id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
41083226
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lotf%20Ali%20Gavaber
|
Lotf Ali Gavaber
|
Lotf Ali Gavaber
Lotf Ali Gavar (also Romanized as Loţf ‘Alī Gavāber; also known as Loţf ‘Alī Gavār) is a village in Otaqvar Rural District, Otaqvar District, Langarud County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 94, in 23 families.
References
Populated places in Langarud County
|
361022
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nami
|
Nami
|
Nami or NAMI may refer to:
Abbreviations
National Alliance on Mental Illness, an American nonprofit support and advocacy organization
North American Meat Institute, an American non-profit, industry trade association
Central Scientific Research Automobile and Automotive Engines Institute, Russian scientific automotive institute
People and fictional characters
Nami (name), a list of people and fictional characters with the given name or surname Nami
Other uses
Nami (film), 1952 Japanese film
Namiseom, also known as Nami Island, a tiny island in Chuncheon, South Korea
See also
Na Mi (disambiguation)
Name (disambiguation)
Namie (disambiguation)
Naminatha, 21st Jain Tirthankara
Nammi (disambiguation)
Namy
|
1497960
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BF%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B4%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%29
|
Філіпстад (комуна)
|
Філіпстад (комуна)
Комуна Філіпстад — адміністративно-територіальна одиниця місцевого самоврядування, що розташована в лені Вермланд у центральній Швеції.
Філіпстад 60-а за величиною території комуна Швеції. Адміністративний центр комуни — місто Філіпстад.
Населення
Населення становить 10 504 чоловік (станом на вересень 2012 року).
Населені пункти
Комуні підпорядковано 5 міських поселень (tätort) та низка сільських, більші з яких:
Філіпстад (Filipstad)
Лешефорс (Lesjöfors)
Никроппа (Nykroppa)
Персберг (Persberg)
Нурдмарк (Nordmark)
Галерея
Виноски
Посилання
Сайт комуни
Див. також
Комуна (Швеція)
Список комун Швеції
Комуни лену Вермланд
Комуни Швеції
|
2238823
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tatiana%20Perebiynis
|
Tatiana Perebiynis
|
Tatiana Perebiynis
Tatiana Yurevna Perebiynis (born 15 December 1982) is a former professional tennis player from Ukraine.
She reached the Wimbledon junior girls' singles final in 2000, and won the Wimbledon juniors doubles final that same year.
In 2008, she reached her career-high ranking of world No. 55.
Biography
Tatiana Perebiynis was coached by her husband, Dimitriy "Dima" Zadorozhniy. They married on 15 October 2005 in Kharkiv. Her father, Yuriy Perebiynis, is retired and her mother, Alla Lihova, is an economist at a bank.
Tennis career
She lists winning the Wimbledon junior doubles in 2000 and reaching the final in singles that same year as memorable experiences.
Although Perebiynis has not won a WTA Tour singles title but she has a runner-up in single when she lost to Australian Alicia Molik in Stockholm in 2004. She did, however, win six WTA tournaments in doubles. Her most notable doubles titles are her two victories at the J&S Cup in Warsaw, partnering with Barbora Strýcová (2005) and Vera Dushevina (2007).
Her best performance at a Grand Slam tournament came at Wimbledon in 2005, when she partnered with Australia's Paul Hanley in mixed doubles. The pair reached the final, losing in straight sets to Mahesh Bhupathi and Mary Pierce.
The following year, she partnered with fellow Ukrainian Yuliana Fedak for the qualifying event of women's doubles at Wimbledon. The pair qualified for the event, then reached the semi-finals where they lost to Paola Suárez and Virginia Ruano Pascual.
While Perebiynis was a talented junior and a respected doubles player, she has had less success in singles on the main tour. Though she swiftly climbed up the ranks early in her career, reaching the third round at both Roland Garros and Wimbledon in 2004, her tennis career faltered when she was diagnosed with a viral infection in mid-2005. She was forced out of competition for over six months and, as a result, her ranking dropped to outside of the top 200. In October 2007, Perebiynis re-entered the top 100 after qualifying for the Kremlin Cup, jumping over 30 places to 97 in the rankings.
Grand Slam finals
Mixed doubles: 1 (0–1)
WTA career finals
Singles: 1 (0–1)
Doubles: 11 (6–5)
ITF finals
Singles: 9 (4–5)
Doubles: 7 (4–3)
Singles performance timeline
1Doha became a Tier I event in 2008. San Diego and Zurich are no longer Tier I events.
Top 10 wins
External links
1982 births
Living people
Sportspeople from Kharkiv
Ukrainian female tennis players
Olympic tennis players for Ukraine
Tennis players at the 2004 Summer Olympics
Tennis players at the 2008 Summer Olympics
Wimbledon junior champions
Grand Slam (tennis) champions in girls' doubles
|
4586716
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BA%D1%89%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Новокщонова Ольга Миколаївна
|
Новокщонова Ольга Миколаївна (29 листопада 1974) — російська синхронна плавчиня.
Олімпійська чемпіонка 2000, 2004 років, учасниця 1996 року.
Посилання
Новокщонова Ольга Миколаївна на Olympedia.org
Новокщонова Ольга Миколаївна на Sports-Reference.com
Примітки
Російські синхронні плавці та плавчині
Синхронні плавчині на літніх Олімпійських іграх 2000
Синхронні плавчині на літніх Олімпійських іграх 2004
Російські олімпійські чемпіони
Народились 1974
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2004
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2000
|
19832664
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Anusin%2C%20Masovian%20Voivodeship
|
Anusin, Masovian Voivodeship
|
Anusin, Masovian Voivodeship
Anusin is a village in the administrative district of Gmina Ciepielów, within Lipsko County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south of Ciepielów, north-west of Lipsko, and south of Warsaw. The 2016 Polish census reported the population of the village as 420 people.
References
Anusin
|
2281934
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Дружба (селище)
|
Дружба (селище)
Дружба — назва кількох селищ в Україні та Росії.
Дружба — селище, Житомирська область, Коростенський район
Дружба — селище, Тернопільська область, Тернопільський район
Дружба — селище, Чернігівська область, Прилуцький район
Дружба — селище, Донецька область, Бахмутський район
Дружба — селище, Луганська область, Сєвєродонецький район
Дружба — селище, Одеська область, Роздільнянський район
Дружба — селище, Харківська область, Красноградський район
Дружба — селище, Кошехабльський район, Адигея
Колишні
Дружба — колишня назва селища Достик, Алакольський район, Алматинська область, Казахстан.
Див. також
Дружба (значення)
|
2039657
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BC%D0%B0%D1%88
|
Електронмаш
|
Електронмаш
Завод «ЕлектронМаш» — дочірнє підприємство ПАТ «Концерн-Електрон», засноване в квітні 2012 року, що спеціалізується на виробництві позашляхових повноприводних спеціальних транспортних засобів Електрон — автомобілів багатофункціонального призначення для комунальних служб та автомобілів швидкої медичної допомоги.
Комунальні автомобілі «Електрон», що виробляються підприємством — це всесезонні повнопривідні механізовані комплекси для міських комунальних служб, оснащені змінними комплектами кузовів та навісного обладнання. Один такий автомобіль заміняє декілька традиційних комунальних машин. Автомобілі «Електрон» не мають аналогів у країнах колишнього СРСР.
Спеціалізовані позашляхові повнопривідні автомобілі швидкої медичної допомоги «Електрон» — це транспорт підвищеної прохідності з комплектом медичної апаратури та засобів екстреної допомоги, створений для роботи ургентної медицини та медицини катастроф у складних дорожніх умовах, зокрема у сільській та гірській місцевостях.
Посилання
Офіційний сайт заводу
Презентація Заводу «Електронмаш»
Підприємства Львова
Промислові підприємства Львівської області
|
909
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Anglican%20Communion
|
Anglican Communion
|
Anglican Communion
The Anglican Communion is the third largest Christian communion after the Roman Catholic and Eastern Orthodox churches. Formally founded in 1867 in London, the communion has more than 85 million members within the Church of England and other autocephalous national and regional churches in full communion. The traditional origins of Anglican doctrine are summarised in the Thirty-nine Articles (1571). The archbishop of Canterbury (Justin Welby) in England acts as a focus of unity, recognised as ("first among equals"), but does not exercise authority in Anglican provinces outside of the Church of England. Most, but not all, member churches of the communion are the historic national or regional Anglican churches.
The Anglican Communion was officially and formally organised and recognised as such at the Lambeth Conference in 1867 in London under the leadership of Charles Longley, Archbishop of Canterbury. The churches of the Anglican Communion consider themselves to be part of the one, holy, catholic and apostolic church, and to be both Catholic and Reformed. As in the Church of England itself, the Anglican Communion includes the broad spectrum of beliefs and liturgical practises found in the Evangelical, Central and Anglo-Catholic traditions of Anglicanism. Each national or regional church is fully independent, retaining its own legislative process and episcopal polity under the leadership of local primates. For some adherents, Anglicanism represents a non-papal Catholicism, for others a form of Protestantism though without a guiding figure such as Martin Luther, John Knox, John Calvin, Huldrych Zwingli, John Wesley or Jan Hus, or, for yet others, a combination of the two.
Most of its members live in the Anglosphere of former British territories. Full participation in the sacramental life of each church is available to all communicant members. Because of their historical link to England (ecclesia anglicana means "English church"), some of the member churches are known as "Anglican", such as the Anglican Church of Canada. Others, for example the Church of Ireland and the Scottish and American Episcopal churches, have official names that do not include "Anglican". Conversely, some churches that do use the name "Anglican" are not part of the communion. These have generally disaffiliated over disagreement with the direction of the communion.
On 20 February 2023, ten communion provinces and Anglican realignment churches within the Global South Fellowship of Anglican Churches released a statement stating that they had declared "impaired communion" with the Church of England and no longer recognised Justin Welby as "first among equals" among the bishops of the communion, de facto marking a schism within the Anglican Communion.
History
The Anglican Communion traces much of its growth to the older mission organisations of the Church of England such as the Society for Promoting Christian Knowledge (founded 1698), the Society for the Propagation of the Gospel in Foreign Parts (founded 1701) and the Church Missionary Society (founded 1799). The Church of England (which until the 20th century included the Church in Wales) initially separated from the Roman Catholic Church in 1534 in the reign of Henry VIII, reunited briefly in 1555 under Mary I and then separated again in 1570 under Elizabeth I (the Roman Catholic Church excommunicated Elizabeth I in 1570 in response to the Act of Supremacy 1559).
The Church of England has always thought of itself not as a new foundation but rather as a reformed continuation of the ancient "English Church" (Ecclesia Anglicana) and a reassertion of that church's rights. As such it was a distinctly national phenomenon. The Church of Scotland was formed as a separate church from the Roman Catholic Church as a result of the Scottish Reformation in 1560 and the later formation of the Scottish Episcopal Church began in 1582 in the reign of James VI over disagreements about the role of bishops.
The oldest-surviving Anglican church building outside the British Isles (Britain and Ireland) is St Peter's Church in St George's, Bermuda, established in 1612 (though the actual building had to be rebuilt several times over the following century). This is also the oldest surviving non-Roman Catholic church in the New World. It remained part of the Church of England until 1978 when the Anglican Church of Bermuda was formed. The Church of England was the established church not only in England, but in its trans-Oceanic colonies. Thus the only member churches of the present Anglican Communion existing by the mid-18th century were the Church of England, its closely linked sister church the Church of Ireland (which also separated from Roman Catholicism under Henry VIII) and the Scottish Episcopal Church which for parts of the 17th and 18th centuries was partially underground (it was suspected of Jacobite sympathies).
Global spread of Anglicanism
The enormous expansion in the 18th and 19th centuries of the British Empire brought Anglicanism along with it. At first all these colonial churches were under the jurisdiction of the bishop of London. After the American Revolution, the parishes in the newly independent country found it necessary to break formally from a church whose supreme governor was (and remains) the British monarch. Thus they formed their own dioceses and national church, the Episcopal Church in the United States of America, in a mostly amicable separation.
At about the same time, in the colonies which remained linked to the crown, the Church of England began to appoint colonial bishops. In 1787, Charles Inglis (Bishop of Nova Scotia) was appointed with a jurisdiction over all of British North America; in time several more colleagues were appointed to other cities in present-day Canada. In 1814, a bishop of Calcutta was made; in 1824 the first bishop was sent to the West Indies and in 1836 to Australia. By 1840 there were still only ten colonial bishops for the Church of England; but even this small beginning greatly facilitated the growth of Anglicanism around the world. In 1841, a "Colonial Bishoprics Council" was set up and soon many more dioceses were created.
In time, it became natural to group these into provinces and a metropolitan bishop was appointed for each province. Although it had at first been somewhat established in many colonies, in 1861 it was ruled that, except where specifically established, the Church of England had just the same legal position as any other church. Thus a colonial bishop and colonial diocese was by nature quite a different thing from their counterparts back home. In time bishops came to be appointed locally rather than from England and eventually national synods began to pass ecclesiastical legislation independent of England.
A crucial step in the development of the modern communion was the idea of the Lambeth Conferences (discussed above). These conferences demonstrated that the bishops of disparate churches could manifest the unity of the church in their episcopal collegiality despite the absence of universal legal ties. Some bishops were initially reluctant to attend, fearing that the meeting would declare itself a council with power to legislate for the church; but it agreed to pass only advisory resolutions. These Lambeth Conferences have been held roughly every ten years since 1878 (the second such conference) and remain the most visible coming-together of the whole communion.
The Lambeth Conference of 1998 included what has been seen by Philip Jenkins and others as a "watershed in global Christianity". The 1998 Lambeth Conference considered the issue of the theology of same-sex attraction in relation to human sexuality. At this 1998 conference for the first time in centuries the Christians of developing regions, especially, Africa, Asia and Latin America, prevailed over the bishops of more prosperous countries (many from the US, Canada and the UK) who supported a redefinition of Anglican doctrine. Seen in this light, 1998 is a date that marked the shift from a West-dominated Christianity to one wherein the growing churches of the two-thirds world are predominant.
Differences and controversies
Some effects of the Anglican Communion's dispersed authority have been differences of opinion (and conflicts) arising over divergent practices and doctrines in parts of the communion. Disputes that had been confined to the Church of England could be dealt with legislatively in that realm, but as the communion spread out into new countries and territories, and disparate cultures, controversies often multiplied and intensified. These controversies have generally been of two types: liturgical and social.
Rapid social change and the dissipation of British cultural hegemony over its former colonies contributed to disputes over the role of women, and the parameters of marriage and divorce. In the late 1970s, the Continuing Anglican movement produced a number of new church bodies in opposition to women's ordination, prayer book changes, and the new understandings concerning marriage.
Anglo-Catholicism
The first such controversy of note concerned that of the growing influence of the Catholic Revival manifested in the Tractarian and so-called Ritualist controversies of the late 19th and early 20th centuries. This controversy produced the Free Church of England and, in the United States and Canada, the Reformed Episcopal Church.
Abortion and euthanasia
While individual Anglicans and member churches within the communion differ in good faith over the circumstances in which abortion should or should not be permitted, Lambeth Conference resolutions have consistently held to a conservative view on the issue. The 1930 conference, the first to be held since the initial legalisation of abortion in Europe (in Russia in 1920), stated:
The 1958 conference's Family in Contemporary Society report affirmed the following position on abortion and was commended by the 1968 ccnference:
The subsequent Lambeth Conference, in 1978, made no change to this position and commended the need for "programmes at diocesan level, involving both men and women ... to emphasise the sacredness of all human life, the moral issues inherent in clinical abortion, and the possible implications of genetic engineering."
In the context of debates around and proposals for the legalisation of euthanasia and assisted suicide, the 1998 conference affirmed that "life is God-given and has intrinsic sanctity, significance and worth".
Same-sex unions and LGBT clergy
More recently, disagreements over homosexuality have strained the unity of the communion as well as its relationships with other Christian denominations, leading to another round of withdrawals from the Anglican Communion. Some churches were founded outside the Anglican Communion in the late 20th and early 21st centuries, largely in opposition to the ordination of openly homosexual bishops and other clergy and are usually referred to as belonging to the Anglican realignment movement, or else as "orthodox" Anglicans. These disagreements were especially noted when the Episcopal Church (US) consecrated an openly gay bishop in a same-sex relationship, Gene Robinson, in 2003, which led some Episcopalians to defect and found the Anglican Church in North America (ACNA); then, the debate reignited when the Church of England agreed to allow clergy to enter into same-sex civil partnerships, as long as they remained celibate, in 2005. The Church of Nigeria opposed the Episcopal Church's decision as well as the Church of England's approval for celibate civil partnerships.
"The more liberal provinces that are open to changing Church doctrine on marriage in order to allow for same-sex unions include Brazil, Canada, New Zealand, Scotland, South India, South Africa, the US and Wales". In 2023, the Church of England announced that it will authorise "prayers of thanksgiving, dedication and for God's blessing for same-sex couples". The Church of England also permits clergy to enter into same-sex civil partnerships. In 2023, the Anglican Church of Southern Africa's bishops approved the drafting of prayers that could be said with same-sex couples and the draft prayers were published for consideration in 2024. The Church of Ireland has no official position on civil unions, and one senior cleric has entered into a same-sex civil partnership. The Church of Ireland recognised that it will "treat civil partners the same as spouses". The Anglican Church of Australia does not have an official position on homosexuality.
The conservative Anglican churches encouraging the realignment movement are more concentrated in the Global South. For example, the Anglican Church of Kenya, the Church of Nigeria and the Church of Uganda have opposed homosexuality. GAFCON, a fellowship of conservative Anglican churches, has appointed "missionary bishops" in response to the disagreements with the perceived liberalisation in the Anglican churches in North America and Europe. In 2023, ten archbishops within the Anglican Communion and two breakaway churches in North America and Brazil from the Global South Fellowship of Anglican Churches (GSFA) declared a state of impaired communion with the Church of England and announced that they would no longer recognise the archbishop of Canterbury as the "first among equals" among the bishops in the Anglican Communion. However, in the same statement, the ten archbishops said that they would not leave the Anglican Communion.
Debates about social theology and ethics have occurred at the same time as debates on prayer book revision and the acceptable grounds for achieving full communion with non-Anglican churches.
Ecclesiology, polity and ethos
The Anglican Communion has no official legal existence nor any governing structure that might exercise authority over the member churches. There is an Anglican Communion Office in London, under the aegis of the archbishop of Canterbury, but it serves only in a supporting and organisational role. The communion is held together by a shared history, expressed in its ecclesiology, polity and ethos, and also by participation in international consultative bodies.
Three elements have been important in holding the communion together: first, the shared ecclesial structure of the component churches, manifested in an episcopal polity maintained through the apostolic succession of bishops and synodical government; second, the principle of belief expressed in worship, investing importance in approved prayer books and their rubrics; and third, the historical documents and the writings of early Anglican divines that have influenced the ethos of the communion.
Originally, the Church of England was self-contained and relied for its unity and identity on its own history, its traditional legal and episcopal structure, and its status as an established church of the state. As such, Anglicanism was from the outset a movement with an explicitly episcopal polity, a characteristic that has been vital in maintaining the unity of the communion by conveying the episcopate's role in manifesting visible catholicity and ecumenism.
Early in its development following the English Reformation, Anglicanism developed a vernacular prayer book, called the Book of Common Prayer. Unlike other traditions, Anglicanism has never been governed by a magisterium nor by appeal to one founding theologian, nor by an extra-credal summary of doctrine (such as the Westminster Confession of the Presbyterian churches). Instead, Anglicans have typically appealed to the Book of Common Prayer (1662) and its offshoots as a guide to Anglican theology and practise. This has had the effect of inculcating in Anglican identity and confession the principle of ("the law of praying [is] the law of believing").
Protracted conflict through the 17th century, with radical Protestants on the one hand and Roman Catholics who recognised the primacy of the Pope on the other, resulted in an association of churches that was both deliberately vague about doctrinal principles, yet bold in developing parameters of acceptable deviation. These parameters were most clearly articulated in the various rubrics of the successive prayer books, as well as the Thirty-nine Articles of Religion (1563). These articles have historically shaped and continue to direct the ethos of the communion, an ethos reinforced by its interpretation and expansion by such influential early theologians such as Richard Hooker, Lancelot Andrewes and John Cosin.
With the expansion of the British Empire and the growth of Anglicanism outside Great Britain and Ireland, the communion sought to establish new vehicles of unity. The first major expressions of this were the Lambeth Conferences of the communion's bishops, first convened in 1867 by Charles Longley, the archbishop of Canterbury. From the beginning, these were not intended to displace the autonomy of the emerging provinces of the communion, but to "discuss matters of practical interest, and pronounce what we deem expedient in resolutions which may serve as safe guides to future action".
Chicago Lambeth Quadrilateral
One of the enduringly influential early resolutions of the conference was the so-called Chicago-Lambeth Quadrilateral of 1888. Its intent was to provide the basis for discussions of reunion with the Roman Catholic and Orthodox churches, but it had the ancillary effect of establishing parameters of Anglican identity. It establishes four principles with these words:
Instruments of communion
As mentioned above, the Anglican Communion has no international juridical organisation. The archbishop of Canterbury's role is strictly symbolic and unifying and the communion's three international bodies are consultative and collaborative, their resolutions having no legal effect on the autonomous provinces of the communion. Taken together, however, the four do function as "instruments of communion", since all churches of the communion participate in them. In order of antiquity, they are:
The archbishop of Canterbury functions as the spiritual head of the communion. The archbishop is the focus of unity, since no church claims membership in the communion without being in communion with him. The present archbishop is Justin Welby.
The Lambeth Conference (first held in 1867) is the oldest international consultation. It is a forum for bishops of the communion to reinforce unity and collegiality through manifesting the episcopate, to discuss matters of mutual concern, and to pass resolutions intended to act as guideposts. It is held roughly every ten years and invitation is by the archbishop of Canterbury.
The Anglican Consultative Council (first met in 1971) was created by a 1968 Lambeth Conference resolution, and meets usually at three-yearly intervals. The council consists of representative bishops, other clergy and laity chosen by the 38 provinces. The body has a permanent secretariat, the Anglican Communion Office, of which the archbishop of Canterbury is president.
The Primates' Meeting (first met in 1979) is the most recent manifestation of international consultation and deliberation, having been first convened by Archbishop Donald Coggan as a forum for "leisurely thought, prayer and deep consultation".
Since there is no binding authority in the Anglican Communion, these international bodies are a vehicle for consultation and persuasion. In recent times, persuasion has tipped over into debates over conformity in certain areas of doctrine, discipline, worship and ethics. The most notable example has been the objection of many provinces of the communion (particularly in Africa and Asia) to the changing acceptance of LGBTQ+ individuals in the North American churches (e.g., by blessing same-sex unions and ordaining and consecrating same-sex relationships) and to the process by which changes were undertaken. (See Anglican realignment)
Those who objected condemned these actions as unscriptural, unilateral, and without the agreement of the communion prior to these steps being taken. In response, the American Episcopal Church and the Anglican Church of Canada answered that the actions had been undertaken after lengthy scriptural and theological reflection, legally in accordance with their own canons and constitutions and after extensive consultation with the provinces of the communion.
The Primates' Meeting voted to request the two churches to withdraw their delegates from the 2005 meeting of the Anglican Consultative Council. Canada and the United States decided to attend the meeting but without exercising their right to vote. They have not been expelled or suspended, since there is no mechanism in this voluntary association to suspend or expel an independent province of the communion. Since membership is based on a province's communion with Canterbury, expulsion would require the archbishop of Canterbury's refusal to be in communion with the affected jurisdictions. In line with the suggestion of the Windsor Report, Rowan Williams (the then archbishop of Canterbury) established a working group to examine the feasibility of an Anglican covenant which would articulate the conditions for communion in some fashion.
Organisation
Provinces
The Anglican Communion consists of forty-two autonomous provinces each with its own primate and governing structure. These provinces may take the form of national churches (such as in Canada, Uganda, or Japan) or a collection of nations (such as the West Indies, Central Africa, or Southeast Asia).
Extraprovincial churches
In addition to the forty-two provinces, there are five extraprovincial churches under the metropolitical authority of the archbishop of Canterbury.
Former provinces
New provinces in formation
In September 2020, the Archbishop of Canterbury announced that he had asked the bishops of the Church of Ceylon to begin planning for the formation of an autonomous province of Ceylon, so as to end his current position as metropolitan of the two dioceses in that country.
Churches in full communion
In addition to other member churches, the churches of the Anglican Communion are in full communion with the Old Catholic churches of the Union of Utrecht and the Scandinavian Lutheran churches of the Porvoo Communion in Europe, the India-based Malankara Mar Thoma Syrian and Malabar Independent Syrian churches and the Philippine Independent Church, also known as the Aglipayan Church.
Ecumenical relations
Historic episcopate
The churches of the Anglican Communion have traditionally held that ordination in the historic episcopate is a core element in the validity of clerical ordinations. The Roman Catholic Church, however, does not recognise Anglican orders (see Apostolicae curae). Some Eastern Orthodox churches have issued statements to the effect that Anglican orders could be accepted, yet have still reordained former Anglican clergy; other Eastern Orthodox churches have rejected Anglican orders altogether. Orthodox bishop Kallistos Ware explains this apparent discrepancy as follows:
See also
Acts of Supremacy
English Reformation
Dissolution of the Monasteries
Ritualism in the Church of England
Apostolicae curae
Affirming Catholicism
Anglican ministry
Anglo-Catholicism
British Israelism
Church Society
Church's Ministry Among Jewish People
Compass rose
Evangelical Anglicanism
Flag of the Anglican Communion
Liberal Anglo-Catholicism
List of the largest Protestant bodies
Reform (Anglican)
Anglican Use
Notes
References
Citations
Sources
Further reading
Buchanan, Colin. Historical Dictionary of Anglicanism (2nd ed. 2015) excerpt
Hebert, A. G. The Form of the Church. London: Faber and Faber, 1944.
Wild, John. What is the Anglican Communion?, in series, The Advent Papers. Cincinnati, Ohio: Forward Movement Publications, [196-]. Note.: Expresses the "Anglo-Catholic" viewpoint.
External links
Anglicans Online
Project Canterbury Anglican historical documents from around the world
Brief description and history of the Anglican Communion 1997 article from the Anglican Communion Office
1867 establishments in England
Religious organizations established in 1867
Religion in the British Empire
|
2416114
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%95%D0%A1%20%D0%9D%D1%96%D1%85%D0%BB%D1%8C
|
ТЕС Ніхль
|
ТЕС Ніхль (Niehl) — теплова електростанція в Німеччини у федеральній землі Північний Рейн — Вестфалія, розташована у рейнській гавані міста Кельн.
Перший енергоблок ТЕС потужністю 315 МВт ввели в експлуатацію у 1976 році. На початку 21 століття цей класичний конденсаційний блок вже не задовольняв сучасним вимогам та був закритий у 2004-му. Натомість, починаючи з наступного року, на площадці електростанції розпочав роботу енергоблок № 2, споруджений з використанням технології комбінованого парогазового циклу. Він має потужність 405 МВт, що забезпечується обладнанням компанії Siemens — однією газовою турбіною V94.3A потужністю 265 МВт та однією паровою турбіною потужністю 140 МВт.
В 2016 році тут спорудили блок № 3 потужністю 453 МВт, так само виконаний із комбінованим парогазовим циклом. На ньому встановлено турбіни компанії Alstom: газову GT26 та парову STF30C. Для видачі продукції третього блоку до мережі прокладено підземну кабельну лінію напругою 380 кВ.
Можливо відзначити, що обидва блоки працюють в режимі ТЕЦ, забезпечуючи теплопостачання споживачів Кельна. Завдяки цьому загальна паливна ефективність блоку № 3 становить 85 % при електричній ефективності на рівні 60 %.
Примітки
Ніхль
Ніхль
|
645530
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D0%BD%20%28%D0%9F%D1%8E%D1%97-%D0%B4%D0%B5-%D0%94%D0%BE%D0%BC%29
|
Пардін (Пюї-де-Дом)
|
Пардін (Пюї-де-Дом)
Пардін — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Пюї-де-Дом. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 380 км на південь від Парижа, 26 км на південь від Клермон-Феррана.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Овернь. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 91 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 226,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Посилання
Пардін на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Пюї-де-Дом
Примітки
Муніципалітети департаменту Пюї-де-Дом
|
21842014
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grom%2C%20Warmian-Masurian%20Voivodeship
|
Grom, Warmian-Masurian Voivodeship
|
Grom, Warmian-Masurian Voivodeship
Grom is a village in the administrative district of Gmina Pasym, within Szczytno County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland.
It lies approximately south-east of Pasym, north-west of Szczytno, and south-east of the regional capital Olsztyn.
References
Grom
|
2186976
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D1%88%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B8
|
Англійські шашки
|
Англійські шашки, або чекерс (у британській англійській «English draughts», у США і Канаді «checkers») — гра в шашки на дошці 8×8. Першими ходять чорні. Основна відмінність від російських шашок полягає в правилах взяття (шашка не може бити назад) і ходів дамкою (ходить тільки на одне поле вперед або назад). Чекерс популярний у Великій Британії, США, Ірландії, Барбадосі, Новій Зеландії, інших колишніх колоніях Великої Британії, а також Італії, Туркменістані та Чехії.
Основні варіанти
Для збільшення видовищності та непередбачуваності розроблено варіант із жеребкуванням дебюту (3 перших ходів). У такому випадку кожен із гравців робить перші три ходи у тому дебютному варіанті, який випав за жеребом. Скорочено цю версію називають 3-Move checkers і з неї відбуваються власні турніри й чемпіонати світу. Класичну версію з довільним вибором ходів називають абревіатурою GAYP (Go As You Please). До 1994-го чемпіонат світу відбувався тільки у класичній версії, з 1994 року чемпіонати світу розігрують у двох вищезгаданих форматах.
Англійські шахи стають популярними і в країнах колишнього радянського союзу.
Примітки
Посилання
World Checkers Draughts Federation
Шашки
|
15437731
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Drulhe
|
Drulhe
|
Drulhe is a commune in the Aveyron department in southern France.
Population
See also
Communes of the Aveyron department
References
Communes of Aveyron
Aveyron communes articles needing translation from French Wikipedia
|
27944720
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Javornik%2C%20%C5%A0tore
|
Javornik, Štore
|
Javornik, Štore
Javornik is a settlement in the Municipality of Štore in eastern Slovenia. It lies in the hills south of Štore on the road to Svetina. The area is part of the traditional region of Styria. It is now included with the rest of the municipality in the Savinja Statistical Region.
References
External links
Javornik on Geopedia
Populated places in the Municipality of Štore
|
4978276
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Попова Наталія Сергіївна
|
Попова Наталія Сергіївна
Наталія Сергіївна Попова (Гринцер; 1885, Новомосковськ, Катеринославська губернія — 1975, СРСР) — радянський педагог — методист, доцент, автор низки підручників і навчальних посібників з арифметики.
Народилася у сім'ї ветеринарного лікаря, статського радника Сергія Григоровича Гринцера. Брат — Горчаков Григорій Сергійович — військспец, учасник 4-х воєн.
Із кінця 1901 року проживала в Санкт-Петербурзі. В одному зі столичних вузів здобула вищу математичну освіту. Незадовго до Жовтневої революції одружилася, прізвище по чоловіку — Попова.
На початку 1920-х років проживала і працювала в Баку, потім здійснила переїзд до Москви. Обіймала відповідальні педагогічні посади у системі народної освіти, старший методист, доцент кафедри початкової освіти. Автор багатьох навчальних посібників, підручників та задачників з арифметики, що витримали багаторазові перевидання, у тому числі і в наші дні.
Праці
Методика преподавания арифметики в начальной школе. — : Учпедгиз, 1955.
Учебник арифметики для начальной школы: 1-й год обучения. — Ч. 1. — 1933. — 70 с.
Учебник арифметики: Для начальной школы. 2-й год обучения. — 1933. — 73 с.
Учебник арифметики: 2-й год обучения. — 1934. — 74 с.
Учебник арифметики: Для начальной школы. 3 и 4 год обучения. — Ч. 3. — 1934. — 69 с.
Учебник арифметики: Для начальной школы: Ч. 1. — ; : Учпедгиз, 1936. — 64 с.
Учебник арифметики: Для 2 класса начальной школы. — Ч. 2. — ; : Учпедгиз, 1937. — 69 с.
Учебник арифметики для начальной школы. 3 и 4 классы. — Ч. 3 — ; : Учпедгиз, 1937. — 57 с.
Сборник арифметических задач и упражнений: для 3 класса начальной школы. — Ч. 1. — ; : Учпедгиз, 1937. — 49 с.
Сборник арифметических задач и примеров: Для 3-го года обучения в начальной школе. — Ч. 1. — 1934. — 58 с.
Сборник арифметических задач и упражнений: Для 4-го года обучения начальной школы. — Ч. 2. — 1934. — 69 с.
Сборник арифметических задач и упражнений для начальной школы: 3 год обучения: на калм. языке / Н. С. Попова; пер. Г. Бембеева. — Элиста: Калмгосиздат, 1935.
Учебник арифметики для начальной школы. — Ч. I. Для 1 класса. — Изд. 6-е. Госуд. уч.-пед изд-во, 1937. — 64 с.
Учебник арифметики для начальной школы. — Ч. II. Второй год обучения. — Изд. 2-е, перераб. — —: Госуд. уч.-пед изд-во, 1933. — 68 с.
Учебник арифметики для начальной школы. — Ч. III. Для 3-го и 4-го классов. — Изд. 5-е. — —: Госуд. уч.-пед изд-во, 1937. — 56 с.
Сборник арифметических задач. — —, 1937. Несколько изданий.
Учебник арифметики для начальной школы. — —, 1938. Несколько изданий.
Дидактический материал по арифметике. — , 1959. Несколько изданий.
Сборник арифметических задач и упражнений для начальной школы. — Ч. 1, 2, 3 и 4.
Сборник арифметических задач и упражнений Н. С. Поповой (двенадцатое издание, Рига, 1945 год) был переработан Е. Глебовой и А. Кречетовой в 1999 году, методика сохранена полностью.
Примітки
Посилання
Жінки літератори: Попова Наталія Сергіївна (1884 — ?), авт. підручників та навчальних посібників. Архивная копия
Відгук на рукопис Н. С. Попової «Підручник з арифметики для 2-го року навчання початкової школи» (Изд. 3-е Л. Учпедгіз, 1934 (1933) у книзі — Крупська, Надія Костянтинівна, Педагогічні твори в 10-ти томах том 10, м. 1962 стор 536
Уродженці Новомосковського повіту
Радянські педагоги
Померли 1975
Уродженці Новомосковська
Народились 1885
|
4521082
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Крістіна Церовська
|
Крістіна Церовська (27 лютого 1987, Братислава, Чехословаччина) — словацька футболістка, півзахисниця. Виступала за національну збірну Словаччини.
Клубна кар'єра
Вихованець клубу МФК-АТЛАС (Велки Кртиш), а 23 серпня 2004 року перейшла в оренду до «Жиара-над-Гроном». У лютому 2005 року повернулася до Великого Кртіша, а 11 березня 2005 року її знову віддали в оренду, цього разу до ФК «Уніона» (Нове Замки) до кінця сезону. Провела передсезонний збір з МФК-АТЛАС (Велки Кртиш), а потім повернулася до «Уніона» (Нове Замки) в оренду на наступний сезон. Потім перейшла в оренду до «Слована» (Братислава). Залишилася в столичному клубі протягом наступних трьох сезонів, а після цього остаточно перейшла до «Слована» (Братислава), коли її контракт з попереднім клубом закінчився 30 березня 2010 року. Брала участь у двох розіграшах Ліги чемпіонів УЄФА, а влітку 2013 року переїхала до швейцарського «Нойнкірха». У «Нойнкірху» грала разом із двома своїми співвітчизницями Луцією Шушкова та Даною Фецковою.
Кар'єра в збірній
З 2006 року виступала за національну збірну Словаччини.
Примітки
Посилання
Профіль гравчині на сайті soccerdonna.de
Профіль гравчині на сайті soccerpunter.com
Профіль гравчині на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравчині на сайті worldfootball.net
Уродженці Братислави
Словацькі футболістки
Гравчині збірної Словаччини з футболу
Футболістки «Слована» (Братислава)
Футболістки «Уніона» (Нове Замки)
Футболістки «Нойнкірха»
|
2908623
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B8%D0%BD%29
|
Александрово (гміна Трошин)
|
Александрово (гміна Трошин)
Александрово — село в Польщі, у гміні Трошин Остроленцького повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Остроленцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Остроленцького повіту
|
3479420
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201980%E2%80%941981
|
Чемпіонат Туреччини з футболу 1980—1981
|
Чемпіонат Туреччини з футболу 1980—1981
Перша Ліга Туреччини 1980—1981 — 23-й сезон чемпіонату Туреччини з футболу. Титул втретє поспіль здобув Трабзонспор.
Учасники
Турнірна таблиця
Позначення:
Результати
Найкращі бомбардири
Посилання
Суперліга Туреччини на soccerway
Суперліга Туреччини на rsssf
1980–1981
Туреччина
Туреччина
1980 у турецькому спорті
1981 у турецькому спорті
|
4856856
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B2
|
Барнов
|
Барнов — річка в Словаччині, ліва притока Цірохи, протікає в округах Бардіїв і Снина.
Довжина — 8.7 км. Витік знаходиться в масиві Вигорлат — на висоті 785 метрів. Протікає територією сіл Земплінські Гамри і Бела-над-Цірохоу та Валашковці.
Впадає у Ціроху на висоті 199.5 метра.
Примітки
Посилання
округ Снина
Бардіїв (округ)
Річки Словаччини
Річки басейну Латориці
|
299317
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Theodor%20Heuss
|
Theodor Heuss
|
Theodor Heuss (31 January 1884 – 12 December 1963) was a German liberal politician who served as the first president of West Germany from 1949 to 1959. His cordial nature – something of a contrast to the stern character of chancellor Konrad Adenauer – largely contributed to the stabilization of democracy in West Germany during the Wirtschaftswunder years. Before beginning his career as a politician, Heuss had been a political journalist.
Early life and education
Heuss was born in Brackenheim, a small town and wine-making community near Heilbronn in Württemberg, on the border between the historic regions of Swabia and Franconia.
He attended the Karlsgymnasium in Heilbronn, from which he graduated in 1902. This selective secondary school has since been renamed the Theodor-Heuss-Gymnasium, in honor of its famous alumnus.
Heuss studied economics, art history and political science at the universities of Munich and Berlin.
He received his doctorate at Munich, with Lujo Brentano serving as his thesis adviser, in 1905. Heuss was also a student of Friedrich Naumann, a German politician and theologian. On 11 April 1908, he married Elly Heuss-Knapp (1881–1952), with whom he had a son. The minister presiding over the Lutheran wedding ceremony held in Straßburg was Albert Schweitzer, a close friend of Elly.
Career
After his studies Heuss worked as a political journalist in Berlin and from 1905 until 1912 presided over the magazine Die Hilfe ("The Aid") published by Friedrich Naumann. From 1912 to 1918, he was editor in chief of the Neckarzeitung (Neckar Newspaper) in Heilbronn. In Berlin, he worked as editor for the weekly newsletter Deutsche Politik ("German Politics"). With Naumann, Heuss in 1903 joined the liberal Free-minded Union, which in 1910 merged into the Progressive People's Party (Fortschrittliche Volkspartei), in which he was engaged until its dissolution in 1918.
After World War I, Heuss between 1923 and 1926 published the magazine Die Deutsche Nation ("The German Nation"). He had become a member of the German Democratic Party (Deutsche Demokratische Partei, DDP), from 1930 renamed German State Party (Deutsche Staatspartei, DStP), the political heir of the Fortschrittliche Volkspartei in 1918 and was a member of the Reichstag parliament from 1924 to 1928 and again from 1930 to 1933.
Nazi Germany
On 23 March 1933, along with his four fellow DStP parliamentarians, Heuss voted in favour of the Enabling Act (Ermächtigungsgesetz), granting Chancellor Adolf Hitler quasi-dictatorial powers. He had set out to abstain, but after Heinrich Brüning indicated that with regard to the Reichskonkordat the Centre Party MPs would assent, ultimately subordinated to party discipline.
Alternative views of Hermann Dietrich, Weimar Republic finance minister claim that he was part of the majority in favor of voting for the enabling law. When Germany became a one-party state, the DStP was dissolved on 28 June 1933 and Heuss was divested of his Reichstag mandate by decree of Minister of the Interior Wilhelm Frick with effect from 8 July.
Following the end of his term he returned to private life. During the Nazi era, he stayed in contact with a network of liberals, leading to contacts with the German resistance towards the end of the war, though he was not an active resister. In 1936 Heuss faced a publication ban, nevertheless in 1941 he became an employee of the Frankfurter Zeitung, one of the few remaining liberal newspapers at that time. Heuss wrote under pseudonyms until publishing of the paper was finally prohibited in 1943. He spent the following years writing a biography of Robert Bosch.
Heuss was a contributor to the Nazi newspaper Das Reich, launched by Joseph Goebbels as a more intellectual version of the crude antisemitism spread by Nazi publications.
Postwar
After World War II the US Office of Military Government on 24 September 1945 appointed Heuss the first Minister of Education and Cultural Affairs in the German state of Württemberg-Baden under his fellow party member Minister-president Reinhold Maier, in favour of whom he resigned in 1946. As a co-founder of the Democratic People's Party (Demokratische Volkspartei, DVP), the predecessor of the German Free Democratic Party (Freie Demokratische Partei, FDP) in the southwestern German states, he was a member of the Württemberg-Baden state parliament (Landtag) from 1946 to 1949. Heuss also taught history at the Stuttgart Institute of Technology in 1946 and 1947, receiving the title of an honorary professor in 1948.
After plans elaborated with Wilhelm Külz to build up an all-German liberal party had failed, Heuss in December 1948 was elected head of West German and Berlin sections of the newly founded Free Democratic Party. He advocated uniting all liberal parties in the Western occupation zones, overcoming the split between right liberals and left liberals that had existed in the Weimar Republic. In 1948, he was a member of the Parlamentarischer Rat (Parliamentary Council) at Bonn with considerable influence in the drafting of West Germany's constitution, the Basic Law for the Federal Republic of Germany.
Presidency
After being elected to the first German Bundestag, he relinquished his parliamentary mandate on 12 September 1949, when he was elected President by the Federal Convention (Bundesversammlung) defeating the Social Democrat leader Kurt Schumacher in the second ballot. He took the oath required by article 56 of the Basic Law before a joint session of the Bundestag and the Bundesrat on the same date. By the time he was confirmed as the first democratic German president since Paul von Hindenburg, he refused to be called "Excellency", preferring instead to be called simply "Herr Heuss", Herr Bundespräsident is the German term of address up to today. Heuss's plans for a new national anthem were aborted by Adenauer, who – in rare accordance with Kurt Schumacher – had the third stanza of the old Deutschlandlied established in 1952.
A widower since 1952, Heuss was re-elected in 1954 with practically no opposition, after the Social Democrats had renounced the nomination of a rival candidate. Not until May 1956, could he make his first state visit, invited by King Paul of Greece. The president, accompanied by Foreign Minister Heinrich von Brentano, was overwhelmed by the warm reception in Athens, considering that the country had heavily suffered under German occupation in World War II. He held office until the end of his term on 12 September 1959, succeeded by Heinrich Lübke. He had declined a third term in office, as this would have necessitated changing the constitution.
Heuss shaped the office of president by his non-partisan governing. As a representative of the democratic-liberal and cultural traditions of Germany, he was a symbol of confidence in the German post-war republic in the international community. His further state visits to Turkey, Italy, Canada, the United States, and the United Kingdom contributed greatly to the increase of appreciation toward the still young Federal Republic of Germany. He was opposed to re-armament and the founding of the new West German Army in 1955, but had no power to stop it. His ironic speech at the swearing in of the first new soldiers, "Nun siegt mal schön!" ("Happy war-winning!"), is well remembered. In 1959, Heuss was awarded the prestigious Friedenspreis des Deutschen Buchhandels. In addressing the memory of Nazism and the Nazi dictatorship, Heuss introduced the concept of collective shame as opposed to collective guilt. His rhetoric encouraged the Germans to never forget the Holocaust and precisely described the crimes against the Jews but he refrained from citing those who were responsible for their suffering.
On 12 December 1963 Heuss died in Stuttgart, aged 79.
In 1957 Heuss donated a sculpted portal entry to the Camposanto of the Teutons and the Flemish in Vatican city. The portal, by sculptor Elmar Hillebrand of Cologne, gives access from the Teutonic Cemetery to the Church of Santa Maria della Pietà in Camposanto dei Teutonici, the National Church in Rome of Austria, Germany, and the Netherlands.
Personal life
Heuss was a member of the Protestant Church in Germany.
Legacy
Since 1964, the Theodor Heuss Prize has been awarded for exemplary democratic disposition. Heuss's former residence is now open to the public as the Theodor-Heuss-Haus. His image appeared on one series of the two-mark coin and numerous streets and squares all over Germany have been named in his honour. During his time in office, his image also appeared on definitive stamps in West Germany issued between 1954 and 1960. An Airbus A340 aircraft of the Luftwaffe used by the German head of government also carries his name.
Honours and awards
Honorary doctorate from the Free University of Berlin (1949)
Special Class of the Grand Cross of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany (1952)
Knight Grand Cross with Collar of the Order of Merit of the Italian Republic (31 December 1953)
Grand Cross with Collar of the Order of the Falcon (Iceland, 1955)
(Osnabrück, 1956)
Honorary Citizen of Olympia (1956)
Great Star of Honour for Services to the Republic of Austria (1956)
Honorary Knight Grand Cross of the Most Honourable Order of the Bath (1958)
Honorary doctorate from the Laval University (1958)
Theodor Heuss Chair at The New School
References
External links
dhm.de – Museum of German History
stiftung-heuss-haus.de – Foundation Theodor-Heuss-Haus
bundespraesident.de – Office of the President
The German Federal Presidents
1884 births
1963 deaths
20th-century presidents of Germany
People from Brackenheim
People from the Kingdom of Württemberg
German Lutherans
National-Social Association politicians
Free-minded Union politicians
Progressive People's Party (Germany) politicians
German Democratic Party politicians
German State Party politicians
Members of the Reichstag of the Weimar Republic
Members of the Bundestag for Baden-Württemberg
German expatriates in Turkey
Grand Crosses Special Class of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany
Knights Grand Cross with Collar of the Order of Merit of the Italian Republic
Honorary Knights Grand Cross of the Order of the Bath
Recipients of the Grand Star of the Decoration for Services to the Republic of Austria
Political party founders
20th-century German journalists
20th-century German male writers
Political journalists
Members of the Bundestag 1949–1953
Members of the Bundestag for the Free Democratic Party (Germany)
Members of Parlamentarischer Rat
|
4145741
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B8%20%D1%82%D0%B0%20%D0%A1%D0%94%20%D0%95%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%97
|
Поліція безпеки та СД Естонії
|
Поліція безпеки та СД Естонії, скорочено Зіпо — сили поліції безпеки, створені німцями в 1942 році, які об'єднали як німців, так і естонців в єдину структуру на зразок німецької поліції безпеки.
Після німецької окупації в 1941 році німецька армія створила поліцейські префекти на основі старої естонської моделі поліції. 1942 року було встановлено нову структуру поліції безпеки. Нову силу Зіпо розробив керівник Einsatzkommando 1a Мартін Зандбергер. Це була єдина спільна структура, яка складалася з німецького компонента під назвою «Група A» з відділами від AI до AV та естонського компонента під назвою «Група B» із відповідними відділами. Естонські співробітники Зіпо носили ту саму форму, що і їхні німецькі колеги, та відвідували школи Зіпо в Рейху.
Див. також
Німецька окупація Естонії під час Другої світової війни
Естонія у Другій світовій війні
Окупація країн Балтії
Примітки
Естонські колаборанти з нацистською Німеччиною
Окупація балтійських країн
|
3354541
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%BB%20%28%D0%A2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%81%D1%81%D1%96%29
|
Роджерсвілл (Теннессі)
|
Роджерсвілл (Теннессі)
Роджерсвілл — місто в США, в окрузі Гокінс штату Теннессі. Населення — 4671 особа (2020).
Географія
Роджерсвілл розташований за координатами (36.407966, -83.003786). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 8,79 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 503 особи/км². Було 2249 помешкань (256/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,4 %. Частка іспаномовних становила 1,4 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,9 % — особи молодші 18 років, 55,4 % — особи у віці 18—64 років, 23,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 81,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 78,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 26,6 % осіб, у тому числі 37,0 % дітей у віці до 18 років та 15,9 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 25,6 %, виробництво — 22,8 %, будівництво — 11,1 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 9,7 %.
Примітки
Джерела
Містечка Теннессі
Населені пункти округу Гокінс (Теннессі)
Окружні центри Теннессі
|
1235941
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Roberto%20Mieres
|
Roberto Mieres
|
Roberto Mieres
Roberto Casimiro Mieres (3 December 1924 – 26 January 2012) was a racing driver from Mar del Plata, Argentina. He participated in 17 Formula One World Championship Grands Prix, debuting on 7 June 1953. He scored a total of 13 championship points.
