id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2761919
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%88%D1%96
|
Герб Золотоноші
|
Герб Золотоноші — офіційний символ міста Золотоноші (районний центр Черкаської області), затверджений рішенням міської ради від 15 жовтня 2010 року.
Опис
Герб міста Золотоноші являє собою щит пурпурового кольору з великим золотим чотирикутним хрестом, з-за якого виходить сяйво у вигляді золотих променів.
Пурпуровий колір — символ сили і могутності, відображає у гербі добробут золотонісців і вплив церкви на місцеве християнське населення.
Чотирикутний великий козацький хрест символізує славну козацьку минувшину міста і уособлює 4 тодішні золотоніські церкви — Свято-Успенську, Свято-Троїцьку, Микільську і церкву жон–мироносиць, а також Красногірський і Благовіщенський монастирі.
Див. також
Прапор Золотоноші
Золотоноша
Джерело
Символіка Золотоноші на www.zolo.gov.ua/ (Офіційний сайт міста Золотоноші)
Золотоноша
Золотоноша
|
2920405
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BA%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%D0%B0%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96
|
Мікротурбіна Томаса Генрі
|
Мікротурбіна Томаса Генрі (англ. Thomas Henry Microturbines) — це конструкція, котру втілив у життя один із наступників геніального Нікола Тесла — Томас Генрі. Але він на відміну від Нікола Тесла був прагматиком та прихильником інноваційних, і водночас простих та надійних генераторів для виробництва електричної енергії. Сконструйовані мікротурбіни Томаса Генрі цілком відповідають цим основним якостям та критеріям.
Принцип роботи
Осним принципом роботи мікротурбіни Томаса Генрі є атмосферне повітря, що стискається компресором і направляється до камери згоряння, де в свою чергу змішується з органічним паливом, тобто природним газом і (або) іншими схожими речовинами. Утворені при цьому гази (температура яких є дуже високою) починають обертати колесо мікротурбіни, механічно передаючи зусилля через вал далі, до електричного генератора.
Конструкція
Швидкісна турбіна (мікротурбіна) для приводу у дію високочастотного електрогенератора складається з кількох частин, що розміщені на одному валі:
2 турбіни — компресорна та детандерна
електрогенератор
Оригінальність конструкції мікротурбіни полягає і у використанні робочого колеса оптимального радіуса та нелінійної форми. Електрогенератор мікротурбіни працює на великих обертах, тому має велику питому потужність.
Використання на практиці
Перші і дуже вдалі досліди по використанню турбіни Томаса Генрі та попутного газу для отримання електроенергії були в Америці. Поштовхом до експериментування стали випадки отримання на заводах «непридатного» нафтового продукту.
Використовуючи саме цей вид мікротурбін американські нафтовики стали отримували значні обсяги безкоштовної електрики для забезпечення потреб своїх родовищ. При цьому важливим аспектом є й те, що мікротурбіни Томаса Генрі не потрібують очистки газу від домішок шкідливої сірки.
До нашого часу в практично первопочатковому вигляді дожили лише кілька мікротурбін Томаса Генрі. За їх допомогою і сьогодні можна отримувати електричну енергію. Але сьогодні в арсеналі нафтовиків стоять на озброєнні більш сучасні мікротурбіни — далекі родичі тих, перших унікальних розробок Томаса Генрі. Сучасні мікротурбіни мають відмінні технічні характеристики і відрізняються більш розширеними можливостями (напр. працюють від енергії сонця). За допомогою сучасних мікротурбін можна отримувати не лише електрику, а й теплову енергію в значних кількостях. Тому використання (навіть за їх наявності) установок Генрі не доцільно.
Сучасні мікротурбіни є дуже стійкими до великих навантажень і пристосовані до роботи в різних діапазонах. У них немає змащувальних і охолоджуючих рідин. Мікротурбіни 21 століття не створюють жодних вібрацій та шкідливих викидів, а високочастотний шум при їх роботі не перевищує порогу у 70 дБ.
Мікротурбіни Генрі в Україні
Відомі в Україні мікротурбіни Томаса Генрі (та більш сучасні удосконалені аналоги) мають електричну потужність від 30 кВт до 2 МВт, теплову — від 60 до 3800 кВт, ККД по виробленій електроенергії 26- 33 % і загальний ККД (з утилізацією тепла) 66- 90 %. Швидкість обертання ротора нашої мікротурбіни сягає до 100 тис. об./ хв. Звичайно вона зворотньо пропорційна діаметру робочого колеса турбіни.
27 серпня 2018 рок в Україні пройшли успішні випробування надпотужної нової газової турбіни потужністю в 32 МВт.
Див. також
Примітки
Турбіни
|
8701298
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dubysa
|
Dubysa
|
Dubysa
The Dubysa, at 131 km, is the 15th longest river solely in Lithuania. It originates just a few kilometers from Lake Rėkyva near Šiauliai city in northern Lithuania. At first it flows south, before turning southeast at Lyduvėnai and southwest near Ariogala. Dubysa is a Samogitian river. The first few kilometres of Dybysa are also known as Genupis or Šventupis.
The Dubysa has about 40 tributaries, the largest being Kražantė on the right and Šiaušė, Gryžuva, and Gynėvė on the left. Kražantė (86 km) is almost twice as long as the upper reaches of Dubysa before the confluence (47 km). Even though Kražantė's basin is somewhat smaller, it should be considered the main river. Dubysa is mainly fed by rainfall and melting snow, therefore its water levels change rapidly. The maximum depth is about 4 m.
The Dubysa valley is one of the highest and widest in Lithuania. The valley reaches 20–40 m in height and 300–500 m in width. It was formed during the last glacial period. The Lyduvėnai Bridge is a railroad bridge across the valley, which is the highest and longest such bridge in Lithuania. The bridge was first built by the Germans during World War I. In 1918 an iron railway bridge replaced it.
Dubysa is connected with the Venta River by the abandoned Windawski Canal started in 1825 by the authorities of the Russian Empire. The canal is 15 km in length and was supposed to have 20 locks. The intention was to connect the Neman basin with the Baltic Sea through the port of Ventspils. The lower reaches of Neman were under Prussian control. The work was interrupted by the Uprising of 1831. The work resumed only at the beginning of the 20th century but was interrupted again by the World War I. After the war there was no purpose for the canal as Lithuania gained control over the Klaipėda region and lower reaches of Neman. The canal was based on the Kartuva rivulet.
Dubysa ichthyological reserve was established in 1974. It protects spawning areas of vimba and other ca. 25 species of fish. The reserve protects Dubysa below Ariogala down to its mouth (some 25 km of the river). Dubysa Regional Park was established in 1992 to protect the Dubysa valley, landscape and cultural heritage, including the birthplace of poet Maironis. The park also encourages eco-tourism. It covers is located in the territories of the Kelmė and Raseiniai district municipalities.
References
External links
Map of Dubysa basin
Kurtuvėnai Regional Park
Rivers of Lithuania
|
1813739
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BA%20%D0%A8%D0%B0%D1%80%D1%84%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D0%B5%D1%80%D2%91%D0%B5%D1%80-%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D2%91%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Марек Шарфенберґер-Остроґурський
|
Марек Шарфенберґер-Остроґурський (1569, Краків — 20 березня 1617) — львівський міщанин, синдик, купець. Фундатор шпиталю святого Лазаря.
Життєпис
Народився 1569 року у Кракові. Був онуком Марка Шарфенберга, правдоподібно, сином Станіслава Шарфенберга. Наприкінці XVI ст. переїхав до Львова, де 7 липня 1597 року прийняв міське право, а його поручителями стали Павло Кампіан, Анджей Мондрович та Адам Сьмешек. Займався торгівлею сушеною та солоною рибою (зокрема, її постачав до столу короля Сигізмунда ІІІ Вази), був власником суконної крамниці. від 1603 року і принаймні до 1612-го входив до складу колегії 40-а мужів як представник купців. У 1608—1609 роках був міським синдиком у Львові.
Мав непрямий стосунок до справи покарання Яна Альнпеха, через що потім постраждав. Його погруддя є в каплиці Кампіанів у Львівській катедрі Римо-Католицької церкви в Україні. Сестринцем Мартина Кампіана був Войцех Шарфенберґер-Острогурський.
Сім'я
Дружина — Зузанна Кампіан (1566—1632), донька Павела і сестра Мартіна Кампіанів. Шлюб уклали перед 1598 роком. Мали принаймні, двоє дітей:
Войцех (?—до 1642), член колегії 40-а мужів у 1631—1635 роках, у 1623 році одружився з Катажиною Вольфович
Анна (бл. 1598—1652), дружина лікаря Мартіна Гроссваєра
Примітки
Джерела
Barącz S. Pamiętnik dziejów Polskich. Z aktów urzędowych Lwowskich i z rękopismów . — Lwów, 1855. — S. 272—274.
Biedrzycka A. Szarfenberger Ostrogórski (Ostrogórski) Marek (1569—1617) // Polski Słownik Biograficzny. — 2010. — T. XLVII/1, zeszyt 192. — S. 96—97. — ISBN 978-83-88909-86-3.
Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku . — Lwów : Gubrynowicz i Schmidt, 1890. — 305 s.
Посилання
Шпиталь Святого Лазаря — милосердя за середньовічними мурами.
Marek Szarfenberger-Ostrogórski (ID: psb.33218.1) .
Міщани давнього Львова
Фундатори
Уродженці Кракова
|
2794372
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%96%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Раконевиці (значення)
|
Раконевиці (значення)
Населені пункти та їхні частини
Раконевиці — місто в Ґродзиському повіті Великопольського воєводства
Раконевиці — гміна в Ґродзиському повіті Великопольського воєводства
Раконевиці — село в гміні Раконевиці Ґродзиського повіту Великопольського воєводства
Раконевиці — лісова осада в гміні Раконевиці Ґродзиського повіту Великопольського воєводства
Примітки
|
17611985
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Three%20Monkeys%20%28film%29
|
Three Monkeys (film)
|
Three Monkeys (film)
Three Monkeys is a 2008 Turkish film directed by Nuri Bilge Ceylan. The film was Turkey's official submission for the Academy Award for Best Foreign Language Film at the 81st Academy Awards, and it made the January short-list but was not nominated.
Plot
In summary, a family is dislocated when small failings become extravagant lies. The film opens with a wealthy businessman, Servet, campaigning in the upcoming election, driving in his car on a wet night, alone, sleepy and struggling to keep his eyes open. Seconds later, he hits and kills a pedestrian in the middle of the road. Servet panics when another car with a couple inside stops briefly and drives away.
Eyüp, Servet's normal driver, lives with his wife and son next to the railroad tracks in the poor coastal Yedikule neighborhood of Istanbul. He is woken in the night by his cell phone ringing. It is Servet, telling him to meet up immediately. When they meet, Servet, shivering in shock, explains the situation. If his role in the fatal accident becomes public, it would end his political career, so he asks Eyüp to take responsibility and serve the consequent preson sentence, which he thinks will be 6-12 months. In exchange Servet will give him a lump sum payment upon his release and pay his salary while he is in jail to his family so they can get by. Eyüp accepts the deal.
An unspecified time passes, summer arrives, and Eyüp's son, İsmail, fails his college entrance exam again. His mother, Hacer, who works as a kitchen assistant, starts worrying about him because of his dubious acquaintances and his injuries from fighting and tries to convince him to get a job. İsmail suggests driving children between home and school but, as they don't have funds for a car, İsmail asks his mother to seek an advance from the lump sum from Servet without consulting Eyüp. Hacer meets with Servet in his office after the election (which he lost), and requests the money. After Hacer leaves and is waiting for a bus at the stop, Servet persuades Hacer to accept a lift from him back to her home, which she very reluctantly accepts.
More unspecified time passes; İsmail finds out his mother is having an affair with Servet and confronts her but does not tell his father. After serving nine months in prison, Eyüp is released. He senses things are "a little peculiar" inside his home. Hacer is in love with Servet and wants to continue their affair but Servet refuses. That night, Hacer and Eyüp are invited to the police station and informed that Servet has been murdered. Police officers interrogate the two and Eyüp finds out that Hacer was cheating on him. He denies knowing anything about it. İsmail confesses to his mother that he murdered Servet. Eyüp calms down when he pays a visit to a mosque. Afterwards, Eyüp goes on to speak with a very poor man who works and sleeps inside a tea house in the neighborhood. Eyüp makes the same proposition to the poor man, Bayram, that Servet made to him: to claim the crime committed by his son.
Cast
Yavuz Bingöl as Eyüp
Hatice Aslan as Hacer
Ahmet Rıfat Şungar as İsmail
Ercan Kesal as Servet
Cafer Köse as Bayram
Gürkan Aydın as the child
Reception
Three Monkeys has received positive reviews from critics. On Rotten Tomatoes, the film has a rating of 78%, based on 58 reviews, with an average rating of 6.8/10. The site's critical consensus reads, "Exploring the effects of a family's dealings with an underhanded politician, this crime drama avoids showing the violent outcomes of its characters' misdeeds, resulting in a lingeringly potent film." On Metacritic, the film has a score of 73 out of 100, based on 14 critics.
Accolades
The film premiered in competition at the 2008 Cannes Film Festival on May 16, where Ceylan won, ten days later, the Award for Best Director. It also won the Golden Anchor Competition Award at the Haifa International Film Festival. The film won best special effects award at the Golden Orange Film Festival, as well as the Siyad award at the International Eurasia Film Festival. At the Osian's Cinefan Film Festival the film won the Best Director Award, and at the "Manaki Brothers" Film Camera Festival it won Mosfilm Award and Special Mention. Ceylan received the award for Achievement in Directing at the Asia Pacific Screen Awards, where the film also received nominations for Best Feature Film and Achievement in Cinematography.
Awards and Festivals
2008 Cannes Film Festival
Candidacy for Golden Palm in 61. Cannes Film Festival
Cannes Best Director Award -Won-
Oscar Awards
Last 9 for Best Foreign Language Film in 81st Academy Awards
Other Awards
2. Yeşilçam Awards
Best Movie -won-
Best Director -won-
Best Scenario -won-
Best Actress -won-
Best Actor
Best Supporting Actor
Best Director of Photography -won-
Young Talent Special Award -won-
41. Siyad Awards
Best Art Direction
Best Fiction -won-
Best Image Management
Best Scenario
Best Actor Performance
Best Actress Performance -won-
Best Supporting Actor -won-
Best Director -won-
Best Film
Osian's Cinefan Film Festival
Best Director -won-
Haifa Film Festival
Best Film (Golden Anchos) -won-
Asia Pasific Screen Awards
Best Director -won-
Best Film
Best Image
"Manaki Brothers" Film Camera Festival
Mosfilm Awards -won-
Special Mention -won-
See also
References
External links
Official Site
Three Monkeys (Zeitgeist Films)
Three Monkeys: A film review
2008 films
Films directed by Nuri Bilge Ceylan
Films set in Istanbul
Films set in Turkey
2000s Turkish-language films
Turkish drama films
2008 drama films
|
2997579
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE
|
Челарево
|
Челарево — село в Сербії, належить до общини Бачка-Паланка Південно-Бацького округу в багатоетнічному, автономному краю Воєводина.
Населення
Населення села становить 5505 осіб (2002, перепис), з них:
серби — 4396 — 81,06%;
словаки — 462 — 8,51%;
мадяри — 138 — 2,54%;
югослави — 114 — 2,10%;
Решту жителів — з десяток різних етносів, зокрема: македонці, румуни, німці і з десяток русинів-українців.
Примітки
Посилання
місцини з Челарево
Населені пункти Південно-Бацького округу
|
2863522
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B5%29
|
Людвіково (гміна Добре)
|
Людвіково (гміна Добре)
Людвіково — село в Польщі, у гміні Добре Радзейовського повіту Куявсько-Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Влоцлавського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Радзейовського повіту
|
5255474
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Експортерська декларація
|
Експортерська декларація — це документ, який подається митним органам країни для сповіщення про вивезення товарів за межі країни.
Історія
Історія виникнення експортерських декларацій пов'язана з розвитком міжнародної торгівлі та необхідністю контролю за митним оформленням товарів. Перші форми декларацій з'явилися ще в античні часи, коли держави прагнули регулювати торгівлю та збирати податки з товарів, що перетинають кордони.
У середньовіччі, коли торгівля почала розвиватися більш активно, з'явилися перші писемні форми документів, що підтверджували факт експорту. З розвитком держав та їх економічної політики експортерські декларації стали важливим інструментом митного контролю та регулювання торгівлі.
З початком індустріальної революції в XVIII—XIX століттях і зростанням обсягів міжнародної торгівлі, зростала і потреба в стандартизованих та ефективних системах митного контролю. Експортерська декларація стала невід'ємною частиною цього процесу, дозволяючи державам ефективно контролювати рух товарів через кордони та забезпечувати виконання торгових угод.
У сучасному світі зростання глобалізації та інтеграція світових ринків зробили експортерську декларацію ще більш важливим елементом митної логістики. Сьогодні вона використовується в усіх країнах світу та є обов'язковою для оформлення міжнародних торговельних операцій.
Етимологія
Термін «експортерська декларація» походить від латинського слова «exportare», що означає «вивозити». Слово «декларація» походить від латинського «declaratio», що означає «оголошення» або «заява». Отже, експортерська декларація буквально означає «заява про вивезення».
Автори
Розробка та стандартизація експортерських декларацій відбувалися під керівництвом різних міжнародних організацій, таких як Всесвітня митна організація (WCO) та Міжнародна торгівельна палата (ICC). Ці організації працювали над створенням уніфікованих стандартів та правил для забезпечення ефективності митного контролю та сприяння міжнародній торгівлі.
Важливим внеском у розвиток експортерських декларацій стала Конвенція про спрощення та гармонізацію митних процедур, прийнята Всесвітньою митною організацією у 1973 році. Ця конвенція, відома також як Кіотська конвенція, стала основою для розробки сучасних стандартів митного оформлення, включаючи експортерські декларації.
Сутність
Експортерська декларація є офіційним документом, який подається митним органам країни експортера для інформування про товари, що вивозяться за межі країни. Вона містить важливу інформацію про вантаж, включаючи опис товарів, їх кількість, вартість, країну походження та країну призначення. Декларація також може містити інформацію про транспортні засоби та маршрути доставки.
Основні функції експортерської декларації:
Контроль за дотриманням митних правил та законодавства.
Забезпечення правильного нарахування митних зборів та податків.
Збір статистичних даних про зовнішню торгівлю.
Запобігання незаконному вивезенню товарів.
Процедура подання експортерської декларації зазвичай включає кілька етапів:
Підготовка документа: заповнення всіх необхідних полів та надання необхідної інформації.
Подання декларації до митних органів: це може бути зроблено електронно або на папері.
Перевірка та обробка: митні органи перевіряють інформацію в декларації та можуть вимагати додаткові документи або інформацію.
Видача дозволу на експорт: після успішної перевірки митні органи видають дозвіл на вивезення товарів.
Сучасне використання/розуміння
У сучасному світі експортерська декларація є невід'ємною частиною міжнародної торгівлі та митної логістики. Вона використовується в усіх країнах для забезпечення контролю за вивезенням товарів та дотриманням митних правил.
З розвитком технологій більшість країн перейшли на електронну форму подання експортерських декларацій. Це дозволяє значно спростити та прискорити процес митного оформлення, знизити витрати та підвищити ефективність роботи митних органів.
Електронні системи подання декларацій також забезпечують кращу прозорість та відстеження товаропотоків, що сприяє боротьбі з контрабандою та іншими незаконними операціями.
Сучасні тенденції в митній логістиці включають автоматизацію процесів, використання блокчейн-технологій для забезпечення прозорості та безпеки даних, а також впровадження єдиних стандартів для всіх учасників міжнародної торгівлі.
Джерела
Всесвітня митна організація
Міжнародна торговельна палата
Кіотська конвенція
Митна справа
|
1504865
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Koza%20Mostra
|
Koza Mostra
|
Koza Mostra
«Koza Mostra» — грецький музичний гурт з міста Салоніки. Представляє жанри інді-рок, ска. Фронтмен — Еліас Козас, прізвище якого певною мірою визначило назву гурту.
2013 року Koza Mostra спільно із музикантом ребетіко Агафонасом Іаковідісом представила Грецію на пісенному конкурсі Євробачення в Мальме із піснею «Alcohol Is Free», де у фіналі конкурсу посіла 6-те місце.
У серпні 2013 року трубач Васіліс Налбантіс тимчасово покинув групу, а його місце посів Тасуліс Валканіс. Проте у квітні 2014 року Налбантіс повертається до групи під час одного з її виступів.
На даний момент, у групі є в активі один альбом і три сингли, останній з яких - "Γιορτη (Giorti)" - був виданий 11 липня 2014 року.
Склад гурту
Еліас Козас — вокал;
Алексіс Архонтіс — барабани;
Стеліос Сіомос — гітара;
Дімітріс Хрістоніс — бас-гітара;
Крістос Калаітсопулос — акордеон;
Васіліс Налбантіс — труба (2011–2013, 2014 )
Колишні учасники
Тасуліс Валканіс — труба (2013–2014);
Альбоми
Keep Up The Rhythm (2013)
Примітки
Грецькі музичні гурти
Учасники Євробачення 2013
Представники Греції на Євробаченні
|
4765816
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%B0
|
Панага
|
Панага — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 44 особа.
Примітки
Села Грузії
|
657972
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%90%D1%83%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%28%D0%A0%D0%B5%D1%81%D1%96%D1%84%D1%96%29
|
Вулиця Аурора (Ресіфі)
|
Вулиця Аурора (Ресіфі)
Вулиця Аурора — вулиця у місті Ресіфі, штат Пернамбуку, Бразилія, що проходить на початку лівим берегом річки Капібарібі, а наприкінці — правим берегом річки Беберібі. Починається від мосту Бон-Віста та закінчується біля мосту Лімоейру, де починається Північний проспект. Свою назву вулиця отримала через те, що усі її будинки дивляться на схід.
Вулиці Ресіфі
|
935530
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Orphism%20%28art%29
|
Orphism (art)
|
Orphism (art)
Orphism or Orphic Cubism, a term coined by the French poet Guillaume Apollinaire in 1912, was an offshoot of Cubism that focused on pure abstraction and bright colors, influenced by Fauvism, the theoretical writings of Paul Signac, Charles Henry and the dye chemist Michel Eugène Chevreul. This movement, perceived as key in the transition from Cubism to Abstract art, was pioneered by František Kupka, Robert Delaunay and Sonia Delaunay, who relaunched the use of color during the monochromatic phase of Cubism. The meaning of the term Orphism was elusive when it first appeared and remains to some extent vague.
History
The Orphists were rooted in Cubism but tended towards a pure lyrical abstraction. They saw art as the unification of sensation and color. More concerned with sensation, they began with recognizable subjects, depicted with abstract structures. Orphism aimed to vacate recognizable subject matter by concentrating exclusively on form and color. The movement also strove toward the ideals of Simultanism: endless interrelated states of being.
The decomposition of spectral light in Neo-Impressionist color theory of Paul Signac and Charles Henry played an important role in the development of Orphism. Robert Delaunay, Albert Gleizes, and Gino Severini all knew Henry personally. A mathematician, inventor, and esthetician, Charles Henry was a close friend of the Symbolist writers Félix Fénéon and Gustave Kahn. He also knew Seurat, Signac and Pissarro, whom he met during the eighth and last Impressionist exhibition in 1886. Henry brought emotional associational theory into the realm of art: something that ultimately influenced the Neo-Impressionists. Henry and Seurat agreed that the basic elements of art—line, color and form—like words, could be treated independently, each with its own abstract quantity, independent of one another, or in unison, depending on the intention of the artist. "Seurat knows well" wrote Fénéton in 1889, "that the line, independent of its topographical role, possesses an assessable abstract value" in addition to the particles of color, and the relation to emotion of the viewer. The underlying theory behind Neo-Impressionsim had a lasting effect on the works of Delaunay. The Neo-Impressionists had succeeded in establishing an objective scientific basis for their painting in the domain of color, but only as regards the spectrum of light (for paint pigments the result was less scientific). The Cubists ultimately employed the theory to some extent in color, form and dynamics.
The Symbolists perceived Orpheus of Greek mythology as the ideal artist. In 1907 Apollinaire wrote Bestiaire ou cortège d'Orphée, symbolizing Orpheus as a mystic and influential poet and artist, just as the Symbolists. The voice of light that Apollinaire mentioned in his poems was a metaphor for inner experiences.
Apollinaire
Apollinaire mentioned the term Orphism in an address at the Salon de la Section d'Or in 1912, referring to the pure painting of František Kupka. In his 1913 Les Peintres Cubistes, Méditations Esthétiques Apollinaire described Orphism as "the art of painting new totalities with elements that the artist does not take from visual reality, but creates entirely by himself. [...] An Orphic painter's works should convey an 'untroubled aesthetic pleasure', a meaningful structure and sublime significance." Orphism represented a new art-form, much as music was to literature. These analogies could be seen in the titles of paintings such as Kupka's Amorpha: Fugue in Two Colors (1912); Francis Picabia's Dance at the Source (1912) and Wassily Kandinsky's Über das Geistige in der Kunst (1912). Kandinsky described the relationships between sound and color. Robert Delaunay was concerned with color and music, and exhibited with the Blaue Reiter at the request of Kandinsky. The increasingly abstract paintings of Fernand Léger and Marcel Duchamp were also treated as Orphists by Apollinaire.
Exhibitions
The Salon de la Section d'Or in 1912 was the first exhibition that presented Orphism to the general public. In March 1913 Orphism was exhibited at the Salon des Indépendants in Paris. Reviewing the salon in Montjoie (29 March 1913) Apollinaire argued for the abolition of Cubism in favor of Orphism: "If Cubism is dead, long live Cubism. The kingdom of Orpheus is at hand!"
The Autumn salon (Erster Deutscher Herbstsalon, Berlin) of 1913, organized by Herwarth Walden of Der Sturm, exhibited many works by Robert and Sonia Delaunay, Jean Metzinger's L'Oiseau bleu (1913, Musée d'Art Moderne de la Ville de Paris), Albert Gleizes' Les Joueurs de football (1912–13, National Gallery of Art), paintings by Picabia, and Léger, along with several Futurist works. From this exhibition Apollinaire's relation with R. Delaunay cooled, following remarks with Umberto Boccioni about the ambiguity of 'simultaneity'. Apollinaire no longer used the term Orphism in his subsequent writings and began instead promoting Picabia, Alexander Archipenko, and Futurist concepts.
The Delaunays
Robert Delaunay and his wife Sonia Terk Delaunay remained the main protagonists of the Orphic movement. Their earlier works focused on Fauvist colors, variously abstract; such as Sonia's 1907 Finnish Girl and Robert's 1906 Paysage au disque. The former relying on pure colors, the latter on color and mosaic-like brushstrokes painted under the influence of Jean Metzinger, also a Neo-Impressionist (with highly Divisionist and Fauve components) at the time.
Even though Orphism was effectively dissolved before World War I, American painters Patrick Henry Bruce and Arthur Burdett Frost, two of R. Delaunay's pupils, embarked on a similar form of art from 1912 onward. The Synchromists Morgan Russell and Stanton Macdonald-Wright wrote their own manifestos in an attempt to differentiate themselves from the Orphism of the Delaunays.
See also
Purism
De Stijl
Crystal Cubism
Orpheus (play)
References and sources
References
Sources
Baron, Stanley; Damase, Jacques. Sonia Delaunay: The Life of an Artist. Harry N. Abrams, Inc., 1995
Buckberrough, Sherry A. Robert Delaunay: The Discovery of Simultaneity. Ann Arbor, Michigan: UMI Research Press, 1978.
Chadwick, Whitney; de Courtivron, Isabelle. (ed) Significant Others: Creativity and Intimate partnership. London: Thames & Hudson, 1993.
Chip, Herschel B. "Orphism and Color Theory". The Art Bulletin, Vol. 40, No. 1, pp. 55–63, Mar 1958.
Damase, Jacque. Sonia Delaunay: Rhythms and Colours. Greenwich, Connecticut: New York Graphic Society Ltd, 1972.
Gale, Matthew. Dada and Surrealism. New York: Phaidon Press Inc., 2006
Hughes, Gordon "Envisioning Abstraction: The Simultaneity of Robert Delaunay's First Disk". The Art Bulletin, Vol. 89, No. 2, pp. 306–332, Jun 2007. The College Art Association.
MoMA. Orphism
Seidner, David. Sonia Delaunay. BOMB Magazine, 2/Winter, ART, 1982. BOMB Magazine: Sonia Delauney by David Seidner
Stangoes, Nikos (ed). Concepts of Modern Art: Fauvism to Post-Modernism. Chapter: "Orphism", Virginia Spate. (Revised) London: Thames & Hudson, 1981.
External links
MoMA Collection: Robert Delaunay
MoMA Collection: Sonia Delaunay
MoMA Collection: František Kupka
Agence photographique de la réunion des Musées nationaux
Cubism
Art movements
20th century in Paris
|
22950887
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Omsk%20State%20Agrarian%20University
|
Omsk State Agrarian University
|
Omsk State Agrarian University (Omsk SAU, Russian: Омский государственный аграрный университет имени П.А. Столыпина) is a public agricultural higher education institution located in the city of Omsk (Russia). The university has a 1133 hectares territory, and a green campus space located within the city. Omsk SAU consists of the main university located in Omsk, its branch in the city of Tara, and the University College of Agribusiness.
History
The history of Omsk SAU dates back to February 24, 1918, when Omsk Agricultural Institute was founded. It became the first higher education institution in Omsk and the first agricultural one east of the Ural Mountains. The initial 1918 enrollment consisted of only 200 students studying at the agronomy department.
In 1919, it was planned to merge Omsk Agricultural Institute with recently created Omsk Polytechnic Institute. If it happened, the agricultural institution would transform into a faculty. Nevertheless, its independence was preserved. In 1922, it was renamed as Siberian Agricultural Academy, and in 1925 in became Siberian Institute of Agriculture and Forestry. In 1930, four associated institutes were organized on its basis, and three years later they were again merged into a single institution.
Omsk SAU changed its name and structure several times more, until in 2011 the current name was approved to honor the Prime Minister of the Russian Empire Pyotr Arkadyevich Stolypin. During the Great Patriotic War, university buildings housed the workshops of the plant number 357 "Progress" that was evacuated from sieged Leningrad.
In 1971, the university was awarded the Order of Lenin.
In 1992, Advanced Training Institute was founded as part of Omsk SAU, and each year more than 2000 managers and agricultural specialists retrain there.
University structure
The main university consists of 7 faculties:
Agrotechnological Faculty.
Faculty of Agrochemistry, Soil Sciences, Ecology, Environmental Engineering and Water Resources Exploitation
Faculty of Veterinary Medicine.
Faculty of Land Management.
Faculty of Technical Service of Agroindustrial Complexes.
Faculty of Zootechny, Commodity Science and Standardization.
Faculty of Economics.
The Tara branch of Omsk SAU has the Faculty of Higher Education and the Faculty of Vocational Education.
Research activities
Omsk SAU scholars have founded 28 scientific schools of thought that are still being developed by university faculty staff and students. The university has gained experience in selective breeding and genetics of field crops. Scientists at Omsk SAU Genetics and Breeding Center have created varieties of high-yielding wheat resistant to adverse conditions. Also, varieties of purple and blue wheat were developed. Other research priorities of the university include studies in the field of zootechny, developing eco-friendly technologies of producing grain, improving the means for prevention and treatment of domestic animals diseases, etc. In 2020, Omsk SAU won a government megagrant for the creation of a laboratory to increase the nutritional value of wheat. This project will be led by an invited foreign scientist.
University campus and infrastructure
The main campus consists of academic and administrative buildings and dormitories.
The main campus comprises:
10 dormitories, including one for university staff, foreign guests, and postgraduate students;
6 academic buildings;
a student business incubator;
laboratories;
an arboretum;
administrative and office buildings;
Scientific Agricultural Library;
The second campus comprising the academic building of the Institute of Veterinary Medicine and Biotechnology and its two dormitories is located in the city center.
Shuttle transportation is not provided by the university. Omsk SAU neighbors with four other Omsk universities, so that a student can commute between their campuses on feet or by bus.
International performance
Up to 15% of 9000 Omsk SAU students are foreign citizens, coming primarily from Kazakhstan and other CIS countries. Omsk SAU technically can accept non-Russian speaking students, but it does not have study programs in other languages than Russian.
Since the International Relations Department was founded in 1995, Omsk State Agrarian University has participated in scientific and educational international projects. Partnership network of Omsk SAU includes more than 100 institutions and organizations abroad. These are Grimme and Cargill companies, training centers DEULA-Nienburg and Logo e.V., Hartpury University and College, and University of Hohenheim.
Omsk SAU reputation and rankings
Russian Ministry of Agriculture considers Omsk SAU a leading agrarian institution, placing it 7th among 54 participating HEIs.
The university holds 125th place in the ARES-2020 international rankings (category BB+), that proves good quality performance in teaching, research and reputation among employers.
According to Green Metric ranking, Omsk State Agrarian University takes the 5th place among agricultural universities in Russia, 31st place among 51 participants in Russia, and 641st place among 912 participants worldwide.
Student life
There is a volunteer center "Globus", an eco-activist organization "The Earth - our common home", and a number of dancing, theater and music groups. Typical events students can participate in are visits to veterans’ houses, charity and patriotic events, help to handicapped people, visits to local schools to present the university to pupils, and sports competitions.
Curricula
Academic year at Omsk State Agrarian University starts on 1 September and lasts till the beginning of July. It is divided into 2 semesters, with the winter exams starting in the middle of January and summer exams held in June–July. Before passing the exams, students have to pass so-called «zachety» (Russian: зачёты) which are typically pass-fail type small exams without grades.
Students are expected to pass internships to practise theoretical skills they gain at the university. Typically, these internships are organized in the end of summer or in fall. They are held on partner enterprises of Omsk SAU.
There are also certain detailed rules and requirements that are used in each of the study programs.
Tuition fees and scholarships
If a foreign citizens decides to study on commercial basis, he is obliged to pay annual tuition fee of approximately 137 000 rubles (Bachelor's studies), 145 000 rubles (Master's studies) or 155 000 rubles (postgraduate studies).
Notable scholars and teachers
Ivan Naumovich Yazev Soviet astronomer, graduated from and later taught geodesy at the university
References
External links
Official website, (in Russian)
Official website, (in English)
Agricultural universities and colleges in Russia
1918 establishments in Russia
Universities and colleges established in 1918
Universities in Omsk Oblast
Omsk
|
806323
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Charles%2C%20Count%20of%20Valois
|
Charles, Count of Valois
|
Charles, Count of Valois
Charles of Valois (12 March 1270 – 16 December 1325), the fourth son of King Philip III of France and Isabella of Aragon, was a member of the House of Capet and founder of the House of Valois, whose rule over France would start in 1328.
Charles ruled several principalities. He held in appanage the counties of Valois, Alençon (1285), and Perche. Through his marriage to his first wife, Margaret, Countess of Anjou and Maine, he became Count of Anjou and Maine. Through his marriage to his second wife, Catherine I of Courtenay, Empress of Constantinople, he was titular Latin Emperor of Constantinople from 1301 to 1307, although he ruled from exile and only had authority over Crusader States in Greece.
As the grandson of King Louis IX of France, Charles of Valois was a son, brother, brother-in-law and son-in-law of kings or queens (of France, Navarre, England and Naples). His descendants, the House of Valois, would become the royal house of France three years after his death, beginning with his eldest son King Philip VI of France.
Life
Besides holding in appanage the counties of Valois, Alençon and Perche, Charles became in 1290 the Count of Anjou and of Maine by his first marriage with Margaret of Anjou, the eldest daughter of King Charles II of Naples, titular King of Sicily; by a second marriage that he contracted with the heiress of Emperor Baldwin II of Constantinople, last Latin emperor of Constantinople, he also had pretensions to the throne of Constantinople.
From his early years, Charles of Valois dreamed of more and sought all his life for a crown he never obtained. Starting in 1284, Pope Martin IV recognized him as King of Aragon (under the vassalage of the Holy See), as the son of his mother, Isabella of Aragon, in opposition to King Peter III of Aragon, who after the conquest of the island of Sicily was an enemy of the Papacy. Charles hence married Margaret, the daughter of the Neapolitan king, in order to re-enforce his position in Sicily which was supported by the Pope. Thanks to this Aragonese Crusade undertaken by his father King Philip III against the advice of his elder brother Philip the Fair, he believed he would win a kingdom and however won nothing but the ridicule of having been crowned with a cardinal's hat in 1285, which gave him the alias of the "King of the Cap." He would never dare to use the royal seal which was made on this occasion and had to renounce the title.
Amid the Gascon and Franco-Flemish Wars, Charles commanded effectively in Flanders in 1297.
Campaign in Italy and Invasion of Sicily
Dreaming of an imperial crown, Charles married Catherine I of Courtenay in 1301, who was the titular Empress of Constantinople. The marriage drew Charles closer to the papacy, as his new marriage needed the connivance of Pope Boniface VIII. The pope saw Charles as a potential ally and tool to further papal influence; Boniface desired to re-install a Catholic ruler on the throne of the Byzantine Empire and thus revive the Latin Empire, which Charles now had a claim to. The pope was also eager to end the nearly 20-year long war between the papacy, Angevin Naples, and Sicily, and so hoped to have Charles' army invade Sicily.
Named papal vicar, Charles of Valois led a private French army into Italy. However, he soon lost himself in the complexity of Italian politics, namely the generational feud between the Guelphs and Ghibellines. Local nobles and church officials used his army as a tool against their political rivals, and men under his command massacred a crowd in Florence. When his army landed on the shores of Sicily in May 1302, it faced heavy resistance from the Sicilian population. Charles' army pushed inland, but became mired in attritional warfare in the hot Sicilian summer; after a disastrous attempt to besiege Sciacca, Charles' army found itself out of supplies and surrounded on the southern coast of Sicily. Rather than see his army destroyed, Charles negotiated the Peace of Caltabellotta with the Sicilian leadership, thus ending the war of the Vespers. The Sicilian campaign had been a disaster; Charles' battered army had been forced to evacuate the island without having fought a major battle, and the treaty ended Angevin and papal attempts to re-conquer Sicily.
Claimant to French throne
Charles was back in shape to seek a new crown when the German King Albert I of Germany was murdered in 1308. Charles's brother King Philip IV, who did not wish to take the risk himself of a check and probably thought that a French puppet on the imperial throne would be a good thing for France, encouraged him. The candidacy was defeated with the election of Henry VII of Luxembourg as German king, for the electors did not want France to become even more powerful. Charles thus continued to dream of the eastern crown of the Courtenays.
He did benefit from the affection which his brother King Philip, who had suffered from the remarriage of their father, brought to his only full brother, and Charles thus found himself given responsibilities which largely exceeded his talent. Thus it was he who directed, in 1311, the royal embassy to the conferences of Tournai with the Flemish; he quarreled there with his brother's chamberlain Enguerrand de Marigny, who openly defied him. Charles did not pardon the affront and would continue the vendetta against Marigny after his brother King Philip's death.
In 1314, Charles was doggedly opposed to the torture of Jacques de Molay, grand master of the Templars.
The premature death of Charles's nephew, King Louis X of France, in 1316, gave Charles hopes for a political role. However, he could not prevent his nephew Philip the Tall from taking the regency while awaiting the birth of his brother King Louis X's posthumous son. When that son (John I of France) died after a few days, Philip took the throne as King Philip V of France. Charles was initially opposed to his nephew Philip's succession, for Philip's elder brother King Louis X had left behind a daughter, Joan of France, his only surviving child. However, Charles later switched sides and eventually backed his nephew Philip, probably realizing that Philip's precedent would bring him and his line closer to the throne.
War against England
In 1324, Charles commanded with success the army of his nephew, King Charles IV of France (who succeeded his elder brother King Philip V in 1322), to take Guyenne and Flanders from King Edward II of England. He contributed, by the capture of several cities, to accelerate the peace, which was concluded between the King of France and his sister Isabella, the queen-consort of England as the wife of King Edward II.
The Count of Valois died on 16 December 1325 at Nogent-le-Roi, leaving a son who would take the throne of France under the name of Philip VI and commence the branch of the Valois. Had he survived for three more years and outlived his nephew King Charles IV, Charles might have become king of France. Charles was buried in the now-demolished church of the Couvent des Jacobins in Paris – his effigy is now in the Basilica of St Denis.
Marriages and children
Charles was married three times.
His first marriage in Aug 1290, was to Margaret, Countess of Anjou and Maine (1272–1299), daughter of King Charles II of Naples. They had the following children:
Isabella of Valois (1292–1309); married John, who would become Duke of Brittany.
Philip VI of France (1293 – 22 August 1350), first king of the Valois Dynasty.
Joan of Valois, Countess of Hainaut (1294 – 7 March 1342); married Count William I of Hainaut and had issue.
Margaret of Valois, Countess of Blois (1295 – July 1342); married Count Guy I of Blois, and had issue.
Charles II, Count of Alençon (1297 – 26 August 1346 at the Battle of Crécy), also Count of Perche, Chatres and Joigny. Married firstly Jeanne de Joigny, Countess of Joigny, and secondly Marie de la Cerda, the youngest daughter of Fernando de la Cerda, Lord of Lara.
Catherine (1299 – died young).
In 1302 he married Catherine I of Courtenay (1274–1307), titular Latin Empress of Constantinople. She was the daughter of Philip I, Emperor of Constantinople. They had:
John (1302–1308), Count of Chartres.
Catherine II of Valois (1303 – October 1346), succeeded as titular Empress of Constantinople and Princess of Achaea. She married Prince Philip I of Taranto and had issue.
Joan of Valois, Countess of Beaumont-le-Roger (1304 – 9 July 1363); married Robert III of Artois, Count of Beaumont-le-Roger and had issue.
Isabelle of Valois (1305 – 11 November 1349), Abbess of Fontevrault.
Finally, in 1308, he married Mahaut of Châtillon (1293–1358), daughter of Guy IV of Châtillon, Count of Saint-Pol. They had:
Marie of Valois, Duchess of Calabria (1309 – 28 October 1332); married Duke Charles of Calabria and had issue.
Isabella of Valois, Duchess of Bourbon (1313 – 26 July 1383). She married Duke Peter I of Bourbon.
Blanche of Valois, Queen of Germany and Bohemia (1317–1348); married King Charles IV of Germany and Bohemia who later became Holy Roman Emperor after her death. She was sometimes called "Marguerite".
Louis (1318 – 2 November 1328), Count of Chartres and Lord of Châteauneuf-en-Thymerais.
In fiction
Charles is a major character in Les Rois maudits (The Accursed Kings), a series of French historical novels by Maurice Druon. He was portrayed by in the 1972 French miniseries adaptation of the series, and by Jacques Spiesser in the 2005 adaptation.
References
Sources
External links
Brown University History Page on Charles of Valois
Britannica entry on Charles of Valois
GJGFrench Wikipedia page on Charles de Valois (fr)
Historia Nostra page on Charles de Valois (fr)
|-
|-
Valois, Charles of
Valois, Charles of
14th-century Latin emperors of Constantinople
House of Capet
House of Valois
Valois, Charles of
Counts of Anjou
Charles Valois
Valois, Charles of
Valois, Charles of
People of the War of the Sicilian Vespers
Heirs presumptive to the French throne
13th-century French nobility
14th-century French people
13th-century peers of France
14th-century peers of France
Sons of kings
Burials at the Basilica of Saint-Denis
|
2861243
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%94%D0%B2%D1%83%D1%80%20%28%D2%90%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%94%D0%BE%D0%B1%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Новий Двур (Ґолюбсько-Добжинський повіт)
|
Новий Двур (Ґолюбсько-Добжинський повіт)
Новий Двур — село в Польщі, у гміні Ковалево-Поморське Ґолюбсько-Добжинського повіту Куявсько-Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Торунського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґолюбсько-Добжинського повіту
|
1162683
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Petri%20Pasanen
|
Petri Pasanen
|
Petri Pasanen (born 24 September 1980) is a Finnish football coach, TV studio presenter and a former professional footballer who played as a defender. He was most comfortable as centre-back, but also played right-back and left-back as well. Pasanen began his senior career in his native Finland before moving to Ajax. He spent most of his career at Bundesliga club Werder Bremen which he represented in the UEFA Champions League in multiple seasons, and in the 2009 UEFA Cup Final. At international level, he made 76 appearances for the Finland national team scoring one goal.
Club career
FC Lahti
Born in Lahti, Finland, Pasanen became a regular for local club FC Lahti during the club's promotion season in 1998. During the next two seasons he made 42 appearances for the club in Finland's Veikkausliiga.
