id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
36583385
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gabriela%20Tra%C3%B1a
|
Gabriela Traña
|
Gabriela Traña
Gabriela Gerarda Traña Trigueros (born 3 March 1980 in Alajuela, Costa Rica) is a Costa Rican long-distance runner.
Biography
She competed in the marathon at the 2008 Summer Olympics and the 2012 Summer Olympics. In 2012, she was also the flag bearer for the Costa Rican team during the opening ceremony. She was the Central American Champion in the marathon at the 2013 San José Games.
Personal bests
800 m: 2:12.8 min – San José, 2003
1500 m: 4:32.58 min – Saint-Denis, 27 August 2003
3000 m: 9:50.56 min – Huelva, 8 August 2004
5000 m: 17:15.20 min – Huelva, 7 August 2004
10,000 m: 36:10.54 min – Managua, 26 September 2004
Half marathon: 1:15:01 hrs – Edinburgh, 27 May 2012
Marathon: 2:38:22 hrs – Berlin, 25 September 2011
3000 m steeplechase: 10:59.80 min – Ponce, 26 May 2006
Achievements
References
External links
1980 births
Living people
Sportspeople from Alajuela
Costa Rican female marathon runners
Costa Rican female long-distance runners
Costa Rican steeplechase runners
Athletes (track and field) at the 2008 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics
Olympic athletes for Costa Rica
Athletes (track and field) at the 2011 Pan American Games
Pan American Games competitors for Costa Rica
Central American and Caribbean Games silver medalists for Costa Rica
Central American Games gold medalists for Costa Rica
Central American Games medalists in athletics
Central American Games silver medalists for Costa Rica
Central American Games bronze medalists for Costa Rica
Competitors at the 2010 Central American and Caribbean Games
Competitors at the 2014 Central American and Caribbean Games
Athletes (track and field) at the 2019 Pan American Games
Central American and Caribbean Games medalists in athletics
Competitors at the 2005 Summer Universiade
20th-century Costa Rican women
21st-century Costa Rican women
|
14762659
|
https://en.wikipedia.org/wiki/LDB1
|
LDB1
|
LDB1
LIM domain-binding protein 1 is a protein that in humans is encoded by the LDB1 gene.
Interactions
LDB1 has been shown to interact with other proteins such as LMO4, TCF3, TAL1 and CBFA2T3.
References
Further reading
|
3275220
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA-25
|
Як-25
|
Як-25 — радянський двомісний баражуючий винищувач-перехоплювач першого покоління. Розроблений ДКБ Яковлєва в кінці 1940-х років, знятий з озброєння в середині 1960-х років.
Історія
Модифікації
Як-25 — перший серійний варіант з двигунами АМ-5 і РЛС РП-1Д «Ізумруд». Випущено всього 77 винищувачів на заводі №292 (м. Саратов).
Як-25М — основна серія з січня 1955 року, 406 винищувачів з РЛС РП-6 «Сокіл». Об'єм палива в 4 фюзеляжних баках 3445, а в підвісному баку (ППБ) — 670 літрів.
Як-25К — винищувачі з ракетним озброєнням, переобладнані Як-25М з РЛС РП-1У «Ізумруд-2» і керованими ракетами РС-1У класу «повітря-повітря». При злітній масі 8830 кг (4 ракети — 324 кг, паливо — 2650 кг) швидкість на висоті 5000 м становила 1000 км/год, на 10000 м — 950 км/год. Практична стеля знизилася до 13600 м.
Як-25МШ — літаки-мішені, з 1957 р. переобладнані зі знятих з озброєння ВПС Як-25 попередніх модифікацій.
Як-25Р — серія з 10 розвідувальних літаків з двома фотокамерами АФА-33М і АФА-39М. Запас палива в фюзеляжних баках становив 3925 л та передбачалася установка ППБ на 675 літрів.
Як-25РВ — дальній висотний розвідник на базі Як-25 з двигунами Р-11-300. Протягом 1961—1966 рр. було випущено 155 машин цього типу.
Як-25Л — летюча лабораторія для випробування катапультних крісел і висотного спорядження екіпажу. Було переобладнано два літаки.
Характеристики
Примітки
Посилання
Истребитель-перехватчик Як-25
Всепогодный барражирующий перехватчик Яковлев Як-25
Літаки Яковлєва
Реактивні винищувачі СРСР
Бомбардувальники СРСР
Двомоторні реактивні літаки
|
1029803
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80-%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C-%D0%A0%D1%96%D0%BE
|
Альмодовар-дель-Ріо
|
Альмодовар-дель-Ріо — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Андалусія, у провінції Кордова. Населення — осіб (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 310 км на південь від Мадрида, 23 км на південний захід від Кордови.
На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2010 рік).
Альмодовар-дель-Ріо: 5331 особа
Лос-Льянос: 368 осіб
Лос-Мочос: 1474 особи
Нуестра-Сеньйора-дель-Росаріо: 743 особи
Демографія
Галерея зображень
Посилання
Альмодовар-дель-Ріо
Примітки
Муніципалітети провінції Кордова
|
1286587
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86%20%28%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80%2C%20%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%29
|
Кінопалац (кінотеатр, Київ)
|
Кінопалац (кінотеатр, Київ)
Кінопалац — кінотеатр в центрі Києва, розташований на алеї Героїв Небесної Сотні, 1. Перший кінотеатр в мережі «Кінопалац». Кінотеатр запрацював у 1998 році, ставши одним з перших столичних кінотеатрів з сучасною технікою та дизайном. Кінотеатр має лише один зал на 122 місця. У 2008 році кінотеатр було реконструйовано, було замінено крісла й установлено цифровий проєктор «Barco» DP-2000 Dolby 3D kit із технологією «Dolby Digital Surround EX». Київський Кінопалац перестав працювати після Євромайдану, коли будівля кінотеатру була пошкоджена бійцями Внутрішніх Військ МВС під час одного з штурмів 18 лютого 2014 року.. Станом на 2016 рік будівля кінотеатру досі не відновлена і сам кінотеатр ще й досі не працює.
Закриття у 2014
Кінопалац у Києві не працює з 18 лютого 2014 року. Оскільки будівля київського Кінопалацу знаходиться поряд із Жовтневим палацом, то під час сумнозвісних подій 18 лютого 2014 року сили внутрішніх військ, нападаючи на євромайданівців, котрі перебували в Жовтневому палаці, заодно увірвалися й до Кінопалацу і там все потрощили та вибили вікна й двері. Станом на 2016 рік будівля кінотеатру не відновлена і сам кінотеатр ще й досі не працює.
Див. також
Мережа «Кінопалац»
Примітки
Посилання
Офіційний сайт кінотеатру «Кінопалац» в місті Києві (не працює з 2014 року)
Мережа Кінопалац у Львові
Кінотеатри Києва
Культура Печерського району Києва
Підприємства, засновані 1998
Засновані в Києві 1998
Зникли в Україні 2014
2014 у Києві
|
20962380
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Se%C4%8Dovlje
|
Sečovlje
|
Sečovlje is a settlement in the Municipality of Piran in the Littoral region of Slovenia.
Name
The modern Slovene name Sečovlje is an artificial creation dating from after 1945. It was coined from the Italian name of the settlement, Sicciole, influenced by the name of the neighbouring village of Seča. The origin of the Italian name of the village, Sicciole, is uncertain.
Overview
Sečovlje is the last Slovenian settlement before the Slovenia–Croatia border on the highway south from Portorož. Its main source of income is tourism at Sečovlje Saltpans Natural Park. The section of the Parenzana railway path that ran through Sečovlje is now a recreational path for tourists. Nearby is the Portorož Airport, which offers panoramic flights over Slovenian Istria.
The Sečovlje international border crossing is one of the main crossings from Slovenia into Croatian Istria.
History
Archaeological finds and text sources point to a settlement in the area of Sečovlje that dates back to the Roman times, the nearby salt pans in the 12th century. Modernisation of the salt pans occurred in the 14th century, and salt production drastically increased in the times of Austria-Hungary, when the mines expanded to an area of 508 hectares and were from the 24 April (St George) to 24 August (St Bartholomew) the source of income for about 500 families.
Economy
Solinair has its head office in Sečovlje, on the property of Portorož Airport.
Churches
The parish church in the settlement is dedicated to Saint Martin.
There is a second church in the hamlet of Krog in the hills west of the village centre. A Benedictine monastery was established at the site in 1432, and the church is dedicated to Saint Onuphrius. The monastery was active until 1957, when the monks were expelled and the property was nationalised. The church and monastery were then allowed to fall into decay.
References
External links
Sečovlje on Geopedia
Populated places in the Municipality of Piran
Slovenian Riviera
Croatia–Slovenia border crossings
|
12278597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Republic%20of%20Tarnobrzeg
|
Republic of Tarnobrzeg
|
Republic of Tarnobrzeg
The Republic of Tarnobrzeg was a short-lived political entity, proclaimed on 6 November 1918 in the Polish town of Tarnobrzeg. Its main founders were two socialist activists, Tomasz Dąbal and the Catholic priest Eugeniusz Okoń.
History
The idea of the Republic had its roots in mass demonstrations of peasants, which were taking place almost on a daily basis in the fall of 1918. Tarnobrzeg had been part of Austria-Hungary (Kingdom of Galicia and Lodomeria) and the dissolution of this entity created a political unrest. On 6 November, after a demonstration with some 30,000 people, local peasants decided to take advantage of it and seize power.
As news of the Russian Revolution came to Tarnobrzeg, socialist activists decided to follow Communist ideas. They demanded the liquidation of capitalist government and the introduction of a land reform, which would result in taking away land from rich owners and giving it to the poor peasantry. Also, directed by Okoń and Dąbal, the peasants started to organize local administration as well as a peasants' militia.
The Republic of Tarnobrzeg was suppressed by units of the freshly created Polish Army at the beginning of 1919. Father Okoń was arrested but soon released, when the locals elected him to the Polish Parliament.
See also
Komańcza Republic
Lemko Republic
Republic of Gniew
Republic of Ostrów
Republic of Zakopane
List of historical unrecognized states and dependencies
References
Encyklopedia.interia
Republika Tarnobrzeska
A demonstration in Tarnobrzeg in early years of the 20th century, probably in 1918
20th-century revolutions
Tarnobrzeg
History of Galicia (Eastern Europe)
1918 establishments in Poland
History of Tarnobrzeg
Tarnobrzerg
Tarnobrzerg
History of Podkarpackie Voivodeship
Tarnobrzerg
Tarnobrzerg
|
2549223
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Fagina%20silvatica
|
Fagina silvatica
|
Fagina silvatica — вид багатоніжок родини Neoatractosomatidae.
Поширення
Вид є ендеміком Боснії і Герцеговини. Єдине відоме місцезнаходження - гора Белашниця.
Опис
Самиці 8 мм завдовжки, самці трохи менші; ширина тіла - 0,9 мм. Тіло розділене на 28 сегментів. Голова вкрита дрібними волосками з 21 вічками чорного кольору трикутної форми.
Примітки
Багатоніжки
Фауна Боснії і Герцеговини
Тварини, описані 1904
|
7075847
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Juho%20Vennola
|
Juho Vennola
|
Juho Vennola
Juho Heikki Vennola (originally Karhu, 19 June 1872 – 3 December 1938) was Professor of National Economics at the University of Helsinki, a member of the Parliament of Finland, and a politician from the National Progressive Party, who served as Prime Minister of Finland twice.
Vennola's first government was from 15 August 1919 to 15 March 1920 and his second one was from 9 April 1921 to 2 June 1922. He was also acting Prime Minister in the second government of Pehr Evind Svinhufvud from 18 February to 21 March 1931. He also served as Deputy Minister of Finance (1918–1919), Minister of Trade and Industry (1919), Minister of Foreign Affairs (1922–1924) and Minister of Finance (1930–1931).
Vennola, who was born in Oulu, served as a member of the parliament from 1919 to 1930 and was a member of the Tartu Board of Peace in 1920. He died in Helsinki, aged 66.
Cabinets
Vennola I Cabinet
Vennola II Cabinet
References
1872 births
1938 deaths
People from Oulu
People from Oulu Province (Grand Duchy of Finland)
Young Finnish Party politicians
National Progressive Party (Finland) politicians
Prime ministers of Finland
Ministers of Trade and Industry of Finland
Ministers for foreign affairs of Finland
Ministers of finance of Finland
Members of the Parliament of Finland (1919–1922)
Members of the Parliament of Finland (1922–1924)
Members of the Parliament of Finland (1924–1927)
Members of the Parliament of Finland (1927–1929)
Members of the Parliament of Finland (1929–1930)
University of Helsinki alumni
Academic staff of the University of Helsinki
|
5126851
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Short%20I%20with%20tail
|
Short I with tail
|
Short I with tail (Ҋ ҋ; italics: Ҋ ҋ) is a letter of the Cyrillic script. Its form is derived from the Cyrillic letter Short I (Й й) by adding a tail to the right leg.
Short I with tail is used only in the alphabet of the Kildin Sami language to represent the voiceless palatal approximant (similar to the h in huge); the Cyrillic letter Je (Ј ј) may also be used.
Computing codes
See also
И и : Cyrillic letter I
Cyrillic characters in Unicode
Cyrillic letters with diacritics
Letters with hook
|
4493142
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BC%D0%BB%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%B7%20%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BE%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9
|
Землелаз рудохвостий
|
Землелаз рудохвостий (Ochetorhynchus ruficaudus) — вид горобцеподібних птахів родини горнерових (Furnariidae). Мешкає в Андах.
Опис
Довжина птаха становить 18,5 см. Верхня частина тіла світло-коричнева, махові пера рудуваті, над очима вузькі білі "брови". Хвіст рудувато-коричневий, направлений догори, центральні стернові пера чорнуваті. Горло і груди білі, нижня частина грудей і живіт коричнюваті, поцятковані білими смужками. Дзьоб довгий, прямий.
Підвиди
Виділяють три підвиди:
O. r. montanus (d'Orbigny & Lafresnaye, 1838) — Анди на півдні Перу (від Арекіпи до Такни);
O. r. famatinae (Nores, 1986) — Анди на півночі Аргентини;
O. r. ruficaudus Meyen, 1834 — Анди на заході Болівії, на півночі Чилі та на північному захід Аргентини.
Поширення і екологія
Рудохвості землелази мешкають в Перу, Болівії, Аргентині і Чилі. Вони живуть у високогірних чагарникових заростях Анд та серед скель. Зустрічаються поодинці або парами, на висоті від 1300 до 4300 м над рівнем моря, переважно на висоті понад 2300 м над рівнем моря.
Примітки
Горнерові
Птахи, описані 1834
Птахи Перу
Птахи Болівії
Птахи Аргентини
Птахи Чилі
|
4527142
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%8F%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%28%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%29
|
Маячна гора (Севастополь)
|
Маячна гора (Севастополь)
Маячна гора - гора на північному березі Севастопольської бухти, поряд з Інкерманом. На ній розташований нижній Інкерманський маяк.
Джерела
Маячная, бухта, балка, гора - Довідник Sevastopol.Info
Пагорби Севастополя
Географія Нахімовського району
|
1024148
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B5%D1%80%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2C%20%D0%A2%D0%B5%D1%85%D0%B0%D1%81%29
|
Паркер (округ, Техас)
|
Паркер (округ, Техас)
Округ Паркер — округ (графство) у штаті Техас, США. Ідентифікатор округу 48367.
Історія
Округ утворений 1855 року.
Демографія
За даними перепису 2000 року загальне населення округу становило 88495 осіб, зокрема міського населення було 30518, а сільського — 57977. Серед мешканців округу чоловіків було 45128, а жінок — 43367. В окрузі було 31131 домогосподарство, 24310 родин, які мешкали в 34084 будинках. Середній розмір родини становив 3,11.
Віковий розподіл населення поданий у таблиці:
Суміжні округи
Вайз — північ
Таррант — схід
Джонсон — південний схід
Гуд — південь
Пало-Пінто — захід
Джек — північний захід
Див. також
Список округів штату Техас
Виноски
|
350800
|
https://en.wikipedia.org/wiki/North%20Shore%2C%20New%20Zealand
|
North Shore, New Zealand
|
North Shore, New Zealand
The North Shore (or ) is one of the major geographical regions of Auckland, the largest city in New Zealand. The area is defined as the northern shores of the Waitematā Harbour as far north as the Ōkura River.
The North Shore is primarily uplifted Waitemata Group sandstone from the Miocene, and includes the northernmost features of the Auckland volcanic field, such as Lake Pupuke, the oldest known feature of the field. Settled by Tāmaki Māori in the 13th or 14th centuries, the Waitematā Harbour headlands became important places for harvesting seasonal resources and for controlling transportation across the region. European settlers arrived in the North Shore in the 1840s, and by the turn of the 20th century, the inland area has become a hub for fruit growing, while the eastern coast had developed into a tourism destination for Aucklanders.
The North Shore rapidly suburbanised after the construction of the Auckland Harbour Bridge in 1959, and by 1989 the five local authorities in the area amalgamated to create North Shore City, which existed until 2010.
Definition and etymology
The name North Shore has been used in English as far back as 1843, and has traditionally been defined as the area north of the Waitematā Harbour as far as Lucas Creek and Ōkura River. Other areas referred to as part of the North Shore include Pāremoremo, Lucas Heights, and Dairy Flat, the latter of which is the home of North Shore Aerodrome. Ōkura and Redvale, rural villages located between metropolitan Auckland and the Hibiscus Coast, are considered a part of the North Shore. Major centres on the North Shore include Albany, Birkenhead, Browns Bay, Devonport, Glenfield, Northcote and Takapuna.
and are the two most commonly used Māori language names for the North Shore. ("The Greater Lands of Kahu") name refers to Kahu, the granddaughter of Maki, the namesake ancestor of the iwi Te Kawerau ā Maki. Kahu was among the members of Te Kawerau ā Maki who was based on the North Shore. is a name that has been in use since at least the 1980s, and is found in the names of organisations such as Te Kura Kaupapa Māori o Te Raki Paewhenua, Te Raki Paewhenua Committee, and the health and social service organisation Te Puna Hauora o te Raki Paewhenua.
In the mid-19th century, Māori language texts predominantly use the names Takapuna, or Awataha, to describe the North Shore. Takapuna, a name originally given to a spring at Maungauika / North Head, had gradually grown to refer to the wider southern North Shore area before the early colonial era.
Geology
The North Shore is primarily uplifted Waitemata Group sandstone, that was deposited on the sea floor during the Early Miocene, between 22 and 16 million years ago, and uplifted due to tectonic forces. The sedimentary layers of Waitemata sandstone can be clearly seen in the eroding cliff faces of the bays along the Hauraki Gulf. Basement rocks in the area are greywacke and argillite, and a number of the headlands are formed from harder Parnell grit rocks, produced by lahars during the Miocene. The North Shore and wider Rodney area feature small areas of Albany Conglomerate rock.
Volcanic features
The North Shore is home to the northernmost features of the Auckland volcanic field. Lake Pupuke, a volcanic maar located in Takapuna, is one of the oldest known features of the Auckland volcanic field, erupting an estimated 193,200 years ago. During the eruption of Lake Pupuke, two lava flows travelled eastwards through the area, burning vegetation and encasing the lower 1-2 metres of the tree trunks in lava. The lava solidified into basalt rock, creating the Takapuna Fossil Forest, which was exposed an estimated 7,000 years ago due to coastal erosion.
There are two volcanic maars found on the eastern coastline of Northcote: Tank Farm, also known as Tuff Crater or , joined to the south by Onepoto (also known as ). Onepoto and Tank Farm erupted an estimated 187,600 and 181,000 years ago respectively.
Three volcanic features can be found at Devonport: Takarunga / Mount Victoria, the highest volcano on the North Shore at , and Maungauika / North Head, the south-east headland of the North Shore located at the mouth of the Waitematā Harbour. The third feature, Takararo / Mount Cambria, was quarried in tis entirety by the 1970s. Of these three features, Maungauika / North Head is significantly older, dated to approximately 87,000 years ago. Takararo / Mount Cambria is estimated to have erupted 43,000 years ago, while Takarunga / Mount Victoria erupted approximately 35,000 years ago.
While not located on the North Shore, the Rangitoto Island, dominates the horizon for many of the bays along the eastern coast. The island is the youngest feature of the field, having erupted around the year 1,500.
Geography
The North Shore comprises a large suburban area to the north of downtown Auckland; linked to the rest of the greater Auckland metropolitan area by two harbour bridges – the Auckland Harbour Bridge crosses the inner Waitematā Harbour to the Auckland isthmus and Auckland City Centre, while the Upper Harbour Bridge on State Highway 18 provides a connection to West Auckland, across the Upper Waitematā Harbour.
Three major estuaries of the Waitematā Harbour flow through the North Shore. Oruamo or Hellyers Creek flows through the central west North Shore, separating Glenfield and Beach Haven from Greenhithe in the north-west. Further to the north is Lucas Creek, which separates Greenhithe from Pāremoremo. Shoal Bay is found to the south, which separates Northcote from Takapuna and Devonport in the east. To the east of Shoal Bay is the Devonport peninsula. The southern Devonport peninsula was formerly a [[presque-isle
]], only joined to the mainland at Narrow Neck by a small spit, until much of Ngataringa Bay was reclaimed for the Waitemata Golf Course in the 1870s. Traditional histories tell that during king tides, the tombolo was completely submerged.
The highest point on the North Shore is a hill (A9L5) in the Albany hills, which is the origin point of the Ōkura River. The highest point in metropolitan North Shore is an hill (A5X2) to on Pupuke Road in Northcote, referred informally by residents in the early 20th century as Clay Hill. The hill is the location of the Pupuke Road Reservoir and Pump Station.
Climate
Flora
Prior to human settlement, the inland North Shore area was primarily a northern broadleaf podocarp forest, dominated by kauri, tōtara, mataī, miro, kauri and kahikatea trees. Pōhutukawa trees were a major feature of the coastline. By the 19th century, much of the North Shore primarily scrubland, vegetated by plants such as mānuka, tutu, harakeke flax and ferns.
Some kauri remnant forest remains in areas around Birkenhead, including Kauri Park and Le Roys Bush, while Smiths Bush in the Onewa Domain is a remnant native forest dominated by kahikatea and taraire trees. Fernhill Escarpment in Albany is a remnant forest which had tōtara trees estimated to be 800 years old.
In 1974, Graeme Platt established the first commercial native plant nursery in New Zealand. Many of his plants were local to the Albany area, meaning many native plants across New Zealand planted in the 1970s and 1980s originate from North Shore forests. This includes the tōtara cultivar Aurea, also known by the name Albany Gold.
History
Māori history
Tāmaki Māori settlement of the Auckland Region began around the 13th or 14th centuries. The Devonport area was one of the earliest settled in the region, known to be settled by Tāmaki Māori ancestor Peretū. Toi-te-huatahi and his followers settled and intermarried with these early peoples. Around the year 1350, the Tainui migratory canoe visited the North Shore, stopping at the freshwater spring southwest of Maungauika / North Head, and at the Waiake Lagoon (Deep Creek).
Boat Rock ("The Rat's Tooth") in the Waitematā Harbour southwest of Birkenhead was a location of great significance to Tāmaki Māori. The rock was the location where Te Arawa chief Kahumatamomoe placed a mauri stone (a stone of religious significance), naming the Waitematā ("The Waters of the Stone") after the stone.
Over time, many of the early Tāmaki Māori people of the North Shore identified as Ngā Oho. While the poor soils of the central North Shore acted as a barrier to agriculture and settlement, people settled the coastal margins, most notably the volcanic south-east, Long Bay, Kauri Point in Chatswood, and Tauhinu at Greenhithe. Stonefield gardens were constructed on the volcanic hills to the south-east, where crops such as uwhi yam, Taro and kūmara.
An (traditional path) connected Lucas Creek and the Ōkura River. This was used as a portage, where waka could be hauled overland between the two bodies of water. Numerous archaeological sites are found on the banks of the Lucas Creek and the Ōteha valley, because of its importance as a transportation node. Similar portages linked Shoal Bay at St Leonards Bay, and ("Scratched Waka"), a portage between Ngataringa Bay and Narrow Neck Beach, located underneath the reclaimed land at Waitemata Golf Club, which was underwater during king tides. Browns Bay was often a stopping point on journeys, for Māori travelling between the north and Tāmaki Makaurau to the south.
For much of Māori history, the North Shore acted as a buffer zone, between Te Tai Tokerau Māori in the north and Tāmaki Māori tribes in the south.
Te Kawerau ā Maki, Ngāi Tai ki Tāmaki and Ngāti Manuhiri
Likely in the 17th century, the warrior Maki migrated from the Kāwhia Harbour to his ancestral home in the Auckland Region. Maki conquered and unified many of the Tāmaki Māori tribes as Te Kawerau ā Maki, including those of the North Shore. After Maki's death, his sons settled different areas of his lands, creating new hapū. His younger son Maraeariki settled the North Shore and Hibiscus Coast, who based himself at the head of the Ōrewa River. Maraeariki's daughter Kahu succeeded him, and she is the namesake of the North Shore, ("The Greater Lands of Kahu"). Many of the iwi of the North Shore, including Ngāti Manuhiri, Ngāti Maraeariki, Ngāti Kahu, Ngāti Poataniwha, Ngāi Tai ki Tāmaki and Ngāti Whātua, can trace their lineage to Kahu. Ngāi Tai ki Tāmaki settlements during this period included in Northcote, the volcanic hills of Takarunga / Mount Victoria and Maungauika / North Head, and Ōmangaia Pā at Browns Bay.
The focal point of Te Kawerau ā Maki on the North Shore was ("The Brow of Mana"), a headland pā at Kauri Point in modern-day Chatswood likely constructed in the 17th century, and ("Wind Shelter"), the kāinga below the cliffs at Kendall Bay. The pā was of strategic importance due to its commanding view of the Waitematā Harbour, and its proximity to a renowned , a shark fishery which brought seasonal visitors from across Tāmaki Makurau and the Hauraki Gulf in the summer, including important rangatira such as Kiwi Tāmaki of Waiohua, and later Tarahawaiki of Ngāti Whātua. was named after the ancestor Manaoterangi, who was the rangatira of the pā in the mid-18th century. The pā was spared from the conflicts of the early 18th century between Ngāti Whātua and Waiohua, as Manaoterangi was a close relative of Tuperiri of the Ngāti Whātua, and was married to Waikahuia, the sister of Kiwi Tāmaki. At the end of his life, Manaoterangi entrusted his people to Tuperiri and the iwi that grew to become Ngāti Whātua Ōrākei.
Expansion of Ngāti Pāoa, and early contact with Europeans
By the early 18th century, the Marutūāhu iwi Ngāti Paoa had expanded their influence to include the islands of the Hauraki Gulf and the North Shore. The ancestor Kapetaua was marooned at Te Toka-o-Kapetaua (Bean Rock) as a child by his brother-in-law Taramokomoko, Waiohua chief of Kohimarama Pā, as punishment for stealing from kūmara pits. Taramokomoko was rescued by his sister Taurua, and fled to Waiheke Island, where he spent the rest of his childhood training to become a skilled warrior. Around the year 1700, Kapetaua formed a taua and pursued Taramokomoko, leading to the sacking of pā around the North Shore, including Te Rahopara o Peretū (Castor Bay), Onewa (Northcote), and Tauhinu (Greenhithe). After periods of conflict, peace had been reached by the 1790s.
Ngāti Paoa settled in areas such as (Torpedo Bay), (Narrow Neck), and at Northcote. Ngāti Whātua periodically occupied and Maungauika / North Head. The Hauraki Gulf coast of the North Shore was increasingly difficult to permanently settle due to skirmished between from Te Tai Tokerau Māori and Ngāti Manuhiri to the north, and Te Kawerau ā Maki chiefs encouraged Ngāti Paoa to refortify Maungauika / North Head. Ngāpuhi sieged Maungauika / North Head in the winter of 1793, after which the Ngāti Paoa residents at Maungauika / North Head fled to Waiheke Island. The leader of the northern alliance, Te Hōtete (father of Hongi Hika) settled at Takapuna for a period, returning to the north after peace with Ngāti Paoa had been made.
The earliest known European to visit the North Shore was French explorer Jules Dumont d'Urville, who anchored the Astrolabe at Torpedo Bay in 1827. Lottin, the ship's surveyor, climbed Takarunga / Mount Victoria, and noted the pā fortifications, huts and stonefield gardens in the area. d'Urville was the first person to record the name Takapuna for the lower North Shore, when he labelled the area Taka Pouni on an 1833 map.
Early contact with Europeans in the late 18th century caused many Tāmaki Māori to die of , respiratory diseases. By the first half of the 19th century, the Upper Waitematā Harbour area near modern-day Greenhithe area was one of the most densely settled areas of the North Shore.
During the early 1820s, most Māori of the North Shore fled for the Waikato or Northland due to the threat of Ngāpuhi war parties during the Musket Wars. Pā and kāinga along the coastline were attacked, including Maungauika / North Head. Ngāti Whātua left an ahi kā presence at Tauhinu pā in Greenhithe: a small number of warriors posted to maintain claim to land.
When people returned in greater numbers to the Auckland Region in the mid-1830s, Ngāti Whātua focused resettlement in the Māngere-Onehunga area, while Te Kawerau ā Maki focused settlement at Te Henga / Bethells Beach and Ngāi Tai ki Tāmaki primarily focused resettlement in East Auckland and the Pōhutukawa Coast. Ngāti Pāoa primarily focused live at Wharekawa and Waiheke Island, and were more confident occupying the North Shore, after peace had been forged between Ngāpuhi and Ngāti Pāoa in 1833. Hetaraka Takapuna and his people resettled the Northcote area in the 1830s, living on the shores of Tank Farm into the 1890s. His people were members of the te Kawerau ā Maki hapū of Ngāti Kahu and Ngāti Poataniwha, who had close associations to Ngāti Taimanawaiti (Ngāi Tai ki Tāmaki) and Ngāti Paoa.
Early European settlement
Most early European settlers of the 1830s were not attracted to the North Shore, due to few Māori inhabitants in the area, and the shore's resources being difficult to extract. The earliest private land sales took place on 17 April 1837, when Ngāti Whātua rangatira Nanihi and Tuire sold Te Pukapuka, a block to American whaler William Webster, at the northeastern headwaters of Oruamo or Hellyers Creek, near Bayview. Webster on-sold the land to Thomas Hellyer on 13 October 1840, who established the Retreat, a house which included a kauri sawpit, a hut, and a workshop. The Retreat became well known among sailors, who would stop at the Retreat for fresh water and beer from the Retreat's brewhouse. On 22 December 1841, Hellyer's body was discovered at the Retreat, and while an investigation took place, no person was convicted of his murder.
When Auckland was declared the capital of New Zealand in 1840, settlers and land speculators began to take more interest in the North Shore. The North Shore was included in the Mahurangi Block, an area purchased by the Crown on 13 April 1841. The Crown negotiated this sale with some iwi with customary interests in the area, such as Ngāti Paoa, other Marutūāhu iwi and Ngāi Tai ki Tāmaki, but not others, such as Te Kawerau ā Maki or Ngāti Rango; spending until 1873 rectifying this sale.
In 1840, the first European building was constructed at Devonport, a powder magazine built at what is now Windsor Reserve. Devonport was of immediate importance to the Royal Navy, due to its proximity to Auckland, and because large vessels could be anchored at the deep water harbour. In 1841 a signal station was constructed on the peak, to better facilitate traffic to the Port of Auckland, Captain Robert Snow was employed as the first signal master, and he and his family became the first permanent residents of Devonport. The area was administered by the crown, and grew to be a settlement known as Flagstaff. Snow's family were joined by others from 1842 onwards, who were predominantly naval personnel.
Members of Ngāti Paoa continued to live at Devonport in the 1840s, including Takarangi (baptised as Rīria), sister of Te Kupenga, a chief of Ngāti Paoa. Her husband Eruera Maihi Patuone was a Ngāpuhi chief, who spent time between different trading posts across the Hauraki Gulf, including Waiheke and Devonport. The settlement at (Torpedo Bay) was known for gardens of potatoes and cabbages, pig farming, and as a place where shark meat was suspended to dry.
In 1847, flames were seen rising from the Snow family residence, and the family had found to be murdered. Many feared that Māori had done this, and that Snow's death was a sign of an imminent invasion. To ease tensions, Eruera Maihi Patuone investigated who could have undertaken the murder. Police suspected Thomas Duder, who had followed Snow as the signalman in 1843. Duder was arrested, and later their neighbour Joseph Burns was found guilty of the murders. Burns became the first European to be executed in New Zealand.
Outside of Devonport, European settlements across the North Shore briefly focused on kauri logging. The supply was exhausted by the early 1840s, after which itinerant kauri gum diggers roamed the North Shore. In the early 1840s, Daniel Clucas established a flax mill at Lucas Creek (Albany), where a small settlement developed, and the Callan family settled at Northcote in 1843, where Phillip Callan established industry at Sulphur Beach, establishing a brickyard and soapworks.
While Auckland grew throughout the 1850s, North Shore settlements remained sparse. Farming, while possible in the volcanic south-east, was much more difficult on the inner North Shore, due to the clay soil. The inner North Shore was covered in a mix of mānuka and bracken fern scrubland, and dense forests, which over time developed into sheep and cattle farms.
