Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
25864718	https://en.wikipedia.org/wiki/Koji%20Funamoto	Koji Funamoto	Koji Funamoto is a former Japanese football player. He played for Japan national team. Youth career Funamoto was born in Hiroshima on August 12, 1942. He played for from 1958 to 1960. He and teammates Aritatsu Ogi, Yasuyuki Kuwahara, Takayuki Kuwata, Kensei Mizote, and Sonkyo Nomura became locally famous together by leading their school to a second place finish in the All Japan High School Soccer Tournament in 1959. Ogi, Kuwahara, Funamoto, and Mizote carried the team to the quarterfinals of this tournament in 1960. Funamoto moved on to club football immediately after high school, while Ogi, Kuwahara, and Kuwata would play four years at Chuo University before joining Funamoto in club play with Toyo Industries. Club career Funamoto joined the Toyo Industries in 1961. Toyo then won the National Sports Festival football tournament in 1962 and were Emperor's Cup semifinalists (1961, 1962) and quarterfinalists (1963) with Funamoto at goalkeeper. In 1965, the club became an inaugural member of the newly formed Japan Soccer League (JSL), the first national league of soccer clubs in Japan. He remained with the club for 11 seasons in the JSL until his retirement in 1975. In 11 seasons, he played all matches, 166 matches in the league. With Funamoto and his former high school teammates, Toyo dominated the JSL for the first six years, winning the championship five times (1965, 1966, 1967, 1968, 1970) and placing second once (1969). The club won the Emperor's Cup three times (1965, 1967, 1969) during this period and finished third in the Asian Club Championship in 1969. As goalkeeper, Funamoto played a critical role on Toyo's early success in the JSL when they won 75 of their first 112 matches (67%), allowing opponents just 87 goals. He was named goalkeeper of the year in the JSL in 1970. The golden era of Hiroshima football then came to an end over the next three years when the club won 15 of 54 matches (28%), while allowing 82 goals. National team career In September 1967, Funamoto was selected Japan national team for 1968 Summer Olympics qualification. At this qualification, on September 27, he debuted against Philippines. He shared goalkeeping duties with two-time Olympian, Kenzo Yokoyama, on the Japan national team from 1967 to 1975. Funamoto appeared in 19 matches, 17 as a starter and 2 as a substitute, shutting out opponents 5 times. He allowed 25 goals, while the Japan team went 9-8-2 (W-L-D). He played in the Pestabola Merdeka (1970, 1972, 1975), Asian Games (1970), AFC Asian Cup qualifiers (1975), Olympic Games qualifiers (1967), and FIFA World Cup qualifiers (1969, 1973) during his International career. After retirement Funamoto retired after the 1975 season after 15 years with Toyo Industries and 11 years in the JSL. He served as goalkeeper coach from 1975 to 1980 for Toyo Industries and for the Japan national team from 1979 to 1980. He lectured at the Mazda soccer school from 1981 to 2007. His proteges included Kenichi Uemura, Kenji Wakai, and Masaaki Toma. He worked in the Mazda business office until his retirement. After he retired, he served as a match commissioner of the J.League until 2007 and that of Japan Football League since 2008. He currently enjoys retirement in Hiroshima City, playing golf with friends, gardening, and watching football with his family. Club statistics National team statistics Awards Japan Soccer League Best Eleven: 1970 References External links Japan National Football Team Database 1942 births Living people Japanese men's footballers Japan men's international footballers Japan Soccer League players Sanfrecce Hiroshima players Footballers at the 1970 Asian Games Men's association football goalkeepers Asian Games competitors for Japan Association football people from Hiroshima
61759129	https://en.wikipedia.org/wiki/Zaytsevo%2C%20Republic%20of%20Bashkortostan	Zaytsevo, Republic of Bashkortostan	Zaytsevo, Republic of Bashkortostan Zaytsevo is a rural locality (a selo) in Pevomaysky Selsoviet, Yanaulsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 315 as of 2010. There are 7 streets. Geography Zaytsevo is located 20 km south of Yanaul (the district's administrative centre) by road. Cheraul is the nearest rural locality. References Rural localities in Yanaulsky District
16892512	https://en.wikipedia.org/wiki/Opiate%20%28song%29	Opiate (song)	Opiate (song) "Opiate" is a song by American rock band Tool and the title track from their debut EP recorded by producer Sylvia Massy at Sound City Studios in 1991. "Opiate" serves as the final track of the Opiate EP and contains the hidden track, "The Gaping Lotus Experience". The song plays as one continuous track with a runtime of 8:32 Live performances "Opiate" has held a regular position on Tool's concert setlist since 1992. In 1994, it was often played back-to-back with "Flood", transitioning smoothly between songs and skipping the lengthy "Flood" intro. By 1996, "Opiate" would often serve as the penultimate song of concerts, preceding "Ænema". Maynard James Keenan has dedicated the song to psychologist and author Timothy Leary on multiple occasions and to former Tool bassist Paul D'Amour on others, referring to him as "Paul of Love". Various musicians have collaborated with Tool in performing "Opiate" live. Examples include Layne Staley in 1993 and '94, Tricky in 2001, and Heitham Al-Sayed in 2006. Nu metal band Limp Bizkit has also been known to have covered the song live. Opiate2 "Opiate" was re-recorded and released as "Opiate2" on March 1, 2022. It's four and a half minutes longer than the original and includes the same lyrics as the original version (with a few changes), plus a new bass intro, an extended instrumental midsection, and a new instrumental outro. A Blu-ray short film directed by Dominic Hailstone was released on March 18 to commemorate the EP's 30th anniversary. The commentary is provided by BenDeLaCreme and Jinkx Monsoon of RuPaul's Drag Race. Charts Personnel Tool Maynard James Keenan – vocals Adam Jones – guitar, synthesizer (Opiate2) Paul D'Amour – bass guitar Danny Carey – drums Justin Chancellor – bass guitar (Opiate2) Technical personnel Sylvia Massy – production Steve Hansgen – production Tool - production (Opiate2) Toshi Kasai - engineering (Opiate2) "Evil" Joe Barresi – mixing (Opiate2) Bob Ludwig - mastering (Opiate2) References 1992 songs Songs critical of religion Tool (band) songs Songs written by Maynard James Keenan Songs written by Danny Carey Songs written by Paul D'Amour Songs written by Adam Jones (musician)
4980312	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BD%20%D0%A4%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80	Джон Фівер	Джон Фівер (нар. 16 лютого 1952) — колишній британський тенісист. Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 98 місце досяг 31 жовтня 1973 року. Здобув 1 парний титул. Найвищим досягненням на турнірах Великого шолома був півфінал в парному розряді. Фінали Гран-прі та WCT Парний розряд (1–9) Посилання Посилання Британські тенісисти Народились 1952 Англійські тенісисти
4689986	https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Day%20Lasts%20More%20Than%20a%20Hundred%20Years	The Day Lasts More Than a Hundred Years	The Day Lasts More Than a Hundred Years ("And longer than a century lasts a day"), originally published in Russian in the Novy Mir literary magazine in 1980, is a novel written by the Kyrgyz author Chinghiz Aitmatov. The title of the novel In an introduction written in 1990, during perestroika, the author wrote that the original title was The Hoop ("Обруч"), which was rejected by censors. The title The Day Lasts More Than a Hundred Years, taken from the poem "Unique Days" ("единственные дни") by Boris Pasternak, used for the magazine version (Novy Mir, #11, 1980), was also criticized as too complicated, and the first "book-size" version of the novel was printed in Roman-Gazeta in a censored form under the title The Buranny Railway Stop (Буранный полустанок). Introduction The novel takes place over the course of a day, which encompasses the railman Burranyi Yedigei's endeavor to bury his late friend Kazangap in the cemetery Ana-Beiit ("Mother's Grave"). Throughout the trek, Yedigei recounts his personal history of living in the Sary-Ozek steppes along with pieces of Kyrgyz folklore. The author explains the term "Saryozeks" as "Middle Lands of Yellow Steppes". Sary-Ozek (or Russified form "Sarozek", used interchangeably in the novel) is also the name of a (fictional) cosmodrome. Additionally, there is a subplot involving two cosmonauts, one American and one Soviet, who make contact with an intelligent extraterrestrial life form and travel to the planet Lesnaya Grud' ("The Bosom of the Forest") while on a space station run co-operatively by the United States and the Soviet Union. The location of the Soviet launch site, Sarozek-1, near Yedigei's railway junction, intertwines the subplot with the main story. Plot summary The novel begins with Yedigei learning about the death of his longtime friend, Kazangap. All of Kazangap's crucial relatives have been forewarned of his impending death, and it is decided to set off to bury him the next day. To the consternation of his son, Sabitzhan, who is indifferent toward his father's burial, it is decided to travel across the Sarozek to the Ana-Beiit cemetery in order to bury Kazangap. The procession promptly leaves the next morning, and experiences that took place throughout Yedigei's lifetime, as well as various Sarozek legends, are recollected. Initially, Yedigei recalls how he had fought in World War II but had been dismissed from duty due to shell shock. As a result, he was sent to work on the railway. Through his work, he met Kazangap, who convinced him to move to what would become his permanent home, the remote Boranly-Burannyi junction, from which he gained his namesake. Kazangap and Yedigei become dear friends, and Kazangap eventually gives Yedigei the gift of a camel, named Karanar, which becomes legendary across the Sarozek because of its strength and vitality. At the end of 1951, Abutalip and Zaripa Kuttybaev move to Boranly-Burranyi junction with their two young sons. They initially have a hard time adjusting to living on the Sarozek because of the harsh environment; however, they eventually become adjusted. Before relocating, both had been school teachers. Abutalip also fought in the war and had been taken prisoner by the Germans, but he escaped and fought with the Yugoslav partisan army. Nevertheless, upon his return to the Soviet Union he still retained the stigma of having been a prisoner of war and was often relocated because of political reasons. To leave a personal account of his experiences for his children and also to maintain his faculties amid the desolate Sarozek, Abutalip takes to writing about his time as a prisoner of war, his escape, and fighting for the partisans; he also records the various legends told to him by Yedigei. Unfortunately for him, these activities are discovered during a routine inspection of the junction and reported to higher authorities. The denizens of Boranly-Burannyi and Abutalip are interrogated by the tyrannical Tansykbaev, and he is deemed counterrevolutionary. In due Soviet process, he is taken away and unheard of for a long time. Later, Kazangap travels to the nearby Kumbel' to visit his son. There he finds a letter meant to inform Zaripa of Abutalip's death, but thinks it best to merely tell her that she has a letter rather to inform her of its contents. Yedigei later accompanies Zaripa to Kumbel' in order to receive the letter; coincidentally, Joseph Stalin dies on the same day, but Zaripa was too overcome with grief to pay notice to the news. Zaripa decides that it is best to forestall conveying the news of Abutalip's death to her children. Yedigei thereafter becomes the paternal figure in her children's lives and grows to love them more than his own daughters. Abutalip's last request was for Yedigei to tell his sons about the Aral Sea, so Yedigei spends much time telling them about his former occupation as a fisherman. As a result of his frequent reminiscing, Yedigei recalls the time he had to catch a golden sturgeon to quell the desires of his wife, Ukubala's, unborn child but decides not to share it. He eventually becomes fond of Zaripa from spending so much time with her and her children, but she does not return his affection and moves away one day when Yedigei travels to another junction to fetch his wandering camel. In consequence, Yedigei projects his anger onto Karanar by maiming him until he runs away again, only to later return famished and dilapidated. Years later, after internal reforms within the Soviet Union, Yedigei pressures the government to inquire into Abutalip's death in order to clear the names of his sons. Abutalip is declared "rehabilitated," and Yedigei also learns that Zaripa has remarried and has once more begun working as a school teacher. Near the end of the story, the group that set out to bury Kazangap has nearly reached the Ana-Beiit cemetery. However, they are hindered in their journey by a barbed wire fence erected in the middle of their route. Resolved to go around it, they travel along it toward another road only to reach a check-point guarded by a young soldier. To their dismay, they are told that access beyond the fence is prohibited, but the soldier calls his superior to see if an exception can be made. It is then that Yedigei learns that the superior is named Tansykbaev but discovers that this is a different man from the one previously known. However, the new Tansykbaev is also encrusted in a patina of hierarchical obedience and interpersonal tyranny; unmoved by the procession's request, he denies them entry and also informs them that the Ana-Beiit cemetery is to be leveled in the future. During their return, everybody in the group, with the exception of Kazangap's son, Sabitzhan, decides that it would be against tradition to return from a burial with a body. They decide to bury Kazangap near a precipice on the Sarozek. Yedigei, most adamantly, makes them promise to bury him next to Kazangap since he is the oldest and the most likely to die next. Everybody leaves after the burial, but Yedigei remains with Karanar and his dog, Zholbars, to ruminate over the day's circumstances. He decides to return to the check-point in order to vocalize his anger at the guard, but a series of rockets are launched into space from within the fenced area before he reaches the check-point, sending Yedigei, Zholbars, and Karanar running off into the Sarozek. Subplot summary Shortly after learning the news of Kazangap's death, Yedigei observes a rocket launching from the launch site north of the Boranly-Burranyi junction. Launches, though infrequent, are not unusual to Yedigei, but this one in particular is because he had no prior knowledge of it. Generally, such occasions heralded pompous celebration, but this one had not. This launch, and the circumstances surrounding it, have been kept secret from the public, and an American launch from Nevada occurs at the same time. Both are destined for the joint Soviet-American space station, Parity, currently orbiting the Earth. There were already two cosmonauts on board the Parity space station before the launch; however, they had mysteriously curtailed all contact with the aircraft carrier Convention, afloat between San Francisco and Vladivostok, which serves as a base of operations for the Soviets and Americans. Once they arrive, the two cosmonauts sent to Parity discover that their predecessors have disappeared completely. Before leaving, they left a note stating that they had made contact with intelligent life from the planet Lesnaya Grud'. Together, they decided to keep their findings private out of fear for the political turmoil that might occur. The inhabitants of Lesnaya Grud' had traveled to Parity and transported the two cosmonauts to their home planet. From there, the cosmonauts send a transmission back to Parity describing the planet. It has a much larger population than Earth, nobody has any concept of war, and there is an established and functional world government. Furthermore, Lesnaya Grud' suffers from the problem of "internal withering," where portions of the planet turn to uninhabitable desert. Although this problem will not be critical for many millions of years, the inhabitants of Lesnaya Grud' are already trying to decide what to do about it and how to possibly fix it. In response to the cosmonauts' actions, the officials on Convention decide to prohibit them from ever returning to Earth. Moreover, they all vow never to mention what took place. In order to ensure their decision, the Americans and Soviets threaten to destroy any foreign spacecraft that comes into Earth's orbit, and both nations launch missile-equipped satellites to secure their threat. The aircraft carrier Convention is then handed over to neutral Finland, and the operation is shut down. Characters Burannyi Yedigei Yedigei is the main protagonist. He is a railway worker on the Sarozek who was once a soldier in the second World War and before that, a fisherman on the Aral Sea. It is he who undertakes the responsibility for Kazangap's burial and most of the story is told from his perspective. Kazangap Asanbiev Kazangap was the oldest man in Buranly-Burranyi and originally encouraged Yedigei to move there. He worked alongside Yedigei on the railway. The "day" mentioned in the title The Day Lasts More than a Hundred Years is the day on which he is buried. (His last name is only mentioned once. This happens when at the last moment his mobilization for the war is cancelled because he is an essential worker as a railroad employee.) Ukubala Ukubala is the wife of Yedigei. Overall, she is mostly submissive to his desires but does encourage him to seek an investigation into the death of Abutalip. Throughout the story, she is loyal to Yedigei and even overlooks his affection for Zaripa. On multiple occasions, Yedigei recalls them laboring together. Folkloric themes The story of the mankurts, prisoners of war who were turned into slaves deprived of memory. A mankurt did not recognize his name, family or tribe — "a mankurt did not recognize himself as a human being", Aitmatov writes. In the novel, Naiman-Ana is killed by her mankurt son when she tries to free him. The story of Genghis Khan's white cloud (not included in the English translation and published separately in English in 2023) is about a forbidden relationship between a Mongolian soldier and a woman who makes dragon banners. The story of Raimaly-aga, an aging bard who fell in love with a young woman but was tied to a tree by his family to prevent him from seeing her. Film In 1990 the film Mankurt (Манкурт) was released in the Soviet Union. Written by Mariya Urmatova, the film is based on one narrative strand from the novel. It is the last film directed by Khodzha Narliyev. Its main cast was Tarik Tardzhan, Maya-Gozel Aymedova, Jylmaz Duru, Khodzhadurdy Narliev, Maysa Almazova. The film tells about a Turkmenian who defends his homeland from invasion. After he is captured, tortured, and brainwashed into serving his homeland's conquerors, he is so completely turned that he kills his mother when she attempts to rescue him from captivity. References Further reading Banerjee, Anindita, "Atoms, Aliens, and Compound Crises: Central Asia's Nuclear Fantastic." Science Fiction Studies 45, No. 3 (2018): 454–468. DOI: 10.5621/sciefictstud.45.3.0454 1980 novels Soviet science fiction novels Kyrgyz-language literature 1980 in the Soviet Union Works originally published in Novy Mir Books by Chinghiz Aitmatov Russian novels adapted into films Novels set in one day
4221662	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%20%D0%9C%D0%B5%D1%94%D1%80	Пітер Меєр	Пітер Меєр (3 червня 1812 — 6 лютого 1881) — нідерландський політик, міністр колоній, сорок сьомий генерал-губернатор Голландської Ост-Індії. Біографія Пітер Меєр народився в Батавії. Він переїхав до Нідерландів в 1820 році для здобуття освіти. Вчився в Лейденському університеті, отримав докторську ступінь з права 11 жовтня 1832 року. Через шість днів він прийняв присягу адвоката в Гаазі, де працював наступні декілька років. Потів він повернувся в Ост-Індію і в лютому 1835 року вступив на державну службу. Меєр був міністром колоній з 1 січня по 1 липня 1856 року в кабінеті ван дер Брюггена і з 1 липня 1856 по 18 березня 1858 року в кабінеті ван Халла-Куртіуса. З червня 1860 по травень 1866 був членом консервативної опозиції в палаті представників. У 1866 році він знову став міністром колоній в консервативному кабінеті ван Зейлен ван Неєлвелта. Через декілька місяців він був призначений генерал-губернатором Ост-Індії. 17 вересня він подав у відставку і в той же день кабінет міністрів рекомендував його на посаду губернатора. Він прийняв присягу 20 вересня. Пізніше з'ясувалось, що ван Зейлен ван Неєлвелт змовився з Меєром про те, що коли Меєр увійде в кабінет, то підтримає бюджет. Після цього ван Зейлен ван Неєлвелт призначить його на посаді генерал-губернатора, посаді. якої давно добивався Меєр, оскільки зарплатня на ній була вище, ніж у міністерстві. Конфлікт з палатою представників, що виник після викриття змови привів до ствоення принципу довіри в голландському парламеті, який полягає в тому, що міністр, державний секретар або кабінет в цілому повинен піти у відставку, якщо він більше не користується довірою однієї з палат. По поверненні з колоній, Меєр жив спочатку в Утрехті, а потім у Схевенінгені, де помер 6 лютого 1881 року. Галерея Примітки Джерела Gesch. der Ned. O.-I. bezittingen onder de Fransche heerschappij, Batavia 1839; Kronyk van Nederl.-Indië (1816 -'26), 2 dln., ald. 1841, '42; Gedenkboek der feestelijke vereeniging van Oudstud., aan de Vad. hoogescholen, gehouden tot Batavia, ald. 1844; Dissertatio historico-politica de commercio et internae administrationis forma possessionum Batavarum in India Orientali, dissertatie Jean Chrétien Baud geschetst, Utr. 1878; in de Hand. van Lett. het Levensbericht van J.C. Baud, 1860. Уродженці Джакарти Померли в Гаазі Генерал-губернатори Голландської Ост-Індії Міністри Нідерландів
4070055	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Прокопович Петро Петрович	Прокопович Петро Петрович Петро Петрович Прокопович (рід. 3 листопада 1942, село Козли або Рівне Пружанського району Брестської області) — білоруський державний діяч, голова правління Національного банку Республіки Білорусь в 1998—2011 роках. З 1960 по 1972 р працював будівельником в Росії та Казахстані. З 1972 по 1976 р керував Кобринською міжколгоспною будівельною організацією. З 1976 по 1996 р очолював «Брестоблсельстрой». Наступні три роки був заступником глави Адміністрації президента і першим заступником прем'єр-міністра. З 1998 по 2011 р був керівником Національного банку. У 2012—2013 рр. працював помічником президента. Біографія 1959 — закінчив Томашівську середню школу. 1960—1961 — муляр Должанського шахтобудівельного управління Луганської області . 1966 — закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут . 1966—1972 — майстер-будівельник, виконроб, головний інженер, начальник будівельного управління № 3 тресту «Целіноградпромстрой» (Казахстан). 1972—1976 — заступник голови, голова правління Кобринської міжколгоспної будівельної організації. 1976—1996 — головний інженер Брестського облмежколхозстроя, генеральний директор Брестського облсельстроя, ПО «Брестоблсельстрой». 1990—1995 — Депутат Верховної Ради Білорусі . Рік випуску 1996 — заступник керівника Адміністрації Президента Республіки Білорусь, перший заступник прем'єр-міністра Республіки Білорусь . з березня 1998 — голова правління Національного банку Республіки Білорусь. 13 квітня 2011 стало відомо, що Прокоповичу була зроблена складна операція на серці. У червні 2011 року був відправлений у відставку «за станом здоров'я». 18 липня 2011 року був офіційно відправлений на пенсію . 17 серпня 2012 року призначений помічником президента Білорусі . 18 січня 2013 року звільнений з посади помічника президента Білорусі і призначений заступником голови уряду Республіки Білорусь . 27 грудня 2014 року звільнений з посади заступника голови уряду Республіки Білорусь, 3 квітня 2015 року обраний головою наглядової ради БПС-Ощадбанку . Девальвація білоруського рубля 2011 року На початку 2011 року глава Нацбанку Прокопович неодноразово заявляв про те, що девальвація в Білорусі не планується, курс білоруського рубля по відношенню до корзини валют втримається у восьмипроцентному коридорі, а показники, затверджені в Основних напрямах грошово-кредитної політики Білорусі, не будуть порушуватися. 23 травня 2011 року Нацбанк девальвував білоруський рубль на 56 %. Нагороди Герой Білорусі (2006) Орден Вітчизни III ступеня Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани» Заслужений будівельник Української РСР Примітки Посилання Сторінка на проекті BelarusProfile. Володимир Статкевич, Два Петра і їхні товариші Вище керівництво Національного банку Республіки Білорусь «Салідарнасць», 21.04.2011, Микола Чернявський Прокопович більше не повернеться в Нацбанк, але буде задіяний в інтересах держави Почесні громадяни Берестя Білоруські банкіри Кавалери ордена «Знак Пошани» Кавалери ордена Трудового Червоного Прапора Кавалери ордена Вітчизни ІІІ ступеня (Білорусь) Герої Білорусі Уродженці Пружанського району
11963281	https://en.wikipedia.org/wiki/Rusnano	Rusnano	Rusnano Group is a Russian state-established and funded company. The Rusnano Group's mission is to create competitive nanotechnology-based industry in Russia. Rusnano invests directly and through indirect funds into all major knowledge-based areas where nanotechnology is widely implemented: electronics, optics, telecom, classic and renewable energy, healthcare and biotechnology, materials and metallurgy, engineering and chemistry. In 2020 the government of Russia has merged it with VEB.RF. As of 2017 100% shares of Rusnano were owned by the Russian government. In 2015 Rusnano had 16 investment projects. It invested into about 97 plants and R&D companies in 37 regions of Russia. In 2016 many such enterprises were either dissolved, bankrupted or repurposed (see. below). In 2016 the company was on the verge of bankruptcy significantly devaluating below the equity levels but managed to recover. In November 2021 trade of company's securities trade was suspended on Moscow Stock Exchange. The same year the company declared net loss of 120 billions rubles, 20 of which were settled, with the rest making into the mid of 2021. In June 2022 the company led by newly appointed was again on the verge of insolvency. In October 2022, the media learned that the government was considering liquidating Rusnano. The company's position worsened after the introduction of international sanctions against Russia. Significant assets are supposed to be transferred to other state corporations. Finance Minister Anton Siluanov addressed President Vladimir Putin with a proposal to disband Rusnano. In September 2023, Vladimir Putin said that there was a “big financial hole” in Rusnano. A month later, the corporation announced its inability to pay its obligations and the possibility of bankruptcy. At this point, the government had not yet decided whether to save Rusnano. History In April 2007 the Russian President Vladimir Putin has announced an Initiative termed «Strategy for Development of Nanotechnology Industry» in which he outlined the goals of new Russian policy. The Group was founded in 2011 by reorganizing Russian Corporation of Nanotechnology, and currently comprises RUSNANO JSC, RUSNANO Management Company LLC and a non-profit Fund for Infrastructure and Educational Programs (FIEP). RUSNANO JSC is a holder of Group's assets and is governed by the Board of Directors appointed by Russian Government. RUSNANO Management Company that was created in 2013, is managing all JSC RUSNANO's assets, leading business development and investment activities. RUSNANO Management Company is governed by the Executive Board and Board of Directors. Fund for Infrastructure and Educational Programs (FIEP) was founded in 2013 as a non-profit organization managing various projects targeting creation of innovative nanotechnology-related ecosystem in Russia. All non-profit activities aimed at development of innovative Nano-industry ecosystem were segregated from business units to develop governance and structure of the Group. These separate legal entities work together on increasing competitiveness and effectiveness of Russian companies in nanotechnology-related industrial fields. RUSNANO Management Company RUSNANO Management Company is a leading Russian private equity investor in technology-enabled businesses. RUSNANO Management Company is a spin-off of the largest Russian sovereign high-tech fund RUSNANO JSC, a part of the RUSNANO GROUP, and was created in 2013 to separate ownership and management of RUSNANO JSC assets. Assets Under Management (AUM) RUSNANO Management Company started in 2013 with combined value of assets under management at ~$3 billion and 107 tech portfolio companies, operating in Russia, US, Western Europe, and Israel. Currently RUSNANO Management Company AUM exceed $4 billion, as of December 31, 2018. Private Equity and Venture Capital Funds The company manages 8 Growth Capital and Venture Capital Funds and raised over $1,5 billion from Russian and international private and governmental investors with leverage ratio 1:3 from RUSNANO JSC to third-party investors, respectively. These funds are highly diversified by stage, sector, and geography diversifying risks and potentially creating additional value for investors. Investment Strategy RUSNANO Management Company invests in projects with high potential in the real economy sector in Russia and abroad with subsequent expansion to Russia (technology transfer to Russia/creation of manufacturing site and/or R&D center) or Russian technology transfer to foreign companies. Basing on significant investment experience and advanced technical expertise RUSNANO Management Company acquires equity in innovative ventures and growth-oriented companies with scalable business models and significant growth potential. The following hi-tech fields are of primary interest to RUSNANO Management Company: New Materials (Nanomaterials) Nanoelectronics and Photonics Biotechnology and Pharmaceuticals Coatings and Surface Modification Renewable Energy and Energy Efficiency Nuclear Medicine and Medical Devices/Instrumentation Notable Portfolio Companies New Materials: OCSiAl is the first Russian Unicorn, listed with a $1 billion valuation. The company's core product is TUBALL, high-purity graphene nanotubes that can be used as a universal additive for a wide range of materials. Monocrystal PLC is the leader in the world market of synthetic sapphires used in light emitting diodes, smartphones, tablet PCs and smart watches, for glasses of cameras, sensors of fingerprints as well as displays. Renewable Energy: RUSNANO, together with the Finnish public power company Fortum on a matching funds basis, created the Wind Energy Development Fund (WEDF), with a legal status of an investment partnership, and capital of $520 million. Ninety percent of Fund's investments are aimed at construction of wind parks in Russia and in projects for localizing production of wind power equipment. Hevel Solar is one of RUSNANO's portfolio companies in renewable energy sector. In 2009, RUSNANO invested nearly $400 million in the company. Now Hevel markets itself as Russian largest integrated solar energy company. Its key activities are focused on manufacturing of solar modules, construction, and operation of solar power plants and research in the field of solar energy. Nanostructured Coatings: Novomet Group is recognized as a leader in production of oil-submersible equipment, which is highly reliable and is intended for use in challenging conditions. Novomet's pumps owe their competitive advantage to their nanocoating—the result of the use of powder metallurgy technology. Healthcare: The national network of nuclear medicine, PET-Technology, founded 11 operational diagnostic PET/CT centers in the regions of central Russia. PET-Technology network has a 50% share of the Russian PET/CT diagnostic market and is a leader in providing diagnostic services among private players. Team RUSNANO Management Company has solid expertise in growth and venture capital investments. Anatoly Chubais is the CEO of RUSNANO Management Company. In early 2019 Russian government extended the power of RUSNANO Management Company to manage the assets of RUSNANO JSC for a new 10-year term. Offices RUSNANO headquarters is located in Moscow (Russia), with additional US and Israeli sub-offices. RUSNANO JSC RUSNANO JSC is the major backbone of RUSNANO Group, is part of Russian system of developmental institutions (institutional innovation pipeline). The company was established in 2011 during reorganization of Russian Corporation of Nanotechnology. RUSNANO JSC main objective is to becoming a global Russian technology investor specializing in investment in competitive Russian and foreign companies implementing promising nanotechnology-based innovations in various fields. Development role By late 2018, over a 100 portfolio companies including 97 high-tech enterprises have been put into action in the real sector of Russian economy, leading to creation of approximately 39 000 jobs in various high-tech fields. Moreover, RUSNANO's portfolio companies have contributed 132 billion rubles to Russian budget. These payments have already exceeded initial investments made by the Russian government to create the RUSNANO Group. RUSNANO portfolio companies invested 42,5 billion rubles into R&D. Over the years, around 6000 inventions, prototypes, IPs and trademarks were created by RUSNANO-funded companies. Financial results Based on the consolidated financial statements of RUSNANO, based on International Financial Reporting Standards (IFRS) in 2018, the company generated a record net profit of 5,6 billion rubles which was achieved due to an increase of 14,9 billion rubles in the fair value of the investment portfolio, almost two times greater than in 2017. RUSNANO's total assets by the end of 2018 amounted to 185,5 billion rubles, which represents 17,1 billion rubles increase compared to 2017. Governing Bodies JSC RUSNANO is governed by the Board of Directors appointed by Russian Government. JSC RUSNANO's Board of Directors appoints Science and Technology Council carrying out preliminary assessment of projects and providing recommendations on their financing by RUSNANO, and reviewing reports on supported portfolio projects. RUSNANO's Strategic Committee is also appointed by the Board of Directors. RUSNANO Management Company is managing all JSC RUSNANO's assets. Fund for Infrastructure and Educational Programs Fund for Infrastructure and Educational Programs (FIEP) is a non-profit arm of RUSNANO Group managing various projects targeting creation of innovative nanotechnology-related ecosystem in Russia. FIEP is governed by a Supervisory Board, the supreme collegial body determining strategical goals and budgeting and the Executive Board responsible for program management and daily activities of the Fund. FIEP is operating in the number of important areas, such as education, R&D, infrastructure and promotional activities. FIEP organizes the international RUSNANOPRIZE award. Established in 2009, it is awarded annually for the best nanotechnology developments implemented in mass production in one of four directions: “Nanomaterials and Surface Modification”, “Medicine, Pharmacology and Biotechnology”, “Optics and Electronics”, “Energy Efficiency and Green Technologies”. References Science and technology in Russia Government-owned companies of Russia Companies based in Moscow Russian brands Nanotechnology companies of Russia
4584960	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%B4%D1%8F	Чорноддя	Чорноддя — присілок у Троснянському районі Орловської області Російської Федерації. Населення становить 92 особи. Входить до муніципального утворення Жерновецьке сільське поселення. Історія Населений пункт розташований у межах Чорнозем'я та історичного Дикого Поля. Від 30 липня 1928 року у складі Орловського округу Центрально-Чорноземної області, 13 червня 1934 року після ліквідації Центрально-Чорноземної області населений пункт увійшов до складу новоствореної Курської області. З 1944 року в складі Орловської області. Від 2013 року входить до муніципального утворення Жерновецьке сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Троснянського району
15888212	https://en.wikipedia.org/wiki/Rouvres-en-Wo%C3%ABvre	Rouvres-en-Woëvre	Rouvres-en-Woëvre is a commune in the Meuse department in Grand Est in northeastern France. See also Etain-Rouvres Air Base Communes of the Meuse department Moulin de Rouvres References Rouvresenwoevre
1800244	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B8	Піранози	Піранози Піранóзи — циклічні напівацетальні форми моносахаридів, в яких цикл складається із 6 атомів (скелет тетрагідропірану): одного атома оксигену та п'яти атомів карбону. У водному розчині відбувається таутомеризація із розкриттям циклу, встановлюється рівновага між ациклічною формою, піранозною (α, β) та фуранозною (α, β) формами. Джерела Вуглеводи
732331	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%87%D1%87%D0%B0	Бастелікачча	Бастелікачча — муніципалітет у Франції, у регіоні Корсика, департамент Південна Корсика. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 930 км на південний схід від Парижа, 8 км на схід від Аяччо. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 1208 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 3274,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Посилання Див. також Список муніципалітетів департаменту Південна Корсика Примітки Муніципалітети департаменту Південна Корсика
58402063	https://en.wikipedia.org/wiki/2019%20Chinese%20Grand%20Prix	2019 Chinese Grand Prix	2019 Chinese Grand Prix The 2019 Chinese Grand Prix (formally known as the Formula 1 Heineken Chinese Grand Prix 2019) was a Formula One motor race that took place on 14 April 2019 at the Shanghai International Circuit in Shanghai, China. The race was the 3rd round of the 2019 Formula One World Championship, and marked the 16th time that the Chinese Grand Prix had been run as a round of the Formula One World Championship. The race also marked the 1000th World Championship race since the first World Championship race was held at the Silverstone Circuit in . This is also the last Chinese Grand Prix until 2024 as the 2020–2023 Grands Prix were not held due to the COVID-19 pandemic in the country. Background Championship standings before the race Heading into the race, Valtteri Bottas was leading the Drivers' Championship by one point from Lewis Hamilton. Bottas's team Mercedes was leading the Constructors' Championship by 39 points from Ferrari. Entrants The drivers and teams were the same as the season entry list with no additional stand in drivers for either the race or practice. Free practice Sebastian Vettel was fastest in the first practice session with Valtteri Bottas fastest in the second practice. Bottas was again fastest in FP3 on Saturday, however the session was brought to a premature end when Alexander Albon lost control of his Toro Rosso and hit the wall on the exit of the final corner, smashing into the wall rear-first with an impact of 49g. He would not compete in qualifying due to the damage sustained from the accident and therefore started from the pitlane. Qualifying The first qualifying session ended with no incidents with Valtteri Bottas setting the fastest lap of the session ahead of Charles Leclerc and teammate Lewis Hamilton. Qualifying ended with the elimination of Lance Stroll, George Russell, Robert Kubica, Antonio Giovinazzi and Alex Albon, the last two of whom failed to set a time in the session. The second qualifying session ended without incident with Lewis Hamilton setting the fastest lap on the medium compound tyre. Valtteri Bottas, Sebastian Vettel, Charles Leclerc and Max Verstappen also set their laps on the medium compound tyre. Daniil Kvyat, Sergio Pérez, Kimi Räikkönen, Carlos Sainz Jr. and Lando Norris were eliminated from qualifying. The third qualifying session ended without incident with most drivers having two chances to set a fastest lap. After the first runs, Valtteri Bottas was quickest with Lewis Hamilton and Sebastian Vettel rounding off the top 3. When setting up their second runs, Max Verstappen was overtaken at turn 14 by Sebastian Vettel and both Renault cars, this prevented him from crossing the line before the end of the session. Pierre Gasly and both Haas cars were also unable to start a lap before the session ended as a result. At the end of the session, Valtteri Bottas was on pole position 0.023 seconds ahead of Lewis Hamilton in second. Sebastian Vettel qualified third. The rest of the top ten consisted of, in qualifying order, Charles Leclerc, Max Verstappen, Pierre Gasly, Daniel Ricciardo, Nico Hülkenberg, Kevin Magnussen and Romain Grosjean. Qualifying classification Notes – Antonio Giovinazzi failed to set a time during qualifying and was permitted to race at the stewards' discretion. – Alexander Albon did not take part in qualifying after crashing in FP3 and was permitted to race at the stewards' discretion. He was required to start from the pit lane after changing his survival cell. He also received a five-place grid penalty for an unscheduled gearbox change. Race Lewis Hamilton won the race ahead of his teammate Valtteri Bottas and Ferrari's Sebastian Vettel. At the start of the race Bottas got a bad start allowing Hamilton to lead into the first corner. At the fourth corner Daniil Kvyat, Carlos Sainz Jr. and Lando Norris collided which would cause Norris and Kvyat to retire later in the race, despite Kvyat receiving a drive-through penalty as the stewards blamed him for the incident. On lap 11 Charles Leclerc was ordered by Ferrari to let his teammate Vettel past. Nico Hülkenberg retired on lap 17 with an MGU-K problem. Daniel Ricciardo managed to score his first points of the season and his first points for Renault. Pierre Gasly got the first fastest lap of his career. It was also Mercedes' third 1–2 finish of the season and the first time that a team has managed a 1–2 in the first three races of a season since Nigel Mansell and Riccardo Patrese did so for Williams in . Race classification Notes – Includes one point for the fastest lap. – Lando Norris was classified as he completed more than 90% of the race distance. Championship standings after the race Drivers' Championship standings Constructors' Championship standings Note: Only the top five positions are included for both sets of standings. References Chinese Chinese Grand Prix Grand Prix Chinese Grand Prix
42457302	https://en.wikipedia.org/wiki/Lowland%20anoa	Lowland anoa	Lowland anoa The lowland anoa (Bubalus depressicornis) is a species of buffalo endemic to Sulawesi. Its closest relative is the mountain anoa, and it is still a debate as to whether the two are the same species or not. It is also related to the water buffalo, and both are classified in the genus Bubalus. Taxonomy Skulls of anoa cannot be accurately identified as to species, and there is likely hybridizing and interbreeding between the mountain anoa and lowland anoa in the zoo population. It is questioned as to whether the two species were actually different due to them occurring together in many different areas, as well as some interbreeding. A study of the mtDNA of ten specimens from different localities found a high mitochondrial genetic diversity between individuals identified as one or the other species, indicating support for recognition as two species. The extinct Bubalus grovesi of southern Sulawesi appears to be a close relative of both anoa species. Description The lowland anoa is a small bovid, only slightly larger than the mountain anoa. It stands barely over at the shoulder and weighs between . It is usually solitary, living in lowland forests, browsing on plants and understory. According to Groves (1969), the lowland anoa can be told apart from the other species by being larger, having a triangular horn cross-section, having sparse as opposed to thick and woolly hair, and always having white markings on the face and legs. Both anoa species are found on the island of Sulawesi and the nearby island of Buton in Indonesia and live in undisturbed rainforest areas. only live singly or in pairs, rather than in herds like most cattle, except when the cows are about to give birth. Little is known about their life history as well. However, in captive individuals, they have a life expectancy of 20–30 years. Anoa take two to three years before they reach sexual maturity have one calf a year and have very rarely been seen to have more. Conservation Both species of anoa have been classified as endangered since the 1960s and the populations continue to decrease. Fewer than 5,000 animals of each species likely remain. Reasons for their decline include hunting for hides, horns, and meat by the local peoples and loss of habitat due to the advancement of settlement. Currently, hunting is the more serious factor in most areas. The leading cause of their population decline is hunting by local villagers for meat, with habitat loss also being significant. One benefit of the lack of knowledge about the legal status of what they are doing is that villagers are open to communication with researchers on their harvests and hunting practices; where awareness of conservation issues has penetrated, villagers will lie about their activities. Logging is a large issue because both species prefer core forested habitats that are far away from humans and the influences that come with them. By logging, humans create much more fragmented habitats and, therefore, a decrease in the area where the anoa can breed and live. This habitat fragmentation also alters the natural mixing of populations of the anoa. This may lead to a loss in genetic diversity between the two species and, over time, could also lead to their decline. References External links Bubalus Mammals of Sulawesi Endemic fauna of Indonesia Mammals described in 1827
