
4299528
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%84%D0%B0%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B0
|
Рафаель Альба
|
Рафаель Альба
Рафаель Юніер Альба Кастільйо (12 серпня 1993) — кубинський тхеквондист, бронзовий призер Олімпійських ігор 2020 року, чемпіон світу.
Виступи на Олімпіадах
Зовнішні посилання
Рафаель Альба на сайті taekwondodata.com.
кубинські тхеквондисти
кубинські бронзові олімпійські медалісти
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2020
Тхеквондисти на літніх Олімпійських іграх 2016
Тхеквондисти на літніх Олімпійських іграх 2020
Призери Панамериканських ігор 2015 року
Призери Панамериканських ігор 2019 року
Срібні призери Панамериканських ігор
Чемпіони світу з тхеквондо
Кубинські чемпіони світу
|
2283404
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%86%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4
|
Арцфельд
|
Арцфельд — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Бітбург-Прюм. Центр об'єднання громад Арцфельд.
Площа — 19,38 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
1587020
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%84%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%8F
|
Трансфобія
|
Трансфобія — це сукупність ідей і явищ, які охоплюють ряд негативних ставлень, почуттів або дій щодо трансґендерних людей або трансґендерності в цілому. Трансфобія може включати страх, відразу, ненависть, насильство, гнів або дискомфорт, який відчувається або виражається по відношенню до людей, які не відповідають соціальним ґендерним очікуванням. Вона часто висловлюється поряд із гомофобними поглядами, і тому часто вважається аспектом гомофобії.
Трансґендерна молодь може зазнавати сексуальних домагань, цькувань і насильства в школах, у прийомних сім’ях і програмах соціального забезпечення, а також потенційно насильства з боку сім’ї. Дорослі жертви зазнають публічних знущань, місґендерінґу, кепкувань, погроз насильства, пограбування та хибного арешту; багато хто почувається небезпечно на публіці. Високий відсоток трансґендерних людей повідомляє про те, що вони стали жертвами сексуального насильства. Деякі отримують відмову в медичному обслуговуванні або зазнають дискримінації на робочому місці, зокрема їх звільняють за те, що вони трансґендерні, або відчувають себе в облозі з боку консервативних політичних чи релігійних груп, які виступають проти законів про права ЛҐБТ. Вони також зазнають дискримінації з боку деяких людей у соціальних рухах ЛҐБТ та деяких феміністок.
Окрім підвищеного ризику насильства та інших загроз, стрес, створений трансфобією, може спричинити негативні емоційні наслідки, які можуть призвести до розладів, пов’язаних із вживанням психоактивних речовин, втечі з дому (у неповнолітніх) і вищого рівня самогубств.
У західному світі відбуваються поступові зміни в напрямку встановлення політики недискримінації та рівних можливостей. Ця тенденція також формується в країнах, що розвиваються. Крім того, по всьому світу поширюються кампанії щодо ЛҐБТ-спільноти, щоб покращити соціальне сприйняття нетрадиційних ґендерних ідентичностей.
Наслідки
Навмисно чи ні, трансфобія та циссексизм мають тяжкі наслідки для об’єкта негативного ставлення. Трансфобія створює значний стрес для трансґендерних людей, який може призвести до почуття сорому, низької самоповаги, відчуження та неадекватності. Трансґендерна молодь часто намагається впоратися зі стресом, втікаючи з дому, кидаючи школу, вживаючи наркотики або займаючись самопошкодженням. Вважається, що рівень самогубств серед трансґендерів особливо високий через те, як до них ставляться їхні родини та суспільство.
Проблеми вдома і в школі
Опитування трансґендерів США 2015 року, найбільше подібне опитування, яке коли-небудь проводилося (з 27 715 респондентами), показало, що кожен десятий респондент зазнав трансфобного насильства з боку члена сім’ї, а 8% були вигнані з дому через те, що вони трансґендерні. Більшість тих, хто був відкритим трансґендером або сприймався як трансґендер у школі, були жертвами тих чи інших форм жорстокого поводження через це, включаючи словесні образи (54%), фізичні напади (24%) і сексуальне насильство (13%). 17% зазнали такого жорстокого поводження, що їм довелося залишити школу. Підтримка з боку спільноти або сім'ї корелювала з більш позитивними результатами, пов'язаними з психічним здоров'ям і соціальним функціонуванням.