In 1852, the Crown granted of land south of Lake Pupuke to Barry's Point / Awataha to Eruera Maihi Patuone. Patuone seen as trusted presence by the colonial government, and he was gifted land in order to create a shield for the City of Auckland against the threat of potential invasion from northern and Hauraki tribes. Patuone's people lived in the area until the 1880s. Patuone named his settlement , meaning "Waters of Wharariki", a mat made of harakeke flax. Patuone's lands at included a peach tree orchard and a village of twenty huts. Many Ngāpuhi from the settlement worked on the farms at Lake Pupuke, establishing a network of fences for the properties. By the early 1860s, as many Māori lived on the North Shore as Europeans.
Invasion of the Waikato
The colonial government of Auckland had become increasingly concerned about potential invasions by Māori by the early 1860s. On 9 July 1863, due to fears of the Māori King Movement, Governor Grey proclaimed that all Māori living in the South Auckland area needed to swear loyalty to the Queen and give up their weapons. Most people refused due to strong links to Tainui, leaving for the south, before the Government instigated the Invasion of the Waikato.
On the North Shore, a curfew was placed on all Māori vessels, and most Māori residents of the North Shore quickly left, including the kāinga at (Torpedo Bay), which European residents reported was evacuated overnight.
Māori made up a large proportion of the kauri gum diggers until the invasion. By the 1880s, Dalmatian immigrants had become a large part of the kauri gum digging workforce, along with British, Fijian and Pasifika people.
Military forts, Chelsea and strawberries
Devonport had grown into a centre for boatbuilding in New Zealand by the mid-1860s, and rural communities were gradually being established at Northcote and Birkenhead due to ferry services linking these communities to Auckland township. By the 1880s, Birkenhead, Northcote, Takapuna and Albany had developed into rural centres, while at the same time Devonport had developed into a commuter suburb for Auckland. By this time, the population of the North Shore had grown to 2,000 people, of whom 65% lived at Devonport. Almost all residents of the North Shore during this period were from the British Isles.
Fruit growing became a major industry for the central North Shore from the 1860s, most notably for growing varieties of strawberries that flourished in clay soils. Birkenhead grew as a community after 1884 when the Colonial Sugar Refining Company established the Chelsea Sugar Refinery. By the 1890s, Albany had become the leading fruit growing area in Auckland. 30,000 to 50,000 cases of apples and pears were being produced each year, with many being exported to Australia.
Fears of invasion by the expanding Russian Empire were common among New Zealanders in the 1870s, especially due to the founding of Russia's Pacific port at Vladivostok. An 1884 report by Sir William Jervois, the Governor of New Zealand, included recommendations for military forts to be constructed at the country's four main ports at Auckland, leading to the establishment of three military forts: North Head, Fort Takapuna, and Fort Victoria at Takarunga / Mount Victoria. The defense works led to growth at Devonport due to the arrival of military personnel, and by 1885 a reliable ferry service had been established between Devonport and Auckland.
Tourism and the tramway
By the late 1880s, Takapuna had developed into a destination for tourists, with Lake Pupuke being the main attraction until the late 1900s, when Takapuna Beach rose in prominence. Takapuna and Milford quickly became popular spots for wealthy businessmen building summer homes to entertain in a rural surrounding. Eventually, many moved here permanently, commuting to work in Auckland via ferry. The East Coast Bays became popular vacation destinations in the 1910s and 1920s, with visitors primarily arriving by steam ship.
In 1910, a private tramway was established, which conveyed passengers between the ferry at Bayswater to Milford. Planned as a way to improve land prices by a group of local businessmen, the tram led to Milford and Takapuna rapidly developing, and helped communities further north develop. The tramway soon became unpopular, and closed only 17 years after opening.
Fruit growing on the North Shore was no longer as profitable, and began disappearing by the 1930s. During World War II, coastal defenses were established along the coast, between Takapuna and Long Bay.
Auckland Harbour Bridge and rapid development
In 1959, the Auckland Harbour Bridge was constructed, which led to rapid suburbanisation across the North Shore. The population grew from 55,000 in 1959 to over 107,000 by 1971. While there were few opportunities for employment on the North Shore in the 1950s, this changed with the establishment of industrial areas at Wairau Valley and Barrys Point. The mid to late-20th century saw an influx in Urban Māori populations, alongside immigrants from the Pacific Islands, the Netherlands and Britain, many drawn by industrial jobs and by the seaside atmosphere of the eastern bays, or to the semi-rural lifestyle blocks around Albany.
In 1963, the Second National Government of New Zealand requisitioned of Albany under the Public Works Act, in order to construct a state housing project. Work was rapidly halted in 1969, and plans for the state housing area were abandoned. In 1977, Centrepoint was established as a commune at Albany. It became one of the most influential communes in New Zealand, at its peak had over 200 residents. In the 1990s, commune leaders including founder Bert Potter were charged on child sexual abuse and drug charges, and the commune was shut down in 2000.
The Upper Harbour Bridge was opened in 1975, connecting the North Shore to West Auckland, and leading to the development of Greenhithe and the surrounding areas. Population growth in the North Shore slowed by the 1980s, and by the early 1990s Takapuna and the East Coast Bays had become popular with retirees.
In 1989, the five local authorities on the North Shore amalgamated, forming the North Shore City. The new city revisited the idea to develop Albany, which quickly became the fastest developing area of the North Shore. The area continued to develop throughout the 2000s, and saw the construction of a vastly expanded Albany Shopping Centre. During the same time period, Long Bay developed suburban housing, due to changes in zoning laws.
In 2007, the Upper Harbour Motorway was opened, creating a motorway connection between West Auckland and the North Shore. In 2008, the Northern Busway was opened along the Northern Motorway.
On 1 November 2010 the North Shore boundaries were amalgamated with the rest of the entire Auckland Region, and the North Shore City Council was abolished and replaced by a single unitary city authority. All council services and facilities are now under authority of the Auckland Council.
Demographics
North Shore covers and had an estimated population of as of with a population density of people per km2.
North Shore had a population of 238,470 at the 2018 New Zealand census, an increase of 16,989 people (7.7%) since the 2013 census, and an increase of 35,070 people (17.2%) since the 2006 census. There were 79,368 households, comprising 116,385 males and 122,094 females, giving a sex ratio of 0.95 males per female, with 43,935 people (18.4%) aged under 15 years, 51,441 (21.6%) aged 15 to 29, 111,615 (46.8%) aged 30 to 64, and 31,500 (13.2%) aged 65 or older.
Ethnicities were 62.6% European/Pākehā, 6.3% Māori, 3.6% Pasifika, 31.6% Asian, and 4.1% other ethnicities. People may identify with more than one ethnicity.
The percentage of people born overseas was 47.6, compared with 27.1% nationally.
Although some people chose not to answer the census's question about religious affiliation, 51.4% had no religion, 35.7% were Christian, 0.2% had Māori religious beliefs, 2.2% were Hindu, 1.4% were Muslim, 1.8% were Buddhist and 2.0% had other religions.
Of those at least 15 years old, 68,211 (35.1%) people had a bachelor's or higher degree, and 17,712 (9.1%) people had no formal qualifications. 45,168 people (23.2%) earned over $70,000 compared to 17.2% nationally. The employment status of those at least 15 was that 100,791 (51.8%) people were employed full-time, 28,647 (14.7%) were part-time, and 6,411 (3.3%) were unemployed.
Transportation
Commuting within the North Shore itself can be done relatively easily, but those who commute to the Auckland CBD and need to cross the Auckland Harbour Bridge face severe traffic congestion. The alternative route through western suburbs is also prone to nose-to-tail traffic at peak times. As with the greater Auckland area, there has been much discussion regarding the problem at both national and local government levels, but very little concrete action, mostly related to the high cost and difficulty of providing additional crossings over the Waitematā Harbour. Several options for new bridges and tunnels have been studied in depth, but at the moment, the official position is to mitigate congestion effects instead of providing new infrastructure. In May 2021, the government announced a $685 million dollar cycling/walking bridge that would cross the Waitematā Harbour, after a bike protest shut down two lanes of the Auckland Harbour Bridge. However, just four months later in October, the government decided to scrap the project.
The Northern Busway running alongside the Northern Motorway, together with park and ride or drop-off areas at most of its stations, serves as the spine of a bus-based rapid transit system for North Shore and Hibiscus Coast citizens. The busway was fully operational between Constellation and Akoranga in February 2008.
A number of North Shore suburbs have a regular ferry service operated by Fullers360 to the Auckland CBD, including Devonport, Stanley Bay, Bayswater, Birkenhead. Others are planned for Takapuna and Browns Bay. A plan in the mid-2000s to turn North Shore streets into a venue for a three-day V8 supercar race generated controversy; traffic experts were hired by the North Shore City Council to assess whether such a race was possible "without causing mayhem on the roads."
Politics
The North Shore was first administered by highway districts, which operated from the 1860s onwards, pooling local residents' resources in order to improve infrastructure. In 1876, the Waitemata County was established across the North Shore and West Auckland after the abolition of the Auckland Province, and was one of the largest counties created in New Zealand. Between 1886 and 1954, areas of the North Shore voted to become independent areas separate from the council, establishing boroughs. The first of these was Devonport in 1886, soon followed by Birkenhead in 1888. Northcote was declared a borough in 1908, and Takapuna in 1913. The final borough that split from the Waitemata County was East Coast Bays in 1954. From 1898 until 1967, Rangitoto Island was administered by the Devonport Borough.
With the construction of the Auckland Harbour Bridge in 1959, the North Shore was opened up for expansion - vehicle volumes on the bridge became three times the forecast volume within the first decade, and began turning parts of it into a dormitory town for people working in the Auckland City Centre or further south. In 1961, Glenfield became a county town within the Waitemata County, led by chairman Stan Compton until his death in 1965, and later by Arthur Gibbons.
In the early 1960s, the Auckland Regional Planning Authority began looking for ways to better develop the county. When the dissolution of the county began to be discussed, a new body was proposed for the western North Shore, formed from the growing centres of Albany and Glenfield, which the ARA predicted would have a greater population than Takapuna City by 1986. The new body was voted on and the measure rejected, meaning that Albany and Glenfield would be incorporated into the City of Takapuna instead. On 1 August 1974, the Waitemata County was dissolved, leading to Glenfield, Albany and Long Bay, to be incorporated into Takapuna City.
In 1989, Devonport, Birkenhead, Northcote, Takapuna and East Coast Bays amalgamated, to form North Shore City. The city was run by a 15-member council (North Shore City Council) and mayor, democratically elected every three years using the First Past the Post voting system. North Shore City was amalgamated into Auckland Council in November 2010. The final mayor prior to 2010 amalgamation was Andrew Williams, who was a strong critic of the 'Super City' proposals which would see North Shore City amalgamated into a larger Auckland authority, Auckland Council.
Since the 2010 local government reforms, the North Shore has been split between four local boards. Two local boards are found entirely within the North Shore: Kaipātiki local government area governed by the Kaipātiki Local Board to the southwest, and Devonport-Takapuna, governed by the Devonport-Takapuna Local Board to the southeast. The combined areas of these two districts form the North Shore ward, which elects two councillors to the Auckland Council. Additionally, the northwestern North Shore is a part of the Upper Harbour local government area, which also administers northeastern West Auckland, and is governed by the Upper Harbour Local Board. The East Coast Bays are a part of the Hibiscus and Bays local government area, governed by the Hibiscus and Bays Local Board. Similar to the North Shore ward, the Upper Harbour and Hibiscus and Bays areas combine to form the Albany ward, which elects two councillors to the Auckland Council.
For national elections, there are currently three electorates found entirely within the North Shore: North Shore, Northcote and East Coast Bays. Half of the area of the Upper Harbour electorate can be found on the North Shore, and the North Shore is entirely contained within the Māori electorate of Te Tai Tokerau.
Economy
There are over 22,000 businesses located on the North Shore, contributing to over 6% of New Zealand's GDP. The city topped the nation's growth rates for numbers of businesses between 1998 and 2002, growing 29.3%.
The suburb Albany has become the commercial centre of the North Shore. A number of retailers like Westfield are building or have built "super stores" in the area, anticipating ongoing commercial growth and expansion. The area has also experienced the construction of intense cheaper housing, and thousands of acres of farmland has been turned into mini-suburbs comprising hundreds of houses all of a similar design. As such, the Albany area has attracted hundreds of millions of investment dollars.
The Royal New Zealand Navy has its main base in Devonport and is a significant employer and industry.
Residential development on the North Shore continues to rapidly sprawl northwards. The Rodney township of Orewa and the Whangaparāoa Peninsula, 25 kilometres north of Takapuna, were once holiday resorts. They are now linked by the Northern Motorway and may eventually be contiguous with the North Shore's northward urban expansion.
Some parts of the North Shore boast some of the most expensive real estate in New Zealand. The stretch of coast that runs north from Takapuna Beach to Milford, often referred to as the "Golden Mile", has many properties there that have sold for several million dollars (NZ$) particularly because of the beaches, Lake Pupuke, popular schools and shopping centres such as Shore City. In 2005, one beachfront property sold for $12.8 million. Rents and property prices on the North Shore are high in relative terms, with average weekly rents (in 2002) of $243 versus $237 for Wellington and $236 for Auckland.
Television
The North Shore is the onscreen home of New Zealand's most successful soap opera: Shortland Street (It was previously primarily filmed there but still has scenes on the North Shore). Go Girls is another popular show set on the North Shore. Prime TV channel has its studios and based in Albany.
Sports
The North Shore is home to the North Harbour Rugby Union, who field a team in the Mitre 10 Cup. They are based at North Harbour Stadium in Albany. North Shore Rugby Football Club, who play in Devonport, are the oldest rugby union club in the Auckland Region and one of the oldest in New Zealand. The North Shore is also home to North Shore United, founded in 1886, the oldest surviving association football club in New Zealand.
Notable people
Judy Bailey – retired television newsreader
Dean Barker – yachtsman
Robert Berridge – professional boxer
Stephen Berry – politician and political commentator
Sir Peter Blake – yachtsman
Nick Evans – rugby player
Ian Ferguson – canoeist, Olympic gold medalist
John Hood – former vice-chancellor of the University of Oxford and University of Auckland
Rachel Hunter – model and actress
Ian Jones – rugby union player
Lorde – singer/songwriter
Sean Marks – basketball player
Luke McAlister – rugby union player
Peter Montgomery – sports broadcaster
Danny Morrison – cricketer
Kirk Penney – basketball player
Winston Reid – footballer
Frank Sargeson – writer
Wayne "Buck" Shelford – rugby player
Pamela Stephenson, Lady Connolly – psychologist, writer, actress, comedian, wife of Billy Connolly
Bert Sutcliffe – cricketer
Rosita Vai – New Zealand Idol winner
Richard Fairgray – author and illustrator
Panorama
References
Bibliography
External links
Explore the North Shore, a local guide website by the Takapuna Beach Business Association
*
Geography of Auckland
Populated places established in the 1840s
Hauraki Gulf
|
4871094
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%83%D1%82%D0%B8%20%D1%82%D0%B8%D0%BF%D1%83%20%C2%AB%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D0%B3%C2%BB
|
Додредноути типу «Брауншвейг»
|
Додредноути типу «Брауншвейг»
Лінкори типу «Брауншвейг» являли собою групу з п'яти додредноутів німецького Кайзерліхмаріне (Імперського флоту), побудованих на початку 1900-х років. Вони були першим класом лінійних кораблів, передбачених Другим військово-морським законом, великої програми розширення військово-морського флоту. Тип складався з п’яти кораблів — «Брауншвейг», «Ельзас», «Гессен», «Пройсен» і «Лотрінген».
Конструкція
У порівннянні з попередниками - з типом «Віттельсбах» кораблі «Брауншвейг» встановив більш потужне озброєння 280 мм, не 240 мм гармати головного калібру, та 170 у порівнянні 150 мм допоміжного. Менш ніж через два роки після того, як перші кораблі цього типу надійшли на озброєння, їх зробила морально застарілими поява британського «Дредноута».
Служба
На початку своєї кар'єри п'ять кораблів служили в II бойовій ескадрі, флагманом якої був «Пройсен». Флот був зайнятий в основному регулярними навчаннями в мирний час і закордонними візитами. У 1912 році «Брауншвейг» був поміщений у резерв, а наступного року до нього приєднався «Ельзас».
Перша світова війна
«Лотрінген» і «Гессен» планувалося вивести з експлуатації в 1914 році, але спалах Першої світової війни в липні завадив цьому, і вони залишилися на службі Флоту відкритого моря. Вони та «Пройсен» брали участь в операціях флоту в перші два роки війни, тоді як «Брауншвейг» і «Ельзас» були направлені на Балтику з IV бойовою ескадрою, де вони взяли участь у бою у Ризькій затоці в серпні 1915 року, де протистояли російському додредноуту «Слава». «Гессен» брав участь у Ютландській битві в травні 1916 року і на короткий час вступив у бій британськими лінійними крейсерами наприкінці битви. Усі п’ять кораблів були виведені з експлуатації, починаючи з 1916 року, після чого використовувалися для допоміжних функцій, зокрема як казарми та навчальні кораблі.
Подальша доля
Після війни п'ять «Брауншвейгів» були серед основних кораблів, які новому Рейхсмаріне було дозволено утримувати за Версальським договором. «Лотрінген» і «Пройсен» були переобладнані в плавучі бази тральщиків, що розмінували мінні поля у Північному морі, які були встановлені під час війни, але інші три були модернізовані на початку 1920-х років і служили на флоті до 1930-х років.У 1931 році «Брауншвейг» і «Ельзас» були виключені зі складу флоту і були утилізовані разом з «Лотрінгеном» та «Пройсеном». «Гессен» залишався на службі до кінця 1934 року, коли його було знято з експлуатації та перетворено на радіокерований корабель-мішень. Цю функцію він виконував і під час Другої світової війни. Переданий як військовий трофей Радянському Союзу, корабель був введений в експлуатацію як «Цель» і використовувалася як мішень до 1960 року, коли його розібрали.
Примітки
Класи лінкорів
Пре-дредноути Німеччини
Лінійні кораблі Першої світової війни
Кораблі Третього Рейху
|
1826619
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/ATC%20%D0%BA%D0%BE%D0%B4%20A01
|
ATC код A01
|
ATC код A01, «Стоматологічні препарати» — підрозділ системи літеро-цифрових кодів Анатомо-терапевтично-хімічної класифікації, розроблених Всесвітньою організацією охорони здоров'я для класифікації ліків та інших медичних продуктів.
A01AA Препарати для профілактики карієсу
A01AA01 Фторид натрію
A01AA02 Натрію монофторфосфат
A01AA03 Олафлур
A01AA04 Фторид олова
A01AA30 Комбінації
A01AA51 Комбінації фториду натрію
A01AB Протимікробні препарати для місцевого лікування захворювань
A01AB02 Пероксид водню
A01AB03 Хлоргексидин
A01AB04 Амфотерицин
A01AB05 Поліноксілін
A01AB06 Доміфена бромід
A01AB07 Оксихінолін
A01AB08 Неоміцин
A01AB09 Міконазол
A01AB10 Натаміцин
A01AB11 Інші
A01AB12 Гексорал
A01AB13 Тетрациклін
A01AB14 Benzoxonium chloride
A01AB15 Tibezonium iodide
A01AB16 Мепартрицин
A01AB17 Метронідазол
A01AB18 Клотримазол
A01AB19 Тинкалконіт
A01AB21 Хлортетрациклін
A01AB22 Доксициклін
A01AB23 Міноциклін
A01AC Глюкокортикостероїди для місцевого лікування захворювань порожнини рота
A01AC01 Триамцинолон
A01AC02 Дексаметазон
A01AC03 Кортизол
A01AC54 Комбінації преднізолону
A01AD Інші препарати для лікування захворювань порожнини рота
A01AD01 Адреналін
A01AD02 Бензидамін
A01AD05 Ацетилсаліцилова кислота
A01AD06 Adrenalone
A01AD07 Amlexanox
A01AD08 Becaplermin
A01AD11 Інші
Посилання
Державний Експертний Центр МОЗ
КЕНАЛОГ 40
Наказ МОЗ № 684
Натрію фторид (Sodium fluoride)
Лікарські засоби
|
4563458
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96
|
Лоренці
|
Лоренці
Паоло Лоренці (італ. Paolo Lorenzi, італійська вимова: [ˈpaːolo loˈrɛntsi];[1][2][3] нар. 15 грудня 1981) — колишній італійський професійний тенісист.
Крістіан Де Лоренці (італ. Christian De Lorenzi; нар. 18 лютого 1981, Сондало, Ломбардія, Італія) — італійський біатлоніст, багаторазовий учасник чемпіонатів.
Беніто Лоренці (італ. Benito Lorenzi, * 20 грудня 1925, Буджано — † 3 березня 2007, Мілан) — колишній італійський футболіст, нападник.
|
4706589
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D0%B4%D1%83%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%94%D0%B2%20%D0%9C%D1%83%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B6%D0%BE%D0%BD%20%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Абдуллаєв Мумінжон Рустамович
|
Абдуллаєв Мумінжон Рустамович
Мумінжон Рустамович Абдуллаєв (Самаркандська область) — узбецький борець греко-римського стилю, дворазовий срібний та триразовий бронзовий призер чемпіонатів Азії, чемпіон та бронзовий призер Азійських ігор, срібний призер Ігор ісламської солідарності, учасник трьох Олімпійських ігор.
Життєпис
Боротьбою почав займатися з 2002 року.
Виступав за спортивний клуб «Батір» Ташкент. Тренер — Хакім Накібов (з 2003).
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Олімпіадах
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Азії
Виступи на Азійських іграх
Виступи на Іграх ісламської солідарност
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Джерела
Посилання
Уродженці Самаркандської області
Узбецькі борці греко-римського стилю
Борці греко-римського стилю на літніх Олімпійських іграх 2016
Спортсмени Ташкента
Борці на Азійських іграх 2018
Узбецькі олімпійці
|
4706072
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D1%80%D1%88%D0%BE%D0%B2%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Єршов Павло Іванович
|
Єршов Павло Іванович
Павло Іванович Єршов (1914 — 1981) — радянський дипломат, надзвичайний і повноважний посол.
Біографія
Народився у 1914 році. Член ВКП(б). У Народному комісаріаті закордонних справ СРСР з 1941 року:
у 1943—1944 роках — заступник завідувача Середньосхідного відділу НКЗС СРСР;
з 1944 року по червень 1948 року — радник Посольства СРСР у Туреччині;
з 26 червня 1948 року по 11 лютого 1953 року — надзвичайний та повноважний посланник СРСР в Ізраїлі;
з березня 1953 року по 1955 рік — заступник завідувача І-го Європейського відділу МЗС СРСР, завідувач I-го Європейського відділу МЗС СРСР;
з 29 березня 1955 року по 7 вересня 1957 року — надзвичайний та повноважний посланник, згодом посол СРСР у Швейцарії;
у 1957—1961 роках — експерт-консультант Комісії з публікації дипломатичних документів МЗС СРСР;
у 1961—1964 роках — заступник генерального директора ЮНЕСКО;
у 1964—1968 роках — на відповідальній роботі в апараті МЗС СРСР;
З 1968 року — у відставці. Помер у 1981 році.
Примітки
Література
Ершов, Павел Иванович // Дипломатический словарь. Том І (А—И). Издательство политической литературы. Москва. 1971. С. 527.
Надзвичайні і Повноважні Посли СРСР
Члени КПРС
Працівники Міністерства закордонних справ СРСР
Посли СРСР в Ізраїлі
Посли СРСР у Швейцарії
Офіційні особи ЮНЕСКО
|
5096081
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D1%85%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D0%B5%D1%80%D2%91
|
Антоній Райхенберґ
|
Антоній Райхенберґ (7 червня 1825, м. Горлиці, Австрійська імперія — 23 січня 1903, м. Тернопіль) — польський священник, єзуїт, художник. Опікувався сиротами та бідними в Тернополі.
Життєпис
Антоній Райхенберґ народився 7 червня 1825 року в місті Горлицях Малопольського воєводства в сім'ї Пйотра і Францішки. 1848 року брав участь в угорській революції.
Студіював живопис у Будапешті та Мюнхенській академії мистецтв, яку закінчив 1862 року. Під час навчання товаришував із Яном Матейком.
Богослов'я вивчав у Мюнхені та Перемишлі, де 13 вересня 1868 року був висвячений на священника. 7 грудня 1869 року вступив на новіціят до єзуїтів у Старій Весі. 1871 року вступив до Товариства Ісуса.
Від 1875 — у Тернополі. У 1875—1887 роках був професором рисунків єзуїтського конвікту; 1884—1885 — префект студентської лікарні, 1886 — навчав німецької мови. Заснував у місті два притулки для бідних, де працював після літургії.
Помер 23 січня 1903 року в Тернополі.
Похований 27 січня 1903 року на Микулинецькому цвинтарі, де на надмогильному пам'ятнику є напис: «Опікунові убогих — Антонію Райхенбергові Т. І. вдячні тернополяни». Могила о. Антонія Райхенберґа оголошена щойновиявленою пам'яткою культурної спадщини.
Доробок
Був талановитим художником. Серед робіт — образ «Богородиця Скорботна» (зберігається в Старій Весі) та портрет Альфреда Потоцького (до 1918 року він висів у залі Галицького сейму).
Цікаві факти
Щодня о 7-й годині вечора о. Райхенберґ молився біля фігури святої Теклі на вул. Панській в Тернополі.
Примітки
Джерела
Brząkalski J. O. Antoni Reichenberg T. J. Kraków : Nakładem Apostolstwa Modlitwy. — 1904. — 246 s.
Paszenda J. Reichenberg Antoni // Słownik artystów polskich i obcych w Polsce działających (zmarłych przed 1966 r.). Malarze, rzeźbiarze, graficy / pod red. Urszuli Markowskiej i Katarzyny Mikockiej-Rachubowej. — Warszawa: Instytut Sztuki PAN, 2007. — T. VIII: Pó-Ri, s. 290. — ISBN 978-83-89101-69-3.
Посилання
// Суспільне Тернопіль. — 2015. — 6 листопада.
// Тернопільські Балачки. — 2013. — 22 жовтня.
Польські священники
Польські єзуїти
Польські художники
Випускники Мюнхенської академії мистецтв
Персоналії:Тернопіль
|
5403142
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Armagh%20%28disambiguation%29
|
Armagh (disambiguation)
|
Armagh (disambiguation)
Armagh is a city in Northern Ireland. It may also refer to:
County Armagh, one of the traditional counties of Ireland
Armagh (barony)
Armagh City and District Council
Archdiocese of Armagh (disambiguation), one of the ecclesiastical provinces of Ireland
Armagh Observatory
Armagh Planetarium
Armagh railway station
As a constituency:
Armagh (Assembly constituency), used from 1973 until 1986
Armagh Borough (Parliament of Ireland constituency), used until 1801
County Armagh (Parliament of Ireland constituency), used until 1801
Armagh (Northern Ireland Parliament constituency), used from 1921 until 1929
Armagh (UK Parliament constituency), used from 1801 until 1983
Armagh City (UK Parliament constituency), used from 1801 until 1885
It is also the name of places outside Ireland:
In Australia:
Armagh, South Australia
In Canada:
Armagh, Quebec
In Iran:
Armagh, Iran
In New Zealand:
Armagh Street in central Christchurch
In the United States of America:
Armagh, Pennsylvania
Armagh Township, Pennsylvania
|
21120169
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brudzewo%2C%20Greater%20Poland%20Voivodeship
|
Brudzewo, Greater Poland Voivodeship
|
Brudzewo, Greater Poland Voivodeship
Brudzewo is a village in the administrative district of Gmina Strzałkowo, within Słupca County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately north-west of Strzałkowo, north-west of Słupca, and east of the regional capital Poznań.
Notable people
Albert Brudzewski (c.1445–c.1497), astronomer, mathematician, philosopher and diplomat
References
Villages in Słupca County
|
3585249
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B5%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%BD%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%B7%20%D0%9F%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%BC%202009%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Закон про посилене партнерство з Пакистаном 2009 року
|
Закон про посилене партнерство з Пакистаном 2009 року
Закон про посилене партнерство з Пакистаном 2009 р.1707 (також відомий як Закон Керрі-Лугар-Бермана) був актом Конгресу, прийнятим до закону 15 жовтня 2009 року. Він дозволяє видавати 1,5 мільярда доларів на рік уряду Пакистану як невійськову допомогу з періоду 2010 по 2014 рік. Його запропонували сенатори Джон Керрі (демократ, штат Массачусетс) та Річард Лугар (республіканець, штат Індіана). Це вважається суттєвим кроком збільшення зовнішньої допомоги Пакистану, оскільки це значно переважає надану державі цивільну допомогу порівняно з попередньою допомогою.
Історія
Законопроєкт був внесений до Конгресу 24 вересня 2009 року, після того, як був проголосований за внесення на Конгрес Комітетом з міжнародних зв'язків . Сенат одноголосно прийняв законопроєкт того ж дня. Палата представників ухвалила законопроєкт 30 вересня. Записів про голосування не велося, оскільки це було голосування. Президент США Барак Обама підписав законопроєкт 15 жовтня як Публічний закон № 111-73.
Підтримка акції
Закон отримав схвалення уряду, оскільки він пройшов через Конгрес, і відносно легко був підписаний. Джон Керрі особливо висловлюється за свою підтримку законопроєкту, включаючи публікації на своєму вебсайті та статтю, написану до Ради з питань закордонних відносин, що захищає закон. Президент Пакистану Асиф Зардарі та Пакистанська народна партія схвалили законодавство, оскільки пакистанському уряду серйозно потрібна допомога.
Ще одним прихильником закону був Інститут соціальної політики та взаєморозуміння . Посилаючись на це, оскільки велика допомога обходить нефункціональні урядові установи на користь низових програм, громадських організацій та місцевих установ, ефективність принесення відчутної користі для людей зростатиме.
Академік Іштіак Ахмад також зазначив, що Закон мав на увазі жест підтримки народу Пакистану, а також боротьбу з тероризмом. Він заявив, що між Сполученими Штатами та Пакистаном існує "дефіцит довіри" , що Закон демонструє солідарність з пакистанським народом, вдосконалюючи установи, з якими вони взаємодіють щодня. Крім того, покращуючи соціальну та економічну безпеку Пакистану, менше людей буде схильне до мілітаризму
Критики та скептики
Багато пакистанців були схвильовані умовами Закону. Найважливішою була Пакистанська армія, за якою цитується повідомлення про існування "серйозних занепокоєнь" щодо висловів та умов Закону. The Times of India також цитувала прес-секретаря закордонного відомства, кажучи, що "законопроєкт Керрі-Лугар не є документом, про який ведуть переговори". У статті, написаній Time, йдеться про те, що "реакція на Керрі-Лугар спричинена широко поширеною думкою, що президент Зардарі занадто легко поклонився іноземним вимогам".
Пакистанська країна зрозуміла, що Америка намагалася підірвати армію Пака завдяки цьому законопроєкту про КЛ. Спонсор законопроєкту Говард Берман сказав, що: ". . . Також ми не можемо дозволити пакистанську державу - та її ядерний арсенал захопити талібам. Щоб продовжувати потік військової допомоги, Пакистан також повинен співпрацювати з демонтажу мереж постачальників ядерної зброї, пропонуючи громадянам Пакистану надавати відповідну інформацію про це, або пов'язаних з такою інформацією мережами". Дана Рорбахер, республіканський депутат, висловив думку, що "... загроза радикального ісламу реальна, але ми не будемо вирішувати це безвідповідально, використовуючи мільярдами грошей платників податків".
Тодішня посланниця США в Пакистані Енн Паттерсон виступила з гарячою критикою щодо законопроєкту Керрі-Лугар від пакистанського генерала COAS Каяні та генерального директора ISI, Пакистанської міжвідомчої розвідки Ахмад Шуджа-Паша під час двогодинної зустрічі 6 жовтня 2009 року. Під час термінової зустрічі в GHQ генерал Каяні дав зрозуміти Послу та супроводу ген МакКрістал щодо своїх проблем. Ген Кристал розумів точку зору Пак-Армії і зовсім не був щасливий, коли покинув GHQ. Ген Каяні сказав їм, що в законопроєкті є елементи, які б сприяли двостороннім відносинам, а критичні положення були майже повністю спрямовані проти армії. Генерал був особливо роздратований пунктами цивільного контролю над військовими, оскільки він не мав наміру переймати уряд. "Якби я хотів це зробити, я би це зробив під час довгого маршу [березня 2009 року]", - чітко сказав генерал Каяні. Повідомляне зауваження американського посланця полягало в тому, що відмова від законопроєкту буде сприйнята як образа і прихильність зарозумілого ставлення, але, навпаки, деякі положення цього законопроєкту також можуть бути названі образою для всієї пакистанської нації.
