id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2153342
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/75%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80%D1%83%20%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B8%20%28%D1%81%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B0%29
|
75 років Київському академічному театру оперети (срібна монета)
|
75 років Київському академічному театру оперети (срібна монета)
«75 років Київському академічному театру оперети» — срібна ювілейна монета номіналом 10 гривень, випущена Національним банком України. Присвячена 75-річчю з дня заснування Київського академічного театру оперети. На його сцені з успіхом ідуть класична оперета, сучасні й клясичні мюзикли, сміливо втілюються різноманітні творчі експерименти. Стіни театру оперети зберігають спогади про визначних особистостей, які творили та плекали українське театральне мистецтво.
Монету введено до обігу 30 листопада 2009 року. Вона належить до серії «Інші монети».
Опис та характеристики монети
Аверс
На аверсі монети розміщено: малий Державний Герб України (угорі), напис півколом «НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ», унизу номінал та рік карбування монети — «10»/«ГРИВЕНЬ»/«2009», та в центрі — танцювальну сцену на дзеркальному тлі зі стилізованим зображенням вогників.
Реверс
На реверсі монети зображено фасад будівлі театру, над яким силуети театральних героїв, що запозичені зі старих афіш, і розміщено написи: «КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРЕТИ» (угорі півколом) та «75»/«РОКІВ» (унизу).
Автори
Художники: Володимир Таран, Олександр Харук, Сергій Харук.
Скульптори: Володимир Атаманчук, Святослав Іваненко.
Вартість монети
Ціна монети — 978 гривень, була вказана на сайті Національного банку України 2018 року.
Фактична приблизна вартість монети з роками змінювалася так:
Див. також
Список ювілейних та пам'ятних монет України з недорогоцінних металів
Список ювілейних та пам'ятних монет України з дорогоцінних металів
Київський національний академічний театр оперети
Примітки
Посилання
Опис монети на сайті Національного банку України
Монько Л. І. «Монети України», каталоги з цінами від колекціонерів Києва: квітень 2010, лютий 2011, квітень 2012, квітень 2013.
Срібні монети України
Інші монети (серія монет)
Київський національний академічний театр оперети
|
4864931
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%80%D1%8F%D0%BD%D1%96%20%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B8%20%D0%91%D0%BE%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%97%20%D1%96%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8
|
Повітряні сили Боснії і Герцеговини
|
Повітряні сили Боснії і Герцеговини
Бригада повітряних сил та протиповітряної оборони Боснії і Герцеговини (босн. Brigada Zračne snage i protivzračne odbrane Bosne i Hercegovine; серб. Бригада ваздушне снаге и противваздухопловна одбрана Босне и Херцеговине) — частина Збройних сил Боснії і Герцеговини. Штаб знаходиться у Сараєво. Зберігає робочі бази в Міжнародному аеропорту Сараєво, Міжнародному аеропорту Банья-Лука та Міжнародному аеропорту Тузла.
Історія
Бригада повітряних сил та протиповітряної оборони Боснії і Герцеговини була сформована в 2006 році, коли були об'єднані елементи Армії Федерації Боснії і Герцеговини та Повітряних сил Республіки Сербської.
Структура
Бригада повітряних сил та протиповітряної оборони зі штаб-квартирою на авіабазі у Сараєво та Банья-Лука. Складається з:
1-го ескадрону гелікоптерів на авіабазі в Банья-Лука;
2-го ескадрону гелікоптерів на авіабазі у Сараєво;
Батальйону протиповітряної оборони на авіабазі у Сараєво;
Батальйону раннього попередження та спостереження на авіабазі в Банья-Лука;
Батальйону забезпечення польоту з відділеннями на обох авіабазах.
Пункти базування
Міжнародний аеропорт Баня-Лука
Міжнародний аеропорт Сараєво
Міжнародний аеропорт Тузла
Примітки
Збройні сили Боснії і Герцеговини
Засновані в Боснії та Герцеговині 2006
|
4028937
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/USS%20Aspro
|
USS Aspro
|
USS Aspro — кораблі ВМС США.
USS Aspro (SS-309) — підводний човен США часів Другої світової війни типу «Балао». На службі протягом 1943-1954 років. Потоплений як мішень 6 листопада 1962 року
USS Aspro (SSN-648) — підводний човен типу «Стерджен». На службі протягом 1969-1995 років. Зданий на здам у 1999 році
Назви військових кораблів США
Багатозначні терміни
|
1055599
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B6%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Межова верста
|
Межова верста — давня міра відстані, яка вживалась до прийняття метричної системи мір в Росії, Україні, Білорусі та Польщі. Одна межова верста дорівнює двум верстам, тисячі сажням чи 2133,6 метра (що відповідає 7000 англійським футам початку XX століття, які були трохи коротші від теперішніх).
Джерела
Старовинні міри
Межова верста на сайті Словари и энциклопедии на Академике
Одиниці довжини
Руська система мір
|
20978351
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cerekwica%20Stara
|
Cerekwica Stara
|
Cerekwica Stara
Cerekwica is a village in the administrative district of Gmina Jaraczewo, within Jarocin County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately south-east of Jaraczewo, south-west of Jarocin, and south-east of the regional capital Poznań.
References
Villages in Jarocin County
|
8565862
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1356%20Basel%20earthquake
|
1356 Basel earthquake
|
1356 Basel earthquake
The 1356 Basel earthquake is the most significant seismological event to have occurred in Central Europe in recorded history and had a moment magnitude in the range of 6.0–7.1. This earthquake, which occurred on 18 October 1356, is also known as the Sankt-Lukas-Tag Erdbeben (English: Earthquake of Saint Luke), as 18 October is the feast day of Saint Luke the Evangelist.
Earthquake
After a foreshock between 19:00 and 20:00 local time, the main earthquake struck at around 22:00, and numerous aftershocks followed through that night. Basel experienced a second, very violent shock in the middle of the night. The town within the ramparts was destroyed by a fire when torches and candles falling to the floor set the wooden houses ablaze. The number of deaths within the town of Basel is estimated at 300. All major churches and castles within a radius of Basel were destroyed.
The seismic crisis lasted a year. The modeling of the macroseismic data suggests that the earthquake's source had an east–west orientation, a direction corresponding with the overlapping faults on the Jura Front. On the other hand, recent paleoseismic studies attribute the cause of this earthquake to a normal fault, oriented NNE-SSW and south of the town. The significant magnitude of the event suggests a possible extension of this fault under the town.
Location
Due to the limited records of the event, a variety of epicenters have been proposed for the earthquake. Some of the proposed locations include faults beneath the Jura Mountains or along the Basel-Reinach escarpment. Another study placed the epicenter south of Basel.
Intensity
The earthquake was felt as far away as Zürich, Konstanz, and even in Île-de-France. The maximum intensity registered on the Medvedev–Sponheuer–Karnik scale was IX–X (Destructive–Devastating). The macroseismic map was established on the basis of damage reported by the region's 30 to 40 castles.
From this macroseismic data, various studies have been conducted to estimate the moment magnitude of the earthquake, which have resulted in various values of 6.2 (BRGM 1998); 6.0 (GEO-TER 2002); 6.9 (SED 2004) with a follow-up report suggesting a range of between 6.7 and 7.1; 6.6 (GFZ 2006); and a major Swiss study by 21 European experts, with American involvement, in which four sub-groups estimated values of 6.9, 6.9, 6.5 to 6.9, and 6.5 ± 0.5 (PEGASOS 2002–2004). There are also different opinions about which faults were involved.
Damage
The earthquake destroyed the city of Basel, Switzerland, near the southern end of the Upper Rhine Graben, and caused much destruction in a vast region extending from Paris to Prague. Though major earthquakes are common at the seismically active edges of tectonic plates in Turkey, Greece, and Italy, intraplate earthquakes are rare events in Central Europe. According to the Swiss Seismological Service, of more than 10,000 earthquakes in Switzerland over the past 800 years, only half a dozen of them have registered more than 6.0 on the Richter scale.
See also
List of earthquakes in Switzerland
Fessenheim Nuclear Power Plant
Induced seismicity in Basel
List of historical earthquakes
References
Further reading
External links
Catholic Encyclopedia article on the Diocese of Basel makes mentions the earthquake
Das Grosse Beben von Basel im Jahr 1356
Critical description of the earthquake and its consequences
Preparing a seismic hazard model for Switzerland: The view from PEGASOS Expert Group 3
Basel earthquake, 1356
Reinach, Basel-Landschaft
1356 Basel
Basel Earthquake, 1356
14th century in Switzerland
Earthquakes in Europe
Natural disasters in Germany
History of Basel
|
2468687
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%B9%20%28%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%BA%29
|
Берендай (струмок)
|
Берендай (струмок)
Берендай, Берендей — струмок в Україні, у Рахівському районі Закарпатської області, правий доплив Білої Тиси (басейн Дунаю).
Опис
Довжина струмка приблизно 3,5 км. Формується з багатьох безіменних струмків.
Розташування
Бере початок на південно-східних схилах гори Штев'єра. Тече переважно на південний захід і у селі Розтоки впадає у річку Білу Тису, ліву притоку Тиси.
Примітки
Джерела
Словник гідронімів України – К.: Наукова думка, 1979. – С. 43
Малі річки України
Річки Закарпатської області
Річки Рахівського району
Статті про річки Закарпатської області без зображення в картці
|
4534970
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B0
|
Імені Калініна
|
Імені Калініна
імені Калініна — селище, Петропавловський район, Алтайський край
імені Калініна — селище, Рубцовський район, Алтайський край
|
216105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B2%D1%94%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Совєтське
|
Совєтське
Совєтське — село, район Магжана Жумабаєва, Північноказахстанська область
Совєтське — село, Єсільський район, Північноказахстанська область
Совєтське — село, ПМР, Рибницький район
Совєтське — село, Акбулацький район, Оренбурзька область
Совєтське — село, Бугурусланський район, Оренбурзька область
Совєтське — село, Калачіївський район, Воронезька область
Совєтське — село, Куртамиський округ, Курганська область
Совєтське — село, Первомайський район, Оренбурзька область
Совєтське — село, районний центр, Алтайський край
Совєтське — село, Лямбірський район, Мордовія
Совєтське — село, Чувашія, Ядринський район
Совєтське — колишня назва селища Долосси, Автономна Республіка Крим, Ялтинський район
Совєтське — колишня назва села Мішен-Найман, Автономна Республіка Крим, Джанкойський район
Совєтське — колишня назва села Волошкове (Запорізька область, Мелітопольський район)
Совєтське — колишня назва села Степове (Харківська область, Первомайський район)
Див. також
Совєтськ
Совєтський
|
239728
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Рогівське
|
Рогівське — село в Україні, у Криничанській селищній громаді Кам'янського району Дніпропетровської області.
Населення — 197 мешканців.
Населення
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Географія
Село Рогівське знаходиться на лівому березі річки Мокра Сура, вище за течією на відстані 1 км розташоване село Новоселівка, нижче за течією на відстані 0,5 км розташоване село Чернече, на протилежному березі — села Зелений Кут і Іллінка. Поруч проходить автомобільна дорога .
Посилання
Погода в селі Рогівське
Села Дніпропетровської області
|
839254
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9D%D0%B5%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Вулиця Некрасова
|
Вулиця Некрасова — вулиця в різних населених пунктах держав колишнього СРСР.
Вулиця Некрасова — вулиця в Донецьку.
Вулиця Некрасова — вулиця в Євпаторії.
Вулиця Некрасова — вулиця в Керчі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Мелітополі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Миколаєві.
Вулиця Некрасова — вулиця в Севастополі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Сімферополі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Харкові.
Вулиця Некрасова — вулиця в Херсоні.
Колишні назви
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Волонтерська у місті Авдіївка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Івана Багряного у місті Апостолове.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Володимира Чернишова у місті Балаклія.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Петра Яцика у місті Балта.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Євгена Коновальця у місті Баранівка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Хлібодарна у місті Барвінкове.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Живописна у місті Бахмач.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Героїв полку Азов у місті Бахмут.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Олександра Бойко у місті Березань.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Братана у місті Берислав.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Весняна у місті Бершадь.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Зенітного полку у місті Біла Церква.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Івана Нечуй-Левицького у місті Білгород-Дністровський.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Євгена Плужника у місті Богуслав.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Мирона Мицака у місті Болехів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Гетьмана Мазепи у місті Борзна.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Бахматівка в місті Бориспіль.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Волонтерів у місті Боярка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Гостомельської в місті Бровари.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Елеваторна у місті Буринь.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Бориса Грінченка у місті Буча.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Луціва у місті Бучач.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Володимира Сосюри у місті Ватутіне.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Ярослава Мудрого у місті Верхівцеве.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Героїв Нацгвардії у Вінниці.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Вл. Івана Маргітича у місті Виноградів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Марії Приймаченко у місті Вознесенськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Ярослава Царука у місті Володимир.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Незалежна у місті Ворожба.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Кленова у місті Гайворон.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Лисенка у місті Гайсин.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Мистецька у місті Генічеськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Юрія Коваленка у місті Глухів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколаївка у місті Городище.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Затишної у місті Городок Хмельницької області
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Злагоди у місті Гребінка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Наталки Нікуліної у місті Дніпро
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Юрія Горліс-Горського у місті Дрогобич
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Алли Горської у місті Дружківка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Просвіти у місті Дубно
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Михайла Старицького у місті Жмеринка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Євгена Маланюка у місті Звенигородка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Покрови у місті Знам'янка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Леся Курбаса у місті Золотоноша
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Січових Стрільців у місті Ізмаїл
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Василя Стуса у місті Ізюм
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Джерельна у місті Ізяслав
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Всеволода Нестайка у місті Ірпінь
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Сергія Перегончука у місті Калинівка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Харківська у місті Камінь-Каширський
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Тамари Сис у місті Кам'янець-Подільський
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Сергія Носаня у місті Кам'янка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Золота у місті Кам'янське
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Героїв Небесної Сотні у місті Карлівка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Братана у місті Каховка
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Ярослава Мудрого у місті Ківерці
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Прикордонна у місті Кілія
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Адама Поляка у місті Ковель
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Сергія Бедрія в Кодимі.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Соломії Крушельницької у місті Козятин.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Петра Дорошенка у місті Коростень.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Степана Бандери у місті Коростишів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Павла Скоропадського у місті Костопіль.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Леся Курбаса у місті Краматорськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Павла Чубинського в місті Красилів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Експресівська у місті Кременчук.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Хліборобів у місті Кривий Ріг.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Михайла Завадського у місті Кропивницький.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Юрія Руфа у місті Львів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Нескорених у місті Лиман.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Гайсинська у місті Липовець.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Павла Глазового у місті Лозова.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Леся Курбаса у місті Лубни.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Віктора Михайленка у місті Малин.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Живописна у місті Марганець.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Григорія Верьовки у місті Мена.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Ярослава Мудрого у місті Мерефа.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Скоропадського у місті Миронівка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Міщанська у місті Ніжин.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Іллі Рєпіна у місті Нікополь.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Благодатна у смт. Нова Водолага.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Переселянська у місті Нова Одеса.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Гетьмана Виговського у місті Нововолинськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Українська у місті Новоселиця.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Олександра Довженка у місті Новоукраїнка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Хвильового у місті Носівка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Руднєва в Олександрії.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Бузкова у місті Охтирка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Василя Стуса у місті Павлоград.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Грушевського в Піщанці.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Куяльницька у місті Подільськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Князів Острозьких у місті Полонне.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Михайла Фісуна у місті Полтава.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Жасминова у місті Радомишль.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Андрія Нечипорука у місті Рівне.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Каховська у місті Ромни.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Левка Лук'яненка у місті Самбір.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Ринкова у місті Сарни.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Народна у місті Світловодськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Поетична у місті Синельникове.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Василя Кучера у місті Сквира.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Героїв-рятувальників у місті Снігурівка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Лисенка у місті Слов'янськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Ринкова у місті у місті Сновськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Володимира Сосюри у місті Сміла.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Леонтовича в Сокирянах.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Українська у смт. Солотвино.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Незламності у місті Старобільськ.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці М.Амосова у місті Сторожинець.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Маркевича у місті Суми.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Генерала Загродського у місті Тальне.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Галицької армії у смт. Тиврів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Хвильового у місті Торецьк.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Героїв Азова у місті Тростянець.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Тимка Падури у місті Тульчин.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Левка Лук'яненка у місті Хмільник.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Володимира Ладижця у місті Ужгород.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Весняна у місті Узин.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Василіанська у місті Умань.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці В'ячеслава Чорновола у місті Фастів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Леоніда Дергача в Чернівцях.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Євгена Калити у місті Чернігів.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Остапа Вишні у місті Чугуїв.
Вулиця Некрасова — колишня назва Пісочна у місті Шепетівка.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Сонячної у місті Шпола.
Вулиця Некрасова — колишня назва вулиці Миколи Міхновського у місті Яготин.
Вулиця Некрасова — вулиця в Абакані.
Вулиця Некрасова — вулиця в Анапі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Балашисі (Московська область).
Вулиця Некрасова — вулиця в Волгограді.
Вулиця Некрасова — вулиця в Вологді.
Вулиця Некрасова — вулиця в Воронежі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Іванові.
Вулиця Некрасова — вулиця в Іркутську.
Вулиця Некрасова — вулиця в Кірові.
Вулиця Некрасова — вулиця в Королеві.
Вулиця Некрасова — вулиця в Краснодарі.
Вулиця Некрасова — зникла вулиця в Липецьку.
Вулиця Некрасова — вулиця в Нижньому Новгороді.
Вулиця Некрасова — вулиця в Новосибірську.
Вулиця Некрасова — вулиця в Орлі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Петрозаводську.
Вулиця Некрасова — вулиця в Пскові.
Вулиця Некрасова — вулиця в Реутові.
У Санут-Петербурзі:
Вулиця Некрасова (Центральний район);
Вулиця Некрасова (Володарський);
Вулиця Некрасова — вулиця в Ломоносові.
Вулиця Некрасова — вулиця в Саранську.
Вулиця Некрасова — вулиця в Саратові.
Вулиця Некрасова — вулиця в Смоленську.
Вулиця Некрасова — вулиця в Ставрополі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Уфі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Хабаровську.
Вулиця Некрасова — вулиця в Чебоксарах.
Вулиця Некрасова — вулиця в Ярославлі.
Вулиця Некрасова — вулиця в Алма-Аті.
Вулиця Некрасова — вулиця в Даугавпілсі.
Див. також
Вулиця Некрасовська
Вулиці, названі на честь людей
|
43481612
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lnozavod
|
Lnozavod
|
Lnozavod (lit. flax factory) is the name of several rural localities in Russia.
Modern localities
Lnozavod, Altai Krai, a settlement in Togulsky Selsoviet of Togulsky District in Altai Krai;
Lnozavod, Kaluga Oblast, a selo in Iznoskovsky District of Kaluga Oblast
Lnozavod, Kiknursky District, Kirov Oblast, a settlement in Russko-Krainsky Rural Okrug of Kiknursky District in Kirov Oblast;
Lnozavod, Luzsky District, Kirov Oblast, a village in Papulovsky Rural Okrug of Luzsky District in Kirov Oblast;
Lnozavod, Shabalinsky District, Kirov Oblast, a settlement in Chernovsky Rural Okrug of Shabalinsky District in Kirov Oblast;
Lnozavod, Mari El Republic, a settlement in Chuksolinsky Rural Okrug of Novotoryalsky District in the Mari El Republic;
Lnozavod, Omsk Oblast, a settlement in Kurgansky Rural Okrug of Muromtsevsky District in Omsk Oblast
Lnozavod, Dukhovshchinsky District, Smolensk Oblast, a settlement under the administrative jurisdiction of Dukhovshchinskoye Urban Settlement in Dukhovshchinsky District of Smolensk Oblast
Lnozavod, Muryginskoye Rural Settlement, Pochinkovsky District, Smolensk Oblast, a village in Muryginskoye Rural Settlement of Pochinkovsky District in Smolensk Oblast
Lnozavod, Shatalovskoye Rural Settlement, Pochinkovsky District, Smolensk Oblast, a village in Shatalovskoye Rural Settlement of Pochinkovsky District in Smolensk Oblast
Lnozavod, Stodolishchenskoye Rural Settlement, Pochinkovsky District, Smolensk Oblast, a village in Stodolishchenskoye Rural Settlement of Pochinkovsky District in Smolensk Oblast
Lnozavod, Ugransky District, Smolensk Oblast, a village in Veshkovskoye Rural Settlement of Ugransky District in Smolensk Oblast
Lnozavod, Vologda Oblast, a settlement in Minkovsky Selsoviet of Babushkinsky District in Vologda Oblast
Alternative names
Lnozavod, alternative name of Borovskoy, a settlement in Shangskoye Settlement of Sharyinsky District in Kostroma Oblast;
Lnozavod, alternative name of Lnozavoda, a settlement in Soligalichskoye Settlement of Soligalichsky District in Kostroma Oblast;
Lnozavod, alternative name of Mirny, a settlement in Sudislavskoye Settlement of Sudislavsky District in Kostroma Oblast;
|
429426
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%C5%A0koda%20Superb
|
Škoda Superb
|
Škoda Superb — ліфтбеки або універсали, що виробляються чеською компанією Škoda (дочірньою концерну Volkswagen) з 2001 року. Виробник офіційно кваліфікує модель як середнього класо-розміру.
З англійської «superb» перекладається як «багатий, розкішний».
Передісторія
Superb - флагман модельного ряду Skoda. Його історія почалася ще в далекому 1934 році, коли був представлений перший автомобіль класу «люкс» з таким ім'ям. З плином часу модель зазнала безліч корінних змін. До 1947 року навіть випускалася версія з 4-х літровим 8-циліндровим двигуном потужністю 95 к.с.
Перше покоління (B5, Typ 3U; 2001-2008)
Більше 60 років по тому, в 2001 році компанія Skoda Auto випустила солідний седан Superb. Автомобіль завоював численні визнання як з боку фахівців, так і публіки. Він став «Автомобілем року» в 2002 в Югославії; переміг в опитуванні «Міський автомобіль року», організований Британським клубом автомандрівників; був «Кращим закордонним автомобілем» в Німеччині в 2002 році.
В основі Superb лежить Volkswagen Passat Lingyu китайського виробництва. Колісна база такого Passat, що випускався на підприємстві Shanghai, довша в порівнянні зі стандартним Пассат B5 на 100 мм (2803 мм). Габаритні розміри Superb (довжина 4800 мм) використовуються в повній мірі. Такий просторий салон можна зустріти хіба що в представницьких лімузинах з подовженою колісною базою. Оздоблення і матеріали високої якості підсилюють враження ексклюзивності і переваги.
Широкий діапазон передових технічних рішень забезпечує високий рівень активної і пасивної безпеки автомобіля. Конструкція шасі гарантує відмінну керованість. Гальмівна система оснащена електронними стабілізуючими системами: антиблокувальна система гальм (ABS), система електронного блокування диференціала (EDS), противобуксовочная система ASR і система стабілізації (ESP).
Вперше Skoda Superb з'явилася система Cargo-Flex. Вона знаходиться в багажнику і являє собою якийсь набір ніш, які в неробочому стані щільно прилягають до спинки задніх сидінь. У разі, коли водієві необхідно щось занурити в багажник (обсяг 462 літра), він розкладає Cargo-Flex і утворює кілька відділень. Завдяки цій системі вантаж не буде бовтатися по всьому багажнику.
Машина мала в своєму розпорядженні багату палітру поздовжньо розташованих силових агрегатів: «четвірки» 1.8 T, 1.9 TDI, 2.0, 2.0 TDI, двигуни V6 2.8 і V6 2.5 TDI. Коробок передач теж вистачало: п'яти- і шестиступінчатою «механікою» і п'ятидіапазонний «автомат» ZF. Але тип кузова був один — седан.
У 2006 році був проведений фейсліфтінг, в результаті якого змінам піддалися решітка радіатора, фари і задні ліхтарі, з'явилися нові двигуни і змінився інтер'єр автомобіля.
До березня 2008-го автомобілі першого покоління робили ще в Китаї, Індії та Україні.
Двигуни
Бензинові
Дизельні
Škoda Tudor
У березні 2002 року на автосалоні в Женеві представлено новий концепт-кар на основі Škoda Superb першого покоління з двигуном 2.8 л V6 потужністю 193 к.с. під назвою Škoda Tudor. Однак двохдверне купе в серію не пішло.
Друге покоління (B6, Typ 3T; 2008-2015)
Вперше представлений на Женевському автосалоні в березні 2008. Має такі комплектації: Comfort, Ambition, Elegance, Platinum. Автомобіль цікавий оригінальними задніми дверима, здатними відкриватися як разом, так і без заднього скла. Ця технологія отримала назву Twin-Door, і дозволяє вважати Superb як хетчбеком так і седаном. Багажний відсік збільшився на 85 л до 565 л, а якщо скласти задній ряд сидінь, то об'єм виросте до 1670 л.
Зовні автомобіль не нагадував Passat, хоча ділив з ним платформу PQ46. Автомобіль оснащується новою лінійкою двигунів від Volkswagen з пошаровим безпосереднім уприскуванням і турбонаддувом: 1,4, 1,8 і 2.0 л, механічними та автоматичними короками передач. переднім або повним приводом. За замовчуванням з повним приводом з муфтою haldex 4-го покоління йде тільки 3.6 FSI, проте за окрему плату можна замовити 1.8 TFSI, 2.0 TFSI, 2.0 TDI. Найбільш поширений в Україні двигун 1,8 л CDAB EURO-4 (в Європі CDAA EURO-5) потужністю 152 к.с. забезпечує хорошу тягу в широкому діапазоні оборотів, особливо інтенсивно розганяючи Superb після 2000 об/хв і досягає максимальної швидкості в 216 км/год.
Автомобіль отримав багате оснащення: двозонний клімат-контроль, мультимедіа з навігацією і жорстким диском на 30 Гб, біксенонові фари і автопарковщик.
У 2009 році представлено Skoda Superb в версії універсал, яка має ще більш вражаючі параметри багажного відділення: 633 і 1865 літрів, відповідно. Ще через три роки вийшла позашляхова версія Škoda Superb Outdoor. У пакет «Outdoor» включені міцний захисний пластиковий обвіс для заднього бампера, колісних арок і дверних порогів. Передній бампер обладнаний більшими повітрозабірниками і круглими протитуманними фарами.
Пакет «Outdoor» доступний для всіх двигунів, а також з переднім або повним приводом за винятком версії GreenLine. Дана модель чудово підходить як для міста, так і для заміських доріг.
Автомобіль з коробкою DSG можна відрізнити по напису "DSG" на рукоятці коробки передач.
Фейсліфтинг 2013
В квітні 2013 року на автосалоні в Шанхаї показали рестайлінговий Superb зі зміненою оптикою і зміненою обробкою інтер'єру. Список опцій поповнили керування електроприводом передніх сидінь з заднього ряду і панорамний люк з електроприводом. На дизелях стандартом стала система start/stop, в країнах ЄС дебютував початковий мотор 1.4 TSI (125 к.с.).
Двигуни
В дужках [...] дані для моделі в кузові універсал.
[1]Модель з двигуном 118 кВт (160 к.с.) мала червону літеру I в позначенні TSI.
[2]Модель з дизельним двигуном 103 кВт (140 к.с.) мала червону літеру I в позначенні TDI Schriftzug gekennzeichnet.
[3]Модель з дизельним двигуном 125 кВт (170 к.с.) мала червоні літери DI в позначенні TDI.
Третє покоління (B8, Typ 3V; 2015-)
Superb третього покоління збудували на модульній платформі MQB, яка лежить в основі Passat B8. Передня підвіска тут типу McPherson, ззаду - багатоважільна. Колісна база чеської моделі збільшиться на 75 міліметрів - до 2836 міліметрів. Для флагмана Skoda запропонують лінійку моторів: бензинові і дизельні турбодвигуни потужністю від 119 до 280 кінських сил. Базові версії будуть оснащуватися механічною коробкою передач з шістьма ступенями, але більшу кількість модифікацій отримають роботизовану трансмісію DSG. За доплату можна буде оснастити машину повним приводом (муфта Haldex п'ятого покоління).
Прем'єра сімейства Škoda Superb наступного покоління відбулася 3 березня 2015 року. Над дизайном автомобіля працював Йозеф Кабан. Компанія не обмежилася зміною одного лише зовнішнього вигляду та здійснила модернізацію інтер'єру, зробивши його практично ідентичним VW. Серед особливостей можна виділити гладкі поверхні, виконані з високоякісних матеріалів, зручну приладову панель. Важливу роль у дизайні інтер'єру салону грає можливість регулювати сидіння і висоту підлокітників для того, щоб досягти максимально зручного положення для всіх пасажирів. Також, існує можливість використання додаткового механізму, який повністю опускає задні сидіння для збільшення місткості багажника. Всередині повний комплект стандартного обладнання, який компанія використовує для всіх своїх моделей, а саме: аудіо-система, кондиціонер, Bluetooth. Добре продумано організацію приладової панелі, всі необхідні кнопки і перемикачі розміщуються зручно для швидкого використання. Також, автомобіль оснащений великою кількістю функцій, покликаних збільшити маневреність. Серед них: передній паркувальний сенсор, електронна паркувальна система, камера заднього виду і обігрів лобового скла для кращого бачення в туманну погоду.
Plug-in Hybrid
В вересні 2019 року дебютувала Škoda Superb Plug-in Hybrid. Потужність гібридної силової установки становить 160 кВт (218 к.с.). Гібридна установка складається з бензинового мотора 1,4 TSI потужністю 115 кВт (156 к.с.) і електродвигуна потужністю 85 кВт. Батареї заховані під підлогою, тому розміри салону і багажника у Superb не стали меншими.
Гібрид здатний проїхати тільки на електриці 56 км, а його загальний пробіг (бензин + електро) становить 850 км. Причому, це виміри за новітніми тестами WLTP.
Двигуни
Бензинові
1.4 л Р4 TSI EA211 125 к.с.
1.4 л Р4 TSI ACT EA211 150 к.с.
1.8 л Р4 TSI EA888 180 к.с.
2.0 л Р4 TSI EA888 220 к.с.
2.0 л Р4 TSI EA888 280 к.с.
Дизельні
1.6 л Р4 TDI 120 к.с.
2.0 л Р4 TDI 150 к.с.
2.0 л Р4 TDI 190 к.с.
Гібрид
1.4 л Plug-in Hybrid Р4 TSI ACT EA211 156 к.с. + електродвигун 115 к.с., сумарно 218 к.с. і 400 Нм
Четверте покоління (B9, Typ 3; 2024–тепер)
Офіційний дебют Superb четвертого покоління відбулося 2 листопада 2023 року. На відміну від Passat B9, з яким він споріднений, модель пропонуватиметься як універсал, так і ліфтбек. Лінійка двигунів включатиме бензинові та дизельні двигуни, а також новий гібридний агрегат.
Двигуни
Бензинові:
1.5 L TSI I4 mild hybrid
2.0 L TSI I4
Plug-in hybrid:
1.5 L TSI I4 (Superb iV)
Дизельний:
2.0 L TDI I4
Зноски
Посилання
Автомобілі 2000-х
Автомобілі 2010-х
Автомобілі Škoda
Седани
|
2637669
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%D0%B2%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%202018%20%E2%80%94%20%D0%BF%27%D1%8F%D1%82%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%29
|
Чемпіонат світу з легкої атлетики в приміщенні 2018 — п'ятиборство (жінки)
|
Чемпіонат світу з легкої атлетики в приміщенні 2018 — п'ятиборство (жінки)
Змагання з п'ятиборства серед жінок на Чемпіонаті світу з легкої атлетики в приміщенні 2018 у Бірмінгемі відбулись 2 березня в .
Рекорди
На початок змагань основні рекордні результати були такими:
Розклад
Загальний залік
Джерела
https://www.iaaf.org/competitions/iaaf-world-indoor-championships/iaaf-world-indoor-championships-6019/pentathlon/women
Чемпіонат світу з легкої атлетики в приміщенні 2018
Багатоборство на чемпіонатах світу з легкої атлетики в приміщенні
|
2121982
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B1%D1%83%D1%81%D1%8F%20%D0%93%D0%B5%D0%B9%D1%82%D0%B2%D1%83%D0%B4
|
Бабуся Гейтвуд
|
Бабуся Гейтвуд
Емма Ровена Гейтвуд, відоміша як бабуся Гейтвуд (25 жовтня 1887, тауншіп Гуян — 4 червня 1973, Галліполіс) — екстремальна мандрівниця пішки і родоначальниця подорожей ультралегкою ходою, перша жінка, що подолала 3489 км Аппалачської стежки від гори у штаті Джорджія до гори самотужки і за один сезон.
Родинне життя
Гейтвуд народилася в (штат Огайо). Була дружиною фермера і на момент смерті у 85 років мала 11 дітей, 24 онуки, 30 правнуків і 1 праправнука.
Постійно зазнавала побиття від свого чоловіка, вже починаючи з перших тижнів їхнього шлюбу. Вона пригадувала, як чоловік кілька разів побив її майже до смерті. Бувало, що чоловік ламав їй ребра, вибивав зуби та завдавав інших тілесних ушкоджень. Часто вона втікала в ліс, де знаходила спокій і усамітнення. Зрештою змогла розлучитись. Тоді розлучення було важче отримати і чоловік постійно погрожував запроторити її до будинку для божевільних як засіб зберегти контроль над нею.
Піші мандрівки
1955 року, коли їй було 67 років, Гейтвуд сказала своїм дітям, що збирається на прогулянку. Вони не розпитували куди вона йде і скільки продовжиться подорож, оскільки знали про її витривалість і здатність потурбуватись про себе. Десь за п'ять років до того Гейтвуд прочитала статтю в «National Geographic» про Аппалачську стежку і подумала, що «це була би чудова витівка», хоча згодом, беручи до уваги труднощі маршруту, додала: «Вона не була такою». Після прочитання журналу уявляла собі подолання маршруту як легку прогулянку з чистими кабінками наприкінці кожного дня. Таким чином взяла з собою мало спорядження. Взула кеди, поклала в саморобну сумку із джинсової тканини армійську ковдру, дощовий плащ і накриття від дощу з клейонки.
Місцеві газети дізнались про її історію у південних штатах, потім «Ассошіейтед Прес» написала про неї коли вона була в Меріленді, а коли досягнула Конектикуту, то «Sports Illustrated» присвятив їй статтю. Після подорожі її запросили на телепрограму «Today». Завдяки публікаціям, ще під час подорожі стала знаменитістю і незнайомі люди їй стали допомагати з їжею й місцями на ночівлю.
1960 року знову пройшла Аппалачською стежкою і потім утретє 1963 року, коли їй було 75 років. Таким чином стала першою людиною, яка подолала стежку тричі, хоча останній раз частинами. Також її визнали найстарішою жінкою, яка повністю обійшла Аппалачську стежку.
Крім того вона подолала Орегонський шлях завдовжки 3200 км від Індепенденса до Портленда в середньому по 35 км на день. Побувала у кожному штаті континентальної частини США.
Була пожиттєвим членом «National Campers», «Hikers Association» і «Roanoke Appalachian Trail Club», «Buckeye Trail Association», а також займала в останній організації посаду «Director Emeritus».
Спадщина
У парку «» десятикілометрова ділянка шляху отримала назву «Стежка Бабусі Гейтвуд». Вона веде від Печери давньої людини до Кедрових водоспадів і печери Еш.
У своїй експозиції містить інформації про Емму Гейтвуд і в червні 2012 року її введено в Залу слави Аппалачської стежки.
Пітере Гастон зняв про Емму Гейтвуд 60-хвилинний документальний фільм «Trail Magic».
Біографія
Примітки
Посилання
Hiking in Hocking Hills, Ohio
Пішохідний туризм
|
5094660
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B8%20%D1%82%D0%B8%D0%BF%D1%83%20%C2%AB%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%20%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%83%C2%BB
|
Крейсери типу «Альміранте Грау»
|
Крейсери типу «Альміранте Грау»
«Альміранте Грау» — тип з двох крейсерів-розвідників, побудованих для ВМС Перу між 1905 і 1907 роками. Обидва кораблі залишалися в строю до 1958 року.
Будівництво та проектування
У 1905 році Перу розмістило замовлення у британського суднобудівника Vickers на два крейсери-розвідники, подібні за дизайном до типу «Сентінел», побудованого цією компанією для британського Королівського флоту. Кораблі під назвами «Альміранте Грау» та «Коронель Болоньєсі» були набагато потужнішими, за будь-які наявні кораблі перуанського флоту, який зазнав серйозних втрат під час Тихоокеанської війни двадцять роківдо того і з тих пір не замовляв жодного нового корабля.