Formula One and sports car racer
Mieres competed in a number of different sports, including rowing, sailing, rugby, and tennis. He first took up motorsport in Argentina with an MG, which he later replaced with a Mercedes-Benz SSK and then a Bugatti formerly driven by Achille Varzi, using the latter to win the Argentine sports car championship. As a reward, he was invited to join his compatriots Juan Manuel Fangio and José Froilán González on a trip to Europe, during which he finished fourth in the 1950 Circuit des Nations in Geneva driving a Maserati 4CLT/48 Formula Two car. After returning to Argentina, he was recruited by the Gordini team to replace the injured Jean Behra, allowing him to make his début in the World Championship at the 1953 Dutch Grand Prix. He also competed in the French and Italian Grands Prix, taking a best finish of sixth at Monza.
Mieres scored his best result of 1953, however, in the non-championship Grand Prix de l'Albigeois held in Albi, France, finishing in fourth place. He also finished third in a sports car handicap race at Caen in July 1953, which was won by Jean Chancel. In January 1954 Mieres came in second at the Buenos Aires Grand Prix. Maurice Trintignant was victorious after Mike Hawthorn skidded close to the finish. The tail of Mieres' Maserati caught fire during the 1954 Belgian Grand Prix at Spa Francorchamps. After belatedly realising this, he slammed on the brakes and jumped to safety. Mieres then finished fifth in a Maserati at the 1954 British Grand Prix at Silverstone. In the 1957 City of Buenos Aires sports car race Mieres drove a 3.5 litre Jaguar to a fourth-place finish. His driving partner was Ninian Sanderson of Scotland. Mieres later teamed with Anton Van Dorey for a win in the 1959 USAC Road Racing Championship Daytona 1,000 km, the predecessor to the modern Rolex 24 at Daytona.
It is likely that an oil slick dropped by Mieres' Porsche caused a tragic accident at the 1958 Cuban Grand Prix, in which at least four people were killed and fifty more injured. Ferrari driver Armando Garcia Cifuentes skidded on a large oil slick which had been deposited on the track and crashed into a grandstand; one lap earlier, Mieres had pitted to replenish oil he had lost with a broken oil line.
Retirement
After his racing career wound down in the late 1950s, Mieres returned to his other interest of sailing, and represented Argentina in the 1960 Summer Olympics in Rome. He competed against fellow former racing driver, Prince Bira in the Star class, finishing 17th and beating his old rival in the process. Only five others have competed in both the Formula One World Championships and the Olympics. He died at the age of 87 in Uruguay.
Complete Formula One World Championship results
(key) (results in italics indicate fastest lap)
''* Indicates shared drive with Jean Behra.
References
External links
1924 births
2012 deaths
Argentine racing drivers
Argentine Formula One drivers
Gordini Formula One drivers
Maserati Formula One drivers
Turismo Carretera drivers
Sportspeople from Mar del Plata
24 Hours of Le Mans drivers
Olympic sailors for Argentina
Argentine male sailors (sport)
Sailors at the 1960 Summer Olympics – Star
World Sportscar Championship drivers
Carrera Panamericana drivers
|
1340095
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Prosopography
|
Prosopography
|
Prosopography is an investigation of the common characteristics of a group of people, whose individual biographies may be largely untraceable. Research subjects are analysed by means of a collective study of their lives, in multiple career-line analysis. The discipline is considered to be one of the auxiliary sciences of history.
History
British historian Lawrence Stone (1919–1999) brought the term to general attention in an explanatory article in 1971, although it had been used as early as 1897 with the publication of the Prosopographia Imperii Romani by German scholars. The word is drawn from the figure of prosopopeia in classical rhetoric, introduced by Quintilian, in which an absent or imagined person is figured forth—the "face created" as the Greek suggests—in words, as if present.
Stone noted two uses of prosopography as an historian's tool, in uncovering deeper interests and connections beneath the superficial rhetoric of politics, to examine the structure of the political machine and in analysing the changing roles in society of status groups—holders of offices, members of associations—and assessing social mobility through family origins and social connections of recruits to those offices or memberships. "Invented as a tool of political history", Stone observed, "it is now being increasingly employed by the social historians".
Overview
Prosopographical research has the goal of learning about patterns of relationships and activities through the study of collective biography; it collects and analyses statistically relevant quantities of biographical data about a well-defined group of individuals. The technique is used for studying many pre-modern societies.
The nature of prosopographical research has developed. In his 1971 essay, Lawrence Stone discussed an "older" form of prosopography which was principally concerned with well-known social elites, many of whom were already historical figures. Their genealogies were well researched and social webs and kinship linking could be traced, allowing a prosopography of a "power elite" to emerge. Prominent examples which Stone drew upon were the work of Charles A. Beard and Sir Lewis Namier.
Beard's An Economic Interpretation of the Constitution of the United States (1913) offered an explanation of the form and content of the U.S. Constitution by looking at the class background and economic interests of the Founding Fathers. Namier produced an equally influential study "The Structure of Politics at the Accession of George III" of the 18th-century House of Commons of Great Britain and inspired a circle of historians whom Stone light-heartedly termed "Namier Inc". Stone contrasted this older prosopography with what in 1971 was the newer form of quantitative prosopography, which concern was with much wider populations including, particularly, "ordinary people". An example of this kind of work, published slightly later, is Emmanuel Le Roy Ladurie's pioneering work of microhistory, Montaillou (1975), which developed a picture of patterns of kinship and heresy, daily and seasonal routine, in a small Occitan village, the last pocket of Cathars, from 1294 to 1324.
Stone anticipated that this new form of prosopography would become dominant as part of a growing wave of social science history. Prosopography and other associated forms of social science and quantitative history went into a period of decline during the 1980s. In the 1990s, perhaps because of developments in computing and particularly in database software, prosopography was revived. The "new prosopography" has since become clearly established as an important approach in historical research.
Data in prosopographical research
A certain mass of data is required for prosopographical research. The collection of data underlies the creation of a prosopography and, in contemporary research, this is usually in the form of an electronic database. But data assembly is not the goal of the research; rather, the objective is to understand patterns and relationships by analysing the data. A uniform set of criteria needs to be applied to the group in order to achieve meaningful results. And, as with any historical study, understanding the context of the lives studied is essential.
In the words of prosopographer Katharine Keats-Rohan, "prosopography is about what the analysis of the sum of data about many individuals can tell us about the different types of connection between them, and hence about how they operated within and upon the institutions—social, political, legal, economic, intellectual—of their time".
In this sense prosopography is clearly related to, but distinct from, both biography and genealogy. Whilst biography and prosopography overlap, and prosopography is interested in the details of individuals' lives, a prosopography is more than the plural of biography. A prosopography is not just any collection of biographies. The lives of the research subjects must have enough in common for relationships and connections to be uncovered. Genealogy, as practiced by family historians, has as its goal the reconstruction of familial relationships, and as such, well-conducted genealogical research may form the basis of a prosopography.
See also
Big data
Historiography
Prosopographical network
References
Sources
Abbott, Josie M., The Angel in the Office. British Sociological Association, 2009.
Beech, George, "Prosopography" in Medieval studies: an introduction, ed. James M. Powell, Syracuse University Press, 1992.
Carney, T. F. "Prosopography: Payoffs and Pitfalls" Phoenix 27.2 (Summer, 1973), pp. 156–179. Assessing results of prosopography applied to Roman Republican history.
Erben, Michael, "A Preliminary Prosopography of the Victorian Street", Auto/Biography Vol 4, 2/3, 1996.
Greer, J, "Learning from linked lives: Narrativising the individual and group biographies of the guests at the 25th Jubilee dinner of the British Psychoanalytical Society at The Savoy, London, on 8th March 1939". University of Southampton, unpublished doctoral thesis, 2014.
Krummel, Donald W., "Early American Imprint Bibliography and its Stories: An Introductory Course in Bibliographical Civics", Libraries & Culture 40.3 (Summer, 2005), pp. 239–250. .
Lindgren, M., 'People of Pylos: Prosopographical and Methodological Studies in the Pylos Archives (Boreas). Uppsala (1973)
Radner, K. (ed.), The Prosopography of the Neo-Assyrian Empire. Helsinki, 1998–2002.
Further reading
Broughton, T. R. S. 1972. "Senate and Senators of the Roman Republic: The Prosopographical Approach." In Aufstieg und Niedergang der römischen Welt. Vol. 1.1. Edited by Hildegard Temporini, 250–265. Berlin and New York: de Gruyter.
Cameron, Averil, ed. 2003. Fifty Years of Prosopography: The Later Roman Empire, Byzantium and Beyond. Proceedings of the British Academy 118. Oxford: Oxford Univ. Press.
Eck, Werner. 2010. "Prosopography." In The Oxford Handbook of Roman Studies, Edited by Barchiesi, Alessandro and Scheidel, Walter. Oxford Handbooks, 146–159. Oxford; New York: Oxford University Pr.
Fraser, P. M., and Elaine Matthews, eds. 1987–. A Lexicon of Greek Personal Names. Oxford: Clarendon.
Svorenčík, Andrej. 2018. "The missing link: Prosopography in the history of economics." History of Political Economy 50.3 (2018): 605-613.
External links
– a prosopography portal that includes a short guide, a bibliography, and an international directory of current projects and researchers.
Eligivs – Anagrafica del personale di zecca – Prosopography of the mint officials .
Historiography
|
1069414
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Airway%20%28aviation%29
|
Airway (aviation)
|
Airway (aviation)
In the United States, airways or air routes are defined by the Federal Aviation Administration (FAA) in two ways:
"VOR Federal airways and Low/Medium Frequency (L/MF) (Colored) Federal airways"
These are designated routes which aeroplanes fly to aid in navigation and help with separation to avoid accidents. Airways are defined with segments within a specific altitude block, corridor width, and between fixed geographic coordinates for satellites navigation system, or between ground-based radio transmitter navigational aids (navaids; such as VORs or NDBs) or the intersection of specific radials of two navaids.
United States
To guide airmail pilots on their delivery routes, the United States Postal Service constructed the first airways in the United States, the Contract Air Mail routes. These airways were between major cities and identified at night by a series of flashing lights and beacons which pilots flew over in sequence to get from one city to the next. Intermediate fields were located every in case of emergencies, with at least two landing strips a minimum of in length, and in width. Rotating airways beacons were erected every . However, these visual airways required the pilots to be in visual contact with the ground, which precluded flying in fog or clouds. Subsequently, the Department of Commerce funded the development of other means of airway navigation.
The first airways to be delineated by radio frequency were based on the old Low-frequency radio range also called the "Four Course Radio Range" or "A/N" system. The pilot listened for the stronger of the Morse codes transmitters ("· –" for "A" and "– ·" for "N", indicating left or right of the course); the objective was to be centered on course hearing a steady tone (the A and N Morse codes merge to form a steady tone when the receiver is equidistant from both transmitters).
Later airways were based on low/medium frequency ground stations, like the beat frequency oscillator (BFO) and the non-directional beacon (NDB). These L/M frequency airways were the colored airways. Colored airways still exist, mostly in Alaska. There are only a few colored airways remaining in the contiguous United States. There is one colored airway on the coast of North Carolina called G13 (Green 13). Additionally, there are several colored airways connecting to, and transitioning through, the Florida Keys. B9 (Blue 9) connects the Southern Florida mainland to Marathon Key. B646 (Blue 646) connects Mérida, Mexico to Nassau, Bahamas and transitions through the Florida Keys. A portion of B646 connects Key West to Marathon Key and serves as a bypass for aircraft unable to meet the 15,000 foot minimum altitude along that portion of V3. Finally, G765 (Green 765) connects Key West to Cozumel, Mexico. Colored airways are all depicted in brown on low and high altitude charts produced by the FAA's Aeronautical Navigation Products.
Low altitude airways (below MSL) that are based on VOR stations, appear on sectional charts, world aeronautical charts, and en route low altitude charts and are designated with the prefix "V" (pronounced victor, hence, victor airways). High altitude airways (from MSL to FL450) based on VOR stations are called jet routes; they appear on high altitude charts (that usually do not show topography, as the low altitude charts do) and are prefixed by the letter "J". VOR-based routes are depicted in black on low and high altitude charts produced by the FAA's Aeronautical Navigation Products.
With the invention of RNAV routes, airway structure no longer has to be based on ground-based navaids; a new naming convention is used. RNAV routes not based on VOR routes in low altitudes are preceded with the letter "T"; high airway routes are designated with the letter "Q". RNAV routes are depicted in blue on low and high altitude charts produced by the FAA's Aeronautical Navigation Products.
Europe
Airways are corridors wide of controlled airspace with a defined lower base, usually FL070–FL100, extending to FL195. They link major airports giving protection to IFR flights during the climb and descent phases, and often for non-jet aircraft, cruise phase of flight. Historically, they were laid out between VORs; however, advances in navigational technology mean that this is no longer a necessity. Each airway has a designator containing one letter and one to three numbers. All airspace above FL195 is class C controlled airspace, the equivalent to airways being called Upper Air Routes and having designators prefixed with the letter "U". If an upper air route follows the same track as an airway, its designator is the letter "U" prefix and the designator of the underlying airway.
In the UK, airways are all class A below FL195 and, therefore, VFR flights are prohibited.
Air corridor
An air corridor is a designated region of airspace that an aircraft must remain in during its transit through a given region. Air corridors are typically imposed by military or diplomatic requirements. During the Berlin Blockade, for example, pilots flying across Soviet-controlled German airspace were required to maintain very specific positioning within air corridors defined by the commander in charge of the airlift. Subsequent flights, both military and civilian, between West Germany and West Berlin during the Cold War were required to remain within their designated corridor or risk being shot down.
Air corridors should not be confused with airways. Airways are navigational aids which a pilot generally may deviate from when circumstances warrant, while compliance with a designated air corridor is mandatory.
Notes
References
External links
FAA Order JO 7400.2L, Procedures for Handling Airspace Matters, effective 2017-10-12 (with changes), accessed 2017-12-04
FAA Aeronautical Information Manual, Chapter 1
Cold War Berlin air corridor disagreement.
Way
Way
|
158896
|
https://en.wikipedia.org/wiki/PLOS
|
PLOS
|
PLOS (for Public Library of Science; PLoS until 2012 ) is a nonprofit publisher of open-access journals in science, technology, and medicine and other scientific literature, under an open-content license. It was founded in 2000 and launched its first journal, PLOS Biology, in October 2003.
PLOS publishes 12 academic journals, including 7 journals indexed within the Science Citation Index Expanded, and consequently 7 journals ranked with an impact factor.
PLOS journals are included in the Directory of Open Access Journals (DOAJ). PLOS is also a member of the Open Access Scholarly Publishers Association (OASPA), a participating publisher and supporter of the Initiative for Open Citations, and a member of the Committee on Publication Ethics (COPE).
History
The Public Library of Science began in 2000 with an online petition initiative by Nobel Prize winner Harold Varmus, formerly director of the National Institutes of Health and at that time director of Memorial Sloan–Kettering Cancer Center; Patrick O. Brown, a biochemist at Stanford University; and Michael Eisen, a computational biologist at the University of California, Berkeley, and the Lawrence Berkeley National Laboratory. The petition called for all scientists to pledge that, from September 2001, they would discontinue submission of articles to journals that did not make the full text of their articles available to all, free and unfettered, either immediately or after a delay of no more than six months. Although tens of thousands signed the petition, most did not act upon its terms; and in August 2001, Brown and Eisen announced that they would start their own nonprofit publishing operation. In December 2002, the Gordon and Betty Moore Foundation awarded PLOS a $9 million grant, which it followed in May 2006 with a $1 million grant to help PLOS achieve financial sustainability and launch new free-access biomedical journals.
The PLOS organizers turned their attention to starting their own journal along the lines of the UK-based BioMed Central, which has been publishing open-access scientific articles in the biological sciences in journals such as Genome Biology since 2000. The PLOS journals are what is described as "open-access content"; all content is published under the Creative Commons "attribution" license. The project states (quoting the Budapest Open Access Initiative) that: "The only constraint on reproduction and distribution, and the only role for copyright in this domain, should be to give authors control over the integrity of their work and the right to be properly acknowledged and cited."
As a publishing company, the Public Library of Science officially launched its operation on 13 October 2003, with the publication of a print and online scientific journal entitled PLOS Biology, and has since launched 11 more journals.
One, PLOS Clinical Trials, has since been merged into PLOS ONE. Following the merger, the company started the PLOS Hub for Clinical Trials to collect journal articles published in any PLOS journal that related to clinical trials; the hub was discontinued in July 2013.
PLOS became a signatory of the SDG Publishers Compact in 2023, and has taken steps to support the achievement of the Sustainable Development Goals (SDGs). These include the introduction of five new open-access journals in 2021 to publish research relevant to the SDGs: PLOS Climate, PLOS Water, PLOS Sustainability and Transformation, PLOS Digital Health, and PLOS Global Public Health.
In 2011, the Public Library of Science became an official financial supporting organization of Healthcare Information For All by 2015, a global initiative that advocates unrestricted access to medical knowledge, sponsoring the first HIFA2015 Webinar in 2012.
In 2012, the organization quit using the stylization "PLoS" to identify itself and began using only "PLOS".
In 2016, PLOS confirmed that its chief executive officer, Elizabeth Marincola, would be leaving for personal and professional reasons at the end of that year. In May 2017, PLOS announced that their new CEO would be Alison Mudditt with effect from June.
In 2021, PLOS announced a policy that required changes in reporting for researchers working in other countries as an attempt to address neo-colonial parachute research practices.
Financial model
To fund the journals, PLOS charges an article processing charge (APC) to be paid by the author or the author's employer or funder. In the United States, institutions such as the National Institutes of Health and the Howard Hughes Medical Institute have pledged that recipients of their grants will be allocated funds to cover such author charges. The Global Participation Initiative (GPI) was instituted in 2012, by which authors in "group-one countries" are not charged a fee and those in "group-two countries" are given a fee reduction. (In all cases, decisions to publish are based solely on editorial criteria.)
PLOS was launched with grants totaling US$13 million from the Gordon and Betty Moore Foundation and the Sandler Family Supporting Foundation. PLOS confirmed in July 2011 that it no longer relies on subsidies from foundations and is covering all of its operational costs. Since then, the PLOS balance sheet has improved from $20,511,000 net assets in 2012–2013 to $36,591,000 in 2014–2015.
Publications
Other partners
In April 2017, PLOS was one of the founding partners in the Initiative for Open Citations.
Headquarters
PLOS has its main headquarters in Suite 225 in the Koshland East Building in Levi's Plaza in San Francisco. Previously, the company had been located at 185 Berry Street. In June 2010, PLOS announced that it was moving to a new location in order to accommodate its rapid growth. The move to the Koshland East Building went into effect on 21 June 2010.
See also
List of open-access journals
arXiv e-print archive
Open Archives Initiative
Open Access Scholarly Publishers Association, of which PLOS is a founding member
Footnotes
References
Adam, David. "Scientists Take on the Publishers in an Experiment to Make Research Free to All" The Guardian, 6 October 2003.
Albanese, Andrew. "Open Access Gains with PLoS Launch: Scientists Call for Cell Press Boycott; Harvard Balks on Big Deal." Library Journal, 15 November 2003, 18–19.
Butler, Declan. "Public Library Set to Turn Publisher as Boycott Looms." Nature, 2 August 2001, 469.
Case, Mary. "The Public Library of Science." ARL: A Bimonthly Report on Research Library Issues and Actions from ARL, CNI, and SPARC, no. 215 (2001): 4. https://web.archive.org/web/20151110091642/http://www.arl.org/newsltr/215/plos.html
Doyle, Helen. "Public Library of Science (PLoS): Committed to Making the World's Scientific and Medical Literature A Public Resource." ASIDIC Newsletter, no. 87 (2004): 9–10. https://nfais.memberclicks.net/assets/ASIDIC/Newsletters/s04_newsletter.pdf
Eisen, Michael. "Publish and Be Praised." The Guardian, 9 October 2003. http://www.guardian.co.uk/life/opinion/story/0,12981,1058578,00.html
Foster, Andrea L. "Scientists Plan 2 Online Journals to Make Articles Available Free." The Chronicle of Higher Education, 10 January 2003, A29.
Kleiner, Kurt. "Free Online Journal Gives Sneak Preview." New Scientist, 19 August 2003, 18. https://www.newscientist.com/news/news.jsp?id=ns99994071
Malakoff, David. "Opening the Books on Open Access." Science Magazine, 24 October 2003, 550–554.
Mantell, Katie. "Open-Access Journal Seeks to Cut Costs for Researchers." SciDev.Net, 15 January 2004. http://www.scidev.net/News/index.cfm?fuseaction=readNews&itemid=1194&language=1
Mellman, Ira. "Setting Logical Priorities: A Boycott Is Not the Best Route to Free Exchange of Scientific Information." Nature, 26 April 2001, 1026.
Olsen, Florence. "Scholars Urge Boycott of Journals That Won't Join Free Archives." The Chronicle of Higher Education, 6 April 2001, A43.
Peek, Robin. "Can Science and Nature Be Trumped?" Information Today 20, no. 2 (2003): 19, 50–51.
———. "The Future of the Public Library of Science." Information Today 19, no. 2 (2002): 28.
———. "The Scholarly Publisher as Midwife." Information Today 18, no. 7 (2001): 32.
Pickering, Bobby. "Medical Journals to Get Open Access Rival." Information World Review, 21 May 2004. http://www.iwr.co.uk/iwreview/1155321
Public Library of Science. "Open Letter to Scientific Publishers." (2001). http://www.plos.org/about/letter.html
Reich, Margaret. "Peace, Love, and PLoS." The Physiologist 2003; 46(4): 137, 139–141. https://web.archive.org/web/20041223045509/http://www.the-aps.org/news/PloS.pdf
Suber, Peter. "The Launch of PLoS Biology." SPARC Open Access Newsletter, no. 67 (2003). http://www.earlham.edu/~peters/fos/newsletter/11-02-03.htm#launch
Velterop, Jan. "Vendor View." Information World Review, 1 December 2001. http://www.iwr.co.uk/iwreview/1150688
Wadman, Meredith. "Publishers Challenged over Access to Papers." Nature, 29 March 2001, 502.
External links
Organizations based in San Francisco
Science and technology in the San Francisco Bay Area
Open access publishers
Non-profit academic publishers
Articles containing video clips
|
1562417
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D1%82%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD
|
Стерилізація безпритульних тварин
|
Стерилізація безпритульних тварин є одним зі способів контролю чисельності безпритульних тварин. Прихильники цього методу вважають стерилізацію гуманною альтернативою приспанню і очікують, що популяції поступово зменшаться через природну смертність, а також через можливість передачі частини тварин у власність прихильників цієї ідеї.
Контекстно це питання стосується майже виключно псів та котів.
Сутність ідеї
Для розуміння того, яким чином стерилізація здатна привести до скорочення чисельності популяції, можна звернутися до загальновідомих моделей динаміки популяцій тварин (за: Колі, 1979; Бігон та ін., 1989). Динаміка чисельності популяції будь-якого виду описується загальновідомою формулою,
N(t) = N(0) + B — D + Im — Em,
де N(t) — чисельність у наступній фазі популяційного циклу (через час t), N(0) — вихідна чисельність, B — кількість прибулих (народжених), D — кількість загиблих (померлих, вбитих, з'їдених хижаками), Im — імміграція (вселення), Em — еміграція (виселення).
Як видно із формули, ефективність заходів щодо скорочення чисельності популяції загалом визначається великим значенням показників «D» та «Em» (смертність та виселення) та малими значеннями показників «B» та «Im» (народжуваність та вселення). Ідея стерилізації полягає у тому, щоби максимально зменшити рівень відтворення популяції за рахунок народжуваності (B) в надії, що це в подальшому призведе до згасання і зникнення популяції за рахунок природної смертності (D).
Для успіху такої стратегії необхідно одночасне виконання наступних умов:
одномоментна стерилізація настільки великої частки популяції, щоб народжуваність не могла перевершити кількість загиблих тварин;
недопущення випуску приплоду господарями за межі садиб або квартир (бо це знівелює низьке значення параметру «В», досягнуте завдяки стерилізації);
відсутність кормової бази, що приваблювала б вселення на територію нових особин і вела б у такий спосіб до зростання параметру «Im», а також і «В» (оскільки прибульці не є стерилізовані).
Тобто, програма стерилізації має виконуватися тільки спільно з контролем народжуваності господарських тварин і жорсткими заходами супроти випуску нових тварин у міське середовище (або у природу).
Також дуже важливо поєднувати стерилізацію з ліквідацією кормової бази (відкритих стихійних смітників, цілеспрямованого підгодовування бродячих тварин). За відсутності кормової бази до складу смертності «D» входить майже вся народжуваність «В», вселення «Im» прямує до нуля, а еміграція «Em» — до N(0) (вихідної чисельності), внаслідок чого різко зменшується кількість тварин, яких необхідно спіймати і простерилізувати.
Методи стерилізації
При розгляді питання щодо безпритульних псів і котів мова нерідко йде про стерилізацію самиць, а не самців, причому стерилізацію хірургічну (див. нижче про досвід різних країн). Стерилізація самиць — один з методів хірургічної контрацепції, що передбачає створення непрохідності маткових труб хірургічним шляхом.
докладніше про медичний аспект див.: Статева стерилізація
докладніше про стерилізацію самиць див.: Стерилізація самиць
Поширена схема реалізації ідеї
Ідею щодо стерилізації безпритульних тварин розвивають переважно громадські зоозахисні організації в Україні та РФ, тобто у країнах, де дотепер існують стабільні й чисельні популяції безпритульних псів та котів.
Заходи зі стерилізації звичайно зводять до такої схеми:
1) вилов,
2) стерилізація (часто з вакцинацію проти сказу),
3) повернення в місця проживання або передача новим господарям.
Доказова база
Інтернаціональна організація ICAM (International Animal Management Coalition), в яку входить ціла низка представників міжнародних фінансуючих та експертних організацій, у тому числі Союз з контролю поширення сказу — Alliance for Rabies Control (ARC), в 2007 р. опублікувала «Керівництво з гуманного регулювання чисельності собак», в якому йдеться про наступне: "Успіх будь-якого застосування стратегії «вилов-стерилізація-повернення на колишнє місце проживання», тобто стійкого процесу зменшення кількості тварин у групі (популяції), може бути досягнутий лише у разі: 1) одночасної стерилізації якомога більшої кількості самиць — зазвичай, понад 70 % від їх загальної кількості; 2) ізоляції, тобто перешкоджанні міграції на територію нових тварин і приєднання їх до наявної групи.
Окремі автори керівництв з екоетики вважають, що при стерилізації менше 70 % самиць безпритульних собак і котів може спостерігатися збільшення популяції. При розгляді питання стерилізації псів у Москві було визнано нездійсненним завданням вилов для стерилізації всієї популяції собак на території міста: частина собак проживають на закритих територіях режимних підприємств, будівництвах і автостоянках, де вони інтенсивно розмножуються.
Застосування в різних країнах світу
Щодо бездомних котів
Латвія. У Ризі кількість вуличних котів налічує близько 200 000 особин. Керівник зоозахисної організації «Dzīvnieku SOS» Лаура Карните (Laura Karnīte) пояснює, що це тільки справа часу, коли бездомні коти почнуть масово хворіти на сказ, окремі випадки вже були. Лаура Карните також зазначає, що багатьох бездомних котів підгодовують жінки, рідше стерилізують, оскільки це дорого.
Головний керівник Департаменту навколишнього середовища Инара Егле (Ināra Egle) повідомляє, що стерилізація однієї кішки коштує в 15-20 латів. З 2003 р., з метою скоротити чисельність вуличних котів і попередити сказ, у Ризі працює програма «вилов — стерилізація — повернення на колишнє місце проживання», яка фінансується міською владою за участі зоозахисної організації LFK Dzīvnieku aizsardzības grupa. На підтримку ризької програми стерилізації вуличних тварин запущений проект «Kaķu dzīve» в Інтернеті.
Програма стерилізації вуличних тварин працює і в інших латвійських містах.
Щодо синантропних собак
Індія. У країні застосовується рекомендована ВООЗ методика «відлов-стерилізація-повернення на колишнє місце проживання» (ABC)Human and animal rabies control, фінансована за рахунок закордонних організацій, що борються за права тварин, і частково за рахунок держави. За даними Blue Cross of India, в трьох містах, де застосовується програма ABC — Ченнай, Джайпур і Калімпонг — спостерігається стійке скорочення захворюваності сказом. Рівень смертності від сказу серед населення цих міст також знизивсяZero-rabies city shows the way to small towns — Times of India, Jun 10, 2009. Як стверджує Товариство із запобігання жорстокому поводженню з тваринами, у містах, де програма застосовувалася послідовно, скоротилася частота укусів бездомними псами — з 60 % до 2 %. Разом з тим, наведені вище показники зросли в інших областях, не задіяних у програмі ABC. Як коментує досвід індусів російський спеціаліст з екології бродячих псів В. Рибалко, «Завдання зменшення чисельності собак там не ставили, індуси намагалися лише боротися зі сказом: стерилізованих собак вони вакцинували. Вакцини якраз вистачало на термін життя тамтешніх собак-парій. У середньому, більше двох років вони в нетрях не живуть, і повторної вакцинації не потрібно».
Росія. Програма стерилізації бездомних тварин у Москві була прийнята щодо бродячих псів, яких на 2007 р. налічували від 30 тис. до 100 тис. особин. Діяла з 2002 по 2009 р. Користувалася підтримкою з боку захисників тварин, викликала спірну оцінку і зазнавала критики з боку як фахівців, так і громадськості. Програма себе не виправдала — кількість бродячих псів на вулицях Москви за час роботи програми не зменшилася.
Румунія. У 1995 р. Бухарестський муніципалітет заснував адміністрацію зі спостереження за тваринами (англ. the Administration for Animal Supervision (AAS)). З 1989 р. при тісній співпраці з зоозахисними організаціями Західної Європи було проведено навчання для співробітників муніципалітетів за програмою стерилізації. У 2000 р. організація «Four-Paws» підписала угоду з головним муніципалітетом держави в Бухаресті щодо стерилізації всіх собак у країні. Але, незважаючи на численні роки дії програми, на 2009 рік вона не призвела до зменшення чисельності безпритульних собак. Безпритульні собаки продовжують бути загрозою для жителів країни. У кінці 2011 року парламент країни спробував змінити спосіб регулювання чисельності безпритульних собак і застосовувати евтаназію, але, завдяки опору зоозахисників, закон будо визнано нелегітимним.
Досвід щодо котів і псів у США
Пси. У США, стерилізації зазнають лише пси, що мають власників, з метою недопущення потенційного поповнення популяції безпритульних тварин та скорочення витрат на евтаназію, а програми, що передбачають вільне знаходження псів у міському середовищі, ніколи не проводилися — виловлених і незатребуваних псів там вбивають шляхом приспання.
У США не допускається вільне проживання безпритульних псів, і з метою недопущення виникнення чи поповнення популяції безпритульних тварин розвивається програма контролю їхньої чисельності, реалізована в 1995 р. у штаті Конектикут.
Основна мета цієї програми — попередження захворювання на сказ (вакцинація) та зниження чисельності (стерилізація) безпритульних тварин. Для людей, що беруть тварин з муніципальних притулків, цією програмою передбачена видача ваучера, за допомогою якої здійснюється фінансова підтримка власників тварин зі стерилізації та вакцинації своїх вихованців.
За допомогою програми вдалося скоротити число евтаназій у муніципальних притулках на 50 % (загалом, приспання зазнає близько 5 мільйонів котів на рік). Фінансування програми здійснюється на 65 % за рахунок податку на утримання тварин. Ті власники, чиї тварини стерилізовані, платять значно менший податок за утримання тварини.
Коти. У 2007 р. натхнений успіхами цієї програми Департамент сільського господарства схвалив програму стерилізації також для диких кішок (Feral Cat Program).
Дикі кішки, безконтрольно розмножуючись, утворюють багатомільйонні колонії по всій Америці. У Чикаго налічують близько 5 млн котів, у шт. Вісконсин кількість диких кішок сягає 2 млн. Мешканці Вісконсина виступають за прийняття закону про дозвіл полювання на кішок за прикладом штатів Міннесота та Південна Дакота.
Позиція провідних зоозахисних організацій і природоохоронців
Відомі зоозахисні організації «Люди за етичне ставлення до тварин» (PETA), «Людська громада Сполучених Штатів» (HSUS) (найбільша зоозахисна організація США, що об'єднує 1.3 мільйона чоловік) підтримують вилов як спосіб регулювання чисельності тварин і вважають, що приспати бродячу тварину гуманно, оскільки залишити домашню тварину мешкати на вулиці — те ж саме, що кинути її напризволяще та приректи на ранню і жорстоку смерть. Варто відзначити, що PETA намагається рекомендувати найгуманніші методи приспання.
Вітчизняний еколог і природоохоронець В. Є. Борейко, директор Київського еколого-культурного центру (КЕКЦ) також критикував схему стерилізації і наступного повернення тварин за те, що вона, нав'язуючи мешканцям постійне сусідство з великою кількістю бродячих псів, провокує більш жорстке ставлення до тварин:Переважна більшість городян не хочуть, щоб поруч з ними жили собаки, нехай навіть стерилізовані. …на стерилізованих не написано, що вони такі, вони так само вночі гавкають, бігають зграями, гризуться, залишають величезну кількість екскрементів, які ніхто не прибирає. Тому проблема залишатиметься.І вихід тут у більш жорсткому ставленні до тварин. Рядові люди будуть йти в аптеку, купувати певні препарати, змішувати їх з фаршем і труїти собак. Це просто почався народний опір, народна партизанська війна з собаками.Жителі мікрорайонів, де розвелося занадто багато бездомних собак, самі їх отруюють. І коли на мітингах зоозахисники показують загиблих собак — це заслуга захисників тварин, адже це вони спровокували таку народну жорстокість.
Див. також
Динаміка популяцій
Безпритульні тварини
Захист тварин
Бродячі пси
Догхантери
Всесвітній день стерилізації тварин
Безпритульні тварини
Примітки
Популяційна динаміка
Урбоекологія
|
56565036
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Elisabetta%20Cocciaretto
|
Elisabetta Cocciaretto
|
Elisabetta Cocciaretto (born 25 January 2001) is an Italian professional tennis player.
She has been ranked by the WTA as high as No. 29 in singles, achieved on 21 August 2023, and world No. 244 in doubles, which she attained on 10 August 2020.
Cocciaretto made her debut for the Italy Fed Cup team in 2018.
Early life and background
Cocciaretto was born in Ancona to Piero Cocciaretto and Jessica Marcozzi. Her father played amateur tennis in his youth. She began playing tennis at the age of five, attending free classes at the Circolo Tennis in Porto San Giorgio. Her tennis idols were Roger Federer and Caroline Wozniacki.
Junior career
Cocciaretto reached the semifinals of the 2018 Australian Open girls' singles tournament, but lost to eventual champion Liang En-shuo. On 5 February 2018, she achieved a career-high ITF junior combined ranking of No. 17.
At the 2018 Summer Youth Olympics, she reached the second round in singles.
Professional career
2019: WTA Tour debut
In May 2019, Cocciaretto made her WTA debut as a wildcard at the Italian Open, but lost to Amanda Anisimova in the first round. In July, she qualified for her first WTA 250 at the Palermo Ladies Open, but lost to third seed Viktória Hrunčáková in the first round.
2020: Grand Slam debut, WTA Tour quarterfinal & first WTA 125 final
In January 2020, Cocciaretto qualified for her first Grand Slam main draw at the Australian Open, after defeating Bibiane Schoofs, Francesca Di Lorenzo, and Tereza Martincová in qualifying, but lost to 17th-seeded Angelique Kerber in the first round.
In August 2020, she reached her first tour quarterfinal in Palermo, defeating Polona Hercog and sixth seed Donna Vekić, before losing to fourth seed Anett Kontaveit. She also reached the doubles final in Palermo with compatriot Martina Trevisan, but they lost to Arantxa Rus and Tamara Zidanšek.
She reached her first WTA 125 final seeded second at the Sparta Prague Open, defeating Dalila Jakupović, Daniela Seguel, Bibiane Schoofs, Georgina García Pérez, Anna Karolína Schmiedlová, and Nadia Podoroska, before ultimately losing to Kristína Kučová in the final.
2021: First WTA Tour semifinal, injury hiatus
In January 2021, Cocciaretto once again qualified for the Australian Open, but lost to Mona Barthel in the first round. After qualifying for the Abierto Zapopan, Cocciaretto reached her first tour semifinal, defeating Wang Xiyu, Nadia Podoroska, and Lauren Davis, before losing to wildcard Eugenie Bouchard. In May, she entered her first French Open as a lucky loser, but lost to Ana Bogdan in the first round. Following her first round exit at the Budapest Grand Prix, Cocciaretto's season ended was cut short by a knee injury, for which she underwent surgery.
2022: First WTA 125 title, Wimbledon, US Open and top 100 debuts
In May 2022, Cocciaretto reached her second WTA 125 final at the Makarska International Championships, defeating Magdalena Fręch, Julia Grabher, Clara Burel, and Anna Karolína Schmiedlová, before losing to Jule Niemeier in the final. On her debut, using her protected ranking, she recorded her first major win at Wimbledon, upsetting compatriot and 22nd seed Martina Trevisan. Following the Vancouver Open, Cocciaretto reached the top 100 on 22 August 2022. She qualified for her first US Open in August, but lost to Aliaksandra Sasnovich in the first round. Seeded fifth at the Open delle Puglie in Bari, she reached the quarterfinals.
In October, she recorded her first WTA 1000 win in Guadalajara by defeating Anastasia Potapova in the first round. The following week, she won her maiden WTA 125 title at the Abierto Tampico, defeating Carol Zhao, Marie Bouzková, Camila Osorio, Zhu Lin, and Magda Linette. She ended the year ranked No. 64.
2023: Maiden career title & first top 10 win, Italian No. 1
In January 2023, Cocciaretto reached her first WTA Tour final at the Hobart International, defeating Alizé Cornet, Jasmine Paolini, Bernarda Pera, and Sofia Kenin, but ultimately losing to qualifier Lauren Davis. As a result, she reached the top 50 on 16 January 2023 at world No. 48, becoming the Italian No. 2 female player in the WTA rankings. The following month, she reached quarterfinals at the Mérida Open, defeating Viktorija Golubic and Wang Xinyu. The following week at the Monterrey Open, she reached back-to-back quarterfinals, defeating Marina Bassols Ribera and Tatjana Maria.
In April, she won her second WTA 125 title as the top seed in San Luis Potosi, defeating Marcela Zacarías, Nadia Podoroska, Tamara Zidanšek, Elina Avanesyan, and compatriot Sara Errani. At the French Open, Cocciaretto upset tenth seed Petra Kvitová in the first round for her first top 10 win. She defeated qualifier Simona Waltert in the second round before losing to Bernarda Pera in the third. As a result, she reached a career-high ranking of No. 41 on 12 June 2023, and surpassed Jasmine Paolini as the No. 1 women's singles player in Italy. At Wimbledon, she again reached the third round at a major, defeating Camila Osorio and Rebeka Masarova before falling to fourth seed Jessica Pegula.
Seeded second at the Ladies Open Lausanne, Cocciaretto won her maiden WTA Tour title, defeating Céline Naef, Julia Riera, Elina Avanesyan, Anna Bondár, and Clara Burel. She reached a new career-high ranking of No. 29 on 21 August 2023.
2024: Third WTA 125 title, major fourth round
At the 2024 Australian Open, Cocciaretto defeated qualifier Lulu Sun in the first round, but lost to 27th seed Emma Navarro in the second.
As a lucky loser in Dubai, she upset Elise Mertens in the first round before falling to third seed Coco Gauff in the second.
At the Indian Wells Open, she lost to another American, Peyton Stearns.
She won her third WTA 125 title, seeded fourth at the Fifth Third Charleston 125, defeating Arina Rodionova, Marina Bassols Ribera, McCartney Kessler, Greet Minnen, and Diana Shnaider. In Miami, she lost to Naomi Osaka in the first round.
Seeded seventh in Rabat, Cocciaretto reached the quarterfinals defeating Yasmine Kabbaj and Bai Zhuoxuan, before losing to Kamilla Rakhimova.
At the French Open, she upset 13th seed Beatriz Haddad Maia, defeated Cristina Bucșa, and upset 17th seed Liudmila Samsonova to reach her first fourth round at a major. As a result, she returned to the top 50 in the rankings on 10 June 2024 at world No. 43.
Performance timelines
Only main-draw results in WTA Tour, Grand Slam tournaments, Billie Jean King Cup, United Cup, Hopman Cup and Olympic Games are included in win–loss records.
Singles
Current through the 2024 French Open.
Doubles
Current through the 2024 Australian Open.
WTA Tour finals
Singles: 2 (1 title, 1 runner-up)
Doubles: 1 (runner-up)
WTA Challenger finals
Singles: 5 (3 titles, 2 runner-ups)
Doubles: 1 (title)
ITF Circuit finals
Singles: 9 (6 titles, 3 runner–ups)
Doubles: 1 (title)
Head-to-head record
Wins over top 10 players
She has a 1–4 record against players who were, at the time the match was played, ranked in the top 10.
Notes
References
External links
2001 births
Living people
Italian female tennis players
Tennis players at the 2018 Summer Youth Olympics
Sportspeople from Ancona
|
5269931
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%20%D0%91%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Алессандро Бово
|
Алессандро Бово (1 січня 1969) — італійський ватерполіст.
Олімпійський чемпіон 1992 року, бронзовий призер 1996 року.
Чемпіон світу з водних видів спорту 1994 року.
Чемпіон Європи з водного поло 1993, 1995 років.
Переможець Кубка світу 1993 року.
Срібний призер Кубка світу 1995 року.
Посилання
Алессандро Бово на Olympedia.org
Алессандро Бово на Olympics.com
Алессандро Бово на Sports-Reference.com
Алессандро Бово на сайті Міжнародної федерації плавання
Примітки
Народились 1969
Італійські ватерполісти
Ватерполісти на літніх Олімпійських іграх 1992
Ватерполісти на літніх Олімпійських іграх 1996
Італійські олімпійські чемпіони
Італійські бронзові олімпійські медалісти
Призери літніх Олімпійських ігор 1996
Призери літніх Олімпійських ігор 1992
|
76554
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82
|
Інститут
|
Інститут
Цей термін має також інші значення. Див. Інститут (значення)
Інститут — вищий навчальний заклад; окрема науково-дослідницька або проєктна організація.
Інститут як навчальний заклад — галузевий (профільний, технологічний, технічний, педагогічний, богословський/теологічний, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо) заклад вищої освіти, що провадить інноваційну освітню діяльність, пов'язану з наданням вищої освіти на першому і другому рівнях за однією чи кількома галузями знань, може здійснювати підготовку на третьому і вищому науковому рівнях вищої освіти за певними спеціальностями, проводить фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність.
Інститути можуть діяти у складі закладу вищої освіти як його структурні підрозділи, зокрема можуть бути:
навчально-наукові інститути — структурні підрозділи університету, академії, інституту, що об'єднує відповідні кафедри, лабораторії, науково-дослідні центри та експериментальні лабораторії, які провадять освітню діяльність і проводять наукові дослідження;
наукові, навчально-наукові, науково-дослідні, науково-виробничі та проєктні інститути, що забезпечують практичну підготовку фахівців певних спеціальностей та/або проводять наукові дослідження;
інститути післядипломної освіти.
На початок 2016/2017 навчального року в Україні діяло 59 вищих навчальних закладів — інститутів.
Наукові установи можуть діяти у статусі інституту. Так, у структурі Національної академії наук України у 2015 році в загальній чисельності 168 наукових установ діяло 112 наукових інститутів.
Див. також
Соціальна інституція
Примітки
Посилання
Інститут //
Вища освіта
|
32725704
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Counter-Strike%3A%20Global%20Offensive
|
Counter-Strike: Global Offensive
|
Counter-Strike: Global Offensive (CS:GO) is a 2012 multiplayer tactical first-person shooter developed by Valve and Hidden Path Entertainment. It is the fourth game in the Counter-Strike series. Developed for over two years, Global Offensive was released for OS X, PlayStation 3, Windows, and Xbox 360 in August 2012, and for Linux in 2014.
The game pits two teams, Terrorists and Counter-Terrorists, against each other in different objective-based game modes. The most common game modes involve the Terrorists planting a bomb while Counter-Terrorists attempt to stop them, or Counter-Terrorists attempting to rescue hostages that the Terrorists have captured. There are nine official game modes, all of which have distinct characteristics specific to that mode. The game also has matchmaking support that allows players to play on dedicated Valve servers, in addition to community-hosted servers with custom maps and game modes. A battle-royale game-mode, "Danger Zone", was introduced in late 2018.
Global Offensive received positive reviews from critics on release, who praised the game for its gameplay and faithfulness to the Counter-Strike series, though it was criticized for some early features and the differences between the console and PC versions. Since its release, it has drawn in an estimated 11 million players per month and remains one of the most played games on Valve's Steam platform. In December 2018, Valve transitioned the game to a free-to-play model, focusing on revenue from cosmetic items.
The game had an active esports scene, continuing the history of international competitive play from previous games in the series. Teams competed in professional leagues and tournaments, with the game often cited as being among the best in esports.
Counter-Strike 2, a major update bringing the game to the Source 2 engine, was announced in March 2023 and released in September. Official matchmaking for Global Offensive was shut down upon the release of the update, though players are still able to connect to community servers via a legacy version of Global Offensive for outdated devices and platforms unable to run Counter-Strike 2. The game remains playable on the PlayStation 3 and Xbox 360.
Gameplay
Global Offensive, like prior games in the Counter-Strike series, is an objective-based, multiplayer first-person shooter. Two opposing teams, the Terrorists and the Counter-Terrorists, compete in game modes to repeatedly complete objectives, such as securing a location to plant or defuse a bomb and rescuing or capturing hostages. At the end of each short round, players are rewarded based on individual and team performance with in-game currency to spend on other weapons or utility in subsequent rounds. Winning rounds generally rewards more money than losing does, and completing map-based objectives, including killing enemies, gives additional cash bonuses.
Global Offensive has nine official game modes: Competitive, Casual, Deathmatch, Arms Race, Demolition, Wingman, Flying Scoutsman, Retakes and Danger Zone. Competitive mode, the primary gameplay experience, pits two teams of five players against each other in a best-of-30 match. When playing Competitive, players have a skill rank based on a Glicko rating system and are paired with and against other players around the same ranking. The Casual and Deathmatch modes are less serious than Competitive mode and do not register friendly fire. Both are primarily used as a practice tool. Arms Race and Demolition, both based on mods for previous iterations in the series, were added alongside eight new maps for the modes. Arms Race is the Global Offensive variant of the "Gun Game" mode in other games in the series. Demolition is another bomb defusal game mode, with gun upgrades only given to players who killed an enemy in the previous round. Wingman is a two-on-two bomb defusal game mode taking place over sixteen rounds. Similar to Competitive, players are paired based on a dynamic skill ranking. The Flying Scoutsman mode equips players with only a SSG 08 (informally called the "Scout") and a knife in a low-gravity map. Retakes is a gamemode where three Terrorists will defend an already planted C4 against 4 Counter-Terrorists. Players will also be able to choose a loadout card at the beginning of each round to retake (or defend) the bomb site. Danger Zone was a battle-royale mode in which up to 18 players search for weapons, equipment, and money in an effort to be the last person or team remaining. Valve also included an offline practice mode designed to help new players learn how to use guns and grenades, called the Weapons Course. Apart from the Weapons Course and Danger Zone, all other game modes can be played online or offline with bots.
There are five categories of purchasable weaponry: rifles, submachine guns, "heavy" weaponry (light machine guns and shotguns), pistols, and grenades. Each gun in Global Offensive has a unique recoil pattern that can be controlled, a gameplay feature the series has long been associated with. Global Offensive also introduced weapons and equipment not seen in previous installments, including tasers and an incendiary grenade.
In-game matchmaking is supported for all online game modes and is managed through the Steam platform. The game servers run Valve Anti-Cheat to prevent cheating. One form of matchmaking in Global Offensive to prevent cheating is Prime Matchmaking which hosts matches that can only be played with other users with the "Prime" status. This feature also results in more equal matches as there are fewer "smurfs" in these matches. The PC version of Global Offensive also supports private dedicated servers that players may connect to through the community server menu in-game. These servers may be heavily modified and can drastically differ from the base game modes. There have been many community-made mods for the game, one of the popular ones being Kreedz Climbing, a mod that makes players complete obstacle courses requiring advanced strafing and jumping techniques.
Development and release
Counter-Strike: Global Offensive is the sequel to the popular first-person shooter Counter-Strike: Source, developed by Valve. Global Offensives development began when Hidden Path Entertainment attempted to port Counter-Strike: Source onto video game consoles. During its development, Valve saw the opportunity to turn the port into a full game and expand on the predecessor's gameplay. Global Offensive began development in March 2010, and was revealed to the public on August 12, 2011. The closed beta started on November 30, 2011, and was initially restricted to around ten thousand people who received a key at events intended to showcase Global Offensive. After issues with client and server stability were addressed, the beta was opened up to progressively more people, and at E3 2012, Valve announced that Global Offensive would be released on August 21, 2012, with the open beta starting roughly a month before that. Before the public beta, Valve invited professional Counter-Strike players to play-test the game and give feedback.