Ajax
Many of Europe's top clubs had become interested in the promising Pasanen, and in the summer of 2000 he joined Dutch club Ajax. The transfer fee was not disclosed, but is believed to be around 6 million Finnish markka, which corresponds roughly to €1 million. He became a regular in the Ajax defense in his first season, but his progress was halted when he broke his foot in August 2001, and had to miss most of the 2001–02 season. Next season he was a regular again as Ajax reached the quarter-finals of the UEFA Champions League.
He fell out of favour at Ajax in 2003–04, and spent the second half of the season on loan at English club Portsmouth in the Premier League. Portsmouth manager Harry Redknapp was interested in purchasing Pasanen at the end of the season, but claimed Ajax's asking price was too high.
Werder Bremen
Pasanen was then signed by reigning German champions Werder Bremen in the summer of 2004. He became a key player for the club, helping them to a top three finish in the Bundesliga and the second round of the Champions League in each of his first two seasons at the club. Whilst at Bremen he played in the 2009 UEFA Cup Final.
Red Bull Salzburg
On 30 June 2011, after the end of his contract, he left Werder Bremen, and signed for Red Bull Salzburg. On 12 May 2012, Salzburg announced that they would not renew Pasanen's contract and he would be free to look for a new club during the summer.
AGF Aarhus
On 28 July 2012, Pasanen signed a two-year contract with Danish topflight side AGF. He scored his first goal for AGF on 10 December 2012, in a 3−3 home draw against Silkeborg.
Return to Lahti
In May 2014, FC Lahti announced that Pasanen would return to Lahti and that he had signed a contract until the end of the 2016 season. On 29 September 2015, Pasanen announced that he would retire from professional football at the end of the season.
International career
Pasanen was also a regular for the Finland national team. He made his international debut on 15 November 2000 against the Republic of Ireland. Pasanen has mostly played at right back for Finland, and has also served as the national team's captain, when Sami Hyypiä and Jari Litmanen have not played. He scored his only goal on 22 May 2002 in a home friendly at the Helsinki Olympic Stadium against Latvia, which Finland won 2–1.
Pasanen has also played in Finland national futsal team, where he has six caps and two goals.
Coaching career
After his playing career, Pasanen has worked as a youth coach for FC Lahti, and as an assistant coach of the club's first team during 2022–2023.
Later career
After his professional career, Pasanen has worked as a football pundit for Yle in 2014–2018, and for MTV Oy in 2018–2020. Since 2020, Pasanen has worked for MTV and C More Finland as a football studio host in UEFA Champions League matches and international tournaments. In May 2023, Pasanen worked as a studio host in 2023 IIHF Ice Hockey World Championship tournament.
Personal life
His son Samuel Pasanen is also a professional footballer, playing for FC Lahti in Veikkausliiga.
Career statistics
Club
International
Scores and results list Finland's goal tally first, score column indicates score after Pasanen goal.
Honours
Ajax
Eredivisie: 2001–02
KNVB Cup: 2001–02
Johan Cruijff Shield: 2002
Werder Bremen
DFB Ligapokal: 2006
DFB-Pokal: 2008–09
UEFA Cup Runner-up: 2008–09
Red Bull Salzburg
Austrian Bundesliga: 2011–12
Austrian Cup: 2011–12
Individual
2008: Finnish Sports Journalists footballer of the year
References
External links
1980 births
Living people
Footballers from Lahti
Finnish men's footballers
Men's association football central defenders
Men's association football fullbacks
FC Lahti players
FC Hämeenlinna players
AFC Ajax players
Portsmouth F.C. players
SV Werder Bremen players
FC Red Bull Salzburg players
Aarhus Gymnastikforening players
Veikkausliiga players
Eredivisie players
Premier League players
Bundesliga players
Austrian Football Bundesliga players
Danish Superliga players
Finland men's international footballers
Finnish expatriate men's footballers
Finnish expatriate sportspeople in the Netherlands
Expatriate men's footballers in the Netherlands
Expatriate men's footballers in England
Expatriate men's footballers in Austria
Finnish expatriate sportspeople in Germany
Expatriate men's footballers in Germany
Expatriate men's footballers in Denmark
Finnish television presenters
|
1792420
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Marussia%20MR03
|
Marussia MR03
|
Marussia MR03 — гоночний автомобіль класу Формула 1, розроблений Marussia F1 Team для виступів у чемпіонаті світу 2014 року. Після дворічного співробітництва з постачальником двигунів Cosworth команда вперше перейшла на силові установки Ferrari, щоб використовувати новий 1,6-літровий двигун V6 з турбонаддувом Феррарі, 059/3.
Вперше машина представлена на передсезонних тестах на автодромі Херес (Іспанія) 30.01.2014.
Технічні характеристики
Технічні характеристики Marussia MR03:
Шасі
Монокок: Карбоновий композит
Передня підвіска: Карбоновий трикутний важіль та штовхач, що взаємодіють з торсійними пружинами та балансирами
Задня підвіска: Карбоновий трикутний важіль та тяга, що взаємодіють з торсійними пружинами та балансирами
Трансмісія: Напівавтоматична коробка передач з гідравлічним приводом та електронним контролером швидкого перемикання. Вісім передач + реверс.
Електроніка: MAT SECU TAG 320/Scuderia Ferrari
Шини: Pirelli P Zero
Масла та рідини: Shell
Радіо: Riedel
Колісні диски: BBS
Гальма: Карбонові диск і накладки, електронні за принципом brake-by-wire
Гальмівні супорти: AP Racing
Руль: Marussia F1 Team з гідропідсилювачем
Ремені безпеки: Sabelt
Загальна ширина: 1800 мм
Колісна база: 3700 мм
Двигун
Робочий об'єм: 1600 см ³
Максимальна швидкість обертання колінчастого вала: 15000 об/хв
Турбонагнітач: одноступенева турбіна
Витрата палива: максимум 100 кг/год
Ємність паливного бака: 100 кг
Конфігурація двигуна: V6, кут розвалу циліндрів 90 градусів
Число циліндрів: 6
Діаметр циліндра: 80 мм
Хід поршня: 53 мм
Число клапанів: чотири на циліндр
Вприск: системи безпосереднього впорскування, тиск 500 bar
Мистема ERS
Енергія батареї: 4 МДж (на одному колі)
Потужність кінетичного мотор-генератора (MGU-K): 120 кВт
Максимальне число обертів MGU-K: 50000 об/хв
Максимальне число обертів теплового мотор-генератора (MGU-H): 125000 об/хв.
Тести
На тестах на автодромі Херес Marussia MR03 показала шостий результат (час 1:32.222), проїхавши 25 кіл під управлінням Жюля Бьянкі.
Примітки
Посилання
MR03
Боліди Формули-1 сезону 2014
Перегонові автомобілі
|
35642375
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leanne%20Liu
|
Leanne Liu
|
Leanne Liu
Liu Sue-Hua, also known as Leanne Liu, is a Golden Bell Award-winning Hong Kong actress.
She first starred in Shaw Brothers films in Hong Kong, but moved to Taiwan in the 1980s to focus on her television career. She is particularly famous for appearing in many television adaptations of Chiung Yao's novels. She is still active in Mainland Chinese series and is one of the highest paid television actresses there.
Filmography
Films
Television
References
External links
1959 births
Living people
Hong Kong television actresses
Hong Kong film actresses
Actresses from Beijing
20th-century Hong Kong actresses
21st-century Hong Kong actresses
|
12117625
|
https://en.wikipedia.org/wiki/United%20States%20K-class%20submarine
|
United States K-class submarine
|
United States K-class submarine
The K-class submarines were a class of eight submarines of the United States Navy, serving between 1914 and 1923, including World War I. They were designed by Electric Boat and were built by other yards under subcontracts. K-1, K-2, K-5, and K-6 were built by Fore River Shipyard in Quincy, Massachusetts, K-3, K-7, and K-8 by Union Iron Works in San Francisco, and K-4 by The Moran Company in Seattle, Washington. All were decommissioned in 1923 and scrapped in 1931 to comply with the limits of the London Naval Treaty.
Design
The K-class, although similar to the preceding H-class, were slightly larger. This followed a design trend by Electric Boat of simply scaling up a previous design to meet new performance requirements. In this design EB eliminated the watertight bulkheads that made the control room a separate space. The forward battery, control room, and after battery were one large space. The small conning tower was surrounded by a streamlined fairwater, there was no enclosed bridge for surface operations. Later, a pipe-frame and canvas bridge structure would be erected atop of the fairwater to serve as a makeshift bridge. Since USN tactical doctrine of the time did not emphasize "crash dives", the considerable time it took to deploy or dismantle was not seen as a liability. Experience in World War I showed that this removable bridge was inadequate in the North Atlantic weather, and other submarines serving overseas in that war (E-class, the K-class, and the L-class) had their bridge structures augmented with a "chariot" shield on the front of the bridge.
The K-class retained the rotating torpedo tube muzzle cap which was standard on previous classes. The cap was rotated so that two holes would line up with alternate torpedo tubes so that the weapons could be fired.
Service
K-1, K-2, K-5, and K-6 began their careers on the US East Coast and were forward deployed to the Azores in World War I as convoy escorts, where their experience proved valuable in adapting future submarines for surfaced operations in rough weather. The remaining four were stationed on the West Coast early in their careers, but were reassigned to Key West, Florida for training and coastal security patrols in early 1918. All remained on the East Coast following the war for the rest of their careers.
Although considered to be successful submarines, The K-class coastal defence design was quickly overtaken by rapid advances in technology following World War I and were of little use to the USN of the 1920's with its new emphasis on global fleet operations. They were all discarded after only about nine years of service.
Boats in class
The first four were renamed K-1 through K-4 on 17 November 1911 as part of a forcewide redesignation of US submarines.
(formerly USS Haddock) was laid down on 20 February 1912, launched on 3 September 1913 and commissioned on 17 March 1914. The submarine was decommissioned on 7 March 1923 and scrapped in 1931.
(formerly USS Cachalot) was laid down on 20 February 1912, launched on 4 October 1913 and commissioned on 31 January 1914. The submarine was decommissioned on 9 March 1923 and scrapped in 1931.
(formerly USS Orca) was laid down on 15 January 1912, launched on 14 March 1914 and commissioned on 30 October 1914. The submarine was decommissioned on 20 February 1923 and scrapped in 1931.
(formerly USS Walrus) was laid down on 27 January 1912, launched on 19 March 1914 and commissioned on 24 October 1914. The submarine was decommissioned on 10 May 1923 and scrapped in 1931.
was laid down on 10 June 1912, launched on 17 March 1914 and commissioned on 22 August 1914. The submarine was decommissioned on 20 February 1923 and scrapped in 1931.
was laid down on 19 June 1912, launched on 26 March 1914 and commissioned on 9 September 1914. The submarine was decommissioned on 21 May 1923 and scrapped in 1931.
was laid down on 10 May 1912, launched on 20 June 1914 and commissioned on 1 December 1914. The submarine was decommissioned on 12 February 1923 and scrapped in 1931.
was laid down on 10 May 1912, launched on 11 July 1914 and commissioned on 1 December 1914. The submarine was decommissioned on 24 February 1923 and scrapped in 1931.
References
Notes
Sources
Gardiner, Robert, Conway's All the World's Fighting Ships 1906–1921 Conway Maritime Press, 1985. .
Friedman, Norman "US Submarines through 1945: An Illustrated Design History", Naval Institute Press, Annapolis:1995, .
Navsource.org early diesel submarines page
PigBoats.COM K-class page
External links
Submarine classes
K class
|
3602349
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B0%20%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Кура неприборкана
|
Кура неприборкана
«Кура неприборкана» — радянський художній фільм, знятий в 1969 році на кіностудії «Азербайджанфільм» режисером Гусейном Сеїдзаде за мотивами однойменного роману Ісмаїла Шихли. У фільмі розповідається про формування в XIX столітті в Азербайджані нової інтелегенції і вільнодумних людей, розповідається про проникнення в народні маси просвітницьких ідей.
Сюжет
Кінець XIX століття. У переддень свята Новруз в розташоване біля річки Кура азербайджанське село Гьойтепе прибуває викладач Горійської семінарії Олексій Йосипович Черняєвський з метою набору в семінарію місцевих юнаків. У цій справі йому береться допомагати житель села і випускник Петербурзького університету Ахмед Велієв, якого багато-хто в селі недолюблює і називає Рус Ахмед («російський Ахмед») за те, що той впливає на їхніх дітей. Сам Ахмед, який колись втік з Сибіру, тепер змушений ховатися в Гьойтепе. Ахмед і Черняєвський приходять в місцеву релігійну школу і закликають батьків учнів відправити своїх дітей в семінарію. Але багато батьків, у тому числі мулла Садигов, висловлюються проти цього. Однак кучер Мамедалі вирішує відпустити свого сина Османа з Черняєвським. Навчатися в Горі наважується їхати і Шамхал Гьойтепелі — син можновладного місцевого бека на ім'я Джахандар-ага. Не спитавши дозволу у батька, який був проти навчання в семінарії, Шамхал разом зі своїм другом Османом, їде в Горі. Проводжаючи Шамхала і Османа, їх друг Ахмед розповідає їм про грузина Михайла Кіпіані, що викладає в Горі, з яким Ахмед колись навчався в Петербурзі. Також Ахмед дає молодим людям заборонену книгу Радищева «Подорож з Петербурга в Москву», сказавши, що «вони багато чому навчаться з цієї книги».
Паралельно в фільмі розповідається про кохання Джахандар-аги і Мелек, дружини Аллах'яра. Джахандар-ага викрав Мелек і привів у свій дім, ставши тим самим заклятим ворогом Аллах'яра. Між ним і людьми Аллах'яра навіть зав'язується перестрілка, в результаті якої Джахандар потрапляє Аллах'яру прямо в око. Тим часом, Мелек, що спочатку боялася Джахандара, з часом починає відчувати до нього почуття. Але перша дружина Джахандара Зарнігяр ненавидить нову любов свого чоловіка і навіть наказує своєму синові Шамхалу вбити її, але в цей момент з'являється Джахандар і наказує всім в будинку не ображати Мелек. На відміну від Зарнігяр, сестра Джахандар-аги Шахнігяр проявляє симпатію до Мелек, наряджає її. Але її доля складається трагічно. Піддавшись спокусі, Шахнігяр опиняється в мейхані мулли Садигова, тим самим зганьбивши ім'я Джахандар-аги. Дізнавшись про це, Джахандар веде сестру до річки; Шахнігяр заходить у воду і тоне. Дочка ж Джахандара Салатин таємно закохана в Рус Ахмеда, вона періодично залишає у нього на ганку квіти, подарунки.
А в Горійській семінарії, де вчиться син Джахандар-аги, учні таємно читають привезену Шамхалом і Османом книгу Радищева, записавши рядки з неї на аркушах Корану молоком, щоб ті були видні тільки при світлі свічки. Заступник директора семінарії Петров підозрює учнів в антиурядовій діяльності. Але директор Семенов виявляє тільки Коран і не карає студентів. Цього часу, Джахандар-ага, що довідався про втечу сина їде в Горі, щоб повернути його, але Шамхал відмовляється їхати з батьком. Повернувшись назад, Джахандар-ага бачить у своїх володіннях козаків, які побили його слуг і вимірюють його землю. Козацький офіцер оголошує йому, що тепер ці землі належать князю Воронцову-Дашкову. У люті Джахандар-ага вбиває офіцера і кількох козаків, але в підсумку перестрілки гине (ця сцена незабаром була змінена — Джахандар-агу вбив його ворог Аллах'яр).
Незабаром в семінарію прибуває загін поліції і виявляє на аркушах Корану рядки з книги Радищева. У пропаганді Радищева звинувачують викладача семінарії Михайла Кіпіані, колись висланого до Сибіру. Кіпіані щоб захистити студентів бере всю відповідальність на себе. Під шум і крики студентів Кіпіані заарештовують. А незабаром заарештовують і Ахмеда Велієва, що ховається в Гьойтепе. В епілозі фільму показують вже дорослих Шамхала і Османа в суспільстві вже своїх учнів, серед яких є як юнаки, так і дівчата.
У ролях
Аладдін Аббасов — Джахандар-ага Гьойтепелі (дублював Гасанага Салаєв)
Ельдар Алієв — Ахмед Велієв (Рус Ахмед)
Лейла Бадірбейлі — Зарнігяр, дружина Джахандар-аги
Владислав Ковальков — Олексій Осипович Черняєвський (дублював Гасан Турабов)
Мелік Дадашев — мулла Садиг
Лія Еліава — Шахнігяр, сестра Джахандар-аги
Земфіра Садихова — Мелек (дублювала Софа Басірзаде)
Фікрет Алієв — Шамхал Гьойтепелі, син Джахандар-аги
Джейхун Мірзоєв — Осман, друг Шамхала
Ісмаїл Османли — кучер Мамедалі, батько Османа
Рейхан Муслімова — Салатин, дочка Джахандар-аги
Земфіра Ісмаїлова — Пакіза
Мамед Бурджалієв — Аллах'яр, чоловік Мелек (дублював Садиг Гусейнов)
Мухліс Джанізаде — Михайло Кіпіані (дублював Гасан Аблуч)
Володимир Бєлокуров — Семенов, директор Горійської семінарії
Вадим Грачов — начальник поліції (дублював Самандар Рзаєв)
Мамед Алілі — мулла Сефі
Енвер Гасанов — Лука
Мухтар Авшаров — друг Аллах'яра
Насіба Зейналова — мешканка села
Мірза Бабаєв — мешканець села
Аліага Агаєв — мешканець села
Мамед Садихов — мешканець села
Олександр Лебедєв — Петров (дублював Гусейнага Садигов)
Юсіф Велієв — козацький офіцер
Знімальна група
Режисер — Гусейн Сеїд-заде
Сценарист — Ісмаїл Шихли
Оператор — Ігор Богданов
Композитор — Джангір Джангіров
Художник — Надір Зейналов
Посилання
Фільми СРСР 1969
Фільми студії «Азербайджанфільм»
Фільми азербайджанською мовою
Фільми російською мовою
|
235685
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5
|
Новокленове
|
Новокленове (1948 року — Уч-Коз, ) — село в Україні, у Білогірському районі Автономної Республіки Крим. Підпорядковане Зеленогірській сільській раді.
Відстань від райцентру до населеного пункта становить 10 кілометрів по прямій.
Відомі люди
Веджіє Кашка (1935 — 2017) — ветеран кримськотатарського руху в Криму.
Джерела
Новоклёново на картах
Примітки
|
3367498
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%83%D0%BC%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%20%28%D0%A4%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%B0%29
|
Гоумленд (Флорида)
|
Гоумленд (Флорида)
Гоумленд — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Полк штату Флорида. Населення — 305 осіб (2020).
Географія
Гоумленд розташований за координатами (27.818240, -81.826968). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 1,08 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 366 осіб у 130 домогосподарствах у складі 97 родин. Густота населення становила 338 осіб/км². Було 142 помешкання (131/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,5 %. Частка іспаномовних становила 11,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 27,3 % — особи молодші 18 років, 57,1 % — особи у віці 18—64 років, 15,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,8 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 105,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 92,8 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 35,4 % осіб, у тому числі 47,8 % дітей у віці до 18 років та 100,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 78 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 48,7 %, транспорт — 12,8 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 12,8 %.
Джерела
Переписні місцевості Флориди
Населені пункти округу Полк (Флорида)
|
4104758
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B8%20%D1%82%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83
|
Ізотопи титану
|
Ізотопи титану — різновиди хімічного елемента титану, що відрізняються числом нейтронів у ядрі. Відомі ізотопи титану з масовими числами від 38 до 63 (число протонів 22, нейтронів від 16 до 41), і 2 ядерних ізомери.
Природний титан є сумішшю п'яти стабільних ізотопів:
46Ti (ізотопна поширеність 7,95 %)
47Ti (ізотопна поширеність 7,75 %)
48Ti (ізотопна поширеність 73,45 %)
49Ti (ізотопна поширеність 5,51 %)
50Ti (ізотопна поширеність 5,34 %).
Серед штучних ізотопів найбільш довгоживучі 44Ti (період напіврозпаду 60 років) і 45Ti (період напіврозпаду 184 хвилини).
Титан-44
Період напіврозпаду 60 років. Титан-44 є батьківським ізотопом для застосовуваного в медичній діагностиці . Скандій-44 занадто короткоживучий ізотоп для транспортування від ядерних центрів до медустанов (період напіврозпаду 4 год). Тому в медустанови передаються спеціальні мобільні ізотопні генератори, заправлені титаном-44. В міру розпаду 44Ti напрацьований скандій-44 вимивається з генератора хімічними методами.
Таблиця ізотопів титану
Примітки
Списки ізотопів за елементом
Титан (хімічний елемент)
|
27238165
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gabar%2C%20Burgas%20Province
|
Gabar, Burgas Province
|
Gabar, Burgas Province
Gabar is a village in Sozopol Municipality, in Burgas Province, in southeastern Bulgaria.
References
Villages in Burgas Province
|
3183937
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96
|
Бородаткові
|
Бородаткові (Capitonidae) — родина дятлоподібних птахів, що поширена в Центральній та Південній Америці.
Бородаткові (Harpagiferidae) — монотипова родина окунеподібних риб з єдиним родом Harpagifer.
|
2984881
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%88%D1%83%D0%B2-%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8
|
Тушув-Народови
|
Тушув-Народови — село в Польщі, у гміні Тушув-Народовий Мелецького повіту Підкарпатського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ряшівського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Мелецького повіту
|
4875215
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BE%D1%81%20%D0%9A%D0%B0%D1%82%D1%96%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Проос Каті Петрівна
|
Проос Каті Петрівна
Каті Петрівна Проос (волость Асукюла Гапсальського повіту Естляндської губернії, тепер повіт Ляенемаа, Естонія — ?) — радянська естонська діячка, шишельниця Копліського машинобудівного заводу Естонської РСР. Депутат Верховної Ради СРСР 3-го скликання.
Життєпис
Народилася в родині коваля. Не змогла закінчити навіть двох класів початкової школи, бо втратила батьків і з дванадцятирічного віку наймитувала.
У 1915—1922 роках — учениця та робітниця фабрики «Балтійська мануфактура». Брала участь у профспілковій роботі та організації робітничого страйку, за що в 1922 році була звільнена із фабрики. Більше року була безробітною.
З 1923 року — робітниця Талліннського чавуноливарного заводу.
З 1941 року — формувальниця, шишельниця Копліського машинобудівного заводу Естонської республіканської спілки споживчих товариств у місті Таллінні, стахановка виробництва.
Нагороди та відзнаки
медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
медалі
Почесні грамоти Президії Верховної ради Естонської РСР
почесні грамоти ВЦРПС
почесне звання «Краща за професією» Ради профспілок Естонської РСР
премія Радянської Естонії ІІІ cт.
Примітки
Джерела
«Советская Эстония» (Таллин), 25 лютого 1950 року
Депутати Верховної Ради СРСР 3-го скликання
|
2868257
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D1%88%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%B0
|
Нішолда
|
Нішолда (евт. Нишалло; ; ) – національний узбецький десерт, який нагадує бізе або густе варення білого кольору.
Інгредієнти та приготування
Для приготування нішолди потрібні яєчні білки, вода, цукор, мильний корінь та лимонна кислота. Ці східні солодощі починають готувати з приготування цукрового сиропу. В каструлю всипають склянку цукру, яку потім заливають склянкою холодної води та додають лимонну кислоту, яка власне й дасть згодом білий колір нішолді. Каструлю ставлять на повільний вогонь і варять до отримання сиропу. Потім чекають поки сироп стане густим як мед, бо з рідкого сиропу нішолду важко буде отримати.
На наступному етапі приготування цього десерту сирі білки яєць збивають до збільшення об’єму. Така густа легка маса має залишатися на ложці. До піни з білків додають охолоджений цукровий сироп. Спочатку ця суміш нагадує основу для бізе.
Для приготування справжньої нішолди обов’язковим інгредієнтом є мильний корінь (наприклад, солодки або єтмака). Він очищається, нарізується на шматки та відварюється десь півгодини. Готовий відвар додається до маси з білковою піною та цукровим сиропом. Й перемішується спеціальною дерев’яною ложкою.
Готова нішолда охолоджується приблизно 20 хвилин і подається у чашці або ж піалці, попередньо посипана щіпкою порошку ваніліну або ж бадьяну за смаком.
Традиції та звичаї
Нішолда поширена в Ірані, Таджикистані, Афганістані та Узбекистані.
Людину, яка готує цей десерт, називають нішаллопа.
Згідно традиціям, нішолду їдять під час рамадану (рамазану) та іфтару, а також на свято Навруз, разом з коржиком, запиваючи зеленим чаєм.
Примітки
Посилання
Рецепт приготування нішалди
Рецепт нішалло
Узбецька кухня
Іранська кухня
Афганська кухня
Таджицька кухня
Десерти
|
1461826
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vinh
|
Vinh
|
Vinh is the biggest city and economic and cultural center of North-Central Vietnam. Vinh is the capital of Nghệ An Province, and is a key point in the East–West economic corridor linking Myanmar, Thailand, Laos and Vietnam. The city is situated in the Southeast of the province, alongside the Lam River (Song Lam) and is located on the main north–south transportation route of Vietnam, easily accessible by highway, railroad, boat and air. The recently expanded Vinh International Airport is served daily by four carriers: Vietnam Airlines, VietJet Air, Bamboo Airways and Jetstar Pacific. On September 5, 2008, it was upgraded from Grade-II city to Grade-I city, the fifth Grade-I city of Vietnam after Haiphong, Đà Nẵng and Huế. Vinh is the most populous city in the North Central Coastal region, with over 490,000 residents (2015 estimate). The city is bordered by Nghi Loc district to the north and east, Hung Nguyen district to the west, and Nghi Xuan district in Hà Tĩnh Province to the south. Vinh is about south of Hanoi and north of Ho Chi Minh City. The total area of Vinh city is , and includes 16 urban wards and 9 suburban communes.
History
Vinh was originally known as Ke Van. Later, this successively became Ke Vinh, Vinh Giang, Vinh Doanh, and then Vinh Thi. Eventually, in 1789, the official name became simply Vinh, probably under European influence. The name has remained the same ever since. At various times, Vinh has been of considerable military and political significance. The Vietnamese nation began in the north, and only gradually expanded to cover its current territories – as such, Vinh was sometimes seen as a "gateway to the south".
The Tây Sơn dynasty (1788–1802) is believed to have considered Vinh as a possible capital of Vietnam, but the short duration of the dynasty meant that any plans did not come to fruition. Tây Sơn interest in the city did, however, result in considerable construction and development there. Under French rule of Vietnam, Vinh was further developed as an industrial center, and became well known for its factories.
Historically, Vinh and its surrounding areas have often been important centers of rebellion and revolutionary activity. In the 19th century and the early 20th century, the city was the center of several prominent uprisings against the French. In addition, a number of notable revolutionary figures were born in or near the city of Vinh, including Nguyễn Du, Phan Bội Châu, Trần Trọng Kim, Nguyễn Thị Minh Khai, and Hồ Chí Minh.
The city of Vinh was once the site of a number of significant historic sites, particularly an ancient citadel. Over the years, however, Vinh has been extensively damaged in a number of wars. In the first Indochina war during 1950s, fighting between the French colonial powers and the Việt Minh resistance forces destroyed much of the city, and further damage was done by United States bombing in the Vietnam War. As such, little of the original city remains today. The reconstruction of Vinh borrowed heavily on Soviet and East German ideas about town planning, and was conducted with considerable East German assistance – the city is noted for its wide streets and its rows of concrete apartment blocks.
Climate
Vinh has a tropical monsoon climate bordering closely on a humid subtropical climate (Köppen climate classification Am/Cwa) of the Central Coast.
Economy
The service sector comprises the largest part of Vinh's economy, with around 55% of the working population being employed in this area. This is followed by the industrial sector (around 30%) and the agriculture, forestry, and fishing sectors (around 15%). Vinh is an important transportation hub, having a key position on the route between the northern and southern parts of the country, and is also a notable port.
Tourism
Vinh and Nghe An province are rapidly growing tourist destinations on the north central coast of Vietnam, and are home to various attractions. The city features several unique sites including Song Lam (Light Blue River), Ho Chi Minh Square, Phuong Hoang Trung Do (Phoenix Capital with Quang Trung King Temple), Dung Quyet Mountain with picturesque and breathtaking scenery of the Lam River, Hong Linh Mountain Rank and East Vietnam Sea. President Ho Chi Minh's hometown, Kim Lien, is west of Vinh in Nam Dan district. Cửa Lò beach is east of the center of the city.
Tourists can visit Hon Ngu island, the island is offshore. It consists of 2 islands: the larger stands at above sea level and the smaller at . Pù Mát National Park, one of the largest and most well-preserved national parks in Vietnam, is located west of Vinh. A local tour company offers guided tours of Pu Mat in English or Vietnamese, with the chance to explore Khe Kem Waterfall, Giang River boat trip, Pha Lai Dam, and “Sang Le” Forest.
Nguyễn Du' homeland is south of Vinh. He was a famous poem in the world with The Tale of Kieu.
Quyet Mountain is southeast from centre. Which is an ecological tourist area and bold cultural-historical-Nghe An. Quyet Mountain Park was built on the basis of preserving a cultural heritage-historical over 200 years. It was Phuong Hoang Trung Do (Phoenix Centre Capital) of Quang Trung King.
Mường Thanh Safari Land, Mường Thanh Water Park are located in Dien Lam, Dien Chau about north from Vinh city centre. There are many wild animals from every part of the world, such as rhinos, giraffes, white tigers, yellow tigers, bears, elephants, hippos, zebras, hyenas and jaguars.
Bai Lu Resort is located in Nghi Loc about northeast from Vinh centre. Tourists can enjoy views beach by climbing to the top of Heaven Gate mountain. It can be said "Da Lat on the sea".
Sunflower field in Nghia Dan, about northwest from Vinh city, which is wide. Those flowers are in full bloom from late March to mid-April and mid-December yearly.
Huong Tich pagoda (Ha Tinh), about south from Vinh city. The pagoda was built during the Tran kings attached to the Princess Dieu Thien. It was dubbed "First Hoan Chau spots" not only because this place is a unique landscape, but also because of the ancient sediments were handed thousands of years. Tourists can travel there by bus, boat trips on Nha Duong Lake, take the cable car up the mountain.
Vinpearl Cua Hoi is east of Vinh City. With an area of , this is a world-class five-star resort with pristine beaches, large artificial pool, water park and other class services.
Pu Mat National Park is located northwest of Vinh by the border of Laos. Home to a diverse wildlife including tigers and elephants it has become a popular destination for trekkers. Tours to Pu Mat National Park can be booked departing from Vinh.
Notable sites
Other notable tourist attractions are the Hong Son Temple and Quyet Mountain. Hong Son Temple is one of the few large temples to escape the closures implemented by the Communist authorities after the war, and is the site of an important festival on the 20th day of the eighth lunar month. Quyet Mountain, on the edge of Vinh, is used as a peaceful retreat from the city, with visitors climbing four hundred steps to the summit. From the summit, the whole of Vinh may be seen, along with the river and farmland surrounding it. The mountain is covered with pine trees, although the forest is still not completely recovered from its destruction by bombing during the war. Other places of interest include the Nghệ Tĩnh Soviet Museum (commemorating the major Nghệ An uprising against the French in the 1930s) and the Cửa Lò beach resort (a popular destination for citizens of Hanoi).
Entertainment
Recreation center VRC on Phan Boi Chau street, near Vinh Station. It has a lot of exciting games such as bowling, pool, 4 seasons, racing, fitness, beauty, Lotte Cinema Center ...
City Hub (1st Le Hong Phong): Complex of entertainment center, Galaxy Cinema, food...
Film Center North Central of Viet Nam on Quang Trung Street.
Parks: Centre, Cua Nam, Cua Bac, Nguyen Tat Thanh, Cua Nam lake
Museums
Soviet Nghe Tinh Museum (No 10 Dao Tan street):
Characteristics: Museum displaying relics and documents during the Xo Viet Nghe Tinh highs 1930–1931.
This is a unique cultural works preserve over 5,000 original artefacts and documents express the spirit of the unyielding revolution of Nghe Tinh people in the Soviet highs 1930–1931.
The museum was built in 1960 on a beautiful campus. The museum attracts a large number of domestic and foreign visitors.
In front of the Museum, there is a vestiges where President Ho Chi Minh talked with officials and people of Nghe An when he visited the country in 1957 and the Vinh City Stadium. Behind the museum is a deep ditch surrounded. On the right is Ta Gate, on the left door of the ancient Vinh.
This is the place where the original artefacts and the original image of the local movement and collections such as the drums used in the struggle, the collection of publications, the weapons collection, the collection of children The collection and artefacts of the Party cadres ... and a list of systems of 49 vestiges of the Soviet Union in Nghe An province are classified by the Ministry of Culture and Information as national historical monuments.
Nghe An General Museum (No 4 Dao Tan street): General Museum introduces the whole country, people, history, culture and continuous activities and typical people of Nghe An from ancient to present. The museum has many artefacts unearthed in Nghe An: archaeological sites of Village Vac, cultural sites of Quynh Van.
The museum has displayed in detail the formation and development of Nghe An inhabitants during the period of history from the ancient Vietnamese who left traces at Tham Tham, Quy Chau district, thousand years, to residents of the culture of Son Vi and Hoa Binh (from 200 thousand years to 9 thousand years ago) and continuously to this day. The history of Nghe An has been richly presented.
Museum of Military Region 4
Education
Vinh University
Vinh Medical University
Vinh University of Technical Education
Vinh city is the third largest education & training center of the Central - Central Highlands region after Da Nang city and Thua Thien Hue province. Currently, in the city, there are 6 universities, 13 colleges and many branches, along with many professional high schools, vocational training centers and hundreds of schools from high school to preschool.
University:
1. Vinh University (1959) - Vietnam's key national university
2. Vinh University - campus 2
3. Vinh University of Technical Education (2006)
4. Van Xuan University of Technology (2008)
5. Vinh Medical University (2010)
6. Vinh Industrial University (2013)
7. Nghe An University of Economics (2014)
8. Industrial University of Ho Chi Minh City, Nghe An Campus (2008)
9. University of Electricity, Central campus.
Total number of students from universities, colleges and intermediate schools: nearly 100,000 people (in 2011).
In the near future, in Vinh city, there will be more regional universities established and upgraded such as:
Nghe An University
Vinh University of Culture, Arts and Tourism
Vietnam - Korea University of Industrial Technology
Vietnam Academy of Auditing
Vinh University of Economics and Technology
Branch 2 - Hanoi University of Civil Engineering,...
Food
There are some unique dishes originating in Vinh and the surrounding areas in Nghe An and Ha Tinh, including cháo lươn (spicy eel soup), bánh mướt (steamed rice rolls), kẹo Cu Đơ (peanut rice paper candy), Vinh orange.
Architecture
Many houses in Vinh have a unique style, heavily influenced by the climate of the region. Many houses have a dome, and a taijitu sign.
Infrastructure
Airport
Vinh International Airport, located at North from the city center, is the fifth busiest airport in Vietnam. The airport has domestic connections to Ho Chi Minh City, Hanoi, Đà Nẵng, Buôn Ma Thuột, Đà Lạt, Nha Trang and Pleiku.
Road
National Route 1A to Hanoi, Ho Chi Minh City
National Route 7 to Luang Prabang
National Route 8 to Vientiane
National Route 46 to Vientiane
Seaway
Cửa Lò seaport is from Vinh centre with a capacity 3 million ton per year, Cửa Lò deep seaport is under construction to accommodate vessels of 50,000 DWT- 100,000 DWT, which is a great potential for maritime transport and import and export activities of Nghe An and for the North Central Region
Vissai seaport includes 2 berths: International wharf area and inland wharf area. The international wharf area consists of 3 wharves for ships of 30,000 to 70,000 DWT. The wharf area of 7 berths will receive the fleet of 3000 ÷ 10,000 DWT.
Railway
Vinh Station is a major station along the North–South Railway.
Bus system
There many bus routes in the inner city, neighborhood
Industrial zone
VSIP West of Central with the area 750 hectares
WHAIZ North of Central with the area 3000 hectares
Nam Cam 15 North of Central with the area
Bac Vinh with the area
Cua Lo East of Central with the area
Public transportation network
In Vinh are three bus stations:
Bus station in the North: Located in Nghi Lien commune, north of center of Vinh
Vinh Market bus station, through which it is possible to reach Vientiane by bus.
Central Bus Station; KM 20 Vinh Road, Block 2, Vinh Tan Ward, Vinh City
References
Notes
External links
Populated places in Nghệ An province
Districts of Nghệ An province
Provincial capitals in Vietnam
Cities in Vietnam
|
42126800
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Perse%20%28mythology%29
|
Perse (mythology)
|
Perse (mythology)
In Greek mythology, Perse is one of the 3,000 Oceanids, water-nymph daughters of the Titans Oceanus and Tethys. Her name was also spelled as Persa, Perseide, Persea or Perseis. Perse married Helios, the god of the sun, and bore him several children, most notably the sorceress-goddess Circe.
Mythology
Perse was one of the wives of the sun god, Helios. According to Homer and Hesiod, with Helios she had Circe and Aeëtes, with later authors also mentioning their children Pasiphaë, Perses, Aloeus, and even Calypso, who is however more commonly the daughter of Atlas. It is not clear why Perse bore Helios, the source of all light, such dark and mysterious children.
When Aphrodite cursed Helios to fall in love with the mortal princess Leucothoe, he is said to have forgotten about Perse. She seems to have been linked to witchcraft and knowledge of herbs and potions, much like her daughters Circe and Pasiphaë. She might have also been associated with the witchcraft goddess Hecate, who was also called Perseis (as in "daughter of Perses") and who is said to be Circe's mother in one version.
Possible connections
Perseis' name has been linked to Περσίς (Persís), "female Persian", and πέρθω (pérthō), "destroy" or "slay" or "plunder".
Kerenyi also noted the connection between her and Hecate due to their names, denoting a chthonic aspect of the nymph, as well as that of Persephone, whose name "can be taken to be a longer, perhaps simply a more ceremonious, form of Perse", as did Fowler, who noted that the pairing made sense given Hecate's association with the Moon. It has been suggested that Hecate's "Perseis" epithet denotes lunar connections. However, as Mooney notes, there is no evidence that Perse was ever a moon goddess on her own right.
An inscription of Mycenaean Greek (written in Linear B) was found on a tablet from Pylos, dating back to 1400–1200 BC. John Chadwick reconstructed the name of a goddess, *Preswa who could be identified with Perse. Chadwick found speculative the further identification with the first element of Persephone.
Genealogy
See also
Medea
Perimede
Neaera
List of Oceanids
List of Mycenaean deities
Footnotes
Notes
References
Apollodorus, The Library with an English Translation by Sir James George Frazer, F.B.A., F.R.S. in 2 Volumes, Cambridge, MA, Harvard University Press; London, William Heinemann Ltd. 1921. ISBN 0-674-99135-4. Online version at the Perseus Digital Library. Greek text available from the same website.
Apollonius Rhodius, Argonautica translated by Robert Cooper Seaton (1853-1915), R. C. Loeb Classical Library Volume 001. London, William Heinemann Ltd, 1912. Online version at the Topos Text Project.
Apollonius Rhodius, Argonautica. George W. Mooney. London. Longmans, Green. 1912. Greek text available at the Perseus Digital Library.
Bell, Robert E., Women of Classical Mythology: A Biographical Dictionary, ABC-CLIO 1991, . Internet Archive.
Hesiod, Theogony from The Homeric Hymns and Homerica with an English Translation by Hugh G. Evelyn-White, Cambridge, MA., Harvard University Press; London, William Heinemann Ltd. 1914. Online version at the Perseus Digital Library. Greek text available from the same website.
Homer, The Odyssey with an English Translation by A.T. Murray, PH.D. in two volumes. Cambridge, MA., Harvard University Press; London, William Heinemann, Ltd. 1919. . Online version at the Perseus Digital Library. Greek text available from the same website.
Diodorus Siculus, The Library of History translated by Charles Henry Oldfather. Twelve volumes. Loeb Classical Library. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press; London: William Heinemann, Ltd. 1989. Vol. 3. Books 4.59–8. Online version at Bill Thayer's Web Site
Diodorus Siculus, Bibliotheca Historica. Vol 1-2. Immanel Bekker. Ludwig Dindorf. Friedrich Vogel. in aedibus B. G. Teubneri. Leipzig. 1888-1890. Greek text available at the Perseus Digital Library.
Hyginus, Gaius Julius, The Myths of Hyginus. Edited and translated by Mary A. Grant, Lawrence: University of Kansas Press, 1960.
Hard, Robin, The Routledge Handbook of Greek Mythology: Based on H.J. Rose's "Handbook of Greek Mythology", Psychology Press, 2004, . Google Books.
Marcus Tullius Cicero, Nature of the Gods from the Treatises of M.T. Cicero translated by Charles Duke Yonge (1812-1891), Bohn edition of 1878. Online version at the Topos Text Project.
Marcus Tullius Cicero, De Natura Deorum. O. Plasberg. Leipzig. Teubner. 1917. Latin text available at the Perseus Digital Library.
Mooney, Carol M., Hekate: Her Role and Character in Greek Literature from before the Fifth Century B.C., a thesis submitted to the faculty of graduate studies, McMaster University, 1971.
Ovid. Metamorphoses, Volume I: Books 1-8. Translated by Frank Justus Miller. Revised by G. P. Goold. Loeb Classical Library No. 42. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1977, first published 1916. . Online version at Harvard University Press.
Publius Ovidius Naso, Metamorphoses translated by Brookes More (1859-1942). Boston, Cornhill Publishing Co. 1922. Online version at the Perseus Digital Library.
Publius Ovidius Naso, Metamorphoses. Hugo Magnus. Gotha (Germany). Friedr. Andr. Perthes. 1892. Latin text available at the Perseus Digital Library.
Publius Ovidius Naso, Remedia Amoris in The Love Poems: The Amores, Ars Amatoria and Remedia Amoris, with an English translation by A. S. Kline. 2001. Full text available at poetryintranslation.com.
The Classical Review, volume IX, 1985, Library of Illinois.
External links
PERSE on the Theoi Project
Greek goddesses
Oceanids
Sea and river goddesses
Women of Helios
Persephone
Magic goddesses
Metamorphoses characters
Characters in the Odyssey
Epithets of Hecate
|
966147
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Ялець Данилевського
|
Ялець Данилевського (Leuciscus danilewskii) — риба родини коропові. Названа на честь Миколи Данилевського, письменника, культурознавця, філософа та автора робіт із риборозводництва.
Розповсюдження
Ендемік басейну Дону. В Україні зараз поширений тільки в корінному руслі і деяких лівих притоках Сіверського Дінця (західна межа ареалу).
Будова
Найбільша довжина тіла 20 см, зазвичай 10-15 см, маса — до 100 г, зазвичай — 30-50 г. Тіло видовжене, низьке, валькувате, слабко стиснуте з боків. Рот напівнижній, майже кінцевий. Довжина рила більша за ширину лоба і в середньому становить 7,6-7,8 % стандартної довжини тіла. У бічній лінії переважно 41-45 лусок.
Спина темна, від темно-сірого або оливково-зеленого до чорного кольору, боки світло-сірі, черево світло-сріблясте. Спинний і хвостовий плавці сірі, грудні, черевні і анальний блідо-жовті, жовтувато-помаранчеві або жовтувато-червоні, райдужка очей жовтувато-оранжева.
зображення виду в Червоній книзі України >>>>>
Спосіб життя
Прісноводна річкова зграйна придонна риба, яка мешкає у корінному руслі, зрідка і в додатковій системі, де віддає перевагу ділянкам із проточною водою і піщаним, піщано-мулистим або глинистим ґрунтом.
Статевої зрілості досягає у віці 2-3 років при довжині тіла близько 9 см. Розмноження починається з кінця березня, при прогріванні води понад 5-6°С, до кінця квітня — початку травня. Плодючість до 11 тисяч ікринок. Ікра донна, клейка, відкладається на швидкій течії. Тривалість життя — до 8 років.
Живиться переважно бентосом — червами, дрібними молюсками, личинками і лялечками комах, а також падаючими у воду комахами, ікрою риб і частково рослинністю.
Значення
Промислового значення не має. Об'єкт аматорського вилову.
Вид занесений до Червоної книги України (2009). Природоохоронний статус виду за ЧКУ-2009: «Зникаючий». В Україні відомо тільки 8 місцезнаходжень, всі в басейні Дінця: 5 в Луганській області та 3 — на Харківщині.