2182182	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B4%D0%B8	Дослідження Антарктиди	Дослідження Антарктиди Дослідження Антарктиди Антарктида — найхолодніший континент, через що її називають «королевою холоду», «безлюдним континентом», «краєм Землі». Це єдиний материк на планеті, весь процес відкриття якого докладно задокументовано — від плавань Джеймса Кука до аерокосмічних зйомок. В Антарктиді активно здійснюються міжнародні дослідження. Наразі працює майже 40 дослідних станцій із середньою загальною чисельністю персоналу близько 3 тис. осіб. Тут зареєстровані найнижчі температури повітря на Землі, хоча сонячної радіації в полярний день надходить більше, ніж Африка одержує впродовж року. Поверхня Антарктиди вкрита потужним шаром льоду, через що вона є найвищим материком Землі. Кліматичні умови Антарктиди є найсуворішими на всій планеті. 21 липня 1983 року на радянській (нині російській) станції «Восток» було зафіксовано найнижчу температуру на Землім –89,2 °С. Через винятково низькі температури тут випадає дуже мало опадів і дмуть сильні вітри зі швидкістю до 90 м/с. Після здобуття Україною незалежності вітчизняні науковці за підтримки президента НАН України академіка Б. Є. Патона створили Центр антарктичних досліджень (нині Національний антарктичний науковий центр), аби мати підґрунтя та можливість на рівних з іншими країнами брати участь у дослідженні шостого континенту. Цей материк є важливим передусім із точки зору вивчення клімату та розвідки корисних копалин і запасів питної води. Академік П. Ф. Гожик вважає Антарктиду ключем до прогнозування подальшого розвитку Землі — на коротко- й довгострокову перспективу. Саме потреба відслідковування процесів, що відбуваються на цьому континенті, й спонукала багато країн світу заснувати там свої станції. Антарктида відіграє важливу роль у формуванні обличчя нашої планети, впливає на всі елементи в системі суходіл — океан — атмосфера — зледеніння. Нині в Антарктиді дослідження ведуться не тільки за національними, а й за міжнародними програмами. Згідно з урядовими угодами, на континенті заборонена будь-яка господарська та військова діяльність, а узгоджує роботу вчених міжнародна Наукова рада з дослідження Антарктиди. Виняток із цього правила був зроблений лише одного разу заради відомого полярного дослідника Роберта Скотта, для постаменту пам'ятника якого була видобута в Антарктиді брила білого мармуру. Сучасні дослідження антарктичного континенту Основні напрямки геодинамічних досліджень на території Антарктиди Утворення Антарктичного континенту розпочалося одночасно із розпадом суперконтиненту Гондвани, частиною якого вона була. Відокремлення та рух Антарктичної плити до Південного полюса спричинили її ізоляцію. Розпад Гондвани та утворення окремих континентів викликало виникнення кругової антарктичної течії, що у сукупності з розташуванням Антарктиди на Південному полюсі призвело до її зледеніння приблизно 35 млн років тому. Антарктичний континент складається із двох частин: Східної та Західної. Східна Антарктида у тектонічному сенсі є стабільним регіоном — це давня докембрійська континентальна платформа, яка ідентична з платформами Індії, Бразилії, Африки, Австралії. Результати комплексних геолого-геофізичних досліджень свідчать про те, що Східна Антарктида виникла у результаті розпаду Гондвани, а вік її фундаменту становить близько 2,5—3,0 млрд років, вона майже повністю покрита льодом (товщина покриву — 1—2 км). Західна Антарктида є молодою платформою, яка виникла близько 500 млн років тому у результаті приєднання дрібних мікроплит. На відмінності глибинної будови Західної та Східної частин Антарктиди вказують дані сейсмічної томографії. Сьогодні Антарктична плита активно піддається геодинамічним дослідженням різноманітними методами. Зокрема на території Антарктиди діє більше ніж 10 перманентних GNSS-станцій, 4 станції VLBI, 4 станції DORIS, одним з основних завдань яких є моніторинг кінематики Антарктичної плити. Також проводяться щорічні регіональні та локальні GNSS-спостереження та геолого-геофізичні дослідження. Уперше в 1988 р. австралійські вчені запропонували використати метод GPS для моніторингу рухів земної поверхні на території Антарктиди. Пілотний проєкт складався з двох частин: планування спостережень — січень 1990 р. і тестові спостереження — січень 1991 р. З успіхом перших спостережень WG-GGI (Working Group on Geodesy and Geographic Information) розпочали серію GPS-кампаній під керівництвом Р. Дітріха. Основною метою цих кампаній було створення високоточної геодезичної мережі в Антарктиці; визначення відносних швидкостей і напрямків руху Антарктичної плити в системі координат ITRF; визначення зв'язку між вертикальними рухами та таненням льодового покриву; прив'язка Антарктиди до системи координат ITRF. Протягом 1999—2003 рр. в районі Землі Вікторія були проведені GPS спостереження в межах проєкту VLNDEF (Victoria Land Network for Deformation) італійських вчених. Мережа складалася з 27 пунктів та охоплювала території 800 км на північ і 300 км на захід від Берега Нової Землі до Тихоокеанського узбережжя. Ця мережа була прив'язана до мережі TAMDEF (Transantarctic Mountains Deformation). Після встановлення нових пунктів в 2003 р. мережа простягається на 670 км з півночі на південь і 400 км з заходу на схід. Основне завдання досліджень полягає у вивченні взаємозв’язку між вертикальними рухами земної поверхні та льодовиково-ізостатичною компенсацією в цьому регіоні; дослідження сучасної тектонічної активності розлому Террор. Мережа має 6 базових станцій, що обслуговують 26 пунктів, на яких виконуються повторні GPS-кампанії з 1996 р. В результаті оброблення повторних GPS-спостережень в районі Землі Вікторії виявлено підіймання скельних порід із середньою швидкістю 4 мм/рік. Автори вважають, що причинами підіймання скельних порід Трансантарктичних гір є зміна товщини льодового покриву Східної Антарктики під впливом льодово-ізостатичної компенсації. Дослідження геофізиків, перш за все сейсмічні і гравіметричні спостереження, дозволили отримати уявлення і про потужності земної кори під льодовиковим покривом Антарктиди. Якби лід Антарктиди розкласти рівним шаром на поверхні земної кулі, то наша планета вкрилася б шаром льоду товщиною 40 м, а якби цей лід розтопити, то рівень Світового океану, піднявся б на 60 м. У льодовиковому покриві Антарктиди 90% об'єму всіх прісних поверхневих вод. Протягом 2001—2006 рр. на території Західної Антарктики була створена Західно-Антарктична GPS-мережа WAGN, яка охоплює територію вздовж Західноантарктичного льодового купола від Моря Росса до Моря Ведела і від Тихоокеанського узбережжя до Трансантарктичних гір. Призначення полягає у дослідженні кінематики мікроплит, вивченні динаміки Західноантарктичного льодового купола. Отже, на основі комплексних геодезичних та геолого-геофізичних досліджень створюється геодинамічна модель Антарктики, яка постійно уточнюється у разі появи нових результатів. Останніми роками ц модель доповнюється результатами прецизійних геодезичних вимірювань. Основним методом цих вимірювань є мережа перманентних GNSS-станцій, яка дає змогу практично в реальному часі відслідковувати сучасні рухи континенту та танення льодовикового купола Антарктики. Альтиметричні місії та їхнє застосування для вивчення топографії океану в регіоні Антарктики Метод супутникової альтиметрії як порівняно новий підхід високоточного супутникового знімання забезпечує різні галузі наук про Землю інформацією про стан океану та його зміни. З геодезичної точки зору особливого значення набувають такі супутникові технології, як альтиметрія і GNSS, оскільки з їх допомогою стало можливим безпосередньо вимірювати геометрично висоти поверхні квазігеоїда: в регіонах океану методом альтиметрії, за умови використання моделі океану, а на континентах — шляхом визначення геодезичних координат методом GNSS в точках з відомими висотами, пов’язаними з рівнем моря. В Антарктиці останніми десятиліттями створено мережу перманентних GNSS-станцій, а також GNSS-мережі згущення для локальних ділянок материка. Використання цих двох технологій має в регіоні Антарктики, мабуть, найбільш важливе практичне значення, оскільки призводить до значно швидшого та дешевшого шляху визначення нормальних висот, ніж використання традиційних нівелірних робіт на площі, яка є майже в два рази більшою за площу Європи. Таким чином, якщо йдеться про геодезичне вивчення Антарктичного материка, то виникає необхідність врахування недостатньої геодезичної вивченості континенту як в плановому, так і у висотному відношеннях. Висотна складова відома лише в окремих локальних ділянках у вигляді достатньо рідких нівелірних мереж, через що основними даними про топографію на континенті стає інформація у вигляді цифрових моделей топографії DTM. Проблема побудови DTM на континенті з більшою роздільною здатністю і точністю, ніж широко відомі глобальні моделі топографії відповідає, мабуть, одній з найбільш актуальних тут геодезичних задач. Крім того, використання високоточних даних супутникової альтиметрії дозволяє поставити і другу актуальну задачу побудови високоточної моделі стаціонарної частини топографічної поверхні океану SST (Sea Surface Topography), враховуючи наявність Південно-Антарктичної течії з висотами, які сягають величин більше ніж 10 м. Використання даних про GNSS-визначені геодезичні координати та середні висоти рівня моря в окремих футштоках дозволяють зробити вибір регіональної вертикальної системи висот для Антарктичного континенту, яка була б пов'язана як з відомими припливними станціями, так і гравітаційним полем області, що вивчається після розв'язування додаткової задачі з узгодження та фіксації регіонального параметра W0. Таким чином, напрям досліджень обумовлений рядом рекомендацій Наукового комітету антарктичних досліджень (SCAR), поданих у програмі «Міжнародного полярного року 2007—2008», Міжнародної асоціації геодезії (IAG) в межах Комісії 2 «Гравітаційне поле» та програмою Українських антарктичних експедицій в районі антарктичної станції «Академік Вернадський» і пов'язаний з актуальною необхідністю моделювання висот поверхні квазігеоїда, топографії океану SST навколо Антарктики і топографічних висот на континенті, які були б узгоджені з сучасними різноманітними даними супутникових і наземних вимірів таких наук про Землю, як геодезія, океанографія, геофізика та ін. Основною метою дисертаційної роботи є розробка методики моделювання різних за своєю природою полів на основі теоретично обґрунтованої з точки зору сучасної геодезії теорії опрацювання та узгодження різнорідних за своєю природою даних: 1) регіонального гравітаційного поля; 2) топографії океану в околі Антарктики. Для досягнення цієї мети поставлено і розв'язано такі задачі: • проведення аналізу сучасного стану геодезичної вивченості Антарктики; • аналіз методів фізичної геодезії для вибору ефективного алгоритму аналітичного моделювання регіонального гравітаційного поля на основі різнорідних за точністю даних; • створення цифрової регіональної моделі стаціонарної частини топографії океану в околі Антарктики на основі 110 000 000 даних альтиметрії з шести супутникових місій за період з 1992 по 2007 рр.; • виконання незалежної перевірки шляхом сумісного використання моделей поверхні квазігеоїда і стаціонарної частини топографії океану SSTA на відомих антарктичних футштоках; • визначення нормальних висот для пунктів GNSS-знімання і приведення глобальної моделі висот GEBCO в систему висот, пов'язану з регіональним гравітаційним полем і одержаним параметром W0. На основі аналізу різних наборів гравіметричних даних, враховуючи базу даних ADGRAV (SCAR), було виключено дані аерогравіметричного знімання у зв'язку з відсутністю інформації про висоти зальотів. Основними даними для побудови моделі гравітаційного поля стали поверхневі гравіметричні виміри ADGRAV і BGI як на континенті, так і на океані. Для покриття „білих плям“ було використано два розв'язки KMS (Данський геодезичний інститут) для аномалій сили ваги, які були отримані у 1999 і 2001 рр. на сітці за даними геодезичних місій TOPEX/POSEIDON і ERS-1. 1.3. Космічний моніторинг льодяних полів Антарктиди Дані вимірювань полярно-орбітальних російських і зарубіжних супутників дистанційного зондування Землі (ДЗЗ) були використані для космічного моніторингу крижаних полів Антарктики. В рамках вирішення цього завдання ГУ «НДЦ«Планета»і ІВМ і МГ СО РАН здійснюють довгострокове співробітництво в області створення і використання методів і технологій обробки супутникових даних. Наводяться дані про наявні та перспективні вітчизняні та зарубіжні космічні апарати, опис розроблених методів і оперативних технологій моніторингу крижаних полів Антарктики. Космічний моніторинг крижаного покриву Землі проводиться в ГУ «НДЦ«Планета» понад 25 років, з моменту запуску в 1983 р. першого вітчизняного океанографічного супутника серії «Океан» з радіолокаційною станцією бокового огляду X-діапазону (довжина хвилі 3,2 см). У наступні роки льодові спостереження були доповнені даними видимого і інфрачервоного діапазонів з вітчизняних і зарубіжних космічних систем Метеор, Ресурс, NOAA, EOS (TERRA, AQUA). В Нині у зв'язку з відсутністю на орбітах російських супутників спостереження Землі, моніторинг крижаного покриву здійснюється за даними з зарубіжних супутників. Важливим напрямком в забезпеченні космічного моніторингу є створення технології побудови карт льодової обстановки по супутниковими даними видимого, інфрачервоного або мікрохвильового діапазонів. В технології втілено поєднання автоматизованих і інтерактивних процесів. В автоматизованому режимі здійснюється попередня обробка супутникових зображень (географічна прив'язка, трансформування космічних зображень в, сформовані заздалегідь, картографічні основи, складання оглядових монтажів). В інтерактивному режимі здійснюється дешифрування на космічних знімках льодових параметрів (вік, згуртованість, форми льоду, узагальнені характеристики і ін.) і їх уявлення на карті. З цієї технології в ДУ «НДЦ«Планета» щорічно випускається близько 600 карт і оглядових мозаїк льодової обстановки. З 2002 р здійснюється побудова карт меж поширення морського льоду в Антарктиці по радіолокаційним даними американського супутника QuikSCAT. Виділення кордону морського льоду на радіолокаційних зображеннях Антарктики здійснювалося з використанням технологій автоматизованого розпізнавання і інтерактивного дешифрування. Аналіз супутникової радіолокаційної інформації за 2002 — 2007 рр. показав, що сезонні і міжрічні варіації площ покриття морського льоду Антарктики істотно нижче, ніж в Арктиці за аналогічний період спостереження. Внесок українських вчених у дослідження материка Українська антарктична станція «Академік Вернадський» Регулярні дослідження в Антарктиді проводяться з 1956 р. На материку і прилеглих островах різні країни світу обладнали науково-дослідні станції. Антарктична станція «Академік Вернадський» була відкрита в лютому 1996 року, коли Англійське Антарктичне Товариство передало Україні станцію «Фарадей». Наукова база на Аргентинських островах поблизу Антарктичного півострова була заснована під час Британської експедиції на Землю Греяма в 1934—1937 роках. У 1947 році англійці вирішили заснувати повноцінну цілорічну метеорологічну станцію. Проєкт передбачав заснування станції на основі першої будівлі на острові Вінтер. Однак, коли експедиція висадилась в кінці січня на цей острів, то не виявила ніякої будівлі. Лише пізніше на протилежному березі протоки були знайдені залишки дерев'яної споруди, що дозволило припустити, що будівлю знесло гігантською хвилею. У зв'язку з цим перші зимівники були змушені будувати будинок для себе своїми силами з підручних засобів. Станція була названа базою F, і була призначена для зимівлі 4—6 чоловік. Аж до 53-го року люди зимували на цьому місці. І лише в 54-му році нова будівля була побудована на сусідньому острові Галіндез, де вже могли зимувати до 10-ти чоловік. Остання велика перебудова станції була в 1980 році, коли було прибудовано двоповерхову будівлю до старої одноповерхової. У 1977 році база F була перейменована в станцію "Фарадей". На станції проводилися наукові дослідження за декількома напрямками. Спочатку основна увага приділялася метеорологічній програмі. У 1957 році почалася програма геофізичних досліджень, що включає в себе магнітометричні і іоносферні дослідження. У 1957 році на станції був встановлений спектрофотометр Добсона, що поклало початок вимірам вмісту озону в атмосфері. У листопаді 1993 року Велика Британія розповсюдила через свої посольства пропозицію про передачу станції «Фарадей» на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу одній з «неантарктичних» країн. У серпні 1994 року було прийняте рішення передати станцію «Фарадей» Україні. У серпні-вересні 1994 року проходила двадцять третя сесія SCAR, на якій Україну вступила у цю міжнародну організацію, яка займається науковими дослідженнями в Антарктиці. У 1994 році стартував проєкт «Україна повертається в Антарктиду», на який фонд Сороса «Відродження» виділив грант у сумі $ 12 тис. Британці передали станцію разом з обладнанням, серед якого полярна реліквія — спектрофотометр Добсона — прилад для вимірювання озону, завдяки якому в 80-х роках була відкрита озонова діра над Антарктидою. Українські полярники підняли синьо-жовтий прапор над станцією 6 лютого 1996 року. Станція отримала назву «Академік Вернадський». Разом зі станцією британці передали нам можливість продовжувати найдовші ряди спостережень за кліматом, озоновою дірою, іоносферою та магнітним полем Землі. Завдяки станції українські вчені вперше увійшли до наукової спільноти з фізики озонового шару. І через кілька років зробили відкриття асиметрії у розподілі озону над Антарктикою, що привернуло увагу до цієї події вчених інших напрямків і спровокувало сплеск публікацій з асиметрії інших параметрів в Антарктиці. Українські антарктичні експедиції Державна установа Національний арктичний науковий центр також організовує українські арктичні експедиції, які цілорічно працюють на станції «Академік Вернадський». Детальна програма експедиційних досліджень щорічно розглядається і затверджується на засідання науково-технічної ради «Антарктика». Усього за 20 років для участі в експедиціях підготовлено 156 полярників. Професор Третяк К. Р. був учасником 8-ї та 10-ї антарктичних експедицій і заснував у районі української станції «Академік Вернадський» високоточну геодезичну мережу. Під його безпосереднім керівництвом проведено два цикли повторних GPS-вимірів на цій мережі, за результатами яких уточнено місцезнаходження тектонічного розлому протоки Пенола та розроблена його геодинамічна модель, визначено локальні швидкості руху земної кори у регіоні архіпелагу Аргентинські острови. Під керівництвом К. Р. Третяка було встановлено складові векторів зміщень Антарктичної тектонічної плити. Під час 8-ї Української антарктичної експедиції (УАЕ) (лютий — березень 2003 р.) в районі розташування станції «Академік Вернадський» працівники Національного університету «Львівська політехніка» (К. Третяк, В. Глотов, Ю. Голубінка) за підтримки Українського антарктичного центру створили прецизійну геодезичну мережу, основним завданням якої є вивчення деформацій земної кори і створення опорної геодезичної основи для виконання топо-графо-геодезичних спостережень. Повторні GPS-виміри, виконані у березні та квітні 2005 р. під час сезонних робіт 10-ї УАЕ, дали змогу визначити вектори зміщень окремих станцій і побудувати узагальнену геодинамічну модель території протоки Пенола. Розширення геодезичної мережі та доповнення геолого-геофізичних даних планувалось провести під час наступної Антарктичної експедиції. Ці плани не були реалізовані, тому деталізація геодинаміки району протоки Пенола була здійснена на основі інтерпретації наявних геодезичних та геолого-геофізичних матеріалів з залученням нових даних щодо регіональної геодинаміки Антарктичної літосферної плити і гравіметричної томографії. Метою дослідження є побудова детальної геодинамічної моделі досліджуваної території на основі комплексного аналізу геодезичних даних та геолого-геофізичної інформації. Створена геодинамічна мережа охоплює північно-східні прилеглі до станції «Академік Вернадський», острови та частину материка в радіусі 15 км. Видимість супутників практично на всіх пунктах забезпечена на висоті 10–150 і вище. Для підвищення достовірності та точності визначення координат пунктів у виміряні вектори було введено поправки за ексцентриситет фазових центрів GPS-антен та виконана апостеріорна оптимізація мережі. Завдяки застосуванню методики визначення ексцентриситетів фазових центрів антен GPS-приймачів та апостеріорній оптимізації вимірів GPS-мереж вдалось на 15–25 % підвищити точність та достовірність визначення координат пунктів. ВИСНОВОК Проаналізувавши матеріали останніх метеорологічних і гляціологічних спостережень у цьому регіоні та в інших місцях земної кулі, можна стверджувати, що спостереження за льодовиками є лише частиною масових досліджень, які сприяють встановленню тенденції глобальних кліматичних змін на усій планеті, а також різноманітних змін безпосередньо в районі Антарктичного узбережжя. Зростають також обсяги досліджень льодовиків методами дистанційного зондування. Водночас не досліджено такі питання розвитку острівних та материкових льодовиків цього регіону: – просторове зміщення льодовиків за відповідний проміжок часу; – особливості льодовиків та їх морфологічні характеристики на різних етапах розвитку; – зміни форми та розмірів льодовиків, а також їх об'ємів, складу мас льоду. Постановка завдання Протягом 2002—2005 рр. та 2013 р., зокрема на острові Галіндез, виконувалось цифрове стереофотото- пографічне знімання льодовика, який там розташований. У 2013 р. вперше було застосовано для дослідження цих льодовиків наземне лазерне сканування. Спостереження пов'язані з тим, що розміри острівних льодовиків в останні 50 років істотно змінились через підвищення температури у цьому регіоні. Льодовиковий купол зменшує свої об'єми, але зміни, що проходять, не однорідні. Отримані результати свідчать, що необхідно проводити постійний моніторинг льодового купола та льодовиків архіпелагу Аргентинських островів. Отже, постало завдання — провести дослідження острівних льодовиків як каталізаторів зміни кліматичних, біологічних та гляціологічних процесів, які відбуваються у Західній Антарктиці. У наступному 2017 р. на території континенту Антарктиди будуть тестувати новітню установку, яку використовують для дослідження космічних променів. Обладнання має функцію фіксувати космічні частинки. Розробники проєкту заявляють, що якщо всі роботи пройдуть чітко за планом, то в наступному році задумане втілять у життя. Зараз немає навіть подібного обладнання, яке можна було б взяти за основу. Новітній винахід зможе реєструвати космічні промені, які проникають через земну атмосферу. За словами експертів, континент Антарктида — це найкраще місце для проведення таких експериментів, адже саме там ясні доби тривають протягом декількох днів. Апарат планують встановити на станції Новолазарівська. Якщо тестування та запуск обладнання пройде успішно, то вже через один рік роботи можна отримати результати дослідження. За допомогою пристрою, постараються вирішити проблему поширення космічних променів. Список використаних джерел Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, Ю. І. Голубінка, Д. О. Марченко, А. Я. Кульчицький, Н. П. Третяк. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012. — 172 с. Третяк Н. П. Моделювання гравітаційного поля та топографії океану в регіоні Антарктики: дис. на здоб. наук. ступ. канд. техн. наук: спец. 05.24.01 — геодезія, фотограметрія і картографія / Н. П. Третяк; Національний університет «Львівська політехніка». — Л., 2008. Глотов В. М. Створення фронтальних планів льодовиків Антарктичного узбережжя / В. М. Глотов // Сучасні досягнення геодезичної науки та вироб- ництва. — Львів. — 2003. — С. 264—268. Третяк К. Кульчицький А., Голубінка Ю. (2006а) Геодинамічні дослідження тектонічного розлому протоки Пенола (Антарктичний півострів, архіпелаг Аргентинські острови) // Сучасні досягнення геодезичної науки та виробництва. — 2006. — ІІ (12). — С. 134—140. http://cikavosti.com/y-2017-roci-na-antarktidi-vstanovliat-aparat-dlia-vivchennia-kosmichnih-promeniv/ http://innov.org.ua/analityka/statti/2949-ukrainski-naukovi-doslidzhennia-v-antarktydi-napriamy-dosiahnennia-vyklyky http://blogs.lb.ua/clean_thursday/327657_antarktika.html 8. Академік Вернадський
22696045	https://en.wikipedia.org/wiki/Another%20Way%20%281982%20film%29	Another Way (1982 film)	Another Way (1982 film) Another Way, is a 1982 Hungarian film directed by Károly Makk about an affair between two women. It is based on a semi-autobiographical novella Another Love (Törvényen belül) by Erzsébet Galgóczi (1930–1989), who co-wrote the screenplay with Makk. It won the Best Actress award at the 1982 Cannes Film Festival for Jadwiga Jankowska-Cieślak and was nominated for the Palme d'Or. The film was a notable cult film for lesbian audiences in Cold War Hungary and Poland. Plot At Christmas 1958 in Hungary, the body of Éva Szalánczky, an apparent murder victim, is recovered from a forest. In hospital, Livia Horváth, bandaged around her neck is recuperating, and is told that she will be unable to live her life as before; the reason is not made explicit. The lesbian Éva, already known to the authorities for her private life, begins a new job as a journalist at The Truth, a weekly periodical, and meets the married Livia when the two women share an office. The attraction is immediate, but Livia is initially resistant. Late at night, while kissing in darkness on a park bench, the women are discovered by a policeman, who warns Livia that her husband and employer will be informed if she is found in the same uncompromising position again. Éva is arrested, but soon released. At a collective farm, Éva finds the authorities have blocked an attempt at a more democratic way of organising their cooperative venture. Her understanding editor, a supporter of the short-lived government of the recently executed Imre Nagy, refuses to publish the article, and she resigns before she is sacked. Éva and Livia have a brief affair. The previously mild Dönci Horváth, an army officer, shoots his wife while she in the bath after her confession of love for Éva. Livia survives and her husband is imprisoned for the offence. At the hospital, Livia rejects Éva, who then journeys to the countryside. At night, Éva is challenged to stop walking by border guards, but is shot dead when she fails to do. Cast The two main characters are played by Polish actresses Jadwiga Jankowska-Cieślak and Grażyna Szapołowska. They actually performed their parts in Polish throughout but in the released film their voices were dubbed into Hungarian by Ildikó Bánsági and Judit Hernádi respectively. Jadwiga Jankowska-Cieślak as Éva Szalánczky Ildikó Bánsági as Éva Szalánczky (voice) Grażyna Szapołowska as Livia Horváth Judit Hernádi as Livia Horváth (voice) Jozef Kroner as Erdős Gyula Szabó as Erdős (voice) Péter Andorai as Dönci Horváth, Lívia's husband References External links 1982 films 1982 LGBT-related films Films directed by Károly Makk 1980s Hungarian-language films 1982 drama films Hungarian LGBT-related films Lesbian-related films Films based on Hungarian novels Hungarian drama films LGBT-related drama films Films set in 1958 Films set in Hungary
61697868	https://en.wikipedia.org/wiki/1954%20Soviet%20Class%20B	1954 Soviet Class B	1954 Soviet Class B The 1954 Class B Soviet Football Championship was the 5th season in the Soviet second tier competitions since its reorganization in 1950 and the 14th season since the establishment of the tier in 1936. FC Shakhter Stalino won the championship by placing 1st in the 6 teams final group and a home turf advantage. Teams Relegated teams One team was relegated from the 1953 Soviet Class A (top tier). Spartak Vilnius – (return after a year absence) Promoted teams Spartak Uzhgorod – return after a two-year absence, Champion of the 1953 Football Championship of the Ukrainian SSR ODO Lvov – return after a four-year absence DOF Sevastopol – debut Energia Saratov – return after a four-year absence (previously as Dinamo Saratov) Neftianik Krasnodar – return after a four-year absence (previously as Dinamo Krasnodar) Krylia Sovetov Voronezh – debut, Runner-up of the 1953 Football Championship of the Russian SFSR Shakhter Mosbass – debut Pischevik Minsk – debut Reinstated teams ODO Kiev ODO Tbilisi ODO Sverdlovsk Renamed teams Dinamo Yerevan → Spartak Yerevan Voronezh → Krylia Sovetov Voronezh First stage Zone I Number of teams by republics Zone II Number of teams by republics Zone III Number of teams by republics Final stage Played in Stalino See also 1954 Soviet Class A 1954 Soviet Cup References 1954 at rsssf.com Чемпионат СССР 1954. footballfacts.ru 1954 2 Soviet Soviet
1453029	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D1%86%D1%96%D1%8F%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Інсталяція (значення)	Інсталяція (значення) Інсталяція (мистецтво) Інсталяція ПЗ
1669704	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%80	Валінор	Валінор (у перекладі з Сіндаріна – «країна Валар», на квенья – Валінорі у тому ж значенні) – вигадана область в легендаріумі Дж. Р. Р. Толкіна, країна Валар в Амані. Також відома як «Безсмертні землі» (разом з Тол Ерессеа та областями Амана, що знаходяться поза Валінором). Географія та мешканці Загальні відомості про географію та жителів Валінора У роботах Толкіна Валінор – місце перебування Валар (од. – Вала; Вала в образі жінки називається Валіе), духів, які часто приймають людиноподібну форму і яких люди Середзем'я часто називали «богами». Інші жителі Валінора – це споріднені Валар, але менш могутні духи, Майар, і більшість Ельдар. Валінор знаходиться в Амані, на захід від якого розташована Еккайя, або Оточуюче море; воно оточує як Аман, так і Середзем'я. Валінор розташований у середині Амана, в його тропічних і субтропічних широтах. Клімат у країні в цілому теплий, але на вершинах гір Пелорі лежить сніг. Усі тварини та рослини, що зустрічаються в Середзем'ї, є і в Валінорі, однак існують і ендемічні види. Крім власне Валінора, що знаходиться за Пелорі, Елдамар - «берег Валінора», де живуть ельфи, теж вважається його частиною. Області проживання Валар і Валіер У кожного з Валар є своя область країни, де вони живуть і змінюють навколишній світ з власної волі . Чертоги Манве і Варди, двох найбільш могутніх духів, розташовуються на найвищій вершині Пелорі, Танікветіле. Йаванни, Валіе природи, рослин і врожаю, живе на пасовищах Йаванни, у південній частині землі, що знаходиться за Пелорі. Поруч знаходяться Чертоги Ауле, дружина Йаванни, коваля, який створив гномів. Ороме, Вала полювання, живе в лісах Ороме на північний-захід від пасовищ. Ніенна, самотня Валіе смутку та страждання живе на далекому заході континенту, де проводить дні у льозах за зло у світі, дивлячись на море. На південь від будинку Ніенни і на північ від пасовищ знаходяться Чертоги Мандоса. Мандос (чиє справжнє ім'я – Намо) – Вала смерті й загробного життя. Також в Палатах Мандоса живе його дружина Вайре – прядильниця, вона пряде нитки Часу. На схід від Чертогів Мандоса знаходиться острів Есте, який розташований у середині озера Лореллін, а воно, у свою чергу, – на півночі садів Ірмо – Лоріена (якого не слід плутати з Лотлоріен Середзем'я). Есте і Лоріен – подружжя. Валмара На півдні Валінору, в центрі континенту Аман, на Поясі Арди (як називають там Середземским екватором) розташований Валмара, столиця Валінору, відомий також як Багатодзвонний і як Валімар, де збираються Валар і живуть духи Майар і ельфи-Ваніар. Це резиденція Валар і ваніар у Валінорі. Пагорб Езеллохар, на якому стояли Древа Валар, і Маханаксар, Перстень Долі, знаходяться поряд з Валмара. Далі на схід знаходиться ущелина Калакірія, єдиний прохід через Пелорі, величезний гірський ланцюг, що відгороджував Валінор з трьох сторін, споруджений, щоб захистити його від Моргота. В ущелині знаходиться місто Тіріон, побудоване на пагорбі Туна, місто ельфів-нолдор. На березі моря на північний схід від Тіріона, знаходиться порт Телері Альквалонде, який, за описами, розташований досить близько до Тіріона, але в реальності може бути навіть в декількох сотнях миль на північ від нього. Інші міста Валінору Безпосередньо на схід від берега Валінору розташований острів Тол Ерессеа, де ельфи побудували гавань Аваллоне і де Телері жили протягом століть, перш ніж переміститися до самого Валінору. На внутрішніх північних відрогах Пелорі, в сотнях миль на північ від Валмара, розташовувалося місто ув'язнення Феанора, Форменос. Інші факти про географію Валінору На крайньому північному-сході, за Пелорі, була крижана протока Хелкараксе, яка, до того, як після падіння Нуменора Валінор був вилучений з кіл світу, з'єднувала континенти Аман і Середзем'я. Також, в часи до падіння Нуменора, довгий ланцюг маленьких островів, що називався Зачарованими Островами і проходив на деякій відстані від східного узбережжя Амана по всій його довжині. Ці острови були споруджені для того, щоб не допустити якого-небудь смертного або безсмертного, у Валінор з моря. Розміри Валінору Фізичний розмір Валінору ніколи не уточнювався, крім того, Толкін ніколи не створював детальних карт Амана, але карти Карен Вінн Фонстад, засновані на схематичних начерках Толкіна, зображують континенти й моря Арди, на них вказано Валінор розміром приблизно 800 миль із заходу на схід (від Белегаера до Зовнішнього моря) і 3000 миль з півночі на південь. Весь континент Аман, від арктичних широт Хелкараксе до субантарктичного далекого півдня, має протяжність близько 7000 миль. Історія Від заснування Валінору до кінця Першої Епохи Валінором, був заснований на західному континенті Аман, коли Мелькор (бунтівний Вала, пізніше названий ельфами Морготом, «чорним ворогом») знищив їх первісне місце проживання на острові Альмарен. Щоб захистити свій новий будинок від нападів, Валар спорудили на кордонах Валінору гори Пелорі. Також вони побудували Валмара, виростили два Древа, що випромінюють блискуче живе світло, й облаштували свої житла. Валінор значно перевершував Альмарен красою. Пізніше Валар дізналися про пробудження в Середзем'ї, де Мелькору ніхто не протистояв, ельфів. Вони запропонували переселити ельфів у безпечний Валінор. Однак для того, щоб переправити їх туди, Валар необхідно було усунути Мелькора. У результаті почалася війна, і цитадель Мелькора, Утумно, була знищена. Після цього більшість ельфів переселилася до Валинору і заснувала свої міста, Тіріон і Альквалонде, почавши тим самим століття слави Валінору. Проте виникла проблема: Мелькор було повернуто до Валінору як бранця, а після трьох століть ув'язнення було звільнено через помилкову думку, що зло пішло з нього. Після звільнення він заходився насаджувати зерна розбіжностей в уми ельфів Валінору (особливо нолдор: ваніар не стали б слухати його, а Телері, з точки зору Мелькора, були занадто слабкі), розказуючи, що Валар переселили їх у Валінор для того, щоб контролювати їх і вилучити всі їхні землі в Середзем'ї на свою користь, і що ельфи в реальності – бранці Валар. Він також посварив Феанора з його братами, Фінголфіном і Фінарфіном. Валар дізналися про це і побачили, що зробив Мелькор, але його було вже не зупинити. Сам Мелькор, дізнавшись, що він викритий, відправився у Форменос, де відбував заслання Феанор, а також знаходився його батько, верховний король нолдор, Фінве, і викрав безліч скарбів, серед яких знаходилися чудові дорогоцінні камені – Сильмаріли, убивши при цьому короля. Після цього під час свята Мелькор за допомогою демона-павучихи Унголіант знищив Два Древа (принісши тим самим у Валінор нескінченну ніч) і вислизнув у Середзем'я, де розташовувалася його друга цитадель, Ангбанд. Два Древа, від яких породжувався увесь світ Валінору, були мертві. Їх остання квітка і плід були дані двом Майар, кожному з яких було доручено обходити навколо світу на кораблі в різний час дня, щоб ні Валінор, ні Середзем'я не залишалося в пітьмі. Один був названий Сонцем і сяяв яскраво-жовтим світлом. Другий же назвали Місяцем, і світло його був блідо-білим. Після вбивства Фінве та крадіжки Сильмарілів більшість нолдор, яких очолював син Фінве Феанор, творець Сильмарілів, збунтувалися проти Валар і вирішили переслідувати Моргота до Середзем'я, щоб відібрати у нього каміння та помститися за свого короля. Нолдор не стали слухати Манве, владику Валар, який намагався переконати їх, що ельфи прийшли до Валінору з власної волі і що Валар не намагалися правити ними або обмежувати їх яким-небудь способом. Посильний Манве також сказав їм, що якщо вони підуть і будуть битися з Морготом самі, Валар не стануть допомагати їм. Валінор не брав участі в боротьбі нолдор з Морготом, але, коли нолдор, здавалося, були остаточно переможені, мореплавець Еаренділ зумів дістатися до Валінору за допомогою Сильмаріла, видобутого Береном із Залізної корони Моргота, і переконав Валар завдати Моргот смертельного удару. Могутнє військо Майар, ваніар і нолдор , які залишилися у Валінорі, знищило гігантську армію Моргот і Валар викинули його у Зовнішню Тьму. Друга Епоха У Другу Епоху Валінор скоїв єдине значне діяння: з моря було піднято острів Андор, який було віддано людям-едайн (які билися разом з нолдор), де вони заснували королівство Нуменор. Незабаром сила Нуменора безмірно зросла, а його правителі загордилися і почали потай мріяти про вічне життя. Останній король Нуменора Ар-Фаразон, під впливом взятого ним у полон в Середзем'ї колишнього помічника Моргот в його лихих учинках, майа Саурона, якого король зробив своїм радником, з величезним флотом вторгся у Валінор. Тоді Валар почали прохати Еру Ілуватар, творця світу, і Нуменор було затоплено, а Аман став більше недоступний Смертним Людям; весь інший же світ було зроблено круглим. Третя Епоха У Третю Епоху, розуміючи, що безпосередній конфлікт з відродженим у Середзем'ї Сауроном буде катастрофічним для іншої сторони, Валар послали в Середзем'я Істар (магів), які давали поради людям при їх опорі Темному Володареві . Примітки Література Толкін Дж. Р. Р., «Сильмариліон» Толкін Дж. Р. Р., «Володар Перснів», том III «Повернення короля» Вигадані держави Вигадані континенти Королівства Середзем'я
1120557	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D1%80%D0%B5%D1%85%D1%82%20III%20%28%D0%B3%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%BE%D0%B3%20%D0%A1%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%97%29	Альбрехт III (герцог Саксонії)	Альбрехт III (герцог Саксонії) Альбрехт Хоробрий, також Альбрехт Сміливий, Альбрехт Мужній ((«Animosus»); , Грімма — , Емден) — герцог Саксонії, губернатор Фризії та засновник Альбертинської лінії Веттінів. Як маркграфа майсенського його також називають Альбрехт III. Біографія Молодший син курфюрста Фрідріха II Лагідного народився 31 липня 1443 в замку в Гріммі. У 1455 році, у віці 12 років він разом з братом Ернестом був викрадений із замку Альтенбург. Частину молодості він провів при дворі імператора Фрідріха III в Відні. 11 листопада 1459 у Хебі з великою пишністю відбулося одруження Альбрехта з Сидонією, дев'ятирічною дочкою богемського короля Георга Подебрада, прихильника гуситів, але шлюб цей був здійснений лише після смерті його батька. 7 вересня 1464 помер його батько, і Альбрехт разом з братом Ернестом, який отримав звання курфюрста, розпочали спільне правління. У 1466 році брати завоювали у Генріха II, колишнього бургграфа майсенського, місто і замок Плауен. В 1471 вони разом почали будівництво нової резиденції в Майсені, яка з 1676 була названа на честь Альбрехта Альбрехтсбург. Коли ж їх володіння збільшилися ще й родовими тюрингськими землями, що дісталися їм у 1482 році у спадщину від дядька Вільгельма III, це привело до розділу родових саксонських володінь і до поділу їхнього роду на лінію Ернестинську та Альбертинську. За Лейпцизьким договором, укладеним 26 серпня 1485, Альбрехт, як молодший син, який мав за старовинними законами право вибору, узяв собі так звану майсенську частину. За звання «маршала і могутнього прапороносця» він допомагав імператору Фрідріху III в його війні з Карлом Сміливим; в 1476 році вирушив на прощу до Єрусалима, а після повернення звідти виступив посередником в переговорах імператора з Матьяшем Корвіном Угорським і згодом командував військами імператора у війні з Корвіном, але через брак коштів був змушений укласти в 1487 році вкрай невигідний Маркесдорфський договір. Незабаром після цього, залишивши в Саксонії своїм заступником свого сина Георга, він поспішив до Нідерландів, щоб звільнити Максиміліана I, взятого в полон обивателями міста Брюгге в 1488 році. Прийнявши там начальство над імперським військом, він воював з Нідерландами кілька років з малими проміжками. На Фрейбургському сеймі він отримав в 1498 році спадкове намісництво у Фрисландії. Альбрехт помер 12 вересня 1500 в Емдені. За заповітом, написаним ним в Маастрихті в 1499 році, він надав управління майсенськими володіннями старшому синові, Георгу, а Генріха затвердив спадковим штатгальтером Фрисландії, забезпечивши таким чином в Альбертинській лінії успадкування за старшим у роді. 8 листопада 1876 в Майсені відбулося відкриття пам'ятника Альбрехту. Нащадки В 1459 одружився з Сідонією Богемською (1449–1510), діти: Катаріна Саксонська (1468—1524), 1 шлюб — з 1484 заміжня за Сигізмундом Тірольським, 2 шлюб — з 1497 одружена з герцогом Еріхом I Брауншвейг-Каленбергським Георг Бородатий (1471—1539) Генріх V (1473—1541), герцог Саксонський з 1539 Фрідріх (1474—1510), гросмейстер Тевтонського ордена в Пруссії з 1498 Анна (1478—1479) Людвіг (1481) Йоганн (1484) Йоганн (1489) Примітки Література Hans von Mergenthal:Gründliche und wahrhafftige Beschreibung Der löblichen und Ritterlichen Reise und Meerfahrt in das heilige Land nach Jerusalem / Des Durchlauchtigen / Hochgebornen […]. Darbey ein kurtzer Auszug der Pilgramschafft ins gelobte Land / Hertzog Wilhelms zu Sachsen / Auch andere Fürsten auß diesem Hochlöblichen Stammen / Jetzo in Rheimen verfasset durch Johann Steurlein den Eltern […], Jena, 1611 Langenn,Herzog Albrecht der Beherzte, Leipzig, 1838 André Thieme (Hrsg.):Herzog Albrecht der Beherzte. Ein sächsischer Fürst im Reich und in Europa (Quellen und Materialien zur Geschichte der Wettiner, Bd. 2), Köln, Weimar, Wien 2002 Enno Bünz, Christoph Volkmar:Die albertinischen Herzöge bis zur Übernahme der Kurwürde, in: Frank-Lothar Kroll:Die Herrscher Sachsens. Markgrafen, Kurfürsten, Könige 1089—1918, München 2007. Посилання Albrecht der Beherzte, Herzog von Sachsen # Біографія Герцоги Саксонії Маркграфи Майсену Альбертинська лінія Веттінів Ландграфи Тюрингії
3506192	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BB%20%D0%A8%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%84%20%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87	Камал Шаріф Камалетдіновіч	Камал Шаріф Камалетдіновіч Шаріф Камалетдіновіч Камал (справжнє прізвище — Байгільдеєв (; нар. 16 лютого 1884, Рузаєвський район, Мордовіїя, Росія — 22 грудня 1942, Татарстан) — радянський татарський письменник, драматург і перекладач, педагог татарської школи. Біографія Шаріф Камал народився в сім'ї мулли в селі Татарська Пішля (нині Рузаєвський район Мордовії) 16 лютого 1884 року. Початкову освіту здобув у медресе. Потім працював на будівництві залізниці, був шахтарем-забійником на Уралі, рибалкою на Каспійському морі. У 1905 році переселився до Санкт-Петербурга, де став учителем татарської школи. Перші вірші Камала були опубліковані в газеті «Нур» в 1905 році. За рік збірка його віршів «Садә» (Голос) вийшла окремим виданням. У 1909—1912 роках він написав повість «Вороняче гніздо» і новели «В пошуках щастя», «На чужині», «Бродяга», в яких описувалося важке життя робітників. Експлуатації рибалок присвячена повість «Чайки». У той же період Камал написав ряд сатиричних творів, спрямованих проти купців і буржуазних націоналістів. Питанню рівноправності жінок присвячені твори «Зів'яла квітка» та «Нудьга». Після Жовтневої революції Камал створив роман «Таң атканда» (На зорі) про революцію, «Матура Туганди» (Коли народжується прекрасне) про село 1920-х років. Також він створив драматичні твори «Ут» (Вогонь), «Козгиннар оясинда» (Вороняче гніздо), «Таулар» (Гори), «Томан арти» (За туманом). Камал першим переклав на татарською мовою «Піднята цілина» М. А. Шолохова. Нагороди Нагороджений Орденом Леніна (1940). Пам'ять Похований на Татарському кладовищі в Казані. У Казані працює будинок-музей Камала. Іменем Ш. Камала названа вулиця в Вахітовському районі Казані, вулиця і школа в селі Татарська Пішля Республіки Мордовія. Примітки Література Хісматуллін Х., Шаріф Камал, в кн .: Історія татарської радянської літератури, М., 1965 Татарська література і публіцистика початку XX століття, Каз., 1966 Нігметуллін Е., Шеріф Камал, Казань, 1964. Татарський енциклопедичний словник. — Казань: Інститут Татарській енциклопедії АН РТ, 1998. М. Х. Гайнуллін. Велика Радянська Енциклопедія. — М .: Радянська енциклопедія 1969—1978 Посилання Камал Шаріф Камалетдінович // Коротка літературна енциклопедія / Гл. ред. А. А. Сурков . - М. : Радянська енциклопедія, 1962—1978. Літературна енциклопедія Перекладачі з російської Татарські письменники
