id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1530119
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B5%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2
|
Гайдебуров
|
Гайдебуров — прізвище, походить від курінного отамана Запорозької Січі Гайдабури.
Гайдебуров Василь Павлович (1866 — після 1940) — поет, видавець
Гайдебуров В'ячеслав Олександрович (1850–1894) — журналіст, поет, публіцист
Гайдебуров Павло Олександрович (1841–1893) — російський громадський діяч, публіцист, революціонер-демократ, ліберальний народник, літератор, редактор-видавець газети «Неделя»
Гайдебуров Павло Павлович (1877–1960) — народний артист РРФСР, театральний режисер і педагог
Гайдебуров Пров Олександрович (1845–1900) — педагог-просвітник, меценат, краєзнавець
Примітки
Прізвища
|
13017048
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bremberg
|
Bremberg
|
Bremberg is a municipality in the district of Rhein-Lahn, in Rhineland-Palatinate, in western Germany. It belongs to the association community of Aar-Einrich.
References
Municipalities in Rhineland-Palatinate
Rhein-Lahn-Kreis
|
704882
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%96
|
Кораллі
|
Кораллі
КораЛЛі (Карпатські Аллігатори) — музична команда, особливістю якої є рок-експерименти з трембітою та сопілкою.
Стиль
Неабияку увагу під час сценічного рок-перфоменсу гурту привертають традиційні карпатські інструменти, що використовуються музикантами: сопілка, дримба та карпатська трембіта. Вони і надають команді особливої концертної видовищності і впізнаваності, які вже неодноразово побачила та відчула публіка Європи (Німеччина, Чехія, Польща) і далекої Японії.
З того часу і до зараз «багато води перетекло», але свій стиль хлопці продовжують називати фанк-панком. Визначення цілком відповідає дійсності — бо за настроєм і текстовим наповненням це дійсно близько до панку, і то далеко не у поп-варіанті. Кожен з учасників, попри це, має за плечима участь в церковних хорах та народних колективах. Ну а саму музику справді добряче приправлено фанковими фінтами. Звичайно, можна тут знайти і ще купу домішок — від фольку, мабуть, до гіп-гопу — та це вже не так суттєво. Головне — запальна, просто забійна енергія, з якою «КораЛЛі» роблять свою справу. Така енергійність надихає і добряче заряджає.
Важливо, що зараз Рок-Вар'Яте «КораЛЛі» — явище музичне, мистецьке та світоглядне. Своєрідна філософська позиція, яка згуртовує людей відразу і надовго.
Фестивалі
Команда встигла набути прізвиська «трембітно-амбітна», оскільки з часу заснування у 2006, взяла участь у більшості українських та багатьох закордонних фестивалях.
Повний список за посиланням
Захід (с. Родатичі, Львівська обл.);
Бандерштат (м. Луцьк)
Країна Мрій (м. Київ)
Франко-Фест (с. Нагуєвичі, Львівська обл.)
Карпатський Байкер (Косів, Україна);
Лемківська Ватра (Ждиня, Польща);
Підкамінь (Підкамінь, Україна);
Славське Рок (Славське, Україна);
Be Free (Львів, Україна);
День Незалежності в Унежі (Уніж, Україна);
День Незалежності України (Варшава, Польща);
Рок Січ (Київ, Україна);
ДніПро (Київ, Україна);
The Global Battle of The Bands (Львів-Київ, Україна);
Нівроку (Тернопіль, Україна);
Дні української культури (Ряшів, Польща);
МітОст (Ужгород, Україна);
Червона Рута (Івано-Франківск — Київ, Україна);
Рок-Коляда (Львів, Україна)
Великдень у Космачі (с. Космач);
Світязь (Шацьк, Волинська обл.);
Ніч на Івана Купала (Перемишль, Польща);
Зашків (с. Зашків, Львівська обл.);
Обнова-фест (Чернівці, Україна);
EKOlomyja (Ґурово-Ілавецке, Польща);
Чернігівське Rocks Львів (Львів, Україна);
GALICJA-Rzeszów (Ряшів, Польща);
Na Iwana, na Kupała (Польща);
Потяг до Яремче (м. Яремче);
Свірж (c. Свірж, Львівська обл.);
Folkowo (Острода, Польща);
Мазепа-Фест (м. Полтава);
</div>
17 квітня 2012 року гурт виступив на Великій Гаївці в Дрогобичі, під час якої було встановлено рекорд України за кількістю учасників гаївки.
Під час фестивалю Франко-Фест у 2013 році нами було також встановлено рекорд України на найчисельніше прочитання віршу Івана Франка. Тоді КораЛЛі разом із 30 000 учасників фестивалю прочитали під музику вірш «Ой ти дівчино з горіха зерня..»: У 2016 році КораЛЛі вибороли перше місце на міжнародному фестивалі-конкурсі E-Band Competition від компанії Yamaha. І вже у листопаді представляли Україну у японському Токіо — виступили на фестивалі Asian Beat 2016.
2017 видався плідним на концерти та фестивалі, КораЛЛі виступали на фестивалях в Європі, зокрема ювілейна 35 та Лемківська Ватра, Ekolomyja, Watra w Lugach (Польща).
Крім того 1 грудня 2017 року КораЛЛі разом з провідними українськими та чеськими командами виступили у Чехії на фестивалі Prague Rock Festival, присвячений запровадженню безвізового режиму України з ЄС.
Наприкінці року вийшла збірка «Рок-коляди до різдвяних свят», яка вмістила 4 рок-коляди: «Чи дома-дома», «Небо і Земля», «Ой на ріці, на Йордані», та спільну роботу з гуртом The Doox — «Маланка».
Гурт спільно з Сергієм Присяжним піснею Вперед, Соколи! " долучився до акції "Так працює пам'ять", присвяченої пам'яті Данила Дідіка і всім, хто віддав життя за незалежність України.
Учасники
Мишко Адамчак — вокал, сопілка, клавішні
Олег Федик — барабани
Тарас Чепіль — бас-гітара
Арсен Токар — гітара
Андрій Чепіль - трембіта
Колишні учасники:
Юрко Адамчак — вокал, гітара
Василь Юзьков — бас-гітара, скрипка, бек-вокал
Віктор Кукуруза — ударні, бек-вокал
Віктор Вдович — бас-гітара
Віля Чупак — трембіта, дримба, вокал
Євген Берездецький — гітара, бек-вокал
Дискографія
Кралі EP (2011)
Є! (2011)
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка
КораЛЛі на сайті pisni.org.ua
КораЛЛі на Facebook
Слухати КораЛЛі на SoundCloud
__ІНДЕКС__
Українські музичні гурти
Музичні виконавці з Івано-Франківська
Українські фолк-гурти
Українські рок-гурти
|
4443273
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%20%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81
|
Теорема про монотонний клас
|
Теорема про монотонний клас — твердження у теорії міри і теорії ймовірностей про рівність монотонного класу і σ-кільця породжених деяким кільцем множин.
Монотонний клас
Монотонним класом підмножин називається клас підмножин деякої множини , який є замкнутим щодо операцій зліченного об'єднання і зліченного перетину. А саме:
Якщо і тоді
Якщо і тоді
Твердження теореми
Нехай є кільцем множин і позначає монотонний клас породжений цим кільцем тобто де перетин береться по всіх монотонних класах що містять кільце Тоді тобто є рівним σ-кільцю породженому — перетину всіх σ-кілець, що містять
Доведення
Нехай спершу є водночас кільцем і монотонним класом. Тоді є також σ-кільцем. Справді нехай . Тоді із означення кільця випливає, що для кожного множина Також для кожного і оскільки є монотонним класом, то Але Тому і є σ-кільцем.
У загальному випадку оскільки кожне σ-кільце є монотонним класом, то Для доведення протилежного включення згідно попереднього достатньо довести,що також є кільцем.
Для довільної множини позначимо:
Тоді:
Для кожного
Для кожного сім'я множин є монотонним класом.
Перша властивість відразу випливає із того, що є кільцем і . Для другої властивості нехай і . Тоді для також і Із того, що і означення монотонного класу також
Відповідно Аналогічно доводиться і випадок перетину спадної послідовності, що доводить властивість 2.Оскільки для довільної множини згідно другої властивості сім'я множин є монотонним класом, який згідно першої властивості містить то Тому для кожної і всіх також , відповідно для кожної також Відповідно згідно означень для довільних множини теж належать Відповідно є кільцем, а тому і σ-кільцем.
Див. також
Алгебра (теорія множин)
Кільце множин
Сигма-алгебра
Сигма-кільце
Література
Теореми в математичному аналізі
Теорія міри
|
61272481
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Norway%20at%20the%201976%20Winter%20Paralympics
|
Norway at the 1976 Winter Paralympics
|
Norway at the 1976 Winter Paralympics
Norway competed at the 1976 Winter Paralympics in Örnsköldsvik, Sweden. 23 competitors from Norway won 12 medals including 7 gold, 3 silver and 2 bronze and finished 4th in the medal table. Norway competed both in alpine skiing and cross-country skiing. All medals were won in cross-country skiing.
Alpine skiing
Two athletes represented Norway in alpine skiing: Per Christian Blomquist and Finn Soerensen.
Blomquist competed in the Men's Giant Slalom I and Men's Slalom I events. He finished in 9th and 14th place respectively.
Soerensen competed in the Men's Alpine Combination II, Men's Giant Slalom II and Men's Slalom II events.
Cross-country
The medalists are:
Jarle Johnsen Men's Middle Distance 15 km A
Terje Hansen, Jarle Johnsen, Morten Langeroed Men's 3x10 km Relay A-B
Reidun Laengen Women's Middle Distance 10 km B
Morten Langeroed Men's Middle Distance 15 km B
Morten Langeroed Men's Short Distance 10 km B
Vigdis Bente Mordre Women's Middle Distance 10 km I
Vigdis Bente Mordre Women's Short Distance 5 km I
Aud Berntsen, Aud Grundvik, Reidun Laengen Women's 3x5 km Relay A-B
Reidun Laengen Women's Short Distance 5 km B
Jarle Johnsen Men's Short Distance 10 km A
Terje Hansen Men's Middle Distance 15 km B
Terje Hansen Men's Short Distance 10 km B
See also
Norway at the Paralympics
Norway at the 1976 Winter Olympics
References
Norway at the Paralympics
1976 in Norwegian sport
Nations at the 1976 Winter Paralympics
|
76761676
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1987%20Lipton%20International%20Players%20Championships%20%E2%80%93%20Women%27s%20doubles
|
1987 Lipton International Players Championships – Women's doubles
|
1987 Lipton International Players Championships – Women's doubles
Pam Shriver and Helena Suková were the defending champions. Both players competed this year with different partners, facing each other in the final.
Shriver, teaming up with Martina Navratilova, defended her title by defeating Suková and her partner Claudia Kohde-Kilsch 6–3, 7–6(8–6) in the final.
Seeds
Draw
Finals
Top half
Section 1
Section 2
Bottom half
Section 3
Section 4
References
External links
Official results archive (ITF)
Official results archive (WTA)
1987 Lipton International Players Championships
Lipton Championships - Women's Doubles
|
29497507
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Juliette%20Haigh
|
Juliette Haigh
|
Juliette Haigh
Juliette Anne Haigh (born 4 August 1982), also known by her married name Juliette Drysdale but better known by her maiden name, is a retired professional rower.
Haigh was born in 1982 in Auckland, New Zealand. Her parents are Penny and John Haigh. She knew that she wanted to compete at Olympic Games as a child but had not chosen a sport yet. She started rowing while she attended Takapuna Grammar School. Haigh has studied public relations at the University of Auckland, the University of Waikato, and Massey University.
Haigh was in the New Zealand Women's Pair from 2004 to 2008 with Nicky Coles, then returned to the event after a year out and partnered Rebecca Scown in the boat. She won a gold medal in the women's pair at the World Rowing Cup regatta in Lucerne, 2010 and followed this by winning the 2010 World Rowing Championships in Lake Karapiro. Haigh and Scown won the bronze medal at the 2012 Summer Olympics in the same event. Haigh officially announced her retirement from competitive rowing on 2 December 2012.
After having been together for six years, Haigh got engaged to fellow New Zealand rower Mahé Drysdale in 2013. They first met in 2001 when they were both members of Auckland's West End Rowing Club. They became close friends and later flatted together. They married later in 2013 and spent their honeymoon on Mahé in the Seychelles; her husband is named for the island but had never been there before. The Drysdales had a girl in October 2014, they also have a son and another daughter. They live on a farm in Cambridge.
Since retiring from rowing, Juliette serves as a trustee on the New Zealand Rowing Foundation Board, is a writer for Newsroom's LockerRoom and is an accomplished photographer.
References
External links
Video interview with Rebecca Scown and Juliette Haigh
Living people
1982 births
Rowers from Auckland
Olympic rowers for New Zealand
Olympic bronze medalists for New Zealand
Rowers at the 2004 Summer Olympics
Rowers at the 2008 Summer Olympics
Rowers at the 2012 Summer Olympics
New Zealand female rowers
Olympic medalists in rowing
Medalists at the 2012 Summer Olympics
People educated at Takapuna Grammar School
World Rowing Championships medalists for New Zealand
|
20708367
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Diana%20Paliiska
|
Diana Paliiska
|
Diana Paliiska (born August 20, 1966) is a Bulgarian sprint canoer who competed in the late 1980s. She won two medals at the 1988 Summer Olympics in Seoul with a silver in the K-2 500 m and a bronze in the K-4 500 m events.
Paliiska also won a bronze medal in the K-2 500 m event at the 1986 ICF Canoe Sprint World Championships in Montreal.
References
Sports-reference.com profile
1966 births
Bulgarian female canoeists
Canoeists at the 1988 Summer Olympics
Olympic canoeists for Bulgaria
Olympic silver medalists for Bulgaria
Olympic bronze medalists for Bulgaria
Living people
Olympic medalists in canoeing
ICF Canoe Sprint World Championships medalists in kayak
Medalists at the 1988 Summer Olympics
|
1238612
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%20%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Шипохвіст іранський
|
Шипохвіст іранський (Uromastyx asmussi) — представник роду Шипохвостів з родини Агамових.
Опис
Загальна довжина сягає 40—45 см. Самці дещо більше за самиць. Голова коротка, трохи загострена. Тулуб міцний, трохи витягнутий. Хвіст досить довгий з характерний для всього роду шипуватою лускою. Луска хвоста порівняно невелика. За зовнішнім виглядом дуже схожий на панцирного шипохвоста. На відміну від останнього в іранського шипохвоста по 8-13 стегнових пір з кожного боку, а на передньому краї зовнішнього слухового отвору є збільшена зубчаста луска. Забарвлення тулуба вохристо-жовте, голова й плечі світло-сірі, передні кінцівки чорні, задні жовтувато-сірі, хвіст оливково-сірий з жовтуватими шипами.
Спосіб життя
Полюбляє аридні місцевості із спекотним літом та прохолодною зимою без сильних морозів. Зустрічається у сухому кліматі, напівпустелях або пустелях з рівнем вологості в середньому близько 44 %. Ґрунт у місцях проживання кам'янистий, рослинність дуже мізерна, розріджена, з окремо зростаючими кущами тамариску. Харчується рослинною їжею: листям та квітами, насінням і гілочками пустельних рослин.
Це яйцекладна ящірка. Самиця відкладає від 11 яєць.
Розповсюдження
Мешкає в Ірані, західному Пакистані та на південному заході Афганістану.
Джерела
Словник-довідник із зоології. — К., 2002.
Плазуни Афганістану
Плазуни Ірану
Плазуни Пакистану
Таксони тварин, названі на честь людей
Тварини, описані 1863
іранський
|
4712921
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7
|
Харківський ретро-паровоз
|
Харківський ретро-паровоз — екскурсійний склад ретро-поїзда № 896/895 на паровозній тязі, який здійснював перевезення пасажирів маршрутом Харків — Люботин.
Історія
9 травня 2014 року ретро-поїзд вперше вирушив у рейс. Курсував за маршрутом Харків — Основа. Поїзд був під паровозною тягою Ер 1954 року побудови і складався з двох вагонів моделі 61-779, які раніше були у складі поїзда «Микола Конарєв».
У 2015 році, до Дня Перемоги, було призначено екскурсійний ретро-поїзд до станції Основа для ветеранів Другої світової війни.
У січні 2016 року поїзд курсував на новорічні свята. Ретро-поїзд був безкоштовним за спеціальними запрошеннями.
На новорічні свята 2018/2019 року поїзд курсував до станції Люботин. У складі було три плацкартних вагони Тверського вагонобудівного заводу.
Склад поїзда
На маршруті курсували склади формування вагонного депо станції Харків.
Поїзд складався з трьох плацкартних фірмових пасажирських вагонів різного класу комфортності. Також іноді у складі поїзда курсував вагон часів Другої світової війни.
Див. також
Залізничний туризм
Укрзалізниця
Фірмовий пасажирський поїзд
Примітки
Поїзди України
Фірмові поїзди
Залізничний транспорт Харкова
Паротяги на теренах України
Залізничний туризм
|
194149
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%84%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%82
|
Динафталіт
|
Динафталіт — вибухова речовина, яка являє собою механічну суміш амонійної селітри і динітронафталіну; належить до ВР підвищеної водостійкості. Застосовується у патронованому вигляді при вибухових роботах у шахтах безпечних за газом і пилом, для руйнування гірської породи міцних і середньої міцності.
ДИНАФТАЛІТ-200 — наполовину зерниста, ВР жовто-пісочного кольору, яка слабко злежується. Складається з 88% селітри (35% марки ЖВ і 53% кристалічної), 11% динітронафталіну і 0,4% парафіну. Застосовується у патронах діаметром 32 мм для висадження порід середньої міцності у підземних умовах. Має обмежене застосування.
Див. також
Динітронафталін
Література
Вибухові речовини
|
2215097
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%88%D0%B0%20%D0%9E%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0
|
Інша Освіта
|
Інша Освіта (повна назва Громадська організація «Інша Освіта») — громадська некомерційна організація, що працює у сфері менеджменту якості неформальної освіти в Україні.
Історія
Інша Освіта почала свою історію з 2008 року, коли ініціативна група випускниць і випускників міжнародної програми з неформальної громадянської освіти заснувала програму «Майстерня громадської активності» в Україні. З 2011 року до програми «Майстерні громадської активності» приєдналися учасники та учасниці з Польщі, а у 2012 році до участі в «Майстерні» приєднались учасниці та учасники з Білорусі.
22 лютого 2016 року ГО «Інша Освіта» була зареєстрована як самостійна громадська організація. Наразі організація має 23 членів та членкинь, 35 тренерок та тренерів пулу Іншої Освіти, 12 координаторок та координаторів освітніх програм, 75 менторів та менторок Іншої Освіти та понад 370 випускників та випускниць освітніх програм.
Цінності
Відкритість
Взаємопідтримка
Номадичність
Довіра
Свобода вираження
Рівність
Краса
Методологія освітніх програм
Освітні проєкти ГО "Інша Освіта" створені за методологією Theodor Heuss Kolleg, що передбачає чотири фази роботи в навчальному процесі:
Робота з ідеями. Навчання може бути лише тоді ефективним, коли людина відчуває потребу в отриманні нових знань та навичок для вирішення тих викликів, що її турбують. Тому перша частина навчального процесу полягає у тому, щоб розкрити тему семінару та надати учасникам та учасницями простір для обміну своїми думками та спостереженнями щодо конкретних проблем і викликів в своїх громадах. В цій взаємодії виникає розуміння викликів та потреб у змінах в громадах учасників та учасниць.
Планування та створення ініціатив. Актуальні виклики, з якими учасники та учасники хочуть працювати, тепер оформлюються в проєктні ініціативи. Разом з досвідченими людьми, учасники та учасниці прописують та планують свої дії, тим самим отримуючи знання та навички проєктного менеджменту.
Менторська підтримка під час виконання ініціатив. Учасники та учасниці освітніх програм отримують можливість спілкуватись та радитись з людьми, що вже проходили цей освітній шлях та можуть дати пораду, розповісти про власний досвід та мотивувати йти далі навіть коли ініціатива зазнає труднощів. Таким чином, ментор отримує змогу більш глибоко проаналізувати та відтворити власний досвід та навички, а учасниця чи учасник отримує додаткове джерело знань та компетенцій від досвідченої людини.
Опрацювання набутого досвіду та планування подальших дій. Після виконання своєї ініціативи, учасники та учасниці аналізують набуті знання та навички, оцінюють свої компетенції в різних категоріях, а також планують свою подальшу навчальну подорож.
Освітні семінари ГО "Інша Освіта" будуються за принципами неформальної освіти:
Навчання у дії. Ми працюємо практично, постійно створюємо емпіричний досвід, який потім можемо проаналізувати, структурувати та засвоїти. Таким чином ми отримуємо не тільки теоретичні знання, але й навички того, як ці знання можна використовувати в своєму житті. В програмах ГО "Інша Освіта" цей принцип виконується через втілення ініціатив та проєктів учасниками освітніх подій, а також через практичні завдання під час навчальних семінарів.
Навчання у взаємодії. Ми постійно знаходимось у спілкуванні під час навчання. Це обговорення досвіду, що ми отримали під час виконання завдань, це спілкування під час виконання завдань, це поширення свого досвіду та навичок і багато іншого. Через обговорення та поширення досвіду йде більш глибоке та якісне засвоєння знань та навичок, а також саме усвідомлення своїх знань та компетенцій через спілкування з іншими є показником успішності процесу навчання в неформальній освіті (за принципами неформальної освіти, найважливішим є показник усвідомлення, а не відтворення знань, тому в програмах не використовують тести чи екзамени для перевірки знань учасників та учасниць).
Навчання навчатись. Процес навчання є унікальним для кожної людини, тому під час освітніх заходів надається простір для того, щоб учасники та учасниці створили свої навчальні мапи та проаналізували свої навчальні потреби, джерела отримання інформації та методи оцінки отриманих знань.
Проєкти
Наразі Інша Освіта є співвиконавицею проєкту «Діалог заради змін» разом з німецькою спілкою MitOst e.V. В рамках цього проєкту ГО «Інша Освіта» реалізує чотири програми з неформальної освіти і одну програму зі стратегічного розвитку громадського сектора.
Діалог Заради Змін
«Сусіди 3.0 Суседзі 3.0 Sąsiedzi 3.0»
Навчальна програма Україно-Польсько-Білоруської співпраці задля розвитку активних локальних спільнот на підставах солідарності, рівності, демократичності, критичного мислення та різномаїття. Програма стартувала у січні 2016 року і об'єднує молодь 18-35 років з Польщі, України і Білорусі.
Програма має декілька етапів:
Відбір учасників і учасниць: лютий-березень 2016 року
Три базових семінара з неформальної освіти в Польщі, Україні і Білорусі: травень 2016 року
Дві проєктні зустрічі в Україні і Польщі: липень 2016 року
Етап реалізації проєктів, стажувань і обмінів між учасниками та учасницями програми: серпень 2016 року — травень 2017 року
Підсумковий сусідський форум: червень 2017 року
Найважливішим принципом програми є робота з локальними спільнотами, вивченням їх потреб і потенціалу. Саме від аналізу свого середовища, учасники і учасниці беруть ідеї і натхнення на втілення своїх соціальних проєктів.
«Студії Живої Історії»
Програма неформальної історичної освіти, що проходить в Україні з 2015 року. Програма працює над:
формуванням критичного мислення молодого покоління України щодо історичних подій та конструктів.
сприянням діалогу як ефективному інструментові взаємодії та порозуміння.
розвитком особистої та колективної відповідальності за дослідження історії з різних перспектив.
формуванням розуміння, що історія є важливим елементом, який формує світогляд особистості та суспільства.
Про те, як працює навчання каже координатор програми Тарас Грицюк:"[Нам] важливо працювати з ... актуальними темами, які відкликаються у суспільстві. І для нас тема ... спадщини є надзвичайно важливою, і ми намагаємось створювати ... публічні дискусії, щоб ... активні громадяни могли висловлювати свої позиції, могли шукати ... бачення, візію, що робити далі."Програма триває один рік та має декілька етапів:
Набір учасників і учасниць: проходить шляхом заповнення онлайн-анкет з мотивацією та інформацією про попередній досвід учасниць і учасників. Одним із унікальних компонентів програми є те, що для участі не потрібна спеціалізована вища освіта, чи навіть вища освіта взагалі.
Студії Ідей, перші ознайомчі семінари: в групах 18-20 учасників та учасниць проходить обговорення однієї із заявлених тем шляхом неформальних методів роботи з історією. Також під час таких обговорень, учасниці та учасники обирають собі тему та мету історичної ініціативи, яку вони потім будуть виконувати у себе в локальних громадах. Методологія роботи програми є унікальною та була розроблена тренерською групою "Інша Освіта" спеціально для програми.
Студії Практикуми:
Період виконання запланованих ініціатив:
Студії Досвіду:
У 2016 році були обрані дві основні теми для Студій:
«Ленін Гудбай або що нам робити з радянським минулим?»
«Як не вскочити в історію, працюючи з історією?»
У 2017 році були обрані наступні теми:
«Радянське минуле України: забути не можна пам’ятати»
«Поліетнічна ідентичність України: сила чи слабкість?»
«Майстерня Сільських Ініціатив»
Це неформальна програма громадянської освіти молоді в Україні, яка почала роботу в 2014 році. Учасниками є молоді люди у віці 14-18 років. Метою програми є розвиток сільського публічного простору; підтримка молодіжних ініціатив, спрямованих на соціальний, культурний і освітній розвиток сільських територій; розширення мережі нових форм освіти для сільської молоді; розвиток волонтерства в сільській місцевості.
Наразі, "Майстерня сільських ініціатив" працює з дітьми в Донецькій (територія, що підконтрольна Україні), Черкаській та Івано-Франківській областях.
«Звичка Думати/Привычка Думать»
Україно-Російська програма з неформальної освіти, яка націлена на розвиток критичного мислення та медіаграмотності в локальних середовищах України і Росії. Програма складається з 4 локальних семінарів в Україні і двох регіонах Росії (Томська область і Красноярський край), і одного міжнародного семінару з обміну досвідом і співпраці задля розвитку методик поширення критичного мислення і медіаграмотності в проєктах учасників і учасниць.
"Ukraine Lab"
UkraineLab – це міждисциплінарна та міжсекторна мережа для агентів змін і форум, де народжуються інновативні рішення для громадянського суспільства й культури України. За два роки діяльності програми до мережі приєдналися близько 300 професіоналів та агентів змін з України та інших країн Європи, було проведено 4 форуми та підтримано близько 50 мобільностей між учасниками мережі.
У 2017 році програма UkraineLab складається з двох форумів та програми мобільностей для учасників мережі. На першому форумі в Херсоні ми відбулося поглиблене розкриття теми сталості. Завершальний форум програми UkraineLab відбудеться у вересні в Івано-Франківську і створить платформу для зустрічі професіоналів з мереж UkraineLab та Social Impact Days задля практичного дослідження інноваційних екосистем та потенціалу ревіталізаційних проєктів для міст України.
Інші
Школи "Іншої Освіти"
В 2018 р. ГО "Інша Освіта" та агенція освітніх та культурних івентів "Інші" розробили та провели чотири школи для фасилітаторів та модераторів.
Школа №1: Школа тренерства та фасилитації для освітніх форматів - для тих, хто прагне прокачатися в методах неформальної освіти та глибше розібратися в питанні дизайну освітніх заходів.
Школа №2: Школа фасилітації для групових процесів та прийняття рішень - для тих, хто хоче (краще) модерувати групові процеси у командах та/або залучати до процесу спільного прийняття рішень стейкхолдерів.
Школа №3: Школа фасилітації / модерації стратегічних сесій - для всіх, хто проводить стратегічні сесії для своїх проєктів або інших організацій на замовлення або планує це робити.
Школа №4: Школа організаційного розвитку - для тих, хто керує проєктами / командами / організаціями та хоче розібратися з сучасними моделями організаційного розвитку з наголосом на інструменти для горизонтальних ієрархій та shared leadership.
Всі чотири школи були реалізовані в співробітництві з двома соціальними підприємствами - з Хата-Майстерня та Агенція освітніх та культурних івентів ІНШІ. Тож, частина чистого прибутку була реінвестована в соціальні та освітні проєкти організації.
Urban Space 500
В 2017-2018 ГО "Інша Освіта" взяла участь в підготовці і запуску громадського ресторану Urban Space 500.
ГО “Інша Освіта” почала роботу над запуском проєкту та стартом кампанії в липні 2016 року. До старту кампанії (15 березня 2017 році) спільно з Платформою “Тепле Місто” велася розробка моделі соціальної франшизи та відповідної юридичної структури. ГО “Інша Освіта” взяла на себе відповідальність забезпечити діяльність соціального компоненту проекту Принаймні на 2 роки (починаючи з 15 березня 2017 року). Засновниками ГО “Простір 500” та співнівесторами проекту є члени ГО “Інша Освіта”: Альона Каравай, Тарас Грицюк, Святослав Попов, Анжеліка Каплюк.
Наше бачення: Urban Space 500 - живий самозарадний організм, який діє відповідно до цінностей проєкту та його моделі; формує стратегію та горизонт свого розвитку.
Пріорітетним завданням на етапі запуску проєкту було забезпечення сталості його функціонування та означало виконання настпуних завдань:
Відкриття громадського ресторану. Індикатор: ресторан відкрито та функціонує відповідно до домовленостей партнерів.
Налагодження роботи ґрантової програми. Індикатори: чітко прописаний механізм подачі та підтримки ідей та прокомунікований на зовні, є в доступі / чітко прописаний та відтестований на Зборах мехінзм вибору проєктів, які спільнота підтримує / Налагоджене адміністрування проєктів та встановлені чіткі завдання/межі в процесі адміністрації проєктів.
Налагодження роботи подієвого майданчику. Індикатор: зрозуміла (прописана та реалізується на практиці) політика заходів в просторі / налагодженний управлінською кампанією менеджмент подієвого майданчику.
Стала робота стратегічних органів проєкту: Правління та Наглядова Рада. Індикатор: органи діють відповідно до завдань, прописаних в Статуті організації.
Налагодження необхідних механізмів комунікації всередині спільноти. Індикатори: зручна тактична комунікація в групі учасників та учасниць / випрацьовані механізми ініціювання робочих груп та інтеграції результатів роботи / випрацьований оптимальний формат проведення щоквартальних Загальних Зборів учасників та учасниць.
Що було виконано в рамках процесу запуску громадського ресторану:
Створено необхідні юридичні особи (організації) та підрозділи на підставі сумісно розроблених та погоджених установчих, нормативних та інших документів, розроблених спільно з БФ «Тепле Місто» необхідних для запуску реалізації проєкту;
Організувано краудфандингову та промокампанії в ЗМІ, мережі Інтернет, соціальних мережах, вебсайті та ін. про запуск та реалізацію Проєкту та пошук меценатів - співзасновників для Громадського ресторану «Urban Space 500» та його партнерів;
створено інформаційні ресурси Проєкту (окремий Вебсайт, сторінки та групи у соціальних мережах);
організовано початок діяльності управлінської компанії з досвідом роботи в ресторанному бізнесі для реалізації Проєкту;
Тренерська група
ГО «Інша Освіта» має власну тренерську групу, що складається з 35 тренерів і тренерок з Польщі, України і Білорусі. Тренерська група за'мається розвитком методик неформальної освіти і створює власні авторські продукти (посібники, ігри, тренінгові програми). Тренери і тренерки Іншої Освіти постійно розвивають власні компетенції, для чого двічі на рік проводять тренінги для тренерів, а також стратегічні сесії. За філософією вільного доступу до інформації з розвитку неформальної освіти, усі видання тренерської групи можуть бути безкоштовно завантажені на офіційному сайті ГО «Інша Освіта».
Посібник «Dialogue box: Підходи та практики з молодіжних проєктів для порозуміння та діалогу.»
Це продукт роботи тренерської групи Іншої Освіти, був створений на основі матеріалів навчальних таборів молодих лідерів НУО, впроваджених організацією «Інша Освіта» в рамках проєкту «Сприяння плюралізму та діалогу в українському суспільстві», що реалізується Фондом Східна Європа за підтримки ChildFund Deutschland e.V.та Міністерства закордонних справ Німеччини. Посібник містить інформацію про філософію і цінності неформальної освіти з розвитку молодіжних проєктів, а також детальний опис інновативних методик та підходів, що використовується тренерською групою на семінарах.
Посібник для менторів «Рівний Рівному»
Даний посібник підготовлено колективом авторів, які є менторами в програмах неформальної освіти молоді. Назву «Рівний рівному» обрано невипадково: у своїй роботі ми дотримуємося позиції, що менторинг — це взаємодія рівних людей.
Основою для написання книги став збір досвіду, отриманого впродовж декількох років роботи, зокрема, програми «Майстерня громадської активності». Саме формат реалізації ініціатив учасниками став чудовим підґрунтям для прояву менторських навичок випускниками і тренерами програми. У цьому посібнику, а саме в розділі з методичним інструментарієм, ми зібрали все те, чим користуємося самі, що випробувано в роботі і довело свою ефективність.
Співаник «Три Черепахи»
«Три черепахи» — це посібник із музичної анімації, що народився під час незабутніх душевних вечорів на семінарах і тренінгах міжнародних молодіжних проєктів «Іншої Освіти». Цей посібник включає невеликий пісенник чотирма мовами з транслітерацією пісень та опис методики роботи з музичною анімацією. Збірник допомагає швидше знайти спільну мову з учасниками з інших країн, а також стане поштовхом для подальшої творчості та розвитку.
Посібник для тренерів і тренерок "Ідеї. Натхнення. Рішення"
У даному посібнику розкривається поняття громадянської неформальної освіти, окреслюються основні підходи та методи, які вона використовує. Надаються рекомендації щодо різних аспектів тренерської роботи, а також зібрані конкретні методики, які можна використовувати у поданому вигляді або можна адаптувати до потреб конкретного навчального заходу.
Гра «Життя як проект»
Навчальна гра з управління часом розроблена тренерами «Іншої Освіти». Гра створює багату основу для аналізу та вдосконалення навичок з управління часом. Кожна наступна гра спонукає на нові ідеї та висновки, тільки в тому разі, якщо ви дійсно бажаєте працювати над вміння організувати свій час якісно. Автори гри пишуть, що насправді наше життя створене з таких проєктів, маленьких та великих, здійснених та нездійснених. А як ефективно керувати ними, як визначати та конкретизувати свою мету, як правильно розставити пріоритети і якісно планувати час — на ці запитання відповісти допоможе гра «Життя як проект».
Серія публікацій "Форум для людей"
Публікація збирає теоретичні рамкові підходи та практичні інструменти, які можна використовувати в організації форумів як місць зустрічі людей та сенсів. Це - підсумування та резюме досвіду Іншої Освіти, яка в основу кожного форуму закладає формування ціннісних партнерств та культури конкоперації (coopetition).
Нотатник для активних батьків
Це посібник зі своєю історією та своїми героями. Ці герої – звичайні батьки та їх діти, які навчилися поєднувати проєкти, роботу, навчання, подорожі разом з піклуванням про малечу. Ідея нотатника виникла з власного досвіду тренерок Іншої Освіти, що не захотіли розривати роботу та виховання своїх дітей. Тому цей посібник дає практичні поради як поєднувати роботу та час з дітьми, як це робити креативно та продуктивно.
Див. також
Неформальна освіта
Громадянська освіта
Освіта дорослих
Примітки
Громадські організації України
Освітні організації
|
4934441
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BD%D1%86%20%D0%84%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%D0%A1%D0%B0%D1%8F%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бакунц Єремія Саядович
|
Бакунц Єремія Саядович
Єремія (Єремій) Саядович Бакунц (місто Геруси, тепер Ґоріс, Вірменія — розстріляний , місто Куйбишев, тепер Самара, тепер Російська Федерація) — вірменський радянський діяч, секретар ЦК КП(б) Вірменії, народний к5омісар юстиції Вірменської РСР, відповідальний секретар Ташкентського окружкому КП(б)Узбекистану.
Життєпис
Народився в родині кравця-кустаря. Навчався в Ечміадзинській Вірменській академії. Виключений із академії, перебував під негласним наглядом поліції.
Член РСДРП(б) з листопада 1908 року.
У 1914—1917 роках — студент юридичного факультету Петроградського психоневрологічного інституту.
Учасник Лютневої революції 1917 року в місті Петрограді: пропагандист агітаційної колегії комуністичних організацій, агітатор та організатор при Петроградському комітеті РСДРП(б).