Посилання
Leuciscus danilewskii // Червона книга України, 2009
Прісноводні риби
Променепері ЧКУ
Риби України
Таксони тварин, названі на честь людей
Тварини, описані 1877
Ялець
|
14415350
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ed%20Grothus
|
Ed Grothus
|
Ed Grothus
Edward Bernard Grothus (June 28, 1923 – February 12, 2009) was an American machinist and technician at the Los Alamos National Laboratory during the 1950s and 1960s. In later life he became the owner of a surplus store which he used as a base for peace and anti-nuclear activism.
Weapons specialist
Originally, Grothus built rifles and machine guns at the Rock Island Arsenal in Illinois.
He arrived in Los Alamos on March 23, 1949. Initially, Grothus worked for 2 years as a machinist and then 18 years as a technician in the R-Site weapons development group. This involved working with depleted uranium and taking measurements for studies on the hydrodynamics of test implosions.
He said his work contributed to the creation of bombs 30 times smaller and 30 times more powerful than those used on Hiroshima and Nagasaki—an increase from 15 kilotons to 475 kilotons in a nuclear package the size of a bowling ball.
On December 1, 1969 Grothus quit the lab to pursue his business and activism interests full-time.
Shopkeeper and peace activist
In 1951, while still working at the lab, Grothus founded the Los Alamos Sales Company, known to all as "The Black Hole" (because "everything goes in and nothing comes out"). It is a "thrift shop" of old scientific equipment that he has collected from the National Laboratory over the past decades. Ed could be seen often shopping at another Los Alamos thrift shop, Casa Mesita.
Originally, the business had no permanent home as Grothus sold unwanted lab items purchased at auction to universities and researchers. In 1976 the store found its present home in a converted Piggly Wiggly grocery store Grothus and his wife Margaret purchased. His objective for the Black Hole was to recycle scientific equipment for use in peaceful endeavors and to serve as a base to campaign for nuclear disarmament. Grothus predicted that there would be a nuclear holocaust in 2013.
For a while Grothus sold cans of supposed "organic plutonium", affixing mushroom cloud wrappers to cans of soup. He mailed a free sample to the White House, earning him a visit from the Secret Service.
When walking into the gymnasium sized warehouse filled with piles of old computers, function generators, lock in amplifiers, microscopes and piles of wires and cables, a sign on the door reads:
Documentary films
Grothus is the subject of three documentaries. The first, Atomic Ed and the Black Hole was produced in 2002 and broadcast in the United States on HBO. The second, focusing on Los Alamos as a whole, was a German production called Los Alamos und die Erben Der Bombe. The third, Laboratory Conditions, is a short film available for free on the internet.
Visitors to The Black Hole have captured video content and added it to places like YouTube.
Ed also has two large granite obelisks to document the development of atomic bombs.
Publications
In 2019 Atomic Ed was published by documentary photographer Janire Nájera. The book includes archival documents, past and recent photographs and a selection of letters from over 50 years of correspondence between Ed Grothus and politicians, scientists, the media and his family. Barcelona: RM Editorial, 2019. . With a foreword by Celia Jackson.
Awards
Grothus has received a number of awards and other recognition including:
2006 Nuclear Free Future Lifetime Achievement for his ongoing activism speaking out against nuclear weapons and nuclear power - where the risks and decommissioning costs are significant.
2006 Indigenous World Uranium Summit, Lifetime Achievement for promoting a nuclear-free future through his work.
2007 Allan Hauser Memorial Award. for his demonstrated artistic success and community involvement.
Mike Daisey - If You See Something Say Something. where Mike Daisey talks about his visits to Trinity Site, The Bradbury Science Museum and his "Welcome to the Black Hole".
National Public Radio (NPR) feature titled "At 85, 'Atomic Ed' Is Still Ticking Off Los Alamos" which described Ed's ongoing buying, selling and saving of "nuclear waste" and his desire to find a location for his twin 40 ton granite monuments - the Rosetta Stones for the Nuclear Age.
Death
Grothus died on February 12, 2009, from colon cancer.
In an email correspondence prior to his death, Ed wrote, "My body is wracked with cancer tumors. My mind is wracked with the horrible visions of a very possible nuclear holocaust."
See also
Thomas
References
External links
A memorial site for Ed Grothus Includes photos
1923 births
2009 deaths
American anti–nuclear weapons activists
Los Alamos National Laboratory personnel
People from Los Alamos, New Mexico
Machinists
Deaths from cancer in New Mexico
Deaths from colorectal cancer in the United States
|
4690819
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лампека Микола Геронтійович
|
Лампека Микола Геронтійович
Микола Геронтійович Лампека (26 грудня 1954, Рачин) — український художник декоративної кераміки, скульптор, дизайнер і педагог; член Спілки дизайнерів України з 1987 року та Спілки художників. України з 1994 року. Лауреат Премії імені Катерини Білокур. Чоловік художниці Наталії Черниченко-Лампеки.
Біографія
Народився 26 грудня 1954 року в селі Рачині (нині Дубенський район Рівненської області, Україна). 1982 року закінчив Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва, де навчався зокрема у Михайлп Гладкого, Бориса Горбалюка, Дмитра Крвавича, Івана Франка. Дипломна робота — чайно-кавовий сервіз «Унікальний» до 1500-річчя Києва (керівник Борис Горбалюк, оцінка — відмінно).
Упродовж 1982—1997 років працював на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі/ВАТ «ДЕФФА»; у 1997—2000 роках викладав у Київській дитячій академії мистецтв; з 2000 року — в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну: з 2007 року — доцент кафедри рисунку; з 2008 року — доцент кафедри графічного дизайну Інституту дизайну і ландшафтного мистецтва Національної академії керівівних кадрів культури і мистецтв. Живе в Києві в будинку на вуиці Архітектора Вербицького, № 10-А, квартира № 163.
Творчість
Працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). У 1980–1990-х роках створив форми зразків художнього фарфору для промислового виробництва. Разом із дружиною виконав серії ужиткового порцелянового посуду і пластики малих форм. Серед робіт:
порцеляна
лікеро-кавовий сервіз «1500 років Києву» (1982);
кухоль «Козацький» (1984);
ваза «Серпанок» (1985);
кавовий сервіз «Карпати» (1987);
чайнмй сервіз «Снігур» (1987);
ваза інтер'єрна з портретом Тараса Шевченка (1987);
чайний сервіз «Кабінетний» (1989);
ваза «Зоря» (1990-ті, у співавторстві);
набір ваз «Прощання із Седневом» (1990);
набір ваз «Інтер'єрні» (1996);
кавовий сервіз «Спелеолог» (1999);
керамічні композиції
«Дощик» (1990);
«Реквієм» (1990);
«Реверсія» (1990);
«Блага вість» (1992);
«Проталини» (1993);
«Людина і дерево» (2014);
монументально-декоративні і садово-паркові скульптури
скульптурний знак «Архістратиг Михаїл (до 300-річчя Харкова)» у Харкові (2003, у співавторстві);
«Акин (Народний музикант)», «Адам і Єва» (обидві — 2011), «Кобланди Батир» (2012) у парках міста Усть-Каменогорська у Казахстані;
«Щастя» у парку міста Ізміра у Туреччині (2013);
«Світовид» у туристичному комплексі «Буковель» Івано-Франківської області (2013);
«На камені ноги мию» у Центральному парку міста Миколаєва Львівської області (2014);
інше
керамічне панно «Аркадія» в санаторії «Аркадія» в Одесі (1993, у співавторстві);
декоративна скульптура «Біля дзеркала» (1999);
декоративні металеві решітки в інтер'єрі залу засідань Адміністрації Президента України в Києві (2004);
декоративна таріль «Її світ (Присвята Марії Примаченко)» (2008);
проєкт пам'ятника митрополиту Петру Могилі (2014).
</div>
Розробив моделі керамічних розеток для Михайлівського Золотоверхого собору та кахлі для печей у митрополичих палатах на території Софіївського собору в Києві.
Бере участь у всеукраїнськиї, всесоюзних, міжнародних художніх виставках і симпозіумах кам'яної скульптури з 1982 року. Персональні виставки відбулися у Києві у 1993, 1999 роках.
Окремі роботи митця зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, Музеї образотворчих мистецтв імені Олександра Білого у Чорноморську.
Примітки
Література
Українські художники-керамісти
Радянські художники-керамісти
Українські скульптори-монументалісти
Радянські скульптори
Українські дизайнери
Художники Києва
Скульптори Києва
Члени Спілки дизайнерів України
Члени Національної спілки художників України
|
2191025
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%20%D1%87%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%20%D0%B2%20%D0%90%D0%B1%D1%85%D0%B0%D0%B7%D1%96%D1%97
|
Етнічні чистки грузинів в Абхазії
|
Етнічні чистки грузинів в Абхазії, також відомі як масові вбивства грузинів в Абхазії або геноцид грузинів в Абхазії — етнічні чистки, масові вбивства і насильницьке масове вигнання тисяч етнічних грузинів Абхазії абхазькими сепаратистами та їхніми союзниками (у тому числі можливими добровольцями з Росії)під час грузино-абхазького конфлікту 1992—1993 років та в 1998 році. Серед убитих були і вірмени, греки, росіяни та помірковані абхази. Приблизно від 200 до 250 тисяч грузинських мирних жителів стали внутрішньо переміщеними особами.
Факти етнічних чисток і різанини грузинів було офіційно визнано конвенціями Організації з безпеки і співробітництва в Європі в 1994, 1996 та 1997 роках під час Будапештського, Лісабонського і Стамбульського самітів, а «винуватців воєнних злочинів, скоєних під час конфлікту», засуджено. 15 травня 2008 Генеральна Асамблея ООН прийняла (14 голосами проти 11, при цьому 105 утрималося) резолюцію A/RES/62/249, в якій «підкреслює важливість збереження майнових прав біженців і внутрішньо переміщених осіб з Абхазії (Грузія), включаючи жертв засвідчених етнічних чисток, та закликає всі держави-члени утримати осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, від придбання власності на території Абхазії (Грузія) у порушення прав репатріантів». Рада Безпеки ООН ухвалила низку резолюцій, у яких вона закликала до припинення вогню.
Передумови
До війни 1992 року грузини складали майже половину населення Абхазької автономії, тоді як абхази становили менш ніж одну п'яту частину населення. Зовсім інакше стояли справи в 1926 році, коли ці дві групи населення були майже рівновеликі, налічуючи близько третини кожна, при цьому решту складали росіяни, вірмени і греки. Великомасштабне заселення Абхазії грузинами, росіянами і вірменами непомірно збільшило чисельність цих трьох груп населення: під 1989 рік грузинське населення зросло майже вчетверо зі 67 494 жителів до 239 872, вірмен в Абхазії побільшало втричі, а росіян — у шість разів, тоді як кількість абхазів навіть не подвоїлася.
Військовий конфлікт в Абхазії
У 1992 році політична обстановка в Абхазії набула рис військового протистояння між урядом Грузії та абхазькими сепаратистами. Бойові дії пожвавилися, коли війська Міністерства внутрішніх справ і оборони Грузії разом з підрозділами поліції взяли Сухумі і підійшли до міста Гудаута. Ініційована грузинами в Сухумі політика етнічної вибірковості створила одночасно біженців і ядро бійців, рішуче налаштованих відвоювати втрачені домівки. Проте у міру розгортання війни абхазькі сепаратисти проводили ту саму політику насильницького масового переселення етнічних грузинів з їхніх домівок, що насильно позбавило власних осель 250 000 осіб. Як гадають, завдяки допомозі з Росії, їм удалося переозброїтися і організувати «добровольчі батальйони» з Північного Кавказу. На думку політолога Георгія Мирського, російська військова база в Гудауті «постачала абхазькій стороні зброю і боєприпаси». Що більше, додає він, «ніколи не надавали ніяких прямих доказів цього, але було б наївно вважати, що танки, ракети, гаубиці, артилерійські системи та інше важке озброєння, яке нарощували сили антигрузинської коаліції, використовуючи його у своїй війні, було захоплено у противника». Ця антигрузинська військова коаліція складалася з північнокавказької групи «Конфедерація гірських народів Кавказу», чеченської дивізії Шаміля Басаєва «Сірий вовк», вірменського батальйону «Баграмян», козаків, бойовиків із Придністров'я та різних російських спецпідрозділів. За словами політолога Бруно Коппітерса, «західні уряди запустили певні дипломатичні ініціативи в Організації Об'єднаних Націй і склали звернення до Москви з метою зупинити активне залучення її збройних сил до конфлікту. Рада безпеки ООН прийняла ряд резолюцій, в яких закликає припинити вогонь, і засудила абхазьку політику етнічних чисток».
Зіткнувшись із сотнями тисяч етнічних грузинів, які не бажали покидати свої домівки, абхазька сторона запустила процес етнічної чистки з метою вигнання і ліквідації грузинського етнічного населення в Абхазії.
Точна кількість загиблих під час етнічних чисток є предметом дискусій, однак вона коливається від 8 000 до 10 000 осіб, не включаючи цивільних, убитих у 1998 році під час сепаратистського наступу на Гальський район. Приблизно від 200 до 250 тис. етнічних грузинів було вигнано зі своїх осель. Кампанія етнічних чисток також торкнулася і росіян, вірмен, греків, поміркованих абхазів та інших дрібних етнічних груп, що проживають в Абхазії. Більш ніж 20 000 будинків, що належали етнічним грузинам, було знищено. Сотні шкіл, дитячих садків, церков, лікарень, історичних пам'яток було розграбовано і зруйновано.
Національна доповідь Державного департаменту США 1994 року описує сцени масових порушень прав людини, що підтвердила і «Human Rights Watch» на основі своїх власних вислідів. За даними Національного звіту Держдепу США про конфлікт в Абхазії (Грузія):
Після закінчення війни уряд Грузії, ООН, ОБСЄ, а також самі біженці почали досліджувати і збирати докази, що підтверджують факти геноциду, етнічних чисток і депортації, які проводила абхазька сторона в ході конфлікту. В 1994 році і потім у 1996 році ОБСЄ під час Будапештського саміту дала своє офіційне визнання етнічних чисток грузинів в Абхазії і піддала осуду «виконавців воєнних злочинів, скоєних під час конфлікту».
У березні 2006 року Гаазький трибунал щодо воєнних злочинів оголосив, що розглянув усі документи, представлені грузинською стороною, та після повномасштабного розслідування дійшов висновку, що підтримає звинувачення і розпочне судові слухання проти кампанії етнічної чистки, воєнних злочинів і терору, заподіяних етнічним грузинам в Абхазії.
За словами Кетрін Дейл з Управління Верховного комісара ООН у справах біженців:
Факти етнічної чистки (1992—1993)
Нижче наведено кілька прикладів з Гельсінських доповідей «Human Rights Watch» і документації, поданої на розгляд в ООН і в Гаазький трибунал щодо воєнних злочинів.
Падіння Гагри
3 вересня 1992 року за посередництва Росії між грузинською стороною та абхазькими сепаратистами було підписано угоду, яка зобов'язувала Грузію вивести свої військові сили з міста Гагра. Угода змушувала абхазьких сепаратистів із Гудаути не проводити свої атаки на місто. Незабаром після цього грузинські сили, які включали батальйони «Шавнабада», «Аваза» і «Білий Орел» (разом з танками і важкою артилерією), покинули місто. Залишилися тільки невеличкі осередки збройних груп (з добровольчих підрозділів етнічних грузинів Гагри). Проте 1 жовтня абхазька сторона порушила угоду і почала повномасштабний наступ на Гагру. Атака була добре скоординована і здійснена головним чином силами чеченських (під командуванням Шаміля Басаєва) та інших північнокавказьких бойовиків. Тим часом у Гагрі невеликі грузинські загони втратили контроль над міськими околицями (Леселідзе і Колхіда) і, зрештою, були знищені в центрі міста до кінця 1 жовтня. З падінням міста грузинське населення Гагри опинилося в руках сепаратистів і їхніх союзників. Під час падіння Гагри було скоєно перші великі масові вбивства і етнічні чистки.
Коли сепаратистські бойовики увійшли в місто, цивільні особи стали об'єктом масового вбивства. Людей різного віку зганяли докупи з Гагри, Леселідзе, Колхіди і вбивали. Основними цілями були молоді люди і діти. Згідно з розповіддю очевидця:
«Коли я повернувся додому, я був здивований, побачивши багато озброєних людей на вулиці. Вони мовчали, я прийняв одного з них за свого сусіда-грузина і сказав грузинською: „Як справи?“ Він схопив мене за зап'ясток і сказав: „Мовчи“. Я не боявся за себе, я думав, чи не вбили вони мою сім'ю. Він запитав мене російською: „Де твоя малеча? Ми тебе не вб'ємо, ми вб'ємо їх“. Я сказав, що їх тут немає, що тут залишилися тільки старі.»
Жінки і молоді дівчата, схоплені бойовиками, ставали жертвами зґвалтувань і катувань. Одна літня грузинка, яка пережила в Гагрі той жовтневий напад, розповіла таке: «Вони привели сліпого і його брата, який завжди був при ньому. Почали бити прикладом сліпого, його брата і його дружину, називаючи його: „собако!“ та стусаючи його. Той звалився. Я побачила кров. Один із солдатів сказав: „Ми не будемо тебе вбивати, але де дівчатка?“ Я сказала, що немає жодної.»
Після падіння Гагри переможці почали мародерствувати, ґвалтувати і катувати з подальшими самочинними стратами всіх, хто потрапив у полон і не зміг вчасно втекти з міста. 1 жовтня о 17:00 мирних жителів у кількості приблизно 1000—1500 осіб зігнали і на футбольний стадіон у центрі Гагри, де взяли під варту. 6 жовтня близько 50 цивільних осіб знайшли повішеними на електричних стовпах. Незабаром після цього діти, люди похилого віку, жінки і чоловіки, яких утримували на футбольному стадіоні, були розстріляні і скинуті у спільні могили неподалік стадіону.
Російський військовий спостерігач Михайло Дем'янов (якого грузинська сторона звинувачувала в тому, що він був військовим радником лідера сепаратистів Ардзінби) розповів «Г'юман Райтс Вотч»:
Спостерігачі ООН почали розслідувати і збирати всі факти щодо воєнних злочинів під час падіння Гагри. Заступника Голови Верховної Ради Абхазії Михайла Джинчарадзе витягли зі свого кабінету і стратили.
Різанина в Камані
Після невдалої спроби сепаратистських сил та їхніх союзників 14 березня 1993 року штурмувати Сухумі абхази розвернули свої основні сили у бік північної ділянки фронту, який розділяв утримувані грузинами Сухумі та контрольовані сепаратистами території. 4 липня бойовики з Конфедерації гірських народів Кавказу, абхазькі формування і вірменський батальйон «Баграмян», доставлені нібито російськими військово-морськими силами у місто Ткварчелі, почали свій наступ на півночі Сухумського району. Грузинські сили і місцеві добровольчі підрозділи (в тому числі члени УНА-УНСО, які воювали на грузинському боці як добровольці), дислоковані в селах Шрома, Таміші і Камані, були захоплені зненацька. 5 липня, після інтенсивних боїв, грузини за кілька годин втратили аж 500 осіб. Село Камані попало в руки сепаратистським утворенням і їхнім північнокавказьким союзникам. Камані було заселене головним чином сванами (субетносом грузинського народу) і православними черницями, які жили в церкві святого Георгія, розміщеній у самому центрі села. Місцеві селяни (в тому числі жінки і діти) стали жертвами різанини, а церква святого Георгія стала місцем кривавої лазні. Черниць ґвалтували і вбивали перед православними священиками — отцем Юрієм Ануа і отцем Андрієм. Обох священиків вивели з церкви і спитали про право власності на землю в Абхазії. Після відповіді, що земля Абхазії ні грузинська, ні абхазька, а Божа, їх застрелив боєць Конфедерації. Разом з отцем Юрієм Ануа і отцем Андрієм, убили ще одного священика, етнічного абхаза, якого примушували застрелити отця Андрія, перш ніж було вбито його самого. Було знищено приблизно 120 жителів села.
Падіння Сухумі
Очамчира
Галі
Після падіння Сухумі єдиною місцевістю в Абхазії, яка зберегла велике етнічно грузинське населення, був район Галі. Етнічний склад Гальського району відрізнявся від решти Абхазії. Район здебільшого населяли етнічні грузини і він ніколи під час війни не перебував у зоні будь-яких воєнних дій. На початку 1994 року абхазькі сепаратисти, зіткнувшись із реальністю великої етнічної грузинської присутності у межах Абхазії, продовжили політику етнічної чистки і насильницького вигнання етнічних грузинів. Спостерігачі ООН стали свідками того, як розгорталися події 1994 року. З 8 по 13 лютого абхазьке сепаратистське ополчення і їхні союзники напали на села та інші населені пункти Гальського району, чинячи вбивства і зґвалтування та знищуючи будинки (в результаті було зруйновано близько 4200 будинків). Попри присутність російських миротворчих сил від СНД у 1995—1996 роках тривали різанина і масові вбивства етнічних грузинів, що призвело до 450 смертей і тисяч вимушених переселенців, які ринулися в східному напрямку.
Післявоєнний період
Наслідки етнічних чисток в Абхазії виявилися нищівними для грузинського суспільства. Війна і подальші систематичні етнічні чистки вилилися у приблизно 200—250 тисяч внутрішньо переміщених осіб, що втекли в різні райони Грузії, здебільшого у Мінгрелію (112 208 людей; УВКБ ООН, червень 2000 року). У Тбілісі і в інших куточках Грузії біженці займають для тимчасового проживання сотні готелів, гуртожитків і покинутих радянських військових казарм. Багатьом із них у пошуках роботи доводиться їхати в інші країни, насамперед у Росію.
На початку 90-х біженці, проживаючи в Грузії, противилися інтеграції в грузинське суспільство. Уряд Грузії не сприяв асиміляції біженців, побоюючись «втратити один із аргументів на користь збереження панування над Абхазією».
З 1994 по 1998 рік близько 60 000 грузинських біженців стихійно повернулися в Гальський район Абхазії, але десятки тисяч змушені були знову переселятися, коли в 1998 році в Гальському районі поновилися бойові дії. І все ж таки, з 1998 року в Гальський район повернулися від 40 до 60 тис. біженців, включаючи осіб, які щодня їздять на роботу і назад через лінію припинення вогню, та сезонних робітників, що мігрують відповідно до сільськогосподарських циклів. Ситуація з правами людини в населених грузинами місцевостях Гальського району залишається нестійкою. ООН та інші міжнародні організації досі безуспішно закликають абхазькі фактичні органи влади «утримуватися від вжиття заходів, несумісних із правом на повернення і з міжнародними нормами у галузі прав людини, такими як дискримінаційне законодавство … [та] співпрацювати при створенні постійного міжнародного бюро з прав людини в Галі і допускати цивільну поліцію ООН без подальшого зволікання».
Див. також
Історія Грузії
Примітки
Новітня історія Абхазії
Етнічні чистки
Масові вбивства
Грузини
Новітня історія Грузії
|
782334
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D1%87%D1%96%D1%8F
|
Каліфорнійська течія
|
Каліфорнійська течія — холодна поверхнева течія в північній частині Тихого океану.
Рухається з півночі вздовж Каліфорнії як південна гілка Північно-Тихоокеанської течії, на півдні переходить у Північну Пасатну течію. Швидкість 1-2 км/год, ширина 550—650 км, температура води від 15 до 26 °C. Солоність на півночі 33-34 ‰.
Посилання
http://slovari.yandex.ru/dict/bse/article/00031/53500.htm
Холодні течії
Течії Тихого океану
|
5160511
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B8%20%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Книги крові (фільм)
|
Книги крові (фільм)
Книги крові — американська горрор-антологія 2020 року режисера Браннона Браги. Прем'єра фільму відбулася на фестивалі фільмів жахів Screamfest 6 жовтня 2020 року, а наступного дня фільм вийшов на Hulu.
Сюжет
Фільм розповідає три історії, дві з яких є вільними адаптаціями з однойменної антології жахів.
Акторський склад
Примітки
Посилання
Фільми США 2020
Фільми жахів 2020
Кіноальманахи
Фільми англійською мовою
|
48461814
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Casarecce
|
Casarecce
|
Casarecce (from Italian casereccio, 'homemade') are short twists of pasta originating in the Sicily region of Italy which appear rolled up on themselves like a scroll.
Casarecce pairs well with cream/cheese, meat, napolitana, seafood, pesto and vegetables.
See also
List of pasta
Gemelli
References
Types of pasta
Cuisine of Sicily
|
21529563
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Amanda%20Leigh
|
Amanda Leigh
|
Amanda Leigh is the fifth studio album by American singer-songwriter Mandy Moore, released by Storefront Records on May 26, 2009 with distribution by Red Distribution.
Amanda Leigh debuted at number 25 on the US Billboard 200 with 15,000 copies sold on its first week. The album's lead single "I Could Break Your Heart Any Day of the Week" was released on March 17, 2009.
Background and music
In October 2008, Moore posted live videos of three new songs she had been working on with singer-songwriter, record producer, pianist and guitarist Mike Viola on her blog. Then fans thought it was a possible duo album with Moore and Viola, but in January 2009, it was revealed to be Moore's sixth studio album with a collaboration with Viola.
Recording sessions for the album took place around December 2008 in Boston, Massachusetts.
It was announced in February 2009 that the album was going to be released in May by Storefront Records that was founded by Moore's longtime music manager Jon Leshay. Moore also collaborated with singer-songwriter Lori McKenna again, with whom she co-wrote three songs on her fourth studio album Wild Hope (2007).
The album's music is variously influenced by three of Moore's favorite singers, Paul McCartney, Joni Mitchell and Todd Rundgren. According to Moore, "The music is all a reflection of me now, not somebody else's choices."
Composition
The album's opening song "Merrimack River" is named after the river of the same name and which, according to Moore, she knew was exactly the way to start the album, indicating the lyrics ("restless to begin a wave comes crashing in"). The second song, "Fern Dell", was one of the first few songs recorded for the album. According to Moore, the song talks about first impressions and how they can affect and change your world. The third song, "I Could Break Your Heart Any Day of the Week", also served as the only official single released. About the song, Moore said "it's a way of owning and acknowledging your sense of worth in a rather tongue-in-cheek manner". The fourth song, "Pocket Philosopher", is about "the excitement of meeting someone new and wanting to stop time so you could figured them out a little more". The fifth song, "Song About Home", talks about the struggles that there might be between the definitions of home when you are a child and when you have your own family. The sixth song, "Everblue", is the last of the six or seven songs co-written by Moore and Lori McKenna. The song is heavy, but has a comfortable, resigned sadness. The seventh song, "Merrimack River (Reprise)," is an instrumental version of the first song of the album. The eighth song, "Love to Love Me Back", is a country song which talks about loving and being loved back by someone who is capable of having "two way conversations" and someone who "can handle any situation". The song was also the first song co-written by Moore with Mike Viola and Inara George and it became "instant driving force in shaping what the record turned out to be". The ninth song, "Indian Summer", is what Moore said was "the one song that carried severe demo-itis for me". The tenth song, "Nothing Everything", was the last song written for it. The song is about telling someone that maybe it is time to move on and that you feel that the person deserves the best, and you are not it. According to Moore, Viola was working on the melody for a few days, but the lyrics were written in fifteen minutes. The eleventh and last song's title, "Bug", is named after Moore's nickname from her then-husband, former Whiskeytown frontman Ryan Adams, and she calls it "something acoustic and simple to fall at the end of the record".
Promotion and release
For the promotion of the album, Moore performed an exclusive concert for the winning town of the "Love at First Sniff" competition on Gain's official site. The town that has the most stories placed on the website wins the competition and gets the concert hosted there.
Moore visited a number of talk shows including The Ellen DeGeneres Show and The Tonight Show with Jay Leno. On both shows, she performed the album's single "I Could Break Your Heart Any Day of the Week" to promote the album. On May 26, 2009, she performed songs from the album at Amoeba Music in Hollywood, together with Mike Viola, the day it was released by Storefront Records.
On March 17, 2009, the album's lead single "I Could Break Your Heart Any Day of the Week" was released as a digital download on iTunes. This was the date of the pre-ordering for the album. Also that day, Moore's official website shared clips from all the songs from the standard edition of the album. Two of the album's songs, "Fern Dell" and "Love to Love Me Back", were made available for streaming at her Myspace page a few days after.
According to a post in a blog on her website, it would be released digitally globally on September 29, a little more than four months after its initial release. The album was released in Brazil on June 28, 2010, and in Argentina in November 2011.
Critical reception
At Metacritic, which assigns a normalized rating out of 100 to reviews from mainstream critics, the album scored 70, indicating "generally favorable reviews".
Entertainment Weekly gave the album a B+, calling it "much more fun" than its predecessor Wild Hope and praised the songs "Merrimack River", "Pocket Philosopher" and "Song About Home". The album topped the website's Must List the week it was released.
Stephen Thomas Erlewine of AllMusic called the album a "clean, classy collection of AAA pop."
IGN said, "With Amanda Leigh, Moore has succeeded in crafting a personal record that is entertaining, even compelling at times, but isn't weighed down by heavy themes, misguided irony, or complex arrangements."
The Dallas Morning News said, "Amanda Leigh turns more compelling with each listen...How great that she left the Britney Spears factory behind."
Commercial performance
Amanda Leigh debuted at number 25 on the US Billboard 200, selling 15,000 copies in its first week of release. It is Moore's third-highest peaking album to date.
Track listing
All songs written by Mandy Moore and Mike Viola, except where noted. All songs produced by Mike Viola.
Charts
References
External links
2009 albums
Mandy Moore albums
Country albums by American artists
Folk albums by American artists
Albums produced by Mike Viola
|
1333522
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B9%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%B2%D1%83%D0%B7%D0%BE%D0%BB
|
Війковий вузол
|
Війковий вузол
Циліарний вузол, війчастий вузол, війковий вузол — маленький довгастий парасимпатичний вузол (розмір 1-2 мм) розташований в ділянці орбіти.
Він розміщений позаду очного яблука на відстані 2 см, між прямим латеральним м’язом і зоровим нервом в товщі жирової клітковини.
В вузлі налічується близько 2500 нервових клітин, у вузол вступають приблизно вдвічі більше парасимпатичних волокон, як із нього виходить. Це вказує на те, що вузол не є простим зв’язним пунктом, тут проходить комплексні нейронні процеси перероблення і переключення імпульсів.
Через вузол проходять чутливі, симпатичні і парасимпатичні волокна. Останні тут переключаються на постгангліонарні. Для чутливих і симпатичних волокон цей вузол є лише транзитною станцією. З циліарного вузла виходять нервові волокна і утворюють короткі циліарні (війчасті) нерви (nn. ciliares breves).
Циліарний вузол — це один із чотирьох парасимпатичних вузлів голови і шиї. Інші три: піднижньощелепний, крилопіднебінний, вушний вузли.
Парасимпатичні волокна
Парасимпатичні волокна циліарного вузла беруть початок від додаткового ядра окорухового нерву. Вони проходять до орбіти через верхню очну щілину (fissura orbitalis superior), де вступають в циліарний вузол у вигляді окорухового корінця (radix oculomotoria). Тут вони переключаються на постгангліонарні волокна і іннервують війчастий м’яз і м’яз-звужувач зіниці. Обидва м'язи скорочуються мимовільно (без участі свідомості).
Симпатичні волокна
Постгангліонарні симпатичні волокна циліарного вузла беруть початок від нейронів верхнього шийного вузла (ganglion cervicale superius). Вони проходять через внутрішнє сонне сплетення і інервують м'яз-розширювач зіниці, стінку судин ока.
Чутливі волокна
Через війчастий вузол проходять чутливі волокна носовійчастого корінця. Вони інервують рогівку і кон’юнктиву ока. Носовійчастий корінець є гілкою трійчастого нерва (V пара черепно-мозкових нервів).
Література
Синельников Р.Д., Синельников Я.Р. Атлас анатомии человека в 4 томах. Т.3. — М.: Медицина, 1996. — ISBN 5-225-02723-7
Периферична нервова система
Офтальмологія
Вузли черепних нервів
|
18551
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8
|
Уходники
|
Уходники, люди різних станів — селяни, міщани, бояри і навіть маґнати, які любили пригоди і ризик та ходили у 14—16 століттях на «уходи» в степ на полювання, рибальство, збирання меду. Уходники походили з суміжних зі степом Черкащини, Канівщини, Київщини, Брацлавщини; йшли навесні на низ Дніпра, а взимку поверталися до своїх осель. З часом залишалися назавжди в степах, головним чином на Пониззі Дніпра, об'єднувалися в організовані ватаги, відбивали награбовану татарами худобу в Україні ті «ясир», перетворилися на окрему суспільну верству населення; і їх почали називати козаками.
Походження
Небезпечне життя на прикордонних територіях, як уже зазначалося, унеможливлювало ведення повноцінної господарської діяльності. Ті можливості, що існували для цього в межах прикордонних поселень, не могли забезпечити пристойних умов життя її мешканцям. В умовах екстенсивного господарства люди поставали перед дилемою: існувати на межі виживання й у відносній безпеці чи намагатися підвищити свій добробут, але з певним ризиком навіть для власного життя. Багато хто обирав останнє. Так з'явилося уходництво — уходи на промисел у степи. Багато в чому цьому явищу сприяла непокора основної маси прикордонного населення офіційній владі.
Уходництво мало сезонний характер. Заглиблення у степи на промисли (бджолярство, рибальство, мисливство тощо) здійснювалося в теплі часи, після чого уходники поверталися до своїх домівок зі здобутими продуктами або здобиччю. Це багато в чому нагадує діяльність буканьєрів у Карибському морі початкового періоду з тією різницею, що ті змушені були одразу селитися на освоюваних ними землях, оскільки ті являли собою острови.
Широка воля і свобода у спільних відносинах, набагато менші утиски з боку влади приваблювали населення з більш залюднених та захищених українських земель. Тому уходництвом починали займатися й мешканці Волині, Київщини та інших територій. Поступово уходництво набуло такого масового характеру, що влада вдалася до регулювання відносин, пов'язаних з ним, надаючи дозволи на заняття подібною діяльністю не безкоштовно, а за частку у здобичі. Мед від уходників забирали до своїх корчем місцеві старости, те саме вони робили і з іншою промисловою продукцією.
Звичайно ж, займатися промислами на територіях, що перебували у сфері татарського впливу, було неабияк небезпечно. Тому без зброї у степу (і навіть у прикордонних землях Литви і Польщі) з'являтися було неможливо. У будь-який час могла відбутися сутичка з татарами. Так само небезпечним було і одноосібне уходництво. Для збереження безпеки і для потреб самого промислу уходники об'єднувалися в більші або менші ватаги. Отже, уходницька діяльність була колективним заняттям. Таким чином, ватаги уходників являли собою водночас і промислову компанію, і певну військову силу. «Про наявність чіткої організаційної структури цих стихійних воєнізованих угруповань не могло бути й мови. Однак незаперечним є те, що саме уходництво започаткувало формування перших воєнізованих угруповань степової людності» — відзначають В. Ф. Боєчко та А. Ю. Чабан.
Цікавим є ще один момент, важливий для того, щоб з'ясувати деякі принципи виникнення козацтва. Автори одного з підручників відзначають: «Хоч у Польсько-Литовської держави не було „своєї“ ні Америки, ні інших заморських територій, цю роль успішно виконували порубіжні степові землі, що починалися одразу ж південніше Києва…». Отже, уходництво було свого роду різновидом територіальної експансії на кшталт експансії західноєвропейських держав на Американському континенті та в Азії й Африці. Так само, як, наприклад, іспанські конкістадори у пошуках здобичі вирушали за океан, українські уходники нишпорили по татарських степах. Польща і Литва, як та сама Іспанія, бажали позбутися слабко контрольованого озброєного елементу, спрямувавши його енергію на зовнішню експансію, аби всередині країни було спокійніше.
Наявність в уходників озброєння зумовлювалася не лише потребами оборони. Ефективнішим засобом отримання здобичі були грабіжницькі напади. Насамперед вони були спрямовані на татарських степових кочівників. Спочатку це були дрібні сутички з татарами — напади на чабанів, у яких відбирали худобу, засідки з метою захоплення полонених та отримання за них викупу тощо. Це з кінця XV століття стало звичайним явищем у житті українського прикордонного суспільства. Але неправильно стверджувати, що наступальні дії проти татар були лише відповіддю на аналогічні їхні дії проти українського населення. Від розбійних нападів жителів українського порубіжжя діставалося усім, хто являв собою більш-менш цінну та вразливу здобич. Так, 1489 року «люди» київського воєводи Юрія Паца (треба вважати ними осіб, що проживали на підконтрольній цьому воєводі території) розгромили торговельний караван московських купців на дніпровському перевозі Тавані, а 1492 року там же було пограбовано навіть посла Московської держави, що прямував в Очаків. Отже, ці факти є свідченням того, що не напади на татар і помста їм за образи були самоціллю нападників, а саме отримання здобичі. Хоча, звичайно. Татари були основним об'єктом таких нападів, оскільки ними були заселені степи. Інші ставали жертвами лише тоді, коли з'являлися в невдалий час у невдалому місці. Зазвичай такі самі ватаги, створювані татарами, діяли аналогічно. Це не були повномасштабні акції з обох боків, а лише дрібні сутички, які були буденністю місцевого життя. Озброєні групи з обох боків об'єднувала спільна мета: отримання здобичі, засобів для існування, і діяли вони за принципом «захист-напад». Михайло Грушевський так характеризує те дрібну війну на порубіжжі: «Розвивався певного роду пограничний спорт: хто кого — татари наших, чи наші татар… Як для тих, так і для других се було так само питання честі, так сказати, як і зовсім реального заробітку…».
Стародубщина й Чернігово-Сіверщина
У добу ВКЛ Стародубщина й Чернігово-Сіверщина стали особливо привабливими теренами для осадників (переселенців) із власне Литви й Білорусі — насамперед завдяки своїм природним ресурсам і рідкій залюдненості. Спочатку тут розвивалися переважно промисли (уходи), а пізніше — скотарство й хліборобство, головним знаряддям селянина було рало із залізним наконечником, а тягловою силою — коні. Відбувалися певні вдосконалення сільськогосподарської техніки — з'явилися вітряки й водяні млини, більші серпи, довші коси на саженному (двометровому) кіссі з промовистою назвою «литовки», а також литовські ціпи.
Примітки
Джерела та література
Щербак В. О. Уходництво //
Посилання
Категорії населення Великого князівства Литовського
Середньовічна Україна
Козацтво
Народні промисли
Мисливство
Полювання
Колонізація
Економічна історія України
|
4985405
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%94-%D0%A4%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Руднє-Фасівська сільська рада
|
Руднє-Фасівська сільська рада (Рудне-Фасівська сільська рада) — колишня адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Фасівському і Володарсько-Волинському (Володарському) районах Коростенської й Волинської округ, Київської та Житомирської областей Української РСР з адміністративним центром у селі Рудня-Фасова.
Населені пункти
Сільській раді на час ліквідації були підпорядковані населені пункти:
с. Галинівка;
с. Рудня-Фасова.
Населення
Кількість населення ради, станом на 1931 рік, становила 1 158 осіб.
Історія та адміністративний устрій
Створена 30 жовтня 1924 року, відповідно до рішення Волинської ГАТК (протокол № 11/6 «Про виділення та організацію національних сільрад»), в складі колоній Рудня-Фасівська (згодом — Рудня-Фасова) та Геленівка (згодом — Галинівка) Фасівської і Топорищенської сільських рад Фасівського району Коростенської округи. 23 вересня 1925 року, відповідно до постанови ВУЦВК та РНК УСРР «Про зміни в адміністративно-територіальному поділі Житомирської та Коростенської округ», сільську раду передано до складу Володарського (згодом — Володарсько-Волинський) району Волинської округи. 28 вересня 1925 року реорганізована у німецьку національну сільську раду.
Станом на 1 вересня 1946 року сільська рада входила до складу Володарсько-Волинського району Житомирської області, на обліку в раді перебували села Галинівка та Рудня-Фасова.
Ліквідована 11 серпня 1954 року, відповідно до указу Президії Верховної Ради Української РСР «Про укрупнення сільських рад по Житомирській області», територію та населені пункти приєднано до складу Фасівської сільської ради Володарсько-Волинського району Житомирської області.
Примітки
Держави і території, засновані 1924
Держави і території, зникли 1954
|
75311116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Veryn
|
Veryn
|
Veryn is a village (selo) in Stryi Raion, Lviv Oblast, of western Ukraine. It belongs to Rozvadiv rural hromada, one of the hromadas of Ukraine.
The village covers an area of 1,52 km2 and is currently living in the village of about 1642 persons (in 2017).
People
Mykhailo Korda - Ukrainian scientist in the field medical biochemistry, Doctor of Sciences in Medicine, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Honored Science and Technology Figure of Ukraine, Rector of I. Horbachevsky Ternopil National Medical University.
References
External links
Weryn, Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich.
Villages in Stryi Raion
|
33811369
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chocolate%20pipefish
|
Chocolate pipefish
|
Chocolate pipefish
The Chocolate pipefish (Syngnathus euchrous) is a species of the pipefishes. Widespread in the Eastern Pacific from Redondo Beach in southern California, United States, to central Baja California, Mexico. Marine subtropical demersal fish, up to 25 cm length.
References
chocolate pipefish
Fish of the Western United States
Fish of Mexican Pacific coast
Western North American coastal fauna
chocolate pipefish
|
1857550
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%D0%94%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81
|
Кевін Девіс
|
Кевін Девіс (26 березня 1977, Шеффілд) — англійський футболіст, нападник клубу «Престон Норт-Енд».
Виступав, зокрема, за клуб «Болтон Вондерерз», а також національну збірну Англії.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1993 року виступами за команду клубу «Честерфілд», в якій провів чотири сезони, взявши участь у 129 матчах чемпіонату.
Згодом з 1997 по 2003 рік грав у складі команд клубів «Саутгемптон», «Блекберн Роверз», «Саутгемптон» та «Міллволл».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Болтон Вондерерз», до складу якого приєднався 2003 року. Відіграв за клуб з Болтона наступні десять сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Болтона», був основним гравцем атакувальної ланки команди.
До складу клубу «Престон Норт-Енд» приєднався 2013 року. Відтоді встиг відіграти за команду з Престона 53 матчі в національному чемпіонаті.
Виступи за збірну
У 2010 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Англії. Відіграв у формі головної команди країни 1 матч, вийшовши на заміну у матчі відбіркового турніру до Чемпіонату Європи 2012 у матчі зі збірною Чорногорії. Дебютувавши у складі збірної в 33-річному віці, став другим після 38-річного Леслі Комптона найстаршим дебютантом збірної в історії англійського футболу.
Посилання
Світлини і статистика на sporting heroes.net
Профіль на Soccerway
Англійські футболісти
Гравці збірної Англії з футболу
Футболісти «Честерфілда»
Футболісти «Саутгемптона»
Футболісти «Блекберн Роверз»
Футболісти «Міллволла»
Футболісти «Болтон Вондерерз»
Футболісти «Престон Норт-Енд»
Уродженці Шеффілда
|
5141865
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grand%20Tour%20%28novel%20series%29
|
Grand Tour (novel series)
|
Grand Tour (novel series)
The Grand Tour is a series of novels written by American science fiction author Ben Bova.
The novels present a theme of exploration and colonization of the Solar System by humans in the late 21st century. Most of the books focus on the exploration of one particular planet or planetary moon.
Several recurring themes are presented throughout the series. In particular, most of the Solar System bodies whose exploration is the focus of a particular novel are presented as having life, either past or present. Many of the expeditions which explore the planets run into serious difficulty. The protagonists of most of these books are presented as initially weak and/or lacking in ability or confidence, and as part of surviving the trials of the story become heroic.
The future humanity as depicted in the Grand Tour novel series is divided between Greens (environmentalists) and wealthy industrialists, as well as between secularists/scientists and religious fundamentalists. These conflicts generally are presented as part of the background and often set up the initial conflicts of each of the books. In addition, several of the books reference, or indeed directly deal with, conflicts between wealthy industrialists and small, independent operators seeking to exploit the Solar System's vast untapped mineral wealth.
A major theme of the series, which takes center stage in several of the novels, is the search for life on other planets in the Solar System. Mars, Mars Life, Jupiter, Venus, Mercury, Saturn, Titan, and Leviathans of Jupiter all deal with this issue. The discovery of life in the Solar System often leads to conflicts between religious fundamentalists and scientists, with the former seeing the existence of such life as conflicting with their religious doctrines.
While each novel can be read independent of the others, and they can be read in any order, there are distinct story arcs within the series. The Moonbase arc (which may also include the Asteroid Wars arc), the Mars books, and the Saturn books, for instance, comprise various sagas within the series.
List of novels, in chronological order
According to Ben Bova's official site, the Grand Tour novels take place in an approximate time sequence with many of the novels overlapping.
