id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1340529
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F
|
Ланкова вулиця
|
Ланкова вулиця — зникла вулиця, що існувала в Московському районі, нині Голосіївському районі міста Києва, місцевість Феофанія. Пролягала від вулиці Академіка Заболотного до вулиці Івана Сірка.
Прилучалася вулиця Селекціонерів.
Історія
Вулиця виникла в 50-х роках XX століття під назвою Нова, назву Ланкова набула 1958 року.
Ліквідована в 1980-х роках. Фактично перший квартал вулиці (між вулицями Академіка Заболотного та Планетною) існує як проїзд без назви, а решта увійшла до складу Планетної вулиці.
Примітки
Джерела
Зниклі вулиці Києва
|
3138978
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%28%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Кравченко Микола Іванович (будівельник)
|
Кравченко Микола Іванович (будівельник)
Микола Іванович Кравченко (село Велика Писарівка, тепер смт. Великописарівського району Сумської області — , місто Єнакієве Донецької області) — український радянський діяч, бригадир компексної бригади арматурників будівельного управління «Промбуд» тресту «Макбуд» міста Єнакієве Донецької області. Герой Соціалістичної Праці (9.08.1958). Депутат Верховної Ради СРСР 6—7-го скликань.
Біографія
Народився в селянській родині. Трудову діяльність розпочав у 1944 році колгоспником та конюхом колгоспу «Жовтень» Сумської області.
У 1946 році виїхав на відновлення Донбасу. Після закінчення Єнакіївської школи фабрично-заводського навчання з 1947 по 1949 рік працював арматурником, монтажником тресту «Єнакіївважбуд», майстром виробничого навчання Єнакіївської школи фабрично-заводського навчання Сталінської області.
У 1949—1975 роках — бригадир компексної бригади арматурників, виконроб будівельного управління «Промбуд» тресту «Єнакіївважбуд» (потім — «Макбуд») міста Єнакієве Сталінської (Донецької) області. Освіта середня спеціальна.
Член КПРС з 1956 року.
У 1975—1979 роках — голова виконавчого комітету Юнокомунарівської міської ради Донецької області.
У 1979—1994 роках — гірничий майстер шахти «Юний комунар» Єнакіївської міської ради Донецької області.
Потім — на пенсії в місті Єнакієве Донецької області.
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці (9.08.1958)
орден Леніна (9.08.1958)
ордени
медалі
Джерела
Кравченко Николай Иванович
Депутаты Верховного Совета СССР. Седьмой созыв. — : Издательство «Известия Советов депутатов трудящихся», 1966.
Члени КПРС
Уродженці Великої Писарівки
Персоналії:Єнакієве
Депутати Верховної Ради СРСР 6-го скликання
Депутати Верховної Ради СРСР 7-го скликання
|
15597573
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kathrin%20Lang
|
Kathrin Lang
|
Kathrin Lang
Kathrin Cornelia Lang (née Hitzer; born 3 September 1986) is a former German biathlete. Because of her pregnancy by her boyfriend (now husband), biathlete Toni Lang, she finished the 2011/12 season in December 2011.
In her career, Lang won two World Cup races, the pursuit and the mass start in Khanty-Mansiysk in 2008.
She retired after the 2013–14 season, having not been selected for the national team.
References
External links
1986 births
Living people
German female biathletes
People from Balingen
Sportspeople from Tübingen (region)
|
2041792
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D1%81%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BC-%D0%B0%D0%BC-%D0%97%D0%B5%D0%B5
|
Лосгайм-ам-Зее
|
Лосгайм-ам-Зее — громада в Німеччині, знаходиться в землі Саар. Входить до складу району Мерциг-Вадерн.
Площа — 96,79 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Саарланду
|
788203
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cryptography%20standards
|
Cryptography standards
|
Cryptography standards
There are a number of standards related to cryptography. Standard algorithms and protocols provide a focus for study; standards for popular applications attract a large amount of cryptanalysis.
Encryption standards
Data Encryption Standard (DES, now obsolete)
Advanced Encryption Standard (AES)
RSA the original public key algorithm
OpenPGP
Hash standards
MD5 128-bit (obsolete)
SHA-1 160-bit (obsolete)
SHA-2 available in 224, 256, 384, and 512-bit variants
HMAC keyed hash
PBKDF2 Key derivation function (RFC 2898)
Digital signature standards
Digital Signature Standard (DSS), based on the Digital Signature Algorithm (DSA)
RSA
Elliptic Curve DSA
Public-key infrastructure (PKI) standards
X.509 Public Key Certificates
Wireless Standards
Wired Equivalent Privacy (WEP), severely flawed and superseded by WPA
Wi-Fi Protected Access (WPA) better than WEP, a 'pre-standard' partial version of 802.11i
802.11i a.k.a. WPA2, uses AES and other improvements on WEP
A5/1 and A5/2 cell phone encryption for GSM
U.S. Government Federal Information Processing Standards (FIPS)
FIPS PUB 31 Guidelines for Automatic Data Processing Physical Security and Risk Management 1974
FIPS PUB 46-3 Data Encryption Standard (DES) 1999
FIPS PUB 73 Guidelines for Security of Computer Applications 1980
FIPS PUB 74 Guidelines for Implementing and Using the NBS Data Encryption Standard 1981
FIPS PUB 81 DES Modes of Operation 1980
FIPS PUB 102 Guideline for Computer Security Certification and Accreditation 1983
FIPS PUB 112 Password Usage 1985, defines 10 factors to be considered in access control systems that are based on passwords
FIPS PUB 113 Computer Data Authentication 1985, specifies a Data Authentication Algorithm (DAA) based on DES, adopted by the Department of Treasury and the banking community to protect electronic fund transfers.
FIPS PUB 140-2 Security Requirements for Cryptographic Modules 2001, defines four increasing security levels
FIPS PUB 171 Key Management Using ANSI X9.17 (ANSI X9.17-1985) 1992, based on DES
FIPS PUB 180-2 Secure Hash Standard (SHS) 2002 defines the SHA family
FIPS PUB 181 Automated Password Generator (APG) 1993
FIPS PUB 185 Escrowed Encryption Standard (EES) 1994, a key escrow system that provides for decryption of telecommunications when lawfully authorized.
FIPS PUB 186-2 Digital Signature Standard (DSS) 2000
FIPS PUB 190 Guideline for the Use of Advanced Authentication Technology Alternatives 1994
FIPS PUB 191 Guideline for the Analysis of local area network Security 1994
FIPS PUB 196 Entity Authentication Using Public Key Cryptography 1997
FIPS PUB 197 Advanced Encryption Standard (AES) 2001
FIPS PUB 198 The Keyed-Hash Message Authentication Code (HMAC) 2002
Internet Requests for Comments (RFCs)
Classified Standards
EKMS NSA's Electronic Key Management System
FNBDT NSA's secure narrow band voice standard
Fortezza encryption based on portable crypto token in PC Card format
STE secure telephone
STU-III older secure telephone
TEMPEST prevents compromising emanations
Other
IPsec Virtual Private Network (VPN) and more
IEEE P1363 covers most aspects of public-key cryptography
Transport Layer Security (formerly SSL)
SSH secure Telnet and more
Content Scrambling System (CSS, the DVD encryption standard, broken by DeCSS)
Kerberos authentication standard
RADIUS authentication standard
ANSI X9.59 electronic payment standard
Common Criteria Trusted operating system standard
CRYPTREC Japanese Government's cryptography recommendations
See also
NSA cryptography
Topics in cryptography
Technology-related lists
|
105012
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Solvable%20group
|
Solvable group
|
Solvable group
In mathematics, more specifically in the field of group theory, a solvable group or soluble group is a group that can be constructed from abelian groups using extensions. Equivalently, a solvable group is a group whose derived series terminates in the trivial subgroup.
Motivation
Historically, the word "solvable" arose from Galois theory and the proof of the general unsolvability of quintic equations. Specifically, a polynomial equation is solvable in radicals if and only if the corresponding Galois group is solvable (note this theorem holds only in characteristic 0). This means associated to a polynomial there is a tower of field extensionssuch that
where , so is a solution to the equation where
contains a splitting field for
Example
For example, the smallest Galois field extension of containing the elementgives a solvable group. It has associated field extensionsgiving a solvable group of Galois extensions containing the following composition factors:
with group action , and minimal polynomial .
with group action , and minimal polynomial .
with group action , and minimal polynomial containing the 5th roots of unity excluding .
with group action , and minimal polynomial .
, where is the identity permutation. All of the defining group actions change a single extension while keeping all of the other extensions fixed. For example, an element of this group is the group action . A general element in the group can be written as for a total of 80 elements.
It is worthwhile to note that this group is not abelian itself. For example:
In fact, in this group, . The solvable group is isometric to , defined using the semidirect product and direct product of the cyclic groups. In the solvable group, is not a normal subgroup.
Definition
A group G is called solvable if it has a subnormal series whose factor groups (quotient groups) are all abelian, that is, if there are subgroups
meaning that Gj−1 is normal in Gj, such that Gj /Gj−1 is an abelian group, for j = 1, 2, ..., k.
Or equivalently, if its derived series, the descending normal series
where every subgroup is the commutator subgroup of the previous one, eventually reaches the trivial subgroup of G. These two definitions are equivalent, since for every group H and every normal subgroup N of H, the quotient H/N is abelian if and only if N includes the commutator subgroup of H. The least n such that G(n) = 1 is called the derived length of the solvable group G.
For finite groups, an equivalent definition is that a solvable group is a group with a composition series all of whose factors are cyclic groups of prime order. This is equivalent because a finite group has finite composition length, and every simple abelian group is cyclic of prime order. The Jordan–Hölder theorem guarantees that if one composition series has this property, then all composition series will have this property as well. For the Galois group of a polynomial, these cyclic groups correspond to nth roots (radicals) over some field. The equivalence does not necessarily hold for infinite groups: for example, since every nontrivial subgroup of the group Z of integers under addition is isomorphic to Z itself, it has no composition series, but the normal series {0, Z}, with its only factor group isomorphic to Z, proves that it is in fact solvable.
Examples
Abelian groups
The basic example of solvable groups are abelian groups. They are trivially solvable since a subnormal series is formed by just the group itself and the trivial group. But non-abelian groups may or may not be solvable.
Nilpotent groups
More generally, all nilpotent groups are solvable. In particular, finite p-groups are solvable, as all finite p-groups are nilpotent.
Quaternion groups
In particular, the quaternion group is a solvable group given by the group extensionwhere the kernel is the subgroup generated by .
Group extensions
Group extensions form the prototypical examples of solvable groups. That is, if and are solvable groups, then any extensiondefines a solvable group . In fact, all solvable groups can be formed from such group extensions.
Non-abelian group which is non-nilpotent
A small example of a solvable, non-nilpotent group is the symmetric group S3. In fact, as the smallest simple non-abelian group is A5, (the alternating group of degree 5) it follows that every group with order less than 60 is solvable.
Finite groups of odd order
The Feit–Thompson theorem states that every finite group of odd order is solvable. In particular this implies that if a finite group is simple, it is either a prime cyclic or of even order.
Non-example
The group S5 is not solvable — it has a composition series {E, A5, S5} (and the Jordan–Hölder theorem states that every other composition series is equivalent to that one), giving factor groups isomorphic to A5 and C2; and A5 is not abelian. Generalizing this argument, coupled with the fact that An is a normal, maximal, non-abelian simple subgroup of Sn for n > 4, we see that Sn is not solvable for n > 4. This is a key step in the proof that for every n > 4 there are polynomials of degree n which are not solvable by radicals (Abel–Ruffini theorem). This property is also used in complexity theory in the proof of Barrington's theorem.
Subgroups of GL2
Consider the subgroups of for some field . Then, the group quotient can be found by taking arbitrary elements in , multiplying them together, and figuring out what structure this gives. SoNote the determinant condition on implies , hence is a subgroup (which are the matrices where ). For fixed , the linear equation implies , which is an arbitrary element in since . Since we can take any matrix in and multiply it by the matrixwith , we can get a diagonal matrix in . This shows the quotient group .
Remark
Notice that this description gives the decomposition of as where acts on by . This implies . Also, a matrix of the formcorresponds to the element in the group.
Borel subgroups
For a linear algebraic group , a Borel subgroup is defined as a subgroup which is closed, connected, and solvable in , and is a maximal possible subgroup with these properties (note the first two are topological properties). For example, in and the groups of upper-triangular, or lower-triangular matrices are two of the Borel subgroups. The example given above, the subgroup in , is a Borel subgroup.
Borel subgroup in GL3
In there are the subgroupsNotice , hence the Borel group has the form
Borel subgroup in product of simple linear algebraic groups
In the product group the Borel subgroup can be represented by matrices of the formwhere is an upper triangular matrix and is a upper triangular matrix.
Z-groups
Any finite group whose p-Sylow subgroups are cyclic is a semidirect product of two cyclic groups, in particular solvable. Such groups are called Z-groups.
OEIS values
Numbers of solvable groups with order n are (start with n = 0)
0, 1, 1, 1, 2, 1, 2, 1, 5, 2, 2, 1, 5, 1, 2, 1, 14, 1, 5, 1, 5, 2, 2, 1, 15, 2, 2, 5, 4, 1, 4, 1, 51, 1, 2, 1, 14, 1, 2, 2, 14, 1, 6, 1, 4, 2, 2, 1, 52, 2, 5, 1, 5, 1, 15, 2, 13, 2, 2, 1, 12, 1, 2, 4, 267, 1, 4, 1, 5, 1, 4, 1, 50, ...
Orders of non-solvable groups are
60, 120, 168, 180, 240, 300, 336, 360, 420, 480, 504, 540, 600, 660, 672, 720, 780, 840, 900, 960, 1008, 1020, 1080, 1092, 1140, 1176, 1200, 1260, 1320, 1344, 1380, 1440, 1500, ...
Properties
Solvability is closed under a number of operations.
If G is solvable, and H is a subgroup of G, then H is solvable.
If G is solvable, and there is a homomorphism from G onto H, then H is solvable; equivalently (by the first isomorphism theorem), if G is solvable, and N is a normal subgroup of G, then G/N is solvable.
The previous properties can be expanded into the following "three for the price of two" property: G is solvable if and only if both N and G/N are solvable.
In particular, if G and H are solvable, the direct product G × H is solvable.
Solvability is closed under group extension:
If H and G/H are solvable, then so is G; in particular, if N and H are solvable, their semidirect product is also solvable.
It is also closed under wreath product:
If G and H are solvable, and X is a G-set, then the wreath product of G and H with respect to X is also solvable.
For any positive integer N, the solvable groups of derived length at most N form a subvariety of the variety of groups, as they are closed under the taking of homomorphic images, subalgebras, and (direct) products. The direct product of a sequence of solvable groups with unbounded derived length is not solvable, so the class of all solvable groups is not a variety.
Burnside's theorem
Burnside's theorem states that if G is a finite group of order paqb where p and q are prime numbers, and a and b are non-negative integers, then G is solvable.
Related concepts
Supersolvable groups
As a strengthening of solvability, a group G is called supersolvable (or supersoluble) if it has an invariant normal series whose factors are all cyclic. Since a normal series has finite length by definition, uncountable groups are not supersolvable. In fact, all supersolvable groups are finitely generated, and an abelian group is supersolvable if and only if it is finitely generated. The alternating group A4 is an example of a finite solvable group that is not supersolvable.
If we restrict ourselves to finitely generated groups, we can consider the following arrangement of classes of groups:
cyclic < abelian < nilpotent < supersolvable < polycyclic < solvable < finitely generated group.
Virtually solvable groups
A group G is called virtually solvable if it has a solvable subgroup of finite index. This is similar to virtually abelian. Clearly all solvable groups are virtually solvable, since one can just choose the group itself, which has index 1.
Hypoabelian
A solvable group is one whose derived series reaches the trivial subgroup at a finite stage. For an infinite group, the finite derived series may not stabilize, but the transfinite derived series always stabilizes. A group whose transfinite derived series reaches the trivial group is called a hypoabelian group, and every solvable group is a hypoabelian group. The first ordinal α such that G(α) = G(α+1) is called the (transfinite) derived length of the group G, and it has been shown that every ordinal is the derived length of some group .
p-solvable
A finite group is p-solvable for some prime p if every factor in the composition series is a p-group or has order prime to p. A finite group is solvable iff it is p-solvable for every p.
See also
Prosolvable group
Notes
References
External links
Solvable groups as iterated extensions
Properties of groups
|
3572297
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Iffy%20Onuora
|
Iffy Onuora
|
Iffy Onuora
Ifem "Iffy" Onuora (born 28 July 1967) is a Scottish former professional footballer, manager, and coach for the England U21 national team. He is also the current equalities coach for the Professional Footballers Association.
As a player, he was a forward from 1988 until 2004. He notably had spells with Huddersfield Town, Swindon Town and Gillingham and spent his entire career playing in England. He also played in the Football League for Mansfield Town, Sheffield United, Wycombe Wanderers, Grimsby Town, Tranmere Rovers and Walsall. Having moved into coaching with the latter, he moved back to former clubs Swindon and Gillingham before briefly taking over as caretaker manager of Lincoln City before his move to Ethiopia. He now acts as a Match Delegate for referees in the Premier League. Between 2010 and 2011 Onuora coached the Ethiopian national football team.
Playing career
Onuora was a journeyman striker who got his professional break playing for Huddersfield Town. He went on to play just under 200 times for The Terriers and scored over 30 goals for the club before he was transferred to Mansfield Town in 1994.
Onoura stayed with The Stags until Gillingham paid £25,000 for him in August 1996. It was at Priestfield Stadium where Onuora's goal scoring ability started to show, as he notched himself a tally of just under 30 goals in an 18-month stay with the club, before the Gills cashed in on their big front man by selling him to Swindon Town in March 1998. More goal scoring success was on the cards and he remained at the club until he secured a move back to Gillingham in January 2000, following a short loan spell.
Onuora went on to feature heavily for The Gills for the next two seasons before Neil Warnock tempted the player into moving to Bramall Lane to sign a two-year deal with Sheffield United, reuniting Onuora with his former Gillingham strike partner Carl Asaba. However football for Onoura was rare with the club and after starting the season alongside Asaba, he only made 8 appearances in both league and cup competitions, scoring one goal against Burnley. But after a season-ending Achilles injury, he never played for United again. In August 2003, it was announced that he would be carrying on with The Blades, but was loan listed where he signed for Wycombe Wanderers at the start of the season on a one-month loan deal.
After appearing six times for The Chairboys, Onuora returned to Sheffield, only to be poached by Paul Groves to sign for Grimsby Town also on a one-month loan. After a reasonable month with Grimsby, Onuora made his move to Blundell Park a permanent one, with the club pairing him up front with Michael Boulding in the absence of the injured Phil Jevons.
This seemed to work as a jinx for Onuora, as despite earning himself a permanent deal, his performances slipped and he was singled out by the club's supporters for booing, something which the player later spoke publicly about to the Grimsby Telegraph. Following the club's huge dip in form, Paul Groves was dismissed from his managerial duties and Onuora was to be the first player shown the door, after only signing a permanent deal four months previously.
He made his next port of call Tranmere Rovers but after three league appearances, the club decided to release him a month later. On 25 March 2004, Onuora signed professional terms once again for Huddersfield Town, who were his first career club. He played five times for The Terriers, scoring an important goal in the play-off semi final against Lincoln City but didn't make an appearance in the final at the Millennium Stadium.
In July 2004, Paul Merson hired Onoura as a player/coach for Walsall, but this was short lived, and he was released in October 2004 and subsequently retired from playing. He scored 133 goals in nearly 500 professional matches.
Managerial and coaching career
Upon retiring in 2004, Onuora moved into coaching. In July 2007 he successfully completed the final part of the UEFA Pro Licence course and joined a group of only 111 coaches holding the game's top qualification.
His coaching career began when he was appointed first-team coach at Walsall in July 2004 but his contract was terminated by Walsall's manager Paul Merson in October 2004, with Merson feeling a more experienced coach was required.
Later in the 2004–05 season, Onuora became a coach and youth development officer at Swindon Town. When Andy King was sacked after a poor start to the 2005–06 season, Onuora was appointed as Swindon's caretaker manager. In December 2005, Ron Atkinson, who had previously been fired from TV jobs for making racist remarks, was reportedly appointed to work alongside Onuora – one of the league's few black managers. Onuora later denied that this was the case, claiming that Atkinson was at the club to film a fly-on-the-wall documentary called Big Ron Manager.
Dennis Wise later became the new Swindon manager and Onoura was offered the chance to stay in a reduced capacity but he turned down that offer and left the club. He later commentated on Gillingham matches on BBC Radio Kent.
He returned to Gillingham in June 2007 as a first team coach. When manager Ronnie Jepson resigned in September 2007 he was named, initially alongside Mick Docherty, as joint caretaker manager. He held the position until the appointment of Mark Stimson on 1 November 2007 and briefly remained as a first team coach under the new regime before departing approximately two weeks later. In February 2008 he was appointed assistant to Peter Jackson at Lincoln City.
As of 1 March 2008, he became Lincoln's acting manager, whilst Peter Jackson underwent treatment for throat cancer. He was assisted in this role by Grant Brown. Under Onuora's tenure, Lincoln won five and lost six of their remaining fixtures. On 2 September 2009 both Peter Jackson and Iffy Onuora were sacked from their posts at Lincoln after the board were disappointed with the club's poor start to the season
On 30 June 2010, he signed a one-year deal to coach the Ethiopia national team. Under the contract received a monthly salary of $13,000, free accommodation, a car, two free air tickets and phone service. His salary and other expenses were covered by MIDROC Ethiopia, a company owned by Ethiopian-born billionaire Sheikh Mohammed Al Amoudi.
Onuora was sacked by Ethiopia in April 2011. The Ethiopian Football Federation cited disciplinary grounds for his dismissal just a month after the team's 4–0 defeat at the hands of Nigeria in a 2012 Africa Cup of Nations qualification match in Abuja. The Ethiopian national team had played 11 matches during his tenure, winning four, drawing in one and losing six matches.
An account of Onoura's time with Ethiopia, There's some cows on the pitch, they think it's all over...it is now!, was published in 2012 by JMD Media.
In 2012, he began working as an equalities officer and regional coach for the Professional Footballers Association.
In March 2018 he joined the coaching setup of the England U21 national team.
Personal life
Born in Glasgow to Nigerian parents, Onuora grew up on Merseyside and attended Sacred Heart Catholic College in Crosby which his cousin Victor Anichebe later attended. He was first spotted playing football on Merseyside and briefly played for Everton's youth team during the mid-eighties.
Onuora is a known supporter of Everton. He is the brother of the Olympic Bronze medallist sprinter Anyika Onuora and the academic Emy Onuora, the author of Pitch Black, a 2015 book on black British footballers. He has a degree in economics from the University of Bradford.
As of 2000, Onuora was married to Helen and had two daughters, Roxanne and Elisha.
Managerial statistics
As of 18 April 2011.
References
External links
BBC Article on Onuora & Atkinson
1967 births
Living people
Scottish men's footballers
Scottish football managers
Scottish expatriate football managers
Footballers from Glasgow
Men's association football forwards
English Football League players
Huddersfield Town A.F.C. players
Gillingham F.C. players
Grimsby Town F.C. players
Mansfield Town F.C. players
Sheffield United F.C. players
Swindon Town F.C. players
Tranmere Rovers F.C. players
Walsall F.C. players
Wycombe Wanderers F.C. players
Swindon Town F.C. managers
Gillingham F.C. managers
Walsall F.C. managers
Lincoln City F.C. managers
Black British sportsmen
British people of Nigerian descent
Scottish people of Nigerian descent
Alumni of the University of Bradford
Sportspeople from Crosby, Merseyside
Anglo-Scots
Footballers from Merseyside
Association football coaches
Ethiopia national football team managers
|
5129644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B3%D1%83%D0%B0%D0%BD
|
Легуан
|
Легуан
Острів Легуан — невеликий острів, розташований у дельті річки Ессекібо на узбережжі Гаяни, Південна Америка. Острів має форму крила чайки, довжину 9 миль (14 км) і ширину 2 милі (3,2 км) у найширшому місці, що робить його площу приблизно 12 миль (19 км) квадратними. Коли поселенці вперше прибули на острів, вони знайшли багато ігуан, звідси і назва острова Легуан (легуан — голландське слово, що означає «ігуана»).
Демографія
Станом на 2018 рік населення Легуана становить 2500 осіб, які проживають у 36 селах. Поселення включають Мерівілль, Ле Багатель, Річмонд Хілл і Уніформ.
За останнє десятиліття населення досить швидко скоротилося, оскільки жителі переїжджають до більш урбанізованих частин Гаяни або мігрують, часто до США, Канади, Великої Британії або на різні острови Карибського басейну. Легуан — це передусім громада, що займається вирощуванням рису та розведенням великої рогатої худоби. Інші професії на острові включають державне управління, викладання, охорону здоров'я та поліцію.
Приблизно 82 % легуанців мають східноіндійське походження, а 17 % — африканське. Решта, приблизно 1 % населення, — це іноземці китайського, канадського, американського та англійського походження, більшість з яких беруть участь у роботі з розвитку громади разом з релігійними або державними організаціями. Більшість жителів Легуану сповідують індуїзм. Меншість сповідує іслам, християнство і растафаріанство. Легуан розташований на річці Ессекібо, поруч з іншим островом під назвою Вакенаам. На острові розташовано 6 рисових заводів; найбільші з них — Мустафа Паша, Басеран Паша, Чандс, RN Persaud & Company LTd та Ojha's. Основним видом транспорту на Легуані є велосипед, а також деякі послуги таксі, але немає автобусів. Багато людей також мають мотоцикли. Невелика група людей також має автомобілі.
Інфраструктура
На острові знаходиться регіональний урядовий офіс для островів Ессекібо. Регіональний офіс обслуговує інші населені острови дельти річки Ессекібо, острів Вакенаам та острів Хогг. У Легуані є п'ять початкових шкіл і одна середня школа. Середня школа наразі обслуговує близько 300 учнів з сьомого по одинадцятий класи або з першого по п'ятий класи.
Легуан обслуговується Департаментом транспорту і гаваней Гаяни, який забезпечує два щоденні рейси в обидва кінці до Паріки і назад великими моторними суднами, однак з 2020 року кількість рейсів було скорочено через COVID-19. Багато мешканців Легуану їздять за покупками на ринки просто неба у Паріці, що відбуваються щочетверга та щонеділі. Незалежні швидкісні катери-таксі також регулярно обслуговують острів з пристані Паріка. Електропостачання на Легуані з'явилося лише у 1997 році від компанії Guyana Power & Light, а телефонний зв'язок, як стаціонарний, так і мобільний, — у 1999 році від Guyana Telephone & Telegraph. На острові є три основні дороги з твердим покриттям, дві з яких проходять вздовж північного і південного узбережжя, а також дорога, що перетинає острів, з'єднуючи прибережні дороги. У 2005 році уряд Гаяни побудував на острові притулок для туристів.
Примітки
Гаяна
|
1314048
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BD%20%D0%A1%D1%82%D1%80%D1%96%D1%82%20%28%D1%80%D0%B5%D1%84%D0%B5%D1%80%D1%96%29
|
Джон Стріт (рефері)
|
Джон Стріт (рефері)
Джон Стріт (†, Ексетер) — англійський професіональний рефері зі снукеру.
Стріт судив матчі майже всіх професійних турнірів зі снукеру у 1970-і. Також він був рефері у п'яти фінальних матчах чемпіонатів світу (1980, 1986, 1992 та 1995). Свій останній матч Джон провів в фіналі Мастерс 1997. Джон Стріт судив і матч ЧС-1992, в якому Джиммі Вайт зробив максимальний брейк.
Стріт є автором кількох навчальних книг зі снукеру.
Примітки
Посилання
Факти життя на Cuesport
Рефері зі снукеру
|
4432433
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%86%D0%B5%D0%BA%20%D0%94%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BA
|
Яцек Домінік
|
Яцек Домінік (нар. 15 липня 1969, Пясечно) — польський державний службовець, який недовго обіймав посаду єврокомісара у 2014 році.
У Варшавському університеті Домінік здобув ступінь бакалавра права та адміністрації, де пізніше також здобув ступінь магістра права та економіки Європейських Співтовариств. З 1993 по 1998 рік був посадовою особою Міністерства фінансів, до того як у 1998 році став фінансовим радником постійного представника Польщі при Європейському Союзі. У 2004 році повернувся до Польщі, щоб бути радником у Міністерстві фінансів, з 2004 по 2006 рік, коли він став заступником державного секретаря в Міністерстві фінансів. Він також був членом Адміністративної ради Банку розвитку Ради Європи, заступником керуючого Європейського банку реконструкції та розвитку та директором Європейського інвестиційного банку.
На виборах до Європейського парламенту 2014 року чотири діючі єврокомісари були обрані членами Європейського парламенту (МЄП), що вимагало відставки з Комісії. Одним із чотирьох був польський комісар Януш Левандовський. Домінік був призначений наступником Левандовського на посаді уповноваженого з фінансового програмування та бюджету у другій Комісії Баррозу, обіймавши цю посаду з 16 липня 2014 року по закінчення терміну повноважень Комісії 1 листопада 2014 року.
Випускники Варшавського університету
Єврокомісари
|
169602
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Billy%20Ray%20Cyrus
|
Billy Ray Cyrus
|
Billy Ray Cyrus (born August 25, 1961) is an American country singer, songwriter and actor. Having released 16 studio albums and 53 singles since 1992, he is known for his hit single "Achy Breaky Heart", which topped the U.S. Hot Country Songs chart and became the first single ever to achieve triple platinum status in Australia. It was also the best-selling single in the same country in 1992. Due to the song's music video, the line dance rose in popularity.
A multi-platinum selling artist, Cyrus has scored a total of eight top-ten singles on the Billboard Hot Country Songs chart. His most successful album to date is his debut Some Gave All, which has been certified 9× multi-platinum in the United States and is the longest time spent by a debut artist and by a country artist at number one on the Billboard 200 (17 consecutive weeks) and most consecutive chart-topping weeks in the SoundScan era.
Some Gave All was also the first debut album to enter at number one on the Billboard Top Country Albums chart. The album has also sold more than 20 million copies worldwide and is the best-selling debut album of all time for a solo male artist. Some Gave All was also the best-selling album of 1992 in the US with 4,832,000 copies. During his career he has released 36 charted singles, of which 17 charted in the top 40.
In 2019, Cyrus earned his first number-one single on the US Billboard Hot 100 as a featured artist on a remix of Lil Nas X's song "Old Town Road", which spent a record-breaking nineteen consecutive weeks at the top spot (eighteen of them credited to Cyrus). It also spent a record-breaking twenty consecutive weeks (nineteen of them credited to Cyrus) at the top spot on the Billboard Hot R&B/Hip-Hop Songs and Billboard Hot Rap Songs. The R&B/Hip-hop record has been broken in May 2023 by SZA's "Kill Bill".
Thanks to "Old Town Road", Cyrus won his first two Grammy Awards, in the categories Best Pop Duo/Group Performance and Best Music Video.
From 2001 to 2004, Cyrus starred in the television show Doc. The show was about a country doctor who moved from Montana to New York City. From 2006 to 2011, he co-starred in the Disney Channel series Hannah Montana with his daughter Miley Cyrus in the role of the titular character's fictional father Robby Ray Stewart, a clear reference to his real name. From 2016 to 2017, he starred as Vernon Brownmule on the CMT sitcom Still the King.
Early life
Billy Ray Cyrus was born on August 25, 1961, in Flatwoods, Kentucky, to Ron Cyrus, a steelworker who became a politician, and his wife, the former Ruth Ann Casto. Cyrus started singing at the age of four. His parents divorced in 1966. His grandfather was a Pentecostal preacher. Growing up he was surrounded by bluegrass and gospel music as his family are musicians. His right-handed father played guitar, however left-handed Cyrus tried to play his father's guitar, but could not. He attended Georgetown College on a baseball scholarship before changing to music. He dropped out of Georgetown during his junior year, realized he wanted to become a musician after attending a Neil Diamond concert, and set a 10-month goal to start a career. In the 1980s, he played in a band called Sly Dog, before signing a record contract with Mercury Nashville Records. Sly Dog was named after a one-eyed dog that Cyrus owned.
Music career
The Mercury Records years
While trying to get a recording contract in Los Angeles, Cyrus suffered many hardships including living in his neighbor's car. However, in 1990, he was signed to PolyGram/Mercury. In the same year he opened for Reba McEntire. Cyrus began to record and write music for his debut album, released in 1992.
Some Gave All was released in 1992. The album became an instant chart and sales success. It debuted at No. 1 on the Billboard Top Country Albums, Billboard 200, Canadian Country Albums chart, Canadian Albums Chart, and on the charts of several other countries. The album featured four consecutive top 40 singles on the Hot Country Songs chart from 1992 to 1993, including an album cut, the title track. The most successful single released was "Achy Breaky Heart". It reached No. 1 on the Hot Country Songs chart and was also a hit on the Billboard Hot 100, where it reached No. 4. Uniquely for a country music song it also became an international success, reaching number 1 in Australia and number 3 on the UK Singles Chart. Thanks to the video of this hit, there was the explosion of the line dance into the mainstream, becoming a global craze. Additionally, the singles "Could've Been Me" reached No. 2, "Wher'm I Gonna Live?" reached No. 23, and "She's Not Cryin' Anymore" reached No. 6. Some Gave All was certified 9× multi-platinum in the United States in 1996, and has sold over 20 million copies worldwide.
In 1993, Cyrus and Mercury Records quickly released Cyrus' second studio album, It Won't Be the Last. The album featured four singles, three of which made the top 40. The album debuted at No. 1 on the Country charts, and No. 3 on the Billboard 200. By the end of the year, It Won't Be the Last was certified platinum by the RIAA. The highest-charting single, the lead-off single, "In the Heart of a Woman", charted to No. 3, with "Somebody New" charting to No. 9, "Words By Heart" at No. 12, and "Talk Some" at No. 63. Also in 1993, Cyrus appeared on Dolly Parton's single "Romeo"; though the single only reached 27 on the country singles charts, the accompanying video was popular on CMT.
Cyrus' third studio album, Storm in the Heartland, was released in 1994. It was the final album he recorded for PolyGram, which closed its doors in 1995. The album was not as successful as its predecessors. It only reached No. 11 on the Country albums chart, and only the title track made the top 40 of the Country singles chart. "Deja Blue" was the second single released; however, it only managed to chart to No. 66, and the third and final single, "One Last Thrill", failed to chart at all.
The album managed to be certified gold in the U.S. Before Cyrus started on his next album, he was transferred to Mercury Nashville.
Also in 1994, Cyrus contributed the song "Pictures Don't Lie" to the AIDS benefit album Red Hot + Country produced by the Red Hot Organization.
Cyrus' most critically acclaimed album was 1996's Trail of Tears for Mercury Records. The album debuted at No. 20 on the Country chart. Only two songs made the cut to radio, neither of which hit the top 40. The title track and "Three Little Words" reached No. 69 and No. 65 respectively. The album failed to reach any certification, and was off the charts after only four weeks.
In 1998, Cyrus released his last album for Mercury Records Shot Full of Love. The album became his lowest-peaking album, debuting at No. 32. The first single, "Under the Hood", failed to chart, "Time for Letting Go" hit No. 70, "Busy Man" charted No. 3, and "I Give My Heart to You" reached No. 41. After the single fell from the charts, Cyrus left Mercury and signed with Monument Records in 1999.
His debut album for Monument, Southern Rain, was released in 2000. It debuted at No. 13 on the Country albums chart and No. 102 on the Billboard 200. Five singles were released and all five charted. The lead-off single, "You Won't Be Lonely Now", was the highest-peaking single from the album, charting to No. 17. Other singles include "We the People" (No. 60), "Burn Down the Trailer Park" (No. 43), "Crazy 'Bout You Baby" (No. 58), and the title track (No. 45).
Shift to Christian music
After the singles from Southern Rain finished their chart runs, Cyrus recorded two Christian albums. Both albums, Time Flies and The Other Side, were released in 2003. The first album debuted and peaked at a low No. 56 on the Country album charts. Three singles were released; however, only the final single reached the charts. "Bread Alone", "What Else Is There", and "Back to Memphis" were released, and "Back to Memphis" charted to No. 60.
The second Christian album, The Other Side, was recorded while Cyrus filmed his PAX series, Doc. It debuted at No. 5 on the Top Christian Albums chart, No. 18 Top Country Albums, and No. 131 on Billboard 200. Two of three singles charted – "Face of God" (No. 54) and "The Other Side" (No. 45) – while "Always Sixteen" did not chart.
Disney Entertainment
The album Wanna Be Your Joe was Billy Ray's first country album since 2000's Southern Rain. It was again recorded on a new record label: New Door/UMe Records. It was released while Cyrus was filming the show Hannah Montana. Wanna Be Your Joe made it to No. 24 on the Country charts and No. 113 on the all-genre charts. The album initially sold well, but no hit-single was released. The title track was released as the first single, and was followed by "I Want My Mullet Back", both of which were ignored by country radio. Although not released as a single, a music video was made for the track "Stand", a duet with daughter Miley Cyrus.
Also in 2006, Billy Ray appeared with metal-rock group Metal Skool (now Steel Panther), and performed several songs including "Rebel Yell" by Billy Idol, and the song "I Want My Mullet Back", which appears on Wanna Be Your Joe.
He also sang "The Star Spangled Banner" at Game 5 of the 2006 World Series in St. Louis, Missouri.
Career re-launch
In mid-2007, Cyrus was a celebrity contestant on the 4th season of the show Dancing with the Stars. Cyrus was partnered with Karina Smirnoff. He quickly became a fan favorite. Cyrus and Smirnoff made it to the semi-finals, where they finished in 5th place.
From Cyrus's exposure on Dancing with the Stars and Hannah Montana, his record label pushed up the release date by a month for his new album. Home at Last was released in July 2007 on Walt Disney Records. It debuted at No. 3 on the country charts, making it Cyrus' first top 5 entry since 1993. Beginning sales for the album were very strong; however, the album failed to be certified. The single "Ready, Set, Don't Go", was initially released as a solo single. The solo version made it to No. 33 on the Hot Country Songs chart.
In October 2007, Cyrus and his daughter Miley performed a duet of the song on Dancing with the Stars. The duet debuted at No. 27 on the Country charts and eventually peaked at No. 4 in 2008, giving Billy Ray his first top 5 single since 1999, as well as Miley's first top 5 on any Billboard chart.
Cyrus was a part of the Disney collection Country Sings Disney in 2008. Two of his songs, "Ready, Set, Don't Go" and the Sheryl Crow-penned song "Real Gone", appeared on the album. Billy Ray's version of "Real Gone" was also made into a music video that is in rotation on both CMT and GAC; the song also appears on Back to Tennessee.
New label and newfound chart success
In late 2008, his website announced that a new studio album would be released by the end of the year from Lyric Street Records, entitled Back to Tennessee. The album was originally planned to be released on October 21, 2008, but was pushed back to November 18. When the album was not released, it was announced for a January 13, 2009, release. The first single, "Somebody Said a Prayer", debuted at No. 53 in August 2008 and reached No. 33 in November of that year. On March 14, 2009, the album's title track debuted at No. 59 on the country singles chart and a month later on April 7, Back to Tennessee was released. The song only charted to No. 47 after 11 weeks. A third single, "A Good Day", debuted at No. 60 on the country charts for the chart week of September 5, 2009.
It was less successful in its first week out as Home at Last. It only reached No. 13 on the charts and only sold approximately 14,000 copies in its opening week. The album's release date coincided with the release of Hannah Montana: The Movie. The song "Back to Tennessee" was included on the movie's soundtrack, as well as a duet with Miley Cyrus, entitled "Butterfly Fly Away". The latter song would peak at No. 56 on the Billboard Hot 100 and at No. 50 and Canadian Hot 100.
On November 12, 2008, Billy Ray and Miley presented the "Song of the Year" award at the 42nd Annual Country Music Association Awards. Prior to the award show, both Billy Ray and Miley performed on Good Morning America. In December 2008, Cyrus made a cameo in Metro Station's video, "Seventeen Forever".
Shortly after the chart debut of Back to Tennessees third single, "A Good Day", Cyrus and Lyric Street Records parted ways after only one album.
Cyrus, Phil Vassar, Jeffrey Steele, and John Waite formed a supergroup together in early 2009 called Brother Clyde. On Twitter Cyrus confirmed he was in a supergroup and said they had just cut the first single for their new album, Lately.
On June 30, 2010, Cyrus said about the new alternative rock group Brother Clyde that the old members would be substituted by Samantha Maloney, Jamie Miller, Dan Knight, and Dave Henning. Also, he said that their single, "Lately", was available on iTunes and that their debut album would be out on August 10, 2010.
Post-Brother Clyde, "Old Town Road" remix and popular resurgence
In late 2010, Cyrus suspended his activities in the band Brother Clyde, and announced the release of his new solo patriotic album, entitled I'm American. Initially scheduled to be released in November 2010, it was pushed back to a May 24, 2011, release with a re-recording of "Some Gave All" that featured guest vocals from Darryl Worley, Jamey Johnson and Craig Morgan being released as the lead-off single. However, in April 2011, the single was changed to "Runway Lights". I'm American was released on June 28, 2011. A second single, "Nineteen", was released in August 2011. The song entered the Hot Country Songs chart for the week of October 8, 2011, where it debuted at number 58, becoming Cyrus' first charted single since "A Good Day" in 2009.
Cyrus released the album Change My Mind on October 23, 2012. Its first single, the title track, was released on September 6.
In April 2017, Cyrus told Rolling Stone Country that on his birthday, August 25, he would be known as Cyrus, or "the artist formerly known as Billy Ray", after legally changing his name. Fans did not like this, but on Live with Kelly and Ryan Cyrus said "I'm here to set the record straight. That's the name of the album–'Cyrus'. Then, subtitled, 'Set the Record Straight.'" He assured fans his name would still be Billy Ray.
After Billboard removed American rapper Lil Nas X's country-rap song "Old Town Road" from their Country chart, Cyrus was featured in the remix. The remix rose to number one on the Billboard Hot 100, unseating the original mix of the song and giving Cyrus his first number one song on the Hot 100. "Old Town Road" spent 19 consecutive weeks (18 of those credited to Cyrus) on the Hot 100, breaking the record as the longest running number one song in history, surpassing the record that was previously set by Mariah Carey and Boyz II Men song "One Sweet Day". The song was nominated for various Grammy Awards, winning Best Pop Duo/Group Performance and Best Music Video. In October 2019, the song received a diamond certification by the RIAA, selling over ten million total units in the United States. It became the fastest song to be awarded diamond certification.
Acting career
Cyrus starred in the 1999 independent film Radical Jack. He also had a small part in David Lynch's 2001 film Mulholland Drive as Gene, a pool cleaner who had been having an affair with the wife of Adam Kesher (Justin Theroux). In 2001, Cyrus played the lead role on the PAX (now ION Television) comedy-drama Doc, which became the network's highest-rated show. In 2005, Cyrus expanded his acting career in a stage production of Annie Get Your Gun in Toronto, appearing in the role of Frank Butler.