Підтримка законопроєкту Задарі залишила його ізольованим у пакистанській політиці, в тому числі від членів уряду. Незважаючи на те, що опозиція проти талібів зросла, протистояння втручанню США на пакистанський ґрунт, що було відображено в опитуванні, в якому стверджувалося, що 80% пакистанців не схвалюють відносини уряду зі США
Опозиція пакистанських військових була непохитною. Клод Ракісітс із «Світової рецензії» писав: «Пакистанська верхівка бачила це все раніше, і не забула багато порушених обіцянок Америки за останні 50 років. Відповідно, вони залишатимуть свої варіанти - у тому числі канали з талібами та іншими попутниками - відкритими, знаючи, що наприкінці дня американці мають у своєму розпорядженні мало альтернатив. " Академік К. Крістін Фейр стверджував, що позиція США за президента Джорджа Буша, де США наполягали на зусиллях по боротьбі з « Аль-Каїдою», але «не наполягає на тому, щоб Пакистан припинив свою підтримку всім групам бойовиків, включаючи талібів та ті групи, які діють в Індії та Кашмір " ще більше закріпив інтереси пакистанських військових у підтримці зв’язків з такими групами. Вона також стверджувала, що зважаючи на обсяг та неефективність допомоги, що надається між 2002 та 2008 роками (11,2 мільярда доларів, з яких 8,1 мільярда доларів були у військовому відношенні), більше грошей не вирішить питання.
Комітет Палати представників США з закордонних відносин запропонував захистити новий закон на підставі небажання Пакистану боротися з бойовиками, такими як таліби. Його запропонував представник Дана Рохрабахер (штат Каліфорнія). Комітет, проте, наклав вето на подальшу поправку, яка дозволить скоротити всю допомогу Пакистану.
Армія Пака стверджувала, що останній проєкт законопроєкту про KL, який вони отримали 15 вересня 2009 року, не містив 12 пунктів, які згодом були додані до остаточної версії, які є найбільш заперечуючими та зневажливими. Так, 20 жовтня 2009 року, коли американський сенатор Джон Керрі був у Пакистані, щоб відсвяткувати [прорахунковий] американський успіх, мова його тіла була повністю виснажена, що свідчить про його розчарування під час його візиту в Ісламабад, де він мав «стільки труднощів у спробі віддати 7,5 мільярд доларів допомоги. " Незважаючи на те, що він обережно не висловив свою неприємність після зустрічі з пакистанськими політиками та військовими лідерами, розчарований Керрі нарешті сказав: "Візьміть або залиште це; ми не повинні грати в дешеві галереї тут. Якщо ви не хочете грошей, скажіть так. Ми не змушуємо вас це приймати. Ми надаємо Пакистану близько 7,5 мільярдів доларів допомоги, а також слухаємо його скарги; ми можемо витратити цю суму в Каліфорнії, де вона дуже потрібна. "
Близькосхідний інститут досліджень медіа у своєму звіті про Керрі-Лугар Білл додав статтю пакистанського оглядача Фармана Наваза як посилання. Згідно з доповіддю "Дебати про національний інтерес Пакистану щодо Білла Керрі-Лугара" Ферман Наваз був єдиним пакистанським оглядачем, який виступав за Керрі-Лугарський законопроєкт.
Список літератури
Примітки
http://www.govtrack.us/congress/billtext.xpd?bill=s111-1707
USAID
Світовий довідник ЦРУ
Державний департамент США
Зовнішня політика США
Сторінки з неперевіреними перекладами
Політика Пакистану
Міжнародні відносини
|
13517324
|
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20Rouvi%C3%A8re
|
La Rouvière
|
La Rouvière is a commune in the Gard department in southern France.
Geography
Climate
La Rouvière has a hot-summer Mediterranean climate (Köppen climate classification Csa). The average annual temperature in La Rouvière is . The average annual rainfall is with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in July, at around , and lowest in January, at around . The highest temperature ever recorded in La Rouvière was on 28 June 2019; the coldest temperature ever recorded was on 2 March 2005.
Population
See also
Communes of the Gard department
References
Communes of Gard
|
4036204
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%80%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8
|
Внутрішній просвіт літери
|
Внутрішній просвіт літери — простір, цілком або частково обмежений штрихами знака. Розрізняють закриті та відкриті просвіти. Приклади закритих просвітів: у кириличних літерах «А», «а», «б», «в» тощо; у латинських літерах «D», «d», «g», «q» тощо; у цифрах «6», «8» тощо. Приклади відкритих просвітів: у кириличних літерах «П», «п», «с» тощо; у латинських літерах «G», «m», «n» тощо; у цифрах «3», «5» тощо. Деякі знаки мають різні накреслення, що відрізняються закритими та відкритими просвітами, наприклад, латинська літера '' та '', цифра '' та ''.
Ступінь відкритості форм знаків називають апертурою. Апертура сильно впливає на стиль та розбірливість шрифту.
Див. також
Зарубки
Примітки
Шрифти
Типографія
|
61459399
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chumara
|
Chumara
|
Chumara (Sumara) is a rural locality (a village) in Kelteyevsky Selsoviet, Kaltasinsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 148 as of 2010. There are 7 streets.
Geography
Chumara is located 97 km south of Kaltasy (the district's administrative centre) by road. Novokhazino is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kaltasinsky District
|
1265777
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD168812
|
HD168812
|
HD168812 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу B8, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 6,6.
Вона розташована на відстані близько 979,4 світлових років від Сонця.
Пекулярний хімічний склад
Зоряна атмосфера HD168812 має підвищений вміст
Hg
.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (18h-20h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу B8
8
|
3518974
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%28%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BB%D1%8F%29
|
Ринкова зала (будівля)
|
Ринкова зала (будівля)
Ринкова зала — комерційна будівля з відділами / крамницями продовольчих, промислових товарів та приміщеннями для надання послуг населенню; прообраз сучасного торгового центру. Вони були побудовані у великих містах у ХІХ столітті для організації торгівлі. Зазвичай це об'єкти архітектури, що становлять цінну пам’ятку інженерного мистецтва.
Примітки
Див. також
Торговий центр
Торговий дім
Універмаг
Пасаж (архітектура)
Гостиний двір
Торгівля
Крамниці
Споруди за типом
|
19561746
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tsuyoshi
|
Tsuyoshi
|
Tsuyoshi is a masculine Japanese given name.
Possible writings
Tsuyoshi can be written using different kanji characters. Here are some examples:
剛, "sturdy"
剛史, "sturdy, history"
剛志, "sturdy, will"
剛士, "sturdy, gentleman/samurai"
剛司, "sturdy, administer"
豪, "overpowering"
毅, "strong"
力, "power"
強, "force"
津芳, "river crossing, virtuous/fragrant"
The name can also be written in hiragana つよし or katakana ツヨシ.
Notable people with the name
Tsuyoshi Abe (阿部 力, born 1982), a Japanese actor
Tsuyoshi Arawashi (荒鷲 毅, born 1986), Mongolian sumo wrestler
Tsuyoshi Chitose (千歳 强直, 1898-1984), the founder of Chito-ryu karate
Tsuyoshi Dōmoto (堂本 剛, born 1979), a Japanese performing artist
Tsuyoshi Fujita (藤田 剛, born 1961), Japanese rugby union player
Tsuyoshi Hasegawa (長谷川 毅, born 1941), a Japanese historian
Tsuyoshi Hayashi (林 剛史, born 1982), a Japanese actor
Tsuyoshi Ichinohe (一戸 剛, born 1976), a Japanese ski jumper
Tsuyoshi Ihara (伊原 剛志, born 1963), a Japanese actor
Tsuyoshi Inukai (犬養 毅, 1855–1932), the 29th Prime Minister of Japan
Tsuyoshi Kashiwado (柏戸 剛, 1938–1996), a Japanese sumo wrestler and 47th yokozuna
Tsuyoshi Kikuchi (菊地 毅, born 1964), a Japanese professional wrestler
Tsuyoshi Kitazawa (北澤 豪, born 1968), a Japanese football player
Tsuyoshi Kohsaka (高阪 剛, born 1970), a Japanese mixed martial arts fighter
Tsuyoshi Kotogaume (琴ヶ梅 剛史, born 1963), a Japanese sumo wrestler
Tsuyoshi Kusanagi (草彅 剛, born 1974), a Japanese actor and a member of the idol group SMAP
Tsuyoshi Makino (牧野 剛, 1945–2016), a Japanese author
Tsuyoshi Midorikawa (緑川 毅志, born 1985), a Kazakh manga artist
Tsuyoshi Mienoumi (三重ノ海 剛司, born 1948), a Japanese sumo wrestler and 57th yokozuna
Tsuyoshi Nagabuchi (長渕 剛, born 1956), a Japanese singer-songwriter
Tsuyoshi Nakaima (なかいま強, born 1960), a Japanese manga artist
Tsuyoshi Nakasako (中迫 剛, born 1974), a Japanese professional kickboxer
Tsuyoshi Nishioka (西岡 剛, born 1984), a Japanese professional baseball player
Tsuyoshi Ogata (尾方 剛, born 1973), a Japanese long-distance runner
Tsuyoshi Ōhashi (大橋, 剛志, born 1971), a Japanese manga artist
Tsuyoshi Sekito (関戸 剛, born 1963), a Japanese video game music composer, arranger and performer
, Japanese footballer
Tsuyoshi Shinjo (新庄 剛志, born 1970), a Japanese professional baseball outfielder
Tsuyoshi Takagi (高木 毅, born 1956), a Japanese politician
Tsuyoshi Takashiro (高城 剛, born 1964), a Japanese DJ, filmmaker, and writer
, Japanese footballer
Tsuyoshi Tezuka (手塚 強, born 1975), a Japanese professional drifting driver
Tsuyoshi Tochinoshin (栃ノ心 剛史, born 1987), a Georgian sumo wrestler
, Japanese alpine skier
Tsuyoshi Tsutsumi (堤 剛, born 1942), a Japanese cellist
Tsuyoshi Wada (和田 毅, born 1981), a Japanese baseball player
, Japanese footballer
, Japanese jazz pianist and composer
Tsuyoshi Yamanaka (山中 毅, 1939–2017), Japanese freestyle swimmer
, Japanese swimmer
, Japanese golfer
Tsuyoshi Yoshitake (吉武 剛, born 1981), a Japanese football player
Fictional characters
Tsuyoshi “Hunk” Garrett, a character in DreamWorks Animation's Netflix show Voltron: Legendary Defender
Tsuyoshi Inukai (犬飼 剛) a character in the anime series Wonderful Pretty Cure!
Tsuyoshi Kaijo (海城 剛), the lead character in the tokusatsu series Himitsu Sentai Goranger
Tsuyoshi Minami (南 烈), a fictional character of Japanese basketball manga Slam Dunk
Tsuyoshi Nakanojo (中之条 剛), a character in the manga and anime series Nichijou
Tsuyoshi Ohki (大木 剛), a character in the manga and anime series Kodomo no Omocha
Tsuyoshi Saigo (西郷 強), a character from the manga Little Ghost Q-Taro
Tsuyoshi Segawa (瀬川剛), a character in the manga/anime series Ojamajo Doremi
Tsuyoshi Utada (歌田 強), a character in the anime series Machine Robo Rescue
Tsuyoshi Watanabe (渡辺 つよし), a character in Dragons Rioting.
Tsuyoshi Yamada (山田 剛司), from Densha Otoko
Japanese masculine given names
Masculine given names
|
609115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%81%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Аксьонов Євген Петрович
|
Аксьонов Євген Петрович
Євген Петрович Аксьонов (11 жовтня 1933 — 25 березня 1995) — радянський астроном.
Життєпис
Народився в селищі Победінка (Рязанська область). У 1957 році закінчив Московський університет. У 1957—1960 роках навчався в аспірантурі цього університету. З 1960 працював у Державному астрономічному інституті ім. П. К. Штернберга (ДАІШ), з 1970 — професор Московського університету, в 1977—1986 директор ДАІШ.
Основні наукові праці присвячені небесній механіці. Побудував найповнішу аналітичну теорію руху штучних супутників Землі, засновану на некеплерівскій проміжній орбіті. На базі цієї теорії під його керівництвом розроблено методику і створена обчислювальна програма визначення елементів орбіт штучних супутників Землі за високоточними фотографічними, лазерними і доплерівськими спостереженнями. Довів існування кількох нових класів періодичних орбіт в круговій обмеженій задачі трьох тіл. Детально досліджував двократно осереднену плоску еліптичну обмежену задачу трьох тіл. Спільно з Є. О. Гребениковим і В. Г. Дьоміним виконав цикл робіт з дослідження узагальненої задачі двох нерухомих центрів і отримав спільне рішення цього завдання, провів якісне дослідження всіх типів руху, розглянув їхню стійкість.
Автор монографії «Теорія руху штучних супутників Землі» (1977).
Голова секції «Небесна механіка» Астрономічного ради АН СРСР (з 1978).
Державна премія СРСР (1971).
На його честь названо астероїд 4777 Аксьонов.
Посилання
Астронет
Радянські астрономи
Російські астрономи
Випускники Московського університету
Науковці Московського університету
Науковці, на честь яких названо астероїд
|
15793358
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Reignac-sur-Indre
|
Reignac-sur-Indre
|
Reignac-sur-Indre (literally Reignac on Indre) is a commune in the Indre-et-Loire department in central France.
Population
See also
Communes of the Indre-et-Loire department
References
Communes of Indre-et-Loire
|
15930345
|
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20Forge%2C%20Vosges
|
La Forge, Vosges
|
La Forge, Vosges
La Forge is a commune in the Vosges department in Grand Est in northeastern France.
See also
Communes of the Vosges department
References
Communes of Vosges (department)
|
2159445
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%BA%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B5%D1%82
|
Трикутний паркет
|
Трикутний паркет (трикутний паркетаж) — замощення площини рівними правильними трикутниками, розташованими сторона до сторони.
Трикутний паркет є двоїстим до шестикутного паркету: якщо з'єднати суміжних трикутників, то проведені відрізки дадуть шестикутний паркетаж. Символ Шлефлі трикутного паркету — {3, 6}, що означає, що в кожній вершині паркету сходяться 6 трикутників.
Трикутні розбиття поширені в 3D-графіці. Трикутний паркет є основою для деяких ігор на клітинному полі: моделі «Життя» та інших двовимірних клітинних автоматів, кільцевих флексагонів і т.п., але такі розбиття ігрових карт використовуються відносно рідко. Великим недоліком трикутного розбиття в іграх є великий периметр при невеликій площі (на протилежність шестикутного паркету).
Примітки
Посилання
Голомб С. В. Полимино. М: Мир. — 1975, 207 с.
Планіметрія
Дискретна геометрія
|
861430
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%C2%AB%D0%91%D1%83%D1%80%D1%8F%C2%BB
|
Операція «Буря»
|
Операція «Буря» (4 серпня — 7 серпня 1995 р.) — великомасштабна військова операція, у ході якої хорватська армія і поліція відвоювали відірвані від центрального уряду збунтованими сербами хорватські території, що утворювали невизнану державу Республіка Сербська Країна. За допомогою операції всього за 84 години було відновлено хорватський конституційно-правовий порядок на всіх захоплених сербськими сепаратистами територіях, окрім східної Славонії.
«Буря» поряд з операцією «Блискавка» стала ключовою військовою акцією, що поклала край вітчизняній війні в Хорватії. Протягом операції за участю майже 200 000 хорватських вояків визволено 10 400 квадратних кілометрів або 18,4 відсотка загальної площі Хорватії.
Попри перемогу, через тиск світової спільноти, котра геть не прагнула самостійності країни, віддаючи пріоритети її залишенню у складі Югославії чи консервації конфлікту, Хорватію змусили віддати визначних офіцерів, що були задіяні в операції, до Гаазького трибуналу.
Протиборчі сторони
З одного боку виступала хорватська армія, з другого — сербське військо Республіки Сербська Країна. Хорватському війську допомагала Хорватська рада оборони і П'ятий корпус Армії Республіки Боснії і Герцеговини. Югославська армія не реагувала на хорватську атаку, а Військо Республіки Сербської серйозно діяло лише 7 серпня, коли його військово-повітряні сили атакували хорватські підрозділи на річці Сава та міста Кутина, Вировитиця, Пожега і Жупаня. Останній корпус армії Республіки Сербська Країна, 11-й Славонсько-Баранський корпус, залишився в Барані і не воював.
Хорватська сторона
Хорватська армія на час операції була представлена трьома видами збройних сил: сухопутних військ, військово-морських сил та військово-повітряних сил і військ ППО. Найчисельнішими були сухопутні війська, глибоко ешелоновані, які складалися з шести військових округів в безпосередньому підпорядкуванні Генерального штабу хорватської армії. Крім того, вони поділялися на гвардійські (професіональні), резервні і строкові бригади та полки сил самооборони. Військові округи, як правило, складалися з 1-2 гвардійських підрозділів, декількох резервних бригад і полків територіальної оборони та підрозділів підтримки. Спеціальні сили поліції були завбільшки як підсилена піхотна бригада без підтримки, характерної для армії.
Сили під час операції «Буря»:
25 повністю оснащених бригад
Регулярна армія: 50 000 осіб
Мобілізовані: більш ніж 100 000 людей
Загальна кількість військовослужбовців в «Бурі»: 150 000 — 200 000
Резерв на випадок нападу зі Східної Славонії або Сербії: 70 000 вояків
400 танків
Артилерія: близько 350 гармат, невизначена кількість мінометів
В операції «Буря» хорватське військо використовувало силу:
5 гвардійських бригад,
1-й хорватський гвардійський корпус (окремий елітний бойовий підрозділ),
81-й гвардійський батальйон,
23 полки сил самооборони (ополчення),
18 бригад (16 резервних та 2 бригади строкової служби),
3 бригади ППО,
частини 16-ї ракетно-артилерійської бригади, 15-ї протитанкової бригади, 33 інженерні бригади, 40 полків зв'язку
хорватські ВПС і ППО
частини хорватського ВМФ
3100 бійців спецпризначення МВС
Інші сили хорватської армії убезпечували операційну зону Осієк і Південний фронт від можливих контратак.
Сербська сторона
Військова сила бунтівних хорватських сербів — армії Республіки Сербська Країна — була організована у шість корпусів сухопутних військ та ВПС з ППО. Корпуси були схожі на операційні зони хорватської армії, складаючись з декількох бригад і засобів підтримки, головним чином дивізіонів. Армія Республіки Сербська Країна в мирний час налічувала близько 14 000 осіб. Окрім війська бойову участь брало і МВС Країни, яке мало одну спеціальну бригаду міліції.
Сили під час операції «Буря»:
40 000 вояків у західній (атакованій) частині; ще близько 20 000 налічував 11-й Славонсько-Баранський корпус, який не брав участі в бойових діях.
200 танків
Артилерія: 250 гармат, невизначена кількість мінометів
Співідношення сил
Співідношення сербської армії Країни і хорватської армії:
Жива сила: 1/3,7
Танки: 5/7
Артилерія: 5/4
Очевидна чисельна перевага хорватського війська в живій силі і невелика — у танках. У зв'язку з приблизно рівною кількістю танків, справжнє відношення сил танкових підрозділів можна визначити, тільки встановивши чисельність сучасних танків (Т-72, М-84). Сербська армія Країни переважала лише за кількістю артилерійських гармат, але не суттєво. До цього слід додати і сильне бажання хорватської армії перемогти, а також великий досвід, вишкіл, мотивацію і оснащеність професіональних військових підрозділів (8 гвардійських бригад). За кількістю військовослужбовців і бойових гармат на полі бою, а також з точки зору морального духу, Сербська армія Країни не мала жодних перспектив у протистоянні хорватській армії.
Події перед операцією
Після важких боїв, Вітчизняна війна на початку 1992 року увійшла в «спокійну» стадію, у якій по один бік лінії фронту опинилася Республіка Сербська Країна, сербський утвір на окупованих хорватських землях, а по інший бік — законна влада Хорватії, яких розгороджували миротворчі сили ООН (СООН і пізніше ОООНВД). Переважну більшість хорватів на окупованій території було вигнано або вбито.
У цій стадії, яка тривала до осені 1994 року, Хорватська армія вела бойові дії головним чином у прикордонних районах Боснії і Герцеговини, а також провела в 1993 році дві невеликі операції проти сербських сепаратистів: у січні в місцевості, прилеглій до Задара (операція «Маслениця»), а у вересні в районі Госпича (операція «Медакський котел»).
Про початок операції «Буря» було заздалегідь оповіщено миротворчі сили ООН (UNCRO), розгорнуті вздовж лінії фронту.
Президент Хорватії Туджман публічно закликав солдатів армії Сербської Країни здатися і запевнив їх, що вони отримають амністію відповідно до хорватських законів. Всім, хто не брав активної участі в заколоті, було запропоновано залишитися вдома і дочекатися приходу хорватської влади.
Хід операції
Операція розпочалася 4 серпня о 5 годині ранку потужним артилерійським і ракетним вогнем хорватської армії по передовій і тилах сербських військ на 630-кілометровій лінії фронту (найбільшій у Європі з часів закінчення Другої світової війни. Для порівняння: передній край битви при Арденнах у 1944 р. простягався в довжину на 110 км) з одночасною атакою хорватських військ та спецпідрозділів поліції на сербські позиції від Ясеноваця на сході до Босансько-Грахово на півдні. Безпосередньо перед атакою хорватська військова авіація атакувала центри зв'язку і командні пункти противника (Єлаваць, Петрова гора, Банський Грабоваць і Бунич). Після знищення силами ВПС Хорватії ворожих систем зв'язку та артпідготовки по військових цілях хорватські сили розгорнули атаку одночасно в 30 напрямках, головними з яких були від гір Велебіт і Динара на Книн. Ударну силу на головних напрямах атаки становили гвардійські бригади за підтримки спеціальної поліції МВС та 1-го Хорватського гвардійського корпусу і домобранських та резервних частин. Це була в тактичному і стратегічному сенсі військова операція, яку завдяки її оригінальності та ефективності досліджуватимуть численні військові аналітики. Вже в рамках операції «Літо '95» закладено передумови для просування 4 і 7 гвардійських бригад із вершин Динари в бік Книна. З іншого боку від Велебіту через село Светий Рок у напрямку Книна завзято пробивалися спеціальні підрозділи поліції. Вертолітним десантом в глибокий тил ворога проник 1-й хорватський гвардійський корпус. Північніше з району Капели через Слунь і Раковицю з одного та Кореницю і Плитвицькі озера з другого боку наступали сили 1-ї гвардійської бригади задля з'єднання з 5-м корпусом Армії Республіки Боснії і Герцеговини з метою розблокування анклаву Бихач. Взяття перевалу Любово і нейтралізація ворожої повітряної бази в Удбині було завданням 9-ї гвардійської бригади. Територію Банії було оточено з кількох напрямків. Ударною силою в напрямі Петріня, де ворог чинив запеклий опір, і далі в напрямку Гліни була 2-га гвардійська бригада. Підрозділи 3-ї і 5-ї гвардійських бригад у той час перебували в стані боєготовності на крайньому сході Хорватії на випадок будь-яких ворожих пересувань.
Протягом першого дня операції глибина проникнення хорватських військ становила від п'яти до п'ятнадцяти кілометрів, а опорні пункти ворога взято в кільце або півкільце. Вже другого дня операції проведено вісімдесят відсотків запланованих бойових завдань. Більшість окупованих хорватських міст була знову вільна, святкували визволення Костайниця, Петріня, Гліна, Слунь, Грачаць, Оброваць, Дрниш... Святкували і в Книні, який був центром ворожого заколоту, та водночас прадавнім хорватським королівським містом. Святкувала вся Хорватія.
За винятком Бенковацької бригади, сили 7 і 15 корпусу Сербського Війська Країни було розбито вже першими ударами, і вони в безладді відступили до Баня-Луки. Один домобранський полк провів на цій ділянці фронту обхід з Динари у бік Києво. Спеціальні підрозділи поліції скористалися зайнятими ще 1993 року позиціями на горі Велебіт і швидко просувались до Грачаця, взяли його і зупинилися, щоб пропустити ворога, який відступав з Книнської Країни та з-під Шибеника в Боснію.
Зі своїх позицій біля Ґрахово хорватські війська 4 серпня сильно обстріляли Книн, випустивши за кілька годин близько 2000 снарядів. Вранці 5 серпня, близько 9:30, досягнуто найголовнішого успіху операції: 7 Гвардійська бригада з частинами 4-ї Гвардійської бригади увійшла в залишений Книн, що символічно означало кінець Країни.
У напрямі Врлики і Дрниша проривалася одна піхотна бригада і один полк ополчення, які біля Дрниша наткнулися на короткочасний опір. Незабаром було визволено Врліку, Дрниш і Бенковаць. Розгромлені сербські війська відступили до Ліки та Боснії.
Втрати і воєнна здобич
Загальні хорватські військові втрати становили 174 загиблих, 1100 поранених (важко — 572 і легко —528), полонених 3, пропалих безвісти 15, загалом 1314.
Безповоротні втрати сербської армії Країни були значно вищими від хорватських. За хорватськими даними, до 21 серпня 1995 року прибрано і належним чином поховано 560 загиблих бійців сербської армії Країни.
Воєнні трофеї, захоплені Хорватією: 4112 одиниць стрілецької зброї, 159 ручних пускових установок, 120 різних мінометів, 98 артилерійських гармат (калібру 76-152 мм), 6 багатозарядних ракетних установок 128 мм, 59 зенітних гармат, 54 бронемашини, 22 інженерні машини, 497 військових транспортних засобів, 6 винищувачів-бомбардувальників тощо.
Наслідок
Операція «Буря» — це найвідоміша і наймасштабніша операція хорватської армії та символ війни Хорватії за незалежність. Хоча вона і не привела до визволення всієї країни, «Буря» вважається кінцем війни в Хорватії, а в Боснії і Герцеговині вона відіграла ключову роль, розблокувавши Бихацький анклав. Нею змінено стратегічне співвідношення сил у регіоні на користь хорватської армії. Ймовірно, найважливішим результатом є очевидна поразка концепції Великої Сербії на землях Хорватії та створення передумови для припинення війни в Боснії і Герцеговині.
На згадку про перемогу у війні та про день визволення в ході військово-поліційної операції «Буря» хорватською армією окупованого міста Книн щороку в Хорватії 5 серпня святкується День перемоги і подяки батьківщині та День хорватських оборонців.
З визволенням такого осередку ворожого заколоту в Хорватії як Книн було досягнуто найважливішої стратегічно-політичної і військової мети не тільки операції «Буря», а й усієї війни за незалежність. Усього лише кілька днів по тому і на північному відрізку фронту ворожі сили 21-го Кордунського корпусу були змушені підписати капітуляцію.
Примітки
Війна за незалежність Хорватії
Військові операції за алфавітом
Югославські війни
Битви Хорватії
Серпень 1995
|
1534742
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA
|
Столярчук
|
Столярчук — українське прізвище.
Відомі носії
Столярчук Андрій Васильович (1982) — український спортивний телекоментатор.
Столярчук Андрій Володимирович (1978) — український футболіст, півзахисник та тренер.
Столярчук Богдан Валентинович — полковник Збройних сил України, учасник російсько-української війни, що відзначився у ході російського вторгнення в Україну у 2022 році.
Столярчук Богдан Йосипович (1947) — український мистецтвознавець, професор кафедри музичного фольклору інституту мистецтв РДГУ, голова Рівненської міської краєзнавчої організації.
Столярчук Борис Васильович (1958) — оператор нічної зміни енергоблоку №4 Чорнобильської АЕС в ніч на 26 квітня 1986 року, безпосередній свідок аварії.
Столярчук Марія Андріївна (1921—2009) — українська радянська колгоспниця, ланкова колгоспу «Кривбуд» Криворізького району Дніпропетровської області Української РСР. Ударниця перших п'ятирічок, переможниця соціалістичних змагань. Герой Соціалістичної Праці (1949).
Столярчук Мирослав Станіславович — солдат Міністерства внутрішніх справ України, учасник російсько-української війни .
Столярчук Олександр Михайлович (*1979) — український футболіст, нападник і півзахисник.
Столярчук Олексій Олексійович — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, що відзначився під час російського вторгнення в Україну в 2022 році.
Столярчук Панас Зіновійович (1937—2011) — доктор сільськогосподарських наук, професор, академік АНВШУ, заслужений діяч науки і техніки України.
Столярчук Петро Гаврилович (1939) — український науковець, доктор технічних наук, професор, академік міжнародної академії термоелектроніки, винахідник СРСР, завідувач кафедри метрологій, стандартизації та сертифікації НУ «Львівська політехніка».
Ярославська-Столярчук Дарія (1905—1982) — українська письменниця, журналістка.
Українські прізвища
Прізвища на -ук
|
4975693
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%82%D1%82%D1%96%20%D0%94%D0%BE%D0%B4%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Бетті Додсон
|
Бетті Додсон (24 серпня 1929 — 31 жовтня 2020) — американська секс-просвітниця. Художниця за освітою, організовувала шоу еротичного мистецтва в Нью-Йорку, перш ніж очолити про-сексуальний фемрух. Семінари та керівництва Додсон спонукають жінок мастурбувати, часто у групах.
Рання кар'єра
Додсон вирушила до Нью-Йорка навчатися мистецтву в 1950 році, і з 1962 року жила на Медісон-авеню в Манхеттені. В 1959 одружилася з Фредеріком Ліфом, директором з реклами, розлучилася в 1965, і почалося її прагнення до сексуального самопізнання. Додсон провела першу виставку еротичного мистецтва за участю однієї жінки в галереї Вікершем у Нью-Йорку в 1968. У 1987 році були опубліковані її мемуари та навчальна серія журналу Ms. «Секс для одного». Пізніше видавництво Random House широко опублікувало цю роботу, і вона була перекладена 25 мовами.
Додсон розкритикувала книгу Ів Енслер «Монологи вагіни», яка, на її думку, має негативний і обмежуючий погляд на сексуальність та античоловічі упередження.
Додсон здобула науковий ступінь у неакредитованому Інституті перспективних досліджень сексуальності людини за дослідницьку роботу в галузі сексуальності.
Секс-семінари та коучинг
Додсон стала активною учасницею секс-позитивного руху наприкінці 1960-х.
З 1970-х років вона організовувала майстер-класи з бодісексу. Бодісекс — це практика, розроблена Бетті Додсон, щоб допомогти жінкам встановити зв'язок зі своїм тілом і ерогенними зонами, позбутися сорому, покращити сприйняття задоволення та розвинути любов до себе. На семінарах жінок вчили досліджувати своє тіло і мастурбувати разом, щоб дізнатися під керівництвом, як отримати оргазм на самоті та з сексуальним партнером. У її двогодинних сеансах брали участь 15 оголених жінок, кожна з яких використовувала вібратор для мастурбації . Вона рекомендувала жінкам накривати вульву невеликим рушником, щоб притупити відчуття та подовжити задоволення. Суть її методу полягала в одночасної стимуляції вагіни та голівки клітора. Додсон навчила тисячі жінок досягати оргазму за допомогою цієї техніки.
Вона багато років працювала з адвокаткою Карлін Росс як ділова партнерка, проводили свої семінари вони в основному разом.
Дослідження 2007 року перевірило «Метод Бетті Додсон» у груповій терапії за участю 500 жінок з аноргазмією. З 500 жінок 465 (93 %) пережили оргазм під час терапії, 35 (7 %) — ні. У дослідженні 2021 року жінки знову описують жіночі техніки приємного вагінального сексу, яким навчила Додсон («Рибалка, розгойдування, мілководдя, сполучення»).
Пізніша кар'єра
Додсон опублікувала мемуари «Секс за задумом» у 2010 році.
У 2014 році Додсон заявила, що вважає себе феміністкою четвертої хвилі, назвавши попередні хвилі фемінізму банальними та антисексуальними. У 2014 році Додсон працювала з жінками, щоб з'ясувати їхні сексуальні бажання за допомогою мастурбації. Додсон сказала, що її робота отримала підтримку аудиторії молодих, успішних жінок, які ніколи не мали оргазму. Сюди входять феміністки четвертої хвилі — ті, хто заперечує позицію антизадоволення, за яку, на їхню думку, виступають феміністки третьої хвилі.
Бетті Додсон померла 31 жовтня 2020 року у віці 91 року від цирозу печінки в будинку для людей похилого віку на Манхеттені.
Бібліографія
Інші автори
Примітки
Посилання
Жінки США XXI століття
Феміністки США
Мемуаристи США
Уродженці Вічити
Феміністки четвертої хвилі
Мемуаристки
Сексологи США
Секс-позитивний фемінізм
Американські художниці
|
3451622
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/GetJet%20Airlines
|
GetJet Airlines
|
GetJet Airlines — литовська чартерна авіакомпанія, що має штаб-квартиру у Вільнюсі та базується в аеропорту Вільнюса.
У березні 2016 року Адміністрація цивільної авіації Литовської Республіки (CAA) видала сертифікат експлуатанта авіакомпанії GetJet Airlines. У травні того ж року компанія отримала комерційну ліцензію ЄС. Після цього авіакомпанія почала надавати послуги з оренди літаків. Перший рейс компанії відбувся 25 травня 2016 року.
У середині серпня 2019 року компанія GetJet Airlines оголосила, що має здобути сертифікат експлутанта на Мальті, через нижчі операційні ризики роботи на Мальті.
