id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
3594335
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Реброво (Ленінградська область)
|
Реброво (Ленінградська область)
Реброво — присілок у Волховському районі Ленінградської області Російської Федерації.
Населення становить 58 осіб. Належить до муніципального утворення Колчановське сільське поселення.
Історія
Згідно із законом № 56-оз від 6 вересня 2004 року належить до муніципального утворення Колчановське сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Ленінградської області
Населені пункти Волховського району
|
2929951
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D0%B9
|
Арапей
|
Арапей — річка в республіці Уругвай, ліва притока річки Уругвай, одна із найкрупніших річок на півночі країни.
Географія
Річка Арапей починається на узвищенні Кучілья-де-Аедо, пересікає департамент Сальто зі сходу на захід і впадає у водосховище Сальто-Гранде. Річка має біля 100 приток, по її правій притоці Арапей-Чико пролягає частина кордону між департаментами Сальто та Артигас.
Довжина 240 км, басейн займає площу 11400 км².
Примітки
Річки Уругваю
|
14245184
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chevillard%2C%20Ain
|
Chevillard, Ain
|
Chevillard, Ain
Chevillard is a commune in the Ain department in eastern France.
Population
See also
Communes of the Ain department
References
Communes of Ain
Ain communes articles needing translation from French Wikipedia
|
4611726
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D1%82%D1%8F%20%28%D0%A1%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Заболоття (Сусанінський район)
|
Заболоття (Сусанінський район)
Заболоття — присілок в Сусанінському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Ченцовське сільське поселення.
Історія
Від 1928 року належить до Сусанінського району (спочатку називався Молвітінський), що у 1928-1929 роках перебував у складі Костромської губернії, у 1929-1936 роках Івановської промислової області, у 1936-1944 роках — Ярославської області. Від 1944 року населений пункт у складі Сусанінського району відійшов до новоутвореної Костромської області.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Ченцовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Сусанінського району
|
4298148
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Татаринська
|
Татаринська — присілок у складі Верховазького району Вологодської області, Росія. Входить до складу Шелотського сільського поселення.
Населення
Населення — 7 осіб (2010; 10 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Верховазького району
Присілки Вологодської області
|
26956
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Silent%20film
|
Silent film
|
Silent film
A silent film is a film without synchronized recorded sound (or more generally, no audible dialogue). Though silent films convey narrative and emotion visually, various plot elements (such as a setting or era) or key lines of dialogue may, when necessary, be conveyed by the use of inter-title cards.
The term "silent film" is something of a misnomer, as these films were almost always accompanied by live sounds. During the silent era that existed from the mid-1890s to the late 1920s, a pianist, theater organist—or even, in larger cities, an orchestra—would play music to accompany the films. Pianists and organists would play either from sheet music, or improvisation. Sometimes a person would even narrate the inter-title cards for the audience. Though at the time the technology to synchronize sound with the film did not exist, music was seen as an essential part of the viewing experience. "Silent film" is typically used as a historical term to describe an era of cinema prior to the invention of synchronized sound, but it also applies to such sound-era films as City Lights, Modern Times and Silent Movie which are accompanied by a music-only soundtrack in place of dialogue.
The term silent film is a retronym—a term created to retroactively distinguish something from later developments. Early sound films, starting with The Jazz Singer in 1927, were variously referred to as the "talkies", "sound films", or "talking pictures". The idea of combining motion pictures with recorded sound is older than film (it was suggested almost immediately after Edison introduced the phonograph in 1877), and some early experiments had the projectionist manually adjusting the frame rate to fit the sound, but because of the technical challenges involved, the introduction of synchronized dialogue became practical only in the late 1920s with the perfection of the Audion amplifier tube and the advent of the Vitaphone system. Within a decade, the widespread production of silent films for popular entertainment had ceased, and the industry had moved fully into the sound era, in which movies were accompanied by synchronized sound recordings of spoken dialogue, music and sound effects.
Most early motion pictures are considered lost owing to their physical decay, for the nitrate filmstock used in that era was extremely unstable and flammable. Additionally, many films were deliberately destroyed, because they had negligible remaining immediate financial value in that era. It has often been claimed that around 75 percent of silent films produced in the US have been lost, though these estimates are inaccurate due to a lack of numerical data.
Elements and beginnings (1833–1894)
Film projection mostly evolved from magic lantern shows, in which project images from handpainted glass slides were projected onto a wall or screen. After the advent of photography in the 19th century, still photographs were sometimes used. Narration of the showman was important in spectacular entertainment screenings and vital in the lecturing circuit.
The principle of stroboscopic animation was well-known since the introduction of the phenakistiscope in 1833, a popular optical toy, but the development of cinematography was hampered by long exposure times for photographic emulsions, until Eadweard Muybridge managed to record a chronophotographic sequence in 1878. After others had animated his pictures in zoetropes, Muybridge started lecturing with his own zoopraxiscope animation projector in 1880.
The work of other pioneering chronophotographers, including Étienne-Jules Marey and Ottomar Anschütz, furthered the development of motion picture cameras, projectors and transparent celluloid film.
Although Thomas Edison was keen to develop a film system that would be synchronised with his phonograph, he eventually introduced the kinetoscope as a silent motion picture viewer in 1893 and later "kinetophone" versions remained unsuccessful.
Silent film era
The art of motion pictures grew into full maturity in the "silent era" (1894 in film – 1929 in film). The height of the silent era (from the early 1910s in film to the late 1920s) was a particularly fruitful period, full of artistic innovation. The film movements of Classical Hollywood as well as French Impressionism, German Expressionism, and Soviet Montage began in this period. Silent filmmakers pioneered the art form to the extent that virtually every style and genre of film-making of the 20th and 21st centuries has its artistic roots in the silent era. The silent era was also a pioneering one from a technical point of view. Three-point lighting, the close-up, long shot, panning, and continuity editing all became prevalent long before silent films were replaced by "talking pictures" or "talkies" in the late 1920s. Some scholars claim that the artistic quality of cinema decreased for several years, during the early 1930s, until film directors, actors, and production staff adapted fully to the new "talkies" around the mid-1930s.
The visual quality of silent movies—especially those produced in the 1920s—was often high, but there remains a widely held misconception that these films were primitive, or are barely watchable by modern standards. This misconception comes from the general public's unfamiliarity with the medium, as well as from carelessness on the part of the industry. Most silent films are poorly preserved, leading to their deterioration, and well-preserved films are often played back at the wrong speed or suffer from censorship cuts and missing frames and scenes, giving the appearance of poor editing. Many silent films exist only in second- or third-generation copies, often made from already damaged and neglected film stock. Another widely held misconception is that silent films lacked color. In fact, color was far more prevalent in silent films than in the first few decades of sound films. By the early 1920s, 80 percent of movies could be seen in some sort of color, usually in the form of film tinting or toning or even hand coloring, but also with fairly natural two-color processes such as Kinemacolor and Technicolor. Traditional colorization processes ceased with the adoption of sound-on-film technology. Traditional film colorization, all of which involved the use of dyes in some form, interfered with the high resolution required for built-in recorded sound, and were therefore abandoned. The innovative three-strip technicolor process introduced in the mid-1930s was costly and fraught with limitations, and color would not have the same prevalence in film as it did in the silents for nearly four decades.
Inter-titles
As motion pictures gradually increased in running time, a replacement was needed for the in-house interpreter who would explain parts of the film to the audience. Because silent films had no synchronized sound for dialogue, onscreen inter-titles were used to narrate story points, present key dialogue and sometimes even comment on the action for the audience. The title writer became a key professional in silent film and was often separate from the scenario writer who created the story. Inter-titles (or titles as they were generally called at the time) "often were graphic elements themselves, featuring illustrations or abstract decorations that commented on the action".
Live music and other sound accompaniment
Showings of silent films almost always featured live music starting with the first public projection of movies by the Lumière brothers on December 28, 1895, in Paris. This was furthered in 1896 by the first motion-picture exhibition in the United States at Koster and Bial's Music Hall in New York City. At this event, Edison set the precedent that all exhibitions should be accompanied by an orchestra. From the beginning, music was recognized as essential, contributing atmosphere, and giving the audience vital emotional cues. Musicians sometimes played on film sets during shooting for similar reasons. However, depending on the size of the exhibition site, musical accompaniment could drastically change in scale. Small-town and neighborhood movie theatres usually had a pianist. Beginning in the mid-1910s, large city theaters tended to have organists or ensembles of musicians. Massive theatre organs, which were designed to fill a gap between a simple piano soloist and a larger orchestra, had a wide range of special effects. Theatrical organs such as the famous "Mighty Wurlitzer" could simulate some orchestral sounds along with a number of percussion effects such as bass drums and cymbals, and sound effects ranging from "train and boat whistles [to] car horns and bird whistles; ... some could even simulate pistol shots, ringing phones, the sound of surf, horses' hooves, smashing pottery, [and] thunder and rain".
Musical scores for early silent films were either improvised or compiled of classical or theatrical repertory music. Once full features became commonplace, however, music was compiled from photoplay music by the pianist, organist, orchestra conductor or the movie studio itself, which included a cue sheet with the film. These sheets were often lengthy, with detailed notes about effects and moods to watch for. Starting with the mostly original score composed by Joseph Carl Breil for D. W. Griffith's epic The Birth of a Nation (1915), it became relatively common for the biggest-budgeted films to arrive at the exhibiting theater with original, specially composed scores. However, the first designated full-blown scores had in fact been composed in 1908, by Camille Saint-Saëns for The Assassination of the Duke of Guise, and by Mikhail Ippolitov-Ivanov for Stenka Razin.
When organists or pianists used sheet music, they still might add improvisational flourishes to heighten the drama on screen. Even when special effects were not indicated in the score, if an organist was playing a theater organ capable of an unusual sound effect such as "galloping horses", it would be used during scenes of dramatic horseback chases.
At the height of the silent era, movies were the single largest source of employment for instrumental musicians, at least in the United States. However, the introduction of talkies, coupled with the roughly simultaneous onset of the Great Depression, was devastating to many musicians.
A number of countries devised other ways of bringing sound to silent films. The early cinema of Brazil, for example, featured fitas cantatas (singing films), filmed operettas with singers performing behind the screen. In Japan, films had not only live music but also the benshi, a live narrator who provided commentary and character voices. The benshi became a central element in Japanese film, as well as providing translation for foreign (mostly American) movies. The popularity of the benshi was one reason why silent films persisted well into the 1930s in Japan. Conversely, as benshi-narrated films often lacked intertitles, modern-day audiences may sometimes find it difficult to follow the plots without specialised subtitling or additional commentary.
Score restorations from 1980 to the present
Few film scores survived intact from the silent period, and musicologists are still confronted by questions when they attempt to precisely reconstruct those that remain. Scores used in current reissues or screenings of silent films may be complete reconstructions of compositions, newly composed for the occasion, assembled from already existing music libraries, or improvised on the spot in the manner of the silent-era theater musician.
Interest in the scoring of silent films fell somewhat out of fashion during the 1960s and 1970s. There was a belief in many college film programs and repertory cinemas that audiences should experience silent film as a pure visual medium, undistracted by music. This belief may have been encouraged by the poor quality of the music tracks found on many silent film reprints of the time. Since around 1980, there has been a revival of interest in presenting silent films with quality musical scores (either reworkings of period scores or cue sheets, or the composition of appropriate original scores). An early effort of this kind was Kevin Brownlow's 1980 restoration of Abel Gance's Napoléon (1927), featuring a score by Carl Davis. A slightly re-edited and sped-up version of Brownlow's restoration was later distributed in the United States by Francis Ford Coppola, with a live orchestral score composed by his father Carmine Coppola.
In 1984, an edited restoration of Metropolis (1927) was released with a new rock music score by producer-composer Giorgio Moroder. Although the contemporary score, which included pop songs by Freddie Mercury, Pat Benatar, and Jon Anderson of Yes, was controversial, the door had been opened for a new approach to the presentation of classic silent films.
Today, a large number of soloists, music ensembles, and orchestras perform traditional and contemporary scores for silent films internationally. The legendary theater organist Gaylord Carter continued to perform and record his original silent film scores until shortly before his death in 2000; some of those scores are available on DVD reissues. Other purveyors of the traditional approach include organists such as Dennis James and pianists such as Neil Brand, Günter Buchwald, Philip C. Carli, Ben Model, and William P. Perry. Other contemporary pianists, such as Stephen Horne and Gabriel Thibaudeau, have often taken a more modern approach to scoring.
Orchestral conductors such as Carl Davis and Robert Israel have written and compiled scores for numerous silent films; many of these have been featured in showings on Turner Classic Movies or have been released on DVD. Davis has composed new scores for classic silent dramas such as The Big Parade (1925) and Flesh and the Devil (1927). Israel has worked mainly in silent comedy, scoring the films of Harold Lloyd, Buster Keaton, Charley Chase, and others. Timothy Brock has restored many of Charlie Chaplin's scores, in addition to composing new scores.
Contemporary music ensembles are helping to introduce classic silent films to a wider audience through a broad range of musical styles and approaches. Some performers create new compositions using traditional musical instruments, while others add electronic sounds, modern harmonies, rhythms, improvisation, and sound design elements to enhance the viewing experience. Among the contemporary ensembles in this category are Un Drame Musical Instantané, Alloy Orchestra, Club Foot Orchestra, Silent Orchestra, Mont Alto Motion Picture Orchestra, Minima and the Caspervek Trio, RPM Orchestra. Donald Sosin and his wife Joanna Seaton specialize in adding vocals to silent films, particularly where there is onscreen singing that benefits from hearing the actual song being performed. Films in this category include Griffith's Lady of the Pavements with Lupe Vélez, Edwin Carewe's Evangeline with Dolores del Río, and Rupert Julian's The Phantom of the Opera with Mary Philbin and Virginia Pearson.
The Silent Film Sound and Music Archive digitizes music and cue sheets written for silent films and makes them available for use by performers, scholars, and enthusiasts.
Acting techniques
Silent-film actors emphasized body language and facial expression so that the audience could better understand what an actor was feeling and portraying on screen. Much silent film acting is apt to strike modern-day audiences as simplistic or campy. The melodramatic acting style was in some cases a habit actors transferred from their former stage experience. Vaudeville was an especially popular origin for many American silent film actors. The pervading presence of stage actors in film was the cause of this outburst from director Marshall Neilan in 1917: "The sooner the stage people who have come into pictures get out, the better for the pictures." In other cases, directors such as John Griffith Wray required their actors to deliver larger-than-life expressions for emphasis. As early as 1914, American viewers had begun to make known their preference for greater naturalness on screen.
Silent films became less vaudevillian in the mid-1910s, as the differences between stage and screen became apparent. Due to the work of directors such as D. W. Griffith, cinematography became less stage-like, and the development of the close up allowed for understated and realistic acting. Lillian Gish has been called film's "first true actress" for her work in the period, as she pioneered new film performing techniques, recognizing the crucial differences between stage and screen acting. Directors such as Albert Capellani and Maurice Tourneur began to insist on naturalism in their films. By the mid-1920s many American silent films had adopted a more naturalistic acting style, though not all actors and directors accepted naturalistic, low-key acting straight away; as late as 1927, films featuring expressionistic acting styles, such as Metropolis, were still being released. Greta Garbo, whose first American film was released in 1926, would become known for her naturalistic acting.
According to Anton Kaes, a silent film scholar from the University of California, Berkeley, American silent cinema began to see a shift in acting techniques between 1913 and 1921, influenced by techniques found in German silent film. This is mainly attributed to the influx of emigrants from the Weimar Republic, "including film directors, producers, cameramen, lighting and stage technicians, as well as actors and actresses".
Projection speed
Until the standardization of the projection speed of 24 frames per second (fps) for sound films between 1926 and 1930, silent films were shot at variable speeds (or "frame rates") anywhere from 12 to 40 fps, depending on the year and studio. "Standard silent film speed" is often said to be 16 fps as a result of the Lumière brothers' , but industry practice varied considerably; there was no actual standard. William Kennedy Laury Dickson, an Edison employee, settled on the astonishingly fast 40 frames per second. Additionally, cameramen of the era insisted that their cranking technique was exactly 16 fps, but modern examination of the films shows this to be in error, and that they often cranked faster. Unless carefully shown at their intended speeds silent films can appear unnaturally fast or slow. However, some scenes were intentionally undercranked during shooting to accelerate the action—particularly for comedies and action films.
Slow projection of a cellulose nitrate base film carried a risk of fire, as each frame was exposed for a longer time to the intense heat of the projection lamp; but there were other reasons to project a film at a greater pace. Often projectionists received general instructions from the distributors on the musical director's cue sheet as to how fast particular reels or scenes should be projected. In rare instances, usually for larger productions, cue sheets produced specifically for the projectionist provided a detailed guide to presenting the film. Theaters also—to maximize profit—sometimes varied projection speeds depending on the time of day or popularity of a film, or to fit a film into a prescribed time slot.
All motion-picture film projectors require a moving shutter to block the light whilst the film is moving, otherwise the image is smeared in the direction of the movement. However this shutter causes the image to flicker, and images with low rates of flicker are very unpleasant to watch. Early studies by Thomas Edison for his Kinetoscope machine determined that any rate below 46 images per second "will strain the eye". and this holds true for projected images under normal cinema conditions also. The solution adopted for the Kinetoscope was to run the film at over 40 frames/sec, but this was expensive for film. However, by using projectors with dual- and triple-blade shutters the flicker rate is multiplied two or three times higher than the number of film frames — each frame being flashed two or three times on screen. A three-blade shutter projecting a 16 fps film will slightly surpass Edison's figure, giving the audience 48 images per second. During the silent era projectors were commonly fitted with 3-bladed shutters. Since the introduction of sound with its 24 frame/sec standard speed 2-bladed shutters have become the norm for 35 mm cinema projectors, though three-bladed shutters have remained standard on 16 mm and 8 mm projectors, which are frequently used to project amateur footage shot at 16 or 18 frames/sec. A 35 mm film frame rate of 24 fps translates to a film speed of per second. One reel requires 11 minutes and 7 seconds to be projected at 24 fps, while a 16 fps projection of the same reel would take 16 minutes and 40 seconds, or per second.
In the 1950s, many telecine conversions of silent films at grossly incorrect frame rates for broadcast television may have alienated viewers. Film speed is often a vexed issue among scholars and film buffs in the presentation of silents today, especially when it comes to DVD releases of restored films, such as the case of the 2002 restoration of Metropolis.
Tinting
With the lack of natural color processing available, films of the silent era were frequently dipped in dyestuffs and dyed various shades and hues to signal a mood or represent a time of day. Hand tinting dates back to 1895 in the United States with Edison's release of selected hand-tinted prints of Butterfly Dance. Additionally, experiments in color film started as early as in 1909, although it took a much longer time for color to be adopted by the industry and an effective process to be developed. Blue represented night scenes, yellow or amber meant day. Red represented fire and green represented a mysterious atmosphere. Similarly, toning of film (such as the common silent film generalization of sepia-toning) with special solutions replaced the silver particles in the film stock with salts or dyes of various colors. A combination of tinting and toning could be used as an effect that could be striking.
Some films were hand-tinted, such as Annabelle Serpentine Dance (1894), from Edison Studios. In it, Annabelle Whitford, a young dancer from Broadway, is dressed in white veils that appear to change colors as she dances. This technique was designed to capture the effect of the live performances of Loie Fuller, beginning in 1891, in which stage lights with colored gels turned her white flowing dresses and sleeves into artistic movement. Hand coloring was often used in the early "trick" and fantasy films of Europe, especially those by Georges Méliès. Méliès began hand-tinting his work as early as 1897 and the 1899 Cendrillion (Cinderella) and 1900 Jeanne d'Arc (Joan of Arc) provide early examples of hand-tinted films in which the color was a critical part of the scenography or mise-en-scène; such precise tinting used the workshop of Elisabeth Thuillier in Paris, with teams of female artists adding layers of color to each frame by hand rather than using a more common (and less expensive) process of stenciling. A newly restored version of Méliès' A Trip to the Moon, originally released in 1902, shows an exuberant use of color designed to add texture and interest to the image.
Comments by an American distributor in a 1908 film-supply catalog further underscore France's continuing dominance in the field of hand-coloring films during the early silent era. The distributor offers for sale at varying prices "High-Class" motion pictures by Pathé, Urban-Eclipse, Gaumont, Kalem, Itala Film, Ambrosio Film, and Selig. Several of the longer, more prestigious films in the catalog are offered in both standard black-and-white "plain stock" as well as in "hand-painted" color. A plain-stock copy, for example, of the 1907 release Ben Hur is offered for $120 ($ USD today), while a colored version of the same 1000-foot, 15-minute film costs $270 ($) including the extra $150 coloring charge, which amounted to 15 cents more per foot. Although the reasons for the cited extra charge were likely obvious to customers, the distributor explains why his catalog's colored films command such significantly higher prices and require more time for delivery. His explanation also provides insight into the general state of film-coloring services in the United States by 1908:
By the beginning of the 1910s, with the onset of feature-length films, tinting was used as another mood setter, just as commonplace as music. The director D. W. Griffith displayed a constant interest and concern about color, and used tinting as a special effect in many of his films. His 1915 epic The Birth of a Nation used a number of colors, including amber, blue, lavender, and a striking red tint for scenes such as the "burning of Atlanta" and the ride of the Ku Klux Klan at the climax of the picture. Griffith later invented a color system in which colored lights flashed on areas of the screen to achieve a color.
With the development of sound-on-film technology and the industry's acceptance of it, tinting was abandoned altogether, because the dyes used in the tinting process interfered with the soundtracks present on film strips.
Early studios
The early studios were located in the New York City area. Edison Studios were first in West Orange, New Jersey (1892), they were moved to the Bronx, New York (1907). Fox (1909) and Biograph (1906) started in Manhattan, with studios in St George, Staten Island. Other films were shot in Fort Lee, New Jersey. In December 1908, Edison led the formation of the Motion Picture Patents Company in an attempt to control the industry and shut out smaller producers. The "Edison Trust", as it was nicknamed, was made up of Edison, Biograph, Essanay Studios, Kalem Company, George Kleine Productions, Lubin Studios, Georges Méliès, Pathé, Selig Studios, and Vitagraph Studios, and dominated distribution through the General Film Company. This company dominated the industry as both a vertical and horizontal monopoly and is a contributing factor in studios' migration to the West Coast. The Motion Picture Patents Co. and the General Film Co. were found guilty of antitrust violation in October 1915, and were dissolved.
The Thanhouser film studio was founded in New Rochelle, New York, in 1909 by American theatrical impresario Edwin Thanhouser. The company produced and released 1,086 films between 1910 and 1917, including the first film serial, The Million Dollar Mystery, released in 1914. The first westerns were filmed at Fred Scott's Movie Ranch in South Beach, Staten Island. Actors costumed as cowboys and Native Americans galloped across Scott's movie ranch set, which had a frontier main street, a wide selection of stagecoaches and a 56-foot stockade. The island provided a serviceable stand-in for locations as varied as the Sahara desert and a British cricket pitch. War scenes were shot on the plains of Grasmere, Staten Island. The Perils of Pauline and its even more popular sequel The Exploits of Elaine were filmed largely on the island. So was the 1906 blockbuster Life of a Cowboy, by Edwin S. Porter Company, and filming moved to the West Coast around 1912.
Top-grossing silent films in the United States
The following are American films from the silent film era that had earned the highest gross income as of 1932. The amounts given are gross rentals (the distributor's share of the box-office) as opposed to exhibition gross.
During the sound era
Transition
Although attempts to create sync-sound motion pictures go back to the Edison lab in 1896, only from the early 1920s were the basic technologies such as vacuum tube amplifiers and high-quality loudspeakers available. The next few years saw a race to design, implement, and market several rival sound-on-disc and sound-on-film sound formats, such as Photokinema (1921), Phonofilm (1923), Vitaphone (1926), Fox Movietone (1927) and RCA Photophone (1928).
Warner Bros. was the first studio to accept sound as an element in film production and utilize the Vitaphone, a sound-on-disc technology, to do so. The studio then released The Jazz Singer in 1927, which marked the first commercially successful sound film, but silent films were still the majority of features released in both 1927 and 1928, along with so-called goat-glanded films: silents with a subsection of sound film inserted. Thus the modern sound film era may be regarded as coming to dominance beginning in 1929.
For a listing of notable silent era films, see List of years in film for the years between the beginning of film and 1928. The following list includes only films produced in the sound era with the specific artistic intention of being silent.
City Girl, F. W. Murnau, 1930
Earth, Aleksandr Dovzhenko, 1930
The Silent Enemy, H.P. Carver, 1930
Borderline, Kenneth Macpherson, 1930
City Lights, Charlie Chaplin, 1931
Tabu, F. W. Murnau, 1931
I Was Born, But..., Yasujirō Ozu, 1932
Passing Fancy, Yasujirō Ozu, 1933
The Goddess, Wu Yonggang, 1934
A Story of Floating Weeds, Yasujirō Ozu, 1934
The Downfall of Osen, Kenji Mizoguchi, 1935
Legong, Henri de la Falaise, 1935
An Inn in Tokyo, Yasujirō Ozu, 1935
Happiness, Aleksandr Medvedkin, 1935
Cosmic Voyage, Vasili Zhuravlov, 1936
Later homages
Several filmmakers have paid homage to the comedies of the silent era, including Charlie Chaplin, with Modern Times (1936), Orson Welles with Too Much Johnson (1938), Jacques Tati with Les Vacances de Monsieur Hulot (1953), Pierre Etaix with The Suitor (1962), and Mel Brooks with Silent Movie (1976). Taiwanese director Hou Hsiao-hsien's acclaimed drama Three Times (2005) is silent during its middle third, complete with intertitles; Stanley Tucci's The Impostors has an opening silent sequence in the style of early silent comedies. Brazilian filmmaker Renato Falcão's Margarette's Feast (2003) is silent. Writer/director Michael Pleckaitis puts his own twist on the genre with Silent (2007). While not silent, the Mr. Bean television series and movies have used the title character's non-talkative nature to create a similar style of humor. A lesser-known example is Jérôme Savary's La fille du garde-barrière (1975), an homage to silent-era films that uses intertitles and blends comedy, drama, and explicit sex scenes (which led to it being refused a cinema certificate by the British Board of Film Classification).
In 1990, Charles Lane directed and starred in Sidewalk Stories, a low budget salute to sentimental silent comedies, particularly Charlie Chaplin's The Kid.
The German film Tuvalu (1999) is mostly silent; the small amount of dialog is an odd mix of European languages, increasing the film's universality. Guy Maddin won awards for his homage to Soviet-era silent films with his short The Heart of the World after which he made a feature-length silent, Brand Upon the Brain! (2006), incorporating live Foley artists, narration and orchestra at select showings. Shadow of the Vampire (2000) is a highly fictionalized depiction of the filming of Friedrich Wilhelm Murnau's classic silent vampire movie Nosferatu (1922). Werner Herzog honored the same film in his own version, Nosferatu: Phantom der Nacht (1979).
Some films draw a direct contrast between the silent film era and the era of talkies. Sunset Boulevard shows the disconnect between the two eras in the character of Norma Desmond, played by silent film star Gloria Swanson, and Singin' in the Rain deals with Hollywood artists adjusting to the talkies. Peter Bogdanovich's 1976 film Nickelodeon deals with the turmoil of silent filmmaking in Hollywood during the early 1910s, leading up to the release of D. W. Griffith's epic The Birth of a Nation (1915).
In 1999, the Finnish filmmaker Aki Kaurismäki produced Juha in black and white, which captures the style of a silent film, using intertitles in place of spoken dialogue. Special release prints with titles in several different languages were produced for international distribution. In India, the film Pushpak (1988), starring Kamal Haasan, was a black comedy entirely devoid of dialog. The Australian film Doctor Plonk (2007), was a silent comedy directed by Rolf de Heer. Stage plays have drawn upon silent film styles and sources. Actor/writers Billy Van Zandt and Jane Milmore staged their Off-Broadway slapstick comedy Silent Laughter as a live action tribute to the silent screen era. Geoff Sobelle and Trey Lyford created and starred in All Wear Bowlers (2004), which started as an homage to Laurel and Hardy then evolved to incorporate life-sized silent film sequences of Sobelle and Lyford who jump back and forth between live action and the silver screen. The animated film Fantasia (1940), which is eight different animation sequences set to music, can be considered a silent film, with only one short scene involving dialogue. The espionage film The Thief (1952) has music and sound effects, but no dialogue, as do Thierry Zéno's 1974 Vase de Noces and Patrick Bokanowski's 1982 The Angel.
In 2005, the H. P. Lovecraft Historical Society produced a silent film version of Lovecraft's story The Call of Cthulhu. This film maintained a period-accurate filming style, and was received as both "the best HPL adaptation to date" and, referring to the decision to make it as a silent movie, "a brilliant conceit".
The French film The Artist (2011), written and directed by Michel Hazanavicius, plays as a silent film and is set in Hollywood during the silent era. It also includes segments of fictitious silent films starring its protagonists. It won the Academy Award for Best Picture.
The Japanese vampire film Sanguivorous (2011) is not only done in the style of a silent film, but even toured with live orchestral accompaniment. Eugene Chadbourne has been among those who have played live music for the film.
Blancanieves is a 2012 Spanish black-and-white silent fantasy drama film written and directed by Pablo Berger.
The American feature-length silent film Silent Life, which started in 2006 and features performances by Isabella Rossellini and Galina Jovovich, mother of Milla Jovovich, premiered in 2013. The film is based on the life of silent screen icon Rudolph Valentino, known as Hollywood's first "Great Lover". After emergency surgery, Valentino loses his grip on reality and begins to see the recollection of his life in Hollywood from a perspective of a coma – as a silent film shown at a movie palace, the magical portal between life and eternity, between reality and illusion.
The Picnic is a 2012 short film made in the style of two-reel silent melodramas and comedies. It was part of the exhibit, No Spectators: The Art of Burning Man, a 2018–2019 exhibit curated by the Renwick Gallery of the Smithsonian American Art Museum. The film was shown inside a miniature 12-seat Art Deco movie palace on wheels called The Capitol Theater, created by Oakland, Ca. art collective Five Ton Crane.
Right There is a 2013 short film that is an homage to silent film comedies.
The 2015 British animated film Shaun the Sheep Movie, based on Shaun the Sheep, was released to positive reviews and was a box office success. Aardman Animations also produced Morph and Timmy Time, as well as many other silent short films.
The American Theatre Organ Society pays homage to the music of silent films, as well as the theatre organs that played such music. With over 75 local chapters, the organization seeks to preserve and promote theater organs and music as an art form.
The Globe International Silent Film Festival (GISFF) is an annual event focusing on image and atmosphere in cinema which takes place in a reputable university or academic environment every year and is a platform for showcasing and judging films from filmmakers who are active in this field. In 2018, film director Christopher Annino shot the now internationally award-winning feature silent film Silent Times. The film pays homage to many of the characters from the 1920s, including Officer Keystone, played by David Blair; Enzio Marchello who portrays a Charlie Chaplin character. Silent Times won best silent film at the Oniros Film Festival. Set in a small New England town, the story centers on Oliver Henry III (played by Westerly native Geoff Blanchette), a small-time crook turned vaudeville theater owner. From humble beginnings in England, he immigrates to the US in search of happiness and fast cash. He becomes acquainted with people from all walks of life, from burlesque performers, mimes, hobos to classy flapper girls, as his fortunes rise and his life spins ever more out of control.
Preservation and lost films
The vast majority of the silent films produced in the late 19th and early 20th centuries are considered lost. According to a September 2013 report published by the United States Library of Congress, some 70 percent of American silent feature films fall into this category. There are numerous reasons for this number being so high. Some films have been lost unintentionally, but most silent films were destroyed on purpose. Between the end of the silent era and the rise of home video, film studios would often discard large numbers of silent films out of a desire to free up storage in their archives, assuming that they had lost the cultural relevance and economic value to justify the amount of space they occupied. Additionally, due to the fragile nature of the nitrate film stock which was used to shoot and distribute silent films, many motion pictures have irretrievably deteriorated or have been lost in accidents, including fires (because nitrate is highly flammable and can spontaneously combust when stored improperly). Examples of such incidents include the 1965 MGM vault fire and the 1937 Fox vault fire, both of which caused catastrophic losses of films. Many such films not completely destroyed survive only partially, or in badly damaged prints. Some lost films, such as London After Midnight (1927), lost in the MGM fire, have been the subject of considerable interest by film collectors and historians.
Major silent films presumed lost include:
The Fairylogue and Radio-Plays (1908)
Saved from the Titanic (1912), which featured survivors of the disaster;
The Life of General Villa, starring Pancho Villa himself
The Apostle, the first animated feature film (1917)
Cleopatra (1917)
Kiss Me Again (1925)
Arirang (1926)
The Great Gatsby (1926)
London After Midnight (1927)
The Patriot (1928), the only lost Best Picture nominee; only the trailer survives
Gentlemen Prefer Blondes (1928)
Though most lost silent films will never be recovered, some have been discovered in film archives or private collections. Discovered and preserved versions may be editions made for the home rental market of the 1920s and 1930s that are discovered in estate sales, etc. The degradation of old film stock can be slowed through proper archiving, and films can be transferred to safety film stock or to digital media for preservation. The preservation of silent films has been a high priority for historians and archivists.
Dawson Film Find
Dawson City, in the Yukon territory of Canada, was once the end of the distribution line for many films. In 1978, a cache of more than 500 reels of nitrate film was discovered during the excavation of a vacant lot formerly the site of the Dawson Amateur Athletic Association, which had started showing films at its recreation center in 1903. Works by Pearl White, Helen Holmes, Grace Cunard, Lois Weber, Harold Lloyd, Douglas Fairbanks, and Lon Chaney, among others, were included, as well as many newsreels. The titles were stored at the local library until 1929 when the flammable nitrate was used as landfill in a condemned swimming pool. Having spent 50 years under the permafrost of the Yukon, the reels turned out to be extremely well preserved. Owing to its dangerous chemical volatility, the historical find was moved by military transport to Library and Archives Canada and the US Library of Congress for storage (and transfer to safety film). A documentary about the find, Dawson City: Frozen Time, was released in 2016.
Film festivals
There are annual silent film festivals around the globe.
Capitolfest, at the Capitol Theatre in Rome, New York.
Kansas Silent Film Festival, at the Kansas City Music Hall in Kansas City, Missouri.
San Francisco Silent Film Festival, at the Castro Theatre in San Francisco, California.
Toronto Silent Film Festival, at the Fox Theatre in Toronto, Ontario.