Powersat (2005) - CEO Dan Randolph of Astro Corp. has a dream of providing a desperate world with joules of energy; provided by solar satellites located in geosync orbit around the Earth, and wirelessly transferred. However, stubborn politicians and oil companies make the way hard; but Dan has built a space plane that will drastically reduce transportation costs, making way for cheaper and easier constructed Powersats. But when the space plane blows up upon re-entering the atmosphere, Randolph is convinced that it may not be an accident; as a shadowy terrorist group threatens to bankrupt him, and even kill him.
Mars (1992) - Navajo geologist Jamie Waterman is surprised to find that he will be going on the first mission to Mars, as part of the landing crew. They will only have a few months to explore the Red Planet; a few months to prove that this world is worth another mission, as this one took decades to put together. With limited supplies, the six men and women set out to explore the top of Olympus Mons and the bottom of Valles Marineris; having only each other to rely on. As the book draws to an end Waterman makes one of the biggest discoveries in the System, and finds a clue of even a bigger one.
Moonrise (1996; The Moonbase Saga, v. 1) - Moonbase is an old lunar outpost, maintained by Masterson Corporation; it bleeds money, and most members of the Board disapprove of it. However, Paul Stavenger, old astronaut, new husband to Joanna (née Masterson) and CEO of the Masterson Corporation, has a dream of creating a sustainable colony on the Moon; but not everyone agrees with him, or his marriage.
Return to Mars (1999) Jamie Waterman returns to Mars after his historic first visit, but this time there are strings attached to his mission. The new expedition is funded by billionaire Dex Trumball and his father, who have their own agenda. Rather than pursuing scientific discovery, Dex and his father want to turn Mars into an attraction for space tourists. To add to the complications, Jamie and Dex are both vying for the affection of the same female member of the expedition.
Moonwar (1998; The Moonbase Saga, v. 2) - the fanatical group "New Morality", along with their sister organizations the "Holy Disciples" and "Sword of Islam" have gained global support and power; and are dead set against anything to do with nanotechnology, which they call the "Devil's work". So when the last nations on Earth ban the practice, Moonbase is all that is left of a technology that could potentially save the entire Earth; granting asylum for a few runaways. But when the UN starts to send troops over, Director Douglas Stavenger declares independence; and begins a war that will see no one dead or all of them.
Privateers (1985; immediately precedes Empire Builders, with most of the same cast of characters, but with an alternate history including a still-extant Soviet Union, because Bova wrote it before the U.S.S.R. collapsed. This book takes place between 2044 and 2048 (Jane is the 52nd president). As to whether Bova himself considers this book to be retconned from the series due to the discrepancy, he has never said, although the book is missing from the series list on his official website)
Empire Builders (1993) - Young industrialist Dan Randolph still seeks to exploit the mineral wealth of the asteroid belt and explore the Solar System, as he believes that there is a fortune to be made from space-based industry. However, his plans for the future hit a snag when one of his closest friends and employees makes a horrifying discovery; the greenhouse effect will be more sudden and catastrophic in nature than anyone expected. In a few decades, the climate will hit a 'cliff', after which the ecosystem will undergo massive, catastrophic changes which, including terrible coastal flooding. Dan thinks the only way to avert this is to move all industry into space, removing the polluting effects of manufacturing and power generation from the Earth. However, the powerful Global Economic Council has also become aware of this dark future. They have their own response planned, and do not intend to allow Randolph to get in the way.
The Precipice (2001; The Asteroid Wars, v. 1) - when Billionaire Martin Humphries comes to CEO of Astro Corp, Dan Randolph, and freely offers him a fusion space propulsion design, Dan is at the very least curious; but with his company near bankruptcy, the "bold astronaut" has no choice. Fusion rockets will allow Randolph to realize his dream of mining asteroids at a cost-effective level. However, Dan realizes that he may have gone too far this time. But Dan is uniquely motivated; the disastrous greenhouse cliff predicted years ago (see Empire Builders above) has hit. Dan, now more than ever, believes that man must harness the resources of space if humanity is to survive.
Farside (novel) (2013) - Farside, the side of the Moon that never faces Earth, is the ideal location for an astronomical observatory. It is also the setting for a tangled web of politics, personal ambition, love, jealousy, and murder. Telescopes on Earth have detected an Earth-sized planet circling a star some thirty light-years away. Now the race is on to get pictures of that distant world, photographs and spectra that will show whether or not the planet is truly like Earth, and if it bears life. Some people, however, would rather Farside observatory not get the images.
The Rock Rats (2002; The Asteroid Wars, v. 2) - Picks up right after The Precipice. Martin Humphries returns to complete his conquest of the Asteroid Belt, along with it riches of water and metal ores; but first, two rivals stand in his way. The first being Pancho Lane, new member on the Board of Astro Corp. The second being Lars Fuchs, an independent miner who has a dream of building a space habitat in orbit above Ceres. Each begins to raise the ante, and none are willing to back down.
Jupiter (2001) - Takes place at least 20 years after the events of The Rock Rats. Astrophysicist Grant Archer dreams of studying black holes and pulsars, hoping to unlock the secrets of the universe. But in a world where many people are divided between being religious fundamentalists and die hard secularists, Grant is an oddity; a believer who is also a scientist. This puts him in the uncomfortable position of being recruited by the 'New Morality' as a spy. They wish to send him to Jupiter station, where the International Astronautical Authority mines the fuel for fusion power. Grant has no desire to go to Jupiter, as there is no purpose for someone of his discipline at the station, but he is in no position to refuse. Making things even more difficult, Grant has no idea what, exactly, he is being sent there to find out in the first place.
Saturn (2003) - the space habitat Goddard is launched from Earth, on a two-year journey to Saturn; twice as far from the Sun as anyone has gone or lived before. The habitat is made up of ten thousand people; most of whom are exiles from Earth, thrown out by the New Morality, Holy Disciples or Sword of Islam. As the habitat goes further into deep space, some begin to plot and scheme; to create a new society in their eyes. However, most do not realize that they are all part of an experiment.
The Silent War (2004; The Asteroid Wars, v. 3) Picks up about ten years after The Rock Rats. The battle for the belt continues, as hostilities flare up once again between Astro and HSS, with Lars Fuchs still caught in the middle. Things become even more dangerous, however, as the powerful Yamagata Corporation seeks to manipulate Astro and Humphries into all-out war, with the intent of taking over the badly damaged winner and claiming the belt for themselves.
Titan (2006, John W. Campbell Memorial Award) Goddard has arrived in orbit around Saturn, and the task of exploring the moon Titan begins. At the same time, scientist Nadia Wunderly seeks to prove that there are lifeforms living in the rings of Saturn. On top of this, scheming amongst the population complicates matters even further.
The Aftermath (2007; The Asteroid Wars, v. 4) - The novel begins at the destruction of the original Chrysalis habitat at Ceres; but with the view from the family aboard the Syracuse. As the family's ship is attacked, Victor the father separates the command module from the rest of the ship to draw the attackers away; but leaves his family no way of getting home, as they drift on a five-year orbital journey. After life-altering changes, Dorn and Elverda travel the Asteroid Belt searching for the bodies of the dead who perished in the Asteroid Wars; but Martin Humphries is bent on destroying both of them. Kao Yuan is the captain of the spacecraft Viking, which is on the mission to kill Dorn and Elverda; however, Humphries' former lover, Tamara, is the real commander, and she begins to have plans of her own. Eventually, Fate brings all these people together at the right moments in order to restore Humanity, and bring justice.
Mars Life (2008) - Jamie Waterman is back as Director of the Mars Program; along with his wife Vijay, the beautiful Indian-Aussie, and Dex Trumball, the Director of the Board in charge of Mars financing. The death of his son bring Waterman and his wife back to Earth, and puts them both in a slump. Over the years, the New Morality has slowly been taking over the American government, and gaining power; the NM restricts and censors anything that is a threat to them, and hide behind religion. One of their biggest concerns is the Mars program, which is taking money away from projects that would benefit the dystopian-style Earth. As money is slowly cut off from Mars, Dex & Jamie rush to find a solution to keeps the exploration of Mars open; however both have different views. Waterman wants to preserve the Martian life and culture, while Dex is willing to open Mars up to wealthy tourists. The Navajo scientist and Vijay return to Mars in time of great discovering; a Martian village and relics have been found, as well as what might be a graveyard, holding remains of an ancient, intelligent Martian race. Jamie struggles to find the balance of things, as time and money begin to run out; and the answer could be found in his dreams.
Venus (2000) - Van Humphries is the younger of the two sons of Martin Humphries; a man who ultimately despises him, and regards him as a weakling. Van's older brother, Alex, was always there to protect him, until his death on the first crewed mission sent to touch down on Venus. Now three years later, Martin Humphries is offering a 10-billion dollar reward to anyone who can bring his elder son's body home from the surface of Venus. Van is bent on proving his father view of him wrong, while rescuing his beloved brother's body; and 10-billion dollars, which he desperately needs, as his father has cut off his "allowance". But as Van and his crew near Venus, Lars Fuchs comes racing out of the belt; determined to find Alex's body, and receive the reward from his nemesis M. Humphries. Unpredicted problems, and grand discoveries are made and prove disastrous, as the two crews are brought together.
Mercury (2005) - Industrialist and founder of Yamagata Corporation Saito Yamagata dreams of transforming the planet Mercury into a launching point for deep space missions. He has the knowledge, the funding, and the power to realize this dream, but an unexpected plot related to a disaster that occurred over a decade ago may derail his efforts. Further, evidence has been discovered that life may exist on a planet which was thought to be utterly uninhabitable to even the most elementary, and hardy, forms of life.
Leviathans of Jupiter (Feb 2011) - Grant Archer is now director of Jupiter Station, and his mind is consumed with his one driving ambition; twenty years ago, he descended into the seas of Jupiter and encountered the massive, city sized lifeforms known as the Leviathans. Now, Grant wishes to prove what he has long suspected; that the amazing creatures are intelligent. The IAA, however, has other plans.
The Return - The fourth and final book of the Voyagers saga bridges the Grand Tour with the Voyagers novels, as Keith Stoner, along with his wife and children, return to Earth to find it ruined by the greenhouse flooding and out of control religion. Stoner's efforts to save the Earth become intertwined with the life of Raoul Tavalera, as well as numerous other figures. (It is somewhat unclear when this novel occurs in relation to Leviathans of Jupiter, as Leviathans occurs twenty years after Jupiter, whereas the Return seemingly takes place no more than a few years after the events of Titan, which does not seem to take place more than a decade or less after Jupiter.)
Uranus (July 2020)
Neptune (August 2021) - The events of Uranus and Neptune appear to take place some time before New Earth but after The Return as the discovery of New Earth is announced as being a new discovery towards the end of Neptune and humans are not aware of interstellar life yet.
New Earth (July 2013) - The world is thrilled by the discovery of an Earthlike planet on which advanced imaging shows oceans of liquid water and a breathable, oxygen-rich atmosphere. A human exploration team is dispatched to explore the planet, now nicknamed New Earth, but those on the ship know their journey will take 80 years one way, meaning all friends and family will be deceased before they can return.
Death Wave (July 2014)
Apes and Angels (November 2016)
Survival (December 2017)
Earth (July 2019)
Tales of the Grand Tour (2004) (short story collection. This work contains stories that span much of the timeline of the Grand Tour)
Official Grand Tour Chronology:
Powersat (2005)
Privateers (1985)
Empire Builders (1993)
Mars (1992)
Moonrise (1996; The Moonbase Saga, v. 1)
Moonwar (1998; The Moonbase Saga, v. 2)
Return to Mars (1999)
The Precipice (2001; The Asteroid Wars, v. 1)
Jupiter (2001)
The Rock Rats (2002; The Asteroid Wars, v. 2)
The Silent War (2004; The Asteroid Wars, v. 3)
The Aftermath (2007; The Asteroid Wars, v. 4)
Saturn (2002)
Leviathans of Jupiter (Feb 2011)
Titan (2006, John W. Campbell Memorial Award)
Mercury (2005)
Mars Life (2008)
Venus (2000)
The Return (2009)
Farside (novel) (2013)
New Earth (2014)
Death Wave (2015; Star Quest Trilogy v. 1)
Apes and Angels (2016; Star Quest Trilogy v. 2)
Survival (2017; Star Quest Trilogy v. 3)
Earth (2019; Star Quest Trilogy v.4)
Uranus (2020; Outer Planets Trilogy v.1)
Neptune (2021; Outer Planets Trilogy v.2)
Prominent/recurring characters
Due to the overlapping and chronological connection of these books, certain characters appear several times throughout the Grand Tour, becoming main characters in books that are seemingly unrelated.
George Ambrose - appeared first as a "stowaway", living in the small temporary shelters on the Moon; it was in one such shelter that he met Dan Randolph, CEO and recent pirate and fugitive. Years later, he appeared at Dan's side as his bodyguard; until the CEO's death. Afterwards, George stayed permanently in the Belt, and soon became well known and respected throughout the region. Before long, he became Head of the Ceres government, guiding the small government through the Asteroid Wars, the Chrysalis Massacre, and eventually the construction of Chrysalis II.
Kris Cardenas - possibly the most frequently appearing character in all of the Grand Tour, she is a nanotechnologist, the best in the System. She started off very successful in her field, winning a Nobel; but when Zealots and fanatics begin calling a ban for the technology, she has no choice but to escape to the Moon. It was here that she perfected her research, and helped Selene become independent; programming nanobots to extract oxygen and helium-3 from the surface, and to construct Clipperships. Despite Selene's independence, Kris is forever banned from Earth (due to nanobots in her body that constantly heal and rejuvenate her), and can never see her husband and children again. For years this bitterness boiled, until she helped Martin Humphries design a batch of nanobot that would disable Randolph's ship, thus preventing him from helping the Earth that was in dire need of materials. Kris was eventually caught and convicted, and soon left the Earth-Moon system for the Asteroid Belt, where she never practiced nanotechnology. She would stay here for a few years, until the space habitat Goddard passed by; picking her up at Holly Lane's request, and taking her out to Saturn. From there she began to uptake nanotechnology again to help the new colony.
Malcom Eberly - Though he only appeared in Saturn and Titan, he played the leading role as a power-mad mastermind who brilliantly negotiated his way to the top of the government of Habitat Goddard.
Lars Fuchs - Champion of the Rock Rats, he was introduced as a nervous college student in The Precipice, where he met his wife Amanda. After the death of Dan Randolph, the newly weds became one of the first prospectors of the Belt, and eventually started a business to supply miners. The company is then driven out of business by Martin Humphries, as Fuchs reacts by hunting down and destroying the Billionaire's ships of ore, leading to the First Asteroid War. For decades Fuchs would play cat-and-mouse games out in the Belt with Humphries' hired assassins; until the 10-billion dollar rewards for the return of Alex Humphries body from Venus appeared. Bent on getting the reward, a sort of payment for all that M. Humphries has done to him. He dies shortly after succeeding his mission, due to the help of his long-lost son, he never knew he had.
Martin Humphries - the ultimate antagonist of the Solar System, he is a cold-hearted, utterly oppressive and dominant, multi-billionaire that destroys or takes over corporations in order to add more money to his massive hoard. He was behind the death of Dan Randolph, created an aerospace industry just to thwart Astro Corporation when it was run by Pancho Lane, stole Lars Fuchs' wife, Amanda Cunningham, and hoped that his "own" son would die in a self-righteous mission to Venus. Also known by several names including Humpy, Marty, 'The Humper' and 'The Hump'. He is somewhat famous in the Grand Tour universe for his massive underground palace on the moon, where he will often hold extravagant parties.
Priscilla "Pancho" Lane - Playing a large role in the entire Asteroid Series, she was aboard the first crewed ship to reach the Asteroid Belt, and acted as the guardian of her sister, Holly Lane, who became the main character of Saturn and Titan. Pancho herself was a large part of the novel Titan, and appeared several times throughout the Grand Tour, following The Precipice, where she first appeared.
Dan Randolph - protagonist in Powersat, Empire Builders, and The Precipice, creator of Astro Corp. He was arguably the ignition for the entire Grand Tour. A somewhat cantankerous but good-hearted industrialist and idealist who believes that the future of humanity can be assured by tapping the resources of the Solar System, particularly the mineral wealth of the asteroid belt.
Douglas "Doug" Stavenger - Founder and leader of Selene, a self-sufficient country on the Moon. He was injected with experimental, general-purpose, healing nanomachines after a massive overdose of radiation, and thus could not return to Earth for fear of assassination by "The New Morality". He appeared in Moonrise, was a prime protagonist in Moonwar and continued to have a say in many off-Earth affairs well into the Asteroid Series. Even after stepping down from his position in Selene and no longer holding any official position of authority, he still held considerable power and influence through the entire Solar System.
Raoul Tavalera - appearing in Jupiter, Saturn and Titan, he played several quiet, backstage roles, seemingly always finding himself caught in the worst situations. He takes on a more prominent role than usual in The Return.
Jane Thornton - Appeared in Powersat and Empire Builders, mentioned in other books, wife of Morgan Scanwell and love interest of Dan Randolph. She eventually becomes President of the United States. She is killed at the start of the Asteroid Wars series.
Jamie Waterman - An underdog Native American geologist who became the recognized leader of all things related to Mars, acting as the protagonist of the three "Mars" novels.
Recurring organizations
A number of groups and organizations appear multiple times in the series, particularly the large corporations that often serve as antagonists.
Corporations
Astro Corporation - A large aerospace company founded by Dan Randolph, which has developed space planes, and was involved in the development of fusion rockets along with assistance from Humphries Space Systems. Astro pioneers asteroid mining and the colonization of the asteroid belt. After the death of Randolph, Astro was given to astronaut Pancho Lane.
Humphries Space Systems - A large, powerful corporation owned by industrialist Martin Humphries. Often portrayed as ruthless and amoral, Humphries Space Systems will go to great lengths to take over other corporations. The primary rival to Astro Corporation and often at odds with the government of Selene. As the series progresses, HSS becomes, arguably, the most powerful entity in the Solar System.
Yamagata Corporation - A Japanese corporation founded by Saito Yamagata, and later headed by his son. The company is involved in a number of ventures, including asteroid mining and, indirectly, the attempt to develop Powersats in orbit of Mercury. The corporation was also connected to the destruction of Mance Bracknell's space elevator.
Government, political and economic organizations
Global Economic Council - A large global economic entity that serves as one of the antagonists in Empire Builders. The GEC is one of the first groups to become aware of the coming ecological crisis, and attempts to use it to gain control of the governments and economies of the Earth, which is largely successful. A line in the novel 'Silent War' refers to the GEC as Earth's world government in all but name.
International Astronautical Authority. - A global organization that regulates and manages efforts to explore and colonize space. They also seem to have considerable authority on the various resources sent from across the Solar System, including the fusion fuel from Jupiter and elsewhere.
International Consortium of Universities - A loose body that attempts to coordinate scholarly efforts among the worlds research universities. They will often send representatives to verify various claims made by scientists, such as the claim that life had been discovered on Mercury. Depicted as somewhat fractious and prone to infighting.
International Green Party - A large transnational social and political movement with considerable visibility, influence and power. The Greens seek to levy massive taxes against the global corporations and gain as much economic and political power as possible, hoping to stop the greenhouse effect from becoming worse, as well as addressing other environmental problems. They are often at odds with the global corporations, particularly Humphries Space Systems. They play a major role in Venus.
Selene - The Moon colony and its governing body, headed by Doug Stavenger. Selene is well known for its use of nanotechnology in various industrial and medical ventures, and is often in conflict with the governments of Earth and various corporations.
Religious movements
Flower Dragon - An Asian group that is analogous to the New Morality and Sword of Islam. They wield influence in Korea, Thailand, and China, as well as other Asian nations. They seem to have originated in Japan. Their exact belief system is unclear, though they appear to be Buddhistic in nature. They have followers in the asteroid belt and have apparently infiltrated even the highest levels of the New Morality. This group was recruited by Yamagata Corporation to carry out the sabotage of Mance Bracknell's space elevator.
Holy Disciples - A religious group in Europe which gained influence during the greenhouse floods. While given less attention in the novels than the New Morality, they played an indirect role in Saturn, as one of their agents was sent to undermine the efforts made in the Goddard habitat.
New Dao Movement - Another of the various religious movements active in the later 21st century. Based in Asia and presumably based primarily on Daoism, although they play no role in the novels other than being part of the backdrop.
New Morality - A fundamentalist religious group that exerts much influence in the United States. Although not a political group, they wield considerable power and attempt to send representatives and advisers to various other bodies and projects. While they often try to interfere with the operations of scientific projects, as well as other aspects of society, their legal authority seems to be somewhat limited. They are not, however, above resorting to illegal and unethical methods to achieve their goals.
Sword of Islam - A fundamentalist Muslim movement in the Middle East, similar to the New Morality. They are frequently mentioned, but rarely play any role in the novels.
References
External links
Science fiction novel series
Novels by Ben Bova
Novels set on Mars
Novels set on Mercury (planet)
Novels set on the Moon
Novels set on Jupiter
Novels set on Saturn
Novels set on Titan (moon)
Novels set on Venus
Hard science fiction
|
2798805
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%9C%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BD
|
Ектор Міліан
|
Ектор Міліан
Ектор «Король» Міліан Перес (14 травня 1968, Пінар-дель-Ріо) — кубинський борець греко-римського стилю, чемпіон, триразовий срібний та бронзовий призер чемпіонатів світу, дев'ятиразовий чемпіон та триразовий срібний призер Панамериканських чемпіонатів, чотириразовий чемпіон Панамериканських ігор, чемпіон Центральноамериканських і Карибських ігор, чотириразовий володар, дворазовий срібний та бронзовий призер Кубків світу, чемпіон Олімпійських ігор. Перший кубинський Олімпійський чемпіон з боротьби. У 2016 році включений до Всесвітньої Зали слави Міжнародної федерації об'єднаних стилів боротьби.
Життєпис
Боротьбою почав займатися з 1981 року. У 1986 році став чемпіоном світу серед юніорів. У 1988 році виграв Кубок світу з боротьби серед молоді.
Виступав за борцівський клуб «Cerro Pelado», Гавана. Тренер — Педро Валь — з 1995.
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Олімпіадах
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Панамериканських чемпіонатах
Виступи на Панамериканських іграх
Виступи на Кубках світу
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Примітки
Джерела
Посилання
Уродженці Пінар-дель-Ріо
Кубинські борці греко-римського стилю
Олімпійські чемпіони з греко-римської боротьби
Кубинські олімпійські чемпіони
Борці греко-римського стилю на літніх Олімпійських іграх 1992
Борці греко-римського стилю на літніх Олімпійських іграх 1996
Борці греко-римського стилю на літніх Олімпійських іграх 2000
Кубинські чемпіони світу
Чемпіони світу з греко-римської боротьби
Панамериканські чемпіони з греко-римської боротьби
Чемпіони Панамериканських ігор з греко-римської боротьби
Спортсмени Гавани
Призери Панамериканських ігор 1987 року
Призери Панамериканських ігор 1991 року
Призери Панамериканських ігор 1995 року
Призери Панамериканських ігор 1999 року
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1992
|
966953
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B0
|
Херсонська громадська бібліотека
|
Херсонська громадська бібліотека — перша громадська бібліотека Херсона, заснована 1872 р.
На початку 1871 року за ініціативою найінтелігентнішої частини населення на чолі з Г.М. Ге (братом відомого російського живописця) в Херсоні почало формуватися бібліотечне товариство з метою заснувати бібліотеку. Статут бібліотеки був затверджений Міністерством внутрішніх справ 21 січня 1872 року, а 26 березня 1872 року на загальних зборах засновників вибрали перший склад дирекції бібліотеки. Це була перша організація, що відкрилася на гроші та за ініціативою населення міста. Бібліотеці було надано у тимчасове користування приміщення Дворянського зібрання, та 18 червня 1872 року дирекція відкрила бібліотеку.
Зі збільшенням книжкового фонду стали відчутними тіснота й незручності приватних квартир для приміщення бібліотеки, і в 1882 році на загальних зборах було вирішено обзавестися власною будівлею. За 1883—1893 роки було зібрано 12 тисяч рублів пожертвувань окремих громадян та організацій, а Міська Дума на будівництво бібліотеки асигнувала 26 тисяч рублів.
У 1894 році міське управління, розглянувши клопотання дирекції бібліотеки про відведення на одній з міських площ місця для споруди будівлі бібліотеки і про надання грошової допомоги на споруду, ухвалило: надати в користування Херсонської бібліотеки на Старообрядницькій площі місце в 200 кв. саженів та відпустити на споруду будівлі одноразово 18 тисяч рублів. Будівництво тривало з серпня 1896 року до жовтня 1897 рік. Будівля була побудована за проектом одеських архітекторів Миколи Костянтиновича Толвінського (1857—1927) і Фелікса Вікентьевіча Гонсиоровського (1815—1894) в стилі неокласицизму. Фасади були вирішені в іонічному ордері, головний виділений чотирьохколонним портиком коринфського ордеру, а трикутний фронтон прикрашений тогочасним гербом міста Херсона (вул. Торгова, 24).
31 травня 1898 року в бібліотеці відбулося відкриття Губернської вченої архівної комісії та Губернського археологічного музею (засновник — Гошкевич В.І.), розміщеного в будівлі бібліотеки та прийнятого Губернською вченою архівною комісією у власне ведення.
На початку XX ст. бібліотека стала прихистком для членів революційних гуртків. Таємні зібрання проходили в "окремих кімнатах, в які не пускали сторонніх відвідувачів". У приміщенні бібліотеки також організовували свої зустрічі члени Херсонського товариства лікарів, заснованого у 1870 р.
Письменник Андрій Фірсов після перебування у Херсоні згадував:
У 1925 році бібліотека називалася: «Центральна радянська бібліотека». До 1941 року фонд бібліотеки становив 300200 томів та її послугами користувалися близько 10 тисяч читачів. За радянських часів бібліотеці було привласнено ім'я Горького.
На початку 1987 бібліотека переїхала в нову будівлю по вулиці Дніпропетровській та отримала назву Обласна універсальна бібліотека ім. Олеся Гончара. В старій будівлі зараз розміщується міський РАГС.
Посилання
Інформація на сайті «Моє місто — Херсон»
Бібліотеки Херсона
Споруди Херсона
Засновані в Україні 1872
Архітектура неокласицизму України
|
2436187
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%BD%20%D0%A0%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%85%D0%B5%D1%80
|
Армін Ронахер
|
Армін Ронахер (народився 10 травня 1989 року) — австрійський програміст, який працює над продуктами з відкритим кодом. Відомий як творець Pythonівського вебфреймворку Flask.
Він часто виступає на конференціях для розробників та веде популярний блог про розробку програмного забезпечення та вільне програмне забезпечення.
Програмування
Армін Ронахер розпочав працювати над відкритим програмним забезпеченням як фріланс-розробник порталу Німецької спільноти Ubuntu «ubuntuusers», завдяки чому пізніше став основоположним членом Німецької Асоціації Ubuntu у 2005.
Працюючи над «ubuntuusers», Ронахер наново відкрив мову програмування Python та написав кілька ранніх реалізацій WSGI, маючи на меті створити дошку оголошень на Python спільно з Ґеорґом Брандлом. Ця дошка отримала назву «Pocoo» і замінила phpBB на Python. Незважаючи на те, що дошка оголошень так ніколи і не отримала стабільної версії, під парасолькою проекту Pocoo з'явилося багато інших проектів: засіб підсвічування синтаксису Pygments, генератор документації Sphinx, рушій шаблонів Jinja та багато інших бібліотек для Python. Також він працював над функціональністю для Pythonівського модуля AST та Ordered Dict для Python. Закінчивши роботу над першоквітневим жартом, у якому його бібліотеки було зібрано у мікрофреймворк у вигляду одного файлу, він вирішив створити вебовий фреймворк Flask. Останній став одним з найбільш популярних фреймворків Python для веброзробки (після Django), а всі пов'язані бібліотеки було зібрано в рамках спільноти «Pallets».
Він також створив Lektor CMS, рушій шаблонів Twig, а також зробив значний внесок у велику кількість програм та бібліотек з відкритим кодом.
Він працював на Plurk, Fireteam (компанія, яка займалася ігровою інфраструктурою, придбана Splash Damage), а останнім часом над засобом сповіщення про помилки Sentry.
Армін Ронахер є частим доповідачем на конференціях, присвячених вільному ПЗ по цілому світу.
Досягнення
2003: 2-ге місце на 2003 Prix Ars Electronica у категорії u19 обчислення вільним стилем за «Be a Bee»
2012: Дійсний член Python Software Foundation
2014: Нагорода Community Service від Python Software Foundation за вклад у спільноту вільного ПЗ Python
2014: Миттєвий грант від Shuttleworth Foundation
Посилання
Посилання
Armin Ronacher's Thoughts and Writings — Блог Ронахера
Pallets Project
Lektor CMS
|
8674913
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shooting%20at%20the%201924%20Summer%20Olympics
|
Shooting at the 1924 Summer Olympics
|
Shooting at the 1924 Summer Olympics
At the 1924 Summer Olympics in Paris, ten events in shooting were contested. These would be the last Games in which team events were part of the Olympic shooting program. The competitions were held from 23 June 1924 to 9 July 1924 at the shooting ranges at Versailles, Reims, Camp de Châlons (Mourmelon), and Issy-les-Moulineaux.
Medal summary
Notes:
For the team free rifle the IOC medal database lists also Léon Johnson and André Parmentier as silver medalists for France; and L. H. Clermont and C. Dupre as bronze medalists for Haiti, but all these shooters never participated in this competition.
For the team running deer, single shots the IOC medal database lists also Hans Nordvik and Oluf Wesmann-Kjær as gold medalists for Norway; and Karl Richter and Karl-Gustaf Svensson as silver medalists for Sweden, but all these shooters never participated in this competition.
For the team running deer, double shots the IOC medal database lists also John Faunthorpe and John O'Leary as gold medalists for Great Britain; Hans Nordvik and Oluf Wesmann-Kjær as silver medalists for Norway; and Edward Benedicks and Karl-Gustaf Svensson as bronze medalists for Sweden, but all these shooters never participated in this competition.
For the team trap the IOC medal database lists all six team members as medalists. The shooters below the line were the weakest of their teams and their scores did not count for the team score.
Participating nations
A total of 258 sport shooters from 27 nations competed at the Paris Games:
Medal table
References
External links
1924 Summer Olympics events
1924
Olympics
Olympics
|
1372631
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%83
|
Накацу
|
Накацу — місто в Японії, у префектурі Ойта.
Економіка
У Накацу знаходиться виробничий майданчик Mitsubishi. На заводі випускаються автомобільні трансмісії і шестерні, відбувається фінішне виготовлення автомобілів і автобусів Mitsubishi Fuso, на які встановлюються двигуни.
Клімат
Клімат у місті помірно теплий. Середня температура повітря в Оіта є 16.2 °C. У рік випадає близько 1728 мм опадів, навіть у посушливий період йдуть частот дощі.
Відомі люди
Уродженці
Кавано Дзюндзі (* 1945) — японський футболіст.
Фуюмі Оно (* 1960) — японська письменниця.
Примітки
Джерела та література
Посилання
|
43340642
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Elbrus-8S
|
Elbrus-8S
|
Elbrus-8S
The Elbrus-8S is a Russian 28 nanometer 8-core microprocessor developed by Moscow Center of SPARC Technologies (MCST). The first prototypes were produced by the end of 2014 and serial production started in 2016. The Elbrus-8S is to be used in servers and workstations. The processor's architecture allows support of up to 32 processors on a single server motherboard.
In 2018 MCST announced plans to produce the Elbrus-8SV, an upgraded version of the 8C with doubled performance. The CPU can process 576 Gflops and has a frequency of 1.5 GHz, as well as DDR4 support instead of DDR3. Engineering samples were already completed in Q3 2017. Development was completed in 2019 and its fabrication started in 2020.
In 2021 the processor was offered to Sberbank, Russia's largest bank, for evaluation in light of a potential use for some of the company's hardware needs. The evaluation had a negative outcome, as the functional requirements were not met.
2023 benchmark demonstrated that the Elbrus-8SV performed moderately in gaming with games that were 10 years old but was incompatible with modern games tested.
Successor Elbrus-16C was announced in 2020 with declared start of manufacturing in October 2021 but hasn't entered the market as of 2023 yet.
Supported operating systems
The Elbrus-8S and -SV processors support binary compatibility with Intel x86 and x86-64 processors via runtime binary translation. The documentation suggests that the processors can run Windows XP and Windows 7. The processors can also run a Linux kernel based OS compiled for Elbrus.
Elbrus Elbrus-8S information
Elbrus Elbrus-8SV information
References
External links
Official MCST announcements
Data provided by MCST
Very long instruction word computing
VLIW microprocessors
|
35638616
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leonid%20Rumyantsev
|
Leonid Rumyantsev
|
Leonid Rumyantsev (23 February 1916 – 23 June 1985) was a Soviet footballer. He played for Spartak Moscow between 1935 and 1940. He was Champion of the USSR in 1936 (j), 1938, 1939, USSR Championship bronze medalist in 1936, 1940, and winner of the USSR Cup in 1938, 1939.
References
1916 births
1985 deaths
FC Spartak Moscow players
Soviet men's footballers
Soviet Top League players
Men's association football forwards
|
1825404
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%82%20%D0%91%D0%BE%D0%BD%D0%B4
|
Кіт Бонд
|
Кіт Бонд
Крістофер Семюел «Кіт» Бонд (Сент-Луїс, Міссурі) — американський політик, член Республіканської партії. Він був губернатором штату Міссурі з 1973 по 1977 і з 1981 по 1985, член Сенату США від Міссурі з 1987 по 2011.
У 1960 році закінчив Принстонський університет. Він отримав диплом юриста у 1963 році в Університеті Вірджинії.
Примітки
Посилання
Kit Bond at the Biographical Directory of the United States Congress
Випускники Принстонського університету
Губернатори Міссурі
Сенатори від штату Міссурі
Республіканці США
|
1027207
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F-%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8E
|
Пенсільванія-авеню
|
Пенсільванія-авеню — центральна вулиця столиці Сполучених Штатів Америки міста Вашингтон, яка з'єднує офіс президента США Білий дім і будинок Конгресу США — Капітолій. Межує із парковим, музейним та меморіальним комплексом Національна алея. Вважається «найголовнішою вулицею Америки», адже нею проходять паради і процесії, а також марші протесту. Крім того, є важливою транспортною артерією столиці та складовою Національної системи «хайвеїв».
Транспортна артерія
Загальна довжина вулиці — 9,3 км, але найголовнішим вважають її прямий відрізок завдовжки 1,9 км від Білого дому до Капітолію. Одна частина вулиці завдовжки 5,6 км простягається від південно-східного боку Капітолійського пагорбу по капітолійському кварталу, далі по мосту Джон Філіп Сауза через річку Анакостія. Продовження вулиці довжиною 23,3 км від межі Вашингтону йде далі через округ Принца Джорджа в штаті Меріленд й закінчується перехрестям з Ем-Ді-Роуд біля річки Патуксент. Протилежна частина вулиці продовжується на північний захід від Білого дому на 2,3 км до Ем-Стріт в Джорджтауні.
Історія вулиці
Заснована проєктувальником на ім'я П'єр Ленфан (Pierre (Peter) Charles L'Enfant) Пенсільванія-авеню є однією із найперших вулиць федерального міста. Вперше вона згадується у 1791 р. у листі Томаса Джефферсона. За однією з версій вулиця стала називатися Пенсільванія на знак вибачення за перенесення столиці з Філадельфії — найбільшого міста в штаті Пенсільванія. І президент Томас Джефферсон і президент Джордж Вашингтон розглядали цю вулицю, як важливий елемент нової столиці. Після вивчення плану забудови Ленфана Дж. Вашингтон висловив побажання, щоб вона називалася Гранд-авеню. В часи Джефферсона Гранд-авеню перетворилася із брудної та голої в покриту бруківкою і озеленену пірамідальними тополями.
Відрізок Пенсільванія-Авеню між Білим домом і Капітолієм вважається «церемоніальним серцем американської нації». Джордж Вашингтон називав його «найвеличнішим і найзручнішим». Колись між Білим домом і Капітолієм був прямий вид, але зведення будинку Казначейства США перекрило його, і історики вважають, що президент Ендрю Джексон зробив це невипадково. В часи його правління відносини між президентом і Конгресом були напруженими, тож Джексон не бажав бачити Капітолій із вікна свого службового кабінету й наказав звести між ними якусь державну споруду.
Інавгураційні процесії
Перша інавгураційна процесія пройшла по Пенсільванія-авеню під час переобрання Томаса Джефферсона на 2-й термін. І з того часу кожен президент США, за винятком 2-ї інавгурації Рональда Рейгана, влаштовував на ній інавгураційний парад. (Рейган відмовився від параду у 1985 р. через погані погодні умови в день інавгурації — мороз і штормовий вітер).
Похоронні процесії
По цій вулиці проходили похоронні процесії сімох із восьми Президентів, які померли під час своїх термінів на посаді — від Вільяма Генрі Гаррісона до Джеральда Форда. Франклін Рузвельт є єдиним главою держави, який помер на посаді, але його похоронна процесія не йшла цією вулицею. Серед колишніх Президентів похоронної процесії по Пенсільванія-авеню відзначилися Ліндон Джонсон і Джеральд Форд.
Військові паради
У 1865 р. через кілька тижнів після похоронної процесії Авраама Лінкольна по Пенсільванія-авеню пройшов парад потомацької армії (однієї з частин збройних сил північної Конфедерації, яка перемогла) в ознаменування закінчення громадянської війни.
Громадські акції
Пенсільванія-авеню — традиційне місце для парадів та маршів протесту простих американців. Наприклад, під час депресії у 1890-х Джейкоб Коксі (Jacob Coxey) організував із п'ятистами прихильниками марш цією вулицею, вимагаючи встановити федеральну допомогу по безробіттю. Так само напередодні інавгурації Вудро Вільсона в 1913 р. й пізніше у 1917 р. суфражистка Еліс Пол (Alice Paul) проводила тут марші протесту суфражисток, об'єднаних в «Національну жіночу партію», з вимогами надання жінкам виборчих прав. В липні 1932 р. армія ветеранів Першої світової війни і їхніх родичів (так звана Бонус Армія) маршували до Білого дому, щоб розгорнути пікет з вимогами виплати компенсацій. Один з останніх великих мітингів був у 2009 — марш на Вашингтон.
Пенсільванія-авеню також слугує місцем для різноманітних національних святкувань, включно з денними та нічними костюмованими парадами.
Посилання
Сторінка проєкту зі збереження Пенсільванія-авеню.
Сайт Національної служби парків США
Генрі Аллен, Ендрю Кутраро: Стаття «Два боки американського бульвару», журнал «Вашингтон Пост», 23 грудня 2007 р.
Сторінка Пенсільванія-авеню в проєкті «Американська пам'ять» в Бібліотеці Конгресу США.
Вашингтон (місто)
Архітектура Вашингтона
|
6874534
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Irmino
|
Irmino
|
Irmino
Іrmino is a city in Kadiivka urban hromada, Alchevsk Raion (district), Luhansk Oblast (region), Ukraine. Irmino is located 55 km west of Luhansk. It is part of the agglomeration Alchevsk-Kadiivka, in Donbas. It is located on the banks of the river Luhan. The population is , .
Since the War in Donbas began in 2014, Irmino has been under the control of the Luhansk People's Republic. Following the 2022 annexation referendums in Russian-occupied Ukraine, the Luhansk People's Republic became a federal subject of Russia.
History
Irmino was the first village of Petrovka/Petrivka founded in 1808 on the right bank of the Luhan by peasants from the Poltava region and renamed Irminka in 1898, or Irmino around 1910, after the coal mine named after Irma, daughter of the mine owner.
In 1936, the village achieved city status and took on the name Teplohirsk in 1977. On July 8, 2010 the town was renamed Irmino.
It was in Irmino, at the “Tsentralna-Irmino” mine, where Alexei Stakhanov had been working since 1927, that the legendary miner reportedly managed to extract of coal, i.e. 14 times the norm, on the night of August 30 to August 31, 1935. At the time, the village of Irmino depended on Kadiivka, and Stakhanov's registration would have been made at the Tsentralna-Irmino mine in Kadiivka.
Name
1808 — 1900 — Petrivka,
1900— 1962 — Irmino,
1977 — 2010 — Teplohirsk
Demographics
1923 - 2,794
1926 - 5,276
1939 - 15,327
1959 - 21,512
1979 - 19,090
1989 - 18,549
2001 - 13,053
2012 - 10,200
2013 - 10,044
2014 - 9,886
2015 - 9,764
2016 - 9,687
2021 - 9,343
Transport
Irmino is 116 km from Luhansk by rail and 75 km by road.
References
1808 establishments in Ukraine
Cities in Luhansk Oblast
Cities of district significance in Ukraine
Populated places established in 1808
Populated places established in the Russian Empire
Kadiivka urban hromada
|
1077269
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D0%A6%D0%B8%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%A8%D0%BE%D1%83
|
Магічне Циркове Шоу
|
Магічне Циркове Шоу — це конкурс циркового мистецтва серед дітей віком від 9 до 14 років, який щороку починаючи з 2010 року організовує Європейська Мовна Спілка (ЄМС) та національна телерадіокомпанія країни-організатора. Право брати участь у конкурсі мають країни, які є повноправними членами ЄМС. Право на трансляцію конкурсу мають країни-учасниці конкурсу в поточному році, та країни яким Європейська Мовна Спілка надасть право на трансляцію. Переможець не визначається оскільки "Магічне Циркове Шоу" не є конкурсом, це лише просто шоу і воно не транслюється в прямому ефірі. Перший конкурс "Магічного Циркового Шоу" відбувся 26 листопада 2010 року в Женеві (Швейцарія), і в ньому брали участь 6 країн.
Ідею зробити магічне циркове шоу де циркові номери виконують діти належить національній телерадіокомпанії Швейцарії RTS та Дамьєну Отте, який є виконавчим продюсером 7 Street Productions та директором дитячих програм RTS. Вони представили ідею проведення конкурсу на конгресі Eurovision TV, і Європейська Мовна Спілка відгукнулась на їх пропозицію.
Для нас це унікальний досвід, так як циркова програма вперше розроблена в рамках розважальних телепередач Євробачення. Цікаво та неймовірно бачити дітей з різних країн Європи, об'єднаних однією загальною пристрастю до цирку.....Це тільки початок, і ми сподіваємося що проєкт стане великою європейською традицією.
Перший конкурс
Перший конкурс "Магічне Циркове Шоу" відбувся 26 листопада 2010 року в Різдвяному Цирку, що розташований в швейцарському місті Женева. В ньому брали участь 6 країн: Швейцарія (організатор), Франція, Нідерланди, Бельгія, Португалія та Росія. В першому конкурсі могли взяти участь діти, яким на момент участі у конкурсі виповнилося від 6 до 15 років.
Докладнішу інформацію про перший конкурс дивись у статті Магічне Циркове Шоу 2010.
Правила конкурсу
Загальні правила
Країну-господаря конкурсу Європейська Мовна Спілка обирає на засіданні організаційної ради конкурсу. На засіданнях організаційної ради конкурсу, які проводяться до призначеної дати фіналу конкурсу, затверджуються головна арена, візуальний дизайн (логотип) та дизайн сцени конкурсу;
Брати участь у конкурсі має право країна. яка є повноправним (активним) членом Європейської Мовної Спілки;
Прийом заявок від країн на участь у конкурсі відбувається до дати, встановленої Європейською Мовною Спілкою (ЄМС);
Після офіційної подачі заявки на участь, країна-учасник конкурсу повинна провести відкритий або закритий національний відбір (Закритий Національний Відбір — національна телерадіокомпанія країни-учасниці сама призначає представника на конкурс; Відкритий Національний Відбір — представник країни на конкурсі обирається шляхом телеголосування). За результатами національного відбору країна може виставити на конкурс не більше чотирьох учасників;
Країна-учасник конкурсу повинна провести національний відбір до дати встановленої Європейською Мовною Спілкою (ЄМС);
Переможець конкурсу не визначається, оскільки "Магічне Циркове Шоу" не є конкурсом і воно не транслюється в прямому ефірі, а записується заздалегідь. Це відрізняє конкурс "Магічне Циркове Шоу" від інших конкурсів сім'ї "Євробачення".
Вимоги до учасників
Брати участь у конкурсі може учасник (представник), якому на момент участі у конкурсі виповнилося від 9 до 14 років;
Учасниками (представниками) конкурсу дозволяється виконання жонглерних, акробатичних, повітряно-гімнастичних та клоунських номерів.