Флот
Флот на січень 2020
Примітки
Посилання
Офіційний вебсайт
Авіакомпанії Литви
Засновані в Литві 2016
Чартерні авіакомпанії
|
14478672
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aaron%20Links
|
Aaron Links
|
Aaron Links (born January 13, 1981, in Albuquerque, New Mexico) is an American natural bodybuilding competitor who has competed in the now disbanded American Natural Bodybuilding Conference (ANBC). Links began lifting weights seriously after his mother beat him in an arm wrestling match when he was a teenager. On July 19, 2000, at the age of 19, he won his first 2 bodybuilding titles of Junior Division Champion and Novice Men's Open Champion in the Southwest Classic regional competition held in Albuquerque, New Mexico.
Links remained a Junior Division Champion at the Southwest Classic competition again in 2002 at the age of 21 where he also placed second in the Open Men's Tall division. On November 15, 2003, at the age of 22, Links won the Junior Division National Champion title at the USA Championship held in Boston, Massachusetts where he also placed 5th in the Men's Open Tall division. In 2004, Links again competed in the ANBC USA Championship where he received second place in the Men's Open Tall Division and the Best Posing Award for that division
Links graduated from the University of New Mexico in May, 2007 with a Bachelor of Arts degree in Journalism and Mass Communications with a minor in Business Management. He states that he will compete again but does not name a particular date. He continues to write fitness-related articles for an on-line publication.
References
1981 births
Living people
Sportspeople from Albuquerque, New Mexico
American male bodybuilders
University of New Mexico alumni
|
1826284
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%BC%D1%96%D0%B7%D0%B4%20III
|
Ормізд III
|
Ормізд III — 16-й шахиншах Ірану з династії Сасанідів у 457-459 роках, старший син Єздигерд II.
Життєпис
Його батьком був перський цар Єздигерд II. На момент його смерті Ормізд знаходився поряд з Ктесифоном, у той час як його молодший брат Пероз перебував у східній частині держави — у Сістані.
Коли Йездігерд помер в Парсі, Ормізд став царем. У відповідь на це Пероз підняв повстання, звернувшись по допомогу до ефталітів та вмовив їх царя, що Омізд несправедливо узурпував його законне місце. Отримавши військову допомогу від ефталітів, Пероз повернувся, розбив Ормізда і стратив його в 459.
Література
Книга: Дашков С. Б.: Царі царів — Сасаніди
A. Shapur Shahbazi: Hormizd III. In: Ehsan Yarshater (Hrsg.) : Encyclopædia Iranica
Правителі Ірану
Скинуті монархи
Сасаніди
|
4569309
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%20%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0
|
Рукопис Мура
|
Рукопис Мура, манускрипт Мура або мурівський Беда — найстаріший рукопис історичної праці Беди Преподобного «Церковна історія народу англів» (переписаний, ймовірно, в 730-і роки), обсягом 128 пергаментних аркушів. Зберігається в Кембриджській університетській бібліотеці, шифр MS Kk.5.16.
Історія
Рукопис є найранішою копією «Історії» Беди. Імовірно, його переписано в його рідному монастирі Святих Петра і Павла (Джарроу — Вірмут) невдовзі після смерті автора. Судячи з уривчастих хронологічних нотаток (Memoranda) на останній сторінці, рукопис, напевно, переписано 737 року. Припускають, що Алкуїн привіз рукопис до Франції, де він тривалий час і залишався в зібраннях. Між 1697—1702 роками рукопис придбав Джон Мур, архієпископом Ілая. До цього рукопис зберігався в соборі Сен-Жюльєн у Ле-Мані (зберігся екслібрис). 1715 року бібліотеку Мура купив за 6450 фунтів (910 000 фунтів у цінах 2015 року) король Георг I і подарував Кембриджському університету.
Текстуальні особливості
Весь текст на 128 аркушах переписала одна людина, кількість рядків на сторінці від 30 до 33. Формат аркуша 293×215 мм, поле з текстом 250×189 мм. Текст переписано довгими рядками в одну колонку без поділу на слова. Ініціали глав іноді відзначено червоними цятками; ілюмінації та орнаментації немає. Основа шрифту — острівний мінускул, але з елементами скоропису. На сторінці 24r для папського послання використано унціал, що є непрямим доказом того, що Беда намагався повністю скопіювати доступні йому письмові джерела: тип шрифту відбиває використовуваний у папській канцелярії VII століття. Писець працював недбало і припустився багатьох орфографічних помилок.
Після закінчення тексту «Історії» переписувач додав шість рядків тексту з коротким описом подій 731—734 років, так звані «Аннали Мура». Там містяться відомості про скинення і насильницьке постриження короля Кеолвульфа, якому присвячено працю Беди, а також про втечу єпископа Акка — одного з головних покровителів Беди, натхненника багатьох його книг. Остання датована подія в рукописі — місячне затемнення 30 січня 734 року.
На останній сторінці 128v, гострим мінускулом переписано гімн Кедмона на нортумбрійському діалекті (перші три рядки та посвята). Далі йде список королів Нортумбрії від Іди (547 року) до Кеолвульфа. Деякі події датовано відліком «тому» від 737 року («заснування обителі у Вірмуті — 63 роки тому»). Підставою для датування рукопису є те, що ці розрахунки переписані тією ж рукою, що й основний текст. Хоча ці обчислення є непрямими, палеографічно рукопис надійно датується першою половиною VIII ст. Тексти частини сторінки, що залишилася, переписані каролінгським мінускулом. вважав, що він дуже схожий на використаний у придворному скрипторії Карла Великого близько 800 року. Цим почерком переписано витяг із «» Ісидора Севільського (термінологія спорідненості) та частину булли Григорія II про заборону шлюбу родичів. Очевидно, ці додавання зроблено як коментар до , повністю відтвореної в 27-му розділі першої книги «Історії». Малозрозумілі місця в рукописі часто виправлено каролінгськими переписувачами, переважно це розшифровка нестандартних лігатур. Для коментування пропусків у тексті двічі використано тіронову стенографію.
Примітки
Література
Hunter Blair, Peter and R. A. B. Mynors, The Moore Bede: Cambridge University Library MS.Kk.5.16, Early English manuscripts in facsimile, 9 (Copenhagen: Rosenkilde and Bagger, 1959).
Ringrose, Jayne, «The Royal Library: Moore and his Books», in Peter Fox (ed.), Cambridge University Library: The Great Collections (Cambridge: Cambridge University Press, 1998) pp. 78-89.
Story, Joanna, «After Bede: continuing the Ecclesiastical History», in Stephen Baxter, Catherine E. Karkov, Janet L. Nelson and David Pelteret (eds), Early Medieval Studies in Memory of Patrick Wormald, Studies in Early Medieval Britain (Farnham: Ashgate, 2009) pp. 165—184.
Посилання
Гіберно-саксонські рукописи
Книги VIII століття
VIII століття в Європі
|
37737116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Val%C3%A9rie%20Donzelli
|
Valérie Donzelli
|
Valérie Donzelli (born 2 March 1973) is a French actress, filmmaker and screenwriter. She has directed six feature films and two short films since 2008, including the film Declaration of War (2011).
Early life
Valérie Donzelli was born in Épinal (France). She grew up in Créteil, near Paris. She moved to Lille with her family when she was 14 years old before going back to Paris at the age of 19. Before starting to work in the cinema, Donzelli first studied architecture, but abandoned it quickly. She started playing theatre at the municipal conservatory of the 10th arrondissement of Paris, but always kept a bad memory of this period. For a living, she worked at a bakery in Paris. She met Jérémie Elkaïm at that time, who became her partner, both in life and at work, and who encouraged her to quit the conservatory and her job at the bakery to become an actress. They now have two kids; the oldest one, Gabriel, inspired the movie Declaration of War. They are now separated, but still have a close relationship.
Career
In 2001, Valérie Donzelli was the leading actress in Martha Martha, by Sandrine Veysset, which was presented at Directors' Fortnight, Le Plus Beau Jour de ma vie, and also Entre ses mains. She achieved great success among French public thanks to the French TV show Clara Sheller (2005), in which she plays Jeanne, best friend of the main character.
Donzelli's first film, The Queen of Hearts, in which she was the leading actress, was more successful than expected. Jérémie Elkaïm is also co-writer. The film was presented at Locarno International Film Festival. Despite its low budget, the film can be considered a success because of its 30,000 spectators.
In 2011, with the help of her now ex-partner Jérémie Elkaïm, Valérie Donzelli directed her second full-length feature film, Declaration of War. This movie, presented during the 2011 Cannes Festival, achieved great success, both with the public and critics, in France. It is directly inspired by their private life, relating how their couple fought against their son's cancer when he was 18 months. As Tim Palmer notes, "Declaration of War serves as an emblematic, even quintessential, contemporary French production: a barometer to gauge film industry standards and prevailing French cultural taste, a standard-bearer of ostensibly progressive materials, an ambassador text for French screen values." The movie was selected for the Academy Award for Best Foreign Language Film in 2012, but was not part of the final list.
Donzelli directed once again Jérémie Elkaïm in Hand in Hand (2012), with also Valérie Lemercier in the leading role.
Donzelli considers that this is always a politic and engaged gesture to make films as women, and admires Agnès Varda for her work and her status of first women filmmaker into French Cinema.
Valérie Donzelli is part of the jury during Locarno International Film Festival in 2013. She presents Que d'Amour!, a TV adaptation from the play The Game of Love and Chance (Le Jeu de l'Amour et du Hasard), by Marivaux, with Comédie-Française' sociétaires.
Her 2015 film Marguerite & Julien was selected to compete for the Palme d'Or at the 2015 Cannes Film Festival. She was named as the president of the jury of the Critics' Week section of the 2016 Cannes Film Festival.
Filmography
Actress
Features
Short films
Television
Filmmaker
Feature films
Short films
Television
Awards and nominations
2010: Public Prize at the Angers European First Film Festival for The Queen of Hearts
2011: Valois d’Or at Festival du film francophone d’Angoulême for ''Declaration of War]]
2012: Grand Prix at Cabourg Film Festival for Declaration of War
2012: Jury Prize, Public Prize, and Bloggers Prix at the Festival Paris Cinéma for '[[Declaration of War (film)|'Declaration of War
2012: Étoile d'or du meilleur scénario for Declaration of War
Nomination for Best film for Declaration of War, Cesar Awards 2012
Nomination for Best Director for Declaration of War, Cesar Awards 2012
Nomination for Best Actress for Declaration of War, Cesar Awards 2012
Nomination for Best Original Writing for Declaration of War, Cesar Awards 2012
References
Further reading
Valerie Donzelli se tourne vers la télévision pour son prochain film
"Un film dansé pour Valérie Donzelli", Cahiers du cinéma, no 670, septembre 2011, p. 62
La Guerre est déclarée [archive], sur jpbox-office.com (consulted March 16, 2014)
External links
Valérie Donzelli via Allociné
1973 births
20th-century French actresses
21st-century French actresses
French film actresses
French film directors
French television actresses
French women film directors
Living people
French people of Italian descent
People from Épinal
Actresses from Grand Est
French women screenwriters
French screenwriters
|
2473933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87%D0%BE%D1%97%20%D0%B3%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D0%B7%D1%96%D1%97
|
Музей Олександрівської чоловічої гімназії
|
Музей Олександрівської чоловічої гімназії (Маріуполь) — невеликий музей старовини та етнографії, котрий існував при Олександрівській чоловічій гімназії.
Перші проекти музею для Маріуполя
1818 року (1 червня) Маріуполь відвідав російський імператор Олександр І. Провінційне місто мало обмаль приміщень, гідних прийняти земного бога. Тому імператора розмістили у приходському училищі, куди привезли пристойні меблі. На хвилі демонстрації прихильності до імператора і розпочалися перші проекти створення музею в Маріуполі при приходському училищі. Але ентузіазм провінціалів вщух (а що могли показати в такому музеї ?) і музей не створили.
Музей Олександрівської чоловічої гімназії
До ідеї створення музею в Маріуполі звернулись приблизно через 75 років після відвідин давно померлого імператора. Ініціатором став директор Олександрівської чоловічої гімназії Тимошевський Григорій Іванович. В той період музей вважали закладом, де збирали та зберігали старовину та рідкісні речі. В провінційному Маріуполі, де ніколи не було потужного прошарку дворян чи носіїв дворянської культури, де ніколи не було дворянських картинних галерей чи пристойної міської бібліотеки, художнього музею не було на чому створити. В провінційному Маріуполі з картин були лише офіційні портрети царських осіб чи їх родичів та декотрих священиків, виконані провінційними богомазами…
Музей при Олександрівській гімназії і став збіркою старовини та рідкісних речей з 1893 року. Враховуючи, що це був освітній заклад, низка експонатів музею розглядалась і використовувалась як звичні учбові посібники. На тому етапі до ознак дворянської культури підтягнулись верства місцевого купецтва та освічені викладачі. Сам Тимошевський був членом Імператорського Московського Археологічного товариства та дійсним членом Катеринославської вченої архівної комісії. Музей створили і його завідувачем призначили викладача історії та географії Н. Клюєва. Його змінив викладач старовинних мов В. Г. Єфремов, котрий був також членом історичного товариства при Московському університеті.
Невеличкий потічок просвітництва в місті трохи підсилило видання «Маріуполь и его окрестности» (офіційною російською мовою), до оприлюднення котрого приклали власних зусиль саме викладачі Олександрівської гімназії. Гімназичний музей почав поволі отримувати дарунки від батьків гімназистів та добродіїв міста. Сюди передавали старовинний одяг греків і старовинну зброю, жіночі прикраси, старовинні монети.
Нумізматичний відділ гімназичного музею
Старовинних монет було стільки, що при музеї створили нумізматичний відділ. Нумізматичним відділом почав керувати гімназичний викладач історії і географії П. Я. Беляєв. Зі звітів про історико-церковно-археологічний музей при гімназії відомо, що нумізматичний відділ на 1894—1895 рр. мав 1246 монет Російської імперії, античних, арабських і візантійських, а також іноземних.
Археологічний відділ гімназичного музею
Директор гімназії Т. Тимошевський отримав від земства безкоштовний квиток-дозвіл на мандри уїздом з метою археологічних розшуків. Систематичних розкопок гімназичними викладачами (на щастя) не проводили, позаяк низький науковий рівень таких розкопок переслідував здобуток екзотичних або коштовних речей і монет, а наукова обробка знахідок була примітивною. Тим не менше практично хижацькі розкопки проводили. Так, відомо, що Г. Тимошевський був присутнім при розкопках низки курганів в садибі Б. В. Каменського у Бахмутському уїзді. Він же тоді привіз до музею уламки старовинної кераміки та черепа зі стародавніх поховань.
Про їх тип звісно з розкопок у давньогрецькому Херсонесі, коли з могил хижацькі видирали античну кераміку, монети і прикраси. Невелику кількість архітектурних деталей (мало пошкоджених) передавали у приватну власність, найменше — до музейного сараю. Коштовні керамічні вази, надгробки чи мозаїки, що мали помітну художню вартість, здавали до імператорських збірок. Вапнякові, мармурові та брили з пісковику дозволяли перепалювати на вапно для місцевих поселенців, що надзвичайно руйнувало археологічні залишки античних міст Причорномор'я та унеможливлювало їх повне наукове дослідження.
З допомогою дорослих гімназистів до Маріуполя вивезли вісім кам'яних (скіфських ?) баб. З хижацьких розкопок у Пантикапеї були придбані античні керамічні скульптурки та декілька зразків старовинної зброї. Все це і стало в пригоді при створенні археологічного відділу гімназичного музею.
Друкований журнал гімназії
Маріупольська чоловіча гімназія запам'яталась не тільки бібліотекою та власним музеєм, а й друкованим журналом. Гімназія мала невеличку друкарню, статті для гімназичного журналу створювали дорослі випускники. Одне число журналу збережене в Російській національній бібліотеці в місті Санкт-Петербург, куди за законом надсилали один зразок кожного друкованого видання. Російськомовний журнал гімназії мав назву «Первоцвет»
Відомості про декорі експонати
Срібне кадило з Карасівської церкви
Ікона «Святителі Харлампій, Спиридон, Міна»
500 пасхальних писанок та обрядових хлібів
Якась рукописна книга, написана грецькими літерами на кримськотатарській мові
Трагічна доля музею
Музей був знищений під час державного хаосу, в котрий перетворили країну більшовики. Процес зникнення гімназичного музею довершили роки громадянської війни. Лише рештка експонатів колишнього музею гімназії була передана у краєзнавчий музей, створений у Маріуполі ентузіастами у 1920 році. Серед небагатьох рятувальників експонатів був і Коваленко Іван Пантелійович.
Посилання
Примітки
Джерела
газета «Ильичевец», 2 июня 1999 г
газета «Мариуполькое время», 29 октября 2009 г.
Музеї Маріуполя
Зниклі музеї України
Центральний район (Маріуполь)
|
35590733
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Taha%20Akg%C3%BCl
|
Taha Akgül
|
Taha Akgül (born 22 November 1990 in Sivas, Turkey) is an Olympic, World, and European champion Turkish freestyle wrestler competing in the 125 kg division. He is a 3 time world (2014, 2015, 2022) and 11 time European (2012-2015, 2017-2019, 2021-2024) champion. He won the gold medal in the 2016 Summer Olympics and the bronze medal in the 2020 Summer Olympics at 125 kg. He has been the president of the Athlete Commission of the Turkish National Olympic Committee since 2016. He is a graduate of the Karamanoğlu Mehmetbey University Physical Education and Sports Academy and completed his master's degree at Sivas Cumhuriyet University.
Wrestling career
Akgül took up wrestling in 2003 following his father and brother. He won the gold medal at the 40th Yaşar Doğu International Wrestling Tournament held in 2012. At the 2012 European Wrestling Championships held in Belgrade, Serbia, Taha Akgül became champion in his weight category. He is now considered the best active wrestler with Abdulrashid Sadulaev.
He qualified for the 2012 Olympics. He did not advance to quarterfinal after losing to Bilyal Makhov from Russia in the round of 16. At the 2012 World University Wrestling Championships held in Kuortane, Finland, he became gold medallist in his weight class.
Taha Akgül defended his European champion title at the 2013 European Wrestling Championships held in Tbilisi, Georgia. He won the bronze medal at the 2013 World Wrestling Championships in Budapest, Hungary.
In 2014 and 2015 he won the world title in the 125 kg division. In 2014 he named as the Best Wrestler of the Year by the Turkish Wrestling Federation. He won a gold medal at the 2016 Olympics, defeating Komeil Ghasemi in the final.
Taha Akgul won the gold medal at the 2017 European Wrestling Championships in Serbia on Friday.
World Championships 2017, Paris: It was a dramatic gold medal match. Akgul scored the first point on the counter in less than one minute into the game. The Turkish international continued to dominate the first period by taking a four-point lead. But the Georgian wrestler turned the tables in his favour in the dying seconds of the first half. Within one minute he covered the four-point lead by two successive takedowns, levelling the score at 4-4.
In the second half, both the wrestlers went into attacking mode. With a series of attacks, the wrestlers were drawn at 8-8. But in the final 10 seconds of the bout, Petriashvili executed a two-pointer move and became the world champion.
Taha Akgul won gold medals on Sunday at the European Wrestling Championships held in Kaspiysk in Russia's northern Caucasus Republic of Dagestan. He won against Georgian wrestler Geno Petriashvili 2-1 to become the European champion in the 125-kilogram category.
Taha Akgul comes second in World Wrestling C'ships. Akgul wins silver medal in World Wrestling Championships, losing to Georgia's Petriashvili in men's freestyle final.
Taha Akgül on 22 April won gold in the 2021 European Championships in Warsaw. Akgül secured his eighth European title as the 30-year-old beat his Russian opponent Sergei Kozyrev via disqualification (9-2) in the men's freestyle 125-kilogram final. He had previously won gold in the 2016 Rio de Janeiro Olympic Games. Speaking to Anadolu Agency (AA) about his latest success, Akgül said winning the tournament after being forced to a nearly two-year hiatus due to injury was a great morale boost for him. “I won my 8th European title after defeating my rivals with overwhelming superiority. It was really important for me to win a gold medal, considering I joined straight to European Championships after my 1.5-year break. And the Olympics is so close,” Akgül said, adding that he would be aiming for a second Olympic gold medal at Tokyo 2020.
In 2022, he won the gold medal in his event at the Yasar Dogu Tournament held in Istanbul, Turkey. He won the gold medal in the men's 125 kg event at the 2022 European Wrestling Championships held in Budapest, Hungary. Akgül claimed a 5–2 victory over Geno Petriashvili from Georgia in the 125 kg freestyle division in Hungary's capital. Taha Akgul won his ninth gold medal in the 125 kg freestyle division. He won the gold medal in the men's 125kg event at the 2022 World Wrestling Championships held in Belgrade, Serbia. United World Wrestling has announced Taha Akgul as the 2022 Freestyle Wrestler of the Year after his three title-winning performances in 2022.
In 2023, Taha Akgül became the European champion for the 10th time by defeating his Georgian opponent Geno Petriashvili 9-4 in the 125kg freestyle category at the 2022 European Wrestling Championships. Taha defeated Giorgi Meshvildishvili, competing for Azerbaijan, 3-1 and advanced to the semifinals. In the semifinal, Taha faced Abraham de Jesus Conyedo Ruano competing for Italy, beating his opponent 4-0. He won the bronze medal in the men's 125kg event at the 2023 World Wrestling Championships held in Belgrade, Serbia.
He won the gold medal in the men's 125kg event at the 2024 European Wrestling Championships held in Bucharest, Romania. In the final, he defeated Geno Petriashvili of Georgia.
Major results
Wrestling record
See also
Rıza Kayaalp
References
External links
1990 births
Sportspeople from Sivas
Living people
Olympic wrestlers for Turkey
Wrestlers at the 2012 Summer Olympics
European Games medalists in wrestling
European Games gold medalists for Turkey
Wrestlers at the 2015 European Games
Turkish male sport wrestlers
World Wrestling Championships medalists
European champions for Turkey
Medalists at the 2016 Summer Olympics
Wrestlers at the 2016 Summer Olympics
Olympic gold medalists for Turkey
World Wrestling Champions
Summer World University Games medalists in wrestling
Mediterranean Games gold medalists for Turkey
Mediterranean Games medalists in wrestling
Competitors at the 2013 Mediterranean Games
FISU World University Games gold medalists for Turkey
European Wrestling Champions
Medalists at the 2013 Summer Universiade
Wrestlers at the 2020 Summer Olympics
Olympic medalists in wrestling
Medalists at the 2020 Summer Olympics
Olympic bronze medalists for Turkey
Military World Games gold medalists for Turkey
Military World Games medalists in wrestling
21st-century Turkish sportspeople
|
5265073
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%B1%3A%20%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B0
|
Хабіб: Велика пригода
|
Хабіб: Велика пригода
«Хабіб: Велика пригода» («Habib, la grande aventure») — французький кінофільм 2022 року, знятий режисером Бенуа Маріажем, з Бастьєном Уґетто і Катрін Денев у головних ролях.
Сюжет
Молодий чоловік, син марокканських іммігрантів, мріє стати актором і заробляти цим на життя. Але йому пропонують лише невеликі ролі головорізів. Але одного разу йому пропонують зіграти на сцені роль святого Франциска Ассизького, ця роль перевернула його життя і традиції його сім'ї з ніг на голову.
У ролях
Бастьєн Уґетто: Хабіб
Катрін Денев: сама себе
Томас Соліверес: Егіде
Софія Лесаффр: Надя
Софія Елабассі: Майла
Ахмед Бенаїсса: батько Хабіба
Фаріда Ушані: мати Хабіба
Мішель Фо: режисер
Дафна ван Дессель: Констанс
Софі Марешаль: Зої
Фредерік Клу: асистент режисера
Знімальна група
Режисер: Бенуа Маріаж
Сценарій: Бенуа Маріаж
Оператор: Крістоф Бокарне
Монтаж: Сіріл Накаче, Сільві Лаґер, Мікаель Ріттер
Музика: Фредерік Верчеваль
Декорації: Юбер Пуйє
Продюсери: Борис ван Ґілс, Міхаель Ґольдберг
Посилання
Фільми Франції 2022
|
39255239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Damir%20Ughlikesh
|
Damir Ughlikesh
|
Damir Ughlikesh (also romanized as Damīr Ūghlīkesh) is a village in Heyran Rural District, in the Central District of Astara County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 222, in 51 families.
References
Populated places in Astara County
|
3188051
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D0%BD%D1%8C%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Биньговський
|
Биньговський — селище у складі Нев'янського міського округу Свердловської області.
Населення — 47 осіб (2010, 59 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік: росіяни — 83 %.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Нев'янського міського округу
Селища Свердловської області
|
5168046
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%20%D1%83%20%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA%D1%96%D1%97%20%28Hmisho%29
|
Металопрокатний завод у Латакії (Hmisho)
|
Металопрокатний завод у Латакії (Hmisho) — підприємство чорної металургії Сирії, майданчик якого розташований у приморській провінції Латакія.
Завод, який став до ладу в 2008 році, спроможний продукувати 500 тисяч тонн будівельної арматури на рік. Його основне обладнання постачила італійська компанія SMS Meer.
На момент запуску завод належав групі групи Hmisho (Hamsho), яка в наступні кілька років також ввела в дію металургійний комбінат у Хіс'ї та електрометалургіний завод у Адрі.
Примітки
Л
|
16492732
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C3%A1lm%C3%A1n%20Ih%C3%A1sz
|
Kálmán Ihász
|
Kálmán Ihász (6 March 1941 – 31 January 2019) was a Hungarian footballer.
During his club career he played for Vasas SC. For the Hungary national football team, he participated in the 1962 FIFA World Cup, the 1964 European Nations' Cup, and the 1966 FIFA World Cup. He also won a gold medal in football at the 1964 Summer Olympics.
References
Sources
External links
1941 births
2019 deaths
Footballers from Budapest
Hungarian men's footballers
Hungary men's international footballers
Olympic footballers for Hungary
Olympic gold medalists for Hungary
Olympic medalists in football
Footballers at the 1964 Summer Olympics
Medalists at the 1964 Summer Olympics
1962 FIFA World Cup players
1964 European Nations' Cup players
1966 FIFA World Cup players
Vasas SC players
Men's association football defenders
Hungarian people of Albanian descent
|
1669317
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sahebganj
|
Sahebganj
|
Sahebganj (also known as Sahibganj) is a scenic town and a port city with the serene Ganga and sturdy hills in the Sahibganj subdivision of the Sahebganj district of Jharkhand state, India. It serves as headquarters for Sahibganj District, Sahibganj subdivision and Sahibganj (community development block). It is located on the north-east of Jharkhand and situated on the banks of Ganges. 17th May is the Foundation Day of the District, when Rajmahal and Pakur subdivisions of old Santhal Pargana district were carved out to form Sahibganj district.
Etymology
Sahibganj means a place (ganj) of masters (sahebs or sahibs). The place is likely to have been given its name because a number of English and other European people lived and worked in and around the railway station during the British Raj.
History
Early and Medieval Period
The history of Sahibganj town centers mainly on the history of Rajmahal and Teliagarhi Fort. There is evidence that the area is inhabited since time immemorial only by Malers (Mal Paharia). They were the early settlers of the territory of Rajmahal hills, who still reside in some areas of the same hills. They are considered to be the "Malli" mentioned in the notes of Megasthenes, Greek Ambassador of Selukus Nikater, who happened to be in the vicinity of the Rajmahal hills in 302 BC. Till the visit of Chinese traveller Hiuen Tsang in 645 AD, the history of this area was wrapped in obscurity. In his travelogue, the pilgrim mentions the Fort of Teliagarhi (on the present rail route, near Mirzachauki Railway Station), seeing the lofty bricks and stone tower not far from the Ganges. Information is gathered through the pages of history that it was a Buddhist Vihar. A continuous history of the district is extant from the 13th century when Teliagarhi became the main gateway of Muslim armies marching to and from Bengal. During the Sultanate rule in Delhi, Bakhtiar Khilji marched towards Bengal and Assam through the Teliagrahi pass. He captured Bengal, and its king, Lakshaman Sena, fled to Cooch Behar (in West Bengal). In 1538, Sher Shah Suri and Humayun came face to face for a decisive battle near Teliagarhi. On 12 July 1576, the battle of Rajmahal was fought and the foundation of Mughal rule in Bengal was laid. It was Man Singh, the most trusted general of Akbar, who in his capacity as Viceroy of Bengal and Bihar, made Rajmahal the capital of Bengal in 1592. But this honour of Rajmahal was short-lived, for the capital was shifted to Dhaka in 1608. Shortly after this, Teliagarhi and Rajmahal became the site of a fierce battle between the rebellious Prince Shahjahan and Ibrahim Khan. Shahjahan emerged victorious and became the overlord of Bengal for a time, before finally being defeated in 1624 at Allahabad. In 1639, Rajmahal regained its glory and was once more made the capital of Bengal by Shah Shuja, the second son of Emperor Shahjahan, on his appointment as the Viceroy of Bengal. It continued as the seat of the Mughal Viceroy up to 1660 and a mint town till 1661. It was at Rajmahal that Dr. Gabriel Boughten cured the daughter of Shah Shuja. By this means Dr. Boughten succeeded in securing an order (farman) from Shah Shuja giving the English the liberty to trade in Bengal. Thus the minutest foundation of the British rule was laid here. The fugitive Nawab of Bengal Siraj-ud- Daula was captured at Rajmahal during his flight after the Battle of Plassey in 1757.
Modern Period
The entire Santhal Pargana along with portions of the present Hazaribagh, Munger, Jamui, Lakhisarai, Begusarai, Saharsa, a part of Purnia and Bhagalpur, districts was termed as "Jungle Terai" by the English on assumption of Diwani in Sept. 1763 from Shah Alam II at Allahabad after the Allahabad Treaty. The victory at Plassey made British master of the then Bengal which contained the present Sahibganj District. In Santhal Pargana, they were up against a band of simple but determined opponents, the Paharias. Paharias were lovers of freedom and could not tolerate any intruder in their homeland. The English were very much concerned and Warren Hastings the Governor General of India organized a special corps of 800 men in 1772 to curb the Paharias. The corps was put under the command of Captain Brooke, who was appointed the Military Governor of the Jungle terai. As a direct consequence of the Santhal Hul or Rebellion of 1854–55 led by Sido and Kanu brothers Santhal Pargana has been created as a separate district in 1855 by ceding portions of Bhagalpur (which is now in Bihar) and Birbhum (which is now in West Bengal) district. The 1942 movement also spread to entire Santhal Pargana division, for that matter in Sahibganj and on 11 August 1942 a general strike was observed. On 12 August 1942 a procession was taken out at Godda and soon the entire district was aflame. Thus the district of Santhal Pargana marched hand-in-hand with other parts of the State in the protracted struggle for country's freedom which resulted on 15 August 1947 in the end of slavery.
Post independence
Government considered the Paharias and other tribals of Rajmahal hills as demographically underdeveloped section of society and embarked on policies and plans for their emancipation. Government's efforts in the past could not bring the desired results and the district continued to remain relatively backward. The Jharkhand Movement for separate statehood thus gained momentum and on 15 November 2000, a separate state named as Jharkhand came into existence comprising the 18 districts of the Chota Nagpur and Santhal Pargana divisions.
Demographics
Population
According to the 2011 Census of India, Sahibganj had a total population of 88,2214, of which 46,449 (53%) were males and 41,675 (47%) were females. Population in the age range 0–6 years was 12,262. The total number of literate persons in Sahibganj was 75,952 (79.21% of the population over 6 years).
Languages
Geography
Geology
Plant Fossil bearing Inter-trappean beds of Rajmahal Formation in this district has been declared the National Geological Monuments of India by the Geological Survey of India (GSI), for their protection, maintenance, promotion and enhancement of geotourism.
Location
Sahebganj is located at . It has an average elevation of 16 metres (52 feet).
Sahibganj has an area of .
Overview
The map shows a hilly area with the Rajmahal hills running from the bank of the Ganges in the extreme north to south, beyond the area covered by the map into Dumka district. ‘Farakka’ is marked on the map and that is where Farakka Barrage is, just inside West Bengal. Rajmahal coalfield is shown in the map. The entire area is overwhelmingly rural with only small pockets of urbanisation.
Note: The full screen map is interesting. All places marked on the map are linked and you can easily move on to another page of your choice. Enlarge the map to see what else is there – one gets railway links, many more road links and so on.
Infrastructure
According to the District Census Handbook 2011, Sahibganj, Sahibganj covered an area of 4.25 km2. Among the civic amenities, it had 155 km roads with both open and closed drains, the protected water supply involved uncovered well, hand pump. It had 13,130 domestic electric connections, 600 road light points. Among the medical facilities, it had 2 hospitals, 10 dispensaries, 10 health centres, 1 family welfare centre, 1 maternity and child welfare centre, 1 maternity home, 1 TB hospital/ clinic, 1 nursing home, 2 charitable hospital/ nursing homes, 1 veterinary hospital, 50 medicine shops. Among the educational facilities it had 42 primary schools, 24 middle school, 6 secondary schools, 2 senior secondary schools, 1 general degree college, 2 recognised shorthand typewriting and vocational training institutions, 1 non-formal education centre, 2 special schools for disabled. Among the social recreational and cultural facilities, it had 1 working women’s hostel, 1 stadium, 3 cinema theatre, 6 auditorium/ community halls, 2 public libraries, 2 reading rooms. Important items it produced were bidi, curds, pickles, sweets, bamboo items. It had the branch offices of 9 nationalised banks, 1 cooperative bank, 2 agricultural credit societies, 5 non-agricultural credit societies.