Cyrus' television credits include The Nanny, Diagnosis Murder, Love Boat, The Next Wave, and TNN's 18 Wheels Of Justice. In 2004, he guest-starred as a limo driver in the episode "The Power of Love" of the Canadian teen drama Degrassi: The Next Generation. Cyrus has also been the subject of many television specials that detail his rise to fame and his career. These include two ABC documentaries, Billy Ray Cyrus: Dreams Come True and Billy Ray Cyrus: A Year on the Road, a VH1 exclusive, as well as the TNN specials I Give My Heart To You, and The Life and Times of Billy Ray Cyrus. In late 2005, Cyrus and his daughter Miley Cyrus began co-starring in the Disney Channel original television series, Hannah Montana, which premiered on March 24, 2006.
In March 2007, Cyrus joined several other celebrities to take part in the fourth season of the US version of Dancing with the Stars. He and his partner Karina Smirnoff, were eliminated in the eighth week (May 8, 2007) after having also placed in the "bottom two" the week before.
Cyrus also starred in Jackie Chan's movie The Spy Next Door. It was shot in Albuquerque, New Mexico and released in January 2010.
Cyrus sits on the advisory board of a conservative group called the Parents Television Council.
In 2010, it was announced that he and his son Trace Cyrus would take part in a new Syfy reality series called UFO: Unbelievably Freakin' Obvious.
Cyrus made his Broadway debut as Billy Flynn in Chicago. He was in the show for a temporary engagement from November 5 to December 23, 2012.
Personal life
Relationships and family
Cyrus was married to Cindy Smith from 1986 until they divorced in 1991. Cyrus and Smith co-wrote the songs "Wher'm I Gonna Live?" and "Some Gave All", both of which were featured on Cyrus' 1992 debut album Some Gave All.
In 1992, Cyrus became the father of two children with different women: a son, Christopher Cody Cyrus, born to waitress Kristin Luckey, and a daughter, Miley Ray Cyrus, born to Leticia "Tish" Finley. Cyrus pledged to Luckey to support her and their child; she raised their son in South Carolina.
On December 28, 1993, while Finley was pregnant with their second child, the couple were secretly married against the advice of Cyrus' record company. They have three children together, two daughters: Miley Ray Cyrus (born Destiny Hope Cyrus; in 1992) and Noah Lindsey Cyrus (born 2000); and a son, Braison Chance Cyrus (born 1994). He also adopted the two children Finley brought from her previous relationship: daughter Brandi Glenn Cyrus (born 1987), and son Trace Dempsey Cyrus (born Neil Timothy Helson; in 1989). In June 2021, Cyrus became a grandfather for the first time when his son Braison and daughter-in-law Stella (McBride) Cyrus welcomed their first child.
The family lived on a farm in Thompson's Station, Tennessee, near Nashville. They moved to Los Angeles for the filming of the Disney Channel original series Hannah Montana in which daughter Miley starred. Brandi also had cameos in the series, in the episodes "Yet Another Side of Me" and "Been Here All Along".
On October 26, 2010, Cyrus filed for divorce in Tennessee, citing irreconcilable differences but in March 2011, Cyrus said he had dropped the divorce proceedings.
On June 13, 2013, Tish filed for divorce after 19 years of marriage, citing irreconcilable differences with Cyrus. In July 2013 the couple was reported to be in therapy and dropped the divorce. In 2017, the second divorce case was officially dismissed by the court since the couple failed to appear. In April 2022, Tish filed for divorce a second time, with the divorce papers revealing that they had been separated for more than two years.
In August 2022, Cyrus became engaged to Australian singer Firerose. The two met over a decade prior on the set of Hannah Montana and in 2021 released "New Day", a collaboration featuring Firerose's vocals and Cyrus on guitar. They were married on October 10, 2023.
On May 22, 2024, Cyrus filed for divorce from Firerose. The couple cited irreconcilable differences as well as inappropriate marital conduct as the reason for the divorce. Cyrus also asked the court to grant him an outright annulment, claiming the marriage was obtained by fraud.
Political views
Although Cyrus's song "We the People" was used as a campaign song by Republican George W. Bush in his 2000 presidential campaign, Cyrus was reported as saying that he had been a lifelong Democrat.
DiscographyStudio albums'''
Some Gave All (1992)
It Won't Be the Last (1993)
Storm in the Heartland (1994)
Trail of Tears (1996)
Shot Full of Love (1998)
Southern Rain (2000)
Time Flies (2003)
The Other Side (2003)
Wanna Be Your Joe (2006)
Home at Last (2007)
Back to Tennessee (2009)
I'm American (2011)
Change My Mind (2012)
Thin Line (2016)
Set the Record Straight (2017)
The SnakeDoctor Circus (2019)
Filmography
Film
Television
See also
List of awards and nominations received by Billy Ray Cyrus
List of best-selling albums in the United States
List of country music performers
List of number-one hits (United States)
References
Further reading
Kingsbury, Paul. (1998). "Billy Ray Cyrus". In The Encyclopedia of Country Music''. Paul Kingsbury, Editor. New York: Oxford University Press. pp. 123–4.
External links
Billy Ray Cyrus at CMT.com
Archive of
1961 births
Living people
20th-century American male actors
20th-century American male singers
20th-century American singer-songwriters
21st-century American male actors
21st-century American male singers
21st-century American singer-songwriters
American country singer-songwriters
American male film actors
American male singer-songwriters
American male television actors
Brother Clyde members
Country musicians from Kentucky
Country musicians from Tennessee
Country pop musicians
Billy Ray
Georgetown College (Kentucky) alumni
Grammy Award winners
Lyric Street Records artists
Male actors from Kentucky
Male actors from Tennessee
Mercury Records artists
MTV Video Music Award winners
Musicians from Appalachia
Singer-songwriters from Tennessee
Participants in American reality television series
People from Flatwoods, Kentucky
Singer-songwriters from Kentucky
Tennessee Democrats
Walt Disney Records artists
|
3470251
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BE%D1%80%D1%87%D1%83
|
Боорчу
|
Боорчу (монг. Боорчі; кінець XII століття — Перша половина XIII століття) — один з командирів особистої гвардії Чингісхана.
Біографія
Боорчу був сином Наху-баяна з племені арулатів. Він познайомився з Темуджином ще в юнацтві: коли у молодого Темуджина вкрали коней і він поїхав шукати конокрадів, то на третій день шляху він зустрів Боорчу, пасшого коней свого батька. Приєднавшись до Темуджіна, він допоміг йому повернути вкрадене.
Коли почалося піднесення Темуджина, Боорчу став його першим нукером і був поруч з ним у всіх його починаннях.
У 1199 році Темуджин разом з Ван-ханом і Джамухою спільними силами напали на Буйрук-хана, і він був розбитий. Після повернення додому, Шлях загородив найманський загін. Бій було вирішено провести вранці, але вночі Ван-хан і Джамуха зникли, залишивши Темуджина одного в надії, що наймани покінчать з ним. Але до ранку Темуджин дізнався про це і відступив, не вступаючи в бій. Наймани ж стали переслідувати не Темуджина, а Ван-хана. Кереіти вступили у важкий бій з найманами, і, в очевидності загибелі, Ван-Хан направляє гінців Темуджину з проханням про допомогу. Темуджин відправив своїх нукерів, серед яких відзначилися в бою Боорчу, Мухалі, Борохул і Чілаун. За свій порятунок Ван-хан заповідав після смерті свій Улус Темуджину.
Взимку 1203/1204 років Темуджин створив особисту гвардію — кешік. Вона була розділена на чотири загони, на чолі одного з яких був поставлений Боорчу.
Легенда стверджує, що під час Великого Курултаю 1206 року, коли Темуджина проголосили Чингісханом, і він почав роздавати посади і привілеї своїм соратникам, то спочатку він удавано забув Боорчу. Коли ввечері дружина Темуджина Борте дорікнула йому за забудькуватість, то Темуджин сказав, що зробив це, щоб ввести в оману заздрісників Боорчу, і що Боорчу все одно не скаже про Хана худого слова. Соглядатаї, послані до юрти Боорчу, підтвердили, що коли дружина Боорчу поскаржилася на ханську невдячність, то чоловік відповів, що служить хану не за подяку, і що буде служити, навіть якщо його посадять на хліб і воду. Наступного дня Темуджин на курултаї оголосив, що ставить Боорчу над усіма, і зробив його начальником війська правої руки.
В якості начальника війська правої руки Боорчу згодом брав участь у всіх походах Чингісхана. Під час завоювання Хорезму, коли взимку 1220/1221 років монгольська армія розташувалася на зимівлю на південь від Самарканда, то Боорчу був посланий разом з синами Чингісхана для захоплення Ургенча.
Примітки
Воєначальники Середньовіччя
Монгольська імперія
Монгольські військовики
Чингісхан
|
631201
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D1%96
|
Яловицькі
|
Яловицькі, чи Боженець-Єловицькі власного гербу — український шляхетський рід.Внесений до VI частини родовідної книги Згідно пізньої родової легенди походять від переяславських князів від Ізяслава Мстиславича, переяславського (1142—1146) та київського князя (1146—1154)). Представники роду володіли маєтками і займали важливі посади, зокрема, у Кременецькому повіті XV—XVII ст.Прізвище Jełowicki має місцевий характер, точніше від Jałowicz (Jełowicz ), які нині знаходяться на Волині , де вони згадуються у Волинській метриці 1528.Вони належали до одного з найвизначніших і видатних родів Речі Посполитої . Протягом історії члени цієї родини виконували численні сановні та церковні функції. Протягом своєї історії родина Єловицьких багато разів проливала кров на захист польської політичної системи .
Засновник роду — Пашко Єловицький, (р.н-невід-р.см-1450) переміг татар під проводом Казимира IV Ягеллона який у середині XV ст. отримав від польського короля Казимира IV Ягеллончика у володіння Ланівці та інші маєтки на Волині. Рід здавна користувався шляхетним гербом Єловицький. На початку XVI сторіччя від Єловицьких відділилась гілка роду, яка стала писатись Лешницькими та Андрузькими від Лішні та Андруги Проти княжого походження родини Єловицьких виступав Юзеф Вольф , який у своїй праці, присвяченій князівським родам , стверджував, що родоначальник родини Єловицьких Пашко Боженець Єловицький був звичайним шляхтичем.Місто Ланівці, переходячи з покоління в покоління, в середині XVI століття було у володінні нащадків Пашка - Гнєвоша, сина Івана. Про цю подію свідчить збережена грамота про дарування міста королем Сигізмундом ІІ Августом у 1565 році. З цього моменту місто Ланівці належало родині Єловицьких до 1848 року
Не можна, однак, заперечувати, що князівське походження Єловицьких було визнано їм указом атестатної легітимної комісії та затверджено «Русским вестником» 28 лютого 1841 р. .
Деякі представники роду
Гнівош Іванович — кременецький повітовий суддя (р.н?--пом.1565);
Савин Гнівошович —будівничий ланівецького замку, кременецький земський підсудок 1566–1591, кременецький войський 1595;
Теодор меценат, музикант-аматор,повітовий маршалок
Антон — кременецький земський суддя 1578–1589;
Матвій — зять князя Острозького, чоловік княжни Марусі
Захарій — войський крем'янецький, королівський секретар і писар, київський стольник 1621–1629;
Мартін — войський крем'янецький у 1649, разом з Михайлом Яловицьким власник маєтку в Мильчі.
Данило — кременецький підкоморій 1632–1648 років, дружини — Пілявська, Чолганська
Матвій — ловчий волинський, дружина Курдвановська, донька завихостського каштеляна та Браніцької, мав 4 сини
Іван (Ян) — ловчий волинський
Йосиф (Юзеф) — мечник волинський
Антоніна — дружина Кароля Юзефа Немирича
Єронім Матвій — замолоду військовик, потім духівник РКЦ: канцлер львівський, кантор луцький, канонік краківський та холмський, 13 разів був депутатом Коронного трибуналу, єпископ Пелленський; суфраган, пробощ і генеральний офіціял львівський, коронний секретар
Едуард Єловіцький--учасник Листопадового повстання,офіцер закордонного легіону Virtuti Militari .
Олена Єловицька дружина-Олександра Вишеневецького Магнат
Казимир — староста гуляницький
Микола — зять князя Івана (Януша) Івановича Чорторийського (†1581), чоловік княжни Олександри
Філон — суддя каптуровий волинський 1632, войський, певне, суддя гродський, крем'янецький
Єронім — староста холмський
Дмитро — військовик, хорунжий чернігівський, дідич на Соколі
Іван (Ян) — луцький канонік РКЦ 1680
Миколай--1794-1867 , письменник масон ложа Чеснота Увіньчана Листопадовий, повстанець
NN — дружина Станіслава Івановича Виговського, внука гетьмана Івана
Тереза — донька ловчого Матвія, дружина холмського каштеляна Войцеха Олендзького
Юстина — мати київського каштеляна Максиміліяна Бжозовського.
Олександр Єловицький громацький і релігійний діяч літератор.Листопадовий повстанець Virtuti Militari .
Фелиціян(рн.1790-рс?)--Кременецький повітовий маршалок
Йосип (1667-1708) - майстер королівського полювання на волині
Игнацій -- 1720-1794 учасник повстання Костюшка
Яловицький (Єловицький) Василь Федорович — сотник Глухівської сотні у 1678—1696 роках (з перервами).
Станіслав-мечник волинський
Див. також
Каспер Нісецький SJ, історик і генеалог, вважає рід нащадками князів Переяславських , а Юзеф Яблоновський оголошує їхнім предком Ізаслава , князя Переяславського. Згідно з іншим джерелом, Адамом Косинським, Єловицькі, ймовірно, є нащадками родинної гілки Кропотки Єловицьких, яка, очевидно, вимерла в 16 столітті. Він стверджує це, оскільки їхнім основним володінням були Яловичі/Єловичі, і вони використовували печатку Єловицьких , що вказує на їхнє походження з Єловіч. Більше того, 28 лютого 1841 року указом спеціальної комісії посвідчення було надано родині право на княжий статус, підтверджене Російським геральдичним бюро в Санкт-Петербурзі .Гнєвош Єловіцький (пом. 1565), мав чотирьох синів. З них другий син, Антоній, почав Мільчансько-Каменецьку лінію , а від третього сина, Сави, Лановецьку лінію .
У Сави були сини Ієронім, Адріан і Кшиштоф. Гієронім, каштелян хелмський, походив без потомства .
Адріана, дало початок Озенській лінії, яка розділилася на Озенську та Мирогоську. Озенінська була поділена на Озенінську Арентовську та Михлінську. Плем'я Міроховських розпалося на гранівську та миробоську гілки .
Кшиштоф же започаткував лановецький рід, який залишився в маєтках його діда; на прохання княгині Сокульської воно було поділено на два племені: Сокульських і Лановецьких. Плем'я Сокульських пішло без нащадків чоловічої статі .
З роду Лановців походять три брати, Листопадові Повстанці Константин Стефан і Вацлав. Вацлав загинув біля Данова, він є батьком убитих Едуарда та Олександра . Нащадки і сьогодні живуть у Польщі, Украііні та Солученому королівствіПопрощатися з ними прийшла група на чолі зі священиком. Він пояснював селянам причини повстання, викривав їх у тяжкому рабстві, їх право на свободу, оголосив їм, що відтепер вони вільні, що земля, якою вони володіють, стає їхньою власністю.
Посилання
Адольф Станіслав Боженець Єловицький, князь, 1877 р
http://www.wladcy.myslenice.net.pl/Polska/zalaczniki/herb%20Brama.htm
Єловицькі (герб)
Примітки
Література
Вінниченко О. О. Князі і некнязі: Про князівський титул Єловицьких // Український історичний журнал. — Київ, 2009. — № 5 (488) (вересень-жовтень). — С. 47—65.
Гуцал П. Єловицькі //
Boniecki A. Jełowiccy… // Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Cz. 1. — T. 9. — S. 4—…
Niesiecki К. Korona polska przy złotej wolności starożytnymi wszystkich katedr, prowincji i rycerstwa klejnotami… — Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1738. — Т. 2. — 761 s. — S. 429—431. https://en.m.wikipedia.org/wiki/Kropotkin_family
http://elib.shpl.ru/ru/nodes/52216-istoricheskaya-rodoslovnaya-elovitskih-spb-1877 https://www.wbc.poznan.pl/dlibra/publication/130049/edition/139252/content
Українські шляхетські роди
Персоналії:Ланівці
Персоналії:Кременець
|
5223515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BA%D0%BA%D0%BE%20%D1%96%D0%B7%20%D0%A2%D0%B0%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%82%D1%8C%20%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8
|
Мікко із Тампере просить поради
|
Мікко із Тампере просить поради
«Мікко із Тампере просить поради» — радянсько-фінський художній фільм 1986 року, знятий режисерами Юрієм Чулюкіним і Георгієм Кушніренком на студії «Yleisradio» та Творчому об'єднанні «Екран».
Сюжет
Про дружбу між радянськими артистами, що гастролюють Фінляндією, і фінськими дітьми, учасниками самодіяльного музичного ансамблю міста Тампере.
У ролях
Еско Ройне — Віллі Віртанен
Улла-Майя Сіїкавіре — Тіїна Віртанен
Ніклас Вайніо — Мікко
Раймо Грьонберг — Хеймо Ніємі
Улла Тапанінен — Памела Ніємі
Хета Хюттінен — Ніна Ніємі
Анне Вєскі — Анне Вескі
Амаяк Акопян — Амаяк Акопян
Юрій Куклачов — Юрій Куклачов (озвучив М. Кононов)
Рікі Сорса — камео
Марті Сурія — роль другого плану
Павло Винник — Нікітін, старший інспектор ДАІ, капітан
Юкка Сіпіля — Моррі
Юкка Воутілайнен — Юлермі Лааксо
Харрі Кулмала — Лассе
Олена Куклачова — ''Олена
Маргарет фон Бар — камео
Знімальна група
Режисери — Юрій Чулюкін, Георгій Кушніренко
Сценаристи — Юрій Чулюкін, Георгій Кушніренко
Оператори — Євген Анісімов, Пекка Богель
Композитор — Олександр Раскатов
Посилання
Фільми СРСР 1986
|
4072804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%BD%D0%B1%D1%83
|
Баршанбу
|
Баршанбу
Саїф ад-Дін Абдалла Баршанбу (д/н — 1317) — цар держави Мукурри-Нобатії в 1316—1317 роках.
Життєпис
Був сином сестри царя Давида. Після поразки того 1276 року разом з 20 іншими родичами був схоплений мамлюками в Донголі та відправлений до Каїру. Тут перейшов в іслам, отримавши ім'я Абдалла. Виховувався у мусульманському дусі, отримавши відповідну освіту.
1315 року мамлюцький султан Мухаммад I ан-Насір відправив військо проти Кернабеса, царя Мукурри, вирішивши поставити новим володарем Абдаллу, якому надав почесне ім'я Сайф ад-Дін. Спроби Кернабеса домовитися виявилися марними. 1316 року мамлюки здобули перемоги та посадили на трон Абдаллу (Баршанбу).
Доволі швидко новий цар знехтував численними нубійськими звичаями і став непопулярним через намагання поширити іслам та традиції каїрського двору. 29 травня 1317 року він перетворив двоповерхову тронну залу палацу Донгола на першу мечеть, оголосивши іслам державною релігією.
Невдовзі на півночі повстав родич Канс ад-Даула, на бік якого швидко перейшли війська. він повалив Абдаллу, якого було страчено.
Джерела
Derek A. Welsby: The Medieval Kingdoms of Nubia. London 2002, S. 243, 247, ISBN 0-7141-1947-4.
Царі Мукурри
|
315091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%2C%20%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Тракторний завод (станція метро, Харків)
|
Тракторний завод (станція метро, Харків)
«Тракторний завод» — 12-та станція Харківського метрополітену. Розташована на Холодногірсько-Заводській лінії між станціями «Імені О. С. Масельського» та «Індустріальна». Відкрита 11 серпня 1978 року.
Конструкція
Односклепінна станція мілкого закладення з острівною платформою.
Колійний розвиток
Станція без колійного розвитку.
Вестибюлі і пересадки
Виходи зі станції ведуть до головної проходної ХТЗ, залізничної станції Лосєве, від якої вирушають поїзди чугуївського напрямку, а також до автобусної станції. Автобуси сполучають станцію метро із селищами ХТЗ, Фрунзе, Східним, а також тут починаються декілька маршрутів приміських автобусів. Один вестибюль — колонного типу, інший — склепінчастого. Зручні підземні переходи дозволяють працівникам ХТЗ безпечно перетинати жваву автомагістраль Харків — Довжанський.
Оздоблення
Склепіння набране з конусоподібних сегментів з кроком, рівним шести метрам, нагадує за характером промислове перекриття типу «шеди» (ребриста лита поверхня тракторних коліс). Каскадність стелі підкреслюють групи люмінесцентних світильників, розташованих дугами в складах перепаду склепіння. Завдяки цьому інтер'єр станційного залу сприймається з боку західного і східного вестибюлів по-різному. Мармурове облицювання колійних стін також виконана уступами з 6-метровим кроком, колір мармуру в межах кожного уступу плавно переходить від світло-рожевого до сірого. Виступи колійних стін прикрашені латунними геральдичними деталями, що символізують тему тракторного заводу. Підлога станційного залу з геометричним малюнком вистелена плитами з темного лабрадориту і світлого каменю.
Див. також
Харківський тракторний завод (ХТЗ)
Посилання
Станції Харківського метрополітену
Серпень 1978
1978 у Харкові
Односклепінні станції мілкого закладення
|
8568914
|
https://en.wikipedia.org/wiki/New%20Synagogue%20%28Opole%29
|
New Synagogue (Opole)
|
New Synagogue (Opole)
New Synagogue was a synagogue in Oppeln, Germany (today Opole, Poland). It was built in 1893–1897, designed by Felix Henry. During the Kristallnacht on 9–10 November 1938 Nazis forced Rabbi Hans Hirschberg to set the building on fire.
References
Buildings and structures in Opole
Former Reform synagogues in Poland
Synagogues destroyed during Kristallnacht (Germany)
Religion in Opole
|
944244
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Railways%20in%20Melbourne
|
Railways in Melbourne
|
Railways in Melbourne
The Melbourne rail network is a metropolitan suburban and freight rail system serving the city of Melbourne, Victoria, Australia. The metropolitan rail network is centred around the Melbourne central business district (CBD) and consists of 222 railway stations across 16 lines, which served a patronage of 99.5 million over the year 2021–2022. It is the core of the larger Victorian railway network, with regional links to both intrastate and interstate rail systems.
Metro Trains Melbourne operates the Melbourne metropolitan rail network under franchise from the Victorian Government, overseen by Public Transport Victoria, a division of the Department of Transport and Planning. The government-owned entity V/Line operates trains from Melbourne across regional Victoria. The first steam train in Australia commenced service in Melbourne in 1854 between Flinders Street and Sandridge, with the metropolitan rail network having grown over the last two centuries to cover much of the city and greater Melbourne area.
The metropolitan network is a suburban rail system designed to transport passengers from Melbourne's suburbs into the Melbourne central business district (CBD) and associated city loop stations, with the main hub at Flinders Street station. Southern Cross station is the main interchange station between metropolitan and regional V/Line services. A new underground line is currently under construction as part of the Metro Tunnel project, which aims to increase network capacity and provide Melbourne with a turn-up-and-go metro-like service. A major new orbital line is also under construction and would be the network's first autonomous line.
A total length of 998 km of track is owned by VicTrack and leased to train operators through Public Transport Victoria. The railway network is primarily at ground level, with some underground and elevated sections. There were more than 170 level crossings before the Level Crossing Removal Project commenced in 2015 to grade separate 110 of the busiest crossings and rebuild 51 railway stations, with 67 crossings removed by December 2022. The metropolitan network operates primarily between 5:00 a.m. and midnight, with overnight services on Friday night to Saturday morning and Saturday night to Sunday morning, departing from Flinders Street only. Some tracks are also used by freight trains and V/Line regional services.
In addition to the primary commuter and freight railway networks, Melbourne also features heritage railways such as Puffing Billy and has the world's largest urban tram network.
History
First railway
On 7 September 1851, a public meeting called for the construction of Australia's first railway to link Melbourne and Sandridge (now known as Port Melbourne), which led to the establishment of the privately owned Melbourne and Hobson's Bay Railway Company in 1853.
On 8 February 1853, the Government also approved the establishment of the Geelong and Melbourne Railway Company and the Melbourne, Mount Alexander and Murray River Railway Company. Work began in March 1853 on the Sandridge railway line, stretching from the Melbourne (or City) terminus (on the site of modern-day Flinders Street station) to Sandridge. The line was owned and operated by Melbourne and Hobson's Bay Railway Company, opening in 1854.
In 1855, the Government conducted enquiries and carried out surveys into country railways. On 1 April 1856, the Railway Department was established as part of the Board of Land and Works with George Christian Darbyshire being appointed Engineer in Chief. On 23 May of that year the Melbourne, Mount Alexander and Murray River Railway Company was taken over by the Government.
Trains were ordered from Robert Stephenson and Company of the United Kingdom. The first train was locally built by Robertson, Martin & Smith, however, owing to delays in shipping. Australia's first steam locomotive was built in ten weeks and cost £2,700. Forming the first steam train to travel in Australia, it made its maiden trip on 12 September 1854.
The opening of the line occurred during the period of the Victorian gold rush—a time when both Melbourne and Victoria undertook massive capital works, each with its gala opening. The inaugural journey on the Sandridge line was no exception. According to the Argus newspaper's report of the next day: "Long before the hour appointed . . . a great crowd assembled round the station at the Melbourne terminus, lining the whole of Flinders Street". Lieutenant-Governor Sir Charles Hotham and Lady Hotham were aboard the train—which consisted of two first-class carriages and one-second class—and were presented with satin copies of the railway's timetable and bylaws.
The trip took 10 minutes, none of the later stations along the line having been built. On arriving at Station Pier (onto which the tracks extended), it was hailed with gun salutes by the warships HMS Electra and HMS Fantome.
By March 1855, the four engines ordered from the UK were all in service, with trains running every half-hour. They were named Melbourne, Sandridge, Victoria, and Yarra (after the Yarra River over which the line crossed).
Early private companies
The Melbourne and Hobson's Bay Railway Company opened Melbourne's second railway on 13 May 1857, a 4.5 km line from the Melbourne (or City) Terminus to St Kilda. The line was later extended by the St Kilda and Brighton Railway Company, which opened a line from St Kilda to Brighton in 1857.
The first country line opened in 1857 when the Geelong and Melbourne Railway Company started services on its line from Geelong to Newport. In 1859, the government-owned Victorian Railways Williamstown line opened, connecting Williamstown and Geelong to Spencer Street station.
More country lines followed in 1859 when the Victorian Railways opened a line from Footscray, on the Williamstown line, to Sunbury. The Victorian Railways had taken over construction from the Melbourne, Mount Alexander and Murray River Railway Company, established in 1853 to build a railway to Echuca, but which had failed to make any progress.
The first line to Melbourne's south-eastern suburbs was opened in 1859 by the Melbourne and Suburban Railway Company, running from Princes Bridge railway station to Punt Road (Richmond), South Yarra, and Prahran. That line was extended to Windsor in 1860, connecting with the St Kilda and Brighton Railway Company line from St Kilda. The new line replaced the indirect St Kilda and Windsor line to the city, which was closed in 1867.
Another suburban line was built by the Melbourne and Essendon Railway Company in 1860, running from North Melbourne to Essendon, with a branch line from Newmarket to Flemington Racecourse, which opened in 1861. On the eastern side of the city, the Melbourne and Suburban Railway Company opened a branch line from Richmond to Burnley and Hawthorn in 1861.
By that point, the railways of Melbourne were a disjointed group of city-centric lines, with various companies operating from three unconnected city terminals—Princes Bridge, Flinders Street, and Spencer Street stations.
The smaller companies quickly encountered financial problems. The St Kilda and Brighton Railway Company and Melbourne and Suburban Railway Company were absorbed by the Melbourne and Hobson's Bay Railway Company in 1865, forming the Melbourne and Hobsons Bay United Railway Company. The Melbourne and Essendon Railway Company was taken over by the Victorian Government in 1867. The Melbourne and Hobsons Bay United Railway Company was not taken over by the Victorian Government until 1878.
The terminals themselves were linked in 1879, when the track was built at street level along the southern side of Flinders Street, connecting with Spencer Street station, although the track was only used at night, for freight traffic. It was not until 1889 that the two-track Flinders Street Viaduct was built between the two city terminus stations.
The outward expansion also continued, with major trunk lines being opened in rural Victoria. The Victorian Railways extended its line to Broadmeadows in 1872, as part of the line to Seymour and Albury-Wodonga. In 1879, the Gippsland line was opened from South Yarra to Caulfield, Pakenham and Bairnsdale.
Land boom lines
The 1870s and 1880s were a time of great growth and prosperity in Melbourne. Land speculation companies were formed, to buy up outer suburban land cheaply, and to agitate for suburban railways to be built or extended to serve those land holdings and increase land values. By 1880, the "Land Boom" was in full swing in Victoria, relected in the passing of the Railway Construction Act 1884, later known as the Octopus Act, which authorised the building of 66 railway lines throughout the state.
The Frankston line began with the opening of a line from Caulfield to Mordialloc in 1881, reaching the terminus in 1882. A second new suburban railway line was opened from Spencer Street Station to Coburg in 1884, and extended to Somerton in 1889, meeting the main line from Spencer Street to Wodonga. Land developers opened a private railway from Newport to Altona in 1888, but it was closed in 1890, due to lack of demand.
The line from Hawthorn was extended, to Camberwell in 1882, Lilydale in 1883, and Healesville in 1889. In addition, a branch line (now known as the Belgrave line) was opened from Ringwood to Upper Ferntree Gully in 1889. A short branch two station was also opened from Hawthorn to Kew in 1887. The Brighton Beach line was also extended to Sandringham in 1887.
In 1888, railways came to the northeastern suburbs with the opening of the Inner Circle line from Spencer Street station via Royal Park station to what is now Victoria Park station, and then on to Heidelberg. A branch was also opened off the Inner Circle in Fitzroy North, to Epping and Whittlesea in 1888 and 1889. Trains between Spencer Street and Heidelberg reversed at Victoria Park until a link was opened between Victoria Park and Princes Bridge in 1901.
The Outer Circle line opened in 1890, linking Oakleigh (on the Gippsland line) to Riversdale (with a branch to Camberwell on the Lilydale line) and Fairfield (on the Heidelberg line). Originally envisaged to link the Gippsland line with Spencer Street station in the 1870s, this reason disappeared with the building of a direct link via South Yarra before the line had even opened. The line saw little traffic as it traversed empty paddocks, and with no through traffic, the Outer Circle was closed in sections between 1893 and 1897. The Camberwell to Ashburton stretch of the Outer Circle re-opened in 1899, and then in 1900, part of the northern section of the Outer Circle reopened as a shuttle service between East Camberwell and Deepdene station. This line closed in 1927.
At the same time as the Outer Circle, a railway was opened from Burnley to Darling and a junction with the Outer Circle at Waverley Road (near the current East Malvern station). A stub of the future Glen Waverley line, it was cut back to Darling in 1895.
Railway building during the land boom hit a peak with the construction of the Rosstown Railway between Elsternwick and Oakleigh. Built by William Murry Ross, the line was planned in the 1870s to serve a sugar beet mill near Caulfield. Construction commenced in 1883, followed by rebuilding in 1888. Ross's debts grew, and he attempted to sell the line many times without success. It never opened to traffic and was later dismantled.
The stock market crash of early 1890s led to an extended period of economic depression in Victoria and put an end to most railway construction until the next decade.
By the 1900s, the driving force for new railway lines was agriculturalists in what are now Melbourne's outer suburbs. In the Dandenong Ranges a narrow gauge 762 mm line was opened from Upper Ferntree Gully to Belgrave and Gembrook in 1900 to serve the local farming and timber community. In the Yarra Valley, a branch was opened from Lilydale to Yarra Junction and Warburton in 1901. Part of this line is now listed on the Victorian Heritage Register.
In 1901, in preparation for the occasion of a royal visit by the Duke of York, the first Australian royal train was assembled in Melbourne.
The Heidelberg line was extended to Eltham in 1902 and Hurstbridge in 1912. The freight-only Mont Park line was also opened in 1911, branching from Macleod. Finally, on the Mornington Peninsula, a branch was built from Bittern to Red Hill in 1921.
Electrification
Planning for electrification was started by Victorian Railways chairman Thomas James Tait, who engaged English engineer Charles Hesterman Merz to deliver a report on the electrification of the Melbourne suburban network. His first report in 1908 recommended a three-stage plan over two years, covering 200 route-kilometres existing lines and almost 500 suburban carriages (approximately 80 trains). The report was considered by the Government and the Railway Commissioners, and Merz was engaged to deliver a second report based on their feedback.
Delivered in 1912, this second report recommended an expanded system of electrification to 240 route km. of existing lines (463 track km), and almost 800 suburban carriages (approximately 130 trains). The works were approved by the State Government in December 1912. It was envisaged that the first electric trains would be running by 1915, and the project would be completed by 1917. However, progress fell behind because World War I restrictions prevented electrical equipment from being imported from the United Kingdom.
Rolling stock construction continued, with several older suburban carriages converted for electric use as the Swing Door trains, while the first of the Tait trains were introduced as steam-hauled carriages. Track expansion was also carried out, with four tracks being provided between South Yarra and Caulfield, as well as grade separation from roads. Victorian Railways in 1918 opened the Newport Power Station, the largest power station in the urban area, to supply electricity as part of the electrification project. The State Electricity Commission of Victoria was formed in 1921 but did not take over Newport A power station until 1951.
The first trials did not occur until October 1918 on the Flemington Racecourse line. Driver training continued on this line until 18 May 1919, when the first electric train ran between Sandringham and Essendon, simulating revenue services. Electric services started on 28 May 1919 with the first train running to Essendon, then on to Sandringham, with full services starting the next day. The Burnley–Darling line, the Fawkner line, the reopened branch to Altona, and the Williamstown line followed in 1920.
The line to Broadmeadows, the Whittlesea line to Reservoir, the Bendigo line to St Albans, and the inner sections of the Hurstbridge line was electrified in 1921. The Gippsland line to Dandenong and Frankston line were electrified in 1922, as was the inner section of the Ringwood line due to regrading works.
The original electrification scheme was completed in 1923, but over the next three years, several short extensions were carried out. The Ashburton line was electrified in 1924, and final works on the Lilydale line were completed in 1925, as was electrification on the line to Upper Ferntree Gully. Electrification on the outer ends of the Hurstbridge line was completed by 1926, the Whittlesea line to Thomastown was electrified in 1929, and the Burnley - Darling line was extended to Glen Waverley in 1930 to become the Glen Waverley line.
Post-War rebuilding
Railways experienced increased patronage into the 1940s, but railway improvements recommended in the Ashworth Improvement Plan were delayed until after World War II. It was not until 1950 that the Victorian Railways were able to put their Operation Phoenix rebuilding plan into action. The delivery of the Harris trains, the first steel suburban trains on the network, enabled the retirement of the oldest of the Swing Door trains.
Railway lines were extended during this period to encompass Melbourne's growing suburbia. The Ashburton line was extended along the old Outer Circle track formation to Alamein station in 1948. The Fawkner line to Upfield and the Reservoir line to Lalor were both electrified in 1959, the Epping line reaching Epping in 1964. A great deal of track amplification was also undertaken, with several single-line sections eliminated.
The Upper Ferntree Gully to Belgrave section of the Gembrook narrow gauge line was converted to broad gauge and electrified in 1962. The remainder of the line was closed in 1954 but has been progressively reopened by the Puffing Billy Railway. The Gippsland line was electrified in 1954 as part of the works being carried out on the line, but suburban services to Pakenham did not start until 1975.
During this rebuilding, several little-used lines were closed on the edges of Melbourne. The Bittern to Red Hill line closed in 1953, the line between Lalaor and Whittlesea closed in 1959, and the Lilydale to Warburton line closed in 1964. The final stages of the rebuilding stretched into the 1970s, with track amplification carried out to Footscray, and Box Hill, and the first deliveries of the stainless steel Hitachi trains.
Detailed planning for the Doncaster line also commenced in that period and, by 1972, the route was finalised. Despite rising costs, state governments of the period continued to give assurances that the line would be built but, by 1984, land reserved for the line had been sold.
Modernisation
By the 1970s, Melbourne's railway network was run down, with the last major investment on the suburban tracks having taken place nearly fifty years earlier. Sixty-year-old Tait trains (known colloquially as "red rattlers") were still in operation, and inner city congestion at Flinders Street led to peak hour delays. In February 1971, the Melbourne Underground Rail Loop Act was passed, establishing the Melbourne Underground Rail Loop Authority (MURLA) to build a connecting series of tunnels from the major stations along the north, south, east and west extremities of the Melbourne CBD. The project ran for over 14 years, opening progressively between 1981 and 1985. The loop was designed and constructed to improve the capacity of Flinders Street and Spencer Street stations to handle suburban trains and to offer easier connections for users.
Other major changes took place in 1976 when the government authority overseeing Victorian Railways became VicRail and was gradually restructured along corporate lines. Following the restructure, in 1980 the Victorian Transport Study, better known as the Lonie Report, was delivered and called for financial rationalisation. The closure of the Port Melbourne, St. Kilda, Altona, Williamstown, Alamein and Sandringham lines was also recommended, along with their replacement with bus routes instead. These recommendations and cuts were not enacted, however many uneconomical branch lines were closed throughout the rest of the state. The line between Lilydale and Healesville was closed in 1980, now used by the Yarra Valley Railway beyond Yarra Glen. The branch from Baxter to Mornington was closed in 1981, but the line south of Moorooduc is now operated by the Mornington Railway as a tourist route.
The Metrol train control centre was opened in 1980 to coordinate trains throughout the network using computer software that remains in use today. Public transport in Melbourne was also reorganised, with the Metropolitan Transit Authority (MTA) formed in 1983 to coordinate all train, tram and bus services in the city to improve interoperability. With the electrification of the Werribee line in 1983, followed two years later by an extension of the Altona line to Laverton, and the City Loop in full operation by 1985, the last major modernisation of Melbourne's train lines in the 20th century was complete.
Isolated from the City Loop, the Port Melbourne and St Kilda lines were converted to standard gauge light rail in 1987 to accommodate tram routes 111 (now Route 109) and 96. Route 96 remains one of the world's top 10 tram routes and Melbourne's busiest.
The early 1990s saw further changes, with the MTA reborn as the Public Transport Corporation, trading as "The Met".
State governments of both sides of politics began to push for reform of the railway network, proposing the conversion of the Upfield, Williamstown and Alamein lines to light rail. Those proposals were not proceeded with, and the Upfield line received a series of upgrades to replace labour-intensive manual signalling systems. Federal government funding was made available for the electrification of the South Gippsland line, which was completed in 1995. Rationalisation of the Jolimont rail yard commenced, enabling the creation and expansion of Melbourne Park in 1988 and 1996, and the future construction of Federation Square in 2001.
After the election of the Kennett government in 1992, several controversial reforms to the operation of the railway system were initiated. Guards were removed from suburban trains and train drivers took over the task of door operation. Stations were de-staffed, and the Metcard ticketing system was introduced to replace the scratch-card system. Over that period more than $250 million in operating costs were stripped from the Melbourne network, as the government sought to reign in the state debt of $32 billion.
Privatisation
In 1998, "The Met" was split into two operating units — Hillside Trains and Bayside Trains ― each franchised to a different private operator. Ownership of land and infrastructure of rail and tram services was transferred to a new Victorian Government agency, VicTrack. In addition, a statutory office was created in Government — the Director of Public Transport — with specific responsibility for entering into franchise agreements with public transport operators to operate rail and tram services throughout Victoria. By 1999, the privatisation process was complete, with Connex Melbourne and M>Train operating half of the network. In 2003, the parent company of M>Train (National Express) withdrew from operating public transport in Victoria, and half of the suburban network was transferred to Connex as part of a renegotiated contract.
The franchising contracts contained provisions for the new operators to refurbish the Comeng trains, and to replace the older Hitachi trains. Connex purchased Alstom X'Trapolis sets, while M>Train chose Siemens Nexas units.
In May 2005, the State Government commissioned a A$25 million study into the feasibility of a third track for the Dandenong line to increase capacity for the rapidly growing suburban area. The cost of the triplication process was expected to be as high as A$1 billion, as project activities would have included the organization of corresponding bus services for the rail line, changes to stations and platforms along the line, and the improvement of the signalling system. This project was ultimately sidelined and not delivered by the Brumby Government.
In 2006, Professor Paul Mees and a group of academics estimated that privatisation had cost taxpayers $1.2 billion more than if the system had remained both publicly owned and operated. With the franchise extensions in 2009, taxpayers were to pay an estimated $2.1 billion more by 2010. However, the Institute of Public Affairs released its report on Melbourne's privatisation, which assessed it as a modest success and observed that a 37.6% increase in patronage on the metropolitan rail system had reversed years of patronage decline due to poor quality services. The Auditor General of Victoria also performed a comprehensive audit report into the franchises and found that "the franchises represent reasonable value for money".
Ridership boom and Metro Trains Melbourne
Beginning in the mid-2000s, a rapid increase in patronage of Melbourne's train network occurred. In the three years between the financial year 2005 and 2008, rail patronage grew by 35 per cent. Trips grew from 148 million in 2004 to more than 200 million in 2008.
In November 2007, Singapore's SMRT Transit and Hong Kong's MTR Corporation Limited expressed interest in taking control of Melbourne's suburban rail network from Connex in November 2009, when their contract was to be reviewed.
On 25 June 2009, Connex lost its bid to renew its contract with the Victorian Government. Hong Kong backed and owned MTR Corporation took over the Melbourne train network on 30 November 2009, operating as a locally themed consortium Metro Trains Melbourne. MTR is a non-public railway owner and operator in Hong Kong where it is well known for constructing Transit Oriented Developments (TODS) above and around its stations. Metro began operation on 1 December 2009, promising to draw on its international experience to improve Melbourne's rail operations.
Transport minister Lynne Kosky stated that the Government's A$10.5 billion, 10-year major transport plan, announced in May 2006, had significantly underestimated the usage rates of public transport. Original assessments had forecast increases of around 3-4%, far short of the 10% seen year-on-year. The State Government responded by purchasing new trains and introducing a new ticketing option that enabled commuters to pay a reduced fare if their journey finished by 7 am.
In 2008, the Brumby Government announced a $14.1 billion Victorian Transport Plan to augment Melbourne's rail network. The plan included:
The Metro Tunnel, costing more than $4.5 billion, consists of an underground train network —the first new underground rail line since the construction of the City Loop 25 years earlier— from Dynon to South Yarra. Aimed at "relieving overcrowding on the busy suburban lines from Melbourne’s west," the underground line was also designed to provide direct rail access to Melbourne University, the Women's Hospital and the Royal Children's Hospital.