У 1917—1918 роках — агітатор та організатор при Бакинському комітеті РКП(б).
У 1918—1919 роках — голова Зангезурського підпільного комітету РКП(б). Перебував на підпільній роботі у Зангезурському повіті Вірменії.
У 1920—1921 роках — учасник захоплення Вірменії радянськими військами, командир партизанського загону, уповноважений у військових справах по Зангезурському повіті; голова Зангезурської ради робітничих та солдатських депутатів, член президії Зангезурського повітового виконавчого комітету; завідувач «біженськими справами».
У 1921 році — працівник ЦК КП(б) Азербайджану в місті Баку.
У 1921—1922 роках — народний комісар юстиції Вірменської РСР; заступник голови, потім голова Верховного трибуналу Вірменської РСР в місті Ерівань (Єреван).
У 1922—1924 роках — відповідальний секретар Александропольського (Ленінаканського) повітового комітету КП(б) Вірменії.
10 травня 1924 — 29 березня 1927 року — секретар та завідувач організаційно-розподільчого відділу ЦК КП(б) Вірменії.
У 1927—1929 роках — слухач курсів марксизму-ленінізму при Комуністичній академії в Москві.
У 1929—1930 роках — відповідальний секретар Ташкентського окружного комітету КП(б)Узбекистану.
28 вересня 1930 — 1933 року — заступник голови Середньоволзької крайової контрольної комісії ВКП(б).
У 1933—1934 роках — начальник політичного відділу Серноводського зернорадгоспу Сергіївського району Середньоволзького краю.
У 1934—1935 роках — начальник політичного сектору, заступник директора Середньоволзького крайового Зернотресту з політчастини в місті Самарі. З січня 1935 по березень 1936 року — начальник політичного сектору, заступник директора Куйбишевського крайового Зернотресту з політчастини в місті Куйбишеві.
У квітні — листопаді 1936 року — відповідальний секретар Партійної колегії при Уповноваженому Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) по Куйбишевському краю.
22 листопада 1936 — серпень 1937 року — завідувач організаційного відділу та член президії виконавчого комітету Куйбишевської крайової(обласної) ради. Одночасно з лютого до квітня 1937 року виконував обов'язки секретаря виконавчого комітету Куйбишевської обласної ради.
8 липня — 15 вересня 1937 року — виконувач обов'язків секретаря та член президії виконавчого комітету Куйбишевської обласної ради.
15 вересня 1937 року на бюро Куйбишевського обласного комітету ВКП(б) знятий з посади секретаря Куйбишевського облвиконкому «за втрату політичної пильності, за сліпе та беззаперечне виконання шкідницьких розпоряджень ворогів народу».
18 вересня 1937 року заарештований органами НКВС. 15 жовтня 1937 року виключений з партії постановою бюро Ленінського районного комітету ВКП(б) міста Куйбишева як «арештований органами НКВС ворог народу».
11 травня 1938 року засуджений до страти виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у місті Куйбишеві, того ж дня розстріляний.
9 квітня 1957 року посмертно реабілітований ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР, кримінальну справу скасовано за відсутністю складу злочину. 6 серпня 1957 року поновлений у членах партії рішенням бюро Куйбишевського обласного комітету КПРС.
Примітки
Джерела
Бакунц Еремия Саядович
Бакунц Еремей Саядович
Члени КПРС
Репресовані в СРСР
Реабілітовані в СРСР
|
1458722
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Верховинська господарська акція
|
Верховинська господарська акція
«Верховинська господарська акція» — назва проваджуваної Австро-Угорщиною у Закарпатській Україні наприкінці 19 — початку 20 ст. програми соціально-економічної політики. Програма мала на меті піднесення економіки цього відсталого на той час краю шляхом інтенсифікації землеробства, тваринництва, розвитку кооперацій, споживчих і кредитних спілок, банків, ремісничо-кустарних промислів.
Запровадженням «Верховинської господарської акції» займалася Експозитура для гірських районів (орган влади, що здійснював завдання «акції»), що була створена 1897 в місті Мукачеве на чолі з угорським політиком і економістом Е. Еганом (1841–1901), звідси й ін. назва — «Акція Егана».
Економічна допомога Експозитури закарпатським селянам полягала в посередництві при орендуванні (землю орендували 4303 заможних господарства) та купівлі поміщицьких земель з метою обмеження дій лихварів. Держава виділила кошти на поліпшення полонинського господарювання, зокрема на утримання Нижньоверечанської господарської дослідної станції, розвиток садівництва, виноградарства, тваринництва, птахівництва і бджільництва та деяких технічних культур (льону, конопель), організацію т. зв. взірцевих господарств у селах Арданово і Хмільник (нині обидва села Іршавського району), Дийда (нині село Берегівського району), Бадалово, Пийтерфолво (нині села Виноградівського району, усі Закарпатської області) та ін., та різних господарських гуртків на селі, що створювалися для пропаганди сільськогосподарських знань й інтенсивного ведення господарства.
Гуртківцями були, як правило, заможні селяни та місцеві багатії, яким казна за пільговими цінами продавала сільськогосподарські машини, реманент, посівний матеріал, племінну худобу, їм читали лекції з агротехніки, організовували екскурсії на виставки та в передові господарства Австро-Угорщини. Для поліпшення продуктивності тваринництва міністерство землеробства Австро-Угорщини завезло в Закарпаття із Тіролю та Баварії велику рогату худобу (з 1897 року до 1906 року — понад 1500 голів племінного молодняку), що була продана переважно заможним і середнім господарствам у 151 село Березького і Марамороського комітатів, а також завозила з державних маєтків плідників (жеребців) і розміщувала їх у селянських господарствах.
«Верховинська господарська акція» сприяла розвитку ремісничо-кустарних промислів на Закарпатті: проводилася робота з відновлення забутих народних традиційних ремесел і створення нових, на селах діяли дрібні кооперативи-артілі та великі майстерні з виготовлення кошиків, меблів, полотна, килимів, художньої вишивки тощо. У 1909 році, наприклад, в Закарпатті діяло 26 лозоплетільних і 15 деревообробних майстерень, 6 — з виготовлення очеретяних виробів, 10 — килимового виробництва, в яких працювало понад 3700 осіб. Щоб послабити проблему безробіття, зменшити закордонну трудову еміграцію закарпатських селян і зберегти дешеву робочу силу в країні (на початок 20 ст. понад 90 тис. селянських сімей Закарпаття існували, головним чином, за рахунок роботи за найомом), Експозитура щороку вербувала і відправляла великі групи заробітчан-контрактників (від 2 до понад 10 тис. осіб щороку) у державні та поміщицькі господарства Австро-Угорщини. 1907 року було видано новий закон про врегулювання взаємин між поміщиками та сільськогосподарськими робітниками, досить жорсткий для останніх.
Одним з важливих напрямів діяльності Експозитури було сприяння розвитку кооперативного руху на селі та банківських установ у містах: 1909 року на Закарпатті діяли 58 банків і ощадкас, кількість кредитних спілок за 1900–1913 роки збільшилася від 31 до 206, а їх членів — від близько 8 тис. до 51 тис., тобто в 6,5 разу. Загальна сума неповернутих державі коштів із усіх виділених нею ресурсів на фінансування акції на поч. 20 ст. не перевищувала 50–60 тис. крон, тобто складала невелику частку — 1/40 сплачуваних селянами Закарпаття податків.
У цілому «Верховинська господарська акція» сприяла певному піднесенню економіки гірських районів Закарпаття, капіталістичному поступу селянського господарства, яке ставало чим далі товарнішим і де відбувся певний прогрес у системах землеробства: вони еволюціонували від дво- і трипілля до багатопілля, загалом розширилися посівні площі, зросли валові збори зернових тощо. Однак ця акція не поліпшила становища основної маси закарпатських селян. Утім, і сама вона, і ім'я її керівника Е. Егана (вбитого на Закарпатті, ймовірно, лихварями, незадоволеними його діями) залишилися у добрій пам'яті закарпатців.
Література
Еган Е. Економічне положення руських селян в Угорщині. — Львів, 1901.
Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст. (1900–1919 рр.). — Львів, 1973.
Нариси історії Закарпаття, т. 1. — Ужгород, 1993.
Джерело
Віднянський С. В.. «Верховинська господарська акція» //
Історія Закарпатської області
Економіка Австро-Угорщини
|
38944189
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cleve%20%28surname%29
|
Cleve (surname)
|
Cleve (surname)
Cleve, van Cleve and Van Cleve are surnames. Notable people with the surname include:
Astrid Cleve (1875–1968), Swedish biologist, geologist, chemist and researcher, first woman in Sweden to obtain a doctorate in science
Bastian Clevé (born 1950), German film director
Benjamin Van Cleve (1773–1821), a pioneer settler of Dayton, Ohio
Brother Cleve, pseudonym of Robert Toomey (1955–2002), American musician and mixologist
Cecilia Cleve (died 1819), Swedish librarian
Charlotte Ouisconsin Clark Van Cleve (1819–1907), American women's suffrage advocate and social reformer
Cornelius van Cleve (1520–1567), Netherlandish painter
Halfdan Cleve (1879–1951), Norwegian composer
Hendrick van Cleve III (died 1589), painter and engraver born in Antwerp
Horatio P. Van Cleve (1809–1891), Union general in the American Civil War
Jan Van Cleef or Cleve (1646–1716), Dutch-born Flemish painter
Jim Van Cleve (born 1978), American musician, songwriter and producer
John Cleve, a pseudonym of Andrew J. Offutt (1934–2013), American science fiction writer
John Van Cleve, football player in the United States, only the fourth known professional player
Joos van Cleve (c. 1485–1540/41), Flemish painter, father of Cornelius
Marten van Cleve (1520–1570), Flemish painter, brother of Hendrick and probably related to Joos
Per Teodor Cleve (1840–1905), Swedish chemist and geologist
Richard Cleve, Canadian computer scientist
Rudolf Cleve (1919–1997), highly decorated Luftwaffe officer of World War II
Whitney L. Van Cleve (1922–1997), American college football player and coach
Anders Cleve (1937–1985), Finnish writer
See also
Van Cleave (surname)
|
1775683
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D1%8F%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Возняка (Львів)
|
Вулиця Возняка (Львів)
Вулиця Возняка (також Вулиця Академіка Возняка) — вулиця у Шевченківському районі міста Львів, у місцевості Голоско Мале. Пролягає на північ від вулиці Варшавської, паралельно до вулиць На Нивах та Теслярської, завершується глухим кутом.
Історія та забудова
Вулиця виникла на початку XX століття, не пізніше 1938 року отримала назву Слівінського. Сучасна назва — з 1963 року, на честь українського літературознавця та фольклориста, академіка Михайла Возняка.
Забудова малоповерхова садибна 1930-х років.
Примітки
Джерела
Вулиці Шевченківського району Львова
Вулиці Львова, названі на честь людей
|
4042414
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%B7%D1%8C%20%28%D1%81%D0%BC%D1%82%29
|
Кільмезь (смт)
|
Кільмезь (смт)
Кільмезь — селище міського типу в Кіровській області Росії, адміністративний центр Кільмезького району, утворює муніципальне утворення Кільмезьке міське поселення як єдиний населений пункт в його складі.
Розташоване на річці Кільмезь (притока річки Вятка). Відстань до обласного центру становить 259 км.
Історія
Вважається, що селище Кільмезь було засноване марійцями на початку XVII століття. За легендою група марійців бігла на плотах по річці Кільмезь від удмуртів. Була пізня осінь. Марійці побачили пагорб Червона гора і піднялися на неї для зручної оборони. В результаті утворилося поселення Кільмезь. Існує дві точки зору на переклад слова «Кільмезь»: «Піти й не повернутися» (через болотисту місцевість) і «Річка встала».
Село відоме з 1666 року. Наприкінці XIX - початку XX століть населення займалося землеробством, кустарним виробництвом цегли, переробкою сільськогосподарської сировини та ін. З 1965 року селище міського типу.
Населення
Населення - 5491 (2020 рік).
Національний склад
Росіяни - 70,8%,
Татари - 15,3%,
Марійці - 8,2%,
Удмурти - 2,2%,
Інші - 2,4%.
Промисловість
Виробництво лісопиломатеріалів.
Культура
Обласний фестиваль «Вятський лапоть», який організовується адміністрацією району та департаментом розвитку підприємництва та торгівлі.
Примітки
Селища міського типу Кіровської області
|
1203730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%B1%D1%83%D0%B4%20%28%D0%90%D0%BB%D0%B1%D0%B0%29
|
Гебуд (Алба)
|
Гебуд (Алба)
Гебуд — село у повіті Алба в Румунії. Входить до складу комуни Ношлак.
Село розташоване на відстані 272 км на північний захід від Бухареста, 49 км на північний схід від Алба-Юлії, 51 км на південний схід від Клуж-Напоки, 149 км на північний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживала особа.
Національний склад населення села:
Рідною мовою назвали:
Примітки
Села повіту Алба
|
16440694
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2892%20Filipenko
|
2892 Filipenko
|
2892 Filipenko, provisional designation , is a carbonaceous asteroid from the outer region of the asteroid belt, approximately 60 kilometers in diameter.
The asteroid was discovered on 13 January 1983, by Russian female astronomer Lyudmila Karachkina at Crimean Astrophysical Observatory in Nauchnyj, on the Crimean peninsula. It was named after surgeon Aleksandr Filipenko.
Orbit and classification
Filipenko is a dark asteroid that orbits the Sun in the outer main-belt at a distance of 2.5–3.8 AU once every 5 years and 8 months (2,066 days). Its orbit has an eccentricity of 0.21 and an inclination of 17° with respect to the ecliptic.
First identified as at Taunton Observatory in 1910, Filipenkos first used observation was made at the Finnish Turku Observatory in 1953, extending the body's observation arc by 30 years prior to its official discovery observation at Nauchnyj.
Physical characteristics
In the SMASS classification, Filipenko has been classified as a carbonaceous C-type asteroid.
Diameter and albedo
According to the surveys carried out by the Infrared Astronomical Satellite IRAS, the Japanese Akari satellite and NASA's Wide-field Infrared Survey Explorer with its subsequent NEOWISE mission, Filipenko measures between 56.1 and 69.5 kilometers in diameter and its surface has an albedo between 0.030 and 0.046. The Collaborative Asteroid Lightcurve Link derives an albedo of 0.0426 and a smaller diameter of 56.0 kilometers with an absolute magnitude of 10.3.
Rotation period
In November 2004, a rotational lightcurve of Filipenko was obtained from photometric observations by Robert D. Stephens at the Santana Observatory, California, and gave a well-defined rotation period of hours with a brightness variation of magnitude.
Naming
This minor planet is named for Aleksandr Filipenko, chief surgeon at the hospital in Bakhchisarai located on the Crimean peninsula. He had saved the life of a friend of the discoverer Lyudmila Karachkina. The official naming citation was published by the Minor Planet Center on 13 July 1984.
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (1)-(5000) – Minor Planet Center
002892
Discoveries by Lyudmila Karachkina
Named minor planets
002892
19830113
|
3192463
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%88%D1%82%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD
|
Іштиханський район
|
Іштиханський район — адміністративний район розташований у Самаркандській області Узбекистану. Площа району складає 720 км², населення станом на 2013 рік 218 400 чол. До складу району входить 1 місто, 12 селищ та 9 сільських сходів. Адміністративний центр району – місто Іштихан.
Транспорт
Найближчий аеропорт Самарканд. Адміністрнативний центр району місто Іштихан розташовано приблизно за 25 км від станції Каттакурган на залізничній лінії, яка поєднує міста Самарканд та Навої.
Економіка
У районі розвивається садівництво.
Адміністративний поділ
Місто:
Іштихан
Селища:
Митан
Азамат
Дамарик
Бахрин
Киркйигит
Одип
Сугот
Халкабад
Шайхислом
Шейхлар
Янгикент
Янгиработ
Села:
Азамат
Зарбанд
Курли
Чардара
Рават
Уртакишлак
Хакитат
Халкабад
Файзиабад
Примітки
Райони Самаркандської області
|
306460
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Michelle%20Rodriguez
|
Michelle Rodriguez
|
Michelle Rodriguez
Mayte Michelle Rodríguez (born July 12, 1978) is an American actress. She began her career in 2000, playing a troubled boxer in the independent sports drama film Girlfight (2000), where she won the Independent Spirit Award and Gotham Award for Best Debut Performance. Rodriguez plays Letty Ortiz in the Fast & Furious franchise, and portrayed Rain Ocampo in the Resident Evil franchise. She appeared in the crime thriller S.W.A.T. (2003), and later starred in James Cameron's science fiction epic Avatar (2009) and in the action film Battle: Los Angeles (2011).
After portraying Minerva Mirabal in the biopic Trópico de Sangre (2010), Rodriguez headlined the exploitation films Machete (2010) and Machete Kills (2013), and starred in the animated comedy films Turbo (2013) and Smurfs: The Lost Village (2017), while her performance in the heist film Widows (2018) was critically praised.
Outside of film, Rodriguez played Ana Lucia Cortez in the drama television series Lost (2005–2006; 2009–2010), and voiced Liz Ricarro in the English-language translation of the anime Immortal Grand Prix (2005–2006). She reprised her roles in video game spin-offs of Avatar and Fast & Furious, and also appeared in True Crime: Streets of LA (2003), Driver 3 (2004), Halo 2 (2004), and Call of Duty: Black Ops II (2012).
Early life
Mayte Michelle Rodriguez was born on July 12, 1978, in San Antonio, Texas. Her mother, Carmen Milady Rodriguez (née Pared Espinal), is Dominican, while her father, Rafael Rodriguez, was Puerto Rican and served in the U.S. Army. Rodriguez moved to the Dominican Republic with her mother when she was eight years old, and lived there until age 11. Later, she moved to Puerto Rico until the age of 17, and finally settled in Jersey City, New Jersey. She dropped out of William L. Dickinson High School, but later earned her GED. In total, she was expelled from five schools. She briefly attended business school before quitting to pursue a career in acting, with the ultimate goal of becoming a screenwriter and director. Rodriguez has ten siblings and half-siblings. She was partly raised by her devoutly religious maternal grandmother, and was brought up as a Jehovah's Witness (her mother's religion), although she has since abandoned the faith. A DNA test of Rodriguez, performed by the television program Finding Your Roots, found that her ancestry is 72.4% European, 21.3% African, and 6.3% Native American. She also stated on the show that there was some racial conflict between her families, since her Puerto Rican father had a light complexion as opposed to her darker skinned Dominican mother.
Career
Film and television
Having run across an ad for an open casting call and attending her first audition, Rodriguez beat 350 other applicants to win her first role in the low-budget 2000 independent film Girlfight. With her performance as Diana Guzman, a troubled teen who decides to channel her aggression by training to become a boxer, Rodriguez accumulated several awards and nominations for the role in independent circles, including major acting accolades from the National Board of Review, Deauville Film Festival, Independent Spirit Awards, Gotham Awards, Las Vegas Film Critics Sierra Awards, and many others. The film itself took home a top prize at the Sundance and won Award of the Youth at the Cannes Film Festival.
Rodriguez has had notable roles in other successful films, including Letty in The Fast and the Furious (2001) and Rain Ocampo in Resident Evil (2002). She appeared in Blue Crush and S.W.A.T. In 2004, Rodriguez lent her voice to the video game Halo 2, playing a Marine. She provided the voice of Liz Ricarro in the Cartoon Network series IGPX. From 2005 to 2006, she played tough cop Ana Lucia Cortez on the television series Lost during the show's second season (the character's first appearance was a flashback during the first season's finale, "Exodus: Part 1"), and returned for a cameo in the second episode of the show's fifth season, "The Lie", in 2009. She returned again in the penultimate episode of the series, "What They Died For", in 2010. In 2006, Rodriguez appeared in her own episode of G4's show Icons.
In 2007, Rodriguez appeared in the political drama Battle in Seattle opposite Charlize Theron and Woody Harrelson. In 2009, she appeared in Fast & Furious, the fourth installment of The Fast and the Furious film series. Later that year, Rodriguez starred in James Cameron's science fiction adventure epic Avatar, which became the highest-grossing film in history and Rodriguez's most successful film to date. In 2009, Rodriguez starred in Trópico de Sangre, an independent film based on the Dominican Republic's historic Mirabal sisters.
In 2010, Rodriguez appeared in Robert Rodriguez's Machete. In 2011, she appeared with Aaron Eckhart in the science fiction film Battle: Los Angeles. In 2012, she returned to play the good clone and bad clone of Rain Ocampo in Resident Evil: Retribution. In 2013, she reprised her roles as Letty in Fast & Furious 6 and Luz / Shé in the Robert Rodriguez sequel Machete Kills. She also voiced a character in DreamWorks Animation's Turbo.
In 2015, she appeared in Furious 7. In 2016 she starred in The Assignment alongside Sigourney Weaver. In 2017, she lent her voice to Smurfs: The Lost Village. She starred in The Fate of the Furious, which broke records for the largest global box office opening of all-time. In 2018, she starred opposite Viola Davis in Widows from director Steve McQueen, and in 2019 reunited with director James Cameron on the film Alita: Battle Angel. Rodriguez started Cheshire Kat Productions, a production company that produced the documentary Stuntwomen: The Untold Hollywood Story (2019).
Screenwriting
As of 2013, Rodriguez stated she was working on several projects, including a family adventure film, a drug drama, and a female-oriented period piece.
Personal life
Rodriguez's hobbies include tactical gun training, skydiving, and DJing.
In early 2000, Rodriguez broke off an engagement to a Muslim boyfriend, citing opposition to religious requests he made of her. In 2001, she reportedly dated her Fast & Furious co-star Vin Diesel.
In late 2010, Rodriguez trained with Sea Shepherd to join the direct action activism of the marine conservation organization during Operation No Compromise.
In 2013, Entertainment Weekly quoted her as saying: "I've gone both ways. I do as I please. I am too curious to sit here and not try when I can. Men are intriguing. So are chicks." As she explained to Latina magazine: "I'm getting older. Eventually it's going to wrinkle up and I'm not going to be able to use it. I wanted to be honest about who I am and see what happens." The following year, she said in an interview that she hoped her actions would help others in a similar situation: "Maybe by me opening my big fat mouth like I usually do and stepping up and owning who I am, maybe it might inspire somebody else to do the same." She described herself as bisexual in another interview later that month: "Bi, yeah, I fall under the B-category of LGBT." Regarding the lack of unconventional female roles available in films, she said: "What's wrong with being bi? I mean, we're getting flak everywhere we go."
Legal issues
In March 2002, Rodriguez was arrested for assault after getting into a fight with her roommate. The charges were later dropped after the roommate declined to press the allegations in court.
In November 2003, Rodriguez went to court to face eight misdemeanor charges based on two driving incidents, including a hit and run and driving under the influence (DUI). In June 2004, Rodriguez pleaded no contest in Los Angeles to three of the charges: Hit and run; drunken driving; and driving with a suspended license. She went to jail for 48 hours, performed community service at the morgues of two New York hospitals, completed a three-month alcohol program, and was placed on probation for three years.
In 2005, while filming Lost in Hawaii, Rodriguez was pulled over by Honolulu police multiple times for speeding violations, and on December 1 was arrested for DUI. In April 2006, she pleaded guilty to one charge of driving under the influence, and chose to pay a fine and spend five days in jail.
Rodriguez cited her high doses of allergy-relieving steroids as one of the reasons for her erratic behavior. Because the incident was a violation of her Los Angeles probation, she was sentenced to 60days in jail, a 30-day alcohol rehabilitation program, and another 30days of community service, including work for Mothers Against Drunk Driving. Because of overcrowding, she was released from jail on the same day she entered.
In September 2007, Rodriguez allegedly violated her probation by neither completing her community service nor following an alcohol education program. On October 10, 2007, following a hearing, she was sentenced to 180days jail time after agreeing to admit to violating her probation. She was expected to spend the full 180-day term in jail but was released 18 days later due to overcrowding. In January 2009, Rodriguez completed her community service.
Filmography
Awards and nominations
Notes
References
External links
1978 births
Living people
20th-century American actresses
21st-century American actresses
21st-century American LGBT people
Actresses from Jersey City, New Jersey
Actresses from San Antonio
American film actresses
American prisoners and detainees
American television actresses
American video game actresses
American voice actresses
Former Jehovah's Witnesses
American actresses of Puerto Rican descent
American people of Dominican Republic descent
LGBT people from Texas
LGBT Hispanic and Latino American people
William L. Dickinson High School alumni
Hispanic and Latino American actresses
American bisexual actresses
|
43192
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%82%D1%82%20%D0%9B%D1%8E%D1%97%D1%81
|
Платт Люїс
|
Платт Люїс
Люіс (Лью) Платт (11 квітня 1941 — 8 вересня 2005) — виконавчий директор Hewlett-Packard у 1993-1999
Посилання
Біографія на сайті HP
Випускники Університету Корнелла
Головні виконавчі директори США
|
1311541
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Peace%20Sells
|
Peace Sells
|
Peace Sells — пісня американського треш-метал гурту Megadeth з альбому Peace Sells... But Who's Buying?. Музичний телеканал VH1 визначив цю пісню 11-ю у своєму хіт-параді під назвою «40 найвеличніших метал-пісень усіх часів» , а в 2009 році цей же канал поставив «Peace Sells» на 51-у позицію в списку найкращих хард-рок пісень. Бас-партія цієї пісні довгий час грала в заставці перед новинами на каналі MTV. За словами фронтмена групи, Дейва Мастейна, він ніколи не отримував гонорар за використання його композиції.
Лірика пісні показує негативне ставлення до холодної війни і військової політики держав. Цей трек є також способом Мастейна розвіяти безліч стереотипів про фанатів Megadeth і метал-груп в цілому. Дейв спростовує звинувачення в ледачих, антиурядових і антирелігійних настроях. Фраза «It's still „We the People“, right?» («Ще залишаємося „людьми“, так?») Є відсиланням до преамбули Конституції США, де говориться: («Ми, народ Сполучених Штатів, щоб утворити більш досконалий Союз, встановити правосуддя, гарантувати внутрішній спокій, забезпечити спільну оборону, сприяти загальному добробуту і закріпити блага свободи за нами і потомством нашим, урочисто проголошуємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки»).
Пісня «Peace Sells» потрапила в саундтреки таких ігор, як Grand Theft Auto: Vice City, Rock Band 2 і NHL 10.
Персоналії
Дейв Мастейн — соло-гітара, вокал
Девід Еллефсон — бас-гітара, бек-вокал
Кріс Поланд — гітара
Гар Самуельсон — барабани
Примітки
Пісні 1986
Сингли 1986
Пісні Megadeth
|
5124924
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9B%D0%B0%D1%84%D1%84%D0%B0%D0%BD
|
Адріана Лаффан
|
Адріана Лаффан
Адріана Грасіела Лаффан Лара (4 вересня 1960, Мехіко — 1 листопада 2023, там само) — мексиканська акторка.
Життєпис
Народилася 4 вересня 1960 року у Мехіко. Мати — акторка Грасіела Лара (1939—2001). Вивчала акторську майстерність у Національному інституті витончених мистецтв та літератури (INBAL). Наприкінці 1970-х років дебютувала в кіно з невеликими ролями, проте більша частина її кар'єри була пов'язана з компанією Televisa, де вона зіграла у теленовелах «Дім, який я пограбувала» (1981), «Карусель» (1989—1990), «Тінь іншого» (1996), «Чисте кохання» (2007) та інших. У 1981—1984 роках виконувала роль Тіни у гуморестичному телешоу «Cachún cachún ra ra!» на каналі Las Estrellas.
Перебувала у шлюбі з актором Хесусом Арріага. У пари народилися двоє дітей — дочка Марія Хосе і син Еміліано.
Адріана Лаффан померла 1 листопада 2023 року в лікарні у Мехіко в 63-річному віці від ускладнень, викликаних пневмонією.
Фільмографія
Примітки
Посилання
https://www.findagrave.com/memorial/261163623/adriana-laffan
Мексиканські телеакторки
Мексиканські кіноактори
|
4783709
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D1%8F%20%28%D0%86%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Цивільна гвардія (Іспанія)
|
Цивільна гвардія (Іспанія)
Цивільна гвардія — найстаріший правоохоронний орган Іспанії та одна з двох національних поліцейських сил. Будучи національною жандармерією, вона має військовий характер і відповідає за цивільну поліцію під керівництвом як Міністерства внутрішніх справ, так і Міністерства оборони. Роль Міністерства оборони обмежена, за винятком часів війни, коли Міністерство має виключні повноваження. Корпус розмовно відомий як benemérita (авторитетний). У щорічних опитуваннях іспанці загалом вважають національну установу, яку найбільше цінують, а за нею йдуть інші правоохоронні органи та збройні сили.
Він відіграє регулярну національну роль, виконує певні іноземні миротворчі місії та є частиною Європейських сил жандармерії. Будучи національною жандармерією, Цивільна гвардія була створена за зразком Національної жандармерії Франції та має багато подібностей.
У рамках своїх повсякденних обов’язків Цивільна гвардія патрулює та розслідує злочини в сільській місцевості, включаючи автошляхи та порти, тоді як Національна поліція займається безпекою в міських ситуаціях. У більшості міст також є муніципальна поліція. Ці три сили на національному рівні координуються Міністерством внутрішніх справ. Громадянська гвардія зазвичай дислокується в casas cuartel, які є як невеликими житловими гарнізонами, так і повністю обладнаними поліцейськими дільницями.
Історія
Громадську гвардію було засновано як національну поліцію в 1844 році під час правління королеви Іспанії Ізабелли II 2-м герцогом Ахумадою і 5-ю маркізою Амарільясою, нащадком імператора ацтеків Моктесуми II в 11-му поколінні. Раніше за правоохоронні органи відповідало «Святе братство», організація муніципальних ліг. Корупція була поширеною в Братстві, де чиновники постійно підлягали місцевому політичному впливу, а система була в основному неефективною за межами великих міст. Злочинці часто могли уникнути правосуддя, просто переїжджаючи з одного району в інший. Перша поліцейська академія Guardia була заснована в місті Вальдеморо, на південь від Мадрида, в 1855 році. Випускникам давали відомий нині трикутний або кавалерський капелюх Guardia як частину їхньої парадної форми.
Спочатку Гвардії було доручено покласти край грабежам на національних дорогах, особливо в Андалусії, яка стала сумно відомою численними пограбуваннями та крадіжками бізнесменів, торговців, мандрівників і навіть іноземних туристів. Бандитизм у цьому регіоні був настільки ендемічним, що гвардії було важко повністю його викорінити. Ще в 1884 році один мандрівник того часу повідомив, що воно все ще існує в місті Малага та його околицях:Улюблений і оригінальний спосіб розбійника з Малагеньо — тихенько підкратися до жертви, заховати її голову й руки в плащ, а потім позбавити її цінностей. Якщо він чинить опір, йому миттєво витравляють нутрощі спритним поштовхом ножа... [Іспанський розбійник] носить велику кількість амулетів і талісманів... усі безсумнівно ефективні проти кинджала ворога чи рушниці цивільної гвардії.
Цивільна гвардія також отримала політичне завдання відновити та підтримувати власність на землю та рабство серед селян Іспанії королем, який бажав зупинити поширення антимонархічних рухів, натхненних Французькою революцією. Кінець Першої карлістської війни в поєднанні з нерівним розподілом землі, який став результатом першої Desamortización прем’єр-міністра Хуана Альвареса Мендісабаля (1836–1837), залишив іспанський ландшафт ураженим руйнуванням громадянської війни та соціальних заворушень, а уряд був змушений вжити рішучих дій для придушення стихійних виступів неспокійного селянства. На основі моделі легкої піхоти, яку Наполеон використовував у своїх європейських кампаніях, Guardia Civil була перетворена на військову силу високої мобільності, яку можна було розгорнути незалежно від несприятливих умов, здатну патрулювати та заспокоювати великі райони сільської місцевості. Його члени, які називаються «гардіями», до цього дня утримують основний патрульний підрозділ, сформований із двох агентів, зазвичай званих «пареджа» (пара), у яких один із «гардіа» ініціюватиме втручання, а другий «гардія» служить резервним для першого. За монархії до 1931 року відносини між Гітаносом були особливо напруженими.
Озброєння
Вогнепальна зброя
Heckler & Koch USP Compact 9×19 мм (з 2020 року): пістолети USP були обрані між 2018 і 2019 роками, але випуск не розпочнеться раніше 2020 року, і може знадобитися до 2022 року, щоб випустити 12 000 пістолетів USP.
Beretta 92 9×19 мм (поступово знято з виробництва H&K USP Compact)
Heckler & Koch MP5 9×19 мм
Heckler & Koch G36 5,56×45 мм
Heckler & Koch HK33 5,56×45 мм
Гвинтівка CETME калібру 7,62×51 мм
Літаки
CASA CN 235
INDRA P2006T
Гелікоптери
MBB BÖ-105
MBB/Kawasaki BK-117
Airbus H-135
Airbus H-365 Dauphin II
Див. також
Республіканська національна гвардія (Португалія)
«Іспанські бомби» від The Clash згадують громадянську війну в Іспанії
Примітки
Громадська гвардія має певні обов’язки щодо навчання та нагляду за основними приватними службами безпеки зі схожими назвами:
Guardas Rurales (заміські маєтки та природні заповідники)
Guardas de Caza (мисливські угіддя та заповідники)
Guardapescas Marítimos (рибні ферми та заповідники молюсків)
Міська гвардія Барселони не є частиною цивільної гвардії.
Література
Бібліографія
Посилання
Офіційна веб-сторінка
Форум іспанської поліції Найповніший форум про різні іспанські поліцейські сили.
Seproneros – неофіційна веб-сторінка членів SEPRONA
Члени Цивільної гвардії не є офіційним веб-сайтом
Організації, засновані 1844
Збройні сили Іспанії
Морська охорона
Прикордонна служба
Жандармерія
Сторінки з неперевіреними перекладами
Засновані в Іспанії 1844
|
1362675
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B3%D1%83%D1%80%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80
|
Барагура Володимир
|
Барагура Володимир (8 листопада 1910, Немирів, Львівська область — 2 грудня 2000, Ов'єдо, Флорида) — український письменник, редактор, критик, журналіст.
Біографія
Народився 8 листопада 1910 року у місті Немирові Рава-Руського повіту (Галичина) у родині судового урядовця. Закінчив українську гімназію в Яворові (1928), потім студіював славістику у Львівському університеті (1934), у 1944—1946 роках навчався у Віденському університеті. Працював учителем у Яворові та Стрию (1936—1939). Друкувався в Україні у виданнях «Нова зоря», «Життя і знання», «Рідна мова», «Наша культура». Журналістську діяльність продовжив у еміграції: спочатку в Німеччині, потім у США.
Був співредактором журналу для дітей «Веселка» (1954—1984). Член Спілки українських журналістів Америки. Помер 2 грудня 2000 року у місті Ов'єдо (Флорида).
Творчість
Автор збірки історичних і біографічних оповідань «Меч і книга» (1954, 1980), збірок спогадів «На калиновому мості» (1982, 1989), «Як я став журналістом», статей у пресі.
Твори
Барагура В. Зустріч з русалкою у хвилях океану: Крихти з мого життя — дійсність і вигадка. — Jersey City: Свобода, 1996. — 64 с.
Барагура В. Калиновий міст: Збірка споминів-розповідок з дитячих років у Немирові і з життя учнів Яворівської гімназії в 1914—1928 рр. — Нью-Йорк, Джерзі Ситі: Свобода, 1982. — 218 с.
Барагура В. Меч і книга. — Торонто: Добра книжка, 1980. — 112 с.
Барагура В. Як я став журналістом: Спогади зі студентських років 1928—1934. — Торонто: Українська книжка, б. р. — 103 с.
Література
Барагура Володимир // Енциклопедія Українознавства. / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. — К., 1993. — Т. 1. — С. 90.
Романенчук Б. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. — Філадельфія: Київ, 1969. -Т. 1. — С. 238.
Семчишин М. Барагура Володимир // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, спів-ред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк — Чикаго, 2009. — Кн. 1. — С. 42.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Українські письменники
Українці США
|
2106824
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%B3
|
Паксонг
|
Паксонг — один з районів (муанг) провінції Тямпасак, Лаос.
Примітки
Райони Лаосу
Тямпасак
|
2163169
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Edward%20Aleksander%20Raczy%C5%84ski
|
Edward Aleksander Raczyński
|
Edward Aleksander Raczyński
Count Edward Aleksander Raczyński (1847–1926) was a Polish nobleman, landowner, patron of the arts, and founder of the Raczyński Art Gallery in Rogalin.