There were plans for cross-platform multiplayer play between Windows, OS X, Linux, Xbox 360, and PlayStation 3 players, but this was ultimately dropped so that the PC and Mac versions could be actively updated. On August 21, 2012, the game was publicly released on all platforms except Linux, which would not be released until September 23, 2014.
Post-launch updates
Since the initial release of Global Offensive, Valve has continued to update the game by introducing new maps and weapons, game modes, and weapon balancing changes. One of the first major additions to the game post-release was the "Arms Deal" update. Released on August 13, 2013, the update added cosmetic weapon finishes, or skins, to the game. These items are obtainable by a loot box mechanism; players would receive cases that could be unlocked using virtual keys, purchased through in-game microtransactions. Global Offensive has Steam Workshop support, allowing users to upload user-created content, such as maps, weapon skins, and custom game-modes. Some popular user-created skins are added to the game and are obtainable from unboxing them in cases. The creators of the skins are paid when their item is added to a case. These skins helped form a virtual economy in Global Offensive, leading to the creation of gambling, betting, and trading sites. The addition of skins and the associated virtual economy launched Global Offensive's player count past the other games in the Counter-Strike series and is one of the most important updates in the game's history.
Events called "Operations" are held occasionally and can be accessed through purchasable expansion packs in the form of "operation passes." These passes grant access to operation objectives which are spread over different game modes, such as Arms Race and Deathmatch, or in operation-specific game modes, first seen in Operation Hydra, released in May 2017. Completing these challenges rewards the player with XP and the ability to upgrade the operation "coin." The maps in the operations are community made, meaning some of the revenue made goes towards the map designers.
An update in October 2014 added "music kits", which replace the default in-game music with music from soundtrack artists commissioned by Valve. If a player with a music kit equipped becomes the round's most valuable player, their music will play for others at the end of the round. There is a feature that allows kits to be borrowed, and kits can be sold and exchanged through Steam's Community Market.
In 2016, the game saw two remakes of original Counter-Strike maps, as well as the introduction of Prime matchmaking and additional items. As a part of the Operation Wildfire promotion, Nuke was remade and re-released in February with the primary goals being to balance the map and make it more aesthetically pleasing. In April, Prime matchmaking was added to the game. To partake in this mode, the user had to have a verified phone number connected to their account. It was introduced in an attempt to prevent legitimate players from playing with cheaters or high-skilled players playing on alternative, lower ranked accounts, a practice colloquially known as "smurfing". Inferno, another original map, was re-released in October. Valve said they had three reasons behind the remake: "to improve visibility; to make it easier to move around in groups; and to tune it with player feedback." Also in October, consumable items called graffiti were added to the game. These items replaced a feature present in the previous iterations of the series called sprays. Previously, players could customize their sprays. Graffiti ideas can be uploaded to the Steam Workshop in the similar manner as gun skins and players can buy and trade the existing graffiti in game. One month later, glove skins were added.
In September 2017, Valve Company worked with the publisher Perfect World to release Global Offensive in mainland China. Chinese citizens, with their identification verified, can receive the game for free and earn Prime matchmaking status immediately. The game is played through Perfect World's launcher and contains numerous exclusive changes to the game, including the censorship of skulls and other symbols. Some other changes were in the cosmetics in certain maps, for example, the hammer and sickle on Cache and Train were removed. In preparation for the release, multiple cities in China celebrated and heavily promoted its upcoming release. Users who played the game during its launch month received free promotional cosmetics. In compliance with Chinese law, Valve also had to disclose its loot box gambling odds.
In November 2017, an update to the competitive matchmaking was announced. Called the "Trust Factor", it meant a player's "Trust Factor" would be calculated through both in-game and Steam-wide actions. Factors such as playtime on Global Offensive, times a user has been reported for cheating, playtime on other Steam games, and other behaviors hidden by Valve are taken into consideration when a user's "Trust Factor" is developed. This was done in an attempt to let the community bond back together in matchmaking, as Prime matchmaking separated Prime and non-Prime players from each other. Valve will not let users view their "Trust Factor" or reveal all of the factors deciding one's "Trust". In August 2018, an offline version of the game was released that allows the players to play offline with bots.
An update released on December 6, 2018, made the game fully free to play. Users who had purchased the game prior to this update were automatically updated to "Prime" status and given modes that can drop cosmetic items. In addition, the new version introduced a battle royale mode called "Danger Zone".
In November 2019, Operation Shattered Web was released. It operated similarly to the previous operations and introduced new character models and a battle pass system.
In April 2020, source code for 2018 versions of Counter-Strike: Global Offensive and Team Fortress 2 were leaked on the Internet. This created fears that malicious users would take advantage of the code to develop potential remote code execution software and attack game servers or players' own computers. Several ongoing fan projects temporarily halted development in wake of this news until better confirmation of the impact of the leak could be determined. Valve confirmed the legitimacy of the code leaks, but stated they do not believe it impacts servers and clients running the latest official builds of either game.
In December 2020, Operation Broken Fang was released accompanied with a cinematic trailer, the first official Counter-Strike: Global Offensive cinematic trailer in eight years since the official launch trailer.
In May 2021, a subscription service called "CS:GO 360 Stats" was released for per month. It includes access to detailed match stats from official Competitive, Premier, and Wingman game modes and the Round Win Chance report introduced in Operation Broken Fang. The update was met with a mixed response from players, with many pointing to free third-party websites that provided similar stats.
In September 2021, Operation Riptide was released, adding gameplay and matchmaking changes, new maps, and new cosmetic items.
In January 2022, an update adding Flick Stick support for gyroscopic game controllers was released. Flick Stick is a control scheme which lets the player quickly "flick" their view using the right analog stick, while delegating all fine aiming to gyro movements.
Counter-Strike 2
In March 2023, Valve announced Counter-Strike 2 as an update to Global Offensive. Following a closed beta that began on March 22, 2023, the game was released on September 27, 2023.
Counter-Strike 2 features major technical improvements over Global Offensive. The Counter-Strike 2 update moved the game from the Source game engine to Source 2, introduced "responsive smokes" that could be interacted with, and redesigned versions of classic series maps. Various features from Global Offensive were removed, such as the gamemodes Arms Race and Danger Zone, and all 167 in-game achievements were removed. Alongside this, only ten maps were included at launch.
Counter-Strike 2 replaced Global Offensive in Steam, but it remains possible to play Global Offensive on community servers by selecting an older build version in a Steam configuration panel. Additionally, the Xbox 360 console release was not updated, and Global Offensive remains playable there. Counter-Strike 2 received a mixed response from players, primarily as a result of removed content.
Gambling, third-party betting and money laundering
Following the introduction of the Arms Deal update in August 2013, skins formed a virtual economy due to their rarity and other high-value factors that influenced their desirability. Due to this, the creation of a number of skin trading sites enabled by the Steamworks API were created. Some of these sites began to offer gambling functionality, allowing users to bet on the outcome of professional matches with skins. In June and July 2016, two formal lawsuits were filed against these gambling sites and Valve, stating that these encourage underage gambling and undisclosed promotion by some streamers. Valve in turn began to take steps to prevent these sites from using Steamworks for gambling purposes, and several of these sites ceased operating as a result. In July 2018, Valve disabled the opening of containers in Belgium and the Netherlands after their loot boxes appeared to violate Dutch and Belgian gambling laws.
In 2019, Valve made changes to Global Offensive's loot box mechanics due to a realization that "nearly all" of the trading on loot box keys was done by criminal organizations as a method of money laundering. Valve released a statement, saying, “In the past, most key trades we observed were between legitimate customers. However, worldwide fraud networks have recently shifted to using CS:GO keys to liquidate their gains. At this point, nearly all key purchases that end up being traded or sold on the marketplace are believed to be fraud-sourced. As a result, we have decided that newly purchased keys will not be tradeable or marketable.”
Professional competition
Global Offensive has one of the most popular esport scenes in the world. The Global Offensive professional scene consists of leagues and tournaments hosted by third-party organizations, and Valve-sponsored tournaments known as Major Championships. Majors are considered the most prestigious tournaments in Counter-Strike circuit and have among the largest prize pools; originally announced at , the prize pools for Majors have risen to since MLG Columbus 2016. Astralis is the most successful Global Offensive team of all time, with the core members of that team winning four Majors together.
In 2014, the "first large match fixing scandal" in the Global Offensive community took place, where team iBuyPower purposefully lost a match against NetCodeGuides.com. The seven professional players that were involved in the scandal were permanently banned from all Majors by Valve, although some other organizers eventually allowed the players to compete at their tournaments.
In 2020, the Counter-Strike coaching bug scandal erupted, where team coaches used variants of a bug to see parts of the map they normally would not have access to and gather information about the enemy team. As of May 5, 2022, the Esports Integrity Commission announced that almost 100 coaches would be sanctioned as they neared the completion of the final investigation.
Esports organizations Cloud9 and Dignitas, among others, announced plans in February 2020 to launch Flashpoint, a franchise-based league for Counter-Strike, countering concerns over the state of the current promotion/relegation leagues. The league was to be owned by the teams rather than a single organization, similar to the Overwatch League.
Media coverage
As the game and the scene grew in popularity, companies, including WME/IMG and Turner Broadcasting, began to televise Global Offensive professional games, with the first being ELEAGUE Major 2017, held in the Fox Theatre and broadcast on US cable television network TBS in 2016. On August 22, 2018, Turner announced their further programming of Global Offensive with ELEAGUE’s Esports 101: CSGO and ELEAGUE CS:GO Premier 2018's docu-series on the TBS network.
Reception
Counter-Strike: Global Offensive received generally positive reception from critics, according to review aggregator Metacritic. Since the game's release, Global Offensive has remained one of the most played and highest-grossing games on Steam. The game has remained very popular since release, reaching a new record of 1.4 million concurrent players in March 2023, surpassing the game's previous record of 1.3 million in April 2020 during the COVID-19 pandemic.
Reviewers praised Global Offensives faithfulness to the previous game, Counter-Strike: Source, with Allistair Pinsof of Destructoid rating the game very highly and saying that Global Offensive is a "polished and better looking" version of the game. GameSpot writer Eric Neigher said in their review that this game stays true to its predecessors by adding much content, but tweaking small amounts and retaining their best features. The reviewers at gamesTM wrote in their review that the game stood "as a glowing reminder that quality game design is rewarded in longevity and variety." They also continued onto congratulate Valve that they had not only updated the popular game, but "had completely outclassed its contemporaries." Martin Gaston of VideoGamer.com wrote that although he was too old to truly enjoy the game, he believed that it was a "fine installment of one of the best games ever made," and that some people will experience "what will become the definitive moments of their gaming lives." Xav de Matos for Engadget wrote that for the price, "Global Offensive is a great extension to that legacy." Mitch Dyer from IGN said that "Global Offensive is definitely a Counter-Strike sequel – it looks and feels familiar, with minor tweaks here and there to help balance old issues and surprise longtime players."
Some of the features in the early releases of the game were criticized by reviewers. GameSpys Mike Sharkey did not believe that the new content added was good or that there was much of it, and said that the Elo rating system seemed ineffective with many players of various skill levels all playing at once throughout the early days of release. Evan Lahti from PC Gamer noted that the majority of new official maps in Global Offensive were only for Arms Race or Demolition game modes, while Classic maps were only given "smart adjustments" to minor details. Pinsof thought that in its release state, it would not be the final version of the game. Paul Goodman said that for long-time fans of the series, Global Offensive will start to show the game's age, expressing that he "couldn't help but feel that I had been there and done that a dozen times before."
Although reviewers liked the console versions of the game, they believed there were obvious differences between the PC and console versions. Neigher believed that due to playing with thumbsticks and shoulder buttons "you definitely won't be getting the ultimate CS:GO experience." Ron Vorstermans for Gamer.nl said that the PC version is there to play at a higher competitive level, though he went on to say that the console versions are not inferior because of the PC's superiority for competition. Dyer wrote that the PlayStation 3 version was at an advantage to the Xbox version because of the ability to connect a keyboard and mouse to the system. He continued on to say that the user-interface on both of the consoles was as good as the PC one. Mark Langshaw of Digital Spy opined that although the game has support for the PlayStation Move, using it only makes the "already unforgiving game all the more challenging."
The game was nominated for "Best Spectator Game" in IGNs Best of 2017 Awards and for "eSports Game of the Year" at the 2017, 2018, and 2019 Golden Joystick Awards. The game won the fan-voted "eSports Game of the Year" award at The Game Awards 2015, and has been nominated for "Best Esports Game" at the 2017, 2019, 2020, 2021, and 2022 The Game Awards, and for "Game, eSports" at the 17th Annual National Academy of Video Game Trade Reviewers Awards. In 2018, the game was nominated for "Fan Favorite eSports Game" and "Fan Favorite eSports League Format" for the Majors at the Gamers' Choice Awards, and for "eSports Title of the Year" at the Australian Games Awards.
References
External links
Global Offensive at ValveSoftware.com
2012 video games
Asymmetrical multiplayer video games
Battle royale games
Counter-Strike
Esports games
Free-to-play video games
Linux games
MacOS games
Multiplayer online games
Multiplayer video games
PlayStation 3 games
PlayStation Network games
Source (game engine) games
Tactical shooters
Valve Corporation games
Video game sequels
Video games about bomb disposal
Video games about police officers
Video games about the Special Air Service
Video games about terrorism
Video games about the United States Navy SEALs
Video games developed in the United States
Video games scored by Kelly Bailey
Video games scored by Lennie Moore
Video games scored by Mike Morasky
Video games set in Germany
Video games set in Italy
Video games set in the Middle East
Video games set in the United States
Video games using Havok
Video games with Steam Workshop support
Windows games
Xbox 360 Live Arcade games
The Game Awards winners
Hidden Path Entertainment games
|
36679
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Козацьке
|
Козацьке
Селище:
Козацьке — Херсонська область, Бериславський район
Козацьке — Вінницька область, Тульчинський район
Села:
Козацьке — Донецька область, Кальміуський район
Козацьке — Кіровоградська область, Олександрійський район
Козацьке — Одеська область, Білгород-Дністровський район
Козацьке — Одеська область, Подільський район
Козацьке — Сумська область, Конотопський район
Козацьке — Харківська область, Красноградський район
Козацьке — Черкаська область, Звенигородський район
Козацьке — Чернігівська область, Ніжинський район
Заказник:
Козацьке — гідрологічний заказник місцевого значення в Черкаській області
Залізниця:
Козацьке — пасажирський зупинний пункт Сумської дирекції Південної залізниці
|
2603721
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2
|
Нікола Іванов
|
Нікола Іванов (2 березня 1861, Калофер — 10 вересня 1940, Софія) — болгарський офіцер, генерал піхоти.
Біографія
Походження та освіта
Народився 2 березня 1861 в місті Калофер. Навчався в Національній Апріловській гімназії в Габрово та в Імператорській школі «Галата-Сарай» у Константинополі (1875-1877). Він брав участь як доброволець в Російсько-турецькій війні (1877—1878). Після війни, в 1878 вступив до Військового училища в Софії, в 1879 отримав звання лейтенанта, 9 лютого 1881 — старшого лейтенанта. З 1882 по 1885 навчався в Миколаївській академії Генерального штабу в Петербурзі.
Військова кар'єра
Іванов брав участь в Об'єднанні Болгарії. 9 вересня 1885 отримав звання капітана, а за наказом № 4 того ж дня він був призначений начальником штабу Тарново-Сейменського загону. Брав участь у Сербсько-болгарській війні.
Після війни 1886 був призначений флігель-ад'ютантом князя Олександра I Баттенберга. 1 квітня 1887 отримав чин майора. У 1888 був командиром 10-го піхотного полку, в 1889 — начальником штабу 4-ї бригади, а в 1890 4-го кавалерійського полку. З 2 серпня 1891 — підполковник, а з 12 серпня 1895 — полковник.
Балканські війни (1912—1913)
Під час Балканських воєн (1912—1913), з вересня 1912 по липень 1913 генерал-лейтенант Нікола Іванов командував 2-ю болгарською армією, очолював облогу та захоплення Едірненської фортеці.
Під час Другої Балканської війни (1913) 2-га армія, якою він командував, вела важкі бої проти всієї грецької армії (16 червня — 17 липня) від Кілкіса до Благоєвграда. Наприкінці липня 1913 був звільнений з посади командира 2-ї армії.
Під час Першої світової війни (1915-1918) перебував в запасі. В цей час він проявив себе як громадський діяч і публіцист. Був обраний головою офіцерського товариства в Софії. З 6 травня 1936 — генерал піхоти.
Помер 10 вересня 1940 в Софії.
Військові звання
Лейтенант (10 травня 1879)
Старший лейтенант (9 лютого 1881)
Капітан (9 вересня 1885)
Майор (1 березня 1887)
Підполковник (2 серпня 1891)
Полковник (12 серпня 1895)
Генерал-майор (15 листопада 1900)
Генерал-лейтенант (2 серпня 1912)
Генерал піхоти (6 травня 1936)
Нагороди
Військовий орден «За хоробрість» II ступеня, 2-го класу
Орден «Святий Олександр» I і II класу з діамантами
Орден «За військові заслуги» I ступеня
Орден «Стара планина» я з мечами, посмертно
Орден «Святої Анна» I та II класу з алмазами
Італійський орден «Італійська корона» I ступеня
Французький орден «Почесний легіон» III ступеня
Німецький орден «Прусська корона» I ступеня
Австро-Угорський орден Франца Йосифа (командорський хрест із зіркою, 1896)
Турецький орден «Меджида» I ступеня
Турецький орден «Османіе» II ступеня
Румунська орден «Румунська корона» I ступеня
Сербський орден «Таково» I ступеня
Сербський орден «Святий Сава» I ступеня
Бібліографія
Иванов, Никола. Балканската война 1912—1913 г. Том I. София, Печатница на армейския военно-изследователски фонд, 1924.
Иванов, Никола. Балканската война 1912—1913 г. Том II. София, Печатница на армейския военно-изследователски фонд, 1925.
Примітки
Джерела
Недев, С., Командването на българската войска през войните за национално обединение, София, 1993, Военноиздателски комплекс «Св. Георги Победоносец», с. 68–69
Списание Съвременна пехота, статия Генерал от пехотата Никола Иванов, София, октомври 1940, Изд. Пехотна инспекция, стр. 44, 45 (източник за част от ордените)
Портрет на генерал Никола Иванов като подполковник от ген. щаб, фотографиран вероятно около 1895–6 г. в сайта Изгубената България
Публіцисти
Нагороджені орденом «Святий Олександр» (Болгарія)
Нагороджені орденом «За військові заслуги» (Болгарія)
Кавалери ордена «Стара Планина»
|
36740708
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Counts%20and%20dukes%20of%20Savoy
|
Counts and dukes of Savoy
|
Counts and dukes of Savoy
The titles of the Count of Savoy, and then Duke of Savoy, are titles of nobility attached to the historical territory of Savoy. Since its creation, in the 11th century, the House of Savoy held the county. Several of these rulers ruled as kings at one point in history or another.
The County of Savoy was elevated to a duchy at the beginning of the 15th century, bringing together all the territories of the Savoyard state and having Amadeus VIII as its first duke. In the 18th century, Duke Victor Amadeus II annexed the Kingdom of Sardinia to the historical possessions of the Duchy, and from then on, the Savoyard dukes also held the title of Kings of Sardinia. The House of Savoy later went on to rule the Kingdom of Italy from 1861 to 1946 when the monarchy was abolished.
Victor Amadeus II was the longest reigning monarch of Savoy, followed by Charles Emmanuel I, and Charles III or Amadeus VIII.
Italy before the Unification
Counts of Savoy
Dukes of Savoy
Kings of Sardinia
Kings of the Kingdom of Italy
Pretenders to the throne
Disputed Claimants
Descendants of Umberto II
Descendants of Amadeo I of Spain
See also
House of Savoy
History of Savoy
List of consorts of Savoy
County of Savoy
Duchy of Savoy
Kingdom of Sardinia
List of monarchs of Sardinia
List of Sardinian consorts
Kingdom of Italy
King of Italy
List of Italian queens
References
Savoy Genealogy
Savoy
Savoy
List
France history-related lists
Dukedoms of Italy
de:Savoyen#Liste der Herrscher von Savoyen
es:Casa de Saboya#Lista de monarcas de la Casa de Saboya
|
3767950
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B1%D1%96%D0%B0%D0%BD
|
Квінбіан
|
Квінбіан — місто на південному сході штату Новий Південний Уельс, розташований поряд з Австралійською столичною територією в районі Південних Тейбл-лендс. Розміщене на річці Квінбіан, місце розташування регіональної ради Квінбіан-Палеранг. За даними перепису 2016 року в місті проживало 36 348 чоловік.
Економіка Квінбіана базується на легкому будівництві, мануфактурному виробництві, сфері послуг, роздрібній торгівлі та сільському господарстві. Столиця Австралії Канберра розташована всього за 15 кілометрів на захід від міста, тому Квінбіан у якійсь мірі став містом-пригородом столиці.
Джерела
Посилання
Міста Нового Південного Уельсу
|
4220167
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Барна Ольга Миколаївна
|
Барна Ольга Миколаївна
Ольга Миколаївна Барна — голова правління Всеукраїнської громадської організації «Асоціація превентивної та антиейджинг медицини», професор, доктор медичних наук, завідувач кафедри загальної медицини (сімейної медицини) НМУ імені О. О. Богомольця. «Жінка України 2020» в номінації «Здоров'я та медицина».
Біографія
Народилася 15 травня 1967 року в м. Тернопіль у сім'ї службовців. У 1990 році закінчила Тернопільський державний медичний інститут (ТДМУ) за спеціальністю «лікувальна справа» з відзнакою.
Навчально-педагогічна робота
Навчалася в аспірантурі ТДМУ за спеціальністю «кардіологія», яку закінчила достроково у 1994 р. захистом кандидатської дисертації на тему діагностики та лікування гіпертензивного серця. Працювала на посадах асистента, доцента на кафедрах кардіології, терапії та сімейної медицини факультету післядипломної освіти ТДМУ.
З 2001 року вступила до докторантури в Національному медичному університеті імені Богомольця. У 2002 р. отримала вчене звання доцента. З 2002 по 2007 р. працювала на посадах асистента і доцента на кафедрі пропедевтики внутрішніх хвороб НМУ. Докторську дисертацію на тему особливостей ІХС у жінок захистила у 2007 р.
З 2010 року працювала на посаді професора кафедри діабетології Інституту сімейної медицини НМАПО імені П. Л. Шупика. Вчене звання професора присвоєно у 2012 році. Була членом вченої ради Інституту сімейної медицини, заступником голови наукової комісії. За час роботи в Інституті сімейної медицини розробила цілий ряд наукових програм і лекцій для циклів тематичного удосконалення для лікарів сімейної медицини за різними міждисциплінарними тематиками, серед них — «Метаболічний синдром», « Діабетична ступня», «Передчасне старіння» та інші. Володіє неординарними лекторськими здібностями, що підтверджено рейтингами оцінки за опитувальниками як лікарів, так і студентів.
Наукова робота
Барна О. М. є автором більше ніж 300 друкованих робіт, серед них — 1 патент України, збірка лекцій з кардіології, підручник з самоконтролю цукрового діабету. Коло наукових інтересів на даний час стосується профілактичної, гендерної та антивікової медицини, стратифікації факторів ризику і серцево-судинної патології при цукровому діабеті.
Спільно з Національним науковим центром «Інститут кардіології імені М. Д. Стражеска» НАМН України (відділ епідеміологічних досліджень) започатковано і провадиться порівняльний Реєстр факторів серцево-судинного ризику різних регіонів України в рамках Всеукраїнської соціальної програми «Серцево-судинний ризик під контролем».
Протягом останніх 15 років Барна О. М. була головним дослідником більше ніж 20 міжнародних наукових проектів з різних аспектів внутрішньої медицини — кардіології, ендокринології, ревматології, пульмонології.
Професор Барна О. М. була секретарем спеціалізованої вченої ради НМУ імені О. О. Богомольця за спеціальністю «терапія-кардіологія», на даний час є членом спеціалізованої вченої ради в Львівському національному медичному університеті імені Д.Галицького за спеціальністю «терапія-кардіологія». Здійснює роботу з керівництва дисертаціями на здобуття наукового ступеню кандидата медичних наук за тематикою контролю факторів кардіометаболічного ризику, гендерної кардіології і організації профілактичних програм.
Лікувально-діагностична робота проводиться на лікувальних базах кафедри, э провідним консультантом клініки «Євролаб», де бере участь в роботі консиліумів у разі складних діагностичних та лікувальних випадків.
За спеціальністю «Кардіологія» Барна О. М. присвоєну вищу лікарську категорію, а також пройдена спеціалізація за спеціальностями «ендокринологія» і «ревматологія».
Міжнародна діяльність
Професор Барна активно інтегрує свої наукові здобутки в міжнародну спільноту, є членом Виконавчого комітету Європейської Асоціації профілактичної кардіології та реабілітації, співавтором Європейських рекомендацій з реабілітації в кардіології, працює в Робочій групі Єврокомісії з питань охорони здоров'я ЄвроГенМед, яка розробляє Європейську стратегію профілактики та покращення лікування кардіологічної патології у жінок.
Барна О. М. є членом оргкомітету Європейського Конгресу ЄвроПревент, Головою оргкомітету Міжнародного щорічного конгресу «Профілактика. Антиейджинг. Україна» і Головою оргкомітету Всеукраїнської науково-практичної програми «Хронічні захворювання — профілактика і контроль» — наукова програма включає конференцію та тренінг для сімейних лікарів і лікарів інших спеціальностей, яка проходить щомісячно в різних регіонах України.
Громадська діяльність
Проводить активну діяльність у співпраці з МОЗ України — є членом Громадської ради при МОЗ, брала участь у розробці стандартів лікування МОЗ України для сімейних лікарів з цукрового діабету, а також є членом ряду комісій МОЗ з серцево-судинної патології.
Професор Барна О. М. є засновником в Україні напрямку профілактичної та антиейджингової медицини, Головою правління Всеукраїнської Асоціації превентивної та антиейджинг медицини. Асоціація проводить значну роботу з освіти пацієнтів, тренінгів для лікарів, соціальних проектів з популяризації здорового способу життя і медичної освіченості широких верств населення.
Професор Барна О. М. проводить активну санітарно-просвітну роботу серед населення, в тому числі — виступи по радіо і телебаченню, участь у прес-конференціях медичного спрямування, є засновником порталу про здоровий спосіб життя «Живи активно».
Джерела
«Пошана до лікарів відновлюється» Інтерв'ю з Барною Ольгою Миколаївною
Кафедра загальної медицини (сімейної медицини) НМУ імені О. О. Богомольця
Посилання
Асоціація превентивної та антиейджинг медицини
Портал «Живи активно»
Доктори медичних наук України
|
1334810
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D2%91%D0%B5%D1%80
|
Іґер
|
Іґер — місто в США, в окрузі Апачі штату Аризона. Населення — 4395 осіб (2020).
Географія
Іґер розташований за координатами (34.104946, -109.294863). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 29,11 км², з яких 29,09 км² — суходіл та 0,02 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 168 осіб/км². Було 2045 помешкань (70/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,0 %. Частка іспаномовних становила 18,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 30,2 % — особи молодші 18 років, 56,7 % — особи у віці 18—64 років, 13,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 34,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 97,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 97,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 18,0 % осіб, у тому числі 28,1 % дітей у віці до 18 років та 1,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 16,7 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 14,8 %, роздрібна торгівля — 13,7 %.
Примітки
Джерела
Посилання
Іґер на сайті «Open-Public-Records» — актуальні дані про освіту, зайнятість, злочинність
Іґер на сайті «Histopolis.com»
Іґер на сайті «City-Data.com» — актуальні дані про доходи та нерухомість
Іґер на сайті «AZ HomeTownLocator»
Вебсайт міста Іґер
Містечка Аризони
Населені пункти округу Апачі (Аризона)
Населені пункти США, засновані 1871
|
295601
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%88%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B8
|
Пошукові роботи
|
Пошукові роботи, проспекція в геології — етап прогнозування, на якому за результатами досліджень розробляються прогноз наявності викопних решток (в палеонтології), запасів корисних копалин і т. д., здійснюється верифікація даних і попередній підрахунок запасів.
Пошукові роботи – самостійна стадія геологорозвідувальних робіт на тверді корисні копалини. Направлені на виявлення ділянок потенційних родовищ в межах відомих і потенційних рудних полів і басейни осадових корисних копалин. Проводяться на площах, перспективність яких підтверджена наявністю прямих пошукових ознак корисних копалин. Масштаб П.р. визначається щільністю мережі пошукових спостережень (пошукової мережі), залежить від видів і складності геол. будови територій і змінюється в межах від 1:25000 до 1:5000. При пошуках більшості рудних родовищ використовується масштаб 1:10000. П.р. включають комплекси геологічних і геохімічних методів з проходкою поверхневих гірничих виробок і з бурінням пошукових свердловин.
Пошукова мережа
Див. докладніше Сітка пошукова.
ПОШУКОВА МЕРЕЖА (СІТКА) – система раціонально розташованих точок опробування (свердловин, джерел, колодязів тощо) при гідрогеохімічних пошуках корисних копалин.
Див. також
Геологія
Пошукові ознаки
Геологорозвідувальні роботи
сітка буріння
Література
Геологорозвідувальні роботи
|
1672085
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Заборольська сільська рада
|
Заборольська сільська рада — Волинська область, Луцький район
Заборольська сільська рада — Рівненська область, Рівненський район
|
11646548
|
https://en.wikipedia.org/wiki/When%20Ladies%20Meet%20%281941%20film%29
|
When Ladies Meet (1941 film)
|
When Ladies Meet (1941 film)
When Ladies Meet is a 1941 American romantic comedy film directed by Robert Z. Leonard and starring Joan Crawford, Robert Taylor, Greer Garson, Herbert Marshall and Spring Byington. The screenplay by S.K. Lauren and Anita Loos was based upon a 1932 play by Rachel Crothers. Made by Metro-Goldwyn-Mayer, director Leonard also coproduced along with Orville O. Dull. The film was a remake of the 1933 pre-Code film of the same name, which had starred Ann Harding, Myrna Loy, Robert Montgomery and Frank Morgan in the roles played by Garson, Crawford, Taylor and Marshall.
Synopsis
Mary, a bestselling author, falls in love with her married publisher to the irritation of Jimmy who has long wanted her to marry him. Complications ensue when Mary encounters Clare, the wife of the man she believes she is in love with.
Cast
Joan Crawford as Mary 'Minnie' Howard
Robert Taylor as Jimmy Lee
Greer Garson as Mrs. Clare Woodruf
Herbert Marshall as Rogers Woodruf
Spring Byington as Bridget 'Bridgie' Drake
Rafael Storm as Walter Del Canto
Mona Barrie as Mabel Guiness
Max Willenz as Pierre, Bridget's Summer House Handyman
Florence Shirley as Janet Hopper
Leslie Francis as Homer Hopper
Olaf Hytten as Matthews
Barbara Bedford as Anna
Mary Forbes as Freddie's Mother
Gayne Whitman as Woodruf's Office Manager
Larry Steers as Mabel's Party Guest
Jay Eaton as Mabel's Party Guest
Jean Fenwick as Mabel's Party Guest
Reception
Howard Barnes of the New York Herald Tribune wrote: "Even when [Crawford] is wearing spectacles, she is not particularly convincing in the part." According to MGM records, the film earned $1,162,000 in the U.S. and Canada and $684,000 in other markets, resulting in a profit of $607,000.
Awards and nominations
The film earned an Academy Award nomination for art directors Cedric Gibbons, Randall Duell and Edwin B. Willis.
Home media
When Ladies Meet was released on Region 1 DVD on March 23, 2009 as part of the online Warner Bros. Archive Collection.
References
Bibliography
Fetrow, Alan G. Feature Films, 1940-1949: a United States Filmography. McFarland, 1994.
External links
When Ladies Meet at Turner Classic Movies
1941 films
American romantic comedy films
1941 romantic comedy films
American black-and-white films
Films directed by Robert Z. Leonard
Films scored by Bronisław Kaper
Metro-Goldwyn-Mayer films
American films based on plays
Films with screenplays by Anita Loos
1940s English-language films
1940s American films
English-language romantic comedy films
Remakes of American films
|
1363331
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9E%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BD
|
Габріель Обертан
|
Габріель Обертан (26 лютого 1989, Пантен) — французький футболіст, фланговий півзахисник клубу «ББ Ерзурумспор». В основному він грає як нападник, але може також зіграти в центрі півзахисту.
Клубна кар'єра
Народився 26 лютого 1989 року в місті Пантен. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Париж», «Парі Сен-Жермен», «Клерфонтен» та «Бордо».
У дорослому футболі дебютував 2006 року виступами за команду клубу «Бордо», в якій провів три сезони, взявши участь у 54 матчах чемпіонату. За цей час виборов титул володаря Кубка французької ліги, ставав володарем Суперкубка Франції.
Протягом 2009—2009 років захищав кольори команди клубу «Лор'ян».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Манчестер Юнайтед», до складу якого приєднався 2009 року. Відіграв за команду з Манчестера наступні два сезони своєї ігрової кар'єри. За цей час додав до переліку своїх трофеїв титул володаря Кубка англійської ліги.
До складу клубу «Ньюкасл Юнайтед» приєднався 2011 року.
Виступи за збірні
2004 року дебютував у складі юнацької збірної Франції, взяв участь у 33 іграх на юнацькому рівні, відзначившись 5 забитими голами.
Протягом 2008–0 років залучався до складу молодіжної збірної Франції. На молодіжному рівні зіграв у 9 офіційних матчах, забив 1 гол.
Титули і досягнення
Володар Кубка французької ліги (1):
«Бордо»: 2006–07
Володар Суперкубка Франції (1):
«Бордо»: 2008
Володар Кубка англійської ліги (1):
«Манчестер Юнайтед»: 2009–10
Володар Суперкубка Англії з футболу (1):
«Манчестер Юнайтед»: 2010
Чемпіон Англії (1):
«Манчестер Юнайтед»: 2010–11
Джерела
Профіль гравця на TransferMarkt , ,
Примітки
Французькі футболісти
Гравці молодіжної збірної Франції з футболу
Футболісти «Бордо»
Футболісти «Лор'яна»
Футболісти «Манчестер Юнайтед»
Футболісти «Ньюкасл Юнайтед»
Французькі футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Англії
Футбольні легіонери в Туреччині
Футболісти «ББ Ерзурумспора»
|
8728361
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Windmills%20of%20Your%20Mind
|
The Windmills of Your Mind
|
The Windmills of Your Mind
"The Windmills of Your Mind" is a song with music by French composer Michel Legrand and English lyrics written by American lyricists Alan and Marilyn Bergman. French lyrics, under the title "", were written by Eddy Marnay.
The song (with the English lyrics) was introduced in the film The Thomas Crown Affair (1968),
and won the Academy Award for Best Original Song. In 2004, "Windmills of Your Mind" was ranked 57 in AFI's 100 Years...100 Songs survey of top songs in American cinema. A cover by Sting was used in the 1999 remake of The Thomas Crown Affair.
Composition/original recording
In the original 1968 film The Thomas Crown Affair, the song is heard – sung by Noel Harrison – during opening credits; and, during the film, in a scene in which the character Thomas Crown flies a glider at the glider airport in Salem, New Hampshire.
Producer/director Norman Jewison had edited the rough cut for the glider scene using the Beatles track "Strawberry Fields Forever", but then commissioned an original song which would reference the ambivalent feelings of Thomas Crown as he engages in a favorite pastime while experiencing the tension of preparing to commit a major robbery.
Alan Bergman said of the creation of the song: "Michel [Legrand] played us [Marilyn Bergman and me] seven or eight melodies. We listened to all of them and decided to wait until the next day to choose one. We three decided on the same one, a long baroque melody... The lyric we wrote was stream-of-consciousness. We felt that the song had to be a mind trip of some kind" – "The [eventual] title was [originally] a line at the end of a section... When we finished we said: 'What do we call this? It's got to have a title. That line is kind of interesting.' So we restructured the song so that the line appeared again at the end. It came out of the body of the song. I think we were thinking, you know when you try to fall asleep at night and you can't turn your brain off and thoughts and memories tumble."
Noel Harrison recorded the song after Andy Williams passed on it. According to Harrison: "It was recorded live on a huge sound stage at Paramount, with the accompanying film clips running on a giant screen and Michel blowing kisses to the orchestra."
Harrison took issue with the couplet "Like a tunnel that you follow to a tunnel of its own / Down a hollow to a cavern where the sun has never shone", singing the word "shone" British-style with a short vowel sound making the rhyme with "own" imperfect. Marilyn Bergman: "We said 'No, it's shone [long vowel sound].' And he said 'No, it's our language!' And we said: 'Yes, but it's our song.' So reluctantly, he sang shone [long vowel sound] and our rhyme was intact." However, Harrison evidently had the last laugh; in the finally released version he sings "shone" with a short vowel.
Harrison's version had a single released in the US in July 1968 soon after the premiere of the film and similarly was released in the British Isles at the time of the film's 7 February 1969 premiere in the UK and Ireland.
As a result, it was a current UK release when "The Windmills of Your Mind" received an Academy Award nomination on 24 February 1969. Harrison's single debuted at No. 36 in the UK Top 50 of 4 March 1969 and had risen to No. 15—abetted by performances by Harrison on the 27 March 1969 broadcast of Top of the Pops and also on variety shows hosted by Rolf Harris and Scott Walker—when the song won the Academy Award on 14 April 1969. The award facilitated the Top Ten entry of Harrison's single on the UK chart of 22 April 1969 with its chart peak of No. 8 effected two weeks later.
"The Windmills of Your Mind" was performed on the Academy Awards ceremony broadcast of 14 April 1969 by José Feliciano; Noel Harrison would recall: "I was invited to sing it at the Academy Awards... but I was making a movie in England at the time, and the producer (who didn't like me) refused to let me go." The film which caused the scheduling conflict has been identified as Take a Girl Like You directed by Jonathan Miller.
Dusty Springfield version
Jerry Wexler, president of Atlantic Records, heard "The Windmills of Your Mind" on the soundtrack of The Thomas Crown Affair and championed having Dusty Springfield record the song for her debut Atlantic album Dusty in Memphis, overcoming the singer's strong resistance; Springfield's friend and subsequent manager Vicki Wickham would allege: "Dusty always said she hated it because she couldn't identify with the words." During the first sessions for the track at American Sound Studio in Memphis, problems with getting the proper chords down arose, and at Springfield's suggestion the song was arranged so the first three verses were sung in a slower tempo than the original film version.
In April 1969, the third A-side release from Dusty in Memphis was announced as "I Don't Want to Hear It Anymore" with "The Windmills of Your Mind" as the B-side. However Wexler was prepared to promote "Windmills" as the A-side if it won the Oscar for Best Song, reportedly instructing mailroom clerks at Atlantic Records' New York City headquarters to listen to the Academy Awards broadcast the night of 14 April 1969. Hearing "The Windmills" announced as the Best Song winner was the clerks' cue to drive a station wagon loaded with 2500 copies of a double-sided promo single of Springfield's version – identified on the label as "Academy Award Winner" – to the New York City general post office, where the copies of the single were mailed out to key radio stations across the US. Although its Hot 100 debut was not effected until the 5 May 1969 issue of Billboard and then with a No. 99 ranking, Springfield's "The Windmills" made a rapid ascent to the Top 40 being ranked at No. 40 on the Hot 100 of 24 May 1969 only to stall over the subsequent three weeks peaking at No. 31 on the Hot 100 of 14 June 1969 with only one additional week of Hot 100 tenure, being ranked at No. 45 on the 21 June 1969 chart. On the Cash Box chart, the song rose as high as No. 22.
Local hit parades indicate that Springfield's "Windmills" had Top Ten impact in only select larger markets: Boston, Southern California, and Miami. The track did reach No. 3 on the Easy Listening chart in Billboard, a feat matched by Springfield's third subsequent single "Brand New Me" which therefore ties with "The Windmills" as having afforded Springfield her best-ever solo showing on a Billboard chart.
José Feliciano version
"The Windmills of Your Mind" was recorded by José Feliciano for his 1969 album 10 to 23, and Feliciano performed the song on the Academy Awards ceremony broadcast of 14 April 1969. The song's original singer, Noel Harrison, would later opine of Feliciano's performance: "A wonderful musician and compelling singer, he made much too free with the beautiful melody in my humble opinion. But that's jazz." It was Feliciano's version of "The Windmills" which became a hit in the Netherlands, reaching No. 11 on the Dutch chart in November 1969. and No. 4 in the Turkish hit parade in April 1970.
Chart history
Dusty Springfield
Noel Harrison
Jimmie Rodgers
Jose Feliciano
Other versions
In English
Johnny Mathis Version #1: on his album Love Theme from 'Romeo & Juliet''' (1969)Version #2: with Toots Thielemans on Thielemans' album Chez Toots (1998)Chez Toots track listing reads "Les Moulins de mon cœur (The Windmills of Your Mind)" Mathis sings only the English-language lyrics.
Vicky Leandros recorded "The Windmills of Your Mind" in 1969 . It was released in Europe on her album "My Beautiful Songs" . For South Africa the album title was "Reflections" .
Jason Kouchak recorded for album Comme d’Habitude (2011)
Eva Mendes recorded for commercial (starring Mendes) for Angel perfume
In French: "Les Moulins de mon cœur"
The lyrics for the French-language rendering of the song were written by Eddy Marnay and this version, entitled "Les Moulins de mon cœur" ("The Windmills of My Heart"), was first recorded in 1968 by Marcel Amont who had a minor French chart hit, peaking at no. 49.
Vicky Leandros recorded "Les Moulins de Mon Coeur" in 1969 and it was released on her album "Zoom Sur Vicky" in Canada among others .
In other languages
Vicky Leandros in addition to her English and French versions recorded "The Windmills of Your Mind" in Greek ("Η Μικρή Μας Iστορία") and German ("Wie sich die Mühlen dreh'n im Wind") . These were released on her 1969 albums . It is the title track of the album in Greece and the German album title is "Ich glaub' an dich" .
In 1970 Helena Vondráčková, prior to recording "The Windmills of Your Mind" with its original English lyrics for her album Isle of Helena (1972), recorded the song as rendered in Czech: "Můžeš zůstat, můžeš jít", and also Japanese: "Kaze no sasayaki". Introduced on the album Ostrov Heleny Vondráčkové, "Můžeš zůstat, můžeš jít" has become a signature song for Vondráčková: in 2012 when her three CD retrospective (Nejen) o lásce'' was issued, Vondráčková cited "Můžeš zůstat, můžeš jít" as "the song on the [anthology] dearest to [her] heart".
"The Windmills of Your Mind" has also been rendered as "Cirkels", in Dutch, released as a single by Herman van Veen (1968), reaching the Top 40 in the Netherlands.
References
External links and references
Lyrics, from The Thomas Crown Affair
1968 songs
Pop standards
Pop ballads
Best Original Song Golden Globe winning songs
Best Original Song Academy Award-winning songs
Songs with music by Michel Legrand
Songs with lyrics by Alan Bergman
Songs with lyrics by Marilyn Bergman
Dusty Springfield songs
Sting (musician) songs
1960s ballads
Reprise Records singles
Atlantic Records singles
|
1671499
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Августівська сільська рада
|
Августівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця в Україні
Августівська сільська рада — Одеська область, Біляївський район
Августівська сільська рада — Тернопільська область, Козівський район
|
5247953
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Number%20Ones%20%28Bee%20Gees%20album%29
|
Number Ones (Bee Gees album)
|
Number Ones (Bee Gees album)
Number Ones is a compilation album by the Bee Gees released in 2004. It includes 18 of their greatest hits and a tribute to band member Maurice Gibb, who died in 2003. It is the final Bee Gees album released by Universal Records.
Rhino Records re-released Number Ones worldwide in 2008 using the European track list. Combining sales of versions issued by two different record companies, it has sold 1,236,000 copies in the US as of August 2012. The set, which peaked at No. 23 in the US on the Billboard Top 200 albums chart in 2004, re-entered the charts peaking at No. 5 in 2012. The following week, after peaking at No. 5, the album plummeted to No. 195, the second-greatest drop for an album that still remained on the chart in Billboard album history. This gives the group a span of 44 years, 9 months since their first Top 10 album, 1967's Bee Gees' 1st, which peaked at No. 7 in November 1967. The only other groups with longer spans are the Beach Boys (49 years 1 week), the Beatles (47 years 7 months), and the Rolling Stones (45 years 6 months).
Track listing
American release
"Massachusetts" (1967) – 2:26
"World" (1967) – 3:16
"Words" (1968) – 3:17
"I've Gotta Get a Message to You" (1968) – 2:52
"I Started a Joke" (1968) – 3:10
"Don't Forget to Remember" (1969) – 3:29
"Lonely Days" (1970) - 3:48
"How Can You Mend a Broken Heart" (1971) – 3:58
"Jive Talkin'" (1975) – 3:46
"You Should Be Dancing" (1976) – 4:17
"Love So Right" (1976) - 3:37
"How Deep Is Your Love" (1977) – 4:02
"Stayin' Alive" (1977) – 4:44
"Night Fever" (1977) – 3:33
"Too Much Heaven" (1978) – 4:54
"Tragedy" (1979) – 5:03
"Love You Inside Out" (1979) – 4:12
"You Win Again" (1987) – 4:04
"Man in the Middle" (2001) – 4:22
European/Australian release
Two of the bonus tracks were new recordings of classic Gibb compositions originally recorded by other artists, including "Islands in the Stream" (Kenny Rogers and Dolly Parton), and "Immortality" (Celine Dion).
"Massachusetts" – 2:26
"World" – 3:16
"Words" – 3:17
"I've Gotta Get a Message to You" – 2:52
"I Started a Joke" – 3:10
"Don't Forget to Remember" – 3:29
"How Can You Mend a Broken Heart" – 3:58
"Jive Talkin'" – 3:46
"You Should Be Dancing" – 4:17
"How Deep Is Your Love" – 4:02
"Stayin' Alive" – 4:44
"Night Fever" – 3:33
"Too Much Heaven" – 4:54
"Tragedy" – 5:03
"More Than a Woman" (1977) – 3:18
"Love You Inside Out" – 4:12
"You Win Again" – 4:04
"Man in the Middle" – 4:22*
"Islands in the Stream" (2001) – 4:22*
"Immortality" (original demo version) (1996) – 4:16*
19/20: Bonus tracks
18: Special Maurice Gibb tribute track
List of actual number one singles as performers
Charts
Weekly charts
Year-end charts
Certifications
References
2004 greatest hits albums
Bee Gees compilation albums
Compilation albums of number-one songs
Universal Records compilation albums
Albums recorded at IBC Studios
|
2506334
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/YTHDF3
|
YTHDF3
|
YTHDF3 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 8-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 585 амінокислот, а молекулярна маса — 63 861.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у такому біологічному процесі, як ацетилювання.
Білок має сайт для зв'язування з РНК.
Локалізований у цитоплазмі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 8
Некатегоризовані білки
|
4428613
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ailurinae
|
Ailurinae
|
Ailurinae підродина хижих ссавців із родини пандових. Містить 1 сучасний рід і 3 вимерлих.
Найдавнішим є рід Magerictis віком 16–17 мільйоноліть (середній міоцен), знайдений в Іспанії. Аналіз розподілу викопних решток Ailurinae у Євразії показує чітку кореляцію з поширенням лісів помірного поясу в часі. Від пізнього міоцену до раннього пліоцену Ailurinae швидко диверсифікувалися й поширилися по всій Євразії і навіть два роди досягли території Північної Америки. Морфологічні характеристики зубів цієї групи свідчать про те, що живий Ailurus є частиною лінії, яка рано відокремилася від інших викопних Ailurinae.
Склад підродини
Ailurinae:
Magerictis Ginsburg, Morales, D. Soria, E. Herraez, 1997
†Magerictis imperialis
Ailurus F. Cuvier, 1825
Ailurus styani Thomas, 1902
Ailurus fulgens F. Cuvier, 1825
†Pristinailurus Wallace & Wang, 2004
†Pristinailurus bristoli
†Parailurus Schlosser, 1899
†Parailurus hungaricus Kormos, 1935 – угорська панда
†Parailurus anglicus (Dawkins, 1888) – англійська панда
†Parailurus baikalicus Sotnikova, 2008 – байкальська панда
†Parailurus sp. (Sasagawa et al., 2003) – японська панда
†Parailurus sp. (Tedford & Gustafson, 1977) – американська панда
†Parailurus sp. (Morlo & Kundrát, 2001) – словацька панда
Філогенія
Філогенетичне древо підродини Ailurinae''
Примітки
Підродини ссавців
Хижі
|
65701
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%203398
|
NGC 3398
|
NGC 3398
Об'єкти NGC
Велика Ведмедиця
Галактики
|
15668860
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Coiserette
|
Coiserette
|
Coiserette is a commune in the Jura department in Bourgogne-Franche-Comté in eastern France.