Transport
Sahibganj Junction railway station is situated on the Sahibganj Loop of Eastern Railway.
The Government of India is building a bridge (^4 )across the river Ganges which will connect Sahibganj to Manihari in Bihar. This bridge will connect Jharkhand and South India to North Eastern India and will reduce transportation costs of essential minerals.
A multi modal transport hub combining rail, road and water is also being built here as part of the government's effort to develop National Waterway 1, i.e. the Gangetic stretch between Haldia to Allahabad.
Attractions
Moti Jharna
Kanhaiyastahn (Near Mangalhat on way to Rajmahal)
Teliagarhi Fort
Ganga Vihar Park at the footsteps of Rajmahal hills
Shivgadi Dham, Barhait
Maa Binduvasini Mandir, Barharwa
Raksi Sthan,
Baysi Sthan near Sahibganj Bijli Ghat
Udhwa Jheel, Udhwa (Barharwa)
Hool Karanti Sthal, Panchkthia
Rajmahal hills
St.Mary's Church
Baghwa Kuan
River Ganga
Sahibganj park
Rajmahal Fort
Sidhu Kanhu Stadium
References
External links
Sahebganj District Administration
History of Sahibganj
Cities and towns in Sahibganj district
|
1900507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D0%B1%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Здолбунівська міська рада
|
Здолбунівська міська рада — орган місцевого самоврядування у Рівненському районі Рівненської області. Адміністративний центр — місто Здолбунів.
Загальні відомості
Територія ради: 12,49 км²
Населення ради: 24 693 особи (станом на 1 січня 2014 року)
Територією ради протікає річка Устя.
Населені пункти
Міській раді підпорядковані населені пункти:
м. Здолбунів
Склад ради
Рада складається з 36 депутатів та голови.
Голова ради: Ольшевський Ігор Олександрович
Секретар ради: Капітула Валентина Василівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року:
Кількість мандатів: 36
Кількість мандатів, отриманих за результатами виборів: 35
Кількість мандатів, що залишаються вакантними: 1
За суб'єктами висування
За округами
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Здолбунівська міської ради
Адміністративний устрій Здолбунівського району
Міські ради Рівненської області
|
2578972
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%8F%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Рядинка
|
Рядинка — річка в Україні, у Поліському районі Київської області. Права притока Ужа (басейн Прип'яті).
Опис
Довжина річки приблизно 15,2 км.
Розташування
Бере початок в урочищі Малий Борок. Тече переважно на північний схід через Радинку, Федорівку і на південному сході від Діброви впадає у річку Уж, праву притоку Прип'яті.
Примітки
Посилання
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 455 (Радинка)
Маштаков П. Л. Список рек Днепровского бассейна. — : Тип. Имп. Академии наук, 1913. — С. 158.
Малі річки України
Річки Київської області
Річки Поліського району
Статті про річки Київської області без зображення в картці
|
1875954
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%82%D1%80%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Мітра (значення)
|
Мітра (значення)
Мітра — божество договору та Сонця в іранській та ведійській міфології.
Мітра — індійське прізвище.
Див. також
Митра — головний убір, частина облачення християнських священнослужителів.
Мітри — сімейство морських черевоногих молюсків з групи Ценогастроподи.
|
1273956
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Бетель
|
Бетель — вічнозелена багаторічна рослина роду перець, листя якого має лікарські властивості та використовується як спеції.
Розповсюдження
Батьківщиною бетеля вважається Південно-Східна Азія, скоріш за все, її південна частина. В теперішній час вирощується в більшості країн цього регіону, а також в Індії та Шрі-Ланці.
Ботанічний опис
Бетель виростає до 1 метра, йому властиві глянцюваті серцеподібні листки та білі сережковидні суцвіття.
Вживання
В Індії та країнах Південно-східної Азії листки бетеля традиційно використовуються як тонізувальний засіб. Їх жують разом з гашеним вапном і шматочками насіння пальми катеху. Гашене вапно використовується для того, щоб зберегти активні речовини у формі вільної основи, дозволяючи їм проникнути в кровоносну систему сублінгвально. Насіння пальми катеху містить алкалоїд ареколін, який стимулює слиновиділення (слина забарвлюється в червоний колір) і сам є збуджувальним засобом. В такому вигляді бетелева жованка використовується вже багато століть, можливо — тисячоліть. В теперішній час в різних країнах до неї інколи підмішуються деякі додаткові компоненти, інколи — тютюн. В Індії жувальна суміш на основі бетеля відома під назвою «пан», або «пан масала» (цю назву зрозуміє практично кожний індієць, навіть якщо в його рідній мові існує інша назва). Індійські вуличні продавці бетеля за бажанням покупця можуть помазати готовий згорток бетелевої жуйки сусальним сріблом, яке, як вважається, дезінфікує продукт.
Листки бетеля широко використовуються в народній медицині країн Південної та Південно-Східної Азії в різноманітних якостях, в тому числі як збуджувальний, знеболювальний та антисептичний засіб. В аюрведичній медицині бетель відомий як афродизіак. Його відвар і настій також інколи п’ють як антибіотик. Також настій використовують для лікування нетравлення шлунку, місцевого лікування запорів, як протинабряковий засіб і як допоміжний засіб при лактації. В Індії бетель використовується також для виведення глистів.
Розповсюдженню бетеля, попри багато негативних ефектів для здоров’я, сприяє його надзвичайно низька вартість, помножена на тонізувальний ефект. За різними оцінками вживають листки бетеля від 10 до 20 відсотків населення планети . Вільно купити можна практично всюди в Південній та Південно-східній Азії.
Вплив на організм людини
Тривале жування горіха бетеля може бути небезпечним для життя та здоров’я. Чорніють зуби й може бути запалення ясен. Відомо, що у тих хто жує бетельний горіх слизова оболонка рота набуває характерного темно-червоного кольору і часто зморщується. Інколи настає рубцювання тканин слизової та розвивається хронічне захворювання, а саме підслизовий фіброз порожнини рота (Oral Helth). Жування горіха бетеля також збільшує ризик розвитку однієї з форм раку ротової порожнини − плоскоклітинної карциноми, яка також може виникнути на задній стінці горла. Це підтверджує великий відсоток дорослих жителів Південно-Східної Азії, які хворіють на це захворювання. На Тайвані майже 85 % хворих на рак ротової порожнини вживають горіх бетеля.
Склад
Активні складові бетелевої олії, яку одержують з листків, переважно належать до класу аллілбензолів. Хоча основне значення має хавібетол (бетель-фенол), бетель також вміщує хавікол, естрагол, евгенол (аллілгваякол), метилевгенол, та гідроксикатехин.
Також в склад бетелевої олії входять декілька терпенів і терпеноїдів: два монотерпени (пара-цимен і терпінен), два монотерпеноїди (евкаліптол і карвакрол) і два сесквітерпена (кадінен і каріофіллен).
Література
P. Guha: Betel leaf:The neglected green gold of India. J. Hum Ecol., 19(2) 2006
Посилання
Avandia Drug Trial for Oral Premalignant Lesions at Memorial Sloan-Kettering Cancer Center
Sulindac Drug Trial for Oral Premalignant Lesions at Memorial Sloan-Kettering Cancer Center
Betel news page — Alcohol and Drugs History Society
Примітки
Перцеві
Трави
Індійська кухня
Листя
Психостимулюючі гриби і рослини
|
375153
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D0%B1%D1%81%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%82%D1%83
|
Фабрика абсолюту
|
Фабрика абсолюту
«Фабрика абсолюту» — фантастичний роман-фейлетон чеського письменника Карела Чапека.
Сюжет
Сюжет базується на винайденні карбюратора — двигуна, який виробляє багато дешевої енергії шляхом розщеплення матерії. Проте, крім енергії він вивільняє ще й абсолют. Абсолют є духовною сутністю, якою згідно з деякими релігійними філософіями просякнута уся матерія (монізм). Абсолют викликає в людей неймовірне релігійне піднесення: ті хто побував під впливом карбюратора стають праведниками, інколи набувають надприродних здібностей. Все це призводить до виникнення релігійних суперечок, які призводять до вибуху найглобальнішої війни в історії.
Автор з гумором описує цю війну, зводячи її до абсурду. Характерними для війни є дальні військові походи, наприклад битви Китаю з сенегальськими стрільцями на берегах фінських озер.
Абсолют не лише впливає на розум. Він також виконує фізичну працю. Під час війни він спричиняє у супротивників значні втрати (різні частини абсолюту підтримують різні сторони конфлікту). Він також зацікавлюється у виробництві матеріальної продукції і робить це у надприродній формі, з величезним розмахом. Це призводить до економічного краху і, як це не дивно, до дефіциту всіх вироблюваних товарів, бо навіть коли ціна товарів впала до нуля, ніхто не піклується, щоб поширювати їх. Через те, що більше ніхто крім селян не виготовляє їжу, розпочинається голод. Люди змушені обмінювати на їжу все, що мають. Зрештою, війни припиняється, коли більше нема кому воювати. Люди вертаються до нормального життя і знищують усі карбюратори.
Наслідування роману
У 1922 році інший чеський письменник-фантаст Іржі Гаусманн написав роман «Промислове виробництво чесноти», сюжет якого перекликається з сюжетом роману «Фабрика абсолюту», та заснований на фантастичній ідеї виробництва чеснот людини в промисловому масштабі за допомогою вловлювання енергії імпульсів мозку людини. Проте, як і в романі Чапека, ця ідея закінчується невдачею, та призводить лише до збільшення конфліктів у людському суспільстві.
Примітки
Посилання
Повний текст
Науково-фантастичні романи Чехії
Антиутопічні романи
Фейлетони
Науково-фантастичні романи 1922
Романи, перекладені українською мовою
Дебютні науково-фантастичні романи
Твори Карела Чапека
Чеськомовні фантастичні романи
|
2501051
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%20%D0%94%D1%96%D0%BB
|
Борліїв Діл
|
Борліїв Діл (Гори Борліїв) — невеликий гірський масив (хребет) в Українських Карпатах. Розташований на стику Свалявського, Мукачівського та Іршавського районів Закарпатської області.
Головна і найвища вершина — гора (1017,6 м. над р. м.), розміри масиву приблизно 7х9 км.
Борліїв Діл є частиною Вигорлат-Гутинського вулканічного пасма. Розташований на захід від гірського масиву Великий Діл і відмежований від нього долиною річки Іршавки. Північні та західні схили масиву спускаються до долини річки Латориці. Схили масиву порівняно стрімкі, лише на півдні він дещо пологіше спускається у межиріччя Іршавки та Кривулі. Вершини і схили масиву заліснені (переважно бук, частково граб). Південне та західне підніжжя масиву густо заселене, на північ від масиву розташоване місто Свалява.
Джерела
Кравчук Я. Проектований геопарк «Вулканічні Карпати» / Я. Кравчук, Ю. Зінько, Я. Хомин, О. Шевчук // Вісник Львівського університету. Серія географічна. — 2012. — Вип. 40(2). — С. 3.
Гірські хребти України
Географія Закарпатської області
Географія Свалявського району
Географія Мукачівського району
Географія Іршавського району
|
2447775
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B3%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Дуг (значення)
|
Дуг (значення)
Дуг Сомнер (англ. Doug Somner, нар. 4 липня 1951, Единбург) — шотландський футболіст.
Дуг Мейсон, Дуг Мейсон (англ. Doug Mason; 20 серпня 1955, м. Садбері, Онтаріо, Канада) — канадський хокеїст.
Дуг Дусі (англ. Doug Ducey; нар. 9 квітня 1964(19640409), Толідо, Огайо) — американський політик-республіканець.
Дуг Петерсон (* 1945) — відомий американський конструктор вітрильних яхт.
|
2967380
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B5%D1%87%D0%B8%D1%86%D1%8F-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F%20%28%D0%9F%D1%83%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Жечиця-Кольонія (Пулавський повіт)
|
Жечиця-Кольонія (Пулавський повіт)
Жечиця-Кольонія — село в Польщі, у гміні Казімеж-Дольний Пулавського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Люблінського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пулавського повіту
|
14875320
|
https://en.wikipedia.org/wiki/RP1
|
RP1
|
RP1
Oxygen-regulated protein 1 also known as retinitis pigmentosa 1 protein (RP1) is a protein that in humans is encoded by the RP1 gene.
Function
This gene encodes a member of the doublecortin family. The protein encoded by this gene contains two doublecortin domains that bind to microtubules and regulate microtubule polymerization. The encoded protein is a protein associated with the photoreceptor cell microtubules in the retina and is necessary for the correct stacking of outer segment disc. This protein and another retinal-specific protein, RP1L1, play essential and synergistic roles in affecting photosensitivity and outer segment morphogenesis of rod photoreceptor cells.
History
Initially named "ORP1" for its response to in vivo retinal oxygen levels (designated ORP1 for 'oxygen-regulated protein-1'), this gene was subsequently linked to autosomal dominant retinitis pigmentosa and was renamed RP1 for 'retinitis pigmentosa 1'.
Clinical significance
Mutations in this gene cause autosomal dominant or autosomal recessive retinitis pigmentosa. Transcript variants produced by alternative promoters and alternative splicing have been discovered that overlap with the current reference sequence and have multiple exons upstream and downstream of the current reference sequence. However, as of 2010, it is currently impossible to determine the biological effectiveness and full-length nature of certain variants.
See also
Disc shedding
References
Further reading
External links
GeneReviews/NIH/NCBI/UW entry on Retinitis Pigmentosa Overview
|
73316922
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Commons%20%28magazine%29
|
Commons (magazine)
|
Commons (magazine)
Spilne | Commons: Journal of Social Criticism (Spilne) is a left-wing Ukrainian magazine established in 2009 that focuses on politics, economics, history, and culture.
History and overview
The idea to create a journal originated in the liva_dumka network (left-wing thought) – a milieu of young left-wing researchers, activists, and students, mostly from the National University of Kyiv-Mohyla Academy. The core of the community was made up of young scholars who grew up in independent Ukraine and were educated in Western universities.
The website was launched on March 24, 2009 and at the same time, the preparation of the first printed issue of the magazine began. The first issue was published in April 2010, as part of an international symposium around the publication of Loïc Wacquant's book Punishing the Poor. The periodicity of the printed journal was stated to be twice a year, but later practice did not correspond to this.
, the magazine has published twelve issues on various topics.
On the tenth anniversary of the magazine, the editors announced that the 12th issue would be the last in print, and that in the future, Commons would work only in an online format. However, in 2023, a special issue in English “The Russian Invasion and the Ukrainian Left” was published.
The magazine has organized or co-organized a number of conferences. In 2019, it launched the annual Feuerbach 11 conference that brings together researchers and activists to discuss Ukraine's socio-economic and political issues.
Ideology and reception
The magazine's position is left-wing and anti-capitalist. The editorial board included Marxists, anarchists, and supporters of other left-wing traditions, but at the same time, the magazine distanced itself from Soviet Marxism-Leninism and declared from the moment of its foundation that “there are no Stalinists among us and there will be none.” The co-founders were guided by the ideas of Michael Burawoy about organic public sociology, and the publication's goal was to analyze social reality, not theoretical polemics between different left-wing traditions. Some editors are activists of the Social Movement organization. Previously, part of the editorial board participated in the activities of the student union Direct Action.
Emily S. Channell-Justice, in her dissertation on the Ukrainian left's participation in the Revolution of Dignity, argued that the magazine "presented a space for leftist criticism of global issues and events, regularly organizing conferences in Kyiv. Since then, however, a growing ideological split between Political Critique and Commons has detracted from a more robust discussion of the fate of the Ukrainian left, based on the impression that Commons authors present a more dogmatic, class-oriented position rather than promoting a broad, accessible leftist perspective."
Commons was a member of the Progressive International, but after the Russian invasion began in 2022, the magazine criticized the position of the organization and later left the International, stating it was ‘shameful’ the organization refused to “unequivocally condemn Russian aggression.”
According to Medico International, during the war, the magazine was "considered one of the most important left-wing voices in Ukrainian civil society."
After the 2023 Israel–Hamas war began, the magazine published a letter of solidarity with the Palestinian people, condemning Israel's occupation of the Palestinian territories, while also condemning Hamas' attacks on civilians.
References
External links
2009 establishments in Ukraine
Magazines established in 2009
Socialist magazines
Magazines published in Ukraine
|
703002
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Neuroethics
|
Neuroethics
|
Neuroethics
In philosophy and neuroscience, neuroethics is the study of both the ethics of neuroscience and the neuroscience of ethics. The ethics of neuroscience concerns the ethical, legal and social impact of neuroscience, including the ways in which neurotechnology can be used to predict or alter human behavior and "the implications of our mechanistic understanding of brain function for society... integrating neuroscientific knowledge with ethical and social thought".
Some neuroethics problems are not fundamentally different from those encountered in bioethics. Others are unique to neuroethics because the brain, as the organ of the mind, has implications for broader philosophical problems, such as the nature of free will, moral responsibility, self-deception, and personal identity. Examples of neuroethics topics are given later in this article .
The origin of the term "neuroethics" has occupied some writers. Rees and Rose (as cited in "References" on page 9) claim neuroethics is a neologism that emerged only at the beginning of the 21st century, largely through the oral and written communications of ethicists and philosophers. According to Racine (2010), the term was coined by the Harvard physician Anneliese A. Pontius in 1973 in a paper entitled "Neuro-ethics of 'walking' in the newborn" for the Perceptual and Motor Skills. The author reproposed the term in 1993 in her paper for Psychological Report, often wrongly mentioned as the first title containing the word "neuroethics". Before 1993, the American neurologist Ronald Cranford has used the term (see Cranford 1989). Illes (2003) records uses, from the scientific literature, from 1989 and 1991. Writer William Safire is widely credited with giving the word its current meaning in 2002, defining it as "the examination of what is right and wrong, good and bad about the treatment of, perfection of, or unwelcome invasion of and worrisome manipulation of the human brain".
Two categories of problems
Neuroethics encompasses the myriad ways in which developments in basic and clinical neuroscience intersect with social and ethical issues. The field is so young that any attempt to define its scope and limits now will undoubtedly be proved wrong in the future, as neuroscience develops and its implications continue to be revealed. At present, however, we can discern two general categories of neuroethical issue: those emerging from what we can do and those emerging from what we know.
In the first category are the ethical problems raised by advances in functional neuroimaging, psychopharmacology, brain implants and brain-machine interfaces. In the second category are the ethical problems raised by our growing understanding of the neural bases of behavior, personality, consciousness, and states of spiritual transcendence.
Historical background and implications of neuroscience ethics
Primitive societies for the most part lacked a system of neuroethics to guide them in facing the problems of mental illness and violence as civilization advanced. Trepanation led through a tortuous course to "psychosurgery". Basic neuroscience research and psychosurgery advanced in the first half of the 20th century in tandem, but neuroscience ethics was left behind science and technology. Medical ethics in modern societies even in democratic governments, not to mention in authoritarian ones, has not kept pace with the advances of technology despite the announced social "progress"; and ethics continues to lag behind science in dealing with the problem of mental illness in association with human violence. Unprovoked "pathological" aggression persists, reminding us daily that civilization is a step away from relapsing into barbarism. Neuroscience ethics (neuroethics) must keep up with advances in neuroscience research and remain separate from state-imposed mandates to face this challenge.
A recent writer on the history of psychosurgery as it relates to neuroethics concludes: "The lessons of history sagaciously reveal wherever the government has sought to alter medical ethics and enforce bureaucratic bioethics, the results have frequently vilified medical care and research. In the 20th century in both the communist USSR and Nazi Germany, medicine regressed after these authoritarian systems corrupted the ethics of the medical profession and forced it to descend to unprecedented barbarism. The Soviet psychiatrists and Nazi doctor's dark descent into barbarism was a product of physicians willingly cooperating with the totalitarian state, purportedly in the name of the "collective good", at the expense of their individual patients." This must be kept in mind when establishing new guidelines in neuroscience research and bioethics.
Important activity since 2002
There is no doubt that people were thinking and writing about the ethical implications of neuroscience for many years before the field adopted the label "neuroethics", and some of this work remains of great relevance and value. However, the early 21st century saw a tremendous surge in interest concerning the ethics of neuroscience, as evidenced by numerous meetings, publications, and organizations dedicated to this topic.
In 2002, there were several meetings that drew together neuroscientists and ethicists to discuss neuroethics: the American Association for the Advancement of Science with the journal Neuron, the University of Pennsylvania, the Royal Society, Stanford University, and the Dana Foundation. This last meeting was the largest, and resulted in a book, Neuroethics: Mapping the Field, edited by Steven J. Marcus and published by Dana Press. That same year, the Economist ran a cover story entitled "Open Your Mind: The Ethics of Brain Science", Nature published the article "Emerging ethical issues in neuroscience". Further articles appeared on neuroethics in Nature Neuroscience, Neuron, and Brain and Cognition.
Thereafter, the number of neuroethics meetings, symposia, and publications continued to grow. The over 38,000 members of the Society for Neuroscience recognized the importance of neuroethics by inaugurating an annual "special lecture" on the topic, first given by Donald Kennedy, editor-in-chief of Science Magazine. Several overlapping networks of scientists and scholars began to coalesce around neuroethics-related projects and themes. For example, the American Society for Bioethics and Humanities established a Neuroethics Affinity Group, students at the London School of Economics established the Neuroscience and Society Network linking scholars from several different institutions, and a group of scientists and funders from around the world began discussing ways to support international collaboration in neuroethics through what came to be called the International Neuroethics Network. Stanford began publishing the monthly Stanford Neuroethics Newsletter, Penn developed the informational website neuroethics.upenn.edu, and the Neuroethics and Law Blog was launched.
Several relevant books were published during this time as well: Sandra Ackerman's Hard Science, Hard Choices: Facts, Ethics and Policies Guiding Brain Science Today (Dana Press), Michael Gazzaniga's The Ethical Brain (Dana Press), Judy Illes' edited volume, Neuroethics: Defining the Issues in Theory, Practice and Policy (both Oxford University Press), Dai Rees and Steven Rose's edited volume The New Brain Sciences: Perils and Prospects (Cambridge University Press) and Steven Rose's The Future of the Brain (Oxford University Press).
2006 marked the founding of the International Neuroethics Society (INS) (originally the Neuroethics Society), an international group of scholars, scientists, clinicians, and other professionals who share an interest in the social, legal, ethical and policy implications of advances in neuroscience. The mission of the International Neuroethics Society "is to promote the development and responsible application of neuroscience through interdisciplinary and international research, education, outreach and public engagement for the benefit of people of all nations, ethnicities, and cultures". The first President of the INS was Steven Hyman (2006–2014), succeeded by Barbara Sahakian (2014–2016). Judy Illes is the current President, who like Hyman and Sahakian, was also a pioneer in the field of neuroethics and a founder member of the INS.
Over the next several years many centers for neurotics were established. A 2014 review of the field lists 31 centers and programs around the world; some of the longest-running include the Neuroethics Research Unit at the Institut de recherches cliniques de Montreal (IRCM), the National Core for Neuroethics at the University of British Columbia in 2007, the Center for Neurotechnology Studies of the Potomac Institute for Policy Studies, the Wellcome Centre for Neuroethics at the University of Oxford; and the Center for Neuroscience & Society at the University of Pennsylvania.
Since 2017, neuroethics working groups across multiple organizations have published a spate of reports and guiding principles. In 2017, the Global Neuroethics Summit Delegates prepared a set of ethical questions to guide research in brain science, published in Neuron. In December 2018, The Neuroethics Working Group of the National Institutes of Health (NIH) Brain Research through Advancing Innovative Neurotechnologies (BRAIN) Initiative proposed incorporating Neuroethics Guiding Principles into the research advanced by the Initiative. In December 2019, the Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD) confirmed a set of neuroethics principles and recommendations; now this interdisciplinary group is developing a toolkit for implementation, moving from the theoretical to the practical. In early 2020, the Institute of Electrical and Electronics Engineers (IEEE) developed a neuroethical framework to facilitate the development of guidelines for engineers working on new neurotechnologies.
Sources of information
The books, articles and websites mentioned above are by no means a complete list of good neuroethics information sources. For example, readings and websites that focus on specific aspects of neuroethics, such as brain imaging or enhancement, are not included. Nor are more recent sources, such as Walter Glannon's book Bioethics and the Brain (Oxford University Press) and his reader, entitled Defining Right and Wrong in Brain Science (Dana Press). We should also here mention a book that was in many ways ahead of its time, Robert Blank's Brain Policy (published in 1999 by Georgetown University Press). The scholarly literature on neuroethics has grown so quickly that one cannot easily list all of the worthwhile articles, and several journals are now soliciting neuroethics submissions for publication, including the American Journal of Bioethics – Neuroscience, BioSocieties, the Journal of Cognitive Neuroscience, and Neuroethics. The web now has many sites, blogs, and portals offering information about neuroethics. A list can be found at the end of this entry.
Key issues
Neuroethics encompasses a wide range of issues, which can only be sampled here. Some have close ties to traditional biomedical ethics, in that different versions of these issues can arise in connection with organ systems other than the brain. For example, how should incidental findings be handled when a presumed healthy research subject is scanned for neuroscience research and the scan reveals an abnormality? How safe are the drugs used to enhance normal brain function? These are neuroethical issues with clear precedents in traditional bioethics. They are important issues, and luckily we can call upon society's experience with the relevant precedents to help determine the best courses of action in the present cases. In contrast, many neuroethical issues are at least partly novel, and this accounts for some of the intellectual fascination of neuroethics. These relatively newer issues force us to think about the relation between mind and brain and its ethical implications.
Brain interventions
The ethics of neurocognitive enhancement, that is the use of drugs and other brain interventions to make normal people "better than well", is an example of a neuroethical issue with both familiar and novel aspects. On the one hand, we can be informed by previous bioethical work on physical enhancements such as doping for strength in sports and the use of human growth hormone for normal boys of short stature. On the other hand, there are also some arguably novel ethical issues that arise in connection with brain enhancement, because these enhancements affect how people think and feel, thus raising the relatively new issues of "cognitive liberty". The growing role of psychopharmacology in everyday life raises a number of ethical issues, for example the influence of drug marketing on our conceptions of mental health and normalcy, and the increasingly malleable sense of personal identity that results from what Peter D. Kramer called "cosmetic psychopharmacology".
Nonpharmacologic methods of altering brain function are currently enjoying a period of rapid development, with a resurgence of psychosurgery for the treatment of medication refractory mental illnesses and promising new therapies for neurological and psychiatric illnesses based on deep brain stimulation as well as relatively noninvasive transcranial stimulation methods. Research on brain-machine interfaces is primarily in a preclinical phase but promises to enable thought-based control of computers and robots by paralyzed patients. As the tragic history of frontal lobotomy reminds us, permanent alteration of the brain cannot be undertaken lightly. Although nonpharmacologic brain interventions are exclusively aimed at therapeutic goals, the US military sponsors research in this general area (and more specifically in the use of transcranial direct current stimulation) that is presumably aimed at enhancing the capabilities of soldiers.
Brain imaging
In addition to the important issues of safety and incidental findings, mentioned above, some arise from the unprecedented and rapidly developing ability to correlate brain activation with psychological states and traits. One of the most widely discussed new applications of imaging is based on correlations between brain activity and intentional deception. Intentional deception can be thought of in the context of a lie detector. This means that scientists use brain imaging to look at certain parts of the brain during moments when a person is being deceptive. A number of different research groups have identified fMRI correlates of intentional deception in laboratory tasks, and despite the skepticism of many experts, the technique has already been commercialized. A more feasible application of brain imaging is "neuromarketing", whereby people's conscious or unconscious reaction to certain products can purportedly be measured.
Researchers are also finding brain imaging correlates of myriad psychological traits, including personality, intelligence, mental health vulnerabilities, attitudes toward particular ethnic groups, and predilection for violent crime. Unconscious racial attitudes may be manifest in brain activation. These capabilities of brain imaging, actual and potential, raise a number of ethical issues. The most obvious concern involves privacy. For example, employers, marketers, and the government all have a strong interest in knowing the abilities, personality, truthfulness and other mental contents of certain people. This raises the question of whether, when, and how to ensure the privacy of our own minds.
Another ethical problem is that brain scans are often viewed as more accurate and objective than in fact they are. Many layers of signal processing, statistical analysis and interpretation separate imaged brain activity from the psychological traits and states inferred from it. There is a danger that the public (including judges and juries, employers, insurers, etc.) will ignore these complexities and treat brain images as a kind of indisputable truth.
A related misconception is called neuro-realism: In its simplest form, this line of thought says that something is real because it can be measured with electronic equipment. A person who claims to have pain, or low libido, or unpleasant emotions is "really" sick if these symptoms are supported by a brain scan, and healthy or normal if correlates cannot be found in a brain scan. The case of phantom limbs demonstrate the inadequacy of this approach.
Memory dampening
While complete memory erasure is still an element of science-fiction, certain neurological drugs have been proven to dampen the strength and emotional association of a memory. Propranolol, an FDA-approved drug, has been suggested to effectively dull the painful effects of traumatic memories if taken within 6 hours after the event occurs. This has begun the discussion of ethical implications, assuming the technology for memory erasure will only improve.
Originally, propranolol was reserved for hypertension patients. However, doctors are permitted to use the drug for off-label purposes—leading to the question of whether they actually should. There are numerous reasons for skepticism; for one, it may prevent us from coming to terms with traumatic experiences, it may tamper with our identities and lead us to an artificial sense of happiness, demean the genuineness of human life, and/or encourage some to forget memories they are morally obligated to keep. Whether or not it is ethical to fully or partially erase the memory of a patient, it is certainly becoming a more relevant topic as this technology improves in our society.
Ethics of brain organoids
Sentient organoids
Guidelines and legislation
Humanized animals
Ethics of cognitive wetware
Cognitive diversity
In general, cognitive diversity – or some "optimum range of diversity" – was found highly valuable. Science and technology such as gene editing technology may raise related ethical issues. There have also been speculations that cognitive enhancement technologies (CETs) may increase population-level cognitive diversity, e.g. as different people will choose to enhance different aspects of their cognition. Moral enhancement is also a topic in neuroethics.
Stem cell therapy
Most of the issues concerning the uses of stem cells in the brain are the same as any of the bioethical or purely ethical questions you will find regarding the use and research of stem cells. The field of stem cell research is a very new field that poses many ethical questions concerning the allocation of stem cells as well as their possible uses. Since most stem cell research is still in its preliminary phase most of the neuroethical issues surrounding stem cells are the same as stem cell ethics in general.
More specifically the way that stem cell research has been involved in neuroscience is through the treatment of neurodegenerative diseases and brain tumors. In these cases scientists are using neural stem cells to regenerate tissue and to be used as carriers for gene therapy. In general, neuroethics revolves around a cost benefit approach to find techniques and technologies that are most beneficial to patients. There has been progress in certain fields that have been shown to be beneficial when using stem cells to treat certain neurodegenerative diseases such as Parkinson's disease.
A study done in 2011 showed that induced pluripotent stem cells (iPSCs) can be used to aid in Parkinson's research and treatment. The cells can be used to study the progression of Parkinson's as well as used in regenerative treatment. Animal studies have shown that the use of iPSCs can improve motor skills and dopamine release of test subjects with Parkinson's. This study shows a positive outcome in the use of stem cells for neurological purposes.
In another study done in 2011 used stem cells to treat cerebral palsy. This study, however, was not as successful as the Parkinson's treatment. In this case stem cells were used to treat animal models who had been injured in a way that mimicked CP. This brings up a neuroethical issue of animal models used in science. Since most of their "diseases" are inflicted and do not occur naturally, they can not always be reliable examples of how a person with the actual disease would respond to treatment. The stem cells used did survive implantation, but did not show significant nerve regeneration. However, studies are ongoing in this area.
As discussed, stem cells are used to treat degenerative diseases. One form of a degenerative disease that can occur in the brain as well as throughout the body is an autoimmune disease. Autoimmune diseases cause the body to "attack" its own cells and therefore destroys those cells as well as whatever functional purpose those cells have or contribute to. One form of an autoimmune disease that affects the central nervous system is multiple sclerosis. In this disease the body attacks the glial cells that form myelin coats around the axons on neurons. This causes the nervous system to essentially "short circuit" and pass information very slowly. Stem cells therapy has been used to try to cure some of the damage caused by the body in MS. Hematopoietic stem cell transplantation has been used to try and cure MS patients by essentially "reprogramming" their immune system. The main risk encountered with this form of treatment is the possibility of rejection of the stem cells. If the hematopoietic stem cells can be harvested from the individual, risk of rejection is much lower. But, there can be the risk of those cells being programmed to induce MS. However, if the tissue is donated from another individual there is high risk of rejection leading to possibly fatal toxicity in the recipient's body. Considering that there are fairly good treatments for MS, the use of stem cells in this case may have a higher cost than the benefits they produce. However, as research continues perhaps stem cells will truly become a viable treatment for MS as well as other autoimmune diseases.
