id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
21263822
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sopotnia%20Wielka
|
Sopotnia Wielka
|
Sopotnia Wielka is a village in the administrative district of Gmina Jeleśnia, within Żywiec County, Silesian Voivodeship, in southern Poland. It lies approximately south of Jeleśnia, south-east of Żywiec, and south of the regional capital Katowice.
The biggest tourist attraction of the village is Sopotnia Wielka Falls.
References
Sopotnia Wielka
|
3324890
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%B9%D0%BB%20%28%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Бівердейл (Пенсільванія)
|
Бівердейл (Пенсільванія)
Бівердейл — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Кембрія штату Пенсільванія. Населення — 959 осіб (2020).
Географія
Бівердейл розташований за координатами (40.324181, -78.701306). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 4,02 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у 417 домогосподарствах у складі 295 родин. Густота населення становила 258 осіб/км². Було 486 помешкань (121/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,6 %. Частка іспаномовних становила 0,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,0 % — особи молодші 18 років, 60,1 % — особи у віці 18—64 років, 15,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,6 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 104,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 96,8 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 25,2 % осіб, у тому числі 44,4 % дітей у віці до 18 років та 13,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 523 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 34,0 %, виробництво — 23,3 %, роздрібна торгівля — 7,1 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 6,3 %.
Джерела
Переписні місцевості Пенсільванії
Населені пункти округу Кембрія (Пенсільванія)
|
1174585
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%87%D0%B0%20%28%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86%29
|
Салча (Галац)
|
Салча (Галац)
Салча — село у повіті Галац в Румунії. Входить до складу комуни Умбререшть.
Село розташоване на відстані 175 км на північний схід від Бухареста, 54 км на північний захід від Галаца, 142 км на схід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Національний склад населення села:
Примітки
Села повіту Галац
|
3464810
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%B0
|
Нульова висота
|
Нульова висота
«Нульова висота» — пригодницька драма режисера Говарда Гоукса, яка вийшла у 1936 році.
Сюжет
Старі приятелі Джейк Лі, Teкс Кларк і Діззі Девіс разом літали в армії під час Пергої світової війни майже 20 років по тому.
У ролях
Джеймс Кегні — Дізі Девіс
Пет О'Браєн — Джейк Лі
Джун Тревіс — "Томмі" Томас
Стюарт Ервін — Тексас Кларк
Ізабел Джуелл — Лу Кларк
Посилання
Фільми Говарда Гоукса
Фільми англійською мовою
Фільми 1936
Фільми США 1936
Чорно-білі фільми США
Драма
|
5258015
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Мадара (компанія)
|
Мадара (компанія)
Мадара — болгарська акціонерна компанія, заснована в 1991 році після трансформації КТА «Мадара», власника заводу «Мадара» в Шумені, який виробляв вантажівки «Мадара» (ліцензовані LIAZ) і ГАЗ.
Історія
Рішення про створення заводу вантажівок «Мадара» поклало офіційний початок болгарській автомобільній промисловості.
Будівництво підприємства почалося за допомогою радянських фахівців поблизу Шумена в 1954 році. На момент відкриття в 1957 році воно мало ливарний, ковальсько-пресовий і механічний цехи . Того ж року тут почалося виробництво автозапчастин, таких як клапани, вали та шестерні.
На початку 1960-х років за участю інженерної бригади московського автомобільного заводу «ЗІЛ» почалося розширення заводу, реорганізація роботи та створення складальних ліній.
У 1963 році було освоєно виробництво передніх мостів, а в 1965 році — задніх мостів для вантажівок ГАЗ-51, а незабаром після цього в Шумені почали виготовляти мости для радянських вантажних автомобілів ГАЗ-53А. Невдовзі ця продукція стала головним пріоритетом заводу і практично зайняла близько 50 % його виробничих потужностей.
На початку 1966 року на Мадарському заводі було прийнято рішення про початок складання радянських вантажівок ГАЗ. У той час, крім переднього і заднього мостів, тут також випускалося самохідне шасі типу 22 — малопотужний універсальний чотириколісний тягач вантажопідйомністю 1 тонна.
У травні 1967 року в Шумені була виготовлена перша серія з 5 вантажівок ГАЗ-53А (спочатку вони пропонувалися в Болгарії під назвою Rila 7, але не зуміли закріпитися в серійному виробництві заводу). До кінця 1967 року на заводі було зібрано 200 одиниць.
До 1968 року з заводу вже виходило 200 вантажівок на місяць, а у вересні того ж року був введений в експлуатацію новий складальний цех, розташований на площі 80 акрів.
У вересні 1969 року завод «Мадара» дебютував на міжнародному ярмарку в Пловдиві, де показав чотири моделі — базовий ГАЗ-53А, два його варіанти (з подовженим шасі і самоскидом) і дослідну модель, оснащену з дизельним двигуном болгарського виробництва потужністю 80 к.с., виготовленим за ліцензією Perkins на варненському моторному заводі «Василь Коларов». Разом з ними на цьому ж виставковому стенді були виставлені і дві вантажівки Skoda-LIAZ, збірка яких також була освоєна наступного року в Шумені.
У жовтні 1969 року зі складального цеху в Шумені вийшов 5-тисячний вантажний автомобіль ГАЗ, зібраний у Болгарії.
4 лютого 1970 року Чехословаччина і Болгарія підписали 10-річну угоду про співпрацю у виробництві вантажівок. Через рік було підписано довгострокову угоду між ДСО «Автопром» і Генеральною дирекцією чехословацьких автомобільних заводів на виробництво задніх мостів вантажних автомобілів.
У 1980 році «Мадара» прийняло на озброєння новий тип задніх мостів МП, якими оснащувався сучасний ЛІАЗ серії 100.
Нова модель ЛІАЗ має 6-циліндровий турбований двигун з безпосереднім уприскуванням. Перші пробні випробування зійшли з конвеєра Madara наприкінці 1980 року.
17 липня 1981 року в Шумені була підписана нова угода про співробітництво в галузі машинобудування між Чехословаччиною та Болгарією, яка охоплювала період 1981—2000 років, згідно з якою Болгарія стала найбільшим, а після 1983 року єдиним виробником передні, середні та задні мости двигуна до вантажних автомобілів ЛІАЗ. Там також планується, що до середини 1980-х Madara виготовить близько 130 тис. мостів для потреб обох країн і збере 15 тис. вантажівок, 2 тис. з яких будуть нової моделі 100.
Виробництво так званих «старих» вантажівок було остаточно припинено в 1988 році, до того часу було зібрано лише кілька невеликих серій нового тягача ЛІАЗ 100.471. У 1987 році була освоєна збірка ЛІАЗ 100.050, а через рік — пізніше в Шумен почали збирати всі моделі серії 110, такі як 110.010, 110.030, 110.850 і тягачі для міжнародних перевезень 110.471 і 110.551, максимальна потужність яких досягає 290 і 305. к.с. відповідно.
На початку 1989 року «Мадара» освоїла виробництво самоскидів ЛІАЗ 150 260, а в кінці того ж року перші самоскиди з подвійною передачею типу 151, а також перші 1000 одиниць ГАЗ-66.
З цього періоду середньорічне виробництво на Мадарському заводі включає близько 3000 вантажівок ГАЗ-53А та ще 3200 ЛІАЗів.
У 1991 році «Мадара» було перетворено в акціонерне товариство, а в 1999 році комбінат було приватизовано і 85 % його акцій стало власністю компанії SFK Ltd. На той час завод мав кілька цехів, які займали 246 000 м² і відкриту площу ще 710 000 м².
У той період середня ціна вантажівки ЛІАЗ-Мадара становила близько 55 000 доларів, але до 2000 року вона була знижена на 7-10 % залежно від типу модернізації. Цей стратегічний крок із залучення нових клієнтів не приніс очікуваного результату, і виробництво вантажівок у Шумені впало до критичної позначки в 40 проданих одиниць за весь 2000 рік. Водночас виробництво ЛІАЗ 100 у самій Чехії скоротилося. було зупинено.
Фабрика працює і сьогодні. Асортимент продукції — навісне сільськогосподарське обладнання.
Посилання
Офіційний сайт
«Мадара» АД (Шумен) — карта і структура
ТОВ «Мадара ЗКВ»
Компанія «Мадара» АД, БГ Роботодавець
Засновані в Болгарії 1958
Виробники вантажних автомобілів
|
2948646
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%BB%D1%8F%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Тарново (Підляське воєводство)
|
Тарново (Підляське воєводство)
Тарново — село в Польщі, у гміні Мястково Ломжинського повіту Підляського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ломжинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ломжинського повіту
|
659708
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%9B%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BD-%D0%B4%D0%B5-%D0%9C%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%8C%D1%94
|
Сен-Лоран-де-Мортьє
|
Сен-Лоран-де-Мортьє — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Пеї-де-ла-Луар, департамент Маєнн. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет був розташований на відстані близько 250 км на південний захід від Парижа, 100 км на північний схід від Нанта, 38 км на південний схід від Лаваля.
Історія
1 січня 2019 року Сен-Лоран-де-Мортьє, Аржантон-Нотр-Дам, Б'єрне i Сен-Мішель-де-Фен було об'єднано в новий муніципалітет Б'єрне-ле-Віллаж.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 80 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 211,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Посилання
Сен-Лоран-де-Мортьє на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Маєнн
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Маєнн
|
2787484
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%BE
|
Янішево
|
Янішево
Населені пункти та їхні частини
Янішево — село в гміні Любранець Влоцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства
Янішево — село в гміні Хростково Ліпновського повіту Куявсько-Поморського воєводства
Янішево — село в гміні Пельплін Тчевського повіту Поморського воєводства
Янішево — село в гміні Понець Гостинського повіту Великопольського воєводства
Янішево — осада в гміні Сорквіти Мронґовського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства
Янішево — осада в гміні Понець Гостинського повіту Великопольського воєводства
Примітки
|
2653694
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oberndorf%20bei%20Salzburg
|
Oberndorf bei Salzburg
|
Oberndorf bei Salzburg (Central Bavarian: Owerndorf ba Såizburg) is a small city in the Austrian state of Salzburg, about 17 km (11 mi) north of the City of Salzburg. It is situated on the river Salzach in the Flachgau district. Town privileges were granted on April 30, 2001.
History
The town across the Salzach is Laufen in Bavaria. The town was split in two in the wake of the Napoleonic Wars when the former Principality of the Salzburg Archbishops was divided in 1816 following the Congress of Vienna into a part taken by the Kingdom of Bavaria and a part taken by the Austrian Empire.
Silent Night
Oberndorf is famous worldwide as the birthplace of the carol Silent Night (German: Stille Nacht), which was first performed at Nikolauskirche, then the parish church, by the schoolmaster Franz Xaver Gruber and the young priest Joseph Mohr on Christmas Eve 1818, from where it spread out to the world. As in the 1890s several floods of the Salzach River destroyed large parts of Oberndorf, the church was finally demolished and a memorial chapel erected on its site in 1937. A full-scale replica of the memorial chapel, built in 1992, can be found in Frankenmuth, Michigan.
Transport
Oberndorf can be reached from Salzburg by S-Bahn rapid transit railway and the B 156 Lamprechtshausener Straße federal highway running from Salzburg toward Braunau am Inn.
Personalities
Leopold Kohr (1909–1994), economist, was born in Oberndorf
Benita Ferrero-Waldner, diplomat, born 1948 in Salzburg, but grew up in Oberndorf
Florian Wenninger, historian, born in Oberndorf in 1978
Georg Djundja (Social Democratic Party of Austria), first elected openly gay mayor in Austria.
Dominik Kraihamer (born 1989), racing driver
See also
Salzburg
Salzburgerland
References
External links
Silent Night Website
180 Years of "Silent Night"
Silent Night Museum
Cities and towns in Salzburg-Umgebung District
|
66783634
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ekaterina%20Kotrikadze
|
Ekaterina Kotrikadze
|
Ekaterina Kotrikadze
Yekaterina Besikiyevna Kotrikadze (Ekaterine Kotrikadze; born 23 March 1984) is a Georgian-Russian journalist and media manager, host of the TV Rain channel and the former head of the information service of the RTVI TV channel.
After having criticized the Russian president Vladimir Putin for having started the Russian invasion of Ukraine, she moved to Latvia for security reasons.
Early life
Ekaterina Kotrikadze was born in Tbilisi, Georgian Soviet Socialist Republic. In 2005 she graduated with honours from the Faculty of Journalism of Moscow State University.
Her mother died in the explosion of house number 19 on Guryanov Street in Moscow in 1999; their apartment was above the epicenter of the explosion.
Career
From 2003 to 2005, Ekaterina worked on the Dangerous Zone programme on the TVC channel.
In 2006 she returned to Georgia. The first place of work in Georgia was the Alania TV channel, where Kotrikadze started from the position of an ordinary reporter, having worked for three years. At the same time, in 2008, she began cooperation on the RTVI channel as a correspondent for Georgia. In 2009 she began working for the Russian radio station Echo of Moscow.
In October 2009, she became one of the founders of the Russian-language television channel the (FIC), which was created in Georgia. Ekaterina headed the information service and in 2011 she took the position of general director, in 2012 – chief editor of the information service.
In 2012, after the closure of the FIC channel, she accepted RTVi's invitation to become head of the information service and form the channel's editorial policy. In 2016, after Alexey Pivovarov joined the channel as general producer and editor-in-chief, she was appointed deputy editor-in-chief.
In February 2018, she accused Leonid Slutsky, a member of the Russian State Duma from the Liberal Democratic Party, of sexual harassment.
In April 2019, she was invited as a speaker on the topic of the safety of journalists at the international journalism festival in Perugia, Italy.
In June 2020, she went on maternity leave, and later left RTVi.
Since September 2020, she has been a host of the TV Rain channel.
Personal life
Ekaterina Kotrikadze's first husband was Egor Kuroptev. Her second husband was Alexey Zyunkin and the couple have a son, David.
In 2019, she married Russian journalist Tikhon Dzyadko. They have a son, Maxim.
Notes
References
1984 births
Living people
TV Rain
RTVI
Journalists from Georgia (country)
American journalists
American women journalists
Russian women journalists
Russian people of Georgian descent
Redkollegia award winners
People listed in Russia as foreign agents
|
2929407
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BA%20%28%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Радомек (Вармінсько-Мазурське воєводство)
|
Радомек (Вармінсько-Мазурське воєводство)
Радомек — село в Польщі, у гміні Ілава Ілавського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства. Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Ольштинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Ілавського повіту
|
1499816
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B6%D0%B0%D0%BE%20%D0%A1%D1%8E%D0%B9%20%28II%29
|
Чжао Сюй (II)
|
Чжао Сюй (II)
Чжао Сюй, храмове ім'я Чжецзун (4 січня 1077 —23 лютого 1100) — сьомий імператор династії Сун.
Життєпис
Походив з імператорського роду Чжао. Був сином імператора Чжао Сюя. Успадкував трон у 8-річному віці після смерті батька. Фактично державою як регентка правила імператриця Гао-тайхоу — мати покійного імператора. Ще до свого приходу до влади вона активно включилась до гострої внутрішньої боротьби з приводу реформ, що проводились на той час з ініціативи Ван Аньши та його прибічників. Її симпатії були на боці противників реформ, тож вона разом із іншими імператорськими родичами домоглась відставки Ван Аньши й поступового відновлення старих порядків. У зовнішній політиці Гао дотримувалась тактики поступок сусідам і передала низку територій на північному заході державі Західна Ся.
Після смерті регентки 1093 року Чжецзун змінив вектор зовнішньої політики, звільнивши та заславши до віддалених провінцій лідерів консерваторів Сима Гуана, Су Ши й Су Че. Імператор віддав перевагу реформаторам, прихильникам Ван Аньши. У зовнішній політиці почався перехід до спротиву зазіханням держави Західна Ся. Було здійснено низку успішних походів, завдяки чому було відвойовано китайські землі, а противник був змушений піти на укладання вигідного для Сун мирного договору.
Водночас за ініціативи Чжецзуна було послаблено податковий тиск на селян, орендарів землі, пом'якшено покарання за кримінальні злочини. 1098 року було створено спеціальне управління, що займалось організацією притулків для старих і безхатьків. Чжао Сюй вважається одним з найгуманіших серед усіх імператорів династії Сун.
Помер Чжецзун після тривалої застуди 23 лютого 1100 року. Трон після того успадкував його брат Чжао Цзі.
Девізи правління
Юанью (元祐) 1086—1094
Шаошен (紹聖) 1094—1098
Юаньфу (元符) 1098—1100
Примітки
Джерела
TWITCHETT, Denis; SMITH, Paul Jakov. The Cambridge History of China, Vol. 5 Part One: The Sung China and Its Precursors, 907—1279 AD. 1. vyd. Cambridge, New York, Melbourne, Madrid, Cape Town, Singapore, Sao Paulo, Delhi: Cambridge University Press, 2009. 1128 s. ISBN 0521812488, 978-0521812481
Правителі XI століття
|
16407905
|
https://en.wikipedia.org/wiki/W%C3%A2nswert
|
Wânswert
|
Wânswert is a village in Noardeast-Fryslân in the province of Friesland, the Netherlands. It had a population of approximately 193 in January 2017. Before 2019, the village was part of the Ferwerderadiel municipality.
History
The village was first mentioned in the 13th century as Wandelswert, and means "terp of Wandilo." Wânswert is a terp (artificial living mound) village dating from several centuries before Christ. The choir of the Dutch Reformed church dates from 1335. The nave and tower were built in the 16th century.
In 1840, Wânswert was home to 343 people. The polder mill De Victor was built in 1867 and was built to replace six small windmill and three tjaskers. It was restored between 1975 and 1977, and since 2006 serves as a backup and sometimes aid to the pumping station. In the late-19th century, the southern side of the terp was excavated.
Gallery
Notable people
(1949–2021), painter.
References
External links
Noardeast-Fryslân
Populated places in Friesland
|
1699087
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D0%B6%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%201927%29
|
Коледж (фільм, 1927)
|
Коледж (фільм, 1927)
Коледж — американська німа чорно-біла комедія Джеймса Хорна 1927 року.
Сюжет
Це комедія про старанного студента Рональда, якому його кохана дівчина поставила умову: або ти станеш більш спортивним, або я до тебе ніколи не підійду!
У ролях
Енн Корнуолл — дівчина
Флора Бремлі — її хлопець
Гарольд Гудвін — конкурент
Шнітц Едвардс — декан
Карл Харбо — тренер команди
Сем Кроуфорд — тренер з бейсболу
Флоренс Тернер — мати
Бастер Кітон — син
Посилання
College на сайті Internet Movie Database
Фільм онлайн College на сайті Internet Archive
College на сайті AllMovie
Фільми США 1927
Чорно-білі фільми
Німі фільми США
Кінокомедії США
Фільми-драми США
Спортивні фільми США
Фільми Joseph M. Schenck Productions
Спортивні кінокомедії
Фільми про бейсбол
Фільми англійською мовою
Фільми, дія яких відбувається у вищих навчальних закладах
|
1047550
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Unbreakable%20%28%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%BE%D0%BC%20Backstreet%20Boys%29
|
Unbreakable (альбом Backstreet Boys)
|
Unbreakable (альбом Backstreet Boys)
Unbreakable — шостий студійний альбом гурту Backstreet Boys. Виданий 24 жовтня 2007 року лейблом Jive. Альбом дебютував в чарті Billboard 200 під номером 7 і в перший тиждень розійшовся тиражем понад 500 тис. примірників по всьому світу. Unbreakable отримав статус платинового диска в Японії і був проданий у цій країні тиражем понад 400 тис. примірників. У цей час тираж альбому становить 1 700 000 примірників у всьому світі.
Список пісень
Чарти
Щотижневі чарти
Сертифікації
Примітки
Посилання
Allmusic :огляд
Rolling Stone огляд
Virgin Media огляд
Альбоми Backstreet Boys
Музичні альбоми англійською мовою
|
800012
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/426%20%D0%93%D1%96%D0%BF%D0%BF%D0%BE
|
426 Гіппо
|
426 Гіппо (426 Hippo) — астероїд головного поясу, відкритий 25 серпня 1897 року Огюстом Шарлуа у Ніцці.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,197.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (401-500)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1897
Головний пояс астероїдів
Астрономічні об'єкти, відкриті Огюстом Шарлуа
|
18971043
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Maksymilian%C3%B3w
|
Maksymilianów
|
Maksymilianów may refer to the following places:
Maksymilianów, Poddębice County in Łódź Voivodeship (central Poland)
Maksymilianów, Tomaszów Mazowiecki County in Łódź Voivodeship (central Poland)
Maksymilianów, Świętokrzyskie Voivodeship (south-central Poland)
Maksymilianów, Radom County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Maksymilianów, Węgrów County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Maksymilianów, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
|
3416422
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Acanthus%20%28ornament%29
|
Acanthus (ornament)
|
Acanthus (ornament)
The acanthus is one of the most common plant forms to make foliage ornament and decoration in the architectural tradition emanating from Greece and Rome.
Architecture
In architecture, an ornament may be carved into stone or wood to resemble leaves from the Mediterranean species of the Acanthus genus of plants, which have deeply cut leaves with some similarity to those of the thistle and poppy. Both Acanthus mollis and the still more deeply cut Acanthus spinosus have been claimed as the main model, and particular examples of the motif may be closer in form to one or the other species; the leaves of both are, in any case, rather variable in form. The motif is found in decoration in nearly every medium.
The relationship between acanthus ornament and the acanthus plant has been the subject of a long-standing controversy. Alois Riegl argued in his Stilfragen that acanthus ornament originated as a sculptural version of the palmette, and only later began to resemble Acanthus spinosus.
Greek and Roman
In ancient Roman and ancient Greek architecture acanthus ornament appears extensively in the capitals of the Corinthian and Composite orders, and applied to friezes, dentils and other decorated areas. The oldest known example of a Corinthian column is in the Temple of Apollo Epicurius at Bassae in Arcadia, c. 450–420 BC, but the order was used sparingly in Greece before the Roman period. The Romans elaborated the order with the ends of the leaves curled, and it was their favourite order for grand buildings, with their own invention of the Composite, which was first seen in the epoch of Augustus. Acanthus decoration continued in popularity in Byzantine, Romanesque, and Gothic architecture. It saw a major revival in the Renaissance, and still is used today.
The Roman writer Vitruvius (c. 75 – c. 15 BC) related that the Corinthian order had been invented by Callimachus, a Greek architect and sculptor who was inspired by the sight of a votive basket that had been left on the grave of a young girl. A few of her toys were in it, and a square tile had been placed over the basket, to protect them from the weather. An acanthus plant had grown through the woven basket, mixing its spiny, deeply cut leaves with the weave of the basket.
Byzantine
Some of the most detailed and elaborate acanthus decoration occurs in important buildings of the Byzantine architectural tradition, where the leaves are undercut, drilled, and spread over a wide surface. Use of the motif continued in Medieval art, particularly in sculpture and wood carving and in friezes, although usually it is stylized and generalized, so that one doubts that the artists connected it with any plant in particular. After centuries without decorated capitals, they were revived enthusiastically in Romanesque architecture, often using foliage designs, including acanthus. Curling acanthus-type leaves occur frequently in the borders and ornamented initial letters of illuminated manuscripts, and are commonly found in combination with palmettes in woven silk textiles. In the Renaissance classical models were followed closely, and the acanthus becomes recognisable again in large-scale architectural examples. The term is often also found describing more stylized and abstracted foliage motifs, where the similarity to the species is weak.
Gallery
See also
Arabesque (European art)
Palmette
Notes
References
Further reading
External links
Ancient Greek architecture
Ornaments
Visual motifs
|
2095747
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%80%D1%83%D0%B1%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA
|
Врубівник
|
Врубівник — пасажирська зупинна залізнична платформа Лиманської дирекції Донецької залізниці (з грудня 2014 р. Придніпровська залізниця) на лінії Рутченкове — Покровськ.
Розташована в селищі Острівське, Покровський район, Донецької області між станціями Красногорівка (11 км) та Роя (4 км).
Через військову агресію Росії на сході України транспортне сполучення припинене.
Зупинку Врубівник було обладнано після Другої світової війни біля селища Острівське на перегоні Гострий – Роя. Отримала найменування від назви місцевого радгоспу (700 га землі). Власне, врубівник – це професія шахтаря, який робив вруб – вузьку щілину між вугіллям і породою з метою полегшення відділення вугілля від масиву. Місцевість навколо селища в середині ХХ століття була відомою своїми шахтами (див. старі шахти Курахівки), то ж назва радгоспу, а з ним – і зупинки, - цілком закономірна.
Примітки
Джерела
Зупинні пункти Донецької залізниці
Транспорт Курахового
Зупинні пункти Донецької області
|
2044691
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D1%82%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD
|
Єткульський район
|
Єткульський район — адміністративно-територіальна одиниця і муніципальне утворення в Челябінській області Росії.
Адміністративний центр — село Єткуль.
Географія
Площа - 2 525 км², сільськогосподарські угіддя - 104,6 тис. га.
Історія
Утворено 1 березня 1924 р, з 1959 по 1965 район приєднувався до Єманжелинського та Увельського районів, а з 12 січня 1965 року знову став Єткульським.
Єткульський район було утворено у 1924 році. Єткульська фортеця з'явилася на башкирських землях в 1737 році як військовий транзитний пункт і одночасно сторожовий оборонний форпост. На гербі Єткульського району зображені кам'яна стіна, що уособлює фортецю, - символ надійності та самостійності, і вежа - знак захисту, оборони, потужності, із закритими воротами і флюгером.
Єткульський район розташований в двох фізико-географічних зонах: Уральської гірської та Західно-Сибірської низинній, в зоні лісостепу, на південь від Челябінська. Мармуровий кар'єр та красиві озера - головні визначні пам'ятки Єткульського району.
У 42 населених пунктах проживає 30,3 тисячі чоловік. На території району проживають росіяни (85% від загального населення), а також башкири, українці, татари, німці, білоруси, мордва, казахи та представники інших народностей.
Економіка
Промисловість представлена видобутком і переробкою будівельних матеріалів (ЗАТ «Коелгамрамор» та інші підприємства), видобутком золота («Єткульзолото»). На Уральському машинобудівному заводі виробляються і ремонтуються бульдозери і грейдери, освоюється збірка трактора класу 10 тонн з комплектуючих, одержуваних з інших заводів. Єткульська «Сільгосптехніка» займається ремонтом сільськогосподарського обладнання, є невеликі підприємства автосервісу. Два заводи в системі Єманжелинськ ДРСУ виробляють чорнощебеночний асфальт та асфальтобетон.
Сільськогосподарські підприємства виробляють молоко, м'ясо, зерно, яйця, картоплю та овочі. Значна частина полів зайнята кормовими культурами. Крім того, ЗАТ СПП «Коелгінське» вирощує племінну худобу, насіння зернових та ріпаку. Єткульський племптахзавод та Єманжелинськ племрепродуктор Челябінської птахофабрики спеціалізуються на виробництві племінного і товарного яйця, а Бектишська птахофабрика виробляє м'ясо і м'ясопродукти. Єткульський сирзавод виробляє сир і сметану. Істотна в районі також роль селянсько-фермерських господарств.
Ресурси Інтернету
Офіційний сайт Єткульського муніципального району
Райони Челябінської області
|
3831398
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bisoca
|
Bisoca
|
Bisoca is a commune in the north of Buzău County, Muntenia, Romania. It is composed of eight villages: Băltăgari, Bisoca, Lacurile, Lopătăreasa, Pleși, Recea, Sările, and Șindrila.
The commune is traversed on the northern side by the river Râmnicul Sărat, which has its source in nearby Jitia, Vrancea County.
References
Communes in Buzău County
Localities in Muntenia
|
72353892
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fraxinus%20greggii
|
Fraxinus greggii
|
Fraxinus greggii, the littleleaf ash or Gregg's ash, is a species of flowering plant in the family Oleaceae, native to Texas and Mexico. A xerophytic shrub or scrubby tree reaching , it is suitable for screens and containers. There is a cultivar, 'Libby Davison'.
Subtaxa
The following varieties are accepted:
Fraxinus greggii var. greggii – Texas, northeastern Mexico
Fraxinus greggii var. nummularis – Texas, northwestern, northeastern, and southwestern Mexico, and Veracruz
References
greggii
North American desert flora
Flora of Texas
Flora of Northwestern Mexico
Flora of Northeastern Mexico
Flora of Southwestern Mexico
Flora of Veracruz
Plants described in 1877
|
2870622
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%B2
|
Реймонтув
|
Реймонтув — село в Польщі, у гміні Стшельці Кутновського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Плоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Кутновського повіту
|
4324656
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%8F%20%D0%A1%D1%83%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%88%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%96
|
Ія Сухіташвілі
|
Ія Сухіташвілі (29 серпня, 1980, Тбілісі, СРСР) — грузинська акторка театру і кіно.
Біографія
Ія Сухіташвілі народилася 29 серпня 1980 року у Тбілісі. У 2001 році Ія закінчила Тбіліський театральний інститут ім. Шота Руставелі. Після закінчення інституту Сухіташвілі почала працювати у Грузинському державному академічному театрі імені Шота Руставелі.
Фільмографія
Горизонт (2018)
Початок (2020)
Нагороди
1997 Монако — Головний приз спектаклю «Незвичайне диво».
2000 Гран-Прі Театрального Товариства Грузії «Золота маска» — «Краща молода актриса» «Ромео і Джульєтта»
2002 Премія Театрального Товариства Грузії «Краща вистава» — «Гамлет»
2020 «Срібна мушля» — за роль у фільмі «Початок» Деї Кулумбегашвілі
Джерела
Ia Sukhitashvili — IMDb , imdb.com
Ия Сухиташвили , proficinema.ru
Грузинські акторки
Акторки
|
1827682
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Male%20reproductive%20system
|
Male reproductive system
|
Male reproductive system
The male reproductive system consists of a number of sex organs that play a role in the process of human reproduction. These organs are located on the outside of the body, and within the pelvis.
