id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
5073838
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Unfinished%20Music%20No.%201%3A%20Two%20Virgins
|
Unfinished Music No. 1: Two Virgins
|
Unfinished Music No. 1: Two Virgins (укр. Незакінчена музика № 1: Дві діви) - перший з трьох експериментальних альбомів, випущених Джоном Ленноном та Йоко Оно на лейблі Apple Records. Він став результатом нічного сеансу музичних експериментів з Йоко в домашній студії Джона в Кенвуді, поки його дружина, Синтія Леннон, була на відпочинку в Греції. Дебютний запис Леннона та Оно 1968 року відомий не лише своїм авангардним змістом, але й обкладинкою, на якій пара зображена оголеною. Це зробило альбом суперечливим як для громадськості, так і для материнської звукозаписної компанії EMI, яка відмовилася його розповсюджувати. Намагаючись уникнути суперечок, платівка продавалася у коричневому паперовому пакеті і розповсюджувалася компаніями Track і Tetragrammaton у Великій Британії та Сполучених Штатах відповідно. Two Virgins, хоча і не потрапив до чарту у Великій Британії, досягнув 124 місця у США. За шість місяців після альбому вийшла "Незакінчена музика № 2: Життя з левами" (Unfinished Music No. 2: Life with the Lions).
Передісторія
Джон Леннон познайомився з Йоко Оно в листопаді 1966 року в лондонській галереї Indica після того, як отримав запрошення від її власника Джона Данбара на попередній перегляд виставки маловідомої японської художниці. Леннон описав виставку як "позитивну" і підтримував з Оно зв'язок. Через два роки Синтія Леннон, відчуваючи себе нещасною і все більше віддаляючись від чоловіка, вирішила поїхати у відпустку до Греції зі своїми друзями Дженні Бойд і Меджік Алексом. Перебуваючи на самоті, Леннон зателефонував Оно і запросив її до себе на ніч. Зародження альбому відбулося, коли Йоко зацікавилася авангардними домашніми записами Джона після того, як він запитав: "Хочеш послухати дещо з того, що я граю у своїй студії?". Леннон поставив їй кілька своїх плівок, які складалися з комедійних записів та електронних звуків, які, як він знав, інші "Бітлз" не дозволили б включити до своїх альбомів. Прослухавши записи, Оно наполіг на тому, щоб вони зробили свій власний запис. Наступного дня Синтія несподівано повернулася додому і побачила, що вони сидять, схрестивши ноги на підлозі в однакових білих халатах, дивлячись один одному в очі.
Серія "Незакінчена музика" була спробою пари зберегти запис їхнього спільного життя. Маючи на увазі "Грейпфрут" Оно, вони уявляли, що звук не буде закарбований у канавках вінілу, а створюватиметься у свідомості слухача. Леннон описував "Незакінчену музику" як "те, що говорить все, що ви хочете, щоб вона сказала. Це просто ми виражаємо себе так, як це робить дитина, знаєте, як би вона себе не почувала. Ми говоримо: "Створюй свою власну музику. Це і є "Незакінчена музика".
Запис
Записи, що увійшли до альбому, складалися здебільшого з магнітофонних петель, під час яких Леннон випробовував різні інструменти (фортепіано, орган, барабани) та звукові ефекти (зокрема, реверберацію, затримку та спотворення), міняв касети та відтворював інші записи, а також розмовляв з Оно, який співав ad-lib у відповідь на звуки. Обидва мали досвід роботи з авангардною музикою: Оно влаштовував різні мультимедійні заходи в Нью-Йорку на початку 1960-х років, а Леннон працював над аудіоекспериментами в "Бітлз". Давній друг Леннона Пітер Шоттон пізніше згадував у своїх мемуарах, що багато петель, які можна почути на альбомі, були зроблені Джоном і ним самим за кілька днів до запису. Леннон записував безпосередньо на дводорожечну стереофоніку, але більша частина вихідного матеріалу була монофонічною. Пісня "Together", написана Джорджем Бадді ДеСілвою, Лев Брауном і Реєм Гендерсоном, звучить на задньому плані.
Невдовзі після виходу "Two Virgins" Джон заявив в інтерв'ю, що вірить у те, що альбом "може змінювати людей", як інші "змінили мою голову, просто своїми записами". Він також стверджував, що "в цьому і полягає сенс нашого з Йоко співу - змінювати людей". Леннон говорив про створення альбому і вплив Оно на нього в інтерв'ю 1980 року Девіду Шеффу з Playboy: "Після того, як ми з Йоко познайомилися, я не усвідомлював, що закоханий у неї. Я все ще думав, що це була мистецька співпраця, так би мовити - продюсер і артист, так? ... Моя колишня дружина поїхала ... і Йоко приїхала до мене в гості. ... замість того, щоб кохатися, ми пішли нагору і робили записи. У мене була ціла кімната, повна різних касет, де я писав і робив дивні петлі і тому подібні речі для речей "Бітлз". Тож ми записували касету цілу ніч. Вона говорила своїми смішними голосами, а я натискав на різні кнопки на своєму магнітофоні і отримував звукові ефекти. А потім, коли зійшло сонце, ми зайнялися коханням, і це була "Two Virgins". Це був перший звукозаписний проект Джона, в якому йому не допомагали інші учасники "Бітлз"; окремі частини альбому нагадували пізніші видання різдвяних флексі-записів "Бітлз".
Кавери
Леннон і Оно використовували камеру із затримкою часу, яку встановив Тоні Брамвелл, щоб зробити свої оголені фотографії для обкладинки альбому: вони були зроблені на площі Монтегю, 34, на початку жовтня 1968 року. Леннон пояснював, що вони "обидва були трохи збентежені, коли роздягалися для знімка, тому я зробив його сам із затримкою затвора". На обкладинці вони були зображені спереду оголеними, а на задній - ззаду. Ідея Джона полягала в тому, щоб зробити знімок оголеної на обкладинці альбому. Ніл Аспінолл згадував, що Леннон віддав рулон плівки співробітнику Apple на ім'я Джеремі з інструкціями щодо проявлення фотографій. Джеремі стверджував, що знімки були "приголомшливими"; Аспінолл іронічно зауважив, що "Джеремі завжди все було "приголомшливим", а потім продовжив: "Але - лише того разу - він був насправді правий. Він не міг у це повірити".
Обкладинка викликала обурення, що спонукало дистриб'юторів продавати альбом у звичайній коричневій обгортці. На звороті коричневого пакета були розміщені цитати з 2-го розділу книги Буття, вибрані Дереком Тейлором. Назва альбому виникла з відчуття пари, що вони були "двома невинними, загубленими у світі, що збожеволів", а також тому, що після запису вони завершили свої стосунки. Леннон сказав, що обкладинка "просто здавалася нам природною. Ми всі насправді голі". Оно розглядала обкладинку як важливу декларацію: "Я був у мистецькій спільноті, де художник робив таку штуку, коли котив голу жінку з синьою фарбою на тілі по полотну; ... це було в моді в той час. Єдина відмінність полягала в тому, що ми збиралися стояти разом, що, на мою думку, було дуже цікаво... ми просто стояли прямо. Мені подобалася ця концепція". Альбом був розцінений деякими органами влади як непристойний, і його копії були конфісковані в декількох юрисдикціях (в тому числі 30 000 копій в Нью-Джерсі в січні 1969 року). Леннон коментував, що скандал, схоже, був пов'язаний не стільки з відвертою оголеністю, скільки з тим, що пара була досить непривабливою; пізніше він описав її як фотографію "двох трохи повних колишніх наркоманів".
Реліз та наслідки
Unfinished Music No.1: Two Virgins був випущений лейблом Apple Records у США в електронному стерео 11 листопада 1968 року, [nb 2] а у Великій Британії в моно і електронному стерео 29 листопада 1968 року.[nb 3] Моно версія була доступна тільки у Великій Британії за допомогою замовлення поштою. Альбом розповсюджувався лейблами Track Records у Великій Британії та Tetragrammaton Records у США після того, як компанія EMI відмовилася випускати обкладинку чи вкладиш до платівки, якщо вони не будуть змінені. EMI, однак, надрукувала платівку у Великій Британії, а обкладинку альбому надрукувала фірма «Technik». Співробітник Apple Джек Олівер вирішив проблему з упаковкою, найнявши кількох працівників Apple, щоб запакувати альбом у гільзи «у підвалі старої крамниці Apple».
Леннону знадобилося шість місяців, щоб переконати своїх колег по гурту погодитися на випуск альбому, і, незважаючи на те, що він не схвалював обкладинку, Пола Маккартні попросили написати для неї примітку, в якій йшлося: «Це смиренна пісня для святих»: «Коли зустрічаються два великих святих, це принизливий досвід. Довгі битви, щоб довести, що він був святим». У Великій Британії ця цитата Маккартні та назва альбому були розміщені на його задній обкладинці. Unfinished Music No.1: Two Virgins не потрапив до хіт-параду у Великій Британії (було надруковано лише 5 000 британських копій), але досягнув 124 місця у США, після того, як було продано 25 000 копій. Через кілька місяців після виходу альбому Capitol роздавав своїм співробітникам промо-копії альбому на чистих фотодисках.
Обкладинка змінювалася для кожного з трьох 8-трекових випусків альбому: Tetragrammaton/Ampex Tapes замінили передню обкладинку на задню; North America Leisure Corp (NAL) відновила оригінальну передню обкладинку, а General Recorded Tape (GRT) випустила 8-трекову платівку з паперовою обкладинкою. Альбом перевидавався (хоча й неліцензійно та несанкціоновано) у США протягом 1970-х та 1980-х років. Одне видання на лейблі Rock Classics, яке вийшло у січні 1993 року, стверджувало, що його розповсюджував лейбл Tetragrammaton (який припинив своє існування у 1970 році) і що воно не було зведене з оригінальної касети, а було просто перенесене з копії запису з чутним поверхневим шумом. Фальшивий стерео-мікс альбому був офіційно перевиданий на Rykodisc 3 червня 1997 року, [nb 6] під наглядом Оно, з додатковим бонус-треком — бісайдом «Give Peace a Chance» «Remember Love» з альбому «Give Peace a Chance». Це видання альбому дещо відредаговане; в ньому відсутнє близько 30 секунд аудіо з кінця другої сторони, а також кілька секунд з початку другої сторони. Існує також кілька несанкціонованих версій альбому, касета і компакт-диск.
Альбом був ненависний як музичним критикам, так і публіці. Актриса Сіссі Спейсек під псевдонімом Rainbo записала пісню «John, You Went Too Far This Time» у відповідь на обкладинку альбому. Вільям Рульманн з AllMusic зауважив, що це «не схоже на те, що можна отримати, якщо випадково увімкнути магнітофон у себе вдома на півгодини», назвавши музику «оголеною». Рецензент Pitchfork Сет Колтер Уоллс (Seth Colter Walls) вважав альбом «захоплюючим» продуктом «першого побачення», зазначивши при цьому, що «він має велику конкуренцію» з іншими звуковими артефактами тієї епохи, натхненними Флюксусом. Він також писав, що «Revolution 9», створений Ленноном і Оно разом з Джорджем Гаррісоном, є «набагато щільнішим» звуковим колажем, ніж «Two Virgins».
Джон і Йоко випустили ще два пов'язані між собою записи: Незакінчена музика № 2: Життя з левами та Весільний альбом.
Альбом був перевиданий на LP, CD і в цифровому форматі лейблом Secretly Canadian 11 листопада 2016 року. Платівка була абсолютно новим ремастером невідредагованого фейк-стерео міксу. CD був ідентичний виданню на Rykodisc CD.
Track listing
Всі твори Джона Леннона та Йоко Оно, якщо не вказано інше.
Перша Сторона
"Two Virgins Side One": – 14:14
"Two Virgins No. 1"
"Together" у виконанні Гая Ломбардо та його Royal Canadians, вокаліст: Тоні Крейг (Джордж "Бадді" ДеСильва, Лев Браун, Рей Гендерсон)
"Two Virgins No. 2"
"Two Virgins No. 3"
"Two Virgins No. 4"
"Two Virgins No. 5"
Друга Сторона
"Two Virgins Side Two": – 15:13
"Two Virgins No. 6"
"Hushabye Hushabye" ("I'd Love to Fall Asleep and Wake Up in My Mammy's Arms" у виконанні Фреда Дугласа та його оркестру (Сем М. Льюїс, Джо Янг, Фред Е. Алерт)
"Two Virgins No. 7"
"Two Virgins No. 8"
"Two Virgins No. 9"
"Two Virgins No. 10"
Додатковий Трек
"Remember Love" (Оно) – 4:05
Учасники запису
Джон Леннон – вокал, розмовний діалог, крик, фортепіано, орган, мелотрон, перкусія, гітари, різні інструменти, магнітофонні петлі, звукові ефекти
Йоко Оно – вокал, розмовний діалог, крик, фортепіано, перкусія, різні інструменти, магнітофонні петлі, звукові ефекти
Пете Шоттон - петлі для стрічок
Чарти
Цитати
Подальше прослуховування
"Testimony – The Life and Times of John Lennon: "In His Own Words"" recording by John Lennon & Yoko Ono Label: Synergie OMP / The Orchard
Зовнішні посилання
Unfinished Music No. 1: Two Virgins на Discogs
Примітки
Альбоми, які були записані на домашній студії
Альбоми Tetragrammaton Records
Альбоми Джона Леннона
Дебютні альбоми 1968
Альбоми, спродюсовані Джоном Ленноном
Альбоми Йоко Оно
Альбоми, спродюсовані Йоко Оно
|
4562540
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D0%B0%20%D0%90%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D1%8F
|
Теона Акубардія
|
Теона Акубардія (Тбілісі) — грузинський політик. З 2020 року є депутатом парламенту Грузії за партійним списком від блоку «Георгій Вашадзе – Стратегія Агмашенебелі».
З 2014 по 2018 рік Акубардія був заступником секретаря Ради національної безпеки Грузії. Вона є співзасновником Грузинського центру стратегічного аналізу.
Примітки
Депутати парламенту Грузії 10-го скликання
|
2259625
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D1%96%D0%B2-%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Янів-Львівський
|
Янів-Львівський — ліквідована залізнична станція Львівської дирекції Львівської залізниці. Розташована в селищі міського типу Івано-Франкове (раніше Янів), Яворівського району Львівської області. Нині лише за залишками залізничної інфраструктури можна визначити місце знаходження цієї залізничної станції.
Джерела
Янів-Львівський. Railwayz.info
Закриті залізничні станції України
Транспорт Яворівського району
Львівська залізниця
|
15787771
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Domremy-Land%C3%A9ville
|
Domremy-Landéville
|
Domremy-Landéville is a commune in the Haute-Marne department in north-eastern France.
See also
Communes of the Haute-Marne department
References
Domremylandeville
|
4148521
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6%20%D0%90%D0%B9%D0%B7%D0%B5%D0%BA
|
Джордж Айзек
|
Джордж Айзек (12 жовтня 1977, Сент-Кіттс і Невіс) — футболіст Сент-Кіттсу і Невісу, який грав на позиції півзахисника. Відомий за виступами в клубах Тринідаду і Тобаго, а також у складі збірної Сент-Кіттс і Невісу, у складі якої відзначався забитими м'ячами на низці міжнародних турнірів.
Клубна кар'єра
Джордж Айзек з 1995 року грав на батьківщині в клубі «Кейлон Рокетс». У 2000 році він деякий час грав у тринідадському клубі «Каледонія АІА», в цьому ж році повернувся до «Кейлон Рокетс», у якому грав до 2002 року. У 2002 році Джордж Айзек став гравцем гонконзького клубу «Геппі Веллі», проте зіграв у ньому лише один матч, після чого з 2003 до 2008 року грав у тринідадських клубах «Докс Гелвалаас» і «Дабл-Ю Конекшн». У 2008 році повернувся на батьківщину, де до наступного року грав у клубі «Сент-Полз Юнайтед». У кінці 2009 року грав на Американських Віргінських Островах у клубі «Позітів Вайбс». На початку 2010 року Джордж Айзек повернувся на батьківщину до клубу «Сент-Полз Юнайтед», у якому грав до закінчення карёєри футболіста в 2017 році.
Виступи за збірну
У 1996 році Джордж Айзек дебютував у складі збірної Сент-Кіттс і Невісу. У складі збірної брав участь у кваліфікаційних турнірах чемпіонату світу з футболу та Золотого кубка КОНКАКАФ, а також у турнірах Карибського кубка, відзначившись забитими м'ячами у всіх цих турнірах. У складі збірної грав до 2011 року, провів у складі збірної 53 матчі, у яких відзначився 22 забитими м'ячами.
Посилання
футболісти Сент-Кіттс і Невісу
футбольні легіонери Сент-Кіттс і Невісу
Гравці збірної Сент-Кіттс і Невісу з футболу
Футболісти «Дабл-Ю Конекшн»
Футболісти «Морвант Каледонія Юнайтед»
Футболісти «Геппі Веллі»
Футбольні легіонери у Тринідаді і Тобаго
Футбольні легіонери на Американських Віргінських Островах
Футбольні легіонери в Гонконгу
|
44367025
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Haworthia%20retusa
|
Haworthia retusa
|
Haworthia retusa is a species of flowering plants of the genus Haworthia in the family Asphodelaceae, endemic to a very small area around Riversdale, in the Western Cape Province in South Africa.
Growing to tall and broad, it is a perennial succulent with thick triangular leaves and small white tubular flowers held in tall racemes.
Etymology
The genus name Haworthia honors the British botanist Adrian Hardy Haworth (1767–1833), while the species epitheton retusa derives from Latin and refers to the "retused" leaf-shape.
Description
A distinctive feature is the "retuse", deltoid, recurved shape of the leaves.
The upturned, recurved face of each leaf forms a triangle, which is transparent (and often lined). The species can be easily recognised by its leaf-top windows, which are distinctively shiny.
Plants grow as tight rosettes of thick, firm, fleshy, highly recurved/truncated leaves. It is usually a solitary rosette in the wild. In cultivation it can offset, and even form clumps.
Relatives
This species is one of the "retuse" species of Haworthia, meaning that it usually grows sunken beneath the ground with its flattened leaves only showing on the surface. Its rosette of succulent leaves are turned back ("retuse") so as to provide a flat and level face, on the surface of the ground. In this form, it is similar to other retuse haworthias (e.g. Haworthia pygmaea, Haworthia bayeri, Haworthia springbokvlakensis, Haworthia mirabilis, Haworthia emelyae, Haworthia mutica, and Haworthia magnifica).
Distribution
This species has a small area of natural distribution, being indigenous to an area around Riversdale, Western Cape, South Africa. Here it occurs from Bredasdorp to Mossel Bay.
Its natural habitat is lower hills and flatter terrain. Its close relative, Haworthia turgida, inhabits the steeper, rockier, more mountainous terrain to the north. It is a tendency that alooids adapt to steep, rocky cliffs by becoming smaller and more proliferous/clumping. This appears to be the case with H. turgida. As the two species are otherwise extremely similar, and never overlap in distribution, it is likely that H. turgida is simply the mountainous form of H. retusa.
Cultivation
H. retusa is widely cultivated. In temperate regions it is normally grown under glass as it does not survive temperatures below freezing. In the UK it has gained the Royal Horticultural Society's Award of Garden Merit.
Varieties
Haworthia retusa var. nigra (M.B.Bayer) M.B.Bayer – south west Cape Province (Bredasdorp)
Haworthia retusa var. quimutica M.Hayashi – south west Cape Province
Haworthia retusa var. retusa (autonym) – south west Cape Province (Riversdale)
References
retusa
Endemic flora of the Cape Provinces
Garden plants
|
1309249
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%D0%A0%D0%B0%D1%85%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%96
|
Арсала Рахмані
|
Арсала Рахмані — афганський політичний діяч, очолював уряд країни 1992 року. Під час Афганської війни був одним з польових командирів моджахедів. У листопаді 1992 року був призначений на посаду прем'єр-міністра, яку обіймав дуже короткий час. Вбито в Кабулі 13 травня 2012 року.
Примітки
|
134975
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Colman%2C%20South%20Dakota
|
Colman, South Dakota
|
Colman, South Dakota
Colman is a city in Moody County, South Dakota, United States. The population was 634 at the 2020 census.
History
Colman was first named Allentown, and under the latter name got its start in 1890, following construction of the Milwaukee Railroad through the territory.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 594 people, 237 households, and 160 families residing in the city. The population density was . There were 263 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 94.4% White, 0.3% African American, 1.7% Native American, 0.8% Asian, 0.8% from other races, and 1.9% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.7% of the population.
There were 237 households, of which 38.0% had children under the age of 18 living with them, 50.6% were married couples living together, 12.7% had a female householder with no husband present, 4.2% had a male householder with no wife present, and 32.5% were non-families. 29.5% of all households were made up of individuals, and 13.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.51 and the average family size was 3.11.
The median age in the city was 35.7 years. 30.8% of residents were under the age of 18; 7.1% were between the ages of 18 and 24; 25.5% were from 25 to 44; 23% were from 45 to 64; and 13.8% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 51.9% male and 48.1% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 572 people, 242 households, and 156 families residing in the city. The population density was . There were 259 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 96.85% White, 0.35% Native American, 1.22% Asian, and 1.57% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.22% of the population.
There were 242 households, out of which 34.7% had children under the age of 18 living with them, 53.3% were married couples living together, 8.7% had a female householder with no husband present, and 35.5% were non-families. 32.2% of all households were made up of individuals, and 14.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.36 and the average family size was 3.03.
In the city, the population was spread out, with 28.5% under the age of 18, 7.3% from 18 to 24, 30.6% from 25 to 44, 20.3% from 45 to 64, and 13.3% who were 65 years of age or older. The median age was 35 years. For every 100 females, there were 86.9 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.0 males.
The median income for a household in the city was $32,143, and the median income for a family was $44,000. Males had a median income of $32,212 versus $21,442 for females. The per capita income for the city was $16,772. About 6.1% of families and 7.7% of the population were below the poverty line, including 7.7% of those under age 18 and 7.2% of those age 65 or over.
References
Cities in South Dakota
Cities in Moody County, South Dakota
|
30163506
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marengo%20%28CDP%29%2C%20Wisconsin
|
Marengo (CDP), Wisconsin
|
Marengo (CDP), Wisconsin
Marengo is an unincorporated census-designated place located in the town of White River, Ashland County, Wisconsin, United States. Marengo is located on Wisconsin Highway 13 northwest of Mellen. Marengo had a post office, which closed on June 27, 2009. At the 2010 census, its population was 111. Bus service to the community is provided by Bay Area Rural Transit.
References
Census-designated places in Ashland County, Wisconsin
Census-designated places in Wisconsin
|
32943389
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Devis%20Mangia
|
Devis Mangia
|
Devis Mangia (born 6 June 1974) is an Italian association football manager, most recently in charge of the Malta national football team.
Managing career
Early years
Mangia started his coaching career at age 30, working alongside Sean Sogliano at Eccellenza club Varese and leading them to two promotion, and back into professionalism, in three years. He successively worked at Serie D and Serie C2 clubs from the Northern Italy such as Tritium, Ivrea and Valenzana. In 2010, he returned at Varese, this time as youth coach, and guided a team composed by unknown youngsters to a spot in the Campionato Nazionale Primavera final.
Palermo
In June 2011, Mangia agreed to follow director of football Sean Sogliano at Palermo, accepting a job offer as head of the under-19 team at the Sicilian club in place of Paolo Beruatto.
Later on 31 August, Mangia was surprisingly appointed as temporary head coach following the dismissal of Stefano Pioli, under recommendation by Sogliano; despite not having the required coaching badges, he was allowed to serve as head coach due to having been admitted to the national 2011–12 UEFA Pro license course. His first game in charge of team duties, played on 11 September against European powerhouse Internazionale saw Palermo, now switched to a brand-new 4–4–2 tactical disposition, achieving an astonishing 4–3 win, thanks to a brace from captain Fabrizio Miccoli. Under Mangia's tenure, Palermo significantly improved and achieved three wins and ten points in the first five Serie A games, including a consecutive two games with a clean sheet, a relevant feat for what was the second-worst defence in the previous season; such results, together with the strict relationship between Mangia and director of football Sean Sogliano and Delio Rossi's confirmed refusal of a Palermo comeback, led the press to speculate about the possibility of him being offered a new contract as permanent head coach. Despite Sogliano's resignation as director of football on 2 November 2011, Mangia was then eventually offered a two-year contract as head coach, which he signed on 4 November 2011. On 19 December 2011, he was sacked from his position after the 2-0 derby defeat to Sicilian rivals, Catania the day before, along with assistant coach Onofrio Barone.
Italy U21
Devis Mangia has been hired as Italy's under-21 coach, replacing Ciro Ferrara. Mangia described the job as "one of the most prestigious in Italian football" and says "it is a sign of great esteem and responsibility, I'm really happy". Mangia has vowed to follow the model of Italy's senior team coach Cesare Prandelli, who guided the Azzurri to the 2012 UEFA European Football Championship final.
He guided the Azzurrini to qualification to the 2013 UEFA European Under-21 Championship, where the Italian team made it to the final, where they were ultimately defeated 4–2 by Spain. He stepped down from his role after the end of the tournament.
Spezia / Bari
On 16 December 2013, Mangia was named new head coach of ambitious Serie B club Spezia, guiding them to eighth place and qualification to the promotion playoffs, where they were defeated 1–0 by Modena in the first preliminary round and thus eliminated.
He successively left Spezia to become new head coach of Serie B promotion hopefuls Bari for the 2014–15 season, but was sacked on 16 November 2014 due to poor results.
Universitatea Craiova
On 23 May 2017, Mangia was named new head coach of Romanian team Universitatea Craiova. On 14 October, he was named "Coach of the First Half of the Season" by LPF. On May 27, 2018 Universitatea won the Romanian Cup.
Malta national team
On 30 December 2019, the Malta Football Association announced the appointment of Devis Mangia as national teams’ head coach. Mangia signed a contract until 31 December 2023. Under his leadership, Malta's national team achieved the longest undefeated streak in its history (seven matches) between Sept. 6, 2020 and March 24, 2021.
On 27 September 2022, Devis Mangia was temporarily suspended by the Malta Football Association after allegedly having made sexual advances on a player in the Malta squad. A few days later, the Malta Football Association announced to have referred the case to the local police for investigation. On 7 November 2022 Mangia resigned from his position as head coach, despite denying the allegations.
Managerial statistics
Honours
Manager
Universitatea Craiova
Cupa României: 2017–18
Supercupa României: Runner-up 2018
References
External links
1974 births
Living people
People from Cernusco sul Naviglio
Italian football managers
Italian expatriate football managers
SSD Varese Calcio managers
Palermo FC managers
CS Universitatea Craiova managers
Serie A managers
Malta national football team managers
Italian expatriate sportspeople in Romania
Expatriate football managers in Romania
Expatriate football managers in Malta
Sportspeople from the Metropolitan City of Milan
|
1375688
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%86%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Абрамцево (Вологодська область)
|
Абрамцево (Вологодська область)
Абрамцево — сільце в Вологодському районі Вологодської області.
Входить до складу Спаського сільського поселення, з точки зору адміністративно-територіального поділу — в Спаській сільраді.
Відстань по автодорозі до районного центру Вологди — 13 км, до центру муніципального утворення Непотягово — 3 км. Найближчі населені пункти — Яскині, Іванівське, Родіонцево.
За перепису 2002 року населення — 7 осіб.
Примітки
Посилання
Абрамцево в реєстрі населених пунктів Вологодської області
Населені пункти Вологодського району
Присілки Вологодської області
|
1771689
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yellow-bellied%20marmot
|
Yellow-bellied marmot
|
Yellow-bellied marmot
The yellow-bellied marmot (Marmota flaviventris), also known as the rock chuck, is a large, stout-bodied ground squirrel in the marmot genus. It is one of fourteen species of marmots, and is native to mountainous and semi-arid regions of southwestern Canada and western United States, including the Rocky Mountains, Sierra Nevada, and the Great Basin, often (but not exclusively) living above . The fur is mainly brown, with a dark bushy tail, yellow chest and white patch between the eyes, and they weigh up to approximately . They live in burrows in colonies of up to twenty individuals with a single dominant male. They are diurnal and feed on plant material, insects, and bird eggs. They hibernate for approximately eight months starting in September and lasting through the winter.
Description
Yellow-bellied marmots usually weigh from when fully grown, though males typically weigh more than females. The weight fluctuates quite drastically through the year, with the least measured in early spring and the most measured in early autumn. Adult males typically weigh between and adult females typically weigh between . They measure from in length, have a short tail measuring with buffy, reddish and black hairs and hindfoot measuring .
They have a rather frosty appearance with some of the guard hairs having pale tips with dark bands. The yellow-bellied marmot has a broad and flat skull, dark head, and a dark nose with a white furry patch. The pelage comprises coarse, long outer hairs and woolly, shorter underfurs. They have a brown coat, a white patch of fur on the snout in front of the eyes. Due to the bright yellow fur on their belly, sides of the neck, and throat, they get their scientific and common names. Their ears are small and round, measuring in length, having a short white muzzle. Their back is reddish-brown in color with grizzled black and light-grey tan. Their feet are yellowish to dark brown to in color. They gain additional fat reserves in the autumn, in preparation for hibernation.
Distribution and habitat
The yellow-bellied marmot lives in southwestern Canada and western United States, including the Rocky Mountains and the Sierra Nevada. Northwards, its range extends into the southern British Columbia and goes eastwards up to the montane and basin regions of Wyoming, eastern Montana, Colorado, and southern Alberta. Southwards, its range extends into northern New Mexico. It inhabits steppes, meadows, talus fields, and other open habitats, sometimes on the edge of deciduous or coniferous forests. In Colorado, they are found from as low as to over of elevation. In central and eastern Washington, they are common at low elevations.
They are found in valleys, meadows, and foothills, and tend to occupy open areas which are free of vegetation. Their territory is about around a number of burrows dug during the summer. They choose to dig burrows under rocks, as it is less likely to be visible to predators. These predators include foxes, dogs, coyotes, wolves, and eagles. Upon seeing a predator, the yellow-bellied marmot whistles to warn the others in the area, after which it typically hides in a nearby rock pile until there is no more threat.
Biology
Behavior
Marmots reproduce starting at around two years of age, and may live up to an age of fifteen. They reside in colonies of about ten to twenty individuals. Each male marmot digs a burrow soon after it wakes from hibernation, and starts looking for females to reproduce. By summer, it may have up to four female mates. Litters usually average three to five offspring per female. Only about half of those pups survive and become yearlings. Marmots have a "harem-polygynous" mating system in which the male reproduces with two or three females at the same time. Female offspring tend to stay in the area around their home, while male offspring typically leave when they are yearlings and will defend one or more females.
Yellow-bellied marmots spend about 80% of their lives in their burrows, 60% of which is spent hibernation. They often spend mid-day and night in a burrow as well. These burrows are usually constructed on a slope, such as a hill, mountain, or cliff. The hibernating burrows can be up to deep; however, the burrows constructed for daily use are usually only deep. Their hibernation period varies on elevation, but it is typically from September to May. Occasionally, they climb trees and other flora, though they are usually terrestrial.
Diet
Yellow-bellied marmots are diurnal, and are less active during the night. They are omnivores, but generally eat a wide variety of plants, as they are generalist herbivores. They mostly feed on grass, grains, leaves, flowers, legumes, bird eggs, and insects. Occasionally, they are also known to eat fruits and bark of fruit trees. In food choice experiments, yellow-bellied marmots are known to reject plants containing defensive compounds. Due to this, they consume flowers of lupines, larkspur, and columbine, but avoid their shoots containing toxic compounds. Their food choice depends upon the fatty acid and protein concentrations, which are well present in cinquefoil, cow-parsnip, and leaves of dandelion, which are also present in their diet. In late summer, however, grasses, forbs, and seeds make up most of their diet. They also like to feed on alfalfa and clover. They drink less water, as their plant diet mostly serves their water requirements.
Status and conservation
Since 1996, it has been listed in the least concern category of the IUCN Red List of Endangered species. As there are no major threats to this species and it is protected in several areas throughout its range, there is not much concern for serious conservation efforts to be put in place.
References
Notes
External links
Yellow-bellied
Yellow-bellied marmot
Fauna of the Sierra Nevada (United States)
Fauna of the Western United States
Rodents of Canada
Rodents of the United States
Yellow-bellied marmot
Yellow-bellied marmot
|
921883
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%86%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201928%E2%80%931929
|
Чемпіонат Італії з футболу 1928–1929
|
Чемпіонат Італії з футболу 1928–1929
Сезон 1928–29 — 29-й сезон чемпіонату Італії з футболу, третє й останнє змагання, що проводилося в рамках Дивізіоне Націонале — єдиного загальнонаціонального футбольного дивізіону. З наступного сезону футбольний чемпіонат Італії переходив на систему ліг («серій»), тож у рамках сезону 1928-29 окрім визначення чемпіона країни здійснювався розподіл команд-учасниць на тих, що з наступного сезону розпочнуть змагання в елітній Серії A, та тих, що будуть змагатися у Серії B та Пріма Дівізіоне.
Формат чемпіонату передбачав проведення групового турніру у двох групах по 16 команд у кожній та національного фіналу, в якому чемпіонський титул розігрували між собою переможці попереднього раунду в обох групах. Спочатку передбачалося, що право участі у Серії A наступного сезону отримають по 8 найкращих команд кожної з груп; команди, що зайняли у своїй групі місця з 9 по 14 наступного сезону, змагатимуться у Серії B; а по дві найгірші команди кожної з груп будуть відправлені до Пріма Дівізіоне. Згодом цю схему було переглянуто, і учасниками першого в історії турніру в Серії A стали по 9 найкращих команд кожної з груп сезону 1928-29, а решта учасників цього змагання наступний сезон проводили в Серії B.
Переможцями змагань у своїх групах на першому етапі стали «Торіно» та «Болонья», які розіграли чемпіонський титул у національному фіналі. У фіналі, який за регламентом складався з двох матчів, команди обмінялися перемогами, тож був призначений додатковий матч. У цьому вирішальному матчі сильнішою виявилася «Болонья», для якої цей титул чемпіона Італії став другим в історії.
Найкращим бомбардиром сезону став нападник «Торіно», що змагався у Групі A, Джино Россетті, який відзначився 36 забитими голами. В іншій групі турніру (Групі B) найбільшу результативність продемонстрував Джузеппе Меацца з «Амброзіани», на рахунку якого було 33 забитих голи.
Груповий турнір
Група A
Турнірна таблиця
Таблиця результатів
Бомбардири
Найвлучніші гравці групи А:
Група B
Турнірна таблиця
Таблиця результатів
Бомбардири
Найвлучніші гравці групи В:
Кваліфікація
Кваліфікація для участі у розіграші Кубка Центральної Європи:
«Ювентус»: Джанп'єро Комбі, Вірджиніо Розетта, Умберто Калігаріс, Оресте Барале, Маріо Варльєн, Ліно Моска, Федеріко Мунераті, Джузеппе Галлуцці, Ренато Санеро, Карло Кротті, Альфредо Барізоне.
«Амброзіана»: Боніфаціо Смерці, Луїджі Аллеманді, Гвідо Джанфардоні, Сільвіо П'єтробоні, Джузеппе Віані, Армандо Кастеллацці, Леопольдо Конті, Джуліо Балестріні, Джузеппе Меацца, Антоніо Блазевич, Алессандро Моццолетті.
Перегравання
«Дженова 1893» була визначена учасником Кубка Центральної Європи за допомогою жеребу.
Національний фінал
«Болонья»: Маріо Джанні, Еральдо Мондзельйо, Феліче Гаспері, П'єтро Дженовезі, Гастоне Бальді, Альфредо Пітто, Федеріко Бузіні, Джузеппе Делла Валле, Анджело Ск'явіо, Антоніо Бузіні, Джузеппе Муцціолі.
«Торіно»: Вінченцо Босіа, Джованні Вінченці, Чезаре Мартін, Даріо Мартін, Енріко Коломбарі, Маріо Спероне, Лучіано Веццані, Адольфо Балонч'єрі, Хуліо Лібонатті, Джино Россетті, Франческо Францоні.
«Торіно»: Вінченцо Босіа, Фелічано Монті, Чезаре Мартін, Даріо Мартін, Енріко Коломбарі, Джузеппе Аліберті, Лучіано Веццані, Адольфо Балонч'єрі, Хуліо Лібонатті, Джино Россетті, Франческо Францоні.
«Болонья»: Маріо Джанні, Еральдо Мондзельйо, Феліче Гаспері, П'єтро Дженовезі, Гастоне Бальді, Альфредо Пітто, Федеріко Бузіні, Джузеппе Делла Валле, Анджело Ск'явіо, Антоніо Бузіні, Джузеппе Муцціолі.
Оскільки за регламентом для визначення переможця враховувалися лише набрані у матчах фіналу очки, за рівності очок було призначено додаткову гру.
Додатковий матч
«Болонья»: Маріо Джанні, Еральдо Мондзельйо, Феліче Гаспері, П'єтро Дженовезі, Гастоне Бальді, Альфредо Пітто, Джузеппе Мартеллі, Джузеппе Делла Валле, Анджело Ск'явіо, Антоніо Бузіні, Джузеппе Муцціолі.