Population
See also
Communes of the Jura department
References
Communes of Jura (department)
|
1776029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%8E%20%D1%96%D0%B7%20%D1%88%D0%B0%D0%B9%D0%B1%D0%BE%D1%8E%202010%20%28%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%96%D0%BE%D0%BD%20III%29
|
Чемпіонат світу з хокею із шайбою 2010 (дивізіон III)
|
Чемпіонат світу з хокею із шайбою 2010 (дивізіон III) — чемпіонат світу з хокею із шайбою, який проходив з 14 квітня по 18 квітня 2010 року у Люксембурзі та Вірменії.
Після завершення чемпіонату збірна Вірменії отримала дискваліфікацію те тахнічні поразки в усіх матчах 0:5, через участь дискваліфікованих гравців.
Збірні
Група А
Група В
Група А
Підсумкова таблиця та результати
Нагороди
Найкращі гравці, обрані дирекцією ІІХФ.
Найкращий воротар: Кевін Келлі
Найкращий захисник: Марк Моррісон
Найкращий нападник: Франсуа Шонс
Група В
Підсумкова таблиця та результати
Матч за третє місце
ПАР — 8 – 3 (3–1, 1–2, 4–0)
Фінал
— 2 – 5 (1–2, 1–2, 0–1)
Джерела
Статистика
Архів
Архів
Архів
дивізіон III
|
386888
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%9Awidnik
|
Świdnik
|
Świdnik is a town in southeastern Poland with 40,186 inhabitants (2012), situated in the Lublin Voivodeship, southeast of the city of Lublin. It is the capital of Świdnik County. Świdnik belongs to the historic province of Lesser Poland, and was first mentioned in historical records in the year 1392. It remained a village until the end of the 19th century when it began to develop as a spa, due to its location and climate.
In the early Middle Ages, the area of Świdnik was under the authority of a castellan from nearby Lublin. In the location of the current city three villages existed: Adampol, Świdnik and Krępiec (the name of the city itself was later taken from the village which was located in the immediate vicinity of the PZL Świdnik factory).
Świdnik, due to its location, is often considered to be a Satellite town of Lublin. The town is host to various industrial and advanced technology companies. It is a part of the Lublin Agglomeration, extending its business-oriented capabilities.
There are other villages named Świdnik in Poland, as well as Svidnik, a town in Slovakia.
History
The first documented mention of Świdnik comes from the year 1392, and at that time the village was called Świdnik Wielki (Maior Swidnik, Magna Swydnyk). In the early 15th century, a Świdnik Mały (Świdnik Minor) appeared in documents and, in 1450, another village, Świdniczek, was mentioned. In 1564, Świdnik Wielki had a folwark, 32 peasants, 14 houses and a public house, and belonged to Lesser Poland's Lublin Voivodeship. After the Partitions of Poland, all three villages briefly belonged to the Habsburg Empire (1795–1807). In 1815, they became part of Russian-controlled Congress Poland. During the January Uprising, several skirmishes between Russian units and Polish rebels took place in the area of Świdnik. The biggest one was the Battle of Fajsławice (August 24, 1863), in which 63 Poles were killed. The battle is now commemorated by a monument. In 1877, Świdnik received its first rail connection, on the newly completed Vistula River Railroad. In 1905 – 1914, a red brick station was built; it now is the oldest public utility building in the city.
During World War I, heavy fighting between Russian and German and Austro-Hungarian units took place in the area of Świdnik (August 1914, July 1915). On July 30, 1915, the city was captured by the Austro-Hungarian Army, and remained under Austrian occupation until November 1918. A World War I military cemetery is located in the outskirts of Świdnik. In late 1918, the town became part of Lublin Voivodeship in the Second Polish Republic. At that time Świdnik developed as a spa due to its unique microclimate. Świdnik's district of Adampol was a popular leisure destination among residents of Lublin in the 1920s and 1930s.
Prior to World War II an airfield was built, which probably influenced the postwar decision of the government of the People's Republic of Poland to locate the PZL Świdnik plant here in the early 1950s. In 1937, the government of Poland purchased 136 hectares of land from the Daughters of Charity of Saint Vincent de Paul and, in the autumn of that same year, construction of the complex of School of Civilian Pilots of the Airborne and Antigas Defence League was initiated. The school unofficially opened in late June 1938, and the first pilot training was carried out in the autumn of 1938. The size of the Świdnik airfield was 800 x 750 meters, and the official opening of the school took place on June 4, 1939. Both the airport and the school were bombed by the Luftwaffe on September 2, 1939, but the Wehrmacht did not capture Świdnik until September 17. During World War II, the Germans used the airfield and its facilities for their military purposes; it was one of main centers of the Luftwaffe in initial stages of Operation Barbarossa.
During the war, numerous Polish resistance units operated in the area of Świdnik, including the Home Army. In October 1941, Germans opened the Majdanek concentration camp, located in the village Majdan Tatarski, between Świdnik and Lublin. Furthermore, at the Krępiec Forest near Świdnik, numerous executions took place. As many as 30,000 people were murdered in these executions. The victims were largely both Polish and Jewish prisoners from the Majdanek Camp, the Lublin Castle prison and from other nearby towns and villages. The largest execution took place here on November 3, 1943, when German units shot 18,000 Jews. The massacres are commemorated by a monument-tomb, unveiled in the 1970s. In July 1944, Świdnik was captured by the Red Army. The Soviets immediately made use of the airfield, which had been sabotaged by the Germans prior to their retreat. On August 11, 1944 the first Soviet plane carrying members of the legitimate Polish government (see Government Delegation for Poland) took off from the airfield bound for Moscow. The Soviet Air Forces continued to make use of the Świdnik airfield until spring of 1946.
In 1949 the first trees were felled in the location of the future Transportation Equipment Factory (Wytwórnia Sprzętu Komunikacyjnego, WSK). The factory, which opened in 1951, quickly became one of the main centres of helicopter production both in the Eastern bloc and in Europe as a whole. In 1957 the factory was formally renamed WSK "PZL-Świdnik". In the 1950s, a number of new blocks of flats for the workers was built, which resulted in rapid population growth. In 1951, a high school was opened to accommodate the families of these workers and, in 1952, production began at the factory. In 1951, the population of the settlement was 2,800 but, by 1955, it grew to almost 7,500. A town charter was granted to Świdnik in 1954. The first helicopter produced here, the Soviet-designed SM-1 (Mil Mi-1), flew in 1956 – around 1,800 were produced in Świdnik. In 1965 production switched to the Mil Mi-2, of which 5,450 were produced over the next three decades. The factory was its exclusive manufacturer. In the 1980s the factory started producing helicopters of Polish design – PZL W-3 Sokół and PZL SW-4 Puszczyk. Świdnik was designed as a model Communist town (see Urban planning in communist countries). New districts were built in the 1960s and 1970s, with schools, health centers, hospital and a cinema. Following the example of Nowa Huta, Communist authorities did not allow the construction of a Roman Catholic church for many years, despite the pledges of residents. The government finally relented in 1977. By then, the population of Świdnik was well over 20,000.
On July 8, 1980 a strike started in the WSK factory, which quickly spread to other factories in the Lublin region and brought the local economy to a standstill. The Communist government eventually managed to quell these mass protests by granting the workers many of their demands. However, the pressure for change generated by the strikes in turn led to the August strikes in Gdańsk and elsewhere on Poland's Baltic Sea Coast, which shortly after led to the emergence of the Solidarity movement. During the Martial law in Poland, the town was an important center of both active and nonviolent resistance. On December 13, 1981, the workers at PZL Świdnik began a strike action, in protest of the Communist government. The plant was immediately surrounded by security services and Polish Army tanks and armoured vehicles. The strike was broken on December 15, when armed forces entered the factory. In the summer 1982 the town became famous across Poland for the so-called Świdnik Walks (Świdnickie spacery), in which its residents went for walks with their families and children at the time of the main news broadcast (Dziennik Telewizyjny, at 7:30 p.m. daily), in protest of Communist propaganda.
21st Century
In 2010, AgustaWetland acquired PZL-Swidnik. Following this, the factory began production of a new type of medium-lift military helicopter, the AgustaWestland AW149.
Transport
The S17 and the S12 expressways, still under construction in some areas, concurrently bypass Świdnik before diverging at Piaski; Lublin Airport, located on the town's outskirts, serves the whole voivodeship. Świdnik also has a rail station on a major line from Lublin towards Chełm and the border with Ukraine.
Sport
The city is home to Avia Świdnik, a sports club, which independently runs two departments – men's football and men's volleyball.
References
External links
Official Website of the town (Polish, English)
English page of the PZL-Świdnik company
Large photo gallery
Cities and towns in Lublin Voivodeship
Świdnik County
Lesser Poland
Lublin Governorate
Lublin Voivodeship (1919–1939)
Holocaust locations in Poland
|
3814748
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B0
|
Сорочиця чорна
|
Сорочиця чорна (Melloria quoyi) — вид горобцеподібних птахів родини ланграйнових (Artamidae).
Етимологія
Назва роду Melloria вшановує австралійського орнітолога Джона Меллора. Вид M. quoyi названо на честь французького зоолога Жан-Рене-Констана Куа (1790—1869).
Поширення
Вид поширений на півночі Австралії, в Новій Гвінеї (повсюдно, за винятком центральних гірських районів) та на деяких дрібних островах. Живе у дощових та сухих лісах, мангрових лісах, парках, садах, на плантаціях.
Опис
Птах середнього розміру, завдовжки 33—44 см, вагою 148—220 г. Це птах з міцною статурою, довгим квадратним хвостом, великою прямокутною головою, міцним дзьобом з трохи загнутим кінчиком верхньої щелепи. Зовні схожий на ворону, але має пропорційно меншу голову і більший та довший дзьоб. Оперення повністю глянцево чорне з фіолетовим відтінком на спині. Ноги чорні з сірими кільцями, очі темно-карі, а дзьоб має дистальну третину чорного кольору та проксимальну частину синювато-сірого кольору.
Спосіб життя
Трапляється поодинці, парами або у невеликих сімейних зграях. Проводить більшу частину дня сидячи на високому дереві, вишукуючи поживу. Всеїдний птах. Живиться великими комахами та іншими безхребетними, дрібними хребетними, яйцями птахів і плазунів, фруктами, ягодами, насінням, нектаром. Репродуктивний період триває з серпня по січень (з піками у вересні-жовтні в Новій Гвінеї та у вересні-січні в Австралії). Це моногамні птахи. Гніздо має чашоподібну форму і будується на роздвоєнні гілки. У гнізді 2-5 яєць.
Підвиди
Melloria quoyi quoyi (Lesson & Garnot, 1827) — номінальний підвид, поширений на всій території Нової Гвінеї (за винятком району південніше річки Флай), а також на островах Вайгео, Салаваті, Місоол та Япен;
Melloria quoyi spaldingi (Masters, 1878) — поширений на північному прибережному районі Північної території (Австралія);
Melloria quoyi alecto (Schodde & Mason, 1999) — поширений вздовж південного узбережжя Нової Гвінеї південніше річки Флай, а також на островах Дару, Ару, Бойгу та Сайбай;
Melloria quoyi jardini (Mathews, 1912) — поширений на півострові Кейп-Йорк;
Melloria quoyi rufescens (De Vis, 1883) — поширена уздовж північно-східного узбережжя штату Квінсленд.
Примітки
Ланграйнові
Птахи, описані 1827
Птахи Австралії
Птахи Нової Гвінеї
Птахи Індонезії
|
264390
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%27%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9A%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BC%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Дерев'янко Кузьма Миколайович
|
Дерев'янко Кузьма Миколайович
Кузьма Миколайович Дерев'янко (14 листопада 1904, Косенівка, Уманський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 30 грудня 1954, Москва, Російська РФСР, СРСР) — військовий діяч, українець, Герой України (2007, посмертно), генерал-лейтенант. 2 вересня 1945 року приймав капітуляцію Японської імперії.
Біографія
Народився 14 листопада 1904 року в селі Косенівка на Уманщині Черкаської області у родині козацького походження.. З трьох до дев'яти років жив у повітовому місті Великий Устюг, Вологодської губернії, куди заслали 1907 року батька за участь у революційних подіях. У червоній, потім радянській армії з 1922 року. Закінчив Київську, а згодом Харківську військові школи.
Служив командиром взводу, роти, начальником штабу полку, помічником начальника відділу Українського військового округу. Згодом слухач Військової академії ім. М. В. Фрунзе (1933—1937), оволодів англійською, японською мовами.
Виконуючи урядове завдання як військовий розвідник, створив перевалочну базу на ст. Сари-Озек у Казахстані й керував нею (1937—1938). База через гори Тянь-Шань і пустелю Гобі (маршрут понад 2 тис. км) постачала зброю та боєприпаси китайській армії, що воювала з Японією.
Учасник Радянсько-фінської війни 1939–1940, начальник штабу окремої особливої бригади. Відзначений орденом Червоної Зірки та позачерговим званням полковника.
Від 1941 року — начальник розвідувального відділу Північно-Західного фронту. Особисто очолював розвідку й бойові операції в тилу німців. Від травня 1942-го — начальник штабу 53-ї армії. Улітку 1943-го воював у складі Степового фронту, брав участь у Курській битві й визволенні Харкова (1943). Від січня 1944-го — начальник штабу 4-ї гвардійської армії Другого Українського фронту та Третього Українського фронту. Керував бойовими діями під час Корсунь-Шевченківської операції, Яссько-Кишинівської наступальної операції (1944), Будапештської наступальної операції (1944—1945) та Віденської наступальної операції (1945).
У зв'язку з майбутньою війною з Японією в червні 1945 року був переведений на Далекий Схід на посаду начальника штабу 35-ї армії. В липні був призначений представником радянського Верховного Головнокомандування при штабі об'єднаних союзних військ на чолі з американським генералом Д. Макартуром, які вели війну з японськими військами на Тихому океані.
2 вересня 1945 року генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці підписав від імені СРСР Акт капітуляції Японії. Від січня 1946-го — член союзної Ради (консультативний орган держав-переможниць при американському головнокомандуванні окупаційних військ союзників у Японії). Після розпуску Ради 1951-го — начальник кафедри академії Генштабу, на інших високих посадах у Міністерстві оборони СРСР.
Унаслідок радіоактивного опромінення, оскільки відвідував Хіросіму й Нагасакі, здоров'я К. Деревянка сильно погіршилося та, після тривалої й важкої хвороби, 30 грудня 1954 він помер від раку в Москві. Похований 3 січня 1955 року на Новодівочому цвинтарі.
Нагороди
Українські
7 травня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присвоєння Кузьмі Дерев'янку посмертно звання Герой України з нагородженням ордена «Золота Зірка» за мужність і самовідданість, виявлені у роки Другої світової війни 1939—1945 років, визначні дипломатичні заслуги у повоєнному врегулюванні міждержавних відносин.
Радянські
Орден Леніна
Орден Леніна
Орден Червоного Прапора
Орден Червоного Прапора
Орден Суворова I ступеня
Орден Кутузова I ступеня
Орден Богдана Хмельницького I ступеня
Орден Червоної Зірки
Медаль «За перемогу над Німеччиною»
Медаль «За перемогу над Японією»
Медаль «За взяття Будапешта»
Медаль «За взяття Відня»
Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Американські
Легіон Заслуг — у травні 1946 року Президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен нагородив К. М. Дерев'янка орденом «Легіон заслуг» (Legion of Merit).
Вшанування пам'яті
У 2012 році у Києві відкрили меморіальну дошку Кузьмі Дерев'янку.
У місті Вінниця є вулиця і провулок Генерала Дерев'янка.
У місті Умань є вулиця Дерев'янка.
У місті Харкові на Павловому полі є вулиця Дерев'янка.
У с. Косенівка на Уманщині в 2007 році відкрито садибу-музей Кузьми Дерев'янка. Відбулось вшанування пам'яті видатного земляка. Тоді ж, вперше був використаний вислів про українця котрий поставив крапку в Другій світовій війні. Автором його був начальник відділу взаємодії з правоохоронними органами, оборонної та мобілізаційної роботи Уманської райдержадміністрації Кулинич Василь, який брав активну участь в підготовці та проведенні урочистих заходів. Спочатку цей поетичний зворот прозвучав в його виступі в ранішній передачі місцевого радіо. Потім в промові Голови РДА Григоренка Петра на урочистому мітингу. Засоби масової інформації сприяли поширенню вислову про Кузьму Дерев'янка як українця котрий поставив крапку в документі про японську капітуляцію, що означало закінчення Другої світової війни.
Див. також
Список Героїв України
Примітки
Джерела та література
В. Ф. Шевченко. Дерев'янко Кузьма Миколайович //
В. Ф. Шевченко. Дерев'янко Кузьма Миколайович //
Посилання
Остання миттєвість війни
«Хто є хто в Україні», видавництво «К. І.С»
Кузьма Дерев'янко. Українець, який поставив крапку у війні
Уродженці Уманського району
Учасники радянсько-фінської війни
Учасники Другої світової війни
Уродженці Київської губернії
Люди, на честь яких названо вулиці
Померли від променевої хвороби
|
75606
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Time%20Machine
|
Time Machine
|
Time Machine may refer to:
Time machine, a fictional or hypothetical device used to achieve time travel
Film and television
The Time Machine (1960 film), a film by George Pal
The Time Machine (1978 film), a made-for-television version
Time Machine: The Journey Back, a 1993 documentary film
The Time Machine (2002 film), a film by Simon Wells
Time Machine (unfinished film), an unfinished Bollywood science-fiction film
Time Machine (game show), a 1985 American television game show
"Time Machine" (Cow and Chicken), a 1997 episode
"Time Machine" (Beavis and Butt-Head), a 2011 episode
"Time Machine" (The Brak Show), a 2001 episode
Literature
The Time Machine, an 1895 novel by H. G. Wells
Time Machine (short story series), a 1959–1989 series of stories published in Boys' Life magazine
Time Machine (novel series), a 1984–1989 series of children's adventures
The Time Machine, an audiobook in the Doctor Who: Destiny of the Doctor series
Music
Time Machine (Russian band) or Mashina Vremeni, a Russian rock band formed in 1969
Time Machine (hip hop group)
Albums
The Time Machine (soundtrack), the soundtrack of the 2002 film
The Time Machine (Gary Burton album), 1965
Time Machine (Nektar album), 2013
The Time Machine (Alan Parsons album), 1999
Time Machine (Joe Satriani album) and its title track (1993)
Time Machine (Rick Wakeman album), 1988
Time Machine (Alma album), 2023
Time Machine (EP), by Fousheé (2021)
Time Machine (video), a video by Dio
Songs
Time Machine (composition), an orchestral piece composed by Michael Daugherty
"Time Machine" (Girls' Generation song)
"Time Machine" (Alicia Keys song)
"Time Machine", a 1971 song by Beggars Opera from Waters of Change
"Time Machine", a 1992 song by Black Sabbath from Dehumanizer
"Time Machine", a 1997 song by Chara from Junior Sweet.
"Time Machine", a 2009 song by Cracker from Sunrise in the Land of Milk and Honey
"Time Machine", a 1969 song by Grand Funk Railroad from On Time
"Time Machine", a 2000 song by Heavenly from Coming from the Sky
"Time Machine", a 2010 song by Robyn from Body Talk
"Time Machine", a 2014 song by Ingrid Michaelson from Lights Out
"Time Machine", a 2018 song by State Champs from Living Proof
"Time Machine", a 2007 song by T-Pain from Epiphany
"Time Machine", a 2017 song by Theory of a Deadman from Wake Up Call
"Time Machine", a 2012 song by ミラクルミュージカル from Hawaii: Part II
"Time Machine", a 1970 song by Mick Softley
"The Time Machine", a 2021 song by Iron Maiden from Senjutsu
Other uses
Time Machine (macOS), a backup utility for macOS
Time Machine (roller coaster), a roller coaster at Freestyle Music Park in Myrtle Beach, South Carolina
Time Machine VR, a 2016 adventure simulation video game by Minority Media
See also
Time travel (disambiguation)
Time Traveler (disambiguation)
Wayback Machine
|
265948
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%B5-%D0%9A%D0%B0%D1%86
|
Мане-Кац
|
Мане-Кац (ім'я при народженні Мань (Маня, Еммануїл) Лейзерович Кац) (*, Кременчук — 8 вересня 1962, Тель-Авів, за іншими відомостями, Хайфа) — український, французький та ізраїльський живописець і скульптор.
Біографічні відомості
Мань Кац народився у сім’ї міщанина, який виконував обов'язки шамеса (служки) у кременчузькій синагозі. Отримав традиційну початкову єврейську освіту. Захопившись малюванням, деякий час відвідував художню школу у Вільні. У вересні 1910 року був зарахований до першого класу Київського художнього училища. Під час навчання проявив себе талановитим і старанним вихованцем; через обмежені статки родини Каца київська єврейська громада, на прохання в. о. директора училища Івана Селезньова, надавала хлопцеві матеріальну допомогу. У 1913 році, пройшовши курс трьох класів, залишив училище. За сприяння єврейського громадського діяча Григорія Гуревича юнак поїхав до Парижа, де близько року навчався в Національный школі красних мистецтв у професора Фернана Кормона. У Франції став відомим як Мане-Кац (Mané-Katz).
На початку Першої світової війни Мане-Кац через свій низький зріст не потрапив до Іноземного легіону. Перебрався до Петербурга, вчився у Мстислава Добужинського, співпрацював з єврейськими творчими об'єднаннями. Під час Громадянської війни повернувся до України. Тут, зокрема, у 1918–1919 роках викладав у Харківській академії красних мистецтв. Брав активну участь в угрупованнях авангардного мистецтва.
У 1921 році виїхав до Берліна. Наступного року оселився у Парижі, згодом отримав французьке громадянство. Починаючи з 1923 року, систематично проводилися самостійні виставки Мане-Каца в Парижі та інших містах. У 1927–1928 роках його твори експонувалися в декількох містах України на Всеукраїнській виставці на честь 10-річчя Жовтня.
На початку Другої світової війни вступив до французької армії, потрапив у полон, але зумів утекти. Дістався до США, у 1940–1945 роках жив у Нью-Йорку. У 1945 році повернувся до Парижа, продовжував творчу й колекціонерську діяльність. Персональні виставки Мане-Каца проводилися у таких містах, як Нью-Йорк, Монреаль, Тель-Авів, Брюссель, Йоганнесбург, Буенос-Айрес, Страсбург, Лондон, Мехіко, Женева. Художник неодноразово відвідував Ізраїль, де, тяжко захворівши, провів останній рік свого життя.
Творчість
У творчості Мане-Каца переважають портрети, жанрові сцени, пейзажі, він також експериментував у скульптурі. Значна частина його творів пов'язана з єврейською тематикою: пейзажі Палестини, єврейські типи, сюжети, навіяні юдейською історією та релігією («У чудотворця-рабина» (1934), «Скрипаль» (1945), «Єврей, що молиться» (1947) та інші). Картина «Біля Західної стіни», присвячена відвіданню Єрусалима, була удостоєна золотої медалі на Всесвітній виставці 1937 року в Парижі.
Художник був близький з багатьма майстрами паризької школи першої половини ХХ століття. Працював у спірітуально-реалістичній манері.
Твори Мане-Каца представлені у провідних музеях світу (зокрема, Метрополітен у Нью-Йорку, музей у Люксембурзькому саді в Парижі тощо).
Музей Мане-Каца
У 1958 році художник уклав угоду з муніципалітетом міста Хайфа в Ізраїлі про те, що для нього буде збудовано дім і майстерню в обмін на заповіт, за яким Мане-Кац залишить місту свою художню спадщину і колекції. Так було започатковано майбутній Музей Мане-Каца, що офіційно відкрився у 1977 році. Він складається з кількасот власних творів художника та зібраних ним різноманітних предметів образотворчого й ужиткового мистецтва, зокрема юдаїки.
Примітки
Джерела
Краткая еврейская энциклопедия. — Том 5. — Иерусалим, 1990. — Стлб.83, 84.
Художники русской эмиграции (1917–1941): Биографический словарь / Авторы Северюхин Д. Я., Лейкинд О. Л. — Санкт-Петербург, 1994. — С.315–317.
Посилання
Мане-Кац, художник из Кременчуга
Художники Російської імперії
Французькі художники
Ізраїльські художники
Українські художники
Уродженці Кременчука
Персоналії за алфавітом
Українці Франції
Емігранти з Російської імперії до Франції
|
2005880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%81%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Лісогірська сільська рада
|
Лісогірська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Городоцькому районі Хмельницької області. Адміністративний центр — село Лісогірка.
Загальні відомості
Лісогірська сільська рада утворена в 1935 році.
Територія ради: 27,72 км²
Населення ради: 850 осіб (станом на 2001 рік)
Територією ради протікає річка Смотрич
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Лісогірка
Склад ради
Рада складалася з 14 депутатів та голови.
Голова ради: Варшавська Анжела Валеріївна
Секретар ради: Хоптинська Тетяна Станіславівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Адміністративний устрій Городоцького району (Хмельницька область)
|
4614360
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BD%20%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Мерілін Корсон
|
Мерілін Корсон (6 червня 1950) — канадська плавчиня.
Призерка Олімпійських Ігор 1968 року, учасниця 1972 року.
Призерка Панамериканських ігор 1967 року.
Посилання
Мерілін Корсон на Olympedia.org
Мерілін Корсон на Sports-Reference.com
Примітки
Народились 1950
Канадські бронзові олімпійські медалісти
Бронзові олімпійські медалісти з плавання
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1968
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1972
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1968
Призери Панамериканських ігор з плавання
Призери Панамериканських ігор 1967 року
Канадські олімпійські плавці та плавчині
|
60930845
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Baimovo%2C%20Baymaksky%20District%2C%20Republic%20of%20Bashkortostan
|
Baimovo, Baymaksky District, Republic of Bashkortostan
|
Baimovo, Baymaksky District, Republic of Bashkortostan
Baimovo (Bayım) is a rural locality (a village) in Nigamatovsky Selsoviet, Baymaksky District, Bashkortostan, Russia. The population was 487 as of 2010. There are 3 streets.
Geography
Baimovo is located 42 km northwest of Baymak (the district's administrative centre) by road. 2-ye Itkulovo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Baymaksky District
|
2255066
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%A1%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD
|
Еммануель Саймон
|
Еммануель Саймон (25 грудня 1992) — папуаський футболіст, півзахисник клубу «Хекарі Юнайтед» та збірної Папуа Нової Гвінеї.
Клубна кар'єра
З 2013 по 2014 року виступав у складі клубу «Гігіра Лайтепо Юнайтед» напівпрофесійної Національної Соккер Ліги ПНГ. В 2014 році перейшов до найтитулованішого футбольного клубу Папуа Нової Гвінеї, «Хекарі Юнайтед».
Кар'єра в збірній
В 2011 році зіграв 3 матчі в футболці збірної Папуа Нової Гвінеї U-20. В 2016 році у складі збірної Папуа Нової Гвінеї дійшов до фіналу Кубку націй ОФК 2016, в якому поступився збірній Нової Зеландії. Всього у складі головної збірної країни Еммануель зіграв 7 поєдинків.
Досягнення
Кубок націй ОФК
Фіналіст (1): 2016
Джерела
Профіль гравця на сайті national-football-teams.com
Папуаські футболісти
Гравці збірної Папуа Нової Гвінеї з футболу
Футболісти «Хекарі Юнайтед»
Гравці кубка націй ОФК з футболу 2016
|
3783861
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Trauma%20shears
|
Trauma shears
|
Trauma shears, also known as Tuff Cuts (a brand name), are a type of scissors used by paramedics and other emergency medical personnel to quickly and safely cut clothing from injured people. They usually consist of a plastic handle with a metal blade, which is traditionally bent at about 150 degrees, giving them an unusual appearance as compared to normal scissors, and also a longer lever arm.
The shears were designed exclusively for external use and are not suitable for surgical or invasive procedures. Their rugged construction enables them to cut through strong materials such as car seat belts, leather, and denim, and even thin metal and other hard surfaces. They are increasingly being used by fishermen, soldiers and scuba divers as safer alternatives to knives. Hobbyists use them to cut metals such as small coins and copper.
The wide, blunt tip on the shears is designed to slide across skin, minimizing the risk of injuring the patient while cutting clothing.
Bandage scissors are similar in design, though smaller, and are primarily used for sizing or removing dressings and bandages.
See also
Surgical scissors
References
Rescue equipment
Surgical scissors
Emergency medical equipment
|
3988315
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Late%20Paleozoic%20icehouse
|
Late Paleozoic icehouse
|
Late Paleozoic icehouse
The late Paleozoic icehouse, also known as the Late Paleozoic Ice Age (LPIA) and formerly known as the Karoo ice age, was an ice age that began in the Late Devonian and ended in the Late Permian, occurring from 360 to 255 million years ago (Mya), and large land-based ice-sheets were then present on Earth's surface. It was the second major icehouse period of the Phanerozoic.
Timeline
Interpretations of the LPIA vary, with some researchers arguing it represented one continuous glacial event and others concluding that as many as twenty-five separate ice sheets across Gondwana developed, waxed, and waned independently and diachronously over the course of the Carboniferous and Permian, with the distribution of ice centres shifting as Gondwana drifted and its position relative to the South Pole changed. At the beginning of the LPIA, ice centres were concentrated in western South America; they later shifted eastward across Africa and by the end of the ice age were concentrated in Australia. Evidence from sedimentary basins suggests individual ice centres lasted for approximately 10 million years, with their peaks alternating with periods of low or absent permanent ice coverage.
The first glacial episodes of the LPIA occurred during the late Famennian and the Tournaisian, with δ15N evidence showing that the transition from greenhouse to icehouse was a stepwise process and not an immediate change. These Early Mississippian glaciations were transient and minor, with them sometimes being considered discrete glaciations separate from and preceding the LPIA proper. Between 335 and 330 Mya, or sometime between the middle Viséan and earliest Serpukhovian, the LPIA proper began. The first major glacial period occurred from the Serpukhovian to the Moscovian: ice sheets expanded from a core in southern Africa and South America. During the Bashkirian, a global eustatic sea level drop occurred, signifying the first major glacial maximum of the LPIA. The Lhasa terrane became glaciated during this stage of the Carboniferous. A relatively warm interglacial interval spanning the Kasimovian and Gzhelian, coinciding with the Alykaevo Climatic Optimum, occurred between this first major glacial period and the later second major glacial period. The second glacial period occurred from the late Gzhelian across the Carboniferous-Permian boundary to the early Sakmarian; ice sheets expanded from a core in Australia and India. This was the most intense interval of glaciation of the LPIA; in Australia, it is known as P1. An exceptionally intense cooling event occurred at 300 Ma. From the late Sakmarian onward, and especially following the Artinskian Warming Event (AWE), these ice sheets declined, as indicated by a negative δ18O excursion. Ice sheets retreated southward across Central Africa and in the Karoo Basin. A regional glaciation spanning the latest Sakmarian and the Artinskian, known as P2, occurred in Australia amidst this global pulse of net warming and deglaciation. This massive deglaciation during the late Sakmarian and Artinskian is sometimes considered to be the end of the LPIA proper, with the Artinskian-Kungurian boundary and the associated Kungurian Carbon Isotopic Excursion used as the boundary demarcating the ice age's end. Nonetheless, ice caps of a much lower volume and area remained in Australia. Another long regional interval also limited to Australia from the middle Kungurian to the early Capitanian, known as P3, though unlike the previous glaciations, this one and the following P4 glaciation was largely limited to alpine glaciation. A final regional Australian interval lasted from the middle Capitanian to the late Wuchiapingian, known as P4. As with P3, P4's ice sheets were primarily high altitude glaciers. This glacial period was interrupted by a rapid warming interval corresponding to a surge in activity from the Emeishan Traps and corresponding Capitanian mass extinction event. The final alpine glaciers of the LPIA melted in what is now eastern Australia around 255 Mya, during the late Wuchiapingian.
The time intervals here referred to as glacial and interglacial periods represented intervals of several million years corresponding to colder and warmer icehouse intervals, respectively, were influenced by long term variations in palaeogeography, greenhouse gas levels, and geological processes such as rates of volcanism and of silicate weathering and should not be confused with shorter term cycles of glacials and interglacials that are driven by astronomical forcing caused by Milankovitch cycles.
Geologic effects
According to Eyles and Young, "Renewed Late Devonian glaciation is well documented in three large intracratonic basins in Brazil (Solimoes, Amazonas and Paranaiba basins) and in Bolivia. By the Early Carboniferous (c. 350 Ma) glacial strata were beginning to accumulate in sub-Andean basins of Bolivia, Argentina and Paraguay. By the mid-Carboniferous glaciation had spread to Antarctica, Australia, southern Africa, the Indian Subcontinent, Asia and the Arabian Peninsula. During the Late Carboniferous glacial accumulation (c. 300 Ma) a very large area of Gondwana land mass was experiencing glacial conditions. The thickest glacial deposits of Permo-Carboniferous age are the Dwyka Formation (1000 m thick) in the Karoo Basin in southern Africa, the Itararé Group of the Paraná Basin, Brazil (1400 m) and the Carnarvon Basin in eastern Australia. The Permo-Carboniferous glaciations are significant because of the marked glacio-eustatic changes in sea level that resulted and which are recorded in non-glacial basins. Late Paleozoic glaciation of Gondwana could be explained by the migration of the supercontinent across the South Pole."
In northern Ethiopia glacial landforms like striations, rôche moutonnées and chatter marks can be found buried beneath Late Carboniferous-Early Permian glacial deposits (Edaga Arbi Glacials). Glaciofluvial sandstones, moraines, boulder beds, glacially striated pavements, and other glacially derived geologic structures and beds are also known throughout the southern part of the Arabian Peninsula.
In southern Victoria Land, Antarctica, the Metschel Tillite, made up of reworked Devonian Beacon Supergroup sedimentary strata along with Cambrian and Ordovician granitoids and some Neoproterozoic metamorphic rocks, preserves glacial sediments indicating the presence of major ice sheets. Northern Victoria Land and Tasmania hosted a distinct ice sheet from the one in southern Victoria Land that flowed west-northwestward.
The Sydney Basin of eastern Australia lay at a palaeolatitude of around 60°S to 70°S during the Early and Middle Permian, and its sedimentary successions preserve at least four phases of glaciation throughout this time.
Debate exists as to whether the Northern Hemisphere experienced glaciation like the Southern Hemisphere did, with most palaeoclimate models suggesting that ice sheets did exist in Northern Pangaea but that they were very negligible in volume. Diamictites from the Atkan Formation of Magadan Oblast, Russia have been interpreted as being glacigenic, although recent analyses have challenged this interpretation, suggesting that these diamictites formed during a Capitanian integrlacial interval as a result of volcanogenic debris flows associated with the formation of the Okhotsk–Taigonos Volcanic Arc.
The tropics experienced a cyclicity between wetter and drier periods that may have been related to changes between cold glacials and warm interglacials. In the Midland Basin of Texas, increased aeolian sedimentation reflective of heightened aridity occurred during warmer intervals, as it did in the Paradox Basin of Utah.
Causes
Greenhouse gas reduction
The evolution of land plants with the onset of the Devonian Period, began a long-term increase in planetary oxygen levels. Large tree ferns, growing to 20 m high, were secondarily dominant to the large arborescent lycopods (30–40 m high) of the Carboniferous coal forests that flourished in equatorial swamps stretching from Appalachia to Poland, and later on the flanks of the Urals. Oxygen levels reached up to 35%, and global carbon dioxide got below the 300 parts per million level, possibly as low as 180 ppm during the Kasimovian, which is today associated with glacial periods. This reduction in the greenhouse effect was coupled with burial of organic carbon as charcoal or coal, with lignin and cellulose (as tree trunks and other vegetation debris) accumulating and being buried in the great Carboniferous coal measures. The reduction of carbon dioxide levels in the atmosphere would be enough to begin the process of changing polar climates, leading to cooler summers which could not melt the previous winter's snow accumulations. The growth in snowfields to 6 m deep would create sufficient pressure to convert the lower levels to ice. Research indicates that changing carbon dioxide concentrations were the dominant driver of changes between colder and warmer intervals during the Early and Middle Permian portions of the LPIA.
The tectonic assembly of the continents of Euramerica and Gondwana into Pangaea, in the Hercynian-Alleghany Orogeny, made a major continental land mass within the Antarctic region and an increase in carbon sequestration via silicate weathering, which led to progressive cooling of summers, and the snowfields accumulating in winters, which caused mountainous alpine glaciers to grow, and then spread out of highland areas. That made continental glaciers, which spread to cover much of Gondwana. Modelling evidence points to tectonically induced carbon dioxide removal via silicate weathering to have been sufficient to generate the ice age. The closure of the Rheic Ocean and Iapetus Ocean saw disruption of warm-water currents in the Panthalassa Ocean and Paleotethys Sea, which may have also been a factor in the development of the LPIA.
Milankovitch cycles
The LPIA, like the present Quaternary glaciation, saw glacial-interglacial cycles governed by Milankovitch cycles acting on timescales of tens of thousands to millions of years. Periods of low obliquity, which decreased annual insolation at the poles, were associated with high moisture flux from low latitudes and glacial expansion at high latitudes, while periods of high obliquity corresponded to warmer, interglacial periods. Data from Serpukhovian and Moscovian marine strata of South China point to glacioeustasy being driven primarily by long-period eccentricity, with a cyclicity of about 0.405 million years, and the modulation of the amplitude of Earth's obliquity, with a cyclicity of approximately 1.2 million years. This is most similar to the early part of the Late Cenozoic Ice Age, from the Oligocene to the Pliocene, before the formation of the Arctic ice cap, suggesting the climate of this episode of time was relatively warm for an icehouse period. Evidence from the Middle Permian Lucaogou Formation of Xinjiang, China indicates that the climate of the time was particularly sensitive to the 1.2 million year long-period modulation cycle of obliquity. It also suggests that palaeolakes such as those found in the Junggar Basin likely played an important role as a carbon sink during the later stages of the LPIA, with their absorption and release of carbon dioxide acting as powerful feedback loops during Milankovitch cycle driven glacial and interglacial transitions. Also during this time, unique sedimentary sequences called cyclothems were deposited. These were produced by the repeated alterations of marine and nonmarine environments resulting from glacioeustatic rises and falls of sea levels linked to Milankovitch cycles.
Biotic effects
The development of high-frequency, high-amplitude glacioeustasy, which resulted in sea level changes of up to 120 metres between warmer and colder intervals, during the beginning of the LPIA, combined with the increased geographic separation of marine ecoregions and decrease in ocean circulation it caused in conjunction with closure of the Rheic Ocean, has been hypothesised to have been the cause of the Carboniferous-Earliest Permian Biodiversification Event. Milankovitch cycles profound impacts on marine life at the height of the LPIA, with high-latitude species being more strongly affected by glacial-interglacial cycles than low-latitude species.
At the beginning of the LPIA, the transition from a greenhouse to an icehouse climate, in conjunction with increases in atmospheric oxygen concentrations, reduced thermal stratification and increased the vertical extent of the mixed layer, which promoted higher rates of microbial nitrification as revealed by an increase in δ15Nbulk values.
The rising levels of oxygen during the late Paleozoic icehouse had major effects upon evolution of plants and animals. Higher oxygen concentration (and accompanying higher atmospheric pressure) enabled energetic metabolic processes which encouraged evolution of large land-dwelling arthropods and flight, with the dragonfly-like Meganeura, an aerial predator, with a wingspan of 60 to 75 cm. The herbivorous stocky-bodied and armoured millipede-like Arthropleura was long, and the semiterrestrial Hibbertopterid eurypterids were perhaps as large, and some scorpions reached .
Termination
Earth's increased planetary albedo produced by the expanding ice sheets would lead to positive feedback loops, spreading the ice sheets still further, until the process hit a limit. Falling global temperatures would eventually limit plant growth, and the rising levels of oxygen would increase the frequency of fire-storms because damp plant matter could burn. Both these effects return carbon dioxide to the atmosphere, reversing the "snowball" effect and forcing the greenhouse effect, with CO2 levels rising to 300 ppm in the following Permian period.
Once these factors brought a halt and a small reversal in the spread of ice sheets, the lower planetary albedo resulting from the fall in size of the glaciated areas would have been enough for warmer summers and winters and thus limit the depth of snowfields in areas from which the glaciers expanded. Rising sea levels produced by global warming drowned the large areas of flatland where previously anoxic swamps assisted in burial and removal of carbon (as coal). With a smaller area for deposition of carbon, more carbon dioxide was returned to the atmosphere, further warming the planet. Over the course of the Early and Middle Permian, glacial periods became progressively shorter while warm interglacials became longer, gradually transitioning the world from an icehouse to a greenhouse as the Permian progressed. Obliquity nodes that triggered glacial expansion and increased tropical precipitation before 285.1 Mya became linked to intervals of marine anoxia and increased terrestrial aridification after this point, a turning point signifying the icehouse-greenhouse transition. Increased lacustrine methane emissions acted as a positive feedback enhancing warming. The LPIA finally ended for good around 255 Ma.
See also
History of Earth
Quaternary glaciation – the current ice age
Timeline of glaciation
References
Bibliography
Glaciology
Ice ages
Carboniferous events
Permian events
Carboniferous Africa
Permian Africa
Carboniferous Antarctica
Permian Antarctica
Carboniferous Australia
Permian Australia
Carboniferous India
Carboniferous South America
Permian South America
Karoo
|
3485939
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BD%D1%8F%20%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B0
|
Соня Червена
|
Соня Червена (чеськ. Soňa Červená; 9 вересня 1925, Прага, Чехословаччина — 7 травня 2023) — чеська оперна співачка, кар'єра якої триває уже понад 70 років. Меццо-сопрано.
Біографія
Народилась у 1925 році у Празі. У 1947 році дебютувала в популярній чеській опері «Продана наречена» Берджіха Сметани. У 1950 році успішно закінчила навчання у Празькій консерваторії, а ролі в спектаклях на сцені Плзенського театру принесли їй значну популярність. Однак комуністичний режим, який встановився в Чехословаччині в 1948 році, заборонив Соні працювати в Національному театрі — головному театрі країни. Пропрацювавши кілька років у невеликих театрах по всій країні і не вбачаючи перспектив на батьківщині, Соня покинула Чехословаччину, і в 1962 році емігрувала до Західного Берліна, де її кар'єра різко пішла вгору.
Соня Червена виступала на сценах знаменитої Німецької опери, Опери Сан-Франциско і багатьох інших театрів по всьому світу. Після подій Оксамитової революції 1989 року повернулася до Чехословаччини, де швидко повернула популярність. У 2002 році 77-річна співачка вперше виступила на сцені Національного театру Чехії, а впродовж наступних років почала гастролювати країною. За своє життя знялася у понад десятку кінофільмів, перший з яких було знято в 1949 році, останній вийшов на екрани у 2017.
Станом на січень 2018 року співачка виступає в Чехії. Її кар'єра, яка триває уже більше 70 років вважається однією із найтриваліших в історії світової опери.
Нагороди
Соня Червена є володаркою безлічі нагород, серед яких державна нагорода — медаль Чеської республіки «За заслуги», Золота медаль центру Джона Кеннеді й інші. З 2012 року — почесна громадянка міста Градець-Кралове.
Бібліографія
Stýskání zakázáno («Пропав безвісти», 1999)
Stýskání zažehnáno («Уникайте смутку», 2017)
Фільмографія
Moje 20. století («Моє 20 століття», 2005, режисер Ольга Соммерова)
Třináctá komnata Soni Červené («Тринадцята палата Соні Червени», 2011, сценарист та режисер Ольга Соммерова)
Červená («Червена», 2017, документальний фільм, сценарій та режисура Ольги Соммерової, камера Ольга Шпатова)
Примітки
Джерела
Мецо-сопрано
Чеські співачки
Співачки XX століття
Співачки XXI століття
Почесні громадяни Праги
Нагороджені медаллю «За заслуги» (Чехія)
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
|
320880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%B7%D0%B5
|
Сизе
|
Сизе — село в Україні, у Станично-Луганській селищній громаді Щастинського району Луганської області. Населення становить 14 осіб. Колишній орган місцевого самоврядування — Валуйська сільська рада.
Географія
Географічні координати: 48°35' пн. ш. 39°37' сх. д. Часовий пояс — UTC+2. Загальна площа села — 0,8 км².
Село розташоване у східній частині Донбасу за 11 км від села Валуйське.
Поряд із селом, в міжріччі Сіверського Дінця і Деркула на площі 732 га знаходиться ландшафтний заказник місцевого значення Шарів Кут.
Через село Сизе і «Шарів Кут» проходить дорога до біостанції Ново-Ільєнко.
Історія
Поблизу села виявлено три поселення епохи бронзи та два поселення пізнього середньовіччя.
Засноване у XVII столітті донськими козаками.
Наприкінці XIX століття в селі проживало 225 чоловіків, 248 жінок, налічувалося 78 дворів.
Назва села Сизе походить від однойменного озера, що знаходиться в південній частині села.
Війна на сході України
З 2014 року село потрапило у зону бойових дій. 17 лютого 2015 року в ході боїв Сизе було звільнено батальйоном «Айдар» від бойовиків «ЛНР». 14 липня 2015 року під час виконання завдань щодо перевірки надійності мінних укріплень поблизу кордону між селами Сизе та Болотене підірвались на вибуховому пристрої п'ятеро українських військовиків 534-го інженерного батальйону на чолі з капітаном Сергієм Мелимукою.
Населення
За даними перепису 2001 року населення села становило 14 осіб, з них 78,57% зазначили рідною мову російську, 7,14% — білоруську, а 14,29% — іншу.
Економіка
У селі функціонують шість фермерських господарств, чотири приватні підприємства, працює сім магазинів та один ринок.
Соціальна сфера
Соціальна сфера села представлена амбулаторією, школою, будинком культури, бібліотекою та музеєм. Також діє Свято-Троїцький храм.
Пам'ятки
Меморіал на честь загиблих 1942 року односельців.
Примітки
Джерела
Высоцкий В. И. Исторические аспекты топононимов Луганщины. — Луганск, 2003. 196 с.
Міста і села України. Луганщина: історико-краєзнавчі нариси/ упор. В. В. Болгов. — К: Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2012. — 472 с. — ISBN 978-966-8153-83-9
Посилання
Погода в селі Сизе
Села Щастинського району
|
58095616
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%8Cudomiri%C4%87%20family
|
Čudomirić family
|
Čudomirić family
The Čudomirić family was one of the twelve noble tribes of the Kingdom of Croatia, mentioned in the Pacta conventa and Supetar Cartulary.
Etymology
Branimir Gušić argued the family name is related to toponym and village Tudjemili (Tjudjemili or Čudemili) near Bar, Montenegro, which are near other villages Dedići and Hrvatin with the church of St. Nicholas. As such he derived the name Čudomir-Čudomer from Gothic personal name Thiudomer (Gothic thiuda "nation, folk, people").
History
The earliest possible known ancestor of the genus is župan Pribislav Čudomirić, one of the twelve noblemen mentioned in Pacta conventa (1102). According to the Supetar Cartulary, they were one of six tribes which selected bans who, in turn, elected a new king in a case where the prior king died without leaving heirs. In it is mentioned Saruga or Sarubba (Zaruba) Cudomirig, whose most probably related to iupanus Sarubba, a companion of unknown Croatian king or pretender to the Croatian throne, Slavac, from the same source. By the 15th century they probably branched into many smaller tribes, or became part of other tribes, or lost the majority of its nobility status.
The earliest certain mention of the tribe is 1207 when appears Uste Zudomiriko as a witness (along with representatives of the tribe of Gusić, Mogorović, Kačić etc.) in two documents belonging to the church of St. Peter in Bubnjan, west of Tinj (near Benkovac). In 1232 document from the city of Zadar is recorded Milota Cidomirig regarding some lands of the Church of St. Chrysogonus, while Dobroje son of Vukoje Čudomirić in 1278 as a landlord in Čudomirćina or Čudomirić area near Zadar known as such until the 16th century. In 1348 and 1361 are recorded as witnesses Radoslav and Radič. In 1365, Gruban son of "condam Scenichi" was a resident and landlord in Kačina Gorica. Between 1391 and 1402 is mentioned Diminse Petrović regarding the land in Čudomiršćina. At the end of the 14th and beginning of the 15th century in Zadar lived sailor Matija Radušević, Juraj, Petar, Bartol, son of Borajka and so on. In 1399, nobleman Ratko Drahiašić was married to Jelena, daughter of Jakov Lasničić from Bitina in Gacka župa. The last mention by name in the city of Zadar is in 1509.
On 25 November 1371, in Split was made an agreement in which is mentioned that the Bogdan Vuković of village Čihović and "four proprietors of the village Siverić" in Petrovo Polje were part of vna generacione videlicet Cudomiricorum. The tribe's estate in Livno indirectly is mentioned by 15th forgery, presumably released in 1103 by Coloman, King of Hungary (villam in Cleuna Sudumirizam). In the 15th century some members lived also in other parts of Dalmatia, like in Trogir and Sukošan, and 1451 in Knin. In 1494, Conventual Franciscan, Matija Čudomirić, was the procurator of the monastery of St. Frane in Šibenik.