The main male sex organs are the penis and the scrotum, which contains the testicles that produce semen and sperm, which, as part of sexual intercourse, fertilize an ovum in the female's body; the fertilized ovum (zygote) develops into a fetus, which is later born as an infant.
The corresponding system in females is the female reproductive system.
External genitalia
Penis
The penis is an intromittent organ with a long shaft, an enlarged bulbous-shaped tip called the glans and its foreskin for protection. Inside the penis is the urethra, which is used to ejaculate semen and to excrete urine. Both substances exit through the meatus.
When the male becomes sexually aroused, erection occurs because sinuses within the erectile tissues of the penis (corpora cavernosa and corpus spongiosum) become filled with blood. The arteries of the penis are dilated while the veins are compressed so that blood flows into the erectile cartilage under pressure. The penis is supplied by the pudendal artery.
Scrotum
The scrotum is a sac of skin that hangs behind the penis. It holds and protects the testicles. It also contains numerous nerves and blood vessels. During times of lower temperatures, the cremaster muscle contracts and pulls the scrotum closer to the body, while the dartos fascia gives it a wrinkled appearance; when the temperature increases, the cremaster and dartos fascia relax to bring down the scrotum away from the body and remove the wrinkles respectively.
The scrotum remains connected with the abdomen or pelvic cavity through the inguinal canal. (The spermatic cord, formed from spermatic artery, vein and nerve bound together with connective tissue passes into the testis through inguinal canal.)
Internal genitalia
Testicles
The testicles are two gonads that produce sperm by meiotic division of germ cells within the seminiferous tubules, and synthesize and secrete androgens that regulate the male reproductive functions. The site of production of androgens is the Leydig cells that are located in the interstitium between seminiferous tubules.
Epididymides
The epididymis is a long whitish mass of tightly coiled tube. The sperm that are produced in the seminiferous tubules flow into the epididymis. During passage via the epididymis, the sperm undergo maturation and are concentrated by the action of ion channels located on the apical membrane of the epididymis.
Vasa deferentia
The vas deferens, which is also known as the sperm duct, is a thin tube approximately long that starts from the epididymis to the pelvic cavity. It carries the spermatozoa from the epididymis to the ejaculatory duct.
Accessory glands
Three accessory glands provide fluids that lubricate the duct system and nourish the sperm cells.
Seminal vesicles: two glands behind the bladder that secrete many of the semen's components.
Prostate gland: a gland located below the bladder that produces seminal fluid and helps regulate urine flow.
Bulbourethral glands: add fluid to semen during ejaculation (pre-ejaculate).
Development
The embryonic and prenatal development of the male reproductive system is the process whereby the reproductive organs grow, mature and are established. It begins with a single fertilized egg and culminates 38 weeks later with the birth of a male child. It is a part of the stages of sexual differentiation. The development of the male reproductive system coincides with the urinary system. Their development can also be described together as the development of the urinary and reproductive organs.
Sexual determination
Sexual identity is determined at fertilization when the genetic sex of the zygote has been initialized by a sperm cell containing either an X or Y chromosome. If this sperm cell contains an X chromosome it will coincide with the X chromosome of the ovum and a female child will develop. A sperm cell carrying a Y chromosome results in an XY combination, and a male child will develop.
Genetic sex determines whether the gonads will be testes or ovaries. In the developing embryo if the testes are developed, it will produce and secrete male sex hormones during late embryonic development and cause the secondary sex organs of the male to develop.
Other embryonic reproductive structures
The structures are masculinized by secretions of the testes:
urogenital sinus
genital tubercle
urogenital folds
cloacal membrane
labioscrotal folds
The prostate gland derives from the urogenital sinus, and the other embryonic structures differentiate into the external genitalia. In the absence of testicular secretions, the female genitalia are formed.
External structures
At six weeks post-conception, the differentiation of the external genitalia in the male and female has not taken place. At eight weeks, a distinct phallus is present during the indifferent stage. By the 10th-12th week, the genitalia are distinctly male or female being and derived from their homologous structures. At 16 weeks post-conception, the genitalia are formed and distinct.
The masculinization of the embryonic reproductive structures occurs as a result of testosterone secreted by the embryonic testes. Testosterone, however, is not the active agent within these organs. Once inside the target cells, testosterone is converted by means of an enzyme called 5α-reductase into the dihydrotestosterone (DHT). DHT mediates the androgen effect in these organs.
Testes
At nine weeks, male differentiation of the gonads and the testes is well underway. Internal changes include the formation of the tubular seminar Chris tubules in the rete testis from the primary sex cord. Developing on the outside surface of each testis is a Phibro muscular cord called the gubernaculum. This structure attaches to the inferior portion of the testis and extends to the labial sacral fold of the same side at the same time, a portion of the embryonic mesonephric duct adjacent to the testis becomes attached and convoluted informs the epididymis. Another portion of the mesonephric duct becomes the ductus deferens.
The seminal vesicles form from lateral outgrowths of the caudal and of each mesonephric duct the prostate gland arises from an Indo dermal outgrowth of the urogenital sinus the bulbourethral glands develop from outgrowths in the membrane-like portion of the urethra.
The descent of the testes to its final location at the anterior abdominal wall, followed by the development of the gubernaculum, which subsequently pulls and translocates the testis down into the developing scrotum. Ultimately, the passageway closes behind the testis. A failure in this process can cause indirect inguinal hernia or an infantile hydrocoele. The testes descend into the scrotal sac between the sixth and 10th week. Descent does not occur until about the 28th week when compared to when canals form and the abdominal wall provides openings from the pelvic cavity to the scrotal sac. The process by which a testis descends is not well understood but it seems to be associated with the shortening of the gubernaculum. This is attached to the testis and extends through the inguinal canal to the wall of the scrotum as a testis. It carries with it the ductus deference, which are testicular vessels and nerves, a portion of the abdominal muscle, and lymph vessels. All of the structures remain attached to the testis and form what is known as the spermatic cord. By the time the testis is in the scrotal sac, the gubernaculum is no more than a remnant of scar like tissue.
External genitalia
The external genitalia of the male is distinct from those of the female by the end of the ninth week. Prior to that, the genital tubercle in both sexes is a phallus. The urethral groove forms on the ventral surface of the phallus early in development during the differentiation of the external genitalia. This is caused by the androgens produced and secreted by the testes. Androgen induced development causes the elongation and differentiation of the phallus into a penis, a fusion of the urogenital folds surrounding the urethral groove along the ventral surface of the penis, and a midline closure of the labioscrotal folds. This closure forms the wall of the scrotum the external genitalia. The external genitalia are completely formed by the end of the 12th week.
At birth, the development of the prepubertal male reproductive system is completed. During the second trimester of pregnancy, testosterone secretion in the male declines so that at birth the testes are inactive. Gonadotropin secretion is low until the beginning of puberty.
Summary
The genetic sex is determined by whether a Y bearing or next bearing sperm fertilizes the open; the presence or absence of a Y chromosome in turn determines whether the gonads of the embryo will be testes or ovaries; and the presence or absence of testes, finally, determines whether the sex accessory organs and external genitalia will be male or female. This sequence is understandable in light of the fact that both male and female embryos develop within the maternal environment - high in estrogen secreted by the mother's ovaries and the placenta. If estrogen determined the gender, all embryos would become feminized.
Puberty
During puberty, increased gonadotropin secretion stimulates a rise in sex steroids creation from the testes. The increased secretion of testosterone from the testes during puberty causes the male secondary sexual characteristics to be manifested.
Male secondary sex characteristics include:
Growth of body hair, including underarm, abdominal, chest hair and pubic hair.
Growth of facial hair.
Enlargement of larynx (Adam's apple) and deepening of voice.
Increased stature; adult males are taller than adult females, on average.
Heavier skull and bone structure.
Increased muscle mass and strength.
Broadening of shoulders and chest; shoulders wider than hips.
Increased secretions of oil and sweat glands.
Secondary development includes the increased activity of the eccrine sweat glands and sebaceous glands along with the darkening of the skin in the scrotal region.
Clinical significance
Chromosomal abnormalities
Chromosomal abnormalities can occur during fertilization impacting the development of the male reproductive system. The genotype of the male consists of a Y chromosome paired with an X chromosome. Female sex is determined by the absence of a Y chromosome. Some individuals are male who have the XX male syndrome and androgen insensitivity syndrome. This occurs when one X chromosome contains a segment of the Y chromosome, which was inserted into the X chromosome of the father's sperm. Rarely females are born with the XY genotype. They are found to be missing the same portion of the Y chromosome as was inserted into the chromosome of XX males. The gene for sexual differentiation in humans, called the testis determining factor (TDF), is located on the short arm of the Y chromosome. The presence or absence of the Y chromosome determines whether the embryo will have testes or ovaries. An abnormal number of sex chromosomes (aneuploidy) can occur. This includes Turner's syndrome - a single X chromosome is present, Klinefelter's syndrome - two X chromosomes and a Y chromosome are present, XYY syndrome and XXYY syndrome. Other less common chromosomal arrangements include: triple X syndrome, 48, XXXX, and 49, XXXXX.
The observable, visual differences become apparent between male or the female reproductive organs are not seen initially. Maturation continues as the medial aspect of each mesonephros grows to form the genital ridge. The genital ridge continues to grow behind the developing peritoneal membrane. By week six, string-like cell congregations called primitive sex cords form within the enlarging genital ridge. Externally, a swelling called the genital tubercle appears above the cloacal membrane.
External distinctions are not observed even by the eighth week of pre-embryonic development. This is the indifferent stage during which the gonads are relatively large and have an outer cortex of primitive sex cords and an inner medulla.
Specialized primordial germ cells are forming and migrating from the yolk sac to the embryonic gonads during week eight and nine. These are the spermatogonia in the developing male. Before seven weeks after fertilization, the gonads have the potential to become either testes or ovaries. Reproductive sex organs for both male and female are derived from the same embryonic tissues and are considered homologous tissues or organs.
After the testes have differentiated, male sex hormones, called androgens, are secreted from interstitial cells (cells of Leydig). The major androgens secreted by these cells is testosterone and secretion begins 8 to 10 weeks after conception. Testosterone secretion reaches a peak at 12 to 14 weeks, and declines to very low levels by the end of the second trimester (about 21 weeks). Levels are the barely detectable 4–6 months of age postnatal. High levels of testosterone will not appear again until the time of puberty.
Internal accessory sex organs to develop and most of these are derived from two systems of embryonic ducts. Male accessory organs are derived from mesonephric (wolfian) ducts. The developing tubules within the testes secretes a polypeptide Müllerian inhibition factor (MIF). MIF causes the regression of the paramesonephritic ducts 60 days after fertilization. Testosterone secretion by the interstitial cells of the testes then causes the growth and development of the mesonephric ducts into male secondary sex organs. The Müllerian ducts atrophy, but traces of their anterior ends are represented by the appendices testis (hydatids of Morgagni of the male), while their terminal fused portions form the utriculus on the floor of the prostatic urethra. This is due to the production of anti-Müllerian hormone by the Sertoli cells of the testes.
Gallery
See also
Evolution of sexual reproduction
Male infertility
Oncofertility
Reproductive system
Spermatogenesis
References
Bibliography
|
796814
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%B9
|
Косплей
|
Косплей
— один із видів перформансу, який полягає у відображенні в режимі реального часу певних відомих персонажів чи ідей за допомогою костюму та характерних аксесуарів. Сучасний косплей виник в Америці у середовищі фанатів аніме та манґи; саме тому зазвичай головним джерелом такого перевтілення є манґа, аніме, відеоігри, токусацу або історичні фільми про самураїв. Іншими прототипами можуть бути j-rock/j-pop-гурти, представники Visual Kei тощо.
Учасники косплею ототожнюють себе з якимось персонажем, називаються його ім'ям, носять аналогічний одяг, використовують аналогічні мовні звороти. Часто під час косплею розігрується рольова гра. Костюми зазвичай шиють самостійно, однак вони також можуть бути замовлені в ательє чи куплені готовими (в Японії, наприклад, виробництво костюмів і аксесуарів доволі добре налагоджене), хоча це для косплею нехарактерне.
Див. також
Перформанс
Терміни аніме та манґи
Посилання
Косплей-шоу
О косплее…
USSR cosplay
Cosplay.com
Рольові ігри
Мистецтво Японії
Отаку
Фендом
|
21822489
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kotowo%2C%20Warmian-Masurian%20Voivodeship
|
Kotowo, Warmian-Masurian Voivodeship
|
Kotowo, Warmian-Masurian Voivodeship
Kotowo is a village in the administrative district of Gmina Lidzbark Warmiński, within Lidzbark County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately north-east of Lidzbark Warmiński and north of the regional capital Olsztyn.
References
Kotowo
|
4134967
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%8Csh%C5%AB%2C%20Iwate
|
Ōshū, Iwate
|
Ōshū, Iwate
is a city located in Iwate Prefecture, Japan. , the city had an estimated population of 114,620 and a population density of 120 persons per km2 in 45,728 households. The total area of the city is . Ōshū is famous for its Maesawa Beef, numerous festivals, historic temples and shrines and Fujiwara no Sato, a theme park and movie lot based on the exploits of the Northern Fujiwaras in the 12th century. Many famous people claim Ōshū as their home, including Ichiro Ozawa, the long-time leader of the Democratic Party of Japan.
Geography
Ōshū is located in the south-central portion of Iwate Prefecture, bordered by the Akita Prefecture to the west. At 993.35 square kilometers, Ōshū is the second largest municipality in Iwate Prefecture in terms of land area. The city lies in a fertile plain straddling the Kitakami River and rises to the Ōu Mountains in the west and the Kitakami Mountains to the east. The city's highest point is Mt. Yakeishi-dake at 1,548 meters in the Ōu Mountains. The northern boundary is marked by the Isawa River while the Koromogawa River marks the southern border. Ishibuchi Dam creates a reservoir on the upper reaches of the Isawa River near Mt. Yakeishi-dake.
Neighboring municipalities
Iwate Prefecture
Hanamaki
Kitakami
Ichinoseki
Tōno
Hiraizumi
Sumita
Nishiwaga
Kanegasaki
Akita Prefecture
Higashinaruse
Climate
Ōshū has a humid subtropical climate (Köppen climate classification Cfa) or humid continental climate (Köppen climate classification Dfa) depending on the isotherm used with warm summers and cold winters. The average annual temperature in Ōshū is 10.4 °C. The average annual rainfall is 1278 mm with September as the wettest month and January as the driest month. The temperatures are highest on average in August, at around 24.2 °C, and lowest in January, at around -2.5 °C.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Ōshū peaked at around the year 2000, and has been in decline since.
History
The area of present-day Ōshū was part of ancient Mutsu Province, and has been settled since at least the Japanese Paleolithic period. Isawa is especially rich in Kofun Period remains from the 5th century. By the Nara period, Japanese hunters, trappers, settlers and itinerant missionaries were visiting and settling in this area, and coming into contact with the native Emishi people. In 729, Kokuseki-ji temple claims to have been established by the Buddhist priest Gyōki in a mountainous area to the east of the Kitakami River in what is now Mizusawa. In 776, two separate attacks were launched by the Yamato dynasty against the Emishi with little success. In June 787 Emishi cavalry led by Aterui and More surprised and routed a larger force of Japanese infantry in the Battle of Subuse (located in what is now part of Mizusawa). Despite these successes the Emishi could not hold out against the Japanese and in 802 Aterui and More surrendered and were beheaded. That same year Sakanoue no Tamuramaro, established Isawa Castle. Despite the victory the Japanese found if difficult to rule the territory directly. Six semi-autonomous districts were established along the Kitakami River. Eventually these came under the control of a powerful Emishi clan from Appi, the Abe clan. Early in the 11th century Abe no Yoritoki refused to pay taxes to the central government, led raiding parties south of the Koromo River, and generally ruled as an independent monarch. This led to the or Early Nine-Years War (1050 - 1062), in which Minamoto no Yoriyoshi reinforced by Kiyohara no Takenori from Dewa Province defeated the Abe clan. The area later came under the rule of the Kiyohara clan. Corrupt administration by the Kiyohara led to the Gosannen War (後三年合戦) or Latter Three Years' War (1083 - 1087) in which Minamoto no Yoshiie subdued the Kiyohara.
Fujiwara no Kiyohira, the founder of the Ōshū Fujiwara dynasty, was born in Fort Toyota which is now in the Iwayado area of Esashi. Around 1100, he relocated to Hiraizumi where he and his descendants ruled for nearly a hundred years.
In 1348, a Zen Buddhist priest named Mutei Ryōshō founded the temple of Shōbō-ji near Kokuseki-ji temple in Mizusawa. It is the third head temple of the Sōtō sect of Zen Buddhism and boasts the largest thatched roof in Japan.
During the Sengoku period, the area came under control of the powerful Date clan. During this period, Italian Jesuit missionaries regarded it as a kingdom. which they called "Voxu". Following the Battle of Sekigahara, the Tokugawa shogunate confirmed the area was part of Sendai Domain under Date Masamune. One of his retainers was a certain Juan Gotō who commanded Date Masamune's gun regiment at Osaka in 1614 and 1615. He was also a Kirishitan and established a church in the Fukuwara area of Mizusawa. After Christianity was outlawed in 1623 he went into hiding to escape capture. Foreign missionaries continued to visit the area in secret until December 1623 when the Jesuit Padre Diogo de Carvalho from Portugal was captured on the upper reaches of the Isawa River, sent to Sendai and forced to stand in the frozen Hirose River until he died in the early hours of what was then New Year's Day, namely February 19, 1624. There is a memorial to Juan Gotō in the Fukuwara area and many crypto-Christian remains can still be seen in that neighborhood.
Following the Meiji restoration, the area was assigned to Iwate Prefecture rather than Miyagi Prefecture as part of the governments efforts to break up former Sendai Domain, partly due to its role in opposing the Meiji government during the Boshin War. The town of Mizusawa was created within Isawa District on April 1, 1889, with the establishment of the modern municipalities system. It was raised to city status on April 1, 1954. The village of Esashi was likewise created on April 1, 1889, raised to town status on February 10, 1955, and to city status on November 3, 1958.
The city of Ōshū was established on February 20, 2006, from the merger of the cities Esashi and Mizusawa with the towns of Isawa and Maesawa, and the village of Koromogawa.
Government
Ōshū has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city legislature of 28 members. Ōshū, together with the city of Kanegasaki contributes five seats to the Iwate Prefectural legislature. In terms of national politics, the city is part of Iwate 3rd district of the lower house of the Diet of Japan.
Education
Graduate University for Advanced Studies – Iwate campus
Iwate University – Ōshū campus
Ōshū has 27 public elementary schools and 12 public middle schools operated by the city government and eight public high schools operated by the Iwate Prefectural Board of Education. The prefecture also operates one special education school.
Transportation
Railway
East Japan Railway Company (JR East) - Tōhoku Shinkansen
East Japan Railway Company (JR East) - Tōhoku Main Line
- -
Highway
– Maesawa SA, Mizusawa IC
Sister city relations
- Reutte, Tirol, Austria since June 2011
- Breitenwang, Tirol, Austria since June 2011
- Greater Shepparton, Victoria, Australia since March 1979
Local attractions
The sound of the Nambu Furin (wind chimes) at Mizusawa Station in Ōshū is designated as one of the 100 Soundscapes of Japan by the Ministry of the Environment
Tsunozuka Kofun, the northernmost keyhole-shaped kofun in Japan, a National Historic Site
Ōsuzukami Site, Jōmon period ruins, a National Historic Site
Isawa Castle, ruins of a Heian-period fortification, a National Historic Site
Shirotoridate ruins, Heian period settlement ruins, a National Historic Site
Notable people
Gotō Shinpei, politician
Saito Makoto, IJN admiral, politician and prime minister of Japan
Shiina Etsusaburo, diplomat, foreign minister
Keiji Kokuta, politician
Eiichi Ohtaki, musician, singer-songwriter
Tatsuya Yoshida, musician
Shohei Ohtani, professional baseball player
Oikawa Teruhisa, sumo wrestler
Maedagawa Katsu, sumo wrestler
Akiko Kuji, announcer, actress, and model
References
External links
Official Website
Cities in Iwate Prefecture
|
2837318
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BE%D0%BB%D1%8F%20%28%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Ґоля (Яроцинський повіт)
|
Ґоля (Яроцинський повіт)
Ґоля — село в Польщі, у гміні Ярачево Яроцинського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Яроцинського повіту
|
35309
|
https://en.wikipedia.org/wiki/AD%20100
|
AD 100
|
AD 100
AD 100 (C) was a leap year starting on Wednesday (link will display the full calendar) of the Julian calendar. In the Roman Empire, it was sometimes referred to as year 853 ab urbe condita, i.e., 853 years since the founding of Rome in 753 B.C. The denomination AD 100 for this year has been used since the early medieval period, when the Anno Domini calendar era became the prevalent method in Europe for naming years.
This year saw Pacores, the last king of the Indo-Parthian Kingdom, ascend to the throne. In the Americas, the Moche culture developed around this time, and Teotihuacan, a major city at the centre of modern-day Mexico, reached a population of around 60,000-80,000.
Events
By place
Roman Empire
Emperor Trajan and Sextus Julius Frontinus become Roman Consuls.
Bricks become the primary building material in the Roman Empire.
Pliny the Younger advances to consulship, giving his panegyric on Trajan in the process.
The Roman Army reaches 300,000 soldiers.
Titus Avidius Quietus' rule as governor of Roman Britain ends.
Timgad (Thamugas), a Roman colonial town in North Africa, is founded by Trajan.
Trajan creates a policy intended to restore the former economic supremacy of Italy.
The future emperor, Hadrian, marries Vibia Sabina.
Europe
Lions have become extinct in Greece by this year.
Asia
Pakores (last king of the Indo-Parthian Kingdom) takes the throne.
Paper is used by the general populace in China, starting around this year.
The Kingdom of Himyarite is conquered by the Hadramaut.
Americas
The Hopewell tradition begins in what is now Ohio c. this date.
Teotihuacan, a major city at the centre of modern-day Mexico, reaches a population of around 60,000-80,000.
The Moche civilization emerges, and starts building a society in present-day Peru.
By topic
Arts and sciences
In China, the wheelbarrow makes its first appearance.
Main hall, Markets of Trajan, Rome, is made (until AD 112).
Religion
Appearance of the first Christian dogma and formulas regarding morality.
The Gospel of John is widely believed to have been written around this date.
The compilation of the Kama sutra begins in India.
The Temple of the God of Medicine is built in Anguo, China.
The Fourth Buddhist Council is convened c. this year.
Births
Fa Zhen (or Gaoqing), Chinese scholar (d. 188)
Faustina the Elder, Roman empress
Justin Martyr, Christian apologist and saint (approximate date)
Marcus Cornelius Fronto, Roman grammarian, rhetorician and advocate (d. 170)
Ptolemy, Greek astrologer, astronomer, geographer and mathematician (d. 170)
Quintus Junius Rusticus, Roman teacher and politician (approximate date)
Quintus Tineius Sacerdos Clemens, Roman politician (approximate date)
Deaths
Agrippa II, Jewish king of Judea (b. AD 27)
Apollonius of Tyana, Greek philosopher (b. AD 15)
Josephus, Jewish historian and writer (b. AD 37)
John the Apostle of Jesus Christ (approximate date, b. AD 6)
Wang Chong, Chinese philosopher (b. AD 27)
References
|
72578421
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Naked%20Gun%20%282025%20film%29
|
The Naked Gun (2025 film)
|
The Naked Gun (2025 film)
The Naked Gun is an upcoming American crime comedy film directed by Akiva Schaffer, from a screenplay by Schaffer, Dan Gregor, Doug Mand, Mark Hentemann, and Alec Sulkin, from an original story by Seth MacFarlane. Serving as the fourth film, and fifth overall installment in The Naked Gun franchise, the film stars Liam Neeson as Frank Drebin Jr, alongside Pamela Anderson, Paul Walter Hauser, Kevin Durand, Danny Huston, Liza Koshy, Cody Rhodes, CCH Pounder, and Busta Rhymes; while MacFarlane and Erica Huggins serve as producers.
The film is scheduled to be released in the United States on July 18, 2025, by Paramount Pictures.
Cast
Liam Neeson as Frank Drebin, Jr.
Pamela Anderson
Paul Walter Hauser as Capt. Ed Hocken
Kevin Durand
Danny Huston
Liza Koshy
Cody Rhodes
CCH Pounder
Busta Rhymes
Production
Development
In December 2013, Paramount Pictures announced that a reboot of The Naked Gun franchise was in development with Ed Helms cast in the role of Frank Drebin, while the script was being co-written by Thomas Lennon and R. Ben Garant. By January 2014, Garant revealed that the working title of the project is "Episode IV: A New Hope", while announcing that it is intended to be a sequel to the original films. Helms was intended to portray a character that introduces himself as "Frank Drebin, no relation" so that the movie can introduce a new protagonist without contradicting what came before. In March 2015, David Zucker stated that he was offered a producing role on the project, but had declined to being involved as he felt like it would differ in comedic style and ultimately be inferior to his original films. In August 2015, Helms confirmed that the script was still being written, while acknowledging the concerns that Zucker had with modern-day audience reception, and a need for something other than the spoof genre of the previous movies. By March 2017, a re-write of the script was being completed by David Zucker and Pat Proft, with the plot being reworked to feature the son of Frank Drebin.
In January 2021, it was announced that Seth MacFarlane had been hired to further develop the project. After MacFarlane had previously expressed interest in casting Liam Neeson as Frank Drebin Jr. in 2015, the filmmaker was hired by the studio. Neeson revealed that the filmmaker alongside Paramount Pictures had approached him with a pitch to star in the movie. In June of the same year, Neeson stated that MacFarlane was working on a new draft of the script, with the studio additionally negotiating the filmmaker's potential role as director. He expressed excitement for the project and the opportunity to explore a more comedic role, should he decide to star in the movie; while stating that development on the project is ongoing. In February 2022, Neeson again confirmed that Paramount is still courting him to star in the legacy sequel.
In October 2022, the film was officially greenlit with Neeson in the lead role as Frank Drebin Jr. Directed by Akiva Schaffer, Dan Gregor and Doug Mand were hired to write a new draft of the script, from a previous draft with contributions from Mark Hentemann and Alec Sulkin. Seth MacFarlane and Erica Huggins served as producers, under their production studio Fuzzy Door Productions.
In April 2024, Pamela Anderson joined the cast of the film. In May, Paul Walter Hauser joined the cast, playing Capt. Ed Hocken, alongside Kevin Durand in an undisclosed villain role as well as Danny Huston, Liza Koshy, Cody Rhodes, CCH Pounder and Busta Rhymes.
Filming
Principal photography began on May 6, 2024, in Atlanta, under the working title Law of Toughness.
Release
The film is scheduled to be released in the United States on July 18, 2025.
References
External links
2020s American films
2020s crime comedy films
2020s English-language films
2020s parody films
2020s police comedy films
American crime comedy films
American screwball comedy films
American slapstick comedy films
American sequel films
Films based on television series
Films directed by Akiva Schaffer
Films produced by Seth MacFarlane
Films shot in Atlanta
Paramount Pictures films
The Naked Gun
|
562502
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%88%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Пішванов Микола Іванович
|
Пішванов Микола Іванович
Микола Іванович Пішванов (15 серпня 1908—1983) — український актор. Закінчив Харківський музично-драматичний інститут.
Життєпис
Народився 15 серпня 1908 року в селищі Нижнє-Ханжонковськ на Донеччині в родині шахтаря. Закінчив Харківський музично-драматичний інститут. На початку 30-х років Микола Пішванов був актором Київського ТЮГу.
У 1941 році в складі бригади Київського театру юного глядача пішов на фронт де виступав зі спектаклями в шпиталях, на фронтах. Був актором Українського драматичного театру «Березіль», Полтавського обласного драматичного театру, Київського театру юного глядача, Київського драматичного театру ім. І.Франка.
Пішов з життя у 1983 році.
Фільмографія
Знімався у фільмах: «Назар Стодоля» (1936, Гнат Карий), «Третій удар» (1948, Микита Степанюк), «Максимко» (1953, Захарич), «Над Черемошем» (1955, епіз.), «Море кличе», «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955, епіз.), «Долина синіх скель» (1956, сліпий Данило Чемер), «Кривавий світанок» (1956, Хома Гудзь), «300 років тому…» (1956, отаман Соколов), «Правда» (1958, епіз.), «Сватання на Гончарівці» (1958, Павло Кандзюба), «Григорій Сковорода» (1959, поміщик Томара), «Звичайна історія» (1960), «Кров людська — не водиця» (1960, Іванішин), «Повія» (1961, Грицько Супруненко), «Сон» (1964), «Весілля в Малинівці» (1967), «Падав іній» (1969), «Варчина земля» (1969, т/ф, 4 с), «Мир хатам, війна палацам» (1970, т/ф, 4 с, Іван Бриль), «Іду до тебе...» (1971), «Дума про Ковпака» (1973) та ін.
Посилання
Кіно-Театр
Українські театральні актори
Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка
Українські кіноактори
Радянські актори
Актори Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя
|
2487517
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vamberk
|
Vamberk
|
Vamberk is a town in Rychnov nad Kněžnou District in the Hradec Králové Region of the Czech Republic. It has about 4,700 inhabitants.
Administrative parts
The villages of Merklovice and Peklo are administrative parts of Vamberk.
Etymology
The local small castle and then the settlement were initially called Waldemberg, which was then shortened to Walmberg, and later to Wamberg, or in Czech Vamberk. It is not certain whether the origin of the name is Czech or German, because at the time of the establishment it was fashionable among the Czech nobles to give German names to castles. If the name is of Czech origin, it probably meant "Valda's hill", which was translated into German as Waldemberg. If of German origin, the name was probably derived from waldberg ("wooded hill").
Geography
Vamberk is located about south of Rychnov nad Kněžnou and southeast of Hradec Králové. The western part of the municipal territory lies in the Orlice Table. The eastern part lies in the Orlické Foothills and includes the highest point of Vamberk at above sea level. The Zdobnice River flows through the town.