1267297	https://en.wikipedia.org/wiki/Axel%20Fredrik%20Cronstedt	Axel Fredrik Cronstedt	Axel Fredrik Cronstedt Baron Axel Fredrik Cronstedt (/kroonstet/ 23 December 1722 – 19 August 1765) was a Swedish mineralogist and chemist who discovered the element nickel in 1751 as a mining expert with the Bureau of Mines. Cronstedt is considered a founder of modern mineralogy, for introducing the blowpipe as a tool for mineralogists, and for proposing that the mineral kingdom be organized on the basis of chemical analysis in his book Försök til mineralogie, eller mineral-rikets upställning (“An attempt at mineralogy or arrangement of the Mineral Kingdom”, 1758). Life Axel Fredrik Cronstedt was born on 23 December 1722 on the estate of Ströpsta, in Sudermania. His father, Gabriel Olderman Cronstedt (1670–1757), was a military engineer. His mother, Maria Elizabeth Adlersberg, was Gabriel Cronstedt's second wife. Beginning in 1738, Axel Cronstedt was an unregistered student at the University of Uppsala, hearing lectures with Johan Gottschalk Wallerius (1709–1785), professor of chemistry, and astronomer Anders Celsius (1701–1744). At Uppsala, he became a friend of Sven Rinman, discoverer of Rinman's green. In 1743, during an unstable period politically, Cronstedt left Uppsala to act as his father's secretary on a military tour of inspection. This tour strengthened his interest in mines and mineralogy. Cronstedt entered the School of Mines where his instructors included geologist Daniel Tilas (1712-1772). On Tilas' recommendation, Cronstedt went on mining tours in the summers of 1744 and 1745. In 1746, he surveyed copper mines. From 1746 to 1748 Cronstedt took classes with George Brandt, the discoverer of cobalt, at the royal mining laboratory in Stockholm, the Laboratorium Chemicum. There he studied chemical analysis and smelting. Between 1748, when he completed his studies, and 1758, Cronstedt held a variety of positions. In 1756, he was disappointed to be passed over for a position at the Bureau of Mines, but in 1758, he became a superintendent of mining operations for the mining districts of Öster and Västerbergslagen. In 1760 Cronstedt married Gertrud Charlotta Söderhielm (1728–1769). In 1761, he moved to the estate of Nisshytte, north of Riddarhyttan. He died there on 19 August 1765. Research Cronstedt initiated the use of the blowpipe for the analysis of minerals. Originally a goldsmith's tool, it became widely used for the identification of small ore samples, particularly in Sweden where his contemporaries had seen Cronstedt use it. Use of the blowpipe enabled mineralogists to discover eleven new elements, beginning with Cronstedt's discovery of nickel. John Joseph Griffin credits Cronstedt as "the first person of eminence who used the blowpipe" and "the founder of Mineralogy" in A Practical Treatise on the Use of the Blowpipe (1827). Cronstedt discovered the mineral now known as scheelite in 1751 at Bispberg Klack, later obtaining samples from the Kuhschacht mine in Freiberg, Germany. He gave it the name tungsten, meaning "heavy stone" in Swedish. Thirty years later, Carl Wilhelm Scheele determined that scheelite was in fact an ore, and that a new metal could be extracted from it. This element then became known by Cronstedt's name, tungsten. Cronstedt also extracted the element nickel from ores in the cobalt mines of Los, Sweden. The ore was described by miners as kupfernickel because it had a similar appearance to copper (kupfer) and a mischievous sprite (nickel) was supposed by miners to be the cause of their failure to extract copper from it. Cronstedt presented his research on nickel to the Swedish Academy of Sciences in 1751 and 1754. Decades later, some scientists still argued that it was a mixture, and not a new metal, but its nature was eventually accepted. In 1756, Cronstedt coined the term zeolite after heating the mineral stilbite with a blowpipe flame. He was the first to describe its distinctive properties, having observed the "frothing" when heated with a blowpipe. Cronstedt's book Försök til mineralogie, eller mineral-rikets upställning (“An attempt at mineralogy or arrangement of the Mineral Kingdom”, 1758) was originally published anonymously. In it, Cronstedt proposed that minerals be classified on the basis of chemical analysis of their composition. He was surprised that others supported his ideas and put them into practice. It was translated into English by Gustav Von Engeström (1738-1813) as An essay towards a system of mineralogy (1770). Engeström added an appendix, "Description and Use of a Mineralogical Pocket Laboratory; and especially the Use of the Blow-pipe in Mineralogy", which brought considerable attention to Cronstedt's use of the blowpipe. Cronstedt noted in Försök til mineralogie, eller mineral-rikets upställning that he had observed an “unidentified earth” in a heavy red stone from the Bastnäs mine in Riddarhyttan. Forty-five years later, Jöns Jacob Berzelius and Wilhelm Hisinger isolated the first element of the lanthanide series of the rare earth elements, cerium, in ore from the mine. Awards and honors In 1753, Cronstedt was elected a member of the Royal Swedish Academy of Sciences. References External links 1722 births 1765 deaths 18th-century Swedish chemists Swedish nobility Members of the Royal Swedish Academy of Sciences Discoverers of chemical elements Rare earth scientists Axel Fredrik
1946124	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8E%D0%B9%20%D0%AE%D0%B9%D1%85%D1%83%D0%B0	Сюй Юйхуа	Сюй Юйхуа (29 жовтня 1976 року) — китайська шахістка, гросмейстер і колишня чемпіонка світу (2006–2008). Вона стала третьою чемпіонкою світу з Китаю після Се Цзюнь і Чжу Чень. 25 березня 2006 року вона виграла чемпіонат світу за нокаут-системою в Єкатеринбурзі, перемігши у фіналі росіянку Алісу Галлямову з результатом 2,5 очка у третій грі матчу з чотирьох партій. У тому турнірі брали участь 64 учасниці, серед яких були колишня чемпіонка світу Джу Чен і чинна тоді чемпіонка Антоанета Стефанова. Сюй була на четвертому місяці вагітності під час турніру. Після того турніру вона стала 22-м гросмейстером з Китаю. Сюй Юйхуа виграла 2-й турнір із серії Гран-прі ФІДЕ серед жінок 2009-2011, що проходив у Нанкіні від 27 вересня до 9 жовтня 2009. Вона грає за шаховий клуб міста Чжецзян у шаховій лізі Китаю. Звання Серед головних звань: Переможниця зонального турніру (1993, 2001) Переможниця кубку світу (2000, 2002) Переможниця шахових олімпіад у складі збірної Китаю (2000, 2002, 2004) Чемпіонка світу (2006–2008) Зміни рейтингу Див. також Шахи в Китаї Примітки Посилання офіційний блог Інтерв'ю з Сюй юйхуа Кубок Північного Уралу, 25 липня 2008 Шахові гросмейстери Жіночі гросмейстери Китайські шахістки Китайські чемпіони світу Чемпіонки світу з шахів Уродженці Цзіньхуа
6493586	https://en.wikipedia.org/wiki/Franco%20Selvaggi	Franco Selvaggi	Franco Selvaggi (born 15 May 1953) is an Italian former football player. Born in Pomarico, province of Matera, he was deployed as a striker. Club career In his Serie A career (1972–1986), Selvaggi played for Ternana (1972–74), A.S. Roma (1973–74), Cagliari (1979–82), Torino (1982–84), Udinese (1984–85), and Inter (1985–86), also playing with Taranto (1974–79), and ending his career with Sambenedettese (1986–87). International career Selvaggi represented the Italy national under-21 football team twice in 1980, scoring 2 goals. With the Italy national team, he earned 3 caps in 1981, making his debut in a 0–0 home draw against East Germany on 19 April. He was a member of the Italy team that won the 1982 World Cup under Enzo Bearzot, but he never played a match in that event. Style of play A small, quick, dynamic, mobile, and hardworking centre-forward, he excelled at making attacking runs off the ball, and at playing off his team-mates during build-up plays. He was also capable of holding up the ball for them with his back to goal. Retirement and managerial career Following his retirement from playing football, Selvaggi became a football coach. Honours International Italy FIFA World Cup: 1982 Individual Medaglia d'Oro al valore atletico: 1982 References 1953 births Living people Sportspeople from the Province of Matera Italian men's footballers Italy men's under-21 international footballers Italy men's international footballers Men's association football forwards Serie A players Serie B players AS Roma players Cagliari Calcio players Inter Milan players Torino FC players US Sambenedettese players Ternana Calcio players Udinese Calcio players Taranto FC 1927 players 1982 FIFA World Cup players FIFA World Cup-winning players Italian football managers Footballers from Basilicata US Catanzaro 1929 managers Taranto FC 1927 managers FC Crotone managers
9560047	https://en.wikipedia.org/wiki/Randy%20Wood%20%28ice%20hockey%29	Randy Wood (ice hockey)	Randy Wood (ice hockey) Randolph B. Wood (born October 12, 1963) is an American former professional ice hockey left winger who played twelve seasons in the National Hockey League (NHL) for the New York Islanders, Buffalo Sabres, Toronto Maple Leafs and Dallas Stars. Career Wood's father Norman was the coach of the Princeton University hockey team from 1959 to 1965. He was born in Princeton, New Jersey and raised in Manchester-by-the-Sea, Massachusetts. Before joining the AHL, Randy played hockey at Yale University for three years. In 1986–87, Wood joined the AHL team, Springfield Indians and scored 47 points over 75 games. He was called up to the New York Islanders during that time where he scored only one goal over six games. He routinely was sent down and called back up over the next three years until he became a solid spot on the roster from 1988 to 1992, where he then got traded to the Buffalo Sabres. After spending three seasons in Buffalo, Wood was claimed in the waiver draft by the Toronto Maple Leafs, got traded to the Dallas Stars, and then for the last season of his career he was sent back to the Islanders. Personal life Wood's two sons are also ice hockey players. Tyler is playing with ERC Sonthofen in the German league Oberliga, while Miles is playing for the Colorado Avalanche of the National Hockey League (NHL). Miles was drafted 100th overall by New Jersey Devils in the 2013 NHL Entry Draft. Career statistics Regular season and playoffs International Awards and honors References External links 1963 births Living people American men's ice hockey left wingers Buffalo Sabres players Dallas Stars players Ice hockey players from Massachusetts New York Islanders players People from Manchester-by-the-Sea, Massachusetts Ice hockey people from Essex County, Massachusetts Springfield Indians players Toronto Maple Leafs players Undrafted National Hockey League players Yale Bulldogs men's ice hockey players Ice hockey players from New Jersey AHCA Division I men's ice hockey All-Americans
4634254	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B1%D0%B5%D0%BD%20%D0%A0%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0	Рубен Рочина	Рубен Рочина (23 березня 1991, Сагунт) — іспанський футболіст, півзахисник клубу «Гранада». Виступав, зокрема, за клуби «Блекберн Роверз», «Гранада» та «Леванте», а також юнацьку збірну Іспанії. Клубна кар'єра Ранні роки Народився 23 березня 1991 року в місті Сагунт. Починав займатися футболом у школі клубу «Валенсії», але ще в дитячому віці перевівся в академію «Барселони», де провів майже сім років. У 2008 році він вперше став залучатися до ігор за другу команду клубу, яка виступала тоді в Сегунді B. У першій половині сезону 2010/11, коли друга команда грала вже в Сегунді, Рочина провів за неї 13 матчів і забив 2 голи. «Блекберн Роверс» 31 січня 2011 року Рочина, який так і не зіграв за основний склад «Барселони» жодного матчу, підписав чотирирічний контракт з англійським клубом «Блекберн Роверс». Тодішній тренер клубук Стів Кін, коментуючи перехід іспанця, назвав його талановитим молодим гравцем, здатним зіграти на різних атакуючих позиціях. Рочина не відразу зумів пробитися до основного складу, більше виступав за команду резервістів, зігравши в Прем'єр-лізі сезону 2010/11 всього чотири матчі. Однак у наступному сезоні він вже регулярно виходив на поле, провівши в цілому 18 матчів і забивши 2 голи. Після вильоту «Блекберна» з Прем'єр-ліги в сезоні 2012/13 Рочина залишився в команді і продовжив регулярно грати за основний склад. Новий головний тренер клубу Геннінг Берг високо відгукувався про гру іспанця. До середини сезону Рочина зіграв у Чемпіоншипі 19 матчів (з яких 11 починав у стартовому складі), забив 5 голів і віддав 4 гольові передачі. Проте в цілому команда виступала слабо, кілька разів керівництво змінило тренера, в результаті Рочина висловив бажання покинути «Блекберн». 31 січня 2013 року він повернувся до Іспанії, за договором оренди перейшовши до кінця сезону в клуб «Реал Сарагоса». Вже 3 лютого 2013 року Рочина дебютував у іспанській Прімері, вийшовши на заміну в матчі з «Малагою». Він став одним з основних гравців «Сарагоси», провів у її складі 15 матчів і відзначився одним забитим голом, але не зміг допомогти команді втриматися в Прімері. Влітку 2013 року Рочіна повернувся в «Блекберн Роверс», хоча інтерес до нього виявляв інший англійський клуб, «Гаддерсфілд Таун». 4 серпня 2013 року, вже в першому матчі нового сезону, він серйозно травмував ліве плече і змушений був покинути поле на ношах. Пошкодження вимагало операції і тривалого відновлення тривалістю в три місяці. Повернувся в стрій Рочина лише в листопаді, але в основному складі не закріпився, зігравши після травми за «Блекберн» всього чотири матчі. У січні 2014 року керівництво «Роверс» знову віддало Рочину в оренду до кінця сезону іспанському клубу, цього разу «Райо Вальєкано». Тренер «Блекберна» Гері Боєр висловив надію, що на батьківщині Рочина отримає достатньо ігрової практики, щоб набрати форму і наступного літа повернутися в основний склад англійського клубу. 26 січня 2014 року Рочина зіграв свій перший матч за «Райо Вальєкано». Йому вдалося закріпитися в команді, за яку він зіграв 17 матчів і забив 3 голи. «Гранада» 5 серпня 2014 року Рочіна остаточно покинув «Блекберн Роверс» і підписав чотирирічний контракт з клубом іспанської Прімери «Гранада», сума трансферу не розголошується. Протягом двох сезонів він був одним з гравців основного складу команди, у Прімері зіграв за «Гранаду» 54 матчі і забив 8 голів. «Рубін» 20 липня 2016 року Рочина перейшов у російський «Рубін», який заплатив суму відступних, прописану в контракті футболіста. За інформацією іспанського видання «Marca», ця сума склала 10 млн євро, 15 % від неї отримав «Блекберн Роверс». У першому сезоні, коли командою керував його співвітчизник Хаві Грасія, Рочина був основним гравцем, зігравши 23 гри чемпіонату і забивши 2 голи, втім з наступного сезону і приходом нового головного тренера іспанець перестав потрапляти до основи, зігравши лише 4 гри, тому 31 січня 2018 року був відданий в оренду в «Леванте» до кінця сезону. Повернення до Іспанії 4 липня 2018 року, після завершення оренди Рочина підписав повноцінний трирічний контракт з «Леванте». У кожному з перших двох сезонів він забив по чотири голи у чемпіонаті. У червні 2021 року покинув клуб по завершенні контракту і 21 серпня повернувся до «Гранади» після 5 років перерви, уклавши угоду з клубом два сезони. Станом на 3 серпня 2022 року відіграв за клуб з Гранади 15 матчів в національному чемпіонаті. Виступи за збірні 26 березня 2008 року дебютував у складі юнацької збірної Іспанії (U-17) проти Румунії (2:2) і того ж року поїхав з командою на юнацький чемпіонат Європи у Туреччині. За винятком першої гри, яку він пропустив через дискваліфікацію, Рочина зіграв у всіх подальших іграх, в тому числі у фінальному матчі проти збірної Франції, де Рубен вийшов на заміну і допоміг іспанцям здобути золоті нагороди. Крім того Рочина забив два голи в матчі групового етапу проти Ірландії (3:1) і за підсумками сезону був включений до символічної команди чемпіонату. У 2009 році Рочина зіграв один матч за збірну юнаків до 18 років, а в 2010 році з юнацькою збірної до 19 років дійшов до фіналу юнацького чемпіонату Європи у Франції, в якому іспанці посіли друге місце, а Рочина зіграв у всіх п'яти матчах і забив гол у грі проти Італії (3:0). Загалом на юнацькому рівні взяв участь у 19 іграх, відзначившись 8 забитими голами. Примітки Посилання Іспанські футболісти Футболісти «Барселони Б» Футболісти «Блекберн Роверз» Футболісти «Реала» (Сарагоса) Футболісти «Райо Вальєкано» Футболісти «Гранади» Футболісти «Рубіна» (Казань) Футболісти «Леванте» Іспанські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Англії Футбольні легіонери в Росії
729696	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D1%87%D0%B8%D1%86%D1%96	Малчиці	Малчиці — село, громада в окрузі Михайлівці, Кошицький край, Словаччина. Село розташоване на висоті 120 м над рівнем моря. Населення — 1340 осіб. Вперше згадується 1274 року. В селі є бібліотека та футбольне поле. Примітки Посилання Села округу Михайлівці
1498641	https://en.wikipedia.org/wiki/Tanna%20%28island%29	Tanna (island)	Tanna (island) Tanna (sometimes misspelled Tana) is an island in southern Vanuatu. Tanna is the most populous island of Tafea Province, and the third most populous in the whole country (after Efate and Espiritu Santo). It is home to five indigenous languages, which also rank among the most vibrant in the whole archipelago, ranging from 3500 to 11500 speakers. Tanna is the most internationally renowned island of Vanuatu, and has been featured in numerous documentaries or TV shows around the world. This is partly due to Mount Yasur, an active volcano and a major touristic attraction. It is also famous for its vibrant Melanesian culture, through dances and festivals. The island has also attracted the attention of many anthropologists for its cargo cults. Name The name Tanna, first cited by James Cook, is derived from the word tana in the Kwamera language, meaning "earth". Etymologically, Tanna goes back to Proto-Oceanic tanoq, from Proto-Malayo-Polynesian taneq, with the same meaning. Geography Tanna is long and wide, with a total area of . Its highest point is the summit of Mount Tukosmera in the south of the island. Siwi Lake was located in the east, northeast of the peak, close to the coast until mid-April 2000 when following unusually heavy rain, the lake burst down the valley into Sulphur Bay, destroying the village with no loss of life. Mount Yasur is an accessible active volcano which is located on the southeast coast. History Tanna was first settled about 400 BC by Melanesians from the surrounding islands. The glowing light of Mount Yasur attracted James Cook, the first European to visit the island, in August 1774, where he landed in an inlet on the southeastern tip of the island that he named Port Resolution after his ship HMS Resolution. In the 19th century, traders and missionaries (chiefly Presbyterian) arrived. The Tannese stuck to their traditions more strongly than other islands; there remain fewer Christians in comparison with the other islands of Vanuatu. Whaling vessels were some of the first regular visitors to the island in the 19th century. The first on record was the Rose in February 1804. The last known such visit was by the Sea Ranger in September 1871. Tanna was not a principal site of World War II, but about 1,000 people from Tanna were recruited to work on the American military base on Éfaté. Exposure to First World living standards may have led to the development of cargo cults. Many have died out, but the John Frum cult remains strong on Tanna today, especially at Sulphur Bay in the southeast and Green Point in the southwest of the Island. The documentary Waiting for John (2015) by Jessica Sherry provides a history and overview of the current scene regarding these beliefs. A secessionist movement began in the 1970s, and the Nation of Tanna was proclaimed on 24 March 1974. While the British were more open to allowing its holdings in Vanuatu to achieve independence, it was opposed by the French colonists and finally suppressed by the Anglo-French Condominium authorities on 29 June 1974. In 1980, there was another attempt to secede, declaring the Tafea Nation on 1 January 1980, its name coming from the initials of the five islands that were to be part of the nation (Tanna, Aniwa, Futuna, Erromango and Aneityum). British forces intervened on 26 May 1980, allowing the island to become part of the newly independent nation of Vanuatu on 30 July 1980. Tanna and nearby Erromango were devastated by Cyclone Pam in March 2015, with reports of an unknown number of deaths, complete destruction of the island’s infrastructure and permanent shelters, and no drinking water. Following this, an El Niño-spurred drought further impacted on the people of Tanna. Culture and economy Population It is the most populous island in Tafea Province, and one of the most populous islands in the country with a population of about 29,000 in 2009, which grew to 30,770 in 2015. Isangel, the provincial administrative capital, is on the west coast near the island's largest town of Lénakel. Tanna is populated almost entirely by Melanesians, and they follow a more traditional lifestyle than many other islands. Some of the higher altitude villages are known as kastom villages, where modern inventions are restricted, the inhabitants wear penis sheaths and grass skirts, and the children do not go to public school. According to anthropologist Joël Bonnemaison, author of "The Tree and the Canoe: history and ethnography of Tanna," their resistance to change derives from their traditional worldview and how they "perceive, internalise, and account for the dual concepts of space and time." Cargo cults The island is the centre of the John Frum religious movement, which attracts tourist interest as a cargo cult. The first John appeared at night as a spirit at a place called Green Point beach and told the people to return to their traditional way of life, or kastom. From that time kastom on Tanna has been seen as an alternative to the modernity encouraged by many missionary denominations. Yaohnanen is the centre of the Prince Philip movement, which reveres Prince Philip, Duke of Edinburgh, the late husband of Queen Elizabeth II. The cult is examined by British writer Matthew Baylis in his 2013 book Man Belong Mrs Queen: Adventures with the Philip Worshippers. Five men from the cargo cult were brought to the United Kingdom as part of the Channel 4 reality show Meet the Natives in 2007. Part of their itinerary included an off-screen meeting with the prince. In An Idiot Abroad, Series 2, Episode 1, Karl Pilkington visited Tanna and discussed the Prince Philip Movement and met those who visited Windsor Castle. Christian missionary John Gibson Paton served in Tanna in the mid 19th century. Cannibalism was practiced before Christianity swept the island. In the biography of Paton, the horror of the pagan practice of abusing and murdering disobedient wives is detailed. Languages There are five main languages spoken on Tanna: the southern language of Kwamera and the Southwestern language adjacent to the slopes of Tokosmera, of which there are many dialects spoken by very small groupings, constitute two of the languages. The remaining majority of Tanna islanders speak four dialects, being North Tanna in the northwest, Lénakel in the west-central area near Lénakel, and the middle bush dialect in the central plateau of the island, which is very close to Lenakel Whitesands in the northeast near Whitesands. The five languages of Tanna feature among the most populous among all the indigenous languages of Vanuatu: These are grouped into the Tanna languages family, which is a subgroup of the South Vanuatu languages, a branch of the Oceanic languages. Many people on Tanna also speak Bislama, which is one of Vanuatu's three official languages (together with English and French). Economy The island is one of the most fertile in Vanuatu and produces kava, coffee, coconut, copra, and other fruits and vegetables. Recently, tourism has become more important, as tourists are attracted to the volcano and traditional culture. To help preserve the integrity of culture as a tourism asset, only local people are permitted to act as guides. There are various types of accommodation on the island. Cultural references In 2009 the Travel Channel aired Meet the Natives: USA, which brought five men from another group from Tanna to the United States. Their tribe reveres Tom Navy, an American World War II sailor who generations ago had taught the inhabitants to live in peace. The Tanna ambassadors were taken across, visiting five states, and eventually meeting former United States Secretary of State Colin Powell and verifying with him that the spirit of peace taught by Tom Navy lives on in then US President, Barack Obama. While visiting with a family on Fort Stewart, US Army Major-General Tony Cucolo conferred a World War II Victory Medal and an Asiatic-Pacific Campaign Medal upon the chief in representation of the contribution the people of Tanna in World War II. Tanna, a film depicting the true story of a couple who decided to marry for love, rather than obey their parents' wishes, is set on the island, and was nominated for the Best Foreign Language Film at the 89th Academy Awards. Transportation The island is served by Whitegrass Airport. References Filmography God is American, feature documentary (2007, 52 min), by Richard Martin-Jordan, on John Frum's cult at Tanna. External links Pacific Island Travel page, with photos and cultural information Languages of Tanna, including language map Collection of photos from Tanna BBC News, Is Prince Philip an island god?, 10 June 2007, accessed 10 June 2007 Virtual Tour of Volcanic Tanna Island Islands of Vanuatu Tafea Province States and territories established in 1974 States and territories established in 1980 Cannibalism in Oceania 1974 establishments in Oceania 1980 establishments in Vanuatu
2763998	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Молода (значення)	Молода (значення) Молода — недавно одружена жінка Молода — наречена на весіллі «Молода» («Юна») — американський телесеріал Топонім Молода — гора в Українських Карпатах, у масиві Ґорґани Молода — річка в Україні, притока Лімниці Молода — річка в Білорусі, притока Уборті Молода — село в Росії, у Смоленському районі Смоленської області
68753	https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%206022	NGC 6022	NGC 6022 Об'єкти NGC Змія (сузір'я) Галактики
6139788	https://en.wikipedia.org/wiki/Bending%20%28metalworking%29	Bending (metalworking)	Bending (metalworking) Bending is a manufacturing process that produces a V-shape, U-shape, or channel shape along a straight axis in ductile materials, most commonly sheet metal. Commonly used equipment include box and pan brakes, brake presses, and other specialized machine presses. Typical products that are made like this are boxes such as electrical enclosures and rectangular ductwork. Process In press brake forming, a work piece is positioned over the die block and the die block presses the sheet to form a shape. Usually bending has to overcome both tensile stresses and compressive stresses. When bending is done, the residual stresses cause the material to towards its original position, so the sheet must be over-bent to achieve the proper bend angle. The amount of spring back is dependent on the material, and the type of forming. When sheet metal is bent, it stretches in length. The bend deduction is the amount the sheet metal will stretch when bent as measured from the outside edges of the bend. The bend radius refers to the inside radius. The formed bend radius is dependent upon the dies used, the material properties, and the material thickness. The U-punch forms a U-shape with a single punch. Types There are three basic types of bending on a press brake, each is defined by the relationship of the end tool position to the thickness of the material. These three are Air Bending, Bottoming and Coining. The configuration of the tools for these three types of bending are nearly identical. A die with a long rail form tool with a radiused tip that locates the inside profile of the bend is called a punch. Punches are usually attached to the ram of the machine by clamps and move to produce the bending force. A die with a long rail form tool that has concave or V-shaped lengthwise channel that locate the outside profile of the form is called a die. Dies are usually stationary and located under the material on the bed of the machine. Note that some locations do not differentiate between the two different kinds of dies (punches and dies). The other types of bending listed use specially designed tools or machines to perform the work. Air bending This bending method forms material by pressing a punch (also called the upper or top die) into the material, forcing it into a bottom V-die, which is mounted on the press. The punch forms the bend so that the distance between the punch and the side wall of the V is greater than the material thickness (T). Either a V-shaped or square opening may be used in the bottom die (dies are frequently referred to as tools or tooling). Because it requires less bend force, air bending tends to use smaller tools than other methods. Some of the newer bottom tools are adjustable, so, by using a single set of top and bottom tools and varying press-stroke depth, different profiles and products can be produced. Different materials and thicknesses can be bent in varying bend angles, adding the advantage of flexibility to air bending. There are also fewer tool changes, thus, higher productivity. A disadvantage of air bending is that, because the sheet does not stay in full contact with the dies, it is not as precise as some other methods, and stroke depth must be kept very accurate. Variations in the thickness of the material and wear on the tools can result in defects in parts produced. Thus, the use of adequate process models is important. Air bending's angle accuracy is approximately ±0.5 deg. Angle accuracy is ensured by applying a value to the width of the V opening, ranging from 6 T (six times material thickness) for sheets to 3 mm thick to 12 T for sheets more than 10 mm thick. Springback depends on material properties, influencing the resulting bend angle. Depending on material properties, the sheet may be overbent to compensate for springback. Air bending does not require the bottom tool to have the same radius as the punch. Bend radius is determined by material elasticity rather than tool shape. The flexibility and relatively low tonnage required by air bending are helping to make it a popular choice. Quality problems associated with this method are countered by angle-measuring systems, clamps and crowning systems adjustable along the x and y axes, and wear-resistant tools. The K-factor approximations given below are more likely to be accurate for air bending than the other types of bending due to the lower forces involved in the forming process. Bottoming In bottoming, the sheet is forced against the V opening in the bottom tool. U-shaped openings cannot be used. Space is left between the sheet and the bottom of the V opening. The optimum width of the V opening is 6 T (T stands for material thickness) for sheets about 3 mm thick, up to about 12 T for 12 mm thick sheets. The bending radius must be at least 0.8 T to 2 T for sheet steel. Larger bend radii require about the same force for bottoming as they do for air bending, however, smaller radii require greater force—up to five times as much—than air bending. Advantages of bottoming include greater accuracy and less springback. A disadvantage is that a different tool set is needed for each bend angle, sheet thickness, and material. In general, air bending is the preferred technique. Coining In coining, the top tool forces the material into the bottom die with 5 to 30 times the force of air bending, causing permanent deformation through the sheet. There is little, if any, spring back. Coining can produce an inside radius as low as 0.4 T, with a 5 T width of the V opening. While coining can attain high precision, higher costs mean that it is not often used. Three-point bending Three-point bending is a newer process that uses a die with an adjustable-height bottom tool, moved by a servo motor. The height can be set within 0.01 mm. Adjustments between the ram and the upper tool are made using a hydraulic cushion, which accommodates deviations in sheet thickness. Three-point bending can achieve bend angles with 0.25 deg. precision. While three-point bending permits high flexibility and precision, it also entails high costs and there are fewer tools readily available. It is being used mostly in high-value niche markets. Folding In folding, clamping beams hold the longer side of the sheet. The beam rises and folds the sheet around a bend profile. The bend beam can move the sheet up or down, permitting the fabricating of parts with positive and negative bend angles. The resulting bend angle is influenced by the folding angle of the beam, tool geometry, and material properties. Large sheets can be handled in this process, making the operation easily automated. There is little risk of surface damage to the sheet. Wiping In wiping, the longest end of the sheet is clamped, then the tool moves up and down, bending the sheet around the bend profile. Though faster than folding, wiping has a higher risk of producing scratches or otherwise damaging the sheet, because the tool is moving over the sheet surface. The risk increases if sharp angles are being produced. This method will typically bottom or coin the material to set the edge to help overcome springback. In this bending method, the radius of the bottom die determines the final bending radius. Rotary bending Rotary bending is similar to wiping but the top die is made of a freely rotating cylinder with the final formed shape cut into it and a matching bottom die. On contact with the sheet, the roll contacts on two points and it rotates as the forming process bends the sheet. This bending method is typically considered a "non-marking" forming process suitable to pre-painted or easily marred surfaces. This bending process can produce angles greater than 90° in a single hit on standard press brakes process. Roll bending The roll bending process induces a curve into bar or plate workpieces. There should be proper pre-punching allowance. Elastomer bending In this method, the bottom V-die is replaced by a flat pad of urethane or rubber. As the punch forms the part, the urethane deflects and allows the material to form around the punch. This bending method has a number of advantages. The urethane will wrap the material around the punch and the end bend radius will be very close to the actual radius on the punch. It provides a non-marring bend and is suitable for pre-painted or sensitive materials. Using a special punch called a radius ruler with relieved areas on the urethane U-bends greater than 180° can be achieved in one hit, something that is not possible with conventional press tooling. Urethane tooling should be considered a consumable item and while they are not cheap, they are a fraction of the cost of dedicated steel. It also has some drawbacks, this method requires tonnage similar to bottoming and coining and does not do well on flanges that are irregular in shape, that is where the edge of the bent flange is not parallel to the bend and is short enough to engage the urethane pad. Joggling Joggling, also known as joggle bending, is an offset bending process in which two opposite bends with equal angles are formed in a single action creating a small s-shape bend profile and an offset between the unbent face and the result flange that is typically less than 5 material thicknesses. Often the offset will be one material thickness, in order to allow a lap joint where the edge of one sheet of material is laid on top of the other. Calculations Many variations of these formulas exist and are readily available online. These variations may often seem to be at odds with one another, but they are invariably the same formulas simplified or combined. What is presented here are the unsimplified formulas. All formulas use the following keys: Lf = flat length of the sheet BA = bend allowance BD = bend deduction R = inside bend radius K = K-factor, which is t / T T = material thickness t = distance from inside face to the neutral line A = bend angle in degrees (the angle through which the material is bent) The neutral line (also called the Neutral axis) is an imaginary profile that can be drawn through a cross-section of the workpiece that represents the locus where no tensile or compressive stress are present but shear stresses are at their maximum. In the bend region, the material between the neutral line and the inside radius will be under compression during the bend while the material between the neutral line and the outside radius will be under tension during the bend. Its location in the material is a function of the forces used to form the part and the material yield and tensile strengths. This theoretical definition also coincides with the geometric definition of the plane representing the unbent flat pattern shape within the cross-section of the bent part. Furthermore, the bend allowance (see below) in air bending depends primarily on the width of the opening of the bottom die. As a result, the bending process is more complicated than it appears to be at first sight. Both bend deduction and bend allowance represent the difference between the neutral line or unbent flat pattern (the required length of the material prior to bending) and the formed bend. Subtracting them from the combined length of both flanges gives the flat pattern length. The question of which to use is determined by the dimensioning method used to define the flanges as shown in the two diagrams below. The flat pattern length is always shorter in length than the sum of all the flange length dimensions due to the geometric transformation. This gives rise to the common perspective that that material is stretching during bending and the bend deduction and bend allowance are the distance that each bend stretches. While a helpful way to look at it, a careful examination of the formulas and stresses involved show this to be false. Most 3D Solid Modeling CAD software has sheet metal functions or add-ons that performs these calculations automatically. Bend allowance The bend allowance (BA) is the length of the arc of the neutral line between the tangent points of a bend in any material. Adding the length of each flange as dimensioned by B in the diagram to the BA gives the Flat Pattern length. This bend allowance formula is used to determine the flat pattern length when a bend is dimensioned from 1) the center of the radius, 2) a tangent point of the radius (B) or 3) the outside tangent point of the radius on an acute angle bend (C). When dimensioned to the outside tangent, the material thickness and bend radius are subtracted from it to find the dimension to the tangent point of the radius before adding in the bend allowance. The BA can be estimated using the following formula, which incorporates the empirical K-factor: Bend deduction The bend deduction BD is defined as the difference between the sum of the flange lengths (from the edge to the apex) and the initial flat length. The outside set back (OSSB) is the length from the tangent point of the radius to the apex of the outside of the bend. The bend deduction (BD) is twice the outside setback minus the bend allowance. BD is calculated using the following formula, where A is the angle in radians (=degrees*π/180): For bends at 90 degrees this formula can be simplified to: K-factor K-factor is a ratio of the location of the neutral line to the material thickness as defined by t/T where t = location of the neutral line and T = material thickness. The K-factor formula does not take the forming stresses into account but is simply a geometric calculation of the location of the neutral line after the forces are applied and is thus the roll-up of all the unknown (error) factors for a given setup. The K-factor depends on many variables including the material, the type of bending operation (coining, bottoming, air-bending, etc.) the tools, etc. and is typically between 0.3 and 0.5. The following equation relates the K-factor to the bend allowance: The following table is a "rule of thumb". Actual results may vary remarkably. The following formula can be used in place of the table as a good approximation of the K-factor for air bending: Advantages and disadvantages Bending is a cost-effective near net shape process when used for low to medium quantities. Parts usually are lightweight with good mechanical properties. A disadvantage is that some process variants are sensitive to variations in material properties. For instance, differences in spring-back have a direct influence on the resulting bend angle. To mitigate this, various methods for in-process control have been developed. Other approaches include combining brakeforming with incremental forming. Broadly speaking, each bend corresponds with a set-up (although sometimes, multiple bends can be formed simultaneously). The relatively large number of set-ups and the geometrical changes during bending make it difficult to address tolerances and bending errors a priori during set-up planning, although some attempts have been made See also Bending (mechanics) Tube bending Press brake Brake (sheet metal bending) Bending machine (manufacturing) Hemming and seaming Automotive hemming References Bibliography Benson, Steve D. Press Brake Technology: A Guide to Precision Sheet Metal Bending. Society of Manufacturing Engineers, 1997. https://prestigemetals.com/metal-bending-technology/ External links Latang, Paul. "Bending Made Easy" Fabricating & Metalworking, February 2010. Bend allowance and deduction calculator Metal forming Fabrication (metal)
260106	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D1%96%20%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0	Криві Коліна	Криві Коліна — село в Україні, у Звенигородському районі Черкаської області. Центр однойменної сільської ради, розташоване за 17 км на південний схід від — м. Тального. У селі мешкає 717 людей. Етимологія Назва пішла від кривих поворотів річки Гірський Тікич, де село й розташоване. Історія Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923—1933 та 1946–1947 роках. Економіка Завод з переробки зернових культур ТОВ «МОВЕР МІЛ». Підприємство потужністю 350 тонн борошна на добу збудоване на базі автоелеватора загальною місткістю 20 тисяч тонн. Продукти переробки — борошно, негранульовані висівки, манна крупа — надходитимуть у продаж під новою торговою маркою «Перший млин». Символіка Затверджена 24 лютого 2020 р. рішенням № 50/52 L сесії сільської ради VII скликання. Автори — К. М. Богатов, В. М. Напиткін. Герб В зеленому щиті вписані золоті крила вітряка, покладені дугоподібно-клинчасто, парні понижено обтяжені лазуровими балками, крила супроводжувані золотим трипільським візерунком, також покладеним дугоподібно-клинчасто. Щит вписаний в золотий декоративний картуш і увінчаний золотою сільською короною. Унизу картуша напис «КРИВІ КОЛІНА» і «1775». Зелене і золоте — кольори природи і зерна, крила вітряка — символ землеробства і виробництва борошна, лазурові балки — символ вигинів ріки Гірський Тікич, що дали назву селу (герб є промовистим). Трипільський візерунок — символ давнього трипільського поселення, що існувало на місці сучасного села. Прапор На зеленому полотнищі з співвідношенням сторін 2:3 вписані жовті крила вітряка, покладені дугоподібно, парні понижено обтяжені лазуровими вузькими лініями, крила супроводжувані жовтим трипільським візерунком, також покладеним дугоподібно. Культура та релігія У 2-й половині 2000-х років у селі добудовано загальноосвітню школу (нове приміщення), зведено приміщення для міліційного відділку. А 23 вересня 2007 року в Кривих Колінах було висвячено новий храм Свято-Воскресенської церкви УПЦ Київського Патріархату. 2008 року в селі відкрили меморіальний комплекс «Пам'яті жертв Голодомору». 21 листопада 2009 року в Кривих Колінах за участі Президента України Віктора Ющенка та Голови Черкаської облдержадміністрації Олександра Черевка було урочисто відкрито прибудований до школи сучасний Центр освіти, культури, духовності та дозвілля. Центр має у своєму складі концертний зал на 360 місць, дошкільний навчальний заклад і початкову школу. Також у цей день відкрили пам'ятник Тарасові Шевченку (скульптор Олександр Хівренко, архітектор Анатолій Дітковський та каменяр Василь Коржов) у центрі села та 18 км реконструйованого асфальтованого шляху, що з'єднав село з містом Тальним. Чималу допомогу, зокрема фінансову, у здійсненні масштабних проектів у селі надає місцевий меценат Володимир Мовчан. Постаті Жовтобрюх Артем Олегович (1997—2018) — старший матрос Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Олійник Василь Йонович (* 1926) — краєзнавець, поет, гуморист. Пащина Любов Василівна — українська перекладачка, лавреатка премії журналу «Літературний Тернопіль» за 2019 рік. Царюк Андрій Васильович (1922—2012) — відмінник народної освіти УРСР, учасник Другої світової війни. Фурман Анатолій Васильович (* 1957) — український психолог, педагог, соціолог, методолог, журналіст, поет, доктор психологічних наук, професор. Виноски Література Мовчан В. П., Нерубайський І. А., Олійник В. Й. Криві Коліна крізь терни і роки. В історії села — історія України. Історико-краєзнавча, художньо-публіцистична оповідь. — К.: КВІЦ, 2010. — 712 с. іл. Посилання Про розкопки, проведені В. М. Доманицьким поблизу с. Криві Коліна, Уманського повіту Звенигородський район Села Черкаської області Населені пункти України, засновані в XVII столітті
4630356	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D1%8F%D0%B7%D1%96%D0%BD	Фрязін	Фрязін Алевіз Фрязін Старий Алевіз Фрязін Петро Фрязін (або П'єтро Антоніо Соларі) Див. також Фрязіно