These are just some examples of neurological diseases in which stem cell treatment has been researched. In general, the future looks promising for stem cell application in the field of neurology. However, possible complications lie in the overall ethics of stem cell use, possible recipient rejection, as well as over-proliferation of the cells causing possible brain tumors. Ongoing research will further contribute in the decision of whether stem cells should be used in the brain and whether their benefits truly outweigh their costs.
The primary ethical dilemma that is brought up in stem cell research is concerning the source of embryonic stem cells (hESCs). As the name states, hESCs come from embryos. To be more specific, they come from the inner cell mass of a blastophere, which is the beginning stage of an embryo. However, that mass of cells could have the potential to give rise to human life, and there in lies the problem. Often, this argument leads back to a similar moral debate held around abortion. The question is: when does a mass of cells gain personhood and autonomy? Some individuals believe that an embryo is in fact a person at the moment of conception and that using an embryo for anything other than creating a baby would essentially be killing a baby. On the other end of the spectrum, people argue that the small ball of cells at that point only has the potential to become a fetus, and that potentiality, even in natural conception, is far from guaranteed. According to a study done by developmental biologists, between 75–80% of embryos created through intercourse are naturally lost before they can become fetuses. This debate is not one that has a right or wrong answer, nor can it be clearly settled. Much of the ethical dilemma surrounding hESCs relies on individual beliefs about life and the potential for scientific advancement versus creating new human life.
Disorders of consciousness
Patients in coma, vegetative, or minimally conscious state pose ethical challenges. The patients are unable to respond, therefore the assessment of their needs can only be approached by adopting a third person perspective. They are unable to communicate their pain levels, quality of life, or end of life preferences. Neuroscience and brain imaging have allowed us to explore the brain activity of these patients more thoroughly. Recent findings from studies using functional magnetic resonance imaging have changed the way we view vegetative patients. The images have shown that aspects emotional processing, language comprehension and even conscious awareness might be retained in patients whose behavior suggests a vegetative state. If this is the case, it is unethical to allow a third party to dictate the life and future of the patient. For example, defining death is an issue that comes with patients with severe traumatic brain injuries. The decision to withdraw life-sustaining care from these patients can be based on uncertain assessments about the individual's conscious awareness. Case reports have shown that these patients in a persistent vegetative state can recover unexpectedly. This raises the ethical question about the premature termination of care by physicians. The hope is that one day, neuroimaging technologies can help us to define these different states of consciousness and enable us to communicate with patients in vegetative states in a way that was never before possible. The clinical translation of these advanced technologies is of vital importance for the medical management of these challenging patients. In this situation, neuroscience has both revealed ethical issues and possible solutions.
Pharmacological enhancement
Cosmetic neuro-pharmacology, the use of drugs to improve cognition in normal healthy individuals, is highly controversial. Some case reports with the antidepressant Prozac indicated that patients seemed "better than well", and authors hypothesized that this effect might be observed in individuals not afflicted with psychiatric disorders. Following these case reports much controversy arose over the veracity and ethics of the cosmetic use of these antidepressants. Opponents of cosmetic pharmacology believe that such drug usage is unethical and that the concept of cosmetic pharmacology is a manifestation of naive consumerism. Proponents, such as philosopher Arthur Caplan, state that it is an individual's (rather than government's, or physician's) right to determine whether to use a drug for cosmetic purposes. Anjan Chatterjee, a neurologist at the University of Pennsylvania, has argued that western medicine stands on the brink of a neuro-enhancement revolution in which people will be able to improve their memory and attention through pharmacological means. Jacob Appel, a Brown University bioethicist, has raised concerns about the possibility of employers mandating such enhancement for their workers. The ethical concerns regarding pharmacological enhancement are not limited to Europe and North America; indeed, there is increasing attention given to cultural and regulatory contexts for this phenomenon, around the globe.
Neuromarketing
Political neuromarketing
The politics of neuromarketing is this idea of using advertisements to convince the mind of a voter to vote for a certain party. This has already been happening within the elections throughout the years. In the 2006 reelection of Governor Arnold Schwarzenegger, he was double digits off in the voting in comparison to his Democratic opponent. However, Schwarzenegger's theme in this campaign was whether or not the voters would want to continue Schwarzenegger's reforms or go back to the days of the recalled governor, Gray Davis. In normal marketing, voters would use "detail, numbers, facts and figures to prove we were better off under the new governor". However, with neuromarketing, voters followed powerful advertisement visuals and used these visuals to convince themselves that Schwarzenegger was the better candidate. Now, with political neuromarketing, there exists a lot of controversy. The ethics behind political neuromarketing are debatable. Some argue that political neuromarketing will cause voters to make rash decisions while others argue that these messages are beneficial because they depict what the politicians can do. However, control over political decisions could make voters not see the reality of things. Voters may not look into the details of the reforms, personality, and morality each person brings to their political campaign and may be swayed by how powerful the advertisements seem to be. However, there are also people that may disagree with this idea. Darryl Howard, "a consultant to two Republican winners on November 2, says he crafted neuromarketing-based messages for TV, direct mail and speeches for Senate, Congressional and Gubernatorial clients in 2010". He says that these advertisements that were presented, show honesty and continues to say how he and other politicians decide which advertisements are the most effective.
Neurological treatments
Neuroscience has led to a deeper understanding of the chemical imbalances present in a disordered brain. In turn, this has resulted in the creation of new treatments and medications to treat these disorders. When these new treatments are first being tested, the experiments prompt ethical questions. First, because the treatment is affecting the brain, the side effects can be unique and sometimes severe. A special kind of side effect that many subjects have claimed to experience in neurological treatment tests is changes in "personal identity". Although this is a difficult ethical dilemma because there are no clear and undisputed definitions of personality, self, and identity, neurological treatments can result in patients losing parts of "themselves" such as memories or moods. Yet another ethical dispute in neurological treatment research is the choice of patients. From a perspective of justice, priority should be given to those who are most seriously impaired and who will benefit most from the intervention. However, in a test group, scientists must select patients to secure a favorable risk-benefit ratio. Setting priority becomes more difficult when a patient's chance to benefit and the seriousness of their impairment do not go together. For example, many times an older patient will be excluded despite the seriousness of their disorder simply because they are not as strong or as likely to benefit from the treatment. The main ethical issue at the heart of neurological treatment research on human subjects is promoting high-quality scientific research in the interest of future patients, while at the same time respecting and guarding the rights and interests of the research subjects. This is particularly difficult in the field of neurology because damage to the brain is often permanent and will change a patient's way of life forever.
Neuroscience and free will
Neuroethics also encompasses the ethical issues raised by neuroscience as it affects our understanding of the world and of ourselves in the world. For example, if everything we do is physically caused by our brains, which are in turn a product of our genes and our life experiences, how can we be held responsible for our actions? A crime in the United States requires a "guilty act" and a "guilty mind". As neuropsychiatry evaluations have become more commonly used in the criminal justice system and neuroimaging technologies have given us a more direct way of viewing brain injuries, scholars have cautioned that this could lead to the inability to hold anyone criminally responsible for their actions. In this way, neuroimaging evidence could suggest that there is no free will and each action a person makes is simply the product of past actions and biological impulses that are out of our control. The question of whether and how personal autonomy is compatible with neuroscience ethics and the responsibility of neuroscientists to society and the state is a central one for neuroethics. However, there is some controversy over whether autonomy entails the concept of 'free will' or is a 'moral-political' principle separate from metaphysical quandaries.
In late 2013 U.S. President Barack Obama made recommendations to the Presidential Commission for the Study of Bioethical Issues as part of his $100 million Brain Research through Advancing Innovative Neurotechnologies (BRAIN) Initiative. This Spring discussion resumed in a recent interview and article sponsored by Agence France-Presse (AFP): "It is absolutely critical... to integrate ethics from the get-go into neuroscience research," and not "for the first time after something has gone wrong", said Amy Gutmann, Bioethics Commission Chair." But no consensus has been reached. Miguel Faria, a Professor of Neurosurgery and an Associate Editor in Chief of Surgical Neurology International, who was not involved in the Commission's work said, "any ethics approach must be based upon respect for the individual, as doctors pledge according to the Hippocratic Oath which includes vows to be humble, respect privacy and doing no harm; and pursuing a path based on population-based ethics is just as dangerous as having no medical ethics at all". Why the danger of population-based bioethics? Faria asserts, "it is centered on utilitarianism, monetary considerations, and the fiscal and political interests of the state, rather than committed to placing the interest of the individual patient or experimental subject above all other considerations". For her part, Gutmann believes the next step is "to examine more deeply the ethical implications of neuroscience research and its effects on society".
Academic journals
Neuroethics
Main Editor: Adrian Carter, Monash University & Katrina Sifferd, Elmhurst University
Neuroethics is an international peer-reviewed journal dedicated to academic articles on the ethical, legal, political, social and philosophical issues provoked by research in the contemporary sciences of the mind, especially, but not only, neuroscience, psychiatry and psychology. The journal publishes high-quality reflections on questions raised by the sciences of the mind, and on the ways in which the sciences of the mind illuminate longstanding debates in ethics.
American Journal of Bioethics–Neuroscience
Main Editor: Veljko Dubljevic, North Carolina State University
AJOB Neuroscience, the official journal of the International Neuroethics Society, is devoted to covering critical topics in the emerging field of neuroethics. The journal is a new avenue in bioethics and strives to present a forum in which to: foster international discourse on topics in neuroethics, provide a platform for debating current issues in neuroethics, and enable the incubation of new emerging priorities in neuroethics. AJOB-Neuroscience launched in 2007 as a section of the American Journal of Bioethics and became an independent journal in 2010, publishing four issues a year.
See also
Bodily integrity
Neurolaw
Neurosecurity
Moral psychology
Notes
References
Gazzaniga, M. S. (2005). The Ethical Brain. The Dana Press.
Rees, D. & Rose, S. (2004). New brain sciences: perils and prospects. Cambridge University Press.
Glannon, W. (2006).Bioethics and the Brain. Oxford University Press USA
Racine E. (2010). Pragmatic Neuroethics. MIT Press, Cambridge MA.
Neuroscience, Neuropolitics and Neuroethics: The Complex Case of Crime, Deception and fMRI - Springer, n.d.
External links
"NeuroPolitics", an entry on NeuroWiki
Neuroethics Academic journal, editor: Neil Levy.
Neuroethics.upenn.edu
Public access journal articles on neuroethics from University of Pennsylvania
The Center for Cognitive Neuroscience, University of Pennsylvania
Neuroscience, Identity and Society Seminar Series UK Further links, research papers and news can be found on the background pages.
Neuroethics & Law Blog
BrainEthics Blog This blog is not active any more, but offers a good bibliography up to 2008.
Center for Neuroscience & Society, University of Pennsylvania
Capital Consortium for Neuroscience: Ethical, Legal and Social Issues
Neuroscience: Ethical, Legal and Social Issues - Third Annual Conference
Neuroethics Research Unit, website of the Neuroethics Research Unit in Montreal, Canada with further links and relevant publications
National Core for Neuroethics at the University of British Columbia publications page
The American Journal of Bioethics
The American Society for Bioethics and Humanities
Cognitive Neuroscience Society
International Neuroethics Society
Bioethics Resources from the NIH
Virtual Mentor Ethics Journal of the American Medical Association Theme Issue: Ethical
Issues in Neuroscience
Neuroscience for Kids: Neuroethics
The President's Council on Bioethics
Johns Hopkins Neuroethics
The Neuroethics Blog
Programs
Wellcome Centre for Neuroethics, University of Oxford
Neuroethics Imaging Group, Stanford Center for Biomedical Ethics
Neuroethics Research Unit
National Core for Neuroethics at the University of British Columbia
Neuroethics Studies Program at Georgetown University Medical Center
Johns Hopkins PEBS Program
Emory University Neuroethics Program
Bioethics
Ethics of science and technology
Neurophilosophy
|
1813863
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8F%E2%80%94%D0%9F%D1%83%D0%BD%D0%B0
|
Модель Гуммеля—Пуна
|
Модель Гуммеля—Пуна - математична модель біполярного транзистора, запропонована Гуммелем і Пуном в 1970 році.
До складу моделі входять ідеальні діоди, ідеальні керовані джерела струму, паразитні ємності, опори областей бази, еміттера і колектора.
Модель Гуммеля—Пуна та сучасні її варіанти широко використовуються в популярних програмах, таких як SPICE.
Див. також
Модель Еберса—Молла
Посилання
An Integral Charge Control Model of Bipolar Transistors
Транзистори
|
324365
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Кузьменко Микола
|
Кузьменко Микола
Відомі носії
Кузьменко Микола Іванович (1944) — український радянський фунціонер.
Кузьменко Микола Лаврінович (1862—1942) — український письменник, член Української Центральної Ради.
Кузьменко Микола Олександрович (1921—1973) — український поет, педагог, фольклорист.
|
4267837
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D0%BE%D1%88%20%D0%93%D0%B0%D0%BD
|
Янош Ган
|
Янош Ган (15 березня 1995, Сексард) — угорський футболіст, нападник клубу «Пакш» та національної збірної Угорщини.
Клубна кар'єра
Янош Ган народився 1995 року в місті Сексард. Розпочав займатися футболом у футбольної школи клубу «Пакш». Дорослу футбольну кар'єру розпочав 2012 року в основній команді того ж клубу, в якій провів один сезон, взявши участь у 3 матчах чемпіонату. Наступного року став гравцем клубу «Академія Пушкаша», проте в складі цієї команди зіграв лише 2 матчі в Кубку угорської ліги, і по закінченню сезону повернувся до клубу «Пакш». У складі команди цього разу він став одним із основних гравців лінії нападу, та одним із кращих бомбардирів. У сезоні 2020—2021 років Янош Ган з 22 м'ячами став кращим бомбардиром чемпіонату Угорщини. До червня 2021 року відіграв за клуб з Пакша 204 матчів в національному чемпіонаті, в яких відзначився 61 забитим м'ячем. У середині 2021 року Ган перейшов до словацького клубу «Дунайська Стреда», після закінчення сезону 2021—2022 років повернувся до клубу «Пакш».
Виступи за збірні
Янош Ган у 2012 році провів у складі юнацької збірної Угорщини віком до 18 років 1 матч.
У травні 2021 року Яноша Гана включили до складу національної збірної Угорщини для участі в чемпіонаті Європи 2020 року. 4 червня футболіст дебютував у складі національної збірної в товариському матчі проти збірної Кіпру.
Титули і досягнення
Найкращий бомбардир чемпіонату Угорщини (1): 2020–2021 (22)
Примітки
Посилання
угорські футболісти
Гравці збірної Угорщини з футболу
Футболісти «Пакша»
Футболісти «Академії Пушкаша»
Уродженці Сексарда
Угорські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Словаччині
Футболісти «ДАК 1904»
|
928418
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%85%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Охримівська сільська рада
|
Охримівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Збаразькому районі Тернопільської області. Адміністративний центр — село Охримівці.
Згідно з рішенням Байковецької сільської ради №8/1/13 від 25 грудня 2020 року Охримівська сільська рада припинила свої повноваження у зв’язку з входженням до Байковецької територіальної громади
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Охримівці
Населення
Станом на 19 жовтня 2023 року у селі проживає 179 осіб
Склад ради
Рада складається з 12 депутатів та голови.
Голова ради: Добровольська Ганна Михайлівна
Секретар ради: Владика Оксана Мирославівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Адміністративний устрій Збаразького району
|
2972209
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%97%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Домброва (Замойський повіт)
|
Домброва (Замойський повіт)
Домброва — село в Польщі, у гміні Лабуне Замойського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Замойського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Замойського повіту
|
18896442
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Garbure
|
Garbure
|
Garbure is a thick French stew traditionally based on cabbage and confit d'oie, though the modern version is usually made with ham, cheese and stale bread. The name derives from the use of the term garb to describe sheaves of grain depicted on a heraldic shield or coat of arms. Thus the name of garbure, which is eaten with a fork, is a reference to the use of pitchforks to pick up sheaves of grain. It originated in Gascony in the historical cultural region of Occitania. It is similar to potée. Among the Gascons it may have some connection to the time under the Angevin Empire, with influence from English potage stew.
Garbure was the daily sustenance of Gascon peasantry. It varied from home to home, resources of the cook, household income, and rhythms of the seasons. The dish is based on lengthy simmering of an assortment of vegetables and meats, generally meats preserved en confit. The essential cabbage may be accompanied by broad beans, fresh or dried, mangetout peas, potatoes, turnips, peas, onions, carrots, celeriac, kohlrabi, beets, lettuce, nettles, borage, or even chestnuts.
A large tureen of garbure is often presented to the table in Bearnais restaurants at the start of the meal, and guests can help themselves to as much as they wish.
Frequently the meal would end with a traditional chabrot, which is a custom of mixing half a glass of red wine in with the liquid left in the bottom of one's bowl after eating the solid contents, and then consuming it.
See also
List of bread dishes
List of French soups and stews
List of soups
List of stews
Potée
References
French soups
Occitan cuisine
Spanish soups and stews
Bread soups
|
3024854
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%94%D1%86%D1%8C%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Коломієць Анатолій Анатолійович
|
Коломієць Анатолій Анатолійович
Анатолій Анатолійович Коломієць (18 березня 1976) — український футболіст, півзахисник.
Життєпис
У дорослому футболі дебютував 1994 року в команді «Нива» (Миронівка), яка виступала у Третій футбольній лізі України. У 1995 році підписав контракт із першоліговим «Вересом», за який у подальшому відіграв два сезони, провівши за рівнян сумарно 79 матчів у всіх турнірах. Після вильоту «Вереса» у Другу лігу у 1997 році був запрошений до СК «Миколаїв», з яким у перший же сезон став переможцем першості України серед команд першої ліги 1997/98 років.
Наступного сезону під час зимової перерви в чемпіонаті перейшов до команди вищої ліги — «Прикарпаття» із Івано-Франківська. Дебютував в елітному українському футбольному дивізіоні 17 червня 1999 року в поєдинку проти запорізького «Металурга». Всього у вищій лізі зіграв 2 матчі. Також за цей час провів одну гру у Другій лізі у фарм-клубі прикарпатців - «Енергетику» із Бурштина.
По закінченню сезону повернувся до лав рівненського «Вереса», за який у подальшому виступав упродовж 11 років своєї ігрової кар'єри. За цей період провів за рівненську команду 294 гри у всіх турнірах, у яких відзначився 20 влучними ударами. За зіграними матчами входить в топ-3 гвардійців «Вереса» в історії часів незалежності України.
Після завершення професійної ігрової кар'єри продовжив виступати в аматорській команді «Гоща-Амако» до 2013 року.
на даний момент виконує функції адміністратора рівненського «Вереса».
Примітки
Посилання
Візитна картка футболіста на офіційному сайті УПЛ
Профіль гравця на сайті «Український футбол»
Українські футболісти
Футболісти «Ниви-Космос»
Футболісти «Вереса» (Рівне)
Футболісти «Миколаєва»
Футболісти «Спартака» (Івано-Франківськ)
Футболісти «Енергетика» (Бурштин)
Футболісти «Полісся» (Житомир)
|
15792955
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Parpe%C3%A7ay
|
Parpeçay
|
Parpeçay is a former commune in the Indre department in central France. On 1 January 2016, it was merged into the new commune of Val-Fouzon.
Population
See also
Communes of the Indre department
References
Former communes of Indre
|
805826
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD
|
Прексан
|
Прексан — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Од. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 640 км на південь від Парижа, 140 км на захід від Монпельє, 9 км на південний захід від Каркассонна.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 225 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 518,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Од
Примітки
Муніципалітети департаменту Од
|
12618229
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%93scar%20Bag%C3%BC%C3%AD
|
Óscar Bagüí
|
Óscar Bagüí
Óscar Dalmiro Bagüí Angulo (born December 10, 1982, in Borbón, Esmeraldas Province) is an Ecuadorian former footballer who played as a defender.
International career
Bagüí has earned 19 caps with the Ecuador national team. His first cap came on January 26, 2005, against Panama in Ambato. He was called up to play in the 2007 Copa América by coach Luis Fernando Suárez. He started in all three games for Ecuador as they were eliminated by Chile, Mexico, and Brazil. He continued to receive call-ups and caps for the team in 2007 during 2010 FIFA World Cup qualification. CS Emelec Serie A: 2013
External links
Bagüí's FEF player card
Player profile
Ecuador go from World Cup success to Copa failure
1982 births
Living people
People from Eloy Alfaro Canton
Men's association football defenders
Ecuadorian men's footballers
Ecuador men's international footballers
2007 Copa América players
2014 FIFA World Cup players
2015 Copa América players
C.D. Olmedo footballers
Barcelona S.C. footballers
C.D. Universidad Católica del Ecuador footballers
C.S. Emelec footballers
|
1372540
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%A1%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B5%29
|
Ода (Сімане)
|
Ода (Сімане)
Ода — місто в Японії, у префектурі Шімане.
Міста-побратими
Теджон, Південна Корея (1987)
Касаока, Японія (1990)
Джерела та література
Примітки
Посилання
|
3225522
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Achilles%20Painter
|
Achilles Painter
|
Achilles Painter
The Achilles Painter was a vase-painter active ca. 470–425 BC. His name vase is an amphora, Vatican 16571, in the Vatican museums depicting Achilles and dated 450–445 BC. An armed and armored Achilles gazes pensively to the right with one hand on his hip. The other hand holds a spear. On the opposite surface a woman performs libation.
J. D. Beazley attributed over 200 vases to his hand, the largest share being red-figure and white-ground lekythoi. In his middle phase (ca. 450–445 BC), he decorates more open forms. The Achilles Painter was a late pupil of the Berlin Painter.
The Phiale Painter became the Achilles Painter's most prominent student after he assumed the Berlin Painter's workshop. Almost a dozen other recognizable painters passed through the Achilles Painter's workshop as well. Notable painters include the Westreenen Painter, the Persephone Painter, the Clio Painter, Loeb Painter, and the Dwarf Painter. The Kleophon Painter, the Sabouroff Painter, and the Painter of Munich 2335 all spent time at the workshop as well.
Appraisal
Beazley describes him thus:
He is the great master of the white lekythos. His red-figure vases nearly always have a sober beauty, but few of them–like the pointed amphora in the Cabinet des Médailles–reach the height of his best white lekythoi, which are among the masterpieces of ancient drawing.
In 1962, Greece issued a stamp featuring the decoration of an Achilles Painter white-ground lekythos.
Findspots
Acropolis, Athens
Ceramicus, Athens
Capua, Italy
Pisticci, Italy
Taranto, Italy
Vulci, Italy
Selinis, Sicily
Enna, Sicily
Attica
Eretria
Euboea
References
Further reading
External links
Works at the Metropolitan Museum of Art
Name vase at the Beazley Archive
Artcyclopedia - The Achilles Painter
Year of birth unknown
5th-century BC deaths
Ancient Greek vase painters
Anonymous artists of antiquity
5th-century BC Greek people
Funerary art
|
580037
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/23%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%29
|
23 Серпня (станція метро)
|
23 Серпня (станція метро)
«23 Серпня» — 28-ма станція Харківського метрополітену. Розташована на Олексіївській лінії між станціями «Ботанічний сад» та «Олексіївська». До 21 грудня 2010, після відкриття станції «Олексіївська», була кінцевою.
Технічна характеристика
Колонна трипрогінна станція мілкого закладення з острівною прямою платформою.
Колійний розвиток
Станція з колійним розвитком — тристрілочний оборотний тупик з боку станції «Олексіївська».
Оздоблення
Колійні стіни оздоблені ромбоподібними металоемалевими елементами рожевого кольору, на кожній колійній стіні по чотири мозаїчних панно, на яких схематично зображені краєвиди Харкова. Підлога оздоблена плитами зі світло-коричневого граніту, колони — світло-рожевим мармуром.
Вихід у місто
Вихід зі станції розташований на розі проспекту Науки та вулиці 23 серпня.
Працюють 9 виходів зі станції до міста. Біля станції розташовані ринок «Павлове Поле», супермаркети. До 2011 року, біля одного з виходів зі станції, розташовувалася кінцева зупинка тролейбусного маршруту № 38), який прямував на Олексіївку; після введення в експлуатацію станції «Олексіївська» маршрут був закритий. З липня 2012 року існує пересадка на тролейбуси, які прямують на Олексіївку, вул. Клочківську, Сокільники, лікарню швидкої і невідкладної допомоги, Лісопарк, Помірки, селище Жуковського, а також у центр; автобуси міського та міжміського (маршрут № 343 до Золочева) сполучення.
На оборотному колі колишнього тролейбусного маршруту № 38 є можливість здійснити пересадку на безкоштовний автобус, який прямує до ТРЦ «Магелан», що знаходиться за Окружною дорогою, навпроти ТЦ «METRO».
Галерея
Джерела
Офіційний сайт Харківського метрополітену
Харків-транспортний
Станції Харківського метрополітену
Олексіївська лінія
Серпень 2004
2004 у Харкові
Колонні станції мілкого закладення
Залізничні станції та платформи, збудовані 2004
|
2720258
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%88%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Вишинський Кирило Валерійович
|
Вишинський Кирило Валерійович
Кирило Валерійович Вишинський (19 лютого 1967, Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР) — колишній український проросійський журналіст. Керівник «РІА Новини-Україна» філії російського інформагентства «РИА Новости». Депутат Держдуми Росії. У 2018 був затриманий СБУ у своєму будинку за створення підривної проросійської інформаційної мережі на терені України та державній зраді.
Життєпис
Народився 19 лютого 1967 року у Дніпропетровську (нині Дніпро). Навчався у середній школі N°67. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Після отримання диплому влаштувався вчителем російської мови і літератури в СШ № 67.
1996—1998 — працював журналістом на місцевомому «11 Каналі». З 1999 по 2006 роки — ведучий та редактор на телеканалі ICTV. З 2006 по 2011 працював журналістом на російському каналі «Росія-1». Після Євромайдану почав працювати у незареєстрованому офіційно в Україні інтернет-виданні «РИА Новости Украина».
28 жовтня 2004 року Кирило Вишинський разом з іншими топ-представниками каналу ICTV Дмитром Кисельовим, Олександром Богуцьким та Михайлом Павловим критикували журналістів, які підписалися під заявою проти політичного тиску на їхнє ЗМІ.
У 2007—2008 роках писав статті для профільного журналу «TELECITY».
За даними сайту Миротворець навесні 2014 року працював у Криму, де з підконтрольними йому журналісти виготовляв матеріали, які виправдовували тимчасову анексію Криму Росією. За цю діяльність Вишинський закритим указом президента Росії нагороджений нагородою РФ «За повернення Криму». Також нагороджений російською медаллю ордена «За заслуги перед вітчизною» за так зване «об'єктивне висвітлення подій в Криму».
Затримання
15 травня 2018 року в офісі РІА-Новини та квартирі Вишинського співробітники СБУ провели обшуки. Під час обшуків знайдено паспорт громадянина РФ, який вручили Вишинському 2015 року. Також знайдено російські державні нагороди, серед яких два ордени та медалі. Кирилу вручили повідомлення про підозру за ст. 111 Кримінального кодексу (державна зрада). Склад злочину — «шкода суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності; державній, економічній та інформаційній безпеці України».
За даними СБУ, після повернення до Києва Вишинський з кількома іншими журналістами розгорнув активну діяльність з інформаційної підтримки терористичних організацій «ЛНР» та «ДНР». Щомісяця Вишинський отримував для проведення такої своєї діяльності 53 тис. євро, в цілому СБУ оцінює щомісячне фінансування Вишинського з боку РФ у 100 тисяч євро. Кошти заходили через територію Сербії, а туди — із РФ. Для трансферу грошей та маскування їх російського джерела, Вишинський зареєстрував кілька юридичних осіб, в тому числі ТОВ «Интерселект», яке діяло під брендом «РИА Новости Украина».
Згодом ці гроші розподілялись Вишинським між структурами та особами, які були залучені до цієї протиправної діяльності.
Судовий процес
16 травня 2018 року Кирила Вишинського доставили в Херсон, де суд обиратиме йому запобіжний захід, прокуратура проситиме про взяття його під варту. 21 травня 2018 року захист подав апеляцію на арешт, однак колегія суддів ухвалила апеляційну скаргу захисників залишити без задоволення.
1 червня 2018-го заявив, що відмовляється від українського громадянства, натомість просить Путіна надати йому «правовий статус» і «вжити заходи щодо звільнення з-під варти».. У Державній міграційній службі зазначили, що відмова від громадянства неможлива, якщо людині повідомили про підозру. До того ж припинити українське громадянство може тільки указ президента України.
Обмін та переліт до Росії
23 серпня 2019 року за словами адвоката Андрія Доманського Кирило Вишинський відмовився від обміну на громадян України, засуджених у Росії.
28 серпня 2019 року апеляційний суд Києва звільнив Вишинського з-під варти, після чого він погодився брати участь в обміні ув'язненими між Росією і Україною, але згодом заявив, що не братиме участь в обміні.
7 вересня 2019 року взяв участь в «обміну полоненими» між Україною і Росією. При прибутті його до Москви його зустріли знімальна група ВДТРК та керівник інформаційної агенції «Sputnik» (інша назва — «Россия сегодня») і давній друг Дмитро Кисельов.
Російські державні нагороди
2014 — закритим наказом Путіна нагороджений медаллю Міністерства оборони РФ «За повернення Криму»
2014 — російський орден «За заслуги перед Вітчизною». Нагорода була вручена «за об'єктивне висвітлення подій в Криму»
Примітки
Посилання
Радіо Свобода: 60 дней ареста. Что стоит за делом главы «РИА Новости Украина» . 17.05.2018
Ігор Яковенко: «Журналист — это запись в трудовой книжке»? . — «Каспаров.ру», 17.05.2018
Українські журналісти
Проросійські пропагандисти з України
Українські колаборанти з Росією (з 2014)
Особи звинувачувані у державній зраді
Російські пропагандисти
Натуралізовані громадяни Росії
Відмічені в українофобії
|
26637817
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1999%20Dreamland%20Egypt%20Classic%20%E2%80%93%20Doubles
|
1999 Dreamland Egypt Classic – Doubles
|
1999 Dreamland Egypt Classic – Doubles
The 1999 Dreamland Egypt Classic doubles was the doubles event of the only edition of the Dreamland Egypt Classic; a WTA Tier III tournament and then the most prestigious women's tennis tournament held in Africa. Laurence Courtois and Arantxa Sánchez Vicario won in the final 7–5, 1–6, 7–6(7–3) against Irina Spîrlea and Caroline Vis.
Seeds
Draw
Qualifying
Seeds
Qualifiers
Nadia Petrova / Tina Pisnik
Qualifying draw
External links
1999 Dreamland Egypt Classic Doubles Draw
Dreamland Egypt Classic
Dreamland Egypt Classic
|
9040351
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Miguel%20%C3%81ngel%20Gamboa
|
Miguel Ángel Gamboa
|
Miguel Ángel Gamboa
Miguel Ángel Luis Gamboa Pedemonte (born June 21, 1951) is a former football striker from Chile.
Career
He represented his native country at the 1982 FIFA World Cup, wearing the number 21 jersey. He also played for several clubs in Chile, including Universidad de Chile and Colo Colo, and in Mexico for Tecos UAG, where he coincided with his compatriot Mario Maldonado, and América.
Post-retirement
Gamboa has coached the Rapanui national football team. He also led the Chile beach soccer team in the 2009 South American Championship, where he called up some retired professional footballers such as Rodrigo Sanhueza, Rodrigo Cuevas, Cristian Olivares, and Carlos Medina.
He has taken part in friendly matches along with historical players of Universidad de Chile such as Cristián Castañeda, Patricio Mardones, Martín Gálvez, among others.
References
External links
Miguel Ángel Gamboa at PartidosdeLaRoja
Weltfussball profile
1951 births
Living people
Footballers from Santiago
Chilean men's footballers
Chilean expatriate men's footballers
Chile men's international footballers
Men's association football forwards
1982 FIFA World Cup players
1975 Copa América players
Audax Italiano footballers
Lota Schwager footballers
Colo-Colo footballers
Tecos F.C. footballers
Club Universidad de Chile footballers
Club América footballers
Deportivo Neza footballers
Chilean Primera División players
Liga MX players
Chilean expatriate sportspeople in Mexico
Expatriate men's footballers in Mexico
Chilean football managers
|
391873
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chern%20%28disambiguation%29
|
Chern (disambiguation)
|
Chern (disambiguation)
Chern may refer to:
Shiing-Shen Chern (1911–2004), Chinese-American mathematician
Chern class, a type of characteristics class associated to complex vector bundles; named after Shiing-Shen Chern
Chern, Russia, several inhabited localities in Russia
Chern, medieval fortress on the modern location of Chernivtsi, Ukraine
|
2465015
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B1%D1%83%D1%80%D1%82
|
Швергебурт
|
Швергебурт — прізвище німецького походження. Відомі носії:
(1785 — 1878) — художник та гравер, батько Отто Швергебурта;
(1835 — 1866) — художник та гравер, син Карла Августа Швергебурта.