History
The first written mention of Vamberk is from 1341. In 1616, Vamberk gained town privileges. The town lived for centuries from lacemaking, weaving and the timber trade. In the late 19th and early 20th centuries, the textile, stove and meat industries developed, and Vamberk became the industrial centre of the region.
Demographics
Economy
Vamberk is known for the lace production. The first mention of the production in Vamberk is from 1642, but the tradition is probably older. In the mid-17th century, Magdalena of Gramb, a Belgian owner of the Vamberk estate, introduced Belgian lace patterns and a new technique of bobbin lace making using a lace cushion or pillow. Vamberk became a European centre of lace-making. The tradition continues to this day.
The largest employer based in the town is ESAB CZ, the world's leading manufacturer of welding and cutting equipment and welding consumables.
Transport
The town is situated at the crossroads of two main roads: I/11 from Hradec Králové to Šumperk and I/14 from Náchod to Ústí nad Orlicí.
Vamberk is located on the short railway line of local importance heading from Rokytnice v Orlických horách to Doudleby nad Orlicí.
Sights
The main landmark of the town is the Church of Saint Procopius. It was built in the early Baroque style in 1707–1714.
The Church of Saint Barbara was also built in the early Baroque style, in 1696–1697. It is a cemetery church. The family tomb of the Lützow family is located there.
The tradition of lace making is documented in the Lace Museum Vamberk. The museum is located in an architecturally valuable house from 1916, decorated with Art Deco elements.
Notable people
Jan Václav Voříšek (1791–1825), composer
Josef Richard Vilímek (1835–1911), publisher
Josef Kalousek (1838–1915), historian
References
External links
Vamberk lace
Cities and towns in the Czech Republic
Populated places in Rychnov nad Kněžnou District
|
9672198
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nerobergbahn
|
Nerobergbahn
|
Nerobergbahn
The Nerobergbahn is a funicular railway in Wiesbaden, Germany. The line links the city, with a station at the north of the Nerotalanlagen, with the Neroberg hill to its north, which offers a panorama view.
History
The line opened in 1888, and is one of the few funiculars employing water propulsion. At the upper station, tanks on the downhill car are filled with up to of water to ensure that it is heavier than the uphill car. The downhill car then pulls the uphill car uphill with a long steel cable. When the downhill carriage arrives at the lower station, the water is discharged and pumped uphill.
In 1939, it was planned to convert the line to electric propulsion and to provide larger cars, but the outbreak of World War II prevented this. The line was taken out of service in 1944 due to war damage, and service was restarted in 1948. In 1988 the line was protected as a technical monument by the State of Hesse.
Specifications
The funicular has the following technical parameters:
Maximum gradient: 26%
Average gradient: 19%
Journey time: 3.5 minutes
Traction: Water ballast
Gallery
See also
List of funicular railways
References
Bibliography
External links
(in English)
Transport in Wiesbaden
Railway lines in Hesse
Water-powered funicular railways
Funicular railways in Germany
Metre gauge railways in Germany
Tourist attractions in Wiesbaden
Railway lines opened in 1888
|
485158
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B8%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE
|
Чинтано
|
Чинтано — муніципалітет в Італії, у регіоні П'ємонт, метрополійне місто Турин.
Чинтано розташоване на відстані близько 560 км на північний захід від Рима, 45 км на північ від Турина.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 24 червня. Покровитель — святий Іван Хреститель.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Кастелламонте
Кастельнуово-Нігра
Коллеретто-Кастельнуово
Див. також
Список муніципалітетів метрополійного міста Турин
Примітки
|
1487375
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%B4%20%D0%A7%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3
|
Чед Ченнінг
|
Чед Ченнінг (31 січня 1967) — колишній барабанщик гурту Nirvana, який грав у колективі з 1988 по 1990 рік.
Біографія
Дитинство
Його батько, Вейн, працював ді-джеєм на радіо та постійно їздив по всій країні. Чед розповідав: «Нашим гаслом було: „Через півроку — в дорогу“. Тому про всіх друзів, що у мене були, я знав лише одне — вони тимчасові. Все було тимчасовим. Це здавалося достатньо диким. Ти не спілкуєшся з людьми лише тому, що тобі просто нема чого заводити друзів, оскільки ти скоро їдеш». Чед хотів стати професійним гравцем в американський футбол, але у віці тринадцяти років він зламав стегнову кістку. Потрібна була операція і сім років реабілітаційних процедур. До цього часу він вже зацікавився музикою та пробував грати на ударних, гітарі та інших інструментах.
Юність
Подібно Курту, Чед кинув школу на останньому році навчання, оскільки через хворобу він був просто не в змозі надолужити згаяне. До того ж він мріяв стати музикантом і не бачив особливого сенсу в отриманні диплома. До моменту зустрічі з Куртом та Крісом він працював кухарем в рибному ресторанчику на Бейнбрідж Айленд, а вечорами курив «траву», пив вино і споживав місцеву «кислоту», що вважалася особливо сильною.
Nirvana
Курт і Кріс репетирували в підвалі будинку Кріса, обклавши його зсередини старими матрацами, коробками з-під яєць і відходами пиломатеріалів, запозиченими на найближчому будівництві. Однак все одно музика зовні звучала дуже голосно, і сусіди постійно скаржилися, тому вони не могли репетирувати допізна. Зате у Чеда була чудова фіберглассова ударна установка з приголомшливим звуком. Пізніше Чеда змінив Дейв Ґрол
Після Nirvana
У червні 2006 року Чед Ченнінг зібрав власний гурт — Before Cars. Новостворений колектив вже встиг видати дебютний сингл «Old Chair» на лейблі Flotation Records, загальною кількістю в 500 екземплярів. Ченнінг в новому гурті змінив роль барабанщика на посаду вокаліста, бас-гітариста і ритм-гітариста.
Продюсує записи та ж людина, що відповідала за випуск дебютного альбому Nirvana — Джек Ендіно. З ним Ченнінг збирається «записати кілька пісень цієї весни, а потім зможемо зібрати твори в нормальний альбом». Ченнінг зізнається, що щасливий тим, що може грати свою музику і тим, що людям вона подобається.
Посилання
Official MySpace for Chad Channing and Before Cars
Уродженці Санта-Рози (Каліфорнія)
Ударники США
Учасники Nirvana
Виконавці Sub Pop
|
3994022
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%B2%D0%B0
|
Савва
|
Савва — село у складі Торбеєвського району Мордовії, Росія. Входить до складу Нікольського сільського поселення.
Населення — 147 осіб (2010; 228 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік:
мордва — 89 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Торбеєвського району
Села Мордовії
|
1220373
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD38943
|
HD38943
|
HD38943 є хімічно пекулярною зорею спектрального класу
A й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 8,7.
Пекулярний хімічний вміст
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (4h-6h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A
9
|
4799913
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B9%20%28%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%BE%29
|
Гарай (судно)
|
Гарай (судно)
Гарай — традиційний весельно-вітрильний військовий корабель з архіпелагу Сулу на Філіппінах. У XVIII та XIX століттях вони зазвичай використовувалися народу бангінгі та іранун для піратства проти неозброєних торгових суден і набігів на прибережні поселення в регіонах, що оточують море Сулу.
Історія
З кінця XVIII століття більшість гараїв будувались на верфях Паранга на острові Холо в архіпелазі Сулу. На початку XIX століття з березня по листопад кожного року ескадри гараїв бангіні регулярно атакували узбережжя південного Палавану. Вони також здійснювали набіги на прибережні райони північного Борнео в пошуках рабів і своїми нападами майже припинили морську торгівлю султаната Бруней. Ці атаки настільки серйозно вплинули на економіку Брунею, що призвели до її занепаду. У народу бангінгі нібито була приказка: «Важко зловити рибу, але легко зловити борнейців».
Опис
Гараї були меншими, швидшими та маневренішими, ніж ланонги, інші військові кораблі народу іранун. Вони було значно ширшими в міделі і мали більш круглий корпус з невеликою осадкою. На кораблях встановлювалась головна грот-щогла у формі триноги, виготовлена з трьох бамбукових жердин, яка була оснащена великим прямокутним вітрилом типу танджа. Вони також мали фок-щоглу та іноді бізань, які були оснащені меншими трикутними вітрилами типу крабова клішня. Коли дув сильний вітер, грот опускали і встановлювали лише переднє вітрило та бізань.
Гараї також могли приводитись в рух веслами. Великий гарай міг мати від 30 до 60 весел, зазвичай розташованих у два ряди, один над іншим. На веслах сиділи або люди, що належали до касти аліпінів, або поневолені раби. Корпус був частково або повністю покритий палубою. Палуба була зроблена з бамбукових рейок, розділених на квадратні секції, які можна було знімати за потреби. Більшу частину довжини корабля займала споруда, схожа на будинок, покрита листям пальми ніпа . Для приготування їжі використовувався підйом над глиняною піччю. По бортах корпусу були нависаючі подіуми, приблизно від 0,3 до 0,6 м по ширині для розміщення другого ряду гребців. Корабель не мав стерна і управлявся двома кермовими веслами, розташовані біля корми.
Найбільші гараї були приблизно від 21 до 24 метрів завдовжки і міг перевозити до 80 людей, але більшість гараїв мали в середньому від 18 до 21 метра з приблизно 60 чоловіками. Існували ще менші ґарей із середнім екіпажем (сакай) із 25 до 30 чоловік. Великі гараї могли служити кораблями-матками для менших бойових каное-салісіпанів, які могли перевозити додатково до 15 осіб.Гарай очолював накура або накуда (командувач), який, у свою чергу, підпорядковувався пангліма (очільнику ескадри). Юлмурі (перший помічник) відповідав за екіпаж, а також управляв кермом (bausan). Інший офіцер, джулбато, стояв на носі корабля і стежив за рифами та ворожими кораблями, а також відповідав за якір (sao).
Гарай не мав аутригерів (на відміну від інших військових кораблів архіпелага Сулу, таких як ланонг та каракоа). Незважаючи на цей факт, в історичних записах гараї зазвичай неправильно називали прау або проа (обидва цих судна, на відміну від гарая мають аутригери). Проте, виступаючі подіуми для гребців могли функціонувати як своєрідні аутригери у випадках, коли корпус був затоплений, утримуючи корабель на плаву. У малайських, яванських і португальських джерелах гараї іноді помилково називають пенджаджап. Цей термін, однак, стосувався інших, дуже довгих і вузьких військових кораблів, які використовувалися переважно в Малайському архіпелазі. Вони відрізнялися від гараїв шириною (пенджаджапи були надзвичайно вузькими), а також тим, що великі пенджаджапи зазвичай мали аутригери та два вітрила типу танджа. Гараї також іноді називали загальною назвою панко (бангка).
Озброєння та призначення
Порівняно з ланонгами гараї були легко озброєні. Зазвичай вони мали лише одну велику гармату типу лела. У той час як ланонг спеціалізувався на нападах на інші кораблі та морських боях, гарай більше підходив для набігів на прибережні села та нападу на беззбройні торгові судна.
Див. також
Ланонг
Салісіпан
Ланкаран
Примітки
Типи вітрильників
Типи військових кораблів
Культура Філіппін
|
4998848
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Аладьїнська
|
Аладьїнська — присілок в Коноському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 18 осіб. Входить до складу муніципального утворення селище Мирний.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення селище Мирний.
Населення
Примітки
Населені пункти Коноського району
|
2476943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Air%20Holland
|
Air Holland
|
Air Holland — колишня авіакомпанія Нідерландів зі штаб-квартирою в місті Гарлемермер, яка працювала у сфері регулярних та чартерних комерційних авіаперевезень з 1984 по 2004 роки, а також надавала послуги «мокрого» лізингу (оренда літаків разом з екіпажами) іншим авіакомпаніям.
Історія
Авіакомпанія Air Holland була заснована в 1984 році приватним інвестором Джоном Блоком.
У 1990-х перевізника безуспішно намагалася викупити інша нідерландська авіакомпанія Transavia Airlines.
До кінця 1990 року чистий збиток Air Holland склав близько 30 мільйонів нідерландських гульденів, тому в наступному році у зв'язку новими фінансовими проблемами авіакомпанія була змушена призупинити операційну діяльність. У грудні 1991 року Air Holland відновила авіаперевезення, на чолі компанії до того часу став інший менеджер — А. Р. Маркс.
25 березня 2004 року авіакомпанія остаточно припинила всю діяльність у зв'язку з поточними збитками і утворилася заборгованістю за кредитами.
Повітряний флот
Авіакомпанія Air Holland експлуатувала такі повітряні судна:
Boeing-727-200 — 3 од., реєстраційні номери PH-AHB, PH-AHD і PH-AHZ
Boeing 737-300 — 3 од., реєстраційні PH-OZA, PH-OZB і PH-OZC
Boeing 757-200 — 10 од., реєстраційні PH-AHE, PH-AHF, PH-AHI, PH-AHK, PH-AHL, PH-AHN, PH-AHO, PH-AHP, PH-AHS і PH-AHT
Boeing 767-200ER — 2 од., реєстраційні G-BRIF і PH-AHM (другий літак знаходився в «мокрому» лізингу в авіакомпанії Air Aruba)
Boeing 767-300ER — 4 од., реєстраційні PH-AHR, PH-AHQ, PH-AHX і PH-AHY
Імена літаків
PH-AHE — «Soldaat van Oranje»
PH-AHI — «Majoor Alida Bosshardt»
PH-AHF — «Koningin Wilhelmina»
PH-AHT і PH-AHS — «Grace»
Примітки
Посилання
Air Holland Fanclub and Air Holland Virual Airline
Архів офіційного сайту авіакомпанії Air Holland (нід.)
Air Holland — Airlines Remembered
|
4153840
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0
|
Малиновка Перша
|
Малиновка Перша — присілок у складі Гірськомарійського району Марій Ел, Росія. Входить до складу Мікряковського сільського поселення.
Населення
Населення — 68 осіб (2010; 80 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
марі — 95 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Гірськомарійського району
Присілки Марій Ел
|
1381621
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96-3%20%28%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%29
|
Мі-3 (вертоліт)
|
Мі-3 (вертоліт)
Мі-3 - санітарний гелікоптер, який був розроблений на вертолітному заводу імені М.Л.Міля.
Технічні характеристики
|
5162401
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B0%D0%BC%20%D0%A0%D1%96%D0%B7%D0%B4%D0%B2%D0%B0%20%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%29
|
Храм Різдва Богородиці (Маріуполь)
|
Храм Різдва Богородиці (Маріуполь)
Церква Різдва Пресвятої Богородиці — церква XVIII століття у Маріуполі. Зруйнована у 1937 році.
Історія
Кам'яний храм з червоної цегли та дерев'яним куполом побудований греками-переселенцями з Карасубазара в 1780 році. Художник Архип Куїнджі був хрещений в храмі Різдва Богородиці і вінчався там у 1875 році з Вірою Леонтіївною Кечеджі-Шаповаловою, дочкою заможного маріупольського купця.
За радянських часів храм було зруйнований в 1937 році більшовицькою владою в рамках атеїстичних п'ятирічок. Хрестильна купіль зруйнованого храму зберігається в Художньому музеї імені Куїнджі.
Галерея
Примітки
Архітектура Маріуполя
Культові споруди Маріуполя
Втрачені об'єкти архітектурної спадщини Маріуполя
засновані в Україні 1780
зникли в Україні 1937
|
1607559
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/STS-50
|
STS-50
|
STS-50 — космічний політ шатла «Колумбія» за програмою НАСА «Спейс Шаттл» з проведення різних фізичних і медико-біологічних експериментів. Дослідження проводилися в лабораторному модулі «Спейслеб» у вантажному відсіку корабля. Політ став 12-м для шатла «Колумбія». Експедиція стартувала 25 червня 1992 року з Космічного центру Кеннеді в штаті Флорида і стала найтривалішою для шатлів на той момент. Тривалішими в космічній програмі США раніше були тільки польоти на космічній станції «Скайлаб» в 1973 і 1974 роках.
Посадка спочатку планувалася в Каліфорнії на Едвардс. Однак, через погану погоду приземлення було перенесено у Флориду. У результаті посадка на мисі Канаверал стала десятою там для шаттлів і першою для «Колумбії».
Екіпаж
(НАСА): командир: Річард Ноел Річардс (3-й політ)
(НАСА): пілот: Кеннет Дуейн Бауерсокс (1-й політ)
(НАСА): спеціаліст з програмою польоту 1: Бонні Джинн Данбар (3-й політ)
(НАСА): спеціаліст з програмою польоту 2: Еллен Луїза Шулман Бейкер (2-й політ)
(НАСА): спеціаліст з програмою польоту 3: Карл Джозеф Мід (2-й політ)
(НАСА): спеціаліст з корисного навантаження 1: Лоуренс Джеймс Делукас (1-й політ)
(НАСА): спеціаліст з корисного навантаження 2: Юджин Ху-Чау Трін (1-й політ)
Експерименти
Список експериментів включав:
Crystal Growth Furnace (CGF)
Drop Physics Module (DPM)
Surface Tension Driven Convection Experiment (STDCE)
Zeolite Crystal Growth (ZCG)
Protein Crystal Growth (PCG)
Glovebox Facility (GBX)
Space Acceleration Measurement System (SAMS)
Generic Bioprocessing Apparatus (GBA)
Astroculture-1 (ASC)
Extended Duration Orbiter Medical Project (EDOMP),
Solid Surface Combustion Experiment (SSCE
Investigation in Polymer Membrane Processing (IPMP)
Shuttle amateur Radio Experiment II (SAREX — II)
Ultraviolet Plume Instrument (UVPI)
Експерименти з вирощування кристалів проводилися в спеціальній установці багаторазового використання (Crystal Growth Furnace, CGF), щоб дослідити зростання кристалів у невагомості. Ця піч здатна до автоматичної обробки до шести великих зразків при температурах до 1 600 градусів Цельсія.
Дослідження полімерних мембран (Investigations into Polymer Membrane Processing, IPMP), які раніше проводили у шести польотах шатлів, виявили ті їх якості, що можуть бути використані для поліпшення або застосування як біофільтрів у біомедичних і промислових процесах.
Примітки
Космонавтика 1992
NASA
Польоти за програмою «Спейс Шаттл»
Червень 1992
|
1930271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%80%D1%84%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BB%D0%B0%20%D0%B2%D1%83%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%B0
|
Шарфова акула вусата
|
Шарфова акула вусата (Cirrhoscyllium expolitum) — акула з роду Шарфова акула родини Комірцеві акули. Інша назва «філіппінська шарфова акула».
Опис
Загальна довжина досягає 33,5 см. Самиці трохи більші за самців. Голова невелика, в 3 рази довше ширини переднього спинного плавця. Очі відносно великі. Ніздрі мають виражені ніздреві канавки. Біля ніздрів присутні пучки недовгих вусиків. Звідси походить назва цієї акули. Пара вусиків присутнє на нижньому боці голови, на її горлі. Тулуб стрункий, подовжений. Грудні плавці помірно великі, які застосовуються для опори на дно. Має 2 спинних та анальний плавці. Однакові спинні плавці розташовані близько до хвоста. Хвостовий плавець з нерозвиненою нижньою лопатю, на верхній лопаті — на кінчики характерний вимпел. Довжина хвостового плавця становить 8 % загальної довжини. Анальний плавець маленький.
Забарвлення спини коричнювате, черево — світліше. На спині та боках є до 10 розмитих темних поперечних смуг, які тягнуться включно до плавців. Часто смуги вкриті світлими цяточками.
Спосіб життя
Тримається шельфового схилу, глибин до 183—190 м. Зустрічається на скелястому та кам'янистому дні з природним укриттям та водяною рослинністю. Це одинак. Активна вночі, вдень ховається серед скель та каміння. Живиться костистою рибою та дрібними донними безхребетними.
Це яйцекладна акула. Про процес розмноження немає відомостей.
Розповсюдження
Мешкає в Південно-Китайському та Філіппінському морях — біля узбережжя Тайваню та провінції Фуцзянь (Китай), Філіппін, а також є в Тонкінській затоці — біля В'єтнаму та о. Хайнань (Китай).
Джерела
Compagno, Dando, & Fowler, Sharks of the World, Princeton University Press, New Jersey 2005 ISBN 0-691-12072-2, (PDF)
Комірцеві акули
Риби Тихого океану
Риби В'єтнаму
Риби Китаю
Риби Філіппін
|
34429252
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Qoros
|
Qoros
|
Qoros Auto Co., Ltd. was a Chinese automotive manufacturing company headquartered in Shanghai, China. Its principal activity was the design, development, production and sale of passenger cars sold under the Qoros marque.
It was founded as a joint venture between Chery and Israel Corporation in December 2007 under the name Chery Quantum Automotive Corporation (CQAC). The name was changed to Qoros Auto Co., Ltd. in November 2011. In December 2017 Baoneng Group, secured a 51 percent stake in Qoros for 6.6 billion RMB.
The first production model, the Qoros 3, made its first public appearance at the Geneva Motor Show in March 2013 and went on sale in China in November 2013.
Name
Qoros is an invented word. The Q is intended to represent quality, and the whole name to echo the Greek chorus, a collective voice in plays and music, reflecting the multinational nature of the company.
History
It was founded as a joint venture between Chery and Israel Corporation in December 2007 under the name Chery Quantum Automotive Corporation (CQAC); the name was changed to Qoros Auto Co., Ltd. in November 2011. The establishment of the company took place during a peak time in the development of China's automotive industry, following the country's joining the World Trade Organization and amid a phase of rapid growth in vehicle production and sales.
Qoros was established as a 50-50 joint venture between Chery and Kenon's subsidiary Quantum. Kenon later took over Quantum's stake, making the current partners Chery and Kenon Holdings, which controls Israel Corp's investment.
Qoros opened an office in Shanghai in September 2008.
In October 2009, Qoros signed a cooperation agreement with Magna Steyr.
In June 2010, Qoros relocated its production plant to Changshu Economic & Technological Development Zone following an in-depth appraisal.
In October 2011, construction of the first prototype was completed. A formal unveiling ceremony was held at Changshu, Jiangsu Province, China.
In 2013, Qoros unveiled a sedan atop a brand-new platform at the 2013 Shanghai Auto Show called the Qoros 3. The car marked the brand's entry into the market with modern features and Euro NCAP safety certification.
In 2017, Qoros announced a hiatus to retail Qoros vehicles throughout Europe. However, they are looking into South America as a promising market.
As of early 2018, private Chinese conglomerate Baoneng Investment Group had acquired a 51 percent stake in Qoros, leaving Singaporean investment company Kenon Holdings with a 24 percent stake and Chery with a 25 percent stake. Later in January 2019, Kenon Holdings transferred the 12 percent stake of its 24 percent stake in Qoros to Baoneng Investment Group for RMB 1.56 billion yuan ($230 million). Baoneng owns 63 percent of Qoros, Kenon Holdings owns 12 percent of Qoros, and Chery Automobile continues to own 25 percent after the deal.
As of January 2020, Baoneng Investment Group purchased PSA’s assembly plant operated by Changan PSA in Shenzhen, a southern Chinese city where PSA builds DS models. Changan PSA is a 50-50 joint venture between PSA Group and Chinese automaker Changan Automobile. Changan sold its 50-percent share in the joint venture with PSA to Baoneng for 1.63 billion yuan ($234 million).
By September 2020, Qoros 7, the first model of Qoros under Baoneng Investment Group's control was launched. The model was also the flagship model of Qoros, as it is the largest model offered by Qoros up to date.
In January 2021, Baoneng Group took over 63% of the shares in Qoros, leaving Chery with 25% and Kenon Holdings with just 12%.
Sales
2014
Sales in China commenced in December 2013, and by the first four months of 2014 the company had sold 1,490 Qoros 3 cars. The sedan is to be joined by a hatchback version in July 2014. By August 2014, Qoros had sold 2,540 cars. Qoros is not expected to make a profit in the early years, "as is usual for beginning companies."
The total sales for 2014, the company's first year of operation, was under 7,000 cars, far below its planned capacity for 150,000 cars. This led to a change in senior management, including the chairman Guo Qian replaced by Chery deputy president and Jaguar Land Rover board chairman Chen Anning. In February 2015, the company announced a new CEO, former General Motors' executive Phil Murtaugh. Murtaugh left the company after less than a year.
2015
Over 2015, Qoros sold 14,000 cars.
2016
In 2016, sales of Qoros cars increased by 70 percent, totalling 24,188 for the year.
The company had planned to sell models in Europe, and piloted sales in Slovakia, but in April 2017 it formally announced that it had no plans to sell cars in Europe for the foreseeable future.
Models
Qoros 3
In December 2011, the company released an image of its first prototype, which made its first public appearance at the Geneva Motor Show in March 2013 with the Qoros 3 sedan pre-production model, together with the Qoros 3 Estate Concept and Qoros 3 Cross Hybrid Concept.
In September 2013, the Qoros 3 achieved a five-star rating in the Euro NCAP crash tests, making it the first ever Chinese car to achieve such a rating. It also received the highest score for safety of any car reviewed by Euro NCAP during 2013.
In November 2015, the Qoros 5 was launched at the Guangzhou motor show in China, with sales commencing in March 2016.
Qoros 5
The Qoros 5 is the second model of automobile from the Chinese manufacturer Qoros Auto, jointly (50%–50%) owned by Kenon Holdings and China's Chery Automobile Company at the time.
The five-door CUV was launched at the Guangzhou Motor Show in November 2015. Sales commenced in China early March 2016.
Qoros Young
The Qoros Young is a compact crossover from the Chinese manufacturer Qoros Auto, after the holdings of Qoros was jointly (50%–50%) owned by Kenon Holdings and China's Chery Automobile Company, the Qoros Young was revealed as a rebadged version of the Chery Tiggo 7.
Qoros 7
The Qoros 7 is the third original model of automobile from the Chinese manufacturer Qoros Auto, under the control of Baoneng Investment Group at the time.
Product Gallery
Concept models
eBIQE
At the 2014 Geneva Motor Show, Qoros displayed a concept electric bicycle called the eBIQE.
Qoros 2 Concept
The Qoros 2 was first displayed at the 2015 Geneva Motor Show as a concept plug-in hybrid SUV.
Qoros Mile 1 Concept
At the 2018 Beijing Auto Show, Qoros displayed a concept GT called the Qoros Mile 1 Concept.
Qoros Mile II Concept
At the 2019 Shanghai Auto Show, Qoros displayed a concept shootingbrake called the Qoros Mile II Concept.
Qoros Milestone Concept
At the 2020 Beijing Auto Show, Qoros displayed a concept sedan called the Qoros Milestone Concept.
References
External links
Company website
Car manufacturers of China
Electric vehicle manufacturers of China
Chinese companies established in 2007
Vehicle manufacturing companies established in 2007
Manufacturing companies based in Shanghai
Chery
Chinese-foreign joint-venture companies
Motor vehicle manufacturers of Israel
Pudong
|
3070029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B8%20%D0%86%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%83
|
Вулкани Ірану
|
Вулкани Ірану
Список активних та неактивних вулканів Ірану.
Примітки
Джерела
Global Volcanism Program: Iran and Afghanistan
Iranian Quaternary volcanoes map // Masoud Eshaghpour
Географія Ірану
Вулкани за країною
|
3125938
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%83%D0%BD
|
Бордентаун
|
Бордентаун
Бордентаун — місто, штат Нью-Джерсі
Бордентаун Тауншип — селище, штат Нью-Джерсі
|
835850
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B0
|
Газель Томсона
|
Газель Томсона — ссавець, вид газелей (Gazella) підродини Антилопові (Antilopinae) родини Бикові (Bovidae).
Поширення
Вид поширений в Кенії і Танзанії. Ще одна популяція (підвид Gazella thomsoni albonotata) мешкає ізольовано від основного ареалу в південному Судані.
Систематика
Цей вид газелі названо на честь шотландського дослідника Африки Джозефа Томсона.
Морфологія
Газель Томсона є невеликою газеллю: зріст в загривку становить 65 см, а вага — 28 кг. Верхня сторона тіла забарвлена в жовто-коричневий колір, а біла нижня сторона відокремлена від верхньої широкою чорною смугою. До інших помітних відмітним ознаками відносяться білі кола навколо очей і короткий чорний хвіст. У обох статей є розташовані близько один до одного злегка зігнуті роги. У самців їх довжина становить приблизно 30 см, у самок вони коротші і тонші.
Екологічна ніша
Газелі Томсона воліють перебувати у відкритих саванах і уникають густих заростей. Самки живуть стадами, що налічують близько 60 особин. У Серенгеті величина стад іноді сягає кількох тисяч голів. Самці живуть у межах чітко окреслених ділянок і претендують на кожну самку, яка проникає на їх територію.
Часто газелі Томсона зустрічаються у товаристві імпал і газелей Гранта. В екосистемі Серенгеті вони відіграють важливу роль, є другими за чисельністю копитними і улюбленою здобиччю численних хижаків. Їх основним природним ворогом є гепард.
Тварини, описані 1884
Газелі
Ссавці Африки
|
2436140
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%86%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%96%D1%94%D0%BD%20%D0%A0%D1%83%D1%84%20%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B0%D0%BD
|
Луцій Сальвідієн Руф Сальвіан
|
Луцій Сальвідієн Руф Сальвіан (? — після 60) — державний діяч часів Римської імперії, консул-суффект 52 року.
Життєпис
Походив з плебейського роду Сальвідієнів. Був нащадком Квінта Сальвідієна Руфа, одного з військовиків Октавіана Августа. Про батька відсутні відомості. Можливо, його матір'ю була представниця роду Сальвіїв.
Розпочав свою кар'єру за часів імператора Калігули. Проте достеменно про терміни обіймання державних посад нічого невідомо. У листопаді 52 року призначено консулом-суффектом разом з Фавстом Корнелієм Суллою Феліксом. Через декілька років дістав призначення імператорського легата-пропретора до провінції Паннонія. У 60 році він ще перебував на цій посаді. Подальша доля невідома.