«Торіно»: Вінченцо Босіа, Фелічано Монті, Чезаре Мартін, Даріо Мартін, Енріко Коломбарі, Антоніо Янні, Лучіано Веццані, Адольфо Балонч'єрі, Хуліо Лібонатті, Джино Россетті, Франческо Францоні.
Склад чемпіона
Примітки
Література
Almanacco Illustrato del Calcio — La Storia 1898—2004, Panini Edizioni, Modena, вересень 2005
Посилання
Чемпіонат Італії з футболу 1928–29 на RSSSF
1928-29
Італія
Італія
|
5249001
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Super%20Paper%20Mario
|
Super Paper Mario
|
Super Paper Mario — це рольова гра 2007 року, розроблена компанією Intelligent Systems і опублікована компанією Nintendo для Wii. Це третя частина серії Paper Mario і перша гра про Mario на Wii. Гра розповідає про те, як Маріо, Принцеса Піч, Боузер і Луїджі намагаються зібрати Чисті Серця та зупинити графа Блека та його прихильників від знищення всесвіту.
У той час як попередні ігри Paper Mario були покроковими, Super Paper Mario містить елементи рольових ігор і платформерів із бічним прокручуванням; деякі критики описали його як гібрид двох жанрів. Головною особливістю є здатність Маріо перемикатися між 2D і 3D перспективами. Більшу частину гри проходить у двовимірній перспективі, причому тривимірна перспектива використовується для вирішення головоломок і доступу до раніше недоступних областей. Піч, Боузер і Луїджі такою мають унікальні здібності, а додаткові здібності можна отримати, придбавши персонажів-партнерів, відомих як Піксли.
Геймплей
Гравець керує Маріо та різними іншими персонажами, долаючи лінійні платформи, як і в інших іграх Маріо. Мета гравця — зібрати вісім Чистих сердець і перемогти головного антагоніста Графа Блека. Гравець може розмовляти з неігровими персонажами (NPC), перемагати ворогів або взаємодіяти з оточенням. На відміну від попередніх ігор Paper Mario, які використовували покрокову бойову систему за межами надземного світу, у Super Paper Mario всі бої відбуваються в реальному часі. Очки досвіду нараховуються після перемоги над ворогами та дозволяють гравцеві підвищувати рівень, щоб підвищити свою статистику. Маріо може тимчасово «перемикатися» між вимірами, де камера повертається на 90°, щоб відкрити тривимірну перспективу сцени, відкриваючи елементи, приховані у звичайній двовимірній перспективі, і може використовуватися для маневрування навколо перешкод, непрохідних у 2D.
Луїджі, принцеса Піч і Боузер приєднуються до групи гравців як ігрові персонажі, кожен з яких має унікальні здібності, які використовуються для подолання певних перешкод. Луїджі може стрибати найвище, Піч може пересуватися в повітрі та отримувати доступ до недоступних місць, а Боузер — дихає вогнем, щоб перемогти ворогів;лише Маріо зберігає здатність перемикатися між 2D і 3D. Гравець може будь-коли перемикатися між будь-якими персонажами в групі за допомогою внутрішньо ігрового меню. Істоти під назвою «Pixls» — кожна з них надає одну додаткову здатність, наприклад Торо, дозволяє гравцеві підбирати та кидати предмети. Тіппі, Піксл — супроводжує гравця з самого початку, може розкривати підказки щодо перемоги над ворогами та використовується для пошуку секретів у навколишньому середовищі.
Центральним світом є Фліпсайд, яке описується як розташоване «між вимірами», і має дзеркальний аналог, Флопсайд, розблокований у другій половині гри. З Фліпсайду і Флопсайду гравець може подорожувати в інший світ через просторові двері.Доступ до кожного світу спочатку заблокований; завершення кожного світу та отримання Чистого Серця в ньому відкриває доступ до наступного.
Сюжет
Super Paper Mario починається з графа Блека, який викрадає Боузера та принцесу Піч і змушує їх одружитися. Їхній союз, як передрік Темний Прогностикус, викликає Серце Хаосу. Блек бере під контроль Серце Хаосу та використовує його, щоб відкрити Порожнечу — міжвимірну тріщину, що повільно розширюється, щоб знищити дефектний всесвіт і створити на його місці ідеальний. Тіппі телепортує Маріо до Фліпсайду, а Марлон доручає йому зібрати вісім Чистих Сердець, які необхідні для скасування руйнування. Навчавшись перемикатися між вимірами, Маріо починає свою подорож із Тіппі поруч із різними світами, щоб зібрати їх.
Під час пригоди Маріо возз'єднується з Піч і Боузером, які приєднуються до нього у квесті. Блек посилає своїх прихильників, Діментіо, Мімі та О'Чанкса, а також Луїджі з промитими мізками, щоб напасти на групу Маріо та сповільнити їх прогрес. Зрештою Луїджі повертається до групи Маріо. Маріо вдається зібрати всім вісім Чистих Сердець, але не раніше, ніж Порожнеча стає настільки великою, щоб знищити один зі світів.
У спогадах з'ясовується, що граф Блек і Тіппі спочатку були коханцями Блюм'єра і Тімпані. Батько Блюм'єра, не схвалюючи їхні стосунки, вигнав і прокляв Тімпані, щоб вона вічно блукала між вимірами. Блюм'єр у відчаї взяв під свій контроль Темний Прогностикус, вирішуючи покласти кінець Всесвіту. Без його відома Мерлон знайшов і врятував Тімпані, перетворивши її на Піксл, стерши її спогади в процесі. Двоє повільно усвідомлюють особистість іншого протягом гри.
З усіма вісьмома Чистими Серцями герої подорожують до замку Блек. Вони стикаються з кожним із поплічників Блека, але губляться один за одним: Боузер і О'Чанк, здається, розчавлені стелею, що падає; Піч і Мімі падають у яму; і Діменціо, здається, вбиває і себе, і Луїджі. Маріо і Тіппі протистоять Блеку наодинці; Тіппі виявляється Тімпані, але Блек відмовляється припинити свій план. Інші герої повертаються і перемагають Блека, використавши силу Чистих Сердець. Блек, повертаючись до своєї особистості Блюм'єра, закликає героїв убити його, щоб знищити Серце Хаосу та запобігти апокаліпсису; однак його захоплює Діменціо, який, здається, вбиває помічницю Блека — Настасію та змушує Луїджі стати господарем Серця Хаосу. Блюм'єр і Тіппі телепортуються геть, а решта героїв здається непереборними без сили Чистих Сердець; однак кохання між Блюм'єром, О'Чанксом і Мімі відновлює їхню силу.
Діменціо знищено, але він залишив тінь своєї сили, щоб Серце Хаосу могло виконати своє завдання. Блюм'єр і Тімпані одружуються, що виганяє Серце Хаосу та скасовує його знищення. Герої разом з О'Чанксом, Мімі та відродженою Настасією повертаються до Фліпсайду, але Блюм'єр і Тімпані зникли безвісти; О'Чанкс, Мімі та Настасія обіцяють створити світ, який обіцяв створити Блюм'єр.
Розробка та випуск
Intelligent Systems розробила попередні ігри серії та Super Paper Mario. Режисер Риота Каваде, змінив традиційну концепцію попередніх ігор з наміром здивувати шанувальників новою концепцією. Створюючи ігрові концепції, ві н реалізовував перемикання між розмірами; він відрізняв бій від попередніх ігор, щоб відповідати ідеї зміни розмірів. Коли вони були представлені продюсеру Кенсуке Танабе, вони обидва погодилися, що гра буде краще працювати в стилі пригодницької відеогри, хоча він попросив персонал зберегти сюжет рольової гри. Каваде виявив, що важко «створити гармонійний зв'язок між світами 2D і 3D», і зазначив, що процес складався з пробі помилок. Він сказав, що створення одного рівня «вимагало зусиль для створення двох рівнів», оскільки вони мали на меті додати секрети в 3D, які не були видимі в 2D.
11 травня 2006 року було оголошено про Super Paper Mario для GameCube через трейлер на виставці E3 2006, який буде випущений у четвертому кварталі 2006 року. Nintendo вирішила не виставляти GameCube на виставковому майданчику для відтворювальної демонстрації. GameSpot, назвав Super Paper Mario фіналістом вибору редактора E3. Пізніше в травні Nintendo підтвердила дату випуску 9 жовтня 2006 року. Super Paper Mario мала бути однією з останніх перших ігор GameCube, але розробка перейшла на Wii, у 2006 році. Вона була випущена у квітні 2007 року і стала першою грою Маріо для Wii. Керування залишилося схожим на версію для GameCube, а реалізація під для Wii була мінімальною. Елементи керування були подібні до версії GameCube, а впровадження елементів керування рухом Wii було мінімальним.
Відгуки
Згідно з веб-сайтом-агрегатором оцінок Metacritic, Super Paper Mario отримав «загалом схвальні відгуки» з оцінкою 85 зі 100 на основі 57 критиків; вона займає шосте місце серед ігор Wii, випущених у 2007 році.
Метт Кассамінга з IGN назвав Super Paper Mario «обов'язковим до покупки» та похвалив його поєднання стилів платформи та RPG елементів керування, але критикував «смішну» кількість тексту та «пустий» вигляд 3D-сегментів.
Брін Вільямс з GameSpy, похвалив «дуже химерну та кумедну сюжетну лінію», а також її дизайн рівнів та елементи керування, але казав, що це було надто легко.
Шейн Беттенхаузен з журналу Electronic Gaming Monthly назвав Super Paper Mario «необхідним для будь-якого власника Wii» і похвалив його креативність, ігровий процес, головоломки та сценарій, але розкритикував «недопрацьовані» елементи рольової гри.
Майкл Коул з Nintendo World Report, розкритикував деякі «нудні головоломки» та ретроспективи, похвалив сюжет, візуальні ефекти та ігровий процес і назвав це «особливим, несподіваним любовним листом до шанувальників Nintendo».
Декілька рецензентів RPGamer, високо оцінили сценарій та комедійний діалог.
Продажі
За перший тиждень випуску в Японії було продано 144 000 копій, подібна до попередніх ігор Paper Mario. Вона визнана найбільш продаваною грою тижня. За даними NPD Group, у квітні 2007 року в Сполучених Штатах було продано 352 000 копій, що стало третьою найкращою консольною грою у квітні 2007 року після Pokémon Diamond і Pearl. Станом на березень 2008 року Nintendo повідомила про 2,28 мільйона копій, проданих по всьому світу, з яких 500 000 копій було продано в Японії та 1,78 мільйона копій, проданих у світі. За даними Kotaku, у всьому світі було продано понад 4,23 мільйона копій, що зробило його бестселером у серії Paper Mario.
Нагороди
Super Paper Mario був номінований як найкраща рольова гра та найкраща для Wii за версією GameSpot і IGN Best of 2007, отримавши нагороду за найкращу рольову гру від IGN.1UP.com номінував її як найкращу пригодницьку гру та гру року). Вона отримала шість номінацій на нагороди від Nintendo Power, включаючи гру року Wiі і гру року, а також отримала нагороду «Вибір читача» в категорії «Найкраще оповідання/нарис». Вона визнана другою найкращою грою року для Wii за версією RPGamer's Editor's Choice, а три з дев'яти редакторів RPGFan включили її до п'ятірки найкращих рольових ігор року. З того часу CNET, IGN, Game Informer, GameSpot, GamesRadar+ назвали її однією з найкращих ігор для Wii.
Примітки
|
14411152
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Astrapotheria
|
Astrapotheria
|
Astrapotheria is an extinct order of South American and Antarctic hoofed mammals that existed from the late Paleocene to the Middle Miocene, . Astrapotheres were large, rhinoceros-like animals and have been called one of the most bizarre orders of mammals with an enigmatic evolutionary history.
This taxonomy of this order is not clear, but it may belong to Meridiungulata (along with Notoungulata, Litopterna, Pyrotheria and Xenungulata). In turn, Meridungulata is believed to belong to the extant superorder Laurasiatheria. Some scientists have regarded the astrapotheres (and sometimes the Meridiungulata as a whole) as members of the clade Atlantogenata. However, collagen and mitochondrial DNA sequence data analysed in 2015 places at least the notoungulates and litopterns firmly within Laurasiatheria, as a sister group to the perissodactyls.
Description
Their lophodont molars and tusk-like canines became extremely large and ever-growing in later astrapotheres. The upper molars lack an ectocingulum and are dominated by well-developed ectoloph and protoloph. Additional lophs formed in some derived taxa. They had lower molars with two cross-lophs, including a high protocristid, and eventually became almost selenodont. As a result, their dentition is similar to notoungulates, but it seems to have evolved independently. The cheek teeth are similar to rhinocerotoids, including similar microstructure, which indicate they had the same function.
Postcranially, astrapotheres are relatively robust and more or less graviportal but have slender long bones, most notably in the hindlegs, suggesting they were amphibious. In order to support their proboscises and large heads they had relatively long and massive necks in relation to the rest of the vertebral column. Their feet are pentadactyl with short and stout podial and metapodial bones. Most characteristic for the order are the flat astragalus, equipped with a short neck and a flat head, articulating with both the navicular and cuboid bones; and their calcaneus with its enlarged peroneal tubercle.
Three families are recognized: Eoastrapostylopidae from the late Paleocene, Trigonostylopidae from the Paleocene-Eocene, and Astrapotheriidae from the Eocene-Miocene. The Brazilian, Itaboraian Tetragonostylops and the Argentinian, Riochican Eoastrapostylops are the oldest astrapotheres. The latter, with its low-crowned and lophoselenodont cheek teeth, is considered the most primitive astrapothere. Trigonostylopids are distinct from other astrapotheres in their ear anatomy but are included in the order because of otherwise similar characters. Antarctodon is one of few eutherian mammals, as well as one of the last known terrestrial vertebrates, found in Antarctica.
The most famous member of the order is undoubtedly Astrapotherium, a long elephant-like animal that had lost its upper incisors and developed ever-growing canine tusks. They had lost their anterior premolars, resulting in a gap between their tusks and the hypsodont cheek teeth. The short and retracted nasal bones indicate a moderately developed tapir-like proboscis. The small Eocene Trigonostylops lacked such retracted nasals and probably also a proboscis. Other astrapotheriids, such as the Casamayoran Scaglia and Albertogaudrya, were between a sheep and a tapir in size and already the largest South American mammals.
Classification
There is no scientific consensus regarding the classification within Astrapotheria. For example, originally described Tetragonostylops as a trigonostylopid but Soria 1982 and 1984 transferred the genus to Astrapotheriidae and concluded that the remaining two genera in that family, Trigonostylops and Shecenia, form a basal collateral branch within Astrapotheriidae. According to , Trigonostylopidae (including Eoastrapostylopidae) is the stem group of Astrapotheriidae.
Astrapotheriidae
Albertogaudrya
Antarctodon
Astraponotus
Astrapothericulus
Astrapotherium
Comahuetherium
Granastrapotherium
Hilarcotherium
Liarthrus
Maddenia
Parastrapotherium
Scaglia
Uruguaytherium
Xenastrapotherium
Eoastrapostylopidae
Eoastrapostylops
Trigonostylopidae
Shecenia
Tetragonostylops
Trigonostylops
References
Bibliography
Meridiungulata
Paleocene first appearances
Miocene extinctions
Eocene mammals of Antarctica
Laventan
Colloncuran
Friasian
Santacrucian
Colhuehuapian
Deseadan
Tinguirirican
Divisaderan
Mustersan
Casamayoran
Riochican
Itaboraian
Fossil taxa described in 1894
Taxa named by Richard Lydekker
Prehistoric animal orders
Mammal orders
Oligocene mammals of South America
|
38101965
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mammillaria%20hahniana
|
Mammillaria hahniana
|
Mammillaria hahniana, the old lady cactus, is a species of flowering plant in the family Cactaceae, native to central Mexico. It grows to tall by broad. The solitary spherical stems, 12 cm in diameter, are covered in white down and white spines. Reddish purple flowers are borne in spring and summer, sometimes forming a complete ring around the apex of the plant.
Its status is listed as "Near Threatened" by the IUCN Red List.
Cultivation
Mammillaria hahniana is one of several Mammillaria species to be cultivated. In temperate regions it must be grown under glass with heat. However, some growers report that it is quite hardy down to or even . Like all cacti it must be kept dry in winter, and fed and watered during the active growth cycle in summer. Increasing quite readily and flowering at a relatively early age, it is a suitable subject for domestic cultivation. It has gained the Royal Horticultural Society's Award of Garden Merit.
References
hahniana
Cacti of Mexico
Endemic flora of Mexico
Flora of Central Mexico
|
4033505
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Laetiporus%20miniatus
|
Laetiporus miniatus
|
Laetiporus miniatus — вид базидіомікотових грибів родини фомітопсисових (Fomitopsidaceae).
Поширення
Вид поширений в Японії, Далекому Сході Росії, Китаї, В'єтнамі та Індонезії.
Опис
Плодове тіло тонке і невелике, порівняно з іншими видами Laetiporus, жовтувато-рожевого кольору.
Примітки
Фомітопсисові
Гриби Азії
Гриби, описані 1838
|
4823711
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%BB%D1%96%D1%81%D0%B5%D0%B9%20%D0%9B%D1%8E%D1%82%D0%B8%D0%B9-%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%BA
|
Єлісей Лютий-Черевик
|
Єлісей Лютий-Черевик
Отаман Лютий (справжнє ім'я Єлісей Черевик) родом із села Водяне, тепер Петрівського району Кіровоградської області.
Діяльність в комітеті
У другій половині 1920 року створено Об'єднаний Всеукраїнський повстанський комітет, який визнав Петлюру головою національного руху. До цього комітету входили більше 30-ти холодноярських отаманів, серед яких був і Єлісей Черевик.
В Україні 1920-го діяли до тисячі отаманів, які у своїх загонах об'єднували до 100 тисяч повстанців.
Повстання з отаманом Степовим
В середині травня 1920-го року, отаман Степовий очолив бунт новобранців на збірному пункті у Кривому Розі. Повстання розпочалося з розгрому повітового військкомату, ЧК, міліції. Декілька тисяч новобранців на два дні захопили місто. Але коли Кривий Ріг був оточений червоною бригадою Котовського та загонами ЧК, повстанці подалися на схід. На той час отаман Степовий організував із повстанців Степову Олександрійську дивізію, що з двох тисяч бійців при двох гарматах. Першим кінним полком (куренем) (800 чоловік) командував отаман Лютий (Єлісей Черевик), другий піхотний полк (500–600 повстанців) очолив отаман Гнібіда. Незабаром до Степового перейшов махновський отаман Іванов (Тишанін) із 450–500 повстанцями, який сформував третій полк. Четвертий полк дивізії зібрав отаман Клепач. Цей полк (800-900 чоловік) діяв в Олександрійському повіті самостійно і лише номінально вважався частиною Степової дивізії.
На початку травня 1921-го року, чекісти вийшли на слід повстанського підпілля півдня України, коли отаман Андрій Рибалко-Зірка видав їм плани та місця укриття повстанських отаманів. Невдовзі було заарештовано Галєва, отамана Ільченка. 52 підозрюваних у змові було розстріляно Катеринославською ЧК. У цей час отаман Степовий ховався в німецьких хуторах біля Єлизаветграда, потім — у селі Очкалове, де жила його сестра, а в травні він і отаман Лютий опинилися в селі Ганникове, куди Степовий прийшов попрощатися зі своєю нареченою. Зрадник вказав місце ночівлі Степового та Лютого. Коли отамани побачили, що будинок оточений чекістами, вони почали відстрілюватись і спробували вирватися з пастки. Лютому вдалося втекти, а Степовий був тяжко поранений і невдовзі помер.
Арешт
Отамана Лютого було заарештовано 1930 році.
|
525524
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%80
|
Лавор
|
Лавор Олексій Федорович — учитель загальноосвітньої вечірньої (заочної) школи Сарненської районної ради, заслужений працівник освіти України
Лавор — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Дордонь
Лавор — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Тарн
Примітки
|
9683
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Emanuel%20Leutze
|
Emanuel Leutze
|
Emanuel Leutze
Emanuel Gottlieb Leutze (May 24, 1816July 18, 1868) was a German-born American history painter best known for his 1851 painting Washington Crossing the Delaware. He is associated with the Düsseldorf school of painting.
Biography
Leutze was born in Schwäbisch Gmünd, Kingdom of Württemberg. Later he was brought to the United States as a child in 1825. His parents settled first in Fredericksburg, Virginia, and then at Philadelphia. The first development of his artistic talent occurred while he was attending the sickbed of his father, when he attempted drawing to occupy the long hours of waiting. His father died in 1831. At 14, he was painting portraits for $5 apiece. Through such work, he supported himself after the death of his father. In 1834, he received his first instruction in art at the classes of John Rubens Smith, a portrait painter in Philadelphia. He soon became skilled, and promoted a plan for publishing, in Washington, portraits of eminent American statesmen; however, he was met with slight encouragement.
Europe
In 1840, one of his paintings attracted attention and gave him several orders, which enabled him to attend the Kunstakademie Düsseldorf in his native Germany. Due to his anti-academic attitude, he studied only one year at the academy, in the class of Director Schadow. Leutze was mostly influenced by the painter Karl Friedrich Lessing. In 1842, he went to Munich, studying the works of Cornelius and Kaulbach, and, while there, finished his Columbus before the Queen. The following year he visited Venice and Rome, making studies from Titian and Michelangelo. His first work, Columbus before the Council of Salamanca (1841) was purchased by the Düsseldorf Art Union. A companion picture, Columbus in Chains, procured him the gold medal of the Brussels Art Exhibition, and was subsequently purchased by the Art Union in New York; it was the basis of the 1893 $2 Columbian Issue stamp. In 1845, after a tour in Italy, he returned to Düsseldorf, marrying Juliane Lottner and making his home there for 14 years.
During his years in Düsseldorf, he was a resource for visiting Americans: he found them places to live and work, provided introductions, and gave them emotional and even financial support. For many years, he was the president of the Düsseldorf Artists' Association; in 1848, he was an early promoter of the "Malkasten" art association; and in 1857, he led the call for a gathering of artists which originated the founding of the Allgemeine deutsche Kunstgenossenschaft.
A strong supporter of Europe's Revolutions of 1848, Leutze decided to paint an image that would encourage Europe's liberal reformers with the example of the American Revolution. Using American tourists and art students as models and assistants, Leutze finished a first version of Washington Crossing the Delaware in 1850. Just after it was completed, the first version was damaged by fire in his studio, subsequently restored, and acquired by the Kunsthalle Bremen. On September 5, 1942, during World War II, it was destroyed in a bombing raid by the Allied forces. The second painting, a replica of the first, only larger, was ordered in 1850 by the Parisian art trader Adolphe Goupil for his New York branch and placed on exhibition on Broadway in October 1851. It is now owned by the Metropolitan Museum of Art in New York. In 1854, Leutze finished his depiction of the Battle of Monmouth, "Washington rallying the troops at Monmouth," commissioned by an important patron, the banker David Leavitt of New York City and Great Barrington, Massachusetts.
New York City and Washington, D.C.
In 1859, Leutze returned to the United States and opened a studio in New York City. He divided his time between New York City and Washington, D.C. In 1859, he painted a portrait of Chief Justice Roger Brooke Taney, which hangs in the Harvard Law School. In a 1992 opinion, Justice Antonin Scalia described the portrait of Taney, made two years after Taney's infamous decision in Dred Scott v. Sandford, as showing Taney "in black, sitting in a shadowed red armchair, left hand resting upon a pad of paper in his lap, right hand hanging limply, almost lifelessly, beside the inner arm of the chair. He sits facing the viewer and staring straight out. There seems to be on his face, and in his deep-set eyes, an expression of profound sadness and disillusionment."
Leutze also executed other portraits, including one of fellow painter William Morris Hunt. That portrait was owned by Hunt's brother Leavitt Hunt, a New York attorney and sometime Vermont resident, and was shown at an exhibition devoted to William Morris Hunt's work at the Museum of Fine Arts, Boston in 1878.
In 1860, Leutze was commissioned by the U.S. Congress to decorate a stairway in the Capitol Building in Washington, DC, for which he painted a large composition, Westward the Course of Empire Takes Its Way, which is also commonly known as Westward Ho!.
Late in life, he became a member of the National Academy of Design. He was also a member of the Union League Club of New York, which has a number of his paintings. At age 52, he died in Washington, D.C. of heat stroke. He was interred at Glenwood Cemetery. At the time of his death, a painting, The Emancipation of the Slaves, was in preparation.Leutze's portraits are known for the artistic quality of their patriotic romanticism, and his epic Washington Crossing the Delaware ranks in the utmost echelon of American national iconography.
Gallery of works
Footnotes
References
Additional References:
Wierich, Jochen. Grand Themes: Emanuel Leutze, "Washington Crossing the Delaware," and American History Painting (Penn State University Press; 2012) 240 pages; Argues that the painting was a touchstone for debates over history painting at a time of intense sectionalism.
Irre, Heidrun. Emanuel Gottlob Leutze: Von der Rems zum Delaware, einhorn-Verlag+Druck GmbH, Schwäbisch Gmünd 2016, https://einhornverlag.de/shop/buecher/von-der-rems-zum-delaware/
New International Encyclopedia
External links
Leutze Gallery at MuseumSyndicate
Emanuel Leutze
Introduction to Washington's Crossing by David Hackett Fischer at the Oxford University Press blog, discusses Leutze's most famous painting.
Reynolda House Museum of American Art
Art and the empire city: New York, 1825-1861, an exhibition catalog from The Metropolitan Museum of Art (fully available online as PDF), which contains material on Leutze (see index)
1816 births
1868 deaths
People from Schwäbisch Gmünd
19th-century American painters
American male painters
19th-century German painters
19th-century American male artists
German male painters
People of the Revolutions of 1848
Württemberger emigrants to the United States
Burials at Glenwood Cemetery (Washington, D.C.)
19th-century painters of historical subjects
National Academy of Design members
American history painters
Artists of the Boston Public Library
Düsseldorf school of painting
|
2311799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B1%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Уба (значення)
|
Уба (значення)
УБА — Українська бібліотечна асоціація;
Уба — муніципалітет в Бразилії.
|
18640003
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Karwowo
|
Karwowo
|
Karwowo may refer to the following places:
Karwowo, Gmina Radziłów in Podlaskie Voivodeship (north-east Poland)
Karwowo, Gmina Rajgród in Podlaskie Voivodeship (north-east Poland)
Karwowo, Kolno County in Podlaskie Voivodeship (north-east Poland)
Karwowo, Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Karwowo, Łobez County in West Pomeranian Voivodeship (north-west Poland)
Karwowo, Police County in West Pomeranian Voivodeship (north-west Poland)
|
4433918
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%BD-%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE%D1%81%20%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%B0
|
Жан-Сантос Мантубіла
|
Жан-Сантос Мантубіла (20 грудня 1958, Кіншаса) — футболіст ДР Конго, що грав на позиції півзахисника, зокрема за низку французьких клубних команд та за національну збірну Заїру. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1976 року виступами на батьківщині за команду «Дрегонс» (Кіншаса), в якій провів чотири сезони.
1980 року був запрошений до Франції, де приєднався до лав «Сошо». У 1981–1982 роках віддавався в оренду до «Марселя», а загалом гравцем «Сошо» був до 1984.
Згодом відіграв два сезони в Німеччині за «Саарбрюкен», після чого повернувся до Франції, де захищав кольори «Бастії» та «Валансьєнна», а протягом 1991—1995 років завершував кар'єру у нижчоліговому «ЕСА Брів».
Виступи за збірну
1986 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Заїру. У її складі був учасником Кубка африканських націй 1988 року у Марокко.
Загалом протягом п'яти років, провів у її формі 5 матчів і забив один гол.
Кар'єра тренера
По завершенні кар'єри гравця 1995 року повернувся на батьківщину, де очолив тренерський штаб збірної Заїру, згодом працював із нею у 1996–1997 роках, а також протягом частини 2001 і 2013 років, коли вона вже представляла Демократичну Республіку Конго.
У 2000-х роках також тренував місцеві клуби «ТП Мазембе» та «Мотема Пембе».
Посилання
Футболісти ДР Конго
Футбольні тренери ДР Конго
Гравці збірної ДР Конго з футболу
Футболісти «Дрегонс» (Кіншаса)
Футболісти «Сошо»
Футболісти «Олімпіка» (Марсель)
Футболісти «Саарбрюкена»
Футболісти «Бастії»
Футболісти «Валансьєнна»
Тренери збірної ДР Конго з футболу
Тренери ФК «ТП Мазембе»
Тренери ФК «Мотема Пембе»
Футбольні легіонери у Франції
Футбольні легіонери в Німеччині
Уродженці Кіншаси
Футбольні легіонери ДР Конго
|
2607601
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D1%82%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Тведт (значення)
|
Тведт (значення)
Тведт (нім. Twedt) — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн.
Кріс Тведт (норв. Chris Tvedt 3 серпня 1954 року, Берген, Норвегія) - норвезький письменник та адвокат.
|
313061
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%86%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Кузнецова Світлана Олександрівна
|
Кузнецова Світлана Олександрівна
Світлана Олександрівна Кузнецова (27 червня 1985, Ленінград, СРСР) — російська тенісистка, переможниця двох турнірів Великого шолома та двох у парному, заслужений майстер спорту Росії.
Світлана є донькою Олександра Кузнецова — тренера, який привів п'ятьох велосипедистів до перемог на Олімпійських іграх і чемпіонатах світу. Її батько також тренував її матір, Галину Царьову — шестиразову чемпіонку світу, та її брата Миколу Кузнецова, срібного призера Олімпійських ігор 1996 в Атланті, США.
Кузнєцова, починаючи з 14 років, вчилася грати в теніс в Барселоні, де її наставниками були Еміліо Санчес та Серхіо Касаль.
Перший турнір Великого шолома Света виграла в 19 років, це був Відкритий чемпіонат США 2004. Того року росіянки виграли три з чотирьох мейджорів. У фіналі Кузя перемогла співвітчизницю Олену Дементьєву, не допустивши її до титулу переможниці турніру Великого шолома.
Друга перемога прийшла до Кузнєцової на Ролан-Гарросі 2009, де вона в фіналі переграла співвітчизницю Дінару Сафіну, не допустивши її до титулу Великого шолома. Ні Дементьєва, ні Сафіна інших мейджорів не вигравали, попри те, що Сафіна була першою ракеткою світу.
У парному розряді Кузя двічі вигравала Відкритий чемпіонат Австралії, одного разу з австралійкою Алісією Молік, іншого разу— зі співвітчизницею Вірою Звонарьовою.
Кузнєцова користується повагою у коментаторів. Вона не гламурна як інші російські тенісистки, такі як Марія Шарапова, Марія Кириленко чи Анна Чакветадзе, не задирає носа й має гарне почуття гумору. Крім англійської, якою за необхідністю розмовляють усі провідні тенісисти, Кузнєцова вільно розмовляє іспанською і спілкується нею зі своїм тренером.
Кузнєцова довгі роки перебувала в першій двадцятці (часто десятці) рейтингу WTA, але на початку 2018 року через травми випала з першої сотні. Однак в серпні вона здобула свій 18-ий титул WTA на Washington Open, продемонструвавши, що її ще рано скидати з рахунку.
Статистика
Фінали турнірів Великого шолома
Одиночний розряд: 4 (2–2)
Парний розряд: 7 (2–5)
Посилання
Профіль на itftennis.com (юніори)
Профіль на itftennis.com (дорослі)
Неофіційний сайт Світлани Кузнєцової
Примітки
Російські тенісистки
Тенісисти та тенісистки на літніх Олімпійських іграх 2004
Тенісисти та тенісистки на літніх Олімпійських іграх 2008
Тенісисти та тенісистки на літніх Олімпійських іграх 2016
Переможці Відкритого чемпіонату Австралії з тенісу
Переможці Відкритого чемпіонату Франції з тенісу
Переможці юніорського Відкритого чемпіонату США з тенісу
Тенісисти та тенісистки на Кубку Гопмана
Переможниці турнірів Великого шлему в одиночному розряді
Переможниці турнірів Великого шлему в парному розряді
Російські олімпійські тенісисти та тенісистки
|
12253362
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jessica%20Benjamin
|
Jessica Benjamin
|
Jessica Benjamin is a psychoanalyst known for her contributions to psychoanalysis and social thought. She is currently a practicing psychoanalyst in New York City where she is on the faculty of the New York University Postdoctoral Psychology Program in Psychoanalysis and Psychotherapy, and the Stephen Mitchell Center for Relational Studies. Jessica Benjamin is one of the original contributors to the fields of relational psychoanalysis, theories of intersubjectivity, and gender studies and feminism as it relates to psychoanalysis and society. She is known for her ideas about recognition in both human development and the sociopolitical arena.
Biography
Jessica Benjamin was born to a Jewish family and earned her bachelor's degree from the University of Wisconsin, Madison in 1967, and her MA from the University of Frankfurt in West Germany, where she studied Psychology, Sociology and Philosophy. Jessica Benjamin earned her PhD in Sociology from NYU in 1978. She received her psychoanalytic training from New York University Postdoctoral Psychology Program in Psychoanalysis and Psychotherapy and engaged in post doc research on infancy with Dr. Beatrice Beebe at the Albert Einstein College of Medicine.
She is a Fellow of the New York Institute for the Humanities.
Work
Her early studies included social structure and feminism, but more recently she is known for her effort to explain the classical aspects of psychoanalysis using object relations, relational psychoanalysis, and feminist thought. She has made significant contributions to the concept of intersubjectivity in psychoanalysis.
Benjamin has published four books.
In The Bonds of Love: Psychoanalysis, Feminism and the Problem of Domination (1988) Benjamin undertook a major revision of Freud's theories of both human development and sexuality. Using contemporary research on infancy and gender, she argued for the importance of recognition and the intersubjective relationship. Against this background, she showed how relationships of domination involve the alienation of recognition, and a form of gender splitting she called gender polarity. She argued that we accept and perpetuate relationships of domination not because of an inherent aggressive instinct, but the difficulty of recognizing the Other. She theorizes that domination is a complex psychological process which ensnares both parties in bonds of complicity, and supports this by showing how it affects our family life, our social institutions, and especially our sexual relations, in spite of our conscious commitment to equality and freedom.
The Bonds of Love, Revisited is an edition that celebrates the influence of Jessica Benjamin's work through fifteen essays that look back on the book's impact, offering theoretical deliberations and elaborations of the book's original themes and reflection on the book's impact personally and professionally, for clinicians and feminists around the world.
Benjamin's second book, Like Subjects, Love Objects: Essays on Recognition and Sexual Difference (1995) further developed the psychoanalytic theory of intersubjectivity, revising Freud's oedipal theory to include both genders' need to integrate independence and connection. She builds on the foundation of Freud's Oedipal theory, critically revising it to include the female's struggle for independence. She argues that traditional Freudian theories inevitably reproduce patriarchal gender relationships which are characterized by domination and submission, most notably reflected in the cultural polarity of male rationality and female vulnerability.
Shadow of the Other: Intersubjectivity and Gender in Psychoanalysis (1997), extends Benjamin's work on intersubjectivity, love and aggression.
In 2017, Benjamin published her fourth book, Beyond Doer and Done to: Recognition Theory, Intersubjectivity and the Third, an expansion of her theory of mutual recognition and its breakdown into the complementarity of "doer and done to."
Reception
Benjamin is considered to be one of the most important and influential psychoanalysts of the last four decades. She is one of the founders of relational psychoanalysis, and is one of the first to introduce feminism and gender studies into psychoanalytic thought.
Benjamin's 2004 article Beyond doer and done to: An intersubjective view of thirdness is the 4th most cited journal article in the field of psychoanalysis.
In 2015, Benjamin received the Hans-Kilian-Award for her achievements in the fields of psychoanalysis, feminist psychology and the theory of intersubjective recognition.
Bibliography
Books
1985: A desire of one's own : psychoanalytic feminism and intersubjective space
1988: The Bonds of Love: Psychoanalysis, Feminism and the Problem of Domination
1995: Like Subjects, Love Objects: Essays on Recognition and Sexual Difference
1997: Shadow of the Other: Intersubjectivity and Gender in Psychoanalysis
2017: Beyond Doer and Done to: Recognition Theory, Intersubjectivity and the Third
Selected Articles
Benjamin, J. (2004). Beyond doer and done to: An intersubjective view of thirdness. Psychoanalytic Quarterly, LXXIII.
Benjamin, J. (2005). From many into one: Attention, energy and the containing of multitudes. Psychoanalytic Dialogues, 15, 185–201.
Benjamin, J. (2009). A relational psychoanalysis perspective on the necessity of acknowledging failure in order to restore the facilitating and containing features of the intersubjective relationship (The Shared Third). International Journal of PsychoAnalyisis, 90, 441–450.
Benjamin, J. (2010). Can we recognize each other? Response to Donna Orange. The International Association for Psychoanalytic Self Psychology, 5, 244–256.
Benjamin, J. (2010). Where's the gap and what's the difference?: The relational view of intersubjectivity, multiple selves, and enactments. Contemporary Psychoanalysis, 46, 112–119.