Festival d’Anères in Anères, France.
Hippodrome Silent Film Festival in Falkirk, Scotland.
Internationale Stummfilmtage (International Days of Silent Cinema), which is held every August in Bonn, Germany.
Le Giornate del cinema muto (Pordenone Silent Film Festival), held annually in Pordenone, Italy. It is the first and largest international film festival dedicated to the preservation, dispersion, and study of silent film.
Mykkäelokuvafestivaalit (International Silent Film Festival, Forssa) held in Forssa, Finland.
Nederlands Silent Film Festival held in Eindhoven, Nederlands.
The Slapstick Film Festival held in Bristol, UK.
Stummfilm Festival Karlsruhe held in Karlsruhe, Germany.
See also
:Category:Silent films
:Category:Silent film actors
African American women in the silent film era
Classic Images
Laurel and Hardy films
List of film formats
German Expressionism
Kammerspielfilm
List of silent films released on 8 mm or Super 8 mm film
List of early sound feature films (1926–1929)
Lost films
Melodrama
Sound film
Sound stage
Tab show
"At the Moving Picture Ball" – song about silent film stars)
References
Bibliography
External links
The Internet Archive's Silent Film Archive
Silents, Please!: Interesting Avenues in Silent Film History
Silent film
Audiovisual introductions in 1894
Film
Film genres
19th century in film
20th century in film
|
56221742
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Innovator%20%28rapper%29
|
Innovator (rapper)
|
Innovator (rapper)
Hong In-ho (born October 10, 1988), better known by his stage name Innovator, is a South Korean rapper. He was a contestant on Show Me the Money 4. He released his first album, Time Travel, on October 8, 2007.
Discography
Studio albums
Singles
References
1988 births
Living people
South Korean male rappers
South Korean hip hop singers
21st-century South Korean male singers
FNC Entertainment artists
|
4598034
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Журавлевська
|
Журавлевська — присілок в Шенкурському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 24 особи. Входить до складу муніципального утворення Шеговарське муніципальне утворення.
Історія
Від 1937 року належить до Архангельської області.
Від 2004 року належить до муніципального утворення Шеговарське муніципальне утворення.
Населення
Примітки
Населені пункти Шенкурського району
|
13470164
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Air%20New%20Orleans
|
Air New Orleans
|
Air New Orleans was an airline based in Birmingham, Alabama that was conceived as a commuter air carrier to provide scheduled passenger service to cities throughout the Southeastern United States from Texas to Florida. The airline was founded in 1981 in Panama City, Florida and operated scheduled passenger service between 1981 and 1988.
History
Despite its name, the airline's original headquarters was in Panama City, Florida with some executive offices being located in New Orleans. However, in 1986, the airline moved its headquarters to Birmingham, Alabama, and was located there until its closure in 1988.
In June 1986, Air New Orleans was operating service as a Continental Express air carrier via a code sharing agreement with Continental Airlines in order to provide passenger feed in and out of New Orleans (MSY) flown with British Aerospace BAe Jetstream 31 and Beechcraft C99 commuter turboprops. By early 1987, Air New Orleans was operating Continental Express service between New Orleans and Birmingham, AL (BHM), Gulfport, MS (GPT), Fort Walton Beach, FL (VPS), Jacksonville, FL (JAX), Mobile, AL (MOB), Orlando, FL (MCO), Panama City, FL (PFN), Pensacola, FL (PNS) and Tallahassee, FL (TLH) according to the Feb. 1, 1987 Continental Airlines system timetable.
By January 1988, the airline would file for Chapter 11 bankruptcy, and would subsequently cease operation on June 17, 1988.
Fleet
8 – Beechcraft C99 turboprops
5 – Piper Aircraft twin piston engine commuter
4 – British Aerospace BAe Jetstream 31 turboprops
? – GAF Nomad
Accidents and incidents
On May 26, 1987, a Continental Express flight, operated by Air New Orleans with a British Aerospace BAe Jetstream 31 commuter propjet (Registration N331CY) flying as flight 2962, crash landed just after takeoff from New Orleans International Airport. The plane crashed into eight lanes of traffic on U.S. 61 adjacent to the airfield and subsequently injured two persons on the ground. Of the 11 occupants on board, there were zero fatalities. The cause of the crash was attributed to pilot error, including failing to follow checklists.
Destinations served
Air New Orleans served the following destinations at various times during its existence with not all of these destinations being served at the same time:
Louisiana
New Orleans (New Orleans International Airport) - Hub
Lafayette (Lafayette Regional Airport)
Lake Charles (Lake Charles Regional Airport)
Mississippi
Gulfport (Gulfport-Biloxi International Airport)
Laurel/Hattiesburg (Hattiesburg-Laurel Regional Airport)
Alabama
Birmingham (Birmingham International Airport) - Hub
Gadsden (Gadsden Municipal Airport)*
Gulf Shores (Jack Edwards National Airport)
Huntsville (Huntsville Municipal Airport)
Mobile (Mobile Regional Airport)
Montgomery (Montgomery Regional Airport)
Florida
Fort Lauderdale (Fort Lauderdale-Hollywood International Airport)
Ft. Myers (Southwest Florida International Airport)
Fort Walton Beach (Okaloosa Regional Airport) (now Northwest Florida Regional Airport co-located on Eglin Air Force Base)
Jacksonville (Jacksonville International Airport)
Miami (Miami International Airport)
Orlando (Orlando International Airport)
Panama City (Panama City-Bay County International Airport)
Pensacola (Pensacola Regional Airport)
Sarasota (Sarasota-Bradenton International Airport)
Tallahassee (Tallahassee Regional Airport)
Tampa (Tampa International Airport)
West Palm Beach (Palm Beach International Airport)
Texas
Dallas (Dallas/Fort Worth International Airport)
Houston (Houston Intercontinental Airport)
See also
List of defunct airlines of the United States
References
External links
Air New Orleans Timetables at Airtimes.com
NTSB accident report of Flight 2962
Companies based in Birmingham, Alabama
Defunct airlines of the United States
Airlines established in 1981
Airlines disestablished in 1988
Companies that have filed for Chapter 11 bankruptcy
Companies that filed for Chapter 11 bankruptcy in 1988
Airlines based in Alabama
Louis Armstrong New Orleans International Airport
|
544024
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%A2%D0%B5%D1%81%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%29
|
Вулиця Тесленка (Київ)
|
Вулиця Тесленка (Київ)
Вулиця Тесленка — зникла вулиця, що існувала в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Село Шевченка. Пролягала від провулку Архипа Тесленка до Брацлавської вулиці.
Історія
Виникла ймовірно не пізніше кінця 1940-х років. Назву на честь видатного українського письменника Архипа Тесленка вулиця отримала 1955 року.
Ліквідована в середині 1980-х років у зв'язку зі знесенням малоповерхової забудови села Шевченка та частини Нової Дарниці.
Примітки
Джерела
Зниклі вулиці Києва
|
3746077
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Панівка (Волгоградська область)
|
Панівка (Волгоградська область)
Панівка — село у Камишинському районі Волгоградської області Російської Федерації.
Населення становить 234 особи. Входить до складу муніципального утворення Усть-Грязнухинське сільське поселення.
Історія
Село розташоване у межах українського історичного та культурного регіону Жовтий Клин.
Згідно із законом від 5 березня 2005 року № 1022-ОД органом місцевого самоврядування є Усть-Грязнухинське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Камишинського району
Села Волгоградської області
|
674299
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%E4%B8%89
|
三
|
三
【三】 — китайський ієрогліф.
Значення
три; трійця.
тричі; часто.
багато.
троїти, розділяти на три.
сан — третя струна сямісену.
Прочитання
Див. також
参 參 叁 叄
弎 彡</big>, ミ.
Джерела та література
Посилання
Ієрогліфічні ключі
|
4527444
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%9F%D1%96%D0%BA
|
Цвіка Пік
|
Цвіка Пік, (3 жовтня 1951, Вроцлав, Республіка Польща — 14 серпня 2022, Рамат-га-Шарон, Ізраїль) — ізраїльський поп- та рок-співак, композитор та поет. Автор низки ізраїльських шлягерів, у тому числі пісні «Діва», яка перемогла на конкурсі пісні Євробачення 1998 року.
Біографія
Генрік Пік народився у Вроцлаві (Польща) у 1951 році. 1956 року його сім'я репатріювалася в Ізраїль і оселилася в Рамат-Гані. Хлопчик відвідував музичну школу, навчаючись класичній музиці, але тягнувся до естради та року. Упродовж більшої частини 60-х років він грав у «ритм-групах» — перших ізраїльських рок-групах.
У 1971 році вийшов перший сольний диск Піка з піснями на слова Ехуда Манора та Йонатана Гефена та його власну музику; акомпанувала йому популярна ритм-група «Черчілім».
Випустивши свій перший альбом з великим лейблом CBS Records, Пік кілька наступних років створював собі імідж альтернативного виконавця, протиставляючи себе традиції, що склалася, в ізраїльській поп-музиці.
У 70-ті роки Пік, який називав себе в інтерв'ю «ізраїльським Девідом Бові» (його фото у срібних тонах на одному з альбомів копіює обкладинку альбому Боуі Aladdin Sane), з'являвся на естраді в блискучих, райдужних костюмах, з великою кількістю гриму на обличчі. Його творчість була ізраїльським варіантом глем-року, він приділяв багато часу піару, а на обкладинках альбомів регулярно зображувався в оточенні напівголих жінок, пропагуючи себе як секс-символ.
У 1973 році пісня Піка «Тепер я знаю» у виконанні Іланіт та Шломо Арці прозвучала у хіт-параді радіостанції «Галей Цахаль» і принесла йому титул «композитора року»
2003 року його пісню «Hasta la vista» виконав на «Євробаченні» український представник Олександр Пономарьов.
Пік також писав пісні для дочок Шарони і Даніели, утворили дует «Ахайот Пік» (укр. «Сестри Пік»). У 2018 році Даніела Пік вийшла заміж за американського режисера Квентіна Тарантіно.
Примітки
Посилання
Ізраїльські композитори
Ізраїльські співаки
Польські емігранти до Ізраїлю
|
686664
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%BA%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8
|
Празькі куранти
|
Празькі куранти або Староміський астрономічний годинник — середньовічний астрономічний годинник у Празі в Чехії, один із символів міста та одна з головних туристичних пам'яток. Знаходиться в Старому Місті, на південному фасаді Староміської ратуші, і працює з 1410 року.
Годинник має складний астрономічний циферблат, а під ним календар. Циферблат вказує чотири різні часи: центральноєвропейський (раніше це був празький середній сонячний час), зоряний час, так званий вавилонський або природний час і старочеський час. Також годинник показує положення кількох небесних тіл і та деякі астрономічні події: схід, кульмінацію, захід, нижня кульмінація та висота над або під горизонтом для Сонця, Місяця та всіх знаків зодіаку, поточні зодіакальні знаки Сонця та Місяця, фази Місяця, положення Місяця відносно Сонця, сутінки, світанок, вказує дату.
У центрі циферблату розташована Земля, довкола якої обертається Сонце. Щогодини, коли б'є годинник, відбувається невелика вистава в традиціях середньовічного лялькового театру. Фігурки, що є втіленнями людських вад і таких домінант людського життя, як смерть або неминуча розплата за вчинення гріхів, починають рухатися: скелет смикає за мотузок дзвін, янгол здіймає та опускає караючого меча. У віконцях годинника — лики Апостолів змінюють одне одного, і нарешті на довершення вистави кукурікає півень. Рух годинника, календаря та статуй забезпечується механічним годинниковим механізмом, який з часом зазнав кількох модифікацій та оновлень.
Староміський астрономічний годинник належить до найкраще збережених середньовічних астрономічних годинників. Він є одним із найвідоміших туристичних об'єктів Праги і є частиною її історичного центру, занесеного до списку культурних пам'яток ЮНЕСКО. Це третій за віком астрономічний годинник у світі і найстаріший з тих, що досі працюють.
Історія
У 1338 році король Богемії Ян I Сліпий дав дозвіл міщанам Старого міста заснувати ратушу в будинку, отриманому від заможного купця Вольфіна з Каменя. Зі східної сторони будинку було на старих фундаментах було збудовано вежу. У 1402 році на вежі було встановлено годинник (у зв'язку з чим згадується годинникар Альберт), а пізніше, у 1409 році, встановлено дзвін. Також у вежі є каплиця, освячена в 1381 році. Оригінальний годинниковий механізм, ймовірно, відноситься до часів Карла IV, і створений годинникарем Мартіном. Пізніше над створенням астрономічного годинника працювали Ян, Альберт і Мікулаш з Кадані.Найдавнішою частиною астрономічного годинника є механічний годинниковий механізм і астрономічний циферблат, створені в 1410 році годинникарем , ймовірно, за проєктом майстра професора філософії, математики, астрономії та ректора Празького університету. Інформація про цей рік походить з «Верхньої празької книги» 1410 року, яка згоріла в 1945 році. Натхненням для створення празького годинника міг бути старий годинник, виготовлений у Падуї в 1344 році, або, можливо, інші європейські годинники. Скульптурне оздоблення безпосередньо навколо циферблата астрономічного годинника походить із майстерень ливарного заводу Петера Парлержа.
Тривалий час помилково вважалося, що годинник створили в 1490 році годинникар (також званий майстром Ганушем) та його помічник Якуб Чех. За легендою, Гануш осліп, тому більше ніколи не зміг побудувати подібний годинник. Ця помилка була пізніше спростована . У 1962 році Станіслав Махачек виявив книгу з описом німецького документа 1410 року, в якому ратуша дякує Мікулашу з Кадани за його добру роботу (на відміну від його попередника), коротко, але точно описує астрономічний годинник і дарує годинникарю в винагороду будинок і велику річну плату. Припущення про авторство майстра Гануша, ймовірно, пов’язане з перебудовою Старої Ратуші між 1470 і 1473 роками та змінами, які майстер Гануш вніс у годинник.
Протягом століть годинник багато разів зупиняли й кілька разів ремонтували. Ймовірно, у 1629 чи 1659 роках середньовічну барабанну машину з вежі також перенесли на годинник і додали дерев’яні статуї. Згодом інтерес до годинника впав, люди перестали ним цікавитися. У XVIII столітті він був у критичному стані, і муніципалітет Праги розглядав можливість продати астрономічний годинник на металобрухт. Його врятував чеський патріот і метеоролог, професор Карлового університету , який розумів його історичну цінність і домагався його ремонту. Після довгих зусиль йому вдалося переконати муніципальну раду, а згодом і весь муніципалітет виділити суму, необхідну для реконструкції. Під експертним наглядом Стрнада годинникар Шимон Ландспергер за 793 гульдени відремонтував годинник між 1787 і 1791 роками. Фігури апостолів, ймовірно, були додані трохи пізніше. Під час ще одного капітального ремонту, між 1865 і 1866 роками, було введено в дію астрономічні функції та додано статую півня зі звуком. Оригінальний механічний привід був замінений на значно досконаліший, тому годинник почав показувати точний час. Подальший ремонт і перебудова годинника завершилися в 1912 році, тоді ж на стіні була вмонтована пам'ятна дошка (з помилковим зазначенням авторства).
Під час Празького повстання в останні дні Другої світової війни годинник був сильно пошкоджений 8 травня 1945 року, коли в Стару ратушу влучив артилерійський снаряд. Цегляна стіна захистила машину від значних пошкоджень, але дерев'яна конструкція, на якій стояв механізм з апостолами, згоріла. Пошкодження здавалося непоправним, і розглядалась можливість заміни годинника на сучасний механізм. З великими зусиллями, зокрема братів Весецьких, астрономічний годинник було відремонтовано та введено в дію в 1948 році. Однак під час ремонту неправильно пофарбували астрономічний циферблат, в результаті годинник невірно показував час закінчення ночі, з відхиленням до 6 годин. Помилка була усунута лише в ремонті 1979 року.
Годинник знову реконструювали восени 2005 року, коли реставрували статуї та календарну пластину. Дерев'яні скульптури були обтягнуті сіткою для захисту від птахів. У квітні 2017 року почалась реконструкція зовнішньої оболонки Староміської ратуші, з 8 січня наступного року годинник не працював і відбулася його масштабна реставрація, під час якої електричний привід 1948 року було замінено на копію оригінального механізму з конопляними тросами. Годинник запустили 28 вересня 2018 року під час початку святкування 100-річчя створення Чехословаччини. Під час першого запуску ланцюг, що рухає фігуру апостолів, застряг, і машиністу довелося рухати його вручну.
Годинникарі
Першим годинникарем був годинникар Мікулаш із Кадані, якому приписують виготовлення годинника. Майстер Ян Руже (Гануш) очолив годинник в 1475 році і керував нею до своєї смерті в 1497 році. Після нього цю функцію взяв на себе майстер Якуб на прізвисько Чех, який, ймовірно, був сином Яна Руже і добре знав роботу механізму. Майстер Якуб керував астрономічним годинником до своєї смерті за часів правління короля Фердинанда І. Після його смерті посаду годинникаря обійняв Вацлав Звунек, але він не зміг підтримувати задовільну роботу складної машини. Після його смерті в 1552 році ключі від астрономічного годинника отримав майстер Ян Штайнмайсе, але він не хотів опікуватися годинником, і міська управа передала управління годинником Яну Таборському з Клокоцької Гори. 1556 року в нього відібрали управління годинником і передали Вацлаву Тобіашу, який керував ним до своєї смерті в 1560 році, коли годинникарем знову став Таборський. За життя Ян Таборський підготував свого заступника Якуба Шпачека та посвятив його в секрети машини. Коли Ян Таборський помер у 1572 році, Якуб Шпачек керував астрономічною годинником згідно з його заповітом приблизно до 1590 року. З 1593 року годинникарем був майстер Ваврінец, потім Шимон Подольський з Оломоуца, а з 1624 року - Їржик Шворцпах. Тут закінчується безперервна серія відомих завніх годинникарів, і наступним годинникарем був Ян Кляйн аж приблизно на початку XVIII століття. Зараз годинникар щотижня звіряє годинник, а вдома на моніторі слідкує за годинником за допомогою відеокамери з будинку напроти.
Фігури апостолів
Галерея
Примітки
Джерела, посилання та література
Про Празькі куранти у статті Староміська площа (Прага) на Празька інформаційна служба (офіційна вебсторінка)
www.orloj.eu (вебресурс, присвячений Празьким курантам)
Про Орлой-Празькі куранти на www.photo-prague.com
Zdeněk Horský: Pražský orloj. Panorama, Praha 1988
Jakub Malina: Staroměstský orloj (Praha esoterická). Eminent, Praha 2005
ROSICKÝ, Václav. Staroměstský orloj v Praze: Dějiny orloje, astronomický úvod, popis strany zevní i vnitřního ústrojí, jakož i výklad, co a jak orloj ukazuje. Praha: J. Otto, 1923
KOŠNÁŘ, Julius. Staropražské pověsti a legendy., Praha: Vincentinum, 1933, стор. 171—175
Měsíčník hodin staročeských na Staroměstské radnici., Praha: H. Fuchs, 1866
Radnice staroměstská v Praze., Praha: V. Vojtíšek, 1923
Архітектура Праги
Астрономічні годинники
засновані в Європі 1410
Астрономія в Чехії
|
2734144
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%84%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B3
|
Йозеф Поліг
|
Йозеф Поліг (; — італійський гірськолижник, олімпійський чемпіон.
Золоту олімпійську медаль та звання олімпійського чемпіона Поліг здобув на Альбервільській олімпіаді 1992 року, де виграв змагання з гірськолижної комбінації.
У кубку світу в Поліга не було жодних перемог і навіть подіумів.
Посилання
Досьє на сайті Міжнародної федерації лижного спорту
Виноски
Італійські гірськолижники
Італійські олімпійські чемпіони
Чемпіони зимових Олімпійських ігор 1992
Олімпійські чемпіони з гірськолижного спорту
Гірськолижники на зимових Олімпійських іграх 1992
Спортсмени Віпітено
|
60285
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%96%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Авіаційна промисловість
|
Авіаційна промисловість чи Авіабудівна промисловість — галузь машинобудування, що виробляє літаки, гвинтокрили, авіаційні двигуни, прилади і устаткування для авіації.
Як велика галузь авіаційна промисловість розвинулася в останні роки Першої світової війни, коли літаки почали широко застосовуватись для потреб війни. В Росії авіаційні підприємства виникли напередодні першої світової війни; у роки війни там працювало більше 10 невеликих заводів. В Україні до революції АП фактично не було — існувало лише декілька майстерень, хоча перші успіхи царської авіації, відбулися саме на теренах України, та сталися 1910 року — 4 червня, професор Київського політехнічного інституту князь Олександр Кудашев пролетів декілька десятків метрів на літаку-біплані власної побудови а Ігор Сікорський ще у 1908–1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер, перші-ж авіаційні підприємства в Україні виникли в 1915...16 роках в селищі Червоному Бердичівського повіту.
Авіаційна промисловість СРСР
Радянська авіаційна промисловість була створена в роки довоєнних п'ятирічок. Радянські авіаконструктори Д. П. Григорович, С. В. Ільюшин, С. О. Лавочкін, А. І. Мікоян, М. І. Гуревич, В. М. Петляков, М. М. Полікарпов, А. Н. Туполєв, О. С. Яковлєв та інші створили ряд оригінальних конструкцій літаків. Деякі з них своїми технічними даними перевершували найкращі закордонні конструкції. В роки Другої світової війни (1941—45), авіаційна промисловість СРСР відіграла видатну роль; за короткий час було впроваджено в масове виробництво низки нових типів літаків, авіадвигунів і приладів. Протягом останніх років війни, авіаційна промисловість СРСР випускала щороку до 40 тис. літаків. У післявоєнні роки авіаційна промисловість набула подальшого розвитку.
Освоєно виробництво реактивних літаків з надзвуковими швидкостями, вертольотів, найновішого обладнання для літаків, радіолокаційних та інших установок. Постачаючи радянським військовим силам нові типи бойових літаків, АП колишнього СРСР, одночасно виробляла велику кількість літаків для цивільної авіації. Створено пасажирські реактивні літаки Ту-104, Ту-104А, Ту-104Б, Ту-110 конструкції А. М. Туполєва, пасажирські літаки з турбогвинтовими двигунами Іл-18 конструкції С. В. Ільюшина, Ан-10 конструкції О. К. Антонова, Ту-114 конструкції А. М. Туполєва.
Організовано серійне виробництво великих вертольотів Як-24 конструкції О. С. Яковлєва, вертольотів Мі-1 та Мі-4 конструкції М. Л. Міля і вертольотів Ка-15 конструкції М. І. Камова. Випущено турбогвинтовий вертоліт Мі-6 вантажністю 12 т конструкції М. Л. Миля. В авіаційній промисловості, СРСР широко використав нові технологічні процеси і передові форми організації виробництва.
Авіаційна промисловість України
В Україні, авіаційну промисловість створено за роки Радянської влади; вона випускала літаки, авіадвигуни, прилади, агрегати та інше обладнання для авіації. В роки першої п'ятирічки збудовано заводи, які виготовляли пасажирські літаки К-3, К-5, К-6 конструкції К. О. Калініна, а також авіадвигуни М-11 побудови А. Д. Швецова, В 1932...35 роках, колектив інженерів-викладачів Харківського авіаційного інституту (С. Я. Жолковський, Л. Д. Арсон та інші) з участю студентів під керівництвом завідувача кафедрою літакобудування інституту Й. Г. Немана створив швидкісні літаки ХАІ-1 і ХАІ-5, серійне виробництво яких було організоване в 2-й половині 30-х років.
У 1937...39 роках в Харкові український авіаконструктор А. М. Люлька створив перший в СРСР дослідний потужний турбокомпресорний повітряно-реактивний двигун. Після Другої світової війни, в Україні було налагоджено виробництво літаків конструкції О. К. Антонова, які широко застосовуються в транспортній, пасажирській, санітарній, полярній та сільськогосподарській авіації. Освоєно серійне виробництво потужних літаків, а також поршневих і турбогвинтових авіадвигунів. Дослідно-конструкторське бюро, очолюване О. К. Антоновим, створило низку турбогвинтових літаків, на яких встановлювались двигуни конструкції О. Г. Івченка, що дає можливість говорити про створення в Україні практично повного циклу виробництва авіаційної техніки.
Авіаційна промисловість у світі
У західних країнах велике виробництво літаків розгорнулося в останні роки Першої світової війни (в США, Англії, Франції і Німеччині). Під час Другої світової війни зростання авіаційної промисловості, супроводжувалося великою концентрацією виробництва і капіталу. Прибутки монополій досягли величезних розмірів. В кінці війни США виробляли 97 тис. літаків, Англія — 30 тис., Німеччина (з окупованими країнами) — 40 тис. літаків на рік. Серед капіталістичних країн найбільш розвинену авіаційну промисловість мали США. 1958 року, в авіаційній промисловості США працювало понад 750 тис. робітників, випускалося 11 тис. літаків; в авіаційній промисловості Англії — 280 тис. осіб, з 1956 по січень 1959 випущено близько 1850 літаків. В авіаційній промисловості Франції 1958 працювало близько 80 тис. осіб, які виробляли до 550 літаків на рік.
Серед інших країн, велику авіаційну промисловість мають Канада та Бразилія.
Див. також
Авіаційна промисловість України
Серійний завод Антонов
Харківський авіаційний завод
Авіація
Літальний апарат
Аеропорт
Посилання
Авіаційна промисловість // ВУЕ
Aerospace Craft & Structural Components
Транспортне машинобудування
Літакобудування
|
707617
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%8E%D0%B5%D0%BD
|
Дюен
|
Дюен — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Верхня Савоя. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 450 км на південний схід від Парижа, 110 км на схід від Ліона, 12 км на південний схід від Аннесі.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 356 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 913,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Офіційний сайт муніципалітету Дюен
Офіційний сайт туристичного бюро муніципалітету
Дюен на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Верхня Савоя
Примітки
Муніципалітети департаменту Верхня Савоя
|
11694571
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Veronica%20hederifolia
|
Veronica hederifolia
|
Veronica hederifolia, the ivy-leaved speedwell, is a flowering plant belonging to the family Plantaginaceae. It is native to Europe, western Asia and north Africa and it is present in other places as an introduced species and a common weed. Solitary blue flowers occur in leaf axils, each with a corolla up to wide. The fruit is a dehiscent capsule.
Description
It is an annual herb with procumbent to climbing stems up to long. The stems are green to purplish, round, with abundant spreading, wavy hairs 1 mm long (but forming a thick line along one side of the stem). The leaves are opposite, becoming alternate higher up the stem, with 4–15 mm long petioles and no stipules. The blades are divided shallowly into 5 lobes, like ivy, (sometimes 3–7 lobes or entire), darker above than below, up to 1.5 cm long, and are downy above and below with long hairs on the margins.
The flowers are solitary in the leaf axils on pedicels up to 18 mm long. The calyx has four triangular lobes which expand after flowering. There are 4–5 pale lilac petals, 2 mm long, with darker veins. There are 2 stamens, with blue anthers, and one style. The fruits are glabrous, 2-celled (sometimes 1–3) capsules.
Taxonomy
It was named by Linnaeus in Species Plantarum in 1753. The specific epithet "hederifolia" simply means "ivy-leaved."
There are three subspecies: hederifolia, lucorum (Klett & Richt.) Hartl and insularis Gamisans. The latter occurs only in Corsica.
Distribution
It is thought to be native to southern Europe and widely naturalised outside that range, including in northern Europe as far as Scandinavia, in the United States, Japan, Australia, New Zealand, and scattered places elsewhere.
In Britain, it is ubiquitous throughout the lowlands, becoming rare only in the mountains of Cumbria and the Highlands and Islands of Scotland. In Ireland it has a similarly south-easterly distribution, fading out in the west.
Ecology and habitat
In Britain, it is mainly associated with inhabited areas, being common in towns and villages where it grows in gardens, hedges, road sides and on waste ground. It is also found, less commonly, in arable fields and more wild places. It is a lowland plant; its maximum recorded altitude was 380 m at Malham Moor in Yorkshire (although that was in 1888, so it might have been an atypical occurrence).
References
External links
Jepson Manual Treatment
Washington Burke Museum
Photo gallery
hederifolia
|
4118135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BF%D1%83%20%C2%AB%D0%90%D0%9C%D0%9E%C2%BB
|
Селище радгоспу «АМО»
|
Селище радгоспу «АМО»
радгоспу «АМО» — селище у Новоаннінському районі Волгоградської області Російської Федерації.
Населення становить 782 особи. Входить до складу муніципального утворення Амовське сільське поселення.
Історія
Селище розташоване у межах українського історичного та культурного регіону Жовтий Клин.
Згідно із законом від 21 грудня 2004 року № 970-ОД органом місцевого самоврядування є Амовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Новоаннінського району
Селища Волгоградської області
|
15750934
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bl%C3%A9merey
|
Blémerey
|
Blémerey is the name of the following communes in France:
Blémerey, Meurthe-et-Moselle, in the Meurthe-et-Moselle department
Blémerey, Vosges, in the Vosges department
|
752728
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Document%20%28album%29
|
Document (album)
|
Document (album)
Document is the fifth studio album by American rock band R.E.M., released on August 31, 1987, by I.R.S. Records. It was the first album by the band to be produced by Scott Litt.
Continuing in the vein of their previous album Lifes Rich Pageant, Document features more audible lyrics and a harder rock sound in comparison to the band's earlier releases. The album became R.E.M.'s greatest success at the time, giving the band their first top 10 hit ("The One I Love") and album, peaking at number 10 on the Billboard 200.
Composition
Document was R.E.M.'s first album to be co-produced both by the band and Scott Litt; this was a collaboration that continued through the productions of Green, Out of Time, Automatic for the People, Monster, and New Adventures in Hi-Fi. The album's clear production and muscular rock riffs both helped to move the band toward mainstream success and built on the work done by Don Gehman, who had produced their previous album Lifes Rich Pageant. This release not only launched "The One I Love" — R.E.M.'s first Top 10 hit on the Billboard Hot 100 at number 9 — but also gave them their first platinum album.
"Strange" was originally recorded by post-punk band Wire on their debut album Pink Flag.
R.E.M. expanded their instrumentation somewhat on the album, adding a dulcimer to "King of Birds" and a saxophone to "Fireplace". Steve Berlin was brought in to add his saxophone skills because of a prior relationship with producer Scott Litt. This experimentation would lead to their adoption of the mandolin, which featured prominently on their subsequent albums Green and Out of Time; furthermore, the band's musicians began swapping instruments both in concert and the studio with an effort to create new sounds and avoid stagnation.
Packaging
The original sleeve for the album featured the message "File under Fire", a reference to what Michael Stipe considered to be the central lyrical theme of the album, and also references the chorus to "The One I Love". A similar message ("File under water") could be found on the cover of the band's second album, Reckoning, as well as on the compilation album Eponymous ("File under grain") referring to the idea behind "Talk About the Passion", which was about hunger. Two rejected suggestions for the title of the album—R.E.M. No. 5 and Table of Content—also appear on the sleeve artwork. Other possible album titles included Mr. Evil Breakfast, Skin Up with R.E.M., and Last Train to Disneyland (the last one having been suggested by Peter Buck, who felt that America under the presidency of Ronald Reagan was beginning to feel a lot like the famed amusement park).
Critical reception
In a contemporary review for The Village Voice, Robert Christgau said the band had moved on from their past work's escapism and that "their discovery of the outside world has sharpened their sense of humor along with everything else", citing "It's the End of the World as We Know It (And I Feel Fine)" as an "inspirational title". Rolling Stone reviewer David Fricke felt that the album was R.E.M.'s "finest to date", and said that "Document is the sound of R.E.M. on the move".
Uncut praised the album in a 9/10 review saying, "If 1986’s Lifes Rich Pageant had marked the beginnings of R.E.M.’s emergence from their cocoon of indie diffidence, 1987’s Document was where they first properly reconciled themselves to their destiny as the only group of the 1980s American college-rock milieu to graduate to stadiums, and stay there."
David Browne of Entertainment Weekly observed, "The record that gave R.E.M. a top 10 hit (”The One I Love”) mostly does no more than consolidate their strengths but has moments of undeniable power and the most sardonic apocalypse ever recorded, ”It’s the End of the World as We Know It (and I Feel Fine).”"
Los Angeles Times praised the diversity of the music and themes, observing, "A tougher, meaner, leaner album than its immediate predecessors, with a far more hard-edged guitar sound and tenser rock rhythms. And the opaque mystery that was so enticingly R.E.M. has been largely replaced with something more definite and immediately tangible, though side trips--psychedelic, political and otherwise--are plentiful.
Stephen Thomas Erlewine of AllMusic said that "where Lifes Rich Pageant sounded a bit like a party record, Document is a fiery statement, and its memorable melodies and riffs are made all the more indelible by its righteous anger." Rolling Stone went on to include the album in their list of the 100 greatest albums of the 1980s (in 41st place), and then ranked it number 462 on 2012 list of the 500 Greatest Albums of All Time. In 2012, Slant Magazine listed the album at number 17 on its list of "Best Albums of the 1980s".
Reissue
In 1999, the album was remastered by Bob Ludwig and re-released on Compact Disc by I.R.S. Records in the United States. This version came in a replica of the record sleeve made of cardboard. In 2005, Capitol Records (whose then parent company EMI at that time owned I.R.S. Records' catalog) issued an expanded DualDisc edition of Document which includes a digitally remastered version of the album on the CD side, a DVD-Audio, DTS and Dolby Digital 5.1-channel surround sound mix of the album done by Elliot Scheiner on the DVD side, and the original CD booklet.
Track listing
All songs were written by Bill Berry, Peter Buck, Mike Mills and Michael Stipe, except where noted.