Rolling stock, $2.65 billion for up to 70 new trains, including 32 High Capacity Metro Trains.
Rail extensions to Cranbourne East and Mernda, and electrification to Melton.
Improvements to train operations, for $200 million.
Upgrades to metro stations, costing $50 million, and new stations in growth areas for $220 million.
A Park & Ride expansion package costing $60 million.
The previously reduced Early Bird ticket was also made free as part of these changes, following a trial on the Frankston and Sydenham lines.
Following the investment announcement, the plan for the introduction of more than 200 new weekly train services was released to tackle overcrowding on the city's busiest train lines, a problem that had been attributed to a lack of trains and falling reliability.
On 1 May 2009, the State Government announced that they had committed $562.3 million in the 2009 State Budget for the extension of the Epping line 3.5 kilometres north to South Morang. Construction started in 2010 and was completed in 2012.
Network development and level-crossing removals
In May 2011, operations commenced on a new metropolitan timetable, rewritten for the first time since 1996 with over 600 additional weekday services added. In 2012, a Public Transport Development Authority trading as Public Transport Victoria (PTV) was established to coordinate, plan and regulate the state's public transport services, including the metropolitan rail system. In the same year, the Metcard ticketing system was discontinued, completing the controversial network-wide roll-out of the new Myki smart card system. On 27 March 2013, Public Transport Victoria published its Network Development Plan – Metropolitan Rail, detailing a 4-stage plan spread over 20 years to redevelop Melbourne's rail system into a "metro-style" network, by separating train lines and creating point-to-point lines, upgrading to high-capacity signalling and ordering new trains.
A key campaign promise of the Andrews government before its election in 2014 was to remove 50 level crossings in eight years, the most intensive such program in Melbourne's history. Because of Melbourne's generally level topography, the suburban rail network was constructed with a large number of level crossings. By 2014, over 170 remained, due to a lack of funding for grade separations after 1918. The Government's Level Crossing Removal Project became a resounding political success, despite concerns it was creating poor value-for-money infrastructure and controversy about the selection of elevated rail as a method for removing some crossings.
By 2018, 29 level crossings had been fully grade-separated, well ahead of the government's original schedule, and a further 25 crossings were added to the program to be completed by 2025. The project includes rebuilding or upgrading 27 train stations, such as Bentleigh and Clayton railway stations, or laying new tracks, such as the duplication of 1.2 km of single-track railway between Heidelberg and the rebuilt Rosanna stations. Large sections of elevated rail have been built on the Gippsland line, and further sections are planned for the Mernda and Upfield lines, including a 4 km section on the Mernda line in Preston.
In mid-2015, the Regional Rail Link project was complated. It created a new Deer Park–West Werribee railway line in the city's west, with stations at Wyndham Vale and Tarneit, as well as adding a pair of non-electrified tracks between Sunshine and Southern Cross for regional trains. Although the project was intended to provide routes for regional trains to Geelong, Ballarat and Bendigo segregated from electrified Metro services, rapid population growth in areas served by the new line meant that V/Line trains had to perform the role of an outer suburban service, causing significant delays and overcrowding.
A redesigned network map was released by PTV at the end of 2016, which replaced an emphasis on fare zones with a delineation of individual lines and service patterns. The new map also incorporated regional services and was designed to be accessible to passengers with the most common types of colour blindness.
Metro's contract to operate the suburban network was renewed in 2017 for a further seven years. The renegotiated contracts included higher monthly performance targets, which Metro failed to meet six times in the first year of the contract's operation.
Construction of an extension of the South Morang line to Mernda commenced in 2016 and was opened on 29 August 2018. The project included 8 km of new electrified railway, new stations at Middle Gorge and Hawkstowe, and a new terminus at a rebuilt Mernda station.
In April 2019, the Victorian Government announced that Public Transport Victoria would be merged with VicRoads into a new Victorian Department of Transport.
Future
A number of major expansion projects are under construction or planned for the network. In addition, a number of major upgrades are proposed, including the extension of the Level Crossing Removal Project, which will remove 110 level crossings and rebuild 51 stations across the suburban rail network.
Metro Tunnel
In February 2015, the State Government established the Melbourne Metro Rail Authority to oversee planning for new twin nine-kilometre rail tunnels through the central city, between South Kensington station and South Yarra. The Metro Tunnel will have five new underground stations and connect the Gippsland line with the Sunbury line, creating a new route through the CBD as an alternative to the City Loop. New underground stations will be built at Arden, Parkville, Domain and there will be two new CBD stations, State Library and Town Hall. Enabling works were underway by 2016 and major construction work on the tunnel and stations began in 2017. The project has an estimated cost of $11 billion and is scheduled to be complete by 2025.
In September 2016, the State Government ordered 65 new High Capacity Metro Trains for delivery from mid-2019, which will eventually become the primary rolling stock used in the Metro Tunnel.
In April, June and July 2019, a number of rail lines in Melbourne's east were shut down for several weeks to allow construction of the tunnel entrances near Kensington and South Yarra. The first tunnel boring machine began to be assembled in North Melbourne in June 2019. In May 2021, TBM Meg broke through at the future site of Town Hall station, marking the completion of tunnelling for the project. TBM Millie, Alice and Joan completed tunnelling over the previous month. The tunnelling phase lasted 20 months.
Airport rail link
A rail link to Melbourne Airport has been proposed repeatedly since the airport's construction, with a variety of routes and service models suggested, but construction has never commenced. In July 2018, the Federal and State Governments each pledged A$5 billion (for a total of A$10 billion) to construct a rail link. The Federal Government proposed four possible routes for the link, with one proposal running via a direct tunnel to Highpoint Shopping Centre and the others linking to existing stations in Broadmeadows, Flemington or Sunshine.
An assessment of the four routes conducted by Rail Projects Victoria culminated in the route via Sunshine station being selected. The line with run through the Metro Tunnel and will include a new intermediate station at Keilor East to serve Melbourne's north-west. Construction began in 2022, however by May 2023 the project was indefinitely paused, placing the expected completion by 2029 into doubt.
Suburban Rail Loop
In August 2018, in the run-up to the 2018 Victorian state election, the State Government pledged $300 million to complete a business case and secure funding to construct a new railway through suburban Melbourne. The project is designed to link major activity centres and amenities such as hospitals, shopping centres, universities, and Melbourne Airport. The proposal would connect most existing railway lines through middle suburbs and enable easier intra-suburban travel.The Suburban Rail Loop (SRL) would connect the existing station at Cheltenham with other existing stations at Clayton, Glen Waverley, Box Hill, Heidelberg, Reservoir, Fawkner, Broadmeadows, Sunshine and Werribee. It will also link to new stations to be built in areas that have long been promised rail connections, including Monash University, Burwood, Doncaster, Bundoora and Melbourne Airport. The first stage, SRL East, from Cheltenham to Box Hill is under construction and will open by 2035, with other sections progressively opening until the full line is operational by 2050.
Other planned extensions
The State Government is currently preparing a business case for electrification and extension of the Frankston line to Baxter in Melbourne's South. The Federal Government committed $225 million towards the project in its 2017-2018 budget.
During the 2018 Victorian state election, the State Government also announced its Western Rail Plan, which would quadruplicate and electrify the rail lines to Melton and Wyndham Vale, allowing Metro services. Under this plan, Metro and V/Line regional services would be separated, allowing for higher speed trains to be introduced to Geelong and Ballarat. A new connection between Sunshine and Southern Cross Station to be built as part of the Airport rail link could add extra capacity for regional and metro lines. According to the Government, these lines could be fully electrified to Geelong and Ballarat and run at speeds of up to 250 km/h, significantly above the 160 km/h limit of current V/Line VLocity trains. Planning for the fast rail and electrification of the lines to Melton and Wyndham Vale will occur alongside planning for the Airport rail link, with construction set to start by 2022.
Level crossing removals
In 2015, the Andrews Government had announced a rail project that would oversee the removal of the remaining level crossings in metropolitan Melbourne. The key benefits of the project include:
Improving safety
Reducing congestion
Improving reliability
Increased service capacity
In 2016, the first level crossing removal was done on Burke Road, Glen Iris which resulted in a rebuild Gardiner station. Since then a total of 67 level crossings were removed through various methods.
Infrastructure
Railway
The rail network within the Melbourne metropolitan area includes dedicated passenger lines, dedicated freight lines, and lines shared by the two types of traffic. Nearly all passenger traffic and some intrastate freight operates on , while all interstate freight traffic operates on .
Most suburban passenger lines operated by the metropolitan rail franchisee, currently Metro Trains Melbourne, are electrified with 1500 V DC overhead catenary. Many of the suburban lines share tracks with regional passenger trains operated by V/Line, and some V/Line services provide "peri-urban" service to areas of Melbourne not reached by the electrified network. Metro also operates an isolated section of unelectrified passenger line between Frankston and Stony Point.
The network is centred on Flinders Street and Southern Cross stations in the CBD, which are joined directly by a six-track viaduct and indirectly by the underground four-track City Loop. From this central core, nearly all tracks pass through the three major junction stations of North Melbourne, Jolimont, and Richmond; and from there extend outwards to the west, north-east and east of the city respectively. There are few connections between the radial lines outside of the central city. Capital investment in the network since 1990 has focused on relieving "bottlenecks" near the central core caused by the large number of lines converging, most significantly with the Regional Rail Link project which provided additional capacity between Sunshine and the city.
Much of the metropolitan network is double track or multiple pairs of tracks. There are small sections of triple track, which are used to allow express trains to overtake stopping trains in peak hour. Nearly the entirety of the Altona and Stony Point branches are single track, and many of the outer suburban passenger lines also have sections of single track, usually where demand for frequent services is low.
The metropolitan network has a large number of level crossings. Many have been gradually removed by grade separating road and rail traffic: by 2016, some 228 grade separations had been undertaken in the Melbourne area, leaving 170 level crossings, although very few projects of this nature had been undertaken in the latter half of the 20th century. The Level Crossing Removal Project, which began in 2014, aimed to increase the rate of level crossing removals to over 6 each year for at least 8 years, and the project was later extended for a further four years.
Stations
There are 218 stations in Melbourne, operated by Metro Trains Melbourne.
Host stations and premium stations
Host stations and premium stations are categories of railway stations on the suburban rail network. A premium station is staffed from first train to last, seven days a week, while a host station is staffed only during the morning peak. Of the 221 (current as of February 2024) stations on Melbourne's railway network, there are 82 premium stations, in addition to the five City Loop stations.
Although plans for the premium station program were unveiled in 1991 (under the guise of "Safe Stations"), the program was commenced in 1994 by the Public Transport Corporation, with Mount Waverley being the first station given premium status. By the end of 1995 the number of staffed stations increased from 35 to 51. It was proposed to upgrade further stations to premium status in the future.
The host station program was introduced by the Victorian Department of Transport in the early 2000s to ensure that over 80% of suburban rail passengers started their journey from a staffed (host or premium) station.
Passenger information
Timetable information is available to passengers at stations through the PRIDE II system, which is an electronic timetable and announcement system, and stands for Passenger Real-time Information Dissemination Equipment. The system consists of:
The control system, situated at Metrol.
Control stations, at which staff update information, and announcements and CCTV recordings are dealt with for nearby stations.
Public address systems at each station on the network. The PRIDE system automatically announces when a train is due soon, delayed, or cancelled; this is done via the rail telephone network.
PRIDE "talking boxes" installed on each platform of all stations.
Electronic passenger information displays.
Control data comes from two locations: Metrol, and control stations. Next train data and times are automatically updated by the train control systems, with manual overrides also possible.
All stations are provided with "talking boxes" which have two buttons and a small speaker.
The green button, when pressed, contacts the PRIDE controller over the rail telephone network, identifying itself by the DTMF tones that correspond to the ID number assigned to the box. The system then reads out times and destinations for the next three services to depart that platform (or, in the case of stations with a single island platform with departures either side, both platforms). The red button when pressed, gives the user two way communication with the closest control station.
Busy stations are often provided with an electronic LED s, which indicate the destination, time, stopping pattern summary, and minutes to departure for the next train on the platform.
Stations on the City Loop, in addition to North Melbourne, Richmond, and Box Hill stations, originally had CRT screen s, however all of these have since been replaced by widescreen LCD screens. These displays show in detail the destination, scheduled and actual departure time, and all stations the next train stops at. Also shown is the destination and time of the following two-to-three trains, and the system is capable of providing suggested connections and warn of service interruptions.
On 26 September 2010, the PRIDE system was upgraded with new voice announcements. The voice was female, and advised passengers to touch on and off when using Myki.
As part of the Bayside Rail Upgrade, stations on the Frankston line received new "network status boards". The LCD screens provided travel information on all of Melbourne's 16 railway lines, as well as tram & bus services, including delays, replacement services or planned disruptions.
Safeworking
Most lines in Melbourne operate under an automatic block system of safeworking with three-position power signalling. That allows signals to be operated automatically by the passage of trains, enforcing a safe distance between them. At junctions, signals are manually controlled from signal boxes, with interlockings used to ensure conflicting paths are not set. The Flemington Racecourse line has two-position automatic signalling, a variant of the three-position system.
The outer end of the Hurstbridge line used to be operated with token based systems and two-position manual signalling, under which access to the line was based upon possession of a token. That system was discontinued in 2013.
Train stops are used to enforce stop indications on signals. Should a train pass a signal at danger, the train's brakes will automatically be applied. Trains are also fitted with pilot valves, a form of dead man's switch that applies the brakes should the driver fail to maintain a foot or hand pilot valve in a set position. The "VICERS" vigilance control and event recorder system is also being currently fitted to suburban trains to provide an additional level of safety.
Train control
The main control room for the rail network is Metrol. Located in the Melbourne CBD, it controls signals in the inner suburbs, tracking the location of all trains, as well as the handling the distribution of real time passenger information, and manages disruptions to the timetable. Additional signal boxes are located throughout the network, in direct communication with Metrol.
Terminology
The railways in Melbourne generally use British-derived terminology. For example:
Up refers to the direction "towards Melbourne".
Down refers to the direction "away from Melbourne", or "towards the country".
Points refers to what are known as railroad switches, or crossovers in American English.
Signal box refers to the signal control installation (tower in American terminology).
Gunzel terminology for a railway enthusiast
Patronage
The following table lists patronage figures for the network during the corresponding financial year. Australia's financial years start on 1 July and end on 30 June. Major events that affected the number of journeys made or how patronage is measured are included as notes.
Metropolitan services
Operations
Despite initially being constructed and operated as private railways in the 1850s, following the establishment of the government-owned Victorian Railways in 1858 Melbourne's suburban railway system has been state operated for the majority of its existence. In the 1920s Victorian Railways was the operator of the world's busiest railway station (Flinders Street) and one of the world's busiest railway networks. Following several high-profile collisions in the early 20th century, a number of network safety processes were implemented by the operator to improve passenger safety.
The agency name was shortened to VicRail in the early 1980s and then, later in the decade, the metropolitan system became known as Metropolitan Transit ('The Met') and the regional system became known as V/Line. In preparation for privatisation the suburban system was split into Bayside Trains and Hillside Trains by the Kennett Ministry in 1998. Privatisation was completed in 1999 and M-Train and Connex Melbourne won the tender to operate Bayside, and Hillside trains, respectively. Following M>Train's inability to renegotiate financial arrangements, in 2004 Connex Melbourne assumed responsibility for the entire network. Current operations are provided by Metro Trains Melbourne, an MTR Corporation joint venture.
Operator timelines
§Bayside Trains / M>Train – Caulfield and Northern groups
†Hillside Trains / Connex (2000–2004) – Clifton Hill and Burnley groups, Showgrounds services
Fleet
Current fleet
The majority of the current suburban train fleet in Melbourne is owned by VicTrack, with the train operator (currently Metro Trains Melbourne) responsible for maintaining the fleet. All trains on the Melbourne suburban network are electric and driver-only operated. Guards on suburban trains were discontinued between 1993 and 1995.
All trains are fitted with power-operated sliding doors which are closed by the driver, but opened by passengers. The doors of newer model HCMT, X'Trapolis and Siemens trains are opened electronically with a button, whilst Comeng trains are slid manually using handles. Trains are fitted with air conditioning, closed-circuit cameras, and emergency intercom systems. Trains are fixed into three car units and may operate alone or in pairs, except for the HCMT trains which run in singular seven car sets.
Future fleet
Decommissioned fleet
Lines
Melbourne's metropolitan network includes 16 electrified suburban lines and 1 non-electrified line. Many lines have been lengthened over time, most notably the Mernda line from Epping to South Morang in 2012 and again to Mernda in 2018. Lines have also changed terminus or layout, including the forthcoming changes to the Cranbourne, Pakenham and Sunbury lines as part of the Melbourne Metro Rail Project. Numerous proposals for new lines or extensions not yet constructed have been made, including the long-outstanding Doncaster railway line and Rowville railway line.
Electrified lines
Non-electrified lines
Deer Park–West Werribee railway line (non-electrified train service operated by V/Line)
Stony Point railway line (non-electrified train service beyond Frankston)
Stony Point line and metropolitan V/Line services
Stony Point line services operate as shuttles from Frankston station with passengers to and from Flinders Street required to change trains. It is the only non-electrified line operated by Metro Trains, with services being operated using Sprinter diesel multiple units leased from V/Line.
Wyndham Vale (Geelong line) services are operated by V/Line and depart from Southern Cross, but are within the metropolitan ticketing zone. Wyndham Vale/Geelong trains also stop at Ardeer and Deer Park, along with Tarneit. Only Wyndham Vale and Ballarat trains stop at Ardeer, not Geelong trains.
5 morning peak and 3 afternoon peak trains operate to and from Wyndham Vale. One weekday morning service and numerous football services operate to Wyndham Vale.
Sunbury services used to also be operated by V/Line until 2012 when the electrical network was extended to Sunbury and these trains also stopped at Diggers Rest; Sunbury passengers can still catch V/Line trains to or from Bendigo. The redundant carriages were moved onto Bacchus Marsh services instead. V/Line trains used to also operate to Donnybrook, stopping at Craigieburn but since the electrical network was extended to Craigieburn in 2007, trains have stopped terminating at Donnybrook.
Service patterns
Metropolitan services are operated by Metro Trains Melbourne. Railway lines and service patterns are often classified into groups, which are:
Burnley group
Lilydale, Belgrave, Alamein and Glen Waverley line (blue)
Caulfield group
Pakenham and Cranbourne line (light blue)
Sandringham line (pink)
Clifton Hill group
Mernda and Hurstbridge line (red)
Northern group
Sunbury, Craigieburn and Upfield line (yellow)
Cross-City group
Frankston, Werribee and Williamstown line (green)
Stony Point line (non-electrified train service beyond Frankston)
Special event services
Flemington Racecourse/Showgrounds
All lines (except for the Frankston, Werribee, Williamstown and Sandringham lines) use the city loop. The Clifton Hill Group runs clockwise all day and the Caulfield Group runs Counter-Clockwise all day. The Burnley Group runs counter-clockwise in the morning and switches to clockwise in the afternoon. The Northern Group runs clockwise in the morning and counter-clockwise on the afternoon. As of 1 January 2021, Frankston and Newport (Werribee and Williamstown) trains have been completely removed out of the City Loop. When the Metro Tunnel opens in 2025, Pakenham, Cranbourne and Sunbury line trains will be removed from the loop, and the Frankston line will move back into the Caulfield loop. Also at this time, the Werribee line will run direct to Sandringham and vice versa.
Melbourne uses clock-face scheduling in off-peak periods, but generally not in rush hour, due to the network operating near to infrastructure capacity and having to accommodate single-line sections, flat junctions, and regional diesel-hauled trains. Frequencies vary according to time of day, day of week and by line. In some places, usually interchange stations, services on two lines combine to provide more frequent services on common sections of tracks. All services become 24-hour from Friday morning to Sunday evening, with at least one departure every hour after 12am.
Along with other Australian railways, Melbourne uses the British terminology of "up" and "down", with "up" being defined as toward Flinders Street station in the CBD.
Fares and tickets
The myki smart-card ticketing system is the main ticketing system currently in use across Melbourne, introduced in 2010. Prior to December 2012 Melbourne also used a magnetic strip paper ticket system known as the Metcard, first introduced to the railway network in 1996. On 29 December 2012 Metcard was no longer available for use on Melbourne's public transport and completely replaced by myki. Multi-modal tickets were first introduced in Melbourne in 1969 and prior to this train, tram and bus services all had separated ticketing systems.
Regional services
V/Line regional services share tracks with several suburban train lines from the outskirts of Melbourne to the regional railway terminus at Southern Cross station (with the Traralgon V/Line rail service terminating at Flinders Street station). The Pakenham line has the longest shared track section which is used by V/Line services to Traralgon and Bairnsdale. The Sunbury and Craigieburn lines also share lesser sections of track with counterpart regional lines.
The Regional Rail Link project separated suburban services from regional trains on the Geelong, Wendouree (Ballarat) and Bendigo lines. A ceremonial start of construction was held in August 2009 and the project was completed in June 2015.
Freight services
Melbourne also has an extensive network of railway lines and yards to serve freight traffic. These freight lines are of two gauges— broad gauge and , and are not electrified. In the inner western suburbs of the city, freight trains operate on dedicated lines, but in other areas freight trains share tracks with the suburban Metro Trains Melbourne and regional V/Line passenger services. The majority of freight terminals are located in the inner suburbs around Port of Melbourne, others are located between the Melbourne CBD and Footscray.
Until the 1980s a number of suburban stations had their own goods yards, with freight trains running over the suburban network, often with the E or L class electric locomotives.
Heritage services and preservation
Melbourne also has 3 tourist railways, 3 main line heritage operators, and 1 railway museum.
Organised railway preservation commenced in Victoria with the formation of the Puffing Billy Preservation Society in 1955, and operating under the Emerald Tourist Railway Board from 1977. Formed to operate the narrow gauge gauge railway in the Dandenong Ranges near Melbourne, the group continues to operate the railway today.
The demise of the last of the steam locomotives in Victoria commenced in the 1960s, with the Australian Railway Historical Society and Association of Railway Enthusiasts working with the Victorian Railways to have a number of locomotives preserved for the future. In 1962 the Australian Railway Historical Society Museum was established at Williamstown North to house static exhibits, and Steamrail Victoria was formed in 1965 to assist in the restoration of locomotives and carriages for use on special trains.
707 Operations, Newport
DERMPAV (Diesel Electric Rail Motor Preservation Association of Victoria), Newport
Puffing Billy Railway, Belgrave
Mornington Railway, Mornington
Newport Railway Museum, Newport
Steamrail Victoria, Newport
Yarra Valley Railway, Healesville
Legislation, governance and access
Key statutes
The prime rail statute in Victoria is the Transport Integration Act. The Act establishes the Department of Transport as the integration agency for Victoria's transport system. The Act also establishes and sets the charters of the state agencies charged with providing public transport rail services and managing network access for freight services, namely the Director of Public Transport and V/Line. In addition, the Act creates VicTrack which owns the public rail network and associated infrastructure. Another important statute is the Rail Management Act 1996 which confers powers on rail operators and provides for a rail access scheme for the state's rail network.
Safety
Regulation
The safety of rail operations in Melbourne is regulated by the Rail Safety Act 2006 which applies to all commercial passenger and freight operations as well as tourist and heritage railways. The Act creates a framework containing safety duties for all rail industry participants and requires rail operators who manage infrastructure and rolling stock to obtain accreditation prior to commencing operations. Accredited rail operators are also required to have a safety management system to guide their operations.
Sanctions applying to the safety scheme established under the Rail Safety Act are contained in the Transport (Compliance and Miscellaneous) Act 1983. The safety regulator for the rail system in Melbourne is the Director, Transport Safety (trading as Transport Safety Victoria) whose office is established under the Transport Integration Act 2010.
Investigation
Rail operators in Victoria can also be the subject of no blame investigations conducted by the Chief Investigator, Transport Safety or the Australian Transport Safety Bureau(ATSB). The Chief Investigator is charged by the Transport Integration Act with conducting investigations into rail safety matters including incidents and trends. ATSB, on the other hand, has jusridiction over the same matters where they occur on the Defined Interstate Rail Network.
Ticketing and conduct
Ticketing requirements for public transport in Melbourne are mainly contained in the Transport (Ticketing) Regulations 2006 and the Victorian Fares and Ticketing Manual. Rules about safe and fair conduct on trains and trams in Melbourne are generally contained in the Transport (Compliance and Miscellaneous) Act 1983 and the Transport (Conduct) Regulations 2005. If Metro does not reach its Punctuality and Delivery goals they will give out compensation to eligible customers. In the month of December 2014, Metro Trains had a delivery rate of 98.5%, and a Punctuality rate of 93.60%. In 2014, Metro Trains were accused of not stopping at underpopulated suburbs' stations in order to arrive on time, this practise has been condemned by the general public and the media. They have offered compensation to affected passengers.
Tourist and heritage railways
Tourist and Heritage Railways in Melbourne and Victoria are currently governed by provisions in the Transport (Compliance and Miscellaneous) Act 1983. In future, they will be regulated by the recently enacted Tourist and Heritage Railways Act 2010, which commenced in October 2011.
See also
Transport Act 1983
References
Further reading and reviews
A review of Melbourne's Rail Franchising reforms Currie, Graham (2009) Journeys, Singapore Land Transit Authority Academy
Refranchising Melbourne's metropolitan train and tram networks Deloitte Touche Thomatsu (2007), Department of Infrastructure
The reliability of Melbourne's trains 1993–2007 Mees, Dr. Paul (2007); University of Melbourne Urban Planning Program paper
External links
Public Transport Victoria – official website of Melbourne's public transport authority
Vicsig – Victorian railways enthusiast website
Railpage Australia – enthusiast website
V/LineCars.com – Comprehensive V/Line carriage information & enthusiast website
Public transport in Melbourne
Railways in Melbourne
|
4214075
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Intrinsic%20safety
|
Intrinsic safety
|
Intrinsic safety (IS) is a protection technique for safe operation of electrical equipment in hazardous areas by limiting the energy, electrical and thermal, available for ignition. In signal and control circuits that can operate with low currents and voltages, the intrinsic safety approach simplifies circuits and reduces installation cost over other protection methods. Areas with dangerous concentrations of flammable gases or dust are found in applications such as petrochemical refineries and mines. As a discipline, it is an application of inherent safety in instrumentation. High-power circuits such as electric motors or lighting cannot use intrinsic safety methods for protection.
Intrinsic safety devices, can be sub-dividend in to:
Intrinsically safe apparatus
Associated apparatus
Intrinsically safe apparatus
Intrinsically safe apparatuses are electrical devices that have connected circuits that are intrinsically safe circuits whilst in the hazardous area.
Associated apparatus
Associated apparatuses are electrical devices that have both intrinsically safe and non-intrinsically safe circuits and is designed in a way that the non-intrinsically safe circuits cannot negatively affect the intrinsically safe circuits. The apparatus is normally
Intrinsically safe circuit
An intrinsically safe circuit is designed to not be capable of causing ignition of a given explosive atmosphere, by any spark or any thermal effect. under normal operation and specified fault conditions.
Operating and design principles
In normal use, electrical equipment often creates tiny electric arcs (internal sparks) in switches, motor brushes, connectors, and in other places. Compact electrical equipment generates heat as well, which under some circumstances can become an ignition source.
There are multiple ways to make equipment safe for use in explosive-hazardous areas. Intrinsic safety (denoted by "i" in the ATEX and IECEx Explosion Classifications) is one of several available methods for electrical equipment. see Types of protection for more info.
For handheld electronics, intrinsic safety is the only realistic method that allows a functional device to be explosion protected. A device which is termed "intrinsically safe" has been designed to be incapable of producing heat or spark sufficient to ignite an explosive atmosphere, even if the device has experienced deterioration or has been damaged.
There are several considerations in designing intrinsically safe electronics devices:
reducing or eliminating internal sparking.
controlling component temperatures.
eliminating component spacing that would allow dust to short a circuit.
Elimination of spark potential within components is accomplished by limiting the available energy in any given circuit and the system as a whole.
Temperature, under certain fault conditions such as an internal short in a semiconductor device, becomes an issue as the temperature of a component can rise to a level that can ignite some explosive gasses, even in normal use.
Safeguards, such as current limiting by resistors and fuses, must be employed to ensure that in no circumstance can a component reach a temperature that could cause autoignition of a combustible atmosphere. In the highly compact electronic devices used today PCBs often have component spacing that create the possibility of an arc between components if dust or other particulate matter works into the circuitry, thus component spacing, siting and isolation become important to the design.
The primary concept behind intrinsic safety is the restriction of available electrical and thermal energy in the system so that ignition of a hazardous atmosphere (explosive gas or dust) cannot occur. This is achieved by ensuring that only low voltages and currents enter the hazardous area, and that no significant energy storage is possible.
One of the most common methods for protection is to limit electric current by using series resistors (using types of resistors that always fail open); and limit the voltage with multiple zener diodes. In zener barriers dangerous incoming potentials are grounded, with galvanic isolation barriers there is no direct connection between the safe- and hazardous-area circuits by interposing a layer of insulation between the two. Certification standards for intrinsic safety designs (mainly IEC 60079-11 but since 2015 also IEC TS 60079-39) generally require that the barrier do not exceed approved levels of voltage and current with specified damage to limiting components.
Equipment or instrumentation for use in a hazardous area will be designed to operate with low voltage and current, and will be designed without any large capacitors or inductors that could discharge in a spark. The instrument will be connected, using approved wiring methods, back to a control panel in a non-hazardous area that contains safety barriers. The safety barriers ensure that, in normal operation, and with the application of faults according to the equipment protection level (EPL), even if accidental contact occurs between the instrument circuit and other power sources, no more than the approved voltage and current enters the hazardous area.
For example, during marine transfer operations when flammable products are transferred between the marine terminal and tanker ships or barges, two-way radio communication needs to be constantly maintained in case the transfer needs to stop for unforeseen reasons such as a spill. The United States Coast Guard requires that the two way radio must be certified as intrinsically safe.
Another example is intrinsically safe or explosion-proof mobile phones used in explosive atmospheres, such as refineries. Intrinsically safe mobile phones must meet special battery design criteria in order to achieve UL, ATEX directive, or IECEx certification for use in explosive atmospheres.
Only properly designed battery-operated, self-contained devices can be intrinsically safe by themselves. Other field devices and wiring are intrinsically safe only when employed in a properly designed IS system. Requirements for intrinsically safe electrical systems are given in the IEC 60079 series of standards.
Certifying agencies
Standards for intrinsic protection are mainly developed by International Electrotechnical Commission (IEC), but different agencies also develop standards for intrinsic safety. Agencies may be run by governments or may be composed of members from insurance companies, manufacturers, and industries with an interest in safety standards. Certifying agencies allow manufacturers to affix a label or mark to identify that the equipment has been designed to the relevant product safety standards. Examples of such agencies in North America are the Factory Mutual Research Corporation, which certifies radios, Underwriters Laboratories (UL) that certifies mobile phones, and in Canada the Canadian Standards Association. In the EU the standard for intrinsic safety certification is the CENELEC standard EN 60079-11 and shall be certified according to the ATEX directive, while in other countries around the world the IEC standards are followed. To facilitate world trade, standards agencies around the world engage in harmonization activity so that intrinsically safe equipment manufactured in one country eventually might be approved for use in another without redundant, expensive testing and documentation.
See also
ATEX directive
References
Intrinsic safety on-line assessment tool
IEC 60079-11:2023
Further reading
Redding, R.J., Intrinsic Safety: Safe Use of Electronics in Hazardous Locations. McGraw-Hill European technical and industrial programme. 1971.
Paul, V., '"The earthing of intrinsically safe barriers on offshore transportable equipment". IMarEST. Proceedings of IMarEST - Part A - Journal of Marine Engineering and Technology, Volume 2009, Number 14, April 2009, pp. 3–17(15)
.
.
Electrical safety
Explosion protection
Natural gas safety
|
3351048
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Battle%20of%20Khaybar
|
Battle of Khaybar
|
Battle of Khaybar
The Battle of Khaybar was an armed confrontation between the early Muslims and the Jewish community of Khaybar in 628 CE.
Khaybar, which is located approximately to the northwest of Medina, was home to a sizable community of Jewish tribes; the Jews had arrived in Arabia after fleeing from Judea in the wake of the Jewish–Roman wars. Amidst the rise of Islam in the Hejaz, the Muslim community feared that the Jews—who had recently been attacked and expelled from Medina after Muhammad, on the basis of a divine revelation, alleged that they had been plotting to assassinate him—were forging alliances with a number of non-Muslim Arabian tribes.
As Muhammad's army began to march on Khaybar, the Banu Ghatafan and other Jewish-allied Arabian tribes did not, or could not, send the reinforcements that had been expected to arrive to defend the settlement, further endangering the Jewish army's poor fortifications. After a brief period of fighting, Khaybar fell to the Muslims and the Jewish knight Marhab ibn al-Harith was killed, reportedly by Ali ibn Abi Talib. The terms of surrender presented to the oasis after the Muslim conquest stipulated the seizure of the Jews' wealth and also called for every Jew to pay tribute (jizya) to the Muslims or emigrate from Khaybar, bolstering the Muslim army in a significant development for Muhammad's military career. In exchange for their acceptance of the terms, the Muslims agreed to cease their campaign against the Jews.
Since the late 20th century, Muhammad's conquest of Khaybar's Jewish community has become notable as the subject of an Arabic-language rallying slogan ("Khaybar, Khaybar, ya Yahud!"), in the context of the Arab–Israeli conflict.
Muhammad's casus belli
Islamic sources accuse the Jews of Khaybar of having plotted to unite with other Jewish tribes from Banu Wadi Qurra, Tayma and Fadak as well as with the Ghatafan (an Arab tribe) to mount an attack on Medina. Scottish historian William M. Watt notes the presence in Khaybar of the Banu Nadir, who were working with neighboring Arab tribes to protect themselves from Medina's Muslim community, who had earlier attacked and exiled Jewish tribes for violating the Charter of Medina. Orientalist Laura V. Vaglieri claims other motives for the Muslim offensive might have included the prestige that the engagement would confer upon Muhammad among his followers, as well as the loot which could be used to supplement future campaigns.
The battle ended with the surrender of the Khaybar Jews, who were then allowed to continue living in the region on the condition that they would give one-half of their produce to the Muslims. The Jews of Khaybar continued to live on the oasis for several more years, until they were expelled by the second Rashidun Caliph, Umar. The imposition of tribute by the Muslims onto the Jews served as a precedent for provisions in Islamic law, which requires the regular exaction of tribute—known as jizya—from dhimmi non-Muslim subjects living in areas under Muslim rule, as well as the confiscation of land belonging to non-Muslims to merge into the collective property of the Muslim community (Ummah).
Background
Khaybar in the 7th century
In the seventh century, Khaybar was inhabited by Jews. The inhabitants had stored in a redoubt at Khaybar a siege-engine, swords, lances, shields and other weaponry. In the past some scholars attempted to explain the presence of the weapons, suggesting that they were used for settling quarrels among the families of the community. Vaglieri suggests that it is more logical to assume that the weapons were stored in a depôt for future sale. Similarly the Jews kept 20 bales of cloth and 500 cloaks for sale, and other luxury goods. These commercial activities as a cause of hostility, Vaglieri argues, are similar to the economic causes behind persecutions in many other countries throughout history.
The oasis was divided into three regions: al-Natat, al-Shikk, and al-Katiba, probably separated by natural divisions, such as the desert, lava drifts, and swamps. Each of these regions contained several fortresses or redoubts including homes, storehouses and stables. Each fortress was occupied by a separate family and surrounded by cultivated fields and palm-groves. In order to improve their defensive capabilities, the fortresses were raised up on hills or basalt rocks.
Ali al-Sallabi, Safiur Rahman Mubarakpuri, Al-Mawardi and Muhammad Said Ramadan al-Bouti and other chroniclers counted the overall fortresses in Khaybar which the Muslim besieged consisted of around eight to thirteen separated fortresses:
al-Bariyy fortress
Kuthaibah fortress
al-Qamush fortress
al-Qullah fortress
al-Wathin fortress
an-Nathah fortress
as-Salalim fortress
Zubayr fortress
ash-Shiqq fortress
Second Bariy fortress
Na'im fortress
Sha'b fortress
Ubayy fortress
Jewish tribe of Banu Nadir
After they were sent into exile in 625 from Medina by Muslim forces, the Banu Nadir had settled in Khaybar. In 627, the Nadir chief Huyayy ibn Akhtab together with his son joined the Meccans and Bedouins besieging Medina during the Battle of the Trench. In addition, the Nadir paid Arabian tribes to go to war against the Muslims. Bribing Banu Ghatafan with half of their harvest, Banu Nadir secured 2,000 men and 300 horsemen from the tribe to attack Muhammad, and similarly persuaded the Bani Asad. They attempted to get the Banu Sulaym to attack the Muslims, but the tribe gave them only 700 men, since some of its leaders were sympathetic towards Islam. The Bani Amir refused to join them altogether, as they had a pact with Muhammad. Once the battle started, Huyayy ibn Akhtab persuaded the Banu Qurayza to go against their covenant with Muhammad and turn against him during the battle. After the defeat of the confederates in the battle, and Qurayza's subsequent surrender, Huyayy (who was at that time in the Qurayza strongholds of Medina) was killed alongside the men of the Qurayza. After Huyayy's death, Abu al-Rafi ibn Abi al-Huqayq took charge of the Banu Nadir at Khaybar. Al-Huqayq soon approached neighboring tribes to raise an army against Muhammad. After learning this, the Muslims, aided by an Arab with a Jewish dialect, assassinated him.
Al-Huqayq was succeeded by Usayr ibn Zarim. It has been recorded by one source that Usayr also approached the Ghatafan and rumors spread that he intended to attack the "capital of Muhammad". The latter sent Abdullah bin Rawaha with a number of his companions, among whom was Abdullah bin Unays, an ally of Banu Salima, a clan hostile to the Jews. When they came to Usayr, they told him that if he would come to Muhammad, Muhammad would give him an appointment and honour him. They kept on at him until he went with them with a number of Jews. Abdullah bin Unays mounted him on his beast until he was in al-Qarqara, about six miles from Khaybar. Usayr suddenly changed his mind about going with them. Abdullah perceived Usayr's bad intention as the latter was preparing to draw his sword. So Abdullah rushed at him and struck him with his sword cutting off his leg. Usayr hit Abdullah with a stick of shauhat wood which he had in his hand and wounded his head. All Muhammad's emissaries fell upon the thirty Jewish companions and killed them except one man who escaped on his feet. Abdullah bin Unays is the assassin who volunteered and got permission to kill Banu Nadir's Sallam ibn Abu al-Huqayq at a previous night mission in Khaybar.
Many scholars have considered the above machinations of the Nadir as a reason for the battle. According to Montgomery Watt, their intriguing and use of their wealth to incite tribes against Muhammad left him no choice but to attack. Vaglieri concurs that one reason for attack was that the Jews of Khaybar were responsible for the Confederates that attacked Muslims during the Battle of the Trench. Shibli Numani also sees Khaybar's actions during the Battle of the Trench, and draws particular attention to Banu Nadir's leader Huyayy ibn Akhtab, who had gone to the Banu Qurayza during the battle to instigate them to attack Muhammad.
Treaty of Hudaybiyya
In 628, when the Muslims attempted to perform the Umrah (lesser pilgrimage), after much negotiations, the Muslims entered a peace treaty with the Quraysh, ending the Muslim-Quraysh wars. The treaty also gave Muhammad the assurance of not being attacked in the rear by the Meccans during the expedition.
Political situation
As war with Muhammad seemed imminent, the Jews of Khaybar entered into an alliance with the Jews of Fadak oasis. They also successfully persuaded the Bedouin Ghatafan tribe to join their side in the war in exchange for half their produce. However, in comparison to the power of the north, Muhammad's army did not seem to pose enough of a threat for the Khaybar to sufficiently prepare themselves for the upcoming battle. Along with the knowledge that Muhammad's army was small, and in need of resources, the lack of central authority at Khaybar prevented any unified defensive preparations, and quarrels between different families left the Jews disorganized. The Banu Fazara, related to the Ghatafan, also offered their assistance to Khaybar, after their unsuccessful negotiations with the Muslims.
Failure of the Arabian tribe of Banu Ghatafan
During the battle, the Muslims were able to prevent Khaybar's Ghatafan allies (consisting of 4,000 men) from providing them with reinforcements. One reason given is that the Muslims were able to buy off the Bedouin allies of the Jews. Watt, however, suggests that rumors of a Muslim attack on Ghatafan strongholds might also have played a role. According to Tabari, Muhammad's first stop in his conquest of Khaybar was in the valley of al-Raji, which was directly between the Ghatafan people and the Khaybar. In hearing the news of the Muslim army's position, the Ghatafan organized and rode out to honor their alliance with the Khaybar. After a day of travel, the Ghatafan thought they heard their enemy behind them and turned around in order to protect their families and possessions, thus opening the path for Muhammad's army. Another story says that a mysterious voice warned the Ghatafan of danger and convinced them to return to their homes.
Course of the battle
The Muslims set out for Khaybar in March 628, Muharram AH 7. According to different sources, the strength of the Muslim army varied from 1,400 to 1,800 men and between 100 and 200 horses. Some Muslim women (including Umm Salama) also joined the army, in order to take care of the wounded. Compared to the symbolic Khaybar fighting strength of 10,000, the Muslim contingent was small, but this provided an advantage, allowing them to swiftly and quietly march to Khaybar (in only three days), catching the city by surprise. It also made Khaybar overconfident. As a result, the Jews failed to mount a centrally organized defense, leaving each family to defend its own fortified redoubt. This underestimation of the Muslims allowed Muhammad to conquer each fortress one by one with relative ease, claiming food, weapons, and land as he went.
One Muslim reported: "We met the workers of Khaybar coming out in the morning with their spades and baskets. When they saw the apostle and the army they cried, 'Muhammad with his force,' and turned tail and fled. The apostle said, 'Allah Akbar! Khaybar is destroyed. When we arrive in a people's square it is a bad morning for those who have been warned.'"
The Jews, after a rather bloody skirmish in front of one of the fortresses, avoided combat in the open country. Most of the fighting consisted of shooting arrows at a great distance. On at least one occasion the Muslims were able to storm the fortresses. The besieged Jews managed to organize, under the cover of darkness, the transfer of people and treasures from one fortress to another as needed to make their resistance more effective.
Neither the Jews nor the Muslims were prepared for an extended siege, and both suffered from a lack of provisions. The Jews, initially overconfident in their strength, failed to prepare even enough water supplies for a short siege. Early in the campaign, the Muslims' hunger caused them to slaughter and cook several donkeys which they had taken during their conquest. Muhammad, who had determined that the eating of horse, mule, and donkey meat was forbidden, made the exception that one can eat forbidden foods so long as scarcity leaves no other option.
Fall of al-Qamus fort
After the forts at an-Natat and those at ash-Shiqq were captured, there remained the last and the heavily guarded fortress called al-Qamus, the siege of which lasted between thirteen and nineteen days.