Biography
Raczyński was an adventurer and world traveller. After the death of his father in 1864, at the age of 17 he escaped to Turkey for a few months with a friend, Roger Ziolecki, after his guardians attempted to send him to Wroclaw; he was later badly wounded in the 1867 Battle of Mentana, then in 1869 went to Chile, then back to France in 1870 to take part in a war, and in 1874 settled in Kraków at the residence of his aunt countess Katarzyna Potocka.
He became a star of the local society, and was featured in Jan Matejko's Battle of Grunwald (painting) in the lower right-hand section, as the young bearded man with the white bandage on his head wound.
References
1847 births
1926 deaths
Nobility from Dresden
Counts of Poland
Polish art collectors
Edward
Polish counts of the Kingdom of Prussia
|
5168840
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D0%BB%20%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B5%D1%82%2C%2019-%D0%B9%20%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BD%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%96
|
Рендел Планкет, 19-й барон Дансені
|
Рендел Планкет, 19-й барон Дансені
Рендел Артур Генрі Планкет, 19-й барон Дансені (Randal Arthur Henry Plunkett, 19th Baron of Dunsany; 25 серпня 1906 — 8 лютого 1999) — ірландський аристократ, пер. Єдиний син письменника і драматурга Едварда Планкета, 18-го барона Дансені і леді Беатріс Чайлд Вільєрс, дочки Віктора Чайлда Вільєрса, 7-го графа Джерсі.
Раннє життя
Рендел Планкетт народився в Дубліні 25 серпня 1906 року. Здобув освіту в Ітонському коледжі. У 1957 році після смерті свого батька 18-го лорда Дансені він отримав сімейний титул.
Військова кар'єра
Планкетт вступив до британської армії в 1926 році в 16-му/5-му кавалерійському полку. Декілька років потому він перейшов до британської індійської армії та протягом майже 20 років служив у кавалерійському розвідувальному полку та Індійському бронетанковому корпусі . Він воював на північно-західному кордоні в 1930 році в кавалерійському полку британської індійської армії, був нагороджений за цю службу та підвищений до звання підполковника . Він також служив на північно-західному кордоні під час Другої світової війни, а влітку 1941 року очолював ескадрилью біля перевалу Ходжак на території сучасного Пакистану. Здійснив рейд до Центральної Азії, щоб запобігти просуванню німецьких військ на південь. Пізніше його передислокували до Північної Африки, де воював під Ель-Аламейном. Він звільнився з військової служби в 1947 році, в рік розформування британської індійської армії, отримавши медаль і застібку.
Особисте життя
23 серпня 1938 року Планкетт одружився з Вірою де Са Соттомайор (1910—1986) із Сан-Паулу (Бразилія). Трохи більше ніж через рік у пари народилася їхня єдина дитина Едвард Джон Карлос Планкетт, який пізніше змінив свого батька на посаді 20-го лорда Дунсані в 1999 році. У 1947 році подружжя розлучилося, а 8 жовтня 1947 року Рендал Планкетт одружився з Шейлою Вікторією Катрін Філіппс, донькою сера Генрі Філіпса, 2-го баронета, із замку Піктон у Пембруку. Від цього шлюбу 15 липня 1948 року народилася Беатріс Мері Планкетт.
Планкетт був активним гравцем у поло під час служби в армії. Він прийняв на себе управління замком Дунсані та Демесном після того, як залишив армію.
Рендел Дансені помер у 1999 році після тривалої хвороби. Його поховали на одному з курганів перед замком Дансені. У нього залишилося обоє дітей.
Досягнення
Дансені очолив створення Військового та Госпітальєрського Ордену Святого Лазаря Єрусалимського в Ірландії. 21 вересня 1962 року в замку Дансені відбулася офіційна інавгурація Військового та Госпітальєрського Ордену Святого Лазаря Єрусалимського Бейлівіка (пізніше Великого Пріорату) Ірландії, і Дансені було призначено першим канцлером ордена в Ірландії. Дансені та його дружина профінансували оздоблення каплиці Святого Стефана в соборі Святого Патрика в Дубліні як каплиці ордена в Ірландії.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт замку Дансені та родини Планкетт
Військовий і госпітальєрський орден Святого Лазаря Єрусалимського великого пріорату Ірландії
thePeerage.com. Процитовано 6 січня 2010
Персоналії Ірландії XX століття
|
1477795
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%29
|
Бухарестська (станція метро)
|
Бухарестська (станція метро)
Бухарестська — станція Фрунзенсько-Приморської лінії (лінія 5), Санкт-Петербурзького метрополітену. Була відкрита 28 грудня 2012 разом зі станцією Міжнародна як продовження Фрунзенсько-Приморської лінії
Станція розташована на південно-східній стороні лінії, між станціями Волковська і Міжнародна. На час відкриття станції, Міжнародна була кінцевою на південно-східному боці лінії. Вестибюль Бухарестської побудовано на розі вулиць Бухарестська (звідси й назва) і Салова, Фрунзенського району.
Бухарестська — пілонна станція глибокого закладення станції . Будівництво почалося в 1986., але було заморожено, і відновлено в 2000-х роках. Спочатку планувалося, відкриття на серпень 2012 року, але відкриття було відкладено до грудня 2012 року, оскільки ескалатори не було доставлено вчасно.
Існувало кілька пропозицій щодо перейменування станції, проте назву залишили, оскільки оздоблення станції, присвячене місту Бухарест, було виготовлене заздалегідь, і було б недоцільно розроблювати і створювати новий дизайн станції.
Примітки
Посилання
«Бухарестська» на metro.vpeterburge.ru (рос.)
«Бухарестська» на сайті «Метрострой» (рос.)
Станції Петербурзького метрополітену
Пілонні станції
Транспорт Фрунзенського району (Санкт-Петербург)
Фрунзенсько-Приморська лінія
|
1943979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B8%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Клишківська сільська рада
|
Клишківська сільська рада — колишній орган місцевого самоврядування в Шосткинському районі Сумської області. Адміністративний центр — село Клишки.
Загальні відомості
Населення ради: 2 594 особи (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Клишки
с. Великий Ліс
с. Заболотне
с. Київське
с. Солотвине
с. Холодівщина
Склад ради
Рада складалася з 18 депутатів та голови.
Голова ради: Прядка Борис Володимирович
Секретар ради: Глушко Катерина Петрівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 3096 осіб, з яких 1296 чоловіків та 1800 жінок.
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкала 2561 особа.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Адміністративний устрій Шосткинського району
|
2595302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%81%20%D0%96%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2
|
Спас Жостов
|
Спас Жостов (Гайтаниново — ) — військовий діяч, полковник. Рідний брат генерала Константина Жостова, начальника Штабу болгарської армії під час Першої світової війни.
Біографія
Народився 17 липня 1881 в селі Гайтаниново у родині священика Андона Жостова.
Закінчив Військове училище в Софії 1900, а також Військову академію. 1905 призначений першим військовим аташе Князівства Болгарії в Берліні.
Служив у 8-му піхотному полку та в лейбгвардійському кінному полку. Був ад'ютантом Першої піхотної дивізії Софії.
Під час Першої світової війни був представником штабу болгарської армії в складі групи армій «Шольц». Був звільнений з армії 1919.
Загинув під час атентату в Храмі Святої Неділі в квітні 1925.
Військові звання
Лейтенант (2 серпня 1903)
Капітан (1908)
Майор (5 серпня 1913)
Підполковник (16 березня 1917)
Полковник (30 серпня 1919)
Джерела
Руменин, Румен. Офицерският корпус в България 1878—1944 г.. Т. 1. София, Издателство на Министерството на отбраната «Св. Георги Победоносец», 1996. с. 311.
Захариева, Снежана, Флорика Велева. Генерал Константин Жостов — историята на един достоен българин. в: Военноисторически сборник, 2007, 3, стр. 28.
Болгарські військовики Першої світової війни
Болгарські військові аташе
Полковники
|
2876557
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oiartzun
|
Oiartzun
|
Oiartzun is a town and municipality located in the Basque Country, in the province of Gipuzkoa lying at the foot of the massif Aiako Harria (Peñas de Aya in Spanish).
Etymology
The name traces back to Oiasso or Oiarso, a Roman town closely connected to the Arditurri mines in the massif of Aiako Harria, which contained large amounts of silver and copper. However, it has been pinpointed to the current border town of Irun, so the name may have referred to the whole area.
Geography
A river bearing the same name meanders through the meadows and neighbourhoods of this sparse municipality. That is one of its main features, it is scattered in different quarters across the valley. Elizalde lies on a prominence and it is the central nucleus of the town, with the main church San Esteban and town hall being located there. At the foot of Elizalde lies Altzibar by the Oiartzun River. Ugaldetxo developed into an urban built-up area surrounded by industrial estates near the AP-8 motorway, while the rest of the neighbourhoods have hung onto their rural and picturesque landscape to a large extent.
Alfonso VIII of Castile chartered it as town but it took some decades before its independence from Orereta was total.
Sports
The town's football club, Oiartzun KE, plays at Karla Lekuona. The women's side has competed in the highest division of Spanish football, making Oiartzun one of the smallest towns in the country home to a top-flight club.
Notable people born in Oiartzun
Sebastián Lartaún, Roman Catholic prelate who served as Bishop of Cuzco from 1570 to 1583
Xabier Lete (1944–2010), writer, poet, singer and politician
Izaskun Zubizarreta Guerendiain, (born 1970), ski mountaineer
Juan María Lekuona (1927–2005), priest, poet and linguist
Rafael Picavea y Leguía (1867–1946), industrialist, politician and journalist
José Manuel Lasa (born 1940), cyclist
Txomin Perurena (born 1943), cyclist
Maixux Rekalde (1934–2022), pacifist, activist, journalist
Miguel María Lasa (born 1948), cyclist
Iker Leonet (born 1983), cyclist
Twin towns
Oiartzun is twinned with:
Carhaix, Brittany in France
References
External links
Roman Museum of Oiasso (Basque, Spanish, English and French)
Town Hall official site (Basque and Spanish)
Guispuscoa Government site: Oiartzun (Basque and Spanish)
OIARTZUN in the Bernardo Estornés Lasa - Auñamendi Encyclopedia (Euskomedia Fundazioa) Information available in Spanish
Municipalities in Gipuzkoa
Donostialdea
|
4625384
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%B0%D0%B1%D1%96
|
Ніабі
|
Ніабі — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 225 осіб.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Шида-Картлі
|
1954352
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1678%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
1678 (значення)
|
1678 (значення)
Натуральне число 1678
1678 рік до нашої ери
1678 рік нашої ери
|
2879447
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Сарни (Лодзинське воєводство)
|
Сарни (Лодзинське воєводство)
Сарни — село в Польщі, у гміні Блашки Серадзького повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Серадзького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Серадзького повіту
|
4129248
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%87%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2%20%D0%B7%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%8E%20%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%96%20%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BA
|
Кубок європейських чемпіонів з хокею на траві серед жінок
|
Кубок європейських чемпіонів з хокею на траві серед жінок
Кубок європейських чемпіонів з хокею на траві — турнір, раніше відомий як клубний чемпіонат Європи, був провідним змаганням жіночого хокею на траві для клубів Європи. Вперше змагання було проведено в 1974 році, а останній турнір було розіграно у 2019 році.
На зміну Кубку чемпіонів прийшла жіноча Євроліга.
Призери
Див.також
Кубок європейських чемпіонів з хокею на траві
Європейська федерація хокею на траві
Джерела
eurohockey.org сайт ЄХФ
Жіночі змагання з хокею на траві в Європі
Засновані в Європі 1974
зникли 2019
|
4062238
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9E%D1%88%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Мендель Ошерович
|
Мендель Ошерович (січень 1888, Тростянець — 16 квітня 1965, Нью-Йорк) — американський єврейський журналіст, прозаїк, драматург, історик і перекладач. Свідок Голодомору в Україні.
Життя і творчість
Народився у великій єврейській родині у містечку Тростянець Брацлавського повіту Подільської губернії. Мав не менш ніж 5 братів і сестер. Є відомості, що він отримав військову підготовку і служив у російській армії. У 1909 (або в 1910) емігрував через Палестину на Захід і опинився у Нью-Йорку.
Починаючи з 1914 по 1965 рік, як штатний журналіст, дописував для щоденного єврейського часопису соціалістичного спрямування і був автором багатьох книг, серед яких три романи та книга про єврейський театр, а також п'єси, спогади та історичні розвідки, включно з історією життя у єврейських містечках (1948) та тритомної енциклопедії євреїв в Україні.
Англомовна (п'ятитомна) «Енциклопедія України» Кубійовича також пише про нього як про українофіла, який був головою Товариства пам'яті українських євреїв та Комітету допомоги євреям України.
Його книга про Голодомор Як живуть люди в Радянській Росії: враження з поїздки, вперше опублікована у 1933 році, була перекладена з їдиш на англійську мову і в Торонто в 2020 році під загальною редакцією Любомира Луцюка.
Бібліографія
Restless Souls (1919);
David Kessler and Muni Weisenfreund: Two Generations in the History of the Yiddish Theater in America (1930)
Life of People in Soviet Russia (1933);
Moses Montefiore (1941);
Marie Antoinette (1937);
The End of the Enemies of Israel (1942);
Tales of My Life (1945);
History of the Jewish Daily Forward (1947);
Cities and Towns in the History of the Jews in the Ukraine (1948);
The History of the Dreyfus Affair (1949);
Queen Mariamne: An Historical Novel of the Time of Herod (1959)
Married: Not Married and Crown Prince Fyodor, (вистава)
A Brivele der Mamen. (сценарій)
Примітки
Українські емігранти до США
Померли 1965
Народились 1888
Американські журналісти
Дослідники Голодомору
Журналісти США
Єврейські журналісти
Єврейські історики
Свідки Голодомору
|
2395459
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%B4%20%D0%A5%D1%83%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%B9%D0%BD%20%D0%97%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%B3
|
Мохамед Хуссейн Заруг
|
Мохамед Хуссейн Заруг (Mohamed Hussein Zaroug) — суданський дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол Судана в Україні (2010—2013).
Життєпис
Мохамед Хуссейн Заруг здобув ступінь доктора філософії з міжнародного і європейського права в Королівському коледжі в Лондоні; Ступінь магістра в галузі права в Університеті Відня і ступінь бакалавра в області права (LLB) з Ісламського університету в Омдурмані. Він володіє арабською, англійською та німецькою мовами.
У 1990—1996 рр. — перший секретар і радник посольства в Німеччині;
У 1998—2003 рр. — радник і повноважний міністр посольства в Йорданії;
У 2006—2009 рр. — заступник глави місії посольства в Сполученому Королівстві;
У 2019—2013 рр. — Надзвичайний і Повноважний Посол Судану в Російській Федерації;
У 2010—2013 рр. — Надзвичайний і Повноважний Посол Судану в Україні, Азербайджані, Білорусі, Таджикистані, Узбекистані за сумісництвом;
За час своєї кар'єри з Міністерством закордонних справ Судану, в якому він працює з 1986 року, представляв уряд як глава суданської делегації в Об'єднаної комітеті між Єгиптом і Суданом; глава суданської делегації в Об'єднаній комісії щодо встановлення кордону між Ефіопією і Суданом; член урядової делегації на мирних переговорах між Суданом і колишніми повстанцями Судану Народно-визвольний рух і Генеральним координатором розмежування кордонів між Суданом і Південним Суданом.
З 17 вересня 2014 року — Постійний представник Судану в Міжнародних організаціях при Організації Об'єднаних Націй у Відні, Мохаммед Хусейн Хассан Заруг вручив вірчі грамоти Генеральному директору Відділення Організації Об'єднаних Націй у Відні, Юрію Федотову.
З 02 жовтня 2014 року — Надзвичайний і Повноважний Посол Судану в Австрії.
Див. також
Посольство Судану в Україні
Примітки
Суданські дипломати
Посли Судану в Україні
Посли Судану в Австрії
Посли Судану в Білорусі
Посли Судану в Росії
Посли Судану в Азербайджані
Посли Судану в Таджикистані
Посли Судану в Узбекистані
|
4161845
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%29
|
Зелений (Богородський міський округ)
|
Зелений (Богородський міський округ)
Зелений — селище у складі Богородського міського округу Московської області, Росія.
Населення
Населення — 4066 осіб (2010; 2614 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 91 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Богородського міського округу
Селища Московської області
|
1980688
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D1%96%D1%94%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Бліє (значення)
|
Бліє (значення)
Бліє — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Альпи Верхнього Провансу.
Прізвище
Бернар Бліє (1916-1989) — французький театральний та кіноактор. Батько режисера Бертрана Бліє.
Бертран Бліє (1939) — французький кінорежисер і сценарист.
|
4022479
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BF
|
Альп
|
Альп
Географія
Берр-лез-Альп (фр. Berre-les-Alpes) — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Приморські Альпи.
Ла-Саль-лез-Альп (фр. La Salle les Alpes) — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Верхні Альпи.
Шатору-лез-Альп (фр. Châteauroux-les-Alpes) — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Верхні Альпи.
Обна-лез-Альп (фр. Aubenas-les-Alpes) — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Альпи Верхнього Провансу.
Безоден-лез-Альп (фр. Bézaudun-les-Alpes) — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Приморські Альпи.
Сент-Андре-лез-Альп (фр. Saint-André-les-Alpes) — муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс — Альпи — Лазурний Берег, департамент Альпи Верхнього Провансу.
Особи
Гюндюз Альп або Гюндюзальп — батько Ертогрула і дід засновника османської держави, Османа I.
Інше
Прапор Рона-Альп — прапор регіону Ельзас на північному сході Франції, що межує з Італією і Швейцарією.
Див. також
Альпи
|
19829318
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Soko%C5%82owo%2C%20Ciechan%C3%B3w%20County
|
Sokołowo, Ciechanów County
|
Sokołowo, Ciechanów County
Sokołowo is a village in the administrative district of Gmina Grudusk, within Ciechanów County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately north-west of Grudusk, north of Ciechanów, and north of Warsaw.
References
Villages in Ciechanów County
|
3334774
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%B4%20%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%91%D0%B0%D0%BA%D1%81%2C%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Пламстед Тауншип (округ Бакс, Пенсільванія)
|
Пламстед Тауншип (округ Бакс, Пенсільванія)
Пламстед Тауншип — селище в США, в окрузі Бакс штату Пенсільванія. Населення — особа (2020).
Клімат
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Було 4465 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,4 %. Частка іспаномовних становила 4,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 28,7 % — особи молодші 18 років, 62,1 % — особи у віці 18—64 років, 9,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,6 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 99,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 99,1 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 3,7 % осіб, у тому числі 2,4 % дітей у віці до 18 років та 7,3 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 18,0 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 16,3 %, виробництво — 13,2 %, роздрібна торгівля — 12,7 %.
Примітки
Джерела
Селища Пенсільванії
Населені пункти округу Бакс (Пенсільванія)
|
2344079
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Донець Микола Петрович
|
Донець Микола Петрович
Микола Петрович Донець (народився в селі Березанка Ніжинського району Чернігівської області) — український санітарний лікар, кандидат біологічних наук, Заслужений лікар України. Є членом партії «Третя сила».
Життєпис
Народився в сім'ї колгоспника.
У 1970 році закінчив Черняхівську середню школу, а в 1976 році — Київський медичний інститут, санітарно-гігієнічний факультет.
В 1976 році, після закінчення медінституту, направлений на роботу в Бахмацьку районну санепідемстанцію на посаду завідувача санітарно-гігієнічного відділу, де працював до вересня 1977 року.
У вересні 1977 року переведений на роботу в Чернігівську облсанепідемстанцію, працював лікарем, завідувачем відділу, заступником головного державного санітарного лікаря Чернігівської області.
1985—1989 — інструктор Чернігівського обкому КПРС.
1989—1990 — головний державний санітарний лікар міста Чернігова.
У 1990 році сесією Чернігівської обласної Ради народних депутатів обраний заступником голови облвиконкому, З 1993—1994 — заступник голови облдержадміністрації
З 1994 року до т.ч. працює в Чернігівській обласній санітарно-епідеміологічній станції як головний державний санітарний лікар.
Одружений, має сина і доньку.
Наукові праці
Автор більш як 30 наукових праць про вплив радіації на організм людини, співавтор трьох підручників.
Відзнаки
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Неодноразово обирався депутатом органів місцевого самоврядування різних рівнів, зокрема двічі — депутатом обласної Ради.
Посилання
Заслужені лікарі України
Українські санітарні лікарі
Кавалери ордена «За заслуги» III ступеня
Кандидати біологічних наук
|
3485970
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%82%20%D0%B3%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%BE%D0%B3%D0%B0%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Форт герцога Браганського
|
Форт герцога Браганського (порт. Forte Duque de Bragança) — зруйнований форт, розташований на острові Саль-Рей біля північно-західного узбережжя острова Боа Вішта у Кабо-Верде. Форт був названий на честь герцога Браганського. Форт виходить на узбережжя, де якірні стоянки вимагали захисту від піратства та набережних набігів, які були поширеними в той час в Атлантичному океані. Острів виробляв сіль, яка приваблювала міжнародну торгівлю та багатство. Острів було пограбовано у 1815 та 1817 роках; це призвело до будівництва форту в 1818 році. Будучи сьогодні у руїнах, форт був частково розкопаний Кембриджським університетом.
Див. також
Португальська імперія
Список літератури
Споруди, збудовані 1818
Боа-Вішта (Кабо-Верде)
Мистецтво Кабо-Верде
Португальські колоніальні форти
засновані в Африці 1818
|
6896969
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mo%C8%99neni
|
Moșneni
|
Moșneni
Moşneni may refer to several villages in Romania:
Moşneni, a village in 23 August Commune, Constanţa County
Moşneni, a village in Almăj Commune, Dolj County
Moşneni, a village in Floreşti Commune, Mehedinţi County
See also
Moșna (disambiguation)
Moșteni (disambiguation)
|
4599331
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B7%D1%8F%20%28%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Подбереззя (Бабинінський район)
|
Подбереззя (Бабинінський район)
Подбереззя — присілок в Бабинінському районі Калузької області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Муніципальне утворення Село Бабиніно.
Історія
У 1930-1937 року населений пункт належав до Московської області. Відтак, у 1937-1944 роках належав до Тульської області, від 1944 року в складі Калузької області.
Орган місцевого самоврядування від 2004 року — Муніципальне утворення Село Бабиніно.
Населення
Примітки
Населені пункти Бабинінського району
Присілки Калузької області
|
3065337
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Feliks%20Koneczny
|
Feliks Koneczny
|
Feliks Koneczny
Feliks Karol Koneczny (1 November 1862 – 10 February 1949) was a Polish historian, theatrical critic, librarian, journalist and social philosopher. He founded the original system of the comparative science of civilizations.
Biography
Koneczny was born in Kraków on 1 November 1862. His father was of Moravian origin. Koneczny's mother abandoned him at a young age while his father studied, although he had to work at a train station due to being expelled from the Jagiellonian University for partaking in the Kraków uprising.
Koneczny graduated from the Faculty of Philosophy at the Jagiellonian University in Kraków and began work at the Jagiellonian Library. After Poland regained its independence, he became an assistant professor in 1919. In June 1920, after he had qualified and received the degree of doctor habilitatus, he became a professor at Stefan Batory University in Wilno. After retiring in 1929, he moved back to Kraków.
Writings
His interests ranged from purely historical research to the philosophy of history, religion and philosophy. His pioneering works deal with the history of Russia. Koneczny authored extensive monographs on Byzantine and Jewish civilizations, which he considered to be less developed than the Latin civilization of Catholic western Europe. In 1948, after sixty years of research work, Koneczny calculated that his written scholarly output encompassed 26 volumes, each of them being 300 to 400 pages long, not to mention more than 300 articles, brochures and reprints. His theory of civilizations might have inspired those of Anton Hilckman, Samuel P. Huntington and others.
Theory of Civilizations
Koneczny’s theory on civilizations offered a diagnosis of a crisis of European culture and proposed a program of cultural revival. Koneczny developed a pluralistic theory that would serve as a structure for understanding human history as it is based on a presupposition that there exist many civilizations, which have complex forms of social organization. These civilizations are the primary structures of the history. All other forms of social organization (e.g., cultures, nations, institutions, social movements) are derivative or secondary.
Koneczny divided civilizations into about twenty types, of which seven types still exist. Four are ancient: "Brahmin," "Jewish," "Chinese," and "Turanian". Three are medieval: "Latin," "Byzantine," and "Arab." The differences between civilizations are based on their attitude to law and ethics.
Koneczny did not tie civilizational type to any particular race or nation. Hence, Poles could represent the Turanian type of civilization (as, according to Koneczny, did Józef Piłsudski's Poland) and Germans could represent the Jewish type. In his publication Hitleryzm zażydzony ('The Judaized Hitlerism') Koneczny claimed that Adolf Hitler was an example of the Jewish civilization type. On the other hand, an ethnic Jew could represent the Latin type of civilization.
Bibliography
Most in Polish; seven books are available in English translation.
Dzieje Rosyi. Tom I. (do roku 1449), Spółka Wydawnicza Warszawska, Warsaw 1917 (in Polish)
Polskie Logos a Ethos, t. I–II, Księgarnia sw. Wojciecha, Poznań 1921.
O wielości cywilizacyj, Gebethner & Wolff, Kraków 1935. English translation (abridged) On the Plurality of Civilisations, Polonica Publications, London 1962, Antyk, Komorów, 2012 .
English Translation: Web page, Word (1.2MB)
Święci w dziejach narodu polskiego / Saints in the history of the Polish nation, t. 1–2, Tow. Sw. Michała Archanioła, Miejsce Piastowe 1937–1939.
Rozwój moralności Tow. Wiedzy Chrześć., Lublin 1938. English translation "The Development of Morality", Antyk, Komorów, 2016.
Cywilizacja bizantyjska, Towarzystwo im. Romana Dmowskiego, London 1973. English translation "The Byzantine Civilization", Antyk, Komorów, 2014.
Cywilizacja żydowska, Towarzystwo im. Romana Dmowskiego, London 1974. English translation "The Jewish Civilization", Antyk, Komorów, 2012.
O ład w historii, Towarzystwo im. Romana Dmowskiego, London 1977. English translation "On order in History" Antyk, Komorów, 2014.
Państwo w cywilizacji łacińskiej. Zasady prawa w cywilizacji łacińskiej / State in Latin civilisation. Rules of law in Latin civilisation, Towarzystwo im. Romana Dmowskiego, London 1981 (in Polish). English translation "The Latin Civilization" Antyk, Komorów,2016.
Prawa dziejowe (oraz dodatek) Bizantynizm niemiecki / History laws (and an addendum) German byzantinism, Towarzystwo im. Romana Dmowskiego, London 1982.English translation "The Laws of History" Antyk, Komorów, 2013.
Dzieje Rosji / History of Russia. Tom III. Schyłek Iwana III / Downfall of Ivan III of Russia. 1492–1505, Towarzystwo im. Romana Dmowskiego, London 1984.
Zionism and the Polish cause (in Polish)
See also
Stanisław Brzozowski
Aleksandr Dugin
Ibn Khaldun
Oswald Spengler
Jan Stachniuk
Arnold J. Toynbee
References
External links
Slavism and Sciences and Humanities in the 19th and 20th Centuries
Further reading
P. Biliński Feliks Koneczny (1862–1949). Życie i działalność. Ad astra, Warsaw 2001.
1862 births
1949 deaths
Jagiellonian University alumni
Writers from Kraków
Polish Roman Catholics
Social philosophers
Philosophers of culture
Philosophers of history
Academic staff of Vilnius University
Burials at Salwator Cemetery
20th-century Polish historians
20th-century Polish philosophers
Polish male non-fiction writers
Polish nationalists
Polish conservatives
Polish anti-communists
Polish political writers
Polish sociologists
Polish social scientists
19th-century Polish historians
Historians from Austria-Hungary
|
19936655
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Supreme%20Court%20%28Denmark%29
|
Supreme Court (Denmark)
|
Supreme Court (Denmark)
The Supreme Court (lit. Highest Court, ) is the supreme court and the third and final instance in all civil and criminal cases in the Kingdom of Denmark. It is based at Christiansborg Palace in Copenhagen which also houses the Danish Parliament and the Prime Minister's office.
History
The Supreme Court was founded on 14 February 1661 by King Frederik III as a replacement of King Christian IV's King's Court (da. Kongens Retterting). It was based at first Copenhagen Castle later Christiansborg Palace, which was built in its place on the same site at Slotsholmen, and originally consisted of 30 justices. From its foundation and until the adoption of the Constitution of 1849, the court was formally an instrument of the king, only deciding cases by a majority vote in the king's absence, most kings only attended the first meeting each supreme court year. An office as justitiarius to lead the court was instituted as early as 1674 (from 1919 with title of President). As absolute monarch the king retained the inherent power to overrule the court, which happened on one occasion. Aside from this the court routinely exercised the power to commute criminal sentences, a power that was written into the constitution of 1849.
After the 1794 Fire of the Christiansborg Palace, the Supreme Court moved first to the Prince's Mansion (da. Prinsens Palæ) until 1854, now housing the National Museum of Denmark, and then to one of the four mansions of Amalienborg Palace (1854–1864), before moving back to Slotsholmen. After the fire of the second Christianborg Palace in 1884 the Supreme Court had to move once again and was based at Bernstorffs Palæ in Bredgade until 1919 when it could move back to the present Christiansborg Palace.
Since a rule change in 2007, the court have had a greater focus on test cases that establish precedent.
Function
The Supreme Court functions as a civil and criminal appellate court for cases from the subordinate courts. Since a decision cannot normally be appealed more than once, District Court cases rarely reach Supreme Court-level, though this may be the case if the independent Appeals Permission Board grants a leave of appeal.
Significant civil cases with issues of principle, however, are typically deferred to one of the two Danish High Courts as courts of first instance. In those cases sentences from the Eastern or Western High Courts (Østre Landsret and Vestre Landsret) may be directly appealed to The Supreme Court.
As its name indicates, the Supreme Court is the highest Court in the Kingdom of Denmark and its judgments cannot be appealed to another Danish court. It is split into two chambers which both hear all types of cases. A case is heard by at least five judges. In all, the court consists of normally 15 judges and a President.
Unlike criminal cases in the lower courts, the Supreme Court does not deal with the issue of guilt. However, the basis on which the lower court reached its verdict may be brought into consideration and edited. In criminal trials by jury in the first instance, the defence may appeal on grounds of judicial error regarding the judges' direction to the jury (the summing-up of the theoretical foundations, which should be taken into consideration when the jurors deliberate).
Current members
There are 18 judges in the Supreme Court. One of the Supreme Court justices is president of the Supreme Court, appointed by the other judges. A judge is the chairman of the Appeals Permission Board and a judge is on leave to serve as a judge of the European Court of Justice in Luxembourg.
The Judges of the Supreme Court, like other judges, are appointed by the Minister of Justice on the recommendation of the Independent Board of Judges.
Judges shall be retired at the end of the month in which they reach the age of 70, as according to section 5 of the Civil Service Act.
List of presidents
1661-1674 Peder Reedtz
1674-1676 Peder Schumacher Griffenfeld
1676-1686 Frederik Ahlefeldt
1686-1690 Michael Vibe
1690-1708 Conrad Reventlow
(1708-1719 Caspar Schøller)
1720-1721 Frederik Rostgaard
1721-1730 Ulrik Adolf Holstein
1730-1740 Iver Rosenkrantz
1740-1748 Johan Ludvig Holstein
1748-1758 Claus Reventlow
Justitiarii (until 1919)
1674-1676 Otto Pogwisch
1676-1679 Ove Juul
1679-1683 Holger Vind
1683-1690 Michael Vibe
1690-1704 Willum Worm
1705-1719 Caspar Schøller
1720-1721 Frederik Rostgaard
1721-1726 Christian Scavenius
1726-1736 Christian Braem
1736-1737 Thomas Bartholin den yngste
1737-1743 Didrik Seckman
1743-1758 Oluf Borch de Schouboe
1758-1763 Hans Frederik von Levetzau
1763-1765 Caspar Christopher Bartholin (acting)
1765-1769 Mogens Rosenkrantz
1769-1769 Villum Berregaard
1769-1776 Jens Krag-Juel-Vind
1776-1780 Henrik Hielmstierne
1780-1782 Peder Rosenørn
1782-1788 Adolph Sigfried von der Osten
1788-1789 Jørgen Erik Skeel
1790-1794 Christian Urne
1794-1799 Stephan Hofgaard Cordsen
1799-1802 Jacob Edvard Colbiørnsen
1802-1804 Frederik Julius Kaas
1804-1814 Christian Colbiørnsen
1815-1822 Peter Feddersen
1822-1843 Anker Vilhelm Frederik Bornemann
1843-1856 Frederik von Lowzow
1856-1856 Johannes Ephraim Larsen
1856-1861 Peter Georg Bang
1861-1861 Anton Wilhelm Scheel (acting)
1861-1871 Christian Michael Rottbøll
1871-1880 Charles Ferdinand Léonard Mourier
1880-1897 P.C.N. Buch
1897-1907 Peter Frederik Koch
1907-1909 C.C.V. Nyholm
1909-1915 Niels Lassen
1915-1918 Edvard Hvidt
1918-1919 Richard Severin Gram (oprindelig titel var justitiarius, men blev ændret til præsident i 1919)
Presidents (since 1919)
1919-1928: Richard Severin Gram (oprindelig titel var justitiarius, men blev ændret til præsident i 1919)
1928-1936: Cosmus Meyer
1936-1944: Troels G. Jørgensen
1944-1953: Thomas Frølund
1953-1958: Asbjørn Drachmann Bentzon
1958-1964: Otto Irminger Kaarsberg
1964-1971: Aage Lorenzen
1971-1975: Jørgen Trolle
1975-1981: Mogens Hvidt
1981-1990: Peter Christensen
1990-2001: Niels Pontoppidan
2001-2004: Jacques Hermann
2004-2010: Torben Melchior
2010-2014: Børge Dahl
2014-2017: Poul Søgaard
2017-2022: Thomas Rørdam
Fra 2022: Jens Peter Christensen
See also
Courts of Denmark
References
External links
Source
Denmark
1661 establishments in Denmark
Courts and tribunals established in 1661
|
3177865
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Cyrenella%20elegans
|
Cyrenella elegans
|
Cyrenella elegans — вид грибів, що належить до монотипового роду Cyrenella.
Примітки
Джерела
Gochenaur, S.E. 1981. Cyrenella elegans gen. et sp.nov., a dikaryotic anamorph. Mycotaxon. 13(1):267-277 - P.268
Роди грибів
|
1424934
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Alabama%20Song
|
Alabama Song
|
Alabama Song (також відома під назвами «Whisky Bar» або «Moon over Alabama» чи «Moon of Alabama») — англомовна пісня написана гурту Бертольдом Брехтом і Куртом Вайлєм.
У 1927 році був опублікований текст, написаний Брехтом, оригінальна музика до нього, пізніше аранжована К. Вайлем, була написана Францем Брун'є. У тому ж році Вайль поклав його на музику для «сценічної кантати» Mahagonny-Songspiel. Потім пісня увійшла в оперу Вайля «Піднесення і падіння міста Махагонні» (1930). Оригінальний текст пісні — англійський, і вона виконується англійською в тому числі і в німецьких постановках опери.
Версія The Doors
У 1967 році пісня увійшла в однойменний перший альбом гурту «The Doors» під назвою «Alabama Song (Whisky Bar)». Слова Show us the way to the next pretty boy були змінені Джимом Моррісоном на Show me the way to the next little girl.
Версія Девіда Боуї
Шанувальник Брехта Девід Боуї виконував пісню на концертах під час світового турне 1978 року, а потім, записавши її в студії, випустив як сингл разом з акустичною версією «Space Oddity». Сингл досяг у грудні 1979 року 23 місця в чартах Великої Британії. Надалі Боуї неодноразово виконував «Alabama Song» на концертах. Пісня увійшла до концертного альбому «Stage», записаного під час світового туру 1978 року.
Посилання
«Alabama Song» у базі даних порталу Discogs.com
Пісні 1930
Пісні The Doors
Пісні Девіда Бові
|
1301401
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Vala
|
Vala
|
Vala — об'єктно-орієнтована мова програмування, призначена для прикладного і системного програмування на основі бібліотек GLib Object System (GObject) робочого середовища GNOME/GTK+. Мова була розроблена Юргом Біллетером (Jürg Billeter) і Раффаеле Сандріні (Raffaele Sandrini).