Benjamin, J. (2011). Facing reality together discussion: With culture in mind: The social third. Studies in Gender and Sexuality, 12, 27–36.
External links
Jessica Benjamin Papers - Pembroke Center Archives, Brown University
References
1946 births
Living people
American psychoanalysts
Jewish psychoanalysts
Relational psychoanalysts
Feminist psychologists
New York University faculty
|
2845308
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Старий Олесець
|
Старий Олесець — село в Польщі, у гміні Хоч Плешевського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Плешевського повіту
|
31822809
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nokia%20N9
|
Nokia N9
|
Nokia N9
The Nokia N9 (codename Lankku) is a flagship smartphone developed by Nokia, running on the Linux-based MeeGo mobile operating system. Announced in June 2011 and released in September, it was the first and only device from Nokia with MeeGo, partly because of the company's partnership with Microsoft announced that year. It was initially released in three colors: black, cyan and magenta, before a white version was announced at Nokia World 2011.
Despite a limited release, the N9 received widespread critical acclaim, with some describing it as Nokia's finest device to date. It was praised for both its software and hardware, including the MeeGo operating system, buttonless 'swipe' user interface, and its high-end features. The case would be reused for the Windows Phone-powered Nokia Lumia 800 which was released later that year.
Background
The successor of Nokia N900, internally known as N9-00, was scheduled to be released in late 2010, approximately one year after N900 launched. Pictures of the prototype leaked in August 2010 showed an industrial design and a 4-row keyboard. A software engineer working for Nokia's device division cited the N9-00 (the product number) in the public bug tracker for Qt, an open source application development framework used in MeeGo. This would later be known as the N950. This design was dropped; then Nokia started working on the N9-01, codenamed Lankku, a new variant without a keyboard.
Nokia planned in 2010 to make MeeGo their flagship smartphone platform, replacing Symbian, whose N8 flagship launched that year. Thus effectively N9 was originally meant to be the flagship device from the company. On 11 February 2011 Nokia partnered with Microsoft to use Windows Phone 7 as the flagship operating system to replace Symbian, with MeeGo also sidelined. Nokia CEO Stephen Elop promised to still ship one MeeGo device that year, which would end up as the N9.
Nokia N9 was announced on 21 June 2011 at the Nokia Connection event in Singapore. At the time, the phone was presumed to become available to the public in September 2011. Users can get notified via e-mail of the availability of N9 in their country at the webpage of the Nokia Online Store. Since Nokia closed its Nokia Online Shop in many countries, including Poland, Germany, Netherlands, France, Italy, Spain, United Kingdom, and the United States on 30 June 2011, availability in those countries will be in the hands of retailers and operators.
Elop restated that the company will not be continuing development of MeeGo even if the N9 would be a success, focusing solely on the future Lumia series, something that MeeGo supporters already felt before the N9 announcement due to the Microsoft deal. They responded by creating a petition "We want Nokia to keep MeeGo". That was even more severe as MeeGo Linux was also a form of continuation of Maemo Linux, which was established with combining Nokia's Maemo with Intel's Moblin, in frames of Nokia and Intel alliance created for purposes of such cooperation. Despite the success of the alliance, it was broken and MeeGo canceled by Stephen Elop's decision. Intel officially expressed regrets because of this situation. After the N9's positive reception and generally weak sales of its Lumia range, Elop was criticised for this move, which has been said by some to have contributed to the company's demise in the smartphone market. According to Elop following the Microsoft alliance, MeeGo became an experimental "project", with some of Harmattan's interface elements being used in the cancelled "Meltemi" project and later the Nokia Asha platform.
Availability
In August 2011, Nokia announced that Nokia N9 will not be released in the United States. Other reports indicated that the device will not be available in other markets such as Japan, Canada and Germany. Nokia posted on the official blog in the last week of September 2011 that N9 phones are heading to the stores. The initial retail price was announced to be around €480 (16GB) and €560 (64GB) before applicable taxes or subsidies. In Germany, devices imported from Switzerland are available online from Amazon and German Cyberport GmbH. In January 2012, they were also made available in some major stores of the Saturn Media Markt chain. In February 2012, Nokia N9 appeared on the Italian Nokia site, which is supposed to be a sign of N9 being in official Nokia distribution for the Italian market.
Prices in January 2012 were, depending on the size of the internal memory, between €500 and €630.
Hardware
Processors and memory
The Nokia N9 is powered by a Texas Instruments OMAP 3630 which is a System-on-a-chip based on a 45 nanometer CMOS process. It includes three processor units: a 1 GHz ARM Cortex A8 CPU which runs the operating system and applications, an Imagination Technologies PowerVR SGX530 GPU supporting OpenGL ES 2.0 and capable of processing up to 14 million polygons per second; and a 430 MHz TI TMS320C64x, a digital signal processor, which does image processing for the camera, audio processing for telephony and data transmission. The system also has 1 GB of low power single channel RAM (Mobile DDR). Compcache uses part of this memory as compressed fast swap. It was, at the time, the most powerful device Nokia created.
All user data is stored on the internal eMMC chip; in 16 and 64 GB variants. The N9 was the first smartphone to encompass 64 GB of storage.
Screen and input
Nokia N9 has a capacitive touchscreen (up to 6 simultaneous points) with a resolution of 854 × 480 pixels (FWVGA, 251 ppi) in PenTile RGBG layout. According to Nokia, it is capable of displaying up to 16.7 million colors. The OLED screen is covered by a curved scratch-resistant Corning Gorilla glass. The gap between the glass and the display has been reduced and the screen is coated with an anti-glare polarizer to ease the usability in daylight. There is a proximity sensor which deactivates the display and touchscreen when the device is brought near the face during a call. It has also an ambient light sensor that adjusts the display brightness.
The device also makes use of its accelerometer to rotate the screen in portrait/landscape mode for some applications, such as the web browser.
GPS
N9 has an autonomous GPS feature with optional A-GPS functionality, Wi-Fi network positioning, a magnetometer, and comes pre-loaded with Nokia Maps and Nokia Drive applications.
Nokia Maps is similar to Ovi Maps found on recent Symbian devices from Nokia and is mostly about finding nearby places (restaurants, metro station, theater, etc...) around the user. Nokia Maps for MeeGo is also integrated with the Contacts and Calendar applications. Nokia Drive is a dedicated application for car navigation and provides free lifetime turn-by-turn voice guided car navigation. The Nokia N9 comes with preloaded maps of the continent where it was purchased, and as such, Nokia Drive does not require an active data connection and can work as a stand-alone GPS navigator.
Camera
The main (back) camera has an autofocus feature, dual LED flash, is optimized for 16:9 and 4:3 aspect ratios, and has a 4× digital zoom for both video and camera. The sensor size of the back camera is 8.7 megapixels (3552 × 2448 px); the effective resolution for the 16:9 aspect ratio is 3552 × 2000 px (7.1 megapixels), and 3248 × 2448 px (8 megapixels) for the 4:3 aspect ratio. Typically, a 16:9 picture format on a digital camera is achieved by cropping the top and bottom of a 4:3 image, since the sensor is 4:3. Nokia N9 genuinely provides more in the width of the picture by choosing the 16:9 aspect ratio option by using the full 3552-pixel width of the sensor, and more in the height of the picture by choosing the 4:3 aspect ratio option by using the full 2448-pixel height of the sensor. The Carl Zeiss lens has quite unusual specifications for a mobile phone: 28mm wide-angle lens focal length, fast (for this class) f/2.2 aperture, and a 10 cm-to-infinity focus range. It is capable of recording up to 720p video at 30 fps with stereo sound.
Buttons
When holding the device facing the screen, on the right side, there is a power on/off (long press) and lock/unlock (short press) button and volume keys. The Nokia N9 has fewer hardware buttons than most smartphones and makes extensive use of the touchscreen to navigate the user interface. For example, to minimize a running application, the user has to swipe their finger from one side of the bezel surrounding the screen to the opposite side. There is also no dedicated shutter key for the camera; the touch screen is instead used to focus and take the picture. The screen can be unlocked by double tapping on it.
Audio and output
The N9 has two microphones and a loudspeaker situated at the bottom of the phone. The main microphone enables conversation and recording. The second microphone is located on the back of the device near the flash LEDs and main camera, it is used by MeeGo system for noise cancellation which make phone conversations clearer in noisy environment. On the top, there is a 3.5 mm AV connector which simultaneously provides stereo audio output, with support for Dolby Headphone, and either microphone input or video output. Next to the 3.5 mm connector, there is a High-Speed USB 2.0 USB Micro-B connector provided for data synchronization, mass storage mode (client) and battery charging. The USB connector is protected by a small door.
The built-in Bluetooth v2.1 +EDR (Enhanced Data Rate) supports stereo audio output with the A2DP profile. Built-in car hands-free kits are also supported with the HFP profile. File transfer is supported (FTP) along with the OPP profile for sending/receiving objects. It is possible to remote control the device with the AVRCP profile. The Bluetooth chip also functions as an FM Receiver/Transmitter, allowing one to listen to the FM radio by using headphones connected to the 3.5 jack as antenna. As with the Nokia N800, N810 and N900, it will ship without software support. However an FM radio application is already available in OVI Store from independent developer.
NFC is also supported for sharing photos, contacts, or music with other devices supporting NFC (e.g. Nokia C7, Nokia 701) and also pairing (connecting) stereo speakers (e.g. Nokia Play 360) and headset (e.g. Nokia BH-505). More than one device can be connected simultaneously with N9 via NFC.
Battery
The Nokia N9 has a BV-5JW 3.8V 1450mAh battery. According to Nokia, this provides from 7h to 11h of continuous talk time, from 16 to 19.5 days of standby, 4.5h of video playback and up to 50h of music playback.
The phone supports USB charging only.
Accessories
A number of devices can be used with the N9 via several connectivity options: external keyboards via Bluetooth, wireless headphones via NFC, wireless loudspeakers via NFC, and many others.
System software
MeeGo
Strictly speaking, the Nokia N9 does not run MeeGo 1.2 as its operating system. It instead runs what Nokia refers to as a "MeeGo instance". During the development of Harmattan (previously marketed as Maemo 6), Nokia and Intel merged their open source projects into one new common project called MeeGo. Not to postpone the development schedule, Nokia decided to keep the "core" of Harmattan, such as middleware components (GStreamer) and packaging managers (the Harmattan system uses Debian packages instead of RPM packages). Nonetheless, Harmattan is designed to be fully API compatible with MeeGo 1.2 via Qt. As far as end users and application developers are concerned, the distinction between Harmattan and MeeGo 1.2 is minimal. Since all marketing effort would have been directed to "MeeGo", Nokia dropped the Maemo branding to adopt MeeGo as to not confuse customers.
Swipe User Interface
The Nokia N9 user experience provides three panes, called Home, and a Lock Screen. Dragging or flicking horizontally navigates between the three panes of the home. The Home consists of:
Events : It holds all the notification such as missed calls, upcoming meeting, unread messages/emails and feeds (web feeds, Facebook, Twitter, etc. if enabled from Notifications settings).
Applications : Menu with all the installed application shortcuts. It displays 4 columns that can be scrolled up and down as needed by the number of application.
Open Applications : A task manager that can be viewed either as a 2 columns or 3 columns (a pinch gesture will switch between each mode). If more application are open that can be displayed on the screen, the user can scroll the open applications list up and down.
When in an application a swipe gesture from one edge of the screen to the other one will return the user to one of the three views of Home. This will not close the application, it will either be suspended or keep running in the background, depending on the application. To close an application, the user must press and hold until a red "X" appears on the upper left corner of the application thumbnail in the Open Application view, which will close it. The user may also close apps by swiping from the top of the device and down while in the application (with fadeout effect). Tapping on the status bar on the top of the screen while using an application will display a menu allowing the user to adjust the volume, change the active profile (silent, beep & ringing), Internet connection (WiFi, GSM data), bluetooth control shortcut (if enabled in Bluetooth settings), media sharing (DLNA) shortcut (if enabled in media sharing settings which was introduced in PR 1.2) and availability. The Lock Screen display the status bar, a clock and some notifications. This screen also holds music controls (introduced in PR 1.1) when the music player is active. It is customizable by the end user.
The phone can be unlocked by double tapping on the screen. Sliding and holding the lock screen up reveals 4 shortcuts, called the Quick Launcher. The Quick Launcher can also be accessed while using an application.
The swiping UI of the N9, including the visual style and double-tap feature, was resurrected in the Nokia Asha platform, which was introduced on the Nokia Asha 501 device in 2013.
Reception
The Nokia N9 was announced at Nokia's Connections event in Singapore, June 2011. The reception for the device has been very positive, citing the MeeGo v1.2 Harmattan UI, pseudo-buttonless design, polycarbonate unibody construction and its NFC capabilities. Still, many reviewers did not recommend to buy the N9 only because of Nokia's earlier decision to drop MeeGo for Windows Phone for future smartphones – often questioning this decision at the same time. Engadget's editor Vlad Savov said in June 2011 that "it's a terrific phone that's got me legitimately excited to use it, but its future is clouded by a parent that's investing its time and money into building up a whole other OS." In a later review, Engadget writes: "Love at first sight — this is possibly the most beautiful phone ever made," and "MeeGo 1.2 Harmattan is such a breath of fresh air it will leave you gasping — that is, until you remember that you're dealing with a dead man walking." In a review for Ars Technica, Ryan Paul writes: "The N9 is an impressively engineered device that is matched with a sophisticated touch-oriented interface and a powerful software stack with open source underpinnings." The Verge (website) writes: "The Nokia N9 is, without doubt, one of the most fascinating phones of the last few years." Gsmarena titled the Nokia N9 review "Once in a lifetime" with overwhelmingly positive feedback.
The German Der Spiegel titles "this could have been Nokia's winner", and the German magazine Stern describes it as one of the best devices ever made by Nokia. Delimiter called the N9 Nokia's "most significant" handset since the Nokia N95.
Sales
The Nokia N9 has not been released in most of the largest smartphone markets such as the U.S., Canada, UK, the Netherlands, Germany, France, Italy, Spain, and others. Nokia did not disclose the number of sales for the N9.
Awards
In November 2011, the Nokia N9 won 3 out of 4 applicable titles (including design, camera and cellphone of the year) at a gala held by Swedish magazine and webzine Mobil.se.
In January 2012, the Nokia N9 Swipe UI was nominated for an IxDA Interaction Award.
In February 2012, the N9 reached number 1 in ranking "by rate" with a rate of 8.432 (out of 10) and votes of 74,940, and also number 5 by daily interest hits in GSMArena's ranking.
In April 2012, the N9 was awarded a Design and Art Direction "Yellow Pencil", in the interactive product design category, beating among others the iPad 2 and the Nokia Lumia 800.
Open/closed source packages and community contributions
The approach applied by Nokia is one of an open platform, with exception, and a closed user experience. As with Maemo 5 on the Nokia N900, the community can request a closed source component owned by Nokia to be released as open source.
Hundreds of 3rd party applications, mostly free and open source, have already been created or ported to the Linux MeeGo Harmattan platform.
Released updates
Ports for the N9
Android 2.3 port leak
Images of an N9 prototype running Android 2.3 were leaked to Sina Weibo by a user who had previously uploaded prototype images of Nokia's Sea Ray (later Lumia 800) Windows Phone. They were believed to be likely genuine, as Steven Elop had mentioned Nokia had considered Android in the past.
Android 4.1.1 Jelly Bean
An unofficial Android 4.1.1 port by the NITDroid community was made. The port features general functionality but misses some features such as voice calling and use of the camera.
Sailfish OS
On 21 November 2012, Jolla announced and demonstrated Sailfish OS, which is direct continuation and based on MeeGo. Above 80% of the first Linux Sailfish OS is the open source part of the Linux MeeGo. The original MeeGo open source code was developed further in frames of Mer (software distribution) which comes from MEego Reinstated and has established current standard of the middleware stack core, so software above a kernel and below a UI of OS, what's more it is open source and free for vendors. The Harmattan UI and several software applications used in the N9 was closed and proprietary of Nokia, hence could not be used neither in MER project nor Sailfish OS. So Jolla introduced its own swipe UI, used MER core standard and created Sailfish OS. Videos of the Sailfish OS running on a Nokia N950 appeared on the Internet the same day as the announcement. As the N950 has similar technical specifications as the N9, with slight differences including a physical QWERTY keyboard, this led many owners of the N9 to believe that Sailfish OS can be ported to the N9. Jolla confirmed this, but also stated that it has no "official possibilities" for such kind of support for the N9, and instead the community will provide the unofficial port for Sailfish OS. However, Jolla maintained that the experience will not be the same as the Sailfish on official Jolla phones (Jolla released the first Jolla mobile phone on 27 November 2013). Sailfish OS is the first full Linux MeeGo OS, as the MeeGo Harmattan was only a "MeeGo instance" because of not fully finished combining of Maemo and Moblin. Sailfish OS is actively developed and commonly assumed to be next and better incarnation of MeeGo, also Jolla device is assumed unofficial successor of the N9 and its legacy by all means.
KaiOS
In early 2019 KaiOS Technologies Inc. demonstrate the devices running KaiOS. There are Nokia 8110 (2018), Jio Phone, and one full touch device suspected to be Nokia N9.
See also
Nokia N950 developer's mobile for N9 software development
Jolla the Finnish company continuing MeeGo smartphones manufacturing which employed almost the whole engineering team which has designed the Nokia N9 and the original Linux MeeGo OS.
Sailfish OS informally the next incarnation and successor of MeeGo Linux by Jolla.
Jolla (smartphone) first mobile with the Sailfish OS 1.0, considered as N9's successor.
Sailfish Alliance the alliance created with Jolla to promote MeeGo based Linux Sailfish and worldwide MeeGo ecosystem.
Comparison of smartphones
List of open-source mobile phones
List of Nokia products
Nokia X family
Nokia 6
Nokia 8 Sirocco
References
External links
.
.[Forwards to Microsoft Mobile]
MeeGo devices
Open-source mobile phones
Nokia smartphones
Nokia Nseries
|
12446083
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cormobates
|
Cormobates
|
Cormobates is a genus of bird in the Australasian treecreeper family.
Its scientific name means ‘trunk-creeper’, from the Greek (‘tree trunk’) and (‘one who treads’).
It contains the following species:
References
Bird genera
Taxonomy articles created by Polbot
|
55304764
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zamia%20gomeziana
|
Zamia gomeziana
|
Zamia gomeziana is a species of cycad in the family Zamiaceae.
References
Whitelock, Loran M. 2002. The Cycads. Portland: Timber Press.
External links
gomeziana
Flora of Costa Rica
|
1805269
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D0%B0%D0%B0%D0%BA%20%D0%97%D1%96%D0%B4%D0%B0
|
Ісаак Зіда
|
Ісаак Зіда
Ісаак Якуба Зіда (Верхня Вольта) — державний і військовий діяч Буркіна Фасо; екс-начальник охорони президента Блеза Компаоре; виконувач обов'язків президента (1 листопада — 17 листопада 2014 року) і прем'єр-міністр Буркіна-Фасо 1 листопада 2014 — 7 січня 2016 року. Був позбавлений цієї посади на тиждень 16 — 23 вересня 2015 року, через спробу перевороту.
Біографія
Під час повстання в Буркіна Фасо, 31 жовтня 2014 року військові оголосили про те, що Компаоре більше не керує країною. В оприлюдненій заяві від імені Компаоре говориться, що протягом 90 днів в Буркіна-Фасо повинні пройти вибори. Після відставки президента його функції на себе поклав Оноре Траоре, ставши одночасно і міністром оборони Буркіна Фасо.
Наступного дня, вранці 1 листопада протягом декількох хвилин в столиці була чутна інтенсивна перестрілка в районі президентського палацу. У збройних силах стався розкол. Так, заступник голови президентської гвардії підполковник Ісак Зіда в телезверненні заявив про взяття на себе ролі глави держави, сказавши, що «цивільні і збройні сили вирішили взяти долю народу в руки», «молодь Буркіна-Фасо дорого заплатила. Я хочу запевнити їх, що їх прагнення до демократичних змін не буде віддано або піддано розчаруванню», «я покладаю на себе обов'язки президента і закликаю Економічне співтовариство країн Західної Африки і міжнародне співтовариство продемонструвати своє розуміння і підтримку новим властям», а «склад перехідного органу буде оголошений пізніше». Він також повідомив, що всі армійські корпуси, в тому числі полки президентської гвардії перейшли на сторону народу, і оголосивши про свій набір надзвичайних заходів, розгорнув свої війська на вулицях.
Увечері, за підсумками наради військового керівництва Буркіна-Фасо, Державним лідером на перехідний період військові обрали одноголосно підполковника Ісаака Зіда. Документ про його призначення підписав начальник генштабу збройних сил країни Оноре Траоре. Раніше він повідомляв, що сам займе президентське крісло. Таким чином, говорити про другий переворот за добу не доводиться.
17 листопада 2014 року тимчасово виконувати обов'язки президента став Мішель Кафандо. Ісаак Зіда залишився главою перехідного уряду. 23 листопада 2014, Мішель Кафандо затвердив уряд Ісаака, в якому Зіда, крім прем'єр-міністра, обійняв посаду міністра оборони.
16 вересню 2015 року зміщений в результаті військового перевороту і заарештовано разом з в. о. президента Кафандо. Проте під тиском світової спільноти був відновлений на цю посаду через тиждень.
Примітки
Чинні голови урядів
Військовики Буркіна-Фасо
Політики XXI століття
|
750275
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D1%82%D1%83%D0%B7
|
Туртуз
|
Туртуз — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Ар'єж. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 650 км на південь від Парижа, 65 км на південний захід від Тулузи, 45 км на захід від Фуа.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Південь-Піренеї. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 67 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 138,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Туртуз на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ар'єж
Примітки
Муніципалітети департаменту Ар'єж
|
2374834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%20%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Никодим Бернацький
|
Никодим Бернацький (1 вересня 1825, Тернопіль — 6 травня 1892, Сянік) — польський скрипаль і композитор.
Життєпис
Народився 1 вересня 1825 року в м. Тернопіль (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Тернопільська область, Україна).
Першим учителем музики Никодима Бернацького був його батько Александер, пізніше навчався в італійця Тоніні (капельмайстер у Чорному Острові в графа Константія Пшезьдзецького (1782—1856)), а потім у Моріца Гауптманна і Фердинанда Давіда (у Лейпцигу) та Людвіга Шпора і Г. Ернста (у Парижі).
Грав у військовому оркестрі в Чернівцях, потім — в складі оркестру театру Скарбека у Львові. У 1851 році виїхав до Варшави. Кар'єру віртуоза розпочав під час навчання: виступав у Франції, Німеччині, Росії, Швеції, Бельгії та Америці. Від 1854 року працював концертмейстром Великого театру у Варшаві, солістом Гевандгаусу в Лейпцигу. У 1857 році приїжджав із концертом до Тернополя, дохід передав на будівництво шпиталю. У 1863—1864 роках був придворним скрипалем імператора Максиміліяна І в Мексиці, потім упродовж 15 років — концертмейстром шведського двору.
Після повернення на Батьківщину займався педагогічною діяльністю (Познань). У 1879 році заснував музичну школу в Познані. Потім працював професором музики в Гімназії отців єзуїтів у Хирові.
Помер 6 травня 1892 року в Сяніку. Похований на центральному цвинтарі Сяніка (надгробок був знищений у 1970-х).
Сім'я
Син Александра Бернацького і Ельжбети Соколовської, які мешкали (принаймні в 1825—1827 роках) у Тернополі в будинку під номером 649. Його брат і сестра: Александер Бернацький (нар. 25 січня 1827 року в Тернополі) і Марія Бернацька, вийшла заміж за Миколая Мєчислава Токарського гербу Сас (1812—1884). Дружина: Розалія Ґалчинська гербу Соколя, дочка Войцеха Ґалчинського гербу Соколя і Анелі Курнатовської гербу Лодзя.
Творчість
Опублікував «Галицькі народні пісні» у своїй обробці, «Сувенір для Петергофа», «Коломийки» та інші твори. Автор інструментальних і вокальних творів, більшість із яких за життя Бернацького не була видана.
Примітки
Джерела
Дуда І. Бернацький Никодим //
Dennison A. O muzykalności wiersza «Do Nikodema Biernackiego» Cypriana Norwida. — Uniwersytet Mikołaja Kopernika w Toruniu 2006.
Reiss J. Biernacki Nikodem // Polski Słownik Biograficzny. — T. 2. — Kraków 1936. — S. 82.
Stefański S. Nikodem Biernacki — muzyk i kompozytor 1826—1892 // Tygodnik Sanocki, Nr 8 (40) z 26 lutego 1992. — S. 6.
Посилання
Nikodem Biernacki (ID: 5.909.54) .
Польські композитори
Польські скрипалі
Персоналії:Варшава
Персоналії:Лейпциг
Персоналії:Познань
Викладачі та вихователі Науково-виховного закладу єзуїтів у Хирові
Митці Чернівців
Уродженці Тернополя
Померли в Сяніку
|
1467602
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20mitosporic%20Ascomycota
|
List of mitosporic Ascomycota
|
List of mitosporic Ascomycota
The mitosporic Ascomycota are a heterogeneous group of ascomycotic fungi whose common characteristic is the absence of a sexual state (anamorph); many of the pathogenic fungi in humans belong to this group.
Acremonium
Acrodontium
Alatospora
Anguillospora
Antennariella
Anungitopsis
Aphanocladium
Bispora
Brachyconidiella
Calcarisporium
Capnobotryella
Cephaliophora
Ceratocladium
Chaetasbolisia
Chaetomella
Clathrosporium
Colispora
Coniosporium
Corynespora
Curvicladium
Cytoplea
Dactylaria
Duddingtonia
Eladia
Endoconidioma
Engyodontium
Flagellospora
Fonsecaea
Geniculifera
Glarea
Gliocephalis
Goniopila
Gonytrichum
Gyoerffyella
Helminthosporium
Hormococcus
Humicola
Hyphozyma
Kabatina
Kendrickiella
Kloeckera
Kumanasamuha
Lecophagus
Lemonniera
Leptodontidium
Limaciniaseta
Lunulospora
Macrophoma
Macrophomina
Madurella
Microsphaeropsis
Moniliella
Myxocephala
Nakataea
Neoplaconema
Noosia
Ochroconis
Oosporidium
Phaeoisariopsis
Phaeomoniella
Phaeoramularia
Phaeosclera
Phaeoseptoria
Phaeotheca
Phaeotrichoconis
Phialemonium
Phoma
Polycytella
Pseudofusarium
Pseudotaeniolina
Raffaelea
Readeriella
Rhizopycnis
Rhizosphaera
Rhynchosporium
Robillarda
Saitoella
Sarcopodium
Sarocladium
Scleroconidioma
Sclerotium
Scolecobasidium
Scytalidium
Sirococcus
Spegazzinia
Sphaerographium
Spicellum
Spirosphaera
Stachybotrys
Stanjemonium
Symbiotaphrina
Synchaetomella
Termitaria
Tetrachaetum
Tetracladium
Thermomyces
Tilachlidium
Tricellulortus
Trichosporonoides
Trichothecium
Tricladium
Tritirachium
Tumularia
Verticimonosporium
Xenochalara
Zalerion
References
https://www.uniprot.org/taxonomy/108599. Referred on 29/11/2011
Ascomycota
Biology-related lists
|
4475539
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%80%D1%96%20%D0%96%D0%B8%D1%80%D0%BE
|
Анрі Жиро
|
Анрі Жиро
Анрі Оноре Жиро (Париж — , Діжон) — французький воєначальник, армійський генерал, учасник двох світових воєн.
Біографія
У 1900 році закінчив військове училище Сен-Сір, після чого був спрямований до Північної Африки, де служив в 4-й полку зуавів.
Учасник Першої світової війни, бився на Півночі Франції, капітан зуавів. 30 серпня 1914 полонений німцями в битві при Сен-Кантені, але через два місяці зміг втекти зі шпиталю в Ориньї-Сент-Бенуат, де перебував на лікуванні від викликаного пораненням плевриту, і разом з іншим французьким офіцером, через Нідерланди повернутися до Франції.
Далі служив у Гаазі під керівництвом французького військового аташе полковника д'Еспере. Спрямований з місією в Англію, звідки повертається на крейсері зі своїм другом з розвідки капітаном Валльнером, а також з главою МЗС Делькасе і російським міністром фінансів Петром Барком.
Потім Жиро перейшов у штаб 5-ї армії до д'Еспере, який досяг генеральського звання. Повернувшись на фронт, він у 1917 році брав участь у битві при Шмен-де-Дам і захопленні форту Мальмезон. У 1918 році призначений в штаб генерала Франше д'Еспере в Константинополі.
У 1922—1926 роках служив у Північній Африці, брав участь у придушенні повстання в Марокко; командир 17-го Алжирського полку. У 1927—1930 роках — інструктор Вищої військової школи. З 16 березня 1932 року — Великий офіцер ордена Почесного легіону. З 18 квітня 1934 року — командир району «Оран» у Північній Африці. З 11 квітня 1936 року — командувач військами 6-го військового округу і військовий губернатор Страсбурга. З 3 червня 1939 — член Вищої військової ради. З 1939 року — командувач Армією резерву.
Після початку Другої світової війни, 2 вересня 1939 року Жиро був призначений командувачем 7-ю армією, до завдань якої входило надання допомоги Нідерландам. 10 травня 1940 року Жиро почав стрімкий наступ, захопивши кілька островів, що контролювали гирло Шельди, проте прорив німцями французької оборони змусив його розпочати відступ. Жиро зумів зберегти керівництво військами та відвів армію у повному порядку, після чого очолив угруповання, куди увійшли вцілілі частини 9-ї і 6-ї армій. Він відмовився евакуюватися з Франції і чинив опір переважаючим силам противника до останньої можливості.
19 травня 1940 року капітулював у Васіньї. Був переміщений до фортеці Кенігштайн, табір для французьких військовополонених вищих офіцерів, звідки втік 17 квітня 1942 до «Вільної зони». Маршал Петен прийняв Жиро як особистого гостя, але наполегливо попросив його повернутися до Німеччини, оскільки побоювався загострення стосунків із Гітлером. Жиро погодився, але висунув умову — звільнення півмільйона французьких військовополонених, які ще з літа 1940 року перебували у полоні.
Водночас Жиро став таємно вести переговори з англо-американським командуванням, аби очолити вторгнення до Марокко та Алжиру.
7 листопада 1942, за кілька днів до початку операції «Смолоскип», Жиро на підводному човні «Сераф» був таємно доставлений з Франції в Гібралтар. В результаті цієї операції він став командувачем французьких військ у Північній Африці. Після вбивства Дарлана 27 грудня 1942 Жиро обійняв посаду Верховного комісара Французької Північної і Західної Африки.
Жиро був основним суперником Шарля де Голля у боротьбі за керівну роль у французькому уряді у вигнанні. Після створення 3 червня 1943 року ФКНВ, Жиро і де Голль стали його співголовами. 22 червня Жиро також став головнокомандувачем військ ФКНВ у Північній Африці та Французькій Екваторіальній Африці, а з 4 серпня 1943 року — головнокомандувачем усіма військами ФКНВ.
19 листопада 1943 року Жиро пішов у відставку з поста співголови ФКНВ, а 4 квітня 1944 року перестав бути головнокомандувачем військами ФКНВ, отримавши почесний пост генерал-інспектора французької армії. 28 серпня 1944 в Алжирі на нього було скоєно замах. З 1944 Жиро був віце-головою Вищої військової ради, до складу якого входив до 11 березня 1949 року. 2 червня 1946 року Жиро був обраний від до Конституційної асамблеї.
Написав мемуари «Без застережень» (1946) та «Алжир 1942—1944» (1949).
Сім'я
10 жовтня 1908 Анрі Жиро одружився з Селен Лаперотт (1889—1976), у цьому шлюбі в них народилося вісім дітей.
Під час Другої світової війни та після висадки у Північній Африці, сім'я генерала Жиро, що залишилася у Франції, перебувала під наглядом поліції Віші. Після висадки на Корсиці 18 членів його сім'ї, у тому числі онуки грудного віку, були у жовтні 1943 року заарештовані гестапо та вивезені до Німеччини. Старшу дочку генерала, захоплену в Тунісі, також вивезли до Німеччини разом з дітьми; вона померла в Тюрінгії через відсутність медичного догляду.
Генерал Жиро також є дідом сучасного французького історика та журналіста Анрі-Крістіана Жиро.
Бібліографія
Général Giraud, Mes évasions, Julliard, Paris, 1946.
Général Giraud, Un seul but: la victoire, Alger 1942—1944, Julliard, Paris, 1949.
Примітки
Посилання
Гордієнко А. Н. Командири Другої світової війни. — Т. 1. — , 1997. — ISBN 985-437-268-5.
De Gaulle et Giraud sur Canal Académie
Жиро (Giraud) Анрі Оноре
Французькі військовики Першої світової війни
Французькі воєначальники Другої світової війни
Французькі генерали
|
3379056
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B3%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%94%D0%B5%D1%84%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202019
|
Керлінг на зимових Дефлімпійських іграх 2019
|
Керлінг на зимових Дефлімпійських іграх 2019
Змагання з керлінгу на зимових Дефлімпійських іграх 2019 року проходили з 11 по 20 грудня 2019 року у Circolo Sciatori (Мадесімо). Комітет ICSD вирішив збільшити максимальну кількість команд обох статей з десяти до дванадцяти.
Графік змагань
Змагання з керлінгу розпочалися за день до церемонії відкриття зимових дефлімпійських ігор 2019 року та завершилися в останній день ігор, тобто ці змагання були єдиними, що тривали кожного дня ігор.
Регламент
Змагання і в жіночому, і в чоловічому турнірі проводились двома етапами: груповий та плей-оф. На груповому етапі команди проводили одноколовий турнір, за результатами якого чотири найкращих команди виходило у плей-оф. При рівності кількості перемог у двох команд зважає результат особової зустрічі між ними; при рівності кількості перемог у більш як двох команд ранжирування було за результатом матчів між цими командами, при рівності цього параметра — за тестовими кидками (DSC, у сантиметрах, вище стає команда з меншим значенням).
Другий етап, плей-оф проводить за олімпійською системою: команди, що посіли перші чотири місця у групі, розіграли між собою медалі.
Учасники
У змаганнях з керлінгу брали участь чоловіки та жінки, які представили 12 різних країн.
Чоловіки
Жінки
Медальний залік
Медалісти
Результати змагань
Після ігор у групі команди, що посіли перші чотири місця, розіграли між собою медалі за олімпійською системою.
Чоловіки
Результати змагань у кваліфікації.
Жінки
Результати змагань у кваліфікації.
Див. також
Чемпіонат світу з керлінгу серед чоловіків 2019
Примітки
2019 у керлінгу
Змагання на зимових Дефлімпійських іграх 2019
|
2093490
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%95%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%80%D1%96%D1%81
|
Бернард Ентоні Гарріс
|
Бернард Ентоні Гарріс — астронавт НАСА. Здійснив два космічні польоти на шаттлах: STS-55 (1993, «Колумбія») і STS-63 (1995, «Діскавері»), лікар.
Освіта
У 1974 році закінчив середню школу імені Сема Х'юстона в місті Сан-Антоніо, Техас.
У 1978 році отримав ступінь бакалавра наук в області біології в Університеті Х'юстона.
У 1982 році отримав звання доктора наук медицини в «Медичному науковому Центрі здоров'я» при Техаському університеті.
У 1985 році Гарріс закінчив ординатуру по внутрішній медицині в клініці «Майо». Крім того, в 1987 році, пройшов стажування в «Національному дослідницькому Центрі» НАСА, отримуючи стипендію від Національної Ради.
У 1988 році отримав спеціальність льотного хірурга в Аерокосмічній школі медицини, на авіабазі «Брукс», біля міста Сан-Антоніо, в штаті Техас.
У 1996 році доктор наук Гарріс отримав ступінь магістра в галузі біомедицини на медичному факультеті Техаського університету в Галвестоні.
До НАСА
Після закінчення навчання в Центрі НАСА, він перевівся в Космічний Центр імені Джонсона, в Х'юстоні, штат Техас, де став готуватися стати вченим і хірургом в польоті, для клінічних досліджень адаптації організму до невагомості і виробленні контрзаходів у тривалих космічних польотах.
Підготовка до космічних польотів
У січні 1990 року був зарахований до загону НАСА у складі тринадцятого набору, кандидатом в астронавти. Став проходити навчання за курсом загальнокосмічної підготовки. Після закінчення курсу, у липні 1991 року отримав кваліфікацію «спеціаліст польоту» і призначення в Офіс астронавтів НАСА. У НАСА брав участь у проектуванні та будівництві космічних роверів.
Польоти в космос
Перший політ — STS-55, шаттл «Колумбія». З 26 квітня по 6 травня 1993 як фахівець польоту. Екіпаж ставив наукові експерименти в багаторазовій космічній лабораторії «Спейслаб». Місія була оплачена Німеччиною. Астронавти провели 89 основних експериментів за напрямками: матеріалознавство, біологія, робототехніка, астрономія і фотографування Землі. Астронавти благополучно приземлилися на авіабазі Едвардс. Тривалість польоту склала 9 діб 23 години 40 хвилин.