Два розвідувальних крейсери мали стати тим, що один американський урнал назвав «піонерами» зростаючого та модернізованого перуанського флоту. Керівництво ВМС планувало, щоб «Альміранте Грау» залишався флагманом флоту (для цього цей корабель у порівнянні з однотипним крейсером мав додаткові приміщення на кормі для розміщення командування ескадрою та кормовий балкон) лише до придбання потужніших військових кораблів. Станом на 1905 рік плани військово-морської розбудови Перу включали три лінійні кораблі подібні до британських додредноутів типу «Свіфтшур», три броньовани крейсери, шість міноносців і численні менші військові кораблі, придбані протягом дев’яти років за 7 млн. доларів. Жодна з цих планованих покупок не була реалізована, і «Альміранте Грау» і «Коронель Болоньєсі» залишалися найпотужнішими перуанськими військовими кораблями впродовж багатьох років.
Історія служби
Після завершення два кораблі разом відпливли з Англії до Перу, досягнувши Кальяо 10 серпня 1907 року Під час Першої світової війни два крейсери супроводжували торгові судна поблизу узбережжя Перу, а «Альміранте Грау» також служив плавучою базою підводних човнів.
У 1925 році два кораблі були переобладнані, у котли були замінені трубними, призначеними для використання нафти.
У 1932 році між Перу і Колумбією почалася війна за територію у верхній течії Амазонки. У травні 1933 року «Альміранте Грау» в супроводі двох підводних човнів був відправлений через Панамський канал до гирла річки Амазонки для підтримки операцій у її верхній течії. Однак війна закінчилася до їх прибуття, тож «Альміранте Грау» та дві підводні човни повернулися до Тихого океану.
Два крейсера були переобладнані Ярроу в 1934 році, 10 старих котлів були замінені на 8 нових, що збільшило їх швидкість до 23,5 вузлів. Пізніше була встановлена нова система управління вогнем, і в 1936 році дві з 14-фунтових гармат були замінені на японські 76 мм зенітні гармати.
З липня 1941 по січень 1942 року два крейсера брали участь в блокаді затоки Гуаякіль під час війни з Еквадором. У 1940-х роках корабельні містки були модифіковані, а оригінальну фок-щоглу замінили щогли-триноги. Зенітне озброєння було посилено додаванням семи кулеметів Browning, для забезпечення протичовнових можливостей був встановлений пристрій для скидання глибиних бомб. Після вступу Перу у Другу світову війну в 1944 році два крейсери використовувалися для прибережного патрулювання. Після війни їх використовували як навчальні кораблі, а потім як стаціонарні блокшиви, перш ніж 24 червня 1958 року їх розібрали та продали на металобрухт.
Див також
Крейсери типу «Баїя» - інший тип крейсерів-розвідників, побудованих Vickers для ВМС Бразилії.
Примітки
Кораблі, побудовані в Барроу-ін-Фернессі
Крейсери типу «Альміранте Грау»
|
10594310
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Enveitg
|
Enveitg
|
Enveitg is a commune in the Pyrénées-Orientales department in southern France.
Geography
Localization
Enveitg is located in the canton of Les Pyrénées catalanes and in the arrondissement of Prades.
Transport
Latour-de-Carol-Enveitg train station is adjacent to the village. The station has the distinction of serving three separate routes (SNCF from Toulouse, RENFE from Barcelona and the Train Jaune from Villefranche-de-Conflent), each with a different track gauges. This requires through passengers and freight to change trains. In addition, before Spain's accession to the European Union and the Schengen Agreement, customs and immigration checks were performed; these are no longer necessary, so the people required for these have been withdrawn, leading to a decline in population and activity. Another station in the commune is Béna Fanès station, on the line to Villefranche-de-Conflent.
Population
See also
Communes of the Pyrénées-Orientales department
References
Communes of Pyrénées-Orientales
|
959662
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%D1%82
|
Самарськіт
|
Самарськіт — мінерал підкласу складних оксидів, танталоніобат ітрію та ітрієвих рідкісних земель. Названий за ім'ям геолога і гірн. інженера, доглядача гірського округу на Алтаї, де знайдено мінерал, В. Е. Самарського-Бихівця (1804—1870) (H.Rose, 1847). Синоніми — адельфоліт, ітроільменіт, ітроколумбіт, ітроніобіт, ураноніобіт, ейтландит.
Загальний опис
Самарськіт — танталоніобат ітрію та ітрієвих рідкісних земель координаційної будови.
Хімічна формула: (Y, TR)Fe3+(Nb, Ta)2O8. Домішки V, Са, Pb (до 2 % PbO), Ti, Sn, Н2О (до 3,6 %), іноді Mn (до 5 % MnO), Th, W, Sc і інш.
Кристалізується в ромбічній (або псевдоромбічній) сингонії. Твердість 5-6,5. Густина 6,0±0,2. Структура близька до структури колумбіту або фергусоніту). Кристали таблитчасті, а також округлі або неправильної форми зерна, дендрити, сферичні аґреґати. Колір чорний. Блиск у зламі смоляний, на гранях напівметалічний. Спайності не має. Злам раковистий. Крихкий. Сильно радіоактивний. С. — потенційне джерело отримання Y, важких лантаноїдів, Sc, Та і Nb.
Тісно пов'язаний з колумбітом, монацитом, магнетитом, турмаліном, ґранатом, ешенітом, цирконом, берилом, уранінітом.
Поширення
Зустрічається в пегматитах і метасоматитах лужних ґранітів і в лужних ґранітоїдах.
Основні знахідки: Мосс (Норвегія), шт. Півн. Кароліна, Колорадо, Каліфорнія (США), Урал (РФ), Санкара (Півд. Індія), Анцирабе (о. Мадагаскар), Білорусь.
Різновиди
Розрізняють:
самарськіт-віїкіт (вивітрілий самарськіт),
самарськіт з Петаки (мінерал, який за своїм хімічний складом і фіз. властивостями схожий на типовий С., але відрізняється від нього рентгенограмою випаленого матеріалу. Знайдений у родов. Петака (штат Нью-Мексико, США),
самарськіт кальціїстий (відміна, яка містить до 7,56 % СаО),
самарськіт олов'янистий (відміна, яка містить понад 5 % SnO2),
самарськіт скандіїстий (відміна, яка містить до 1 % Sc2O3),
самарськіт танталовий (зайва назва).
Див. також
Список мінералів
Примітки
Література
Посилання
Mineralienatlas:Samarskit-(Y) (Wiki)
Handbook of Mineralogy - Samarskite-(Y)
Samarskite-(Y) Webmin
Мінерали танталу
Ніобати (мінерали)
Мінерали ітрію
Мінерали, названі на честь людей
Радіоактивні мінерали
Мінерали заліза
Мінерали церію
Мінерали урану
|
2097152
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Кротова Людмила Михайлівна
|
Кротова Людмила Михайлівна
Людмила Михайлівна Кротова (нар. 23 грудня 1938, місто Кривий Ріг Дніпропетровської області) — українська радянська діячка, машиніст-оператор цеху блюмінг-1 Криворізького металургійного заводу «Криворіжсталь» Дніпропетровської області. Депутат Верховної Ради УРСР 8-9-го скликань.
Біографія
Освіта середня. У 1956 — 1958 р. — учениця технічного училища.
З 1958 р. — машиніст-оператор цеху блюмінг-1 Криворізького металургійного заводу «Криворіжсталь» імені Леніна Дніпропетровської області.
Потім — на пенсії у місті Кривому Розі Дніпропетровської області.
Нагороди
ордени
медалі
Література
Депутати Верховної Ради УРСР. 9-е скликання — 1975 р.
Уродженці Кривого Рогу
Народились 23 грудня
Народились 1938
Персоналії за алфавітом
Діячі УРСР
Депутати Верховної Ради УРСР 8-го скликання
Депутати Верховної Ради УРСР 9-го скликання
|
197988
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BA%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D1%80%D0%B8
|
Юкагири
|
Юкагири — корінний народ Східного Сибіру. Самоназва — одул, вадул («могутній», «сильний»).
Застаріла російська назва — омоки. Чукчі і коряки називали юкагирів етел, етал. Окремі юкагирські роди або племена відомі під назвами чуванці, одули, ходинці, анаули, ілконбей, когіме. Етнонім «юкагири» ймовірно евенкійського походження.
Чисельність і розселення
До часу появи росіян юкагири займали територію від Індигірки до Анадиру і налічували за різними оцінками від 4 до 9 тис. чоловік. Військові зіткнення з чукчами, евенами та іншими сусідніми племенами, спустошливі епідемії і асимілятивні процеси призвели до змін у розселенні і чисельності.
Нині юкагири відносно компактно живуть на території трьох суб'єктів Росії: в Якутії (Нижньоколимський, Аллаїховський і Верхньоколимський улуси), Магаданській області (Середньоканський район) і Чукотському автономному окрузі (Анадирський і Білібінський райони).
Чисельність юкагирів у Російській імперії/СРСР/Росії (без чуванців)
Антропологічна характеристика
Антропологічно юкагири відносяться до байкальського антропологічного типу північноазійської раси.
В даний час в антропологічному типі юкагирів виявлено європеоїдне зрушення в порівнянні з іншими байкальськими популяціями. Юкагири по ряду ознак потрапляють в самий центр уральських груп (мансі, ненці, ханти), але мають по відношенню до них найбільший ступінь вираженості монголоїдного комплексу, що, як і дані мови, свідчить про колишню урало-юкагирську єдність.
Галерея
Примітки
Джерела і ресурси
Гурвич И. С. Этническая история северо-востока Сибири. М., 1966.
http://www.rustrana.ru/grom-rub.php?sq=19,23,118,898,455&crypt=
https://web.archive.org/web/20090813013022/http://www.nsu.ru/ip/yukagirs.php
Юкагирські народи
Юкагири
|
212631
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%20%D1%96%D0%B7%D0%BE%D1%85%D1%80%D0%BE%D0%BD%20%D0%BE%D0%B1%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Метод ізохрон обводнення
|
Метод ізохрон обводнення — метод дослідження процесу заводнення нафтового покладу, який передбачає побудову карт ізохрон обводнення і з їх допомогою — оцінку в динаміці коефіцієнта охоплення покладу заводненням диференційовано для різних її частин і прогноз кінцевої нафтовіддачі.
Див. також
Методи в геології та гірництві
Література
Видобування нафти і газу
|
2002090
|
https://en.wikipedia.org/wiki/African%20Footballer%20of%20the%20Year
|
African Footballer of the Year
|
African Footballer of the Year
The African Footballer of the Year award, presented to the best African footballer each year, has been conferred by the Confederation of African Football (CAF) since 1992.
Samuel Eto'o and Yaya Touré have won the award the most times (4 wins each), Two-time winner Didier Drogba is the player with the most runner-up appearances (4), most third place finishes (3), and most times in the top three (9). The France-born Frédéric Kanouté, Riyad Mahrez and Pierre-Emerick Aubameyang are the only European-born players to win the award (both Kanouté and Aubameyang initially featured for France's U21 squad before going on to represent Mali and Gabon, respectively). The winner of the 2023 edition is Victor Osimhen.
History
An earlier African Footballer of the Year Golden Ball award was given out between 1970 and 1994 by France Football magazine. The changes resulted in parallel Golden Ball awards given out to Abedi Pele and George Weah in 1993 and 1994 by the magazine, although the CAF sponsored awards for those years were won respectively by Rashidi Yekini and Emmanuel Amuneke, as well as two awards given to Abedi Pele in 1992. France Football discontinued the election from 1995 after the European Ballon d'Or – also awarded by the magazine – had been opened to all players in the European leagues. In 1991 the magazine Afrique Football installed an award. It was discontinued in 2003.
In 2023, Algerian footballer Riyad Mahrez was not chosen as a finalist for the award. Mahrez's absence was perceived as a snub by media and the Algerian football community. Algerian manager Abdelhak Benchikha, nominated for Best African Coach, said he would not attend the CAF awards ceremony in solidarity with Mahrez, Algerian club USM Alger, and Algerian footballer Zinedine Belaid. Walid Sadi, the president of the Algerian Football Federation, also said that he would not attend the ceremony as a show of support for Mahrez.
Winners
France Football award (1970–1994)
The award by France Football magazine of non-European nationality, the award being given to George Weah that year. It had already been replaced by an official award given out by the Confederation of African Football since 1992.
Afrique Football award (Etoile d'Or) (1991–2003)
CAF award (1992–present)
Multiple winners
* Players in bold are currently active
Awards won by nationality
Awards won by club
See also
African Women's Footballer of the Year
BBC African Footballer of the Year
CAF Awards
List of sport awards
References
France Football awards
Confederation of African Football trophies and awards
African football trophies and awards
Africa
|
15691293
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hottviller
|
Hottviller
|
Hottviller (Lorraine Franconian: Hottwiller) is a commune in the Moselle department of the Grand Est administrative region in north-eastern France.
The village belongs to the Pays de Bitche and to the Northern Vosges Regional Nature Park.
See also
Communes of the Moselle department
References
External links
Communes of Moselle (department)
|
241211
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Constitutional%20Act%201791
|
Constitutional Act 1791
|
Constitutional Act 1791
The Constitutional Act 1791 was an Act of the Parliament of Great Britain which was passed during the reign of George III. The act divided the old Province of Quebec into Lower Canada and Upper Canada, each with its own parliament and government. It repealed the Quebec Act 1774. The act remained in force until 1841, when it was largely repealed by the Union Act, 1840, which reunited the two provinces into the new Province of Canada. Some provisions relating to the clergy reserves remained in force. The remaining provisions of the act were repealed over time, with final repeal in 1966.
History
The act reformed the government of the Province of Quebec (1763-1791) to accommodate, amongst other Loyalists, the 10,000 United Empire Loyalists who had arrived from the United States following the American Revolution. The Province of Quebec, with a population of 145,000 French-speaking Canadiens, was divided in two when the act took effect on 26 December 1791. The largely unpopulated western half became Upper Canada (now southern Ontario) and the eastern half became Lower Canada (now southern Quebec). The names Upper and Lower Canada were given according to their location along the St. Lawrence River. Upper Canada received English law and institutions, while Lower Canada retained French civil law and institutions, including feudal land tenure and the privileges accorded to the Roman Catholic Church.
The legislative Council for the Affairs of the Province of Quebec, with its subset Executive Council cabinet, was continued and reinforced by the establishment of freeholder-elected legislative assemblies. These elected assemblies led to a form of representative government in both colonies; the Province of Quebec had not previously had a legislative assembly.
The Constitutional Act attempted to create an established church by forming the clergy reserves, that is, grants of land reserved for the support of the (Protestant) Church of England. Income from the lease or sale of these reserves, which constituted one-seventh of the territory of Upper and Lower Canada, from 1791 went exclusively to the Church of England and, from 1824 on in a complex ratio, the (Presbyterian) Church of Scotland. These reserves created many difficulties in later years, making economic development difficult and creating resentment against the Anglican church, the Family Compact, and the Château Clique, although it did eventually lead to the growth of an Ottawa neighbourhood known as The Glebe. The act was problematic for both English and French speakers; the French Canadians and the Roman Catholic church in Quebec felt they might be overshadowed by Loyalist settlements and increased rights for Protestants, while the new English-speaking settlers felt the French still had too much power. However, both groups preferred the act and the institutions it created to the Quebec Act which it replaced.
The act is often seen as a watershed in the development of French Canadian nationalism as it provided for a province (Lower Canada) which the French considered to be their own, separate from English-speaking Upper Canada. The disjuncture between this French-Canadian ideal of Lower Canada as a distinct, national homeland and the reality of continued Anglo-Canadian political and economic dominance of the province after 1791 led to discontent and a desire for reform among intellectual segments of the French and English of Lower Canada. The frustration of French and English Patriots over the nature of Lower Canadian political and economic life in the province fuelled the Lower Canada Rebellion of 1837–38.
Subsequent legislative history and repeal
Most of the Constitutional Act, 1791 was repealed by the Union Act, 1840, which merged Lower Canada and Upper Canada into the new Province of Canada. The provisions which were not repealed at that time mainly related to the clergy reserves. The remaining provisions were amended from time to time, and the act was finally repealed for the purposes of British law in 1966.
The act did not originally have a short title, but by custom, it became known as the Constitutional Act, 1791 in Canada. The British Parliament gave it a short title in 1896: Clergy Endowments (Canada) Act 1791. This title was based on the fact that the provisions relating to clergy endowments were the only part of the act still in force at that time. The short title is not the common name of the act in Canada. The federal government, the Supreme Court of Canada and academics continue to refer to it as the Constitutional Act, 1791.
See also
Constitutional history of Canada
Guy Carleton, 1st Baron Dorchester
References
External links
Great Britain Acts of Parliament 1791
Constitution of Canada
Political history of Ontario
Political history of Quebec
Lower Canada
Upper Canada
1791 in Canada
Constitutions of former British colonies
|
8847076
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Eastern%20Orthodox%20church%20architecture
|
Eastern Orthodox church architecture
|
Eastern Orthodox church architecture constitutes a distinct, recognizable family of styles among church architectures. These styles share a cluster of fundamental similarities, having been influenced by the common legacy of Byzantine architecture from the Eastern Roman Empire. Some of the styles have become associated with the particular traditions of one specific autocephalous Eastern Orthodox patriarchate, whereas others are more widely used within the Eastern Orthodox Church.
These architectural styles have held substantial influence over cultures outside Eastern Orthodoxy; particularly in the architecture of Islamic mosques, but also to some degree in Western churches.
History
While sharing many traditions, Eastern Christianity and Western Christianity began to diverge from each other from an early date. Whereas the basilica, a long aisled hall with an apse at one end, was the most common form in the West, a more compact centralised style became predominant in the East.
These churches were in origin "martyria" focused on the tombs of the saints—specifically, the martyrs who had died during the persecutions of Christians, which only fully ended with the conversion of the Emperor Constantine (AD 337). They copied pagan tombs and were roofed over by a dome which symbolised heaven. The central dome was then often surrounded by structures at the four points of the compass producing a cruciform shape—these were themselves often topped by towers or domes. The centralised and basilica structures were sometimes combined as in the church of Hagia Sophia in Constantinople (construction began in AD 360). The basilican east end then allowed for the erection of an iconostasis, a screen on which icons are hung and which conceals the altar from the worshippers except at those points in the liturgy when its doors are opened.
A variant form of the centralised church was developed in Russia and came to prominence in the 16th century. Here the dome was replaced by a much thinner and taller hipped or conical roof which, it is said, originated from the need to prevent snow from remaining on roofs. One of the finest examples of these tented churches is St. Basil's in Red Square in Moscow.
For a long time, the art of architecture was primarily concerned with the design of churches and aristocratic palaces, therefore the evolution of Orthodox churches represents a major part of the history of Byzantine architecture and Russian architecture. More detailed information is presented in those articles.
Unlike Western Christian architecture with its tendencies toward modernity (see, e.g., Liverpool Metropolitan Cathedral or Notre Dame du Haut), Orthodox architectural style remains largely conservative and traditional. One notable and architecturally important exception is Frank Lloyd Wright's design of Annunciation Greek Orthodox Church in Wauwatosa, Wisconsin, in the United States.
The Archdiocesan Cathedral of the Holy Trinity on New York City's Upper East Side is the largest Orthodox Christian church in the Western Hemisphere.
Terminology
In the Russian language (similar to other East Slavic languages) a general-purpose word for "church" is tserkov (церковь). When spoken in an exalted sense, the term khram (Храм), "temple", is used to refer to the church building as a Temple of God Khram Bozhy (Храм Божий). The words "church" and "temple", in this case are interchangeable; however, the term "church” is far more common in English. The term "temple" is also commonly applied to larger churches. Some famous churches which are occasionally referred to as temples include Hagia Sophia, Saint Basil's Cathedral, the Cathedral of Christ the Saviour, and the Temple of Saint Sava.
Some churches have a special status and are referred to as sobor (or soborny khram, cоборный храм), from the Old Russian word for "gathering" (see sobor for other meanings). In Greek, diocesan sees are referred to as καθεδρικός ναός. In Russian, a cathedral is a "sobor" (Russian: кафедральный собор, kafedralny sobor). The seat of the patriarch is called a "patriarchal sobor" (Патриарший собор, Patriarshiy sobor). The main church of a monastery may also be called a "sobor". If a bishop builds a new sobor for his cathedra, the old church retains its status of a sobor. The status of sobor may be assigned only by the patriarch.
The major church in a monastery is called a catholicon, and may be reserved for major services, lesser services being celebrated in other churches in the monastery.
A church independent of local eparchy is called "stauropegial sobor" (Greek stauropegia means "mounting of the cross"). For example, patriarchal sobors are stauropigial ones.
Another kind of extra-eparchial churches are house churches, which belong to households.
Architecture
Orthodox church buildings have the following basic shapes, each with its own symbolism:
Elongated: rectangle, rounded rectangle (circle), symbolizing the ship as a means of salvation (Noah's Ark)
Cruciform (cross shaped)
Star shaped
Circular
The cupola instead of a flat ceiling symbolizes the sky. In Russian churches, cupolas are often topped by onion-shaped domes, where crosses are mounted. These domes are called "heads" (глава) or "poppy heads" (маковица, маковка). Sometimes crosses have a crescent-like shape at the bottom, which contrary to the common misconception, has no relation either to Islam, or to a Christian victory over the Muslims. The crescent moon was one of the state symbols of Byzantium that predated the Ottoman conquests. The crescent moon found on Old Russian icons, vestments, and book miniatures refers to the moon as the symbol of anchor, the symbol of salvation, concordant with the symbolism of the church as a ship.
The altar (sanctuary) is situated in the eastern part of the church, regardless of its shape. A bell tower is attached to (or built separately by) the western part of the church.
The church building has many symbolic meanings; perhaps the oldest and most prominent is the concept that the church is the Ark of Salvation (as in Noah's Ark) in which the world is saved from the flood of temptations. Because of this, most Orthodox churches are rectangular in design. Another popular shape, especially for churches with large choirs is cruciform or cross-shaped. Architectural patterns may vary in shape and complexity, with chapels sometimes added around the main church, or triple altars (Liturgy may only be performed once a day on any particular altar), but in general, the symbolic layout of the church remains the same.
The church building is divided into three main parts: the narthex (vestibule), the nave (the temple proper) and the sanctuary (also called the altar or holy place).
A major difference of traditional Orthodox churches from Western churches is the absence of any pews in the nave. In some ethnic traditions of Orthodoxy, it was deemed disrespectful to sit during sermons. However, in some churches in the West and particularly in the diaspora churches in the United States, pews and kneelers were introduced, under the influence of other Christian denominations.
Narthex
The narthex is the connection between the church and the outside world and for this reason catechumens (pre-baptized Orthodox) and non-Orthodox are to stand here (note: the tradition of allowing only confirmed Orthodox into the nave of the church has for the most part fallen into disuse). In monastic churches, it is usual for the lay people visiting the monastery to stand in the narthex while the monks or nuns stand in the nave.
Nave
The nave is the main body of the church where the people stand during the services. In most traditional Eastern Orthodox churches there are no seats or pews as in the West, but rather stacidia (A high-armed chair with arm rests high enough to be used for support while standing); these are usually found along the walls. Traditionally there is no sitting during services with the only exceptions being during the reading of the Psalms, and the priest's sermon. The people stand before God. However, many exceptions to this can be found in Western countries, especially the United States, where familiarity with Catholic and Protestant churches has led to similarities in church furnishings. It is not uncommon to encounter both pews and kneelers.
In some more traditional churches, mostly in Greece, a special chandelier known as a polyeleos can be found. This chandelier is usually adorned with candles and icons and is pushed to swing during its respective service.
The walls are normally covered from floor to ceiling with icons or wall paintings of saints, their lives, and stories from the Bible. Because the church building is a direct extension of its Jewish roots where men and women stand separately, the Orthodox church continues this practice, with men standing on the right and women on the left. With this arrangement it is emphasized that we are all equal before God (equal distance from the altar), and that the man is not superior to the woman. In many modern churches this traditional practice has been altered and families stand together.
Above the nave in the dome of the church is the icon of Christ the Almighty (Παντοκρατωρ/Pantokrator, "Ruler of All"). Directly hanging below the dome (In more traditional churches) is usually a kind of circular chandelier with depictions of the saints and apostles, called the horos, which is the same as the polyeleos mentioned above.
The nave of an Orthodox church can vary in shape/size and layout according to the various traditions within the Church. The two most common layouts inside Orthodox churches since Justinian have been a cruciform layout, an open square/rectangular layout, or a more linear layout with side-aisles. However, the latter of which has fallen out of use since the Great Schism, as it was more widely used in Western churches and better suited the services celebrated in them than in Eastern Rite churches. The two former layouts, the open square (or rarely, circular) and the cruciform have been found best suited to celebration of the Divine Liturgy. These two interior layouts tend to be square/circular in form rather than elongated.
The cruciform is the oldest of the two interior layouts and seems to be of Byzantine origin. It comes from the adaptation of two of the earliest Christian architectural forms, the basilica and the octagonal/circular form. The cruciform church often includes side-aisles similar to the Western basilica, but they are often very short and cut open in the middle, leaving a large cross shape through the middle of the church. The open square/circle is the newer of the two forms. It is most commonly found in Eastern European churches and more modern Greek churches. This church retains the earlier square/circular shape; however, the side-aisles have been removed, thus opening the space completely. This has found wider use across the world in more recent years with the invention of steel, as it allows for the dome to be supported without the need for massive arches and columns which were main features of the older cruciform churches.
Iconostasis
The iconostasis, also called the τεμπλον/templon, it is a screen or wall between the nave and the sanctuary, which is covered with icons. There will normally be three doors, one in the middle and one on either side. The central one is traditionally called the Beautiful Gate or Royal Doors (either because Christ passes through them in the liturgy, or from the time of the Byzantine Empire, when the emperor would enter the main body of Hagia Sophia, the Church of Holy Wisdom, through these doors and proceed up to the altar to partake of the Eucharist). On either side of this portal are large brass candlestands called menalia which represent the pillars of fire which went before the Hebrews into the promised land. Royal doors are only used by the clergy. There are times when this gate is closed during the service and a curtain is drawn. The doors on either side are called the Deacons' Doors or Angel Doors as they often have depicted on them the Archangels Michael and Gabriel. These doors are used by deacons and servers to enter the sanctuary.
Typically, to the right of the Beautiful Gate (as viewed from the nave) is the icon of Christ, then the icon of St. John the Baptist; to the left the icon of the Theotokos, always shown holding Christ; and then the icon of the saint to whom the church is dedicated (i.e., the patron). There are often other icons on the iconostasis, but these vary from church to church. The curtain is also drawn and opened at various points in the service.
Sanctuary
The area behind the iconostasis reached through the Beautiful Gates or Angel Doors is the sanctuary or altar. Within this area is the altar table, which is more often called the holy table or throne; the apse containing the high place at the center back with a throne for the bishop and the synthronos, or seats for the priests, on either side; the Chapel of Prothesis on the north side where the offerings are prepared in the Proskomedia before being brought to the altar table and the holy vessels are stored; and the Diaconicon on the south side where the vestments are stored.
Orthodox Altars are usually square. Traditionally they have a heavy brocade outer covering that reaches all the way to the floor. Occasionally they have canopies over them. All Eastern Orthodox altars have a saint's relics embedded inside them, usually that of a martyr, placed at the time they are consecrated. Atop the altar table at the center toward the back is an ornate container usually called the tabernacle where the reserved Eucharistic elements are stored for communion of the sick. It is often shaped like a model of a church building. In front of this is placed the Gospel book, which usually has a decorated metal cover. Under the gospel is a folded piece of cloth called the eiliton. Folded within the eiliton is the antimension, which is a silken cloth imprinted with a depiction of the burial of Christ and with relics sewn into it. Both these cloths are unfolded before the offerings are placed on the altar table. Behind the altar is a seven-branched candlestick, which recalls the seven-branched candlestick of the Old Testament Tabernacle and Temple in Jerusalem. Behind this is a golden processional cross. On either side of the cross are liturgical fans (Greek: ripidia or hexapteryga) which represent the six-winged Seraphim. Against the wall behind the altar is a large cross. Hanging from the cross is usually a flat iconographic depiction of Christ (corpus) which can be removed during the 50 days following Pascha (Easter).
Traditionally, no animal products other than wool and beeswax are allowed in the sanctuary/altar. In theory, this prohibition covers leather (in the form of leather-bound service-books and shoes), but this is not always enforced today. Money is also forbidden. None may enter the altar without a blessing from the priest or bishop, and personal jewelry, such as rings and earrings, is not worn by those serving there.
Gallery
See also
Early Christian art and architecture
Babinets (architecture)
Cross-in-square
Morava architectural school
Raška architectural school
Moldavian style
Brâncovenesc style
Wooden churches of Maramureş
List of tallest Orthodox churches
List of Eastern Orthodox monasteries
Armenian church architecture
Coptic architecture
Wooden Tserkvas of the Carpathian Region in Poland and Ukraine
References
External links
Flickr photos of Orthodox Church Architecture
Church Etiquette (Greek Orthodox Archdiocese of Australia)
The Church Building and Its Arrangement
House of God by Rev. Thomas Fitzgerald
Catalog of Orthodox architecture
Sergey Zagraevsky. Typological forming and basic classification of Ancient Russian church architecture. Saarbrücken, 2015.
Liturgics textbook of Kyiv Theological Seminary
Interior of an Orthodox church
Orthodox churches and monasteries. Foto album
Yuri Sidorenko became the first Ukrainian who built an Orthodox church in the Arabian Peninsula
Church architecture
|
945846
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ctenomys%20australis
|
Ctenomys australis
|
Ctenomys australis
Туко-туко південний (Ctenomys australis) — вид гризунів родини тукотукових що мешкає в південно-східній провінції Буенос-Айрес, Аргентина дуже вузькою смугою вздовж узбережжя. Живе в прибережних піщаних дюнах вкритих травами. Трапляється тільки в межах 50 м смуги від берега, в першій лінії дюн. Середня величина приплоду 2,9.
Загрози та охорона
Серйозною загрозою для цього виду є розвиток курортів для пляжного туризму і створення соснових насаджень — обидва призводять до значної втрати місць проживання. Немає жодних збережуваних заходів, що вживаються для захисту цього виду.
Примітки
Джерела
вебсайт МСОП
Тварини, описані 1934
Тукотукові
Ссавці Південної Америки
|
259637
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Friendship%2C%20New%20York
|
Friendship, New York
|
Friendship, New York
Friendship is a town in Allegany County, New York, United States. The population was 1,960 at the 2020 census. The town's name was adopted to mark the resolution of earlier conflicts.
Friendship is near the center of Allegany County and is northeast of the city of Olean.
History
The region was first settled by Euro-Americans around 1806. Originally, the town gained the name of "Bloody Corners" due to the high incidence of feuding, and alleged weekend fights. "The finer citizens took offense, went to the other extreme and officially named it Friendship. In the southern end of the town is the hamlet of Nile. It is believed the named derived from the wishes of early settlers, many of who were Seventh Day Baptists." The town of Friendship was formed in 1815 from part of the town of Caneadea. Later, new towns were formed from parts of Friendship: Cuba (1822), Bolivar (1825) and a part of Wirt (1838).
Many of the original wood structures in Friendship village were destroyed in fires in the 1870s and replaced with brick building. The Hyde House Garden from the Friendship of 1870 has been moved to the Genesee Country Museum.
The Wellman House was listed on the National Register of Historic Places in 1974. The Friendship Free Library was listed in 2008.
In 2015, the town of Friendship celebrated its bicentennial.
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which , or 0.04%, is water.
The Southern Tier Expressway (Interstate 86 and New York State Route 17) passes across the town and intersects New York State Route 275 at Friendship village.
Demographics
As of the census of 2000, there were 1,927 people, 770 households, and 514 families residing in the town. The population density was . There were 994 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 96.57% White, 1.87% Black or African American, 0.10% Native American, 0.16% Asian, 0.57% from other races, and 0.73% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.57% of the population.
There were 770 households, out of which 28.6% had children under the age of 18 living with them, 51.7% were married couples living together, 10.5% had a female householder with no husband present, and 33.2% were non-families. 27.4% of all households were made up of individuals, and 12.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.50 and the average family size was 3.04.
In the town, the population was spread out, with 26.2% under the age of 18, 8.7% from 18 to 24, 26.8% from 25 to 44, 23.0% from 45 to 64, and 15.3% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 99.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 94.5 males.
The median income for a household in the town was $26,439, and the median income for a family was $33,542. Males had a median income of $26,440 versus $22,132 for females. The per capita income for the town was $12,552. About 17.1% of families and 21.5% of the population were below the poverty line, including 28.0% of those under age 18 and 7.5% of those age 65 or over.
Notable people
Clarence A. Buskirk, Indiana Attorney General, promoter of Christian Science
Rube Kroh, former MLB player
Margaret Shulock, cartoonist
Sidney Rigdon, early Latter Day Saint movement notable
Communities and locations in Friendship
Friendship – A hamlet and census-designated place in the center of the town next to the Southern Tier Expressway and Van Campen Creek. Routes 17 and 275 and County Roads 20 and 31 converge in the hamlet. Friendship is a former village that dissolved its municipal corporation in 1977.
Higgins – A location near the east town line on Route 20.
Nile – A hamlet near the south town line on Route 275, at the intersection of County Roads 1 and 34, south of Friendship hamlet.
Van Campen Creek – The stream flows through the town toward the Genesee River.
See also
Genesee Country Village and Museum
References
External links
Town of Friendship official website
Friendship history
Friendship Bicentennial
Towns in Allegany County, New York
Towns in New York (state)
1815 establishments in New York (state)
|
968164
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Messier%2088
|
Messier 88
|
Messier 88 (also known as M88 or NGC 4501) is a spiral galaxy about 50 to 60 million light-years away from Earth in the constellation Coma Berenices. It was discovered by Charles Messier in 1781.
Properties
M88 is one of the fifteen Messier objects that belong to the nearby Virgo Cluster of galaxies. It is galaxy number 1401 in the Virgo Cluster Catalogue (VCC) of 2096 galaxies that are candidate members of the cluster. M88 appears to be on or ending a highly elliptical orbit, currently on an approximate or direct course toward the cluster center, which is occupied by the giant elliptical galaxy M87. It is currently 0.3 to 0.48 million parsecs from the center and will come closest to the core in about 200 to 300 million years. Its motion through the intergalactic medium of its cluster is creating, as expected, ram pressure that is stripping away the outer region of neutral hydrogen. To date, this has been detected along the western, leading edge of the galaxy.
This galaxy is inclined to the line of sight by 64°. It is classified as an Sbc spiral, a status between Sb (medium-wound) and Sc (loosely wound) spiral arms. The spiralling arms are very regular and can be followed down to the galactic core. The maximum rotation velocity of the gas is 241.6 ± 4.5 km/s.
M88 is classified as a type 2 Seyfert galaxy, which means it produces narrow spectral line emission from highly ionized gas in the nucleus. In the core region there is a central condensation with a 230 parsec diameter, which has two concentration peaks. This condensation is being fed by inflow from the spiral arms. The supermassive black hole at the core of this galaxy has 107.9 solar masses, or about 80 million solar masses.
One supernova has been observed in M88: SN 1999cl (type Ia, mag. 16.4).
See also
List of Messier objects
Messier 98
References
External links
Spiral Galaxy M88 @ SEDS Messier pages
Unbarred spiral galaxies
Virgo Cluster
Coma Berenices
088
04501
07675
41517
Astronomical objects discovered in 1781
Discoveries by Charles Messier
|
2300309
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D1%81%20%D0%93%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%BE%D0%BD%2C%2014-%D0%B9%20%D0%B3%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%BE%D0%B3%20%D0%93%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Дуглас Гамільтон, 14-й герцог Гамільтон
|
Дуглас Гамільтон, 14-й герцог Гамільтон
Дуглас Дуглас-Гамільтон (3 лютого 1903 — 30 березня 1973) — XIV герцог Гамільтон, ХІ герцог Брендон, шотландський шляхтич, вождь клану Гамільтон, авіатор. Служив у Британській армії в авіації, командував ескадроном під час Другої світової війни. Спортсмен. Авіатор. Вперше в історії здійснив політ над Еверестом (Джомолонгмою).