431648	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%83%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%83%20%D0%A4%D0%B0%D0%B1%D1%80%D0%B0	Пумпеу Фабра	Пумпеу Фабра-і-Пок (народився у містечку Ґрасія, зараз квартал Барселони 20 лютого 1868 р. — похований у муніципалітеті Прад у французькому департаменті Східні Піренеї (Північна Каталонія) 25 грудня 1948 року) — каталонський лінгвіст, відіграв видатну роль у визначенні нормативів сучасної каталанської мови. Іменем Пумпеу Фабри названо один з вищих навчальних закладів Барселони. Альтернативне написання імені науковця українською мовою — Помпеу Фабра. Дитячі роки Пумпеу Фабра народився у 1868 році та провів своє дитинство у кварталі Ла-Салут колишнього містечка Ґрасія, яке зараз є одним з кварталів Барселони. З дванадцятьох братів і сестер Пумпеу був наймолодшим (у дитинстві померло 10 його братів, залишився лише він та дві його сестри). Коли Пумпеу було п'ять років була проголошена Республіка, його батько, який був республіканцем, був обраний мером рідного міста Пумпеу Фабри. Доросле життя Хоча Пумпеу Фабра своїм фахом вибрав інженерну справу, під час навчання він зацікавився філологією, яка стала його хобі. У 1891 році іспанською мовою у видавництві «Л'Авенс» він опублікував працю «Есеї з граматики сучасної каталанської мови», у якій уперше, користуючися науковою методологією, було описано сучасну розмовну каталанську мову, включаючи її фонетичну транскрипцію. Разом з Жуакімом Казасом-і-Карбо та Жаумою Масо-і-Туррентсом, Пумпеу Фабра протягом певного часу працював у журналі «Л'Авенс» і писав статті з філології. Ця робота стала першим серйозним намаганням систематизувати сучасну каталанську мову, вона викликала широку полеміку та стала основою для наступної «нормалізації» мови (визначення загальноприйнятних правил та норм). З 1902 до 1912 року Пумпеу Фабра мешкав у м. Більбао, де він працював на посаді голови кафедри хімії «Школи інженерних наук», однак весь свій вільний час він присвячував філології та каталанській мові. У 1906 році Пумпеу Фабра взяв участь у І Міжнародному конгресі з каталанської мови, а саме у роботі секції правопису. Він зарекомендував себе як один з найкращих фахівців у цій сфері. Після закінчення конгресу Пумпеу Фабрі було запропоновано створити Секцію філології у щойно створеному «Інституті каталонських студій», згодом його було призначено головою кафедри університетських студій. У 1912 році Пумпеу Фабра видає «Граматику каталанської мови», за рік було видано «Норми правопису каталанської мови». Правопис, запропонований Фаброю, викликав суперечливі оцінки. Найголовнішими засадами свого правопису Фабра визначив можливість різної вимови слів відповідно до діалекту мовця та написання слів виходячи з етимології слова. У 1917 році було видано «Орфографічний словник каталанської мови». Створення норм мови У 1918 році Фаброю було видано «Граматику каталанської мови», а у 1932 р. — «Загальний словник каталанської мови», він відомий загалу як «Словник Фабри» або просто «Фабра». У тому ж році видається шкільний «Курс середньої важкості граматики каталанської мови». Останнє видання було опубліковане повторно у 1968 р. під назвою «Введення у граматику каталанської мови». У 1924 році виходять «Філологічні роздуми», у яких Пумпеу Фабра викладає свою точку зору на ідеоматику каталанської мови. Серед принципів, які були використані Фаброю при укладанні своїх словників, можна назвати такі: виключення архаїчних та діалектних форм, якомога менше запозичень з іноземних мов, використання слів латинського та грецького походження, особливо у царині технічної термінології. Еміграція Через події громадянської війни в Іспанії, Пумпеу Фабра був змушений виїхати з Каталонії. Він перейшов кордон між Іспанією та Францією 31 січня 1939 року. Певний час науковець мешкав у Парижі, Монпельє, Перпіньяні, і, нарешті, у містечку Прад, де він помер 25 грудня 1948 року. В останні роки свого життя, незважаючи на несприятливі умови, він продовжував працювати, зокрема завершивши нове видання «Граматики каталанської мови», яку було випущено після його смерті у 1956 році Жуаном Курумінасом. У 1980 році іменем Пумпеу Фабри було названо вулицю в кварталі Ла-Салут у Барселоні, де він народився і провів свої дитячі роки. 18 червня 1990 року в Барселоні було засновано Університет ім. Пумпеу Фабри. Роботи Пумпеу Фабри Pompeu Fabra. «Sobre la reforma lingüística y ortográfica», La Vanguardia (23 III 1892; any XII, núm 3183), p. 4 (повний текст) Pompeu Fabra. «J. Saroïhandy. Remarques sur la conjugaison catalane. Bulletin hispanique de Bordeaux, 1905, VII, pp. 128=139», Revue Hispanique (1905) tom 13, núm. 43: 269—276 (повний текст) Pompeu Fabra. «Sobre diferents problemes pendents en l'actual catalá literari», Anuari MCMVII, pp. 352–369. Barcelona: Institut d'Estudis Catalans, 1908. (повний текст) Pompeu Fabra. Gramática de la lengua catalana. Barcelona: L'Avenç, 1912. (фрагмент тексту) Pompeu Fabra. Gramàtica catalana. Barcelona: Institut d'Estudis Catalans, 2006 (3a reimpr. de la 7a ed. de 1933). (повний текст) Pompeu Fabra. Converses filològiques. Primera sèrie. Barcelona: Regina, 1924. (фрагмент тексту) Pompeu Fabra. Abregé de grammaire catalane. Paris: Les Belles Lettres, 1928. (фрагмент тексту) Pompeu Fabra. Grammaire catalane. Paris: Les Belles Lettres, 1946. (фрагмент тексту) Pompeu Fabra. Gramàtica catalana, a cura de Joan Coromines. Barcelona: Teide, 1956. (фрагмент тексту) Pompeu Fabra. Converses filològiques, vol. II, a cura de Joaquim Rafel. Barcelona: Edhasa, 1984. (фрагмент тексту) Pompeu Fabra. Textos desconeguts de Pompeu Fabra, a cura de Josep Murgades. Barcelona: Universitat de Barcelona, 2005. (фрагмент тексту) Joan Solà. Pompeu Fabra. Semblança biogràfica. Barcelona: Institut d'Estudis Catalans, 2005. (повний текст) Жузеп Пла про Пумпеу Фабру Tria de converses filològiques de Pompeu Fabra Примітки Посилання Персоналії:Каталонія Каталонці Померли у Східних Піренеях
1918687	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BB%D0%B6%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Кизилжарський сільський округ (Мартуцький район)	Кизилжарський сільський округ (Мартуцький район) Кизилжарський сільський округ — адміністративна одиниця у складі Мартуцького району Актюбінської області Казахстану. Адміністративний центр — село Кизилжар. Населення — 1051 особа (2021; 1548 у 2009, 2070 у 1999, 2091 у 1989). Станом на 1989 рік існували Андрієвська сільська рада (села Андрієвка, Шевченко) та Студенчеська сільська рада (село Студенчеське). 1997 року до складу сільського округу була приєднана територія ліквідовано Студенчеського сільського округу. Склад До складу округу входять такі населені пункти: Примітки Сільські округи Мартуцького району
167057	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%94%D0%BE%D0%B2%20%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D1%85	Яків Дов Блайх	Яків Дов Блайх (*19 жовтня 1964, Нью-Йорк) — головний Рабин Києва та України, президент Об'єднання юдейських релігійних організацій України (ОЮРОУ). Біографія Народився 19 жовтня 1964 р. в Нью-Йорку, громадянин США. Богословську освіту здобув у єшивах США та Ізраїлю. У 2005 р. закінчив бізнес-школу Гарвардського університету за спеціальністю «Управління недержавними неприбутковими організаціями». В 1989 р. переїхав із сім'єю в Україну, почав працювати рабином у Головній хоральній синагозі Києва. В 1990 році призначений на посаду головного рабина Києва та України. У цьому ж році сприяє відкриттю першої єврейської школи та дитячого садочка на території України. У 1990—1991 школа працювала як недільна школа на пароплаві з вивченням єврейської мови та традицій. У 1991 році школа та дитячий садочки отримали будівлі та почали свою діяльність у якості офіційно зареєстрованих навчальних закладів, у 1998 році переформотовані у гімназію-інтернат № 299, згодом у 2016 у навчально-виховний комплекс № 299 з поглибленим вивченням єврейської мови та традицій. Наприкінці 1992 р. заснував Об'єднання юдейських релігійних організацій України (ОЮРОУ). З 1996 р. — член виконавчого комітету Всесвітнього єврейського конгресу. В 1998 році обраний президентом ОЮРОУ, а в 1999 р. — головою ради рабинів Єврейської конфедерації України, яка є офіційним членом багатьох міжнародних єврейських організацій. У 2001 році обраний віце-президентом Європейського єврейського конгресу та віце-президентом Європейської ради єврейських організацій та громад. У 2018 році обраний Головуючим у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій. У 2002 році спільно з меценатами відкрив Велику хоральну синагогу Києва після реставрації. У 2007 при єврейській громаді у підпорядкуванні Якова Дов Блайха було відкрито центр єврейської освіти ім. Шифріна, згодом у 2012 було на території комплексу синагоги відкрито готель для паломників, у приміщенні якого згодом розмістились мікве)(ритуальний басейн), ресторан кошерної кухні та кошерна піцерія. З 2017 року — член Наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Одружений, має восьмеро дітей. Громадська позиція У 2016 році висловив солідарність з кримськими татарами. У червні 2018 записав відеозвернення на підтримку ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова У серпні 2019 спільно з Святославом (Шевчуком) та Епіфанієм (Думенко) провів молебень за членами ОУН на єврейському кладовищі Самбору. 2021 року взяв участь у зборі підписів Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр». Примітки Література Блайх Яков. «Чтобы евреи жили, как евреи!» // Возрождение-91. — 1992. — Апрель. — № 4. — С.2. Персоналії за алфавітом Українські рабини Хасидські рабини Рабини Києва Діячі єврейських громадських організацій
3858277	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%81%D0%BC%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0	Космацька республіка	Космацька республіка — військово-адміністративне утворення, що існувало з центром у селі Космач у 1944—1945 рр; одне з трьох найбільших так званих «упівських» республік (інші дві ― Колківська і Закерзонська). Утворення сформували гуцульські частини Української повстанської армії задля протидії радянським окупантам. Загони УПА, успішно чинячи опір аж до весни 1945 року, змусили радянську владу констатувати повне безсилля. Зокрема номінальний (де-юре на момент контролю УПА території) секретар Косівського райкому партії Матвій Дерев'янко, звертаючись до обкому у лютому 1945-го, так охарактеризував ситуацію: Територія Підконтрольна територія складалася власне з Космача, а також Акрешор, Баня-Березова, Нижнього Березова, Текучої і Лючок.. За іншими даними до «Космацької республіки» входили більшість сіл Яблунівського, Косівського, Жаб'євського та окремі села Кутського району. Також, ймовірно, територія охоплювала Яремчанський та Коршівський райони, де оперували курені «Різуна», «Скуби», «Орлика», «Нечети» Загальна площа становила близько 0,5 тис. км². Місцевого населення налічувалося до 20 тис. На момент утворення в Космачі розташовувалися 19 сотень повстанців. У різні періоди армія «республіки» складала від 500 до 1900 військових. Історія У 1940-х роках за підтримки місцевого населення на теренах УПА-Захід утворюються своєрідні організаційні структури — так звані повстанські республіки, що мають розгалужену систему теренової мережі ОУН та сотень УПА. У вересні 1944 року сотня куреня «Скуби» вигнала військовий гарнізон ВВ НКВС з Космача. 14 жовтня 1944 року командири кількох сотень УПА в космацькій церкві Преподобної Параскевії проголосили незалежність «Космацької республіки» — як території, вільної від радянської влади. Священниками українським повстанцям було дано благословення на захист України і її земель. Бої У січні 1945 року радянське керівництво розробило план операцій щодо ліквідації так званої «Космацької республіки». В гірські села стали вводитися чисельні гарнізони. Загони УПА намагались зупинити їх просування і підірвали кілька залізничних та шосейних мостів на шляху Коломия — Яблунів. На взяття «республіки УПА» більшовики залучили 31, 33 і 87 прикордонні загони, 256 конвойний полк військ НКВС і гарнізони внутрішніх військ НКВС з ближніх районних центрів Коршів, Коломия, Обертин, Печеніжин, Яблонів, Косів, Кути і Жаб’я. Наступ більшовиків почався одразу з трьох сторін: Акрешор, Прокурави та Брустур. 30 січня 1945 року тривав цілоденний запеклий бій за Космач. Село обороняло 2 курені: «Гайдамаки» і «Гуцульський». Після бою більшовикам ціною непомірних втрат вдалося захопити село. Подальші бої відбулися в районі сіл Брустури, Прокурава і Річка. 31 січня — 1 лютого більшовики звозили своїх убитих у центр села і спалили їх, одного з командирів поховали на цвинтарі, а інших командирів вивезли возами до Яблонова. 3 лютого повстанці силами куренів «Гайдамаки», «Гуцульський» і «Підкарпатський» («Скажені» командира «Прута» – Павла Вацика) звільнили село від радянських військ та одночасно влаштували засідки на дорогах і знищили підмогу. В цілому в боях за Космач 3 лютого 1945 р. радянські окупанти втратили близько 250 солдат та офіцерів. Космач залишався неприступним до 13 лютого, коли почався другий наступ. Командування УПА вирішило, що недоцільно проводити великі бої за Космач, і спланувало відступ. Відступаючи, повстанці убили й поранили близько 30 енкаведистів. Того ж місяця відбувся бій сотні Мороза в селі Шепоті. Протистояння тривало до вечора, коли радянські сили прорвали оточення і відступили до Жаб'є. Загалом, у сутичках біля сіл Жаб'є, Буркут, Дземброня, Брустури загинуло кілька десятків солдат ВВ НКВС та прикордонників. У культурі В історичному романі «Вогненні стовпи» Романа Іваничука події розгортаються на теренах упівських «республік». В останній частині роману під назвою «Космацький ґердан. Реквієм» змальовано заключні дні існування «Космацької республіки». Див. також Олевська республіка Примітки Джерела Космацька Республіка // Український Самостійник, 1957.— Ч. 2-3. — С. 11-12 Столицею в нас був Космач…До 60-річчя Космацької Самостійної Республіки // Нація і держава, 19-25 жовтня 2004 р., № 39. — С. 8 Бойові дії УПА на Гуцульщині // Історія Гуцульщини. Т. 2 / Микола Домашевський. — Чикаго, 1985. — С. 454 Бої Березівської сотні в 1945 р.: на захисті «Космацької республіки» / С. Адамович // Український визвольний рух: Зб. 22. — Львів, 2018. — С. 239—244 Космач у вогні визвольних змагань 40–50-х рр. ХХ ст. / П. Сіреджук // Галичина. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис (100 років від дня народження Романа Шухевича). — Івано-Франківськ, 2008. — Вип. 14. — С. 408—420 Ганебна поразка НКВД під Космачем: УПА ліквідувала Героя Радянського Союзу «Республіки» періоду Другої світової війни як приклад українського самоврядування // Національний корпус, 4 травня, 2020 Лесів С., Коретчук Я. П. Хмара, сотник УПА. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного Лісу 1943—1945. Додатки. — Калуш : Карпатський акцент, 2014. — 272 с. — ISBN 978-966-2728-10-1. Гуцули Гуцульщина УПА Партизани
113758	https://en.wikipedia.org/wiki/New%20Vienna%2C%20Iowa	New Vienna, Iowa	New Vienna, Iowa New Vienna is a city in Dubuque County, Iowa, United States. It is part of the Dubuque, Iowa Metropolitan Statistical Area. The population was 382 at the time of the 2020 census, down from 400 in 2000. New Vienna is the home to the Saint Boniface Catholic Church. The city promotes itself with the slogan The eNVy of Iowa. Geography New Vienna is located at (42.548404, -91.113568). According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land. History New Vienna was settled by Austrians with assistance from the Emperor of Austria. It was founded in 1843. St. Boniface Catholic Church was established for the local families that established New Vienna. This church is notable for its late 19th century William Schuelke pipe organ. This organ is one of the few original remaining Schuelke Organs - except for an electric blower it has been basically unaltered since installation. Demographics 2010 census As of the census of 2010, there were 407 people, 173 households, and 118 families residing in the city. The population density was . There were 180 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.8% White, 0.2% African American, 0.7% Asian, and 0.2% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.2% of the population. There were 173 households, of which 29.5% had children under the age of 18 living with them, 59.5% were married couples living together, 6.4% had a female householder with no husband present, 2.3% had a male householder with no wife present, and 31.8% were non-families. 30.1% of all households were made up of individuals, and 16.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.35 and the average family size was 2.93. The median age in the city was 41.8 years. 23.8% of residents were under the age of 18; 5.4% were between the ages of 18 and 24; 25.8% were from 25 to 44; 25.5% were from 45 to 64; and 19.4% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 50.4% male and 49.6% female. 2000 census As of the census of 2000, there were 400 people, 167 households, and 122 families residing in the city. The population density was . There were 176 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.00% White. Hispanic or Latino of any race were 0.25% of the population. There were 167 households, out of which 27.5% had children under the age of 18 living with them, 60.5% were married couples living together, 7.8% had a female householder with no husband present, and 26.9% were non-families. 25.7% of all households were made up of individuals, and 15.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.40 and the average family size was 2.88. 21.8% are under the age of 18, 8.3% from 18 to 24, 25.3% from 25 to 44, 21.5% from 45 to 64, and 23.3% who were 65 years of age or older. The median age was 40 years. For every 100 females, there were 99.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 98.1 males. The median income for a household in the city was $36,500, and the median income for a family was $46,875. Males had a median income of $31,375 versus $23,125 for females. The per capita income for the city was $25,285. About 7.0% of families and 6.8% of the population were below the poverty line, including 9.5% of those under age 18 and 7.8% of those age 65 or over. Education Residents are within the Western Dubuque Community School District. Zoned schools include Drexler Elementary School in Farley, Drexler Middle School in Farley, and Western Dubuque High School in Epworth. The remaining Catholic grade school in the "Spires of Faith" Catholic church network, which operates Catholic churches in the area, is St. Francis Xavier Catholic School in Dyersville, and the secondary school is Beckman Catholic High School. The private Catholic primary school Archbishop Hennessy Catholic School previously had a location in New Vienna. The Hennessy School had been formed by the 1987 consolidation of the St. Boniface School in New Vienna and the SS. Peter & Paul School in Petersburg. In 2013 it consolidated into the Petersburg location, and Archbishop Hennessy closed entirely in 2018. See also Saint Boniface Catholic Church References External links Cities in Iowa German-American culture in Iowa Cities in Dubuque County, Iowa
7296645	https://en.wikipedia.org/wiki/Wang%20Lei%20%28fencer%29	Wang Lei (fencer)	Wang Lei (fencer) Wang Lei (born March 20, 1981, in Shanghai) is a Chinese épée fencer. Wang won the gold medal at the épée 2006 World Fencing Championships after beating Joaquim Videira 6-5 in the final. He also won the silver medal in the 2004 Summer Olympics. References 1981 births Living people Fencers at the 2004 Summer Olympics Fencers at the 2008 Summer Olympics Olympic fencers for China Olympic silver medalists for China Fencers from Shanghai Medalists at the 2004 Summer Olympics Asian Games medalists in fencing Fencers at the 2002 Asian Games Fencers at the 2006 Asian Games Asian Games gold medalists for China Asian Games silver medalists for China Medalists at the 2002 Asian Games Medalists at the 2006 Asian Games Chinese male fencers Olympic medalists in fencing
19742511	https://en.wikipedia.org/wiki/Griffith%20%28Berserk%29	Griffith (Berserk)	Griffith (Berserk) is a fictional character and the main antagonist of the manga series Berserk created by Kentaro Miura. Extraordinarily handsome, charismatic, and skilled, Griffith is the leader of the mercenary group the Band of the Hawk. After meeting Guts, Griffith defeats him in battle and forces him to join the Band of the Hawk as the latter proclaims he now "owns" him. The dynamic and turbulent relationship between Guts and Griffith forms the primary focus of the manga. During the Eclipse, to achieve his dream of obtaining a kingdom, he sacrifices the Band of the Hawk to become the new member of the God Hand and is rechristened as "the wings of darkness" . Concept and creation In an interview, author Kentaro Miura revealed that his friendship with later fellow manga artist Kōji Mori partially inspired the relationship between Guts and Griffith. Miura stated that he did not plan Griffith's antagonism from the start and began to do so during the third volume. Miura said: "First of all, if Guts is angry, there is going to have to be an object of that anger. So I asked myself what people get angry at, and, well, something you see a lot of is the murderer of one's parents, but as I already said, I was someone who friendship mattered a lot to, so the idea of making the target of Guts's anger a friend, or at least a man of the same general age, naturally came to mind." Miura stated that he had originally intended to make Femto, Griffith's God Hand incarnation, Guts's enemy. But after finishing the Golden Age arc, Griffith's character stood out too much and Miura wanted him to fight Guts in that form, as "him being in the same form as before but powered up would make the course of their confrontation easier to convey." When told that Griffith began to look like a protagonist during the story's shift to Griffith's struggle against Ganishka, Miura stated that he intended to "depict Griffith as a character who hardly ever talks about his own mental state, but gathering characters around him who express their feelings has the converse effect of elevating Griffith himself." Appearances Berserk manga A street urchin as a child, Griffith dreamed of acquiring his own kingdom since childhood. Griffith is introduced as the founding leader of the mercenary unit the Band of the Hawk, forcibly recruiting Guts after defeating him in a duel. Three years later, with Griffith leading the Band of the Hawk, they end the Hundred-Year War and bring peace to Midland. But Guts leaves the Band of the Hawk after defeating Griffith in a duel, having overheard Griffith’s ideal of friendship and seeking to follow his own dream. This causes a distraught Griffith to sleep with Princess Charlotte in a moment of weakness, leading to his imprisonment and crippling torture for one year before being rescued by the reunited Band of the Hawk. Realizing his current invalid state and despairing over his inability to achieve his dream, Griffith triggers the Crimson Behelit he received as a child during a solar eclipse. At the Eclipse, Griffith is reminded of who he has always been while choosing to sacrifice the Band of the Hawk to be reborn as the final member of the God Hand, meeting the power behind the Godhand while learning that everything was arranged for him to become a messiah to judge humanity’s final fate. After using the souls of the sacrificed to ascend into the form of Femto, he proceeds to rape Casca in front of Guts with her unborn child corrupted as a result. Two years later, Griffith incarnates into the Physical World through the body of Guts and Casca's tainted child during the millennial Incarnation Ceremony at Albion orchestrated by the Egg of the Perfect World. Following an encounter with Guts, Griffith creates a new Band of the Hawk made up of humans and Apostles to oppose the invading Kushan army as leader of Midland's armies with backing from the Holy See Church. Upon inflicting a fatal injury on Ganishika to create a global interstice, a mixing of the physical and supernatural worlds, Griffith establishes the kingdom of Falconia as the last bastion of humanity under a dictatorship. Other appearances Griffith is a playable character in the video game Berserk and the Band of the Hawk. Griffith is a guest character in the video game Shin Megami Tensei: Liberation Dx2. Reception Griffith's characterization has been the subject of studies, with it discussed whether his betrayal at the end of the Golden Age Arc was an autonomous decision or caused by external factors transcending his control. In her analysis of transhumanism and its connected ethical issues in Berserk, Natalia Kućma discusses Griffith, mentioning the modification of his "subjectivity and physicality in exchange for the realization of his dream of his own kingdom." Anne Lauenroth of Anime News Network called Griffith the "perfect villain", praising the human aspect of his character and his hamartia that leads to his choice in the Eclipse. Griffith placed second in Paste's list of the "20 of the Greatest Villains in Anime", with Toussaint Egan calling him the "perfect foil to Berserk'''s Guts—two men whose battle against one another epitomizes the thematic struggle between fate and self-determination. Make no mistake, Griffith is a villain of Luciferian proportions." Daniel Briscoe of The Fandom Post'' noted Griffith to be an enigmatic character for being incredibly skillful yet compassionate, stating that "someone so skilled at leading and fighting to have these characteristics makes it all the more intriguing." LaNeysha Campbell praised Griffith's development in Volume 4, saying that Griffith's devious side in previous chapters and its lead up to his heinous betrayal of his loyal followers "solidifies him as villain who will be a formidable antagonist going forward." Skyler Allen praised Miura's execution of the Eclipse, stating that "Griffith betraying everyone who ever cared for him serves as a final statement on ambition. Berserk always framed ambition as something crucial to being human, but the Eclipse reminds us that it can just as easily lead to abandoning our humanity. Griffith’s ambition took him to great heights, but also turned him into a literal and metaphorical monster." References Anime and manga supervillains Comics characters introduced in 1991 Berserk (manga) Demon characters in comics Demon supervillains Fantasy anime and manga characters Fictional androgynes Fictional attempted suicides Fictional characters who committed sedition or treason Fictional characters who have made pacts with devils Fictional characters with gravity abilities Fictional characters with personality disorders Fictional child soldiers Fiction about the Antichrist Fictional dictators Fictional fencers Fictional genocide perpetrators Fictional kings Fictional knights Fictional mass murderers Fictional mercenaries in comics Fiction about narcissism Fictional prisoners and detainees Fictional rapists Fictional regicides Fictional swordfighters in anime and manga Fictional war veterans Fictional warlords Fictional war criminals Male characters in anime and manga Male supervillains
238330	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%83%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%20%D0%A0%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%20%D0%A1%D0%B0%D1%84%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Сафіуллін Равіль Сафович	Сафіуллін Равіль Сафович Равіль Сафович Сафіуллін (4 лютого 1955, Макіївка, Донецька область, Українська РСР, СРСР) — український політик і спортивний функціонер татарського походження. Міністр України у справах сім'ї, молоді та спорту з 11 березня 2010 по 9 грудня 2010 року, Міністр молоді та спорту з 28 лютого 2013 року. Депутат ВР України, член фракції Партії регіонів (з 11.2007), член Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму (з 12.2007), голова підкомітету з питань розвитку туризму (з 01.2008); член Політради Партії регіонів. Колишній президент Професіональної футбольної ліги України Життєпис Освіта Донецький медичний інститут (1978), лікар-гігієніст, епідеміолог. Кар'єра 1977–1978 — медбрат неврологічного відділення Донецької міської лікарні № 18. 1978–1979 — лікар санітарно-епідеміологічної станції, місто Рівне. 1979–1990 — лікар районної санітарно-епідеміологічної станції, завідувач відділення міської санітарно-епідеміологічної станції, завідувач централізованого відділу гігієни праці міської санепідстанції, місто Макіївка. 1990–1991 — завідувач відділу гігієни праці, 1991–1993 — завідувач відділу «Здоров'я і праця» Державного територіального об'єднання охорони і зміцнення здоров'я населення, місто Макіївка. 1993–1994 — заступник комерційного директора МП «Моноліт», місто Макіївка. 1994–2000 — перший віце-президент футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк). З 2000 — президент Професіональної футбольної ліги України. Народний депутат України 4-го скликання з 14 травня 2002 до 25 травня 2006 від Виборчого блоку політичних партій «За єдину Україну!». Член Партії регіонів, № 22 в списку. На час виборів: президент Об'єднання футбольних клубів «Професійна футбольна ліга України», член Партії регіонів. Член фракції «Єдина Україна» (травень — червень 2002), член фракції «Регіони України» (червень 2002 — вересень 2005), член фракції Партії «Регіони України» (з вересня 2005); перший заступник голови Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму (з червня 2002). Народний депутат України 5-го скликання 25 травня 2006 до 23 листопада 2007 від Партії регіонів, № 41 в списку. На час виборів: народний депутат України, член ПР. Член фракції Партії регіонів (з травня 2006); заступник голови Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту і туризму (з липня 2006). Народний депутат України 6-го скликання з 23 листопада 2007 до 11 березня 2010 від Партії регіонів, № 40 в списку. На час виборів: народний депутат України, член ПР. Член фракції Партії регіонів (з листопада 2007); член Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму (з грудня 2007), голова підкомітету з питань розвитку туризму (з січня 2008). Склав депутатські повноваження 11 березня 2010. Родина Дружина Ірина Петрівна (1955); дочка Мар'ям (1990). Державні нагороди Орден «За заслуги» I ст. (14 вересня 2013) — за вагомий особистий внесок у розвиток та популяризацію фізичної культури і спорту в Україні, досягнення високих спортивних результатів та багаторічну плідну професійну діяльність Орден «За заслуги» II ст. 2011 Орден «За заслуги» ІІІ ст. 2004 Почесна грамота Верховної Ради України 2005 Заслужений працівник фізичної культури і спорту України (серпень 2006). Джерела Посилання сайт ВРУ Довідник «Хто є хто в Україні», видавництво «К. І. С.» Народні депутати України 4-го скликання Народні депутати України 5-го скликання Народні депутати України 6-го скликання Члени Партії регіонів Міністри України у справах сім'ї, молоді та спорту Українські спортивні функціонери Українські футбольні функціонери Уродженці Макіївки Татари в Україні
1448776	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%83%D0%BB%D0%B5%20%D0%9B%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D0%B0	Сангуле Ламізана	Сангуле Ламізана Абубакар Сангуле Ламізана (31 січня 1916 — 26 травня 2005) — державний та військовий діяч Верхньої Вольти (нині Буркіна-Фасо), генерал і другий президент країни. Біографія Народився в небагатій селянські родині. За віросповіданням — мусульманин. Закінчив регіональну школу в Уахігуя, потім школу африканських офіцерів у Сен-Луї (Сенегал). З 1936 року перебував на службі у французькій колоніальній армії, брав участь у бойових діях в Індокитаї та в Алжирі. У французькій армії дослужився до військового звання капітан. Після проголошення незалежності Верхньої Вольти Ламізана приступив до створення національних збройних сил. Мав популярність серед населення країни. 1967 року йому було присвоєно військове звання бригадного генерала. Після усунення від влади президента Моріса Ямеого пост президента Верхньої Вольти, на вимогу учасників масових демонстрацій в Уагадугу, переходить до Ламізани. За планом останнього, Верхньою Вольтою упродовж наступних 4 років мав керувати тимчасовий уряд, завданням якого було розробити до 1970 року нову Конституцію країни, відповідно до якої, за чотири роки у Верхній Вольті мав би обиратись цивільний уряд. Однак, після сильної посухи та неврожаїв на початку 1970-их років в уряді країни почалась фракційна боротьба, в результаті якої Ламізана виступив проти прем'єр-міністра Жерара Канго Уедраого, усунув його 1974 року та об'єднав у своїх руках владу президента і прем'єр-міністра (домігшись, таким чином, диктаторських повноважень). За підтримки профспілок країни Ламізану знову було обрано президентом Верхньої Вольти 1978 року, однак 1980 був усунутий від влади в результаті безкровного військового перевороту під керівництвом Сея Зербо. 1985 року Ламізана постав перед Народним трибуналом Буркіна-Фасо за звинуваченням у зловживаннях, але був виправданий. Посилання Kenneth Janda, «Political Parties: A Cross-National Survey»: Upper Volta Burkina Faso brief history Президенти Буркіна-Фасо Прем'єр-міністри Буркіна-Фасо Міністри закордонних справ Буркіна-Фасо Військовики Буркіна-Фасо Люди на марках
38501894	https://en.wikipedia.org/wiki/Leon%20III%20of%20Abkhazia	Leon III of Abkhazia	Leon III of Abkhazia Leon III was King of Abkhazia from 957 AD until 967 AD. He was the second son and successor of George II of the Anchabadze dynasty. Life He succeeded in 926 as viceroy of Kartli to his older brother Constantine, the latter was blinded and castrated by George II after Constantine's unsuccessful rebellion. George proceeded to campaign against the easternmost Georgian Principality of Kakheti whose ruler Kvirike II also pretended on parts of Kartli. George and Leon were supported by his brother-in-law prince Shurta, who was also natural brother of Kvirike, who ceded Ujarma fortress to Abkhazians. Kvirike was defeated and imprisoned, and released only after he had submitted to vassalage. Soon Kvirike returned to offensive and incited also the rebellion in Kartli. In 957, George sent a large army under his son, Leon, but the king died amid the expedition, and Leon had to make peace with Kvirike ending his campaign inconclusively. Kvirike was forced to agree to the marriage of his son David, with the daughter of Leon. Unfortunately, the peace did not last long, as the princess died soon and mistrust returned between the two parties. Leon attacked Kakheti again and sacked Mukhnari, Kherki and Bazaleti; In this last place he became ill and died in 967. He was succeeded by his brother Demetrius III of Abkhazia. In 964 Leon III extended his influence to Javakheti, during his reign was built Kumurdo Cathedral. Family Leon married an unknown princess: Issue Anonymous daughter, who marries David of Kakheti. Genealogy References Bibliography Marie-Félicité Brosset, Histoire de la Géorgie depuis l'Antiquité jusqu'au XIXe siècle, v. 1–7, Saint-Pétersbourg, 1848–58, p. 285-286. Leon 03 Leon 03
2742521	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B7%D0%BE%D0%BD%20%D0%A4%D0%9A%20%D0%9C%D0%A2%D0%9A%20%28%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D1%88%D1%82%29%201922%E2%80%941923	Сезон ФК МТК (Будапешт) 1922—1923	Сезон ФК МТК (Будапешт) 1922—1923 Сезон ФК МТК 1922—1923 — сезон угорського футбольного клубу МТК. У чемпіонаті Угорщини команда посіла місце. Також команда стала володарем кубка Угорщини. Склад команди Чемпіонат Угорщини Підсумкова турнірна таблиця Матчі у чемпіонаті Загальнонаціональний плей-оф Проводився для команд, що стали переможцями регіональних ліг. МТК грав одразу у фіналі. Кубок Угорщини Товариські матчі Примітки Посилання Матчі у чемпіонаті Угорщини 1 М
54090357	https://en.wikipedia.org/wiki/Tom%20Walker%20%28singer%29	Tom Walker (singer)	Tom Walker (singer) Thomas Alexander Walker (born 17 December 1991) is a Scottish singer-songwriter. He rose to fame after the release of his single "Leave a Light On", which peaked at number 7 on the UK Singles Chart in June 2018. Early life and education Walker was born in the Scottish town of Kilsyth. Despite relocating with his family to the Cheshire town of Chelford when he was three, Walker claims his upbringing was still 'Glaswegian', due to his Scottish parents. He speaks with a Scottish accent when with family or in Scotland. His favourite artists while growing up included Ray Charles, Muddy Waters and Paolo Nutini. In 2014, prior to fame, Walker graduated from London College of Creative Media. Career 2017–2019: What a Time to Be Alive and collaborations In 2017, Walker released "Just You and I", which was picked as Elvis Duran's Artist of the Month appearing on NBC's Today show with Kathie Lee Gifford where he performed the song. His follow-up single was "Blessings", the title track from his debut EP Blessings. On 13 June 2017, Walker released the single "Heartland", which was co-written and produced by Naughty Boy. On 22 August 2017, the single was added to the BBC Radio 1 playlist. Later in 2017, Walker was named as one of the new additions to the BBC Radio 1 Brit List. Walker has played support slots for artists such as George Ezra, Gallant and Jake Bugg. On 28 September, Walker began his US tour, in Connecticut, supporting The Script. On 13 October 2017, Walker released his single "Leave a Light On" on Relentless Records. The single was co-written and produced by Steve Mac. The music video for "Leave a Light On" was produced by Charles Mehling, and filmed in Croatia. It impacted numerous international charts and was included in his debut studio album What a Time to Be Alive. In 2019, Walker won the Best Breakthrough Act at the 2019 Brit Awards. His song "Leave a Light On" was also nominated for "Best British Single". 2020–present: I Am In November 2019, Walker confirmed he had begun working on his second studio album. Following this, in early 2020, What a Time to Be Alive achieved platinum accreditation by the British Phonographic Industry for sales of over 300,000 units in the UK. As part of "Royal Carols: Together at Christmas" in December 2021, Tom Walker performed "For Those Who Can't Be Here" with Catherine, Princess of Wales (at the time styled the Duchess of Cambridge) playing piano. Walker's single "Head Underwater" was released on 2 February 2024. It peaked at number 95 on the UK Singles Chart on 15 April 2024. Discography Studio albums Extended plays Singles As lead artist As featured artist Guest appearances Songwriting credits Notes References External links Official website 1991 births Living people Scottish male singer-songwriters Scottish singer-songwriters People from Knutsford People from Kilsyth Relentless Records artists 21st-century Scottish singers 21st-century British male singers
43135953	https://en.wikipedia.org/wiki/Anzuetoi%20arboreal%20alligator%20lizard	Anzuetoi arboreal alligator lizard	Anzuetoi arboreal alligator lizard The Anzuetoi arboreal alligator lizard (Abronia anzuetoi), also known commonly as Anzueto's arboreal alligator lizard, is a species of lizard in the family Anguidae. The species is endemic to Volcán de Agua in Guatemala. Etymology The specific name, anzuetoi is in honor of Guatemalan naturalist Roderico Anzueto, who collected the holotype. Conservation status The extent of occurrence of A. anzuetoi is approximately 24 km2 (9.3 mi2), and thus the species is considered Vulnerable by the IUCN. Anthropogenic impact is minimized by the fact that its native habitat has many landmines, and surrounding coffee plantations have been abandoned. Habitat A. anzuetoi is found at elevations from on Volcán de Agua, inhabiting cloud forests on the mountain. Behaviour A. anzuetoi is a diurnal tree-dwelling lizard. Dominant males exhibit territorial behaviour. Reproduction A. anzuetoi is viviparous. References Further reading Campbell JA, Frost DR (1993). "Anguid lizards of the genus Abronia: revisionary notes, descriptions of four new species, a phylogenrtic analysis, and key". Bulletin of the American Museum of Natural History (216): 1–121. (Abronia anzuetoi, new species, p. 22). (in English with an abstract in Spanish). Köhler G (2000). Reptilien und Amphibien Mittelamerikas, Band 1: Krokodile, Schildkröten, Echsen [= Central American Reptiles and Amphibians, Volume 1: Crocodiles, Turtles, Lizards]. Offenbach, Germany: Herpeton, Verlag. 158 pp. . (Abronia anzuetoi, p. 38). (in German). Abronia Vulnerable animals Reptiles of Guatemala Endemic fauna of Guatemala Reptiles described in 1993 Taxa named by Jonathan A. Campbell Taxa named by Darrel Frost
2471232	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%20%D1%96%D0%BD%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B4%D1%96%D0%B2%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8	Асоціація футболу інвалідів України	Асоціація футболу інвалідів України (АФІУ) — громадська організація, заснована 16 червня 1992 року. Одним із пріоритетних напрямків розвитку масового футболу в діяльності Федерації футболу України є популяризація цього виду спорту серед людей з обмеженими фізичними можливостями, залучення їх до участі у спортивних змаганнях, міжнародних турнірах, що сприяє їх більш широкій інтеграції у повноцінне суспільне життя. Саме для розв'язання цих питань у 1992 році була заснована Асоціація футболу інвалідів України, яка є колективним членом Федерації футболу України та здійснює свою діяльність серед спортсменів з обмеженими фізичними можливостями по шести нозологіям: з вадами слуху, зору, опорно-рухомого апарату, з психоневрологічними захворюваннями загального захворювання інвалідів — ампутантів. Також заявку на вступ подали та прийняті до складу АФІУ на правах тимчасового членства Спортивна федерація діабетиків України. Колективні органи СК «ПРОМЕТЕЙ» (особи з порушенням опорно-рухового апарату) ФЕДЕРАЦІЯ ФУТБОЛУ ІНВАЛІДІВ — АМПУТАНТІВ СК «СПОРТ» (особи з порушенням опорно-рухового апарату) ФЕДЕРАЦІЯ «СПЕШЛ ОЛІМПІК» (особи з вадами розумового відхилення) СК «КОНКОРДІЯ» (особи з вадами зору) Досягнення наших спортсменів 2004 Чемпіони Паралімпійських ігор серед ДЦП 2006 Чемпіони Європи серед ДЦП 2007 Чемпіони світу серед ДЦП 2007 Чемпіони Олімпійських ігор «Special Olimpics» 2008 Срібні призери Паралімпійських ігор серед ДЦП 2008 Бронзові призери Чемпіонату світу та Європи серед людей з ампутацією 2009 Чемпіони Європи з вадами зору 2009 Чемпіони Дефлімпійських ігор 2010 Чемпіони світу з футзалу з вадами слуху 2011 Срібні призери Чемпіонату світу з футзалу з вадами слуху 2011 Чемпіони Олімпійських ігор «Special Olimpics» 2011 Чемпіони Європи з вадами слуху 2014 Чемпіони Європи з футзалу з вадами слуху 2014 Чемпіони «Special Olimpics» серед жінок 2015 Срібні призери Чемпіонату світу серед ДЦП 2015 Бронзові призери Чемпіонату Європи з вадами слуху 2015 Переможці фінального турніру «Seni Cup» серед людей з інвалідністю із ПНЗ 2017 Збірна України з футзалу серед гравців з вадами зору стала чемпіоном світу 2017 Чоловіча дефлімпійська збірна України з футболу срібні призери XXIII Дефлімпійських ігор у Самсуні (Туреччина) 2017 Чоловіча збірна України серед гравців з наслідками ДЦП стала чемпіоном світу Контакти Адреса місцезнаходження: Україна, 01133, м. Київ, пров. Лабораторний, 7а Див. також Федерація футболу України Посилання Сайт Асоціації футболу інвалідів України Футбольні організації Футбол Інвалідність в Україні Українська асоціація футболу
97142	https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%203941	IC 3941	IC 3941 — галактика типу E (еліптична галактика) у сузір'ї Гончі Пси. Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу. Посилання IC 3941 в оригінальному новому загальному каталозі IC 3941 в оригінальному новому загальному каталозі http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+3941 IC 3941 в базі SIMBAD IC 3941 в базі Vizier IC 3941 в базі NASA Extragalactic Database Бази даних про об'єкти NGC/IC IC 3941 IC 3941 IC 3941
97742	https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%204547	IC 4547	IC 4547 — галактика типу E-S0 (еліптична спіральна галактика) у сузір'ї Північна Корона. Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу. Посилання IC 4547 в оригінальному новому загальному каталозі IC 4547 в оригінальному новому загальному каталозі Перевірена інформація про IC 4547 IC 4547 в базі SIMBAD IC 4547 в базі Vizier IC 4547 в базі NASA Extragalactic Database Бази даних про об'єкти NGC/IC IC 4547 IC 4547 IC 4547
2321987	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3%D0%B3%D0%B0%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%BD	Гільдбурггаузен	Гільдбурггаузен — місто в Німеччині, розташоване в землі Тюрингія. Районний центр району Гільдбурггаузен. Площа — 72,94 км2. Населення становить ос. (станом на ). Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт Міста Тюрингії
36068	https://en.wikipedia.org/wiki/1232	1232	1232 Year 1232 (MCCXXXII) was a leap year starting on Thursday (link will display the full calendar) of the Julian calendar. Events By place Europe June 15 – Battle of Agridi: The Cypriot army under King Henry I ("the Fat") defeats the Lombard forces of Emperor Frederick II. After the battle, John of Beirut (supported by funds from Henry), hires 13 Genoese war-galleys to aid in the siege of Kyrenia. July 16 – Muhammad I is elected as ruler of the Taifa of Arjona. He revolts against Ibn Hud, the independent ruler of Al-Andalus, and takes control of the city, beginning the foundation of the Nasrid dynasty. England July 29 – King Henry III dismisses his justiciar (chief justice minister) and regent Hubert de Burgh, and replaces him with the Frenchmen Peter des Roches and Peter de Rivaux, thereby irritating his barons. Peter de Rivaux, nephew of Peter des Roches, is made Lord Treasurer of Henry III's household and keeper of the king's wardrobe. This moves him into an important position for controlling the king's affairs. The Domus Conversorum ("House of the Converts"), a building and institution in London for Jewish converts to Christianity, is established by Henry III. Africa The Almohad army besieges the city of Ceuta, where Abu Musa, rebellious brother of Caliph Idris al-Ma'mun, has received shelter and the support of the population. The Genoese rent a part of their fleet to the rebels, who successfully resist the forces of the caliph. The consequences of this revolt are threefold: the city becomes de facto independent from the Almohads, but its reliance on the Italian maritime powers increases, and the Trans-Saharan trade routes begin to shift eastward, due to the local turmoil. Mongol Empire February 9 – Battle of Sanfengshan: The Mongol army (some 50,000 warriors) defeats the Chinese Jin forces near Yuzhou. General Subutai successfully wipes out the last field army of the Jin dynasty – therefore sealing its fate of falling to the Mongol Empire. During the encounter, also called the Battle of the Three-Peak Mountain, Emperor Aizong of Jin orders the Jin army (some 150,000 men) to intercept the Mongols. The Jin soldiers are constantly harassed by small groups of Mongol cavalry on the way. When they arrive at Sanfeng Mountain, the Jin army is hungry and exhausted by heavy snowfall. The Jin forces are quickly defeated by the Mongols and flee in all directions. April 8 – Mongol–Jin War: The Mongol army led by Ögedei Khan and his brother Tolui begins the siege of Kaifeng, capital of the Chinese Jin dynasty. During the summer, the Jurchens try to end the siege by negotiating a peace treaty, but the assassination of a Mongol embassy makes further talks impossible. While the negotiations are going on, a plague is devastating the population of the city. In the meantime, supplies stored at Kaifeng are running out, and several residents of the city are executed on the suspicion that they are traitors. June – Mongol invasion of Korea: Choe Woo, Korean military dictator of Goryeo, orders against the pleas of King Gojong and his senior officials, the royal court, and most of Songdo's population to be moved to Ganghwa Island. Woo starts the construction of strong defenses on Ganghwa Island, which becomes a fortress. The government orders the common people to flee the countryside and take refuge in major cities, mountain citadels, or nearby islands. The Mongols occupy much of northern Korea, but fail to capture Ganghwa Island. December 16 – Battle of Cheoin: Korean forces defeat a Mongol attack at Cheoin (modern-day Yongin). The Mongol Empire concludes a peace treaty with Goryeo and withdraws its forces. Japan November 17 – Emperor Go-Horikawa abdicates in favor of his 1-year-old son, Shijō, after an 11-year reign. Because he is very young, most of the actual leadership is held by his relatives. By topic Literature The original set of woodblocks of the Tripitaka Koreana is destroyed by fire during the Second Mongol invasion of Korea. Markets The northern French city of Troyes issues its first recorded life annuities, confirming the trend of consolidation of local public debts initiated in 1218, by the neighboring city of Reims. Religion May 30 – Anthony of Padua is canonized by Pope Gregory IX at Spoleto, less than a year after his death. He becomes the patron saint of lost items. August – Gregory IX is forced to remain in his summer residence at Anagni by Lombard forces from Rome. October 29 – Gregory IX orders the Stedinger Crusade to be proclaimed in northern Germany. Births March 9 – Chen Wenlong, Chinese scholar-general (d. 1277) November 10 – Haakon the Young, king of Norway (d. 1257) unknown date – Manfred, king of Sicily (House of Hohenstaufen) (d. 1266) probable – Bernard Saisset, French nobleman and bishop (d. 1314) Deaths January 28 – Peire de Montagut, French Grand Master February 21 – Myōe, Japanese Buddhist monk (b. 1173) April 10 – Rudolf II, Count of Habsburg ("the Kind"), German nobleman June 7 – Wawrzyniec (bishop of Wrocław) (or Lawrence), Polish bishop July 18 – John de Braose, English nobleman and knight August 24 – Ralph of Bristol, English cleric and bishop October 11 – Gebhard I of Plain, German bishop (b. 1170) October 15 – Albert I of Käfernburg, German archbishop October 17 – Idris al-Ma'mun, ruler of the Almohad Caliphate October 26 – Ranulf de Blondeville, 6th Earl of Chester, English nobleman (b. 1170) December 31 – Patrick I, Earl of Dunbar, Scottish nobleman and knight (b. 1152) Marianus II of Torres, Sardinian Judge of Logudoro References