Side one – "Page side"
"Finest Worksong" – 3:48
"Welcome to the Occupation" – 2:46
"Exhuming McCarthy" – 3:19
"Disturbance at the Heron House" – 3:32
"Strange" (Bruce Gilbert, Graham Lewis, Colin Newman, Robert Grey) – 2:31
"It's the End of the World as We Know It (And I Feel Fine)" – 4:05
Side two – "Leaf side"
"The One I Love" – 3:17
"Fireplace" – 3:22
"Lightnin' Hopkins" – 3:20
"King of Birds" – 4:09
"Oddfellows Local 151" – 5:21
1993 I.R.S. Vintage Years reissue bonus tracks
"Finest Worksong (Other Mix)" – 3:47
B-side of "Finest Worksong" 12" single
"Last Date" (Floyd Cramer) – 2:16
B-side of "The One I Love" American 12" single and "It's the End of the World as We Know It (And I Feel Fine)" American 7" single
"The One I Love" (Live at McCabe's Guitar Shop) – 4:06
B-side of "The One I Love" American 12" single and "It's the End of the World as We Know It (And I Feel Fine)" British 7" and 12" singles
"Time After Time, Etc." (Live) – 8:22
B-side of "Finest Worksong" 7 & 12 Inch & "It's the End of the World as We Know It (And I Feel Fine)" 12 Inch UK
"Disturbance at the Heron House" (Live at McCabe's Guitar Shop) – 3:26
B-side of "The One I Love" British 12" single
"Finest Worksong" (Lengthy Club Mix) – 5:52
B-side of "Finest Worksong" 12" single
Note
Although sometimes referred to as such, the first release of this edition does not have the original tracks remastered. They follow the first print of the album and only add the extra tracks.
25th anniversary bonus disc, recorded live at Muziekcentrum Vredenburg in Utrecht, Netherlands, September 14, 1987
"Finest Worksong" – 4:10
"These Days" – 3:36
"Lightnin' Hopkins" – 3:43
"Welcome to the Occupation" – 2:52
"Driver 8" – 3:35
"Feeling Gravitys Pull" – 5:31
"I Believe" – 4:32
"The One I Love" – 4:20
"Exhuming McCarthy" – 3:23
"Wolves, Lower" – 4:23
"Fall On Me" – 3:05
"Just a Touch" – 3:04
"Oddfellows Local 151" – 5:01
"Little America" – 2:50
"It's the End of the World as We Know It (And I Feel Fine)" – 4:01
"Begin the Begin" – 3:58
"Disturbance at the Heron House" – 3:42
"Moral Kiosk" – 3:02
"Life and How to Live It" – 6:28
Previously released on the 2006 compilation And I Feel Fine... The Best of the I.R.S. Years 1982–1987.
"So. Central Rain" – 5:19
Previously released on the B-Side of the 1988 "Finest Worksong" single as part of the song called "Time After Time, Etc.", of which it comprises the final 5:19.
Personnel
R.E.M.
Bill Berry – drums, backing vocals
Peter Buck – guitar, dulcimer on "King of Birds"
Mike Mills – bass guitar, keyboards, backing vocals
Michael Stipe – lead vocals
Additional musicians
Steve Berlin – horns on "Fireplace"
Carl Marsh – Fairlight CMI synthesizer on "Fireplace"
Production
Bill Berry – production
Peter Buck – production
Mike Mills – production
Michael Stipe – production
Scott Litt – production
Steve Catania – engineering
Tom Der – engineering
Toni Greene – engineering
Gary Laney – engineering
Ted Pattison – engineering
Todd Scholar – engineering
Bob Ludwig – mastering at Masterdisk, New York City, New York, United States; remastered at Gateway Mastering, Portland, Maine, United States in June 1999
Elliot Scheiner – mixing on 2005 re-release
Jim McKay – photography
Michael Meister – photography
Sandra-Lee Phipps – photography
Ron Scarselli – packaging
Chart performance
Weekly charts
Singles
Certifications and sales
Release history
Notes
†I.R.S. Vintage Years edition, with bonus tracks
‡Compact Disc remastered edition
•DualDisc remastered edition
†† 25th anniversary edition, with bonus disc
A truncated edition of Document was also issued on Armed Forces Radio—catalogue number P-24576—with "Finest Worksong", "Welcome to the Occupation", "Fireplace", "Lightnin' Hopkins", and "King of Birds" on one side and tracks from Pink Floyd's A Momentary Lapse of Reason on the other.
References
External links
R.E.M.HQ on Document
(I.R.S. Vintage Years edition)
(DualDisc edition)
1987 albums
Albums produced by Bill Berry
Albums produced by Michael Stipe
Albums produced by Mike Mills
Albums produced by Peter Buck
Albums produced by Scott Litt
I.R.S. Records albums
R.E.M. albums
Reagan Era
|
2625377
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%BE%D0%B3
|
Кларк Келлог
|
Кларк Келлог
Кларк Кліфтон Келлог (молодший) (2 липня 1961, Клівленд, Огайо, США) — американський професіональний баскетболіст, що грав на позиції легкого форварда за команду НБА «Індіана Пейсерз». По завершенні ігрової кар'єри — спортивний менеджер та телекоментатор.
Ігрова кар'єра
На університетському рівні грав за команду Огайо Стейт (1979—1982).
1982 року був обраний у першому раунді драфту НБА під загальним 8-м номером командою «Індіана Пейсерз». Захищав кольори команди з Індіани протягом усієї історії виступів у НБА, яка налічувала 4 сезони. Змушений був рано закінчити кар'єру через хронічні проблеми з коліном.
Кар'єра на телебаченні
1990 року почав працювати баскетбольним коментатором на ESPN. Згодом паралельно влаштувався на Big East Network та Prime Sports. Також працював коментатором виїзних матчів «Індіани» на регіональному каналі FSN-Indiana.
З 1993 по 1994 рік працював коментатором матчів турніру NCAA на CBS Sports. З 1997 року працював в цьому амплуа вже на постійній основі.
Посилання
Профіль гравця на basketball-reference.com
Афроамериканські баскетболісти
Легкі форварди
Баскетболісти «Індіана Пейсерз»
Задрафтовані «Індіана Пейсерз»
Американські спортивні коментатори
Спортсмени Клівленда
|
4343790
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%BE%D1%85%D1%82%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Орлово (Вохтозьке міське поселення)
|
Орлово (Вохтозьке міське поселення)
Орлово — присілок у складі Грязовецького району Вологодської області, Росія. Входить до складу Вохтозького міського поселення.
Населення
Населення — 34 особи (2010; 53 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Грязовецького району
Присілки Вологодської області
|
2085375
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Amorphophallus
|
Amorphophallus
|
Amorphophallus (Аморфофалюс) — рід субтропічних бульбових рослин з родини кліщинцевих (Araceae). Походять з Азії, Африки, Австралії та островів Океанії. Деякі види їстівні після спеціальної обробки.
Історія
Вперше два види описані у 1692 році нідерландським ботаніком Генріком ван Реде тот Дракенстейном. Назва «Amorphophallus», що у перекладі з грецької означає «безформний фалос», вперше трапляється у 1834 у голландського ботаніка К. Л. Блюме.
Розповсюдження
Це типові низинні рослини, що ростуть у тропічній і субтропічній зонах палеотропіків, від Західної Африки до островів Тихого океану. Більшість видів є ендеміками. Вони переважно ростуть на порушених землях, таких як вторинні ліси.
Опис
Це рослини від малих до масивних. Вони ростуть із підземної бульби. Бульби Amorphophallus дуже відрізняються від виду до виду, від досить рівномірної кулястої бульби A. konjac до витягнутих бульб A. longituberosus і A. macrorhizus і до химерного кореневищного скупчення A. coaetaneus. Вага цих бульб варіюється від десяти грамів у Amorphophallus pusillus з В’єтнаму до 139 кг у Amorphophallus titanum, 14 000-кратна різниця у вазі. З верхівки цієї бульби з'являється один листок, який у більших видів може досягати кількох метрів, утворюється на верхівці схожої на стовбур ніжки, за яким після зрілості розташовується єдине суцвіття. Цей лист складається з вертикальної ніжки листка й горизонтальної пластини, яка може складатися з кількох маленьких листочків. Лист живе один вегетаційний період. Квітконос може бути довгим або коротким.
Як типово для кліщинцевих, ці види розвивають суцвіття, що складається з подовженої або яйцеподібної обгортки (приквітка), яка зазвичай огортає початок (квітковий колос із м'ясистою віссю). Обгортка може мати різне забарвлення, але найчастіше воно коричнево-пурпурне чи білувато-зелене. З внутрішньої сторони вони містять виступи чи бородавки, які функціонують як пастки для комах.
Рослини однодомні. Початок має крихітні квітки: жіночі квітки, не більше маточки, внизу, потім чоловічі квітки, кожна з однією тичинкою, а потім стерильна область. Ця остання частина, яка називається «апендикс», складається з безплідних квіток, які називаються стамінодіями, і можуть бути особливо великими. Квітки не мають віночків.
Зрілі жіночі квітки зазвичай сприйнятливі лише 1 день. У багатьох видів суцвіття виділяє запах гнилої плоті, щоб привабити комах, хоча деякі види виділяють приємний запах. Завдяки низки хитрих пасток для комах комахи-запилювачі, які потрапили в обгортку, коли жіночі квіти були сприйнятливі, залишаються всередині приблизно 1 день, поки чоловічі квіти дозрівають і випускають пилок. Пилок падає на цих комах, і вони несуть пилок, виходячи з обгортки, і можуть запилювати жіночі квіти в іншій обгортці. Види Amorphophallus використовуються як харчові рослини личинками деяких видів лускокрилих (метелики та молі), включаючи Palpifer sexnotatus і Palpifer sordida.
Запилені квітки зазвичай розвиваються в кулясту ягоду, плід. Ягоди залежно від виду червоні, оранжево-червоні, білі, біло-жовті або сині.
Використання
Деякі види Amorphophallus вирощуються в їжу, наприклад Amorphophallus aphyllus, Amorphophallus campanulatus, Amorphophallus consimilis, Amorphophallus dracontioides, Amorphophallus sylvaticus. Види Araceae містять кристали оксалату кальцію. Ця речовина є отруйною, якщо вживати свіжі частини рослини, і дуже неприємно в роті, язиці та горлі. Але проблему оксалату кальцію можна вирішити нагріванням або висушуванням. Однак людям з ревматизмом, артритом, схильністю до утворення каменів у нирках і підвищеною кислотністю слід бути дуже обережними з частинами рослин, які містять оксалат кальцію.
Корінь коньяку (Amorphophallus konjac) дає бульби, які в основному використовуються в Азії. Бульби вживають у вареному вигляді. Після очищення, варіння та додавання вапна отримують борошно з коньяку, яке в Японії називають «конняку» (харчова добавка E425), 80% вуглеводів якого є неперетравлюваними, тому їх можна використовувати в дієтах.
Amorphophallus paeonifolius також культивується для їжі, зокрема в Індії. Кореневище має діаметр до 50 см і вживається в їжу в готовому вигляді. Листкові ніжки та пластинки також вживаються в їжу після інтенсивної обробки.
Були досліджені лікувальні ефекти від Amorphophallus paeonifolius і Amorphophallus konjac. Amorphophallus konjac має інсектицидні властивості.
Amorphophallus titanum рідко використовується як декоративна рослина. Інші види, поширені серед колекціонерів, це Amorphophallus albus, Amorphophallus bulbifer і Amorphophallus yunnanensis. Вони не виростають такими великими, і їх легше вирощувати, ніж Amorphophallus titanum. Близькоспоріднений рід із тропічної Африки називається Anchomanes; ніжки його листя шипуваті.
Види
Amorphophallus aberrans
Amorphophallus abyssinicus
Amorphophallus albispathus
Amorphophallus albus
Amorphophallus amygdaloides
Amorphophallus angolensis
Amorphophallus angulatus
Amorphophallus angustispathus
Amorphophallus ankarana
Amorphophallus annulifer
Amorphophallus antsingyensis
Amorphophallus aphyllus
Amorphophallus ardii
Amorphophallus asper
Amorphophallus asterostigmatus
Amorphophallus atrorubens
Amorphophallus atroviridis
Amorphophallus bantae
Amorphophallus barthlottii
Amorphophallus baumannii
Amorphophallus beccarii
Amorphophallus becquaertii
Amorphophallus bonaccordensis
Amorphophallus borneensis
Amorphophallus boyceanus
Amorphophallus brachyphyllus
Amorphophallus brevispathus
Amorphophallus bufo
Amorphophallus bulbifera
Amorphophallus calabaricus
Amorphophallus calcicolus
Amorphophallus canaliculatus
Amorphophallus carneus
Amorphophallus chlorospathus
Amorphophallus cicatricifer
Amorphophallus cirrifer
Amorphophallus coaetaneus
Amorphophallus commutatus
Amorphophallus consimilis
Amorphophallus corrugatus
Amorphophallus costatus
Amorphophallus coudercii
Amorphophallus cruddasianus
Amorphophallus curvistylis
Amorphophallus dactylifer
Amorphophallus declinatus
Amorphophallus decus-silvae
Amorphophallus discophorus
Amorphophallus dracontioides
Amorphophallus dunnii
Amorphophallus dzuii
Amorphophilus eburneus
Amorphophilus echinatus
Amorphophallus eichleri
Amorphophallus elatus
Amorphophallus elegans
Amorphophallus elliottii
Amorphophallus excentricus
Amorphophallus forbesii
Amorphophallus galbra
Amorphophallus gallaensis
Amorphophallus gigas
Amorphophallus gliruroides
Amorphophallus glossophyllus
Amorphophallus goetzei
Amorphophallus gomboczianus
Amorphophallus gracilior
Amorphophallus gracilis
Amorphophallus haematospadix
Amorphophallus harmandii
Amorphophallus hayi
Amorphophallus henryi
Amorphophallus hetterscheidii
Amorphophallus hewittii
Amorphophallus hildebrandtii
Amorphophallus hirsutus
Amorphophallus hirtus
Amorphophallus hohenackeri
Amorphophallus hottae
Amorphophallus impressus
Amorphophallus incurvatus
Amorphophallus infundibuliformis
Amorphophallus interruptus
Amorphophallus johnsonii
Amorphophallus kachinensis
Amorphophallus kiusianus
Amorphophallus konjac :
Amorphophallus konkanensis
Amorphophallus koratensis
Amorphophallus krausei
Amorphophallus lambii
Amorphophallus lanuginosus
Amorphophallus laoticus
Amorphophallus lewallei
Amorphophallus linearis
Amorphophallus linguiformis
Amorphophallus longicornus
Amorphophallus longiconnectivus
Amorphophallus longispathaceus
Amorphophallus longistylus
Amorphophallus longituberosus
Amorphophallus luzoniensis
Amorphophallus lyratus
Amorphophallus macrorhizus
Amorphophallus manta
Amorphophallus margaritifer
Amorphophallus margretae
Amorphophallus maximus
Amorphophallus maxwellii
Amorphophallus mekongensis
Amorphophallus merrillii
Amorphophallus mildbraedii
Amorphophallus minor
Amorphophallus mirabilis
Amorphophallus mossambicensis
Amorphophallus muelleri
Amorphophallus mullendersii
Amorphophallus mysorensis
Amorphophallus nanus
Amorphophallus napalensis
Amorphophallus napiger
Amorphophallus nicolsonianus
Amorphophallus obovoideus
Amorphophallus obscurus
Amorphophallus ochroleucus
Amorphophallus opertus
Amorphophallus paeoniifolius
Amorphophallus palawanensis
Amorphophallus parvulus
Amorphophallus paucisectus
Amorphophallus pendulus
Amorphophallus perakensis
Amorphophallus perrieri
Amorphophallus pilosus
Amorphophallus plicatus
Amorphophallus polyanthus
Amorphophallus prainii
Amorphophallus preussii
Amorphophallus purpurascens
Amorphophallus pusillus
Amorphophallus putii
Amorphophallus pygmaeus
Amorphophallus rhizomatosus
Amorphophallus richardsiae
Amorphophallus rostratus
Amorphophallus rugosus
Amorphophallus sagittarius
Amorphophallus salmoneus
Amorphophallus saraburiensis
Amorphophallus saururus
Amorphophallus scaber
Amorphophallus scutatus
Amorphophallus sizemorae
Amorphophallus smithsonianus
Amorphophallus sparsiflorus
Amorphophallus spectabilis
Amorphophallus staudtii
Amorphophallus stipitatus
Amorphophallus stuhlmannii
Amorphophallus subsymbiformis
Amorphophallus sumawongii
Amorphophallus sylvaticus
Amorphophallus symonianus
Amorphophallus synandrifer
Amorphophallus taurostigma
Amorphophallus tenuispadix
Amorphophallus tenuistylis
Amorphophallus teuszii
Amorphophallus tinekeae
Amorphophallus titanum
Amorphophallus tonkinensis
Amorphophallus variabilis
Amorphophallus venustus
Amorphophallus verticillatus
Amorphophallus yuloensis
Amorphophallus yunnanensis
Amorphophallus zengianus
Amorphophallus zenkeri
Галерея
Примітки
Джерела
Hetterscheid, W., & Ittenbach, S. (1990). Everything you always wanted to know about Amorphophallus but were afraid to stick your nose into! Aroideana, 19, 17-20.
Роди кліщинцевих
|
14881660
|
https://en.wikipedia.org/wiki/UBE2G1
|
UBE2G1
|
UBE2G1
Ubiquitin-conjugating enzyme E2 G1 is a protein that in humans is encoded by the UBE2G1 gene.
The modification of proteins with ubiquitin is an important cellular mechanism for targeting abnormal or short-lived proteins for degradation. Ubiquitination involves at least three classes of enzymes: ubiquitin-activating enzymes, or E1s, ubiquitin-conjugating enzymes, or E2s, and ubiquitin-protein ligases, or E3s. This gene encodes a member of the E2 ubiquitin-conjugating enzyme family and catalyzes the covalent attachment of ubiquitin to other proteins. The protein may be involved in degradation of muscle-specific proteins.
References
Further reading
|
5217017
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%8F%D0%BD%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Асланян Сергій Степанович
|
Асланян Сергій Степанович
Сергій Степанович Асланян (нар. 20 лютого 1966) — російський радіожурналіст, що спеціалізується на автомобілях.
Життєпис
Народився 20 лютого 1966 року в Москві.
З 1987 по 1990 рік працював соціологом Всесоюзного центру вивчення громадської думки. У 1990 і 1991 роках працював художником-карикатуристом у видавництві «Дата», з 1992 по 1995 рік був редактором телепрограми «Авто&Шоу», а з 1994 по 1995 рік був ведучим «Автомобильное». обозрение" («Автомобільний огляд») на каналі РТР Бізнес. Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х працював у ряді журналів, зокрема «Автопілот», «Коммерсантъ», «Московский комсомолець», «Мотор», «Проект Гараж», «Автомир», «МК-Мобіл».
З 1999 року працював на радіостанції «Ехо Москви», де був автором і ведучим радіопрограм «Гараж», «Парковка» і «Проезжая часть». У 2006 році став головним редактором російської редакції журналу «Авто, мотор і спорт».
З 2008 по 2012 рік працював на Радіо Маяк. У травні 2012 року його виманили з квартири і завдали йому двадцять ударів ножем. Про атаку повідомили в усьому світі. Незважаючи на важкі поранення, Асланян вижив.
З 2012 по 2014 рік вів програму «Екіпаж» на Радіо Столиця ФМ (раніше Фінам ФМ), у партнерстві з Віктором Травіним запустив сайт pravorulya.com і в партнерстві з Олексієм Буряком і Олександром Пікуленком заснував в 2014 році автоекспертний онлайн-сервіс amsrus.ru. Асланян — головний редактор.
Після короткочасного повернення на «Радіо Маяк» у 2015 році перейшов на «Радіо Комета», у 2015 році вів «Авточас с Сергеем Асланяном», а з квітня 2016 року повернувся на «Ехо Москви» в програмі «Гараж». З липня 2018 року аж до закриття радіостанції у березні 2022 року вів програму про зброю «Стрілок».
10 лютого 2023 року Мін'юст Росії вніс Асланяна до списку іноземних агентів.
Примітки
Незавершені статті про російських письменників
Російські радіоведучі
Російські журналісти
|
791138
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%80
|
Вілламблар
|
Вілламблар — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Дордонь. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 450 км на південь від Парижа, 95 км на схід від Бордо, 23 км на південний захід від Періге.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 381 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 889,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Дордонь
Примітки
Муніципалітети департаменту Дордонь
|
960491
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Scaliger
|
Scaliger
|
Scaliger
The House of Della Scala, whose members were known as Scaligeri or Scaligers (from the Latinized de Scalis), was the ruling family of Verona and mainland Veneto (except for Venice) from 1262 to 1387, for a total of 125 years.
History
When Ezzelino III was elected podestà of the commune in 1226, he was able to convert the office into a permanent lordship. Upon his death the Great Council elected as podestà Mastino I, who succeeded in converting the signoria (seigniory) into a family inheritance, governing at first with the acquiescence of the commune, then, when they failed to re-elect him in 1262, he effected a coup d'état and was acclaimed ("people's captain"), at the head of the commune's troops. In 1277 Mastino was killed by a faction of the nobles. The reign of his son Alberto as capitano (1277–1302) was an incessant war against the counts of San Bonifacio, who were aided by the House of Este. Of his three sons, Cangrande I inherited the podestà position in 1308, only the last shared the government (1308) and made a name as warrior, prince and patron of Dante, Petrarch and Giotto. By war or treaty he brought under his control the cities of Padua (1328), Treviso (1329), and Vicenza.
Cangrande I was succeeded by his nephews Mastino II (1329–1351) and Alberto. Mastino, the richest and most powerful prince of his generation in Italy, continued his uncle's policy, conquering Brescia in 1332 and carrying his power beyond the Po river. He purchased Parma (1335) and Lucca (1339). A powerful league was formed against him in 1337: Florence, Venice, the Visconti, the Este and the Gonzaga all joined, and after a three-year war, the Scaliger dominions were reduced to Verona and Vicenza.
His son Cangrande II (1351–1359) was a cruel and suspicious tyrant; not trusting his own subjects, he surrounded himself with German mercenaries, but was killed by his brother Cansignorio (1359–1375), who beautified Verona with palaces, provided it with aqueducts and bridges and founded the state treasury. He also killed his other brother, Paolo Alboino. Fratricide among the Scaligeri continued when Antonio (1375–1387), Cansignorio's natural son, slew his brother Bartolomeo. This aroused the indignation of the people, who deserted him when Gian Galeazzo Visconti of Milan made war on him. Having exhausted all his resources, he fled from Verona at midnight (19 October 1387), thus ending the Scaliger domination.
His son Can Francesco attempted fruitlessly to recover Verona (1390). Guglielmo (1404), natural son of Cangrande II, was more fortunate: with the support of the people, he drove out the Milanese, but he died ten days thereafter, and Verona then submitted to Venice (1405). The last representatives of the Scaligeri lived at the imperial court and repeatedly attempted to recover Verona by the aid of popular uprisings. After the Scaligeri had been ousted, two self-proclaimed members of the family, Giulio Cesare della Scala (also known as Julius Caesar Scaliger) and his son Joseph Justus Scaliger, made a reputation as humanist scholars, though their relationship to the historic Scaliger family is disputed.
The church of Santa Maria Antica in Verona is surrounded with the tombs (arche) of the Scaligeri in the form of Gothic shrines, or tempietti, enclosing their sarcophagi: Cangrande della Scala is memorialized with an equestrian statue; Cansignorio by a marble Gothic monument by Bonino da Campione, 1374.
Family tree of della Scala (Scaliger)
See also
Zavarise
Verona
Veneto
References
Kingdom of Italy (Holy Roman Empire)
Italian noble families
|
3375740
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%82%D1%83%D0%BB%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%83%D1%97%D0%B7%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0%29
|
Пончатула (Луїзіана)
|
Пончатула (Луїзіана)
Пончатула — місто в США, в окрузі Танґіпаоа штату Луїзіана. Населення — 7822 особи (станом на 2020).
Географія
Пончатула розташована за координатами (30.440598, -90.442791). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 12,32 км², з яких 12,31 км² — суходіл та 0,01 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарстві у складі родин. Густота населення становила 533 особи/км². Було 2852 помешкання (232/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,0 %. Частка іспаномовних становила 3,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,9 % — особи молодші 18 років, 59,8 % — особи у віці 18—64 років, 13,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,3 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 85,3 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 80,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 23,8 % осіб, у тому числі 34,9 % дітей у віці до 18 років та 16,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 33,0 %, роздрібна торгівля — 13,5 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 11,9 %.
Джерела
Міста Луїзіани
Населені пункти округу Танґіпаоа (Луїзіана)
Населені пункти США, засновані 1820
|
51291590
|
https://en.wikipedia.org/wiki/T75%20pistol
|
T75 pistol
|
T75 pistol
The T75 pistol (Chinese: T75手槍) is produced by the 205th Arsenal, Ministry of National Defense in Taiwan.
Design
The T75 is based on the Italian-made Beretta M92.
The T75K3 features polygonal rifling developed at National Defense University which improve both barrel life and weapon accuracy. In 2019 the Taiwanese Army allocated NT$368.6 million to acquire 10,404 T75K3 pistols to replace aging M1911A1s.
Variants
XT84
T75K1
T75K2
T75K3
Operational Use
: T75K3, new standard sidearm of the Republic of China Armed Forces, Coast Guard Administration (Taiwan), Judicial Yuan, and Ministry of Justice.
References
9mm Parabellum semi-automatic pistols
Firearms of the Republic of China
|
63678186
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mariah%20Denigan
|
Mariah Denigan
|
Mariah Denigan (born May 3, 2003) is an American swimmer, who specializes in open water and freestyle events. At the 2022 FINA World Swimming Championships in Budapest Hungary, Denigan swim both the 10km open water (finishing 15th place), and the USA Mixed Team Relay (finishing in 7th).
Medals
Deniagn won the silver medal in the women's 800 metre freestyle event at the 2019 Pan American Games held in Lima, Peru. She also competed in the 400 metre and 1500 metre freestyle events. In the women's 400 metre individual medley event she finished in 5th place in the final.
References
External links
Living people
2003 births
People from Fairfield, Ohio
Sportspeople from Butler County, Ohio
American female freestyle swimmers
American female medley swimmers
Medalists at the 2019 Pan American Games
Swimmers at the 2019 Pan American Games
Pan American Games silver medalists for the United States in swimming
21st-century American sportswomen
Indiana Hoosiers women's swimmers
|
4277806
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0%20%D0%9B%D1%83%D1%87%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Балка Лучанська
|
Балка Лучанська — балка (річка) в Україні у Охтирському районі Сумської області. Права притока річки Боромлі (басейн Дніпра).
Опис
Довжина балки приблизно 4,08 км, найкоротша відстань між витоком і гирлом — 3,83 км, коефіцієнт звивистості річки — 1,07 . Формується декількома струмками та загатами.
Розташування
Бере початок у селі Лучка. Тече переважно на північний схід і у місті Тростянець впадає у річку Боромлю, праву притоку річки Ворскли.
Притоки
Балка Печище - права притока, впадає у селі Лучка
Цікаві факти
У місті Тростянець балку перетинає автошлях (автомобільний шлях національного значення на території України, Суми — Полтава. Проходить територією Сумської та Полтавської областей.).
У XX столітті на балці існували газгольдер та декілька газових свердловин, а у XIX столітті — водяний млин.
Примітки
Джерела
Посилання
Малі річки України
Річки Сумської області
Статті про річки Сумської області без зображення в картці
Річки Охтирського району
|
3339201
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1982%E2%80%9383%20NBA%20season
|
1982–83 NBA season
|
1982–83 NBA season
The 1982–83 NBA season was the 37th season of the National Basketball Association. The season ended with the Philadelphia 76ers winning the NBA Championship, sweeping the Los Angeles Lakers 4 games to 0 in the NBA Finals.
Notable occurrences
The 1983 NBA All-Star Game was played at The Forum in Inglewood, California, with the East defeating the West 132–123. Julius Erving of the Philadelphia 76ers won the game's MVP award. It was at this game that R&B singer Marvin Gaye performed his famous rendition of the "Star-Spangled Banner".
This season marked the final season for Larry O'Brien as commissioner of the NBA. In honor of his long tenure, the NBA would rename its championship trophy after him (it was originally named after the late Boston Celtics owner Walter A. Brown).
The USA Network extended their cable deal with the NBA for another two years, and ESPN shared broadcast rights with them.
The 76ers posted a 12–1 record in the playoffs, a record for highest winning percentage in the postseason (it was later broken by the 2001 Los Angeles Lakers, whose record was, in turn, later broken by the 2017 Golden State Warriors).
The Boston Celtics were swept for the first time in their playoff history, at the hands of the Milwaukee Bucks in the Conference Semifinals of the 1983 NBA playoffs. The Bucks swept the Celtics 4–0.
The 1983 NBA Finals was the last Finals to end before June 1.
This was the final season for Wilson serving as the suppliers of the official NBA game ball (a partnership that dated back to 1946); it was replaced in that capacity by Spalding in the following season, which supplied game balls to the NBA through the 2020–21 season. Wilson returned as the game ball supplier for the 2021–22 season.
Ted Stepien sold the Cleveland Cavaliers to Gordon Gund. Under Stepien, attendance at the Cavaliers' home arena at Richfield Coliseum declined, first-round picks were traded in consecutive years (which led the NBA to institute the Ted Stepien rule), and long-time announcer Joe Tait was fired (he returned following the Gund purchase). The Cavaliers had five different coaches and three consecutive losing seasons under Stepien.
On November 3, 1982, Randy Smith played in his 845th consecutive NBA game, breaking Johnny Kerr's iron man record. The game was a 130–111 loss to the Philadelphia 76ers in which Smith started and scored 14 points. Smith's iron man streak ended at 906 games when he played his last game with the Clippers on March 13, 1983, and was traded to the Atlanta Hawks. The record was later surpassed by A.C. Green in 1997.
On April 16, 1983, during a 12-point victory over the Dallas Mavericks, the San Antonio Spurs set the all-time NBA regular season record for team field goal percentage by shooting .707 from the floor.
The NBA adds the NBA Defensive Player of the Year and the NBA Sixth Man of the Year Award awards.
This season saw the final season of eventual Hall of Famers' Dave Cowens, Spencer Haywood and Calvin Murphy.
Final standings
By division
By conference
Notes
z – Clinched home court advantage for the entire playoffs and first round bye
c – Clinched home court advantage for the conference playoffs and first round bye
y – Clinched division title and first round bye
x – Clinched playoff spot
Playoffs
Teams in bold advanced to the next round. The numbers to the left of each team indicate the team's seeding in its conference, and the numbers to the right indicate the number of games the team won in that round. The division champions are marked by an asterisk. Home court advantage does not necessarily belong to the higher-seeded team, but instead the team with the better regular season record; teams enjoying the home advantage are shown in italics.
Statistics leaders
NBA awards
Most Valuable Player: Moses Malone, Philadelphia 76ers
Rookie of the Year: Terry Cummings, San Diego Clippers
Defensive Player of the Year: Sidney Moncrief, Milwaukee Bucks
Sixth Man of the Year: Bobby Jones, Philadelphia 76ers
Coach of the Year: Don Nelson, Milwaukee Bucks
All-NBA First Team:
F – Larry Bird, Boston Celtics
F – Julius Erving, Philadelphia 76ers
C – Moses Malone, Philadelphia 76ers
G – Sidney Moncrief, Milwaukee Bucks
G – Magic Johnson, Los Angeles Lakers
All-NBA Second Team:
F – Alex English, Denver Nuggets
F – Buck Williams, New Jersey Nets
C – Kareem Abdul-Jabbar, Los Angeles Lakers
G – George Gervin, San Antonio Spurs
G – Isiah Thomas, Detroit Pistons
All-NBA Rookie Team:
James Worthy, Los Angeles Lakers
Quintin Dailey, Chicago Bulls
Terry Cummings, San Diego Clippers
Clark Kellogg, Indiana Pacers
Dominique Wilkins, Atlanta Hawks
NBA All-Defensive First Team:
Bobby Jones, Philadelphia 76ers
Dan Roundfield, Atlanta Hawks
Moses Malone, Philadelphia 76ers
Sidney Moncrief, Milwaukee Bucks
Dennis Johnson, Phoenix Suns (tie)
Maurice Cheeks, Philadelphia 76ers (tie)
NBA All-Defensive Second Team:
Larry Bird, Boston Celtics
Kevin McHale, Boston Celtics
Wayne Rollins, Atlanta Hawks
Michael Cooper, Los Angeles Lakers
T. R. Dunn, Denver Nuggets
Player of the week
The following players were named NBA Player of the Week.
Player of the month
The following players were named NBA Player of the Month.
Rookie of the month
The following players were named NBA Rookie of the Month.
Coach of the month
The following coaches were named NBA Coach of the Month.
See also
List of NBA regular season records
References
NBA
|
70867473
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jan%20Seidel
|
Jan Seidel
|
Jan Seidel (born 10 October 1984) is a German football referee.
Jan Seidel lives in Oberkrämer. He is a DFB referee for Grün-Weiß Brieselang. He has managed games in the North Regional league since the 2008–09 season, and he has managed the games in the 3rd division from the 2009–10 season up until the 2011–12 season. He later specialized as an assistant referee.
As a linesman, Seidel has been involved in the 2. Bundesliga games since the 2009/10 season and the Bundesliga games since the 2012–13 season. Since the 2016–17 season he has been a linesman of the UEFA Europa League, and since the 2017–18 season, the UEFA Champions League.
In April 2021, he was nominated along with Rafael Foltyn to be part of Daniel Siebert’s refereeing team for the UEFA Euro 2020 in June and July 2021.
In May 2022, he was once again nominated together with Rafael Foltyn to be part of Daniel Siebert's refereeing team for the 2022 FIFA World Cup in November and December 2022.
References
Living people
German football referees
UEFA Euro 2020 referees
2022 FIFA World Cup referees
1984 births
|
122528
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Warsaw%2C%20Missouri
|
Warsaw, Missouri
|
Warsaw, Missouri
Warsaw is a city located in Benton County, Missouri, United States. The population was 2,209 at the 2020 census. Warsaw is the county seat of Benton County.
Adjacent to the Osage River it is heavily tied to two major lakes on the river. The uppermost reaches of Lake of the Ozarks is part of southwest city limits and the Truman Dam and Truman Reservoir are on its northwest side.
History
The original inhabitants of the area were the Delaware, Shawnee, Sac, Kickapoo, and Osage tribes (namesake of the Osage River which passed by the city). French settlers visited the area as early as 1719.
Warsaw was platted in 1837. The city was incorporated in 1843 and designated as the county seat of Benton County. The city was named after Warsaw, the capital city of Poland, in honor of the Revolutionary War hero Tadeusz Kościuszko, who was Polish and had also fought for independence in his homeland. Warsaw was a steamboat port, the furthest point up the Osage River they could navigate.
Permanent immigrants to the area were Germans, Scotch-Irish, and English, as well as transplant farmers from Kentucky, Tennessee and the Carolinas, first arriving circa 1820.