Several attempts by Muslims to capture this citadel in some single combats failed. The first attempt was made by Abu Bakr who took the banner and fought, but was unable to succeed. Umar then charged ahead and fought more vigorously than Abu Bakr, but still failed. That night Muhammad proclaimed, "By God, tomorrow I shall give it [the banner] to a man who loves God and His Messenger, whom God and His Messenger love. Allah will bestow victory upon him." That morning, the Quraysh were wondering who should have the honor to carry the banner, but Muhammad called out for Ali ibn Abi Țalib. All this time, Ali, son-in-law and cousin of Muhammad, was ill and could not participate in the failed attempts. The apostle sent him with his flag and Ali, with new vigor, set out to meet the enemy, bearing the banner of Muhammad. When he got near the fort the garrison came out and he fought them. In some Shi’ite sources it is said that during the battle, a Jew struck him so that his shield fell from his hand and Ali lost his shield. In need of a substitute, he picked up a door and used it to defend himself. In some Shi'ite sources it is also said that, when the time came to breach the fortress, he threw the door down as a bridge to allow his army to pass into the citadel and conquer the final threshold. The Apostle revived their (his followers) faith by the example of Ali, on whom he bestowed the surname of "the Lion of God" (Asadullah).
The Jews speedily met with Muhammad to discuss the terms of surrender. The people of al-Waṭī and al-Sulālim surrendered to the Muslims on the condition that they be "treated leniently" and the Muslims refrain from shedding their blood. Muhammad agreed to these conditions and did not take any of the property of these two forts.
Killing of Marhab
Historians have given different descriptions about the incident of killing Marhab. Most of historical sources, including Sahih Muslim, say that Ali killed Marhab while conquering the Qamus fort or the fort of Na’im.
The most famous narration related to Ali is all total below:
“When Ali reached the Citadel of Qamus, he was met at the gate by Marhab, a Jewish chieftain who was well experienced in battle. Marhab called out: "Khaybar knows well that I am Marhab, whose weapon is sharp, a warrior tested. Sometimes I thrust with spear; sometimes I strike with sword, when lions advance in burning rage".
In Sahih Muslim, the verses have been narrated like this: Khaibar knows certainly that I am Marhab,
A fully armed and well-tried valorous warrior (hero), when war comes spreading its flames.
'Ali chanted in reply:
I am the one whose mother named him Haidar (lion), (And am) like a lion of the forest with a terror-striking countenance. I give my opponents the measure of sandara in exchange for sa'(goblet) (i. e. return their attack with one that is much more fierce).
The two soldiers struck at each other, and after the second blow, Ali cleaved through Marhab's helmet, splitting his skull and landing his sword in his opponent's teeth. Another narration described, "Ali struck at the head of Mirhab and killed him”.
Aftermath
Muhammad met with Ibn Abi al-Huqaiq, al-Katibah and al-Watih to discuss the terms of surrender. As part of the agreement, the Jews of Khaybar were to evacuate the area, and surrender their wealth. The Muslims would cease warfare and not hurt any of the Jews. After the agreement, some Jews approached Muhammad with a request to continue to cultivate their orchards and remain in the oasis. In return, they would give one-half of their produce to the Muslims. According to Ibn Hisham's version of the pact with Khaybar, it was concluded on the condition that the Muslims "may expel you [Jews of Khaybar] if and when we wish to expel you." Norman Stillman believes that this is probably a later interpolation intended to justify the expulsion of Jews in 642. The agreement with the Jews of Khaybar served as an important precedent for Islamic Law in determining the status of dhimmis, (non-Muslims under Muslim rule).
After hearing about this battle, the people of Fadak, allied with Khaybar during the battle, sent Muḥayyisa b. Masūd to Muhammad. Fadak offered to be "treated leniently" in return for surrender. A treaty similar to that of Khaybar was drawn with Fadak as well.
Among the captives was Safiyya bint Huyayy, daughter of the killed Banu Nadir chief Huyayy ibn Akhtab and widow of Kenana ibn al-Rabi, the treasurer of Banu Nadir. The companions informed Muhammad of Safiyya's beauty and family status, although she had already been taken by his companion Dihyah al-Kalbi.Vol.1, no.371 Muhammad summoned Dihyah and ordered him to give Safiyya to him and take any of the other captured girls as slaves. Dihyah acceded the request only after being given 7 slaves in her place, as Safiyya was of renowned beauty. Safiyya and another woman had passed the bodies of the beheaded Khaybar men on their way to the prophet, and the other woman had become hysterical at the sight, to which Muhammad said "take away this she-devil". Muhammad took the 17 years old Safiyya to his bed on the very night of the day when her husband and family were slaughtered, and later manumitted and married her. Thus, Safiyya became one of the Mothers of the Believers.
Kenana ibn al-Rabi, the treasurer of the Banu Nadir and husband to Safiyya, when asked about the treasure they brought with them at the time of leaving Medina, denied having any such treasure. He was told that in case the treasure could be found hidden, he would face death-penalty for his false promise. Muhammad than ordered Zubayr Ibn Al-Awwam to torture Kenanah, which he did by applying a burning hot metal to Kenanah's chest until he had almost expired, but Kenanah refused to speak. A Jew told Muhammad that he had seen Al-Rabi near a certain ruin every morning. When the ruin was excavated, it was found to contain some of the treasure. Kenana was then beheaded. Shibli Nomani rejects this account, and argues that Kenana was beheaded to avenge Mahmud, brother of Muhammad ibn Maslamah, who had died during the various sieges of Khaybar, killed by a millstone thrown by a warrior named Marhab.
According to several Muslim traditions, a Jewish woman, Zeynab bint Al-Harith, attempted to poison Muhammad to avenge her slain relatives. She poisoned a piece of lamb that she cooked for Muhammad and his companions, putting the most poison into Muhammad's favorite part, the shoulder. This assassination attempt failed because Muhammad recognised that the lamb was poisoned and spat it out, but one companion ate the meat and died and Muhammad's health suffered as a result.
The victory in Khaybar greatly raised the status of Muhammad among his followers and local Bedouin tribes, who, seeing his power, swore allegiance to Muhammad and converted to Islam. The captured booty and weapons strengthened his army, and he captured Mecca just 18 months after Khaybar.
In classic Islamic literature
According to mainstream Sunni opinion, the battle is mentioned in Sahih Bukhari, in which Muhammad is reported to have said "Tomorrow I will give the flag to a man with whose leadership Allah will grant (the Muslim) victory." Afterwards, he gave the flag to Ali. According to a Shia tradition, Muhammad called for Ali, who killed a Jewish chieftain with a sword-stroke, which split in two the helmet, the head and the body of the victim. Having lost his shield, Ali is said to have lifted both of the doors of the fortress from their hinges, climbed into the moat and held them up to make a bridge whereby the attackers gained access to the redoubt. The door was so heavy that forty men were required to put it back in place. This story is the basis for the Shi'ites viewing Ali as the prototype of heroes.
On one occasion, Muslim soldiers, without Muhammad's opinion and permission, killed and cooked a score of donkeys, which had escaped from a farm. The incident led Muhammad to forbid to Muslims the meat of horses, mules, and donkeys, unless consumption was forced by necessity. The Jews surrendered when, after a month and a half of the siege, all but two fortresses were captured by the Muslims.
According to modern fiqh researchers the aftermath of Khaibar battle were significant as various Islamic jurist scholars from various schools of thought such as Dawud al-Zahiri, Ahmad ibn Hanbal, Malik ibn Anas, and Muhammad Shaybani were basing the event of the ruling of seizure of Khaibar properties by Muslim conquerors and employing the subdued Jewish inhabitants as the worker of Khaibar gardens and plantations in the aftermath of the battle. Those jurists and their followers were passing verdict that the practice were as became model of Islamic business cooperation to cultivate agricultural land were allowed according to their Madhhabs.
Islamic primary sources
Muslim scholars suggest that capturing Khaibar had been a divine promise implied in Quran 48:20 below:
The event is mentioned in many Sunni Hadith collections. The Muslim scholar Safiur Rahman al Mubarakpuri mentions that the hadith below regarding Amir's accidental death is related to Khaibar:
Allah's Apostle offered the Fajr prayer when it was still dark, then he rode and said, 'Allah Akbar! Khaibar is ruined. When we approach near to a nation, the most unfortunate is the morning of those who have been warned." The people came out into the streets saying, "Muhammad and his army." Allah's Apostle vanquished them by force and their warriors were killed; the children and women were taken as captives. Safiya was taken by Dihya Al-Kalbi and later she belonged to Allah's Apostle go who married her and her Mahr was her manumission.
Modern usage in the Arab–Israeli conflict
Protests in the Middle East,
Europe and North America sometimes reference the Battle of Khaybar in the context of the Israeli–Palestinian conflict. Some versions of the chant are:
—"Khaybar, Khaybar O Jews, the army of Muhammad will return".
In French, Khaybar, Khaybar, Ô Juifs, l'armée de Mohammad va revenir.
Khaybar, Khaybar ya yahud, jaysh Muhammad qadimun.—"Khaybar, Khaybar O Jews, the army of Muhammad is coming." According to Abbas al-Musawi of Hezbollah, this was the version chanted at the original battle in the 7th century CE.
Khaybar, Khaybar ya sahyun, Hizbullah qadimun.—"Khaybar, Khaybar you Zionists, Hizbullah is coming."
During the First Intifada, Hamas leaflets encouraged Palestinians to reinterpret the "memory of Khaybar" into a new conflict with Israel. The slogan "Khaybar Khaybar O Jews, the army of Muhammad shall return" has frequently appeared in Hamas demonstrations and wall graffiti.
During the Lebanon War of 2006, the Lebanese Shia militia Hezbollah dubbed missiles it fired on Israeli cities after Khaybar.
Khaybar is also the name of a television series that began broadcasting in the Middle East during July 2013 (Ramadan that year). Set in the Battle of Khaybar, it is a drama depicting the relations between the Jews of Khaybar and the Jewish and Arab communities of Medina at that time. MEMRI, the Simon Wiesenthal Center and the ADL have criticized it for its uncomplimentary portrayal of Jews as the enemy of Islam.
Medieval Muslim conquerors of north India named Khyber Pass after Khaybar, signifying Muslim conquest of lands inhabited by ancient Hindus. This also symbolised Muslim aspiration of conquering entire India after Khyber Pass; just as the Conquest of Mecca followed the Muslim success at the Battle of Khaybar.
See also
Kheibar missile, Iranian MRBM named for the battle
Muhammad's views on the Jewish people
Military career of Muhammad
Muhammad's expeditions
Islamic military jurisprudence
References
Bibliography
Guillaume, Alfred. The Life of Muhammad: A Translation of Ibn Ishaq's Sirat Rasul Allah. Oxford University Press, 1955.
Jafri, S.H.M. The Origins and Early Development of Shi'a Islam. Longman; 1979
Lewis, Bernard. The Jews of Islam. Princeton: Princeton University Press, 1984.
Muhammad Husayn Haykal (2008). The Life of Muhammad. Selangor: Islamic Book Trust. .
"The Conquest of Kyber." Restatement of History of Islam. N.p., n.d. Web. 17 Apr 2012.
Stillman, Norman. The Jews of Arab Lands: A History and Source Book. Philadelphia: Jewish Publication Society of America, 1979.
Spencer, Robert. "'Khaybar, Khaybar, O Jews.'." Human Events 62.27 (2006): 12. Academic Search Premier. Web. 24 Apr. 2012.
Ṭabarī. The History Of Al-Ṭabarī: Taʾrīkh Al-rusul Wa'l Mulūk. Albany: State University Of New York, 1985–2007. Print.
Journal
Encyclopedia
Encyclopaedia of Islam. Ed. P. Bearman et al., Leiden: Brill, 1960–2005.
Encyclopaedia of Islam, Second Edition. Edited by: P. Bearman, Th. Bianquis, C.E. Bosworth, E. van Donzel, W.P. Heinrichs. Brill Online, 2012. Reference. 24 April 2012
Lewis, Bernard. The Arabs in History. Oxford University Press, 1993 ed. (reissued 2002).
628
Khaybar
Muhammad and Judaism
Khaybar
History of Hejaz
Jewish military history
|
5257808
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D1%96%20%D0%BB%D1%96%D1%81%D0%B8
|
Східноканадські перехідні ліси
|
Східноканадські перехідні ліси (ідентифікатор WWF: NA0406) — неарктичний екорегіон помірних широколистяних та мішаних лісів, розташований на сході Канади та в штаті Нью-Йорк на північному сході США.
Географія
Екорегіон східноканадських перехідних лісів розташований переважно на території , північніше Великих Озер та північно-західніше річки Святого Лаврентія. Він охоплює південні та південно-східні райони Онтаріо, зокрема північно-східне узбережжя озера Верхнє і північне узбережжя озера Гурон, та південні райони Квебеку на схід до річки Сагеней. Крім того, екорегіон включає гірський масив Адірондак та височину , які розташовані на півночі штату Нью-Йорк у Сполучених Штатах Америки.
Рельєф екорегіону представлений височинами та горами. На півдні Квебеку розташовані Лаврентійські гори, одні з найдавніших гір на Землі, які є найвищою частиною Лаврентійської височини. На північний схід від міста Квебек розташована гора , найвища вершина Лаврентійських гір заввишки 1166 м. Найвищою вершиною всього екорегіону є гора висотою 1629 м, розташована в масиві Адірондак. З геологічної точки зору основу Лаврентійських гір складають докембрійські граніти, гнейси та інші метаморфічні та магматичні породи Канадського щита, а гір Адірондак — протерозойські метаморфічні породи.
Під час останнього льодовикового періода територію екорегіону вкривав Лаврентійський льодовиковий щит, який залишив по собі численні льодовикові форми рельєфу та озера, такі як Ніпіссінґ, , та Тіміскамінг. Гори та височини регіону порізані численними річками, що стікають на південь, до Великих озер та до річки Святого Лаврентія. Наразі в регіоні продовжується післяльодовиковий відскок (підйом поверхні суші після відступу важких льодовикових щитів), який сприяє динамічному характеру молодих вододілів. Його швидкість становить близько метра за століття, і за прогнозами, він триватиме ще протягом тисяч років.
На північ від екорегіону поширені ліси центральних районів Канадського щита, на північний схід — східноканадські бореальні ліси, на південний схід, в долині річки Святого Лаврентія та на навколишніх низовинах, — низинні ліси сходу Великих озер, а на південний захід, за річкою Сент-Меріс, яка сполучає озера Верхнє та Гурон, — ліси заходу Великих озер.
Клімат
На більшій частині екорегіону переважає вологий континентальний клімат (Dfb за класифікацією кліматів Кеппена), який характеризується теплим літом та холодною сніжною зимою. Середньорічна температура тут коливається від 1,5 °C до 3,5 °C, збільшуючись з півночі на південь. Середня літня температура становить 15 °C, а середня зимова температура коливається від -8,5 °C до -11 °C. Середньорічна кількість опадів коливається від 800 до 1000 мм. На узбережжі Верхнього озера та затоки Джорджіан-Бей, а також на північному сході екорегіону, між містом Квебек та річкою Сагеней, середньорічна кількість опадів перевищує 1000 мм, значна частина з яких випадає у вигляді сильних снігопадів.
Флора
Основними рослинними угрупованнями екорегіону є мішані ліси, які мають перехідний характер між бореальними лісами, поширеними у більш холодних районах на півночі, та широколистяними лісами, поширеними південніше. Їх структура та видовий склад значно відрізняються залежно від клімату, ґрунтів та висоти над рівнем моря. На півночі екорегіону та в районі озера Тіміскамінг в лісах домінують хвойні дерева, тоді як у більш теплих і краще дренованих районах переважають широколистяні види.
У заплавах, які сезонно затоплюються водою, зокрема навколо , зустрічаються заболочені хвойні ліси, які можуть бути більш чи менш густими. В цих лісах переважають чорні ялини (Picea mariana) та американські модрини (Larix laricina), а землю вкривають килими сфагнового моху (Sphagnum spp). Там, де ґрунти не залишаються насиченими водою цілий рік, ростуть західні туї (Thuja occidentalis). По краях боліт ростуть білі вільхи (Alnus incana subsp. rugosa), а на більш сухих підвищеннях — сосни Веймута (Pinus strobus).
На рівнинах, невисоких хребтах та пагорбах біля водойм поширені хвойні ліси, основу яких складають бальзамисті ялиці (Abies balsamea) та червоні ялини (Picea rubens). Також в цих лісах зустрічаються сосни Веймута (Pinus strobus), червоні сосни (Pinus resinosa) та паперові берези (Betula papyrifera). Кам'яниста земля під деревами вкрита рідкісною рослинністю. У ранньосукцесійних лісах зазвичай переважають паперові берези (Betula papyrifera) та американські осики (Populus tremuloides). Пожежі є важливою частиною режиму природних порушень, особливо на півночі регіону, де пожежі іноді можуть охоплювати понад 1000 км².
У перехідній зоні між низинними хвойними лісами та північними широколистяними лісами поширені мішані ліси. Ґрунти тут менш кам'янисті, ніж у хвойних лісах, і здатні підтримувати більше рослинності. Основу мішаних лісів складають червоні ялини (Picea rubens), бальзамисті ялиці (Abies balsamea), канадські тсуґи (Tsuga canadensis), червоні клени (Acer rubrum) та жовті берези (Betula alleghaniensis). В підліску ростуть кущі вільхолистої калини (Viburnum lantanoides) і жимолості (Lonicera spp.) та пенсильванські клени (Acer pensylvanicum), а в трав'яному ярусі — (Oxalis montana), (Clintonia borealis), канадський дерен (Cornus canadensis), папороті та мохи.
На найбільш родючих ґрунтах регіону ростуть , в яких переважають — цукрові клени (Acer saccharum), великолисті буки (Fagus grandifolia) та жовті берези (Betula alleghaniensis). У вторинних лісах зустрічаються червоні ялини (Picea rubens), сосни Веймута (Pinus strobus), американські ясени (Fraxinus americana), канадські тсуґи (Tsuga canadensis), пізні черемхи (Prunus serotina) та червоні клени (Acer rubrum). В підліску листяних лісів поширені кущі вільхолистої калини (Viburnum lantanoides), а в трав'яному ярусі — папороті, плауни та різноманітні трави, що квітнуть навесні.
На гірських схилах екорегіону поширені мішані ліси, основу яких складають червоні ялини (Picea rubens), канадські тсуґи (Tsuga canadensis), цукрові клени (Acer saccharum), жовті берези (Betula alleghaniensis) та великолисті буки (Fagus grandifolia). Подекуди в цих лісах зустрічаються сосни Веймута (Pinus strobus), тоді як червоні клени (Acer rubrum), характерні для низинних мішаних лісів, в горах відсутні.
На більших висотах поширені гірські хвойні ліси, основу яких складають бальзамисті ялиці (Abies balsamea), які починають все частіше зустрічатися зі збільшенням висоти, а також червоні ялини (Picea rubens) та деякі широколистяні дерева — паперові берези (Betula papyrifera), жовті берези (Betula alleghaniensis) та (Sorbus americana). Біля верхньої межі лісу бальзамисті ялиці (Abies balsamea) та чорні ялини (Picea mariana) утворюють криволісся. Серед трав'янистих рослин, що зустрічаються в гірських хвойних лісах, слід відзначити гірську квасеницю (Oxalis montana), північну клінтонію (Clintonia borealis), канадський дерен (Cornus canadensis) та остистий щитник (Dryopteris carthusiana). Скелі вкриті мохами та лишайниками.
На найвищих гірських вершинах екорегіону поширені альпійські луки. Тут знайшли притулок деякі види арктичних рослин, що залишилися після відступу льодовиків наприкінці Вісконсинського зледеніння, зокрема дерниста пухівочка (Trichophorum cespitosum), лохина (Vaccinium uliginosum), лапландський рододендрон (Rhododendron lapponicum), ведмежоягідна верба (Salix uva-ursi), (Geocarpon groenlandicum) та альпійська чаполоч (Hierochloë alpina).
Фауна
В межах екорегіону зустрічається 58 видів ссавців та понад 200 видів птахів. Серед поширених в регіоні ссавців слід відзначити (Alces alces americana), білохвостого оленя (Odocoileus virginianus), барибала (Ursus americanus), койота (Canis latrans), звичайну лисицю (Vulpes vulpes), канадську рись (Lynx canadensis), руду рись (Lynx rufus), американську куницю (Martes americana), ільку (Pekania pennanti), американського зайця (Lepus americanus), червону вивірку (Tamiasciurus hudsonicus), канадського голкошерста (Erethizon dorsatum), звичайного ракуна (Procyon lotor), лісового бабака (Marmota monax) та східного бурундука (Tamias striatus). На берегах річок та озер поширені канадські бобри (Castor canadensis), канадські видри (Lontra canadensis), річкові візони (Neogale vison) та болотяні ондатри (Ondatra zibethicus).
Територія екорегіону лежить на південній межі поширення вовків (Canis lupus lycaon) у Східній Канаді. Останнім часом тут почастішали спостереження (Puma concolor couguar), популяція яких поступово відновлюється, тоді як (Rangifer tarandus caribou), (Cervus canadensis canadensis) та звичайні росомахи (Gulo gulo) вимерли в регіоні.
Серед поширених в екорегіоні птахів слід відзначити (Canachites canadensis), американського орябка (Bonasa umbellus), американського крижня (Anas rubripes), каролінку (Aix sponsa), жовтоокого креха (Lophodytes cucullatus), північну зенаїду (Zenaida macroura), північну жовну (Dryocopus pileatus), королівського тирана (Tyrannus tyrannus), північного жовтогорлика (Geothlypis trichas), світлобрового червоїда (Leiothlypis peregrina), цитринового віреона (Vireo philadelphicus), лісового дрозда (Hylocichla mustelina) та червоного кардинала (Cardinalis cardinalis). Герпетофауна екорегіону включає молочну змію (Lampropeltis triangulum) та рідкісну розмальовану черепаху (Chrysemys picta).
Збереження
Близько 9,6 % площі екорегіону є заповідними територіями. Природоохоронні території включають: , , , та Національний парк Ла-Морісі в Квебеку, , , , Провінційний парк Кілларні, та низка парків в окрузі Алгома в Онтаріо, а також парк в Нью-Йорку. В горах Адірондак розташований також , одна з найбільших ділянок незайманого лісу в США.
Примітки
Джерела
Magee, D.W., & H. E. Ahles (1999). Flora of the Northeast: A Manual of the Vascular Flora of New England and Adjacent New York, Boston: University of Massachusetts Press.
Посилання
«Eastern forest–boreal transition». Terrestrial Ecoregions. World Wildlife Fund.
«Eastern Canadian Temperate-Boreal Forest Transition» — One Earth.
Екорегіони США
Екорегіони Канади
|
2102166
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D1%87%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%90%D0%B2%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%83%202016
|
Відкритий чемпіонат Австралії з тенісу 2016
|
Відкритий чемпіонат Австралії з тенісу 2016 — тенісний турнір, що проходив з 18 по 31 січня 2016 року на кортах Мельбурн-Парку в Мельбурні, Австралія. Це 104-ий чемпіонат Австралії з тенісу і перший турнір Великого шолома в 2016 році.
Основні події
Новак Джокович відстояв свій титул чемпіона в одиночному чоловічому розряді, що стало його шостою перемогою в Австралії й чотирнадцятим титулом Великого шолома.
Фаворитка жіночого турніру Серена Вільямс поступилася в фіналі Анжелік Кербер. Для Кербер ця перемога була першою в турнірах Великого шолома. Взагалі, вона стала першою в цьому столітті німкенею, якій підкорився один із титулів Великого шолома. Останнью переможницею-німкенею була ще Штеффі Граф у 1999 році. Програш Серени Вільямс означає, що їй ще не вдалося зрівнятися з Граф за кількістю великих титулів.
Пара Мартіна Хінгіс та Саня Мірза виграла свій третій титул Великого шолома поспіль.
Переможці та фіналісти
Одиночний розряд. Чоловіки
Новак Джокович переміг Енді Маррей, 6–1, 7–5, 7–6(7–3)
Одиночний розряд. Жінки
Анджелік Кербер перемогла Серену Вільямс, 6–4, 3–6, 6–4
Парний розряд. Чоловіки
Джеймі Маррей / Бруно Суареш перемогли пару Деніел Нестор / Радек Штепанек, 2–6, 6–4, 7–5
Парний розряд. Жінки
Мартіна Хінгіс / Саня Мірза перемогли пару Андреа Главачкова / Луціє Градецька, 7–6(7–1), 6–3
Мікст
Олена Весніна / Бруно Суареш перемогли пару Коко Вандевей / Горія Текеу, 6–4, 4–6, [10–5]
Юніори
Хлопці. Одиночний розряд
Олівер Андерсон переміг Юрабека Карімова, 6–2, 1–6, 6–1
Дівчата. Одиночний розряд
Віра Лапко перемогла Терезу Мігалікову, 6–3, 6–4
Хлопці. Парний розряд
Алекс Де Мінор / Блейк Елліс перемогли пару Лукаш Клейн / Патрік Рікл, 3–6, 7–5, [12–10]
Дівчата. Парний розряд
Ганна Калінська / Тереза Мігалікова перемогли пару Даяна Ястремська/ Анастасія Зарицька, 6–1, 6–1
Див. також
Відкритий чемпіонат Франції з тенісу 2016
Вімблдонський турнір 2016
Відкритий чемпіонат США з тенісу 2016
Відкритий чемпіонат Австралії з тенісу
Тур WTA 2016
2016 у тенісі
Січень 2016
2016 в австралійському спорті
|
2912193
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Миненко Микола Іванович
|
Миненко Микола Іванович
Микола Іванович Миненко (Міненко) (село Писарівка, тепер Новосанжарського району Полтавської області — , село Писарівка Новосанжарського району Полтавської області) — український радянський діяч, новатор сільськогосподарського виробництва, комбайнер колгоспу «Більшовик» Новосанжарського району Полтавської області. Депутат Верховної Ради УРСР 7—8-го скликань. Герой Соціалістичної Праці (23.06.1966).
Біографія
Народився в селянській родині в 1927 (за іншими даними — в 1926) році. Освіта неповна середня. У 1940 закінчив Писарівську семирічну школу Новосанжарського району Полтавської області. Трудову діяльність розпочав колгоспником у селі Писарівці Новосанжарського району.
З 1943 по 1950 рік служив у лавах Червоної (Радянської) армії в 140-му артилерійському полку. Учасник німецько-радянської війни. У 1945 був важко поранений на території Угорщини.
Після демобілізації з травня 1950 по 1957 рік — електрозварник Полтавського паровозоремонтного заводу.
Член КПРС.
У березні 1957 року за путівкою районного комітету КПУ направлений у колгосп імені Шевченка села Писарівки Новосанжарського району Полтавської області, де працював помічником комбайнера. Закінчив школу сільських механізаторів. Після об'єднання колгоспів працював комбайнером колгоспу «Більшовик» Новосанжарського району Полтавської області.
Звання Героя Соціалістичної Праці Миколі Миненку присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 червня 1966 року як передовику сільського господарства, за збільшення виробництва та заготівель пшениці, жита, гречки, проса, рису, кукурудзи та інших зернових культур.
З 1987 року — на пенсії. Похований у селі Писарівці Новосанжарського району, на могилі встановлено пам'ятник.
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці (23.06.1966)
орден Леніна (23.06.1966)
орден Трудового Червоного Прапора (1973)
орден Вітчизняної війни ІІ ст. (6.11.1985)
бронзова медаль ВДНГ СРСР (1965)
медалі
знак «Переможець соціалістичного змагання» (1974)
Почесна грамота Президії Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок (1974)
Посилання
Миненко Николай Иванович
МИНЕНКО Микола Іванович. Герой Соціалістичної Праці (1966)
Депутати Верховної Ради УРСР 7-го скликання
Депутати Верховної Ради УРСР 8-го скликання
Персоналії за алфавітом
Уродженці Новосанжарського району
Члени КПРС
Передовики виробництва СРСР
|
4253421
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%94%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кавалєров Іван Миколайович
|
Кавалєров Іван Миколайович
Іван Миколайович Кавалєров (30 грудня 1871, м. Рязань, Росія – 19 серпня 1946, м. Горький, Росія) — ректор Харківського медичного інституту (1922–1923), вчений-профпатолог, доктор медичних наук, професор (1920).
Біографія
Іван Миколайович Кавалєров народився у Рязані, у родині вчителя грецької мови.
Середню освіту Іван Миколайович одержав у гімназії, потім вступив на медичний факультет Московського університету, який закінчив з відзнакою (1896). Під час навчання отримував стипендію імені професора Скворцова за вивчення поширення епідемій холери, черевного тифу, малярії, сифілісу, паразитичних захворювань в Криму.
Після закінчення університету І.М. Кавалєрова було обрано, з числа багатьох претендентів, ординатором в шпитальній терапевтичній клініці професора О.О. Остроумова, де протягом трьох років набував клінічного досвіду. Іван Миколайович проводив активну санітарно-просвітницьку роботу, та вимагав від земства проведення заходів щодо профілактики малярії, знищення застійних водоймищ, хінізації робітників, також наполягав на лікуванні інфікованих венеричними хворобами тощо. По закінченні ординатури йому була запропонована посада позаштатного асистента без оплати, тому він був вимушений припинити наукову роботу і шукати місце практичного лікаря.
У 1901-1905 рр. — головний лікар і завідувач терапевтичним відділенням лікарні «Товариства для розробки кам’яної солі та вугілля на Півдні Росії» (зараз Україна, м. Донецьк).
Ще за студентські роки І.М. Кавалєров брав участь у революційному русі; на Донбасі його революційна діяльність розширилася – тут у 1900-1905 р. він був пов’язаний з відомими діячами робітничого руху Г.І. Петровським і П.О. Моїсеєнком. За сприяння проведенню страйку робітників Щербинівського рудника (Донбас, 1905) був висланий на батьківщину.
З 1906 р. — завідувач терапевтичним відділенням і фізіотерапевтичним кабінетом лікарні (м. Рязань).
З 1909 р. — головний лікар Балахнінської лікарні Ради з’їзду бакинських нафтопромисловців, член комісії з промислової гігієни.
Коли у 1910 р. на Донбасі почалася епідемія холери, його направили до Горлівського округу, де епідемія набула значного розмаху.
Після успішної ліквідації епідемії холери І.М. Кавалєрову дозволили працювати у Горлівці, де він до 1914 р. служив лікарем, проводячи наукові дослідження, виконуючи велику практичну роботу, не полишаючи участі в революційному русі.
В ці роки він вивчав легеневий туберкульоз робітників-текстильників, підвищення захворюваності шахтарів і членів їх родин, отруєння нафтовиків при боротьбі з нафтовими пожежами, травматизм рудокопів, методи визначення окису вуглецю у рудничному повітрі тощо.
Виконав кілька робіт з проблем гігієни праці та професійної патології. Ці роботи принесли йому славу як значному фахівцеві у галузі гігієни праці та профпатології.
У 1911-1912 роках Іван Миколайович побував з науковими цілями в зарубіжних клініках і санаторіях, в тому числі в Парижі, Мілані та Ніцци, там він стажувався і закінчував свою докторську дисертацію. Робота була прийнята до захисту в Харківському університеті, але в зв'язку з початком Першої світової війни І. Н. Кавалеров у вересні 1914 року був призваний на військову службу. Був начальником військового госпіталю № 52 (Росія, м. Орел, 1917), членом Ради робітничих і селянських депутатів м. Орел, заступником завідувача губернським відділом охорони здоров’я міста Орел (1917-1918). Брав участь в ліквідації епідемії висипного тифу в Брянській і Чернігівській губерніях, на Уралі.
У 1919 р. організував в Москві лікарню для висипнотифозних хворих.
Брав участь у створені музею при Народному комісаріаті праці тощо, був також консультантом музею санітарії та гігієни.
З 1920 р. працював в Уральському університеті (Росія, м. Єкатеринбург): декан медичного факультету, професор кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, завідувач терапевтично-хірургічної клініки. Заступник голови Єкатеринбурзького медичного товариства. В тому ж році Івана Миколайовича було затверджено кваліфікаційною комісією у званні професора.
З 1 листопада 1922 р. до 28 вересня 1923 р. — ректор Харківського медичного інституту, завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб.
І.М. Кавалєров активно підтримував ідею створення робітничого факультету у Харківському медичному інституті, щоб надати робітничій і селянській молоді можливість одержати вищу освіту. У січні 1923 р. у Харківському медичному інституті був організований перший робітничий факультет у медичних вузах України.
З 1924 р. — професор кафедри гігієни праці Донецького гірничого інституту, керівник лабораторії в Інституті гігієни та патології праці.
З 1931 р. — завідувач кафедри гігієни праці і професійної патології Нижньогородського / Горьківського медичного інституту ім. С. М. Кірова (з 2018 р. Приволжський дослідний медичний університ), одночасно завідувач клінікою професійних хвороб при НДІ гігієни праці та професійних захворювань.
Жив в місті Горькому. Похований на Бугровському кладовищі.
Напрацювання
Кавалєров Іван Миколайович автор понад 50 наукових робіт. Одним з перших в Росії займався санітарно-статистичними дослідженнями в галузі гігієни праці та професійної патології.
«О повышении заболеваемости шахтеров и членов их семей»
«О травматизме рудокопов»
«Об эндемии легочного туберкулеза среди рабочих-текстильщиков Раменской мануфактуры»
«Об отравлении рабочих–нефтяников при борьбе с нефтяными пожарами»
«Об окиси углерода в рудничном воздухе и методах его определения» та ін.
Нагороди
Орден Леніна (17.09.1943)
Джерела
Кавалеров Иван Николаевич. — Режим доступа: https://biography.ideafix.co/index0f8b.html?base=mag&id=a_0528 . — Заглавие с экрана.
Кавалеров Иван Николаевич. — Режим доступа: https://www.names52.ru/k/tpost/vgu89hbhh6-kavalerov-ivan-nikolaevich . — Заглавие с экрана.
Петрова З. П. Кавалєров Іван Миколайович / З. П. Петрова // Керівники вищої медичної школи: Харківський національний медичний університет / за загальною редакцією В. М. Лісового, В. А. Капустника, Ж. М. Перцевої ; укладачі: Ж. М. Перцева, І. В. Киричок, О. В. Семененко ; Харківський національний медичний університет. — Харків : ХНМУ, 2020. — С. 92–97. — Режим доступу: http://repo.knmu.edu.ua/bitstream/123456789/28095/2/Керівники%20ВМШ.pdf .
Петрова З.П. Кавалеров Иван Николаевич, 1871–1946. Ректор Харьковского медицинского института, 1922–1923. Кипучая и деятельная жизнь / З.П. Петрова // Служение Отечеству и долгу. — Харків, 2004. — С.173-176.
Примітки
Уродженці Рязані
Випускники Московського університету
Ректори Харківського медичного університету
Російські професори
Доктори медичних наук
|
48347807
|
https://en.wikipedia.org/wiki/WNT8A
|
WNT8A
|
WNT8A
Protein Wnt-8a is a protein that in humans is encoded by the WNT8A gene.
Wnt8a may be involved in the development of early embryos as well as germ cell tumors.
Function
The Wnt8a gene is part of the Wnt family of genes and plays a role in vertebrates in the process of axis patterning. Wnt8a encodes for 2 proteins, Wnt8a.1 and Wnt8a.2 via a complicated mechanism involving the coordination of signaling molecules to control up and down stream promoters. Furthermore, Wnt8a has shown to play a role in neural crest induction via Wnt/𝜷-catenin signaling based on experiments using zebrafish as a model organism. Wnt8a among other Wnt genes influence the Wnt/𝜷-catenin signaling in neural crest development. 𝜷-catenin is degraded in the absence of a Wnt signaling, but upon the binding of a Wnt ligand with a frizzled receptor and Lrp5/6 the 𝜷-catenin signaling molecule is no longer degraded. Instead, it interacts with transcription factors that activate Wnt expression, of which, Wnt8 is crucial for neural crest development and other cell fates. In a study of morpholino based gene knockdown in zebrafish, knocking down Wnt8a resulted in the lack of expression of various other genes important for neural crest induction (pax3, sox10, and foxd3). It is unclear however, if the loss of these neural crest specifiers is a result of Wnt8a directly in the induction process or is a downstream consequence of disruptions in Wnt8a signaling earlier in development. Regardless, the results of this study show Wnt8a as a key player in neural crest induction.
References
|
4649205
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Sinohippus
|
Sinohippus
|
Sinohippus («китайський кінь») — вимерлий рід ссавців з родини коневих і підродини Anchitheriinae.
Примітки
Роди ссавців
Фауна міоцену
Фауна пліоцену
|
2455507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Головинський Григорій Львович
|
Головинський Григорій Львович
Григорій Львович (Лібер-Вольфович) Головинський (Житомир — , Москва) — російський музикознавець, доктор мистецтвознавства (1985).
Навчання
Г.Головинський закінчив теоретико-композиторський факультет Московської консерваторії (1951), потім аспірантуру там же під керівництвом Віктора Цуккермана.
Одночасно з 1945 р. викладав музичну літературу в музичній школі, в 1955—1958 — аналіз в Центральній музичній школі. У 1955—1960 і 1964—1971 рр. Г.Головинський вів теоретичні предмети в Музичному училищі ім. М. М. Іпполітова-Іванова.
У 1957—1967 рр. він обіймав посаду заступника голови комісії музичної критики Спілки композиторів СРСР.
З 1967 р. він науковий співробітник Інституту історії мистецтв Міністерства культури СРСР.
Наукова діяльність
В 1968 році Г.Головинський захистив дисертацію на тему «Камерна інструментальне творчість А. П. Бородіна» та здобув вчене звання кандидат мистецтвознавства.
У 1985 році він захистив докторську дисертацію в Інституті мистецтвознавства Академії Наук СРСР.
Науковий доробок
Г.Головинський опублікував популярні книжки"Князь Ігор" А. Бородіна" (1950, 2 видання 1962, 3 видання 1980) і «Камерні ансамблі Бородіна» (1972), а також дві книги про музичній формі рондо: «Рондо» (1961, 2 видання 1963) і «Куплетная, варіаційна форма і форма рондо» (1962).
Г.Головинський — автор статей про творчість Бородіна, Чайковського, Родіона Щедріна та ін у журналах «Радянська музика», «Музичне життя».
Надалі займався проблемами соціології музики, питаннями фольклорних коренів музичної творчості, опублікував книгу статей «Композитор і фольклор: з досвіду майстрів XIX—XX століття» (1981) та монографію «Мусоргський і фольклор» (1994), упорядник збірника наукових праць «Модеста Петровича Мусоргського і музика XX століття» (1990).
У 2005 р. посмертно була опублікована книга «Статті. Спогади».
Громадська діяльність
У 1965 році Г.Головинський став, разом з Р. С. Фрідом та В. І. Заком, одним із засновників Московського молодіжного музичного клубу при Будинку композиторів.
Примітки
Посилання
Едуард Алексєєв. Як півтора єврея за Шенбрунну гуляли (Пам'яті Р. Л. Головінського)
Випускники Московської консерваторії
Мемуаристи СРСР
Російські музикознавці
Радянські музикознавці
Персоналії за алфавітом
Народились 18 лютого
Народились 1923
Уродженці Житомира
Померли 20 вересня
Померли 2002
Померли в Москві
|
4926956
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B0
|
Прапор Терла
|
Прапор Терла — офіційний символ села Терло, Самбірського району Львівської області, затверджений 21 грудня 2000 року рішенням сесії сільської ради.
Автор — А. Гречило.
Опис
Квадратне полотнище, розділене по діагоналях на 4 рівні поля; на верхньому синьому — жовта стріла, обабіч якої такі ж 6-променеві зірки, а під ними — півмісяць ріжками догори; на нижньому синьому — білий борсук; поля від древка та з вільного краю — білі.
Зміст
Село здавна ділилося на дві частини — Терло Шляхетське і Рустикальне. На давню шляхетську осаду вказує золотий герб Сас (стріла, обабіч якої такі ж 6-променеві зірки, а внизу — півмісяць ріжками догори). Зображення борсука вказує, що поселення розташоване над потоком Борсуки. Ці елементи підкреслюють історичні та географічні особливості Терла.
Див. також
Герб Терла
Терло
Методичні рекомендації з питань місцевої геральдики і прапорництва
Джерела
Гречило А. Герби та прапори міст і сіл України. — Львів, 2020. — Ч. 2. — С. 83.
Сайт УГТ
Терло
|
3126906
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B3%D0%BF%D0%B0%D1%81-%D0%91%D0%B0%D2%91
|
Бегпас-Баґ
|
Бегпас-Баґ — село в Ірані, у дегестані Отаквар, у бахші Отаквар, шагрестані Лянґаруд остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 163 особи, що проживали у складі 47 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 14,44 °C, середня максимальна – 28,45 °C, а середня мінімальна – 0,32 °C. Середня річна кількість опадів – 998 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Лянґаруд
|
1450621
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Кломниці (гміна)
|
Кломниці (гміна)
Гміна Кломніце — сільська гміна у південній Польщі. Належить до Ченстоховського повіту Сілезького воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні проживало 13804 особи.
Територія
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 147.85 км², у тому числі:
орні землі: 71.00%
ліси: 18.00%
Таким чином, площа гміни становить 9.73% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Кломніце межує з такими гмінами: Ґідле, Домброва-Зельона, Крушина, Миканув, Мстув, Рендзіни.
Примітки
Кломніце
Кломніце
|
6554843
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Castelletto%20Uzzone
|
Castelletto Uzzone
|
Castelletto Uzzone is a comune (municipality) in the Province of Cuneo in the Italian region Piedmont, located about southeast of Turin and about east of Cuneo.
Castelletto Uzzone borders the following municipalities: Dego, Gottasecca, Levice, Pezzolo Valle Uzzone, Piana Crixia, and Prunetto.
References
Cities and towns in Piedmont
|
1753658
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%28%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE%29
|
Севастопольський парк (Дніпро)
|
Севастопольський парк (Дніпро)
Севастопольський парк — унікальний меморіальний парк міста Дніпро, справжній міський пантеон. На Севастопольському некрополі, який у 1955 році на честь 100-річчя героїчної оборони Севастополя зробили міським парком культури та відпочинку, поховані учасники чотирьох війн, жертви голодомору, тисячі звичайних мешканців міста.
Знаходиться: м.Дніпро, Лоцманський узвіз, 2.
Історія
Спочатку це було друге за розмірами кладовище в Катеринославі. Історія його бере початок у першій половині XIX сторіччя, коли на цьому схилі поховали перших померлих з лікарні Богоугодних закладів міста.
Коли у 1853 році почалася Кримська війна між Російською та Османською імперіями, російські війська 349 днів тримали оборону міста Севастополя. В той час на території Катеринослава було розгорнуто тимчасові військові шпиталі для лікування поранених захисників Севастополя. Померлих від ран солдатів, матросів, офіцерів ховали в окремих або братських могилах на цьому міському цвинтарі, що отримав назву „кладовище Севастопольців”. За даними українських істориків і краєзнавців, тут поховано більше сорока тисяч героїв російсько-турецької війни, за іншими джерелами – не більше 10 тисяч осіб.