Джерела
Der Neue Pauly. Stuttgart 1999. T. 10. c. 1272.
Консули Римської імперії
Сальвідієни
|
10142116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Langensendelbach
|
Langensendelbach
|
Langensendelbach is a municipality in the district of Forchheim in Bavaria in Germany with a population of over 3100. The village Bräuningshof is a part of Langensendelbach.
Langensendelbach was first mentioned on 13 July 1062. Thereafter Langensendelbach was a part of the bistum Bamberg. In 1400 St Peter and Paul chapel was built, and in the fourteenth and fifteenth century a small gothic church was built. In 1896 the priest Wölfel found an old German bodygrave from the fifth century. In World War I twenty two men from Langensendelbach died. In World War II eighty eight men had to fight; nineteen of them died in the war or in prison. A few days before the War ended, SS troops were in the village; the US Army attacked them, and three children and one man died.
References
Forchheim (district)
|
6372184
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ray%20Gariepy
|
Ray Gariepy
|
Ray Gariepy
Raymond Joseph "Rockabye Ray" Gariepy (September 4, 1928 – March 16, 2012) was a Canadian professional ice hockey hard hitting defenceman, who 36 games in the National Hockey League between 1953 and 1956 for the Boston Bruins and Toronto Maple Leafs.
Playing career
He was raised from an early age in Timmins Ontario, where he first put skate to ice at the age of 14. He was scouted by Hap Emms of the Barrie Flyers, of the OHA Jr. A (from 1945 to 1948), of which Ray was Captain for all 3 years. After Jr. A., Ray played with the Buffalo Bisons AHL, Houston Huskies & Louisville Blades USHL,(1948–49) and Hershey Bears (1950–53) of the AHL. In 1954–55 Ray played for the Pittsburgh Hornets that won the AHL Championship's top prize; The Calder Cup. He finished his professional career with the Toronto Maple Leafs of the National Hockey League in the 1955–56 season after playing one game.
Gariepy's lone NHL goal occurred on January 21, 1954, in Boston's 3–2 win over the Blackhawks at Chicago Stadium.
In September 1956, Gariepy retired from the professional ranks. Now in possession of his amateur card, he played in the Canadian Senior ice hockey league, as well as other senior amateur ice hockey leagues in central Ontario in the coming years. Starting out in 1956–57, he played with the Owen Sound Mercurys of the Canadian Senior ice hockey league. In the remaining years, Ray played as either a player, a player/coach, or coach, until his final season in the 1970–71 campaign as coach of the OHA Sr. A Barrie Flyers. He was selected as an All-Star in both of his 1961 and 1966 seasons. All in all, from his Junior A. hockey days with the Barrie Flyers in 1945, to his final season coaching the OHA Senior A Barrie Flyers in 1971, it was an impressive 25-year career in professional and amateur ice hockey. He returned for a season in 1975 to coach the Barrie Juvenile Co-op Midgets of the Barrie Minor Hockey Association BMHA. He was inducted into the Barrie Sports Hall of Fame in 2009.
Career statistics
Regular season and playoffs
References
External links
1928 births
2012 deaths
Barrie Flyers players
Boston Bruins players
Canadian expatriate ice hockey players in the United States
Buffalo Bisons (AHL) players
Canadian ice hockey defencemen
Hershey Bears players
Houston Huskies players
Louisville Blades players
Ontario Hockey Association Senior A League (1890–1979) players
Pittsburgh Hornets players
Ice hockey people from Toronto
Toronto Maple Leafs players
|
2888251
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%B6-%D0%9C%D0%BE%D1%89%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Коцеж-Мощаніцький
|
Коцеж-Мощаніцький — село в Польщі, у гміні Ленкавиця Живецького повіту Сілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Бельського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Живецького повіту
|
5264435
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%D1%83%20%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%97
|
Селянська війна у Швейцарії
|
Селянська війна у Швейцарії — народне повстання у Швейцарській конфедерації 1653 року в період Старого порядку. Девальвація бернських грошей спричинила податковий бунт, що поширився з долини Ентлебух у кантоні Люцерн до долини Емменталь у кантоні Берн, а потім до кантонів Золотурн і Базель, а також до Ааргау.
Сільське населення зажадало податкових пільг від своєї влади, міських рад столиць відповідних кантонів. Коли їхні вимоги були відхилені містами, селяни організувалися та стали погрожувати блокадою міст. Після того як початкові домовленості, укладені за посередництва інших кантонів, зазнали невдачі, селяни об'єдналися відповідно до Гуттвільської угоди, утворивши «Гуттвільську лігу». Їхній рух став радикальнішим, вийшовши за рамки від початку виключно фіскальних вимог. Ця ліга позиціонувала себе як політичне утворення, рівне й незалежне від міської влади, отримавши повний військовий і політичний контроль над своїми територіями.
Селяни взяли в облогу Берн і Люцерн, після чого міста уклали мирну угоду з селянським вождем Ніклаусом Лоєнбергером, відому як мир на Мюріфельді. Селянські армії відступили. Тагзатцунг, союзні збори старої Швейцарської конфедерації, за деякий час послали армію з Цюриха, щоб остаточно покласти край повстанню, і після битви під Воленшвілем Гуттвільську лігу насильно розпустили згідно з Меллінгенським миром. Останній опір у долині Ентлебух було зламано до кінця червня. Після своєї перемоги міська влада вжила рішучих каральних заходів. Гуттвільська ліга та мир на Мюріфельді були оголошені недійсними міською радою Берна. Багатьох лідерів повстання схопили, піддали тортурам і в підсумку винесли суворі вироки. Ніклауса Лоєнбергера обезголовили та четвертували в Берні 6 вересня 1653 року.
Хоча військова перемога абсолютистської міської влади була беззаперечною, війна також показала їм, що вони дуже сильно залежать від своїх сільських жителів. Незабаром після закінчення бунту правлячі аристократи провели низку реформ і навіть знизили деякі податки, тим самим виконавши деякі з початкових фінансових вимог селян. У довгостроковій перспективі Селянська війна 1653 року завадила розвитку абсолютизму в Швейцарії в тій мірі, якої він досяг у Франції за правління Людовика XIV.
Передісторія
Стара Швейцарська конфедерація в XVII столітті являла собою альянс із 13 переважно незалежних кантонів. Вона складалася з сільських кантонів, а також міст-держав, які розширили свої території в сільській місцевості політичними й військовими засобами за рахунок сеньйорів, які правили там раніше. Міста просто привласнили собі раніше існуючі адміністративні структури. У цих міських кантонах сільське господарство перебувало в управлінні міських рад; вони мали юридичні права, а також призначали окружних фогтів (Landvögte)..
Сільські та міські кантони мали однакове становище в союзі. Кожен кантон мав суверенітет у межах своєї території, проводячи свою власну зовнішню політику, а також карбуючи свої власні гроші. Тагзатцунг, центральна рада союзу, не мала реальної влади і слугувала радше координаційним органам. Реформація на початку XVI століття призвела до конфесійного поділу між кантонами: центральні швейцарські кантони, включно з Люцерном, залишилися католицькими, а Цюрих, Берн, Базель, Шаффгаузен, а також місто Санкт-Галлен стали протестантськими. Діяльність Тагзатцунгу часто була паралізована через розбіжності між рівносильними фракціями католиків і протестантів.
Території, які були завойовані з початку XV століття, управлялися кантонами як спільні володіння. Ріви цих територій призначалися Тагзатцунгом на дворічний термін; посади змінювалися раз на два роки між кантонами. Ааргау було анексовано 1415 року. Західна частина належала Берну, тоді як східна включала два кондомініуми колишнього графства Баден на півночі та Вільні старостинства на півдні. Вільні старостинства були насильно обернені назад у католицтво після швейцарської Реформації, і католицькі кантони, особливо Люцерн, Цуг й Урі, вважали ці райони частиною своєї сфери впливу, а фогти зазвичай походили з цих кантонів. Тургау, анексований 1460 року, також був кондомініумом Швейцарської конфедерації.
Причини конфлікту
У своїй основі Селянська війна 1653 року була викликана швидкозмінними економічними умовами після закінчення Тридцятирічної війни. Швейцарська конфедерація уникнула будь-яких військових дій на своїй території; швейцарські селяни загалом отримували вигоду від економіки воєнного часу, оскільки вони могли експортувати свої сільськогосподарські продукти за вищими цінами, ніж раніше. Після Вестфальського миру економіка південної Німеччини швидко відновилася, швейцарський експорт скоротився, а ціни на сільськогосподарську продукцію впали. Багато швейцарських селян, які взяли іпотечні кредити під час економічного буму у воєнний час, раптово зіткнулися з фінансовими проблемами.
Водночас війна з 1620-х років коштувала значних витрат для міст, наприклад, на будівництво досконаліших оборонних споруд, таких як нові бастіони. Важливе джерело доходу для кантонів вичерпалося: їхні фінанси були виснажені війною, Франція та Іспанія більше не платили пенсій, обумовлених сум в обмін на надання кантонами їм найманих полків. Міська влада намагалася компенсувати це і покрити свої витрати, з одного боку, підвищенням податків або введенням нових, а з іншого — карбуванням менш цінних мідних монет, так званих баценів, які мали таку ж номінальну вартість, як і срібні гроші, що карбувалися раніше. Населення почало накопичувати срібні монети, а дешеві мідні гроші, які залишалися в обігу, поступово втрачали купівельну спроможність. Тому Цюрих, Базель і центральні швейцарські кантони вже 1623 року знову почали карбувати цінніші монети. Берн, а також Золотурн і Фрібур встановили замість цього обов'язковий фіксований обмінний курс між мідними та срібними грошима, але цей захід не запобіг фактичній девальвації. Таким чином, до кінця війни населення зіткнулося як з повоєнною депресією, так і з високою інфляцією в поєднанні з високими податками. Ця фінансова криза призвела до низки податкових бунтів у кількох кантонах Швейцарської конфедерації, наприклад у 1629—1636 роках у Люцерні, у 1641 році в Берні або в 1645—1646 роках у Цюриху. Повстання 1653 року продовжило цю серію, але вивело конфлікт на безпрецедентний рівень.
Починаючи з XV століття політична влада в міських кантонах дедалі більше й більше зосереджувалася в руках кількох міських родин, які дедалі частіше розглядали свої державні посади як спадкоємні та підтримували аристократичні й абсолютистські настрої. Поступово сформувалася міська олігархія магістратів. Ця концентрація влади в невеликої міської еліти міських кантонів спричинила «кризу участі». Сільські жителі дедалі частіше підкорялися декретам, видаваним без їхньої згоди, які обмежували їхні права, а також їхню соціальну та культурну свободу.
Початок повстання
На початку грудня 1652 року Берн девальвував свій мідний бацен на 50 %, аби його номінальна вартість більше відповідала його дійсній вартості для боротьби з інфляцією. Влада встановила термін лише в три дні для обміну мідних монет за старим курсом на надійніші золоті або срібні гроші. Таким чином, лише деякі могли скористатися цією пропозицією з обміну, і для більшості населення, особливо для сільського населення, це означало, що половина їхніх статків просто пропала. Інші кантони незабаром наслідували його приклад і так само знецінили бернські мідні гроші. Найважча ситуація склалася в люцернській долині Ентлебух, де бернські бацени набули широкого поширення. Фінансове становище багатьох селян стало нестійким. Інсайдерські оборудки правлячих магістратів Люцерна сприяли заворушенням серед населення. Селяни долини Ентлебух на чолі з Гансом Емменеггером із Шупфгайма та Крістіаном Шибі з Ешольцматта послали до Люцерна делегацію з вимогою вжити заходів, але міська рада відмовилася навіть вислухати їх. Розлючені селяни організували загальні збори (Landsgemeinde) населення долини в Гайлігкройці, незважаючи на те, що такі збори були незаконними, оскільки закони тогочасної влади не визнавали свободу зібрань. Зібрання, що відбулося після меси 10 лютого 1653 року, ухвалило зупинити всі податкові платежі доти, доки влада Люцерна не виконає їхні вимоги, скоротивши податки та скасувавши деякі з них узагалі, як-от податки на сіль, худобу й торгівлю кіньми.
Влада Люцерна не побажала задовольнити вимоги населення, але й придушити це повстання в них не вийшло. Переважна більшість сільських округів кантону Люцерн стала на бік селян долини Ентлебух, уклавши союз у Вольгузені 26 лютого 1653 року. На початку березня жителі сусідньої бернської долини Емменталь приєдналися до їхньої справи, звернувшись з аналогічними вимогами до влади Берна. Обидва кантони закликали інших незалучених членів Швейцарської конфедерації виступити посередниками в конфлікті, але водночас Тагзатцунг, збори представників кантональних урядів, також почав готуватися до військового вирішення конфлікту. Війська з Шаффгаузена й Базеля були направлені до Ааргау, але це негайно викликало збройний опір серед населення, тож війська були змушені відступити.
18 березня 1653 року католицькі центральні швейцарські кантони, які виступали як посередники, запропонували в Люцерні резолюцію, яка задовольнила більшість вимог селян, особливо податкових. У Берні аналогічний компроміс запропонувала протестантська делегація із Цюриха під керівництвом мера Цюриха Йоганна Генріха Вазера 4 квітня 1653 року. Бернський Емменталь і більшість округів кантону Люцерн прийняли ці резолюції, і їхні представники принесли нові клятви вірності. Але люди в долині Ентлебух не прийняли умов влади, оскільки, крім надання деяких податкових пільг, влада криміналізувала повстання та закликала до покарання його лідерів. На засіданні в Зігнау 10 квітня 1653 року делегати від Ентлебуха переконали своїх сусідів в Емменталі не дотримуватися нових клятв, які представники зборів склали в Берні.
Утворення Гуттвільської ліги
Переговори між міською владою і селянами не було продовжено. У той час як влада обговорювала на Тагзатцунгу, як боротися з повсталими, селяни працювали над тим, аби заручитися підтримкою серед сільського населення інших регіонів і лобіювали створення офіційного союзу. Селянська делегація, відправлена в Цюрих, швидко повернулася назад, оскільки міська влада, яка придушувала місцеві заворушення на своїй території вже двічі (в 1645 і в 1646 роках), вже усвідомила небезпеку подібних виступів. 23 квітня 1653 року представники сільських жителів Люцерна, Берна, Базеля і Золотурна зустрілися в Зумісвальді й уклали союз, взявши зобов'язання допомагати один одному. Через тиждень вони знову зустрілися в Гуттвілі, де підтвердили свій союз і обрали своїм лідером з Рюдерсвіля в Емменталі.
14 травня 1653 року селяни знову зустрілися на ландсгемайнді в Гуттвілі й офіційно оформили свій союз як «Гуттвільську лігу», підписавши письмовий договір у стилі старої Федеративної хартії старої Швейцарської конфедерації. Договір чітко визначав лігу як окреме політичне утворення, що вважало себе рівним і незалежним від міст. Повстання проти податкового гніту трансформувалося в рух за незалежність, ідеологічно заснований на традиційних легендах про засновників Швейцарії, особливо на переказах про Вільгельма Телля. Юридично селяни обґрунтовували легітимність своїх зборів і союзу старими правами, особливо договором 1481 року «Stanser Verkommnis» — одного з найважливіших коаліційних договорів Старої Швейцарської конфедерації.
Селяни на той час повністю оволоділи територією, яку вони контролювали. Вони відмовлялися визнавати юрисдикцію міської влади, а також здійснювали військовий контроль над своїми районами. Гуттвільська ліга відкрито заявила про свій намір розширюватися доти, доки вона не охопить сільське населення всієї Конфедерації. Більшість селян підтримала повстання, незгодну ж меншість змусили замовкнути погрозами насильства, а подекуди його застосуванням. Сполучення між містами було перервано, а кораблі на річках захоплено. Селяни навіть надіслали листа французькому послу в Золотурні, запевняючи французького короля Людовика XIV у своїх добрих намірах.
Міжконфесійні конфлікти, що раніше домінували у відносинах між панівною міською владою, відійшли на другий план на тлі загрози з боку Гуттвільської ліги. Селянський союз же подолав конфесійний розкол, об'єднавши католиків з Ентлебуха й Золотурна з протестантами з Емменталя й Базеля. Гуттвільський договір недвозначно визнавав рівність католиків і протестантів у своєму союзі. Міста продовжували маневрувати і вести переговори про військову підтримку в рамках своїх конфесійних зв'язків: католицький Люцерн звернувся за посередництвом, а потім і за військовою допомогою до католицьких центральних швейцарських кантонів, а протестантський Берн з тими самими цілями зв'язався з протестантським Цюрихом. Недовіра між владою католицьких і протестантських кантонів була настільки глибокою, що жоден із них не дозволяв військам іншого віросповідання діяти на своїй території.
Збройне протистояння
Обидві сторони почали відкрито готуватися до збройного конфлікту. Міста зіткнулися з проблемою, що їхні армії складалися з ополченців, які набиралися з сільського населення підвладних їм територій, але саме це сільське населення й обернулося проти них. Берн почав набирати війська у Во й Бернському високогір'ї, двох регіонах, яких не торкнулося повстання. Владу Берна і Люцерна підтримали інші кантони на Тагзатцунгу. У депеші з Цюриха повстання вперше було названо «революцією».
18 травня 1653 року селяни виставили ультиматуми Берну й Люцерну та зібрали 16 000 бійців у своє військо<ref name="Bonjour">Bonjour, Edgar, et al. "A Short History of Switzerland (Oxford, 1952) p. 194</ref>. Коли місто Берн відповіло відмовою, селяни попрямували до нього під проводом Лоєнбергера, досягнувши мети 22 травня 1653 року. Друга армія на чолі з Емменеггером взяла в облогу Люцерн. Міська влада Берна виявилася неготовою до битви й одразу ж вступила в переговори. Протягом кількох днів між ними й повсталими було укладено мирні угоди. Згідно з миром на Мюріфельді ('''Murifeldfrieden, названим на честь поля, розташованого недалеко від Берна, де був розбитий табір селянської армії), підписаним Лоєнбергером і міським главою Берна , міська рада Берна обіцяла 28 травня 1653 року виконати фінансові вимоги селян в обмін на розпуск Гуттвільської ліги. Зважаючи на такий розвиток подій, Люцерн і селяни, які облягали його, також домовилися про перемир'я. Армія Лоєнбергера зняла облогу Берна і відступила, але народ відмовився слідувати за своїми лідерами і заперечував проти розпуску Гуттвільської ліги.
30 травня 1653 року, слідуючи більш ранньому рішенню Тагзатцунгу і минулим вимогам Берна, Цюрих зібрав армію з рекрутами зі своїх власних територій, з Тургау і Шаффгаузена, під командуванням із завданням раз і назавжди зламати будь-який збройний опір з боку селян. Близько 8000 бійців із 800 кіньми і 18 гарматами рушили до Ааргау. Уже через три дні армія Вердмюллера взяла під контроль важливу переправу через річку Ройс біля Меллінгена. На пагорбах навколо довколишніх сіл Воленшвіль й Отмарзінген зібралася селянська армія чисельністю близько 24 000 осіб під проводом Лоєнбергера й Шибі. Селянська делегація намагалася вести переговори з Вердмюллером, демонструючи йому мирний договір, укладений на Мюріфельді. Вердмюллер, який досі не знав про цей договір, підписаний лише кілька днів тому, відмовився визнати його дійсність і зажадав беззастережної капітуляції селянської армії. У підсумку селяни атакували війська Вердмюллера 3 червня 1653 року, але, будучи погано екіпірованими і не маючи жодної артилерії, вони зазнали нищівної поразки в битві при Воленшвілі. Селяни були змушені погодитися на Меллінгенський мир, що розпускав Гуттвільську лігу. Селяни розбрелися по домівках, їм було оголошено амністію, за винятком керівників повстання.
Потім бернські війська під командуванням рушили з Берна до Ааргау назустріч цюрихським силам. Їхні об'єднані сили не залишали жодного шансу селянському опору. Війська фон Ерлаха налічували близько 6000 осіб і 19 гармат. Їхня операція була справжньою каральною експедицією: війська грабували села на своєму шляху та навіть зруйнували укріплення маленького містечка Відлісбах, яке втратило свої міські привілеї та знову було оголошено селом. 7 червня 1653 року бернська армія зустрілася із загоном із війська Лоєнбергера, чисельністю приблизно 2000 осіб, що повертався з Воленшвіля. Селяни відступили в Герцогенбухзее, де були розбиті військами фон Ерлаха; під час битви в маленькому містечку почалася пожежа. Ніклаус Лоєнбергер утік і переховувався, але був виданий сусідом і затриманий трахзельвальдським ландфогтом Самуелем Тріболе 9 червня 1653 року.
Населення долини Ентлебух, де почалося повстання, ще трохи чинило опір. Селянські війська під командуванням Шибі марно намагалися 5 червня 1653 року оволодіти мостом біля Гізікона, який утримувала об'єднана армія міста Люцерна і центральних швейцарських кантонів під командуванням з Урі. У наступні тижні війська Цваєра повільно просувалися через долину, поки повністю не оволоділи нею до 20 червня 1653 року. За кілька днів Шибі був схоплений та ув'язнений у в'язницю в Зурзее.
Наслідки
Влада міст, придушивши повстання, приступила до суворого покарання лідерів Гуттвільської ліги. Берн не прийняв умови Меллігенського миру з його амністією, заявивши, що договір недійсний на його території, і жорстко розправився з сільським населенням. Селяни були оштрафовані на великі суми і змушені були покрити витрати на військові дії. Мюріфельдський мир було оголошено недійсним Бернською міською радою, як і Гуттвільську лігу. Сільське населення було роззброєно. Багатьох із прихильників ліги помістили до в'язниці, піддали тортурам і врешті-решт засудили до смертної кари або каторжних робіт, або заслали. Крістіана Шибі стратили в Зурзее 9 липня 1653 року, Ніклауса Лоєнбергера обезголовили і четвертували в Берні 6 вересня 1653 року. Його голову прибили до шибениці разом з одним із чотирьох примірників союзної угоди Гуттвільської ліги. Найсуворіші покарання відбулися в кантоні Берн, де було ухвалено 23 смертні вироки, порівняно з вісьмома й сімома смертними вироками в Люцерні та Базелі відповідно. Багатьох інших видатних селян стратили військові трибунали армії фон Ерлаха.
Хоча влада здобула повну військову перемогу над повсталими, вона утрималася від подальших драконівських заходів щодо широких верств населення. Уся історія з цим бунтом ясно показала їм, що міста залежать від підтримки своїх сільських жителів. Повстання було придушене з великими труднощами лише за допомоги військ з Цюриха й Урі. Якби селянам вдалося розширити Гуттвільську лігу й охопити сільську місцевість Цюриха, результат конфлікту міг би бути іншим. Міська влада прекрасно усвідомлювала, що їй, по суті, пощастило, і її дії в наступні роки відображали це розуміння. Роблячи кроки з політичного розкріпачення сільського населення, вони також виконали багато початкових податкових вимог селян, послаблюючи економічний тиск на них. Було проведено податкові реформи, аж до того, що, наприклад, у кантоні Люцерн загальне оподаткування населення помітно знизилося в другій половині XVII століття.
Історик Зутер навіть дійшов висновку, що Селянська війна 1653 року завадила подальшому поширенню абсолютистських тенденцій у Швейцарії та запобігла розвитку, подібному до того, що стався у Франції після Фронди. Влада швейцарських кантонів змушена була діяти набагато обережніше і поважати своїх селян Бернці, наприклад, доручили своїм ландфогтам використовувати набагато менш пихату і менш авторитарну форму стосунків із селянами, аби мінімізувати конфліктний потенціал. Міська рада навіть порушила судові справи проти кількох своїх ландфогтів, на яких було багато скарг від сільського населення, яке звинувачувало їх у корупції, некомпетентності та необґрунтованому збагаченні. Районного шерифа Трахзельвальда — того самого Самуеля Тріболе, який захопив Ніклауса Лоєнбергера, — звільнили, судили та відправили на заслання на початку 1654 року. , колишній посол Англії в Берні з 1705 до 1713 року, опублікував 1714 року великий трактат під назвою «Звіт про Швейцарію», в якому він описав правління влади як дуже м'яке, згадавши про низьке оподаткування порівняно з іншими європейськими державами та навівши як причину порівняно м'якого правління страх перед заколотами.
Історіографія
У наступні десятиліття після Селянської війни міська влада намагалася придушити пам'ять про це майже успішне повстання. Символи опору, як-от прапори або зброя, яку використовували селяни, зокрема їхні традиційні палиці з цвяхами на ударних кінцях (відомі як (Bauern-) Knüttel), було оголошено поза законом, конфісковано і знищено. Такі документи, як союзні угоди Гуттвільської ліги, були заховані в сховищах міських архівів. Будь-які публічні поминання або паломництва до місць страт вождів бунту були заборонені і каралися смертною карою, як і спів селянських військових пісень. Берн був особливо активний у прагненні піддати цензурі будь-які спогади про цю подію, а також намагався очорнити образи селянських лідерів. Історичні тексти тих часів зазвичай слідують офіційній позиції, згадуючи Селянську війну, якщо взагалі її згадують, і лише стисло та негативною конотацією. Проте цензура була не зовсім вдалою: сільські жителі частково зберегли спогади про 1653 рік, а різні свідчення про ті події були надруковані в Німеччині.
У XIX столітті офіційна точка зору про ті події піддавалася дедалі більшому сумніву. Колишнє аристократичне домінування було сильно ослаблене під час Наполеонівської епохи, коли Швейцарія була французькою клієнтською республікою. Період існування Гельветійської республіки був короткочасним, але демократичні ідеали все ж встигли поширитися серед населення. Відновлення колишнього режиму після закінчення наполеонівської епохи виявилося лише тимчасовим, доки Швейцарія не стала федеративною державою 1848 року, коли було ухвалено її першу демократичну конституцію. Під час реставрації демократичні видавці інструментували та інтерпретували історію Селянської війни як алегорію тогочасної боротьби за демократію, розглядаючи Селянську війну 1653 року як ранній провісник своїх власних зусиль з подолання авторитарного режиму. Популярність здобули ілюстрації 1839—1840 років, який використовував сцени Селянської війни як алегоричні образи.
Коментарі
Усі дати дано за григоріанським календарем, який уже діяв у всіх католицьких кантонах, тоді як протестантські кантони все ще слідували юліанському календарю.
були названі так тому, що спочатку вони були незалежними з огляду на низьке правосуддя і, таким чином, значною мірою «вільними» в середньовічному розумінні цього слова.
Цей процес девальвації товарних грошей, що мають внутрішню вартість, нижчу за їхню номінальну вартість (так звані «погані гроші»), і витіснення їх «хорошими грошима» з обігу описується законом Грешема.
Ця замітка, ймовірно, може бути першим документально підтвердженим використанням слова «революція» із сучасним значенням у значенні політичної революції без будь-якої конотації як кругового руху.
Завдяки своїм зв'язкам (він одружився з представницею впливової бернської сім'ї фон Граффенрід) Самуелю Тріболе було дозволено повернутися із заслання лише через два роки, наприкінці 1655 року, і знову служити в міській раді Берна.
Примітки
Джерела
Holenstein, A. (2004): Der Bauernkrieg von 1653. Ursachen, Verlauf und Folgen einer gescheiterten Revolution; pp. 28 — 65 in: Römer, J. (ed.): Bauern, Untertanen und «Rebellen», Orell Füssli Verlag, Zürich, 2004. . An earlier, abridged version appeared under the same title in Berner Zeitschrift für Geschichte und Heimatkunde, no. 66, pp. 1 — 43; 2004.
Hostettler, U. (2003): «Mach Mist, derweil Du Landvogt bist» — Die Gnädigen Herren — Samuel Tribolet, Berner Zeitung, April 19, 2003.
Hostettler, U. (2003-2): Stationentheater Eggiwil: Bauernkrieg 1653 — Skript. Script of a Swiss theatre production in 2003, including background information on the history.
Im Hof, U.: Geschichte der Schweiz, 7th ed., Stuttgart: Kohlhammer Verlag, 1974/2001.
Landolt, N. (2004): Revolte oder Krieg? Regional unterschiedliche Ausprägungen des Bauernkrieges 1653, pp. 87 −104 in Römer, J. (ed.): Bauern, Untertanen und «Rebellen», Orell Füssli Verlag, Zürich, 2004. .
Messmer, K. (2003): Die Entlebucher — der Ursprung alles Übels, Canton of Lucerne, Dept. of Justice and Culture, in collaboration with the newspaper Neue Luzerner Zeitung, March 15, 2003.
Mühlestein, H. (1942): Der grosse schweizerische Bauernkrieg, self-published, Celerina, 1942. Reprinted 1977, Unionsverlag, Zürich; . For a gist of this Marxist interpretation, see Vorwärts: Der schweizerische Bauernkrieg 1653 . URL last accessed August 17, 2006.
Muster, E.: Texte und Bilder zum Grossen Schweizerischen Bauernkrieg von 1653 («Texts and images on the great Swiss peasant war of 1653»)
Römer, J. (2004): 1653: Geschichte, Geschichtsschreibung und Erinnerung, pp. 8 — 27 in Römer, J. (ed.): Bauern, Untertanen und «Rebellen», Orell Füssli Verlag, Zürich, 2004. .
Stanyan, A. (1714): An account of Switzerland, published by Jacob Tonson, London, 1714.
Römer, J. (2004-2): Der Bauernkrieg als Revolution und die Revolution als Bauernkrieg, pp. 131—142 in Römer, J. (ed.): Bauern, Untertanen und «Rebellen», Orell Füssli Verlag, Zürich, 2004. .
State Archive of Lucerne: Bauernkrieg 1653: Forderungen von Stadt und Amt Willisau an die städtische Obrigkeit, 21. Februar 1653
Stüssi-Lauterburg, J.; Luginbühl, H.; Gasser, A.; Greminger, A. (2003): Verachtet Herrenpossen! Verschüchet fremde Gäst!, Verlag Merker im Effingerhof, Lenzburg; 2003. .