Життєпис
Молоді роки
Дуглас Дуглас-Гамільтон народився в Піміліко, Лондон, Англія. Він був сином Альфреда Гамільтона — ХІІІ герцога Гамільтон та його дружини Ніни Мері Беніти Пур. Освіту отримав в Ітонському університеті та в коледжі Балліола, Оксфорд. Під час навчання в Оксфорді він займався боксом, отримав синій розряд по боксу, потім отримав розряд «шотландський аматорський» в середній вазі. Крім боксу займався спортивним веслуванням, захищав честь університету на змаганнях зі спортивного веслування.
Ще в молоді роки отримав титул маркіз Дуглас, маркіз Клайдсдейл. У 1940 році помер його батько — Альфред Гамільтон. Дуглас Гамільтон успадкував титули свого батька: герцог Гамільтон, герцог Брендон. Дуглас Гамільтон був депутатом парламенту від Східного Ренфуширу з 1930 року. У 1935 році щоб зрозуміти життя робітників і шахтарів, він пішов працювати на шахту простим робітником, працював у вугільному забої, записавшись як «містер Гамільтон», вступив до профспілки шахтарів.
Служба у ВПС та політ на Еверестом
Дуглас Гамільтон цікавився авіацією і ще в молодості пішов служити в Королівські військово-повітряні сили (ВПС). Службу почав у 602-й (Глазго) ескадрильї пайлот-офіцером з 4 липня 1927 року, з подальшим швидким просуванням по службі, був флаїнг-офіцером, потім флайт- лейтенантом (з 15 січня 1930 року). 6 травня 1931 року у віці 28 років маркіз Гамільтон став наймолодшим командиром ескадрильї свого часу, командуючи авіаційною ескадрою з 1931 по 1936 рік.
Він брав участь в одному з більш масштабних авіаційних польотів на початку двадцятого століття, авторами якого є Люсі , леді Х'юстон Політ ввійшов в історію як експедиція «Політ Х'юстон-Еверест». Польоти були рекордними для моторної авіації того часу. Учасники експедиції змогли пролетіти над горою Еверест в Гімалаях у 1933 році. Одночасно було здійснено наукові дослідження Гімалаїв. Був знятий фільм «Крила над Еверестом» — режисер Айвор Монтегю і Джеффрі Баркас.
В знак визнання його ролі в експедиції Дуглас Гамільтон був нагороджений Хрестом ВПС в 1935 році. На той час такі польоти сприймалися як нині польоти в космос.
Друга світова війна
Інцидент з Рудольфом Гессом
Герцог Гамільтон був присутній на літніх Олімпійських іграх в Берліні в 1936 році. Спортсмен, льотчик Дуглас Гамільтон прилетів в Німеччину на власному літаку, де був у складі міжпартійної парламентської групи, яку запросив в Берлін на Олімпійські ігри гітлерівський уряд Німеччини. 11 серпня 1936 року герцог Гамільтон брав участь як почесний гість на прийомі, який влаштував Ріббентроп на честь свого призначення послом Німеччини у Великій Британії. До цього Дуглас Гамільтон зустрічався з Ріббентропом як послом в Сент-Джеймсі. 12 серпня 1936 року Дуглас Гамільтон брав участь в урочистому прийомі в Рейхсканцелярії на честь лорда Вансітарта. Герцога Гамільтона особисто представили Гітлеру. Там же він познайомився з Рудольфом Гессом, що був відомий як англофіл в гітлерівському оточенні. Гесс, як авіатор і переможець авіаційного змагання «Навколо Цугшпітце», дуже цікавився Дугласом Гамільтоном. Син Дугласа Гамільтона в своїй книзі відкидає можливість будь-яких контактів батька з Гессом в Берліні і повідомляє, що Дуглас Гамільтон мав зустріч з Альбрехтом Хаусгофером. Але колега Гамільтона по парламентській делегації 1936 року Генрі Шеннон в своєму щоденнику в записах 13 травня 1941 року записав, що Дуглас потрапив в історію, тому що в серпні 1936 року вони отримали від Гесса приватне запрошення на обід. Шеннон не пішов, а Дуглас прийняв запрошення.
Герман Герінг запросив Дугласа Гамільтона на екскурсію — подивитись на люфтваффе. Є версія, що під час цієї екскурсії по завданню уряду Великої Британії вів діяльність розвідника.
Після початку Другої світової війни Дуглас Гамільтон став до лав британської армії. У 1940 році, успадкувавши всі титули та маєтки батька, він зайнявся питанням протиповітряної оборони Шотландії та північної Англії.
10 травня 1941 року Рудольф Гесс здійснив переліт на літаку з Німеччини до Шотландії, його літак розбився, а він вистрибнув з парашутом. Метою цієї місії було з боку Гесса укласти сепаратний мирний договір з Великою Британією. «Мессершмідт-110» на якому летів Гесс розбився в Боннітон-Мур, що біля маєтку Гамільтона Дангавел-хаус. Гесса схопив місцевий фермер Девід МакЛін. Гесс здався йому в полон і назвався Альфредом Горном і попросив відвести його до герцога Гамільтона. Але Гесса, що був поранений, заарештували і відвезли до шпиталю. Герцог Гамільтон прибув до нього і Гесс назвав йому своє справжнє ім'я. Герцог Гамільтон негайно про це повідомив Вінстону Черчіллю — прем'єр-міністру Великої Британії. До кінця війни Гесс був військовополоненим у Великій Британії, а після завершення війни сів на лаву підсудних у Нюренберзі під час трибуналу над військовими злочинцями.
На герцога Гамільтона накинулась британська преса, яка вимагала пояснити причини візиту Гесса і вимагала пояснити які до цього були контакти з Гессом. Палата громад парламенту офіційно надіслала запит герцогу Гамільтону. Сер Арчібальд Сінклер, державний секретар авіації, зробив таку заяву в Палаті громад: «Коли замісник фюрера Гесс приземлився на своєму літаку в Шотландії 10 травня, він назвав вигадане ім'я і попросив зустрічі з герцогом Гамільтоном. Герцог Гамільтон, коли отримав від влади інформацію, відвідав німецького льотчика в шпиталі. Гесс назвав тоді своє справжнє ім'я і заявив, що зустрічався з герцогом, коли він відвідував олімпійські ігри в Берліні в 1936 році. Герцог не впізнав у ньому замісника фюрера. Але він справді був у Німеччині на Олімпійських іграх в 1936 році, брав участь більш ніж в одній великій публічній церемонії, в якій брали участь міністри Німеччини. Тому, цілком можливо, що замісник фюрера, бачив його, можливо, в одному з цих випадків. Як тільки допит полоненого був закінчений, герцог Гамільтон прилетів в Англію, і дав повний звіт прем'єр-міністру, що викликав його. Всупереч повідомленням газет, герцог ніколи не мав листування із замісником фюрера. Жоден з братів герцога Гамільтона, що служили у Королівських ВПС, не зустрічались і не мали листування з Гессом. Поведінка герцога Гамільтона в усіх відношеннях є добросовісною і належною». Гансард, 22 травня 1941 року.
Під час війни герцога Гамільтона позитивно згадували в британських військових рапортах.
Після війни
У 1950 році герцог Гамільтон пішки очолював поховальну процесію, що йшла через місто Гамільтон, ховали його друга — сера Гаррі Лаудера. Це було найбільше поховання в історії міста Гамільтон. Герцог під час служби сказав, що Гаррі Лаудер був «великим шотландцем».
Герцог Гамільтон був призначений Таємним Радником і головним камергером королівства і володів цією почесною посадою до 1964 року.
Герцог Гамільтон був ректором Університету Сент-Ендрюс з 1948 по 1973 рік. Він став кавалером Ордена Будяка в 1951 році. Він був членом Королівського товариства лучників, охоронцем короля Шотландії.
Він служив як лорд Верховного комісара Генеральної Асамблеї Церкви Шотландії чотири рази — в 1953, 1954, 1955 і 1958 роках.
У 1963 році герцог Гамільтон отримав почесну посаду президента «Бойс-бригад». Він був президентом Ліги Авіації з 1959 по 1968 рік.
Герцог Гамільтон займав пост президента Регбі-клубу Академії Гамільтона у 1946—1955 роках.
Бізнес
Директор «Scottish Aviation Ltd»
Заступник губернатора «Брітіш Лінен Банк»
Президент «Securicor Scotland Ltd»
Президент «Асоціації будівельних товариств»
Голова «Nationwide Building Society» (Шотландія)
Голова «Norwich Union Life Insurance» та Товариства пожежної охорони (Шотландія)
Родина і діти
У 1937 році Дуглас Гамільтон одружився з леді Елізабет Іві Персі (1916—2008) — старшою дочкою Алана Персі (1880—1930) — VIII герцога Нортумберленда та леді Гелен Магдален Гордон-Леннокс (1886—1965). У цьому шлюбі були діти:
Ангус Дуглас-Гамільтон (1938—2010) — XV герцог Гамільтон, ХІІ герцог Брендон
Джеймс Дуглас-Гамільтон (нар. 1942) — барон Селкірк Дуглас, ХІ граф Селкірк
лорд Х'ю Малколм Дуглас-Гамільтон (1946—1995)
лорд Патрік Джордж Дуглас-Гамільтон (нар. 1950)
лорд Девід Стефан Дуглас-Гамільтон (нар. 1952)
Примітки
Джерела
The London Gazette: no. 33735. p. 4632. 14 July 1931. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: (Supplement) no. 33295. p. 4649. 19 July 1927. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: no. 33497. p. 3406. 21 May 1929. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: no. 33578. p. 897. 11 February 1930. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: no. 33724. p. 3766. 9 June 1931. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: (Supplement) no. 34119. p. 17. 28 December 1934. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: no. 34343. p. 7577. 24 November 1936. Retrieved 10 May 2016.
The London Gazette: no. 35187. p. 3327. 10 June 1941. Retrieved 10 May 2016.
British National Archives: AIR 28/40 RAF Station Ayr: Report of Hess's Me 110 at 2234 hrs as hostile raid 42J. Crashed near Eaglesham and the pilot was captured. He gave his name as 'Alfred Horn', a friend of the Duke of Hamilton. He was removed to a Home Guard HQ at Giffnock and later to Maryhill Barracks, Glasgow. He was later identified as Hess
Shires William L.; The Rise and Fall of the Third Reich, II, New York, 1960[page needed]
Hansard, 22 May 1941
The Peerage, entry for 14th Duke of Hamilton
«Lord Hugh Douglas-Hamilton dies at 48 after a headline-making life. Heart attack kills caring aristocrat». The Herald. 22 June 1995.
Гамільтони
Пери Шотландії
Члени Таємної ради Великої Британії
Кавалери Великого Хреста ордена За заслуги перед ФРН
|
3126112
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80
|
Бриджер
|
Бриджер
Бриджер — місто, штат Монтана
Бриджер — переписна місцевість в окрузі Ґаллатін, штат Монтана
|
41583636
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mykhaylo%20Serhiychuk
|
Mykhaylo Serhiychuk
|
Mykhaylo Serhiychuk
Mykhaylo Mykolayovych Serhiychuk (born 29 July 1991) is a Ukrainian professional footballer who plays as a striker for Dinaz Vyshhorod.
Career
Early years
He is a product of KOLIPS-Shturm Kostopil sportive school.
Mykolaiv
Serhiychuk spent time with different Ukrainian teams that played in the Ukrainian Second League and was promoted to the Ukrainian First League as player of his new club Mykolaiv in 2013.
Desna Chernihiv
In January 2019 he moved from Vorskla Poltava to Desna Chernihiv.
Ventspils
In the summer of 2019 he moved to Ventspils.
Veres Rivne
On 29 August 2021 he scored against Desna Chernihiv in the Ukrainian Premier League at the Chernihiv Stadium. He was chosen player of the round 6 of the 2021–22 Ukrainian Premier League. On 1 December 2022 his contract with the club was terminated.
Bukovyna Chernivtsi
In March 2023 he signed for Bukovyna Chernivtsi. On 14 April 2023 he scored against Chernihiv in Ukrainian First League.
Honours
Club
Veres Rivne
Ukrainian First League: (2) 2020–21, 2016–17
Nyva Vinnytsia
Ukrainian Second League: 2009–10
Individual
Ukrainian Premier League Player of the Round: Round 6
References
External links
1991 births
Living people
Ukrainian men's footballers
Ukrainian expatriate men's footballers
Men's association football forwards
NK Veres Rivne players
FC Nyva Vinnytsia players
MFC Mykolaiv players
FC Cherkashchyna players
FC Karpaty Lviv players
Ukrainian Premier League players
Ukrainian First League players
Ukrainian Second League players
Ukrainian Amateur Football Championship players
FC Hoverla Uzhhorod players
FC Olimpik Donetsk players
FC Vorskla Poltava players
FC Desna Chernihiv players
FK Ventspils players
Latvian Higher League players
Expatriate men's footballers in Latvia
Ukrainian expatriate sportspeople in Latvia
Footballers from Rivne Oblast
|
2432875
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%28%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B5%20%D0%B4%D0%B5%D0%BF%D0%BE%29
|
Синельникове (локомотивне депо)
|
Синельникове (локомотивне депо)
Локомотивне депо Синельникове (ТЧ-7 Синельникове, до 2015 року — відокремлений структурний підрозділ «Локомотивне депо Синельникове» державного підприємства «Придніпровська залізниця») — підприємство залізничного транспорту.
Входить до складу служби локомотивного господарства Придніпровської залізниці.
Здійснює перевезення пасажирів та вантажів, забезпечує всіх споживачів підприємства паливом і нафтопродуктами, а також виконує ремонт тягового рухомого складу залізниці.
Розташоване на станції Синельникове I.
Рухомий склад
Електровози ВЛ8
Тепловози ЧМЕ3
Примітки
Посилання
ТЧ-7 Синельниково // TrainPix.
ТЧ-7 Синельниково // TrainPhoto.
Синельниково (депо) // Железнодорожье.
Локомотивні депо Придніпровської залізниці
Підприємства Синельникового
Засновані в Україні 1868
|
18908335
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bandido%20%28Az%C3%BAcar%20Moreno%20song%29
|
Bandido (Azúcar Moreno song)
|
Bandido (Azúcar Moreno song)
"Bandido" ("Bandit") is a song recorded by Spanish duo Azúcar Moreno –sisters Antonia and Encarnación Salazar–, with music composed by and , and lyrics written by José Luis Abel. It in the Eurovision Song Contest 1990, held in Zagreb.
Background
Conception
"Bandido" was composed by and with lyrics by José Luis Abel for Azúcar Moreno's fourth studio album Bandido. The song's studio recording includes the spoken intro "Ladies and gentlemen, it's showtime at the Apollo Theater. Everybody, the hardest-working man in show business", sampled from James Brown's 1963 album Live at the Apollo. Azúcar Moreno, were becoming popular by combining traditional Spanish flamenco roots with urban contemporary musical styles, in this case electronic music.
The song is about a "bandit", who stole the girls' love only to leave them with nothing except pain and sadness. The sisters beg the bandit to come back, to fulfill their longing for "dark passion", hoping that his love will be as fiery as a volcano. In the chorus, the sisters repeat that the bandit, with his eyes and lies, stole "the blood and life of [their hearts]."
Eurovision
Televisión Española (TVE) internally selected the song as for the of the Eurovision Song Contest. For the song to participate in the contest, it was necessary to remove the spoken lyrics in the intro –as only original lyrics are allowed in the contest–, becoming one of the longest instrumental intros in Eurovision history –45 seconds of a total of three minutes–. TVE filmed a promo video with the duo singing the song in a studio, featuring images of paintings by Velázquez, that was distributed to the other participant broadcasters.
On 5 May 1990, the Eurovision Song Contest was held at the Vatroslav Lisinski Concert Hall in Zagreb hosted by on behalf of (JRT), and broadcast live throughout the continent. Azúcar Moreno performed "Bandido" first on the night, preceding 's "Horis Skopo" by Christos Callow and Wave. Eduardo Leiva conducted the event's orchestra in the performance of the Spanish entry.
At the end, "Bandido" finished in fifth place with 96 points. was the only country to award Spain with twelve points, the highest amount possible from a country. This was however a considerably better result than the last time Spain sent a flamenco influenced song to the contest: in "¿Quién maneja mi barca?" by Remedios Amaya finished last with a total of zero points.
Technical difficulties
One notable aspect of the performance was due to a technical incident. Eduardo Leiva was unable to hear the backing track where some of the music was prerecorded, as the sound engineers had failed to raise the volume of the tape, and could not cue the orchestra to commence on time. When the volume was eventually raised the track was already partway through the song, meaning the orchestra and performers were out of sync with the tape, resulting in the two singers abruptly walking offstage in a huff, leaving viewers to wonder what had happened. After they left the stage, BBC commentator Terry Wogan remarked, "Let's hope it doesn't go on like this or we're in for a very long night, ladies and gentlemen." After two minutes, during which the arena became silent, the sisters returned and the song was then performed in its entirety without a hitch. This mishap did not affect them either positively or negatively since the juries had already voted based on the performances of the previous evening dress rehearsal. In 2003, BBC chose "Bandido", and all the events and difficulties surrounding the performance, as one of the most memorable moments in Eurovision history.
They also had problems with the clothing they were going to wear. Because the costumes designed especially for the performance by broke during rehearsals, they had to wear their own dresses bought at El Rastro flea market.
Aftermath
"Bandido" became a major club hit in the summer of 1990 not only in the Mediterranean countries but also the rest of Continental Europe and Scandinavia and the 12" Deep Mix, issued with a new promo video, was put on heavy rotation on music TV channels like MTV Europe and Super Channel. In 2005, "Bandido" was included in the Eurovision 50th anniversary CD/DVD box set Winners and classics.
Chart success
"Bandido", as a single, remix, and album, propelled Azúcar Moreno to superstardom not only in Spain, but also in Europe and Latin America, where they continued to have success for the next decade.
Covers
The song was covered by:
Turkish singer Aşkın Nur Yengi, as "Zehir Gibisin" ("You're like a poison") in her second album, Hesap Ver ("Explain"), which was released in 1991;
Dutch singer Paul de leeuw, as "Alleen maar de zon" ("Only the Sun") on his 1992 album Van U wil ik zingen.
References
External links
Official Eurovision Song Contest 1990 site.
"Bandido" The Diggiloo Thrush
Eurovision songs of Spain
Eurovision songs of 1990
Azúcar Moreno songs
1990 songs
Epic Records singles
1990 singles
|
47577590
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Digital%20signal%20%28signal%20processing%29
|
Digital signal (signal processing)
|
Digital signal (signal processing)
In the context of digital signal processing (DSP), a digital signal is a discrete time, quantized amplitude signal. In other words, it is a sampled signal consisting of samples that take on values from a discrete set (a countable set that can be mapped one-to-one to a subset of integers). If that discrete set is finite, the discrete values can be represented with digital words of a finite width. Most commonly, these discrete values are represented as fixed-point words (either proportional to the waveform values or companded) or floating-point words.
The process of analog-to-digital conversion produces a digital signal. The conversion process can be thought of as occurring in two steps:
sampling, which produces a continuous-valued discrete-time signal, and
quantization, which replaces each sample value with an approximation selected from a given discrete set (for example, by truncating or rounding).
An analog signal can be reconstructed after conversion to digital (down to the precision afforded by the quantization used), provided that the signal has negligible power in frequencies above the Nyquist limit and does not saturate the quantizer.
Common practical digital signals are represented as 8-bit (256 levels), 16-bit (65,536 levels), 24-bit (16.8 million levels), and 32-bit (4.3 billion levels) using pulse-code modulation where the number of quantization levels is not necessarily limited to powers of two. A floating point representation is used in many DSP applications.
References
Digital signal processing
|
2224991
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%BC-%D0%A1%D1%96%D0%BD%20II
|
Рім-Сін II
|
Рім-Сін II (букв. «Телець (бога) Сіна») — цар Ларси, правив приблизно в 1741-1737 до н. е..
Початок повстання
Ймовірно, не без впливу поразок вавилонян на півночі, повстав весь південь країни, практично все колишнє царство Ларса: Ур, Ларса, Куталлу, Урук, Кісура, ймовірно, Лагаш, а потім також Ніппур і Ісін. Їх підтримували племена ідамарац і ямутбала. На чолі заколоту встав Рім-Сін, ймовірно, нащадок Рім-Сіна — царя Ларси, з часу захоплення якої Хаммурапі пройшло трохи більше 20 років. Можливо, що цей Рім-Сін II був сином Вараді-Сіна, хоча в цьому випадку він повинен був бути дуже похилого віку (понад 80 років). Від часу повстання зберігся відбиток печатки, який говорить: «Рім-Сін, син Вараді-Сіна, царя Ларси». Видно, не тільки в багатих, а й інших прошарках суспільства було повно незадоволених суворостями, що настали при Хаммурапі, на це вказує одностайна підтримка Рім-Сіна по всьому півдню і в центрі країни. Рім-Сін II оголосив себе царем і ввів на півдні свої датувальні формули. 9-й рік правління Самсу-ілуни (бл. 1741 до н. е.) має датувальну формулу «Військо каситів було розбите», а на півдні цей же рік названий «Рім-Сін став царем».
Придушення повстання
У 10-й рік свого правління (бл. 1740 до н. е.) Самсу-ілуна розгромив військо племен ідамарац, ямутбала, міст Урук і Ісін, і захопив Ур і Урук (судячи з його датувальної формули). І дійсно з 1740 до н. е. в Урі знову з'являються датування Самсу-ілуни. Мабуть, Самсу-ілуна повністю опанував становищем, а Рім-Сін втік і зачинився в незначному місті Кеш, недалеко від Ніппура. Однак він продовжував утримувати Урук і Ларсу і в цей рік.
Мало того, вже було примирений Ур знову в 1739 до н. е. приєднується до загального повстання всього півдня. Однак безуспішно. На повторне повстання Самсу-ілуна на 11-му році (бл. 1739 до н. е.) відповів таким погромом в Урі, Уруці, Ларсі й інших містах, якого Дворіччя не бачило з часів Рімуша. Після цього південні міста надовго обезлюдніли, в них дуже рідко зустрічаються, та й то лише розрізнені, документи датовані після 11-12-го років Самсу-ілуни (бл. 1739 до н. е.-1738 до н. е.). Повстання проте на цьому не скінчилася. Лише в 12 рік (бл. 1738 до н. е.) була взята маленька Кісура, і тільки в 13-й (бл. 1737 до н. е.) загинув сам Рім-Сін II.
Посилання
Список датіровочних формул Рим-Сіна II
Література
Історія Стародавнього Сходу. Зародження найдавніших класових товариств та перші осередки рабовласницької цивілізації
Ерліхман В.В .: Правителі світу
Шумер
|
18657011
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wygnanka%2C%20Lubart%C3%B3w%20County
|
Wygnanka, Lubartów County
|
Wygnanka, Lubartów County
Wygnanka is a village in the administrative district of Gmina Kock, within Lubartów County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland.
References
Villages in Lubartów County
|
4524257
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Callophoca
|
Callophoca
|
Callophoca — вимерлий рід тюленів з пізнього міоцену — раннього пліоцену в Бельгії та на Східному узбережжі США. Тип і єдиний вид Callophoca — C. obscura.
Примітки
Роди ссавців
Ссавці міоцену
Ссавці пліоцену
|
1511791
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%96%D1%81%D1%8F%D0%BD%20%D0%AE%D1%80%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Мовсісян Юра Сергійович
|
Мовсісян Юра Сергійович
Юра Сергійович Мовсісян (2 серпня 1987, Баку, Азербайджанська РСР, СРСР) — вірменський та американський футболіст, нападник. Грав за збірну Вірменії.
Клубна кар'єра
Народився 2 серпня 1987 року в місті Баку. Вихованець футбольної школи клубу «Пасадена Лансерс».
У дорослому футболі дебютував 2006 року виступами за американський клуб «Канзас-Сіті Візердз», в якій провів два сезони, взявши участь у 28 матчах чемпіонату.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу американського клубу «Реал Солт-Лейк», до складу якого приєднався 2007 року. Відіграв за команду з Солт-Лейк-Сіті наступні три сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Реал Солт-Лейк», був основним гравцем атакувальної ланки команди.
Протягом 2010–2011 років захищав кольори команди данського клубу «Раннерс».
У 2011 році уклав контракт з російським «Краснодаром», у складі якого провів наступні два роки своєї кар'єри гравця. У складі «Краснодара» був одним з головних бомбардирів команди, маючи середню результативність на рівні 0,69 голу за гру першості.
2013 року перейшов до російського клубу «Спартак» (Москва).
Виступи за збірну
У 2010 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Вірменії. У складі збірної Вірменії зігпав 38 матчів та забив 14 голів.
Титули і досягнення
Володар Кубка Швеції (1):
«Юргорден»: 2017-18
Посилання
Профіль гравця на TransferMarkt , ,
Уродженці Баку
Вірменські футболісти
Футболісти США
Гравці збірної Вірменії з футболу
Футболісти «Спортінг Канзас-Сіті»
Футболісти «Реал Солт-Лейк»
Футболісти «Раннерса»
Футболісти «Краснодара»
Футболісти «Спартака» (Москва)
Футболісти «Юргордена»
Футболісти «Чикаго Файр»
Вірменські футбольні легіонери
Футбольні легіонери США
Футбольні легіонери в Данії
Футбольні легіонери в Росії
Футбольні легіонери у Швеції
|
3998585
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B0%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D1%8F
|
Німецька робітнича партія
|
Німецька робітнича партія
Німецька робоча партія (DAP) — партія-попередник Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP).
Витоки
DAP була утворена 5 січня 1919 у пивній Штернекерброй в результаті злиття «Політичного робітничого союзу», створеного раніше Карлом Харрером, і «Комітету Незалежних робітників» (створений раніше Антоном Дрекслером). Головою DAP був обраний Карл Харрер. І Дрекслер, і Харрер були членами окультного «Товариства Туле». На політичні переконання членів партії сильно вплинув наставник Дрекслера — доктор Пауль Тафель, директор компанії MAN, який також був членом «Товариства Туле» і, крім того, був лідером Пангерманского союзу. Основною ідеєю Тафеля було створення націоналістичної партії, що спиралася на робітників, на відміну від подібних партій середнього класу. В момент свого утворення партія складалася приблизно з сорока членів.
Членство Гітлера
12 вересня 1919 року Адольф Гітлер, в той час капрал 1-го резервного батальйону 2-го Баварського піхотного полку, був направлений в якості таємного інформатора рейхсверу на збори DAP, що проходили в пивній залі Штернекерброй На зборах Гітлер вступив у запеклу полеміку з одним із присутніх. Дрекслер був настільки вражений ораторськими здібностями Гітлера, що тут-таки запропонував йому вступити в партію. Після деяких роздумів Гітлер вирішив прийняти пропозицію. Наприкінці вересня 1919, звільнившись з армії, він став членом DAP.
Свою першу промову в якості члена партії Гітлер виголосив 16 жовтня 1919 у пивному залі Хофбройкеллер. Після цього він став швидко просуватися по партійній драбині і незабаром став одним з керівників DAP.
Через деякий час почалися конфлікти Гітлера з Харрером: коли Гітлер вирішив провести широкомасштабний мітинг на початку 1920 року, Харрер виступив проти цього. Також Харрер виступав проти пропагованого Гітлером антисемітизму, вважаючи що це може відштовхнути робітників. У результаті Харрер залишив посаду голови партії; новим головою став Дрекслер (24 лютого 1920 року).
Від DAP до NSDAP
24 лютого 1920 р. за пропозицією Гітлера партія була перейменована в NSDAP (націонал-соціалістична німецька робітнича партія). Назва була запозичена у іншої партії того часу — австрійської націонал-соціалістичної партії. Спочатку Гітлер хотів назвати партію — «Партія соціалістів-революціонерів», але переконав його прийняти назву NSDAP.
Відомі члени партії
Карл Харрер — один із засновників і 1-й Голова партії
Антон Дрекслер — один із засновників і 2-й Голова партії
Адольф Гітлер
Ернст Рем
Альфред Розенберг
Готфрід Федер
Ганс Франк
Дитріх Еккарт
Примітки
Джерела
НСДАП
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Сторінки з неперевіреними перекладами
Політичні партії, засновані 1919
Засновані в Німеччині 1919
|
1712783
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Меньківська сільська рада
|
Меньківська сільська рада — колишня адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Потіївському, Малинському і Радомишльському районах Малинської, Коростенської і Волинської округ, Київської й Житомирської областей Української РСР та України з адміністративним центром у с. Меньківка.
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Меньківка
с. Городчин
с. Ходори
Населення
Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення ради, станом на 12 січня 1989 року, становила 603 особи.
Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців сільської ради становила 440 осіб.
Склад ради
Рада складалась з 12 депутатів та голови.
Керівний склад сільської ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Історія
Створена 1923 року в складі с. Меньківка та хутора Видибор Облітківської волості Радомисльського повіту Київської губернії. 16 січня 1923 року підпорядковано колонію Городчин ліквідованої Городчинської сільської ради та с. Голубівка та хутори Кошарки і Трилядне ліквідованої Голубівської сільської ради Облітківської волості. На вересень 1924 року у підпорядкуванні значилися с. Киянка та хутори Верес і Миньківський. У 1928 році х. Кошарки об'єднаний із х. Трилядне в один населений пункт — х. Трилядне-Кошарки. На 22 лютого 1928 року х. Верес не значився на обліку. 18 грудня 1928 року у кол. Городчин відновлено окрему сільську раду. Станом на 1 жовтня 1941 року с. Голубівка та хутори Видибор, Миуьківський і Трилядне-Кошарки не значилися на обліку населених пунктів.
Станом на 1 вересня 1946 року сільська рада входила до складу Потіївського району Житомирської області, на обліку в раді перебувало с. Меньківка.
11 серпня 1954 року, відповідно до указу Президії Верховної ради Української РСР «Про укрупнення сільських рад по Житомирській області», до складу ради приєднано с. Городчин ліквідованої Городчинської сільської ради Потіївського району. 5 березня 1959 року, відповідно до рішення Житомирського ОВК № 161 «Про ліквідацію та зміну адміністративно-територіального поділу окремих сільських рад області», до складу ради включено села Дітинець та Морогівка Облітківської сільської ради Радомишльського району.
На 1 січня 1972 року сільська рада входила до складу Радомишльського району Житомирської області, на обліку в раді перебували села Городчин, Дітинець, Меньківка та Морогівка.
19 березня 1973 року, відповідно до рішення Житомирського облвиконкому № 116 «Про зміни в адміністративно-територіальному поділі Житомирського, Новоград-Волинського і Радомишльського районів», села Дітинець та Морогівка передані до складу відновленої Облітківської сільської ради. 12 серпня 1974 року, відповідно до рішення Житомирського ОВК № 342 «Про зміни в адміністративно-територіальному поділі окремих районів області в зв'язку з укрупненням колгоспів», до складу ради включено с. Ходори Заболотської сільської ради Радомишльського району.
Ліквідована 7 грудня 2017 року через об'єднання до складу Радомишльської міської територіальної громади Радомишльського району Житомирської області.
Входила до складу Потіївського (7.03.1923 р.), Радомишьського (21.01.1959 р., 4.01.1965 р.) та Малинського (30.12.1962 р.) районів.
Примітки
Колишні сільські ради Потіївського району
Колишні сільські ради Малинського району
Держави і території, засновані 1923
Зникли в Україні 2017
|
963466
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Messier%2050
|
Messier 50
|
Messier 50 or M 50, also known as NGC 2323 or the Heart-shaped Cluster, is an open cluster of stars in the constellation Monoceros. It was recorded by G. D. Cassini before 1711 and independently discovered by Charles Messier in 1772 while observing Biela's Comet. It is sometimes described as a 'heart-shaped' figure or a blunt arrowhead.
M50 is about 2,900 light-years away from Earth and is near to but narrowly not estimated to be gravitationally tied to the Canis Major (CMa) OB1 association. It has a core radius of and spans . The cluster has 508 confirmed and 109 probable members – their combined mass is more than , the mean stellar density would thus be 1.3 stars per cubic parsec. It is around 140 million years old, with two high-mass white dwarfs and two chemically peculiar stars.
Gallery
See also
List of Messier objects
References and footnotes
External links
Messier 50 - at Deep Sky Videos
Messier 50, SEDS Messier pages
M50 Image by Waid Observatory
Messier 050
Orion–Cygnus Arm
Messier 050
050
Messier 050
?
|
1724852
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BA%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%82%D1%82
|
Фредерік Бартлетт
|
Фредерік Бартлетт, Сер Фредерік Чарльз Бартлетт (20 жовтня 1886, Стоу-на-Воулді, Глостершир, Англія — 30 вересня 1969, Кембридж, Кембриджшир, Англія) — британський психолог, найбільш відомий своїми дослідженнями пам'яті.
Біографія
Фредерік Бартлетт народився 22 жовтня 1886 року. Навчався вдома, а згодом у Коледжі Святого Іоана у Кембриджі, співробітником якого згодом став. Значним впливом на Бартлетта був Вільям Ріверс (англ. W.H.R. Rivers), лікар, етнолог і психолог. Саме через зацікавлення Ріверса антропологією, Бартлетт початково мав намір серйозно займатись саме цією наукою, однак через ряд обставин, значною мірою, зокрема, через початок Першої світової, вирішив робити кар'єру у іншій галузі, психології. Вільям Ріверс і Чарльз Маєрс (англ. Charles Samuel Myers), який у той час очолював Кембриджську психологічну лабораторію, вступили до Збройних сил, оскільки обидва були медиками. Бартлетт не мав змоги
записатись до війська через попередню хворобу, тому залишився в університеті як заступник керівника лабораторії на час відсутності Маєрса. У цей час, у 1914 році, Бартлетт починає досліджувати сприйняття і уявлення. У своїх експериментах він приділяв особливу увагу тому, як опитувані користуються пам'яттю. Обговорюючи своє дослідження із Джеймсом Уордом, Бартлетт дізнався про експерименти Жана Філіппа, у яких людям демонстрували зображення, а потім просили його відтворити декілька разів через певні проміжки часу. Цим методом користувався і Бартлетт, міняючи зображення і збільшуючи проміжки часом між кожним наступним їх відтворенням. Бартлетт надавав перевагу описовому (case study) підходу, а не більш статистичним методам. У 1922 році очолив Кембриджську психологічну лабораторію, замінивши на цій посаді Чарльза Маєрса . У 1931 його призначено першим професором експериментальної психології. На цій позиції він залишався аж до відходу на пенсію у 1952 році. У 1932 Бартлетта обрано до Лондонського королівського товариства, а у 1948 році він отримав лицарський титул. Бартлетт помер у Кембриджі 30 вересня 1969 року.
Наукова діяльність
У своїй основній праці, «Запам'ятовування: Дослідження у експериментальній і соціальній психології» (англ. Remembering: A Study in Experimental and Social Psychology (1932), Бартлетт запропонував концепт, відповідно до якого спогади попередніх подій і досвіду насправді є ментальними реконструкціями, що насичені культурними стереотипами і персональними звичками, а не прямими спогадами спостережень, зроблених під час тих подій. У своїх експериментах, розпочатих ще у 1914 році, він довів, що людина може осягнути лише незначну частину події у той час, коли вона відбувається, але згодом, коли вона реконструює подію як спогад, прогалини у спостереженні і сприйнятті заповнюються за допомогою попереднього досвіду. Його пізніша праця, «Мислення: Експериментальне і соціальне дослідження» (англ. Thinking: An Experimental and Social Study (1958) не розширила теоретичного знання, але запропонувала нові спостереження соціального характеру людського мислення.
Посилання
http://biography.yourdictionary.com/sir-frederic-charles-bartlett
http://www.britannica.com/EBchecked/topic/54384/Sir-Frederic-C-Bartlett
http://www.bartlett.psychol.cam.ac.uk/Intellectual%20Biography.htm
Примітки
Британські психологи
Випускники Коледжу Святого Іоана (Кембридж)
|
1117922
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/2602%20%D0%9C%D1%83%D1%80
|
2602 Мур
|
2602 Мур (2602 Moore) — астероїд головного поясу, відкритий 24 січня 1982 року.
Названий на честь британського астронома і радіо- та телеведучого Патрика Мура.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,522.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (2601-2700)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1982
Головний пояс астероїдів
|
29131008
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1975%20Stockholm%20Open
|
1975 Stockholm Open
|
1975 Stockholm Open
The 1975 Stockholm Open was a combined men's and women's tennis tournament played on carpet courts (Vinyl Sports Floor). The men's event was part of the 1975 Commercial Union Assurance Grand Prix, while the women's took part in the 1975 Virginia Slims WTA Tour and took place at the Kungliga tennishallen in Stockholm, Sweden. The men's tournament was held from 3 through 9 November 1975 while the women's event took place from 31 October through 3 November. Adriano Panatta and Virginia Wade won the singles titles.