Основні особливості
Vala за своїм синтаксисом подібна до C# і повністю реалізує об'єктно-орієнтований підхід. Підтримуються інтроспекція, прибирання сміття, засноване на підрахунку посилань, лямбда-функції, концепція сигналів і слотів, подібна використовуваній у Qt, але реалізована на рівні мови, рядкові типи, зрізи масивів, оператор переліку елементів колекції foreach(), делегати, замикання, інтерфейси, властивості та винятки.
Особливість системи розробки полягає в тому, що програма на Vala транслюється в програму мовою C, яка в свою чергу компілюється у виконуваний код цільової платформи зі стандартними бібліотеками C, Glib і GTK+ та виконується зі швидкістю скомпільованої в об'єктний код цільової платформи програми C. Завдяки такому підходу відкомпільований код на Vala бінарно сумісний з системними бібліотеками, написаними на C. Для підключення сторонніх бібліотек до програм на мові Vala використовуються спеціальні vapi-файли, в яких описується інтерфейс бібліотеки. Для багатьох бібліотек вже існують vapi-файли, що входять до дистрибутиву компілятора Vala. Крім того, є vapi-файли для бібліотек, підтримувані сторонніми користувачами, поки не включені у штатне постачання.
Існують неофіційні збірки компілятора для ОС Windows, підтримувані сторонніми розробниками.
Причини створення
Мова Vala була створена для ефективної розробки на платформі GNOME складних прикладних і системних програм з графічним інтерфейсом користувача, що базується на стандартній бібліотеці GTK+, із застосуванням сучасних мовних засобів і технік програмування.
Об'єктно-орієнтовані мови Java і C# надають програмісту досить можливостей, але їхні програми виконуються у віртуальних машинах, що робить неможливим пряме звернення до них з бінарного коду мовою C, як і використання в таких програмах системних низькорівневих бібліотек, таких як GObject. Тому ці мови, як і будь-які інші, які виконують байт-код в віртуальних машинах, не можуть бути прийняті в рамках платформи GNOME. Керовані програми мають також обмеження у швидкодії, що є критичним для роботи деяких програм (наприклад, системних), які повинні виконуватися в бінарному коді (ABI). Це і стало причиною появи мови Vala.
Приклади коду
Приклад № 1
Проста програма «Hello World»
int main {
print ("Hello World\n");
return 0;
}
Приклад № 2
Програма «Hello World», що демонструє об'єктно-орієнтований підхід
using GLib;
class Sample : Object {
void run {
stdout.printf ("Hello World\n");
}
static int main (string[] args) {
var sample = new Sample;
sample.run;
return 0;
}
}
Приклад № 3
Це приклад використання GTK+ для створення GUI програм мовою Vala:
using Gtk;
int main (string[] args) {
Gtk.init (ref args);
var window = new Window;
window.title = "Hello, World!";
window.border_width = 10;
window.window_position = WindowPosition.CENTER;
window.set_default_size (350, 70);
window.destroy.connect (Gtk.main_quit);
var label = new Label ("Hello, World!");
window.add (label);
window.show_all();
Gtk.main();
return 0;
}
Інтегровані середовища розробки
Такі інтегровані середовища розробки підтримують мову Vala
Anjuta
Geany
MonoDevelop
Приклади програмного забезпечення на Vala
Shotwell — упорядник фотографій
Fillmore — багатодоріжковий запис
Lombard — відео-редактор
Valencia — плагін gedit для Vala
Midori 7 — веббраузер
Виноски
Посилання
Об'єктно-орієнтовані мови програмування
Компілятори
GNOME
GTK
Сімейство мов програмування C
Статично-типізовані мови програмування
Багатоплатформне вільне програмне забезпечення
Статті з прикладами коду
|
5019645
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bookworm
|
Bookworm
|
Bookworm — це словотвірна відеогра-головоломка від PopCap Games . Зі сітки доступних літер гравці з’єднують букви, щоб скласти слова. Коли слова утворюються, вони видаляються з сітки, а решта букв згортається, щоб заповнити доступний простір. Гравці заробляють більше очок, створюючи довші слова або слова, які використовують менш поширені літери, і заробляють менше за менші слова. У листопаді 2006 року PopCap Games випустили продовження, Bookworm Adventures . Bookworm був випущений для служби цифрового розповсюдження Nintendo DS DSiWare 30 листопада 2009 року. Він також був випущений на звичайному картриджі Nintendo DS.
Ігровий процес
Гра вимагає від гравців зіставлення суміжних букв, щоб скласти слово англійською мовою. Довші слова коштують більше балів і мають більше шансів принести бонуси.
Крім стандартних літер, можуть з'являтися тайли різних кольорів в залежності як від поточного рівня в грі, так і від довжини слів, що утворюються. Кольори плитки наступні:
Червоні палаючі плитки – протягом гри з’являються палаючі червоні літери, які збільшуються на вищих рівнях складності. Ці літери автоматично рухаються вниз, прогораючи літери під ними в стовпчику, доки не досягнуть нижньої частини сітки, завершуючи гру. У класичному режимі вони спалюють один рівень після кожного ходу, і гра закінчується, коли палаюча плитка досягає дна. У режимі дії вони автоматично з’являються та спалюють рівень кожні кілька секунд, і якщо палаюча плитка потрапляє на дно, гравець повинен очистити палаючу плитку протягом десяти секунд, інакше гра закінчується.
Зелені плитки, золоті плитки, сапфірові плитки та алмазні плитки – ці плитки присуджуються, щоб вказати на вміння складати довші слова. Використання цих плиток у наступних словах збільшує кількість очок, які отримує слово. Для того, щоб палаючі плитки прогоріли плитки вищої вартості, потрібно поступово більше часу (для прогорання зеленої плитки потрібно два оберти, а золотої — три). Зелені плитки входять на дошку зверху, як і нові звичайні плитки, тоді як бонусні назви з більшою вартістю замінюють випадкові літери, які вже є на дошці.
У грі два режими. «Класичний» режим не має часу, тоді як «Дійовий» режим використовує випадкові палаючі плитки для створення гри з обмеженим часом.
Якщо гравець натисне на ігровий талісман Лекса, знайдений збоку від ігрової зони, усі плитки будуть перемішані; однак це призведе до появи червоних плиток.
Додаткові бали нараховуються за бонусні слова, відображені в грі; додаткові бонусні слова, сформовані під час однієї гри, дають додаткові бонусні значення. У деяких версіях можна також збирати та завершувати «книги», які є групами слів у подібній категорії. Коли хтось завершує перше з цих слів у певній категорії, книга відкривається та відображається повний список слів, необхідних для завершення книги та отримання бонусних балів.
Рецепція
Редакція Computer Gaming World вручила Bookworm нагороду «Гра-головоломка року» 2003 року. Вони написали: «Останнє досягнення PopCap полягає в тому, що він бере прості елементи, які кожен може навчитися, і перетворює їх на бурхливу, непереборну одержимість. Це те, що комерційні ігри з 50-кратним бюджетом (привіт, Deus Ex 2 !) часто не можуть зрівнятися».
Примітки
Однокористувацькі відеоігри
Ігри для Windows
Відеоігри-головоломки
Ігри для Windows Mobile Standard
Ігри для Windows Mobile Professional
Відеоігри, розроблені в США
Ігри для OS X
Ігри для iOS
Ігри для Game Boy Advance
Ігри для Nintendo DS
Ігри для DSiWare
Відеоігри 2003
Шаблон:Webarchive:посилання на Wayback Machine
Ігри PopCap
Посилання
Bookworm на PopCap Games
Bookworm Excite на Big Fish Games
|
15883235
|
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20Gravelle
|
La Gravelle
|
La Gravelle is a commune in the Mayenne department in north-western France.
Geography
The river Oudon has its source in the commune.
See also
Communes of the Mayenne department
References
Gravelle
|
2474863
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4
|
Вестерренфельд
|
Вестерренфельд — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн. Входить до складу району Рендсбург-Екернферде. Складова частина об'єднання громад Єфенштедт.
Площа — 7,78 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Шлезвіг-Гольштейну
|
1487486
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F
|
Перша дільниця
|
Перша дільниця (також 1-ша дільниця) — житловий масив у південно-східній частині Металургійного району Кривого Рогу.
Загальні відомості
Закладений у 1931 р. через будівництво заводу «Криворіжсталь». Будівельний майданчик заклали в степу, де не було жодного природного орієнтиру. Тому геодезисти встановлювали польові покажчики за принципом «перша, друга, третя дільниці».
Спочатку існували споруди барачного типу, потім з'явилися цегляні будинки і котеджі для робітників і спеціалістів. Тепер територія з населенням понад 3 тисячі осіб поміж вулицею вул. Тбіліською та станцією Кривий Ріг (Червона).
На Першій дільниці розташовані прохідні на «Криворіжсталь».
Інфраструктура
Будинок культури «Народний дім»
Школа № 15 ім. М.Решетняка
сквер Прокатників
Церква Святих рівноапостольних Костянтина і Єлени
Транспорт
Метро: гібридні маршрути та
Трамваї за маршрутами: № 1, 2, 5, 7, 10, 11, 17
Маршрутні таксі: № 9, 35, 75, 210, 236, 248, 281, 364
Галерея
Примітки
Джерела
Енциклопедія Криворіжжя. — У 2-х т./Упоряд. В. П. Бухтіяров. — Кр. Ріг: «ЯВВА», 2005
Місцевості Кривого Рогу
Металургійний район
|
15029700
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ACOT2
|
ACOT2
|
ACOT2
Acyl-CoA thioesterase 2, also known as ACOT2, is an enzyme which in humans is encoded by the ACOT2 gene.
Acyl-CoA thioesterases, such as ACOT2, are a group of enzymes that hydrolyze Coenzyme A (CoA) esters, such as acyl-CoAs, bile CoAs, and CoA esters of prostaglandins, to the corresponding free acid and CoA. ACOT2 shows high acyl-CoA thioesterase activity on medium- and long-chain acyl-CoAs, with an optimal pH of 8.5. It is most active on myristoyl-CoA but also shows high activity on palmitoyl-CoA, stearoyl-CoA, and arachidoyl-CoA.
Function
The protein encoded by the ACOT2 gene is part of a family of Acyl-CoA thioesterases, which catalyze the hydrolysis of various Coenzyme A esters of various molecules to the free acid plus CoA. These enzymes have also been referred to in the literature as acyl-CoA hydrolases, acyl-CoA thioester hydrolases, and palmitoyl-CoA hydrolases. The reaction carried out by these enzymes is as follows:
CoA ester + H2O → free acid + coenzyme A
These enzymes use the same substrates as long-chain acyl-CoA synthetases, but have a unique purpose in that they generate the free acid and CoA, as opposed to long-chain acyl-CoA synthetases, which ligate fatty acids to CoA, to produce the CoA ester. The role of the ACOT- family of enzymes is not well understood; however, it has been suggested that they play a crucial role in regulating the intracellular levels of CoA esters, Coenzyme A, and free fatty acids. Recent studies have shown that Acyl-CoA esters have many more functions than simply an energy source. These functions include allosteric regulation of enzymes such as acetyl-CoA carboxylase, hexokinase IV, and the citrate condensing enzyme. Long-chain acyl-CoAs also regulate opening of ATP-sensitive potassium channels and activation of Calcium ATPases, thereby regulating insulin secretion. A number of other cellular events are also mediated via acyl-CoAs, for example signal transduction through protein kinase C, inhibition of retinoic acid-induced apoptosis, and involvement in budding and fusion of the endomembrane system. Acyl-CoAs also mediate protein targeting to various membranes and regulation of G Protein α subunits, because they are substrates for protein acylation. In the mitochondria, acyl-CoA esters are involved in the acylation of mitochondrial NAD+ dependent dehydrogenases; because these enzymes are responsible for amino acid catabolism, this acylation renders the whole process inactive. This mechanism may provide metabolic crosstalk and act to regulate the NADH/NAD+ ratio in order to maintain optimal mitochondrial beta oxidation of fatty acids. The role of CoA esters in lipid metabolism and numerous other intracellular processes are well defined, and thus it is hypothesized that ACOT- enzymes play a role in modulating the processes these metabolites are involved in.
References
External links
Further reading
Human proteins
|
2875738
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D1%87%D0%BA%D1%83%D0%B2-%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Речкув-Новий
|
Речкув-Новий — село в Польщі, у гміні Александрув Пйотрковського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Пйотрковського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пйотрковського повіту
|
4626672
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%BB%D0%B4%D0%B5%D0%B6
|
Єлдеж
|
Єлдеж — присілок в Воскресенському районі Нижньогородської області Російської Федерації.
Населення становить 174 особи. Входить до складу муніципального утворення Нахратовська сільрада.
Історія
Від 2009 року входить до складу муніципального утворення Нахратовська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Воскресенського району Нижньогородської області
|
3167779
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Qatar%20Total%20Fina%20Elf%20Open%202003%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Qatar Total Fina Elf Open 2003, парний розряд
|
Qatar Total Fina Elf Open 2003, парний розряд
Жанетта Гусарова і Аранча Санчес Вікаріо були чинними чемпіонками, але того року не брали участі.
Джанет Лі і Вінне Пракуся виграли титул, у фіналі перемігши пару Марія Венто-Кабчі і Анжелік Віджайя з рахунком 6–1, 6–3.
Сіяні пари
Сітка
Кваліфікація
Сіяні пари
{{columns-list|colwidth=30em|
Тетяна Пучек / Рената Ворачова (1 коло)
Наталі Грандін / Кім Грант ''(кваліфікаційний матч)
}}
Кваліфікувалися
''' Янь Цзи / Чжен Цзє
Сітка
Посилання
ITF Tournament Details
Main and Qualifying Draws (WTA)
Тур WTA 2003
2003
2003 у катарському спорті
|
2334133
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%B8%D0%B4%D1%94%D0%BD%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Обидєнніков Ярослав Миколайович
|
Обидєнніков Ярослав Миколайович
Ярослав Миколайович Обидєнніков — сержант 93-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Короткий життєпис
Народився 1980 року в місті Дніпропетровськ. Дитячі роки провів у Якутії (РРФСР), де його батьки працювали на будівництві ГЕС. Строкову службу проходив в десантних військах у місті Керч. Опанував професії столяра та будівельника, їздив заробляти до Криму. До мобілізації працював слюсарем-ремонтником ремонтно-механічного цеху Дніпропетровського локомотивного депо, проживав в селищі у передмісті Дніпропетровська.
Призваний 20 червня 2014 року, оператор-радіотелефоніст розвідувальної роти, 93-тя окрема механізована бригада.
Спочатку супроводжував колони військової техніки в зону бойових дій, потім виконував бойові завдання зі своєю розвідгрупою.
Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення, на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки (Старобешівський район) поруч зі ставком. Востаннє його бачили, коли він керував вантаженням поранених на БРДМ.
Вважався зниклим безвісти, ідентифікований за експертизою ДНК. Похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпро.
Залишилися батьки, молодший брат, дві доньки.
Нагороди та вшанування
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений
25 грудня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
Його портрет розміщений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 3, ряд 7, місце 38
Вшановується 29 серпня на щоденному ранковому церемоніалі вшанування українських захисників, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії
2021 року на фасаді школи, у якій навчався Ярослав Обидєнніков, урочисто відкрито меморіальну дошку його честі
Примітки
Джерела
Обидєнніков Ярослав Миколайович // Книга пам'яті полеглих за Україну
Уродженці Дніпра
Померли в Старобешівському районі
Поховані на Краснопільському цвинтарі
|
2788878
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%8E%D1%88%D0%BA%D1%96
|
Конюшкі
|
Конюшкі
Конюшки (Конюшкі) — село в гміні Фредрополь Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства
Конюшкі — село в гміні Новий Двур Сокульського повіту Підляського воєводства
Конюшки (Конюшкі) — сільська гміна Другої Речі Посполитої та Третього Райху
Див. також
Конюшки
|
2299263
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jon%20Hopkins
|
Jon Hopkins
|
Jon Hopkins
Jonathan Julian Hopkins (born 15 August 1979) is an English musician and producer who writes and performs electronic music. He began his career playing keyboards for Imogen Heap, and has produced but also contributed to albums by Brian Eno, Coldplay, David Holmes and others.
Hopkins composed the soundtrack for the 2010 film Monsters, which was nominated for an Ivor Novello Award for Best Original Score. His third studio album, Insides, reached no. 15 on the US Dance/Electronic Albums chart in 2009. His collaborations on Small Craft on a Milk Sea with Brian Eno and Leo Abrahams and Diamond Mine with King Creosote both reached no. 82 on the UK Albums Chart. Both of his albums Diamond Mine (2011) and Immunity (2013) were nominated for the Mercury Prize. His fifth studio album Singularity received a Grammy nomination for Best Dance/Electronic Album in December 2018. Hopkins's sixth studio album, Music for Psychedelic Therapy, was released on 12 November 2021.
Early life and education
Jon Hopkins was born in 1979 in Kingston upon Thames and grew up in nearby Wimbledon. He first became aware of electronic music after hearing early house music on the radio at the age of seven or eight, and also became a fan of Depeche Mode and the Pet Shop Boys. These records inspired an early fascination with synths.
At the age of 12 Hopkins began studying piano at the Junior Department of the Royal College of Music in London, where he continued until age 17. The composers that were greatly influential to him whilst studying were Ravel and Stravinsky, and he eventually won a competition to perform a concert of Ravel's Piano Concerto in G with an orchestra. For a time Hopkins considered becoming a professional pianist, only to decide classical performance was too formal and unnerving to pursue full-time.
As a teenager he also listened to acid house, early hardcore, grunge, as well as electronica artists such as Acen, Seefeel, and Plaid. When Hopkins was 14 he got his first computer, an Amiga 500, and started programming MIDI material. By the age of 15 he had saved up enough money from winning piano competitions to buy a low-level professional Roland synth, and on this he began creating his first full-length electronic compositions.
Career
1997–2004: Early years
After finishing his final exams at age 17, Hopkins accompanied his friend Leo Abrahams to an audition for Imogen Heap's backing band. Hopkins decided to audition as well, and was hired to handle both keyboard and samples, while Abrahams was hired as guitarist. He toured with the new band for the entirety of 1998.
In 1999 Hopkins signed with boutique London label Just Music as a solo artist, and began recording his debut album Opalescent. At the time he was also working part-time as a studio session musician. Opalescent attracted positive press attention upon its release, and several tracks were licensed to Sex and the City. The Guardian reviewed it as "a beautifully realised debut... Using synth oozes, phased and echoed guitars and pianos and chilled beats, his wonderful tunes drift from calm to eerie power like a restless sea... It will delight any lovers of beautiful music." DJ Magazine gave it 4/5 stars, and stated "Piano, guitar strings and slow beats blend like the clouds at sunset (or an opiate smoothy) filtering in and out like elegantly wasted beauty. Darker drums add a further depth."
Hopkins released his second album, Contact Note, on Just Music in 2004 while still working as a studio musician. The album slowly gained an underground following but failed to take off, and led Hopkins to become disillusioned with his solo career, and take a break from writing to learn how to become a producer.
2004–2007: Work with Brian Eno and Coldplay
By 2004, Abrahams had been collaborating for some time with ambient musician and producer Brian Eno. Abrahams played some of Hopkins' second record for Eno, and Eno invited him to join them for a jam session. On the first day of their collaboration they came up with some of the music for Eno's upcoming album Another Day on Earth, and Hopkins became a long-term collaborator. Shortly afterwards Hopkins produced King Creosote's album Bombshell, which initiated his relationship with the Fence Collective. He also co-wrote tracks with DJ and composer David Holmes for Holmes' Holy Pictures album, and remixed for James Yorkston.
In 2007, Hopkins was invited by Eno, who was producing Coldplay's upcoming album Viva la Vida or Death and All His Friends, to join the band in the studio for a day. Hopkins ended up staying and contributing to the album for the next year, co-producing several tracks and playing organs, harmoniums, and other keyboard instruments on others. The intro to the track "Violet Hill" came from an improvisation with Hopkins and Davide Rossi, the album's string arranger. Throughout this period Hopkins was periodically creating his own solo tracks, and his song "Light Through the Veins" was adapted to serve as the introduction to the album's first track "Life in Technicolor". "Light Through the Veins" was also picked by the band to serve as the backing for the track "The Escapist", which is hidden at the end of the album. Viva la Vida was released in 2008, and won Best Rock Album at the 2009 Grammy Awards and became the best-selling album of 2008. Coldplay asked Hopkins to serve as the pre-show DJ and opening act for their 2008 world tour. Hopkins toured with the band for six months through England, the United States, and Japan. He performed at venues including Madison Square Garden and the London O2 Arena, with crowds as large as 20,000 people.
2008–2013: Entity; production
In 2008 Hopkins was commissioned by choreographer Wayne McGregor to compose music for Entity, a production of McGregor's "Random Dance" group. Entity was performed live at Sadler's Wells in April 2008 to critical acclaim. A world tour followed throughout 2008 and 2009.
Hopkins also has co-writing or producing credits on albums by artists such as David Holmes and Dan Arborise. He is also known for remixing a variety of artists, including Wild Beasts, Nosaj Thing, Imogen Heap, Four Tet, and James Yorkston. He was also one of the few producers chosen by Radio 1's Rob Da Bank to remix film director David Lynch's first electronica release, "Good Day Today" / "I Know", which was released on Sunday Best Records.
2008–2009: Insides
Hopkins signed to Domino Recording Company in late 2008. Hopkins's third album, Insides, was released by Domino Records on 5 May 2009. It included the track "Light Through the Veins", which had previously been used on the Coldplay album, Viva la Vida or Death and All His Friends. Some of the tracks had been written by Hopkins sporadically since his last release, while others were based on the music he had composed for the Entity production. Hopkins developed an intense live show to support the release, resulting in club and festival performances across Europe and the United States. He secured supporting slots with The xx, Röyksopp, and Four Tet. Many of his live shows used background visuals featuring the animations of Vince Collins.
Insides charted at no. 15 on the Billboard Dance/Electronic Albums chart. PopMatters listed the album as one of the top ten electronic albums of 2009. According to reviews, the album "takes its cues from ambient electronica, but uses strings and piano, along with some very tasty beats and dubstep-influenced bass on some tracks." TinyMixTapes stated the albumstrikes me as his single most aggressive release yet. His sense of timing, the clarity of his production, and the variety of effects he employs draw you into the story that each instrumental tells. Jon Hopkins is not a button-pushing man of presets; he is a bona fide composer and a trained pianist. Craftsmanship sets him apart, and allows Insides to be as incredibly moving as it is and always will be. It will easily be one of the best electronic albums of 2009. Paul Clarke of the BBC wrote thatHopkins [is] capable of producing music as epic, soaring and emotional as any power ballad in his own way. Take "Light Through The Veins" for example ... a close relative of Ulrich Schnauss' "In All the Wrong Places", it's a majestic piece of widescreen shoegazing which grows ever more expansive throughout its entire ten-minute duration ... no amount of reflected glory could ever fully illuminate Insides' mysterious depths.
2009–2013: Pure Scenius, film scores
In June 2009 Hopkins was invited by Brian Eno to play some solo shows at the Luminous Festival at the Sydney Opera House. A few weeks prior to leaving, Eno asked Hopkins to join with himself, Underworld's Karl Hyde, Leo Abrahams, and the Sydney-based improv trio The Necks in the group "Pure Scenius", the planned finale for the Luminous Festival. They then improvised music based on pre-planned themes, putting on three 1½-hour shows in the Opera House with Hyde on vocals. Pure Scenius was repeated a year later in Brighton, when Eno was curating the Brighton Festival.
In 2009, Hopkins collaborated with Brian Eno and Leo Abrahams to score the Peter Jackson film The Lovely Bones. In early 2010, Hopkins composed the score for the short film Rob and Valentyna in Scotland directed by Eric Lynne, which won an honourable mention for the short film-making award at Sundance. Also in 2010 Hopkins was commissioned to create the soundtrack for the British science fiction film Monsters, which was directed by Gareth Edwards. To create the score, Hopkins partly used string parts performed by arranger Davide Rossi and guitar by Leo Abrahams. The soundtrack album was released on 29 November 2010 on Domino Records. In 2011 the score was nominated for an Ivor Novello Award for Best Original Score.
2009–2012: Collaborations
Hopkins collaborated with Tunng on the EP Seven Gulps of Air in 2009, which was commissioned by designer Christopher Kelly for London Fashion Week. Seven Gulps of Air was listed as one of Drowned in Sound's singles of the year.
In 2010 Hopkins collaborated with Leo Abrahams and Brian Eno to create the album Small Craft on a Milk Sea. Released on Warp Records in late 2010, the album is based on a three-week session of improvisation wherein the artists recorded about six hours of material a day.
In 2011 Hopkins collaborated with Scottish musician King Creosote to create the album Diamond Mine, which featured lyrics and vocals by Creosote sung over musical backdrops arranged and recorded by Hopkins. The album was a culmination of about seven weeks of work spread over seven years of recording and collaboration, from whenever the two artists had the opportunity to get together. The album was released on 28 March 2011 to acclaim, which included a glowing review from NPR. On 19 July 2011 Hopkins and Anderson were announced as nominees for the 2011 Barclaycard Mercury Prize, which is annually awarded for best album from the United Kingdom and Ireland.
Also in 2011, the EP Honest Words, a Hopkins collaboration with King Creosote, was released on Domino Records. In April 2012, this was followed by another collaboration with King Creosote: The Jubilee, also on Domino.
Hopkins wrote the score for the 2013 film by Kevin Macdonald, How I Live Now.
2013: Immunity
Immunity is Hopkins' fourth studio album, released on 4 June 2013, by Domino Records. Among the artists that contributed vocals were long-time collaborator King Creosote, and Corin Roddick and Megan James of the band Purity Ring. It was recorded and produced in Hopkins' London studio, with Hopkins often using homemade sound effects or the natural sound of the room. Stated MixMag, "Immunity is an album of organic techno and exquisite mini-symphonies."
Immunity peaked at no. 13 on Top Electronic Albums by Billboard in the United States. In Britain it was nominated for the 2013 Mercury Prize for best album. The album met with a largely positive reception among critics, receiving perfect scores from Mixmag and MusicOMH, and 4/5 from The Guardian. Pitchfork Media described Immunity as a "remarkably visceral, sensual, confident electronic record," and MusicOMH called it a "modern classic".
The video for the single 'Open Eye Signal' directed by Aoife McArdle won best cinematography at the UK Music Video Awards.
2014–present: Asleep Versions, Singularity, and Music for Psychedelic Therapy
In 2014 Hopkins co-produced the song "Midnight" for Coldplay's 2014 album Ghost Stories, and released an EP titled Asleep Versions on 10 November. The EP includes (according to Domino Records) "four decelerated, dreamlike re-imaginings" of four tracks featured on his album Immunity. The EP has additional vocals from Raphaelle Standell-Preston of the band Braids & regular collaborator King Creosote, and artwork from Robert Hunter.
Hopkins' fifth studio album, Singularity, was released on Domino Records on 4 May 2018. It was nominated for the Grammy award for Best Dance/Electronic Album. Hopkins' sixth studio album, Music for Psychedelic Therapy, was released on 12 November 2021. It comprises ambient music designed to accompany psychedelic trips, including a track incorporating words from the spiritual leader Ram Dass.
Live performances
Hopkins has performed at music festivals such as Moogfest, Mutek, Beacons Festival, and Electric Zoo, and at venues such as Madison Square Garden and the London O2 Arena. As of 2014 he maintains a regular touring schedule both in England and internationally, playing at the Glastonbury Festival in June, with upcoming dates at the Pitchfork Music Festival, Electric Picnic and Time Music Festival and in 2015 at Wonderfruit in Thailand for the premiere of the iy_project, a collaboration with light artist, Chris Levine.
Style and equipment
Style and genre
According to reviews, "Hopkins's aesthetic is perpetually intriguing. He transcends genres, melding digital coldness with subtle, bucolic textures; veering from skewed elegance to strange, unsettling depths." "He makes powerfully emotive, instrumental music that consistently crosses genres, ranging from solo acoustic piano to explosive, bass-heavy electro." Also, he "meticulously constructs lush, downtempo arrangements, blending digital beats and soothing ambience."
Equipment and software
As of September 2010 his studio setup relies on a Logic system, though all his previous releases were on Cubase VST, used in conjunction with an old version of SoundForge. He began using Logic because his old system was not powerful enough to include the video for film soundtracks. His live setup includes Ableton Live and a chain of up to five Kaoss Pads.
Personal life
Hopkins practices autogenic training and Transcendental Meditation, of which he says, "For me, it's not about relaxing. It can get music flowing in a way that's really uninhibited, and I want to spend as much time in that place as possible."
Discography
Studio albums
Opalescent (2001)
Contact Note (2004)
Insides (2009)
Immunity (2013)
Singularity (2018)
Music for Psychedelic Therapy (2021)
RITUAL (2024)
Further reading
"HT Interview: Jon Hopkins" Glide Magazine. 27 June 2013
References
External links
Jon Hopkins on Domino Records
Jon Hopkins on Last.fm
Jon Hopkins on CD Universe
1979 births
Double Six Records artists
English electronic musicians
English record producers
Living people
Musicians from the Royal Borough of Kingston upon Thames
People from Kingston upon Thames
|
12458166
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rufous-winged%20illadopsis
|
Rufous-winged illadopsis
|
Rufous-winged illadopsis
The rufous-winged illadopsis (Illadopsis rufescens) is a species of bird in the family Pellorneidae. It is found in Benin, Ivory Coast, Ghana, Guinea, Liberia, Senegal, Sierra Leone, and Togo. Its natural habitats are subtropical or tropical moist lowland forest and subtropical or tropical moist montane forest. It is threatened by habitat loss.
References
rufous-winged illadopsis
Birds of West Africa
rufous-winged illadopsis
Taxonomy articles created by Polbot
|
28833019
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%A0eovci
|
Šeovci
|
Šeovci is a village in Požega-Slavonia County, Croatia. The village is administered as a part of the City of Požega.
According to national census of 2011, population of the village is 121.
Sources
Populated places in Požega-Slavonia County
|
2626499
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B3
|
Вайсберг
|
Вайсберг — врейське прізвище. Відомі носії:
Олександр Вайсберг (1901 — 1964) — австрійський фізик.
Вайсберг Берта Йосипівна (1911 — 1972) — українська шахістка.
Вайсберг Володимир Григорович (1924 — 1985) — радянський живописець, теоретик мистецтва.
(17 грудня 1951) — німецька письменниця та публіцистка єврейського походження.
(1953) — американська літературознавчиня єврейського походження.
Вайсберг Леонід Абрамович (1944) — російський радянський науковець, доктор технічних наук, професор, фахівець у галузі збагачення корисних копалин, академік РАН (2016).
Вайсберг Леонід Еммануїлович (1906 — 1970) — радянський інженер і господарський діяч, лауреат Сталінської премії.
Вайсберг Марюс Ерікович (1971) — російський кінорежисер, сценарист і продюсер.
Вайсберг Матвій Семенович (1958) — український живописець, графік, книжковий ілюстратор.
Вайсберг Олег Леонідович (1935) — російський радянський науковець, доктор фізико-математичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту космічних досліджень РАН.
Вайсберг Роман Юхимович (1896 — 1935) — радянський економіст.
Сторінки зі списками осіб з однаковим прізвищем
Єврейські прізвища
|
14717824
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grunets
|
Grunets
|
Grunets is a village in Korsakovsky District of Oryol Oblast, Russia.
References
Rural localities in Oryol Oblast
|
672873
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BB
|
Двоголовий орел
|
Двоголовий орел — фантастичний птах, гербова фігура в геральдиці. Зображається у вигляді орла, який має дві голови. Використовується в декоративному мистецтві та геральдиці. Двоголовий орел походить зі Стародавнього Близького Сходу. Найдавніші знахідки зображення орла датуються III—II тисячоліттям до н. е. Пізніше використання символу відродилося у високому середньовіччі, найчастіше він використовувався сельджуками, артукідами, зангідами, огузами та монголами. З XIII століття двоголовий орел стає дедалі поширенішим у Європі, зокрема, використовувався у Візантійській імперії, Священній Римській імперії та Московському князівстві (з 1547 року Московське царство). Нині двоголовий орел є гербом Албанії, Сербії, Чорногорії та Росії.
Двоголовий орел у давні часи
Найдавніші знахідки археологів із зображенням двоголового орла датуються III—II тисячоліттям до н. е. Фантастичний птах зображувався на амулетах, печатках та знаряддях праці в Бактрії-Маргіані. Унікальна знахідка срібної сокири із зображенням антропоморфічного демона з двома орлиними головами нині зберігається в Нью-Йорку в музеї мистецтва Метрополітен. Також відомі знахідки бактрійських амулетів із зображенням двоголового орла, який тримає у своїх кігтях зміїв. Пізніше подібні зображення перейняли хетти. В ассирійців зображення антропоморфічного демона вперше з'являється на печатках царя Еріба-Адада I (бл. 1380—1354 до н. е.) знайдених у місті Ашшур. У давні часи символ двоголового орла використовувався хеттами та шумерами. Неподалік від турецького поселення , де знаходилася столиця Хеттського царства Хаттуса, було знайдене зображення двоголового орла вибитого на скелі. Хетти зображували орла на циліндричних печатках, стінах, глеках та на інших виробах та будівлях. Іноді двоголового орла зображували зі здобиччю в кігтях (зазвичай із зайцем). Найпізніша знахідка символу датується XIII ст. до нашої ери. Зображення такого орла збереглося на «воротах Сфінкса» в Аладжа-Хююк. Пізніше його зображення було знайдено при розкопках у місті Лагаш. У Мідії, на сході Хеттської держави, було знайдено зображення двоголового орла датованого VI ст. до н. е. Зображення двоголового орла траплялось і в стародавньому Єгипті на ассирійських пам'ятниках датованими VII—VI ст. до н.е. 1906 року археологічною групою на чолі з М. О. Макаренком на територіях сіл Попівки та Басівки (Роменський район, Сумська область, Україна) було знайдене велике скіфське городище VI—III ст. до н. е. У Попівці було знайдено бронзовий амулет який нагадував зображення двоголового птаха. Елліс Міннз у своїй книзі «Scythians and Greeks: a survey of ancient history and archaeology on the north coast of the Euxine from the Danube to the Caucasus» залишив зображення цих амулетів, хоча точне місцезнаходження оригіналів невідоме. У 70-х роках XX ст. на Красномаяцькому могильнику (мис Красний Маяк, Сухумі, Абхазія) були знайдені бронзові дзвоники, на яких зображували птаха, що нагадував двоголового орла. Дослідники віднесли ці предмети до VII—V ст. до н. е. до сармато-аланської культури. Подібні предмети також знаходили за межами комплексу та на інших городищах Абхазії.
Двоголовий орел у міфології та християнських віруваннях
Образ двоголового орла використовувався в релігійних віруваннях. Шумерологи вважають, що двоголовий орел у шумерській міфології був символом бога грози та злив Нінурти. На кінцівці його палиці розміщувалися дві голови орла, або лева. Згідно з шумерськими віруваннями, завдяки палиці Нінурт перемагав ворогів і приборкував непокірних. Шумери також вважали, що орел посланець богів, що створював зв'язок поміж людьми та богами. Хетти також використовували цей символ у релігії. Атрибутами бога грози Тешуба були подвійна сокира та двоголовий орел на ній. Пізніше подібну атрибутику запозичили греки на Криті й зображували з палицею Зевса. У стародавній Греції бог сонця Геліос подорожував небом на колісниці, яка була запряжена 4 конями. Зустрічаються рідкісні зображення, де колісниця запряжена двома двоголовими орлами.
У II—I ст. до н. е. двоголовий орел у індоєвропейського племені хуритів вважався охоронцем Світового дерева. В індуїзмі двоголового орла називали Гандаберунда («ганда» — сильний, «берунда» — двоголовий). У літописному тексті «Вішну-пурана» (IV—V ст. н. е.) розповідається про перевтілення бога Вішну в птаха Гандаберунда, коли йому потрібна була чародійна сила.