У 1863 році на спогад про подвиги захисників Севастополя було збудовано неподалік від кладовища невелику кам’яну Лазаревську церкву.
У 1870 році біля церкви заснували цивільне кладовище, яке і отримало офіційну назву – Севастопольське. На цвинтарі почали ховати звичайних городян. Військові поховання продовжились під час Російсько-турецької війни 1877-1878 років, Першої світової та громадянської воєн. У 1930-ті роки на його території почали поступово будувати житлові будинки, зникла уся його східна частина.
На початку 1933 року Севастопольське кладовище поповнилося більш ніж двома тисячами померлих від голоду. Кладовище діяло аж до кінця 1930-их років, церква також діяла, але була частково зруйнована, у 1941 році вона згоріла під час боїв за місто. В період фашистської окупації кладовище знов було відкрито для поховань.
У післявоєнні роки його декілька разів пробували закрити, у 1949 році оголосили зачиненим. На захист Севастопольського кладовища стала громадськість міста, завдяки чому влада дозволила провести перепоховання і зобов’язалась зробити благоустрій і влаштувати братську могилу героїв севастопольської оборони.
У 1955 році на честь 100-річчя героїчної оборони Севастополя на цій території був створений Севастопольський парк з меморіальним комплексом за проектом доцента Дніпропетровського будівельного інституту Олега Петрова. Зведено курган з монументом, споруджена тріумфальна арка і алея Героїв.
У 1977 році Севастопольському парку було присвоєно статус меморіального.
З осені 2021 р.парк закрито, та розпочато його реконструкцію
Загальна інформація
На головній алеї Севастопольського парку бюстами увічнені герої Кримської війни:
військовий лікар Пирогов Микола Іванович,
матрос Шевченко Ігнатій,
матрос Кішка Петро Маркович,
матрос Заїка Федір,
сестра милосердя Севастопольська Даша,
адмірал Нахімов Павло Степанович,
віце - адмірал Корнілов Володимир Олексійович,
контр - адмірал Істомін Володимир Іванович.
У Севастопольському парку поховані :
промисловець і меценат Олександр Поль,
український поет та етнограф Іван Манжура,
український історик і громадський діяч Адріан Кащенко,
дитяча письменниця і громадська діячка Ганна Валуєва-Мунт.
Станом на лютий 2023 р. у парку лишилися лише могили О.Поля та І.Манжури
Світлини
Джерела
Історія Севастопольського парку. Бібліогр. список літератури Дніпропетровської Центральної міської бібліотеки.- Дніпропетровськ, 2014. http://library.dp.ua/blog.php?id=496
Посилання
Севастопольский парк https://gorod.dp.ua/out/attractions/oneplace/?place_id=570
Севастопольский парк. Статьи и рассказы о городе Днепропетровске https://www.dnepr.com/wiki/Севастопольский_парк
Севастопольский парк в Днепропетровске http://www.tourdnepr.com/content/view/435/356/
Під час археологічних розкопок у Севастопольському парку Дніпра історики знайшли могилу протопопа https://suspilne.media/43210-pid-cas-arheologicnih-rozkopok-u-sevastopolskomu-parku-dnipra-istoriki-znajsli-mogilu-protopopa/{
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Дніпропетровської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1972
Нагірний (Дніпро)
Парки Дніпра
|
4609943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B6%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D1%80%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Єжово (Поназирьовський район)
|
Єжово (Поназирьовський район)
Єжово — присілок в Поназирьовському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 19 осіб. Входить до складу муніципального утворення Хмелевське сільське поселення.
Історія
У 1962-1965 роках населений пункт належав до Шар'їнського району.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Хмелевське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Поназирьовського району
|
4234532
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/GEOnet%20Names%20Server
|
GEOnet Names Server
|
GEOnet Names Server
База GEOnet Names Server (GNS), сервер, який іноді в офіційній документації також називають даними Географічних імен або Геоіменами в адресах доменів та електронних адрес — послуга, що забезпечує доступ до Національного агентства геопросторової розвідки США (NGA) та Ради з географічних назв США (BGN), що містить бази даних про назви географічних об'єктів та їх місця розташування за межами США. База даних є офіційним сховищем Федерального уряду США щодо рішень про іноземні топоніми, затверджених Урядом. Щомісяця оновлюється приблизно 20 000 функцій бази даних. Імена не видаляються з бази даних, «за винятком випадків очевидного дублювання». База даних містить допоміжні засоби пошуку, такі як варіації правопису та написання нелатинським шрифтом, на додаток до основної інформації про місце знаходження, адміністративний поділ та якість. Кожен запис бази — рядок, де, крім іншого, вказані широта/довгота, назва в UTF-8 і трансліті, і тип точки за класифікацією (Код класифікації ознак ): річки, гори, населені пункти і т. ін.
Станом на травень 2020 року GEOnet Names Server був недоступний для користувачів основних веббраузерів без додаткової конфігурації (настроювання) через те, що сертифікат відкритого ключа його HTTPS-сайту був випущений внутрішнім кореневим центром сертифікації Міністерства оборони США, якому не довіряють основні постачальники браузерів.
Див. також
Інформаційна система географічних назв, аналогічна база даних про місце знаходження об'єктів в межах США
Примітки
Посилання
Сервер імен GEOnet (Посилання: архів не працює в інтернет-архіві)
Позначення GeoNet: коди та визначення
Сторінка завантаження файлів країн (Посилання: архів не працює в інтернет-архіві)
Геокодування
Географічні назви
Суспільне надбання
Географічні дані
Газетир
|
32985003
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mecklenburgische%20Seenplatte%20%28district%29
|
Mecklenburgische Seenplatte (district)
|
Mecklenburgische Seenplatte (district)
Mecklenburgische Seenplatte is a district in the southeast of Mecklenburg-Vorpommern, Germany. It is bounded by (from the west and clockwise) the districts Ludwigslust-Parchim, Rostock (district), Vorpommern-Rügen, Vorpommern-Greifswald, and the state Brandenburg to the south. The district covers the largest area of all German districts and more than doubles the area of the state Saarland. The district seat is the town Neubrandenburg.
History
Mecklenburgische Seenplatte District was established by merging the former districts of Müritz, Mecklenburg-Strelitz and most of Demmin (except the Ämter Jarmen-Tutow and Peenetal/Loitz), along with the former district-free town of Neubrandenburg as part of the local government reform of September 2011. The name of the district was decided by referendum on 4 September 2011.
In 2012, a new coat of arms was proposed for Mecklenburgische Seenplatte District. It was rejected because one element used in the right part, which involved an eagle catching a fish, resembled a symbol used by the far-right neopagan group Artgemeinschaft.
Geographic features
There are a number of lakes within the boundaries of Mecklenburgische Seenplatte district, including:
Lake Kummerow
Kölpinsee
Fleesensee
Nietingsee
Towns and municipalities
References
|
1422270
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%A3%D0%B6%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0
|
Герб Ужгорода
|
Герб Ужгорода — офіційний герб міста Ужгород Закарпатської області, затверджений рішенням Ужгородської міської ради від 14 червня 1990 року.
Опис герба
Герб Ужгорода є німецьким щитом на синьому полі якого зображено, як із землі ростуть три золоті виноградні лози, що перетинають одна одну, з трьома листочками та двома гронами винограду на них.
Історія герба
Кольорове зображення герба Ужгорода відоме з 1701 року.
12 грудня 1905 року Міністерство внутрішніх справ Угорщини у своєму листі переслало до Ужгорода офіційний опис герба: «Щит в стилі бароко, синього кольору, на якому із зеленої землі росте виноградний кущ з трьома виноградними лозами, з яких крайні посередині щита перетинають одна одну і з них звисає по одному грону, а з кожної із трьох лоз звисає по одному зеленому листку».
На будівлі міської лікарні в 1913 році був зображений герб, де лози й листя винограду були вилиті із золота. Саме така кольорова гама вважається «справжньою», тобто такою, яка відповідає первинному вигляду герба.
24 січня 1984 року було затверджено «радянський» герб Ужгорода. Поле щита стало червоним, було додано серп і молот. Кущ винограду з лозами, листям і плодами було збережено.
Історичний герб Ужгорода: «на синьому полі три золоті виноградні лози з листям і плодами» було відновлено як офіційний герб Ужгорода 14 червня 1990 року Ужгородською міською радою.
Виноград на гербі Ужгорода
Існують відомості, що виноград на Ужгородщині вирощували вже в III столітті. Перші кочові племена угрів, які прийшли в Дунайську улоговину із Сходу на початку Х століття, очевидно, завезли середньоазійські пізні столові сорти винограду. У 1254 році угорський король Бела IV запросив німецьких та італійських виноградарів та виноробів (вінцлерів) для заселення спустошеної місцевості. На початку XVI століття виноробство тут почало розвиватися інтенсивніше. Ужгородські вина йшли не тільки для забезпечення потреб населення і місцевих феодалів, але потрапляли й на королівський стіл.
З першої половини XVI століття і до XVII століття виноробство на Ужгородщині розвивалося під впливом виноробних районів Причорномор'я. У період турецького протекторату під виноградники були освоєні майже всі південні схили вулканічних пагорбів Ужгородщини. Можливо, саме в цей час побудували перші винні підвали в Ужгороді. Однак, відповідно до феодального порядку, селянин міг пити вино, виготовлене зі свого винограду, тільки у визначений паном період, який, як правило, обмежувався декількома тижнями Різдвяних та Пасхальних свят. Це значно гальмувало розвиток торгового обміну, негативно відбивалося на рівні життя місцевого населення та сповільнювало зростання сільських населених пунктів.
Джерела
Символы Ужгорода, Ужгородского района, Закарпатья
Символика Ужгорода
Див. також
Ужгород
Прапор Ужгорода
Посилання
Офіційний сайт міста Ужгород та Ужгородської міської ради
Ужгород
Ужгород
|
5843425
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gone%20%28Pearl%20Jam%20song%29
|
Gone (Pearl Jam song)
|
Gone (Pearl Jam song)
"Gone" is a song by the American rock band Pearl Jam. Written by vocalist Eddie Vedder, "Gone" was released through digital music stores on October 7, 2006 as the third single from the band's eighth studio album, Pearl Jam (2006). The song reached number 40 on the Billboard Modern Rock Tracks chart.
Origin and recording
"Gone" was written by vocalist Eddie Vedder on September 30, 2005, in Room 1152 (where the band stayed that night), of the Borgata Hotel, located in Atlantic City, New Jersey. It debuted the next night in a solo performance by Vedder at the band's October 1, 2005 concert in Atlantic City, New Jersey at the Borgata Events Center. The band recorded a demo version of the song that was released as a part of the 2005 Holiday single available to fan club members. Vedder on the song:
[We were in Atlantic City and] I wanted to play a song the next night. I went to learn it and it didn't come right away, so I started playing something else, and it was ["Gone"]. What's nice about it was that it was done in an hour or so, with backgrounds. I played it the next night at the show.
Lyrics
"Gone" is about leaving everything behind and moving along. The song brings into perspective perceptions that all is not lost if one chooses to incorporate change. When the song was performed on VH1 Storytellers in 2006, Vedder introduced it as "a car song." In an interview Vedder stated: The idea was that this guy was leaving Atlantic City and needing to find a new life without his past, without his possessions, and not really looking for more possessions. Because it takes place in a car, it's probably very similar to "Rearviewmirror" in a way. But I think this car is a hybrid, because I think he's only got one tank of gas, so I want him to go far.
The line "nothing is everything" was taken from the song "Let's See Action" from the 1972 Pete Townshend solo album, Who Came First. Vedder thanks Townshend in the liner notes for the album.
Release and reception
The single for "Gone" was made available commercially as a download from the UK iTunes Store. It was released on October 7, 2006. The song peaked at number 40 on the Billboard Modern Rock Tracks chart.
Live performances
As previously mentioned, "Gone" was first performed live at the band's October 1, 2005 concert in Atlantic City, New Jersey at the Borgata Events Center in a solo performance by Vedder. The first performance of the song with the full band took place at the band's April 20, 2006 concert in London, England at the London Astoria. Pearl Jam performed the song in 2006 for Sessions@AOL. Pearl Jam performed the song for its appearance on VH1 Storytellers in 2006. Live performances of "Gone" can be found on various official bootlegs, the "Gone" single, and the Live at the Gorge 05/06 box set.
Track listing
All songs written by Eddie Vedder, except where noted:
"Gone" – 4:09
"Come Back" (live) (Mike McCready, Vedder) – 5:18
Recorded live on June 27, 2006 at Xcel Energy Center in Saint Paul, Minnesota.
"Gone" (live) – 4:01
Chart positions
References
External links
Lyrics at pearljam.com
2006 singles
Pearl Jam songs
Songs written by Eddie Vedder
Song recordings produced by Matt Cameron
Song recordings produced by Eddie Vedder
Song recordings produced by Stone Gossard
Song recordings produced by Mike McCready
Song recordings produced by Jeff Ament
Song recordings produced by Adam Kasper
J Records singles
|
18913486
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sidra%2C%20Sok%C3%B3%C5%82ka%20County
|
Sidra, Sokółka County
|
Sidra, Sokółka County
Sidra is a village in Sokółka County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland. It is the seat of the gmina (administrative district) called Gmina Sidra. It lies approximately north of Sokółka and north of the regional capital Białystok.
A Jewish population of 455 existed in the village in 1921. The wooden synagogue built at the turn of the 17th & 18th centuries was burned down by the Germans in 1942.
The bastion castle in Sidra was built around 1566, funded by the great Lithuanian chancellor Eustachy Wołłowicz, on the site of the wooden fortified manor house of the Radziwiłł and Gasztołd families. The castle, surrounded by auxiliary buildings and a wooden defensive perimeter, was destroyed during the Swedish War.
In the mid-17th century, the residence was rebuilt into a palace by the Potocki family. A two-bay brick building with dimensions of 14 × 31.2 meters was then built, with a tower added to the north and a polygonal avant-corps at the western wall. The next reconstructions took place in the 18th and 19th centuries, carried out by the Szczuk and Potocki families. The residence was finally destroyed in the 19th century and today only fragments of the foundations, the basement and the ruins of the bastion, now covered with sheet metal, remain. Archaeological research was carried out in 1970–71. The relics of the building are located on the so-called castle hill. located in the south-eastern part of the town, between Szkolna and Kościelna streets.[]
References
Villages in Sokółka County
Trakai Voivodeship
Sokolsky Uyezd
Białystok Voivodeship (1919–1939)
Belastok Region
|
2839809
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5-%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B8
|
Ноцьке-Голендри
|
Ноцьке-Голендри — село в Польщі, у гміні Вежбінек Конінського повіту Великопольського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Конінського воєводства.
Примітки
Села Конінського повіту
|
1083890
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%81%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82
|
Кенігсберзький університет
|
Кенігсберзький університет (Альбертіна), Крулевецька академія — найстаріший університет Пруссії. Кенігсберзький університет відкрив 17 серпня 1544 року герцог Альбрехт Гогенцоллерн. Це другий за часом заснування протестантський університет після Марбурзького, а також другий після Університету у Франкфурті-на-Одері (1506) вищий навчальний заклад Пруссії.
Історія університету
Заснування
Університет був заснований 1544 року як Кенігсберзький колегіум (Альбертинський колегіум) першим прусським герцогом Альбрехтом. То був один з найстаріших університетів Німеччини. Спочатку університет називався «Академія», але з 1656 року на згадку про засновника отримав ім'я «Альбертіна». Університет користувався великими привілеями та свободами, його викладачі належали до вищих верств суспільства, а студенти об'єднувалися в корпорації зі своєю структурою та традиціями.
Кенігсбергськая академія «Альбертіна» була влаштована за зразком інших німецьких університетів і складалася з чотирьох факультетів: трьох «вищих» — теологічного, юридичного, медичного, і одного «нижчого» — філософського. Природничі дисципліни й математика викладалися на філософському факультеті.
Першим ректором університету став запрошений з Франкфурта-на-Одері 36-річний поет-гуманіст Георг Сабінус (1508–1560), зять одного зі стовпів Реформації Філіппа Меланхтона. Очолюваний ректором викладацький корпус складався з десяти професорів, що як правило приїхали з-поза меж герцогства. У рік свого відкриття університет мав понад триста студентів.
Університет у XVIII столітті
В 1770–1801 роках професором університету був його випускник Іммануїл Кант (в 1786 та 1788 роках був ректором університету).
В університеті навчалися герцог Бірон, майбутній президент Петербурзької академії наук граф Кирило Розумовський, брати Андрій та Іван Гудовичі, граф Михайло Милорадович.
Випускниками університету були класики литовської літератури Крістіонас Донелайтіс та Людвікас Реза (ректор в 1830—1831 роках).
Університет в XIX столітті
Під час роботи Бесселя (1813–1846) Кенігсберзька обсерваторія стала одним з провідних дослідницьких центрів в області астрономії серед європейських країн .
До 350-річчя в 1894 році в університеті навчалося 658 студентів, викладали 98 доцентів і професорів. Найбільшим був медичний факультет.
Університет в першій половині XX століття
До початку століття в університеті навчалося понад тисячу студентів. План набору був відсутній, тому кількість студентів мінялося з року в рік.
Перед ліквідацією університет складався з 6 факультетів (факультет природничих наук, сільськогосподарський, теологічний, юридичний і суспільно-політичних наук, медичний, філософський). Факультети складалися з 40 інститутів, серед яких були, наприклад, інститути експериментальної фізики, мінералогічний, геолого-палеонтологічний (мав велику колекцію бурштину), ботанічний з ботанічним садом, зоологічний з зоологічним музеєм. Університетові належали астрономічна і геофізична обсерваторії, 7 медичних клінік, спортивний клуб Палестра Альбертінум, декілька бібліотек (в тому числі знаменита Срібна бібліотека (Silberbibliothek).
17 серпня 1944 року університет відсвяткував своє 400-річчя. Через два тижні, наприкінці серпня, центр Кенігсберга зазнав масованих бомбардувань британськими військово-повітряними силами, внаслідок чого понад 80 % будівель університету було знищено.
28 січня 1945 року було вирішено евакуювати університет в Грайфсвальд, а потім у Фленсбург, згодом він переїхав до Ґеттінґена. На цьому його історія завершилася.
Традиції Альбертіни
Видатні професори Альбертіни були удостоєні медальйонів на фасаді будівлі університету: Фрідріх Вільгельм Бессель, Карл Фрідріх Бурда, Карл Готфрід Гаген, Йоганн Фрідріх Гербарт, Карл Густав Якобі, Крістіан Якоб Краус, Карл Лахман, Симон Дах, Йоганн Георг Гаман, Теодор Готліб фон Гіппель, Іммануїл Кант, Йоганн Готфрід Гердер.
Студенти університету своїм розпізнавальнім знаком мали шпильку на одязі, цей звичай згодом розвинувся в традицію видачі випускникам розпізнавального значка.
Студенти проводили традиційні змагання з веслування на Замковому ставку.
В університеті існували студентські братства (часто колишні земляцтва), що мали свої герби, прапори, приміщення, наприклад, братства Мазовія, Балтія, Ганза (Corps Hansea), Литва (Corps Littuania), норманів (Corps Normannia).
Після десятиліть замовчування німецької наукової традиції в Кенігсберзі (сьогодні — Калінінград) з початком перебудови (1985 рік) Калінінградський державний університет дедалі частіше фігурував як спадкоємець традицій Альбертіни. Ця тенденція серед російської громадськості й політикуму вилилася в 2005 році в перейменування Калінінградського університету на Балтійський федеральний університет імені Іммануїла Канта, що відбулося за присутності президента Росії Володимира Путіна та тодішнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера. В Калінінграді також виношуються плани відбудови головного корпусу Кенігсберзького університету, який став би одним з корпусів сьогоднішнього Балтійського федерального університету.
Ректори університету
Георг Сабінус — ректор (1544–1555), німецький філолог і поет
Матіас Меніус — ректор (в 1587, 1593 та 1599 роках), математик
Людвікас Реза
Фрідріх Бурда
Крістіан Якоб Краус
Кронпринц Фрідріх Вільгельм Прусський (майбутній король Пруссії Фрідріх Вільгельм IV) (ректор в 1808–1829 роках)
Фердинанд фон Ліндеман — ректор (1892–1893), математик
Ганс Бергард фон Грюнберг — останній ректор Кенігсберзького університету (1937–1945), економіст
Видатні особистості університету
Адольф Вах (1843—1926) — відомий правник, професор.
Ганс Якоб фон Ауерсвальд (1757—1833) — генерал, обер-президент, а потім ландгофмейстер Пруссії; випускник, а пізніше куратор університету.
Олександр Богданович Огінський (коло 1585—1667) — випускник, державний і військовий діяч Великого князівства Литовського.
Готліб Зігфрід Баєр (1694–1738) — історик, філолог
Фрідріх Вільгельм Бессель (1784–1846) — астроном, математик
Ернст Йоганн Бірон (1690–1772) — герцог Курляндский, регент Івана VI (не закінчив навчання в університеті)
Карл Ернст фон Бер (1792–1876) — ембріолог
Вільгельм Він (1864–1928) — фізик
Герман Людвіг Фердинанд Гельмгольц (1821–1894) — фізіолог і психолог
Йоганн Готфрід Гердер (1744–1803) — історик культури
Людвіг Отто Гессе (1811–1874) — математик
Давид Гільберт (1862–1943) — математик
Крістіан Гольдбах (1690–1764) — математик
Йоганн Крістоф Готтшед — німецький письменник і критик, історик літератури
Ернст Теодор Амадей Гофман (1776–1822) — письменник, композитор, художник
Адольф Гурвіц (1859–1919) — математик
Арнольд Йоганнес Вільгельм Зоммерфельд (1868–1951) — математик, фізик
Іммануїл Кант (1724–1804) — філософ
Густав Роберт Кірхгоф (1824–1887) — математик, фізик
Рудольф Фрідріх Альфред Клебш (1833–1872) — математик
Герман Мінковський (1864–1909) — математик
Ернст Нойманн (1834–1918) — патолог і гематолог
Карл Ґотфрід Нойманн (1832–1925) — математик
Ретовський Отто Фердинандович (1829–1925) — ентомолог і нумізмат
Франц Рюль (1845–1916) — історик
Тіло Валентин (1607–1662) — поет
Вольдемар Фогт (1850–1919) — фізик
Карл Густав Якобі (1804–1851) — математик
Зерникав Адам (1652—1692/1694) — богослов
Іван Максимович (1730-ті—після 1786) — медик
Див. також
Кенігсберзька обсерваторія
Примітки
Джерела
Karl Erich Andrée: Die Albertus-Universität. Schicksal und Leistung. In: Fritz Gause (Hrsg.): Ostpreußen. Leistung und Schicksal. Burkhard-Verlag, Essen 1958, S. 239—257 (Deutsche Landschaft 4), (Auch Sonderdruck).
Sabine Bamberger-Stemmann: Königsberg und seine Universität. Eine Stätte ostmitteleuropäischen Geisteslebens. In: Nordost-Archiv. Zeitschrift für Regionalgeschichte. NF 3, H. 2, 1994, , S. 281—694.
Walter Daugsch (Red.): Die Albertina. Universität in Königsberg, 1544—1994. Herausgegeben von der Stiftung Gerhart-Hauptmann-Haus Düsseldorf. Westkreuz-Verlag, Bad Münstereifel 1994, ISBN 3-922131-98-0 (Schriften der Stiftung Gerhart-Hauptmann-Haus, Deutsch-Osteuropäisches Forum Düsseldorf), (Ausstellungskatalog, Kaliningrad, Museum für Geschichte und Kunst des Gebiets Kaliningrad, 17. August bis 7. Oktober 1994, deutsch/russisch).
Georg Erler (Hrsg.): Die Matrikel (und die Promotionsverzeichnisse) der Albertus-Universität zu Königsberg in Preußen. 1544—1829. 3 Bände. Duncker & Humblot, Leipzig 1910—1917 (Publikation des Vereins für die Geschichte von Ost- und Westpreussen 16, 568220-4), (перевидання: Kraus Reprint, Nendeln/Liechtenstein 1976).
Walter Hubatsch: Die Albertus-Universität zu Königsberg in Preußen in der Deutschen Geistesgeschichte 1544—1944. In: Walther Hubatsch: Deutsche Universitäten und Hochschulen im Osten. Westdeutscher Verlag, Köln u. a. 1964, S. 9-39 (Wissenschaftliche Abhandlungen der Arbeitsgemeinschaft für Forschung des Landes Nordrhein-Westfalen 30, ISSN 0570-5665).
Jahrbuch der Albertus-Universität zu Königsberg/Preußen. Berlin/Freiburg/Frankfurt: 1951 bis 1994, ISSN 0075-2177.
Hans Lippold: Die Albertina und der Albertus. In: Einst und Jetzt. 17, 1972, ISSN 0420-8870, S. 137-44.
Hans Lippold: Das Collegium Albertinum. Ein altes Universitätsgebäude. In: Einst und Jetzt. 21, 1976, S. 191-94.
Jürgen Manthey: Königsberg. Geschichte einer Weltbürgerrepublik. Hanser, München u. a. 2005, ISBN 3-446-20619-1.
Hanspeter Marti, Manfred Komorowski (Hrsg.): Die Universität Königsberg in der Frühen Neuzeit. Köln, Böhlau u. a. 2008, ISBN 978-3-412-20171-5.
Rektoratsreden im 19. und 20. Jahrhundert / Albertus-Universität zu Königsberg. Online-Bibliographie. Historische Kommission bei der Bayerischen Akademie der Wissenschaften
Hans Rothe, Silke Spieler (Hrsg.): Die Albertus-Universität zu Königsberg. Höhepunkte und Bedeutung. Vorträge aus Anlass der 450. Wiederkehr ihrer Gründung. Kulturstiftung der Deutschen Vertriebenen, Bonn 1996, ISBN 3-88557-146-3.
Siegfried Schindelmeiser: Die Albertina und ihre Studenten 1544 bis WS 1850/51 und Die Geschichte des Corps Baltia II zu Königsberg i. Pr. (1970—1985). Erstmals vollständige, bebilderte und kommentierte Neuausgabe in zwei Bänden mit einem Anhang, zwei Registern und einem Vorwort von Franz-Friedrich Prinz von Preussen, herausgegeben von Rüdiger Döhler und Georg von Klitzing, München 2010. ISBN 978-3-00-028704-6.
Кретинин Г. В., Брюшинкин В. Н., Гальцов В. И. и др. Очерки истории Восточной Пруссии — Калининград: Янтарный сказ, 2004. 536 с. ISBN 5-7406-0502-4
Лавринович К. К. Альбертина: Очерки истории Кёнигсбергского университета: К 450-летию со времени основания — Калининград: Калининградское книжное издательство, 1995. 416 с. ISBN 5-85500-417-1.
Посилання
Історія Кенігсберзького університету
Історія Кенігсберзького університету
Website über die Gelehrtenfamilie der Albertina
Literaturangaben über die Albertina — бібліографія про університет
Datenbank der Königsberger Universitätsschriften — Банк наукових публікацій університету
Калінінград
Університети Німеччини
Пруссія
Навчальні заклади, засновані 1544
Засновані в Європі 1544
|
2122043
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/12%20%D0%BA%D0%BC
|
12 км
|
12 км (12-й кілометр; Дванадцятий кілометр) — мітка відліку відстані в кілометрах на лінійних об'єктах.
12 км — зупинний пункт Грузинської залізниці, код ЄМР 574812
12 км — селище, Переволоцький район, Оренбурзька область
12 км — зупинний пункт Донецької дирекції Донецької залізниці, код ЄМР 480282
12 км — зупинний пункт Луганської дирекції Донецької залізниці, код ЄМР 500043
12 км — зупинний пункт Південної залізниці, код ЄМР 425552
12 км — закритий роз'їзд Придніпровської залізниці, код ЄМР 475424 (досі не виключений з Тарифного керівництва № 4)
12 км — роз'їзд Одеської залізниці, код ЄМР 400540
Див. також
12
Список залізничних станцій і роз'їздів України (1)
|
4727764
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%97%D0%B7%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B5
|
Луїза Вальверде
|
Луїза Вальверде
Луїза Елізабет Вальверде Мелендрес — еквадорська борчиня вільного стилю, дворазова чемпіонка, шестиразова срібна та триразова бронзова призерка Панамериканських чемпіонатів, чемпіонка Південної Америки, бронзова призерка Панамериканських ігор, чемпіонка Південноамериканських ігор, чемпіонка та бронзова призерка Боліваріанських ігор, учасниця Олімпійських ігор.
Життєпис
Боротьбою почала займатися з 2006 року. У 2011 році стала бронзовою призеркою чемпіонату світу серед юніорів. Чемпіонка (2011), дворазова срібна (2008, 2009) та бронзова (2010) призерка Панамериканських чемпіонатів серед юніорів.
У 2020 та 2021 роках Луїза Вальверде безуспішно намагалась відібратись на літні Олімпійські ігри в Токіо на олімпійських кваліфікаційних турнірах. Однак у червні 2021 року офіційні особи Північної Кореї повідомили, що вони не будуть посилати спортсменів на токійську Олімпіаду. У зв'язку з цим місце південнокорейської спортсменки на олімпійському турнірі дісталось Луїзі Вальверде.
На Олімпіаді Вальверде виграла перший поєдинок з рахунком 11:4 у представниці Греції Марії Преволаракі. Однак у наступному поступилася з рахунком 5:15 представниці Монголії Бат-Очирин Болортуяа. Оскільки монгольська спортсменка не пройшла до фіналу, Луїза Вальверде не змогла взяти учать у втішних сутичках за бронзову нагороду, посівши у підсумку восьме місце.
Тренери — Хосе Антоніо Лімонта (з 2009), Карлос Валера (з 2010).
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Олімпіадах
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Панамериканських чемпіонатах
Виступи на Панамериканських іграх
Виступи на Чемпіонатах Південної Америки
Виступи на Південноамериканських іграх
Виступи на Боліваріанських іграх
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Джерела
Посилання
Еквадорські борчині вільного стилю
Борчині вільного стилю на літніх Олімпійських іграх 2020
Панамериканські чемпіонки з жіночої боротьби
Чемпіонки Південної Америки з жіночої боротьби
Чемпіонки Південноамериканських ігор з жіночої боротьби
Призери Панамериканських ігор 2023 року
Бронзові призери Панамериканських ігор
|
2898903
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D1%83%D1%81%D1%96%D0%BD
|
Струсін
|
Струсін — село в Польщі, у гміні Сонськ Цехановського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Цехановського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Цехановського повіту
|
16688753
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bayanaul%20National%20Park
|
Bayanaul National Park
|
Bayanaul National Park (Baianauyl ūlttyq parkı) is a national park in Kazakhstan and is located on the outskirts of the Kazakh Uplands in the northeastern Pavlodar Province, 140 km from the city of Ekibastuz. Established in 1985, it holds the distinction of being the country's first national park. The park encompasses 68,453 hectares and was created to conserve the natural flora and fauna of the Bayanaul Range. It's also included on the list of protected areas in Kazakhstan.
Geography
The park contains a portion of the Bayanaul Range, which is part of the Kazakh Uplands. These mountains took shape during the Paleozoic Era and have since endured millenia of continental destruction, resulting in their relatively low elevation (400 to 1,027 m). The highest point of the Bayanaul Range is Akbet Mountain (1,027 m), which is contained within the park. According to local legend, Akbet Mountain is named in honor of Akbet, a girl who threw herself from its peak when she was given to marry someone whom she did not love.
The park boasts four notable freshwater lakes: Sabyndykol, Jasybay, Toraygir, and Byrzhankol. Aside from these, there are many smaller lakes, many of which shrink significantly during the dry season and six of which lie near the top of Nayzatas ("stone spear" in Kazakh) Mountain.
The largest lake is Sabyndykol ((Sabyndyköl), literally "soapy lake"), with the village of Bayanaul located on its shores. The lake is named for its "soft water" and soap-like surface.
The second-largest lake is Jasybay, named in honor of the Kazakh mythic hero, Jasybay. It lies in a vale between two mountain ridges.
Toraygir is the third-largest and highest-altitude lake. This lake was named in honor of the Kazakh poet Sultanmahmut Toraygirov, who spent his childhood in this region.
Byrzhankol is the smallest lake of the four, and gets its name from the Kazakh words byr ("one"), zhan ("soul"), and kol ("lake"), translating altogether to "lake of one soul."
Flora
Four kinds of vegetation can be found in the park: forest, forest-steppe, steppe, and meadow.
The park is botanically diverse and boasts around 460 plant species, including the Bayanaul pine and the black alder. The Bayanaul pine is considered unique in that it grows primarily on rocks, and scenes of pine vegetation juxtaposed with bare rock are not uncommon across the park. In fact, such scenery is considered a main touristic draw to the park.
The variety of vegetation in the park is particularly surprising, considering that it is located in a semi-desert steppe. Along with birches, pines, alders, and aspens, many bushes and shrubs spring up in the park, including berry-bearing varieties such as raspberries, rose hips, currants, and hawthorns. Wild strawberries grow in the meadows, and mushrooms grow in the forests. Up to 50 species of relict plant species can be found in the park, including the black alder and rock currant.
Fauna
Around 50 species of birds and 40 species of mammals, including the argali, roe deer, European badger, and squirrel, inhabit the national park.
Among the birds found in the park are cranes, swans, herons, and bustards. Birds of prey present include eagles, kestrels, and kites.
Climate
The national park falls under the humid continental climate, warm summer Köppen climate classification (Dfb). It is characterized by large seasonal temperature variations, experiencing warm summers (at least four months averaging over 10°C and no month averaging over 22°C, and cold winters (the average January temperature is -13.7°C, with an average minimum of -17.8°C). The average annual temperature in the park is 3.2°C.
The average July temperature is 14.6°C, with an average maximum reaching 32.6°C. The average frost free period is 140 days. Annual precipitation is 340 mm, with some years varying from 190 to 494 mm. The average annual wind speed in Bayanaul is 2.9 m/s.
Bayanaul does not usually experience the strong winds and dust storms common in the steppe regions of Pavlodar Province. It lies in the Kazakh Steppe ecoregion.
Recreation
The park has sanatoriums and recreational areas; however, most of these areas have poor infrastructure and lack indoor plumbing.
Several recreational activities are offered in the park, including swimming, hiking, rock climbing, and mountain biking. Guided tours are offered in many areas of the park, where one can see the main attractions of the park, including the "holy cave," the "stone head," the "masculine dignity" rock, and others. Catamaran, row boat, and motorboat rentals are offered on the shores of Lake Jasybay.
In the summer of 1993, the first National Jamboree of the Organization of the Scout Movement of Kazakhstan was held at the national park and was dubbed "Jasybay's Arrow."
Landmarks
The national park boasts large rock formations that have taken on bizarre shapes due to centuries of environmental erosion and often resemble animals, people, and other objects, such as a truck coming down a mountain. Among these is the "Baba-Yaga" rock, which, when viewed from a certain angle, resembles the head of a bald, toothless old woman with a treacherous grin, much like the familiar Baba-Yaga from Slavic mythology. Another popular attraction in the park is a rock dubbed "masculine dignity" because it resembles the head of a penis. Other rock forms in the park take on the likenesses of a camel, the heads of a mammoth and a gorilla, a flying saucer, a dinosaur, a dove, a horse head, and many others.
Another local attraction is the "holy cave." According to superstition, if someone enters the cave, places their palm on the wall, and makes a wish, then leaves without turning their head around to face the exit, their wish will come true. Another superstition posits that the cave helps infertile parents conceive; for this reason, the cave is the site of a fertility ritual. The cave is located at a high altitude and requires a kilometer-long walk to reach. In recent years, a wooden staircase has been built for the last section of the route.
Gallery
Reference
National parks of Kazakhstan
Protected areas established in 1985
Pavlodar Region
1985 establishments in the Soviet Union
Kazakh Uplands
|
3814263
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%20%D0%B7%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BC
|
Пристрасті за Володимиром
|
Пристрасті за Володимиром — радянський художній фільм 1990 року, знятий режисером Марком Розовським.
Сюжет
Співробітники одного НДІ вирішили організувати у себе в конторі концерт В.С. Висоцького, керівництво ж усіма силами намагається протидіяти ініціативній групі.
У ролях
Знімальна група
Сценаріст : Марк Розовський
Режисер : Марк Розовський
Оператор : Костянтин Рижов
Художник : Євген Гуков
Посилання
Фільми СРСР 1990
Кінокомедії 1990
Кінокомедії СРСР
Фільми кіностудії «Ленфільм»
|
62574730
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oleh%20Volodymyrov
|
Oleh Volodymyrov
|
Oleh Volodymyrov (born 8 December 1967) is a Ukrainian water polo player. He competed in the men's tournament at the 1996 Summer Olympics.
See also
List of men's Olympic water polo tournament goalkeepers
References
1967 births
Living people
Ukrainian male water polo players
Water polo goalkeepers
Olympic water polo players for Ukraine
Water polo players at the 1996 Summer Olympics
Place of birth missing (living people)
20th-century Ukrainian sportsmen
|
1315678
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%A4%D1%96%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%96
|
Арістотель Фіораванті
|
Арістотель Фіораванті або Рідольфо Арістотель Фіораванті (бл. 1420, Болонья — бл. 1486, Велике князівство Московське) — уславлений італійський архітектор і військовий інженер XV століття.
Життєпис
Неспокійна Болонья
Городяни Болоньї активно чи мимоволі були втягнуті у складні тогочасні політичні й побутові події. Родина аристократів Бентівольйо має владу в місті, перш за все військову, хоча мріє про абсолютну. Їх не визнає Ватикан юридично, бо претендує на абсолютну і духовну владу, а уособленням цих зазіхань є папський посланець — легат (або намісник). Протистояння закінчилось 1506 року вигнанням родини Бентівольйо, а папа-переможець покарає родину повною руйнацією їх родинного палацу… А є ще подеста (мер міста), що захищає закони і якого ніколи не обирають з болонців аби запобігти підкупам і сваволі. У вир цих протиріч був втягнутий і дід Арістотеля, звинувачений у заколоті Бентівольйо проти комуни. Він утік з міста, аби врятувати життя. Прибічники протилежної партії домоглися смертного вироку для діда, бо не встигли захопити того живцем…
Родина
Походить з родини архітекторів і будівничих міста Болонья. Дивним чином збережені відомості про діда, рідного дядька та батька майбутнього інженера та архітектора. Вони уривчасті (як і про самого Арістотеля), але є. Дід був будівничим і вибудував 1400 року нову частину старовинного палацу Аккурсіо. Йому допомагали два його сини. Батьком Арістотеля був Фіораванті ді Рідольфо. Саме йому доручать відновлення палацу Коммуналє в 1425–1430 рр., що постраждав від пожежі. Ймовірно, юнаком Арістотель допомагав батькові до смерті останнього в 1447 році. Відомо, що відтоді він працював з рідним дядьком Бартоломео Фіораванті на будівництві міських та приватних споруд. Ще за середньовічною традицією, учень повинен був створити освітню подорож по завершенню навчання. Де мандрував Арістотель — невідомо. Але вже в 20 років його прийняли до цеху будівничих, що відбувалося лише з молодими і визнаними талантами. І Арістотель швидко доведе, що майстри — не помилились.
Відомий інженер
У ті часи знають лише одних інженерів — військових. Не дивно, що Арістотель пройшов добру школу. Він опанував і будівельну справу, і карбування монет, і будівельні технології, і створення архітектурних моделей. Модель перебудов Палаццо Подести, виготовлену Арістотелем, довго зберігали в місті. Коли второпали, що Арістотель не повернеться з Московії, перебудови провели згідно з його моделлю.
Болонький хроніст Гаспаро Наді під 1436 роком згадав молодого Арістотеля, що брав участь в виливанні нового дзвону в 1436 році і підйому того на вежу Аррінго, сконструювавши якусь нову лебідку. А майстру ледь минуло 20…
Кардинал Віссаріон Нікейський
Доля подарує Фіораванті на життєвому шляху декілька цікавих зустрічей з талановитими чи впливовими особами. Вже замолоду він стикнувся з кардиналом Віссаріоном Нікейським (1403 ? — 1472), греком — богословом з Візантії. Той брав участь в зустрічі богословів на Соборі 1439 р. в Італії як православний, залишився в Італії і перейшов в католицтво. Його дипломатичні здібності і знання справили добре враження на папський двір і папа дарував колишньому православному візантійцю посаду кардинала і папського легата в Болоньї. Віссаріон Нікейський був також вихователем племінниці останнього візантійського імператора Софії Палеолог, котрій судилося стати дружиною московського князя. Грек Віссаріон, філософ — платонік, допитливий і відкритий до нових знань, стане також одним з італійських гуманістів, що жваво цікавився військовою справою, плекав надію про новий хрестовий похід проти турків-османів, мав видання щодо фортифікації і ведення облоги ворожих міст.
Кардинал Віссаріон Нікейський — володар значної на той час приватної бібліотеки. Заслаблий кардинал зробив охоронцем власної книгозбірні — видавця з Венеції Альда Мануція ще 1469 року. Віссаріонова книгозбірня нараховувала сімсот п'ятдесят (750) рукописів латиною та давньогрецькою, а також велику кількість інкунабул. Кардинал залишив впливовому видавцю (що і сам мав багатий спадок в Венеції) значні кошти на утримання бібліотеки, на збільшення її фонду, на ознайомлення з книжковою мудрістю. Національна бібліотека святого Марка в Венеції має початок в віссаріоновій книгозбірні.
Новий дзвін у Болоньї теж відливали з ініціативи Віссаріона Нікейського. Він висвятив дзвін, а піднімав на вежу Аррінго саме молодий і талановитий Фіораванті… В прихованій політичній грі Ватикана з московським князем на новому етапі братимуть участь і папа римський, і новоспечений кардинал з візантійської Нікеї, і племінниця останнього візантійського імператора Соф'я Палеолог (що стане бабусею Івана Грозного), і інженер і архітектор з Болоньї — Арістотель Фіораванті.
Не гірший за Леонардо да Вінчі
Як інженер Арістотель Фіораванті — ніяк не гірший за неповороткого Леонардо да Вінчі, що завжди позиціонував себе як військовий інженер. Про успіхи Фіораванті свідчать і тогочасні італійські літописи. Так, 1455 року за допомогою власно винайдених механізмів Фіораванті виконав перевезення кам'яної дзвіниці церкви Санта Марія Маджоне на тринадцять метрів — разом з усіма дзвонами, які не знімали. Дзвіниця мала двадцять п'ять метрів (25) заввишки і, як і кожна вертикаль, могла швидко завалитися. Фіораванті використав дерев'яну конструкцію — піраміду і мережу синхронно працюючих воріт. Успіх перевезення був повним і став місцевою сенсацією, про яку залишили свідоцтва з десяток хроністів. Зрозуміло, що сорокарічний інженер використав і досвід попередників (ретельно вивчений і засвоєний), і досвід власний.