Другий політ — STS-63, шаттл «Діскавері». З 3 по 11 лютого 1995 як фахівець польоту. Астронавт Коллінз запросила учасниць групи «Меркурій 13» бути присутніми на її першому старті в космос — старті жінки-пілота. Основна мета польоту — відпрацювання маневру зближення зі станцією «Мир» (6 лютого 1995) до відстані 11 метрів (у 19:23:20). Один з проведених в ході польоту експериментів — ODERACS-II Гарріс і Фоул тестували нові матеріали в скафандрах для захисту астронавтів під час виходу у відкритий космос від холоду, але Центр управління перервав цей вихід після того, як астронавти повідомили, що в скафандрах і в своїх костюмах їм дуже холодно. Під час польоту виконав один вихід у відкритий космос: 09.02.1995 — тривалістю 4 години 39 хвилин. Тривалість польоту склала 8 діб 6 годин 30 хвилин.
Див. також
Список космонавтів і астронавтів
Посилання
Космічна енциклопедія
Астронавти США
|
26220144
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1998%20State%20Farm%20Evert%20Cup%20%E2%80%93%20Singles
|
1998 State Farm Evert Cup – Singles
|
1998 State Farm Evert Cup – Singles
Martina Hingis defeated the defending champion Lindsay Davenport in the final, 6–3, 6–4 to win the women's singles tennis title at the 1998 Indian Wells Masters.
Seeds
A champion seed is indicated in bold text while text in italics indicates the round in which that seed was eliminated. The top eight seeds received a bye to the second round.
Martina Hingis (champion)
Lindsay Davenport (final)
Steffi Graf (semifinals)
Amanda Coetzer (third round)
Conchita Martínez (quarterfinals)
Irina Spîrlea (third round)
Nathalie Tauziat (second round)
Venus Williams (semifinals)
Sandrine Testud (third round)
Dominique Van Roost (third round)
Ai Sugiyama (third round)
Sabine Appelmans (withdrew)
Ruxandra Dragomir (third round)
Brenda Schultz-McCarthy (first round)
Natasha Zvereva (quarterfinals)
Anna Kournikova (third round)
Joannette Kruger (quarterfinals)
Draw
Finals
Top half
Section 1
Section 2
Bottom half
Section 3
Section 4
Qualifying
Seeds
Qualifiers
Lucky losers
Qualifying draw
First qualifier
Second qualifier
Third qualifier
Fourth qualifier
Fifth qualifier
Sixth qualifier
Seventh qualifier
Eighth qualifier
References
1998 State Farm Evert Cup Draw
WTA draw archive
Singles
1998 Newsweek Champions Cup and the State Farm Evert Cup
|
31107361
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mendy
|
Mendy
|
Mendy can refer to:
Mendy (surname), a last name
Mendy (given name), a first name
Idaux-Mendy, commune in the Pyrénées-Atlantiques department in south-western France
Mendy and the Golem, comic book featuring Jewish characters
Mendy's, a chain of Kosher restaurants, mentioned on the sitcom Seinfeld
|
1369310
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ardesio
|
Ardesio
|
Ardesio (Bergamasque: ) is a comune in the province of Bergamo, in Lombardy, Italy.
Events
On the last Sunday of January people in Ardesio have a goat and donkey exhibition. In this exhibition you can find every kind of goats and donkeys.
Every 31 January there is "La scasada dol zenerù" (the chasing of January). On this day they celebrate the end of the cold season. A puppet representing January is burnt at the city hall.
On 23 June people celebrate the anniversary of the Virgin apparition. This event commemorates two girls seeing the Virgin Mary in 1607. A procession is held with a statue representing the Virgin, the two girls and the baby Jesus.
Bounding communes
Valgoglio
Gromo
Oltressenda Alta
Villa d'Ogna
Parre
Premolo
Oltre il Colle
Roncobello
Branzi
References
External links
Official website
Ethnographic Museum of Ardesio and Alta Valseriana
Coat of arms of Ardesio
Cities and towns in Lombardy
|
2005116
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Grand%20Chess%20Tour%202015
|
Grand Chess Tour 2015
|
Grand Chess Tour 2015 — серія з трьох престижних шахових турнірів. У серію входять такі турніри: «Norway Chess» (Ставангер), «Sinquefield Cup» (Сент-Луїс) та «London Chess Classic» (Лондон).
Набравши за підсумками трьох турнірів 26 очок, переможцем серії став чемпіон світу Магнус Карлсен. Друге місце посів нідерландець Аніш Гірі (23 очки), третє — вірменин Левон Аронян (22 очки).
Формат турніру
У кожному турнірі бере участь 10 шахістів.
За перемогу в окремій партії гравцям нараховують 1 очко, за нічию ½ очка та 0 очок за поразку.
Призовий фонд окремого турніру серії становить 300 000 $, призовий фонд за підсумками всієї серії становить 150 000 $, з яких переможець серії отримає 75 000 $.
Розподіл очок та сума призових такі:
<div style="float:left; margin-right:1em;">
<div>
У разі одноосібної перемоги на турнірі нараховується 13 очок, у разі визначення переможця турніру на тай-брейку нараховується 12 очок.
Шахіст із найбільшою кількістю очок за підсумками усіх трьох турнірів серії визнається переможцем.
Учасники
Для участі в турнірі були відібрані 9 шахістів на постійній основі на основі топ-10 рейтингу ФІДЕ на січень 2015 року. Володимир Крамник (№ 8 рейтингу) відмовився від участі в серії, замість нього організатори запросили Максима Ваш'є-Лаграва (№ 13 рейтингу). Десятий учасник визначається організаторами турнірів.
жирним — місце в рейтингу ФІДЕ станом на січень 2015 року
Розклад та переможці
Залік серії Grand Chess Tour
Примітки
Посилання
Official Site Grand Chess Tour 2015
Рейтинг ФІДЕ (поточний)
Шахові турніри 2015
|
497973
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fire%20alarm%20notification%20appliance
|
Fire alarm notification appliance
|
Fire alarm notification appliance
A fire alarm notification appliance is an active fire protection component of a fire alarm system. A notification appliance may use audible, visible, or other stimuli to alert the occupants of a fire or other emergency condition requiring action. Audible appliances have been in use longer than any other method of notification. Initially, all appliances were either electromechanical horns or electric bells, which would later be replaced by electronic sounders. Most of today's appliances produce sound levels between 70 and 100 decibels at three feet.
Methods of notification
The primary function of the notification appliance is to alert persons at risk. Several methods are used and documented in industry specifications published by UL.
Alerting methods include:
Sound (audible signals)
~3.1 kHz / ~3100 Hz tone (high frequency). Used in many current notification devices.
520 Hz 80 dB tone used in newer notification devices.
70 dB to 100 dB weighted for human hearing (higher decibels, in the 100 to 115 dB range, were common with older electromechanical horns)
Light (visible signals)
15 cd to 1,000 cd candela output
1 to 2 flashes per second
Coding
Coding refers to the pattern or tones a notification appliance sounds in and is controlled either by the panel or by setting jumpers or DIP switches on the notification appliances. The majority of audible notification appliances installed prior to 1996 produced a steady sound for evacuation. In general, no common standard at that time mandated any particular tone, or pattern for audible fire alarm evacuation signals. While less common than a steady sound, differing signaling methods were used for the same purpose. These are named with respect to their distinctive structure and include, March Time (usually 120 pulses per minute but sometimes at 90 pulses or 20 pulses per minute, depending on the panel), Hi-Lo (two different tones that alternate), Slow-Whoop (slow rising sweep upwards in tone) among others. Today these methods are confined to applications intended to trigger a response other than evacuation alone. In 1996, the ANSI and the NFPA recommended a standard evacuation pattern to eliminate confusion. The pattern is uniform without regard to the sound used. This pattern, which is also used for smoke alarms, is named the Temporal-Three alarm signal, often referred to as "T-3" or "Code-3" (ISO 8201 and ANSI/ASA S3.41 Temporal Pattern) and produces an interrupted four count (three half second pulses, followed by a one and one half second pause, repeated for a minimum of 180 seconds). CO (carbon monoxide) detectors are specified to use a similar pattern using four pulses of tone (often referred to as T4).
Audibility
From NFPA 72, 2002 Edition:
“7.4.2.1* To ensure that audible public mode signals are clearly heard, unless otherwise permitted by 7.4.2.2 through 7.4.2.5, they shall have a sound level at least 15 dB (Decibel) above the average ambient sound level or 5 dB above the maximum sound level having a duration of at least 60 seconds, whichever is greater, measured 1.5 m (5 ft) above the floor in the occupiable area, using the A-weighted scale (dBA).”
Visual signals
In 1970, Space Age Electronics introduced the first visual notification appliance, the AV32 light plate (which was installed over an existing horn) and V33 remote light. Meanwhile, in 1976, Wheelock introduced the first horn/strobe notification appliances with its 7000 series. The majority of visual signals throughout the 1970s and 1980s were white or red incandescent lights. In the 1980s, most new installations began to include visual signals, and more strobes started to appear. In the United States, the 1990 Americans with Disabilities Act (ADA) triggered changes in evacuation signaling methods to include the hearing impaired. Audible notification appliances would now have to include strobe lights with higher brightness intensity to alert the hearing impaired. This made incandescent lights inadequate for the purposes of the ADA.
Many existing installations that did not include visual signals were retrofitted with strobe plates. These retrofit plates would allow for the easy installation of a strobe without replacing the audible signal. Later, ADA codes also required that strobes be at least 15 candelas and have a flash rate of at least 60 flashes per minute (one flash per second).
Companies discontinued their translucent strobes, and replaced them with new, clear, high-intensity strobes. Today, strobe synchronization is often used to synchronize all strobes in a uniform flash pattern. This is to prevent individuals with photosensitive epilepsy from potentially experiencing seizures due to unsynchronized strobes.
Voice evacuation
Voice evacuation systems (also called Voice Alarm Systems) have become popular in most countries. Voice evacuation alarms typically are not as loud as horns or bells (although generally standards require the same minimum sound pressure levels), and usually sound an alarm tone (typically a slow whoop, code-3, or chime tone, although this depends on the country and particular application) and a voice message warning that an emergency has been reported and to evacuate the building (often also directing occupants to not use elevators). Voice evacuation systems can also be used by personnel to give specific live information and/or instructions over the alarm system using a built-in microphone, which provides a distinct advantage over horns or bells. The system can be stand alone (i.e. using dedicated loudspeakers, which can also feature integrated strobe lights), or the system can accommodate public address system functionality. In 1973, the Autocall fire alarm company (merged to SimplexGrinnell then relaunched), manufactured the first voice evacuation system.
Voice evacuation in Europe
In Europe, voice evacuation systems are normally a mandatory requirement for rail and air transport terminals, high-rise buildings, schools, hospitals, and other large facilities. Voice systems for emergency use date back at least as far as the second world war. Following the lead of companies like Avalon, Tannoy and Millbank Electronics etc., in the 1980s many other companies began producing voice-evacuation systems. In the 1990s, voice evacuation started to become the standard for large facilities, and is still growing in popularity. The use, design, operation and installation of Voice evacuation systems is governed in Europe by CENELEC European Committee for Electrotechnical Standardization EN 60849 and in the UK by the British Standard BS 5839-Part 8, a system code of practice. This is joined by the European harmonised equipment standards family EN 54, and ISO 7240-16:2007.
Effectiveness
Initial research into the effectiveness of the various alerting methods is sparse. From 2005 to 2007, research sponsored by the NFPA focused on understanding the cause of a higher number of deaths seen in high-risk groups such as the elderly, those with hearing loss, and those who are intoxicated.
Research findings suggest that a mid frequency (520 Hz) square wave output is significantly more effective at waking high-risk individuals.
More recent research suggests that strobe lights are not effective at waking sleeping adults with hearing loss and suggest that a different alarm tone is much more effective. Individuals in the hearing loss community are seeking changes to improved awakening methods.
Effectiveness of mid frequency (520 Hz) sound
Further NFPA research demonstrated the heightened waking effectiveness of mid frequency square wave auditory signals that use 520 Hz, especially when used to wake people with mild to moderately severe hearing loss. Two separate studies were conducted – one for the hard-of-hearing and one for the alcohol-impaired – in order to compare the waking effectiveness of 520 Hz mid frequency square wave devices and 3100 Hz pure tone T-3 sound devices.
Under the testing conditions, a 520 Hz square wave T-3 sound woke up 92% of hard-of-hearing participants, making it the most effective. The 3100 Hz pure tone T-3 sound woke up 56% of participants.
A summary of the studies shows that the 520 Hz square wave signal has at least 4 to 12 times more waking effectiveness than the current 3100 Hz signal.
NFPA code implementation of mid frequency (520 Hz) sound
Effective January 1, 2014, section 18.4.5.3 of the 2010 and later editions of NFPA 72 requires the mid frequency audible fire alarm signal in occupancy sleeping areas with a protected premises (building) fire alarm system. The Chapter 18 committee chose to apply the requirement to all sleeping areas – not just those where occupants have self-identified as having a hearing impairment. This was done intentionally for several reasons: in many cases, the applications impacted are lodging spaces such as hotels, and many people may not know they have a hearing impairment or they may be alcohol impaired.
The 520 Hz mid frequency signal is required in sleeping areas of the following buildings:
Hotels and motels
College and university dormitories
Retirement/assisted-living facilities without trained staff responsible for waking up patients
Dwelling units within apartments and condominiums
According to NFPA 72-2010, section 18.4.5.3*, audible appliances provided for sleeping areas to awaken occupants shall produce a mid frequency alarm signal that complies with the following (effective January 1, 2014):
(1) The alarm signal shall be a square wave or provide equivalent awakening ability.
(2) The wave shall have a fundamental frequency of 520 Hz +/- 10 percent.
See also
Fire protection
Active fire protection
Passive fire protection
Fire alarm control panel
Fire alarm pull station
Fire drill
False alarm
Fire alarm system
Smoke detector
References
Further reading
National Fire Protection Code, Article 72
Underwriters Laboratories UL 217: Single and Multiple Station Smoke Alarms
Underwriters Laboratories UL 1971: Signaling Devices for the Hearing Impaired
External links
National Fire Protection Association
Fire detection and alarm
ja:自動火災報知設備#地区音響装置
|
1024723
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%BF%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D1%80%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2C%20%D0%92%D1%96%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Калпепер (округ, Вірджинія)
|
Калпепер (округ, Вірджинія)
Округ Калпепер — округ (графство) у штаті Вірджинія, США. Ідентифікатор округу 51047.
Історія
Округ утворений 1749 року.
Демографія
За даними перепису 2000 року загальне населення округу становило 34262 осіб, зокрема міського населення було 9530, а сільського — 24732. Серед мешканців округу чоловіків було 17411, а жінок — 16851. В окрузі було 12141 домогосподарство, 9050 родин, які мешкали в 12871 будинках. Середній розмір родини становив 3,08.
Віковий розподіл населення поданий у таблиці:
Суміжні округи
Фокір — північ
Стаффорд — схід
Спотсильванія — південний схід
Орандж — південь
Медісон — південний захід
Раппаганнок — північний захід
Див. також
Список округів штату Вірджинія
Виноски
Балтиморсько-Вашингтонська метрополійна територія
|
30020105
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kazatkom
|
Kazatkom
|
Kazatkom (Qazatkom) is a village in Almaty Region, in south-eastern Kazakhstan. Numerous clashes between Kazakhs and ethnic Chechens have broken out in the village, notably in March–April 2007.
References
Populated places in Almaty Region
|
1849663
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Uranoscopus%20kaianus
|
Uranoscopus kaianus
|
Uranoscopus kaianus — риба родини зіркоглядових, поширена в західній Пацифіці біля берегів Індонезії та Австралії. Морська тропічна демерсальна риба, що сягає 22 см завдовжки. Це придонна риба, що мешкає на глибині до 230 м.
Джерела
Тварини, описані 1880
Зіркогляд
Риби Тихого океану
Риби Австралії
Риби Індонезії
|
13164915
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Purang%20Town
|
Purang Town
|
Purang Town
Purang or Burang, known as Puhreng in Tibetan (IPA: puʂeŋ), (Nepali:ताक्लाकोट) is a town which serves as the administrative center of Purang County, Ngari Prefecture of the Tibet Autonomous Region (TAR), China. The town lies at an altitude of 3,900m (12,795 feet) in the valley of the Karnali River. The town spans an area of , and has a permanent population 6,047 as of 2010, and a hukou population of 4,477 as of 2018. To the south are Gurla Mandhata (Mount Namonanyi) and the Abi Gamin ranges. Lake Manasarovar and Mount Kailash are to the north. This region is the mythological and actual river nexus of the Himalaya with sources of the Indus, Ganges and Yarlung Tsangpo/Brahmaputra all within of Purang.
Etymology
The Tibetan name of the town (spu hreng) is a corruption of the Zhang-zhung words pu hrang, meaning 'horse head'. Nepalese call the town Taklakot from Tibetan 'Takla Khar'. Takla Khar means Tiger Hill Castle, which is the name of a historic Zhang-zhung fortress in the county.
Saryu Karnali River's Peacock Mouth source is glaciers on the northern slopes of the Himalaya NW of Purang. The Lion Mouth source of the Indus is east of Mount Kailash and the Elephant Mouth is the source of the Sutlej. Lake Manasarovar is just 2 km from few of the Sarayu heads, and has an ephemeral connection to Rakshastal. The Horse Mouth source of the Yarlung Tsanpo (Brahmaputra) is about 90 km. (55 mi.) SE of Lake Manasarovar.
History and religion
Purang is an ancient trading post. Indian and Nepali communities residing in the mountainous parts of India and Nepal bordering the Purang county have for many generations conducted trade with Tibetan communities at Purang. But the conditions under which this trade presently happens are significantly different from those prevailing before the mid-twentieth century. The government of Nepal issues special border area passes to its citizens who are bona-fide residents of the border district of Humla, which enables them to seek seasonal work in Purang.
On a cliff above the town was the large ancient fort of Tegla Kar (Lying Tiger Fort) and Simbiling Monastery (both totally destroyed in 1967 by Chinese artillery during the Cultural Revolution, but the monastery has since been partially restored). Beneath them is the Tsegu Gompa or the "Nine-Storey Monastery" which was probably originally a Bön establishment. Tsegu covers many terraces and may be reached by ladders, and contains many unique and ancient wall-painting, darkened from centuries of smoke. It seems that the Tegla kar (Lying Tiger fort) was built during the Zhangzhung dynasty which was conquered by the Tibetan king Songtsen Gampo in the early 7th century CE. It became the main fort of the Purang Kingdom, in the 10th century under King Kori, one of the two sons of Tashi Gon, King of the Guge Kingdom. The Purang kingdom is believed to have ended in the 15th century. In addition, Purang is said to be the place where Sudhana, a previous incarnation of the Buddha, lived.
Purang is the gateway town for travel to Mount Kailash and Lake Manasarovar to the north. These are important destinations for Bon, Buddhist, Hindu, Jain and even New Age pilgrims. Traditional cosmology designates Mount Kailash the center of the universe. Great religious merit is attributed to parikrama around the mountain, and to bathing in Lake Manasarovar.
Administrative divisions
The town is divided into six village-level divisions:
Kyitang/Jirang Community
Toyo/Doyou
Rikug/Rengong
Zhidé/Xide
Khorchak/Kejia, and
Tridé/Chide
The town's government is seated in the Jirang Neighborhood Committee.
Demographics
As of 2018, the town has a hukou population of 4,477.
Per the 2010 Chinese Census, the town has a permanent population of 6,047, up from 5,026 in the 2000 Chinese Census.
A 1996 estimate placed the town's population at 4,700.
Transport
Road
National Road S207 begins in Purang, heading NE past Lake Rakshastal and Manasarovar to China National Highway 219.
Border crossings
Purang is near the borders with India and Nepal. A road leads some down the Karnali River to the border crossing at the village of Xie'erwa (Tibetan: Sher) into Hilsa in Nepal (Humla District, Karnali Zone) where a historic trail and now a rough motor road continuing to Simikot. There is also a border crossing into India (Pithoragarh district, Uttarakhand State) over Lipulekh Pass.
Geography and climate
Purang has a cold arid climate (Köppen BWk), with long, cold winters and mild summers. The normal monthly mean temperature ranges from in January to in July, and the annual mean is . Annual precipitation is only around .
References
Bibliography
External links
Purang: a region joining Tibet, Nepal, and India (Kailashzone Charitable Foundation)
Photos of Taklakot
Populated places in Ngari Prefecture
Township-level divisions of Tibet
China–Nepal border crossings
|
2385019
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Угорське телебачення
|
Угорське телебачення — угорська державна телекомпанія в 1954—2015 роках.
Історія
Ранні роки (1954—1969)
У готелі «Геллерт» в 1936 році відбулися перші спроби телемовлення в Угорщині. У 1954 році почалося тестове мовлення: в рамках цих експериментів на телеприймачі транслювалися невеликі відеозаписи і фоторяд. 23 лютого 1957 року тестове мовлення знайшло постійну основу, а 1 травня 1957 року під час святкування Дня весни і праці в Угорщині почалося регулярне телемовлення. 2 липня 1957 року вийшов перший випуск новин — телепрограма «Híradó». 18 серпня разом з Угорським радіо відбулося об'єднання Угорського телебачення в корпорацію «Угорське радіотелебачення» (Magyar Rádió és Televíziót, MRT). На його основі з'явилася Міжнародна організація радіомовлення і телебачення, більш відома як «Інтербачення» (в його структуру першими увійшли Чехословаччина, НДР, Угорщина і Польща).
Число глядачів в 1959 році досягло 50 тисяч. У 1960 році відкрився телеархів Угорського радіотелебачення. До 1964 року чисельність телеглядачів зросла до 2,7 млн осіб (в середньому від 3 до 5 глядачів на телеприймач). За даними 1965 року, 46 % жителів Угорщини, які жили в зоні телемовлення, воліли читати книги (25 %) і слухати радіо (10 %). У 1966 році по телебаченню були показані 23 театральні постановки в Будапешті і 20 в інших містах, в тому ж році були показані 25 телефільмів і 5 мюзиклів. У 1969 році число глядачів зросла до 4 млн, і в тому ж році почалося кольорове телемовлення: був показаний фільм Бели Бартока «Чудесний мандарин».
Стрімке зростання (1970—1980)
Перехід на кольорове телемовлення завершився в 1971 році, в тому ж році почалися тестові трансляції Другого каналу Угорського телебачення. Ця декада стала найпродуктивнішою в історії угорського телебачення, оскільки загальний обсяг телемовлення становив тисячі годин. 12 травня 1974 року Угорське радіо і Угорське телебачення були об'єднані в Державний комітет з телебачення і радіомовлення (Állami Rádió és Televízió Bizottság).
Подальше розширення (1980—1990)
Щорічно обсяг телемовлення становив 4300 годин (по 83 години на тиждень). У 1981 році з'явився сервіс телетексту «Képújság» (Газета з картинками), який став використовуватися у всіх телевізорах. Відкрилися нові телепередачі «Ablak» (Вікна) і «Panoráma» (випуск міжнародних новин). В 1984 році відкриттям телепередавач в Печі та Секешфехерварі почалася ера кабельного телемовлення. Телепередача RTV стала однією з найпопулярніших (1,4 мільйона глядачів щотижня).
У 1985 році головна лінія політики Угорського телебачення змінилися: запуск теленовели «Рабиня Ізаура» привів до народження угорських теленовел. 7 травня 1987 почали показ телесеріалу «Сусіди», який транслювали кожні два тижні по четвергах. До кінця 1980-х років почалися експерименти по переходу на цифрове телемовлення. З 1988 року в рамках політики допомоги пенсіонерам особи старше 70 років були звільнені від сплати ліцензійного збору, а в тому ж році почалося мовлення іншими мовами (Печ і Сегед). Друга програма Угорського телебачення отримала більші права.
У 1989 році мовлення тривало по п'ять днів на тиждень. Винятки з цього правила робилися тільки під час трансляції польоту космонавта Берталана Фаркаша. У 1989 році розпочав мовлення тележурнал «Nap-kelte» (Полудень), який став основною телепередачею нової телекомпанії «Nap-TV».
Важкі часи (1990—2000)
Після розпаду СРСР і краху соціалізму в Угорському телебаченні почалися перестановки: низку передач було закрито, а багато ведучих втратили роботу. Керівництво змінювалося стрімко, як і телепередачі. 1 січня 1993 року MTV увійшло до складу Європейської мовної спілки. У 1992 році був відкритий приватний телеканал Duna TV, який, однак, співпрацював з MTV. У тому ж році почалося комерційне кабельне телемовлення в Будапешті. 21 грудня 1995 року була створена Національна комісія з радіо і телебачення (Országos Rádió és Televízió Testület).
У 1997 році запущений телеканал TV 2 на тій частоті, де віщав раніше M2, однак MTV висловив протест проти цього, оскільки боявся втратити аудиторію (міг постраждати і телеканал RTL Klub). В результаті частоту залишили порожньою і виділили нову частоту TV2, а M2 став тільки кабельним і супутниковим. Мовлення MTV-2 велося в тих місцях, де його раніше майже не було, що стало своєрідним гандикапом для компанії.
Основною інформаційною програмою став вечірній випуск новин «Az Este». У той же час були запущені нові передачі: науково-інформаційна програма «Delta», а також щотижнева аналітична програма «Ablak». До кінця 1990-х телекомпанія повністю перейшла під контроль уряду, що викликало потік критики на її адресу і звинувачення в підтримці проурядової точки зору.
Криза і шляхи виходу (після 2000)
Брак фінансування призвів до укорочення і спрощення мережі мовлення. Телекомпанія MTV стала закритим акціонерним товариством після переходу під контроль уряду. У 2000 році MTV1 було перейменовано в M1, MTV2 в M2. У 2002 році припинила дію її ліцензія на телемовлення, що поставило телекомпанію на грань зникнення. Єдине фінансування здійснював тільки Уряд Угорщини, що призвело до зниження якості телепередач.
Масові заворушення 2006 року привели до того, що мовлення тимчасово припинилося, коли бунтівники увірвалися в будівлю телецентру і тимчасово захопили його. Ще однією проблемою стало постійні спроби закриття то M1, то M2. 1 серпня 2008 року MTV запустило версію телеканалу M2 в стандарті 1080i, в 23 грудня — версію телеканалу M1. До 2010 року було продано будівлю телецентру.
Разом з тим MTV залишається ініціатором багатьох нових телепроєктів: у 2012 році був запущений телеканал M3D, на якому вперше почалося 3D-телемовлення.
1 липня 2015 року MTV, MR, Duna Televízió і Угорське телеграфне агентство були об'єднані в Duna Média (повна назва — Duna Médiaszolgáltató — «Дунайська медіа служба»).
Телеканали
Спеціалізовані телеканали
M3
M4 Sport
M5
M6
Управління та фінансування
Фінансування телекомпанії здійснюється за допомогою субсидій від держави і доходами від реклами. Бюджет телекомпанії на 2006 рік становив 19,5 млрд угорських форинтів (приблизно 72 млн. Євро). Очолюється радою директорів і Генеральним директором Угорське телебачення є членом Європейської мовної спілки, з 2011 року активно співпрацює з Угорським радіо. Головний телецентр розташовується на будапештській Площі Свободи.
Примітки
Телеканали за алфавітом
Засновані в Європі 1957
Телебачення Угорщини
Засновані в Угорщині 1957
|
1498491
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Арвідссон
|
Арвідссон — шведське прізвище.
Відомі носії
Пер Арвідссон — шведський плавець.
Софія Арвідссон — шведська тенісистка.
Шведські прізвища
|
1183461
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B7%D1%96%D1%8F%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%2C%20%D0%94%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B6%D1%83%29
|
Слобозія (комуна, Джурджу)
|
Слобозія (комуна, Джурджу)
Слобозія — комуна у повіті Джурджу в Румунії. До складу комуни входить єдине село Слобозія.
Комуна розташована на відстані 66 км на південь від Бухареста, 6 км на південний захід від Джурджу.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживали особи.
Національний склад населення комуни:
Рідною мовою назвали:
Склад населення комуни за віросповіданням:
Зовнішні посилання
Дані про комуну Слобозія на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Джурджу
Села повіту Джурджу
|
69175499
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2022%20IIHF%20World%20Championship%20Division%20III
|
2022 IIHF World Championship Division III
|
2022 IIHF World Championship Division III
The 2022 IIHF World Championship Division III was an international ice hockey tournament run by the International Ice Hockey Federation.
The Group A tournament was held in Kockelscheuer, Luxembourg from 3 to 8 April and the Group B tournament in Cape Town, South Africa from 13 to 18 March 2022.
After the tournament was cancelled the two previous years due to the COVID-19 pandemic, all teams stayed put in their divisions.
The United Arab Emirates secured the top spot in Group A and were promoted to Division II, while South Africa won the Group B tournament and were promoted to Group A.
During the 2022 Russian invasion of Ukraine, Russia and Belarus were suspended from the 2022 and 2023 editions of the World Championship. In order to fill each group of the World Championships back to their normal amount of teams, the IIHF made the decision following the tournament not to relegate Luxembourg or Bosnia and Herzegovina, who finished last in Groups A and B respectively, but instead to promote Turkey and Thailand, the runners-up of each group.
Group A tournament
Participants
Match officials
Three referees and five linesmen were selected for the tournament.
Standings
Results
All times are local (UTC+2)
Statistics
Scoring leaders
List shows the top skaters sorted by points, then goals.
GP = Games played; G = Goals; A = Assists; Pts = Points; +/− = Plus/Minus; PIM = Penalties in Minutes; POS = Position
Source: IIHF.com
Goaltending leaders
Only the top five goaltenders, based on save percentage, who have played at least 40% of their team's minutes, are included in this list.
TOI = time on ice (minutes:seconds); SA = shots against; GA = goals against; GAA = goals against average; Sv% = save percentage; SO = shutouts
Source: IIHF.com
Awards
Group B tournament
Participants
Match officials
Two referees and three linesmen were selected for the tournament.
Standings
Results
All times are local (UTC+2)
Statistics
Scoring leaders
List shows the top skaters sorted by points, then goals.
GP = Games played; G = Goals; A = Assists; Pts = Points; +/− = Plus/Minus; PIM = Penalties in Minutes; POS = Position
Source: IIHF.com
Goaltending leaders
Only the top five goaltenders, based on save percentage, who have played at least 40% of their team's minutes, are included in this list.
TOI = time on ice (minutes:seconds); SA = shots against; GA = goals against; GAA = goals against average; Sv% = save percentage; SO = shutouts
Source: IIHF.com
Awards
References
External links
Division IIIA official site
Division IIIB official site
2022
Division III
2022 IIHF World Championship Division III
2022 IIHF World Championship Division III
Sports competitions in Cape Town
2022 in South African sport
April 2022 sports events in Europe
March 2022 sports events in Africa
|
1803282
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B6.%20%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%20%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B8%D1%85
|
Париж. Місто мертвих
|
Париж. Місто мертвих
«Париж. Місто мертвих» — американський фільм жахів режисера Джона Еріка Давдла, що вийшов 2014 року й знятий у стилі псевдодокументального фільму. У головних ролях Пєрдіта Вікс і Бен Фельдман. У центрі сюжету - група молодих дослідників, які намагаються розгадати таємницю Ніколя Фламеля та відшукати філософський камінь, який за сюжетом перебуває у Парижі, під могилою самого Фламеля.
Світова прем'єра фільму відбулась 20 серпня 2014 року.
Касові збори в Україні склали: 2 959 534 грн.
Касові збори в РФ склали: $949 896
Касові збори в США склали: $21 222 315
Факти про фільм
Перш ніж працювати над сценарієм, брати Давдли два тижні пробули у паризьких катакомбах разом з експертом. Після чого вони зізналися, що там було дійсно дуже моторошно. Завдяки пережитому страху вони й включили в стрічку реальні відчуття.
Фільм знімали не на знімальному майданчику, а у справжніх катакомбах під землею.
В одній зі сцен глава спелеологів Скарлет, над одним із входів до печери читає фразу:
«Крім вічних, вічно й я тривати буду;Хто входить тут, покинь усю надію!»
і пояснює, що цей напис накреслений над входом у Пекло за старовинною легендою. Насправді — це цитата з «Божественної комедії» Данте, а не зі старовинної легенди.
Прем'єри
19 серпня 2014 — Камбоджа
20 серпня 2014 — Франція, Бельгія
28 серпня 2014 — Словенія, Аруба
29 серпня 2014 — Норвегія , Ірландія, Канада, Велика Британія, США
4 вересня 2014 — Гонконг, Малайзія, Нідерланди, Чехія, Україна
2 жовтня 2014 — РФ
Сюжет
Велич Ейфелевої вежі і розкіш бутиків, аромати вишуканої кухні та фарби Єлисейських Полів — це лише саван, під яким ховається справжній Париж. Тут, у нескінченних катакомбах живуть справжні володарі цього світу.
Коли команда дослідників ризикнула вирушити у незвіданий лабіринт кісток, вони розкрили темну таємницю, яка є в цьому місті мертвих.
Примітки
Посилання
(станом на 20.10.2015)
Фільми США 2014
Фільми жахів 2014
Фільми жахів США
Фільми Legendary Pictures
Фільми Universal Pictures
Фільми англійською мовою
|
319141
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Eagle%20Nebula
|
Eagle Nebula
|
Eagle Nebula
The Eagle Nebula (catalogued as Messier 16 or M16, and as NGC 6611, and also known as the Star Queen Nebula) is a young open cluster of stars in the constellation Serpens, discovered by Jean-Philippe de Cheseaux in 1745–46. Both the "Eagle" and the "Star Queen" refer to visual impressions of the dark silhouette near the center of the nebula, an area made famous as the "Pillars of Creation" imaged by the Hubble Space Telescope. The nebula contains several active star-forming gas and dust regions, including the aforementioned Pillars of Creation. The Eagle Nebula lies in the Sagittarius Arm of the Milky Way.
Characteristics
The Eagle Nebula is part of a diffuse emission nebula, or H II region, which is catalogued as IC 4703. This region of active current star formation is about 5700 light-years distant. A spire of gas that can be seen coming off the nebula in the northeastern part is approximately 9.5 light-years or about 90 trillion kilometers long.
The cluster associated with the nebula has approximately 8100 stars, which are mostly concentrated in a gap in the molecular cloud to the north-west of the Pillars.
The brightest star (HD 168076) has an apparent magnitude of +8.24, easily visible with good binoculars. It is actually a binary star formed of an O3.5V star plus an O7.5V companion. This star has a mass of roughly 80 solar masses, and a luminosity up to 1 million times that of the Sun.
The cluster's age has been estimated to be 1–2 million years.
The descriptive names reflect impressions of the shape of the central pillar rising from the southeast into the central luminous area. The name "Star Queen Nebula" was introduced by Robert Burnham, Jr., reflecting his characterization of the central pillar as the Star Queen shown in silhouette.
"Pillars of Creation" region
Images produced by Jeff Hester and Paul Scowen using the Hubble Space Telescope in 1995 greatly improved scientific understanding of processes inside the nebula. One of these became famous as the "Pillars of Creation", depicting a large region of star formation. Its small dark pockets are believed to be protostars (Bok globules). The pillar structure resembles that of a much larger instance in the Soul Nebula of Cassiopeia, imaged with the Spitzer Space Telescope in 2005 equally characterized as "Pillars of Star Creation". or "Pillars of Star Formation". These columns – which resemble stalagmites protruding from the floor of a cavern – are composed of interstellar hydrogen gas and dust, which act as incubators for new stars. Inside the columns and on their surface astronomers have found knots or globules of denser gas, called EGGs ("Evaporating Gaseous Globules"). Stars are being formed inside some of these.
X-ray images from the Chandra observatory compared with Hubble's "Pillars" image have shown that X-ray sources (from young stars) do not coincide with the pillars, but rather randomly dot the nebula. Any protostars in the pillars' EGGs are not yet hot enough to emit X-rays.
Evidence from the Spitzer Space Telescope originally suggested that the pillars in M16 may be threatened by a "past supernova". Hot gas observed by Spitzer in 2007 suggested they were already – likely – being disturbed by a supernova that exploded 8,000 to 9,000 years ago. Due to the distance the main blast of light would have reached Earth for a brief time 1,000 to 2,000 years ago. A more slowly moving, theorized, shock wave would have taken a few thousand years to move through the nebula and would have blown away the delicate pillars. However, in 2014 the pillars were imaged a second time by Hubble, in both visible light and infrared light. The images being 20 years later provided a new, detailed account of the rate of evaporation occurring within the pillars. No supernova is evidenced within them, and it is estimated in some form they still exist – and will appear for at least 100,000 more years.