У тюркській міфології двоголовий орел мав ім'я Оксоко та складався з двох голів птахів Турула та (також інші назви Семрук і Меркрут) і вважався священним птахом бога сонця (в середні віки Тенгрі). Найдавніші знахідки зображення Оксоки датуються 3800 роками до н.е. У міфології тюрків II—XIII ст. Оксока став найбільш оспіваним птахом — сином бога Тенгрі. Найчастіше птах описувався на верхівці дерева Байтерек, що з'єднувало Небо із Землею. Орел оглядав своїми головами все навколо і якщо наближалися вороги, чи злі духи, він злітав із дерева і вступав з ними в бій. На початку XI ст. образ Оксоки (Семрука) почав зображуватися на гербі імперії Сельджуків. 1993 року в Казахстані карбувалася обігова мідно-нікелева монета номіналом у 10 тенге із зображенням священного птаха, як згадка про давні вірування тюркських народів. У давніх віруваннях юкагірів, евенків, хантийців, мансійців, ненців та селькупів двоголового птаха називали Ексекюєм (в деяких народів Уксусі). В оповідках місцевих мисливців збереглася легенда в якій переповідається про фантастичного двоголового птаха, який коли пролітав над землею закривав крилами небо. На жаль, незначні відомості про цього птаха описані в небагатьох джерелах, зокрема в науково-фантастичному романі В. Обручева «Земля Санникова».
У XXVIII—XXII ст. до н. е. у стародавньому Єгипті на печатках зображували корону фараонів урею, пізніше почали зображувати бога Сонця Ра та бога Світла Гора (або у вигляді синкретичного божества Ра-Горахті) з соколиними (або яструбиними) головами повернутими в різні боки. Ці боги підтримували та тримали в руках кадуцеї. Подібні символи використовувалися також у країнах Близького Сходу — Месопотамії та Анатолії. В імперії Ахеменідів, а згодом у Персії, подібна символіка стала зображуватися в зороастризмі. У центрі фаравахару зображувався фраваші — подоба янгола-охоронця. Починаючи з III ст. до н. е. крилатий сонячний диск використовували на своїх печатках Юдейські царі. Прообраз крилатого сонця також використовували у своїй символіці алхіміки. 1911 року крилате сонце Юдеї використовував у своїй книзі «Святе повчання» Чарльз Расселл. Єгипетське крилате сонце в різних варіантах також почало широко використовуватися в інших християнських віруваннях — масони, теософи, розенкрейцери, , тощо. 1717 року в Лондоні виникла Перша Велика Ложа створена масонами (пізніше виник союз із 4 лож під назвою Об'єднана Велика Ложа Англії). 1871 року на обкладинці своєї книги «Мораль та догма давнього та прийнятого шотландського уставу» Альберт Пайк використовував зображення масонського двоголового орла з короною та з мечем у лапах. Символом для емблеми масонів послугувало єгипетське зображення крилатого сонця із зображенням на нім Ра-Горахті запозичене ранніми християнами, яке також зображувалося і в єгипетському стилі на обкладинці (Прийнятий у травні 1801 року в м. Чарлстон (Південна Кароліна, США). Над головами орла в сяйнистому трикутнику зображувалася цифра 33 — найвищий . Пізніше в трикутнику зображувалося всевидяче око, яке також було запозичене з єгипетських вірувань (Див. також Око Гора). Символом Автономної Чернечої Держави Святої Гори Афон у Греції було обрано знамено Візантійської імперії династії останніх Палеологів, на якому орел є і нині офіційною емблемою монастирської землі й зображується також на спеціальних дозволах в'їзду — діамонітіріонах. Також двоголовий орел у часи середньовіччя зображувався на православних храмах Костантинополя, Албанії, Кіпру та Еллади.
Середньовічна Азія
Двоголовий орел використовувався як емблема сельджуцьких та тюркських племен під час інтронізації Тогрула в 1058 році в Мосулі (Північний Ірак) та проголошення його «султаном Сходу і Заходу». За часів правління атабека Мосула та Халеба (Сирія) Імада ад-Діна Зенгі (1127—1146) карбувалися дирхами із зображенням двоголового орла. Згодом двоголовий орел, як символ, використовувався Румськими султанами в XIII столітті та огузами. До 1090-х років турки-сельджуки завоювали більшість візантійських міст у Малій Азії та вийшли до проток Дарданелли та Босфору. 1077 року було засновано Конійський султанат, який використовували прапор на якому був зображений сельджуцький орел з луком на грудях. На арабських монетах зангидів та артукідів у XII—XIII ст. карбувалися монети із зображенням орла. Двоголовий орел був поширеним символом у Персії як символ перемоги, також і в Золотій Орді під час розширення своїх володінь. Відомі дирхами артукіда (1219—1234) із зображенням двоголового орла, які карбувалися у 1195—1210 роках. У 1200—1221 роках на аверсі зображувалася 6-кутна зірка. У 90-х роках XIII ст. зображення двоголового орла почали карбуватися на мідних пулах Улус Джучі на монетних дворах Солхату та Кирк-Ору. Збереглися велика кількість монет за часів Узбек-хана (1313—1341) та Джанібека (1342—1357) із зображенням фантастичного птаха. Зображення двоголового орла також трапляється на монетах і в бейликів в Анатолії та мамелюків у Єгипті, датовані кінцем XIII ст. На території Каїрської цитаделі була знайдена посріблена латунна куля, виготовлена в 70-х роках XIII ст. на замовлення мамелюцького еміра Бадр ал-дін Байсарі († 1278) на якій зображено двоголового орла. Нині зберігається в Британському музеї в Лондоні. Наприкінці XIII ст. за часів правління Івана II Комніна (1280—1297) почали карбуватися монети із зображенням двоголового орла в Трапезундській імперії. Пізніше карбувалися монети імперії із зіркою Давида та із зображенням двоголового орла на реверсі. Цей тип монет помітно наслідував дирхамам артукіда Насір ал-Діна Махмуда. У середньовіччі орел з'являється на штандартах турків-сельджуків, які, окрім як у бойових діях використовували штандарт і в прикрашенні підставки під Коран.
Середньовічна Європа
Вважається, що європейці вперше почали використовувати на гербах зображення двоголового орла під час хрестових походів до Середньої Азії. Перші монети хрестоносців із зображенням двоголового орла карбувалися в герцогстві Брабант Генріхом II (1235—1248) та Генріхом III (1248—1261), пізніше за часів фландрської графині Маргарити II (1244—1280). Цей символ використовувався першими тамплієрами, які поверталися із завойовницьких походів зі Святої землі. На печатці Великого магістра Ордену Тамплієрів Ґільйома де Боже, датованої 1227 роком, уперше почав зображуватися двоголовий орел. Бл. 1460 році король Неаполю, поет Рене Добрий (1409—1480) у доповнені до «Книги Турнірів» під назвою «Імена, герби та блазони лицарів Круглого столу» в ілюстраціях лицарських гербів зазначив і герб сера Ґавейна Оркнейського на якому зображений двоголовий орел. У ранніх працях за часів перших легенд про короля Артура кількість голів на гербі Ґавейна не зазначалася. Істориками припускається, що гербом завойованого Костянтинополя, під час існування Нікейської імперії (1204—1261), був двоголовий орел. У Візантії та Балканах двоголовий орел почав набувати імперського значення лише за часів останніх імператорів із династії Палеологів. Зображення фантастичного птаха в Європі збереглося до наших днів на портреті в церкві святого Петра та Павла, побудованої в 1290 році в Бієло-Полі (Сербія).
Після розподілу поміж синами каталонського на (1011—1192) та (1011—1491) на гербах почав зображуватися коронований чорний орел, на грудях якого, на червоному тлі — ромб, у якому 3 нижні частини стріл.
В Україні, у ранньому середньовіччі, двоголового орла зображали на гербі Чернігівського князівства (1023/4–1401), який послугував у сучасності для створення герба Чернігівської області. Одне з найдавніших знахідок на Чернігівщині зображення двоголового птаха висічене на стінах кам'яної усипальниці чернігівських князів у соборі Бориса та Гліба. Собор був споруджений у 1123 році чернігівським князем Давидом Святославовичем (1097—1123), незадовго до своєї смерті. Відомий також двоголовий птах Перемиського князівства (1084—1141), а пізніше (1434—1772) герб Перемишльської землі у складі Польського королівства. Перші літописні відомості про герб Перемишльської землі, яка обіймала територію сучасного Перемишльського повіту та західну частину Львівської області з містами Дрогобич, Самбір та Стрий, датуються 1410 роком. За даними праці польського історика-літописця Яна Длугоша (1415—1480), емблема на хоругвах перемишльського війська в битві під Грюнвальдом мала вигляд золотого двоголового орла на блакитному тлі і з короною над головами.
Після четвертого хрестового походу (1202—1204) та заснування Латинської імперії в Константинополі, Візантійська імперія розкололася на ряд дрібних князівств. У 1204—1475 роках на південно-західній частині Кримського півострова, поруч із Генуезькими колоніями було православне князівство Феодоро. Коронований двоголовий орел на гербі князівства почали використовуватися в останні роки князівства за часів правління Давида Комніна (1459—1461). Орел зображувався в неповному колі, у центрі голів циркуль.
На городищі Костешти (Молдова) були знайдені монети карбовані на монетному дворі міста Сакчі (Нині Ісакча, Румунія) з тамгою беклярбека Ногая. Монети датувалися 90-ми роками XIII ст. і містили зображення тамги Ногая та двоголового орла на зворотній стороні (Див. Монети Ногайського улусу).
Двоголового орла також зображували на тканині, посуді, на стінах споруд і на печатках територіальних князівств та великих міст. Найбільш раннє зображення двоголового орла на тканині належить до часів Візантійської імперії, бл. X ст. привезеного з Аль-Андалуса (ісламської Іспанії). Але як імператорська емблема двоголовий орел став використовуватися за часів правління династії Палеологів. 1226 року герцог Гольштейну Адольф II в імператора Священної Римської імперії Фрідріха II викупив право на статус вільного ганзейського міста для Любека. Гербом міста стає двоголовий чорний орел на золотому тлі. На грудях орла зображувався біло-червоний щит — прапор Любека. Починаючи з XIV ст. герб Любека почав карбуватися і на срібних монетах міста (Див. Любецька марка). Зображення двоголового орла збереглося на стелі Палатинської капели (Палермо, Італія), яке належить до часів правління Фрідріха II Штауфена (1220—1250). На гербі короля Німеччини, Сицилії та Єрусалиму Конрада IV (1227—1254) над головами двоголового орла зображувався півмісяць та сонце без променів.
Державним гербом Священної Римської імперії двоголовий орел був прийнятий лише з 1433 року, після коронації Сигізмунда I (1433—1437), династії Люксембургів. Він зображувався чорного кольору на золотому тлі щита, із золотими дзьобами і кігтями. Голови орла прикрашали німби. Лише в новий час над головами зображувалися корони, у правих кігтях орел тримав скіпетр, а в лівих — державу.
У 1389—1444 роках на території сучасної Албанії існувало , засноване родом Кастріоті. У ті ж часи був обраний родовий герб — чорний двоголовий орел на червоному тлі щита, над головами золоті корони. Вгорі у синьому, перевернутого кутом вниз, трикутнику золота 6-кутна зірка. Цей герб послугував моделлю для створення прапора після виходу зі складу Османської імперії, у часи формації тимчасового уряду (1912—1914). 1444 року, у місті Лежа з ініціативи Скандербега (1405—1468), серед албанських князів було засноване військово-політичне об'єднання Льєзька ліга для боротьби з турецькими завойовниками, яка проіснувала до 1451 року. Гербом ліги слугував родовий герб Кастріоті.
Вчені на боці візантійської та промосковської версій схиляються до думки, що у такий спосіб давні царі наголошували ворогу про усебічну пильність. Є і протилежні думки про значення орла в Європі. На думку прозахідних дослідників двоголовий орел у ранньому середньовіччі використовувався тими державами, які потрапляли у васальну залежність від іншої, або розпадалася на декілька держав. У часи хрестових походів (1096 до 1291) двоголовий орел імовірно зображувався як завойований трофей над переможеною країною. Більш ранні зображення орла, що зустрічаються на тканинах — ісламського походження. Також є думка, що доєднані території позначалися у вигляді голови орла, підкреслюючи так амбіції імператорів, чи посадових осіб.
Двоголовий орел на родових гербах
У період розквіту держави Сасанідів (V—VI ст.) на територіях ранньохристиянській Вірменії виникла династія . На прапорі династії зображувався двоголовий міфічний орел, який також є одним з елементів сучасного герба.
У XIII ст. на гербі династії Вельфів імператора Священної Римської імперії Фрідріха II (1220—1250), уперше з'являється зображення двоголового орла. У 1228—1229 Фрідріх II очолював шостий хрестовий похід, після якого оголосив себе королем Єрусалиму одружившись з єрусалимською королівною Іолантою (1225—1228). Нині копія зображення герба зберігається в Парижі на сторінках літопису «Хроніки Меджори». Пізніше зображення двоголового орла з'являється на гербі династії Віттельсбахів імператора Людовика IV (1328—1347), та на гербах бургграфів Вюрцбургу та графів Савойських. Також двоголового орла використовує на своєму родовому гербі Карл IV (1355—1378) династії Люксембургів, але частіше використовувався іншими династіями одноголовий. Після коронації Сигізмунда І двоголовий орел став геральдичним гербом Священної Римської імперії, який також використовували на своїх родових гербах династії Габсбургів та Віттельсбахів та останні імператори Лотаринзького дому.
Зображення чорного двоголового орла на своєму гербі використовував французький військовий діяч Бертран дю Геклен (Бл. 1320—1380). Чорний орел зображувався на білому тлі та був перехрещений косою червоною лінією — лицарською стрічкою гідності. Двоголовий орел зображувався на папських гербах Олександра VIII (1689—1691) та Климента XIII (1758—1769). На гербі династії Магістра Мальтійського Ордену (1560—1657) зображувався двоголовий орел. У період з 1636 по 1657 роки карбувалися срібні та золоті монети (тарі) із зображенням герба та двоголового орла на них. Монети із зображенням двоголового орла карбувалися до 1798 року. Мальтійський Орден припинив карбування монет після втрати влади над островом. Також двоголового орла на своїх родових гербах зображувала венеційська династія (бл. XV ст.). Одним з елементів герба Монферратського маркграфа з італійського роду сербського походження, (1494—1518) був двоголовий орел. На гербі відомого іспанського конкістадора Ернана Кортеса (1485—1547) зображувався двоголовий орел.
У 1046 році, в останній рік правління короля Угорщини Петра Орсеоло (1038—1041, 1044—1046), німецьким лицарем Альтманом фон Фрідбергом був заснований рід , який проіснував до останніх часів Австро-Угорщини. Починаючи з XIV ст. на родовому гербі династії зображувалися: вгорі та в щиті чорні двоголові орли.
У Сербії наприкінці 30-х років XIV ст. двоголовий орел на гербі почав зображатися за часів династії Неманичів (1170—1371) у період правління Стефана Душана (1331—1355). На червоному тлі зображувався білий орел. Подібний орел зображувався і на гербах (1371—1425). Ці герби княжих династій були взяті за основу династією Обреновичів (1815—1903) які послугували для створення державного герба Сербії. На заході Балкан (сучасна територія Чорногорії), після утворення князівства Зета (1326—1530), двоголовий орел використовувався на прапорах династії Црноєвичів.
За часів правління Петра I, після заснування ним Російської імперії, серед знаті утворилися дворянські династії. На гербах знатних родів почали зображувати імперський герб — двоголовий орел. 1775 року після ліквідації Запорозької Січі та в 1783 році після анексії Кримського ханства, Російська імперія доєднала більшу частину України до своїх територій. На гербах губерній та гербах проросійських знатних родів почали зображувати російського орла. 1865 року Російською імперією був затвердженим румунський рід Кантакузін на гербі якого основну частину складав російський орел. 1815 року, після поразки Наполеона I у останній битві при Ватерлоо, за рішенням Віденського конгресу частина Польського королівства отримала статус обмеженого самоврядування і була надана під управління Російської імперії. На родових гербах польської шляхи почали зображувати двоголового орла імперії. Також російського двоголового орла зображували на державних гербах Польського королівства (1815—1915) та Великого князівства Фінляндського (1809—1917), на грудях якого в щиті зображувалися державні герби.
На початку XIX ст., після окупації Грузинського царства Російською імперією, двоголового орла зображували на своєму родовому гербі грузинська .
У 1926—1941 роках на гербі наслідного принца Мохаммеда Реза Пахлаві зображувалися поєднані два фантастичні птахи , зображення яких відомі від часів ахеменідів. Поєднання двох птахів нагадувало двоголового орла з короною Пахлаві над головами. 1941 року, після коронації шахіншаха, Реза Пахлаві обрав собі родовий герб династії — лев з мечем у лапі на фоні сонця.
Новий час
У 1473—1829 роках на території Італії було Герцогство Масси і Каррари, засноване тосканською династією , на родовому гербі якої зображувався двоголовий орел, який також став і гербом герцогства. На гербі щит був розділений на 3 частини. У верхній частині на жовтому тлі зображення двоголового чорного орла в золотих коронах. Внизу стрічка з надписом «Libertas». У середньому полі щита білий прапор, на якому зображено на всій площині червоний хрест. У нижньому полі на червоному тлі коса стрічка, у якій зображені білі та сині чотирикутники. У нижніх краях косої стрічки квіти терену. Над щитом зображувалася корона князя, або герцога. 1796 року, після захоплення герцогства Наполеоном, карбувалися монети на яких зображувався герб держави
За часів Австро-Угорської імперії було два типи герба: цісарський великий та загальнодержавні малі герби Австрії та Угорщини. Цісарський герб складався з таких елементів: гербові щити підтримували з боків — з лівого боку грифон, та з правого янгол. Ліворуч, у головному щиті, зображувався австрійський чорний орел із великим щитом на грудях, розділеному на 12 малих щитів — 12 гербів васально-залежних територій. Головний щит, з гербом Австрійської імперії, увінчаний імператорською короною. у лівих кігтях орла меч та держава, у правих скіпетр. Праворуч зображувався герб Угорщини — поле щита розділене на 5 частин-щитів, над основним щитом корона Святого Іштвана. Поміж великими гербами вгорі герб ерцгерцогства Австрії. До низу від герба зображені ордени Австро-Угорщини: Золотого руна, Марії Терезії, Святого Стефана та Леопольда. Знизу щитів стилістичні золоті віньєтки, нижче на білій стрічці гасло: «Неподільні та нерозлучні». Малий герб Австро-Угорщини складався з 2 гербів — Австрії та Угорщини, або кожен окремо з меншою кількістю гербів на грудях орла та на угорському щиті. Загальнодержавний імперський герб зображувався зі щитом ерцгерцогства на грудях орла. На гербі Австрії, під час Першої світової війни, зображувався трисмугий щит — прапор Австрії. Також Австрійський орел був одним з елементів герба Примор'я (1849—1918). На штандарті губернатора королівства Ломбардії та Венеції, на зеленому тлі по краях чорні зубці сформовані з усіх боків у прямокутник, у центрі зображувався чорний двоголовий орел, у дзьобах якого була червона стрічка. Над головами велика корона Австрійської імперії — символ васальної залежності. Є й інший варіант штандарту. На золотому полотні, з країв якого чорні, червоні та золоті зубці, герб королівства: у центрі двоголовий орел у лівих кігтях якого скіпетр та меч, у правих держава. На грудях орла щит, який розділений на 4 частини. У правій верхній та лівій нижній частині щита герби роду Вісконті — на білому тлі лазуровий змій із золотою короною на голові, у пащі якого людина. У лівій верхній та правій нижній частині щита зображувався лев святого Марка з розгорнутим Євангелієм — герб Венеції. У центрі великого щита малий щит ерцгерцогства Австрійської імперії.
Наприкінці XVI ст. двоголовий орел почав зображувався на гербах і монетах князівств Шварцбург-Рудольштадт та . У 1680—1735 роках місто Заальфельд було столицею князівства . Пізніше герб цього князівства (зображення навкіс смарагдової корони на золотих і чорних горизонтальних лініях) використовувало місто (1699—1825). З 1868 року район Заальфельд-Рудольштадт, що входив до складу земель Саксонії, на своєму гербі використовував герб герцогства, який зображувався у правій верхній та нижній лівій частинах. У лівій верхній та нижній правій частинах герб князів Шварцбурґу — двоголовий орел на грудях якого щит з короною, внизу рогач та гребінь. Після Першої Світової війни на гербі Шварцбурґу чорний орел був замінений на золотого лева. 1848 року, під час загальнонімецьких зборів було прийняте рішення про створення Німецького союзу. Також був прийнятий герб та прапор союзу — на золотому тлі щита зображувався чорний двоголовий орел, який слугував емблемою союзу до 1866 року.
Двоголовий орел зображувався на гербі Чернігівського воєводства (1635—1667) взятий за основу з герба Чернігівського князівства. Над головами орла зображувалася золота польська корона. 1648 року Чернігів опинився під керуванням козаків війська Запорізького, пізніше воєводство було скасоване. За часів останнього гетьмана війська Запорізького Кирила Розумовського (1750—1764) на його гербі зображувався двоголовий орел. У щиті, розділеному вертикально на чорну та золоту частини, коронований орел з послідовно розділеними кольорами. На грудях орла синій щит у полі якого зображено срібний панцир який з обох сторін був пронизаний червоними стрілами. Герб Кирила Розумовського символізував падіння Запорізької Січі. У геральдиці двоголовий російський орел використовувався під час долучення українських земель до складу Російської Імперії. 1783 року, після окупації Кримського ханства Російською імперією, новий уряд перейменував стародавні міста на свій лад, а також на гербах портових міст з'явилося зображення російського двоголового орла. 1802 року з 5 повітів була створена Таврійська губернія, на гербі якої зображувався двоголовий орел загарбників. 1856 року було затверджено герб губернії на основі герба Таврійської області прийнятому в 1784 році. У золотому полі зображувався чорний орел з коронами на головах. На грудях орла в блакитному щиті зображувався хрест. Над щитом імперська корона, щит оточений золотими дубовими гілками в які вплетена андріївська стрічка. У 1793—1796 роках територія Волині була приєднана до складу Російської імперії й мала назву Волинське намісництво. На гербі в золотому полі щита зображувався коронований чорний орел, на якому сірими контурами підкреслювалися деталі. На грудях двоголового орла золотий щит, на якому зображувався червоний хрест. Цей герб використовувався також у 1795—1796 роках у адміністративному центрі намісництва — Новограді. 1857 року такий варіант герба скасували повернувши історичне зображення герба — білий хрест на червоному щиті. У 1795—1796 роках, до утворення Волинської губернії, герб волинського намісництва використовувався також у Ковельському повіті. Щит розділявся на 2 частини де у верхній золотій зображувалася частина герба Волинського намісництва, а в іншій, червоній частині — срібна підкова, вгорі та з боків три золоті хрести. Над щитом золота корона у вигляді трьох веж та муру.
У 1453 році, після захоплення Константинополя османським султаном Мехмедом II, Візантійська імперія припинила своє існування. 1472 року московський князь Іван III укладає шлюб із племінницею останнього візантійського імператора Костянтина XI, Софією Палеолог. За деякими твердженнями герб Візантійської імперії переходить у спадок Московії, як єдиної на ті часи православної монархії. 1495 року зображення коронованого двоголового орла з'являється на восковій двосторонній печатці Івана III. Місце знаходження оригіналу невідоме. Упродовж XV—XIX ст. двоголовий орел виконував роль державного герба і позначався на княжих, а згодом царських печатках та карбувався на монетах зі щитом на грудях орла (або без щита), на якому зображувався вершник зі списом (з 1730 року офіційно отримав назву святого Юрія). У кігтях орел тримав державу та скіпетр, над головами 3 корони, найбільша по центру голів. Перші монети Московії з двоголовим орлом карбувалися в 1395—1427 роках, сином Дмитра Донського, князем Дмитрівського князівства Петром Дмитровичем (1389—1428). Подібні ранні зображення орла викликали серед дослідників неодноразові дискусії щодо з'яви герба в Московському князівстві та царстві, а згодом у Російській імперії. За певними дослідженнями двоголовий орел Московії мав золотоординське походження і його зображення містилося на печатках ханів. На жаль, жодної Яси до нашого часу не було збережено. За часів імператора Павла І на гербі під щитом зображувався мальтійський хрест, після його смерті в 1801 році герб зображувався без хреста. Нині подібне зображення хреста є на гербах Гатчини та Павловська (Санкт-Петербург). 1857 року цар Олександр ІІ затвердив двоголового орла як державний герб Російської імперії.
У 1817 році під час низки сербських повстань (1804—1815, 1815—1835) території османського Смедеревського санджаку отримали певну автономію, визнані в 1829 році султаном Махмудом II. 1817 року на цих територіях проголошується князівство Сербія, яке проіснувало до проголошення королівства. У 1876—1878 роках Сербія здобула повну незалежність від османів. 1882 року проголошується королівство Сербія. Від 16 червня 1882 року гербом королівства став двоголовий орел династії Неманичів зі щитом Сербського князівства на грудях орла: на червоному тлі зображувався білий хрест, з боків хреста білі кресала, повернуті до різних боків щита. На західних територіях Сербії, під час революційних хвиль у Європі (1848—1849) була створена самопроголошена автономія Австрійської імперії . Гербом автономії недовгий час слугував Австрійський герб, на грудях якого зображувався сербський щит. Також у 1848 році було створено й інший варіант герба, на якому зображені три історичні герби Воєводини. Цей герб послугував для створення сучасного герба Воєводини. 1849 року самопроголошена автономія була визнана австрійським урядом і отримала назву «». Автономія проіснувала до 1860 року, хоча під керуванням австрійського уряду територія залишалася до падіння імперії (1918). 29 жовтня 1918 року доєдналася до складу королівства Сербів, Хорватів та Словенців. У 90-х роках XVII ст., після виходу Чорногорії зі складу Османської імперії, держава перебувала під управлінням князь-єпископства династії Петровичів-Неґошів, яке проіснувала до 1916 року. 1878 року Чорногорія отримала міжнародне визнання. Гербом династії став білий двоголовий орел, на грудях якого зображувався лев з піднятою лапою. Щит розділений на 2 частини забарвлені червоним та зеленим кольорами. У лапах орла скіпетр та держава. Над головами корона. До 1851 року зображувалися також малі корони й на головах орла.
На гербі міста Тунха, що в західній частині Колумбії (департамент Бояка) зображувався чорний двоголовий орел ухвалений Карлом V 9 березня 1541 року. Над головами орла іспанська корона, на грудях птаха щит розділений на 5 частин. Праворуч у верхньому та ліворуч у нижньому щитах на білому тлі зображені червоні леви із золотими коронами на головах, які стоять на 2-х задніх лапах. Ліворуч у верхньому та праворуч у нижньому на червоному тлі щитів зображені три срібні вежі. Знизу, у центрі нижніх щитів бутон нерозквітлої квітки. Навколо великого щита орден Золотого руна. Указом від 3 березня 1559 року віце-королем Перу Уртадо де Мендосою був затверджений герб міста Сукре. На золотому тлі, вгорі та з боків униз зазначався надпис: «Ім'ям та титулом присягаюся на вірність цьому місту Ла Плато». У центрі золотого поля червоний щит, на якому менший щит розділений на 2 поля. На червоному щиті зображено відрубані голови 10-х місцевих повстанців, що протистояли іспанським загарбникам. У центрі верхнього поля меншого щита на блакитному тлі, коронований двоголовий орел, який підтримує кігтями геркулесові стовпи. З боків, внизу, пагорби Серро-Рико-де-Потосі та Кколке-Порко. На низині пагорбу Серро-Рико-де-Потосі зображено 6 майстерень у яких плавили срібло, на вершині гори срібний хрест. У нижній частині поля, на блакитному тлі, 4 вежі, які з боків підтримують леви. Нижнє та верхнє поле розділене зеленою лінією. Внизу нижнього поля на зеленій лінії зображена лицарська рука, яка здіймає білий прапор із червоним хрестом Єрусалиму до центру щита поміж вежами. На гербі міста Потосі XIX ст. у двоголового орла відрубані голови — на знак протесту іспанським конкістадорам за відрубані голови повстанцям. На гербі чилійської комуни Лаґо Ранко зображувалася частина двоголового орла, у нижній частині герба зображувалися хвилі. Над щитом золота 4-баштова фортеця.
Бл. початку XVI ст., після отримання певної самостійності князівства воядерів Майсур, з'являється і герб держави. У центрі герба на червоному щиті зображувалася Гандаберунда, яка тримала у своїх кігтях двох білих слонів — символ могутності. Край щита підкреслювався жовтою та чорною лініями. Над щитом на білому наметі шолом, вище лев з головою газелі в зубах. З боків щита фантастичні створіння з чорним тулубом лева із золотими накидками на спинах та слонячих головах — одне із перевтілень бога Шиви Шарабха. Знизу щита стилізовані золоті пальмові гілки, під ними біла стрічка з гаслом: «Безстрашність навіки». Британський варіант герба кінця XIX ст. мав спрощені зображення без слонів у кігтях, шолому над щитом, а також пальмових гілок внизу щита. Девіз також мав скорочений варіант.
Новітній час
У 1880 році, під контролем Австрійської імперії, був утворений Жовківський повіт, який проіснував у складі різних держав до 1940 року. Герб польського періоду мав вигляд розділеного навпіл щита, на якому зображені половини гербів польських родів: праворуч роду Радзивіллів: родова емблема «Тромби» на грудях чорного двоголового орла, увінчаного князівською короною — на срібному тлі три чорні сурми. Ліворуч частина герба роду Собеських: родова відзнака шляхетського герба «Яніна» — на червоному тлі срібний щит, увінчаний золотою князівською короною. 1928 року проєктувався герб Львівського воєводства Другої Речі Посполитої. Офіційно так і не був затверджений, зокрема через вторгнення Німеччини та радянського союзу на території Польщі та початок Другої світової війни. Герб був створений на основі герба Руського воєводства та Перемишльської землі. У розділеному навпіл щиті, у верхньому блакитному полі, зображувався золотий лев у короні, повернений ліворуч, що впирався передніми лапами на скелю. У нижньому блакитному полі — срібний орел з двома головами, над якими в центрі голів корона.
Після закінчення Першої світової війни поміж Італією та Хорватією виник конфлікт через розподіл території Фіуме (сучасна Рієка). У розпалі суперечок уряд міста погодився на створення незалежної буферної зони, отримавши статус вільного міста. Вільна держава Фіуме проіснувала з 1920 по 1924 роки. За основу герба Фіуме послугував історичний герб часів Австрійської автономії, наданої Марією-Терезією в 1779 році. У пурпуровому круглому картушу, або щиті, зображувався двоголовий орел, який стояв на білому камені в правій лапі притримуючи глечик з якого стікає вода, символізуючи затоку Кварнер Адріатичного моря. Також герб зображувався і на морському прапорі Фіуме. 1924 року місто увійшло до складу Італії, а з 1947 року до складу Хорватії.
Після падіння Австро-Угорської імперії, гербом республіки став одноголовий орел. Поновлення цислейтанського герба відбулося в період 1934—1938 роках. Над головами орла зображувалися німби, на грудях червоно-білий щит — кольори прапора Австрії. Також у цей період на гербі Відня зображувався чорний двоголовий орел у якого на червоному щиті зображувався білий хрест. Цей герб Відень використовував також у 1461—1925 роках.
Після закінчення Першої світової війни та утворення низки держав на звільнених територіях південних Балкан від контролю Австро-Угорщини, створилося королівство Сербів, Хорватів і Словенців, яке проіснувало до 1929 року — до утворення королівства Югославії. 9/22 грудня 1918 року був затверджений герб держави, основою якого був герб Сербії зразка 1882 року: на малому гербі на червоному тлі щита зображувався срібний двоголовий орел. На грудях орла містився щит розділений на 3 поля — герби об'єднаних країн. Над щитом зображувалася королівська корона. На великому гербі, на пурпуровій горностаєвій мантії з золотими облямівкою, бахромою, шнурами і волотями розміщувався малий герб, над мантією золота королівська корона. 1921 року відбулися невеликі зміни герба. Цей герб також використовувався і після утворення королівства Югославії. У результаті незадоволеності хорватами політикою Белграду 26 серпня 1939 року було оголошено про створення держави Бановини Хорватії у складі Югославського королівства. На гербі держави зображувався білий двоголовий орел з короною над головами. На грудях орла зображувалася в щиті хорватська шахівниця. 6 квітня 1941 році управлінням рейхстагу на окупованих територіях королівства Югославії була створена військова адміністрація Сербії, яку очолював Мілан Недич (1941—1944). До складу Сербії також увійшла західна частина Банату. Гербом тих часів слугував малий герб Сербії зразка 1882 року, без корони над головами. 10 квітня 1941 року Бановина Хорватія припинила своє існування і була доєднана до складу держав Осі під назвою Незалежної Держави Хорватії. З 15 липня 1941 року до складу Хорватії увійшли Славонія та Боснія і Герцеговина. У 2003—2006 роках, під час існування державного союзу Сербії та Чорногорії, зображувався двоголовий орел на грудях якого у великому червоному щиті розміщувалося 4 малих щити — праворуч знизу та зверху ліворуч малі щити Сербії, ліворуч знизу та праворуч зверху малі щити Чорногорії.
У 1917 році, після зречення російського імператора Миколи II, геральдистами А. К. Лукомським, С. Н. Тройницьким, Г. І. Нарбутом та І. Я. Білибіним був розроблений проєкт герба тимчасового уряду Росії. На ескізі герба І. Я. Білибіна орел був без корон, держави та скіпетра, а також без нагрудного щита, на якому зображувався московський вершник зі списом. У цьому проєкті крила орла були знижені. Цей герб став емблемою Російської республіки (березень—листопад 1917 року) та Центрального банку. Новий герб був затверджений тимчасовим урядом, який випустив асигнації із зображенням реконструйованого орла. Орел на купюрах у народі швидко отримав глузливу назву «обскубана курка». На більших номіналах орел зображувався на свастиці (Див.рубль Тимчасового Уряду). У перші роки радянського уряду (1920—1922) свастика також зображувалася на печатках, купюрах (водяні знаки), нагородах, шевронах та емблемах. На першому варіанті герба РРФСР зображувалися також фасції, які в майбутньому стали символом фашизму. 23 вересня 1918 року на антибільшовицькій державній нараді в місті Уфа, а також на початку 1919 року в місті Омську, оголосили про конкурси на нові проєкти герба. На деяких варіантах державу та скіпетр змінили на серце та хрест. Переможцем конкурсу став художник Г. А. Іл'їн. Орел без корон тримав у лапах меч та державу, на грудях зображувався щит — герб Москви, навколо якого орден Андрія Первозваного. У центрі над головами зображувався сяйнистий хрест, над ним на синій стрічці надпис: «Цим перемагаючи». Цей герб зображувався на купюрах Сибірського тимчасового уряду. Інші білогвардійські формування зображували на купюрах герб Російської імперії, або герб тимчасового уряду. Збройні сили Півдня Росії використовували варіант герба, який нагадував зображення орла на асигнаціях зразка 1818 року, але без корони над головами.
У 1914 році, після виходу зі складу Османської імперії, утворилося Албанське князівство. За основу герба князівства почав слугувати герб Георгія Кастріоті Скандербега — двоголовий чорний орел на червоному тлі щита. Над головами в центрі було додано п'ятикутну зірку. У 1914—1925 роках на півдні Албанії існувала самопроголошена Автономна Республіка Північного Епіру, а також у місті Корча (1916—1920). На своїх прапорах та печатках ці держави використовували двоголового орла. 1926 року, під час існування Албанської республіки, на грудях орла зображували шолом Скандербега (Докладніше ). У 1928—1939 роках, під час існування Албанського королівства, очолюваного королем Ахметом Зогу, чорний орел зображувався на горностаєвій мантії, з шоломом Скандерберга над центром щита. У 1939—1943 роках, під час італійського панування в Албанії, золотий шолом зображувався над головами орла, з боків зображувалися фасції. Над мантією зображувалася корона королівського дому Італії. У 1946—1992 році, під час існування Народної Соціалістичної Республіки, чорний орел зображувався у вінку з пшеничного колосся, вгорі зображувалася червона зірка. Внизу в 3 ряди зображувалися червоні стрічки, на нижній рік та дата звільнення Албанії від фашизму. На гербі 1992—1993 року зірки та стрічки усунулися з герба. 1990 року група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косова» і проголошує незалежність Косовської автономії, яка з 1992 року отримала назву Автономний край Косово і Метохія. Владою Союзної Республіки Югославії було оголошено надзвичайний стан у самопроголошеній державі й у липні був розпущений парламент Косова. У 1992—1999 роках зборами албанських політиків була проголошена Республіка Косово, яка була схвалена неофіційними референдумом і визнана лише Албанією де-юре залишаючись автономією у складі Сербії. Прапором албанської етнічної спільноти став прапор Албанії. З 1999 року Косово перебуває під контролем адміністрації ООН зі столицею в Приштині. 2000 року перший президент Косова Ібрагім Ругова (1992—2006) висунув проєкт прапора Дарданії. На синьому тлі прапора в центрі в помаранчевому колі, підкресленому жовтою лінією, золота шестикутна зірка над головами орла. На грудях орла щит розділений на 4 частини. Вгорі лівої та нижньої правої частин зображено колесо, у правій верхній частині та нижній лівій кольори прапора. Від центру щита до крил орла зображено стрічку, на якій назва країни албанською мовою. Спроба мера міста розвішати прапори Дарданії по місту на день Прапора Косово закінчилося їхнім спаленням ветеранами армії звільнення Прешево, Медведжи та Буяноваці. Нині «герб Дарданії» використовується на «Печатці президента Косова».