Finals
Men's singles
Adriano Panatta defeated Jimmy Connors 4-6, 6-3, 7-5
Women's singles
Virginia Wade defeated Françoise Dürr 6–3, 4–6, 7–5
Men's doubles
Bob Hewitt / Frew McMillan defeated Charlie Pasarell / Roscoe Tanner 3–6, 6–3, 6–4
Women's doubles
Françoise Dürr / Betty Stöve defeated Evonne Goolagong Cawley / Virginia Wade 6–3, 6–4
References
External links
Association of Tennis Professionals (ATP) tournament profile
Stockholm Open
Stockholm Open
Stockholm Open
1975 WTA Tour
Stock
October 1975 sports events in Europe
November 1975 sports events in Europe
1970s in Stockholm
|
2620653
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1565%20%D0%B2%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96
|
1565 в Україні
|
1565 в Україні
Пам'ятні дати та ювілеї
Видатних особистостей
Події
Віленський привілей поділив територію Великого князівства Литовського на тридцять судових повітів. Після проведення судової реформи 1566 року було впроваджено нововведення й до адміністративно-територіального устрою держави. Було додано п'ять нових воєводств, три з яких — Київське, Волинське та Брацлавське — знаходились на українських землях.
Особи
Призначено, звільнено
Народились
Христофор Філалет (1565—1624) — письменник-полеміст з Волині, вихованець Острозької академії, філософ.
Померли
21 травня Павел Тарло (архієпископ) (? — 1565) — польський шляхтич, військовик, римо-католицький релігійний діяч Королівства Польського. Львівський латинський архієпископ з 1561 року.
Вишневецький Максим Олександрович (? — 1565) — український князь й магнат гербу Корибут.
Мартин Зборовський (1492—1565) — польський шляхтич, військовий, державний діяч Королівства Яґеллонів.
Засновані, зведені
Башта Стефана Баторія (Кам'янець-Подільський)
Калуський пивзавод
Письмові згадки про:
Баранівку
Весняне,
Квітневе (Білогірський район)
Климець (Сколівський район),
Романківці (Сокирянський район),
Забір'я (Жовківський район),
Дубечне (Старовижівський район),
Кузьмино (Мукачівський район),
Огризківці (Лановецький район)
Грушвицю Першу (Рівненський район)
Лікоть (Турківський район)
Торчиця
Зникли, скасовані
Видання, твори
Примітки
Посилання
|
240009
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Montreal%20Maroons
|
Montreal Maroons
|
Montreal Maroons
The Montreal Maroons (officially the Montreal Professional Hockey Club) were a professional ice hockey team in the National Hockey League (NHL). They played in the NHL from 1924 to 1938, winning the Stanley Cup in 1926 and 1935. They were the last non-Original Six team to win the Stanley Cup until the expansion Philadelphia Flyers won in 1974.
Founded as a team for the English community in Montreal, they shared their home city with the Canadiens, who eventually came under the same ownership as the Maroons but were intended to appeal to the French Canadian population. This was the first time since 1918, when the Montreal Wanderers folded, that Montreal had a second major-league professional hockey team. In order to accommodate the Maroons, a new arena was built for them in 1924, the Montreal Forum. The Maroons were a highly competitive team, winning the Stanley Cup twice and finishing first in their Canadian Division twice more. Some of the best players of the era played for the Maroons; eleven players were elected to the Hockey Hall of Fame, while five of the six head coaches of the Maroons were also honoured.
Financial difficulties resulting from the Great Depression led to the Maroons suspending play after 1938. Despite efforts to revive the team, the franchise was cancelled in 1947, leaving the Canadiens as the sole NHL team in Montreal. Since the Maroons' demise, no NHL team that has won a Stanley Cup at any point in its history has subsequently folded or relocated.
History
Formation
The Montreal Maroons hockey team was created to appeal to the anglophone neighbourhoods of Montreal. On January 2, 1918, the Montreal Arena, shared by the Montreal Canadiens and the Montreal Wanderers, burned down. The Canadiens, who drew primarily Montreal's francophones, moved to the Jubilee Arena which, in 1919, also burned down, before settling in the Mount Royal Arena, which had natural ice and seating for 3,250. The Wanderers, team of Montreal's anglophone community, folded. By 1922, work began to build a team to appeal to the anglophones and return to the NHL. In July 1924, construction began on a new arena, on the site of a former roller-skating rink known as the Forum. By fall, at a cost of , the Montreal Forum was complete. The Montreal Forum was the first large arena in the NHL. The Maroons joined the NHL in 1924, along with the league's first United States-based team, the Boston Bruins. The Canadiens initially objected to a second team in Montreal, but relented when compensated by the expansion fee. The expansion fee for each team was . The Canadiens, the local rivals of the Maroons, received $11,000 of the Maroons' fee. While the Canadiens' owner initially lodged a formal objection to ensure he would get adequate compensation for sharing his franchise's territory, he was actually quite enthusiastic about having a second franchise in the same city; rather, he would later state, he "saw in them an important and lucrative local rivalry."
At the time of their founding, the Maroons had no nickname. The Maroons' president, James Strachan, had been the owner of the Wanderers in the 1900s. He attempted to secure the Wanderers name, but negotiations failed (Wanderers' last owner Sam Lichtenhein wanted ), so the club was known by its official name, the Montreal Professional Hockey Club. With the team introducing maroon-coloured sweaters complete with a large capital letter "M" for a logo (the letter officially stood for their home city, not the colour) the "Maroons" nickname was picked up by the media. The club never officially changed the organizational name to incorporate the Maroons name.
Success at the gate and on the ice
In the Maroons' first season of operation they finished second to last in the league. However, the new Forum was selling out and, with the addition of players Nels Stewart, Babe Siebert and Bill Phillips, success came quickly. In a single year, the Maroons went from having their worst record in franchise history to their best. In only their second season of operation, Montreal won their first Stanley Cup. The NHL playoffs that year were a two-game total-goals format. Montreal won the opening series over the Pittsburgh Pirates 6–4, then upset the favored Ottawa Senators 2–1. In the NHL playoff final, Montreal defeated Ottawa to advance to the Stanley Cup Finals against the Victoria Cougars of the Western Hockey League. In the last Stanley Cup Finals involving two different leagues, Montreal defeated Victoria three games to one. Contributing to the victory was rookie, and future Hall of Fame member, Nels Stewart, who scored six of the Maroons' ten goals in the series. Stewart won the Hart Trophy for most valuable player. While not a smooth skater, Stewart compensated with size (at six foot one and 195 pounds, he was a giant compared to other players of that era), toughness (amassing 119 penalty minutes), and shooting (scoring 34 of Montreal's 91 goals during the season). Stewart's 34 goals remained an NHL record for rookies until the 1970–71 season. During this era, a team's best players often played the entire game with substitutions only made for injuries.
For the 1926–27 season, the NHL expanded to ten teams and was divided into American and Canadian divisions. The Maroons finished third in the Canadian division, behind their rivals the Canadiens, with whom they now shared the Forum. The two teams met in the playoffs for a two-game total-goals series. The Forum was packed with 11,000 fans, in a building whose capacity was listed at 10,000, to watch the Canadiens defeat the defending Stanley Cup champions. The Maroons also participated in another moment of hockey history when, on November 26, 1926, they were the competition in the New York Rangers' NHL debut game.
The Maroons got revenge on the Canadiens in the 1927–28 season, by eliminating them in the semifinals of the playoffs. The Maroons then met the New York Rangers for the 1928 Stanley Cup Finals, but lost the series three games to two. Because the Ringling Bros. and Barnum & Bailey Circus occupied Madison Square Garden, all five games were played at the Forum.
The 1928–29 season was an oddly bad season for the Maroons, as they finished last in the Canadian division. However, they rebounded in the 1929–30 season, by finishing first. During these years, the Maroons were led by one of the most feared forward lines in the early NHL years, the "S Line", consisting of Hooley Smith, Babe Siebert and Nels Stewart, which was also one of the most penalized.
In the 1929–30 season, Dunc Munro was signed as player-coach of the team. It was during this season, that Clint Benedict of the Maroons became the first goaltender in NHL history to wear a mask, when he donned one to protect a broken nose. Although the Maroons finished first in the Canadian Division, they were eliminated in the first round of the playoffs by the Boston Bruins.
For the 1930–31 season, Stewart again led his team in goals and points, but the Maroons only finished third in the Canadian division, and were eliminated easily in the first round of the playoffs by the New York Rangers.
The Maroons made it into the playoffs of the 1931–32 season, by finishing five points ahead of the New York Americans. Montreal defeated Detroit in the opening round, but lost the semifinal match against the Toronto Maple Leafs.
The Maroons finished the 1932–33 season in second place in the Canadian division and even had three of the top six players in league points. However, Montreal was eliminated in the first round of the playoffs by Detroit.
In the playoffs of the 1933–34 season, the Chicago Black Hawks eliminated both Montreal teams, first defeating the Canadiens, then upsetting the Maroons in the semifinals.
In 1935, Leo Dandurand, owner of the Montreal Canadiens, sold that team to Canadian Arena Company, (Ernest Savard, Louis Gelinas and Maurice Forget), which also owned the Montreal Maroons, for $165,000.
Great Depression and cessation of operations
In Montreal, financial strains from the Great Depression hurt the attendances of both the Canadiens and Maroons. However, there were far more francophone supporters for the Canadiens than anglophone supporters for the Maroons. As a result, the Maroons finished with the worst attendance in the league, three seasons in a row. Also, by 1935, both teams were owned by Canadian Arena Company. (Ernest Savard and Maurice Forget, who owned the Canadiens, were part of the Canadian Arena Company, as were Maroons owners James Strachan and Donat Raymond). It became obvious that only one team could represent Montreal. The Maroons' dire financial straits caused them to sell off several players, including star winger Hooley Smith. Despite the Maroons' financial troubles, they continued to play competitive hockey well into the 1930s.
For the 1934–35 season, the Maroons hired Tommy Gorman as coach, who had coached the Chicago Black Hawks to the Championship the previous year. The Maroons finished the season in second place behind Ottawa. In the playoffs, the Montreal Maroons defeated Chicago with defensive hockey, defeated the New York Rangers at wide-open (offensive) hockey, and then defeated the Toronto Maple Leafs, who Gorman considered one of the best hockey teams of all time, in three straight games. The Maroons won their second Stanley Cup; Gorman remains the only coach in history to win back-to-back Cups with two different teams. The Maroons team were the last team to win the Cup without a loss in the playoffs for 17 years. Gorman called this Maroon team "the greatest team that ever stepped on the ice."
The playoffs of the 1935–36 season are famous for the longest NHL playoff game of all time. On March 24–25, the Maroons lost 1–0 to the Detroit Red Wings in 176:30 of play (16:30 of the sixth overtime period). The game was especially significant for Detroit goaltender Normie Smith, who began his career with the Maroons. He shut out the Maroons again in the second game, and allowed Detroit to complete a three-game sweep by allowing only one goal. Detroit proceeded to win the first Stanley Cup in their history.
In December 1936, Maroons captain Hooley Smith was traded to the Boston Bruins, a move which would mark the beginning of the end for the franchise. The 1936–37 season saw Nels Stewart break Howie Morenz's record for career goals with 271. Stewart would hold the all-time career record for goals until it was broken by Maurice Richard in 1952.
By the start of the 1937–38 season, rumours were rampant that the Maroon franchise would be moved to another city. In September 1937, Maroons president Donat Raymond said the team would be staying in Montreal. The team's bleak financial situation finally caught up with them as they finished 12–30–6, the club's worst season since winning only nine games in 1924–25. Lionel Conacher retired prior to the season to enter politics, winning a seat in the 1937 Ontario general election as a member of the Liberal Party. Tommy Gorman had tried to convince Conacher to stay with the Maroons and take over as coach; his retirement led Gorman to hire King Clancy. Clancy did not help improve the team's record, and on December 29 he was fired after 18 games and Gorman was re-instated as coach. Their last game for the Maroons franchise, was a 6-3 loss on March 17 against the Canadiens. They finished the season with a record of 12 wins, 30 losses and 6 ties for 30 points in 48 games, placing the team last in the Canadian Division and last overall in the league.
At the annual league meeting on June 22, the Maroons formally asked the league to suspend the franchise for a year; this was refused, and the league asked the Maroons to confirm by August 1 if they were to participate in the upcoming season or not.
The league allowed the Maroons to suspend operations for the 1938–39 season. Lacking a formal dispersal draft, some of the Maroons were transferred to the Canadiens. Most of the Maroons players were either sold to the remaining NHL teams or washed out of the league altogether.
Attempted revival
The Maroons' owners tried to sell their dormant franchise to interests in St. Louis, Missouri, but doubts regarding the previous failure of the St. Louis Eagles led to the league refusing permission. At the 1945 annual league meeting, held on September 7, it was noted that the backers of the Maroons franchise were in discussion to sell to a group from Philadelphia fronted by Canadiens board member Len Peto. The league governors were prepared to approve the transfer, provided the Philadelphia group could prove they had the necessary funds for a hockey team. They also made sure to clarify that the Maroons franchise rights would expire in April 1947 unless something was done with them.
Peto was able to get the necessary funding, and persuaded the league to transfer the Maroons to Philadelphia. However, despite being larger than all but two NHL cities, Philadelphia did not have an arena that could accommodate an NHL team. The Palestra at the University of Pennsylvania did not have an ice plant, and both Penn and Madison Square Garden (which managed the Palestra) balked at the expense of installing one. Neither was the city-owned Convention Hall equipped to produce ice. The only arena in the city with an ice plant, Philadelphia Arena, was ruled out because its sight lines and capacity (5,500) were deemed inadequate even for temporary use. The league refused to extend its deadline to give Peto more time to find or build a suitable arena. In February, 1946 Peto announced plans to build a 20,000-seat arena on the site of the old Baker Bowl at a cost of . However, when his group was unable to get funding for the project by the league-imposed deadline, the NHL cancelled the Maroons franchise.
The last active Maroons player was Herb Cain, who remained in the NHL until 1946.
Season-by-season record
Note: GP = Games played, W = Wins, L = Losses, T = Ties, Pts = Points, GF = Goals for, GA = Goals against, PIM = Penalties in minutes
Team captains
Punch Broadbent 1924–25
Dunc Munro 1925–28
Nels Stewart 1928–32
Hooley Smith 1932–36
Lionel Conacher 1936–37
Stewart Evans 1937–38
Hockey Hall of Fame
Players
Clint Benedict
Toe Blake
Georges Boucher
Punch Broadbent
King Clancy
Sprague Cleghorn
Lionel Conacher
Alec Connell
Red Dutton
Eddie Gerard
Reg Noble
Babe Siebert
Hooley Smith
Nels Stewart
Builders
Tommy Gorman
William Northey
Donat Raymond
Carl Voss
Awards
Calder Memorial Trophy
Russ Blinco: 1934
Hart Memorial Trophy
Nels Stewart: 1926, 1930
Arenas
Montreal Forum — built specifically for the Maroons; the Forum would become the most famous arena in hockey largely because of the Canadiens, who shared the arena with the Maroons from 1926 to 1938.
See also
List of defunct and relocated National Hockey League teams
List of NHL seasons
List of Montreal Maroons players
List of Montreal Maroons head coaches
List of Stanley Cup champions
References
Notes
Sources
Bibliography
Further reading
Defunct National Hockey League teams
Mar
National Hockey League in Quebec
National Hockey League teams based in Canada
Quebec Anglophone culture in Montreal
Ice hockey clubs established in 1924
Sports clubs and teams disestablished in 1947
1924 establishments in Quebec
1947 disestablishments in Quebec
|
4331554
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B4%20%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8E
|
Хлорид бензалконію
|
Хлорид бензалконію (BZK, BKC, BAK, BAC), також відомий як алкилдиметилбензиламонію хлорид (ADBAC) і під торговою назвою Зепіран/Зефіран (Zephiran) є одним з видів катіонних поверхнево-активних речовин. Це органічна сіль, що класифікується як четвертинна амонієва сполука. ADBAC мають три основні різновиди застосування: в якості біоциду, катіонної поверхнево-активної речовини та агента фазового переносу. ADBAC - це суміш хлоридів алкилбензилдиметиламонію, в якій алкільна група має різну довжину алкільних ланцюгів з парними номерами.
Розчинність та фізичні властивості
Залежно від чистоти хлорид бензалконію варіюється від безбарвного до блідо-жовтого кольору (нечистий). Хлорид бензалконію легкорозчинний в етанолі та ацетоні. Розчинення у воді відбувається повільно. Водні розчини повинні бути нейтральними або злегка лужними. Розчини піняться при струшуванні. Концентровані розчини мають гіркий смак і слабкий мигдалеподібний запах.
Стандартні концентрати виробляються у вигляді 50% і 80% мас. розчинів і продаються під торговими назвами BC50, BC80, BAC50, BAC80 тощо. 50% розчин є чисто водним, тоді як більш концентровані розчини вимагають включення модифікаторів реології (спирти, поліетиленгліколі тощо) для запобігання збільшенню в’язкості або утворення гелю в умовах низьких температур.
Катіонна поверхнево-активна речовина
Хлорид бензалконію також має властивості поверхнево-активної речовини, розчиняючи ліпідну фазу слізної плівки та збільшуючи проникнення ліків, що робить його корисною допоміжною речовиною, але з ризиком викликати пошкодження поверхні ока.
Мийні засоби та засоби для прання.
Пом'якшувачі для текстилю.
Фазовий агент передачі
Хлорид бензалконію є основою каталізу фазового переносу, важливою технологією в синтезі органічних сполук, включаючи лікарські препарати.
Біоактивні агенти
Завдяки своїй антимікробній активності, хлорид бензалконію є активним складником багатьох споживчих товарів:
Фармацевтичні продукти, такі як очні, вушні та носові краплі або упорскувачі, як консервант.
Засоби особистої гігієни, такі як знезаражувальні засоби для рук, вологі серветки, шампуні, мило, дезодоранти та косметика.
Знезаражувачі для шкіри та розприскувачі для промивання ран, наприклад Бактин.
Пастилки для горла та полоскання рота, як біоцид
Сперміцидні креми.
Чистильні засоби для підлоги та твердих поверхонь в якості знезаражувального засобу, такі як Лізол і Деттол - антибактеріальний розприскувач і серветки.
Альґіциди для очищення від водоростей, моху, лишайників із доріжок, черепиці, басейнів, кладки тощо.
Хлорид бензалконію також використовується у багатьох неспоживчих процесах та виробах, у тому числі як активний складник при хірургічному знезараженні. Вичерпний перелік використання включає промислові застосування. Перевага хлориду бензалконію, якої немає в антисептиків на основі етанолу або перекису водню, полягає в тому, що він не викликає відчуття печіння при нанесенні на пошкоджену шкіру. Проте тривалий або повторний контакт зі шкірою може викликати дерматит.
Під час пандемії COVID-19 час від часу виникала нестача засобів для чищення рук, що містять етанол або ізопропанол як активні складники. Управління з продовольства і медикаментів США заявило, що хлорид бензалконію підходить як альтернатива для протирання рук медичним персоналом. Однак, посилаючись на правило УПМ, ЦКЗ США заявляє, що у нього немає рекомендованої альтернативи етанолу або ізопропанолу в якості активних складників, і додає, що "наявні дані свідчать про те, що хлорид бензалконію володіє менш надійною активністю проти певних бактерій і вірусів, ніж будь-який з цих спиртів". У листопаді 2020 року в журналі Journal of Hospital Infection було оприлюднено дослідження складів хлориду бензалконію; було встановлено, що лабораторні та комерційні знезаражувальні засоби з умістом від 0,13% до 0,28% інактивують вірус SARS-CoV-2 протягом 15 секунд після контакту, навіть за наявності ґрунту або жорсткої води. Це призвело до зростання консенсусу про те, що знезаражувальні засоби бензалконію настільки ж дієві, як знезаражувальні засоби на основі спирту, попри рекомендації ЦКЗ. Як знезаражувач для рук використання бензалконію в деяких ситуаціях може бути вигіднішим, ніж етанолу, оскільки він володіє значно більшою залишковою антибактеріальною дією на шкірі після першого застосування. Хлорид бензалконію демонструє стійку протимікробну дію протягом чотирьох годин після контакту, тоді як знезаражувальний засіб на основі етанолу демонструє захист шкіри лише протягом 10 хвилин після нанесення.
Ліки
Хлорид бензалконію - часто використовуваний консервант для очних крапель; типові концентрації коливаються від 0,004% до 0,01%. Вищі концентрації можуть бути їдкими та спричинити незворотні пошкодження ендотелію рогівки.
Уникнення використання розчинів хлориду бензалконію під час носіння контактних лінз обговорюється в літературі.
Через антимікробну дію при нанесенні на шкіру до деяких місцевих ліків від прищів додають хлорид бензалконію для підвищення дієвості або строку придатності.
У Росії та Китаї хлорид бензалконію використовується як контрацептив. Таблетки вводять вагінально або наносять гель, що призводить до місцевої сперміцидної контрацепції. Це небезпечний спосіб застосування, що може викликати подразнення.
Бджільництво
Застосовується в бджільництві для лікування гнильцевих захворювань розплоду.
Побічні ефекти
Хоча в минулому хлорид бензалконію був поширеним як консервант в офтальмологічних препаратах, його очна токсичність та подразнювальні властивості разом із попитом споживачів змусили фармацевтичні компанії збільшити виробництво препаратів, що не містять консервантів, або замінити хлорид бензалконію консервантами, що менш шкідливі.
Багато препаратів для інгаляцій та носових упорскувачів містять хлорид бензалконію як консервант, попри значні докази того, що він може негативно впливати на війкові рухи, мукоциліарний кліренс, гістологію слизової оболонки носа, функцію нейтрофілів людини та реакцію лейкоцитів на місцеве запалення. Хоча деякі дослідження не виявили кореляції між використанням хлориду бензалконію у концентраціях 0,1% або нижче у носових упорскувачах та ринітом, спричиненим лікарськими засобами, інші радили уникати хлориду бензалконію у носових упорскувачах. У Сполучених Штатах носові стероїдні препарати, які не містять хлориду бензалконію, включають будесонід, тріамцинолон ацетонід, дексаметазон та аерозольні інгалятори Беконаза та Вансеназа.
Хлорид бензалконію викликає подразнення тканин середнього вуха у звичайних концентраціях. Доведено токсичність для внутрішнього вуха.
Професійний вплив хлориду бензалконію пов’язаний з розвитком астми. У 2011 році велике клінічне дослідження, покликане оцінити дієвість знезаражувальних засобів для рук на основі різних активних складників у запобіганні передачі вірусів серед школярів було переплановано таким чином, щоб виключити знезаражувальні засоби на основі хлориду бензалконію через проблеми з безпекою.
Хлорид бензалконію широко використовується в якості фармацевтичного консерванту і протимікробного засобу з 1940-х років. Хоча ранні дослідження підтвердили корозійні та подразнювальні властивості хлориду бензалконію, вивчення негативного впливу хлориду бензалконію і пов'язаних з ним захворювань почалося тільки в останні 30 років.
Токсикологія
У RTECS наведені такі дані з гострої токсичності:
Хлорид бензалконію є подразником шкіри людини та сильним подразником очей. Це підозрювано респіраторний токсикант, іммунотоксікант, шлунково-кишковий токсикант і нейротоксикант
Препаратами хлориду бензалконію для споживчого використання є розведені розчини. Концентровані розчини токсичні для людини, викликають корозію/подразнення шкіри та слизових оболонок, а також смерть за приймання всередину в достатній кількості. 0,1% - це щонайбільша концентрація хлориду бензалконію, яка не викликає первинного подразнення на непошкодженій шкірі та не діє як барвник.
Отруєння хлоридом бензалконію визнано в літературі. Дослідження 2014 року, в якому докладно описується смертельне проковтування до 8,1 унції (240 мл) 10% хлориду бензалконію 78-річним чоловіком, також містить короткий опис оприлюднених нині повідомлень про випадки проковтування хлориду бензалконію. Хоча більшість випадків викликано плутаниною в умісті контейнерів, в одному випадку причиною отруєння двох немовлят названо неправильне аптечне розведення хлориду бензалконію. У 2018 році японську медсестру заарештували та визнали, що вона отруїла приблизно 20 пацієнтів у лікарні в Йокоґамі шляхом введення хлориду бензалконію у їх крапельні пакети для внутрішньовенного введення.
Отруєння хлоридом бензалконію домашніх тварин було визнано результатом прямого контакту з поверхнями, очищеними знезаражувальними засобами, в яких в якості активного складника використовується хлорид бензалконію.
Біологічна активність
Найбільша біоцидна активність пов'язана з похідними C12 додецила і C14 мірістил-алкіла. Вважається, що механізм бактерицидної/мікробіцидної дії обумовлений порушенням міжмолекулярних взаємодій. Це може привести до дисоціації ліпідного бішару клітинних мембран, що порушує контроль клітинної проникності та викликає витік клітинного вмісту. Інші біомолекулярні комплекси всередині бактеріальної клітини також можуть піддаватися дисоціації. Ферменти, які тонко контролюють широкий спектр дихальної та метаболічної діяльності клітини, особливо схильні до деактивації. Критичні міжмолекулярні взаємодії та третинні структури в таких високоспецифічних біохімічних системах можуть бути легко порушені катіонними поверхнево-активними речовинами.
Розчини хлориду бензалконію є скородійними біоцидними засобами з помірно тривалим строком дії. Вони активні щодо бактерій і деяких вірусів, грибків і найпростіших. Бактеріальні спори вважаються стійкими. Залежно від концентрації розчину є бактеріостатичними або бактерицидними. Грампозитивні бактерії зазвичай більш сприйнятливі, ніж грамнегативні. Активність залежить від концентрації ПАР, а також від концентрації бактерій (інокулята) у мить обробки. Рівень pH не сильно впливає на активність, але значно підвищується при вищих температурах і тривалому часі впливу.
У дослідженні 1998 року, проведеному за протоколом УПМ, безалкогольний знезаражувальний засіб з хлоридом бензалконію як активним складником відповідав стандартам дієвості УПМ, в той час, як розповсюджений знезаражувальний засіб на спиртовій основі Purell не відповідав. Дослідження, проведене і представлене провідним американським розробником, виробником і продавцем протимікробних препаратів місцевої дії на основі четвертинних амонієвих сполук, показало, що їх власний знезаражувальний засіб на основі хлориду бензалконію після багаторазового використання працює краще, ніж знезаражувальний засіб для рук на спиртовій основі.
Поліпшення якості та дієвості хлориду бензалконію в сучасних безалкогольних знезаражувальних засобах для рук дозволило зняти заклопотаність ЦКЗ щодо грамнегативних бактерій, і провідні вироби стали однаково дієвими, якщо не більш дієвими відносно грамнегативних бактерій, особливо метало-бета-лактамази-1 Нью-Делі та інших стійких до антибіотиків бактерій.
Для розширення біоцидного спектра і підвищення дієвості знезаражувальних засобів на основі бензалконію можна використовувати новіші склади, в яких бензалконій змішується з різними похідними четвертинного амонію. Способи складання рецептур були використані для посилення вірусоцидної активності знезаражувальних засобів на основі четвертинного амонію, таких як Virucide 100, щодо типових інфекційних загроз в охороні здоров'я, таких як гепатит і ВІЛ. Використання відповідних допоміжних речовин також може значно посилити спектр дії, дієвість і мийну здатність, а також запобігти деактивації в умовах використання. Розробка рецептури також може допомогти мінімізувати деактивацію бензалконієвих розчинів за наявності органічних та неорганічних забруднень.
Деградація
Розпад хлориду бензалконію відбувається після послідовних етапів дебензилування, деалкілування та деметилювання з утворенням бензилхлориду, алкілдиметиламіну, диметиламіну, довголанцюгового алкану та аміаку. Проміжні, основні та другорядні продукти можна розбити на CO2, H2O, NH3 та Cl-. Першим кроком до біорозкладання хлориду бензалконію є поділ або відщеплення алкільного ланцюга від четвертинного азоту, як показано на схемі. Це відбувається шляхом абстрагування водню від алкільного ланцюга за допомогою гідроксильного радикала, що приводить до радикала з вуглецевим центром. В результаті виходить бензилдиметиламін в якості першого проміжного продукту і додеканаль в якості основного продукту.
Звідси бензилдиметиламін можна окислити до бензойної кислоти за допомогою методу Фентона. Триметиламінову групу в диметилбензиламіні можна розщепити з утворенням бензилу, який може бути далі окислений до бензойної кислоти. Бензойна кислота використовує гідроксилування (додавання гідроксильної групи) для утворення р-гідроксибензойної кислоти. Бензилдиметиламін можна потім перетворити в аміак шляхом дворазового деметилювання, яке видаляє обидві метилові групи з подальшим дебензилюванням, видаляючи бензильну групу за допомогою гідрогенізації. Діаграма представляє запропоновані шляхи біодеградації BAC як для гідрофобних, так і для гідрофільних областей поверхнево-активної речовини. Оскільки стеаралконію хлорид - це тип хлориду бензалконію, процес біологічного розкладання має відбуватися таким же чином.
Регулювання
Хлорид бензалконію класифікується як антисептична діюча речовина категорії III Агентством США з контролю за продуктами та ліками (УПМ). Інгредієнти належать до категорії III, коли "наявних даних недостатньо для класифікації в якості безпечних і дієвих, і потрібне подальше тестування". Застосування хлориду бензалконію було відкладене від подальшого прийняття правил у 2019 році в Остаточному правилі УПМ з безпеки та дієвості споживчих знезаражувальних засобів для рук, "щоб дозволити поточне вивчення і представлення додаткових даних з безпеки та дієвості, необхідних для прийняття рішення" про те, чи відповідає він цим критеріям для використання в безрецептурних знезаражувальних засобах для рук, але агентство вказало, що воно не має наміру вживати заходів з видалення з ринку знезаражувальних засобів для рук на основі хлориду бензалконію. Визнано, що потрібно більше даних про його безпеку та дієвість, особливо щодо:
Фармакокінетичні дослідження людини, включаючи відомості про її метаболіти
Дослідження поглинання, розподілу, метаболізму та виведення у тварин
Дані, які допомагають визначити вплив препарату на шкірне всмоктування
Канцерогенність
Дослідження з токсикології розвитку та репродуктивної токсикології
Можливі гормональні впливи
Оцінка потенціалу розвитку стійкості до бактерій
Ризики використання його як способу контрацепції
У вересні 2016 року УПМ оголосило про заборону дев'ятнадцяти складників споживчого антибактеріального мила, посилаючись на відсутність доказів безпечності та дієвості. Заборону на три додаткові складники, включаючи хлорид бензалконію, було відкладено, щоб дати можливість завершити поточні дослідження.
Посилання
Подальше читання
Thorup I: Evaluation of health hazards by exposure to Quaternary ammonium compounds, The Institute of Food Safety and Toxicology, Danish Veterinary and Food Administration,
Зовнішні посилання
International Programme on Chemical Safety, International Chemical Safety Card (ICSC) - Benzalkonium Chloride
National Institute for Occupational Safety and Health (NIOSH), International Chemical Safety Card (ICSC) - Benzalkonium Chloride
International Programme on Chemical Safety, Poisons Information Monograph (PIMs) - Benzalkonium Chloride
Haz-Map Category Details - Benzalkonium Chloride
ToxNet Human Safety Database - Benzalkonium Chloride Compounds
Recognition and Management of Pesticide Poisonings, United States Environmental Protection Agency, Office of Pesticide Programs, Sixth Edition, 2013
CDC Healthcare Infection Control Practices Advisory Committee (HICPAC), Guideline for Disinfection and Sterilization in Healthcare Facilities, 2008
Santa Cruz Biotechnology, Inc. MSDS
Spectrum Labs "Clear Bath" Algae Inhibitor MSDS
Nile Chemicals MSDS
TCI America MSDS
Sciencelab.com, Inc. MSDS
Nasal Saline Sprays - The Additives May Be the Problem
Четвертинні амонієві сполуки
Хлориди
Антисептики
|
936734
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%BE%20%28%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%B0%29
|
Кінто (Сарагоса)
|
Кінто (Сарагоса)
Кінто — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Сарагоса. Населення — осіб (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 290 км на північний схід від Мадрида, 40 км на південний схід від Сарагоси.
Демографія
Примітки
Муніципалітети провінції Сарагоса
|
1179135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%88%20%28%D0%94%D0%B8%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%86%D0%B0%29
|
Алуніш (Димбовіца)
|
Алуніш (Димбовіца)
Алуніш — село у повіті Димбовіца в Румунії. Входить до складу комуни П'єтрарі.
Село розташоване на відстані 95 км на північний захід від Бухареста, 21 км на північний захід від Тирговіште, 145 км на північний схід від Крайови, 67 км на південь від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Димбовіца
|
1087613
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BE%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82%D1%96%D0%B2%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%AE%D0%9D%D0%95%D0%A1%D0%9A%D0%9E%20%D0%B2%20%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%B0%D1%85
|
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Філіппінах
|
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Філіппінах
У Списку об'єктів Світової спадщин ЮНЕСКО на Філіппінах станом на 2015 рік налічується 6 найменувань: 3 об'єкти культурного та 3 природного типу.
Список
У поданому списку представлені об'єкти Світової спадщини ЮНЕСКО на Фліппінах у порядку їхнього включення до списку.
Див. також
Філіппіни
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Азії і Тихоокеанському регіоні
Світова спадщина
ЮНЕСКО
Посилання
Офіційний список на сайті ЮНЕСКО
Ф
Світова спадщина на Філіппінах
Списки:Філіппіни
|
3436365
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Vespamantoida%20wherleyi
|
Vespamantoida wherleyi
|
Vespamantoida wherleyi — вид богомолів родини Mantoididae. Описаний у 2019 році. Імітує форму тіла, забарвлення та рухи ос.
Назва
Вид названо на честь американського ентомолога Ріка Верлі, члена групи систематичної ентомології в природно-історичному музеї Клівленда.
Поширення
Ендемік Перу. Відомий лише з типового місцезнаходження. Виявлений у 2013 році на дослідницькій станції Мадре-Сельва неподалік річки Амазонки в провінції Лорето на північному сході країни. Типовий зразок був зібраний у густому тропічному лісі біля невеликої притоки Амазонки.
Опис
Тіло яскраво-червоного кольору, ноги помаранчеві, черево чорне. На лобі є чорна пляма. Комаха має форму тіла та імітує рухи тіла та антен оси. Відомі лише самці, самиць поки не виявлено.
Примітки
Богомоли
Тварини, описані 2019
Комахи Південної Америки
Ендемічна фауна Перу
|
1918707
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D1%81%D0%B0%20%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0
|
Циса зелена
|
Циса зелена (Cissa chinensis) — вид горобцеподібних птахів родини Воронові (Corvidae).
Опис
Циса зелена — птах роду циса родини воронових завбільшки з сойку або трохи дрібніший. Оперення яскраво-зелене, в умовах утримання вицвітає до бірюзового, низ - світліший. Чорна смуга проходить від дзьоба до потилиці через очі. Хвіст довгий з білим кінцем. Яскраво-червоні м'ясисті кільця очей, дзьоб і лапи також червоні. Крила червоно-коричневі.
Поширення
Мешкає в нижніх Гімалаях в північно-східній Індії, широко поширена на південному сході, а також у
центральній частині Таїланду, Малайзії, на Суматрі і північно-західній Борнео у вічнозелених лісах (в тому числі бамбукових лісах), на вирубках і у чагарниках.
Спосіб життя
Годується як на землі, і на
деревах, поїдає безхребетних, дрібних рептилій і ссавців, молодих птахів і яйця. Живиться свіжої падлом. Гніздо будує на деревах, в заростях високих чагарників і на лозі дикого винограду. У кладці 4-6 яєць.
Посилання
Воронові
Птахи Індії
Птахи Таїланду
Птахи Малайзії
Птахи Індонезії
Птахи, описані 1783
|
2463806
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B6%D0%B8%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B4
|
Межибрід
|
Межибрід — лемківське село в Польщі, у гміні Сянік Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства.
Населення — (2011).
Історія
Згадується в 1439 р. Входило до Сяніцької землі Руського воєводства. За податковим реєстром 1565 р. в селі було 13 кметів на півланах з численними податками і повинностями, 3 огородники для постійної роботи на фільварку і піп (отже, вже була церква).
Чергову дерев’яну церкву в Межиброді збудував місцевий уродженець і душпастир, о. Іоан Вайцович (1784—1794). У 1839 р. споруджена нова дерев’яна церква Сходження Святого Духа.