Схема проведення конкурсу
Починаючи з січня та до березня Європейська Мовна Спілка приймає заявки від країн на участь у проєкті:
Потім відбуваються національні відбори в країнах, які подали заявки на участь;
Відібрані учасники запрошуються на запис щоу в країні та місті, які Європейська Мовна Спілка затвердила як господарів проєкту;
В кінці листопада або в грудні відбувається запис проєкту;
Після запису проєкту Європейська Мовна Спілка передає запис мовнику-учаснику або мовнику який купив права на показ проєкту, і потім телекомпанії що отримали права на ноказ від ЄМС показують шоу в дату та час які Європейська Мовна Спілка призначила для показу проєкту.
Історія конкурсу
Країни-учасниці
Місце проведення
Джерела
Офіційний сайт конкурсу
Див. також
Пісенний конкурс Євробачення
Дитячий пісенний конкурс Євробачення
Євробачення Юних Танцюристів
Посилання
Магічне Циркове Шоу
|
380583
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dazhbog
|
Dazhbog
|
Dazhbog, alternatively Daždźboh, Dazhboh, Dažbog, Dazhdbog, Dajbog, Daybog, Dabog, Dazibogu, or Dadźbóg, was one of the major gods of Slavic mythology, most likely a solar deity and possibly a cultural hero. He is one of several authentic Slavic gods, mentioned by a number of medieval manuscripts, and one of the few Slavic gods for which evidence of worship can be found in all Slavic tribes.
Dazhbog (or Dazhboh) is mentioned in the Primary Chronicle, a history of early Kievan Rus' as one of seven gods whose statues Prince Vladimir the Great erected in front of his palace in Kiev in 980, when he came to the throne. The name is also mentioned in the Hypatian Codex, as well as in the medieval Old East Slavic epic The Tale of Igor's Campaign .
Etymology
The Proto-Slavic reconstruction is *dadjьbogъ, and is composed of *dadjь, imperative of the verb *dati "to give", and the noun *bogъ "god". The original meaning of Dazhbog would thus, according to Dubenskij, Ognovskij and Niederle, be "giving god", "god-giver, "god-donor".
this word is an old compound, that is particularly interesting because it retains the old meaning of the Proto-Slavic *bogъ "earthly wealth/well-being; fortune", with a semantic shift to "dispenser of wealth/fortune" and finally "god". Due to the absence of convincing cognates in other Indo-European languages, Proto-Slavic *bogъ is often considered to be an Iranian borrowing, being related to Indo-Iranian Bhaga, or at least being semantically influenced by them; in both Slavic and Indo-Iranian cognate forms mean both "deity" and "wealth, share". Thus, translated literally, Dazhbog would be "giving god".
In other languages, Proto-Slavic: *Daďьbogъ; Church Slavic: Даждьбогъ; Old East Slavic: Дажьбогъ; , Дажбог, or Дабог; Bulgarian, Ukrainian and Дажбог, Дайбог, or Дабог; , Dażbóg, Dabóg; , Дажбог, Дайбог, or Дабог; Serbo-Croatian: Daždbog / Даждбог, Dažbog / Дажбог, Dajbog / Дајбог, or Dabog / Дабог.
Characteristics
The most interesting passage about Dazhbog comes from the Hypatian Codex, a 15th-century compilation of several much older documents from the Ipatiev Monastery in Russia. The complete passage, reconstructed from several manuscripts, translates as follows:
[Then] began his reign Feosta (Hephaestus), whom the Egyptians called Svarog ... during his rule, from the heavens fell the smith's prongs and weapons were forged for the first time; before that, [all] fought with clubs and stones. Feosta also commanded the women that they should have only a single husband ... and that is why Egyptians called him Svarog ... After him ruled his son; his name was the Sun, and they called him Dazhbog ... Sun tsar, son of Svarog. That is Dazhbog.
This is, in fact, a Slavic translation of an original Greek manuscript of Malalin from the 6th century. In the Greek text, the names of gods are Hephaestus and Helios. Apparently, the unknown Rus translator tried to re-tell the entire story (set in Egypt) by replacing the names of classical deities with those that were better known to his readers.
One can only hope that he indeed replaced the names of Greek gods with their fitting Slavic counterparts; however, at least one issue remains problematic: in all Slavic languages, the word for Sun, Suntse, is of neutral or feminine gender, never masculine (however, there is an Old East Slavic epic character "Vladimir Beautiful Sun" or "Vladimir Bright Sun" (ru) which has the same place as Arthur in English culture).
Also, in Baltic mythology, which is most akin to Slavic, Sun is a female deity, Saule, while the Moon is a male one. The same pattern can be observed in the folklore of many Slavic nations, where the Sun is most often identified with mother or a bride, and Moon with father or husband, their children being the stars. Where exactly this leaves Dazhbog as a possible male solar deity of Slavic pantheon remains questionable.
Furthermore, this passage has raised quite a few theories about family relations between Slavic gods. If we assume that indeed Svarog was believed to be Dazhbog's father, the question arises of his relation with Svarozhits, another deity who is mentioned as a god of fire and war in several other medieval documents describing the pagan beliefs of Slavs. Svarozhits is simply a diminutive of Svarog's name, i.e., "little Svarog", which implicates he was considered a child of Svarog. Vyacheslav Ivanov and Vladimir Toporov proposed a reconstruction of this mythical genealogy that Svarog, a deity of fire and forge similar to the Greek Hephaestus, had two sons; Dazhbog, who represented the fire in the sky (i.e., the Sun), and Svarozhits, who symbolised the flame on earth, in the forge.
Henryk Łowmiański, however, theorised that Svarog was a Slavic sky god and personification of daylight sky itself, possibly a continuation of Proto-Indo-European *Dyēus Ph2ter, while Svarozhits and solar Dazhbog were the same deity, though, he concluded, two other aspects of Svarozhits also existed: fiery Svarozhits, as in the Sun (mentioned in Old East Slavic medieval manuscripts), and lunar Svarozhits, associated with the Moon. Franjo Ledic, on the other hand, assumed that Svarog and Dazhbog are the same god.
Many mythologists also believe Dazhbog to be identical with another East Slavic deity with possible solar attributes, Khors. Osip Maximovich Bodjanskij based this theory on the following passage from Primary Chronicle:
And Vladimir began his reign in Kiev alone and erected idols on the hill outside his palace with porch: Perun of wood with a head of silver and moustache of gold and Khors Dazhbog and Stribog and Simargl and Mokosh.
Note that the names Khors and Dazhbog are the only two not clearly separated by the word "and" in the text. This could be an indication of a compound deity, Khors Dazhbog. On this basis, Toporov assumed that Khors could be an Iranian (possibly Sarmatian or Scythian) name for this god, and Dazhbog a Slavic one. Boris Rybakov compared Khors and Dazhbog to Helios and Apollo, respectively, concluding that both of them were solar gods, but while Hors represented the Sun itself, Dazhbog, as deus dator, rather symbolised the life-giving power of the Sun. That Khors was indeed a solar deity was deduced from the following passage in the Tale of Igor's Campaign:
Vseslav the prince judged men; as prince, he ruled towns; but at night he prowled in the guise of a wolf. From Kiev, prowling, he reached, before the cocks crew, Tmutorokan. The path of great Khors, as a wolf, prowling, he crossed.
In other words, prince Vseslav reached Tmutorokan before dawn, thus crossing the path of Khors, the Sun. In the mythical view of the world, the Sun has to pass through the underworld during the night to reach the eastern horizon by the dawn. This, and the fact that prince Vseslav is transformed into a wolf during the night, while "crossing the path of Khors", draws a parallel with the Serbian Dabog, who, as stated already, was believed to be a lame "wolf shepherd" who rules over the underworld.
Of particular interest is the fact that Serbian folk accounts describe him as being lame; lameness was a standing attribute of Greek Hephaestus, whom, as we have seen, the Hypatian Codex compared with Slavic smith-god Svarog, father of Dazhbog. (In fact, most of Indo-European smith-gods were lame; the reason for this was most likely arsenicosis, low levels of arsenic poisoning, resulting in lameness and skin cancers. Arsenic was added to bronze to harden it, and most smiths of the Bronze Age would have suffered from chronic workplace poisoning.)
Serbian Dabog, being lord of the underworld, was also associated with precious metals, and sometimes was said to have a silver beard. Veselin Čajkanović concluded that the chthonic character of Dabog in Serbian folklore fits very nicely with the solar Dazhbog mentioned in Old East Slavic sources, pointing out that in numerous mythologies, solar deities tend to have double aspects, one benevolent, associated with the Sun during the day, and the other malevolent, associated with night, when the Sun is trapped in the underworld.
In his studies of Serbian folklore, Čajkanović also concluded that many more benevolent aspects of Dazhbog were passed on to popular saints in folk Christianity, in particularly onto St. Sava, Serbian national saint, who, although undoubtedly was a real historical person, in folk tales often appears in the role of culture hero. The fact that in the Tale of Igor's Campaign, the Rus and their princes are being referred to as "Dazhbog's grandchildren", indicates that Dazhbog was considered as an ancestral deity, a common role of a culture hero archetype in mythologies.
Dazhbog is considered to be the husband of Zhiva, whose mother is Lada, the goddess of conjugal love.
In modern culture
A sculpture of the god was erected in Hola Prystan, Ukraine early in 2001. Some days later, it was broken up due to the objections by the church.
On April 10, 2016, a Dazhdbog idol was installed by the Slavic pagans in a particularly revered place in the city of Astrakhan, Russia. On April 12, 2016, information about the desecration of idols and destruction all the adjacent territories had become known.
See also
Svarog
Hephaestus
Culture hero
Heimdall
List of solar deities
References
Further reading
Oleg Vladislavovich Kutarev. 2021. “Dazhbog: The Ancient Slavic Pagan Deity of the Shining Sky”. In: Studia Mythologica Slavica 24 (October). Ljubljana, Slovenija. https://doi.org/10.3986/SMS20212411.
Slavic gods
Solar gods
Supernatural beings identified with Christian saints
|
113488
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Сакович
|
Сакович — прізвище
Сакович Адам Матвій (1662) — шляхтич гербу Корвін, смоленський воєвода, зять мінського каштелянв Петра Тишкевича
Сакович Андрій (1465) — литовський шляхтич гербу Помян, староста троцький, намісник смоленський, Троцький воєвода
Сакович Богдан (1491) — литовський шляхтич гербу Помян, маршалок господарський і земський литовський, намісник полоцький, Троцький воєвода; староста браславський і мядельський.
Сакович Володимир Олегович (1997—2022) — старший сержант Національної гвардії України, відзначився у ході російського вторгнення в Україну.
Сакович Ірина Валер'янівна (1926) — митець-декоратор і мистецтвознавець.
Сакович Касіян (1578—1647) — шляхтич руський, церковний діяч і письменник-полеміст, ректор Київської братської школи з 1620 року.
Сакович-Костецька Йоана (1984) — колишня польська тенісистка.
Сакович Христофор (1833—1897) — релігійний діяч.
Примітки
Саковичі
|
2289114
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BB%D1%83%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5%D0%BD
|
Флутершен
|
Флутершен — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Альтенкірхен. Складова частина об'єднання громад Альтенкірхен.
Площа — 3,36 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
739697
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tractor%20Supply%20Company
|
Tractor Supply Company
|
Tractor Supply Company (also known as TSCO or TSC), founded in 1938, is an American retail chain of stores that sells products for home improvement, agriculture, lawn and garden maintenance, livestock, equine and pet care for recreational farmers and ranchers, pet owners, and landowners. The company has 2,000 stores and is headquartered in Brentwood, Tennessee. It is publicly traded on the NASDAQ under the ticker symbol TSCO and is a Fortune 500 company.
History
1938–1998
Charles Schmidt founded Tractor Supply Company in Chicago in 1938 as a mail-order catalog that sold tractor parts to working farms. The first retail store was founded in 1939 in Minot, North Dakota. From 1941 to 1946, the company opened stores in Nebraska, Minnesota and Iowa.
On January 14, 1959, Tractor Supply became publicly traded on the Over-The-Counter Market and reached $10 million in sales. The company was later traded on the New York Stock Exchange.
In 1967, TSC opened its first international stores in Canada. Two years later, Schmidt sold his controlling interest in the company to National Industries. This and other factors, such as changing executive leadership and adding inventory that strayed from its traditional categories, led to a few years of losses for the company. In 1979, the company moved to Nashville, Tennessee. In 1982, Tractor Supply put ownership of the company back in the hands of executives and returned to their farm-store niche, resulting in a break-even year. The company was incorporated in Delaware that year.
On February 17, 1994, the company went public on the NASDAQ under the ticker symbol TSCO.
1998–2003
Over time, Tractor Supply expanded to also serve hobbyist farmers, such as families living in the suburbs with an interest in gardening and livestock. In 2002, the company earned $1.21 billion.
2004–2019
Just two years later, in 2004, the company reported revenues of more than $1.7 billion and Fortune magazine named Tractor Supply to its list of the 100 fastest growing businesses. That year, Tractor Supply moved its headquarters to Brentwood, Tennessee. Jim Wright served as the CEO from 2004 to 2013. He was replaced by Gregory Sandfort.
In 2014, Tractor Supply made it on the Fortune 500 list. On March 31, 2018, the company opened its 1700th store. On September 4, 2018, the company celebrated its 80th anniversary by ringing the closing bell at the NASDAQ Stock Exchange in New York.
2020–present
TSC's 1,900th store opened in September 2020. By December, the company had 1,923 stores in 49 states. By October 2021, there were 1,967 stores in 49 states. Hal Lawton became CEO in 2020. That year, the company received a Great Place to Work certification.
During the COVID-19 pandemic, Tractor Supply was deemed an essential business and remained open. The company saw revenue grow 27 percent as more people turned to gardening and pet and livestock ownership. That year, it also established the Tractor Supply Company Foundation.
In 2021, Tractor Supply reached #291 on the Fortune 500 list and had over 20 million members in its loyalty program, Neighbor's Club. TSC is the largest retail ranch and farm store operator in the U.S.
On Oct 11, 2022, Tractor Supply received clearance from the FTC to close on its acquisition of Orscheln Farm & Home. In order to mitigate federal anti-trust concerns, Tractor Supply sold 73 Orscheln stores and the Orscheln distribution center in Moberly, Missouri, to Bomgaars, and 12 stores were sold to Missouri-based farm store chain Buchheit.
Products
Tractor Supply carries between 15,500 and 20,000 products in store, including work and recreational clothing, lawn and garden tools, home goods, fencing, truck beds, chicken coops, pet food, and feed for farm animals. Around 15 percent of in-store products are unique to the store's region. Online, the company offers thirteen product categories and sells between 125,000 and 150,000 products.
In 2020, the livestock and pet products category accounted for 47 percent of the company's sales. Two categories tied for second-highest sales with 21 percent each: hardware, tools, truck and towing products; and seasonal products such as lawn and garden equipment, gifts, and toys. They were followed by clothing and footwear with 7 percent and agricultural products with 4 percent of sales. Tractor Supply's exclusive brands represented 29 percent of their total sales in 2021.
Exclusive brands
Tractor Supply's exclusive brands include:
4health
Red Shed
CountyLine
Retriever
Ridgecut
Blue Mountain
American Farm Works
Barn Star
Bit & Bridle
C.E. Schmidt Workwear
Red Stone
Producer's Pride
Job Smart
Paws & Claws
Traveller
Treeline
Pet Vet Clinic
Tractor Supply Co Rx
Operation
Marketing
Tractor Supply's mission statement is: "To work hard, have fun and make money by providing legendary service and great products at everyday low prices." In the mid-2000s, Tractor Supply conducted advertising campaigns featuring the slogan "The Stuff You Need Out Here." The company's tagline later became “For Life Out Here.”
From 1998 to 2002, George Strait was the spokesman for Tractor Supply.
In 2020, Tractor Supply was a sponsor of the NBA. In 2021, the company became a corporate sponsor of PBR.
Distribution centers
Tractor Supply has ten distribution centers:
Waverly, Nebraska
Pendleton, Indiana
Casa Grande, Arizona
Waco, Texas
Franklin, Kentucky
Frankfort, New York
Hagerstown, Maryland
Macon, Georgia
Navarre, Ohio
Maumelle, Arkansas
Corporate affairs
Philanthropy
The company has been a sponsor for 4-H since 2010. In the fall of 2021, Tractor Supply raised $1.3 million for 4-H members through their Paper Clover campaign. In 2016, the company started its Grants for Growing program to raise money for FFA students. In 2021, the company raised $790,269.
In 2019, Tractor Supply started working with the MuttNation Foundation, a nonprofit founded by Miranda Lambert that helps shelter pets. The foundation is supported by proceeds from MuttNation's line of pet products sold by Tractor Supply.
In 2020, Tractor Supply joined Land O'Lakes, Microsoft and others in the American Connection Project to support rural broadband access.
Environmental initiatives
In 2017, all TSC stores were outfitted with LED lighting. In 2021, the company was named to Investor Business Daily's 100 Best ESG Companies. In December 2021, the company joined the U.S. Environmental Protection Agency’s Green Power Partnership. TSC has committed to net zero carbon emissions by 2040.
Acquisitions and subsidiaries
In 2002, Tractor Supply was part of a group (also including four liquidation firms) that purchased some of the leases of the bankrupt Quality Stores, Inc., a Michigan-based company. The company operated over 300 stores in 30 states under the names CT Farm & Country; Country General; Quality Farm & Fleet; County Post; Central Farm and Fleet, and FISCO. In September 2016, Tractor Supply acquired Petsense, LLC, a small-box specialty retailer of pet supplies primarily located in small and mid-size communities. In February 2021, the company announced that it would acquire Orscheln Farm & Home for $297 million.
Tractor Supply also owns Del's Feed & Farm Supply, a former farm retail chain in the Pacific Northwest and Hawaii, with all but two Del's stores having been converted into Tractor Supply stores.
Maternity litigation
A lawsuit filed against the company by former employee Melissa Douglas claims the company violated the Americans with Disabilities Act when it refused to offer her modified work duties while she was pregnant.
TSC Stores L.P. (Canada)
In November 1966, TSC opened its first Canadian location in London, Ontario. The Canadian stores have not been affiliated with the U.S. operation of TSC since 1987, when the American parent company sold these locations to Toronto-based Birch Hill Equity Partners. In July 2016, Peavey Mart acquired a controlling stake in TSC, and later acquired the company outright. The company subsequently converted TSC's Canadian stores to the Peavey Mart banner.
References
Further reading
External links
Farm and ranch supply stores of the United States
Retail companies established in 1938
Companies based in Tennessee
Williamson County, Tennessee
Home improvement retailers of the United States
Companies listed on the Nasdaq
1938 establishments in North Dakota
1994 initial public offerings
Agriculture companies established in 1938
American companies established in 1938
Hardware stores of the United States
Agricultural supply stores
Pet stores
|
1974284
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B3%D1%81%D1%82%D0%B3%D0%B0%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%BD
|
Ягстгаузен
|
Ягстгаузен — громада в Німеччині, знаходиться в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядковується адміністративному округу Штутгарт. Входить до складу району Гайльбронн.
Площа — 17,67 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Баден-Вюртембергу
|
4447132
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA%2C%20%D1%8F%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D1%89%D1%83%D1%94%20%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2%3A%20%D0%9D%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%96%D0%BD%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D1%97%D0%B7%D0%B4
|
Клинок, який знищує демонів: Нескінченний поїзд
|
Клинок, який знищує демонів: Нескінченний поїзд
{{Картка фільму
| вид =
| українська назва = Клинок, який знищує демонів: Нескінченний поїзд
| оригінальна назва = <small>| зображення = Kimetsu no Yaiba, volume 1.jpg
| зображення розмір =
| підпис = Обкладинка з японської манґи — Кімецу но Яіба, зображені Танджіро та Недзуко Камадо.
| жанр = темне фентезі,бойовик,фантастика жахів,пригода
| режисер = Харуо Сотодзакі
| продюсер = Хікару Кондо,Акіфумі Фуджіо,Масанорі Міяке,Юма Такахаші
| сценарист = Койохару Ґотоґе
| на основі =
| актори =
| актори озвучення = Натсукі Ханае, Акарі Кіто, Сімоно Хіро, Йосіцуґу Мацуока, Сатоши Хіно, Дайсуке Хіракава, Акіра Ішіда, Тойоґуті Меґумі, Рікія Кояма, Джунья Енокі, Сін'ітіро Мікі,Хоко Кувашіма, Йо Тайчі, Кономі Кохара, Каеде Хондо, Аой Коґа, Саорі Хаямі, Томокадзу Суґіта, Конісі Кацуюкі, Томокадзу Секі, Кен'іїті Судзумура, Сакурай Такахіро, Тошіюкі Морікава, Ріна Сато
| композитор = Юкі Каджіюра,Го Шііна
| музика = Юкі Каджіюра,Го Шііна
| оператор = Юіті Терао
| художник = Акіра Мацусіма,Кодзі Ето,Юрі Кабасава,Масару Янака
| костюмер =
| монтаж = Манабу Каміно
| оповідач =
| кінокомпанія =
| дистриб'ютор = Toho,Aniplex
| тривалість = 117 хв.
| мова = японська
| озвучення українською =
| країна =
| рік = 2020
| дата виходу = 16 жовтня
| кошторис = $15 млн.
| касові збори = $503 млн.
| imdb_id =
| рейтинг =
| сайт =
| попередній =
| наступний =
}}Клинок, який знищує демонів: Нескінченний потяг або Винищувач демонів: Потяг «Нескінченний» — японський анімаційний фільм в жанрі — темного фентезі, бойовика, жаху, пригод. Заснований на серії шьонен манґи — Кімецу но Яіба — Койохару Ґотоґе.
Фільм, що є прямим продовженням першого сезону аніме-серіалу — Клинок, який знищує демонів, був знятий режисером Харуо Сотодзакі і написаний співробітниками Ufotable. Спільно з Aniplex і Shueisha.
Фільм був випущений під час пандемії COVID-19, прем'єра відбулася 16 жовтня 2020 року в Японії і в кінці 2020 — середині 2021 року на міжнародному рівні. У світовому прокаті фільм зібрав понад $503 млн. дол. США, ставши найкасовішим фільмом 2020 року, вперше фільм неголлівудського виробництва очолив річний бокс-офіс. Фільм встановив ряд касових рекордів, в тому числі став найкасовішим аніме і японським фільмом всіх часів.
Другий сезон аніме-серіалу почав транслюватися в Японії 10 жовтня 2021 року. Перша серія сезону, «Арка потяга Муген», являє собою розширену і перероблену версію фільму.
Інші назви
Клинок, який знищує демонів: Арка Нескінченного потяга —
Клинок, що розтинає демонів: Нескінченний потяг —
Винищувач демонів: Поїзд «Нескінченний» —
Сюжет
Танджіро, Недзуко, Зеніцу і Іноске сідають в потяг, щоб допомогти Кйоджуро Ренґоку в його місії з пошуку демона, який вбив багатьох винищувачів демонів. Незабаром після посадки всі вони виявляються зачаровані і занурюються в глибокий сон. Енму, один з членів — «Дванадцяти демонічних місяців», доручає чотирьом пасажирам, які страждають від сильного безсоння, увійти в сон винищувачів демонів і знищити їх духовні ядра, щоб вони не змогли прокинутися знову. В обмін Енму подарує їм спокійний сон.
Під час сну Танджіро і його товариші бачать щасливі сни. Танджіро усвідомлює, що бачить сон, і намагається прокинутися, але йому це вдається після того, як бачення батька велить йому вбити себе уві сні. У той же час Недзуко використовує свою силу, щоб розірвати зв'язок зловмисників з винищувачами, і пробуджує пасажирів. У страху перед Енму вони нападають на Танджіро, який вирубує їх.
Поки Недзуко будить інших, Танджіро стикається з Енму і в ході зав'язливої битви обезголовлює його. Однак Енму не вмирає, а виявляє, що злився з поїздом. Кйоджуро доручає Іноске і Танджіро шукати шию Енму, у той час як він, Недзуко і Зеніцу залишаються позаду, щоб захистити інших пасажирів. Танджіро і Іноске знаходять шию Енму в машинному відділенні. Танджіро отримує удар ножем від пасажира, але йому все ж вдається перерізати шию, убивши Енму і зупинивши поїзд.
Однак незабаром з'являється Аказа і нападає на винищувачів. Кйоджуро бореться з ним поодинці і отримує смертельне поранення, хоча він змушений бігти, коли починає підніматися сонце. В останній спробі зупинити його, Танджіро кидає свій меч в голову, який пронизує груди демона, але йому все ж вдається піти з мечем в грудях. Танджіро гнівно називає його боягузом за те, що той втік, і оголошує Кйоджуро переможцем поєдинку. Кйоджуро закликає Тандзжро та його друзів продовжувати свій шлях і вмирає. Мечникам Хашіра повідомляють про його смерть, а Танджіро і інші оплакують його.
Персонажі
Танджіро Камадо — головний герой, що став винищувачем демонів, щоб знайти відповідального за вбивство його сім'ї і перетворення його сестри в демона. Танджіро виріс в горах разом зі своїми батьками, братами і сестрами, будучи старшою дитиною в сім'ї Камадо. Його батько Танджура помер від хвороби, коли Танджіро був ще дитиною, і в підсумку Танджіро взяв на себе роль годувальника. Він дуже любив свою сім'ю і піклувався про неї, як тільки міг. Одного разу один з братів Танджіро випадково штовхнув гарячий чайник, і, захистивши дитину, Танджіро отримав свій шрам на лобі.
Сейю: Натсукі Ханае
Недзуко Камадо — молодша сестра Танджіро. Вона була перетворена на демона Музоном Кібуцуджі. Будучи ще людиною, Недзуко була дуже доброю, турботливою старшою сестрою, яка перш за все думала про інших.
Сейю: Акарі Кіто
Зеніцу Аґацума — винищувач демонів і один з головних героїв, які подорожують з Танджіро Камадо. Зеніцу боягузливий і вважає, що, зважаючи на небезпечну роботу мисливця на демонів, жити йому залишилося недовго, через що він часто пристає до зустрічних дівчат, просячи їх вийти за нього заміж. У Зеніцу низька самооцінка, що заважає йому виправдати очікування інших людей і свої власні — відчувши труднощі або небезпеку, він тікає, ховається або просто плаче. Часто це змушує його втратити віру в свої здібності і, навіть коли це очевидно, Зеніцу заперечує, що він здобув перемогу своїми силами. Він думає, що його покликання — жити скромним життям, а не вбивати демонів.
Сейю: Сімоно Хіро
Іноске Хашібара — мисливець на демонів, який подорожує в компанії Танджіро Камадо. Іноске неймовірно запальний і необачний, тому він часто влазить в бійку з більш сильним противником, не замислюючись про наслідки. Він любить змагатися і часто намагається спровокувати своїх товаришів — Танджіро і Зеніцу — на поєдинок. Іноске виріс один в горах, і через це йому складно спілкуватися з іншими людьми, він не вміє читати і писати.
Сейю: Йосіцуґу Мацуока
Кйоджуро Ренґоку — мисливець на демонів, Стовп полум'я, що складався в організації Винищувачів Демонів. Центральний персонаж Арки Демонічного поїзда. Кеджуро — добра і чесна людина. Він дуже ексцентричний, схильний не стримувати свої емоції. Разом з тим Кйоджуро володіє непохитним оптимізмом і колосальною силою духу, прищепленої йому його матір'ю в молодому віці, що допомагає йому не тільки знаходити в собі сили в складних ситуаціях, але і підтримувати оточуючих.
Сейю: Сатоши Хіно
Енму — був членом «Дванадцяти демонічних місяців», займаючи посаду Першого Нижчого Місяця. Енму показаний як особистість мрійлива і дещо дивна, на початку проявляючи на тлі загальної паніки безтурботність і часто зберігаючи спокій, проте пізніше оголюючи жорстокість і садизм, виражений в першу чергу в збоченому захопленні чужими стражданнями. Він проявляє особливе ставлення до Музану, внаслідок чого і залишається живий.
Сейю: Дайсуке Хіракава
Аказа — демон дванадцяти місяців, що займає позицію третьої вищої місяця. Коли він був людиною, його звали Хакуджі. Аказа — сильний, впертий і імпульсивний демон, який любить воювати, особливо полює на сильних демонів або Стовпів. Він дивиться зверхньо на будь-якого, кого вважає слабким, але проявляє щиру повагу до сильних, незалежно від раси, особистостям. Він також легко злиться і дратується, особливо через примхи Доуми і слабких людей. Незважаючи на свою пристрасть до боїв і впертість, Аказа знає, коли піти у відставку.
Сейю: Акіра Ішіда
Рука Ренґоку — мати Кйоджуро і Сенджуро Ренґоку. Рука була дуже розумною дівчиною, вона навчила багатьом потрібним речам свого сина, через що стала для Кйоджуро найбільш шанованою людиною, оскільки він навіть звертається до неї на «Ви» і на «Матінка». Він вдячний їй, що саме вона дала йому життя.
Сейю: Тойоґуті Меґумі
Сінджуро Ренґоку — батько Кйоджуро Ренґоку і Сенджуро Ренґоку і чоловік Руки Ренґоку. Сінджуро — дуже запальна людина, особливо коли мова заходить про Винищувачів Демонів і його сина Кйоджуро, при згадці про той чи інший з них він приходить в лють. Він здається жорстоким, грубо ображаючи недавно померлого Кйоджуро і збиваючи Сенджуро на землю під час його бою з Танджіро.
Сейю: Рікія Кояма
Сенджуро Ренґоку — молодший брат Кйоджуро Ренґоку. Сенджуро дуже неконфліктний хлопчик і йому подобається допомагати оточуючим. Також, варто відзначити, що він працьовитий, оскільки веде активну роботу по дому, замість його матері.
Сейю: Джунья Енокі
Танджуро Камадо — чоловік Кіе Камадо, а також батько Танджіро, Недзуко, Такео, Ханако, Шіґеру і Рокути Камадо. Він тихий, розважливий, добрий і шанований чоловік. Він суворий і спокійний з усіма членами своєї сім'ї і навіть коли «читав» синові лекцію про життя. Він намагається бути доброю, гідною людиною і випромінювати таку ж ауру і за словами його сина, Танджуро не хотів виділятися і показувати свій істинний потенціал, але якщо його сім'я буде в небезпеці, то він не роздумуючи розкриє свою другу, жахливу половину при всіх.
Сейю: Сін'ітіро Мікі
Кіе Камадо — мати Танджіро. Була вбита Музаном Кібуцуджі. Кіе є дуже теплою і люблячою особистістю. З моменту втрати чоловіка і батька шістьох дітей, вона щосили намагається підтримувати добре ставлення до своїх дітей. Вона щосили прагне захищати дітей, але також намагається вчити їх незалежності. Кіе також демонструє позитивний і підбадьорливий настрій, особливо під час її появи в підсвідомості Недзуко Камадо, спонукаючи її прокидатися і допомагати своєму братові битися і закликаючи її робити все можливе.
Сейю: Хоко Кувашіма
Такео Камадо — другий старший брат родини Камадо. Він був убитий Музаном Кібуцуджі. Судячи з першого епізоду аніме, Такео дуже хоче бути схожим на свого старшого брата, Танджіро, так як він дуже пишається і любить останнього.
Сейю: Йо Тайчі
Ханако Камадо — молодша сестра Танджіро Камадо. Вона була вбита Музаном Кібуцуджі. Ханако дуже любила свого брата і всякими способами намагалася зробити так, щоб він звернув на неї увагу.
Сейю: Кономі Кохара
Шіґеру Камадо — молодший брат Тенджіро Камадо. Був убитий Музаном Кібуцуджі. Шіґеру дуже любить свого брата Танджіро, він готовий слідувати за ним, куди б він не пішов і робити все, що він захоче. Як його брати і сестри, він засмутився, коли Танджіро і його мати сказали що він не може піти з ним в місто.
Сейю: Каеде Хондо
Рокута Камадо — наймолодший брат Танджіро. Був убитий Музаном Кібуцуджі. У Рокути чорне волосся у вигляді зрізаної чашки. Також він є наймолодшим членом сім'ї.
Сейю: Аой Коґа
Шінобу Кочо — мисливець на демонів. Шінобу Кочо також є молодшою сестрою Канае Кочо і разом з нею молодшою удочереною Канао Цуюрі. Шінобу демонструє яскраву, доброзичливу і життєрадісну поведінку, завжди маючи добродушну посмішку на обличчі, незалежно від ситуації, в якій вона знаходиться. Однак її зовнішня поведінка — виявляється маскою. Це проявляється в тому, як вона любить дражнити інших людей.
Сейю: Саорі Хаямі
Гйомей Хімеджіма — винищувач демонів і стовп каменю. Незважаючи на незвичайну манеру мови і поведінку, Гйомея називають дуже добрим чоловіком. Гйомей рідко посміхається, і часто на його обличчі можна побачити сльози, через що його часом вважають дивною людиною. До того ж, він дуже недовірливий до дітей. Його минуле змусило його сумніватися в них і в цілому, в оточуючих його людей.
Сейю: Томокадзу Суґіта
Тенґен Узуй — у минулому був мисливцем на демонів, колишній Стовп звуку, раніше складається в організації Винищувачі демонів. Іноді Тенґен показується перед нами як грубий персонаж. Він упевнений в собі і знає всі свої достоїнства. Незважаючи на це, він добрий в душі і відчуває відповідальність за свої дії. Захищаючи людей під час битви з Шостою Вищою Місяцем, він показує наполегливе дотримання кодексу мисливців за демонами, хоча це і заважало йому в битві.
Сейю: Конісі Кацуюкі
Санемі Шінадзуґава — Винищувач Демонів і Стовп Вітру. Санемі володіє гарячою кров'ю і грубою особистістю, що підтверджується його імпульсивними діями і відсутністю співчуття або жалості. Коли його вперше представили, Санемі відразу ж не повірив поясненням Танджіро відносно низько, ображаючи його, перш ніж проткнути ножем ящик з Недзуко всередині.
Сейю: Томокадзу Секі
Обанай Іґуро — винищувач демонів і стовп змії. Обанай — був дуже допитливою людиною, проте злегка недовірливим і з обережністю поводився в будь-якій ситуації. Обанай не любив мисливців, які порушували статут винищувачів демонів і відразу ж припиняв недбале ставлення до нього, як зробив це з Танджіро на суді. Він часто застосовував грубі вирази на адресу тих, в кому бачив будь-яку загрозу, через що здається, що він був дуже черствим людиною.
Сейю: Кен'іїті Судзумура
Ґію Томіока — мисливець на демонів і Стовп Води, який полягає в організації Винищувачі демонів. Ґію завжди серйозний, в ньому сильно розвинене почуття справедливості. Він залишає Недзуко, оскільки його зворушили гарячі благання Танджіро, але в інших випадках Ґію вбиває демонів без коливань. Хвилюється через думки оточуючих. Коли Шінобу сказала, що багато його недолюблюють, Ґію був здивований.
Сейю: Сакурай Такахіро
Каґая Убуяшікі — більш відомий як «Ояката-сама» серед його підлеглих і однолітків, був лідером винищувачів демонів. Каґая має спокійну поведінку; виявляючи щиру турботу про членів корпусу Винищувачів Демонів, навіть вважаючи їх своїми дітьми. Він також здатний добре справлятися з критикою і чесний у своїх слабкостях.
Сейю: Тошіюкі Морікава
Амане Убуяшікі' — була дружиною і доглядачкою Каґая Убуяшікі. За словами автора, Амане — сувора, але добра мати. Вона дуже спокійно ставиться до хвороби свого чоловіка, хоч і вона знала що ця хвороба призведе до смерті.
Сейю'': Ріна Сато
Виробництво
Планування
Продюсер та ініціатор першого сезону телевізійного аніме, Юма Такахаші з Aniplex, обговорював з командою Ufotable можливість створення продовження, якщо буде така можливість. У той час телевізійна анімація почала отримувати хороші відгуки, і план по створенню продовження був офіційно запущений. Причина того, що продовження було знято у формі театру, полягає в тому, що обсяг «Арка потяга Муген», який є продовженням аніме, був недостатнім для того, щоб транслювати його як телевізійну анімацію протягом одного навчального року. До середини трансляції аніме члени основного акторського складу були проінформовані про план створення фільму.
Виробнича система
Режисер — Харуо Сотодзакі, співробітник Ufotable, директор з дизайну персонажів і анімації — Акіра Мацусіма, співробітник компанії, а Ufotable відповідає за виробництво анімації. З іншого боку, що стосується дистрибуції, Toho нещодавно бере участь у співпраці з Aniplex. Єдині три компанії, які інвестують і виробляють серію — Aniplex, Shueisha і Ufotable.
Основний склад і співробітники кожної секції в основному будуть продовженням телевізійної анімаційної версії, але в якості співробітників, що беруть участь, Ufotable, який відповідав за режисера, дизайн персонажів і постановника анімації Fate/stay night серії — Томонорі Судо і Такашіро Міура, які належали до компанії, що відповідає за виробництво дій, знову беруть участь із завершенням роботи, Міура — розкадруванням зображень частини «Нескінченного поїзда », а Судо — бере участь в якості одного з режисерів анімації.
У цій роботі також багато процесів, включаючи написання — сценарію, розкадрування, режисура, колір, фоновий арт, обробку фотографій і тд., були виконані власними силами співробітників Ufotable, включаючи основний персонал.
Дизайн персонажів і різне оформлення
Мацусіма — директор з дизайну персонажів і анімації. А за дизайн другорядних персонажів відповідають — Міюкі Сато, Йоко Кадзіяма і Міка Кікучі.
Дизайн персонажа Акази вже був створений Мацусімою разом з іншими персонажами в процесі створення персонажів, коли було прийнято рішення про виробництво першого сезону телевізійної анімації. Тому Сато, який відповідає за дизайн персонажів демонів у цій роботі, не створював дизайн персонажів для Аказу і використовував дизайн Мацусіми в його нинішньому вигляді. Крім того, дизайн Сенджуро в молодості вже був створений Мацусімою в першому сезоні, а брови, зачіска і очі чоловіків-членів сім'ї були уніфіковані. Крім того, Мацусіма скорегував міміку так, щоб, коли він мружить очі в серйозних сценах, він не втрачав свого вигляду.
Бокс-офіс
До виходу на екрани в Японії, фільм встановив місячний рекорд з продажу попередніх квитків протягом двох місяців поспіль у вересні і жовтні 2020 р. Після виходу в прокат він встановив кілька касових рекордів, включаючи найвищий касовий збір в перші вихідні — $44 млн., і найшвидші збори в 10 млрд. єн (10 днів), 20 млрд. єн (24 дні), і 30 млрд. єн (59 днів). Він також встановив рекорд найкасовішого IMAX-релізу в Японії з $25 млн, перевершивши рекорд в $13 млн, раніше встановлений — фільмом «Богемна рапсодія» в 2018 році.
Фільм став першим, який очолював японські касові чарти десять уїк-ендів поспіль з моменту початку публікації чартів в 2004 році, і в підсумку залишався в першій десятці протягом 32 тижнів, другий за кількістю тижнів поспіль в японських чартах після 40 тижнів «Титаніка» в кінці 1990-х років. Фільм став найкасовішим фільмом усіх часів в Японії за 73 дні, зібравши 32,48 млрд. єн, обігнавши — «Віднесені привидами», який утримував рекорд 19 років. Після 220 днів прокату він став першим фільмом в історії японського кіно, що зібрав 40 млрд. єн.
За межами Японії найвищі збори на одному ринку були отримані — в США і Канаді, де фільм вийшов в прокат 23 квітня 2021 року і зібрав $47,7 млн., ставши другим касовим за зборами аніме-фільмом всіх часів на цьому ринку — після «Покемон: Фільм перший», який зібрав $85,7 млн. Його Північно-Американський касовий збір в перші вихідні склав $19,5 млн. і став рекордним для будь-якого іншомовного фільму, випущеного в Північній Америці.
Став найкасовішим анімаційним фільмом усіх часів на Тайвані, зібравши $360 млн. за 17 днів після виходу і зібравши — в цілому $634 млн. Він також став найкасовішим аніме-фільмом на кількох інших ринках, включаючи Сінгапур, де він вийшов 12 листопада 2020 року і зібрав $2,42 млн., а також перевершив нові рекорди в таких країнах — як Малайзія, Росія, Таїланд, Гонконг і тд. Зібравши 4,3 млн. рингіт, обігнав — «One Piece: Stampede» в 3 млн. рингіт. У Гонконзі фільм лідирував за касовими зборами протягом чотирьох вихідних поспіль після відкриття 12 листопада 2020 року, але його касові збори зупинилися, так як всі кінотеатри Гонконгу були закриті 2 грудня 2020 року через спалах четвертої хвилі пандемії COVID-19 в Гонконзі; кінотеатри знову відкрилися тільки 18 лютого 2021 року.
Роланд Келтс пояснив касовий успіх фільму збігом різних факторів. Серед них — вихід фільму в період відносного затишшя пандемії COVID-19 в Японії, що означало, що кінотеатри були відкриті, але конкуренція з боку інших фільмів була низькою, а також тривалий послідовний випуск манґи, аніме і фільму, що дозволило очікуванню наростати з плином часу.
Критичний відгук
На сайті — агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes, 98% з 40 рецензій — позитивні, середня оцінка — 7,9 з 10. Консенсус критиків сайту говорить: «візуально приголомшлива анімація і майстерно поставлені бойовики служать щирому сюжету, який напевно сподобається шанувальникам». Згідно з даними Metacritic, який поставив середньозважений бал 75 з 100 на основі дев'яти критиків, фільм отримав «в цілому сприятливі відгуки». Після виходу в північноамериканських кінотеатрах «Нескінченний поїзд» отримав 92% позитивних оцінок за результатами опитування глядачів — PostTrak.
Рецензент Crunchyroll — Деріл Хардінг дав фільму позитивну оцінку, похваливши поєднання технік 2D і 3D анімації, музику і опрацювання персонажів. Рецензент IndieWire — Девід Ерліх, який поставив фільму оцінку «C» за шкалою від A до F, також похвалив фільм за яскраві візуальні ефекти і персонажів Кйоджуро Ренгоку і Енму, але сказав, що рейтинг є надмірним. На відміну від них, рецензент — Anime News Network, Кім Морріссі і Variety, Пітер Дебрюге порівняли якість анімації з якістю телесеріалу. Всі рецензенти відзначили, що для повного розуміння і оцінки фільму необхідно попередньо подивитися перший сезон аніме.
Реліз
Фільм вийшов на Blu-ray і DVD в Японії 16 червня 2021 року; в перший день було продано понад 800 000 примірників, а за три дні — більше 1 млн. примірників. У Північній Америці фільм вийшов у цифровому форматі 22 червня 2021 року; попередні замовлення почалися 26 квітня 2021 року, і фільм був випадково доступний для покупки в PlayStation Store протягом декількох годин у квітні. Після виходу на відео за запитом (VOD) в Північній Америці фільм дебютував на першому місці в чартах — Vudu, Google Play і YouTube. Адаптація була випущена 16 жовтня 2020 року.
Саундтреки
Demon Slayer: Kimetsu no Yaiba The Movie: Mugen Train Theme Song — Horuma Lisa — 3:00
Demon Slayer Movie: Rengoku Theme — 6:33
LiSA KAN/ENG/ROMAJI LYRICS — 4:32
Demon Slayer Movie: Akaza vs Rengoku Theme — 4:01
Demon Slayer Movie: Zenitsu Theme V2 — 4:32
Demon Slayer Movie: Rengoku vs Akaza Fight Theme — 0:43
Lisa — Propaganda — 3:22
Lisa — Leopardess — 3:07
Lisa — My Friends Forever — 4:29
Homura (Instrumental) · Leon Alex — 1:46
Illion — Gasshow — 3:05
From the Edge · FictionJunction · LiSA — 4:39
LiSA — Gurenge — 3:56
</div>
Нагороди
Примітки
Посилання
Demon Slayer: Kimetsu no Yaiba the Movie: Mugen Train на сайті Anime News Network
Demon Slayer: Kimetsu no Yaiba the Movie: Mugen Train на сайті Box Office Mojo
Анімаційні фільми Японії для дорослих
Фільми про монстрів 2020-х
Фільми про гіпноз
Фільми про самогубство
Фільми про демонів
Аніме та манґа в жанрі темного фентезі
Aniplex
Ufotable
Фентезійні мультфільми Японії
Фільми IMAX
Funimation Entertainment
|
2008826
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%9D%D1%96%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96%D0%B2%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202015%E2%80%942016
|
Кубок Нідерландів з футболу 2015—2016
|
Кубок Нідерландів з футболу 2015—2016
Кубок Нідерландів з футболу 2015–2016 — 98-й розіграш кубкового футбольного турніру в Нідерландах. Володарем кубка в 12 раз став Феєнорд.
