id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
29414046
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aphelinus
|
Aphelinus
|
Aphelinus is a genus of parasitoid wasps. Several species in the genus (including A. albipodus, A. asychis and A. varipes) parasitize agricultural pests, such as the soybean aphid (Aphis glycines) or the Russian wheat aphid (Diuraphis noxia).
About 100 species have been described.
Partial species list
Aphelinus abdominalis Dalman
Aphelinus albipodus Hayat & Fatima
Aphelinus asychis Walker
Aphelinus certus Yasnosh
Aphelinus chaonia Walker
Aphelinus flaviventris Kurdjumov
Aphelinus humilis Mercet
Aphelinus lapisligni Howard
Aphelinus mali (Haldeman)
Aphelinus semiflavus Howard
Aphelinus thomsoni Graham
Aphelinus varipes (Foerster)
References
Aphelinidae
Hymenoptera genera
|
2142941
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B8%D0%BA%D0%B5%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%83
|
Джике Петреску
|
Джике Петреску (рум. Gică Petrescu, *2 квітня 1915, Бухарест — †18 червня 2006, Бухарест) — румунський співак і композитор. Автор понад 1500 пісень. Вперше виконав супер-хіти румунської естради «Căsuţa noastră», «Bucuresti, Bucureşti», «Dă-i cu şpriţul pân 'la ziuă». Культова фігура в румунській мас-культурі, працював на сцені понад 70 років.
Біографія
Народився в Бухаресті в сім'ї поштового службовця. Закінчив бухарестську середню школу «Ґеорґе Шинкай».
Дебютував у віці 18 років у складі студентського ансамблю. Перший офіційний виступ відбувся на радіо в 1937. У період з 1937 по 1939 виступав з оркестрами Раду Гінде і Діну Шербенеску в казино в карпатському місті Сіная.
Гастролював у Франції, Німеччині та країнах СССР.
Є автором і виконавцем великого числа пісень, зокрема відомих хітів «Căsuţa noastră», «Bucuresti, Bucureşti», «Dă-i cu şpriţul pân 'la ziuă», «Uite-aşa aş vrea să mor».
Похований в Бухаресті на цвинтарі Беллу.
Румунські співаки
Румунські композитори
Уродженці Бухареста
Померли в Бухаресті
Люди на марках
Кавалери ордена Зірки Румунії
Музиканти за алфавітом
Поховані на цвинтарі Беллу
Нагороджені орденом «За заслуги в культурі» (Румунія)
|
1800323
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Emilio%20S%C3%A1nchez
|
Emilio Sánchez
|
Emilio Sánchez
Emilio Ángel Sánchez Vicario (born 29 May 1965) is a Spanish former doubles world No. 1 tennis player. He won five Grand Slam doubles titles and the men's doubles silver medal at the 1988 Olympic Games. Sánchez is the older brother of multiple Grand Slam winner Arantxa Sánchez Vicario, with whom he partnered to win the Hopman Cup in 1990. After retiring, he captained Spain to Davis Cup victory in 2008.
Career
Sánchez turned professional in 1984 and won his first top-level singles title in Nice, France in 1986. He won 15 singles titles during his career, including the Italian Open in 1991. During his singles career, he achieved wins over top 5 players including Ivan Lendl, Stefan Edberg, Boris Becker and Mats Wilander. Sánchez's career-high singles ranking was world No. 7.
In men's doubles, Sánchez captured 50 men's doubles titles (44 of which partnering Sergio Casal) including three at Grand Slam events. In 1988, he won the men's doubles titles at both the French Open (with Andrés Gómez) and the US Open (with Casal). He won the French Open title again (with Casal) in 1990. Sánchez and Casal were also the men's doubles runners-up at Wimbledon in 1987, and the pair won the silver medal for Spain at the 1988 Olympic Games in Seoul. Sánchez was ranked world No. 1 in men's doubles in 1989.
He won two Grand Slam mixed-doubles titles in 1987, at the French Open (with Pam Shriver) and at the US Open (with Martina Navratilova).
Sánchez often played for Spain in international team events. He was a member of Spain's Davis Cup team from the mid-1980s to the mid-1990s, compiling a 32–23 record. Sanchez was also part of the Spanish teams that won the Hopman Cup in 1990 and the World Team Cup in 1992.
Sánchez is the brother of Javier Sánchez Vicario. In 1987, Emilio and Javier met in the final at Madrid, with Emilio winning the match 6–3, 3–6, 6–2. Emilio and Javier faced each other 12 times during their professional careers, with Emilio winning 10 of their matches. In their two grand slam encounters, Emilio defeated Javier in the first round of the 1988 Wimbledon Championships in straight sets, and the third round of the 1992 US Open in five sets.
Emilio Sánchez retired from the professional tour in 1998.
Post-retirement
In 1998, alongside his former doubles partner Casal, Sánchez set up the Sánchez-Casal Tennis Academy in Barcelona. Former students have included Andy Murray, Grigor Dimitrov, Daniela Hantuchova and Svetlana Kuznetsova.
Sánchez was the captain of the Spanish Davis Cup team for three years; his tenure there culminated in Spain's 2008 Davis Cup victory. He resigned as captain after the win.
In 2009, he signed a contract with the Brazilian tennis confederation to coordinate the sport in Brazil.
Sánchez was tournament director for two wheelchair tennis events in 2012.
In 2017, Sánchez was awarded by the ITF its highest accolade, the Philippe Chatrier Award, for his contributions to tennis.
Personal life
Sánchez was born in Madrid to Emilio Sánchez Snr and Marisa Vicario Rubin. His mother, Marisa, introduced Javier and his siblings into tennis.
As well as siblings Arantxa and Javier, he also has an older sister – Marisa Sánchez Vicario – who briefly played professional tennis, peaking at world No. 368 in 1990.
In 1999, Sánchez married his Italian-born wife Simona, with whom he has four children.
Grand Slam record
French Open
Singles quarterfinalist: 1988
Doubles champion: 1988 (partnering Andrés Gómez), 1990 (partnering Sergio Casal)
Mixed doubles champion: 1987 (partnering Pam Shriver)
US Open
Singles quarterfinalist: 1988
Doubles champion: 1988 (partnering Casal)
Mixed doubles champion: 1987 (partnering Martina Navratilova)
Wimbledon
Doubles finalist: 1987
Mixed doubles semifinalist: 1986
Career finals
Doubles (50 wins – 29 losses)
Singles (15 wins – 12 losses)
Doubles performance timeline
References
External links
1965 births
Living people
Tennis players from Madrid
Spanish male tennis players
French Open champions
Hopman Cup competitors
Olympic medalists in tennis
Olympic silver medalists for Spain
Olympic tennis players for Spain
Tennis players at the 1984 Summer Olympics
Tennis players at the 1988 Summer Olympics
Tennis players at the 1992 Summer Olympics
US Open (tennis) champions
Grand Slam (tennis) champions in mixed doubles
Grand Slam (tennis) champions in men's doubles
Wheelchair tennis in Spain
Medalists at the 1988 Summer Olympics
ATP number 1 ranked doubles tennis players
|
4792370
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nancy%20Lyons
|
Nancy Lyons
|
Nancy Lyons
Beatrice "Nancy" Lyons (born 12 April 1930), also known by her married name Beatrice Welch, is an Australian former breaststroke swimmer of the 1940s and 1950s who won a silver medal in the 200m breaststroke at the 1948 Summer Olympics.
Swimming career
Coached in Brisbane by Mabel Springfield, the chaperone for female athletes on the Australian 1928 Summer Olympics team, Lyons nearly missed the London games. Although she was one of 25 swimmers chosen for the team, due to post-war financial difficulties, she was forced to raise the money herself to pay her fare to the Olympics. This was achieved and she finished half a second behind the world record-holder Petronella van Vliet of the Netherlands. This was two months after changing from the traditional breaststroke technique to the butterfly stroke, which was at that stage permitted due to a loophole in the rules.
At the 1950 British Empire Games in Auckland, Lyons was beaten into second place by Scottish swimmer Helen Gordon in the 220-yard breaststroke, and won gold in the 3×110-yard medley relay with Judy-Joy Davies and Marjorie McQuade (as only three different strokes were in existence at the time). At the 1952 Summer Olympics in Helsinki, Lyons finished last in her semi-final with a time more than six seconds outside her best, set in the London final four years earlier. She retired after the games.
See also
List of Olympic medalists in swimming (women)
References
External links
1930 births
Living people
Sportswomen from Queensland
Olympic swimmers for Australia
Swimmers at the 1948 Summer Olympics
Swimmers at the 1952 Summer Olympics
Australian female breaststroke swimmers
Swimmers from Brisbane
Medalists at the 1948 Summer Olympics
Olympic silver medalists for Australia
Olympic silver medalists in swimming
Commonwealth Games medallists in swimming
Commonwealth Games gold medallists for Australia
Commonwealth Games silver medallists for Australia
Swimmers at the 1950 British Empire Games
20th-century Australian women
21st-century Australian women
Medallists at the 1950 British Empire Games
|
4361358
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%20%D0%90%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%96%20%D0%91%D0%BB%D0%BE%D1%85-%D0%91%D0%B0%D1%83%D0%B5%D1%80%20I
|
Портрет Аделі Блох-Бауер I
|
Портрет Аделі Блох-Бауер I
«Портрет Аделі Блох-Бауер I» (1907) — картина австрійського художника Густава Клімта, найвідоміший з його портретів. Відома також як «Золота Адель». Картина вважається одним із найзначніших творів австрійського югендстилю та Густава Клімта, який у цьому портреті на піку свого «золотого періоду» з нечуваною радикальністю здійснив прорив у модерн. Популярність портрету також забезпечила гучна історія його реституції у 2006 році з віденської державної галереї Бельведер спадкоємиці Блох-Бауерів Марії Альтман та подальшого його продажу в США за рекордні 135 млн доларів США.
На портреті, виконаному на замовлення чоловіка, австрійського цукрозаводчика Фердинанда Блох-Бауера, зображено 26-річну представницю віденської єврейської буржуазії Адель, з якою художника пов'язували близькі стосунки. Адель Блох-Бауер була єдиною віденською жінкою, для якої Клімт написав два портрети.
Опис
Обличчя та руки, реалістично написані в холодних тонах, є візуальною домінантою у сприйнятті картини, виділяючись на тлі інших елементів, виконаних орнаментом з очей Гора. Композиція полотна ділиться на дві вертикальні частини: праворуч зображена Адель Блох-Бауер, ліва частина майже порожня і містить лише натяк на інтер'єр. Нижню третину полотна заповнює поділ її сукні. Густав Клімт відмовився від зображення перспективної глибини на картині, віддавши перевагу площинності. Орнаментальне золото фону витісняє ескізно позначений простір на задньому плані. Стіни, крісло та сукня моделі виявляються просто двомірними фігурами, розташованими поряд.
Витончена жіноча фігурка, що виявляється при детальному розгляді, сидить у кріслі. Вільного простору над та під нею немає, вона займає всю вертикаль картини. Зображення голови видається обрізаним вгорі. Чорне, прибране нагору волосся та непропорційно великий червоний рот контрастують з надзвичайно блідою, майже біло-блакитною карнацією. Жінка тримає зчеплені в динамічному згинанні руки перед грудьми і дивиться прямо на глядача, чим досягається посилення візуального впливу.
Історія створення полотна
Під час підготовки портрета починаючи з 1903 року Клімт виконав понад сто малюнків для картини, яку закінчив 1907 року. Представлені тут чотири нариси були намальовані чорною крейдою.Примітно, що основна ідея картини існувала на цьому ранньому етапі. Спірними залишалися лише точна позиція моделі, насамперед, положення рук та голови.
Техніка та стиль
Портрет Аделі Блох-Бауер відноситься до «золотого періоду» творчості Клімта. У 1903 році під час поїздки по Італії художника надихнули багато прикрашені золотом церковні мозаїки в Равенні та Венеції, стародавню мову яких він переніс у сучасні форми образотворчого мистецтва. Він експериментував з різними техніками живопису для того, щоб надати поверхні своїх робіт нового вигляду. На додаток до олійного живопису він використовував техніку рельєфу та позолоту.
Натуралістично зображені лише обличчя, плечі та руки. інтер'єр разом із сукнею, що розвивається, і меблі лише позначені, переходячи в орнамент, стає абстрактним і не дає ніякої просторової орієнтації, що відповідає колористичній гамі та формам, що використовуються Клімтом у 1898—1900 роках.
Клімт захоплювався візантійським, мінойським, мікенським та єгипетським мистецтвом, а також середньовічним релігійним живописом Італії. Крім того, у формах полотна відображається вплив модного на той час у Європі японського мистецтва гравюри Укійо-е та живопису епохи Едо. Не в останню чергу відчуваються і характерні риси французького імпресіонізму, який був відомий в Австрії багато в чому завдяки Віденському сецесіону — групі художників, до якої до 1905 належав і сам Клімт.
Історія полотна
Готовий «Портрет Аделі Блох-Бауер I» в 1907 році був відразу виставлений в ательє художника у Відні і цього ж року з'явився в журналі «Німецьке мистецтво та декорація», а потім і на міжнародній художній виставці в Мангаймі. У 1910 році портрет знаходився в залі Клімта в рамках IX міжнародної експозиції у Венеції. До 1918 року портрет не виставлявся і був у розпорядженні Фердинанда і Аделі Блох-Бауер. З 1918 по 1921 перебував у австрійській державній галереї.
Адель Блох-Бауер померла 24 січня 1925 року, залишивши заповіт, у якому просила свого чоловіка після його смерті передати два її портрети та чотири пейзажі пензля Густава Клімта австрійській державній галереї, хоча картини й належали чоловіку. Під час оголошення заповіту її чоловік погодився виконати волю покійної. Один із пейзажів — «Замок Каммер на озері Аттерзеї III» він подарував у 1936 році Австрійській галереї Бельведер. «Портрет Аделі Блох-Бауер I» у 1937 році брав участь у виставці австрійського мистецтва в Парижі та Берні.
Коли після аншлюсу 12—13 березня 1938 року Австрія стала частиною Третього рейху, Фердинанд Блох-Бауер утік спочатку до Чехословаччини, а потім до Швейцарії. Картини разом із більшістю його статків залишилися в Австрії. У літній резиденції Фердинанда Блох-Бауера після анексії Чехословаччини жив Райнхард Гейдріх. Фердинанд Блох-Бауер помер 13 листопада 1945 року в Цюріху. Перед смертю він скасував у своєму заповіті дарування картин австрійським музеям.
Його стан та зібрання живопису експропріювали нацисти. 1941 року австрійська галерея викупила полотна Клімта «Портрет Аделі Блох-Бауер I» та «Яблуня I». Оскільки сім'я Блох-Бауер не мала дітей, то своїми спадкоємцями Фердинанд Блох-Бауер призначив дітей свого брата — Марію Альтман, Луїзу Гутманн і Роберта Бентлі. Незадовго до смерті він найняв віденського адвоката Рінеша для захисту інтересів спадкоємців.
У 1998 році Австрія ухвалила закон про реституцію предметів мистецтва, який дозволяв будь-якому громадянину запросити в музеях інформацію про те, яким шляхом твори мистецтва потрапили до їхніх фондів (див. Реституція після Другої світової війни приватним особам). Один із журналістів, які вивчали музейні архіви, інформував Марію Альтман про обставини придбання картин Клімта австрійським державним музеєм. У 2005 р. після судового процесу «Марія Альтман проти Австрійської республіки» картини передали законним власникам. Ці події лягли в основу фільму 2015 року «Жінка в золоті», в якому головну героїню Марію Альтман зіграли дві актриси — Хелен Міррен та Тетяна Маслані (Марія в молодості).
Після того, як Австрія відмовилася від права переважної купівлі картин, п'ять картин Клімта — «Портрет Аделі Блох-Бауер I», «Портрет Аделі Блох-Бауер II», «Березовий гай», «Яблуня I» і «Будинки в Унтерах поблизу Аттерзеї», що оцінюються в 300 млн доларів, 14 лютого 2006 р. були привезені до Лос-Анджелеса, де Марія Альтман жила з 1942 року. 19 червня в газетах з'явилося повідомлення про те, що Рональд Лаудер придбав «Портрет Аделі Блох-Бауер I» за 135 млн доларів. Портрет з того часу перебуває в заснованій Лаудером Новій галереї у Нью-Йорку.
Примітки
Див. також
Список найдорожчих картин
Література
Посилання
Портрет Аделі Блох-Бауер I на сайті Нової галереї у Нью-Йорку
Картини Густава Клімта
картини 1907
|
2733839
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Watt%20of%20Sussex
|
Watt of Sussex
|
Watt of Sussex
Watt was a king in what is now the county of Sussex in southern England. His existence is attested by three charters that he witnessed, in the reign of Noðhelm, as Wattus Rex. He probably would have ruled between about AD 692 and 725 and there is some suggestion that he may have been King of the Hæstingas.
Charter evidence
Some of the Anglo-Saxon charters that date from the Kingdom of Sussex provide evidence which suggests the existence of two separate dynasties in Sussex. The charters of Noðhelm (or Nunna), who ruled Sussex in the late 7th and early 8th century regularly attest a second king by the name of Watt. Watt witnessed a charter from Noðhelm in 692, without any indication of his territory, he also witnessed (again as Wattus rex) a charter where Bruny (Bryni), dux of Sussex, grants to Eadberht, abbot of Selsey, 4 hides. The charter lacks a dating clause but as Eadberht was known to have been appointed bishop in 705 or slightly later, then the charter would have been created in 705 or slightly earlier. Watt is named as a witness on the charter together with Nunna. Watt is also listed as a witness (as Uuattus rex) of another charter, erroneously dated 775, which is believed to be a late copy or forgery.
King of the Hæstingas
The historian C.T. Chevalier has suggested that Watt may have ruled the Haestingas tribe, which settled around the Hastings area of East Sussex. This is because place-names with the name Watt or What occur only in the Hastings area of Sussex. The theory has been seen as plausible by other historians. Chevalier goes on to suggest that the Haestingas may have been of Frankish origin, but other historians reject this part of the theory as it is based solely on a misinterpretation of the place-name evidence.
See also
History of Sussex
Notes
Citations
References
External links
South Saxon monarchs
7th-century English monarchs
8th-century English monarchs
|
6702665
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tartano
|
Tartano
|
Tartano is a (municipality) in the Province of Sondrio in the Italian region of Lombardy, located about northeast of Milan and about southwest of Sondrio. As of 31 December 2004, it had a population of 236 and an area of .
Tartano borders the following municipalities: Albaredo per San Marco, Foppolo, Forcola, Fusine, Mezzoldo, Talamona, Valleve.
Demographic evolution
References
Cities and towns in Lombardy
|
3031515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA-%D0%90%D1%80%D1%82%D1%83%D1%80-%D0%A4%D0%BE%D0%BB%D1%81
|
ГЕС Мак-Артур-Фолс
|
ГЕС Мак-Артур-Фолс – гідроелектростанція у канадській провінції Манітоба. Знаходячись між ГЕС Севен-Сістерс-Фолс (вище по течії) та ГЕС Грейт-Фолс, входить до складу каскаду на річці Вінніпег, яка є однією з основних приток однойменного озера (річкою Нельсон дренується до Гудзонової затоки).
В районі станції ліву протоку річки перекриває бетонна гребля висотою до 17 метрів з вісьмома водопропускними шлюзами, тоді як у правій розташований русловий машинний зал довжиною 177 метрів. Їх розділяє земляна ділянка довжиною 0,8 км, створена на основі природного острова. Крім того, на обох берегах споруджені земляні дамби висотою до 2 метрів та загальною довжиною 8,5 км. Разом всі ці споруди утримують витягнуте по долині річки на 12 км водосховище з площею поверхні 21 км2.
Основне обладнання станції становлять вісім турбін загальною потужністю 56 МВт, які при напорі у 7 метрів забезпечують виробництво 380 млн кВт-год електроенергії на рік.
Видача продукції відбувається по ЛЕП, що працюють під напругою 115 кВ.
Управління роботою станції здійснюється дистанційно з ГЕС Грейт-Фолс.
Примітки
Мак-Артур-Фолс
|
2515815
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/COX6A2
|
COX6A2
|
COX6A2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 16-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 97 амінокислот, а молекулярна маса — 10 815.
Локалізований у мембрані, мітохондрії, внутрішній мембрані мітохондрії.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 16
Некатегоризовані білки
|
2997799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%82%20%D0%B1%D0%B0%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%8C
|
Лабіринт бажань
|
Лабіринт бажань
«Лабіринт бажань» / «Лабіринт пристрастей» — другий повнометражний фільм Педро Альмодовара. Це ексцентрична комедія про попзірку, яка страждає від німфоманії, та закохується у східного принца-гея. Їх доля — знайти один одного і жити довго та щасливо на тропічному острові.
Цей фільм сміливо зображає погляди на любов і секс, що сформувалися в Мадриді на початку 1980-х, в особливий період популярності сексуальних пригод, між зміною франкістського авторитарного режиму й усвідомленням небезпеки ВІЛ.
В ролях
Сесілія Рот — Сексилія
Иманоль Аріас — Рису Ніро
Хельга Ліні — Торайя
Березня Фернандес Муро — Кеті
Фернандо Віванко — доктор Пенья
Офелія Анхелика — Сусана
Антоніо Бандерас — Садек
Чус Лампреаве
Вихід на DVD
«Лабіринт бажань» вийшов на DVD для 2 кодового регіону іспанською мовою з англійськими субтитрами.
Примітки
Посилання
Фільми, дія яких відбувається в Іспанії
Фільми на тематику чоловічої гомосексуальності
Кінокомедії 1982
Кінокомедії Іспанії
Фільми іспанською мовою
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
1546820
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Кобець
|
Кобець
Птах
Теж саме, що і Кібець
Персоналії
Кобець Анатолій Степанович (1955) — український вчений у галузі механізації вирощування коренеплодів, розробки та застосування полімерних матеріалів, кандидат технічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, ректор Дніпропетровського державного аграрного університету.
Кобець Богдан Олександрович (1982) — український футболіст, півзахисник українського клубу першої ліги «Десна».
Кобець Василь Дмитрович (1943) — український письменник і громадський діяч, член Національної спілки письменників України.
Кобець Віра Миколаївна — російська письменниця.
Кобець Григорій Якович — білоруський письменник, кінодраматург.
Даша Медова (справжнє ім'я Дарія Володимирівна Кобець (нар. 1990) — українська співачка, актриса, телеведуча, модель, композиторка й авторка пісень. Колишня солістка українського жіночого поп-гурту «ВІА Гра» Дмитра Костюка (2013—2014).
Кобець Іван (1912—1945) — український військовик, командир сотні у ВО «Турів» УПА-Північ, лицар Золотого хреста бойової заслуги 1 класу.
Кобець Костянтин Іванович (1939—2012) — генерал армії, голова Державного комітету РРФСР з оборони.
Кобець Микола Олександрович (1992) — український футболіст.
Кобець Михайло Олександрович (1995—2017) — український військовик, учасник війни на сході України, матрос.
Кобець Олександр Ігорович (1996) — український професійний баскетболіст.
Кобець Олександр Юрійович (1959) — український колаборант.
Кобець Олексій — псевдонім Варавви Олексія Петровича.
Кобець Ольга Семенівна — журнал «Жіночий світ», шеф-редактор (з 05.1999), голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги.
Кобець Павло Васильович — український прозаїк.
Кобець Семен Павлович (1922—1973) — радянський офіцер, Герой Радянського Союзу.
Кобець Федір Семенович — Герой Радянського Союзу.
Примітки
Українські прізвища
|
624545
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ikusaka
|
Ikusaka
|
Ikusaka
is a village located in Nagano Prefecture, Japan. , the village have an estimated population of 1,743 in 721 households, and a population density of 44.6 persons per km2. The total area of the village is .
Geography
Ikusaka is located in the center of Nagano Prefecture. The Ikusaka Dam and Taira Dam are located in the village.
Surrounding municipalities
Nagano Prefecture
Nagano
Azumino
Ōmachi
Chikuhoku
Ikeda
Climate
The village has a climate characterized by characterized by hot and humid summers, and cold winters (Köppen climate classification Cfa. The average annual temperature in Ikusaka is 11.5 °C. The average annual rainfall is 1148 mm with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in August, at around 24.8 °C, and lowest in January, at around -1.1 °C.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Ikusaka has decreased by about two-thirds over the past 60 years.
History
The area of present-day Ikusaka was part of ancient Shinano Province. The area was part of the holdings of Matsumoto Domain during the Edo period. The village of Ikusaka was established on April 1, 1889, by the establishment of the modern municipalities system.
Economy
The economy of the village is based on agriculture, with tobacco as the primary crop.
Education
Ikusaka has one public elementary school and one public middle school operated by the village government. The village does not have a high school.
Transportation
Railway
The village does not have any passenger railway service.
Highway
References
External links
Official Website
Villages in Nagano Prefecture
|
21821384
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rudzienice
|
Rudzienice
|
Rudzienice is a village in the administrative district of Gmina Iława, within Iława County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately north-east of Iława and west of the regional capital Olsztyn.
In October 1831, several Polish infantry and artillery units, engineer corps and sappers of the November Uprising stopped in the village on the way to their internment places.
There is a train station in the village.
References
Villages in Iława County
|
1243354
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%87%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ячанов Дмитро Миколайович
|
Ячанов Дмитро Миколайович
Дмитро Миколайович Ячанов (17 квітня 1972, м. Казань, СРСР) — радянський/російський хокеїст, воротар.
Вихованець хокейної школи СК ім. Урицького. Виступав у командах: «Сокіл» (Новочебоксарськ), «Ітіль»/«Ак Барс» (Казань), «Торос» (Нефтекамськ), «Торпедо» (Нижній Новгород), «Нафтовик» (Альметьєвськ), «Крила Рад» (Москва), СКА (Санкт-Петербург), ХК ВМФ (Санкт-Петербург).
У складі національної збірної Росії учасник EHT 2008.
Досягнення
Чемпіон Росії (1998), срібний призер (2000, 2002).
Посилання
Профіль на Eliteprospects
Уродженці Казані
Радянські хокеїсти
Радянські хокейні воротарі
Російські хокеїсти
Гравці збірної Росії з хокею
Хокеїсти «Сокола» (Новочебоксарськ)
Хокеїсти «Ак Барса»
Хокеїсти «Тороса»
Хокеїсти «Торпедо» (Нижній Новгород)
Хокеїсти «Нафтовика» (Альметьєвськ)
Хокеїсти ХК «Крила Рад» (Москва)
Хокеїсти СКА (Санкт-Петербург)
Хокеїсти ХК ВМФ
|
1917664
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%8F
|
Сильня
|
Сильня — річка в Київській області України. Права притока річки Кодра. Протяжність близько 11 км, похил — 2,5 м/км. Загальна площа басейну річки — 43,5 км².
Сильня бере витік на південний схід від села Соболівка. Своєю течією проходить переважно лісовим ландшафтом. Впадає в річку Кодра за 2,5 км на південний схід від села Мигалки. Абсолютна відмітка дзеркала води в місці впадіння знаходиться на висоті близько 131 м над рівнем моря.
Примітки
Джерела
«Каталог річок України» — Видавництво АН УРСР, Київ, 1957.
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 501 (Сильна № 1)
Маштаков П. Л. Список рек Днепровского бассейна. — : Тип. Имп. Академии наук, 1913. — С. д46.
Малі річки України
Річки Київської області
Річки Бородянського району
Річки колишнього Макарівського району
Річки Бучанського району
|
3088157
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F
|
Вірменська філософія
|
Вірменська філософія — сукупність філософської спадщини вірменських мислителів.
Історія
Середньовічна вірменська філософія
Середньовічна вірменська філософія представлена основними творами: «Спростування лжевчень» Єзніка Кохбаці (V століття), «Визначення філософії» і «Аналіз Порфирія»
Давида Анахта (V—VI століття), який є видатним представником елліністичної школи у філософії.
У науковий обіг Середньовіччя увійшли представників античної культури. Це твори Арістотеля, Платона, Філона Александрійського, Порфирія, Томи Аквінського та інших. В Середні віки з'являються коментарі вірменських авторів до багатьох пам'яток еллінських і ранньосередньовічних вірменських авторів. Так, Григор Татеваці (XIV століття) коментує твори Арістотеля, Порфирія; Ованес Воротнеці (XIV століття) коментує твори Арістотеля, Порфирія, Філона; Аракел Сюнеці (XV століття) досліджує тлумачення праць Давида Анахта. Філософські твори містяться в 497 рукописах Матенадарана, в їх числі роботи (VII століття), Степаноса Сюнеці (VIII століття), Ованеса Імастасера (XI—XII століття), що відзначає першорядну роль досвіду в пізнанні світу; Ованеса Ерзнкаці (XIII століття), який вважає, що «все, що тримається під небом — рухливе і мінливе»; (XIII століття), (XVII століття) та інших.
Філософія нового часу
З XVII століття починається формування нової філософії. На першу половину цього століття припадає діяльність і його учнів — і Меликсета Вжанеци. Трохи пізніше набуває популярності філософ і богослов Симеон Джугаєці, автор «Книги логіки» та коментарів до «Елементів теології» Прокла. У XVIII столітті протікає діяльність .
Філософська думка у Вірменії в XX столітті
Значний розвиток отримала філософська думка у Вірменії в ХХ столітті. Проблеми, пов'язані зі специфікою філософського знання, розробляв Г. А. Брутян, філософські аспекти семіотики — Л. А. Абрамян. У цей час у ряді робіт була досліджена, починаючи з давнини, вірменська філософська думка. У цій галузі плідно працювали такі історики філософії як , Г. Г. Габріелян, С. С. Аревшатян, Г. Т. Хрлопян, Г. О. Григорян. Значний внесок у вивчення логічного вчення Давида Непереможного вніс Г. А. Брутян. Філософські питання природознавства порушував у своїх творах В. А. Амбарцумян.Питання, що зачіпають різні аспекти філософської аргументації, досліджували Г. Г. Шакарян, П. Ц. Агаян, Е. Б. Маркирян, М. В. Асатрян, Г. П. Григорян та інші. В 1984 році в Єревані відбулася конференція «Філософські проблеми аргументації».
Література
Чалоян В. К. Развитие философской мысли в Армении (древний и средневековый период). М., 1974.-293.
Чалоян В. К. Армянский Ренессанс. М., 1963
Чалоян В. К. К вопросу об оценке феодального направления армянской философии XVII—XVIII вв. // Историко-филологический журнал АН АрмССР. — 1958. — № 1. — С. 135—153.
Чалоян В. К. Древнеармянская интерпретация логики Аристотеля.// Известия АН АрмССР", общественные науки, 1946.№ 4.
Аревшатян С. С. Давид Анахт и его роль в развитии древнеармянской философии. В кн.: Давид Анахт. Соч. М., 1980. С.5-28.
Аревшатян С. С. Пути становления древнеармянской философии // Вопросы философии, 1972. № 10.
Аревшатян С. С. Платон в древнеармянских переводах. // Платон и его эпоха. М., 1979. С. 269—277.
Аревшатян С. С. Номинализм в средневековой армянской философии // XXV Международный конгресс востоковедов, доклады делегации СССР. М., 1960.
Мирзоян Г. К. Давид Непобедимый и армянская философская мысль XVII века // Философия Давида Непобедимого М., 1984.
Тевосян А. М. Кант и армянская философия XIX века // Вопросы философии.1981. № 12. С. 109—114.
Калашян Л. Х., Карапетян Л. М. Философская наука в Советской Армении // Вопросы философии. 1980.№ 11.
Товмасян С. С. Философская мысль в Советской Армении // Вопросы философии.1972.№ 10.
Хачатурян А. Б. История прогрессивной армянской философской и общественно-политической мысли конца XVIII — середины XIX века. М., 1973.
Геворгян Г. А., Харатян Г. С. Философия и этнография в Армении: история и современность // Научная мысль Кавказа. 2004.№ 3. С.83-90.
Мкртчян А. Т. Логика и её обучение в средневековой Армении // Актуальные проблемы обучения физико-математическим и естественнонаучным дисциплинам в школе и вузе VI Межрегиональная научно-практическая конференция учителей, посвященная 75-летию Педагогического института имени В. Г. Белинского. под общей редакцией М. А. Родионова. 2015. С. 128—132.
Габриельян Г. Г. История армянской философской мысли. В четырех томах. Ереван, 1956—1965.
Казанчян Т. Т. Отголоски геометрического учения об элементах в натурфилософии у армян // Известия Академии наук Армянской ССР. Общественные науки, 1945, № 3-4, с. 83-90.
Примітки
Наука у Вірменії
|
1422991
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%B3%D0%BE%20%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%97%D0%B2%D1%96%D0%B0%D0%BD
|
Гуго Бальївіан
|
Гуго Бальївіан Рохас (7 червня 1901 — 15 липня 1993) — болівійський військовий та політичний діяч, де-факто президент країни з 1951 до 1952 року.
Політична кар'єра
Займав пост головнокомандувача Збройних сил Болівії, коли президент Мамерто Урріолагойтіа здійснив проти себе самого військовий переворот, в результаті якого Бальївіан Рохас зайняв пост президента. Бальївіан став останньою надією олігархічних кіл на те, щоб залишитись при владі, проте ситуація вже вийшла з-під контролю до того часу. Незважаючи на запровадження комендантської години, заслання деяких лідерів опозиції, заворушення в країні тривали.