Gallery
See also
List of Messier objects
NGC 1193
References
External links
The Eagle's EGGs – ESO Photo Release
ESO: An Eagle of Cosmic Proportions incl. Photos & Animations
ESO: VST Captures Three-In-One incl. Photos & Animations
M16 @ Seds.org, SEDS Messier page on M16
Spacetelescope.org, Hubble telescope images on M16
Darkatmospheres.com, Eagle Nebula M16 (wide)
NASA.gov, APOD February 8, 2009 picture Eagle Nebula
Eagle Nebula (Messier 16) at Constellation Guide
Carina–Sagittarius Arm
Messier objects
Serpens
Open clusters
NGC objects
H II regions
Sharpless objects
17451231
Star-forming regions
|
2527651
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/C2orf70
|
C2orf70
|
C2orf70 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 2-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 201 амінокислот, а молекулярна маса — 23 421.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 2
Некатегоризовані білки
|
97708
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%204517
|
IC 4517
|
IC 4517 — галактика типу Sb (компактна витягнута галактика) у сузір'ї Волопас.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 4517 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 4517 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 4517
IC 4517 в базі SIMBAD
IC 4517 в базі Vizier
IC 4517 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 4517
IC 4517
IC 4517
|
994905
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/42487%20%D0%90%D0%BD%D0%B3%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BC
|
42487 Ангстрем
|
42487 Ангстрем (42487 Ångström) — астероїд головного поясу, відкритий 9 вересня 1991 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,462.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (42401-42500)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1991
Головний пояс астероїдів
|
4997174
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Гірка (Курська область)
|
Гірка (Курська область)
Гірка — село в Пристенському районі Курської області Російської Федерації.
Населення становить 104 особи. Входить до складу муніципального утворення Сазановська сільрада.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина.
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Сазановська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Пристенського району
|
1612115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%20%D0%9C.%20%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Антиалкогольна кампанія М. Горбачова
|
Антиалкогольна кампанія М. Горбачова
Антиалкогольна кампанія в СРСР 1985-1987 — комплекс урядових заходів щодо зниження споживання алкоголю серед населення під загальним гаслом «Пияцтву — бій!». У Радянському союзі спроби боротьби з пияцтвом робилися не один раз. В даний час найбільшою популярністю користується антиалкогольна кампанія в період 1985—1987 рр. Перед початком і на самому початку Перебудови. Проте боротьба з пияцтвом велася і при попередниках Горбачова (проте споживання алкоголю в СРСР неухильно зростало).
Боротьба з алкоголізмом
У 1985 році було прийнято постанову ЦК КПРС і радянського уряду «Про посилення боротьби з пияцтвом і про наведення порядку в торгівлі міцними спиртними напоями». Заборонялася продаж горілки у всіх підприємствах торгівлі громадського харчування (крім ресторанів), розташованих на вокзалах, в аеропортах, на привокзальних і пристанційних площах. Не допускався продаж горілки в безпосередній близькості від промислових підприємств, навчальних закладів, дитячих установ, лікарень, санаторіїв, в місцях масових прогулянок і відпочинку. 16 травня 1972 було опубліковано постанову № 361 «Про заходи по посиленню боротьби проти пияцтва і алкоголізму». Передбачалося скоротити виробництво міцних напоїв, але натомість розширити виробництво виноградного вина, пива та безалкогольних напоїв. Також були підвищені ціни на спиртне; припинено виробництво горілки міцністю 50 і 56°; час торгівлі алкогольними напоями міцністю 30° і вище було обмежено проміжком з 11 до 19 годин; були створені лікувально — трудові профілакторії, куди людей відправляли примусово; з фільмів вирізали сцени з вживанням спиртних напоїв.
7 травня 1985 року були прийняті Постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо подолання пияцтва і алкоголізму» і Постанова Ради Міністрів СРСР № 410 «Про заходи щодо подолання пияцтва і алкоголізму, викорінення самогоноваріння». Згідно з даними документами, всім партійним, адміністративним і правоохоронним органам наказувалося рішуче і повсюдно посилити боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом, причому передбачалося значне скорочення виробництва алкогольних напоїв, кількості місць і часу їх продажу.
16 травня 1985 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом, викоренення самогоноваріння», який підкріплював цю боротьбу адміністративними і кримінальними покараннями. Відповідні укази були прийняті одночасно у всіх союзних республіках. На виконання цього завдання втягувалися також в обов'язковому порядку профспілки, вся система освіти та охорони здоров'я, всі громадські організації і навіть творчі спілки (письменників, композиторів тощо). Виконання було безпрецедентним за масштабом. Держава вперше пішла на зниження доходів від алкоголю, які були значною статтею державного бюджету, і стала різко скорочувати його виробництво. У той час було вирубано безліч виноградників.
Ініціаторами кампанії були члени Політбюро ЦК КПРС М. С. Соломенцев і Є. К. Лігачов, які слідом за Юрієм Андроповим вважали, що однією з причин стагнації радянської економіки є загальний занепад морально-етичних цінностей «будівників комунізму» і халатне ставлення до праці, в яких був «винен» масовий алкоголізм.
Після початку боротьби з пияцтвом у країні було закрито велику кількість магазинів, що торгували лікеро-горілчаної продукцією. Нерідко на цьому комплекс протиалкогольних заходів у багатьох регіонах закінчувався. Так, 1-й секретар Московського міського комітету КПРС Віктор Гришин закрив багато алкогольних магазинів та відрапортував ЦК про те, що робота з протверезіння в Москві завершена.
Магазини, в яких продавалося спиртне, могли працювати лише з 14.00 до 19.00. Тому побутували такі приказки:
«В шесть утра поёт петух, в восемь — Пугачёва, магазин закрыт до двух, ключ — у Горбачёва».«На недельку, до второго», закопаем Горбачёва. Откопаем Брежнева — будем пить по-прежнему".
Кампанія супроводжувалася інтенсивною пропагандою тверезості. Всюди стали поширюватися статті академіка АМН СРСР Ф. Г. Углова про шкоду і неприпустимість споживання алкоголю ні за яких обставин і про те, що пияцтво не властиво російському народу. З кінофільмів вирізалися алкогольні сцени, а на екран знову (після 20-річної перерви) пустили кінофільм «Лимонадний Джо» (через що М.Горбачов теж отримав таке прізвисько — поруч із прізвиськом «мінеральний секретар»).
Були прийняті жорсткі заходи проти розпивання спиртного у парках і скверах, а також у поїздах далекого прямування. Затримані у п'яному вигляді мали серйозні неприємності на роботі. Були заборонені бенкети, пов'язані із захистом дисертацій, почалася пропаганда безалкогольних весіль. Жорсткі вимоги відмови від алкоголю стали пред'являти до членів КПРС.
Результати кампанії
Офіційно зареєстровані середньодушові продажу спиртного в країні за роки антиалкогольної кампанії знизилися більш ніж в 2,5 рази. У 1985-1987 роках зменшення державного продажу алкоголю супроводжувалося зростанням тривалості життя та народжуваності, скороченням смертності. За час дії антиалкогольного постанови в СРСР народжувалося в рік по 5,5 мільйонів немовлят (на 500 тисяч на рік більше, ніж щороку за попередні 20-30 років), причому ослаблених народилося на 8 % менше. Очікувана тривалість життя чоловіків збільшилася на 2,6 року, знизився загальний рівень злочинності. Скорочення смертності порівняно з прогнозованою лінією регресії без урахування кампанії становить 919,9 тисячі у чоловіків (1985—1992) і 463,6 тисячі у жінок (1986—1992) — загалом 1383,4 тисячі осіб або 181 ± 16,5 тисяч на рік.
При цьому реальне зниження споживання алкоголю було менш значним, в основному за рахунок розвитку самогоноваріння, а також нелегального виробництва алкоголю на державних підприємствах. Посилення самогоноваріння призвело до дефіциту в роздрібному продажі сировини для виготовлення самогону — цукру, а слідом — дешевих цукерок, томатної пасти, гороху, круп тощо, що призвело до зростання соціального невдоволення. Наявний і до того тіньовий ринок кустарного алкоголю отримав у ці роки значний розвиток — горілка поповнила перелік товарів, які потрібно було «діставати». Немислимих розмірів досягла спекуляція алкоголем (спекулянти отримували 100—200 % прибутку щодня). Попри зниження загального числа отруєнь алкоголем, зросла кількість отруєнь спиртовмісними сурогатами та неалкогольними дурманними речовинами, а також кількість токсикоманів. Проте зростання споживання «нелегального» алкоголю не компенсувало падіння споживання алкоголю «легального», внаслідок чого реальне скорочення сумарного споживання алкоголю таки спостерігалося, що пояснює позитивні наслідки проведення антиалкогольної кампанії.
Але спрямована на «моральне оздоровлення» радянського суспільства антиалкогольна кампанія врешті решт досягла протилежних результатів. У масовій свідомості вона була сприйнята як абсурдна ініціатива влади, спрямована проти «простого народу». Для осіб, широко залучених до тіньової економіки, і партійно-господарської еліти алкоголь і далі залишався доступним, а проблеми з цим виникли у рядових споживачів.
Зменшення продажу алкоголю завдало серйозної шкоди радянській бюджетній системі, бо щорічний роздрібний товарообіг пересічно скоротився на 16 млрд крб. Втрати для бюджету виявилися несподівано великими: замість колишніх 60 мільярдів крб доходу харчова промисловість дала 38 мільярдів у 1986 і 35 мільярдів у 1987. До 1985 спиртне давало бл. 25 % надходжень до бюджету від роздрібної торгівлі, за рахунок високих цін на нього вдавалося дотувати ціни на хліб, молоко, цукор і інші продукти. Збитки від скорочення продажу спиртного компенсовані не були, до кінця 1986 року бюджет фактично занепав.
Масове невдоволення кампанією і економічна криза, що почалася в СРСР 1987 року, змусили радянське керівництво згорнути боротьбу з виробництвом і споживанням алкоголю.
Проте за два роки були знищені унікальні колекційні сорти винограду. Виноградники вирубували в Росії, Україні, Молдавії.
У Молдові було знищено 80 тис. гектарів виноградників із 210 тисяч га.
За 1985—1990 роки площі виноградників у РРФСР' скоротилися з 200 до 168 тис. га, відновлення викорчованих виноградників скоротилася вдвічі, а закладка нових не проводилася взагалі. Середньорічний збір винограду впав у порівнянні з періодом 1981—1985 з 850 тис. до 430 тис. тонн.
Екс-секретар ЦК Компартії України Я.Погребняк, який контролював виконання постанови ЦК КПРС «Про посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом» по лінії ЦК Компартії України, згадує:
Біда в тому, що за час боротьби за тверезість Україна втратила приблизно п'яту частину свого бюджету, в республіці викорчували 60 тисяч гектарів виноградників, знаменитий винзавод «Масандра» від розгрому врятувало лише втручання Володимира Щербицького і першого секретаря Кримського обкому партії Макаренко. Активними провідниками антиалкогольної кампанії були секретарі ЦК КПРС Єгор Лігачов та Михайло Соломенцев, які і наполягали на знищенні виноградників. Під час відпустки в Криму Єгора Кузьмича повезли в «Масандру». Там за всі 150 років існування знаменитого заводу зберігаються зразки випущених вин — винотека. Подібні сховища мають всі відомі винзаводи світу. Але Лігачов сказав: "Цю винотеку треба знищити, а "Масандру"закрити!" Володимир Щербицький не витримав і подзвонив прямо Горбачову, мовляв, це вже перегин, а не боротьба з пияцтвом. Михайло Сергійович сказав: «Ну добре, збережіть».
За деякими даними, було знищено 30 % виноградників, у порівнянні з 22 % під час Другої світової війни. Згідно з матеріалами XXVIII з'їзду Компартії України, на відновлення втрат від знищення 265 тис. га виноградників необхідно було 2 млрд крб і 5 років.
Михайло Горбачов стверджує, що не наполягав на знищенні виноградників: «Те, що лозу повирубали, це були кроки проти мене».
Найбільша втрата полягала в тому, що були знищені унікальні колекційні сорти винограду (наприклад, унікальний сорт «Єкім-Кара», з якого виготовляли вино «Чорний доктор»), занепадала селекційна робота. У результаті цькування і ряду безуспішних спроб переконати Михайла Горбачова скасувати знищення виноградників наклав на себе руки провідний учений-селекціонер, директор Всесоюзного науково-дослідного інституту виноробства та виноградарства «Магарач» доктор біологічних наук, професор Павло Голодрига. Різко ускладнилися відносини СРСР з Угорщиною, Румунією, Болгарією, більша частина вина в яких вироблялася для експорту в СРСР. «Зовнішторг» відмовився закуповувати вино в цих країнах, запропонувавши компенсувати упущену вигоду іншими товарами.
Масове невдоволення кампанією і економічна криза, що почалася в 1987 році в СРСР, змусили радянське керівництво згорнути боротьбу з виробництвом і споживанням алкоголю. З нагоди 20-річчя антиалкогольної кампанії у 2005 році Горбачов в одному з інтерв'ю зауважив: «Через допущені помилки гарна велика справа закінчилася безславно».
Див. також
Пияцтво в Росії
Примітки
Посилання
Антиалкогольная кампания в СССР
Антиалкогольная компания 80-х: ты помнишь, как все начиналось?
Антиалкогольные плакаты времен Перестройки
Латиш Юрій. Антиалкогольна кампанія М. Горбачова: причини, здобутки і втрати // Historians.in.ua — 25.07.2016.
Латиш Юрій. Антиалкогольна кампанія в Донбасі в другій половині 1980-х років // Південний архів. Історичні науки. — Херсон, 2010. — Вип. 31-32. — С. 294—302.
Латиш Юрій. Впровадження безалкогольної обрядовості на Донеччині в роки Перебудови // Етнічна історія народів Європи. — Вип. 31. — 2010. — С. 39–46.
Латиш Ю. В. Антиалкогольна кампанія в УРСР на початку Перебудови // Питання історії України. — Чернівці, 2010. — Т. 13. — С.76–80.
Латиш Ю. В. Алкогольна ситуація в СРСР та причини антиалкогольної кампанії другої половини 1980-х років // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. Історія. — Вип. 102. — 2010. — С.34–37.
Латиш Ю. В. Боротьба з пияцтвом та алкоголізмом серед неповнолітніх в УРСР у роки Перебудови // Література та культура Полісся. — Вип. 64. — Ніжин, 2011. — С.308–318.
Латиш Ю. В.'' Антиалкогольна кампанія доби Перебудови: причини провалу та досвід для сьогодення
Антиалкогольна кампанія
Перебудова
|
34345090
|
https://en.wikipedia.org/wiki/History%20of%20diabetes
|
History of diabetes
|
History of diabetes
The condition known today as diabetes (usually referring to diabetes mellitus) is thought to have been described in the Ebers Papyrus. Ayurvedic physicians (5th/6th century BC) first noted the sweet taste of diabetic urine, and called the condition madhumeha ("honey urine"). The term diabetes traces back to Demetrius of Apamea (1st century BC). For a long time, the condition was described and treated in traditional Chinese medicine as ("wasting-thirst"). Physicians of the medieval Islamic world, including Avicenna, have also written on diabetes. Early accounts often referred to diabetes as a disease of the kidneys. In 1674, Thomas Willis suggested that diabetes may be a disease of the blood. Johann Peter Frank is credited with distinguishing diabetes mellitus and diabetes insipidus in 1794.
In regard to diabetes mellitus, Joseph von Mering and Oskar Minkowski are commonly credited with the formal discovery (1889) of a role for the pancreas in causing the condition. In 1893, Édouard Laguesse suggested that the islet cells of the pancreas, described as "little heaps of cells" by Paul Langerhans in 1869, might play a regulatory role in digestion. These cells were named islets of Langerhans after the original discoverer. In the beginning of the 20th century, physicians hypothesized that the islets secrete a substance (named "insulin") that metabolises carbohydrates. The first to isolate the extract used, called insulin, was Nicolae Paulescu. In 1916, he succeeded in developing an aqueous pancreatic extract which, when injected into a diabetic dog, proved to have a normalizing effect on blood sugar levels. Then, while Paulescu served in army, during World War I, the discovery and purification of insulin for clinical use in 1921–1922 was achieved by a group of researchers in Toronto—Frederick Banting, John Macleod, Charles Best, and James Collip—paved the way for treatment. The patent for insulin was assigned to the University of Toronto in 1923 for a symbolic dollar to keep treatment accessible.
In regard to diabetes insipidus, treatment became available before the causes of the disease were clarified. The discovery of an antidiuretic substance extracted from the pituitary gland by researchers in Italy (A. Farini and B. Ceccaroni) and Germany (R. Von den Velden) in 1913 paved the way for treatment. By the 1920s, accumulated findings defined diabetes insipidus as a disorder of the pituitary. The main question now became whether the cause of diabetes insipidus lay in the pituitary gland or the hypothalamus, given their intimate connection. In 1954, Berta and Ernst Scharrer concluded that the hormones were produced by the nuclei of cells in the hypothalamus.
Early accounts
Ancient Egypt
The Ebers Papyrus is among the oldest and most important medical papyri of Ancient Egypt. Written , it was likely copied from a series of much earlier texts, and contains a passage from the First Dynasty. The document is named after Georg Ebers, who purchased the document in 1872 in the city of Luxor, the site of Thebes (known to Ancient Egyptians as Waset). Thebes was the most venerated city of Ancient Egypt in its heyday during the Middle Kingdom and New Kingdom.
The Ebers Papyrus is thought to contain the first known medical reference to diabetes, by the phrase: "...to eliminate urine which is too asha". The crucial word asha can mean both "plentiful" and "often". It is unclear whether the condition described was excessive urine (polyuria), which may have been symptomatic of diabetes, or increased frequency of urine, very often due to urinary tract infection.
The following mixture was prescribed for treatment: "A measuring glass filled with Water from the Bird pond, Elderberry, Fibres of the asit plant, Fresh Milk, Beer-Swill, Flower of the Cucumber, and Green Dates". Urinary troubles in the adult were also corrected with "rectal injections of olive oil, honey, sweet beer, sea salt, and seeds of the wonderfruit".
Ayurveda (5th/6th century BC)
Ayurveda is a Hindu system of medicine with historic roots in the Indian subcontinent. Some of its conceptual origins trace back to the Indus Valley civilisation. It developed significantly through the Vedic period.
Polyuria in diabetes was associated with a sweet taste in Sanskrit texts of the 5th/6th century BC, at the time of two notable physicians Sushruta and Charaka. They described several diseases of polyuric nature collectively called Prameha ("to flow"). Included in this group of ailments was the equivalent of diabetes mellitus, madhumeha ("honey urine"), named as such because the sweet urine of patients would attract ants and flies. These patients are said to have suffered from extreme thirst and foul breath.
Ayurvedic texts provided dietary prescriptions for the condition. They constitute the earliest known references to the presence of sugar in the urine (glycosuria) and to dietary remedies, at least a thousand years before modern European descriptions began to more comprehensively conceptualize the disease. Sushruta and Charaka also identified the two types of diabetes mellitus, later dubbed Type I and Type II diabetes.
Ancient China
Modern-day diabetes is associated with two terms in the Chinese language. The traditional term, , means "wasting-thirst" and correlates closely with diabetes in most instances of historical description. The more modern term, , means "sugar urine disease", and is equivalent to diabetes mellitus. It has been suggested that the modern term is derived from exchanges with Ayurvedic practitioners who called the condition madhumeha ("honey urine"). Within the Sinosphere (regions of East and Southeast Asia historically influenced by the linguistic and literary traditions of the Chinese empire), this etymology has also been borrowed into Korean ([]) and Japanese ([]).
Reviews of diabetology history in Traditional Chinese medicine have classified the diagnosis and treatment of into four periods, summarized below. Classic texts provided a typology of the condition and outlined various recommendations on diagnosis, development, treatment, and prevention. Knowledge of wasting-thirst was integrated with knowledge of diabetes during the Qing dynasty.
The Yellow Emperor's Classic of Internal Medicine (475 BC – 8 AD)
, or The Yellow Emperor's Classic of Internal Medicine, is a fundamental ancient text in Chinese medicine and a major book of Daoist philosophy and lifestyle. It is generally dated to the late Warring States period (475–221 BC) and the Western Han dynasty (206 BC – 8 AD).
The text named the condition ("wasting-thirst") and elaborated on it through 25 clauses. It recorded such symptoms as "three increases [excess] and one decrease [loss]": excessive thirst (polydypsia), excessive hunger (polyphagia), excessive urine (polyuria), and weight loss. Three sub-phases of xiāo kě were given, characterized by their dominant symptoms. These roughly correspond to the progressive stages of diabetes in modern-day Western medicine.
The Treatise on Cold Damage and Miscellaneous Diseases (9–280 AD)
, or , is the first Chinese monograph on diseases by Zhang Zhongjing. The original work is lost, but most of its contents are preserved in two extant works called Shānghán Lùn ("The Treatise on Cold Damage") and Jīnguì Yàolüè ("Essential Prescriptions from the Golden Chamber"). The first work primarily addresses externally triggered conditions while the latter work describes internally generated conditions.
Zhang's specialized chapter on xiāo kě is found in Shānghán Lùn and Jīnguì Yàolüè. Nine subsections and nine formulae (herbal remedies) on wasting-thirst were recorded. The text proposed a theory of "three wasting-thirsts": upper- (associated with the lungs), middle- (associated with the stomach), and lower- (associated with the kidneys), all three of which shared excessive urine and thirst as symptoms. This theory was later expanded through the works of Liu Wansu (1120–1200 AD) and Wang Kentang (1549–1613 AD). According to Liu, "lower wasting-thirst" attributed to "kidney-yin deficiency" was associated with sweet urine (glycosuria). This may indicate differentiation akin to modern-day differentiation of diabetes mellitus and diabetes insipidus.
Extensive development of "wasting-thirst" (265–1368)
The diagnosis and treatment of xiāo kě was expanded significantly through the Sui (581–618) and Tang (618–907) dynasties. Zeng Liyan (545–649) expounded on the diagnosis of modern-day diabetes mellitus through the presence of sugar in the urine (glycosuria). This characterization was echoed by other physicians in the centuries that followed. Notably, in ("Medical Secrets of an Official") written in 752, Wang Tao (fl. 8th century AD) included a detailed case report of sweet urine and a summary of diabetology history before the Tang dynasty.
Sun Simiao (581–682 AD) further developed approaches to treatment, prevention, regulation, nursing, and convalescence. The formulae for wasting-thirst grew from one in The Yellow Emperor's Classic of Internal Medicine, to nine in Zhang Zhongjing's works, to 73 in Sun Simiao's. The selection of herbs grew from one (Eupatorium fortunei), to dozens used by Zhang, to over one hundred used by Sun.
Integration of Chinese and Western medicine (1368–1949)
During the Ming (1368–1644) and Qing (1644–1912) dynasties, medical discoveries slowed but practitioners achieved significant knowledge integration across cultures. Over one hundred comprehensive medical monographs were cultivated, many synthesizing developments in the study of wasting-thirst and of diabetes.
Zhang Xichun (1860–1933), a renowned integrator of medical knowledge, produced (among other works) ("The Integration of Traditional Chinese and Western Medicine"). In a dedicated chapter named " therapies", he discussed the following aspects synthesizing wasting-thirst and diabetes: nomenclature, theories (pathologies), primary formulae, medications (herbology and pharmacology), nursing (diet and maintenance), medical cases, and integrated analysis (protein and essence; qi and fluids).
Yu Yunxiu (1879–1954), a Japanese-educated practitioner of Western medicine aligned with the modernizer camp of the Chinese Ministry of Health, attempted to forbid the practice of Chinese medicine in 1929. In 1939, he wrote on the rough equivalence of wasting-thirst and diabetes.
Classical antiquity
Greco-Roman accounts of what we now know as diabetes primarily describe excessive urination (polyuria). There is no known account of sweetness in early Greco-Roman concepts of the disease. Given the lasting legacy of classical medicine, these descriptions remained highly influential into the Middle Ages in Europe.
Greek writers
It is assumed that the Hippocratic Corpus bears no direct mention of what we now know as diabetes. However, a number of indirect statements referring to excessive and "watery urine" suggest that Hippocratic writers may have been familiar with the condition. According to On Ancient Medicine, Hippocrates was under the impression that the slumbering and thirst which resulted from high blood sugar was due to the bowels struggling to digest too much food and the weaknesses resulting from low blood sugar were because the body lacked nourishment due to missing a meal.
The term diabetes is derived from the Ionic for 'siphon', meaning "to pass or run through". It reflects the dominant notion at the time that fluids consumed by the diabetic patient passed through the body unchanged, as if flowing through a tube or siphon. A number of conflicting accounts exist as to the first use of this term, placing the originator as either Apollonius of Memphis (fl. 3rd century BC), Demetrius of Apamea (fl. 100 BC), or Aretaeus of Cappadocia (fl. early 2nd century AD). In-depth probes of Greek etymology agree that the term came from Demetrius of Apamea, C. L. Gemmill (1972) states:Caelius Aurelianus prepared a Latin version of the works of Soranus. In the index of the Drabkin edition there is a subject heading "Diabetes," but on examination of the text this section could not be found (footnote 3, p. 776) except for a short paragraph. In this paragraph Caelius quotes Apollonius of Memphis as separating two forms of dropsy, one marked by retention of fluid and the other by the inability to retain fluid; the patient discharges whatever he drinks as if it were passed through a pipe. Apollonius lived in the second half of the third century B.C. Caelius Aurelianus continues by stating that Demetrius of Apamea distinguishes this disease from dropsy in which any fluid that is drunk is discharged as urine. Demetrius calls this condition diabetes. The time of Demetrius of Apamea is given as the first century B.C. None of his works have come down to us; we have only quotations in later authors. Caelius Aurelianus apparently assigned a special chapter for the discussion of diabetes but this chapter seems to have been lost. I have looked for it in the 1529 edition edited by Johnnes Sichart without success. I have attempted to reconstruct this passage on diabetes from later authors noted for their ability to copy, but have not been able to find it. The early printers discarded the manuscripts after their publications were printed; therefore it is unlikely that this missing section will be found. The chief fact is that the concept of diabetes goes back to Demetrius, who lived in the first century B.C.
In his classic description of diabetes, Aretaeus of Cappadocia (fl. early 2nd century AD) noted the excessive amount of urine that passed through the kidney. He also noted its rarity ("Diabetes is a wonderful affection, not very frequent among men..."). He described the disease as "a melting down of the flesh and limbs into urine" and attributed it to the bladder and kidneys, commenting that "life (with diabetes) is short, disgusting and painful."
Aretaeus's contemporary Galen (129–200 AD) stressed that diabetes was a disease of the kidneys and affirmed its rarity, having observed it "only twice" at the time he wrote On the affected parts.
Aretaeus and the others authors under discussion did not differentiate between diabetes mellitus and diabetes insipidus. It is assumed that they were referring to diabetes mellitus, although Swedish physician F. Henschen has suggested that Aretaeus and Galen may have instead been referring to diabetes insipidus. For all practical purposes, however, diabetes insipidus remained unrecognized well into the 17th century.
Roman writers
Aulus Cornelius Celsus (fl. 30 BC – 50 AD), who interpreted Greek works in Latin, provided an early clinical description of diabetes in his eight-volume work titled De Medicina. He wrote that "urine exceeds in quantity the fluid taken even if it is passed painlessly." This concept of an imbalance between the ingested and excreted amounts of fluid was repeated by many authors into the Middle Ages.
Rufus of Ephesus (fl. 98–117 AD), a physician famous for his work on the variations of the pulse, described the symptoms of diabetes as "incessant thirst" and immediate urination after drinking, which he called "urinary diarrhea".
Byzantine writers
Physician Oribasius (–403), personal physician of the emperor and philosopher Julian, compiled all known ancient medical texts of his time by theme into medical encyclopedia. He quotes Galen and Rufus on diabetes, considering it to be a polyuric disease of the kidneys. Various descriptive names are given for the condition, including: chamber-pot dropsy, diarrhea of the urine (diarrhea urinosa), and the thirsty disease.
These descriptions, along with a number of other names for the condition ("liuria", "extreme thirst or dipsacus"), were echoed by later Byzantine writers in key encyclopedic texts.
Medieval Islamic world
During the Islamic Golden Age under the Abbasid Caliphate, prominent Muslim physicians preserved, systematized and developed ancient medical knowledge from across the Eurasian continent. They synthesized concepts from classical antiquity (see: Ancient Greece, Ancient Rome), Persia, Ayurveda, and China. This work laid the foundations for later advances in medieval European medicine as European physicians came into contact with Islamic authors through the Renaissance of the 12th century.
Rhazes (–925), or Muhammad ibn Zakariya al-Razi, included writings about diabetes in the more than 230 books he produced in his lifetime.
Avicenna (980–1037), or Ibn Sina, was a court physician to the caliphs of Baghdad and a key figure in medicine who compiled an exhaustive medical encyclopedia titled The Canon of Medicine. His account detailed the clinical features of diabetes, and termed the disease albulab ("water wheel") and zalkh el kuliah ("diarrhea of the kidneys"). He documented "the abnormal appetite and the collapse of sexual functions" and the sweet taste of diabetic urine, and further differentiated diabetes associated with emaciation from other causes of polyuria. He also elaborated on diabetic gangrene and treated diabetes using a mixture of lupine, trigonella (fenugreek), and zedoary seed.
It has been noted that references to diabetes expanded in the medical texts of this period. Eknoyan and Nagy (2005) speculate that this indicates the increasing prevalence of the disease. Other interpretations are also possible, including that the increasing references are the result of more systematic knowledge sharing practices.
Maimonides (–1204), a renowned philosopher and polymath of the era in both the Jewish and Islamic worlds, claimed to have seen more than 20 cases (in contrast to Galen's two cases).
Abd al-Latif al-Baghdadi (1162–1231), also a philosopher and polymath, produced a treatise dedicated to diabetes (On Diabetes, Fols. 140v-149r).
Modern Europe
In the 16th century, Paracelsus (1493–1541) described diabetes as a constitutional disease that "irritates the kidneys" and provokes excessive urination. He reported that evaporating urine from a diabetic patient left an excessive residue, which he called "salts". It has, however, been noted that he advised tasting the urine for sweetness in other contexts.
In 1674, Thomas Willis made reference to the sweet taste of diabetic urine in Pharmaceutice rationalis. While this reiterated ancient observations from across the Eurasian continent, it is generally understood to be the first explicit reference to sugary diabetic fluids in the modern European context. However, contrary to some claims that the term mellitus was added by Thomas Willis to specify the condition by its glycosuria, the word appears nowhere in his chapter on diabetes. The verifiable statement that may be derived from relevant sources is that Willis elaborated on glycosuria but did not distinguish between different types of diabetes. Notably, Willis disagreed with the common idea that the disorder originated in the kidneys ("Reins"), suggesting instead that it was a "Distemper of the Blood than of the Reins [Kidneys]". He also noted the connection between the condition and certain dietary habits, "chiefly an assiduous and immoderate drinking of Cider, Beer, or sharp Wines".
The presence of sugar in the urine (glycosuria) and in the blood (hyperglycemia) was demonstrated through the work of a number of physicians in the late 18th century, including Robert Wyatt (1774) and Matthew Dobson (1776).
In 1769, William Cullen called attention to diabetic urine that was "insipid" in taste:I myself, indeed, think I have met with one instance of diabetes in which the urine was perfectly insipid; and it would seem that a like observation had occurred to Dr. Martin Lister. I am persuaded, however, that such instances are very rare; and that the other is much more common and perhaps the almost universal occurrence. I judge therefore, that the presence of such a saccharine matter may be considered as the principal circumstance in idiopathic diabetes.In 1788, Thomas Cawley published a case study in the London Medical Journal based on an autopsy of a diabetic patient. He suggested a link between the pancreas and diabetes after observing stones and signs of tissue damage in the patient's pancreas. The significance of this discovery went unappreciated for another hundred years.
In 1794, Johann Peter Frank of the University of Pavia found that his patients were characterized by "long continued abnormally increased secretion of non-saccharine urine which is not caused by a diseased condition of the kidneys". He introduced the term insipidus, derived from the Latin ('tasteless'). Frank is often credited as the first physician to describe clinical differences between diabetes mellitus and diabetes insipidus. This claim, however, warrants further examination given prior instances of comparable description (e.g. those by William Cullen). It has been noted that 1792 seems to be the year when "unequivocal" diabetes insipidus was first described in the medical literature.
One may observe the lingering ambiguity in the general notion of "diabetes", especially as it manifests very differently in diabetes mellitus and in diabetes insipidus. In 1843, William Prout aptly summarized the general notion of diabetes of the time as follows:The term diabetes, implying simply an increased flow of urine, is applicable to any disease in which that symptom is present in a remarkable degree. This general use of the term, however, has caused a great deal of confusion; as a variety of diseases differing altogether in their nature, except in the accidental circumstances of being accompanied by diuresis, or a large flow of urine, have in consequence been confounded with one another. To prevent this confusion in future, I would recommend that the term be restricted to those affections in which the urine is saccharine. Hence I define Diabetes to be a disease in which a saccharine state of the urine is the characteristic symptom.
Pathophysiology
Pathophysiology refers to the physiological processes associated with a disease or injury. In the history of medicine, diseases became better understood as human anatomy became better understood. The development of autopsy in the 15th and 16th centuries was key to this learning. As anatomists detailed the complex structures of the human body, they began to pay more attention to the pathological structures associated with diseases, their causes and effects, and mechanisms of progress. By the 18th century, many such pathologic observations were being published in textbooks and journals. This work lay important foundations for advances in medical treatment and intervention.
Historically, various notions of present-day "diabetes" have described some general mix of excessive urine (polyuria), excessive thirst (polydipsia), and weight loss (see: History of diabetes#Early accounts). Over the past few centuries, these symptoms have been linked to updated understandings of how the disease works, and how it manifests differently across cases. This section outlines these developments as various diabetic conditions have become better understood.
Diabetes mellitus
Today, the term "diabetes" most commonly refers to diabetes mellitus. Diabetes mellitus is itself an umbrella term for a number of different diseases involving problems processing sugars that have been consumed (glucose metabolism). Historically, this is the "diabetes" which has been associated with sugary urine (glycosuria).
Role of the pancreas
In 1683, a surgical experiment by Johann Conrad Brunner almost led to a medical breakthrough. He excised the pancreas of a neighbour's hunting dog, causing polyuria and polydipsia. Brunner very clearly described these classic symptoms in pancreatectomized dogs, but made no association with diabetes.
In 1788, Thomas Cawley published a case study in the London Medical Journal based on an autopsy of a diabetic patient. He observed stones and signs of tissue damage in the patient's pancreas, noting that the "right extremity of the pancreas was very hard, and appeared to be scirrhous." Considering the idea that diabetes "be not a disease of the kidneys", he suggested that "a cure may have been effected... provided the stomach and organs subservient to digestion had retained their digestive power". In the decades that followed, Richard Bright (1831) and Von Recklinhausen (1864) also reported gross changes in the pancreas of diabetic patients. Claude Bernard demonstrated the function of pancreatic juice in digestion between 1849 and 1856, clarifying an important link in the pathophysiology of diabetes.
In 1889, Joseph von Mering and Oskar Minkowski excised the pancreas of a dog, which soon developed the symptoms of diabetes. According to some accounts, Minkowski was taught by his supervisor, Bernhard Naunyn, to test for sugar in urine whenever he noticed polyuria. According to some other accounts, a laboratory attendant pointed out that only the urine of the pancreatectomized dogs attracted flies, prompting the researchers to test for sugar. Ultimately, the pair tested for sugar in the urine and confirmed the connection with diabetes mellitus. This event is commonly credited as the formal discovery of a role for the pancreas in diabetes. While the researchers continued to work on obtaining a pancreatic extract, they were unable to obtain the presumed anti-diabetic substance.
In 1893, Edouard Hédon in Montpellier conducted a pancreatectomy in two stages. In the first, he took out almost all of the pancreas, cutting off the supply of pancreatic juice entirely. He then left a small remnant of pancreas grafted under the dog's skin. The dog did not become diabetic until the remaining graft was also excised, leading Hédon to the conclusion that the pancreas must have two functions: digestion via an external secretion, and carbohydrate metabolism via some internal secretion that was released directly into the bloodstream. John MacLeod, among the Toronto group that later isolated and purified insulin for clinical use, cited this finding as the most convincing proof of an internal secretion in his 1913 book, Diabetes: Its Pathological Physiology.
Also in 1893, Édouard Laguesse suggested that the islet cells of the pancreas, described as "little heaps of cells" by Paul Langerhans in 1869, might play a regulatory role in digestion. These cells were named Islets of Langerhans after the original discoverer. Soon after, it was established that the role of the pancreas in carbohydrate metabolism could be localized to the islets; Eugene Lindsay Opie (1901) confirmed this connection in relation to diabetes mellitus. In 1909, Belgian physician Jean de Mayer hypothesized that the islets secrete a substance that plays this metabolic role, and termed it insulin, from the Latin ('island'). Sir Edward Albert Sharpey-Schafer independently proposed the same in 1916, not knowing at the time that de Meyer had made the same suggestion a few years prior.
The endocrine role of the pancreas in metabolism, and indeed the existence of insulin, was further clarified between 1921 and 1922 when a group of researchers in Toronto, including Frederick Banting, Charles Best, John MacLeod, and James Collip, were able to isolate and purify the extract.