They also lived in the Lika region, in 1404 was recorded Simon son of Obrad from former village Hotušje behind Velebit. In 1503, Ivan Noić was a witness in Lagodušići (today Budak near Gospić), while in 1512, Jakov Vruković or Vrnković in Belaj (today Bilaj near Gospić), which is also tribe's last mention.
In the 15th century, one family also had an estate in Hrelić (today village Hrelići near New Zagreb in Zagorje region). Near the city of Samobor is a hill named Čudomeršćak, which is possibly related to tribal's name. In 1482, the king Matthias Corvinus ordered Kaptol to recognize proprietorship of Pavle Čudomirić, an official of Serbian Despot Vuk Grgurević Branković. In 1501, Pavle's wife Lucija then a widow with daughters Barbara and Dorotea wrote to Corvinus for having her estates violently appropriated.
See also
Croatian nobility
Twelve noble tribes of Croatia
List of noble families of Croatia
References
Notes
Sources
Medieval Croatian nobility
|
4700964
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B1%20%D0%9D%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D0%BD
|
Якоб Накен
|
Якоб Накен (15 лютого 1906 29 березня 1987) — німецький цирковий артист, який виступав у фрік-шоу в Європі та Сполучених Штатах як надзвичайно висока людина. Накен був найвищим солдатом німецької армії під час Другої світової війни зі зростом 2,21 м. Він знімався як гігантський Санта-Клаус на американському телебаченні та в фрік-шоу як найвища людина у світі.
Раннє життя
Накен народився 15 лютого 1906 року в Дюссельдорфі (Німеччина). Обоє його батьків були 1,8 м заввишки. Його сестра Джозефіна виросла до 1,8 м; його на два роки молодший брат Вільгельм виріс до 1,93 м; його інший брат, старший за Накена на вісім років, мав 2,01 м зросту.
Середній вік і кар'єра
Накен почав свою кар'єру в шоу-бізнесі, виступаючи в ролі «Урана» і «гіганта з Рейнланду» в німецькому мандрівному цирку. Його називали найвищою людиною Німеччини і вважали найвищою людиною світу на той час. У дорослому віці Накен носив черевики 17 розміру. У нього були синці на голові від ударів об дверні прорізи, які були побудовані для людей нормального зросту.
Він виступав у 1922 році у Луна-парку, парку розваг у Парижі. Накен став всесвітньо відомим своїм зростом 2,21 м та брав участь у Всесвітній виставці в Нью-Йорку 1939 року.
Він повернувся до Німеччини на початку Другої світової війни і його негайно призвали в армію, ставши найвищим солдатом в історії. У серпні 1944 році стрілецька бригада з 250 солдатами, де служив Накен, була захоплена в полон у Кале на заході Франції. Накена і його товаришів вивезли до Англії, де вони залишалися до кінця війни.
У серпні 1949 року у газетах вийшла стаття, де Накен висловив бажання покинути Німеччину і переїхати до Сполучених Штатів. Сестра Накена, яка вже жила в Сполучених Штатах, підготувала місце для нього та його дружини в Патерсоні, Нью-Джерсі . Накен і його дружина емігрували до Сполучених Штатів на кораблі SS Atlantic з Генуї, Італія, прибувши в порт Нью-Йорка 6 грудня 1950 року
Накен шукав роботу, яка б відповідала його статусу. Завдяки газетним фотографіям і пате-кінохроніці він був добре відомий. Протягом грудня 1949 року працював Санта-Клаусом. Діти могли ходити між його ніг, і його назвали найвищим у світі Сантою. Накен знявся у фільмі «Ріплі: Вірте чи ні!» як найвища людина у світі. Він з'явився на кількох телевізійних шоу як знаменитість.
Особисте життя
10 серпня 1927 року у Брюсселі Накен одружився з Марією з Кематен-ан-дер-Іббс (Австрія). Вона сягала 1,73 м заввишки.
16 грудня 1955 року він став громадянином США .
Пізніше життя і смерть
Востаннє Накен виступав як «найвища людина світу» в 1959 році у виставі Ripley's Odditorium на Бродвеї. Він помер у Європі у віці 81 року
Галерея
Примітки
Німецькі емігранти до США
Циркові артисти США
Народились 1906
|
1623859
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%BE%D0%B1%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29
|
Лендава (община)
|
Лендава (община)
Община Лендава — одна з общин Словенії. Адміністративним центром є місто Лендава.
Населення
У 2011 році в общині проживало 10979 осіб, 5296 чоловіків і 5683 жінок. Чисельність економічно активного населення (за місцем проживання), 4088 осіб. Середня щомісячна чиста заробітна плата одного працівника (EUR), 884,69 (в середньому по Словенії 987.39). Приблизно кожен другий житель у громаді має автомобіль (49 автомобілі на 100 жителів). Середній вік жителів склав 44,9 роки (в середньому по Словенії 41.8).
Джерела
Вебсайт общини Лендава
Статистичне бюро Республіки Словенія, статистичні дані 2011 року
Общини Словенії
Засновані в Словенії 1994
|
2515823
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/CYLD
|
CYLD
|
CYLD – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 16-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 956 амінокислот, а молекулярна маса — 107 316.
Кодований геном білок за функціями належить до гідролаз, протеаз, тіолових протеаз, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як імунітет, вроджений імунітет, клітинний цикл, убіквітинування білків, сигнальний шлях Wnt, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном цинку.
Локалізований у клітинній мембрані, цитоплазмі, цитоскелеті, мембрані, клітинних відростках.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 16
Протеази
|
291204
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Дмитрівське (Подільський район)
|
Дмитрівське (Подільський район)
Дмитрівське — село Любашівської селищної громади Подільського району Одеської області України. Населення становить 144 осіб.
Історія
З 1917 — у складі УНР. Після більшовицької навали зазнало значних руйнувань, населення — систематичного терору. 1932 року більшовики вдалися до терору голодом проти місцевих людей.
З 1991 — у складі держави Україна.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила , з яких та .
За переписом населення України 2001 року в селі .
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Села Подільського району
Населені пункти України, засновані 1792
|
5056460
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Матов Олександр Якович
|
Матов Олександр Якович
Олександр Якович Матов (16 травня 1937, Київ — 9 вересня 2022, Київ) — український науковець у галузі інформатизації, військовий та державний діяч, педагог. Доктор технічних наук (1980), професор (1981), полковник запасу. Заслужений діяч науки і техніки України (1994). Дослідник широкого кола наукових питань у галузі інформатики та військової кібернетики. Автор понад 300 наукових робіт, зокрема великої кількості авторських свідоцтв на винаходи.
Реформатор структури Київського вищого інженерного радіотехнічного училища протиповітряної оборони, засновник та багаторічний завідувач кафедри автоматизації управління військами (1981—1992). Після реорганізації училища обіймав різні посади, пов'язані з інформатикою, зокрема завідувача відділу проблемно-орієнтованих інформаційних систем Інституту проблем реєстрації інформації НАН України (2003—2022).
Життєпис
Народився 16 травня 1937-го року у Києві.
У 1959-му році закінчив Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони (КВІРТУ). Тоді ж направлений на роботу до Московського округу ППО.
З 1961-го року — старший інженер науково-дослідної лабораторії КВІРТУ. Через два роки розпочав педагогічну діяльність в училищі.
Наприкінці 1970-х років призначений заступником начальника заснованої ним кафедри автоматизації управління військами, у 1981-му році сам її очолив. Під керівництвом Олександра Матова кафедра стала однією з найкращих в училищі та серед усіх військ ППО СРСР.
У 1980-му році захистив дисертацію та здобув науковий ступінь доктора технічних наук, через рік затверджений у вченому званні професора.
У 1992-му році училище було ліквідовано та реорганізовано у Київський військовий інститут управління і зв'язку, у складі якого Олександр Матов обійняв посаду заступника начальника з наукової роботи, очолив спеціалізовану вчену раду для захисту дисертацій. Тоді ж обраний академіком та керівником відділення спецтехніки, кібернетики та конверсії Академії інженерних наук України.
У 1995-му році, з досягненням граничного для військової служби віку, полковник Матов був звільнений у запас. Тоді ж очолив новостворене Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України. Під керівництвом Олександра Матова була розроблена масштабна Національна програма інформатизації України, яку уряд так і не зміг втілити у життя. Через чотири роки Матов був звільнений указом Президента України «у зв'язку з виходом на пенсію», але, як згадувала голова Ради Телекомунікаційної палати України Тетяна Попова, «агентство Матова просто розвалили».
З 1999-го по 2003-й рік — заступник генерального директора з наукової роботи Київського підприємства обчислювальної техніки та інформатики.
У 2003-му році розпочав роботу в Інституті проблем реєстрації інформації НАН України, де обійняв посаду завідувача відділу проблемно-орієнтованих інформаційних систем, пізніше — головного наукового співробітника.
Автор понад 300 наукових робіт, зокрема великої кількості авторських свідоцтв на винаходи. Дослідник широкого кола наукових питань у галузі інформатики та військової кібернетики. Науковий керівник понад 30-ти кандидатів та докторів наук. Член керівних органів Асоціації КВІРТУ ППО, член редакційних колегій часописів «Реєстрація, зберігання і обробка даних» та «Інформаційні технології та спеціальна безпека».
Помер на 86-му році життя 9 вересня 2022-го року. Похований на Берковецькому кладовищі, біля центрального входу.
Науковий доробок (частковий)
«Методы построения фототелеграфной аппаратуры отображения информации цифровых вычислительных машин» [Текст] / А. Я. Матов, В. Г. Коряков. — Киев: [б. и.], 1969. — 39 с. : черт.; 20 см.
«Принципы повышения реальной пропускной способности каналов связи» [Текст]: Учебное пособие по курсу «Основы передачи, обработки и отображения информации» / А. Я. Матов, А. С. Окладников ; Киев. высш. инж. радиотехн. училище противовоздуш. обороны. — Киев: [б. и.], 1970. — 100 с. : ил.; 21 см.
«Основные положения теории передачи информации» [Текст]: Учеб. пособие по курсу «Основы обработки и передачи информации» / Б. М. Егоров, А. Я. Матов ; Киевское высш. инж. радиотехн. училище противовоздуш. обороны. Кафедра № 8. — Киев: [б. и.], 1970. — 55 с. : ил.; 22 см.
«Основы теории передачи сигналов в автоматизированных системах управления» [Текст]: Учеб. пособие. — Киев: КВИРТУ, 1973. — 68 с. : ил.; 21 см.
«Автоматизация обработки, передачи и отображения радиолокационной информации» / [В. Г. Коряков, А. Я. Матов и др.] ; под общ. ред. В. Г. Корякова. — М. : Советское радио, 1975. — 303 с.
«Основы построения АСУ». К., 1983
«Основы обработки и передачи информации». К., 1985
«Организация вычислительных процессов в АСУ»: учебное пособие / А. Я. Матов, В. Н. Шпилев, А. Д. Комов. — Киев: КВИРТУ ПВО, 1989. — 200 с.
«Перспективні інформаційні технології та розвиток GRID-систем у високопродуктивних глобально-розподілених обчислювальних інфраструктурах корпоративної співпраці» / О. Я. Матов, І. О. Храмова // Реєстрація, зберігання і обробка даних, 2004.
«Проблеми користування і математичне моделювання хмарних обчислень для інтегрованої інформаційно-аналітичної системи державного управління» // Реєстрація, зберігання і обробка даних. 2010. Т. 12, № 2
«Сучасні проблеми інформаційного забезпечення процесів управління тактичної ланки Збройних Сил України» / І. А. Бойко, О. Я. Матов, С. П. Колачов, Ю. П. Недайбіда, О. О. Шугалій // Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони. — 2011. — № 1-2. — С. 113—116.
«Граничні значення пропускної спроможності каналів розподілених мереж в умовах забезпечення заданої цілісності інформаційних об'єктів» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, О. В. Дубчак // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2011. — Т. 13, № 1. — С. 87-93.
«Контроль і поновлення цілісності на основі алгоритму нулізації у коді умовних лишків» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, М. Ю. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2011. — Т. 13, № 3. — С. 72-80.
«Криптозахист інформаційних об'єктів шляхом блокових перетворень із позиційної системи числення в систему лишкових класів» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, М. Ю. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2012. — Т. 14, № 1. — С. 66-74.
«Криптозахист інформаційних об'єктів шляхом блокових перетворень із системи лишкових класів у позиційну систему числення» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, М. Ю. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2012. — Т. 14, № 3. — С. 99-103.
«Криптографічна стійкість методів шифрування на основі перетворень з використанням лишкових класів» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, М. Ю. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2012. — Т. 14, № 4. — С. 81-87.
«Захист цілісності інформації при застосуванні коду „зважених груп“» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, М. Ю. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2013. — Т. 15, № 3. — С. 49-60.
«Циклічність операцій контролю за довільним модулем» / О. Я. Матов, В. С. Василенко, М. Ю. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2013. — Т. 15, № 2. — С. 82-89.
«Криптографічні перетворення з використанням хеш-функцій» / О. Я. Матов, В. С. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2014. — Т. 16, № 3. — С. 61-66.
«Хеш-функції та цілісність інформаційних об'єктів» / О. Я. Матов, В. С. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2014. — Т. 16, № 4. — С. 12-17.
«Алгоритми кодування інформаційних об'єктів у коді умовних лишків» / О. Я. Матов, B. C. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2015. — Т. 17, № 1. — С. 99-107.
«Стійкість контрольних ознак коду умовних лишків в умовах загроз цілісності інформаційних об'єктів» / О. Я. Матов, В. С. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2015. — Т. 17, № 2. — С. 53-60.
«Процедура нулізації при контролі та поновленні цілісності інформаційних об'єктів у коді умовних лишків» / О. Я. Матов, В. С. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2015. — Т. 17, № 3. — С. 65-74.
«Захист інформаційних об'єктів від навмисних колізій контрольних ознак у завадостійких кодах» / О. Я. Матов, B. C. Василенко // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2016. — Т. 18, № 2. — С. 31-39.
«Методики визначення вихідних даних для оцінки залишкових ризиків при забезпеченні конфіденційності інформаційних об'єктів» / В. С. Василенко, О. Я. Матов // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2017. — Т. 19, № 4. — С. 45–55.
«Оптимізація надання послуг обчислювальними ресурсами адаптивної хмарної інфраструктури» / О. Я. Матов // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2018. — Т. 20, № 3. — С. 83–90.
«Аналітичні моделі багатопріоритетних хмарних дата-ценрів зі змішаною дисципліною надання послуг з урахуванням особливостей функціонування та можливих відмов» / О. Я. Матов // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2019. — Т. 21, № 1. — С. 32–45.
«Методи і аналітичні умови адаптації надання ресурсів користувачам хмарних обчислень» / О. Я. Матов // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2020. — Т. 22, № 4. — С. 32-46.
«Туманні обчислення та їхнє математичне моделювання» / О. Я. Матов // Реєстрація, зберігання і обробка даних. — 2021. — Т. 23, № 3. — С. 22–43.
Авторські свідоцтва на винаходи (у співавторстві)
1982 — «Многоканальное устройство для приоритетного управления»
1982 — «Устройство для приоритетного управления»
1982 — «Устройство для моделирования систем массового обслуживания»
1982 — «Устройство для управления прерыванием программ»
1983 — «Устройство для приоритетного управления»
1983 — «Устройство для фиксации сбоев»
1983 — «Устройство приоритета»
1984 — «Устройство для распределения задач между процессорами»
1985 — «Устройство для сжатия двоичных векторов»
1986 — «Устройство распределения заданий процессорам»
1986 — «Устройство для приоритетного подключения источников информации к общей магистрали»
1987 — «Устройство для моделирования систем массового обслуживания»
1988 — «Устройство для формирования потока импульсов, описываемого распределением Эрланга второго порядка»
1988 — «Устройство для классификации сигналов»
1991 — «Устройство для прерывания резервированной вычислительной системы»
Нагороди
1994 — заслужений діяч науки і техніки України
орден Червоної Зірки
почесний знак «За відмінні успіхи в галузі вищої освіти СРСР»
лауреат Форуму суспільного визнання КВІРТУ ППО
понад 10 медалів та орденів
Примітки
Уродженці Києва
Померли в Києві
Поховані на Берковецькому кладовищі
Доктори технічних наук
Доктори технічних наук України
Професори
Українські професори
Науковці України XX століття
Науковці України XXI століття
Винахідники XX століття
Винахідники XXI століття
Радянські винахідники
Українські винахідники
Полковники (СРСР)
Інформатики
Українські інформатики
Кібернетики
Українські кібернетики
Випускники КВІРТУ ППО
Науковці КВІРТУ ППО
Науковці Інституту проблем реєстрації інформації НАН України
|
2093908
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6%20%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%8E%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Джордж Фергюсон
|
Джордж Фергюсон (22 серпня 1952, Трентон, Онтаріо — 16 грудня 2019) — колишній канадський хокеїст, що грав на позиції центрального нападника. Грав за збірну команду Канади.
Провів понад 800 матчів у Національній хокейній лізі.
Ігрова кар'єра
Хокейну кар'єру розпочав 1969 року.
1972 року був обраний на драфті НХЛ під 11-м загальним номером командою «Торонто Мейпл-Ліфс».
Протягом професійної клубної ігрової кар'єри, що тривала 13 років, захищав кольори команд «Торонто Мейпл-Ліфс», «Піттсбург Пінгвінс» та «Міннесота Норт-Старс».
Загалом провів 883 матчі в НХЛ, включаючи 86 ігор плей-оф Кубка Стенлі.
Виступав за збірну Канади.
Статистика
Посилання
Канадські хокеїсти
Гравці збірної Канади з хокею
Хокеїсти «Торонто Мейпл-Ліфс»
Хокеїсти «Піттсбург Пінгвінс»
Хокеїсти «Міннесота Норз-Старс»
Задрафтовані «Торонто Мейпл-Ліфс»
|
2854408
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Battle%20of%20Sangju%20%281592%29
|
Battle of Sangju (1592)
|
Battle of Sangju (1592)
The Battle of Sangju was a battle during the Japanese invasions of Korea (1592–98). After capturing Busan and Dongnae, the Japanese army under Konishi Yukinaga advanced at a rapid rate of almost 20 kilometer per day towards the Joseon capital of Hanseong (present-day Seoul) .
Background
Joseon General Yi Il arrived at Sangju on 2 June with only a force of 60 cavalrymen. On receiving his formal assignment to block the Japanese advance from Busan towards Hanseomg while he was still in Gyeongsang Province, he found that his company of 300 supposedly first-rate troops consisted largely of untrained students and clerks conscripted out of government offices to replace men whose names were on the military lists, but who were either missing, already deceased, or claiming exemption due to illness. Rather than attempting to march this untrained force into battle, he took only his veterans, and hoped to recruit forces from the local garrison. On arriving in Sangju, he found that the garrison was completely depleted, as all of the soldiers had been called away to defend the provincial capital of Daegu to the south. With no soldiers, Yi decided to use grain from the government warehouses to recruit local peasants, and managed to gather a force of 900 men. These men were untrained and were little more than a mob, and Yi thought that he might have perhaps a week to train them. however, the Japanese army under Konishi Yukinaga arrived the following day.
Battle
When one of Yi's peasant conscripts brought word that the Japanese advance contingent had been spotted, Yi refused to believe it and had the man beheaded for spreading rumors. He felt that it was impossible that the Japanese could have advanced from Busan to Sangju in only ten days. However, the report was soon verified, and Yi deployed his force on a hill behind Sangju.
Konishi divided his army into two groups. The first, led by Konishi and Matsura Shigenobu took the town of Sangju without a fight. The second, consisting of 6700 men led by Sō Yoshitoshi, Ōmura Yoshiaki, and Gotō Mototsugu, headed directly to confront Yi. They approached through a forest, observed but out of range of Yi's archers. The archers failed to send warning to Yi, fearing the same fate as the man who had just been beheaded, and Yi was unaware of the Japanese approach until the vanguard emerged from the forest and shot down a scout less than a 100 meters from his position. The Japanese army then fanned out in three groups and rushed the Koreans. At 50 meters Yi's untrained forces broke and were cut down.
Aftermath
Yi managed to escape north, discarding his armor and his horse in the process. He continued through the strategic Choryong Pass, which could have been held to good effect against the Japanese, and joined his superior, General Sin Rip at Chungju.
The Japanese army continued its advance towards Chungju.
See also
Battle of Ch'ungju
Citations
Bibliography
桑田忠親 [Kuwata, Tadachika], ed., 舊參謀本部編纂, [Kyu Sanbo Honbu], 朝鮮の役 [Chousen no Eki] (日本の戰史 [Nihon no Senshi] Vol. 5), 1965.
Sangju
1592 in Asia
1592 in Japan
Sangju 1592
|
2838932
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Околенець
|
Околенець — село в Польщі, у гміні Клодава Кольського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Конінського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Кольського повіту
|
295318
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D1%96%20%D0%9E%27%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD
|
Ронні О'Салліван
|
Ронні О'Салліван
Рональд Антоніо (Ронні) О'Салліван, OBE (прізвисько Ronnie «the Rocket», Ронні-Ракета) (5 грудня 1975, графство Західний Мідлендс, Англія) — англійський професійний снукерист, семиразовий чемпіон світу (2001, 2004, 2008, 2012, 2013, 2020, 2022). На думку експертів Ронні є найбільшим природним талантом в історії снукеру.
Відповідно до численних опитувань фахівців Ронні О'Салліван вважається найпопулярнішим гравцем у снукер першого десятиліття 21 століття.
Автор рекорду Книги Гіннеса «Найшвидша максимальна серія» — 147 очок (максимальний брейк) за 5 хвилин і 8 секунд (21 квітня 1997).
Біографія
Ронні почав грати в снукер у ранньому дитинстві. На 11-й його день народження батько подарував йому повністю обладнану кімнату для снукеру: з ігровим столом, телевізором, туалетом і терасою для відпочинку.
У віці 10 років він зробив свій перший сенчурі-брейк, у 13 років він став чемпіоном Британії серед гравців до 16-ти, у 15 років він зробив першій у своєму житті офіційно зареєстрований суддями максимум-брейк і став наймолодшим в історії його виконавцем. Того ж року він виграв чемпіонат країни серед 21-річних.
1992 року (у віці 16 років) став професійним гравцем у снукер. 1993 року він здобув свій перший великий титул, перемігши у фіналі Чемпіонату Великої Британії самого Стівена Хендрі.
Ронні грає в основному правою рукою, але коли позиція на столі того вимагає, часто грає лівою не гірше. Були випадки, коли на офіційних змаганнях він побившись об заклад грав цілий фрейм тільки лівою і вигравав його.
Особисте життя
2008 року розійшовся з Джо Ленглі. З нею О'Салліван прожив в цивільному шлюбі 8 років. У пари є двоє дітей: донька Лілі Джо (нар. в лютому 2006) та син Ронні-молодший (нар. 12 червня 2007).
У Ронні також є ще одна донька — Тейлор-Енн від стосунків з Саллі Магнус. У 2013 році заручився з Лейлою Руасс.
Результати сезонів
Позначення:
— = Не брав участь в турнірі
LQ = Вибув у кваліфікаційному раунді (не потрапив в основну стадію)
W = Переможець
F = Фіналіст
SF = Півфінал
QF = Чвертьфінал
xR = Вибув у раунді x
DQ = Дискваліфікований
= Турнір не проводився
* О'Салліван відмовився продовжувати матч.
** Не з'явився через травму, тому було нараховано рейтингові бали.
*** Відмова через сімейні обставини.
Максимальні брейки
Цікаві факти
Ронні грає також в '8-Ball-Pool Tour' і в 'International Pool Tour'. Крім різновидів більярду Ронні грає у покер, гольф і в захопленні від Тайгер Вудса як спортсмена. У складі команди «зірок» разом з Роббі Вільямсом і Полом Гаскойном зіграв у благодійному футбольному турнірі, організованому «Арсеналом».
Призвисько «The Rocket» до нього пристало через його дуже швидкий кар'єрний зліт до висот рейтингів світового снукеру. Воно також стало метафорою його швидкої та агресивної манери гри. Самому Ронні це призвисько не подобається, він вважає, що часи, коли він грав як «ракета», вже давно минули.
У фіналі турніру 1998 Irish Masters Ронні переміг Кена Догерті з рахунком 9:3, але був дискваліфікований за даними допінг-контролю, які виявили, що Ронні споживав гашиш.
Правша Ронні зіграв цілий матч лівою рукою на Чемпіонаті Світу 1996 проти канадця Алена Робіду і впевнено переміг з рахунком 10:3. Робіду сприйняв це як образу і після закінчення гри залишив зал без традиційного в таких випадках ввічливого рукостискання.Ронні запевняв, що якби він навіть весь сезон грав лівою, то все одно залишився б у рейтингу 16-ти найкращих гравців світу. Під впливом Ронні й інші провідні гравці (наприклад, Метью Стівенс) почали тренувати гру лівою рукою.
свій рекордний 1000-й сенчурі-брейк Ронні зробив 10 березня 2019 у вирішальному фреймі фіналу Players Championship 2019 проти Ніла Робертсона.
Виноски
Література
Ronnie O'Sullivan, Simon Hattenstone: Ronnie: The Autobiography of Ronnie O'Sullivan. Orion 2003, ISBN 0-7528-5582-4
Посилання
Статистика щорічних результатів Ронні О'Саллівена
Snooker-virus.de
О'Салліван — найшвидший снукерист усіх часів
'The top tens'
Найшвидший максимум-брейк в історії (5:20 — відео): YouTube
Бі-бі-сі: Фрагменти сімейної історії Р.О'Салівена.
Більярдисти
Англійські спортсмени
Чемпіони світу зі снукеру
Британські чемпіони світу
Спортсмени, дискваліфіковані за вживання допінгу
Уродженці графства Західний Мідленд
Англійці ірландського походження
|
261993
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Monochrome
|
Monochrome
|
Monochrome
A monochrome or monochromatic image, object or palette is composed of one color (or values of one color). Images using only shades of grey are called grayscale (typically digital) or black-and-white (typically analog). In physics, monochromatic light refers to electromagnetic radiation that contains a narrow band of wavelengths, which is a distinct concept.
Application
Of an image, the term monochrome is usually taken to mean the same as black and white or, more likely, grayscale, but may also be used to refer to other combinations containing only tones of a single color, such as green-and-white or green-and-red. It may also refer to sepia displaying tones from light tan to dark brown or cyanotype ("blueprint") images, and early photographic methods such as daguerreotypes, ambrotypes, and tintypes, each of which may be used to produce a monochromatic image.
In computing, monochrome has two meanings:
it may mean having only one color which is either on or off (also known as a binary image),
allowing shades of that color.
A monochrome computer display is able to display only a single color, often green, amber, red or white, and often also shades of that color.
In film photography, monochrome is typically the use of black-and-white film. Originally, all photography was done in monochrome. Although color photography was possible even in the late 19th century, easily used color films, such as Kodachrome, were not available until the mid-1930s.
In digital photography, monochrome images use only the data for brightness captured by the sensor, or by post-processing a color image to present only the perceived brightness by combining the values of multiple channels (usually red, blue, and green). The weighting of individual channels may be selected to achieve a desired artistic effect; if only the red channel is selected by the weighting then the effect will be similar to that of using a red filter on panchromatic film. If the red channel is eliminated and the green and blue combined then the effect will be similar to that of orthochromatic film or the use of a cyan filter on panchromatic film. The selection of weighting so provides a wide variety of artistic expression in the final monochrome image.
For production of an anaglyph image the original color stereogram source may first be reduced to monochrome in order to simplify the rendering of the image. This is sometimes required in cases where a color image would render in a confusing manner given the colors and patterns present in the source image and the selection filters used (typically red and its complement, cyan).
Color scheme
A monochromatic color scheme comprises (tones, tints, and shades) of a single hue. Tints are achieved by adding white, thereby increasing lightness; Shades are achieved by adding black, thereby decreasing lightness; Tones are achieved by adding gray, thereby decreasing colorfulness.
Monochromatic color schemes provide opportunities in art and visual communications design as they allow for a greater range of contrasting tones that can be used to attract attention, create focus and support legibility.
The use of a monochromatic color provides a strong sense of visual cohesion and can help support communication objectives through the use of connotative color. The relative absence of hue contrast can be offset by variations in tone and the addition of texture.
Monochromatic in science means consisting of a single wavelength of light or other radiation (lasers, for example, usually produce monochromatic light), or having or appearing to have only one color (in comparison to polychromatic). That means according to science the true monochromatic images can be strictly created only of shades of one color fading to black.
However, monochromatic also has another meaning similar to “boring” or “colorless” which sometimes leads to creating a design composed from true monochromatic color shades (one hue fading to black), and the colors created from the one hue but faded to all wavelengths (to white). This is not monochromatic in the strictly scientific meaning of the word. In fact, monochrome in the art world can be as complicated or even more complicated than other polychromatic art.
In physics
In physics, monochromatic light is electromagnetic radiation of a single wavelength. While no source of electromagnetic radiation is purely monochromatic, in practice, it is usually used to describe very narrowband sources such as monochromated or laser light. The degree of monochromaticity can be defined by the spectral linewidth). A device which isolates a narrow band of light from a broadband source is called a monochromator.
See also
Duotone, the use of two ink colors in printing
Halftone, the use of black and white in a pattern that is perceived as shades of grey (may be extended also to color images)
Monochromacy, a type of color vision deficiency
Monochromatic color
Monochrome monitor, used with computers
Monochrome photography, also known as black-and-white photography
Monochrome painting, a style of painting that uses a single color (excluding shades thereof)
Monochrome printmaking, printing styles that generate black-and-white images
Polychrome, of multiple colors, the opposite of monochrome
References
External links
Color
Color depths
|
2882575
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Піскорник-Черніцький
|
Піскорник-Черніцький
(
Примітки
Села Велюнського повіту
|
3124262
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20%D0%A2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B3%20I
|
ГЕС Тідонг I
|
ГЕС Тідонг I — гідроелектростанція, що споруджується на півночі Індії у штаті Гімачал-Прадеш. Використовуватиме ресурс із річки Тідонг (Tidong Khad), лівої притоки Сатледжу, який в свою чергу є лівою притокою Інду.
У межах проекту річку перекриють бетонною греблею висотою 10 метрів, яка потребуватиме 38 тис. м3 матеріалу та утримуватиме водосховище з об'ємом 237 тис. м3. Звідси ресурс потраплятиме до дериваційного тунелю довжиною 8,5 км, котрий переходитимуть у напірний водовід довжиною 1,2 км з діаметром 2,5 метра. В системі також працюватиме вирівнювальний резервуар висотою 120 метрів.
Станцію обладнають двома турбінами типу Пелтон потужністю по 51 МВт, які використовуватимуть номінальний напір у 600 метрів (максимальний до 605 метрів) та забезпечуватимуть виробництво 358 млн кВт-год електроенергії на рік.
Відпрацьована вода по відвідному тунелю довжиною 50 метрів повертатиметься до Тідонгу за кілька десятків метрів до його впадіння в Сатледж.
Примітки
Тідонг
|
28950570
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2010%20Kremlin%20Cup
|
2010 Kremlin Cup
|
2010 Kremlin Cup
The 2010 Kremlin Cup was a tennis tournament played on indoor hard courts. It was the 21st edition of the Kremlin Cup for the men (15th edition for the women) and was part of the ATP World Tour 250 Series of the 2010 ATP World Tour, and of the Premier Series of the 2010 WTA Tour. It was held at the Olympic Stadium in Moscow, Russia, from 18 October through 24 October 2010. Viktor Troicki and Victoria Azarenka won the singles title.
ATP entrants
Seeds
Seeds are based on the rankings of October 11, 2010
Other entrants
The following players received wildcards into the singles main draw:
Igor Andreev
Teymuraz Gabashvili
Dmitry Tursunov
The following players received entry from the qualifying draw:
Ilya Belyaev
Victor Crivoi
Igor Kunitsyn
Andrey Kuznetsov
The following player received entry as a Lucky loser into the singles main draw:
Paul-Henri Mathieu
WTA entrants
Seeds
Seeds are based on the rankings of October 11, 2010
Other entrants
The following players received wildcards into the singles main draw:
Daria Gavrilova
Alla Kudryavtseva
Li Na
The following players received entry from the qualifying draw:
Zarina Diyas
Mariya Koryttseva
Ksenia Pervak
Olga Savchuk
Finals
Men's singles
Viktor Troicki defeated Marcos Baghdatis, 3–6, 6–4, 6–3.
It was Troicki's first career title.
Women's singles
Victoria Azarenka defeated Maria Kirilenko, 6–3, 6–4.
It was Azarenka's second title of the year, and the fifth of her career.
Men's doubles
Igor Kunitsyn / Dmitry Tursunov defeated Janko Tipsarević / Viktor Troicki, 7–6(10–8), 6–3.
Women's doubles
Gisela Dulko / Flavia Pennetta defeated Sara Errani / María José Martínez Sánchez, 6–3, 2–6, [10–6].
External links
Official website
Kremlin Cup
Kremlin Cup
Kremlin Cup
Kremlin Cup
Kremlin Cup
Kremlin Cup
|
4123696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0%20%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B8%20%D0%9F%D0%9D%D0%A0
|
Служба безпеки ПНР
|
Служба безпеки ПНР
Служба безпеки Польської Народної Республіки, СБ ПНР — державної безпеки, який входив до структури та його місцевих підрозділів, що діяв у Польській Народній Республіці в 1956-1989 роках (до кінця функціонування держави під такою назвою) і остаточно розпущена в 1990 р., для забезпечення та безпеки країни.
На завершальній стадії свого існування (серпень 1989 р.) у цій спецслужбі працювало 24,3 тис. службовців, які контролювали 90 000 у Польщі та багато серед громадян іноземних країн. Це означає, що статистично на одного офіцера припадало 1564 громадян, а таємні співробітники становили приблизно 0,2 % від усього населення Польської Народної Республіки.
Початок служби
Службовці складали присягу, аналогічну присязі Громадянської міліції. В результаті одним із найбільших зрадників такої присяги у спецслужбі комуністичної влади був підполковник Юзеф Святло, який утік на Захід, розкривши методи діяльності політичної поліції ПНР і комуністичного режиму до часу ліквідації Міністерства громадської безпеки у грудні 1954 р., який був на посаді заступника директора «Департаменту X», а потім у при Міністерстві внутрішніх справ ПНР. У 1956 р. влада ПНР організувала нову структуру, яка займалася політичною та громадською безпекою в країні.
Створена в листопаді 1956 р. на підставі закону сейму ПНР Служба безпеки (скорочено «СБ») замінила Комітет громадської безпеки ПНР аналогічно тому, як було створено і Міністерство внутрішніх справ у 1954 р..
У 1954 р., з першими змінами в Радянському Союзі після смерті Йосипа Сталіна, Міністерство громадської безпеки було змінено на КзПГБ. Незважаючи на звільнення генерала Станіслава Радкевича, зміни носили косметичний характер, а структура та репресивна політика залишилися майже однаковими. Перша і, мабуть, єдина реформа, найважливіша з точки зору гнітючої системи, відбулася після жовтня 1956 року. Символічним виразом лібералізації стало те, що СБ мала діяти в структурі Міністерства внутрішніх справ ПНР. На провінційному рівні керівником таємної поліції був заступник воєводського (обласного) командувача Громадянської міліції, а таємна поліція називалася Службою безпеки (СБ). Ця зміна мала не лише декоративний характер, перетворення УБ (Управління безпеки) на «СБ» стало зовнішнім виразом найважливішої політичної мутації за всю історію Польської Народної Республіки. Стан масового терору було замінено станом широкого контролю, превентивності та вибіркових репресій.
Зміни персоналу
Так само, як під час реорганізації Міністерства громадської безпеки або Комітету громадської безпеки, штат персоналу скоротився — кількість кадрових службовців зменшилась на 40 %, залишилося дев'ять тисяч, 60 % «таємних інформаторів» вилучили з відділу безпеки на фабриках, більше половини оперативних розслідувань було закрито.
Завдяки переговорам з Радянським Союзом у країні скоротилася чисельність персоналу КДБ та ГРУ.
Також були внесені подальші кадрові зміни, усунуто більшість високопоставлених співробітників, які до цього часу становили 90 % керівництва в МГБ ПНР, КзПГБ ПНР та ГУІ ВП. Це дозволило просувати молодий персонал. У 1956—1958 рр. відбулося серйозне організаційне скорочення репресивного апарату ПНР.
Завдання
Завдання Служби безпеки ПНР практично не відрізнялися від попередників (МГБ ПНР або КзПГБ ПНР), вони в основному полягали в захисті комуністичної політичної системи всередині країни (і не тільки) шляхом контролю та проникнення в усі структури соціального життя в Польщі, а потім і за кордоном (СБ зробила глибоке проникнення в польські співтовариства американської, канадської і британської діаспори).
Служба безпеки ПНР брала участь у боротьбі з політичною опозицією, у репресіях проти учасників демонстрацій та страйків. Грала головну ролю, поряд з Громадянською міліцією, ЗОМО, , і армії ПНР в придушенні демонстрацій під час подій березня 1968 р., грудня 1970 р., в м. Радомі й у варшавському Урсусі під час інцидентів червня 1976 р.
Служба безпеки виділила багато оперативних ресурсів для нагляду за духовенством, незалежними інтелектуальними колами та національними меншинами в ПНР. Співробітники СБ часто діяли з порушенням закону навіть Польської Народної Республіки, порушували міжнародні права людини та застосовували тортури.
Введення воєнного стану в 1981 році
Після вибуху нової хвилі страйків у Польщі на початку 1980-х років і запровадження воєнного стану комуністичною владою в грудні 1981 р. СБ почала ліквідовувати раніше впроваджених агентів СБ у керівництво «Солідарності».
У ніч з 12 на 13 грудня 1981 р. багато людей були заарештовані СБ, перевезені до в'язниць або у «центри тримання під вартою» (центри інтернування). СБ стежив за , розміщуючи в них своїх таємних співробітників.
Служба безпеки брала участь поряд з армією, ГМ, ЗОМО, Добровільним резервом громадянської міліції ПНР, брала участь у приборканні , на прохання генерала Чеслава Кіщака за керування якого 9 шахтарів загинули, і в інших заходах подібного роду, в тому числі в шахті імені Леніна в Кракові, на судноверфі Гданська та , на Гуті Варшави, на , на фабриці «Свіднік», на копальні «Маніфест липня», на шахтах «Бориня» та «Стазіч». Під час воєнного стану за допомогою апарату репресій, в тому числі СБ було інтерновано близько 10 000 осіб.
Правові основи діяльності
Функціонування СБ на законних засадах регулювалося положеннями про Громадянську міліцію (службовці, які служили в СБ, офіційно були офіцерами Громадянської міліції). 14 липня 1983 р. Сейм ПНР прийняв акт про кабінет міністра Міністерства внутрішніх справ ПНР та визначив сферу діяльності підпорядкованих йому органів. У статті 6 (статут 1) стверджувалося:
Сфера прав та обов'язків функціонерів СБ визначена була у статті 20 цього акту:
Нові положення, що замінювали змінений закон від 31 січня 1959 р. про службовців ГМ, були впроваджені 1 січня 1986 р. тоді, коли закон від 31 липня 1985 р. про службовців набув чинності і для СБ, ГМ ПНР.
Трьома найважливішими секретними документами, що регулювали роботу апарату СБ, були:
Інструкція № 03/60 від 2 липня 1960 р. про основні засоби та форми оперативної роботи СБ (додаток до наказу Міністра внутрішніх справ ПНР № 0221/60 від 2 липня 1960 р.),
Інструкція з оперативної роботи СБ МВС ПНР (додаток до наказу Міністра внутрішніх справ ПНР № 006/70 від 1 лютого 1970 р.),
Інструкція щодо детальних принципів оперативної діяльності СБ (додаток до розпорядження № 00102 Міністра внутрішніх справ ПНР від 9 грудня 1989 р.).
Службові посади та звання
До 1990 р. в Міністерстві внутрішніх справ ПНР діяли такі офіційні посади та прирівняні до них звання:
Структура СБ ПНР
Центральна
Штаб служби безпеки входив до організаційних підрозділів Міністерства внутрішніх справ ПНР, тобто деяких його департаментів та бюро (а також інших еквівалентних підрозділів). Їх діяльність контролював безпосередньо міністр, заступники державних секретарів або генеральні директори. Кабінет Міністра внутрішніх справ відповідав за повсякденну роботу та обслуговування керівництва, тоді як контрольні функції виконувала Головна інспекція Міністерства внутрішніх справ ПНР (ці підрозділи діяли від грудня 1954 р. до липня 1990 р.). і виконували завдання для всього міністерства, але з листопада 1956 р. відігравала домінуючу роль у них СБ). Частково з СБ були пов'язані інші структури міністерства (відповідальні за кадри, навчання, фінанси, інвестиції, постачання, охорону здоров'я тощо).
Воєводські одиниці
Провінційними аналогами центральних підрозділів СБ були відділи, відділення (та інші еквівалентні підрозділи), що утворювали окремий підрозділ у провінційному штабі Громадянської міліції (ГМ) на чолі із заступниками командуючих з питань безпеки (з травня 1967 р.). У серпні 1983 р. штаб було перейменовано в провінційні управління внутрішніх справ ПНР, а заступники командуючих зайняли посади заступників керівників тих управлінь. Залежно від розміру та важливості воєводства керівництво СБ складалося з одного, двох чи трьох заступників (включаючи 1-го заступника). Робота СБ контролювалася інспекціями управління підрозділів охорони/СБ, у червні 1975 р. їх замінили бригади СБ у новостворених відділах інспекції. Послуги з матеріально-технічного забезпечення оперативних відділів СБ та ГМ надавались адміністративно-господарськими підрозділами, що були спільними для обох служб.
До кінця травня 1975 р. місцеву структуру органів державної безпеки та громадського порядку складали 17 таких структур ГМ (у Білостоці, Бидгощі, Гданську, Катовицях, Кельцях, Кошаліні, Кракові, Любліні, Лодзі, Ольштині, Ополі, Познані, Ряшіві, Щецині, Варшаві, Вроцлаві та Зеленій Гурі) та два рівноцінні штаби (столиця у Варшаві та міська штаб-квартира у Лодзі).
Після запровадження р. в ПНР діяло 49 рівноцінних штаб-квартири (ГМ у Варшаві, Білій-Підляській, Білостоці, Бельсько-Білій, Бидгощі, Холмі, Цеханові, Ченстохові, Ельблонгу, Гданську, Гожуві-Велькопольському, Єлені-Гурі, Каліші, Катовицях, Кельцях, Коніні, Кошаліні, Кракові, Коросно, Легниці, Лешно, Любліні, Ломжі, Лодзі, Новім Санчу, Ольштині, Ополю, Остроленці, Пілі, Пйотркуві-Трибунальському, Плоцьку, Познані, Перемишлі, Радомі, Жешові, Седльце, Серадзі, Скерневицях, Слупську, Сувалках, Щецині, Тарнобжегу, Тарнові, Торуні, Валбжиху, Влоцлавку, Вроцлаві, Замості та в Зеленій Гурі).
Нижчі теренові одиниці
На рівні повіту більшість міських та повітових штабів мали відділи з питань безпеки (СБ). Ці осередки існували до кінця травня 1975 р. І, як правило, складалися з оперативних груп (підрозділів II, III та IV), паспортних відділень (згодом також — посвідчень особи), з використанням оперативної техніки, проведенням перевірки кореспонденції, а також — проведенням тимчасової реєстрації іноземців. Департаменти очолювали заступники командуючого з питань безпеки, з квітня 1967 р. називали їх — 1-й заступник СБ (крім того, такі додаткові посади були створені в 24 найбільших штабах). Після ліквідації повітів у червні 1975 р. відділ СБ був виведений із підрозділів нижчого рівня, лише в деяких міських штабах та відділеннях міліції діяли оперативні групи окремих відділів СБ воєводського штабу.
Через кілька років теренові структури органів безпеки були відтворені (перші спроби відбулися в середині 1982 р. в Легницькому та Опольському воєводствах). У січні 1983 р. воєводства були розділені на регіони, де підрозділи СБ на чолі з окремими посадовцями діяли з квітня 1983 р. Функцію окружних штабів виконували міські й районні штаби (лише в Кракові, Лодзі, Варшаві та Вроцлаві) та міліційні відділи. А в серпні 1983 р. їх замінили обласні, міські та районні управління внутрішніх справ ПНР. Більшість із них складалися з колег оперативних підрозділів (II, III, IV, V, пізніше також VI), паспортного відділення, відділення роботи з оперативною технікою та стеженням за кореспонденцією (залежно від кількості посад, організованих у групи, відділи, секції чи відділення).
Підрозділи СБ ПНР
До підрозділів СБ входили перелічені нижче в хронологічному порядку відділи Міністерства внутрішніх справ:
Відділ I (розвідка) — створений замість відділу I КзПГБ ПНР в 1956 році. У 1990 р. на базі підрозділу було створено розвідувальний підрозділ .
(28 листопада 1956 — 31 липня 1990) (департамент також включав філію в Катовицях, яка діяла з грудня 1973 р., та філію в Познані, яка діяла з березня 1975 р., обидві були ліквідовані 1 березня 1984 р.)
незалежні спеціальні групи ГМ (діяли до 1 листопада 1963 р.)
старші інспектори в інспекціях управління підрозділів охорони СБ (вони діяли з 1 листопада 1963 р. до 1 червня 1975 р.)
старші інспектори заступників командуючих воєводством ГМ (вони діяли з 1 червня 1975 р.)
інспекції I ГМ (діяли з 1 жовтня 1982 р. в Бидгощі, Гданську, Катовицях, Кракові, Лодзі, Ольштині, Ополе, Познані, Щецині, Варшаві та Вроцлаві після включення посад старших інспекторів, наступні інспекторати були створені в січні 1990 р. в інших , за винятком Бяла-Підляска, Холм, Гожув-Велькопольський, Конін, Лешно, Радом, Скерневиці та Влоцлавек, де досі працювали старші інспектори)
Відділ II (контррозвідка) — створений замість підрозділу II КзПГБ в 1956 році. У 1961—1965 рр. в його завдання входила також радіоконтррозвідка, а в 1989—1990 рр. — перлюстрація листування громадян ПНР. У 1990 р. на базі підрозділу було створено підрозділ контррозвідки УОД.
(28 листопада 1956 р. — 31 липня 1990 р.)
відділи II / ВУ ВС
Відділ III (боротьба з антидержавною діяльністю в країні) — створений замість III—VI відділів КзПГБ ПНР у 1956 році. У 1956—1962 рр. до їх завдання входив також оперативний захист церков та релігійних об'єднань, а в 1956—1979 рр. — оперативний захист промисловості та сільського господарства. У 1989 р. відділ було замінено відділом з охорони конституційного ладу держави.
(28 листопада 1956 р. — 1 вересня 1989 р.)
департаменти III ВШ ГМ / ВУ ВС (діяв до 1 листопада 1989 р.)
до складу відділу входили також відділи III-1, створені у Варшаві в червні 1978 р., у Кракові в липні 1980 р., в Катовицях, Познані й Щецині в липні 1982 р. та в Лодзі в серпні 1982 р., у Вроцлаві у вересні 1982 р., у Гданську в березні 1984 р., і відділ III-2 створений у Варшаві у червні 1978 р.
в межах відділу (до створення відділу III-A у 1979 р.) були також департаменти III-A, створені у варшавському штабі у вересні 1972 р., у Катовицях, Кракові, Лодзі, Познані та Вроцлаві в червні 1975 р., у Гданську та Кельцях у січні 1978 р., і відділ III-A-1, створений у Варшаві в червні 1978 р.
Відділ «А» (шифрувальний) — створений замість «А» відгалуження КзПГБ в 1956 році. У 1989—1990 рр. в його завдання входила також радіорозвідка по радіо. У 1990 р. на базі підрозділу було створено підрозділ шифрування УОД.
(28 листопада 1956 р. — 16 лютого 1990 р.)
(16 лютого 1990 р. — 31 липня 1990 р.)
окремі секції «A» (з 16 жовтня 1989 р. відділи працювали в Гданську та Щецині замість окремих секцій)
Відділ «Б» (спостереження) — створений замість вертикалі «B» КзПГБ у 1956 році. У 1990 р. на основі відділу було створено підрозділ спостереження УОД (частина службовців була включена до підрозділу оперативного забезпечення).
(28 листопада 1956 р. — 31 липня 1990 р.)
відділення «Б» ВШ ГМ / ВУ ВС (з 1 серпня 1982 р. в Бяла-Підляска, Хелм, Цеханув, Гожув-Велькопольський, Єленя-Гура, Конін, Кросно, Лешно, Ломжа, Новий Сонч, Остроленка, Піла, Пьотркув-Трибунальський, Седльці, Серадзель, Скерневиці, Слупськ, Сувалкі, Тарнобжег, Тарнов, Валбжих, Влоцлавек та Замость, замість департаментів у новостворених відділах оперативної безпеки були відділення «В»)
Відділ «С» (оперативні записи) — створений замість підрозділу X КзПГБ у 1956 році. У 1965—1990 рр. відділ також виконував функції центрального архіву, у 1980—1990 рр. ІТ також був серед його завдань. У 1990 р. на базі департаменту було створено відділ діловодства та архівування УОД, відділ інформаційних технологій поліції та центральний архівний департамент МВС.