Справа дійшла до того, що міністр уряду, генерал Антоніо Селеме, заявив, що він таємно підтримує змовників, яких на той час очолював Ернан Сілес Суасо (Пас Естенсоро перебував у вигнанні в Аргентині). Це стало каталізатором квітневих подій 1952 року, що набули відомості як Національна революція. Ця революція стала поворотним моментом в історії країни. Багато військовиків дезертирували на бік повстанців. В результаті збройного протистояння президент був змушений піти у відставку та прохати політичного притулку в чилійському посольстві.
Джерела
Mesa José de; Gisbert, Teresa; and Carlos D. Mesa, «Historia de Bolivia», 3rd edition., pp. 584—587.
Біогрфія
Диктатори
Болівійські військовики
|
1928856
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%BA%20%28%D0%9C%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B6%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Бірлік (Мугалжарський район)
|
Бірлік (Мугалжарський район)
Бірлік — село у складі Мугалжарського району Актюбінської області Казахстану. Адміністративний центр Кумжарганського сільського округу.
У радянські часи село називалося Нова База.
Населення — 721 особа (2021; 794 у 2009, 1010 у 1999, 1131 у 1989).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Мугалжарського району
Села Актюбінської області
|
36702167
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mattias%20Zachrisson
|
Mattias Zachrisson
|
Mattias Zachrisson (born 22 August 1990) is a Swedish former handball who played for Füchse Berlin and the Swedish national team.
He has competed at the 2012 Summer Olympics, where Sweden has got to the final.
References
External links
1990 births
Living people
Swedish male handball players
Handball players at the 2012 Summer Olympics
Handball players at the 2016 Summer Olympics
Olympic handball players for Sweden
Olympic silver medalists for Sweden
Olympic medalists in handball
Medalists at the 2012 Summer Olympics
Eskilstuna Guif players
Füchse Berlin Reinickendorf HBC players
Swedish expatriate handball players in Germany
Handball-Bundesliga players
Swedish expatriate sportspeople in Germany
People from Huddinge Municipality
Sportspeople from Stockholm County
|
4975586
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%94%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Меєрович
|
Меєрович — єврейське патронімічне прізвище (від чоловічого особистого імені Меєр, звідси по батькові Меєрович). Відомі носії:
Меєрович Борис Семенович (нар. 1977) — російський футболіст.
Меєрович Григорій Михайлович (1908—1969) — радянський тренер і легкоатлет, який виступав у різних видах (спринтерський біг, бар'єрний біг, естафетний біг, стрибок у довжину та висоту), чемпіон СРСР в естафетному бігу; Заслужений майстер спорту СРСР (1948). Актор кіно.
Меєрович Едуард Олександрович (1907—1987) — радянський вчений у галузі теоретичної електротехніки, доктор технічних наук, професор, лауреат премії імені П. М. Яблочкова АН СРСР; батько Б. Е. Мейєровича.
Меєрович Марк Наумович (відомий як Марк Даніель, вихідне ім'я Даніел-Мордхе Меєрович; 1900—1940) — єврейський радянський письменник і драматург.
Меєрович Михайло Олександрович (1920—1993) — радянський і російський композитор, піаніст, музичний педагог. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1981).
Меєрович Михайло Йосипович (Рябінін, 1931—1995) — радянський і російський поет-пісняр.
Меєрович Рафаїл Йосипович (1905—1948) — радянський психіатр та організатор охорони здоров'я, доктор медичних наук.
Меєрович Юлій Маркович (відомий як Юлій Даніель; 1925—1988) — російський радянський письменник, поет, перекладач, син М. Н. Меєровича.
Примітки
єврейські прізвища
Патронімічні прізвища
|
327393
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Decagon
|
Decagon
|
Decagon
In geometry, a decagon (from the Greek δέκα déka and γωνία gonía, "ten angles") is a ten-sided polygon or 10-gon. The total sum of the interior angles of a simple decagon is 1440°.
Regular decagon
A regular decagon has all sides of equal length and each internal angle will always be equal to 144°. Its Schläfli symbol is {10} and can also be constructed as a truncated pentagon, t{5}, a quasiregular decagon alternating two types of edges.
Side length
The picture shows a regular decagon with side length and radius of the circumscribed circle.
The triangle has two equally long legs with length and a base with length
The circle around with radius intersects in a point (not designated in the picture).
Now the triangle is an isosceles triangle with vertex and with base angles .
Therefore . So and hence is also an isosceles triangle with vertex . The length of its legs is , so the length of is .
The isosceles triangles and have equal angles of 36° at the vertex, and so they are similar, hence:
Multiplication with the denominators leads to the quadratic equation:
This equation for the side length has one positive solution:
So the regular decagon can be constructed with ruler and compass.
Further conclusions
and the base height of (i.e. the length of ) is and the triangle has the area: .
Area
The area of a regular decagon of side length a is given by:
In terms of the apothem r (see also inscribed figure), the area is:
In terms of the circumradius R, the area is:
An alternative formula is where d is the distance between parallel sides, or the height when the decagon stands on one side as base, or the diameter of the decagon's inscribed circle.
By simple trigonometry,
and it can be written algebraically as
Sides
A regular decagon has 10 sides and is equilateral. It has 35 diagonals
Construction
As 10 = 2 × 5, a power of two times a Fermat prime, it follows that a regular decagon is constructible using compass and straightedge, or by an edge-bisection of a regular pentagon.
An alternative (but similar) method is as follows:
Construct a pentagon in a circle by one of the methods shown in constructing a pentagon.
Extend a line from each vertex of the pentagon through the center of the circle to the opposite side of that same circle. Where each line cuts the circle is a vertex of the decagon. In other words, the image of a regular pentagon under a point reflection with respect of its center is a concentric congruent pentagon, and the two pentagons have in total the vertices of a concentric regular decagon.
The five corners of the pentagon constitute alternate corners of the decagon. Join these points to the adjacent new points to form the decagon.
The golden ratio in decagon
Both in the construction with given circumcircle as well as with given side length is the golden ratio dividing a line segment by exterior division the
determining construction element.
In the construction with given circumcircle the circular arc around G with radius produces the segment , whose division corresponds to the golden ratio.
In the construction with given side length the circular arc around D with radius produces the segment , whose division corresponds to the golden ratio.
Symmetry
The regular decagon has Dih10 symmetry, order 20. There are 3 subgroup dihedral symmetries: Dih5, Dih2, and Dih1, and 4 cyclic group symmetries: Z10, Z5, Z2, and Z1.
These 8 symmetries can be seen in 10 distinct symmetries on the decagon, a larger number because the lines of reflections can either pass through vertices or edges. John Conway labels these by a letter and group order. Full symmetry of the regular form is r20 and no symmetry is labeled a1. The dihedral symmetries are divided depending on whether they pass through vertices (d for diagonal) or edges (p for perpendiculars), and i when reflection lines path through both edges and vertices. Cyclic symmetries in the middle column are labeled as g for their central gyration orders.
Each subgroup symmetry allows one or more degrees of freedom for irregular forms. Only the g10 subgroup has no degrees of freedom but can be seen as directed edges.
The highest symmetry irregular decagons are d10, an isogonal decagon constructed by five mirrors which can alternate long and short edges, and p10, an isotoxal decagon, constructed with equal edge lengths, but vertices alternating two different internal angles. These two forms are duals of each other and have half the symmetry order of the regular decagon.
Dissection
Coxeter states that every zonogon (a 2m-gon whose opposite sides are parallel and of equal length) can be dissected into m(m-1)/2 parallelograms.
In particular this is true for regular polygons with evenly many sides, in which case the parallelograms are all rhombi. For the regular decagon, m=5, and it can be divided into 10 rhombs, with examples shown below. This decomposition can be seen as 10 of 80 faces in a Petrie polygon projection plane of the 5-cube. A dissection is based on 10 of 30 faces of the rhombic triacontahedron. The list defines the number of solutions as 62, with 2 orientations for the first symmetric form, and 10 orientations for the other 6.
Skew decagon
A skew decagon is a skew polygon with 10 vertices and edges but not existing on the same plane. The interior of such a decagon is not generally defined. A skew zig-zag decagon has vertices alternating between two parallel planes.
A regular skew decagon is vertex-transitive with equal edge lengths. In 3-dimensions it will be a zig-zag skew decagon and can be seen in the vertices and side edges of a pentagonal antiprism, pentagrammic antiprism, and pentagrammic crossed-antiprism with the same D5d, [2+,10] symmetry, order 20.
These can also be seen in these four convex polyhedra with icosahedral symmetry. The polygons on the perimeter of these projections are regular skew decagons.
Petrie polygons
The regular skew decagon is the Petrie polygon for many higher-dimensional polytopes, shown in these orthogonal projections in various Coxeter planes: The number of sides in the Petrie polygon is equal to the Coxeter number, h, for each symmetry family.
See also
Decagonal number and centered decagonal number, figurate numbers modeled on the decagon
Decagram, a star polygon with the same vertex positions as the regular decagon
References
External links
Definition and properties of a decagon With interactive animation
10 (number)
Constructible polygons
Polygons by the number of sides
Elementary shapes
|
1550129
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pumpkin%20seed%20oil
|
Pumpkin seed oil
|
Pumpkin seed oil is a culinary oil, used especially in eastern Europe.
Culinary uses
This oil is a culinary specialty from what used to be part of the Austro-Hungarian Empire and is now southeastern Austria (Styria), eastern Slovenia (Styria and Prekmurje), Central Transylvania, Orăștie-Cugir region of Romania, north western Croatia (esp. Međimurje), Vojvodina, and adjacent regions of Hungary. It is also used worldwide, including North America, Mexico, India and China.
Pumpkin seed oil has an intense nutty taste and is rich in polyunsaturated fatty acids. Browned oil has a bitter taste. Pumpkin seed oil serves as a salad dressing. The typical Styrian dressing consists of pumpkin seed oil and cider vinegar. The oil is also used for desserts, giving ordinary vanilla ice cream a nutty taste. It is considered a delicacy in Austria and Slovenia, and a few drops are added to pumpkin soup and other local dishes. Using it as a cooking oil, however, destroys its essential fatty acids.
Production
Oil from pumpkin seeds is extracted by solvent extraction or by supercritical carbon dioxide methods. Once the oil is obtained, further specific extractions may be done, such as for carotenoids.
Styrian oil – an export commodity of Austria and Slovenia – is made by pressing roasted, hull-less pumpkin seeds from a local variety of pumpkin, the "Styrian oil pumpkin" (Cucurbita pepo subsp. pepo var. 'styriaca', also known as var. oleifera). High-temperature roasting improves the aromatic quality of pumpkin seed oil.
Seed types and oil
The viscous oil is light to very dark green to dark red in colour depending on the thickness of the observed sample. The oil appears green in thin layers and red in thick layers, an optical phenomenon called dichromatism. Pumpkin seed oil is one of the substances with the strongest dichromatism. Its Kreft's dichromaticity index is −44. When used together with yoghurt, the oil turns bright green and is sometimes referred to as "green-gold".
Other types of pumpkin seed oil are also marketed worldwide. International producers use white seeds with shells and this produces a cheaper white oil. New producers of seeds are located in China.
An analysis of the oil extracted from the seeds of each of twelve cultivars of C. maxima, related, yet different pumpkin species, yielded the following ranges for the percentage of several fatty acids:
The sum of myristic and palmitic acid content ranged from 12.8 to 18.7%. The total unsaturated acid content ranged from 73.1 to 80.5%. The very long chain fatty acid (> 18 carbon atoms) content ranged from 0.44 to 1.37%.
The oil is localised in the small lipid droplets in the cotyledon cells.
See also
List of squash and pumpkin dishes
References
Cooking oils
Vegetable oils
Squash and pumpkin dishes
|
1698650
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D1%80%D1%96%D1%85%20%D0%91%D0%B5%D1%82%D0%B0
|
Гайнріх Бета
|
Гайнріх Бета
Гайнріх Йоганн Бета (28 березня 1813, Вербен (тепер частина міста Делітцш Саксонія — 31 березня 1876, Берлін) — німецький економіст і публіцист
Короткий життєпис
Гайнріх Бета був сином Христиана Готфріда Беттціха (Christian Gottfried Bettziech), який з роду був лужицьким сербом, і Марії Сабіни Шретер (Marie Sabine Schröter) Родове прізвище батька було Bettsciech або Budzitsch.
Гімназіальну освіту отримав у Галле і поступив утамтешній університет, де з 1834 до 1838 р. вивчав філологію, філософію і природничі науки. Вже в студентські роки писав статті для університетського видання, а після закінчення університету обрав місцем проживання Берлін, де став редактором літературно-критичного відділу часопису «Співбесідник або сторінки для духу і серця» (Der Gesellschafter oder Blätter für Geist und Herz). Пізніше він заснував часопис «Естафета» (Stafette) і одночасно перекладав старі німецькі тексти, серед яких Пісня про Нібелунгів і Райнеке Фукс (Reineke Fuchs). У 1845 році він одружився з Францішкою Тебесіус (Franziska Thebesius), від якої мав сина Оттомара Бету, відомого пізніше антисеміта. Приблизно в той же час він став одним із засновників «Белінського товариства вільної торгівлі» Berliner Freihandelsverein, який стояв на ліберальних позиціях манчестерської школи.
Під час революції 1848 р. займався випуском летючок. Через це та іншу літературну діяльність йому загрожувало ув'язнення від двох до дев'яти років. Гайнріх Бета емігрує спочатку в Лемберг в Данії, а потім у Лондон. Тут він знову одружився з Матільде Рольф (Mathilde Rolf). Займався літературною і громадською діяльністю, а після амністії 1861 р. повернувся до Німеччини. Тут він співпрацював з кількома німацькими та іноземними періодичними виданнями. Великий інтерес має характеристика Карла Маркса, яку він дає у своїй статях про поета Фрайліграта (Freiligrath). В його оцінці портрет «вожня світового пролетаріатату» вимальвується дуже непривабливим віртуоза ненависті, сіяча огиди до всього, навіть до демократії, якщо вона виходить за комуністичні рамки. Звичайно, така оцінка Бети зачепила Карла Маркса за живе і він саме у манері, яку для нього Бета визначив типовою, дав принизливу оцінку критику у своєму листі до Енгельса, опулікованому в 1859 р.
З 1855 р. у Бети була частково паралізована рука, в подальшому також розвинулася хвороба очей, тому в останні роки свого життя викладати на папері свої думки йому ставало все тяжче і кінець кінцем він припинив творчу діяльність прикутий до ліжка. Гайнріх Бета помер 31 березня 1876 р. у Берліні.
Вибрані твори
Das Jubeljahr 1840 und seine Ahnen. Vergangenheit als Gegenwart. Berlin 1840 — «Ювілейний рік 1840 і його предки. Минуле як сучасність»
Das Nibelungenlied als Volksbuch. In neuer Verdeutschung. Vereins-Buchhandlung, Berlin 1840. — «Пісня про Нібелунгів як народна книга»
Geld und Geist. Versuch einer Sichtung und Erlösung der arbeitenden Volks-Kraft. A. W. Hayn, Berlin 1845 — «Золото і дух. Спроба розгляду і звільнення робочої сили народу».
Berlin und Potsdam. Ihre Vergangenheit, Gegenwart und Zukunft. J. Poppel und M. Kurz, München 1846. — «Берлін і Потсдам. Їхнє минуле, сучасне і майбутнє».
Beta's Freihandels-Katechismus. A. Weinholz, Berlin 1847 — «Катехізис вільної торгівлі Бети».
Sünden-Register der Preußischen Regierung seit der Revolution: Ehrlichkeit ist die beste Politik. Schlesinger, Berlin 1848 — «Список гріхів прусського уряду від початку революції: Чесність — найліпша політика».
Die rothe Fahne wird über ganz Europa wehen! Eine Prophezeiung der neuen Preussischen Zeitung . Friedrich Gerhard, Berlin 1850 — «Червона фана буде віяти над усією Європою. Пророцтво Нової прусської газети»
Deutschlands Untergang und Aufgang durch Amerika. J. C. J. Raabé & Comp., Cassel 1851 «Німецький занепад і підйом через Америку».
Benjamin Franklin. Sein Leben, Denken und Wirken . F. A. Brockhaus, Leipzig 1853 — «Бенджамін Франклін. Його життя, думки і твори».
Ferdinand Freiligrath. Lebensskizze mit Portrait. In: Die Gartenlaube, Heft 43, 1859, S. 618—620 — «Фердінанд Фрайлінген. Життєпис з портретом».
Ein deutscher Freihandelsapostel. In: Die Gartenlaube, Heft 17, 1863, S. 266—270 — «Апостол німецької вільної торгівлі».
Deutsche Früchte aus England. Erzählungen und Erlebnisse. 2 Bände, Grunow, Leipzig 1865 — «Німецькі фрукти з Англії. Оповідання і переживання»
H. Beta: Die Stadt-Gifte und deren Umwandlung in neue Geld- und Lebensquellen unter Leitung eines Deutschen Gesundheits-Parlamentes. Wilh. Logiers' Buchhandlung, Berlin 1870 — «Міські отрути та їхнє перетворення у нові джерела грошей під керівництвом парламенту здоров'я».
Das Neue Deutsche Reich auf dem Grunde Germanischer Natur und Geschichte. Wintersche Verlagshandlung. Leipzig und Heidelberg 1871 — «Нова німецька імперія на основі німецької притроди та історії».
Die Dichtkunst der Börse. Lüderitz'sche Verlagsbuchh., Carl Habel, Berlin 1873 (Deutsche Zeit und Streitfragen II Heft 32) — «Поетичне мистецтво біржі».
Die Nixenhöhle. Erzählung aus dem Englischen Leben. F. Stamm's Verlags-Expedition, Leitmeritz (1890) (Abend-Blätter. Lieferung 148—177) — «Печера відьом. Оповідання з англійського життя»
Література
Eva A. Mayring: Heinrich Beta als Londonkorrespondent der «Gartenlaube». In: Exilanten und andere Deutsche in Fontanes London hrsg. von Peter Alter. Stuttgart 1996, S. 327—339
Olaf Briese: Heinrich Bettziech / Beta (1813—1876). Berliner Journalist, Satiriker und Anarchist. Emigriert aufgrund philologischer Missverständnisse? In: Walther Schmidt (Hrsg.): Akteure eines Umbruchs. Männer und Frauen der Revolution von 1848/49. Bd. 4. Berlin 2009, S. 119—161
Джерела
• Lexicon der deutschen Dichter und Prosaisten des neunzehnten Jahrhunderts. Gearbeitet von Franz Krümer. Leipzig. Verlag von Philipp Reclam jun.
Примітки
Посилання
Німецькі письменники
|
2825383
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Єнінець
|
Єнінець — село в Польщі, у гміні Боґданець Ґожовського повіту Любуського воєводства.
Населення — (2011).
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґожовського повіту
|
4170343
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pontifical%20University%20of%20the%20Holy%20Cross
|
Pontifical University of the Holy Cross
|
Pontifical University of the Holy Cross is a Roman Catholic university under the Curial Congregation for Catholic Education, now entrusted to the Prelature of the Holy Cross and Opus Dei, or more commonly called Opus Dei. It was started in 1984 by Opus Dei, with the aim of offering the universal church an effective instrument for formation and research.
Located in the city center of Rome, the Pontifical University of Santa Croce has two campuses. One is in Piazza di Sant'Apollinare, northern area of Piazza Navona. The other is the library in Via dei Farnesi near the famous Palazzo Farnese. Its stated mission is "to serve the whole Church by means of a broad and thorough work of research and formation in the ecclesiastical sciences, cooperating according to its special function with the evangelizing mission of the Church in the whole world."
Pope John Paul II granted the title of 'university' to the Pontifical Atheneum of the Holy Cross in July 1998, making it the sixth pontifical university in the city of Rome. The university is open to lay people, both men and women, priests, seminarians, and religious brothers and sisters.
Background
According to Cardinal José Saraiva Martins, secretary of the Vatican Congregation for Catholic Education, "For the University of the Holy Cross the adjective 'Pontifical' has never been a merely decorative title, but a qualification which commits it profoundly, inviting it to active fidelity to the Roman Pontiff," and, in union with him, "to the Church as a whole."
"St. Josemaría Escrivá", he said, "was able to emphasize the need to unite this moral rectitude and love of truth with respect for the autonomy of the disciplines and, therefore, of the legitimate freedom of teachers and researchers, showing a unitary conception of the world and of man, capable of putting learning always at the service of the person."
Faculty
Most of the over 250 faculty hold degrees from both secular and ecclesiastical universities. It offers an ongoing formation both to its academic staff to students, providing them with information on current issues. The ratio of academic staff to students is 1:9. The members of the faculty know and use at least five major modern languages (Italian, English, Spanish, French, and German), which enables them to fulfill their academic task of teaching international students coming from all five continents, different cultures and language groups.
Courses
The Pontifical University of Santa Croce offers courses in ecclesiastical sciences. It now has four Schools: Theology, Canon Law, Philosophy, and Social Institutional Communication. The university also has a Higher Institute of Religious Sciences which has correspondence learning.
The university sponsors the Center of Research into the Relationship Between Family and Mass Media, as well as supporting several research projects, including Market, Culture and Ethics; Etica e Politika; Poetics and Christianity; and Science, Theology, and the Ontological Quest.
Santa Croce lectures also include courses on Christian Art and Architecture in Rome. From Antiquity to the Present (in English), open to students of US universities with campus in Rome. These courses intersperse classroom sessions with site visits. Students are encouraged to combine both the visual and contextual analysis of artworks.
Research and publications
During the academic year 2005–06, 40 books by faculty members and 78 doctoral theses were published.
The scientific journals of the Pontifical University of Santa Croce are:
Church, Communication and Culture by the Faculty of Communication
Annales Theologici by the Faculty of Theology
Ius Ecclesiae by the Faculty of Canon Law
Acta Philosophica by the Faculty of Philosophy
Enrollment and other data
For the school year 2013–14, the university has more than 1,050 students, about half from Europe and one-third from the Americas, with the others coming from Africa and Asia (both about one-tenth) and Oceania (less than one percent). 25% of the students are laypeople, 32% seminarians, 32% priests, and 11% religious. The majority (599) are studying theology. 192 are studying canon law, 128 philosophy, and 106 communications, with 25 auditing courses. Since its beginning in 1984, more than 7,000 students from 102 countries have passed through the Pontifical University of the Holy Cross in its 25-year history.
The university is supported financially by contributions from benefactors from all over the world.
The university is located at Piazza di Sant'Apollinare 49, Rome. Its library is at Via dei Farnesi 82, near the famous Palazzo Farnese. The University of the Holy Cross Foundation is located in New York, New York, U.S. The present Chancellor of the Pontifical University is the Prelate of Opus Dei, Fernando Ocáriz.
Seal
The university seal was described in an address of John Paul II to the administrators, faculty, staff, and students of the university on May 29, 1999:
This symbol is a front, should be a single key hanging from the belt of Christ.
References
External links
Pontifical University of Santa Croce — official website
Universities and colleges established in 1984
1984 establishments in Italy
Education in Rome
Opus Dei universities and colleges
Holy Cross
Catholic universities and colleges in Italy
Seminaries and theological colleges in Italy
Universities in Italy
Rome R. VI Parione
Pontifical University of the Holy Cross
|
21158521
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Skarbki
|
Skarbki
|
Skarbki is a village in the administrative district of Gmina Władysławów, within Turek County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately north-east of Władysławów, north of Turek, and east of the regional capital Poznań.
References
Villages in Turek County
|
3998749
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B4
|
Уіндворд
|
Уіндворд — острів архіпелагу Земля Франца-Йосифа. Адміністративно відноситься до Приморського району Архангельської області Росії.
Розташований в південно-західній частині архіпелагу за 1,5 кілометра від південно-східного узбережжя острова Брюса.
Острів має овальну форму довжиною близько 1,7 кілометра і шириною близько 800 метрів. Вільний від льоду, являє собою скелю висотою 82 метра.
Названий у 1899 році в пам'ять про парову шхуну "Windward" експедиції Фредеріка Джексона.
Примітки
Топографічні карти
Острови Північного Льодовитого океану
Острови Росії
Земля Франца-Йосифа
|
15590120
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Guibeville
|
Guibeville
|
Guibeville is a commune in the Essonne department in Île-de-France in northern France.
Inhabitants of Guibeville are known as Guibevillois.
Painter Marie-Victoire Davril died at her country house in Guibeville.
See also
Communes of the Essonne department
References
External links
Mayors of Essonne Association
Communes of Essonne
|
4392018
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ro-39
|
Ro-39
|
Ro-39 — підводний човен Імперського флоту Японії, який взяв участь у Другій світовій війні.
Корабель, який належав до типу Ro-35, спорудили на верфі ВМФ у Сасебо.
Наприкінці грудня 1943 року Ro-39 включили до 34-ї дивізії підводних човнів, після чого він вирушив до атола Трук у центральній частині Каролінських островів (ще до війни тут створили потужну базу японського ВМФ, з якої до лютого 1944-го провадились операції у цілому ряді архіпелагів). 6 січня 1944-го човен прибув до місця призначення.
20 січня 1944-го човен вийшов на бойове патрулювання, а через дві доби дістав наказ на пошук і порятунок пілотів зі складу 755-ї авіаційної групи, яка базувалась на атолі Малоелап (Маршаллові острови).
Наприкінці місяця американці розпочали операцію «Флінтлок», спрямовану на оволодіння Маршалловими островами. 30 січня 1944-го Ro-39 дістав наказ прямувати в район за три сотні кілометрів на північний схід від атола Вотьє для атаки ворожих сил вторгнення. Вночі 1 лютого американський есмінець «Волкер» встановив радарний контакт з якоюсь ціллю. Він наблизився та за допомогою освітлювальних снарядів виявив субмарину в надводному положенні. Човен терміново занурився, проте «Волкер» встановив з ним сонарний контакт і атакував глибинними бомбами. Ймовірно, саме цей епізод призвів до загибелі Ro-39 разом з усіма 70 членами екіпажу.
Примітки
Підводні човни Імперського флоту Японії
Підводні човни Японії періоду Другої світової війни
Кораблі Японії втрачені на Маршаллових островах
а
|
1865333
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Lithobates%20neovolcanicus
|
Lithobates neovolcanicus
|
Lithobates neovolcanicus — вид жаб родини жаб'ячих (Ranidae).
Поширення
Ендемік Мексики. Трапляється у штатах Халіско, Мічоакан, Гуанахуато, Сакатекас, Мехіко. Населяє субтропічні або тропічні вологі гірські ліси, субтропічні або тропічні сухі низовинні луги, річки, прісні озера і болота.
Примітки
Посилання
Hillis, D.M., Frost, J.S.,& Wright, D.A. (1983): Phylogeny and biogeography of the Rana pipiens complex: A biochemical evaluation. Systematic Zoology' 32: 132—143.
Hillis, D.M. & Frost, J.S. (1985): Three new species of leopard frogs (Rana pipiens complex) from the Mexican Plateau. Occ. Pap. Mus. Nat. Hist. Univ. Kansas 117: 1-14.
Hillis, D.M. (1988): Systematics of the Rana pipiens complex: Puzzle and paradigm. Annual Review of Systematics and Ecology 19: 39-63.
Hillis, D.M. & Wilcox, T.P. (2005): Phylogeny of the New World true frogs (Rana). Mol. Phylogenet. Evol. 34(2): 299—314. PDF fulltext .
Hillis, D. M. (2007) Constraints in naming parts of the Tree of Life. Mol. Phylogenet. Evol.'' 42: 331—338.
Жаби
Земноводні Північної Америки
Ендемічна фауна Мексики
Тварини, описані 1985
|
12181
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Economy%20of%20Guinea
|
Economy of Guinea
|
Economy of Guinea
The economy of Guinea is dependent largely on agriculture and other rural activities. Guinea is richly endowed with good minerals, possessing an estimated quarter of the world's proven reserves of bauxite, more than of high-grade iron ore, significant diamond and gold deposits, and undetermined quantities of uranium. In 2021, Guinea was the world's biggest exporter of Aluminium Ore ($3.2B/ Gold $5.5B) 2021 trade surplus was $4.3B.
Guinea also has considerable potential for growth in the agricultural and fishing sectors. Land, water, and climatic conditions provide opportunities for large-scale irrigated farming and agroindustry. Remittances from Guineans living and working abroad and coffee exports account for the rest of Guinea's foreign exchanges industry.
Economic history
Guinea was part of the franc zone countries that included most of the former French Colonies. After Independence, these countries did not become completely economical free. France decided against monetary autonomy hence they could not use a freely convertible currency. The state intervention of the new governments was characterized by stops of quotas on imports and internal price controls. In the time up to c. 1980, the franc-zone countries had on average a lower inflation and a higher economic growth compared to the Anglophone counterparts, who could use their own currencies.
But regarding the time after c. 1980 and the economic liberalism, characterized by Structural Adjustments, the franc zone countries could not outperform the rest.
Since 1985, the Guinean Government has adopted policies to return commercial activity to the private sector, promote investment, reduce the role of the state in the economy, and improve the administrative and judicial framework. The government has eliminated restrictions on agricultural enterprise and foreign trade, liquidated many parastatals, increased spending on education, and vastly downsized the civil service. The government also has made major strides in restructuring the public finances.
The IMF and the World Bank are heavily involved in the development of Guinea's economy, as are many bilateral donor nations, including the United States. Guinea's economic reforms have had recent notable success, improving the rate of economic growth to 5% and reducing the rate of inflation to about 99%, as well as increasing government revenues while restraining official expenditures. Although Guinea's external debt burden remains high, the country is now current on external debt payments.
Current GDP per capita of Guinea shrank by 16% in the 1990s.
The government revised the private investment code in 1998 to stimulate economic activity in the spirit of a free enterprise. The code does not discriminate between foreigners and nationals and provides for repatriation of profits. Foreign investments outside Conakry are entitled to especially favorable conditions. A national investment commission has been formed to review all investment proposals. The United States and Guinea have signed an investment guarantee agreement that offers political risk insurance to American investors through OPIC. Guinea plans to inaugurate an arbitration court system to allow for the quick resolution of commercial disputes.
Mean wages were $0.45 per man-hour in 2009.
In 2002, the IMF suspended Guinea's Poverty Reduction and Growth Facility (PRGF) because the government failed to meet key performance criteria. In reviews of the PRGF, the World Bank noted that Guinea had met its spending goals in targeted social priority sectors. However, spending in other areas, primarily defense, contributed to a significant fiscal deficit. The loss of IMF funds forced the government to finance its debts through central bank advances. The pursuit of unsound economic policies has resulted in imbalances that are proving hard to correct.
Under then-Prime Minister Diallo, the government began a rigorous reform agenda in December 2004 designed to return Guinea to a PRGF with the IMF. Exchange rates have been allowed to float, price controls on gasoline have been loosened, and government spending has been reduced while tax collection has been improved. These reforms have not reduced inflation, which hit 27% in 2004 and 30% in 2005. Currency depreciation is also a concern. The Guinea franc was trading at 2550 to the dollar in January 2005. It hit 5554 to the dollar by October 2006. In August 2016 that number had reached 9089.
Despite the opening in 2005 of a new road connecting Guinea and Mali, most major roadways remain in poor repair, slowing the delivery of goods to local markets. Electricity and water shortages are frequent and sustained, and many businesses are forced to use expensive power generators and fuel to stay open.
Even though there are many problems plaguing Guinea's economy, not all foreign investors are reluctant to come to Guinea. Global Alumina's proposed alumina refinery has a price tag above $2 billion. Alcoa and Alcan are proposing a slightly smaller refinery worth about $1.5 billion. Taken together, they represent the largest private investment in sub-Saharan Africa since the Chad-Cameroon oil pipeline. Also, Hyperdynamics Corporation, an American oil company, signed an agreement in 2006 to develop Guinea's offshore Senegal Basin oil deposits in a concession of ; it is pursuing seismic exploration.
On 13 October 2009, Guinean Mines Minister Mahmoud Thiam announced that the China International Fund would invest more than $7bn (£4.5bn) in infrastructure. In return, he said the firm would be a "strategic partner" in all mining projects in the mineral-rich nation. He said the firm would help build ports, railway lines, power plants, low-cost housing and even a new administrative centre in the capital, Conakry. In September 2011, Mohamed Lamine Fofana, the Mines Minister following the 2010 election, said that the government had overturned the agreement by the ex-military junta.
Youth unemployment remains a large problem. Guinea needs an adequate policy to address the concerns of urban youth. One problem is the disparity between their life and what they see on television. For youth who cannot find jobs, seeing the economic power and consumerism of richer countries only serves to frustrate them further.
Economic sectors
Mining
In 2019, the country was the world's 3rd largest producer of bauxite.
Bauxite mining and alumina production provide about 80% of Guinea's foreign exchange. Several U.S. companies are active in this sector. Diamonds and gold also are mined and exported on a large scale, providing additional foreign exchange. Concession agreements have been signed for future exploitation of Guinea's extensive iron ore deposits.