Types of diabetes mellitus
Between 1850 and 1875, French researchers Apollinaire Bouchardat and E. Lancereux acknowledged a need for classification. They distinguished between those diabetics that were lean, had severe symptoms, poor outcomes, and pancreatic lesions at autopsy, and those that were overweight, presented later in life with a milder form of the disease and had a better prognosis if put on a low-calorie diet. These descriptions are comparable to the two types identified by Ayurvedic physicians Sushruta and Charaka (400–500 AD), with one type being associated with youth and the other with being overweight.
Harold Percival Himsworth established a clearer distinction in 1936, differentiating two types of diabetes based on sensitivity to insulin (both injected and pancreatic). In 1950, R. D. Lawrence observed that some diabetics were deficient in insulin and that some were not. Philip Hugh-Jones, while working in Jamaica in 1955, clarified Lawrence's classification and coined the terms "type 1" and "type 2" diabetes. He also noted a rarer variety observed in insulin-resistant youth (whose condition could not be placed into the two types). He called this third group "type J", where J stood for Jamaica.
The terms type 1 and 2 were for some time forgotten. In 1976, they were revived and popularized by Andrew Cudworth after he discovered the link between type 1 diabetes and a specific genetic marker.
Diabetes insipidus
In 1794, Johann Peter Frank gave a relatively clear description of diabetes insipidus, as a "long continued abnormally increased secretion of non-saccharine urine which is not caused by a diseased condition of the kidneys". This remained the general state of knowledge for another century. William Osler, in the first edition of his textbook (1892), summarized the pathophysiology of the condition as follows: "The nature of the disease is unknown. It is doubtless of nervous origin. The most reasonable view is that it results from a vasomotor disturbance of the renal vessels... giving rise to continuous renal congestion."
In 1912, Alfred Eric Frank, then working on diabetes mellitus in the department of Oskar Minkowski in Breslau, reported a specific link to the pituitary gland upon observing a case of a man who had survived after shooting himself in the temple. Morris Simmonds drew the same connection in 1913. Thereafter, numerous reports documented cases of diabetes insipidus associated with pituitary lesions, steadily accumulating evidence favouring the hypothesized connection.
George Oliver and Edward Albert Schafer were among the first researchers to document its endocrine functions. In the first two decades of the 20th century, however, a number of conflicting reports on the diuretic versus anti-diuretic properties of the pituitary extract caused confusion in the field. A general agreement was reached that some of the results that reported diuresis was due to increased pressure and blood flow to the kidney, while the posterior pituitary extract had an antidiurectic effect. By the 1920s, accumulated findings defined diabetes insipidus as a disorder of the pituitary.
The main question now became whether the cause of diabetes insipidus lay in the pituitary gland or the hypothalamus, given their intimate connection. In 1920, Jean Camus and Gustave Roussy summarized a number of years of research, reporting that they had produced polyuria in dogs by puncturing the hypothalamus while leaving the pituitary intact. These results were later replicated by many others. Over the next few decades, various competing hypotheses arose as to where and how the "posterior lobe hormones" were produced, transported, and stored. Finally in 1954, Berta and Ernst Scharrer concluded that the hormones were produced by the nuclei of cells in the hypothalamus.
Types of diabetes insipidus
Since about 1850 it had been known that diabetes insipidus might be a hereditary disorder. In 1945, it was noted that vasopressin had no effect on treating some patients with familial diabetes. Based on this clue, it soon came to light that there exist two types of hereditary diabetes insipidus. In 1947, the anti-diuretic hormone (ADH)-insensitive variety was termed nephrogenic diabetes insipidus (NDI), and attributed to a defect in the loop of Henle and the distal convoluted tubule. Since then, acquired forms of NDI have also been identified and associated with a broad range of causes.
Gestational diabetes insipidus has also been identified as a rare variety of disease that manifests in the third trimester of pregnancy and the early postpartum period.
Treatment and intervention
Diabetes mellitus
Dietary intervention
Remedies for diabetes before the mid-1800s often consisted of blends of ingredients, bloodletting, and opium (which was still being mentioned by William Osler in 1915). Another treatment that prevailed into the 20th century was to provide the patient with extra nourishment to compensate for the loss of nutrients to urine. Patients under this regimen were advised to eat as much as possible; sometimes, to eat extra large quantities of sugar. This was misguided advice that resulted in early deaths. Meanwhile, greater success at controlling diabetes was found as physicians began to notice that fasting, not overfeeding, seemed to improve the symptoms of diabetes. Dietary restriction was first reported successful by John Rollo in 1797, and later by Apollinaire Bouchardat, who observed the disappearance of glycosuria in his patients during the rationing while Paris was besieged by the Germans in 1870. A variety of sugar-free, low-carbohydrate diets (occasionally involving physical restraint of patients lacking self-discipline) became increasingly popular.
Among others, Frederick Madison Allen's "starvation diet" was notoriously spartan, but was shown to extend life expectancy. Elizabeth Hughes Gossett, later among the first people to be treated with insulin, was among Allen's patients.
Pancreatic extracts before insulin
The limit to early diabetes control was partly due to the common-sense assumption that the stomach was wholly responsible for nutrient metabolism. As physiologists came to better understand the metabolic role of other organs, they began to hypothesize alternative causes for the disease. Through accumulating evidence, it was established that the "cause" of diabetes could be localized to the pancreas, then to its internal secretion (see: History of diabetes#Pathophysiology#Role of the pancreas). These findings fueled attempts to treat diabetes in animals and humans with direct extracts from the pancreas, by no less than 400 researchers according to historian Michael Bliss.
In the early 1900s, Georg Ludwig Zuelzer experimented extensively with pancreatic extracts. After initial tests on rabbits, he injected his extracts (which he called acomatol) on humans to clear but inconsistent success and severe side-effects. He nonetheless took out an American patent on his yet-problematic extracts. Unfortunately, Zuelzer was ultimately unable to purify the extract due to difficulty obtaining pancreases, a lack of funding, and interruption by World War I. Ernest Lyman Scott, studying at the University of Chicago between 1911 and 1912, also obtained some promising results but was discouraged from continuing.
In 1913, John MacLeod, at the time several years into research in the area of carbohydrate metabolism and blood sugar behaviour, synthesized the state of research in Diabetes: Its Pathological Physiology. He concluded that there was an internal secretion of the pancreas, but suggested several reasons why it may never be captured in a pancreatic extract. Between 1910 and 1920, techniques for measuring blood sugar (glucose test) were rapidly improved, allowing experiments to be conducted with greater efficiency and precision. These developments also helped establish the notion that high blood sugar levels (hyperglycemia), rather than glycosuria, was the important condition to be relieved.
Working at the Rockefeller Institute for Medical Research between 1915–1919, Israel Kleiner reported convincing results on the effect of ground pancreas solutions on blood sugar levels, using rigorous experimental controls which "theoretically... support[ed] the internal secretion hypothesis of the origin of diabetes" and "practically... suggest[ed] a possible therapeutic application." He discontinued this work upon leaving Rockefeller institute in 1919, for reasons not clearly known. Romanian scientist Nicolae Paulescu, another notable figure in the search for the anti-diabetic factor, began experimenting in 1916 using a slightly saline pancreatic solution like Kleiner's. After being interrupted by the Battle of Bucharest and the postwar turmoil, he published his first results in French in 1920 and 1921. His extracts resulted in clear reduction of blood and urinary sugar in the tested dogs, but had no immediate effect in his human patients (through rectal injection) that could not be duplicated by doses of saline alone. Paulescu took out a Romanian patent on his solution (which he called "pancréine") and method of production, but during the next year, made no further progress with his work due to a lack of funding.
Insulin
In October 1920, Frederick Banting took interest in carbohydrate metabolism while preparing a talk he was to give his physiology students at Western University in London, Ontario. He encountered an article by Moses Barron which reported an autopsy of a patient whose pancreatic stone had obstructed the main pancreatic duct, but most of the islet cells had survived intact. Banting wrote a note on October 31 of that year describing his thinking: "Ligate pancreatic ducts of dog. Keep dogs alive till acini degenerate leaving Islets. Try to isolate the internal secretion of these to relieve glycosurea [sic]"
On November 8, 1920, Banting met with John Macleod, a senior professor of physiology at the University of Toronto, to ask if he might mount a research project on the internal secretion of the pancreas. Banting lacked experience in physiological research and had superficial knowledge of the subject. Nonetheless, Macleod took some interest and accepted Banting's request to work in his lab. On account of what may have interested Macleod, Michael Bliss considers the following:Speculation is in order here and is permissible because we have some idea of Macleod's knowledge of the literature. Whether he and Banting were discussing grafting or extracting, what must have appealed to Macleod as "never having been tried before" was the idea of somebody experimenting with degenerated or atrophied pancreas. Now there was nothing new in the idea of producing degeneration or atrophy of the acinar tissues by ligating the pancreatic ducts—all sorts of researchers had done this. Their interest, however, had been almost entirely in measuring the relative amounts of degeneration that took place in the various components of the pancreas, particularly the relative changes in the acinar and islet cells... Nobody had either tried to prepare a graft or administer an extract using a fully degenerated pancreas. And yet, theoretically, if there was an internal secretion, and if it did come from the islets of Langerhans, and if it was the acinar cells but not the islets that degenerated after the ducts were ligated, and if two or three other conditions held good, then perhaps some interesting results would follow. Even if the results were negative, it was the kind of experiment that ought to have been tried long ago, if only for completeness's sake.
Banting, Macleod, and student assistant Charles Best began the first experiment on May 17, 1921. On June 14, Macleod left for Scotland and advised remotely through the summer, returning on September 21. During this time, Banting and Best obtained mixed but encouraging results. Since they began with the hypothesis (months later falsified through their own work) that it was necessary to avoid the external secretion in order to obtain the internal secretion, they first used degenerated pancreas, then used foetal pancreas obtained from slaughterhouses. Progress accelerated through December 1921 as it was clarified that pancreatic extracts could be used without removing the external (digestive) secretion.
As the group prepared for clinical trials, biochemist James Collip joined the team at Banting's request to help purify the extract for human injection. On January 23, 1922, Leonard Thompson was successfully treated with Collip's extract at Toronto General Hospital. Six more patients were treated by February 1922 and quickly experienced an improved standard of life. Other notable early recipients of insulin included Elizabeth Hughes, Constance Collier, James D. Havens, and Theodore Ryder. In April 1922, the Toronto group jointly authored a paper summarizing all work thus far, and formally proposed to name the extract "insulin". In October 1923, Banting and Macleod were awarded the Nobel Prize in Physiology based on a nomination by August Krogh for "the discovery of insulin and their exploration of its clinical and physiological characteristics". Banting and Macleod publicly shared the prize with Best and Collip, respectively.
A diabetes clinic was established at Toronto General Hospital that summer to increase capacity for treatment by Banting and collaborating physicians. The non-commercial Connaught Laboratories collaborated with researchers to scale production. Once limits were reached, Toronto contracted with Eli Lilly and Company beginning May 1922 with some caution regarding the commercial nature of the firm (see: Insulin#History of study#Patent).
Nobel Prize controversy
The 1923 Nobel Prize in Physiology awarded to Frederick Banting and John Macleod—publicly shared with Charles Best and James Collip, respectively—sparked controversy as to who was due credit "for the discovery of insulin". Early mass-reproduced accounts of the discovery often emphasized the role of Banting and Best's work, sidelining Macleod and Collip's contributions. This lopsided narrative persisted due to limited availability of documentary evidence and sustained differences in researchers' attitudes toward claiming recognition. During their lifetime, Banting (d. 1941) and Best (d. 1978) were more active—and in some ways, more obviously placed—than Macleod (d. 1935) and Collip (d. 1965) in emphasizing their contributions to the work. However, the criteria advanced to prioritize the pair's early work alone (before the extract was purified) would itself run into challenges in the 1960s and 1970s as attention was drawn to successes in the same year (Nicolae Paulescu) or earlier (George Ludwig Zuelzer, Israel Kleiner).
As tends to be true of any scientific line of inquiry, "the discovery of a preparation of insulin that could be used in treatment" was made possible through the joint effort of team members, and built on the insight of researchers who came before them. In 1954, American doctor Joseph H. Pratt, whose lifelong interest in diabetes and the pancreas went back well before the Toronto discovery, published a "reappraisal" of Macleod and Collip's contributions in refining Banting and Best's flawed experiments and crude extract. After Best died in 1978 and complete documentation (including Banting's papers and Macleod's account of events) became available through the Thomas Fisher Rare Book Library, historian Michael Bliss compiled a comprehensive account of the events surrounding the discovery of insulin. Notably, Bliss's account reviews the nominations and Nobel Prize committee's own investigations that culminated in the 1923 decision.
Metformin
In 1922, metformin was developed for the treatment of type 2 diabetes mellitus.
Further developments
Other notable discoveries since the early development of insulin and metformin include:
Development of the long acting insulin NPH in the 1940s by Novo Nordisk
Identification of the first of the sulfonylureas in 1942
Reintroduction of the use of biguanides for type 2 diabetes in the late 1950s. The initial phenformin was withdrawn worldwide (in the U.S. in 1977) due to its potential for sometimes fatal lactic acidosis and metformin was first marketed in France in 1979, but not until 1994 in the US.
The determination of the amino acid sequence of insulin (by Sir Frederick Sanger, for which he received a Nobel Prize). Insulin was the first protein that the amino acid structure was determined.
The radioimmunoassay for insulin, as discovered by Rosalyn Yalow and Solomon Berson (gaining Yalow the 1977 Nobel Prize in Physiology or Medicine)
The three-dimensional structure of insulin
Dr Gerald Reaven's identification of the constellation of symptoms now called metabolic syndrome in 1988
Demonstration that intensive glycemic control in type 1 diabetes reduces chronic side effects more as glucose levels approach 'normal' in a large longitudinal study, and also in type 2 diabetics in other large studies
Identification of the first thiazolidinedione as an effective insulin sensitizer during the 1990s
In 1980, U.S. biotech company Genentech developed biosynthetic human insulin. The insulin was isolated from genetically altered bacteria (the bacteria contain the human gene for synthesizing synthetic human insulin), which produce large quantities of insulin. The purified insulin is distributed to pharmacies for use by diabetes patients. Initially, this development was not regarded by the medical profession as a clinically meaningful development. However, by 1996, the advent of insulin analogues which had vastly improved absorption, distribution, metabolism, and excretion (ADME) characteristics which were clinically meaningful based on this early biotechnology development.
In 2005, a new drug to treat type 2 diabetes, derived from the Gila monster, was approved by the Food and Drug Administration. The venom of the lizard contains exendin 4, which triggers one of the insulin-releasing pathways.
Diabetes insipidus
In 1913, researchers in Italy (A. Farini and B. Ceccaroni) and Germany (R. Von den Velden) reported the anti-diuretic effect of the substance extracted from the posterior lobe of the pituitary gland. The hormone responsible for this effect was later isolated and named vasopressin. Even while the pathophysiology of diabetes insipidus was being further clarified, these findings made possible a relatively simple and effective treatment such that physicians could begin to control the disease. Various preparations of the extract were produced and made commercially available by the pharmaceutical industry through the 20th century.
In 1928, Oliver Kamm and his colleagues posited two active principles in the pituitary extract: one with antidiuretic and pressor properties (vasopressin), and another with uterotonic properties (oxytocin). In a series of landmark achievements between 1947 and 1954 which culminated in a Nobel Prize in Chemistry (1955), Vincent du Vigneaud isolated, sequenced, and synthesized oxytocin and vasopressin. Today, synthesized and modified vasopressin is used to treat the condition.
Notes
References
External links
The Discovery and Early Development of Insulin – UNESCO Memory of the World Register Collection at the University of Toronto
Further reading
American Association of Clinical Endocrinologists Type II Lifestyle Guidelines
Diabetes
Diabetes
|
30949565
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dan%20Irimiciuc
|
Dan Irimiciuc
|
Dan Irimiciuc
Dan Constantin Irimiciuc (born 9 May 1949) is a retired Romanian sabre fencer. He won team silver medals at the 1974 and 1977 World Championships, and team bronze medals at the 1975 World Championships and 1976 Olympics. He was awarded the Romanian Order of "Sports Merit" in 1974 (Class III) and 1976 (Class I).
References
External links
1949 births
Living people
Romanian male sabre fencers
Olympic fencers for Romania
Fencers at the 1972 Summer Olympics
Fencers at the 1976 Summer Olympics
Olympic bronze medalists for Romania
Olympic medalists in fencing
Sportspeople from Iași
Medalists at the 1976 Summer Olympics
Summer World University Games medalists in fencing
FISU World University Games bronze medalists for Romania
Medalists at the 1973 Summer Universiade
Medalists at the 1977 Summer Universiade
20th-century Romanian sportspeople
21st-century Romanian people
|
1921055
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Сновська міська рада
|
Сновська міська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Сновському районі Чернігівської області. Адміністративний центр — місто Сновськ.
Загальні відомості
Сновська міська рада утворена в 1923 році.
Територія ради: 17,962 км²
Населення ради: 11393 осіб (станом на 1 січня 2011 року)
Територією ради протікає річка Снов
Населені пункти
Міській раді підпорядковані населені пункти:
м. Сновськ
Склад ради
Рада складається з 26 депутатів та голови.
Голова ради: Медведьов Олександр Олександрович
Секретар ради: Самойлова Наталія Володимирівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки
Джерела
Відомості про сільські, селищні, міські ради
Адміністративний устрій Сновського району
Міські ради Чернігівської області
|
138283
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nisqually%20Reservation
|
Nisqually Reservation
|
Nisqually Reservation
The Nisqually Reservation, also known as Nisqually Indian Reservation is a federally recognized Indian reservation in Thurston County, Washington, United States. The population was 668 at the 2020 census.
History
Nisqually Indian Reservation was formed in 1854 after the signing of the Treaty of Medicine Creek. The portion northeast of the Nisqually River, totaling , was condemned in 1918 by Pierce County for use by the U.S. Army during the establishment of Fort Lewis. The Nisqually Tribe was compensated $75,840 by an Indian Board; an additional $65,000 was appropriated by the federal government in 1921 to landowners in recognition of the "unfair payment".
Geography
The Nisqually Reservation is located at (47.006162, -122.669733).
According to the United States Census Bureau, the Nisqually Indian Community CDP (census-designated place, as the reservation is title for census purposes, has a total area of 2.7 square miles (7.1 km2), of which, 2.7 square miles (7.0 km2) of it is land and 0.37% is water.
Demographics
As of the census of 2000, there were 588 people, 173 households, and 149 families residing in the CDP. The population density was 216.5 people per square mile (83.5/km2). There were 178 housing units at an average density of 65.5/sq mi (25.3/km2). The racial makeup of the CDP was 26.70% White, 1.36% African American, 60.71% Native American, 0.68% Asian, 1.36% Pacific Islander, 0.85% from other races, and 8.33% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 5.61% of the population.
There were 173 households, out of which 45.1% had children under the age of 18 living with them, 50.3% were married couples living together, 23.7% had a female householder with no husband present, and 13.3% were non-families. 9.2% of all households were made up of individuals, and 2.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 3.40 and the average family size was 3.50.
In the CDP, the age distribution of the population shows 36.6% under the age of 18, 12.4% from 18 to 24, 25.5% from 25 to 44, 20.6% from 45 to 64, and 4.9% who were 65 years of age or older. The median age was 26 years. For every 100 females, there were 87.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.3 males.
The median income for a household in the CDP was $35,000, and the median income for a family was $38,750. Males had a median income of $34,250 versus $25,096 for females. The per capita income for the CDP was $14,094. About 13.7% of families and 18.2% of the population were below the poverty line, including 18.4% of those under age 18 and 26.1% of those age 65 or over.
Education
The census-designated place is divided between North Thurston Public Schools and Yelm Community Schools.
See also
Nisqually tribe
Nisqually Indian Tribe of the Nisqually Reservation
Notes
Census-designated places in Thurston County, Washington
Census-designated places in Washington (state)
American Indian reservations in Washington (state)
|
14828011
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zara%20Dolukhanova
|
Zara Dolukhanova
|
Zara Dolukhanova
Zara Aleksandrovna Dolukhanova (15 March 1918 – 4 December 2007) was a Soviet Armenian mezzo-soprano who achieved fame performing on many lauded radio broadcasts of operas and works from the concert repertoire during the 1940s through the 1960s. Although considered one of Soviet-era Russia's most accomplished opera singers, Dolukhanova made only a relatively small number of appearances on the actual opera stage and her fame rests primarily in her extensive work for radio and performances on the concert stage.
Dolukhanova's voice was a rare coloratura-mezzo, of unique clarity and unusually wide range. Considered one of the great singers of the Soviet era, Dolukhanova was notable for her championing of the operas of Gioachino Rossini, drawing particular acclaim for her Isabella in L'italiana in Algeri and Angelina in La Cenerentola. She also performed a wide range of works from concert repertoire that encompassed most of the great Russian composers as well as numerous works by Handel, Haydn, Mozart and Meyerbeer. In 1966, she was awarded the Lenin Prize.
Life
Dolukhanova was born Zara Makaryan, in Moscow, to parents of Armenian and Kurdish descent. Her mother, Elena Makaryan, was also a professional singer, and her father, Aghasi Makaryan, was a professional flautist, clarinettist and trumpeter. She first studied the piano, then the violin, but finally decided at age 16 that she wanted to study singing. She studied at the Gnessin Institute in Moscow with V. Belyayeva-Tarassevitch. She made her operatic debut in 1938 at the Yerevan Opera Theatre as Siebel in Gounod's Faust. She remained a member of that company for the next three years, singing mainly minor roles.
Shortly after leaving the Yerevan Opera Theatre, Dolukhanova married the composer Alexander Dolukhanian, and from this point on used her married name when she performed. She continued to perform with minor opera houses in Armenia until she and her husband relocated to Moscow in 1944, when she was appointed as a soloist with the USSR All-Union Radio Symphony Orchestra. She sang often with the orchestra over the next two decades, including in the world premiere of Sergei Prokofiev's On Guard for Peace. In 1959, she became a leading soloist with the Moscow Philharmonic Orchestra, performing with the orchestra frequently during the 1960s. After 1963, she began to take on soprano roles, including the title roles in Norma, Aida, and Tosca. She notably performed in the Russian premieres of Suor Angelica and Strauss's Four Last Songs, as well as the 1955 world premiere of Shostakovich's song cycle From Jewish Folk Poetry.
Outside of Russia, Dolukhanova maintained an unusually active concert and recital schedule for a Soviet-era artist. She made her United States debut at Carnegie Hall in New York City in 1959 and also toured the United Kingdom, Scandinavia, Japan, New Zealand, and Latin America during her career.
In 1970, Dolukhanova retired from singing and joined the voice faculty at the Gnessin Institute, where she taught for more than twenty-five years. Among her pupils was the mezzo-soprano Olga Borodina.
She died in Moscow.
Recordings
Rossini: L'italiana in Algeri: Zara Dolukhanova, A. Nikitin, Vladimir Zakharov, Georgi Abramov, Anatoly Tikhonov, Moscow Philharmonic Orchestra, Moscow Radio Chorus, conductor: Samuil Samosud. Gala Records, 1951.
Rossini: Zolushka – La cenerentola: Zara Dolukhanova, Anatoly Orfenov, Vladimir Zakharov, Genady Troitsky, Moscow Radio Orchestra, Moscow Radio Chorus, conductor: Onissim Bron. 1950.
Honours and awards
Order of Merit for the Fatherland 4th class (14 March 2003)
Medal "For the Development of Virgin Lands"
Jubilee Medal "In Commemoration of the 100th Anniversary since the Birth of Vladimir Il'ich Lenin"
Medal "Veteran of Labour" (1984)
Jubilee Medal "50 Years of Victory in the Great Patriotic War 1941-1945"
Medal "In Commemoration of the 850th Anniversary of Moscow"
Lenin Prize (1966)
State Prize of the USSR
People's Artist of the USSR (1990)
Miner's Glory Medal
References
External links
Official English Website
Biography
1918 births
2007 deaths
Soviet women opera singers
Operatic mezzo-sopranos
Gnessin State Musical College alumni
Soviet Armenians
Musicians from Moscow
|
49576206
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kaydak%20Inlet
|
Kaydak Inlet
|
Kaydak Inlet
The Kaydak Inlet or Sor Kaydak is a narrow inlet or arm at the eastern end of the Dead Kultuk (former Komsomolets), a bay of the Caspian Sea in the coast of Kazakhstan. Located at the mainland end of the bay, it forms the eastern limit of the Buzachi Peninsula, at the north of the Mangyshlak Peninsula. The inlet was shallow and cut deep into the coast extending east and then roughly southwards in a SSW direction. Like all shallow gulfs of the eastern shores of the Caspian, it had a high salinity.
In the same manner as the Dead Kultuk, the Kaydak Inlet had a distinct coastline in former times, but in the 1990s and 2000s, with higher Caspian Sea levels, the water penetrated inland through the neck of the bay producing waterlogged marshes. At times of higher water level both the bay and the inlet were filled with Caspian Sea water. The water in the shallow inlet had striking colours, in which delicate tones of blue or of brown predominated according to the seasons.
With shrinking Caspian Sea level in the 2020s as a result of global warming and increased evaporation, the Kaydak Inlet became dry.
Cartography
The area was mapped by Fedor Ivanovich Soimonov during the Caspian Expedition, which surveyed the Caspian Sea from 1719 to 1727, but was only accurately described later by G. S. Karelin in 1832.
See also
Dead Kultuk
Sor (geomorphology)
References
External links
Caspian Sea Biodiversity
Overview of oil and natural gas in the Caspian Sea region Last Updated: August 26, 2013
Bodies of water of Kazakhstan
Bays of the Caspian Sea
Inlets of Europe
|
15910716
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Milutin%20%C5%A0o%C5%A1ki%C4%87
|
Milutin Šoškić
|
Milutin Šoškić (Serbian Cyrillic: Милутин Шошкић; 31 December 1937 – 27 August 2022) was a Serbian professional footballer who played as a goalkeeper. He is considered one of FK Partizan's greatest players.
Biography
He was born in Jablanica, a village near Peć from father Jeremija, a royal officer and mother Radunka, as the fourth child in the family. The ancestor of the Šoškić family is from Bratonožići, at the beginning of the 18th century he moved to Ulotina, and one branch of the family later went to live in Jablanica. He grew up in a patriarchal family. World War II he spent in exile in Serbian Patriarchate of Peć.
Playing career
Šoškić started training football when he was 11 in Red Star, for which he played six months, but because of a small misunderstanding with the host of the stadium, he decided to continue his career at Partizan where he spent most of his career.
Soon after Šoškić was called to play for Yugoslavia youth team, captain and the best individual of Partizan youth setup which won two National Championship titles. He quickly became standard starter for the first team of the Black-Whites, for which he played totally 387 matches during his time at the club.
After performing well at Partizan he was invited to play for the Yugoslavia national team. Šoškić inherited the position of Vladimir Beara as a new goalkeeper. For Yugoslavia he played 50 games.
First big competition that Šoškić played with the national team was 1960 European Nations' Cup. Team won the silver medal after winning in semi-final match against competition host France with the result of 5–4 which is still a record to this day of most goals scored in a single match in UEFA European Championship. In the finals Yugoslavia was defeated by Soviet Union 2–1 after extra time.
That same year Šoškić won an Olympic gold medal at the 1960 Summer Olympics in Rome, Italy with the Yugoslavia national team. They topped their pool consisting of Bulgaria, United Arab Republic and Turkey before beating Italy in the semi-finals and crowning themselves champions after beating Denmark 3–1 in the final. At the tournament, Šoškić only conceded six goals.
At the 1962 FIFA World Cup in Chile Yugoslavia won fourth place after being defeated by Czechoslovakia 3–1 in semi-finals and Chile 1–0 in a third place match.
Šoškić experienced great recognition when he was invited to play in the 1963 England v Rest of the World football match at Wembley Stadium and secured his place among best football players of that time.
European Cup with Partizan
In the sixties "Partizan's babies" were dominant to that extent in Yugoslav First League so much that in five league seasons they lifted the trophy four times, of that three times in a row 1960–61, 1961–62 and 1962–63.
By winning the Yugoslav championship in the 1964–65 season, Partizan acquired the right to play in the European Cup 1965–66. Partizan was led by coach Abdulah Gegić.
In the preliminary round Partizan played against French champions FC Nantes. With a 2:0 win in Belgrade at JNA Stadium and a draw 2:2 in a return match at Stade Marcel-Saupin, first obstacle was skipped with a total score of 4:2.
The next opponent was the champion of West Germany, SV Werder Bremen. Werder was eliminated with a total score of 3:1, in Belgrade it was 3:0 and on Weser-Stadion in Bremen 0:1.
In the quarter-finals Partizan had to face champions of Czechoslovakia, AC Sparta Prague. First game at Stadion Letná Partizan lost with 4:1, but won the second game in Belgrade with the result 5:0 and thus qualified for the semi-finals with a total score of 6:4.
In the semi-finals, they were facing English giants Manchester United with David Herd, Denis Law, Bobby Charlton and George Best. Partizan's babies won with a total score of 2:1 (2:0 in Belgrade and 0:1 in the return match at Old Trafford) and advanced to the finals.
On 11 May 1966, European Cup Final was played at Heysel Stadium in Brussels in front of 55,000 spectators. Partizan faced Spanish champions Real Madrid and took the lead in the 55th minute with a goal by Velibor Vasović. However, with two goals first by Amancio and second by Fernando Serena, Real managed to defeat Partizan and win the European title.
Going abroad
When the conditions for going abroad were met, Šoškić decided to accept the offer of the West German FC Köln. He had the status of the first goalkeeper in the new club and good financial conditions. With good games, he gained the respect of his teammates and fans. However, a severe leg fracture soon followed, which caused a long break and jeopardized the continuation of his career. Šoškić returned to active football, but a new leg fracture finally forced him to end his career.
Coaching career
After finishing his playing career, he finished high school coaching. He then became a coach at OFK Beograd which he remained for 5 years. Then he took over OFK Kikinda which he led in Yugoslav Second League. Then he returned to Partizan to be one of the assistant coaches. He worked together with Bora Milutinović and Nenad Bjeković. At that time, Partizan had several quality goalkeepers such as: Fahrudin Omerović, Ranko Stojić and Rade Zalad.
After Milutinović became the coach of United States national soccer team in 1993 Šoškić was appointed the goalkeeper's coach. He remained even after Milutinović left in 1995, continuing to work with the team under head coaches Steve Sampson and later Bruce Arena. He left the team along with Arena after the 2006 FIFA World Cup. During that time, the Americans participated in four World cups and had several quality goalkeepers such as: Brad Friedel, Kasey Keller, and Tim Howard.
Death
Šoškić died on 27 August 2022.
References
External links
1937 births
2022 deaths
Footballers from Peja
Kosovo Serbs
Serbian men's footballers
Yugoslav men's footballers
Men's association football goalkeepers
Yugoslavia men's international footballers
1960 European Nations' Cup players
1962 FIFA World Cup players
Olympic medalists in football
Footballers at the 1960 Summer Olympics
Olympic footballers for Yugoslavia
Olympic gold medalists for Yugoslavia
FK Partizan players
1. FC Köln players
FK Partizan managers
OFK Beograd managers
Yugoslav First League players
Bundesliga players
Serbian football managers
Yugoslav football managers
FK Partizan non-playing staff
United States men's national soccer team non-playing staff
Medalists at the 1960 Summer Olympics
Serbian expatriate men's footballers
Yugoslav expatriate sportspeople in West Germany
Expatriate men's footballers in West Germany
Yugoslav expatriate men's footballers
|
1809773
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BD%20%D0%A8%D0%BC%D1%96%D1%82%D1%82
|
Флоран Шмітт
|
Флоран Шмітт — французький композитор, популярність якого припала на початок XX ст.
Життєпис
Народився в Мерт і Мозель. Брав уроки музики в Нансі у композитора Гюстава Сандрі. У дев'ятнадцять років вступив на навчання у Паризьку консерваторію. В 1900 році здобув Римську премію. З 1929 і до 1939 р. Шмітт працював музичним критиком у Le Temps.
Флоран Шмітт написав значну кількість творів (138 опусів) у різних музичних жанрах. Найвідоміші з них: Псалом op.38 для сопрано, хору, оркестру та органа, Концертна симфонія op. 82 для фортепіано з оркестром, «Антуан і Клеопатра» (6 симфонічних картин), Друга симфонія (1958 р., останній твір композитора), балети «Трагедія Саломеї» (op.50) та La Semaine du petit elfe Ferme-l'oeil (op. 74), музика до кінофільму «Саламбо».
Камерні твори: Sonata Libre для скрипки і фортепіано, струнний квартет, квартети для духових інструментів, пісні, фортепіанні твори.
Цикл фортепіанних ансамблів в чотири руки La Semaine du petit elfe Ferme-l'oeil (op. 58) був написаний у 1924 р. під впливом казки Ганса Крістіана Андерсена. Значно пізніше композитор переробив його на однойменний балет (op.74) і поставив його у Паризькій комічній опері (1924 р.).
Примітки
Джерела
Wybrane utwory kompozytorów francuskich na fortepian na 4 ręce.Redakcja: Emma Altberg.Polskie Wydawnictwo Muzyczne. 1967.
Французькі композитори
Члени Королівської академії наук, письменства та витончених мистецтв Бельгії
Уродженці Мерта і Мозеля
Німці Франції
Композитори-імпресіоністи
|
121755
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%82
|
Гідронавт
|
Гідронавт (рос. гидронавт; англ. hydronaut; нім. Hydronaut) — спеціально підготовлена людина, яка може довгий час перебувати в підводній споруді (апараті), не виходячи на поверхню води чи землі.
Загальний опис
Акванавт — це будь-яка людина, яка залишається під водою, дихаючи під тиском навколишнього середовища протягом достатнього часу, щоб концентрація інертних компонентів дихального газу, розчинених у тканинах тіла, досягла рівноваги, у стані, відомому як насичення. Зазвичай це робиться в підводному середовищі існування на морському дні протягом періоду, що дорівнює або перевищує 24 безперервні години без повернення на поверхню. Цей термін часто обмежується вченими та академіками, хоча під час програми SEALAB була група військових акванавтів. Комерційних дайверів у подібних обставинах називають дайверами насичення. Акванавт відрізняється від підводника тим, що підводник обмежений рухомим підводним транспортним засобом, таким як підводний човен, який утримує тиск води. Термін "гідронавт" (Aquanaut) походить від латинського слова aqua («вода») плюс грецького nautes («моряк»), за аналогією з подібною конструкцією «астронавт».
Першою людиною-акванавтом був Роберт Стенуї, який провів 24 години на борту крихітного циліндра для однієї людини в (глибина 62 м) у вересні 1962 року біля Вільфранш-сюр-Мер на Французька Рив'єра. Військові акванавти включають Роберт Шітс, автор Робін Кук, а також астронавти Скотт Карпентер і Алан Шепард. Цивільний акванавт Беррі Л. Кеннон.. До наукових акванавтів належать Сільвія Ерл, Джонатан Гельфготт, Джозеф Б. МакІнніс Дік Рутковскі, Філ Нуйттен та близько 700 інших, у тому числі члени екіпажу (багато з них астронавти) місій NASA NEEMO у підводній лабораторії Aquarius.
Див. також
Гідронавтика
Примітки
Література і джерела
Інтернет-ресурси
Arctic IV (1975), documentary about Joseph MacInnis' Arctic dive
Професії
|
5062354
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Шведизація
|
Шведизація — це поширення та/або нав’язування шведської мови та культури або заходи, що мають це на меті. У контексті шведської експансії в межах Скандинавії шведизація може стосуватися як інтеграції Сконе (Сканії), Ємтланду та Богуслена в 1600-х роках, так і урядової політики щодо саамів і фінів у північній Швеції протягом 1800-х і 1900-х років.
Шведизація Сканії
В рамках Роскілльського договору наприкінці Другої Північної війни, всі території історичного регіону Сканія були передані Данією-Норвегією Шведській імперії на початку 1658 року. Для Шведської імперії було важливо інтегрувати нові суб’єкти та змусити сканців відчувати себе шведами, а не данцями. 16 квітня 1658 року представники знаті Сканії, Блекінге та Галланда, громадяни, духовенство та селяни зібралися в Мальме, щоб присягнути на вірність Карлу X Густаву. Король не був присутній, але був представлений порожнім кріслом, оточеним шведськими солдатами.
У 1662 році Швеція узгодила податки та правила в Сканії до податків і правил у решті країни. Деякі з нових правил дуже відрізнялися від попередніх данських; наприклад, lilla tullen ("мала митниця"), яка стягувала податок на всі товари, що ввозилися в міста.Інші зміни вимагали, щоб кожна міська рада мала щонайменше двох членів немісцевого шведського походження. Водночас мешканці Сканії отримали представництво в Риксдазі, на відміну від інших областей, що були завойовані Шведською імперією.
Коли Карл X Густав висадився в Гельсінгборзі в 1658 році, він зустрів на пірсі єпископа Педера Вінструпа з Лунда, який став рушійною силою для створення Лундського університету як шведської противаги Копенгагенському університету. У 1666 році його було засновано під назвою «Regia Academia Carolina», а офіційна церемонія відкриття відбулася в січні 1668 року.