In 1931 the upper reaches of Lake of the Ozarks reached the community on the Osage River. The dam for Truman Reservoir on the Osage River just northwest of the city limits officially opened 1979 after construction began in 1964. Place names for many lake related businesses including the Harry S. Truman Regional Visitor Center have the Warsaw mailing address even though they are outside the city limits. The Warsaw city limits do not include Truman Reservoir lakefront. City limits do include waterfront the upper reaches of the Osage Arm of the Lake of the Ozarks.
The Upper Bridge was listed on the National Register of Historic Places in 1999. The bridge is the first crossing of the Osage River below the Truman Dam is actually a crossing of Lake of the Ozarks.
Geography
Warsaw is located at 38°14'43" North, 93°22'38" West (38.245195, -93.377227). According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and is water. The total area is 7.6% water given its southern border the upper reaches of Lake of the Ozarks. Warsaw is located on a junction of U.S. Route 65 and Missouri Route 7. It is located on the northern terminus of Missouri Route 83.
Climate
On July 14, 1954, the temperature in Warsaw rose to . This remains the hottest temperature ever recorded in the state of Missouri. On February 13, 1905, the temperature at Warsaw fell to , the coldest temperature ever recorded in Missouri. The average annual temperature is .
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 2,127 people, 914 households, and 523 families living in the city. The population density was . There were 1,085 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 96.3% White, 1.0% African American, 1.1% Native American, 0.2% Asian, 0.4% from other races, and 0.9% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 3.2% of the population.
There were 914 households, of which 27.4% had children under the age of 18 living with them, 41.6% were married couples living together, 12.1% had a female householder with no husband present, 3.5% had a male householder with no wife present, and 42.8% were non-families. 37.7% of all households were made up of individuals, and 21% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.20 and the average family size was 2.88.
The median age in the city was 45 years. 22.7% of residents were under the age of 18; 6% were between the ages of 18 and 24; 21.2% were from 25 to 44; 25.1% were from 45 to 64; and 25% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 46.7% male and 53.3% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 2,070 people, 923 households, and 539 families living in the city. The population density was . There were 1,027 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.36% White, 0.14% African American, 0.43% Native American, 0.05% Asian, 0.05% Pacific Islander, 0.10% from other races, and 0.87% from two or more races. 1.26% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 923 households, out of which 24.2% had children under the age of 18 living with them, 44.7% were married couples living together, 10.7% had a female householder with no husband present, and 41.6% were non-families. 38.6% of all households were made up of individuals, and 21.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.12, and the average family size was 2.78.
In the city, the population was spread out, with 21.7% under the age of 18, 7.1% from 18 to 24, 22.9% from 25 to 44, 21.2% from 45 to 64, and 27.1% who were 65 years of age or older. The median age was 44 years. For every 100 females, there were 79.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 77.7 males.
The median income for a household in the city was $23,583, and the median income for a family was $33,068. Males had a median income of $24,464 versus $19,301 for females. The per capita income for the city was $15,262. 18.5% of the population and 9.5% of families were below the poverty line. 24.7% of those under the age of 18 and 14.2% of those 65 and older were living below the poverty line.
Education
Warsaw R-IX School District operates four schools at Warsaw: North Elementary School, South Elementary School, John Boise Middle School, and Warsaw High School.
Warsaw also has a private school, Cornerstone Academy of the Ozarks (K-12).
Warsaw has a public library, a branch of the Boonslick Regional Library.
References
External links
Historic maps of Warsaw in the Sanborn Maps of Missouri Collection at the University of Missouri
Cities in Benton County, Missouri
County seats in Missouri
Cities in Missouri
|
3092602
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Pilosella%20cymosa
|
Pilosella cymosa
|
Pilosella cymosa (нечуйвітер напівпарасольковий або нечуйвітер напівзонтичний як Hieracium cymosum) — вид рослин з родини айстрових (Asteraceae), поширений у Європі, пн.-зх. Туреччині, Вірменії, Азербайджані й фрагментарно на схід від Уралу.
Опис
Багаторічна трав'яниста рослина 30–40 см заввишки. Волоски на всій рослині більш-менш довгі, 1–6 мм завдовжки; листочки обгорток і квітконоси більш-менш густо запушені волосками, проте здебільшого розсіяно-залозисті.
Поширення
Поширений у Європі, північно-західній Туреччині, Вірменії, Азербайджані й фрагментарно на схід від Уралу.
В Україні вид зростає на сухих відкритих галявинах, схилах, вапняках, крейді, узліссях — у б. ч. території, крім півдня Степу і Криму.
Джерела
cymosa
Флора України
Флора Європи
Флора Азії
Рослини, описані 1862
|
2523888
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HSPB11
|
HSPB11
|
HSPB11 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 1-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 144 амінокислот, а молекулярна маса — 16 297.
Задіяний у таких біологічних процесах, як відповідь на стрес, транспорт, транспорт білків.
Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном кальцію.
Локалізований у клітинних відростках, війках.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 1
Некатегоризовані білки
|
2607024
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BF%D1%96%D1%80%D1%83%D1%81%20%D0%9A%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%BD%D0%B0
|
Папірус Кахуна
|
Папірус Кахуна — збірник давньоєгипетських медичних папірусів (медичний папірус Кахуна VI. 1 та ветеринарний папірус Кахуна LV.2) з Ель-Лахуна (Лахуна, Кахуна). Колись це було цілісне полотно папірусу, яке пізніше розірвали на шматочки для записів.
Історія знахідки
Обидва документи виявив в 1888/89 році англійський археолог Вільям Фліндерс Пітрі при розкопках робітничого поселення Медінет-Кахун в Ель-Лахуні оазі Ель-Фаюм. Вперше переклав текст на англійську мову і опублікував Френсіс Ллевеллін Гриффіт в 1898 році. В наші дні папіруси зберігаються в Музеї єгипетської археології Пітрі при Університетському коледжі Лондона.
Гінекологічний папірус VI.1
Медичний папірус Кахуна або гінекологічний папірус Кахуна відноситься до приблизно 1850 року до н. е., періоду правління фараона Аменемхета III (12 династія). Папірус складається з трьох аркушів з медичним текстом (schesau) по темі гінекологія, перераховує 17 діагнозів жіночих захворювань, 17 симптомів вагітності, рецепти для зачаття, контрацепції або приписи до лікування істерії. Крім цього папірус містить списки жерців, храмового інвентарю, різних колекцій, кілька літературних текстів (в тому числі звернення до фараона Сесострісу III). На зворотному боці представлений короткий підсумковий облік, що стосується часів правління Аменемхета III.
Ветеринарний папірус LV.2
Ветеринарний папірус Кахуна відноситься до приблизно 1800 року до н. е. (Середнє царство). На відміну від більшості папірусів цей написаний не в рядок, а колонками. Текст, що зберігся фрагментарно, оповідає про захворювання тварин і досі не перекладений повністю. Простежується чітка структура медичного спостереження від діагнозу, опису симптомів до призначення терапії. Найкраще зберігся фрагмент з описом хвороб великої рогатої худоби, де вперше описана чума ВРХ. Серед інших пацієнтів названі риба, гусак і собака.
Значення
Даний папірус є найдавнішим з відомих ветеринарних медичних документів людства. Також він свідчить про високий рівень розвитку медичних наук в Стародавньому Єгипті.
Інші фрагменти
Збереглися крім цих двох папірусів маленькі фрагменти якогось іншого медичного папірусу, але вони настільки сильно пошкоджені, що неможливо з упевненістю що-небудь про них стверджувати.
Див. також
Медицина Стародавнього Єгипту
Список давньоєгипетських папірусів
Джерела
Ресурси Інтернету
Транслітерація і переклад гінекологічного папірусу (англ.)
Примітки
Медицина Стародавнього світу
Література Стародавнього Єгипту
Наука в Стародавньому Єгипті
Книги 2-го тисячоліття до н. е.
Папіруси
Ветеринарія
|
1818359
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Цигульський Валентин Володимирович
|
Цигульський Валентин Володимирович
Валентин Володимирович Цигульський — український військовий льотчик, миротворець, підполковник Збройних сил України, заступник командира 16-ї окремої бригади армійської авіації, учасник російсько-української війни.
Життєпис
1998 року закінчив Харківський льотний інститут, направлений в частину у Бродах, 16-а окрема бригада армійської авіації. 4 рази брав участь в миротворчих операціях — 2005, 2006, 2008 у республіці Ліберія, 2012 — Демократична Республіка Конго.
4 червня два вертольоти Мі-24 вилетіли на бойове завдання з ліквідації терористичного кубла за 4 км від Слов'янська, що обстрілювало місто і позиції сил АТО. В екіпажі підполковника штурманом був майор Сергій Тітаренко, терористи поцілили у вантажну кабіну. Після того пролунав другий вибух — обстрілювали із ПЗРК та великокаліберних кулеметів. Вже після аварійного приземлення вогонь охопив кабіну, де перебував Тітаренко, вибратися не зміг — не відчував ані рук, ані ніг. Витягнув його, обгораючи, підполковник Цигульський.
Лікувався в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова — отримав опіки та компресійний перелом двох хребців, за здоров'ям постійно слідкує дружина Олена. Подружжя виховує дітей, старший син — від першого шлюбу, середній — 2003 р.н., найменшому — сину Ігорю — виповнилося 2 роки.
Нагороди
20 червня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу, відзначений — нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Примітки
Джерела
Український вертолітник посадив підбиту бойовиками машину, незважаючи на зламаний хребет
Вертолітник Цигульський: Бог врятував, щоб повернувся в небо
Рідним загиблого десантника 95 бригади Максима Перепелиці вручать його орден Народного Героя
Уродженці Олександрії
Випускники Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба
Українські військові льотчики
Українські миротворці
|
2646395
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%95%D0%A1%20%D0%A5%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B5
|
ТЕС Хванге
|
ТЕС Хванге — теплова електростанція на заході Зімбабве, неподалік від кордонів з Ботсваною та Замбією. З моменту свого спорудження стала найпотужнішою ТЕС країни.
Як і інші теплові електростанції Зімбабве, ТЕС Хванге відноситься до конденсаційних та розрахована на використання вугілля. Воно постачається сюди по конвеєру довжиною 3,5 км з розташованого поруч кар'єру.
Спорудження першої черги у складі чотирьох енергоблоків потужністю по 120 МВт стартувало у 1973-му. За два роки через санкції, накладені на Південну Родезію за утиски урядом білих місцевого населення, виникли проблеми з постачанням замовленого за кордоном основного обладнання. Втім, будівельні роботи на майданчику продовжувались, а в 1980-му були розблоковані імпортні поставки. В результаті у 1984-му ввели в експлуатацію першу чергу, а ще за три роки стала до ладу друга у складі двох турбін по 220 МВт.
Для охолодження станція використовує воду із річки Замбезі, яка подається по трубопроводу довжиною 44 км та діаметром метр.
На початку 21 століття ТЕС Хванге, як і інші електростанції Зімбабве, мала проблеми з підтримкою працездатності обладнання. В січні 2018-го після відновлення одного з блоків вдалось підняти фактичну потужність станції до 661 МВт. Можливо відзначити, що в той же час через дефіцит іноземної валюти копальня Хванге не могла придбати необхідні запасні частини, що загрожувало нестачею палива.
Див. також
Список найбільших електростанцій світу
Примітки
Хванге
|
23608189
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Uprising%20%28song%29
|
Uprising (song)
|
Uprising (song)
"Uprising" is a song by the English rock band Muse. It was released on 4 August 2009 as the lead single from the band's fifth studio album, The Resistance (2009). The song was written by band member Matt Bellamy, produced by the band, and mixed by Spike Stent. "Uprising" peaked at number 37 on the US Billboard Hot 100, and peaked in the top 10 in seven countries. It was certified platinum in the United Kingdom, gold in four countries, platinum in five countries, and double-platinum in the United States, making it Muse's best-selling single. The song is based on the 1949 novel Nineteen Eighty-Four, written by George Orwell.
Composition
"Uprising" was described as an alternative rock, space rock, and glam rock song, with elements of industrial. It is composed in the key of D minor with a tempo of 132 beats per minute. Several critics likened it to the theme music from the science fiction TV show Doctor Who. Muse produced "Uprising" themselves.
Release
It was revealed in July 2009 that the band would perform at the 2009 MTV Video Music Awards. They played at the theatre across the street from where the VMAs were held, and were introduced by Gerard Butler.
"Uprising" won Best Single at the 2010 Music Producers Guild Awards. Accepting the award, the songwriter, Matt Bellamy, thanked John Leckie, the producer of their first two albums, for "teaching us how to produce".
Commercial performance
"Uprising" peaked in the top 10 in Belgium (Wallonia), Denmark, Finland, Norway, Scotland, Switzerland, and the United Kingdom. It was certified silver by the BPI in the United Kingdom, gold by the ARIA in Australia, BEA in Belgium, MC in Canada, FIMI in Italy, and RMNZ in New Zealand, platinum by SNEP in France, IFPI in Switzerland, and PROMUSICAE in Spain, and double-platinum by the RIAA in the United States.
After being released to radio in the United States, the single reached number one on the Billboard Alternative Songs chart on 9 September 2009, becoming Muse's sixth top 10 single and first number one on that chart, eventually spending 17 weeks at number one, becoming the second longest-running number one song ever on the chart (now third longest). It also became one of three songs at the time to almost concurrently break the 52-week record held by 30 Seconds to Mars' "The Kill", Red Jumpsuit Apparatus's "Face Down", and Finger Eleven's "Paralyzer". As songs on the chart are retired for charting out of the top 10 beyond week 52, it was initially removed for a week after logging its 52nd week for missing the top 10. However, the following week it gained enough points to return to the top 10, returning it to the chart for a 53rd week, which would mark its final tally. In 2013, it was ranked the top song of all time in the magazine's 25th anniversary list of the top 100 songs to grace the chart; an updated ranking for the chart's 35th anniversary in late 2023 saw "Uprising" drop to number three, after the success of All Time Low's "Monsters" and Lovelytheband's "Broken" in the late 2010s and early 2020s. It became Muse's first entry on the Billboard Hot 100 (and first top 40 single), peaking at number 37 on the week ending 3 October 2009 and spent 20 weeks on the Hot 100. It remains the band's only top 40 single. It has sold 2,170,000 copies in the US .
Music video
The music video, directed by American collective Hydra (Sam Stephens, John Hobbs and others), appeared on 4 August 2009. The band performs through a miniature city in the bed of an old, small truck, with a lit fuse following behind. At times, they are also seen performing inside a miniature airstream trailer, which seems to be exploding. Through the window of a store, the band at one point looks at TVs with teddy bears (with reptilian eyes, sharp claws, and fangs) on the screens; Matt smashes the window and TVs with his guitar. At the end of the video, a group of teddy bears, similarly looking to the teddy bears seen on the TVs, rise up from the ground and start destroying the miniature city, only to all fall down at the end of the video. This is said to pay homage to the climactic scene in Ghostbusters, with one shot even mirroring the Stay Puft Marshmallow Man's introduction.
The video won "Best Special Effects" in the 2010 MTV Video Music Awards, but lost "Best Rock Video" to Thirty Seconds to Mars' "Kings and Queens."
Personnel
Muse
Matthew Bellamy – lead vocals, guitars, keyboards, production
Chris Wolstenholme – bass guitar, backing vocals, production
Dominic Howard – drums, percussion, production
Additional Personnel
Tom Kirk – handclaps, backing vocals
Adrian Bushby – engineering, handclaps, backing vocals
Paul Reeve – additional vocal production, handclaps, backing vocals
Track listing
7-inch
Warner Bros. — WEA458
CD
Warner Bros. — WEA458CD
Download
Charts
Weekly charts
Year-end charts
Decade-end charts
Certifications and sales
References
External links
Official
"Uprising" (sound track), licensed by SpaceX for Reusable Launch System concept video, 3:58, 29 September 2011.
2009 singles
2009 songs
Albums with cover art by Storm Thorgerson
Anti-fascist music
Glam rock songs
Muse (band) songs
Protest songs
Songs about revolutions
Songs written by Matt Bellamy
Synth rock songs
Warner Records singles
|
321376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%88%D0%BD%D1%8F%D0%BA%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Вишняківка (Кропивницький район)
|
Вишняківка (Кропивницький район)
Вишняківка — село в Україні, у Соколівській сільській громаді Кропивницького району Кіровоградської області. Населення становить .
Географія
Населений пункт Вишняківка знаходиться в північно-західному напрямку від обласного центру — міста Кропивницький. Місцевість степова, пересічена балкою, яка тягнеться вздовж села і переділяє його на дві половини. У цій балці тече річка Чабанка, яка є правою притокою річки Сугоклеї. Через центр Вишняківки проходить шосейна дорога.
Від економічних центрів село розташоване на відстані 105—140 км (Кривий Ріг — 140 км, Олександрія — 105 км, Кіровоград — 25 км). До найближчого порту Світловодська — 156 км, Кременчука — 163 км.
В основі тектонічної будови села лежить давня докембрійська Східноєвропейська платформа. В її тріщині сформувався Український щит. Геологічна розвідка, яка працювала в 1962 – 1965 роках, показала, що на території села є поклади молодого бурого вугілля, глини, піску, жорстви, а в північному напрямку, в кінці села, виходять на поверхню кристалічні породи та поклади білої глини.
Географічні координати населеного пункту Вишняківка — 48° 15’ північної широти та 32° 12’ східної довготи.
Клімат
Клімат населеного пункту помірно континентальний. Рівень залягання підземних вод коливається від 2–3 метрів до 18–20 метрів. Артезіанські води — на глибині 50–70 метрів, але використання їх обмежується заляганням на глибинах 20—40 метрів уранових жил (вода має досить високий вміст радону).
Природа
Село Вишняківка має великі земельні ресурси, на яких сформований чорнозем звичайний з глибиною гумусового горизонту — 1,2–1,4 метра, суглинистого механічного складу з високим вмістом органічних речовин у верхньому шарі (до 15% в товщі до 20 см), з кислотною реакцією рН=5,7.
Оскільки село Вишняківка розташоване в степовій зоні, то характерним типом рослинності є ковилово-типчакове різнотрав'я. Лісів немає, проте є багато штучних лісових посадок.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 498 осіб, з яких 224 чоловіки та 274 жінки.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 446 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:Населення с. Вишняківка станом на 1 січня 2013 року складає 521 особу.
Переважають українці, проте проживають й представники національних меншин: росіяни, вірмени, молдовани.
Історія
Заснування села та його перші мешканці
З усних переказів місцевих жителів села встановлено, що населений пункт засновано приблизно в першій чверті XIX століття місцевим поміщиком на прізвище Вишняк. За тих часів село було невеликим і поділялося на дві частини: Липки і Водяна. Цей поміщик-кріпосник мав 2750 гектар орної землі і досить багато кріпосних селян. За радянських часів, в 1963 році, було розорано кладовище, де ховали кріпосних селян.
Після смерті Вишняка його землі перейшли до поміщиків: Слобідського — 408 гектарів, Ямпольського — 400 гектарів, Бережного — 300 гектарів. Частина земель належала заможному селянству: Великому — 180 гектарів, Книшу — 90 гектарів, Попову — 90 гектарів, Іваненку — 60 гектарів, Чигиринському — 20 гектарів.
Внаслідок відміни кріпосного права, на території Російської імперії спостерігаються міграційні процеси. Саме в цей час, в другій половині XIX століття чисельність населення села починає поступово збільшуватися. Першими переселенцями, які прийшли у Вишняківку були мешканці Єлисаветполя і Новомиргорода (викупили землі, які належали поміщику Слобідському), про що свідчать назви частин села. Особливо активізувались міграційні процеси на початку XX століття, коли територія села почала приваблювати переселенців з Київської губернії та південних регіонів Херсонської губернії. У 1910 році переселенці з Київщини викупили землі поміщика Ямпольського — цю частину села стали називати Лозоваткою.
Так, на початку XX століття, населений пункт складається з шести частин — Липки, Водяна, Вишняківка, Єлісаветполь, Новомиргородка, Лозоватка.
В цілому населений пункт називали на честь засновника — Вишняківка. Село знаходилось в адміністративному підпорядкуванні Ганнинської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії.
Переселенці платили досить велику орендну плату (90 карбованців на рік за 10 десятин), внаслідок чого основна маса селянства розорялася.
Відомо, що в 1905 році у Вишняківці мешкав революціонер на прізвище Ар, який був одружений з дочкою місцевого поміщика Слобідського. Дружина Ара змушена була продати землю заможному селянину Великому, так як її чоловіка постійно переслідували за його революційну діяльність.
До 1917 року на території села не було ні промислових об'єктів, ні культурно-освітніх установ. Єдиним торговельно-побутовим об'єктом була бакалійна лавка та постоялий двір, які належали єврею Шльомі.
Не було на території села і медичної установи. Медичне обстеження населення відбувалось один раз на 4-5 років, коли приїздили лікарі повітової земської лікарні.
1859 року у власницькому селі Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, мешкало (161 чоловічої статі та 153 — жіночої), налічувалось 48 дворових господарства.
Станом на 1886 рік у колишньому власницькому селі Ганнинської волості мешкало , налічувалось 27 дворових господарств, існував шинок.
За даними 1894 року у селі мешкало (111 чоловічої статі та 98 — жіночої), налічувалося 69 дворових господарства
Радянська влада в селі
Радянська влада прийшла у Вишняківку у 1919 році. У 1919—1920 роках були створені партійна та комсомольська організації. У 1923 році в селі було відкрито семирічну школу — першу освітню установу в селі, яка у 1940 році стала десятирічною. При школі було закладено великий фруктовий сад. Протягом 1922—1923 років у Вишняківці відкрилося два магазини. У 1929 році почали з'являтися і перші сільськогосподарські об'єднання — артілі: імені В. І. Леніна, «Краще життя», «Новий господар». Ініціаторами заснування артілей стали селяни Лисенко О., Рак А., Павлов І. З 1935 року медичну допомогу в селі надавала Друга міська лікарня міста Кіровограда, а з 1938 року було відкрито фельдшерсько-акушерський пункт.
Німецько-радянська війна
Мирний спокій села Вишняківка був перерваний у серпні 1941 року. При наступі німців запеклих боїв не було, за винятком повітряних сутичок. Мешканці Вишняківки активно піднялися на боротьбу з ворогом. Десятки заяв з проханням направити на фронт надійшли до військкомату уже в перші дні війни. Одними з перших стали заяви Бондаренка Миколи Арсенійовича, Камардаша Якова Микитовича, Басистого Омеляна Григоровича, Сільченка Степана Сидоровича, Рака Феодосія Івановича.
Німецька окупація упродовж 1941—1944 років завдала Вишняківці великої шкоди: будинки були спалені й зруйновані, школа розбита, великий сад при школі — вирубаний окупантами. На території села були викопані окопи та бліндажі.
У 1941—1943 роках на території села розташовувався табір радянських військовополонених, який налічував близько 40000 осіб.
Під час звільнення населеного пункту, навесні 1944 року, розгорнулися жорстокі бої біля села Чайківка, під Крупським, а у Вишняківці стояла далекобійна артилерія.
У визволенні Вишняківки брав участь 106 гвардійський стрілковий полк 36 гвардійської стрілкової дивізії 7 гвардійської армії. Після двогодинного бою 14 березня 1944 року село було звільнено від німецьких військ. Вже майже нікого не залишилося в живих серед тих, хто брав участь у німецько-радянській війні, але пам'ять про них залишається в серцях їхніх нащадків. Про подвиги земляків нам завжди нагадують квіти біля пам'ятників і обелісків, експонати музеїв бойової слави у селах нашого району.
Повоєнне життя
Після звільнення села починається важкий період повоєнної відбудови. Населення почало повертатися з евакуації, з фронту поверталися вцілілі односельчани. В селі почали відновлювати старі і розбудовувати нові споруди. Протягом першої повоєнної п'ятирічки в селі побудували нові тваринницькі ферми, електропідстанцію, два магазини, прибудовано 4 класні кімнати до шкільного приміщення. У 1945 році в селі відкривається фельдшерсько-акушерський пункт, який тривалий час очолював Твердовський Олексій Григорович.
У 1950-х роках починається процес укрупнення колективних господарств. Так в 1958 році було створено об'єднане колективне господарство імені Крупської, в яке увійшли села Крупське, Ганнинське, Назарівка та Вишняківка. Першим головою колгоспу був Мезєнцев Василь Єрофійович. У 1962 році колгосп імені Крупської очолив вишняківець Мотузенко Іван Свиридович. В об'єднаному колгоспі налічувалося 7825 гектар землі, в тому числі 6360 гектарів орної землі, 215 гектарів садів. Господарство спеціалізувалося на вирощенні як зернових, так і технічних культур: пшениці. Ячменю, проса, кукурудзи, гречки, соняшника, гороху, буряку. У 1960—1970-х роках врожайність основних сільськогосподарських культур складала: озима пшениця — 25—27 ц. з га, кукурудза — 45—50 ц. з га, соняшник — 18—20 ц. з га, буряк — 250—300 ц. з га.
Поступово село забезпечувалося потрібною сільськогосподарською технікою. Так в 1960 році на полях Вишняківки працювало 14 тракторів, 8 комбайнів, культиватори, сівалки, навантажувачі, очисні машини.
В 1958 році у селі з'являються перші телевізійні приймачі у Ковтуна В. І. та Мартиновського М. Д.
У 1960—1970-х роках село Вишняківка активно розбудовується. З’являються нові приміщення МТС, гаражі для вантажного транспорту та сільськогосподарських машин, новий сільський клуб на 300 місць.
В селі була велика пасіка, якою довгий час керував Мартиновський Микола Дмитрович. Продукція Вишняківської пасіки мала великий попит не лише в області, а й по всій Україні. А Мартиновський М. Д. брав участь у Всеукраїнських сільськогосподарських виставках.
У 1972 році було збудовано і здано в експлуатацію нове приміщення Вишняківської школи.
В 1970—1980-х роках значно розбудовується житловий комплекс села. На кошти колгоспу будуються будинки по вулиці Молодіжній.
Сучасна Вишняківка
На даний час на території Вишняківської сільської ради зареєстровано 9 дрібних і середніх підприємств, переважно сільськогосподарського спрямування. Найбільшими з них є ТОВ «РосАгро» (керівник Моцний Р. В.), ФГ «Олеся» (керівник Кондратенко С. І.), СФГ Мотузенко О. В., ПП Рудяк А. В., а також декілька одноосібників. Базовим сільськогосподарським підприємством в селі Вишняківка є ТОВ «Рос Агро» (виконавчий директор Тарасенко Микола Миколайович), яке спеціалізується на вирощуванні зернових культур і є одним з лідерів району в цій галузі. Господарство має в обробітку 1713 га землі. Для зберігання зерна збудовано зерносховище об'ємом 6 тисяч тонн. ТОВ «Рос Агро» бере активну участь у соціально-економічному розвитку села.
Відомі люди
Мартиновський Микола Дмитрович — пасічник, учасник всеукраїнської сільськогосподарської виставки у Києві по бджільництву.
Мотузенко Анатолій Олександрович — водій, нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.
Мотузенко Ніна Іванівна — вчитель Вишняківської школи у 1953—2008 роках (55 років трудового стажу у с. Вишняківка).
Рибалко Віра Семенівна — ланкова, нагороджена орденом Леніна за досягнення високої урожайності цукрового буряка.
Сумська Лідія Миколаївна — вчитель математики Вишняківської школи (45 років трудового стажу).
Твердовський Олексій Григорович' — фельдшер, завідував Вишняківським фельдшерським пунктом у 1946—1994 роках.
Тимофієнко Євдокія Григорівна — доярка, нагороджена Орденом Слави III ступеня.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Кіровоградська область)
Примітки
Посилання
Прогноз погоди в селі Вишняківка
Села Кіровоградської області
|
2358318
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B0-%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%BD%202
|
Альфа-актин 2
|
Альфа-актин 2 – білок, який кодується геном ACTA2, розташованим у людей на короткому плечі 10-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 377 амінокислот, а молекулярна маса — 42 009.
Цей білок за функцією належить до м'язових білків.
Білок має сайт для зв'язування з АТФ, нуклеотидами.
Локалізований у цитоплазмі, цитоскелеті.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 10
Актини
|
35068
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1846
|
1846
|
1846
Events
January–March
January 5 – The United States House of Representatives votes to stop sharing the Oregon Country with the United Kingdom.
January 13 – The Milan–Venice railway's bridge, over the Venetian Lagoon between Mestre and Venice in Italy, opens, the world's longest since 1151.
February 4 – Many Mormons begin their migration west from Nauvoo, Illinois, to the Great Salt Lake, led by Brigham Young.
February 10 – First Anglo-Sikh War: Battle of Sobraon – British forces defeat the Sikhs.
February 18 – The Galician slaughter, a peasant revolt, begins.
February 19 – United States president James K. Polk's annexation of the Republic of Texas is finalized by Texas president Anson Jones in a formal ceremony of transfer of sovereignty. The newly formed Texas state government is officially installed in Austin.
February 20–29 – Kraków uprising: Galician slaughter – Polish nationalists stage an uprising in the Free City of Kraków; it is suppressed by forces of the Austrian Empire, supported by peasants.
February 22 – The Liberty Bell in Philadelphia is cracked while being rung for George Washington's birthday.
March 9 – The First Anglo-Sikh War ends, with the signing of the Treaty of Lahore. Kashmir is ceded to the British East India Company, and the Koh-i-Noor diamond is surrendered to Queen Victoria.
March 10 – Prince Osahito, fourth son of deceased Emperor Ninkō of Japan, becomes Emperor Kōmei.
April–June
April 25 – Mexican–American War: Open conflict begins, over the disputed border of Texas.
May – The Associated Press is founded in New York.
May 8 – Mexican–American War – Battle of Palo Alto: Zachary Taylor defeats a Mexican force north of the Rio Grande at Palo Alto, Texas in the first major battle of the war.
May 11 – The University at Buffalo is founded by future United States Vice President and President, Millard Fillmore.
May 13 – Mexican–American War: The United States declares war on Mexico.
May 15 – Under the leadership of Prime Minister Robert Peel, the House of Commons of the United Kingdom votes to repeal the Corn Laws by passing an Importation Bill, replacing the old colonial mercantile trade system with free trade in response to the Great Famine (Ireland). On June 25 the Duke of Wellington persuades the House of Lords to pass the Act, which will take full effect from February 1849. Peel, however, is forced to resign.
May 16 – The Revolution of Maria da Fonte begins in Portugal (it is crushed by royalist troops on February 22, 1847).
June 10 – Mexican–American War: The California Republic declares independence from Mexico.
June 14 – Bear Flag Revolt: American settlers in Sonoma, California, start a rebellion against Mexico and proclaim the California Republic.
June 15
The Oregon Treaty establishes the 49th parallel as the border between the United States and Canada, from the Rocky Mountains to the Strait of Juan de Fuca.
Launceston Church Grammar School opens for the first time in Tasmania.
June 16 – Pope Pius IX succeeds Pope Gregory XVI as the 255th pope. He will reign for 31½ years (the longest definitely confirmed).
June 28 – The saxophone is patented by Adolphe Sax.
July–September
July 7 – Mexican–American War: Battle of Monterey – Acting on instructions from Washington, D.C., Commodore John Drake Sloat orders his troops to occupy Monterey and Yerba Buena, thus beginning the United States annexation of California.
August – Canadian physician and geologist Abraham Pineo Gesner demonstrates a process to refine a liquid fuel, which he calls kerosene, from coal, bitumen or oil shale.
August 22 – The Second Federal Republic of Mexico is established.
August 28 – The New Zealand Constitution Act 1846 is passed by the Parliament of the United Kingdom with the intention of granting self-government to the British colony. Governor George Grey suspends implementation of the majority of the Act, with the exception of the creation of New Ulster and New Munster Provinces, and it is superseded by the New Zealand Constitution Act 1852.
September – The Second Carlist War (or the War of the Matiners or Madrugadores) begins in Spain.
September 3 – Electric Telegraph Company founded in Britain.
September 7 – The portion of the District of Columbia in the United States that was ceded by Virginia in 1790 is re-ceded to Virginia.
September 10 – Elias Howe is awarded the first United States patent for a sewing machine, using a lockstitch design.
September 12 – Poets Elizabeth Barrett and Robert Browning marry privately in London, departing a week later for the continent.
September 14 – Jang Bahadur and his brothers massacre about 40 members of the Nepalese palace court.
September 19 – Our Lady of La Salette, a Marian apparition, is said to have been seen by two children at La Salette-Fallavaux in France.
September 23 – Discovery of Neptune: The planet is observed for the first time by German astronomers Johann Gottfried Galle and Heinrich Louis d'Arrest, as predicted by British astronomer John Couch Adams and French astronomer Urbain Le Verrier.
October–December
October 1
Christ College, Tasmania, opens with the hope that it will develop along the lines of an Oxbridge college, and provide the basis for university education in Tasmania. By the 21st century it will be the oldest tertiary institution in Australia.
Triton, Neptune's largest moon, is discovered by William Lassell 17 days after the discovery of Neptune.
October 16 – At Massachusetts General Hospital, Dr. William T. G. Morton, a dentist, gives the first successful public demonstration of ether anesthesia.
November 4 – The Donner Party, a wagon train of 87 settlers traveling to California, is stranded in the Sierra Nevada mountains by the first of several snowstorms. By the time a relief party reaches the starving settlers three months later, only 48 survivors are left, many of whom have survived by cannibalism.
November 9 – Pope Pius IX issues the encyclical Qui pluribus, in response to the growing trend of agnosticism among intellectuals in Europe.
November 17 – Carl Zeiss, a major worldwide optoelectronics and digital camera brand, is founded in Thuringia, Germany.
December 22 – The Guild system in Sweden is abolished by the Fabriks och Handtwerksordning and Handelsordningen, and trade and handicrafts permits are granted to every male and female applicant of legal majority.
December 24 – Great Britain acquires Labuan from the Sultanate of Brunei.
December 28 – Iowa is admitted as the 29th U.S. state.
Date unknown
1846–1860 cholera pandemic breaks out in south Asia; in the United Kingdom, Parliament passes The Nuisances Removal and Diseases Prevention Act.
The Great Famine continues in Ireland. The first deaths from hunger take place early in the year and Phytophthora infestans almost totally destroys the summer potato crop.
Fort Wayne Female College is founded in Indiana as a Methodist institution; it will later be renamed Taylor University.
The first higher school of academic learning for women in Denmark, Den højere Dannelsesanstalt for Damer, is founded in Copenhagen.