Бюро оперативних записів Міністерства внутрішніх справ (28 листопада 1956 р. — 2 січня 1960 р.)
Бюро «С» МВС (2 січня 1960 р. — 31 липня 1990 р., а 1 жовтня 1965 р. були включені структури Центрального архіву МВС, що діяли з 28 листопада 1956 р., й 1 квітня 1980 р. структури ІТ-відділу Міністерства внутрішніх справ відокремилися від підрозділу «Т» у першій половині 1970-х рр.)
оперативні записи / «C» ВШ ГМ / ВУ ВС (з 1 серпня 1982 року в Бяла-Підляска, Холм, Цеханув, Гожув-Велькопольський, Єленя-Гура, Конін, Кросно, Лешно, Ломжа, Новий Сонч, Остроленка, Піла, Пьотркув-Трибуцельський, Седльці, Серадзь, Скерневиці, Слупськ, Сувалкі, Тарнобжег, Тарнов, Вальбжих, Влоцлавек і Замосць, замість департаментів, у новостворених відділах оперативної безпеки були підрозділи «C»)
Відділ «Т» (оперативна техніка) — створений замість IX відділу КзПГБ у 1956 році. У 1956—1961 рр. в його завдання входила також радіоконтррозвідка, а в 1965—1971 рр. у підрозділі тимчасово відокремлювались спеціальні технологічні справи. У 1990 р. на базі підрозділу було створено підрозділ техніки УОД та відділ оперативної техніки поліції.
Бюро «Т» Міністерства внутрішніх справ (28 листопада 1956 р. — 15 червня 1971 р.)
Заклад спецтехніки МВС (31 грудня 1965 р. — 15 червня 1971 р.; Центр електронної обробки інформації функціонував у структурі заводу з 15 січня 1969 р., на його базі 15 травня 1971 р. був створений ІТ-центр ТПВ, перетворений в ІТ-відділ Міністерства внутрішніх справ, який функціонував до 1 квітня 1980 р., а потім включений до підрозділу «С»
Департамент технологій Міністерства внутрішніх справ (15 червня 1971 р. — 31 липня 1990 р.)
департаменти «T» ВШ ГМ / ВУ ВС (з 1 серпня 1982 року в Бяла-Підляска, Хелм, Цеханув, Гожув-Велькопольський, Єленя-Гура, Конін, Кросно, Лешно, Ломжа, Новий Сонч, Остроленка, Піла, Пьотркув-Трибунальський, Серад-Седзель, Серадзель-Себуль Скерневиці, Слупськ, Сувалкі, Тарнобжег, Тарнов, Валбжих, Влоцлавек та Замость, замість відділів у новостворених відділах оперативної безпеки були розділи «Т»)
Відділ «В» (кореспонденційна перевірка) — створений замість розділу «В» КзПГБ в 1956 році. У 1989 році він був включений до II відділу.
Бюро «В» Міністерства внутрішніх справ (28 листопада 1956 р. — 16 червня 1989 р.)
відділення «В» ВШ ГМ / ВУ ВС (після адміністративної реформи в червні 1975 р. в Бяла-Підляска, Хелм, Цеханув, Новий Сонч, Остроленка, Скерневиці та Замостя не було створене відділення; з 1 серпня 1982 р. в Гожуві-Велькопольському, Єленія-Гура, Конін, Кросно, Лєшно, Ломжа, Піла, Пьотркув-Трибунальський, Седльце, Серадзь, Слупськ, Сувалкі, Тарнобжег, Тарнув, Валбжих та Влоцлавек, замість департаментів, у новостворених оперативних відділах безпеки були підрозділи «В»)
Слідчий відділ — створений замість VII підрозділу KdsBP у 1956 році. У 1990 р. на базі відділу було створено слідчий відділ УОД.
Слідче бюро Міністерства внутрішніх справ (28 листопада 1956 — 31 липня 1990.)
слідчі відділи ВШ ГМ / ВУ ВС (спочатку незалежні секції діяли у всіх ГМ / ВУ ВС, вони були перетворені у відділи в 1958—1962 рр.)
Відділ урядової охорони — створений замість VIII підрозділу КзПГБ у 1956 році. У 1990 р. відділ був перетворений на військову частину Міністерства внутрішніх справ.
Бюро урядового захисту Міністерства внутрішніх справ (28 листопада 1956 р. — 31 липня 1990 р.)
оперативно-захисний відділ ВШ ГМ / ВУ ВС (він діяв лише в Катовицях з січня 1977 р. по лютий 1990 р., створений на базі незалежної оперативно-захисної секції, що існувала з листопада 1973 р.)
Відділ реєстрації іноземців — переведено з ГМ у 1960 році. У 1965 р. він був включений до новоствореного підрозділу контролю прикордонного руху.
Бюро реєстрації іноземців Міністерства внутрішніх справ (1 липня 1960 р. — 1 липня 1965 р.)
незалежні відділи для реєстрації іноземців ГМ (діяли з 1 вересня 1960 р. по 1 листопада 1965 р.)
Відділ IV (оперативний захист церков та релігійних об'єднань) — відокремлений від Відділу III у 1962 році. У 1981—1984 роках його завдання включали також оперативний захист сільського господарства. У 1989 р. підрозділ було включено до новоствореного підрозділу з вивчення та аналізу.
Департамент IV Міністерства внутрішніх справ (15 червня 1962 р. — 1 вересня 1989 р.)
відділи IV ВШ ГМ / ВУ ВС (діяв з 1 липня 1962 р. по 1 листопада 1989 р.)
Паспортний відділ — передано з ГМ в 1964 році. У 1967—1975 роках він поєднувався з підрозділом, що посвідчує особу, переданим ГМ (який потім передавався під нагляд місцевих органів державної адміністрації), а в 1972—1990 роках завданнями підрозділу була також реєстрація іноземців. У 1990 р. підрозділ був тимчасово переданий поліції (у 1991 р. паспортні відділення передані під нагляд воєвод).
Паспортне бюро МВС (1 квітня 1964 р. — 1 квітня 1967 р. підрозділ, що працював з 1 жовтня 1960 р., створений на базі закордонного паспортного відомства МВС, що діяв з 14 грудня 1954 р.)
Бюро паспортів та посвідчень Міністерства внутрішніх справ (1 квітня 1967 р. — 1 січня 1975 р.)
Паспортне бюро Міністерства внутрішніх справ (1 січня 1975 р. — 31 липня 1990 р.)
відділи паспортів / паспортів та посвідчень / паспортів ВШ ГМ / ВУ ВС (в структурах СБ від 15 липня 1964 р.)
Підрозділ — відокремлений від підрозділу II у 1965 році. У 1989 р. включений до відділу «А».
Незалежний відділ РКР Міністерства внутрішніх справ (1 березня 1965 р. — 15 квітня 1973 р.)
Бюро Міністерства внутрішніх справ РКР (15 квітня 1973 р. — 16 жовтня 1989 р.)
Відділи РКР / ВУ ВС (діяв лише в Гданську з 1 липня 1968 р., в Ольштині з 16 березня 1986 р. і в Щецині з 1 березня 1987 р.; в Гданську відділ був створений на базі відділення «Н» 1 березня 1965 р. з відділу II, в Ольштині на базі незалежної секції РКР, що існувала з 16 січня 1977 р., і в Щецині на базі незалежної станції «П», відокремленої 1 березня 1965 р. з відділу II)
Відділ контролю прикордонного руху — переданий з ВОП у 1965 р. та пов'язаний з відділом реєстрації іноземців. У 1972 р. контроль за прикордонним рухом знову був переданий до ВОП (деякі справи були передані підрозділам II та ГМ), тоді як реєстрація іноземців була передана до підрозділу паспортів.
Колегія контролю прикордонного руху Міністерства внутрішніх справ (1 липня 1965 р. — 1 січня 1972 р.)
відділи управління прикордонним рухом провінційного штабу поліції ГМ (вони діяли з 1 листопада 1965 р. по 1 квітня 1972 р.; департаменти не створювались у штабах воєводств в Лодзі та Варшаві; спочатку незалежні секції діяли в Бидгощі, Кельцах, Познані та в муніципальному штабі в Лодзі вони були перетворені, за винятком Кельців, у 1967—1970 рр.)
Відділ IIIA / V (оперативний захист промисловості) — відокремлений від Відділу III у 1979 році. У 1979—1981 рр. в його завдання входив також оперативний захист сільського господарства. У 1989 р. підрозділ було включено до новоствореного підрозділу економічного захисту.
Департамент IIIA Міністерства внутрішніх справ (1 травня 1979 р. — 1 грудня 1981 р.)
Департамент 5 Міністерства внутрішніх справ (1 грудня 1981 р. — 1 вересня 1989 р.)
відділи IIIA / V ВШ ГМ / ВУ ВС (діяв з 1 липня 1979 р. по 1 листопада 1989 р.)
до складу відділу входили також відділ IIIA-1 / V-1 у Варшаві, відділи V-1, створені в Катовицях в лютому 1982 р., та у Вроцлаві у січні 1983 р., відділи V-2, створені в Катовицях в лютому 1982 р. та у Варшаві в березні 1982 р. інспекція експлуатаційного захисту атомної електростанції в Шарновеці, створена в Гданську в грудні 1988 року.
Відділ охорони промисловості (нагляд за фізичним та технічним захистом соціалізованих закладів праці) — переданий з ГМ на рубежі 1981—1982 рр.. У 1989 р. він був включений до новоствореного підрозділу економічного захисту.
Головна інспекція охорони промисловості Міністерства внутрішніх справ (25 листопада 1981 р. — 1 вересня 1989 р.; підрозділ, що працює з 18 жовтня 1956 р., створений на базі Інспекції з охорони )
інспекції захисту промисловості штабу провінційної поліції ВШ ГМ / ВУ ВС (в структурах СБ з січня 1982 р. діяли до 1 листопада 1989 р .; вони існували в Бидгощі, Гданську, Катовицях, Кельцях, Лодзі, Ополі, Познані, Щецині, Варшаві та Вроцлаві, подальші інспекції були створені в 1982—1983 рр. у Білостоці, Бельсько-Бялі, Ченстохові, Єленій Гурі, Кракові, Легниці, Любліні, Радомі, Торуні та Валбжичі, в решті ВШ ГМ / ВУ ВС були старші інспектори з промисловості захист у командах посад незалежних інспекційних підрозділів)
Цензурний відділ (цензура поштових відправлень та телекомунікаційної кореспонденції та контроль телефонних дзвінків) — діяв відкрито в період від введення воєнного стану до призупинення воєнного стану, до його складу входили всі офіцери підрозділу «В» та деякі офіцери з відділу «Т»
Головне управління цензури Міністерства внутрішніх справ (13 грудня 1981 р. — 31 грудня 1982 р.)
провінційні цензурні управління ГМ (вони діяли в усіх ГМ, включаючи ті, що не мали відділів «В»; на нижчому рівні було створено лише регіональне управління цензури ГМ в Гдині)
Департамент досліджень (розробка керівників опозиції) — створений у 1982 р., до його складу входили видатні чиновники з інших відділів СБ. У 1989 р. він був включений до новоствореного розділу досліджень й аналізу.
Бюро досліджень Міністерства внутрішніх справ (15 січня 1982 р. — 1 вересня 1989 р.)
інспекторат II ВШ ГМ / ВУ ВС (діяли до 1 листопада 1989 р.; створено лише в Гданську в лютому 1983 р., Новому Сончі в лютому 1986 р., Вроцлаві в січні 1987 р., в Бидгощі, Катовицях, Кракові, Пьотркуві Трибунальському, Познані та Торуні у другій половині 1988 р. та в Кельцях, Любліні та Лодзі у другій половині 1989 р.; в жовтні 1988 р. інспекція у Нових Сончах була ліквідована; інспекції в Кельцах, Любліні та Лодзі залишались лише на організаційній фазі та не розвинули діяльність)
Відділ комунікації — переданий з ГМ в 1984 році. У 1990 р. на базі цього підрозділу було створено відділ зв'язку поліції.
Колегія зв'язків Міністерства внутрішніх справ (1 січня 1984 р. — 31 липня 1990 р.; підрозділ, що працював з 28 листопада 1956 р.)
відділи зв'язку ВУ ВС
Відділ VI (оперативний захист сільського господарства) — відокремлений від Відділу IV у 1984 році. У 1989 р. він був включений до новоствореного підрозділу економічного захисту.
Департамент VI Міністерства внутрішніх справ (1 грудня 1984 р. — 1 вересня 1989 р.)
підрозділи VI ВУ ВС (діяли до 1 листопада 1989 р.)
Відділ охорони службовців — переведений з ГМ в 1985 році. Розформований у 1990 р.
Колегія захисту службовців Міністерства внутрішніх справ (6 грудня 1985 р. — 1 лютого 1990 р.; підрозділ, що діяв з 15 грудня 1984 р.)
інспекції безпеки співробітників ВУ ВС
Відділ охорони конституційного ладу держави — створений замість III відділу в 1989 році. Розформований у 1990 р.
Департамент охорони конституційного ладу Міністерства внутрішніх справ (1 вересня 1989 р. — 31 липня 1990 р.)
відділи з охорони конституційного ладу держави ВУ ВС (діяли з 1 листопада 1989 р.)
Відділ економічного захисту — створений замість V відділу, VI відділу та підрозділу промислового захисту у 1989 році. Розформований у 1990 р.
Департамент захисту економіки Міністерства внутрішніх справ (1 вересня 1989 р. — 31 липня 1990 р.)
відділи економічного захисту ВУ ВС (діяли з 1 листопада 1989 р.)
Відділ дослідження та аналізу — створений замість Відділу IV та Відділу навчання у 1989 році. Розформований у 1990 р.
Департамент досліджень та аналізів Міністерства внутрішніх справ (1 вересня 1989 р. — 31 липня 1990 р.; департамент також включав структури Групи аналізу Міністерства внутрішніх справ, тобто Оперативно-штабну групу в Секретаріаті керівника СБ, що діяв у Президентському департаменті Кабінету Міністра внутрішніх справ з травня 1985 р.)
Відділи вивчення та аналізу ВУ ВС (діяли з 1 листопада 1989 р.; департаменти також включали посади старших інспекторів розпущених аналітичних та інформаційних інспекцій, що працювали при заступниках командуючих воєводством керівників ГМ / ВУ ВС для СБ від 1 червня 1975 р.)
У 1960-х роках на рівні воєводства підрозділи, відповідальні за питання СБ, були тимчасово відокремлені від загального підрозділу:
незалежні відділи кадрів та підготовки кадрів ГМ (створені 1 березня 1962 р. на базі відділів охорони кадрових підрозділів, 15 січня 1967 р. повторно включені були до відділів кадрів)
незалежні загальні та організаційні відділи ГМ (створені 1 березня 1962 р. на основі допоміжних посад, включених до управління підрозділами безпеки, 15 лютого 1967 р., перетворені в незалежні інформаційні та звітні секції)
незалежні розділи інформації та звітності провінційної поліції ГМ (створені 15 лютого 1967 р. на базі незалежних загально-організаційних підрозділів, 1 червня 1967 р. включені до загальних департаментів)
Наступні підрозділи були пов'язані з освітою апарату безпеки:
(діяла з 1 жовтня 1972 р., проводила магістерські студії для співробітників СБ та ГМ, а з березня 1984 р. — і докторантуру, що було скасовано 1 жовтня 1990 р.)
(працювала з 1 жовтня 1972 р., проводила професійні заняття для співробітників СБ, 1 жовтня 1989 р. перетворена була на відділення Департаменту державної безпеки)
(діяв з 1 січня 1973 р., проводив додаткові курси та тренінги для персоналу СБ та ГМ, закриті у середині 1990 р.)
Історичне бюро Міністерства внутрішніх справ (створене 18 грудня 1973 р., що проводило науково-дослідну роботу в галузі історії міністерства, 1 квітня 1981 р. його завдання взяла на себе Академія внутрішніх справ)
До перевірки відділ кадрів, навчання та виховання, що був створений у листопаді 1989 р. в результаті трансформації відділу кадрів та професійного розвитку, був спеціально включений до складу СБ. До його складу також входили співробітники політичного та освітнього підрозділу (та політичних та освітніх підрозділів провінційного комітету ГМ / ВУ ВС), що діяли з листопада 1981 р. до листопада 1989 року.
Реформа Кіщака
У липні 1981 р. функцію керівника МВС взяв на себе генерал Чеслав Кіщак. Новий міністр негайно розпочав ретельну реорганізацію міністерства, спрямовану на впорядкування його діяльності у зв'язку з підготовкою до введення воєнного стану. Реформа розпочалася 25 листопада 1981 р. шляхом об'єднання організаційних підрозділів штабу (через подібність виконуваних завдань) у Міністерстві внутрішніх справ ПНР. Створено: Службу розвідки та контррозвідки, Службу безпеки, Службу оперативної безпеки, Політичну та освітню службу, Службу кадрів та професійного розвитку, Службу матеріальної безпеки та шефство Міністерства внутрішніх справ (статус служби також був наданий ). Для нагляду за цими структурами в міністерстві було встановлено додатковий щабель керівництва.
Реорганізація була затверджена Постановою Ради Міністрів № 144 від 21 жовтня 1983 р. про надання організаційного статуту Міністерству внутрішніх справ, згодом внесено це до Постанови Ради Міністрів № 128 від 22 серпня 1989 р. (де статут перелічував служби, не призначаючи їм окремих підрозділів, і питання це залишали на розгляд міністрові). І новий підрозділ, апарат державної безпеки у 1981—1990 рр. складався з:
Служба розвідки та контррозвідки — Департамент I, Департамент II, Бюро «А» (з лютого 1990 р. «Бюро шифрів»), , бюро паспортне. Службу очолював начальник (до кінця жовтня 1989 р. у ранзі державного підсекретаря), а з листопада 1989 р. він також відповідав за координацію діяльності .
Служба безпеки — Департамент III, Департамент IV, Департамент V, Департамент VI, Бюро досліджень та Головна інспекція охорони промисловості (після реорганізації у вересні 1989 р.: Департамент охорони конституційного державного ладу, Департамент захисту економіки та Департамент досліджень та аналізу). Службу очолював начальник (до кінця жовтня 1989 р. у ранзі заступника державного секретаря), з листопада 1989 р. в його завдання входили також нагляд за урядовим бюро захисту та координація діяльності підрозділів Міністерства внутрішніх справ. У 1981—1989 роках керівник Служби безпеки також керував соціально-адміністративним управлінням МВС ПНР, частково пов'язаним з органами безпеки (польові підрозділи департаменту діяли у воєводських управліннях).
Служба оперативної безпеки — Департамент технічний, Бюро «Б», Бюро «C», Бюро «В» та Рада зв'язку (офіційно в структурах СБ з січня 1984 р.). До служби також входив (місцеві підрозділи департаменту діяли у воєводських управліннях). Службу очолював начальник (до кінця листопада 1987 р. у ранзі генерального директора), який також виконував обов'язки голови Науково-технічної ради.
інші підрозділи — Бюро розслідувань (під керівництвом одного із заступників державного секретаря, а з листопада 1989 р. — керівник Служби Громадянської міліції), Бюро урядового захисту (під керівництвом глави МВС ПНР і з листопада 1989 р. — керівник Служби безпеки) (під керівництвом безпосередньо міністра, а з листопада 1989 р. — одного із заступників державного секретаря).
Незважаючи на ці офіційні зміни, реформа Кіщака не означала створення нових окремих формувань при Міністерстві внутрішніх справ, оскільки ці питання могли регулюватися лише статутом. У зв'язку з тим, що СБ відповідала за захист державної безпеки у розумінні закону від 14 липня 1983 р. про кабінет міністра внутрішніх справ та сфери діяльності підпорядкованих йому органів, бо її структури повинні були включати вищезазначені оперативні, оперативно-технічні підрозділи.
Приналежність до підрозділів розвідки та контррозвідки та оперативної безпеки СБ засвідчується, зокрема, інструкція щодо детальних принципів оперативної діяльності Служби безпеки (додаток до наказу Міністра внутрішніх справ № 00102 від 9 грудня 1989 р.), де § 1 передбачає:
Іншим документом, що визначає структуру СБ, є наказ Міністра внутрішніх справ № 043 від 10 травня 1990 р. про припинення діяльності СБ, де перелічені такі організаційні підрозділи Міністерства внутрішніх справ: Відділ розвідки (Департамент I), Відділ контррозвідки (Департамент II), Відділ захисту конституційного ладу країни, Відділ захисту економіки, Відділ досліджень та аналізів, Відділ технологій, , Бюро розслідувань, Бюро шифрування, Офіс «B», Офіс «С» та Комунікаційна рада.
Отже, термін «Служба безпеки» стосовно періоду 1981—1990 рр. може вживатися у двох значеннях: широкий (у цілому — спецслужба Міністерства внутрішніх справ) і вузький (лише як структура політичної поліції, що воює проти опозиції в країні). Штучне скорочення СБ до кількох підрозділів виконало інше завдання після 1989 р., воно мало захистити якомога більше співробітників СБ від можливих перетворень у новій політичній конфігурації та мінімізувати наслідки перевірки, які мали відбутися в процесі створення нових спецслужб Третьої Польської Республіки.
Управління СБ ПНР
До листопада 1981 року функцію начальників СБ виконували деякі члени керівництва МВС ПНР, які здійснювали нагляд за оперативними та оперативно-технічними підрозділами відповідно до послідовних розпоряджень міністра про організаційне підпорядкування підрозділів МВС ПНР (наприклад, , Богуслав Стахура). У 1981—1990 роках управління апаратом СБ було таким:
Шеф Служби розвідки та контррозвідки
Бригадний генерал Владислав Пожога (25 листопада 198 — 31 жовтня 1989),
бриг. ген. Здзіслав Саревич (1 листопада 1989 — 11 травня 1990);
Шеф Служби безпеки
бриг. ген. Владислав Цястонь (25 листопада 1981 — 19 грудня 1986),
бриг. ген. Генрик Данковський (20 грудня 1986 — 31 жовтня 1989),
полковник Єжи Карпач (1 листопада 1989 — 11 травня 1990);
Шеф Служби оперативної безпеки
бриг. ген. Конрад Страшевський (25 листопада 1981 — 18 лютого 1983),
бриг. ген. Стефан Сточай (1 квітня 1983 — 31 липня 1990).
Падіння ПНР та останні роки діяльності СБ
В останнє десятиліття існування Польської Народної Республіки діяльність Служби безпеки полягала у проникненні в опозицію, в тому числі у «Солідарність». Так звана оперативна гра з «Солідарністю» проводилася протягом багатьох років.
Вибухнули скандали, в яких головними героями стали старші офіцери СБ (і не тільки), такі як афера «Залев» й афера «Желазо», що призвело до смерті Гжегожа Перемики в 1983 р., вбивству священика Єжи Попелушка у 1984 році. Співробітники СБ здійснювали викрадення людей, визнані незаконними навіть судами ПНР та застосовували катування. У цій галузі особливо активно працював , включаючи .
Однією з опозиційних організацій, найменш пронизаною СБ, і водночас структурою, проти якої СБ проводив найактивніші дії після воєнного стану, була «». БС була єдиною незалежною організацією 1980-х років з організованою структурою контррозвідки, завдяки якій керівництво організації протистояло проникненню агентів СБ. Розвідувальна та контррозвідувальна діяльність проти СБ проводилася в основному на основі електронної розвідки (постійний радіомоніторинг оперативних служб СБ) і завдяки отриманню інформації від працівників СБ. Основою радіорозвідки БС стало злом шифру «рів» — спеціальної мови коду (криптонім), якою користувались працівники відділу спостереження «Б» під час радіолистування.
Репресії щодо суспільства ПНР, вчинені старшими та нижчими службовцями СБ у 1956—1990 роках, були детально задокументовані у справах СБ. У 1989—1991 роках за розпорядженням тодішнього глави МВС генерала Чеслава Кіщака з відома голови СБ, генерала Генріка Данковського, були знищенні особові справи, особові картки (облік), оперативні розробки тощо. Від серпня 1989 р. до червня 1992 р. було знищено близько 646 000 загальних інформаційних матеріалів з інвентаризації Міністерства внутрішніх справ ПНР. Файли активних та ліквідованих джерел особистої інформації Міністерства внутрішніх справ СБ мали спалити; було збережено приблизно 50 % колишніх їх ресурсів.
СБ була розпущена в травні 1990 року. Через два місяці розпочався процес перевірки співробітників СБ до новоствореного УОД. З 14 038 офіцерів 10 439 мали позитивну думку, а 3 595 — негативну. Однак знищення архівів СБ тривало, в деяких випадках до 1993 року.
Також лише в лютому 1990 р. було офіційно завершено дії проти «Бойової солідарності» (на підставі листа заступника директора Департаменту досліджень та аналізів Міністерства внутрішніх справ ПНР полковника Адама Маліка), в рамках справи про оперативну розробку «Восьминіг». Оперативні розробки проти політичних партій продовжували функціонери СБ як частину своїх завдань, що вже виконувались службовцями у 1990-х (так званий «правий нагляд» за Інструкцією УОД № 0015/92).
Створена польським парламенту в 1989 р. Надзвичайна комісія Сейму з питань експертизи діяльності Міністерства внутрішніх справ ПНР встановила взаємозв'язок чиновників Міністерства внутрішніх справ ПНР з 88 загибелями опозиційних активістів під час воєнного стану в 1981—1983 роках.
Перевірка співробітників СБ
Перевірка співробітників СБ — процес перекваліфікації співробітників СБ для новоствореного Управління охорони держави (УОД), а також для поліції та державної служби в .
Перевірка проводилась на підставі постанов, виданих Сеймом, главою МВС та Головою Центральної перевірочної комісії. Було створено 49 провінційних кваліфікаційних комітетів (та Кваліфікаційну комісію з питань центральних кадрів) для перевірки колишніх співробітників СБ, які претендували на роботу в нових службах. Рішення Провінційного кваліфікаційного комітету або Кваліфікаційного комітету центрального персоналу могло бути оскаржене у Центральному кваліфікаційному комітеті, головою якого був Кшиштоф Козловський.
Процес перевірки був добровільним. До нього долучилося близько 14 000 осіб. На основі особистих справ, інформації та досвіду комісія мала сформувати думку щодо даного службовця, а потім мати з ним співбесіду. 8681 осіб (тобто 61 відсоток) пройшли його успішно. Рішення воєводських комісій не були остаточними. 4880 перевірених службовців, які отримали негативні висновки, звернулися було до Центральної кваліфікаційної комісії, що скасувала рішення воєводських комісій щодо 1800 осіб. Таким чином, загалом із 14 038 службовців 10 439 отримали позитивні результати, тоді як 3595 — негативні.
Відповідно до Інструкції Голови Центрального кваліфікаційного комітету від 25 червня 1990 р., співробітники СБ, зобов'язані були піддатись кваліфікаційній процедурі, і вважатися особами, які:
10 травня 1990 р. або 31 липня 1989 р. вони працювали на таких посадах:
Керівник Служби розвідки та контррозвідки,
Керівник служби безпеки,
Керівник кадрової служби, навчання та освіти,
Заступник керівника розвідки та контррозвідки,
Заступник начальника служби безпеки,
Заступник начальника служби персоналу, навчання та виховання,
радники міністра.
10 травня 1990 р. або 31 липня 1989 р. вони працювали в наступних організаційних підрозділах Міністерства внутрішніх справ
Відділ I,
Відділ II,
Департамент охорони конституційного державного ладу,
Департамент захисту економіки,
Кафедра досліджень та аналізу,
Оперативно-штабна група керівника Служби безпеки,
Секретаріат начальника служби розвідки та контррозвідки та керівника Служби безпеки,
Відділ кадрів — виключаючи працівників секретаріату
Департамент підготовки та виховання — за винятком працівників секретаріату
Бюро «С»,
Бюро шифрів,
Бюро розслідувань,
Бюро паспортне — на посаду заступника начальника управління,
колишня Рада захисту службовців — за винятком працівників секретаріату,
Департамент громадської безпеки Академії внутрішніх справ у Легіоново,
Бюро «Б» — на посаду заступника начальника управління,
Департамент технічний — на посаду заступника начальника управління,
на посадах, що відповідають вищезазначеним, та в підрозділах воєводських управлінь внутрішніх справ.
Перевірка також охопила Юридичний та політичний відділ та осіб, зайнятих на вищезазначених посадах в Окружних управліннях внутрішніх справ 31 липня 1989 р. (10 травня 1989 р. СБ і РУСВ не існували вже — з 02.02.1990 службовці «Районнх управлінь внутрішніх справ» СБ були переведені до СБ або ГМ, за умови, що групи / відділи паспортів були «підтверджені» 1 липня 1989 р. в ГМ).
У процедуру кваліфікації не були включені такі особи:
зайнятий у вищезазначених підрозділах поліцейським-водієм,
у випадку начальника служби кадрів, навчання та виховання, заступника начальника служби кадрів, навчання та виховання та працівників відділу кадрів та управління підготовки та виховання та відповідних підрозділів на місцях (Комісія відійшла від оцінки, якщо вважала, що названа особа є службовцем Громадянської міліції).
Воєводські кваліфікаційні комітети видали, згідно з Постановою Ради Міністрів № 69 від 21 травня 1990 р., позитивний висновок щодо кандидата, якщо було встановлено, що кандидат відповідає вимогам щодо службовця даної служби або працівника Міністерства внутрішніх справ. Що було зазначене в акті, та переконання, що він має моральну кваліфікацію для виконання служби, особливо тому, що
він не порушував закон протягом своєї попередньої служби,
виконував свої службові обов'язки таким чином, щоб не порушувати права та гідність інших людей (громадян),
не використовував офіційне становище в неслужбових цілях.
Існувало чотири типи висновків, виданих службовцям:
не має права на подальшу службу з моральних причин,
не кваліфікований для подальшої держ. служби,
має моральну кваліфікацію для проходження служби в міліції,
має моральну кваліфікацію для служіння в Міністерстві внутрішніх справ / УОД (включаючи поліцію)
Стандартна форма, надіслана перевіреним співробітникам Служби безпеки з негативним результатами, містила доволі ввічливе формулювання висновку їх перевірки щодо спроможності обіймати посаду у оновленій структурі (див. «Люстрація»):
Усі функціонери СБ, які не мали позитивного висновку, покинули службу до 31 липня 1990 року.
Співробітники паспортних служб провінційних управлінь внутрішніх справ, які перейшли до поліції — паспортних відділів штабу провінційної поліції, служили там до 7 квітня 1991 р. тоді, коли паспортні відділи поліції були розпущені, а їх співробітники були звільнені за законом від служби.
Була показана зустріч співробітника Служби безпеки з комісією перевірки в 1992 р. у кінофільмі «Пси», режисера Владислава Пасіковского.
Архів СБ
Документація Служби безпеки ПНР була згрупована в архівах за такими критеріями:
I — джерела персональної інформації та кандидати на джерела персональної інформації
II — оперативні питання
III — підготовче провадження
IV — предметні питання
V — особові справи офіцерів СБ ПНР
VI — особові справи співробітників ГМ ПНР
VII — особові справи цивільних службовців МВС ПНР
X — характеристики (фактичні та аналітичні дослідження щодо опозиційних груп та організацій)
Відео, пов'язане з темою СБ
Кріт
Див. також
Інститут національної пам'яті Польщі
Люстрація в Польщі
Коментарі
Примітки
Джерела
Aparat bezpieczeństwa w Polsce. Kadra kierownicza, tom I, 1944—1956, red. Krzysztof Szwagrzyk, Warszawa, 2005.
Aparat bezpieczeństwa w Polsce. Kadra kierownicza, tom II, 1956—1975, red. Paweł Piotrowski, Warszawa, 2006.
Aparat bezpieczeństwa w Polsce. Kadra kierownicza, tom III, 1975—1990, red. Paweł Piotrowski, Warszawa, 2008.
Roman Graczyk, Tropem SB. Jak czytać teczki, Kraków, 2007.
(red.) Adrian Jusupović, Rafał Leśkiewicz, Historyczno-prawna analiza struktur organów bezpieczeństwa państwa w Polsce Ludowej (1944—1990). Zbiór studiów. Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej. Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu, 2013 — .
Ludzie bezpieki w walce z Narodem i Kościołem. Służba Bezpieczeństwa w Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej w latach 1944—1978 — Centrala, red. Mirosław Piotrowski, Lublin, 2000.
Anna Marcinkiewicz-Kaczmarczyk, Wiesław Kaczmarczyk, Funkcjonowanie organów śledczych MBP, KdsBP i MSW w latach 1945—1956, Aparat Represji w Polsce Ludowej 1944—1989 2011 nr 1 (8–9).
Henryk Piecuch, Brudne gry. Ostatnie akcje służb Specjalnych, Warszawa, 1998.
Piotr Serwadczak, Złamanie fosy — Kulisy kontrwywiadu Solidarności Walczącej, Opcja na Prawo 2006 nr 12/60.
Twarze bezpieki 1945—1990. Obsada stanowisk kierowniczych Urzędu Bezpieczeństwa i Służby Bezpieczeństwa w województwach pomorskim/bydgoskim, toruńskim i włocławskim. Informator personalny, red. Marek Szymaniak, Bydgoszcz–Gdańsk, 2010.
Спецслужби Польщі
Репресії в Польщі
Польська Народна Республіка
Засновані в Польщі 1956
Зникли в Європі 1990
Оперативні служби
Політичний розшук
Міністерство внутрішніх справ Польщі
Служба безпеки ПНР
|
2330393
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0
|
Олюторська затока
|
Олюторська затока — затока Берингового моря на північно-східному узбережжі Камчатки.
Географія
Розташована між півостровами Олюторський і Говена. Відкрита на південь, заглиблена у материк на 83 км. Ширина затоки біля входу 228 км, глибина до 1000 м (у південній частині).
У затоку впадають численні річки і струмки серед них: Пахача, Апука, Анічкланваям, Нимлінваям, Імка, Кавача, Ягитиваям та інші.
На її узбережжі знаходяться миси Говена, Вравр, Тавухін, Грізний, Хрещений вогнем, Сигнальний, Останці, Лагунний, Сірий, Анана, Німівіткін (Кріна), Олюторський. Західна частина берега затоки висока і утворюється Пильгінським хребтом (висота до 1357 м), на узбережжі знаходяться лагуни Тантікун, Середня, Каукт, бухти Лаврова, Сумніви, Південна Глибока. Східна частина узбережжя порівняно низинна, тут знаходяться лагуни Кавача і Анана, лимани Евекун і Пахачинський
З грудня по травень біля берегів затоки припай. Припливи величиною від 0,3 до 1,9 м, півдобові.
Адміністративні дані
Адміністративно затока входить в Камчатський край Росії.
Основні населені пункти на узбережжі — Пахачі і Апука.
Додаткові факти
Саме в Олюторській затоці, судячи з позначками на карті, проходить дію кінофільму «Оселя зла: Відплата». За сценарієм, тут знаходиться покинута база ВМФ СРСР, викуплена корпорацією «Umbrella». На дні затоки ними був побудований головний лабораторний корпус корпорації, в якому проводилися моделювання сценаріїв застосування біологічної зброї в декількох містах світу.
Джерела
Словарь современных географических названий / Рус. геогр. о-во. Моск. центр; Под общ. ред. акад. В. М. Котлякова. Институт географии РАН. — Екатеринбург: У-Фактория, 2006.
Затоки Камчатського краю
Затоки Берингового моря
|
2671891
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Waze
|
Waze
|
Waze — безплатний соціальний навігаційний застосунок для мобільних пристроїв, що дає змогу відстежувати ситуацію на дорогах у режимі реального часу, прокладати оптимальні маршрути, дізнаватися про розташування радарів швидкості, камер фіксації проїзду на червоне світло, отримувати інформацію та попереджувати інших користувачів про зміну дорожніх умов, перешкоди, поліцію, спілкуватися з іншими користувачами на карті. Карти у Waze створюються самими користувачами (спільнотою редакторів-волонтерів).
У червні 2013 року Google купила Waze за 1,1 млрд доларів. Програма доступна для таких мобільних платформ: iOS, Android.
Waze Ltd
Компанія була створена в Ізраїлі у 2008 році Урі Левіним (Uri Levine), інженером-програмістом Ехудом Шабтаем (Ehud Shabtai) і Аміром Шейнаром (Shinar). Початкова назва компанії — Linqmap.
На грудень 2011 року в ній працювало 80 осіб, з них 70 в Раанані (Ізраїль) і 10 — у Пало-Альто (Каліфорнія).
Основні функції застосунку
Застосунок весь час поповнюється корисним функціоналом, що дає змогу водіям краще орієнтуватися на дорозі.
Здобутки для України
У лютому 2018 року спільнотою редакторів Waze карт України було організовано рейд на території Волинської області. У результаті рейду було додано дороги між 1059 населеними пунктами. Рейд тривав з 18.02.2018 по 23.09.2018 року.
В 2019 році, так само, в лютому було почато рейд по Одеській області. станом на 7 травня 2019 року додано дороги між 582 населеними пунктами.
Спільнота редакторів карт України.
До редакторів карт може долучитися будь-хто, хто їздить разом із Waze. При цьому від користувача не вимагається знань мови програмування.
Новачку-редактору доведеться лише прочитати та ознайомитися з правилами редагування для України, що описані в так званому «Робочому зошиті» чи Вейзопедії
Редактори спілкуються у застосунку Discord. Застосунок дає змогу спілкуватися та координувати дії редакторів, наділяти їх відповідними ролями згідно виконуваної роботи в редакторі карт, їхнього рівня, статусу.
Станом на 1 травня 2019 р. налічується 435 учасників спільноти.
Для організації роботи використовується сервіс-органайзер Trello.
Українською спільнотою був створений Telegram-бот, який може відповісти користувачам додатку на усі питання та допомогти приєднатись до груп місцевих співтовариств t.me/waze_ua_helper_bot
Також існує сайт українського співтовариства Waze https://waze.com.ua
Примітки
Посилання
Free GPS Navigation with Turn by Turn — Waze — офіційний сайт програми
Waze Ukraine — офіційний сайт української спільноти
Wazeopedia — ресурс із навчальними матеріалами для водіїв та редакторів
Waze Livemap — онлайн мапа (у реальному часі)
Waze Map Editor (WME) — сайт для редагування мапи
Waze Carpool — окремий застосунок для пошуку пасажирів/водіїв
Мобільне програмне забезпечення
Програмне забезпечення за алфавітом
Програмне забезпечення для навігації
__БЕЗ_РЕДАГУВ_РОЗДІЛУ__
__ІНДЕКС__
Застосунки Android Auto
Програмне забезпечення для Android
Засновані в Ізраїлі 2006
|
1551081
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B1%20%C2%AB%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BA%C2%BB
|
Дуб «Бартек»
|
Дуб «Бартек» — черешчатий дуб, пам'ятка природи. Росте при дорозі в гміні Заґнанськ у Свентокшиському воєводстві в Польщі. Найпопулярніше дерево у країні. Має окружність близько 9,85 м, а його висота сягає 30 м. У міжвоєнний період дуб був визнаний журі на чолі з відомим польським ботаніком Владиславом Шафером як "найгарніше дерево в Польщі".
Історія
Згідно з останніми дендрологічними дослідженнями вік дерева оцінюється у 645-670 років. Точний вік дуба встановити неможливо через гниття серцевини. У деяких джерелах вік «Бартка» оцінюється навіть у 1200 років.
З 1954 року дуб вважається пам'ятником природи. За однією з легенд, у дубі «Бартек» приховані скарби Яна III Собеського та Марисеньки.
На стовбурі дуба з південно-східного боку підвішені дві фігури розп'ятого Христа, відлиті, ймовірно, в місцевих металургійних заводах. На одному з розп'ять нанесена дата — 1853 рік. Згідно з однією з версій, їх почепили на честь двох офіцерів Січневого повстання. За іншою версією, одне розп'яття підвішене на відзначення перемоги Собеського у Відні, а інше було поміщена після закінчення епідемії холери в 1853 році.
У 1829 році у дуба «Бартек» було 14 основних гілок і 16 додаткових. В даний час на дереві є вісім основних гілок.
Примітки
Дуби
Ботанічні пам'ятки природи
Свентокшиське воєводство
Природоохоронні території Польщі
|
1188989
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%8C
|
Риурень
|
Риурень, Риурені — село у повіті Вилча в Румунії. Адміністративно підпорядковане місту Римніку-Вилча.
Село розташоване на відстані 155 км на північний захід від Бухареста, 6 км на південний захід від Римніку-Вилчі, 90 км на північний схід від Крайови, 120 км на південний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб.
Національний склад населення села:
Рідною мовою назвали:
Примітки
Села повіту Вилча
|
339877
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Simeon%20I%20of%20Bulgaria
|
Simeon I of Bulgaria
|
Simeon I of Bulgaria
Tsar Simeon (also Symeon) I the Great ruled over Bulgaria from 893 to 927, during the First Bulgarian Empire. Simeon's successful campaigns against the Byzantines, Magyars and Serbs led Bulgaria to its greatest territorial expansion ever, making it the most powerful state in contemporary Eastern and Southeast Europe. His reign was also a period of unmatched cultural prosperity and enlightenment later deemed the Golden Age of Bulgarian culture.
During Simeon's rule, Bulgaria spread over a territory between the Aegean, the Adriatic and the Black Sea. The newly independent Bulgarian Orthodox Church became the first new patriarchate besides the Pentarchy, and Bulgarian Glagolitic and Cyrillic translations of Christian texts spread all over the Slavic world of the time. It was at the Preslav Literary School in the 890s that the Cyrillic alphabet was developed. Halfway through his reign, Simeon assumed the title of Emperor (Tsar), having prior to that been styled Prince (Knyaz).
Background and early life
Simeon was born in 864 or 865, as the third son of Knyaz Boris I of Krum's dynasty. As Boris was the ruler who Christianized Bulgaria in 865, Simeon was a Christian all his life. Because his eldest brother Vladimir was designated heir to the Bulgarian throne, Boris intended Simeon to become a high-ranking cleric, possibly Bulgarian archbishop, and sent him to the leading University of Constantinople to receive theological education when he was thirteen or fourteen. He took the name Simeon as a novice in a monastery in Constantinople. During the decade (ca. 878–888) he spent in the Byzantine capital, he received excellent education and studied the rhetoric of Demosthenes and Aristotle. He also learned fluent Greek, to the extent that he was referred to as "the half-Greek" in Byzantine chronicles. He is speculated to have been tutored by Patriarch Photios I of Constantinople, but this is not supported by any source.
Around 888, Simeon returned to Bulgaria and settled at the newly established royal monastery of Preslav "at the mouth of the Tiča", where, under the guidance of Naum of Preslav, he engaged in active translation of important religious works from Greek to Medieval Bulgarian (currently referred to as Church Slavonic), aided by other students from Constantinople. Meanwhile, Vladimir had succeeded Boris, who had retreated to a monastery, as ruler of Bulgaria. Vladimir attempted to reintroduce paganism in the empire and possibly signed an anti-Byzantine pact with Arnulf of Carinthia, forcing Boris to re-enter political life. Boris had Vladimir imprisoned and blinded, and then appointed Simeon as the new ruler. This was done at an assembly in Preslav which also proclaimed Bulgarian as the only language of state and church and moved the Bulgarian capital from Pliska to Preslav, to better cement the recent conversion. It is not known why Boris did not place his second son, Gavril, on the throne, but instead preferred Simeon.
Reign
Trade War with Byzantium and Magyar invasions
With Simeon on the throne, the long-lasting peace with the Byzantine Empire established by his father was about to end. A conflict arose when Byzantine Emperor Leo VI the Wise, allegedly acting under pressure from his mistress Zoe Zaoutzaina and her father Stylianos Zaoutzes, moved the marketplace for Bulgarian goods from Constantinople to Thessaloniki, where the Bulgarian merchants were heavily taxed. The Bulgarians sought protection by Simeon, who in turn complained to Leo. However, the Byzantine emperor ignored his embassy.
Unable to effectively respond to the Bulgarian campaign due to the engagement of their forces against the Arabs, the Byzantines convinced the Magyars to attack Bulgaria, promising to transport them across the Danube using the Byzantine navy. Leo VI may have also concluded an agreement with Arnulf to make sure that the Franks did not support Simeon against the Magyars. In addition, the talented commander Nikephoros Phokas was called back from southern Italy to lead a separate army against Bulgaria in 895 with the mere intention to overawe the Bulgarians. Simeon, unaware of the threat from the north, rushed to meet Phokas' forces, but the two armies did not engage in a fight. Instead, the Byzantines offered peace, informing him of both the Byzantine foot and maritime campaign, but intentionally did not notify him of the planned Magyar attack. Simeon did not trust the envoy and, after sending him to prison, ordered the Byzantine navy's route into the Danube closed off with ropes and chains, intending to hold it until he had dealt with Phokas.
Despite the problems they encountered because of the fencing, the Byzantines ultimately managed to ferry the Magyar forces led by Árpád's son Liüntika across the Danube, possibly near modern Galaţi, and assisted them in pillaging the nearby Bulgarian lands. Once notified of the surprise invasion, Simeon headed north to stop the Magyars, leaving some of his troops at the southern border to prevent a possible attack by Phokas. Simeon's two encounters with the enemy in Northern Dobruja resulted in Magyar victories, forcing him to retreat to Drǎstǎr. After pillaging much of Bulgaria and reaching Preslav, the Magyars returned to their lands, but not before Simeon had concluded an armistice with Byzantium towards the summer of 895. A complete peace was delayed, as Leo VI required the release of the Byzantine captives from the Trade War.
Anti-Magyar campaign and further wars with Byzantium
Having dealt with the pressure from the Magyars and the Byzantines, Simeon was free to plan a campaign against the Magyars looking for retribution. He negotiated a joint force with the Magyars' eastern neighbours, the Pechenegs, and imprisoned the Byzantine envoy Leo Choirosphaktes in order to delay the release of the captives until after the campaign against the Magyars. This would allow him to renegotiate the peace conditions in his favour. In an exchange of letters with the envoy, Simeon refused to release the captives and ridiculed Leo VI's astrological abilities.
Using a Magyar invasion in the lands of the neighbouring Slavs in 896 as a casus belli, Simeon headed against the Magyars together with his Pecheneg allies, defeating them completely in the Battle of Southern Buh and making them leave Etelköz forever and settle in Pannonia. Following the defeat of the Magyars, Simeon finally released the Byzantine prisoners in exchange for Bulgarians captured in 895.
Claiming that not all prisoners had been released, Simeon once again invaded Byzantium in the summer of 896, heading directly to Constantinople. He was met in Thrace by a hastily assembled Byzantine army, but annihilated the Byzantine forces in the Battle of Bulgarophygon (at modern Babaeski, Turkey). Arming Arab captives and sending them to fight with the Bulgarians as a desperate measure, Leo VI managed to repel the Bulgarians from Constantinople, which they had besieged. The war ended with a peace treaty which formally lasted until around Leo VI's death in 912 and under which Byzantium was obliged to pay Bulgaria an annual tribute. Under the treaty, the Byzantines also ceded an area between the Black Sea and Strandža to the Bulgarian Empire. Meanwhile, Simeon had also imposed his authority over Serbia in return for recognizing Petar Gojniković as their ruler.
Simeon often violated the peace treaty with Byzantium, attacking and conquering Byzantine territory on several occasions, such as in 904, when the Bulgarian raids were used by Arabs led by the Byzantine renegade Leo of Tripoli to undertake a maritime campaign and seize Thessaloniki. After the Arabs plundered the city, it was an easy target for Bulgaria and the nearby Slavic tribes. In order to dissuade Simeon from capturing the city and populating it with Slavs, Leo VI was forced to make further territorial concessions to the Bulgarians in the modern region of Macedonia. With the treaty of 904, all Slavic-inhabited lands in modern southern Macedonia and southern Albania were ceded to the Bulgarian Empire, with the border line running some 20 kilometres north of Thessaloniki.
Recognition as Emperor
The death of Leo VI on 11 May 912 and the accession of his infant son Constantine VII under the guidance of Leo's brother Alexander, who expelled Leo's wife Zoe from the palace, constituted a great opportunity for Simeon to attempt another campaign against Constantinople, the conquest of which remained the dream of his life. In the spring of 913, Simeon's envoys, who had arrived in Constantinople to renew the peace of 896, were sent away by Alexander, who refused to pay the annual tribute, urging Simeon to prepare for war.
Before Simeon could attack, Alexander died on 6 June 913, leaving the empire in the hands of a regency council headed by Patriarch Nicholas Mystikos. Many residents of Constantinople did not recognize the young emperor and instead supported the pretender Constantine Doukas, which, exacerbated by revolts in southern Italy and the planned Arab invasion in eastern Anatolia, was all to Simeon's advantage. Nicholas Mystikos tried to discourage Simeon from invading Byzantium in a long series of pleading letters, but the Bulgarian ruler nevertheless attacked in full force in late July or August 913, reaching Constantinople without any serious resistance.