Приблизно через два десятиліття після Роскілльського договору Швеція прагнула краще інтегрувати Сканію запроваджуючи зміни в місцевих церквах та впливаючи на місцеву мову. У 1681 році місцеві священники приєдналися до Церкви Швеції, а судові документи та церковне листування переймали дедалі більше граматичних рис .
Під час дансько-шведської війни наприкінці 1670-х років спалахнуло проданське повстання вільних стрільців. Це призвело до кампанії захоплення, катування та страти тих, хто не присягнув на вірність шведському королю. Ці заходи виявилися ефективними, і до 1709 року, коли Данія знову розпочала вторгнення у Сканію після Полтавської битви, місцеве ополчення чинило опір данським військам.
Коли в 1675 році почалася дансько-шведська війна, у Сканії проживало близько 180 000 людей. До 1718 року їх залишилося лише 132 800. Деякі snaphane втекли до Данії; близько 30 000 сканських хлопців було відправлено до шведської армії, багато з них потім було переселено до балтійського регіону. Водночас шведів заохочували заволодіти сканськими фермами та одружуватися з місцевими жінками.
Шведизація саамів і фінів
Починаючи з 1846 року, Швеція почала вживати заходів, що мали на меті визначення та контроль над її північними регіонами, а також на інтеграцію місцевого саамського та фінського населення зі шведською нацією. Попри те, що переписи населення почали розмежовувати саамів, фінів і шведів ще у 1805 році, протягом 19-го і 20-го століть ці визначення змінювалися залежно від мови, роду занять, релігії, батьківської лінії та імені.
Саами були поділені на різні групи: на оленярів, які продовжували вести кочовий спосіб життя і вважалися менш розвиненими, та фермерів, яких уряд вважав шведами, а не саамами. Політика (букв. 'Лапландець є лапландець') змушувала дітей осілих та дітей кочовиків навчатися по-різному. Наприкінці 1800-х років шведська мова стала єдиною мовою навчання в Торнедалені попри те, що він був населений здебільшого фінськомовними. У 1930-х роках для фінських і саамських дітей були створені школи-інтернати, де їм забороняли говорити рідною мовою і заохочували прийняти "цивілізовані" норми.
Подібні заходи припинили виконувати лише наприкінці 1970-х років, коли Швеція офіційно визнала саамів корінним народом Швеції. У 2009 році Риксдаг ухвалив Закон про мову ("Språklag" SFS 2009:600), який визнав саамські мови та мянкіелі офіційними мовами меншин Швеції, забезпечивши право використовувати ці мови в освіті та адміністративному судочинстві.
У 2020 році Швеція профінансувала створення незалежної комісії, що має на меті вивчення та документування минулих злочинів шведської держави, вчинених щодо саамів. Також було створено паралельну комісію для вивчення минулого "лікування" торнедальців.
Див. також
Норвегізація (культура)
Норвегізація саамів
Саамська школа
Примітки
Шведська імперія
Політична історія Швеції
Історія Європи
Історичне мовознавство
Фінсько-шведські відносини
Шведська мова
Культурна асиміляція
Історія Фінляндії
Мови Фінляндії
|
3771701
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Mambo%20Italiano
|
Mambo Italiano
|
Mambo Italiano
«Mambo Italiano» — популярна пісня . Вперше була виконана в 1954 році співачкою Розмарі Клуні і стала справжнім хітом у Великій Британії. Як зізнався сам автор, пісня була написана на паперовій серветці в одному з італійських ресторанів Нью-Йорка, він також сам придумав мелодію, наспівавши її по телефону продюсеру Мітчу Міллеру. Пісня являє собою пародію на музику в стилі мамбо, яка була популярна в той час.
Пісня спочатку була написана англійською, проте автор додав італійські, іспанські, неаполітанські і вигадані слова.
Кавер-версії
Слідом за Клуні в 1955 році свою версію пісні записав Дін Мартін, а роком пізніше — Карла Боні, чия версія стала одним з головних хітів 1956 року. У тому ж році записав кавер неаполітанський співак Ренато Карозоне.
У 2003 році Бетт Мідлер включила кавер на цю пісню в свій альбом Bette Midler Sings the Rosemary Clooney Songbook, присвячений творчості Розмарі Клуні. У 2006 році дочка Діна Мартіна Діна Мартін, випустила альбом Memories Are Made of This в пам'ять про батька, куди включила свою версію пісні.
Також існують версії на різних мовах: наприклад, турецький співак і актор Даріо Морено виконував пісню французькою мовою. Пісня з часом перейшла в інші жанри і стилі музики. Існує сальса-версія у виконанні Массімо Скалічі; поп-версія в'єтнамської групи Hồ Quang Hiếu; рок-версія від Маттіаса Еклунда. У 2000 році британська група Shaft випустила популярний кавер на «Mambo Italiano» в стилі електроніки.
Семпли з «Mambo Italiano» використовували такі артисти, як Леді Гага для «Americano» і Іггі Азалія для «Lola».
Чарти
Використання в кіно
Софі Лорен танцювала під інструментальну версію пісні в італійській комедії «Хліб, любов і...» 1955 року. Оригінальну версію пісні можна почути у фільмах «Заміжня за мафією» (1988), «Русалки» (1990), «Довга ніч» (1996), «Блакитноокий Міккі» (1999) і «Секс в невеликому місті» (2004).
Примітки
Посилання
Сингли, які очолювали UK Singles Chart
Пісні 1954
|
4634397
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Quick%20Escape
|
Quick Escape
|
Quick Escape
«Quick Escape» — пісня американського рок-гурту Pearl Jam, третій сингл з альбому Gigaton (2020).
Історія створення
Пісня «Quick Escape» присвячена проблемам охорони довкілля, так само як і альбом Gigaton в цілому. В ній розповідається про спаплюжену планету, через що людство нібито доводиться летіти на Марс. Вокаліст Едді Веддер також критикує президента США (як на синглі «Can't Deny Me» у 2018 році), і підкреслює, що людству доводиться «шукати місце, яке ще не спотворив Трамп». Музична складова пісні близька до хард-року, з її потужними барабанами, вбивчою партією бас-гітари та гучними гітарами.
«Quick Escape» стала третім синглом з альбому Gigaton, і вийшла за два дні до його випуску — 25 березня 2020 року. Одночасно з нею гурт випустив тематичну браузерну гру, подібну до «Космічних загарбників». Сингл увійшов до американських чартів Billboard, проте не зумів піднятись навіть до тридцятки кращих хард-рокових пісень.
Музичне відео на пісню із кадрами природи вийшло одразу після релізу пісні в березні 2020 року. Двома роками пізніше, в липні 2022 року гурт опублікував повноцінне офіційне відео «Quick Escape», зняте режисером Семюелом Баєром, яке поєднувало фрагменти концертного виступу Pearl Jam, та художні кадри, пов'язані з космічним польотом.
Місця в чартах
Примітки
Пісні Pearl Jam
Пісні 2020
|
3189775
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D0%BA%D0%B5%D1%80%D0%B4-%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D0%B6
|
Еккерд-коледж
|
Еккерд-коледж (Eckerd College) — приватний пресвітеріанський коледж вільних мистецтв у Сент-Пітерсбурзі, Флорида. Коледж акредитований Південною асоціацією коледжів та шкіл.
Еккерд був заснований як Флоридський пресвітеріанський коледж у 1958 році як частина національного зростання в після-середній освіті. Об'єднана Пресвітеріанська Церква в США та Пресвітеріанська Церква в США (Південна) працювали разом, щоб розпочати колегіум, отримавши статут від парламенту Флориди у 1958 році та відкривши в 1960 році.
Коледж Еккерда присуджує ступінь бакалавра мистецтв та ступенів бакалавра наук. Пропонується близько 39 спеціальностей, серед яких морська наука, хімія, екологічні дослідження, міжнародний бізнес, креативна література. Студенти також можуть розробляти свої власні спеціальності.
Коледж Екерда має приміський кампус на 76 гектарах на Френчманс-крік та затоці Бока-Сієга, приблизно у 5 км від пляжів Мексиканської затоки. Кампус розташовано поблизу житлових та комерційних мікрорайонів Сент-Пітерсбурга.
Примітки
Література
Taras, Stephanie Kadel (2008) On Solid Rock: The Founding Vision of Florida Presbyterian / Eckerd College Eckerd College
Посилання
Офіційний вебсайт з легкої атлетики
Освіта в Сент-Пітерсберзі
Пресвітеріанство в США
Університети та коледжі Флориди
Приватні виші США
Засновані в США 1958
|
191993
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pudding
|
Pudding
|
Pudding is a type of food. It can be either a dessert, served after the main meal, or a savoury (salty or spicy) dish, served as part of the main meal.
In the United States, pudding means a sweet, milk-based dessert similar in consistency to egg-based custards, instant custards or a mousse, often commercially set using cornstarch, gelatin or similar coagulating agent such as Jell-O. The modern American meaning of pudding as dessert has evolved from the original almost exclusive use of the term to describe savoury dishes, specifically those created using a process similar to that used for sausages, in which meat and other ingredients in mostly liquid form are encased and then steamed or boiled to set the contents.
In the United Kingdom, Ireland and some Commonwealth countries, the word pudding is used to describe sweet and savoury dishes. Savoury puddings include Yorkshire pudding, black pudding, suet pudding and steak and kidney pudding. Unless qualified, however, pudding usually means dessert and in the United Kingdom, pudding is used as a synonym for dessert. Puddings made for dessert can be boiled and steamed puddings, baked puddings, bread puddings, batter puddings, milk puddings or even jellies.
In some Commonwealth countries these puddings are known as custards (or curds) if they are egg-thickened, as blancmange if starch-thickened, and as jelly if gelatin-based. Pudding may also refer to other dishes such as bread pudding and rice pudding, although typically these names derive from their origin as British dishes.
Etymology
The word pudding is believed to come from the French , which may derive from the Latin botellus, meaning "small sausage", referring to encased meats used in medieval European puddings. Another proposed etymology is from the West German 'pud' meaning 'to swell'.
According to the Oxford English Dictionary the word 'pudding' dates to the thirteenth century. It refers to the entrails or stomach of a sheep, pig or other animal stuffed with meat, offal, suet, oatmeal and seasonings. By the 1500s the word was used to refer to the guts or entrails or the contents of other people's stomachs especially when pierced with a sword, as in battle. The Oxford English Dictionary describes puddings also as 'A boiled, steamed or baked dish made with various sweet (or sometimes) savoury ingredients added to the mixture, typically including milk, eggs, and flour (or other starchy ingredients such as suet, rice, semolina, etc.), enclosed within a crust made from such a mixture'.
Savoury and sweet
Savoury puddings
The modern usage of the word pudding to mean a dessert has evolved from the almost exclusive use of the term to describe a savoury dish, specifically those created using a process similar to sausages, where meat and other ingredients in a mostly liquid form are encased and then steamed or boiled to set the contents. The most famous examples still surviving are black pudding and haggis. Other savoury dishes include suet pudding and steak and kidney pudding. Boiled or steamed pudding was a common main course aboard ships in the Royal Navy during the 18th and 19th centuries; pudding was used as the primary dish in which daily rations of flour and suet were employed.
Dessert puddings
Commonwealth dessert puddings are rich, fairly homogeneous starch- or dairy-based desserts such as rice pudding or steamed cake mixtures such as treacle sponge pudding (with or without the addition of ingredients such as dried fruits as in a Christmas pudding).
In the United States and some parts of Canada, pudding characteristically denotes a sweet milk-based dessert similar in consistency to egg-based custards, instant custards or a mousse, often commercially set using cornstarch, tapioca, gelatin, or similar coagulating agent such as the Jell-O brand line of products. In Commonwealth countries (other than some Canadian regions), these foods are known as custards (or curds) if they are egg-thickened, blancmange if starch-thickened, and jelly if gelatin-based. Pudding may also refer to other dishes such as bread pudding and rice pudding in North America, although typically these names derive from their origin as British dishes.
History
One of the first documented mentions of pudding can be found in Homer's Odyssey where a blood pudding roasted in a pig's stomach is described. This original meaning of a pudding as a sausage is retained in black pudding, which is a blood sausage originating in the United Kingdom and Ireland made from pork or beef blood, with pork fat or beef suet, and a cereal.
Another early documented recipe for pudding is a reference to asida is found in a tenth century Arabic cookbook by Ibn Sayyar al-Warraq called Kitab al-Ṭabīḫ (The Book of Dishes). It was described as a thick pudding of dates cooked with clarified butter (samn). A recipe for asida was also mentioned in an anonymous Hispano-Muslim cookbook dating to the 13th century. In the 13th and 14th centuries, in the mountainous region of the Rif along the Mediterranean coast of Morocco, flour made from lightly grilled barley was used in place of wheat flour. A recipe for asida that adds argan seed oil was documented by Leo Africanus (c. 1465–1550), the Arab explorer known as Hasan al-Wazan in the Arab world. According to the French scholar Maxime Rodinson, asida were typical foods among the Bedouin of pre-Islamic and, probably, later times.
In the United Kingdom and some of the Commonwealth countries, the word pudding can be used to describe both sweet and savoury dishes. Unless qualified, however, the term in everyday usage typically denotes a dessert; in the United Kingdom, pudding is used as a synonym for a dessert course.
Puddings had their 'real heyday...', according to food historian Annie Gray, '...from the seventeenth century onward'. It is argued that 'the future of the boiled suet pudding as one of England's national dishes was assured only when the pudding cloth came into use' and although puddings boiled in cloths may have been mentioned in the medieval era one of the earliest mentions is in 1617 in a recipe for Cambridge pudding, a pudding cloth is indicated; 'throw your pudding in, being tied in a fair cloth; when it is boiled enough, cut it in the midst, and so serve it in'.
The pudding cloth is said, according to food historian C. Anne Wilson, to have revolutionised puddings. 'The invention of the pudding-cloth or bag finally severed the link between puddings and animal guts. Puddings could now be made at any time, and they became a regular part of the daily fare of almost all classes. Recipes for them proliferated.'
Types
Baked, steamed, and boiled puddings
The original pudding was formed by mixing various ingredients with a grain product or other binder such as butter, flour, cereal, eggs, and/or suet, resulting in a solid mass. These puddings are baked, steamed, or boiled. Depending on its ingredients, such a pudding may be served as a part of the main course or as a dessert.
Steamed pies consisting of a filling completely enclosed by suet pastry are also known as puddings. These may be sweet or savoury and include such dishes as steak and kidney pudding.
Savoury
Dessert
Creamy puddings
The second and newer type of pudding consists of sugar, milk, and a thickening agent such as cornstarch, gelatin, eggs, rice or tapioca to create a sweet, creamy dessert. These puddings are made either by simmering on top of the stove in a saucepan or double boiler or by baking in an oven, often in a bain-marie. These puddings are easily scorched on the fire, which is why a double boiler is often used; microwave ovens are also now often used to avoid this problem and to reduce stirring.
Creamy puddings are typically served chilled, but a few, such as zabaglione and rice pudding, may be served warm. Instant puddings do not require boiling and can therefore be prepared more quickly.
This pudding terminology is common in North America and some European countries such as the Netherlands, whilst in Britain, egg-thickened puddings are considered custards and starch-thickened puddings called blancmange.
Table cream is a dessert, similar to blancmange. The dessert was popularized by English manufacturer Symington's Ltd in the early 20th century. It is still produced under the Symington's brand name, but no longer made by the original company.
Savory
Rice pudding
Dessert
Cultural references
The proverb, "The proof of the pudding is in the eating", dates back to at least the 14th century. The phrase is widely attributed to the Spanish author Miguel de Cervantes in his novel The Ingenious Gentleman Don Quixote. The phrase is often incorrectly stated as "the proof is in the pudding."
Pudd'nhead Wilson, (1894) written by Mark Twain, reflects the term's use as a metaphor for someone with the mind of a fool.
The Magic Pudding is a classic Australian children's novel first published in 1918, written and illustrated by author Norman Lindsay. It tells of a bad-tempered, anthropomorphic pudding named Albert who, no matter how often he is eaten, always reforms in order to be eaten again. He is owned by three companions who must defend him against Pudding Thieves who want Albert for themselves.
Pink Floyd's Another Brick in the Wall, part 2 (1979) ends with the voice of a Scottish-accented schoolmaster, actor Alex McAvoy (1928–2005) shouting, "If you don't eat your meat, you can't have any pudding! How can you have any pudding if you don't eat your meat?!" over and over again.
A website dedicated to the dessert, online since the mid-1990s and consisting only of a low-quality image of it, became famous in Brazil for its humorous and longstanding nature. In 2015, it was hacked by the Islamic State.
See also
List of baked goods
List of desserts
List of savoury puddings
List of sweet puddings
Mousse
The Pudding Club
References
Sources
External links
British cuisine
American cuisine
German cuisine
Australian cuisine
Canadian cuisine
New Zealand cuisine
Dutch cuisine
Types of food
|
20827532
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gotthard%20Johann%20von%20Knorring
|
Gotthard Johann von Knorring
|
Gotthard Johann von Knorring (1744 or 1746 – 1825; , Bogdan Fyodorovich Knorring) was a Baltic German who was a soldier in the Russian Army, rising to become a general.
Biography
He was born in 1744 or 1746. Knorring grew up on Ervita manor, in the Governorate of Estonia. He was appointed general quartermaster in 1788 and had active duty during the war against Sweden (1788–1790). In 1792-1794 he participated in the campaigns in Poland-Lithuania (see Polish–Russian War of 1792 and Kościuszko Uprising). When Paul I started his reign, Knorring withdrew from the military for some years. He participated in the war against France in 1807 but was recalled due to disagreements with the commanding general, Levin August von Bennigsen. In December 1808 he was appointed commander of the Russian forces in Finland after Friedrich Wilhelm von Buxhoevden and under his command the Russian forces crossed the Gulf of Bothnia on the ice and invaded Sweden proper. Shortly after, in March 1809 the command of the Russian forces transferred to Michael Andreas Barclay de Tolly. He died in 1825.
See also
There was another General Knorring, his brother Karl Knorring , who was involved in the Russian annexation of Georgia in 1801.
References
External links
Genealogisches Handbuch der baltischen Ritterschaften
1746 births
1825 deaths
People from Järva Parish
People from the Governorate of Estonia
Baltic-German people
Nobility from the Russian Empire
Imperial Russian Army generals
Russian commanders of the Napoleonic Wars
Russian military personnel of the Finnish War
Russian people of the Kościuszko Uprising
Recipients of the Order of St. George of the Second Degree
Bogdan
|
5151746
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BD%D0%B0%D0%BA%20%D0%9F%D0%BE%D1%88%D0%B0%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%D0%B0%20%D1%87%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%B2%20%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%9E%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96
|
Знак Пошани за членство в Народному Ополченні
|
Знак Пошани за членство в Народному Ополченні або Почесна відзнака за багаторічну корисну діяльність в організації, що належить до Народного Ополчення (нім. Ehrenzeichen für vieljährige Verdienstliche Mitgliedschaft bei einer landsturmpflichtigen Körperschaft) — нагорода Австро-Угорської імперії. Медаль була заснована 26 листопада 1908 року імператором Францом Йосипом I. Приводом стало 60-річчя австрійського імператора. Медаллю нагороджували офіцерів, унтер-офіцерів і членів ландштурма (народного ополчення) Австро-Угорщини, незважаючи на звання чи посаду.
Бронзова медаль діаметром 35 міліметрів вручалася за 25 та 40 років служби в австрійському Ландштурмі (Народному Ополченні).
Історія
Бронзова медаль за багаторічну службу в Народному Ополченні виготовлялась двух видів: за 25 і 40 років служби підрозділах Ландштурму. Період служби обчислювався від початку вступу до Народного Ополчення, а також роки як члена ветеранської організації. Перерви та можливі переведення на інші служби не вплинули на цей розрахунок.
Кругла бронзова медаль діаметром 35 сантиметрів мала на аверсі стрічку з монограмою «FJI» Франца Йосифа I у лавровому вінку. Над нею рудольфінська імператорська корона чи "корона Габсбургів". Напис говорить «CONSTANTIAE ET PATRIAE AMORI» (постійна любов до батьківщини). На реверсі 25-річної медалі було написано «QUINQUE LVSTRA» в лавровому вінку під зображенням імператорського двоорла. На реверсі 40-річної медалі було написано у лавровому вінку «OKTO LVSTRA». Медаль не мала рангів та підвішувалась до жовто-чорної стрічки через вушко.
Стрічка однакова для обох ступенів, розділена на дві смуги імператорського жовтого і чорного кольорів. На жовтій смузі розміщена яскрава чорна смуга, а чорна смуга має вузьку жовту смугу. Трикутну стрічку носили на лівій частині грудей, як це було прийнято в Австрії.
Медаль одягали відопвідно до порядку носіння австрійських нагород після Ювілейного хреста 1908 року.
Джерела
Austro-Hungarian Orders and Decorations 1848-1918.
Нагороди Австро-Угорщини
|
4874756
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE-%D0%9B%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Татаро-Лакинська сільська рада
|
Татаро-Лакинська сільська рада — сільське поселення у складі Вадінського району Пензенської області Росії.
Адміністративний центр — село Татарська Лака.
Історія
2010 року ліквідована Виборнівська сільська рада (село Виборне, присілки Сноховка, Сошниковка, Судакаєвка), територія увійшла до складу Татаро-Лакинської сільради.
Населення
Населення — 637 осіб (2019; 802 в 2010, 907 у 2002).
Склад
До складу сільської ради входять:
Примітки
Поселення Вадінського району
|
4909671
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97%20%D0%90%D0%BD%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%91%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%29
|
Церква Святої Анни (Белен)
|
Церква Святої Анни (Белен)
Церква Святої Анни або Церква Сантана-да-Кампіна — католицький храм у місті Белен, штат Пара, Бразилія. Храм освячений на честь святої Анни і носить свою назву від назви міського району Сантана-да-Кампіна, де він розташований. Входить до складу архієпархії Белен-до-Пара. Національна історична пам'ятка (ID 434/2).
Будівництво храму в стилі італійського бароко почалося в 1762 за проектом італійського архітектора Джузеппе Ланді. Освячення храму відбулося 2 лютого 1782. Храм став другою католицькою церквою, побудованою в Белені.
Під час бунтарських рухів Кабанажен у північній Бразилії храм зазнав значного розграбування, під час якого було зруйновано дві бічні вежі.
У 1840-1855 проводилося зовнішнє відновлення церкви, під час якого було відновлено фасад храму та збудовано дві нові вежі.
У 2004 розпочалася реставрація, під час якої було повернуто деякі початкові барочні елементи.
Примітки
Джерела
Cerimônia marca encerramento de restauración da Igreja de Santana
Nossa Senhora de Sant Anna
Засновані в Південній Америці 1762
Культові споруди, побудовані 1782
Католицькі церкви Бразилії
|
186459
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Verification
|
Verification
|
Verification or verify may refer to:
General
Verification and validation, in engineering or quality management systems, is the act of reviewing, inspecting or testing, in order to establish and document that a product, service or system meets regulatory or technical standards
Verification (spaceflight), in the space systems engineering area, covers the processes of qualification and acceptance
Verification theory, philosophical theory relating the meaning of a statement to how it is verified
Third-party verification, use of an independent organization to verify the identity of a customer
Authentication, confirming the truth of an attribute claimed by an entity, such as an identity
Forecast verification, verifying prognostic output from a numerical model
Verifiability (science), a scientific principle
Verification (audit), an auditing process
Computing
Punched card verification, a data entry step performed after keypunching on a separate, keyboard-equipped machine, such as the IBM 056 Verifier
Verification and validation (software)
Account verification, verifying that an account is owned by a real person or organization
Applications
CAPTCHA, device to verify that a user of a website is human, to prevent automated abuse
File verification, checking the formal correctness or integrity of a file
Speech verification, checking of the correct speaking of given sentences
VERIFY (DOS command)
GOV.UK Verify, identity assurance system in the United Kingdom
Software development
Formal verification, mathematical proof of the correctness of algorithms
Intelligent verification, automatically adapts the testbench to changes in RTL
Runtime verification, during execution
Software verification, an overview of techniques for verifying software
Circuit development
Hardware verification
Functional verification of design of digital hardware
Analog verification, applies to analog or mixed-signal hardware
Physical verification, design of a circuit
See also
Validation (disambiguation)
Verifiable computing
Verification bias, a type of measurement bias
Verified, a UN program against COVID-19-related misinformation
Verifier (disambiguation)
Measurement and verification
|
5106841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/311-%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B1%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B9%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0%29
|
311-й окремий інженерно-технічний батальйон (Україна)
|
311-й окремий інженерно-технічний батальйон (Україна)
311-й окремий інженерний батальйон — інженерний батальйон збройних сил України, що входить до складу 48-ї інженерної бригади. Дислокується у місті Мукачево.
Історія
Станом на листопад 2016 року, 311-й батальйон понад два роки без ротацій виконував завдання у зоні бойових дій на Донеччині та Луганщині.
Втрати
Бороняк Микола Михайлович, сержант, 18 березня 2016
Меренков Віктор Едуардович, солдат, 14 травня 2016
Примітки
Військовики інженерних військ України
Військові формування України у російсько-українській війні (з 2014)
Інженерні батальйони України
Військові формування у Мукачеві
|
47343955
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ukraine%20at%20the%202015%20World%20Aquatics%20Championships
|
Ukraine at the 2015 World Aquatics Championships
|
Ukraine at the 2015 World Aquatics Championships
Ukraine competed at the 2015 World Aquatics Championships in Kazan, Russia from 24 July to 9 August 2015.
Medalists
4th rankings
Ukraine was the team which achieved the 4th place the most among others (including the 5th position where were two bronze medalists):
Diving
Ukrainian divers qualified for the individual spots and the synchronized teams at the World Championships.
Men
Women
Mixed
High diving
Ukraine has qualified two high divers to compete at the World Championships.
Open water swimming
Ukraine has qualified two open water swimmers to compete in each of the following events.
Swimming
Ukrainian swimmers have achieved qualifying standards in the following events (up to a maximum of 2 swimmers in each event at the A-standard entry time, and 1 at the B-standard):
Men
Women
Synchronized swimming
Ukraine fielded a full squad of twelve synchronized swimmers (one male and eleven female) to compete in each of the following events.
Women
Mixed
References
External links
Ukraine Swimming Federation
Nations at the 2015 World Aquatics Championships
2015 in Ukrainian sport
2015
|
52682410
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Southern%20groove-toothed%20moss%20mouse
|
Southern groove-toothed moss mouse
|
Southern groove-toothed moss mouse
The southern groove-toothed moss mouse (Microhydromys argenteus) is a species of rodent in the family Muridae found in Southern Papua New Guinea. As opposed to M. richardsoni, argenteus sp can be differentiated most prominently by its gray-brown pelage.
References
Microhydromys
Rodents of Papua New Guinea
Mammals described in 2010
|
27881280
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Salas
|
Salas
|
Salas, from Spanish salas (rooms, halls), is a Spanish surname of Germanic origin, and a common family name in the Spanish-speaking world. It is ranked amongst the most common surnames found in Costa Rica and in Mexico.
People
Ada Salas (born 1965), Spanish poet and author
Agustín Salas del Valle (born 1964), Mexican serial killer
Ailín Salas (born 1993), Argentine actress
Alfonso Rodríguez Salas (1939–1994), Spanish footballer
Alvaro Salas (born 1953), Uruguayan percussionist
Benito Salas Vargas (1770–1816), military leader during Colombia's independence war
Berta Vicente Salas (born 1944), Spanish photographer
Carlos Salas (born 1955), Cuban volleyball player
Carlos Salas Salas (first elected 1909), Chilean politician
Claudia Hernández (tennis), full name Claudia Hernández Salas (born 1966), Mexican tennis player
Dagoberto Campos Salas (born 1966), Costa Rican Roman Catholic Church archbishop and Apostolic Nuncio (diplomat)
Damian Salas (born 1975), Argentine poker player
Dani Salas (born 1988), Spanish footballer
Didac Salas (born 1993), Spanish pole vaulter
Esther Salas (born 1968), United States District Judge
Federico Salas (1950–2021), Peruvian politician
Fernando de Valdés y Salas (1483–1568), Spanish churchman and professor
Fernando Salas (baseball) (born 1985), Mexican baseball pitcher
Franklin Salas (born 1981), Ecuadorian footballer
Guillermo Salas (born 1974), Peruvian footballer
Greg Salas (born 1988), American football wide receiver
Henrique Salas Römer (born 1936), Venezuelan entrepreneur and politician
Hilden Salas (born 1980), Peruvian footballer
Ilse Salas (born 1981), Mexican actress
Irma Salas Silva (1903–1987), Chilean educator
José Mariano Salas (1797–1867), Mexican general and politician, twice interim president of Mexico
Joseph Salas (1903–1987), American boxer
Juan Salas (born 1978), Bominican MLB baseball pitcher
Justin Salas (born 1982), American mixed martial artist
Lauro Salas (1928–1987), Mexican world boxing champion
Lizette Salas (born 1989), American golfer
Marcelo Salas (born 1974), Chilean footballer
Margarita Salas (1938–2019), Spanish scientist in the areas of biochemistry and molecular genetics
Marina Salas (born 1988), Spanish actress
Marino Salas (born 1981), MLB baseball pitcher
Mario Salas Saieg (born 1967), former Chilean footballer
Mark Salas (born 1961), American MLB baseball catcher
Mary Salas (born 1948), American politician
Nancy Salas (1910–1990), Australian musicologist
Olimpia Salas Martínez (born 1958), Mexican professor and researcher in material sciences
Óscar Salas (born 1993), Honduran footballer
Óscar Salas Moya (1936–2017), Bolivian politician
Patricia Salas O'Brien (born 1958), Peruvian sociologist and Minister of Education
Paul Salas (born 1998), Filipino actor and model
Pito Salas, Curaçaoan-American software developer
Rafael M. Salas (1928–1987), first head of the United Nations Population Fund
Renee Salas (started med school 2004), American physician and professor
Rodolfo Salas (1928–2010), Peruvian basketball player
Rudy Salas (born 1977), American politician
Rudy Salas (musician), American musician, founding member (1969) of El Chicano
Stephanie Salas (born 1970), Mexican singer and actress
Stevie Salas (born 1964), Native American guitarist and author
Tito Salas (1887–1974), Venezuelan painter
Víctor Salas (born 1980), Spanish footballer
Vincent Salas (born 1989), Chilean footballer
Walter Salas-Humara, American songwriter, founding member (1985) of The Silos
Wilma Salas (born 1991), Cuban volleyball player
Fictional characters
Paquita Salas, on the Spanish comedy web television series Paquita Salas
Yelina Salas, on the CBS television series CSI: Miami
Will Salas, in the 2011 science fiction film In Time
Roger Salas, in the American heist drama streaming television series Kaleidoscope
See also
Sala (disambiguation)
Salaš (disambiguation)
References
Surnames of Spanish origin
Spanish surnames of Germanic origin
|
1729524
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BB%D1%96%20%D0%A1%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B7
|
Беверлі Сіллз
|
Беверлі Сіллз (справжнє ім'я — Белль Міріам Сильверман, 25 травня 1929 — 2 липня 2007) — американська оперна співачка сопрано, чия техніка бельканто вважалася в період 1950-х — 1970-х років однією з найкращих у світі.
Біографія
Народилася в Брукліні в сім'ї музикантки і страхового брокера. Її батьки були єврейськими іммігрантами з Одеси та Бухаресту. З раннього дитинства відрізнялася здібностями до музики і лінгвістики. Дитиною розмовляла їдишем, російською, румунською, французькою і англійською.
У віці трьох років отримала перемогу на конкурсі «Miss Beautiful Baby», на якому співала пісню «The Wedding of Jack and Jill». Почала брати уроки співу у віці семи років, а рік по тому співала у короткометражному фільмі Uncle Sol Solves It, звідки взяла свій сценічний псевдонім — Беверлі Сіллз.
Сценічна кар'єра Сіллз почалася в 1945 році на Бродвеї. Через короткий час вона стає зіркою Нью-Йорк Сіті-опери та улюбленицею всієї Америки. Її запрошували і в театри Європи, і на телебачення.
8 квітня 1975 року відбувся дебют Сіллз в «Метрополітен-опера». Виконала арію Паміри в опері Россіні «Облога Коринфа». Її виступ викликав овацію тривалістю18 хвилин. Протягом п'яти років Беверлі Сіллз виступила на цій сцені ще понад сто разів.
Записи і трансляції
Протягом оперної кар'єри Сіллз записала вісімнадцять повнометражних опер:
The Ballad of Baby Doe (Bible, Cassel; Buckley, 1959)
Юлій Цезар (Wolff, Forrester, Treigle; Rudel, 1967)
Роберто Деверо (Wolff, Ilosfalvy, Glossop; Mackerras, 1969)
Лючія ді Ламмермур (Bergonzi, Cappuccilli, Díaz; Schippers, 1970)
Манон (Gedda, Souzay, Bacquier; Rudel, 1970)
Травіата (Gedda, Panerai; Ceccato, 1971)
Марія Стюарт (Farrell, Burrows, L.Quilico; Ceccato, 1971)
Казки Гофмана (Marsee, Burrows, Treigle; Rudel, 1972)
Анна Болейн (Verrett, Burrows, Plishka; Rudel, 1972)
Пуритани (Gedda, L.Quilico, Plishka; Rudel, 1973)
Норма (Verrett, di Giuseppe, Plishka; Levine, 1973)
Le siège de Corinthe (Verrett, Theyard, Díaz; Schippers, 1974)
Севільський цирульник (Barbieri, Gedda, Milnes, Raimondi; Levine, 1974-75)
Монтеккі і Капулетті (Baker, Gedda, Herincx, Lloyd; G.Patanè, 1975)
Таïс (Gedda, Milnes; Maazel, 1976)
Луїза (Gedda, van Dam; Rudel, 1977)
Дон Паскуале (Kraus, Titus, Gramm; Caldwell, 1978)
Ріголетто (M.Dunn, Kraus, Milnes, Ramey; Rudel, 1978)
Примітки
Посилання
Біографія Беверлі Сіллз
Beverly Sills Online : сайт-данина з дискографєю, бібліографією, фотогалереєю
Народились 1929
Померли 2007
Оперні співаки США
Лауреати премії «Греммі»
Уродженці Брукліна
Персоналії:Метрополітен-опера
Одеські євреї
Українські євреї США
Українки США
Румунські євреї США
Співачки, відомі під псевдонімами
|
8384055
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chris%20Cook%20%28swimmer%29
|
Chris Cook (swimmer)
|
Chris Cook (swimmer)
Christopher Anthony Cook (born 5 May 1979) is an English former competitive swimmer who swam for Great Britain in the Olympics, world championships and European championships, and competed for England in the Commonwealth Games.
Cook specialises in the breaststroke, and took gold in the 50 and 100 metre finals representing England at the 2006 Commonwealth Games in Melbourne. He has also competed for Great Britain at the 2004 Summer Olympics in Athens.
Living in Wallsend, he was coached by Ian Oliver at the City of Newcastle Swimming Club. He competed at the Olympic Games in 2004 and 2008.
Personal bests and records held
References
External links
British Swimming athlete profile
British Olympic Association athlete profile
Cook's bio from the 2008 Olympics.
He is currently on a UK school tour.
1979 births
Living people
Sportspeople from South Shields
English male swimmers
British male breaststroke swimmers
Commonwealth Games gold medallists for England
Commonwealth Games silver medallists for England
Swimmers at the 2004 Summer Olympics
Swimmers at the 2006 Commonwealth Games
Swimmers at the 2008 Summer Olympics
Olympic swimmers for Great Britain
Medalists at the FINA World Swimming Championships (25 m)
Commonwealth Games medallists in swimming
Summer World University Games medalists in swimming
FISU World University Games silver medalists for Great Britain
Medalists at the 2003 Summer Universiade
Medallists at the 2006 Commonwealth Games
|
234632
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Зарічне (Джанкойський район)
|
Зарічне (Джанкойський район)
Зарічне (до 1945 року — Камаджи) — село Джанкойського району Автономної Республіки Крим. Населення становить 2036 осіб. Орган місцевого самоврядування — Зарічненська сільська рада. Розташоване в центрі району.
Географія
Зарічне — село в центрі району, у степовому Криму, на правому березі річки Побєдна біля її впадання в Сиваш, висота над рівнем моря — 9 м. Сусідні села: Болотне за 1,5 км на захід, Армійське за 2 км на північ і Перепілкине за 5 км на схід. Відстань до райцентру — близько 7 кілометрів, там же найближча залізнична станція.
Історія
Поблизу села виявлено залишки давньогрецького міста Порфмія.
Перша документальна згадка села зустрічається в Камеральному Описі Криму … 1784 року, судячи з якого, в останній період Кримського ханства Карагаджі входило в Орта Чонгарський кадилик Карасубазарського каймакамства.
Після приєднання Криму до Російської імперії (8) 19 квітня 1783 , (8) 19 лютого 1784, на території колишнього Кримського ханства була утворена Таврійська область і село було приписане до Перекопського повіту . Після Павловських реформ, з 1796 по 1802 рік, входило в Перекопський повіт Новоросійської губернії. За новим адміністративним поділом, після створення 8 (20) жовтня 1802 Таврійської губернії , Камаджи був включений до складу Біюк-Тузакчинської волості Перекопського повіту. У 1860-х роках, після земської реформи Олександра II, село приписали до Байгончецької волості того ж повіту.