Guinea is richly endowed with minerals, possessing an estimated one-third of the world's proven reserves of bauxite, more than 1.8 billion metric tons (MT) (2.0 billion short tons) of high-grade iron ore, significant diamond and gold deposits, and undetermined quantities of uranium.
Lately, with the increase of alumina demand from the booming economy of China, there is a renew interest in Guinea riches. The consortium Alcan and Alcoa, partner with the Guinean government in the CBG mining in north western Guinea, have announced the feasibility study for the construction of a 1 million TPa alumina smelter. This comes with a similar project from Canadian start-up Global Alumina trying to come with a 2 billion dollar alumina plant in the same region. As of April 2005, the National Assembly of Guinea has not ratified Global's project.
Revenue from bauxite mining is expected to fall significantly in 2010 due mainly to the world economic situation.
Mining controversies
Guinea has large reserves of the steel-making raw material, iron ore. Rio Tinto Group was the majority owner of the $6 billion Simandou iron ore project, which it had called the world's best unexploited resource. This project is said to be of the same magnitude as the Pilbara in Western Australia.
In 2017, Och-Ziff Capital Management Group pled guilty to a multi-year bribery scheme, after an investigation by the Securities and Exchange Commission (SEC) led to a trial in the United States and a fine of $412 million. Following this, the SEC also filed a lawsuit in the US against head of Och-Ziff European operations, Michael Cohen, for his role in a bribery scheme in the region.
In 2009 the government of Guinea gave the northern half of Simandou to BSGR for an $165 million investment in the project and a pledge to spend $1 billion on railways, saying that Rio Tinto wasn't moving into production fast enough. The US Justice Department investigated allegations that BSGR had bribed President Conté's wife to get him the concession, and so did the Federal Bureau of Investigation, the next elected President of Guinea, Alpha Condé, and an assortment of other national and international entities.
In April 2014 the Guinean government cancelled the company's mining rights in Simandou. BSGR has denied any wrongdoing, and in May 2014 sought arbitration over the government of Guinea's decision to expropriate its mining rights. In February 2019, BSGR and Guinean President Alpha Condé agreed to drop all allegations of wrongdoing as well as the pending arbitration case. Under the agreement, BSGR would relinquish rights to Simandou while being allowed to maintain an interest in the smaller Zogota deposit that would be developed by Niron Metals head Mick Davis.
In 2010 Rio Tinto signed a binding agreement with Aluminum Corporation of China Limited to establish a joint venture for the Simandou iron ore project. In November 2016, Rio Tinto admitted paying $10.5 million to a close adviser of President Alpha Condé to obtain rights on Simandou. Conde said he knew nothing about the bribe and denied any wrongdoing. However, according to recordings obtained by FRANCE 24, Guinean authorities were aware of the Simandou briberies.
In July 2017, the UK-based anti-fraud regulator, the Serious Fraud Office (SFO) and the Australian Federal Police launched an investigation into Rio Tinto's business practices in Guinea.
Further, In November 2016, the former mining minister of Guinea, Mahmoud Thiam, accused head of Rio Tinto's Guinea operation department of offering him a bribe in 2010 to regain Rio Tinto's control over half of the undeveloped Simandou project.
In September 2011, Guinea adopted a new mining code. The law set up a commission to review government deals struck during the chaotic days between the end of dictatorship in 2008 and Condé coming to power.
In September 2015, the French Financial Public Prosecutor's Office launched an investigation into President Alpha Conde's son, Mohamed Alpha Condé. He was charged with embezzlement of public funds and receiving financial and other benefits from French companies that were interested in the Guinean mining industry.
In August 2016, son of a former Prime Minister of Gabon, who worked for Och-Ziff's Africa Management Ltd, a subsidiary of the U.S. hedge fund Och-Ziff, was arrested in the US and charged with bribing officials in Guinea, Chad and Niger on behalf of the company to secure mining concessions and gain access to relevant confidential information. The investigation also revealed that he was involved in rewriting Guinea's mining law during President Conde's rule. In December 2016, the US Department of Justice announced that the man pleaded guilty to conspiring to make corrupt payments to government officials in Africa.
According to a Global Witness report, Sable Mining sought iron ore explorations rights to Mount Nimba in Guinea by getting close to Conde towards the 2010 elections, backing his campaign for presidency and bribing his son. These allegations have not been verified yet but in March 2016 Guinean authorities ordered an investigation into the matter.
The Conde government investigated two other contracts as well, one which left Hyperdynamic with a third of Guinea's offshore lease allocations as well as Rusal's purchase of the Friguia Aluminum refinery, in which it said that Rusal greatly underpaid.
Agriculture
Guinea also has considerable potential for growth in the agricultural and fishing sectors. Land, water, and climatic conditions provide opportunities for large-scale irrigated farming and agroindustry. Possibilities for investment and commercial activities exist in all these areas, but Guinea's poorly developed infrastructure continues to present obstacles to investment projects.
Energy
Three primary energy sources make up the energy mix in Guinea – biomass, oil and hydropower. With 78%, biomass (mostly charcoal) makes the largest contribution in primary energy consumption in Guinea. It is locally produced, while Guinea imports all petroleum products.
Communications
The people of Guinea are among the poorest in West Africa and this reality is reflected in the development of the country's telecommunications environment. Radio is the most important source of information for the public in Guinea, and the only one to reach the entire country.
There is a single government-owned radio network, a growing number of private radio stations, and one government TV station. The fixed telephone system is inadequate, with just 18,000 lines to serve the country's 10.5 million inhabitants in 2012. The mobile cellular system is growing rapidly and had an estimated 4.8 million lines in 2012. Internet usage is very low, reaching just 1.5% of the population in 2012.
Economic statistics
The following table shows the main economic indicators in 1990–2017.
GDP:
purchasing power parity – $26.5 billion (2017 est.)
GDP – real growth rate:
6.7% (2017 est.)
GDP – per capita:
purchasing power parity – $2,000 (2017 est.)
GDP – composition by sector:
agriculture:
19.5%
industry:
38.4%
services:
42.1% (2017 est.)
Population below poverty line:
47% (2006 est.)
Household income or consumption by percentage share:
lowest 10%:
2.7% (2007)
highest 10%:
30.3% (2007)
Inflation rate (consumer prices):
8.9% (2017 est.)
Labor force:
5.558 million (2017)
Labor force – by occupation:
agriculture 76%, industry and services 24% (2006 est.)
Unemployment rate:
2.8% (2017 est.)
Ease of Doing Business Rank
179th
Budget:
revenues:
$382.7 million
expenditures:
$711.4 million, including capital expenditures of NA (2004 est.)
Industries:
bauxite, gold, diamonds; alumina refining; light manufacturing and agricultural processing industries
Industrial production growth rate:
8% (2017 est.)
Electricity – production:
1 billion kWh (2015 est.)
Electricity – production by source:
fossil fuel:
63.55%
hydro:
36.45%
nuclear:
0%
other:
0% (1998)
Electricity – consumption:
930 million kWh (2015 est.)
Electricity – exports:
0 kWh (2016)
Electricity – imports:
0 kWh (2016)
Agriculture – products:
rice, coffee, pineapples, palm kernels, cassava (tapioca), bananas, sweet potatoes; cattle, sheep, goats; timber
Exports:
$2.115 billion (2017 est.)
Exports – commodities:
bauxite, alumina, gold, diamonds, coffee, fish, agricultural products
Exports – partners:
China 35.8%, Ghana 20.1%, UAE 11.6%, India 4.3% (2017)
Imports:
$2.475 billion (2017 est.)
Imports – commodities:
petroleum products, metals, machinery, transport equipment, textiles, grain and other foodstuffs (1997)
Imports – partners:
Netherlands 17.2%, China 13.2%, India 11.8%, Belgium 10%, France 6.9%, UAE 4.5% (2017)
Debt – external:
$1.53 billion (31 December 2017 est.)
Economic aid – recipient:
$359.2 million (1998)
Currency:
1 Guinean franc (GNF) = 100 centimes
See also
Trade unions in Guinea
Central Bank of the Republic of Guinea
Guinean franc
United Nations Economic Commission for Africa
Further reading
References
External links
(ECOWAS) Economic Community of West African States
Guinea economic analysis.
West African Agricultural Market Observer/Observatoire du Marché Agricole (RESIMAO), a project of the West-African Market Information Network (WAMIS-NET), provides live market and commodity prices from fifty seven regional and local public agricultural markets across Benin, Burkina Faso, Côte d'Ivoire, Guinea, Niger, Mali, Senegal, Togo, and Nigeria. Sixty commodities are tracked weekly. The project is run by the Benin Ministry of Agriculture, and a number of European, African, and United Nations agencies.
Encyclopedia of the Nations article on "Guinea – Mining"
Guinea latest trade data on ITC Trade Map
Guinea
Guinea
|
10587535
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Erdeni%20Batur
|
Erdeni Batur
|
Erdeni Batur (in modern Mongolian: Эрдэнэбаатар, Erdenebaatar; ; d. 1653) was a Choros-Oirat prince generally considered to be the founder of the Dzungar Khanate, centered in the Dzungaria region, currently in north-westernmost part of China.
Early life
Erdenebaatar was the son of Khara Khula who was taishi (in modern Mongolian:тайж, taij, meaning "nobleman") of the dominant Choros tribe and the leader of the allied Four Oirat, collectively known as "Dzungars." After the death of his father in 1634, Erdeni Batur assumed his father's position and carried on his father's objective of unifying the Oirat tribes into a formal confederation with himself as the supreme military and political ruler.
Upon becoming ruler of the Dzungars, Erdeni Batur sought to consolidate his position around the Tarbagatai Mountains, the land his people roamed. In so doing, Erdeni Batur led the Dzungars to several victorious military campaigns over the Kazakhs to his west. To the north in southern Siberia, Erdeni Batur gave Russia access to salt mines, thereby ending a 20-year conflict, in exchange for diplomatic and trade relations. The commercial ties, which remained intact throughout his rule, and the prosperity generated by such ties with Russian outposts further solidified Erdeni Batur's prestige and position among the Oirats and the leaders of the adjacent nations.
Consolidation of power
Within the Khanate, Erdenebaatar set out on an ambition campaign of empire building activities. For instance, he established a capital city called Khobak Sari south of Lake Zaisan on the Imil River, near the modern city of Tacheng, and built monasteries throughout Dzungar territory. He also promoted Buddhism to his subjects, and encouraged them to resettle to the new capital and to engage in both agriculture and small-scale manufacturing, like masonry and metal crafting.
Like his father, Erdenebaatar sought to build the Khanate's power and independence to be able to wage war against the Qing dynasty of China for control over territory. His attempts to monopolize power among the Oirat tribes, however, was only partially successful. The dissension and skirmishes, for example, compelled Güshi Khan and his brother, Kundelung Ubasha, to move a substantial part of the Khoshut-Oirat tribe from the Lake Zaisan area to the area around Qinghai Lake – what the Chinese called Qinghai and the Tibetans called Amdo – in 1636, where they soon would establish the Khoshut Khanate and transform Tibet into a Qing protectorate. But the unity Erdeni Batur created among the remaining Oirat tribes, viz., Choros, Dörbet and Khoit tribes, further strengthened his power and his resolve to establish the Dzungar Khanate as the preeminent power in Central Asia.
The Fifth Dalai Lama took note of the rising power and influence of the Dzungar Khanate and granted Erdeni Batur the title, "Khong Tayiji" (known in Chinese as Hong Taiji, or crown prince) for military support he provided Güshi Khan to topple the enemies of the Gelug sect. Moreover, by granting this title, the Fifth Dalai Lama had hoped to have another ally protecting and promoting his Gelug lineage above the others.
Diplomacy with Mongols
His increased stature and the wide recognition the Dzungar Khanate received as a great power among Central Asian nomads led Erdenebaatar to call for a pan-Mongolian alliance in 1640. The entente took place inside Dzungar territory at a place called Ulan Buraa, near the Tarbagatai Mountains on the border between what is now the Xinjiang province of China and Kyrgyzstan. The ruling princes of all Mongolian tribes were present at the entente, except for the Mongol tribes of Inner Mongolia, who recently joined the Qing.
One of the purposes for the entente was to form a pan-Mongol coalition against all potential external enemies, such as the Kazakhs and the newly emerging Qing state. The second yet equally important purpose was to devise a method by which disputes could be resolved short of war. To that end, a legal code was drafted, establishing a system of rules that governed the daily activities of all Mongols from the Volga River in southeastern Russia to present-day eastern Mongolia. These set of laws are called the "Great Code of the Forty and the Four" (Döchin Dörben Hoyar un Ike Tsagaza) known as the Khalkha-Oirat Law.
Decline and death
The attempt to institute a pan-Mongol coalition, however, failed. The Khalkha Mongol princes were upset that Erdeni Batur assumed the leadership role, while they still claimed that, as the direct descendants of Genghis Khan, they were the rightful leaders of the Mongols. Basically, the Khalkha Mongol princes did not want to lose their sovereignty to someone who could not make that claim, even though their power and influence was in decline, while the fortunes of the Dzungar Khanate were rising. Nonetheless, Erdeni Batur did succeed in instituting a standard code of laws and in making Buddhism the official religion throughout the Mongol realm.
After the entente, Erdenebaatar continued to consolidate his power, preparing the Dzungar Khanate for its attack upon the Qing for control over Central Asia. Upon his death in 1653, Erdeni Batur was succeeded by his third son, Sengge.
References
Bawden, Charles R. The Modern History OF Mongolia, The Praeger Asia-Africa Series, Frederick A. Praeger Publishers, New York, NY (1968).
Bergholz, Fred W. The Partition of the Steppe: The Struggle of the Russians, Manchus, and the Zunghar Mongols for Empire in Central Asia, 1619–1758: A Study in Power Politics, American University Studies, Series IX, History, Vol. 109, Peter Lang Publishing, New York, NY (1993).
Grousset, René. The Empire of the Steppes: a History of Central Asia, Rutgers University Press, New Brunswick, NJ (1970).
Haines, R Spencer. "The Physical Remains of the Zunghar Legacy in Central Eurasia: Some Notes from the Field", Paper presented at the Social and Environmental Changes on the Mongolian Plateau Workshop, Canberra, ACT, Australia (2016).
Perdue, Peter C. China Marches West: The Qing Conquest of Central Eurasia, Belknap Press of Harvard University Press, Cambridge, MA (2005).
Oirats
Dzungar Khanate
1653 deaths
17th-century Mongol khans
Year of birth unknown
Founding monarchs
|
4758751
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BD%D0%BE
|
Стеремно
|
Стеремно — присілок в Чудовському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 28 осіб. Входить до складу муніципального утворення Грузинське сільське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Грузинське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Чудовського району
|
30233121
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Predel%2C%20%C5%A0marje%20pri%20Jel%C5%A1ah
|
Predel, Šmarje pri Jelšah
|
Predel, Šmarje pri Jelšah
Predel is a small settlement in the Municipality of Šmarje pri Jelšah in eastern Slovenia. It lies just south of the regional road from Šmarje towards Grobelno in the historical Styria region. The municipality is now included in the Savinja Statistical Region.
References
External links
Predel on Geopedia
Populated places in the Municipality of Šmarje pri Jelšah
|
4276125
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B2%D0%BE%D1%87%D0%B0%20%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%29
|
Дівоча Гора (комплексна пам'ятка природи)
|
Дівоча Гора (комплексна пам'ятка природи)
Дівоча Гора — комплексна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Розташована на території Теребовлянського району Тернопільської області, між селами Лошнів і Сущин (в межах крутого схилу південно-західної експозиції Дівочої гори).
Площа 5 га. Статус присвоєно згідно з рішенням Тернопільської обласної ради від 18 червня 2009 року. Перебуває у віданні: Лошнівська сільська рада.
Статус присвоєно для збереження лучно-степові фітоценозів. Виявлено види, занесені до Червоної книги України, зокрема горицвіт весняний. Також зростають види, занесені до Переліку рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослинного світу на території Тернопільської області — гадючник звичайний, сон широколистий, зіновать руська.
Джерела
Комплексна пам'ятка природи «Дівоча гора»
Комплексні пам'ятки природи Тернопільської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 2009
2009 у Тернопільській області
|
11788444
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Laumersheim
|
Laumersheim
|
Laumersheim is an Ortsgemeinde – a municipality in the Bad Dürkheim district in Rhineland-Palatinate, Germany. It lies in the northwest part of the Rhine-Neckar urban agglomeration.
Geography
Location
This municipality lies in the historical Leiningerland (the lands once held by the Counts of Leiningen) on the Eckbach valley floodplain. The landscape is characterized by a hilly transitional zone between low mountains and a plain. To the west rises the Haardt at the Palatinate Forest’s eastern edge, and in the east stretches the Upper Rhine Plain.
Neighbouring municipalities
Clockwise from the northwest, Laumersheim is bordered by Obersülzen, Dirmstein in the northeast, Gerolsheim in the southeast and Großkarlbach in the southwest. Each lies roughly 2 km away and belongs, like Laumersheim, to the Verbandsgemeinde of Leiningerland, whose seat is in Grünstadt, although that town is itself not in the Verbandsgemeinde.
History
In the late 8th century, Laumersheim had its first written mention as Liutmarsheim. In 1155, the village passed to the Counts of Palatine, who at that time were of the House of Hohenstaufen, who then enfeoffed {entitled} the Counts of Leiningen with it.
From 1255, the Lords of Lumersheim emerged as land owners. Moreover, this title was held over time by the Lords of Randeck, the Lords of Löwenstein, the Lords of Flersheim, Electorate of the Palatinate and the Prince-Bishopric of Worms.
In 1364, Laumersheim was granted town rights by Emperor Charles IV, but then lost these rights in 1422. Later, when the place was again raised to town status, it was also fortified. These walls are no longer standing, as they were thoroughly razed in 1525 in the German Peasants' War and further demolished in 1689 by the French in the Nine Years' War (known in Germany as the Pfälzischer Erbfolgekrieg, or War of the Palatine Succession). Only some remnants of a moated castle from the 15th century belonging to the Lords of Flersheim remain.
The municipality belonged to the district of Frankenthal until 1969, when the district was abolished. Laumersheim was then assigned to the newly created district of Bad Dürkheim. Three years later, it was reassigned to the likewise newly created Verbandsgemeinde of Grünstadt-Land.
Religion
In 2007, 49.2% of the inhabitants were Evangelical and 27.7% Catholic. The rest belonged to other faiths or claimed none.
Laumersheim is home to a Catholic cemetery in the Diocese of Speyer.
Politics
Municipal council
The council is made up of 12 council members, elected at the municipal election held on 7 June 2009, and the honorary mayor serves as chairman.
The municipal election held on 7 June 2009 yielded the following results:
Mayor
The current mayor is Arno Wieber (CDU), elected in 2019.
Coat of arms
The German blazon reads: Geteilt, oben in schwarzem, mit goldenem Kreuzchen besätem Feld ein mit abwärts gekehrtem Bart schrägrechts liegender silberner Schlüssel, unten in Blau rechts ein sechsstrahliger goldener Stern, links ein zunehmender goldener Halbmond.
The municipality’s arms might in English heraldic language be described thus: Per fess sable semée of crosses Or a key bendwise argent, the wards in chief and turned to base, and azure in dexter a mullet and in sinister a moon increscent of the second.
The arms were approved by the Bavarian State Ministry of the Interior in 1924 and go back to a seal from 1538, but this old seal had a different composition, bearing not only these three charges but also the Palatine Lion. The seal was also quarterly, that is, the field was divided both horizontally and vertically into four smaller fields. In 1705, the Palatine Lion was dropped from the seals when the Counts Palatine ceased to be landholders here and the Bishopric of Worms took over completely.
The key stands for the Bishopric, but the meaning of the mullet (star shape) and the moon is less clear. Possible explanations include religious symbols or court symbols. An image of the municipal seal showing the current composition is known from 1753.
The German blazon does not specify that the moon is to have a face. Parker only mentions a face in connection with a moon charge if the moon is shown full.
Culture and sightseeing
Buildings
Pilgrimage chapel – South of Laumersheim, on the Palmberg 126 m above sea level, (only slightly higher up than the village, but with a broad view nonetheless) stands an eight-sided pilgrimage chapel built in 1722. Within the windowless interior is a Crucifixion scene from the 18th century as well as copies of mediaeval figurines. The originals are kept at the Historical Museum of the Palatinate (Historisches Museum der Pfalz) in Speyer.
Bartholomäuskirche – Saint Bartholomew’s Catholic Church was once a branch parish of the village of Berghaselbach, which stood on the Palmberg, but later was lost. Dating back to Gothic times is the tower with the quire; in the sacristy, wall paintings from the early 14th century are preserved. In addition, three valuable wooden figures from 1520 have survived to the present day. The nave was newly built in 1719, after the village, together with the church was set on fire in 1689 by French troops during the Nine Years' War.
Mills – Once run on the Eckbach were the Weidenmühle ("Willow Mill") and the Hornungsmühle.
The Eckbach Mill cycleway and footpath (Eckbachmühlen-Rad- und Wanderweg) runs on a slight slope along the brook through the village.
Economy and infrastructure
Economy
Laumersheim is almost entirely residential, with most of the inhabitants commuting to jobs outside the community.
Agriculture is strongly characterized by winegrowing. Above all, good red wines from the municipality (for instance Pinot noir and St. Laurent), which are often aged in oaken casks, are shipped throughout Germany. A prized vineyard is the Kapellenberg, whose 32.8 hectares lie mostly on the Palmberg. The local winemakers’ coöperative has named itself after this hill,. There and in the other vineyards of Kirschgarten (43.8 ha) and Mandelberg (51 ha), wines rich in body with distinctive fruity aromas thrive on mostly sandy soils.
With some 40 ha given over to fruitgrowing, 80% of it for growing eating apples, Laumersheim also claims an important share of the regional fruit production.
Transport
Laumersheim lies between Frankenthal and Grünstadt beside the Autobahn A 6 (Mannheim–Saarbrücken). It does not, however, have its own Autobahn interchange. The one in Grünstadt is 5 km away. Running through the municipality is Landesstraße (State Road) 455 (Dirmstein–Freinsheim).
For almost half a century, from 1891 to 1939, the municipality enjoyed the service of the Lokalbahn, a single-track narrow-gauge railway. This ran from Frankenthal railway station, where there was a connection with the Reichsbahn, westwards to Großkarlbach.
Famous people
Johann Christian Eberle (1869–1937), “Father” of the savings and giro industry, was born in Laumersheim.
Felix Hell (1985– ), organ virtuoso, grew up in Laumersheim.
Laumersheim Hobo Giant, a mythological creature seen in and around Laumersheim.
References
External links
Laumersheim in the collective municipality’s Web pages
Municipality’s official webpage
SWR, Hierzuland Rheinland-Pfalz: Laumersheim, Local portrait with video, 29 March 2004
Bad Dürkheim (district)
|
2416734
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Badis%20assamensis
|
Badis assamensis
|
Badis assamensis
Асамський бадіс (Badis assamensis) — тропічний вид прісноводних риб з родини бадієвих (Badidae).
Походить з Північно-Східної Індії (штати Аруначал-Прадеш, Ассам). Водиться в рівнинних лісових водоймах з повільною течією з піщаним дном. Їх поверхня вкрита лататтям, а по берегах ростуть дерева, стовбури яких іноді стоять прямо у воді. Тримаються бадіси переважно біля дна.
Опис
Це найбільший представник роду бадіс (Badis), риби можуть сягати 65-75 мм в довжину.
Самці трохи більші за самок і набагато яскравіше забарвлені. Спинний плавець у нього помітно ширший, а голова круглястіша. Самки мають більш видовжену морду і круглясте черево.
На тілі у самця переважають оранжеві кольори, але його забарвлення може помітно змінюватись залежно від стану риби. В період нересту від стає набирає темного фіолетово-чорного кольору.
Характерними ознаками забарвлення виду є темна пляма в задній частині зябрових кришок і два ряди нерегулярно розташованих чорних плям уздовж боків.
Асамський бадіс дуже схожий зі своїм родичем Badis blosyrus, від якого відрізняється більшими розмірами дорослих риб і деякими морфологічними ознаками: має коротші щелепи, більше лусок у бічній лінії (28-29 проти 27-28), менше зябрових тичинок (7-9 проти 10-13) і більше хребців (29-30 проти 27-29).
Утримання в акваріумі
На жаль, цей дуже цікавий і барвистий вид дуже рідко можна зустріти в акваріумах.
Самці поводять себе територіально, тому риб краще тримати парами або одного самця з декількома самками. Акваріум повинен бути просторим, можливості від 200 літрів. Тримати їх можна разом із невеличкими зграйними рибками, представниками родини коропових, а також із більшістю лабіринтових риб, які мешкають біля поверхні води.
Акваріум має мати достатньо схованок, його декорують корчами, корінням, місцями влаштовують густі зарості рослин. Корисно мати рослини, що плавають на поверхні води, вони створюватимуть тінь у помешканні. Обов'язковим елементом є печерки, роль яких може виконувати перевернутий на бік керамічний горщик для квітів або половинка шкаралупи кокосового горіха. Кожен самець повинен обов'язково мати таку печерку, яка є центром його «територіальних вод». Це є однією з надійних статевих відмінностей у асамського бадіса. Вона притаманна навіть молодим рибам, коли інші статеві відмінності ще не помітні. На противагу самцям, самок частіше можна бачити у відкритій воді або в гущавині рослин.
Ґрунт рекомендується м'який, піщаний, але можна використовувати й гальку.
У природі вид стикається з сезонними коливаннями температури води в межах 15-25 °C, тому не обов'язково обігірвати акваріуми взимку. Підвищення температури служить для риб стимулом до початку нереста. Краще, коли вода буде трохи кислуватою або нейтральною (pH6,0-7,5), твердість води може становити 3-10°. Для нересту вода має містити якомога менше нітратів, нітритів і фосфатів.
Їдять переважно живий корм, найкраще давати їм личинок комарів, дафній, хатніх мух, опаришів тощо. Дрібні молоді риби із задоволенням беруть босмін і артемій. Приймають також заморожені продукти, але до сухого корму призвичаїти їх вдається дуже рідко.
Розведення
Нерест відбувається у вподобаній самцем печерці. Зазвичай пара відкладає 30-100 ікринок. Самець охороняє ікру й доглядає за кладкою.
Личинки зазвичай виводяться за 2-3 дні, а ще за 6-8 днів вони перетворюються на мальків і починають вільно плавати. У перші дні свого життя вони ховаються серед густої рослинності біля поверхні води і харчуються мікроорганізмами, яких там знаходять. Після того, як мальки розпливуться, батьки сприймають як потенційний корм, тому їх слід прибрати з нерестовища.
Коли мальки досягнуть розміру близько 1 см, вони вже тримаються біля дна або серед рослин. Годують їх нематодами, наупліусами артемій. Досягнувши розміру 3 см, самці вже починають собі шукати маленькі печерки і відстоюють їх. З цього часу вони змінюють своє непримітне юнацьке вбрання на чудове забарвлення дорослих риб.
Джерела
Daniela Lorck. Assam-Blaubarsch (Badis assamensis Ahl, 1937) . Aquaristik-Seiten. 2004
Badis assamensis Ahl, 1937 . Seriously Fish
Семейство Badidae . Любителям аквариума
Посилання
Frank Schäfer. Großes Angebot an indischen Blaubarschen. Aquarium Glaser GmbH, 4. Februar 2013
Gallery: Badis assamensis 1 . Aquariumphoto.dk
Бадіс
Риби Індії
Тварини, описані 1837
Акваріумні риби
|
2006897
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Colchicum%20lusitanum
|
Colchicum lusitanum
|
Colchicum lusitanum — багаторічна рослина родини пізньоцвітових.
Поширення
Країни поширення: Алжир, Марокко, Туніс, Італія (вкл. Сардинія), Португалія, Іспанія (вкл. Балеарські острови), Гібралтар.
Посилання
Encyclopedia of Life
An online resource for monocot plants
lusitanum
Флора Європи
Флора Північної Африки
Рослини, описані 1827
|
1341917
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%BA%20%D0%9A%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BA%D0%B8-%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%27%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%29
|
Провулок Квітки-Основ'яненка (Київ)
|
Провулок Квітки-Основ'яненка (Київ)
Провулок Квітки-Основ'яненка — провулок у Голосіївському районі міста Києва, місцевість Мишоловка. Пролягає від вулиці Квітки-Основ'яненка, розгалужуючись на два напрямки — до Парникової вулиці та до вулиці Академіка Кащенка.
Прилучається Садова вулиця.
Історія
Провулок виник у 1-й половині XX століття під назвою Мишоловський. Сучасна назва на честь українського письменника Григорія Квітки-Основ'яненка — з 1952 року.
Примітки
Джерела
Вулиці Голосіївського району Києва
Провулки Києва
|
2600562
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%20%D0%A1%D1%8E%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD
|
Ши Сюечен
|
Ши Сюечен — буддійський монах, голова Буддійської асоціації Китаю.
Життєпис
Учитель Дгарми Сюечен народився в 1966 році в повіті Сянью, що в провінції Фуцзянь. У 1982 році він прийняв послух у монастирі Ґуанхуа, що в місті Путянь, а згодом був посвячений старшим ченцем Дінхай. Багато часу вчитель Сюечен навчався у ченця Юаньчжо, який був його наставником у вивченні буддизму.
У 1991 році вчитель Сюечен закінчив аспірантуру Китайського буддійського інституту. У 2007 році отримав ступінь почесного доктора адміністрування в галузі освіти в таїландському Королівському буддійському університеті імені Маха Чулалонгкорна. У 2010 році вчитель Сюечен був відзначений бангладеською Золотою премією миру імені Атиши Діпанкари, а в 2011 році отримавступінь доктора Махапандіт Трипітаки від Ради всеіндійського бгікшу маха санґги.
На цей час учитель Сюечен займає посаду голови Буддійської асоціації Китаю (БАК), також він є заступником голови Всесвітнього братерства буддистів, ректором Китайського буддійського інституту, головою Буддійської асоціації провінції Фуцзянь, настоятелем монастирів Ґуанхуа (місто Путянь, провінція Фуцзянь), Фамень (повіт Фуфен, провінція Шаньсі), Лунцюань (місто Пекін), членом Постійного комітету народної політичної консультативної ради Китаю, заступником голови Китайського релігійного комітету захисту миру, заступником директора Вищій школи гуманітарних та релігійних досліджень Пекінського педагогічного університету, головним редактором журналу БАК “Голос Дгарми” та інше.
Джерела і літературра
Shi Huikong: Storys of Ven. Master Xuecheng. ISBN 978-7-5047-4151-6.
Буддійські монахи
|
3333791
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D1%82-%D0%9D%D1%8C%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%2C%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Норт-Ньютон Тауншип (округ Камберленд, Пенсільванія)
|
Норт-Ньютон Тауншип (округ Камберленд, Пенсільванія)
Норт-Ньютон Тауншип — селище в США, в окрузі Камберленд штату Пенсільванія. Населення — 2546 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало осіб у 865 домогосподарствах у складі 679 родин. Було 897 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,1 %. Частка іспаномовних становила 1,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 27,9 % — особи молодші 18 років, 57,7 % — особи у віці 18—64 років, 14,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 38,1 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 100,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 98,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 9,6 % осіб, у тому числі 18,9 % дітей у віці до 18 років та 5,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 21,0 %, роздрібна торгівля — 12,3 %, виробництво — 11,4 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 11,3 %.
Примітки
Джерела
Селища Пенсільванії
Населені пункти округу Камберленд (Пенсільванія)
|
33728
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20national%20capitals
|
List of national capitals
|
List of national capitals
This is a list of national capitals, including capitals of territories and dependencies, non-sovereign states including associated states and entities whose sovereignty is disputed.
The capitals included on this list are those associated with states or territories listed by the international standard ISO 3166-1, or that are included in the list of states with limited recognition.
Sovereign states and observer states within the United Nations are shown in bold text.
List
The column headings may cover the first row when the letter links are used.
See also
List of countries with multiple capitals
List of purpose-built national capitals
Notes
References
Capitals, National
Alphabetical
|
4769730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Freebird%20Airlines%20Europe
|
Freebird Airlines Europe
|
Freebird Airlines Europe — чартерна авіакомпанія, що базується в Німеччині.
Це дочірня компанія турецької Freebird Airlines.
Історія
Авіакомпанія була заснована в серпні 2018 року після того, як Freebird Airlines здобула новий сертифікат оператора для нової дочірньої компанії.
Свій перший літак вони отримали 29 січня 2019 року.
Флот
Станом на лютий 2022 року флот авіакомпанії Freebird Airlines складається з таких літаків:
Примітки
Посилання
Official website
Авіакомпанії Мальти
|
19004726
|
https://en.wikipedia.org/wiki/G%C4%85szcze
|
Gąszcze
|
Gąszcze is a village in the administrative district of Gmina Galewice, within Wieruszów County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately north-east of Galewice, north-east of Wieruszów, and south-west of the regional capital Łódź.
References
Villages in Wieruszów County
|
333915
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%A4%D0%BE%D0%BA%D0%BA%D0%B5%D1%80%D0%B0%20%E2%80%94%20%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Рівняння Фоккера — Планка
|
Рівняння Фоккера — Планка — диференціальне рівняння в частинних похідних, що описує еволюцію функції розподілу випадкової величини.