Suter, A. (1997): Der Schweizerische Bauernkrieg von 1653. Politische Sozialgeschichte — Sozialgeschichte eines politischen Ereignisses, Frühneuzeitforschungen Vol. 3; Biblioteca Academica Verlag, Tübingen, 1997. .
Suter, A. (2004): Kollektive Erinnerungen an historische Ereignisse — Chancen und Gefahren. Der Bauernkrieg als Beispiel, pp. 143—163 in Römer, J. (ed.): Bauern, Untertanen und «Rebellen», Orell Füssli Verlag, Zürich, 2004. .
Wahlen, H.; Jaggi, E. (1952): Der schweizerische Bauernkrieg 1653 und die seitherige Entwicklung des Bauernstandes, Buchverlag Verbandsdruckerei, Bern, 1952. Published on the occasion of the tricentennial of the peasant war. No ISBN.
Wirz, H.K. (1653): Ohnpartheyliche substantzliche Beschreibung, der Eydtgnössischen Unruhen, im Jahre Christi 1653 («Impartial description of the uprisings in Switzerland in the year of the Lord 1653»), Zürich, 1653. University library of Lucerne.
Wirz, H.K., Basler, J., Gloggner, J.B. et al.: [Untitled] Darstellungen und Dokumente zum Bauernkrieg 1653 , late 17th or early 18th century. University library of Lucerne.
Література
Blickle, P.: Deutsche Untertanen, Ch. Beck Verlag, Munich, 1981. .
Війни Швейцарії
Війни XVII століття
Селянські повстання
конфлікти в 1653
1653 у Європі
|
886442
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%88%D0%BB%D0%B0%D0%BC
|
Вугільний шлам
|
Вугільний шлам
Вугільні шлами — складні полідисперсні системи, вони мають різний гранулометричний склад і різні мінералогічні і петрографічні характеристики. На вуглезбагачувальних фабриках шлам може бути у вигляді суспензій (зависей), пластичної і сипкої маси.
Загальний опис
У практиці збагачення вугілля шламом називають продукт крупністю 0–0,5 або 0–1 мм. Розмір частинок 0,5 мм є межею ефективного збагачення вугілля методами відсадки і флотації.
За крупністю шлам вуглезбагачувальних фабрик розділяється на зернистий розміром більше 0,045 мм, який відносно добре осаджується, вловлюється, збагачується і зневоднюється, тонкий розміром менше 0,045 мм, який дуже важко піддається обробці.
Умовно шлам поділяють на первинний, що надходить на фабрику з рядовим вугіллям, і вторинний, що утворюється в процесі дроблення, грохочення, збагачення, зневоднення, транспортування і розмокання глинистих частинок у воді. Шламоутворення залежить також від фізичних властивостей вугілля і супутніх порід, застосованих схем збагачення і способів обробки шламів. Утворення шламу в процесі збагачення вугілля різних марок різне, так при збагаченні антрацитів утворюється 3–4 % шламу, в той час як при збагаченні коксівних марок вугілля утворюється від 9 до 17 % шламу. При цьому тонкий шлам утворюється головним чином за рахунок глинистої речовини, вміст якої в незбагачуваному шламі складає у середньому 15–20 %. Сумарний вихід шламу, що утворюється на збагачувальної фабриці досягає 30 % від рядового вугілля.
При переробці вугільних шламів особливе значення мають їх фізико-хімічні характеристики: гранулометричний склад та зовнішня питома поверхня; зольність та властивості мінеральних компонентів; форма та рельєф поверхні вугільних частинок; характер і властивості поверхневих сполук; ступінь окисненості та гідратованості та ін.
Шлами різко змінюють властивості суспензії і утруднюють збагачення, осадження, згущення, зневоднення. На вітчизняних вуглефабриках збагачення вугільного матеріалу шламової крупності частіше за все здійснюється флотацією. При цьому особливу трудність викликає флотація вугільних зерен мікронних фракцій (тонких шламів). Перспективною є попередня (перед флотацією) селективна аґреґація (флокуляція) шламів. Крім того, застосовують (особливо при перезбагаченні) гравітаційні методи.
Вміст у рядовому вугіллі класів — 1 мм (первинних шламів) досягає сьогодні близько 20 %. Додатковим джерелом переподрібнювання (шламоутворення) є операції по транспортуванню та збагаченню вугілля. Вихід вторинних шламів тільки в процесі збагачення вугілля може досягнути 8-17 %. Зокрема, вихід вторинних шламів при збагаченні вугілля марки Г коливається в межах 2,5-8 %, антрацитів — 3-4 %, неміцного вугілля марок ПС, Ж, К — 9-17 %. В результаті сумарний вихід вугільних шламів на деяких вуглезбагачувальних фабриках складає 25-30 %. Вміст важкозбагачуваних тонкодиспесних класів (-0,063 мм) у незбагаченому шламі вугілля коксівного може складати 31,2-79,5 %; в антрацитовому шламі — 6-61,7 %; у флотаційному концентраті — 25,5-72,4 %; у відходах флотації до 67-90 %. За таких умов наявність в технологічній схемі ефективної технології переробки шламів стає вирішальною умовою стабільної та якісної роботи фабрик.
Особливий інтерес являють собою шлами-відходи, які можуть бути об'єктом повторного збагачення з метою вилучення додаткової кількості вугілля.
Шлами, які скидаються в очисні споруди збагачувальних фабрик, як правило, вловлюються в дві стадії. Крупні шлами, які мають меншу зольність, вловлюються на першій стадії прояснення оборотної води. На більшості фабрик на першій стадії вловлюються шлами зольністю 30,0–40,0 % (в шламових відстійниках), а на другій стадії — більш тонкі і високозольні класи крупності зольністю 40,0–60,0 % (в мулонакопичувачах). При вуглезбагачувальних фабриках України знаходиться 35 мулонакопичувачів загальним об'ємом 129 млн. м³, які займають площу 180 га і містять 114 млн т. шламів, переважно відходів флотації зольністю від 45 до 75 %.
Запаси високозольних забалансових шламів в Україні
За даними інституту «Дондіпрошахт» у 2005 році на підприємствах по переробці вугілля в Україні запаси високозольних забалансових шламів склали 4,86 млн т.; відходів флотації зольністю до 70 % — 43,11 млн т. Динаміка зміни кількості забалансових шламів та відходів флотації в період 1985–2005 рр. показана на рис. Їх пересічна зольність Аd= 50-60 %; масова частка загальної сірки 2,3 %; теплота згоряння 13,2 МДж/кг.
Див. також
Шлам
Дозбагачення відходів вуглезбагачення
Література
Нікітін І. М., Сергєєв П. В., Білецький В. С. Селективна флокуляція вугільних шламів латексами. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 152 с.
Гаркушин Ю. К. Стан та перспективи переробки вугільних шламів / Ю. К. Гаркушин, П. В. Сергєєв, В. С. Білецький // Збагачення корисних копалин. — 2003. — № 17. –С.143–149.
Дослідження збагачення вугільних шламів селективною флокуляцією в умовах гідротранспорту / В. С. Білецький, П. В. Сергєєв, Ю. О. Протасов // Збагачення корисних копалин. — Д., 2005. — Вип. 23 (64). — С. 119—122.
Утилізація вугільних шламів шляхом виготовлення водовугільного палива / В. С. Білецький, О. А. Круть, Ю. Г. Світлий // Збагачення корисних копалин. — 2005. — № 24 (65). — С. 111—118.
Обогащение ультратонких углей / А. Т. Елишевич, Н. Д. Оглоблин, В. С. Белецкий, Ю. Л. Папушин. — Донецк: Донбасс, 1986. — 64 с.
Збагачення вугілля
Сорти вугілля
|
123746
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Elmwood%2C%20Nebraska
|
Elmwood, Nebraska
|
Elmwood, Nebraska
Elmwood is a village in southeast Cass County, Nebraska, United States. The population was 654 at the 2020 census.
History
Elmwood was founded in 1886. It was named for the old elm trees at the town site.
Geography
According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 634 people, 243 households, and 168 families living in the village. The population density was . There were 265 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 97.8% White, 0.2% African American, 0.5% Native American, 0.2% from other races, and 1.4% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 3.6% of the population.
There were 243 households, of which 39.1% had children under the age of 18 living with them, 54.3% were married couples living together, 9.5% had a female householder with no husband present, 5.3% had a male householder with no wife present, and 30.9% were non-families. 25.5% of all households were made up of individuals, and 13.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.61 and the average family size was 3.17.
The median age in the village was 36.7 years. 30.9% of residents were under the age of 18; 5.4% were between the ages of 18 and 24; 25% were from 25 to 44; 24% were from 45 to 64; and 14.7% were 65 years of age or older. The gender makeup of the village was 49.4% male and 50.6% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 668 people, 254 households, and 182 families living in the village. The population density was . There were 269 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 99.10% White, 0.15% African American, 0.30% Asian, and 0.45% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.30% of the population.
There were 254 households, out of which 33.9% had children under the age of 18 living with them, 62.2% were married couples living together, 7.1% had a female householder with no husband present, and 28.3% were non-families. 25.6% of all households were made up of individuals, and 16.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.63 and the average family size was 3.20.
In the village, the population was spread out, with 29.9% under the age of 18, 6.9% from 18 to 24, 27.1% from 25 to 44, 18.9% from 45 to 64, and 17.2% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 94.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 88.0 males.
As of 2000 the median income for a household in the village was $37,132, and the median income for a family was $46,875. Males had a median income of $35,250 versus $28,750 for females. The per capita income for the village was $17,662. About 3.9% of families and 6.3% of the population were below the poverty line, including 9.0% of those under age 18 and 7.3% of those age 65 or over.
Notable people
Bess Streeter Aldrich, American author and member of the Nebraska Hall of Fame, lived in Elmwood for many years. The Bess Streeter Aldrich House at 204 East F Street in Elmwood is preserved as a museum.
Robert Clements, banker and Nebraska state legislator, lived in Elmwood.
References
External links
Elmwood Nebraska Homepage
Elmwood-Murdock Public Schools
Villages in Cass County, Nebraska
Villages in Nebraska
Populated places established in 1868
1868 establishments in Nebraska
|
2732548
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D1%94%20%D0%A2%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%28%D0%93%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29
|
Донє Таборище (Глина)
|
Донє Таборище (Глина)
Донє Таборище — населений пункт у Хорватії, у Сисацько-Мославинській жупанії у складі міста Глина.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 40 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 10,67 °C, середня максимальна – 25,09 °C, а середня мінімальна – -6,01 °C. Середня річна кількість опадів – 992 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
4791156
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Токська сільська рада
|
Токська сільська рада — сільське поселення у складі Червоногвардійського району Оренбурзької області Росії.
Адміністративний центр — село Токське.
Населення
Населення — 1290 осіб (2019; 1425 в 2010, 1718 у 2002).
Склад
До складу сільської ради входять:
Примітки
Поселення Червоногвардійського району (Оренбурзька область)
|
2923365
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Martin-de-Crau
|
Saint-Martin-de-Crau
|
Saint-Martin-de-Crau (Provençal: Sant Martin de Crau) is a commune in the Bouches-du-Rhône department in southern France. Inhabitants are called Saint-Martinois.
Population
Saint-Martin-de-Crau has the lowest population density of all communes in metropolitan France that have a population exceeding 12,000 inhabitants (2012). With a land area of 214.87 km2 (82.962 sq mi), it is the fifth-largest commune in geographic area in metropolitan France (after Arles, Saintes-Maries-de-la-Mer, Laruns, and Marseille).
Twin towns
Saint-Martin-de-Crau is twinned with:
, Markgröningen, Germany
See also
Alpilles
Communes of the Bouches-du-Rhône department
References
External links
Official Web site
Communes of Bouches-du-Rhône
Bouches-du-Rhône communes articles needing translation from French Wikipedia
|
548977
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gospel%20Oak%20railway%20station
|
Gospel Oak railway station
|
Gospel Oak railway station is in the London Borough of Camden in north-west London. It is situated on the North London line, served by Mildmay line services between Clapham Junction/Richmond and Stratford, and is also the western passenger terminus of the Gospel Oak to Barking line, served by Suffragette line services to/from Barking Riverside. Passengers using Oyster cards are required to tap on interchange Oyster card readers when changing between the two lines. The station is in Travelcard Zone 2, and is managed by London Overground which runs all passenger trains at the station.
History
The station opened in 1860 as Kentish Town on the Hampstead Junction Railway from to Old Oak Common Junction south of . It was renamed Gospel Oak in 1867 when a new station more appropriately named Kentish Town was opened about a mile south on the same line (that station is now ). Due to financial constraints a planned connection from the Tottenham and Hampstead Junction Railway to Gospel Oak station was not added until 4 June 1888, some 20 years after that railway opened, and then without a link to the North London Line due to other companies' opposition.
The station was rebuilt by the London Midland Region of British Railways in 1954.
From 1926 to 1981, the station was not a passenger interchange: passenger trains left the Barking line at Tufnell Park and descended the gradient to station. In 1981 that passenger service from Barking was diverted from Kentish Town to Gospel Oak with the terminal platform rebuilt on the north side of the existing station.
The North London Line through Gospel Oak was electrified on the fourth-rail 660 volt DC system in 1916 by the LNWR: in the 1970s that was changed to 750 volt DC third rail. In 1996, the line from Willesden through Gospel Oak to Camden was closed during conversion to 25 kv AC overhead.
To allow four-car trains to run on the London Overground network, the North London Line between this station and closed from February 2010 to 1 June 2010, for installing a new signalling system and for extending 30 platforms. Until May 2011, there was a reduced service with no services on Sundays while the upgrade work continued.
Design
The platforms are high above street level with stairs and two lifts, one serving westbound trains, and one serving eastbound trains and the Barking line. The North London Line has two platforms and the Barking line has a short terminal platform north of which are two separate through freight tracks which join the NLL just west of the station. Oyster ticket barriers are in operation.
Services
All services at Gospel Oak are operated by London Overground using and EMUs.
The typical off-peak service in trains per hour is:
8 tph to via
4 tph to
4 tph to
4 tph to
During the late evenings, the services to and from Clapham Junction do not operate and the services to and from Barking Riverside are reduced to 3 tph.
Connections
London Buses route C11 serves the station.
In arts and music
The two brick skew arch bridges by which the trains cross Gordon House Road are shown in the cover photograph of the 1997 Gospel Oak EP by Irish singer Sinéad O'Connor.
Notes
References
External links
Railway stations in the London Borough of Camden
DfT Category D stations
Former London and North Western Railway stations
Railway stations in Great Britain opened in 1860
Former Tottenham and Hampstead Junction Railway stations
Railway stations in Great Britain opened in 1888
Railway stations in Great Britain closed in 1926
Railway stations in Great Britain opened in 1981
Railway stations served by London Overground
|
1124139
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%AE%D1%85%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ільченко Михайло Юхимович
|
Ільченко Михайло Юхимович
Михайло Юхимович Ільченко (13 вересня 1941, с. Літки Броварський р-ну Київської обл.) — український вчений у галузі радіоелектроніки та телекомунікацій, академік НАН України (2012), заслужений діяч науки і техніки України, тричі лауреат Державних премій УРСР (1983), СРСР (1989) і України (2004) в галузі науки і техніки, заслужений професор НТУУ «КПІ» (2009), директор ІТС НТУУ «КПІ», голова Вченої ради КПІ ім. Ігоря Сікорського.
Освіта
Закінчив радіотехнічний факультет Київського ордена Леніна політехнічного інституту (тепер Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»).
Науково-організаційна діяльність
На першому етапі своєї діяльності (1964-1982) провів цикл фундаментальних фізико-технічних наукових досліджень, які зумовили створення нового класу твердотільних коливальних систем на основі діелектриків та феритів. Вчений визначив, систематизував і математично змоделював найзагальніші закономірності взаємодії з електромагнітними полями надвисоких частот феритових та діелектричних елементів, які розміщені у різних хвилеводних системах і мають резонансний характер вказаної взаємодії.
Завдяки дослідженням М. Ю. Ільченка було виведено оригінальні формули для розрахунку характеристик конкретних електродинамічних систем і запропоновано десятки нових радіотехнічних пристроїв. Одержані теоретичні та практичні результати лягли в основу його докторської дисертації, захищеної в 1980 р. в Інституті кібернетики НАН України. А реалізація цих результатів у народному господарстві була відзначена Державною премією УРСР у галузі науки і техніки.
1983—1990 рр. — другий етап у науковій творчості вченого. Він позначений створенням нового класу мініатюрних твердотільних пристроїв, до складу яких поряд з діелектричними резонаторами входили активні напівпровідникові прилади. За розробку таких пристроїв та їх впровадження в космічну апаратуру супутникових телекомунікацій спеціального призначення М. Ю. Ільченко разом з іншими творцями стає лауреатом Державної премії СРСР.
У 90-х роках в Україні розпочалося широке використання розробок мікрохвильової техніки для створення сучасних засобів телекомунікацій. З цим пов'язаний наступний, третій етап в діяльності вченого. Під його керівництвом було виконано три загальнодержавні науково-технічні програми з проблем телекомунікацій. Праця отримала високу оцінку — академічну премію імені видатного вченого академіка С. О. Лебедєва.
Ще одним важливим науковим напрямом, яким опікується М. Ю. Ільченко, є дослідження з історії науки і техніки, здійснення наукового керівництва Державним політехнічним музеєм і підготовки науковців у цій сфері, вивчення діяльності видатних вітчизняних творців історії техніки.
У 1990 р. Михайло Юхимович організував і очолив Науково-дослідний інститут радіоелектронної техніки (з 2000 р. — НДІ телекомунікацій при НТУУ «КПІ»), який розробляє сучасні телекомунікаційні системи і технології, пов'язані, зокрема, з вирішенням проблем широкосмугового безпроводового доступу, цифрового телебачення тощо.
М. Ю. Ільченко є головним конструктором робіт, що виконуються згідно з завданнями Міністерства оборони України. На основі його розробок сформувався ряд нових навчальних дисциплін. З ініціативи М. Ю. Ільченка була започаткована кафедра телекомунікацій, яка першою в країні розпочала підготовку фахівців із проектування і розроблення сучасних засобів телекомунікацій. НДІ телекомунікацій та зазначена кафедра стали базисом для організації у 2002 році під його керівництвом Навчально-наукового інституту телекомунікаційних систем.
З 1988 р. М. Ю. Ільченко як проректор з наукової роботи Національного технічного університету України «КПІ» впроваджує нові форми організації університетської науки, працює над створенням в складі університету ряду науково-дослідних інститутів, КБ, інженерних центрів, інноваційних структур. За його безпосередньої участі в університеті реалізовано низку важливих проектів. Зокрема, створені Державний політехнічний музей, науковий і технологічний парки «Київська політехніка», університет став національним і отримав статус дослідницького тощо.
Він є головним редактором наукових журналів «Telecommunication Sciences» і «Дослідження з історії техніки», співголовою від України Програмного комітету двадцяти Міжнародних конференцій з мікрохвильових і телекомунікаційних технологій «Криміко», праці яких понад 10 років представлені у світовій базі «Scopus».
Серед учнів Михайла Юхимовича — 6 докторів та 14 кандидатів наук.
Громадська діяльність
За його участі згідно з розпорядженням Президента України була розроблена Концепція розвитку наукової сфери України.
Упродовж багатьох років він є членом Консультативної ради з питань інформатизації при Верховній раді України. Особисто брав участь у підготовці проектів законодавчих актів з інформаційних технологій та інноваційної діяльності, в тому числі Закону України "Про науковий парк «Київська політехніка».
У розробці нормативних документів стосовно організації науки і освіти у вищих навчальних закладах використовується практичний досвід очолюваної ним Ради проректорів з наукової роботи і його членство в Атестаційній колегії МОН України.
Він голова спеціалізованої ради НТУУ «КПІ» із захисту докторських і кандидатських дисертацій з радіотехнічних і телекомунікаційних спеціальностей;
очолює науково-методичну комісію Міністерства освіти і науки України з радіотехніки та телекомунікацій;
обраний заступником академіка-секретаря Відділення інформатики НАН України,
входить до складу секції Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки
член Громадської ради Держінформнауки України.
член Міжнародної академії наук вищої школи,
член Міжнародної академії інженерних наук,
Старший член Інституту інженерів з електротехніки та електроніки (ІЕЕЕ) та почесний член інших міжнародних організацій.
Відзнаки
У 1998 та 2011 роках М. Ю. Ільченко нагороджений почесними відзнаками Президента України — орденами «За заслуги» ІІІ та ІІ ступеня.
Нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2001)
Нагороджений Почесною Грамотою Верховної ради України (2009).
Почесний зв'язківець України (2002).
Державна премія України в галузі науки і техніки (2004).
Заслужений професор НТУУ «КПІ» (2009).
Праці
Автор більше 500 наукових праць і винаходів, серед яких 22 монографії та навчальні посібники. На його рахунку більше 100 авторських свідоцтв і патентів на винаходи та корисні моделі.
Ильченко М. Е. Фильтры на базе резонаторов с близкими по частоте модами как ячейки метаматериалов / М. Е. Ильченко, А. П. Живков, А. Т. Орлов // Наукові вісті НТУУ «КПІ» : науково-технічний журнал. – 2016. – № 1(105). – С. 7–14. – Бібліогр.: 21 назв.
Полосковые фильтры задержки / А. В. Захаров, М. Е. Ильченко, И. В. Трубаров, Л. С. Пинчук // Известия высших учебных заведений. Радиоэлектроника : ежемесячный научно-технический журнал. – 2016. – Т. 59, № 4(646). – C. 34–43. – Библиогр.: 9 назв.
Ільченко М. Видатний конструктор двигунів Іван Коваль / Михайло Ільченко // Дослідження з історії техніки : збірник наукових праць. – 2015. – Вип. 21. – С. 59-62. – Бібліогр.: 6 назв.
Ильченко М. Е. Обобщенный подход к анализу и проектированию полосовых фильтров СВЧ на взаимно расстроенных резонаторах / М. Е. Ильченко, А. П. Живков // Наукові вісті НТУУ «КПІ» : науково-технічний журнал. – 2015. – № 5(103). – С. 7–14. – Бібліогр.: 17 назв.
Ільченко М. Михайло Решетньов – фундатор супутникових телекомунікацій / Михайло Ільченко // Дослідження з історії техніки : збірник наукових праць. – 2014. – Вип. 19. – С. 72-77. – Бібліогр.: 9 назв.
Ільченко М. Генеральний конструктор першої в світі системи протиракетної оборони / Михайло Ільченко // Дослідження з історії техніки : збірник наукових праць. – 2013. – Вип. 18. – С. 64–69. – Бібліогр.: 5 назв.
Ільченко М. Ю. Конвергенція фіксованих і мобільних інформаційно-телекомунікаційних платформ та мереж / М. Ю. Ільченко, С. О. Кравчук // Наукові вісті НТУУ «КПІ» : науково-технічний журнал. – 2013. – № 5(91). – С. 7–13. – Бібліогр.: 12 назв
Ільченко М. Генеральний конструктор першої в світі системи протиракетної оборони / Михайло Ільченко // Дослідження з історії техніки : збірник наукових праць. – 2013. – Вип. 18. – С. 64–69. – Бібліогр.: 5 назв.
Wireless terahertz communications with spectral modulation of UWB noise signals / Mikhail E. Ilchenko, Viktor A. Cherepenin, Valeriy I. Kalinin, Teodor N. Narytnik, Valeriy V. Chapurskiy // Telecommunication Sciences : international research journal. – 2012. – Vol. 3, N. 2(5). – P. 39–43. – Bibliogr.: 8 ref.
Ilchenko M. Yu. Twenty International Crimean conferences “Microwave & Telecommunication Technology” (CriMiCo) / Mykhaylo Yu. Ilchenko, Pavlo P. Yermolov // Telecommunication Sciences : international research journal. – 2011. – Vol. 1, N. 1. – P. 65–69. – Bibliogr.: 12 ref.
Захаров А. В. Полосно-пропускающие фильтры на симметричных полосковых линиях / А. В. Захаров, М. Е. Ильченко, Л. С. Пинчук // Telecommunication Sciences : international research journal. – 2011. – Vol. 2, N. 2(3). – P. 37–45. – Bibliogr.: 8 ref.
Особливості використання ЕОМ для обробки інформації з обмеженим доступом в сучасних умовах / Георгій Левченко, Михайло Ільченко, Володимир Хорошко, Валерій Буркацький, Костянтин Золотухін, Володимир Грошев // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні : науково-технічний збірник. – 2000. – № 1. – С. 84-87. – Бібліогр.: 6 назв.
Левченко, Г. Перша вітчизняна ЕОМ з “нульовою зоною” - “Плазма – ЗВ” / Георгій Левченко, Михайло Ільченко, Василь Сагайдак // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні : науково-технічний збірник. – 2000. – № 1. – С. 191-192. – Бібліогр.: 4 назви.
Ільченко М. Ю. Характеристики взаємодії намагніченого феритового елемента з лінією передачі НВЧ / М.Ю. Ільченко, Є.В. Кудінов // Вісник НТУУ «КПІ». Серія Радіотехніка. Радіоапаратобудування. – 1966. – № 3. – с. 34-39.
Ільченко, М. Ю. Модемне обладнання на основі SDR-технології для тропосферних станцій нового покоління / М. Ю. Ільченко, М. М. Кайденко, С. О. Кравчук // Наукові вісті НТУУ «КПІ» : науково-технічний журнал. – 2016. – № 5(109) . – С. 7–16. – Бібліогр.: 14 назв.
Ильченко, М. Е. на базе резонаторов с близкими по частоте модами как ячейки метаматериалов / М. Е. Ильченко, А. П. Живков, А. Т. Орлов // Наукові вісті НТУУ «КПІ» : науково-технічний журнал. – 2016. – № 1(105). – С. 7–14. – Бібліогр.: 21 назв.
Телекомунікаційні системи широкосмугового радіодоступу / М. Ю. Ільченко, С. О. Кравчук. – К.: Наукова думка, 2009. – С. 288-312.
Основні проблеми та шляхи державної підтримки інноваційних процесів в Україні / М. З. Згуровський, М. Ю. Ільченко // Інвестиції та інноваційний розвиток. – 2008. – С. 7-11.
Новый подход к построению фильтров, перестраиваемых варикапами / А. В. Захаров, М. Е. Ильченко // Радиотехника и электроника. – Т. 55 (12). – 2010. – С. 1523-1531.
Использование метода комбинированной модуляции в микроволновых телекоммуникационных системах передачи данных / М. Е. Ильченко, В. М. Илюшко, Т. Н. Нарытник // Радіоелектронні і комп’ютерні системи. – № 2. – 2009. – С. 71–77.
Безпроводові системи зв’язку субтерагерцового та терагерцового діапазонів / М. Е. Ильченко, С. О. Кравчук, Т. М. Наритник // Цифрові технології. – № 16. – 2014. – С. 40-59
Телекомунікаційні системи / М. Ю. Ільченко, С. О. Кравчук. – К.: Наукова думка, 2017.
Проектирование передающего и приемного радиотрактов радиорелейных систем терагерцового диапазона / М. Е. Ильченко, Т. Н. Нарытник, В. Н. Радзиховский, С. Е. Кузьмин, А. В. Лутчак // Электросвязь. – № 2. – 2016. – С. 42-49
Полосно-пропускающие фильтры решетчатого типа на основе полуволновых резонаторов из отрезков симметричных полосковых линий передачи / А. В. Захаров, М. Е. Ильченко // Радиотехника и электроника. – Т.60 (7). – 2015. – С. 759-759.
Направления создания телекоммуникационных систем мультисервисного доступа с использованием радиотехнологии МИТРИС / М. Е. Ильченко, Т. Н. Нарытник. – 2012. – С. 289-291.
</div>
Примітки
Посилання
Ільченко Михайло Юхимович, наукова біографія nbuv.gov.ua
Дійсні члени НАН України
Уродженці Літок (Броварський район)
|
4708615
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BA%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%84%D0%B3%D0%BE%D1%80%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Секержитський Єгор Олександрович
|
Секержитський Єгор Олександрович
Єгор Олександрович Секержитський (18 вересня 1996, Чита, Росія — 25 березня 2022, Суха Кам'янка, Україна) — російський офіцер, старший лейтенант ЗС РФ. Герой Російської Федерації.
Біографія
Син військовика. Підлітком вступив в Юнармію, командир роти шкільного почесного караулу №1 в Читі. В 2014 році закінчив із золотою медаллю середню загальноосвітню школу №49 з поглибленим вивченням англійської мови. В тому ж році вступив в Московське вище військове командне училище, яке в 2018 році також закінчив із золотою медаллю, після чого був призначений командиром взводу мотострілецької частини Західного військового округу. Учасник вторгнення в Україну, командир роти своєї частини. Був вбитий снайпером під час бою. 5 квітня був похований в Читі поруч зі своїм дідом, мером Чити Анатолієм Міхальовим.
Нагороди
Отримав декілька нагород, серед яких:
Медаль «За участь у військовому параді в День Перемоги»
Звання «Герой Російської Федерації» (11 серпня 2022, посмертно) — «за мужність і героїзм, проявлені під час виконання військового обов'язку.»
Вшанування пам'яті
14 жовтня 2022 року на читинській школі №49, в якій навчався Секержитський, була відкрита меморіальна дошка, а його ім'я було присвоєне шкільному загону Юнармії.
У військовій частині, в якій служив Секержитський, був організований щорічний турнір зі стрільби, названий на його честь.
Посилання
Біографія на сайті «Герои страны».
Примітки
Військовики мотострілецьких військ Росії
Російські військовики, загиблі у російсько-українській війні (з 2014)
Померли в Ізюмському районі
Поховані в Читі
Учасники боїв за Ізюм
|
2816056
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8F%D1%81%D0%B5%D0%BA%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Лясек (Нижньосілезьке воєводство)
|
Лясек (Нижньосілезьке воєводство)
Лясек — село в Польщі, у гміні Уданін Сьредського повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Легницького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Сьредського повіту (Нижньосілезьке воєводство)
|
5174597
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%20%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BA%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201975
|
Фінал кубка Англії з футболу 1975
|
Фінал кубка Англії з футболу 1975 — 94-й фінал найстарішого футбольного кубка у світі. Учасниками фіналу були дві лондонські команди, «Вест Гем Юнайтед» і «Фулгем». Перемогу з рахунокм 2:0 здобув «Вест Гем Юнайтед».