The anarchy in Constantinople had ceased after the murder of the pretender Constantine Doukas, however, and a government had promptly been formed with Patriarch Nicholas at the helm. This urged Simeon to raise his siege and enter peace negotiations, to the joy of the Byzantines. The protracted negotiations resulted in the payment of the arrears of Byzantine tribute, the promise that Constantine VII would marry one of Simeon's daughters, and, most importantly, Simeon's official recognition as Emperor of the Bulgarians by Patriarch Nicholas in the Blachernae Palace.
Shortly after Simeon visited Constantinople, Constantine's mother Zoe returned to the palace on the insistence of the young emperor and immediately proceeded to eliminate the regents. Through a plot, she managed to assume power in February 914, practically removing Patriarch Nicholas from the government, disowning and obscuring his recognition of Simeon's imperial title, and rejecting the planned marriage of her son to one of Simeon's daughters. Simeon had to resort to war to achieve his goals. He invaded Thrace in the summer of 914 and captured Adrianople. Zoe was quick to send Simeon numerous presents in order to conciliate him, and she managed to convince him to cede back Adrianople and withdraw his army. In the following years, Simeon's forces were engaged in the northwestern Byzantine provinces, around Drač (Durrës) and Thessaloniki, but did not make a move against Constantinople.
Victories at Acheloos and Katasyrtai
By 917, Simeon was preparing for yet another war against Byzantium. He attempted to conclude an anti-Byzantine union with the Pechenegs, but his envoys could not match the financial resources of the Byzantines, who succeeded in outbidding them. The Byzantines hatched a large-scale campaign against Bulgaria and also tried to persuade the Serbian Prince Petar Gojniković to attack the Bulgarians with Magyar support.
In 917, a particularly strong Byzantine army led by Leo Phokas the Elder, son of Nikephoros Phokas, invaded Bulgaria accompanied by the Byzantine navy under the command of Romanos Lekapenos, which sailed to the Bulgarian Black Sea ports. En route to Mesembria (Nesebǎr), where they were supposed to be reinforced by troops transported by the navy, Phokas' forces stopped to rest near the river of Acheloos, not far from the port of Anchialos (Pomorie). Once informed of the invasion, Simeon rushed to intercept the Byzantines, and attacked them from the nearby hills while they were resting disorganized. In the Battle of Acheloos of 20 August 917, one of the largest in medieval history, the Bulgarians completely routed the Byzantines and killed many of their commanders, although Phokas managed to escape to Mesembria. Decades later, Leo the Deacon would write that "piles of bones can still be seen today at the river Acheloos, where the fleeing army of the Romans was then infamously slain".
The planned Pecheneg attack from the north also failed, as the Pechenegs quarrelled with admiral Lekapenos, who refused to transport them across the Danube to aid the main Byzantine army. The Byzantines were not aided by Serbs and Magyars either: the Magyars were engaged in Western Europe as Frankish allies, and the Serbs under Petar Gojniković were reluctant to attack Bulgaria because Michael of Zahumlje, an ally of Bulgaria, had notified Simeon of their plans.
Simeon's army quickly followed up the victory of Acheloos with another success. The Bulgarians sent to pursue the remnants of the Byzantine army approached Constantinople and encountered Byzantine forces under Leo Phokas, who had returned to the capital, at the village of Katasyrtai in the immediate proximity of Constantinople. The Bulgarian regiments attacked and again defeated the Byzantines, destroying some of their last units before returning to Bulgaria.
Suppression of Serbian unrest and late campaigns against Byzantium
Immediately after that campaign, Simeon sought to punish the Serbian ruler Petar Gojniković who had attempted to betray him by concluding an alliance with the Byzantines. Simeon sent an army led by two of his commanders, Theodore Sigrica and Marmais, to Serbia. The two managed to persuade Petar to attend a personal meeting, during which he was enchained and carried off to Bulgaria, where he died in a dungeon. Simeon put Pavle Branović, prior to that an exile in Bulgaria, on the Serbian throne, thus restoring the Bulgarian influence in Serbia for a while.
Meanwhile, the Byzantine military failures forced another change of government in Constantinople: the admiral Romanos Lekapenos replaced Zoe as regent of the young Constantine VII in 919, forcing her back into a convent. Romanos betrothed his daughter Helena Lekapene to Constantine and advanced to the rank of co-emperor in December 920, effectively assuming the government of the empire, which was largely what Simeon had planned to do.
No longer able to climb to the Byzantine throne by diplomatic means, the infuriated Simeon once again had to wage war to impose his will. Between 920 and 922, Bulgaria increased its pressure on Byzantium, campaigning in the west through Thessaly reaching the Isthmus of Corinth and in the east in Thrace, reaching and crossing the Dardanelles to lay siege on the town of Lampsacus. Simeon's forces appeared before Constantinople in 921, when they demanded the deposition of Romanos and captured Adrianople, and 922, when they were victorious at Pigae, burned much of the Golden Horn and seized Bizye. In the meantime, the Byzantines attempted to ignite Serbia against Simeon, but he substituted Pavle with Zaharije Pribisavljević, a former refugee at Constantinople that he had captured.
Desperate to conquer Constantinople, Simeon planned a large campaign in 924 and sent envoys to the Fatimid caliph Ubayd Allah al-Mahdi Billah, who possessed a powerful navy which Simeon needed. The caliph agreed and sent his own representatives back with the Bulgarians to arrange the alliance. However, the envoys were captured by the Byzantines at Calabria. Romanos offered peace to the Arabs, supplementing this offer with generous gifts, and ruined their union with Bulgaria.
In Serbia, Zaharije was persuaded by the Byzantines to revolt against Simeon. Zaharije was supported by many Bulgarians exhausted from Simeon's endless campaigns against Byzantium. The Bulgarian emperor sent his troops under Sigrica and Marmais, but they were routed and the two commanders beheaded, which forced Simeon to conclude an armistice with Byzantium in order to concentrate on the suppression of the uprising. Simeon sent an army led by Časlav Klonimirović in 924 to depose Zaharije. He was successful, as Zaharije fled to Croatia. After this victory, the Serbian nobility was invited to come to Bulgaria and bow to the new Prince. However, he did not appear at the supposed meeting and all of them were beheaded. Bulgaria annexed Serbia directly.
In the summer of 924, Simeon nevertheless arrived at Constantinople and demanded to see the patriarch and the emperor. He conversed with Romanos on the Golden Horn on 9 September 924 and arranged a truce, according to which Byzantium would pay Bulgaria an annual tax, but would be ceded back some cities on the Black Sea coast. During the interview of the two monarchs, two eagles are said to have met in the skies above and then to have parted, one of them flying over Constantinople and the other heading to Thrace, as a sign of the irreconcilability of the two rulers. In his description of this meeting, Theophanes Continuatus mentions that "the two emperors... conversed", which may indicate renewed Byzantine recognition of Simeon's imperial claims.
War with Croatia and death
Most likely after (or possibly at the time of) Patriarch Nicholas' death in 925, Simeon raised the status of the Bulgarian Orthodox Church to a patriarchate. This may be linked to Simeon's diplomatic relations with the Papacy between 924 and 926, during which he demanded and received Pope John X's recognition of his title as "Emperor of the Romans", truly equal to the Byzantine emperor, and possibly the confirmation of a patriarchal dignity for the head of the Bulgarian Orthodox Church.
In 926, Simeon's troops under Alogobotur invaded Croatia, at the time a Byzantine ally, but were completely defeated by the army of King Tomislav in the Battle of the Bosnian Highlands. Fearing a Bulgarian retribution, Tomislav agreed to abandon his union with Byzantium and make peace on the basis of the status quo, negotiated by the papal legate Madalbert. In the last months of his life, Simeon prepared for another conflict with Constantinople despite Romanos' desperate pleas for peace.
On 27 May 927, Simeon died of heart failure in his palace in Preslav. Byzantine chroniclers tie his death to a legend, according to which Romanos decapitated a statue which was Simeon's inanimate double, and he died at that very hour.
He was succeeded by his son Peter I, with George Sursubul, the new emperor's maternal uncle, initially acting as a regent. As part of the peace treaty signed in October 927 and reinforced by Peter's marriage to Maria (Eirene), Romanos' granddaughter, the existing borders were confirmed, as were the Bulgarian ruler's imperial dignity and the head of the Bulgarian Church's patriarchal status.
H.H.Howorth opined "If he had lived, or if he had been succeeded by princes of the same martial character, it is very probable that a great Slav state reaching from the Adriatic to the Black Sea, which would have been a barrier to the Turks, might have been formed south of the Danube."
Culture and religion
During Simeon's reign, Bulgaria reached its cultural apogee, becoming the literary and spiritual centre of Slavic Europe. In this respect, Simeon continued his father Boris' policy of establishing and spreading Slavic culture and attracting noted scholars and writers within Bulgaria's borders. It was in the Preslav Literary School and Ohrid Literary School, founded under Boris, that the main literary work in Bulgaria was concentrated during the reign of Simeon in the new Cyrillic alphabet which was developed there.
The late 9th and early 10th centuries constitute the earliest and most productive period of medieval Bulgarian literature. Having spent his early years in Constantinople, Simeon introduced Byzantine culture to the Bulgarian court, but eliminated its assimilative effect by means of military power and religious autonomy. The disciples of Cyril and Methodius, among whom were Clement of Ohrid, Naum and Constantine of Preslav, continued their educational work in Bulgaria, actively translating Christian texts, such as the Bible and the works of John Chrysostom, Basil of Caesarea, Cyril of Alexandria, Gregory of Nazianzus, and Athanasius of Alexandria, as well as historic chronicles such as those of John Malalas and George Hamartolus, to Bulgarian. The reign of Simeon also witnessed the production of a number of original theological and secular works, such as John Exarch's Six Days (Šestodnev), Constantine of Preslav's Alphabetical Prayer and Proclamation of the Holy Gospels, and Černorizec Hrabǎr's An Account of Letters. Simeon's own contribution to this literary blossoming was praised by his contemporaries, for example in the Praise to Tsar Simeon preserved in the Zlatostruj collection and Simeon's Collection, to which the tsar personally wrote an addendum.
Simeon turned the new Bulgarian capital Preslav into a magnificent religious and cultural centre, intended more as a display of his realm's heyday and as a royal residence than as a military fortress. With its more than twenty cross-domed churches and numerous monasteries, its impressive royal palace and the Golden (or Round) Church, Preslav was a true imperial capital. The development of Bulgarian art in the period is demonstrated by a ceramic icon of Theodore Stratelates and the Preslav-style illustrated ceramics.
Family
Simeon was married twice. By his first wife, whose identity is unknown, Simeon had a son called Michael. Possibly because his mother was of inferior birth, he was excluded from the succession and sent to a monastery.
By his second wife, the sister of the influential noble George Sursubul, he had three sons: Peter, who succeeded as Emperor of Bulgaria in 927 and ruled until 969; Ivan, who unsuccessfully conspired against Peter in 929 and then fled to Byzantium; and Benjamin (Bajan), who, according to Lombard historian Liutprand of Cremona, "possessed the power to transform himself suddenly into a wolf or other strange animal".
Simeon also had several daughters, including one who was arranged to marry Constantine VII in 913. The marriage was annulled by Constantine's mother Zoe once she had returned to the court.
Legacy and popular culture
Tsar Simeon I has remained among the most highly valued Bulgarian historical figures, as indicated by popular vote in the Velikite Bǎlgari (a spin-off of 100 Greatest Britons) television programme, which in February 2007 placed him fourth among the greatest Bulgarians ever. Simeon the Great has been regularly featured in fiction. Bulgarian national writer Ivan Vazov dedicated a children's patriotic poem to him, "Tsar Simeon", and it was later arranged as a song, "Kray Bosfora šum se vdiga" ("A Clamour Rises by the Bosphorus"). An eleven-episode drama series filmed in 1984, Zlatniyat vek (The Golden Age), retells the story of Simeon's reign. In the series, the tsar is played by Marius Donkin. A historical drama play called Tsar Simeon Veliki – Zlatniyat vek produced by Stefan Staychev, director of the Silistra Theatre, premiered in December 2006. Ivan Samokovliev stars in the part of Simeon.
The painting, "The Bulgarian Tsar Simeon" is part of the 20-canvas work by Alfons Mucha, The Slav Epic.
The last Bulgarian monarch, Simeon Saxe-Coburg-Gotha, was named after Simeon I. A brand of high-quality grape rakija, Car Simeon Veliki, also bears his name, and an Antarctic peak on Livingston Island of the South Shetland Islands was named Simeon Peak in his honour by the Antarctic Place-names Commission.
Timeline
Footnotes
References
Todorov, Boris. "The value of empire: tenth-century Bulgaria between Magyars, Pechenegs and Byzantium," Journal of Medieval History (2010) 36#4 pp 312–326
Nikolov, Angel. "The Perception of the Bulgarian Past in the Court of Preslav around 900 AD.," in State and Church: Studies in Medieval Bulgaria and Byzantium. Ed. by V. Gjuzelev and K. Petkov. American Research Center in Sofia: Sofia, 2011, 157–171
Nikolov, Angel. "Making a new basileus: the case of Symeon of Bulgaria (893–927) reconsidered," in Rome, Constantinople and Newly converted Europe. Archeological and Historical Evidence. Vol. I. Ed. by M. Salamon, M. Wołoszyn, A. Musin, P. Špehar. Kraków-Leipzig-Rzeszów-Warszawa, 2012, 101–108
In Bulgarian
Further reading
External links
The Realm of War and the Realm of Peace, an article by Georgi Todorov
, lyrics
860s births
927 deaths
9th-century Bulgarian monarchs
10th-century Bulgarian tsars
Bulgarian people of the Byzantine–Bulgarian Wars
|
1718222
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Попельнастівська сільська рада
|
Попельнастівська сільська рада
Склад ради
Рада складається з 16 депутатів та голови.
Керівний склад ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 1417 осіб, з яких 636 чоловіків та 781 жінка.
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкало 1336 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Олександрійського району
|
1707276
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80%20%D0%86%D0%BF%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%20%D0%A8%D0%BE%D0%B4%D0%B0
|
Робер Іпполит Шода
|
Робер Іпполит Шода (Мутьє – , Женева) — швейцарський ботанік, хімік та міколог, дослідник флори Парагваю, Аргентини та Іспанії. Член-кореспондент АН СРСР, іноземний член Лондонського Ліннеївського товариства, нагороджений медаллю Ліннея.
Біографія
Робер Шода народився 6 квітня 1865 року в комуні Мутьє кантону Берн. Навчався на фармацевта в Женевському університеті у 1887 році закінчив його зі ступенем доктора. У 1888 році Шода був призначений доцентом Женевського університету, у 1889 році — професором медицини та фармації Університету. На наступний рік Робер змінив Жана Марка Тюрі на посаді директора Ботанічного інституту. У 1901 році він став професором ботаніки. Деякий час Шода працював у Парагваї. З 1908 до 1910 він був ректором Женевського університету. У 1914 році Шода став членом Лондонського Ліннєєвського товариства. У 1915 році Робер був обраний директором Женевського ботанічного саду.
Однією з перших значних робіт Шода була монографія родини Polygalaceae у двох томах Monographia Polygalacearum, видана у 1891–1893 рр.. Потім Шода став вивчати альгологію, вирощував чисті культури водоростей — фітобіонтов різних лишайників. Також він зацікавився дріжджами. Після повернення учня Робера Еміля Гасслера з Парагваю Шода і Хасслер почали видавати публікації, в яких створювалися описи рослин, зібраних Хасслером. У 1914 році Шода знову вирушив до Парагваю. У 1916–1927 роках була видана серія робіт Шода і Вільгельма Фішера La Végétation du Paraguay.
Шода відкрив, що хвороба винограду court noué — акаріаз.
У 1933 році Робер Іполит Шода був нагороджений золотою Медаллю Ліннея.
Робер Іполит помер 28 квітня 1934 року у Женеві.
Зразки рослин і грибів, зібрані Р. Шода, зберігаються в гербарії Женевського ботанічного саду (G).
На честь Робера Шода названа речовина шодатин, яка міститься в деяких лишайниках.
Деякі наукові роботи
Chodat, R. (1891–1893). Monographia Polygalacearum. 2 vols.
Chodat, R. (1902). Algues vertes de la Suisse. 373 p.
Chodat, R. (1907–1920). Principes de botanique. 3 ed.
Chodat, R. (1909). Étude critique et expérimantale sur le polymorphisme des algues. 165 p.
Chodat, R. (1913). Monographie d'algues en culture pure. 226 p.
деякі види, названі на честь Р. І. Шода
Примітки
Джерела
Швейцарські ботаніки
Швейцарські мікологи
Швейцарські хіміки
Автори ботанічних таксонів
Члени Лондонського Ліннеївського товариства
Члени-кореспонденти АН СРСР
Нагороджені медаллю Ліннея
|
3479767
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D1%8E%D0%B5%D0%BB%20%D0%93%D0%B5%D0%B1%D1%80%D0%B5%D1%85%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%82
|
Семюел Гебрехівет
|
Семюел Гебрехівет Тесфагабр (5 травня 1985, Хартум) — еритрейський футболіст, захисник австралійського клубу «Вест Аделаїда». Під час виступів за національну збірну Еритреї на турнірі в Кенії вирішив втекти з країни, отримавши політичний притулок в Австралії. Перебував на контракті в клубі «Голд-Кост Юнайтед» з австралійської A-Ліги.
Клубна кар'єра
У 2011 році, разом з трьома іншими еритрейськими футболістами, підписав контракт з «Вестерн Страйкерс» зі Суперліги Південної Австралії, в якій того року взяв участь у 14 матчах чемпіонату. Паралельно з цим працював на місцевій фабриці. У сезоні 2011/12 років разом з іншим еритрейцем, Абесаджером Йосіфом, підписав контракт з клубом австралійської A-Ліги «Голд-Кост Юнайтед». Проте в складі клубу не зіграв жодного офіційного матчу. По завершенні сезону «Голд-Кост Юнайтед» втратив ліцензію на участь в А-Лізі та був розформований. Напередодні старту сезону 2013 року підписав контракт з представником Суперліги Південної Австралії «Аделаїда Кометс». З 2016 року протягом двох сезонів виступав за «Аделаїду Блу Іглз» зі Суперліги Південної Австралії, яка згодом змінила назву на Національна Прем'єр-ліга Південної Австралії.
У 2016 році отримав австралійське громадянство.
Виступи за збірну та втеча до Австралії
У футболці національної збірної Еритреї виступав на кубку КЕСАФА 2009 у Кенії, де зіграв у програному (1:2) поєдинку групового етапу проти Руанди. Протягом кар'єри у національній команді, провів у її формі 3 матчі. Коли літак збірної повернувся, ніхто з гравців, включаючи Тесфагабра, не прийшов на нього, через що еритрейська влада ініціювала розшук футболістів. Семюел та його партнери по збірній в Найробі змогли уникнути виявлення протягом 10 днів, допоки вони не відправилися на відстань 800 км від кенійської столиці до табору біженців. У таборі провів 8 місяців, перш ніж отримав від Австралії статус біженця. Після отримання політичного притулку оселився в австралійському місті Аделаїда.
Примітки
Посилання
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Еритрейські футболісти
Гравці збірної Еритреї з футболу
Футболісти «Голд-Кост Юнайтед»
Футболісти «Аделаїда Блу Іглз»
Еритрейські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Австралії
Уродженці Хартума
|
897331
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Excalibur%20Almaz
|
Excalibur Almaz
|
Excalibur Almaz — приватна космічна компанія, створена з метою надавання послуг орбітального космічного туризму, і створення випробувальних стендиів для здійснення експериментів в умовах мікрогравітації на орбіті.
Компанія утворена в 2005 році. Excalibur Almaz розраховує запропонувати своїм клієнтам тижневу подорож на орбіту на космічну станцію, зібрану з радянських модулів.
Компанія
Excalibur Almaz заснована в місті Дуглас, Острів Мен, з офісами в Х'юстоні і Москві.
Засновниками компанії виступили: генеральний директор і експерт з космічного права Артур М. Дула та ветеран комерціалізації космосу Бакнер Хайтауер. Головний експерт з різних операцій Лерой Чао, раніше був астронавтом NASA і командиром Міжнародної космічної станції.
До членів консультативної ради входять: колишній директор Космічного центру імені Джонсона Джордж Аббі; Джей Ф. Ханікатт - колишній директор Космічного центру Кеннеді і Lockheed Martin Space Operations, колишній астронавт, літавший на шаттлі; винахідник плазменного ракетного двигуна VASIMR Франклін Чанг-Діас, колишній французький астронавт Жан-Лу Кретьєн, колишні російські космонавти, Володимир Тітов та Юрій Глазков.
Джонатан Кларк, хірург НАСА, що 6 разів літав на Шаттлі і чия дружина загинула на космічному кораблі "Колумбія" в місії STS-107 - є консультантом з скафандрів і з розробки біологічного середовища екіпажу для Екскалібур «Алмаз».
До основних сфер діяльності компанії належить:
Розробка і виробництво систем корабля.
Запуск пілотованих орбітальних космічних апаратів і космічних станцій.
Аерокосмічний, експортний контроль та права інтелектуальної власності.
Міжнародна торгівля та економіка.
Корпоративні операції і велике управління проектами.
Міжнародна комерціалізація і продаж.
Корпоративні фінанси та велике стратегічне бізнес планування.
Виробництво обладнання та сучасних матеріалів для аерокосмічної галузі.
Операції
Космічний апарат
В кожному польоті буде можливо виводити на орбіту два чи більше членів екіпажу і командира, а також вантаж, наукові експерименти або інше корисне навантаження.
Космічна система Excalibur Almaz складатиметься з багаторазового транспортного засобу для входу в щільні шари атмосфери (капсули) і модуля підтримки, який забезпечить членів екіпажу простором для роботи в космосі.
В планах Excalibur Almaz забезпечення сумісності космічних апаратів з різними ракетами-носіями і їх запуск з ряду стартових майданчиків по всьому світу. Кожен політ Excalibur Almaz буде здійснюватися під командуванням досвідчених астронавтів чи космонавтів.
Для інженерної і операційної підтримки, Excalibur Almaz уклав договір з організаціями аерокосмічної промисловості різних країн, в тому числі НВОМ в Росії; EADS Astrium Space Transportation в Європі і "Пілотовані космічні системи" у Японії.
Excalibur Almaz здійснює розробку космічного апарату на основі радянських космічних програм ТКС і космічних станцій Алмаз. Капсули ТКС віддалено нагадують щось середнє між американськими капсулами Джеміні і Аполлон, є унікальними за російськими/радянськими стандартами. Вони обладнані для перевезення трьох пасажирів або для автономної роботи, але на відміну від американської капсули, капсули Алмаз є багаторазовими і розраховані на 50—100 запусків. Вони можуть встановлюватись на декількох варіантах ракет-носіїв, різних космічних держав, і мають системи для забезпечення безпеки своїх пасажирів. Вони використовують парашути і систему м'якої посадки, щоб повернутися на Землю. Посадка на воду також передбачена.
ТКС транспортний засіб-службовий модуль за конструкцією нагадує ідею, що існувала в США по пілотованій орбітальній лабораторії.
Алмаз-похідні космічні станції безпосередньо пов'язані з модулями, що використовуються на Міжнародній космічній станції в Російському сегменті, такі як Заря, а також радянських та російських Салют і Мир. Це тому, що дизайн оригінальних станцій Алмаз (Салют-2,3, і 5) був використаний як базовий блок на станції Мир та МКС.
Одним з важливих відмінностей орбітальних модулів «Алмаз» є двометрові панорамні ілюмінатори — спочатку цю станцію передбачалося використовувати для фоторозвідки. Excalibur Almaz має два корпуси космічної станції Алмаз, але не має планів для оснащення їх, поки істотного досвіду в бізнесі з апарату, що спускається змонтовані на обслуговування лабораторного модуля.
Пускові послуги
У 2010 році Excalibur Almaz в партнерстві з космічною компанією Launch Services (SLS) виділили 12 млн дол США (USD) "з метою підготовки до виходу з статті 11 «Про банкрутство» для фінансування стартів компанії «Морський старт». Фінансові інвестиції направлялися у реорганізацію «Морського старту». SLS раніше надав $ 12,5 млн коштів DIP на «Морський старт» у грудні 2009 року.
Існувала імовірність того, що кораблі ТКС та станції типу Алмаз виводитимуться на орбіту носієм Зеніт-3SL. Проте ймовірніше, що станції виводитимуть на орбіту носієм Протон, під які станції даного типу адаптовані в більшій мірі.
Проблеми компанії
Друга космічна капсула з радянських часів, яка двічі запускалася в космос, мала бути продана в Бельгії 2014-05-07. Російський ВА (Возвращаемий апарат) і вантажний космічний корабель був запропонований берлінським аукціонним будинком "Лемпертц" у галереї в Брюсселі. Капсула вважається першим історичним космічним апаратом, який буде виставлений на продаж у Європі. В цілому, Excalibur Almaz придбала чотири капсули ВА і два модулі Алмаз в надії використовувати комбінований космічний корабель як систему для доставки екіпажу і вантажів на Місяць, астероїди і глибокий космос.
У вересні 2013 року Дула, Дж. Бакнер Хайтауер та Екскалібур Алмаз були притягнуті до суду за обвинуваченням у шахрайстві в розмірі 300 000 доларів США для запланованого проекту видобутку астероїдів. Справа закінчилася мировою угодою у січні 2014 року.
У листопада 2014 на Дулу, Б. Дж Бакнер Хайтауера, Роберт А. Хайнлайна і Virginia Heinlein Prize Trust, Excalibur Limited, Excalibur Almaz Limited і Excalibur Almaz USA Inc подала до суду компанія японського підприємця Такафумі Хорі за шахрайство. Зазначалося сума 49 мільйонів доларів США, нібито надана компанією Takafumi. Стверджувалося, що частина цих коштів була витрачена на придбання радянської техніки, яка, як стверджує бізнесмен, виявилася "музейними зразками". Частина грошей також була переведена на власне ім'я Дули.
У березні 2015 року один з двох корпусів космічних станцій Алмаз, побудованих в радянські часи, разом з капсулою ВА, був відправлений в морський порт острова Мен. Призначення апаратних засобів залишалося невідомим.
Джерела
Excalibur Almaz Головна сторінка
Посилання
Відео Спускаємого апарату на орбіті
Відпрацювання системи САС
Відео транспортуванна станцій Алмаз.
Космонавтика Росії
Космонавтика США
Космічний туризм
Засновані у Великій Британії 2005
|
231137
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Earthquake%20prediction
|
Earthquake prediction
|
Earthquake prediction is a branch of the science of seismology concerned with the specification of the time, location, and magnitude of future earthquakes within stated limits, and particularly "the determination of parameters for the next strong earthquake to occur in a region". Earthquake prediction is sometimes distinguished from earthquake forecasting, which can be defined as the probabilistic assessment of general earthquake hazard, including the frequency and magnitude of damaging earthquakes in a given area over years or decades. Not all scientists distinguish "prediction" and "forecast", but the distinction is useful.
Prediction can be further distinguished from earthquake warning systems, which, upon detection of an earthquake, provide a real-time warning of seconds to neighboring regions that might be affected.
In the 1970s, scientists were optimistic that a practical method for predicting earthquakes would soon be found, but by the 1990s continuing failure led many to question whether it was even possible. Demonstrably successful predictions of large earthquakes have not occurred, and the few claims of success are controversial. For example, the most famous claim of a successful prediction is that alleged for the 1975 Haicheng earthquake. A later study said that there was no valid short-term prediction. Extensive searches have reported many possible earthquake precursors, but, so far, such precursors have not been reliably identified across significant spatial and temporal scales. While part of the scientific community hold that, taking into account non-seismic precursors and given enough resources to study them extensively, prediction might be possible, most scientists are pessimistic and some maintain that earthquake prediction is inherently impossible.
Evaluating earthquake predictions
Predictions are deemed significant if they can be shown to be successful beyond random chance. Therefore, methods of statistical hypothesis testing are used to determine the probability that an earthquake such as is predicted would happen anyway (the null hypothesis). The predictions are then evaluated by testing whether they correlate with actual earthquakes better than the null hypothesis.
In many instances, however, the statistical nature of earthquake occurrence is not simply homogeneous. Clustering occurs in both space and time. In southern California about 6% of M≥3.0 earthquakes are "followed by an earthquake of larger magnitude within 5 days and 10 km." In central Italy 9.5% of M≥3.0 earthquakes are followed by a larger event within 48 hours and 30 km. While such statistics are not satisfactory for purposes of prediction (giving ten to twenty false alarms for each successful prediction) they will skew the results of any analysis that assumes that earthquakes occur randomly in time, for example, as realized from a Poisson process. It has been shown that a "naive" method based solely on clustering can successfully predict about 5% of earthquakes; "far better than 'chance'".
As the purpose of short-term prediction is to enable emergency measures to reduce death and destruction, failure to give warning of a major earthquake, that does occur, or at least an adequate evaluation of the hazard, can result in legal liability, or even political purging. For example, it has been reported that members of the Chinese Academy of Sciences were purged for "having ignored scientific predictions of the disastrous Tangshan earthquake of summer 1976." Following the 2009 L'Aquila Earthquake, seven scientists and technicians in Italy were convicted of manslaughter, but not so much for failing to predict the earthquake, where some 300 people died, as for giving undue assurance to the populace – one victim called it "anaesthetizing" – that there would not be a serious earthquake, and therefore no need to take precautions. But warning of an earthquake that does not occur also incurs a cost: not only the cost of the emergency measures themselves, but of civil and economic disruption. False alarms, including alarms that are canceled, also undermine the credibility, and thereby the effectiveness, of future warnings. In 1999 it was reported that China was introducing "tough regulations intended to stamp out 'false' earthquake warnings, in order to prevent panic and mass evacuation of cities triggered by forecasts of major tremors." This was prompted by "more than 30 unofficial earthquake warnings ... in the past three years, none of which has been accurate." The acceptable trade-off between missed quakes and false alarms depends on the societal valuation of these outcomes. The rate of occurrence of both must be considered when evaluating any prediction method.
In a 1997 study of the cost-benefit ratio of earthquake prediction research in Greece, Stathis Stiros suggested that even a (hypothetical) excellent prediction method would be of questionable social utility, because "organized evacuation of urban centers is unlikely to be successfully accomplished", while "panic and other undesirable side-effects can also be anticipated." He found that earthquakes kill less than ten people per year in Greece (on average), and that most of those fatalities occurred in large buildings with identifiable structural issues. Therefore, Stiros stated that it would be much more cost-effective to focus efforts on identifying and upgrading unsafe buildings. Since the death toll on Greek highways is more than 2300 per year on average, he argued that more lives would also be saved if Greece's entire budget for earthquake prediction had been used for street and highway safety instead.
Prediction methods
Earthquake prediction is an immature scienceit has not yet led to a successful prediction of an earthquake from first physical principles. Research into methods of prediction therefore focus on empirical analysis, with two general approaches: either identifying distinctive precursors to earthquakes, or identifying some kind of geophysical trend or pattern in seismicity that might precede a large earthquake. Precursor methods are pursued largely because of their potential utility for short-term earthquake prediction or forecasting, while 'trend' methods are generally thought to be useful for forecasting, long term prediction (10 to 100 years time scale) or intermediate term prediction (1 to 10 years time scale).
Precursors
An earthquake precursor is an anomalous phenomenon that might give effective warning of an impending earthquake. Reports of these – though generally recognized as such only after the event – number in the thousands, some dating back to antiquity. There have been around 400 reports of possible precursors in scientific literature, of roughly twenty different types, running the gamut from aeronomy to zoology. None have been found to be reliable for the purposes of earthquake prediction.
In the early 1990, the IASPEI solicited nominations for a Preliminary List of Significant Precursors. Forty nominations were made, of which five were selected as possible significant precursors, with two of those based on a single observation each.
After a critical review of the scientific literature, the International Commission on Earthquake Forecasting for Civil Protection (ICEF) concluded in 2011 there was "considerable room for methodological improvements in this type of research." In particular, many cases of reported precursors are contradictory, lack a measure of amplitude, or are generally unsuitable for a rigorous statistical evaluation. Published results are biased towards positive results, and so the rate of false negatives (earthquake but no precursory signal) is unclear.
Animal behavior
After an earthquake has already begun, pressure waves (P-waves) travel twice as fast as the more damaging shear waves (s-waves). Typically not noticed by humans, some animals may notice the smaller vibrations that arrive a few to a few dozen seconds before the main shaking, and become alarmed or exhibit other unusual behavior. Seismometers can also detect P waves, and the timing difference is exploited by electronic earthquake warning systems to provide humans with a few seconds to move to a safer location.
A review of scientific studies available as of 2018 covering over 130 species found insufficient evidence to show that animals could provide warning of earthquakes hours, days, or weeks in advance. Statistical correlations suggest some reported unusual animal behavior is due to smaller earthquakes (foreshocks) that sometimes precede a large quake, which if small enough may go unnoticed by people. Foreshocks may also cause groundwater changes or release gases that can be detected by animals. Foreshocks are also detected by seismometers, and have long been studied as potential predictors, but without success (see #Seismicity patterns). Seismologists have not found evidence of medium-term physical or chemical changes that predict earthquakes which animals might be sensing.
Anecdotal reports of strange animal behavior before earthquakes have been recorded for thousands of years. Some unusual animal behavior may be mistakenly attributed to a near-future earthquake. The flashbulb memory effect causes unremarkable details to become more memorable and more significant when associated with an emotionally powerful event such as an earthquake. Even the vast majority of scientific reports in the 2018 review did not include observations showing that animals did not act unusually when there was not an earthquake about to happen, meaning the behavior was not established to be predictive.
Most researchers investigating animal prediction of earthquakes are in China and Japan. Most scientific observations have come from the 2010 Canterbury earthquake in New Zealand, the 1984 Otaki earthquake in Japan, and the 2009 L'Aquila earthquake in Italy.
Animals known to be magnetoreceptive might be able to detect electromagnetic waves in the ultra low frequency and extremely low frequency ranges that reach the surface of the Earth before an earthquake, causing odd behavior. These electromagnetic waves could also cause air ionization, water oxidation and possible water toxification which other animals could detect.
Dilatancy–diffusion
In the 1970s the dilatancy–diffusion hypothesis was highly regarded as providing a physical basis for various phenomena seen as possible earthquake precursors. It was based on "solid and repeatable evidence" from laboratory experiments that highly stressed crystalline rock experienced a change in volume, or dilatancy, which causes changes in other characteristics, such as seismic velocity and electrical resistivity, and even large-scale uplifts of topography. It was believed this happened in a 'preparatory phase' just prior to the earthquake, and that suitable monitoring could therefore warn of an impending quake.
Detection of variations in the relative velocities of the primary and secondary seismic waves – expressed as Vp/Vs – as they passed through a certain zone was the basis for predicting the 1973 Blue Mountain Lake (NY) and 1974 Riverside (CA) quake. Although these predictions were informal and even trivial, their apparent success was seen as confirmation of both dilatancy and the existence of a preparatory process, leading to what were subsequently called "wildly over-optimistic statements" that successful earthquake prediction "appears to be on the verge of practical reality."
However, many studies questioned these results, and the hypothesis eventually languished. Subsequent study showed it "failed for several reasons, largely associated with the validity of the assumptions on which it was based", including the assumption that laboratory results can be scaled up to the real world. Another factor was the bias of retrospective selection of criteria. Other studies have shown dilatancy to be so negligible that concluded: "The concept of a large-scale 'preparation zone' indicating the likely magnitude of a future event, remains as ethereal as the ether that went undetected in the Michelson–Morley experiment."
Changes in Vp/Vs
Vp is the symbol for the velocity of a seismic "P" (primary or pressure) wave passing through rock, while Vs is the symbol for the velocity of the "S" (secondary or shear) wave. Small-scale laboratory experiments have shown that the ratio of these two velocities – represented as Vp/Vs – changes when rock is near the point of fracturing. In the 1970s it was considered a likely breakthrough when Russian seismologists reported observing such changes (later discounted.) in the region of a subsequent earthquake. This effect, as well as other possible precursors, has been attributed to dilatancy, where rock stressed to near its breaking point expands (dilates) slightly.
Study of this phenomenon near Blue Mountain Lake in New York State led to a successful albeit informal prediction in 1973, and it was credited for predicting the 1974 Riverside (CA) quake. However, additional successes have not followed, and it has been suggested that these predictions were a fluke. A Vp/Vs anomaly was the basis of a 1976 prediction of a M 5.5 to 6.5 earthquake near Los Angeles, which failed to occur. Other studies relying on quarry blasts (more precise, and repeatable) found no such variations, while an analysis of two earthquakes in California found that the variations reported were more likely caused by other factors, including retrospective selection of data. noted that reports of significant velocity changes have ceased since about 1980.
Radon emissions
Most rock contains small amounts of gases that can be isotopically distinguished from the normal atmospheric gases. There are reports of spikes in the concentrations of such gases prior to a major earthquake; this has been attributed to release due to pre-seismic stress or fracturing of the rock. One of these gases is radon, produced by radioactive decay of the trace amounts of uranium present in most rock. Radon is potentially useful as an earthquake predictor because it is radioactive and thus easily detected, and its short half-life (3.8 days) makes radon levels sensitive to short-term fluctuations.
A 2009 compilation listed 125 reports of changes in radon emissions prior to 86 earthquakes since 1966. The International Commission on Earthquake Forecasting for Civil Protection (ICEF) however found in its 2011 critical review that the earthquakes with which these changes are supposedly linked were up to a thousand kilometers away, months later, and at all magnitudes. In some cases the anomalies were observed at a distant site, but not at closer sites. The ICEF found "no significant correlation".
Electromagnetic anomalies
Observations of electromagnetic disturbances and their attribution to the earthquake failure process go back as far as the Great Lisbon earthquake of 1755, but practically all such observations prior to the mid-1960s are invalid because the instruments used were sensitive to physical movement. Since then various anomalous electrical, electric-resistive, and magnetic phenomena have been attributed to precursory stress and strain changes that precede earthquakes, raising hopes for finding a reliable earthquake precursor. While a handful of researchers have gained much attention with either theories of how such phenomena might be generated, claims of having observed such phenomena prior to an earthquake, no such phenomena has been shown to be an actual precursor.
A 2011 review by the International Commission on Earthquake Forecasting for Civil Protection (ICEF) found the "most convincing" electromagnetic precursors to be ultra low frequency magnetic anomalies, such as the Corralitos event (discussed below) recorded before the 1989 Loma Prieta earthquake. However, it is now believed that observation was a system malfunction. Study of the closely monitored 2004 Parkfield earthquake found no evidence of precursory electromagnetic signals of any type; further study showed that earthquakes with magnitudes less than 5 do not produce significant transient signals. The ICEF considered the search for useful precursors to have been unsuccessful.
VAN seismic electric signals
The most touted, and most criticized, claim of an electromagnetic precursor is the VAN method of physics professors Panayiotis Varotsos, Kessar Alexopoulos and Konstantine Nomicos (VAN) of the University of Athens. In a 1981 paper they claimed that by measuring geoelectric voltages – what they called "seismic electric signals" (SES) – they could predict earthquakes.
In 1984, they claimed there was a "one-to-one correspondence" between SES and earthquakes – that is, that "every sizable EQ is preceded by an SES and inversely every SES is always followed by an EQ the magnitude and the epicenter of which can be reliably predicted" – the SES appearing between 6 and 115 hours before the earthquake. As proof of their method they claimed a series of successful predictions.
Although their report was "saluted by some as a major breakthrough", among seismologists it was greeted by a "wave of generalized skepticism". In 1996, a paper VAN submitted to the journal Geophysical Research Letters was given an unprecedented public peer-review by a broad group of reviewers, with the paper and reviews published in a special issue; the majority of reviewers found the methods of VAN to be flawed. Additional criticism was raised the same year in a public debate between some of the principals.
A primary criticism was that the method is geophysically implausible and scientifically unsound. Additional objections included the demonstrable falsity of the claimed one-to-one relationship of earthquakes and SES, the unlikelihood of a precursory process generating signals stronger than any observed from the actual earthquakes, and the very strong likelihood that the signals were man-made. Further work in Greece has tracked SES-like "anomalous transient electric signals" back to specific human sources, and found that such signals are not excluded by the criteria used by VAN to identify SES. More recent work, by employing modern methods of statistical physics, i.e., detrended fluctuation analysis (DFA), multifractal DFA and wavelet transform revealed that SES are clearly distinguished from signals produced by man made sources.
The validity of the VAN method, and therefore the predictive significance of SES, was based primarily on the empirical claim of demonstrated predictive success. Numerous weaknesses have been uncovered in the VAN methodology, and in 2011 the International Commission on Earthquake Forecasting for Civil Protection concluded that the prediction capability claimed by VAN could not be validated. Most seismologists consider VAN to have been "resoundingly debunked". On the other hand, the Section "Earthquake Precursors and Prediction" of "Encyclopedia of Solid Earth Geophysics: part of "Encyclopedia of Earth Sciences Series" (Springer 2011) ends as follows (just before its summary): "it has recently been shown that by analyzing time-series in a newly introduced time domain "natural time", the approach to the critical state can be clearly identified [Sarlis et al. 2008]. This way, they appear to have succeeded in shortening the lead-time of VAN prediction to only a few days [Uyeda and Kamogawa 2008]. This means, seismic data may play an amazing role in short term precursor when combined with SES data".
Since 2001, the VAN group has introduced a concept they call "natural time", applied to the analysis of their precursors. Initially it is applied on SES to distinguish them from noise and relate them to a possible impending earthquake. In case of verification (classification as "SES activity"), natural time analysis is additionally applied to the general subsequent seismicity of the area associated with the SES activity, in order to improve the time parameter of the prediction. The method treats earthquake onset as a critical phenomenon. A review of the updated VAN method in 2020 says that it suffers from an abundance of false positives and is therefore not usable as a prediction protocol. VAN group answered by pinpointing misunderstandings in the specific reasoning.
Corralitos anomaly
Probably the most celebrated seismo-electromagnetic event ever, and one of the most frequently cited examples of a possible earthquake precursor, is the 1989 Corralitos anomaly. In the month prior to the 1989 Loma Prieta earthquake, measurements of the Earth's magnetic field at ultra-low frequencies by a magnetometer in Corralitos, California, just 7 km from the epicenter of the impending earthquake, started showing anomalous increases in amplitude. Just three hours before the quake, the measurements soared to about thirty times greater than normal, with amplitudes tapering off after the quake. Such amplitudes had not been seen in two years of operation, nor in a similar instrument located 54 km away. To many people such apparent locality in time and space suggested an association with the earthquake.
Additional magnetometers were subsequently deployed across northern and southern California, but after ten years and several large earthquakes, similar signals have not been observed. More recent studies have cast doubt on the connection, attributing the Corralitos signals to either unrelated magnetic disturbance or, even more simply, to sensor-system malfunction.
Freund physics
In his investigations of crystalline physics, Friedemann Freund found that water molecules embedded in rock can dissociate into ions if the rock is under intense stress. The resulting charge carriers can generate battery currents under certain conditions. Freund suggested that perhaps these currents could be responsible for earthquake precursors such as electromagnetic radiation, earthquake lights and disturbances of the plasma in the ionosphere. The study of such currents and interactions is known as "Freund physics".
Most seismologists reject Freund's suggestion that stress-generated signals can be detected and put to use as precursors, for a number of reasons. First, it is believed that stress does not accumulate rapidly before a major earthquake, and thus there is no reason to expect large currents to be rapidly generated. Secondly, seismologists have extensively searched for statistically reliable electrical precursors, using sophisticated instrumentation, and have not identified any such precursors. And thirdly, water in the Earth's crust would cause any generated currents to be absorbed before reaching the surface.
Disturbance of the daily cycle of the ionosphere
The ionosphere usually develops its lower D layer during the day, while at night this layer disappears as the plasma there turns to gas. During the night, the F layer of the ionosphere remains formed, in higher altitude than D layer. A waveguide for low HF radio frequencies up to 10 MHz is formed during the night (skywave propagation) as the F layer reflects these waves back to the Earth. The skywave is lost during the day, as the D layer absorbs these waves.
Tectonic stresses in the Earth's crust are claimed to cause waves of electric charges that travel to the surface of the Earth and affect the ionosphere. ULF* recordings of the daily cycle of the ionosphere indicate that the usual cycle could be disturbed a few days before a shallow strong earthquake. When the disturbance occurs, it is observed that either the D layer is lost during the day resulting to ionosphere elevation and skywave formation or the D layer appears at night resulting to lower of the ionosphere and hence absence of skywave.
Science centers have developed a network of VLF transmitters and receivers on a global scale that detect changes in skywave. Each receiver is also daisy transmitter for distances of 1000 - 10,000 kilometers and is operating at different frequencies within the network. The general area under excitation can be determined depending on the density of the network. It was shown on the other hand that global extreme events like magnetic storms or solar flares and local extreme events in the same VLF path like another earthquake or a volcano eruption that occur in near time with the earthquake under evaluation make it difficult or impossible to relate changes in skywave to the earthquake of interest.
In 2017, an article in the Journal of Geophysical Research showed that the relationship between ionospheric anomalies and large seismic events (M≥6.0) occurring globally from 2000 to 2014 was based on the presence of solar weather. When the solar data are removed from the time series, the correlation is no longer statistically significant. A subsequent article in Physics of the Earth and Planetary Interiors in 2020 shows that solar weather and ionospheric disturbances are a potential cause to trigger large earthquakes based on this statistical relationship. The proposed mechanism is electromagnetic induction from the ionosphere to the fault zone. Fault fluids are conductive, and can produce telluric currents at depth. The resulting change in the local magnetic field in the fault triggers dissolution of minerals and weakens the rock, while also potentially changing the groundwater chemistry and level. After the seismic event, different minerals may be precipitated thus changing groundwater chemistry and level again. This process of mineral dissolution and precipitation before and after an earthquake has been observed in Iceland. This model makes sense of the ionospheric, seismic and groundwater data.
Satellite observation of the expected ground temperature declination
One way of detecting the mobility of tectonic stresses is to detect locally elevated temperatures on the surface of the crust measured by satellites. During the evaluation process, the background of daily variation and noise due to atmospheric disturbances and human activities are removed before visualizing the concentration of trends in the wider area of a fault. This method has been experimentally applied since 1995.
In a newer approach to explain the phenomenon, NASA's Friedmann Freund has proposed that the infrared radiation captured by the satellites is not due to a real increase in the surface temperature of the crust. According to this version the emission is a result of the quantum excitation that occurs at the chemical re-bonding of positive charge carriers (holes) which are traveling from the deepest layers to the surface of the crust at a speed of 200 meters per second. The electric charge arises as a result of increasing tectonic stresses as the time of the earthquake approaches. This emission extends superficially up to 500 x 500 square kilometers for very large events and stops almost immediately after the earthquake.
Trends
Instead of watching for anomalous phenomena that might be precursory signs of an impending earthquake, other approaches to predicting earthquakes look for trends or patterns that lead to an earthquake. As these trends may be complex and involve many variables, advanced statistical techniques are often needed to understand them, therefore these are sometimes called statistical methods. These approaches also tend to be more probabilistic, and to have larger time periods, and so merge into earthquake forecasting.
Nowcasting
Earthquake nowcasting, suggested in 2016 is the estimate of the current dynamic state of a seismological system, based on natural time introduced in 2001. It differs from forecasting which aims to estimate the probability of a future event but it is also considered a potential base for forecasting. Nowcasting calculations produce the "earthquake potential score", an estimation of the current level of seismic progress. Typical applications are: great global earthquakes and tsunamis, aftershocks and induced seismicity, induced seismicity at gas fields, seismic risk to global megacities, studying of clustering of large global earthquakes, etc.
Elastic rebound
Even the stiffest of rock is not perfectly rigid. Given a large force (such as between two immense tectonic plates moving past each other) the Earth's crust will bend or deform. According to the elastic rebound theory of , eventually the deformation (strain) becomes great enough that something breaks, usually at an existing fault. Slippage along the break (an earthquake) allows the rock on each side to rebound to a less deformed state. In the process energy is released in various forms, including seismic waves. The cycle of tectonic force being accumulated in elastic deformation and released in a sudden rebound is then repeated. As the displacement from a single earthquake ranges from less than a meter to around 10 meters (for an M 8 quake), the demonstrated existence of large strike-slip displacements of hundreds of miles shows the existence of a long running earthquake cycle.
Characteristic earthquakes
The most studied earthquake faults (such as the Nankai megathrust, the Wasatch fault, and the San Andreas fault) appear to have distinct segments. The characteristic earthquake model postulates that earthquakes are generally constrained within these segments. As the lengths and other properties of the segments are fixed, earthquakes that rupture the entire fault should have similar characteristics. These include the maximum magnitude (which is limited by the length of the rupture), and the amount of accumulated strain needed to rupture the fault segment. Since continuous plate motions cause the strain to accumulate steadily, seismic activity on a given segment should be dominated by earthquakes of similar characteristics that recur at somewhat regular intervals. For a given fault segment, identifying these characteristic earthquakes and timing their recurrence rate (or conversely return period) should therefore inform us about the next rupture; this is the approach generally used in forecasting seismic hazard. UCERF3 is a notable example of such a forecast, prepared for the state of California. Return periods are also used for forecasting other rare events, such as cyclones and floods, and assume that future frequency will be similar to observed frequency to date.