Сучасність
Європа
У 1673 році, у колишній столиці Шотландії місті Перт, було затверджено герб, на якому зображувався двоголовий золотий орел. На грудях орла розміщувався щит, де на червоному тлі, підкресленому з країв білими лініями, 8 з'єднаних поміж собою геральдичних лілій. У центрі зображувалося священне ягня апостола Івана — покровителя міста. У лівій кінцівці ягня, на білому довгастому хресті, Андріївський прапор. Знизу орла на золотій стрічці гасло: «За короля, закон і за народ». Двоголового орла також зображують на гербі області Шотландії Перт-і-Кінроссі, головним містом якого є Перт. На щиті чорного коронованого орла (шотландська корона на шиях птаха) геральдичний шотландський лев з мечем, у центрі на грудях лева зображено малий щит у якому башта, під нею хвилі. Внизу орла на білій стрічці девіз: «За закон і свободу». Цей герб почав використовуватися в 30-х роках XX ст., затверджений у 1996 році
На сучасному гербі земель Нижньої Австрії міста Вінер-Нойштадт у щиті, розділеному на 4 частини, зображується двоголовий орел, у правій верхній та нижній лівій частинах у червоному тлі зображені 2 башти, у центрі яких відкрита брама. Вгорі в центрі башт щит-прапор Австрії. З 1461 року двоголовий коронований орел також зображується на щиті на чорному тлі герба міста Кремс-ан-дер-Донау, наданий місту імператором Священної Римської імперії Фрідрихом III. У деяких містах сучасної Німеччини двоголовий орел є основним елементом герба. Такі міста, райони, округи як Дуйсбург, Альб-Дунай, Ессен, Руланд, Швабія, Деггендорф, Ортенау, Кельн, Нойс, Любек використовують зображення двоголового орла на своїх гербах та прапорах. Двоголового орла також зображують на сучасних гербах та прапорах нідерландських міст та провінцій таких як Арнем (провінція Гелдерланд), Болсвард (Фрисландія), Гронінген (Гронінген), Неймеген (Гелдерланд). Орел на гербах цих міст зображувався в центрі щита, з боків щитотримачі леви, або орли. На гербі муніципалітету Шлат (кантон Цюріх), Швейцарія) на білому тлі щита зображувався лазуровий двоголовий орел. Також двоголовий орел використовується і на гербі іспанських міст Баньйос-де-Ебро (Алава), Алтеа (Валенсія), Беніарбеч (Аліканте), (кумарка Пріурат, Каталонії), Тарасона-де-ла-Манча (Альбасете), міста Толедо та провінції з однойменною назвою. Двоголовий орел зображувався на гербах італійський міст Веллетрі, Віллафраті та провінції Ровіго. У Франції двоголового орла зображують на гербах комун Азенкур (департамент Па-де-Кале), Камбре (департамент Нор), Пам'є (департамент Ар'єж).
У 1802—1918 роках на гербі Чернігівської губернії зображувався коронований орел з однією головою та з золотим хрестом у правих кігтях, який нині є гербом Чернігова. На гербі Чернігівської області орел зображується з двома головами — герб відродженим на основі воєводського герба. На синьому щиті золотий стилізований тризуб із хрестом — знак першого князя Чернігівського князівства Мстислава Хороброго. 28 листопада 2017 року НБУ викарбувано монету з нагоди 85-річчя Чернігівської області (Детальніше 85 років Чернігівській області), на якій на реверсі зображено герб області в стилістичних національних узорах. У центрі герба Дрогобицького району зображувався коронований золотий орел, який взятий за основу із герба Перемиського князівства. На червоному тлі щита фантастичного птаха зображувалося 6 курганів — символ перших поселень на Дрогобицьких землях. Орел зображувався в щиті, розділеному на три частини: блакитну, зелену та чорну — основні кольори прапора району. Над щитом стилістична корона з листя граба та дуба. Внизу основного щита на блакитній стрічці надпис золотим кольором: «Дрогобицький район». З боків щитотримачі: ліворуч золотий лев з прапором України, праворуч золотий ведмідь з прапором району на якому, окрім основних кольорів, зображено золотий хрест із колом по-центру. Також частина двоголового орла використовується на гербі міста Новоград-Волинський. Срібний щит розділений на 5 частин, над ними назва міста. На верхній лівій частині на золотому полі четверта частина двоголового орла — герб Волинського намісництва. На верхньому пурпуровому тлі праворуч, що має форму фортечної стіни, схрещені меч та шабля. На нижньому зеленому тлі ліворуч стилізована літера «У». На нижній правій частині на блакитному тлі срібний дзвін, на якому зображено літеру «Z». У центрі на золотому щиті червоний хрест — емблема Волинської області. Над повним гербом стилістична корона, яка складається з 3-х веж та мурів поміж ними.
7 квітня 2014 року на території Донецької області сепаратистами була проголошена так-звана народна республіка. З квітня 2014 року розпочалося вторгнення російських військ на території Донеччини для підтримки місцевих терористичних організацій. Фактично самопроголошена республіка стала повноцінною маріонеткою під керуванням спецслужб В. В. Путіна. 21 червня 2014 року, на тимчасово окупованих територіях Донеччини, були прийняті власні прапор та герб. На грудях двоголового срібного орла з піднятими крилами на щиті на червоному тлі зображувався Архангел Михаїл із піднятим догори мечем. Лапи та кігті в орла відсутні. До листопада 2014 року терористичне угрупування ЛНР використовувало російського двоголового орла на своїх прапорах та на гербі. На грудях орла зображувався щит — герб Луганська. 2 перехрещених кайла, які були одним з елементів у оформленні щита, були розміщені гострими кінцями біля ший орла — ніби відсікаючи їм голови. У листопаді 2014 року був прийнятий новий герб самопроголошеної ЛНР, який став своєю подобою нагадувати герби союзних республік колишнього СРСР. У квітні 2014 року на базі терористичних угрупувань ДНР та ЛНР був розроблений проєкт герба, прапора та грошових одиниць вигаданої квазідержави Новоросії, який викликав негативні відгуки навіть серед активних поціновувачів «руського міра». У ЛНР зображувати російського орла на своїх гербах та символіці відмовилися. На грудях двоголового орла зображувався скопійований герб Запорізької області, у кігтях орла зображувався сніп та стріли, що стало помітним копіюванням елементів із герба США. 20 травня 2015 року «спікер парламенту» Олег Царьов офіційно визнав крах «проєкту Новоросія».
У 1991 році, під час збройного конфлікту в Придністров'ї терористичні угрупування, за підтримки військ Російської Федерації, оголосили про вихід зі складу Молдови. Самопроголошена невизнана республіка існує з 1992 року і конфлікт залишається невирішеним. 25 вересня 2003 року місту Бендери було повернуто герб зразка 1826 року. Щит розділений на два поля: у верхньому — золотому, двоголовий орел, прикрашений золотою короною, що тримає в обох лапах блискавки, гострі кінці які обернуто до низу. На грудях орла щит, на якому в червоному полі зображено святого Юрія, що сидить на білому коні і списом вражає змія. У нижньому — чорному полі, зображений лев із людським обличчям — пам'ять скрутного становища шведського короля Карла XII (1697—1718) після Полтавської битви. 2012 року, під час святкування 220-річниці міста Григоріополя, було вирішено повернути малий герб місту зразка 1794 року. У січні 2013 року рішенням голови адміністрації гербом міста затвердили історичний герб. На гербі щит розділено на 7 частин. У верхній частині герба, на золотому тлі, зображення чорного двоголового орла зі щитом на грудях; у центрі в чотирикутнику зображення образу Спаса; у 1-й частині на зеленому тлі срібне ягня, що несе хоругву; у 2-й частині на червоному тлі орел зі скіпетром у кігтях; у 3-й частині на червоному тлі лев, що прямує наліво; у 4-й частині на зеленому тлі фортеця, на якій розміщено схилений набік прапор; у центральній найнижчій частині корона на підставці. Також історичні герби з двоголовим орлом карбувалися Придністровським Республіканським Банком на інвестиційних золотих та срібних монетах Григоріополя та Тирасполя у 2017 році карбувалися пам'ятні сталеві монети плаковані нікелем із гербами міста Бендери та Григоріополя. На пам'ятних монетах Тирасполя з недорогоцінних металів зображувався сучасний герб.
Одним з елементів міста Чеський Брод (Чехія) є двоголовий орел. У Польщі двоголового орла використовують на гербах та прапорах Підкарпатського воєводства в Березівському (лише герб), Сяноцькому, Переворському та Перемишльському повітах.
Згідно з указом від 17 серпня 2004 року «Про використання герба, прапора, гімну» народної скупщини Сербії гербом республіки став великий герб королівства зразка 1882 року. Двоголовий орел також зображений на гербах округів та міст Сербії, зокрема Белграду, Ниші, Прієполя, , , , Валево,
, , Лесковаци, , Білеки та ін.. 12 липня 2004 року був прийнятим герб республіки Чорногорії династії Петровичів-Неґошів останніх часів королівства. Білий орел був змінений на золотий, а також верхнє тло щита замінилося на синій колір.
На сучасному гербі Албанії, прийнятому 23 травня 1993 року, зображено чорного двоголового орла на червоному щиті. У верхній частині герба — шолом Скандербега.
30 листопада 1993 року указом президента Росії було затверджено державний герб зразка 1917—1918 років — двоголовий орел зі спущеними крилами без регалій та корон. 30 грудня 2000 року був затверджений орел, який майже повністю повторював малий імперський герб. На червоному фоні золотий орел коронований 3 коронами, на грудях орла червоний щит, на якому зображено вершника зі списом. Також двоголовий орел є елементом сучасних гербів Краснодарського та Ставропольського країв; Воронезької, Орловської, Ростовської областей; міста та району Осташкова; та міст Санкт-Петербургу, Воронежа, Гатчини, Краснодару, Новоросійська, Новочеркаська та Оренбурга.
Азія
19 квітня 1992 року національними зборами Вірменії був ухвалений герб держави, в одній із частин якого зображувався двоголовий орел. В основу створення було покладено герб Демократичної республіки Вірменії (1918—1920), який розробили архітектор Олександр Таманьян та художник Акоп Коджоян. Герб складається з таких елементів: щит, у центрі якого — гора Арарат, що є символом вірменської нації, на її вершині ковчег Ноя. Щит розділений на 4 секції, що символізують чотири вірменські династії — Аршакіди, Арташесіди, Багратуні та Рубеніди. Щитотримачі — лев та орел. Внизу щита розірваний ланцюг, меч, сніп, пір'яна. Золота стрічка символізує прапор Вірменії.
У 1950 році, після отримання Індією від Великої Британії незалежності, королівський дім Майсура на південному заході Індії припиняє своє існування. 1956 року утворюється на його території новий штат Карнатака. Водночас був затверджений герб Карнатаки: у центрі герба щит, на якому на червоному тлі зображено білого двоголового орла — символу індуських вірувань Гандаберунду. Край щита підкреслений фіолетовим кольором. Над щитом сучасний герб Індії — 4 леви, що дивляться в різні боки і стоять на круглій абаці. Щит підтримують 2 фантастичні створіння з лев'ячим тулубами та із головами слонів. Під лапами істот стилізовані 2 пальмові гілки. Під гілками на золотій стрічці гасло: «Правда. Єдність. Тріумф».
Двоголовий орел на військових прапорах, шевронах, емблемах
Двоголовий орел зображувався на військових емблемах, шевронах, штандартах багатьох країн світу. Відоме зображення фантастичного птаха на прапорах сухопутних військ Греції, збройних сил Албанії, Росії, Сербії, Чорногорії (у 1992—2003, 2006 — збройні сили Сербії та Чорногорії), . У Росії та Україні (зросійщені українські кола) двоголового орла на своїх прапорах використовували чорносотенці (1905—1917 роки, з 1992 року). Двоголового орла зображували на своїх шевронах та емблемах (Британська армія), (Британська армія, 1948—1964), (Британська армія, з 2007), (Сухопутні війська Італії, 1624—2008), Морська піхота Іспанії, , збройних сил Кіпру, Албанії, Росії, Сербії, бронетанкового корпусу Шрі-Ланки.
Під час Другої світової війни діяла 21-ша гірська дивізія СС «Скандербег», яка складалася з албанців-мусульман та переважно німецьких і югославських фольксдойчів і діяла переважно проти югославських партизанів. На шевроні дивізії зображувався албанський орел.
У 1931 році в середовищі російських емігрантів у Харбіні (провінція Хейлунцзян, Китай) була сформована російська фашистська партія, на емблемі якої зображувався золотий двоголовий орел над свастикою на ромбі. 1943 року партія була заборонена японським урядом. 1946 року її засновника Костянтина Родзаєвського було заарештовано поліцією Гоміньдану і передано радянському уряду. У цьому ж році лідера російських фашистів було розстріляно, хоча за іншою версією він пізніше сам наклав на себе руки у в'язниці Владивостоцької фортеці.
Наприкінці 1990 року, під час югославської кризи, була створена сербська терористична організація , які несуть відповідальність за численні звірства під час етнічних чисток (Див. також ). На емблемі організації зображено сербського двоголового орла. Не дивлячись на заборони, терористичне угрупування «Білі орли» діє й сьогодні. 11 жовтня 1990 року була сформована більш відома під назвою «Тигри Аркана». Заснована фанатами футбольного клубу «Црвена Звезда», гвардія брала активну участь під час війни в Хорватії та Боснії (Див. також Республіка Західна Боснія). Здебільшого відомі своєю жорстокістю під час етнічних чисток. Деякі зі злочинів, після ліквідації воєнізованих підрозділів, розглядалися Міжнародним трибуналом у Гаазі. На офіційному логотипі формування був орел Неманичів на великому червоному хресті, над головами якого зображувався меч. 19 березня 1992 року була заснована невизнаної Республіки Сербської Країни на території Хорватії, яка також відома своєю жорстокістю по відношенню інших націй. На шевронах цього угрупування зображувався сербський герб. 7 серпня 1995 року, після військової операції «Буря» територію невизнаної республіки було приєднано до Хорватії, а саме угрупування було розформоване. Також були розформовані й «тигри». Починаючи з березня 2014 року четники та інші сербські угрупування під час Кримської кризи підтримували проросійську сторону. На початку російсько-української війни й донині на Донеччині сербські угрупування беруть участь у боях на боці проросійських колаборантів. На емблемах, шевронах та прапорах ними використовується сербський герб — двоголовий коронований орел. Також двоголового орла використовують на своїх прапорах і шевронах російські війська та терористичні угрупування ДНР та ЛНР (до травня 2014 року) на окупованих ними територіях України.
Двоголовий орел на емблемах вищих закладів, спортивних команд
У 1531 році, з дозволу Папи Римського Климента VII (1523—1534), імператором Священної Римської імперії та королем Арагону і регентом Кастилії Карлом V (1516—1556) у місті Гранада, був заснований університет. Емблемою університету став родовий герб Карла V (в Іспанії Карл I) династії Габсбургів. Двоголовий герб також зображений на емблемі (заснований у 1955 році. Туреччина, Конья) та Санкт-Петербурзького державного університету (заснований 1819 році. Росія).
На спортивних емблемах двоголового орла зображують у Великій Британії (футбольні клуби «Вімблдон» та «Сент-Джонстон»), Греції (футбольні клуби ПАОК, АЕК, баскетбольного клубу АЕК), Іспанії (футбольний клуб «Толедо»), Голландії (футбольний клуб «Вітессе») та Туреччини (футбольний клуб «Коньяспор»).
Див. також
Гербові фігури
Орел (геральдичний символ)
Священна Римська імперія
Німецький союз
Хетська міфологія
Сельджуцька імперія
Золота Орда
Триголовий орел
Примітки
Посилання
Двоголовий орел //
Двоголовий орел //
Ilia Rodov. «The Eagle, its Twin Heads and Many Faces: Synagogue Chandeliers Surmounted by Double-Headed Eagles». Studia Rosenthalina 37 (2004):77–129.
Національні символи Албанії
Російська геральдика
Вигадані істоти
Міфічні птахи
Фантастичні негеральдичні фігури
2 (число)
|
4163756
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Cryptops%20speleorex
|
Cryptops speleorex
|
Cryptops speleorex — вид губоногих багатоніжок родини Crypropidae. Відкритий у 2020 році.
Поширення
Ендемік Румунії. Трапляється лише у печері Мовіле.
Описаний з чотирьох зразків. Голотип зібраний у 2014 році та зберігається в Національному музеї природознавства в Софії (Болгарія). Паратипи зібрані у 2017 році та зберігаються у Музеї природознавства у Відні та в Інституті спелеології імені Еміля Раковіце в Бухаресті.
Опис
Багатоніжка завдовжки 46-52 мм. Тіло жовто-коричневого кольору із світло-жовтими вусиками та ніжками та світло-коричневими смугами на задніх краях голови і тергітів.
Спосіб життя
До 1986 року впродовж 5,5 млн років печера Мовіле була відрізана від зовнішнього світу. Вона має унікальну замкнуту екосистему. Повітря у печері має високу концентрацію вуглекислого газу, сірководню та аміаку. Тут виявлено 51 вид тварин, з них 34 ендемічні (станом на кінець 2020 року). Багатоніжка Cryptops speleorex є найбільшим представником фауни у печері та верхівкою харчової піраміди у цій екосистемі.
Посилання
Тварини, описані 2020
Губоногі
Ендемічна фауна Румунії
Троглобіонти
|
549911
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%8C%D1%97%20%28%D0%95%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%BD%29
|
Іньї (Ессонн)
|
Іньї (Ессонн)
Іньї — муніципалітет у Франції, у регіоні Іль-де-Франс, департамент Ессонн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 16 км на південний захід від Парижа, 20 км на північний захід від Еврі.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 4010 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 10351,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Офіційний сайт.
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ессонн
Примітки
Муніципалітети департаменту Ессонн
|
32592400
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Meldonium
|
Meldonium
|
Meldonium (INN; trade name Mildronate, among others) is a limited-market pharmaceutical, developed in 1970 by Ivars Kalviņš at the USSR Latvia Institute of Organic Synthesis, and now manufactured by the Latvian pharmaceutical company Grindeks and several generic manufacturers. It is primarily distributed in Eastern European countries as an anti-ischemia medication.
Since 1 January 2016, it has been on the World Anti-Doping Agency (WADA) list of substances banned from use by athletes. Meldonium can be used as a metabolic modulator, changing how some hormones accelerate or slow down enzymatic reactions in the body. However, there are debates over its use as an athletic performance enhancer. Some athletes are known to have used meldonium before it was banned, most notably Maria Sharapova. Nevertheless, many athletes have been suspended or disqualified officially in relation to this drug.
Medical use
Meldonium may be used to treat coronary artery disease. These heart problems may sometimes lead to ischemia, a condition where too little blood flows to the organs in the body, especially the heart. Because this drug is thought to expand the arteries, it helps to increase the blood flow as well as increase the flow of oxygen throughout the body. Meldonium has also been found to induce anticonvulsant and antihypnotic effects involving alpha 2-adrenergic receptors, as well as nitric oxide-dependent mechanisms. This, in summary, shows that meldonium given in acute doses could be beneficial for the treatment of seizures and alcohol intoxication. It is also used in cases of cerebral ischemia, ocular ischemic syndrome and other ocular disease caused by disturbed arterial circulation and may also have some effect on decreasing the severity of withdrawal symptoms caused by the cessation of chronic alcohol use. It can also be used when there are cases of acute and chronic ischemic brain blood circulation disorders, reduced working capacity, physical and psycho-emotional overload as well as during the recovery period after cerebrovascular disorders, head injury and encephalitis.
Physio-pharmacology
To ensure a continuous guarantee of energy supply, the cell's energy-producing mitochondria oxidise considerable amounts of fat along with glucose. Carnitine transports long-chain fatty acids (FA) from the cytosol of the cell into the mitochondrion and is therefore essential for fatty acid oxidation (known as beta oxidation). Carnitine is mainly absorbed from the diet, but can be formed through biosynthesis. To produce carnitine, lysine residues are methylated to trimethyllysine. Four enzymes are involved in the conversion of trimethyllysine and its intermediate forms into the final product of carnitine. The last of these 4 enzymes is gamma-butyrobetaine dioxygenase (GBB), which hydroxylates butyrobetaine into carnitine.
The main cardioprotective effects of meldonium are mediated by the inhibition of GBB. By subsequently inhibiting carnitine biosynthesis, fatty acid transport is reduced and the accumulation of cytotoxic intermediate products of fatty acid beta-oxidation in ischemic tissues to produce energy is prevented, therefore blocking this highly oxygen-consuming process. Treatment with meldonium therefore shifts the myocardial energy metabolism from fatty acid oxidation to the more favorable oxidation of glucose, or glycolysis, under conditions where oxygen is limited. It also reduces the formation of trimethylamine N-oxide (TMAO), a product of carnitine breakdown that has been implicated in the pathogenesis of atherosclerosis and congestive heart failure.
In fatty acid (FA) metabolism, long chain fatty acids in the cytosol cannot cross the mitochondrial membrane because they are negatively charged. The process in which they move into the mitochondria is called the carnitine shuttle. Long chain FA are first activated via esterification with coenzyme A to produce a fatty acid-coA complex which can then cross the external mitochondrial border. The co-A is then exchanged with carnitine (via the enzyme carnitine palmitoyltransferase I) to produce a fatty acid-carnitine complex. This complex is then transported through the inner mitochondrial membrane via a transporter protein called carnitine-acylcarnitine translocase. Once inside, carnitine is liberated (catalysed by the enzyme carnitine palmitoyltransferase II) and transported back outside so the process can occur again. Acylcarnitines like palmitoylcarnitine are produced as intermediate products of the carnitine shuttle.
In the mitochondria themselves, meldonium also competitively inhibits the carnitine shuttle protein SLC22A5. This results in reduced transportation and metabolism of long-chain fatty acids in the mitochondria (this burden is shifted more to peroxisomes). The final effect is a decreased risk of mitochondrial injury from fatty acid oxidation and a reduction of the production of acylcarnitines, which has been implicated in the development of insulin resistance. Because of its inhibitory effects on L-carnitine biosynthesis and its subsequent glycolytic effects as well as reduced acylcarnitine production, meldonium has been indicated for use in diabetic patients. In animal models and a very small clinical trial, meldonium has been shown to reduce blood glucose concentrations, exhibit cardioprotective effects and prevent or reduce the severity of diabetic complications. Long-term treatment has also been shown to attenuate the development of atherosclerosis in the heart.
Meldonium's vasodilatory effects are thought to be due to the stimulation of the production of nitric oxide in the vascular endothelium. It is hypothesized that meldonium may increase the formation of the gamma-butyrobetaine esters, which are potent parasympathomimetics, and may activate the endothelial NOS (eNOS) enzyme, which causes nitric oxide production via stimulation of the M3 muscarinic acetylcholine receptor or specific gamma-butyrobetaine ester receptors.
Meldonium is believed to continually train the heart pharmacologically, even without physical activity, inducing preparation of cellular metabolism and membrane structures (specifically in myocardial mitochondria) to survive ischemic stress conditions. This is done by adapting myocardial cells to lower fatty acid inflow and by activating glycolysis; the heart eventually begins using glycolysis instead of beta oxidation during real life ischaemic conditions. This reduces oxidative stress on cells, formation of cytotoxic products of fatty acid oxidation and subsequent cellular damage. This has made meldonium a possible pharmacological agent for ischemic preconditioning.
The mechanisms underlying the central nervous system effects of meldonium are unclear. In a study in a transgenic mouse model of Alzheimer's disease, meldonium increased cognition and mental performance by reducing amyloid beta deposition in the hippocampus.
Pharmacology
The mechanism of action of meldonium is to act as a fatty acid oxidation inhibitor, presumably by inhibiting enzymes in the carnitine biosynthesis pathway such as γ-butyrobetaine hydroxylase. Although initial reports suggested meldonium is a non-competitive and non-hydroxylatable analogue of gamma-butyrobetaine; further studies have identified that meldonium is a substrate for gamma-butyrobetaine dioxygenase. X-ray crystallographic and in vitro biochemical studies suggest that meldonium binds to the substrate pocket of γ-butyrobetaine hydroxylase and acts as an alternative substrate, and therefore a competitive inhibitor. Normally, this enzyme's action on its substrates γ-butyrobetaine and 2-oxoglutarate gives, in the presence of the further substrate oxygen, the products L-carnitine, succinate, and carbon dioxide; in the presence of this alternate substrate, the reaction yields malonic acid semialdehyde, formaldehyde (akin to the action of histone demethylases), dimethylamine, and (1-methylimidazolidin-4-yl)acetic acid, "an unexpected product with an additional carbon-carbon bond resulting from N-demethylation coupled to oxidative rearrangement, likely via an unusual radical mechanism." The unusual mechanism is thought likely to involve a Steven's type rearrangement.
Meldonium's inhibition of γ-butyrobetaine hydroxylase gives a half maximal inhibitory concentration (IC50) value of 62 micromolar, which other study authors have described as "potent." Meldonium is an example of an inhibitor that acts as a non-peptidyl substrate mimic.
Meldonium has also been shown by NMR to bind to carnitine acetyltransferase. Carnitine acetyltransferase belongs to a family of ubiquitous enzymes that play pivotal roles in cellular energy metabolism. Meldonium is a relatively weak inhibitor to carnitine acetyltransferase (when compared to γ-butyrobetaine hydroxylase), with an inhibition constant (KI) of 1.6 mM.
Chemistry
The chemical name of meldonium is 3-(2,2,2-trimethylhydraziniumyl) propionate. It is a structural analogue of γ-butyrobetaine, with an amino group replacing the C-4 methylene of γ-butyrobetaine. γ-Butyrobetaine is a precursor in the biosynthesis of carnitine.
Meldonium is a white crystalline powder, with a melting point of .
Society and culture
Doping
Meldonium was added to the World Anti-Doping Agency (WADA) list of banned substances effective 1 January 2016 because of evidence of its use by athletes with the intention of enhancing performance. It was on the 2015 WADA's list of drugs to be monitored. A high prevalence of meldonium use by athletes in sport was demonstrated by the laboratory findings at the Baku 2015 European Games. 13 medallists or competition winners were taking meldonium at the time of the Baku Games. Meldonium use was detected in athletes competing in 15 of the 21 sports during the Games. Most of the athletes taking meldonium withheld the information of their use from anti-doping authorities by not declaring it on their doping control forms as they should have. Only 23 of the 662 (3.5%) athletes tested declared the personal use of meldonium. However, 66 of the total 762 (8.7%) of athlete urine samples analysed during the Games and during pre-competition tested positive for meldonium.
WADA classes the drug as a metabolic modulator, just as it does insulin. Metabolic modulators are classified as S4 substances according to the WADA banned substances list. These substances have the ability to modify how some hormones accelerate or slow down different enzymatic reactions in the body. In this way, these modulators can block the body's conversion of testosterone into oestrogen, which is necessary for females. On 13 April 2016 it was reported that WADA had issued updated guidelines allowing less than 1 microgram per milliliter of meldonium for tests done before 1 March 2016. The agency cited that "preliminary tests showed that it could take weeks or months for the drug to leave the body".
Affected athletes
On 7 March 2016, former world number one tennis player Maria Sharapova announced that she had failed a drug test in Australia due to the detection of meldonium. She said that she had been taking the drug for ten years for various health issues, and had not noticed that it had been banned. On 8 June 2016, she was suspended from playing tennis for two years by the International Tennis Federation (ITF), which was reduced to 15 months by Court of Arbitration for Sport after appeal. Earlier the same year (March 7), Russian ice dancer Ekaterina Bobrova announced that she had also tested positive for meldonium at the 2016 European Figure Skating Championships. Bobrova said she was shocked about the test result, because she had been made aware of meldonium's addition to the banned list, and had been careful to avoid products containing banned substances. In May 2016, Russian professional boxer Alexander Povetkin—a former two-time World Boxing Association (WBA) Heavyweight Champion—tested positive for meldonium. This was discovered just a week prior to his mandatory title match against World Boxing Council (WBC) Heavyweight Champion, Deontay Wilder. As a result, the match—scheduled to take place in Russia—was postponed indefinitely by the WBC.
Other athletes who are provisionally banned for using meldonium include UFC flyweight Liliya Shakirova, Ethiopian-Swedish middle-distance runner Abeba Aregawi, Ethiopian long-distance runner Endeshaw Negesse, Russian cyclist Eduard Vorganov, and Ukrainian biathletes Olga Abramova and Artem Tyshchenko.
The Ice Hockey Federation of Russia replaced the Russia men's national under-18 ice hockey team with an under-17 team for the 2016 IIHF World U18 Championships after players on the original roster tested positive for meldonium.
More than 170 failed tests by athletes were identified in a relatively brief period after the ban on meldonium was imposed on 1 January 2016, almost all of which were from Eastern European countries. Many of the early cases were dropped when athletes claimed that they had ceased use in 2015. Notable athletes with positive samples include:
In addition it was reported that five Georgian wrestlers and a German wrestler had tested positive for the drug although no further names were released. On 25 March 2016 the Fédération Internationale de Sambo confirmed that four wrestlers under their governance (two from Russia and two from other countries) had recorded positive tests for the drug.
Debates
A December 2015 study in the journal Drug Testing and Analysis argued that meldonium "demonstrates an increase in endurance performance of athletes, improved rehabilitation after exercise, protection against stress, and enhanced activation of central nervous system (CNS) functions". However the study itself presents no evidence for this claim, and focuses instead on describing two approaches for the reliable identification of meldonium.
The manufacturer, Grindeks, said in a statement that it did not believe meldonium's use should be banned for athletes. It said the drug worked mainly by reducing damage to cells that can be caused by certain byproducts of carnitine. Meldonium "is used to prevent death of ischemic cells and not to increase performance of normal cells", the statement said. "Meldonium cannot improve athletic performance, but it can stop tissue damage in the case of ischemia", the lack of blood flow to an area of the body.
The drug was invented in the mid-1970s at the Institute of Organic Synthesis of the Latvian SSR Academy of Sciences by Ivars Kalviņš. Kalviņš criticized the ban, saying that WADA had not presented scientific proof that the drug can be used for doping. According to him, meldonium does not enhance athletic performance in any way, and was rather used by athletes to prevent damage to the heart and muscles caused by lack of oxygen during high-intensity exercise. He contended that not allowing athletes to take care of their health was a violation of their human rights, and that the decision aimed to remove Eastern European athletes from competitions and his drug from the pharmaceutical market. Liene Kozlovska, the former head of the anti-doping department of the Latvian sports medicine center, rejected claims that the ban is in violation of athletes' rights, saying that meldonium is dangerous in high doses, and should only be used under medical supervision to treat genuine health conditions. She also speculated that Russian athletes may not have received adequate warnings that the drug was banned – due to the suspension of the Russian Anti-Doping Agency in late 2015.
Forbes reported that anesthesiology professor Michael Joyner, at the Mayo Clinic in Rochester, Minnesota, who studies how humans respond to physical and mental stress during exercise and other activities, told them that "Evidence is lacking for many compounds believed to enhance athletic performance. Its use has a sort of urban legend element and there is not much out there that it is clearly that effective. I would be shocked if this stuff [meldonium] had an effect greater than caffeine or creatine (a natural substance that, when taken as a supplement, is thought to enhance muscle mass)." Ford Vox, a U.S.-based physician specializing in rehabilitation medicine and a journalist reported "there's not much scientific support for its use as an athletic enhancer".
Don Catlin, a long-time anti-doping expert and the scientific director of the Banned Substances Control Group (BSCG) said "There's really no evidence that there's any performance enhancement from meldonium – Zero percent".
Approval status
Meldonium, which is not approved by the FDA in the United States, is registered and prescribed in Latvia (available over the counter), Russia, Ukraine, Georgia, Kazakhstan, Azerbaijan, Belarus, Uzbekistan, Moldova, Lithuania, Albania, and Kyrgyzstan.
Economics
Meldonium is manufactured by Grindeks, a Latvian pharmaceutical company, with offices in thirteen Eastern European countries as a treatment for heart conditions. The company identifies it as one of their main products. It had sales of 65 million euros in 2013.
References
Antianginals
Doping in sport
Drugs acting on the cardiovascular system
Drugs in the Soviet Union
Hydrazines
Ischemic heart diseases
Latvian inventions
Quaternary ammonium compounds
Soviet inventions
Zwitterions
World Anti-Doping Agency prohibited substances
Doping in Russia
Drugs in sport
|
15228982
|
https://en.wikipedia.org/wiki/AK3L1
|
AK3L1
|
AK3L1
Adenylate kinase isoenzyme 4, mitochondrial is an enzyme that in humans is encoded by the AK4 gene.
This gene encodes a member of the adenylate kinase family of enzymes. The encoded protein is localized to the mitochondrial matrix. Adenylate kinases regulate the adenine and guanine nucleotide compositions within a cell by catalyzing the reversible transfer of phosphate group among these nucleotides. Five isozymes of adenylate kinase have been identified in vertebrates. Expression of these isozymes is tissue-specific and developmentally regulated. A pseudogene for this gene has been located on chromosome 17. Three transcript variants encoding the same protein have been identified for this gene. Sequence alignment suggests that the gene defined by NM_013410, NM_203464, and NM_001005353 is located on chromosome 1. Expression of AK4 may regulate global cellular ATP levels and modulate the AMPK signaling pathway.
References
External links
Further reading
|
3276091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%B2-%D0%9A%D1%80%D1%96%D0%BA%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%29
|
Дав-Крік (Колорадо)
|
Дав-Крік (Колорадо)
Дав-Крік — місто в США, в окрузі Долорес штату Колорадо. Населення — 635 осіб (2020).
Географія
Дав-Крік розташований за координатами (37.766668, -108.906301). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,39 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 735 осіб у 309 домогосподарствах у складі 214 родин. Густота населення становила 527 осіб/км². Було 360 помешкань (258/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,0 %. Частка іспаномовних становила 3,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,4 % — особи молодші 18 років, 56,0 % — особи у віці 18—64 років, 17,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 38,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 100,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 101,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 15,4 % осіб, у тому числі 23,3 % дітей у віці до 18 років та 16,9 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 280 осіб. Основні галузі зайнятості: роздрібна торгівля — 23,2 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 18,9 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 14,3 %, транспорт — 11,8 %.
Примітки
Джерела
Містечка Колорадо
Населені пункти округу Долорес (Колорадо)
Окружні центри Колорадо
|
906901
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5-%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%96-%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D0%BD
|
Ле-Петі-Селлан
|
Ле-Петі-Селлан — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Манш. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 270 км на захід від Парижа, 85 км на південний захід від Кана, 50 км на південь від Сен-Ло.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Нижня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 79 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 178,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Офіційний сайт
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Манш
Примітки
Муніципалітети департаменту Манш
|
1020512
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%BA%D0%B0
|
Строкатка
|
Строкатка, або «степовий лемінг» (Lagurus) — рід ссавців з родини Arvicolidae (за іншими класифікаціями — підродини Arvicolinae родини хом'якові, Cricetidae).
Виключно степові гризуни, сучасне поширення яких обмежене степовими і напівпустельними районами Євразії.
Види строкатки
Відомо кілька видів, проте більшість з них — вимерлі, які нерідко поділяють на кілька підродів (або й окремих родів) в межах триби Lagurini.
У сучасній фауні рід представлений одним видом — строкатка степова (Lagurus lagurus), відомим і у складі фауни України.