У 62% судових процесів за участю трансґендерів зазначено, що відповідачі стикаються з сімейними проблемами.
Див. також
Мова ворожнечі
Гомофобія
Міжнародний день проти гомофобії
Інтерсексизм
Примітки
Посилання
Гомофобія як психологічна і соціальна проблема в сучасній Україні
Промова Гілларі Родем Клінтон з нагоди відзначення Міжнародного дня прав людини
Крок вперед, два кроки назад. Становище ЛГБТ в Україні у 2010—2011 рр.
Фобії
Транссексуальність
Сексизм
Гомофобія
|
36671014
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sho%20Sotodate
|
Sho Sotodate
|
Sho Sotodate
is a Japanese swimmer. He competed in the 4 × 200 metre freestyle relay event at the 2012 Summer Olympics.
References
1991 births
Living people
Olympic swimmers for Japan
Swimmers at the 2012 Summer Olympics
Japanese male freestyle swimmers
Summer World University Games medalists in swimming
FISU World University Games silver medalists for Japan
Medalists at the 2011 Summer Universiade
Sportspeople from Hokkaido
21st-century Japanese people
|
4600717
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B7%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Рогозки (Костромська область)
|
Рогозки (Костромська область)
Рогозки — присілок у Буйському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 2 особи. Входить до складу муніципального утворення Центральне сільське поселення.
Історія
У 1929-1936 роках населений пункт належав до Івановської промислової області. Відтак, до 1944 року в складі Івановської області.
Від 2004 року належить до муніципального утворення Центральне сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Буйського району
Присілки Костромської області
|
54651671
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alice%20or%20Alice
|
Alice or Alice
|
Alice or Alice
is a Japanese four-panel manga series by Riko Korie. It has been serialized since September 2013 in Media Factory's seinen manga magazine Comic Cune, which was originally a magazine supplement in the seinen manga magazine Monthly Comic Alive until August 2015. It has been collected in three tankōbon volumes. An anime television series adaptation by EMT Squared premiered on April 4, 2018.
Synopsis
The story was set in 4-koma format.
The story was about twin sisters Airi and Rise living on their older brother-in-law's house. They were always visited by their friends, Maco and her younger sister Coco.
On the way, they found Ruha, and we were introduced to Kisaki, the older brother's childhood friend. A rival maid cafe under Yamirii is the competition of the Kisa Kissa, run by Kisaki and used the four girls as part-time wait staff.
Characters
One of the twins under Big Brother. She was straightforward of the duo. She always wears red coloured clothes.
One of the twins under Big Brother. The tsundere of the duo, and wears blue coloured clothes.
The unnamed brother-in-law of the twins, who takes care of them.
The older sister neighbor and the twins's friend. Despite being good at cooking, she was always at the protagonist's house to eat.
The younger sister of Maco. Despite being gentle, she is a terrible cook.
Manager of Kisa Kissa, and Big Brother's childhood friend.
A mysterious woman. Always hungry and spacing out.
A Forest Fairy that lives on the twins's house.
Dust Bunnies were fairies living on Kisaki's cafe, assists her in everything.
Owner of a rival cafe, which focused on witchcraft-themed settings.
Media
Manga
Alice or Alice is a four-panel manga series by Riko Korie, a Japanese artist who mainly illustrates light novels and visual novels. The series was initially published in Comic Cune as a one-shot in 2013. It began serialization in Comic Cune'''s November 2013 issue released on September 27, 2013; At first, Comic Cune was a "magazine in magazine" placed in Monthly Comic Alive, later it became independent of Comic Alive and changed to a formal magazine on August 27, 2015. Three tankōbon'' volumes of the manga were released between January 23, 2015 and March 23, 2018.
Anime
The 12-episode anime television series adaptation by EMT Squared from April 4 to June 20, 2018. The series is directed by Kōsuke Kobayashi and written by Saeka Fujimoto, with character designs by Naoko Kuwabara. The opening theme titled "A or A!?" is performed by petit milady and the ending theme titled "LONELY ALICE" is performed by Pyxis. Sentai Filmworks has licensed the series and is streaming it on Hidive in North America, Australia, New Zealand, the United Kingdom, South America, Spain and Portugal.