Births
January–June
January 5
Mariam Baouardy, Syrian Melkite Greek Catholic nun, canonized (d. 1878)
Rudolf Christoph Eucken, German writer, Nobel Prize laureate (d. 1926)
February 2 – Francis Marion Smith, American borax magnate (d. 1931)
February 9 – Wilhelm Maybach, German automobile designer (d. 1929)
February 18 – Wilson Barrett, English actor (d. 1904)
February 26 – William F. "Buffalo Bill" Cody, American frontiersman, later showman (d. 1917)
March 4 – Franklin J. Drake, American admiral (d. 1929)
March 6 – Henry Radcliffe Crocker, English dermatologist (d. 1909)
March 9 – Ōdera Yasuzumi, Japanese general (d. 1895)
March 24 – Karl von Bülow, German field marshal (d. 1921)
April 4 – Comte de Lautréamont, French writer (d. 1870)
May 3 – Sir Edmund Elton, 8th Baronet, English inventor, studio potter (d. 1920)
May 5 – Henryk Sienkiewicz, Polish author, Nobel Prize laureate (d. 1916)
May 20 – Alexander von Kluck, German general (d. 1934)
May 22 – Rita Cetina Gutiérrez, Mexican teacher, poet and activist (d. 1908)
May 25 – Princess Helena of the United Kingdom (d. 1923)
May 29 – Winfield Scott Edgerly, United States Brigadier General (d. 1927)
June 11 – William Louis Marshall, American general, engineer (d. 1920)
June 13 – Rose Cleveland, de facto First Lady of the United States (d. 1918)
June 27 – Charles Stewart Parnell, Irish political leader (d. 1891)
July–December
July 11 – Gertrude Abbott (Mother Abbott), founder of the former St Margaret's Hospital in Sydney, Australia (d. 1934)
July 17 – Tokugawa Iemochi, 14th shōgun of the Tokugawa shogunate of Japan (d. 1866)
July 26 – Texas Jack Omohundro, American frontier scout, actor, and cowboy (d. 1880)
July 29 – Isabel, Princess Imperial of Brazil (d. 1921)
August 8 – William White Miller, Irish Canadian businessman (d. 1912)
August 16 – Oskar Victorovich Stark, Russian admiral and explorer (d. 1928)
August 18 – Robley D. Evans, American admiral (d. 1912)
August 23 – Alexander Milne Calder, American sculptor (d. 1923)
September 7 – John Porter Merrell, American admiral (d. 1916)
September 16 – Anna Kingsford, British spiritual writer, doctor, feminist and pioneering vegetarian (d. 1888)
September 25
Watson Heston, American cartoonist (d. 1905)
Wladimir Köppen, Russian-German geographer, climatologist (d. 1940)
October 6 – George Westinghouse, American entrepreneur, engineer (d. 1914)
November 25 – Carrie Nation, American temperance advocate (d. 1911)
December 2 – Pierre Waldeck-Rousseau, 29th Prime Minister of France (d. 1904)
December 17 – Max von Hausen, German general (d. 1922)
December 21 – Julia Lermontova, Russian chemist (d. 1919)
Date unknown
Jeanne Schmahl, British-born French feminist (d. 1915)
Deaths
January–June
February 21 – Emperor Ninkō of Japan (b. 1800)
February 27 – María Trinidad Sánchez, heroine of the Dominican War of Independence (b. 1794)
March 17 – Friedrich Bessel, German mathematician and astronomer (b. 1784)
May 11 – Jane Irwin Harrison, de facto First Lady of the United States (b. 1804)
May 12 – Sir Robert Otway, British admiral (b. 1770)
May 23 – Franciszek Ksawery Drucki-Lubecki, Polish politician (b. 1778)
June 1 – Pope Gregory XVI (b. 1765)
June 8 – Rodolphe Töpffer, Swiss author, painter, and caricature artist (b. 1799)
June 13 – Jean-Baptiste Benoît Eyriès, French geographer, author and translator (b. 1767)
July–December
August 5 – Dorothy Thomas, Caribbean entrepreneur and former slave (b. 1756)
August 16
Samuel Humphreys, American naval architect (b. 1778)
Sylvain Charles Valée, Marshal of France (b. 1773)
September 14 – Jacques Dupré, Louisiana State Representative, State Senator, and Governor (b. 1773)
September 23 – John Ainsworth Horrocks, English-born explorer of South Australia (b. 1818)
September 26 – Thomas Clarkson, English abolitionist (b. 1760)
October 2 – Benjamin Waterhouse, American physician, medical professor (b. 1754)
October 15 – Bagyidaw, Burmese king (b. 1784)
November 6
Alexander Chavchavadze, Georgian Romantic poet, military figure (b. 1786)
Karol Marcinkowski, Polish physician, social activist (b. 1800)
November 11 – José Escolástico Marín, Salvadoran politician
November 12 – William Findlay, American politician (b. 1768)
December 18 – Emilie Högquist, Swedish dramatic star (b. 1812)
December 29 – Mateli Magdalena Kuivalatar, Finnish-Carelian folksinger (b. 1777)
Date unknown
Maria Medina Coeli, Italian physician (b. 1764)
References
|
2370149
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%95%D1%80%D1%96%D0%BA%20%D0%9D%D1%8C%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Леонард Ерік Ньютон
|
Леонард Ерік Ньютон (26 вересня 1936) — ганський ботанік, спеціалізується на вивченні та систематиці родів Aloe та Caralluma.
Працює в Кенійському університеті у Найробі. Здійснив кілька наукових експедицій у Гану, Бенін, Кенію, Ємен. Є співробітником Музею природознавства у Лондоні. Описав низку нових видів рослин з родин Aloaceae, Asclepiadoideae, Vitaceae, Zamiaceae, Crassulaceae, Scilloideae, Dracaenaceae.
Посилання
Leonard Eric Newton en la base de datos en el sitio web oficial del Herbario de la Universidad de Harvard
Leonard Eric Newton, JSTOR
Ганські науковці
Автори ботанічних таксонів
|
1478572
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
|
Рада Українського козацтва при Президентові України
|
Рада Українського козацтва при Президентові України
Рада Українського козацтва, як консультативно-дорадчий орган при Президентові України, створена Указом Глави держави від 4 червня 2005 року № 916/2005.
З метою створення ефективного механізму взаємодії органів державної влади та козацьких громадських організацій щодо розвитку історичних, патріотичних, господарських і культурних традицій Українського козацтва утворили Раду Українського козацтва як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.
Членами Ради є керівники всеукраїнських козацьких громадських організацій, зареєстрованих відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян" .
До складу Ради можуть входити також інші особи, які зробили значний внесок у відродження та розвиток Українського козацтва.
Основними завданнями Ради є:
здійснення аналізу стану розвитку Українського козацтва, а також заходів із забезпечення взаємодії органів виконавчої влади і козацьких громадських організацій у сфері відродження історико-культурних і господарських традицій Українського козацтва;
участь у розробленні та реалізації державних програм розвитку Українського козацтва; внесення в установленому порядку пропозицій щодо формування та реалізації державної політики у цій сфері.
Рада відповідно до покладених на неї завдань:
вивчає та аналізує стан розвитку козацького руху в Україні;
здійснює підготовку у межах своїх повноважень рекомендацій щодо відродження та розвитку традицій Українського козацтва;
вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва, а також щодо сприяння роботі громадських, релігійних організацій, благодійних фондів, окремих громадян щодо відродження Українського козацтва;
розробляє та бере участь у виконанні програм розвитку Українського козацтва;
бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань, що належать до її компетенції;
сприяє укомплектуванню окремих підрозділів Збройних Сил України та інших військових формувань призовниками, які є членами козацьких організацій;
сприяє охороні пам'яток історії та культури, природоохоронній та науково-пошуковій роботі, організації та проведенню фестивалів козацької творчості, спортивних змагань, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо відновлення історичних назв, пов'язаних з історією Українського козацтва;
проводить через засоби масової інформації інформаційну та роз'яснювальну роботу з проблем Українського козацтва, відродження та розвитку його історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій.
Рада під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у питаннях відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва, а також з навчальними закладами, науковими установами щодо патріотичного виховання, організації фізкультурно-спортивної та культурно-просвітницької роботи серед молоді.
Рада має право:
одержувати в установленому порядку від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади інформацію, документи і матеріали з питань, що належать до її компетенції;
утворювати в разі потреби тимчасові робочі групи.
Рада здійснює свою діяльність на громадських засадах.
Рада утворюється у складі голови, секретаря й інших членів Ради.
Раду очолює Президент України.
Членами Ради є керівники всеукраїнських козацьких громадських організацій, зареєстрованих відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян".
Для набуття членства в Раді керівник всеукраїнської козацької громадської організації подає на ім'я Голови Ради заяву, до якої додаються копія рішення вищого статутного органу всеукраїнської козацької громадської організації про підтвердження повноважень відповідного керівника, копії свідоцтва про реєстрацію
всеукраїнської козацької громадської організації та статуту.
До складу Ради можуть входити також інші особи, які зробили значний внесок у відродження та розвиток Українського козацтва.
Рішення про введення до складу Ради таких осіб приймається Радою.
Секретаря Ради призначає Президент України. Секретар Ради забезпечує діяльність Ради у період між її засіданнями, а також:
організовує діяльність Ради;
формує порядок денний засідань Ради та скликає її засідання;
за дорученням голови Ради представляє Раду у відносинах з центральними та місцевими органами виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями.
Організаційною формою роботи Ради є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на 3 місяці. Головуючим на засіданнях є голова Ради. За відсутності голови Ради її засідання відкриває секретар Ради, і Рада зі свого складу обирає головуючого. Рада правомочна вирішувати питання, якщо на її засіданні присутні більше половини її членів. Рішення Ради приймаються більшістю голосів членів Ради і оформляються протоколом.
Члени Ради мають рівні права. Кожний член Ради має один голос.
У разі якщо член Ради не згоден з її рішенням або не може бути присутнім на засіданні, він може висловити свою думку з питання, що розглядається, письмово.
Отаман Львівського козацтва при Президентові України є Кравець Петро Михайлович - при Львівському бюро технічної інвентарізації та експертної оцінки.
Є Гарнізонний Храм святих апостолів Петра і Павла, Центр Військового Капеланства, освячений 6 грудня 2011 року з нагоди 20-ї річниці створення Збройних сил України.
Див. також
Реєстрові козаки
Україна козацька
Гарнізонний Храм святих апостолів Петра і Павла
Джерела
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 916/2005 «Про Раду Українського козацтва»
Статут Всеукраїнської громадської організації «Українське Реєстрове Козацтво» від 29 березня 2002 р.Інформація про діяльність Ради Українського козацтва при Президентові України
Інформація про діяльність Ради Українського козацтва при Президентові України
Офіційний сайт МО «Козацтво України»
Ставропігійське козацтво ім. Гетьмана України Петра Сагайдачного, отаман, генерал-майор козацтва Кміт Ярослав Михайлович
Міжнародна Академія Козацтва
Гарнізонний Храм святих апостолів Петра і Павла
Українські козацькі організації
Сучасне українське козацтво
|
3258832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Battle%20of%20Lipnic
|
Battle of Lipnic
|
Battle of Lipnic
The Battle of Lipnic (or Lipnica, or Lipniți) was a battle between the Moldavian forces under Stephen the Great, and the Volga Tatars of the Golden Horde led by Ahmed Khan, and which took place on the August 20, 1470.
Battle
In the summer of 1470 (other sources give 1469), Mamak (Ahmed Khan), the Great Khan of the Great Horde, the central principality of the Mongol-Tatar Golden Horde, organized an attack against Moldavia, the Kingdom of Poland, and Lithuania.
Stephen and the Polish king Casimir IV Jagiellon were previously informed of the future attack by the Khan of the Crimean Khanate, Meñli I Giray (1466-1515, with intermittence), who was an occasional ally of Stephen the Great, and had a clear stance against the Golden Horde.
The hordes unleashed a three-directional attack via Podolia, being conducted by the brother and son of the Khan. They first raided and pillaged the eastern territories of Poland, and as Casimir failed to gather enough forces to attack them, the Tatars then headed southwards against Moldavia. Chronicles speak of several clashes and two other battles both of which being won by the Moldavians. Nevertheless, the final and most violent was to take place at Lipniți, a village near the Dniester, in the Soroca County, modern Republic of Moldova.
By this time, the Tatars had started to retreat carrying into slavery several thousand women and children, hundreds of herds of cattle, horses, and flocks of sheep. By August 20, Stephen managed to swerve this Tatar convoy, and to divert them to a trap set at the edge of the lime tree forest near Lipnic, and to force the Tatars to face the Moldavians in an open battle.
There are no actual descriptions of the battle, but it is accounted as to have been a bloody and violent one. Large numbers from the ranks of both the Moldavians and of the Tatars perished. While most of the Tatars died in the battle itself, a large number of them actually drowned in the Dniester while attempting escape by fleeing. Numerous Tatars were captured, including the Khan’s son. The Khan’s brother died in the battle.
Aftermath
Stephen conditioned the life of the Khan's son on his father's making peace with Moldavia, stating that his son would live until the exact day that a Tatar would touch the land of Moldavia. However, the Khan's son was eventually killed, after an episode at Stephens's court. This episode is mentioned by Stanislaus Sarnicius (Sarnicki), as well as by Jan Długosz in his Historia Polonica:
Mamak Khan failed to organize a new attack against Stephen. By 1502, the Great Horde was completely destroyed by Meñli I Giray of the Crimean Khanate. Stephen took measures to protect his eastern frontier, strengthened the Orhei and Tighina fortresses, and built the Soroca fortress, thus completing the Eastern line of defence along the river Nistru. Tatar attacks continued against Moldavia, this time from the other Tataric states from north of the Black Sea.
Footnotes and References
Inline
General
Șerban Papacostea: Relaţiile internaţionale ale Moldovei in vremea lui Ştefan cel Mare.
Collection of historic sources on stefancelmare.ro (Romanian)
See also
Tatar invasions
Moldavian military forces
Battle of the Vorskla River
Borzeşti Church
1470 in Europe
Lipnic 1470
Conflicts in 1470
Lipnic
Lipnic
Military history of Moldova
|
8998611
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Micronesian%20megapode
|
Micronesian megapode
|
Micronesian megapode
The Micronesian megapode or Micronesian scrubfowl (Megapodius laperouse) is an endangered megapode which inhabits islands of the Western Pacific Ocean.
Description
The Micronesian megapode is a stocky medium-sized bird that is mostly dark brownish-black in appearance. Its head is paler than its body, and it has a pale grey crest, a yellow bill, and large dull-yellow legs and feet.
It is 38 cm. Medium-sized, dark megapode with paler head. Mostly brownish-black with short pale grey crest. Yellow bill, red facial skin showing through thin feathers. Unusually large, dingy yellow legs and feet. Similar species. Could be confused with dark morphs of Red Junglefowl Gallus gallus (or feral domestic stock).
Its call is a loud "keek", song often a duet with one bird beginning a rising and accelerating "keek-keek-keek-keek"- etc. culminating in a loud "kee-keer-kew" (Palau) or "keek-keer-keet" (Marianas), the other answering with a rising cackle that slows near the end. .
The Micronesian scrubfowl (Megapodius laperouse) is named after the French explorer Jean-François de Galaup, comte de Lapérouse.
Habitat
The bird is still to be found in the Marianas. It was previously recorded on the islands of Asuncion, Agrihan, Pagan, Aguijan and Alamagan. A remnant population of a few birds may persist on Saipan and Tinian, and it is extinct on Rota and Guam. Small groups of the birds frequent the thickets and scrublands of low outlying islands in the region; however, when present on larger islands, they may also be found inland on higher ground.
Its habitat is thick forest and it is omnivorous, eating a large variety of foods from the forest floor.
Behavior
Often shy and secretive, but becomes relatively tame on inhabited islands where protected from disturbance. Visits nesting mounds several times a day. The birds are known to creep around in the shadows of small trees and are not capable of flying for long distances. However they are accomplished runners and would be very hard to catch.
The Micronesian scrubfowl and some other megapodes are the only birds known to incubate their eggs using volcanic heat.
Breeding
During the breeding season, just after the southeast monsoon comes in, the females make large mounds of debris in which to lay their eggs. Some individual females will lay their eggs together in the same mound. However the females do not use the same mound more than once and are swapped with different females. When the eggs hatch after one to two months later, the chicks will feed on grass shoots and insects.
Conservation
The species is currently classified as near threatened because it has a very small range, restricted to isolated undisturbed offshore islets. Megapodius laperouse occurs on Palau and the Northern Mariana Islands, and is extirpated from Guam.
The introduction of dogs, cats, pigs, and rats is believed to have led to the decline of this species throughout most of the islands. Along with increased predation, during the Japanese occupation of the islands of Saipan and Tinian, most of the vegetation of both islands was burnt and replaced by large sugar cane farms.
It is estimated that only 2000–2500 of the species remain. It can be found in the island nation of Palau, and undisturbed islands of the Northern Marianas chain, with several hundred on Sarigan. Reportedly, a small population has recently been reintroduced on Saipan.
The bird appears on the 2010 IUCN Red List Category (as evaluated by BirdLife International - the official Red List Authority for birds for IUCN). The species qualifies as "Endangered" because it has a very small range, restricted to isolated undisturbed offshore islets, with few birds elsewhere. Given the multiple threats across its range, it is likely to be suffering from a continuing decline.
It seems that the only way for the species to be safe is to protect a few small islands and release a small population of megapodes there. That way, a safe population is secured. On the larger and higher islands, an increase of people and introduced pests will sooner or later destroy any megapode populations.
Subspecies
The Marianas Island megapode or Megapodius laperouse laperouse is the nominate subspecies of the Micronesian megapode found in the Mariana Islands. It is rare, localised and in danger of disappearing.
References
Greenway, James C. 1967. Extinct and Vanishing Birds (2nd ed). New York City: Dover Publications.
External links
BirdLife Species Factsheet.
Micronesian megapode
Birds of Micronesia
Micronesian megapode
ESA endangered species
|
3523495
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Новоніколаєвське сільське поселення
|
Новоніколаєвське сільське поселення
Новоніколаєвське сільське поселення — сільське поселення, Асінівський район, Томська область
Новоніколаєвське сільське поселення — сільське поселення, Калінінський район, Краснодарський край
|
5121808
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%84%D1%80%D1%83%D0%B0%20%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B5
|
Бефруа Турне
|
Бефруа Турне — окремо стояча дзвіниця середньовічного походження в Турне, Бельгія, заввишки із 256 сходами. Ця визначна будівля є однією з низки бефруа Бельгії та Франції, зареєстрованих у Списку Світової спадщини ЮНЕСКО на знак визнання їхньої цивільної архітектури та важливості для зростання муніципальної влади в Європі.
Історія
Будівництво бефруа почалося приблизно в 1188 році, коли французький король Філіпп Август надав Турне статут міста, надавши серед інших привілеїв право встановлювати загальний дзвін, щоб дзвонити жителям міста.
Вежа у своєму первісному вигляді нагадувала феодальну фортецю з квадратним перерізом і зубчастим парапетом. Він частково слугував сторожовою вежею для виявлення пожеж і ворогів. Зростаюче місто вважало за потрібне розширити бефруа в 1294 році, піднявши її додатковим ярусом і підкріпивши її кути чотирма багатокутними вежами. Статуя солдата була розміщена на вершині кожної вежі, а ікона дракона увінчувала всю споруду. Дракон, символ влади та пильності, також прикрашає вершини інших старих веж у Бельгії, зокрема Суконних рядів Іпра та Дзвіниці Гента.
У 1391 році будівлю пошкодила пожежа. У наступні роки місто отримало нові дзвони замість зруйнованих, а також прикріпило позолочені прикраси до щойно відреставрованої верхньої частини вежі: мерманів, прапорів і нового дракона. Найбільший дзвін цього періоду, який називається Bancloque, і пожежний дзвін або Timbre збереглися донині. У 1535 році був доданий карильйон.
Крім інших своїх функцій, бефруа також слугувала в'язницею; деякі з його камер містили в'язнів до 1827 року.
У середині 19 століття будівля зазнала капітальної реставрації. Чергова реконструкція почалася в 1992 році і тривала близько десяти років.
Див. також
Список карильйонів у Бельгії
Список найвищих споруд, побудованих до 20 століття
Список літератури
Мірей Дюжак'є та Ален Мошар (2002). Le plus ancien beffroi de Belgique. Турне, Бельгія: L'asbl Tourisme et Culture.
Посилання
The Belfry, symbol of communal freedoms Archived 2015-03-19 at the Wayback Machine — from the City of Tournai
Belfry of Tournai
Турне
Світова спадщина в Бельгії
Вежі, збудовані у XIII столітті
Ено
|
30504961
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Henry%20James%20Brooke
|
Henry James Brooke
|
Henry James Brooke (1771–1857) was an English crystallographer.
Life
Brooke was the son of a broadcloth manufacturer, born in Exeter on 25 May 1771. He studied for the bar, but went into business in the Spanish wool trade, South American mining companies, and the London Life Assurance Association successively.
Brooke's hobbies were mineralogy, geology, and botany. His large collections of shells and of minerals were presented to the University of Cambridge, while a portion of his collection of engravings was given by him to the British Museum. He was elected a Fellow of the Geological Society in 1815, Fellow of the Linnean Society in 1818, Fellow of the Royal Society in 1819, and a Foreign Honorary Member of the American Academy of Arts and Sciences in 1825.
. He discovered thirteen new mineral species.
Brooke died at Clapham Rise on 26 June 1857 and was buried at West Norwood Cemetery. The surgeon Charles Brooke was his son.
Works
Brooke published a Familiar Introduction to Crystallography, London, 1823; and contributed the articles on "Crystallography" and "Mineralogy" in the Encyclopædia Metropolitana, in which he first introduced six primary crystalline systems.
See also
Brookite
References
Attribution
1771 births
1857 deaths
18th-century English scientists
British crystallographers
Businesspeople from Exeter
Fellows of the American Academy of Arts and Sciences
Fellows of the Royal Society
Fellows of the Geological Society of London
English non-fiction writers
19th-century English non-fiction writers
Fellows of the Linnean Society of London
Burials at West Norwood Cemetery
English male non-fiction writers
Scientists from Exeter
|
1741680
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mehrauli
|
Mehrauli
|
Mehrauli is a neighbourhood in South Delhi, Delhi, India. It represents a constituency in the legislative assembly of Delhi. The area is close to Gurugram and next to Vasant Kunj.
History
Mehrauli is one of the seven medieval cities that make up the present union territory of Delhi.
The Lal Kot fort was constructed by the Tomar chief Anangpal I around 731AD and expanded by AnangPal II in the 11thcentury, who shifted his capital to Lal Kot from Kannauj.The Tomars were defeated by the Chauhans in the 12th century. Prithviraj Chauhan further expanded the fort, which is now Qila Rai Pithora. He was defeated and killed in 1192 by Mohammed Ghori, who put his general Qutb-ud-din Aybak in charge and returned to Afghanistan. Subsequently in 1206, after the death of Mohammed Ghori, Qutubuddin enthroned himself as the first Sultan of Delhi. Thus Delhi became the capital of the Mamluk dynasty of Delhi (Slave dynasty), the first dynasty of Muslim sultans to rule over northern India. Mehrauli remained the capital of the Mamluk dynasty which ruled until 1290. During the Khilji dynasty, the capital shifted to Siri.
In 12th-century Jain scriptures, the location is also mentioned as Yogninipura, now noticeable by the presence of the "Yogmaya Temple", near the Qutub Minar complex, believed to have been built by the Pandavas.
It was also the execution place of Banda Singh Bahadur after he sacked the regional Mughal capital of Samana.
Geography and climate
Mehrauli lies in the South district of Delhi at . To its north lies Malviya Nagar. Vasant Kunj lies to its West and Tughlakabad to its south.
Like the rest of Delhi, Mehrauli has a semi-arid climate with high variation between summer and winter temperatures. While the summer temperatures may go up to 46 °C, the winters can seem freezing to people used to a warm climate with near 0 °C.
The soil of Mehrauli consists of sandy loam to loam texture. The water level has gone down in the recent past hovering between 45 m to 50 m due to rise in population.
Architecture
Though Mehrauli is like any ordinary neighborhood today, its past is what distinguishes it in terms of architecture.
Ahinsa Sthal is a Jain temple in Mehrauli. The main deity of the temple is Mahavira, the 24th and last Tirthankara (human spiritual guide) of a present half cycle of time. A magnificent statue of Tirthankara Mahavira is installed here.
Even though the capital shifted from Mehrauli after the Mamluk dynasty rule came to an end, many other dynasties contributed significantly to Mehrauli's architecture.
The most visible piece of architecture remains the Qutub Minar which was built by Qutb ud-Din Aibak with subsequent additions by Iltutmish and Alauddin Khalji. The Qutb Minar complex is a UNESCO World Heritage Site, and also the venue for the annual Qutub Festival.Mausoleum of a 13th-century Sufi saint, Khwaja Qutbuddin Bakhtiar Kaki, is also situated near the Qutub Minar Complex and the venue for the annual Phoolwalon-ki-sair Festival. The dargah complex also houses graves of later Mughal emperors, Bahadur Shah I, Shah Alam II, and Akbar II, in an adjacent marble enclosure. To the left of the dargah, lies Zafar Mahal, the summer palace of the last Mughal Emperor Bahadur Shah Zafar along with Moti Masjid, a small mosque, built for private prayer by the son of Aurangzeb, Bahadur Shah I.
Balban's tomb belonging to Balban, Mamluk dynasty ruler of Delhi Sultanate was constructed here in the 13th century can still be seen through in a dilapidated condition. The architecturally important structure as it is the first true arch in Indo-Islamic architecture. Another tomb, that of Balban's son, Khan Shahid, who died before he could be crowned, is also located nearby in Mehrauli Archeological Park.
A baoli or stepwell known as Rajon Ki Baoli was constructed in 1506 during Sikandar Lodhi's reign. It was used to store water though it is now completely dried and is now known as Sukhi Baoli (dry well).
The Jamali Kamali Mosque was built in 1528, in honour of the Sufi saint Shaikh Hamid bin Fazlullah, also known as Dervish Shaikh tahaJamali Kamboh Dihlawi or Jalal Khan. The saint's tomb built-in 1536 upon his death is adjacent to the mosque.
Near the Jamali Kamali lies the tomb of Quli Khan, which during the British period was converted into a country house by the Metcalfe family. Known as 'the retreat' or 'Dilkhusha', this was built by Sir Thomas Theophilus Metcalfe in true English style as a pleasure retreat by surrounding it with many rest houses, follies, and gardens. 'Dilkhusha' in Urdu means "Delight of the Heart".
The Adham Khan's Tomb was constructed by Mughal Emperor Akbar in memory of his foster brother and general Adham Khan in 1566. The tomb, also known as Bhulbhulaiyan, as one could get lost in the labyrinth of its passages, it was later used by the British as a residence, rest house and even as a police station. Close to Adham Khan's tomb, lies that of another Mughal General, Muhammad Quli Khan, later it served as the residence of Sir Thomas Metcalfe, governor-general's agent at the Mughal court. The Mehrauli Archaeological Park spread over 200 acres, adjacent to Qutb Minar site was redeveloped in 1997.
Most of the monuments and heritage buildings in Mehrauli today lie in a state of despair. Due to unplanned urban sprawl especially after the Partition of India, most havelis, mosques and baolis were occupied and razed to build houses. Poor restoration and conservation have led to the disappearance, encroachment and vandalization of many heritage buildings.
In February 2024, a controversy erupted after the Delhi Development Authority demolished a 600-year-old mosque, madrasa and several graves without any prior notice. The demolition was criticized by several historians and scholars.
Politics
In the 2013 Delhi Legislative Assembly election, Parvesh Verma of BJP was elected as the MLA of Mehrauli. He succeeded Yoganand Shastri, former Delhi Assembly Speaker affiliated to the Indian National Congress.
Mehrauli Assembly Constituency comprises four municipal wards, namely, ward 169 Lado Sarai (W), ward 170 Mehrauli (GEN), ward 171 Vasant Kunj (SCW) and wards 172 Kishangarh (W). All four wards are represented by women councilors in the Municipal Corporation.
Rekha satbir Chaudhary is elected new councillor of Mehrauli.
Schools
UDAAN play school Mehrauli
St. John's School
St.Maria School
Baba Banda Singh Bahadur Memorial School
Lareesa Public School
I.G. Delhi Public School
Saraswati Bal Vidya Mandir
Ramanujan Sarvodaya Kanya Vidyalaya
Government Boys' Senior Secondary School-2
Government Boys' Senior Secondary School-3
Suryathan Play School
Prince Public School
Dargah wala school
2008 blasts
Concealed in a black polythene bag, a bomb was dropped by two unidentified persons riding a motorcycle In Sarai Electronic Market in New Delhi on 27 September 2008. A fortnight after three of the capital's top markets were targeted by terrorists, a medium-intensity blast ripped through the congested flower market in South Delhi's Mehrauli area killing at least two and injuring 22 others.
Accessibility
Indira Gandhi International Airport is approximately 17 km.
18 km approximately from New Delhi Railway Stations
Nearest metro station is Qutab Minar Metro Station.
Adam Khan Tomb - Also known as Bhool Bhulaiya is situated next to Aggarwal Sweets and near Bus Stand.
Gandhak ki Baoli - It is an ancient step well located near Mehrauli Post Office.
Rajon Ki Baoli - 16th century stepwell near Gandhak ki Baoli
Yogmaya Temple - Around 1 km from Qutub Minar and about 100 meters prior to Bus Stand.
Village Roads - Village roads in Mehrauli are known in the neighborhood as narrow poorly maintained roads. Non-licensed street vendors/hawkers are very common sites on these roads.
Zafar Mahal (Mehrauli) is situated adjacent to the shrine of Hazrat Qutubuddin Bakhtiyar Qaki R.A.
Dadabari Jain Mandir is situated on Sri Dev Puri Ashram marg, Opposite Qutub Minar Metro station.
Madhi Masjid - A Remnant Of The Lodhi Era, Madhi Masjid is a 15th Century fortified mosque.
Areas in South Delhi
Mehrauli Gallery
See also
Neighbourhoods of Delhi
References
Further reading
All About Delhi Delhi, the Capital of India, by Anon. Asian Educational Services, 1997. .
External links
Collection of Photographs Capturing Mehrauli's Diversity
Neighbourhoods in Delhi
Mamluk dynasty (Delhi)
South West Delhi district
District subdivisions of Delhi
|
3351455
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D1%84-%D0%A1%D1%96%D1%82%D1%96%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Серф-Сіті (Північна Кароліна)
|
Серф-Сіті (Північна Кароліна)
Серф-Сіті — місто в США, в округах Пендер і Онслов штату Північна Кароліна. Населення — 3867 осіб (2020).
Географія
Серф-Сіті розташований за координатами (34.434632, -77.565793). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 24,70 км², з яких 18,81 км² — суходіл та 5,89 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в 850 домогосподарствах у складі 506 родин. Густота населення становила 75 осіб/км². Було 3312 помешкання (134/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,0 %. Частка іспаномовних становила 3,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 13,2 % — особи молодші 18 років, 69,9 % — особи у віці 18—64 років, 16,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,1 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 110,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 113,1 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . За межею бідності перебувало 17,4 % осіб, у тому числі 15,4 % дітей у віці до 18 років та 3,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: будівництво — 22,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 16,5 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 12,2 %, роздрібна торгівля — 11,5 %.
Джерела
Містечка Північної Кароліни
Населені пункти округу Онслов (Північна Кароліна)
Населені пункти округу Пендер (Північна Кароліна)
|
3843258
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BA%D1%87%D1%83%D1%80%D0%B0
|
Такчура
|
Такчура — село у складі Благоварського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Танівської сільської ради.
Населення — 173 особи (2010; 194 в 2002).
Національний склад:
башкири — 74 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Благоварського району
Села Башкортостану
|
2740984
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4
|
Шаренград
|
Шаренград — населений пункт у Хорватії, в Вуковарсько-Сремській жупанії у складі міста Ілок.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 528 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 11,12 °C, середня максимальна – 25,13 °C, а середня мінімальна – -5,18 °C. Середня річна кількість опадів – 643 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
59303785
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viktor%20Zaporozhets
|
Viktor Zaporozhets
|
Viktor Zaporozhets (Віктор Костянтинович Запорожець, born 23 May 1947) is a Ukrainian boxer. He competed in the men's light flyweight event at the 1968 Summer Olympics for the Soviet Union and finished in ninth place.
References
External links
1947 births
Living people
Russian male boxers
Olympic boxers for the Soviet Union
Boxers at the 1968 Summer Olympics
Sportspeople from Sverdlovsk Oblast
Light-flyweight boxers
|
424839
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%BE
|
Беневенто
|
Беневенто — місто та муніципалітет в Італії, у регіоні Кампанія, столиця провінції Беневенто.
Беневенто розташоване на відстані близько 210 км на південний схід від Риму, 60 км на північний схід від Неаполю.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 24 серпня. Покровитель — святий Варфоломій apostolo.
Демографія
Також мешкають всиновлені діти з України
Уродженці
Кармело Імбріані (1976 — †2013) — відомий у минулому італійський футболіст, півзахисник, згодом — тренер.
Нунція Де Джіроламо (* 1975) — італійський адвокат та політична діячка.
П'єр Франческо Дзадзо (*1959) — італійський дипломат.
Сусідні муніципалітети
Аполлоза
Кастельпото
Фольянізе
Франьето-Монфорте
Падулі
Песко-Санніта
П'єтрельчина
Понте
Сан-Леучіо-дель-Санніо
Сан-Нікола-Манфреді
Сант'Анджело-а-Куполо
Торрекузо
Див. також
Список муніципалітетів провінції Беневенто
Примітки
Посилання
Міста Італії
Муніципалітети провінції Беневенто
|
4981897
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%BD%20%D0%92%D0%B5%D0%BA%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%81
|
Йоган Векеманс
|
Йоган Векеманс (нар. 12 червня 1964) — колишній нідерландський тенісист.
Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 239 місце досяг 6 листопада 1989, парну — 75 місце — 4 серпня 1986 року.
Найвищим досягненням на турнірах Великого шолома було 2 коло в парному розряді.
Фінали за кар'єру
Парний розряд (2 поразки)
Посилання
Народились 1964
Нідерландські тенісисти
Персоналії:Гоірле
|
1207341
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%96%D1%94%D0%BD%D1%8C%20%28%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%88%29
|
Ілієнь (Муреш)
|
Ілієнь (Муреш)
Ілієнь, Ілієні — село у повіті Муреш в Румунії. Входить до складу комуни Георге-Дожа.