Найдавніші скам'янілості Lagurus, віднесені до Lagurus arankae, з'являються в пізньому пліоцені. Інші 2 викопні види, †Lagurus pannonicus і †Lagurus transiens, вважаються частиною лінії, яка привела до сучасного виду, строкатки степової.
Примітки
Джерела
рід Строкатка (Lagurus) // Wilson D. E., Reeder D. M. (eds). The Checklist of Mammal Names // Mammal Species of the World. — Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2005 .
Загороднюк І. В. Поширення і чисельність Lagurus (Mammalia) в Україні // Вісті Біосферного заповідника «Асканія-Нова». — 2009. — Том 11. — С. 77-91.
Щурові
Роди ссавців України
|
2644947
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2
|
Стефанов
|
Стефанов (Стефанова) — болгарське прізвище, що походить від імені Стефан. Станом на квітень 2023 року в Україні зареєстровано 403 і 541 носій відповідно. Найбільше — на Буджаку. Відомі носії:
Жінки
Антоанета Стефанова (* 1979) — болгарська шахістка.
Стефанова Галина Анатоліївна(* 1956) — радянська і українська актриса театру і кіно.
Чоловіки
Атанас Стефанов (1891—1944) — болгарський офіцер, генерал-лейтенант.
Григорій (Стефанов) (* 1950) — архієрей Болгарської православної церкви, митрополит Великотирновський.
Димитар Стефанов (1872—1940) — болгарський політик і військовий діяч.
Калліст (Стефанов) (? — 1792) — український церковний діяч часів Гетьманщини.
Стефанов Олег Дмитрович (* 1965) — український актор, педагог, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006).
Стефанов Олександр Вікторович (1950—2007) — вчений у галузі фармакології, академік Академії медичних наук України, лауреат Державної премії України.
Стефанов Олександр Іванович (1981—2022) — російський військовик, підполковник ПДВ РФ. Герой Росії. Ліквідований під час вторгнення до України.
Див. також
Стефанів
Примітки
болгарські прізвища
|
3398570
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B3%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%28%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Сегментація (мовознавство)
|
Сегментація (мовознавство)
Сегментація — лінійне членування мовного потоку на складові відрізки, звані сегментами. Найменшим сегментом мовлення вважають звук, найбільшим — фразу. Сегменти протиставляються нелінійним суперсегментним (надсегментним) одиницям мови:
просодичним елементам (довгота, тон, інтонація, мелодика, ритм, інтенсивність);
показникам стику сегментних одиниць.
Інша класифікація поділяє суперсегментні одиниці на суперсегментні фонеми (хронеми для довготи, тонеми для тону, фонеми стику і ін.) і суперсегментні морфеми, що регулярно беруть участь у вираженні граматичних значень одиниці.
Сегмент характеризується відтворюваністю в різних ланцюжках «без втрати тотожності». Результати сегментації різних висловлювань служать власне для виявлення одиниць мови.
Посилання
Фонетика
|
3361384
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Equus%20hemionus%20khur
|
Equus hemionus khur
|
Equus hemionus khur (індійський кулан) — підвид кулана.
Популяція
В 1958-1960 роках, індійський кулан став жертвою різних інфекційних захворювань, до 1961 року популяція становила 870 особин. Популяція індійського кулана почала зростати, в 2009 році налічувалося 4038 особин, в 2015 році чисельність становила 4800 особин. За даними МСОП на 2016 рік підвид близький до уразливого стану.
Однак, підвид близький до того, щоб бути віднесеним до уразливих видів (VU D2) через наявність лише однієї популяції навколо Малого Качського Ранна. Попри це, розмір популяції у 2000 дорослих особин і ареал за 16000 км не дозволяють кваліфікувати підвид як той що належить до однієї з категорій, яким загрожує небезпека.
Опис
Індійський кулан, як і більшість інших азійських підвидів, досить сильно відрізняється від африканських диких видів. Шкіра, як правило, піщана, але варіюється від червонувато-сірого, жовтувато-коричневого, до блідо-каштанового кольору. Тварина прямостояча, темна грива, яка проходить від задньої частини голови і уздовж шиї. Далі грива прямує темно-коричневою смугою, що проходить уздовж спини, до кореню хвоста.
Проживання
Раніше індійський кулан жив від західної Індії до південного сходу Ірану. На сьогоднішній день ареал індійського кулана обмежений штату Гуджарат. Індійський кулан живе у такирах, посушливих луках і чагарниках. Індійські кулани пасуться на світанку і в сутінках. Тварина харчується травами, листям і плодами рослин, сільськогосподарськими культурами. Індійський кулан може розвивати швидкість до 70 км/год.
Огири живуть або поодинці, або невеликими групами, в той час як сімейні табуни залишаються великими. Парування відбувається в сезон дощів.
Загрози і заходи охорони
За оцінками, 30-35% популяції живе за межами території, що охороняється, а конфлікти між людьми і куланами збільшуються, зокрема, через набіги на оброблювані поля. Останніми роками кулани також все частіше потрапляють на автостраду. Кордон з Пакистаном було огороджено, таким чином, обмеживши будь-які можливості переміщення кулана за межі країни. Попри те, що за останні роки популяція дещо збільшилася, в останні роки рівень ожереблення знижується. Популяція зросла з моменту попередньої оцінки, але загрози з боку діяльності людини означають, що цей підвид все ще знаходиться під загрозою.
Модель землекористування змінилася після побудови греблі Сардар-Саровар, яка привела до прокладання каналу Нармада навколо території, що охороняється. Вивільнення надлишкових вод каналу Сардар-Саровар в Ранн впливає на мікросередовище, низові луки і обмежує переміщення куланів та інших видів через засолену пустелю. Зростання сільськогосподарської діяльності перетворив царину у зрошувані поля, що призвело до скорочення місць проживання для існуючої популяції.
Додаткова загроза середовищі існування - інвазія Prosopis juliflora.
Охороняється на рівні держави, більша частина популяції мешкає всередині території, що охороняється.
Примітки
Кінь (рід)
|
4899904
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Oxytropis%20campestris
|
Oxytropis campestris
|
Oxytropis campestris — вид квіткових рослин з родини бобових (Fabaceae).
Морфологічна характеристика
Це трав'яниста багаторічна рослина 5–30 см заввишки, загалом дещо рідкісно запушені, хоча є густо запушені форми, не залозиста. Стебла дуже короткі, всі листки в +/- прикореневій розетці. Листки у довжину 4–16 см, непарноперисті, з 8–15 парами листочків, від запушених до майже голих, листочки еліптичні чи ланцетні, гострі чи тупі. Квітки зібрані в китиці на кінці до 20 см безлистих квітконосів, суцвіття з 8–18 квітками, прямовисні. Квітки завдовжки 15–20 мм. Чашечка дзвоникоподібна, волосиста, з трубкою, із зубцями в 3 рази коротшими за трубку. Віночок зазвичай блідо-жовтий, але може мати ± синюваті або пурпурові відтінки і навіть бути інтенсивно пурпурно-блакитним, порівняно великим (стандарт 15–20 мм). Човники з фіолетовою плямою чи без. Довгастий стандарт надовго перевищує крила. Плід розширений з пухирцями, прямовисний, 1.5–2 см завдовжки, притиснуто запушений. Насіння округле, злегка еліптичне чи ниркоподібне, приплюснуте, 2–2.5 × 1.8–2.2 мм, поверхня від тьмяної до блискучої, оливкового, коричневого, старе насіння від червоно- до темно-коричневого зображення. 2n=32, 36, 48.
Поширення
Росте у Північній Америці (Канада, США) та Європі (Австрія, країни Балтії, Болгарія, Чехія, Словаччина, Франція, Велика Британія, Італія, Польща, Румунія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Україна, колишня Югославія), Японії. Це арктично-альпійський вид, що росте на вапняних луках, на кам'янистих схилах.
Використання
Немає інформації про цей вид, але відомо, що кілька представників цього роду є потенційно токсичними, особливо для тварин, які пасуться. Відомо, що деякі представники роду містять алкалоїд індолізидин «свенсонін». Хронічна інтоксикація цим алкалоїдом викликає різноманітні неврологічні розлади у тварин, що пасуться, а також зниження апетиту, що може призвести до втрати ваги та припинення репродуктивної здатності. Крім того, повідомлялося, що деякі представники роду накопичують селен - хоча це важливий мікроелемент, він може бути токсичним у високих дозах.
Примітки
campestris
Флора України
Флора Європи
Флора Північної Америки
Флора Японії
|
58937694
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2021%20UEFA%20Champions%20League%20final
|
2021 UEFA Champions League final
|
2021 UEFA Champions League final
The 2021 UEFA Champions League final was the final match of the 2020–21 UEFA Champions League, the 66th season of Europe's premier club football tournament organised by UEFA, and the 29th season since it was renamed from the European Cup to the UEFA Champions League. It was played at the Estádio do Dragão in Porto, Portugal on 29 May 2021, between English clubs Manchester City, in their first European Cup final, and 2012 winners Chelsea. This was the third all-English final in the competition, after the 2008 and 2019 finals.
The final was originally scheduled to be played at the Krestovsky Stadium in Saint Petersburg, Russia. However, due to the postponement and relocation of the 2020 final to Lisbon as a result of the COVID-19 pandemic in Europe, the final hosts were shifted back a year, with the Atatürk Olympic Stadium in Istanbul, Turkey instead planning to host the 2021 final. This was the second consecutive final in Portugal. Two weeks before the final, UEFA announced that it would be relocated to Porto to allow a limited number of fans to attend the match. A capacity limit of 33% was agreed for the 50,000-seater Estádio do Dragão, resulting in an attendance of 14,110.
Chelsea won the final 1–0 for their second UEFA Champions League title, with Kai Havertz scoring the only goal of the game late in the first half. As winners, they earned the right to play against the winners of the 2020–21 UEFA Europa League, Villarreal, in the 2021 UEFA Super Cup, and also qualified for the 2021 FIFA Club World Cup, both of which they won. Chelsea also qualified for the 2025 FIFA Club World Cup through UEFA's champions pathway (the winners of the Champions League between 2021 and 2024). Manchester City also qualified after they won the Champions League in 2023.
Venue
The match was the fourth European Cup/Champions League final to take place in Portugal, and the first to take place outside Lisbon, which previously hosted finals in 1967 at the Estádio Nacional and in 2014 and 2020 at the Estádio da Luz. This was the first time the European Cup/Champions League final took place in the same country in successive seasons. The Estádio do Dragão previously hosted matches at UEFA Euro 2004 and the 2019 UEFA Nations League Finals. Additionally, this final was the first since 2004 to be held in a stadium with capacity lower than 60,000.
Initial host selection
An open bidding process was launched on 22 September 2017 by UEFA to select the venues of the finals of the UEFA Champions League, UEFA Europa League, and UEFA Women's Champions League in 2020. Associations had until 31 October 2017 to express interest, and bid dossiers must be submitted by 1 March 2018. Associations hosting matches at UEFA Euro 2020 were not allowed to bid for the 2020 UEFA Champions League final.
UEFA announced on 3 November 2017 that two associations had expressed interest in hosting the 2020 UEFA Champions League final.
The Atatürk Olympic Stadium was selected by the UEFA Executive Committee during their meeting in Kyiv on 24 May 2018.
On 17 June 2020, the UEFA Executive Committee announced that due to the postponement and relocation of the 2020 final to the Estádio da Luz, Istanbul would instead host the 2021 final.
Relocation to Porto
Due to the COVID-19 pandemic in Turkey, Premier League side Aston Villa offered to have Villa Park in Birmingham as the venue for the Champions League final instead of Istanbul to hold 8,000 English fans, which could be affected by travel limitations. Villa Park has previously hosted the 1999 Cup Winners' Cup Final, the last final of that UEFA competition. It also hosted the 2012 FA Community Shield, also contested between Manchester City and Chelsea, due to Wembley Stadium – England's national stadium – hosting the Olympic football tournament finals in the previous days, being picked in part because of its equidistance between Manchester and London. On 7 May 2021, Secretary of State for Transport Grant Shapps advised against any fans traveling to Turkey for the game.
In negotiations with the Department for Digital, Culture, Media and Sport, UEFA would only consider Wembley as a potential venue within the United Kingdom, and required guarantees that their officials, sponsors and journalists would be exempt from the UK COVID-19 travel restrictions. The British Government was unable to agree to this, and on 13 May 2021, UEFA announced the final was relocated to the Estádio do Dragão in Porto, Portugal, a country that was on the British "green list" for unrestricted travel during the pandemic.
Background
Manchester City were playing in their first European Cup/UEFA Champions League final. They had previously played in one European final, the 1970 European Cup Winners' Cup Final, and won. They became the ninth distinct English side to play in a European Cup/UEFA Champions League final. This was the third UEFA Champions League final for manager Pep Guardiola, and his first since the two wins with Barcelona in 2009 and 2011, both against Manchester United. City were seeking to become the first club to win its first European Cup/UEFA Champions League final since Chelsea in 2012, with seven clubs having failed to do in between.
Chelsea were playing in their third European Cup/UEFA Champions League final, and the first since their win in 2012 away against Bayern Munich. In addition, they had previously played in the UEFA Cup Winners' Cup and UEFA Europa League finals twice each – winning all. In addition, Chelsea became the first club ever to see its men's and women's teams reach the Champions League final in the same season, having qualified for the 2021 UEFA Women's Champions League final as well. Head coach Thomas Tuchel became the first manager to reach the European Cup/UEFA Champions League final in successive seasons with different clubs, having lost the 2020 final to Bayern Munich while coaching Paris Saint-Germain.
This was the third all-English final in the history of the competition, after 2008 in Moscow between Chelsea and Manchester United and 2019 in Madrid between Liverpool and Tottenham Hotspur. This was also the third consecutive Champions League final to feature a first-time finalist, after Tottenham in 2019 and Paris Saint-Germain in 2020.
This was the third meeting between the teams in Europe, having previously met in the semi-finals of the 1970–71 European Cup Winners' Cup, where Chelsea won both legs 1–0 en route to their first European trophy. It was also the second major cup final between them, after the 2019 EFL Cup Final, which City won on penalties following a goalless draw after extra time. The teams met twice during the season's Premier League, with each side winning away: City won the first match 3–1 at Stamford Bridge, while Chelsea won the second 2–1 at Etihad Stadium three weeks before the final. Three weeks before the second league encounter, Chelsea also beat City 1–0 in the FA Cup semi-finals, denying City the chance of winning an unprecedented quadruple.
Previous finals
In the following table, finals until 1992 were in the European Cup era, since 1993 were in the UEFA Champions League era.
Route to the final
Note: In all results below, the score of the finalist is given first (H: home; A: away).
Notes
Pre-match
Officials
On 12 May 2021, UEFA named Spaniard Antonio Mateu Lahoz as the referee for the final. Mateu Lahoz had been a FIFA referee since 2011, and was previously the fourth official in the 2019 UEFA Champions League final. He officiated six prior matches in the 2020–21 Champions League season, with one match in the play-off round, four in the group stage and one quarter-final leg. He served as a referee at the 2018 FIFA World Cup in Russia, and was selected as an official for UEFA Euro 2020. He was joined by six of his fellow countrymen, including assistant referees Pau Cebrián Devís and Roberto Díaz Pérez del Palomar. Carlos del Cerro Grande served as the fourth official, while Alejandro Hernández Hernández acted as the video assistant referee. Juan Martínez Munuera and Íñigo Prieto López de Cerain were appointed as assistant VAR officials, along with Polish referee Paweł Gil.
Opening ceremony
American DJ and electronic music producer Marshmello performed a virtual show for the opening ceremony before the match, along with Selena Gomez and Khalid.
Match
Summary
The match kicked off around 8 p.m. in front of a crowd of 14,110. In the fourth minute, Kai Havertz played the ball across the Manchester City penalty area but it was gathered by Ederson. Five minutes later, a long kick from Ederson found Sterling, who controlled the ball and was about to shoot when he was dispossessed by Reece James. Havertz then passed to Werner, who missed the ball from close range when attempting to shoot. In the 15th minute, Mason Mount passed to Werner, who shot straight at Ederson, before then seeing a subsequent strike tipped away for a corner. Ben Chilwell played in a cross to the far post but N'Golo Kante's header went over the Manchester City bar. In the 28th minute, Phil Foden was played in on goal and was about to shoot when Antonio Rüdiger tackled him. Two minutes later, Kyle Walker sent the ball across the Chelsea penalty area but it fizzed just out of Mahrez's reach. With ten minutes of the half remaining, İlkay Gündoğan became the first player to be booked after a foul on Mount.
In the 38th minute, Kante played the ball to Havertz, who was denied a shooting opportunity by a tackle from Oleksandr Zinchenko. A minute later, Chelsea were forced to make the first substitution of the match with the injured Thiago Silva being replaced by Andreas Christensen. Three minutes before half-time, Chelsea took the lead. Mount passed to Havertz, who went one-on-one with Ederson, and although the goalkeeper rushed out and deflected the ball away, Havertz passed it into an empty net to make it 1–0. There were three minutes of stoppage time.
Neither side made any lineup changes during the interval. Manchester City dominated the early stages of the second half. Twelve minutes into the half, Rüdiger was booked for a foul on City's Kevin De Bruyne, who was injured in the challenge, leaving the pitch due to the new concussion protocol, in tears, to be replaced by Gabriel Jesus. Two minutes later, Manchester City appealed for a penalty when the ball struck James on the arm in his own penalty area, but the VAR review decided against a foul, noting that the ball deflecting off James' chest first. In the 64th minute, Bernardo Silva was replaced by Fernandinho for Manchester City before Christian Pulisic came on for Werner for Chelsea.
With 21 minutes remaining, City pressed for an equalizer. Mahrez's cross to Gündoğan was cleared by César Azpilicueta. Four minutes later, Pulisic flicked the ball to Havertz, who passed it back to Pulisic, but his attempted shot rolled just past the City goalpost. In the 75th minute, Sterling passed to Jesus, but the ball was cleared by Chilwell. Manchester City made their third substitution when Sergio Agüero, the club's highest goalscorer of all time playing his last ever game, came on for Sterling. Mateo Kovačić was brought on for Chelsea to replace Mount in the 80th minute, and five minutes later, Agüero attempted to find Foden with a lofted cross to the far post, but the ball was easily caught by Édouard Mendy in the Chelsea goal. A minute later, Walker played a cross-field out-swinging pass that narrowly missed both Agüero and Foden.
Two minutes from the end of the match, Jesus was booked for a foul on Havertz before Christensen made a block to maintain his side's lead. At the end of regular time, the fourth official displayed that a minimum of seven minutes of stoppage would be played. In the final minute, Mahrez's half-volley from the edge of the Chelsea penalty area went just over the crossbar, and the match was brought to an end with Chelsea winning 1–0.
Details
A "home" team was determined, for "administrative purposes," through a special draw held on 19 March 2021, after the quarter-final and semi-final draws.
Statistics
See also
2021 UEFA Europa League final
2021 UEFA Women's Champions League final
2021 UEFA Super Cup
Chelsea F.C. in international football
English football clubs in international competitions
List of football matches between British clubs in UEFA competitions
Manchester City F.C. in international football
2025 FIFA Club World Cup
Notes
References
External links
2021
Final
May 2021 sports events in Portugal
Champions League final 2021
Champions League final 2021
2020–21 in English football
2021
International club association football competitions hosted by Portugal
2020–21 in Portuguese football
21st century in Porto
|
4122661
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%20%28%D0%91%D0%BE%D1%94%D0%B2%29
|
Герасим (Боєв)
|
Герасим (Боєв)
Єпископ Герасим (в миру Господин Янакиєв Боєв, 18 серпня 1914, Іваново, Болгарія — 25 травня 1995, Сливен, Болгарія) — єпископ Болгарської Православної Церкви, єпископ Браницький.
Біографія
Народився 18 серпня 1914 року в селі Іваново Преславської області зі світським ім'ям Господин Янакиєв Боєв. У 1915 році його сім'я переїхала до села Макак, де він отримав початкову освіту. Далі навчався в гімназіях в у селі Дивдядово та у місті Шумен. Восени 1930 року прийняли до Софійської духовної семінарії, яку закінчив у 1936 році.
Влітку того ж року вступив послушником до Рильського монастиря, де 14 листопада 1936 року митрополит Стефан Софійський, під духовним наставництвом єпископа Кирила Стобійського, постриг його в ченці під ім'ям Герасим.
З вересня 1936 року був студентом Богословського факультету Софійського університету, який закінчив 1940 року. У 1940—1941 роках ієродиякон Герасим був учителем-вихователем у Пловдивській духовній семінарії. Там 21 вересня 1941 у семінарському храмі святих Кирила і Мефодія висвячений в сан ієромонаха тодішнім настоятелем єпископом Никодимом Стобійським.
З кінця 1941 по 1942 рік ієромонах Герасим вивчав теологію в Старокатолицькому богословському факультеті в Берні, Швейцарія. Після повернення до Болгарії знову викладає у Пловдивській духовній семінарії. 26 червня 1949 року в Софійському кафедральному соборі Святої Неділі митрополит Кирило Пловдивський звів його в сан архімандрита.
З 10 лютого 1950 року архімандрит Герасим був настоятелем Бачковського монастиря, яким пробув до кінця липня 1951 року. Недовго в серпні та вересні того ж року був настоятелем Преображенського монастиря. З вересня 1951 року його призначили вчителем-вихователем і ефемером при Софійській духовній семінарії, на цій посаді залишався кінця серпня 1968 року. З 15 вересня 1968 року до осені 1971 року знову керує Бачковським монастирем.
17 листопада 1968 у Патріаршому соборі святого Олександра Невського він був висвячений на єпископа з титулом Браницький. З початку 1971—1972 навчального року єпископ Герасим Браницький був ректором Софійської духовної семінарії, займаючи цю посаду до кінця 1985/1986 навчального року. Про період духовного наставництва та учителювання він говорив так:
.
Наприкінці 1986 року вийшов на спокій, після чого проживав в Сливенській митрополії.
Під час подій 1992 року, що призвели до розколу в Болгарської церкви та утворення «альтернативного» Синоду, співчував останнім, але в розкол не пішов.
Помер 25 травня 1995 в Сливені. Похований в Сливенському храмі Успіння Пресвятой Богородиці.
Література
Борис Цацов. Архиереите на Българската православна църква: Биографичен сборник. Принцепс, 2003. — ISBN 9548067757. — С. 313
Примітки
Єпископи Православної церкви Болгарії
Випускники богословського факультету Софійського університету
|
2671304
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Affinity%20Designer
|
Affinity Designer
|
Affinity Designer — платний векторний графічний редактор для Apple macOS та Microsoft Windows від Serif Europe. Посів друге місце у списку «Краще за 2014 рік» від Apple Mac App Store та вмісту iTunes Store в категорії додатків macOS і виграв Apple Design Award 2015 року.
Призначений насамперед для створення векторних графічних ілюстрацій, іконок та логотипів, але також має певний інструментарій для створення макетів вебінтерфейсів та поліграфічної продукції.
Може відкривати популярні графічні формати, зокрема: Portable Document Format (PDF), Adobe Photoshop (PSD), та Adobe Illustrator (AI) файли, також експортувати ці формати Scalable Vector Graphics (SVG) та Encapsulated PostScript (EPS) formats.
Affinity Designer запустив версію для Microsoft Windows у листопаді 2016 року.
Аналоги
Adobe Illustrator
Corel Draw
Gravit Designer
Inkscape
Figma
Примітки
Векторні графічні редактори
Графічне програмне забезпечення
|
3435821
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BE%20%D0%9B%D1%83%D0%BA%D1%96%D1%87
|
Антоніо Лукіч
|
Антоніо Лукіч (1992, Ужгород) — український кіно- і телережисер та сценарист.
Життєпис
Антоніо народився 1992 року в Ужгороді.
У 2011—2015 роках навчався в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого (КНУТКТ) й отримав диплом бакалавра за спеціальністю «режисер» (майстерня Володимира Оселедчика).
Перший фільм Антоніо Лукіча «Риби озера Байкал», який вийшов 2014 року, отримав нагороду за найкращий документальний фільм на міжнародному фестивалі CineRail в Парижі.
2016 року Антоніо Лукіч взяв участь у конкурсі короткометражних фільмів «Україна. Шлях до миру», де посів третє місце. За це отримав грошову винагороду в розмірі 50 тисяч гривень, які поклав на депозит до банку. За ці гроші він жив певний час, коли залишив роботу й писав сценарій. Сам Антоніо зізнається, що на 1 000 гривень від прокату за участь в альманасі короткометражок придбав спідню білизну:
Улітку 2019 року на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах на великі екрани вийшов перший повнометражний дебют Антоніо — фільм «Мої думки тихі».
Фільмографія
Студентські фільми
«Чи легко бути молодим?» / «Легко ли быть молодым?» (6 хв., док., 2011)
«Привіт, сестро!» / «Привет, сестра!» (16 хв., ігровий, 2012)
«Риби озера Байкал» / «Рыбы озера Байкал» (22 хв., док., 2013)
«Хто підставив Кіма Кузіна?» / «Кто подставил Кима Кузина» (26 хв., мок., 2014)
«У Манчестері йшов дощ» / «В Манчестере шел дождь»'' (2015)
Велике кіно
Нагороди та номінації
Примітки
Посилання
Українські телережисери
Українські кінорежисери
Випускники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
|
4128394
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B0%D0%BB%20I
|
Баал I
|
Баал I (д/н — бл. 660 до н. е.) — цар міста-держави Тіра в 680—660 роках до н. е.
Життєпис
Про походження відсутні достеменні відомості. Напевніше був сином або іншим родичем царя Лулі, що помер близько 695 року до н. е. Після цього трон в Тірі захопив Ітобаал, цар Сідона, або його спадкоємець Абдімількат.
В будь-якому разі Баалу I вдалося захопити владу в Тірі близько 680 року до н. е. Можливо це сталося за підтримки ассирійського царя Асархаддона, що не бажав відновлення потужного Тіро-Сідонського царства.
Зберігав вірність Ассирії, тому 677 року до н. е. не підтримав повстання Абдімільката проти Асархаддона. Навпроти сприяв його придушенню. За деякими джерелами навіть захопив Абдімільката, якого видав ассирійцям. За це Баал I отримав частину здобичі під час захопленні Сідону. 676 року до н. е. отримав колишні сідонські володіння — міста Марубба і Сарепта. У 675 і 673 роках в ассирійських написах цар тіра згадується як перший з данників.
Разом з тим невдалий ассирійський похід 673 року до н. е. на Єгипет призвів до того, що Баал I розпочав таємні перемовини з фараоном Тахаркою, розглядаючи його як потужну противагу Ассирії. Невдовзі цар Тіру припинив сплату данини ассирійцям та уклав військовий союз з Манасією, царем Юдеї.
У відповідь ассирійське військо спочатку здолало Юдею, а 671 року до н. е. виступило проти Єгипту. Водночас було взятов облогу Тір. Поразка Тахарки та відсутність союзників призвели до того, що Баал I знову підкорився Асархаддону. Тірський цар сплатив усю заборговану данину і данину на рік вперед, а також відправив до ассирійської столиці Ніневії своїх доньок. Крім того, тір втратив усі володіння в Фінікії, з яких ассирійський цар утворив провінцію Цурі. Баал I вимушений був надати Асархаддону свій флот для вивозу здобичі із захопленого Єгипту.
Невдовзі було укладено договір з Ассирією, за яким цар Тіру визнавав зверхність Ассирії, зобов'язуючись не мати зносин з ворогами останньої, виплачувати данину і надавати допомогу кораблями у війнах. Він також погоджувався на присутність в місті особливого ассирійського чиновника, який повинен був спостерігати за дотриманням Баалом I умов договору, мав повноваження припиняти будь-яку ворожу Асархаддону діяльність тірського царя. Натомість тірські купці отримували право на торгівлю в Ліванських горах, усіх землях власне Ассирії, васальних їй державам.
У 669—667 роках Баал I на вимогу нового ассирійського царя Ашшурбаніпала відправив флот та вояків для походу проти Єгипту. Втім у 663/662 році до н. е. під час нового асирійського походу проти Єгипту Баал I відмовився надсилати флот та війська. Ймовірно це було викликано економічними чинниками. В результаті Тір повстав, на його бік перейшло місто Арвад. Проте фінікійці швидко зазнали поразки, зокрема арвадський цар Якінлу. Напевне через те, що не отримали підтримки інших держав. Баал I вимушений був визнати зверхність Ассирії, відправити до Ніневії в якості заручника спадкоємця трон, а в гарем ассирійського царя свого доньок і небог.
Помер близько 660 року до н. е. Йому спадкував син Яхімільку, якого Ашшурбаніпал відпустив з Ніневеї.
Примітки
Джерела
Leick G. Who's Who in the Ancient Near East. — L. & N. Y.: Psychology Press, 2002. — 232 p. — ISBN 978-0-4151-3231-2.
Barton, John (2002). The Biblical World, Volume 1. New York: Routledge. p. 502. ISBN 0415275733.
Lipiński E. On the Skirts of Canaan in the Iron Age: Historical and Topographical Researches. — Leuven/Louvain: Peeters Publishers, 2006. — 483 p. — ISBN 978-9-0429-1798-9.
Elayi, Josette (2018). The History of Phoenicia. ISD LLC. p. 172. ISBN 978-1-937040-82-6.
Тірські царі
|
18293168
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Armenian%20studies
|
Armenian studies
|
Armenian studies or Armenology is a field of humanities covering Armenian history, language and culture. The emergence of modern Armenian studies is associated with the foundation of the Catholic Mechitarist order in the early 18th century. Until the early 20th century, Armenian studies were largely conducted by individual scholars in the Armenian communities of the Russian Empire (Moscow, Saint Petersburg, New Nakhichevan, Tiflis), Europe (Venice, Vienna, Paris, London, Berlin, Leipzig), Constantinople and Vagharshapat in Armenia. After the establishment of Soviet rule, Armenian studies, and sciences in general, were institutionalized in Armenia and put under direct control of the Academy of Sciences. Today, numerous research centers in many parts of the world specialize in Armenian studies.
Notable scholars who have worked in the field of Armenian studies
Early scholars
Maturin Veyssière La Croze (1661–1739), historian and orientalist
Lord Byron (1788–1824), English poet
Marie-Félicité Brosset (1802–1880), French orientalist
Johann Heinrich Hübschmann (1848–1908), German philologist
Victor Langlois (1829–1869), French historian
Arthur Leist (1852–1927), German writer, journalist and translator
Mkhitar Sebastatsi (1676–1749), the founder of Mechitarist Congregation
Mikayel Chamchian (1738–1823), Mechitarist monk and historian
Ghevont Alishan (1820–1901), Mechitarist historian
Modern scholars
Manouk Abeghian (1865–1944), scholar of literature and folklore
Hrachia Adjarian (1876–1953), linguist, etymologist, philologist
Nicholas Adontz (1871–1942), historian
Arakel Babakhanian (pen-name Leo) (1860–1932), historian
Karapet Basmadjian (1864–1942) historian
Robert Pierpont Blake (1886–1950)
Grigor Ghapantsyan (1887–1957)
Yaroslav Dashkevych (1926–2010), archaeographer, archivist, historian, studied Kipchak-Armenian documents, doctor of historical sciences
Anaïd Donabédian-Demopoulos linguist, INaLCO Paris, specialist in syntax, corpus linguistics, teaching of Armenian as a second language
Ashkharbek Kalantar (1884–1942), archaeologist
Toros Toramanian (1864–1934), architectural historian
Vahan Kurkjian (1863–1961), historian
Sirarpie Der-Nersessian (1896–1989), art historian
Joseph Orbeli (1887–1961), Orientalist
Josef Markwart (1864–1930), historian, orientalist
Alexey Jivelegov (1875–1952), historian
Nikolai Marr (1865–1935), Russian historian, archaeologist, and linguist
Antoine Meillet (1866–1936), French linguist
Stepan Malkhasyants (1857–1947), philologist, linguist, and lexicographer
Sen Arevshatyan (1928–2014), historian
Mary Kilbourne Matossian (1930-2023)
Stephan Astourian, Professor of History and Director of the Armenian Studies Program at the University of California, Berkeley
Armen Ayvazyan (born 1964), historian, political scientist
Walter Bachmann, architectural historian, traveller
Vahan Baibourtian (born 1933), historian
Peter Balakian (born 1951), poet, writer and academic
Rouben Paul Adalian
Hagop Barsoumian (1936–1986), historian
Hrach Bartikyan (1927–2011), academician
George Bournoutian (1943–2021), historian at Iona College
Peter Charanis (1908–1985)
S. Peter Cowe, Narekatsi Professor of Armenian Studies, UCLA
Vahakn Dadrian (1926–2019), sociologist, historian, genocide scholar
Charles Dowsett (1924–1998)
Paul Essabal, linguist
Rouben Galichian (born 1938), cartographer, map researcher
Vartan Matiossian (born 1964), historian
Aram Ter-Ghevondyan (1928–1988), historian
Vartan Gregorian, (1934–2021), historian
Edmund Herzig, historian
Robert H. Hewsen (1934–2018), Professor Emeritus of History at Rowan College
Tessa Hofmann (born 1949), historian
Richard G. Hovannisian (1932-2023), Professor Emeritus of Armenian and Near Eastern History, UCLA
Edward Jrbashian (1923–1999), literary critic
Raymond Kévorkian (born 1953), historian
Hranush Kharatyan (born 1952), ethnographer
Dickran Kouymjian (born 1934), writer, publisher, editor, historian
David Marshall Lang (1924–1991)
Gerard Libaridian (born 1945), historian
Theo Maarten van Lint (born 1957), Calouste Gulbenkian Professor of Armenian Studies at the University of Oxford
Christina Maranci, art and architectural historian, Tufts University
Louise Nalbandian (1926-1974), historian
Vrej Nersessian (born 1948), priest, curator
Christopher J. Walker (1942-2017), historian
Dennis Papazian (1931-2023), Professor Emeritus and founding director of the Armenian Research Center at the University of Michigan, Dearborn
Simon Payaslian, Professor of History at Boston University
James R. Russell (born 1953)
Alexander Sahinian (1910–1982), architectural historian
Gagik Sarkisyan (1926–1998), historian
John A. C. Greppin (1937–2016)
Michael E. Stone (born 1938), professor emeritus of Armenian Studies and of Comparative Religion at the Hebrew University of Jerusalem
Ronald Grigor Suny (born 1940), historian
Jean-Michel Thierry (1916–2011)
Giusto Traina (born 1959)
Robert W. Thomson (1934–2018)
Cyril Toumanoff (1913–1997)
Bagrat Ulubabyan (1925–2001), writer and historian
Armen Hakhnazarian (1941–2009), expert on architecture
Samvel Karapetian (1961–2020), historian and expert on medieval architecture
Bert Vaux (born 1968), linguist at University of Cambridge, expert on Armenian dialects, phonology
Claude Mutafian (born 1942), historian
Levon Zekiyan, scholar
Artsvi Bakhchinyan (born 1971), philologist, film researcher
Suren Yeremian (1908–1992), historian, cartographer
Karen Yuzbashyan (1927–2009), historian, orientalist
Ara Sanjian, historian
Sebouh Aslanian, historian at UCLA, Richard Hovannisian Endowed Chair in Modern Armenian History
Razmik Panossian (born 1964), political studies and history
Armenian studies programs
Worldwide and online
The Armenian Virtual College - AGBU
Armenology Research National Center - ARNC
Armenian Institute - AI
Austria
University of Salzburg – Armenian Studies
Brazil
University of São Paulo / Faculty of Armenian Language and Literature
Belgium
Université Catholique de Louvain / Institut Orientaliste
Bulgaria
Sofia University / Armenian and Caucasus Studies
Cyprus
University of Cyprus
France
Institut National des Langues et Civilisations Orientales
Iran
University of Isfahan / Department of Armenian Studies
Islamic Azad University, Central Tehran Branch / Armenian Language Department
Israel
Hebrew University of Jerusalem – Armenian Studies Program
Germany
Martin Luther University of Halle-Wittenberg – Oriental Institute / Department of Oriental Christian and Byzantine Studies,
University of Jena – Caucasian Studies
Ruhr University of Bochum – Foundation for Armenian Studies
Leibniz Institute for the History and Culture of Eastern Europe (GWZO) - Publication series "Armenier im östlichen Europa – Armenians in Eastern Europe"
Hungary
Pázmány Péter Catholic University - Department of Armenian Studies
Lebanon
Haigazian University / Faculty of Humanities
Netherlands
Universiteit Leiden – Department of Near Eastern Studies / Armenian Studies Program
Romania
Babeș-Bolyai University – Institute of Armenology
Switzerland
University of Geneva – Department of Mediterranean, Slavic, and Oriental Languages and Literatures (MESLO), Armenian Studies Programme
United Kingdom
Oxford University / Faculty of Oriental Studies
Programme of Armenian Studies, independent body based in London
United States
Arizona State University / Russian and East European Studies Consortium
Boston University
California State University Fresno / Armenian Studies Program
California State University Northridge / Department of Modern and Classical Languages and Literatures
Clark University / Center for Holocaust and Genocide Studies
Columbia University / Department of Middle Eastern and Asian Languages and Cultures
Harvard University / Department of Near Eastern Languages and Civilizations
Iona University / History and Political Science
Rutgers University
St. Nersess Armeanian Seminary
Tufts University / Armenian Art and Architectural History
University of California at Berkeley / Institute of Slavic, East European, and Eurasian Studies
University of California at Los Angeles / Department of Near Eastern Languages and Civilizations / Armenian Studies Program
University of Chicago / Department of Near Eastern Languages and Civilizations
University of Michigan at Ann Arbor / Armenian Studies Program
University of Michigan–Dearborn / Armenian Research Center
University of Southern California / Institute of Armenian Studies
University of Wisconsin–Milwaukee
Wesleyan University
Worcester State College
Research centers and associations
Periodicals
See also
History of Armenia
International relations#Area Studies
Further reading
Harutyunyan, Shmavon Ṛ. Պատմագիտության զարգացումը Սովետական Հայաստանում, 1920–1963 [The development of the study of history in Soviet Armenia, 1920-1963]. Yerevan: Hayastan Publishing, 1967.