Календар
Перший раунд
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>26 серпня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>2 вересня 2015
|}
Другий раунд
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>22 вересня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>23 вересня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>24 вересня 2015
|}
Третій раунд
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>27 жовтня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>28 жовтня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>29 жовтня 2015
|}
Четвертий раунд
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>15 грудня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>16 грудня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>17 грудня 2015
|}
Чвертьфінали
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>2 лютого 2016
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>3 лютого 2016
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>4 лютого 2016
|}
Півфінали
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>2 березня 2016
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>3 березня 2016
|}
Фінал
Посилання
Офіційний сайт Королівської федерації футболу Нідерландів
Кубок Нідерландів на soccerway
2015–2016
Нідерланди
Нідерланди
2015 у нідерландському спорті
2016 у нідерландському спорті
|
330032
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hiddensee
|
Hiddensee
|
Hiddensee is a car-free island in the Baltic Sea, located west of Germany's largest island, Rügen, on the German coast.
The island has about 1,000 inhabitants. It was a holiday destination for East German tourists during German Democratic Republic (GDR) times, and continues to attract tourists today. It is the location of the University of Greifswald's ornithological station. Gerhart Hauptmann and Walter Felsenstein are buried there.
Name
The name Hedinsey surfaces as early as the Prose Edda and the Gesta Danorum written by Saxo Grammaticus and means "Island of Hedin". The legendary Norwegian king, Hedin, was supposed to have fought here for a woman or even just for gold. Under Danish rule the name Hedins-Oe ("Hedin's Island") was common. Even in 1880 the island was shown in German maps as Hiddensjö and, in 1929, in German holiday guides as Hiddensöe. Its full Germanization to Hiddensee is thus relatively recent.
Geography
Hiddensee is about long, about wide at its narrowest point and about wide at its broadest point. It is the largest island within the Western Pomerania Lagoon Area National Park and belongs to the district of Vorpommern-Rügen in the state of Mecklenburg-Western Pomerania. It lies west of the island of Rügen and is divided into an undulating, over northern part (Dornbusch, whose highest point is the Bakenberg at ), a dune and heath landscape in the central area (Dünenheide) and a flat, only few-metres-high southern part, the Gellen. In the northeast are the two spits of Alter Bessin and Neuer Bessin. The island is bounded by the Schaproder Bodden and Vitter Bodden to the east, the Gellenstrom (the shipping channel to Stralsund) to the south and the open Baltic Sea to the west and north.
Settlements
The following settlements are located on the island: Kloster, Vitte, Neuendorf, Grieben.
Grieben
Grieben is the northernmost place on the island. Its name is derived from the Slavic word for mushroom. Grieben was one of the two settlements on the island that existed in Slavic times before the arrival of the German monks in the 13th century. In the 14th century, eight cottages are documented for Grieben. The number of houses has hardly changed since then.
Kloster
The village was established around Kloster Hiddensee, founded at the end of the 13th century. At the end of the 19th century, there was only a church, a manor house, a rectory and schoolhouse, and two workers' houses. Only then did the village gradually grow to its present size. A number of artists, writers or even scientists settled in the village or on its outskirts; Kloster has become known as the place of residence of Gerhart Hauptmann, who was buried in the island cemetery there.
Vitte
Vitte was first mentioned in a document in 1513. The name comes from Low German and means settlement of herring fishermen. Vitte soon developed into the largest town on the island due to its central location on the narrow island.
Glambeck (deserted village)
Along with Grieben, Glambeck was one of the two settlements existing on the island in Slavic times, the name means deep place. Already before 1700 the place became deserted. In the 21st century a field name one kilometer north of Neuendorf reminds of the former place.
Neuendorf
The village was established around 1700, probably as a replacement for the abandoned village of Glambeck. Here the character of the old fishing village has been preserved the most on the island. Its development structure with houses on a common meadow area without constructed paths is considered unique, the village as a whole is under monument protection.
Plogshagen
Plogshagen is a foundation from times of colonization by German settlers after the foundation of the monastery. The name is said to be derived from the personal name Plog. Today Plogshagen has largely grown together with Neuendorf.
Geology
Overview
The island of Hiddensee is, from a geological perspective, a very young landscape and was formed during the last ice age about 12,000 years ago. The ice age left behind here a Young Drift landscape. As a result of thawing inland ice, the underlying land rose and the hollows filled with water; the predecessor of what became the Baltic Sea, Ancylus Lake emerged. As a result, only protruding ridges like the Dornbusch remained visible, as islands. The overall shape of the coast in the southern area of the Baltic Sea was formed during the Littorina Transgression about 7,000 to 2,500 years ago. Around 5,000 years ago, the sea level attained its present level and the Dornbusch and two older island cores became islands. 4,500 years ago the salt water currents from the North Sea were sharply reduced. The Baltic has slowly become less salty since. As a result of coastal erosion (land denudation, drift and deposition) the islands changed to their present shapes over the course of time. For example, the former three island cores were joined to one another by accretion. This process still carried sand away from the north of the Dornbusch. In 2000, of till twice broke off from the northern tip of the Hiddensee in the area of the Toter Kerl and collapsed into the sea. On average the cliff edges of the Dornbusch recede about per year. In mid-March 2004 another collapsed into the sea. Geologically seen the Hiddensee is a region undergoing constant change. The landmasses carried away from its northern tip are washed up again at the southern end and on the east side of the Schaproder Bodden. This has caused the formation of two geologically recent spits at the southern end of the Gellen: the Alter Bessin und Neuer Bessin. The Alter Bessin began to appear about 300 to 400 years ago and was already over long by the middle of the 19th century. Since then it has barely grown. On the other hand, the Neuer Bessin which appeared in 1900 is growing by annually and is already long. Meanwhile, a third Bessin is emerging. Even the southern tip is growing as a so-called windwatt into the Schaproder Bodden.
Hills, ravines and other natural forms
From the highlands in the north to the lowlands in the south, there are the following mountains, gorges and shapes (altitude above sea level in parentheses, rounded):
Climate
Hiddensee is dominated macro-climatically by the Baltic Sea coastal climate with frequent alternation between maritime and continental influences. Characteristically it has frequent, brisk and changeable winds and long periods of sunshine. This averages 1,850 hours per year. As a result, Hiddensee is one of the sunniest places in Germany. One special feature is so-called transperiod wind circulation, when there are weak, offshore wind conditions, and which is caused by the different temperatures over the sea and land. This produces a sea breeze in late morning that abates in the afternoon or evening.
The longstanding annual average temperature on the island is . The average wind speed in Kloster is . In comparison to the nearby island of Rügen, the average annual precipitation on Hiddensee is markedly less at .
In 2008, Hiddensee-Dornbusch was the sunniest place in Germany, as reported by the weather service, Meteomedia, with 2,168 hours of sunshine. The data was gathered by Meteomedia's own weather station.
Storm flood
Again and again Hiddensee was hit by storm flood. For example, the island is said to have been separated from the island of Rügen by the All Saints' Flood in 1304, but this has not been proven with certainty. In 1864 and 1865 Hiddensee was breached three times by storm floods between Hohen Dünschen Garn and Peterbergschen Garn, a very shallow and thin area. The 1872 Baltic Sea flood flooded the island again near Plogshagen. There is still a threat of the island being divided into a southern and a northern part, which could only be prevented by extensive coastal protection measures so far.
Flora and fauna
Hiddensee is the largest island in the Western Pomerania Lagoon Area National Park and blends an old cultural landscape with the wood pastures of the original dune heathland. The large accumulations of new land in the northeast (Alter and Neuer Bessin) and south (at the Gellen) of Hiddensee offer habitats for numerous invertebrates, such as worms and mussels. These in turn provide nourishment for many migrating birds. For example, the area around the island is one of the most important crane roosting areas in Germany. The southern tip of the island is, like the Neuer Bessin was therefore classified as conservation zone I of the national park und is out-of-bounds. On the island are two nature reserves, the between Neuendorf and Vitte and the in the north.
The Naturschutzgesellschaft Hiddensee und Boddenlandschaft maintains a national park house in Vitte, with a permanent exhibition of fauna and flora.
In 1936 the was established on the island.
Population development
The population of Hiddensee has shrunk in recent years. While an estimated 1,261 people lived on Hiddensee in 1990, an estimate in 2001 put the number at only 1,173, and in 2011 the census revealed only 995 inhabitants. Since then, the exodus seems to have stopped; the 2021 estimate resulted in 994 inhabitants. More women (52.1%) than men live on the island. Of the 994 inhabitants, 124 are under the age of eighteen.
Subdivisions
The municipality of Insel Hiddensee ("Island of Hiddensee") has four subdivisions (from north to south):
Grieben
Grieben is the oldest, northernmost and smallest village on Hiddensee and lies on the eastern edge of the uplands of the island. Its name comes from the Slavic grib (for "mushroom"). Grieben has no harbour of its own.
Kloster
The parish of Kloster gets its name from the former Cistercian abbey, which stood from 1296 to 1536 in the vicinity of the present harbour in Kloster. It was dissolved with the Reformation. Today Kloster with its Gerhart Hauptmann Haus, the island church and island cemetery with the graves of Gerhart Hauptmann, Walter Felsenstein and Gret Palucca is the cultural centre of Hiddensee. It lies on the edge of the uplands (Hochland), whose highest point is the Dornbusch. In Kloster are the Hiddensee Biological Station and the Hiddensee Bird Observatory, both branches of the University of Greifswald, which were both formed out of the Hiddensee Biological Research Institute, founded in 1930.
Vitte
Vitte (pronounced: Fitte), first mentioned in 1513, is the main settlement and the largest and most central village on the island. The name is a derivation of vit; a word that was used to refer to places where fish was sold. In Vitte is the parish hall and council administration. In addition there is the ferry landing stage for the goods ferry that brings delivery and waste disposal vehicles from Schaprode on the island of Rügen. Goods are transferred to trailers that are pulled by electric tractors and distributed to the food markets and restaurants on the island. Sometimes smaller goods are still delivered by horse and cart. The heath landscape on Hiddensee, between Vitte and Neuendorf, is also part of Vitte. In Vitte is the oldest surviving house on the island, the Witch's House, the old summer house for Adolf Reichwein. In addition there is the last tented cinema and the puppet theatre .
Neuendorf
Neuendorf is the southernmost settlement on Hiddensee. The inhabitants of Neuendorf are known by the rest of the island as the Southerners. Although Neuendorf is only from Vitte, its inhabitants speak a different dialect. Large parts of Neuendorf resemble a large pasture on which the houses are arranged like a piece of string. There are no paths in places, so that some addresses may only be reached by walking over the grass. Neuendorf has its own harbour.
Neuendorf consists of two originally independent villages: the older one, Plogshagen, existed as early as the 13th century and the actual Neuendorf, which was formed in 1700 by relocation of people from Glambek. Ruins of these settlements are still recognisable today northeast of Neuendorf parish.
South of Neuendorf lies the so-called Gellen, an important bird reserve that belongs to conservation zone I of the West Pomeranian Lagoon Area National Park and is thus out-of-bounds to the public.
History
Stone Age to the end of the 17th century
The first settlements on the island took place in the middle and younger Stone Age. After a large part of the Germanic population had left the southern Baltic region in the 6th century AD, the Rani (Slavs) took possession of the island. The Hiddensee treasure, as well as the name of the islet, testify that the area was then in the sphere of influence of the Vikings in the 9th/10th century. In 1168 the Rans were defeated by King Waldemar I of Denmark by conquering the fortress Jaromarsburg at Cape Arkona on Rügen, Christianized and brought under Danish feudal dependence. Hiddensee was thus under Danish sovereignty. On April 13, 1296, the prince of Rügen, Wizlaw II, donated the island of Hiddensee, "as it was surrounded by the salt sea", to the Neuenkamp Abbey. There, a Cistercian abbey named Nikolaikamp was founded, named after St. Nicholas as the patron saint of sailors. In fact, the monastery was called Kloster Hiddensee for the entire time of its existence.
In the fall of 2008, archaeologists excavating under the direction of medieval archaeologist Felix Biermann discovered ten burials on the grounds of the former Cistercian monastery. Nine graves were found north of the monastery church and one in the cloister east of the west wing of the enclosure. Bettina Jungklaus anthropologically examined the skeletons of seven male and two female adults and one young girl. One 20- to 30-year-old male exhibited a healed slash wound to the right frontal bone. There was a joint burial of a 50-60-year-old man with a 14-15-year-old girl, where the man held the youth's left arm with his right hand. The disease burden was strikingly low. Tartar and periodontal disease were found most frequently. Caries was found on only one set of teeth, which was unusually low for medieval populations.
Simultaneously with the construction of the monastery, the Gellenkirche, a small beacon called Luchte, and the first harbor were built on the Gellen in the south of the island in the years 1302 to 1306. The foundations of these structures are located (today) west of the Gellen in the Baltic Sea.
In 1332, the consecration of the Island Church, intended for the farmers and fishermen of the island, took place in today's Kloster district outside the monastery walls. With the transfer of the baptismal font from the Gellenkirche to the new church, pastoral duties have been carried out from there ever since. The barrel vault, built in around 1781, received a painting with rose decoration by the Berlin painter Nikolaus Niemeier in 1922.
In the course of the Reformation, the monastery was dissolved in 1536. During the Thirty Years' War from 1618 to 1648, soldiers burned down the mixed oak forest on the Dornbusch on Wallenstein's orders in 1628, thus depriving the Danes of the opportunity to extract timber. Even in the 21st century, the ash layer from that time can still be seen on the roadsides near the lighthouse a few centimeters below the turf. In the years from 1648 to 1815, Hiddensee, like the whole of Western Pomerania, was under Swedish administration.
From 1754 to 1780, Joachim Ulrich Giese was the owner of the island and began mining clay for the Stralsunder Fayencenmanufaktur he founded.
19th century to the end of the Second World War
From 1800 to 1836 the island belonged to captain and Knight Wilhelm Friedrich Ludwig von Bagewitz (1777–1835) on Ralow. He increased the levies, drove the people of Hiddensee to 104 days of forced labor annually on his estates and prevented a school for the children. Under him, the free peasants in Grieben became serfs. Even when King Gustav II Adolf of Sweden abolished serfdom in 1806, nothing changed on Hiddensee.
From 1815, Hiddensee and Vorpommern belonged to Prussia until the end of World War II and was assigned to the district of Rügen (until 1939, the district of Rügen). In 1836, Stralsund's Holy Spirit Monastery acquired the island, and the first schools on the island were built in Plogshagen and Kloster in 1837 and 1840, respectively. In the years between 1854 and 1864, a reorganization of the land relations also took place on Hiddensee in the context of the redemption of the real burdens (liberation of farmers).
Until 1861, Hiddensee was virtually treeless for decades, except for the barren willow avenue between the monastery and Grieben and a few pines planted there around 1770, as well as a few trees at Schwedenhagen and Rübenberg. The dense oak tree population on Hiddensee, which still existed in the 13th century, had been almost completely decimated for firewood, house and ship building by the beginning of the 17th century. That the slash-and-burn in 1628 by Wallenstein would have destroyed the forest, as the legend would have it, is unlikely, because already on the map of Rügen by Eilhard Lubin from 1602 no tree symbol is drawn on Hiddensee anymore and the thorn bush is shown as bare hilly land. First in 1861 the Dornbusch between Bakenberg and Hucke was planted with pines, around 1900 also the Dornbusch north of Bakenberg, the coastal section from Hucke to the museum of local history as well as from there along the coast to Gellen (Karkensee). The section of coast in front of Vitte was excluded from this, because the Vitter rejected the government's offered reforestation for the reason that access to the beach for tourists would then be impeded.
In 1864 and 1872, the island was hit by severe storm floods. During the first flood, Hiddensee broke in two due to a complete flooding at the narrowest point of the island, south of Neuendorf, which could only be reversed by extensive reconstruction measures six years later. After the second storm flood, the Hiddensee treasure, a Viking work from the 10th century, is said to have been found. A replica of it can be seen in the Hiddensee Museum of Local History, the original is on display in the Stralsund Museum.
In 1874, the district of Hiddensee was formed in the German Empire. In 1875, the painter Gustav Schönleber "discovered" Hiddensee, which was difficult to access. In 1888 the lighthouse on the Dornbusch, the harbor and the sea rescue station were completed in Kloster. In 1887 the bulwark in Kloster was built, and in 1905 and 1907 the steamer landing bridges in Vitte and Neuendorf. From this time on, larger ships could dock directly on Hiddensee and the adventurous mooring or disembarking at the level of the ferry island was no longer necessary. From 1892 onwards, steamships operated regularly between Stralsund and Kloster for the first time. From 1905, with the founding of the medical association, the first doctor on Hiddensee received his license.
With the almost simultaneous construction of five large hotels in Kloster (Haus Hitthim in 1909, Zum Klausner in 1911, Wieseneck and Haus am Meer - the later Vogelwarte - both in 1913, and in the same year the Dornbusch, which had been expanded from an inn to a hotel), the number of tourists increased by leaps and bounds and Kloster became the island's main tourist resort.
With the founding of the Hiddensee Nature Conservation Association, the Fährinsel was declared a nature reserve in 1910 and Gellen and Gänsewerder in 1922 by the Prussian government. The status of a nature reserve was given to the Dornbusch, the Schwedenhagener Ufer and the Altbessin in 1937.
From 1916 to 1921, the photographer Elfriede Reichelt visited the island several times. Between 1922 and 1925, Max Taut built a house on Hiddensee every year. The most famous is the Karusel in Vitte, built in 1922, which the silent film actress Asta Nielsen bought as a residence in 1928 and for which Bruno Taut had designed the color concept of the house. Just near Karusel is another house by Max Taut, Haus Weidermann, built in 1923 for the Berlin merchant Karl Weidermann. In Kloster stand the Haus Pingel, built for the interior designer Walter Pingel in 1924 (significantly altered structurally in the 1960s), and right next to it the house built in 1925 for the Berlin publisher Max Gehlen, which has been on the grounds of the Biological Station of Hiddensee since 1930 and is used as a doctoral student house.
In 1927, a police regulation was issued prohibiting the use of motor vehicles on the island. Only the island doctor and the local police were allowed to use a motorcycle. In the same year the island was connected to the electricity grid and three years later the Biological Research Station was founded by Erich Leick from the University of Greifswald, which together with an ornithological station became the Biological Research Institute of Hiddensee in 1936.
In 1937, work began on the large stone embankment with stone groynes in front of the Hucke. It was planned to protect the entire approximately four-kilometer-long break-off bank of the Dornbusch with a rampart. In addition to protecting the island, the intention was to limit sand drift in order to save the costs of constant dredging at the Gellen channel and in the Stralsund fairway. The outbreak of World War II put an end to the construction work, only four hundred meters were completed and remained so until today. After the construction of the Huckemauer, the beach at Kloster and Vitte deteriorated, suffering from a lack of sand.
Between 1937 and 1939, the three communities on the island merged to form the municipality of Hiddensee. Until before 1939, according to the last officially published Güter-Adressbuch Pommern, the family of Paul Wüstenberg was the tenant of the 239 ha Stadtgutes Kloster Hiddensee. According to genealogical sources of the Deutsches Geschlechterbuch, his family withdrew from the estate already around 1937. He was succeeded by Rüdiger von Hagen, brother of Albrecht von Hagen, who later became a short-time curator of the University of Greifswald. The family of Paul Wüstenberg was the tenant of the 239 ha town estate.
At the end of the 1930s, bunkers and anti-aircraft weapons were built at Enddorn for air defense during World War II, as well as a jetty at Schwedenhagen for material transport. The bunkers were blown up by the Soviet Army in 1945 (the debris was not removed until the 2000s) and the jetty was developed by VEB Erdöl-Erdgas Grimmen for experimental oil drilling in the 1960s. The pier was subsequently used, from 1974, by a pusher for island supply and demolished in 2010.
1945 until 1989
On May 4 and 5 in 1945 Soviet troops occupied the island. In the same year as in the following year, the Hiddensee estate was divided into 18 new farms as part of the land reform.
On July 28, 1946, Gerhart Hauptmann was buried in the cemetery in Kloster (Hiddensee Island). The memorial stone was unveiled exactly five years later, on July 28, 1951.
In 1952, the second ferry service between Seehof on Rügen and the ferry island had to be discontinued.
Between 1958 and 1959, the VEB Fahrzeug- und Jagdwaffenwerk "Ernst Thälmann" built a vacation village for its employees in Dünenheide. Right next to it, the Bau- und Montagekombinat Industrie- und Hafenbau Stralsund built another vacation village for its employees in 1980/81.
From 1952 to 1955, Hiddensee belonged administratively to the Bergen district. In 1953, during Aktion Rose, some hoteliers fled to the West, others were arrested. After this action, all hotels on the island were expropriated and handed over to the FDGB. In the fifties the local history museum and the Gerhart Hauptmann Haus opened; the LPG Dornbusch was founded.
In 1962, dike construction began between Kloster and Vitte. With the diking of the meadows and pastures along the Bodden coast, the largest transformation of Hiddensee began. In Vitte, the Bodden water previously went as far as the streets Wiesenweg, Norderende and Zum Seglerhafen. Large parts of today's harbor of Vitte as well as the whole area with today's sports field, the heliport and the sailing harbor Lange Ort were artificially washed up or drained. Also in Kloster parts of the Bodden were drained, which before the dike construction had still extended from the harbor to far behind Höhe Postweg.
The Weiße Flotte Stralsund took over the cooperative shipping company and the fishermen founded the FPG'n De Süder in Neuendorf and Swantevit in Vitte.
On April 10, 1967, petroleum exploration began as a result of seismic surveys in the north of the island of Hiddensee with the E Rügen 2/67 research well. This 4,602 m deep well, as well as the wells E Hiddensee 3/67, 4/68 and 5/68 that followed until December 1968, did not yield any exploitable oil deposits. The 5th well, which had already been prepared, was cancelled, and all wells were plugged in the summer of 1971. The crude oil produced up to that point was shipped by tanker from a temporary port near Kloster to the Soviet Union for examination and processing.
Until 1971, the site of the 5. Technische Beobachtungskompanie Dornbusch of the NVA was built between the pension Zum Klausner and the Dornbusch lighthouse. Behind a double fence, with dog run in between, there was an ammunition bunker and other buildings. The facility was dismantled in 1993 and the bunker was covered with earth. Since then, the former access road, the plate road from Kloster, which forks shortly before Klausner, leads to the right into "nothingness".
In 1972/73, the connecting roads between the villages were paved with concrete slabs, except for a gap of about 500 m between Vitte and Kloster, which existed for many years due to an incipient shortage of building material, and which is still recognizable today as the only asphalted road section. In 1974, the domestic waste dumps on the outskirts of all localities were covered and a central waste dump was built for them near Swantiberges. This was exhausted in the early nineties. Since 1993, all garbage is collected in the port of Vitte and transported to Rügen.
On May 7, 1989, 4.7 percent of the votes cast in the GDR local elections on Hiddensee were against the government. Hiddensee was considered a niche for dissidents and dropouts, who often worked in hotels, restaurants or as lifeguards in the summer. On the small island, they were easy to control, and despite sometimes open Stasi surveillance, some incidents and meetings were accepted. An intellectual climate prevailed on Hiddensee, and artists, writers, actors, musicians and scientists retreated there, such as Jo Harbort, Christine Harbort, Günter Kunert, Kurt Böwe, Harry Kupfer, Inge Keller, Günther Fischer, Armin Mueller-Stahl, Christoph Hein, Robert Rompe or members of the punk band Feeling B.
The bodies of people who were shot during escape attempts across the Baltic Sea, mostly in a folding kayak, or who perished without outside interference, were also found again and again on the beaches of Hiddensee, such as those of 18-year-old Friedrich Klein and Ernst August Utpaddel (both in February 1962) and 21-year-old Uwe Richter (in August 1987). But Hiddensee was also the starting point for one of the most spectacular escapes from the GDR and the only one with a surfboard, in November 1986, by 30-year-old Karsten Klünder and 22-year-old Dirk Deckert one day later. In the early morning of each day, both of them sailed from Gellen to the Danish island of Møn, 70 kilometers away, in a good four hours with homemade surfboards and sails.
From 1989
After the reunification, a new pier for the cargo ferry was completed in Vitte. Some sailors then used the old concrete pier of the push boat in Kloster as a sailing harbor. From the 2010s, a yachting harbor with sanitary facilities was created during the largest harbor renovation project in Kloster.
In 1992, the research facilities at the Schwedenhagen test site of Central Institute for Electron Physics in Berlin and the Ferry Island test site of Central Institute for Microbiology and Experimental Therapy in Jena were abandoned.
Hiddensee was also the site of the large-scale electric vehicle test launched in 1992 by the Federal Ministry of Research and the automotive industry. In the course of the test, a large solar system was installed on the roof of a building at the port of Vitte, which still exists today.
In May 2010, the tent cinema in Vitte had to be closed after 46 years. After a transitional period at changing locations, a new tent cinema opened at Vitte harbor in 2012, with Jörg Mehrwald as its director until 2020.
Between 2010 and 2014, some roads were repaved or paved at all and the local roads were widened by a good 50 percent (Vitte-Neuendorf 2010 and Kloster-Vitte 2014). In Vitte, a helipad went into operation in 2012 for emergency patients and for a disaster situation.
In October 2019, a new island bus with electric drive was put into operation. The predecessor ran on diesel and was thus still one of the few combustion vehicles on the island, after the police had also switched to an electric car in September 2015.
Due to the COVID-19 pandemic, the island was closed to tourists for some time in 2020.
At the beginning of 2021, it became known that the municipality of Hiddensee would like to expand the harbor in Vitte. Plans include a 135-place yachting harbor, a multipurpose hall, a 5590-square-meter photovoltaic system, a seawater desalination plant in a twelve-meter tower, two piers, an expansion of the ferry dock for cruise ships, and several other buildings. A citizens' initiative has been formed against the expansion plans.
Economy
The inhabitants of the island live mainly from tourism. The majority of visitors are day tourists. Annually, Hiddensee has about 50,000 overnight guests, compared to about 250,000 day visitors.
Even before 1990, Hiddensee was a popular vacation spot. In the 1970s, up to 4,000 vacationers and 3,000 day trippers were on the island every day during the peak season. By the mid-1980s, the number of day visitors had risen to nearly 250,000 annually. Due to the desired naturalness, the tourism sector was hardly developed further, and the number of visitors has hardly changed since then. Today, Hiddensee has just under 3,300 guest beds.
A considerable part of Hiddensee's area is used for agricultural purposes.
Education
School children have been taught on the island since 1788. In the beginning this was done by the sexton. The first school in Vitte was founded on November 2, 1887. After the restructuring in connection with the German reunification in 1990, the Vitte school became a secondary school. Currently, 69 students are taught from first to tenth grade (as of 2019).
Transport
Private motor vehicle traffic is prohibited on the entire island, which has been regulated by law since 1927. Motor vehicles are allowed
in some exceptions, recently increasingly with electric drive. Horse-drawn carts are used for passenger transport and some goods traffic. Between the northern and southern parts of the municipality, an electric regular bus operated by Rügener Personennahverkehrs GmbH (RPNV) runs Monday through Friday. However, the most frequently used means of transportation is the bicycle.
Unlike pedelecs/e-bikes, e-scooters on Hiddensee require a special permit, which is rarely issued, like all vehicles powered by engine power.
The island can be reached via several ship connections both from Stralsund (seasonally limited) and from Schaprode on Rügen, operated by the Weiße Flotte "Reederei Hiddensee". Here, the free transportation of severely disabled persons applies. In the summer season, there are further connections with Ralswiek, Breege, Wiek and Zingst. There are also water taxi connections with the mainland and the island of Rügen.
Sights and museums
The "biggest" attraction on Hiddensee is the long sandy beach. It stretches practically the entire length of the island on the west side. Therefore, it has been known as a bathing resort since the late 19th century. Yet bathing attire (and also clothing etiquette in general) was very permissive even in the days of the Belle Époque. Ladies going barefoot and showing bare calves was possible everywhere on Hiddensee, where elsewhere it would have caused a scandal. In the interwar period, the island became a center of the Lebensreform and Naturism. In GDR times, due to complaints from indignant tourists, an attempt was made at times to ban skinny-dip, but this was hardly noticed. Today, there is no division into textile and nude beach sections on Hiddensee, and both are permitted and common throughout the beach.
Kloster
Dornbusch lighthouse
In the north of the island, on the Schluckswiek in the so-called highlands of Hiddensee, stands the landmark of the island, the Hiddensee Lighthouse. 102 steps lead up to the tower, which has been open to visitors since 1994. However, so that it doesn't get too crowded up there, only 15 visitors can climb the tower at a time. From wind force 6, the tower remains closed for safety reasons.
Gerhart Hauptmann House
In the former country house Modler and later house Seedorn the writer Gerhart Hauptmann was a summer guest already in 1926. Four years later he bought it from the municipality and added an annex. From 1930 to 1943 he spent the summer months here with his wife. In 1956, it became the Gerhart Hauptmann Museum, which also hosts readings and concerts. The literature pavilion, built in 2012 in a strikingly modern form on the property, serves as the entrance and houses the ticket office, museum store (bookstore) and a permanent exhibition Literaturlandschaft Hiddensee.
Hiddensee Island Church
Hiddensee Island Church was built in 1332 in front of the monastery, of which nothing is preserved today (the so-called Klostertor was built only after the monastery was abandoned). For centuries it served as a parish church for the inhabitants of the island. In 1781 it was rebuilt in the Baroque style - the pulpit altar, confessional, baptismal angel and baptismal font date from this period. The painted barrel vault, the so-called Hiddenseer Rosenhimmel, however, is only from 1922. Today, the island church is the seat of the Protestant parish of Hiddensee.
Lietzenburg
The Lietzenburg is a listed Art Nouveau villa built by the painter Oskar Kruse in 1904/1905. It is a brick building with natural stone foundation on a hill near the Dornbusch. For many years it has served as a boarding house for artists.
Museum of local history Hiddensee
The museum of local history Hiddensee is a simple plaster building in Kloster. It offers a permanent exhibition on the island's history with about 450 exhibits, a complete copy of Hiddensee treasure found on the island, files, about 2500 photographs, postcards and slides, and an extensive library. Some works by well-known representatives of the Hiddensee artists' colony are also in the museum's collection. The building itself dates back to 1890 and was a sea rescue station.
Doktorandenhaus
Only a few steps away from the Gerhart Hauptmann Museum, at Biologenweg 5, stands the Doktorandenhaus, built in 1925 by Max Taut for the Berlin publishing director Max Gehlen. In 1930, the island administration bought the building as a summer house for the Biological Station of Hiddensee. Since about 1990, it has served as a seminar and accommodation building for the University of Greifswald.
Eggert Gustavs Museum
In the settlement area Am Bau, the Alte Schmiede was converted into a museum and opened in 2019. It honors the life and work of the artist Eggert Gustavs, who died in 1996 and was the son of the island's long-time pastor Arnold Gustavs, and thus aims to make him known to wider circles.
Vitte
National Park House Hiddensee
The national park house was opened in 1998. The house in the north of Vitte is a thatched building with a trapezoidal ground plan. It contains a permanent exhibition about the Western Pomerania Lagoon Area National Park with a focus on Hiddensee. The exhibition's motto is "Panta Rhei – Alles fließt".
Asta Nielsen House and surroundings
The round building, also called Karusel after the Danish word for carousel, was built in 1923 according to plans by Max Taut for the Müller family. In 1928, the daughter of silent film actress Asta Nielsen bought it and spent the summer months there with her mother and her husband until the 1930s. Frequent visitors were Joachim Ringelnatz with his wife, Heinrich George and Gerhart Hauptmann. In 1975, the local government listed the building under cultural heritage management; in 1989, the Nielsen heirs sold the house to the municipality. In 2015, a permanent exhibition about Asta Nielsen opened. The house was located directly on the Bodden until the 1960s (see History 1945 to 1989). Right next to the Asta Nielsen House is another building by Max Taut, built in 1924 for the commercial director Karl Weidermann.
The municipality uses the house for public events, but it was badly damaged in the meantime and had to be renovated. The Ministry of Agriculture of the state of Mecklenburg-Western Pomerania and the district of Western Pomerania provided around 500,000 euros for this purpose, and the municipality also had to make a small contribution. The renovation was completed in 2015, and since then wedding ceremonies can also be held in the balcony room. In addition, the house now serves as a museum and artists' residence, where, among other things, the cinematic work of the silent film actress and the life of Max Taut are shown in a permanent exhibition. Special exhibitions and seminars in adjoining rooms are added.
Blaue Scheune
In its original layout, the Blaue Scheune is a Low German half-timbered house from the beginning of the 19th century. Since the 1970s it has housed the gallery of the owner Günter Fink. He exhibited his paintings with island motifs here and also sold them.
Henni Lehman Haus
The Landhaus Lehmann was used as the summer residence of the Henni Lehmann family from 1907 to 1937. The building was designed by the Schwerin architect Paul Ehmig. After a reconstruction, the building served as the town hall of Vitte between 1938 and 1991. Since June 5, 2000, the house is officially called Henni Lehmann House and is used for events and exhibitions as well as the local library.
Hexenhaus
Built in 1755 as a fisherman's cottage, it is considered the oldest house in Vitte. Since 1915 the painter Elisabeth Büttner lived in the house, from 1930 it was the summer residence of the Pallat family or the resistance fighter Adolf Reichwein, who was murdered in 1944, and is still owned by the family today. In 1981, the house in Süderende 105 was listed as a historical monument. A commemorative stumbling stone is located in front of the house. The building cannot be visited from the inside.
Humunkulus figure collection
The collection of figures and props in the matter-of-fact new building made of larch wood comes mainly from the neighboring puppet theater Seebühne by Karl Huck. On display, in addition to theater posters and brochures, are, for example, Doctor Faustus, Long John Silver, Ebenezer Scrooge, Hans Christian Andersen, Tolstoy, Kafka, Edgar Allan Poe, William Shakespeare, Goethe, Pinocchio, King Kong, Marilyn Monroe, Helena, and an extensive animal kingdom including a dronte chick.
Neuendorf
Gellen lighthouse
The 12.30 m high structure (height of fire 10 m), a sector and cross light, is located south of Neuendorf at the northern border of the Gellen. It has the lighthouse number C2586 and the coordinates ♁54° 30′ 29″ N, 13° 4′ 28″ E. The beacon bears the official designation "Leuchtfeuer Gellen/Hiddensee". The white steel tower with red gallery and conical roof stands on a natural stone base. It was built in 1904 by the company Julius Pintsch (Berlin) from cast segments (tubbings) and has been in trial operation since 1905, in continuous operation since 1907. The Ranzow and Kolliker Ort lighthouses (on the island of Rügen) and the Norddorf lighthouse (on the island of Amrum) were built in the same way at the same production plant (Fürstenwalde/Spree branch). The lighthouse Gellen/Hiddensee marks the northern entrance to the Gellenstrom, in the west the fairway of the Gellenstrom and leads in the east through the Schaproder Bodden. The lighthouse was depicted on a 5-million-mark emergency banknote issued by the district of Rügen in 1923. In the GDR's special stamp series "Leucht-, Leit- und Molenfeuer" from 1975, the Gellen beacon graced the 10 pfennig stamp as a motif.
Parish hall Uns Tauflucht
So that church services could also be celebrated in Neuendorf, the parish hall Uns Tauflucht (Our Refuge) was built at the end of the 20th century. In addition to ecumenical services, it is also used for community events such as lectures and concerts.
Fishery museum Lütt Partie
In 2006/2007, a brick-built former net and equipment shed from 1885 was converted into the Lütt Partie (Small Unit) Fishery Museum. The name is from times when it was still in its former purpose. At that time there was a large and a small net or equipment shed, one was popularly called Grod Partie, the smaller Lütt Partie. Since 2007, fishermen from the island have been presenting and explaining fishing equipment and telling stories about fishing history and everyday work in the past and present. The museum is run by the "Fischereipartie Neuendorf e. V." association, which is financed solely by donations.
Stolpersteine
Six Stolpersteine in Vitte commemorate Henni Lehmann and four other painters of Jewish origin as well as the pedagogue and politician Adolf Reichwein, who became victims of the National Socialist regime.
Culture
The island of Hiddensee enjoyed the reputation of an artists' colony from the beginning of the 20th century. Artists of all kinds spent the summer months there and recorded their impressions in their work.
From 1904, the painter Elisabeth Büchsel spent the summer months in Neuendorf. In the same year, Oskar Kruse built his Lietzenburg in Kloster, which became an artists' meeting place. Later, his sister-in-law, the doll maker Käthe Kruse, also lived there. In the Blaue Scheune in Vitte, the summer residence of Henni Lehmann, the Hiddensoer Künstlerinnenbund met from 1922 to 1933. Other artists closely associated with Hiddensee from the period after the First World War are Willy Jaeckel and Joachim Ringelnatz.
Even during the GDR era, numerous artists regularly stayed on Hiddensee and reflected on everyday life and the landscape in their paintings, prints and books, such as the writer Hanns Cibulka. The dancer and dance teacher Gret Palucca spent every summer on Hiddensee from 1948, was given a plot of land in Vitte by the GDR, on which she had a house built in 1961, which was demolished by an investor in 2009. Palucca was buried in the island cemetery in Kloster, where also lies artistic director Walter Felsenstein, who had a house built opposite the Lietzenburg, where he spent the summer months.
Felsenstein's neighbor, the painter Willi Berger (1922–2018), lived on Hiddensee since 1955. His catalog raisonné includes more than 4200 paintings, most of them with Hiddensee or people on Hiddensee as a motif. He also restored paintings of the painter Elisabeth Büchsel, but from 1955 to 1979 he was a full-time ornithologist and conservator at the ornithological station of Hiddensee. In his home and studio Schwalbennest on the Hügelweg in Kloster, a memorial exhibition was held in October 2019. Whether this will become a permanent exhibition is still uncertain.
Since 1987, the painter Torsten Schlüter celebrates his Hiddenseer Sommerausstellungen im Garten at various locations on the island such as the Schliekerschen Haus in Kloster. Currently, he owns an exhibition space in the former arts and crafts store of Irene Hasenberg at the Hotel Dornbusch and a studio in his house above the steep coast of Kloster (Biologist path), which he has named Anna Hucke and where he also exhibits in the garden in the summer. The exhibition is held in the garden.
Traditionally, a lot of carving art is made from driftwood and other dead wood on Hiddensee. In the 1970s and 1980s, mainly by the Schierk musician and artist Hanns Mehner (1927–2005), who at that time spent the summer months at his mother-in-law's house in Kloster. Mehner's owls, totem poles, and faces adorned the front gardens of Kloster (some to this day). After the fall of the Berlin Wall, Jo. Harbort continued this tradition. His wooden sculptures are placed among others at the playgrounds in Vitte and Neuendorf, at the harbors in Kloster and Neuendorf, at the church in Kloster and at the Inselblick. Together with the innkeepers Zum Klausner, he opened a sculpture park at the inn in 2005, which was created by students of the Theater Sculpture class at the Dresden Academy of Fine Arts and is expanded annually by new works of the respective class. Harbort's sculptures are also displayed at the island view.
Furthermore, there is a tent cinema at the harbor of Vitte and the puppet theater Seebühne in Vitte as well as the galleries Am Seglerhafen in Vitte, Am Torbogen, Galerie am Hügel and Hedins Oe in Kloster.
Gallery
Others
The island of Hiddensee is also called "Sötes Länneken", sweet little land, by the locals.
Because many members of Berlin's bohemian scene spent their summer holidays on Hiddensee during the Weimar period, the island in the capital was also known as the Romanisches Café among the Baltic islands.
In 1974, Nina Hagen released the hit Du hast den Farbfilm vergessen, which says: "Hoch stand der Sanddorn am Strand von Hiddensee ...". The folk duo De Plattfööt also sang about "Hiddensee, Land zwischen Luv un Lee".
A missile fast patrol boat of the German Navy of the Tarantul class bore the name Hiddensee from 1990 until its decommissioning in 1996. It is now a museum ship at the Battleship Cove naval museum in Massachusetts (USA) and can be visited.
The German Maritime Search and Rescue Service (DGzRS) owns and operates a rescue station with a rescue boat in Vitte.
Culinary specialties
On the island grows sea buckthorn in large quantities. Its fruits are processed into alcoholic (sea buckthorn liqueur and sea buckthorn spirit) and non-alcoholic beverages (cold and hot sea buckthorn juice), vitamin-rich dishes (sea buckthorn cake and ice cream) and cosmetics, etc. In addition, the local products are dominated by fish, especially freshly caught and smoked. A speciality is the Hiddenseer Schmoraal, for which every old-established Hiddenseer family and every restaurant has its own recipe. Meanwhile, the Boddenzander has also proven its culinary quality. Little known, but all the more admired for its green bones, is the needlefish, which can be found on some menus.
House marks
Many houses on Hiddensee still have their traditional house marks on them today.
Films
The island has been the plot or location of numerous films:
Das Mädchen von Fanö by Kurt Heuser based on the novel by Günter Weisenborn, music by Alois Melichar, directed by Hans Schweikart with Brigitte Horney, Joachim Gottschalk, Gustav Knuth, Paul Bildt a. o., 95 minutes, Bavaria-Film 1940/1941
Der Augenzeuge 1946/14, DEFA-Wochenschau with footage of the transfer (Stralsund, town hall, harbor, steamship) and burial of Gerhart Hauptmann's mortal remains in Kloster
Der Augenzeuge 1947/61, DEFA-Wochenschau with footage of the work of Hiddensee Fisher
Vogelzugforschung auf Hiddensee mit Prof. Dr. Hans Schildmacher (1907–1976), Director: Manfred Ehrendt, Camera: Rudo Neubert, DEFA documentary, 1953
Hiddensee, director: Jiří Jahn, camera: Heinz Thomas, composition: Hans-Hendrik Wehding, text: Erich Arendt, DEFA-Kulturfilm 1957, color, 15 minutes
Der Augenzeuge 1959/B64, DEFA-Wochenschau, working people from VEB Simson Suhl fly from Erfurt to the Baltic Sea with Lufthansa to spend their vacation on Hiddensee.
Gerhart Hauptmann zum 100. Geburtstag, camera and direction: Joop Huisken, composition: Gerhard Rosenfeld, narrator: Norbert Christian, DEFA documentary 1962, 17 min.
Die Hochzeit von Länneken, Feature film, GDR 1963/64 (Director: Heiner Carow, Music: Günter Kochan).
Lütt Matten und die weiße Muschel, children's film based on Benno Pludra, DEFA 1963/64 (director: Herrmann Zschoche, music: Georg Katzer).
Schiffslacke unter der Wasserlinie, directed by Peter Ulbrich, about paints against barnacle growth etc., which are tested in a test station off Hiddensee. DEFA documentary 1964, color
Der Augenzeuge 1968/23, DEFA-Wochenschau, Hiddensee awaits its vacation guests
Der Augenzeuge 1970/34, DEFA-Wochenschau, workers from the Suhl vehicle and hunting weapons factory travel by Interflug charter plane via Erfurt-Barth to vacation bungalows on Hiddensee Heath.
Den Wolken ein Stück näher, two-part television film based on Günter Görlich, directed by Christian Steinke, GDR television 1972/1973
Polizeiruf 110: Kollision, by Claus-Ulrich Wiesner, directed by Manfred Mosblech, GDR television 1976/77
Der Augenzeuge 1980/49, DEFA-Wochenschau, observations on Hiddensee in late autumn, a fisherman from Vitte talks about catching herring as well as advantages and disadvantages of each season
Polizeiruf 110: Der Unfall by Eberhard Görner, directed by Manfred Mosblech, GDR television 1981/82
Wanderungen durch die DDR – Hiddensee, television documentary by Werner Filmer and Dieter Storp, 45 minutes, WDR 1986
Hiddensee – Insel der Berliner Bohème, television documentary by Dagmar Brendecke, 45 minutes, SFB/MDR 1993
Hiddensee – Capri der Ostsee, television documentary by Frank Schleinstein, 29 minutes, Otonia/MDR 1994
"Bilderbuch Deutschland" Hiddensee – Schönes Mecklenburg-Vorpommern, television documentary by Karin Reiss, BR/hr/ZDF 1998
Karussell. Vier Tage auf Hiddensee. Reg. Jörg Mehrwald, DVD, Da Music/Deutsche Austrophon GmbH & Co. Kg/Diepholz
See also
List of islands of Germany
References
External links
Overnight on Hiddensee Island - slideshow by The New York Times
German islands in the Baltic
Car-free islands of Europe
Islands of Mecklenburg-Western Pomerania
Populated coastal places in Germany (Baltic Sea)
|
5103262
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%20%D0%90%D0%BB%D1%82%D1%83%D1%81
|
Лі Алтус
|
Лі Алтус
Лі Альтус (справжнє ім'я Леонід Альтус) — українсько-американський геві-метал ґітарист із Одеси. Відомий тим, що грає в гуртах Exodus і Heathen. На разі грає на ґітарах фірми ESP.