5240058	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D0%BA	Фердинанд Бордевейк	Фердинанд Бордевейк (нідерл. Ferdinand Bordewijk), повне ім’я Фердинанд Йохан Вільгельм Крістіан Карел Еміель Бордевейк – нідерландський письменник, юрист, критик, представник літературного руху «Нова об’єктивність». Біографія Ранні роки Ф. Бордевейк народився 10 жовтня 1884 року в Амстердамі. У 1894 році родина Бордевейків переїхала до Гааги, де Фердинанд закінчив школу. З 1905 року вивчав право у Лейдені. По закінченню навчання, у 1912 році отримав докторську ступінь та працював в юридичній фірмі у Роттердамі. У 1914 році одружився із композиторкою Йоганною Репман, у співавторстві з якою у 1941 році написав оперу «Ротонда». У 1919 році отримав адвокатську ліцензію, викладав комерційне право. Творчість У літературі Ф. Бордевейк вперше дебютував у 1916 році під псевдонімом Тон Вен із поетичною збіркою «Гриби». У 1919, 1923 та 1924 роках вийшли збірки «Фантастичних оповідань». Але справжнє визнання Ф. Бордевейк отримав після виходу романів «Блоки» (1931), «Бінт» (1934), «Червоний палац» (1936), «Характер» (1938). Під час Другої світової війни брав участь в опорі митців, відмовившись співпрацювати з гітлерівською окупаційною адміністрацією. Після війни, у 1945 році Ф. Бордевейк був обраний головою Почесної ради з літератури. У 1950-ти роки очолив фонд Яна Камперта, продовжуючи працювати над новими творами, серед яких романи «Ейкен ван Додона» (1946) та «Північне сяйво» (1948). Саме цю книгу він вважає найкращою у своєму творчому доробку. В подальшому були опубліковані романи «Хреститель» (1952), «Цвітіння гілки» (1955) та «Звістка здалека» (1961). Помер Ф. Бордевейк 25 квітня 1965 року у Гаазі. Нагороди 1949 рік – премія Мистецтв і наук 1953 рік – премія Пітера Гофта 1957 – премія Костянтина Гюйгенса. Примітки Нідерландські письменники
2183264	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B9%D0%BB%D1%8F%D0%B9%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD	Нойляйнінген	Нойляйнінген — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Бад-Дюркгайм. Складова частина об'єднання громад Грюнштадт-Ланд. Площа — 9,07 км2. Населення становить ос. (станом на ). Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Рейнланд-Пфальцу‎
2863596	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F	Евікція	Евікція (від evincere — витребувати, перебороти, подолати, перемогти) — в цивільному праві позбавлення покупця володіння купленою річчю за судовим рішенням на підставі речового позову власника чи уповноваженої ним особи. В Англії і США під евікцією найчастіше розуміється не витребування майна, а примусове виселення з соціального, службового чи іншого тимчасового житла разом з членами сім'ї та іншими співмешканцями. Див. також Віндикація Примітки Джерела Посилання Евікція // Цивільне право
18720543	https://en.wikipedia.org/wiki/508th%20Heavy%20Panzer%20Battalion	508th Heavy Panzer Battalion	508th Heavy Panzer Battalion The 508th Heavy Panzer Battalion (abbreviated: "s PzAbt 508") was a German heavy Panzer Abteilung (an independent battalion-sized unit), during World War II, equipped with heavy tanks. It fought at Anzio and later defended German-held Northern Italy opposing the Allies during the Italian Campaign. It fought in Italy until it surrendered at the end of the war in May 1945. Formation The battalion was partially formed on 11 May 1943 in France using personnel from a battalion of the 29th Panzer Regiment. The third company was attached from the 313rd Panzer Company (Funklenk) – a Tiger company equipped with Borgward B IV remotely controlled demolition vehicles. By 24 January 1944, the battalion was at full strength with 45 Tigers Is under the command of Major Hudel. Operations Anzio Moving to the Front. In early February 1944 the battalion was sent to oppose Allied landings at Anzio. Transportation by rail ended at Ficulle in Italy, far from the enemy beachhead. Because Allied air superiority made further rail transport difficult, the battalion drove the remaining distance, via Rome. One Tiger caught fire en route and was destroyed in an explosion. Sixty percent of the Tigers suffered mechanical breakdown on the journey through the narrow, winding, mountainous roads. By 14 February, the first company deployed piecemeal in the Anzio region near Aprilia (known as The Factory), as the second company arrived in Rome. Attacking the beachhead. On 15 February the battalion was attached to the 26th Panzer Division. A single platoon attempted to push toward the beachhead the next day, but muddy conditions foiled the operation. On 19 February the second company reached Aprilia, and the attached 313rd Funklenk Company was officially renamed as the third company of the battalion. The next day, the 653rd Heavy Panzerjäger Battalion, equipped with Elefant tank destroyers, was attached to the 508th. Between 21 and 24 February, the battalion claimed twenty US tanks; seventeen while using small elements to support several unsuccessful attempts to reduce the beachhead from Aprilia, and three M4 Shermans which had penetrated German lines. In late February, two Shermans were captured; their turrets were removed and they were converted into recovery vehicles, greatly improving the ability of the battalion to recover damaged Tigers. On 29 February the second company was part of the final attack towards the beachhead, from Cisterna. Its advance was restricted to roads surrounded by marshy areas, and the attack stalled due to strong resistance. Eight Tigers were disabled by anti tank fire from the American 601st Tank Destroyer Battalion, accurate naval artillery fire, and mines. All were recovered under enemy fire over the next five days, but four were later written off as beyond repair. After combat on 1 March the 508th was attached to the 69th Panzer Regiment, with only twelve Tigers operational. Eight Tiger Is absorbed from Tiger-Gruppe Schwebbach (formerly Schwere Panzer Kompanie Meyer) brought the battalion back up to full strength. The battalion withdrew to Rome, staying there from 5 to 16 March, then, slightly over strength in tanks due to replacements, returned to the Aprilia—Campoleone—Cisterna area, where they resisted expansion of the beachhead. Unusually, Tigers were occasionally used in indirect fire roles. The Borgward IV demolition carriers had mobility problems in the muddy and mountainous conditions. Allied breakout In late May, the Allies broke out from the Monte Cassino and the Anzio regions as Operation Diadem bore fruit. On 23 May the 508th claimed 15 Shermans destroyed during a German counter-attack against advancing Allied forces near Cisterna, for the loss of a single Tiger. The next day they started to withdraw to Rome; two tanks were lost to mechanical failure, seven more were destroyed by their crews in Cori due to lack of fuel, eleven more near Giulianello from breakdown, and another one near Valmontone on 25 May. This was a total loss of twenty-two Tigers in three days, with only one from combat. The battalion commander, Major Hudel, was recalled to the Führer Headquarters and sacked. The remaining operational tanks were all placed in the first company, which then attempted to defend the Velletri area during 26–27 May, then withdrew near to Rome. Tank strength dropped from a high of 49 on 25 April, to 11 operational on 31 May. The spare crews were used as anti-tank teams. German withdrawal By 3 June 1944, a general fighting withdrawal to the Trasimene Line began as the Allies pressed northward, taking Rome the next day. Thirteen Tigers were lost moving towards Poggibonsi on 13 June, mostly destroyed by their crews. Two more were lost in action against five enemy tanks near Chiusdino on 27 June. On 4 July one Tiger fell into a cellar near Colle di Val d'Elsa; it was destroyed as unrecoverable. Six Shermans were destroyed near Tavarnelle on 8 July. Despite complaints by battalion command, orders from Army Group were to widely disperse the Tigers in defense. Often, single tanks were involved in combat, which caused severe command, control and logistic problems. The 508th moved to San Casciano by 23 July. On 24 July a tank fell through a bridge and burned. The next day an enemy attack was repelled, but another Tiger fell through a cellar and was destroyed. On 29 July seven Shermans were knocked out for the cost of two Tigers. One Tiger was captured on 30 July near Galluzzo. Eastern Italy On 1 August 1944, only fourteen Tigers were operational out of a total of twenty-eight available; all surviving second company tanks were assigned to the third company. The 508th reached the vicinity of Pisa on 14 August. A week later, Hauptmann Stelter was made battalion commander. In early September the first company moved across to Savignano in eastern Italy, eleven tanks were lost to mechanical problems during the road march. The personnel of the second company, which had no tanks, returned to Paderborn in Germany. The Canadian 5th Armoured Division fought an action in Coriano on September 13 where they were ambushed by Tigers, likely from the first company. After a day of rest in Bologna on 14 September, the third company moved via Imola, Faenza, and Forlì to Cesena by 30 September, positioned to oppose the impending northwards thrust of the British Adriatic front of Allied Operation Olive. On 1 October, fifteen Tigers were operational, ten in the first company, three in the third; both were then attached to LXXVI Panzer Corps. Later in the month, the German lines were pushed back to Northern Italy. On 20 October, the demolition carriers were sent back to Germany. On 1 November, fourteen tanks were operational. By the end of the month, the personnel previously of the Funklenk company were sent back to Germany, disbanding the third company. Only ten operational tanks of the fifteen available in the first company remained in Italy, initially resting in Ospitale. By the end of December some replacement crews arrived. After returning to the front, the company saw action in Faenza on 1 January 1945, then south of Solarolo on 3 January. Throughout January and early February the tanks were frequently used in the artillery role. Destruction On 12 February 1945, the last fifteen Tigers were transferred to the 504th Heavy Tank Battalion, which continued to fight in Italy; it lost all of its tanks by late April and surrendered 3 May. The remaining personnel who were not transferred rested in Pontebba on 21 February, then returned through Austria to Germany. They started training for the Tiger II on 17 March, but were given a single Tiger I and six Panther tanks on 27 March, and formed a small Kampfgruppe. The second company, still without tanks, were used as infantry. These forces fought near Husen on 29–30 March, Paderborn and Scherfelde on 1–2 April, then Hofgeismar and Polle on 5 April before withdrawing to Berlin, which surrendered in early May 1945. Over its lifetime, the battalion claimed to have knocked out more than 100 enemy tanks; 59 percent of its own 78 losses were from crews destroying their vehicles, while only 19 percent were destroyed by the Allied forces. Commanders Major Helmut Hudel (January 1944 – May 1944) (dismissed) Hauptmann Stelter (August 1944 – May 1945) See also German heavy tank battalion Organisation of a SS Panzer Division Panzer Division Notes References External links Schwere Panzer-Abteilung 508 unit history 508sPAbt Military units and formations established in 1943 Military units and formations disestablished in 1945
1019215	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B0-%D0%B4%D0%B5-%D0%BB%D0%B0-%D0%A1%D1%8C%D1%94%D1%80%D1%80%D0%B0	Вільяльба-де-ла-Сьєрра	Вільяльба-де-ла-Сьєрра — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кастилія-Ла-Манча, у провінції Куенка. Населення — осіб (2010). Муніципалітет розташований на відстані близько 140 км на схід від Мадрида, 16 км на північ від Куенки. Демографія Примітки Муніципалітети провінції Куенка
66436	https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%204085	NGC 4085	NGC 4085 Об'єкти NGC Велика Ведмедиця Галактики
4762659	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE	Фотяново	Фотяново — присілок в Ізносковському районі Калузької області Російської Федерації. Населення становить 67 осіб. Входить до складу муніципального утворення Селище Мятлево. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Селище Мятлево Населення Примітки Населені пункти Ізносковського району Калузької області
51593829	https://en.wikipedia.org/wiki/Maksym%20Krypak	Maksym Krypak	Maksym Krypak Maksym Serhiyovich Krypak (born 23 May 1995 in Kharkiv) is a Paralympic swimmer from Ukraine who competes in S10 and SM10 (individual medley) events. He won five gold and three silver medals at the 2016 Rio Paralympics, setting new world records in the 100 m backstroke and 400 m freestyle. Krypak won seven medals at the 2020 Paralympic Games and became the most titled athlete of these games. On 17 September 2021 President Volodymyr Zelensky awarded Krypak the title of Hero of Ukraine. References External links Maksym Krypak at the IPC Tokyo 2020 website 1995 births Living people Ukrainian male freestyle swimmers Ukrainian male butterfly swimmers S10-classified para swimmers Paralympic swimmers for Ukraine Paralympic gold medalists for Ukraine Paralympic silver medalists for Ukraine Paralympic medalists in swimming Swimmers at the 2016 Summer Paralympics Swimmers at the 2020 Summer Paralympics Medalists at the 2016 Summer Paralympics Medalists at the 2020 Summer Paralympics Medalists at the World Para Swimming Championships Medalists at the World Para Swimming European Championships Recipients of the title of Hero of Ukraine Kharkiv State College of Physical Culture 1 alumni Sportspeople from Kharkiv 21st-century Ukrainian people
1871735	https://en.wikipedia.org/wiki/Andora	Andora	Andora or Marina di Andora is a town on the Italian Riviera in the region of Liguria, included in the province of Savona. Geography and climate Andora is situated in the western part of the Italian Riviera between Capo Mele in the east and Capo Mimosa in the west. This coastal area is called the Riviera delle Palme (Riviera of Palms), which is centered on Savona. To the west is the Riviera dei Fiore (Riviera of Flowers), which stretches from the French border to Cervo. Andora had a population of 7,638 in 2008 ISTAT date which swells to almost 10 times this in the summer months. The original town is on a low hill by the left bank of the River Merula which flows into the sea. Marina di Andora is the development that spread along the coastline from the Middle Ages onwards, first as a fishing and boatbuilding center, then in the last 50 years as a tourist resort. It is from Savona, the main town in the province, from Imperia, from Sanremo and from Genoa. The territory forms part of the Mountain Community of Ingauna. Some of the parishes belonging to Andora include Conna, Colla Micheri, San Bartolomeo, San Pietro, Stellanello and Rollo. History The first settlement here dates back to the 8th century BC with the Phocaeans escaping from Asia Minor. During the Roman Empire, Castrum Andorae underwent substantial development due to its strategic location on the Via Julia Augusta. After the invasion by the Goths in 951 it formed part of the Marca Alemanica and from 1091 passed to Bonifacio di Vasto. From 1125 the Clavesana family took over and constructed a defensive fortification, mainly to control the means of communication, and enhanced the town with towers, churches and town walls. Due to war, the family had to sell the territory and its castle in 1252 to the Republic of Genoa initiating a period of five centuries of peace. In this period olive trees were grown and olive oil was produced, fishing was practiced and boat building began. In 1671 the Virgin Mary appeared in Andora. At the end of the 18th century, the area became under the control of Napoleon Bonaparte in the new department of Montenotte. It later fell to the rule of Sardinia and then Italy. From a population of 1,940 in 1861 it grew to 3,328 in 1961 to 6,068 in 1981 and by 2001 had reached 6,767. Main sights There is a historical nucleus on a hill inland around the remains of the Clavesana Castle, which was once home to the governor of Genoa. Just opposite is the chapel of St Nicholas and ruins of some medieval houses. The church of St James and St. Phillip, which is based on the cathedral in Albenga, was built in local stone with columns and pillars in the late Romanesque style. A little further down the hill is the castle tower which was built between 1220 and 1240 and still remains intact. A bridge on the River Merula with 10 arches is called the Roman Bridge but it was actually built in the Middle Ages on the site of a pre-existing older structure. The San Giovanni Battista St. John the Baptist church, on the right bank of the river near the medieval bridge, dates back to the 15th century in the parish of the same name. The complex of old houses further up the hill, Borgata Confredi, was built to house the workers of the olive terraces nearby. From San Giovanni, you can still walk along the track of the mediaeval road to Cervo. In the centre of Marina di Andora, you can still see the bastion built in the 11th century as a defence against the Saracens; it now houses a pizzeria. On the way to Laigueglia is the Capo Mele Lighthouse. From Cervo, the main site of Andora is the St.James Church. From Cervo, there are views of the church and the whole city. A bridge on the Merule River reaches San Giovanni town which is the most historical city of Andora. Tourism and recreation Andora is a holiday resort thanks to the long sandy beach and the historical hinterland. Since 1986 Andora has held the Bandiera Blu award for clean waters and beaches. Accommodations include hotels, bed and breakfast establishments and campsites. There are public and private lidos offering services such as sunbed, hire, etc. Various water sports are practiced including sailing, canoeing, surfing, kite surfing and windsurfing. A diving club Sport 7 is based in the marina and the sailing and canoeing club is to the east of the port. It has a marina with over 850 moorings, mainly for local boat owners, but 56 places are reserved for tourists in transit to the area. Whale-watching trips depart in the summer from the marina. Apart from water sports, there are bowling clubs, tennis clubs and horse riding stables at San Pietro. The area is popular for hiking and mountain biking. The Parco delle Farfalle has a roller skating rink and there is a cycling velodrome in the center. Concerts are held in the summer in the outdoor arena at the Parco Delle Farfalle as well, in the town center and in the historic setting of the medieval St James and St Phillip Church. There is also an open-air cinema in the summer months. Events Azzurro pesce d'autore (author blue fish) in May is a two-day gastronomic festival celebrating Andora and its commercial activity through two aspects of its territory: the earth and the sea. The festival of St. Rita is on 22 May in the Piazza Santa Rita (St. Rita's Square) near the sea. Roses are blessed in the chapel dedicated to the saint. It is followed closely by the locals who have a strong religious beliefs in her. The festival of St John the Baptist on 24 June is marked by religious festivities and a sagra, a gathering of the local people in the grounds of the church with an outdoor food and wine festival to raise funds for the local community. The Beer Festival at the end of June attracts visitors coming from the north of Italy with live music and a disco in the outdoor arena near the beach. Several regattas for various categories of sailing craft mainly in the summer months. Rollo hosts a Festival of Aromatic Herbs for a weekend at the end of June. Economy The main economic activity of Andora is based on beach tourism thanks to it having one of the largest stretches of sandy beach in the western Italian Riviera. In the summer the population reaches 70,000 due to the numerous villas and holiday homes. Most visitors come from Piedmont, Lombardy and the Aosta Valley as well as from overseas. It also is an agricultural town with fields of basil grown to make the world-famous pesto sauce, fruits, vegetables, olives for oil and vineyards. Transport Andora is on the coast road the Via Aurelia. There is an exit for Andora on the A10 motorway between Ventimiglia and Genoa. There is a railway station on the Genoa–Ventimiglia line. There are buses to Sanremo in the west, and to Finale Ligure in the east. The nearest airports are Genoa GOA Cristoforo Colombo and Nice NCE Côte d’Azur. Twin towns – sister cities Andora is twinned with: Larvik, Norway (2006) See also Liguria wine References External links Official website Map Cities and towns in Liguria Coastal towns in Liguria Italian Riviera
11883818	https://en.wikipedia.org/wiki/Malberg%2C%20Altenkirchen	Malberg, Altenkirchen	Malberg, Altenkirchen Malberg is a municipality in the district of Altenkirchen, in Rhineland-Palatinate, in western Germany. References Altenkirchen (district)
1531460	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8F%D0%BD%20%D0%90%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B4%20%D0%95%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Маргулян Арнольд Евадійович	Маргулян Арнольд Евадійович Арнольд Евадійович Маргулян (* 13 (1) квітня 1879, Київ — † 15 липня 1950, Свердловськ) — український та російський диригент. Народний артист Української РСР (1933). Народний артист РРФСР (1944), лауреат Державної премії СРСР — 1946. З життєпису Навчався грі на скрипці та диригуванню. З 1902 року працює диригентом оперних труп у — Києві, Харкові — 1904—1906 та Одесі 1909—1911. У 1912—1922 — диригент Театру музичної драми та Народного дому в Петрограді. В 1927—1937 роках очолював Харківський театр опери та балету, та вів вокальний клас Харківського музично-драматичного інституту. З 1937 року працює у Свердловському театрі опери та балету, 1942 — професор Свердловської консерваторії. Поставив наступні опери: «Бахчисарайський фонтан» Б. В. Асаф'єва, «Кавказький полоняник» Б. В. Асаф'єва, «Князь Ігор» Бородіна — Харків, «Лоенгрін» Вагнера — Харків, «Суворов» С. Н. Василенка, «Отелло» Верді — Свердловськ, «Купало» А. Вахнянина — Харків, «Піднята цілина» І. І. Дзержинського, «Тихий Дон» І. І. Дзержинського, «Надія Свєтлова» І. І. Дзержинського, «Омелян Пугачов» М. В. Коваля, «Золотий обруч» Б. Лятошинського — Харків, «Борис Годунов» М. Мусоргського — Харків, «Чіо-Чіо-сан» Д. Пуччіні, Харків, «Гроза» В. М. Трамбицького, «За життя» В. М. Трамбицького, «Розлом» Фемеліді — Харків, «Гаяне» А. І. Хачатуряна, «Броненосець „Потьомкін“» О. Чишка — Свердловськ. Джерела Прес-центр УРЕ Уральська консерваторія Посилання Уродженці Харкова Українські диригенти Російські диригенти Поховані на Широкореченському цвинтарі
12400510	https://en.wikipedia.org/wiki/Utricularia%20georgei	Utricularia georgei	Utricularia georgei is an annual terrestrial carnivorous plant that belongs to the genus Utricularia (family Lentibulariaceae). It is endemic to northern Western Australia. See also List of Utricularia species References Carnivorous plants of Australia Eudicots of Western Australia Lamiales of Australia georgei
4332151	https://uk.wikipedia.org/wiki/I-56/I-156	I-56/I-156	I-56/I-156 — підводний човен Імперського флоту Японії, який взяв участь у бойових діях на початковому етапі Другої світової війни. Споруджений як І-56, корабель 20 травня 1942-го був перейменований на І-156, щоб звільнити нумерацію для нових крейсерських підводних човнів (так само вчинили щодо всіх субмарин KD типів). Довоєнна служба І-56 відносився до типу KD3 та став першим у підтипі KD3B. Останній мав незначні відмінності від попереднього KD3A, які мали за мету поліпшити мореходність (зокрема, корпус був довшим на метр, а осадка збільшилась на кілька сантиметрів). І-56 спорудили у 1929 році на верфі ВМФ у Куре та включили до 19-ї дивізії підводних човнів, у складі якої човен перебував і на момент вступу Японії у Другу світову війну. Під час довоєнної служби 27 лютого 1936-го в районі маяка Дайосакі (біля входу до затоки Ісе) І-56 в умовах обмеженої видимості таранив інший підводний човен І-53, на якому виникли проблеми з машиною. Втім, обидва кораблі отримали лише незначні пошкодження. Перший похід 1 грудня 1941-го, за кілька діб до відкриття бойових дій, І-56 вже вирушив з порту Самах (китайський острів Хайнань) до визначеного йому району у Південнокитайському морі, де разом з цілим рядом інших човнів сформував патрульну лінію поблизу півострова Малакка, на який вже 8 грудня (тобто у день нападу на Перл-Гарбор — тільки останній відбувся по інший бік лінії зміни дат) висадились японські десанти. У цей період І-56 атакував біля узбережжя Малакки якусь нідерландську субмарину, ймовірно, K XVII, але промахнувся. 11 грудня 1941-го за півтори сотні кілометрів на схід від Тренгану І-56 обстріляв та потопив норвезьке судно Hai Tung (1186 GRT), яке прямувало з вантажем риса із Бангкоку до Сінгапура. 14 грудня 1941-го акустики нідерландського підводного човна K XII почули шум гвинтів ворожої субмарини, можливо, І-56. Через якийсь час з K-XII помітили перископ і нідерландський корабель довернув та спробував таранити ворога, проте інша субмарина вчасно занурилась на більшу глибину і перископ щез. 20 грудня 1941-го І-56 повернувся з походу до бухти Камрань (центральна частина узбережжя В'єтнаму). Другий похід 28 грудня 1941-го І-56 вирушив для дій у Індійському океані на південь від острова Ява (можливо відзначити, що в цей період сюди спрямували цілу групу японських підводних човнів, які виходили до океану в обхід Яви зі сходу). 4 січня 1942-го за сотню кілометрів від узбережжя центральної Яви човен потопив артилерією британське вантажне судно Kwangtung (2626 GRT). Наступної доби І-56 сплив на поверхню та обстріляв нідерландське судно Tanimbar (8169 GRT), проте через вогонь у відповідь припинив атаку (можливо відзначити, що Tanimbar загине у червні 1942-го від італійської авіації, коли прямуватиме на Мальту). 8 січня 1942-го І-56 потопив одразу два судна біля західної частини Яви. Спершу вранці човен торпедував нідерландський пароплав Van Rees (3032 GRT), а увечері знищив артилерією так саме нідерландське пасажирське судно Van Riebeeck (2263 GRT). Вже на зворотному шляху 12 січня 1942-го І-56 зустрів південніше від острова Балі нідерландське торгове судно Patras (2065 GRT). З останнього вчасно помітило небезпеку та змогли ухилитись від торпеди, тоді човен сплив на поверхню і відкрив вогонь з артилерії. Коли Patras вже отримало кілька влучань, у небі з'явився літак, що змусило І-56 зануритись. Літак, який насправді не мав глибинних бомб, полишив район, і І-56 знову сплив на поверхню. Втім, човен зміг лише випустити кілька снарядів наздогін Patras, яке сховалось у гавані Banjoewangi на східному завершенні Яви (у підсумку це судно переживе війну та буде здане на злам в середині 1950-х). 18 січня 1942-го І-56 повернувся до Камрані. Третій похід 31 січня 1942-го човен вирушив у наступний похід, обійшов Яву зі сходу протокою Ломбок та на початку лютого зайняв позицію біля південного входу до Зондської протоки (розділяє Суматру та Яву). 4 лютого 1942-го І-56 обстріляв нідерландське судно Togian (979 GRT). Останнє змогло уникнути знищення, проте всього за два тижні буде затоплене в гавані Купангу (острів Тимор) через загрозу захоплення ворогом. 11 лютого 1942-го човен безуспішно атакував ще одне судно, а 21 лютого прибув до затоки Старінг-Бей (поблизу Кендарі на південно-східному півострові острова Целебес), де певний час базувались великі сили японського флота. Четвертий поход 5 березня 1942-го І-56 рушив до району на південь від Яви. На той час цей острів, на східному та західному завершенні якого 1 березня висадились потужні десанти, був вже на межі падіння, а залишки союзних військ намагались полишити його. 9 березня І-56 перестрів крихітне суденце Scorpion, на якому 12 авіаторів рушили з Чілачапу (південне узбережжя центральної Яви). Командир японської субмарини наказав сплисти та оглянув Scorpion у бінокль, але дозволив йому прямувати далі (у підсумку після 47-денного плавання це суденце досягнуло Австралії). 12 березня І-56 повернувся до Старінг-Бей. 13―20 березня 1942-го човен здійснив перехід зі Старінг-Бей до Куре. П'ятий похід 14―24 травня 1942-го І-56 пройшов з Куре до атола Кваджелейн на Маршаллових островах, де на початковому етапі війни була значна база японського підводного флоту. 26 травня 1942-го, вже як І-156, човен вирушив у черговий похід (в цей період з Кваджелейну в межах операції проти атола Мідвей вийшло багато японських субмарин). 5 червня, після катастрофічної поразки авіаносного з'єднання в битві при Мідвеї, І-156 отримав наказ взяти участь у створенні завіси на випадок переслідування американцями японського флоту. Тієї ж доби він зустрів ворожий флотський танкер у супроводі двох есмінців проте не зміг зайняти положення для атаки. 20 червня човен повернувся на Кваджелейн. 22―30 червня 1942-го І-156 здійснив перехід до Куре. У липні 1942-го, враховуючи вік корабля, його вирішили використовувати для навчальних цілей у військово-морському окрузі Куре. Похід на Алеутські острови У травні 1943-го, після висадки американців на острові Атту (західна частина Алеутського архіпелагу) японське командування для постачання та евакуації гарнізону розташованого далі на схід острова Киска залучило велику групу підводних човнів, зокрема І-156. 26 травня 1943-го І-156 вийшов з Йокосуки та 1 червня досягнув Парамуширу (Курильські острови), а 4 червня він рушив далі з вантажем боєприпасів та продовольства. 15 червня човен розвантажився на Кисці та прийняв на борт 60 осіб, а 20 червня прибув на Парамушир. 21―26 червня І-156 перейшов до Куре. Завершення служби На тлі все більшої кризи японської оборони навесні 1945-го провели роботи по залученню І-156 до можливого спротиву, для чого човен перетворили на носій двох керованих торпед «кайтен». Первісно він здійснював з ними транспортні рейси до Кюсю, а з липня почались тренування по застосуванню цієї зброї. Втім, до практичного застосування «кайтенів» з І-156 не дійшло через капітуляцію Японії. 1 квітня 1946-го I-156 був затоплений разом з кількома іншими трофейними підводними човнами в межах операції «Roads End». Бойовий рахунок Примітки Підводні човни Імперського флоту Японії Підводні човни Японії періоду Другої світової війни Носії кайтенів
357354	https://en.wikipedia.org/wiki/Cauchy%E2%80%93Binet%20formula	Cauchy–Binet formula	Cauchy–Binet formula In mathematics, specifically linear algebra, the Cauchy–Binet formula, named after Augustin-Louis Cauchy and Jacques Philippe Marie Binet, is an identity for the determinant of the product of two rectangular matrices of transpose shapes (so that the product is well-defined and square). It generalizes the statement that the determinant of a product of square matrices is equal to the product of their determinants. The formula is valid for matrices with the entries from any commutative ring. Statement Let A be an m×n matrix and B an n×m matrix. Write [n] for the set {1, ..., n}, and for the set of m-combinations of [n] (i.e., subsets of [n] of size m; there are of them). For , write A[m],S for the m×m matrix whose columns are the columns of A at indices from S, and BS,[m] for the m×m matrix whose rows are the rows of B at indices from S. The Cauchy–Binet formula then states Example: Taking m = 2 and n = 3, and matrices and , the Cauchy–Binet formula gives the determinant Indeed , and its determinant is which equals from the right hand side of the formula. Special cases If n < m then is the empty set, and the formula says that det(AB) = 0 (its right hand side is an empty sum); indeed in this case the rank of the m×m matrix AB is at most n, which implies that its determinant is zero. If n = m, the case where A and B are square matrices, (a singleton set), so the sum only involves S = [n], and the formula states that det(AB) = det(A)det(B). For m = 0, A and B are empty matrices (but of different shapes if n > 0), as is their product AB; the summation involves a single term S = Ø, and the formula states 1 = 1, with both sides given by the determinant of the 0×0 matrix. For m = 1, the summation ranges over the collection of the n different singletons taken from [n], and both sides of the formula give , the dot product of the pair of vectors represented by the matrices. The smallest value of m for which the formula states a non-trivial equality is m = 2; it is discussed in the article on the Binet–Cauchy identity. In the case n = 3 Let be three-dimensional vectors. In the case m > 3, the right-hand side always equals 0. A simple proof The following simple proof relies on two facts that can be proven in several different ways: For any the coefficient of in the polynomial is the sum of the principal minors of . If and is an matrix and an matrix, then . Now, if we compare the coefficient of in the equation , the left hand side will give the sum of the principal minors of while the right hand side will give the constant term of , which is simply , which is what the Cauchy–Binet formula states, i.e. Proof There are various kinds of proofs that can be given for the Cauchy−Binet formula. The proof below is based on formal manipulations only, and avoids using any particular interpretation of determinants, which may be taken to be defined by the Leibniz formula. Only their multilinearity with respect to rows and columns, and their alternating property (vanishing in the presence of equal rows or columns) are used; in particular the multiplicative property of determinants for square matrices is not used, but is rather established (the case n = m). The proof is valid for arbitrary commutative coefficient rings. The formula can be proved in two steps: use the fact that both sides are multilinear (more precisely 2m-linear) in the rows of A and the columns of B, to reduce to the case that each row of A and each column of B has only one non-zero entry, which is 1. handle that case using the functions [m] → [n] that map respectively the row numbers of A to the column number of their nonzero entry, and the column numbers of B to the row number of their nonzero entry. For step 1, observe that for each row of A or column of B, and for each m-combination S, the values of det(AB) and det(A[m],S)det(BS,[m]) indeed depend linearly on the row or column. For the latter this is immediate from the multilinear property of the determinant; for the former one must in addition check that taking a linear combination for the row of A or column of B while leaving the rest unchanged only affects the corresponding row or column of the product AB, and by the same linear combination. Thus one can work out both sides of the Cauchy−Binet formula by linearity for every row of A and then also every column of B, writing each of the rows and columns as a linear combination of standard basis vectors. The resulting multiple summations are huge, but they have the same form for both sides: corresponding terms involve the same scalar factor (each is a product of entries of A and of B), and these terms only differ by involving two different expressions in terms of constant matrices of the kind described above, which expressions should be equal according to the Cauchy−Binet formula. This achieves the reduction of the first step. Concretely, the multiple summations can be grouped into two summations, one over all functions f:[m] → [n] that for each row index of A gives a corresponding column index, and one over all functions g:[m] → [n] that for each column index of B gives a corresponding row index. The matrices associated to f and g are where "" is the Kronecker delta, and the Cauchy−Binet formula to prove has been rewritten as where p(f,g) denotes the scalar factor . It remains to prove the Cauchy−Binet formula for A = Lf and B = Rg, for all f,g:[m] → [n]. For this step 2, if f fails to be injective then Lf and LfRg both have two identical rows, and if g fails to be injective then Rg and LfRg both have two identical columns; in either case both sides of the identity are zero. Supposing now that both f and g are injective maps [m] → [n], the factor on the right is zero unless S = f([m]), while the factor is zero unless S = g([m]). So if the images of f and g are different, the right hand side has only null terms, and the left hand side is zero as well since LfRg has a null row (for i with ). In the remaining case where the images of f and g are the same, say f([m]) = S = g([m]), we need to prove that Let h be the unique increasing bijection [m] → S, and π,σ the permutations of [m] such that and ; then is the permutation matrix for , is the permutation matrix for σ, and LfRg is the permutation matrix for , and since the determinant of a permutation matrix equals the signature of the permutation, the identity follows from the fact that signatures are multiplicative. Using multi-linearity with respect to both the rows of A and the columns of B in the proof is not necessary; one could use just one of them, say the former, and use that a matrix product LfB either consists of a permutation of the rows of Bf([m]),[m] (if f is injective), or has at least two equal rows. Relation to the generalized Kronecker delta As we have seen, the Cauchy–Binet formula is equivalent to the following: where In terms of generalized Kronecker delta, we can derive the formula equivalent to the Cauchy–Binet formula: Geometric interpretations If A is a real m×n matrix, then det(A AT) is equal to the square of the m-dimensional volume of the parallelotope spanned in Rn by the m rows of A. Binet's formula states that this is equal to the sum of the squares of the volumes that arise if the parallelepiped is orthogonally projected onto the m-dimensional coordinate planes (of which there are ). In the case m = 1 the parallelotope is reduced to a single vector and its volume is its length. The above statement then states that the square of the length of a vector is the sum of the squares of its coordinates; this is indeed the case by the definition of that length, which is based on the Pythagorean theorem. In tensor algebra, given an inner product space of dimension n, the Cauchy–Binet formula defines an induced inner product on the exterior algebra , namely: Generalization The Cauchy–Binet formula can be extended in a straightforward way to a general formula for the minors of the product of two matrices. Context for the formula is given in the article on minors, but the idea is that both the formula for ordinary matrix multiplication and the Cauchy–Binet formula for the determinant of the product of two matrices are special cases of the following general statement about the minors of a product of two matrices. Suppose that A is an m × n matrix, B is an n × p matrix, I is a subset of {1,...,m} with k elements and J is a subset of {1,...,p} with k elements. Then where the sum extends over all subsets K of {1,...,n} with k elements. Continuous version A continuous version of the Cauchy–Binet formula, known as the Andréief-Heine identity or Andréief identity appears commonly in random matrix theory. It is stated as follows: let and be two sequences of integrable functions, supported on . Then Forrester describes how to recover the usual Cauchy–Binet formula as a discretisation of the above identity. References Joel G. Broida & S. Gill Williamson (1989) A Comprehensive Introduction to Linear Algebra, §4.6 Cauchy-Binet theorem, pp 208–14, Addison-Wesley . Jin Ho Kwak & Sungpyo Hong (2004) Linear Algebra 2nd edition, Example 2.15 Binet-Cauchy formula, pp 66,7, Birkhäuser . I. R. Shafarevich & A. O. Remizov (2012) Linear Algebra and Geometry, §2.9 (p. 68) & §10.5 (p. 377), Springer . M.L. Mehta (2004) Random matrices, 3rd ed., Elsevier . Determinants Augustin-Louis Cauchy
42719457	https://en.wikipedia.org/wiki/Eremias%20suphani	Eremias suphani	Eremias suphani (commonly known as the Suphan racerunner or Başoğlu's racerunner) is a species of lizard found in the vicinity of Lake Van, Turkey. References Eremias Endemic fauna of Turkey Reptiles described in 1968 Taxa named by Muhtar Başoğlu Taxa named by Walter Hellmich
1372894	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%B7%27%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B5%20%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%90%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%80%D1%83%20%D1%96%20%D2%90%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%83	Возз'єднане Королівство Арнору і Ґондору	Возз'єднане Королівство Арнору і Ґондору — у творах нове королівство, яке утворилося на території Ґондору та колишнього Арнору після падіння Саурона та завершення Війни Перстеня у Четверту Епоху. Створення Після того, як по закінченню Війни Перстеня Араґорн став Королем Ґондору, він також за правом народження успадкував і королівську владу над Арнором, і тому коронувався під іменем «Елесар Телконтар» як Верховний Король Арнору та Ґондору, об'єднавши ці дві країни, розділені багато років тому. Використовуючи можливості та ресурси переможного Ґондору Араґорн розпочав відбудову Арнору на півночі. Фарамир, нащадок правлячих Намісників, продовжив свою службу як Намісник Короля та став Князем Ітілієну. Давні клятви між Ґондором та Роганом було підтверджено, і союзники навіть провели кілька спільних кампаній на сході та півдні. За час правління Араґорна Возз'єднане Королівство поширило свою владу на усі території, які раніше належали як Арнору, так і Ґондору у часи їх найбільшого розквіту, і тільки Роган, Шир, Друаданський ліс та Фанґорн залишалися незалежними, перебуваючи, втім, у союзних відносинах з Возз'єднаним Королівством. Таким чином, оскільки Саурон впав і його царство у Мордорі перестало існувати, Возз'єднане Королівство поза сумнівом перетворилося на провідну силу у всьому Північно-західному Середзем'ї, і залишалося такою протягом усього тривалого періоду перебування Араґорна при владі. Історія Возз'єднаного Королівства на початку Четвертої Епохи Протягом першого століття Четвертої Епохи армії Возз'єднаного Королівства під проводом Араґорна провели багато успішних військових кампаній, унаслідок яких було повернуто область Південного Ґондору (Гарондор), знову утверджено владу над Рованіоном (Диким Краєм) на схід від Рунійського Моря, а також переможено умбарських корсарів, які загрожували Ґондору упродовж багатьох віків. Як розповідається у додатках до «Володаря Перстенів», Умбар раніше був нуменорським портом та одним з ключових міст давнього Ґондору до свого захоплення прибічниками Кастамира Узурпатора після Братовбивчої війни. Король Елесар, зрештою, відвоював цей порт та приєднав його до Возз'єднаного Королівства, і відтоді кордони останнього простяглися далеко на південь від Гирла Андуїна до умбарської гавані. Значну частину Гараду також було завойовано, а тамтешні держави потрапили у залежність від Ґондору. Араґорн також зробився протектором Долу, який включав у себе і Есгарот, до королівства гномів у Ереборі. Однак ці землі не увійшли до складу Возз'єднаного Королівства, а стали його союзниками, формально зберігаючи свою незалежність та маючи власних правителів. На півночі Араґорн відбудував давню столицю Арнору в Аннумінасі та місто Форност. Таким чином, уже на початку Четвертої Епохи усі колишні землі Південного та Північного Королівств було відвойовано назад, і сила і багатство їх були відновлені та примножені. У «Історії Середзем'я» говориться, що Елдаріон, син Елесара, правитиме великою країною, і що його рід продовжуватиметься на сотні поколінь і згодом правитиме багатьма землями. Подальше бачення історії Возз'єднаного Королівства у «Новій Тіні» Толкінове бачення подальшої історії Возз'єднаного Королівства розкривається у «Новій Тіні», незакінченому продовженні «Володаря Перстенів», у якій розповідається про часи правління Елдаріона. У «Новій Тіні» говориться, що вже через 105 років після падіння Саурона мало хто у Ґондорі цікавився розповідями про ті часи, не зважаючи на те, що були ще живі ті, хто пам'ятав Війну Перстеня і тінь. Автор вважав, що «оскільки ми маємо справу з людьми, ми неодмінно матимемо справу з найсумнішою рисою їхньої натури: вони швидко пересичуються добрим. Так що у часи миру, справедливості та процвітання люди Ґондору зробилися б невдоволеними та неспокійними… Навіть у цей ранні час виникли б революційні заколоти навколо центру таємного сатанистського культу; а ґондорські хлочаки грали б у орків та бешкетували у навколицях». Королі Возз'єднаного Королівства Елесар — 3019 рік Третьої Епохи — 120 рік Четвертої Епохи; Елдаріон — 120 рік Четвертої Епохи — приблизно 220 рік Четвертої Епохи. Примітки Джерела J.R.R.Toklien. The Lord of the Rings. 50th Anniversary edition. Houghton Mifflin Company. Boston — New York, 2004; Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-82760-4.; Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-31555-7; Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006; Держави дунедайнів Арди
5158284	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Головатий Богдан Дмитрович	Головатий Богдан Дмитрович Богдан Дмитрович Головатий (18 лютого 1963 — 22 грудня 2022) — солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну. Життєпис Богдан Головатий народився 18 лютого 1963 року в с. Зимна Вода, Львівської області. В 1971 році пішов в перший клас львівської середньої загальноосвітньої школи №1. Після закінчення школи пройшов строкову службу. З 1 вересня 1984 року навчався в СПТУ №114 м. Донецька за спеціальністю маляр. В 1985 році одружився. В першому шлюбі народився син – Павло, який також бере участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України. Працював в різних містах України. В 2009 році взяв новий шлюб та повернувся на Львівщину. В шлюбі народилось двоє дітей. В 2013-2014 роках активно брав участь у Революції Гідності в Києві разом з сином. З початком російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року добровольцем став на захист України. Боровся проти держави-терориста у складі 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ на посаді стрільця. Вірний військовій присязі, загинув 22 грудня 2022 року при виконанні службового обов’язку по захисту Батьківщини. Похований на кладовищі с. Зимна Вода, Львівської області. У Богдана залишилися дружина та діти. Нагороди В лютому 2024 року відповідно до указу Президента України №135/2023 Богдану Головатому за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі було посмертно відзначено державною нагородою: орденом «За мужність» III ступеня. Примітки