Для одновимірної випадкової величини рівняння Фоккера — Планка має загальний вигляд
,
де — функція розподілу випадкової величини, називається дрейфовим коефіцієнтом, а — дифузійним коефіцієнтом.
Наприклад, у випадку броунівського руху вздовж прямої рівняння Фоккера — Планка для функції розподілу частинок за швидкостями має вигляд:
,
де — швидкість броунівської частки, — її маса, — стала Больцмана, T — температура, — коефіцієнт в'язкості, розділений на масу частки.
Дифузійний і дрейфовий коефіцієнти можна отримати, розглядаючи відповідне рівняння Ланжевена.
Див. також
Рівняння Смолуховського
Література
Примітки
Теорія випадкових процесів
Статистична фізика
Кінетика
Макс Планк
|
18779468
|
https://en.wikipedia.org/wiki/T%C3%A2rnava%2C%20Sibiu
|
Târnava, Sibiu
|
Târnava, Sibiu
Târnava is a commune located in Sibiu County, Transylvania, Romania. It is composed of two villages, Colonia Târnava (Nagyekemezőtelep) and Târnava (formerly Proștea Mare). The route of the Via Transilvanica long-distance trail passes through the village of Târnava.
Geography
The commune is situated on the Transylvanian Plateau. It lies on the banks of the river Târnava Mare, in the northern part of the county, right in between the city of Mediaș and the town of Copșa Mică.
Demographics
At the 2011 census, 64.6% of inhabitants were Romanians, 31.5% Roma, 2.7% Hungarians and 1.1% Germans.
Transport
Târnava is crossed by National Road , which connects the county seat, Sibiu, to Sighișoara in Mureș County. There is also a train station that serves Line 300 of the CFR network, which connects Bucharest with the Hungarian border near Oradea.
References
Communes in Sibiu County
Localities in Transylvania
|
1508255
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%8F%D0%BD%20%D0%94%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD
|
Раян Долан
|
Раян Долан (Стребен, Північна Ірландія) — північноірландський співак. Представляв Ірландію на Євробаченні 2013 з піснею «Only Love Survives». У фіналі співак посів останнє (26-те) місце.
Джерела
Ireland: Ryan Dolan to Malmö!
Британські співаки
Представники Ірландії на Євробаченні
ЛГБТ-музиканти з Північної Ірландії
|
5073888
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mechanised%20corps%20%28Soviet%20Union%29
|
Mechanised corps (Soviet Union)
|
Mechanised corps (Soviet Union)
A mechanised corps was a Soviet armoured formation used prior to the beginning of World War II and reintroduced during the war, in 1942.
Pre-war development of Soviet mechanised forces
In Soviet Russia, the term armored forces (thus called Bronevyye sily) preceded the mechanised corps. They consisted of the autonomous armored units (avtobroneotryady) made of armored vehicles and armored trains. The country did not have its own tanks during the Civil War of 1918–1920.
In January 1918, the Russian Red Army established the Soviet of Armored Units (Sovet bronevykh chastey, or Tsentrobron’), later renamed to Central Armored Directorate and then once again to Chief Armored Directorate (Glavnoye bronevoye upravleniye). In December 1920, the Red Army received its first light tanks, assembled at the Sormovo Factory. In 1928, it began the production of the MS-1 tanks (Malyy Soprovozhdeniya 1, 'Small Convoy 1'). In 1929, it established the Central Directorate for Mechanisation and Motorisation of the Workers’ and Peasants’ Red Army. Tanks became a part of the mechanised corps at this point.
During this time, and based on the experience of the Civil War with its sweeping movements of horse-mobile formations, Soviet military theorists such as Vladimir Triandafillov born in Pontus of Greek parents and Konstantin Kalinovsky elaborated the principles of combat use of armored units, which envisioned a large-scale use of tanks in different situations in cooperation with various army units. In the mid-1930s, these ideas found their reflection in the so-called deep operation and deep combat theories. From the second half of the 1920s, tank warfare development took place at Kazan, where the German Reichswehr was allowed to participate.
In 1930, the First Mechanised Brigade had its own tank regiment of 110 tanks. The formation of two mechanized corps was authorized in 1932. The first two corps formed were the 11th Mechanized Corps in the Leningrad Military District and the 45th Mechanized Corps, formed in the Ukrainian Military District. That same year, the Red Army established the Military Academy of Mechanization and Motorization of the Workers’ and Peasants’ Red Army (which existed up until 1998 as the Military Academy of Armored Units named after Rodion Malinovsky). Mikhail Katukov had his first major command as acting commanding officer of the 5th light Tank Brigade of the 45th Mechanized Corps in 1938.
In 1931–1935, the Red Army adopted light, medium, and later heavy tanks of different types. By the beginning of the 1936, it already had four mechanised corps, six separate mechanised brigades, six separate tank regiments, fifteen mechanised regiments within cavalry divisions and considerable number of tank battalions and companies. The creation of mechanised and tank units marked the dawn of a new branch of armed forces, which would be called armored forces. In 1937, the Central Directorate of Mechanization and Motorization was renamed to Directorate of Automotive Armored Units (Avtobronetankovoye upravleniye) and then to Chief Directorate of Automotive Armored Units (Glavnoye avtobronetankovoye upravleniye), headed by Dmitry Pavlov. This was carried out under Marshal Tukhachevsky, one of the generals shot in June 1937 in the Great Purge.
Soviet armored units gained some combat experience during the Battle of Lake Khasan (1938), the Battle of Khalkhin Gol (1939) and the Winter War with Finland (1939–1940). But these operations and also observation of the Spanish Civil War, led People’s Commissar for Defence Marshal Voroshilov to the conclusion that the mechanised corps formations were too cumbersome. A decision was taken to disband them in November 1939, and to distribute their units among infantry. This was a mistake, as the success of German panzer divisions in France showed, and in May 1940 Voroshilov was replaced by Marshal Timoshenko. Future Marshal Zhukov had drawn different conclusions from his own experience at Khalkhin Gol and from the other battles.
The decision was reversed, and on 6 July 1940 the NKO ordered the formation of nine new mechanised corps, and in February and March 1941, began forming an additional 20. By June 1941, 29 existed in the Red Army, although the degree of staffing they had significantly varied. However, there was not enough time before the German attack in June 1941 to reform the mechanised corps units fully and for them to reach their former efficiency.
Period 1940–41
In June 1941 there were twenty-nine mechanised corps in various stages of formation. The plan was for each of them to have about 36,000 men and 1,000 tanks, and a few approached that strength level by the time war with Germany broke out. Of this number, two formations especially stood out: 4th and 6th Mechanized Corps. On 22 June 1941 each of these was fully formed, armed with more than 900 operational tanks, and stationed not further than 100–300 kilometers from the border. Considering the armor qualities, each of these formations had a substantial concentration of the T-34 and KV-1 tanks. Both of these formations, having more than 350 of the T-34 plus KV-1, could be reasonably expected to break through any German Panzer Corps of the time, not to say Army Corps. Such estimation is based on sheer number of concentrated tanks, their main armament, the thickness of their armor, their actual failure rate, the eventual losses to aircraft, and normal scheduled maintenance. What it does not count are human-related factors.
That being said, during the war against the Axis, all mechanised corps stationed in frontline areas were destroyed during the early phase of the invasion of the Soviet Union (including 4th and 6th), and less than a month after the attack, the Red Army formally abolished the Mechanised Corps as a formation type. Remaining tanks were concentrated in smaller formations that were easier to handle.
Period 1942–46
In September 1942, the General Headquarters (Stavka) authorized the formation of a new type of mechanised corps which was to become the main operational mechanised formation for the remainder of the war. They were about the same size as a German panzer division, and designed as a true combined-arms formation with a good balance of armor, infantry, and artillery. Mechanised corps were not to be used in breakthrough battles, but only in the exploitation phase of an operation. They shared with the new Tank Corps a four-manoeuvre-brigade structure – three mechanised brigades and one tank brigade, plus an anti-tank regiment, artillery, and other support units. The new tank corps had three tank brigades and one mechanised brigade.
A total of thirteen mechanised corps were formed during the war against the Axis nations, nine of them becoming guards mechanised corps. A further corps, the 10th Mechanised Corps, was formed in June 1945 and saw action during the Soviet invasion of Manchuria. The 1st, 3rd, and 9th Guards Mechanised Corps were equipped with Lend Lease tanks, Sherman M4A2. The mechanised corps were converted to mechanised divisions relatively quickly after the war – by 1946 in most cases.
Composition of a mechanised corps (1941)
2 Tank Divisions
2 Tank Regiments
Motorized Rifle Regiment
Motorized Howitzer Regiment
Division Troops
Antiaircraft Battalion
Armored Reconnaissance Battalion
Truck Battalion
Maintenance Battalion
Medical Battalion
1 Motorized Division
2 Motorized Rifle Regiments
Light Tank Regiment
Motorized Artillery Regiment
Division Troops
Antitank Battalion
Antiaircraft Battalion
Reconnaissance Battalion
Truck Battalion
Division Trains
Corps Troops
1 Motorcycle Regiment
1 Signal Battalion
1 Motorized Engineer Battalion
1 Aviation Troop
Total
1,031 Tanks (420 T-34s, 126 KVs, 485 Light tanks)
36,100 personnel
5 Tank Regiments with 20 Tank Battalions
4 Motorized Rifle Regiments with 12 Motorized Rifle Battalions
3 Motorized Artillery/Howitzer Regiments with 6 Artillery Battalions
The formation was seen as very tank-heavy, lacking sufficient infantry or artillery to support the tank formations. The 1942 order of battle was much more flexible.
Composition of a mechanised corps (1944)
3 Mechanised Brigades
1 Tank Regiment
3 Motorized Rifle Battalions
1 Submachine Gun Company
1 Antitank Rifle Company
1 Mortar Battalion
1 Artillery Battalion
1 Anti Aircraft Machine Gun Company
1 Pioneer Mine Company
1 Trains Company
1 Medical Platoon
1 Tank Brigade
3 Tank Battalions
1 Motorized Submachine Gun Battalion
1 Anti-aircraft Machine Gun Company
1 Trains Company
1 Medical Platoon
3 Assault Gun Regiments
1 Motorcycle Battalion
1 Mortar Regiment
1 Anti-aircraft Regiment
1 Rocket Launcher Battalion
Total:
246 Armored Fighting Vehicles (186 T-34, 21 SU-76, 21 ISU-122, 21 ISU-152)
16,438 personnel
3 Tank Regiments and 3 Tank Battalions
9 Motorised Rifle Battalions and 1 Motorised Submachine Gun Battalion
3 Motorised Artillery Battalions
List of Soviet mechanised corps
The listing and data here are drawn from Keith E. Bonn, Slaughterhouse: Handbook of the Eastern Front, Aberjona Press, Bedford, PA, 2005, and V.I. Feskov et al., The Soviet Army during the Period of the Cold War, Tomsk University Press, Tomsk, 2004 (mostly pages 71–75).
1st Mechanised Corps – formed January 1941, at Pskov in the Leningrad Military District/Soviet Northern Front in June 1941. Disbanded in August. Reformed August 1942. Circa 1946 became 1st Mechanised Division, and after a brief period as 19th Motor Rifle Division in 1965 became 35th Motor Rifle Division. Served much of the Cold War with 20th Guards Army in GSFG.
2nd Mechanised Corps – 9th Army, Odessa Military District – On June 22, 1941, the 2nd Mechanised Corps was stationed in the Odessa district near Kisjinov. Comprised 11th Tank Division, 16th Tank Division, and 15th Mechanised Division. The corps was lightly involved until about the middle of July, when it was heavily engaged. By 7–8 August, the 2nd Mechanised Corps was totally destroyed.
3rd Mechanised Corps– 11th Army, Baltic Military District June 1941. Was encircled & largely destroyed at the Battle of Raseiniai in June 1941. Reformed Oct 1942 and became 8 GMC Oct 1943.
4th Mechanised Corps – formed Jan 41 and began war, under command of General Major Andrey Vlasov, with 6th Army, at Lvov in the Kiev Military District. Disbanded August, but reformed in Sept 1942 and became 3rd Guards Mech Corps.
5th Mechanised Corps – started the war in the Transbaikal Military District. Was with 16th Army on 1 July 1941. Consisted of 13th and 17th Tank Divisions and the 109th Mechanised Division. 126th Corps Artillery Regiment and the 112th Separate Anti-aircraft Artillery Battalion. Disbanded August 1941, reformed in Nov 1942, and in Sept 1944 converted to 9th Guards Mechanised Corps
6th Mechanised Corps – formed June 1940 and started war with 10th Army, but disbanded or destroyed by end of July 1941. Reformed in November 1942, and in January 1943 converted into 5th Guards Mech Corps, which became 5th Guards Mech Division after the war, and after a brief period as 53rd Guards Motor Rifle Division from 1957 to 1965, became 5th Guards MRD and served with 40th Army at Shindand in Afghanistan for some years.
7th Mechanised Corps – started war in the Moscow Military District, under General Major V.I. Vinogradov. Comprised 14th and 18th Tank Divisions and 1st Moscow Motor Rifle Division, plus 9th Motorcycle Regiment. Disbanded and staff used to form 16th Army (Second Formation) August 1941. Reformed August 1943. After the war converted to 7th Mech Div with 5th Army in the Far East, but then disbanded in 1957.
8th Mechanised Corps – July 1940 – August 1941 in Kiev Special MD/Soviet Southwestern Front, including 12th Tank Division, 34th Tank Division, and 7th Mechanized Division. Destroyed in battle or disbanded. Reestablished August 1943. After war became 8th Mechanized Division, then 28th Tank Division, serving in the Belorussian Military District.
9th Mechanised Corps – formed November 1940. Started Barbarossa with 5th Army; disbanded Aug 1941. Reformed August 1943; assigned to 3rd Guards Tank Army until the end of the war. Took part in the clearing of left and right bank Ukraine, Lvov-Sandomir, Sandomir-Silesia, Lower Silesia, Berlin, and Prague offensives. In 1944 gained the names Zhitomir and Kiev as honorifics. Became 9th Mechanised Division, then 82nd Motor Rifle Division, before being disbanded in 1958 in the GSFG, still with 3 GTA.
10th Mechanized Corps – acting as Northern Front reserve in 1941 (21st, 24th TDs). Second establishment became 10th Mechanised Division after war, 84th MRD in 1957, 121st MRD in 1965, and finally 121st MRTD in the Far Eastern Military District.
11th Mechanised Corps – started Barbarossa with 3rd Army. Active March–August 1941, then disbanded.
12th Mechanized Corps – formed March 1941. Started Barbarossa with 8th Army, Baltic Military District & was disbanded following the Battle of Raseiniai in August 1941
13th Mechanised Corps – formed March 1941. Started war with 10th Army in the Western Front. Consisted of 25th and 31st Tank Division and 208th Motorised Division. Disbanded August 1941. This corps should not be confused with 13th Tank Corps, which was reorganised as a mechanised corps without a change of number in November 1942.
14th Mechanised Corps – activated March 1941. With 4th Army June 1941. Disbanded July.
15th Mechanised Corps
16th Mechanised Corps
17th Mechanised Corps formed March 1941. Destroyed in the Battle of Białystok–Minsk and Battle of Smolensk . Became 147th Tank Brigade 1 August 1941.
18th Mechanised Corps
19th Mechanised Corps
20th Mechanised Corps formed March 1941. Destroyed in the Battle of Białystok–Minsk.
21st Mechanised Corps – formed March 1941. Fought in Battle of Raseiniai June 1941. Disbanded Aug 1941.
22nd Mechanised Corps
23rd Mechanised Corps – 48th and 51st Tank Divisions and 220th Mechanised Division. Does not appear to have fought as a formation. By 1 August 1941, the corps appears to have been dispersed, with 48th Tank Division in 22nd Army of Western Front, 220th Division, now a standard rifle division, part of 32nd Army of Reserve Front, and 51st Tank Division having been redesignated (possibly as 108th or 110th Tank Division.) 51st Tank Division's prewar headquarters was at Bryansk. With the outbreak of hostilities it was a part of a corps of the 24th Army, but on 01.07.1941, was reassigned to the 19th Army. Most parts of the division remained on peacetime levels of equipment, and suffered shortages. For example, the nominal demand for motor vehicles on 03.07.1941 was 80%. For these reasons, the division remained raising its readiness near Rzhev, where Glantz notes it was to 'support the newly formed reserve armies' (BD p. 92). An exception was the 102nd Tank Regiment, which commanded by the 23rd Mechanized Corps was directed at Vitebsk, where it participated in the 10 July 1941 unsuccessful attempts to dislodge the enemy from the bridgehead on the eastern part of the city (see :ru:Витебское сражение), along with the 220th Motor Rifle Division. (Source Ruwiki, 51st Tank Division)
24th Mechanised Corps – comprised 45th and 49th Tank Divisions & 216th Motorised Division, within the Kiev Special Military District on June 22, 1941.
25th Mechanised Corps – 50th TD eventually became 150th Tank Bn and was then destroyed at Vyazma in October 1941. 55th TD was destroyed at Chernigov in August 1941, and was reformed as the 8th and 14th Separate Tank Battalions. 219th Motorized Division was destroyed at Chernigov in August 1941.
26th Mechanised Corps – included 52nd and 56th Tank Divisions, 103rd Rifle Division, and 27th Motorcycle Regiment. North Caucasus Military District. Destroyed at Vyazma in October 1941.
27th Mechanised Corps – included 9th Tank Division. 53rd Tank Division, 221st Motorised Division under General Major I.E. Petrov. Central Asian Military District In July 1941 the 9th and 53rd TDs became the 104th and 105th TDs respectively. By July the 221st Motorized Division had been 'disbanded', according to Glantz in Stumbling Colossus. By September the 104th and 105th TDs became the 145th and 146th Tank Brigades, respectively, and then in October the corps was destroyed at Vyazma.
28th Mechanised Corps – General Major V.V. Novikov, 6th Tank Division, 54th Tank Division, 236th Motorized Division, Transcaucasus Military District.
29th Mechanised Corps – formed March 1941, disbanded 7 May 1941
30th Mechanised Corps – active March–June 1941 in the Far East Military District LTG V.S. Golubovskiy. 58th Tank Division, 60th Tank Division, 239th Motorized Division.
Guards
1st Guards Mechanised Corps – formed 24 October 1942 from the 1st Guards Rifle Division. Became 1st Guards Mechanised Division in July 1945. Became 2nd Guards Motor Rifle Division on 25 June 1957. It was converted into the 2nd Guards Training Motor Rifle Division on 4 May 1962, 16th Guards Training Motor Rifle Division on 17 November 1964, then 100th Guards Training Motor Rifle Division on 3 November 1967.
2nd Guards Mechanised Corps – formed Nov 1942 in Tambov region. Assigned in sequence to the Stalingrad, Southern, 4th, 3rd, and 2nd Ukrainian Fronts. 1945 took part in the Budapest, Bratislava-Brno, Prague, and Vienna operations. Became 2nd Guards Mechanised Division after the war, and then c. 1957 became 19th Guards Tank Division in Southern Group of Forces.
3rd Guards Mechanised Corps – formed from the 28th Tank Corps on 18 December 1942. Converted into the 3rd Guards Mechanised Division in November 1945. Became 47th Guards Motor Rifle Division 1957 and disbanded in 1959.
4th Guards Mechanised Corps – formed from 13th Tank Corps. Circa 1946 4th Guards Mechanised Division. Redesignated 5 June 1957 as 63rd Guards Motor Rifle Division at Lugansk, Kiev Military District. On 17 December 1964 redesignated 4th Guards Motor Rifle Division. On 15 February 1980 transferred to Termez, Surkhandar'inskaya Oblast, Turkestan Military District, to replace 108th Motor Rifle Division which had been sent to Afghanistan. The division's 15th Guards Motor Rifle Regiment was left behind, and was replaced by a new 1213th Motor Rifle Regiment, activated in Termez. Disbanded in March 1989 and parts absorbed by returning 108th Motor Rifle Division.
5th Guards Mechanised Corps – formed from the 6th Mechanized Corps created in June 1940 and started war with 10th Army, but disbanded or destroyed by end of July 1941. The corps was reformed in November 1942 under the same name, but with a different organizational structure. In January 1943, the 6th Mechanized Corps was granted "Guards" status and became the 5th Guards Mechanized Corps. It was renamed the 5th Guards Mechanized Division in 1945 and after a brief period as 53rd Guards Motor Rifle Division from 1957 to 1965, subsequently the 5th Guards Motor Rifle Division in 1965 and served with 40th Army at Shindand in Afghanistan for some years.
6th Guards Mechanised Corps – formed on 17 June 1943 from the 3rd Guards Motor Rifle Division. Converted into the 6th Guards Mechanised Division on 10 June 1945 with 4th Guards Tank Army. Became 6th Guards Motor Rifle Division on 30 April 1957 and 90th Guards Tank Division on 8 February 1985.
7th Guards Mechanised Corps – formed from the 2nd Mechanised Corps on 26 July 1943. Honorifics "Kuzbass-Nezhin". Converted into the 7th Guards Mechanised Division on 10 June 1945 with 4th Guards Tank Army. Became 11th Guards Motor Rifle Division on 30 April 1957.
8th Guards Mechanised Corps – formed from 3rd Mechanised Corps October 1943, after having taken part in the Battle of Kursk. From its formation to the end of the war, the Corps served with 1st Guards Tank Army. In April 1944 awarded 'Carpathian' honorific. On 10 June 1945, it became the 8th Guards Mechanised Division. Converted into the 20th Guards Motor Rifle Division in 1957, serving with 1st Guards Tank Army in Group of Soviet Forces in Germany postwar.
9th Guards Mechanised Corps – formed from the 5th Mechanised Corps (Third Formation) on 12 September 1944. Became 9th Guards Mechanised Division by October 1945, then 9th Guards Motor Rifle Division in 1957. The division was disbanded on 1 November 1958 while serving with the 6th Guards Tank Army in the Transbaikal Military District at Sainshand.
See also
Cavalry corps (Soviet Union)
Rifle corps (Soviet Union)
Tank corps (Soviet Union)
References
Sources and further reading
Evgeniĭ Drig, Механизированные корпуса РККА в бою : история автобронетанковых войск Красной Армии в 1940–1941 годах /[Mekhanizirovannye korpusa RKKA v boi︠u︡ : istorii︠a︡ avtobronetankovykh voĭsk Krasnoĭ Armii v 1940–1941 godakh],АСТ : Транзиткнига, Moskva : AST : Tranzitkniga, 2005.
Glantz, David, The Initial Period of War on the Eastern Front, 22 June–August 1941, p. 19
Page, J. and Bean, Tim, Russian Tanks of World War II, Zenith Press
Sharp, Charles, Soviet Armor Tactics in World War II: Red Army Armor Tactics from Individual Vehicle to Company from the Combat Regulations of 1944
Sharp, Charles, Soviet Order of Battle in World War II Vol 1: The Deadly Beginning: Soviet Tank, Mechanized, Motorized Divisions and Tank Brigades of 1940–1942
Zaloga, Steven & Ness, Leland The Red Army Handbook
Axis History Forum discussion on Mech Corps
External links
"Through the Furnace of War" – Article on the development of Red Army armoured formations
Dupuy Institute Forum Discussion on Tank/Mech Corps
Article on the History of Red Army Mechanized Forces
Tank equipment of 1940–1941 Mech Corps
http://niehorster.org/012_ussr/41_organ/corps_mech/mc.html Niehorster on Mechanised Corps
Army corps of the Soviet Union
|
2041253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B5
|
Керле
|
Керле — громада в Німеччині, знаходиться в землі Гессен. Підпорядковується адміністративному округу Кассель. Входить до складу району Швальм-Едер.
Площа — 17,51 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Гессену
|
1193370
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gas%20laser
|
Gas laser
|
Gas laser
A gas laser is a laser in which an electric current is discharged through a gas to produce coherent light. The gas laser was the first continuous-light laser and the first laser to operate on the principle of converting electrical energy to a laser light output. The first gas laser, the Helium–neon laser (HeNe), was co-invented by Iranian engineer and scientist Ali Javan and American physicist William R. Bennett, Jr., in 1960. It produced a coherent light beam in the infrared region of the spectrum at 1.15 micrometres.
Types of gas laser
Gas lasers using many gases have been built and used for many purposes.
Carbon dioxide lasers, or lasers can emit hundreds of kilowatts at 9.6 μm and 10.6 μm, and are often used in industry for cutting and welding. The efficiency of a laser is over 10%.
Carbon monoxide or "CO" lasers have the potential for very large outputs, but the use of this type of laser is limited by the toxicity of carbon monoxide gas. Human operators must be protected from this deadly gas. Furthermore, it is extremely corrosive to many materials including seals, gaskets, etc.
Helium–neon (HeNe) lasers can be made to oscillate at over 160 different wavelengths by adjusting the cavity Q to peak at the desired wavelength. This can be done by adjusting the spectral response of the mirrors or by using a dispersive element (Littrow prism) in the cavity. Units operating at 633 nm are very common in schools and laboratories because of their low cost and near-perfect beam qualities.
Nitrogen lasers operate in the ultraviolet range, typically 337.1 nm, using molecular nitrogen as its gain medium, pumped by an electrical discharge.
TEA lasers are energized by a high voltage electrical discharge in a gas mixture generally at or above atmospheric pressure. The acronym "TEA" stands for Transversely Excited Atmospheric.
Chemical lasers
Chemical lasers are powered by a chemical reaction and can achieve high powers in continuous operation. For example, in the hydrogen fluoride laser (2.7–2.9 μm) and the deuterium fluoride laser (3.8 μm) the reaction is the combination of hydrogen or deuterium gas with combustion products of ethylene in nitrogen trifluoride. They were invented by George C. Pimentel.
Chemical lasers are powered by a chemical reaction permitting a large amount of energy to be released quickly. Such very high power lasers are especially of interest to the military. Further, continuous-wave chemical lasers at very high power levels, fed by streams of gasses, have been developed and have some industrial applications.
Excimer lasers
Excimer lasers are powered by a chemical reaction involving an excited dimer, or excimer, which is a short-lived dimeric or heterodimeric molecule formed from two species (atoms), at least one of which is in an excited electronic state. They typically produce ultraviolet light, and are used in semiconductor photolithography and in LASIK eye surgery. Commonly used excimer molecules include F2 (fluorine, emitting at 157 nm), and noble gas compounds (ArF [193 nm], KrCl [222 nm], KrF [248 nm], XeCl [308 nm], and XeF [351 nm]).
Ion lasers
Argon-ion lasers emit light in the range 351–528.7 nm. Depending on the optics and the laser tube a different number of lines is usable but the most commonly used lines are 458 nm, 488 nm and 514.5 nm.
Metal-vapor lasers
Metal-vapor lasers are gas lasers that typically generate ultraviolet wavelengths. Helium-silver (HeAg) 224 nm, neon-copper (NeCu) 248 nm and helium-cadmium (HeCd) 325 nm are three examples. These lasers have particularly narrow oscillation linewidths of less than 3 GHz (500 femtometers),
making them candidates for use in fluorescence suppressed Raman spectroscopy.
The Copper vapor laser, with two spectral lines of green (510.6 nm) and yellow (578.2 nm), is the most powerful laser with the highest efficiency in the visible spectrum.
Advantages
High volume of active material
Active material is relatively inexpensive
Almost impossible to damage the active material
Heat can be removed quickly from the cavity
Applications
He-Ne laser is mainly used in making holograms.
In laser printing He-Ne laser is used as a source for writing on the photosensitive material.
He-Ne lasers were used in reading Bar Codes, which are imprinted on products in stores. They have been largely replaced by laser diodes.
Nitrogen lasers and excimer laser are used in pulsed dye laser pumping.
Ion lasers, mostly argon, are used in CW dye laser pumping.
See also
Gas dynamic laser
Brewster window
List of laser types
References
American inventions
|
5117457
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%A1%D0%A0-2
|
КСР-2
|
КСР-2 (виріб 085, за класифікацією НАТО AS-5 Kelt) — радянська крилата ракета повітряного базування комплексу К-16, розроблялася як заміна протикорабельних ракет КС-1 «Комета». Оснащувалась фугасною бойовою частиною, проте могла нести і ядерну БЧ мегатонного класу.
Протикорабельні ракети
Ракети «повітря — поверхня»
Зброя за алфавітом
|
20373923
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sveti%20Andrej%2C%20%C5%A0kofja%20Loka
|
Sveti Andrej, Škofja Loka
|
Sveti Andrej, Škofja Loka
Sveti Andrej is a settlement in the Municipality of Škofja Loka in the Upper Carniola region of Slovenia.
Name
The name of the settlement was changed from Sveti Andrej (literally, 'Saint Andrew') to Andrej nad Zmincem (literally, 'Andrew above Zminec') in 1955. The name was changed on the basis of the 1948 Law on Names of Settlements and Designations of Squares, Streets, and Buildings as part of efforts by Slovenia's postwar communist government to remove religious elements from toponyms. The name Sveti Andrej was restored in 1997. In the past the German name was Sankt Andrä.
Church
The local church, built on a hill above the settlement, is dedicated to Saint Andrew. It is Late Gothic, dating to between 1520 and 1530. The nave was vaulted in 1831. The frescos in the sanctuary, behind the altar, and one on the exterior were painted by Jernej of Loka at the time the church was built and most of the remaining decoration is from the 17th century. The main altar dates to 1773 and the side altars are from the late 17th century.
References
External links
Sveti Andrej on Geopedia
Populated places in the Municipality of Škofja Loka
|
4114755
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%83%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Якутська революція
|
Якутська революція — події, що відбувалися в Якутії у 1918 році, що характеризувалися проголошенням незалежності регіону від Російської республіки, а пізніше встановленням контролю над ним більшовиками.
Сили сторін
Внаслідок революційних подій на Якутію був відправлений більшовицький загін на чолі з А. С. Ридзінським. Загін налічував 400 осіб. Якутські оборонні загони на чолі з П. А. Бондалетовим налічували 300 осіб.
Хід подій
У жовтні 1917 року в Петрограді відбулася переворот, в результаті чого Тимчасовий уряд було повалено, а Установчі збори розпущено. Після цього у Якутії в лютому 1918 року антибільшовицькими силами була сформована Якутська обласна рада. Її очолювали В. В. Попов та П. А. Бондалетов. Згодом урядом регіону була проголошена незалежність Якутії. У відповідь на це у березні 1918 року Центральний виконавчий комітет Рад Сибіру відправив у Якутію загін більшовиків на чолі з А. С. Ридзінським. Тим часом у Якутську створили військовий загін на чолі з капітаном П. А. Бондалетовим. У червні загін Ридзінского увійшов в межі Якутської області і зайняв місто Олекминськ. 30 червня (за старим стилем) загін Ридзінского зайняв село Табаго, завдяки чому став можливим наступ на Якутськ з трьох сторін.
Битва за місто почалася 30 червня 1918 року. Загони Червоної армії швидко захопили в'язницю і скарбницю. Оборонцям міста вдалося затримали більшовицький наступ біля Преображенської церкви. Проте більшовикам Ридзінського вдалося подолати оборону. До ранку 1 липня місто було повністю захоплене більшовиками. На територію Якутії поширилася влада Тимчасового Сибірського уряду.
Примітки
Війни за незалежність
Революції XX століття
Новітня історія Якутії
1918
|
48028662
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vale%20do%20Rio%20Doce%20%28mesoregion%29
|
Vale do Rio Doce (mesoregion)
|
Vale do Rio Doce (mesoregion)
Vale do Rio Doce is one of the twelve mesoregions of the Brazilian state of Minas Gerais. It is composed of 102 municipalities, distributed across 7 microregions.
Demography
See also
1967 Rio Doce State Park wildfire
References
Mesoregions of Minas Gerais
|
68320707
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alicia%20Kok%20Shun
|
Alicia Kok Shun
|
Alicia Kok Shun (born 20 November 2004) is a Mauritian swimmer. She competed in the women's 100 metre breaststroke at the 2020 Summer Olympics.
References
External links
2004 births
Living people
Mauritian female swimmers
Olympic swimmers for Mauritius
Swimmers at the 2020 Summer Olympics
Mauritian people of Chinese descent
Sportspeople of Chinese descent
Swimmers at the 2022 Commonwealth Games
Commonwealth Games competitors for Mauritius
21st-century Mauritian people
|
21842380
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Baranowo%2C%20Szczytno%20County
|
Baranowo, Szczytno County
|
Baranowo, Szczytno County
Baranowo is a village in the administrative district of Gmina Wielbark, within Szczytno County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately south-west of Wielbark, south of Szczytno, and south-east of the regional capital Olsztyn.
References
Baranowo
|
991736
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BD%20VI%20%D0%9C%D0%B0%D2%91%D0%BD%D1%83%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Гокон VI Маґнуссон
|
Гокон VI Маґнуссон (шв.: Håkon Magnusson, — ) — король Норвегії з 1355 до 1380 року та Швеції з 1362 до 1364 року, як Гокон II. Походив з династії Фолькунгів.