У 1881 році село нараховувало 377 мешканців (360 греко-католиків, 11 римо-католиків і 6 юдеїв), належала до парафії Залужжя Вільховецького деканату Перемишльської єпархії.
В 1936 р. в селі була парафія, була мурована греко-католицька церква Пресвятої Трійці 1901 р., яка включала також присілок Іловать і налічувала 311 парафіян (також були 4 римо-католики) та належала до Сяніцького деканату Апостольської адміністрації Лемківщини. Метричні книги велися від 1784 р. Також були читальні «Просвіти» та ім. Мих. Качковського і спортивне товариство «Луг».
На 1 січня 1939-го в селі з 450 жителів було 430 українців і 20 поляків. Село належало до Сяніцького повіту Львівського воєводства.
12 вересня 1939 року німці окупували село, однак уже 26 вересня 1939 року мусіли відступити з правобережної частини Сяну, оскільки за пактом Ріббентропа-Молотова правобережжя Сяну належало до радянської зони впливу. 27.11.1939 постановою Верховної Ради УРСР село в ході утворення Дрогобицької області включене до Ліського повіту. Територія ввійшла до складу утвореного 17.01.1940 Ліськівського району (районний центр — Лісько). Наприкінці червня 1941, з початком Радянсько-німецької війни, словацька армія оволоділа селом, а територія знову була окупована німцями. 29 липня 1944 року радянські війська знову оволоділи селом. В березні 1945 року, у рамках підготовки до підписання Радянсько-польського договору про державний кордон зі складу Дрогобицької області правобережжя Сяну включно з Межибродом було передане до складу Польщі.
Після Другої світової війни українське населення було піддане етноциду. Частина переселена на територію СРСР в 1945-1946 рр. Родини, яким вдалось уникнути виселення, в 1947 році під час Операції Вісла були депортовані на понімецькі землі, а на їхнє місце поселені поляки. Церква перетворена на костел.
У 1975-1998 роках село належало до Кросненського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Відомі люди
Старак Теодозій Васильович — український дисидент, громадський діяч і дипломат. Перший посол незалежної України у Польщі (1991).
Володимир Кульчицький — професор і ректор Ветеринарної Академії у Львові.
Юрій Кульчицький — професор Університету Яна Казимира, археолог, філософ.
Олександр Вайсович — лікар, учасник Січневого повстання, фундатор побудови церкви.
Примітки
Посилання
Гміна Сянік
Села Сяноцького повіту
Львівське воєводство
Надсяння
Колишні населені пункти України
Засновані в Європі 1439
|
56557396
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Raman%20Yaliotnau
|
Raman Yaliotnau
|
Raman Yaliotnau (born 10 May 1993) is a Belarusian biathlete. He competed in the 2018 Winter Olympics.
Biathlon results
All results are sourced from the International Biathlon Union.
Olympic Games
0 medals
World Championships
0 medals
*During Olympic seasons competitions are only held for those events not included in the Olympic program.
References
1993 births
Living people
People from Chavusy District
Belarusian male biathletes
Olympic biathletes for Belarus
Biathletes at the 2018 Winter Olympics
Sportspeople from Mogilev Region
|
131928
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Metic
|
Metic
|
Metic
In ancient Greece, a metic (Ancient Greek: , : from , , indicating change, and , 'dwelling') was a resident of Athens and some other cities who was a citizen of another polis. They held a status broadly analogous to modern permanent residency, being permitted indefinite residence without political rights.
Origin
The history of foreign migration to Athens dates back to the archaic period. Solon was said to have offered Athenian citizenship to foreigners who would relocate to his city to practice a craft. However, metic status did not exist during the time of Solon.
Scholars have tended to date the development of metic status to the reforms of Cleisthenes in 508 BC. However, the rate of the increase in the Athenian population in the years following 480 BC is difficult to explain by purely natural growth – suggesting that immigrants to Athens could still become Athenians citizens at this point, and metic status did not yet exist. The first known use of the word is in Aeschylus' play Persians, first performed in 472 BC. However, James Watson argues that the word was used in Persians in a non-technical sense, meaning nothing more than "immigrant". Rebecca Futo Kennedy dates the origin of metic status in Athens to the 460s, while Watson argues that the legal status of being a metic did not develop until 451 BC – the same year as Pericles introduced his citizenship law.
Metics in classical Athens
One estimate of the population of Attica at the start of the Peloponnesian War in 431 BC found the male metic population to be ~25,000, roughly a third of the total. The majority of metics probably came to Athens from nearby cities, seeking economic opportunities or fleeing from persecution, although there are records of immigrants from non-Greek places such as Thrace and Lydia.
In other Greek cities (poleis), foreign residents were few, with the exception of cosmopolitan Corinth, of which however we do not know their legal status. In Sparta and Crete, as a general rule with few exceptions, foreigners were not allowed to stay (Xenelasia). There are also reported immigrants to the court of tyrants and kings in Thessaly, Syracuse and Macedon, whose status is decided by the ruler. Due to these complications, the legal term metic is most closely associated with classical Athens. At Athens, the largest city in the Greek world at the time, they amounted to roughly half the free population. The status applied to two main groups of people—immigrants and former slaves. As slaves were almost always of foreign origin they can be thought of as involuntary immigrants, drawn almost exclusively from non-Greek speaking areas, while free metics were usually of Greek origin. Mostly they came from mainland Greece rather than the remote parts of the Greek world.
Metics held lower social status primarily due to cultural rather than economic restraints. Some were poor artisans and ex-slaves, while others were some of the wealthiest inhabitants of the city. As citizenship was a matter of inheritance and not of place of birth, a metic could be either an immigrant or the descendant of one. Regardless of how many generations of the family had lived in the city, metics did not become citizens unless the city chose to bestow citizenship on them as a gift. This was rarely done. From a cultural viewpoint such a resident could be completely "local" and indistinguishable from citizens. They had no role in the political community but might be completely integrated into the social and economic life of the city. In the urbane scene that opens Plato's Republic—the dialogue takes place in a metic household—the status of the speakers as citizen or metic is never mentioned.
Metics typically shared the burdens of citizenship without any of its privileges. Like citizens, they had to perform military service and, if wealthy enough, were subject to the special tax contributions and tax services ("liturgies", for example, paying for a warship or funding a tragic chorus) contributed by wealthy Athenians. Citizenship at Athens brought eligibility for numerous state payments such as jury and assembly pay, which could be significant to working people. During emergencies the city could distribute rations to citizens. None of these rights were available to metics. They were not permitted to own real estate in Attica, whether farm or house, unless granted a special exemption. Neither could they sign contracts with the state to work in the silver mines, since the wealth beneath the earth was felt to belong to the political community. Metics were subject to a tax called the , assessed at twelve drachmas per year for metic men and their households, and six for independent metic women. In addition to the , non-Athenians wishing to sell goods in the agora, including metics, seem to have been liable to another tax known as the .
Although metics were barred from the assembly and exempted from jury service, they did have the same access to the courts as citizens. They could both prosecute others and be prosecuted themselves. A great many migrants came to Athens to do business and were in fact essential to the Athenian economy. It would have been a severe disincentive if they had been unable to pursue commercial disputes under law. At the same time they did not have exactly the same rights here as citizens. Unlike citizens, metics could be made to undergo judicial torture and the penalties for killing them were not as severe as for killing a citizen. Metics were also subject to enslavement for a variety of offences. These might either be failures to abide by their status obligations, such as not paying the tax or not nominating a citizen sponsor, or they might be "contaminations" of the citizen body like marrying a citizen or claiming to be citizens themselves.
How long a foreigner could remain in Athens without counting as a metic is not known. In some other Greek cities the period was a month, and it may well have been the same at Athens. All metics there were required to register in the deme (local community) where they lived. They had to nominate a citizen as their sponsor or guardian (prostates, literally 'one who stands on behalf of'). The Athenians took this last requirement very seriously. A metic without a sponsor was vulnerable to a special prosecution. If convicted, his property would be confiscated and he himself sold as a slave. For a freed slave the sponsor was automatically his former owner. This arrangement exacted some extra duties on the part of the metic, yet the child of an ex-slave metic apparently had the same status as a freeborn metic. Citizenship was very rarely granted to metics. More common was the special status of "equal rights" under which they were freed from the usual liabilities. Metics, regardless of status, could participate in most religious rituals; only a few were reserved to citizens.
The status divide between metic and citizen was not always clear. In the street no physical signs distinguished citizen from metic or slave. Sometimes the actual status a person had attained became a contested matter. Although local registers of citizens were kept, if one's claim to citizenship was challenged, the testimony of neighbours and the community was decisive. (In Lysias 23, a law court speech, a man presumed to be a metic claims to be a citizen, but upon investigation—not by consulting official records but by questions asked at the cheese market—it transpires that he may well be a runaway slave, so the hostile account attests.)
Metics whose family had lived in Athens for generations may have been tempted to "pass" as citizens. On a number of occasions there were purges of the citizen lists, effectively changing people who had been living as citizens into metics. In typical Athenian fashion, a person so demoted could mount a challenge in court. If however the court decided the ejected citizen was in fact a metic, he would be sent down one further rung and sold into slavery.
In studying the status of the metics, it is easy to gain the impression they were an oppressed minority. But by and large those who were Greek and freeborn had at least chosen to come to Athens, attracted by the prosperity of the large, dynamic, cosmopolitan city and the opportunities not available to them in their place of origin. Metics remained citizens of their cities of birth, which, like Athens, had the exclusionary ancestral view of citizenship common to ancient Greek cities.
The large non-citizen community of Athens allowed ex-slave metics to become assimilated in a way not possible in more conservative and homogenised cities elsewhere. Their participation in military service, taxation (for the rich of Athens a matter of public display and pride) and cult must have given them a sense of involvement in the city, and of their value to it. Though notably, while Athenians tended to refer to metics by their name and deme of residence (the same democratic scheme used for citizens), on their tombstones freeborn metics who died in Athens preferred to name the cities from which they had come and of which they were citizens still.
Aftermath
The term metic began to lose its distinctive legal status in 4th century BC, when metics were allowed to act in the court without a prostate (patron) and came to an end in Hellenistic Athens, when the purchase of citizenship became very frequent. The census of Demetrius Phalereus in ca. 317 BC gave 21,000 citizens, 10,000 metics and 400,000 slaves (Athenaeus, vi. p. 272 B). In the Greco-Roman world, free people (non-citizens) living on the territory of a polis were called paroikoi (see etymology of parish), and in Asia Minor .
Modern French usage
In French, was revived as a xenophobic term for immigrants to France. This sense was popularized in the late 19th century by the nationalist writer Charles Maurras, who identified metics as one of the four primary constituents of the traitorous "Anti-France", along with Protestants, Jews, and Freemasons. This pejorative sense remains current in the French language, and has to some extent been reclaimed by French people of immigrant background. In 1969 the Greco-French singer Georges Moustaki recorded a song, , which has since been covered by several artists of immigrant descent.
Notable metics
Anacharsis
Aristotle
Aspasia
Diogenes of Sinope
Lysias
Protagoras
In popular culture
Corinna, in The Crown of Violet
See also
History of Athens
Xenelasia
References
Sources
Hansen M.H. 1987, The Athenian Democracy in the age of Demosthenes. Oxford.
Whitehead D. 1977, The ideology of the Athenian metic. Cambridge.
Garlan, Y 1988, Slavery in Ancient Greek. Ithaca. (trans. Janet Lloyd)
Society of ancient Greece
Ancient Greek law
Culture in Classical Athens
|
1936787
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%BB
|
Тіна Стовелл
|
Тіна Стовелл
Тіна Венді Стовелл, баронеса Стовелл з Бістона (Ноттінгем, Англія) — британський політик-консерватор, довічний пер з 2011 і спікер Палати лордів (Лорд-хранитель Малої печатки) з 15 липня 2014.
Життєпис
Вона закінчила Центральний коледж Ноттінгем, після чого працювала на державній службі. З 1986 по 1988 вона працювала у Міністерстві оборони, після чого вирушила на посаду за кордоном, у британському посольстві у Вашингтоні (США). У 1991 році вона повернулася до Лондона і приєдналась до команди тодішнього прем'єр-міністра Джона Мейджора. Стовелл пізніше працювала у BBC, де очолювала відділ корпоративних зв'язків. У той час, коли лідером Консервативної партії був Вільям Хейг, вона була штатним працівником партії і заступником начальника штабу її штаб-квартири у Лондоні.
10 січня 2011, королева Єлизавета II, діючи на прохання прем'єр-міністра Девіда Кемерона, зробила її баронесою Стовелл з Бістона. Пізніше вона стала парламентським заступником Міністра у Міністерстві громад і місцевого самоврядування.
У 1996 році вона отримала Орден Британської Імперії, який був формою шанування її заслуг у період роботи на прем'єр-міністра Мейджора.
Примітки
Посилання
Official site
Уродженці Ноттінгема
Члени Консервативної партії Великої Британії
Британські жінки-політики
Кавалери ордена Британської імперії
Жінки-політики XX століття
Жінки-політики XXI століття
Члени палати лордів Великої Британії
|
1204021
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%81%D1%87%D0%BE%D1%80%D1%96%20%28%D0%90%D0%BB%D0%B1%D0%B0%29
|
Сесчорі (Алба)
|
Сесчорі (Алба)
Сесчорі — село у повіті Алба в Румунії. Адміністративний центр комуни Сесчорі.
Село розташоване на відстані 254 км на північний захід від Бухареста, 22 км на південь від Алба-Юлії, 99 км на південь від Клуж-Напоки.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживала особа, з них 1468 осіб (99,8%) румунів. Рідною мовою 1469 осіб (99,9%) назвали румунську.
Примітки
Села повіту Алба
|
4578029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B5%D0%B2
|
Нікола Карчев
|
Нікола Карчев (31 березня 1981, Скоп'є, Югославія) — македонський футболіст, центральний захисник, виступав за національну збірну Північної Македонії. Футбольний тренер.
Клубна кар'єра
На юнацькому рівні виступав за молодші команди белградського «Партизана». 2000 року повернувся до Македонії і виступав за клуби-середняки вищого дивізіону «Борец» та «Пелістер». Взимку 2002/03 перейшов до одного з найсильніших клубів країни — «Работнічкі», у складі якого двічі став чемпіоном Македонії. У сезоні 2007/08 років виступав за албанську «Ельбасані», визнаний найкращим гравцем року в клубі.
Влітку 2008 року перейшов у грозненський «Терек». Свій єдиний матч у чемпіонаті Росії зіграв 10 серпня 2008 року проти нальчикського «Спартака». У Кубку Росії провів один матч — 24 вересня 2008 роки проти «Москви» — на 83-й хвилині видалений з поля. Також в активі македонця дев'ять ігор у турнірі дублюючих складів.
Після відходу з «Терека» повернувся до «Ельбасані», потім грав в оренді за «Вардар». У 2010 році перейшов до китайського «Шанхай Дун'я», де відіграв півтора сезони. Влітку 2011 року приєднався до сербського клубу «Металац». У 2012 році виступав за найсильніший клуб М'янми «Янгон Юнайтед», у його складі виграв чемпіонський титул та брав участь у матчах Кубку президента АФК. Останнім професійним клубом Карчева став македонський «Тетекс», в якому захисник зіграв три матчі у березні 2013 року.
Кар'єра в збірній
Виступав за збірні Македонії молодшого віку, у тому числі провів чотири матчі за молодіжну збірну країни.
У листопаді 2005 року у складі другої збірної Македонії брав участь у міжнародному турнірі в Тегерані, взяв участь в обох поєдинках своєї команди — проти Ірану (відзначився голом) та Парагваю. Ці матчі вважаються неофіційними.
Єдиний офіційний матч за збірну Македонії зіграв 22 грудня 2010 проти Китаю, в якому вийшовши на заміну в перерві Арменду Алімі.
Кар'єра тренера
Станом на 2016 рік працював у тренерському штабі «Тетексу», який виступає у другому дивізіоні Македонії. У квітні 2016 року, після відставки головного тренера клубу Горазда Михайлова, призначений виконувачем обов'язків тренера до кінця сезону.
Досягнення
Перша ліга Македонії
Чемпіон (2): 2004/05, 2005/06
Кубка Македонії
Володар (2): 2000/01, 2012/13
Чемпіонат М'янми
Чемпіон (1): 2012
Примітки
Посилання
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Профіль гравця на сайті fbref.com
Профіль гравця на сайті eu-football.info
Профіль тренера на сайті transfermarkt.com
Уродженці Скоп'є
Македонські футболісти
Гравці молодіжної збірної Північної Македонії з футболу
Гравці збірної Північної Македонії з футболу
Македонські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Албанії
Футбольні легіонери в Росії
Футбольні легіонери в Китаї
Футбольні легіонери в Сербії
Футбольні легіонери в М'янмі
Футболісти «Пелістера»
Футболісти «Работнічкі»
Футболісти «Ельбасані»
Футболісти «Ахмата»
Футболісти «Вардара»
Футболісти «Шанхай СІПГ»
Футболісти «Металаца»
Футболісти «Янгон Юнайтед»
Футболісти «Тетекса»
Македонські футбольні тренери
|
98981
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Algebraic%20integer
|
Algebraic integer
|
Algebraic integer
In algebraic number theory, an algebraic integer is a complex number that is integral over the integers. That is, an algebraic integer is a complex root of some monic polynomial (a polynomial whose leading coefficient is 1) whose coefficients are integers. The set of all algebraic integers is closed under addition, subtraction and multiplication and therefore is a commutative subring of the complex numbers.
The ring of integers of a number field , denoted by , is the intersection of and : it can also be characterised as the maximal order of the field . Each algebraic integer belongs to the ring of integers of some number field. A number is an algebraic integer if and only if the ring is finitely generated as an abelian group, which is to say, as a -module.
Definitions
The following are equivalent definitions of an algebraic integer. Let be a number field (i.e., a finite extension of , the field of rational numbers), in other words, for some algebraic number by the primitive element theorem.
is an algebraic integer if there exists a monic polynomial such that .
is an algebraic integer if the minimal monic polynomial of over is in .
is an algebraic integer if is a finitely generated -module.
is an algebraic integer if there exists a non-zero finitely generated -submodule such that .
Algebraic integers are a special case of integral elements of a ring extension. In particular, an algebraic integer is an integral element of a finite extension .
Examples
The only algebraic integers that are found in the set of rational numbers are the integers. In other words, the intersection of and is exactly . The rational number is not an algebraic integer unless divides . The leading coefficient of the polynomial is the integer .
The square root of a nonnegative integer is an algebraic integer, but is irrational unless is a perfect square.
If is a square-free integer then the extension is a quadratic field of rational numbers. The ring of algebraic integers contains since this is a root of the monic polynomial . Moreover, if , then the element is also an algebraic integer. It satisfies the polynomial where the constant term is an integer. The full ring of integers is generated by or respectively. See Quadratic integer for more.
The ring of integers of the field , , has the following integral basis, writing for two square-free coprime integers and :
If is a primitive th root of unity, then the ring of integers of the cyclotomic field is precisely .
If is an algebraic integer then is another algebraic integer. A polynomial for is obtained by substituting in the polynomial for .
Non-example
If is a primitive polynomial that has integer coefficients but is not monic, and is irreducible over , then none of the roots of are algebraic integers (but are algebraic numbers). Here primitive is used in the sense that the highest common factor of the coefficients of is 1, which is weaker than requiring the coefficients to be pairwise relatively prime.
Finite generation of ring extension
For any , the ring extension (in the sense that is equivalent to field extension) of the integers by , denoted by , is finitely generated if and only if is an algebraic integer.
The proof is analogous to that of the corresponding fact regarding algebraic numbers, with there replaced by here, and the notion of field extension degree replaced by finite generation (using the fact that is finitely generated itself); the only required change is that only non-negative powers of are involved in the proof.
The analogy is possible because both algebraic integers and algebraic numbers are defined as roots of monic polynomials over either or , respectively.
Ring
The sum, difference and product of two algebraic integers is an algebraic integer. In general their quotient is not. Thus the algebraic integers form a ring.
This can be shown analogously to the corresponding proof for algebraic numbers, using the integers instead of the rationals .
One may also construct explicitly the monic polynomial involved, which is generally of higher degree than those of the original algebraic integers, by taking resultants and factoring. For example, if , and , then eliminating and from and the polynomials satisfied by and using the resultant gives , which is irreducible, and is the monic equation satisfied by the product. (To see that the is a root of the -resultant of and , one might use the fact that the resultant is contained in the ideal generated by its two input polynomials.)
Integral closure
Every root of a monic polynomial whose coefficients are algebraic integers is itself an algebraic integer. In other words, the algebraic integers form a ring that is integrally closed in any of its extensions.
Again, the proof is analogous to the corresponding proof for algebraic numbers being algebraically closed.
Additional facts
Any number constructible out of the integers with roots, addition, and multiplication is an algebraic integer; but not all algebraic integers are so constructible: in a naïve sense, most roots of irreducible quintics are not. This is the Abel–Ruffini theorem.
The ring of algebraic integers is a Bézout domain, as a consequence of the principal ideal theorem.
If the monic polynomial associated with an algebraic integer has constant term 1 or −1, then the reciprocal of that algebraic integer is also an algebraic integer, and each is a unit, an element of the group of units of the ring of algebraic integers.
If is an algebraic number then is an algebraic integer, where satisfies a polynomial with integer coefficients and where is the highest-degree term of . The value is an algebraic integer because it is a root of , where is a monic polynomial with integer coefficients.
If is an algebraic number then it can be written as the ratio of an algebraic integer to a non-zero algebraic integer. In fact, the denominator can always be chosen to be a positive integer. The ratio is , where satisfies a polynomial with integer coefficients and where is the highest-degree term of .
The only rational algebraic integers are the integers. Thus, if is an algebraic integers and , then . This is a direct result of the rational root theorem for the case of a monic polynomial.
See also
Integral element
Gaussian integer
Eisenstein integer
Root of unity
Dirichlet's unit theorem
Fundamental units
References
Algebraic numbers
Integers
|
112865
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rock%20Falls%2C%20Iowa
|
Rock Falls, Iowa
|
Rock Falls, Iowa
Rock Falls is a city in Cerro Gordo County, Iowa, United States, along the Shell Rock River. The population was 150 at the time of the 2020 census. It is part of the Mason City Micropolitan Statistical Area.
Geography
Rock Falls is located at (43.206223, -93.086145).
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 155 people, 68 households, and 50 families residing in the city. The population density was . There were 74 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.7% White, 0.6% Asian, and 0.6% from two or more races.
There were 68 households, of which 22.1% had children under the age of 18 living with them, 66.2% were married couples living together, 4.4% had a female householder with no husband present, 2.9% had a male householder with no wife present, and 26.5% were non-families. 19.1% of all households were made up of individuals, and 10.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.28 and the average family size was 2.64.
The median age in the city was 49.5 years. 14.8% of residents were under the age of 18; 4.7% were between the ages of 18 and 24; 24.5% were from 25 to 44; 29.1% were from 45 to 64; and 27.1% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 51.0% male and 49.0% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 170 people, 68 households, and 55 families residing in the city. The population density was . There were 69 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.00% White. Hispanic or Latino of any race were 0.59% of the population.
There were 68 households, out of which 32.4% had children under the age of 18 living with them, 69.1% were married couples living together, 5.9% had a female householder with no husband present, and 19.1% were non-families. 17.6% of all households were made up of individuals, and 8.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.50 and the average family size was 2.76.
In the city, the population was spread out, with 22.4% under the age of 18, 5.9% from 18 to 24, 29.4% from 25 to 44, 25.9% from 45 to 64, and 16.5% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females, there were 102.4 males. For every 100 females age 18 and over, there were 94.1 males.
The median income for a household in the city was $40,714, and the median income for a family was $42,917. Males had a median income of $28,750 versus $16,719 for females. The per capita income for the city was $17,523. None of the families and 1.1% of the population were living below the poverty line, including no under eighteens and 4.4% of those over 64.
Education
Rock Falls' public schools are operated by the Central Springs Community School District, established on July 1, 2011, by the merger of North Central Community School District and Nora Springs–Rock Falls Community School District.
References
Cities in Cerro Gordo County, Iowa
Cities in Iowa
Mason City, Iowa micropolitan area
|
1003811
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/8009%20%D0%91%D0%B5%D2%91%D1%83%D1%96%D0%BD
|
8009 Беґуін
|
8009 Беґуін (8009 Béguin) — астероїд головного поясу, відкритий 25 січня 1989 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,035.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (8001-8100)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1989
Головний пояс астероїдів
|
14418863
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Barentin%20Viaduct
|
Barentin Viaduct
|
Barentin Viaduct is a railway viaduct that crosses the Austreberthe River on the Paris–Le Havre line near to the town of Barentin, Normandy, France, about from Rouen. It was constructed of brick with 27 arches, high with a total length of . The British engineer was Joseph Locke and the contractors were William Mackenzie and Thomas Brassey.
Shortly after it was completed, after several days of heavy rain, the viaduct collapsed on 10 January 1846. The cause of the collapse was never determined. One theory was that it had been filled with ballast before the mortar was dry. Another theory blamed the lime mortar which had been obtained from local sources. Whatever the cause, Brassey rebuilt the viaduct at his own expense, this time using lime of his own choice. The viaduct reopened in 1847, and still stands and is in use today.
The building of the Viaduct is fictionalized in Julian Barnes's short story "Junction," published in his 1996 volume Cross Channel.
Notes
Viaducts in France
Railway bridges in France
Bridges completed in 1846
Bridges completed in 1847
1847 establishments in France
|
3358313
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BD%20%28%D0%A2%D0%B5%D1%85%D0%B0%D1%81%29
|
Кристін (Техас)
|
Кристін (Техас)
Кристін — місто в США, в окрузі Атаскоса штату Техас. Населення — 337 осіб (2020).
Географія
Кристін розташований за координатами (28.786322, -98.497799). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 4,57 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 390 осіб у 128 домогосподарствах у складі 106 родин. Густота населення становила 85 осіб/км². Було 168 помешкань (37/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,3 %. Частка іспаномовних становила 74,4 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 27,2 % — особи молодші 18 років, 63,6 % — особи у віці 18—64 років, 9,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,3 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 110,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 101,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 21,2 % осіб, у тому числі 27,8 % дітей у віці до 18 років та 20,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 149 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 24,8 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 13,4 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 12,1 %.
Примітки
Джерела
Містечка Техасу
Населені пункти округу Атаскоса (Техас)
|
7268059
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gallego
|
Gallego
|
Gallego may refer to:
Gallego (surname)
Galician language, the language spoken in northwestern Spain
Gállego (river), a tributary of the Ebro, a river in the north of Spain
Del Gallego, Camarines Sur, a municipality in the Philippines
Gallego (footballer) or Francisco Fernández Rodríguez, Spanish football player
The Galician Pony, also known as the Gallego horse, or Caballo de pura raza gallega
A common Spanish and Portuguese name for Squalius carolitertii
A common term in Latin America to refer to people from Spain or of Spaniard descent. This is sometimes used in a pejorative way.
A person from Galicia, Spain.
See also
Gallegos (disambiguation)
|
3161877
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D1%88%D0%BA-%D0%A0%D1%83%D0%B4%20%28%D0%90%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D1%8C%29
|
Хошк-Руд (Амоль)
|
Хошк-Руд (Амоль)
Хошк-Руд — село в Ірані, у дегестані Бала-Хіябан-е Літкух, в Центральному бахші, шагрестані Амоль остану Мазендеран. За даними перепису 2006 року, його населення становило 321 особу, що проживали у складі 77 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 10,96°C, середня максимальна – 29,76°C, а середня мінімальна – -11,46°C. Середня річна кількість опадів – 204 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Амоль
|
28195902
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Omedu
|
Omedu
|
Omedu is a village in Mustvee Parish, Jõgeva County in eastern Estonia.
References
Villages in Jõgeva County
|
16038672
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Molitg-les-Bains
|
Molitg-les-Bains
|
Molitg-les-Bains is a commune in the Pyrénées-Orientales department in southern France.
Geography
Molitg-les-Bains is located in the canton of Les Pyrénées catalanes and in the arrondissement of Prades.
Population
See also
Communes of the Pyrénées-Orientales department
References
Communes of Pyrénées-Orientales
|
23968715
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%BDelezno
|
Železno
|
Železno may refer to:
Eisenstadt, the state capital of Burgenland, Austria, known in Slovene as Železno
Železno, Trebnje, small settlement northwest of Dobrnič in the Municipality of Trebnje in eastern Slovenia
Železno, Žalec, small settlement in the Municipality of Žalec in east-central Slovenia
Żeleźno, village in the administrative district of Gmina Białogard, within Białogard County, West Pomerania
|
3089502
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%B1%D0%B5%D0%BA%D0%BA%D0%B0%20%D0%A0%D1%96%D1%82%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D0%B0%D1%83%D1%81
|
Рібекка Ріттенгаус
|
Рібекка Ріттенгаус (при народженні Рібекка Ріттенгаус Мідерс; 30 листопада, 1988) — американська актриса. Знаменита за роллю Коді Лефев в серіалі Кров та Нафта та роллю Анни Зів в серіалі Проект Мінді.
Раннє життя
Ріттенгаус народилася в Лос Анжелесі в Пасадені.. Рібекка виступала в драмгуртку в середній школі. Навчалася в Університеті Пенсильванії, де вивчала романські мови, а потім вирішила вивчати акторську майстерність в Атлантичній театральній компанії в Нью-Йорку.
Кар'єра
Ріттенгаус дебютувала в театральній виставі Commons of Pensacola в Театральному клубі Мангеттена в 2013-14 роках. У 2014 році вона дебютувала на телебаченні, з'явившись в пілотному епізоді драматичного серіалу Коханці каналу Showtime. В тому ж році почала зніматися в серіалі Червоні браслети в ролі Британі Доблер. Серіал було скасовано після першого сезону. Ріттенгаус спочатку розглядалася для провідної жіночої ролі у фільмі Дедпул але в останній момент роль дісталася Морені Баккарін.
В 2015 році Ріттенгаус пройшла кастинг на головну жіночу роль в мильній опері Кров та Нафта, наприкінці 2017 року зіграла роль Кері Аллен в сьомому сезоні серіалу Форс-мажори.
В даний час Ріттенгаус виступає в ролі декоратора інтер'єру Ейнслі Говард в серіалі Хулу "Чотири весілля і похорон", сучасне оновлення однойменного британського фільму 1994 року, створеного Мінді Калінг і Меттом Ворбертоном. Раніше вона працювала з ними в серіалі Проект Мінді.
Особисте життя
Рібекка зустрічалася з актором Чейзом Кроуфордом, з яким вона познайомилася на знімальному майданчику серіалу Кров та Нафта, з липня 2015 по квітень 2019 року.
Фільмографія
Фільми
Телебачення
Примітки
Джерела
Народились 1988
Уродженці Лос-Анджелеса
Американські телеакторки
|
3207079
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B8%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%82%D1%82-%D0%93%D1%80%D0%BE%D1%83%D0%B2%20%28%D0%90%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B0%29
|
Джиллетт-Гроув (Айова)
|
Джиллетт-Гроув (Айова)
Джиллетт-Гроув — місто в США, в окрузі Клей штату Айова. Населення — 30 осіб (2020).
Географія
Джиллетт-Гроув розташований за координатами (43.015705, -95.036282). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,50 км², уся площа — суходіл. В 2017 році площа становила 0,57 км², з яких 0,57 км² — суходіл та 0,00 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 49 осіб у 24 домогосподарствах у складі 12 родин. Густота населення становила 99 осіб/км². Було 30 помешкань (60/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,0 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,4 % — особи молодші 18 років, 59,2 % — особи у віці 18—64 років, 20,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,3 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 104,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 116,7 чоловіків також старших 18 років.
За межею бідності перебувало 21,4 % осіб, у тому числі 21,1 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 23 особи. Основні галузі зайнятості: будівництво — 26,1 %, фінанси, страхування та нерухомість — 17,4 %, транспорт — 8,7 %, виробництво — 8,7 %.
Джерела
Міста Айови
Населені пункти округу Клей (Айова)
|
286849
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Better%20Living%20Through%20Chemistry
|
Better Living Through Chemistry
|
Better Living Through Chemistry — перший студійний альбом популярного британського ді-джея і музиканта Фетбой Сліма. Випущений лейблом «Skint Records» 23 вересня 1996 року. Назва альбому — це девіз американської хімічної і фармацевтичної фірми «Дюпон», за допомогою якого вона намагалася розрекламувати валіум (заспокійливе для гіперреактивних дітей) власного виробництва. Зображення на обкладинці альбому (3,5-дюймова дискета) схоже на оформлення альбому «Blue Monday» гурту New Order (5,25-дюймова дискета). Композиції в альбомі за жанром належать до т. зв. «класичного» біг-біту — комбінації фанку, соулу, техно, танцювальних елементів та найкращих джазових ритмів 60-их і 70-их рр. Альбом досяг позиції # 63 у національному британському чарті. Засновник лейблу Skint Records Деміен Гарріс охарактеризував альбом як «more of a compilation than an album»
Треклист
«Song for Lindy» (Fatboy Slim) — 4:50
«Santa Cruz» (Fatboy Slim) — 7:30
«Going Out of My Head» (Fatboy Slim, Townshend) — 5:14
«The Weekend Starts Here» (Fatboy Slim, Mohammed) — 6:41
«Everybody Needs a 303» (Fatboy Slim, Starr) — 5:49
«Give the Po' Man a Break» (Fatboy Slim) — 5:50
«10th & Crenshaw» (Fatboy Slim) — 4:20
«First Down» (Fatboy Slim) — 6:18
«Punk to Funk» (Fatboy Slim, Mansfield) — 4:57
«The Sound of Milwaukee» (Fatboy Slim) — 6:18
«Michael Jackson» (Fatboy Slim, Negativland) — 5:49 or «Es Paradis» (Japan bonus track) — 5:44
«Next to Nothing» (Fatboy Slim) (bonus track) — 7:16
Альбоми Fatboy Slim
Альбоми електронної музики
|
868870
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B4%D0%B5%D0%BD
|
Уден
|
Уден — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Па-де-Кале. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 180 км на північ від Парижа, 45 км на південний захід від Лілля, 25 км на північний захід від Арраса.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 3056 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 7715,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Офіційний сайт міста Уден
Уден на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Па-де-Кале
Примітки
Муніципалітети департаменту Па-де-Кале
|
276361
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D1%80%D0%B8%D0%B1
|
Магриб
|
Магриб (Аль-Магриб «захід», Магреб) — назва, яку дали середньовічні арабські географи та історики країнам, розташованим на захід від Єгипту та Аравійського півострова; збереглася в арабській мові й донині, а завдяки французькій увійшла і в європейські мови.
До складу Магрибу входять: Мавританія, Західна Сахара, Марокко, Алжир, Туніс, Лівія (йдучи із заходу на схід).
Назву Аль-Магриб («край, де сідає сонце») ці держави отримали в період завойовницьких походів арабів на межі I і II тисячоліть н. е.
Історичний аспект
Магриб — батьківщина оригінальних культур. На його території (сучасний Туніс) існувала стародавня велична держава-місто Карфаген.
Протягом тривалого часу народи країн Магрибу, особливо бербери, вели вперту боротьбу з численними загарбниками (давні греки, римляни, вандали, візантійці, араби, турки-османці, французькі колонізатори), відстоюючи свої політичні, економічні та культурні інтереси. Набуття статусу незалежних держав відкрило нові перспективи розвитку країнам і націям Магрибу.
У лютому 1989 року керівники Алжиру, Марокко, Тунісу, Лівії та Мавританії уклали угоду про створення нового міждержавного регіонального об'єднання — Союзу Арабського Маґрибу (САМ).
Економіка
Цікаві факти про назву Магриб
Іноді країнами Магрибу називаються лише Марокко, Алжир та Туніс. (з заходу на схід)
Магриб є також самоназвою сучасної північно-африканської держави Марокко.
Араби кажуть: «Магриб — священний птах. Його тулуб — Алжир, праве крило — Лівія, ліве крило — Марокко, а голова — Туніс». Іноді трохи в інший спосіб (без Лівії): Алжир — тулуб, а Марокко і Туніс — крила.