Працює він і як архітектор, серед його творів — перебудови палацу папського легата та великої каплиці Віссаріона Нікейського, зміцнення місцевої фортеці, відбув в сусіднє містечко Ченто, де випрямляв місцеву дзвіницю Сан Бласіо тощо. Він роками працював над перебудовами і удосконаленням велетенського Палаццо дель Подеста, для якого виконав архітектурну модель.
Міланський період
А були ще і запрошення з інших міст, одне з них — з Мілана, де Фіораванті працював шість років. Таким чином, він був попередником Леонардо при дворі Сфорца і куди успішнішим. Окрім Мілана він встиг попрацювати як інженер ще й в Мантуї та в Пармі. Як освічений військовий інженер, він працював в різних замках герцогства як консультант і архітектор — практик. Серед його завдань — і гідротехнічні роботи, і створення та ремонт шлюзів, таких важливих в Ломбардії, що потерпала від повеней. Пізніше, коли він виїде геть і пам'ять про Арістотеля Фіораванті припаде пилом, гідротехнічні споруди Фіораванті і низки інших інженерів — безпідставно припишуть Леонардо да Вінчі, інженерний досвід якого і практичні роботи в цій галузі куди як незначні.
Спілкування з Філарете
Спілкування не було довгим, бо майстер постійно вимушено мандрував, виконуючи гідротехнічні та фортифікаційні роботи в ломбардській провінції. Але вони жваво спілкувались в Мілані, де гостро відчували власну відчуженість серед місцевих майстрів, що вбачали в чужинцях небезпечних і майстерних конкурентів. Позиції конкурентів-чужинців посилив і переїзд в Мілан архітектора Мікелоццо (1396–1472). Мікелоццо будував в Мілані каплицю для родини Портінарі. Філарете і Фіораванті обговорювали стан справ в архітектурі. І Арістотель міг почути чимало цікавого, нового, незвичного від найкращого з тодішніх італійських теоретиків. Ця трійця таки буде вимушена покинути негостинний для них Мілан. Мікелоццо працюватиме в Венеції та в Дубровнику. Філарете залишиться в Італії. Фіораванті — відбуде в далеку Московію.
Перебування в Угорщині
Повернення в Болонью навряд чи було приємним для змужнілого майстра через відсутність дійсно цікавих завдань(в Болоньї не було значних будівельних завдань) і застиглий побут. Він знову готовий прийняти ризиковану пропозицію. І вона — надійшла.
В Угорщину відбув кардинал Віссаріон Нікейський. Адже угорський король Матвій Корвін єдиний, хто на той час активно бореться з турками — османами, що просуваються на захід. Кардинал Віссаріон активно підтримує полководця, готує умови для військової підтримки короля Матвія — Венеційською республікою. На власні гроші кардинал озброїв навіть одну галеру. Розповів він і про диво — інженера Арістотеля Фіораванті. Про Фіораванті міг дати довідку і угорський дипломат при дворі Сфорца в Мілані, бо йшли перемови щодо шлюбу короля Матвія Корвіна та доньки Франческо Сфорца.
Фіораванті отримав замову від короля і відбув в Угорщину, незважаючи на спротив комуни Болоньї, якій було спокійніше, коли військовий інженер такого штибу перебував в місті. Умова — щоб той повернувся в Болонью. Тому перебування в Угорщині було недовгим і разом з переїздом розтяглося лише на шість місяців. Навряд чи архітектор і інженер встиг щось побудувати за такий короткий термін. Але його знання військового інженера були таки використані. Він обмежився важливими консультаціями і проектами, які реалізували вже інші.
Зміни в Московії 15 столітті
У Великому князівстві Московському 15 сторіччя відбулися значні державницькі зрушення. Поступово стабілізувалось життя і навіть відновилось помірне кам'яне будівництво. За традицією, патріарха сюди надсилала Візантія. Але 1448 року, після арешту митрополита Ісидора (грека з Візантії), собор єпископів — московитів вперше обрав власного патріарха, а російська церква вперше стала автокефальною. Спротив був з боку костянтинопольського патріарха, та 1453 року Візантія назавжди зникла з політичної карти Європи (де закріпились турки — османи) і московські князі той спротив проігнорували. Постало питання побудови нового кам'яного собору в столиці, такого, що б затьмарив і велич Софії Київської, і славу собору Великого Новгорода. Собор — таки побудували, але він завалився, бо наочно постали питання технічного і технологічного відставання в Москві і в країні — взагалі. Власні майстри з побудовою нового столичного собору не впорались.
В історії багатьох країн відсутній етап доби Відродження — від Монголії і Японії до Московії.
Оминула Московія і етап засвоєння і вивчення гуманізму західноєвропейського зразка. Тип освіти в Московії в 14-16 століттях не збігався з типами освіти тогочасної Західної Європи. Неспроможність робити значні математичні розрахунки, відсутність фахових навичок роботи з каменем і цеглою спонукали московитів запрошувати на роботи інженерів і архітекторів з-за кордону. Але вибір був невеликим: московити з підозрою ставились і до німців, і до чехів, і до поляків — «латинян» за вірою. Блокував переїзд архітекторів — фортифікаторів і зброярів до московитів і могутній ще тоді Лівонський орден, адже це сприяє зміцненню ворожої обороноздатності. Але поодинокі спроби запрошення іноземців — архітекторів є. Один з них — Василь Єрмолін з Литви, що працював з 1462 р. в Московії і вибудував нову трапезну в Троїце-Сергієвому монастирі, а в Москві ремонтував Фроловські ворота. І вони — не руйнувалися. Невдовзі відкрилася ще одна можливість: запрошення майстрів — будівничих з Італії. Адже звідти в Москву прибула деспіна — племінниця останнього візантійського імператора Софія Палеолог, з якою узяв шлюб московський князь. І Соф'я, і її оточення (майстри ювеліри, лікарі, родичі) жили в Італії і добре знали про тамтешніх фахівців. Так вирішилось питання запрошення в Москву на працю фахівців — італійців переважно з Північної Італії. Серед перших запрошених був — Арістотель Фіораванті . З 1475 р. він тут.
Аби Московія мала б власне Відродження в цей час, вона б не запрошувала фахівців з дійсно ренесансної Італії. Все було якраз навпаки. Історично в Московії не було створено умов для виникнення фахівців ренесансного масштабу, як не було і умов для їх виховання.
Не перший в Московії
Арістотель Фіораванті — не перший із італійців, що перебував в Московії. Про неї сповіщав ще Марко Поло (1254–1324), що перетнув її південні кордони під час подорожі в віддалений Каракорум і 1298 року — дав записати свої спогади. Найближчим за часом до життя Фіораванті був італієць Джованні делла Вольпе, що працював на монетному дворі московського князя. Коли делла Вольпе перебував в Римі навесні 1472 року, того Джованні викликав до себе папа римський Сікст IV. Майстру вчинили таємний допит сам папа римський та два кардинали — Антоніо та Віссаріон Бунамбре. Утаємниченим допит був тому, що папі вкрай були потрібні нові могутні прихильники в антитурецькому протистоянні. А в Московії були і могутні князі, і багатства, і вояки, до того ж християни, нехай і майже єретики грецького обряду.
Дослідники вважають, що 1475 року поважного віку інженера і архітектора Арістотеля Фіораванті зустрів в Римі посланець московського князя — Семен Толбузін і таки домігся згоди на переїзд (і працю) в невідомий і холодний, північний край.
Нова стилістика. Успенський собор у Москві
При створенні нового Успенського собору Арістотель Фіораванті стикнувся з декількома проблемами. Навчений попередніми невдалими спробами (чужими і власними), він приділив особливу увагу соборним підмуркам, рови під них копали глибше, а в ненадійну московську глину забили дубові палі. Новою для болонського майстра була і стилістика: замовник вимагав собору на кшталт Успенського з міста Владимир. А це і не готика, і не відродження, такі знайомі архітекторові. Щось подібне той бачив лише у Венеції, де головний храм міста теж мав п'ять бань і був первісно вибудуваний майстрами з Візантії.
Аби майстер зрозумів місцеві вимоги, його відрядили в Володимир та в Боголюбово. Так він наочно стикнувся з новою для нього стилістикою — і неготичною, і неренесансною. Майстер широкого діапазону, він добре впорався і з нею, хоча ніколи не був ні в Візантії, ні в Києві. Більше того, своїм собором і його масштабом він запланував і розміри майбутньої площі, що виникне поряд. І головуватиме на майдані — південний фасад нового собору. Добре обізнаний в геометрії і в художньому враженні від споруди — Арістотель Фіораванті відкине весь дріб'язок декору володимирських зразків. Собор постане величним, його мури прикрашені лише вузькими вікнами, спокійними порталами та аркатурним пояском, що оббігає споруду по периметру. Шляхетність фасадів лише підкреслили порожнеча і виглаженість кам'яних брил. Аби підсилити художню значущість і симетрію південного фасаду, Фіораванті приховав об'єми абсид виступами стіни, що не несли ніякої функції, окрім декоративної. Не забув він за місцевою традицією збільшити і центральну баню, що відтепер головувала в силуеті собору.
Собор переживе низку пожеж, ремонтів, не дуже вдалих реставрацій. Неодноразово соборні дахи — заміняли, збільшили їх висоту, аби прискорити скид води в негоду, а фасади оздобили фресками. Найстрашнішими були навала наполеонівських вояків і московська пожежа 1812 року. Був навіть план висадити собор непідкореної країни в повітря. Але собор встояв і зберігся з 15 століття практично неперебудованим.
Власна родина
Майстер був одружений, але дружина померла. Він одружився вдруге, мав сина Андреа, який супроводжував батька в далекій подорожі до Московії. Помер в Москві. Є підстави вважати, що помер в ув'язненні, бо надто наполягав на поверненні на батьківщину. Московська влада могла розцінити ці прагнення як зраду.
Див. також
Кватроченто
Альберті Леон-Баттіста
Філарете
Міланська школа
Венеційська школа
Брешіанська школа живопису
Мистецтво Італії
Джованні Белліні
Культура епохи Відродження
Лівонський орден
Болонська школа
Архітектурна модель
Шлюз (гідротехніка)
Національна бібліотека святого Марка
</div>
Примітки
Джерела
Земцов С. М., Глазычев В. Л. «Аристотель Фиораванти». — М.: «Стройиздат», 1985
Овсянников Ю. М. «Кремлёвские мастера». — М.: «Молодая гвардия», 1970
Італійські ренесансові архітектори
Італійські інженери
Архітектори Болоньї
Венеційські архітектори
Персоналії:Мантуя
Архітектори Мілана
Архітектори Москви
Персоналії:Парма
Архітектори Великого князівства Московського
Італійські емігранти до Росії
|
832090
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%8E%D0%BA%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Катеринюк Михайло Васильович
|
Катеринюк Михайло Васильович
Михайло Васильович Катеринюк (22 вересня 1946, Хлівище) — український майстер декоративно-ужиткового мистецтва; член Спілки радянських художників України з 1971 року. Заслужений майстер народної творчості УРСР з 1968 року.
Освіта
Народився 22 вересня 1946 року в селі Хлівищі (нині Чернівецький район Чернівецької області, Україна). Упродовж 1961—1964 років навчався на відділенні столярів-червонодеревників Чернівецького художнього професійно-технічного училища, був учнем Володимира Курова.
Працював на Чернівецькому художньо-виробничому комбінаті. Мешкає у Чернівцях в будинку на вулиці Пилипа Орлика, № 9.
Творчість
Працює у галузях художньої обробки дерева і металу. Серед робіт:
виконані рельєфною різьбою на дереві панно «Народний месник», «Гомін гуцулів» (1967), «Цимбаліст» (2005), декоративна тарілка «Танець лісорубів» (1969);
виконані карбуванням на латуні, міді, алюмінії роботи «Легенда Карпат» (1969), «Танець дружби» (1969), «Черемош» (1970), «Господар Карпат» (1970), «Троїста музика» (1971).
Автор великого панно «Навіки разом» (карбування на алюмінії), присвяченого 30-річчю возз'єднання Північної Буковини з Україною (встановлено на площі міста Чернівців).
Учасник всеукраїнських та всесоюзних мистецьких виставок з 1967 року. Персональна виставка відбулася у Чернівцях у 1971, 2011 роках. 1970 року нагороджений Золотою медаллю Всеукраїнського конкурсу самодіяльного мистецтва (за твір «Черемош»).
Окремі вироби зберігаються у Чернівецьких художньому і краєзнавчому музеях, зокрема у Чернівецькому художньому музеї зберігається 8 творів майстра, серед яких: декоративні пласти «Буря», «Купальський мотив», таріль декоративний «Танець лісорубів», панно «Ранок», «Опришки», «Гуцульський гомін», декоративний рельєф «Голова гуцула».
Примітки
Література
Катеринюк Михайло Васильович // ;
Катеринюк Михайло Васильович // ;
Катеринюк Михайло Васильович // ;
;
Українські різьбярі
Різьбярі по дереву
Митці Чернівців
Члени Національної спілки художників України
|
2505040
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20%D0%A1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE
|
ГЕС Седильо
|
ГЕС Седильо – гідроелектростанція у центральній частині Іспанії. Знаходячись між ГЕС Хосе-Марія-де-Оріоль (вище по течії) та португальською ГЕС Фрател, входить до каскаду на Тахо (найбільша річка Піренейського півострова, що впадає в Атлантичний океан біля Лісабону).
Для роботи станції річку перекрили арково-гравітаційною греблею висотою 66 метрів та довжиною 418 метрів, на спорудження якої пішло 239 тис м3 матеріалу. Вона створила витягнуте по долині річки на 61 км водосховище площею поверхні 14 км2 та об’ємом 260 млн м3.
Розташований біля греблі машинний зал обладнаний чотирма турбінами типу Каплан загальною потужністю 473 МВт, які працюють при напорі у 45 метрів.
Зв’язок з енергосистемою відбувається по ЛЕП, що працює під напругою 400 кВ.
Примітки
Седильо
|
1836920
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Проростання насіння
|
Проростання насіння — перехід насіння рослин від спокою до активної життєдіяльності, початковий етап онтогенезу рослин, на якому утворюється паросток. Відбувається при забезпеченості вологою і киснем, відповідному температурному і світловому режимі. У процесі проростання підвищується обмін речовин в зародку і ендоспермі; насіння набухають у воді, крохмаль, жири і білки розпадаються на цукор, жирні кислоти і амінокислоти. Зазвичай першим проростає корінець, далі — гіпокотиль або епікотиль (у різних рослин).
У разі нестачі кисню накопичуються шкідливі для зародка речовини — етиловий спирт, молочна кислота, аміак; при нестачі температури знижується надходження води в насіння і активація обміну речовин, порушується співвідношення різних регуляторів росту. Деяке насіння проростає, перебуваючи у відповідних умовах, через твердості покривів і не виходу зі стану спокою; в цьому випадку можливе механічне пошкодження покрову.
Джерела
Проростання насіння, умови його проростання
Фізіологія рослин
|
2855910
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%8C%D1%87%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Коньчевиці (Поморське воєводство)
|
Коньчевиці (Поморське воєводство)
Коньчевиці — село в Польщі, у гміні Мілорадз Мальборського повіту Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ельблонзького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Мальборського повіту
|
3178594
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%20%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0
|
Всеукраїнський відкритий конкурс образотворчого мистецтва
|
Всеукраїнський відкритий конкурс образотворчого мистецтва #МИСТЕЦТВО – багатопрофільний некомерційний конкурс-виставка образотворчого мистецтва, який проходить у м. Київ (Україна) за підтримки Національної академії мистецтв України та під патронатом видатного художника-графіка, педагога, ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народного художника України, президента Національної академії мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Андрія Володимировича Чебикіна.
Головним завданням конкурсу-виставки є збереження і розвиток кращих традицій вітчизняного образотворчого мистецтва; виявлення, підтримка та сприяння просуванню талановитих дітей і творчо обдарованої молоді; підвищення майстерності учнів та студентів навчальних закладів України з художніми класами і факультетами; обмін творчими досягненнями та досвідом серед дітей, молоді та педагогів України; розвиток традицій національної мистецької освіти; сприяння інтеграції національного мистецтва у світовий культурний простір; сприяння розвитку міжкультурних і міжнаціональних дитячих і молодіжних комунікацій; залучення уваги діячів культури і мистецтва до вирішення проблем дитячої та молодіжної художньої творчості; наповнення “Фонду дитячих, юнацьких і молодіжних творчих робіт” роботами учасників.
Про конкурс
Конкурс-виставка був вперше проведений у травні 2017 р. за сприянням Міжнародної школи мистецтв "Монтессорі центр" . В теперішній час конкурс проходить два рази на рік, восени та навесні. Учасники змагаються в 13 вікових категоріях та 57 номінаціях, які згруповані в 6 груп номінацій: "Живопис"; "Графіка"; "Декоративно-прикладні техніки. Ляльки народів світу. Дизайн одягу"; "Скульптура. Гончарство. LEGO"; "Паперопластика"; "Комп’ютерна графіка. Мультиплікація. Пісочні техніки. Художнє фото". У конкурсі-виставці можуть брати участь українські та зарубіжні учасники як самостійно, так і у складах творчих колективів.
Почесний голова журі конкурсу-виставки – ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народний художник України, президент Національної академії мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Андрій Володимирович Чебикін. Серед членів журі: народний художник України Наталія Іванівна Ніколайчук ; заслужений художник України Микола Савович Кочубей. Голосування членів журі є таємним.
Головні призи конкурсу-виставки - 6 кубков Гран-Прі, які розігруються в групах номінацій. Учасники конкурсу-виставки також змагаються за право володіти званнями лауреатів і дипломантів, які, в свою чергу, розігруються в кожній номінації і віковій категорії. За результатами конкурсу-виставки підраховуються загальнокомандні заліки серед педагогів та навчальних закладів, учні яких беруть участь в конкурсі-виставці, та виявляються переможці, яким вручаються кубки.
В V Всеукраїнському відкритому конкурсі образотворчого мистецтва #МИСТЕЦТВО, який відбувся в Києві (Україна) 13-19 травня 2019 року, взяли участь 638 учасників з 141 навчального закладу з 72 населених пунктів і 22 областей України. Учасників конкурсу-виставки підготували 190 педагогів.
Організатор, підтримка
Організатор конкурсу-виставки: громадська організація "Монтессорі центр конкурси"
За підтримки: Національної академії мистецтв України
Під патронатом: народного художника України Андрія Чебикіна
Голова оргкомітету: Ганна Росенко
Генеральний партнер і спонсор конкурсу-виставки: Міжнародна школа мистецтв "Монтессорі центр"
Примітки
Посилання
Сайт Всеукраїнського відкритого конкурсу образотворчого мистецтва #МИСТЕЦТВО
Галерея Всеукраїнського відкритого конкурсу образотворчого мистецтва #МИСТЕЦТВО
Українське образотворче мистецтво
Дитячі конкурси України
Засновані в Україні 2017
Всеукраїнські конкурси
Фотоконкурси
|
44434973
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Raven%2C%20Bulgaria
|
Raven, Bulgaria
|
Raven, Bulgaria
Raven is a village in Momchilgrad Municipality, Kardzhali Province, Bulgaria.
References
Villages in Kardzhali Province
|
1844785
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D1%80%20%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0%B0
|
Божидар Калмета
|
Божидар Калмета — хорватський політик.
У 1982 році закінчив факультет агрономії Загребського університету.
З 1982 по 1993 він працював у своєму рідному місті Задар менеджером перегінної компанії Maraska (яка виробляє всесвітньо відомий лікер Мараскіно).
У 1989 році він приєднався до Хорватської демократичної співдружності (ХДС), а у 1993 Калмета був обраний до Задарської міської ради. У 1994 році він став заступником мера, а з 1994 по 2003 працював мером міста.
З 1995 по 2003 він був також депутатом Сабору. З 2003 по 2011 входив до уряду Хорватії як міністр моря, транспорту та інфраструктури під керівництвом Іво Санадера і Ядранки Косор.
Одружений, має трьох дітей. Володіє англійською та італійською мовами.
Посилання
Večernji.hr
Уродженці Задара
Випускники Загребського університету
Мери міст Хорватії
Міністри Хорватії
Персоналії за алфавітом
|
388805
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%BC%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Размислов Ананій Прокопович
|
Размислов Ананій Прокопович (* 6 листопада 1915, деревня Сотчем села Палевиці Усть-Сисольського повіту Вологодської губернії (нині Сиктивдинського району Республіки Комі) — † 30 вересня 1943, село Велика Кохнівка (зараз у складі міста Кременчука)) — комі поет, перекладач.
Біографія та творчість
Народився в селянській сім’ї. Початкову школу скінчив у Сотчемі, потім чотири роки навчався в Усть-Вимській школі II другого ступеня. Вірші почав писати ще за шкільних років, «публікував» їх у шкільній літературній газеті; на 1931 рік припадає перша «доросла» публікація — в журналі «Ордым». Того ж таки року пішов на курси літературних працівників, а після закінчення два роки працював редактором комі книжкового видавництва. У 1933–1937 роках навчався у Вологодському автодорожньому технікумі, по закінченні працював на будівництві шляхів. 1939 року повернувся на роботу в Комігосвидав, а 1941 був призначений заступником редактора газети «Комі комсомолець».
Писав переважно у жанрах пейзажної та інтимної лірики. Основні теми поезії Размислова — краса Півночі, любов, дружба. Єдина за життя збірка «Перше кохання», до якої увійшла також однойменна поема, вийшла друком 1941 року. Перекладав з російської вірші та поеми Пушкіна, Маяковського. Також вважається одним із найкращих перекладачів Івана Куратова російською.
9 липня 1941 року мобілізований. Навчався на вищих курсах «Выстрел», служив у тилу на будівництві оборонних укріплень. З середини 1942 року воював на Західному фронті, пізніше — Воронезькому та Степовому.
Загинув у боях за Україну в садибі мешканки села Велика Кохнівка Параски Прокопівни Коби.
Видання творів
Стихъяс. Сыктывкар, 1950.
Кывбуръяс. Сыктывкар, 1961.
В українському перекладі
Зоряниця. Харків, 1985.
Поема «Перше кохання» — в антології комі поезії «Пісні з-над Печори» (1975).
Джерела
А. К. Микушев. Размыслов, Ананий Прокопьевич // Краткая литературная энциклопедия. Москва: Советская энциклопедия, т. 6, стлб. 158–159 .
Диана Холопова. Погиб на Днепре — у статті цитуються вірші (в оригіналі та в російському перекладі) та листи А. П. Размислова.
Коротка біодовідка .
Додаткова література
В. А. Латышева. Ананий Прокопьевич Размыслов. Сыктывкар, 1950.
Очерки истории коми литературы. Сыктывкар, 1958.
Коми советские писатели. Сыктывкар, 1968, с. 401–424.
Посилання
Комі поети
Комі перекладачі
Народились 1915
Померли 1943
Персоналії за алфавітом
|
4927400
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Acontias%20wakkerstroomensis
|
Acontias wakkerstroomensis
|
Acontias wakkerstroomensis — вид сцинкоподібних ящірок родини сцинкових (Scincidae). Ендемік Південно-Африканської Республіки.
Поширення і екологія
Acontias wakkerstroomensis мешкають на південному сході провінції Мпумаланга та в сусідніх районах провінції Квазулу-Наталь. Вони живуть на сухих луках, на висоті від 1847 до 2140 м над рівнем моря.
Примітки
Сцинкові
Тварини, описані 2018
Плазуни Південно-Африканської Республіки
Ендемічна фауна Південно-Африканської Республіки
|
772254
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%8E%D0%BF%D0%B8%D1%87%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Тюпич Анатолій Дмитрович
|
Тюпич Анатолій Дмитрович
Анатолій Дмитрович Тюпич (* 1 грудня 1940) — український архітектор-реставратор.
Біографічні відомості
Працював у Києві в Науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури.
Брав участь у комплексному вивченні архітектурних пам'яток Кам'янця-Подільського (серед них — фортеця , Замковий міст, будинок польського магістрату ), розробці проектів їх реставрації. Зокрема, 1961 року як технік брав участь у дослідженні Гончарської башти , 1982 року за його проектом було завершено реставрацію Вірменської дзвіниці .
Досліджуючи замок у Кременці, разом з Євгенією Пламеницькою виявив його давнє муроване ядро IX століття . Також разом з Євгенією Пламеницькою за участі Леоніда Крощенка досліджував Покровську церкву-замок у селі Шарівка Ярмолинецького району для розроблення проекту її реставрації .
Один з авторів проекту регенерації Вірменського ринку в Кам'янці-Подільському (співавтори — Євгенія Пламеницька, Віктор Полегкий; проект не реалізовано) , пристосування Георгіївської церкви в Кам'янці-Подільському під планетарій (діяв у 1983—1990 роках).
Основні публікації
Пламеницька Є., Тюпич А. Дослідження фортеці триває : Вивчаймо рідний край // Прапор Жовтня (Кам'янець-Подільський). — 1968. — 16 січня. — С. 4.
Крощенко Л. М., Тюпич А. Д. До питання про «городні» Кременецького замку // Український історичний журнал. — 1975. — № 7. — С. 107—113.
Тюпич А., Хотюн Г. Армянские сооружения Каменца-Подольского // Второй международный симпозиум по армянскому искусству. — Ереван, 1978. — Т. 2. — С. 428—429.
Примітки
Література
Сикора Эдуард. Тюпич Анатолий // Лица Каменца-Подольского. — Харьков, 2010. — С. 624.
Персоналії за алфавітом
Українські архітектори
Українські реставратори
Архітектори Києва
Дослідники Кам'янець-Подільського
Персоналії:Кременець
Народились 1 грудня
Народились 1940
|
3130251
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D0%B9-%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80
|
Клей-Сентер
|
Клей-Сентер
Клей-Сентер — місто, штат Канзас
Клей-Сентер — місто, штат Небраска
Клей-Сентер — селище, штат Огайо
|
145694
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oceanic%20trench
|
Oceanic trench
|
Oceanic trenches are prominent, long, narrow topographic depressions of the ocean floor. They are typically wide and below the level of the surrounding oceanic floor, but can be thousands of kilometers in length. There are about of oceanic trenches worldwide, mostly around the Pacific Ocean, but also in the eastern Indian Ocean and a few other locations. The greatest ocean depth measured is in the Challenger Deep of the Mariana Trench, at a depth of below sea level.
Oceanic trenches are a feature of the Earth's distinctive plate tectonics. They mark the locations of convergent plate boundaries, along which lithospheric plates move towards each other at rates that vary from a few millimeters to over ten centimeters per year. Oceanic lithosphere moves into trenches at a global rate of about per year. A trench marks the position at which the flexed, subducting slab begins to descend beneath another lithospheric slab. Trenches are generally parallel to and about from a volcanic arc.
Much of the fluid trapped in sediments of the subducting slab returns to the surface at the oceanic trench, producing mud volcanoes and cold seeps. These support unique biomes based on chemotrophic microorganisms. There is concern that plastic debris is accumulating in trenches and threatening these communities.
Geographic distribution
There are approximately of convergent plate margins worldwide. These are mostly located around the Pacific Ocean, but are also found in the eastern Indian Ocean, with a few shorter convergent margin segments in other parts of the Indian Ocean, in the Atlantic Ocean, and in the Mediterranean. They are found on the oceanward side of island arcs and Andean-type orogens. Globally, there are over 50 major ocean trenches covering an area of 1.9 million km2 or about 0.5% of the oceans.
Trenches are geomorphologically distinct from troughs. Troughs are elongated depressions of the sea floor with steep sides and flat bottoms, while trenches are characterized by a V-shaped profile. Trenches that are partially infilled are sometimes described as troughs, for example the Makran Trough. Some trenches are completely buried and lack bathymetric expression as in the Cascadia subduction zone, which is completely filled with sediments. Despite their appearance, in these instances the fundamental plate-tectonic structure is still an oceanic trench. Some troughs look similar to oceanic trenches but possess other tectonic structures. One example is the Lesser Antilles Trough, which is the forearc basin of the Lesser Antilles subduction zone. Also not a trench is the New Caledonia trough, which is an extensional sedimentary basin related to the Tonga-Kermadec subduction zone. Additionally, the Cayman Trough, which is a pull-apart basin within a transform fault zone, is not an oceanic trench.
Trenches, along with volcanic arcs and Wadati-Benioff zones (zones of earthquakes under a volcanic arc) are diagnostic of convergent plate boundaries and their deeper manifestations, subduction zones. Here, two tectonic plates are drifting into each other at a rate of a few millimeters to over per year. At least one of the plates is oceanic lithosphere, which plunges under the other plate to be recycled in the Earth's mantle.
Trenches are related to, but distinct from, continental collision zones, such as the Himalayas. Unlike in trenches, in continental collision zones continental crust enters a subduction zone. When buoyant continental crust enters a trench, subduction comes to a halt and the area becomes a zone of continental collision. Features analogous to trenches are associated with collision zones. One such feature is the peripheral foreland basin, a sediment-filled foredeep. Examples of peripheral foreland basins include the floodplains of the Ganges River and the Tigris-Euphrates river system.
History of the term "trench"
Trenches were not clearly defined until the late 1940s and 1950s. The bathymetry of the ocean was poorly known prior to the Challenger expedition of 1872–1876, which took 492 soundings of the deep ocean. At station #225, the expedition discovered Challenger Deep, now known to be the southern end of the Mariana Trench. The laying of transatlantic telegraph cables on the seafloor between the continents during the late 19th and early 20th centuries provided further motivation for improved bathymetry. The term trench, in its modern sense of a prominent elongated depression of the sea bottom, was first used by Johnstone in his 1923 textbook An Introduction to Oceanography.
During the 1920s and 1930s, Felix Andries Vening Meinesz measured gravity over trenches using a newly developed gravimeter that could measure gravity from aboard a submarine. He proposed the tectogene hypothesis to explain the belts of negative gravity anomalies that were found near island arcs. According to this hypothesis, the belts were zones of downwelling of light crustal rock arising from subcrustal convection currents. The tectogene hypothesis was further developed by Griggs in 1939, using an analogue model based on a pair of rotating drums. Harry Hammond Hess substantially revised the theory based on his geological analysis.
World War II in the Pacific led to great improvements of bathymetry, particularly in the western Pacific. In light of these new measurements, the linear nature of the deeps became clear. There was a rapid growth of deep sea research efforts, especially the widespread use of echosounders in the 1950s and 1960s. These efforts confirmed the morphological utility of the term "trench." Important trenches were identified, sampled, and mapped via sonar.
The early phase of trench exploration reached its peak with the 1960 descent of the Bathyscaphe Trieste to the bottom of the Challenger Deep. Following Robert S. Dietz' and Harry Hess' promulgation of the seafloor spreading hypothesis in the early 1960s and the plate tectonic revolution in the late 1960s, the oceanic trench became an important concept in plate tectonic theory.
Morphology
Oceanic trenches are wide and have an asymmetric V-shape, with the steeper slope (8 to 20 degrees) on the inner (overriding) side of the trench and the gentler slope (around 5 degrees) on the outer (subducting) side of the trench. The bottom of the trench marks the boundary between the subducting and overriding plates, known as the basal plate boundary shear or the subduction décollement. The depth of the trench depends on the starting depth of the oceanic lithosphere as it begins its plunge into the trench, the angle at which the slab plunges, and the amount of sedimentation in the trench. Both starting depth and subduction angle are greater for older oceanic lithosphere, which is reflected in the deep trenches of the western Pacific. Here the bottoms of the Marianas and the Tonga–Kermadec trenches are up to below sea level. In the eastern Pacific, where the subducting oceanic lithosphere is much younger, the depth of the Peru-Chile trench is around .
Though narrow, oceanic trenches are remarkably long and continuous, forming the largest linear depressions on earth. An individual trench can be thousands of kilometers long. Most trenches are convex towards the subducting slab, which is attributed to the spherical geometry of the Earth.
The trench asymmetry reflects the different physical mechanisms that determine the inner and outer slope angle. The outer slope angle of the trench is determined by the bending radius of the subducting slab, as determined by its elastic thickness. Since oceanic lithosphere thickens with age, the outer slope angle is ultimately determined by the age of the subducting slab. The inner slope angle is determined by the angle of repose of the overriding plate edge. This reflects frequent earthquakes along the trench that prevent oversteepening of the inner slope.
As the subducting plate approaches the trench, it bends slightly upwards before beginning its plunge into the depths. As a result, the outer trench slope is bounded by an outer trench high. This is subtle, often only tens of meters high, and is typically located a few tens of kilometers from the trench axis. On the outer slope itself, where the plate begins to bend downwards into the trench, the upper part of the subducting slab is broken by bending faults that give the outer trench slope a horst and graben topography. The formation of these bending faults is suppressed where oceanic ridges or large seamounts are subducting into the trench, but the bending faults cut right across smaller seamounts. Where the subducting slab is only thinly veneered with sediments, the outer slope will often show seafloor spreading ridges oblique to the horst and graben ridges.
Sedimentation
Trench morphology is strongly modified by the amount of sedimentation in the trench. This varies from practically no sedimentation, as in the Tonga-Kermadec trench, to completely filled with sediments, as with the Cascadia subduction zone. Sedimentation is largely controlled by whether the trench is near a continental sediment source. The range of sedimentation is well illustrated by the Chilean trench. The north Chile portion of the trench, which lies along the Atacama Desert with its very slow rate of weathering, is sediment-starved, with from 20 to a few hundred meters of sediments on the trench floor. The tectonic morphology of this trench segment is fully exposed on the ocean bottom. The central Chile segment of the trench is moderately sedimented, with sediments onlapping onto pelagic sediments or ocean basement of the subducting slab, but the trench morphology is still clearly discernible. The southern Chile segment of the trench is fully sedimented, to the point where the outer rise and slope are no longer discernible. Other fully sedimented trenches include the Makran Trough, where sediments are up to thick; the Cascadia subduction zone, which is completed buried by of sediments; and the northernmost Sumatra subduction zone, which is buried under of sediments.
Sediments are sometimes transported along the axis of an oceanic trench. The central Chile trench experiences transport of sediments from source fans along an axial channel. Similar transport of sediments has been documented in the Aleutian trench.
In addition to sedimentation from rivers draining into a trench, sedimentation also takes place from landslides on the tectonically steepened inner slope, often driven by megathrust earthquakes. The Reloca Slide of the central Chile trench is an example of this process.
Erosive versus accretionary margins
Convergent margins are classified as erosive or accretionary, and this has a strong influence on the morphology of the inner slope of the trench. Erosive margins, such as the northern Peru-Chile, Tonga-Kermadec, and Mariana trenches, correspond to sediment-starved trenches. The subducting slab erodes material from the lower part of the overriding slab, reducing its volume. The edge of the slab experiences subsidence and steepening, with normal faulting. The slope is underlain by relative strong igneous and metamorphic rock, which maintains a high angle of repose. Over half of all convergent margins are erosive margins.
Accretionary margins, such as the southern Peru-Chile, Cascadia, and Aleutians, are associated with moderately to heavily sedimented trenches. As the slab subducts, sediments are "bulldozed" onto the edge of the overriding plate, producing an accretionary wedge or accretionary prism. This builds the overriding plate outwards. Because the sediments lack strength, their angle of repose is gentler than the rock making up the inner slope of erosive margin trenches. The inner slope is underlain by imbricated thrust sheets of sediments. The inner slope topography is roughened by localized mass wasting. Cascadia has practically no bathymetric expression of the outer rise and trench, due to complete sediment filling, but the inner trench slope is complex, with many thrust ridges. These compete with canyon formation by rivers draining into the trench. Inner trench slopes of erosive margins rarely show thrust ridges.
Accretionary prisms grow in two ways. The first is by frontal accretion, in which sediments are scraped off the downgoing plate and emplaced at the front of the accretionary prism. As the accretionary wedge grows, older sediments further from the trench become increasingly lithified, and faults and other structural features are steepened by rotation towards the trench. The other mechanism for accretionary prism growth is underplating (also known as basal accretion) of subducted sediments, together with some oceanic crust, along the shallow parts of the subduction decollement. The Franciscan Group of California is interpreted as an ancient accretionary prism in which underplating is recorded as tectonic mélanges and duplex structures.
Earthquakes
Frequent megathrust earthquakes modify the inner slope of the trench by triggering massive landslides. These leave semicircular landslide scarps with slopes of up to 20 degrees on the headwalls and sidewalls.
Subduction of seamounts and aseismic ridges into the trench may increase aseismic creep and reduce the severity of earthquakes. Contrariwise, subduction of large amounts of sediments may allow ruptures along the subduction décollement to propagate for great distances to produce megathrust earthquakes.
Trench rollback
Trenches seem positionally stable over time, but scientists believe that some trenches—particularly those associated with subduction zones where two oceanic plates converge—move backward into the subducting plate. This is called trench rollback or hinge retreat (also hinge rollback) and is one explanation for the existence of back-arc basins.
Forces perpendicular to the slab (the portion of the subducting plate within the mantle) are responsible for steepening of the slab and, ultimately, the movement of the hinge and trench at the surface. These forces arise from the negative buoyancy of the slab with respect to the mantle modified by the geometry of the slab itself. The extension in the overriding plate, in response to the subsequent subhorizontal mantle flow from the displacement of the slab, can result in formation of a back-arc basin.
Processes involved
Several forces are involved in the process of slab rollback. Two forces acting against each other at the interface of the two subducting plates exert forces against one another. The subducting plate exerts a bending force (FPB) that supplies pressure during subduction, while the overriding plate exerts a force against the subducting plate (FTS). The slab pull force (FSP) is caused by the negative buoyancy of the plate driving the plate to greater depths. The resisting force from the surrounding mantle opposes the slab pull forces. Interactions with the 660-km discontinuity cause a deflection due to the buoyancy at the phase transition (F660). The unique interplay of these forces is what generates slab rollback. When the deep slab section obstructs the down-going motion of the shallow slab section, slab rollback occurs. The subducting slab undergoes backward sinking due to the negative buoyancy forces causing a retrogradation of the trench hinge along the surface. Upwelling of the mantle around the slab can create favorable conditions for the formation of a back-arc basin.
Seismic tomography provides evidence for slab rollback. Results demonstrate high temperature anomalies within the mantle suggesting subducted material is present in the mantle. Ophiolites are viewed as evidence for such mechanisms as high pressure and temperature rocks are rapidly brought to the surface through the processes of slab rollback, which provides space for the exhumation of ophiolites.
Slab rollback is not always a continuous process suggesting an episodic nature. The episodic nature of the rollback is explained by a change in the density of the subducting plate, such as the arrival of buoyant lithosphere (a continent, arc, ridge, or plateau), a change in the subduction dynamics, or a change in the plate kinematics. The age of the subducting plates does not have any effect on slab rollback. Nearby continental collisions have an effect on slab rollback. Continental collisions induce mantle flow and extrusion of mantle material, which causes stretching and arc-trench rollback. In the area of the Southeast Pacific, there have been several rollback events resulting in the formation of numerous back-arc basins.
Mantle interactions
Interactions with the mantle discontinuities play a significant role in slab rollback. Stagnation at the 660-km discontinuity causes retrograde slab motion due to the suction forces acting at the surface. Slab rollback induces mantle return flow, which causes extension from the shear stresses at the base of the overriding plate. As slab rollback velocities increase, circular mantle flow velocities also increase, accelerating extension rates. Extension rates are altered when the slab interacts with the discontinuities within the mantle at 410 km and 660 km depth. Slabs can either penetrate directly into the lower mantle, or can be retarded due to the phase transition at 660 km depth creating a difference in buoyancy. An increase in retrograde trench migration (slab rollback) (2–4 cm/yr) is a result of flattened slabs at the 660-km discontinuity where the slab does not penetrate into the lower mantle. This is the case for the Japan, Java and Izu–Bonin trenches. These flattened slabs are only temporarily arrested in the transition zone. The subsequent displacement into the lower mantle is caused by slab pull forces, or the destabilization of the slab from warming and broadening due to thermal diffusion. Slabs that penetrate directly into the lower mantle result in slower slab rollback rates (~1–3 cm/yr) such as the Mariana arc, Tonga arcs.
Hydrothermal activity and associated biomes
As sediments are subducted at the bottom of trenches, much of their fluid content is expelled and moves back along the subduction décollement to emerge on the inner slope as mud volcanoes and cold seeps. Methane clathrates and gas hydrates also accumulate in the inner slope, and there is concern that their breakdown could contribute to global warming.
The fluids released at mud volcanoes and cold seeps are rich in methane and hydrogen sulfide, providing chemical energy for chemotrophic microorganisms that form the base of a unique trench biome. Cold seep communities have been identified in the inner trench slopes of the western Pacific (especially Japan), South America, Barbados, the Mediterranean, Makran, and the Sunda trench. These are found at depths as great as . The genome of the extremophile Deinococcus from Challenger Deep has sequenced for its ecological insights and potential industrial uses.
Because trenches are the lowest points in the ocean floor, there is concern that plastic debris may accumulate in trenches and endanger the fragile trench biomes.
Deepest oceanic trenches
Recent measurements, where the salinity and temperature of the water was measured throughout the dive, have uncertainties of about . Older measurements may be off by hundreds of meters.
Notable oceanic trenches
(*) The five deepest trenches in the world
Ancient oceanic trenches
See also
Glossary of landforms
List of submarine topographical features
Mid-ocean ridge
Physical oceanography
Ring of Fire
References
Bibliography
458p.
External links
Depressions (geology)
Coastal and oceanic landforms
Submarine topography
Oceanographical terminology
Plate tectonics
Subduction
|
3844645
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Windberg
|
Windberg
|
Windberg is a municipality in the district of Straubing-Bogen in Bavaria, Germany.
References
Straubing-Bogen
|
872731
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9A%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%29
|
Театральна вулиця (Кропивницький)
|
Театральна вулиця (Кропивницький)
Театральна вулиця — вулиця в Подільському районі міста Кропивницького, центральна вулиця міста.
Пролягає від вулиці Олефіренка до вулиці Великої Перспективної. Дворцову вулицю перетинають вулиці Кавалерійська, Нейгауза, Шульгиних, Володимира Панченка та В'ячеслава Чорновола.
На вулиці розташований музично-драматичний театр, багато пам'яток архітектури, парк культури та відпочинку «Ковалівський».
Від площі Героїв Майдану до вулиці Нейгауза є пішохідною.
Історія
У вересні 1847 року починається історія вулиці Дворцової, коли імператор Микола І заклав перший камінь під будинок палацу для прийому «найвищих осіб» — саме від палацу до вулиці Великої Перспективної і пролягла нова вулиця. Окрасою вулиці був Зимовий театр.
1897 року вулицею пролягла перша лінія Єлисаветградського трамваю.
25 березня 1919 року більшовицька влада перейменувала вулиці Дворцову та Верхньодонську на вулицю Леніна, об'єднавши однією назвою дві вулиці.
Уже за кілька місяців настав час денікінської окупації й назва «Дворцова» повернулась. Пізніше більшовики знову перейменували вулицю на Леніна. У 1941 році, одразу ж після окупації, нацисти знову повернули назву вулиці, яка знову була змінена після повернення радянської влади.