Король Норвегії
Був сином Маґнуса Еріксона, короля Швеції та Норвегії, і Бланки Намюрської. 1343 року Гокона оголосили спадкоємцем норвезького трону. З цього моменту Гокон мешкав у Норвегії. Це дозволило йому встановити необхідні зв'язки з представниками знаті Норвегії. У 1355 році Гокона було короновано на володаря Норвегії.
Він взяв участь у боротьбі свого брата Еріка проти батька 1355 року. Після смерті Еріка у 1359 році Гокон отримав беззаперечні права на шведську корону. А після того як короля Маґнуса було скинуто з престолу 1362 року шведська аристократія запросила Гокона на трон Швеції. Він став новим королем Швеції 15 лютого 1362 року у місті Уппсала. Водночас проти нього виступили жителі портових міст та частина шляхти, які обрали новим королем Альбрехта Мекленбурзького.
Боротьба за Швецію
Як король Швеції, 1363 року Гокан почав боротьбу за владу з Альбрехтом Мекленбурзьким. У 1364 Гокона позбавили влади у Швеції на користь Альбрехта. Проте Гокон VI не змирився із втратою шведської корони й 1365 року розпочав нову війну. Перед цим для зміцнення своїх позицій він одружився з донькою Вальдемара IV, короля Данії. Разом з тим, у 1368 та 1370 роках укладено мирні угоди між Норвегією та Ганзейським союзом. З цього моменту вплив Ганзи у Норвегії почав зростати. Натомість ганзейці надали допомогу Гокону у боротьбі за шведський трон.
Гокон розбив війська прихильників короля Альбрехта при Гаті, після чого захопив значні території у Швеції. Водночас на підтримку Гокона спалахнуло повстання шведської шляхти. 1371 року Гокон взяв в облогу Стокгольм, але не зміг захопити це місто. Як наслідок було укладено угоди про мир. Гокон зрікся шведського трону, але отримав західні землі Шведського королівства.
Останні роки
1375 року Гокон VI активно допомагав своїй дружині Маргариті I поставити новим королем Данії їхнього спільного сина Олафа. В цій справі велику роль зіграла Ганза. Натомість вона отримала право втручатися у вибори данського короля. До того ж Гокон затвердив усі права цього торговельного союзу, що існували на той час.
У 1379—1380 він почав готувати нову війну, щоб захопити Швецію. Гокон звернувся до представників шведської аристократії із закликом підтримати його дії. Саме в час цих приготувань він раптово помер, залишивши трон Норвегії та права на корону Швеції своєму синові Олафу.
Родина
Дружина — Маргарита I (1353—1412), донька Вальдемара IV, короля Данії
Діти:
Олаф (1370—1387)
Примітки
Джерела
Birgitta Fritz: Hus, land och län: Förwaltningen i Sverige 1250—1434. 2 Bde. Stockholm 1972—1973.
Королі Норвегії
Королі Швеції
Народились 1340
Померли 1380
Фолькунги
Правителі Європи XIV століття
|
1911696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%C2%AB%D0%9B%D1%8E%D0%BC%27%D1%94%D1%80%C2%BB%20%282-%D0%B3%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Премія «Люм'єр» (2-га церемонія)
|
Премія «Люм'єр» (2-га церемонія)
2-га церемонія вручення Премії Люм'єр французької Академії Люм'єр відбулася 13 лютого 1997 у Парижі. Церемонії проходила під головуванням Філіппа Нуаре. Найбільшу кількість нагород (3) отримав фільм Насмішка — у номінаціях «Найкращий фільм», «Найкращий актор» та «Найкраща акторка».
Переможці
Джерела
Сезар (кінопремія, 1997)
Посилання
Офіційний вебсайт премії
2-га церемонія Премії «Люм'єр» на сайті IMDb
2-га церемонія Премії «Люм'єр» на сайті AlloCiné
Церемонія
Люм'єр
Події 13 лютого
Лютий 1997
|
259756
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pleasant%20Valley%20%28town%29%2C%20New%20York
|
Pleasant Valley (town), New York
|
Pleasant Valley (town), New York
Pleasant Valley is a town in Dutchess County, within the Hudson Valley of New York, United States. The population was 9,799 at the 2020 census. The town is centrally located in the county, northeast of the city of Poughkeepsie. U.S. Route 44 passes through the town.
History
Settlers began arriving after 1735. The town was part of the Great Nine Partners Patent of 1697. The town was formed in 1821 from part of the town of Clinton.
Notable people
Blythe Auffarth, actress
Julia Dean (1830-1868), stage actress, originally from Pleasant Valley
Jacob R. Evertson (1734–1807), delegate to the Second New York Provincial Congress 1774-1775 and Deputy 1776, and father in law of John Cotton Smith, the First Governor of Connecticut. Buried in Pleasant Valley Presbyterian Churchyard.
Thomas T. Flagler, US congressman
Jackson Kemper (1789-1870), the first missionary bishop of the Episcopal Church in the United States of America, born in Pleasant Valley
Irene McGee, cast member of The Real World: Seattle
Tony Romeo, songwriter who wrote "Indian Lake" by The Cowsills, and "I Think I Love You" by The Partridge Family; lived in Pleasant Valley from 1980 to 1995, when he died at age 56
Thomas R. Sherwood, Chief Justice of the Michigan Supreme Court
Melancton Smith, delegate to the ratification of the U.S. Constitution
Jeffrey Wigand, former vice president of research and development at Brown & Williamson
James Kirke Paulding, born in Pleasant Valley a former United States Secretary of the Navy, an American writer and childhood friend of Washington Irving
Carson Robison (1890-1957), early country and western music and radio performer
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which is land and , or 1.7%, is water.
Major roads
A section of U.S. Route 44 goes through the town in a southwestern-northeastern direction. It intersects with the Taconic State Parkway, a north–south highway, in the northern part of the town.
Demographics
As of the census of 2000, there were 9,066 people, 3,467 households, and 2,485 families residing in the town. The population density was . There were 3,614 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 95.46% white, 1.93% black or African American, .12% Native American, .64% Asian, .02% Pacific Islander, .83% from other races, and 1% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.65% of the population.
There were 3,467 households, out of which 35.7% had children under the age of 18 living with them, 58.9% were married couples living together, 8.7% had a female householder with no husband present, and 28.3% were non-families. 23.2% of all households were made up of individuals, and 7.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.61 and the average family size was 3.09.
In the town, the population was spread out, with 26.1% under the age of 18, 6.4% from 18 to 24, 30.6% from 25 to 44, 26.2% from 45 to 64, and 10.6% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 97.6 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.1 males.
The median income for a household in the town was $54,578, and the median income for a family was $62,264. Males had a median income of $47,647 versus $31,496 for females. The per capita income for the town was $25,942. About 3.9% of families and 5.6% of the population were below the poverty line, including 6.6% of those under age 18 and 6.2% of those age 65 or over.
Library
The Pleasant Valley Free Library was founded in 1903, and originally operated under State Charter and was governed by five trustees. The library has moved locations twice, the first time after it burned in 1913, and the second in 1974, where it remains currently. The library offers adult, young adult, and children's materials in the form of books, audiobooks, music CDs, and DVDs. There are eight public computers available for use, as well as two public computers in the young adult area. Additionally, the library offers services such as printing, faxing, photocopying, and tech help. Digital services offered by the library include Overdrive, Inc., Hoopla, and NovelNY, among others.
The library's programming includes book discussion groups, children's storytimes, in-depth tech help, and yoga.
2018 Fire
On November 6, 2018, an electrical fire started in the basement of the library and spread through the walls to the upper floor. It was estimated that the library lost about 52,000 items in the collection, primarily due to smoke damage, though in the year after the fire, the library acquired 30,000 items mostly through donations. The historic building, built in the 1870s, required about $3 million dollars to rebuild and expand, and finally reopened in early February 2022.
Board of trustees
The Pleasant Valley Free Library Board of Trustees currently has 12 members, though it can have up to 13, and the Board meets on the third Thursday of each month.
President: Joy Dyson
Vice President: Julie Kessler
Treasurer: Steve MacNish
Secretary: Gail Rau
Dorothy Denny
Pauline Herr
Dave Kruger
Kathy Kruger
Michael Rifenburgh
Don Sagliano
Kim Sears
Anna Wei
Communities and locations in Pleasant Valley
Bloomvale – a former mill hamlet north of Washington Hollow, at Route 82 and Clinton Corners Road.
Clark Heights – a location southwest of Pleasant Valley hamlet on Route 44.
Gretna – a location in the western part of the town.
Netherwood – a location southwest of Salt Point.
Pleasant Valley – the hamlet and census-designated place of Pleasant Valley is in the southwestern part of the town, on Route 44. It was formerly called "Charlotte."
Salt Point – a hamlet near the northeastern town line.
Timothy Heights – a location south of Pleasant Valley hamlet on Route 44.
Valleydale – a development northeast of Pleasant Valley off Traver Road.
Washington Hollow – a hamlet near the eastern town line. It is the former location of the Dutchess County Fair.
References
External links
Town of Pleasant Valley official website
Pleasant Valley Free Library
Kiryas Joel–Poughkeepsie–Newburgh metropolitan area
Towns in Dutchess County, New York
Towns in New York (state)
Towns in the New York metropolitan area
1821 establishments in New York (state)
|
2811007
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%AF%D0%BD%D0%B4%D0%B0
|
Кристина Янда
|
Кристина Янда
Кристина Іоланта Янда (18 грудня 1952) — польська акторка кіно і театру, сценаристка та кінорежисерка.
Біографія
У 1975 році закінчила Державну вищу театральну школу у Варшаві. Дебютувала на сцені у 1976 році в комедії Олександра Фредро «Дівочі обітниці», на екрані — у фільмі Анджея Вайди «Людина з мармуру» (1977, премія Збігнєва Цибульського за найкращий дебют).
Виступала в п'єсах Евріпіда, Расіна, Чехова, Стріндберга, Теннессі Вільямса, Олбі. Знімалася в Німеччині, Франції, Болгарії, серед іншого — у таких майстрів, як Анджей Вайда, Кшиштоф Зануссі, Кшиштоф Кесльовський, Анджей Жулавський, Агнешка Голланд, Пйотр Шулькін, Іштван Сабо, Ів Буассе.
В 1974-79 роках була одружена з актором Анджеєм Северином, дочка — акторка Марія Северин. Другий шлюб в 1981—2008 роках з кінооператором Едвардом Клосинським, сини Адам і Анджей.
Книги
Автор кількох мемуарів і автобіографічних книг:
Moja droga B. Warszawa: Wydawn. W. A. B., 2000
Różowe tabletki na uspokojenie. Warszawa: W. A. B., 2002.
Www.małpa.pl. Warszawa: Wydawn. W. A. B., 2004.
Www.małpa2.pl. Warszawa: Wydawn. W. A. B., 2005.
Визнання
Премія за акторську майстерність на фестивалі фантастичних фільмів в Трієсті (1981), приз за кращу жіночу роль Каннського фестивалю (1990), «Срібна мушля найкращій акторці» на кінофестивалі у Сан-Себастьяні (1992), медаль Карла Великого європейських медіа (2006), безліч національних нагород.
Вибрана фільмографія
Примітки
Література
Grygo M., Michalak B. Krystyna Janda: kameleon-zawodowiec. Warszawa: Wydawnictwo «Świat Książki», 2004.
Посилання
Офіційний сайт
Сторінка на сайті IMDB
Акторки XXI століття
Акторки XX століття
Польські акторки
Польські кінорежисерки
Лауреатки призу за найкращу жіночу роль Каннського кінофестивалю
Польські сценаристи
Сценаристки
|
43843
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%B0%D0%BB
|
Музичний інтервал
|
Музичний інтервал
Інтервалом в музиці називається відношення висот двох тонів, що визначається відношенням частот їх коливань. Якщо звуки музичного інтервалу звучать послідовно — інтервал називається мелодичним, якщо одночасно — гармонічним. Нижній звук інтервалу називається його основою, а верхній — вершиною.
Класифікація інтервалів
У сучасній музичній практиці величину музичного інтервалу прийнято визначати кількістю музичних щаблів, які він охоплює від його основи до вершини включно.
Інтервали мають дві величини — кількісну і якісну.Кількісна величина визначає, скільки щаблів охоплює інтервал. Якісна величина визначає, скільки тонів та півтонів містить інтервал.
Інтервали, що утворюються в межах октави називаються простими, а поза межами октави — складеними:
В залежності від кількості півтонів, який містить той чи інший інтервал, розрізняють якість інтервала. Інтервали можуть бути чистими (скорочене позначення — ч) (1, 4, 5, 8), великими (в) або малими (м) (2, 3, 6, 7), збільшеними (зб) (4) або зменшеними (зм) (5).
В акустичному відношенні розрізняють консонуючі інтервали та дисонуючі. До консонуючих відносяться: прима, октава, кварта та квінта, терція та секста. До дисонуючих — секунда, септима та тритон. Переміщення звуків інтервалу, при якому нижній звук стає верхнім, а верхній — нижнім, називається оберненням інтервалу. Так, октава в оберненні дає приму, септима — секунду, секста — терцію, а квінта — кварту. При цьому чисті інтервалу обертаються в чисті, малі — в великі, збільшені — в зменшені.
Проблеми темперації
Музичні інтервали сприймаються найбільш гармонічно, коли складові їх частоти співвідносяться як невеликі цілі числа. Подібна закономірність була відома ще Піфагору, який виділяв такі інтервали, як октава (співвідношення — 1:2), квінта (2:3), і кварта як (3:4), а решту інтервалів представляв шляхом комбінування цих трьох інтервалів. Ідея простих числових пропорцій для всіх інтервалів реалізується у натуральному строї, проте як і піфагорійський стрій, натуральний не може забезпечити рівності музичних інтервалів у 12-щаблевому звукоряді.
Подальший розвиток європейської музики викликав необхідність поділу октави на рівні інтервали. Такий поділ забезпечує рівномірно-темперований стрій, при якому відношення частот двох інтервалів обчислюється за формулою , де x — кількість півтонів. Напр. інтервал темперованої чистої квінти (7 півтонів) відповідатиме співвідношенню частот . Рівномірно-темперований стрій використовується для настроювання інструментів з фіксованим звукорядом, насамперед клавішних, тоді як струнно-смичкові інструменти, деякі духові, і людський голос можуть проінтонувати інтервал в будь-якому строї.
Варто також зазначити, що деякі неєвропейські музичні культури використовують звукоряди, далекі від європейського 12-тонової системи. Наприклад, в Індії існують системи, що поділяють октаву на 22 щабля — «шруті». Для вивчення та порівняння різних звукорядів в теорії використовують особливу одиницю - цент, що поділяє півтон на 100 рівних інтервалів (звідки й назва), а октаву — відповідно — на 1200. Порівняння натурального та рівномірно темперованого строю з позначеннями числових відношень та кількістю центів представлено наступною таблицею:
Джерела
Справочник по радиоэлектронике. — М., «Энергия», 1968
конвертер інтервалів (центи-відношення)
Теорія музики
|
66749568
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tytthoscincus%20leproauricularis
|
Tytthoscincus leproauricularis
|
Tytthoscincus leproauricularis, the scaly-eared diminutive leaf-litter skink, is a species of skink. It is endemic to Malaysia.
References
leproauricularis
Endemic fauna of Malaysia
Reptiles of Malaysia
Reptiles described in 2016
Taxa named by Aaron M. Bauer
Taxa named by Indraneil Das
Taxa named by Benjamin R. Karin
Reptiles of Borneo
|
18516397
|
https://en.wikipedia.org/wiki/R%C4%83te%C8%99ti
|
Rătești
|
Rătești is a commune in Argeș County, Muntenia, Romania. It is composed of seven villages: Ciupa-Mănciulescu, Furduești, Mavrodolu, Nejlovelu, Pătuleni, Rătești and Tigveni.
References
Communes in Argeș County
Localities in Muntenia
|
18970974
|
https://en.wikipedia.org/wiki/D%C4%85br%C3%B3wka%20D
|
Dąbrówka D
|
Dąbrówka D is a settlement in the administrative district of Gmina Zadzim, within Poddębice County, Łódź Voivodeship, in central Poland.
References
Villages in Poddębice County
|
4872778
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%83%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Дуплево (Пушкіногорський район)
|
Дуплево (Пушкіногорський район)
Дуплево — присілок в Пушкіногорському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Велейська волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Велейська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Пушкіногорського району
|
15770061
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cir%C3%A8s
|
Cirès
|
Cirès is a commune in the Haute-Garonne department in southwestern France.
Population
See also
Communes of the Haute-Garonne department
References
Communes of Haute-Garonne
|
2711320
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%81%D1%83%D1%88
|
Пасуш
|
Пасуш (») — власна назва. Старопортугальською — Пасос.
Топоніми
Пасуш-де-Брандан
Пасуш-де-Феррейра
|
2115339
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B2%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8F%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%20%D1%87%D0%B0%D1%81%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%97
|
Використання вугілля під час промислової революції
|
Використання вугілля під час промислової революції
Використання кам'яного вугілля стало важливим кроком у розвитку металургії під час промислової революції. Деревне вугілля було замінене кам'яним, а пізніше — коксом. Початок систематизованого використання кам'яного вугілля в металургії Європи припадає на першу чверть XVII ст., коли англійські лорди Дадлі, власники заводів Уорчестершира почали застосовувати місцеве кам'яне вугілля для витоплення чавуну . 1619 р. двадцятирічний лорд Дод Дадлі офіційно зареєстрував патент на винахід «Витоплення чавуну на викопному вугіллі». Хоча якість деревного вугілля цілком задовольняла металургів, але вела до масового знищення лісів (за тогочасних технологій на кожну тонну витопленого металу спалювали близько двох тонн деревного вугілля, вироблення якого потребувало переробки майже вісімнадцяти кубометрів дров). Це призводило до непомірно високої ціни на деревину й стимулювало його заміну викопним вугіллям.
Новій технології довелося торувати шлях у нелегких умовах. Реакцією на те, що заводи Дадлі зменшили собівартість продукції, стала заздрісна змова інших виробників металу, адже не всяке кам'яне вугілля підходило для плавок і могло бути використане у виробництві (тобто не всі охочі могли ним скористатися без знання «тонкощів» технології). Ще більшу протидію виявили виробники деревного вугілля, промислу яких нова технологія загрожувала повним занепадом. Розгорнулося справжнє цькування винахідника, причому для його знищення опоненти використовували політичну скруту, що склалася напередодні Англійської революції XVII ст. У книжці «Metallum Martis» (1665 р.) Дадлі описав багаторічний досвід використання кам'яного вугілля в доменній плавці. Це видання привернуло широку увагу металургів до нового способу, запропонованого автором.
Поряд із «людським фактором», широкому поширенню кам'яного вугілля в металургії заважала наявна в ньому сірка. Вона негативно впливала на якість витоплення. Отже, перед тим, як руда «зустрінеться» з вугіллям у домниці, треба було видалити сірку. Розв'язувати цю проблему взялися власники заводів у Колбрукдейлі — батько й син Дербі (Абрахам Дербі-старший і Абрахам Дербі-молодший), а також їхній приятель і колега Дж. Томас. Готуючи якісне паливо (кокс), гори кам'яного вугілля спалювали без доступу повітря (за аналогією до виробництва деревного вугілля). 1713 р. вперше у доменній плавці використали вироблений у такий спосіб кокс як домішку до деревного вугілля. Справжнього успіху домоглися не відразу: довготривалі дослідження завершились тільки 1735 р., коли якість чавуну, витопленого на кам'яновугільному коксі, сягнула бажаного рівня . Хоча деревне вугілля й забезпечувало високу якість витоплення металу, одначе коксове паливо вможливлювало суттєве збільшення продуктивності доменних печей, що з часом стало помітною перевагою коксової металургії.
Перші коксові печі споруджували з двох мурів висотою до 1,5 м, між якими засипали вугілля й укривали його зверху та з боків шаром землі, після чого вугілля підпалювали. Процес коксування тривав 8 — 10 днів. Заводи Дербі в Колбрукдейлі, де вперше було запроваджено технологію витоплення чавуну на кам'яновугільному коксі, а пізніше й метод пудлінгування — на довгі часи стали символом прогресу в металургії заліза. Потреба кам'яного вугілля як нового палива-відновлювача для витоплення металу спричинила його перші масштабні розробки, які великою мірою сприяли становленню вугільної промисловості. Таким чином, бурхливий розвиток вугледобувної галузі був пов'язаний як з використанням енергії вугілля для забезпечення роботи парових машин, так і з розвитком чорної металургії.
В Україні перший якісний кам'яновугільний кокс уперше було вироблено 1799 р., набагато раніше, ніж у багатьох інших країнах Європи. Це сталося на вугільній копальні в Лисичому Байраку, яка задовольняла потреби Луганського ливарного заводу. Обсяг першої партії коксу становив 19 тис. пудів. Роботи проводились під керівництвом шотландських інженерів К. Гаскойна та А. Сміта.
Зростання попиту на вугілля сприяло широким геологічним пошукам, які виявили на території Європи системи потужних вугільних родовищ (басейни). Серед найбільших кам'яновугільних басейнів, промислова розробка яких розпочалась у XVIII — XIX ст., виокремлюють Центральну Англію, Південний Уельс, Шотландію та Ньюкасл (Велика Британія); Вестфальський (Рур) та Саарбрюккенський басейни (Німеччина); родовища Бельгії та Північної Франції; Сент-Етьєна (Франція); Сілезії (Польща); Донецький басейн (Україна).
Спорудження вугільних шахт увібрало в себе багатий досвід попередньої розробки рудних покладів, який був розвинений з урахуванням особливостей ведення гірничих робіт на пластових родовищах. Видобуток здебільшого вели довгими очисними виробками (лавами) між породами покрівлі й підошви вугільного пласта. Завдяки малій товщині пласта працювали здебільшого в сидячому положенні, що визначило назву виробки (від слова «лавка» — місце для сидіння багатьох людей в лінію або «лава» — спосіб розміщення людей одне біля одного). Основним знаряддям праці вуглекопа на довгі роки стало кайло, а способом транспортування вугілля по лаві — санчата, в які «запрягався» саночник. Найбільш поширений спосіб видобутку вугілля передбачав створення у вугільному вибої врубової порожнини (щілини) поблизу підошви пласта з наступним руйнуванням і обваленням верхнього шару вугілля. Розробка вугільних родовищ залишалася вкрай небезпечною, оскільки виділення метану на вугільних шахтах були значно більшими, ніж у руднях і контакт газоповітряної суміші з вогнем світильника часом спричиняв катастрофічні вибухи. Серед важливих гірничих винаходів слід зазначити безпечну лампу лорда Гемфрі Деві (майбутнього президента Лондонського королівського наукового товариства), яка «перемогла рудничний газ» завдяки введенню в конструкцію металевої сітки, визначена щільність отворів якої запобігала загорянню газоповітряної суміші. За цей винахід Деві отримав титул баронета, багаті подарунки від власників шахт, а головне — щиру вдячність і шану тисяч шахтарів.
В Англії вугільну промисловість називали «Чорна Індія». Славетний французький романіст, фантаст і популяризатор техніки Жуль Верн не обійшов своєю увагою й вугільну шахту, відповідно назвавши свій пригодницький роман. Ось як він пояснює цю назву: «Відомо, що англійці дали своїм численним копальням промовисту назву „Чорна Індія“, й ця Індія, можливо ще більше ніж справжня, сприяла вражаючому збагаченню Об'єднаного королівства. Дійсно, там вдень і вночі працює ціла армія шахтарів, видобуваючи з надр Англії коштовне паливо, без якого не може обходитися сучасна промисловість».
Слід зауважити, що людство завжди було досить консервативним, коли йшлося про зміну основних енергоресурсів. Навколо головних енергоносіїв конкретної епохи формувався складний економічний і соціальний комплекс, особливе цивілізаційне середовище з притаманними йому промисловістю, транспортом, типом житла тощо. Рішуче відмовитись від нього, змінити на щось нове було проблематичним не тільки через технологічні причини, а й через звичку людей до тих чи тих життєвих обставин, а також через здавна усталені шляхи, що ведуть політичні й ділові кола до влади й прибутків. Тому заміна вітряків і водних двигунів паровим котлом на кам'яновугільному паливі, а деревного вугілля — коксом привели не тільки до значного промислового поступу, але й зумовили злам старої системи панування й визиску, сформували її новий устрій.
Див. також
Промислова революція
Література
Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.
Промислова революція
|
3005157
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%8F%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%88
|
Кіярамеш
|
Кіярамеш — село в Ірані, у дегестані Ешкевар-е-Софлі, у бахші Рахімабад, шагрестані Рудсар остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 37 осіб, що проживали у складі 15 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 10,81 °C, середня максимальна – 26,13 °C, а середня мінімальна – -5,51 °C. Середня річна кількість опадів – 488 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Рудсар
|
1311120
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%20%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Ян Томбінський
|
Ян Томбінський
Ян Тадеуш Томбінський (4 жовтня 1958, Краків, ПНР) — польський дипломат, голова представництва Європейського Союзу в Україні (2012—2016) і Ватикані (2016—2020).
Біографія
Народився 4 жовтня 1958 у Кракові. В молодості займався спортом.
Закінчив Яґеллонський університет, здобувши ступені магістра германістики (1984) та історії (1985).
У 1985—1987 працював в університетській бібліотеці Яґеллонського університету, а пізніше — лектором в Інституті історії в цьому університеті.
У 1987—1989 — асистент викладача і старший викладач Інституту історії Ягеллонського університету.
У 1989 був творцем і президентом Асоціації з євроінтеграції у Кракові, а також членом апеляційної комісії профспілки «Солідарність» у Яґеллонському університеті.
Вільно володіє англійською, німецькою, французькою, словенською та чеською мовами, вивчає українську. Має низку праць, присвячених новітній історії Польщі та Європи.
Одружений і має десять дітей.
Дипломатична робота
У 1990—1995 обіймав низку посад (від другого секретаря посольства до повноважного радника-міністра) у польському посольстві у Празі.
У 1995—1996 був повноважним радником-міністра у Любляні, а в 1996—1998 обіймав посаду посла.
У 1996—1999 був послом Польщі у Боснії та Герцоговині.
У 1998—2001 працював у Міністерстві закордонних справ Польщі, зокрема був радником міністра закордонних справ Броніслава Геремка, опікуючись питаннями закордонної політики стосовно країн Європи.
У 2001—2006 був послом у Франції.
У 2007—2012 обіймав посаду постійного представника Польщі у Євросоюзі.
У 2012—2016 був головою представництва Європейського Союзу в Україні. У 2015 році став героєм документального фільму «Після Мінська» з циклу Місто героїв.
У 2016—2020 був головою представництва Європейського Союзу в Ватикан.
Інші види діяльності
У 1970—1980 — Спортсмен: фехтувальник, молодший віце-чемпіон Польщі у командних змагання в 1978.
У 1981—1984 — Віце-президент Ради студентів Ягеллонського університету.
У 1985 — Засновник академічної спільноти у Кракові.
У 1989 — Засновник і президент Асоціації з питань європейської інтеграції в Кракові (перший такий заклад у Польщі).
У 1989—1990 — Член апеляційної комісії профспілки «Солідарність» у Ягеллонському університеті.
У 1989—1990 — Коментатор підпільного журналу «Свят» в Кракові з питань міжнародних відносин.
Автор публікацій
Краків 1989 «Гітлер і швейцарський нейтралітет 1933-35»,
Грац, 1989 «Австрія та європейська інтеграція 1926-32»,
Краків, 1991 «Дебати по проекту Європейського Союзу до Ліги Націй»,
Женева, 1994 «Відповідь Австрії на Бріанський план»,
Прага, 1992 «Польський закон про вибори»,
Прага, 1994 «Польсько-німецькі відносини 1945–1991»,
Бонн, 1989 «Польща — через шість місяців після виборів»,
Штутгарт, 1990 «Польське телебачення стоїть перед вибором»,
Див. також
Представництва Європейського Союзу
Представництво Європейського Союзу в Україні
Примітки
Посилання
Представництво Європейського Союзу в Україні
Новий посол України в ЄС знається на євроінтеграції і має досвід роботи в «проблемних» країнах , Український тиждень
Випускники Ягеллонського університету
Дипломати Європейського Союзу
Посли ЄС в Україні
Дипломати Польщі
Уродженці Кракова
|
19230710
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saturn%20%28mythology%29
|
Saturn (mythology)
|
Saturn (mythology)
Saturn was a god in ancient Roman religion, and a character in Roman mythology. He was described as a god of time, generation, dissolution, abundance, wealth, agriculture, periodic renewal and liberation. Saturn's mythological reign was depicted as a Golden Age of abundance and peace. After the Roman conquest of Greece, he was conflated with the Greek Titan Cronus. Saturn's consort was his sister Ops, with whom he fathered Jupiter, Neptune, Pluto, Juno, Ceres and Vesta.
Saturn was especially celebrated during the festival of Saturnalia each December, perhaps the most famous of the Roman festivals, a time of feasting, role reversals, free speech, gift-giving and revelry. The Temple of Saturn in the Roman Forum housed the state treasury and archives (aerarium) of the Roman Republic and the early Roman Empire. The planet Saturn and the day of the week Saturday are both named after and were associated with him.
Mythology
The Roman land preserved the remembrance of a very remote time during which Saturn and Janus reigned on the site of the city before its foundation: the Capitol was called . The Romans identified Saturn with the Greek Cronus, whose myths were adapted for Latin literature and Roman art. In particular, Cronus's role in the genealogy of the Greek gods was transferred to Saturn. As early as Andronicus Jupiter was called the son of Saturn.
Saturn had two mistresses who represented different aspects of the god. The name of his wife, Ops, the Roman equivalent of Greek Rhea, means "wealth, abundance, resources." The association with Ops is considered a later development, however, as this goddess was originally paired with Consus. Earlier was Saturn's association with Lua ("destruction, dissolution, loosening"), a goddess who received the bloodied weapons of enemies destroyed in war.
Under Saturn's rule, humans enjoyed the spontaneous bounty of the earth without labour in the "Golden Age" described by Hesiod and Ovid. He became known as the god of time.
Etymology and epithets
According to Varro, Saturn's name was derived from satus, meaning "sowing". Even though this etymology is problematic from the viewpoint of modern linguistics (for, while historically motivated vowel length alternations do occur in Latin roots, the long ā in Sāturnus in particular remains unexplained with this etymology, and also because of the epigraphically attested form Saeturnus), nevertheless it does reflect an original feature of the god. Perhaps a more probable etymology connects the name with the Etruscan god Satre and placenames such as Satria, an ancient town of Latium, and Saturae palus, a marsh also in Latium. This root may be related to Latin phytonym satureia.
(Like satus, however, satureia, Saturae palus, and probably also Satria, as indeed the apparently closely related Satricum, all also have a short a in the first syllable vs. the long ā of Sāturnus.)
Another epithet, variably Sterculius, Stercutus, and Sterces, referred to his agricultural functions;
this derives from stercus, "dung" or "manure", referring to re‑emergence from death to life.
Farming was important to Roman identity, and Saturn was a part of archaic Roman religion and ethnic identity. His name appears in the ancient hymn of the Salian priests,
and his temple was the oldest known in the records of the pontiffs.
Quintus Lucilius Balbus gives a separate etymology in Cicero's De Natura Deorum. In this interpretation, the agricultural aspect of Saturn would be secondary to his primary relation with time and seasons. Since 'Time consumes all things', Balbus asserts that the name Saturn comes from the Latin word satis; Saturn being an anthropomorphic representation of Time, which is filled, or satiated, by all things or all generations. Since farming is so closely linked to seasons and therefore an understanding of the cyclical passage of time, it follows that agriculture would then be associated with the deity Saturn.
Temple
The temple of Saturn was located at the base of the Capitoline Hill, according to a tradition recorded by Varro formerly known as Saturnius Mons, and a row of columns from the last rebuilding of the temple still stands. The temple was consecrated in 497 BC but the area Saturni was built by king Tullus Hostilius as confirmed by archaeological studies conducted by E. Gjerstad. It housed the state treasury (aerarium) throughout Roman history.
Festival's time
The position of Saturn's festival in the Roman calendar led to his association with concepts of time, especially the temporal transition of the New Year. In the Greek tradition, Kronos was sometimes conflated with Chronos, "Time," and his devouring of his children taken as an allegory for the passing of generations. As such, the Roman Saturn had similar associations. The sickle or scythe of Father Time is a remnant of the agricultural implement of Cronus-Saturn, and his aged appearance represents the waning of the old year with the birth of the new, in antiquity sometimes embodied by Aion. In late antiquity, Saturn is syncretized with a number of deities, and begins to be depicted as winged, as is Kairos, "Timing, Right Time".
In Roman religion
Theology and worship
The figure of Saturn is one of the most complex in Roman religion. Dumézil refrained from discussing Saturn in his work on Roman religion on the grounds of insufficient knowledge. Conversely, however, his follower Dominique Briquel has attempted a thorough interpretation of Saturn utilising Dumézil's three-functional theory of Indo-European religion, taking the ancient testimonies and the works of A. Brelich and G. Piccaluga as his basis.
The main difficulty scholars find in studying Saturn is in assessing what is original of his figure and what is due to later hellenising influences. Moreover, some features of the god may be common to Cronus but are nonetheless very ancient and can be considered proper to the Roman god, whereas others are certainly later and arrived after 217BCE, the year in which the Greek customs of the Kronia were introduced into the Saturnalia.