Шлях до фіналу
Матч
Посилання
Матч
1975
Англія
Травень 1975
1975 в англійському спорті
|
4794326
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BB%D0%BE%20%D0%93%D0%B0%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B5%D0%BB%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B5
|
Даніло Габріел де Андраде
|
Даніло Габріел де Андраде (11 червня 1979, Сан-Готарду, Мінас-Жерайс) — бразильський футболіст, який грав на позиції півзахисника.
Здобув популярність у середині 2000-х років виступами за «Сан-Паулу», з яким у 2005 році завоював Кубок Лібертадорес і виграв Клубний чемпіонат світу. У 2012 році повторив ці досягнення вже у складі «Коринтіанса».
Він був відомий своєю технікою, баченням поля і забивними здібностями, що принесло йому прізвисько Зіданіло на честь Зінедіна Зідана та вважається одним найкращих бразильських гравців, який ніколи не викликався до національної збірної Бразилії.
Клубна кар'єра
Даніло народився у штаті Мінас-Жерайс, але є вихованцем «Гояса», у складі якого розпочав професійну кар'єру. З цим клубом він виграв Серію B, а також 4 першості штату Гояс.
У 2003 році був придбаний «Сан-Паулу», з яким у 2005 році виграв «треббл» — Лігу Паулісту, Кубок Лібертадорес, а в грудні обіграв у фіналі клубного чемпіонату світу переможця європейської Ліги чемпіонів англійський «Ліверпуль». Після перемоги з «трьохколірними» у чемпіонаті Бразилії наступного року Даніло прийняв пропозицію японської «Касіми Антлерс». У Японії Данило тричі вигравав Джей-лігу, і по разу Кубок Імператора і Суперкубок країни.
У 2010 році Даніло повернувся до Бразилії, в інший клуб із Сан-Паулу, «Корінтіанс». Гравець, який міг виступати як на позиції атакуючого центрального півзахисника, так і на позиції лівого вінгера, відразу став однією з ключових фігур у побудові команди. У 2011 році Даніло провів 36 із 38 матчів своєї команди, а «Корінтіанс» зумів стати чемпіоном Бразилії.
У розіграші Кубка Лібертадорес 2012 року Даніло став одним із шести гравців, які провели всі 14 ігор своєї команди. Він став другим бомбардиром «Корінтіанса» у розіграші з чотирма голами (після Емерсона Шейха, у якого після фіналу стало п'ять забитих голів). У матчі-відповіді півфіналу з «Сантосом», що був діючим переможцем турніру, гол Данило дозволив зрівняти рахунок у грі, відкритий Неймаром наприкінці першого тайму. Результат не змінився до кінця матчу і в результаті завдяки гостьовій перемозі в першому матчі «Корінтіанс» вперше у своїй історії вийшов у фінал Кубка Лібертадорес. У матчі-відповіді фіналу проти аргентинської «Боки Хуніорс» на 54-й хвилині Данило, поборовшись у штрафному майданчику, зумів віддати красивий пас п'ятою на свого нападника Емерсона Шейха, який відкрив рахунок у матчі. Емерсон потім забив ще один гол і «Корінтіанс» вперше зумів виграти Кубок Лібертадорес. Для Даніло це була друга перемога в турнірі. У грудні 2012 року Данило вдруге став переможцем Клубного чемпіонату світу.
Після цього Даніло виграв із командою ще три чемпіонати штату та два чемпіонати Бразилії.
У 2019 році 39-річний півзахисник перейшов у «Віла-Нову» з Гоянії, де і завершив ігрову кар'єру.
Тренерська кар'єра
У січні 2021 року Даніло був призначений новим тренером «Корінтіанса U-23».
Титули та досягнення
«Гояс»
Чемпіон бразильської Серії B (1): 1999
Чемпіон штату Гояс (4): 1999, 2000, 2001, 2003
Переможець Кубка Центрально-Західного регіону (3): 2000, 2001, 2002
«Сан-Паулу»
Чемпіон Бразилії (1): 2006
Чемпіон штату Сан-Паулу (1): 2005
Володар Кубка Лібертадорес (1): 2005
Переможець Клубного чемпіонату світу (1): 2005
«Корінтіанс»
Чемпіон Бразилії (3): 2011, 2015, 2017
Володар Кубка Лібертадорес (1): 2012
Переможець Клубного чемпіонату світу (1): 2012
Переможець Рекопи Південної Америки (1): 2013
Чемпіон штату Сан-Паулу (3): 2013, 2017, 2018
«Касіма Антлерс»
Чемпіон Японії (3): 2007, 2008, 2009
Володар Кубка Імператора (1): 2007
Володар Суперкубка Японії (1): 2009
Примітки
Посилання
Біографія на globoesporte.globo.com
Бразильські футболісти
Футболісти «Сан-Паулу»
Футболісти «Корінтіанс»
Футболісти «Касіма Антлерс»
Футболісти «Гояса»
Футболісти «Віла-Нови» (Гоянія)
Бразильські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Японії
Бразильські футбольні тренери
Тренери ФК «Корінтіанс»
Уродженці Мінас-Жерайсу
Персоналії за алфавітом
Народились 1979
Народились 11 червня
|
491353
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%82%D1%87%D0%B5%D0%BB%20%D0%9F%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%B6
|
Сетчел Пейдж
|
Сетчел Пейдж
Роберт Лерой «Сетчел» Пейдж — (7 липня 1906, Мобіл, Алабама, США — 8 червня 1982, Канзас-Сіті, Міссурі, США) — американський бейсболіст, який виступав на позиції пітчера в Негритянській і Головній бейсбольних лігах.
Пейдж був праворуким пітчером і найстаршим новачком в Головній бейсбольній лізі. Він виступав за команду «Сент-Луїс Браунс» у віці 50-ти років і двічі представляв її на матчах всіх зірок ГБЛ у 1952 і 1953 рр. Його професіональна бейсбольна кар'єра тривала понад 40 років.В 1971 році Пейдж став першим гравцем Негритянської ліги, якого обрали до Національної зали слави бейсболу.
Примітки
Посилання
Статті:
Офіційний сайт
Статистика Пейджа на Baseball-Reference
Персоналії за алфавітом
Народились 7 липня
Народились 1906
Померли 8 червня
Померли 1982
Бейсболісти США
Гравці «Клівленд Індіанз»
Пітчери Головної бейсбольної ліги
Усі зірки Національної ліги
Обрані до Національної зали слави бейсболу
Уродженці Мобіла
Померли в Канзас-Сіті (Міссурі)
Спортсмени Мобіла (Алабама)
|
2894437
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%A1%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BA%D1%88%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Ґромадзиці (Свентокшиське воєводство)
|
Ґромадзиці (Свентокшиське воєводство)
Ґромадзиці — село в Польщі, у гміні Бодзехув Островецького повіту Свентокшиського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Келецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура на день 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Островецького повіту
|
21159852
|
https://en.wikipedia.org/wiki/So%C5%82eczno
|
Sołeczno
|
Sołeczno is a village in the administrative district of Gmina Września, within Września County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland.
References
Villages in Września County
|
1656322
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%B5
|
Ложане
|
Ложане — поселення в общині Песниця, Подравський регіон, Словенія.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія
Населені пункти Словенії
|
1048277
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2
|
Олег Попов
|
Олег Попов (клоун) — відомий клоун.
Олег Попов (лялька)
|
4524767
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD
|
Нумен
|
Нумен (букв. «божественна воля») — у римській релігії термін для позначення «божественності», «божественної могутності», «божественної волі». Значення цього терміну може змінюватися залежно від контексту, у якому він використовується: культура, релігієзнавство, соціологія.
З початку 20-го століття нумен іноді розглядався в історії релігії як доанімістична фаза, тобто система вірувань, успадкована від більш раннього часу. Numen також використовується соціологами для позначення ідеї магічної сили, укладеної в об'єкті, особливо коли пишуть про ідеї в західній традиції. Коли використовується в цьому сенсі, нумен, на думку деяких вчених, майже синонімічний мані.
Етимологія
Буквально слово перекладається як «кивок головою». Це означає, що певне божество «киває», повідомляючи про свою волю або присутність.
Британський латиніст Герберт Роуз у 1926 р. так викладає цю теорію (H.J Rose, «Primitive culture in Italy»)
Слово, що це означає досить примітне : numen. Буквально воно перекладається як «кивок головою», або ж, оскільки мова йде про щось пасивне, то як «те, що відбувається завдяки кивку», тобто так само, як flamen означає: «те, що виникає через дуновіння». Згодом слово стало означати «результат або вираження влади», але аж ніяк не саму владу, і це варто підкреслити. Власне кажучи, це боги, а іноді й інші сили — надлюдські сили, що мають в собі numen.
Numen (божественність) не персоніфікована та її варто відрізняти від поняття бога
Римський культ
Опис цього феномена знаходимо у римських авторів:
Цицерон пише про «божественний розум (mens)», який панує над життям людей та навіть змушує «пташку летіти то сюди, то туди, скритися в тій чи іншій частині неба».
Із впливом цієї божественної сили Цицерон пов'язує також знамення, які посилаються людям.
Вергілій у «Енеїді» згадує сюжет «Одісеї» про осліплення одноокого велетня Поліфема, де каже, що Одісей та його люди спочатку «просять про допомогу у великої нуміни» (magna precati numina)
Нумен також використовувався в імператорському культі Стародавнього Риму для позначення духу-хранителя, «божества» або божественної сили живого імператора. Таким чином це робило можливим поклоніння живому імператору, при цьому не називаючи його буквально богом. Наприклад, культ імператора Августа пропагувався Тиберієм.
Лукрецій використовує формулювання «numen mentis» або «воля розуму», де «воля» — це numen, але не божественний нумен (якщо не вважати розум проявом божественного)
Предеїстична фаза релігії
Найбільш зважену картину ранньої римської релігії відображає єдина пануюча теорія, яка отримала штучну назву — предеїзм (prédéisme) , який ще називають динамізмом. Згідно з цією теорією, у витоків релігійних уявлень до поняття індивідуального бога та навіть поняття духа, мало місце уявлення про смутну, безособистісну силу, яка розсіяна по численним носіям.
У книзі «Релігія Стародавнього Риму» Герберт Роуз уточнює, яка саме римляни дійшли до створення індивідуалізованих богів на основі numen :
Оскільки numen формується у різних місцях та пов'язаний з різними людьми та предметами, то не дивно, що ця сила може проявлятися нерівномірно. Якщо ці прояви були потужними, а особливо якщо вони відбувалися регулярно, то з цього робився висновок, що вона походить від когось, хто має багато numen. Таке лице могло бути богом або богинею, а про їхню природу римлянин особливо не думав.
Релігієзнавство
Термін numen та похідні від нього слова використовуються у релігієзнавстві у близькому до першопочаткового значенні. Від нього походить, зокрема, слово нумінозність — поняття, що характеризує найважливішу сторону релігійного досвіду та пов'язаного з інтенсивним переживанням божественного.
Німецький лютеранський релігієзнавець Рудольф Отто використовував термін «нумінозний» для опису рівня мислення, який знаходиться поза межами етики та раціональності. Сприйняття цієї божественності робить релігійний досвід водночас лякаючим та чаруючим.
Аналоги в інших культурах
Брахман в індуїзмі
Камі в синтоїзмі
мана в міфології Полінезії
Теотль в міфології ацтеків
Шехіна у семітський міфології
Примітки
Література
Жорж Дюмезиль — Религия древнего Рима, СПб.: Издательский проект «Квадривиум», 2018—896 с.
Rose, H. J. (1926). Primitive Culture in Italy
Rose, H. J. (1950)."Ancient Roman Religion"
В. И. Гараджа. Отто, Рудольф // Новая философская энциклопедия
Віталізм
Релігія стародавнього Риму
Соціологія релігії
|
2439866
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%85%D1%96%D0%BC%D0%B5%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1%29
|
Ехіме (футбольний клуб)
|
Ехіме (футбольний клуб)
— японський футбольний клуб з міста Ехіме, який виступає в Джей-лізі 2.
Джерела
Офіційний сайт клубу
Футбольні клуби Японії
Футбольні клуби, засновані 1970
Засновані в Японії 1970
|
4854183
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B7%D0%B5%D1%84%20%D0%9F%D1%94%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D0%B6%D0%B5%D0%BA
|
Юзеф Пєньонжек
|
Юзеф Пєньонжек (1 березня 1888, Пиховіце, Австрійська імперія — 25 травня 1953, Краків) — польський живописець, графік, педагог.
Життєпис
Народився 1 березня 1888 року у передмісті Кракова — селі Пиховіце (нині — район в дільниці VIII Дембники м. Кракова); його батько, Пьотр, був фермером, а мати Юзефа — домогосподаркою. Навчався та закінчив гімназію у Подгожу.
У 1908—1913 роках навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету. Водночас у 1908—1912 роках навчався в Академії образотворчого мистецтва у Кракові в майстернях Юзефа Панькевича, Войцеха Вайса, Станіслава Дембіцького та Леона Вичулковського. Саме Леон Вичулковський справив на нього особливе враження. Пєньонжек навчався у нього тоді, коли Вичулковський був зачарований красою та історичною спадщиною Вавеля. Портфоліо літографій «Вавель» 1911—1912 років стало джерелом натхнення для молодого Пєньонжека. Але спілкування обох митців було не тривалим. 30 листопада 1911 року Вичулковський залишив професорську посаду та пішов на пенсію за станом здоров'я.
Пєньонжек також мандрував Європою, відвідавши Італію, Німеччину, Австрію та Чехію, а за деякими даними, також Британію. З цієї подорожі мало що збереглося («Вигляд Верони», 1918; «Вигляд Венеції», 1914); після цього він не повертався до цих тем. У 1912 році він склав іспит на професора середніх шкіл. Свою кар'єру розпочав учителем малювання в середній школі у Кракові (1912—1915). Під час першої світової війни Пєньонжек служив у 13-му піхотному полку. Від 10 жовтня 1915 року по 26 травня 1923 року викладав у Самбірській гімназії. У 1918 році під час візиту до Кракова він відновив знайомство з Вичулковським, який запросив Пєньонжека до своєї майстерні на вулиці Шлак у Кракові і протягом кількох тижнів терпляче знайомив його з таємницями графічного мистецтва. Незважаючи на різницю у віці, митці з часом здружилися, а професор залишався наставником Пєньонжека протягом його зрілої творчості. Вичулковський повторював: «Якби я був молодшим, я б заснував братство графіків, художників, етнографів, істориків мистецтва та письменників; Пов'язав би всіх чернечим правилом, кожному призначив би відповідне завдання, розіслав би по Польщі збирати те, що є гарне і цінне, а те, що втрачено, знищено часом, нашим невіглаством і марнотратством». Пєньонжек залишився вірним цьому посланню до останніх днів свого життя.
Учитель гімназії в Самборі привернув увагу свого начальства і у 1923—1939 роках викладав вже у VIII Державній гімназії імені короля Казимира Великого. Одним із його учнів був Збіґнєв Герберт, який згадував про нього так: «Майстер малювання, який панував у майстерні з бюстами богів, філософів та поетів — був відомий художник Юзеф Пєньонжек, зачарований Підгаллям, колега майстра Станіслава Батовського, який приходив до школи за учнями, які позували йому, між іншим для Редуту наймолодших. Оборона Львова 1918 р.». Ще одним учнем Пєньонжека був Юліуш Йоняк, живописець і графік, професор Академії красних мистецтв у Кракові.
Він залишався в постійному контакті з Вичулковським, переважно через листування. Пєньонжек допомагав йому в незначних справах, наприклад, виступаючи посередником з продажу творів майстра до наукового закладу імені Оссолінських (Оссолінеуму) у Львові. Час від часу вони разом їздили на екскурсії. Саме під час таких експедицій Пєньонжек збирав ескізи для своїх тонких, цінних документально графічних робіт. У 1933 році він організував ювілейну виставку Леона Вичулковського та був автором вступної статті до каталогу.
Митець також товаришував з Юзефом Осостовичем, батьком надзвичайно талановитого художника Станіслава Осостовича, та з Емілем Зеґадловічем. Належав до літературно-мистецького гуртка «Чартак», заснованого Емілем Зегадловичем 1922 року у Вадовицях. Свідоцтво інтимної близькості залишилося в «Книзі гостей і подій» Зеґадловича, яку проілюстрували колеги художника — Властиміл Гофман, Ян Гринковський, Збігнєв Пронашко та Стефан Жеховський. Знайомство також пов'язало його з Владиславом Орканом. Дотепер в горчанській віллі письменника висять роботи Пєньонжека, на яких зображені костел у Рабці та каплиця в Оркануві.
У 1925—1938 роках Пєньонжек активно брав участь у мистецькому житті, беручи участь у численних виставках, салонах та показах. Не цурався і благодійних акцій. Був активним учасником в Асоціації польських художників-графіків. У 1937 році був членом ревізійної комісії Товариства прихильників красних мистецтв у Львові, а у 1939 році він був нагороджений Лицарський хрестом ордена Відродження Польщі.
Під час радянської окупації Львова він продовжував викладати (тоді ще й математику). На той час VIII Державна гімназія імені короля Казимира Великого стала львівською середньою школою № 14 міського відділу народної освіти з польською мовою навчання. Юзеф Пєньонжек не полишав участі в мистецькому житті; він брав участь (точніше був вимушений) у виставках «Пластика Західної України» та «Графіка Західної України», організованих владою у 1940 році. Під час німецької окупації викладав малювання у Львівській художньо-промисловій школі з польською мовою викладання. Там він працював до 15 травня 1946 року, хоча з 2 жовтня 1944 року навчальний заклад був уже під радянським управлінням. Влітку 1946 року Пєньонжек виїхав зі Львова. Оселився у Кракові, де з 1947 року викладав у II державному ліцеї та гімназії імені Святого Яцка. Виїжджав на звільнені території, де малював переважно пам'ятки архітектури, зокрема Вроцлава та Клодзька. Спеціалізувався на графіці по міді (офорти, акватинти) на пейзажні та архітектурні теми. Опублікував декілька графічних портфоліо. Він також створив акварелі, що відображають народну культуру польських горян Підгалля, Спиша, Орави та Живєччини.
У 1923—1946 роках мешкав у Львові, спочатку на вул. Князів Острозьких, 6, пізніше — в будинку на вулиці Пісковій, 26.
Помер 25 травня 1953 року у Кракові. Художника поховали на новому Подгурському цвинтарі (секція IVb-12-17).
Творчість
Творчість Юзефа Пєньонжека можна вважати стилістично однорідною. Перші роботи мало чим відрізняються від останніх. Художник рано отримав технічну майстерність, тому легше розділити його роботу географічно, ніж наполягати на хронологічному порядку.
Початок 1920-х років — це захоплення митця Краковом та його пам'ятками. Одними з перших композицій були, явно інспіровані творчістю Вичулковського, олійні зображення інтер'єрів монументальних храмів — Вавельської катедри та костелу Святої Марії. Пєньонжек пішов слідами свого майстра, художника, прив'язаного до місць та об'єктів національного культу. Проте швидко захопився технікою графіки. Його по праву вважали майстром аквафорту. Він створив серію вдалих графічних робіт, які в своїй тематиці не виходили за межі усталеного канону, можливо, за винятком подвір'я на Казимира. Він постійно повертався до теми Кракова. Офорт «Вавель на віддалі» (1951), одна з останніх робіт художника, є аналогом ранішої акварелі 1930-х років «Панорама Кракова з Вольського лісу». Він так і не вирішив присвятити місту своєї юності графічне портфоліо. Проте зі складанням портфоліо, присвяченого пам'яткам Сандомира, він не мав проблем. Він кілька разів відвідував одне з найкрасивіших польських міст, але вирішальними стали кілька тижнів, які він провів там улітку 1925 року. Він поїхав на пленер разом з Вичулковським. Насправді метою експедиції була Волинь, яку Вичулковський з теплотою згадував як «коридор України», але місто над Віслою зацікавило їх настільки, що вони змінили свої плани. Малювали панорами, церкви, ратушу, відвідали Баранув, Тарнобжег та Копшивницю. Пєньонжек згадував про цю подорож через роки. З цієї подорожі збереглися акварельні етюди, але врешті-решт митець обрав як засіб важкі металеві техніки. На обкладинці також є гравюра на дереві з виглядом ратуші у Сандомирі. «Сандомирське портфоліо» було видано 1926 року у Львові. З численних ескізів митець зрештою обрав десять тем, дев'ять видів Сандомира, доповнивши його видами абатства у Копшивниці.
Він чудово передав настрій і красу одного з найкрасивіших, найстаріших і колись найважливіших польських міст. Портфоліо автор штампував власноруч, про що не оминув підкреслити на титульній сторінці. Видання характеризується найвищою якістю відбитків, адже лише такі були додатково підписані художником олівцем та включені до комплектів. Портфоліо принесло Пєньонжеку визнання, хоча були критики, які відзначали його консерватизм.
Свої позиції він зміцнив у 1927 році, так зване кременецьке портфоліо (повна назва — «Кременець. Рідне місто Юліуша Словацького») опинилося у Львові. Портфоліо містило двадцять одну роботу в офорті та акватинті. Художник надрукував 90 примірників; всередині була додатково пронумерована титульна сторінка з його автографом, сторінка зі вступом Еміля Зеґадловича та сторінка зі списком дощок (двостороння, польською та французькою мовами). Перевагою була ретельно підготовлена палітурка з додатковою ламінованою графікою.
Віддавши шану поетові, Пєньонжек вирушив у лабіринт вулиць та дерев'яних будинків. У результаті виникла одна з найкрасивіших графічних пам'яток прикордоння. Без підсмоктування, без зайвих прикрас. Крива бруківка, порожні вулиці, діряві дахи, загрозливо похилені будинки, а над усім височіє гора Бони та вежі костелу знаменитого ліцею. У цих творах присутні велич, повага до минулого та меланхолія. Портфоліо також було важливим для міста — воно вивело із забуття напівзруйнований Кременець, а Пєньонжек привернув увагу польських художників до міста у 1930-х роках. Навіть тепер цей елемент творчості художника є відносно більш відомим. У 2010 році в музеї «Вісла», що у Казімежі-Дольному відбулася виставка «Мистецька колонія у Кременці над Іквою», де портфоліо було представлено в широкому загалу митців.
Кременецька графіка базувалася на ранніх малюнках та акварелях. З різних етапів творчості художника збереглися ескізи, часто уточнені, що становлять окремі композиції. Але не всі вони знайшли графічний фінал. Прикладом такої «необробленої» акварелі є роботи «Вонхоцьк. Цистерціанське абатство» (1925), «Пінчів. Дерев'яна забудова» (1938), «Панорама Пінчева» (1938) та інші.
Два портфоліо, видані у одне за другим, привернули увагу мистецького середовища до особи Пєньонжека. Інтимна графічна робота, створена під впливом Вичулковського, викликала інтерес критиків та колекціонерів. Пєньонжек почав частіше виставлятися, розширилося коло його мистецьких знайомств. Портфоліо швидко потрапили до музейних та бібліотечних колекцій. Художником та його творчістю зацікавилася преса. Ще одне з «міських» портфоліо Юзеф Пєньонжек зробив на замовлення. Бидгоське портфоліо, видане в 1929 році, було підготовлено на замовлення муніципалітету міста Бидгощ. Воно складалося з десяти графічних зображень — семи видів Бидгоща та по одному вигляду Остромецька, Кцині та Короново. Крім основних композицій, були й невеликі замальовки — дзвони, дзвіночки, скрині з приданим. Можна жартома припустити, що комісар не погодився включити до портфоліо три гравюри на торуньську тематику, зроблені раніше, у 1924—1926 роках.
Мало уваги художник приділив мальовничому Вільнюсу, популярному серед графіків у міжвоєнний період. Не зважаючи на значну кількість робіт, львівське портфоліо також не було створено. Достатньо було б завершити — у родинній колекції збереглися використані етюдники та акварелі. Гравюри «Вихід з вулиці Личаковської» (1945) та «Панорама Львова» (1945) — це як символічне прощання художника з містом, у якому пройшло майже все його зріле життя.
Окрім циклів, художник малював й поодинокі об'єкти, такі як:
«Чорштинський замок» (1927; аквафорта);
«Замок у Недзиці» (1928; аквафорта);
«Беч. Будинок Катовських» (1936; аквафорта, акватинта).
Він інтегрував силуети замків в інші зображення. Так, замок у Недзиці можна побачити на тлі зображення циганського скрипаля (1920-ті роки), другу з дунаєцьких фортець зображено на портреті пастуха 1932 року.
На зламі 1920–1930-х років Пєньонжек зацікавився народною культурою. Він почав фіксувати пам'ятки старовинного вбрання, пам'ятки традиційного мистецтва та архітектури, часто показані на тлі ще чистого пейзажу. З професорською прискіпливістю він намагався сублімувати найцінніші об'єкти з поширених у його часи ресурсів архітектури та народної культури. З нагоди створено серію малюнків на тему дерев — ботанічних пам'яток природи, зокрема, «Дуб у Бухчицях» (1938; село у гміні Тухув Тарновського повіту Малопольського воєводства).
Пєньонжек цікавився пам'ятками дерев'яної архітектури, документуючи їх неповторну красу. Перші спроби він зробив одразу після закінчення першої світової війни. Пізніше він кілька разів повертався до цієї теми, закарбувавши:
«Kостел Успіння Пресвятої Діви Марії у Волі Радзішовській» (1920-ті рр.; аквафорта, акватинта);
«Оравка, костел святого Івана Хрестителя в первісному вигляді» (близько 1927; аквафорта);
«Kостел Святої Трійці та святого Антонія абата в Лопушні» (1927; аквафорта);
«Kостел святого Михаїла Архангела в Дембно Підхалянському», «Kостел святого Мартина в Клікушова» (обидва 1927; аквафорта, суха голка).
«Kостел святого Антонія в Сеняві», «Kостел святої Анни в Новому Торгу» (обидва 1927; аквафорта, акватинта);
«Kостел святого Івана Хрестителя в Коморовицях» (1928; акватинта);
«Закопане. Старий костел на вулиці Косцеліській» (1928; аквафорта, суха голка).
«Kостел святого Андрія Апостола в Луковиці» (1934; аквафорта);
«Kостел святого Свєрада в Тропі» (1937; аквафорта).
Він думав про розміщення деяких гравюр у нереалізованих портфоліо Спиша, Орави та Підгалля. Він мав намір додати до них композицію «Кремпачі у Спіші» (1929, офорт), де на передньому плані розмістив зруби дерев'яних будинків та господарських будівель, а на задньому плані — контур церкви з дзвіницею. Імовірно, до портфоліо також мали увійти наступні композиції:
«Капличка» (1920-ті рр.; аквафорта);
«Придорожній хрест у Ласеку на Підгаллі» (близько 1927 р.; аквафорта)
«Вечір у гірській хатині» (1927; аквафорта);
«Свошовіце. Придорожній хрест» (кінець 1920-х років; аквафорта);
«Страсті Христові» (1930-ті рр.; аквафорта).
Те, що раніше було звичним, тепер стало унікальним, наприклад, вертепи з костелу в Оравці. Під час своїх екскурсійних подорожей Пєньонжек багато працював над документуванням народного вбрання, зникаючих професій, зображення людей. Ґазда з Пшишова (останній кравець-декоратор Войцех Плата), повніші з Камениці, горяни з Вітова та Камениці є чудовими прикладами. Почало ширше цінуватися знання митця про народний костюм. Пєньонжек назвав великий набір акварелей та малюнків «Підтатранська земля в малюнках», хоча — всупереч назві — він задокументував пам'ятки від Живецького краю до Сондеччини. Деякі роботи відомі з фоторепродукцій, наприклад, «Святиня у Пекельнику в Ораві» або «Старий костел у Рабці», багато з них були втрачені, інші належать родині художника. Деякі із збережених композицій:
«Яблунька в Ораві» (1928; акварель, розмита туш; на картині зображено типові дерев'яні будинки з так званими «вишками» (один поверх);
«Оравка, присілок Студьонки» (1929; акварель; дзвіниця так звана «громовиця» (звук дзвону мав розігнати хмари), характерна для Підгалля та Орави);
«Фігурки в садибі Моняків у Зубжиці» (1930-ті рр.; акварель, картон; своєрідна «Кунсткамера», зібрана в будинку сільського адміністратора (XVII століття);
«Страсті Христові з кам'яниці в Горцях» (1933; олівець, папір);
«Капличка святого Марка в Новому Сончі» (1937; акварель, картон; так звана шведська каплиця, збудована у 1771 році на честь вигнання шведів з міста у 1655 році);
«Капличка Матері Божої» (кінець 1930-х рр.; акварель);
«Страсті Господні з Лібуші» (1939, акварель, картон).
Репродукції акварелей з цієї серії з'являлися 1929 року у різних друкованих виданнях або як книжкові ілюстрації, наприклад «Живєцький Валлас» включив у колись відому працю Юзефа Путека «Про розбійницькі замки, єретичні церкви та аушвіцький Єрусалим. Нариси з історії Сілезько-Польського прикордоння». Водночас «документальні» акварелі з широко трактованого Підгальського краю отримали негативні відгуки мистецтвознавців. Автора звинувачували в поспіху, нестаранності, засуджували «консервативний дилетантизм», вказували на більшу користь фотографії. Проте Юзефа Пєньонжека усе частіше визнавали як знавця дерев'яної архітектури та народного костюма.