Згідно з «Пам'ятною книгою Таврійської губернії за 1867 рік», село Камаджи було покинуте жителями в 1860—1864 роках, внаслідок еміграції кримських татар, особливо масової після Кримської війни 1853—1856 років, в Туреччину.
Після встановлення в Криму Радянської влади, за постановою Крим Ревкома від 8 січня 1921 № 206 «Про зміну адміністративних кордонів» була скасована волосна система і в складі Джанкойського повіту був створений Джанкойський район. У 1922 році повіти перетворили в округи. 11 жовтня 1923 року, згідно з постановою ВЦВК, до адміністративний поділ Кримської АРСР були внесені зміни, у результаті яких округи були ліквідовані, основний адміністративною одиницею став Джанкойський район і село включили до його складу. Згідно зі Списком населених пунктів Кримської АРСР за Всесоюзним переписом від 17 грудня 1926 року, Камаджи був центром Камаджинської сільради Джанкойського району .
У 1944 році, після звільнення Криму від фашистів, згідно з Постановою ДКО № 5859 від 11 травня 1944, 18 травня кримські татари були депортовані в Середню Азію. 12 серпня 1944 було прийнято постанову № ГОКО-6372с «Про переселення колгоспників у райони Криму» і у вересні 1944 року в район приїхали перші новосели (27 сімей) з Кам'янець-Подільської та Київської областей, а на початку 1950-х років пішла друга хвиля переселенців з різних областей України. Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 Камаджа була перейменована в Зарічне і Камаджинська сільрада — в Зарічненську.
22 травня 2015 року на автомобільній дорозі між селами Болотне та Зарічне обрушився міст через річку Побєдна, який з'єднував з Джанкоем села Зарічне, Армійське, Низинне, Чайкине та Мисове.
2 грудня 2016 року було відкрито новий міст, побудований за 3 місяці будівельниками з Республіки Татарстан.
Примітки
|
1619738
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wire-crested%20thorntail
|
Wire-crested thorntail
|
Wire-crested thorntail
The wire-crested thorntail (Discosura popelairii) is a hummingbird in the "coquettes", tribe Lesbiini of subfamily Lesbiinae. It is found in humid forests in the Andean foothills of Colombia, Ecuador, Peru, and possibly Bolivia.
Taxonomy and systematics
The wire-crested thorntail and three other species were at one time placed in genus Popelairia but since the late 1900s that genus has been merged into the present Discosura. Some authors have further merged Discosura into Lophornis but this treatment has not been widely accepted. The species is monotypic.
Description
The wire-crested thorntail is one of the smallest birds on Earth, with a mature weight of about . Males are about long, including tail extension, and females about . Adults of both sexes have coppery green upperparts with a white band across the rump. Males have a glittering green crown with a thin hair-like crest. Its gorget is iridescent green, the flanks brownish with a white patch, and the rest of the underparts black. The tail is steely blue with white feather shafts, deeply forked, and the outer feathers are very narrow which with the crest give the species its common name. The female does not have the crest. It has a broad white streak on the cheek. Its underparts are black with a white patch on the flank. Its tail is short, only slightly forked, and bluish black with white tips. Juveniles are similar to the adult female.
Distribution and habitat
The wire-crested thorntail is found in the Andean foothills from eastern Colombia's Meta Department through eastern Ecuador into eastern Peru as far south as the Department of Puno. In addition, there is at least one sight record in Bolivia. It inhabits the edges and interior of humid forest at elevations between .
Behavior
Movement
The wire-crested thorntail is believed to be sedentary.
Feeding
The wire-crested thorntail feeds on nectar, primarily in the forest canopy, and favoring the flowers of Inga trees. It also eats small arthropods.
Breeding
Almost nothing is known about the wire-crested thorntail's breeding phenology. The one nest discovered was on a branch above the ground.
Vocalization
The only wire-crested thorntail vocalization that has been described is a "quiet, somewhat liquid 'tew'."
Status
The IUCN assesses the wire-crested thorntail as being of Least Concern because of its wide range, which also includes several protected areas. Its population size and trend are not known. Its habitat is "under severe threat of destruction."
References
wire-crested thorntail
Birds of the Colombian Amazon
Birds of the Ecuadorian Amazon
Birds of Peruvian Amazonia
wire-crested thorntail
wire-crested thorntail
|
2944478
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%B1%D0%B0%D1%85%D1%88%2C%20%D1%88%D0%B0%D0%B3%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%20%D0%90%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B5-%D0%90%D1%88%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%94%29
|
Центральний (бахш, шагрестан Астане-Ашрафіє)
|
Центральний (бахш, шагрестан Астане-Ашрафіє)
Центральний — бахш в Ірані, в шагрестані Астане-Ашрафіє остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 72867 осіб, які проживали у складі 21692 сімей.
Дегестани
До складу бахша входять такі дегестани:
Ґурка
Дегшаль
Кісом
Чагардег
Примітки
Бахші Ґіляну
|
6753386
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Monteleone%20Sabino
|
Monteleone Sabino
|
Monteleone Sabino is a (municipality) in the Province of Rieti in the Latium region of Italy, located about northeast of Rome and about south of Rieti.
Main sights
Trebula Mutusca: ruins of the ancient Sabine town
Santa Vittoria: 12th-century Romanesque shrine or sanctuary church, which left side was rebuilt during the 15th century.
Twin towns
Santa Vittoria in Matenano, Italy
References
External links
Official website.
Cities and towns in Lazio
|
1621967
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D0%B9%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%20%D0%A2%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D1%84%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Чуйко Вадим Тимофійович
|
Чуйко Вадим Тимофійович
Вадим Тимофійович Чуйко (* 10 квітня 1910, Глогове Єлисаветградський повіт, Новоросійська губернія — † 22 листопада 1994, Дніпропетровськ) — український хімік, 1962 — доктор хімічних наук.
Життєпис
Після закінчення школи поступає до Одеського медико-аналітичного інституту, закінчив 1931 року. Його учителем був Комаровський А. С., залучив до наукових досліджень його, Полуектова М. С., Назаренка В. А., Коренмана І. М.
До 1940 року працював у хіміко-аналітичній лабораторії Донецька, по тому — асистент Донецького політехнічного інституту на кафедрі загальної хімії, займався дослідженнями в царині аналітичної хімії.
1940 року захищає кандидатську дисертацію. До 1952 року працював доцентом.
Протягом 1952—1958 років завідував кафедрою хімії Черкаського педагогічного інституту та продовжував займатися науковою діяльністю.
Досліджував розділення, концентрування та визначення домішок різних елементів — зокрема, металів у різних об'єктах.
1962 року захистив докторську дисертацію «Основні способи концентрування слідів металів співосадженням, як теоретичне обґрунтування та застосування в хімічному аналізі».
Після того починає роботи по концентруванню та розділенню мікродомішок металів задля їх вивчення з нового погляду: до нього дослідники використовували як колектор кристалічні речовини, але кращими співосаджувачами є гідроксиди важких металів як аморфні речовини. Чуйко сформулював правило, що процеси переходу мікрокомпонента в осад є можливим описати законом діючих мас. Це положення привело до висновків, котрі мали теоретичне і практичне значення.
На основі відкритого положення розробив багато методик визначення мікродомішок металів у різноманітних об'єктах.
Також теоретично розробив спосіб концентрування частковим осадженням колектора (цебто макрокомпонента), котрий може бути присутнім у аналізованому розчині, чи бути введеним у нього. Даний спосіб використовується в аналітичній хімії для розробок високочутливих методик визначення йонів металів в мікрокількостях, та в технологічних процесах при отриманні дуже чистих солей, зокрема, при добуванні рідкісних й розсіяних елементів.
1962 року запрошений до праці в Дніпропетровському державному університеті, завідує кафедрою аналітичної хімії, читав загальний курс аналітичної хімії.
Вводить серед вчених, котрі займалися вивченням питань концентрування та розділення, поняття «співосадження».
Його зусиллями в університеті на хімічному факультеті відкривається спеціалізована Рада по захисту кандидатських дисертацій та науково-дослідна прикладна лабораторія по аналізу стічних вод.
Написав більш як 250 наукових праць, зареєстровано 15 авторських свідоцтв на винаходи.
За його головування в Раді по захисту дисертацій відбувся захист 102 кандидатських дисертацій.
Як педагог підготував 12 кандидатів хімічних наук та консультував підготовку 2 докторських дисертацій.
Професорами стали його учні Бакланов Олександр Миколайович, Вершинін В'ячеслав Ісаакович, Ткач В. І., Циганок Л. П., Чмиленко Ф. О.
1978 року йде на пенсію, кафедрою завідує його учениця Циганок Л. П. Професор Чмиленко Ф. О., котрий прийняв завідування кафедрою 1994 року, продовжує розвивати напрям використання дії фізичних полів на аналітичні системи.
В особистому житті захоплювався художньою літературою, був затятим рибалкою та автомобілістом.
Джерело
Пам'яті професора Чуйка Вадима Тимофійовича
Уродженці Єлисаветградського повіту
Українські хіміки
Доктори хімічних наук СРСР
Українські педагоги
Українські винахідники
Науковці Дніпровського університету
Хіміки-аналітики
|
364062
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D1%84%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%B2%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%20%D0%AE%D1%85%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Єфімов Борис Юхимович
|
Єфімов Борис Юхимович
Борис Юхимович Єфімов (ім'я при народженні — Борис Хаїмович Фрідлянд; у низці друкованих джерел Борис Юхимович Фрідлянд) — радянський художник-графік, політичний карикатурист.
Герой Соціалістичної Праці (1990), двічі лауреат Сталінської премії (1950, 1951), лауреат Державної премії СРСР (1972), народний художник СРСР (1967), академік Академії мистецтв СРСР (1954; згодом — Російської академії мистецтв), головний художник газети «Известия».
Нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», болгарським орденом «Кирила і Мефодія» I ступеня, іншими відзнаками.
Біографія
Батьки — Фрідлянд Хаїм Мовшевич (Юхим Мойсейович) (1860—1945), ремісник-чоботар, міщанин Мінської губернії Ігуменського повіту, Сміловичського товариства, та Рахля Шевахівна (Рахіль Савеліївна) (1880—1969).
Борис почав малювати з 5 років. Після переїзду батьків до Білостоку Борис поступив в реальне училище, де вчився і його старший брат Михайло. Там вони разом видавали рукописний шкільний журнал. Брат (майбутній публіцист і фейлетоніст Михайло Кольцов) редагував видання, а Борис — ілюстрував.
1915 — був евакуйований до Харкова, бо в ході Першої світової війни російські війська здали Білосток німцям.
1917 — був учнем 6-го класу Харківського реального училища. Перейшовши в 7-й клас, переїхав до Києва.
1918 — у журналі «Зритель» (Київ) з'явилися перші шаржі Бориса Єфімова (на Олександра Блока). До того ж часу належить і серія кольорових малюнків «Завойовники» — своєрідний сатиричний літопис властей, що мінялися в Києві.
Зі встановленням в Києві більшовицької влади працював секретарем Редакційно-видавничого відділу в Народному комісаріаті УСРР у військових справах. У червні 1919 року у військовій газеті «Красная Армия» побачили світ його перші агітаційні малюнки, забезпечені автографом-псевдонімом «Бор. Ефимов».
З 1920 — працював художником-карикатуристом у газетах «Коммунар», «Большевик», «Вісти», керівником відділу образотворчої агітації ЮгРОСТА в Одесі. Тут він виконав свій перший плакат на фанерному листі, на якому він зобразив побитого Червоною Армією Денікіна. Пізніше був завідувачем «ізосекції» відділення агітпунктів радянського Південно-Західного фронту (Харків). Після повернення до Києва став начальником художньо-плакатного відділу Київ—УкрРОСТА. Паралельно співпрацював з газетами «Киевский пролетарий» і «Пролетарська правда».
1922 — переїхав до Москви. Відтоді його роботи стали друкуватися на сторінках видань «Рабочая газета», «Крокодил», «Правда», «Известия», «Огонек», «Прожектор» тощо, виходити в окремих збірках і альбомах. У ці роки його головною спеціалізацією стала політична сатира. Персонажами його карикатур були: у 1920-ті роки багато західних політичних діячів — Юз, Даладьє, Чемберлен; у 1930-ті і 1940-ві — Гітлер, Муссоліні, Герінг і Геббельс, якого він постійно зображав у вигляді кульгавої мавпи; у подальші роки — Черчилль, Трумен та інші.
У 1930-ті роки в світ виходять альбоми карикатур «Лицо врага» (1931), «Карикатура на службе обороны СССР» (1931), «Политические карикатуры» (1931), «Выход будет найден» (1932), «Политические карикатуры» (1935), «Фашизм — враг народов» (1937), «Поджигатели войны» (1938), «Фашистские интервенты в Испании» (1938).
Не оминав і внутрішніх опонентів сталінського правління — Троцького, П'ятакова та ін. — брошюра «Троцкисты — враги народа» (1937).
З 1932 року є членом Спілки художників СРСР. Неодноразово обирався членом правління і секретарем СХ СРСР.
У роки Другої світової війни його роботи публікували на сторінках газет «Красная звезда» і «Фронтовая иллюстрация», а також у фронтових, армійських, дивізійних газетах і навіть на листівках, які розкидалися за лінією фронту.
Був у числі тих радянських письменників і художників (Моор, Дені, Кукринікси та інші), хто на 6-й день від початку німецько-радянської війни створив майстерню «Вікон ТАРС». Плакати, зроблені відразу після отримання зведень з фронту або останніх міжнародних повідомлень, вивішували на вулицях Москви. Потім «Вікна» тиражували й випускали в тилу — П'ятигорську, Тбілісі, Тюмені.
Заслуги Бориса Єфімова в роки війни відзначені медалями «За оборону Москви» і «За перемогу над Німеччиною».
1948 — вийшла збірка його карикатур «Містер Долар».
1950 — альбом малюнків «За прочный мир, против поджигателей войны».
1954 — обраний членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР.
1957 — обраний членом правління Спілки художників СРСР.
1958 — йому присвоєне звання «Народний художник РРФСР».
1967 — йому присвоєне звання «Народний художник СРСР».
З 1965 року і протягом майже 30 років як головний редактор очолював творче-виробниче об'єднання «Агітплакат» при СХ СРСР.
За роки творчої діяльності створив десятки тисяч політичних карикатур, агітаційних плакатів, гумористичних малюнків, ілюстрацій, шаржів, а також станкових серій сатиричних малюнків для зональних, групових і всесоюзних художніх виставок. Вийшли в світ десятки сатиричних альбомів, а також збірки мемуарів, оповідань, нарисів, досліджень з історії та теорії мистецтва карикатури («40 років. Записки художника-сатирика», «Робота, спогади, зустрічі», «Розповіді про художників-сатириків», «Мені хочеться розповісти», «Основи розуміння карикатури», «На мій погляд», «Невигадані історії», «Школярам про карикатуру і карикатуристів», «Розповіді старого москвича», «Ровесник століття», «Моє століття» та інші).
Примітки
Посилання
Биография Бориса Ефимова на Peoples.ru
Биография Бориса Ефимова на biograph.ru
В 106 лет
На 107 Дне рождения (видео)
На 107 Дне рождения (видео 2)
Фотографии в течение века (1908 г. — наши дни)
Фотографии в течение века 2
Lenta.ru: Борис Ефимов: Взгляд из прошлого в будущее
Уроки истории ХХ века в карикатурах — Выставка Б. Ефимова
Метрична книга Київського рабинату за 1900 рік, народження // ЦДІАК України. Ф. 1164. Оп. 1. Спр. 454. Арк. . Запис 721.
Фейсбук-пост Стефана Машкевича о датах рождения Михаила Кольцова и Бориса Ефимова. 17 февраля 2019.
Джерела
Єфімов Борис Юхимович //
Шаповал Ю. І. Єфімов Борис Юхимович //
Російські графіки
Радянські карикатуристи
Сторічні довгожителі
Персоналії:Білосток
Єврейські художники
Плакатисти СРСР
Російські плакатисти
|
1636323
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%B4%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%D0%9C%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%81
|
Едвін Мозес
|
Едвін Мозес (31 серпня 1955) — американський легкоатлет, олімпійський чемпіон.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Досьє на sport.references.com
Бігуни з бар'єрами США
Олімпійські чемпіони США
М
Афроамериканські легкоатлети
Чемпіони світу з бігу на 400 метрів з бар'єрами
Бронзові олімпійські медалісти США
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1976
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1984
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1988
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1976
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1984
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1988
Спортсмени Дейтона (Огайо)
|
4798660
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%D0%9040%20%28%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
|
Автомагістраль А40 (Франція)
|
Автомагістраль А40 (Франція)
Автомагістраль A40 — автомагістраль у Франції, що прямує від Макона на заході до Сен-Жерве-ле-Бен на сході, закінчуючись неподалік від Шамоні та тунелю Монблан. Протяжність дороги 208 кілометрів через Брессе, високі південні гори Юра, північні Передальпи та Французькі Альпи. Вона була повністю завершена в 1990 році та має 12 віадуків і 3 тунелі. Дорога обслуговується Autoroutes Париж-Рін-Рона (APRR і ATMB), що є частиною європейських маршрутів E25 і E62.
Історія
Номенклатура
Автомагістраль A40 називається Autoroute des Titans («Шосе Титанів») за вражаючу інженерну конструкцію через гірські ділянки між Бург-ан-Бресс і Бельгард-сюр-Вальсерін, а також як Autoroute Blanche («Біла автострада») через засніжені Юра та Альпи між Бельгард-сюр-Вальсерін і Аннемас на кордоні зі Швейцарією.
Характеристика
Автотраса складається з двох смуг для кожного напрямку руху, за винятком між її перехрестями з A42 і A39 (21 км), де з кожного боку по три смуги.
Примітки
Посилання
Автотраса А40 в Саратласі
Дороги Франції
|
1678645
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20XII
|
Георгій XII
|
Георгій XII (10 жовтня 1746 — 28 грудня 1800) — передостанній цар Картлі-Кахетії. Син царя Іраклія II.
Життєпис
З 60-их років XVIII століття брав участь в управлінні державою. 1765 не підтримав рішення батька щодо застосування суворого покарання до учасників змови проти царя, що стало причиною суперечностей між батьком і сином. Конфлікт підігрівала цариця Дареджан, мачуха царевича Георгія, яка прагнула посварити царя з його синами.
У січні 1798 року, коли помер Іраклій II, Георгій XII зійшов на царський трон.
За його царювання в Картлі-Кахеті склалось досить скрутне внутрішнє та зовнішнє становище.
Георгій XII турбувався про відновлення Тбілісі, зруйнованого іранцями 1795 року. За його наказом царські чиновники здійснили перепис населення, було введено грошовий податок на відновлення царських палаців, однак зібрані кошти цар витрачав на облаштування церков. Було розпочато відновлення друкарень.
Георгій XII намагався відновити «Моріге джарі» (царська гвардія) доби Іраклія II. Будучи хворим, цар все ж постарався ліквідувати свавілля царевичів та покінчити із внутрішніми ворогами, але марно. Боровся проти іранських порядків і традицій, що насаджувались загарбниками під час набігів.
Прагнучи до єдності грузинського й вірменського християнства, запровадив серед вірменського населення православ'я.
Зовнішня політика
У зовнішній політиці Георгій XII дотримувався проросійської орієнтації. Він жадав від Росії виконання взятих зобов'язань за Георгіївським трактатом 1783 року, введення до Грузії російської армії, вважаючи, що з їхньою допомогою він зможе покінчити із внутрішніми заколотами й залагодити внутрішньополітичне становище царства.
Він остерігався того, що грузинські князі почнуть братерську боротьбу, в результаті якої Грузія буде завойованою Персією. Тому Георгій XII бажав, щоб після його смерті престол зайняв його син, Давид XII.
Георгію XII було обіцяно залишити за ним право царя довічно. Однак, після його смерті російський уряд мав намір затвердити Давида XII генерал-губернатором із титулом царя, а Грузію долучити до числа російських губерній під назвою царства Грузинського.
23 листопада 1800 року імператор віддав рескрипт на ім'я Георгія XII, про прийняття його царства у підданство Росії. 22 грудня того ж року імператор Павло I підписав маніфест про приєднання Грузії до Росії.
Ліквідація монархії в Картлі-Кахеті
Послаблена зовнішніми та внутрішніми війнами Туреччина все ще не бажала примиритись із втратою свого впливу в Закавказзі, де її місце повільно, проте неухильно почала займати Росія. Туреччина погрожувала помститись Картлі-Кахетинському царству за те, що Грузія сприяла здійсненню політичних планів Росії на Близькому Сході. Але вже 1799 року Туреччина фактично нічого не могла протиставити військово-політичним потугам Росії.
Більш активно боровся за відновлення свого колишнього впливу у Східній Грузії Іран. Активне політичне співробітництво, що зав'язалось після Крцаніської битви між Грузією та Росією, досить стурбувало як правителів Ірану, так і інших суперників Росії на Близькому Сході — Англію та Францію.
Тим часом, гострі політичні суперечності між Англією та Францією змушували кожну з цих країн схиляти Росію на свій бік. Незважаючи на те, що жодна з цих держав не бажала успіху Росії, вони з політичних міркувань не наважувались відкрито перешкоджати просуванню російських військ на Сході. Грузія та загалом усе Закавказзя перебували в центрі уваги держав-суперниць. Картлі-Кахетинське царство визнало Росію своїм політичним союзником і покровителем. Англія та Франція визнали законними претензії Туреччини й Ірану на панування в країнах Закавказзя.
Сходження на престол Георгія XII відзначилось новим наступом внутрішньофеодальної реакції. Брати царя змусили хворого та слабовільного Георгія XII затвердити порядок спадкування престолу, відповідно до якого трон переходив до старшого в роду. Таким чином, спадкоємцем престолу ставав царевич Юлон, син Іраклія. Георгій XII невдовзі скасував новий порядок. В результаті цього між царем та його братами виникла непримиренна ворожнеча. Навколо царевичів почали групуватись невдоволені Георгієм тавади. Царський двір розділився на два табори; розкол набув украй небезпечного характеру за умов політичної кризи.
26 листопада 1799 року до Тбілісі вступили російські війська. Прибуття російського загону мало трагічний вплив на розвиток подальших подій.
У ноті, поданій 24 червня 1800 року грузинським послом у Петербурзі, цар Картлі та Кахеті пропонував зберегти за Картлі-Кахетією тільки право обмеженого автономного самоврядування за умови збереження за Георгієм XIIі його спадкоємцями царського престолу. Цар погоджувався підкоритись владі російського імператора не лише в питаннях ведення зовнішньої політики, але й у галузі внутрішнього управління.
Наприкінці 1800 року цар Георгій XII важко захворів. Під час його хвороби верховна влада поступово перейшла до рук повноважного міністра російського уряду при грузинському царі — Коваленського й командувача російськими військами у Грузии — генерала Лазарєва.
Урядові кола Східногрузинського царства, звертаючись до Росії з проханням щодо збільшення у Грузії контингенту російських військ, сподівались за їх допомоги зберегти свою державність і суверенні права грузинських царів. Однак уряд імператора Павла I чекав лише на слушний момент, щоб ліквідувати Картлі-Кахетинське царство. Сприятливі умови для здійснення задуму російського уряду створились 28 грудня 1800 — в день смерті Георгія XII. Його було поховано у Свєтіцховелі.
Смерть царя та перехід влади до Давида XII загострили обстановку в країні. Цариця Дареджан та її сини категорично відмовились визнати владу царевича Давида XII, а також приєднання Грузії до Росії.
Відповідно до угоди, укладеної між Грузією та Росією, спадкувати престол Картлі-Кахетинського царства мав син Георгія, Давид XII, якого затверджував на царство російський імператор. Проте Павло I, ще за життя Георгія XII, вирішив ліквідувати Картлі-Кахетинське царство, перетворивши його на одну з губерній Російської імперії.
18 січня 1801 року в Петербурзі та Москві було оприлюднено маніфест Павла I про приєднання Картлі-Кахетинського царства до Росії. У середині лютого того ж року той маніфест було оголошено й у Тбілісі. 12 березня в результаті змови було вбито Павла I. На престол вступив його син Олександр I. Державна рада знову розглянула питання про приєднання Грузії до Росії. Враховуючи важливу роль Східногрузинського царства як опорної бази Росії на Близькому Сході, було ухвалено рішення про ліквідацію в Картлі та Кахеті автономного управління та запровадити у грузинських землях російське керівництво.
Царські чиновники ще 24 березня 1801 року усунули Давида XII від престолу. Замість нього «управляючим Грузії» був призначений генерал Лазарєв. Створений під його керівництвом тимчасовий уряд діяв один рік.
12 вересня 1801 року було видано новий імператорський маніфест про приєднання до Росії Східногрузинського царства. У квітні 1802 той маніфест було оприлюднено в Тбілісі та інших грузинських містах.
Родина
Георгій XII був одружений двічі:
княжна Кетеван (1754—23 квітня 1782), дочка князя Папуа Андронікашвілі, народила від нього 12 дітей;
княжна Маріам Цицишвілі (1768—30 березня 1850), 11 дітей.
Георгій XII був батьком 14 синів і 9 дочок.
Сини:
Давид (1767–1819), правитель Грузії з грудня 1800 до червня 1801 року;
Іван (1768—1830), Глава кахетинського царського дому (з 1819), поет, перекладач грузинською (в тому числі й Вольтера), автор грузинсько-російського словника, а також підручників з математики й природознавства;
Луарсаб (1771 — до 1798);
Баграт (1776–1841);
Соломон (1780 — до 1798);
Теймураз (1782–1846);
Мішель (1783–1862);
Джибраїл (1788–1812);
Елізбар (1790–1854);
Йосип (помер до 1798);
Спиридон (помер до 1798);
Окропир (1795—1857);
Симеон (нар. 1796 — помер немовлям);
Іраклій (1799–1859).
Дочки:
Варвара (1769–1801);
Софія (1771—1840);
Ніно (1772–1847), була у шлюбі з князем Мегрелії Григорієм Дадіані;
Саломе (померла немовлям);
Ріпсіме (1776–1847);
Гаяна (1780—1820);
Тамара (1788–1850);
Анна (1789—1796);
Анна (1800—1850).
Примітки
Джерела
Fisher, William Bayne (1991), The Cambridge History of Iran. Cambridge University Press, ISBN 0-521-20095-4.
Lang, David Marshall (1962), A Modern History of Georgia. London: Weidenfeld and Nicolson.
Георгій XII
Національна парламентська бібліотека Грузії
Багратіоні
Царі Грузії
|
2198217
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%B3%D0%B0%201%202016%E2%80%942017
|
Ліга 1 2016—2017
|
Ліга 1 2016—2017
Чемпіонат Франції 2016—2017 — 79-й сезон чемпіонату Франції з футболу. Сезон розпочався 12 серпня 2016, Парі Сен-Жермен розпочинав сезон як чинний чемпіон країни.
Фінішував чемпіонат 20 травня 2017 року. Чемпіоном країни після 17-річної перерви став «Монако». Це 8-й титул чемпіонів країни для клубу з карликової держави Монако. «Парі Сен-Жермен» та «Ніцца» здобули право участі в розіграші Ліги чемпіонів наступного сезону, а «Ліон», «Марсель» та «Бордо» за результатами виступів у чемпіонаті стали учасниками розіграшу Ліги Європи. Вибули з елітного дивізіону Нансі та Бастія.
Зміни порівняно з попереднім сезоном
{|
|- style="vertical-align: top;"
|
</td>
|}
Команди учасники першості
Стадіони
Турнірна таблиця
Примітки:
1. Після закінчення сезону клуб Бастія через фінансові причини був понижений до Національної ліги 3 (п'ятий дивізіон).
Позначення:
Лідери чемпіонату
Результати
Примітки:
Статистика
Найкращі бомбардири
Хет-трики
Примітка
4 Гравець забив 4 голи
Плей-оф
|colspan="5" style="background-color:#D0D0D0" align=center|25/28 травня 2017
|}
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Ліги 1
Ліга І на soccerway
Ліга 1
Франція
Франція
2016 у Франції
2017 у Франції
2016 у французькому спорті
2017 у французькому спорті
|
2126229
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%80%D0%B5%D1%89%D1%83%D0%BA
|
Ґрещук
|
Ґрещук:
Ґрещук Василь Васильович (1949) — український мовознавець, доктор філологічних наук.
Ґрещук Дмитро Мартин (1923—1990) — єпископ Едмонтонської єпархії Української греко-католицької церкви (1986—1990).
Див. також
Грещук
|
2912929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BD
|
Цьвіклін
|
Цьвіклін — село в Польщі, у гміні Плонськ Плонського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Цехановського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Плонського повіту
|
4466697
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B8%20%D0%B2%20%D0%A1%D0%A8%D0%90
|
Араби в США
|
Араби в США — американці арабського походження. Арабські американці простежують походження від будь-якої з різних хвиль іммігрантів з країн, що входять до складу арабського світу.
За даними Арабсько-американського інституту (AAI), країни походження арабських американців включають Алжир, Бахрейн, Чад, Коморські острови, Джибуті, Єгипет, Ірак, Йорданію, Кувейт, Ліван, Лівію, Мавританію, Марокко, Оман, Катар, Палестину, Саудівську Аравію, Судан, Сирія, Сомалі, Туніс, Об'єднані Арабські Емірати та Ємен.
Згідно з переписом населення США 2010 року, у Сполучених Штатах проживало 1 698 570 арабських американців. З них 290 893 особи назвали себе просто арабами, а ще 224 241 — іншими арабами. Інші групи в переписі 2010 року перераховані за нацією походження, і деякі можуть бути або не бути арабами або вважати себе арабами. Найбільшою підгрупою є араби ліванського походження з 501 907, за ними йдуть єгипетського походження — 190 078 осіб, сирійського походження — 187 331 осіб, араби Іраку — 105 981 осіб, марокканці — 101 21 осіб, палестинські араби — 85 186 осіб, йорданські араби — 61 664 осіб.
Релігія
Хоча більшість населення арабського світу є мусульманами, більшість арабських американців належать до християн. Крім того, більшість арабських християн є католиками.
За даними Арабсько-американського інституту, розподіл релігійної приналежності серед вихідців з арабських країн виглядає наступним чином: 63 % християни (35 % католиків (католики римського та східного обряду), 18 % православних, 10 % протестантів); 24 % — мусульман; 13 % — інші, ніякої приналежності.
Арабські християни, особливо з Лівану, Іраку, Палестини, Йорданії, Сирії та Єгипту, продовжують іммігрувати в США у 2000-х роках і продовжують формувати нові анклави та громади по всій країні.
Серед арабських мусульман більшість — суніти, також проживають шиїти.
Народи США
Арабська діаспора
|
2906315
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%9C%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Дембіни (Млавський повіт)
|
Дембіни (Млавський повіт)
Дембіни — село в Польщі, у гміні Шидлово Млавського повіту Мазовецького воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Цехановського воєводства.
Примітки
Села Млавського повіту
|
956662
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BC%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Замуровування
|
Замуровування — вид смертної кари, при якій людину поміщали в споруджувану стіну або оточували глухими стінами з усіх сторін, після чого той помирав від голодного виснаження або зневоднення. Це відрізняє її від поховання живцем, де людина вмирала від задухи.
Замуровування згадується в легендах, фольклорі та літературі. Часто цей вид страти згадується у фінських легендах, наприклад, про дівчину, якій несправедливо поставили у вину державну зраду. Її замурували в стіні замку Олафсборг, у якій, за легендою, виросла горобина з білими, як її невинність, квітами і червоними, як кров, ягодами.
На Балканах набуло поширення повір'я, що фортеця або міст будуть стояти довго, якщо всередину замурувати живу людину (найчастіше наречену або молоду дружину одного з будівельників). Насправді на Балканах проводилося лише символічне «замуровування тіні» молодої дівчини (довжина тіні вимірялася шнуром, відрізок якого і замуровувався в основу будови)
Примітки
Див. також
Убліет
Замурування (шахи)
Залізна маска
Види вбивств
Римське право
Середньовіччя
Жертвопринесення
Причини смерті
|
4223790
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Rachel%27s%20Organic
|
Rachel's Organic
|
Rachel's Organic — органічна компанія молочної продукції, що базується в Абериствіт, Уельс. Заснована місцевими фермерами, але зараз є дочірньою компанією французької компанії Lactalis, це перша сертифікована органічна молочарня Сполученого Королівства.
Історія
Сім'я Вільямс взяла на себе ферму Брінліс у Кередігіоні, Західний Уельс, в 1942 році, і почала розвивати стадо гернзейських корів. Діна Вільямс була дочкою Авеля Джонса, професора сільського господарства в університеті Абериствіту, а його дружина Бессі Браун була першим молочним інструктором університету та організатором жіночої землеробської армії в Уельсі під час Першої світової війни. Після Другої світової війни Діна часто з'являлася з Євою Балфур, намагаючись відмовити фермерів від використання штучних добрив та пестицидів, очолюючи організацію Асоціація ґрунтів.
В 1952 році Брінліс стала одним з найдавніших членів Асоціації ґрунтів, а також ферма стала першою сертифікованою органічною молочною фермою. Після смерті її чоловіка в 1966 році, Вільямс передала ферму до своєї середньої дочки Рейчел та зятя Гарета Роулендса. У цей час вони постачали преміальне органічне молоко до Milk Marketing Board, яка займалася контролем молочної продукції.
Компанія була створена з необхідності диверсифікації сільського господарства. Коли сильний сніг випав в Абериствіті в 1982 році, молоковози не потрапляли до ізольованої ферми й Роулендси були змушені шукати інші способи застосування їхнього молока. Використовуючи стару маслоробню, вони вручну зробили вершки та масло. Після того, як сніг розтанув, Роулендси виявили, що вони випадково створили ринок для своїх молочних товарів, і це підштовхнуло їх, продовжити розширювати асортимент продукції. Рейчел почала досліджувати старі рецепти, включаючи рецепт йогурту, а молочний бренд Rachel's Dairy переріс в компанію в 1984 році. Приміщення для виробництва компанії залишилося на фермі Брінліс, але з 1985 по 1990 рік компанія зазнала значного зростання, що призвело до будівництва молочарні, побудованої в Гланірафоні, Абериствіт.
У 1999 році компанія була куплена за 1,5 млн фунтів стерлінгів в узгодженому поглинанні з американською молочною компанією Horizon Organic, яка присутня лише у Великій Британії. У 2004 році Horizon Organic була придбана Dean Foods, що базується в Техасі — найбільшим молочним дистриб'ютором у США.
Компанія прибрала «Organic» зі своєї назви у 2009 році, ставши просто Rachel's. Всі продукти на сьогодні залишаються органічними та включають молоко, масло, рисовий пудинг, вершки, сметану та різноманітні йогурти.
У 2009 році Телери Беван опублікував книгу «Вони наважилися створити різницю» (They Dared to Make a Difference), де деталізовано життя трьох сімейних поколінь ферми.
28 липня 2010 року було підтверджено, що Dean Foods в рамках програми реструктуризації погодились продати пакет європейських молочних продуктів, у тому числі Rachel's до BSA International Бельгія, холдингової компанії Lactalis Groupe, що базується у Франції, яка мала здійснювати операційний контроль над Rachel's. З того часу компанія перенесла виробництво всіх своїх рисових десертів до Франції.
У травні 2012 року Rachel's була перенесена в Lactalis Nestlé Chilled Direy (LNCD), що є спільним підприємством з Nestlé. Lactalis володіє 60 % LNCD та Nestlé 40 %.
Нагороди
Rachel's завоювала численні нагороди за якість своєї продукції та нововведення, включаючи Great Taste awards, та уельську True Taste awards. У 2007 році Rachel's була визнана одним з найбільш екологічних брендів Великої Британії в інтернет-опитуванні, проведеному журналом Marketing Week, а у 2009 році компанії було надано Coolbrand статус в британському списку Superbrands.
У липні 2010 року Rachel's отримала вісім нагород у категорії молочної продукції в Royal Welsh Show. Rachel's отримала золоту премію в Wales The True Cool Cool & Drink Awards 2010 за йогурт Wholemilk Gooseberry Yogurt.
Примітки
Підприємства Уельсу
|
10049949
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dasing
|
Dasing
|
Dasing is a municipality in the district of Aichach-Friedberg in Bavaria in Germany.
References
Aichach-Friedberg
|
1827303
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B1%20%D0%BD%D0%B0%D0%B4%20%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BC
|
Дуб над Дністром
|
Дуб над Дністром — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Розташована в місті Заліщики Тернопільської області, у південній частині парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва «Заліщицький парк».
Площа — 0,07 га, статус отриманий у 2012 році.
Примітки
Джерела
Посилання
Реєстр природно-заповідного фонду Заліщицького району // Управління екології та природних ресурсів Тернопільської ОДА.
Ботанічні пам'ятки природи Тернопільської області
Природоохоронні території над Дністром
Природоохоронні об'єкти, засновані 2012
Дуби
Заліщики
2012 у Тернопільській області
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.