Перший, і тепер найстаріший на цій вулиці, будинок Г. В. Соколова-Бородкіна (на розі Дворцової та Театральної), предводителя повітового дворянства. Будинок побудований в стилі класицизму за проектом А. М. Достоєвського. У ньому жили чотири покоління Соколових-Бородкін до самої революції. Меліц Соколова-Бородкіна покине його в 1920 році. Навпроти будинку Соколова-Бородкіна театральний готель «Версаль» (нині музично-педагогічний факультет ЦДПУ) у стилі неокласицизму. Побудований в 50-ті роки XIX сторіччя, також належав Соколовим-Бородкіним. Також проект Достоєвського.
27 жовтня 2011 року сесія Кіровоградської міської ради, разом з перейменуванням ще трьох вулиць міста, перейменувала вулицю Леніна на Дворцову. Перейменуванню передували протести професорсько-викладацького складу філологічного факультету ЦДПУ імені Володимира Винниченка, які вказували на те що слово «Дворцова» є суржиком й пропонували перейменувати вулицю на «Театральну» на честь 130-річчя появи на цій вулиці в 1882 році першого українського професійного театру. Перейменовано було лише фрагмент вулиці Леніна від вулиці Фрунзе до вулиці Кропивницького, а від вулиці Кропивницького до вулиці Світлої лишилася стара назва — вулиця Леніна. У 2016 році частина Дворцової від Великої Перспективної до Кропивницького приєднана до вулиці Архітектора Паученка.
Рішенням Кропивницької міської ради від 12 травня 2022 року вулиця Дворцова перейменована на Театральну.
Світлини
Див. також
Вулиця Архітектора Паученка
Вулиці Кропивницького
Пішохідні вулиці міст України
Джерело
Матівос Ю. М. Вулицями рідного міста, Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД», стор. 20-21
Посилання
Вулиці Кропивницького
Пішохідні вулиці
|
20795986
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2010%E2%80%9311%20UEFA%20Europa%20League
|
2010–11 UEFA Europa League
|
2010–11 UEFA Europa League
The 2010–11 UEFA Europa League was the second season of the UEFA Europa League, Europe's secondary club football tournament organised by UEFA, and the 40th edition overall including its predecessor, the UEFA Cup. It began on 1 July 2010, with the first qualifying round matches, and concluded on 18 May 2011, with the final at the Aviva Stadium in Dublin, Republic of Ireland, between Porto and first-time finalists Braga. This was the first all-Portuguese final of a European competition and only the third time that two Portuguese teams faced each other in Europe, following Braga's elimination of Benfica in the semi-finals. Porto defeated Braga 1–0, with a goal from the competition's top goalscorer Radamel Falcao, and won their second title in the competition, after victory in the 2002–03 UEFA Cup. Atletico Madrid were the defending champions but were eliminated in group stage.
Association team allocation
A total of 194 teams from 53 UEFA associations participated in the 2010–11 UEFA Europa League. Associations were allocated places according to their 2009 UEFA country coefficient, which took into account their performance in European competitions from 2004–05 to 2008–09.
Below is the qualification scheme for the 2010–11 UEFA Europa League:
Associations 1–6 each have three teams qualify
Associations 7–9 each have four teams qualify
Associations 10–51 each have three teams qualify, except Liechtenstein, which have one team qualify (as Liechtenstein only have a domestic cup and no domestic league)
Associations 52–53 each have two teams qualify (an increase from only one team in the previous season)
The top three associations of the 2009–10 UEFA Fair Play ranking each gain an additional berth
Moreover, 33 teams eliminated from the 2010–11 UEFA Champions League are transferred to the Europa League.
Association ranking
Notes
(FP): Additional fair play berth (Sweden, Denmark, Finland)
(UCL): Additional teams transferred from the UEFA Champions League
Distribution
The winners of the 2009–10 UEFA Europa League, Atlético Madrid, were guaranteed a place in the group stage as the title holder, since they did not qualify for the 2010–11 UEFA Champions League. However, they also qualified for the Europa League third qualifying round through domestic performance, as they were the runners-up of the 2009–10 Copa del Rey to Champions League-qualified Sevilla. As a result, this place in the third qualifying round was vacated, which in turn led to the following changes to the default allocation system in order to compensate for this vacant spot:
The domestic cup winners of association 28 (Finland) have been promoted from the second qualifying round to the third qualifying round.
The domestic cup winners of associations 52 and 53 (Malta and San Marino) have been promoted from the first qualifying to the second qualifying round.
Redistribution rules
A Europa League place is vacated when a team qualifies for both the Champions League and the Europa League, or qualifies for the Europa League by more than one method. When a place is vacated, it is redistributed within the national association by the following rules:
When the domestic cup winners (considered as the "highest-placed" qualifiers within the national association) also qualify for the Champions League, their Europa League place is vacated, and the remaining Europa League qualifiers are moved up one place, with the final place (with the earliest starting round) taken by the domestic cup runners-up, provided they do not already qualify for the Champions League or the Europa League. Otherwise, this place is taken by the highest-placed league finishers that have not yet qualified for the Europa League.
When the domestic cup winners also qualify for the Europa League through league position, their place through the league position is vacated, and the Europa League qualifiers that finish lower in the league are moved up one place, with the final place taken by the highest-placed league finishers that have not yet qualified for the Europa League.
A place vacated by the League Cup winners is taken by the highest-placed league finishers that have not yet qualified for the Europa League.
A Fair Play place is taken by the highest-ranked team in the domestic Fair Play table that has not yet qualified for the Champions League or the Europa League.
Teams
The labels in the parentheses show how each team qualified for the place of its starting round:
TH: Title holders
CW: Cup winners
CR: Cup runners-up
LC: League Cup winners
Nth: League position
P-W: End-of-season European competition play-offs winners
FP: Fair play
UCL: Relegated from the Champions League
GS: Third-placed teams from the group stage
PO: Losers from the play-off round
Q3: Losers from the third qualifying round
Notes
England (ENG): Portsmouth, the runners-up of the 2009–10 FA Cup to Champions League-qualified Chelsea, did not obtain a UEFA licence, meaning they could not qualify for Europe. Portsmouth had appealed to UEFA, the Premier League and the English FA, but the latter two would not allow late applications for the licence. As a result, the seventh-placed team of the 2009–10 Premier League, Liverpool, claimed the Europa League spot in the third qualifying round.
Republic of Ireland (IRL): Since the third- and fourth-placed teams of the 2009 League of Ireland, Cork City and Derry City, were dissolved and expelled from the league respectively after the season was completed, the fifth-placed team, Dundalk, claimed the Europa League spot in the first qualifying round.
Lithuania (LTU): Vėtra, the runners-up of the 2009 A Lyga and also the runners-up of the 2009–10 Lithuanian Football Cup to Champions League-qualified Ekranas, were denied the UEFA license for the 2010–11 season and therefore could not represent Lithuania in the UEFA Europa League. As a result, all Europa League spots were awarded to teams based on their league positions. Therefore, the fourth-placed team, Šiauliai, were moved from the first qualifying round to the second qualifying round, while the fifth-placed team, Tauras Tauragė, claimed the Europa League spot in the first qualifying round.
Spain (ESP): Mallorca, the fifth-placed team of the 2009–10 La Liga, were not admitted to the UEFA Europa League due to being immersed in a creditor contest (not by reason of having debt) a situation that does not meet the necessary admission criteria for participating in the UEFA competitions. As a result, the seventh-placed team, Villarreal, claimed the Europa League spot in the play-off round. On 30 July, UEFA's Appeals Body dismissed Mallorca's appeal against the infraction.
Round and draw dates
All draws held at UEFA headquarters in Nyon, Switzerland unless stated otherwise.
Matches in the qualifying, play-off, and knockout rounds may also be played on Tuesdays or Wednesdays instead of the regular Thursdays due to scheduling conflicts.
Seeding
The draws for the qualifying rounds, the play-off round and the group stage are all seeded based on the 2010 UEFA club coefficients. The coefficients are calculated on the basis of a combination of 20% of the value of the respective national association's coefficient for the period from 2005–06 to 2009–10 inclusive and the clubs' individual performances in the UEFA club competitions during the same period. Clubs are ordered by their coefficients and then divided into pots as required.
In the draws for the qualifying rounds and the play-off round, the teams are divided evenly into one seeded and one unseeded pot, based on their club coefficients. A seeded team is drawn against an unseeded team, with the order of legs in each tie also being decided randomly. Due to the limited time between matches, the draws for the second and third qualifying rounds take place before the results of the previous round are known. The seeding in each draw is carried out under the assumption that all of the highest-ranked clubs of the previous round are victorious. If a lower-ranked club is victorious, it simply takes the place of its defeated opponent in the next round. Prior to these draws, UEFA may form "groups" in accordance with the principles set by the Club Competitions Committee, but they are purely for convenience of the draw and do not resemble any real groupings in the sense of the competition, while ensuring that teams from the same association not drawn against each other.
In the draw for the group stage, the 48 teams are split into four pots of twelve teams, based on their club coefficients, with the title holder (if participating) automatically placed into Pot 1. Each group contains one team from each pot, but teams from the same association cannot be drawn into the same group.
In the draw for the first knockout stage, the twelve group winners and the four better third-placed teams from the Champions League group stage (based on their match record in the group stage) are seeded, and the twelve group runners-up and the other four third-placed teams from the Champions League group stage are unseeded. A seeded team is drawn against an unseeded team, with the seeded team hosting the second leg. Teams from the same group or the same association cannot be drawn against each other.
In the draws for the round of 16 onwards, there are no seedings, and teams from the same group or the same association may be drawn with each other.
Qualifying rounds
In the qualifying and play-off rounds, teams play against each other over two legs on a home-and-away basis.
The draw for the first two qualifying rounds was made on 21 June 2010, while the draw for the third qualifying round was made on 16 July 2010.
First qualifying round
The first legs were played on 1 July, and the second legs were played on 8 July 2010.
|}
Note 1: Order of legs reversed after original draw.
Second qualifying round
The first legs were played on 15 July, and the second legs were played on 22 and 23 July 2010.
|}
Notes
Note 2: Order of legs reversed after original draw.
Note 3: Original match abandoned in the 80th minute due to adverse weather conditions, with MYPA leading 1–0. The match was replayed on 23 July 2010 at 18:30 CEST from the beginning.
Note 4: UEFA awarded Győri ETO a 3–0 win due to Atyrau fielding a suspended player in the first leg. The original match had ended in a 2–0 win for Győri ETO.
Note 5: UEFA awarded Budućnost Podgorica a 3–0 win due to Baku fielding a suspended player in the first leg. The original match had ended in a 2–1 win for Baku.
Third qualifying round
The first legs were played on 27 and 29 July, and the second legs were played on 3 and 5 August 2010.
|}
Notes
Note 6: Order of legs reversed after original draw.
Play-off round
The draw for the play-off round was held on 6 August 2010. The first legs were played on 17 and 19 August, and the second legs were played on 24 and 26 August 2010.
|}
Note 7: Order of legs reversed after original draw.
Group stage
The 48 clubs were drawn into twelve groups of four on 27 August 2010 in Monaco. In each group, teams play against each other home-and-away in a round-robin format. The matchdays are 16 September, 30 September, 21 October, 4 November, 1–2 December, and 15–16 December 2010. The group winners and runners-up advance to the round of 32, where they are joined by the eight third-placed teams from the group stage of the 2010–11 UEFA Champions League.
If two or more teams are equal on points on completion of the group matches, the following criteria are applied to determine the rankings (in descending order):
higher number of points obtained in the group matches played among the teams in question;
superior goal difference from the group matches played among the teams in question;
higher number of goals scored away from home in the group matches played among the teams in question;
superior goal difference from all group matches played;
higher number of goals scored;
higher number of coefficient points accumulated by the club in question, as well as its association, over the previous five seasons.
Following a trial at last year's UEFA Europa League, UEFA have announced that in both this year's and the 2011–12 competition, two extra officials would be used – with one on each goal line.
Group A
Group B
Group C
Group D
Group E
Group F
Group G
Group H
Group I
Group J
Group K
Group L
Knockout phase
In the knockout phase, teams play against each other over two legs on a home-and-away basis, except for the one-match final.
The draw for the round of 32 and round of 16 was held on 17 December 2010. The draws for the quarter-finals, semi-finals and final (to determine the "home" team) were held on 18 March 2011.
Bracket
Round of 32
The first legs were played on 15 and 17 February, and the second legs were played on 22, 23 and 24 February 2011.
|}
Round of 16
The first legs were played on 10 March, and the second legs were played on 17 March 2011.
|}
Note 8: Order of legs reversed after original draw due to proximity between the cities of Porto and Braga.
Quarter-finals
The first legs were played on 7 April, and the second legs were played on 14 April 2011.
|}
Note 9: Order of legs reversed after original draw due to proximity between the cities of Porto and Braga.
Semi-finals
The first legs were played on 28 April, and the second legs were played on 5 May 2011.
|}
Note 10: Order of legs reversed after original draw due to proximity between the cities of Porto and Braga.
Final
The final was played on 18 May 2011 at Aviva Stadium in Dublin, Republic of Ireland. Due to UEFA rules against corporate sponsorship outside the federation, for the final the stadium was referred to as the "Dublin Arena".
Top goalscorers
The top scorers from the 2010–11 UEFA Europa League (excluding qualifying rounds and play-off round) are as follows:
Source: Top scorers (accessed 5 May 2011)
See also
2010–11 UEFA Champions League
2011 UEFA Super Cup
References
External links
2010–11 UEFA Europa League, UEFA.com
2
|
13578057
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grossarl
|
Grossarl
|
Grossarl (Großarl) is a market town in the St. Johann im Pongau district in the state of Salzburg in western central Austria. The valley Grossarltal got its name from Grossarl.
Geography
Location
The market town is located in the Grossarl Valley in Pongau, south of the city of Salzburg.
It is divided in the districts (north to south) Au (AMSL), Schied (860 m), Unterberg, Großarl (895 m) as well as Eben and Bach (900 m).
Politics
Local politics
Mayor is Johann Rohrmoser (ÖVP), Vice Mayor is Johann Ganitzer (SPÖ).
Coat of arms
Grossarl got its coat of arms in 1965. It is a green uprooted alder on white ground. The illustration of the alder accords to the old German name of the market town "Arla". In 1339, Grossarl was mentioned as the valley with "merern Arel", what means "many alders". The sign of the alder shows the big tree clearings in the valley from the 11th to the 13th century. It also shows the big meaning of the wood industry in the valley. Some people say that it is also a symbol for the attachment of the inhabitants to the valley and its leaves show many children which were born in Grossarl.
Economy and infrastructure
Grossarl is a very touristic oriented market town. The number of guest beds is at about 4,500 and it has hotels and hostels in all categories. Very impressive is the high density of 4-star hotels. Because of the 40 alpine cottages, Grossarl is also called "the valley of alpine cottages", in German "Das Tal der Almen".
Over the years, many small and medium enterprises settled down in the valley and became important employers for citizens of Grossarl (carpenter, bricklayer and earth-moving companies, etc.)
Prominent people
Notable citizens
Sebastian Gruber (*05. July 1995 in Schwarzach) paraglider and hotel roof enthusiast
Edmund Entacher (* 30. September 1949 in Grossarl) General of the Austrian Armed Forces
Anton Sauter (1800–1881), Botanist and Doctor, brother of Ferdinand Sauter, founder of the corporation of Salzburgs regional and cultural studies
Ignatius Rieder (1858 Grossarl-1934 Salzburg), 1918-1934 archbishop of Salzburg
Alois Rohrmoser (1932 Grossarl-2005 Wagrain), founder of the factory Atomic Skis
Wolfram Paulus (*1957), film director and scriptwriter
Personalities with connections to the village
Sepp Forcher (*17. December 1930 Rome), Austrian TV presenter, 1955-1959 host on the Berglandhaus in Grossarl
References
External links
Cities and towns in St. Johann im Pongau District
|
1229684
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD62553
|
HD62553
|
HD62553 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A0, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 7,9.
Вона розташована на відстані близько 632,1 світлових років від Сонця.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (6h-8h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A0
5
|
13607661
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Moscow%20City%20Chess%20Championship
|
Moscow City Chess Championship
|
Moscow City Chess Championship
This is a list of the winners of the Moscow City Chess Championship from 1899 to date. From 1921 to 1924 Nikolai Grigoriev voluntarily defended his title in matches against other challengers.
{| class="sortable wikitable"
! Year !! Winner
|-
| 1899 match || Alexander Solovtsov
|-
| 1900 || Vladimir Nenarokov
|-
| 1901 || Aleksei Goncharov & Raphael Falk
|-
| 1902 || Vladimir A. Boyarkov
|-
| 1908 || Vladimir Nenarokov
|-
| 1909 || Aleksei Goncharov
|-
| 1911 || Ossip Bernstein
|-
| 1913 match || Peter Yurdansky
|-
| 1919–20 || Alexander Alekhine
|-
| 1920–21 || Josef Cukierman
|-
| 1921–22 || Nikolai Grigoriev
|-
| 1922 match || Vladimir Nenarokov defeated Nikolai Grigoriev
|-
| 1922–23 || Nikolai Grigoriev
|-
| 1923 match || Nikolai Grigoriev drew with Vladimir Nenarokov
|-
| 1923 match || Nikolai Grigoriev drew with Nikolai Zubarev
|-
| 1924 || Nikolai Grigoriev
|-
| 1924 match || Vladimir Nenarokov defeated Nikolai Grigoriev
|-
| 1925 || Aleksandr Sergeyev
|-
| 1926 || Abram Rabinovich
|-
| 1927 || Nikolai Zubarev
|-
| 1928 || Boris Verlinsky
|-
| 1929 || Vasily Panov
|-
| 1929 match || Nikolai Grigoriev
|-
| 1930 || Nikolai Zubarev
|-
| 1931 || Nikolai Riumin
|-
| 1932 || Sergey Belavenets, A. Orlov & Peter Alexeyevich Lebedev
|-
| 1933–34 || Nikolai Riumin
|-
| 1935 || Nikolai Riumin
|-
| 1936 || Vladimir Alatortsev & Ilya Kan
|-
| 1937 || Vladimir Alatortsev & Sergey Belavenets
|-
| 1938 || Sergey Belavenets & Vasily Smyslov
|-
| 1939–40 || Andor Lilienthal
|-
| 1941 || Alexander Kotov
|-
| 1941–42 || Isaak Mazel
|-
| 1942 || Vasily Smyslov
|-
| 1943–44 || Mikhail Botvinnik
|-
| 1944–45 || Vasily Smyslov
|-
| 1946 || David Bronstein
|-
| 1947 || Vladimir Simagin
|-
| 1949 || Yuri Averbakh
|-
| 1950 || Yuri Averbakh & Alexander Nikolayevich Chistyakov
|-
| 1951 || Tigran Petrosian
|-
| 1952 || Vladimir Zagorovsky
|-
| 1953 || David Bronstein
|-
| 1954 || Vladimir Alexandrovich Soloviev
|-
| 1955 || Evgeni Vasiukov
|-
| 1956 || Tigran Petrosian & Vladimir Simagin
|-
| 1957 || David Bronstein
|-
| 1958 || Evgeni Vasiukov
|-
| 1959 || Vladimir Simagin
|-
| 1960 || Evgeni Vasiukov
|-
| 1961 || David Bronstein
|-
| 1962 || Yuri Averbakh & Evgeni Vasiukov
|-
| 1963 || Anatoly Avraamovich Bikhovsky
|-
| 1964 || Nikolai Ivanovich Bakulin
|-
| 1965 || Lev Aronin
|-
| 1966 || Nikolai Ivanovich Bakulin
|-
| 1967 || Anatoly Pavlovich Volovich
|-
| 1968 || David Bronstein & Tigran Petrosian
|-
| 1969 || Igor Zaitsev
|-
| 1970 || Yuri Balashov
|-
| 1971 || Anatoly Lein
|-
| 1972 || Evgeni Vasiukov
|-
| 1973 || Mark Dvoretsky
|-
| 1974 || Boris Gulko
|-
| 1975 || Karen Grigorian
|-
| 1976 || Sergey Makarichev & Mikhail Tseitlin
|-
| 1977 || Mikhail Tseitlin
|-
| 1978 || Evgeni Vasiukov
|-
| 1979 || Karen Grigorian
|-
| 1980 || Anatoly Mikhailovich Kremenetsky
|-
| 1981 || Boris Gulko
|-
| 1982 || David Bronstein & Nukhim Rashkovsky
|-
| 1983 || Evgeny Sveshnikov
|-
| 1984 || Alexey Vyzmanavin
|-
| 1985 || Sergey Gorelov
|-
| 1986 || Alexey Vyzmanavin, Alexey Kuzmin
|-
| 1987 || Ratmir Kholmov
|-
| 1988 || Georgy Timoshenko
|-
| 1989 || Evgeny Bareev
|-
| 1990 || Evgeny Dragomaretzky
|-
| 1991 || Evgeni Maljutin
|-
| 1992 || Alexander Morozevich
|-
| 1993 || Ilya Frog
|-
| 1994 || Alexey Mitenkov
|-
| 1995 || Alexander Rustemov
|-
| 1996 || Yuri Yakovich
|-
| 1997 || Alexander Rustemov
|-
| 1998 || Evgeniy Najer
|-
| 1999 || Evgeny Vorobiov
|-
| 2000 ||
|-
| 2001 || Valentin Arbakov
|-
| 2002 || Andrei Kharitonov
|-
| 2003 || Evgeniy Najer
|-
| 2004 || Farrukh Amonatov
|-
| 2005 || Sergey Grigoriants
|-
| 2006 || Alexander Riazantsev
|-
| 2007 || Vladimir Belov
|-
| 2008 || Boris Savchenko
|-
| 2009 || Evgeny Vorobiov
|-
| 2010 || Nikolai Chadaev
|-
| 2011 || Nikolai Chadaev
|-
| 2012 || Ivan Popov
|-
| 2013 || Dmitry Gordievsky
|-
| 2014 || Vladimir Belous
|-
| 2015 || Urii Eliseev
|-
| 2016 || Boris Savchenko
|-
| 2017 || Dmitry Gordievsky
|-
| 2018 || Klementy Sychev
|-
| 2019 || Ivan Popov
|-
| 2020 || Mikhail Antipov
|}
References
(results through 1985)
Popovsky, Alexey, Championships of Republics, Russian Chess Base
RUSBASE, part V, 1919-1937 and 1991-1995
RUSBASE, part IV, 1938-1960
RUSBASE, part III, 1961-1969 and 1985-1990
RUSBASE, part II, 1970-1984
2002 edition
2003 edition from chessbase.com
(2006 results)
(2007 results)
City chess championships
Chess in Russia
Chess Championship
Chess in the Soviet Union
|
669698
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0
|
Падера
|
Падера — присілок в Балезінському районі Удмуртії, Росія.
Населення
Населення — 493 особи (2010; 473 в 2002).
Національний склад станом на 2002 рік:
татари — 93 %
Примітки
Посилання
www.panoramio.com
Населені пункти Балезінського району
Присілки Удмуртії
|
38963536
|
https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Rufus
|
John Rufus
|
John Rufus, John of Beth Rufina (also spelled Ruphina), or John of Maiuma (born c. AD 450), was an anti-Chalcedonian priest of Antioch, a disciple of Peter the Iberian and an ecclesiastical historian who possibly served as the bishop of Maiuma. He wrote the Plerophoriae, the Life of Peter the Iberian, and the Commemoration of the Death of Theodosius.
Life
Almost everything that we know about John Rufus originates in his own work, with a few more details from the Life of Severus by Zacharias Scholasticus. John's name is derived from the fact that he was a monk from the Monastery of Beth Rufina.
John was born in the province of Arabia (see Plerophoriae 22) around AD 450 and studied jurisprudence at the exclusive law school of Berytus (modern-day Beirut), where his fellow student, Theodore of Ascalon, brought him into contact with his future spiritual master, Peter the Iberian. Evgarius, Rufus' younger brother, also studied law at Berytus and showed much interest in the values of religion and monasticism. John became a monk and left for Antioch, where he was ordained as a priest by the city's anti-Chalcedonian patriarch, Peter the Fuller, during the reign of Emperor Basiliscus (r. January 475 – August 476). Upon the return to power of Emperor Zeno and the expulsion of Peter the Fuller in 477, John moved to Palestine in 479, where he became a disciple of Peter the Iberian and joined his monastic community located between Gaza and Maiuma. Here he became one of Peter's intimate students, which would allow him to give firsthand evidence of the last twelve years of his teacher's life. As a native of the province of Arabia, a region he knew in detail, as proven by the section of the Life dealing with Peter the Iberian's travels through that province, John Rufus might have acted there as Peter's guide. At Peter the Iberian's death in 491, he passed on the leadership of his monastery to four of his disciples, most prominently to Theodore of Ascalon, while John Rufus became the priest of the monastery church. Whether John Rufus did become the bishop of Maiuma, as mentioned in the title of the Plerophoriae, cannot be supported with other sources; he might have been consecrated as such by the anti-Chalcedonians after the death of Peter the Iberian. After Peter's death, the anti-Chalcedonian party in Palestine might have seen in John Rufus their new spiritual leader.
Work
Three works are ascribed to John Rufus: the Plerophoriae, the Life of Peter the Iberian, and the Commemoration of the Death of Theodosius. Only the authorship of the Plerophoriae is clearly stated in the text, while the surviving manuscripts of the other two works do not indicate any author. Still, the wider consensus is that these are all works of John Rufus. The three works are all written in a very similar spirit, and were apparently composed during the few favourable years for anti-Chalcedonians during the reign of Emperor Anastasius (r. 491–518).
Plerophoriae
Plerophoriae, lit. "Reassurances", is John's most famous work. A collection of dreams and visions, anecdotes and brief episodes describing miracles, it had the purpose of promoting Monophysitism and proving that God Himself condemned the resolutions of the Council of Chalcedon. One topic touched upon is the dilemma of an anti-Chalcedonian believer after the quashing of the short-lived Monophysite revolt: can they stay attached to a holy site regained by the Chalcedonians without becoming collaborators of, and entering into and communion with the enemy of their true faith? John Rufus' answer is: no.
The work was probably composed between 512 and 518, and text analysis offers indications that it was most likely written during the patriarchate of Severus of Antioch (512–538). This was the last of John's three works. Although an anthology of stories that, in their majority, already existed and had been included in a number of other texts or compilations, it became the most popular among these works, a fact that led to the term describing the type of stories it contained, plerophoriae, to become the title by which it is known today.
Scholars are sure that John Rufus wrote Plerophoriae in Greek, but just a few fragments in the original language have come down to us. Instead, translations into Syriac have survived in two complete manuscripts, as well as fragments in Coptic translations preserved in three codices and a manuscript.
Life of Peter the Iberian
The vita of Peter the Iberian is widely attributed to John Rufus, although it is anonymous. In it Peter is presented as the very model of an anti-Chalcedonian holy man. It was written around the year 500 as a work of propaganda formally presented as a hagiography. Cornelia B. Horn and Robert R. Phenix are convinced, based on the treatment of the topic and style of the vita, that it has been put to paper at the first anniversary of Peter's death, that is: in 492.
Peter's evolution goes from a young enthusiastic pilgrim, to a believer in the ideal of xeniteia, or disconnection from the physical, ephemeral world, even by detaching himself from relics and holy places. John Rufus presents Peter the Iberian as a more theologically uncompromising anti-Chalcedonian than does another one of his disciples, Zacharias Rhetor, who
describes him as a more moderate Monophysite.
After Peter's death, his unassuming laura is transformed by his disciples into a coenobium, all usual buildings of a monastery are constructed at the site, and Peter's relics are translated under the altar of the monastery church.
Commemoration of the Death of Theodosius
The Commemoration is another anonymous work attributed to John Rufus.
Theodosius was the anti-Chalcedonian ascetic leader raised by the Monophysite revolt onto the bishop's throne of Jerusalem between 451 and 53. During this time he consecrated Peter of Iberia as bishop of Maiuma, and only after also being reordinated as priest by Theodosius did Peter take up priestly activities. Theodosius was removed from his position by the man he had managed to replace for a while, bishop and, after the Council of Chalcedon, patriarch Juvenal of Jerusalem. After fleeing to Antioch Theodosius was taken to Constantinople and imprisoned for the rest of his life in a monastery by imperial orders.
References
Bibliography
450 births
People from Antioch
Year of death unknown
5th-century Byzantine historians
|
1678036
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%B5%D1%81%D1%96%20%D0%9A%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BC%D0%B0
|
Токуесі Кавасіма
|
Токуесі Кавасіма (8 лютого 1973, Токіо, Японія) — відомий японський актор сейю.
Біографія
Працює в озвученні таких жанрів, як: комедія, Аніме, мультфільм. Усього озвучила більш ніж 23 роботи, з 2000-го по 2013-й рік.
Найкращі озвучення фільмів
Наруто: Ураганні хроніки
Наруто
Найкращі озвучення серіалів
Сталевий алхімік
Детектив-медіум Якумо
Вовчиця і прянощі
Грей-мен
Посилання
Акторка на "Кінопошук"
Сейю
Японські актори
|
2084964
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B6%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%91%D1%83%D1%80%D1%8F%D1%82%D1%96%D1%8F%29
|
Можайка (Бурятія)
|
Можайка (Бурятія)
Можайка — селище Єравнинського району, Бурятії Росії. Входить до складу Сільського поселення Егітуйське.
Населення — 1117 осіб (2015 рік).
Постаті
Позднякова Тетяна (* 1955) — українська легкоатлетка, марафонка, заслужений майстер спорту СРСР з легкої атлетики.
Примітки
Селища Бурятії
Населені пункти Єравнинського району
|
3054059
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Arirang%20TV
|
Arirang TV
|
Arirang TV (Arirang International Broadcasting) is a South Korean-based broadcasting company operated by the International Broadcasting Foundation. It provides English information on current events, culture, and history of Korea to the surrounding areas of Korea. Arirang TV (Arirang International Broadcasting) is named after the Korean traditional folk song “Arirang.”
It began as a cable TV service in South Korea on February 3, 1997, and opened Korea's first overseas satellite broadcasting in 1999 in the Asia-Pacific region. It launched worldwide broadcasting in Europe, Africa, and the Americas in 2000.
Three channels are broadcast 24 hours a day in the main language, English. In addition, they provide subtitles for Chinese, Spanish, Korean, Arabic, Russian, Vietnamese and Indonesian (multilingual subtitle services). In May 2022, Arirang Espanol, a Spanish-language YouTube channel, was launched.
Arirang International Broadcasting operates on three channels (World, UN, and South Korea), and uses a total of eight major broadcasting satellite relays. It has 36 programs covering the international economy, current situation, culture, and entertainment, and it consists of programs for domestic and foreign opinion leaders as well as programs for viewers of various ages.
Arirang Radio is the first English radio broadcast in Korea.
Currently, it is communicating with more viewers through various programs which has about 144 million households in 108 countries around the world.
Slogan
Korea World Network (3/2/1997 ~ 2005)
Korea's Global TV (2005 ~ 2012)
Korea for the World, The World for Korea (2005 ~ 2008)
Korea's Multilingual TV (2007 ~ 2008)
Asia's Heartbeat (2012 ~ 29/6/2015)
The World On arirang (30/6/2015 ~ 2022)
Resonating with the World (from 2023)
Channel
Korea (Domestic Broadcasting): Launched February 3, 1997. It is broadcast through cable, satellite, and IPTV throughout Korea.
World (overseas): World (launched August 12, 1999) The main broadcasting language is English, but also provides multilingual subtitles.
UN In-house Network (overseas): Launched July 14, 2015. It is available at the UN headquarters in New York and broadcasts current news reports and liberal arts programs.
Goal
World Channel: Real-time Korean Information Channel (providing Korean information + promoting own culture + promoting modern culture + international amity exchange)
Korea Channel: Multicultural channel (providing Korean information + promoting native culture + promoting modern culture + understanding multiculturalism)
Distribution
Arirang International Broadcasting operates on three channels (World, UN, and Korea), and uses a total of eight satellite relays to serve as a messenger to inform 144 million households in 108 countries of Korea's past, present, and future.
In Korea, it can be watched on cable TV, satellite broadcasting, and IPTV.
Program
Arirang TV broadcasts various genres of programs covering the international economy, situation, culture, and entertainment, and through this, it consists of programs for domestic and foreign opinion leaders as well as programs that viewers of various ages can enjoy.
Current programs
TV programs by Arirang TV include:
News (Daily schedule)
News (Weekend schedule)
Current Affairs
The Roundtable (Tuesday, 17:00–17:30 KST): Discussion show on South Korea on the international stage
DIPLOMAT TALKS (Monday, 17:00–17:30 KST): Interview show with diplomats living in South Korea
THE GLOBALISTS (Wednesday, 17:00–17:30 KST): Interview show with global opinion leaders that presents South Korea's future vision and direction
SmartBiz Accelerators (Wednesday, 17:00–17:30 KST): Program introducing large and small businesses in South Korea
Culture
1DAY 1KOREA (Weekday, 07:30–07:40 KST): Program sheds light on the relevant figures in Korea's food, film, performance, and social and cultural arts industries
K-Chat: Conversing in Korean (Wednesday, 10:00–10:10 KST): Program that introduces real-life Korean language
PerformArts Reload (Wednesday, 17:00–17:30 KST): Program featuring various artistic stages such as gugak, classical music, musical, opera, and traditional dance
OAP Clips (Everyday, 00:00–00:05 KST): Short clip on Korean culture
Travel Diary (Monday, 07:00–07:30 KST): Travel show to visit major South Korean cities and experience Korean history and culture
KOREA TRAVELOGUE (Weekday, 07:40–08:00 KST): Travel show
Travel Agency 2 (Monday, 10:30–11:00 KST): travel show creators from all over the world introduce Korea's various tourist attractions
Gugak The Music of Korea (Thursday, 17:00–17:30 KST): Program to experience excellent Gugak performances.
Bravo! K-Scientist (Friday, 17:00–17:30 KST): Program with South Korean scientists
K-stage 'PAN' (Thursday, 13:30–14:00 KST): Program to show gugak performance
The Grand Heritage (Saturday, 07:50–08:00 KST): A program tells stories about Korea's cultural heritage
HOME EXPLORERS (Wednesday, 08:00–08:30 KST): A program introduces Korean living culture and architectural technology
Entertainment
I'm Live (Wednesday, 13:00–13:30 KST): Live concert program featuring Korea's musicians
Simply K-Pop CON-TOUR (Friday, 13:00–14:00 KST): Kpop show with Kpop fans
SECRET TOUR (Monday, 02:00–03:00 KST): Program with tourists visiting South Korea
See also
Television in South Korea
International news channels
International mass media of South Korea
References
External links
Companies based in Seoul
Television channels and stations established in 1997
Television networks in South Korea
International broadcasters
24-hour television news channels in South Korea
Korean-language television stations
Mass media in Seoul
English-language television stations
|
10723461
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Buda%2C%20Buz%C4%83u
|
Buda, Buzău
|
Buda, Buzău
Buda is a commune in Buzău County, Muntenia, Romania, located in the vicinity of the Carpathian Mountains. It is composed of seven villages: Alexandru Odobescu, Buda, Dănulești, Mucești-Dănulești, Spidele, Toropălești and Valea Largă.
References
Communes in Buzău County
Localities in Muntenia
|
2274524
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D1%83%D1%85%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Труханов Костянтин Валерійович
|
Труханов Костянтин Валерійович
Костянтин Валерійович Труханов (до 2004 року — Альошкін) (3 січня 1976) — український футболіст, що виступав на позиції нападника, а також футбольний арбітр. Суддя Української прем'єр-ліги з 2012 року, представляє Харків.
Кар'єра
Виступав у вищому дивізіоні чемпіонату Молдови за кишинівський «Конструкторул», клубі Першої ліги чемпіонату України «Сокіл» (Золочів), а також у низці команд Другої ліги чемпіонату України, зокрема, в харківських «Арсеналі», «Геліосі» та «Газовику-ХГВ». Завершив ігрову кар’єру в 2006 році, після чого деякий час працював тренером у СДЮШОР харківського «Металіста».
Суддівство розпочав 2005 року з регіональних змагань. Арбітр ДЮФЛ та аматорської першості України (2007—2008), Другої ліги (2008—2009), Першої ліги (2009—2012). Від сезону 2011/2012 обслуговував першість України U-21.
3 березня 2012 року дебютував у Прем'єр-лізі матчем «Чорноморець» — «Іллічівець».
Має вищу освіту, закінчив Дніпропетровський державний університет.
Статистика в елітному дивізіоні
Станом на 13 жовтня 2016 року:
І — ігри, Ж — жовті картки, Ч — червоні картки, П — призначені пенальті
Посилання
(як Альошкіна)
(як Труханова)
Дані на сторінці Комітету арбітрів ФФУ
Профіль на сторінці Української прем'єр-ліги
Українські футболісти
Випускники Дніпровського університету
Футболісти «Гірника» (Ровеньки)
Українські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Молдові
Футболісти «Тирасполя»
Футболісти «Арсенала» (Харків)
Футболісти «Десни»
Футболісти «Сокола» (Золочів)
Футболісти «Геліоса»
Футболісти «Житичів»
Футболісти «Газовика-ХГВ»
Українські футбольні арбітри
Спортивні арбітри Харкова
|
3371860
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B9%D1%81%20%28%D0%AE%D1%82%D0%B0%29
|
Прайс (Юта)
|
Прайс (Юта)
Прайс — місто в США, в окрузі Карбон штату Юта. Населення — 8216 осіб (2020).
Географія
Прайс розташований за координатами (39.604034, -110.800266). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 13,12 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 664 особи/км². Було 3510 помешкань (267/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,4 %. Частка іспаномовних становила 13,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,5 % — особи молодші 18 років, 59,8 % — особи у віці 18—64 років, 13,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 31,8 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 94,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 93,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 19,8 % осіб, у тому числі 22,1 % дітей у віці до 18 років та 5,3 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особа. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 24,5 %, роздрібна торгівля — 12,9 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 9,7 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 9,6 %.
Примітки
Джерела
Міста Юти
Населені пункти округу Карбон (Юта)
Окружні центри Юти
Населені пункти США, засновані 1877
|
70012923
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Atractylis%20cancellata
|
Atractylis cancellata
|
Atractylis cancellata is a species of annual herb in the family Asteraceae. They have a self-supporting growth form and simple, broad leaves and dry fruit. Individuals can grow to tall.
Sources
References
Flora of Malta
Cardueae
|
12934965
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Maddalena%20Musumeci
|
Maddalena Musumeci
|
Maddalena Musumeci (born March 26, 1976, in Catania) is a female water polo centre back from Italy, who won the gold medal with the Women's National Team at the 2004 Summer Olympics in Athens, Greece.
See also
Italy women's Olympic water polo team records and statistics
List of Olympic champions in women's water polo
List of Olympic medalists in water polo (women)
List of world champions in women's water polo
List of World Aquatics Championships medalists in water polo
References
External links
1976 births
Living people
Sportspeople from Catania
Italian female water polo players
Water polo centre backs
Water polo players at the 2004 Summer Olympics
Water polo players at the 2008 Summer Olympics
Medalists at the 2004 Summer Olympics
Olympic gold medalists for Italy in water polo
World Aquatics Championships medalists in water polo
21st-century Italian women
European Water Polo Championship medalists
|
4138217
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B3%D1%83%D1%82%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Когут Микола Володимирович
|
Когут Микола Володимирович
Микола Володимирович Когут (31 серпня 1998, Тернопільського району, Тернопільська область, Україна) — український футболіст, півзахисник.
Життєпис
Народився в Зборівському районі (Тернопільська область), вихованець ДЮСШ міста Зборів, у складі якої виступав у юнацьких турнірах чемпіонату Тернопільської області. У ДЮФЛУ грав за «Тернопіль», а також за золочівський «Сокіл» в юнацькому чемпіонаті Львівської області з футболу.
Дорослу футбольну кар'єру розпочав 2015 року в «Золочеві», який виступав у чемпіонаті Тернопільської області. Потім грав за «Ниву» (Бережани). З 2016 по 2017 рік захищав кольори чортківського «Кристалу» в чемпіонаті Тернопільської області та аматорському чемпіонаті України.
Взимку 2018 року перебрався в «Агробізнес». У футболці волочиського клубу дебютував 31 березня 2018 року в переможному (2:1) домашньому поєдинку 20-го туру групи «А» Другої ліги України проти вінницької «Ниви». Микола вийшов на поле на 57-ій хвилині, замінивши Івана Когута. Дебютним голом у дорослому футболі відзначився 21 квітня 2018 року на 12-ій хвилині переможного (5:0) виїзного поєдинку 23-го туру групи «А» Другій лізі України проти «Арсеналу-Київщини». Когут вийшов на поле на 71-ій хвилині, замінивши Андрія Дубчака. У сезоні 2017/18 років допоміг команді стати переможцем Другої ліги. У Першій лізі України дебютував 18 серпня 2018 року в програному (0:1) домашньому поєдинку 5-го туру проти «Дніпра-1». Когут вийшов на поле на 75-ій хвилині, замінивши Андрія Скакуна. Дебютним голом у Першій лізі відзначився 27 липня 2019 року на 11-ій хвилині нічийного (2:2) домашнього поєдинку 1-го туру проти «Кременя». Микола вийшов на поле на 66-ій хвилині, замінивши Богдана Іванченка.
Особисте життя
Брат, Іван, також професіональний футболіст, разом з братом виступає у волочиському «Агробізнесі».
Примітки
Посилання
Статистика виступів гравця на офіційному сайті УПЛ
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Уродженці Зборівського району
Українські футболісти
Футболісти «Кристала» (Чортків)
Футболісти «Агробізнеса» (Волочиськ)
|
2903329
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D1%85%D1%83%D0%B2-%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Олехув-Новий
|
Олехув-Новий — село в Польщі, у гміні Сенно Ліпського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Радомського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ліпського повіту
|
4131026
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5-%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%81%29
|
Ле-Кастеле (Кальвадос)
|
Ле-Кастеле (Кальвадос)
Ле-Кастеле — муніципалітет у Франції, у регіоні Нижня Нормандія, департамент Кальвадос. Ле-Кастеле утворено 1 січня 2019 року шляхом злиття муніципалітетів Гарсель-Секвіль i Сент-Еньян-де-Краменій. Адміністративним центром муніципалітету є Сент-Еньян-де-Краменій. Населення — .
Сусідні муніципалітети
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Кальвадос
Примітки
Муніципалітети департаменту Кальвадос
|
18002894
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sergei%20Bunyachenko
|
Sergei Bunyachenko
|
Sergei Bunyachenko
Sergei Kuzmich Bunyachenko (5 October 1902 – 1 August 1946) was a Soviet Red Army defector to the German side during World War II and a major general in the collaborationist Russian Liberation Army (ROA). He was convicted of treason and hanged in 1946.
Early career
Bunyachenko was born to a poor peasant family of Ukrainian origin in the Kursk Governate (modern day Kursk Oblast). In April 1918, at the age of 15, he enlisted in the Red Army and fought in the Russian Civil War in Ukraine as an infantryman. He joined the Communist Party in 1919, and graduated from the Odessa Military Academy in 1923. After graduation, he was promoted to the rank of assistant company commander, and fought against the Basmachi Revolt in Central Asia. He was awarded a badge "For Military Merit" by the Tajik Soviet Socialist Republic. He continued to serve in Soviet Central Asia into 1930. From 1932 to 1935, he studied at the Frunze Military Academy, and afterwards was promoted to chief of staff of the 78th separate regiment.