У 1929 році він разом з професором Ягеллонського університету Владиславом Семковичем показав президенту Ігнацію Мосціцькому костел в Оравці. За документалістику отримав державну стипендію. У 1935 році він був членом конкурсного журі Фестивалю гірських країв у Закопаному під головуванням Валерія Гетеля, яке складалося з людей різних професій. Виступи горян на сцені оцінювали, окрім Пєньонжек, письменник Ян Віктор, художники Рафал Мальчевський, Ян Ґосеніца-Шостак, майор Броніслав Романишин та професорка Зофія Квасніцова, знавець народного танцю. Знайомство з Ґетелем, головою Комісії батьківщини, призвело до участі Пєньонжека в експедиції групи дослідників (зокрема Тадеуша Северина та Гелени Рой-Козловської), метою якої було створити письмову документацію про музику, пісні та обряди людей, що населяють широкий діапазон Карпат від Цешина до Гуцульщини.
Незважаючи на невдоволення, Пєньонжек вирішив видати 1937 року у Львові 40 барвистих композицій, що показують костюми та типи горян, пам'ятки архітектури, церковної та народної культури і мистецтва з Підгалля, Орави, Спіша, Живеччини, П'єнін і Сондеччини. Вичулковський підтримав його в його спробах опублікувати зібраний матеріал, написавши (15 листопада 1932 р.) у рекомендаційному листі: «Установа, яка фінансово підтримає реалізацію цього важливого видання, заслужить щиру вдячність історії польського мистецтва та Польська наука, тим більше, що ці пам'ятки старої польської культури вмирають і їх треба якомога швидше зберегти». Набір кольорових креслень класичного розміром фоліо було вміщено в ошатне портфоліо з гравюрою по дереву, виготовлене палітурною майстернею Романовського у Львові. Випущено 150 примірників, пронумерованих та підписаних автором, «в більш декоративному оформленні». Підгалля в картинах набуло несподіваної популярності. Елементи композиції Пєньонжек були включені в декорації та рекламні відбитки МС «Баторія», у календарі та на листівках. Автор присвятив видання Леону Вичулковському. «Він завжди заохочував Пєньонжека випустити портфоліо і давав поради. Він вважав себе першим передплатником і «хрещеним батьком» альбому. Він довго стискає руку автора. Пєньонжек притиснув руку майстра до своїх грудей і поцілував її. […] [Вичулковський] Він попрощався з усіма. Моє серце билося все рідше». Це не був порожній жест у бік Майстра, що проходив повз, — Пєньонжек був щиро зачарований ним. Звідси такий великий заряд емоцій у прекрасній композиції Леона Вичулковського в його майстерні в Кракові (1925). Це не єдине зображення професора, хоча Пєньонжек не захоплювався портретом. Однак він також створив образ художника Людомира Бенедиктовича (1926), недатований портрет Яна Матейка (можливо, митець передбачав його як частину нереалізованого краківського портфоліо) та вдалий автопортрет (з 1920-х років).
Зовсім іншими, жорсткими й помпезними були портрети діячів Польської республіки — Юзефа Пілсудського та Ігнація Мосціцького, виконані у 1930-х роках. Подібним статичним є портрет кардинала Адама Стефана Сапіги (1951). На портреті Ігнація Мосціцького на задньому плані зображено панораму Польщі від гір до моря. Пєньонжек показав країну крізь призму символічних елементів — дерев'яної дзвіниці та сільської хати, Чорштинського та Вавельського замків, Гнєзненського собору та Маріацького костелу в Гданську. Він додав вітрильник «Dar Pomorza», але відокремив промислові елементи — димові заводські труби та нафтові колодязі у Бориславі — уявною річкою. У митці прокинувся антрепренер. Пєньонжек замовив рекламну листівку, в якій сповіщалося, що він отримав особливу подяку від Цивільної канцелярії Президента за портрет Мосціцького і що він — відповідно до схвалення Міністерства релігійних справ і громадської просвіти — «придатний для державних залів», кабінетів державних та муніципальних керівників». Унікальне місце в творчості Пєньонжека займає твір «Jezu Ufam Tobie» 1944 року, представлений на конкурсі образу Ісуса Милосердного, організованому у 1940-х роках.
Після повернення до Кракова у 1947 році Пєньонжек вирушив у мистецьку подорож до відновлених територій; створюються останні твори з мейнстриму — офорти із зображенням пам'яток Клодзька. Пробував свої сили в стилі соцреалізму, але безрезультатно. Зображення шахтарів з шахти Дмитрова у Битомі (нині — копальня кам'яного вугілля «Центр» ) не вдалися. Він вже був важко хворий, але думав про портфоліо з пам'ятками Нижньої Сілезії та Помор'я. Про це він писав — за два тижні до смерті — у своїй заяві на стипендію, адресованій Головній управі закладів образотворчого мистецтва у Варшаві.
Графічні портфоліо
«Сандомир» (1926);
«Кременець. Рідне місто Юліуша Словацького» (1927);
«Старий Бидгощ» («Види Бидгоща») (1929);
«Підгалля в світлинах: альбом» (1937).
Інші твори
«Вонхок» (1918; акварель, папір);
«У тіні яблуні» (1918; олія на текстурі);
«Вільнюс. Провулок з костелом святого Казимира» (1923; аквафорта, папір);
«Костел св. Андрія з костелом св. Марії на задньому плані» (1924; аквафорта, акватинта, папір);
«Торунь. Костел Святого Якуба» (1924; аквафорта, акватинта);
«Портрет Юліуша Словацького» (1926; аквафорта, папір);
«Кременець. Будинки при вул. Кладковій» (1926; аквафорта);
«Кременець. Вулиця Широка» (1926; аквафорта, папір);
«Кременець. Будинки при вул. Кладковій ІІ» (1926; аквафорта);
«Кременець. Вулиця Кладкова» (1926; аквафорта, папір);
«Кременець. Будинок заїжджого двору» (1926; аквафорта, папір);
«Будинки при вул. А. де Бопре» (1926; аквафорта, папір);
«Портрет Юліуша Словацького» (1927; аквафорта, папір);
«Кременецький ліцей» (1927; аквафорта, папір);
«Кременець. Вигляд на ліцей та гору Бони» (1927; аквафорта, папір);
«Кременець» (1927; аквафорта, папір);
«Фридман у Спишу» (1929; акварель, папір);
«Різдвяна шопка» (1929; акварель, олівець, папір);
«Кременець» (1929; аквафорта, папір);
«Хижне» (1929; акварель, папір);
«Свідник» (1933; акварель, папір);
«Замок в Острозі» (1935; акварель, папір);
«Вигляд замку Острозьких в Острозі» (1935; акварель, папір);
«Гуральська хата в Мілувці» (1937);
«Панорама Пінчова ІІ» (1938; акварель, олівець, картон);
«Шидлов» (1938; акварель, папір);
«Львівські дахи та купол Домініканського костелу» (вигляд з площі Стрілецької на будинки при вул. Скарбковській та Вірменській; 1941; олівець, картка для етюдника);
«Єврейська дільниця у Львові» (1945; аквафорта, акватинта, папір);
«Вроцлав» (1947; акварель, папір);
«Береза» (1950-ті роки; аквафорта, акватинта);
«Будяки» (1953; акварель, олівець, папір);
«Човен на березі Балтійського моря» (олія, полотно);
«Вигляд на Нісу» (акварель, папір);
«Місто в Нижній Сілезії» (акварель, папір);
«Вигляд на камальдульський монастир у Білянах» (гуаш, папір, наклеєний на картон);
«Старий ґазда з Жеписька у Спиші»;
«Каплиця Боїмів у Львові» (аквафорта, акватинта, папір);
«Внутрішнє оздоблення дерев'яного костелу в Оравці» (олія, полотно наклеєне на картон).
Примітки
Джерела та література
Anacka-Łyjak Maria Słownik artystów polskich i obcych w Polsce działających (zmarłych przed 1966 r.): malarze, rzeźbiarze, graficy. — T. 7: Pe-Po, uzupełnienia i sprostowania do tomów 1-6. — Warszawa: Instytut Sztuki Polskiej Akademii Nauk, 2003. — 463 s. — S. 112—116. — ISBN 8389101084.
Obrazy Józefa Pieniążka // Salon Antykwaryczny «Nautilus». — nr 36. — 3 marca 2013. — S. 4, 5, 34, 51.
Roman Marcinek Józef Pieniążek. Piewca rodzimego krajobrazu = Józef Pieniążek. Bard of the native landscape // Ochrona zabytków. — № 1 (272) LXXI. — 2018. — S. 167—194.
Посилання
Польські художники
Польські графіки
Польські художники-портретисти
Художники XX століття
Уродженці Кракова
Померли в Кракові
Випускники Краківської академії мистецтв
Випускники Ягеллонського університету
Поховані на Подгурському цвинтарі
|
2967787
|
https://en.wikipedia.org/wiki/28th%20Congress%20of%20the%20Communist%20Party%20of%20the%20Soviet%20Union
|
28th Congress of the Communist Party of the Soviet Union
|
28th Congress of the Communist Party of the Soviet Union
The 28th Congress of the CPSU (2 July, 1990 – 13 July, 1990) was held in Moscow. It was held a year ahead of the traditional schedule and turned out to be the last Congress of the Communist Party of the Soviet Union (CPSU) in the history of the party. Notably, this congress displayed open factionalism: opposing views were championed by the centrist "CPSU Central Committee platform" (supported by Gorbachev), the liberal "Democratic Platform" (which included Boris Yeltsin) and the conservative "Marxist Platform".
Mikhail Gorbachev was reelected General Secretary with a 3411 to 1116 vote. Gorbachev's challenger, Teimuraz Avaliani, received 501 votes with 4020 opposing.
Vladimir Ivashko was elected deputy general secretary, defeating Yegor Ligachyov.
A new Party Statute was passed, which formalized the end of the monopoly of power of the CPSU announced at the previous Party Congress.
The New Union Treaty project was proposed by Gorbachev.
Boris Yeltsin and some others resigned from the party after the "Democratic Platform" group failed to advance the transition to a parliamentary structure of the organization, while the "Marxist Platform" failed to oppose Gorbachev's reforms of "healing socialism by capitalism".
The congress failed to issue the next Program, and issued only a Program Declaration.
The first Plenum of the new 28th Central Committee was held 13-14 July, and with the exception of Gorbachev, a completely new 28th Politburo was elected.
Various organizations claiming to be the successor of the CPSU have held congresses continuing the numbering established by the CPSU and its predecessors. The Communist Party of the Soviet Union (1992) held its so-called 29th Restorative CPSU Congress in 1992 declaring the CPSU reinstated. Similarly, the Union of Communist Parties — Communist Party of the Soviet Union, established in 1993, has also held congresses starting from 29th, the most recent being the 33rd Congress.
References
Further reading
Jonathan Harris. Subverting the System: Gorbachev's Reform of the Party's Apparat, 1986-1991. Rowman & Littlefield Publishers, 2005. ; Ch. 6: Towards the 28th Congress of the CPSU: 1990, pp. 107–120
Bill Keller, EVOLUTION IN EUROPE; Soviet Party: Hazy Future. The New York Times, July 13, 1990. Accessed October 18, 2008
External links
Documents and Materials. 28th Congress of the Communist Party of the Soviet Union in PDF format
Communist Party of the Soviet Union 28
1990 conferences
Congress
Dissolution of the Soviet Union
July 1990 events in Europe
Mikhail Gorbachev
Perestroika
|
2645582
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Горбачук Іван Тихонович
|
Горбачук Іван Тихонович (18 січня 1933, с. Батарея, нині Брестська область, Білорусь) — український фізик, академік АН вищої школи України, заслужений професор НПУ ім. М. П. Драгоманова.
Біографічні відомості
Брат Василя Тихоновича Горбачука.
Закінчив Київський педагогічний інститут за спеціальністю «фізика і основи виробництва» (1959). Працював учителем фізики і математики в середній школі с. Плесецьке Васильківського р-ну Київської області (1959—1962), в школах м. Ірпінь Київської обл. (1962—1967).
Від 1967 — у Національному педагогічному університеті (Київ): інженер (1967—1968), аспірант (1968—1971), викладач кафедри загальної фізики (1973—1977), заступник декана фізико-математичного факультету (1977—1980), доцент, завідувач кафедри загальної фізики (1985—1986).
Заслужений професор НПУ імені М. П. Драгоманова, голова профспілки працівників та голова ради трудового колективу університету.
Кандидат фізико-математичних наук (1974), професор (1994), Заслужений працівник освіти України (2000).
Наукова робота
Досліджує електроповерхневі властивості дисперсійних систем методами електрокінетики; симетрію і закони збереження класичної та квантової фізики.
Іван Горбачук є автором понад 150 наукових праць, серед яких 25 підручників та навчальних посібників.
Зокрема, за його редакцією у Києві вийшли лабораторний практикум (1992) і збірник задач (1993) «Загальна фізика». Є співавтором тритомника «Загального курсу фізики» (1999—2001) і збірника задач до нього (2003).
Громадська діяльність
З 1997 — голова Комісії по координації роботи вищих навчальних закладів м. Києва з гуманітарних питань при Київській міській державній адміністрації і раді ректорів Київського вузівського центру, з 1991 — голова осередку товариства «Просвіта» університету.
Академік АН вищої школи України (з 2004; Відділення фізики і астрономії). Академік-секретар цього ж Відділення.
Член головної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (з 2017).
Нагороди
«Відмінник народної освіти» (1967)
Медаль А. С. Макаренка (1986)
«Ветеран праці» (1987)
«Профспілкова відзнака» (1995)
«Будівничий України» (2003)
Орден Святого Архистратига Михаїла (2002)
Орден Святих Кирила і Мефодія (2005)
Орден «За заслуги» І ступеня (2020).
Примітки
Джерела і посилання
О. С. Падалка. ГОРБАЧУК Іван Тихонович // Енциклопедія сучасної України
Біографія на сайті науковця
Віктор Андрущенко. Високе покликання / Іван Горбачук — вчений, громадянин, особистість // Освіта. — 2018. — 17-24 січня. — № 3 — 4 (5801 — 5802). — С. 4.
Професор Іван Тихонович Горбачук (бібліографія). До 70-річчя від дня народження. К., 2002.
Професор Іван Тихонович Горбачук: Біобібліографічний покажчик: до 75-річчя від дня народження. – 2-е вид., допов. / Упоряд.: Ю.А. Мусієнко, В.В.Єфименко, Н.І. Тарасова, Г.І. Шаленко-Германчук. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2008. – 72 с.
Іван Тихонович Горбачук: біобібліографічний покажчик: до 80-річчя від дня народження і 60-річчя науково-педагогічної діяльності. – 3-е вид., допов. / Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Наукова бібліотека, Фізико-математичний інститут, Кафедра методології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи; упоряд. : Ю. А. Мусієнко, В. В. Єфименко, Н. І. Тарасова, Г. І. Шаленко-Германчук. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2013. – 150 с.
Українські фізики
Кандидати фізико-математичних наук
Академіки АН вищої школи України
Науковці Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
|
117285
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Indian%20River%2C%20Michigan
|
Indian River, Michigan
|
Indian River, Michigan
Indian River is an unincorporated community and census-designated place (CDP) in Cheboygan County in the U.S. state of Michigan. The population was 1,950 at the 2020 census. The CDP is located in Tuscarora Township between Burt Lake and Mullett Lake.
As an unincorporated community, Indian River has no legal autonomy of its own but does have its own post office with the 49749 ZIP Code, which also serves small portions of several surrounding townships.
History
The area of Indian River was first settled as early as 1876. The community was founded two years later by land owner Floyd Martin and surveyed and platted by Oliver Hayden by 1880. The new settlement was named after the Indian River, which flows through the community. A post office was established on September 22, 1879.
The North Central State Trail goes through the town. The National Shrine of the Cross in the Woods, an open-air sanctuary, is located in Indian River and dedicated to Kateri Tekakwitha, the first Native American saint.
Geography
According to the U.S. Census Bureau, the CDP has a total area of , of which is land and (36.27%) is water.
Indian River is situated along the course of the Indian River, which connects Burt Lake and Mullett Lake. The Sturgeon River also drains into Burt Lake within the community. Burt Lake State Park is located within the community on the southeastern shores of Burt Lake.
Major highways
runs south–north through the center of the community and continues north to the Mackinac Bridge.
runs from Alanson and runs through the southern portion of the community, meeting I-75 and continuing east to Onaway and Rogers City.
follows former route of US 27, has its southern terminus at I-75 within Indian River and continues north to Cheboygan.
Demographics
As of the census of 2000, there were 2,008 people, 929 households, and 614 families residing in the CDP. The population density was . There were 1,586 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 97.16% White, 0.05% Black or African American, 0.90% Native American, 0.10% Asian, 0.20% from other races, and 1.59% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.44% of the population.
There were 929 households, out of which 23.0% had children under the age of 18 living with them, 56.6% were married couples living together, 7.4% had a female householder with no husband present, and 33.9% were non-families. 29.9% of all households were made up of individuals, and 14.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.16 and the average family size was 2.65.
In the CDP, the population was spread out, with 19.0% under the age of 18, 4.9% from 18 to 24, 22.5% from 25 to 44, 29.5% from 45 to 64, and 24.1% who were 65 years of age or older. The median age was 47 years. For every 100 females, there were 93.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 90.6 males.
The median income for a household in the CDP was $34,854, and the median income for a family was $41,667. Males had a median income of $40,139 versus $21,042 for females. The per capita income for the CDP was $20,191. About 5.5% of families and 7.1% of the population were below the poverty line, including 8.7% of those under age 18 and 5.3% of those age 65 or over.
References
External links
Indian River Tourist Bureau
Indian River Chamber of Commerce
Indian River site, provided by the Straitsland Resorter
Straitsland Resorter, Indian River newspaper
Unincorporated communities in Cheboygan County, Michigan
Census-designated places in Michigan
Unincorporated communities in Michigan
Census-designated places in Cheboygan County, Michigan
Populated places established in 1876
1876 establishments in Michigan
|
236500
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%B8%D0%BD
|
Пробабин
|
Пробабин —село в Україні, у Городенківській міській громаді Коломийського району Івано-Франківської області.
Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» увійшло до складу Городенківської міської громади.
Історія
31 липня 1952 р. Городенківський райвиконком під приводом попереднього злиття колгоспів у колгосп «Більшовик» рішенням № 368 ліквідував Пробабинську і Передіванську сільради з приєднанням її до Городницької сільради.
Відомі люди
Королюк Василь Юрійович
Примітки
Городенківський район
Села Івано-Франківської області
Населені пункти Коломийського району
|
69030201
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cossano
|
Cossano
|
Cossano may refer to:
Cossano Belbo, municipality in the Province of Cuneo in the Italian region Piedmont
Cossano Canavese, municipality in the Metropolitan City of Turin in the Italian region Piedmont
|
21732266
|
https://en.wikipedia.org/wiki/R%C4%99kusy
|
Rękusy
|
Rękusy is a village in the administrative district of Gmina Ełk, within Ełk County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately west of Ełk and east of the regional capital Olsztyn.
References
Villages in Ełk County
|
5087349
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%88%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%82
|
Тешемахерит
|
Тешемахерит — мінерал класу карбонатів. Свою назву отримав від англійського хіміка Фредеріка Едварда Тешемахера (1761—1863), який першим описав цей мінерал.
Характеристики
Тешемахерит — це карбонат з хімічною формулою (NH₄)HCO3. Він кристалізується в ромбічній системі. Зустрічається у вигляді ущільнених дрібнозернистих кристалічних агрегатів у шарах товщиною кілька сантиметрів. Його твердість за шкалою Мооса становить 1,5.
Відповідно до класифікації Нікеля-Штрунца, тешемахерит належить до «05.AA — лужних карбонатів, без додаткових аніонів, без H₂O» разом з наступними мінералами: забуїліт, натріт, грегоріїт, нахколіт, каліцініт і вегшайдерит.
Утворення і родовища
Було виявлено в 1868 році в затоці Салданха, в районі Західного узбережжя, Західний Кейп (Південна Африка), в родовищі гуано. Він також був описаний на Західному узбережжі (Патагонія, Чилі), у Бродлендс (Північний острів, Нова Зеландія), на острові Гуаньяпе (Віру, Перу) та в Азербайджані.
Примітки
Мінерали амонію
Карбонати (мінерали)
|
50431259
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Guinea%20at%20the%202016%20Summer%20Olympics
|
Guinea at the 2016 Summer Olympics
|
Guinea at the 2016 Summer Olympics
Guinea competed at the 2016 Summer Olympics in Rio de Janeiro, Brazil, from 5 to 21 August 2016. This was the nation's eleventh appearance at the Summer Olympics since its debut in 1968. Guinea failed to register any athletes at the 1972 Summer Olympics in Munich, and eventually joined the rest of the African nations to boycott the 1976 Summer Olympics in Montreal.
Five Guinean athletes, two men and three women, were selected to the team, competing only in athletics, judo, and swimming; all of them received their spots through wild card entries. Half-middleweight judoka Mamadama Bangoura led the Guinean squad as the nation's flag bearer in the opening ceremony. Guinea, however, has yet to win its first ever Olympic medal.
Athletics
Guinea has received universality slots from IAAF to send two athletes (one male and one female) to the Olympics.
Track & road events
Judo
Guinea has received an invitation from the Tripartite Commission to send a judoka competing in the women's half-middleweight category (63 kg) to the Olympics.
Swimming
Guinea has received a Universality invitation from FINA to send two swimmers (one male and one female) to the Olympics.
References
External links
Nations at the 2016 Summer Olympics
2016
Olympics
|
61883519
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ian%20Maatsen
|
Ian Maatsen
|
Ian Maatsen
Ian Ethan Maatsen (born 10 March 2002) is a Dutch professional footballer who plays for Premier League club Chelsea. Primarily a left-back, he can also play as a winger.
Club career
Early career
Maatsen joined Feyenoord's academy at the age of seven, but was allegedly dropped for being too small. He moved to Sparta Rotterdam and then PSV Eindhoven, before joining Chelsea in 2018.
Chelsea
On 25 September 2019, he made his debut for the London club as a substitute in a 7–1 EFL Cup victory over Grimsby Town.
Loan to Charlton Athletic
On 13 October 2020, Maatsen joined Charlton Athletic on a season-long loan. On 20 October, he made his league debut for Charlton, coming off the bench as a second-half substitute in the side's 1–0 win over Blackpool. He scored his first senior goal on 2 April 2021 in a 1–0 away win over Doncaster Rovers.
Loan to Coventry
On 30 July 2021, Maatsen joined Coventry City on loan. On 2 October 2021, he scored his first goal for Coventry in a match against Fulham, helping his team to a 4–1 victory. Overall, Maatsen made 40 league appearances for the Sky Blues and scored three goals during the 2021–22 season.
Loan to Burnley
On 15 July 2022, Maatsen joined Burnley on a season-long loan. He made his debut in the first round of the 2022–23 EFL Championship against Huddersfield Town, where he also scored the only goal of the game in a 1–0 win. Following his impressive performances, Maatsen was named the EFL Championship Player of the Month for January 2023. His team eventually won the league and promotion to the Premier League, with Maatsen being included in the Championship Team of the Season as the best left-back.
Loan to Borussia Dortmund
On 12 January 2024, Maatsen signed a contract extension with Chelsea until 2026 and joined Borussia Dortmund on a six-month loan. On 16 April, he scored his first Champions League goal in a 4–2 win against Atlético Madrid in the quarter-finals second leg, helping his team progress to the semi-finals. Borussia eventually reached the final, where Maatsen started the match and made a misplaced pass that led to Real Madrid's second goal in a 2–0 defeat at Wembley Stadium. However, he was named in the competition's Team of the Season as the best left-back.
International career
Maatsen is a youth international for the Netherlands, having represented the country at all levels from under-15 to under-21.
In September 2023, he received his first call-up to the Netherlands senior team by head coach Ronald Koeman, for two UEFA Euro 2024 qualifying matches against Greece and the Republic of Ireland.
In May 2024, Maatsen was selected in the 30-man preliminary squad for UEFA Euro 2024, but was later omitted from the final squad. However, he was re-called to the Netherlands' Euro 2024 squad on 11 June as a replacement for the injured Frenkie de Jong.
Personal life
Born in Vlaardingen, South Holland, Maatsen is of Surinamese descent and also has Indonesian ancestry from Java.
Career statistics
Club
Honours
Burnley
EFL Championship: 2022–23
Borussia Dortmund
UEFA Champions League runner-up: 2023–24
Netherlands U17
UEFA European Under-17 Championship: 2019
Individual
EFL Championship Player of the Month: January 2023
EFL Championship Team of the Season: 2022–23
PFA Team of the Year: 2022–23 Championship
Bundesliga Rookie of the Month: January 2024
UEFA Champions League Team of the Season: 2023–24
References
External links
2002 births
Living people
Footballers from Vlaardingen
Dutch men's footballers
Netherlands men's youth international footballers
Netherlands men's under-21 international footballers
Men's association football fullbacks
Men's association football wingers
Feyenoord players
Sparta Rotterdam players
PSV Eindhoven players
Chelsea F.C. players
Charlton Athletic F.C. players
Coventry City F.C. players
Burnley F.C. players
Borussia Dortmund players
Eerste Divisie players
English Football League players
Premier League players
Bundesliga players
UEFA Euro 2024 players
Dutch expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in England
Dutch expatriate sportspeople in England
Expatriate men's footballers in Germany
Dutch expatriate sportspeople in Germany
Dutch sportspeople of Surinamese descent
Dutch people of Indonesian descent
Sportspeople of Indonesian descent
|
655705
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%8E%D0%B6%D0%B5-%D0%BB%27%D0%9E%D0%BF%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C
|
Грюже-л'Опіталь
|
Грюже-л'Опіталь, Ґрюже-л'Опіталь — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Пеї-де-ла-Луар, департамент Мен і Луара. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет був розташований на відстані близько 280 км на південний захід від Парижа, 75 км на північний схід від Нанта, 50 км на північний захід від Анже.
Історія
15 грудня 2016 року Грюже-л'Опіталь, Ла-Шапель-Юллен, Шазе-Анрі, Комбре, Ноелле, Пуансе, Ла-Прев'єр, Сен-Мішель-е-Шанво, Ле-Трамбле i Вергонн було об'єднано в новий муніципалітет Омбре-д'Анжу.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 114 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 293,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Грюже-л'Опіталь на сайті французького Національного інституту географії
Грюже-л'Опіталь на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Мен і Луара
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Мен і Луара
|
31151556
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Potoki%2C%20Semi%C4%8D
|
Potoki, Semič
|
Potoki, Semič
Potoki is a village in the Municipality of Semič in Slovenia. The railway line from Novo Mesto to Metlika runs just east of the settlement. The area is part of the historical region of Lower Carniola. The municipality is now included in the Southeast Slovenia Statistical Region.
References
External links
Potoki on Geopedia
Populated places in the Municipality of Semič
|
1109980
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Cross-Origin%20Resource%20Sharing
|
Cross-Origin Resource Sharing
|
Cross-Origin Resource Sharing (CORS, спільне використання ресурсів з різних джерел) — механізм безпеки сучасних браузерів, який дозволяє вебсторінкам використовувати дані, що знаходяться на інших доменах. Тобто реалізує захист для вебсторінок, які не відповідають політиці одного походження.
Раніше для отримання доступу до ресурсів з інших адрес використовувався JSONP, проте він має суттєве обмеження підтримує тільки GET запити. Використання CORS дозволяє вебпрограмісту використовувати звичайний XMLHttpRequest, який дозволяє кращу обробку помилок ніж JSONP. З іншого боку, JSONP працює на застарілих браузерах, які не мають підтримки CORS. CORS підтримується більшістю сучасних браузерів.
Для реалізації цього механізму, вебсервер з якого завантажується вебсторінка додає в HTTP-заголовок окремий тег, в якому перераховано домени, з яких вебсторінка може отримувати дані.
Access-Control-Allow-Origin: https://uk.wikipedia.org
Браузер, який отримав таку відповідь від вебсервера, дозволить вебсторінці запитувати та отримувати дані тільки від двох вебсерверів: 1) з якого вебсторінка була завантажена та 2) з https://uk.wikipedia.org
Зноски
Посилання
W3C Working Draft
Usage guide
enable cross-origin resource sharing
Вебпрограмування
Інформаційна безпека
Стандарти W3C
|
1949985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Калинівська сільська рада (Березанський район)
|
Калинівська сільська рада (Березанський район)
Калинівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Березанському районі Миколаївської області. Адміністративний центр — село Калинівка.
Загальні відомості
Кімівська сільська рада утворена в 1934 році.
Територія ради: 96,742 км²
Населення ради: 1 340 осіб (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Калинівка
с. Калабатине
с. Суходіл
с. Яблуня
Склад ради
Рада складалася з 16 депутатів та голови.
Голова ради: Поворознік Олександр Вікторович
Секретар ради: Марутян Світлана Юріївна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Адміністративний устрій Березанського району
|
4376937
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nalumino%20Mundia
|
Nalumino Mundia
|
Nalumino Mundia (27 November 1927 – 9 November 1988) was a Zambian politician. He served as the 4th Prime Minister of the country from 18 February 1981 to 24 April 1985. He went on to serve as Zambia's ambassador to the United States, Brazil, Peru and Venezuela. He was born in Kalabo. He collapsed at a diplomatic function and subsequently died of a heart attack, in the US, on 9 November 1988, and was survived by his wife and six children.
References
Biographical sketch of Mundia at The Zambian
Notes
1927 births
1988 deaths
People from Kalabo District
Prime ministers of Zambia
Ambassadors of Zambia to the United States
Ambassadors of Zambia to Brazil
Ambassadors of Zambia to Peru
Ambassadors of Zambia to Venezuela
Members of the Legislative Council of Northern Rhodesia
Members of the National Assembly of Zambia
Local government ministers of Zambia
|
2665608
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B5%D1%80%D1%96
|
Веснері
|
Веснері — село в Естонії, у волості Тарту повіту Тартумаа.
Населення
Чисельність населення на 31 грудня 2011 року становила 147 осіб.
Географія
Через населений пункт проходить автошлях (Аовере — Луунья).