2476003	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D0%BE%D0%BD%20%D0%A2%D1%83%D0%BB%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9	Фределон Тулузький	Фределон Тулузький Фределон I (*Fredelon бл. 815 —852) — граф Тулузи у 844—852 роках. Заснував спадкову династію графів Тулузьких Життєпис Походив з династії Руерг (Раймундіни). Син Фулькоальд (Фуко) I, графа Руерга, та Сенегунди (донька Альди, сестри Вільгельма I, графа тулузи). Після смерті батька у 837 році успадкував графство руерзьке. У 844 році Карл II Лисий, король Західно-Франкської держави, стратив Бернарда I, граф Тулузи та маркіза Септиманії, після чого він розділив володіння. Фределон отримав графство Тулузи. Проте Піпін II, король Аквітанії, союзника Бернарда I призначив сина останнього — Вільгельма II — графом Тулузи. Почалася боротьба за Тулузу. Того ж року Фределон вигнав Галіндо I, графа Арагону, з округів Паллар і Рибагорса, приєднавши ці райони до Тулузької округу. Водночас зумів зайняти Лімузен та Родез. У 849 році Вільгельм II отримав визнання графа Барселони. Скориставшись його відсутністю, Карл II вдерся до Аквитанії. Фределон за допомогою останнього зрештою повністю опанував графством Тулузьким. Карл II Лисий знову підтвердив права Фределона на Тулузу. Невдовзі Вільгельма II було захоплено і страчено у 849 році. У 850 році король Карл II змістив Міро, графа Каркассон, віддавши володіння Фределону, який невдовзі приєднав графство Палларс з Арагону. Фределон помер 852 року, після чого його брат Раймунд I успадкував його графства. Родина Дружина — Ода. Діти: Фулькрада (Удальгарда), дружина Бернарда, графа Овернь Джерела Janet L. Nelson: The Frankish world, 750—900. 1996, S. 165—166 Gournay de F., Le Rouergue au tournant de l'An Mil, Méridiennes, Toulouse, 2004. Графи Тулузькі Графи Руерг Померли в Тулузі
733374	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE	Івайло	Івайло (Лахана, Кордокувас, Брдоква — в перекладі капуста або кисла капуста) — болгарський народний герой. У 1278–1279 роках короткочасно правив Болгарією. Івайло походив з незнатного роду та був своєрідним болгарським чоловічим аналогом Жанни д'Арк. Його ім'я було дуже популярним і збирало тисячі селян. Походження Щодо ідентифікації особи Івайла серед істориків немає єдиної точки зору. Вперше царя Івайла з Івайлом Брдоквою ідентифікував чеський вчений Кароль Іречек, спираючись на цей текст З візантійських авторів Івайла згадують Гергій Пахімер та Никифор Григора. Болгарія перед повстанням Івайла У 1270-их роках Болгарія перебувала в катастрофічному становищі. Постійні татарські набіги нівечили країну, цар Костянтин I Асен виявився неспроможним захистити ані свою державу, ані підданих від цієї загрози. Правителі областей проявляли сепаратистські ідеї. 1273 року управитель Відіна руський князь Яків Святославович проголосив себе царем Болгарії. Однак згодом його було отруєно. Боротьба за владу захлеснула болгарський політикум. Візантія також виявляла цікавість до Болгарії. Константинополь часто підкупав татар для нападів на Болгарію. З 1273 року татарські напади стали щорічними, перетворюючи північно-східні області на пустелю. Початок повстання Виходячи з розповідей візантійських авторів, Івайло походив з роду пастуха, жив скромно і бідно, пас свиней за невелику платню, харчувався ж лише хлібом та овочами, за що й отримав свої прізвиська. Всі ці небагаті відомості супроводжуються у візантійських часописах уїдливими коментарями. Візантійці писали про «варварську природу» і «жорстокість» Івайла, для них він — «людина негідна». Івайло почав набувати популярності серед людей після того, як він почав розповідати своїм односельцям про сни і бачення, які передвіщали йому великі справи та усунення гніту над народом з боку боярства й навал загонів татар. Чутки щодо Івайла швидко поширились і стали популярними серед простих людей, а навколо Івайла почали збиратися сподвижники. 1277 року незадоволення царем вилилось у селянське повстання під керівництвом Івайла. Країну постійно нівечили грабежі монгольських загонів і в кількох битвах повстанцям удалось розбити загони монголів, що додало керівникові повстання популярності у всіх прошарках суспільства. За короткий термін Івайло встиг зробити те, чого ніяк не могли зробити урядові війська. Відряджені царем для придушення заколоту війська або розбігалися до зустрічі з противником, або переходили на бік Івайла. Наприкінці того ж року Костянтин особисто очолив армію, відбулася битва, в якій царські війська були розбиті, а сам цар Костянтин загинув. У результаті практично вся країна, окрім столиці, що контролювалась вдовою Костянтина Марією Палеолог, опинилася в руках повстанців. Правління Того ж року Візантія вирішила скористатися смутою в Болгарії, посадивши на трон свого ставленика Івана Асена III, сина Міцо Асена. Нова загроза зближувала колишніх противників: в результаті домовленості 1278 року повстанці увійшли до столиці, Івайло одружився із вдовою Костянтина, ставши співправителем з її сином Михайлом. Івайлу довелося продовжувати війну на два фронти — проти візантійців і монголів. Підбурювані Візантією монголи напали, і новий цар, зібравши війська зумів у кількох битвах відкинути їх за Дунай. Тим часом на півдні почався масований наступ візантійців широким фронтом. Після декількох місяців битв Івайло остаточно розбив візантійців і зупинив візантійську загрозу. Проте бояри, ненавидячи і зневажаючи «селянського царя», у той самий час боялись його, ховаючи свій страх під улесливими посмішками. Івайло приймав цю гру, остерігаючись відкритої ворожнечі. Потім на півночі Івайло знову був вимушений битись із монголами, що виявилися набагато сильнішим противником, ніж візантійці, та під їхнім натиском він був вимушений відступити за стіни міста Доростол. Оборона взятого в облогу Доростола продовжувалася три місяці. У Велико-Тирново поширилися чутки про загибель Івайла в обложеному місті, серед бояр виникла змова, в результаті якої Іван III, за підтримки візантійських військ, без бою увійшов до столиці. Марія та її син Михайло були взяті під варту та відправлені до Візантії. Втрата влади. Загибель Після прориву облоги Доростола Івайло знову отримав свободу дій і, зібравши прибічників, напав на візантійців. Візантія відрядила армію для допомоги Івану III, поблизу міста Девня 17 липня 1279 року між військами Івайла та візантійською армією відбулася битва, в якій греки були розбиті, незважаючи на чисельну перевагу. Потім Івайло розбив другу армію, споряджену Візантією. Довідавшись про ці поразки союзників Іван III втік з Тирново, а бояри обрали царем знатного вельможу Георгія Тертера, одруженого з сестрою Івана Асена ІІ. Проте постійні битви, хоч і переможні, не пройшли для Івайла марно. Його військо сильно порідшало, особливо якщо враховувати, що візантійські армії у декілька разів перевищували за кількістю його власну. При новому повороті подій у Тирново, розгубивши союзників, Івайло втік у Золоту Орду. Там він за одним столом сидів із заклятим ворогом царем Іваном Асеном III, який прийшов також просити допомоги, щоб повернути собі болгарський престол. Історики пишуть, що Ногай скрізь водив із собою екс-царів і вихвалявся, що у нього за столом одразу два чинних і законних претенденти на болгарський трон. За ханським столом випадково чи навмисне Івайло був убитий 1280 року. 1294 року у Фракії з'явився Лже-Івайло. Ім'я Івайло знову зібрало велику кількість людей, але доля й дії Лже-Івайла невідомі. Посмертна слава Івайло вважається однією з найвидатніших особистостей в історії болгарського Середньовіччя. Ім'я Івайло приймали деякі вожді селянських повстань у Болгарії за часів османського гніту. Особі Івайла присвячено декілька літературних творів. Видатний болгарський письменник Іван Вазов написав про «народного царя» історичну драму — «Івайло». Також Івайло став головним героєм однойменного роману Стояна Загорчинова. На честь його названо місто Івайловград. Бібліографія Ангелов, Д., Гюзелев, В. и сътрудници (1982), «История на България; T. III: Второ българско царство», Издателство на БАН, София 1982 г. Андреев, Йордан, Лалков, Милчо, «Българските ханове и царе», Велико Търново 1996. Пейчев, Атанас и колектив, «1300 години на стража», Военно издателство, София 1984. John V.A. Fine, Jr., The Late Medieval Balkans, Ann Arbor, 1987. Божилов И , Гюзелев В. История на Средновековна България VII — XIV в София, Издателска къща Анубис — 1999. Чорній. Б Історія Болгарії, Львів. Пас. 2007 Павлов, Пл. Ивайло — «Смелото сърце» на средновековна България Болгарські царі Убиті монархи Ватажки повстань Люди, на честь яких названо населені пункти Правителі Європи XIII століття
765996	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BD	Годан	Годан, Ґодан — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Верхні Піренеї. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 670 км на південь від Парижа, 100 км на південний захід від Тулузи, 50 км на південний схід від Тарба. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Південь-Піренеї. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка Сусідні муніципалітети Посилання Годан на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Верхні Піренеї Примітки Муніципалітети департаменту Верхні Піренеї
1203485	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BF%D1%88%D0%B0%20%28%D0%90%D0%BB%D0%B1%D0%B0%29	Лупша (Алба)	Лупша (Алба) Лупша — село у повіті Алба в Румунії. Адміністративний центр комуни Лупша. Село розташоване на відстані 311 км на північний захід від Бухареста, 43 км на північний захід від Алба-Юлії, 54 км на південний захід від Клуж-Напоки. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, з них 750 осіб (99,5%) румунів. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську. Примітки Села повіту Алба
1813037	https://en.wikipedia.org/wiki/Arkansas%20State%20Capitol	Arkansas State Capitol	Arkansas State Capitol The Arkansas State Capitol, often called the Capitol Building, is the home of the Arkansas General Assembly, and the seat of the Arkansas state government that sits atop Capitol Hill at the eastern end of the Capitol Mall in Little Rock, Arkansas. History In 1899, the St. Louis architect George R. Mann visited the governor of Arkansas Daniel W. Jones, and presented his drawings of his winning competition design from 1896 for the Montana State Capitol, which had not yet been built in their state capital of Helena. They were hung on the walls of the old Capitol to generate interest in a new building. The drawings' attractiveness eased the passage of the appropriation bills for the new building, and also drew attention to the architect. In 1899, Mann was selected as architect by a seven-member commission that included future governor George W. Donaghey. Donaghey opposed Mann's selection and advocated a national design competition, but the majority of the commission voted for Mann. After Donaghey was elected governor in 1908, he forced Mann off the project and selected Cass Gilbert to finish the Capitol. Construction took 16 years, from 1899 to 1915. The Capitol was built on the site of the state penitentiary and prisoners helped construct the building. They lived in a dormitory that was left on the Capitol grounds while construction was taking place. The Capitol foundations were aligned incorrectly by their original builder, future Governor George Donaghey. He centered the building on the centerline of Fifth Street (now Capitol Avenue), but he aligned the building north–south using the still-standing penitentiary walls as a guide without recognizing that Fifth Street was not aligned east–west; like other "east-west" downtown Little Rock streets, it runs parallel to the Arkansas River at a slight angle off true east–west. Therefore, the structure is in a north–south manner from end-to-end, which does not fit the grid street pattern of Little Rock's downtown. This also led to a slight S-curve in the formal entrance walkway between the foot of Capitol Avenue and the front steps of the Capitol. In popular culture Because of its monumental dome, the State Capitol has served as a filming location to stand in for the United States Capitol in Washington, D.C. Aired in February 1986, the NBC miniseries Under Siege, directed by Roger Young (director), depicted the bombing of the nation's capitol building. There was controversy within the state after pyrotechnics left surface stains on the dome that remained for several years. In 1990, the Arkansas Capitol grounds were featured extensively in external and internal photography for the action film Stone Cold starring Brian Bosworth. In 1999, Capitol interiors were used in the filming of Daddy and Them, a comedy-drama written and directed by Arkansas native Billy Bob Thornton. God's Not Dead 2 (2016), a faith-based dramas directed by Harold Cronk and starring Melissa Joan Hart, Jesse Metcalfe, David A. R. White, Hayley Orrantia and Sadie Robertson.. Its sequel God's Not Dead: A Light in Darkness (2018) also filmed on the Capitol grounds. It stars David A. R. White, John Corbett, Shane Harper, Benjamin Onyango, Ted McGinley, Jennifer Taylor, Tatum O'Neal, Shwayze and Cissy Houston. Architecture The exterior of the Capitol is made of limestone, which was quarried in Batesville, Arkansas. Though it was initially stipulated a total cost for the envisioned capitol would not to exceed $1 million, total construction cost eventually was $2.2 million (or $320 million in 2014 dollars). The front entrance doors are made of bronze, which are 10 feet (3 metres) tall, four inches (10 cm) thick and were purchased from Tiffany & Company in New York for $10,000. The cupola/dome is covered in 24 karat gold leaf. The government was formerly located in the Old State House. The structure also used Yule marble. Monuments and memorials The Arkansas State Capitol grounds has multiple monuments and memorials representing various parts of the state's past and present. They include the Arkansas Fallen Firefighters Memorial, Arkansas Medal of Honor Memorial, Bauxite and Granite Boulders, Confederate Soldiers Monument, Confederate War Prisoners Memorial, Law Enforcement Officers Memorial, Liberty Bell replica, "Little Rock Nine" Civil Rights Memorial, Memorial Fountain, Monument to Confederate Women, Vietnam Veterans Memorial and the controversial Ten Commandments Monument. See also List of state and territorial capitols in the United States References External links Arkansas State Capitol at the Encyclopedia of Arkansas 1900 establishments in Arkansas Government buildings completed in 1915 Government buildings in Little Rock, Arkansas Government buildings on the National Register of Historic Places in Arkansas Government buildings with domes Government of Arkansas National Register of Historic Places in Little Rock, Arkansas Neoclassical architecture in Little Rock, Arkansas State capitols in the United States Terminating vistas in the United States Tourist attractions in Little Rock, Arkansas
19838404	https://en.wikipedia.org/wiki/Nuker%20Team	Nuker Team	Nuker Team The Nuker Team was formed to use the Hubble Space Telescope, with its high-resolution imaging and spectroscopy, to investigate the central structure and dynamics of galaxies. The team used the HST to examine supermassive black holes and determined the relationship between a galaxy's central black hole's mass and velocity dispersion. The team continues to conduct research and publish papers on the supermassive black holes of galaxies and clusters. The group was initially formed by Tod R. Lauer, then a first year postdoc. At the first meeting of the group held at Princeton University in June 1985, Sandra Faber was elected the group leader. Members The original members of the Nuker Team include Alan Dressler (OCIW), Sandra Faber (UCO/Lick; First PI), John Kormendy (Texas), Tod R. Lauer (NOAO), Douglas Richstone (Michigan; Present PI), and Scott Tremaine (IAS). Later additions to the team include Ralf Bender (Munchen), Alexei V. Filippenko (Berkeley), Karl Gebhardt (Texas), Richard Green (LBTO), Kayhan Gultekin (Michigan), Luis C. Ho (OCIW), John Magorrian (Oxford), Jason Pinkney (Ohio Northern), and Christos Siopis (Michigan). Etymology The name "Nuker" began as an informal internal reference by members of the team to each other, because they came together to study the nuclei of galaxies using the space telescope. The first use of the name was in a 1989 email from Faber, who addressed her five colleagues as "Dear Nukers". As the team began to publish its research, the name came into general use in the scientific community. The name "Nuker" is also used in reference to the "Nuker Law", which is a description of the inner few (~3-10) arcseconds of predominantly nearby (< 30 Mpc) early-type galaxy light-profiles. The Nuker Law was described first by members of the Nuker Team, from which it gets its name. See also List of astronomical societies References Sources Stern, S. Alan, Our Universe: The Thrill of Extragalactic Exploration As Told by Leading Experts, Cambridge University Press, 2001 and External links Nuker Team Refereed Publications Measuring Supermassive Black Holes in Distant Galaxies Transcript of BBC Horizon and Science Channel documentary Monsters in Galactic Nuclei Hubble Space Telescope Astronomy organizations Astrophysics Black holes
2308939	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%20%28%D1%81%D0%B5%D0%B7%D0%BE%D0%BD%204%29	Гра престолів (сезон 4)	Гра престолів (сезон 4) Четвертий сезон фентезійного драматичного серіалу «Гра престолів», прем'єра котрого відбулась на телеканалі НВО 6 квітня 2014 році, а заключна серія вийшла 15 червня 2014 року, складається з 10 епізодів. Він насамперед був адаптований з другої половини «Бурі мечів», поряд з елементами з «Бенкету круків» та «Танцю з драконами» Джорджа Р. Р. Мартіна. Виробництво 2 квітня 2013 року НБО продовжив серіал на четвертий сезон. Команда Девід Беніофф та Ді Бі Вайсс є головними сценаристами та шоуранерами сезону. Вони спільно написали сценарій для семи епізодів серіалу з десяти. Сценарії до трьох епізодів, що залишились, написали Брайан Когман (2 епізоди) та автор «Пісня Льоду та Полум'я» Джордж Р. Р. Мартін (1 епізод). Беніофф та Уайсс разом зняли прем'єрний епізод, після дебюту в ролі режисерів у третьому сезоні, проте в титрах з'явився лише Уайсс, в той час як в титрах епізоду третього сезону з'явився лише Беніофф; Алекс Грейвз, котрий зняв два епізоди третього сезону, повернувся в режисерське крісло в другому, третьому, восьмому і десятому епізодах; Мішель Макларен, котра зняла два епізоди третього сезону, зняла четвертий та п'ятий епізоди в цьому сезоні; колишній оператор серфалу Алік Сахаров, котрий знімав для другого та третього сезонів, повернувся зняти шостий та сьомий епізоди; також Ніл Маршалл виступив режисером дев'ятого епізоду. До цього єдиним епізодом, знятим Маршаллом для шоу, був дев'ятий епізод другого сезону під назвою «Чорноводна» Знімання Знімання сезону почали 8 липня 2013 року в Північній Ірландії. Також знімання продовжувалось в Ісландії та Дубровнику. Нові міста в Хорватії включають палац Діоклетіана в Спліту, фортеця Кліс на півночі Спліта, карьєр Перун на сході Спліта, гору Мосор та Башка-Воду на півдні. Знімання тривало 136 днів та завершилось 21 листопада 2013 року. Кастинг В четвертому сезоні Гвендолін Крісті (Брієна Тарт), Іван Реон (Рамсі Сноу), Кристофер Хів'ю (Тормунд Великанья Смерть) та Ганна Мюррей (Лілі), котрі раніше грали другопланові ролі, увійшли в основний акторський склад. Ім'я Іена Глена було перенесено в кінець титрів та перед ними була додана частина «с». Роль принца Оберіна Мартелла, на прізвисько Червоний Змій, була виконана американсько-чилійським актором Педро Паскалем. Коханку принца Оберіна Елларію Сенд зіграла Індіра Варма. Роджер Ештон-Гріффітс приєднався до акторського складу в ролі Мейса Тірелла, лорда Хайгардена. Обраного на цю роль актора затвердив Джордж Мартін. Марк Ґетісс зіграв Тихо Несторіса, представника Залізного Банку Браавоса, котрому Залізний Трон винен мільйони золота, взятого в борг. Роль вельможи Міеріна Хіздара зо Лорка була виконана британцем Джоелем Фраєм. Елізабет Вебстер отримала роль «Товстої» Уолди Фрей: Уолда є онукою Уолдера Фрея та молодою дружиною Русе Болтона. Паола Діонісотті та Руперт Вансіттарт отримали ролі васалів будинку Аррен Аньї Уейнвуд та «Бронзового» Йона Ройса відповідно. Російський актор Юрій Колокольников зіграв мангара Теннов Стіра. На двох містичних персонажів з сюжетної лінії Брана такод був оголошений кастинг: Трьохокову Ворону зіграв Струан Роджер, а Дитя Лісу Листочок — Октавія Александру. На кілька ролей в четвертому сезоні був проведений рекаст. Міхіль Хейсман був обраний на роль Дааріо Нахаріса, котрого в трьох епізодах третього сезону зіграв Ед Скрейн. Дін-Чарльз Чепмен виконав роль Томмена Баратеона, молодшого брата короля Джоффрі. В першому та в другому сезоні роль Томмена виконував Каллум Уоррі. Чепмен вже з'являвся у двох епізодів третього сезону («Стезя страждань» та «Поцілована вогнем») в ролі Мартіна Ланністера. Гафтор Бйорнссон отримав роль сіра Грігора Клігана, на прізвисько «Горой». Гафтор замінив Іена Уайта, котрий виконував цю роль в другому сезоні. Після відсутності щонайменше протягом попереднього сезону, до своїх ролей повернулись Оуен Тіл (Аллісер Торне), Кейт Дікі (Ліза Аррен), Домінік Картер (Янос Слінт), Тоні Вей (Донтос Холлард), Енді Беквіт (Рорж), Джерард Джордан (Кусака), Енді Келлегер (Поллівер), Ліно Фасіоль (Робін Аррен) та Брайан Форчун (Отелл Ярвік) Музика Ісландський пост-рок гурт Sigur Rós з'являється в другому епізоді як гурт музикантів, котрий грає на королівському весіллі. Це продовжило традицію запрошувати відомі інді-гурти, розпочату в другому сезоні з гурту The National та продовженому в третьому сезоні гуртом The Hold Steady Саундтрек до четвертого сезону вийшов 1 липня 2014 року. В ролях Основний склад Запрошені актори Епізоди Всього четвертий сезон складається з 10 серій. Тривалістю близько 60 хвилин кожна. Сезон є екранізацією останньої третьої частини книги «Буря Мечів», а також використовуються деякі глави книг «Бенкет круків» та «Танець з Драконами». Реакція Відгуки критиків Четвертий сезон був позитивно оцінений більшістю критиків. Однак, сцена з третього епізоду, коли Джеймі Ланністер ґвалтує свою сестру та колишню коханку в Великій Септі Бейелора, стала об'єктом критики. В романі Серсея дає усну згоду на статевий акт, в той час як в телесеріалі вона цього не робить. Фінальний епізод також був розкритикований фанатами через відсутність подій з епілогу «Буря мечів», котрі, як очікувалось, будуть заключними в цьому сезоні. На Metacritic четвертому сезону були надані 94 бали із 100, що засновані на 29 відгуків, котрі відображають «загальне визнання». Нагороди На 30-й церемонії премії ТСА, серіал був номінований за найкращі досягнення в драмі та на програму року. На 4-й церемонії премії Вибору телевізійних критиків, серіал був номінований за найкращий драматичний серіал, а Дайана Рігг отримала номінацію як найкраща запрошена зірка в драматичному серіалі. На 66-й церемонії премії "Еммі", серіал отримав 19 номінацій, включаючи найкращий драматичний серіал, Пітер Дінклейдж був номінований як найкращий актор другого плану в драматичному серіалі, Ліна Гіді як найкраща актриса в драматичному серіалі,Дайана Рігг як найкраща запрошена актриса в драматичному серіалі, Девід Беніофф та Ді Бі Вайсс за найкращий сценарій драматичного серіалу за «Дітей», та Ніл Маршалл за найкращу режисуру драматичного серіалу за «Дозорних на Стіні». На 67-й церемонії премії Гільдії сценаристів США, серіал був номінований як найкращий драматичний серіал, а Джордж Р. Р. Мартін був номінований за найкращу епізодичну драму за «Льва та Троянду». На 21-й церемонії премії Гільдії кіноакторів США, акторський склад був номінований за найкращий акторський склад в драматичному серіалі, а серіал виграв премію за найкращий каскадерський склад. На 72-й церемонії премії «Золотий глобус», серіал був номінований за Премія «Золотий глобус» за найкращий серіал — драма. На 67-й церемонії премії Гільдії режисерів Америці, Алекс Грейвз був номінований за найкращу режисуру драматичного серіалу за епізод «Діти». Примітки Посилання Офіційний сайт http://igra-prestolov.biz - не офіційний сайт (рус.) Гра престолів Списки епізодів фантастичних телесеріалів США Екранізації творів Джорджа Мартіна
5057317	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%B1%D1%80%D1%83%D0%BA%20%28%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD%29	Зейдбрук (Гронінген)	Зейдбрук (Гронінген) Зейдбрук — село в нідерландській провінції Гронінген. Входить до муніципалітету Мідден-Гронінген. Його площа становить 17,28км², а населення станом на 2021 рік складало 3 575 осіб. До 1965 року мало статус окремого муніципалітету. Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт муніципалітету Мідден-Гронінген Населені пункти провінції Гронінген Мідден-Гронінген
1239000	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Мірошниченко Віктор Панасович	Мірошниченко Віктор Панасович Віктор Павлович Мірошниченко (Полтава, УРСР, СРСР — 10 листопада 2001, Полтава, Україна) — український актор, режисер. Народний артист Української РСР (1984). Біографія Пішов у школу після війни. 1962 року закінчив Харківський театральний інститут і вже у 60-х роках став актором Полтавського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя (1967). Став одним із провідних акторів театру. У 1986–1989 роках В. Мірошниченко був головним режисером театру. 1996 року, коли у музичному училищі імені Лисенка вирішили відкрити театральне відділення, Віктору Панасовичу запропонували очолити його. Працював у музичному училищі 7 років. Недуга зламала його життя у 2001. Творчість Його головні театральні роботи: Боруля, Омелько — у п'єсі «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого; Терентій Бублик — у п'єсі «Платон Кречет» Олександра Корнійчука. Був режисером спектаклів: «Ніколи не згасне» Володимира Орлова (1985), «Карусельні фарби» Генріха Сапгіра (1986), «Діти Арбата» Анатолія Рибакова (1988), «Залізна завіса» Володимира Котенка (1988). Знявся в українському фільмі «Загублені в пісках» (1984). Вшанування Народний артист Української РСР (1984). Меморіальна дошка засновнику відділу театрального мистецтва Полтавського музичного училища Мірошніченко Віктору Панасовичу відкрита на фасаді будинку Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка, що по вул. Жовтневій, 11, у Полтаві, де він працював останні роки свого життя. Примітки Джерела Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редкол.: … А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ, 1987 — Т. 2. Каліграфія — Португальці. 736 с.— С. 417. «Лтава» Полтавська обласна державна телерадіокомпанія Посилання «Лтава» Полтавська обласна державна телерадіокомпанія Поховані в Полтаві Уродженці Полтави Актори Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя
76524041	https://en.wikipedia.org/wiki/Revolt%20of%20the%20Fishermen	Revolt of the Fishermen	Revolt of the Fishermen The Revolt of the Fishermen (Russian Восстание рыбаков, Wosstanije rybakow) is a feature film and early sound film based on the novel Revolt of the Fishermen of Santa Barbara by Anna Seghers, which was made between 1931 and 1934 on behalf of the German-Russian Mezhrabpomfilm company in the Soviet Union. The original intention was to produce a German and a Russian version directed against the growing Nazi movement. Due to considerable organizational deficits and differences between the film company and the director, only the Russian version could be completed. This was the feature film debut of German director Erwin Piscator. The film deals with a strike among the workers of the Bredel shipping company. The strike is triggered by an accident during fish processing, which the workers attribute to the excessive pace of work on the shipping company's fishing fleet. After the death of a strike leader, the strike escalates and spreads from the deep-sea fishermen to the independent coastal fishermen in the region. The film was shot in the Ukraine, the Russian peninsula of Kola and Moscow. In its editing effects, long tracking shots and lighting direction, the Revolt of the Fishermen is stylistically similar to the works of Soviet film directors Sergei Eisenstein and Vsevolod Pudovkin from the transition period from silent to sound film. However, due to the technique of the moving camera and its independent sound direction, the feature film also contrasts with the Russian film tradition. The Revolt of the Fishermen premiered in the Soviet Union in October 1934. An export version with subtitles was distributed in other European countries the following year. The film was presented for the first time in West Germany during the 6th West German Short Film Festival in March 1960. It has since been presented in film societies, arthouse cinemas and film festivals such as the Berlinale 2012, but the "precarious condition of copies slowed down a wider reception". Plot The Revolt of the Fishermen deals with a strike among the impoverished deep-sea fishermen and sailors of the coastal town of Port Sebastian (also: San Sebastian), which is triggered by deteriorating working conditions on the ships of the shipowner Bredel. The fishermen on one of Bredel's ships bring in the catch. A shark has come on board as by-catch and tries to eat a small fish while it is still dying. The sailors gutting the fish are repeatedly told to work faster. The pace of work on the ships in Bredel's fishing fleet has increased considerably, as the shipowner now only employs three men per shift instead of four. When a worker cuts off his thumb with a shark knife, the fishermen spontaneously stop working in protest. In view of the accident, the deep-sea fishermen call on the captain to reduce the work intensity. Four men per shift are to be employed again. When the captain rejects this demand, the deep-sea fishermen decide to go on strike. The fishing fleet had to return to the port of the main town of Port Sebastian. At the shipping company office in Port Sebastian, the sailors are deprived of their wages. The garrison commander and the shipowner Bredel witness the orderly departure of the striking sailors. The commander deploys soldiers. Strike leader Hull calls for a joint strike between the deep-sea fishermen from Port Sebastian and the coastal fishermen from the surrounding area, whose economic situation is slightly better than that of the deep-sea fishermen. However, joint industrial action does not materialize as the shipowner Bredel offers the small-scale fishermen in the area the prospect of one hundred percent more pay for their catch. The small-scale fishermen then set sail for Bredel, but lose half of their catch in stormy seas. The deep-sea fishermen, on the other hand, win their case against the shipping company and initially resume work. Bredel breaks his promise to pay the coastal fishermen a wage supplement. When the coastal fishermen realize that Bredel does not intend to keep his promise, they finally join forces with the deep-sea fishermen from Port Sebastian. In Desak's inn in the small coastal town of St. Barbara, the deep-sea and coastal fishermen discuss a joint labor dispute. However, the meeting is blown up by an act of arson. A group led by the moderate fisherman Kerdhuys decides against going on strike and wants to go fishing for Bredel the day after the unsuccessful meeting in St. Barbara. In the morning, Martin Kedennek, an individualist from St. Barbara, and his people, who want to go on strike against the shipping company, ambush Kerdhuys and his comrades-in-arms. Kedennek tries to stop Kerdhuys from breaking the strike with a knife. When Kedennek attacks Kerdhuys, he is struck down by a bullet from one of the soldiers mobilized by the garrison commander. The next morning, there is another direct confrontation in the dunes between strikers and a group of coastal fishermen led by the well-off boat owner Bruyk, who - like Kerdhuys the day before - want to set sail for Bredel. Andreas, a young fisherman who lives with the Kedennek family, also joins the strikebreakers for the sake of appearances. Secretly, however, Andreas is planning an explosive attack on Bruyk's fishing boat. The mood in the coastal fishing communities is tense. The mourning fishermen from the entire coastal region flock to Martin Kedenek's funeral. The shipowner Bredel arranges for more soldiers to be sent to St. Barbara as he fears an escalation of the conflict. Bredel asked the clergyman to hold back the mourners at the grave. The situation at the gravesite threatens to get out of hand. The fishermen's displeasure at a sermon by the priest, who strongly condemns Kedennek's actions, erupts in a cry from the widow, Marie Kedennek. Marie Kedennek knocks the Bible out of the clergyman's hand and tears it up. Meanwhile, the soldiers in St. Barbara are looking for the revolutionary sailor Hull from Port Sebastian, whom Bredel has identified as the real ringleader of the strike movement. The soldiers trash Desak's pub and rape Marie, a prostitute who works for Desak as a temporary help and who is having an affair with Andreas. The funeral is interrupted by explosions on Bruyk's ship, which Andreas has caused. The explosions are the signal for a revolt by the coastal fishermen against the shipowner and the summoned military, who approach the cemetery in firing lines. Fierce fighting breaks out between the insurgent fishermen and their wives and the military, during which the saboteur Andreas is shot dead as he flees. After conquering strategically important military positions, the numerically superior insurgents led by strike leader Hull win the unequal battle. In the turmoil of the uprising, Bredel manages to escape. Relationship to the original literary work The feature film is based on the novel Revolt of the Fishermen of St. Barbara by Anna Seghers, for which the author was awarded the Kleist Prize in 1928. Piscator made significant changes to the story. He turned the pessimistic ending of the original, in which the fishermen's misery is described in detail, into a militant appeal for the popular front against Nazi Germany. The director pointed out that he had initially moved the plot of the film "from northern Spain to northern Germany", thus enabling the main characters "to come into contact with those who had a similar social position at the time[.] It corresponded to the small fisherman, the small farmer." Piscator's geographical considerations initially relate to the unfinished German version of the film. Film scholar Günther Agde also interprets the completed Russian film version from 1934 as a " virtually placeless, but clearly non-Russian film." Piscator originally wanted to reach a German film audience and the unionized and politically unorganized classes in Germany, who seemed to him to be particularly susceptible to National Socialism. Anna Seghers had already shown that these classes were "dependent to the point of being drained". He, on the other hand, wanted to illustrate how it was possible to remain independent by organizing oneself into a trade union. According to theater scholar Peter Diezel, Piscator's film adaptation was in line with the strategic guideline of Thälmann's KPD leadership of the "anti-fascist united front and the inclusion of the petit-bourgeois classes". However, this manifested itself as a "rather brutal approach" towards Anna Seghers, as it meant nothing less than a "deconstruction of her narrative text". To this end, as he later summarized, Piscator had introduced a seamen's union in his film adaptation, who worked on the "trawlers sent out by large fisheries and had started a strike over the removal of the fourth man in a work group." Meanwhile, the small-scale fishermen continued to work and had thus essentially become strikebreakers; a series of won and lost strikes followed. According to Piscator, however, "since the organized helped the unorganized, even when it was no longer about their own cause, these strikes turned from purely economic to political actions and - at least I hoped so - into a call against a system like the one the Nazis intended." Seghers expert Helen Fehervary also concludes that Piscator deconstructs an essential element of his literary model: the subject of Seghers' model is the "failed strike of the fishermen against the shipping company that controls their wages and their entire lives. In the end, the boats leave under the same conditions that gave rise to the uprising. The everyday life of class relations is thus restored." This element of failure in Seghers' original bears witness to the revolutionary history in Central Europe after the First World War. At the beginning of Seghers' story, the failure of the insurgents is visualized with an allegorization of the uprising: Long after the uprising of the fishermen, the insurrection had "still sat on the empty, white summer-bare marketplace" and "calmly thought of its own, whom it had born, raised, cared for and sheltered for what was best for them",. This allegorical moment is missing in Piscator's film, as it is aimed at a successful uprising. While the geographical setting of Seghers' story is indeterminable, Piscator imagined "a story explicitly set on the German North Sea coast", which evokes the naval and Spartacus uprisings of 1918 and 1919: "In Kedenek's martyrdom, there are echoes of Karl Liebknecht's assassination in January 1919; the funeral procession and burial scenes echo the resonance of the mourning masses that accompanied Liebknecht's coffin through the streets of Berlin. " According to Fehervary, Grebner's script largely adhered to Seghers' original in terms of the plot and characterization of the figures. However, the decisive difference between the story and the film lies at the end, namely the revolt of armed sailors, which does not occur in Seghers. While Seghers retrospectively depicts a failed uprising, in Piscator's film armed sailors come to the aid of the poorly prepared and organized fishermen. After the final battle, the film ends "with a victory song, beaming faces and a happy ending for everyone except the Bredel shipping company and its hired soldiers." Here, behind the camera, one senses the film director's "deeply felt, one might almost say desperate, call for activism in times of crisis." Cultural scientist Simone Schofer distinguishes the psychological characterization style of the original book from the "politicized" portrayal of characters in the film. Seghers places more emphasis on individuals and extensively depicts individual reactions and feelings in order to make the development of the uprising comprehensible to the reader. The feature film, on the other hand, aims to describe the uprising itself, so that individual actions are not always fully revealed to the viewer. However, in the film, the female characters, who in Seghers' work were mainly absorbed in stereotypical roles in the household and at the hearth, are more strongly exposed and actively involved in the economic and political struggle. While Seghers' narrative is characterized by an emphatically unsentimental, sober form of representation, Piscator is primarily concerned with awakening the revolutionary consciousness of a working-class community in the masses and calling for a united struggle.This can be clearly seen in the "somewhat unrealistic victory of the fishermen over the soldiers" at the end of the film, after an unequal battle with bare hands and sticks against machine guns. Although Seghers' original was "attuned to the inevitable tragedy of defeat" from the outset, her work is nevertheless not at odds with Piscator's intentions. Also in her case, the men did not give up hope for the uprising and by the following year the uprising was still "squatting in the town squares". Film analysis Soon after Piscator's death, the State Film Archive of the GDR published an undated information sheet on the Revolt of the Fishermen in its "Film Sheets" series, according to which Piscator, a man of the theater, had mastered the wide range of cinematic expression in his only film. The constant alternation between close-ups, long shots and long tracking shots, the atmospheric lighting direction and the symbolic visual language are emphasized as striking film-aesthetic design elements: "The close-up and detail shots repeatedly bring order to the crowd scenes and constantly force the viewer to make a personal statement. It is both symbolic and at the same time of expressive atmospheric power." The author of the information sheet refers, for example, to the opening symbol of the dying shark devouring a fish with its last convulsions, to a knife flashing in the sand as the workers' fronts face each other, and to the soldiers' boots that freeze Marie shortly before the rape sequence. Incidentally, the film's highlights are due to a montage technique based on Eisenstein's silent films, through which the dramaturgical contrasts are heightened to "incredible speed". In addition to the camera work, the crowd scenes and the cross-cutting, the still young sound direction is also cited: "The sound becomes particularly effective in the functional incorporation of songs and battle songs, which are heard again and again at the climax of the action." The choir of deep-sea fishermen forms a counterpoint to the action surrounding the small-scale fishermen as a static, reflective element. The German scholar Klaus Gleber describes the preferred use of "editing effects and montage" as characteristic of Piscator's film: "The latter is used both contrastively (while the priest invokes the divine right of power, the soldiers rage) and symbolically reinforcing (surf as an illustration of the uprising). Close-ups and long tracking shots are just as much a part of the inventory as the image, which is geared towards the viewer's power of association." The communication scientist Hermann Haarmann also emphasizes the rapid camera movements and tracking shots - unusual for the time -, oblique camera work and rapid editing sequences. However, Piscator's film always maintained a "balance between aesthetic innovation and outdated schematization", especially with regard to the rather conventional character acting including physiognomy, posture and clothing on the one hand and an avant-garde formal language borrowed from epic theater on the other. The avant-garde formal language includes the brief introduction of the protagonists through their faces at the beginning of the film, the spoken and superimposed commentaries - the intertitles are reminiscences of silent films - as well as the choral element of the music. The fact that a chorus intervenes in the action after each "film chapter" is due to Bertolt Brecht's Lehrstück-Theater, from which Piscator borrows. Jasmin Arnold recognizes a film aesthetic innovation in the fact that Piscator interspersed the "sounds of the ships with words, chants and choirs." With regard to the montage principles, she points out that Piscator did not use them everywhere, but only where they seemed appropriate. He left long discussions uncut and approached the speakers. For cultural scientist Bianca Schemel, the cinematic use of the chorus, which is often "too static and wooden", shows Piscator's origins in theater directing. Schemel also refers to the special effect of rear projection that Piscator uses in the assassin Andreas' escape from the military: "Andreas' escape and his pursuit by the soldiers are filmed with a special effect, the rear projection. In this, part of the scene is filmed first and the actor is then shot again in front of the film that has already been shot." Hermann Haarmann also points to the film's "meaningful lighting direction", which is handled with virtuosity in connection with nature motifs and landscape images, among other things: "Pipe and cigarette smoke rises everywhere and at all times, enveloping heads or silhouettes in backlighting - silhouettes also confirm the use of strongly symbolizing light." At the same time, the intense "emphasis on the elements (sea with ebb and flow, rising and subsiding storm, moonlit night and bright day)" intensifies the "impressive play of light. These motifs from nature converge in the demonstrative intensification of the social conflict as a quasi-naturally developing conflict between the strikers, the strikebreakers and the soldiers bought by the state, the church and the bourgeoisie to do the dirty work." Topics On the occasion of the film's re-screening at the Berlinale 2012, film scholar Günter Agde emphasizes the close look at the "work in the details of its execution", which the Revolt of the Fishermen shares with other productions by Mezhrabpomfilm. For example, the "furious beginning" of the film shows "a wealth of details of fishing at sea, salvaging and landing in the harbor." At the same time, however, this presentation of different forms of work revealed "an almost naïve trust on the part of the filmmakers in the physical strength of the workers, which pointed beyond the films." Apart from the technological side of the topic of "work", these film sequences would have given the cinema audience of the time interesting insights into the everyday life of Soviet working environments. In this respect, these images had their own documentary value beyond the film itself. The treatment of the topic of work quickly shifts from the initial focus on concrete work processes to aspects such as the intensification of work, organized labour disputes and their violent suppression. The film is characterized by the desire to counter the growing Nazi movement at the end of the Weimar Republic with an anti-fascist united front, in line with the KPD policy of the time, for which the petty bourgeois classes were to be won over. Based on the labour dispute between the deep-sea fishermen and the petty-bourgeois coastal fishermen, who, unlike the deep-sea fishermen, owned their means of production, with the shipping company, Piscator wanted to demonstrate the necessity of a joint, organized struggle. In 