Життєпис
Лі Альтус народився в Одесі, Україна. В 15 років переїхав з Радянського Союзу в США . За його словами про життя до переїзду в Штати він пам'ятає як стояв в черзі за хлібом разом з мамою і грав хокей разом з друзями.
У 1984 році разом з Карсом Секко з гурту Metal Church Лі започаткував гурт Heathen. Він був основним автором пісень і одним із засновників гурту, відповідно всі альбоми записані ним. З Heathen Лі записав чотири платівки: Breaking the Silence, Victims of Deception, The Evolution of Chaos та Empire of the Blind . У 1990 році Лі розглядався на вакантну посаду соло-гітариста в Megadeth, яку звільнив Джефф Янг, але Лі відмовився через те що Дейв Мастейн тоді був залежний від наркотиків, і натомість цю роботу отримав Марті Фрідман. Згодом Лі став постійним учасником гурту Exodus .
Після розпаду Heathen у 1992 році Лі переїхав до Німеччини разом із колишніми учасниками Heathen Даґом Пірсі та Дарреном Мінтером. Альтус і Мінтер грали в індастріал-метал гурті Die Krupps більшу частину кінця 1990-х років. Також брав участь у возз'єднаній версії гурту Angel Witch .
У 2001 році Лі возз'єднав Heathen разом з Дарреном Мінтером, вокалістом Дейвом Вайтом, басистом Майком Ястремським та гітаристом Ірою Блеком. Гурт випустив міні-альбом під назвою Recovered, який складався з рідкісного матеріалу з минулого. З новим другим гітаристом і басистом у 2010 році Heathen випустили The Evolution of Chaos, а через десять років — Empire of the Blind (2020).
З 2005 Лі став постійним учасником треш-метал гурту з Сан-Франциско Exodus, замінивши давнього гітариста Ріка Гунольта. На сьогодні Лі записав з Exodus шість студійних альбомів: Shovel Headed Kill Machine (2005), The Atrocity Exhibition (2007), Let There Be Blood (2008), Exhibit B: The Human Condition (2010), Blood In, Blood Out (2014) і Persona Non Grata (2021).
Особисте життя
Лі є давнім фаном хокейної команди «Філадельфія Флайерс», зокрема він був одягнутий у футболку «Флайерс», виступаючи хедлайнером фестивалю 70 000 Tons of Metal у 2020 році.
У Лі був молодший брат Олександр (Alex Altus, 1972), котрий грав на барабанах, але помер у 2016 році
Обладнання
Зараз Лі Альтус грає на ґітарах ESP, хоча раніше грав на гітарах Jackson King V. Лі також тривалий час користувався підсилювачами Mesa/Boogie Amplifiers, але наразі він еднорсерить ENGL.
Дискографія
Exodus
2005 — Shovel Headed Kill Machine
2007 — The Atrocity Exhibition… Exhibit A
2008 — Let There Be Blood
2010 — Exhibit B: The Human Condition
2014 — Blood In, Blood Out
2021 — Persona Non Grata
Heathen
1986 — Pray for Death Demo
1987 — Breaking the Silence
1991 — Victims of Deception
2004 — Recovered EP
2009 — The Evolution of Chaos
2020 — Empire of the Blind
Примітки
Посилання
Interview with Lee Altus and his mother from CBS News, 1987
Українські емігранти до США
Музичні виконавці з Одеси
Соло-гітаристи
Республіканці Каліфорнії
Американці російсько-єврейського походження
Українські гітаристи
|
1101631
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/40441%20%D0%AE%D0%BD%D0%B3%D0%BC%D0%B0%D0%BD
|
40441 Юнгман
|
40441 Юнгман (40441 Jungmann) — астероїд головного поясу, відкритий 11 вересня 1999 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,387.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (40401-40500)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1999
Головний пояс астероїдів
|
5072492
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BB%D0%B5%D0%BD%20%D1%96%20%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0
|
Ґлен і Ренда
|
Ґлен і Ренда
«Ґлен і Ренда» — американський постапокаліптичний науково-фантастичний драматичний фільм 1971 року режисера Джима Макбрайда. Сценарій до фільму написали Макбрайд, Лоренцо Манс і Руді Вурлітцер. Макбрайд зняв фільм за 480 000 доларів з маловідомим акторським складом, серед яких Стівен Каррі, Шеллі Плімптон, Вудроу Чамблісс і Ґері Ґудроу.
Сюжет
Через десятиліття після того, як ядерна війна спустошила Землю і перетворила тих, хто вижив, на сміттярів, молода пара, на ім'я Ґлен і Ренда, які походять зі згуртованого племені в сільській місцевості, вирушає на пошуки залишків світу, що існував до них. Вони нічого не знають про зовнішній світ, окрім того, що Ґлен читав про велике місто і бачив його зображення в старих коміксах. Він з Рендою вирушають на пошуки цього міста.
Акторський склад
Стівен Каррі
Шеллі Плімптон
Вудроу Чамблісс
Ґері Ґудроу
Огляди
Фільм отримав загалом схвальні відгуки. Журнал «Тайм» включив фільм до десятки найкращих фільмів 1971 року і заявив, що «Ґлен і Ренда» є одним з найкращих і найоригінальніших американських фільмів року. Також було сказано: «Неможливо заперечити його особливий кінематографічний талант або безперечну досконалість його відносно невідомих акторів». У газеті «Нью-Йорк таймс» писали: «„Глен і Ранда“ не є ані успішним, ані розважальним фільмом, але він тверезий, і те, про що він розповідає, є високим. Тому я абсолютно спантеличений рейтингом „Х“, який йому присвоїли, вочевидь, через оголеність і любовні сцени. Їх можна вважати непристойними, тільки якщо розслабити уяву цензора».
Примітки
Посилання
Фільми США 1971
Американські фільми 1970-х
Англомовні фільми 1970-х
Науково-фантастичні фільми США
Фільми англійською мовою
|
3463045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Pseudorhytisma
|
Pseudorhytisma
|
Pseudorhytisma — рід грибів родини Rhytismataceae. Назва вперше опублікована 1894 року.
Класифікація
Згідно з базою MycoBank до роду Pseudorhytisma відносять 2 офіційно визнані види:
Pseudorhytisma bistortae
Pseudorhytisma myrtacearum
Примітки
Джерела
Juel, H.O. 1894. Mykologische Beiträge. II. Öfversigt af Konglelige Vetenskaps-Akademiens Förhandlingar. 51(9):491-502 — P.498
Роди грибів
Леоциоміцети
1894 у науці
|
61712191
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stary%20Sikiyaz
|
Stary Sikiyaz
|
Stary Sikiyaz (İśke Hikäyaź) is a rural locality (a village) in Yalgyz-Naratsky Selsoviet, Tatyshlinsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 226 as of 2010. There are 4 streets.
Geography
Stary Sikiyaz is located 25 km southwest of Verkhniye Tatyshly (the district's administrative centre) by road. Yalgyz-Narat and Asavdy are the nearest rural localities.
References
Rural localities in Tatyshlinsky District
|
5195552
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D1%80%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Юрчинська-Попович Наталія Львівна
|
Юрчинська-Попович Наталія Львівна
Наталія Львівна Юрчинська-Попович (1 березня 1906, с. Помонята, нині Львівська область — 16 грудня 2003, м. Львів) — українська громадська діячка, пластунка, декламаторка. Член організацій «Союз українок», ОУН.
Життєпис
Наталія Юрчинська-Попович народилася 1 березня 1906 року в селі Помоняті, нині Рогатинської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської области в родині священника о. Лева і Теофілі.
Навчалася в Добромірській початковій школі, Бережанській гімназії (з відзнакою) та учительській семінарії. Закінчила торговельну школу, працювала в Центросоюзі м. Львова.
Від 1923 — вступила до «Пласту». Була полковницею 34-го полку ім. Марусі Богуславки. Співала в хорі «Боян» (керівник — Станіслав Людкевич). Підтримувала дружні та літературні стосунки з Оленою Телігою, Оксаною Лятуринською, Наталією Лівицькою-Холодною, Дмитром Донцовим, Олександром Олесем, Олегом Ольжичем, Богданом Лепким та Юрієм Липою.
1932 року одружилася із Степаном Поповичем, з яким переїхала до Варшави. Діяльна в українському громадському житті, секретар Союзу Українок Еміґранток. Мала двох синів — Ігоря і Бориса.
1941 року повернулася в Україну. Працювала секретарем директора механічного ливарного заводу м. Збаража на Тернопільщині. Перед наступом Червоної армії у 1944 році разом зі синами переїхала в м. Криницю на Лемківщині.
Зазнала переслідувань від всіх окупаційних режимів. У 1929 році заарештована поляками разом з подругами біля Преображенської церкви у Львові за участь у панахиді по Ользі Басараб. Під час німецької окупації у Варшаві була затримана за декламацію поезії Тараса Шевченка «Мені однаково», яку німці сприйняли на свою адресу. 23 грудня 1949 року заарештована і засуджена до 10 років ув'язнення, а сім'ю — чоловіка, дітей і матір — заслано в Хабаровський край, Росія. Ув'язнення відбувала в Тайшетських таборах. 1956 року отримала дозвіл переїхати до сім'ї на Далекий схід, а в 1960 році повернутися в Україну.
Після проголошення незалежности України стала учасницею хору політв'язнів та декламувала вірші. Член Товариства імені Олени Теліги, товариства репресованих. Влаштовувала концерти в своєму помешканні у Львові.
Померла 16 грудня 2003 року у Львові. Похована в родинному гробівці на 40-му полі Янівського цвинтаря.
Джерела
Українські громадські діячки
Пластуни
Члени ОУН
|
88837
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nile%20perch
|
Nile perch
|
Nile perch
The Nile perch (Lates niloticus), also known as the African snook, Goliath perch, African barramundi, Goliath barramundi, Giant lates or the Victoria perch, is a species of freshwater fish in family Latidae of order Perciformes. It is widespread throughout much of the Afrotropical realm, being native to the Congo, Nile, Senegal, Niger and Lake Chad, Volta, Lake Turkana, and other river basins. It also occurs in the brackish waters of Lake Maryut in Egypt. The Nile perch is a fish of substantial economic and food-security importance in East Africa. Originally described as Labrus niloticus, among the marine wrasses, the species has also been referred to as Centropomus niloticus. Common names include African snook, Victoria perch (a misleading trade name, as the species is not native to Lake Victoria, though they have been introduced there), and many local names in various African languages, such as the Luo name mbuta or mputa. In Tanzania, it is called sangara, sankara, or chenku. In Francophone African countries, it is known as capitaine. Its name in the Hausa language is giwan ruwa, meaning "water elephant".
Description
L. niloticus is silver in color with a blue tinge. It has distinctive dark-black eyes, with a bright-yellow outer ring. One of the largest freshwater fishes, it reaches a maximum length of nearly , weighing up to . Mature fish typically range from , although many fish are caught before they can grow this large.
Adult Nile perch occupy all habitats of a lake with sufficient oxygen concentrations, while juveniles are restricted to shallow or nearshore environments. A fierce predator that dominates its surroundings, the Nile perch feeds on fish (including its own species), crustaceans, molluscs, and insects; the juveniles also feed on zooplankton. Nile perch use schooling as a mechanism to protect themselves from other predators.
Invasive species
Nile perch have been introduced to many other lakes in Africa, including Lake Victoria and the artificial Lake Nasser. The World Conservation Union's Invasive Species Specialist Group considers L. niloticus one of the world's 100 worst invasive species.
The state of Queensland in Australia levies heavy fines on anyone found in possession of a living Nile perch, since it competes directly with the native barramundi, which is similar and grows to long, while the Nile perch grows to long.
The species is of great commercial importance as a food fish. The Nile perch is also popular with sport anglers, as it attacks artificial fishing lures, and it is also raised in aquaculture.
Lake Victoria introduction
The introduction of this species to Lake Victoria is one of the most cited examples of the negative effects alien species can have on ecosystems.
The Nile perch was introduced to Lake Victoria in East Africa in the 1950s, and has since been fished commercially. In 2003, Nile perch sales to the EU reached 169 million euros. Sport-fishing in the region of Uganda and Tanzania provided additional income from tourism.
Its introduction was ecologically disruptive and is attributed with causing the extinction or near-extinction of several hundred native species, with some populations fluctuating with commercial fishing and the actual Nile perch stocks. The Nile perch initially fed on native cichlids, but with decreasing availability of this prey, it now consumes mainly small shrimp and minnows.
The alteration of the native ecosystem had disruptive socioeconomic effects on local communities bordering the lake. Many local people have been displaced from their traditional occupations in the fishing trade and brought them into the cash economy, or before the establishment of export-oriented fisheries, turned them into economic refugees. At least initially, nets strong enough to hold adult Nile perch could not be manufactured locally and had to be imported for a high price.
The introduction of Nile perch has also had additional ecological effects on shore. Native cichlids were traditionally sun-dried, but because Nile perch have a high fat content (higher than cichlids), they need to be smoked to avoid spoiling. This has led to an increased demand for firewood in a region already hard-hit by deforestation, soil erosion, and desertification.
The Academy Award-nominated documentary Darwin's Nightmare by Hubert Sauper (a French-Austrian-Belgian production, 2004) deals with the damage that has been caused by Nile perch introduction, including the import of weapons and ammunition in cargo planes from Europe, which are then used to export Nile perch, further exacerbating conflict and misery in the surrounding regions.
Regardless of whether it is considered positive or negative, the trophic web of Lake Victoria appears to have been drastically impoverished by the introduction of this novel near-top-level predator. While the ecosystem seems to be moving towards a new equilibrium, neither its former state nor the state of fisheries on Lake Victoria can ever easily be brought back.
Threats
Despite being a successful invasive species, the fish faces threats. Being a species of megafauna, the most obvious threats to the species are overfishing and the use of illegal fishing gear, as well as invasive water hyacinths. Prey depletion is also a factor, as it decreases the size of the fish and makes it vulnerable to larger predators, such as crocodiles.
Export
In 2021, The Uganda Fish Processors and Exporters Association called on the parliament to ban the local consumption of the species so as to protect its export.
Religion
Nile perch were involved with the worship of Neith. As a result nile perch were sometimes mummified. A deposit of several thousand mummified perch was excavated in an area to the west of Esna where there was a temple to Neith. Mummified perch have also been found at Gurob near a temple to Neith while perch statuettes have been found at Sais again in the context of a temple to Neith.
See also
Nile tilapia — a similar-named but different fish that is much smaller and mostly feeds on plant matter
Notes
References
Further reading
Beuving, J. J. 2010. "Playing pool along the shores of Lake Victoria. Fishermen, careers and capital accumulation in the Ugandan Nile perch business" Africa: Journal of the International African Institute 80 (2): 224–248.
Beuving, J. J. 2013. "Chequered Fortunes in Global Exports: The Sociogenesis of African Entrepreneurship in the Nile Perch Business at Lake Victoria, Uganda"
Pringle, R.M. 2005. "The origins of the Nile perch in Lake Victoria." BioScience 55:780-787.
Pringle, R.M. 2005. "The Nile Perch in Lake Victoria: local responses and adaptations." Africa 75:510-538.
Masciarelli, Alex. "The rise and fall of the Nile Perch." March 15, 2007.
Socio-economic effects of the evolution of Nile perch fisheries in Lake Victoria: a review. J. Eric Reynolds and D.F. Greboval, CIFA Technical paper 17, FAO 1988, (online version)
M.L. Bianchini (1995). Species introductions in the aquatic environment: changes in biodiversity and economics of exploitation. Proc. World Fish. Congress (Athens, 1992), 3: 213–222.
External links
Lipton, David. "Lates niloticus: Information". Animal Diversity Web. Ann Arbor: University of Michigan Museum of Zoology, 2003.
Snoeks, Jos. "Ecology of Lates niloticus". Global Invasive Species Database. Updated 22 September 2004.
IUCN. "Alien Species Invade the Planet". Press release, 11 May 2001.
Species Profile - Nile Perch (Lates niloticus), National Invasive Species Information Center, United States National Agricultural Library.
Nile perch
Afrotropical realm fauna
Freshwater fish of West Africa
Fish of Chad
Fish of Egypt
Freshwater fish of Kenya
Fish of Sudan
Fish of the Democratic Republic of the Congo
Fish of the Republic of the Congo
Freshwater fish of Tanzania
Freshwater fish of Uganda
Fish of Lake Turkana
Congo River
Nile
Nile basin
Nile perch
Taxa named by Carl Linnaeus
|
1039271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BF%20%D0%93%D0%B0%D0%B1%D0%B1%D0%BB
|
Філіп Габбл
|
Філіп Габбл (19 липня 1960) — британський плавець, олімпійський медаліст.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Досьє на sport.references.com
британські плавці
Британські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1980
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1980
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1984
Срібні олімпійські медалісти з плавання
Призери Ігор Співдружності з плавання
Призери Універсіад з плавання
Призери з плавання чемпіонатів Європи з водних видів спорту
Плавці батерфляєм
Британські олімпійські плавці та плавчині
Медалісти літньої Універсіади 1983
|
1810339
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%8E%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B0
|
Кювета
|
Кювета (від ) — посудина пласкої форми (ванночка) з ребристим чи іншим чином профільованим дном і носиком в одному з кутів.
Призначена для хімічної обробки плоских предметів, наприклад, для фотохімічної обробки фотопластинок, форматних плівок і фотопаперу, для травлення друкованих плат радіолюбителями, для травлення кліше.
Залежно від сфери застосування та використовуваних реактивів може бути виготовленою із пластику, скла, емальованого металу, фаянсу чи інших матеріалів.
Посилання
«Кювета» в Академічному тлумачному словнику української мови в 11 томах. Т. 4, С. 427.
Фототехніка
Лабораторний посуд
|
4086452
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0
|
Аддорака
|
Аддорака — біле італійське вино з винограду, який вирощується в регіоні Калабрії на півдні Італії, де він змішується з Кода ді Вольпе Б'янка, Мальвазія Б'янка ді Кандія і білий мускат у родзинковому десертному вині Мускат ді Сарачена.
Історія
Ампелографи вважають, що Аддорака, ймовірно, виникла в регіоні Калабрія, де слово Аддорака означає «парфумоване» на місцевому калабрійському діалекті. Виноград має давню історію із незначним компонентом змішування десертного вина Мускат ді Сарачена, яке є особливістю села Сарачена.
Винні регіони
Нині Аддорака майже винятково трапляється в провінції Козенца в Калабрії, де його найбільше використовують у виробництві солом'яного вина Мускат ді Сарачена, де його змішують із білим мускатом на малих зернах (відомий на місцевому рівні як Москателло ді Сарачена), Кода ді Вольпе б'янка (відома на місцевому рівні як Guarnaccia bianca) та Мальвазія б'янка ді Кандіа.
Синоніми
Протягом багатьох років Аддорака також було відоме під синонімом Odoacra хоча цей синонім офіційно не визнаний Міжнародним каталогом сортів Vitis (МКСВ).
Список літератури
Білі сорти винограду
Італійські вина
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
13618325
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Arith%2C%20Savoie
|
Arith, Savoie
|
Arith, Savoie
Arith is a commune in the Savoie department in the Auvergne-Rhône-Alpes region in south-eastern France.
Geography
The Chéran river forms most of the commune's eastern border.
See also
Communes of the Savoie department
References
Communes of Savoie
|
395514
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C5%82odzko%20County
|
Kłodzko County
|
Kłodzko County
Kłodzko County is a unit of territorial administration and local government (powiat) in Lower Silesian Voivodeship, south-western Poland. It came into being on 1 January 1999 as a result of the Polish local government reforms passed in 1998.
The county covers an area of ; its territory almost exactly corresponds to the former Bohemian, later Prussian, County of Kladsko. It is located in a panhandle called Kłodzko Panhandle. The county's administrative seat is the town of Kłodzko; the other towns are: Duszniki-Zdrój, Nowa Ruda, Polanica-Zdrój, Bystrzyca Kłodzka, Kudowa-Zdrój, Lądek-Zdrój, Międzylesie, Radków, Stronie Śląskie and Szczytna. (The suffix Zdrój appearing in several of these names means "spa".)
As of 2019 the total population of the county was 158,600.
Neighbouring counties
Kłodzko County is bordered by Wałbrzych County to the north-west, Dzierżoniów County to the north and Ząbkowice Śląskie County to the north-east. It also borders the Czech Republic to the east, south and west.
Administrative division
The county is subdivided into 14 gminas (five urban, six urban-rural and three rural). These are listed in the following table, in descending order of population.
References
Land counties of Lower Silesian Voivodeship
|
26727904
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Man%20in%20Black%20%28Lost%29
|
Man in Black (Lost)
|
Man in Black (Lost)
The Man in Black (also called "The Smoke Monster" or simply "The Monster" by the main characters) is the main antagonist of the American ABC television series Lost. He appeared primarily as a cloud of black smoke until the final episode of season five where he appeared as a middle-aged man dressed in black. In season six, he primarily appeared in the physical form of John Locke (Terry O'Quinn). He exhibited the ability to "scan" the minds and memories of others, allowing him to confront characters such as Mr. Eko (Adewale Akinnuoye-Agbaje) and Ben Linus (Michael Emerson), with "judgement" (a replay of their pasts), and to assume the forms and memories of the deceased, starting with the original Man in Black himself, his brother Jacob (Mark Pellegrino), or Christian Shephard (John Terry), Yemi (Adetokumboh M'Cormack), Alex Rousseau (Tania Raymonde), and Locke. According to Jacob, who explains this to Richard Alpert (Néstor Carbonell), it is the incarnation of evil, and its primary goal—to escape from the island—would be the "end of everything good".
Various other characters have implied that his escape would be catastrophic and could even cause the destruction of reality. A longtime resident of the island that serves as the main setting of Lost, the true nature of The Man in Black was long shrouded in mystery. It had been described by Lost producer Damon Lindelof as "one of the biggest secrets" of the mythology of Lost while the producers have often hinted that the black cloud of smoke was not a monster in the traditional sense. TV Guide included the character in their "The 60 Nastiest Villains of All Time" list in 2013.
Arc
Before the crash of Oceanic 815
Prior to the twentieth century, The Man in Black's earliest chronological appearance occurs in the sixth-season episode "Across the Sea", which depicts his birth on the island to a woman named Claudia (Lela Loren), whose ship breaks apart offshore. An unnamed woman (Allison Janney) delivers him and his twin brother Jacob (Mark Pellegrino) but kills their mother and raises the boys herself. Jacob is swaddled in light cloth while The Man in Black is wrapped in dark. The woman raises the twins to be ignorant of a world beyond the island and of death itself. She also raises them to be distrustful of humanity, whom she regards as corrupt and dangerous. At age thirteen, the twins discover the other survivors of Claudia's ship on the island, and their adoptive mother takes them to a mysterious cave filled with light with a stream running into it. She tells them it is "The Heart of the Island" and one day they will be its caretakers. Soon after, Claudia's ghost appears to the young Man in Black and tells him the truth about his "mother". After he confronts his adoptive mother with this information, he leaves to join Claudia's crew. Jacob visits his brother at the survivors' camp at various points over the course of the next thirty years, during which time The Man in Black comes to believe his mother was right in calling humanity inherently corrupt. Despite this, he stays with the crew because they are a means to his finding a way off the island, which involves their use of the island's strange electromagnetic properties. When the woman learns this, she appoints Jacob as the new caretaker of "The Heart of the Island". She then visits The Man in Black at the bottom of a well where he is planning to install a wheel to enable his use of the energy to leave the island. She knocks him unconscious, and then apparently massacres the people in the camp and destroys the well; enraged, The Man in Black kills her with a dagger. Jacob retaliates by attacking his brother and throwing him in the stream leading into the tunnel of light. A cloud of black smoke then emerges from the cave, suggesting it is The Man in Black's consciousness. After a while, Jacob finds The Man in Black's body in a pool nearby and places it in a cave with his adoptive mother's corpse, along with a pouch containing the black and white stones they used in their game as children. It is consequently suggested that the black smoke's ability to take shape of dead people on the island led it to adopt The Man in Black's shape.
In "The Incident", The Man in Black (in his real form) and Jacob converse on the beach as the Black Rock ship approaches in 1867. The Man in Black states that he knows the ship was brought by Jacob, expressing his disapproval of Jacob bringing people to the island, and stating that all they bring is corruption and destruction. He then tells Jacob that he wishes to kill him, but their adoptive mother has prevented The Man in Black from hurting Jacob, so The Man in Black constantly looks for a "loophole" to kill Jacob. Soon after, the Black Rock crashes onto the island and The Man in Black, in the form of the monster, appears and kills everyone on board except Richard Alpert (Néstor Carbonell). He then returns in the form of Isabella (Mirelly Taylor), Richard's dead wife, telling him that they are in hell and tricking him into thinking that Jacob has taken her, The Man in Black reveals that he is the "smoke monster" but tells Richard that he is unable to save Isabella from Jacob. Later, in The Man in Black's form, he frees Richard and gives him a knife to kill Jacob, whom The Man in Black refers to as "the devil"; however, Jacob convinces Richard otherwise. Shortly thereafter, Jacob visits The Man in Black and avows that as long as he (Jacob) is alive, The Man in Black will never leave the island. The Man in Black then vows to kill Jacob and his subsequent replacements.
In February 1988, The Man in Black, as the monster, attacks the six-person crew of a French research vessel. This crew includes Danielle Rousseau (Melissa Farman), who is joined by a time-traveling Jin-Soo Kwon (Daniel Dae Kim). The monster drags the crew's leader, Montand (Marc Menard), under the Temple wall and, after the remaining crew attempts to rescue him, The Man in Black infects them with "the sickness", causing them to "change."
After the crash of Oceanic 815
On September 22, 2004, immediately after the crash of Oceanic 815, The Man in Black takes the form of Christian Shephard (John Terry). In the jungle, he encounters and asks the dog Vincent to go wake up his "son" Jack Shephard (Matthew Fox), saying he has "work to do". Vincent then ran until he found Jack, who had just regained consciousness. The following day, the Man in Black, as the monster, rips the pilot (Greg Grunberg) from the cockpit of the plane and kills him, leaving his mangled body in a tree; the pilot's corpse is found by Jack, Kate Austen (Evangeline Lilly), and Charlie Pace (Dominic Monaghan). Three days later, The Man in Black encounters John Locke (Terry O'Quinn) in the jungle as the monster, although he leaves Locke unharmed. Locke later tells Jack: "I've looked into the eye of this Island... and what I saw was beautiful."; Locke later told Mr. Eko (Adewale Akinnuoye-Agbaje) that he had seen a beautiful bright light when encountering the monster for the first time. In the season one finale, "Exodus", The Man in Black attacks a group of the survivors as the monster again; he attempts to drag Locke down a hole, but is stopped by Jack and Kate. The latter tosses dynamite at the black smoke, and he lets go of Locke, the smoke dissipating.
In the following season, The Man in Black confronts Mr. Eko as the monster for his past sins. As Eko stares down The Man in Black, he sees flashing images of his past. In season three, The Man in Black takes the form of Eko's brother, Yemi (Adetokumboh M'Cormack), and demands Eko to repent for his sins. When Eko refuses, The Man in Black briefly disappears, only to return as the monster. He then kills Eko by slamming him repeatedly against nearby trees and the ground. Midway through that season, The Man in Black appears to Juliet Burke (Elizabeth Mitchell) and Kate as the monster; during the encounter, the monster releases a series of bright flashes. He later reappears and it is revealed that he cannot penetrate the sonar fence that surrounds the Barracks of the Dharma Initiative.
In season four, after becoming enraged over the death of his adoptive daughter Alex Rousseau (Tania Raymonde) by mercenary team leader Martin Keamy (Kevin Durand) hired by Charles Widmore (Alan Dale), Ben Linus (Michael Emerson) rushes to a hidden room below his home at the Barracks, which has an ancient stone door covered with hieroglyphs; there, he drains a small pool that summons The Man in Black, as the monster, to brutally assault the mercenaries. As some of the survivors are preparing to leave the island, The Man in Black keeps Claire Littleton (Emilie de Ravin) company in the form of her father Christian Shephard, who tells her that The Others took her son Aaron. When Locke enters a cabin built by Horace Goodspeed (Doug Hutchison) from the 1970s, The Man in Black, still in the form of Christian Shephard, falsely tells Locke that he is giving instructions from Jacob and tells him that he needs to "move the island"; Ben achieves this request.
After the crash of Ajira 316
In late December 2007, following Ajira Airways Flight 316's crash on the island, The Man in Black, as Christian Shephard, appears to Sun-Hwa Kwon (Yunjin Kim) and Frank Lapidus (Jeff Fahey), informing them of the time travel undergone by the rest of the Oceanic Six. He then takes the form of the deceased John Locke, whose body was on the plane, and tricks everyone into thinking Locke was brought back to life. Later, Ben tells The Man in Black, who he thinks is Locke, that he must travel to the monster's lair, which lies beneath the Temple wall, to be judged for his complicity in his daughter's death. "Locke" separates from Ben at the Temple and confronts Ben as the monster. After The Man in Black retreats back into a vent, he reappears to Ben as Alex's manifestation, warning Ben to follow every word from "Locke", to which he complies. "Locke", Ben, Sun, and Lapidus later arrive at one of The Others' camps, led by Richard Alpert. Once reunited, "Locke" tells Richard that he now has a purpose and instructs Richard to find a time-traveling John Locke so that he can tell him that he must die to bring his friends back to the island; Richard obeys. Later, they return to camp where "Locke" speaks to The Others and tells them that they are going on a trip to see Jacob, from whom they take orders but have never met; Richard reluctantly complies. The next day, "Locke" tells Ben of his plan to kill Jacob while Ben informs "Locke" of Alex's threat, to which "Locke" replies by telling Ben to kill Jacob. After arriving at Jacob's residence at the four-toed statue, the two enter and meet Jacob, who recognizes "Locke" immediately as his supernatural brother. "Locke" notes to his brother that he "found his loophole". An emotional Ben then confronts Jacob by asking him why he has been constantly ignored by him for so many years while also expressing how much he has sacrificed and suffered on the island. "What about me?" Ben asks. However, Jacob gravely looks back at Ben and quietly says: "What about you?" Ben's temper flares and he responds by stabbing Jacob brutally twice in the chest, killing him. "Locke" then kicks Jacob's corpse into a fire pit, which immediately set Jacob completely ablaze. Outside, a group from Ajira 316 sent to protect Jacob, led by Ilana Verdansky (Zuleikha Robinson), arrives and reveal the contents of a giant metal crate from the cargo of the plane: John Locke's dead body.
Following Jacob's demise, "Locke" asks Ben to go outside and tell Richard that he needs to talk to him. Ben inquires as to what they have to discuss, but "Locke" states that it is between himself and Richard. When Ben informs Richard that "Locke" wants to speak with him, Richard becomes furious with Ben and shoves him onto the beach next to Locke's corpse, revealing to Ben for the first time that Locke is indeed dead. Face-to-face with the real, dead John Locke, Ben becomes visibly shocked. Shortly after, Ben is grabbed by one of Ilana's men, who hauls him back into the statue with him, despite Richard's protest. Inside the statue, Ben and four men enter Jacob's chamber; they encounter and point their guns at "Locke". Upon hearing the news of Jacob's death, the men become enraged and fire several shots at "Locke". Moments later, the monster enters the room and overpowers three of the four men, killing them. After the brief firefight, The Man in Black changes back to "Locke" and reveals to Ben his true identity. He explains to Ben that his intention is to "go home". After exiting the statue, "Locke" approaches Richard, who now realizes that "Locke" is actually the man who conned him 140 years ago; Richard is knocked unconscious by "Locke", who then carries him into the jungle to discuss matters. Shortly after, "Locke" releases Richard from captivity and offers him a second chance to join him, but Richard refuses. "Locke" then tracks down a drunk Sawyer (Josh Holloway), who recently lost Juliet and unaware about the true identity of "Locke", and recruits Sawyer to join him. Sawyer only agrees to follow him after "Locke" tells him that he can provide the answer to the most important question there is: "Why are you on the island?" During their walk through the jungle, "Locke" becomes distracted by a young, mysterious blond boy (Jacob in the form of his younger self) and gives chase. Suddenly, Richard appears and frantically informs Sawyer that "Locke" is not who he says he is, but leaves before "Locke" reappears. Once "Locke" returns, Sawyer is now fully aware that "Locke" is someone else entirely and pulls a gun on him, asking him what he is. However, Sawyer lets his guard down after "Locke" prods Sawyer to continue following him because he is "so close now" to learning the truth. The two eventually reach a cave near a ledge, which has writings all over its walls that consist of countless people's names with numbers beside them. "Locke" then reveals to Sawyer that these names represent all the possible "candidates" to replace Jacob as leader of the island. Intrigued, Sawyer joins "Locke" a mission to leave the island.
Later, "Locke" encounters and recruits Sayid Jarrah (Naveen Andrews) to his side. He asks Sayid to deliver a message to The Others at the Temple, ordering them to leave by sundown or they will all be killed. "Locke" also requests that Sayid kill the Temple leader, Dogen (Hiroyuki Sanada), since him being alive keeps The Man in Black from entering the Temple. Building an incentive for Sayid, "Locke" says that he can get Sayid anything he wants, anything in the entire world. Sayid replies that the only thing he ever wanted died in his arms and that he will never see it again. "Locke" seals the deal by rhetorically asking Sayid, "What if you could?" At sundown, after Sayid kills Dogen, "Locke" enters the Temple as the monster and kills all of The Others remaining inside. After this, he gathers The Others that joined him, along with Sayid, Kate, and Claire. Soon after, "Locke" sends Sawyer on a recon mission to Hydra Island, but the latter instead makes a deal with Charles Widmore to help him destroy The Man in Black and leave the island. Sawyer eventually returns from Hydra Island and reports back to "Locke"; he tells him that all the Ajira passengers are dead, and Widmore and his team are there where they have set up a sonar fence, hiding the deal he concocted with Widmore. After Jin is taken from camp by Widmore's group so that he can assist them in the assassination of The Man in Black, the latter travels to Hydra Island with Sayid. "Locke" then confronts Widmore and declares "war"; he returns to the main island while Sayid spies on Widmore's team to learn why Jin was taken. After Sayid returns to the main island with Desmond Hume (Henry Ian Cusick), who was recently brought back to the island against his will by Widmore, "Locke" leads Desmond to a very old well. After explaining its origins, "Locke" throws Desmond down the well. Upon returning to his camp, Jack's group—this time led by Hurley (Jorge Garcia)—arrives where they finally meet The Man in Black.
After meeting each other for the first time, "Locke" and Jack converse privately about past events and inevitable events; "Locke" also explains to Jack that the real John Locke had to be dead before assuming his form. Later, "Locke" instructs Sawyer to retrieve a sailboat, the Elizabeth, to ferry him and his followers to Hydra Island to board the Ajira plane parked on the island and to also dock it at a meeting point. He also instructs Sayid to kill Desmond at the bottom of the well, but Sayid instead lets him live. When Sawyer and Kate arrive at the coast on the Elizabeth, Kate expresses her doubts about departing the island with "Locke". Sawyer then reveals his plan to secretly escape The Man in Black's command and leave the island with Jack, Hurley, Sun, and Lapidus. The seven soon meet up and sail away while "Locke" deals with other matters. However, Jack is later ordered off the Elizabeth by Sawyer after the former expresses that he doesn't believe that they are meant to leave the island. An angered Sawyer watches as Jack reclaims his position as a man of faith and refuses to run by jumping into the ocean. Jack swims back to the island and washes up on the beach where "Locke", now aware of Sawyer's betrayal, arrives and reunites with Jack. Suddenly, a mortar is fired on the orders of Widmore, landing on the shore, throwing Jack and others through the air. "Locke" immediately runs to Jack, who is prone in the sand, and carries him inland while another missile hits land.
That night, Jack wakes up in a boat and discovers that he is on Hydra Island with "Locke" and Sayid to regroup with the others. Unbeknownst to them, Widmore broke his deal with Sawyer and locked the group in a cage to protect them from The Man in Black's imminent arrival. Moments after Sawyer's group is caged, "Locke" attacks Widmore's camp as the monster while Jack arrives and frees his captive friends. Shortly after, "Locke" arrives solo at the Ajira Flight 316 site and enters the plane to inspect before he can depart with the others. Inside, he examines exposed wiring leading to a pack of C-4 explosives left by Widmore; he disarms and takes them for himself. Once Jack's group arrives at the site, "Locke" explains to them that Widmore wants them all together in a confined space so that he can kill them all, showing them the C-4 he found as evidence, and then tells them that their new plan is to leave the island via Widmore's submarine because they can't be sure the plane does not have any more booby traps. The group eventually arrive at the dock where there is no sign of any defense guarding the submarine. Before boarding, "Locke" asks Jack to reconsider his decision not to leave, explaining that whoever told Jack to stay had no idea what he was talking about. Jack turns and says, "John Locke told me I needed to stay", and abruptly pushes Locke off the dock and into the water. Suddenly, Kate is shot in the shoulder by Widmore's team, who have arrived at the tree line; a shootout between the two parties ensues. In the midst of the firefight, everyone escapes except for Claire, who realizes she has been left behind again, and "Locke". Underwater, Jack discovers that "Locke" planted the C-4 in Jack's backpack with a timer attached to it to kill them all at once. Sawyer then attempts to disarm the bomb, but Jack tells him not to since he has figured out that "Locke" can't kill the candidates himself and wants them to all die together in a "nice enclosed space". A frantic Jack then pleads Sawyer to let the timer run down to zero, assuring the group that the bomb will not go off. However, Sawyer apologizes and quickly pulls the wires out, and, as a result, the timer accelerates. To save his friends' lives, Sayid grabs the bomb and runs to the back of the submarine, but is instantly killed once the bomb detonates. The bomb's explosion then causes fatal damage to the submarine, forcing the group to escape. However, the aftermath results in the deaths of Sun and Jin while Jack, Kate, Sawyer (unconscious), and Hurley wash up on the main island together (separated from a still alive Lapidus) in an emotional state, mourning the deaths of the Kwons. "Locke", still at the pier, senses that not all of them are dead and leaves Claire to "finish what [he] started".
The next day, "Locke" rows back to the main island. Widmore, who showed up at the Barracks shortly after the destruction of his submarine, encounters and intercepts Ben as he was preparing to leave to destroy the Ajira plane with a backpack full of C-4; Widmore explains to Ben that he already loaded the plane with explosives. When questioned further, Widmore said that he had been invited back to the island by Jacob himself, but before he could elaborate further, Widmore spots "Locke" and hides in Ben's secret room. Moments later, "Locke" reunites and once again recruits Ben, who then reveals Widmore's whereabouts after being promised to have the island "all to [himself]" by "Locke" once he leaves. In Ben's closet, "Locke", after threatening Widmore, obtains information from him: Widmore brought Desmond back to the island because of his "unique resistance to electromagnetism" and is "a measure of last resort" to be used in case "Locke" manages to kill Jacob's remaining candidates; "Locke" realizes that this fail-safe could let him accomplish his final plan. Suddenly, Ben repeatedly shoots and kills Widmore with a handgun, avenging Alex's death. That night, after discovering that Desmond escaped the well and was not killed by Sayid, "Locke" reveals his final plan to Ben: "Locke" will find Desmond, who will then help him "destroy the island".
Eventually, the duo find Desmond, who is forced to join "Locke". The three soon cross paths with Jack's group on their way to "The Heart of the Island". A vengeful Jack then approaches "Locke" and vows to kill him, shocking everyone with this statement; however, "Locke" is unfazed. After having Desmond remove the cork from the center of "The Heart of the Island", the island proceeds to shake and crumble. Satisfied, "Locke" leaves the cave, but Jack attacks him, drawing blood, making The Man in Black realize that he just made himself mortal. In a last attempt to leave the island for good, "Locke" knocks Jack out and runs for the cliffs where the Elizabeth is moored off the side of the main island near the cliffside cave. Minutes later, Jack regains consciousness and catches up to "Locke" on the cliffs now having a chance to kill him; the final battle ensues. During the intense fight, The Man in Black gains the upper hand and fatally stabs Jack in the abdomen. However, before he can finish him off, telling Jack that he will "die for nothing", Kate suddenly appears and shoots The Man in Black in the back. Despite this, the island continues to rumble, convincing The Man in Black that it will indeed sink. Finally, he tells them that they're "too late", but Jack makes him realize his defeat by kicking him off the cliff to his death.
Development
The monster is established in Lost in the first episode, "Pilot". The producers' initial plan was for the monster to represent the id, in a manner similar to the "id monster" from the 1956 film Forbidden Planet. This idea was changed by the end of season one, when the character Danielle Rousseau describes the monster as a "security system" that protects the island. This plan was continued into season five, when Rousseau's husband, Robert, describes the monster as a security system that guards the island's Temple. It was not until season six that it was established that the monster was also The Man in Black.
The original appearance of The Man in Black as the monster was the first major plot twist of the sixth-season premiere, "LA X", which changed how the viewers and characters perceived the island. In "Pilot", Rose comments: "I keep thinking, there was something familiar about it." The producers had difficulty finding the right sound for the monster to make and eventually settled on the receipt printer from a New York City taxicab, which is why Rose, from The Bronx, New York, finds it familiar.
Prior to the revelation of the monster as The Man in Black, one theory suggested that the monster was a cloud of nanobots, similar to Michael Crichton's novel Prey. In the March 21, 2008, edition of the Official Lost Podcast, executive producer Damon Lindelof revealed that manifestations of the monster did indeed include Yemi and the medusa spider that bit Nikki and Paulo.
In reference to Jacob and The Man in Black, Lindelof stated that, regarding the scene in "Pilot, Part 2" where Locke explains to Walt Lloyd the premise of backgammon using the concept of light and dark, he and fellow co-creator J. J. Abrams had planned for those two sides to eventually be personified by two individuals.
References
Lost (2004 TV series) characters
Male characters in television
Fictional Italian people
Fictional empaths
Fictional linguists
Fictional mass murderers
Fictional serial killers
Fictional characters with precognition
Fictional shapeshifters
Fictional ghosts
Fictional telepaths
Fictional twins
Adoptee characters in television
Orphan characters in television
Fictional characters who can teleport
Television characters introduced in 2004
|
27374908
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2001%20Kremlin%20Cup%20%E2%80%93%20Men%27s%20singles
|
2001 Kremlin Cup – Men's singles
|
2001 Kremlin Cup – Men's singles
The 2001 Kremlin Cup men's singles was a professional tennis competition. Yevgeny Kafelnikov was the defending champion and won in the final 6–4, 7–5 against Nicolas Kiefer.
Seeds
Draw
Finals
Top half
Bottom half
See also
Association of Tennis Professionals
History of tennis
References
External links
Main draw
Kremlin Cup
Kremlin Cup
|
120712
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viking%2C%20Minnesota
|
Viking, Minnesota
|
Viking, Minnesota
Viking is a city in Marshall County, Minnesota, United States. The population was 79 at the 2020 census.
History
A post office called Viking has been in operation since 1890. The city was named after the Vikings.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the 2010 census, there were 104 people, 43 households, and 31 families living in the city. The population density was . There were 46 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 96.2% White and 3.8% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.9% of the population.
There were 43 households, of which 37.2% had children under the age of 18 living with them, 48.8% were married couples living together, 20.9% had a female householder with no husband present, 2.3% had a male householder with no wife present, and 27.9% were non-families. 25.6% of all households were made up of individuals, and 4.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.42 and the average family size was 2.81.
The median age in the city was 42 years. 30.8% of residents were under the age of 18; 1.9% were between the ages of 18 and 24; 23% were from 25 to 44; 28.8% were from 45 to 64; and 15.4% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 43.3% male and 56.7% female.
2000 census
As of the 2000 census, there were 92 people, 39 households, and 26 families living in the city. The population density was . There were 44 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.00% White. Hispanic or Latino of any race were 1.09% of the population.
There were 39 households, out of which 28.2% had children under the age of 18 living with them, 59.0% were married couples living together, 7.7% had a female householder with no husband present, and 30.8% were non-families. 30.8% of all households were made up of individuals, and 17.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.36 and the average family size was 2.96.
In the city, the population was spread out, with 28.3% under the age of 18, 4.3% from 18 to 24, 22.8% from 25 to 44, 21.7% from 45 to 64, and 22.8% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females, there were 87.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 100.0 males.
The median income for a household in the city was $28,750, and the median income for a family was $36,250. Males had a median income of $36,250 versus $26,250 for females. The per capita income for the city was $11,812. There were 7.7% of families and 14.3% of the population living below the poverty line, including 21.2% of under eighteens and none of those over 64.