Senior officer of the Soviet Union
In 1937, Bunyachenko was expelled from the Communist Party for criticizing agricultural collectivization policies conducted by the Soviet Union, especially in Ukraine. This removal was later downgraded to a severe reprimand under unknown circumstances.
Bunyachenko was appointed the assistant chief of staff of the 39th Rifle Corps, and fought in 1938 at the Battle of Lake Khasan.
In 1942, Bunyachenko was appointed the commander of the 389th Infantry Division, which was engaged in fighting on the Transcaucasian Front. While in this post, in August 1942, Bunyachenko was ordered to detonate a bridge across the Terek River near the Mozdok-Chervtyonoe region. He followed orders as given, but some units of the Red Army had not yet crossed the river and were cut off from the main defensive formation. In the aftermath, Bunyachenko was arrested and put on trial.
In September 1942, Bunyachenko was sentenced to death by a military tribunal. His sentence was later commuted to 10 years in a gulag, to be served after the end of the war, and was reinstated as an officer. He was then appointed the commander of the 59th rifle brigade, which had lost over 35% of its personnel in combat prior to his command. By November 1942, the brigade was functionally destroyed. Bunyachenko was blamed for the loss of the brigade, and was threatened with a new arrest.
Capture and Service in the Russian Liberation Army
In December 1942, Bunyachenko was captured by a reconnaissance group of the 2nd Romanian Infantry Division, 25 km west of Vladikavkaz. He was held in a concentration camp in Crimea and Kherson from his capture until June 1943. In May, he applied to join the Russian Liberation Army, a collaborationist anti-Communist force led by General Andrey Vlasov.
By September 1943, he had been approved to serve as a communications officer in the headquarters of the German 7th Army in Le Mans, in the Sarthe department. In June and July 1944, he led a combined regiment of two Eastern battalions in a defense against Operation Overlord in an unknown portion of the French coast. He was awarded the Iron Cross 2nd class for his actions on the Western Front. On 10 November 1944 he was promoted to commander of the 600th Infantry Division (1st Infantry Division of the ROA), leading a total of twenty thousand soldiers and auxiliary personnel.
In February 1945 Bunyachenko was promoted to Major General, and was rotated to the Eastern front in March. In Mid-April he participated in Operation: April Weather, an effort to defend the Oder River, which today marks the German-Polish border, from the encroaching Red Army. When Operation: April Weather failed, General Bunyachenko ordered his troops to withdraw from the river into Czechia on 16 April.
One source alleges that Vlasov and Bunyachenko together intended to muster the ROA in Slovenia and strike against Josip Tito's partisans. This source states that the ROA intended to retake Slovenia and portions of Croatia and Northern Bosnia and establish a "White Yugoslavia" which would be friendly to the Allies and particularly America in the war's aftermath. This source is not corroborated, and should be treated with skepticism. It is, however, a matter of historical record that the ROA and Bunyachenko defected from the Nazis and attempted to align themselves to the Western Allies as the fall of the Third Reich approached.
The Prague Uprising
As Bunyachenko's division marched from the front lines, the commanders signed an agreement with the partisans who led the Prague Uprising on 4 May 1945. Bunyachenko's soldiers entered open battle on 6 May, and were ordered to attack again on 7 May. By that evening, the Czech National Council requested that the ROA leave Prague due to the influence of Soviet-aligned Communists on the council. Bunyachenko then withdrew to the West, towards the American frontlines.
Imprisonment by Soviet authorities
On 12 May Bunyachenko received information that the American forces would not accept the official surrender of his division. In response, he disbanded the division. On 15 May he and the division headquarters surrendered to the Americans. Due to a previous agreement between the Soviet and American governments that any Soviet citizens would be transferred to Soviet custody, Bunyachenko and his men, including White Russians who did not hold Soviet citizenship, were sent to the Soviet lines as prisoners of war.
Prison, trial, and execution
After his surrender, Bunyachenko was held in the Butyrsky prison in Moscow. His trial was held concurrently with other members of the Committee for the Liberation of the People of Russia and the ROA in the "Trial of the Suspected Vlasovites". The Trial was held in the Military Collegium of the Supreme Court of the USSR from 30 July to 1 August 1946. The Presiding Members were Vasiliy Ulrikh, F.F Karavaikov, and G. N Danilova. The defendants were described in Soviet newspapers as "German intelligence agents who carried out active espionage, sabotage, and terrorist activities against the Soviet Union."
All twelve individuals in the trial were charged with terrorism, wrecking, anti-Soviet agitation, criminal conspiracy, and High Treason. The trials were held in secret, without the participation of the accused. The Politburo had already directed the Collegium to pursue the death penalty on 23 July, a week before the trial began. All twelve defendants were found guilty, including Bunyachenko, and were executed by hanging on 1 August 1946. Each executed was cremated by the NKVD, and their ashes were poured into the moat of Donskoy Monastery.
On 1 November 2001 the Military Collegium of the Russian Federation overturned the convictions of anti-Soviet agitation for all defendants, including Bunyachenko. The remaining four charges were upheld.
References
External links
Буняченко Сергей Кузьмич
1902 births
1946 deaths
People from Glushkovsky District
People from Rylsky Uyezd
Bolsheviks
Expelled members of the Communist Party of the Soviet Union
Russian anti-communists
Soviet Army officers
Soviet military personnel of the Russian Civil War
Soviet military personnel of World War II
Russian Liberation Army personnel
Recipients of the Iron Cross, 2nd class
World War II prisoners of war held by Romania
People executed by the Soviet Union by hanging
Executed military leaders
Executed Ukrainian collaborators with Nazi Germany
Executed Russian collaborators with Nazi Germany
Ukrainian people executed by the Soviet Union
Executed people from Kursk Oblast
Executed Soviet people from Russia
|
5071448
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BD
|
Кевін Герн
|
Кевін Герн
Кевін Рей Герн (англ. Kevin Ray Hern; народився 4 грудня 1961) — американський бізнесмен і політик зі штату Оклахома. Республіканець, він є членом Палати представників Сполучених Штатів від 1-го конгресового округу Оклахоми. Голова Республіканського дослідницького комітету, групи консервативних республіканців у Палаті представників , Герн був вперше обраний до Палати Представників у 2018 році. У січні 2023 року на виборах спікера Палати представників Сполучених Штатів Герн був висунутий на посаду спікера Палати як протестний кандидат проти Кевіна Маккарті. 4 жовтня 2023 року він оголосив про свою кампанію на посаду спікера Палати представників Сполучених Штатів після того, як Маккарті було усунено згідно з процедурою подання про відставку спікера.
Ранні роки і освіта
Кевін Герн народився на базі ВПС у Міссурі, після розлучення батьків Герн разом із матір’ю Фредою Фленсбург і молодшим братом переїхав до округу Поуп у штаті Арканзас. Він закінчив Дуврську середню школу в 1980 році та Арканзаський технічний університет у 1986 році, а потім працював у Rockwell International, здобуваючи ступінь доктора філософії з космічної інженерії в Технологічному інституті Джорджії. Після катастрофи на «Челленджері» в 1986 році він залишив свою дипломну програму, не закінчивши її
Герн отримав ступінь MBA в Університеті Арканзасу, Літтл-Рок, у 1999 році
Кар'єра
Франшизи McDonald's
У 1987 році Герн переїхав до Арканзасу і пішов працювати в McDonald's ; протягом кількох років він був операційним менеджером кількох франшиз McDonald's у районі Літл-Рок. У січні 1997 року він купив свій перший McDonald's у Норт-Літл-Рок. Він продав цю франшизу в 1999 році, щоб переїхати до Маскогі, штат Оклахома, де придбав дві франшизи. Він розширив свій бізнес до 18 франшиз у Талсі, штат Оклахома. У 2018 році, під час своєї першої виборчої кампанії, The Frontier придумав прізвисько «Макконгресмен» для Герна, посилаючись на його франшизи McDonald's. Після його обрання це прізвисько підхопили інші ЗМІ. Свою останню франшизу McDonald's він продав у 2021 році
Поточний бізнес
На додаток до своїх ресторанних голдингів, Герн заснував низку інших підприємств в Оклахомі, включаючи свиноферму, комунальний банк і кілька шкільних спортивних видань. У 2019 році він володів компанією, яка виробляла декор і меблі для деяких з найбільших ресторанних компаній США та мав активи вартістю від 38,7 до 92,9 мільйонів доларів.
Під час пандемії COVID-19 корпорація Hern's KTAK отримала від American Bank and Trust від American Bank and Trust від 1 до 2 мільйонів доларів США кредитів для малого бізнесу з федеральною підтримкою в рамках Програми захисту зарплати. КТАК заявив, що збереже 220 робочих місць. Позику вважали помітною, оскільки Герн є явним противником бюджетного дефіциту; у 2018 році, обговорюючи збалансований бюджет, він сказав: «Хоч це неможливо легко вирішити, перший крок очевидний: припиніть додавати до цього». У 2020 році він сказав: «Це не фінансова допомога. Це погашення того, що уряд забрав у американських працівників і бізнесу» KTAK працює по франшизі. Під час переговорів щодо Програми захисту зарплат Герн наполягав на збільшенні суми допомоги, що надходить до франшиз. Герн посідав сьоме місце в Палаті представників Сполучених Штатів за загальною кількістю торгів акціями під час перебування на посаді в період з січня 2020 року по січень 2022 року та порушив Закон про біржі в 2021 році
Палата представників США
Вибори
2018 рік
Після того як Джим Брайденстайн пішов у відставку з Палати представників Сполучених Штатів у 2018 році, щоб стати адміністратором NASA, Герн балотувався, щоб замінити його в 1-му конгресовому окрузі Оклахоми на виборах 2018 року. Герн вийшов у другий тур праймаріз, де переміг Тіма Гарріса. Потім він пройшов до загальних виборів, де переміг кандидата від Демократичної партії Тіма Гілпіна. Губернатор Мері Феллін, що залишила свій пост, призначила Герна працювати до кінця третього терміну Брайденстайна. Вона змогла це зробити, тому що згідно із законодавством штату Оклахома, якщо місце в Палаті представників стає вакантним у парному році, а термін повноважень чинного президента закінчується наступного року, губернатор може призначити когось на решту терміну. Відповідно, Герн був приведений до присяги в Палаті представників 13 листопада
2020 рік
На загальних виборах у листопаді 2020 року Герн переміг кандидата від Демократичної партії Коджо Асамоа-Цезара та самовисуванку Евелін Л. Роджерс.
2022 рік
Герн балотувався на третій термін у 2022 році, незважаючи на припущення, що він може балотуватися на вакантне місце в Сенаті США, яке звільнив Джим Інхоф. Герн переміг кандидата від Демократичної партії Адама Мартіна та самовисуванку Евелін Л. Роджерс на загальних виборах у листопаді.
Перебування на посаді члена Палати Представників
У грудні 2020 року Герн був одним із 126 республіканських членів Палати представників, які підписали протокол amicus на підтримку Техасу проти Пенсільванії, позову, поданого до Верховного суду Сполучених Штатів щодо оскарження результатів президентських виборів 2020 року, в яких Джо Байден переміг чинного президента Дональда Трампа. Верховний суд відмовився розглядати справу на тій підставі, що Техас не мав права відповідно до статті III Конституції оскаржувати результати виборів, проведених іншим штатом. У 2022 році Герн був одним із 39 республіканців, які проголосували за Закон про модернізацію зборів за подачу заявок на злиття 2022 року, антимонопольний пакет законів, який розправлятиметься з корпораціями за антиконкурентну поведінку. Герн був серед 71 республіканців, які проголосували проти остаточного ухвалення Закону про фінансову відповідальність 2023 року в Палаті представників.
Імміграційна політика
Герн проголосував проти Закону про подальші консолідовані асигнування 2020 року, який дозволяє міністерству національної безпеки США майже вдвічі збільшити доступні візи H-2B до кінця 2020 фінансового року
Герн проголосував проти Консолідованого закону про асигнування (HR 1158), який фактично забороняє імміграційним і митним органам співпрацювати з Департаментом охорони здоров’я та соціальних служб для затримання або видалення нелегальних іноземців, які спонсорують дітей без супроводу.
Герн виступив спонсором HR 6202, американського Закону про технічних працівників від 2021 року, представленого конгресменом Джимом Бенксом. Законодавство встановлює мінімальну заробітну плату для висококваліфікованої візової програми H-1B, тим самим значно зменшуючи залежність роботодавця від програми. Законопроект також скасує програму факультативного практичного навчання, яка дозволяє іноземним випускникам залишатися і працювати в Сполучених Штатах.
У липні 2021 року Герн проголосував проти двопартійного Закону про союзників, який збільшить на 8000 кількість спеціальних імміграційних віз для афганських союзників збройних сил США під час їх вторгнення до Афганістану, а також зменшить деякі вимоги до заявок, які спричинили тривале відставання в розгляді заявок; законопроект, прийнятий у Палаті голосами 407 проти 16.
Вибори спікера в січні 2023
Під час восьмого голосування на виборах спікера Палати представників у 2023 році Герн отримав два голоси від Палати представників Лорен Боберт і Джоша Бречіна. Сам Герн голосував за Кевіна Маккарті. Він був офіційно висунутий Бобертом під час дев'ятого голосування та отримав три голоси. Він знову був висунутий Бобертом під час десятого голосування і отримав сім голосів. Під час 11-го голосування депутат Боб Гуд від Вірджинії висунув Герна, і він отримав сім голосів. Після голосування Герн сказав The Frontier, що не виключає балотування на посаду спікера, і він «подумає та помолиться про [це], перш ніж приймати рішення». Наступного дня Кевін Маккарті отримав достатньо голосів членів Палати Представників і виграв вибори.
Вибори спікера жовтня 2023
4 жовтня 2023 року він оголосив про свою передвиборчу кампанію на посаду спікера Палати представників Сполучених Штатів після того, як Маккарті було усунено за процедурою подання про відставку.
Політичні позиції
Сирія
У 2023 році Герн був серед 47 республіканців, які проголосували за H.Con.Res. 21, який наказував президенту Джо Байдену вивести війська США з Сирії протягом 180 днів.
Соціальне забезпечення
Герн назвав поточні витрати на соціальне забезпечення "трагічними". Він є рішучим прихильником вимог до роботи для програм соціального забезпечення та вважає свою підтримку програми тимчасової допомоги нужденним сім’ям її вимогами до роботи.
Виборча історія
Особисте життя
У Герна та його дружини Теммі троє дітей і двоє онуків. Це його другий шлюб.
Герн — протестант.
Посилання
Зовнішні посилання
Політики США XXI століття
Народились 1961
Статті з мікроформатом hAudio
Сторінки з неперевіреними перекладами
Члени Палати представників від штату Оклахома
Республіканці США
|
3406631
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%85%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%20%D0%9B%D1%83%D0%B3
|
Кухтерин Луг
|
Кухтерин Луг — село у Шимановському районі Амурської області Російської Федерації. Розташоване на території українського історичного та етнічного краю Зелений Клин.
Входить до складу муніципального утворення Уралівська сільрада . Населення становить 17 осіб (2018).
Історія
З 20 жовтня 1932 село року ввійшло до складу новоутвореної Амурської області. 16 травня 1939 року Указом Президії Верховної Ради РРСФР в результаті розукрупнення Свободненского району був утворений Шимановський район, до складу якого ввійшло село.
З 1 січня 2006 року входить до складу муніципального утворення Уралівська сільрада .
Примітки
Населені пункти Шимановського району
Села Амурської області
|
2967652
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D1%83%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Станіславка (Пулавський повіт)
|
Станіславка (Пулавський повіт)
Станіславка — село в Польщі, у гміні Вонвольниця Пулавського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Люблінського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пулавського повіту
|
353322
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%D1%94%D1%80%D1%94%D0%B2%20%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%8F%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Звєрєв Ілля Юрійович
|
Звєрєв Ілля Юрійович
Ілля Звєрєв (справжнє ім'я і прізвище Ізольд Юдович Замберг; *, Олександрія — †, Москва) — радянський прозаїк і драматург єврейського походження.
Біографічні відомості
Народився в Україні, у місті Олександрія. Ще до німецько-радянської війни родина Замбергів мешкала у Сталіно. Після евакуації у Сибіру Ізольд повернувся у Сталіно, до працював до 1947 року, коли переїхав до Москви. Закінчив середню школу і педінститут заочно.
Друкувався з 1946 року, коли вийшла його перша збірка «Сибірські нариси». Після цього вийшла в світ збірки «На вугільно фронті» (1948), «Шахтарський характер» (1955), «Там, на шахті вугільній…» (1956).
Його творчість описувала романтику шахтарської праці, труднощі формування «нової людини». Також Звєрєв автор книг оповідань і нарисів «Дороги вглиб» (1957), «За два кілометри від Щастя» (1960) та інших. Посмертно опублікована збірка «Друге квітня». Вибрані твори Звєрєва перевидані в 1990 р. (Захисник Сєдов: Повісті, оповідання, публіцистика. — М.: Радянський письменник, 1990) з передмовою Бенедикта Сарнова.
Ілля Звєрєв також написав п'єсу «Романтика для дорослих» та кіносценарій фільму «Невигадана історія». Його публіцистичні твори друкувались в газетах «Відомості» й «Комсомольська правда», щотижневику «Тиждень», журналах «Знамено» та «Юність».
Джерела
Кузик. Б. М., Білошапка. В. В. Кіровоградщина: Історія та сучасність центру України. 2 том. — Дніпропетровськ. Арт-Прес, 2005. ISBN 966-348-021-1
Мемуарний нарис А. Боріна
Твори
Твори письменника на lib.ru
Російські письменники
Радянські письменники
Російськомовні письменники XX століття
Олександрійські євреї
Донецькі євреї
Російські євреї
|
754239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/William%20Verity%20Jr.
|
William Verity Jr.
|
William Verity Jr.
Calvin William Verity Jr. (January 26, 1917 – January 3, 2007) was an American government official and steel industrialist who served as the 27th United States secretary of commerce between 1987 and 1989, under President Ronald Reagan.
Early life and education
He was born in Middletown, Ohio, on January 26, 1917, to Calvin William Verity and Elizabeth (O'Brien) Verity. He roomed with John F. Kennedy at Choate, a Connecticut boarding school, starting a friendship with the future president. He graduated from Phillips Exeter Academy and earned a Bachelor of Arts degree in economics from Yale University.
Career
After graduating from college, Verity tramped around the world and worked as maître d' at an upscale Manhattan restaurant. He also served in the United States Navy from 1942 to 1945. Verity worked for most of his career at Armco Steel, a corporation founded by his grandfather, George M. Verity. He started there in 1940 and retired from Armco in 1982.
Secretary of Commerce
Between 1980 and 1981, Verity chaired the United States Chamber of Commerce. In 1981, he chaired Reagan's bipartisan task force on Private Sector Initiatives (PSI). In 1983, he was appointed a member of PSI's Advisory Council and later served on PSI's Board of Advisors. Between 1979 and 1984, he co-chaired the U.S.-U.S.S.R. Trade Economic Council, a private sector council of American and Soviet businessmen.
During Verity's time at the U.S. Department of Commerce, he established the Commerce Hall of Fame in 1988 to honor good department employees. In 1988, he also created the Office of Space Commerce to support the National Space Council. That office was an early version of the Office of Space Commercialization, an office created to promote the effective commercial use of outer space. According to Jonathan Chait of The New Republic, Verity kept a passage from Ayn Rand's novel Atlas Shrugged on his desk, including the line "How well you do your work . . . [is] the only measure of human value."
Personal life
Verity's wife, the former Margaret Wymond Verity, known as Peggy, and they had two sons and a daughter together (Peggy Verity Power, Jonathan George Verity, and William Wymond Verity).
He died on January 3, 2007, a complications of pneumonia, in Beaufort, South Carolina, at the age of 89, twenty-three days before his 90th birthday. His wife, Peggy Verity, died on Wednesday, January 20, 1999, at age 81. He is interred in Woodside Cemetery, Middletown, Ohio.
References
External links
1917 births
2007 deaths
20th-century American businesspeople
Eli Lilly and Company people
People from Middletown, Ohio
United States Secretaries of Commerce
Choate Rosemary Hall alumni
Reagan administration cabinet members
20th-century American politicians
Phillips Exeter Academy alumni
Yale College alumni
United States Navy personnel of World War II
|
3174160
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B4%D1%83%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B9%20%28%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0%20%D0%9D%D1%96%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D1%85%D0%B0%D1%80%D1%96%29
|
Кудумпімалай (Грама Ніладхарі)
|
Кудумпімалай (Грама Ніладхарі)
Грама Ніладхарі Кудумпімалай (№ 209D) — Грама Ніладхарі підрозділу ОС Південний Коралай-Патту, округ Баттікалоа, Східна провінція, Шрі-Ланка.
Джерела
Population information on Batticaloa District 2007
Грама Ніладхарі підрозділу ОС Південний Коралай-Патту
|
314660
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%BA%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Степок (Кам'янець-Подільський район)
|
Степок (Кам'янець-Подільський район)
Степок — село в Україні, у Дунаєвецькій міській територіальній громаді Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.
Історія
З 1991 року в складі незалежної України.
13 серпня 2015 року шляхом об'єднання сільських рад, село увійшло до складу Дунаєвецької міської громади.
17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Дунаєвецького району, село увійшло до складу Кам'янець-Подільського району.
Населення
Населення становить 137 осіб.
Мова
У селі поширені західноподільська говірка та південноподільська говірка, що відносяться до подільського говору, який належить до південно-західного наріччя.
Див. також
Поділля — історико-географічна область.
Подоляни — етнографічна група українців, населення Поділля.
Подільський говір — різновид говорів української мови.
Децентралізація — реформа місцевого самоврядування для формування ефективної і відповідальної місцевої влади.
Примітки
Посилання
Погода в селі Степок
Села Хмельницької області
Населені пункти Кам'янець-Подільського району
|
54318679
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Annapurna%20Interactive
|
Annapurna Interactive
|
Annapurna Interactive
Annapurna Games, LLC (trade name: Annapurna Interactive) is an American video game publisher and developer. The company is a division of Annapurna Pictures, and was founded in 2016. Notable games published by the company include Donut County, Kentucky Route Zero, Outer Wilds, Sayonara Wild Hearts, Wattam, What Remains of Edith Finch, Telling Lies, Neon White and Stray.
History
The company was founded as a division of Annapurna Pictures on December 1, 2016, as Annapurna's attempt to expand into the video game industry. The company's early staff was composed of existing Annapurna executives, producer Neale Hemrajani and Technology Head James Masi along with several video game veterans, including Nathan Gary, Deborah Mars, Hector Sanchez, and Jeff Legaspi, who had worked in Sony Interactive Entertainment and Warner Bros. Interactive Entertainment. Jenova Chen also served as the company's advisor. The company aimed to publish games that are "personal, emotional, and original".
On the day of establishment, the company announced several publishing deals it had signed with several independent developers. Some of the first games published by the company included Gorogoa, What Remains of Edith Finch, Wattam, and Florence. In 2017, Annapurna announced that it would begin publishing more games, which included The Artful Escape, Ashen, and Telling Lies.
In May 2020, it was announced that Nathan Vella, former president of Capybara Games, had joined the company as an executive. In October 2020, Annapurna established an internal development studio in Los Angeles.
In March 2022, video game journalism YouTube channel People Make Games reported on three video game studios publishing under Annapurna Interactive — Mountains, Fullbright, and Funomena. In all three cases, employees reportedly reached out to Annapurna Interactive, addressing concerns regarding abuse and a toxic work environment being created by the studio founders. In hopes of getting Annapurna Interactive to mediate, employees stated that the publisher was siding mostly with the founders in question. According to one former studio employee, representatives of Annapurna Interactive had been quoted responding that "without strong personalities, games don't get made." Chris Bratt of People Make Games saw these incidents as part of a greater pattern of auteur culture that can be found across the film and video game industry.
Two limited edition box sets containing the games Donut County, Kentucky Route Zero, Outer Wilds, Sayonara Wild Hearts, Wattam, What Remains of Edith Finch, Telling Lies, and Gorogoa, celebrating the first five years of the publisher, were released in collaboration with iam8bit for the PlayStation 4 in late 2020.
In June 2022, Annapurna announced the formation of an internal game development studio headed by Chelsea Hash. Its first game, Blade Runner 2033: Labyrinth, was announced in 2023.
A limited edition box set containing the games Donut County, Gorogoa, Hindsight, I Am Dead, If Found..., Kentucky Route Zero, Neon White, Sayonara Wild Hearts, Solar Ash, The Artful Escape, The Pathless, What Remains of Edith Finch, was released in collaboration with iam8bit for the Nintendo Switch in late 2023.
In September 2023, while Annapurna Animation announced an animated film adaptation of Stray is in development after the success of its first film Nimona (2023), other games from Annapurna Interactive are also considered to have potential adaptations.
In November 2023, Annapurna Interactive made its first acquisition in South African studio 24 Bit Games, a studio which had provided support for other indie games such as Gone Home, Neon White, and Cocoon.
Games
Games published
Games developed
References
External links
2016 establishments in California
American companies established in 2016
Apple Design Awards recipients
Companies based in Los Angeles
Video game companies established in 2016
Video game companies of the United States
Video game publishers
Video game development
|
830719
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/550%20%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0
|
550 Сента
|
550 Сента (550 Senta) — астероїд головного поясу, відкритий 16 листопада 1904 року Максом Вольфом у Гейдельберзі.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (501-600)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1904
Головний пояс астероїдів
|
3384022
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гупало Василь Павлович
|
Гупало Василь Павлович
Василь Павлович Гупало (тепер Золочівський район Львівської області — ?) — український радянський діяч, директор радгоспу «Глинянський» Золочівського району, директор радгоспу «Винниківський» Пустомитівського району Львівської області. Герой Соціалістичної Праці (23.06.1966).
Біографія
Народився в селянській родині.
Член ВКП(б) з 1950 року.
З 1955 по 1959 рік — голова колгоспу «Перемога» Глинянського району Львівської області.
У 1959—1966 роках — директор радгоспу «Глинянський» смт. Глиняни Золочівського району Львівської області.
22 березня 1966 року отримав звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і молот» за «успіхи, досягнуті в збільшенні виробництва і заготівель зернових та кормових культур».
З 1966 року — директор радгоспу «Винниківський» села Чишки Пустомитівського району Львівської області.
Потім — на пенсії.
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці (23.06.1966)
два ордени Леніна (26.02.1958, 23.06.1966)
орден Жовтневої Революції
медалі
Джерела
газета «Вільна Україна» (Львів) — червень 1966 року.
Члени КПРС
Уродженці Золочівського району Львівської області
|
4128536
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Амосов Олександр Іванович
|
Амосов Олександр Іванович
Олександр Іванович Амосов — радянський військовий льотчик штурмової авіації, учасник німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу (посмертно). Лейтенант (1944).
Біографія
Народився у селі Супроново (зараз Череповецький район, Вологодська область) в селянській родині. За національністю росіянин.
Закінчив Верещенську семирічну школу. У 1933—1934 рр. працював секретарем сільради. Потім переїхав до Сталінська, де працював маневровим диспетчером на залізничній станції Сталінськ. Також навчався в Сталінському аероклубі. З 1939 року — член ВКП(б).
У березні 1940 року був призваний до лав Червоної Армії. 1943 року закінчив Новосибірську військову авіаційну школу пілотів]]. З серпня 1943 року — учасник бойових дій. Був направлений до 672-го штурмового авіаційного полку на Південно-Західному фронті. Учасник Донбаської, Мелітопольської, Нижньодніпровської, Березнегувато-Снігурівської операцій наступу.
Заступник командира ескадрильї 672-го штурмового авіаційного полку 306-ї штурмової авіаційної дивізії 9-го Одеського змішаного авіаційного корпусу 17-ї повітряної армії 3-го Українського фронту лейтенант Амосов здійснив 150 бойових вильотів. у повітряному бою в районі с. Кашперівка (Новоодеського району, Миколаївської області) загинув.
Указом Президії Верховної Ради СРСР із «за зразкове виконання бойових завдань Командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками та проявлені при цьому відвагу й героїзм» лейтенанту Амосову Олександру Івановичу посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.
Нагороди
Медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу (02.08.1944)
Орден Леніна (02.08.1944)
Орден Червоного Прапора (25.01.1944)
Орден Вітчизняної війни I ступеня (20.01.1944)
Орден Червоної Зірки (27.08.1943)
Пам'ять
На місці смерті Героя встановлено пам'ятний знак.
Примітки
Література
Золотые звезды Новокузнецка. Герои Советского Союза. Герои Российской Федерации. – Новокузнецк: [Полиграфкомбинат], 2005. – 123 с. – (Серия «Ими гордится Новокузнецк»).
Герои Вологодчины: энциклопедический справочник биографий. – Вологда, 2015. – С. 39.
Герои земли череповецкой. — Череповец:, 2005. — С. 3-5.
Золотые звезды вологжан. — Архангельск: Северо-Западное книжное издательство, 1985. – С. 45-46.
Посилання
Амосов А.И. Сайт Биография на сайте Вологодской областной библиотеки им. И.В. Бабушкина
ВОЛОГЖАНЕ — Герои СССР
К 65-летию Победы, фотография Амосова .
А. И. Амосов в «Новосибирской Книге памяти» .
Биография на сайте «Краеведение. История Череповца».
Амосов А. И. на сайте «Бессмертного полка».
Радянські льотчики Другої світової війни
Члени КПРС
Персоналії:Новокузнецьк
Загинули в боях Німецько-радянської війни
|
5152873
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D1%80%D0%BB%D0%B8-%D0%A8%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%88%D1%82%D0%B8
|
Шагирли-Шомишти
|
Шагирли-Шомишти – газове родовище у Мангістауській області Казахстану.
Родовище виявили у 1959-му, коли розвідувальна свердловина дала притік газу з глибини лише 350 метрів. В 1963-му на стурктурах Шагирли та Шомишти пройшли дві свердловини глибиною 2842 та 2805 метрі відповідно, які досягнули відкладень пермського періоду, проте не виявили покладів вуглеводнів у глибоких пластах. Далі в 1965 – 1968 роках на площі родовища спорудили 113 структурно-пошукових та розвідувальних свердловин, глибина яких не перевищувала 520 метрів. За результатами цих робіт балансові запаси визначили на рівні 20,5 млрд м3 (плюс позабалансові, тобто нерентабельні для розробки, у 11,9 млрд м3). Розвідувальні свердловини законсервували, а в 1992-му перевели у розряд ліквідованих.
Поклади вуглеводнів родовища залягають на глибинах від 300 до 350 метрів у відкладах еоцену. Колектори – тонкі пісковикові пропластки, розділені частим глинистими алевролітами та глинами. Товщина покладу коливається від 10 до 42 метрів (середня 22 метра), а ефективна газонасичена товщина становить від 1,9 до 15,2 метра (в середньому 8 метрів).
В 2000-х роках організувати видобуток спробували через компанію «Каспиан Газ Корпорейшен». В 2005 – 2008 пробурили 45 експлуатаційних свердловин та спорудили необхідну інфраструктуру. Втім, реалізація проекту зустрілась з ускладненнями і в 2010-му «Каспиан Газ Корпорейшен» позбавили ліцензії на родовище через невиконання зобов’язань. В 2014-му права на розробку отримала компанія «Казазот», яка потребує великих обсягів природного газу для свого заводу азотних добрив у Актау та в 2015-му запустила видобуток на Шагирли-Шомишти.
Станом на початок 2018 року запаси родовища за категоріями доведені та ймовірні оцінювались у 23,1 млрд м3. В 2017-му з Шагирли-Шомишти отримали 710 млн м3 товарної продукції, в 2018-му – 681 млн м3, в 2019-му – 642 млн м3.
Видобутий газ після проходження осушки на установці підготовки подається до трубопроводу Шагирли-Шомишти – Бейнеу.
Примітки
Газові родовища Казахстану
|
3001350
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Спартель
|
Спартель — мис в Марокко, розташований на вході в Гібралтарську протоку приблизно за 10 км від міста Танжер.
Недалеко від мису був острів Спартель, який затонув приблизно 12 тис. років тому. Деякі дослідники вважають, що цей острів був легендарною Атлантидою. Від мису на південь простягається одна з найдовших у світі пляжних ліній (47 км), що омивається чистими водами океану. На мисі розташовані Геркулесові печери.
Завдяки своєму положенню на стику Середземного моря і Атлантичного океану район навколо мису мав стратегічне значення. У жовтні 1782 року в ході війни за незалежність США відбувся бій між британцями та іспанцями. Через кілька сотень років, в роки громадянської війни в Іспанії поруч з мисом також відбулася морська битва.
Примітки
Миси Марокко
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Миси за алфавітом
Миси Африки
|
1361346
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D0%B8%D0%B2%20%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%83%20%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9
|
Гідравлічний розрив пласту селективний
|
Гідравлічний розрив пласту селективний, (рос.гидравлический разрыв пласта селективный; англ. selective hydraulic fracturing of formation; нім. selektiver Fraccen n, selektive (hydraulische) Fracbehandlung f) — гідравлічний розрив пласту, який виконується для діяння на локальний інтервал (прошарок, пласт) розрізу експлуатаційного об'єкту з метою покращення профілю припливу або приймальності, створення водонепроникного екрану тощо.
Див. також
Гідравлічний розрив пластів
Література
Примітки
Сланцеві технології
Гідравлічний розрив пластів
Видобування сланцевого газу
|
1346854
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D1%80%D1%96%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Керрі Престон
|
Керрі Престон (21 червня 1967) — американська акторка кіно і телебачення, продюсерка і режисерка. Її чоловік — актор Майкл Емерсон, а її брат — актор Джон Престон. Вона є найбільше відомою за її роботу в «Справжній крові».
Біографія
Керрі Престон народилася 21 червня 1967 року в Мейконі, американський штат Джорджія, в родині лікаря та інженера — геотехніка. Ще в ранньому віці Керрі виявила в собі нездоланну тягу до мистецтва. І вже у дванадцять років вона стала імпресаріо своєї власної театральної кампанії, де була і автором, і асистентом режисера, і костюмером, і директором, і актрисою. Керрі Престон закінчила престижну школу виконавчих видів мистецтва, і здобула ступінь бакалавра в університеті Евансвілла.
Акторська кар'єра Кері Престон стартувала в американському телесеріалі 1996–2002 роки «Міська круговерть», де вона з'явилася в епізоді. Далі була також епізодична роль в комедії «Весілля мого найкращого друга», де акторці-початківцю випав шанс зіграти з Джулією Робертс, Дермотом Малруні і Кемерон Діас. У цьому ж році на екрани вийшов ще один фільм за участю Кері Престон, комедія «В бідності і в багатстві», в якій головні ролі виконали актори: Тім Аллен, Кірсті Еллі, Майкл Лернер.
У 1998 році талановита актриса погодилася на зйомки в серіалі «Секс і Місто» і бойовику «Меркурій у небезпеці». Вона блискуче зіграла роль Емілі Ленг в парі з самим Брюсом Віллісом. Головний персонаж фільму — Арт Джеффріс протистояв агентам, але йому довелося рятуватися від перехресного вогню з боку спецслужб.
Наступною етапною подією у творчій біографії Керрі Престон стала її участь у стрічках: «Грейс і Глорія», «Уроки кохання», «Колиска буде гойдатися», «Нічого особистого» режисера Джона Патріка Шенлі. Партнерами актриси стали такі ветерани кіно як: Меріл Стріп, Філіп Сеймур Гоффман. У фільмі була показана історія шкільного директора сестри Елозіус, яка повинна побороти свій страх і звинуватити священника в завдаванні образи афроамериканському учневі.
На початку нового тисячоліття режисер Роберт Редфорд запросив Керрі Престон на другорядну роль в спортивну мелодраму «Легенда Багера Ванс», де головні ролі виконали Вілл Сміт, Метт Деймон і Шарліз Терон. У драмі того ж року «Шукайте жінку» режисера Кіфера Сазерленда Керрі в партнерстві з Голлі Гантер і Майклом Моріарті відпрацювала роль другого плану. Сюжет фільму про родину Годдарда, в якій овдовілий батько і його син помістили в газеті оголошення: «Потрібна жінка-хатня робітниця».
Серед кіноробіт актриси значилися такі фільми та серіали як: «Закон і порядок. Злочинні наміри», «Затримка розвитку», «Королева екрану», «Відчайдушні домогосподарки», «Залишитися в живих», «Чудопад», «Степфордські дружини» режисера Френка Оза з Ніколь Кідман, Меттью Бродеріком, Бетт Мідлер і Гленн Клоуз в головних ролях. Трохи пізніше Керрі Престон увійшла в число акторів, які взяли участь у створенні серіалу «Особливий відділ», картини «Числа», комедійної драми режисера Дункана Таккера «Трансамерика», де головні ролі зіграли актори: Фелісіті Гаффман, Кевін Зегерс, Фіоннула Фленеґан.
У 2007 році роль Евелін Вуосо в драмі режисера Алана Болла «Як на долоні» принесла Керрі Престон славу цікавою характерною актрисою. Партнерами актриси на знімальному майданчику стали Саммер Бішіл, Кріс Мессіна, Марія Біло. Наступний рік приніс Керрі Престон головну роль Орлін Флауерс у фільмі жахів «Справжня кров» режисерів Майкла Леманна, Скотта Вінанта, Джона Дала. У фільмі були задіяні актори: Анна Паквін, Стівен Моєр, Сем Траммелл і Раян Квонтен. Події, що відбулися в картині, розгорталися в невеликому містечку в передмісті Нового Орлеана. Кровожерливі вампіри покинули свої труни і офіційно заявили про свої права.
Далі Керрі Престон разом з братом Джоном Дж. Престоном і Лурі Постон чудово відпрацювали головні ролі в комедії все того ж року режисера Джеймса Васкеса «Готові? Добре!» про проблеми батьків і дітей. У цьому ж 2008 році актриса з'явилася і на великому екрані в епізодичній ролі в комедійній мелодрамі «Вікі Крістіна Барселона» режисера Вуді Аллена. Головні ролі тоді зіграли актори: Ребекка Голл, Скарлетт Йоханссон, Крістофер Івен Велш.
У перше десятиліття 2000 років Керрі Престон стала помітною фігурою в Голлівуді, вона підкорила безліч глядачів своїм талантом. Актриса була помічена у фантастичному серіалі Майкла Леманна, Скотта Вінанта, Даніеля Мінехена «Крапля цієї крові», що вийшов на екрани в 2010 році. Головні ролі виконали актори: Анна Паквін, Стівен Моєр, Джим Перрак.
Посилання
Кіноактори США
|
32581780
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Thomas%20Endres
|
Thomas Endres
|
Thomas Endres (born 12 September 1969) is a German fencer. He won a silver medal in the team foil event at the 1988 Summer Olympics.
References
External links
1969 births
Living people
German male fencers
Olympic fencers for West Germany
Fencers at the 1988 Summer Olympics
Olympic silver medalists for West Germany
Olympic medalists in fencing
Sportspeople from Würzburg
Medalists at the 1988 Summer Olympics
|
2314546
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0
|
Келла
|
Келла — громада в Німеччині, розташована в землі Тюрингія. Входить до складу району Айхсфельд. Складова частина об'єднання громад Ерсгаузен/Гайсмар.
Площа — 5,05 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Тюрингії
|
1141064
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%91%D0%B5%D1%86%D0%B0
|
Клітини Беца
|
Клітини Беца — глутаматергічні пірамідні нейрони 5 шару сірої речовини в первинній моторній корі головного мозку. Клітини Беца — одні з найбільших нейронів ЦНС, їх діаметр сягає 100 мкм. Вперше їх описав в 1874 році київський анатом Володимир Бец.
З V шару первинної моторної кори аксони клітин Беца йдуть через внутрішню капсулу, стовбур мозку та спинний мозок і формують кірково-спинномозковий шлях, який здійснює контроль довільних рухів.
Джерела
Betz W. (1874) Anatomischer Nachweis zweier Gehirncentra. Centralblatt für die medizinischen Wissenschaften. 12:578-580, 595—599.
Нейрони
Кора головного мозку
Епоніми у медицині
|
48960
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%86%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%97
|
Провінції Іспанії
|
Провінції Іспанії — адміністративні одиниці II рівня, складові автономних областей (товариств) Іспанії. Загальна кількість провінцій (враховуючи міста Сеута та Мелілья) — 52.
Див. також
Адміністративний поділ Іспанії
Адміністративний поділ Європи
Адміністративний поділ Іспанії
Іспанія
Іспанія
Списки:Іспанія
|
311838
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%28%D0%9A%D1%83%D0%BF%27%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Ставище (Куп'янський район)
|
Ставище (Куп'янський район)
Ставище — село в Україні, у Шевченківській селищній громаді Куп’янського району Харківської області. Населення становить 64 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування — Петропільська сільська рада.
Географія
Село Ставище знаходиться на одному з витоків річки Середня Балаклійка. На відстані 1 км розташоване село Петропілля, за 4 км — колишнє село Вишневе.
Історія
1920 — дата заснування.
12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 725-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Харківської області», увійшло до складу Шевченківської селищної громади.
17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Шевченківського району, увійшло до складу Куп'янського району Харківської області.
Економіка
Молочно-товарна ферма.
Посилання
Погода в селі Ставище
Села Харківської області
Населені пункти Куп'янського району
|
4320091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0
|
Ліщина велика
|
Ліщина велика (Corylus maxima) — вид рослин із родини березових (Betulaceae), батьківщиною є Балканський півострів.
Опис
Це кущ невелике дерево заввишки 6–10 метрів. Молоді пагони коричневі або бурі, вкриті сочевичками й оксамитовим залозистим запушенням. Листки округлі або широко-овальні, коротко загострені, двічі зубчасті, зверху голі, знизу сіро-запушені, м'яко-волосисті, 7–14 × 6–11 см. Чоловічі сережки мають довжину 5–10 см. Плід — горіх, 18–25 × 10–15 мм, кулястий еліпсоїдний чи довгастий, сірувато запушений на верхівці, поверхня неглибока борозниста або гладка, злегка блискуча, коричнева. 2n=22.
Поширення
Батьківщиною є Балканський півострів; вид натуралізований у Великій Британії, Німеччині, Австрії, Туреччині, Криму; інтродукований і культивується в деяких інших країнах. Населяє ліси й вирощується в садах.
В Україні зростає у садах і парках — у Криму, зрідка в інших регіонах.
Використання
Цей вид широко культивується для отримання смачних їстівних горіхів. Він також широко використовується в садівництві, включаючи декоративний сорт під назвою 'Purpurea', який має фіолетове листя. Листя використовувалося в традиційній турецькій медицині всередину як відвар при екземах, тоді як шматочки листя зовні для лікування набряків і висипань.
Галерея
Примітки
велика
Флора Європи
Рослини, описані 1768
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.