Німецькі прізвища
|
5118127
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%82%20%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%9F%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%BE-%D0%B4%D0%B0-%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%B0
|
Форт Сан-Педро-да-Барра
|
Форт Сан-Педро-да-Барра-де-Луанда розташований на колишньому пагорбі Кассандама (Морро де Кассандама португальською), нині ангольський район Квілуаньє в Луанді, Ангола.
Це єдиний форт у Луанді, який не був повністю побудований португальцями, його почали будувати голландці.
Історія
Найдавніше укріплення на місці Кассандама відноситься до артилерійської батареї, вирубаної на скелях на березі моря голландською Вест-Індійською компанією, коли вони ненадовго захопили контроль над Луандою у португальців між 1641 і 1648 роками.
Після того, як місто було відвойоване португальською експедицією під командуванням Сальвадора Коррейя де Са-е-Беневідеса, у 1663 році король Португалії Афонсу VI вирішив зміцнити оборону гавані Луанда. Мерія Луанди вибрала Кассандаму як місце для нового форту, будівництво якого було розпочато в 1703 році і повністю оплачено містом. Він перетинався вогнем із фортом Носса-Сеньора-да-Флор-да-Роза на острові Луанда через гавань Луанди.
Форт використовувався для перевалки рабів. Оскільки загроза вторгнень іноземних європейських держав зменшилася, форт вийшов з ужитку і пізніше використовувався як в'язниця, починаючи з 19-го до початку 20-го століття. Він був відновлений між 1942 і 1943 роками капітаном армії Дурао Паясом.
Руїни форту були класифіковані як національні пам'ятки відповідно до провінційного указу № 1057 від 9 вересня 1932 року, опублікованого в Офіційному бюлетені № 37.
Це державна власність, підпорядкована Міністерству оборони. Перебуває у зруйнованому стані.
Особливості
Він має форму неправильного багатокутника, що наближається до форми квадрата, з половиною бастіону на кожному краю, зі стінами різної товщини.
Див. також
Португальська Ангола
Голландська Лоанго-Ангола
Примітки
Історичні пам'ятки Анголи
Португальські колоніальні форти
Фортеці Анголи
|
3433899
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%87%D1%80%D0%B6%D1%96%20%D0%9F%D0%B5%D1%88%D0%B5%D0%BA
|
Їржі Пешек
|
Їржі Пешек (4 червня 1927, Прага — 20 травня 2011) — чехословацький футболіст, що грав на позиції нападника, зокрема, за клуби «Богемія» (Прага) та «Динамо» (Прага), а також національну збірну Чехословаччини. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
Дворазовий чемпіон Чехословаччини.
Клубна кар'єра
У футболі дебютував 1939 року виступами за команду «Богеміанс 1905», кольори якої захищав до 1948 року. Під час окупації Чехії команда функціонувала під назвою «Богемія» (Прага).
З 1948 року три сезони захищав кольори команди «Железнічаржі» (Прага).
Згодом з 1952 по 1955 рік грав у складі команди «Спарта ЧКД» (Прага), яка згодом стала найменуватися «Спартак Прага Соколово». Протягом цих років виборов титул чемпіона Чехословаччини.
З 1956 року три сезони захищав кольори команди «Динамо» (Прага).
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Моторлет Прага», за команду якого виступав протягом 1959—1965 років.
Виступи за збірну
1947 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Чехословаччини. Протягом кар'єри у національній команді провів у її формі 11 матчів, забивши 1 гол.
У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1954 року у Швейцарії, де зіграв проти Уругваю (0-2).
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру, очоливши тренерський штаб клубу «Вікторія» (Жижков).
1978 року став головним тренером команди олімпійської збірної Фінляндії, яку тренував протягом наступного року.
Згодом протягом 1982–1983 років очолював тренерський штаб національної збірної Ємену.
Протягом тренерської кар'єри також очолював «Пршибрам», американську «Спарта Чикаго», грецький «Пансерраїкос» та ісландський «Валюр».
Останнім місцем тренерської роботи була національна збірна Індії, головним тренером команди якого Їржі Пешек був з 1993 по 1994 рік.
Помер 20 травня 2011 року на 84-му році життя.
Титули і досягнення
Гравець
Чемпіон Чехословаччини (2):
«Спарта ЧКД» (Прага): 1952
«Спартак Прага Соколово»: 1954
Найкращий бомбардир чемпіонату Чехословаччини (1): 1954 (15)
Тренер
Переможець Золотого кубка південноазійською асоціацією регіонального співробітництва: 1993
Примітки
Посилання
чехословацькі футболісти
чехословацькі футбольні тренери
Гравці збірної Чехословаччини з футболу
Гравці чемпіонату світу з футболу 1954
Футболісти «Богеміанс 1905»
Футболісти «Богеміанс» (Прага)
Футболісти «Спарти» (Прага)
Футболісти «Славії» (Прага)
Тренери ФК «Вікторія» (Жижков)
Тренери ФК «Пршибрам»
Тренери ФК «Пансерраїкос»
Тренери олімпійської збірної Фінляндії з футболу
Тренери ФК «Валюр»
Тренери збірної Ємену з футболу
Тренери збірної Індії з футболу
|
13178518
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Llano%20de%20Olmedo
|
Llano de Olmedo
|
Llano de Olmedo is a municipality located in the province of Valladolid, Castile and León, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality had a population of 82 inhabitants.
References
Municipalities in the Province of Valladolid
|
81249
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%96%D1%80%D1%86%D1%96%20%28%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%87%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Підгірці (Золочівський район)
|
Підгірці (Золочівський район)
Підгірці — село в Україні, у Заболотцівській сільській громаді Золочівського району Львівської області. До 2020 року Підгірці разом з селом Загірці підпорядковувалися Підгорецькій сільській раді. Населення становить 1076 осіб.
Підгірці відомі давньоруським поселенням — городищем Пліснесько, Підгорецьким замком, монастирем василіян, чудотворним джерелом та Підгорецькою іконою Божої Матері.
Географія
Село Підгірці розташоване при трасі Золочів—Броди, за 1,7 км від траси Київ—Львів на схилах горбів Вороняків, що підіймаються тут до 403 м над рівнем моря. Віддаль до обласного центру складає 85 км, до районного центру — 18 км та до адміністративного центру міської громади — 15 км. За 16 км знаходиться найближча залізнична станція Заболотці.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1517 осіб, з яких 790 чоловіків та 727 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1076 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним:
Історія
Давньоруські часи
Околиці Підгірців здавна приваблювали людей. Вже у VII—XIV століттях тут на одній із гір на вигідному для оборони місці існувало давньоруське укріплене поселення Пліснесько. Під різними назвами воно згадується у літописах за 1188 і 1233 роки та в «Слові о полку Ігоревім». Перша літописна згадка пов'язана з невдалою спробою князя Романа Галицького вигнати з Пліснеська галицьких бояр та їх союзників — угорських феодалів. Друга — повідомляє про перемогу у Пліснеську Данила Романовича над боярами Арбузовичами. Від 981 року місто входило до складу держави Рюриковичів, при тому від 1054 року — до його Волинського князівства, а від 1199 року — до об'єднаного Галицько-Волинського князівства.
Збереглись рештки стародавнього міста — городище площею близько 160 га, оточене системою земляних валів та ровів, загальна довжина яких становить приблизно 7 км. Це найбільша і найкраща пам'ятка руських фортифікаційних споруд.
1241 року давній Пліснеськ був зруйнований військами хана Батия.
Польська доба
Поселення відновилося перед 1400 роком і вже під сучасною назвою. Його землі на той час опинилися в прикордонній смузі між Польським королівством та Литовсько-Руським великим князівством, між якими не припинялися війни за цю територію, під час яких Підгірці переходили з рук у руки, аж поки 1432 року остаточно не закріпилися за Польським королівством, ввійшовши до його Руського воєводства. 1440 року польський король Владислав III Варненчик підтвердив шляхтичеві Іванові (Янушові) Підгорецькому право власності на Підгірці.
Проте військові лихоліття не полишали Підгірців. Розташовані на вододілі сточищ Дніпра і Дністра, яким проходив Чорний шлях, шлях постійних нападів військ Кримського царства на Польське королівство від початку XVI століття, Підгірці часто зазнавали нападів і спустошень.
1633 року Підгірці придбав великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський, котрий майже відразу розпочав споруджувати там замок, який закінчили 1640 року.
Якщо їхати по шосе з Бродів на Львів, то відразу ж за Ясеновим погляд подорожніх привертає величний силует старовинного замку, що видніє на вершині сусідньої гори. Це і є уславлений колись у всій Європі, а тепер призабутий Підгорецький замок. В його ансамбль входить оточений складною оборонною системою триповерховий палац, заїжджий двір, костел і парк. 1643 року С. Конєцпольський заснував у селі єдвабну мануфактуру.
Під час походу 1648 року гетьмана Богдана Хмельницького до Львова Підгірці, найімовірніше, зазнали нападу українських військ, оскільки Александр Конєцпольський, тогочасний власник Підгірців, був особистим ворогом Б. Хмельницького. Чи було здобуто тоді замок у Підгірцях — невідомо. Проте селище напевно зазнало спустошень. Саме цим, очевидно, можна пояснити, що коли у червні 1651 року до Підгірців підступив відділок українського війська (близько 2 тисяч) з полку Івана Богуна і на них тут 4 червня напав відділок польського війська, «хлопи Русь, що замкнулися були в замочку у Підгірцях, — як згадує Войцех М'ясковський, — вискочили й помагали нашим бити козаків».
1682 року дідич Станіслав Ян Конецпольський, помираючи бездітним, заповів свій маєток у Підгірцях сину короля Яна ІІІ Якубу Людвіку Собеському. Фактично власником маєтку став його батько, тодішній король польський Ян III Собеський, який володів ним до своєї смерті 1696 року. Цей час позначений особливим розквітом маєтку.
1706 року під час військових дій Великої Північної війни у замку в Підгірцях зупинився цар московський Петро І Романов, який не втримався від спокуси поживитися чужим — прихопив із собою погруддя Яна ІІІ Собеського та його дружини, які ще й досі прикрашають собою його Літній палац у Санкт-Петербурзі.
1718 року («продавець» маєтку — королевич Константій Владислав Собєський), 1720 або 1725 року (за різними даними) маєток у Підгірцях придбав у Собеських Станіслав Матеуш Жевуський — майбутній гетьман великий коронний. 1720 року до Підгірців з Поділля було перевезено і встановлено дерев'яну церкву Святого Миколая, яка на довгий час стала осередком місцевого громадського життя.
Справжній розквіт Підгірці пережили 1728—1767 роки, коли маєтком у них володів Вацлав Петро Жевуський, пізніший гетьман великий коронний. Крім того, що замковий палац було надбудовано й додатково оздоблено та поповнено колекцією цінних речей, у ньому 1754 року було влаштовано оркестр та театр, драматичні твори для якого писав сам власник замку. У той же період у Підгірцях було побудовано пивний завод. 1766 року у Підгірцях було завершено будівлю храму (латинського обряду) Воздвиження Святого Хреста та Святого Йосипа.
У складі Австро-Угорщини
1767 року Вацлав-Пйотр Жевуський потрапив до московського полону. За його відсутності відбувся Перший поділ Речі Посполитої 1772 року, за яким Підгірці опинилися у складі держави Габсбургів. Влада цієї держави влаштувала розпродаж замкового майна Підгірців на торгах 1782, 1786 та 1787 роки. На останньому з цих торгів маєток був викуплений гетьманом польним коронним Северином Жевуським, сином Вацлава Петра Жевуського. Проте через свою участь у боротьбі за відновлення польської державності Жевуські не могли приділити уваги своєму маєтку у Підгірцях і він поступово занепадав, хоча 1826 року при замку почав діяти приватний музей.
Лише Лев Жевуський, повернувшись 1833 р. до Підгірців, почав відновлювати маєток. Незадовго до смерті, не маючи спадкоємців, 1864 або 1865 року продав маєток Володиславу-Єрониму Сангушку за умови, що той відновить замок. Син останнього — Остап-Станіслав Сангушко — протягом 1867—1903 років провів у замку ґрунтовні відновлювальні роботи. У 1870-х роках у Підгірцях побували видатні митці Наполеон Орда і Ян Матейко, які створили високомистецькі малюнки замку.
Підгорецький замок
Підгорецький замок побудований протягом 1635–1640 років під керівництвом відомого архітектора Андреа дель Аква за вказівкою коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Є одним із найкращих в Європі зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями.
Замок має форму квадрата. Зі сходу, півдня і заходу замок оперізує смуга оборонних укріплень, оточена глибоким ровом та земляними валами.
Ренесансно-бароковий замок оточений двома парками: на півночі — парком італійського типу (на терасах), на півдні — регулярним парком французького типу у спрощених формах. Парк італійського типу заклали за єдиним планом. Йому притаманні неабиякий смак і високі художні якості. Для його створення були використані фонтан, партери різних типів, мармурові скульптури. Це був один з найкращих барокових садів на теренах України.
Відомі люди
Богдан Гавришків — перекладач, кандидат філологічних наук, доцент.
Богдан Дурняк — український учений у галузі комп'ютерних технологій друкарства. Доктор технічних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України. Ректор Української академії друкарства.
Ілько Загоройко — війт села Підгірці, посол до Галицького сейму (1861—1866).
Роман Загоруйко — член ОУН, сотник УПА.
Григорій Котельницький-«Шугай» — курінний УПА, командир Тактичного відтинку «Пліснесько» Військової округи «БУГ»
Ярослав Мастило (1948—2020) — український архітектор.
Євзебіуш Словацький (1772—1814) — польський теоретик та історик літератури, перекладач, драматург, поет і педагог; батько Юліуша Словацького.
Роман Чайка — український археолог, доцент кафедри історії Львівського державного університету імені Івана Франка, дослідник руських городищ Волині та Малого Полісся. Багатолітній керівник музею археології Львівського національного університету імені Івана Франка.
Пам'ятки
Городище X—XIII століть.
Підгорецький замок (XVII століття).
Храм блаженного Миколая Чарнецького та новомучеників УГКЦ (давніше Храм Воздвиження Чесного Хреста і Святого Йосифа), споруджений у 1752—1766 роках.
Дерев'яна церква святого Архистратига Михаїла (1720 рік).
Парк та заїжджий двір XVIII століття.
Василіянський монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці (пам'ятка архітектури XVIII століття).
6 березня 2014 року в селі відкрили пам'ятник Тарасові Шевченку.
Церкви
Дерев'яна церква Архистратига Михаїла 1720 року, пам'ятка архітектури національного значення. Втрачена, через пожежу 18 травня 2006 року. Заплановано відбудова церкви, яка є частиною Підгорецького архітектурного ансамблю.
Мурований храм святого Архистратига Михаїла. Будівництво храму розпочато у 1924 році за сприяння тодішнього пароха с. Підгірців — отця Василя Пришляка. Отець Василь був заарештований 31 грудня 1944 року, а після Львівського псевдособору, 4 серпня 1946 року засуджений військовим трибуналом військ НКВС СРСР у Львівській області за статтями 54-1"а" та 54-11 Кримінального кодексу УРСР на 10 років каторги. Вже в часи незалежності храм отримав юрисдикцію Бродівського деканату, Львівської єпархії УАПЦ. У 1947—1950 роках парохом тут був отець Володимир Ярема.
Мурований костел святого Йосифа, збудований упродовж 1752—1766 років, нині — церква Блаженного Миколая Чарнецького та новомучеників УГКЦ. Певний час тут проводили богослужіння представники так званої Української правовірної греко-католицької церкви (секти Догнала), проте в 2012 році вони покинули храм, завдавши йому руйнувань та пошкоджень розпису. Від 2013 року храм належить до Бродівського деканату Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ.
Культура
Традиції
У Підгірцях існував звичай приносити священику теля від корови-первістки, однак, як стверджував о. О. Пристай, селяни вкрай рідко дотримувалися цього через матеріальну скруту та відсутність у господарстві худоби.
Фестивалі, забави
12 липня 2018 року, в день апостолів Петра і Павла, на території Підгорецького замку відбувся 1-ий Обласний фестиваль весільних музик «Лабух-фест». Фестиваль проводиться з метою популяризації весільної музики, традицій українських весіль. Дрес-кодом заходу є вишиванка.
Див. також
Липа в селі Підгірці
Примітки
Джерела та література
Андрощук О. Підгірці //
Przewodnik po województwie Tarnopolskiem z mapą. — Tarnopol: Wojewódzkie Towarzystwo Turystyczno Krajoznawcze, 1928 (Kraków: Drukarnia Narodowa). — 140 s.
Посилання
Чудотворні джерела
Прочанські місця України
Села Львівської області
Городища
|
145717
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Asthenosphere
|
Asthenosphere
|
Asthenosphere
The asthenosphere is the mechanically weak and ductile region of the upper mantle of Earth. It lies below the lithosphere, at a depth between ~ below the surface, and extends as deep as . However, the lower boundary of the asthenosphere is not well defined.
The asthenosphere is almost solid, but a slight amount of melting (less than 0.1% of the rock) contributes to its mechanical weakness. More extensive decompression melting of the asthenosphere takes place where it wells upwards, and this is the most important source of magma on Earth. It is the source of mid-ocean ridge basalt (MORB) and of some magmas that erupted above subduction zones or in regions of continental rifting.
Characteristics
The asthenosphere is a part of the upper mantle just below the lithosphere that is involved in plate tectonic movement and isostatic adjustments. It is composed of peridotite, a rock containing mostly the minerals olivine and pyroxene. The lithosphere-asthenosphere boundary is conventionally taken at the isotherm. Below this temperature (closer to the surface) the mantle behaves rigidly; above this temperature (deeper below the surface) it acts in a ductile fashion. The asthenosphere is where the mantle rock most closely approaches its melting point, and a small amount of melt is likely to present in this layer.
Seismic waves pass relatively slowly through the asthenosphere compared to the overlying lithospheric mantle. Thus, it has been called the low-velocity zone (LVZ), although the two are not strictly the same; the lower boundary of the LVZ lies at a depth of , whereas the base of the asthenosphere lies at a depth of about . The LVZ also has a high seismic attenuation (seismic waves moving through the asthenosphere lose energy) and significant anisotropy (shear waves polarized vertically have a lower velocity than shear waves polarized horizontally). The discovery of the LVZ alerted seismologists to the existence of the asthenosphere and gave some information about its physical properties, as the speed of seismic waves decreases with decreasing rigidity.
This decrease in seismic wave velocity from the lithosphere to the asthenosphere could be caused by the presence of a very small percentage of melt in the asthenosphere, though since the asthenosphere transmits S waves, it cannot be fully melted.
In the oceanic mantle, the transition from the lithosphere to the asthenosphere (the LAB) is shallower than for the continental mantle (about 60 km in some old oceanic regions) with a sharp and large velocity drop (5–10%). At the mid-ocean ridges, the LAB rises to within a few kilometers of the ocean floor.
The upper part of the asthenosphere is believed to be the zone upon which the great rigid and brittle lithospheric plates of the Earth's crust move about. Due to the temperature and pressure conditions in the asthenosphere, rock becomes ductile, moving at rates of deformation measured in cm/yr over lineal distances eventually measuring thousands of kilometers. In this way, it flows like a convection current, radiating heat outward from the Earth's interior. Above the asthenosphere, at the same rate of deformation, rock behaves elastically and, being brittle, can break, causing faults. The rigid lithosphere is thought to "float" or move about on the slowly flowing asthenosphere, enabling isostatic equilibrium and allowing the movement of tectonic plates.
Boundaries
The asthenosphere extends from an upper boundary at approximately below the surface to a lower boundary at a depth of approximately .
Lithosphere-asthenosphere boundary
The lithosphere-asthenosphere boundary (LAB) is relatively sharp and likely coincides with the onset of partial melting or a change in composition or anisotropy. Various definitions of the boundary reflect various aspects of the boundary region. In addition to the mechanical boundary defined by seismic data, which reflects the transition from the rigid lithosphere to ductile asthenosphere, these include a thermal boundary layer, above which heat is transported by thermal conduction and below which heat transfer is mainly convective; a rheological boundary, where the viscosity drops below about 1021 Pa-s; and a chemical boundary layer, above which the mantle rock is depleted in volatiles and enriched in magnesium relative to the rock below.
Lower boundary of asthenosphere
The lower boundary of the asthenosphere, the top of the tentatively defined mesosphere or mesospheric shell, is less well-defined, but has been placed at the base of the upper mantle. This boundary is neither seismically sharp nor well understood but is approximately coincident with the complex 670 km discontinuity. This discontinuity is generally linked to the transition from mantle rock containing ringwoodite to mantle rock containing bridgmanite and periclase.
Origin
The mechanical properties of the asthenosphere are widely attributed to the partial melting of the rock. It is likely that a small amount of melt is present through much of the asthenosphere, where it is stabilized by the traces of volatiles (water and carbon dioxide) present in the mantle rock. However, the likely amount of melt, not more than about 0.1% of the rock, seems inadequate to fully explain the existence of the asthenosphere. This is not enough melt to fully wet grain boundaries in the rock, and the effects of melt on the mechanical properties of the rock are not expected to be significant if the grain boundaries are not fully wetted. The sharp lithosphere-asthenosphere boundary is also difficult to explain by partial melting alone. It is possible that melt accumulates at the top of the asthenosphere, where it is trapped by the impermeable rock of the lithosphere. Another possibility is that the asthenosphere is a zone of minimum water solubility in mantle minerals so that more water is available to form greater quantities of melt. Another possible mechanism for producing mechanical weakness is grain boundary sliding, where grains slide slightly past each other under stress, lubricated by the traces of volatiles present.
Numerical models of mantle convection in which the viscosity is dependent both on temperature and strain rate reliably produce an oceanic asthenosphere, suggesting that strain-rate weakening is a significant contributing mechanism.
Magma generation
Decompression melting of asthenospheric rock creeping towards the surface is the most important source of magma on Earth. Most of this erupts at mid-ocean ridges to form the distinctive mid-ocean ridge basalt (MORB) of the ocean crust. Magmas are also generated by decompressional melting of the asthenosphere above subduction zones and in areas of continental rifting.
Decompression melting in upwelling asthenosphere likely begins at a depth as great as , where the small amounts of volatiles in the mantle rock (about 100 ppm of water and 60 ppm of carbon dioxide) assist in melting not more than about 0.1% of the rock. At a depth of about , dry melting conditions are reached and melting increases substantially. This dehydrates the remaining solid rock and is likely the origin of the chemically depleted lithosphere.
See also
References
Bibliography
External links
San Diego State University, "The Earth's internal heat energy and interior structure"
Structure of the Earth
Plate tectonics
|
6317433
|
https://en.wikipedia.org/wiki/247%20%28number%29
|
247 (number)
|
247 (number)
247 (two hundred [and] forty-seven) is the natural number following 246 and preceding 248.
Additionally, 247 is:
a semiprime.
a brilliant number (the product of two primes with the same number of digits).
a pentagonal number.
palindromic in base 18 (DD18).
a Harshad number in bases 10, 14, 19, 20, 27, 39, 40, 58, 77, 79, 115, 118, 229 and 235.
the smallest number which can be expressed as the difference between two integers that contain together all the decimal digits 0–9. i.e. 247 = 50123 - 49876.
References
Integers
|
4885029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%86%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Гольцевська
|
Гольцевська — присілок в Верхньотоємському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Верхньотоємський муніципальний округ.
Історія
До 1 червня 2021 року входило до складу муніципального утворення Двинське муніципальне утворення.
Населення
Примітки
Населені пункти Верхньотоємського району
|
18729
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lleida
|
Lleida
|
Lleida is a city in the west of Catalonia. It is the capital and largest town in Segrià county, the Ponent region and the province of Lleida. Geographically, it is located in the Catalan Central Depression. It had 140,797 inhabitants .
Lleida is one of the oldest towns in Catalonia, with recorded settlements dating back to the Bronze Age period. Until the Roman conquest of the Iberian Peninsula, the area served as a settlement for an Iberian people, the Ilergetes. The town became a municipality, named Ilerda, under the reign of Augustus. It was ruled by the Moors from the 8th century, and reconquered in 1149. In 1297, the University of Lleida was founded, becoming the third oldest in the whole of Spain. During the following centuries, the town was damaged by several wars such as the Reapers' War in the 17th century and the Spanish Civil War in the 20th century. Since then, the city has been in constant urban, commercial and demographic growth.
Name
Although the usual Spanish form of the town's name is , pronounced , the associations of that name with enforced Castilianization under the Francoist regime have led to the Catalan form being used for official purposes even in Spanish. The local pronunciation of the name is while the standard pronunciation is .
History
In ancient times the city, named Iltrida and Ilerda, was the chief city of the Ilergetes, an Iberian tribe. Indíbil, king of the Ilergetes, and Mandoni, king of the Ausetanes, defended it against the Carthaginian and Roman invasions.
Under the Romans the city was incorporated into the Roman province of Hispania Tarraconensis, and was a place of considerable importance, historically as well as geographically. It stood upon an eminence, on the right (west) bank of the river Sicoris (the modern Segre), the principal tributary of the Ebre, and some distance above its confluence with the Cinga (modern Cinca); thus commanding the country between those rivers, as well as the great road from Tarraco (modern Tarragona), the provincial capital, to the northwest of Spain, which here crossed the Sicoris.
Its situation induced the legates of Pompey in Spain to make it the key of their defense against Caesar, in the first year of the Civil War (49 BC). Afranius and Marcus Petreius threw themselves into the place with five legions; and their siege by Caesar himself (Battle of Ilerda), as narrated in his own words, forms one of the most interesting passages of military history. Caesar’s skill as a general, in a contest where the formation of the district and a series of natural events seemed very favorable to his enemies, ultimately gained him victory. It was ended by the capitulation of Afranius and Petreius. In consequence of the battle, the Latin phrase Ilerdam videas is said to have been used by people who wanted to cast bad luck on someone else.
Under the Roman Empire Ilerda was a prosperous city and a municipium. It minted its own coins. It had a fine stone bridge over the Sicoris, which was so sturdy that its foundations support a bridge to this day. In the time of Ausonius the city had fallen into decay but it rose again into importance in the Middle Ages.
It was part of Visigothic and Muslim Hispania until it was conquered from the Moors by Count Ramon Berenguer IV of Barcelona in 1149.
It used to be the seat of a major university, the oldest in the Crown of Aragon, until 1717, when it was moved by Philip V to the nearby town of Cervera. The University of Lleida is nowadays active again since 1991.
During the Reapers' War Lleida was occupied by the French and rebel forces. In 1644 the city was conquered by the Spanish under Felipe da Silva.
Lleida served as a key defence point for Barcelona during the Spanish Civil War and fell to the Insurgents, whose air forces bombed it extensively in 1937 and 1938. The 2 November 1937 Legion Condor attacks against Lleida became especially infamous since they were aimed to the school known as Liceu Escolar de Lleida. 48 children and several teachers died in it that day, 300 people were killed in the 2 November bombings altogether and the town would be bombed and besieged again in 1938, when it was conquered by Franco's forces.
After some decades without any kind of population growth it experienced a massive influx of Andalusians, who helped the town undergo a relative demographic growth. Nowadays it is home to immigrants of 146 different nationalities.
Lleida was the Capital of Catalan Culture in 2007.
Climate
Lleida has a temperate semi-arid climate (Köppen BSk). Winters are mild and foggy though cooler than places on the coast while summers are hot and dry. Frosts are common during winter although snowfall can occasionally fall, averaging 1 or 2 days. Precipitation is low, with an annual average of with a peak in April and May and another peak in September and October.
Districts and neighbourhoods
Lleida is divided in the following districts by the Socioeconomic Observatory of Lleida:
Balàfia
Les Basses d'Alpicat
La Bordeta
Butsènit
Camp d'Esports
Cappont
Centre Històric
Ciutat Jardí
Humbert Torres
Instituts-Templers
Joc de la Bola
Llívia
Magraners
Mariola
Pardinyes
Príncep de Viana-Clot
Rambla Ferran-Estació
Secà de Sant Pere
Torres de Sanuí
Universitat
Transport
Railway
Lleida is served by Renfe's Madrid-Barcelona high-speed rail line, serving Barcelona, Zaragoza, Calatayud, Guadalajara, and Madrid. Lleida has a new airport opened in January 2010, and a minor airfield located in Alfès. Also, the town is the western terminus of the Eix Transversal Lleida-Girona, and a railway covering the same distance (Eix Transversal Ferroviari) is currently under planning.
Lleida's only passenger railway station is Lleida Pirineus. It is served by both Renfe and Ferrocarrils de la Generalitat de Catalunya train lines. In the future a Rodalies Lleida commuter network will connect the town with its adjacent area and the main towns of its province, improving the existing network with more train frequency and newly built infrastructure. A second railway station is Pla de la Vilanoveta in an industrial area, and only used by freight trains. A future railway museum will be located in its facilities. Since 2008 the bulk of public transport of Lleida's surrounding area, mainly buses operated by several companies, is managed by Autoritat Territorial de la Mobilitat de l'Àrea de Lleida.
Bus
The urban buses, coloured yellow with blue stripes and owned by Autobusos de Lleida, include the following lines:
L-1 Interior
L-2 Ronda
L-3 Pardinyes
L-4 Mariola –
L-5 Bordeta
L-6 Magraners
L-7 Secà
L-8 Balàfia-Gualda
L-9 Hospitals
L-10 Exterior
L-11 Llívia-Caparrella
L-11B Llívia-Caparrella-Butsenit
L-12 C.Històric-Universitat
L-13 Cappont
L-14 Agrònoms
L-P Polígons
L-17 Bordeta-Ciutat Jardí
L-18 Palau de Congressos- Rambla de la Mercé
L-19 Butsenit
L-N Wonder (Regular night service)
L-Bus Turístic (tourist bus)
L-Aeroport
L-Llotja
In addition to these, there's a tourist bus and a regular night service to nearby clubs.
Lleida-Pirineus airport
Lleida has depended long time on nearby airports and had no local air transit. The Lleida-Alguaire airport opened in 2010.
Future and planned services
A tram-train system is pending approval. Using an existing but outdated passenger line, it would link Balaguer and Lleida, crossing both towns in a much needed move towards better public transportation, both inner-city and between localities.
Languages
Lleida is a traditionally Catalan-speaking city, with a characteristic dialect (known as Western or, more specifically, Northwestern Catalan, or colloquially lleidatà). Most of the population is actively bilingual in Spanish.
Culture
Lleida was the Capital of Catalan Culture in 2007.
Theatre and music venues
Enric Granados Auditorium is the city's concert hall and main music institution and conservatory. It is named after the composer Enric Granados, who was born in the city. CaixaForum Lleida (formerly known as Centre Cultural de la Fundació La Caixa) includes a concert hall. Teatre Municipal de l'Escorxador is the town's main theatre; it includes a concert venue, Cafè del Teatre. A theatre and congress centre, La Llotja de Lleida, opened in 2010.
Music festivals
There are two important music festivals in Lleida; MÚSIQUES DISPERSES Folk Festival in March, and the jazz festival JAZZ TARDOR in November. Concerts are also a regular fixture of the two local feasts, Sant Anastasi in May, and Sant Miquel in September.
Film
CaixaForum Lleida is the usual venue for film-related events and screenings. A Latin-American film festival is held yearly in the town (Mostra de Cinema Llatinoamericà de Lleida), and an animation film festival called Animac is held every May.
Art and museums
The Lleida Museum opened in 2008 and displays historical artefacts and works of art from various periods. The Institut d'Estudis Ilerdencs, a historically relevant building, exhibits both ancient and contemporary art. The Centre d'Art La Panera is a contemporary art institution. The Museu d'Art Jaume Morera displays art from the 20th and 21st centuries (as well as artwork by its namesake).
The city has a number of small municipal galleries, such as the Sala Municipal d'Exposicions de Sant Joan and the Sala Manel Garcia Sarramona. There are also several institutions dedicated to local artists, such as the Sala Leandre Cristòfol, containing artwork by the sculptor and painter Leandre Cristòfol (1908–1998); and the Sala Coma Estadella, dedicated to the sculptor and painter Albert Coma Estadella (1933–1991).
Private art galleries include the Espai Cavallers. The private foundation CaixaForum Lleida and the Public Library of Lleida also offer regular exhibits. The now defunct Petite Galerie was an innovative and influential gallery in the 1970s.
The Escola Municipal de Belles Arts provides higher education in the arts.
Traditional culture
Traditional celebrations include the main annual town festivity: Festa Major; Fira de Sant Miquel and L’Aplec del Caragol (escargot-eating festival, the biggest in the world of this sort, held at the Camps Elisis since 1980).
The latter is a gastronomical festivity focused on escargot cooking and is celebrated yearly at the end of May. "L'Aplec" gathers thousands of people around the table to taste the most traditional dishes from Lleida.
Due to its strong popularity, it was declared a traditional festivity of national interest in 2002 by the Generalitat of Catalonia and two years later it was also declared as such by the Spanish Government.
The main traditional celebrations in Lleida are chaired by the twelve emblematic "Gegants de la Paeria" (Giants of the Town Hall), the two oldest made in 1840.