Notes
References
External links
Anime series based on manga
EMT Squared
Media Factory manga
Kadokawa Dwango franchises
Seinen manga
Sentai Filmworks
Yonkoma
|
2912133
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%93%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Федоренко Василь Гаврилович
|
Федоренко Василь Гаврилович
Василь Гаврилович Федоренко (1890-?) учасник першої світової війни в званні унтр офіцера георігевскій кавалер. активний учасник громадянської війни червоні козаки кавалер ордена Червоного Прапора.
Біографія
Народився в 1890 році в українській селянській родині в селі поблизу Бахмута, за іншими відомостями народився в Бахмуті. Закінчив сільську початкову школу. До 1912 року займався сільським господарством.
У 1912 році був призваний в РІА служив рядовим, взводним і підпрапорщиком кірасирської її величності полку. З початком Першої світової війни в 1914 році разом зі своїм полком відбув на фронті де пробув до 1917 року. На фронті отримав два георгіївські хреста і дві георгіївські медалі.
Після демобілізації 1917 році повернувся в рідне село де був обраний головою сільради. Під час оборони Донбасу 1918 від наступаючих німецьких частин командував повстанським загоном. Після заняття німцями Бахмутського повіту пішов у підпілля. Восени 1918 року організував і очолив повстанський загін разом з яким боровся проти німецьких частин і частин Армії УНР в повіті.
8 січня 1919 року із своїм загоном приєднався до дивізії Дибенко. Після створення другої Донецької губернії 22 січня 1919 року займався радянською роботою в Георгіївській волості, Слов'яносербського повіту. В цей же час він служив продагентом в 13-й РККА. Після заняття Донбасу добровольчими частинами влітку 1919 виїхав до Харкова де записався добровольцем в кавалерійський Харківський запасний полк.
14 серпня 1919 роки разом зі своїм полком вступив в Червоне козацтво. У Червоному козацтві виконував обов'язки:
командир 1-ї сотні 6 полку.
командир 1-го полку з березня по червень 1920.
командир 6-го полку.
командир 4-го полку.
У липні 1920 був прийнятий в ВКП (б).
За заняття Збаржа 26 липня 1920 був нагороджений орденом Червоного Прапора.
За час служби в частинах Червоного козацтва був нагороджений орденом Червоного Прапора.
З квітня 1921 до січня 1922 командував 6-м полком, потім знову з листопада 1922 до березня 1923 роки після чого демобілізувався.
Після демобілізації був відправлений на господарську роботу в Ростовську область де був директором радгоспу «Верблюд».
У 1932 році в зв'язку з невиконанням плану заготівлі зернових на Василя завели кримінальну справу але відпустили до суду під розписку. Восени 1933 році він приїхав до Харкова шукаючи допомоги в українського уряду, він зустрівся з головою раднаркому УРСР Чубарем. Після цього Василь повернувся в Бахмут де отримав відомості що всі звинувачення з нього зняті. Він написав вдячного листа: "З запізненням, але відсвяткували 16-ту річницю Великого Жовтня. Сидимо за столом, вся сім'я, і сміємося, і плачем, не приховуючи сліз. Так, жива ленінська правда! Слава справжнім більшовикам! Від усіх нас гарячий привіт товаришеві Власу Яковичу Чубарю ".
Після чого поїхав в радгосп «Верблюд» де продовжив роботу.
Нагороди
Примітки
Джерела
Червоное казачество : 5 лет, 1918—1923 : сборник материалов по истории червоного казачества / рис. и обл. А. Мартынова ; [вступ. ст. Г. И. Петровского]. — [Харьков: Путь просвещения ; Молодой рабочий, 1923]. — 310, [3] с. : ил.
«Золотой кирасир»
Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сборник воспоминаний и статей. 1929 г. Острогорский М. (сост.) Издательство: Издательство «Пролетарий»
Посилання
Уродженці Бахмутського району
|
2505954
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SAMD9
|
SAMD9
|
SAMD9 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 7-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 589 амінокислот, а молекулярна маса — 184 281.
Локалізований у цитоплазмі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 7
Некатегоризовані білки
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.