Село розташоване на відстані 256 км на північний захід від Бухареста, 9 км на південь від Тиргу-Муреша, 79 км на південний схід від Клуж-Напоки, 122 км на північний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, з них 392 особи (99,2%) угорців. Рідною мовою 393 особи (99,5%) назвали угорську.
Примітки
Села повіту Муреш
|
716822
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5-%D0%95%20%28%D0%A0%D0%BE%D0%BD%D0%B0%29
|
Ле-Е (Рона)
|
Ле-Е (Рона)
Ле-Е — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Рона. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 420 км на південний схід від Парижа, 30 км на південь від Ліона.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 279 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 769,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Ле-Е на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Рона
Примітки
Муніципалітети департаменту Рона
|
52708980
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikes%2C%20Texas
|
Mikes, Texas
|
Mikes, Texas
Mikes is a census-designated place (CDP) in Starr County, Texas, United States. This was a new CDP for the 2010 census, with a population of 910.
Geography
Mikes is located at (26.314660, -98.633612.)
Education
The CDP is within the Rio Grande City Grulla Independent School District (formerly Rio Grande City Consolidated Independent School District.)
References
Census-designated places in Starr County, Texas
Census-designated places in Texas
|
3427467
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BF%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%81-%D0%A4%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D1%81%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Воппінджерс-Фоллс (Нью-Йорк)
|
Воппінджерс-Фоллс (Нью-Йорк)
Воппінджерс-Фоллс — селище в США, в окрузі Дачесс штату Нью-Йорк. Населення — 6103 особи (2020).
Географія
Воппінджерс-Фоллс розташований за координатами (41.598157, -73.916967). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 3,07 км², з яких 2,87 км² — суходіл та 0,20 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 1800 осіб/км². Було 2443 помешкання (796/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 4,9 %. Частка іспаномовних становила 26,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,9 % — особи молодші 18 років, 63,5 % — особи у віці 18—64 років, 13,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,5 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 93,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 92,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 13,1 % осіб, у тому числі 20,3 % дітей у віці до 18 років та 9,4 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 22,3 %, роздрібна торгівля — 20,1 %, будівництво — 11,3 %, фінанси, страхування та нерухомість — 8,0 %.
Примітки
Джерела
Селища Нью-Йорку
Населені пункти округу Дачесс (Нью-Йорк)
Населені пункти США, засновані 1871
|
3283478
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Opaka
|
Opaka
|
Opaka is a town in Targovishte Province in northeast Bulgaria. As of December 2009, the town had a population of 2,873. It covers an area of .
It is south of the city of Rousse on the border with Romania and northeast of the Bulgarian capital, Sofia.
Archeologists have found evidence of Thracian, Roman and Slavonic settlements in the area. Near the village of Krepcha, a stone monastery is the site of the oldest known Old Bulgarian Cyrillic inscription, dated from around 920 CE. A 2nd century Thracian tumulus containing various artifacts, including six leaves of a golden wreath and bronze figurines, was excavated in 2011.
It is the seat of Opaka Municipality.
Honour
Opaka Rocks off Robert Island, South Shetland Islands are named after Opaka.
References
External links
Towns in Bulgaria
Populated places in Targovishte Province
|
3119459
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%BD%20II%20%28%D0%B3%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%BE%D0%B3%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%83%29
|
Жан II (герцог Брабанту)
|
Жан II (герцог Брабанту)
Жан II (*Jean IIer de Brabant, 27 вересня 1275 — 27 жовтня 1312) — 6-й герцог Брабанту в 1294—1312 роках. Мав прізвисько «Мирний» або «Тихий».
Життєпис
аПоходив з Лувенського (Брабантського) дому. Другий син Жана I, герцога Брабанту і Лімбургу, та його другої дружини Маргарити де Дамп'єр. Народився 1275 року. 1290 року батько влаштував його шлюб з донькою англійського короля Едуарда I. Весілля відбулося в Вестмінстері.
1294 року після смерті батька успадкував владу над Брабантом і Лімбургом. Того ж року за підтримки стрийка Готфріда, герцога Арсхота, придушив повстання шляхти проти себе. Загалом Жан II продовжував зовнішню політику батька, спрямовану на здобуття повної незалежності Брабантом. Водночас орієнтувався на Англію, дотримуючись союзів, які послаблювали вплив Франції в Нідерландах. Було підтверджено союзи з королем Едваврдом I Англійським і Гі де Дамп'єром, графом Фландрії.
У 1299 році виступив проти Альбрехта I Габсбурга, короля Німеччини, не бажаючи визнавати його обрання. Втім зрештою герцог Брабанту вимушений був підкоритися. Водночас розпочав боротьбу з Жаном II д'Авеном за південну частину графства Голландії та землі в графстві Зеландія.
У 1300 році розпочав спорудження потужного замку Берсел для захисту Брюсселя (було завершено у 1310 році). 1302 року допоміг Гі Намюрському проти голландського намісника Вільгельма д'Авена, що дозволило Гі зайняти зеландію, значну частину Голландії та Утрехтського єпископства. У 1303 році Жан II вимушений був відмовитися від зазіхань на голландській землі. У 1309 році спрямував війська проти хрестового походу бідних проти міста Женапе, яке надало прихисток євреям. Військо Жана II знищила хрестоносців. У 1312 році підписав Хартію Кортенберга, яка стала підґрунтям для утворення Штатів (парламенту) Брабанту. При цьому на відміну від інших тут окрім знаті й духівництва було представлено міста та бюргерство. Помер того ж року в Тервюрені. Йому спадкував єдиний законний син Жан III.
Джерела
Alphonse Wauters, " Jean II ", Académie royale de Belgique, Biographie nationale, vol. 10, Bruxelles, 1889, p. 216—237
Jeffrey M. Shaw and Timothy J. Demy (eds.), War and Religion: An Encyclopedia of Faith and Conflict, 3 vols. (ABC-CLIO, 2017), vol. 1, pp. 211–12
Кривонос Р.А. Бельгія // Країни світу і Україна: енциклопедія в 5 т. / Редкол.: А.І.Кудряченко (голова) та ін.; ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України». – Київ: Видавництво «Фенікс», 2017. – Т. 1: Північна Європа. Західна Європа. Південна Європа / Науковий редактор 1-го тому А.Г.Бульвінський. – 2017. – С. 236 – 264. – С. 239.
Герцоги Брабантські
Лувенський дім
Померли в Тервюрені
Правителі Європи XIII століття
Правителі Європи XIV століття
|
2454941
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%87
|
Романа Паніч
|
Романа Паніч (9 квітня 1975, Баня-Лука, СФРЮ) — сербська співачка.
Дискографія
1999. — Lažem
2001. — Venera
2004. — Ne!
2006. — Best Of Romana — Old & New
2012. — Duga
Посилання
Романа Паніч
Сербські співачки
Поп-фолк співаки
Серби Боснії і Герцеговини
|
2700205
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%85%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%95%D0%BB%D1%8C%D1%86%D0%B5
|
Ріхард Ельце
|
Ріхард Ельце
Ріхард Ельц (( р. Магдебург — м.Ерцен) — німецький художник — сюрреаліст.
Життя і творчість
У 1914 році Р. Ельц вступає до Школи прикладного мистецтва в рідному Магдебурзі, де вивчає літографію (закінчив в 1918). На вечірніх курсах він вивчає техніку малюнка оголеної натури. У 1918 році його вчителями були Ріхард Вінкель (Richard Winckel , 1870—1941 ) і Курт Тух (Kurt Tuch , 1877—1963 ). У 1919—1921 роках він продовжує навчання там же як стипендіат. У 1921—1925 роках — студент школи Баухауз, спочатку в Веймарі, у Йоганнеса Іттена, а потім в Дессау, де в 1929 році отримує місце викладача. У 1926—1929 роках художник живе і працює в Дрездені.
У 1929—1930 він знаходиться в швейцарській Асконі. Під час цієї поїздки Р. Ельц знайомиться з роботами майстрів-сюрреалістів (спершу по репродукціях). Після недовгого перебування в Берліні в 1932 році Ельце в період між 1932 і 1936 живе в Італії на озері Гарда, а також в Парижі. У Парижі він зав'язує знайомство з відомими діячами сюрреалізму — Андре Бретоном, Сальвадором Далі, Полем Елюара і Максом Ернстом. Починаючи з цього часу Ельц починає працювати в сюрреалістичному стилі. У 1933 році він був прийнятий в паризький салон «Salon des Sur-Indépendants». У 1936—1937 роках живописець працює в Італії і Швейцарії, в 1938 році він повертається до Німеччини, і з 1939 живе в Ворпсведі. У тому ж 1939 році Ельце був мобілізований у німецьку армію, був на фронті і потім потрапив в полон. Звільнившись в 1945, він повертається в Ворпсвед, тут художник живе і працює до 1962 року, після чого перебирається в маєток Постехольц поблизу Гамельна.
У 1959 і 1964 роках Р. Ельц бере участь у виставках сучасного мистецтва «documenta II» і «documenta III» в Касселі. У 1965 художник прийнятий в члени берлінської Академії мистецтв. В даний час Р. Ельц вважається одним з найбільших художників-сюрреалістів Німеччини. Його роботи з успіхом експонувалися на виставках в Нью-Йорку, Лондоні, Амстердамі, Парижі та ін. Одним з найбільш значних творів майстра визнано полотно .jpg « Очікування » (Die Erwartung , 1935—1936). При Бременській картинній галереї зберігається архів Ріхарда Ельце.
Художник був нагороджений різними німецькими преміями в галузі мистецтва (премія Макса Бекмана / /0/0/11.aspx Max-Beckmann-Preis, премія Карла-Ернста Остхауза, Великою мистецькою премією землі північний Рейн-Вестфалія, Державною премією в галузі культури землі Нижня Саксонія та ін. на батьківщині художника, в Магдебурзі, а також у Ворпсведе на його честь названі вулиці (Oelzeweg і Richard-Oelze-Ring , відповідно).
Література
Renate Damsch-Wiehager: Richard Oelze. Ein alter Meister der Moderne , München / Luzern 1989
Richard Oelze 1900—1980. Gemälde und Zeichnungen , Akademie der Künste, Berlin, / Kunsthalle Bielefeld / Kunstsammlung Nordrhein-Westfalen, Düsseldorf / Kunstverein in Hamburg / Kunsthalle Bremen / Museum Villa Stuck, München 1987/88
Die Söhne des Junggesellen. Richard Oelze. Einzelgänger des Surrealismus , Kunsthalle Bremen / Ostfildern-Ruit: Hatje Cantz Verlag 2000
Gesichte der Schrift. Anmerkungen zu den Wortskizzen Richard Oelzes , in: Andreas Kreul, air flow. Aufsätze zur Kunst, hrsg. v. Selmar Feldman, Köln: Salon Verlag 2004, S. 96-111
Посилання
Http://www.villa-wessel.de/AusstellungsSeiten/Richard_Oelze/richard_oelze.html Виставка в 2002/2003 роках на Віллі Вессель, Ізерлон.
Примітки
Художники-фантасти Німеччини
|
3777840
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IPhone%2011%20Pro
|
IPhone 11 Pro
|
IPhone 11 Pro
iPhone 11 Pro та iPhone 11 Pro Max — смартфони, розроблені компанією Apple Inc., що є наступниками iPhone XS та iPhone XS Max відповідно. Генеральний директор Apple Тім Кук представив пристрої разом з iPhone 11 — спрощеною моделлю для нижчого цінового сегменту, 10 вересня 2019 року в Театрі ім. Стіва Джобса в Apple Park. Передзамовлення відкрились 13 вересня 2019 року, а продажі розпочались 20 вересня того ж року.
Дизайн
Екран та задня панель виготовлені зі скла Corning Gorilla Glass. Рамка смартфону виготовлена зі сталі.
Задня панель, на відміну від iPhone 11, отримала матове скло.
Смартфони отримали захист від пилу та вологи по стандарту IP68.
Знизу знаходяться роз'єм Lightning, динамік та стилізований під динамік мікрофон. З лівого боку знаходяться кнопки регулювання гучності та перемикач режиму звуку. З правого боку знаходяться кнопка блокування смартфону та слот під 1 SIM-картку. Другий мікрофон знаходиться у квадратному блоці потрійної камери.
iPhone 11 Pro Max для китайського ринку отримав скло під 2 SIM-картки. Також обидва смартфони отримали підтримку eSIM.
В Україні iPhone 11 Pro та 11 Pro Max продаються в 4 кольорах: Space Gray, білому, золотому та Midnight Green (зелений).
Технічні характеристики
Платформа
Смартфон отримав процесор Apple 13 Bionic, та графічний процесор Apple GPU.
Акумулятор
iPhone 11 Pro отримав акумуляторну батарею об'ємом 3046 мА·год, а iPhone 11 Pro Max — 3969 мА·год. Також обидва смартфони отримали підтримку 18-ватної швидкої зарядки та бездротової зарядки стандарту Qi.
Камера
Смартфон отримав основну потрійну камеру 12 Мп, f/1.8 (ширококутний) + 12 Мп, f/2.0 (телеоб'єктив) з 2x оптичним зумом + 12 Мп, f/2.4 (ультраширококутний) з оптичною стабілізацією, фазовим автофокусом Dual Pixel та здатністю запису відео в роздільній здатності 4K@60fps. Фронтальна камера отримала 12 Мп сенсор, світлосилу f/2.2 та здатність запису відео у роздільній здатності 4K@60fps. Також фронтальна камера отримала датчики для розпізнавання лиця.
Екран
iPhone 11 Pro отримав екран Super Retina XDR OLED, 5.8", 2436 x 1125 зі щільністю пікселів 458 ppi та співвідношенням сторін 19.5:9.
iPhone 11 Pro Max отримав екран Super Retina XDR OLED, 6.5", 2688 x 1242 зі щільністю пікселів 458 ppi та співвідношенням сторін 19.5:9.
Також обидва смартфони отримали виріз під фронтальну камеру, розмовний динамік та датчики Face ID.
Звук
Смартфони отримали стерео динаміки. В ролі другого динаміку виступає розмовний.
Пам'ять
Смартфони року продаються в комплектаціях 4/64, 4/256 та 4/512 ГБ.
Програмне забезпечення
Смартфони були випущені на операційній системі iOS 13. Були оновлені до IOS 16.4.1. Також смартфони мають підтримку Apple Pay та Apple Card.
Хронологія моделей iPhone
Примітки
IPhone
Мобільні телефони, представлені в 2019 році
Мобільні телефони з кількома тиловими камерами
Мобільні телефони із записом відео в 4K
Флагманські смартфони, зняті з виробництва
|
310076
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Trinovantes
|
Trinovantes
|
Trinovantes
The Trinovantēs (Common Brittonic: *Trinowantī) or Trinobantes were one of the Celtic tribes of Pre-Roman Britain. Their territory was on the north side of the Thames estuary in current Essex, Hertfordshire and Suffolk, and included lands now located in Greater London. They were bordered to the north by the Iceni, and to the west by the Catuvellauni. Their name possibly derives from the Celtic intensive prefix "tri-" and a second element which was either "nowio" – new, so meaning "very new" in the sense of "newcomers", but possibly with an applied sense of vigor or liveliness ultimately meaning "the very vigorous people". Their capital was Camulodunum (modern Colchester), one proposed site of the legendary Camelot.
History
Shortly before Julius Caesar's invasion of Britain in 55 and 54 BC, the Trinobantes were considered the most powerful tribe in Britain. At this time their capital was probably at Braughing (in modern-day Hertfordshire). In some manuscripts of Caesar's Gallic War their king is referred to as Imanuentius, although in other manuscripts no name is given. Some time before Caesar's second expedition this king was overthrown by Cassivellaunus, who is usually assumed to have belonged to the Catuvellauni. Imanuentius's son, Mandubracius, fled to the protection of Caesar in Gaul. During his second expedition Caesar defeated Cassivellaunus and restored Mandubracius to the kingship, and Cassivellaunus undertook not to molest him again. Tribute was also agreed.
The next identifiable king of the Trinovantes, known from numismatic evidence, was Addedomarus, who took power c. 20–15 BC, and moved the tribe's capital to Camulodunum. For a brief period c. 10 BC Tasciovanus of the Catuvellauni issued coins from Camulodunum, suggesting that he conquered the Trinobantes, but he was soon forced to withdraw, perhaps as a result of pressure from the Romans, as his later coins no longer bear the mark "Rex", and Addedomarus was restored. Addedomarus was briefly succeeded by his son Dubnovellaunus c. 10–5 BC, but a few years later the tribe was finally conquered by either Tasciovanus or his son Cunobelinus. Addedomarus, Dubnovellaunus and possibly Mandubracius all appear in later, post-Roman and medieval British Celtic genealogies and legends as Aedd Mawr (Addedo the Great) Dyfnwal Moelmut (Dubnovellaunus the Bald and Silent) and Manawydan. The Welsh Triads recall Aedd Mawr as one of the founders of Britain
The Trinovantes reappeared in history when they participated in Boudica's revolt against the Roman Empire in 60 AD. Their name was given to one of the civitates of Roman Britain, whose chief town was Caesaromagus (modern Chelmsford, Essex). The style of their rich burials (see facies of Aylesford) is of continental origin and evidence of their affiliation to the Belgic people. Their name was re-used as Trinovantum, the supposed original name of London, by Geoffrey of Monmouth in his largely fictional Historia Regum Britanniae, in which he claimed the name derived from Troi-novantum or "New Troy", connecting this with the legend that Britain was founded by Brutus and other refugees from the Trojan War.
Popular culture
In Chelmsford 123, a British television situation comedy produced for Channel 4 by Hat Trick Productions, the main character of Badvoc (played by Rory McGrath) was the leader of The Trinovantes.
References
Bibliography
Julius Caesar, De Bello Gallico
Caesar Augustus, Res Gestae Divi Augusti
Tacitus, Annals
Geoffrey of Monmouth, Historia Regum Britanniae
External links
Trinovantes at Roman-Britain.co.uk
Trinovantes at Romans in Britain
Celtic Britons
Tribes involved in Julius Caesar's invasions of Britain
Roman Colchester
Historical Celtic peoples
Roman client kingdoms in Britain
|
2991918
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%9D%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Веселий (Родіоново-Несвітайський район)
|
Веселий (Родіоново-Несвітайський район)
Веселий — хутір в Родіоново-Несвітайському районі Ростовської області Росія.
Входить до складу Родіоново-Несвітайського сільського поселення.
Населення — 881 особа (2010 рік).
Географія
Розташовано західніше Родіоново-Несвітайської у степу.
Вулиці
вул. Гагаріна,
вул. Дачна,
вул. Зелена,
вул. Калініна,
вул. Леніна,
вул. Нова,
вул. Степова,
вул. Центральна.
Примітки
Посилання
Итоги Всероссийской переписи населения 2010 года. Том 1. Численность и размещение населения Ростовской области
Веселий (хутір)
Населені пункти Родіоново-Несвітайського району
Хутори Ростовської області
|
2305048
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%BE%20%E2%84%96%201%20%28%D0%92%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%8F%29
|
Джерело № 1 (Водиця)
|
Джерело № 1 (Водиця)
Джерело № 1 — гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення. Об'єкт розташований на території Рахівського району Закарпатської області, с. Водиця вул. Шевченка.
Площа — 3 га, статус отриманий у 1984 році.
Примітки
Джерела
Гідрологічні пам'ятки природи Закарпатської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1984
Джерела Закарпатської області
|
76840
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%BC%D0%BF%D1%83%D0%BD%D1%8C
|
Шампунь
|
Шампунь — один з головних і найпоширеніших засобів для догляду за волоссям. Шампунь — це рідка лікарська форма, яка складається з розчинника (вода, екстракти рослинної сировини, спирт, гліцерин тощо), розчинних лужних солей вищих жирних кислот і розчинених в ньому або змішаних з ним біологічно активних речовин. Компонент, що міститься в найбільшій кількості — вода, у меншій об'ємній кількості поверхнево-активні речовини (ПАР). Також використовують консерванти, ароматизатори, неорганічні солі — хлорид натрію (NaCl) або інші — для підтримки бажаної в'язкості. До складу сучасних шампунів часто входять природні олії, вітаміни або інші компоненти, які, за твердженням виробників, сприяють зміцненню волосся або представляють будь-яку користь для споживачів. Проте експериментальних підтверджень цьому не існує.
Етимологія
Слово є англомовним запозиченням з гінді — «чампа» — назва квітки, що росте в Індії, з якої робиться олія для втирання у волосся (звідси — «масажувати»).
Історія винайдення
Шампунь було винайдено в 1903 році, німецьким хіміком Хансом Шварцкопфом. Він вперше виготовив фіалковий шампунь з логотипом у вигляді чорної голови. Порошковий шампунь Шварцкопфа став першим марочним продуктом в області косметики для волосся. Асортимент шампунів розширився досить швидко і налічував вже вісім видів: жовтковий, ромашковий, кисневий, трав'яний, ланоліновий, березовий, сірчаний і з витяжками рослинних смол. У 1919 році виробництво вийшло на якісно новий рівень, а продукт отримав назву Schaumpoon. Через декілька років компанія Шварцкопф представила новий винахід — рідкий шампунь. У 1931 році був створений шампунь з доглядаючими компонентами для волосся. У 1993 році — перший безлужний шампунь для волосся, формула якого стала основою багатьох сучасних шампунів. Виробництво шампунів та інших засобів догляду за волоссям постійно розширюється. В наш час існує безліч шампунів, бальзамів-ополіскувачів, масок для різних типів волосся. Також у виробництво впроваджені шампуні-тоніки, що забезпечують волоссю тимчасове фарбування, не порушучи структуру волосся.
Класифікація
Шампуні поділяються за такими ознаками:
За призначенням:
звичайні — потребують додаткового використання інших косметичних засобів, кондиціонерів, ополіскувачів;
спеціальні — м'якої дії, щоденного користування, що поліпшують будову волосся, не подразнюють шкіру голови, оскільки мають нейтральний рівень рН (препарати «2 в 1» — шампунь і бальзам-ополіскувач);
лікувальні — призначені для особливо чутливого і пошкодженого волосся. До їхнього складу входять спеціальні лікувальні препарати;
особливого призначення — використовуються до або після хімічної завивки чи фарбування волосся, нейтралізують залишки окисника, надають волоссю міцності, закривають луску кутикули тощо.
За статево-віковими: для дорослих; для дітей.
За консистенцією: тверді; рідкі; желеподібні; кремоподібні.
За концентрацією поверхнево-активних речовин (ПАР): звичайні; концентровані, що вимагають розведення водою, а також без ПАР.
За типом волосся: для сухого; жирного; нормального волосся; універсальні.
За виконуваними функціями:
звичайні — потребують додаткового використання інших косметичних засобів, кондиціонерів, ополіскувачів;
з додатковими функціями:
для частого застосування;
«живильні» містять корисні добавки;
для ламкого, посіченого і ослабленого волосся — відновлюють структуру волосся;
лікувальні — призначені для «проблемного», особливо чутливого і пошкодженого волосся.
комплексної дії:
відтінкові;
фарбувальні;
освітлюючі;
шампуні «Два в одному» — шампунь та кондиціонер або бальзам, або ополіскувач;
шампуні «Три в одному» — шампунь + бальзам + ополіскувач або кондиціонер, або шампунь + кондиціонер + ополіскувач.
За основою:
Лужні шампуні — шампуні на мильній основі, що мають гарну миючу здатність, але через наявність спирту в їх рецептах вони негативно впливають на суху шкіру і волосся.
Безлужні шампуні рекомендують для волосся з сильно пошкодженою структурою. У більшості ці шампуні виготовляються на основі сапонінів, що отримують його з кори і коріння різних рослин. Крім сапоніна до складу входять речовини, що характеризуються лікувальними властивостями й пом'якшують, подразнюючу властивість сапоніна. До них відносять анолін, лецитин, спермацет та інші.
Шампуні на основі ПАР досить популярні. Цими шампунями можна користуватися у воді будь-якої жорсткості. Це шампуні з корисними добавками, вони не дратують і не знежирюють шкіру, добре змиваються з волосся і не залишають по собі нальоту.
Натуральні шампуні — шампуні на мильній основі, які не містять спирту, ПАР, а також синтетичних консервантів.
Література
Кузина Е. В., Ларина О. В., Титкова Т. В., Щеглова О. А. Энциклопедия открытий и изобретений человечества. — ООО «Дом Славянской книги», 2006. — С. 696—697.
Art. Schwarzkopf. In: Langenscheidt, Florian (Hrsg.), Deutsches Markenlexikon, Editionen GmbH, Februar 2008, S. 940 f. ISBN 978-3-8349-0629-8.
Лікарські форми
Винаходи Німеччини
Гігієнічні засоби
|
885325
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%20%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%96%D0%B9
|
Кульон середній
|
Кульон середній, кроншнеп середній (Numenius phaeopus) — прибережний птах ряду сивкоподібні (Charadriiformes). Один з 8-ми видів роду; один з 3-х видів у фауні України. На території країни рідкісний пролітний птах.
Опис
Морфологічні ознаки. Статевий та сезонний диморфізм не виражені. Дорослий птах зверху темно-бурий, зі світлою строкатістю; над оком білувата «брова»; на темно-бурому тім'ї поздовжня світла смуга; низ спини, поперек, надхвістя і черево білі; воло, груди і боки тулуба білуваті, з темно-бурими поздовжніми рисками, на боках також поперечні риски; спід крила білий; першорядні махові пера зверху темно-бурі, внутрішні першорядні і бурі другорядні − з білими плямами. Хвіст білий, з бурими поперечними смугами; дзьоб довгий, темно-бурий, загнутий донизу, ноги сірі. Молодий птах зверху строкаті ший; на боках тулуба поперечних рисок нема.
Звуки. Під час польоту подає крик «п'є-п'ю»; шлюбний крик складається зі звуків «фрюї» або «п'юї», які утворюють гучну довгу трель.
Підвиди
Кульон середній має чотири підвиди:
Numenius phaeopus phaeopus — північна Європа, північно-західна Азія;
Numenius phaeopus variegatus — північно-східна Азія;
Numenius phaeopus alboaxillaris — центральна Азія (рідкісний, у загрозливому стані)
Numenius phaeopus hudsonicus — північна частина Північної Америки
Ареал виду та його поширення в Україні
Гніздиться в лісовій і частково лісотундровій смугах Євразії. Головні місця зимівлі розташовані в Африці, Південній Азії, Австралії. В Україні регулярно трапляється під час міграцій на морському узбережжі та рідко у Львівській, Волинській, Хмельницькій, Житомирській областях. Рідкісний залітний у Черкаській та Дніпропетровській областях. Незначна кількість негніздових птахів трапляється влітку на морському узбережжі, окремі особини зимують.
Чисельність і причини її зміни
Європейська гніздова популяція оцінюється у 160—360 тис. пар. Чисельність виду скорочується. Загальна чисельність птахів, мігруючих через Україну, не відома, але навряд чи перевищує декілька тисяч особин. Найбільше скупчення — 600 ос. спостерігали у дельті Дунаю. Причини зміни чисельності: браконьєрство, розлякування птахів на місцях відпочинку, трансформація природних біотопів під впливом рекреації, господарської діяльності.
Особливості біології
Перелітний птах. В Україні весняна міграція виражена краще за осінню. Весняний проліт у в березні — травні, найінтенсивніше — у другій половині березня − першій половині квітня. Осіння міграція з серпня до початку листопада. Масовий проліт − у вересні. Під час міграцій не утворює великих зграй, найчастіше трапляються поодинокі птахи або невеличкі групи. Оптимальні кормові біотопи − мілководні затоки, солоні озера, галофітні луки, дощові калюжі та асоціації солеросів на вогких солончаках. Об'єктами живлення є водяні безхребетні. На суші може збирати комах з поверхні ґрунту та рослин.
Охорона
Охороняється Боннською та Бернською конвенціями, угодою AEWA. Внесений до Червоної книги України (1994, 2009) (статус — зникаючий). В Україні значну роль для збереження виду відіграють Чорноморський та Дунайський біосферні заповідники, Кримський природний заповідник (Лебедині острови), РЛП «Кінбурнська коса», Джарилгацький заказник. Для ефективної охорони виду потрібні дієвий контроль за додержанням заборони полювання на усі види кульонів та збереження природних ділянок приморських галофітних лук і солончакових степів.
Примітки
Джерела
Посилання
http://www.iucnredlist.org/apps/redlist/details/143990/0
Whimbrel – Species text in The Atlas of Southern African Birds .
Література
Птахи, описані 1758
Баранцеві
Птахи Європи
Птахи Азії
Птахи Північної Америки
Птахи України
Птахи ЧКУ
Птахи Куби
Прибережні птахи
|
4844752
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%BE%D0%B6%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%A2%D1%96%D0%BB%D0%B0%20%28%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Базиліка Божого Тіла (Краків)
|
Базиліка Божого Тіла (Краків)
Костел Божого Тіла - римо-католицький парафіяльний костел і монастирський костел Латеранських регулярних каноніків, розташований у Кракові в районі I на вул. Божого Тіла, 26, у Казімєжі.
Це подвійна святиня: Пресвятої Діви Марії – Матері Спасителя і св. Станіслава Казимирчика.
Історія
Мурований храм був закладений близько 1340 року Казимиром Великим. Будівництво почалося в 1340-х роках. У 14 столітті починалось усе з закладки фундаменту під всю церкву та зведення стін приділу до висоти 12 метрів, але після 1348 року будівництво було припинено, можливо, через епідемію чуми, яка поширювалася в Європі. Будівництво тривало з 1369 року, коли плату за роботу над костелом отримав муляр Ципсер, що працював у Казімєжі. Ян Ципсер, його син Миколай і муляр Пьотр фігурують у роботах над склепіннями,, стовпами та стінами. У 1376 році розпочато роботу над ризницею, розташованою біля північної стіни пресвітерію. Пресвітерій був освячений у 1401 р., але робота кіпсерів у наві тривала до 1405 р., у цьому році Владислав Ягелло привіз каноніків регулярних з Клодзко. Для них у пізніші роки при церкві збудували монастир. Роботи в костелі велися до 1477 року. Верхівка фасаду була додана лише близько 1500 року, а вежа була побудована в 1566-1582 роках.
Папа Іван Павло ІІ декретом Конгрегації за Богослужіння і Дисципліна Таїнств від 24 січня 2005 року підняв костел до гідності малої базиліки. Базиліка є міським акцентом великого комплексу будівель, який складається з орієнтованого костелу та монастиря регулярних каноників, заснованого в 1405 році, з’єднаного з ним проходом, підтримуваним аркадами. Там похований святий Станіслав Казімерчик.
Важливим елементом середньовічного оточення храму було кладовище із зображеннями Гетсиманії, Оливної гори, Голгофи, залишки якого були знищені розрівнюванням території в 1938—1940 роках.
Архітектура та інтер'єр
Це орієнтована, тринавна базиліка, без трансепту, але має вільно стоячу вежу та башточку.
Нава головна
Амвон у формі човна був побудований в середині XVIII ст. Ліворуч розташований вівтар із зображенням Христа Спасителя, а праворуч — вівтар із зображенням Мадонни. Обидва намальовані краківським художником Лукашем Порембським у 1619 році.
Пресвітерій
Вівтар шириною головної нави. При стінах маньєристські лавки, виготовлені в 1624–1632 рр., з фігурами святих, що розповідають про історію ордену (майстерня Томаша Долабелли). Головний вівтар з розписами Томаша Долабелли дерев'яний і багато позолочений. Ймовірно, це робота майстерні Бальтазара Кунца. Його було завершено в 1637 році. Основний розпис вівтаря — Різдво Христове, написане Томашем Долабеллою, завершальне — Зняття з Хреста (майстерня Долабелли). Над входом до захристії висить п'ять картин Войцеха Подкори. Праворуч статуя св. Станіслава Казимирчика.
Північний прохід (ліворуч)
Є маньєристський мавзолей Станіслава Казимирчика, а також неоренесансна плита, присвячена Бартомієві Берреччі, який спочиває в базиліці. Серед іншого на стіні картина «Суд над Пілатом» Лукаша Порембського з 1626 р. та картина «Преображення і св. Августина" Лукаша Орловського.
Південний прохід (праворуч)
До нього примикає каплиця св. Анни, якою опікується Архибратство Пресвятих Дарів і П’яти Ран Ісуса. Біля вівтаря з образом св. Анни Лукаша Порембського є надгробок Бартломея Берреччі та братські шафи, вкриті розписом. Поряд — Благовіщенська каплиця з монументальним порталом, ліпним декором у куполі та бронзовою купіллю першої половини XV ст. У вівтарі — картина Мадонни початку XVI ст., під каплицею — крипта.
Органи
Орган у базиліці є найбільшим інструментом у Кракові. Був запроектований на 83 голоси. Він складається з двох частин:
головний орган (63 голоси), розміщений на музичному хорі,
Бічні органи (20 голосів), розташовані в пресбітерії.
Орган на 5950 труб і 20 дзвонів. Бічні органи були електрично з'єднані з основними органами. Для гри були зроблені дві однакові окремо стоячі чотириручні лічилки з педаллю: одна у вівтарі, інша на хорах у задній частині базиліки.
Будівництво органу почалося в 1958 році. Проект у цій формі було створено у співпраці з проф. Махла, проф. Хведчука і проф. Яргоня. Композиція Тадеуша Махла була відзначена поліхоровістю, звідки, ймовірно, виникла ідея створення двоголосного органу. Підрядником була фірма Домініка Бернацького (тоді з Варшави ).
Бічні органи
Наслідком такого проекту стала зміна механічної доріжки попереднього 28-голосного інструменту на електропневматичну (дуже популярну в післявоєнні часи). Для його конструкції використовувалися електричні (реле, діоди) і пневматичні (трубки, сильфони) елементи. Електричні імпульси з постійною напругою 24 В йдуть від ігрових столів до вітрових скринь.
Від попереднього бічного органу залишилися барокова шафа та труби.
Міхи бічних органів розташовані над ризницею і оснащені калібрувальним пристроєм. Завдяки прихованому таким чином міху його роботу всередині базиліки не чути. Цей міх був відреставрований у 2001 році краківським майстром Яном Брилем. До речі, більшість пошкоджених міхів головного органу замінено. У 2005 році стараннями нинішнього отця Тадеуша Масловського, було проведено ґрунтовну реконструкцію всього бічного органу, включно з очищенням історичних труб, які тепер сяють своїм первісним блиском.