1975, a West German study on Piscator's work in Soviet emigration had already pointed out that the petty bourgeoisie, constantly threatened with proletarianization by big capital and increasingly so during the crisis, was becoming a potential accomplice of fascism, which promised a solution to the crisis but concealed its means of solving it. Here, "the avant-garde of the proletariat had to create clarity and point out the revolutionary alternative." The necessity and success of such a policy were the subject of Piscator's film. Exile research in the GDR in the 1970s also picked up on this thematic focus of the film. The united front theme becomes particularly clear at the end of the film, where a chanting choir formulates a call to all exploited people to join the united front. But even the beginning of the film reflects this concept. Since, according to GDR exile researcher Renate Waack-Ullrich, the film aims to enlighten the middle classes, who are afflicted by petty-bourgeois ideology, about their own social situation, Piscator begins it "not with the story of the [coastal] fishermen, but with the increasingly intensifying main contradiction between capitalists and the working class: Bredel's fishing vessel." According to Renate Waack-Ullrich, the fishermen, as representatives of the petty bourgeoisie, are only "introduced into the action when the main contradiction between the capitalists and the working class is exposed. The outcome of the strike depends on whether the fishermen side with the capitalists or the sailors - this is shown primarily visually." Their actions are then depicted in the following decisive stages: how they allow themselves to be misled into breaking the strike by Bredel's false promises, how most of them do not want to understand that they have long been proletarianized despite their material plight, and how only several deaths in their own ranks bring them to desperate joint action. At the end of the film, even the moderate fisherman and unsuccessful strikebreaker Kerdhuys finally realizes that only a joint industrial action can lead to success. According to communication scientist Hermann Haarmann, Piscator positioned his film project "exactly where there is a need for argumentation: in the agitation of the middle classes, who are objectively threatened with proletarianization, but at the same time believe every promise of social advancement." The seductiveness of ideology and propaganda does the rest. Since the middle classes were the basis for the success of fascism, Piscator placed particular emphasis on small-scale fishermen in line with the classical theory of fascism, which "holds the social status between the classes, between the bourgeoisie and the proletariat, responsible for the National Socialist conflagration". However, Haarmann interprets the underlying political intention of the film project as deceptive. Given a divided workers' movement, whose factions had accused each other of breaking their word and left the field to fascism at the end of the Weimar Republic, the desire of intellectual KPD sympathizers, who at the beginning of the 1930s "still hoped for a turnaround and wanted to work towards it", was illusory. Adverse production circumstances In the summer of 1930, Piscator had initially planned to film Theodor Plievier's successful debut novel Des Kaisers Kulis, which dealt with the precarious working conditions on the ships of the imperial navy. According to the German scholar Klaus Gleber, however, the realization of an elaborate film with revolutionary content in Germany would have faced "considerable difficulties, especially as the 'Münzenberg Group' did not have the necessary means of production." The left-wing media entrepreneur Willi Münzenberg therefore put Piscator in touch with the Soviet joint-stock company Mezhrabpomfilm. During negotiations in Moscow, Piscator reached an agreement with Mezhrabpomfilm in September 1930 on a film version of the Plievier novel. In April 1931, he traveled to Moscow with an initial synopsis for the screenplay. Piscator had asked to use ships from the Soviet Black Sea Fleet for the filming. He wanted to use these ships to recreate the 1916 Battle of Jutland, which is the subject of Plievier's novel. It was only weeks after his arrival in Moscow that Mezhrabpomfilm informed him that his application to use the Black Sea Fleet had been rejected. The Soviet Foreign Minister, People's Commissar for Foreign Affairs Maxim Litvinov, feared diplomatic entanglements with the German Reich in this case and refused. Anna Seghers' novel Revolt of the fishermen of St. Barbara was quickly selected as a substitute. Peter Diezel assumes that the intensive study of the 1918 sailors' mutiny and thematic analogies between Plievier's and Seghers' works contributed to Piscator's decision to choose Anna Seghers' story as a suitable replacement. As subsequent dubbing was not yet possible at the time for technical reasons, both a German and a Russian version of the film were to be shot. The screenplay for the planned German version of the Revolt of the Fishermen was to be written by the Austrian-British writer Anna Wiesner, who had also worked on Piscator's screenplay for Des Kaisers Kulis. The Russian version of the screenplay was written by the scenarist Georgi Grebner. Although Piscator had virtually no experience in the film industry, Meschrabpom-Film had set aside just five or at most six months to work on the script and shoot the film, which meant that considerable problems were inevitable. In July 1931, Piscator began filming the first shots of nature in the port city of Murmansk on the Arctic Ocean. The Arctic film motifs and the long summer twilight phases made a lasting impression on him: "These magnificent white nights there in the north, which last for three months, or the nets frozen in the ice." Later that month, during a stay in Berlin, he hired fourteen German and Austrian actors for the film project, including Lotte Lenya as the prostitute Marie and Paul Wegener as the shipowner Bredel. At the beginning of August 1931, indoor filming was to begin in the Meshrabpom studio in Moscow, but a fire broke out. A fire destroyed two of a total of three studios, including the decorations that had been set up in them, and required weeks of renovation work. Piscator decided without much hesitation to prepare the exterior shots on the Ukrainian Black Sea coast near Odesa instead, but material shortages and transportation difficulties for the decoration led to delays. The director spent a considerable amount of his time waiting "for the provision of financial resources, film crews and material". Disputes arose over the scope of the buildings for the St. Barbara film village. Piscator threatened to cancel the work and renegotiated his contract with Mezhrabpomfilm in August 1931. When filming could finally have started in Odessa in mid-September 1931, stormy weather hindered the work. Mezhrabpomfilm then ordered the Soviet film director Lev Kuleshov to Odesa to provide Piscator with administrative support. Kuleshov was to work out a detailed shooting schedule for the film. At the same time, Piscator was given director Mikhail Doller as his first assistant. When they fell behind schedule again, the only option was to stop work temporarily, as the contracts with the German actors had already expired in November 1931. Piscator repeatedly complained to political authorities such as the Central Committee of the Communist Party of the Soviet Union about the desperate production conditions and the poor supervision of the ambitious film project by Mezhrabpomfilm. At the beginning of 1932, the Mezhrabpomfilm directors informed Piscator that the plan for a German version of the film would be dropped and that only a Russian version could be shot. Once again, a new contract was negotiated. After months of interruption, Piscator was able to resume filming in Odessa in late spring and summer 1932 with Soviet actors. Cooperation with the Soviet actors, who came from different acting traditions (Stanislavski, Meyerhold, Mayakovsky), proved difficult. In the fall of 1932, the film was shot in the rebuilt Mezhrabpomfilm studios in Moscow. In the spring of 1933, the National Socialists' rise to power finally shattered Piscator's intention of reaching a wider German audience with a political film. It was not until the fall of 1933 that he was able to take on the film music, but had to replace the composer Yuri Shaporin with younger colleagues due to insufficient cooperation. At the same time, it became apparent that film editing would take another few months. In the spring of 1934, Piscator completed the film project, which had taken almost three years with interruptions. The film cleared the final hurdle and was released by the main cinema administration. The official film premiere was set for October 1934. Film poster The film poster for the original Russian version from 1934 was designed by commercial artist Michail Weksler. The poster for the black-and-white film is designed in color. The film title is set off from the actual illustration at the top edge of the poster in white letters on a red background. The poster shows three characters from the film, the strike leader Kedennek, the boatman Bruyk with his characteristic tobacco pipe and the prostitute Marie in the background, on a sea background in strong yellow and green tones. Kedennek and Bruyk are identified as sailors and coastal fishermen by features such as striped clothing, slouch hats, pipes and spade beards. The poster thus focuses on the two contrasting positions within the communities of coastal fishermen, some of whom, following Kedennek, join the sailors' strike or, like the relatively well-off boat owner Bruyk, set out as "strikebreakers" to fish for Bredel. The upper image segment contains details of other film artists involved. (Western) European distribution companies advertised the subtitled export version for the (Western) European market, in some cases with their own film poster. Reception at the time A few months before the official premiere in Moscow cinemas, a differentiated appraisal of the film was published in May 1934 in the Moscow-based Deutsche Zentral-Zeitung by the Soviet critic Sergei Dinamov, who was captivated by the artistic quality of the film and "completely spellbound". Nevertheless, Dinamov complained that the plot was so complicated that "in the middle of the film, all the threads get tangled up and it becomes difficult to follow the story." A few weeks after Dinamov's review, the trade magazine "Kino", published by the Association of Filmmakers (ARRK), published a drastic review. The prominent author of this review, the avant-garde writer Osip Brik, criticized the film for its "consistent pathos", the "diverging styles" and the "lack of dramatically growing tension." Brik blamed the management of Mezhrabpomfilm for the supposed failure of the project - a common approach for attacks on unpopular film projects at the time. The film company had not supported Piscator sufficiently in his foray into film directing and had not familiarized him with the actual needs of the Soviet cinema audience. Jasmin Arnold assumes that Brik carried out his attack on Meschrabpom "with the approval of state authorities." The communication scientist Hermann Haarmann also interpreted the criticism as part of a "staged press campaign", which Brik had started under official pressure. The following month, Piscator seconded a group of renowned directors of the Mezhrabpomfilm around Vsevolod Pudovkin in Izvestia, who praised Revolt of the Fishermen as a "realistic work", praised the "closeness to life and authenticity of the individual portrayal of its heroes", defended the film as " clever tendency art" and sharply attacked Brik. Piscator's feature film premiered in Moscow cinemas on October 5, 1934. Whether it was also shown in other parts of the country besides Moscow and presumably Leningrad is by no means certain, given the considerable lack of films in Soviet cinemas at the time. After the premiere in the Deutsche Zentral-Zeitung, the Austrian critic Hugo Huppert attributed the film a high topical value in view of the "events in Spain" - that is, an uprising by the Spanish socialists and the bourgeois Catalan government prior to the Spanish Civil War. The Hungarian film critic Béla Balázs, who reviewed the film for the Rote Zeitung, did not yet recognize "a perfect masterpiece" in the Revolt of the Fishermen, but nevertheless described Piscator as a great film director in view of the "special nuances of the characters". The Revolt of the Fishermen was the first sound film that fulfilled the expectation of a "differentiated, so to speak psychologically deeper, so to speak three-dimensional characterization". This can be seen in the impressive performance of the female characters as well as in the many nuances of the political characters. The writer Ernst Ottwalt criticized in the German edition of the magazine Internationale Literatur, published in Moscow, that Revolt of the Fishermen lacked "clarity and was difficult to understand", but also decisively rejected Brik's argument. Piscator had "dared [...] to portray the cause instead of the occasion, instead of the external, superficial tension of the plot its inner lawfulness with all consistency in artistic and political terms." The following year, Mezhrabpomfilm distributed an export version of Revolt of the Fishermen, for which subtitles were produced in several languages. The export version could not be shown in Nazi Germany, but - even after the dissolution of Meschrabpom-Film in July 1936 - it was shown in several major Western European cities such as Zurich, Brussels and Paris. A Spanish film poster from 1936 points to screenings in Spain. There may also have been screenings in Copenhagen and Warsaw, as copies of the film were later found there. The communist writer Arthur Koestler, who had attended a closed screening in Zurich, criticized the film in the Parisian exile press in view of its "profound dishonesty", as Piscator unrealistically assumed that the long road from the mass misery of the fishermen to the victorious revolution would be without complications. The investigative journalist Leo Lania, who reviewed the film for the exile organ Pariser Tageszeitung, took the opposite view. In Lania's view, Piscator had broken new aesthetic ground as a film director, similar to his theater work, as the Revolt of the Fishermen combined various stylistic elements into a work of art that could claim to convey "important approaches for the further development of a great political mass drama". Rediscovery in Germany At the 6th West German Short Film Festival, which was held in Oberhausen in February and March 1960, the film was officially screened for the first time in West Germany on March 4, 1960, in a trimmed, 65-minute print. The founder of the West German Short Film Festival, Hilmar Hoffmann, had learned of the existence of two 16-mm copies of the film in the Cinémathèque royale de Belgique and the Cinémathèque française the previous year. The director of the Belgian Cinémathèque, Jacques Ledoux, had agreed to a screening of The Fishermen's Revolt as part of a retrospective in Oberhausen. The Film-Telegramm was impressed by the dynamic crowd scenes: "Ant-like, nervous and feverish, the back and forth swaying of fear and anger in the shooting scenes - the counter-movements of the masses culminate in the spirited counter-cutting of the images to create oppressive drama. " The magazine Filmforum praised the masterful direction of the images: "When a clenched fist stretches towards the ceiling and is captured by the camera together with a lamp, when the Bible of the unctuous clergyman is torn apart at the funeral and the sharp sea wind drives the leaves across the cemetery [...] - the image content is always skillfully assigned to the sequence of events." Subsequently, the film was increasingly shown in West German film clubs. Piscator was pleased with the positive media response in West Germany, but found the Belgian copy of his film "dreadful and completely wrongly edited." The film became known to a wider West German audience when it was shown on West German television (NDR) on February 20, 1965, with an introduction by Hilmar Hoffmann. The film critic Dietrich Kuhlbrodt described the film on the occasion of the television premiere as an "irreplaceable document of German film history" and praised Piscator's "further development of Eisenstein's and Pudowkin's montage principles." The official premiere in the GDR followed on May 1, 1965, in the "Archivfilmtheater" Camera, the cinema of the State Film Archive of the GDR, in East Berlin. An information sheet from the GDR State Film Archive characterized the Revolt of the Fishermen as one of the "top works of the sound film era in the Soviet Union" and placed the film in a row with other masterpieces: "With its thrillingly topical message, the magnificently adequate form that compels passionate partisanship, it [i.e. the work] has earned an honorable place in film history alongside such masterpieces as 'Chapayev' or 'The Road to Life'. " In November 1975, the film was also shown in a "new adaptation" on GDR television (DFF 2) on the occasion of Anna Seghers' 75th birthday. A restored version, which had been reconstituted from several film prints, was presented by Neue Visionen Filmverleih in Berlin on March 1, 2001. Hermann Haarmann commented the following year in the Frankfurter Allgemeine Zeitung: "Piscator's film is a work of art of special quality, which not only borrows from the greats of 'Russian film' (Alfred Kerr) such as Eisenstein and Pudovkin, but also independently develops the young medium in terms of visual and sound dramaturgy. Against Eisenstein's advice, Piscator insists on moving the camera. He attaches it to the bow of a ship or lets it go on a roundabout. Cross-fades are another creative device. However, this was by no means acceptable to Joseph Stalin, who expressed his disapproval of the foreigner Piscator in a private preview in the Kremlin." Piscator's feature film was the object of an installation by Frankfurt artist Jeronimo Voss, which was shown at the Frankfurter Kunstverein (2010), in a Berlin gallery (solo exhibition, 2011), at the Vienna Secession (2013) and at the Württembergischer Kunstverein Stuttgart (2013/14). Voss based his work on the experience of the failure of Piscator's intention - at the time of the film's premiere, the NSDAP, against which the film was supposed to be directed, was already in power. Voss worked with a video and overhead projector and ink drawings on film. According to the journalist Hili Perlson, Voss' phantasmagorical reconstruction of Piscator's film project of the 1930s was not lost to history, "but rather sets its failure as a starting point for the present." In its "Retrospective 2012: The Red Dream Factory", the 2012 Berlinale featured the German premiere of a 60-minute silent version of the film. The silent film version was accompanied by fragments of a film score by Hanns Eisler. Eisler had composed two polyphonic choruses with piano accompaniment for the original German version of the film in the early summer of 1931, which premiered in Berlin on February 12, 2012. The choral fragments were found in the Hanns Eisler Archive of the Berlin Academy of Arts. Seven decades after its premiere, the film remained dramaturgically effective, as documented by the impressions of one critic: "When the lights go on in the hall, you feel a little disheveled. With the ears still in a time when something was about to happen, with the eyes already back in festival mode [...]." References Bibliography External links Literature from and about the Revolt of the Fishermen in the catalog of the German National Library Revolt of the fishermen on IMDb Revolt of the fishermen, Berlinale 2012 Soviet drama films Films based on novels 1934 films
1858505	https://en.wikipedia.org/wiki/ARexx	ARexx	ARexx is an implementation of the Rexx language for the Amiga, written in 1987 by William S. Hawes, with a number of Amiga-specific features beyond standard REXX facilities. Like most REXX implementations, ARexx is an interpreted language. Programs written for ARexx are called "scripts", or "macros"; several programs offer the ability to run ARexx scripts in their main interface as macros. ARexx can easily communicate with third-party software that implements an "ARexx port". Any Amiga application or script can define a set of commands and functions for ARexx to address, thus making the capabilities of the software available to the scripts written in ARexx. ARexx can direct commands and functions to several applications from the same script, thus offering the opportunity to mix and match functions from the different programs. For example, an ARexx script could extract data from a database, insert the data into a spreadsheet to perform calculations on it, then insert tables and charts based on the results into a word processor document. History ARexx was first created in 1987, developed for the Amiga by William S. Hawes. It is based on the REXX language described by Mike Cowlishaw in the book The REXX Language: A Practical Approach to Programming. ARexx was included by Commodore with AmigaOS 2.0 in 1990, and has been included with all subsequent AmigaOS releases. This later version of ARexx follows the official REXX language closely; Hawes was later involved in drafting the ANSI standard for REXX. ARexx is written in 68000 assembly language, and cannot therefore function at full speed with new PPC CPUs, a version of ARexx has not been rewritten for them and is still missing from MorphOS 3.0. William Hawes is no longer involved in development of Amiga programs and no other Amiga-related firm is financing new versions of ARexx. Notwithstanding this fact, the existing version of ARexx continues to be used, although it is not distributed with MorphOS. From the ARexx manual:ARexx was developed on an Amiga 1000 computer with 512k bytes of memory and two floppy disk drives. The language prototype was developed in C using Lattice C, and the production version was written in assembly-language using the Metacomco assembler. The documentation was created using the TxEd editor, and was set in TeX using AmigaTeX. This is a 100% Amiga product. Characteristics ARexx is a programming language that can communicate with other applications. Using ARexx, for example, one could request data from a database application and send it to a spreadsheet application. To support this facility, an application must be "ARexx compatible" by being able to receive commands from ARexx and execute them. A database program might have commands to search for, retrieve, and save data — the MicroFiche Filer database has an extensive ARexx command set. A text editor might have ARexx commands corresponding to its editing command set — the Textra editor supplied with JForth can be used to provide an integrated programming environment. The AmigaVision multimedia presentation program also has ARexx port built in and can control other programs using ARexx. ARexx can increase the power of a computer by combining the capabilities of various programs. Because of the popularity of a stand-alone ARexx package, Commodore included it with Release 2 of AmigaDOS. Like all REXX implementations, ARexx uses typeless data representation. Other programming languages made distinctions between integers, floating point numbers, strings, characters, vectors, etc. In contrast, REXX systems treat all data as strings of characters, making it simpler to write expressions and algorithms. As is often the case in dynamically scoped languages, variables are not declared before using them, they come into being on their first use. ARexx scripts benefit from an error handling system which monitors execution and responds accordingly. The programmer can choose to suspend and resume the execution of the program as needed. The ARexx command set is simple, but in addition to the commands there are the functions of its Amiga reference library (rexxsyslib.library). It is also easy to add other libraries or individual functions. ARexx scripts can also be invoked as functions from other ARexx scripts. Any Amiga program which has an ARexx port built in can share its functions with ARexx scripts. Examples of ARexx solutions to common problems Implementing new features and capabilities via scripts If end user is using a program which builds animations by joining various bitmap image files but which lacks image processing capabilities, he could write an ARexx script which performs these actions: ARexx locates the image files in their directories ARexx loads first image ARexx loads paint program The image is loaded into paint program which performs modifications to file The modified image is stored into another directory ARexx repeats procedure on any image in the directory The paint program is closed and the animation program is loaded The animation is built The animation is saved in its directory The animation program is closed Avoiding repetitive procedures EqFiles.rexx is a well-known example of a simple ARexx script written to automate repetitive and boring procedures. This script uses the ALeXcompare program to compare files, and then finds all duplicates in a set of files and returns output by highlighting any results in a different color. Expand AmigaOS capabilities One of the main features of ARexx is the fact it could expand the capabilities of the AmigaOS by adding some procedures the OS lacked. For example, a simple ARexx program could be written to print a warning message on the screen of the monitor, or play an audio alert signal if a certain Amiga program stops, faults or has finished its scheduled job. The following script is a minimal ARexx script that displays warnings depending on events that take place. /* Alarm.rexx */ ARG event IF event = 0 THEN EXIT IF event = 1 THEN SAY "Program has ended unexpectedly" IF event = 2 THEN SAY "Program has finished its job" IF event = 3 THEN SAY "Cannot find data in selected directory" See also REXX References Notes External links Beginning ARexx Tutorial Command and Function Reference Design Tool Amiga APIs Amiga development software AmigaOS 4 software AmigaOS MorphOS Scripting languages CBM software Assembly language software Rexx Inter-process communication
453579	https://uk.wikipedia.org/wiki/CherryPy	CherryPy	CherryPy («ЧерріПай», гра слів: — «вишневий пиріг») — об'єктно-оріентований веб-фреймворк, написаний на мові програмування Python. Спроєктований для швидкої розробки вебзастосунків для мережі Інтернет. Являє собою надбудову над HTTP-протоколом. Однак працює на низькому рівні і не виходить за рамки вимог RFC 2616 . CherryPy може також виступати в ролі самостійного вебсервера або працювати під управлінням іншого вебсерверна через протокол WSGI. CherryPy не має засобів для обробки шаблонів, доступу до бази даних чи авторизації користувачів. Фреймворк розширяється за рахунок додаткових фільтрів. Pythonic style інтерфейс Однією з цілей автора Ремі Делона було створення бібліотеки, яка б максимально відповідала стилю Python. Це дозволило розробниками використовувати фреймворк як звичайний модуль Python і не думати про особливості вебпрограмування. Наприклад, так виглядає стандартний Hello World в CherryPy: import cherrypy class HelloWorld: @cherrypy.expose() def index(self): return "Hello World!" cherrypy.quickstart(HelloWorld()) Див. також CherryTemplate — мова шаблонів для CherryPy TurboGears — CherryPy є основним компонентом TurboGears Посилання Сайт CherryPy Каркаси Python Вільні бібліотеки програм Вільне програмне забезпечення на Python Програмне забезпечення, що використовує ліцензію BSD Статті з прикладами коду мовою Python
4216191	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%9D%D0%B5%D1%94%D0%BC%D0%B0%D0%BD	Яков Неєман	Яков Неєман (16 вересня 1939, Тель-Авів, Підмандатна Палестина — 1 січня 2017, Єрусалим, Ізраїль) — ізраїльський державний діяч, юрист і педагог. Міністр юстиції Ізраїлю (1996). Біографія Народився в сім'ї Менахема та Малки Неєман. Навчався в єшиві. Проходив армійську службу в бригаді «Голані», капітан запасу. Після демобілізації в 1964 році закінчив юридичний факультет Єрусалимського університету зі ступенем бакалавра, в тому ж році отримав ступінь магістра, в 1968 р — докторську ступінь Нью-Йоркського університету. У 1968—1970 рр. — викладач податкового права Тель-Авівського університету. У 1971—1976 рр. — професор договірного, конституційного, корпоративного та податкового права в Бар-Іланський університеті, в 1976 р — в Каліфорнійському університеті. У 1972 році разом з партнерами (в тому числі майбутнім президентом Ізраїлю Хаїмом Герцоґом) заснував юридичну фірму «Герцоґ, Фокс і Неєман». У 1974—1977 рр. входив правління Центрального банку Ізраїлю і до Ради директорів іпотечного банку «Тфахот». У 1979—1981 рр. — генеральний директор міністерства фінансів Ізраїлю. Одночасно з цим був членом Ради директорів компаній El Al і IAI і члена Центрального комітету Світового банку. Згодом він знову працював у своїй юридичній фірмі. З 1989 по 1990 був запрошеним професором в Новому університеті, а з 1990 по 1994 р — в Єврейському університеті в Єрусалимі. З 1990 р він був головою ради директорів університету Бар-Ілана, з 1992 р — членом ради директорів Центрального банку Ізраїлю. Робота в уряді У червні 1996 року був призначений на посаду міністра юстиції в уряді Беньяміна Нетаньягу. У той же день ізраїльський журналіст Йоав Іцхак подав судовий позов проти цього призначення. На наступний день юридичний радник уряду Міхаель Бен-Яїр віддав розпорядження про поліцейську перевірку справи Нєемана. 8 серпня 1996 року поліція починає розслідування за підозрою Яакова Нєемана в лжесвідченні, в той же день він подав у відставку. У травні 1997 року суд зняв усі звинувачення з Нєемана і 9 липня того ж року він був призначений на посаду міністра фінансів Ізраїлю. Будучи послідовником жорсткої монетарної політики, він піддавався критиці з боку інших міністрів уряду. У 1998 року пішов у відставку і повернувся до адвокатської практики. Після виборів в Кнесет 18-го скликання з 2009 по 2013 рік займав пост міністра юстиції в уряді Нетаньяху. На цій посаді провів через Кнесет законопроєкт про те, що при натуралізації неєвреї повинні давати клятву вірності Ізраїлю як демократичній і єврейській державі. Посилання Яаков Неєман Ізраїльські головні виконавчі директори
2212153	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D1%82%D1%83	Військове мистецтво Стародавнього Єгипту	Військове мистецтво Стародавнього Єгипту — розвиток тактичних засобів та технік, що застосовували збройні сили у різні періоди Стародавнього Єгипту від часу заснування держави в Ранньому царстві до захоплення Єгипту персами. В різні часи коливалося від 10 до 100 тис. вояків. Мета і завдання В основі прагнень фараонів Стародавнього Єгипту лежала завойовницька політика. Єгипет намагався розширити межі на північ і схід, воював з багатьма племенами і народами. Вона була джерелом різних багатств (металів, коштовностей, пахощі, худоби), постачання рабів, щорічною данню з підкорених народів. Все це забезпечувало велике будівництво палаців, храмів, пірамід, яке символізувало потугу фараонів та вищого жрецтва, давало прибуток знаті й воякам. В основі їх могутності та величі лежала політика гноблення. Тому воювати єгиптянам доводилося часто: як для того, щоб захопити нові землі, а й для утримання того, що було захоплено раніше. Своєю чергою сам Єгипет постійно відчував тиск з боку народів, що його оточували. Так, вторгнення азійців мали місце задовго до приходу гіксосів. Їх набіги визначалися геополітичними, етнічно-релігійними, але головним чином економічними чинниками або природними обставинами. Єгиптяни намагалися не допустити кочові племена Азії до дельти Нілу. Своєю чергою єгиптяни вели постійні війни з оточуючими народами, прагнучи зміцнити своє панування. Так, їх військо здійснювало походи на південь ще при I династії. Особливо тривалими були походи до Нубії та проти лівійських племен, згодом до Передньої Азії. Вже фараон Сахура спорядив морську експедицію в далеку країну Пунт, що на південь від Червоного моря. Експедиції відбувалися Нілом або суходолом. Як тільки Єгипет слабшав, він втрачав владу над територіями. З новим піднесенням відбувалися нові походи. Найвідоміші походи часів IV, XI, XII, XVIII, XIX, XXVI династій. Так, при Тутмосі III щороку протягом 20 років в Азію вирушало військо на нові завоювання. Ці походи стали «настільки буденним явищем, як і розлив Нілу». Рамсес II бився з хетами, Фінікією, Палестиною, Сирією. У війни періоду Нового царства виявилися залучені величезні маси людей. Багато змушені були проводити в походах більшу частину життя. І все ж єгипетське військо не стало професійною організацією, подібною римському війську або грецьким гоплітам. Ймовірно саме з цієї причини в армійському середовищі не сформувалися неписані статути честі, вишкіл військових «офіцерів». Організація Давньоєгипетське військо було організовано в формі військових поселень, розташованих на найбільш важливих напрямках: на нижній течії Нілу була найбільша кількість військових поселень, оскільки звідти очікували напади з боку сусідніх азійських держав; у Верхньому Єгипті військових поселень було менше з огляду на те, що тривалий час ефіопи не були серйозним супротивником через свою роздрібленість. При цьому військові частини спиралася на фортеці, їхні форма й будова змінювалися. Підкорені нубійские племена, що мешкали обабіч Нілу, були зобов'язані поставляти Єгипту певну кількість вояків для несення внутрішньої служби. Під час великих походів фараони посилювали своє військо за рахунок підкорених сусідніх племен. За Раннього царства фараони не мали великого війська, різними засобами збирали селян для нього. В часи Давнього царства зазвичай формували військо, беручи 1 вояка з кожних 100 осіб чоловічого населення. Завдяки цьому загальна чисельність в цей період становила до 100 тис. вояків, хоча вони ніколи не брали участі в поході одночасно. Зазвичай участь у поході брало військо до 20 тис. осіб. Вони поділялися на загони за видом озброєння. З'явилися підрозділи однаково озброєних вояків — списоносців й лучників. Організація покращилася з часів Середнього царства. Підрозділи мали певну чисельність: 6, 40, 60, 100, 400, 600 вояків. Загони налічували 2, 3, 10 тисяч воїнів. За перших фараонів XVIII династії (Нове царство) утворюється подібність регулярної армії, в якій кожний великий підрозділ («дивізія») складалося з 10 «бригад» (па-джету) у 500—1000 вояків та 50 «полків» (са-у) по 200—250 вояків в кожному. Відповідна 1 «бригада» дорівнювалася 2 «полкам». Са-у складалися з 4-5 підрозділів по 50 вояків. Останні своєю чергою поділялися на загони у 10 вояків. Кожній з них мав окремий символ. За часів фараона Рамсеса II було 4 «дивізії» (Сета, Ра, Амона, Птаха), відповідно 20-40 тис. Найдавнішим родом єгипетських військ була піхота. Вона становила головну силу армії Єгипту. Після введення одноманітного озброєння єгипетська піхота складалася з лучників, пращників, списоносців, мечоносців. З часом (з Нового царства) з'явилися частини, що складалися з колісниць, а також кадрові офіцери, корпус зв'язку, служба квартирмейстерів. Кінноти у єгиптян не було, хоча коні в окремих випадках використовувалися. Елітні частини були представлені колісницями (веререт) і «хоробрими фараона» (на кшталт гвардії). Колісниці поділялися на загони у 25, 50, 150. «Меджаї», представники лівійського племені, складали охорону фараона й поліцію столиці. У Пізнє царство у фараонів була вже професійне військо, проте воно складалося з найманців — давніх греків та лівійців, при цьому власне єгиптяни становили лише не значну частку війська цього періоду. Так, фараон Псамметих I віддавав перевагу грецьким воїнам. Завдяки найманцям він приборкав непокірних номархов, і завершив у 655 році до н. е. об'єднання Єгипту. Основу в цей час становили вояки, озброєні мечами й довгими щитами, які звалися «мачімой». Був і потужний військовий флот, особливо з часів XVIII династії. Військові судна мали вітрила і велику кількість весел. Носова частина корабля була пристосована для абордажу і тарану ворожого корабля. Постачанням військ відав особливий орган. Продукти видавалися зі складів за певними нормами. Існували спеціальні майстерні з виготовлення і ремонту зброї. Фортеці Давньоєгипетські міста не знали захисних стін і оборонних систем протягом більшої частини історії. Це було пов'язано з тим, що їх захищала сама природа — Лівійська пустеля, складний рельєф Синайського півострова або непрохідні болота. В період Давнього царства були різної форми: коло, овал або прямокутник. Фортечні стіни іноді мали круглі вежі у формі зрізаного конуса з майданчиком нагорі і бруствером. Так, фортеця біля міста Абідос була побудована у формі прямокутника. Довжина її більшою і меншою сторін сягала відповідно 125 і 68 м, висота стін — 7-11 м, товщина в верхній частині — 2 м. У фортеці були 1 головний і 2 додаткових входи. Фортеці в Семне і Кумме були вже складними оборонними спорудами, що мали виступи, стіни і вежу. З часів Середнього царства з'являються окремі захисні системи, що складалися з фортець. Так, для захисту південного кордону було побудовано 3 лінії фортець. Останні стали досконалішими. Вони тепер мали зубці, які прикривали вояків; башти, що виступали вперед, для обстрілу підступів до стіни; рів, що загрожував підхід до стіни. Фортечні ворота були захищені вежами. Для вилазок влаштовувалися невеликі виходи. Велика увага приділялася постачанню залоги фортеці водою. Для цього влаштовувалися колодязі або приховані виходи до річки. Найбільш характерною є фортеця в Міргіссе, побудована у формі прямокутника. Вона мала внутрішню стіну заввишки 10 м з вежами, що виступали і розташовувалися на відстані 30 м одна від одної, також рів завширшки 8 м. На відстані 25 м від внутрішньої стіни була зовнішня стіна, яка охоплювала фортеця з 3 боків, а з четвертого боку знаходилася скеля, яка круто обривалася до річки. Зовнішня стіна була оточена ровом завширшки 36 м. Крім того, на скелястих виступах були побудовані висунуті вперед стінки, що прилягали до кутів фортеці й дозволяли контролювати підступи з боку річки. Дві інші стінки захищали головний вхід до фортеці. Посади Головнокомандувачем війська був фараон або його старший син. Лише у часи Нового царства з'являються військові посади: херу па-джет («начальника бригади» — па-джету). На чолі са-у («полків») стояв тжах-серут. Очільник са-у, що стояли у передній лінії, починали битви, носив «звання» начту-аа («велика, сильна людина»). Відбірні частини, що складалися з колісниць підпорядковувалися спеціальним військовикам. Загін у 25 колісниць очолював «візник палацової колісниці», 125—150 — «прапороносець візника», значніші частини: «полк» у 200—250 колісниць очолював «командир колісниць полку», більше 500 — «па-гереру». Вояки та їх підготовка Спочатку основу збройних загонів становили вільні члени сільських громад, мали земельні наділи (на кшталт посполитого рушення), частково військо формувалося за рахунок залучення чорношкірих найманців. Єгиптяни не були дуже войовничими, особливо що стосувалося закордонних походів. Тому відомі випадки дезертирства. Постійні загони знаходилися на службі у фараона й великих храмів. Для походів військо збиралося з Верхнього і Нижнього Єгипту, з числа племен Сучасного Судану та Лівії, згодом Криту, Кікладських островів, міст Еллади. В мирний період вояки займалися бойовою підготовкою, якою опікувався спеціальний начальник військового навчання. До військової служби готувалися замолоду. Широко застосовувалися покарання палицями. Щоб здобути навички і загартування, вояки робили марш-кидки, пробігаючи по 180 стадій. Охоронці фараона, окрім доходів з земельних наділів, отримували щодня по 5 мін хліба, по 2 міни яловичини, 4 арістери вина на кожного. Озброєння Атакувальне У час Раннього царства широко застосовувався бумеранг. Основною зброєю служили лук і бойова сокира. На озброєнні вояків Давнього царства були булава з кам'яним кінцем, бойова сокира з міді, спис з кам'яним наконечником, кинджал з каменю або міді. В часи Середнього царства якість зброї дещо поліпшилася з врахування підвищення якості обробки металів. Списи і стріли мали тепер наконечники з бронзи. Зброя ударної дії залишалася незмінною: бойова сокира, спис завдовжки до 2 м, булава і кинджал. Як метальна зброя застосовувалися спис, бумеранг, праща з камінням, лук. З'являється посилений лук хеттського походження, який підвищував дальність польоту стріли і точність її потрапляння. Стріли мали наконечники різної форми і пір'я: довжина їх коливалася від 55 до 100 см. Прицільний постріл з лука був ефективний на дистанції 150—180 метрів, найкраща влучність бумеранга і метальної списи досягалася на дистанції 50 метрів. У період Нового царства більша частина вояків давньоєгипетського війська була озброєна кривими мечами (кхепеш), значну роль в бою грав лук. Важливою частиною війська стали бойові колісниці. Колісниця являла собою дерев'яний майданчик розміром 1×0,5 м на 2 колесах, до якої наглухо прикріплялося дишло. Передня частина та борта колісниці обшивалися шкірою, що захищало від стріл ноги вояків загону, який складався з візника (кеджен) і стрільця (сенені). У колісницю впрягали 2 коней. Захисне Як захисне озброєння вояки Давнього і Середнього царств мали дерев'яний щит, обтягнутий шкірою, заввишки в навпіл людського зросту. Зі спорядження в період Нового царства з'являється особливий щиток для захисту живота, який складався з нашитих одна на одну і яскраво розфарбованих шматків шкіри, і вбрання, подібне сорочці, обшите шкіряними смугами. На гладенько поголену голову надягала смугаста головний убір з металевими виступами або щось на кшталт шолома зі смугастої шкіри. Цей шолом захищав також потилицю. Також вояк мав шолом і панцир зі шкіри з прикріпленими бронзовими пластинками, а також щити, незграбні внизу, закруглені зверху і забезпечені віконцем для спостереження. Військо в бою Вже в період Давнього царства єгиптяни застосовували шикування в бою шеренгами. Всі вояки в лаві мали однакову зброю. В часи Середнього царство військо рухалися колоною у 4 вояки в ряду по фронту і в 10 шеренг глибиною. За Нового царства з'являється шикування піхоти, рух її став ритмічними, що різко впадає в очі у всіх зображеннях єгипетських вояків цього періоду. Під час походу військо поділялося на кілька загонів, які рухалися колонами. Вперед обов'язково висилалась розвідка. При зупинках єгиптяни влаштовували укріплений табір з щитів. У давньоєгипетському війську дослідники вбачають основи бойових порядків, які полягали в продуманому розміщенні на поле бою колісниць, загонів лучників, списоносців, пращників. За Нового царства бій розв'язували бойові колісниці, за якими рухалася піхота; третю лінію знову становили бойові колісниці як бойова підтримка. При штурмі фортець в часи давнього і Середнього царства застосовували спеціальні драбини з дерев'яними дисковими коліщатками, що полегшували їх встановлення й пересування уздовж кріпосної стіни. Пробоїну в фортечних мурах робили великими ломами. Фараони Нового царства при штурмі міст застосовували шикування відоме під назвою «черепаха» — навіс з щитів, що прикривав вояків зверху, а також таран, вінею (низький навіс з виноградних лоз, вкритих дерном, для захисту вояків при облогових роботах) і штурмову драбину. Втім облога тривало багато місяців — 7-9. Відомі військовики Зазвичай військо очолювали самі фараони. Тому відомий перелік володар Стародавнього Єгипту, що уславилися талантами й звитягою. Водночас збереглися імена військовиків, котрі фактично керували військом фараона. Снофру Сасенет, військовик часів VI династії Уна, військовик часів VI династії Сенусерт I Сенусерт III Аменемхет I Інтеф, військовик часів XI династії Нессумонту, військовик часів XII династії Камос Яхмос I Тутмос I Тутмос III Джехуті, військовик XVIII династії Нахтмін, військовик часів XVIII династії Аменхотеп II Сеті, військовик часів Рамсеса I Хоремхеб Рамсес III Яхмос II Нагороди Є відомості щодо заохочення рядових вояків за вислугу років — їм виділяли ділянки землі, що дорівнювалися 12 арур (100 квадратних єгипетських ліктів), яка не обкладалася податком (з кінця Нового й за Пізнього царства), а також своєрідні «медалі» у вигляді мухи. Воєначальники за свої заслуги просувалися по службі, отримували землю, худобу, рабів або нагороджувалися «золотою похвалою» (на кшталт ордена) і прикрашеною бойовою зброєю. Посилання Джерела Franck Monnier: Les forteresses égyptiennes. Du Prédynastique au Nouvel Empire. Connaissance de l'Égypte ancienne, Safran (éditions), Brüssel 2010, ISBN 978-2-87457-033-9. Bridget McDermott: Warfare in Ancient Egypt. Sutton Publishing, Gloucestershire 2004, ISBN 0-7509-3291-0. Harmand, Jacques — L'arte della guerra nel mondo antico — 1978, Newton Compton editori (ed originale 1973, Presses Universitares de France) Стародавній Єгипет Війни Стародавнього Єгипту
26364097	https://en.wikipedia.org/wiki/1990%20Soviet%20Lower%20Second%20League%2C%20Zone%201	1990 Soviet Lower Second League, Zone 1	1990 Soviet Lower Second League, Zone 1 1990 Football Championship of Ukrainian SSR was the 60th season of association football competition of the Ukrainian SSR, which at the time was a part of the Soviet Lower Second League. The Soviet Second League was split this season and all national (republican) competitions were placed at the lower league (4th division), while the upper league (3rd division) was transformed into a buffer league. The 1990 Football Championship of Ukrainian SSR was won for the first time by FC Torpedo Zaporizhia. Teams Map Promoted teams SKA Kyiv – Champion of the Fitness clubs competitions (KFK) (returning to professional level after an absence of 2 seasons) Relegated teams None Realigned teams FC Desna Chernihiv – Placed 17th in the Zone 5 of Second League, (returning to republican competitions after a year of absence) League standings Top goalscorers The following were the top ten goalscorers. See also Soviet Second League B External links 1990 Soviet Lower Second League, Zone 1 (Ukrainian SSR football championship). Luhansk football portal 1990 4 4 Football Championship of the Ukrainian SSR
5988532	https://en.wikipedia.org/wiki/Tonkhil%2C%20Govi-Altai	Tonkhil, Govi-Altai	Tonkhil, Govi-Altai Tonkhil is a sum (district) of Govi-Altai Province in western Mongolia. In 2009, its population was 2,402. References Populated places in Mongolia Districts of Govi-Altai Province