References
External links
Cities in Marshall County, Minnesota
Cities in Minnesota
|
3015449
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%B4%20%28%D0%B4%D0%B5%D0%B3%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%2C%20%D2%90%D1%96%D0%BB%D1%8F%D0%BD%29
|
Хараруд (дегестан, Ґілян)
|
Хараруд (дегестан, Ґілян)
Хараруд — дегестан в Ірані, в Центральному бахші, в шагрестані Сіяхкаль остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 7899 осіб, які проживали у складі 2054 сімей.
Населені пункти
До складу дегестану входять такі населені пункти:
Аґуз-Чеке
Бам
Бозґах
Ґавкуль
Ґанд-Лавар
Ґердкух
Ґіль-Бам
Ґолестан-Сара
Дехґах
Дусат-Лат
Ешкораб
Каджан
Каджіль
Карґах-е-Парураш-Могі-Доктор-Юсеф-Пур
Келар-Дег
Коламсар
Лабон
Лішак
Мадар-Сара
Малек-Руд
Панабандан
Радар-Поште
Рудбар-Сара
Салаш
Салаш-е-Дісам
Сардарабад
Су-Сара
Тазеабад-е-Джанкаг
Туї-Дешт
Фаштал
Хара-Руд
Чале-Шом
Чегель-Ґаче
Шамідін
Примітки
Дегестани остану Ґілян
|
504697
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%BE%D1%81%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D1%81
|
Спірос Марангос
|
Спірос Марангос
Спірідон «Спірос» Марангос (народився 20 лютого 1967; Греція) — грецький футболіст, півзахисник. Марангос захищав кольори національної збірної Греції, у складі якої брав участь у чемпіонаті світу 1994 року. Виступав за команди «Паніоніос», «Панатінаїкос», «Омонія», ПАОК та АПОЕЛ.
Клубна кар'єра
Спірос Марангос розпочав свою футбольну кар'єру в клубі «Паніоніос». В сезоні 1986–1987 дебютував за команду у чемпіонаті Греції та провів за неї наступні 3,5 сезони. За «Паніоніос» зіграв 66 матчів та відзначився одним голом. На початку 1990 року Марангос підписав контракт з клубом «Панатінаїкос». У своєму першому сезоні 1989/90 став одним із лідерів команди та отримав виклик до складу національної збірної Греції. У 1991 році разом з «Панатінаїкосом» виграв дубль — виграв національний чемпіонат і став володарем Кубка Греції. В 1996 році «Панатінаїкосом» дійшов до півфіналу Ліги чемпіонів. У тому ж році перейшов до клубу ПАОК і провів за оманду 2 сезони. В 1998 році підписав контракт з клубом чемпіонату Кіпру «Омонія». За «Омонію» Марангос провів один сезон, зігравши 31 матч, в яких забив 5 голів. В 1999 знов повернувся до ПАОКа і провів в команді 1 рік. У 2000 році перейшов до кіпрського АПОЕЛа, в якому і завершив кар'єру в 2002 році.
Кар'єра в збірній
Свій дебютний матч за національну збірну Греції Марангос зіграв 25 січня 1993 року у товариській зустрічі проти збірної Португалії, у якому Греція поступилася із рахунком 1:2.
У листопаді того ж року збірна Греції здобула вирішальну перемогу у своїй кваліфікаційній групі і вперше отримала право участі у фінальній частині чемпіонатів світу. 27-річний Марангос, який тоді виступав за «Панатінаїкос», був включений до складу тренером команди Алкетасом Панагуліасом, яка мала їхати на чемпіонат світу 1994, що проходив на полях США. У фінальній частині збірна Греції потрапила в групу D, в якій також виступали збірні Нігерії, Болгарії та Аргентини. Проте вже свою першу зістріч проти команди Аргентини грецька збірна програла з рахунком 0:4, а через три дні — поразка від Болгарії з таким самим ж рахунком 0:4. Останній матч мундіалю Греція програла Нігерії з рахунком 0:2. Грецька збірна залишила чемпіонат вже після групового раунду змагань, не забивши жодного голу і пропустивши 10, показавши один із найгірших виступів у фінальних частинах чемпіонатів світу. Марангос зіграв у двох матчах проти Аргентини та Болгарії.
Останній матч за збірну провів в 1995 році. Загалом Марангос зіграв 26 матчів.
Статистика
Нагороди та досягнення
«Панатінаїкос»
Альфа Етнікі (4): 1989-90, 1990-91, 1994-95, 1995-96
Кубок Греції (4): 1990-91, 1991-92, 1992-93, 1993-94, 1994-95
Суперкубок Греції (2): 1993, 1994
АПОЕЛ
Чемпіонат Кіпру (1): 2001-02
Посилання
Профіль на NationalFootballTeams
Грецькі футболісти
Футболісти «Паніоніоса»
Футболісти «Панатінаїкоса»
Футболісти «Омонії»
Футболісти ПАОКа
Футболісти АПОЕЛа
|
1955881
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Онутська сільська рада
|
Онутська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Заставнівському районі Чернівецької області. Адміністративний центр — село Онут.
Загальні відомості
Населення ради: 624 особи (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Онут
Склад ради
Рада складається з 14 депутатів та голови.
Голова ради: Божик Дмитро Петрович
Секретар ради: Вієру Олена Іванівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 1342 особи, з яких 590 чоловіків та 752 жінки.
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкали 622 особи.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Адміністративний устрій Заставнівського району
|
2182638
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Head%20Above%20Water%20%28film%29
|
Head Above Water (film)
|
Head Above Water (film)
Head Above Water is a 1996 American black comedy thriller film directed by Jim Wilson and starring Harvey Keitel, Cameron Diaz, Craig Sheffer and Billy Zane. The film is a remake of Hodet over vannet by Norwegian film director Nils Gaup.
Plot
Nathalie's considerably older husband George is a prominent judge whose only weak spot is Nathalie herself. The two are newlyweds, spending their vacation at her family's remote island beach house in Maine. Lance, who has known her since childhood, looks after the place. George goes on an overnight fishing trip with Lance to get to know him better.
Nathalie's a bit nervous, as it will be the first night she'll be apart from him since they got married. Her ex-boyfriend, Kent arrives, seemingly unannounced, but she welcomes the company. He tells her that his girlfriend Evelyn recently left him because of his drinking problem. While Nathalie is in the bathroom, Kent grabs a bottle of vodka from her husband George's supply. He makes a pass at her, while drinking directly from the bottle. The evening ends with him passing out on her marital bed. Waking up on the sofa, Nathalie discovers Kent dead, apparently from alcohol poisoning.
Panicked and terrified, Nathalie quickly stores Kent's naked body in the cellar. When George returns from his fishing trip, she tries her best to conceal the night's events and act normal. As the two talk, George notices the cellar door under the dining table isn't completely closed. George stomps on the floorboard and corrects the problem. As Nathalie's panic intensifies, George finds the flowers and chocolate that Kent had given her. She admits he gave her a surprise visit while George was on the fishing trip, and that she put his body in the cellar.
They take the body to the nearby tool shed, debating over what to do. The situation is further complicated because Kent's clothes are missing and his neck was broken by George stomping on the cellar door. George's being a prominent judge and Nathalie's history of pill addiction make him feel they must dispose of the body themselves. Although Nathalie believes that the authorities should be notified and the situation explained, George insists that it is not possible.
While the two decide to dispose of his body in the ocean by tying him down with an old stove, Lance inadvertently shows up and the two are forced to rethink their original strategy. As Nathalie and George return home, they get into a heated argument. Nathalie criticizes George's annoying habit of strangely storing items in unconventional places, such as storing sausages in a cigar box. When George questions how Kent could have possibly died, Nathalie mentions his “weak heart” and the fact that he was drinking from George's personal liquor supply. George reveals that the liquor bottle which Kent drank from was actually not (ethyl) alcohol but methanol (methyl alcohol) which is poisonous. Kent's heart problems along with the disguised powerful liquid drug led to his death. As the two leave each other in frustration over not having disposed of the body, Nathalie goes for a swim.
Coming back from her swim, Nathalie notices Kent's white linen suit drying on the porch of Lance's house. She insists on taking the suit to clean it. Believing she's found a solution to their problem, Nathalie goes in search of George to tell him the good news. She spots George on the veranda. He has apparently already embedded Kent's dismembered body into the concrete steps. Horrified, Nathalie runs but is quickly captured by George. After taking her back to the house, tying and gagging her, George goes out to finish the job. Nathalie manages to free herself and goes to Lance. She explains the situation and is relieved by Lance's calm and support. Then Nathalie sees the missing postcard Kent had sent her in his house. Lance says he meant to give it to her but forgot.
Nathalie then believes that Lance knew Kent was coming all along and switched the alcohols to kill him. Horrified, she runs to George, believing him to be an innocent victim in Lance's murder plot. Lance, insisting upon his innocence, follows Nathalie outside to the beach. As Lance and Nathalie are confronted by George, the situation ends with George shooting Lance. Nathalie runs but is captured by George again. He has been drinking heavily and is completely disoriented but manages to cement Nathalie's legs in a metal container.
Afterward, George starts to have trouble walking and says that he can't see. Nathalie realizes that George has unknowingly drunk the tainted liquor, and that Kent really did die of a heart attack. George then falls off the high rise veranda and is impaled by its spire. As a domino effect, Nathalie is thrown into the water and is unable to surface on her own due to her cemented legs. Luckily, a local beach patrol boat passes by and Nathalie is rescued.
The scene ends with Nathalie in her own boat telling the beach patrolman her story from the very beginning. The patrolman, behind her, asks for a beverage, and Nathalie tells him to check in the cooler under the seat. Unbeknownst to Nathalie, George had added some of Nathalie's medication to the water bottle which the patrolman is about to drink.
Cast
Harvey Keitel as George
Cameron Diaz as Nathalie
Craig Sheffer as Lance
Billy Zane as Kent Draper
Shay Duffin as Policeman
Reception
Head Above Water holds a rating of 40% on Rotten Tomatoes based on 15 reviews.
Marc Savlov of The Austin Chronicle gave a positive review, calling Diaz "a terrific comedienne, all fluttery gestures and cockeyed charm". He added, "Keitel likewise sustains a single comic note throughout without wearing it too thin. As George starts to drink heavily and fall apart at the seams, Keitel tosses some of his trademark nastiness into the mix and the film really takes off. It's not a classic by any stretch of the imagination -- Head Above Water is simply too thin for that -- but it is an endearingly black comedy, with more than enough grisly chuckles to keep it afloat over its ricocheting 92-minute course."
In the Los Angeles Times, Jack Mathews said, "These kind of keep-the-audience-guessing whodunits depend on the dialogue and the actors' chemistry, and 'Head Above Water' fails both tests. Keitel is badly miscast as the comically jealous husband; Sheffer…doesn't begin to convey the mystery implied by Lance; and Diaz, while clearly talented at light comedy, is stuck in the middle, sputtering in confusion over which is the better man."
In The New York Times, Stephen Holden wrote, "director Jim Wilson's approach to this material is fatally indecisive. One moment, 'Head Above Water' plays like a clanking melodrama, the next like a gallows comedy of corrupt yuppie manners. By the time the movie builds to a climactic sight gag involving two boats, a chain saw and a can of cement, the movie has lost its moorings and gone hopelessly adrift."
References
External links
1996 films
1996 black comedy films
1990s comedy thriller films
Films about alcoholism
American black comedy films
American comedy thriller films
American remakes of Norwegian films
Films about vacationing
Films scored by Christopher Young
Films shot in Maine
Films set on islands
New Line Cinema films
1996 comedy films
1990s English-language films
1990s American films
|
3168054
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Swisscom%20Challenge%202001%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Swisscom Challenge 2001, парний розряд
|
Swisscom Challenge 2001, парний розряд
Мартіна Хінгіс і Анна Курнікова були чинними чемпіонками, але змушені були знятися через травму гомілковостопоного суглобу у Хінгіс.
Ліндсі Девенпорт і Ліза Реймонд виграли титул, у фіналі перемігши пару Сандрін Тестю і Роберта Вінчі з рахунком 6–3, 2–6, 6–2.
Сіяні пари
Сітка
Посилання
Main and Qualifying Draws (WTA)
2001
Парний розряд
|
1799789
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%B8%20%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%D0%BD%D0%B0%D1%81
|
Вороги серед нас
|
Вороги серед нас
«Вороги серед нас» — американський трилер 2010 року.
Сюжет
Чіп Мейджер, губернатор Луїзіани, який висувається на пост віце-президента країни. І у нього всі шанси потрапити до Вашингтона. Але у політика є темні таємниці з минулого, з тих часів, коли він був співробітником управління національної безпеки. Напередодні того, як повинні оголосити результати виборів, Мейджер зустрічається в готелі з повією. За кілька хвилин знайомства вона дістає пістолет і намагається вбити губернатора. Тепер йому доводиться боротися не лише за свою кар'єру, а й за своє життя.
У ролях
Посилання
Фільми США 2010
Фільми-бойовики США
Фільми-трилери США
Фільми-драми США
Фільми англійською мовою
|
2984777
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D1%8F-%D0%A5%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Воля-Хожельовська
|
Воля-Хожельовська — село в Польщі, у гміні Мелець Мелецького повіту Підкарпатського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ряшівського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Мелецького повіту
|
23503279
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2009%20Swedish%20Open%20%E2%80%93%20Women%27s%20singles
|
2009 Swedish Open – Women's singles
|
2009 Swedish Open – Women's singles
The 2009 Collector Swedish Open was a tennis tournament held in Båstad, Sweden. It was the 1st edition of the Collector Swedish Open. The women's singles section was played July 6–11, 2009. The winner was María José Martínez Sánchez, who defeated Caroline Wozniacki in the final by 7–5, 6–4. Participants and match results are listed below.
Seeds
Draw
Finals
Top half
Bottom half
External links
Main draw
Qualifying draw
Swedish Open - Women's Singles
2009 Swedish Open
2009 in Swedish women's sport
|
22030336
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kyrylo%20Studynsky
|
Kyrylo Studynsky
|
Kyrylo Studynsky, also known as Kyrylo Studynskyi (4 October 1868 – 1941), was a western Ukrainian political and cultural figure from the late-19th to the mid-20th century. One of the principal figures within the Christian Social Movement in Ukraine, in 1939 Studynsky became head of the People's Assembly of Western Ukraine following the Soviet annexation of Western Ukraine, 1939–1940, and led the delegation to Moscow that formally requested the inclusion of Western Ukraine to the Soviet Union.
Biography
Kyrylo Studynsky was born in Kypiachka (now in Ternopil Oblast), at the time a part of Austria-Hungary, into a prominent clerical family. His grandfather, the priest Stephan Kachala, was a historian and member of the Austrian parliament. Kyrylo Studynsky studied philosophy at the University of Lviv, and at the University of Vienna before switching to Philology at the latter institution. He then studied Slavonics at the University of Berlin, and in 1897 became a lecturer of the Ukrainian language at the Jagiellonian University in Kraków. A specialist in philology, from 1900 until 1918 he was a professor at the University of Lviv. He knew 6 ancient languages and 10 modern ones, and published over 500 academic works. In addition to such academic pursuits, Studynsky also published poetry and memoirs.
In 1911 Studynsky helped found the Christian Social Party and played an important role in organizing the educational system of the West Ukrainian National Republic. Following the annexation of Western Ukraine by Poland, along with many other Ukrainian professors, he was released from the University of Lviv by the Polish authorities. Studynsky subsequently became head of the Shevchenko Scientific Society. A close friend of Mykhailo Hrushevskyi, he made numerous visits to Kyiv and Kharkiv throughout the 1920s and was a member of the National Academy of Sciences of Ukraine in the Ukrainian SSR during the time of Ukrainization within the Ukrainian SSR. Due to his alleged pro-Soviet sympathies, in 1930 he was assaulted in his office at the Shevchenko Scientific Society by two members of the Organization of Ukrainian Nationalists. In 1932, Studynsky was among the first academics to protest against the Holodomor and was expelled from the National Academy of Sciences of Ukraine the following year.
Final events and deaths
When the Soviet Union annexed western Ukraine in 1939, Soviet-sponsored elections created a People's Assembly of Western Ukraine. Studynsky became its head, and he led the delegation to Moscow that requested the formal inclusion of Western Ukraine into the Ukrainian Soviet Socialist Republic. Following western Ukraine's incorporation into the USSR, Studynsky was reinstated in the Academy of Sciences, became a member of the Supreme Soviet of the Ukrainian SSR and became head of the Philology department at the University of Lviv. According to archived personal documents, he had no illusions about the repressive nature of Soviet power, but sought compromise with the authorities in order to moderate their activities. During this time he did all he could to protect others from Soviet repression. Through his personal interventions, ten wives of executed academics were spared the death penalty, and the widow and sister of Mykhailo Hrushevskyi were not denied their pensions. In June 1941, when the USSR was invaded by Germany, he was forcibly evacuated from Lviv by the Soviets and died under mysterious circumstances.
In 2015 was published by archivists the following NKVD encrypted telegram from 6 July 1941: "To the instructions of Comrade Khrushchev we arrested Studynsky, Franko, Kyiv artist , "Nationalists"; due to the fact that it is difficult to get them out of Kyiv, we consider it advisable to shoot them. The Central Committee of the Communist Party of Ukraine (b) has the same opinion".
See also
List of unsolved deaths
References
Sources
Encyclopedia of Ukraine, ed. Volodymyr Kubiyovych. New York.
1868 births
1941 deaths
1940s missing person cases
First convocation members of the Verkhovna Rada of the Ukrainian Soviet Socialist Republic
Academic staff of Jagiellonian University
Members of the Shevchenko Scientific Society
Missing person cases in Ukraine
Nonpersons in the Eastern Bloc
People from Ternopil Oblast
People from the Kingdom of Galicia and Lodomeria
Ukrainian Austro-Hungarians
Ukrainian politicians before 1991
University of Lviv alumni
University of Vienna alumni
Unsolved deaths
|
15301680
|
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20Vicomt%C3%A9-sur-Rance
|
La Vicomté-sur-Rance
|
La Vicomté-sur-Rance (literally La Vicomté on Rance) is a commune in the Côtes-d'Armor department of Brittany in northwestern France.
Population
Inhabitants of La Vicomté-sur-Rance are called vicomtois in French.
See also
Communes of the Côtes-d'Armor department
References
External links
Official website
Communes of Côtes-d'Armor
|
226063
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ballbreaker
|
Ballbreaker
|
Ballbreaker — тринадцятий австралійський та дванадцятий міжнародний студійний альбом австралійського хард-рок гурту AC/DC, випущений 26 вересня 1995 року.
Список композицій
Всі пісні написані Ангусом Янгом та Малколмом Янгом
Музиканти
Брайан Джонсон — вокал
Анґус Янґ — електрогітара
Малколм Янґ — ритм-гітара
Вільямс Кліфф — бас-гітара
Філ Радд — барабани
Позиції в чартах
Сертификація
Примітки
Альбоми AC/DC
Музичні альбоми англійською мовою
Альбоми, спродюсовані Ріком Рубіном
Альбоми хард-року
Альбоми австралійських виконавців
Музичні альбоми 1995
|
1030756
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rioni
|
Rioni
|
Rioni
The Rioni is the main river of western Georgia. It originates in the Caucasus Mountains, in the region of Racha and flows west to the Black Sea, entering it north of the city of Poti (near ancient Phasis). The city of Kutaisi, once the ancient city of Colchis, lies on its banks. It drains the western Transcaucasus into the Black Sea while the river Kura, drains the eastern Transcaucasus into the Caspian Sea.
History
Ancient authors
Known to the ancient Greeks as the river Phasis, the Rioni was first mentioned by Hesiod in his Theogony (l.340); Plato has Socrates remark: "I believe that the earth is very large and that we who dwell between the pillars of Hercules and the river Phasis live in a small part of it about the sea, like ants or frogs about a pond" (Phaedo, 109a). Later writers like Apollonius Rhodius (Argonautica 2.12.61), Virgil (Georgics 4.367) and Aelius Aristides (Ad Romam 82) considered it the easternmost limit of the navigable seas. Herodotus and Anaximander considered Rioni a boundary between Europe and Asia. The famed voyage of Jason and the Argonauts, though semi-mythological, was said to have occurred by the Argonauts sailing up the river Phasis from its outlet to the Black Sea at Poti, to Colchis (modern Kutaisi in Georgia).
Pheasant
The term "pheasant" and the scientific name Phasianus colchicus are derived from "Phasis" and "Colchis", as this was said to be the region from which the common pheasant was introduced to Europe (the ring-necked pheasants were introduced later from East Asia).
Draining
It is said that "the failure of Colchis to emerge as a strong kingdom or to be maintained as a province of Rome has been blamed on the pestilential climate of the Phasis Valley, a situation remarked upon by travelers down to modern times, when the swamps were finally drained." Wetlands around Rioni River has been drained through a large reclamation-drainage project commissioned by government in 1960. After that, the area was cleared and converted to agricultural land.
Description
The Rioni is the longest river wholly within the borders of Georgia. The river is long, and its drainage basin covers about . It starts on the southern slopes of the Caucasus Mountains at above sea level, north of the town Oni. Its largest tributaries are, from source to mouth: Jejora (left), Qvirila (left), Khanistsqali (left), Tskhenistsqali (right) and Tekhuri (right).
Phasis river at Taprobana
Stephanus of Byzantium wrote that there was also another river which was named Phasis, in Taprobana (Ceylon or Sri Lanka).
References
Rivers of Georgia (country)
Tributaries of the Black Sea
|
353012
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D1%81%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B8%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
|
Заслужений працівник соціальної сфери України
|
Заслужений працівник соціальної сфери України — державна нагорода України — почесне звання України, яке надається Президентом України відповідно до Закону України «Про державні нагороди України». Згідно з Положенням про почесні звання України від 29 червня 2001 року, це звання присвоюється:
Особи, яких представляють до присвоєння почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери України», повинні мати вищу або професійно-технічну освіту.
Історія нагороди
30 жовтня 1999 року Президент України Л. Д. Кучма Указом № 1425/99 встановив відзнаку Президента України — почесне звання «Заслужений працівник соціальної сфери України».
9 листопада 1999 року Указом Президента України № 1448/99 були затверджені Положення про відзнаку, Опис нагрудного знака та зразок посвідчення.
16 березня 2000 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державні нагороди України», у якому була встановлена державна нагорода України — почесне звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Було установлено, що дія цього Закону поширюється на правовідносини, пов'язані з нагородженням осіб, нагороджених відзнаками Президента України до набрання чинності цим Законом; рекомендовано Президентові України привести свої укази у відповідність із цим Законом.
29 червня 2001 року Указом Президента України № 476/2001 було затверджене Положення про почесні звання України та Опис нагрудного знака до почесного звання; укази № 1425/99 та № 1448/99 були визнані такими, що втратили чинність.
Примітки
Почесні звання України
|
1725713
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Mesosauria
|
Mesosauria
|
Mesosauria
Мезозаври, також проганозаври (лат.Mesosauria, Proganosauria) — вимерла група анапсидних рептилій раннього пермського періоду з південної частини Африки і Південної Америки. Назву дано Seeley в 1892 р. Нині колишня класифікація переглянута і не збереглася.
Раніше цього хижого ящера вважали за предка іхтіозаврів. Проте після довгих досліджень проф. Ф. Гюне це припущення було відкинуто. Єдиної думки щодо того, до якої групи належить даний таксон немає, висловлюються припущення про приналежність до групи Anapsida (наприклад Carroll в 1988 р.) і Proganosauromorpha (висловлене на основі досліджень, проведених H.-V. Karl і його колегами в 2007 р.).
Класифікація
Клас: завропсиди (Sauropsida)
Підклас: Анапсиди (Anapsida)
Підряд: Mesosauria = Proganosauria
Neusticosauria,
Palaeohatteriidae
Див. також
Анапсиди
Завропсиди
Ілюстрації
Виноски
Викопні плазуни
Фауна пермського періоду
Анапсиди
|
480510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%BE-%D0%A2%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%B5
|
Наго-Торболе
|
Наго-Торболе, Наґо-Торболе — муніципалітет в Італії, у регіоні Трентіно-Альто-Адідже, провінція Тренто.
Наго-Торболе розташоване на відстані близько 460 км на північ від Рима, 29 км на південний захід від Тренто.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 30 листопада. Покровитель — Андрій Первозваний.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Арко
Брентоніко
Мальчезіне
Моліна-ді-Ледро
Морі
Рива-дель-Гарда
Див. також
Список муніципалітетів провінції Тренто
Примітки
Муніципалітети провінції Тренто
|
4170875
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%91%D1%94%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Виселки (Бєлгородська область)
|
Виселки (Бєлгородська область)
Виселки — селище у Красногвардєйському районі Бєлгородської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Веселовське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у східній частині української суцільної етнічної території — східній Слобожанщині.
Згідно із законом від 20 грудня 2004 року № 159 від 20 грудня 2004 року органом місцевого самоврядування є Веселовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Красногвардєйського району
Селища Бєлгородської області
|
84105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BB
|
Кабал
|
Кабал — оповідання Клайва Баркера, написане ним у 1989 році. В оповіданні розповідаться про підземне місто Мідіан, створене Бафометом для людей, які після смерті стають монстрами.
Сюжет
Головний герой — Астор Буні — психічно-хвора людина, яка вже декілька років відвідує психолога доктора Декера. На останньому з сеансів Декер показує фотографії одинадцятьох людей, начебто вбитих Буні. Щоб не пошкодити свою кар'єру, Декер намагається знайти докази безневинності Астора, але не знаходить. Буні, вирішує закінчити життя самогубством, але стрибнувши під вантажівку, він залишається живим. У лікарні один з хворих, розповідає Буні про Мідіан — місце де знаходять собі притулок люди, які втратили будь-яку надію. Буні втікає з лікарні і знаходить закинуте місто. На цвинтарі він зустрічається з двома монстрами, один з яких, його кусає. Втікаючи від них він зустрічає доктора Декера, якій зізнаеться, що ман'як не Буні, а він. Буні вбивають поліцейські.
Зі смертю Буні ніяк не може зміритися Лорі — його дівчина, якої Буні зізнався у коханні декілька тижнів тому. Вона їде до Мідіана, щоб знайти якісь докази, бо відчуває, що навіть психічно-хворий Буні не міг вбити людей. Її підозри справдовуються — Декер вбиває її подругу і намагається вбити її. Це йому майже вдається, але Буні, який мертвим повернувся до Мідіана бере її під землю чим ставить під загрозу всіх інших жителів міста та саме існування Мідіана. За це Бафомет виганяє з Мідіана його та Лорі. Повернувшись до готелю за речами Лорі вони бачать страшну картину — Декер жорстоко вбив всіх постояльців, близько 20 чоловік. Буні, ставши монстром з'їдає один труп. Приїжджає поліція. Буні ловлять, а Лорі вдається втекти. Не знаючи що робити вона їде до місця вбивства своєї подруги і там в неї відбулося видіння. В неї встановлюється зв'язок з Баббеттою — дівчинкою-монстром, яку вона врятувала на кладовищі. Нарцисс — той самий псих, що розповів Буні про Мідіан теж був вигнаний і вони з Лорі звільняють Буні. У той же самий час Декер розповів шефу поліції Ігерману про місто мертвих. Декілька десятків людей під керівництвом шерифа намагаються знищити кладобище та його підземних жителів. Їм на заваді стає св'ященник Ешборі та Буні. З настанням темряви тікають усі крім Декера, який намагається вбити Лорі знов. Йому на заваді стає Нарцисс якого він вбиває і Буні, який нарешті отримав змогу вбити свого мучителя-психіатра. Мідіан почав руйнувати себе сам а його жителі шукати собі новий дім. Попавши знову до Бафомета, який його хрестить і дає йому ім'я Кабал, Буні пригадує, що у свою першу зустріч з Бафометом, той не виганяв Буні з міста, він просто предсказв смерть міста і крещення Буні у Каба-ла, котрий не захотів цього прийняти. Бафомет ділиться на 12 частин, і вмирає, наказавши монстрам і Кабалу врятувати його. Кабал знову стає живим людиною-монстром. Він разом з Лорі рятується з печери Бафомета. Від Мідіана нічого не залишається. Лорі вбиває себе ножем Декера, але лишається «живою» бо її встиг вкусити Кабал.
Священик Ешбері, який цікавився що відбувається під кладовищем попадає у вогонь Бафомета. Він отримує великі опіки і йому ампутують ноги і одну руку. Незважаючи на тяжкі поранення і довгу кому він виживає. За ним наглядає шериф Ігерман. За допомогою Ешбері він бажає знайти Бафомета і Кабала та помститися за своє приниження.
Деякі факти
Англійській блек-метал гурт Cradle of Filth, вокаліст якого, Дені Філз, дуже полюбляє творчість Клайва Баркера, свою четверту платівку Midian назвали на честь цього твору Баркера.
За мотивами історії сам Клайв Баркер зняв фільм «Нічний народ».
Посилання
Офіційний сайт Клайва Баркера
Книги
|
367430
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/WinSCP
|
WinSCP
|
WinSCP — вільний графічний клієнт протоколів , призначений . Розповсюджується за ліцензією GNU GPL. Забезпечує захищене копіювання файлів між комп'ютером , що підтримують ці протоколи.
Основні можливості програми
Графічний інтерфейс в стилі Norton Commander
Інтеграція з PuTTY
Інтеграція з Windows (підтримка Drag&Drop, ярликів)
Робота з ключами і версіями протоколу SSH
Підтримка різних типів авторизації: по паролю, аутентифікації з відкритим ключем, Kerberos
Можливість зберігати налаштування з'єднань
Локалізації інтерфейсу для безлічі мов, зокрема української
Посилання
Офіційний сайт WinSCP
Документація
Примітки
Програмне забезпечення, що використовує ліцензію GNU GPL
FTP-клієнти
Утиліти для Windows
Переносне програмне забезпечення
|
2870533
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BA%D1%96-%D0%94%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5
|
Оронткі-Дольне
|
Оронткі-Дольне — село в Польщі, у гміні Жихлін Кутновського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Плоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Кутновського повіту
|
22578538
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Well-being
|
Well-being
|
Well-being, or wellbeing, also known as wellness, prudential value, prosperity or quality of life, is what is intrinsically valuable relative to someone. So the well-being of a person is what is ultimately good for this person, what is in the self-interest of this person. Well-being can refer to both positive and negative well-being. In its positive sense, it is sometimes contrasted with ill-being as its opposite. The term "subjective well-being" denotes how people experience and evaluate their lives, usually measured in relation to self-reported well-being obtained through questionnaires.
Well-being has been treated as a variable ranging from none to a high degree of well-being. This usage of well-being has in later times been widened to also include a negative aspect. With the aim of understanding how different route environmental variables affect the wellbeing during walking or cycling, the term "environmental unwellbeing" has been coined.
Overview
Different forms of well-being, such as mental, physical, economic, or emotional are often closely interlinked. For example, improved physical well-being (e.g., by reducing or ceasing an addiction) is associated with improved emotional well-being. As for another example, better economic well-being (e.g., possessing more wealth) tends to be associated with better emotional well-being even in adverse situations such as the COVID-19 pandemic. Well-being plays a central role in ethics since what a person ought to do depends, at least to some degree, on what would make someone's life get better or worse. According to welfarism, there are no other values besides well-being.
The terms well-being, pleasure, and happiness are used in overlapping ways in everyday language, but their meanings tend to come apart in technical contexts like philosophy or psychology. Pleasure refers to experience that feels good and is usually seen as one constituent of well-being. But there may be other factors, such as health, virtue, knowledge or the fulfillment of desires. Happiness for example, often seen either as "the individual's balance of pleasant over unpleasant experience" or as the state of being satisfied with one's life as a whole, is also commonly taken to be a constituent of well-being.
Theories of well-being try to determine what is essential to all forms of well-being. Hedonistic theories equate well-being with the balance of pleasure over pain. Desire theories hold that well-being consists in desire-satisfaction: the higher the number of satisfied desires, the higher the well-being. Objective list theories state that a person's well-being depends on a list of factors that may include both subjective and objective elements.
Well-being is also scientifically dependent on endogenous molecules that impact feelings of happiness such as dopamine, serotonin, endorphins, oxytocin, cortisol and more "Well-being related markers" or "Well-being bio markers" play an important role in the regulation of an organism's metabolism, and when not working in proper order can lead to malfunction.
Well-being is the central subject of positive psychology, which aims to discover the factors that contribute to human well-being. Martin Seligman, for example, suggests that these factors consist in having positive emotions, being engaged in an activity, having good relationships with other people, finding meaning in one's life and a sense of accomplishment in the pursuit of one's goals.
The Oxford English Dictionary traces the term well-being to a 16th-century calque of the Italian concept benessere.
Theories of well-being
The well-being of a person is what is good for the person. Theories of well-being try to determine which features of a state are responsible for this state contributing to the person's well-being. Theories of well-being are often classified into hedonistic theories, desire theories, and objective list theories. Hedonistic theories and desire theories are subjective theories. According to them, the degree of well-being of a person depends on the subjective mental states and attitudes of this person. Objective list theories, on the other hand, allow that things can benefit a person independent of that person's subjective attitudes towards these things.
For hedonistic theories, the mental states in question are experiences of pleasure and pain. One example of such an account can be found in Jeremy Bentham's works, where it is suggested that the value of experiences only depends on their duration and the intensity of pleasure or pain present in them. Various counterexamples have been formulated against this view. They usually involve cases in which common-sense suggests that options with a lower aggregate pleasure are preferable, for example, that the intellectual or aesthetic pleasures are superior to sensory pleasures or that it would be unwise to enter Robert Nozick's experience machine. These counter-examples are not knock-down arguments but the proponent of hedonistic theories faces the challenge of explaining why common-sense misleads us in the problematic cases.
Desire theories can avoid some of the problems of hedonistic theories by holding that well-being consists in desire-satisfaction: the higher the number of satisfied desires, the higher the well-being. One problem for some versions of desire theory is that not all desires are good: some desires may even have terrible consequences for the agent. Desire theorists have tried to avoid this objection by holding that what matters are not actual desires but the desires the agent would have if she was fully informed.
Objective list theories state that a person's well-being depends on a variety of basic objective goods. These goods may also include subjective factors like a pleasure-pain-balance or desire-satisfaction besides factors that are independent of the subject's attitudes, like friendship or having virtues. Objective list theories face the problem of explaining how subject-independent factors can determine a person's well-being even if this person does not care about these factors. Another objection concerns the selection of these factors. Different theorists have provided very different combinations of basic objective goods. These groupings seem to constitute arbitrary selections unless a clear criterion could be provided why all and only the items within their selections are relevant factors.
Scientific approaches
Three subdisciplines in psychology are critical for the study of psychological well-being:
Developmental psychology, in which psychological well-being may be analyzed in terms of a pattern of growth across the lifespan.
Personality psychology, in which it is possible to apply Maslow's concept of self-actualization, Rogers' concept of the fully functioning person, Jung's concept of individuation, and Allport's concept of maturity to account for psychological well-being.
Clinical psychology, in which well-being consists of biological, psychological and social needs being met.
According to Corey Keyes' five-component model, social well-being is constituted by the following factors:
social integration,
social contribution,
social coherence,
social actualization,
social acceptance.
There are two approaches typically taken to understand psychological well-being:
Distinguishing positive and negative effects and defining optimal psychological well-being and happiness as a balance between the two.
Emphasizes life satisfaction as the key indicator of psychological well-being.
According to Guttman and Levy (1982) well-being is "...a special case of attitude". This approach serves two purposes in the study of well-being: "developing and testing a [systematic] theory for the structure of [interrelationships] among varieties of well-being, and integration of well-being theory with the ongoing cumulative theory development in the fields of attitude of related research".
Models and components of well-being
Many different models have been developed.
Causal network models (and ill-being)
Philosopher Michael Bishop developed a causal network account of well-being in The Good Life: Unifying the Philosophy and Psychology of Well-being. The causal network account holds that well-being is the product of many factors—feelings, beliefs, motivations, habits, resources, etc.—that are causally related in ways that explain increases in well-being or ill-being. More recently causal network theories of ill-being have been applied to depression and digital technology. Network approaches have also been applied to mental health more generally.
Diener: tripartite model of subjective well-being
Diener's tripartite model of subjective well-being is one of the most comprehensive models of well-being in psychology. It was synthesized by Diener in 1984, positing "three distinct but often related components of wellbeing: frequent positive affect, infrequent negative affect, and cognitive evaluations such as life satisfaction".
Cognitive, affective and contextual factors contribute to subjective well-being. According to Diener and Suh, subjective well-being is "...based on the idea that how each person thinks and feels about his or her life is important".
Six-factor model of psychological well-being
Carol Ryff's multidimensional model of psychological well-being has philosophical foundation based on Aristotle's eudaimonia. It postulates six factors which are key for well-being with smaller subsections for each minor school of thought:
Self-acceptance
Personal growth
Purpose in life
Environmental mastery
Autonomy
Positive relations with others
Corey Keyes: flourishing
According to Corey Keyes, who collaborated with Carol Ryff, mental well-being has three components, namely emotional or subjective well-being (also called hedonic well-being), psychological well-being, and social well-being (together also called eudaimonic well-being). Emotional well-being concerns subjective aspects of well-being, in concreto, feeling well, whereas psychological and social well-being concerns skills, abilities, and psychological and social functioning.
Keyes' model of mental well-being has received extensive empirical support across cultures.
Seligman: positive psychology
Well-being is a central concept in positive psychology. Positive psychology is concerned with eudaimonia, "the good life", reflection about what holds the greatest value in life – the factors that contribute the most to a well-lived and fulfilling life. While not attempting a strict definition of the good life, positive psychologists agree that one must live a happy, engaged, and meaningful life in order to experience "the good life". Martin Seligman referred to "the good life" as "using your signature strengths every day to produce authentic happiness and abundant gratification".
PERMA-theory
In Flourish (2011) Seligman argued that "meaningful life" can be considered as five different categories. The resulting acronym is PERMA: Positive emotions, Engagement, Relationships, Meaning and purpose, and Accomplishments. It is a mnemonic for the five elements of Martin Seligman's well-being theory:
Positive emotions include a wide range of feelings, not just happiness and joy. Included are emotions like excitement, satisfaction, pride and awe, amongst others. These emotions are frequently seen as connected to positive outcomes, such as longer life and healthier social relationships.
Engagement refers to involvement in activities that draws and builds upon one's interests. Mihaly Csikszentmihalyi explains true engagement as flow, a feeling of intensity that leads to a sense of ecstasy and clarity. The task being done needs to call upon higher skill and be a bit difficult and challenging yet still possible. Engagement involves passion for and concentration on the task at hand and is assessed subjectively as to whether the person engaged was completely absorbed, losing self-consciousness.
Relationships are all important in fueling positive emotions, whether they are work-related, familial, romantic, or platonic. As Christopher Peterson puts it simply, "Other people matter." Humans receive, share, and spread positivity to others through relationships. They are important not only in bad times, but good times as well. In fact, relationships can be strengthened by reacting to one another positively. It is typical that most positive things take place in the presence of other people.
Meaning is also known as purpose, and prompts the question of "why". Discovering and figuring out a clear "why" puts everything into context from work to relationships to other parts of life. Finding meaning is learning that there is something greater than one's self. Despite potential challenges, working with meaning drives people to continue striving for a desirable goal.
Accomplishments are the pursuit of success and mastery. Unlike the other parts of PERMA, they are sometimes pursued even when accomplishments do not result in positive emotions, meaning, or relationships. That being noted, accomplishments can activate the other elements of PERMA, such as pride, under positive emotion. Accomplishments can be individual or community-based, fun- or work-based.
Biopsychosocial model of well-being
The Biomedical approach was challenged by George Engel in 1977 as it gave little importance to various factors like beliefs, upbringing , trauma, etc. and put main emphasis on biology.
The biopsychosocial model replaces the Biomedical model of wellbeing. The Biopsychosocial model of well being emphasises the modifiable components needed for an individual to have a sense of wellbeing. These are:
healthy environments (physical, social, cultural, and economic)
developmental competencies (healthy identity, emotional and behavioural regulation, interpersonal skills, and problem-solving skills)
sense of belonging
healthy behaviours (sleep, nutrition, exercise, pleasurable and mastery activities)
healthy coping
resilience (recognition of one's innate resilience)
treatment of illness (early evidence-based treatments of physical and psychological illnesses)
UK Office for National Statistics (ONS) definition
The UK ONS defines wellbeing:as having 10 broad dimensions which have been shown to matter most to people in the UK as identified through a national debate. The dimensions are:
the natural environment,
personal well-being,
our relationships,
health,
what we do,
where we live,
personal finance,
the economy,
education and skills, and
governance.
Personal well-being is a particularly important dimension which we define as how satisfied we are with our lives, our sense that what we do in life is worthwhile, our day to day emotional experiences (happiness and anxiety) and our wider mental wellbeing.The ONS then introduced four questions pertaining to wellbeing in their 2011 national survey of the UK population, relating to evaluative well-being, eudemonic well-being, and positive and negative affect. They later switched to referring to the construct being measured as "personal well-being".
Welfarism
Welfarism is a theory of value based on well-being. It states that well-being is the only thing that has intrinsic value, i.e. that is good in itself and not just good as a means to something else. On this view, the value of a situation or whether one alternative is better than another only depends on the degrees of well-being of each entity affected. All other factors are relevant to value only to the extent that they have an impact on someone's well-being. The well-being in question is usually not restricted to human well-being but includes animal well-being as well.
Different versions of welfarism offer different interpretations of the exact relation between well-being and value. Pure welfarists offer the simplest approach by holding that only the overall well-being matters, for example, as the sum total of everyone's well-being. This position has been criticized in various ways. On the one hand, it has been argued that some forms of well-being, like sensory pleasures, are less valuable than other forms of well-being, like intellectual pleasures. On the other hand, certain intuitions indicate that what matters is not just the sum total but also how the individual degrees of well-being are distributed. There is a tendency to prefer equal distributions where everyone has roughly the same degree instead of unequal distributions where there is a great divide between happy and unhappy people, even if the overall well-being is the same. Another intuition concerning the distribution is that people who deserve well-being, like the morally upright, should enjoy higher degrees of well-being than the undeserving.
These criticisms are addressed by another version of welfarism: impure welfarism. Impure welfarists agree with pure welfarists that all that matters is well-being. But they allow aspects of well-being other than its overall degree to have an impact on value, e.g. how well-being is distributed. Pure welfarists sometimes argue against this approach since it seems to stray away from the core principle of welfarism: that only well-being is intrinsically valuable. But the distribution of well-being is a relation between entities and therefore not intrinsic to any of them.
Some objections based on counterexamples are directed against all forms of welfarism. They often focus on the idea that there are things other than well-being that have intrinsic value. Putative examples include the value of beauty, virtue, or justice. Such arguments are often rejected by welfarists holding that the cited things would not be valuable if they had no relation to well-being. This is often extended to a positive argument in favor of welfarism based on the claim that nothing would be good or bad in a world without sentient beings. In this sense, welfarists may agree that the cited examples are valuable in some form but disagree that they are intrinsically valuable.
Some authors see welfarism as including the ethical thesis that morality fundamentally depends on well-being. On this view, welfarism is also committed to the consequentialist claim that actions, policies, or rules should be evaluated based on how their consequences affect everyone's well-being.
Global studies
Research on positive psychology, well-being, eudaimonia and happiness, and the theories of Diener, Ryff, Keyes and Seligmann covers a broad range of levels and topics, including "the biological, personal, relational, institutional, cultural, and global dimensions of life". The World Happiness Report series provide annual updates on the global status of subjective well-being. A global study using data from 166 nations, provided a country ranking of psycho-social well-being. The latter study showed that subjective well-being and psycho-social well-being (i.e. eudaimonia) measures capture distinct constructs and are both needed for a comprehensive understanding of mental well-being.
Gallup's wellbeing research finds that 33% of workers globally are thriving, 55% struggling and 11% suffering.
Well-being as a political goal
Focusing on wellbeing as a political goal involves prioritizing citizens' overall quality of life, encompassing factors like health, education, and social harmony. It emphasizes policies that enhance happiness and fulfillment for a more holistic approach to governance. Both the UK and New Zealand have begun to focus on population well-being within their political aims. The United States has taken actions designed to improve the health of citizens regarding issues with the COVID-19 pandemic and racism.
See also
Notes
References
Sources
Further reading
Routledge Handbook of the Philosophy of Well-Being
External links
Theories of Well-Being, in William MacAskill & Richard Yetter-Chappell (2021), Introduction to Utilitarianism.
PhilPapers: 'Well-being', 'Desire-satisfaction accounts', 'Objective accounts', 'Hedonistic accounts', 'Perfectionist accounts'
EuroHealthNet Policy Paper: 'Achieving Wellbeing through EU decision-making processes'
16th-century neologisms
Welfare economics
Quality of life
Positive psychology
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.