Mamigonian, Marc A. "From Idea to Reality: The Development of Armenian Studies in the U.S. from the 1890s to 1969," Journal of Armenian Studies 10/1-2 (2012–2013), pp. 153–84.
"Special Issue: Rethinking Armenian Studies: Past Present and Future," Journal of Armenian Studies 7/2 (Fall 2003).
A. Simavoryan, T. Ghanalanyan, V. Hovyan, CENTERS FOR ARMENIAN STUDIES ABROAD: ASSESSMENT OF POTENTIAL, Yerevan,2014 (in Armenian), online
Jan Henrik Holst, Armenische Studien (2009)
Hac̣ik Rafi Gazer, Studien zum kirchlichen Schulwesen der Armenier im Kaukasus (2012)
Armenuhi Drost-Abgarjan, Hermann Goltz, Armenologie in Deutschland: Beiträge zum Ersten Deutschen Armenologen-Tag (2005)
References
External links
Fundamental Scientific Library of the NAS
A digital library on Armenian literature, language and history
The National Association for Armenian Studies and Research
UCLA: Armenian Studies
Armenian Studies Program, California State University, Fresno
Armenian Studies: Harvard University
Armenian Studies: Hebrew University
Armenian Studies: University of Michigan
Armenian Studies: University of São Paulo
Armenology Research National Center
https://web.archive.org/web/20070629100518/http://aiea.fltr.ucl.ac.be/centres/pays.htm
http://www.commercemarketplace.com/home/naasr/Academic_Links.html
Middle Eastern studies
Indo-European studies
Culture of Armenia
Society of Armenia
Christianity in Armenia
European studies
|
23729151
|
https://en.wikipedia.org/wiki/International%20Besan%C3%A7on%20Competition%20for%20Young%20Conductors
|
International Besançon Competition for Young Conductors
|
International Besançon Competition for Young Conductors
The International Besançon Competition for Young Conductors, is a music competition for young conductors in the city of Besançon, France.
History
The competition was organized for the first time in 1951 by the music and film critic and composer Émile Vuillermoz, as part of the Besançon International Music Festival, founded three years before. Many conductors who won the competition have established successful international careers, including Seiji Ozawa, Ali Rahbari, Jesús López-Cobos and Sylvain Cambreling.
The first prize consists of a cash prize and engagements with important orchestras such as the BBC Symphony Orchestra, Ensemble orchestral contemporain, Dresden Philharmonic and Opera North Sinfonia.
Winners
The winners of the competition are:
1951 Reinhard Peters
1952 Jean Périsson
1953 Peter Traunfellner
1954 Peter Chaille
1955 Jerzy Katlewicz
1956 Zdeněk Košler, first mention Sergiu Comissiona
1957 Jean Lapierre
1958 Martin Turnovsky
1959 Seiji Ozawa
1960 Poul Jorgensen
1961 Pierre Hetu
1962 Vladimir Kojoukharov
1963 Aloïs Springer
1964 Emil Simon
1965 Zdeněk Mácal
1966 no first prize awarded
1967 Yuval Zaliouk, junior section Luis Antonio García Navarro
1968 Jesús López-Cobos and Philippe Bender
1969 no first prize awarded
1970 Stéphane Cardon
1971 no first prize awarded
1972 Jacques Mercier (conductor)
1973 no first prize awarded
1974 Alex Veelo, 2nd prize Sylvain Cambreling
1975 Marc Soustrot
1976 Patrick Juzeau
1977 Tomas Koutnik and Ali Rahbari
1978 Yoel Levi
1979 Doron Salomon
1980 Jonathan Seers
1981 Philippe Cambreling
1982 Yôko Matsuo and Osmo Vänskä
1983 Michael Zilm, mention for Carlo Rizzi
1984 Wolfgang Doerner
1985 Wing-Sie Yip, 2nd prize Rodolfo Saglimbeni.
1986 Gilles Auger
1987 Nicolás Pasquet
1988 Lü Shao-chia
1989 Christopher Gayford and Yutaka Sado
1990 Ryusuke Numajiri
1991 George Pehlivanian
1992 Tommaso Placidi
1993 Silvia Massarelli and Daisuke Soga
1995 Tetsuro Ban
1994 Lü Shao-chia
1997 Marco Parisotto
1999 Alvaro Albiach-Fernandez
2001 Tatsuya Shimono
2003 no first prize awarded
2005 Lionel Bringuier
2007 Darrell Ang
2009 Kazuki Yamada
2011 Yuki Kakiuchi
2013 Yao-Yu Wu
2015 Jonathon Heyward
2017 Ben Glassberg
2019 Nodoka Okisawa
References
External links
International Besançon Competition for Young Conductors — Official website
Conducting competitions
Besançon International Music Festival
|
4216951
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%83%D1%81%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%83%D1%81%20%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%20%D0%9F%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%B0
|
Петрус Альбертус ван дер Парра
|
Петрус Альбертус ван дер Парра (29 вересня 1714 — 28 грудня 1775) — двадцять дев'ятий генерал-губернатор Голландської Ост-Індії.
Біографія
Петрус Альбертус ван дер Парра народився на Цейлоні, в родині колоніальних чиновників. Його прадід переїхав до Ост-Індії, і його родина мешкала в колоніях уже довгий час. В чотрнадцять років (в 1728 році) він починає власну кар'єру. До 1747 року він стає позаштатним радником при Раді Індій, в 1751 році стає дійсним радником. В 1755 році він стає першим радником і генеральним секретарем, другою за впливом людиною в колоніях.
15 травня 1761, після смерті Якоба Мосселя він стає новим генерал-губернатором. Наступного року приходить підтвердження призначення від керівництва компанії, і 29 вересня, в свій день народження він проводить урочисту інавгурацію. На ній ван дер Парра дарував золоті пам'ятні жетони і оголосив свій день народження національним святом.
Під його керівництвом королівство Канді було остаточно включено до складу Ост-Індії і було підкорено яванський султанат Сіак. Були заключені договори з правителями Біми, Сумбави, Домпу і декількома іншими.
За ван дер Парри процвітала корупція і кумівство. Він був щедрий, активно роздавав посади своїм друзям і любив лестощі.
В 1770 році капітан Джеймс Кук прохав його про допомогу в продовженні своєї подорожі на HMS Endeavour. Про це він згадує в своєму щоденнику.
Петрус Альбертус ван дер Парра помер 28 грудня 1775 в своєму розкішному маєтку в Батавії. Він заповідав більшу частину свого майна вдовам Коломбо і меншу-біднякам Батавії.
Ван дер Парра — єдиний генерал-губернатор Голландської Ост-Індії, який за своє життя жодного разу не був в Європі.
Посилання
Biografie in het Nieuw Nederlandsch biografisch woordenboek. Deel 7 (1927)
Джерела
Comprehensive Dutch website on the history of the Dutch Eat Indies
Biographical Dictionary (in Dutch)
L. P. van Putten, Ambitie en Onvermogen, Gouverneurs-generaal van Nederlands-Indië, Rotterdam, 2002
Jan N. Bremmer, Lourens van den Bosch Between Poverty and the Pyre: Moments in the History of Widowhood Routledge, 1995 ,
Померли в Індонезії
Генерал-губернатори Голландської Ост-Індії
Уродженці Коломбо
|
2192420
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%8F%D0%BD%20%D0%93%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%BB
|
Браян Гекстолл
|
Браян Гекстолл (31 липня 1913, Гренфелл, Саскачеван — 25 липня 1984, Портедж-ла-Прері) — канадський хокеїст, що грав на позиції крайнього нападника. Батько Браяна Гекстолла (молодшого) та Денніса Гекстолла, дід Рона Гекстолла.
Член Зали слави хокею з 1969 року. Володар Кубка Стенлі.
Ігрова кар'єра
Хокейну кар'єру розпочав 1931 року виступами за команду «Вінніпег Монархс».
Усю професійну клубну ігрову кар'єру, що тривала 16 років, провів, захищаючи кольори команди «Нью-Йорк Рейнджерс».
Загалом провів 486 матчів у НХЛ, включаючи 37 ігор плей-оф Кубка Стенлі.
Нагороди та досягнення
Володар Кубка Стенлі в складі «Нью-Йорк Рейнджерс» — 1940.
Перша команда всіх зірок НХЛ — 1940, 1941, 1942.
Друга команда всіх зірок НХЛ — 1943.
Статистика
Посилання
Канадські хокеїсти
Володарі Кубка Стенлі
Хокеїсти «Нью-Йорк Рейнджерс»
Хокеїсти АХЛ
Члени зали слави хокею
|
250540
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rhodopsin
|
Rhodopsin
|
Rhodopsin, also known as visual purple, is a protein encoded by the RHO gene and a G-protein-coupled receptor (GPCR). It is the opsin of the rod cells in the retina and a light-sensitive receptor protein that triggers visual phototransduction in rods. Rhodopsin mediates dim light vision and thus is extremely sensitive to light. When rhodopsin is exposed to light, it immediately photobleaches. In humans, it is regenerated fully in about 30 minutes, after which the rods are more sensitive. Defects in the rhodopsin gene cause eye diseases such as retinitis pigmentosa and congenital stationary night blindness.
Names
Rhodopsin was discovered by Franz Christian Boll in 1876. The name rhodospsin derives from Ancient Greek for "rose", due to its pinkish color, and for "sight". It was coined in 1878 by the German physiologist Wilhelm Friedrich Kühne (1837–1900).
When George Wald discovered that rhodopsin is a holoprotein, consisting of retinal and an apoprotein, he called it opsin, which today would be described more narrowly as apo-rhodopsin. Today, the term opsin refers more broadly to the class of G-protein-coupled receptors that bind retinal and as a result become a light sensitive photoreceptor, including all closely related proteins. When Wald and colleges later isolated iodopsin from chicken retinas, thereby discovering the first known cone opsin, they called apo-iodopsin photopsin (for its relation to photopic vision) and apo-rhodopsin scotopsin (for its use in scotopic vision).
General
Rhodopsin is a protein found in the outer segment discs of rod cells. It mediates scotopic vision, which is monochromatic vision in dim light. Rhodopsin most strongly absorbs green-blue light (~500 nm) and appears therefore reddish-purple, hence the archaic term "visual purple".
Several closely related opsins differ only in a few amino acids and in the wavelengths of light that they absorb most strongly. Humans have, including rhodopsin, nine opsins, as well as cryptochrome (light-sensitive, but not an opsin).
Structure
Rhodopsin, like other opsins, is a G-protein-coupled receptor (GPCR). GPCRs are chemoreceptors that embed in the lipid bilayer of the cell membranes and have seven transmembrane domains forming a binding pocket for a ligand. The ligand for rhodopsin is the vitamin A-based chromophore 11-cis-retinal, which lies horizontally to the cell membrane and is covalently bound to a lysine residue (lys296) in the seventh transmembrane domain through a Schiff-base. However, 11-cis-retinal only blocks the binding pocket and does not activate rhodopsin. It is only activated when 11-cis-retinal absorbs a photon of light and isomerizes to all-trans-retinal, the receptor activating form, causing conformal changes in rhodopsin (bleaching), which activate a phototransduction cascade. Thus, a chemoreceptor is converted to a light or photo(n)receptor.
The retinal binding lysine is conserved in almost all opsins, only a few opsins having lost it during evolution. Opsins without the lysine are not light sensitive, including rhodopsin. Rhodopsin is made constitutively (continuously) active by some of those mutations even without light. Also wild-type rhodopsin is constitutively active, if no 11-cis-retinal is bound, but much less. Therefore 11-cis-retinal is an inverse agonist. Such mutations are one cause of autosomal dominant retinitis pigmentosa. Artificially, the retinal binding lysine can be shifted to other positions, even into other transmembrane domains, without changing the activity.
The rhodopsin of cattle has 348 amino acids, the retinal binding lysine being Lys296. It was the first opsin whose amino acid sequence and 3D-structure were determined. Its structure has been studied in detail by x-ray crystallography on rhodopsin crystals. Several models (e.g., the bicycle-pedal mechanism, hula-twist mechanism) attempt to explain how the retinal group can change its conformation without clashing with the enveloping rhodopsin protein pocket. Recent data support that rhodopsin is a functional monomer, instead of a dimer, which was the paradigm of G-protein-coupled receptors for many years.
Within its native membrane, rhodopsin is found at a high density facilitating its ability to capture photons. Due to its dense packing within the membrane, there is a higher chance of rhodopsin capturing proteins. However, the high density also provides a disadvantage when it comes to G protein signaling because the diffusion becomes more difficult in a crowded membrane that is packed with the receptor, rhodopsin.
Phototransduction
Rhodopsin is an essential G-protein coupled receptor in phototransduction.
Activation
In rhodopsin, the aldehyde group of retinal is covalently linked to the amino group of a lysine residue on the protein in a protonated Schiff base (-NH+=CH-). When rhodopsin absorbs light, its retinal cofactor isomerizes from the 11-cis to the all-trans configuration, and the protein subsequently undergoes a series of relaxations to accommodate the altered shape of the isomerized cofactor. The intermediates formed during this process were first investigated in the laboratory of George Wald, who received the Nobel prize for this research in 1967. The photoisomerization dynamics has been subsequently investigated with time-resolved IR spectroscopy and UV/Vis spectroscopy. A first photoproduct called photorhodopsin forms within 200 femtoseconds after irradiation, followed within picoseconds by a second one called bathorhodopsin with distorted all-trans bonds. This intermediate can be trapped and studied at cryogenic temperatures, and was initially referred to as prelumirhodopsin. In subsequent intermediates lumirhodopsin and metarhodopsin I, the Schiff's base linkage to all-trans retinal remains protonated, and the protein retains its reddish color. The critical change that initiates the neuronal excitation involves the conversion of metarhodopsin I to metarhodopsin II, which is associated with deprotonation of the Schiff's base and change in color from red to yellow.
Phototransduction cascade
The product of light activation, Metarhodopsin II, initiates the visual phototransduction second messenger pathway by stimulating the G-protein transducin (Gt), resulting in the liberation of its α subunit. This GTP-bound subunit in turn activates a cGMP phosphodiesterase. The cGMP phosphodiesterase hydrolyzes (breaks down) cGMP, lowering its local concentration so it can no longer activate cGMP-dependent cation channels. This leads to the hyperpolarization of photoreceptor cells, changing the rate at which they release transmitters.
Deactivation
Meta II (metarhodopsin II) is deactivated rapidly after activating transducin by rhodopsin kinase and arrestin. Rhodopsin pigment must be regenerated for further phototransduction to occur. This means replacing all-trans-retinal with 11-cis-retinal and the decay of Meta II is crucial in this process. During the decay of Meta II, the Schiff base link that normally holds all-trans-retinal and the apoprotein opsin (aporhodopsin) is hydrolyzed and becomes Meta III. In the rod outer segment, Meta III decays into separate all-trans-retinal and opsin. A second product of Meta II decay is an all-trans-retinal opsin complex in which the all-trans-retinal has been translocated to second binding sites. Whether the Meta II decay runs into Meta III or the all-trans-retinal opsin complex seems to depend on the pH of the reaction. Higher pH tends to drive the decay reaction towards Meta III.
Diseases of the retina
Mutations in the rhodopsin gene contribute majorly to various diseases of the retina such as retinitis pigmentosa. In general, the defect rhodopsin aggregates with ubiquitin in inclusion bodies, disrupts the intermediate filament network, and impairs the ability of the cell to degrade non-functioning proteins, which leads to photoreceptor apoptosis. Other mutations on rhodopsin lead to X-linked congenital stationary night blindness, mainly due to constitutive activation, when the mutations occur around the chromophore binding pocket of rhodopsin. Several other pathological states relating to rhodopsin have been discovered including poor post-Golgi trafficking, dysregulative activation, rod outer segment instability and arrestin binding.
See also
Bacteriorhodopsin, used in some halobacteria as a light-driven proton pump.
Explanatory notes
References
Further reading
External links
The Rhodopsin Protein
Photoisomerization of rhodopsin, animation.
Rhodopsin and the eye, summary with pictures.
Biological pigments
Eye
G protein-coupled receptors
Genes on human chromosome 3
Rhodopsins
Sensory receptors
|
5065892
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%94%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%9C%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%B2%20%28%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Дольних Млинув (Краків)
|
Вулиця Дольних Млинув (Краків)
Вулиця Дольних Млинув — вулиця розташована у Кракові, у дільниці I Старе Місто, на терені місцевості Пясек.
Етимологія
Назва вулиці походить від королівських Дольніх млинів, які колись стояли тут. Ймовірно, ці будівлі були побудовані на місці колишніх мерських млинів з 1311 року. Перша згадка про них походить з 1432 року. Дольний млин, також відомий як «Кам'яний», був зруйнований під час шведської навали. Його відбудували після 1659 року з ініціативи воєводи бережько-куявського Гієроніма Вежбовського, бурмістра Краківського замку. У 1777 році було завершено будівництво цегляної будівлі Кам'яного млина, яка згоріла 18 липня 1850 року під час великої пожежі Кракова. Пізніше млин було перебудовано у більш скромному вигляді. Остаточно будівлю було зруйновано після 1931 року.
Будинки
У будинку № 3, півроку мав майстерню польський художник Ян Матейко.
Примітки
Вулиці Кракова
|
20542178
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rufous-fronted%20bushtit
|
Rufous-fronted bushtit
|
Rufous-fronted bushtit
The rufous-fronted bushtit or rufous-fronted tit (Aegithalos iouschistos) is a small passerine bird of the eastern and central Himalayas belonging to the long-tailed tit family, Aegithalidae.
Taxonomy and systematics
The rufous-fronted bushtit forms a superspecies with the black-browed bushtit and white-throated bushtit. They have sometimes been regarded as a single species but are now usually treated as distinct. The ranges of the rufous-fronted and black-browed bushtits overlap slightly in China with no evidence of hybridization.
Description
The rufous-fronted bushtit is 11 cm long. The adult has grey upperparts and reddish-brown underparts. The head is reddish-buff with a black mask and a silver bib with black streaks and a black edge. Juveniles are paler and duller than the adults. The black-browed bushtit is similar but has a white forehead and belly and a white edge to its bib. The white-throated bushtit has a white forehead and bib and a dark breastband.
Distribution and habitat
The rufous-fronted bushtit is found in the eastern and central Himalayas in Bhutan, China, India and Nepal. It occurs in montane forests, both broad-leaved and coniferous, up to 3,600 m above sea-level. It typically feeds in flocks.
References
Grimmett, Richard, Carol Inskipp & Tim Inskipp (1999) Pocket Guide to the Birds of the Indian Subcontinent, Christopher Helm, London.
MacKinnon, John & Karen Phillipps (2000) A Field Guide to the Birds of China, Oxford University Press, Oxford.
External links
Oriental Bird Images: Rufous-fronted bushtit
rufous-fronted bushtit
Birds of Bhutan
Birds of Northeast India
Birds of Nepal
rufous-fronted bushtit
rufous-fronted bushtit
|
3153577
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B5%D0%BB%20%D0%91%D0%BE%D1%88%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%8F
|
Габріел Бошилья
|
Габріел Бошилья (5 березня 1996, Пірасікаба) — бразильський футболіст, фланговий півзахисник «Інтернасьйонал».
Клубна кар'єра
Народився 5 березня 1996 року в місті Пірасікаба. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Гуарані» (Кампінас) та «Сан-Паулу». У 2014 році він був підвищений в першу команду «Сан-Паулу» і дебютував за неї 20 квітня 2014 року в матчі проти клубу «Ботафого». Всього провів у команді трохи більше року, взявши участь у 24 матчах чемпіонату та 12 іграх чемпіонату штату. Більшість часу, проведеного у складі «Сан-Паулу», був основним гравцем команди.
10 серпня 2015 перейшов у «Монако» за 9 мільйонів євро, підписавши п'ятирічну угоду. Дебютував у Лізі 1 20 серпня в матчі проти «Лор'яна» (1:2), замінивши Адама Траоре на 78-й хвилині матчу. Тим не менш закріпитись у складі «монегасків» молодий бразилець не зумів, зігравши до кінця року лише 6 ігор в усіх турнірах, тому 9 січня 2016 року перейшов на правах оренди в бельгійський «Стандард» до кінця сезону.
Влітку 2016 року повернувся до «Монако». Цього разу провів у складі команди два сезони, але знову основним гравцем не став, тому на сезон 2018/19 був відданий в оренду в «Нант», відігравши за команду з Нанта 29 матчів в національному чемпіонаті і зайнявши 12 місце в Лізі 1.
Улітку 2019 повернувся з оренди назад до «Монако», але так і не став гравцем основного складу, зігравши лише 5 матчів чемпіонату, причому жодного повністю.
28 січня 2020 повернувся до Бразилії, підписавши контракт з «Інтернасьйоналом».
Виступи за збірні
У складі юнацької збірної Бразилії (U-17) взяв участь у юнацькому чемпіонаті Південної Америки, де Бразилія посіла третє місце і отримала шанс того ж року зіграти на юнацькому чемпіонаті світу. Там бразильці вилетіли в чвертьфіналі, але сам Бошилья став найкращим бомбардиром команди з 6 голами у 4 матчах і здобув «Бронзовий бутс» турніру. Загалом на юнацькому рівні взяв участь у 10 іграх, відзначившись 8 забитими голами.
Протягом 2014—2015 років залучався до складу молодіжної збірної Бразилії. У її складі поїхав на молодіжний чемпіонат світу 2015 року, де забив два м'ячі і допоміг своїй команді стати срібним призером турніру. Всього на молодіжному рівні зіграв у 7 офіційних матчах, забив 2 голи.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Примітки
Посилання
бразильські футболісти
Гравці молодіжної збірної Бразилії з футболу
Футболісти «Сан-Паулу»
Футболісти «Монако»
Футболісти «Стандарда» (Льєж)
Футболісти «Нанта»
бразильські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Франції
Футбольні легіонери в Бельгії
Уродженці Пірасікаби
|
51926179
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Statistics%20Bureau%20%28Japan%29
|
Statistics Bureau (Japan)
|
Statistics Bureau (Japan)
The is the statistical agency of Japan, subordinate to the Ministry of Internal Affairs and Communications (MIC).
The SBJ have conducted the Population Census and large-scale surveys to establish key official statistics of Japan. It is also in charge of the management of the public online system of official statistics, international cooperation with other countries' statistics offices, and research and publication regarding statistics.
Its headquarters is in the ministry's Second Government Office (第2庁舎), in , Shinjuku, Tokyo, near Wakamatsu-kawada Station of the subway Toei Ōedo Line.
The (NSTAC) and the MIC are in the same building.
Brief history of the SBJ and related organizations
Japan's official statistics system is so "decentralized"
that various ministries and agencies have their own statistical departments. The SBJ is the oldest among them. The SBJ's chronological table starts from 1871, when the pre-constitutional Meiji government founded under the system, appointing to its director. After frequent changes in the government organization, was established in 1885 with the Cabinet system starting. In 1920 it was reorganized as to conduct the first , but in 1922 it was re-reorganized to the Statistics Bureau as an agency of the Cabinet. Since then, it has used the name of . Despite some changes in its affiliation, it has kept the identity at least since the 1880s.
Among the 54 designated by the government under the (2007 Act No. 53), the SBJ makes 13 through statistical surveys, for example, Population Census, , and .
Derived statistics produced from a mixture of existing statistics such as and Consumer Price Index as well as register-based statistics of companies and establishments – – are also within the SBJ's coverage.
The SBJ thus conducts a number of nation-wide cyclic surveys. However, the SBJ is located in the capital city and has no local branch. For nation-wide surveys, each local government's statistical division, called , conducts survey work in behalf of the SBJ. This system was started for the first Population Census in 1920 and legally established in 1947 with fiscal backup from the national budget. Other ministries also use this system to conduct nation-wide surveys, unless they use their own local branch offices.
Organization
The organization of the MIC follows the (2000 No. 246). The following explanations are based on the articles of the Cabinet Order as on April 25, 2024, but English translations are from the information dated September 2021.
The was abolished in 2005. See #MIC Director-General for Policy Planning below.
Statistical Survey Department
Based on the Article 2 of the Cabinet Order, the SBJ has the to conduct the census and surveys. The following divisions have been established under this Department (Articles 110, 115–118).
is in charge of the Population Census, Population Estimates, and other statistical surveys on demography, workforce, housing, and land use. (Article 116)
is in charge of statistical surveys of companies or their offices and factories. (Article 117)
is in charge of statistics on consumers and prices including the Consumer Price Index. (Article 118)
is in charge of a variety of derived statistics as well as general matters for this Department. (Article 115)
Other divisions
The Articles 110–114 of the Cabinet Order also have provisions about the following divisions under the SBJ.
is in charge of data collection regarding Statistical Business Register. (Article 112)
is in charge of promotion of public use of statistics and microdata, publication and dissemination of knowledge about official statistics, and management of . (Article 113)
is in charge of general matters for the SBJ as well as the management of and . (Article 111)
is in charge of the information systems for the SBJ and for the MIC's Director-General for Policy Planning, including the . (Article 114)
Cooperation within the central statistical system
The SBJ cooperates with other entities in the central government, such as the NSTAC, the Director-General for Policy Planning of the MIC, the , and the Statistical Research and Training Institute, as well as the statistical departments from various ministries.
National Statistics Center
The National Statistics Center (NSTAC) was historically a segment of the SBJ specializing in tabulation. In 1984, this segment was separated from the SBJ to establish the NSTAC. In 2003, it became an Incorporated Administrative Agency. It processes data for various ministries including the SBJ.
The NSTAC and the SBJ also collaborate to develop the Inter-Ministry Information System for Official Statistics, the public online system for statistical surveys and data use. It includes subsystems as follows:
Portal Site of Official Statistics: e-Stat
Portal site for secondary use of microdata:
Online Survey System: e-survey
Statistical Business Register
The is a new institution run by the SBJ and the NSTAC. It was established in 2018 in Wakayama to offer services of on-site use of microdata, training of statisticians, and consulting about the use of statistics.
MIC Director-General for Policy Planning
The Statistics Act provides that the Minister for Internal Affairs and Communications has the authority of planning and supervising the whole of the official statistics system, following the advice of the Statistics Commission. The minister delegates these tasks to the Director-General for Policy Planning (not to the SBJ) since 2005.
The authority of supervision and planning of the official statistics system derived from the former (1946–1952). Since the abortion of the Commission in 1952, its responsibilities had been taken by the Commissioner of the consulting the, the advisory board with expert statisticians. For this purpose, the Administrative Management Agency included the Statistical Standards Department. The Department inherited the function of the Statistics Commission.
As a result of the restructuring of governmental organizations in 1984, the Statistical Standards Department was merged into the SBJ. The Department had thus subordinated to the SBJ from 1984 to 2005. During this period, the government organizations were restructured again in 2001, by which the SBJ moved to the MIC.
In 2005, the MIC disestablished the Statistical Standards Department and transferred its functions to one of the of the ministry. This position was initially referred to as in charge of , but since 2021 it has been in charge of .
This Director-General of the MIC is also in charge of international communication with statistics offices of other countries, in collaboration with the SBJ.
Statistics Commission
The new Statistics Commission was established by the full amendment of the Statistics Act in 2007. It is a council handling the official statistics system, made up from 13 or fewer academic experts. It was a substitute for the Statistics Council, but was provided a broader authority. The revision of the Statistics Act in 2018 further extended the Commission's authority to control the whole of the official statistics. It manages , reviews the plan and process of each of fundamental statistics, maintains statistical standards such as , and supervises the anonymization of micro data for secondary use of statistics.
Inter-ministry activities
The statistical departments from various ministries, including the SBJ, hold to discuss issues on official statistics. During 2001–2007, when the Statistics Council lost the authority to actively offer its opinion to the government as a result of the 2001 Central Government Reform, these inter-ministry conferences were the substantial opportunity for decisions on technical matters regarding the statistics system.
Statistical Research and Training Institute
The is located in Kokubunji in the west of Tokyo Prefecture. It has its root in the established in 1921. It became an independent educational institute of the MIC in 2003 and included the function of research that had been performed by the SBJ in 2017. The institute has thus conducted research of statistical technologies as well as training of statisticians. The SBJ is in charge of affairs related to the Institute.
Library and museum
The Statistical Library is officially a branch of the National Diet Library. It holds collections related to statistics as well as unpublished tables on microfilm. The Statistical Library also offers a reference service on the use of statistics of Japan. The SBJ is in charge of the management of the library.
The SBJ also runs the . This museum holds historical materials regarding Japan's official statistics.
Publication
The SBJ compiles statistical yearbooks such as , Statistical Handbook of Japan, and , as well as reports of the censuses and surveys the SBJ conducted.
It has also edited books on the SBJ's history and historical documents related to official statistics.
See also
Government of Japan – Ministries of Japan
Government of Meiji Japan
Postwar Japan
Demographics of Japan
Economy of Japan
Japan Statistical Society
Explanatory notes
References
External links
Statistics Bureau of Japan
Statistics Bureau of Japan
Government agencies of Japan
Japan
|
1631730
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Мотикальська сільська рада
|
Мотикальська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця у складі Берестейського району, Берестейської області Білорусі. Адміністративний центр сільської ради — агромістечко Великі Мотикали.
Розташування
Мотикальська сільська рада розташована на крайньому південному заході Білорусі, на заході Берестейської області, на північний захід від обласного та районного центру Берестя. На заході вона межує із Кам'янецьким районом, на півночі — із Лищицькою сільською радою, на сході — із Чорнавчицькою сільською радою, на півдні — із містом Берестя та Клейниківською сільською радою, а на південному заході — із Люблінським воєводством (Польща).
Найбільша річка, яка протікає територією сільради — Західний Буг із своєю правою притокою Лісною (85 км) (басейн Вісли). Великих озер на території сільради немає. Уздовж річок Західного Бугу та Лісної розташовано ряд невеличких озер старичного типу.
Склад
До складу Мотикальської сільської ради входить 19 населених пунктів, із них: 1 агромістечко, 17 сіл та 1 хутір.
Населення
За переписом населення Білорусі 2009 року чисельність населення сільської ради становило 6568 осіб.
Національність
Розподіл населення за рідною національністю за даними перепису 2009 року:
Примітки
Посилання
Сельсавет Матыкальскі на сайті Radzima.net
Сільські ради Берестейського району
|
12973803
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ink%20tag
|
Ink tag
|
Ink tags are a form of retail loss prevention that is commonly used in clothing stores. These tags contain glass vials filled with permanent ink and have a thick plastic cover. The tags are attached to the items they protect with a magnetic lock which requires a special tool to remove. When forcibly removed from the item the vials of ink will shatter, releasing the ink and irreparably damaging the fabric. The tags typically have warning labels to discourage tampering. Ink tags fall into the loss prevention category called benefit denial. As the name suggests, an ink tag discourages theft by denying the shoplifter any benefit for their efforts. Ink tags are most effective if used together with another anti-shoplifting system.
Benefits and drawbacks
Although the use of ink tags does not prevent the theft of an item, it does strongly discourage it by decreasing the benefit received by the shoplifter. Ink tags lack the benefits of other forms of loss prevention such as RF ID tags, which can prevent theft of the item by alerting the retailer. Ink tags are, however, significantly cheaper.
Shoplifters have found ways to get around ink tags by developing their own removal systems.
History
Ink tags were invented in 1986 by Arthur J. Minasy as an additional retail loss prevention method most often used in conjunction with another type of tag such as an RF tag. The strategy of deterring rather than preventing theft was an innovation in retail security.
See also
Dye pack
References
Theft
Security technology
|
60653170
|
https://en.wikipedia.org/wiki/15%20let%20Kasakhstan
|
15 let Kasakhstan
|
15 let Kasakhstan is a village located in the Gabit Musirepov District of North Kazakhstan Region in northern Kazakhstan. Population:
References
Populated places in North Kazakhstan Region
|
1493372
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Шиманський Олександр Георгійович
|
Шиманський Олександр Георгійович
Олександр Георгійович Шиманський (1951 року, Корсунь-Шевченківський) — актор Івано-Франківського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка, заслужений артист України, народний артист України. Син заслуженого артиста України Георгія Шиманського.
Біографія
Закінчив студію при Івано-Франківському театрі (керівники - народні артисти В.Смоляк і В. Нестеренко, 1968 р.) та факультет режисури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.
Артистом Івано-Франківського театру працює з 1970 р.
У 2011 році отримав звання Народного артиста України. Відповідний Указ президента підписано 2012 року.
Голова осередку Спілки театральних діячів України Івано-Франківського театру.
Фільмографія
«Час збирати каміння» (Україна, 1993-1996) — урядник
«І будуть люди» (Україна, 2020) — дід Хлипавка
Нагороди
Заслужений артист України (1997)
Лауреат обласної премії в галузі театрального мистецтва імені В. Смоляка (2003)
Медаль «За заслуги перед Прикарпаттям» (2010)
Народний артист України (2012)
Джерела
Видатні діячі Прикарпаття
Указ Президента України № 216/2012
Уродженці Корсуня-Шевченківського
Народились 1951
Українські актори
Заслужені артисти України
Народні артисти України
Актори Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка
|
5014988
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8F
|
Сівчук Сервіля
|
Сівчук Сервіля (Onconotus servillei) — вид прямокрилих комах родини коників (Tettigoniidae).
Назва
Вид названо на честь французького ентомолога Жана Сервіля (1775-1858).
Поширення
Вид поширений від Східної Європи (Україна) до Західного Сибіру та Казахстану. Деякі ізольовані популяції існують у Румунії, Болгарії, Сербії та Угорщині. Мешкає в степових біотопах, переважно з чагарниками та на лісових галявинах.
Опис
Комаха завдовжки 20-25 мм. Тіло масивне, темно-коричневе з жовтуватим малюнком на переднеспинці у самців. Голова кулястої форми з округлими очима. Крила у самців сильно вкорочені, не виступають з-під переднеспинки, у самиць крила недорозвинені. Яйцеклад самиці до 16-17 мм завдовжки, у вершинній своїй половині плавно загнутий вниз
Спосіб життя
Харчується рослинністю. Зазвичай комахи тримаються на поверхні ґрунту, зрідка піднімаються на нижні частини стебел рослин. Період розмноження припадає на серпень. Під час періоду розмноження самці голосно цокочуть, залучаючи самиць. Яйця відкладаються у ґрунт серед рослин. Зимують яйця, з яких навесні у травні відроджуються личинки. Стадія личинки триває 2,5-3 місяці.
Примітки
Посилання
Коники
Тварини, описані 1846
Прямокрилі України
Комахи Європи
Комахи Азії
|
2849545
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B4%D0%B7%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B7%D1%96%D0%BD%D0%B8
|
Недзьведзіни
|
Недзьведзіни — село в Польщі, у гміні Скоки Вонґровецького повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Познанського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Вонґровецького повіту
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.