Briquel's analysis
Among the features which are definitely authentic of the Roman god, Briquel identifies:
the time of his festival in the calendar, which corresponds to the date of the consecration of his temple (the Greek Cronia on the other hand took place in June–July);
his association with Lua Mater, and
the location of his cult on the Capitol, which goes back to remote times.
These three elements in Briquel's view indicate that Saturn is a sovereign god. The god's strict relationship with the cults of the Capitoline Hill and in particular with Jupiter are highlighted by the legends concerning the refusal of gods Iuventas and Terminus to leave their abode in the shrines on the Capitol when the temple of Jupiter was to be built. These two deities correspond to the helper gods of the sovereign in Vedic religion (Briquel refers to Dhritarashtra and Vidura, the figures of the Mahabharata) and to the Cyclopes and Hecatoncheires in Hesiod. Whereas the helper gods belong to the second divine generation they become active only at the level of the third in each of the three instances of India, Greece and Rome, where they become a sort of continuation of Jupiter.)
Dumézil postulated a split of the figure of the sovereign god in Indoeuropean religion, which is embodied by Vedic gods Varuna and Mitra. Of the two, the first one shows the aspect of the magic, uncanny, awe inspiring power of creation and destruction, while the second shows the reassuring aspect of guarantor of the legal order in organised social life. Whereas in Jupiter these double features have coalesced, Briquel sees Saturn as showing the characters of a sovereign god of the Varunian type. His nature becomes evident in his mastership over the annual time of crisis around the winter solstice, epitomised in the power of subverting normal codified social order and its rules, which is apparent in the festival of the Saturnalia, in the mastership of annual fertility and renewal, in the power of annihilation present in his paredra Lua, in the fact that he is the god of a timeless era of abundance and bounty before time, which he reinstates at the time of the yearly crisis of the winter solstice.
In Roman and Etruscan reckoning Saturn is a wielder of lightning; no other agricultural god (in the sense of specialized human activity) is one. Hence the mastership he has on agriculture and wealth cannot be that of a god of the third function, i.e. of production, wealth, and pleasure, but it stems from his magical lordship over creation and destruction. Although these features are to be found in Greek god Cronus as well, it appears that those features were proper to Roman Saturn's most ancient aspects, such as his presence on the Capitol and his association with Jupiter, who in the stories of the arrival of the Pelasgians in the land of the Sicels and that of the Argei orders human sacrifices to him.
Briquel concludes that Saturn was a sovereign god of a time that the Romans perceived as no longer actual, that of the legendary origins of the world, before civilization.
Roman cult practices
Sacrifices to Saturn were performed according to "Greek rite" (ritus graecus), with the head uncovered, in contrast to those of other major Roman deities, which were performed capite velato, "with the head covered." Saturn himself, however, was represented as veiled (involutus), as for example in a wall painting from Pompeii that shows him holding a sickle and covered with a white veil. This feature is in complete accord with the character of a sovereign god of the Varunian type and is common with German god Odin. Briquel remarks Servius had already seen that the choice of the Greek rite was due to the fact that the god himself is imagined and represented as veiled, thence his sacrifice cannot be carried out by a veiled man: This is an instance of the reversal of the current order of things typical of the nature of the deity as appears in its festival.
Plutarch writes his figure is veiled because he is the father of truth.
Pliny notes that the cult statue of Saturn was filled with oil; the exact meaning of this is unclear. Its feet were bound with wool, which was removed only during the Saturnalia. The fact that the statue was filled with oil and the feet were bound with wool may relate back to the myth of "The Castration of Uranus". In this myth Rhea gives Cronus a rock to eat in Zeus's stead, thus tricking Cronus. Although mastership of knots is a feature of Greek origin it is also typical of the Varunian sovereign figure, as apparent e.g. in Odin. Once Zeus was victorious over Cronus, he sets this stone up at Delphi and constantly it is anointed with oil and strands of unwoven wool are placed on it. The stone wore a red cloak, and was brought out of the temple to take part in ritual processions and lectisternia, banquets at which images of the gods were arranged as guests on couches. All these ceremonial details identify a sovereign figure.
Cult outside Rome
Little evidence exists in Italy for the cult of Saturn outside Rome, but his name resembles that of the Etruscan god Satres. The potential cruelty of Saturn was enhanced by his identification with Cronus, known for devouring his own children. He was thus used in translation when referring to gods from other cultures the Romans perceived as severe; he was equated with the Carthaginian god Baal Hammon, to whom children were sacrificed, and to Yahweh, whose Sabbath was referred to as Saturni dies, "Saturn's day," in a poem by Tibullus, who wrote during the reign of Augustus; eventually this gave rise to the word "Saturday" in English. The identification with Ba'al Hammon later gave rise to the African Saturn, a cult that enjoyed great popularity until the 4th century. Besides being a popular cult it also had the character of a mystery religion and required child sacrifices. It is also considered as inclining to monotheism. In the ceremony of initiation the (initiate) "intrat sub iugum" ("enters beneath the yoke"), a ritual that Leglay compares to the Roman tigillum sororium. Even though their origin and theology are completely different the Italic and the African god are both sovereign and master over time and death, a fact that has permitted their association. However, the African Saturn is not directly derived from the Italic god, but rather from his Greek counterpart, Cronus.
Saturnalia
Saturn is associated with a major religious festival in the Roman calendar, Saturnalia. Saturnalia celebrated the harvest and sowing, and ran from December 17–23. During Saturnalia, the social restrictions of Rome were relaxed. The figure of Saturn, kept during the year with its legs bound in wool, was released from its bindings for the period of the festival. The revelries of Saturnalia were supposed to reflect the conditions of the lost "Golden Age" before the rule of Saturn was overthrown, not all of them desirable, except as a temporary relief from civilized constraint. The Greek equivalent was the Kronia.
Macrobius presents an interpretation of the Saturnalia as a festival of light leading to the winter solstice. The renewal of light and the coming of the new year was celebrated in the later Roman Empire at the Dies Natalis of Sol Invictus, the "Birthday of the Unconquerable Sun," on December25.
Roman legend
It was customary for the Romans to represent divine figures as kings of Latium at the time of their legendary origins.
Macrobius states explicitly that the Roman legend of Janus and Saturn is an affabulation, as the true meaning of religious beliefs cannot be openly expressed. In the myth Saturn was the original and autochthonous ruler of the Capitolium, which had thus been called the Mons Saturnius in older times and on which once stood the town of Saturnia.
He was sometimes regarded as the first king of Latium or even the whole of Italy. At the same time, there was a tradition that Saturn had been an immigrant god, received by Janus after he was usurped by his son Jupiter and expelled from Greece.
In Versnel's view his contradictions – a foreigner with one of Rome's oldest sanctuaries, and a god of liberation who is kept in fetters most of the year – indicate Saturn's capacity for confounding social distinctions.
The Golden Age of Saturn's reign in Roman mythology differed from the Greek tradition. He arrived in Italy "dethroned and fugitive," but brought agriculture and civilization for which he was rewarded by Janus with a share of the kingdom, becoming himself king. As the Augustan poet Virgil described it, "He gathered together the unruly race" of fauns and nymphs "scattered over mountain heights, and gave them laws .... Under his reign were the golden ages men tell of: in such perfect peace he ruled the nations." He was considered the ancestor of the Latin nation as he fathered Picus, the first king of Latium, who married Janus's daughter Canens and in his turn fathered Faunus.
Saturn was also said to have founded the five Saturnian towns of Latium: Aletrium (today Alatri), Anagnia (Anagni), Arpinum (Arpino), Atina and Ferentinum (Ferentino, also known as Antinum) all located in the Latin Valley, province of Frosinone. All these towns are surrounded by cyclopean walls; their foundation is traditionally ascribed to the Pelasgians.
But Saturn also had a less benevolent aspect, as indicated by the blood shed in his honor during gladiatorial munera. His consort in archaic Roman tradition was Lua, sometimes called Lua Saturni ("Saturn's Lua") and identified with Lua Mater, "Mother Destruction," a goddess in whose honor the weapons of enemies killed in war were burned, perhaps as expiation. Versnel, however, proposed that Lua Saturni should not be identified with Lua Mater, but rather refers to "loosening"; she thus represents the liberating function of Saturn.
Gladiatorial munera
Saturn's chthonic nature connected him to the underworld and its ruler Dis Pater, the Roman equivalent of Greek Plouton (Pluto in Latin) who was also a god of hidden wealth.
In 3rd-century AD sources and later, Saturn is recorded as receiving gladiatorial offerings (munera) during or near the Saturnalia.
These gladiator combats, ten days in all throughout December, were presented by the quaestors and sponsored with funds from the treasury of Saturn.
The practice of gladiatorial munera was criticized by Christian apologists as a form of human sacrifice. Although there is no evidence of this practice during the Republican era, the offering of gladiators led to later theorizing that the primeval Saturn had demanded human victims. Macrobius says that Dis Pater was placated with human heads and Saturn with sacrificial victims consisting of men (virorum victimis). The figurines that were exchanged as gifts (sigillaria) during the Saturnalia may have represented token substitutes.
On coins
In 104BCE, the plebeian tribune Lucius Appuleius Saturninus issued a denarius depicting Saturn driving a four-horse chariot (quadriga), a vehicle associated with rulers, triumphing generals, and sun gods. Saturninus was a popularist politician who had proposed reduced-price grain distribution to the poor of Rome. The head of the goddess Roma appears on the obverse. The Saturnian imagery played on the tribune's name and his intent to alter the social hierarchy to his advantage, by basing his political support on the common people (plebs) rather than the senatorial elite.
See also
Satre (Etruscan god)
Saturnalia
Footnotes
References
Bibliography
Georges Dumézil (1974) La religion romaine archaïque Paris Payot 2nd; Italian translation (expanded version) La religione romana arcaica Milano Rizzoli 1977. Edizione e traduzione a cura di Furio Jesi.
Dominique Briquel (1981) "Jupiter, Saturn et le Capitol. Essai de comparaison indoeuropéenne" in Revue de l' histoire des religions 198 2. pp.131–162.
Marcel Leglay (1966) Saturn africain. Histoire BEFAR Paris de Boccard.
H.S. Versnel (1993, 1994) "Saturnus and the Saturnalia", in Inconsistencies in Greek and Roman Religion: Transition and Reversal in Myth and Ritual, Brill, pp.144–145.
Further reading
Guirand, Felix (Editor); Aldington, Richard (Translator); Ames, Delano (Translator); & Graves, Robert (Introduction). New Larousse Encyclopedia of Mythology.
External links
The Warburg Institute Iconographic Database (images of Saturn)
— ; depicts and discusses Saturn and his role within astrology.
Roman gods
Time and fate gods
Deities in the Aeneid
Mythological cannibals
Child sacrifice
Saturnian deities
Planetary gods
Abundance gods
Fortune gods
Agricultural gods
Nature gods
Earth gods
Cronus
|
4352099
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%BA%D0%BE%D1%87%D1%83%D0%B1%D0%B8%D0%B9
|
Ада короткочубий
|
Ада короткочубий (Knipolegus nigerrimus) — вид горобцеподібних птахів родини тиранових (Tyrannidae). Ендемік Бразилії.
Опис
Довжина птаха становить 18 см. Самець синювато-чорний, в польоті помітні білі пера. У самиці горло коричневе.
Підвиди
Виділяють два підвиди:
K. n. hoflingae Berlepsch, 1884 — північний схід Бразилії;
K. n. nigerrimus Berlepsch, 1884 — схід і південний схід Бразилії .
Поширення і екологія
Короткочубі ади живуть в гірських тропічних лісах і чагарникових заростях на висоті від 700 до 2700 м над рівнем моря.
Примітки
Посилання
Photo-High Res; Article tropicalbirding
Velvety black tyrant photo gallery VIREO
Тиранові
Птахи, описані 1818
Ендемічні птахи Бразилії
Таксони, описані Луї Жаном П'єром В'єйо
|
4740062
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%91%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B5
|
Діна Болуарте
|
Діна Болуарте
Діна Ерсилія Болуарте Сегарра (31 травня 1962) — перуанська юристка і політикиня. Президентка Перу з 7 грудня 2022 року. До цього — Перша віцепрезидентка Перу.
Біографія
Народилася 31 травня 1962 року в місті Чал'уанка, регіон Апурімак у Перу. Закінчила юридичний факультет Університету Сан-Мартін-де-Поррес, потім навчалася в аспірантурі цього університету.
З 2007 року і до обрання віцепрезидентом була службовцем Національного регістру ідентифікації та цивільного стану — відомства, аналогічного за функціями органів РАЦС.
Політичну кар'єру розпочала у 2018 році, невдало висунувши свою кандидатуру у мери округу Суркільйо від лівої політичної партії «Вільне Перу». 2020 року була кандидатом «Вільного Перу» на позачергових парламентських виборах, однак її партія не потрапила до Конгресу, оскільки не змогла подолати відсотковий бар'єр.
На президентських виборах 2021 року Діна Болуарте стала кандидатом у віцепрезиденти від «Вільного Перу» у парі з Педро Кастільйо. У другому турі виборів їхній тандем здобув перемогу.
Офіційно вступила на посаду віцепрезидента 28 липня 2021 року. Наступного дня, 29 липня 2021 року, президент Кастільйо одночасно призначив її міністром розвитку та соціальної інтеграції в уряді Гідо Бельїдо.
7 грудня 2022 року парламент Перу оголосив імпічмент президенту Педро Кастільйо через кілька годин після його спроби розпустити Конгрес. Тим часом парламент привів до присяги віцепрезидентку Діну Болуарте. У грудні 2022 року відсторонений від влади колишній президент Педро Кастільйо написав у тюрмі лист, назвавши Діну Болуарте «узурпаторкою влади».
Розслідування
У березні 2024 року поліція Перу провела обшук у будинку Болуарте, шукаючи можливо незадекларовані дорогі годинники.
Рейд було пов'язано з корупційним розслідуванням «Rolexgate». Справа про можливу наявність у Болуарте невказаної у деклараціях колекції розкішних годинників почалася в липні 2021 року після того, як ЗМІ звернули увагу на коштовні аксесуари, які Болуарте носила на публічних заходах.
Примітки
Посилання
Віцепрезиденти Перу
Перуанські жінки-політики
Жінки — глави держав
Жінки-політики XX століття
Жінки-політики XXI століття
Чинні керівники держав
|
5827284
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tylogonus
|
Tylogonus
|
Tylogonus is a genus of jumping spiders that was first described by Eugène Louis Simon in 1902. It is considered a senior synonym of Phintodes.
Species
it contains eleven species, found in Brazil, Colombia, Venezuela, Ecuador, and Panama:
Tylogonus auricapillus Simon, 1902 (type) – Ecuador
Tylogonus chiriqui Galiano, 1994 – Panama
Tylogonus miles Simon, 1903 – Venezuela
Tylogonus parabolicus Galiano, 1985 – Colombia
Tylogonus parvus Zhang & Maddison, 2012 – Ecuador
Tylogonus pichincha Galiano, 1985 – Ecuador
Tylogonus prasinus Simon, 1902 – Brazil
Tylogonus putumayo Galiano, 1985 – Colombia
Tylogonus vachoni Galiano, 1960 – Brazil
Tylogonus viridimicans (Simon, 1901) – Ecuador
Tylogonus yanayacu Zhang & Maddison, 2012 – Ecuador
References
Salticidae genera
Salticidae
Spiders of South America
|
5846063
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rocca%20di%20Papa
|
Rocca di Papa
|
Rocca di Papa is a small town and (municipality) in the Metropolitan City of Rome, Lazio, Italy. It is one of the Castelli Romani about southeast of Rome on the Alban Hills. It is close to the other communes of Velletri, Rocca Priora, Monte Compatri, Grottaferrata, Albano and Marino. It is the center of the Regional Park known as the "Parco Regionale dei Castelli Romani".
History
The city is built on the location of the latine city of Cabum.
Documents from 12th century name Rocca di Papa as Castrum Rocce de Papa ("Rock of the Pope Castle"), because Pope Eugene III lived there. In 1541, Pier Luigi Farnese and French troops destroyed the castle. In 1855, the town proclaimed the "Rocca di Papa Republic" against prince Colonna and the Papal States.
In 1889, the "Royal Geodynamic Observatory" was built on the top of Rocca di Papa, near the little Church of the Crucified. Between 1922 and 1935, the scientist Guglielmo Marconi carried out several experiments from this building in radio-transmission, wireless transmission and broadcasting.
In 1944, during World War II, Rocca di Papa was bombed, destroying the town centre. 34 people died in that airstrike, and 35 more died in a second one on 25 May. The city was liberated from the Nazi German occupation on 4 June 1944 by the 85th Infantry Division, of the United States Army.
In June 2019, an accidental explosion at the town hall building killed Mayor Emanuele Crestini and another man, while several others were injured.
Main sights
Papal Fortress, known since medieval times but restored in the current form during the reign of Pope Paul III.
Santuario Madonna del Tufo
Chiesa del Crocefisso
Church of the Assunta, built in the 18th century. It is dedicated to the Assumption, and was rebuilt after the earthquake of 1806 in larger size.
Fontana della Barcaccia
Quartiere dei Bavaresi, built by Bavarian militiamen left here by Emperor Louis IV in 1328.
Via Sacra (The Sacred Way of Monte Cavo).
Convent of Palazzolo, located on top of a rock dominating the east shore of Lake Albano. The old Roman buildings (on the site on which some scholars place the ancient Albalonga) was turned into monasteries and a church dedicated to Saint Mary of Palatiolo. In the orchard of the convent is a sepulchral monument of the 2nd century BC with a staircase pyramid. Currently, the Abbey and the church belong to the English College.
Economy
The economy of Rocca di Papa is mostly based on tourism and agriculture, the latter dominated by wine and vine production.
Culture
Festivals
The most important festival held in Rocca di Papa is the Roast Chestnut Festival (3rd week-end of October), in which it is possible to eat the roast chestnut (the "Rocchicianelle") with wines of Castelli Romani pouring out by stands in the streets of the town.
Geophysical Museum
The Geophysical Museum shows scientific data about the inside of the Earth. It has preservation tools and scientific documents of the geology, geography and terrestrial physics of the Earth.
Astronomic observatory
The astronomic observatory "Franco Fuligni", located in the frazione of Vivaro, is a public structure, available to whoever (skygazings, curious, amateur astronomers, groups and students) is interested in astronomy.
Sports
There is the Federal Equestrian Centre of C.O.N.I. – Pratoni del Vivaro. It is situated on a knoll in the center of the communal farm of "Domatore". Since 1960, when the equipment for the horse-riding events was installed for the Olympic Games, it has been the center of equestrian championships and a meeting place for horse-riders. The equipment has been improved and enlarged to form an adequate spot for the preparation of the best horse-riders, offering an excellent track with every kind of difficulty and obstacle.
Transport
The alpine-style funicular of Rocca di Papa was inaugurated on 12 August 1907 (although it had already entered service on 10 October 1906). It connected "Valle Oscura" to "Viale Silvio Spaventa" and worked on the water-ballast counterbalancing principle, which was also regulated according to the number of passengers.
The Valle Oscura funicular was dismantled and on 28 July 1932, a new electric funicular was inaugurated, this connected "Valle Vergine" station (also called Anello) with "Piazza Margherita" (later, Piazza della Repubblica), this remained in service until 15 December 1963 before giving way to new means of transport. The upper station, which became a bus station, still contains a cabin from the electric funicular which was used to transport passengers for thirty years. The lower cabin was partially destroyed during a fire in 2003.
After the regional government of Lazio officially assigned a budget of 6 million euros to the reopening of the funicular, on 29 October 2013, work began on reconstruction of the funicular, half a century after its closure. The project provides for the reconstruction of the funicular on its old site, with associated access works and the construction of an access road to connect the station with the main road between Rocca di Papa and Grottaferrata.
Rocca di Papa was also connected to Rome by the Castelli Romani tramway, dismantled in the 1960s and replaced by a bus service. Direct road connection to Rome is provided by the SS511 Anagnina State Road and by the Via dei Laghi (former SS217 State Road). The nearest railway station is that of Frascati.
People
Massimo Taparelli (1798–1866) the Marquis d'Azeglio, Italian statesman, novelist and painter
Wilhelm Achtermann (1799–1884) sculptor
Rudy La Scala (1954–) singer and composer
Luise Rinser (1911–2002) writer
Domenico Tojetti (Rocca di Papa 1807 – San Francisco 1892) painter
Anita Ekberg (Malmö 1931 – 2015 Rocca di Papa) actress
Giorgio Paslawski (Rome 1998) pro World of Tanks player
Chiara Lubich (Trento 1920 – Rocca di Papa 2008) founder of the ecumenical Focolare movement.
Dada (Rocca di Papa) Streamer presso twitch.tv
Twin cities
Landsberg am Lech, Germany
References
Citations
Sources
1960 Summer Olympics official report. Volume 1. p. 81.
External links
Official website of the Geophysical Museum
Official website of the Astronomic observatory
Official website of Palazzola-Venerable English College
Venues of the 1960 Summer Olympics
Olympic equestrian venues
Cities and towns in Lazio
Castelli Romani
|
56544432
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rachel%20Viollet
|
Rachel Viollet
|
Rachel Viollet (born 11 February 1972) is a former professional British tennis player, documentary director, and film producer. She played collegiate tennis for the Miami Hurricanes at the University of Miami in Coral Gables, Florida.
Biography
Viollet, who was born in Manchester, has lived in the United States since the age of two. She is the daughter of Dennis Viollet, a Manchester United footballer who was a member of the famed Busby Babes and a survivor of the Munich air disaster. Much of her childhood was spent in Jacksonville, Florida, where her father coached football.
From 1991 to 1995 she studied at the University of Miami. As a member of the collegiate tennis team she had her best season in 1995 when she was the "Big East Player of the Year", won the Rolex Regional Championships, and made the quarter-finals of the NCAA Championships. Viollet finished the season as an All-American, and the #4 ranked singles player in the nation. She graduated in 1995 with two degrees, a B.S. in film production, and a B.S. in Psychology.
After graduation in 1995 Viollet turned professional. She played as a qualifier in the main draw of the singles at the 1995 Amelia Island Championships.
At the 1996 Wimbledon Championships she played the singles main draw. She defeated fellow British wildcard Megan Miller in the first round, then was beaten by 16th seed Martina Hingis in the second round. In 1996 Viollet was the number one ranked female British professional tennis player.
Viollet continued playing on the tour until 1997, then took time away to look after her father, who was suffering from brain cancer. In 2000 she returned to tennis.
In 2002, at the age of 30, she debuted for the Great Britain Fed Cup team with wins over Malta's Sarah Wetz in singles and partnering Lucie Ahl in doubles against Norway. In June that year she made her second Wimbledon appearance. She lost to Magdalena Maleeva in the first round of the singles and also featured in the women's doubles with Anne Keothavong.
The University of Miami inducted Viollet into its Sports Hall of Fame in 2007.
In 2021 Viollet released the documentary "Big Time Soccer" about the original North American Soccer League that created the first professional soccer boom in the United States. The film premiered at the National Soccer Hall of Fame. In 2016, Viollet released the documentary “Dennis Viollet: A United Man”, which premiered on Manchester United Television Network. The film tells the story of her father, a Manchester United soccer player who survived the Munich air-crash and moved to America in the 1960s, where he helped pioneer professional soccer.
ITF finals
Singles (1-1)
Doubles (1–1)
See also
List of Great Britain Fed Cup team representatives
References
External links
1972 births
Living people
British female tennis players
English female tennis players
Tennis players from Greater Manchester
English emigrants to the United States
Miami Hurricanes women's tennis players
Sportspeople from Manchester
American expatriate sportspeople in the United Kingdom
Sportspeople from Jacksonville, Florida
Tennis players from Florida
|
66888
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%204508
|
NGC 4508
|
NGC 4508
Об'єкти NGC
Діва (сузір'я)
Галактики
|
3815019
|
https://en.wikipedia.org/wiki/French%20nationality%20law
|
French nationality law
|
French nationality law is historically based on the principles of jus soli (Latin for "right of soil") and jus sanguinis, according to Ernest Renan's definition, in opposition to the German definition of nationality, jus sanguinis (Latin for "right of blood"), formalised by Johann Gottlieb Fichte.
The 1993 Méhaignerie Law, which was part of a broader immigration control agenda to restrict access to French nationality and increase the focus on jus sanguinis as the nationality determinant for children born in France, required children born in France of foreign parents to request French nationality between age 16 and age 21, rather than being automatically accorded citizenship at majority. This "manifestation of will" requirement was subsequently abrogated by the Guigou Law of 1998, but children born in France of foreign parents remain foreign until obtaining legal majority.
Children born in France to tourists or other short-term visitors do not acquire French nationality by virtue of birth in France: residency must be proven. Since immigration became increasingly a political theme in the 1980s, both left-wing and right-wing governments have issued several laws restricting the possibilities of access to French nationality.
Terminology
The distinction between the meaning of the terms citizenship and nationality is not always clear in the English language and differs by country. Generally, nationality refers to a person's legal belonging to a sovereign state and is the common term used in international treaties when addressing members of a country, while citizenship usually means the set of rights and duties a person has in that nation.
Historically, French nationals held differing sets of civil and political rights depending on their religion, ethnicity, economic standing, and sex. The right to vote in French elections did not extend to women, foreigners who naturalised as French nationals, colonial subjects, persons who were not required to pay property taxes, and members of non-Christian faiths. In this way, not all French nationals were necessarily full citizens.
History
In the society of the Ancien Régime, the rights of an individual depended on which social class they belonged to. The primary factor determining the privileges and obligations a person had was whether they were part of the nobility, clergy, or a higher socioeconomic level of the Third Estate. Foreigners who were not French subjects traditionally could not pass property to their descendants; the droit d'aubaine (right of windfall) allowed the sovereign to confiscate the property of a resident alien in the event of their death. This confiscation became gradually less frequent through the early modern period, with an increasing amount of exceptions granted to foreign merchants to encourage their immigration into the country. France later negotiated treaties with many European states that exempted their subjects from this tax on a reciprocal basis in the latter half of the 18th century.
French nationality and citizenship were concepts that existed even before the French Revolution, loosely based on the premise that people spoke the same language within specific institutional frameworks.
Afterward, in the late 1700s and early 1800s, France was fairly unique among countries in tying its nationality laws to its election laws, and working to increase the joint ambit of citizenship and the right of the franchise.
19th century
There are three key dates in the legal history of naturalization:
Soon after the approval of the French constitutions, statesman Jean-Jacques-Régis de Cambacérès drafted and presented a new civil code that would unify private law, including nationality law—and with application for all French citizens outside of France.
Third Republic
Military service and state education were two processes central to the creation of a common national culture. Military conscription (universal from 1872, in theory if not in practice) brought inhabitants of the state's regions together for the first time, creating bonds of friendship and encouraging the use of French rather than regional languages. Universal education (the aim of the Jules Ferry Laws, 1879–1886) brought the whole of the population into contact with state-sanctioned version of French history and identity. State teachers, the "Black hussars of the Republic," conveyed the national language to the people of the regions.
In a series of expansions in the late 1800s, French nationality law was liberalized for great conferment of French citizenship, partly with an eye to increasing French military ranks. These included re-introduction of simple jus soli (at first with a right of the person to repudiate French citizenship, but that right was later removed), elimination of the loss of citizenship when emigrating from France, and repeal of the loss of citizenship by a French woman on marriage to a foreigner when she did not automatically obtain her husband's citizenship.
20th century
In 1927, French nationality law was further loosened to increase naturalization so as to attract a larger work force for French industry. The measure also extracted the nationality law from the French civil code and made it an independent text, as it had grown too large and unwieldy.
Legislation in 1934, motivated by xenophobia, imposed burdens on naturalized citizens and provided the government powers to forfeit citizenship, which the Nazi-collaborator Vichy regime used widely.
A 1945 post-war measure promulgated a comprehensive nationality code that established very lengthy and detailed rules to shield citizens from government whimsy.
Amendments were by legislation in 1962 and by constitutions in 1946 and 1958, with the latter creating the status of "citoyen de la Communauté", vaguely akin to the British status of "Citizen of the United Kingdom and Colonies" established by the British Nationality Act 1948.
The 1993 law that attempted to restrict conferral of French citizenship also transferred the contents of the Code de la Nationalité Française back into the Code Civil, where they had existed from 1803 until 1927.
Denaturalization
According to Giorgio Agamben, France was one of the first European countries to pass denaturalization laws, in 1915, with regard to naturalized citizens of "enemy" origins. Its example was followed by most European countries.
As early as July 1940, Vichy France set up a special Commission charged with reviewing the naturalizations granted since the 1927 reform of the nationality law. Between June 1940 and August 1944, 15,000 persons, mostly Jews, were denaturalized. This bureaucratic designation was instrumental in their subsequent internment and murder.
Multiple citizenship
Multiple citizenship was officially recognized for both men and women on 9 January 1973; since then, possession of more than one nationality does not affect French nationality.
Before 19 October 1945, multiple nationality was prohibited and any French national who acquired another nationality before that day automatically lost French nationality unless they were male nationals under the obligation of military service and did not seek the release of their French nationality by decree. Until 1927, women who married a non-French national were also subject to the automatic loss of nationality if they acquired their husbands' nationalities upon marriage.
The 1945 French Nationality Code (ordonnance n° 45–2441) added a provision to indicate that for a maximum period of 5 years following the "legal cessation of hostilities", the permission for the loss of nationality must be sought from the French government if the person was male and under the age of 50. The transitional period was deemed to have ended on 1 June 1951. Also, the new code specified that a woman would lose her French nationality only when she declared that she did not want to remain French after marriage.
The 1954 amendment to the Nationality Code (loi n° 54-395) removed the five-year period and, retroactively from 1 June 1951, no male national of France under the age of 50 would be subject to the automatic loss provision (section 87) of the 1945 Nationality Code without the specific permission from the French government. This limited the automatic loss of nationality to men over 50 and women, as the permissions to lose French nationality were automatically given to them upon their naturalizations. In 2013, a woman who lost her French nationality under section 87 appealed to the Constitutional Council, which found the provision to be unconstitutional under the 1946 Constitution and the 1789 Declaration and ordered the reinstatement of her nationality. As a result of this decision, all women who lost their nationality between 1951 and 1973 solely under section 87 may voluntarily request for the reinstatement of their nationality by invoking this decision, and their descendants would also be able to invoke this decision if their female ancestors have done so.
Since 1973, dual nationality has been legalized for all French nationals, although a person might still be deprived of their French nationality under bilateral or multilateral treaties or agreements France concluded with other countries. In 2007, the Ministry of Justice concluded that a French male residing in the Netherlands and naturalized as a Dutch national in 2006 based on his marriage to a Dutch man lost his French nationality upon naturalization, because a 1985 agreement between France and the Netherlands stipulated that any national of either country who acquired the other country's nationality would cease to be a national of their country of origin. A provision in the agreement provided exemptions for married couples, but as France did not recognize same-sex marriage in 2006, it was deemed to be not applicable to him as he was not considered to be married under French law.
Due to the case which sparked national outrage, the Sarkozy administration announced that it would be taking steps to denounce some portions in the agreements with the Netherlands and other countries in 2009. France later denounced Chapter I of the Council of Europe's Convention on the Reduction of Cases of Multiple Nationality and on Military Obligations in Cases of Multiple Nationality of May 6, 1963. The denunciation took effect on March 5, 2009.
European integration
French involvement in European integration began in the immediate post-war period of the late 1940s. Initial cooperation was focused on the economy through the Organisation for European Economic Co-operation as a condition for receiving aid from the United States provided by the Marshall Plan. The post-war political situation created the circumstances that facilitated the establishment of further organisations to integrate Western Europe along common social and security policies. France became a founding member of the European Communities (EC) in 1951, a set of organisations that eventually developed into the European Union (EU). French citizens participated in their first European Parliament elections in 1979 and have been able to work in other EC/EU countries under the freedom of movement for workers established by the 1957 Treaty of Rome. With the creation of European Union citizenship by the 1992 Maastrict Treaty, free movement rights were extended to all nationals of EU member states regardless of their employment status. The scope of these rights was further expanded with the establishment of the European Economic Area in 1994 to include any national of an EFTA member state except for Switzerland, which concluded a separate free movement agreement with the EU that came into force in 2002.
Acquisition and loss of nationality
Entitlement by birth, descent, or residence as a child
All persons born within the country to at least one French national or foreign parent who themself was born in France automatically receive French nationality at birth.
All persons born abroad to at least one French parent are automatically French from birth. French nationality can be continually transmitted through each generation born abroad provided that each subsequent generational birth is registered. Abandoned children found in France with unclear parentage and any other children born in the country who would otherwise be stateless are granted French nationality.
Individuals born in France on or before 31 December 1993 automatically acquired French nationality at birth if at least one parent was born in former French colonies prior to independence. Since that date, only children of Algerians born in French Algeria who were resident in metropolitan France for at least five years on or before 2 July 1962 have been able to automatically acquire French nationality at birth.