The idea of characteristic earthquakes was the basis of the Parkfield prediction: fairly similar earthquakes in 1857, 1881, 1901, 1922, 1934, and 1966 suggested a pattern of breaks every 21.9 years, with a standard deviation of ±3.1 years. Extrapolation from the 1966 event led to a prediction of an earthquake around 1988, or before 1993 at the latest (at the 95% confidence interval). The appeal of such a method is that the prediction is derived entirely from the trend, which supposedly accounts for the unknown and possibly unknowable earthquake physics and fault parameters. However, in the Parkfield case the predicted earthquake did not occur until 2004, a decade late. This seriously undercuts the claim that earthquakes at Parkfield are quasi-periodic, and suggests the individual events differ sufficiently in other respects to question whether they have distinct characteristics in common.
The failure of the Parkfield prediction has raised doubt as to the validity of the characteristic earthquake model itself. Some studies have questioned the various assumptions, including the key one that earthquakes are constrained within segments, and suggested that the "characteristic earthquakes" may be an artifact of selection bias and the shortness of seismological records (relative to earthquake cycles). Other studies have considered whether other factors need to be considered, such as the age of the fault. Whether earthquake ruptures are more generally constrained within a segment (as is often seen), or break past segment boundaries (also seen), has a direct bearing on the degree of earthquake hazard: earthquakes are larger where multiple segments break, but in relieving more strain they will happen less often.
Seismic gaps
At the contact where two tectonic plates slip past each other every section must eventually slip, as (in the long-term) none get left behind. But they do not all slip at the same time; different sections will be at different stages in the cycle of strain (deformation) accumulation and sudden rebound. In the seismic gap model the "next big quake" should be expected not in the segments where recent seismicity has relieved the strain, but in the intervening gaps where the unrelieved strain is the greatest. This model has an intuitive appeal; it is used in long-term forecasting, and was the basis of a series of circum-Pacific (Pacific Rim) forecasts in 1979 and 1989–1991.
However, some underlying assumptions about seismic gaps are now known to be incorrect. A close examination suggests that "there may be no information in seismic gaps about the time of occurrence or the magnitude of the next large event in the region"; statistical tests of the circum-Pacific forecasts shows that the seismic gap model "did not forecast large earthquakes well". Another study concluded that a long quiet period did not increase earthquake potential.
Seismicity patterns
Various heuristically derived algorithms have been developed for predicting earthquakes. Probably the most widely known is the M8 family of algorithms (including the RTP method) developed under the leadership of Vladimir Keilis-Borok. M8 issues a "Time of Increased Probability" (TIP) alarm for a large earthquake of a specified magnitude upon observing certain patterns of smaller earthquakes. TIPs generally cover large areas (up to a thousand kilometers across) for up to five years. Such large parameters have made M8 controversial, as it is hard to determine whether any hits that happened were skillfully predicted, or only the result of chance.
M8 gained considerable attention when the 2003 San Simeon and Hokkaido earthquakes occurred within a TIP. In 1999, Keilis-Borok's group published a claim to have achieved statistically significant intermediate-term results using their M8 and MSc models, as far as world-wide large earthquakes are regarded. However, Geller et al. are skeptical of prediction claims over any period shorter than 30 years. A widely publicized TIP for an M 6.4 quake in Southern California in 2004 was not fulfilled, nor two other lesser known TIPs. A deep study of the RTP method in 2008 found that out of some twenty alarms only two could be considered hits (and one of those had a 60% chance of happening anyway). It concluded that "RTP is not significantly different from a naïve method of guessing based on the historical rates [of] seismicity."
Accelerating moment release (AMR, "moment" being a measurement of seismic energy), also known as time-to-failure analysis, or accelerating seismic moment release (ASMR), is based on observations that foreshock activity prior to a major earthquake not only increased, but increased at an exponential rate. In other words, a plot of the cumulative number of foreshocks gets steeper just before the main shock.
Following formulation by into a testable hypothesis, and a number of positive reports, AMR seemed promising despite several problems. Known issues included not being detected for all locations and events, and the difficulty of projecting an accurate occurrence time when the tail end of the curve gets steep. But rigorous testing has shown that apparent AMR trends likely result from how data fitting is done, and failing to account for spatiotemporal clustering of earthquakes. The AMR trends are therefore statistically insignificant. Interest in AMR (as judged by the number of peer-reviewed papers) has fallen off since 2004.
Machine learning
Rouet-Leduc et al. (2019) reported having successfully trained a regression random forest on acoustic time series data capable of identifying a signal emitted from fault zones that forecasts fault failure. Rouet-Leduc et al. (2019) suggested that the identified signal, previously assumed to be statistical noise, reflects the increasing emission of energy before its sudden release during a slip event. Rouet-Leduc et al. (2019) further postulated that their approach could bound fault failure times and lead to the identification of other unknown signals. Due to the rarity of the most catastrophic earthquakes, acquiring representative data remains problematic. In response, Rouet-Leduc et al. (2019) have conjectured that their model would not need to train on data from catastrophic earthquakes, since further research has shown the seismic patterns of interest to be similar in smaller earthquakes.
Deep learning has also been applied to earthquake prediction. Although Bath's law and Omori's law describe the magnitude of earthquake aftershocks and their time-varying properties, the prediction of the "spatial distribution of aftershocks" remains an open research problem. Using the Theano and TensorFlow software libraries, DeVries et al. (2018) trained a neural network that achieved higher accuracy in the prediction of spatial distributions of earthquake aftershocks than the previously established methodology of Coulomb failure stress change. Notably, DeVries et al. (2018) reported that their model made no "assumptions about receiver plane orientation or geometry" and heavily weighted the change in shear stress, "sum of the absolute values of the independent components of the stress-change tensor," and the von Mises yield criterion. DeVries et al. (2018) postulated that the reliance of their model on these physical quantities indicated that they might "control earthquake triggering during the most active part of the seismic cycle." For validation testing, DeVries et al. (2018) reserved 10% of positive training earthquake data samples and an equal quantity of randomly chosen negative samples.
Arnaud Mignan and Marco Broccardo have similarly analyzed the application of artificial neural networks to earthquake prediction. They found in a review of literature that earthquake prediction research utilizing artificial neural networks has gravitated towards more sophisticated models amidst increased interest in the area. They also found that neural networks utilized in earthquake prediction with notable success rates were matched in performance by simpler models. They further addressed the issues of acquiring appropriate data for training neural networks to predict earthquakes, writing that the "structured, tabulated nature of earthquake catalogues" makes transparent machine learning models more desirable than artificial neural networks.
EMP induced seismicity
High energy electromagnetic pulses can induce earthquakes within 2–6 days after the emission by EMP generators. It has been proposed that strong EM impacts could control seismicity, as the seismicity dynamics that follow appear to be a lot more regular than usual.
Notable predictions
These are predictions, or claims of predictions, that are notable either scientifically or because of public notoriety, and claim a scientific or quasi-scientific basis. As many predictions are held confidentially, or published in obscure locations, and become notable only when they are claimed, there may be a selection bias in that hits get more attention than misses. The predictions listed here are discussed in Hough's book and Geller's paper.
1975: Haicheng, China
The M 7.3 1975 Haicheng earthquake is the most widely cited "success" of earthquake prediction. The ostensible story is that study of seismic activity in the region led the Chinese authorities to issue a medium-term prediction in June 1974, and the political authorities therefore ordered various measures taken, including enforced evacuation of homes, construction of "simple outdoor structures", and showing of movies out-of-doors. The quake, striking at 19:36, was powerful enough to destroy or badly damage about half of the homes. However, the "effective preventative measures taken" were said to have kept the death toll under 300 in an area with population of about 1.6 million, where otherwise tens of thousands of fatalities might have been expected.
However, although a major earthquake occurred, there has been some skepticism about the narrative of measures taken on the basis of a timely prediction. This event occurred during the Cultural Revolution, when "belief in earthquake prediction was made an element of ideological orthodoxy that distinguished the true party liners from right wing deviationists". Recordkeeping was disordered, making it difficult to verify details, including whether there was any ordered evacuation. The method used for either the medium-term or short-term predictions (other than "Chairman Mao's revolutionary line") has not been specified. The evacuation may have been spontaneous, following the strong (M 4.7) foreshock that occurred the day before.
A 2006 study that had access to an extensive range of records found that the predictions were flawed. "In particular, there was no official short-term prediction, although such a prediction was made by individual scientists." Also: "it was the foreshocks alone that triggered the final decisions of warning and evacuation". They estimated that 2,041 lives were lost. That more did not die was attributed to a number of fortuitous circumstances, including earthquake education in the previous months (prompted by elevated seismic activity), local initiative, timing (occurring when people were neither working nor asleep), and local style of construction. The authors conclude that, while unsatisfactory as a prediction, "it was an attempt to predict a major earthquake that for the first time did not end up with practical failure."
1981: Lima, Peru (Brady)
In 1976, Brian Brady, a physicist, then at the U.S. Bureau of Mines, where he had studied how rocks fracture, "concluded a series of four articles on the theory of earthquakes with the deduction that strain building in the subduction zone [off-shore of Peru] might result in an earthquake of large magnitude within a period of seven to fourteen years from mid November 1974." In an internal memo written in June 1978 he narrowed the time window to "October to November, 1981", with a main shock in the range of 9.2±0.2. In a 1980 memo he was reported as specifying "mid-September 1980". This was discussed at a scientific seminar in San Juan, Argentina, in October 1980, where Brady's colleague, W. Spence, presented a paper. Brady and Spence then met with government officials from the U.S. and Peru on 29 October, and "forecast a series of large magnitude earthquakes in the second half of 1981." This prediction became widely known in Peru, following what the U.S. embassy described as "sensational first page headlines carried in most Lima dailies" on January 26, 1981.
On 27 January 1981, after reviewing the Brady-Spence prediction, the U.S. National Earthquake Prediction Evaluation Council (NEPEC) announced it was "unconvinced of the scientific validity" of the prediction, and had been "shown nothing in the observed seismicity data, or in the theory insofar as presented, that lends substance to the predicted times, locations, and magnitudes of the earthquakes." It went on to say that while there was a probability of major earthquakes at the predicted times, that probability was low, and recommend that "the prediction not be given serious consideration."
Unfazed, Brady subsequently revised his forecast, stating there would be at least three earthquakes on or about July 6, August 18 and September 24, 1981, leading one USGS official to complain: "If he is allowed to continue to play this game ... he will eventually get a hit and his theories will be considered valid by many."
On June 28 (the date most widely taken as the date of the first predicted earthquake), it was reported that: "the population of Lima passed a quiet Sunday". The headline on one Peruvian newspaper: "NO PASÓ NADA" ("Nothing happens").
In July Brady formally withdrew his prediction on the grounds that prerequisite seismic activity had not occurred. Economic losses due to reduced tourism during this episode has been roughly estimated at one hundred million dollars.
1985–1993: Parkfield, U.S. (Bakun-Lindh)
The "Parkfield earthquake prediction experiment" was the most heralded scientific earthquake prediction ever. It was based on an observation that the Parkfield segment of the San Andreas Fault breaks regularly with a moderate earthquake of about M 6 every several decades: 1857, 1881, 1901, 1922, 1934, and 1966. More particularly, pointed out that, if the 1934 quake is excluded, these occur every 22 years, ±4.3 years. Counting from 1966, they predicted a 95% chance that the next earthquake would hit around 1988, or 1993 at the latest. The National Earthquake Prediction Evaluation Council (NEPEC) evaluated this, and concurred. The U.S. Geological Survey and the State of California therefore established one of the "most sophisticated and densest nets of monitoring instruments in the world", in part to identify any precursors when the quake came. Confidence was high enough that detailed plans were made for alerting emergency authorities if there were signs an earthquake was imminent. In the words of The Economist: "never has an ambush been more carefully laid for such an event."
Year 1993 came, and passed, without fulfillment. Eventually there was an M 6.0 earthquake on the Parkfield segment of the fault, on 28 September 2004, but without forewarning or obvious precursors. While the experiment in catching an earthquake is considered by many scientists to have been successful, the prediction was unsuccessful in that the eventual event was a decade late.
1983–1995: Greece (VAN)
In 1981, the "VAN" group, headed by Panayiotis Varotsos, said that they found a relationship between earthquakes and 'seismic electric signals' (SES). In 1984 they presented a table of 23 earthquakes from 19 January 1983 to 19 September 1983, of which they claimed to have successfully predicted 18 earthquakes. Other lists followed, such as their 1991 claim of predicting six out of seven earthquakes with ≥ 5.5 in the period of 1 April 1987 through 10 August 1989, or five out of seven earthquakes with ≥ 5.3 in the overlapping period of 15 May 1988 to 10 August 1989, In 1996 they published a "Summary of all Predictions issued from January 1st, 1987 to June 15, 1995", amounting to 94 predictions. Matching this against a list of "All earthquakes with MS(ATH)" and within geographical bounds including most of Greece, they come up with a list of 14 earthquakes they should have predicted. Here they claim ten successes, for a success rate of 70%.
The VAN predictions have been criticized on various grounds, including being geophysically implausible, "vague and ambiguous", failing to satisfy prediction criteria, and retroactive adjustment of parameters. A critical review of 14 cases where VAN claimed 10 successes showed only one case where an earthquake occurred within the prediction parameters. The VAN predictions not only fail to do better than chance, but show "a much better association with the events which occurred before them", according to Mulargia and Gasperini. Other early reviews found that the VAN results, when evaluated by definite parameters, were statistically significant. Both positive and negative views on VAN predictions from this period were summarized in the 1996 book A Critical Review of VAN edited by Sir James Lighthill and in a debate issue presented by the journal Geophysical Research Letters that was focused on the statistical significance of the VAN method. VAN had the opportunity to reply to their critics in those review publications. In 2011, the ICEF reviewed the 1996 debate, and concluded that the optimistic SES prediction capability claimed by VAN could not be validated. In 2013, the SES activities were found to be coincident with the minima of the fluctuations of the order parameter of seismicity, which have been shown to be statistically significant precursors by employing the event coincidence analysis.
A crucial issue is the large and often indeterminate parameters of the predictions, such that some critics say these are not predictions, and should not be recognized as such. Much of the controversy with VAN arises from this failure to adequately specify these parameters. Some of their telegrams include predictions of two distinct earthquake events, such as (typically) one earthquake predicted at 300 km "NW" of Athens, and another at 240 km "W", "with 5,3 and 5,8", with no time limit. The time parameter estimation was introduced in VAN Method by means of natural time in 2001.
VAN has disputed the 'pessimistic' conclusions of their critics, but the critics have not relented. It was suggested that VAN failed to account for clustering of earthquakes, or that they interpreted their data differently during periods of greater seismic activity.
VAN has been criticized on several occasions for causing public panic and widespread unrest. This has been exacerbated by the broadness of their predictions, which cover large areas of Greece (up to 240 kilometers across, and often pairs of areas), much larger than the areas actually affected by earthquakes of the magnitudes predicted (usually several tens of kilometers across). Magnitudes are similarly broad: a predicted magnitude of "6.0" represents a range from a benign magnitude 5.3 to a broadly destructive 6.7. Coupled with indeterminate time windows of a month or more, such predictions "cannot be practically utilized" to determine an appropriate level of preparedness, whether to curtail usual societal functioning, or even to issue public warnings.
2008: Greece (VAN)
After 2006, VAN claim that all alarms related to SES activity have been made public by posting at arxiv.org. Such SES activity is evaluated using a new method they call 'natural time'. One such report was posted on Feb. 1, 2008, two weeks before the strongest earthquake in Greece during the period 1983–2011. This earthquake occurred on February 14, 2008, with magnitude (Mw) 6.9. VAN's report was also described in an article in the newspaper Ethnos on Feb. 10, 2008. However, Gerassimos Papadopoulos commented that the VAN reports were confusing and ambiguous, and that "none of the claims for successful VAN predictions is justified." A reply to this comment, which insisted on the prediction's accuracy, was published in the same issue.
1989: Loma Prieta, U.S.
The 1989 Loma Prieta earthquake (epicenter in the Santa Cruz Mountains northwest of San Juan Bautista, California) caused significant damage in the San Francisco Bay Area of California. The U.S. Geological Survey (USGS) reportedly claimed, twelve hours after the event, that it had "forecast" this earthquake in a report the previous year. USGS staff subsequently claimed this quake had been "anticipated"; various other claims of prediction have also been made.
Ruth Harris reviewed 18 papers (with 26 forecasts) dating from 1910 "that variously offer or relate to scientific forecasts of the 1989 Loma Prieta earthquake." (In this case no distinction is made between a forecast, which is limited to a probabilistic estimate of an earthquake happening over some time period, and a more specific prediction.) None of these forecasts can be rigorously tested due to lack of specificity, and where a forecast does bracket the correct time and location, the window was so broad (e.g., covering the greater part of California for five years) as to lose any value as a prediction. Predictions that came close (but given a probability of only 30%) had ten- or twenty-year windows.
One debated prediction came from the M8 algorithm used by Keilis-Borok and associates in four forecasts. The first of these forecasts missed both magnitude (M 7.5) and time (a five-year window from 1 January 1984, to 31 December 1988). They did get the location, by including most of California and half of Nevada. A subsequent revision, presented to the NEPEC, extended the time window to 1 July 1992, and reduced the location to only central California; the magnitude remained the same. A figure they presented had two more revisions, for M ≥ 7.0 quakes in central California. The five-year time window for one ended in July 1989, and so missed the Loma Prieta event; the second revision extended to 1990, and so included Loma Prieta.
When discussing success or failure of prediction for the Loma Prieta earthquake, some scientists argue that it did not occur on the San Andreas fault (the focus of most of the forecasts), and involved dip-slip (vertical) movement rather than strike-slip (horizontal) movement, and so was not predicted.
Other scientists argue that it did occur in the San Andreas fault zone, and released much of the strain accumulated since the 1906 San Francisco earthquake; therefore several of the forecasts were correct. Hough states that "most seismologists" do not believe this quake was predicted "per se". In a strict sense there were no predictions, only forecasts, which were only partially successful.
Iben Browning claimed to have predicted the Loma Prieta event, but (as will be seen in the next section) this claim has been rejected.
1990: New Madrid, U.S. (Browning)
Iben Browning (a scientist with a Ph.D. degree in zoology and training as a biophysicist, but no experience in geology, geophysics, or seismology) was an "independent business consultant" who forecast long-term climate trends for businesses. He supported the idea (scientifically unproven) that volcanoes and earthquakes are more likely to be triggered when the tidal force of the Sun and the Moon coincide to exert maximum stress on the Earth's crust (syzygy). Having calculated when these tidal forces maximize, Browning then "projected" what areas were most at risk for a large earthquake. An area he mentioned frequently was the New Madrid Seismic Zone at the southeast corner of the state of Missouri, the site of three very large earthquakes in 1811–12, which he coupled with the date of 3 December 1990.
Browning's reputation and perceived credibility were boosted when he claimed in various promotional flyers and advertisements to have predicted (among various other events) the Loma Prieta earthquake of 17 October 1989. The National Earthquake Prediction Evaluation Council (NEPEC) formed an Ad Hoc Working Group (AHWG) to evaluate Browning's prediction. Its report (issued 18 October 1990) specifically rejected the claim of a successful prediction of the Loma Prieta earthquake. A transcript of his talk in San Francisco on 10 October showed he had said: "there will probably be several earthquakes around the world, Richter 6+, and there may be a volcano or two" – which, on a global scale, is about average for a week – with no mention of any earthquake in California.
Though the AHWG report disproved both Browning's claims of prior success and the basis of his "projection", it made little impact after a year of continued claims of a successful prediction. Browning's prediction received the support of geophysicist David Stewart, and the tacit endorsement of many public authorities in their preparations for a major disaster, all of which was amplified by massive exposure in the news media. Nothing happened on 3 December, and Browning died of a heart attack seven months later.
2004 and 2005: Southern California, U.S. (Keilis-Borok)
The M8 algorithm (developed under the leadership of Vladimir Keilis-Borok at UCLA) gained respect by the apparently successful predictions of the 2003 San Simeon and Hokkaido earthquakes. Great interest was therefore generated by the prediction in early 2004 of a M ≥ 6.4 earthquake to occur somewhere within an area of southern California of approximately 12,000 sq. miles, on or before 5 September 2004. In evaluating this prediction the California Earthquake Prediction Evaluation Council (CEPEC) noted that this method had not yet made enough predictions for statistical validation, and was sensitive to input assumptions. It therefore concluded that no "special public policy actions" were warranted, though it reminded all Californians "of the significant seismic hazards throughout the state." The predicted earthquake did not occur.
A very similar prediction was made for an earthquake on or before 14 August 2005, in approximately the same area of southern California. The CEPEC's evaluation and recommendation were essentially the same, this time noting that the previous prediction and two others had not been fulfilled. This prediction also failed.
2009: L'Aquila, Italy (Giuliani)
At 03:32 on 6 April 2009, the Abruzzo region of central Italy was rocked by a magnitude M 6.3 earthquake. In the city of L'Aquila and surrounding area around 60,000 buildings collapsed or were seriously damaged, resulting in 308 deaths and 67,500 people left homeless. Around the same time, it was reported that Giampaolo Giuliani had predicted the earthquake, had tried to warn the public, but had been muzzled by the Italian government.
Giampaolo Giuliani was a laboratory technician at the Laboratori Nazionali del Gran Sasso. As a hobby he had for some years been monitoring radon using instruments he had designed and built. Prior to the L'Aquila earthquake he was unknown to the scientific community, and had not published any scientific work. He had been interviewed on 24 March by an Italian-language blog, Donne Democratiche, about a swarm of low-level earthquakes in the Abruzzo region that had started the previous December. He said that this swarm was normal and would diminish by the end of March. On 30 March, L'Aquila was struck by a magnitude 4.0 temblor, the largest to date.
On 27 March Giuliani warned the mayor of L'Aquila there could be an earthquake within 24 hours, and an earthquake M~2.3 occurred. On 29 March he made a second prediction. He telephoned the mayor of the town of Sulmona, about 55 kilometers southeast of L'Aquila, to expect a "damaging" – or even "catastrophic" – earthquake within 6 to 24 hours. Loudspeaker vans were used to warn the inhabitants of Sulmona to evacuate, with consequential panic. No quake ensued and Giuliano was cited for inciting public alarm and enjoined from making future public predictions.
After the L'Aquila event Giuliani claimed that he had found alarming rises in radon levels just hours before. He said he had warned relatives, friends and colleagues on the evening before the earthquake hit. He was subsequently interviewed by the International Commission on Earthquake Forecasting for Civil Protection, which found that Giuliani had not transmitted a valid prediction of the mainshock to the civil authorities before its occurrence.
Difficulty or impossibility
As the preceding examples show, the record of earthquake prediction has been disappointing. The optimism of the 1970s that routine prediction of earthquakes would be "soon", perhaps within ten years, was coming up disappointingly short by the 1990s, and many scientists began wondering why. By 1997 it was being positively stated that earthquakes can not be predicted, which led to a notable debate in 1999 on whether prediction of individual earthquakes is a realistic scientific goal.
Earthquake prediction may have failed only because it is "fiendishly difficult" and still beyond the current competency of science. Despite the confident announcement four decades ago that seismology was "on the verge" of making reliable predictions, there may yet be an underestimation of the difficulties. As early as 1978 it was reported that earthquake rupture might be complicated by "heterogeneous distribution of mechanical properties along the fault", and in 1986 that geometrical irregularities in the fault surface "appear to exert major controls on the starting and stopping of ruptures". Another study attributed significant differences in fault behavior to the maturity of the fault. These kinds of complexities are not reflected in current prediction methods.
Seismology may even yet lack an adequate grasp of its most central concept, elastic rebound theory. A simulation that explored assumptions regarding the distribution of slip found results "not in agreement with the classical view of the elastic rebound theory". (This was attributed to details of fault heterogeneity not accounted for in the theory.)
Earthquake prediction may be intrinsically impossible. In 1997, it has been argued that the Earth is in a state of self-organized criticality "where any small earthquake has some probability of cascading into a large event". It has also been argued on decision-theoretic grounds that "prediction of major earthquakes is, in any practical sense, impossible." In 2021, a multitude of authors from a variety of universities and research institutes studying the China Seismo-Electromagnetic Satellite reported that the claims based on self-organized criticality stating that at any moment any small earthquake can eventually cascade to a large event, do not stand in view of the results obtained to date by natural time analysis.
That earthquake prediction might be intrinsically impossible has been strongly disputed, but the best disproof of impossibility – effective earthquake prediction – has yet to be demonstrated.
See also
Notes
References
Sources
.
. Reproduced in .
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
. Also published as California Geological Survey Special Report 203.
.
.\
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
. Also at USGS.
.
.
. Chap. 3 in .
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
. By the Haicheng Earthquake Study Delegation.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
(eBook: .
.
.
Addition reading
– discussing why the claim that earthquakes can be predicted is false.
G.-P. Ostermeyer, V.L. Popov, E. Shilko, O. Vasiljeva (2021). Multiscale Biomechanics and Tribology of Inorganic and Organic Systems. In memory of Professor Sergey Psakhie. Springer Int. Publ.
External links
U.S. Geological Survey: Earthquake Prediction Topics
U.S. Geological Survey: Earthquake Statistics
Earthquake and seismic risk mitigation
Prediction
Earthquakes
|
1254649
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D1%83%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%BD%20%28%D0%A3%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Новий Мултан (Увинський район)
|
Новий Мултан (Увинський район)
Новий Мултан — село у складі Увинського району Удмуртії, Росія.
Населення
Населення — 708 осіб (2010; 795 в 2002).
Національний склад станом на 2002 рік:
удмурти — 64 %
росіяни — 34 %
Історія
Вперше село згадується у Ландратському переписі 1710–1716 років, тоді воно було у складі сотні Тотая Іванова. 1765 року у селі була збудована дерев'яна Покровська церква. У 1822–1829 роках був збудований новий кам'яний храм. До революції село було центром Новомултанської волості Малмизького повіту Вятської губернії. За даними 10-ї ревізії 1859 року у селі Покровському було 44 двори і проживало 228 осіб. З 1921 року село стало центром Новомултанської сільради Новомултанської волості. 1929 року село стає центром Новомултанського району, однак 1 листопада 1932 року він ліквідовується, а село відходить у Селтинський район. 23 січня 1935 року село переходить до новоствореного Увинського району. 1939 року у селі була закрита церква. 1968 року центр сільради переноситься до села Поршур-Тукля і вона стає Поршур-Туклинською. 1991 року сільрада була знову відновлена шляхом виділення із Поршур-Туклинської.
Урбаноніми
вулиці — Гагаріна, Зарічна, Кучка, Лісова, Лучна, Миру, Молодіжна, Нагірна, Нова, Польова, Радянська, Революційна, Ставкова, Шкільна
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Увинського району
Села Удмуртії
|
5179471
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B5%20%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%86%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Чоговадзе Георгій Іраклійович
|
Чоговадзе Георгій Іраклійович
Георгій Іраклійович Чоговадзе (містечко Шорапані, тепер Грузія — , місто Тбілісі, Грузія) — грузинський радянський діяч, 1-й заступник голови Ради міністрів Грузинської РСР. Член ЦК КП Грузії, кандидат у члени Бюро ЦК КП Грузії. Депутат Верховної Ради Грузинської РСР. Депутат Верховної Ради СРСР 5—7-го скликань. Кандидат економічних наук (1963), доктор економічних наук (1972), професор (1975).
Життєпис
Народився в родині залізничного робітника. У 1924 році закінчив Кутаїський другий технікум.
З 1924 по 1930 рік навчався на електромеханічному факультеті Тифліського державного політехнічного інституту імені Леніна.
Одночасно з 1928 по 1930 рік працював техніком-електромеханіком та виконробом на будівництві Ріонської ГЕС Грузинської РСР.
З 1930 по 1955 рік працював на керівних посадах на будівництві багатьох гідроелектростанцій Грузинської РСР. З 1930 року — заступник начальника монтажних робіт на будівництві Ріонської ГЕС, з 1931 року — начальник будівництва допоміжної Дашбашської ГЕС на будівництві Ріонської ГЕС.
З 1934 року — начальник монтажної дільниці, начальник будівництва допоміжної ГЕС, у 1936—1940 роках — начальник електромеханічного відділу на будівництві електростанції, а потім старший механік енергоблоку на будівництві Храмської ГЕС-1 Грузинської РСР.
Член ВКП(б) з 1938 року.
У 1940—1943 роках — начальник будівництва Сухумської ГЕС Абхазької АРСР, з 1944 року — заступник керуючого трестом «ХрамГЕСбуд». У 1950—1954 роках — начальник будівництва Ортачальської ГЕС. У 1954—1955 роках — начальник будівництва другої черги Храмської ГЕС.
У 1955—1956 роках — завідувач промислово-транспортного відділу ЦК КП Грузії.
25 січня 1956 — 14 травня 1958 року — заступник голови Ради міністрів Грузинської РСР.
1 червня 1957 — 25 березня 1963 року — голова Ради народного господарства Грузинської РСР. Одночасно з 14 травня 1958 року — міністр Грузинської РСР.
25 березня 1963 — 3 квітня 1970 року — 1-й заступник голови Ради міністрів Грузинської РСР.
Одночасно 25 червня 1969 — 3 квітня 1970 року — міністр закордонних справ Грузинської РСР.
З 1970 по 1990 рік — директор, з 1991 по 1996 рік — почесний директор Грузинського науково-дослідного інституту енергетики і гідротехнічних споруд у місті Тбілісі.
Одночасно в 1972—1983 роках читав курс лекцій з питань розвитку радянської та закордонної гідроенергетики в Грузинському політехнічному інституті.
Автор 130 наукових праць, 10 монографій та 18 науково-технічних брошур. Очолював Закавказьку секцію Ради з охорони водних ресурсів та їх комплексного використання Державного комітету науки і техніки СРСР. Був членом гідроенергетичної секції «Енергетика та електрифікація» Вченої ради РМ СРСР, членом Національного комітету Міжнародної асоціації великих гребель, членом Комісії з вивчення виробничих сил і природних ресурсів Президії Академії наук Грузії.
Помер у 1996 році в місті Тбілісі.
Нагороди
два ордени Леніна (26.03.1949)
орден Вітчизняної війни ІІ ст.
три ордени Трудового Червоного Прапора (9.08.1958)
орден Червоної Зірки
орден Дружби народів
медалі
лауреат премії Ради міністрів Грузинської РСР (1981)
заслужений машинобудівник Грузинської РСР (1958)
Примітки
Джерела
Георгій Чоговадзе
Депутаты Верховного Совета СССР 5-го созыва. Москва: изд-во «Известия Советов депутатов трудящихся СССР», 1959
Члени КПРС
Депутати Верховної Ради СРСР 5-го скликання
Депутати Верховної Ради СРСР 6-го скликання
Депутати Верховної Ради СРСР 7-го скликання
|
2830334
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B5%D0%B2%D0%B5
|
Карчеве
|
Карчеве — село в Польщі, у гміні Плоти Ґрифицького повіту Західнопоморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Щецинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґрифицького повіту
|
2893566
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B7%D0%B5%D0%B2%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BB%D0%B5
|
Дзевйонтле
|
Дзевйонтле — село в Польщі, у гміні Іваніська Опатовського повіту Свентокшиського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Тарнобжезького воєводства.
Демографія
Демографічна структура на день 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Опатовського повіту
|
5155155
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D1%85%D1%83%D1%81%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Орхус (значення)
|
Орхус (значення)
Орхус (футбольний клуб), «Орхус» (дан. Aarhus Gymnastikforening, зазвичай просто AGF) — футбольний клуб з однойменного данського міста.
Орхус, Орхус, або Óргус (дан. Århus) — місто в Данії, на сході півострова Ютландія.
Орхус (метеорит), Орхус (дан. Aarhus) — метеорит, що належить до H-хондритів, падіння якого на поверхню Землі відбулося 2 жовтня 1951 року о 18:15 в місті Орхус, Данія.
Орхус (стадіон), Орхус (дан. Aarhus Stadion) — футбольний стадіон у місті Орхус, Данія, відкритий у червні 1920 року під назвою.
Орхус (аеропорт), Аеропорт Орхус (дан. Aarhus Lufthavn) (IATA: AAR, ICAO: EKAH) — цивільний аеропорт, розташований у Тірструпі, Данія.
2676 Орхус (2676 Aarhus) — астероїд головного поясу.
|
1254929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D1%83
|
Домну
|
Домну — «демонічна» богиня в ірландської міфології, яка очолює міфічних істот фоморів. Ім'я означає «прірва» або «морська безодня». Мати Індеха, царя фоморів.
Зовнішній вигляд
Домну має дещо демонічний вигляд, звичайно зображується з оленячими або цапиними рогами на голові, і в шкурах жертовних тварин.
Місце життя
Домну живе в підземному світі разом зі своїми фоморами. Колись (після того, як Індех, син Домну, був убитий у другій битві при Маг Туіред і все військо фоморів було розгромлено) більшість демонів-фоморів було вигнано з Ірландії, а Домну, разом з рештою фоморів, залишилася назавжди замкненою в підземному світі.
Посилання
Кельтськая мифология
Ірландська міфологія
Боги морів та річок
Боги смерті і загробного світу
|
2994643
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96
|
Список бабок Польщі
|
Список бабок Польщі
Цей список є списком видів бабок (Odonata), спостережених на території Польщі. У фауні Польщі спостерігається 75 видів бабок з 9 родин.
Підряд Різнокрилі (Anisoptera)
Родина Дідки (Gomphidae)
Родина Бабки (Corduliidae)
Родина Кордулегастрові (Cordulegastridae)
Родина Бабки справжні (Libellulidae)
Родина Коромисла (Aeschnidae)
Підряд Рівнокрилі (Zygoptera)
Родина Стрілки (Coenagrionidae)
Родина Лютки (Lestidae)
Родина Плосконіжки (Platycnemididae)
Родина Красуні (Calopterygidae)
Посилання
Vedi - Ważki nasza pasja 2012.
Бабки
бабки
Бабки
бабки
|
2480661
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Островський Юрій Петрович
|
Островський Юрій Петрович
Юрій Петрович Островський (6 січня 1952, Борисов) — білоруський кардіохірург, доктор медичних наук (1996), професор (2000).
Академік Національної академії наук Білорусі (2014). Член Європейської асоціації торакальних та серцево-судинних хірургів, Європейської асоціації серцево-судинних хірургів, Європейського товариства кардіологів (FESC), Російської асоціації серцево-судинних хірургів. Заслужений лікар Республіки Білорусь (2009). Лауреат Державної премії Білорусі в галузі науки і техніки.
Життєпис
Народився в сім'ї лікарів: батько, Петро Островський, — видатний білоруський гінеколог, мати, Галина Островська, — інфекціоніст.
Закінчив Мінський медичний інститут (1974).
Першу операцію виконав у 1979 році.
1997—2004 — керівник відділу серцево-судинної хірургії БілНДІ кардіології (з 2000 — Республіканський науково-практичний центр (РНПЦ) «Кардіологія»), заступник директора РНПЦ, від 1999 — куратор курсу серцево-судинної хірургії в Білоруської медичної академії післядипломної освіти (БелМАПО), від 1 лютого 2008 — завідувач кафедри кардіохірургії з курсом трансплантології БелМАПО. Від 2014 — завідувач лабораторією хірургії серця ДУ "Республіканський науково-практичний центр «Кардіологія».
Від 2013 — головний позаштатний кардіохірург Міністерства охорони здоров'я Білорусі.
Нагороди
медаль «60 років Збройних сил СРСР» (1978);
орден Пошани;
золота медаль на міжнародній виставці в Болгарії (Софія) за штучний клапан серця «Планікс-Д». (2001);
Почесна грамота Міністерства охорони здоров'я Республики Беларуси (2012).
Удостоєний подяки Президента Республіки Білорусь (2001), звання «Мінчанин року» (2009).
Доробок
Автор 530 наукових праць, із них 9 монографій, в тому числі «Хірургія серця», більше 150 наукових статей, 25 патентів на винаходи.
Праці
Островский, Ю. П. Защита миокарда в хирургии сердца / Ю. П. Островский, Л. Г. Шестакова. — Минск: Хата, 1999. — 170 с.
Хирургия сердца / Ю. П. Островский [и др.] ; под ред. Ю. П. Островского. — Минск: Хата, 1999. — 344 с.
Губаревич, И. Г. Трансмиокардиальная лазерная реваскуляризация с использованием неодимового лазера в лечении больных ИБС с дистальным типом поражения коронарных артерий / И. Г. Губаревич, Ю. П. Островский. — Минск: Соврем. шк., 2005. — 92 с.
Островский, Ю. П. Хирургия сердца: руководство / Ю. П. Островский. — Москва: Мед. лит., 2007. — 562 с.
Кардиохирургия. Диагностика, хирургическая тактика, периоперационное ведение : справочник/ Ю. П. Островский [и др.] ; под ред. Ю. П. Островского. – Москва : Мед. лит., 2014. - 497 с.
Див. також
Примітки
Посилання
Главный кардиохирург Беларуси Юрий Островский // Комсомольская правда
Известный кардиохирург Юрий Островский возглавил кафедру в БелМАПО // Naviny.by
Кардиохирург Юрий Островский: «Никогда не смирюсь со смертью» // Знамя Юности
Островский Юрий Петрович / Белорус. мед. акад. последиплом. образования
Островский Юрий Петрович // РНТБ
Випускники Білоруського медичного університету
Кардіохірурги
Білоруські лікарі
|
566471
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%9F%D0%B8%D1%88%D0%BA%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Усть-Пишкець
|
Усть-Пишкець — присілок в Глазовському районі Удмуртії, Росія.
Населення
Населення — 43 особи (2010; 62 в 2002).
Національний склад станом на 2002 рік:
удмурти — 92 %
Урбаноніми
вулиці — Миру, Паркова
Примітки
Посилання
www.panoramio.com
Населені пункти Глазовського району
Присілки Удмуртії
|
398841
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ludwig%20Yorck%20von%20Wartenburg
|
Ludwig Yorck von Wartenburg
|
Ludwig Yorck von Wartenburg
Johann David Ludwig Graf Yorck von Wartenburg (born von Yorck; 26 September 1759 – 4 October 1830) was a Prussian Generalfeldmarschall instrumental in the Kingdom of Prussia ending an alliance with France to one with Russia during the War of the Sixth Coalition. Ludwig van Beethoven's "Yorckscher Marsch" is named in his honor.
The Field Marshal's surname is Yorck; Wartenburg is a battle-honour appended to the surname as a title of distinction (cf. Britain's Montgomery of Alamein).
Background
Yorck's father, David Jonathan von Yorck, was born in Rowe in the Prussian Province of Pomerania (now Rowy, Poland), to Jan Jarka, a Lutheran pastor, whose family came from a small manor in Gross Gustkow (hence the name von Gostkowski) and traced its origins from Pomeranian Kashubians. David Jonathan von Yorck served as a captain (Hauptmann) in the Prussian Army under King Frederick the Great; Yorck's mother Maria Sophia Pflug was the daughter of a Potsdam artisan. Their son Ludwig was born in Potsdam in 1759; the couple married in 1763. Ludwig's father changed his name from Jark(a) to Yorck to make it more English (York) and dropped the von Gostkowski.
Career
Yorck entered the Prussian Army in 1772 and reached the rank of lieutenant in 1777. After seven years' service, however, he was cashiered for insubordination, having reproached his superior for plundering during the War of the Bavarian Succession when in 1779, during the Guard Parade, Yorck expressed his contempt for him. He spent one year's confinement in Fort Friedrichsburg, Königsberg, after which King Frederick the Great denied him re-employment.
Yorck left Prussia and joined the Swiss mercenaries in Dutch service in 1781. He took part in the operations of 1783-84 in the East Indies as a captain of the Regiment de Meuron. He also participated with the French army in a battle against the British in Cape Town. Returning to Potsdam in 1786 he was, on the death of Frederick the Great, reinstated in the army by Frederick William II, from 1792 with the rank of major. In 1794/95 he participated in the operations in Poland during the Kościuszko Uprising, distinguishing himself especially in the Szczekociny.
From 1799, Yorck began to make a name for himself as commander of a light infantry (Jäger) regiment, being one of the first to emphasize the training of skirmishers. In 1805, with the rank of Oberst, he was appointed to command an infantry brigade as a vanguard force of Duke Karl August of Saxe-Weimar during the War of the Fourth Coalition. In the disastrous Jena campaign, he was a conspicuous and successful rearguard commander, especially at Altenzaun. Having crossed the Elbe river and Harz mountains, he was taken prisoner, severely wounded, in the last stand of Blücher's corps at Lübeck.
In the reorganization of the Prussian army which followed the 1807 Treaty of Tilsit, Yorck was one of the leading figures. At first major-general commanding the West Prussian brigade, afterwards inspector-general of light infantry, he was finally appointed second in command to General Grawert, the leader of the auxiliary corps which Prussia was compelled to send in support of Napoleon's invasion of Russia. The two generals did not agree, Grawert being an open partisan of the French alliance, and Yorck an ardent Prussian patriot, but Grawert soon retired and Yorck assumed the command.
Opposed in his advance on Riga by the Russian General Steingell, Yorck displayed great skill in a series of battles which ended in the retreat of the enemy to Riga. Throughout the campaign he had been the object of many overtures from the enemy's generals, and though he had hitherto rejected them, it was soon clear to him that the French Grand Army was doomed. Marshal MacDonald, his immediate French superior, retreated before the corps of Diebitsch, and Yorck found himself isolated. As a soldier his duty was to break through, but as a Prussian patriot his position was more difficult. He had to judge whether the moment was favorable for the war of Prussia's liberation; and, whatever might be the enthusiasm of his junior staff officers, Yorck had no illusions as to the safety of his own head. On 20 December, the general made up his mind.
The Convention of Tauroggen armistice, signed by Diebitsch and Yorck without the consent of their king, declared the Prussian corps "neutral". The news was received with the wildest enthusiasm, but the Prussian Court dared not yet throw off the mask, and an order was despatched suspending Yorck from his command pending a court-martial. Diebitsch refused to let the bearer pass through his lines, and the general was finally absolved when the Treaty of Kalisz placed Prussia on the side of the Allies. Yorck's act was nothing less than the turning-point of Prussian history. His veterans formed the nucleus of the forces of East Prussia, and Yorck himself in public took the final step by declaring war on Napoleon as the commander of those forces.
On 17 March 1813, Yorck made his entry into Berlin in the midst of the wildest exuberance of patriotic joy. On the same day, the king declared war on France. During 1813-14, Yorck led his veterans with conspicuous success. He covered Blücher's retreat after Bautzen and took a decisive part in the battles on the Katzbach. In the advance on Leipzig, his corps won the action of Wartenburg (3 October) and took part in the crowning victory in the Battle of the Nations of 18 October. In the campaign in France, Yorck drew off the shattered remnants of Osten-Sacken's corps at Montmirail, and decided the day at Laon.
The storming of Paris was Yorck's last fight. In the campaign of 1815, none of the older men were employed in Blücher's army, in order that August von Gneisenau might be free to assume command in case of the old prince's death. Yorck was appointed to a reserve corps in Prussia, and, feeling that his services were no longer required, he retired from the army. His master would not accept his resignation for a considerable time, and in 1821 made him Generalfeldmarschall. He had been made Graf Yorck von Wartenburg in 1814. The remainder of his life was spent on his estate of Klein-Öls (today Oleśnica Mała, Poland) in Silesia, a gift of the king. A statue by Christian Daniel Rauch was erected in Yorck's honor in Berlin in 1855. The former football club Yorck Boyen Insterburg was also named in honor of Yorck.
A 1931 film Yorck was made about him with Werner Krauss playing the General.
Notable descendants
Yorck was the great-grandfather of the late-nineteenth-century philosopher Paul Yorck von Wartenburg and the great-great-great-grandfather of Peter Yorck von Wartenburg, a member of the German resistance during the Nazi regime.
See also
Berlin Yorckstraße station
Notes
References
Further reading
F. W. von Seydlitz: Tagebuch des Preussischen Armee Korps 1812. Berlin, 1823.
J. G. Droysen: Das Leben des Feldmarschalls Grafen York von Wartenburg. Berlin, 1851 (later eds. were published under the title: York von Wartenburg: ein Leben preußischer Pflichterfüllung, most recently: Essen: Phaidon-Verlag, 1996 ).
1759 births
1830 deaths
Counts in Germany
Field marshals of Prussia
German commanders of the Napoleonic Wars
Prussian commanders of the Napoleonic Wars
Military personnel from Potsdam
People from the Margraviate of Brandenburg
Recipients of the Pour le Mérite (military class)
Ludwig
Recipients of the Grand Cross of the Iron Cross
Recipients of the Order of St. George of the Second Degree
|
3562703
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Theudoald
|
Theudoald
|
Theudoald (or Theodald; c. 708 – 741) was the Frankish mayor of the palace, briefly unopposed in 714 after the death of his grandfather, Pepin of Herstal. In 715, the nobility acclaimed Ragenfrid mayor of Neustria and Charles Martel mayor of Austrasia.
Theudoald was the legitimate but later claimed illegitimate son of Grimoald II (son of Pepin II of Herstal and Plectrude) and Theudesinda of Frisia (daughter of king Radbod). Thus, he was a grandson of the Frisian king. His grandmother Plectrude tried to have him recognised by his grandfather as the legitimate heir to all the Pippinid lands, instead of Charles Martel.
Ragenfrid defeated Theudoald and his forces in September 715 at the Battle of Compiègne; Theudoald returned to Cologne. His grandmother surrendered on his behalf in 716 to Chilperic II of Neustria and Ragenfrid.
Theudoald died, probably killed, around 741, after the death of his uncle and protector, Charles Martel. It is notable that, despite his having been proclaimed heir to Pepin of Herstal, when Charles Martel seized power, he allowed his nephew to live, instead of killing him, as was often the case in the Middle Ages.
References
Pippinids
7th-century births
708 births
741 deaths
Mayors of the Palace
|
55234516
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Owen%20Teague
|
Owen Teague
|
Owen Teague
Owen William Teague (born December 8, 1998) is an American actor. His roles include The Stand, Mrs. Fletcher, Inherit the Viper, To Leslie, Montana Story, Gone in the Night, Bloodline, and the episode "Arkangel" of the fourth season of Black Mirror (2017). Teague also appeared as Patrick Hockstetter in It (2017) and It Chapter Two (2019), and had key roles in the drama Every Day (2018) and the thriller I See You (2019). He starred in his first lead role as Noa in Kingdom of the Planet of the Apes (2024).
Early life and education
Teague was born and raised in Tampa, Florida. Both his parents were musicians and he played violin until 15. Teague was interested in acting beginning at a young age, performing scenes from Beauty and the Beast with stuffed animals at the age of four and appearing in small theater productions soon thereafter. He was a member of the Movie Makers Club at Macfarlane Park International Baccalaureate Elementary and the thespian club and orchestra at Howard W. Blake High School School of the Arts, both in Tampa.
Career
Teague is known for his roles in Bloodline (2015) and "Arkangel", an episode of the fourth season of Black Mirror (2017).
In 2016, he was cast in a supporting role in the supernatural thriller The Empty Man, based on a graphic novel by Cullen Bunn. He played Nolan Rayburn in the second season of Bloodline, at which point Teague was still going to high school. In 2016, he also had a part in the film Cell, based on a Stephen King book.
He was cast in Mary in 2017. Teague was being represented by APA, Management 360, Brevard Talent Group, and Myman Greenspan. Teague also appeared as Patrick Hockstetter in It (2017) and It Chapter Two (2019).
In 2017, he joined the crime thriller Inherit the Viper. He also joined the romance film Every Day, based on a novel by David Levithan.
He signed with CAA in 2018. Also that year, he was in the film Heft, as 17-year-old student Kel Keller dealing with baseball aspirations and family drama. In Mrs. Fletcher, a 2019 HBO series, he played Julian, a "19-year-old enamored with a 46-year-old divorcée named Eve", and played Alec in the thriller I See You (2019).
In August 2020, it was announced he would be playing Tommy Stinson in a Replacements biopic, Trouble Boys. He was cast as the character Harold Lauder in the 2020 CBS miniseries The Stand. According to Teague, The Stand had been a favorite book of his since the age of 13. He noted he tried to draw directly from Lauder's psychology in The Stand novel. As Harold Lauder, he plays a sociopathic teenager being tempted by evil during a pandemic. Consequence of Sound wrote that Teague plays Lauder with "nuanced perfection, capturing the insecurity, pomposity, and rage of one of the most dynamic characters in King's vast tapestry".
In August 2022, Teague was cast in the lead role in the film Kingdom of the Planet of the Apes, to be directed by Wes Ball for 20th Century Studios.
Filmography
Film
Television
References
External links
1998 births
Living people
Male actors from Tampa, Florida
American male film actors
American male television actors
21st-century American male actors
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.