Примітки
Джерела
Посилання
Офіційний сайт волості Тарту
Волость Тарту
Села Тартумаа
|
81402
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D0%B0%D0%BC%D0%B5%20%D0%9D%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%BC%D0%B0
|
Кваме Нкрума
|
Кваме Нкрума
Френсіс Нвіа Кофі Кваме Нкрума (21 вересня 1909, село Нкрофул, південний захід Золотого Берега (нині Гана) — 27 квітня 1972, Бухарест, Румунія) — державний і політичний діяч та революціонер Гани, один із провідних борців за незалежність народів Африки. Нкрума був першим прем'єр-міністром (1957–1960) і першим президентом (1960–1966) незалежної Гани. Один з найвпливовіших діячів панафриканізму XX століття, один із засновників Організації Африканської Єдності та лауреат Ленінської Премії Миру 1963 року.
Біографія
За етнічною належністю — нзіма. Народився в сім'ї ремісника-ювеліра. Закінчив католицьку школу в Хаф-Ассіні, а потім (1926–1930) педагогічний коледж в Аккрі й Ачимоті. Працював учителем у католицьких школах в Елміні й Аксимі та викладачем в римо-католицькій семінарії. Хотів стати членом ордену єзуїтів, але потім відмовився від цього щоб продовжити навчання.
Освіта
У 1939–1945 вчився й викладав філософію в Університеті імені Авраама Лінкольна (США), який закінчив зі ступенями бакалавра з економіки, соціології й богослов'я. Залишився в університеті на посаді асистента з філософії, одночасно закінчив при ньому Богословську семінарію (1942).
У Пенсильванському університеті (США) захистив дисертацію і отримав ступінь магістра філософії й педагогіки. Брав участь у створенні Інституту африканських мов і культури при Пенсильванському університеті.
Став членом студентського братства «Фі-Бета-Сигма», брав участь у русі отця Дівайна, котрий проповідував ідеї негритянського релігійного відродження.
У 1945–1947 жив у Великій Британії, вчився в Лондонському університеті й Лондонській школі економіки й політичних наук. Вивчав філософію та право. Не завершив докторську дисертацію з етнофілософії, оскільки захопився логічним позитивізмом.
Політична діяльність
Политичну діяльність Нкрума почав у США, де створив Асоціацію студентів-африканців США й Канади. У Великій Британії він брав активну участь в підготовці й роботі 5-го Панафриканського конгресу в Манчестері (1945), зіграв важливу роль в переході панафриканського руху до організації боротьби за незалежність у африканських колоніях. Повернувся до Золотого Берега та став генеральним секретарем Об'єднаного конвенту Золотого Берега (ОКЗБ, створено 1947). Лінія Нкруми на перетворення ОКЗБ у масову партію призвела до його розриву з керівництвом ОКЗБ у 1948 році. В 1949 Нкрума створив Народну партію конвенту (НПК) й очолив боротьбу за незалежність. В 1948 й 1950 був арештований за звинуваченням в організації страйків і демонстрацій. Перші вибори в законодавчі збори в 1951 році принесли перемогу НПК.
Звільнений з тюрми, Нкрума став у 1952 прем'єр-міністром першого африканського уряду Золотого Узбережжя, а з 1957 — незалежної держави Гана. У 1960 був обраний президентом Республіки Гана; з 1961 генеральним секретарем НПК та її пожиттєвим керівником. У 1964 був проголошений пожиттєвим президентом Гани.
Втрата влади й заслання
Уряд Нкруми був повалений внаслідок військового перевороту у лютому 1966, коли сам Нкрума здійснював державний візит до Північного В'єтнаму й КНР. Нкрума не повернувся до Гани, а оселився в гвінейському місті Конакрі. Президент Гвінеї та політичний соратник Нкруми в боротьбі за визволення Африки з-під колоніального гніту, Ахмед Секу Туре запропонував Нкрумі притулок і проголосив його своїм почесним співпрезидентом. У засланні Нкрума продовжував політичну діяльність і пропаганду своїх ідей африканської єдності. У 1971 здоров'я Нкруми погіршилося. Він полетів на лікування в Бухарест, де й помер від раку шкіри у квітні 1972.
Нкрума похований в рідному селищі Нкрофул в Гані. Пізніше його залишки перенесли в національний меморіал в Аккрі.
Ідейна спадщина
Діяльність Нкруми демонструвала суперечливі тенденції, притаманні багатьом лідерам національно-визвольного руху 1950-70-х: демократизм вождя мас і прийоми влади, запозичені з середньовічних традицій африканського племінного ладу, тяга до соціалізму і націоналістичні настрої, прагнення служити народу і надмірне честолюбство. З самого початку Нкрума був переконаний, що мета національно-визвольного руху не зводиться лише до завоювання незалежності, що вона передбачає встановлення демократичного ладу та підвищення добробуту народу на основі соціалізму. Щоправда, уявлення про соціалізм у нього тоді не пов’язувалися з класовою боротьбою, що її для Африки спочатку він взагалі не визнавав. Разом з тим Нкрума стверджував, що справжня національна незалежність в економіці та політиці вимагають продовження боротьби з імперіалістичною експлуатацією і приборкання егоїстичних устремлінь буржуазних елементів. Ця боротьба, своєю чергою, вимагає об'єднання революційних сил всього континенту.
Імперіалізм Нкрума вважав найбільшою небезпекою для народів Африки. У своїй книжці «Неоколоніалізм, як остання стадія імперіалізму» (1965) він проаналізував такі методи відновлення імперіалістичного панування у формі неоколоніалізму, як нав'язування «оборонних» угод і відкриття військових баз, підтримка маріонеткових урядів, економічний контроль через фінансову й технічну «допомогу» та позики, нерівноправні умови торгівлі й удушення місцевого господарства міжнародними корпораціями, проникнення у суспільство шляхом насадження місцевої буржуазії, ідеологічна пропаганда тощо.
У «Філософії свідомості» (1964) Нкрума писав про конфлікт «позитивної і негативної дії», себто про протиборство сил прогресу, що прагнуть встановити соціальну справедливість, скасувати олігархічну експлуатацію, і реакційних сил, що намагаються продовжити своє колоніальне панування. Розуміючи умовність такого поділу. він передбачав можливість розколу в рамках позитивного революційного процесу і переходу частини сил на бік реакції. Нкрума обґрунтовував необхідність тактики єдиного антиімперіалістичного фронту, а щоб цей фронт не розпадався, треба постійно шукати «шляхи стримування потенційних розкольницьких тенденцій». Після виходу «Філософії свідомості» заговорили про появу «нкрумаїзму» — різновиду африканського марксизму (хоча сам Нкрума себе марксистом не називав).
Політична поразка 1966 року змусила Нкрума зайнятися «переоцінкою цінностей». У вигнанні він зробив крок у бік марксизму та заговорив про соціалістичну революції у всій Африці. Нкрума проголосив збройну боротьбу єдиним способом досягнення цілей визвольного руху. У всіх книжках, написаних після 1966, говориться про настання нової, вирішальної фази революції, що характеризується збройною боротьбою з силами реакції. Революційну війну Нкрума висував як засіб не тільки завоювання незалежності, але й боротьби з неоколоніалізмом. У «Посібнику з революційної війни» (1968) африканська революція розглядалась як складова світової революції, проводити її має «всеафриканська народна революційна армія», що виступатиме з гаслами націоналізму, панафриканізму та соціалізму.
У «Класовій боротьбі в Африці» (1970) Нкрума дещо видозмінив свою революційну платформу, замінивши націоналізм «завоюванням справжньої національної незалежності». Він заявляв, що і справжня незалежність і панафриканізм можливі лише на основі соціалізму. За Нкрумою, «тільки селянство та пролетаріат здатні повністю підтримувати послідовну політику соціалізму», а вся африканська буржуазія є контрреволюційною силою, що остаточно зв'язала свою долю з міжнародним монополіст. капіталом. Нкрума виступив проти союзу не тільки з нею, але і з дрібною буржуазією, таким чином відмовившись від тактики єдиного антиімперіалістичного фронту, що її він пропагував на початку 1960-х.
Основні твори
До свободи від колоніалізму (Towards Colonial Freedom. London: The African Publication Society, 1947)
Гана. Автобіографія Кваме Нкруми (Ghana: The Autobiography of Kwame Nkrumah. New York: International Publishers, 1957) — ISBN 0-901787-60-4
Я кажу про свободу. Заява про африканську ідеологію (I Speak of Freedom: A Statement of African Ideology. London: William Heinemann, 1961)
Африка має об'єднатися (Africa Must Unite. London: Panaf, 1963) — ISBN 0-901787-13-2
Неоколоніалізм — найвища стадія імперіалізму (Neocolonialism: The Last Stage of Imperialism. London: Panaf, 1965) — ISBN 0-901787-23-X
Аксіоми Кваме Нкруми (Axioms of Kwame Nkrumah. London: 1967) — ISBN 0-901787-54-X
Ще раз про африканський соціалізм (African Socialism Revisited , 1967)
Голос з Конакрі (Voice from Conakry. London: Panaf, 1967) — ISBN 90-17-87027-3
Чорні дні в Гані (Dark Days in Ghana. New York: International Publishers, 1968)
Посібник з революційної війни (Handbook for Revolutionary Warfare. London: Panaf, 1968)
Філософія свідомості — філософія та ідеологія деколонізації (Consciencism: Philosophy and Ideology for decolonisation, 1970) — ISBN 0-901787-11-6
Класова боротьба в Африці (Class Struggle in Africa. New York: International Publishers, 1970) — ISBN 0-901787-12-4
Боротьба триває. Шість памфлетів (The Struggle Continues: Six Pamphlets. London: Panaf, 1973) — ISBN 0-901787-41-8
Шлях революції (Revolutionary Path. London: Panaf; New York: International Publishers, 1973) — ISBN 0-901787-22-1
Література
Видання творів Нкруми
Кваме Нкрума. Я говорю о свободе. Изложение африканской идеологии / Пер. с англ. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1962. 304 с.
Кваме Нкрума // Ульяновский Р. Политические портреты борцов за национальную независимость. — Москва: Политиздат, 1983. — C. 269-287.
Kwame Nkrumah, Class Struggle In Africa, London: Panaf, 1970. 96 p.
Kwame Nkrumah, Consciencism: Philosophy and Ideology for Decolonization, New York: Monthly Review, 1964. 122 p.
Kwame Nkrumah, Handbook of Revolutionary Warfare, New York: International Publishers, 1969. 122 p.
Kwame Nkrumah, Neo-Colonialism, the Last Stage of imperialism, Lonodn: Thomas Nelson & Sons, 1965. 200 p.
Про нього
Син Африки // «Всесвіт» (Київ). — 1962. — №6. — Стор. 5-6.
Роман Тиса. Нкрума Френсіс Нвіа Кофі Кваме // Історія політичної думки: навч. енцикл. словник-довідник для студентів вищих навч. закл / за наук. ред Н. М. Хоми. — Львів: Новий Світ-2000, 2014. — С. 480.
Роман Тиса. Визволення людини. Нариси з історії суспільної думки XX ст. — Київ: «Вперед», 2023.
Ama Biney, The Political and Social Thought of Kwame Nkrumah, New York: Palgrave Macmillan, 2011, 249 pp.
Charles Martin, “Nkrumah's Strategy of Decolonization: Originality and Classicism”, in Présence Africaine, Nouvelle série, No. 85, Hommage à Kwame Nkrumah / Homage to Kwame Nkrumah (1er trimester 1973), pp. 74–105.
Премії і почесні звання
Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» (1962)
Почесний доктор ряду університетів: Московського, Каїрського, Краківського та ін.
Примітки
Посилання
Твори Нкруми
Клясові характеристики й ідеолоґії (1970)
Елітизм (1970)
Інтеліґенція й інтелєктуали (1970)
Архів К. Нкруми на Marxists.org
Про нього
Кевін Окот. Краще отрута (2023)
Син Африки // «Всесвіт» (Київ). — 1962. — № 6. — Стор. 5-6.
Роман Тиса. Кваме Нкрума та неоколоніялізм в Африці (2019)
Постколоніалізм
Лауреати Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами»
Випускники Пенсільванського університету
Випускники Університету Лінкольна (Пенсільванія)
Померли від раку шкіри
Диктатори
Міністри закордонних справ Гани
Кавалери золотого ордена Компаньйонів Олівера Тамбо
Люди на банкнотах
Люди на марках
Почесні доктори Московського університету
Почесні доктори
Члени Таємної ради Великої Британії
Довічні президенти
|
47702
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0
|
Артема
|
Артема
Села:
Артема — Луганська область, Щастинський район
Артема — колишня назва села Надія (Донецька область, Добропільський район)
Артема — колишня назва села Жереб'яче (Луганська область, Краснолуцька міська рада)
Артема — колишня назва села Трудомирівка (Одеська область, Великомихайлівський район)
Артема — колишнє село Миколаївської сільської ради Красноармійського району Донецької області, зняте з обліку рішенням Донецької обласної ради народних депутатів від 29 червня 1996 року.
Селища:
Артема — колишня назва селища Довга Балка (Донецька область, Костянтинівський район)
селище імені Артема — назва міста Кипуче Луганської області у 1923–1938 роках
|
16039849
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bielle
|
Bielle
|
Bielle is a commune of the Pyrénées-Atlantiques department in southwestern France.
See also
Ossau Valley
Communes of the Pyrénées-Atlantiques department
References
External links
http://www.bielle-en-ossau.com/2008/07/28/a-guided-tour-of-the-village/
Communes of Pyrénées-Atlantiques
Pyrénées-Atlantiques communes articles needing translation from French Wikipedia
|
1678007
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B0%20%D0%AE%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Фісташка Юстиніана
|
Фісташка Юстиніана. Обхват стовбура 5,60 м. Висота 15 м. Вік 1000 років. Зростає поруч з будівлею маяка на території військової частини «А-4014-А» Міноборони України на самій вершині мису Ай-Тодор. Дерево у хорошому стані. Його необхідно заповісти, захистити і поставити охоронний знак.
Див. також
Вікові та меморіальні дерева України
Ай-Тодор
Література
Шнайдер С. Л., Борейко В. Е., Стеценко Н. Ф. 500 выдающихся деревьев Украины. — К.: КЭКЦ, 2011. — 203 с.
Ресурси Інтернету
Фотогалерея самых старых и выдающихся деревьев Украины
Виноски
Ботанічні пам'ятки природи Криму
Фісташки
Природоохоронні об'єкти, засновані 2011
|
1554412
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Torres%20Vedras
|
Torres Vedras
|
Torres Vedras is a municipality in the Portuguese district of Lisbon, approximately north of the capital Lisbon in the Oeste region, in the Centro of Portugal. The population was 83,075, in an area of .
History
In 1148, Afonso I took the town of Torres Vedras from the Moors, in the then region of Estremadura, an area encircled by gentle hills and valleys. Situated in the former district of Lisbon, Torres Vedras is a strong agricultural region linked with its vineyards and intense commercial and industrial life, resulting in a dynamic pole in the western subregion of Portugal. King Afonso III conceded a foral (charter) in 1250, which was later confirmed by King Manuel I in 1510. This latter decree conferred on the town many of the municipal privileges that it held for 729 years.
While travelling through this district, King Afonso III and Queen Beatrice, ordered the construction of a municipal hall, alongside the ancient castle (which today no longer exists). For his part, King Denis, his successor, was captivated by local Gracia Frois, fathering an illegitimate son, who would go on to be Count of Barcelos.
Later, the municipality was donated to the Queens of the realm, and in particular, under the Aviz dynasty, the Infanta Eleonor (daughter of King Edward and Queen Eleanor), who would later marry Frederick III of Germany, was born in Torres Vedras (18 September 1434).
Torres Vedras continued to be a place of importance: in 1413, King John I met with his council after legitimizing his expedition to Ceuta (marking the beginning of Portuguese maritime expansion); the Regent Peter, convened the Cortes in 1411, to deliberate over the wedding of his daughter Isabel with his nephew Afonso; and the place where King John II received the ambassadors of the Kingdom of Naples, and later the Republic of Venice, in 1496.
At the same time, intrigues and confrontations were fermented in Torres Vedras by local alcaides, such as in 1384 when the Master of Aviz encircled the town in order to force the Castilian alcalde Juan Duque to surrender. It was for the same reason, that King John IV was forced to take city in 1640, when the Portuguese alcaide João Soares de Alarcão, aligned himself with the Philippine monarchs.
In comparison, the loyalty and sympathies of the Portuguese of the region were tested with the French invasions of the Peninsular Wars (1808–1810). Anticipating the final defeat of the French, General Delaborde's forces were defeated on 21 August 1808, at the battles of Roliça and Vimeiro, by the Anglo-Portuguese Army that had landed at Porto Novo. Junot, who had installed himself in the town, signed a truce and left the town, retreating towards Lisbon, but not before sacking the churches and convents along the way.
Arthur Wellesley, later the Duke of Wellington and Marquess of Torres Vedras, would begin the construction (1809–1810) of the Lines of Torres Vedras that would extend to the sea. This fortified system, which included 152 forts and 628 redoubts, was marked by the Fort of São Vicente, in Torres Vedras. Ironically, the fort only saw battle after the French were removed from Portugal, when Cabralist forces (those supporting politician Costa Cabral) under the Duke of Saldanha, evicted Setembrist forces of the Count of Bonfim.
Over 10,000 troops were involved in the bloody Battle of Torres Vedras, which resulted in the surrender of the Count's forces on 23 December 1846. The deaths of 400 men and 500 wounded, that included Lieutenant-Colonel Luís Mouzinho de Albuquerque, a liberal officer who disembarked in Mindelo and was later buried in the Church of São Pedro.
Following much of its history in battle, Torres Vedras lapsed into years of progress and development, supported by the expansion of the rail-lines in 1886, the installation of the electrical grid in 1912, and finally the canalization of waters to the town by 1926. These changes helped support a growth, construction of new barrios and roadways, resulting in the town's reclassification as a city in 1979.
Geography
Fronting the Atlantic Ocean, Torre Vedres is bordered by the municipalities of Lourinhã (to the north), Alenquer (to the east), Sobral de Monte Agraço (to the southeast) and Mafra (to the south). A dispersed population, Torres Vedras includes 21 urban agglomerations, of which most have less than 200 inhabitants. Altogether the municipality has a population of 79,465.
The municipality covers an area of . Administratively, the municipality is divided into 13 civil parishes (freguesias):
A dos Cunhados e Maceira
Campelos e Outeiro da Cabeça
Carvoeira e Carmões
Dois Portos e Runa
Freiria
Maxial e Monte Redondo
Ponte do Rol
Ramalhal
São Pedro da Cadeira
Torres Vedras (São Pedro e Santiago e Santa Maria do Castelo e São Miguel) e Matacães
Silveira
Turcifal
Ventosa
The resident population of the city of Torres Vedras (approximately 20,000 inhabitants in two largest urban parishes) represents about 25% of the population of the municipality.
Climate
Torres Vedras has a warm-summer Mediterranean climate with mild, wet winters and warm, dry summers.
Economy and tourism
In 2011, Torres Vedras received the QualityCoast Gold Award for its efforts to become a sustainable tourist destination, and was selected for inclusion in the global atlas for sustainable tourism DestiNet.
The Leonel Trindade Municipal Museum is an archaeological and historical museum in the town, located in a former convent (Convento da Graça) on the southern edge of the city centre. In addition to an extensive archaeological section dating back to late- Palaeolithic times, the museum contains works of art from local churches as well as an exhibition relating to the Lines of Torres Vedras. Much of the archaeological collection comes from the Chalcolithic, fortified settlement known as the Castro of Zambujal (3rd millennium BC) and from the Tholos do Barro, a Chalcolithic tomb, both of which are in the municipality.
Sport
The local professional football team is S.C.U. Torreense which plays at the Manuel Marques Stadium.
Notable People
Eleanor of Portugal, Holy Roman Empress (1434–1467) an infanta (princess), daughter of King Edward of Portugal & Empress of the Holy Roman Empire
Lopo Soares de Albergaria (c.1460 – c.1520) the third Governor of Portuguese India
Cristóvão Ferreira (c.1580–1650) a priest and Jesuit missionary who committed apostasy in Japan
Luís da Silva Mouzinho de Albuquerque (1792–1846) a military officer, poet, scientist and politician
Manuel Clemente (born 1948) a prelate of the Catholic Church; the Patriarch of Lisbon since 2013
Carlos Miguel (born 1957) a lawyer, politician and Govt. minister of Romani ethnicity
Guta Moura Guedes (born 1965) curator, author, journalist and television presenter.
Beto (1967–2010) a Portuguese singer; lived in Torres Vedras from aged 17
Susana Félix (born 1975) a singer, songwriter, musician, actress and producer.
Cristina Ferreira (born 1977), journalist, businesswoman and TV host.
Bernardo Blanco (born 1995), politician and Member of Parliament.
Lisandro Cuxi (born 1999 in Zambujal) a Portuguese–Cape-Verdean singer-songwriter and dancer.
Sport
José Pereira (born 1931) a football goalkeeper with 302 caps with Belenenses and 11 for Portugal
Joaquim Agostinho (19421984) professional bicycle racer
Vítor Campos (1944-2019) a footballer with 275 caps with Académica
Hélder Baptista (born 1972) a retired footballer with 311 club caps
Nelson Pereira (born 1975) football goalkeeper with 201 club caps and 3 for Portugal
Zé António (born 1977) a Portuguese former footballer with 451 club caps
Anselmo Cardoso (born 1984 in Freiria) a former footballer with 267 club caps
André Santos (born 1989) football player with 300 club caps
Henrique Chaves (born 1997) a Portuguese racing driver.
Fábio Carvalho (born 2002) footballer who plays for Liverpool.
See also
Torres Vedras IPR
Leonel Trindade Municipal Museum, Torres Vedras
List of forts of the Lines of Torres Vedras
References
Notes
Sources
External links
Photos from Torres Vedras
Torres Vedras Web
Torres Vedras Antiga
Lugares na minha terra - Torres Vedras
O que visitar em Torres Vedras
Cities in Portugal
Populated places in Lisbon District
Municipalities of Lisbon District
Municipalities of Portugal
Lines of Torres Vedras
|
3178776
|
https://en.wikipedia.org/wiki/HC%20Sparta%20Praha
|
HC Sparta Praha
|
HC Sparta Praha
Hockey Club Sparta Praha, commonly known as HC Sparta Prague, is a Prague-based Czech professional ice hockey team playing in the Czech Extraliga. The club has won four Czech championships (most recently in 2007) and four Czechoslovak championships, as well as two Spengler Cups, making it one of the most successful hockey clubs in Czech history. The team HC Sparta Praha plays its home games at O2 Arena, the largest arena in the country.
Founded in 1903, Sparta is one of the oldest hockey teams in the world.
Milestones
Founded: The club was originally formed in 1903 as a bandy club and then transformed into a hockey club in 1909.
Best finishes: National champions of Czechoslovakia: 1952–53, 1953–54, 1989–90, 1992–93. National champions of the Czech Republic: 1999–00, 2001–02, 2005–06, 2006–07
Worst finishes: Czechoslovakia: 8th place (1972–73, 1980–81, 1982–83, 1985–86), Czech Republic: 12th place (2010–11).
Highest national league participation: From the league foundation in 1936 to 1950 and from 1951 up to this day.
International achievements: Spengler Cup winner in 1962, 1963, Spengler Cup 2nd place in 2004 and 2022, European League 2nd place 2000, European Champions Cup 2nd place in 2008, Champions Hockey League 2nd place 2017.
Club colours: Blue, yellow and red. Starting in the 2001–02 season, club jerseys used a combination of black, white and grey. Since the 2005–06 season, jerseys have regularly been burgundy and white.
History
The HC Sparta Praha hockey club is one of the oldest hockey clubs in the world and one of the most successful and famous clubs in Czechoslovak and later Czech ice hockey history.
Sparta's great successes were reached in the years following World War II as it won two national titles in a row (1952/53 and 1953/54) under the name Spartak Sokolovo. The next highly successful period came much more recently when Sparta won the national league in 1989/90 and again in 1992/93. Another recent achievement (along with two third-place finishes in 1995/96 and 1996/97) was Sparta's participation in the final group of the European League (EHL) in 1996/97.
After a few unsuccessful years, Sparta returned to the top of the Czech Extraliga in 1999/00 when they were crowned league champions. That victory was the first of four championships they would win over seven seasons, adding Extraliga titles in 2001/02, 2005/06 and 2006/07. In addition to those achievements, Sparta managed to be finish second two times in European team competitions – 1999/00 European Hockey League and 2016–17 Champions Hockey League.
Present
HC Sparta Praha has regularly been one of the best teams in the Czech Extraliga, making the playoffs almost every year. HC Sparta Praha's home games are played at O2 Arena which is the largest hockey arena in the Czech Republic with a capacity of over 17,300 spectators. They moved there from the Tipsport Arena in 2015.
Club logo
Honours
Domestic
Czech Extraliga
Winners (4): 1999–00, 2001–02, 2005–06, 2006–07
Runners-up (3): 2000–01, 2015–16, 2021–22
3rd place (7): 1995–96, 1996–97, 2002–03, 2003–04, 2008–09, 2013–14, 2020–21
Czechoslovak Extraliga
Winners (4): 1952–53, 1953–54, 1989–90, 1992–93
Runners-up (7): 1936–37, 1937–38, 1956–57, 1962–63, 1966–67, 1973–74, 1987–88
3rd place (6): 1955–56, 1960–61, 1964–65, 1967–68, 1976–77, 1986–87
Bohemian-Moravian League
3rd place (4): 1939–40, 1940–41, 1941–42, 1942–43
International
Spengler Cup
Winners (2): 1962, 1963
Runners-up (2): 2004, 2022
Tatra Cup
Winners (5): 1935/1936, 1950/1951, 1958/1959, 1959/1960, 1980
IIHF European Champions Cup
Runners-up (1): 2008
European Hockey League
Runners-up (1): 1999–00
Champions Hockey League
Runners-up (1): 2016–17
Pre-season
Tipsport Hockey Cup
Winners (2): 2001, 2009
Runners-up (1): 2003
Players
Current roster
References
External links
Praha, Sparta
Ice hockey teams in the Czech Republic
Sport in Prague
Bandy clubs established in 1903
Ice hockey clubs established in 1903
1903 establishments in Austria-Hungary
20th-century establishments in Bohemia
AC Sparta Prague
|
1116858
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/7412%20%D0%9B%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D0%B9
|
7412 Лінней
|
7412 Лінней (7412 Linnaeus) — астероїд головного поясу, відкритий 22 вересня 1990 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,180.
Названий на честь видатного шведського вченого Карла Ліннея.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (7401-7500)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1990
Головний пояс астероїдів
|
72442034
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NGC%205502
|
NGC 5502
|
NGC 5502 (also known as NGC 5503) is a spiral galaxy in the constellation of Ursa Major, registered in New General Catalogue (NGC).
Observation history
NGC 5502 was discovered by Edward Swift (father) on 9 May 1885 and later double listed by Lewis Swift (son) two days later on 11 May 1885 as NGC 5503. They gave descriptions "between two stars, one a wide double" and "forms with two stars a right triangle" respectively. In the New General Catalogue, John Louis Emil Dreyer described the galaxy as "most extremely faint, very small, round, very difficult, 2 stars near". The apparent difference in positions (2 arcmin) could have caused the confusions between NGC 5502 and NGC 5503.
Notes
References
Galaxies discovered in 1885
5502
Astronomical objects discovered in 1885
Spiral galaxies
NGC 5502
|
328472
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kitamoto%2C%20Saitama
|
Kitamoto, Saitama
|
Kitamoto, Saitama
is a city in Saitama Prefecture, Japan. , the city had an estimated population of 66,022 and a population density of 3300 persons per km2. The total area of the city is .
Geography
In east-central Saitama Prefecture, Kitamoto is on the central reaches of the Arakawa River, and is within commuting distance of downtown Tokyo.
Surrounding municipalities
Saitama Prefecture
Okegawa
Kōnosu
Kawajima
Yoshimi
Climate
Kitamoto has a humid subtropical climate (Köppen Cfa) characterized by warm summers and cool winters with light to no snowfall. The average annual temperature in Kitamoto is 14.6 °C. The average annual rainfall is 1353 mm with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in August, at around 26.6 °C, and lowest in January, at around 3.6 °C.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Kitamoto has recently plateaued after a long period of growth.
History
Kōnosu-shuku was one of the post stations on the Nakasendō highway until 1602, when it was relocated north; the original location was renamed Motojuku, and later, Kitamotojuku, which is the origin of the name of the modern city. With the establishment of the modern municipalities system on April 1, 1889, Kitamotojuku was merged with several neighboring hamlets to form the village of Ishito within Kitaadachi District, Saitama. On February 11, 1943, Ishito was merged with neighboring Nakamaru to form Kitamotojuku Village. On November 3, 1959, the village was elevated to town status, becoming Kitamoto Town. Kitamoto attained city status on November 3, 1971.
Government
Kitamoto has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city council of 20 members. Kitamoto contributes one member to the Saitama Prefectural Assembly. In terms of national politics, the city is part of Saitama 6th district of the lower house of the Diet of Japan.
Economy
Due to this location, Kitamoto is primarily a bedroom community with a high percentage of its population commuting to either Saitama City or the Tokyo metropolis for work.
Education
Kitamoto has eight public elementary schools and four public middle schools operated by the city government, and one public high school operated by the Saitama Prefectural Board of Education.
Transportation
Railway
JR East – Takasaki Line
Highway
Noted people from Kitamoto
Atsushi Oshima, politician
References
External links
Official Website
Cities in Saitama Prefecture
Kitamoto, Saitama
|
2845183
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BB%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B8
|
Тлукоми
|
Тлукоми — село в Польщі, у гміні Висока Пільського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Пільського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пільського повіту
|
215075
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%8E%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
|
Гюнівка
|
Гюнівка
Села:
Гюнівка — Запорізька область, Василівський район
Гюнівка — Запорізька область, Бердянський район
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.