Children born in France to foreign parents born overseas are automatically granted French nationality at age 18 if they are domiciled in France and have been resident in the country for at least five years since age 11. Those under age 16 who were born in the country and resident in France at age eight are eligible for French nationality by declaration, executed on their behalf by their parents; an eligible child's explicit consent to acquire nationality is required after age 13.
During the 2024 Mayotte crisis, French interior minister Gérald Darmanin announced that the Macron government would seek to rescind the right of jus soli for individuals born in the overseas department of Mayotte, following local concerns over illegal immigration from African countries.
Voluntary acquisition
Foreigners over age 18 may naturalise as French nationals at the discretion of the government after residing in the country for at least five years. Applicants must hold no criminal record and demonstrate that they have sufficiently assimilated to the French community (typically by becoming proficient in the French language and confirming knowledge in national republican values). Candidates who are married or have children must provide evidence of their domicile in France in addition to their own. The five-year residence requirement may be exceptionally waived for foreign nationals enlisted in the French Armed Forces injured in active combat and any person considered to have made an extraordinary cultural or economic contribution to the French state. Alternatively, members of the French Foreign Legion may apply for naturalisation after three years of service. Noncitizens married to French nationals are eligible to acquire nationality by declaration after four years of marriage and cohabitation. Couples married overseas must re-register their marriage in the French civil register.
Loss and resumption
French nationality can be relinquished by making a declaration of renunciation, provided that the declarant ordinarily resides overseas and already possesses another nationality. Former French nationals may subsequently apply to reacquire French nationality. Persons convicted of serious crimes such as terrorism or espionage may be stripped of their nationality within 10 years of their naturalisation.
French citizenship and identity
According to the French Republic, the French people are those who are in possession of French nationality. According to the French Constitution, "France shall be an indivisible, secular, democratic and social Republic. It shall ensure the equality of all citizens before the law, without distinction of origin, race or religion. It shall respect all beliefs. It shall be organised on a decentralised basis." Article 1
Since the middle of the 19th century, France has exhibited a very high rate of immigration, mainly from Southern Europe, Eastern Europe, the Maghreb, Africa and Asia. According to a 2004 report by INED researcher Michèle Tribalat, France has approximately 14 million persons (out of nearly 63 million, or approximately 22%) (see demographics of France) of foreign ascendancy (immigrants or with at least one parent or grandparent immigrant). In 2015, 7.3 million people born in France had at least one immigrant parent (roughly 11% of the population). The origin of the descendants of immigrants reflects the immigration flows that France has experienced for over a century.
The absence of official statistics on French citizens of foreign origin is deliberate. Under French law passed after the Vichy regime, it is forbidden to categorize people according to their ethnic origins. In France, like in many other European countries, censuses do not collect information on supposed ancestry. Moreover, all French statistics are forbidden to have any references concerning ethnic membership. Thus, the French government's assimilationist stance towards immigration as well as towards regional identities and cultures, together with the political heritage of the French Revolution, has led to the development of a French identity which is based more on the notion of citizenship than on cultural, historical or ethnic ties.
For that reason, French identity must not necessarily be associated with the "ethnic French people" but can be associated with either a nationality and citizenship, or a culture and language-based group. The latter forms the basis for La Francophonie, a group of French-speaking countries, or countries with historical and cultural association to France. The concept of "French ethnicity" exists outside France's borders, in particular in Quebec where some people claim membership to a "French ethnic group", but again many view it as not so much ethnicity-based as language-based and would also include immigrants from, for example, Lebanon and Haiti. France's particular self-perception means that French identity may include a naturalized, French-speaking ethnic Portuguese, Italian, Spaniard, Pole, Romanian, Lebanese, Vietnamese, Tunisian, Algerian or Moroccan. Nonetheless, like in other European countries, some level of discrimination occurs, and there are higher unemployment rates among job-seekers with foreign-sounding names.
Rights and obligations of French citizens
In modern France, in general, the rights are fundamentally the same as those in other EU countries.
Despite the official discourse of universality, French nationality has not meant automatic citizenship. Some categories of French people have been excluded, throughout the years, from full citizenship:
Women: Until the Liberation, they were deprived of the right to vote. The provisional government of General de Gaulle accorded them this right by the 21 April 1944 prescription.
Military: For a long time, the military was called the Grande muette ("The Big Mute") in reference to its prohibition against interfering in political life. During a large part of the Third Republic (1871–1940), the Army was in the main anti-republican (and thus counterrevolutionary), the Dreyfus Affair and the 16 May 1877 crisis that led to a monarchist coup d'état by MacMahon being examples of this anti-republican spirit. That character of the military would make them gain the right to vote only after the 17 August 1945 prescription, the contribution of De Gaulle to the interior French Resistance, which reconciled the Army with the Republic. Nevertheless, the members of the military do not benefit from all public liberties, as the 13 July 1972 law on the general statute of militaries specifies.
Young people: The July 1974 law instituted at the instigation of the president Valéry Giscard d'Estaing reduced the coming of age to 18, which thus made some teenagers full citizens.
Naturalized foreigners: Since 9 January 1973, foreigners who have acquired French nationality do not have to wait five years after their naturalization to be able to vote.
Inhabitants of the colonies: The 7 May 1946 law stated that soldiers from the "Empire" (such as the tirailleurs) killed during World War I and World War II were not citizens.
Modern Citizenship is linked to civic participation (also called positive freedom), which includes voting, demonstrations, petitions, activism, etc.
Some scholars, such as Annette Joseph Gabriel, argue that citizenship is part of a colonial agenda and is not a universal practice. In order to create an equitable and safe space for all, she believes that there must be several different forms of belonging so that everyone feels included instead of being tied to one sole identity factor. She also argues for what she calls decolonial citizenship, which is work has already been done by black women such as Suzanne Cesaire, Jane Vialle, and Paulette Nardal. Although their activism fought against colonialism and fought for multiple cultural and racial identities to be noted, their ideologies were sadly overlooked and silenced.
Previous law: Article 21-19(5º)
In 2001, as Bill Clinton finished his second term as President of the U.S. (the legal limit of terms under the U.S. Constitution), a theory was published by CNN that he could claim citizenship of France and run for leadership there. The open-letter by historian Patrick Weil held that a little known "law, passed in 1961 [article 21-19(5º)], enables people from former French territories to apply for immediate naturalisation, bypassing the normal five-year residency requirement for would-be French citizens." As Clinton was born in Arkansas which had been part of French Louisiana before it was sold to the US, it was held that he would qualify under this law. And as a naturalised French citizen, he could run in the French presidential election.
Clinton himself later repeated this claim in 2012 as an amusing thought when speaking to an interviewer. Clinton had always dismissed the idea, and at the time of his retelling of the story in 2012, unknown to him, the possibility had already ended. This was because article 21-19(5º) of the Code civil was repealed (by article 82 of law 2006–911) on July 25, 2006, under the direction of Nicolas Sarkozy, who was then Minister of the Interior. Since "Weil's article made this provision of the French nationality law notorious, the French parliament abolished it".
See also
List of people granted honorary French citizenship during the French Revolution
Visa policy of France
Visa requirements for French citizens
References
Citations
General sources
Bibliography
Citizenship and Nationhood in France and Germany, by Rogers Brubaker, Harvard University Press (1992)
Peasants Into Frenchmen : The Modernization of Rural France, 1870–1914, by Eugen Weber, Chatto and Windus (1977)
External links
French government self-check tool for citizenship requirements
France and the European Union
|
30789962
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hugo%20Bagnulo
|
Hugo Bagnulo
|
Hugo Bagnulo
Víctor Hugo Bagnulo Fernández (23 July 1915 – 7 February 2008) was a Uruguayan football player and manager. He is most famous for his managing success at Uruguayan giants Peñarol, with whom he won five national league titles.
Career
Bagnulo's playing career spanned 12 years from 1935 to 1947, during which he played as a defender for Uruguayan sides Central Español, Defensor and Danubio. His first coaching experience came on Defensor's tour in Chile in 1946, where he led the club to a 6–0 victory in a friendly against Chilean club Colo-Colo.
He was also capped once for Uruguay, appearing in a Copa Newton 4–1 defeat to Argentina on 25 May 1942.
In 1947, he joined Danubio, where he was at the same time a player and youth coach. After retiring from playing a year later, he took the job of the club's manager. In 1952 he left the club to take over Defensor, and three years later, in 1955, he was appointed manager of Uruguay. With Uruguay he won the 1956 Copa América before being replaced by Juan López Fontana in 1957.
In 1958 he had his first coaching spell at Peñarol, with whom he won two league titles in 1958 and 1959 and which continued to dominate South American football in the following few years under the guidance of his successor Roberto Scarone. After leaving Peñarol, he had a number of coaching spells at local sides Defensor, Nacional, Rampla Juniors, Montevideo Wanderers, Central Español and Huracán Buceo, as well as abroad (at Rosario Central in Argentina and Alianza Lima in Peru).
At the 1962 FIFA World Cup Bagnulo was also assistant to the Uruguay national team manager Juan Carlos Corazzo, along with Juan López Fontana and Roberto Scarone.
Between 1970 and 1973 he had his second spell with Uruguay with whom he qualified for the 1974 FIFA World Cup, but was nevertheless replaced by Roberto Porta before the tournament took place. He then returned to Peñarol in 1973 and won three Uruguayan league titles in a row (1973, 1974 and 1975), as well as the Teresa Herrera Trophy in 1974 and 1975. After a spell at Liverpool de Montevideo in 1976, he again took over as Uruguay manager in 1978 and led them in a handful of games.
His last coaching job was back at Peñarol, whom he took over in 1982 and led through a historic season in which they won the national championship, the Copa Libertadores (beating Chilean side Cobreloa in the final) and the Intercontinental Cup (beating reigning European champions Aston Villa).
Honours
Club
Peñarol
Uruguayan League: 1958, 1973, 1974, 1975, 1982
Copa Libertadores: 1982
Intercontinental Cup: 1982
International
Uruguay
Copa América: 1956
References
External links
Profile at Asociación Uruguaya de Fútbol
1915 births
2008 deaths
Footballers from Montevideo
Uruguayan men's footballers
Men's association football defenders
Uruguay men's international footballers
Central Español players
Defensor Sporting players
Danubio F.C. players
Danubio F.C. managers
Defensor Sporting managers
Uruguay national football team managers
Peñarol managers
Club Nacional de Football managers
Rampla Juniors managers
Rosario Central managers
Montevideo Wanderers managers
Central Español managers
Club Alianza Lima managers
C.A. Bella Vista managers
Liverpool F.C. (Montevideo) managers
Uruguayan football managers
|
1696573
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D1%96%D0%B6%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Сніжнянська сільська рада
|
Сніжнянська сільська рада
Склад ради
Рада складається з 12 депутатів та голови.
Керівний склад сільської ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Примітки
Посилання
Картка ради на сайті ВРУ
Адміністративний устрій Погребищенського району
|
3920599
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%80%D1%96%D1%83%D1%81%20%D0%91
|
Сіріус Б
|
Сіріус Б — хорватський двомісячний журнал наукової фантастики, фентезі та фантастики жахів, який видає в Загребі фірма «Hangar 7 d.o.o.». Головний редактор — Даворін Хорак. Перше число вийшло у вересні 2011 року. Нині розповсюджується за передплатою.
Опис
Журнал публікує вітчизняні та зарубіжні у перекладі хорватською мовою науково-фантастичні оповідання, новели та мініатюри. Він відкритий для всіх вітчизняних письменників, а також авторів із даного регіону. Кожен випуск часопису, крім слів редактора, публікує також колонку «Sirius Books» Здеслава Бензона про новинки книжкового ринку наукової фантастики, про культових, але призабутих письменників жанру. «Sirius B» має і окрему, специфічну рубрику, яка називається «оповідання з останньої сторінки». У ній друкуються дуже короткі розповіді, визначені кількістю символів, що вміщуються на одній сторінці. Максимальна кількість знаків із пробілами — 1500. Конкурс на «оповідання з останньої сторінки» постійно відкритий.
У дотеперішніх числах часопису друкувалися, зокрема, Гарлан Еллісон, Рейчел Свірскі, Тім Пратт, Паоло Бачігалупі, Волтер Міллер-молодший, Тед Чан і Р. А. Лафферті. Більшість оповідань відзначена однією з найбільш значущих премій у галузі наукової фантастики, як-от Неб'юла, Г'юго чи Локус. Журнал має також намір друкувати оповідання не тільки англосаксонського походження — у планах публікація творів деяких російських, українських, словенських і болгарських письменників.
На титульній сторінці, що має кольоровий та авторський характер, окрім заголовків оповідань, публікується і вибрана цитата осіб, знакових для наукової фантастики. З другого номера також оголошено конкурс цитат, який постійно відкритий, і кожен може надіслати свою думку щодо наукової фантастики, яку журі може відібрати та оприлюднити.
Традиція та історія
«Сіріус Б» — непрямий продовжувач дуже популярного журналу наукової фантастики «Сіріус», який виходив із 1977 до 1989 року в тодішній Хорватії та в колишній Югославії загалом. Назва журналу «Сіріус Б» навіяна бажанням засновників та ініціаторів відродити славні часи «Сіріуса». Звідси схожий, впізнаваний логотип із крапками, що складають букви «Sirius B» та невеличке летюче блюдце-Сатурн, що відокремлює останню літеру слова «Sirius» від букви «B». Редакція прагне продовжити добру традицію публікувати коротку науково-фантастичну прозу — традицію, яку заклав «Сіріус», продовжила «Футура» і тепер естафету перейняв «Сіріус Б».
Посилання
Офіційний сайт
Офіційний блог
Офіційна сторінка на Facebook
Офіційна сторінка на twitter
Журнали фантастики Хорватії
|
339933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%B7%D0%B0%20%D0%94%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B0%D1%80%D0%B4
|
Ліза Джеррард
|
Ліза Джеррард (12 квітня 1961, Мельбурн, Австралія) — австралійська музикантка, вокалістка і композиторка. Здобула міжнародне визнання в складі музичного колективу «Dead Can Dance», у співпраці з ірландським музикантом Бренданом Пері. Вокал співачки важко віднести до будь-якого класичного типу, але він найбільше схожий на контральто.
Австралійські співачки
Австралійські композитори
Виконавці англійською мовою
Уродженці Мельбурна
Лауреати премії «Золотий глобус» за найкращу пісню до фільму
|
16964484
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cr%C4%83ciunelu%20de%20Jos
|
Crăciunelu de Jos
|
Crăciunelu de Jos is a commune located in the eastern part of Alba County, Transylvania, Romania. It has a population of 1,954 as of 2021. It is composed of a single village, Crăciunelu de Jos. It also included four other villages until 2006, when they were split off to form Bucerdea Grânoasă Commune.
The commune is situated on the right bank of the Târnava River, on the western side of the Transylvanian Plateau. It lies at a distance of from Blaj, from Teiuș, and from the county seat, Alba Iulia; it is traversed by the national road DN14B which joins Blaj (to the east) to Teiuș (to the west). There is also a train station that serves Line 300 of the CFR network, which runs from Bucharest to Blaj to Teiuș and then on towards the Hungarian border.
References
Communes in Alba County
Localities in Transylvania
|
61435797
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Verkhny%20Kachmash
|
Verkhny Kachmash
|
Verkhny Kachmash (Ürge Qasmaş) is a rural locality (a village) in Nizhnekachmashevsky Selsoviet, Kaltasinsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 86 as of 2010. There are 4 streets.
Geography
Verkhny Kachmash is located 13 km northwest of Kaltasy (the district's administrative centre) by road. Ilchibay is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kaltasinsky District
|
16633374
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2169%20Taiwan
|
2169 Taiwan
|
2169 Taiwan, provisional designation , is a carbonaceous Astridian asteroid from the central regions of the asteroid belt, approximately 17 kilometers in diameter. It was discovered on 9 November 1964, by astronomers at the Purple Mountain Observatory near Nanking, China. It was named for Taiwan.
Orbit and classification
Taiwan is a member of the Astrid family, a smaller asteroid family of nearly 500 carbonaceous asteroids. The family is located in the outermost central main-belt, near a prominent Kirkwood gap, that marks the 5:2 orbital resonance with Jupiter, and divides the asteroid belt into a central and outer part.
Taiwan orbits the Sun at a distance of 2.7–2.9 AU once every 4 years and 8 months (1,703 days). Its orbit has an eccentricity of 0.05 and an inclination of 2° with respect to the ecliptic.
The body's observation arc begins with its first identification as at Heidelberg Observatory in February 1938, almost 27 years prior to its official discovery observation at Nanking.
Physical characteristics
In the SMASS classification, and according to PanSTARRS photometric survey, Taiwan is a carbonaceous C-type asteroid.
Rotation period
In September 2010, a rotational lightcurve of Taiwan was obtained from photometric observations in the R-band by astronomers at the Palomar Transient Factory in California. Lightcurve analysis gave a rotation period of 7.252 hours with a brightness variation of 0.17 magnitude.
Diameter and albedo
According to the surveys carried out by the Japanese Akari satellite and the NEOWISE mission of NASA's Wide-field Infrared Survey Explorer, Taiwan measures between 16.52 and 19.263 kilometers in diameter and its surface has an albedo between 0.042 and 0.085.
The Collaborative Asteroid Lightcurve Link assumes a standard albedo for carbonaceous asteroids of 0.057 and calculates a diameter of 14.39 kilometers based on an absolute magnitude of 12.94.
Naming
This minor planet was named after the Taiwan Province. The official naming citation was published by the Minor Planet Center on 1 February 1980.
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (1)-(5000) – Minor Planet Center
002169
002169
Named minor planets
002169
19641109
|
2218674
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dark%20green%20fritillary
|
Dark green fritillary
|
Dark green fritillary
The dark green fritillary (Speyeria aglaja) is a species of butterfly in the family Nymphalidae. The insect has a wide range in the Palearctic realm - Europe, Morocco, Iran, Siberia, Central Asia, China, Korea, and Japan.
Description in Seitz
The large fritillary is fiery reddish yellow above, the basal area of the male being always duller. The markings are constant: a black margin, a row of deep black but thin marginal arcs, a very straight, central row of dots, of which only the last one of the forewing is shifted distad; between this row of dots and the base there are six thin black transverse bands extending from the subcostal vein into the wing. The underside of the hindwing is characteristic; it bears numerous silver-spots on a partly verdigris partly leather-yellow ground, but never a row of ocelli in the marginal area, as is the case in the forms of the Niobe fritillary (Fabriciana niobe) and high brown fritillary (F. adippe).
Subspecies
S. a. aglaja Southern Europe, Central Europe, Caucasus, Altai, Sayan, West Siberia, South Siberia
S. a. borealis (Strand, 1901) Europe, Siberia, Russian Far East, Kamchatka
S. a. lyauteyi (Oberthür, 1920) Morocco (Middle Atlas)
S. a. excelsior (Rothschild, 1933) Morocco (Rif Mountains)
S. a. ottomana (Röber, 1896) Armenia, Talys, Kopet Dagh
S. a. gigasvitatha (Verity, 1935) Tian-Shan, Ghissar, Darvaz, Alai, South Altai
S. a. vitatha (Moore, 1874) Pamirs
S. a. clavimacula (Matsumura, 1929) South Ussuri
S. a. kenteana (Stichel, 1901) Transbaikalia, North Ussuri, Amur
S. a. tonnai (Matsumura, 1928) Sakhalin
S. a. bessa (Fruhstorfer, 1907) ?
United Kingdom
In the U.K. the habitat is often pastures and flowery banks, and nearby areas where the preferred food plants for the larvae, Viola canina and Viola riviniana, grow.
The dark green fritillary uses violets within bracken mosaics frequently consisting of one-third bracken and two-thirds grass, often on the edges of suitable high brown fritillary habitat. Their distribution can be found on the NBN website.
References
Emmet, A.M., J. Heath et al. (Ed.), 1990. The Butterflies of Great Britain and Ireland. The Moths and Butterflies of Great Britain and Ireland Vol. 7 Part 1 (Hesperiidae to Nymphalidae). Harley Books, Colchester, UK. 370p.
Tomlinson, D. and R. Still, 2002. Britain's Butterflies. WildGuides, Old Basing, UK. 192p.
Bracken for Butterflies Leaflet by Butterfly Conservation
Crory, Andrew. 2016. Fritillary Butterflies. The Irish Hare. Ulster Wildlife Membership Magazine. Issue 113 p. 4
Speyeria
Butterflies of Africa
Butterflies of Asia
Butterflies of Europe
Butterflies described in 1758
Taxa named by Carl Linnaeus
|
1758117
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Crenicichla
|
Crenicichla
|
Crenicichla is a genus of cichlids native to South America commonly known as the pike cichlids. They are found in most tropical and subtropical freshwater habitats between the Andes and the Atlantic.
Description
The smallest species of Crenicichla (notably members of the C. wallacii species group) are no larger than , and are referred to as "dwarf cichlids" for the aquarium hobby – though their aggressive and territorial habits make them unsuitable for novice keepers. The biggest pike cichlids can grow to about long. Most Crenicichla measure in the range of . Like many other predatory fishes, a pike cichlid has a wide mouth and elongated body.
Distribution and ecology
The genus Crenicichla is native to freshwater in tropical and subtropical South America east of the Andes, ranging from Trinidad and the Guiana Shield (including Orinoco), through the Amazon and Río de la Plata Basins, south as far as Río Negro in Argentina. Although widespread as a group, the individual species are often restricted to a single river or river basin. They are found in a wide range of habitats, including rivers, streams, pools and lakes; some species are rheophilic.
The vast majority of pike cichlids are predatory and feed on fish, insects, and other small animals. They usually place themselves where they can stay undetected by the prey, like close to a sunken tree stem or behind a rock. This behavior, as well as the correspondingly adapted shape, which resembles that the unrelated pikes (Esocidae) of the Holarctic, gives the pike cichlids their common name. An exception is C. tapii, which is similar in general appearance to other pike cichlids, but unusual for being gregarious and feeding on periphyton.
Species
There are currently around 93 recognized species in this genus:
Crenicichla acutirostris Günther, 1862
Crenicichla adspersa Heckel, 1840
Crenicichla albopunctata Pellegrin, 1904
Crenicichla alta C. H. Eigenmann, 1912
Crenicichla anamiri P. M. M. Ito & Rapp Py-Daniel, 2015
Crenicichla anthurus Cope, 1872
Crenicichla brasiliensis (Bloch, 1792)
Crenicichla britskii S. O. Kullander, 1982
Crenicichla cametana Steindachner, 1911
Crenicichla celidochilus Casciotta, 1987
Crenicichla chicha H. R. Varella, S. O. Kullander & F. C. T. Lima, 2012
Crenicichla cincta Regan, 1905
Crenicichla compressiceps Ploeg, 1986
Crenicichla coppenamensis Ploeg, 1987
Crenicichla cyanonotus Cope, 1870
Crenicichla cyclostoma Ploeg, 1986
Crenicichla empheres C. A. S. de Lucena, 2007
Crenicichla frenata T. N. Gill, 1858
Crenicichla gaucho C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla geayi Pellegrin, 1903 (Half-banded pike cichlid)
Crenicichla gillmorlisi S. O. Kullander & C. A. S. de Lucena, 2013
Crenicichla hadrostigma C. A. S. de Lucena, 2007
Crenicichla haroldoi Luengo & Britski, 1974
Crenicichla heckeli Ploeg, 1989
Crenicichla hemera S. O. Kullander, 1990
Crenicichla hu Piálek, Říčan, Casciotta & Almirón, 2010
Crenicichla hummelincki Ploeg, 1991
Crenicichla igara C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla iguapina S. O. Kullander & C. A. S. de Lucena, 2006
Crenicichla iguassuensis Haseman, 1911
Crenicichla inpa Ploeg, 1991
Crenicichla isbrueckeri Ploeg, 1991
Crenicichla jaguarensis Haseman, 1911
Crenicichla jegui Ploeg, 1986
Crenicichla johanna Heckel, 1840
Crenicichla jupiaensis Britski & Luengo, 1968
Crenicichla jurubi C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla labrina (Spix & Agassiz, 1831)
Crenicichla lacustris (Castelnau, 1855)
Crenicichla lenticulata Heckel, 1840
Crenicichla lepidota Heckel, 1840 (Pike cichlid)
Crenicichla lucenai Mattos, I. Schindler, Ottoni & Cheffe, 2014
Crenicichla lucius Cope, 1870
Crenicichla lugubris Heckel, 1840
Crenicichla macrophthalma Heckel, 1840
Crenicichla maculata S. O. Kullander & C. A. S. de Lucena, 2006
Crenicichla mandelburgeri S. O. Kullander, 2009
Crenicichla marmorata Pellegrin, 1904
Crenicichla menezesi Ploeg, 1991
Crenicichla minuano C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla missioneira C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla monicae S. O. Kullander & H. R. Varella, 2015 (Wallace’s pike cichlid)
Crenicichla mucuryna R. Ihering (pt), 1914
Crenicichla multispinosa Pellegrin, 1903
Crenicichla nickeriensis Ploeg, 1987
Crenicichla niederleinii (Holmberg, 1891)
Crenicichla notophthalmus Regan, 1913
Crenicichla pellegrini Ploeg, 1991
Crenicichla percna S. O. Kullander, 1991
Crenicichla phaiospilus S. O. Kullander, 1991
Crenicichla ploegi H. R. Varella, Loeb, F. C. T. Lima & S. O. Kullander, 2018
Crenicichla prenda C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla proteus Cope, 1872
Crenicichla punctata R. F. Hensel, 1870
Crenicichla pydanielae Ploeg, 1991
Crenicichla regani Ploeg, 1989
Crenicichla reticulata (Heckel, 1840)
Crenicichla rosemariae S. O. Kullander, 1997
Crenicichla santosi Ploeg, 1991
Crenicichla saxatilis (Linnaeus, 1758) (Ring-tail pike cichlid)
Crenicichla scottii (C. H. Eigenmann, 1907)
Crenicichla sedentaria S. O. Kullander, 1986
Crenicichla semicincta Steindachner, 1892
Crenicichla semifasciata (Heckel, 1840)
Crenicichla sipaliwini Ploeg, 1987
Crenicichla stocki Ploeg, 1991
Crenicichla strigata Günther, 1862
Crenicichla sveni Ploeg, 1991
Crenicichla taikyra Casciotta, Almirón, Aichino, S. E. Gómez, Piálek, & Říčan, 2013
Crenicichla tapii Piálek, Dragová, Casciotta, Almirón & Říčan, 2015
Crenicichla tendybaguassu C. A. S. de Lucena & S. O. Kullander, 1992
Crenicichla ternetzi Norman, 1926
Crenicichla tesay Casciotta & Almirón, 2009
Crenicichla tigrina Ploeg, Jégu & E. J. G. Ferreira, 1991
Crenicichla tingui S. O. Kullander & C. A. S. de Lucena, 2006
Crenicichla tuca Piálek, Dragová, Casciotta, Almirón & Říčan, 2015
Crenicichla urosema S. O. Kullander, 1990
Crenicichla vaillanti Pellegrin, 1903
Crenicichla virgatula Ploeg, 1991
Crenicichla vittata Heckel, 1840
Crenicichla wallacii Regan, 1905
Crenicichla yaha Casciotta, Almirón & S. E. Gómez, 2006
Crenicichla ypo Casciotta, Almirón, Piálek, S. E. Gómez & Říčan, 2010
Crenicichla zebrina C. G. Montaña, López-Fernández & Taphorn, 2008
In addition to these, several undescribed species are known.
References
Geophagini
Cichlid fish of South America
Cichlid genera
Taxa named by Johann Jakob Heckel
|
1726561
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9E%D1%80%D1%96%D1%85%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Новопавлівська сільська рада (Оріхівський район)
|
Новопавлівська сільська рада (Оріхівський район)
Склад ради
Рада складається з 14 депутатів та голови.
Керівний склад ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Запорізька область)
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Оріхівського району
|
14003886
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Samolus%20valerandi
|
Samolus valerandi
|
Samolus valerandi is a species of flowering plant in the primrose family Primulaceae. Common names include seaside brookweed, brookweed, thin-leaf brookweed, water cabbage, and water rose.
Description
It is a small perennial, growing to around 35 cm (13.8 inches) high. Its inflorescence is a raceme, with small white flowers on long stalks. Its corollas have five lobes. It can produce flowers throughout the growing season, from spring to fall. Its fruits are capsules that are green and globose.
Taxonomy
Although some floras recognize the North American populations of S. valerandi as a separate species (S. parviflorus) or subspecies (S. valerandi ssp. parviflorus), a 2012 investigation based on molecular and morphological data indicated that S. vagans and S. parviflorus should not be regarded as separate species but as part of a widespread "S. valerandi species complex".
Distribution
Samolus vaerandi is widely distributed across western and Mediterranean Europe, north Africa, Asia and Australia, Central and South America including Cuba, and Japan.
Ecological aspects
This species is found in a variety of wet habitats, including stream banks, tidal marshes, and seeps. It can be found in both degraded and intact natural communities.
Cultivation
The plant can be grown in ponds, bog gardens, and damp areas in the garden. S. valerandi prefers light (sandy), medium (loamy), and heavy (clay) soils, preferably neutral or basic (alkaline) soils. It can tolerate both shade and a bright, sunny position. It requires moist or wet soil and can even grow in water. The plant can tolerate maritime exposure and is self-fertile. S. valerandi is sometimes grown in aquariums, although they seem to last only a limited time when grown fully submersed.
Uses
The plant's leaves, when cut and agitated in water, produce a lather, for which reason in Palestine it has been used by the local Arab population, in former times, to launder clothes and was called by them sabūn 'arab (= Arab soap).
References
External links
Fora of North Central Texas
Flora of Missouri - illustrated
Illinois Wild Flowers
valerandi
Flora of Europe
Flora of Africa
Flora of temperate Asia
Flora of Southern America
Flora of Northern America
Flora of Australia
Freshwater plants
Plants described in 1753
Taxa named by Carl Linnaeus
Saponaceous plants
|
19680997
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alexey%20Ivanov
|
Alexey Ivanov
|
Alexey Ivanov
Alexei or Alexey Ivanov may refer to:
Sports
Aleksei Ivanov (footballer, born 1981), Russian footballer with FC Saturn Moscow Oblast
Alexei Ivanov (ice hockey, born 1985), Russian ice hockey player drafted by the NHL Chicago Blackhawks
Alexei Ivanov (ice hockey, born 1988), Kazakh ice hockey goaltender
Alexey Ivanov (athlete), Russian Paralympic track and field athlete
Aliaksei Ivanou (born 1980), Belarusian skier
Others
Alexei Ivanov (writer) (born 1969), Russian writer
Aleksei Ivanovich Ivanov (1878–1937), Russian sinologist and tangutologist
Alexei Ivanov (serial killer) (born 1979), Russian serial killer
Aleksey Vladimirovich Ivanov, defendant in the US case United States v. Ivanov
|
35205512
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adrien%20de%20Gasparin
|
Adrien de Gasparin
|
Adrien de Gasparin
Adrien Étienne Pierre, comte de Gasparin (June 29, 1783 in Orange, Vaucluse – September 7, 1862 in Orange, Vaucluse) was a French statesman and agriculturist.
Biography
He entered the army, but was soon compelled by illness to give up military life. After the revolution of 1830 he was made successively prefect of the departments of Loire and Isère, and in 1831 of Rhône. For his promptness in suppressing an insurrection at Lyons in 1834, he was raised to the peerage. He became minister of the interior in 1836, and gave his attention especially to prison reforms and the establishment of hospitals. He occupied the same position in the short-lived cabinet of March 1839. In 1848 he accepted the management of the national agricultural institute at Versailles. The institute was abolished in 1852.
Literary works
He published a large number of papers and several extended works on agricultural subjects, the principal of which is Cours d'agriculture (5 vols., Paris, 1843–49).
Family
His father Thomas-Augustin de Gasparin was a military officer in the French Revolutionary army and a member of the Committee of Public Safety. His son Agénor de Gasparin was a noted politician and author, who emigrated to Geneva.
Notes
References
1783 births
1862 deaths
People from Orange, Vaucluse
Counts of France
French Protestants
Politicians from Provence-Alpes-Côte d'Azur
French interior ministers
French Ministers of Commerce and Public works
Members of the 1st Chamber of Deputies of the July Monarchy
Members of the Chamber of Peers of the July Monarchy
Prefects of Isère
Prefects of Rhône (department)
French non-fiction writers
Members of the French Academy of Sciences
French male non-fiction writers
|
21843183
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stradzewo%2C%20West%20Pomeranian%20Voivodeship
|
Stradzewo, West Pomeranian Voivodeship
|
Stradzewo, West Pomeranian Voivodeship
Stradzewo is a village in the administrative district of Gmina Choszczno, within Choszczno County, West Pomeranian Voivodeship, in north-western Poland. It lies approximately north of Choszczno (Arnswalde) and east of the regional capital Szczecin (Stettin).
For the history of the region, see History of Pomerania.
Notable residents
Arnold Christopher von Waldow (1672–1734), Prussian General
References
Stradzewo
|
2916842
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%8F%D0%BC%20%D0%9B%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%83
|
Пам'ятник Героям Листопадового чину
|
Пам'ятник Героям Листопадового чину — пам'ятник, який присвячений 100-літтю Листопадового чину та утворення ЗУНР. Встановлений 24 жовтня та відкритий 31 жовтня 2018 року. Розташований у Львові на розі вулиць Городоцької та Бенедиктовича, поблизу Львівського драматичного театру імені Лесі Українки.