Див. також
Європейські анклави в Магрибі
Машрік, Mashriq (مشرق)
Левант
Азія
Література
Ю. С. Скороход. Союз арабського магрибу //
Посилання
Союз Арабського Магрибу //
Союз Арабського Магрибу
Магриб
Північна Африка
Регіони Африки
Арабський світ
Історичні області Африки
|
4543662
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Hawker%20Demon
|
Hawker Demon
|
Hawker Demon
Гоукер Демон — британський винищувач, що перебував на озброєнні Королівських ВПС Великої Британії в міжвоєнний період. Літак розроблявся на базі легкого бомбардувальника Hawker Hart, оскільки останній перевершував в швидкості всі наявні британські винищувачі того часу.
Історія
Коли Hawker Hart був прийнятий на озброєння, Королівські ВПС опинились в ситуації коли жоден з наявних винищувачів не міг догнати новий бомбардувальник. Передбачаючи можливість появи схожих бомбардувальників в противника, ситуацію необхідно вирішувати швидко. Найлогічнішим було просто створити винищувальну модифікацію того самого «Гарта» і компанія «Hawker» почала роботу над прототипами.
Структурно літак, який отримав тимчасове позначення «Гарт Файтер» не надто відрізнявся від бомбардувальника, але отримав дещо іншу модель двигуна Rolls-Royce Kestrel IIS, два курсові кулемети і змінену кабіну стрільця-спостерігача. Після оцінювання проєкту міністерство авіації замовило 6 передсерійних літаків, перший з яких найдійшов на озброєння 23-ї ескадрильї в травні 1931 року. Перша серійна машина здійнялась в повітря тільки в лютому 1933 року, коли вже отримала нове ім'я — «Демон».
Загалом було виготовлено 305 літаків включаючи прототипи, 64 з яких були передані ВПС Австралії. Останні 59 літаків виготовлялись на заводах компанії Boulton Paul, і відрізнялись гідравлічним висуваним «козирком» який захищав стрільця від потоків повітря. Ці літаки були прозвані «Турельними Демонами» і багато з вже виготовлених «Демонів» були модифіковані до цього стандарту.
Демони стояли на озброєнні до кінця 1938 року, коли були замінені на Blenheim Mk.I F, але деякі використовувались як буксири мішеней і в часи Другої світової війни.
Варіанти
Demon Mk.I — основний варіант винищувача з двигуном Rolls-Royce Kestrel IIS
Turret Demon — мав висувний захист від вітру для місця стрільця, а також оснащувався двигуном Rolls-Royce Kestrel VDR
Australian Demon Mk.I — варіант для ВПС Австралії, в цілому відповідав стандартному варіанту, але використовував двигун Rolls-Royce Kestrel VDR і мав шість підвісів для малих бомб під крилами.
Australian Demon Mk.II — навчальна версія з подвоєним кервуванням. (10 екз.)
Тактико-технічні характеристики
Дані з Concise Guide to British Aircraft of World War II
Технічні характеристики
Озброєння
Кулеметне:
2 × 7,7-мм курсовий кулемет Vickers
1 × 7,7-мм кулемет Lewis в кабіні стрільця
Країни-оператори
Примітки
Джерела
Посилання
Demon
Винищувачі Великої Британії
Біплани
|
2352602
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BD%20%D0%906
|
Анексин А6
|
Анексин А6 – білок, який кодується геном ANXA6, розташованим у людей на короткому плечі 5-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 673 амінокислот, а молекулярна маса — 75 873.
Білок має сайт для зв'язування з іоном кальцію, іонами кальцію та фосфоліпідами.
Локалізований у цитоплазмі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 5
Анексини
|
10727613
|
https://en.wikipedia.org/wiki/EuroBasket%202009
|
EuroBasket 2009
|
EuroBasket 2009
The 2009 FIBA European Championship, commonly called FIBA EuroBasket 2009, was the 36th FIBA EuroBasket regional basketball championship held by FIBA Europe. The tournament, which was hosted by Poland, began on 7 September and concluded with the final on 20 September 2009. The competition served as a qualification tournament for the 2010 FIBA World Championship in Turkey.
Spain claimed their first EuroBasket title by routing Serbia 85–63 in the final. Greece captured the bronze medal with a 57–56 victory over Slovenia. The four teams to make the semi-finals, plus France and Croatia claimed the six European qualifying places for the 2010 FIBA World Championship. Spain's Pau Gasol was named the tournament MVP.
Venues
The tournament was played at seven venues in seven cities throughout Poland. Each one of the total six groups in the preliminary and the qualifying round was hosted by a single arena, while the entire knockout stage was played at Spodek Arena, Katowice.
Qualification
The draw for the qualifying round took place on 16 February 2008 in Venice, Italy. Poland, as host nation, and the seven top-placed nations in EuroBasket 2007 automatically qualified for the tournament finals. From the qualifying round, the winners of the four groups and the three best second-place teams also advanced to the final round of the event. The ten teams who participated in the qualifying round and did not succeed in going through to the final round had been ranked according to their win–loss records, their win–loss percentages and their goal average coefficients. The first six teams took part in an additional qualifying round, held from 5 to 30 August 2009, the winner of which secured the last ticket for the final tournament.
Qualified teams
Seeding
The draw for the groups of the final tournament took place on 8 November 2008 in Warsaw, Poland. The finalists were divided into four seeding pots, based on the results of the teams in the most recent FIBA Europe official competitions, with the last competition being the most important. Teams from the same group of seeds cannot be drawn against each other.
h Host
r Record, win–loss
a Goal average coefficient, points for/points against
Squads
Each nation fielded a roster of twelve players for the tournament. FIBA rules allow one naturalized player per team. Nineteen players currently on NBA rosters participated in the tournament. France (Tony Parker, Ronny Turiaf, Boris Diaw, Ian Mahinmi, and Nicolas Batum) led the way with five NBA players participating on the team.
Mascot
The Polish Basketball Federation and the Local Organising Committee of EuroBasket 2009 announced at a press conference in Warsaw that they have chosen the European Bison as the official mascot of EuroBasket 2009. The European bison is the largest wild animal to be found in Poland's forests. It is estimated that almost one fifth of the world's population of bisons is actually living in Poland. The animal is known for its calm attitude, while its posture and horns are associated with strength and dignity. The name chosen for the event's official mascot is Mieszko. The name has historical significance as it is the name of the first documented Polish ruler who united Poland in the 10th century. Mieszko is wearing a white jersey that shows the logo of the tournament and white shorts with a number 9. There is red on the sides of the jersey and shorts. His footwear is white with red laces. He is also holding a basketball that says "EuroBasket 2009".
Results
First round
Group A
Venue: Hala Arena, Poznań
|}
Group B
Venue: Hala Olivia, Gdańsk
|}
Group C
Venue: Hala Torwar, Warsaw
|}
Group D
Venue: Hala Stulecia, Wrocław
|}
Second round
Group E
Venue: Łuczniczka, Bydgoszcz
|}
Group F
Venue: Atlas Arena, Łódź
|}
Knockout stage
5th place bracket
Quarterfinals
Classification 5–8
Semifinals
Seventh place game
Fifth place game
Third place game
Final
The final was a rematch of each team's opening game, with the Spaniards attempting to avenge their 66–57 upset loss to the Serbs. Spain raced to a double-digit lead early in the first quarter, en route to an unassailable 52–29 lead at halftime. Serbia didn't catch up to hand Spain their first European Championship. Pau Gasol had a double-double with 18 points and 11 rebounds. Teammate Rudy Fernandez added 13 points and five rebounds. Uroš Tripković and Novica Veličković had 15 points each in a losing effort for the Serbs.
Final standings
Spain, Serbia, Greece, Slovenia, France, and Croatia qualified for the 2010 FIBA World Championship. Turkey previously qualified as hosts of the competition. Russia, Germany, and Lithuania were later awarded wild card berths to the tournament.
All-Tournament Team
The following players were named to the All-Tournament Team:
Vassilis Spanoulis
Miloš Teodosić
Rudy Fernandez
Erazem Lorbek
Pau Gasol (MVP)
Statistics
Note: Only players who participated in at least five games are eligible for statistic charts.
Individual tournament highs
Points
Rebounds
Assists
Steals
Blocks
Minutes
Individual game highs
Team tournament highs
Offensive PPG
Defensive PPG
Rebounds
Assists
Steals
Blocks
Team game highs
Team rosters (Final Four)
1. Spain: Pau Gasol, Juan Carlos Navarro, Víctor Claver, Rudy Fernández, Jorge Garbajosa, Sergio Llull, Carlos Cabezas, Ricky Rubio, Felipe Reyes, Marc Gasol, Raúl López, Álex Mumbrú (Coach: Sergio Scariolo)
2. Serbia: Miloš Teodosić, Stefan Marković, Bojan Popović, Uroš Tripković, Ivan Paunić, Milenko Tepić, Nemanja Bjelica, Novica Veličković, Milan Mačvan, Nenad Krstić, Kosta Perović, Miroslav Raduljica (Coach: Dušan Ivković)
3. Greece: Nick Calathes, Giannis Kalampokis, Vassilis Spanoulis, Stratos Perperoglou, Nikos Zisis, Georgios Printezis, Kostas Kaimakoglou, Antonis Fotsis, Kosta Koufos, Ioannis Bourousis, Sofoklis Schortsanitis, Andreas Glyniadakis (Coach: Jonas Kazlauskas)
4. Slovenia: Jaka Lakovič, Goran Dragić, Domen Lorbek, Samo Udrih, Jaka Klobučar, Boštjan Nachbar, Goran Jagodnik, Uroš Slokar, Jurica Golemac, Matjaž Smodiš, Erazem Lorbek, Primož Brezec (Coach: Jure Zdovc)
FIBA broadcasting rights
See also
Eurobasket 2009 Division B
EuroBasket Women 2009
References
External links
2009 EuroBasket archive.FIBA.com
2009–10 in European basketball
2009
2009
Basketball
2009–10 in Polish basketball
September 2009 sports events in Europe
Sports competitions in Warsaw
Sports competitions in Gdańsk
Sport in Poznań
Sports competitions in Wrocław
21st century in Wrocław
Sports competitions in Łódź
Sports competitions in Katowice
21st century in Katowice
21st century in Łódź
21st century in Gdańsk
2000s in Warsaw
|
1561283
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Кальчинівська волость
|
Кальчинівська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Борзнянського повіту Чернігівської губернії з центром у селі Парафіївка.
Станом на 1885 рік складалася з 8 поселень, 6 сільських громад. Населення — 3474 осіб (3812 чоловічої статі та 3696 — жіночої), 354 дворових господарств.
Основні поселення волості:
Кольчинівка — колишнє колоніальне село при річці Остер за 35 верст від повітового центру, 585 осіб, 64 дворів, постоялий будинок, лавка.
Білі Вежі — колишнє колоніальне село при річці Остер, 620 осіб, 65 дворів, лютеранська церква, постоялий будинок, 3 лавки, 3 ярмарки на рік.
Великий Вердер — колишнє колоніальне село, 630 осіб, 63 двори, католицька церква, постоялий будинок, лавка, 2 ярмарки на рік.
Рундевізе — колишнє колоніальне село при річці Остер, 856 осіб, 83 двори, лютеранський будинок, постоялий будинок, 2 лавки.
Джерела
Примітки
Волості Чернігівської губернії
Історія Бахмацького району
Колишні німецькі колонії Чернігівської області
|
313307
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%97%D0%BC%D1%96%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0%29
|
Федорівка (Зміївська міська громада)
|
Федорівка (Зміївська міська громада)
Федорівка — село в Україні, у Зміївській міській громаді Чугуївського району Харківської області. Населення становить 224 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування — Бірківська сільська рада.
Географія
Село Федорівка примикає до сіл Бірки, Гужвинське, Кирюхи, за 1,5 км розташована залізнична станція Бірки.
Історія
1649 — дата заснування.
12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 725-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Харківської області», увійшло до складу Зміївської міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Зміївського району, село увійшло до складу Чугуївського району Харківської області.
Економіка
Птахо-товарна ферма.
Примітки
Посилання
Погода в селі Федорівка
Села Харківської області
Населені пункти Чугуївського району
|
1420652
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D1%81%D1%83%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D1%81%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
|
Кримінальний процесуальний кодекс України
|
Кримінальний процесуальний кодекс України — кодифікований закон, що визначає порядок кримінального провадження на території України, ухвалений Верховною Радою України 13 квітня 2012 року, набрав чинності 20 листопада 2012 року. Прийшов на зміну старому Кримінально-процесуальному кодексу України 1960 року.
Його основний ідеолог — радник Президента України, керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента Андрій Портнов.
Структура кодексу
Первинна редакція Кодексу складалася з 615 статей, двох прикінцевих і 26 перехідних положень, об'єднаних у 46 глав і 11 розділів. В процесі подальших змін тексту КПК кількість його норм збільшувалася.
Розділ I Загальні положення
Глава 1. Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії
Глава 2. Засади кримінального провадження
Глава 3. Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження
Глава 4. Докази і доказування
Глава 5. Фіксування кримінального провадження. Процесуальні рішення
Глава 6. Повідомлення
Глава 7. Процесуальні строки
Глава 8. Процесуальні витрати
Глава 9. Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов
Розділ II Заходи забезпечення кримінального провадження
Глава 10. Заходи забезпечення кримінального провадження і підстави їх застосування
Глава 11. Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід
Глава 12. Накладення грошового стягнення
Глава 13. Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом
Глава 14. Відсторонення від посади
Глава 15. Тимчасовий доступ до речей і документів
Глава 16. Тимчасове вилучення майна
Глава 17. Арешт майна
Глава 18. Запобіжні заходи, затримання особи
Розділ III Досудове розслідування
Глава 19. Загальні положення досудового розслідування
Глава 20. Слідчі (розшукові) дії
Глава 21. Негласні слідчі (розшукові) дії
Глава 22. Повідомлення про підозру
Глава 23. Зупинення досудового розслідування
Глава 24. Закінчення досудового розслідування. Продовження строку досудового розслідування
Глава 241. Особливості спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень
Глава 25. Особливості досудового розслідування кримінальних проступків
Глава 26. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування
Розділ IV Судове провадження у першій інстанції
Глава 27. Підготовче провадження
Глава 28. Судовий розгляд
Глава 29. Судові рішення
Глава 30. Особливі порядки провадження в суді першої інстанції
Розділ V Судове провадження з перегляду судових рішень
Глава 31. Провадження в суді апеляційної інстанції
Глава 32. Провадження в суді касаційної інстанції
Глава 33. Провадження у Верховному Суді України
Глава 34. Провадження за нововиявленими обставинами
Розділ VI Особливі порядки кримінального провадження
Глава 35. Кримінальне провадження на підставі угод
Глава 36. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення
Глава 37. Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб
Глава 38. Кримінальне провадження щодо неповнолітніх
Глава 39. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру
Глава 40. Кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю
Глава 41. Кримінальне провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні
Розділ VII Відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження
Розділ VIII Виконання судових рішень
Розділ IX Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження
Глава 42. Загальні засади міжнародного співробітництва
Глава 43. Міжнародна правова допомога при проведенні процесуальних дій
Глава 44. Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)
Глава 45. Кримінальне провадження у порядку перейняття
Глава 46. Визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб
Розділ IX1. Особливий режим досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції
Розділ X Прикінцеві положення
Розділ XI Перехідні положення.
Основні риси і новації нового КПК
з'явилася окрема глава «Засади кримінального провадження». Вперше законодавець закріпив 22 загальні засади, відповідно до яких має здійснюватися кримінальне судочинство;
зручно структурований;
з'явилося багато оцінюваних понять (розумність строків тощо);
з'явилися нові суб'єкти кримінального провадження (слідчий суддя, суд присяжних);
запроваджено нову форму діяльності прокурора — нагляд у формі процесуального керівництва;
зменшення кількості процесуальних документів<ref>Новий Кримінальний процесуальний кодекс України: окремі питання застосування ''</ref>.
Подальше вдосконалення КПК
Певна частина новел КПК України була прямо зумовлена подіями Євромайдану та змінами в суспільно-політичному житті, які почалися вже після згортання масових революційних виступів.Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції» від 12 серпня 2014 р..
КПК доповнено розділом IX-1. Цей Закон передбачає особливий режим досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції.Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини»''.
Передбачено процедуру спеціального досудового розслідування або спеціального судового провадження (in absentia) відносно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, якщо він перебуває поза межами України.Закон спрямовано проти колишніх високопосадовців (у тому числі Януковича), що втекли до Росії після подій Євромайдану.
У 2018 році до КПК внесли низку змін, відомих як «поправки Лозового», що були піддані критиці та розглядаються як підривні для правосуддя в кримінальних справах. З того часу вони поступово скасовані.
Оцінки
Рада Європи напочатку вважала новий український КПК одним з найкращих на континенті.
Офіційні публікації
Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Голос України. — 2012. — 19 травня. — № 90-91..
Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Офіційний вісник України. — 2012. — № 37. — Ст. 1370.
Кримінальний процесуальний кодекс України. Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань / Міністерство юстиції України. — Київ: Юрінком Інтер, 2013. — 376 с.
Науково-практичні коментарі
Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. професорів В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. — К.: Видавництво «Юстиніан», 2012. — 1224 с.
Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. — Х.: Право, 2012. — Т. 1. — 768 с., Т. 2. — 664 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України; за ред. О. А. Банчука, Р. О. Куйбіди, М. І. Хавронюка; Центр політ.-прав. реформ. — Х.: Фактор, 2013. — 1058 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України: у 4-х томах./ За заг. ред. О. В. Стовби. — Харків, 2013 р.– Т.1. — 518 с.; Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України: у 4-х томах./ За заг. ред. О. В. Стовби. — Харків: Видавнича агенція «Апостиль», 2015 р.– Т.2. — 329 с.
Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України. — К.: Алерта, 2014. — 768 с.
Див. також
Кримінальне право
Кримінальний процес
Досудове розслідування
Кримінальне судочинство
Кримінально-процесуальний кодекс України
Примітки
Посилання
Кодекс у зручній для роботи формі
Кримінальний процесуальний кодекс України. Інформаційна картка // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів (Міністерство юстиції України)
Новий КПК: домашній арешт, але дорогий адвокат
Новації Кримінально-процесуального кодексу
Кримінальний процесуальний кодекс України набирає чинності з 00 годин 20 листопада 2012 року
Кримінально-процесуальне право
Кодекси України
Квітень 2012
2012 у праві
|
2038827
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B2%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%86%D1%96%D1%97
|
Двофакторна теорія емоції
|
Двофакторна теорія емоції
Теорія Шехтера-Зінгера, або двофакторна теорія емоції, стверджує, що емоція спричинена двома факторами: фізіологічним збудженням та когнітивним ярликом.
Теорія була висунута дослідниками Стенлі Шехтером та його учнем Джеромом Зінгером. За цією теорією, коли людина відчуває емоцію, відбувається фізіологічне збудження і людина у безпосередньому оточенні шукає емоційних підказок, щоб дати визначення (позначити ярликом) таке збудження. Відповідно деколи це може вести до хибної інтерпретації емоцій на основі фізіологічного стану тіла — коли мозок не знає, чому відчуває якусь емоцію, він покладається на зовнішню стимуляцію для пошуку підказок, як цю емоцію позначити.
Емпіричні докази
Стенлі Шехтер та Джером Зінгер 1962 року провели дослідження, що вивчало, як люди використовують підказки оточення для пояснення фізіологічних змін. Їхні гіпотези були:
якщо людина відчуває стан збудження, для якого у них не має безпосереднього пояснення, вона позначить цей стан та опише свої відчуття у термінах когніцій, доступних їм на той час;
якщо людина відчуває стан збудження, для якого у них є безпосереднє пояснення (тобто ‘я так почуваюсь, оскільки я тільки що отримав укол адреналіну’), вона наврядчи позначить свої відчуття у термінах інших когніцій, доступних їм на той час;
якщо людина поставлена в ситуацію, в якій в минулому вона відчула б якусь емоцію, вона відреагує емоційно чи відчує емоцію лише у тому випадку, якщо перебуватиме у стані фізіологічного збудження.
Учасникам експерименту сказали, що їм вколють новий препарат «Супроксін» для тестування їхнього зору, але насправді їм кололи або адреналін (який викликає посилене дихання, ріст артеріального тиску та серцебиття) або плацебо. Учасників довільно розподіляли по чотирьох умовах: поінформовані про адреналін, непоінформовані про адреналін, хибно поінформовані про адреналін та контрольна група. Поінформовані про адреналін групі казали, що вони можуть відчути побічні ефекти, включно з тремтінням рук, серцебиттям та почервонінням обличчя. Очікувалося, що група використає підказки для пояснення їх фізіологічної зміни. У групі непоінформованих, експериментатори не пояснили учасникам, які симптоми вони можуть відчути. Очікувалося, що група використає підказки для пояснення їх фізіологічної зміни. Хибно поінформованій групі сказали, що вони можуть відчути, що їх ноги німіють, свербіння частин їх тіла і невеликий головний біль. Очікувалося, що група використає підказки для пояснення їх фізіологічної зміни. Контрольна група складалася з тих, кому вкололи плацебо і їх не повідомили про очікування якихось симптомів. Після уколу з учасниками експерименту спілкувалася «підсадна качка», яка поводила себе ейфорійно або сердито. Експериментатори спостерігали через одностороннє дзеркало та оцінювали стан кожного учасника за шкалою з трьох категорій. Після завершення активної стадії експерименту учасникам вимірювали рівень серцебиття та просили заповнити опитувальники.
Дослідники з'ясували, що вплив «підсадної качки» на учасників був різний для різних груп. Від вищого до нижчого рівня ейфорії групи розташувалися так: хибно поінформовані, з адреналіном; непоінформовані, з адреналіном; плацебо; поінформовані, з адреналіном. У випадку з гнівом розташування було таким: непоінформовані, з адреналіном; плацебо; поінформовані, з адреналіном. Обидва результати показали, що учасники експерименту, які не мали пояснень для того, що відчували, більше піддавалися впливу «підсадної качки». Вважається, що результати цього дослідження підтримали гіпотезу дослідників.
Помилка атрибуції збудження
Дослідження помилки атрибуції збудження надало підтримку двофакторній теорії емоції. Психологи Дональд Гаттон та Артур Арон хотіли використати природні умови, які сприяли б появі фізіологічного збудження. У своєму експерименті, вони запропонували чоловікам пройтися по двох дуже різних мостах. Один з них був буде страшний (тобто збуджуючий) підвісний міст, — дуже вузький та підвішений над глибоким каньйоном. Другий міст був значно безпечніший та стабільний.
Наприкінці кожного моста учасників (чоловіків) зустрічала приваблива жінка-експериментатор. Вона просила учасників заповнити опитувальник та давала телефон, по якому пропонувала дзвонити, якщо виникнуть запитання. Метою дослідження було з'ясувати, яка з груп з більшою ймовірністю зателефонує експериментатору-жінці. Результати показали, що частіше жінці телефонували ті, хто пройшов по страшному мосту, та запрошували її на побачення. Швидше за все вони відчували збудження при прогулянці страшним мостом і потім помилково його відносили на жінку, яка здавалася їм більш привабливою. Коли їх питали, чому вони їй зателефонували, вони всі мали причину — сподобалось лице, тіло, очі, але ніхто не відніс свої відчуття до жінки до того, що вони відчули збудження (у формі страху) при прогулянці мостом.
Дослідження Шехтера та Вілера
У дослідженні Шехтера та Вілера 1962 року учасникам експерименту кололи або адреналін (збудник), або хлорпромазин (заспокійливе), або плацебо, але вони не знали, що саме. Після уколу, учасники передивлялися короткий комедійний фільм, під час перегляду якого за ними спостерігали на гумористичну реакцію. Після перегляду їх просили оцінити, наскільки фільм був веселий і чи він їм сподобався. Результати показали, що найбільшу гумористичну реакцію показали учасники, яким вкололи адреналін. В учасників з плацебо реакція була менше, але значно вища, ніж у тих, хто отримав заспокійливе.
Критика
Критика теорії походить з намагань відтворити дослідження Шехтера та Зінгера 1962 року. Дослідження Маршала 1976 року та Маршала та Цімбардо 1979 року намагались відтворити ейфорійну умову дослідження Шехтера та Зінгера. Як в і оригінальному дослідженні, учасниками кололи адреналін або плацебо, але той, хто колов, казав їм, що вони відчуватимуть симптоми не-збудження. Після цього учасників поміщали в одну з чотирьох умов: учасники з адреналіном спілкуватися з нейтральною «підсадною качкою», учасники з плацебо, яким сказали, що вони відчуватимуть симптоми збудження, та дві умови, в яких доза адреналіну була не фіксованою, а враховувала вагу тіла, де вони спілкувалися з ейфорійною або з нейтральною «підсадною качкою». Результати показали, що ейфорійна «підсадна качка» мала мало впливу на піддослідних, і що вона не викликала більше ейфорії, ніж нейтральна. Дослідники дійшли висновку, що учасники, яким вкололи адреналін, не піддавалися легше емоційним маніпуляціям, ніж не збуджені учасники з плацебо.
Маслах 1979 року розробив дослідження з намаганням відтворити та розширити дослідження Шетхета та Зінгера. Як джерело збудження експериментатори використовували не укол адреналіну, і гіпнотичні підказки. Учасників або гіпнозувати, або використовували як контрольну групу (так само як учасників з плацебо у дослідженні Шехтера та Зінгера). Під гіпнозом учасників програмували відчувати збудження, коли вони бачать підказку, та що вони не пам'ятатимуть причини збудження. Після того, як вони виходили з гіпнозу, «підсадна качка» починала себе поводити ейфорійно чи агресивно. Пізніше учасників піддавали дії ще двох ейфорійних «підсадних качок». Одна з них була, щоб учасники знаходились у присутності джерела збудження, а інша казала учасникам, що їм слід очікувати інших симптомів збудження.
За результатами особистих звітів учасників та спостереження, незрозуміле збудження викликає негативні стани та учасники все одно демонстрували сердиті емоції, попри наявність ейфорійної «підсадної качки». Маслах дійшов висновку, що коли збудженню не достатньо пояснення, воно призведе до негативних емоцій, які спровокують гнів або страх. Однак Маслах вказав на обмеження, що можливо особисті звіти учасників повідомляли про більше негативних емоцій, оскільки у мові існує більше термінів для негативних, а не позитивних емоцій.
Двофакторну теорію емоції піддають критиці також з теоретичних засад. Одним з прикладів такої критики є зауваження, що теорія Шехтера-Зінгера переважно фокусується на автономній нервовій системі та не дає жодних пояснень емоційних процесів центральної нервової системи, крім зазначення ролі когнітивних факторів. Це зауваження важливе з урахуванням суттєвих доказів, що окремі мозкові центри відіграють важливу роль у зменшенні емоційних досвідів (напр., страх та мигдалеподібне тіло).
Див. також
Теорія Кеннона-Барда
Теорія Джеймса-Ланге
Помилка атрибуції збудження
Зауваження
Примітки
Cotton, J. L. (1981). «A review of research on Schachter's theory of emotion and the misattribution of Arousal». European Journal of Social Psychology 11: 365–397. doi:10.1002/ejsp.2420110403.
Dutton, D. G.; Aron, A. P. (1974). «Some evidence for heightened sexual attraction under conditions of high anxiety». Journal of Personality and Social Psychology 30 (4): 510–517. doi:10.1037/h0037031. PMID 4455773.
Erdmann, G.; Janke, W. (1978). «Interaction between physiological and cognitive determinants of emotions: Experimental studies on Schachter's theory of emotions». Biological Psychology 6: 61-74. doi:10.1016/0301-0511(78)90007-8.
Izard, C. E. The face of emotion. New York: Appleton-Century-Crofts, 1971.
LeDoux, J. E. (1995). «Emotion: Clues from the brain». Annual Review of Psychology 46: 209–235. doi:10.1146/annurev.psych.46.1.209. PMID 7872730.
Marshall, G. D. (1976). The affective consequences of «inadequately explained» physiological arousal. Unpublished doctoral dissertation, Stanford University.
Marshall, G. D.; Zimbardo, P.G. (1979). «Affective consequences of inadequately explained physiological arousal». Journal of Personality and Social Psychology 37: 970–988. doi:10.1037/0022-3514.37.6.970.
Maslach, C (1979). «Negative emotional biasing of unexplained arousal». Journal of Personality and Social Psychology 37: 953–969. doi:10.1037/0022-3514.37.6.953.
Pruett, C (2011). «Two-factor theory of emotion displayed by video games». Game Developer 18 (2): 33.
Schachter, S.; Singer, J. (1962). «Cognitive, Social, and Physiological Determinants of Emotional State». Psychological Review 69: 379–399. doi:10.1037/h0046234.
Schachter, S.; Wheeler, L. (1962). «Epinephrine, chlorpromazine, and amusement». Journal of Abnormal and Social Psychology 65: 121–128. doi:10.1037/h0040391.
Посиланні
Презентація в Powerpoint про експеримент Шехтера і Зінгера
Презентація в Powerpoint про експеримент Даттона і Арона
Почуття
Психологічні теорії
Соціальна психологія
|
3269588
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B1%D1%83%D0%BD%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D0%B0%D1%81%29
|
Трибун (Канзас)
|
Трибун (Канзас)
Трибун — місто в США, в окрузі Грілі штату Канзас. Населення — 772 особи (2020).
Географія
Трибун розташований за координатами (38.471862, -101.754535). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,92 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала 741 особа в 327 домогосподарствах у складі 204 родин. Густота населення становила 386 осіб/км². Було 385 помешкань (201/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,1 %. Частка іспаномовних становила 13,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 19,3 % — особи молодші 18 років, 54,5 % — особи у віці 18—64 років, 26,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 49,1 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 88,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 89,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 11,6 % осіб, у тому числі 19,2 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 273 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 28,2 %, роздрібна торгівля — 14,7 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 13,9 %.
Джерела
Міста Канзасу
Населені пункти округу Грілі (Канзас)
Окружні центри Канзасу
|
1363316
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BA%D1%83%D1%85%D0%BD%D1%8F
|
Ісландська кухня
|
Ісландська кухня — національна кухня ісландського народу, що є також кухнею народів Ісландії.
Опис
Їжа
Традиційна ісландська кухня базується на рибі та морепродуктах. Основу раціону складає риба різного приготування, особливо тріска, оселедець і лосось у всіх видах. Украй популярні маринований лосось (гравлакс), маринований зі спеціями оселедець — (сілд), замаринована овеча голова (свід), різноманітні бутерброди з рибою, смажена або сушена риба (гардфіскур).
Крім морепродуктів ісландці також вживають м'ясо, особливо баранину. Традиційна ісландська страва — бараняча голова, приготовлена цілою. Також поширені: ціла маринована або варена голова вівці, рубаний овечий лівер, дуже засмажене м'ясо, своєрідний шашлик з баранини, копчена ягнятина. Найвживаніша молочна страва — скір, що нагадує йогурт і сир одночасно.
Напої
Найпопулярніший напій — кава. На відміну від більшості скандинавських країн пиво не так сильно поширене (здебільшого через свою досить високу ціну). Традиційним ісландським напоєм вважається бреннівін (щось середнє між горілкою та віскі).
Див. також
Торраматюр
Джерела
Ісландія Традиційна Кухня
Страви скандинавської кухні
Кухні народів світу
|
62341
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lafayette
|
Lafayette
|
Lafayette or La Fayette may refer to:
People
Lafayette (name), a list of people with the surname Lafayette or La Fayette or the given name Lafayette
House of La Fayette, a French noble family
Gilbert du Motier, Marquis de Lafayette (1757–1834), French general and American Revolutionary War general also prominent in the French Revolution
Sigmund Neuberger (1871–1911), German-born American illusionist under the stage name "The Great Lafayette"
Places
United States
LaFayette, Alabama, a city
Lafayette, California, a city
Lafayette, Colorado, a home rule municipality
LaFayette, Georgia, a city
La Fayette, Illinois, a village
Lafayette, Indiana metropolitan area
Lafayette, Indiana, a city
LaFayette, Kentucky, a town
Lafayette, Louisiana metropolitan area
Lafayette, Louisiana, a city
Lafayette Parish, Louisiana
Lafayette, Minnesota, a city
LaFayette, New York, a town
Lafayette, Ohio, a village
Lafayette, Madison County, Ohio, a census-designated place
Lafayette, Oregon, a city
Lafayette, Tennessee, a city
Lafayette, Virginia, a census-designated place
Lafayette, Wisconsin (disambiguation)
Faubourg Lafayette, Louisiana, a division in the city of New Orleans
Mount Lafayette, New Hampshire
Lafayette County (disambiguation)
Lafayette Park (disambiguation)
Lafayette Reservoir, Contra Costa County, California
Lafayette River, entirely in the city of Norfolk, Virginia
Lafayette Square (disambiguation)
Lafayette Township (disambiguation)
Lafayette Village, a historic district in North Kingstown, Rhode Island; on the National Register of Historic Places
Other countries
Lafayette (Tunis), a district of Tunis, Tunisia
Arts and entertainment
La Fayette (film), also known as Lafayette, a 1961 French/Italian co-production starring Orson Welles and Pascale Audret
"Lafayette (We Hear You Calling)", a 1918 World War I song composed by Mary Earl (Robert A. King)
Lafayette, a Basset Hound in the animated film Aristocats
Lafayette Reynolds, one of the principal characters in True Blood, an American TV series
Lafayette O'Leary, the protagonist in four Keith Laumer science fiction novels
Buildings
Lafayette Building (disambiguation)
Lafayette Hotel (disambiguation)
Lafayette Theatre (disambiguation)
Businesses
Galeries Lafayette, a French department store chain
LaFayette Motors, United States automobile manufacturer from the 1910s to the 1940s
Lafayette Radio Electronics, an electronics retail chain that closed in 1981
Lafayette (restaurant), a former French restaurant in New York City
Military
USS Lafayette, three US Navy ships
Lafayette-class submarine, a class of US submarine
French aircraft carrier La Fayette, a French aircraft carrier, formerly USS Langley (CVL-27)
La Fayette-class frigate, a class of French frigates
French frigate La Fayette, a French stealth frigate, lead ship of the La Fayette class
Fort Lafayette, a coastal fortification in the Narrows of New York Harbor
Brigade La Fayette, also named Task Force La Fayette, a joint unit of the French forces in Afghanistan
Lafayette Escadrille, a World War I squadron of the French Air Service composed largely of American pilots
Lafayette Flying Corps, a name given to American volunteer pilots who flew for the French in World War I
Schools
University of Louisiana at Lafayette
Lafayette College, a private coeducational college in Easton, Pennsylvania
Lafayette Leopards, Lafayette College's sports teams
Lafayette High School (disambiguation)
Transportation
Lafayette Avenue (IND Fulton Street Line), Brooklyn, a New York City Subway station
Broadway–Lafayette Street/Bleecker Street (New York City Subway) Manhattan
Lafayette station (Indiana), an Amtrak station in Lafayette, Indiana
Lafayette station (Louisiana), an Amtrak station in Lafayette, Louisiana
Lafayette station (BART) is BART station in Lafayette, California
Lafayette Square station, Buffalo, New York, Metro Rail station
Lafayette Regional Airport Lafayette, Louisiana
Lafayette Street a street in lower Manhattan, New York City
Lafayette Boulevard a street in Detroit, Michigan
Lafayette Bridge, spanning the Mississippi River in St Paul, Minnesota
Rue La Fayette a street in Paris, France
, a shipwreck in Lake Superior, United States
, a French ocean liner that was called Lafayette from 1915 until 1928
Other uses
Lafayette Cemetery, a defunct cemetery in Philadelphia
Lafayette Cemetery No. 1, a cemetery in New Orleans
Lafayette Stakes, an annual American Thoroughbred horse race in Lexington, Kentucky
23244 Lafayette, a main-belt minor planet
Lafayette meteorite, a nakhlite Martian meteorite
See also
Lafayette transmitter, a former transmitter for transatlantic services near Bordeaux, France
West Lafayette
Fayette (disambiguation)
|
3755654
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Allophilia
|
Allophilia
|
Allophilia
In sociology, allophilia is having a positive attitude towards outgroup members. The outgroup members can be anyone who possesses characteristics that are different from one's own, such as people of different races, religions, cultures, etc. It is a framework for understanding effective intergroup leadership and is conceptualized as a measurable state of mind with tangible consequences.
Terminology
The term allophilia was coined by Harvard professor Todd Pittinsky in 2006, after he was unable to find an antonym for prejudice in any dictionary. The term derived from Greek words meaning "liking or love of the other".
Statistical factors
affection,
comfort,
engagement,
enthusiasm,
kinship.
The allophilia scale measures each of these factors. It has been adapted and validated to other languages such as Italian and Spanish, also to various settings, such as to measure positive attitude toward people with dementia, younger and older adults.