565960	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%99%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%29	Парон (Йонна)	Парон (Йонна) Парон — муніципалітет у Франції, у регіоні Бургундія-Франш-Конте, департамент Йонна. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 100 км на південний схід від Парижа, 165 км на північний захід від Діжона, 50 км на північний захід від Осера. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 1837 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 4536,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Посилання Сайт міста Парон Див. також Список муніципалітетів департаменту Йонна Примітки Муніципалітети департаменту Йонна
715570	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD	Зеватрон	Зеватрон — гіпотетичний прискорювач елементарних частинок, що здатний отримати частинки з енергією в трильйон мільярдів електронвольт, тобто 1021 еВ, або 1 ЗеВ. Назву утворено аналогічно до таких установок, як Беватрон (Національна лабораторія ім. Лоуренса в Берклі), та Теватрон (Лабораторія Фермі). 2004 року було висунуто гіпотезу про можливість галактичних струменів виконувати роль зеватронів завдяки прискоренню частинок, що викликане ударними хвилями всередині струменів. Зокрема, за розрахунками ударні хвилі від струменя поблизу активної еліптичної галактики M87 могли б прискорити ядра заліза до енергії порядку ЗеВ. Зеватронами є активні ядра галактик — квазари та радіогалактики, що викидають струмені розжареної плазми, які складаються з частинок такої енергії. 2008 року вчені виявили природний зеватрон поблизу Крабоподібної туманності. Наразі, штучно прискорити частинки до таких енергій вчені не можуть. Джерела Honda, Mitsuru; Honda, Yasuko S. (2004). "Filamentary Jets as a Cosmic-Ray “Zevatron”". The Astrophysical Journal Letters 617: L37–L40. Посилання Астрофізики розгледіли в космосі прискорювач частинок, створений самою природою Астрофізика Прискорювачі заряджених частинок
3080425	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Марченко Максим Михайлович	Марченко Максим Михайлович Максим Михайлович Марченко (Слов'янськ, Донецька область) — український військовик, полковник Збройних Сил України. Голова Одеської обласної військової адміністрації з 1 березня 2022 року до 15 березня 2023 року. Життєпис Народився 10 лютого 1983 року в м. Слов'янську на Донеччині. 2005 року закінчив Харківський інститут танкових військ, був слухачем командно-штабного інституту застосування військ (сил) Національного університету оборони України. Пройшов службу від командира взводу до командира бригади. У 2015—2017 роках — командир 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Згодом, у 2017 році був призначений на посаду заступника командира 92 окремої механізованої бригади. З травня 2018 року - по вересень 2021 року — командир 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Брав безпосередню участь у бойових діях на сході України, багато успішних військових операцій були проведені під його командуванням. 1 березня 2022 року, після початку російського вторгнення в Україну був призначений головою Одеської обласної державної адміністрації. Команда в Одеській ОДА Волошенков Борис Олексійович — перший заступник голови Одеської обласної державної адміністрації; Підгайний Сергій Григорович — заступник голови Одеської обласної державної адміністрації; Радулов Дмитро Дмитрович — заступник голови Одеської обласної державної адміністрації; Ткачук Ігор Миколайович — заступник голови Одеської обласної державної адміністрації; Григоришин Роман Мирославович — заступник голови Одеської обласної державної адміністрації; Мусієнко Денис Володимирович — керівник апарату Одеської обласної державної адміністрації. Братчук Сергій Борисович — речник голови Одеської обласної державної адміністрації. Нагороди Державні Орден Богдана Хмельницького II ст. (11 жовтня 2018) — за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час бойових дій, зразкове виконання службових обов’язків Орден Богдана Хмельницького III ст. (21 січня 2017) — за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час бойових дій та при виконанні службових обов'язків Відомчі Відомча відзнака «Вогнепальна зброя» (24 травня 2022); Відзнака МО України «За зміцнення обороноздатності» (30 листопада 2018); Нагрудний знак МО «За військову доблесть» (7 серпня 2018); Медаль «За зразкову службу» (23 вересня 2017); Нагрудний знак МО «Знак пошани» (26 листопада 2016); Медаль МО «За зразкову службу» III ст.; Медаль «15 років сумлінної служби»; Медаль «10 років сумлінної служби»; Нагрудний знак «За досягнення у військовій службі» I ст.; Медаль «15 років Збройним Силам України» (9 жовтня 2006). Військові звання У квітні 2019 року достроково присвоєне чергове військове звання — полковник. Примітки Посилання Військовики 28-ї окремої механізованої бригади
13175225	https://en.wikipedia.org/wiki/Sanzoles	Sanzoles	Sanzoles is a municipality located in the province of Zamora, Castile and León, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality has a population of 646 inhabitants. References Municipalities of the Province of Zamora
4624848	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%BB%D0%B0%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Кругла (Нижньогородська область)	Кругла (Нижньогородська область) Кругла — присілок в Ветлузькому районі Нижньогородської області Російської Федерації. Населення становить 19 осіб. Входить до складу муніципального утворення Туранська сільрада. Історія Від 2009 року входить до складу муніципального утворення Туранська сільрада. Населення Примітки Населені пункти Ветлузького району
4200691	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%91%D0%B5%D0%BB%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%281941%29	Бомбардування Белграда (1941)	Бомбардування Белграда (1941) Бомбардування Белграда, або операція «Відплата», також відома як операція «Покарання» — німецьке стратегічне бомбардування столиці Королівства Югославії Белграда у квітні 1941 року в помсту за державний переворот, який скинув уряд, що підписав Троїстий пакт. Бомбардування сталося у перші дні вторгнення в Югославію держав Осі під час Другої світової війни, яке очолила нацистська Німеччина. Королівські військово-повітряні сили Югославії (VVKJ) мали лише 77 сучасних винищувачів для захисту Белграда від сотень німецьких винищувачів і бомбардувальників, які вдарили по столиці у першій хвилі в ранні години 6 квітня. За три дні до цього майор VVKJ Владимир Крен перебіг до німців, розкривши місця розташування численних військових сил і засобів та розголосивши коди VVKJ. Ще три хвилі бомбардувальників атакували Белград 6 квітня, услід за якими були наступні нальоти в наступні дні. Напади призвели до паралічу югославського цивільного та військового командування і управління, повсюдного руйнування інфраструктури Белграда та багатьох людських жертв. Наземне вторгнення почалося кількома годинами раніше. Також були здійснені повітряні атаки на аеродроми VVKJ та інші стратегічні цілі по всій Югославії. Серед невійськових цілей, уражених під час бомбардування, були Національна бібліотека Сербії, яка згоріла дотла, втративши сотні тисяч книг і рукописів, та Белградський зоопарк. У помсту за вторгнення в Югославію, яка капітулювала 17 квітня, Королівські ВПС здійснили два бомбові нальоти на столицю союзниці країн Осі Болгарії Софію, яка пізніше долучилася до розчленування Югославії. Вищим офіцером Люфтваффе, відповідальним за бомбардування, був генерал-полковник Александер Лер, якого наприкінці війни югослави схопили, судили і стратили за воєнні злочини, зокрема і за його причетність до бомбардування Белграда. 1947 року було заарештовано Крена за інші воєнні злочини, пов'язані з його подальшою службою на посаді керівника Повітряних сил Незалежної Держави Хорватія. Його видали Югославії для суду над ним, засудили за всіма пред'явленими пунктами звинувачення та стратили 1948 року. 1997 року в белградському районі Новий Белград встановлено пам'ятник на спомин про югославських льотчиків, які загинули в ході оборони Белграда. Бомбардування знайшло відображення в літературі та кінематографі. Виноски Примітки Література Стратегічні бомбардування під час Другої світової війни Історія Белграда Югославія в Другій світовій війні Сербія в Другій світовій війні
2983589	https://en.wikipedia.org/wiki/Denver%20Museum%20of%20Nature%20and%20Science	Denver Museum of Nature and Science	Denver Museum of Nature and Science The Denver Museum of Nature & Science is a municipal natural history and science museum in Denver, Colorado. It is a resource for informal science education in the Rocky Mountain region. A variety of exhibitions, programs, and activities help museum visitors learn about the natural history of Colorado, Earth, and the universe. The building houses more than one million objects in its collections including natural history and anthropological materials, as well as archival and library resources. The museum is an independent, nonprofit institution with approximately 450 full-time and part-time staff, more than 1,000 volunteers, and a 29-member board of trustees. It is accredited by the American Alliance of Museums and is a Smithsonian Institution affiliate. In 2022, the museum received 1,151,000 visitors, ranking eighth in the List of most-visited museums in the United States. It was the fourth-most-visited U.S. museum of nature and science. The museum's official online magazine is called Catalyst. Education programs The museum provides programming in six main areas. The exhibitions, Infinity Theater films, lectures, classes, and programs pertain to one or more of the following core competencies: anthropology, geology, health science, paleontology, space science, and zoology. More than 300,000 students and teachers visit the museum with school groups each year. In addition, the museum has science outreach programs and distance–learning opportunities for families, schools and surrounding communities. The museum also offers ongoing professional training workshops for teachers. History In 1868, Edwin Carter moved into a tiny cabin in Breckenridge, Colorado, to pursue his passion, the scientific study of the birds and mammals of the Rocky Mountains. Almost single-handedly, Carter assembled one of the most complete collections of Colorado fauna then in existence. Word of Carter's collection spread and, in 1892, a group of prominent Denver citizens declared their interest in moving his collection to the capital city for all to see. Carter offered to sell the entire collection for $10,000. The founders also secured a collection of butterflies and moths, and a collection of crystallized gold. Together, these three collections formed the nucleus of what would become the Colorado Museum of Natural History, officially incorporated on December 6, 1900. After years of preparation and construction, the Colorado Museum of Natural History finally opened to the public on July 1, 1908. John F. Campion, the first president of the board, said in his dedication address, "A museum of natural history is never finished". The first director was hired and quickly recruited staff to build more exhibits and create public programs. By 1918, another wing had opened and research efforts were well underway. In 1927, a team led by the Colorado Museum discovered two stone projectile points embedded in an extinct species of bison, in Folsom, New Mexico. These Folsom points demonstrated that humans had lived in North America more than 10,000 years ago, hundreds of years earlier than previously believed. The city of Denver increased its funding for the museum, leading to a name change to Denver Museum of Natural History in 1948. The name was changed again in 2000 to the present Denver Museum of Nature and Science, reflecting the institution's wider focus. The museum is partially funded by the Scientific and Cultural Facilities District (SCFD), which was created by area voters in 1988. It has also attracted large donations from benefactors, such as Morgridge Family Foundation led by philanthropist Carrie Morgridge, which gave $8 million to the museum in 2010, described as being the largest single gift since its founding. Permanent exhibits Expedition Health Expedition Health teaches visitors about the human body, including the science of taste. It opened on March 30, 2009, replacing the former Hall of Life. Space Odyssey Space Odyssey, which opened in 2003 and underwent a refurbishment in 2020, is about the Universe and our place in it. One major highlight of the exhibit is a full-scale replica of a Mars Exploration Rover, which was formerly found outside the exhibit from around 2004 to around 2016 or 2017. Prehistoric Journey Prehistoric Journey, which opened in 1995, traces the evolution of life on Earth. Displays include skeletons and skulls of prehistoric animals (synapsids, dinosaurs and others): Dimetrodon, Eryops, Allosaurus, Stegosaurus, Diplodocus, Edmontosaurus, Maiasaura, Megacerops, Archaeotherium, Hyaenodon, Merycoidodon, Stenomylus, Merycochoerus, Moropus, Dinohyus, Hesperotestudo, Gomphotherium, Synthetoceras and Teleoceras, a sea lily reef diorama from 435 million years ago, a cast/replica skull of the ancient placoderm fish, Dunkleosteus, and a collection of trilobites. Wildlife Halls The Wildlife Halls are animal dioramas showing scenes of daily life of many different animals, one of the largest collections of its type in North America. The Wildlife Halls in the museum are: Level 3 Wildlife Halls: Birds of the Americas Explore Colorado (also known as Explore Colorado: From Plains to Peaks) Northern and Rare Birds (also known as Birds of North America) South America (also known as Sketches of South America) Botswana, Africa (also known as Africa-Botswana: Sharing a Fragile Land and Botswana: Safari to Wild Africa) Level 2 Wildlife Halls: Bears and Sea Mammals (also known as Into the Wild: Bears and Sea Mammals and North America's Bears and Northern Sea Mammals) Edge of the Wild North American Wildlife (also known as North America's Wild Places and Scenes of Change) Australia and South Pacific Islands (also known as Australia and South Pacific) Out of all of the dioramas in the museum listed here, only one, Western Brazil, which depicted wildlife on the Brazilian savanna, was removed for not being scientifically accurate, because it included animals that didn't naturally interact with each other in the wild. However, at least three pieces of evidence that prove that the diorama did exist can be found in the museum: one being a cropped image of the screenshot of the diorama's brocket deer from the museum's 1961 annual report in Edge of the Wild, and the other two being the scarlet macaw and blue-fronted parrot found in the glass case at South America's entry wall. Insects & Butterflies Insects & Butterflies is a wildlife exhibit on the first floor that's separated into four displays: Pinning Down Insects, which classifies the different groups of arthropods and features the twelve common orders of insects; Deceits & Defenses, which shows different insects that have their own ways of defending themselves, as well as including a miniature diorama depicting a foothills shrubland with many hidden insects; Colorado Lepidoptera, which features 171 species of butterflies and moths found in Colorado including the Colorado hairstreak, Colorado's state insect; and Form Follows Function, which shows the life cycle of a mourning cloak butterfly, a small collection of rainforest butterflies, and two species of Morpho butterflies next to a model of scales from one of the wings of a blue morpho. Egyptian Mummies Egyptian Mummies contains two mummies, along with several coffins and other various antiquities from ancient Egypt. In both 1991 and 2016, the mummies were subjected to CT scans at Children's Hospital in Aurora, Colorado. Also on display is a miniature temple, based on one from the time of King Ramses II. Coors Gems & Minerals Coors Gems & Minerals is a hall where visitors can examine many colorful crystals and minerals found both locally and globally. It features a re-created mine based on the Sweet Home mine, where the Alma King, the largest specimen of rhodochrosite exhibited near the entrance, was originally found on August 21, 1992. It is also home to the museum's oldest exhibit: crystallized leaf gold, which was donated in 1900, the same year the museum was founded. Konovalenko Gem Carvings The museum features the only public collection of gem carvings by the Ukrainian-born Soviet artist Vasily Konovalenko outside of Moscow, located on the third floor within the South American Wildlife Hall. Crane Hall of North American Indian Cultures The Crane Hall of North American Indian Cultures is currently closed for renovations Ancient Denver Ancient Denver, a series of paintings by local artists that depict the Denver area from 300 million years ago to the present. In addition to the exhibit halls, skeletons of Tyrannosaurus rex, a pair of Thalassomedon and a fin whale, as well as a replica of the Chief Kyan totem pole, can be found in the rotunda. A display that shows how escalators work is also found at one of the two up escalators on the first floor. Research and collections The Anthropology Collection contains over 50,000 objects and is made up of archaeological and ethnological artifacts from North America. The department also curates collections from Central and South America, Africa, Asia, and Oceania. Additional holdings include the 800-piece Ethnological Art Collection, and archival photographs and documents. The department is fully committed to compliance with the 1990 Native American Graves Protection and Repatriation Act (NAGPRA) and all other national and international laws that impact anthropological objects. Earth Sciences Collection consists of six main groups: vertebrate paleontology, paleobotany, invertebrate paleontology, minerals, meteorites, and micromount. Health Sciences Collection is composed of rare and unique human anatomy specimens, as well as a small selection of pieces of medical importance. Space Sciences Lab is responsible for the museum's Scientific Instruments Collection. This collection is composed of instruments that have been used by museum staff members or are excellent type-examples of particular instruments. In addition, the Department of Space Sciences maintains a large digital collection of images and multimedia assets (presentations, video, visualizations) of use in research, public programs, and Space Odyssey. Zoology Collection houses over 900,000 specimens or specimen lots (groups of specimens) including over 40,000 vials of arachnids (spiders and their relatives), over 780,000 insects, especially the orders Coleoptera (the beetles) and Lepidoptera (the butterflies and moths), 17,000 shell lots representing shells from all over the world, approximately 52,000 bird specimens, including a significant nest and egg collection, over 14,000 specimens of mammals, including several threatened or endangered species and several species now considered extinct. The small botany collection includes over 2,500 specimens representing 130 families. Specimens records are published, via Arctos and Symbiota, to data portals such as SCAN, ORNIS, MANIS, VertNet, GBIF, GenBank, and BISON. Bailey Library and Archives focuses on anthropology, earth sciences, health sciences, space sciences, zoology, the Rocky Mountain West, and museum studies. It contains over 53,000 publications, 2,500 rare books, and 9,000 volumes of scientific periodicals. Selection of temporary exhibits The museum features temporary exhibits from other museums. Temporary exhibits tend to be at the museum for a period of around six months. Exhibitions the museum have featured in that past include Maya: Hidden Worlds Revealed, a large exhibit covering art, culture, astronomy, religion, ball games and warfare, as well as potential reasons for the collapse of the Mayan empire. Whales: Giants of the Deep, an exhibit that originated in New Zealand, where there was a large whale-fishing industry. The exhibit includes whale skulls and skeletons, videos, cultural artifacts, and "explaration stations". Traveling the Silk Road, artifacts from the ancient trade route, from Xi’an, the imperial city of China's Tang Dynasty, to Istanbul. Gates Planetarium Gates Planetarium is a 125-seat planetarium that features unidirectional, semi-reclining stadium seating, 16.4 surround-sound system featuring Ambisonic, a 3-D spatial sound system, and a perforated metal dome, in diameter and tilted 25 degrees. The current planetarium replaces an older, dome-style planetarium. Infinity Theater The Infinity Theater on the second floor of the museum was built as the Phipps Auditorium in 1940, and was used for lectures, concerts, and films until 1980. Renovated and reopened in 1983 as the Phipps IMAX Theater, it seats 440 people and now shows large-format films daily. In July 2022, the Phipps IMAX Theater was closed for renovations for sound, visual, and lobby. The theater is now open as of February 2023 and gave it the new name of "Infinity Theater". It is now a state of the art theater suitable for all types of visual enjoyment. Morgridge Family Exploration Center and Avenir Collections Facility In 2014, a $70 million addition was added to the museum containing the Morgridge Family Exploration Center and the Avenir Collections Center. The Morgridge Family Exploration Center constitutes three above-ground levels that encourage visitors to learn about science and the natural world. The center includes Exploration Studios, a new temporary exhibition gallery, an atrium space, a completely redeveloped Discovery Zone for early learners, and the outdoor, Boettcher Plaza with unique public art. The Avenir Collections Center, part of a $70 million expansion in 2007, is a climate-controlled facility devoted to housing for nearly 1.5 million artifacts and specimens. The facility includes in two underground levels, and holds specimens such as bison from the 1870s, passenger pigeons, the last grizzly bear to be killed in Colorado in 1979, and roadkill brought in by the public. The data from these specimens is placed in online databases, and linked to public databases, like BioPortal. Museum secrets The museum contains a number of hidden secrets that visitors may search for. On the Denver Museum website, there are four different downloadable scavenger hunts available, ranging from State Parks to "Museum Treasures". Kent Pendleton, one of the museum's diorama painters, painted eight elves in his work, hidden throughout the museum. Guests are encouraged to search for the elves with one of the printable scavenger hunts. Gallery See also List of landmarks of Denver List of museums in Colorado Snowmastodon site Making North America (film) – features V.P. Kirk Johnson References External links Denver Museum of Nature & Science on Google Cultural Institute Museums in Denver Institutions accredited by the American Alliance of Museums Dinosaur museums in the United States Natural history museums in Colorado Science museums in Colorado Egyptological collections in the United States Articles containing video clips Paleontology in Colorado Mesoamerican art museums in the United States Native American museums in Colorado
15803331	https://en.wikipedia.org/wiki/Pomarez	Pomarez	Pomarez is a commune in the Landes department in Nouvelle-Aquitaine in southwestern France. Population See also Communes of the Landes department References Communes of Landes (department)
4959754	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B9%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%A1%D0%B0%D1%84%D0%B0%D0%B4%D1%96	Айман Сафаді	Айман Сафаді (араб. أيمن الصفدي ʾAyman Aṣ-ṣafadī) (15 січня 1962) — йорданський політик, віцепрем'єр-міністр і міністр закордонних справ та експатріантів Йорданії. Життєпис Народився 15 січня 1962 року в місті Ез-Зарка, Йорданія. Він отримав ступінь бакалавра з англійської літератури в Університеті Ярмук в місті Ірбід і ступінь магістра з міжнародної журналістики в Бейлорському університеті, яку він отримав у 1992 році. Він працював генеральним директором Abu Dhabi Media Company, генеральним директором Jordan Radio and Television Corporation, головним редактором і оглядачем щоденної газети Al-Ghad і головним редактором The Jordan Times. У 2015 році Сафаді був призначений членом ради директорів телеканалу Al-Mamlaka. Він заснував у 2014 році та є головним виконавчим директором Path Arabia, політичної та комунікаційної стратегії та консалтингової компанії, яка працює в Абу-Дабі. З 2008 по 2011 рік він працював радником короля Абдалли II у Королівському хашимітському суді, віцепрем'єр-міністром, державним міністром і речником уряду. Сафаді був членом сенату Йорданії з вересня 2016 року до свого призначення міністром у 2017 році. Він також працював прес-секретарем Місії ООН з надання допомоги Іраку (UNAMI). Сафаді був призначений міністром закордонних справ 15 січня 2017 року, замінивши Насера Джуде. 12 жовтня 2020 року він також був призначений віцепрем'єр-міністром в кабінеті Бішера Аль-Хасауни. Примітки Йорданські дипломати Міністри закордонних справ Йорданії
53335619	https://en.wikipedia.org/wiki/Bakhtiyar%20Bayseitov	Bakhtiyar Bayseitov	Bakhtiyar Bayseitov Bakhtiyar Daniyaruly Bayseitov (Baqtiiar Daniiarūly Baiseiıtov; born 27 August 1952) is a Kazakh professional football coach. Early life Growing up in Shymkent, Kazakhstan, he practiced football everyday to his uncle Shukur's dismay. Shukur wanted him to become a teacher or scientist instead. He continued to play even after his uncle took away his ball. Playing career Metallurg Ordabasy, the former name of the contemporary FC Ordabasy, enlisted him in their youth system and eventually recruited him for the senior team. He was known for his goal-scoring ability. Retiring at age 33, he was in charge of the new 'Meliorator Ordabasy' in the mid-late 1980s. In the early 1990s, he became the head of FC Kairat, winning the first independent Kazakhstan Premier League in 1992. National team As national team manager from 1992–1993, he clinched the initiatory Central Asian Cup in 1992. FC Ordabasy Throughout the last two years, he was the manager of FC Ordabasy. Following a turbulent period as coach, he became their president instead, giving the coach position to Aleksei Petrushin. While he was with Ordabasy, he was accused of being involved in heinous situations and match-fixing allegations, which diminished his reputation with the fans. References External links Soviet men's footballers Kazakhstani men's footballers FC Ordabasy players FC Ordabasy managers 1952 births Living people People from Shymkent Kazakhstan national football team managers Men's association football forwards Kazakhstani football managers Kazakhstan men's international footballers
15899885	https://en.wikipedia.org/wiki/Donzy	Donzy	Donzy is a commune in the Nièvre department in central France. It is notable for having mirrored the national voting pattern at every election since 1981. Demographics History Prehistory Circular enclosures existed as early as the Iron Age in the Donzy area during the Hallstatt period: one at Les Chandeliers measuring almost 35 m in diameter, as well as a smaller one at Champ des Cabets, measuring 25 m in diameter. During the La Tène period, there were square enclosures for funerary use at Les Poiriers, near the Bois des Avis, three of them next to each other, two measuring 16 m and the third measuring 10 m with a path to the east and pits. Another is located near Crézan and is 22 m square with an ovoid structure and a smaller one 8 m square in the neighbouring plot. Traces of pathways were found in the Bois de l'Eminence with quadrangular enclosures. Traces of quadrangular ditched enclosures of various sizes can be found, for example, at Blanc Gâteau, one with internal partitioning in the Prairie Saint-Jean, two other trapezoidal enclosures at Champ de la Fée and Les Chenevières, and others at Les Mauduits, La Chaume Martin, La Vallée Boulat, Les Chandeliers, Champ Roland, Les Terres de la Motte, Grand-Champ, La Georgerie and Les Terres de l'Entonnoir. One of them turns out to be interesting, with rounded corners and a rectangular shape, and with an entrance in the middle of the short side, to the north; it measures around 100 x 40 m, on the east bank of the Fontbout in the Champ de Gehenne. It is difficult to give an interpretation as they were not sounded. Middle Ages In 596, the regulations of Saint Aunaire, 18th bishop of Auxerre (572–605), included Donzy among the thirty main parishes of the diocese. Donzy was the capital of a barony and one of the most important fiefs in Burgundy-Franche-Comté: see Hervé IV de Donzy and his successors, the counts of Nevers, Auxerre and Tonnerre. Donzy was united with the county of Nevers through the marriage of Baron Hervé IV to Mahaut de Courtenay, heiress to the counties of Nevers, Auxerre and Tonnerre. From then on, the counts and then dukes of Nevers or the Nivernais were barons of Donzy until the Revolution (the last being Louis-Jules Mancini). During the Wars of Religion, the Canons Regular of the Order of Saint Augustin, officiating at Donzy church, wished to shelter the relics of Saint Caradeuc, patron saint of their church since 1180. They chose the church of Thury, whose prior-curates were also members of the Order of Saint Augustin, because the parish seemed to be far from the incursions of Calvinist bands. Alas, in 1587, a troop of "reîtres" on their way to join the army of Henri de Bourbon (the future Henri IV) on the Loire plundered and ransacked the parish and, having discovered the shrine of Saint Caradeuc, broke it and threw the relics it contained into the street. However, several inhabitants of the parish collected them and gave them to the prior parish priest, who placed them in a safe place until better times. In 1612, Edmond Morin, priest-vicar of Thury, Gilles Chevau, tax prosecutor, Julien Imbault and Pierre Coulade swore that the bones they had collected were those of Saint Caradeuc and that the relics were placed in a new shrine by Sir Jean Hasard, canon regular of Saint-Martin de Nevers, in the presence of the faithful gathered in the parish church on 21 March 1612.In 1616, Donzy, which supported the party of Charles de Gonzague (Duke of Nevers and therefore a descendant and heir of the Donzy family) and Condé (whose father Henri had first married Marie de Clèves-Nevers) and which was defended by Pierre de Gayardon II,... Siege of Donzy by the King's troops commanded by Marshal de Montigny. These troops included the Bourg de Lespinasse regiment. The town suffered some damage. 22 August 1688: Mgr André Colbert, 102nd Bishop of Auxerre, had the relics of Saint Caradeuc transferred to the new gilded wooden shrine that he had requested, with verification of the certificate dated 21 March 1612 authenticating the said relics. In 1764, the trade consisted of wood and iron. Donzy held five fairs a year, each lasting one day: 22 January, the day of Saint-Vincent; 25 June, 16 August, 28 October, the day of Saint-Simon and Saint-Jude, and 30 November, the day of Saint-André. Every Saturday, there was a market. The inhabitants are comfortable here, and many live in opulence. 19th century The church of Saint-Caradeuc was rebuilt between 1839 and 1842. Under the Second Empire, Donzy was called Donzy-l'Impérial. 20th century During the First World War, 106 Donziais died and 15 during the Second World War. See also Communes of the Nièvre department References Communes of Nièvre
1725728	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6	Українська асоціація постачальників торговельних мереж	Українська асоціація постачальників торговельних мереж була створена у 2010 році для захисту інтересів постачальників, які постраждали від закриття торговельної мережі «Оке'й Україна».Об'єднує підприємства, які постачають продукти та товари до продуктових торговельних мереж, у тому числі виробників. Про організацію Асоціація представляє інтереси виробників і дистриб'юторів, що поставляють продукцію в продуктові торговельні мережі. Консультує з питань співробітництва з торговими мережами, інформує про платоспроможність, захищає інтереси постачальників у їх взаємовідносинах з торговими мережами, виступає в спірних ситуаціях на стороні постачальників, у тому числі в судових процесах. Асоціація забезпечує комунікацію виробників і дистриб'юторів зі ЗМІ, бере участь у формуванні громадської думки про продукції українського виробництва, координує роботу постачальників. Представляє інтереси постачальників в державних органах влади, в тому числі в галузі законодавчого регулювання. У листопаді 2012 року члени Асоціації провели мітинг під посольством Естонії в Україні з завданням звернути увагу керівництва країни на недобросовісні дії одного з акціонерів торговельної мережі «Оке'й Україна». Після 11 лютого 2015 року Господарський суд Києва затвердив мирову угоду по справі про банкрутство ТОВ «О’кей Україна» між торговельною мережею та кредиторами. Ця справа стала прецедентною у зв’язку з тим, що раніше торгова мережа, яка знаходилася у стадії банкрутства не проводила виплат кредиторам. Бойкот російських товарів (Не купуй російське) У березні 2014 року Асоціація постачальників торговельних мереж мереж виступила зі зверненням до постачальників і торговельних мереж про зниження продажу товарів, які мають російське походження, тобто російськими або міжнародними компаніями на території Російської Федерації. Таким чином Асоціація підтримала бойкот російських товарі в Україні. Також Асоціація привернула увагу на те, що товар походженням з Росії не обов'язково повинен мати штрих-код, який починається з «46».. Акція Не купуй російське!, яка була підхоплена з соціальних мереж Українською асоціацією постачальників торговельних мереж, призвела до зростання долі українських виробників практично в усіх сегментах споживання: продуктів харчування, косметики, одягу, взуття тощо.. Загальне падіння продажу продуктів харчування та супутніх товарів, які були вироблені у Російській Федерації, у 2014 році за оцінками Асоціації склало біля $500млн. Загалом з іншими товарними ринками, у тому числі одежі та взуття, падіння складає не менш $1млрд. . За підсумками 2015 року планується скоротити продажі продуктів харчування та споживчих товарів, вироблених в РФ на $2млрд. Широка відмова від продажу товарів, вироблених у РФ став відбуватися після звернення Асоціації постачальників торговельних мереж к постачальникам та торговим мережам у березні 2014 року. Кілька великих рителейрів оголосили, що згодні знижувати присутність російських товарів на полицях магазинів. Деякі невеликі торговельні мережі у квітні 2014 року оголосили о повній відмов від продажу товарів з Російської федерації. Інша діяльність У жовтні 2013 після появи інформації про накладення на найбільші торговельні мережі штрафу Антимонопольного комітету України в 20 млрд грн УАПТС виступила із заявою про необхідність виважено приймати рішення, так як від нього залежить більшість постачальників і виробників.. У травні 2014 року Антимонопольний комітет України звернувся до Асоціації з метою представити свої аргументи у справі про накладення штрафу на найбільші торговельні мережі на загальну суму 20 млрд, грн. У квітні 2014 Асоціація надала дані, які базуються на оцінках постачальників, про падіння продажів товарів російського виробництва на 20-60% залежно від сегмента та регіону 28 червня ініціативною групою харків'ян був почат збір коштів для бійців блокпостів у Луганській області. Акція проводиться за підтримки Асоціації постачальників торговельних мереж http://atohelp.at.ua/ . Перша передача відбулася вже через тиждень після відкриття проекту У листопаді 2014 року Асоціація звернулась до АМКУ, який закінчив розслідування картельної змови щодо найбільших торговельних мереж, яке призвело до завищення цін, про накладення штрафу у 100млн.грн. У липні 2014 року делегація УАПТМ у Польщі провела перемовини з однією з найбільших польських компаній в області сертифікації про вихід на ринок України. У квітні 2015 року АМКУ наклав на великі торговельні мережі загальний штраф у сумі 203 млн.грн. У липні 2015 року директор Асоціації Олексій Дорошенко був обраний головою комітету з питань промисловості, природних монополій та невиробничої сфери Громадської ради при АМКУ. Законотворча діяльність У червні 2015 року розпочата робота над створенням Торгового Кодексу України, бо на сьогодні відсутнє законодавство в галузі торгівлі, у тому числі термін торгівля відображений лише у ДСТУ та у Законі України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів».. Асоціація постачальників торговельних мереж бере участь у аналізі законопроектів, які вносяться на розгляд Верховної Ради VII та VIII скликання. Асоціація бере активну участь у розробці Кодексу етики, якій буде регулювати відносини між постачальниками та торговельними мережами . Керівники УАПТМ Директор: Олексій Дорошенко. Заступник директора з розвитку: Вікторія Косташ. Див. також Список мереж супермаркетів в Україні Примітки Джерела Европейским товарам будет сложно конкурировать с местными телеканал 112. 31.03.14. У центрі уваги. ТРК «Київ». Випуск за 02.04.2014 Росія хоче змінити штрих-коди Новини ТСН.Телеканал 1+1. Випуск за 26.03.2014. Посилання УАПТМ.Офіційна сторінка. УАПТМ. Офіційна сторінка асоціації в Google%2B. УАПТМ .Офіційна сторінка кампанії на Вконтакте. УАПТМ. Інформація на сайті Українського Союзу Промисловців і Підприємців. Купуй українське! Список товарів Made in Ukraine fakty.ictv.ua Асоціації України Засновані в Україні 2010
276727	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Джанкойська міська рада	Джанкойська міська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у складі Джанкойського району Автономної Республіки Крим. Адміністративний центр — колишнє місто республіканського значення Джанкой. Загальні відомості Територія ради: 26 км² Населення ради: 36 086 осіб (станом на 1 січня 2013 року) Територією ради протікає річка Степна Офіційні мови: українська, кримськотатарська, російська Населені пункти Міській раді підпорядковані населені пункти: м. Джанкой Склад ради Рада складається з 36 депутатів та голови. Голова ради: Зайдман Аркадій Львович Секретар ради: Красноперова Валерія Олександрівна Керівний склад попередніх скликань Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України Депутати За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали: За суб'єктами висування За округами Населення Розподіл населення за віком та статтю (2001) Етномовний склад населених пунктів міськради (рідні мови населення за переписом 2001 р.) Примітки Посилання Джанкойський район Міські ради Автономної Республіки Крим Джанкой
1003232	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B1%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2C%20%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%B0%29	Габбард (округ, Міннесота)	Габбард (округ, Міннесота) Округ Габбард — округ (графство) у штаті Міннесота, США. Ідентифікатор округу 27057. Історія Округ утворений 1883 року. Демографія За даними перепису 2000 року загальне населення округу становило 18376 осіб, зокрема міського населення було 3175, а сільського — 15201. Серед мешканців округу чоловіків було 9184, а жінок — 9192. В окрузі було 7435 домогосподарств, 5347 родин, які мешкали в 12229 будинках. Середній розмір родини становив 2,88. Віковий розподіл населення поданий у таблиці: Суміжні округи Белтремі — північ Кесс — схід Водена — південь Бекер — південний захід Клірвотер — північний захід Див. також Список округів штату Міннесота Виноски Засновані в США 1883
1546408	https://en.wikipedia.org/wiki/4th%20Army%20%28Wehrmacht%29	4th Army (Wehrmacht)	4th Army (Wehrmacht) The 4th Army was a field army of the Wehrmacht during World War II. Invasions of Poland and France The 4th Army was activated on 1 August 1939 with General Günther von Kluge in command. It took part in the Invasion of Poland of September 1939 as part of Army Group North, which was under Field Marshal Fedor von Bock. The 4th Army contained the II Corps and III Corps, each with two infantry divisions, the XIX Corps with two motorized and one panzer divisions, and three other divisions, including two in reserve. Its objective was to capture the Polish Corridor, thus linking mainland Germany with East Prussia. During the attack on the Low Countries and France, the 4th Army, as part of Field Marshal Gerd von Rundstedt's Army Group A, invaded Belgium from the Rhineland. Along with other German armies, the 4th Army penetrated the Dyle Line and completed the trapping of the Allied forces in France. During the Western Campaign, the 4th Army was at the center of an organizational dispute between Army Group A, Army Group B, the Army High Command (OKH) and Adolf Hitler. The commander-in-chief of the army, Walther von Brauchitsch, was dissatisfied with the size and leadership style of Army Group A, especially its commander Rundstedt; on May 23, 1940, the OKH ordered that the 4th Army should be subordinated to Army Group B from 20:00 on the following day. As a result of this order, Rundstedt would have lost all the armored units (Panzer Group Kleist, Panzer Group Guderian) of his army group. According to the OKH's concept, Army Group B was subsequently to be utilized for the reduction of the Dunkirk sector of the front and Army Group A merely for flank security. When Hitler arrived at the headquarters of Army Group A near Charleville on the morning of May 24 and learned of the OKH's order, he immediately suspended it. The 4th Army remained with Army Group A, followed at 12:45 by the famous halting order, according to which the attack on the encircled Allied troops at Dunkirk was to be delayed until the infantry units (II Corps, VIII Corps) had caught up. The then Major-General Erwin Rommel, who was under Kluge, contributed immensely to the victory of 4th Army. Kluge, who had been General of the Artillery, was promoted to Field Marshal along with many others on 19 July 1940. Operation Barbarossa The 4th Army took part in Operation Barbarossa in 1941 as part of Fedor von Bock's Army Group Center and took part in the Battle of Minsk and the Battle of Smolensk. In the aftermath of the German failure in the Battle of Moscow, Fedor von Bock was relieved of his command of Army Group Center on 18 December. Kluge was promoted to replace him. General Ludwig Kübler assumed command of the 4th Army. After the launching of Operation Blue, the 4th Army and the entire Army Group Center did not see much action, as troops were concentrated to the south. From 1943 on, the 4th Army was in retreat along with other formations of Army Group Center. The Red Army's campaign of autumn 1943, Operation Suvorov (also known as the "battle of the highways"), saw the 4th Army pushed back towards Orsha. Between October and the first week of December, Western Front had tried four times to take Orsha and had been beaten off in furious battles by Fourth Army. In 1944, the 4th Army was holding defensive positions east of Orsha and Mogilev in the Belorussian SSR, occupying a bulging, 25- by 80-mile bridgehead east of the Dnepr. The Soviet summer offensive of that year, Operation Bagration, commencing on 22 June, proved disastrous for the Wehrmacht, including the 4th Army. It was encircled east of Minsk and lost 130,000 men in 12 days since the start of Bagration. Few units were able to escape westwards; after the battles in the rest of the summer, the army required complete rebuilding. During late 1944–45 the 4th Army, now under the command of Friedrich Hoßbach, was tasked with holding the borders of East Prussia. On the first week in November in Gumbinnen Operation, the 4th Army pushed back the Soviet forces in the Gumbinnen sector off all but a fifteen-mile by fifty-mile strip of East Prussian territory. East Prussian Offensive The Soviet East Prussian Offensive, commencing on 13 January, saw the 2nd Army driven steadily backwards towards the Baltic coast over a period of two weeks and 4th Army threatened with encirclement. Hoßbach, with the Army Group Centre's commander Georg-Hans Reinhardt's concurrence, attempted to break out of East Prussia by attacking towards Elbing; but the attack was driven back and the 4th Army was again encircled in what became known as the Heiligenbeil pocket. For defying their orders, both Hoßbach and Reinhardt were relieved of command. By 13 February, 3rd Belorussian Front had pushed 4th Army out of the Heilsberg triangle. After 13 March 3rd Belorussian Front had pushed 4th Army into a ten by two mile beachhead west of Heiligenbeil before Hitler finally allowed the army to retreat across the Frisches Haff to the Frische Nehrung on 29 March. After Königsberg fell, Hitler sent Headquarters, 4th Army, out of East Prussia and merged its units with 2nd Army to form the East Prussian Army Group, commanded by Dietrich von Saucken, which surrendered to the Red Army at the end of the war in May. Meanwhile, the Headquarters, 4th Army became Headquarters, 21st Army. Commanders See also 4th Army (German Empire) for the WW I German Army formation. Footnotes Bibliography 04 Military units and formations established in 1939 Military units and formations disestablished in 1945
3277395	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%8E%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%B4%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%29	Тельюрайд (Колорадо)	Тельюрайд (Колорадо) Тельюрайд — місто в США, в окрузі Сан-Мігель штату Колорадо. Населення — 2561 особа (2020). Географія Тельюрайд розташований за координатами (37.940081, -107.817701). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,91 км², уся площа — суходіл. В 2017 році площа становила 5,65 км², уся площа — суходіл. Клімат Місто знаходиться у зоні, котра характеризується континентальним субарктичним кліматом. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 15.1 °C (59.2 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою -6 °С (21.2 °F). Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі 436 родин. Густота населення становила 1217 осіб/км². Було 2070 помешкань (1083/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 1,6 %. Частка іспаномовних становила 9,4 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 18,0 % — особи молодші 18 років, 77,0 % — особи у віці 18—64 років, 5,0 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 123,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 129,9 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 9,7 % осіб, у тому числі 13,7 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: мистецтво, розваги та відпочинок — 41,5 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 11,1 %, будівництво — 9,7 %. Примітки Джерела Містечка Колорадо Населені пункти округу Сан-Мігель (Колорадо) Окружні центри Колорадо Населені пункти США, засновані 1878

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.