Опис
За словами скульптора Володимира Цісарика, монумент символізує молодого воїна, який перетворюється на лева у боротьбі за незалежність, а виноградна лоза на камені символізує пролиту кров: "із зернини проростає виноград, а з краплі крові молоді — нова незалежна Україна".
Фігура лева запозичена з герба ЗУНР і зроблена з бронзи світлого кольору, а виноградна лоза — з полірованої бронзи. Камені — блоки світло-сірого граніту. Висота лева — 3 м, загальна висота скульптури — 3,5 м. На реалізацію проекту встановлення скульптурної композиції з міського бюджету було виділено 3,5 млн. грн: 2 млн. грн — на виготовлення бронзової скульптурної композиції, 1,5 млн. грн — на реконструкцію площі на вул. Городоцька, 40.
На постаменті пам'ятника зображений Степан Паньківський — вояк Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), який під час Листопадового чину 1 листопада 1918 року з групою стрільців УСС встановив на міській ратуші синьо-жовтий український прапор.
Також на постаменті викарбуване гасло «Не ридать, а добувать», яке взято з кокарди УСС. Слова належать Іванові Франку і вони є з його вірша «Вічний революціонер».
Відкриття пам'ятника
31 жовтня 2018 року на площі біля пам'ятника Героям Листопадового чину відбулася пісенна Стрілецька ватра від львівських пластунів, а також інавгурація скульптури Лева у пластуни. Участь у святковому дійстві також взяли міський голова Львова Андрій Садовий із дружиною та дітьми.
Світлини
Примітки
Пам'ятники Львова
2018 у Львові
Пам'ятники, встановлені 2018
Західноукраїнська Народна Республіка
Руський лев
Засновані в Україні 2018
|
951323
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BA%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA
|
Єгипетський трикутник
|
Єгипетський трикутник — прямокутний трикутник зі співвідношенням сторін 3:4:5.
Особливістю такого трикутника, відомою ще з античних часів, є те, що всі його сторони цілочисельні, а згідно з теоремою, оберненою до теореми Піфагора, він є прямокутним. Єгипетський трикутник є найпростішим (і першим відомим) із Геронових трикутників — трикутників з цілочисельними сторонами і площами. Радіус вписаного в трикутник кола рівний одиниці.
Назву трикутнику з таким співвідношенням сторін дали елліни: в VII—V століттях до н. е. грецькі філософи й суспільні діячі активно відвідували Єгипет. Так, наприклад, Піфагор в 535 р. до н. е. за наполяганням Фалеса для вивчення астрономії й математики подався до Єгипту — і, .
Сума зазначених чисел (3+4+5=12) із давніх часів використовувалася як одиниця кратності при побудові прямих кутів за допомогою мотузки, розміченої вузлами на 3/12 й 7/12 її довжини. Застосовувався єгипетський трикутник у середньовічній архітектурі для побудови схем пропорційності. Сторони єгипетського трикутника утворюють найпростішу піфагорову трійку: 32+42=52.
Див. також
Гіппас Метапонтський
Діофантові рівняння
Джерела
Планіметрія
Геометрія трикутника
|
1105724
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BB%20%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D1%83%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
|
Львівський філіал Національного науково-дослідного центру України
|
Львівський філіал Національного науково-дослідного центру України
Львівська філія Національного науково-дослідного реставраційний центру України (ЛФ ННДРЦ України) — заклад культури загальноукраїнського значення, розташований у Львові.
Історія
13 грудня 1983 року, була створена Львівська філія Державних науково-дослідних реставраційних майстерень з метою покращення обслуговування музеїв Західного регіону України. У серпні 1992 року майстерні перейменовано в Український науково-дослідний реставраційний центр, а в травні 1997 року у Львівську філію Національного науково-дослідного реставраційного центру України. На теперішній час ми маємо велику кількість творів мистецтва, зосереджених у музейних збірках Львова, Івано-Франківська, Рівного, Луцька, Острога і т.д. Зросла потреба у планомірній роботі з врятування іконопису як у музейних збірках, так і храмових спорудах, а найголовніше - в наукових підходах до вирішення проблем консервації реставрації та реконструкції пам'яток.
Фахівці філії керуються програмою, яка передбачає роботи з відбору творів на реставрацію, консерваційно-реставраційні та профілактичні заходи, проведення експертиз та надання консультацій, розробку нових методів і прийомів, що сприятимуть збереженню експонатів.
Стало правилом, що реставраційним роботам передують комплексні або вибіркові дослідження, попередні обговорення методики реставрації. Всі роботи на пам'ятках проводяться під контролем реставраційних рад. Згідно зі своїми завданнями філія центру з року в рік розширює консультативну, методичну, практичну допомогу музеям. Це експертиза, реставрація, кліматологія, боротьба з біошкідниками, підготовка та підвищення кваліфікації і атестації реставраційних кадрів.
Діяльність
1996 - 1997 рр. реставрація іконостаса із с. Прилбичі - родинного села митрополита А. Шептицького із збірки Національного музею у Львові.
1997 - 2005 рр. реставрація іконостаса із церкви Воздвиження чесного Хреста монастиря Скит Манявський (Богородчанський іконостас) 1698 - 1705 рр. авторства Йова Кондзелевича із збірки Національного музею у Львові.
1999 - 2000 рр. реставрація настінних розписів (автор Сосенко Модест Данилович) в церкві Св. Миколая в місті Золочеві (Львівська область).
2001 - 2006 рр. реставрація іконостаса в церкві Св. Трійці (XVII - XVIII ст.) в місті Жовкві (Львівська область)
2006 - 2007 рр. реставрація серії портретів родини Любомирських XVII - XIX ст. із збірки Львівської історичного музею
2006 р. реставрація іконостаса (автор Ю. Новосельський) в церкві Воздвиження Чесного Хреста в Кракові.
2009 - 2010 рр. реставрація та вивчення іконостаса із с. Гумнисько кін XVII - XIX ст. із збірки Львівської Національної галереї мистецтв
2010 - 2011 рр. реставрація та вивчення вівтаря Св. Анни із с. Скелівка (Фельштин) кін XVI - поч. XVII ст. із збірки Львівської Національної галереї мистецтв
2011 - 2012 рр. реставраційна робота над групою експонатів із збірки Львівської Національної галереї мистецтв (барокова поліхромна скульптура XVIII ст., та твори олійного і темперного живопису та іконопису XV - XVIII ст.), та Музею Волинської ікони (Луцьк) (поліхромна скульптура та іконопис XVII - XVIII ст.).
2012 - робота спільно із реставраторами Львіської національної галереї мистецтв та ННДРЦ УКраїни над групою скульптур авторства Й. Г. Пінзеля в рамках підготовки для виставки в музеї Лувр (Париж,листопад 2012 - лютий 2013 рр.)
На базі Львівської філії ННДРЦ України 17-21 вересня 2012 р. проходив семінар-практикум “Організація та робота Державної комісії з атестації художників-реставраторів України”.
Адміністрація
Директор - Тарас Откович
Заступник директора з науково-дослідної роботи - Ольга Канарська-Луцан
Завідувач відділом наукових досліджень - Олександра Павленко
Завідувач відділом науково-дослідної реставрації - Мирослава Білецька-Зварич
Виставки
За період існування організацією було проведено ряд реставраційних виставок:
• 1989 р. «Реставрація музейних колекцій». Львівський музей етнографії та художнього промислу Україна
• 1992 р. «Виставка одного шедевру. Ікона Богородиця із Дорогобужа». Львівський музей етнографії та художнього промислу Україна
• 1992 р. «Виставка одного шедевру. Ікона Богородиця із Дорогобужа». Київ, Державний музей українського мистецтва
• 1993 р. Виставка «Відродженні шедеври» до 10-ти річчя заснування ЛФ ННДРЦ України. Львівський музей етнографії та художнього промислу Україна
• 1997 р. «Прилбицький іконостас». Національний музей у Львові
• 2000 р. «Реставрація іконостаса Воздвиженської церкви Скиту Манявського». Національний музей у Львові
• 2007 р. «Страсті Христові. Виставка однієї ікони». Львівський історичний музей
• 2008 р. «Спас Нерукотворний – ікона першої половини XVI ст. з Володимир-Волинського історичного музею». Львівський історичний музей
• 2010 р. «Реставрація іконостаса з церкви села Гумнисько». Львівська Національна галерея мистецтв
• 2011 р. «Врятовані скарби. Виставка відреставрованих ікон у Львівській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України». Львівська Національна галерея мистецтв
• 2011 р. «Вівтар Св. Анни кінця XVI – початку XVII ст. із с. Скелівка (Фельштин)». Львівська Національна галерея мистецтв
2012 р. "Ікона Богородиця ХІІІ століття з княжого міста Дорогобуж". Львівський палац мистецтв
Відділи
Науково-дослідний відділ
Починаючи з 1990 р. у Львівській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України розпочав свою роботу науково-дослідний відділ. Метою створення відділу було наукове обґрунтування реставраційних процесів. На сьогодні, реставратор, від якого залежить подальша доля шедеврів українського мистецтва, їх фізичне і духовне буття, отримує об'єктивну інформацію, необхідну для роботи, на основі аналітичних методів точних наук.
Над кожним експонатом, що поступає на реставрацію, проводиться комплексне дослідження - мистецтвознавчий, фізичний, хімічний і біологічний аспекти. Цей перелік етапів дослідження не є константою, - збільшення або зменшення обсягу техніко-технологічного дослідження твору визначається метою реставрації та можливостями науково-дослідної лабораторії. Не можливо чітко визначити і першочерговість етапів дослідження, оскільки висновки одного науковця ґрунтуються на висновках інших науковців. Так, мистецтвознавець, який основну інформацію про твір дістає з візуального огляду, точніші висновки базує на основі результатів досліджень хіміка, фізика, біолога. Це допомагає йому встановити і особливості малярської техніки і час створення ікони.
Найефективнішими на початковій стадії дослідження твору є оптико-фізичні дослідження - дослідження в ультрафіолетових променях, в інфрачервоних променях і рентгенівське дослідження. Аналіз твору в світлі видимої люмінісценції неодноразово давав нам можливість виявити сліди попередніх реставраційних втручань і межу руйнування окремих ділянок ікони. Рентгенівське дослідження - інформацію про наявність запису, структуру деревини, паволоки, ґрунту. До фізичних методів дослідження відноситься і фотофіксація, яка фіксує всі реставраційні процеси до, під час і після реставрації. Окрім цього, фотофіксація і як один із способів дослідження дозволяє відстежити реставрацію найскладніших ділянок твору, застосувавши макро- і мікрозйомку.
Хімічні дослідження, які містять, в основному, інформативне навантаження (ідентифікація лаків, пігментів, фарб) доповнюються ще одним напрямком - пошуком нових хімічних сполук та методів для практичної реставрації. Хімічні дослідження - трудомісткий і довготривалий процес, що потребує напрацювання певного обсягу матеріалу.
Біологічний напрямок досліджень - це цілий комплекс робіт з вивчення і стабілізації біологічного стану пам'ятки. Значні втрати на творах іноді зумовлені життєдіяльністю мікроорганізмів (грибів, бактерій), що живляться зв'язуючим, пігментами. Проаналізувавши відомі на сьогодні способи боротьби з біошкідниками, оцінивши з наукової точки зору їх негативні і позитивні сторони, в нашій філії було розпочато пошук антисептиків, які базуються на речовинах природного походження.
Біологічне дослідження - це не лише мікологічне дослідження самої пам'ятки, а й вивчення умов її збереження.
Мікроклімат музеїв - важливий фактор, який найбільше впливає на стан пам'ятки, визначає період її перебування в експозиційному стані. Фахівці ґрунтовно досліджують можливість контролю температурно-вологісного режиму музейних приміщень, а також можливість контролю мікрофлори повітря.
Сьогодні у відділі розробляється новий напрямок досліджень - біохімічний, основна мета якого полягає у впровадженні в реставрацію біохімічних засобів та методів. Цим переслідуємо ціль підвищення ефективності реставраційних процесів, захисту реставратора від побічної дії хімічних сполук і основне - дотримання основного правила реставрації - збереження без змін структури твору.
Видавнича діяльність
Інфомаційне видання Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України «Бюлетень» засноване в 2000 р., з метою публікування матеріалів з питань теорії та практики реставрації, вивчення мікроклімату музейних приміщень, публікацію матеріалів з реставрації окремих пам'яток, а також висвітлення проблем консервації, реставрації та збереження творів мистецтва в Україні. Окрім того у «Бюлетені» публікуються мистецтвознавчі дослідження присвячені проблемам українського та світового мистецтва.
Інформація в «Бюлетені» розміщена в декількох рубриках: «Мистецтвознавство і дослідження», «Реставрація і проблема збереження пам’яток мистецтва», «Культурно-мистецька інформація», а також «Постаті в культурі України».
Перелік Бюлетенів:
Номер 1. – Львів, (жовтень). 2000. – 32 с. (Кольорова вкладка – 4 с.)
Номер 2. – Львів, (січень). 2001. – 32 с.
Номер 3. – Львів, (червень). 2001. – 32 с. (Кольорова вкладка – 4 с.)
Номер 4. – Львів, (листопад). 2001. – 32 с. (Кольорова вкладка – 4 с.)
Номер 5. – Львів, (листопад). 2003. – 36 с. (Кольорова вкладка – 4 с.)
Номер 6. – Львів, (грудень) 2003. – 12 с. Спеціальний випуск присвячений 20-ти річній діяльності ЛФ ННДРЦ України
Номер 7. – Львів, (грудень) 2006. – 164 с. (Кольорова вкладка – 10 с.). Спеціальний випуск присвячений реставрації іконостаса церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський
Номер 8. – Львів, (грудень) 2006. – 188 с. (Кольорова вкладка – 48 с.)
Номер 9. – Львів, (грудень) 2007. – 212 с. (Кольорова вкладка – 36 с.)
Номер 10. – Львів, (грудень) 2008. – 240 с. (Кольорова вкладка – 32 с.). Спеціальний випуск присвячений 25-ти річчю ЛФ ННДРЦ України
Номер 11. – Львів, (грудень) 2010. – 234 с. (Кольорова вкладка – 34 с.)
Окрім того організація видає ілюстровані видання із серії "Публікація однієї пам'ятки" - публікація однієї видатної пам'ятки, яка була відреставрована у Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Започаткована серія виданням в 2005 р. альбому "Іконостас церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський", який присвячений вивченні та реставрації Богородчанського іконостаса.
Іконостас церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський. 2005.
Ікона "Страсті Христові перш. пол. XVII ст." 2007.
Ікона "Богородиця-Одигітрія". 2007.
Ікона "Спас-Нерукотворний. Початок XVI ст. Володимир-Волинський історичний музей. 2010. - 52 с. Іл.
Ікона " Іван-Хреститель з житієм" Середина XVI ст. Церква-музей Зішестя Святого Духа в Рогатині. 2010. - 80 с. Іл.
Відділ науково-дослідної реставрації
Відділ науково-дослідної реставрації був створений у 1983 році. Ставлячи перед собою складні завдання порятунку музейних експонатів, у відділі на належному рівні трактуються поняття реставраційної етики. З метою поширення професійної реставраційної освіти та музеології у відділі проводяться стажування художників-реставраторів.
За час існування відділу проведено реставрацію та консервацію таких відомих пам'яток, як: «Дорогобужська Богородиця» ХІІІ ст.(Рівненський краєзнавчий музей), «Іоан Богослов» XVI ст.(Національний музей Львова), «Іоан Предтеча» XVI ст. (Івано-Франківський художній музей), «Благовіщення» XV ст. Острожський історико-архітектурний заповідник, «Василій Великий» XVII ст. (Національний музей Львова)і т.д.
Посилання
• Інформаційне видання Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України «Бюлетень». https://web.archive.org/web/20120215122601/http://www.anthropos.org.ua/jspui/handle/123456789/2755
• Рецензія на Інформаційне видання Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України «Бюлетень». Львів, 2000 – 2010. - №. 1 – 11
• Видання Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України. http://www.anthropos.org.ua/jspui/handle/123456789/2802
Реставрація
Музеї України
|
13636290
|
https://en.wikipedia.org/wiki/S%C3%A9tna%20Airt
|
Sétna Airt
|
Sétna Airt, son of Artrí, son of Éber, son of Ír, son of Míl Espáine, was, according to medieval Irish legend and historical tradition, a High King of Ireland. He came to power after the death of the previous incumbent, Rothechtaid mac Main, whom, according to one version of the story, he had killed in single combat at Cruachan, fighting to protect his son, Fíachu Fínscothach. He ruled for five years, until Fíachu, returning from exile, killed him at Cruachan. Geoffrey Keating adds that Fíachu returned to Cruachan in a "black fleet", and the Annals of the Four Masters says he was assisted in the killing of Sétna by the future High King Muinemón. The chronology of Keating's Foras Feasa ar Éirinn dates his reign to 980–975 BC, that of the Annals of the Four Masters to 1358–1353 BC.
References
Legendary High Kings of Ireland
|
2400280
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF
|
Екотип
|
Екотип — сукупність екологічно близьких популяцій виду, пов'язаних з певним типом оселища і які мають генетично закріплені анатомо-морфологічні та фізіологічні особливості, що виробилися в результаті тривалої дії схожих режимів екологічних чинників.
Від екотипу слід відрізняти екади, специфічні ознаки організмів, які не закріплені генетично і мають пристосовний характер; наприклад, болотяні модифікації сосни звичайної, потомство яких, вирощене на незаболоченій території, нічим не відрізняється від нормальних дерев, тоді як батьківські особини мають карликовий зріст, викривлений ствол, дрібні шишки, коротку хвою і т. д.
Якщо екологічні чинники у просторі міняються поступово, екотипи плавно переходять один в одного, формуючи екоклін. Інакше формується сукупність відносно ізольованих субпопуляцій, і розподіл виду уздовж градієнту екологічного чинника може набути бімодального характеру.
Розрізняють три основні групи екотипів:
Кліматичні (географічні) — виникають під впливом зміни клімату у різних частинах ареалу. Характерні переважно для видів з широкими ареалами.
Едафічні — формуються під впливом ґрунтових умов.
Біотичні — виникають під впливом інших організмів.
Хорошим прикладом екотипів є людські раси.
Існують види як однорідні з екологічного погляду, такі, що не підрозділяються на екотипи, так і неоднорідні, в яких виділяється декілька, а іноді й досить значне число екотипів. Наприклад, у сосни звичайної (Pinus sylvestris) екологами визначається понад 30 екотипів.
Див. також
Адаптація (біологія)
Екоклін
Епігенетика
Поліморфізм (біологія)
Кільцевий вид
Примітки
Посилання
Екологічна термінологія
Популяційна генетика
|
1693772
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BC
|
Народжений романтиком
|
Народжений романтиком
«Народжений романтиком» — британський кінофільм режисера Девіда Кейна, що вийшов на екрани в 2000.
Сюжет
Сучасний Лондон, місто-мурашник, що нескінченно рухається, дав притулок у своїх глибинах маленькому клубу любителів латинських танців. Тут можна провести вечір або знайти того, хто ловить кожен твій рух. Десь у місті живуть у своїх буденних планах семеро англійців. Клуб стає для них домівкою, де нескінченні нерозв'язні особисті проблеми розчиняються в жарких ритмах. Крок за кроком, вони зустрічаються і розлучаються, щоб через короткий час зустрітися знову. Павутина пристрасті обплутує їх. Танець рано чи пізно закінчується, пробудивши бажання. Дорослі діти хочуть дорослих ігор, яким не вчаться за підручниками.
У ролях
Знімальна група
Режисер — Девід Кейн
Сценарист — Девід Кейн
Продюсер — Мікеле Камарда, Селлі Френч, Алістер Маклін-Кларк
Композитор — Саймон Босуелл
Посилання
Фільми англійською мовою
Романтичні фільми Великої Британії
Кінокомедії Великої Британії
Фільми, дія яких відбувається в Лондоні
Фільми United Artists
|
263156
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ouzo
|
Ouzo
|
Ouzo is a dry anise-flavored aperitif that is widely consumed in Greece. It is made from rectified spirits that have undergone a process of distillation and flavoring. Its taste is similar to other anise liquors like pastis, sambuca, mastika, rakı and arak.
History
Ouzo has its roots in tsipouro, which is said to have been the work of a group of 14th-century monks on Mount Athos. One version of it was flavored with anise. This version eventually came to be called ouzo.
Modern ouzo distillation largely took off at the beginning of the 19th century following Greek independence. The first ouzo distillery was founded in Tyrnavos in 1856 by Nikolaos Katsaros, giving birth to the famous ouzo Tyrnavou. When absinthe fell into disfavor in the early 20th century, ouzo was one of the products whose popularity rose to fill the gap; it was once called "a substitute for absinthe without the wormwood". In 1932, ouzo producers developed a method of distillation using copper stills that is now the standard method of production. One of the largest producers of ouzo today is Varvayanis (Βαρβαγιάννης), located in the town of Plomari in the southeast portion of the island of Lesbos, while in the same town Pitsiladi (Πιτσιλαδή), a variety of high-quality ouzo, is also distilled.
Ouzo is usually mixed with water, becoming cloudy white, sometimes with a faint blue tinge, and served with ice cubes in a small glass. Ouzo can also be drunk straight from a shot glass.
Ouzo is often served with a small plate of a variety of appetizers called mezes, usually small fresh fish, fries, olives, and feta cheese. Ouzo can be described to have a similar taste to absinthe which is licorice-like, but smoother.
On October 25, 2006, Greece won the right to label ouzo as an exclusively Greek product. The European Union now recognizes ouzo, as well as the Greek drinks tsipouro and tsikoudia, as products with a Protected Designation of Origin, which prohibits European makers other than Greece and Cyprus from using the name.
There is an ouzo museum in Plomari, Lesvos.
Name
The origin of the name "ouzo" is disputed. A popular derivation is from the Italian "uso Marsiglia"— for use in Marseille—stamped on selected silkworm cocoons exported from Tyrnavos in the 19th century. According to anecdote, this designation came to stand for "superior quality", which the spirit distilled as ouzo was thought to possess.
During a visit to Thessaly in 1896, the late professor Alexander Philadelpheus delivered to us valuable information on the origins of the word "ouzo", which has come to replace the word "tsipouro". According to the professor, tsipouro gradually became ouzo after the following event: Thessaly exported fine cocoons to Marseilles during the 19th century, and in order to distinguish the product, outgoing crates would be stamped with the words "uso Marsiglia"—Italian for "to be used in Marseille". One day, the Ottoman Greek consulate physician, named Anastas (Anastasios) Bey, happened to be visiting the town of Tyrnavos and was asked to sample the local tsipouro. Upon tasting the drink, the physician immediately exclaimed: "This is uso Marsiglia, my friends"—referring to its high quality. The term subsequently spread by word of mouth, until tsipouro gradually became known as ouzo.
—The Times of Thessaly, 1959
However, the major Greek dictionaries derive it from the Turkish word üzüm 'grape'.
Preparation
Ouzo production begins with distillation in copper stills of 96% alcohol by volume (ABV) rectified spirit. Anise is added, sometimes with other flavorings such as star anise, fennel, mastic, cardamom, coriander, cloves, and cinnamon. The flavoring ingredients are often closely guarded company "recipes", and distinguish one ouzo from another. The result is a flavored alcoholic solution known as flavored ethyl alcohol, or more commonly as ouzo yeast—μαγιά ούζου in Greek—the term for "yeast" being used by Greeks metaphorically to denote that it serves as the starting point for ouzo production.
The ouzo yeast is then distilled. After several hours of distillation, a flavored distillate of approximately 80% ABV is produced. The spirit at the beginning of the distillation (heads) and end (tails) is usually removed to avoid light and heavy alcohols and aromatics. The heads and tails are usually mixed and distilled again. The product of this second distillation can be used to produce a different quality ouzo.
This technique of double-distillation is used by some distillers to differentiate their products.
Makers of high-quality "100% from distillation" ouzo proceed at this stage with water dilution, bringing the ouzo to its final ABV. But most producers combine the "ouzo yeast" with less expensive ethyl alcohol flavored with 0.05 percent natural anethole, before water dilution. Greek law dictates that in this case the ouzo yeast cannot be less than 20 percent of the final product.
Sugar may be added before water dilution, which is done mostly with ouzo from Southern Greece.
The final ABV is usually between 37.5 and 50 percent; the minimum allowed is 37.5 percent.
Ouzo production itself does not involve fermentation.
Aperitif drink
In modern Greece, ouzeries (the suffix -erie is imported from French, like in Boulangerie or Pâtisserie) are common throughout Greece. These café-like establishments serve ouzo with mezedes. It is traditionally slowly sipped (usually mixed with water or ice) together with mezedes shared with others over a period of several hours in the early evening.
In other countries, it is tradition to have ouzo in authentic Greek restaurants as an aperitif, served in a shot glass and deeply chilled before the meal is started. No water or ice is added but the drink is served very cold, enough to make some crystals form in the drink as it is served.
Cocktails
Ouzo is not used in many mainstream cocktail drinks, although in Cyprus it does form the basis of a cocktail called an Ouzini.
Appearance
Ouzo is a clear liquid. However, when water or ice is added, ouzo turns a milky-white colour. This is because anethole, the essential oil of anise, is completely soluble in alcohol at approximately 38% ABV and above, but not in water. Diluting the spirit causes it to separate, creating an emulsion whose fine droplets scatter the light. This process is called louching and is also seen while preparing absinthe.
Drinks with a similar flavour
Similar aperitifs include sambuca (from Italy), pastis (from France), oghi (from Armenia), rakı (from Turkey), and arak (from the Levant). Its aniseed flavour is also similar to the anise-flavoured liqueur of anís (Spain) and the stronger spirits of absinthe (from France and Switzerland). Aguardiente (from Latin America), made from sugar cane, is also similar. The Italian drink Pallini Mistra, named after the Greek city of Mystras in the Peloponnese is a version of ouzo made in Rome that closely resembles Greek and Cypriot ouzo.
In Bulgaria and North Macedonia, the similar beverage is called mastika (/ ), a name that is shared by the distinct Greek liquor mastika which is flavored with mastic crystals. Most commonly it is consumed as an aperitif, usually poured over ice to release its aroma and flavors, and enjoyed with meze. Containing 43–45% alcohol, it has a hot taste, not unlike that of brandy, and is usually made from grapes. In North Macedonia, mastika has traditionally been made in the Strumica area.
See also
Greek food products
Cuisine of Greece
Rakı
References
External links
OUZO: more than 600 labels of ouzo and 200 distilleries.
Ouzo Barbayanni | Greek Ouzo Liquor Plomari Lesvos Greece
Anise liqueurs and spirits
Greek liqueurs
Greek distilled drinks
Cypriot cuisine
Greek products with protected designation of origin
|
2922491
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Larnaca%20International%20Airport
|
Larnaca International Airport
|
Larnaca International Airport – Glafcos Clerides is an international airport located southwest of Larnaca, Cyprus. Larnaca International Airport is Cyprus' main international gateway and the larger of the two commercial airports in the area controlled by the Republic of Cyprus, the other being Paphos International Airport on the island's southwestern coast. The airport was given its current name in July 2016, in honour of former President of Cyprus (1993 – 2003) Glafcos Clerides.
History
Larnaca Airport was hastily developed towards the end of 1974 after the invasion of Cyprus by Turkey on 20 July of the same year, which forced the closure of the Nicosia International Airport. The site on which it was built (near the Larnaca Salt Lake) had been previously used as an airfield in the 1930s and, subsequently, as a military installation by British forces. Larnaca International opened on 8 February 1975, with only limited infrastructure facilities and a prefabricated set of buildings comprising separate halls for departures and arrivals. The first airlines to use the new airport were Cyprus Airways, using Viscount 800s leased from British Midland, and Olympic Airways, using NAMC YS-11s. Initially, the runway at Larnaca International was too short for jet aircraft.
Operations
The status of Cyprus as a major tourist destination means that air traffic has steadily risen to over 5 million passengers a year. This is double the capacity the airport was first designed for. For this reason, a tender was put out in 1998 to develop the airport further and increase its capacity (see below). Already completed elements of the expansion include a new control tower, fire station, runway extension, and additional administrative offices. The surrounding road network was improved by upgrading the B4 road; a new junction has been constructed near the new terminal. The new terminal was built some west of the old terminal, adjacent to the new control tower, with new aprons and jetways. The old terminal building is slated to be partially demolished and refurbished as a cargo centre, and is currently used as a private terminal for visiting heads of state, other VIPs, and private aircraft operators.
The airport's geographic location in-between Europe, Africa, Russia and the Middle East facilitates it as an airline hub for traffic and flight operations between these locations. It currently holds domestic, regional and international passenger and cargo services by over 50 airlines. Notably, Gulf Air used to provide a non-stop service to New York-JFK twice a week.
Romanian low-cost carrier Blue Air announced the closure of their Larnaca base in September 2020.
Facilities
The airport has one primary state-of-the-art passenger terminal. Departures are accommodated on the upper level, while arrivals are accommodated at the ground level. The old terminal was renovated and is privately operated by Skylink Services Ltd who manage and operate a “VIP terminal", which is used for executive aircraft and for visiting heads of state, and other non commercial aircraft. The airport utilises a single large apron for all passenger aircraft. The concept architectural design of the passenger terminal was developed by French architects at Aéroports de Paris (ADP) with Sofréavia in France.
A €650 million upgrade of the Larnaca and Paphos airports was completed in 2006. The international tender was won by Hermes Airports, a French-led group. The consortium is made up of Bouygues Batiment International (22%) Egis Projects (20%), the Cyprus Trading Corporation (a local retail group-10%), Iacovou Brothers (a local contractor-10%), Hellenic Mining (10%), Vancouver Airport Services (10%), Ireland's Dublin Airport Authority (Aer Rianta International) (10%), Charilaos Apostolides (a local construction company-5%) and Nice Côte d'Azur Airport (3%). Hermes Airports built new passenger terminals and plans to extend the runways at both airports under a 25-year concession.
A new terminal building opened on 7 November 2009. It has 16 jetways (boarding bridges), 67 check-in counters, 8 self check-in kiosks, 48 departure gates, and 2,450 parking spots. The new terminal can handle 7.5 million passengers per year. Infrastructure also features a large engineering hangar, a cargo terminal, and separate facilities for fuelling and provisioning light aircraft. There is a second, smaller apron where cargo aircraft and private aircraft are often parked. There are also spaces for smaller aircraft for flying schools and privately owned aircraft separate from the main two aprons.
Airlines and destinations
Passenger
The following airlines operate regular scheduled and charter flights to and from Larnaca:
Cargo
Statistics
Access
The airport can be reached by car, taxi and public transport system. There is a shuttle bus system from/to Limassol, Nicosia, Protaras, Paralimni and Ayia Napa. Local buses are available at the airport to various locations in Larnaca.
Security incidents and accidents
On 13 October 1977, Lufthansa Flight 181, flying from Palma de Mallorca to Frankfurt, with 91 passengers and crew was hijacked by four Popular Front for the Liberation of Palestine (PFLP) members, and was diverted and landed in turn at the airports in Rome, Larnaca, Bahrain, and Dubai. The Boeing 737 was then forced to fly on to Mogadishu Airport, Somalia, where a West German antiterrorist squad stormed the plane, killing three hijackers, arresting one and rescuing all passengers. The captain of the flight had previously been murdered by the lead terrorist.
On 19 February 1978, Egyptian commandos exchanged gunfire with Cypriot special forces on the tarmac at Larnaca. Seventeen Egyptian commandos were killed. (see: Egyptian raid on Larnaca International Airport)
On 5 April 1988, Kuwait Airways Flight 422, a Kuwait Airways Boeing 747, was hijacked, while en route from Thailand to Kuwait. After forcing the plane to fly to Iran, the hijackers forced the crew to fly the plane further west to Algeria, but the plane landed in Larnaca for refuelling. Two Kuwaiti hostages were murdered by the hijackers and their bodies were thrown out on the airport's runway. The Cypriot authorities managed to release 12 hostages; in exchange, they agreed to resupply the plane with jet fuel. The hijacking ended in Algeria on 20 April 1988.
On 29 March 2016, EgyptAir Flight 181, operated by Airbus A320-232 SU-GCB, was hijacked whilst on a flight from Borg El Arab Airport to Cairo International Airport. The aircraft landed at Larnaca. The hijacker claimed to be wearing an explosive belt, but it was later revealed to be fake.
In order to test the preparedness and observance of the members of the private company Hermes Airports in charge of control duties, a secret exercise was conducted at Larnaca International Airport on 9 March 2023, from 8 a.m. to 11 a.m., by two police officers posing as civilian passengers who successfully passed through the security check with a dummy explosive device and prohibited dangerous materials, such as knives, without being detected. The exercise took place after the police passport control for exit from the country, where private company officers carry out a physical check as a complementary check. The operation was ordered by the police director of airport security without informing the civil aviation authority or the airport operator.
See also
List of the busiest airports in the Middle East
Notes
References
External links
Official website
Airports in Cyprus
Airports established in 1974
Larnaca
1974 establishments in Cyprus
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.