Prejudice and positive intergroup relations
The typical remedy for prejudice is to bring conflicting groups into a state of tolerance. However, tolerance is not the logical antithesis of prejudice, but rather is the midpoint between negative feelings and positive feelings toward others. Allophilia enhancement should serve as complement to prejudice reduction.
Allophilia predicts positive relationships with outgroup members. For instance, a study in Spain shows that students having higher allophilia had lower social distance toward people with obesity. Besides, positive experience with outgroup members may increase allophilia, as it is shown in a longitudinal study of a cook's tour in Vietnam. In that study, the participants, who were Americans, reported positive feelings toward Vietnamese mirroring Allophilia facets in nearly 10 years after the event.
In one study, symhedonia (experiencing empathic joy) has been shown to be more closely associated with allophilia, while sympathy (experiencing empathic sorrow) has been shown to be more strongly associated with prejudice.
See also
Xenophilia
References
External links
Speech by Minnesota Department of Human Rights Commissioner on Allophilia
Those People: Article about Allophilia by the Boston Globe
Admiration of foreign cultures
2000s neologisms
2006 neologisms
|
237345
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Пшеничники (Калуський район)
|
Пшеничники (Калуський район)
Пшеничники — село в Вигодській громаді Калуського району Івано-Франківської області, що в Україні.
У 1648 році жителі села брали активну участь у народному повстанні, за що їх очікувала кривава розправа після відходу Хмельницького.
Примітки
Посилання
Село Пшеничники // Облікова картка на офіційному вебсайті Верховної Ради України.
Села Івано-Франківської області
Населені пункти Калуського району
|
3322094
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BF%D0%BF%D0%BD%D0%B5%D1%80%20%28%D0%9E%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%BD%29
|
Геппнер (Орегон)
|
Геппнер (Орегон)
Геппнер — місто в США, в окрузі Марроу штату Орегон. Населення — 1187 осіб (2020).
Географія
Геппнер розташований за координатами (45.352994, -119.560569). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 3,20 км², з яких 3,19 км² — суходіл та 0,02 км² — водойми.
Клімат
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала особа в 559 домогосподарствах у складі 370 родин. Густота населення становила 403 особи/км². Було 647 помешкань (202/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,3 %. Частка іспаномовних становила 3,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,5 % — особи молодші 18 років, 56,0 % — особи у віці 18—64 років, 21,5 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 102,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 92,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 21,5 % осіб, у тому числі 44,2 % дітей у віці до 18 років та 12,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 510 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 22,5 %, публічна адміністрація — 20,0 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 11,2 %, роздрібна торгівля — 11,0 %.
Примітки
Джерела
Міста Орегону
Населені пункти округу Марроу (Орегон)
Окружні центри Орегону
Населені пункти США, засновані 1887
|
23801910
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dadash%20Kazikhanov
|
Dadash Kazikhanov
|
Dadash Kazikhanovich Kazikhanov (born 15 September 1979) is a former Russian professional football player.
Club career
He played 5 seasons in the Russian Football National League for FC SKA-Energiya Khabarovsk.
References
External links
1979 births
Living people
Russian men's footballers
Men's association football defenders
FC KAMAZ Naberezhnye Chelny players
FC Dynamo Barnaul players
FC SKA-Khabarovsk players
FC Zvezda Irkutsk players
FC Dynamo Bryansk players
FC Avtodor Vladikavkaz players
FC Spartak Yoshkar-Ola players
|
4688733
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9E%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Стариця (Оренбурзький район)
|
Стариця (Оренбурзький район)
Стариця — село у складі Оренбурзького району Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 736 осіб (2010; 643 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 87 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Оренбурзького району
Села Оренбурзької області
|
5103922
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B4-%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%B5%D0%BD
|
Бад-Леонфельден
|
Бад-Леонфельден — місто в Австрії, у федеральній землі Верхня Австрія. Входить до складу округу Урфар. Населення станом на 2018 рік становить 4180 осіб. Займає площу 40 км2. Офіційний код — 41 603.
Географія
Центр Бад-Леонфельдена розташований за 28 км на північ від Лінца і за 6 км на південь від державного кордону з Чеською Республікою.
Муніципальна територія займає площу 40,33 км2, у найширшій частині — 6,6 кілометра зі сходу на захід і 10,7 кілометра з півночі на південь.
Найвища точка розташована на східному схилі Штернштайна, на висоті приблизно 970 м над рівнем моря, неподалік від села Оберштерн, а найнижча точка — на висоті приблизно 675 м над рівнем моря, неподалік від кордону з селом Шенау в муніципалітеті Цвіттль-ан-дер-Родль.
Бад-Леонфельден розташований на Гранітно-Гнейсовому плато, австрійській частині Богемського масиву.
Примітки
Населені пункти за алфавітом
Міста Верхньої Австрії
|
28902235
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Piri%20Mehmed%20Pasha
|
Piri Mehmed Pasha
|
Piri Mehmed Pasha (1465 – 1532 Silivri) was an Ottoman statesman, and grand vizier of the Ottoman Empire from 1518 to 1523.
Biography
Early life
Piri Mehmed Pasha was a grandchild of Cemaleddin Selanikli, one of the professors of Zinciriye Medrese in Selanik. He was born to Sheikh Cemâl-i Halvetî, also known as the Çelebi Khalifa. His father was the sheikh of Halvetiyye in Amasya and the founder of the Cemâliyya branch of the sect. Matrilineally, he descended from Mevlana Hamazatuddin, buried in Larende (Karaman). Piri was educated in the madrasa of Amasya. He completed his studies in Constantinople. In 1491 he was employed as a clerk at the Amasya Court. He was then promoted chief clerk due to his superior abilities. Upon Bayezid II's accession to the throne, he entered the state service and served as a judge in Sofia, Silivri, Galata, and, in 1499, Seres. Then he became the trustee of Istanbul Fatih Sultan Mehmed Imareti. In 1508, he became the Anatolian treasurer during the Beyazıt period.
Piri Mehmed Çelebi participated in the Çaldıran campaign as the chief treasurer. He made a name for himself fulfilling the food and range works. He won the appreciation of Sultan Selim with his words about attacking immediately without waiting in a war council. After the victory against Shah Ismail, he was tasked with the capture and protection of Tabriz. He was tasked with seizing Shah Ismail's treasury and property in the city. On October 15, 1514, he was appointed vizier. The post was vacated as a result of Mustafa Pasha's dismissal. His house was looted during the Janissary revolt in Amasya.
Piri was dismissed from the viziership, however, he was reinstated on 22 August 1515. A few months later, however, he was dismissed again, along with the grand vizier. He was briefly imprisoned, but released the same day by the new grand vizier. He was thereupon appointed as the Istanbul guard and governor of the sedaret after Yavuz Sultan Selim's departure to Egypt with the Ottoman army in 1516. As guard of Istanbul, he solved the problems relating to the salary of the army in Egypt. Soon, he was also appointed Arab and Persian kazasker.
After the conquest of Egypt, Yavuz Sultan Selim requested a navy fleet to bring food and ammunition from Istanbul to the Ottoman army in Egypt and to transport the booty from Egypt to Istanbul. Piri Mehmed Pasha, who was the guard of Istanbul, equipped the fleet to be sent to Alexandria with great care. Even more ships than the number requested by the sultan were prepared in Galata and Gallipoli. They were arranged as six cannon and five horse ships. But due to the severe winter at the beginning of 1517, this fleet left Istanbul only on March 26, 1517. Treasures and booty were loaded onto ships arriving in Alexandria, and this fleet arrived in Istanbul on July 15, 1517. All these works and efforts of Piri Mehmed Pasha were preparing him for the position of grand vizier in the eyes of Yavuz Sultan Selim.
Upon his return from the Egypt Campaign, Yavuz Sultan Selim had Yunus Pasha, who was the grand vizier, executed on September 13, 1517, with a sudden decision. Meanwhile, Piri Mehmed Pasha, who was in Istanbul, was urgently summoned to Syria. Piri Mehmed Pasha reached the camp in Damascus on January 24, 1518, and was appointed to the position of grand vizier the next day.
Grand Vizier
Upon the execution of the grand vizier Yunus Pasha on his return from Egypt, Piri was brought from Istanbul to meet the sultan in Damascus and appointed as the grand vizier (January 1518). He kept his duty as grand vizier until the death of Yavuz Sultan Selim, and also served as grand vizier to Suleiman the Magnificent for nearly three years.
While he was returning to the capital, Selim left Piri and a few soldiers in Diyarbekir region. While there, Piri tried to suppress the Iranian influence in the southern Anatolian area. He conquered regions in Northern Iraq, and made a tahrir of the regions he conquered.
With his personality and courage, he was favored by Yavuz Sultan Selim. In the siege of Belgrade, he gave an important contribution in the capture of the castle in August 1521. He constantly persuaded the new sultan that Belgrade should be conquered, and he advocated the view that its conquest should be given priority. Ahmed Pasha (Hain, "Traitor"), his rival who would later have a role in Piri's dismissal, suggested taking first Šabac, then cross the Sava and strike Buda. Piri, on the other hand, argued that if they didn't capture Belgrade before attacking the Hungarian capital Buda, the Hungarians could cut them off in their return to Belgrade. The sultan preferred Ahmed's plan, but at the same time permitted Piri to besiege Belgrade. It was only thanks to his desperate attempt to convince the sultan to attack the closest valuable target that the Ottomans attacked Belgrade. He was given about 1000 janissaries, soon joined by a contingent from Anatolia. The sultan conquered Šabac while Piri conquered the Zemun Fortress and laid siege on Belgrade. The sultan then ordered Piri to lift the siege in Belgrade and join the bulk of the army as he started to build a bridge to cross the Sava. However: Piri, who had taken Zemun and was besieging Belgrade with a smaller portion of the army, refused to lift the siege in Belgrade. Mustafa Ali complained that the sultan failed to congratulate Piri for Zemun, and sees Ahmed behind this decision; however, it is more likely that the sultan actually needed all forces for the attack on Buda. Next, the attempt to cross the Sava was unsuccessful. The Sava flooded, so much as to make it impossible to cross the bridge to the other side. Fortunately, Piri had not given up on Belgrade, and the sultan informed him that they would soon join him. Together, they captured the city, which was definitely taken on 24 August. Whereas in Šabac the Turks slaughtered all the defenders, in Belgrade about 70 out of 700 defenders survived. Suleiman spared their lives. However, most of the Serbian inhabitants were deported to Constantinople.
The next year, Piri insisted that Rhodes must be taken in the council convened about the conquest of Rhodes. Piri, Çoban and Kurtoğlu participated in the divan meetings, and Piri urged the sultan to hurry to Rhodes. He then joined the siege of the city with the sultan in the Rhodes campaign. He played an important role in the capture of Rhodes, but Ahmed Pasha put pressure on the sultan, and upon his return from the expedition an investigation started against him for allegedly receiving bribery. He was found guilty by the Rumelian and Anatolian kazaskers, and it is said that Ahmed Pasha had to do with the verdict as well. One of the kazaskers, Fenarizade Muhyiddin Çelebi, is said to have supported Ahmed Pasha.
Dismissal
In order to become grand vizier, the Second Vizier Ahmet Pasha tried to persuade Suleiman to dismiss him, using the old age of Piri Mehmed Pasha as an excuse, and ultimately succeeded.
While the Sultan Suleiman the Magnificent was supposed to bring the second vizier, Ahmed Pasha, to the grand viziership, he appointed Pargalı İbrahim Pasha as the grand vizier. After arriving in Egypt as the beylerbeyi, Ahmet Pasha rebelled by gathering the Mameluke statesmen around him. He delivered a sermon declaring his independence and started printing money to establish a new state. However, two emirs attempted to kill him in his own bath, and shortly after he was captured and killed by Ottoman authorities. Ibrahim Pasha traveled south to Egypt in 1525 and reformed the Egyptian provincial civil and military administration system. He promulgated an edict, the Kanunname, outlining his system. Ibrahim Pasha then returned to Istanbul after a major administrative and financial reforms in the Egyptian province.
Death
It is rumored that Piri Mehmed Pasha, who retreated to his farm in Silivri after retiring from the Grand Viziership, visited the palace very often and even had a good relationship with Suleiman. From this point of view, it is rumored that Pargalı Damat İbrahim Pasha feared that his grand viziership would be taken back, and in 1532 he made an agreement with Mehmed Pasha's son, Mehmed Efendi, who poisoned his father. He was buried in the tomb next to the mosque he had built in Silivri.
Legacy
Reputation
Piri Mehmed Pasha is generally described as a good statesman. The fact that he was appointed grand vizier and served as such for a long time is witness to his abilities. He was educated in the ilmiye, and yet displayed military skills, playing an important role in the Ottoman successes of the day. Further, he developed the navy, also building a shipyard of large dimensions. As a person interested in Sufism, he helped the Sufists, especially in their struggle against the Safavid order. He was especially fond of Mevlevi and Halvetîs. Because he was a poet and a scholar, he helped in the development of those fields, protecting scholars and poets. Among those who benefited from his protection are: Tâcîzâde Cafer Çelebi, Celâlzâde Mustafa Çelebi and Sucudî Çelebi from Tetovo.
Works
Piri Mehmed Pasha had many charitable works built. There is a district bearing his name between Halıcıoğlu and Hasköy on the Golden Horn in Istanbul. There are a masjid and a bath built by him in this district. Also in Istanbul are Halveti Tekke, Soğukkuyu Mosque and Madrasa in Zeyrek, Terlikçiler Masjid in Mercan, Halvetî Zaviye, known as Körüklü Lodge, around Molla Gürânî Mosque, and a sibyan school in Camcı Ali district.
In Silivri, where he retired and died, he has a complex consisting of a mosque, soup kitchen (Imaret), school and madrasah, and his tomb is located here. There are also charitable works in many parts of the former Ottoman Empire. Among them a soup kitchen in Belgrade, a mosque, imaret and lodge in Konya, a school in Aksaray, zawiya and ribat near Gülek Castle, a mosque and its complex in Kosovo (Piri Nazir Mosque). He also financed many land and real estate foundations in Anatolia and Rumelia.
In popular culture
He was portrayed by Ayberk Atilla in the 2003 series Hürrem Sultan and by Arif Erkin Güzelbeyoğlu in the 2011 series Muhteşem Yüzyıl.
See also
Piri Mehmed Pasha Mosque in Silivri, Istanbul Province
References
16th-century Grand Viziers of the Ottoman Empire
Grand Viziers of Suleiman the Magnificent
Grand Viziers of Selim I
1532 deaths
Defterdar
1510s in the Ottoman Empire
1520s in the Ottoman Empire
1465 births
People from the Ottoman Empire of Iranian descent
|
324345
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%81%D1%8C
|
Лесь
|
Лесь — українське чоловіче ім'я.
Жіночий варіант імені — Леся.
Лесь (Леся) вже досить давно використовується як самостійне.. Спочатку його вживали неофіційно, але поступово дедалі частіше стали фіксувати як документальне ім'я на честь видатних українців Лесі Українки, Леся Мартовича, Леся Курбаса та ін. все частіше фіксується як документальне ім'я. Тепер воно вважається самостійним і може бути записане у свідоцтво про народження, паспорт й інші документи.
Відомі носії
Мартович Лесь — український письменник.
Лесь Курбас — український режисер і актор театру.
Лесь Сердюк — український кіноактор.
Лесь Танюк — режисер театру і кіно.
«Лесь Гомін» — літературний псевдонім Королевича Олександра Дмитровича — українського письменника.
Лесь Задніпровський — український актор.
Герасимчук Лесь — літератор, філолог, перекладач, культуролог.
Лесь Зоценко — український кінооператор.
Лесь Подерв'янський — український художник, автор сатиричних п'єс.
Лесь Василь Васильович — майор Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Примітки
Література
Л. Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська / Власні імена людей. Словник-довідник, 2005, — стор. 72
Українські імена
|
4735772
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D1%8E%D0%BA%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Канюк білоокий
|
Канюк білоокий (Butastur teesa) — вид яструбоподібних птахів родини яструбових (Accipitridae). Мешкає в Південній Азії.
Опис
Довжина птаха становить 36-43 см, розмах крил 86-100 см, середня вага 325 г. Самці є дещо більшими за самців (в середньому на 13%). Забарвлення переважно сірувато-коричневе, голова більш темна, на потилиці біла пляма. Крила довгі, вузькі, загострені, на крилах помітні білі плями, нижня сторона крил біла, стернові пера мають чорні кінчики. Хвіст рудий з темною смугою на кінці. Горло біле з широкою темною смугою по центру, нижня частина тіла поцяткована поперечними світлими смугами. Очі характерно жовтувато-білі, лапи і дзьоб жовтувато-оранжеві, дзьоб на кінці чорний.
Пташенята мають рудувато-коричневе забарвлення, а не біле, як пташенята більшості хижих птахів. У молодих птахів голова світліша, охриста, райдужки карі, груди світлі, поцятковані темно-коричневими смужками, плями на горлі відсутні, над очима можуть бути світлі "брови". Вони набувають дорослого забарвлення у віці 2 років.
Поширення і екологія
Білоокі канюки мешкають на південному заході Ірану, в Пакистані, Індії, південному Непалі, Бангладеш і М'янмі. Іноді вони гніздяться на південному сході Афганістану, а бродячі птахи спостерігалися на сході Аравійського півострова. Білоокі канюки живуть в сухих тропічних лісах і рідколіссях, на полях і пасовищах. В передгір'ях Гімалаїв зустрічаються на висоті до 1200 м над рівнем моря. Живляться сараною, кониками, цвірунами та іншими великими комахами, а також гризунами, амфібіями і плазунами, іноді також птахами (зазвичай хворими або раненими). Птахи можуть ловити крабів на болотах, а іноді вони вони можуть вполювати більшу здобич, наприклад, індійського зайця.
Сезон розмноження у білооких канюків триває з лютого по травень. Гніздо цих птахів являє собою платформу з гілочок, розміщується на сухому дереві The usual clutch is three eggs, which are white and usually unspotted.. В кладці 3 білих яйця. Інкубаційний період триває 24 дні, насиджують лише самиці. Будують гніздо і доглядають за пташенятами і самиці, і самці.
Примітки
Яструбові
Птахи, описані 1831
Птахи Ірану
Птахи Пакистану
Птахи Індії
Птахи Непалу
Птахи Бангладеш
Птахи М'янми
|
3194574
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D0%BC%D1%83%D0%BB%D0%B0-1%20%E2%80%94%20%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BD-%D0%BF%D1%80%D1%96%20%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D1%96%D1%97%202019
|
Формула-1 — Гран-прі Бельгії 2019
|
Формула-1 — Гран-прі Бельгії 2019
Гран-прі Бельгії 2019 (офіційно Formula 1 2019 Johnnie Walker Belgian Grand Prix) — автоперегони чемпіонату світу Формули-1, які відбулися 1 вересня 2019 року на гоночній трасі Спа-Франкоршам в Спа, Бельгія. Це тринадцятий етап чемпіонату світу, сімдесят п'яте Гран-прі Бельгії і шістдесят четверте в межах Чемпіонату Світу з Формули-1.
Передумови
Під час літньої перерви команда Ред Булл вирішила, що у другій половині сезону напарником Макса Ферстаппена стане пілот команди Торо Россо, Алекс Албон, який замінить П'єра Гаслі.
Незадовго від початку п'ятничних тренувань стало відомо, що пілот команди Альфа Ромео, Кімі Ряйкконен, може пропустити Гран-прі Бельгії через травму лівої ноги. Його може замінити резервний гонщик команди Маркус Ерікссон. Також проблеми із сухожиллям на нозі діагностували у пілота Макларен, Ландо Норріса. Однак гонщики таки взяли участь у перегонах.
Шість гонщиків отримали штрафи за незаплановану зміну компонентів енергоблоку.
Кваліфікація
Перегони
1. Ландо Норріс та Антоніо Джовінацці не фінішували, але були класифіковані, оскільки проїхали більше 90% дистанції гонки
Положення в чемпіонаті після Гран-прі
Особистий залік
Кубок конструкторів
Посилання
Примітки
Звіти про Гран-прі сезону 2019 Формули-1
Гран-прі Бельгії
Вересень 2019
2019 у бельгійському спорті
|
12468246
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Red-tailed%20newtonia
|
Red-tailed newtonia
|
Red-tailed newtonia
The red-tailed newtonia (Newtonia fanovanae) is a species of bird in the family Vangidae. It is endemic to Madagascar.
Its natural habitat is subtropical or tropical moist lowland forests. It is threatened by habitat loss.
References
External links
BirdLife Species Factsheet.
red-tailed newtonia
red-tailed newtonia
Taxonomy articles created by Polbot
Fauna of the Madagascar lowland forests
|
2861866
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9A%D1%83%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Метлиця (Куявсько-Поморське воєводство)
|
Метлиця (Куявсько-Поморське воєводство)
Метлиця — село в Польщі, у гміні Крушвиця Іновроцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Бидгощського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Іновроцлавського повіту
|
171081
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BD
|
Максиміліан
|
Максиміліан або Максимилян — чоловіче ім'я латинського походження, від кореня maximus — найбільший (див. також Максим).
Відомі особи з таким ім'ям:
Максиміліан Робесп'єр
Максиміліан Волошин
Максиміліан Шелл
Максиміліан I (імператор Священної Римської імперії)
Максиміліан II Габсбурґ
Максиміліан I Баварський (курфюрст Баварії)
Максиміліан II Баварський (курфюрст Баварії)
Максиміліан III Баварський (курфюрст Баварії)
Максиміліан I (король Баварії)
Максиміліан II (король Баварії)
Максиміліан І (імператор Мексики)
Цар Максимилян — герой російської і білоруської фольклорної драми
Чоловічі імена
Імена латинського походження
|
55387
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gaza%20City
|
Gaza City
|
Gaza City
Gaza, also called Gaza City, is a Palestinian city in the Gaza Strip. Prior to the 2023 Israel–Hamas war, it was the most populous city in the State of Palestine, with 590,481 inhabitants in 2017.
Inhabited since at least the 15th century BC, Gaza has been dominated by different peoples and empires throughout its history. The Philistines made it a part of their pentapolis after the ancient Egyptians had ruled it for nearly 350 years. Under the Roman Empire, Gaza experienced relative peace and its Mediterranean port flourished. In 635 AD, it became the first city in the Palestine region to be conquered by the Rashidun army and quickly developed into a centre of Islamic law. However, by the time the Crusader states were established in 1099, Gaza was in ruins. In later centuries, Gaza experienced several hardships—from Mongol raids to severe flooding and locust swarms, reducing it to a village by the 16th century, when it was incorporated into the Ottoman Empire. During the first half of Ottoman rule, the Ridwan dynasty controlled Gaza and the city went through an age of great commerce and peace. The municipality of Gaza was established in 1893.
Gaza fell to British forces during World War I, becoming a part of Mandatory Palestine. As a result of the 1948 Arab–Israeli War, Egypt administered the newly formed Gaza Strip territory and several improvements were undertaken in the city. Gaza was occupied by Israel in the Six-Day War in 1967, and in 1993, the city was transferred to the newly created Palestinian National Authority. In the months following the 2006 election, an armed conflict broke out between the Palestinian political factions of Fatah and Hamas, resulting in the latter taking power in Gaza. The Gaza Strip was then subject to an Israeli-led, Egyptian-supported blockade. Israel eased the blockade allowing consumer goods in June 2010, and Egypt reopened the Rafah Border Crossing in 2011 to pedestrians.
The primary economic activities of Gaza are small-scale industries and agriculture. However, the blockade and recurring conflicts have put the economy under severe pressure. The majority of Gaza's Palestinian inhabitants are Muslim, although there is also a Christian minority. Gaza has a very young population, with roughly 75% under the age of 25. The city is currently de facto administered by a 14-member municipal council controlled by Hamas.
As of , as part of the Israel–Hamas war, the Israeli army has bombed large portions of the city and surrounding areas of the Northern Gaza Strip, destroying many buildings and infrastructure. Almost all residents have fled or been evacuated to Southern Gaza, or killed as a result. Therefore, previous recorded or estimated population numbers have become outdated.
Etymology
The name Gaza first appears in military records of Thutmose III of Egypt in the 15th century BC. In Neo-Assyrian sources, reflecting the late Philistine period, it was known as Hāzat.
In Semitic languages, the meaning of the city name is "fierce, strong". The Hebrew name of the city is ʿAzza (עַזָּה); the ayin at the beginning of the word represented a voiced pharyngeal fricative in Biblical Hebrew but is silent in Modern Hebrew.
According to Shahin, the Ancient Egyptians called it gḏt "Ghazzat" ("prized city"), and the Muslims often referred to it as Ghazzat Hashem in honor of Hashim, the great-grandfather of Muhammad who, according to Islamic tradition, is buried in the city.
Other proper Arabic transliterations for the Arabic name are or Ġazzah (DIN 31635). Accordingly, "Gaza" might be spelled "Gazza" in English.
History
Gaza's history of habitation dates back 5,000 years, making it one of the oldest cities in the world. Located on the Mediterranean coastal route between North Africa and the Levant, for most of its history it served as a key entrepôt of southern Palestine and an important stopover on the spice trade route traversing the Red Sea.
Bronze Age
Settlement in the region of Gaza dates back to the ancient Egyptian fortress built in Canaanite territory at Tell es-Sakan, to the south of present-day Gaza. The site went into decline throughout the Early Bronze Age II as its trade with Egypt sharply decreased. Another urban center known as Tell el-Ajjul began to grow along the Wadi Ghazza riverbed. During the Middle Bronze Age, a revived Tell es-Sakan became the southernmost locality in Palestine, serving as a fort. In 1650 BC, when the Canaanite Hyksos occupied Egypt, a second city developed on the ruins of the first Tell as-Sakan. However, it was abandoned by the 14th century BC, at the end of the Bronze Age.
During the reign of Tuthmosis III (r. 1479–1425 BC), the city became a stop on the Syrian-Egyptian caravan route and was mentioned in the 14th-century Amarna letters as "Azzati". Gaza later served as Egypt's administrative capital in Canaan. Gaza remained under Egyptian control for 350 years until it was conquered by the Philistines in the 12th century BC.
Iron Age and the Hebrew Bible
In the 12th century BC Gaza became part of the Philistine "pentapolis".
According to the Hebrew Bible's Book of Judges, Gaza was the place where Samson was imprisoned by the Philistines and met his death.
Israelite to Persian periods
After being ruled by the Israelites, Assyrians, and then the Egyptians, Gaza achieved relative independence and prosperity under the Persian Empire.
Hellenistic period
Alexander the Great besieged Gaza, the last city to resist his conquest on his path to Egypt, for five months before finally capturing it 332 BC; the inhabitants were either killed or taken captive. Alexander brought in local Bedouins to populate Gaza and organized the city into a polis (or "city-state").
In Seleucid times, Seleucus I Nicator, or one of his successors renamed Gaza into Seleucia to control the surrounding area against the Ptolemies. Greek culture consequently took root and Gaza earned a reputation as a flourishing center of Hellenistic learning and philosophy. During the Third War of the Diadochi, Ptolemy I Soter defeated Demetrius I of Macedon in a battle near Gaza in 312 BC. In 277 BC, following Ptolemy II's successful campaign against the Nabataeans the Ptolemaic fortress of Gaza took control of the spice trade with Gerrha and Southern Arabia.
Gaza experienced another siege in 96 BC by the Hasmonean king Alexander Jannaeus who "utterly overthrew" the city, killing 500 senators who had fled into the temple of Apollo for safety.
Roman period
Josephus notes that Gaza was resettled under the rule of Antipater, who cultivated friendly relations with Gazans, Ascalonites and neighboring cities after being appointed governor of Idumea by Jannaeus.
Rebuilt after it was incorporated into the Roman Empire in 63 BC under the command of Pompey Magnus, Gaza then became a part of the Roman province of Judaea. It was targeted by Jewish forces during their rebellion against Roman rule in 66 and was partially destroyed. It nevertheless remained an important city, even more so after the destruction of Jerusalem.
Throughout the Roman period, Gaza was a prosperous city and received grants and attention from several emperors. A 500-member senate governed Gaza, and a diverse variety of Greeks, Romans, Phoenicians, Jews, Egyptians, Persians, and Bedouin populated the city. Gaza's mint issued coins adorned with the busts of gods and emperors. During his visit in 130 AD, Emperor Hadrian personally inaugurated wrestling, boxing, and oratorical competitions in Gaza's new stadium, which became known from Alexandria to Damascus. The city was adorned with many pagan temples; the main cult being that of Marnas. Other temples were dedicated to Zeus, Helios, Aphrodite, Apollo, Athena and the local Tyche. Christianity began to spread throughout Gaza in 250 AD, including in the port of Maiuma.
First evidence of a Bishop of Gaza is from early 4th century, when St. Sylvan served in that capacity.
Byzantine period
Following the division of the Roman Empire in the 3rd century AD, Gaza remained under control of the Eastern Roman Empire that in turn became the Byzantine Empire. The city prospered and was an important center for the southern Palestine. A Christian bishopric was established at Gaza. Conversion to Christianity in Gaza was accelerated under Saint Porphyrius between 396 and 420. In 402, Theodosius II ordered all eight of the city's pagan temples destroyed, and four years later Empress Aelia Eudocia commissioned the construction of a church atop the ruins of the Temple of Marnas. It was during this era that the Christian philosopher Aeneas of Gaza called Gaza, his hometown, "the Athens of Asia." A large synagogue existed in Gaza in the 6th century, according to excavations.
Early Islamic period
In Gaza was captured by Arab Muslim forces under Amr ibn al-As, in the years following the Battle of Ajnadayn between the Byzantine Empire and the Rashidun Caliphate in central Palestine. It was captured by Amr's forces about three years later. Believed to be the site where Muhammad's great-grandfather Hashim ibn Abd Manaf was buried, Gaza was not destroyed and its inhabitants were not attacked by Amr's army despite the city's stiff and lengthy resistance, though its Byzantine garrison was massacred.
The arrival of the Muslim Arabs brought significant changes to Gaza; at first some of its churches were transformed into mosques, including the present Great Mosque of Gaza (the oldest in the city), which was later rebuilt by Sultan Baibars, who endowed it with a huge manuscript library containing over 20,000 manuscripts in the 13th century. A large segment of the population swiftly adopted Islam, and Arabic became the official language. In 767 Muhammad ibn Idris ash-Shafi'i was born in Gaza and lived his early childhood there; he founded the Shafi'i religious code, one of the four major Sunni Muslim schools of law (fiqh). Security, which was well-maintained during early Muslim rule, was the key to Gaza's prosperity. Although alcohol was banned in Islam, the Jewish and Christian communities were allowed to maintain wine production, and grapes, a major cash crop of the city, were exported mainly to Egypt.
Because it bordered the desert, Gaza was vulnerable to warring nomadic groups. In 796 it was destroyed during a civil war between the Arab tribes of the area. However, by the 10th century, the city had been rebuilt by the Abbasids; during Abbasid rule, the Jerusalemite geographer al-Muqaddasi described Gaza as "a large town lying on the highroad to Egypt on the border of the desert." In 978, the Fatimids established an agreement with Alptakin, the Turk ruler of Damascus, whereby the Fatimids would control Gaza and the land south of it, including Egypt, while Alptakin controlled the region north of the city.
Crusader and Ayyubid periods
The Crusaders conquered Gaza in 1100 and King Baldwin III built a castle in the city for the Knights Templar in 1149. He also had the Great Mosque converted back into a church, the Cathedral of Saint John. In 1154, Arab traveller al-Idrisi wrote that Gaza "is today very populous and in the hands of the Crusaders." In 1187 the Ayyubids, led by Sultan Saladin, captured Gaza and in 1191 destroyed the city's fortifications. Richard the Lionheart apparently refortified the city in 1192, but the walls were dismantled again as a result of the Treaty of Ramla agreed upon months later in 1193. Ayyubid rule ended in 1260, after the Mongols under Hulagu Khan completely destroyed Gaza, which became his southernmost conquest.
Mamluk period
Following Gaza's destruction by the Mongols, Muslim slave-soldiers based in Egypt known as the Mamluks began to administer the area. In 1277, the Mamluks made Gaza the capital of a province that bore its name, Mamlakat Ghazzah (Governorship of Gaza). This district extended along the coastal plain of Palestine from Rafah in the south to just north of Caesarea, and to the east as far as the Samarian highlands and the Hebron Hills. Other major towns in the province included Qaqun, Ludd, and Ramla. Gaza, which entered a period of tranquility under the Mamluks, was used by them as an outpost in their offensives against the Crusaders which ended in 1290. In 1294 an earthquake devastated Gaza, and five years later the Mongols again destroyed all that had been restored by the Mamluks. Syrian geographer al-Dimashqi described Gaza in 1300 as a "city so rich in trees it looks like a cloth of brocade spread out upon the land." Under the governorship of Emir Sanjar al-Jawli, Gaza was transformed into a flourishing city and much of the Mamluk-era architecture dates back to his reign between 1311–1320 and again in 1342. In 1348 the bubonic plague spread to the city, killing the majority of its inhabitants and in 1352, Gaza suffered from a destructive flood, which was rare in that arid part of Palestine. However, when Arab traveller and writer Ibn Battuta visited the city in 1355, he noted that it was "large and populous, and has many mosques." The Mamluks contributed to Gazan architecture by building mosques, Islamic colleges, hospitals, caravansaries, and public baths.
The Mamluks allowed Jews to return to the city, after being expelled by the Crusaders, and the Jewish community prospered during Mamluk rule. Towards the end of the Mamluk period, the Jewish community in Gaza was the third largest in Palestine, after the communities in Safad and Jerusalem. In 1481, an Italian Jewish traveller, Meshulam of Volterra, wrote of Gaza:It is a fine and renowned place, and its fruits are very renowned and good. Bread and good wine is to be found there, but only Jews make wine. Gaza has a circumference of four miles and no walls. It is about six miles from the sea and situated in a valley and on a hill. It has a population as numerous as the sands of the sea, and there are about fifty (sixty) Jewish householders, artisans. They have a small but pretty Synagogue, and vineyards and fields and houses. They had already begun to make the new wine. ... The Jews live at the top of the hill. May God exalt them. There are also four Samaritan householders who live on the hillside.
Ottoman period
In 1516 Gaza—at the time, a small town with an inactive port, ruined buildings and reduced trade—was incorporated into the Ottoman Empire. The Ottoman army quickly and efficiently crushed a small-scale uprising, and the local population generally welcomed them as fellow Sunni Muslims. The city was then made the capital of the Gaza Sanjak, part of the larger Province of Damascus. The Ridwan family, named after governor Ridwan Pasha, was the first dynasty to govern Gaza and would continue to rule the city for over a century. Under Ahmad ibn Ridwan, the city became a cultural and religious center as a result of the partnership between the governor and prominent Islamic jurist Khayr al-Din al-Ramli, who was based in the nearby town of al-Ramla.
According to Theodore E. Dowling writing in 1913, a Samaritan community existed in Gaza in 1584. They possessed a large synagogue and two bathhouses. "One of them still bears the name "the Bath of the Samaritans." It is believed the Samaritans were expelled from the city before the turn of the 16th century.
During the rule of Husayn Pasha, strife between the settled population and the nearby Bedouin tribes was dramatically reduced, allowing Gaza to peacefully prosper. The Ridwan period is described as a golden age for Gaza, a time when it served as the virtual "capital of Palestine." The Great Mosque was restored, and six other mosques constructed, while Turkish baths and market stalls proliferated. After the death of Musa Pasha, Husayn's successor, Ottoman officials were appointed to govern in place of the Ridwans. The Ridwan period was Gaza's last golden age during Ottoman rule. After the family was removed from office, the city gradually declined.
Starting in the early 19th century, Gaza was culturally dominated by neighboring Egypt; Muhammad Ali of Egypt conquered Gaza in 1832. American scholar Edward Robinson visited the city in 1838, describing it as a "thickly populated" town larger than Jerusalem, with its Old City lying upon a hilltop, while its suburbs laid on the nearby plain. The city benefited from trade and commerce because of its strategic position on the caravan route between Egypt and northern Syria as well as from producing soap and cotton for trade with the government, local Arab tribes, and the Bedouin of Wadi Arabah and Ma'an. The bazaars of Gaza were well-supplied and were noted by Robinson as "far better" than those of Jerusalem. Robinson noted that virtually all of Gaza's vestiges of ancient history and antiquity had disappeared due to constant conflict and occupation. By the mid-19th century, Gaza's port was eclipsed by the ports of Jaffa and Haifa, but it retained its fishing fleet.