Nightlife
Lleida has a bar and clubbing area, informally known as Els Vins. The oldest part of the quarter, known as Els Vins Vells, has been largely replaced by Els Vins Nous, an architecturally newer and more upscale area. Most big clubs in Lleida are located outside the town and are not easily accessible without a car, though on Saturday nights there is a bus.
Main sights
La Seu Vella, a cathedral built in a blend of Romanesque and Gothic styles over time, and made a military fortress in the 18th century. There is also an older, and mostly destroyed Palau de la Suda, built during Arab rule and later used as a royal residence by the counts of Barcelona and kings of Aragon. Both medieval buildings are situated over the so-called Turó de la Seu, a medium-sized hill that overlooks the town.
La Seu Nova, the baroque cathedral, in use since Bourbon rule. It was burnt during the Spanish Civil War by the anarchists commanded by Durruti.
Institut d'Estudis Ilerdencs, used to be a hospital (Antic Hospital de Santa Maria) built in Gothic style, but today is a historical museum and research centre open to visitors, with historically significant artworks and artefacts from the Iberian, Roman, Arab, medieval and modern times, as well as an exhibit area usually showcasing contemporary local artists.
La Paeria, the city council and also a historical site with remains and artefacts from Roman times through to the Moorish rule, Mediaeval and Modern times, including old prison cells.
Gardeny is a hill hosting a fortress built between the 12th and 13th centuries. Used by the Knights Templar in the Middle Ages after the area (a fifth of the town) had been granted to them by King Ramon Berenguer IV.
The gardens known as Camps Elisis, already used by the Romans. The Mermaid Fountain is a nice piece.
La Mitjana, a park at the edge of town with wilderness areas adjacent to an old dam on the river Segre.
Les Basses d'Alpicat, a park. It is currently closed, awaiting reforms.
Church of Sant Llorenç, a 12th-century Romanesque church with 15th-century Gothic additions. The interior is well preserved.
Church of Sant Martí, a 12th-century Romanesque church.
The bishop of Lleida’s Palace on Rambla d'Aragó, which also serves as an art museum displaying pieces spanning from Romanesque to Baroque times.
El Roser, a 13th-century convent built by the Dominican Order. It hosted a fine arts academy of the same name and has recently been controversially reformed and turned into a Parador (a luxury hotel using a historical location).
The Cementiri de Lleida (Municipal Cemetery) to the West of the city is listed in the Inventari del Patrimoni Arquitectònic de Catalunya (Inventory of the Architectural Heritage of Catalonia). The oldest portion dates from 1784.
Lleida Public Library, on Rambla d'Aragó, in the building previously known as La Maternitat, a mid-19th century orphanage.
Museum of Lleida, opened in 2008, and owned by the Diocese of Lleida focusing on the town's history. Some of the artefacts it contains, which come from areas historically belonging to the diocese but not currently part of the province of Lleida's territory and jurisdiction, have been the object of contention with the neighbouring dioceses and the government of the autonomous community of Aragon.
Sala Cristòfol, a museum devoted to the works of the avant-garde sculptor Leandre Cristòfol.
Sala Mercat del Pla, an art gallery.
Museu d'Art Jaume Morera, an art museum displaying art from the 20th and 21st centuries in a modernist building.
Centre d'Art de la Panera, a small contemporary art institution.
Museu de l'Aigua, in Parc de l'Aigua.
Auditori Enric Granados, Lleida's foremost concert hall. Next to its basement and on public display are some ancient ruins.
La Llotja de Lleida, a concert hall, theatre, opera and congress hall opened in 2010.
Parc de l'Aigua, urban park in the southern neighborhoods.
Sports
Unió Esportiva Lleida, based on the Camp d'Esports dissolved in 2011
Lleida Esportiu football club founded in 2011
CE Lleida Bàsquet, based on the Pavelló Barris Nord
Sister cities
Lleida has sister relationships with many places worldwide:
Ferrara, Italy
Foix, France
Hefei, China
Lérida, Colombia
Perpignan, France
Monterey, California, United States
References in culture
The city is the subject of the Catalan folk song La Presó de Lleida, "The prison of Lleida", which was already attested in the 17th century and may be even older. It is a very popular tune, covered by many artists such as Joan Manuel Serrat.
Notable people
Jaume d'Agramunt (?–1350), Catalan doctor and writer, died in Lleida
Mariano Gomar de las Infantas (1855–1923), lawyer and Integrist politician
Joan Oró (1923–2004), born in Lleida: biochemist, researcher on the origin of life.
Trini Tinturé (born 1935), born in Lleida: cartoonist and illustrator.
Sergej Milinković-Savić (born 1995) born in Lledia, professional footballer
See also
Battle of Ilerda
Diocese of Lleida, Bishop of Lleida
Talarn Dam
University of Lleida
Volta a Lleida
References
Bibliography
External links
Tourism information of Lleida
Internet Portal of the town
Government data pages
Roman sites in Spain
Populated places in Segrià
|
933745
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%80%D1%83%D0%B5%D1%81
|
Біскарруес
|
Біскарруес — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Уеска. Населення — особи (2009).
Муніципалітет розташований на відстані близько 320 км на північний схід від Мадрида, 29 км на захід від Уески.
На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2009 рік)
Біскарруес: 187 осіб
Ерес: 26 осіб
П'єдраморрера: 13 осіб
Преса-дель-Гальєго: 2 особи
Демографія
Посилання
Муніципальна рада
Примітки
Муніципалітети провінції Уеска
|
4014249
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%2091%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Список керівників держав 91 року
|
Список керівників держав 91 року
Список керівників держав 90 року — це перелік правителів країн світу 90 року
Список керівників держав 90 року — 91 рік — Список керівників держав 92 року — Список керівників держав за роками
Європа
Боспорська держава — цар Савромат I (90-123)
Дакія — цар Децебал (87-106)
Ірландія — верховний король Туатал Техтмар (76-106)
Римська імперія
імператор Доміціан (81-96)
консул Маній Ацилій Глабріон (91)
консул Траян (91)
Бетика — Бебій Масса (91-92)
Верхня Германія — Траян (91-96)
Нижня Германія — Луцій Яволен Пріск (89-90 — 91-92)
Мезія — Секст Октавій Фронтон (91-92 — 93)
Азія
Близький Схід
Бану Джурам (Мекка) — шейх Абд аль-Масих (76-106)
Велика Вірменія — цар Санатрук I (88-110)
Набатейське царство — цар Раббель II Сотер (70-106)
Хим'яр — цар Наша'каріб Юхамін (90-100)
Осроена — цар Абгар VI (71-91), наступник Санатрук I (91-109)
Диньяваді — Вісу Яза (90-111)
Іберійське царство — цар Картам (75-106)
Індія
Кушанська імперія — Віма Такто (80-105)
Царство Сатаваханів — магараджа Шивасваті Сатавахана (84-112)
Індо-парфянське царство (Маргіана) — цар Абдагаз II (бл. 90)
Китай
Династія Хань — імператор Лю Чжао (Хе-Ді) (88-106)
Корея
племінний союз Кая — Суро
Когурьо — тхеван (король) Тхеджохо (53-146)
Пекче — король Кіру (77-128)
Сілла — ісагим (король) Пхаса (80-112)
Персія
Парфія — шах Пакор II (78-105)
Сипау (Онг Паун) — Сау Кам Монг (72-110)
Шрикшетра — Тупінья Нагасейн (Супанна) (83-94)
Японія — тенно (імператор) Кейко (71-130)
Азія — Луцій Лусцій Окреа (90-91)
Каппадокія — Тиберій Кандід Марій Цельс (89-90 — 91-92)
Лікія і Памфілія — Гай Анцій Авл Юлій Квадрат (90-93)
Сирія — Авл Буцій Лаппій Максим (90-93)
Африка
Царство Куш — цар Віма Такту (85-103)
Африка — Луцій Фунісулан Веттоніан (91-92)
Єгипет — Марк Меттій Руф (89-92)
0090
|
2544768
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%BA%D1%81%20%D0%9C%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Леннокс Міллер
|
Леннокс Міллер
Леннокс Валенсія Міллер (8 жовтня 1946 — 8 листопада 2004) — ямайський легкоатлет, бігун на короткі дистанції. Дворазовий призер літніх Олімпійських ігор.
Батько олімпійської чемпіонки Інгер Міллер.
Життєпис
Навчався в Університеті Південної Каліфорнії, де і розпочав заняття бігом. У складі університетської четвірки у 1967 році встановив світовий рекорд в естафеті 4×100 метрів (38,6 сек).
На літніх Олімпійських іграх 1968 року в Мехіко (Мексика) брав участь у змаганнях з бігу на 100 метрів, де посів друге місце, поступившись Джиму Гайнсу (США), а також в естафеті 4×100 метрів (4-те місце).
На літніх Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені (ФРН) виступав у змаганнях з бігу на 100 метрів, де посів третє місце, пропустивши вперед Валерія Борзова (СРСР) і Роберта Тейлора (США).
Після закінчення університету пішов до стоматологічної школи і понад 30 років мав стоматологічну практику в Пасадені, Каліфорнія, США.
Посилання
Профіль на «Sports-reference.com» .
Уродженці Кінгстона
Випускники Університету Південної Каліфорнії
Ямайські бігуни на короткі дистанції
Ямайські срібні олімпійські медалісти
Ямайські бронзові олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1968
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1972
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1968
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1972
Чемпіони Панамериканських ігор з легкої атлетики
Померли в Каліфорнії
Стоматологи XX століття
Стоматологи США
Призери Панамериканських ігор 1971 року
|
764876
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Friedrich%20Reinhold%20Kreutzwald
|
Friedrich Reinhold Kreutzwald
|
Friedrich Reinhold Kreutzwald (– ) was an Estonian writer and the author of Estonian national epic Kalevipoeg.
Life
Friedrich Reinhold Kreutzwald was born to Estonian parents at the Jõepere (Jömper) estate, Governorate of Estonia (then part of Russian Empire). His father Juhan worked as a shoemaker and granary keeper and his mother Anne was a chambermaid. The family was able to send their son to school at the Rakvere (Wesenberg) district school.
In 1820, he graduated from secondary school in Tartu (Dorpat), and started working as an elementary school teacher. In 1833, Kreutzwald graduated from the Faculty of Medicine at the Imperial University of Dorpat.
Kreutzwald married Marie Elisabeth Saedler on 18 August the same year. From 1833 to 1877, he worked as the municipal physician in Võru (Werro). He was the member of many scientific societies in Europe and received honorary doctorates from several universities.
Works
Kreutzwald is the author of several moralistic folk books, most of them translated into German: Plague of Wine 1840, The World and Some Things One Can Find in It 1848–49, Reynard the Fox 1850, and Wise Men of Gotham 1857. He wrote many works based on Estonian folklore, such as Old Estonian Fairy-Tales (1866), collections of verses, and the poem Lembitu (1885), published after his death.
Kreutzwald's magnum opus was the national epic Kalevipoeg (Kalev's Son), which was composed using material initially gathered by his friend Friedrich Robert Faehlmann (1798–1850). In 1839, Faehlmann had read a paper at the Learned Estonian Society about the legends of Kalevipoeg and sketched the plot for a national romantic epic poem. In 1850, after Faehlmann's death, Kreutzwald started writing the poem, interpreting it as the reconstruction of an ancient oral epic. He collected oral stories and wove them together into a unified whole.
The first version of Kalevipoeg (1853; 13,817 verses) could not be printed due to censorship. The second, thoroughly revised version (19,087 verses) was published in 1857–1861 in sequels as an academic publication in the Proceedings of the Learned Estonian Society. The publication included a translation into German. In 1862, the third, slightly abridged version (19,023 verses) was published. This edition of the book was intended for the general Estonian-speaking public, and printed in Kuopio, Grand Duchy of Finland (the then neighbouring province of the Russian Empire).
As Kalevipoeg became a bestseller, Kreutzwald soon reached the status of a symbolic leader of the mid-19th century Estonian national awakening. At the time, he was also widely considered a paragon for younger Estonian-speaking intellectuals.
See also
Andrew Lang's Fairy Books
J. R. R. Tolkien
Kalevala
References
External links
1803 births
1882 deaths
People from Kadrina Parish
People from the Governorate of Estonia
Estonian physicians
Estonian male poets
Epic poets
Collectors of fairy tales
Estonian folk-song collectors
19th-century Estonian poets
19th-century male writers
Burials at Raadi cemetery
Physicians from the Russian Empire
19th-century musicologists
|
26370977
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Castiglione
|
Castiglione
|
Castiglione may refer to:
Places
Italy
Many of which were simply called Castiglione prior to the unification of Italy in the 19th century:
Abruzzo
Castiglione a Casauria, in the province of Pescara
Castiglione della Valle (now Colledara), in the province of Teramo
Castiglione Messer Marino, in the province of Chieti
Castiglione Messer Raimondo, in the province of Teramo
Calabria
Castiglione Cosentino, in the province of Cosenza
Castiglione Marittimo, in the province of Catanzaro
Campania
Castiglione del Genovesi, in the province of Salerno
Emilia-Romagna
Castiglione dei Pepoli, in the province of Bologna
Lazio
Castiglione in Teverina, in the province of Viterbo
Lombardia
Castiglione d'Adda, in the province of Lodi
Castiglione delle Stiviere, in the province of Mantova - also the site of the Battle of Castiglione
Castiglione d'Intelvi, in the province of Como
Castiglione Olona, in the province of Varese
Liguria
Castiglione Chiavarese, in the province of Genoa
Piedmont
Castiglione Falletto, in the province of Cuneo
Castiglione Tinella, in the province of Cuneo
Castiglione Torinese, in the province of Torino
Sicily
Castiglione di Sicilia, in the province of Catania
Tuscany
Castiglion Fibocchi, in the province of Arezzo
Castiglion Fiorentino, in the province of Arezzo
Castiglione della Pescaia, in the province of Grosseto
Castiglione di Garfagnana, in the province of Lucca
Castiglione d'Orcia, in the province of Siena
Umbria
Castiglione del Lago, in the province of Perugia
Corsica
Castiglione, Haute-Corse, a commune of the Haute-Corse département in France, on the island of Corsica
Algeria
Bou Ismaïl, known under French colonial rule as Castiglione
People
Castiglione (surname)
Virginia Oldoini, Countess of Castiglione
See also
Castiglioni
Castigliano
Castione (disambiguation)
|
4030444
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%BC%D1%83%D1%88%D1%96
|
Хумуші
|
Хумуші — присілок у складі Вурнарського району Чувашії, Росія. Входить до складу Калінінського сільського поселення.
Населення — 242 особи (2010; 284 у 2002).
Національний склад:
чуваші — 97 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Вурнарського району
Присілки Чувашії
|
4152431
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D1%80%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%86%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D1%83
|
Теорія реального ділового циклу
|
Теорія реального ділового циклу, РДЦ — модель нової класичної макроекономіки, згідно з якою циклічні коливання значною мірою виникають через реальні (а не номінальні) шоки, що . На відміну від інших великих теорій циклу, теорія РДЦ розглядає коливання як ефективну відповідь на екзогенні зміни реальних економічних показників. Таким чином, рівень сукупного випуску в країні неодмінно максимізує очікувану корисність. Уряду ж слід сконцентруватися на довгострокових структурних перетвореннях і не намагатися згладити короткострокові коливання шляхом фіскального або монетарного втручання.
Згідно з теорією РДЦ, ділові цикли є реальними, не являючи собою провал на ринках, а навпаки, найбільш ефективний шлях економіки, враховуючи її структуру. На даний момент теорія реальних циклів відрізняється від інших теорій ділових циклів, таких як кейнсіанська економіка чи монетаризм, які розглядають спади як провал ринку.
Теорія РДЦ категорично заперечує кейнсіанські підходи, а також тезу про реальну ефективність монетарної політики в редакціях монетаристів та нових кейнсіанців. Дві останні школи є основними в макроекономічній політиці. Теорія пов'язана з неокласичною традицією чиказької школи.
Теорія реальних ділових циклів є розвитком нової класичної теорії, яка, в свою чергу, є еволюцією вихідної класичної економіки. Насправді моделі РДЦ поділяють багато ключових позицій, сформульованих у нових класичних моделях. Саме тому їх іноді називають другим поколінням нових класичних моделей.
Критика
Такі економісти, як Грегорі Менк'ю та Лоуренс Саммерс, критикують теорію реальних ділових циклів. Ця теорія базується на припущеннях (гіпотезах), які, на думку критиків, є нереальними:
1.Технологічні потрясіння є центром цієї теорії ділового циклу.
Окрім шоку з цінами на нафту в 1970-х роках, засновник теорії Едвард Прескотт не може назвати конкретні технологічні потрясіння, які, як стверджується, зіграли свою роль в історичних економічних коливаннях. Крім того, немає мікроекономічної основи для основних технологічних потрясінь, які передбачає ця теорія. Теорія реальних ділових циклів регулярно не перевіряється на основі альтернативних пояснень. Однак у більшості випадків існують цілком правдоподібні альтернативні пояснення.
2.Безробіття виникає через те, що люди вирішили менше працювати.
3.Грошово-кредитна політика не може впливати на хід економіки.
Сьогодні є широкий консенсус навіть серед економістів нової класичної макроекономіки щодо того, що заробітна плата та ціни не коригуються настільки швидко, наскільки це необхідно для відновлення балансу між попитом та пропозицією. Тому гіпотеза про неефективність грошово-кредитної політики сьогодні майже не підтримується.
Іншим важливим пунктом критики є те, що реальна теорія ділового циклу не може відобразити та описати розвиток ділового циклу в США. Лоуренс Саммерс писав:
Основні положення теорії РДЦ
Основними положеннями теорії реального ділового циклу є такі:
Економіка є конкурентною з гнучкими цінами, що в довгостроковому періоді забезпечує стан макроекономічної рівноваги на рівні повної зайнятості.
Очікування формуються раціонально, відсутня інформаційна асиметрія.
Коливання сукупного випуску переважно пов'язані з технологічними змінами, а різноманітні механізми поширюють вплив початкового імпульсу.
Припускається, що робота і дозвілля заміщають один одного в часі. Безробіття, що з'являється під час спадів, є добровільним, а в довгостроковому періоді в економіці зберігається повна зайнятість ресурсів.
Теорія реального ділового циклу використовує модифікації неокласичних моделей економічного зростання і загальної макроекономічної рівноваги з гнучкими цінами, споживачами, фірмами і державою.
Бізнес цикли
Якби ми робили знімки економіки в різні моменти часу, жодні дві фотографії не виглядали б схожими. Це відбувається з двох причин:
1. Багато розвинених економік демонструють стійке зростання з часом. Тобто знімки, зроблені через багато років, найімовірніше відображатимуть більш високий рівень економічної активності у пізніший період.
2. Існують випадкові коливання навколо цієї зростаючої тенденції. Якщо зробити два моментальні знімки в один і той самий час, то не можливо буде передбачити який перший, а який останній.
Див. також
Економічний цикл
Неокласична економіка
Неокейнсіанська економіка
Примітки
Джерела
Кулі, Томас Ф. (1995). Межі досліджень ділового циклу . Принстон: Прінстонська університетська преса. ISBN 069104323X
К. А. Гореликов. Особенности циклического развития современной экономики. — М.: ИНИОН-РАН, 2009.
Гореликов К. А. Handbook по дисциплине «Теория финансовых кризисов». Электронный ресурс. Режим доступа: http://www.ebiblio.ru/book/bib/05_finansy/teor_finance_krizis/teor_fin_krizisov.html
Макроекономіка
Економічні цикли
|
4983236
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Dyseriocrania%20subpurpurella
|
Dyseriocrania subpurpurella
|
Dyseriocrania subpurpurella — вид лускокрилих комах з родини беззубі первинні молі (Eriocraniidae). Поширений на більшій частині Європи.
Опис
Розмах крил молі коливається в межах 9-14 мм. Крила металево-золоті з сапфірово-блакитними та рубіново-червоними крапками і невиразною, блідою спинною плямою. Задні крила мідно-сірі, задня частина має пурпурний відтінок і, як і передні крила, мають сірі вії. Голова вохристо-сіро-білувата з домішкою темного ворсу.
Гусениця білувата з блідо-коричневою головою.
Спосіб життя
Метелики трапляються в квітні та травні. Літають у сонячні дні, у похмурі дні вони відпочивають на стовбурах і гілках дуба. Вони не живляться.
Гусениця живе всередині листя дуба (Quercus), створюючи плямисту шахту з фрасом, схожим на спагетті, з травня по липень. Спочатку шахта являла собою вузький коридор шириною приблизно 5 мм і в основному заповнена гранульованим фрасом. Коридор (або галерея) різко розширюється у велику брудно-білувату пляму на краю листя. Фрас у плямі складається з довгих ниток. Якщо на одному листку відкладається кілька яєць, то міни з'єднуються з кількома личинками в збільшену пляму.
Примітки
Посилання
Swedish Moths
Eriocrania subpurpurella at Naturhistoriska riksmuseet
Беззубі первинні молі
Метелики України
Тварини, описані 1828
Комахи Європи
|
4277707
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D1%81%D0%B0%D1%85%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Горобець сахелевий
|
Горобець сахелевий (Gymnoris pyrgita) — вид горобцеподібних птахів родини горобцевих (Passeridae).
Поширення
Вид поширений у Сахелі (вузька смуга сухих саван південніше Сахари) від Мавританії до Сомалі, а звідси на південь до Танзанії. Населяє сухі савани, акацієві степи, відкриті ліси, сади та сільськогосподарські угіддя з деревами; трапляється на висоті до 1800 м над рівнем моря.
Опис
Довжина тіла 15–16 см; вага тіла 21–28,5 г. Оперення від попелясто-сірого до земляно-коричневого кольору з нечітко вираженою вузькою бежевою бровою, білим очним кільцем і темно-коричневою щокою; підборіддя та горло білуваті, на нагруднику жовті плями (часто важко помітні під час спостереження), груди сірувати, решта нижньої частини тіла брудно-біла, живіт світліший. Хвіст темно-коричневого кольору з сірувато-жовтими краями на зовнішніх перах. Очі темно-коричневі, дзьоб рожевий, ноги сині або синьо-сірі.
Підвиди
G. p. pallida — південна Мавританія та західний Сенегал, на схід до центральної частини Судану;
G. p. pyrgita — Еритрея, Ефіопія (крім західної частини), Сомалі, Південний Судан, північний схід Уганди, Кенія та північна Танзанія.
Примітки
Горобцеві
Птахи, описані 1862
Птахи Африки
|
10979914
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vanessa%20Menga
|
Vanessa Menga
|
Vanessa Menga (born 10 October 1976) is a former professional tennis player from Brazil.
Born in São Paulo, she started playing tennis at the age of 4, when she went to an academy along with her father. At the age of 14, Menga went to train tennis in Barcelona, where she won her first doubles championship.
She's the only Brazilian female tennis player to play in two Summer Olympic Games, Atlanta 1996 (doubles with Miriam D’Agostini, falling in round 1), and Sydney 2000 (with Joana Cortez, falling in round 2). Menga was also in two Pan American Games, Mar Del Plata 1995 and Winnipeg 1999, where she won the doubles gold medal with Joana Cortez.
In 2001, Menga posed for Playboy Brazil. In 2003, she retired from tennis after a motorcycle accident which left her for eight months without playing. Menga now has an institute in São Paulo where she teaches tennis to over 200 children, and participates in other charity projects.
ITF finals
Singles: 9 (3–6)
Doubles: 54 (33–21)
References
Globoesporte
External links
Official website
1976 births
Brazilian female tennis players
Living people
Olympic tennis players for Brazil
Tennis players from São Paulo
Tennis players at the 1996 Summer Olympics
Tennis players at the 1999 Pan American Games
Tennis players at the 2000 Summer Olympics
Pan American Games gold medalists for Brazil
Pan American Games medalists in tennis
Medalists at the 1999 Pan American Games
20th-century Brazilian women
21st-century Brazilian women
|
3467708
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nikifor
|
Nikifor
|
Nikifor (21 May 1895, Krynica, Austria-Hungary – 10 October 1968, Folusz, Poland), also known as Nikifor Krynicki, born as Epifaniy Drovnyak (Epifaniusz Drowniak)1, was a Lemko naïve painter. Nikifor painted over 40,000 pictures – on sheets of paper, pages of notebooks, cigarette cartons, and even on scraps of paper glued together. The topics of his art include self-portraits and panoramas of Krynica, with its spas and Orthodox and Catholic churches. Underestimated for most of his life, in his late days he became famous as a naïve painter.
Biography
Little is known of Nikifor's private life. For most of his life, he lived alone in extreme poverty in Krynica, and was considered mentally challenged. He had difficulties speaking and was almost illiterate. It was not until his later years that it was discovered his tongue was in fact attached to his palate, causing his speech to be unintelligible to most people. In 1930, his first paintings were discovered by Ukrainian painter Roman Turyn, who brought them to Paris. That gained Nikifor some fame among the Kapists, a group of young painters formed around Józef Pankiewicz. This did not, however, change his fate, as his art was still underestimated in Poland. In 1938 Jerzy Wolff did publish an enthusiastic review of Nikifor's art in the (Polish) editing house Wydawnictwo Arkady monthly, and purchased some of his works. However, the advent of World War II prevented Nikifor from gaining much popular notoriety.
In 1947 Nikifor was deported during Operation Vistula, where the Lemko and Ukrainian minorities were forcibly resettled by the communist regime to northern and western Poland, away from their ancestral homelands in the southeast. Three times he attempted to return and authorities allowed him to stay the third time.
In 1960 Nikifor met Marian Włosiński, a painter living in Krynica. The latter decided to devote his career and life to helping the elderly artist and promoted his works in the major galleries of Poland. This led to a large and successful exhibition in Warsaw at the Zachęta Art Gallery. On 10 October 1968, Nikifor died in a public nursing home in the village of Folusz. He was buried at the Old Cemetery in Krynica. After his death, most of his works were preserved by Włosiński and donated to various museums. The most complete collection is stored in the Regional Museum of Nowy Sącz and the Krynica-based museum of Nikifor.
During his early life Nikifor received care at a local hospital in Krynica and paid for the services with his paintings. As he mixed his paints with spit and the hospital feared he had tuberculosis, many of the paintings were destroyed.
Name
The name and surname of Nikifor have been a matter of dispute for over half a century, as he had no known relatives or documents, and was almost illiterate. He signed his works with the names Nikifor, Netyfor or Matejko. In 1962 the communist authorities in Poland arbitrarily chose the name Nikifor Krynicki (Nikifor of Krynica, after his place of residence) so that a passport could be issued for him. This act was declared null by a court in 2003, following a statement by the Lemko Association of Poland. The court identified documents which stated that Nikifor was baptized Epifaniy Drovnyak (Epifaniusz Drowniak in Polish) and his mother was Eudokia Drowniak, a Lemko woman. Following the court ruling, the name on his grave in Krynica's cemetery was altered. His tombstone now bears two names: "Epifaniy Drovnyak" in the Cyrillic alphabet and "Nikifor Krynicki" in the Latin alphabet.
In popular culture
Nikifor's last years were the topic of the 2004 film My Nikifor by Krzysztof Krauze, featuring actress Krystyna Feldman in the role of the artist.
In 1968, Polish folk-rock group No To Co released an album titled "Nikifor" featuring a tribute song to the artist by the same name. The album also featured one of his paintings as the cover art.
References
External links
Nikifor on ot-art.nl
Nikifor at Culture.pl
Nikifor. Catalogue of works. Kyiv, 2013
1895 births
1968 deaths
Lemkos
People from Krynica-Zdrój
Rusyn painters
20th-century Polish painters
20th-century Polish male artists
Naïve painters
Polish people with disabilities
Polish male painters
|
3451952
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%B0
|
Банерна сліпота
|
Банерна сліпота — явище, за якого відвідувачі вебсайту свідомо чи несвідомо ігнорують інформацію, що нагадує банери; іншими словами, рекламна сліпота, або банерний шум.
Термін «банерна сліпота» введений у 1998 році в результаті тестів на зручність використання вебсайтів, де більшість піддослідних свідомо чи несвідомо ігнорували інформацію, що була представлена у банерах. Інформація, яку не помітили, включала як зовнішні рекламні банери, так і внутрішні навігаційні банери, які часто називають «швидкими посиланнями».
Банери перетворилися на один із домінантних засобів реклами. Близько 44 % коштів, витрачених на рекламу, витрачається на рекламу, яка відвідувачами вебсайту залишається без перегляду. Деякі дослідження показали, що до 93 % оголошень не переглядаються. Перше банерне оголошення з'явилося в 1994 році. Середній показник кліків (CTR) знизився з 2 % в 1995 році до 0,5 % у 1998 році. Після відносно стабільного періоду з 0,6 % кліків у 2003 році CTR відновився до 1 % до 2013 року.
Крім того, уникнення банерів в інтернеті спричинено помилковою вірою рекламодавців у те, що інтернет є засобом для людини виконувати завдання, а не в першу чергу засобом отримання задоволення. Неефективність банерів може бути спричинена нерозумінням людської поведінки рекламодавцями, у тому числі причин чи цілей виходу особи онлайн, необхідність орієнтуватися на сайті, не відволікаючись на нерелевантні та дратівливі реклами, та ставлення до реклами, що спричиняє нераціональне використання банерів і, як результат, банерну сліпоту. Розташування банерів, наявне ставлення до торгової марки, відповідність банерів вебсайту та завданням користувача — важливі аспекти, які впливають на ефективність рекламних банерів та відіграють головну роль у генеруванні кліків.
Це, однак, не означає, що банерна реклама не впливає на глядачів. Глядачі вебсайтів можуть не зважати на рекламу, але вона несвідомо впливає на їхню поведінку. Вміст банера впливає і на бізнес, і на відвідувачів сайту. Розміщення реклами є найважливішим для привернення уваги. Для уникнення явища банерної сліпоти використовують нативну реклама та соціальні медіа.
Див. також
Рейтинг кліків
Умовний рефлекс
Звикання
Сліпота неуваги
Юзабіліті-тестування
Вебдизайн
Примітки
Реклама
Юзабіліті
Увага
|
1203196
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%88%D1%82%D0%B0%D1%82
|
Доштат
|
Доштат — село у повіті Алба в Румунії. Адміністративний центр комуни Доштат.
Село розташоване на відстані 245 км на північний захід від Бухареста, 23 км на південний схід від Алба-Юлії, 91 км на південь від Клуж-Напоки, 141 км на захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Алба
|
4665838
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Michal%20Ajvaz
|
Michal Ajvaz
|
Michal Ajvaz (born 30 October 1949 in Prague) is a Czech novelist, poet and translator, an exponent of the literary style known as magic realism.
Biography
Born into a family of Russian exiles, Ajvaz studied Czech studies and aesthetics at Charles University in Prague. He currently works as a researcher at Prague's Centre for Theoretical Studies and, in addition to fiction, has published an essay on Derrida and a book-length meditation on Borges. His novel Prázdné ulice was awarded the Jaroslav Seifert Prize for literary achievement (2005), the most prestigious literary award in the Czech Republic. He won the Magnesia Litera 2012 award (book of the year) for his novel Lucemburská zahrada and the 2020 Czech State Award for Literature for his body of work to-date.
Bibliography
This incomplete list gives the titles of Ajvaz's works.
1989 – Vražda v hotelu Intercontinental (Murder in the Intercontinental Hotel; poems)
1991 – Návrat starého varana (Return of the Old Komodo Dragon; stories)
1993 – Druhé město (The Other City; novel)
1994 – Znak a bytí: Úvahy nad Derridovou gramatologií (Sign and Being: Reflections on Derrida's Grammatology)
1997 – Tyrkysový orel (Turquoise Eagle; 2 short novels)
1997 – Tajemství knihy (Secret of the Book; essays)
2001 – Zlatý věk (The Golden Age; novel)
2003 – Světelný prales: Úvahy o vidění (The Luminous Primeval Forest: Essays on Seeing)
2003 – Sny gramatik, záře písmen. Setkání s Jorgem Luisem Borgesem (Dreams of Grammars, Shine of Letters. Meeting with Jorge Luis Borges)
2004 – Prázdné ulice (Empty Streets; novel)
2006 – Příběh znaků a prázdna (Story of Signs and Emptiness; essays)
2006 – Padesát pět měst (55 Cities)
2007 – L'autre île (French translation of Zlatý věk)
2008 – Cesta na jih (Voyage to the South; novel)
2009 – The Other City (English translation)
2010 – The Golden Age (English translation)
2011 – Lucemburská zahrada (Luxembourg Gardens; novel)
2016 – Empty Streets (English translation)
2019 – Města (Cities; novel)
See also
List of Czech writers
References
External links
Jonathan Bolton's essay on "Reading Michal Ajvaz" in CONTEXT.
Translation of prose piece from Padesát pět měst (in The Cafe Irreal)
Author profile in English on czechlit.cz
Michal Ajvaz: An annotated bibliography (of sorts, and with a brief commentary)
1949 births
Living people
Czech novelists
Czech male novelists
Czech male poets
Charles University alumni
Magic realism writers
Magnesia Litera winners
Czech people of Russian descent
Writers from Prague
Weird fiction writers
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.