«Ранньобароковий передок органу, різьблений, розписаний, позолочений. Архітектурна, з багатою пластичною формою та різьбленим оздобленням, двоярусна, у нижній частині дев’ятиосьова, у верхній три /п’яти?/ – ярусна, вушка.
Піднята центральна вісь /башта/ і дві крайні внутрішні башточки трикутні зі східцями, між ними зменшені плоскі осі, замкнуті простим антаблементом.
У верхній частині проспекту піднята центральна вісь напівкругла зі сходинкою, крайні осі плоскі.
У нижній частині брошури напівкруглі осі, встановлені на опорах, трикутні осі, встановлені на трикутних опорах.
Основа проспекту /плінфа/ вужча за надбудову, з розширеними в сторони спіральними кронштейнами.
У завершеннях крайніх веж і найвищої — ажурні фронтони.
Багате різьблення по дереву, зокрема заповнення кутів, антаблементів, фронтонів, вушок, п’єдесталу проспекту та балюстради хорів, ажур із вушно-хрящовими, вуховими та рослинними мотивами. З боків від вух - поставлені голови. - Опис з картки про орган у костелі Божого Тіла в Кракові з 1982 року, № KRX 000 002282.
Головний орган
Головний орган був побудований у 1958–1963 роках. Він заснований на трегарах, розташованих на пишному бароковому хорі 1770–1772 років, який підтримується шістьма колонами. На момент будівництва головний орган був розрахований на 63 голоси. Труби двох мовних голосів ще не встановлені. У 2005 році, під час повної реконструкції бічного органу, дзвони (20 дзвонів) були перенесені на головний орган і призначені для педалі. Так було вирішено через дуже важкий доступ до них, коли вони були на стіні в органній шафі в пресвітерії.
Завдяки старанням отця Пьотра Вальчака, 2 відсутні мовні голоси були завершені. Перший, 24 квітня 2014 року, органобудівник Лукаш Кмечик доповнив відсутній голос. Другий, 28 жовтня 2014 року, той же органобудівник доповнив голос "Труби 8".
З 1963 року орган був найбільшим органом у Кракові за кількістю голосів (в цьому відношенні він навіть випередив інструмент у базиліці св. Марії ). Крім того, вони мають можливість відтворювати пісні, написані за принципом луни. Звучання інструментів на відстані 70 м дарує слухачеві унікальні враження від прослуховування.
Історія органу
Перша документальна згадка про орган у базиліці Божого Тіла датується 1373 роком.
У 1439 році був побудований притвор, який з'єднав монастир з костелом. Близько 1440 року була прибудована ризниця, яка увібрала нижню частину башточки, де був вхід до органу. У захристії зроблено балкон, що веде з притвору, тому змінено вхід з балкону на хори та орган. У такому вигляді вона збереглася донині, через яку здійснюється вхід до бічних органів.
9 грудня 1595 року костел Божого тіла постраждав від пожежі, яка знищила дах і орган.
Відомо, що збудовано великий орган. Великий орган був підвішений над старим амвоном, який тоді був під дахом.
Був і позитив у костелі. У 1629 р. реконструкцію будівлі здійснив якийсь Томаш, якого ототожнюють з Томашем Райбером, будівельником органів у Кракові.
Нові 25-голосні органи побудував органобудівник Бартломій Юшкович у 1664 році, як свідчить хроніка монастиря. Інструмент розміщували над хорами, розташованими вгорі на навісі прилавка. Це був одномануальний орган.
Переглядаючи збережені зареєстровані витрати на утримання каплиці Благовіщення, записані в касових книгах з 1623 р. (Altare Beate Virginis), ризничим о. Ян Гелазі ми дізнаємося:
З історичної документації вигоріли написи на зовнішньому боці органної шафи. Це залишкова інформація у вигляді ініціалів, але їх можна ідентифікувати. У 1775-1778 роках над органом працював Ігнацій Зєрницький, краківський будівельник органів. Тоді він постановив, що «...орган занадто міцний і може спричинити тріщини стін...», тому він наказав прибрати 6 або 8 голосів, що й було зроблено.
У 1860 році орган було перенесено з пресвітерію на хори, побудовані раніше в 1772 році (тоді було видалено кілька голосів). Коли орган був на хорах, реконструкцію здійснив Олександр Жебровський, який залишив свої ініціали Ż. А. Відомо, що він ремонтував органи в Кракові в 1885–1914 рр., напр. в костелі Св. Марії, в костелі св. Анни та інших.
У журналі «Muzyka Kościelna», що вийшов у 1931 р., тодішній органіст колегіального костелу св. Флоріан - Францішек Пшиштань описав органи в костелах Кракова.
«Краків – цей польський Рим – з найбільшою кількістю і найкрасивіших костелів у Польщі, також може пишатися своїми прекрасними органами. Найстарішим з них є орган у костелі Божого Тіла з багатою романською структурою та прекрасними голосами. Ймовірно, збудований у 17 столітті, реставрований будівельником органу Войцеховським із Кракова у 19 столітті, має 23 голоси, 2 мануали з 45 клавішами та педаллю, близько 21 ключа. Незважаючи на великі руйнування часом, ними користуються донині.
Цей орган стояв на хорі у задній частині базиліки до 1957 року. Це був механічний інструмент. Органіст сидів спиною до вівтаря в центрі хору і дивився в дзеркало на церкву.
Органісти
За інформацією о. професора Казимира Латака у костелі Божого Тіла з XIV ст., при монастирі було окреме помешкання для органіста та дзвонарів, тобто органісти були мирянами.
Дзвони
На 70-метровій вежі звуки п’яти історичних дзвонів лунають по всьому краківському Казімєжу та його околицях. Зараз усі дзвони підвішені у вежі, але до 2006 року дзвін висів у башточці на даху базиліки Божого Тіла.
Легенда
Легенда свідчить, що короля Казимира Великого підштовхнуло до будівництва костелу чудесне знаходження гостії з монстранцією, яку злодії викрали з колегіального костелу Всіх Святих під час октави Божого Тіла, припускаючи, що вона була зроблена із золота. Невдовзі вони зрозуміли свою помилку і залишили монстранцію та гостію на багнюці села Бавол. Провидіння чудесним чином вказало місце, де було сховане монстрація. На згадку про цю подію у 1340 році король Казимир III Великий побудував костел на честь Божого Тіла.
Дивись також
Познанська легенда про вкрадених господарів
Костел Божого Тіла в Познані
Виноски
Бібліографія
О. Стефана Рилка ЦРЛ, Меморіал беатифікації бл. Станіслав Солтис, званий Казімерчик, регулярний канонік Латеранського, Краків 1994.
З вуст колишнього органіста Едварда Станковіча.
О. Kazimierz Łatak CRL, базиліка і монастир Божого Тіла регулярних каноніків Латерану в Казімєжі в Кракові.
Єжи Голос, Польські органи та органна музика, Видавничий інститут PAX, 1972.
Міхал Рожек, Путівник пам’ятками Кракова, Wydawnictwo WAM, 2006.
Зовнішні посилання
Bazylika Bożego Ciała w Krakowie – historia i galeria zdjęć
Organy: Prezentacja w PowerPoint2007 (zip, 18,8 MB)
Archiwalne widoki kościoła i publikacje w bibliotece Polona
Костели Кракова
Базиліки Кракова
Сторінки з неперевіреними перекладами
Засновані в Європі 1385
1385 у християнстві
|
87606
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Electronica
|
Electronica
|
Electronica is both a broad group of electronic-based music styles intended for listening rather than strictly for dancing and a music scene that came to prominence in the early 1990s in the United Kingdom. In the United States, the term is mostly used to refer to electronic music generally.
History
Early 1990s: origins and UK scene
The original widespread use of the term "electronica" derives from the influential English experimental techno label New Electronica, which was one of the leading forces of the early 1990s introducing and supporting dance-based electronic music oriented towards home listening rather than dance-floor play, although the word "electronica" had already begun to be associated with synthesizer generated music as early as 1983, when a "UK Electronica Festival" was first held. At that time electronica became known as "electronic listening music", also becoming more or less synonymous to ambient techno and intelligent techno, and was considered distinct from other emerging genres such as jungle and trip hop.
Electronica artists that would later become commercially successful began to record in the late 1980s, before the term had come into common usage, including for example the Prodigy, Fatboy Slim, Daft Punk, the Chemical Brothers, the Crystal Method, Moby, Underworld and Faithless.
Mid-1990s: effect on mainstream popular music
Around the mid-1990s, with the success of the big beat-sound exemplified by the Chemical Brothers and the Prodigy in the UK, and spurred by the attention from mainstream artists, including Madonna in her collaboration with William Orbit on her album Ray of Light and Australian singer Dannii Minogue with her 1997 album Girl, music of this period began to be produced with a higher budget, increased technical quality, and with more layers than most other forms of dance music, since it was backed by major record labels and MTV as the "next big thing".
According to a 1997 Billboard article, "the union of the club community and independent labels" provided the experimental and trend-setting environment in which electronica acts developed and eventually reached the mainstream. It cites American labels such as Astralwerks (the Chemical Brothers, Fatboy Slim, the Future Sound of London, Fluke), Moonshine (DJ Keoki), Sims, and City of Angels (the Crystal Method) for playing a significant role in discovering and marketing artists who became popularized in the electronica scene.
Madonna and Björk are said to be responsible for electronica's thrust into mainstream culture, with their albums Ray of Light (Madonna), Post and Homogenic (Björk).
Late 1990s: American inclusion
In 1997, the North American mainstream music industry adopted and to some extent manufactured electronica as an umbrella term encompassing styles such as techno, big beat, drum and bass, trip hop, downtempo, and ambient, regardless of whether it was curated by indie labels catering to the "underground" nightclub and rave scenes, or licensed by major labels and marketed to mainstream audiences as a commercially viable alternative to alternative rock music.
New York City became one center of experimentation and growth for the electronica sound, with DJs and music producers from areas as diverse as Southeast Asia and Brazil bringing their creative work to the nightclubs of that city.
Characteristics and definition
Electronica benefited from advancements in music technology, especially electronic musical instruments, synthesizers, music sequencers, drum machines, and digital audio workstations. As the technology developed, it became possible for individuals or smaller groups to produce electronic songs and recordings in smaller studios, even in project studios. At the same time, computers facilitated the use of music "samples" and "loops" as construction kits for sonic compositions. This led to a period of creative experimentation and the development of new forms, some of which became known as electronica. Wide ranges of influences, both sonic and compositional, are combined in electronica recordings.
Electronica includes a wide variety of musical acts and styles, linked by a penchant for overtly electronic production; a range which includes more popular acts such as Björk, Madonna, Goldfrapp and IDM artists such as Autechre, and Aphex Twin.
Regional differences
The North American mainstream music industry uses the term as an umbrella category to refer any dance-based electronic music styles with a potential for pop appeal. However, United States-based AllMusic still categorizes electronica as a top-level genre, stating that it includes danceable grooves, as well as music for headphones and chillout areas.
In other parts of the world, especially in the UK, electronica is also a broad term, but is associated with non-dance-oriented music, including relatively experimental styles of listening electronic music. It partly overlaps what is known chiefly outside the UK as intelligent dance music (IDM).
Included in contemporary media
In the late 1990s and early 2000s, electronica was increasingly used as background scores for television advertisements, initially for automobiles. It was also used for various video games, including the Wipeout series, for which the soundtrack was composed of many popular electronica tracks that helped create more interest in this type of music—and later for other technological and business products such as computers and financial services. Then in 2011, Hyundai Veloster, in association with the Grammys, produced a project that became known as Re:Generation.
See also
List of electronic music genres
References
Literature
James Cummins. 2008. Ambrosia: About a Culture – An Investigation of Electronica Music and Party Culture. Toronto, ON: Clark-Nova Books.
External links
|
1512231
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BD%20%28%D0%B3%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BD%D1%8F%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%29
|
Ліліан (герцогиня Галландська)
|
Ліліан (герцогиня Галландська)
Ліліан Мей Девіс, у шлюбі Принцеса Ліліан, герцогиня Галландська (30 серпня 1915 р., Свонсі, Велика Британія — 10 березня 2013 р., Стокгольм, Швеція) — принцеса Швеції, член шведського королівського дому, дружина Бертіля, герцога Галландського (1912—1997 рр.), тітка короля Карла XVI Густава, колишня англійська модель.
Біографія
Народилася у Свонсі, Уельс, в родині Вільяма Девіса і Гледіс Мері Курен. Батьки розлучилися, коли їй було п'ять років. Офіційно шлюб був розірваний у 1939 р.
В юності працювала моделлю і з'явилася на обкладинці «Vogue».
У 1940–1945 рр. була одружена з англійським актором Іваном Крейгом. Під час Другої світової війни працювала на заводі, виготовляючи радіо для Королівського флоту, а також сестрою милосердя в шпиталі для поранених солдатів.
У 1943 р. вперше зустріла в Лондоні принца Бертіля Шведського — сина короля Густава VI Адольфа і Маргарити Коннаутської. Незабаром вони стали коханцями. У 1945 р. розлучилася з чоловіком.
Після того як старший брат Бертіля принц Густав Адольф загинув у 1947 році, залишивши дев'ятимісячного сина (Карл XVI Густав), у нього з'явився шанс стати регентом шведського королівства. З цієї причини він вирішив не одружуватися з Ліліан, бо це позбавило б його такої можливості. Кілька років вони жили разом, приховуючи стосунки. Мешкали в місті Сент-Максім на Півдні Франції. Батько принца король Густав VI (1882—1973) прожив довге життя, і за цей час племінник Бертіля (Карл XVI Густав) досяг повноліття.
Після смерті короля Густава VI Адольфа Ліліан і Бертіль уклали шлюб. Вінчання відбулося 7 грудня 1976 р. А втім Бертіль продовжував виступати як заступник короля у разі його відсутності. Мей Девіс стала іменуватися принцеса Ліліан, герцогиня Галландська. Проживало подружжя тепер на власній віллі «Солбакен».
5 січня 1997 р. чоловік помер. Вдова Ліліан в 1997–2010 рр. продовжувала традицію, представляючи Швецію на офіційних заходах і святах. У 2000 р. вона випустила автобіографічну книгу про життя при королівському дворі, а також про сімейне життя з Бертілем.
У серпні 2008 р. принцеса Ліліан у своєму будинку впала і зламала стегнову кістку. Подібний випадок стався і в лютому 2009 р. А 3 червня 2010 р. було оголошено, що в принцеси Ліліан діагностовано хворобу Альцгеймера і вона більше не може виконувати громадські обов'язки.
Принцеса Ліліан померла 10 березня 2013 р. на 98-му році життя, переживши чоловіка на 16 років. На той момент була найстаршим членом не лише шведського королівського дому, а й будь-якої королівської сім'ї Європи.
Нагороди
Кавалер ордена Серафимів (Швеція);
Кавалер Великого Хреста ордена За заслуги перед ФРН (Німеччина);
Кавалер ордена Зірки Йорданії (Йорданія);
Кавалер Великого Хреста ордена Великого князя Литовського Гедимінаса (Литва).
Примітки
Посилання
The Royal Court of Sweden: Princess Lilian, Duchess of Halland
Уродженці Свонсі
Принцеси Швеції
Бернадоти
Кавалери ордена Серафимів
Кавалери Великого Хреста особливого ступеня ордена За заслуги перед ФРН
Кавалери Великого хреста ордена Визволителя Сан-Мартіна
Кавалери Великого Хреста ордена За заслуги перед ФРН
|
4087668
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%86%D1%85%D0%B0%D0%BA%20%D0%90%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B6%D1%96%D0%BB%D1%8C
|
Іцхак Абарджіль
|
Іцхак Абарджіль, (народився 14 лютого 1969, Лод) — ізраїльський злочинець і раніше вважався одним з лідерів організованої злочинності в Ізраїлі, глава кримінальної сім'ї Аберджіль. Вважається однією з головних цілей розвідки ізраїльської поліції. Абарджіль був засуджений за вбивство, наркотики, азартні ігри і відмивання грошей.
Біографія
Іцхак Аберджіль народився в місті Лод. У родині де він народився, було шість хлопчиків і чотири дівчинки. Іцхак наймолодший з десяти дітей. Всі брати включаючи самого Іцхака, стали злочинцями (брати Меїр, Яішь, Яків, Авраам, Елі і Іцхак).
У 1986 році, у віці 17 років, Іцхак був визнаний винним у вбивстві Якова Коена з міста Луд, після того як його кращий друг Шимон Шитріт, дав проти нього свідчення в суді, він був засуджений до 17 років позбавлення волі, які він відбував у багатьох ізраїльських в'язницях. Під час свого відбування терміну, Аберджіль, зумів згуртувати навколо себе однодумців з ув'язнених, які відбувають терміни в один час з ним і зміг взяти під свій контроль не тільки ув'язнених, а навіть і адміністрацію багатьох тюрем. Протягом цього періоду, Аберджіль з в'язниці контролював гральний бізнес разом з членами своєї сім'ї та партнерами на свободу.
Після свого звільнення з в'язниці, Іцхак Аберджіль організовує велику мережу контрабанди екстазі в Амстердамі і США за допомогою іншого авторитету Одеда Туіто. За оцінками поліції, через цю мережу були поширені мільйони таблеток екстазі. У 2004 році, поліція сформувала список активів, що належать до підпільної організації, яка включала в себе 37 компаній, 48 апартаментів і 56 транспортних засобів (кілька великих автомобілів класу люкс і морських судів).
Конфлікти і гангстерські війни
У 2003 році між злочинними сім'ями Абутбуль з Нетанії їх союзником на той час Зєев Розенштейном, а також угрупованням братів Охана з Ганею Тікви створився союз проти Іцхака Аберджіль і його сім'ї, в процесі конфлікту до кримінальної сім'ї Аберджіль в якості союзників приєдналися інші сім'ї такі як Габриели і Альперон, причиною конфлікту став контроль над утилізацією банок для напоїв. В рамках цього конфлікту був убитий авторитет з Хід ха-Шарона Хайм Шааб, один з лідерів армії Аберджіль, Шааб був викритий в шпигунстві проти братів Охана, соратників Розенштейна. Разом з Шааб був убитий перукар не має відносин до злочинного світу. У тому ж році (2003) був убитий Овадія Охана, глава угруповання Охана перед камерами безпеки в прямому ефірі на стоянці перед його будинком, від пістолетних пострілів двох мотоциклістів без шоломів. Арешти в 2009 році всіх учасників кримінального угруповання братів Охана зупинили їх участь у війні.
У 2004 році, Аберджіль бере під контроль сірий ринок в Тель-Авіві, отримавши величезний кредит від одного з великих лихварів і власника відомого розкішного ресторану. Ізраїльська поліція підписала договір про співпрацю з поліцією по всьому світу, з метою представити Аберджіеля перед судом в Європі.
У 2005 році на Іцхака було скоєно замах, по дорозі додому в Арад в його машину потрапив снаряд RPG, машина загорілася але Іцхак залишився живим, замах не вдався. У тому ж році він був залучений в гральний бізнес в Єрусалимі, в партнерстві з вийшов з в'язниці Елі Наїм на прізвисько (Маг).
У 2006 році поліція заарештувала групу найманих убивць з Білорусії які були найняті для усунення старшого брата Іцхака, Меира Аберджеля і Езри Габриели (батька колишнього члена Кнесету Інбаль Габриели). Після арештів, були виявлені підпільні гральні мережі, і Аберджіль був заарештований, але незабаром звільнений.
У 2007 році, 2 канал Ізраїльського телебачення випустив в ефір відео з бійкою на якому представник родини Альперон нападає на Іцхака Аберджеля після чого їх розбороняють.
Арешт і екстрадиція в США і повернення на батьківщину
У 2008 році Аберджіль був заарештований за підозрою у вбивстві ізраїльського наркоторговця Самі Атіас, відбілюванню грошей, торгівлі наркотиками та приладдя до злочинної організації. Крім цього йому висунули звинувачення в іншій справі про вбивство ув'язненого, і масштабного відбілювання капіталу, а також пред'явили гучна справа про розкрадання в особливо великих розмірах — Дело «Торгового Банку» і привласненні коштів (підозри були пов'язані з тим що головний фігурант цієї справи переховувався від правосуддя на квартирі Аберджіль в Амстердамі), і численні спроби вбивства конкурентів в області наркотиків та азартних ігор: Бенні Абутбуль сім'я, Зєєва Розенштейна і їх союзників. Поліцією були знайдені докази після допиту фігурантів у справі про вбивство на пляжі в Бат-Ям.
12 січня 2011 року, Іцхак Аберджіль і його брат Меїр були передані владі Сполучених Штатів. Протягом короткого часу Меїр був звільнений, а Іцхака засудили на вісім з половиною років.
Через 10 місяців у в'язниці, брати уклали угоду з американським судом, в рамках угоди його брат Меїр був звільнений, так як утримання під вартою в Ізраїлі було зараховано до загального терміну.
У 2012 році в ЗМІ публікується стаття про те що Аберджіль подав прохання Американській владі провести залишок свого терміну три роки в Ізраїлі Незабаром після цього ізраїльська поліція заарештувала п'ятьох підозрюваних членів клану Аберджіль.
У тому ж році поліція арештовує групу професійних убивць з 5 осіб належать до клану Аберджіль.
У 2013 році ЗМІ публікують інформацію про війну між кримінальною родиною Муслім і сім'єю Аберджель яка триває 16 місяців, і про спроби поліції зупинити її, в результаті цієї війни 9 жертв і один пропав без вісті. Пізніше збільшилася кількість жертв до 16, і число зниклих без вести до двох. За оцінками поліції причина війни була давня помста, і сталася через відсутність керівника організації який відбував термін в той період за межами Ізраїлю.
30 січня 2014 року Іцхак Аберджіль повертається до Ізраїлю для завершення відбування покарання.
18 травня 2015 Іцхак Аберджіль і ще 43 інших представників мафіозної структури сім'ї були заарештовані у справі 512 за підозрою в причетності до спроби ліквідації Зєєва Розенштейна в 2003 році.
Див. також
Організована злочинність в Ізраїлі
Кримінальна сім'я Абарджіль
Примітки
Злочинці
Уродженці Ізраїлю
Організована злочинність в Ізраїлі
|
4477464
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Цукрист перуанський
|
Цукрист перуанський (Xenodacnis parina) — вид горобцеподібних птахів родини саякових (Thraupidae). Мешкає в Еквадорі і Перу. Це єдиний представник монотипового роду Перуанський цукрист (Xenodacnis).
Опис
Довжина птаха становить 13-14 см. Виду притаманний статевий диморфізм. Самці підвиду X. p. petersi мають темно-синє забарвлення, поцятковане яскраво-лазуровими смужками, особливо на спині. У самиць цього підвиду лоб, обличчя, края покривних пер, нахвістя і хвіст блакитні, решта тіла має охристе забарвлення. У самців номінативного підвиду забарвлення дещо блідіше, сірувато-блакитне, з невеликою кількічстю смужок або без них. У самиць номінатиивного підвиду тім'я і потилиця повністю блакитні, нижня частина тіла дощо яскравіша. Дзьоб невеликий, товстий, гострий.
Підвиди
Виділяють три підвиди:
X. p. bella Bond, J & Meyer de Schauensee, 1939 — Анди на південному заході Еквадору (Асуай) та на півночі Перу (Східний хребет Перанських Анд в Амазонасі і Ла-Лібертаді);
X. p. petersi Bond, J & Meyer de Schauensee, 1939 — західні схили Анд в центральному і південному Перу (від Кахамарки на південь до Арекіпи);
X. p. parina Cabanis, 1873 — долини між хребтами Анд на півдні центрального Перу (Хунін, Аякучо, Апурімак, Куско).
Деякі дослідники виділяють підвид X. p. petersi у окремий вид Xenodacnis petersi.
Поширення і екологія
Перуанські цукристи живуть у вологих гірських тропічних лісах Polylepis і Gynoxys та у високогірних чагарникових заростях. Зустрічаються поодинці, парами або невеликими сімейними зграйками, на висоті від 3100 до 4500 м над рівнем моря. Живляться комахами, зокрема попелицями, а також нектаром і соком рослин. Гніздо чашоподібне. в кладці 1-2 яйця. Інкубаційний період триває 17-20 днів, пташенята покидають гніздо через 16-18 днів після вилуплення.
Примітки
Саякові
Птахи, описані 1873
Птахи Еквадору
Птахи Перу
Монотипові роди птахів
Таксони, описані Жаном Луї Кабанісом
|
1564929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%84%D1%82%D0%B0
|
Кофта
|
Кофта (запозичення з германських мов: пор. ниж.-нім. kuft, ; менш ймовірне пов'язання з «кафтан») — вовняний в'язаний одяг для верхньої частини тіла з застібкою знизу доверху спереду. Наявність застібки — відмітна ознака кофти. Нині в кофтах частіше використовується застібка не так на ґудзиках, як на блискавках.
Історія
Кофта, як предмет одягу, відома багато століть. За деякими даними, кофти в'язали і носили ще в стародавньому Єгипті. Абсолютно точно відомо, що кофти як утеплювальний шар одягу носили в Європі, починаючи з XIII століття.
Кофта стала основою для появи інших предметів плечового в'язаного одягу — светрів, пуловерів, джемперів, жакетів. Варто відзначити, що навіть якщо у кофти високий комір, який застібається, її вірніше називати кофтою, а не светром.
Кардиган
Одним з різновидів кофти є кардиган — в'язаний вовняний жакет по фігурі, без коміра, з глибоким вирізом, на ґудзиках.
Названий на честь сьомого графа Джеймса Кардігана, якому приписують винахід цього предмета одягу з метою утеплення форменого мундира.
Див. також
Пуловер
Каптан
Халат
Светр
Пайта
Примітки
Посилання
Верхній одяг
Плечові вироби
|
3129085
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bovicornua
|
Bovicornua
|
Bovicornua — рід грибів родини Halosphaeriaceae. Назва вперше опублікована 1993 року.
Класифікація
До роду Bovicornua відносять 1 вид:
Bovicornua intricata
Примітки
Джерела
Yusoff, M.; Koch,J.; Jones, E.B.G.; Moss, S.T. 1993. Ultrastructural observations on a marine lignicolous ascomycete: Bovicornua intricata gen. et sp. nov. Canadian Journal of Botany. 71(2):346-352 - P.346
Роди грибів
Сордаріоміцети
|
12961116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Largirostrornis
|
Largirostrornis
|
Largirostrornis is a genus of enantiornithean bird. One species has been named, Largirostornis sexdentoris. It lived during the Early Cretaceous and is known from fossils found in the Jiufotang Formation in Liaoning province, People's Republic of China. Some researchers believe this species to be a junior synonym of the similar Cathayornis yandica.
Largirostrornis is known from one fossil, slab and counterslab, found in the Jiufotang Formation in Liaoning province, People's Republic of China. The Jiufotang Formation is dated to the Early Cretaceous period, late Aptian age, 120.3 +/-0.7 million years ago.
The holotype fossil is in the collection of the Institute of Vertebrate Paleontology and Paleoanthropology in Beijing, China. It has been given catalog number IVPP 10531.
L. sexdentornis had in 1997 a torso longer than all other known Enantiornithes. It is slightly larger than Cuspirostrisornis, with a skull about 32 millimeters long. The paired dentaries and premaxillae each hold six teeth. There are tall neural spines on the cervical and dorsal vertebrae.
Etymology
The species was named and described by Hou Lianhai in 1997. The genus name comes from the Latin words largus, "large" and rostrum, "beak", and the specific name means "six-toothed" from Latin sex and dens.
References
Bird genera
Early Cretaceous birds of Asia
Enantiornitheans
Fossils of China
Fossil taxa described in 1997
|
2381354
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%20%D0%AE%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BA
|
Пітер Юрасік
|
Пітер Юрасік — американський актор, що знімався переважно у серіалах. Найвідомішими є «Вавилон-5» та «Блюз Хілл-стріт».
Біографія
Пітер Юрасік почав свою акторську кар'єру в середній школі Valley Stream, в Нью-Йорку, де він брав участь у багатьох театральних постановках. Він отримав перший приз на нью-йоркському шекспірівському фестивалі в 1967 році і був названий найкращим актором на фестивалі одноактних творів у Філадельфії в 1970 році. Пітер також написав п'єсу під назвою «В моїй кімнаті».
У 1972 році закінчив університет Нью-Гемпшира, відділення театру і танців. Пітер Юрасік грав в театрі, знімався в кіно і на телебаченні протягом 25 років. Його найпопулярніша роль на сьогодні — це посол Лонда Моллар, герой фантастичного серіалу «Вавилон-5». Він також є письменником, співавтором твору «Дипломатичний акт» разом з Вільямом Х. Кейтом
У 1996 році отримав нагороду «Universe Reader's Choice Award» як найкращий актор другого плану, за роботу в серіалі та спін-оффах «Вавилона-5».
Зараз живе зі своєю дружиною і сином у місті Вілмінгтон, штат Північна Кароліна.
Фільмографія
Примітки
Посилання
Кіноактори США
Телеактори США
Наукові фантасти США
|
41555895
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Manicor%C3%A9%20warbling%20antbird
|
Manicoré warbling antbird
|
Manicoré warbling antbird
The Manicoré warbling antbird (Hypocnemis rondoni) is a species of insectivorous bird in the family Thamnophilidae. It is found in Brazil. Its natural habitat is subtropical or tropical moist lowland forests.
The Manicoré warbling antbird was first described in 2013.
References
Manicoré warbling antbird
Birds of the Brazilian Amazon
Endemic birds of Brazil
Manicoré warbling antbird
|
1940963
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Habromys%20delicatulus
|
Habromys delicatulus
|
Habromys delicatulus
Габроміс делікатний (Habromys delicatulus) — рід гризунів, що належить до родини Хом'якові (Cricetidae). Вид отримав свою назву від свого невеликого розміру і витончені риси порівняно з іншими видами в межах роду Habromys.
Поширення
Виявлені в ділянці хмарного лісу на Трансмексиканському вулканічному поясі. Цей вид зустрічається тільки в хмарі ліс на висоті вище 2000 м.
Основні загрози
Цей вид знаходиться під загрозою збезлісення в межах свого дуже обмеженого діапазону поширення.
Посилання
Álvarez-Castañeda, S.T., Castro-Arellano, I., Lacher, T. & Vázquez, E. 2008. Habromys delicatulus. The IUCN
Хом'якові
Ссавці Мексики
|
4561284
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%B0
|
Карагайка
|
Карагайка — селище у складі Красногорського району Алтайського краю, Росія. Входить до складу Красногорської сільської ради.
Населення
Населення — 125 осіб (2010; 160 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 97 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Красногорського району (Алтайський край)
Селища Алтайського краю
|
2136479
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%20%D0%94%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%B6%D0%B0
|
Істрате Добіжа
|
Істрате Добіжа (молд. Eustatie Dabija, ? — †11 вересня 1665) — господар Молдовського князівства з 29 вересня 1661 по 11 вересня 1665.
Історія
Був молдавським боярином з цинутів Путна. У 1657 був ворником. У вересні 1661 став господарем Молдови. У 1662 взяв участь в турецькій кампанії проти німців в Угорщині. Організував в Сучаві монетний двір, де друкував мідні гроші. Випускав підроблені шведські та ливонські шилінги і ріксдалери. Ввів нові податки. Помер 11 вересня 1665, похований у монастирі Бирнова, будівництво якого почалося при Мироні Барновському і завершилося при Добіжі.
Відомо зі слів І. П. Ліпранді, що в період заслання на південь Пушкін написав за матеріалами молдовських легенд повість «Дафна і Добіжа, молдавські перекази 1663 року» (разом з іншою повістю «Дука»). За твердженням Ліпранді, у нього знаходилися копії пушкінських записів, це підтвердилося при знахідці в 1961 опису бібліотеки Ліпранді. Фабули даних переказів друкувалися в 1830 і в 1838 Болеславом і Александром Хиждеу.
Джерела
Стати В. История Молдовы.. — Кишинёв: Tipografia Centrală, 2002. — С. 148, 429. — 480 с. — ISBN 9975-9504-1-8.
Монархи Молдови
|
919368
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%83%D1%80%D1%83%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%B0%20%28%D0%A5%D0%BE%D0%BA%D0%BA%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%BE%29
|
Фурубіра (Хоккайдо)
|
Фурубіра (Хоккайдо)
Фурубіра — містечко в Японії, в повіті Фурубіра округу Сірібесі префектури Хоккайдо. Станом на площа містечка становила км². Станом на населення містечка становило осіб.
Примітки
Джерела та література
Посилання
Офіційна сторінка Фурубіра
Містечка префектури Хоккайдо
|
678165
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%96%D1%94%D1%80
|
Лантієр
|
Лантієр — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Ардеш. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 500 км на південь від Парижа, 135 км на південь від Ліона, 27 км на південний захід від Прива.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 92 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 210,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Лантієр на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ардеш
Примітки
Муніципалітети департаменту Ардеш
|
643070
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%BD%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%A4%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B5%D0%BD-%D0%96%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Туссен де Форбен-Жансон
|
Туссен де Форбен-Жансон (1 жовтня 1631, Ман, Прованс — 24 березня 1713, Париж) — кардинал, єпископ Бовеський (1679—1713). Походив із родини прованських маркізів де Жансон. Син маркіза Ґаспара де Жансона та Клер де Лібертат, його другої дружини. Був дядьком архієпископа Арля Жака де Форбен-Жансона. Також — кардинал де Жансон.
Біографія
Вступив до Мальтійського ордену, якому був призначений, та покинув його заради навчання. Єпископом Діня Рафаелем де Болонь, що був його родичем, було подане прохання королю призначити де Жансона коадьютором, яке було задоволене і той був посвячений на титулярного єпископа Філадельфійського 14 травня 1656 року. У 1658 році він став ординарієм Діньської єпархії. Там вже у 1662 був переведений на марсельську кафедру, з якою було пов'язане місце у штатах Провансу і змусив Людовика XIV помітити його таланти, захищаючи королівські інтереси.