The bubonic plague struck Gaza again in 1839 and the city, lacking political and economic stability, went into a state of stagnation. In 1840 Egyptian and Ottoman troops battled outside of Gaza. The Ottomans won control of the territory, effectively ending Egyptian rule over Palestine. However, the battles brought about more death and destruction in Gaza whilst the city was still recovering from the effects of the plague.
During the late Ottoman period, British ships docking in Gaza were loaded with barley, which was primarily intended for marketing in Scotland for whisky production. Due to the absence of a British consular agent, precise data on the financial value and quantities of the goods are unavailable.
First World War and British Mandate
While leading the Allied Forces during World War I, the British won control of the city during the Third Battle of Gaza in 1917. After the war, Gaza was included in Mandatory Palestine. In the 1930s and 1940s, Gaza underwent major expansion. New neighborhoods were built along the coast and the southern and eastern plains. International organizations and missionary groups funded most of this construction.
Egyptian and Israeli rule
In the 1947 United Nations Partition Plan, Gaza was assigned to be part of an Arab state in Palestine but was occupied by Egypt following the 1948 Arab–Israeli War. Gaza's growing population was augmented by an influx of refugees fleeing or expelled from nearby cities, towns and villages that were captured by Israel. In 1957, Egyptian president Gamal Abdel Nasser made a number of reforms in Gaza, which included expanding educational opportunities and the civil services, providing housing, and establishing local security forces.
Gaza was occupied by Israel during the 1967 Six-Day War following the defeat of the Egyptian Army. Frequent conflicts have erupted between Palestinians and the Israeli authorities in the city since the 1970s. The tensions led to the First Intifada in 1987. Gaza was a center of confrontation during this uprising, and economic conditions in the city worsened.
Palestinian control
In September 1993, the leaders of Israel and the Palestine Liberation Organization (PLO) signed the Oslo Accords. The agreement called for Palestinian administration of the Gaza Strip and the West Bank town of Jericho, which was implemented in May 1994. Israeli forces withdrew from Gaza, leaving a new Palestinian National Authority (PNA) to administer and police the city. The PNA, led by Yasser Arafat, chose Gaza as its first provincial headquarters. The newly established Palestinian National Council held its inaugural session in Gaza in March 1996.
In 2005, Israel withdrew its troops from the Gaza Strip and removed the thousands of Israelis who had settled in the territory. (See Israel's unilateral disengagement plan of 2004.) Since the Israeli withdrawal, Hamas has been engaged in a sometimes violent power struggle with its rival Palestinian organisation Fatah. On January 25, 2006, Hamas won a surprise victory in the elections for the Palestinian Legislative Council, the legislature of the Palestinian National Authority. In 2007, Hamas overthrew Fatah forces in the Gaza Strip and Hamas members were dismissed from the PNA government in the West Bank in response. Currently, Hamas, recognized as a terror organization by most western countries, has de facto control of the city and Strip.
In March 2008, a coalition of human rights groups charged that the Israeli blockade of the city had caused the humanitarian situation in Gaza to have reached its worst point since Israel occupied the territory in the 1967 Six-Day War, and that Israeli air strikes targeting militants in the densely populated areas have often killed bystanders as well. In 2008, Israel commenced an assault against Gaza. Israel stated the strikes were in response to repetitive rocket and mortar attacks from the Gaza Strip into Israel since 2005, while the Palestinians stated that they were responding to Israel's military incursions and blockade of the Gaza Strip. In January 2009, at least 1,300 Palestinians were killed in the conflict.
In November 2012, after a week of conflict between Israel and Palestinian militant groups, a ceasefire brokered by Egypt was announced on November 21. In the 2014 Israel–Gaza conflict, 2,205 Palestinians (including at least 1,483 civilians) and 71 Israelis (including 66 soldiers) and one foreign national in Israel were killed, according to UN OCHA. According to an analysis by the New York Times, men ages 20–29, who are most likely to be militants, are most overrepresented in the death toll. During the 2021 Israel–Palestine crisis, the 13-story Hanadi Tower, which contained a political office of Hamas, was destroyed by an Israeli airstrike.
In 2023, the city was again targeted during the Israel–Hamas war. On 2 November, the siege of Gaza City started. As of January 2024, Israel’s offensive has either damaged or destroyed 70–80% of all buildings in northern Gaza.
Geography
Central Gaza is situated on a low-lying and round hill with an elevation of above sea level. Much of the modern city is built along the plain below the hill, especially to the north and east, forming Gaza's suburbs. The beach and the port of Gaza are located west of the city's nucleus and the space in between is entirely built up on low-lying hills.
The municipal jurisdiction of the city today constitutes about . Gaza is southwest of Jerusalem, south of Tel Aviv, and north of Rafah. Surrounding localities include Beit Lahia, Beit Hanoun, and Jabalia to the north, and the village of Abu Middein, the refugee camp of Bureij, and the city of Deir al-Balah to the south.
The population of Gaza depends on groundwater as the only source for drinking, agricultural use, and domestic supply. The nearest stream is Wadi Ghazza to the south, sourced from Abu Middein along the coastline. It bears a small amount of water during the winter and virtually no water during the summer. Most of its water supply is diverted into Israel. The Gaza Aquifer along the coast is the main aquifer in the Gaza Strip and it consists mostly of Pleistocene sandstones. Like most of the Gaza Strip, Gaza is covered by quaternary soil; clay minerals in the soil absorb many organic and inorganic chemicals which has partially alleviated the extent of groundwater contamination.
A prominent hill southeast of Gaza, known as Tell al-Muntar, has an elevation of above sea level. For centuries it has been claimed as the place to which Samson brought the city gates of the Philistines. The hill is crowned by a Muslim shrine (maqam) dedicated to Ali al-Muntar ("Ali of the Watchtower"). There are old Muslim graves around the surrounding trees, and the lintel of the doorway of the maqam has two medieval Arabic scriptures.
Al-Furqan neighborhood is dubbed al-Furqan after a mosque in the city.
Old City
The Old City forms the main part of Gaza's nucleus. It is roughly divided into two quarters; the northern Daraj Quarter (also known as the Muslim Quarter) and the southern Zaytun Quarter (which contained the Jewish and Christian quarters.) Most structures date from the Mamluk and Ottoman eras, and some were built on top of earlier structures. The ancient part of the Old City is about .
There were seven historic gates to the Old City: Bab Asqalan (Gate of Ascalon), Bab al-Darum (Gate of Deir al-Balah), Bab al-Bahr (Gate of the Sea), Bab Marnas (Gate of Marnas), Bab al-Baladiyah (Gate of the Town), Bab al-Khalil (Gate of Hebron), and Bab al-Muntar (Gate of Tell al-Muntar).
Some of the older buildings in Gaza's Old City use the ablaq style of decoration which features alternating layers of red and white masonry, prevalent in the Mamluk era. Daraj contains the Gold (Qissariya) Market as well as the Great Mosque of Gaza (oldest mosque in Gaza) and the Sayed al-Hashim Mosque. In Zaytun lies the Saint Porphryrius Church, the Katib al-Wilaya Mosque, and Hamam as-Sammara ("the Samaritan's Bathhouse.")
Districts
Gaza is composed of thirteen districts (hayy) outside of the Old City. The first extension of Gaza beyond its city center was the district of Shuja'iyya, built on a hill just east and southeast of the Old City during the Ayyubid period. In the northeast is the Mamluk-era district of Tuffah, which is roughly divided into eastern and western halves and was originally located within the Old City's walls.
During the 1930s and 1940s, a new residential district, Rimal (currently divided into the districts of Northern Rimal and Southern Rimal), was constructed on the sand dunes west of the city center, and the district of Zeitoun was built along Gaza's southern and southwestern borders, while the Judeide ("the New") and Turukman neighborhoods of Shuja'iyya expanded into separate districts in the northeast and southeast, respectively. Judeide (also known Shuja'iyyat al-Akrad) was named after the Kurdish military units who settled there during the Mamluk era, while Turukman was named after the Turkmen military units who settled there.
The areas between Rimal and the Old City became the districts of Sabra and Daraj. In the northwest is the district of Nasser, built in the early 1950s and named in honor of Egyptian president Gamal Abdel Nasser. The district of Sheikh Radwan, developed in the 1970s, is to the north of the Old City and is named after Sheikh Radwan—the tomb of whom is located within the district. Gaza has absorbed the village of al-Qubbah near the border with Israel, as well as the Palestinian refugee camp of al-Shati along the coast, although the latter is not under the city's municipal jurisdiction. In the late 1990s, the PNA built the more affluent neighborhood of Tel al-Hawa along the southern edge of Rimal. Along the southern coast of the city is the neighborhood of Sheikh Ijlin.
Climate
Gaza has a hot semi-arid climate (Köppen: BSh), with Mediterranean characteristics, featuring mild rainy winters and dry hot summers. Spring arrives around March or April and the hottest month is August, with the average high being . The coolest month is January with temperatures usually peaking at . Rain is scarce and falls almost exclusively between November and March, with annual rainfall totalling approximately .
Demographics
Population
According to Ottoman tax records in 1557, Gaza had 2,477 male taxpayers. The statistics from 1596 show that Gaza's Muslim population consisted of 456 households, 115 bachelors, 59 religious persons, and 19 disabled persons. In addition to the Muslim figure, there were 141 jundiyan or "soldiers" in the Ottoman army. Of the Christians, there were 294 households and seven bachelors, while there were 73 Jewish households and eight Samaritan households. In total, an estimated 6,000 people lived in Gaza, making it the third largest city in Ottoman Palestine after Jerusalem and Safad.
In 1838, there were roughly 4,000 Muslim and 100 Christian tax payers, implying a population of about 15,000 or 16,000—making it larger than Jerusalem at the time. The total number of Christian families was 57. Before the outbreak of World War I, the population of Gaza had reached 42,000; however, the fierce battles between Allied Forces and the Ottomans and their German allies in 1917 in Gaza resulted in a massive population decrease. The following census, which was conducted in 1922 by the British Mandate authorities shows a sharp decrease in population which stood at 17,480 residents (16,722 Muslims, 701 Christians, 54 Jews and three Metawilehs). The 1931 census lists 17,046 inhabitants (16,356 Muslims, 689 Christians, and one Jew) and another 4,597 in the suburbs (4,561 Muslims and 36 Christians).
The village statistics of 1938 list Gaza's population as 20,500 with 5,282 in nearby suburbs. The village statistics of 1945 list the population as 34,250 (33,160 Muslims, 1,010 Christians, and 80 Jews).
According to a 1997 census by the Palestinian Central Bureau of Statistics (PCBS), Gaza and the adjacent al-Shati camp had a population of 353,115, of which 50.9% were males and 49.1% females. Gaza had an overwhelmingly young population with more than half being between the ages of infancy to 19 (60.8%). About 28.8% were between the ages of 20 to 44, 7.7% between 45 and 64, and 3.9% were over the age of 64.
A massive influx of Palestinian refugees swelled Gaza's population after the 1948 Arab–Israeli War. By 1967, the population had grown to about six times its 1948 size. In 1997, 51.8% of Gaza's inhabitants were refugees or their descendants. The city's population has continued to increase since that time to 590,481 in 2017, making it the largest city in the Palestinian territories. Gaza City has one of the highest overall growth rates in the world. Its population density is 9,982.69/km2 (26,424.76/sq mi) comparable to New York City (10,725.4/km2 – 27,778.7/sq mi), half of Paris density (21,000/km2 – 55,000/sq mi). In 2007 poverty, unemployment and poor living conditions were widespread and many residents received United Nations food aid.
Religion
The population of Gaza is overwhelmingly composed of Muslims, who mostly follow Sunni Islam. During the Fatimid period, Shia Islam was dominant in Gaza, but after Saladin conquered the city in 1187, he promoted a strictly Sunni religious and educational policy, which at the time was instrumental in uniting his Arab and Turkish soldiers.
Gaza is home to a small Palestinian Christian minority of about 3,500 people. The majority live in the Zaytun Quarter of the Old City and belong to the Greek Orthodox, Roman Catholic, and Baptist denominations. In 1906, there were about 750 Christians, of which 700 were Orthodox and 50 were Roman Catholic.
Gaza's Jewish community was roughly 3,000 years old, and in 1481 there were sixty Jewish households. Most of them fled from Gaza after the 1929 Palestine riots, when they consisted of fifty families. In Sami Hadawi's land and population survey, Gaza had a population of 34,250, including 80 Jews in 1945. Most of them left the city after the 1948 War, due to mutual distrust between them and the Arab majority. Today, there are no Jews living in Gaza.
Economy
The major agricultural products are strawberries, citrus, dates, olives, flowers, and various vegetables. Pollution and high demand for water have reduced the productive capacity of farms in the Gaza Strip. Small-scale industries include the production of plastics, construction materials, textiles, furniture, pottery, tiles, copperware, and carpets. Since the Oslo Accords, thousands of residents have been employed in government ministries and security services, UNRWA and international organizations. Minor industries include textiles and food processing. A variety of wares are sold in Gaza's street bazaars, including carpets, pottery, wicker furniture, and cotton clothing. The upscale Gaza Mall opened in July 2010.
A report by human rights and development groups published in 2008 stated that Gaza had suffered a long term pattern of economic stagnation and dire development indicators, the severity which was increased exponentially by the Israeli and Egyptian blockades. The report cited a number of economic indicators to illustrate the point: In 2008, 95% of Gaza's industrial operations were suspended due to lack of access inputs for production and export problems. In 2009, unemployment in Gaza was close to 40%. The private sector which generates 53% of all jobs in Gaza was devastated and businesses went bankrupt. In June 2005, 3,900 factories in Gaza employed 35,000 people, by December 2007, only 1,700 were still employed. The construction industry was paralyzed with tens of thousands of laborers out of work. The agriculture sector was hard hit, affecting nearly 40,000 workers dependent on cash crops.
Gaza's food prices rose during the blockade, with wheat flour going up 34%, rice up 21%, and baby powder up 30%. In 2007, households spent an average of 62% of their total income on food, compared to 37% in 2004. In less than a decade, the number of families depending on UNRWA food aid increased tenfold. In 2008, 80% of the population relied on humanitarian aid in 2008 compared to 63% in 2006. According to a report by OXFAM in 2009, Gaza suffered from a serious shortage of housing, educational facilities, health facilities and infrastructure, along with an inadequate sewage system that contributed to hygiene and public health problems.
Following a significant easing of the closure policy in 2010, the economy of Gaza began to see a substantial recovery from anemic levels during the height of the blockade. The economy of Gaza grew by 8% in the first 11 months of 2010. Economic activity is largely supported by foreign aid donations. There are a number of hotels in Gaza, including the Palestine, Grand Palace, Adam, al-Amal, al-Quds, Cliff, al-Deira and Marna House. All, except the Palestine Hotel, are located along in the coastal Rimal district. The United Nations (UN) has a beach club on the same street. Gaza is not a frequent destination for tourists, and most foreigners who stay in hotels are journalists, aid workers, and UN and Red Cross personnel. Upmarket hotels include the al-Quds and the al-Deira Hotel.
Culture
Cultural centers and museums
The Rashad Shawa Cultural Center, located in Rimal, was completed in 1988 and named after its founder, former mayor Rashad al-Shawa. A two-story building with a triangular plan, the cultural centers performs three main functions: a meeting place for large gatherings during annual festivals, a place to stage exhibitions, and a library. The French Cultural Center is a symbol of French partnership and cooperation in Gaza. It holds art exhibits, concerts, film screenings, and other activities. Whenever possible, French artists are invited to display their artwork, and more frequently, Palestinian artists from the Gaza Strip and the West Bank are invited to participate in art competitions.
Established in 1998, the Arts and Crafts Village is a children's cultural center with the objectives of promoting comprehensive, regular and periodic documentation of creative art in all of its forms. It interacted on a large scale with a class of artists from different nationalities and organized around 100 exhibitions for creative art, ceramics, graphics, carvings and others. Nearly 10,000 children from throughout the Gaza Strip have benefited from the Arts and Crafts Village.
The Gaza Theater, financed by contributions from Norway, opened in 2004. The theater does not receive much funding from the PNA, depending mostly on donations from foreign aid agencies. The A. M. Qattan Foundation, a Palestinian arts charity, runs several workshops in Gaza to develop young artistic talent and impart drama skills to teachers. The Gaza Theater Festival was inaugurated in 2005.
The Gaza Museum of Archaeology, founded by Jawdat N. Khoudary, opened in the summer of 2008. The museum collection features thousands of items, including a statue of a full-breasted Aphrodite in a diaphanous gown, images of other ancient deities and oil lamps featuring menorahs.
Cuisine
Gaza's cuisine is characterized by its generous use of spices and chillies. Other major flavors and ingredients include dill, chard, garlic, cumin, lentils, chickpeas, pomegranates, sour plums and tamarind. Many of the traditional dishes rely on clay pot cooking, which preserves the flavor and texture of the vegetables and results in fork-tender meat. Traditionally, most Gazan dishes are seasonal and rely on ingredients indigenous to the area and its surrounding villages. Poverty has also played an important role in determining many of the city's simple meatless dishes and stews, such as saliq wa adas ("chard and lentils") and bisara (skinless fava beans mashed with dried mulukhiya leaves and chilies).
Seafood is a key aspect of Gaza life and a local staple, Some well-known seafood dishes include zibdiyit gambari, literally, "shrimps in a clay pot", and shatta which are crabs stuffed with red hot chili pepper dip, then baked in the oven. Fish is either fried or grilled after being stuffed with cilantro, garlic, chillies and cumin, and marinated with various spices. It is also a key ingredient in sayyadiya, rice cooked with caramelized onions, a generous amount of whole garlic cloves, large chunks of well-marinated fried fish, and spices such as turmeric, cinnamon, and cumin. Many of the 1948-era refugees were fellahin ("peasants") who ate seasonal foods. Sumaghiyyeh, popular in Gaza not just on Ramadan but all year round, is a mixture of sumac, tahina and water combined with chard, chunks of beef and chickpeas. The dish is topped with crushed dill seeds, chillies and fried garlic and served in bowls. Maftool is a wheat-based dish flavored with dried sour plums that is served like couscous or shaped into little balls and steamed over stew or soup.
Most Gaza restaurants are located in the Rimal district. Al-Andalus, which specializes in fish and seafood, is popular with tourists, as are al-Sammak and the upscale Roots Club. Atfaluna is a stylish restaurant near Gaza port run and staffed by deaf people with the goal of building a society that is more accepting of people with disabilities.
Throughout the Old City there are street stalls that sell cooked beans, hummus, roasted sweet potatoes, falafel, and kebabs. Coffee houses (qahwa) serve Arabic coffee and tea. Gaza's well-known sweet shops, Saqqala and Arafat, sell common Arab sweet products and are located off Wehda Street. Alcohol is a rarity, found only in the United Nations Beach Club.
Costumes and embroidery
Gauze is reputed to have originated in Gaza. Cloth for the Gaza thob was often woven at nearby Majdal. Black or blue cottons or striped pink and green fabric that had been made in Majdal continued to be woven throughout the Gaza Strip by refugees from the coastal plain villages until the 1960s. Thobs here had narrow, tight, straight sleeves. Embroidery was much less dense than that applied in Hebron. The most popular motifs included: scissors (muqass), combs (mushut) and triangles (hijab) often arranged in clusters of fives, sevens and threes, as the use of odd numbers is considered in Arab folklore to be effective against the evil eye.
Circa 1990, Hamas and other Islamic movements sought to increase the use of the hijab ("headscarf") among Gazan women, especially urban and educated women, and the hijab styles since introduced have varied according to class and group identity.
Sports
Palestine Stadium, the Palestinian national stadium, is located in Gaza and has a capacity for 10,000 people. Gaza has several local football teams that participate in the Gaza Strip League. They include Khidmat al-Shatia (al-Shati Camp), Ittihad al-Shuja'iyya (Shuja'iyya neighborhood), Gaza Sports Club, and al-Zeitoun (Zeitoun neighborhood).
Governance
Today, Gaza serves as the administrative capital of the Gaza Governorate. It contains the currently defunct Palestinian Legislative Council building.
The first municipal council of Gaza was formed in 1893 under the chairmanship of Ali Khalil Shawa. Modern mayorship, however, began in 1906 with his son Said al-Shawa, who was appointed mayor by the Ottoman authorities. Al-Shawa oversaw the construction of Gaza's first hospital, several new mosques and schools, the restoration of the Great Mosque, and the introduction of the modern plow to the city. In 1922, British colonial secretary Winston Churchill requested that Gaza develop its own constitution under Mandatory Palestine. However, it was rejected by the Palestinians.
On July 24, 1994, the PNA proclaimed Gaza the first city council in the Palestinian territories. The 2005 Palestinian municipal elections were not held in Gaza, nor in Khan Yunis or Rafah. Instead, Fatah party officials selected the smaller cities, towns, and villages to hold elections, assuming they would fare better in less urban areas. The rival Hamas party, however, won the majority of seats in seven of the ten municipalities selected for the first round with voter turnout being around 80%. 2007 saw violent clashes between the two parties that left over 100 dead, ultimately resulting in Hamas taking over the city.
Normally, Palestinian municipalities with populations over 20,000 and that serve as administrative centers have municipal councils consisting of fifteen members, including the mayor. The current municipal council of Gaza, however, consists of fourteen members, including the installed by Hamas mayor, Nizar Hijazi.
Education
According to the PCBS, in 1997, approximately over 90% of Gaza's population over the age of 10 was literate. Of the city's population, 140,848 were enrolled in schools (39.8% in elementary school, 33.8% in secondary school, and 26.4% in high school). About 11,134 people received bachelor diplomas or higher diplomas.
In 2006, there were 210 schools in Gaza; 151 were run by the Education Ministry of the Palestinian National Authority, 46 were run by the United Nations Relief and Works Agency, and 13 were private schools. A total of 154,251 students were enrolled and 5,877 teachers were employed. The currently downtrodden economy has affected education in the Gaza Strip severely. In September 2007, a UNRWA survey in the Gaza Strip revealed that there was a nearly 80% failure rate in schools grades four to nine, with up to 90% failure rates in mathematics. In January 2008, the United Nations Children's Fund reported that schools in Gaza had been canceling classes that were high on energy consumption, such as information technology, science labs and extra curricular activities.
Universities
Gaza has many universities. The four main universities in the city are al-Azhar University – Gaza, al-Quds Open University, al-Aqsa University and the Islamic University of Gaza. The Islamic University, consisting of ten facilities, was founded by a group of businessmen in 1978, making it the first University in Gaza. It had an enrollment of 20,639 students. Al-Azhar is generally secular and was founded in 1992. Al-Aqsa University was established in 1991. Al-Quds Open University established its Gaza Educational Region campus in 1992 in a rented building in the center of the city originally with 730 students. Because of the rapid increase of the number of students, it constructed the first university owned building in the Nasser District. In 2006–07, it had an enrollment of 3,778 students.
Public library
The Public Library of Gaza is located off Wehda Street and has a collection of nearly 10,000 books in Arabic, English and French. A total area of about , the building consists of two floors and a basement. The library was opened in 1999 after cooperation dating from 1996 by Gaza under mayor Aoun Shawa, the municipality of Dunkerque, and the World Bank. The library's primary objectives are to provide sources of information that meets the needs of beneficiaries, provide necessary facilities for access to available information sources, and organizing various cultural programs such as, cultural events, seminars, lectures, film presentations, videos, art and book exhibitions.
Landmarks
Landmarks in Gaza include the Great Mosque in the Old City. Originally a pagan temple, it was consecrated a Greek Orthodox church by the Byzantines, then a mosque in the 8th century by the Arabs. The Crusaders transformed it into a church, but it was reestablished as a mosque soon after Gaza's reconquest by the Muslims. It is the oldest and largest in the Gaza Strip.
Other mosques in the Old City include the Mamluk-era Sayed Hashem Mosque that believed to house the tomb of Hashem ibn Abd al-Manaf in its dome. There is also the nearby Kateb al-Welaya Mosque that dates back to 1334. In Shuja'iyya is the Ibn Uthman Mosque, which was built by Nablus native Ahmad ibn Uthman in 1402, and the Mahkamah Mosque built by Mamluk majordomo Birdibak al-Ashrafi in 1455. In Tuffah is the Ibn Marwan Mosque, which was built in 1324 and houses the tomb of Ali ibn Marwan, a holy man.
The Unknown Soldier's Square, located in Rimal, is a monument dedicated to an unknown Palestinian fighter who died in the 1948 War. In 1967, the monument was torn down by Israeli forces and remained a patch of sand, until a public garden was built there with funding from Norway. Qasr al-Basha, originally a Mamluk-era villa that was used by Napoleon during his brief sojourn in Gaza, is located in the Old City and is today a girls' school. The Commonwealth Gaza War Cemetery, often referred to as the British War Cemetery, contains the graves of fallen Allied soldiers in World War I; it sits northeast of the city center, in the Tuffah district, near Salah al-Din Road.
Infrastructure
Water supply and sanitation
According to the 1997 census by the Palestinian Central Bureau of Statistics, 98.1% of Gaza's residents were connected to the public water supply while the remainder used a private system. About 87.6% were connected to a public sewage system and 11.8% used a cesspit. The blockade on Gaza severely restricted the city's water supply. The six main wells for drinking water did not function, and roughly 50% of the population had no water on a regular basis. The municipality claimed it was forced to pump water through "salty wells" because of the unavailability of electricity. About 20 million liters of raw sewage and 40 million liters of partially treated water per day flowed into the Mediterranean Sea, and untreated sewage bred insects and mice.
As a "water-poor" country, Gaza is highly dependent on water from Wadi Ghazza. The Gaza Aquifer is used as Gaza's main resource for obtaining quality water. However, the majority of water from Wadi Ghazza is transported to Jerusalem.
Power grid
In 2002 Gaza began operating its own power plant which was built by Enron. However, the power plant was bombed and destroyed by the Israeli Defense Forces in 2006. Prior to the power plant's destruction Israel provided additional electricity to Gaza through the Israel Electric Corporation. The plant was partially rebuilt by December 2007, and Israeli electricity continues to be sold to Gaza.
Solid waste management
Solid waste management is one of key compelling issues facing Gazans today. These challenges are attributed to several factors; the lack of investment in environmental systems, less attention was given to environmental projects, and the absence of law enforcement and the tendency towards crisis management. One of the main aspects of this problem is the huge quantities of rubble and debris generated as a result of Israeli bombardments.
For instance, the scale of damage resulting from the Operation Protective Edge is unprecedented. All governorates in the Gaza Strip witnessed extensive aerial bombardment, naval shelling and artillery fire, resulting in a considerable amount of rubble. According to recent statistics, more than 2 million tonnes of debris was generated. Approximately 10,000 houses were leveled to the ground including two 13-story residential buildings. A tremendous amount of debris remains scattered in Gaza. Serious efforts and a high budget are required to handle this challenge. More importantly, and based on a UNEP study after the 2008 war, the debris is highly likely to be contaminated with PAHs and probably with polychlorinated biphenyls (PCBs), dioxins, and furan compounds. In January 2024, the Israeli army destroyed Gaza City’s main reservoirs, Al-Balad and Al-Rimal.
Health care
Al-Shifa Hospital ("the Cure") was founded in the Rimal District by the British Mandate government in the 1940s. Housed in an army barracks, it originally provided quarantine and treatment for febrile diseases. When Egypt administered Gaza, this original department was relocated and al-Shifa became the city's central hospital. When Israel withdrew from the Gaza Strip after occupying it in the 1956 Suez Crisis, Egyptian president Gamal Abdel Nasser had al-Shifa hospital expanded and improved. He also ordered the establishment of a second hospital in the Nasser District with the same name. In 1957, the quarantine and febrile disease hospital was rebuilt and named Nasser Hospital. Today, al-Shifa remains Gaza's largest medical complex.
Throughout the late 1950s, a new health administration, Bandar Gaza ("Gaza Region"), was established and headed by Haidar Abdel-Shafi. Bandar Gaza rented several rooms throughout the city to set up government clinics that provided essential curative care.
The Ahli Arab Hospital, founded in 1907 by the Church Missionary Society (CMS), was destroyed in World War I. It was rebuilt after the war by the CMS, and in 1955 became the Southern Baptist Hospital. In 1982, the Episcopal Diocese of Jerusalem took leadership and the original name was restored. Al-Quds Hospital, located in the Tel al-Hawa neighborhood and managed by the Palestine Red Crescent Society, is the second largest hospital in Gaza.
In 2007, hospitals experienced power cuts lasting for 8–12 hours daily and diesel required for power generators was in short supply. According to the World Health Organization (WHO), the proportion of patients given permits to exit Gaza for medical care decreased from 89.3% in January 2007 to 64.3% in December 2007.
In 2010, a team of doctors from Al-Durrah Hospital in Gaza spent a year of training at the cystic fibrosis clinic at Hadassah Medical Center in Jerusalem. Upon their return to Gaza, a cystic fibrosis center was established at Al-Durrah, although the most serious cases are referred to Hadassah.
Al-Rantisi Hospital provides care for children.
Transportation
The Rasheed Coastal Road runs along Gaza's coastline and connects it with the rest of Gaza Strip's coastline north and south. The main highway of the Gaza Strip, Salah al-Din Road (the modern Via Maris) runs through the middle of Gaza City, connecting it with Deir al-Balah, Khan Yunis, and Rafah in the south and Jabalia and Beit Hanoun in the north. The northern crossing of Salah ad-Din Street into Israel is the Erez Crossing and the crossing into Egypt is the Rafah Crossing.
Omar Mukhtar Street is the main road in the city of Gaza running north–south, branching off Salah ad-Din Street, stretching from the Rimal coastline and the Old City where it ends at the Gold Market. Prior to the Blockade of the Gaza Strip, there existed regular lines of collective taxis to Ramallah and Hebron in the West Bank. Except for private cars, Gaza City is served by taxis and buses.
The Yasser Arafat International Airport near Rafah opened in 1998 south of Gaza. Its runways and facilities were damaged by the Israeli Defense Forces in 2001 and 2002, rendering the airport unusable. In August 2010, the tarmac ramp was destroyed by Palestinians seeking stones and recycled building materials. The Ben Gurion International Airport in Israel is located roughly northeast of the city.
International relations
Twin towns and sister cities
Gaza is twinned with:
See also
History of the Gaza Strip
List of cities administered by the Palestinian Authority
List of rulers of Gaza
Outline of the State of Palestine
Notes
References
Bibliography
External links
Municipality of Gaza
Gaza at Google Maps
The achievements of the municipal council for a period of 5 years (2008–2013) in Arabic
Bronze Age sites in the State of Palestine
Cities in the Gaza Strip
Capitals in the State of Palestine
Gaza Governorate
Hebrew Bible cities
Philistine cities
Populated places of the Byzantine Empire
Populated coastal places in Palestinian territories
1929 Palestine riots
Cities founded by Alexander the Great
Palestinian Christian communities
Municipalities of the State of Palestine
|
2672370
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%BA%20%D0%9A%D1%83%D0%BC%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BD
|
Зденек Куммерманн
|
Зденек Куммерманн
Зденек (Кумр) Куммерманн (24 січня 1903, Прага, Австро-Угорщина — 1942, Майданек, Люблін, Третій Рейх) — чехословацький футболіст, що грав на позиції захисника за празьку «Славію». У складі збірної Чехословччини зіграв 2 матчі.
Біографія
Зденек народився в січні 1903 року в родині Еміла Куммерманна і його дружини Павли Клінгер. Батько був родом із міста Кутна-Гора, а мати народилася в Празі. Другою дитиною в їхній родині була донька Марта, яка народилася в березні 1907 року.
Куммерманн виступав на позиції захисника за футбольний клуб «Славія» з Праги, з яким в 1925 році виграв перший в історії чемпіонат Чехословаччини. У переможному сезоні Зденек взяв участь в трьох матчах, а вже в наступному сезоні отримав більше ігрового часу, взявши участь в 14 іграх чемпіонату. У 1926 році зіграв у фіналі Середньочеського кубка, де «Славія» перемогла з рахунком 10:0 «Краловські Виногради».
У 1927 році був учасником першого розіграшу Кубка Мітропи, зігравши чотири матчі. У чвертьфіналі турніру його команда здолала угорський «Уйпешт», а в півфіналі «Славія» поступилася австрійському «Рапіду».
У тому ж році зіграв за збірну Праги в матчі проти Відня, що проходив в рамках турніру «Міських ігор». За «Славію» він виступав до сезону 1927—1928 років, зігравши за цей час 27 матчів у чемпіонаті Чехословаччини.
У складі збірної Чехословаччини Зденек дебютував 14 березня 1926 року в товариському матчі проти Австрії, на три хвилини вийшовши на заміну замість Антоніна Пернера. Зустріч завершилася з рахунком 2:0 на користь австрійців. У тому ж році він зіграв ще в одному матчі — 28 жовтня проти збірної Італії.
15 травня 1942 року, під час окупації Чехословаччини, Зденек був депортований з Праги до концентраційного табору Терезієнштадт, а через два дні був відправлений до польського міста Люблін. Помер на території концтабору Майданек.
Досягнення
«Славія»:
Чемпіон Чехословаччини: 1925
Володар Середньочеського кубка: 1926
Статистика виступів
Статистика виступів за збірну
Статистика виступів у кубку Мітропи
Примітки
Посилання
Матчі за збірну
Профіль на national-football-teams.com
Гравці збірної Чехословаччини з футболу
Чехословацькі футболісти
Футболісти «Славії» (Прага)
Уродженці Праги
Жертви Голокосту
|
2547832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tennis%20at%20the%201912%20Summer%20Olympics
|
Tennis at the 1912 Summer Olympics
|
Tennis at the 1912 Summer Olympics
At the 1912 Summer Olympics in Stockholm, Sweden eight tennis events were contested divided over two tournaments; an indoor covered courts tournament, played on wood, held from May 5 until May 12 and an outdoor hard court tournament, played on clay, held from June 28 until July 5.
Tennis on covered courts was agreed initially for the 1912 Games, with competitions run for gentlemen's singles and doubles, ladies' singles and mixed doubles. The outdoor tournament was confirmed once the Östermalm Athletic Grounds were completed in late 1911, with the plans modified to have both indoor and outdoor tournaments.
Six countries sent players for the covered court competitions, with representatives from Sweden, Great Britain, Denmark, France, Australasia and Bohemia appearing. Included in this lineup was Australasia's only competitor, the New Zealander Anthony Wilding, who was also the reigning Wimbledon gentlemen's champion. The indoor knockout competition started on 5 May, and continued as expected until the semi-final round where Wilding was beaten by Britain's Charles P. Dixon. The British player met Frenchman André Gobert in the final, but Gobert was victorious over the Englishman in straight sets. Wilding took the bronze medal in a playoff against another British player, Arthur Lowe.
The outdoors tennis competition saw seventy players enter from twelve nations. However, Great Britain did not enter any competitors as the dates of the outdoor competition clashed with the 1912 Wimbledon Championships despite attempts by the British authorities to convince the Olympic organizing committee to change the dates. Other noted tennis players including Anthony Wilding, André Gobert and Arthur Gore refused to compete at the Olympics and instead attended Wimbledon. The gold and silver medals in the gentlemen's singles ended up being decided between two South Africans, with Charles Winslow and Harold Kitson playing each other. Winslow won the match and the gold medal, 7–5, 4–6, 10–8, 8–6. The duo also competed as a pair in the gentlemen's doubles and took the gold medal, beating the Austrians Felix Pipes and Arthur Zborzil. Marguerite Broquedis of France defeated Dorothea Koring of Germany in the ladies' singles for the gold medal. In the mixed double Koring teamed up with Heinrich Schomburgk to win the gold, the duo defeating Sigrid Fick and Gunnar Setterwall of Sweden in the final.
Medal summary
Events
Outdoor
Indoor
Medal table
Participating nations
A total of 82 tennis players (69 men and 13 women) from 14 nations (men from 14 nations - women from 6 nations) competed at the Stockholm Games:
(men:1 women:0)
(men:3 women:0)
(men:8 women:0)
(men:9 women:1)
(men:5 women:1)
(men:6 women:1)
(men:8 women:3)
(men:6 women:0)
(men:1 women:0)
(men:6 women:1)
(men:2 women:0)
(men:3 women:0)
(men:10 women:6)
(men:1 women:0)
References
External links
International Olympic Committee medal database
1912 Summer Olympics events
1912
Olympics
1912 Olympics
|
2878125
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D2%91%D0%B5%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%89%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Лаґевники (Радомщанський повіт)
|
Лаґевники (Радомщанський повіт)
Лаґевники — село в Польщі, у гміні Кодромб Радомщанського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Пйотрковського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Радомщанського повіту
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.