Був посланий королем з делікатною місією примирення великого герцога Тосканського Козімо III Медичі з дружиною Маргаритою-Луїзою Орлеанською, французькою принцесою. Вдале здійснення доручення заохотило Людовика відправити саме марсельського єпископа надзвичайним послом на елекційний сейм Речі Посполитої, де той відстоюючи інтереси свого короля успішно підтримував обрання польським королем Яна Собеського проти підтримуваного імператором герцога Лотаринґського. Асистент Папського трону з 2 червня 1673 року. Єпископ Бове та граф-пер Франції з 25 вересня 1679 року. Знову був відправлений послом до Польщі на підмогу маркізу де Вітрі для протидії утворенню антитурецького союзу у наступному році. Активно займався інтригами та підкупом польських посадовців, хоча, зрештою, перемогла позиція Святого Престолу і король Ян III вступив у війну з Османською імперією.
На надзвичайних зборах французького кліру 1682 року був серед єпископів, що підписали галліканські пункти. Це призвело до протидії зі сторони папи Інокентія XI будь-яким намаганням короля домогтись для де Жансона кардинальської шапки. Та у 1689 році він став командором Ордену св. Духа й був наступного, 1690 року відправлений послом до Риму замість герцога Шольне, де на престолі Інокентія XI змінив схильніший до переговорів із Францією венеційський кардинал Оттобоні, що прийняв ім'я Олександра VIII. На другій, найчисельнішій, консисторії новообраного папи 13 лютого був призначений кардиналом-пресвітером з титулом Сант-Аньєзе-фуорі-ле-Мура. Це призначення, що мало показати готовність Олександра до переговорів та поступок у непринципових питаннях і одночасно дещо послабило вплив імператора Леопольда, призвело до незадоволення імператора, який наказав німецьким ті іспанським кардиналам не відвідувати консисторію.
Прибувши до Риму у липні, одразу ж був представлений віце-канцлером кардиналом П'єтро Оттобоні папі, який особисто одяг на нього кардинальського капелюха вже на консисторії 6 липня. Під час переговорів з папою діяв чітко згідно з королівськими інструкціями і беззастережно відстоював французьку позицію, щодо королівських прав і галліканських пунктів. Після смерті папи Олександра був присутній на конклаві, що обрав його наступника Інокентія XII. З Інокентієм кардинал де Жансон продовжив переговори, позначені тепер вимушеним пом'якшенням позиції короля Франції. Вже у кінці 1693 року ним, за участю кардинала Сезара д'Естре, був досягнутий компроміс. Того ж року Форбен Жансон став абатом in commendam Корбі та Марш'єнне. На консисторії 28 вересня 1693 року переведений на титул Сан-Каллісто. Був знову послом французької корони при Святому престолі з 1700 по 1706 роки і був присутній на конклаві 1700 року, який обрав Климента XI. Кемерленг кардинальської колегії з січня 1702 по січень 1703 року. Користуючись кардинальською привілегією повернувся у 1706 році до Мальтійського ордену, який був вимушений покинути ставши правлячим єпископом. Також, у 1706, після смерті кардинала де Куалена став великим роздавальником милостині.
Як правлячий єпископ був твердим противником квієтизму та янсенізму. Скоро після вступу на дінську кафедру засудив «Апологію казуїстів». Після переведення на бовезьку кафедру повернув політику сприяння янсенізму, яку проводив його попередник Ніколя де Бузенваль у протилежний бік. Разом з тим, Сен-Сімон писав у своїх мемуарах про його пастирську діяльність:
Він мав… серце чудового єпископа. Як би він не був прив'язаний до справ, скільки би він не знаходив задоволення у світі, де він був загально поважаний і де мав багато друзів, через свої заслуги, скільки би милостей, скільки відзнак він не отримував би завжди при дворі, йому так не подобалось ніде, як у його діоцезі, де його надзвичайно поважали, можна навіть сказати — обожнювали. Головним чином бідняки усіх станів, яким він подавав щедрі милостині.
Помер 24 березня 1713 року найстарішим серед французьких єпископів і був похований соборі Сан-П'єр міста Бове. Могилу кардинала прикрашає надгробок роботи братів Кусту, який був закінчений у 1738 році.
Примітки
Бібліографія
Pastor, Ludwig von. History of the Popes From the Close of the Middle Ages, vol. XXXII. Translated by Ernest Graf. London: Kegan Paul, Trench, Trübner & Co., Ltd, 1940.
Sigismund von Bischoffshausen. Papst Alexander VIII und der Wiener Hof (1689—1691). Stuttgart-Wien, 1900
Charles Gérin, Recherches historiques sur I'Assemblee du Clerge de France de 1682, Paris: Lecoffre, 1869.
Duc de Saint-Simon, Mémoires, volume X, Librairie Hachette et Cie, Paris, 1874
Дипломати Франції
Титулярні єпископи
Бовезькі єпископи
Марсельські єпископи
Діньські єпископи
Французькі посли при Святому Престолі
Посли Франції в Польщі
Французькі посли у Флоренції
Французькі посли у італійських державах
Кардинали з Франції
|
1980968
|
https://en.wikipedia.org/wiki/V-Ray
|
V-Ray
|
V-Ray is a biased computer-generated imagery rendering software application developed by Bulgarian software company Chaos . V-Ray is a commercial plug-in for third-party 3D computer graphics software applications and is used for visualizations and computer graphics in industries such as media, entertainment, film and video game production, industrial design, product design and architecture.
Overview
V-Ray is a rendering engine that uses global illumination algorithms, including path tracing, photon mapping, irradiance maps and directly computed global illumination.
The desktop 3D applications that are supported by V-Ray are:
Autodesk 3ds Max
Autodesk Revit
Cinema 4D
Maya
Nuke
Rhinoceros
SketchUp
Katana
Unreal
Houdini
Blender
Academic and stand-alone versions of V-Ray are also available.
Modo support was discontinued at the end of 2021.
Notable studios using V-Ray
North America
United States
Method Studios
Digital Domain
Blur Studio
Zoic Studios
Apple Inc.
Hogarth Worldwide
Canada
Bardel Entertainment
Europe
France
Zagtoon
Netherlands
PostOffice Amsterdam
Germany
Scanline VFX
See also
List of 3D rendering software
References
Further reading
Francesco Legrenzi, V-Ray - The Complete Guide, 2008
Markus Kuhlo and Enrico Eggert, Architectural Rendering with 3ds Max and V-Ray: Photorealistic Visualization, Focal Press, 2010
Ciro Sannino, Photography and Rendering with V-Ray, GC Edizioni, 2012
Luca Deriu, V-Ray e Progettazione 3D, EPC Editore, 2013
Ciro Sannino, Chiaroscuro with V-Ray, GC Edizioni, 2019
External links
Chaos Group
V-Ray at rhino3d.com
A Closer Look At VRAY Architectural Review of V-Ray
VRay Material Downloads and Resource Library
VRAYforC4D - the website of V-Ray for Cinema4d, made by LAUBlab KG
Free Material Library
3D graphics software
Rendering systems
Global illumination software
3D rendering software for Linux
Proprietary commercial software for Linux
|
2876377
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D1%86%D0%B8%D0%BD%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Кузноцин (Лодзинське воєводство)
|
Кузноцин (Лодзинське воєводство)
Кузноцин — село в Польщі, у гміні Вольбуж Пйотрковського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Пйотрковського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пйотрковського повіту
|
252414
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%87%D0%B0%D1%97%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Нечаївка (Синельниківський район)
|
Нечаївка (Синельниківський район)
Нечаївка — село в Україні, у Покровській селищній громаді Синельниківського району Дніпропетровської області. Населення становить 126 осіб. Орган місцевого самоврядування — Покровська селищна громада.
Географія
Село Нечаївка розташоване на правому березі річки Гайчул, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Радісне, нижче за течією на відстані 2,5 км розташоване село Остапівське, на протилежному березі — село Зарічне (Запорізький район). Поруч проходить автошлях територіального значення .
Історія
Єврейська колонія, заснована у 1840-х роках XIX століття. У 1859 році за даними X держревізії в колонії було 19 дворів та 501 житель. Село залишалося єврейською колонією до Жовтневого перевороту 1917 року.
У 1913 році в Нечаївці було 41 двір, 468 жителів, молитовний будинок, школа та фельдшер. Пустонечаївка — мабуть, тому, що їхні землі пустували.
17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Покровського району, село увійшло до складу Синельниківського району.
Примітки
Посилання
Прогноз погоди в селі Нечаївка
Села Дніпропетровської області
|
1014803
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D1%8F
|
Суклея
|
Суклея — село у Слободзейському районі Молдови (невизнана Придністровська Молдавська Республіка). Одне з найбільших поселень в Придністров'ї. Входить до складу Тираспольсько-Бендерської агломерації.
Істотну частину населення складають етнічні українці (30,5%).
Географія
Суклея — приміське село, що межує з Тирасполем. Село розташоване в центральній частині району, на лівому березі р. Дністер, на трасі Тирасполь-Дністровськ, за 10 км від районного центру та за 4 км від залізничної станції Тирасполь.
Етимологія
Найбільш ймовірним є походження назви від назви татарського житла — «сакля», яке було принесено з Криму.
Історія
Станом на 1886 рік у селі Слободзейської волості Тираспольського повіту Херсонської губернії, мешкало 1099 осіб, налічувалось 211 дворових господарств, існували православна церква та школа.
Люди
В селі народилися:
Апостолов Мефодій Максимович (1915—2005) — молдавський радянський актор.
Константинов Костянтин Тимофійович (1915—2003) — молдовський актор театру і кіно.
Примітки
Села Молдови
Населені пункти, засновані 1752
|
5175784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Softpedia
|
Softpedia
|
Softpedia — вебсайт новин програмного забезпечення та технологій, що базується в Румунії. Він індексує, оглядає та розміщує програмне забезпечення, яке можна завантажити, а також повідомляє новини на технологічні та наукові теми.
Вебсайт
Softpedia містить огляди, написані її співробітниками. Кожен огляд містить оцінку від 1 до 5 зірок, і часто публічний рейтинг, до якого може долучитися будь-який відвідувач сайту.
Продукти організовано за категоріями, які відвідувачі можуть сортувати за останніми оновленнями, кількістю завантажень або рейтингом. Вільне і комерційне програмне забезпечення (та їхні безкоштовні пробні версії) також можуть бути перелічені окремо. Softpedia показує віртуальні нагороди для продуктів, що не містять рекламного, шпигунського та комерційного програмного забезпечення. Продукти, які містять ці не пов'язані та/або непередбачувані компоненти та пропозиції (відомі як потенційно небажані програми), позначаються як такі.
Softpedia не перепаковує програмне забезпечення для розповсюдження. Вона надає пряме завантаження програмного забезпечення в оригінальній формі, посилання на завантаження розробників або і те, і інше. Деякі продукти розміщуються на власних серверах на випадок, якщо вони стають недоступними на сайтах розробників.
Власником сайту є румунська компанія SoftNews NET SRL.
У грудні 2008 року SoftNews NET SRL запустила Autoevolution, сайт автомобільних новин та довідкової інформації.
Примітки
Посилання
Сайти, засновані 2001
Сайти завантажень
Поширення програмного забезпечення
Новинні сайти
|
15911631
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Caisnes
|
Caisnes
|
Caisnes is a commune in the Oise department in northern France.
Population
See also
Communes of the Oise department
References
Communes of Oise
|
1707190
|
https://en.wikipedia.org/wiki/European%20Public%20Prosecutor%27s%20Office
|
European Public Prosecutor's Office
|
European Public Prosecutor's Office
The European Public Prosecutor's Office (EPPO) is an independent body of the European Union (EU) with juridical personality, established under the Treaty of Lisbon between 23 of the 27 states of the EU following the method of enhanced cooperation. The EPPO was established as a response to the need for a prosecutorial body to combat crimes affecting the financial interests of the European Union (EU). The idea of establishing the EPPO gained momentum with a legislative proposal put forth by the European Commission in 2013. After lengthy negotiations and discussions within the European Council, the European Parliament and Member States, Regulation (EU) 2017/1939 was adopted on October 12, 2017, formalizing the creation of the EPPO. The EPPO Regulation is the EPPO's legal basis, as it outlines the objectives, structure, jurisdiction, and operational procedures. Directive (EU) 2017/1371, also known as the PIF Directive, specifies the criminal offenses affecting the EU's financial interest falling under the EPPO's jurisdiction. The EPPO's primary mandate is to investigate and prosecute offenses such as fraud, corruption, and money laundering that harm the financial interests of the EU, as defined by the PIF Directive. The EPPO represents a significant step towards a more integrated and effective approach to combating transnational crimes within the EU, fostering collaboration and coordination among member states to protect the Union's financial resources. As an independent EU body, the EPPO plays a crucial role in ensuring the rule of law and safeguarding the integrity of the EU's financial system.
The EPPO is based in Kirchberg, Luxembourg City alongside the Court of Justice of the European Union (CJEU) and the European Court of Auditors (ECA).
History
Early proposals
It was strongly backed by the former Commissioner for Justice, Freedom and Security, Franco Frattini as part of plans to strengthen the Eurojust agency. Frattini stated in August 2007 that he is "convinced that Europe will have its general prosecutor in the future" and suggested that the commission was just waiting for the treaty to come into force. He stated that a prosecutor "could prove useful" in areas "where important European interests are at stake", namely in dealing with financial crime, fraud and counterfeiting at European level.
The signing, in late 2007, of the Lisbon Treaty by all Member States of the European Union, which refers explicitly to the idea of creating a European Public Prosecutor's Office to combat crimes affecting the financial interests of the Union and, where appropriate, to combat serious crime with cross-border dimension, resulted in the conclusion of an International Seminar in Madrid to study the new institution and the possibilities of its implementation. The seminar was called by the Spanish Attorney General Cándido Conde-Pumpido, and was led by Prosecutors Jorge Espina and Isabel Vicente Carbajosa. The presentations, discussions and conclusions of the meeting were collected in a book, The future European Public Prosecutor's Office, in English and Spanish, and have served to date to guide the proposals and jobs that have been carried out in the implementation of this institution.
Following the short selling of certain euro-zone financial products in 2009 and 2010, Spain proposed the EU enact the European Public Prosecutor's Office provision so the post could co-ordinate legal action in retaliation. "Spain wants the European Union to use a planned public prosecutor's office for the region to protect the euro currency against speculators", Spanish attorney general Cándido Conde-Pumpido said in March 2010.
In March 2010 Eurojust cited the European Public Prosecutor's Office as a potential solution to the problem of cross border crime in the EU. Despite opposition from some member states seeing it as impinging on their sovereignty (partly due to the necessary harmonisation of legal codes), Eurojust set up a working group to study the idea.
Spanish Presidency draft for the implementation of the EPPO
In March 2010, during the Spanish Presidency, the Spanish Attorney General Cándido Conde-Pumpido officially launched a draft for the implementation of the European Prosecutor, pursuant to the provision of Article 86 of the Treaty of Lisbon. Conde-Pumpido, speaking with the President of the Commission of Justice and Home Affairs of the European Parliament, Juan Fernando López Aguilar, and the Spanish Secretary of State for the European Union (SEUE), Diego Lopez Garrido, presented a technical project, developed from the conclusions of the International Conference convened by the Spanish Prosecutor in 2008 and 2009, which would be discussed later in the Luxembourg Council.
The creation of this institution was subsequently discussed, according to the Spanish proposal, by the meeting of Ministers for Justice and Home Affairs held in Luxembourg on 27 April 2010, but its implementation was suspended until a new discussion in 2013.
Seminar of the Belgian Presidency and Eurojust in Bruges
On 21 and 22 September 2010, Eurojust, in co-operation with the Belgian Presidency of the Council of the European Union, held a strategic seminar, "Eurojust and the Lisbon Treaty: towards more effective action", "Establishment of the European Public Prosecutor's Office from Eurojust?", at the College of Europe in Bruges, Belgium.
The goals of the seminar were the development of Eurojust in light of the Lisbon Treaty and the possible establishment of a European Public Prosecutor's Office from Eurojust under Article 86 TFEU.
Barroso Commission proposals
The European Commission President Jose Manuel Barroso said on 12 September 2012 in his speech to the European Parliament on the state of the Union, that the next presentation of a proposal for the creation of a European Public Prosecutor would come soon, based on "commitment to uphold the rule of law".
On 17 July 2013 the European Commission, at the initiative of Vice-president Viviane Reding and Commissioner Algirdas Semeta, proposed a regulation for the establishment of a, European Public Prosecutor's Office (EPPO).
The proposal was then discussed by the representatives of the EU Member States' experts under the specific procedure set by Article 86 of the Treaty. The following 3 main options were considered within the range of options concerning the scope of the initiative to tackle offences against PIF (protection of financial interests):
Doing nothing – criminal investigations of PIF offences are (still) conducted by Member State authorities exclusively;
Setting-up the EPPO with a limited mandate (PIF offences) – EPPO has priority competence to order investigations and direct prosecutions into PIF offences
Setting up the EPPO with an extended mandate (PIF offences and serious cross-border crimes) – EPPO has exclusive/shared competence to order investigations and direct prosecutions into PIF offences and other serious cross-border crimes (money laundering, corruption, accounting offences).
Besides these three options regarding scope, the Commission needed to consider a series of significant legal, institutional and organisational matters (relationship with Eurojust, OLAF, member state authorities, judicial review) which could be formulated as sub-options. Moreover, particular procedural issues (EP involvement, legislative process, what if unanimity requirements are not met, enhanced co-operation with which member states, etc.) needed to be considered in these options. In accordance with Article 86 the proposal could include one or more regulations covering different aspects of the setting up of an EPPO. Soft law instruments were not relevant as legislative measures were needed to address criminal offences and law enforcement.
Likely impacts will include a more effective, dissuasive and equivalent criminal law protection of the Union's financial interests. Irregularities affecting the European budget may reach or exceed €1 billion per year, from which around €280 million could be suspected EU fraud cases to be investigated within the EPPO's competence. This amount could be significantly reduced if the EPPO were to direct investigations and prosecutions throughout the EU, acting on all cases of PIF offences. Moreover, economies of scale might be achieved for the benefit of justice budgets of participating Member States, due to a streamlining of the judicial procedures involving EU financial interests across the EU.
Depending on how the relationship between the EPPO and the national authorities would be defined, the impact would be primarily on national police and judicial authorities, which would certainly have to cope with the new framework for investigations and prosecutions ordered by the EPPO. The administrative burden would depend on the new relations established between the EPPO and the national authorities, and whether the initiative would impose new information obligations on Member States.
Preparatory work, in particular the 2001 Green paper on the establishment of a European Prosecutor, was taken into consideration. Existing studies and evaluations, in particular the Criminal Justice Systems Study, the Euroneeds Study, the Pretrial investigative model rules, the Spanish Presidency Report, officially launched in Brussels in March 2010, etc. and studies regarding Eurojust, provided valuable input.
National and European Parliaments
In November 2013 the Commission concluded that the establishment of a European Public Prosecutor's Office complied "with the principle of subsidiarity" in a report addressing the issue, after it was raised by 14 national parliamentary chambers in 11 Member States. The European Parliament subsequently voted in favour of the commission's proposal to set up the body. On 23 September 2019, the European Parliament and the Council of the European Union agreed on appointing Laura Codruța Kövesi as European Chief Prosecutor.
Role and structure
The role of the EPPO is to investigate and prosecute fraud against the budget of the European Union and other crimes against the EU's financial interests including fraud concerning EU funds of over €10,000 and cross-border VAT fraud cases involving damages above €10 million. Previously, only state authorities could investigate and prosecute these crimes and could not act beyond their borders. OLAF, Eurojust and Europol similarly had no ability to act. The body is intended to be decentralised, based around European Delegated Prosecutors located in each participating Member State. The central office consists of a European Chief Prosecutor supported by 22 European Prosecutors, as well as technical and investigatory staff. The EPPO may request a suspect's arrest, but this must be confirmed by the relevant state authority.
The EPPO has a two-tired structure and is described as a hybrid set-up. The European Chief Prosecutor heads the EPPO, represents it externally, and presides over its college. Two deputies assist the chief prosecutor and function as European Chief Prosecutor in the absence of the chief prosecutor. The determination of the working language of the EPPO is a decision-making matter of the College of the EPPO. Since 30 September 2020, Art. Paragraph 1 of the EPPO Decision 002/2020 stipulates that English is the working language for operational and administrative activities. According to Art. 1(2) of the same decision, the French language shall be used in conjunction with English in communications with the ECJ.
During the establishment of the EPPO, an interim director performed the duties pursuant to Art. 20 of the Regulation (EU) 2017/1939. According to Art. 20 para. 1 lit. a of the Regulation (EU) 2017/1939, an official of the commission was to be appointed as Interim Director after consultation of the council. He was responsible for the interim administrative apparatus and undertook, for example, recruitment (service contracts, etc.), see Art. 20 (2) of Regulation (EU) 2017/1939 and the provision of financial liquidity for the initial phase of the EPPO as well as the search for a suitable location in Luxembourg.
The College (Governing Body)
The College of the EPPO consists of the European Chief Prosecutor and one European Prosecutor per participating Member State – two of whom function as Deputies for the European Chief Prosecutor.
European Prosecutors
The European Prosecutors are distinct from the European Delegated Prosecutors and the European Chief Prosecutor. The European Prosecutors supervise the European Delegated Prosecutors, who conduct investigations on the ground in the participating Member States. At the end of July 2020, the first cohort of European Prosecutors were appointed by the Council of the EU. On 28 September 2020, the European Public Prosecutors were sworn in before the judge responsible at the European Court of Justice.
The decisions of the college are based on internal decision-making rules (Procedural Rules).
The Permanent Chambers of the EPPO
The Permanent Chambers of the EPPO each consist of three members. They are two European Prosecutors and, as chairperson, the European Chief Prosecutor or one of their deputies, or a European Prosecutor, cf. Art. 10 of the EPPO Regulation. The Chambers are responsible for controlling the investigations of the European Delegated Prosecutors. The Chambers decide above all on the filing of charges or the discontinuation of proceedings. The right of evocation of Art. 27 of Regulation (EU) 2017/1939 can also be ordered by the Chamber.
European Delegated Prosecutors (core of the EPPO's investigative work)
Looking at the EPPO's structure hierarchically, the European Delegated Prosecutors are below the Permanent Chambers. The European Delegated Prosecutors carry out their work locally, in their respective member states. In their work, they are independent, i.e. free from instructions by national authorities. At the member state level, the European Delegated Prosecutors are responsible for prosecuting PIF offences (see Brodowski for an overview). According to an internal EPPO agreement, there will be 140 European Delegated Prosecutors across the union.
The table below lists the number of candidates proposed and appointed per country (as of 2 August 2021):
Source: EPPO News "European Delegated Prosecutors Overview per Country"
The Finnish Delay
When the EPPO launched its operations on 1 June 2021, Finland and Slovenia had failed to appoint their respective European Delegated Prosecutors. In Finland, the delay was due to a debate between the Finnish government wishing to only appoint part-time prosecutors because of a low expected workload, while European Chief Prosecutor Laura Kövesi insisted all European Delegated Prosecutors were to work on a full-time contract. A compromise was worked out in the beginning of June 2021 and the college appointed the Finnish European Delegated Prosecutor a month later.
The Janša Appointment Affair
Shortly before the repeatedly postponed but then set 1 June 2021 starting date of the EPPO, it emerged that Slovenia's acting head of government Janez Janša prevented the selection and nomination of two Slovenian European Delegated Prosecutors. In the wake of this, Slovenia's then Minister for Justice Lilijana Kozlovič resigned from her post on 27 May 2021. Kozlovič belongs to the smaller ruling party SMC, and had asked the independent Prosecutorial Council to appoint two suitable candidates. ORF and other media reported that Janša might have opposed the nomination of the two prosecutors because they had also been involved in investigations against him in the past. Zdravko Počivalšek, Slovenia's Minister of Economy and head of the coalition party SMC, also intervened in the dispute. Počivalšek considered the appointment of only one European Delegated Prosecutor from Slovenia by Janša – the compromise Didier Reynders, EU Justice Commissioner, had proposed as an interim solution – to be an overstepping of competence by the government, the government to which he himself belongs. Počivalšek criticised the EU for exerting pressure in the matter of the hasty appointment of the European Delegated Prosecutors and pointed out that participation in the EU authority was voluntary. The European Chief Prosecutor countered and referred to the very long preparation time. She considers the non-appointment or untimely appointment to be a bad omen, so to speak.
The issue gained prominence as it coincided with Slovenia taking over the rotating presidency of the Council of the EU on 1 July 2021, causing many Members of the European Parliament and even European Commission President Ursula von der Leyen to urge Janša to swiftly appoint the Slovenian European Delegated Prosecutors during a parliamentary plenary debate.
Legislative procedure through enhanced cooperation
The European Commission proposed a regulation on the establishment of a Public Procecutor's Office on 17 July 2013, based on a mandate in the Treaty of Lisbon to set up such an office. However, on 7 February 2017 the Council concluded that no consensus existed among the member states on the proposed regulation. As a result, 17 EU member states (Austria, Belgium, Bulgaria, Croatia, Czechia, Estonia, Finland, France, Germany, Greece, Latvia, Lithuania, Luxembourg, Romania, Slovakia, Slovenia, and Spain) requested on 14 February 2017 that the proposal be referred to the European Council for their consideration. After no agreement was reached at the European Council on 9 March 2017, 16 members states (the prior 17 less Austria, Estonia and Latvia, plus Cyprus and Portugal) notified the European Parliament, the council and the commission on 3 April 2017 that they would proceed with establishing the EPPO by the use of enhanced cooperation. This was done under TFEU Article 86, which allows for a simplified enhanced cooperation procedure which does not require authorization from the council to proceed. The participating member states agreed on the legislative text to establish the EPPO on 8 June 2017. By this point, Latvia and Estonia had begun participating in the enhanced cooperation procedure. The proposal was approved by the European Parliament on 5 October 2017, and on 12 October 2017 the regulation was given final approval by the 20 participating member states, which had grown to include Austria and Italy. The EPPO did not have authority to begin investigating or prosecuting crimes until a decision of the Commission approved this, which per the terms of the Regulation could not take place until 3 years after the entry into force of the Regulation in November 2017. On 6 May 2021 the commission's decision launching operations was adopted, with a starting date of 1 June 2021.
EPPO members
23 EU member states participate in the enhanced cooperation. The original regulation was joined by 20 member states. Other member states, apart from Denmark which has an opt-out from the area of freedom, security and justice (AFSJ), are permitted to join subsequently. (Ireland also has an opt-out from the AFSJ, but the form of its opt-out is more flexible, giving it the ability to opt-in on a case-by-case basis.)
Following the Rutte III Cabinet taking office the Netherlands officially requested to join the EPPO on 14 May 2018. Their participation was approved by the commission on 1 August 2018. Malta requested to join on 14 June 2018, and their participation was approved on 7 August 2018. Following the Tusk III Cabinet being installed as the government of Poland, it submitted an application to join on 5 January 2024 to the European Commission. The application was approved on 29 February 2024.
In a speech in April 2019, Stefan Löfven, Prime Minister of Sweden, stated that he would recommend to the Swedish Parliament that the country join the EPPO. On 13 November 2019 he declared that joining the EPPO is first among three objectives on EU policy for his government. In March 2024 the Swedish government submitted a bill to parliament containing legislation to enable joining the EPPO.
On June 5 2024, the Swedish government decided to notify Sweden's intention to participate in the European Public Prosecutor's Office (EPPO) to the Council of Ministers and the EU Commission.
Members
Austria
Belgium
Bulgaria
Croatia
Cyprus
Czech Republic
Estonia
Finland
France
Germany
Greece
Italy
Latvia
Lithuania
Luxembourg
Malta
Netherlands
Poland
Portugal
Romania
Slovakia
Slovenia
Spain
Non-participants (may join any time)
Hungary
Sweden
Opt-out from AFSJ
Denmark
Ireland (opt-in)
Legal basis
The EPPO was provided for in Article 86 of the Treaty on the Functioning of the European Union by the Treaty of Lisbon. The article states the following:
Establishment
The Council of the European Union, by a special legislative procedure, may establish a European Public Prosecutor's Office on the basis of Eurojust.
This must be done by unanimity in the council and with the consent of the European Parliament.
If the Council cannot reach unanimity, a group of at least nine member states may refer a draft to the European Council.
Those member states may also proceed to establish enhanced co-operation between themselves after informing Parliament, the council and the commission.
Role
The office shall, in liaison with Europol, be responsible for investigating, prosecuting and bringing to judgment those connected to offences against the EU's financial interests.
It shall exercise this function in the relevant national courts.
The regulations establishing the office shall determine rules governing how it performs its duties including the admissibility of evidence.
The European Council may amend the treaty, after consulting the commission and gaining the consent of Parliament, to extend its powers to include serious cross border crime.
List of European Chief Prosecutors
Prospects for the future
So far, the limited mission of the EPPO is to investigate, prosecute and bring to judgement, before national courts, persons suspected of offences affecting the financial interests of the Union. The so-called 'PIF Directive' sets out what those offences are. But the mission of EPPO may also be extended in the future to cover other serious cross-border crimes.
The functions of EPPO are carried out by European delegated prosecutors in the participating member states who have the same powers as national public prosecutors in addition to the powers conferred on them by Union law. For instance, the European delegated prosecutor can issue an EAW or request that a competent national judicial authority issues an EAW.
Budget and enlargment
In light of the acceleration of the disbursement of the EU recovery plan funds as well as the potential upcoming enlargement of EPPO to Poland and Sweden, in February 2024, EPPO formally asked for a €7.8 million increase of its 2024 budget, in order to reach a total of €79.7 million.
See also
Area of freedom, security and justice
European Anti-Fraud Office
Open Balkan
Craiova Group
References
External links
European Public Prosecutor's Office
Enhanced cooperation
European Union law
Political offices of the European Union
European Union organisations based in Luxembourg
Prosecution services
|
418213
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Гриненко Галина Олександрівна
|
Гриненко Галина Олександрівна
Галина Олександрівна Гриненко (10 січня 1925, Канів — 14 грудня 2013, Київ) — українська поетеса.
З життєпису
Народилася 10 січня 1925 р. в м. Каневі Черкаської області.
Закінчила Московський економічний інститут. Працювала економістом у Брянську (РФ, 1947–49) і Києві (1949–53).
Учасник війни, нагороджена медалями.
Перша збірка поезій Галини Гриненко «Золотий дощик» вийшла друком у 1958 році. Це були поезії для дітей, що їх Галина Олександрівна присвятила своїм донькам.
Авторка поетичних збірок: «Червона гвоздика», «Сонячні грона», «Зерно», «Пижмо», «Причастя», «Три троянди», вибране «Життя і строфи»; книжок для дітей: «Золотий дощик», «Змійка», «Нова квартира», «Неслухняний», «Коли нам радісно буває», «Лесиків секрет», «Мій квітник», «Чарівна квітка»; музичної п'єси «Зимова казка» (разом з композитором Ю. Рожавською); збірки оповідань «Зустріч біля вогнища».
Лауреат премії імені Лесі Українки 2004 року за збірку «Життя і строфи».
Примітки
Література
Сіренко М. Світло Великодньої писанки // Веч. Київ. 2003, 22 квіт.;
Горлач Л. Відлуння минулих літ // ЛУ. 2003, 15 трав.
Посилання
Національна спілка письменників України. Письменницький довідник
Українські поетеси
Випускники Московського економічного інституту
Лауреати літературної премії імені Лесі Українки
|
15922906
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bazoilles-et-M%C3%A9nil
|
Bazoilles-et-Ménil
|
Bazoilles-et-Ménil is a commune in the Vosges department in Grand Est in northeastern France.
See also
Communes of the Vosges department
References
Communes of Vosges (department)
|
663197
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0-%D0%9C%D0%B5%D0%B9%D1%80%D0%B5-%D0%A2%D1%96%D1%94
|
Ла-Мейре-Тіє
|
Ла-Мейре-Тіє — муніципалітет у Франції, у регіоні Пеї-де-ла-Луар, департамент Вандея. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 340 км на південний захід від Парижа, 80 км на південний схід від Нанта, 45 км на схід від Ла-Рош-сюр-Іона.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 647 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 1597,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Ла-Мейре-Тіє на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Вандея
Примітки
Муніципалітети департаменту Вандея
|
2476146
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%8E%D1%82%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Тоденбюттель
|
Тоденбюттель — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн. Входить до складу району Рендсбург-Екернферде. Складова частина об'єднання громад Міттельгольштайн.
Площа — 11,78 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Шлезвіг-Гольштейну
|
14198628
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Muscarinic%20acetylcholine%20receptor%20M4
|
Muscarinic acetylcholine receptor M4
|
Muscarinic acetylcholine receptor M4
{{DISPLAYTITLE:Muscarinic acetylcholine receptor M4}}
The muscarinic acetylcholine receptor M4, also known as the cholinergic receptor, muscarinic 4 (CHRM4), is a protein that, in humans, is encoded by the CHRM4 gene.
Function
M4 muscarinic receptors are coupled to Gi/o heterotrimeric proteins.
They function as inhibitory autoreceptors for acetylcholine. Activation of M4 receptors inhibits acetylcholine release in the striatum. The M2 subtype of acetylcholine receptor functions similarly as an inhibitory autoreceptor to acetylcholine release, albeit functioning actively primarily in the hippocampus and cerebral cortex.
Muscarinic acetylcholine receptors possess a regulatory effect on dopaminergic neurotransmission. Activation of M4 receptors in the striatum inhibit D1-induced locomotor stimulation in mice. M4 receptor-deficient mice exhibit increased locomotor simulation in response to D1 agonists, amphetamine and cocaine. Neurotransmission in the striatum influences extrapyramidal motor control, thus alterations in M4 activity may contribute to conditions such as Parkinson's disease.
Ligands
Orthosteric agonists
acetylcholine
carbachol
oxotremorine
Positive allosteric modulators
LY-2033298
VU-0152100 (ML-108)
VU-0152099
Antagonists
AFDX-384 (mixed M2/M4 antagonist, N-[2-[2-[(Dipropylamino)methyl]-1-piperidinyl]ethyl]-5,6-dihydro-6-oxo-11H-pyrido[2,3-b][1,4]benzodiazepine-11-carboxamide, CAS# 118290-27-0)
Dicycloverine
Himbacine
Mamba toxin 3
PD-102,807 (3,6a,11,14-Tetrahydro-9-methoxy-2-methyl-(12H)-isoquino[1,2-b]pyrrolo[3,2-f][1,3]benzoxazine-1-carboxylic acid ethyl ester, CAS# 23062-91-1)
PD-0298029
Tropicamide - moderate selectivity over other muscarinic subtypes (2-5x approx)
Diphenhydramine
See also
Muscarinic acetylcholine receptor
References
Further reading
External links
G protein-coupled receptors
Human proteins
Muscarinic acetylcholine receptors
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.