Datasets:
PolyAgent
/
wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Community
id
stringlengths
3
8
url
stringlengths
31
795
title
stringlengths
1
211
text
stringlengths
12
350k
127171
https://en.wikipedia.org/wiki/Junius%2C%20New%20York
Junius, New York
Junius, New York Junius is a town in Seneca County, New York, United States. The population was 1,370 at the 2020 census. The Town of Junius is in the northwest corner of the county and is east of Geneva, New York. There is no post office in the Town of Junius. The primary postal district covering much of the area is ZIP Code 14433 for Clyde. Other sections of the town have either a Zip Code of 13165 for Waterloo, ZIP Code 14489 for Lyons or ZIP Code 14532 for Phelps. Government offices for the town are located in Dublin. History Junius was part of the Central New York Military Tract used to pay soldiers of the American Revolution. The region was first settled around 1795. The town was set apart from the Town of Fayette in 1803. Junius was subsequently divided to form new towns: Wolcott, in Wayne County (1807), Galen also in Wayne County (1812), Seneca Falls (1829), Tyre (1829), and Waterloo (1829). The Cobblestone Farmhouse at 1027 Stone Church Rd., Cobblestone Farmhouse at 1111 Stone Church Road, Cobblestone Farmhouse at 1229 Birdsey Road, and John Graves Cobblestone Farmhouse are listed on the National Register of Historic Places. Geography According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which, of it is land and of it (0.41%) is water. The west town line is the border of Ontario County, and the north town line is the border of Wayne County. The New York State Thruway (Interstate 90) passes across the town. New York State Route 318 is an east-west highway in the town running parallel to the Thruway. New York State Route 414 is a north-south highway crossing a few arces in the far north-eastern part of Junius. Demographics As of the census of 2010, there were 1,471 people, 543 households, and 381 families residing in the town. The population density was . The racial makeup of the town was 97.6% White, 0.3% Black or African American, 0.3% Native American, 0.2% Asian, 0.0% Pacific Islander, 0.6% from other races, and 1.% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.5% of the population. There were 543 households, out of which 28.2% had children under the age of 18 living with them, 55.2% were married couples living together, 8.7% had a female householder with no husband present, and 29.8% were non-families. 21.5% of all households were made up of individuals, and 7.0% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.71 and the average family size was 3.15. In the town, the population was spread out, with 29.3% under the age of 20, 5.5% from 20 to 24, 22.3% from 25 to 44, 29.2% from 45 to 64, and 13.8% who were 65 years of age or older. The median age was 39.4 years. For every 100 females, there were 103.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 100.4 males. The median income for a household in the town was $45,350, and the median income for a family was $55,529. Males had a median income of $37,500 versus $34,625 for females. The per capita income for the town was $20.833. About 12.9% of families and 25.4% of the population were below the poverty line, including 45.7% of those under age 18 and 24.2% of those age 65 or over. Housing There were 608 housing units at an average density of 22.8 per square mile (8.8/km2). 10.7% of housing units were vacant. There were 543 occupied housing units in the town. 445 were owner-occupied units (82.0%), while 98 were renter-occupied (18.0%). The homeowner vacancy rate was 2.0% of total units. The rental unit vacancy rate was 8.4%. Communities and locations in Junius Dublin – A hamlet in the central part of the town, formerly called "Junius Post Office." The community is at the junction of County Roads 108 and 109. Junius Ponds – A cluster of ponds near the west town line. The name is also used for a nearby service area on the Thruway. Malcom – A location on NY-414 in the northeast of the town. Stone Church Corner – A hamlet on NY-318. Thompson – A hamlet at the west town line in the northwest of Junius on County Road 109. West Junius is a hamlet, not in the Town of Junius, but just west of the west town line in Ontario County Notable people Ruby I. Gilbert, business woman Emma L. Shaw, editor References External links Town of Junius Junius Volunteer Fire Department 1803 establishments in New York (state) Populated places established in 1803 Towns in Seneca County, New York Towns in New York (state)
1637749
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Ремігайло Іван Вікторович
Ремігайло Іван Вікторович Іван Вікторович Ремігайло (*), Устинівка, Лисичанський район Луганської області) — радянський робітник, водій, бригадир комплексної механізованої бригади, Герой Соціалістичної Праці. Біографія Народився в 1929 році в Україні. Трудову діяльність розпочав у 1943 році. Закінчив технікум. Працював інструктором в автошколі на Алтаї, водієм в Магаданi. Брав участь у будівництві хімічного комбінату в Сєвєродонецьку на будівництві хімічного комбінату. Приїхав в Тольятті з Донбаса. Ініціатор створення комплексної механізованої бригади автотранспортного ділянки № 3 управління автомобільного транспорту ПСМО"Куйбишевгідрострой", яку і очолював з 1967 по 1985 рік. Працював на будівництві Волзького автозаводу і Автозаводського району Тольятті. Розробив економічний метод підготовки котлованів до будівництва споруд. З 1989 по 1993 рік працював на будівництві промислових об'єктів в Іраку. Будучи членом обласного комітету захисту миру, Ремігайло об'їздив двадцять країн. Зустрічався з керівництвом країни — Брежнєвим і Підгорним. З 1993 року перебуває на пенсії. Проживає в Тольятті. Нагороди Герой Соціалістичної Праці (1973). Орден Леніна (1973) Орден Жовтневої Революції. Медаль"За доблесну працю" Примітки Література Творці: Будівельний комплекс Ставрополя — Тольятті. 1950–2000 / За заг. ред. МС. Г. Мельника. — Тольятті: Поверхи -М, 2003. — 447 с. , Мул. , Фот. — Бібліогр. : С. 91-93 (76 назв.). — Імен. указ. : С. 412 −443. Будівельники Самарської області: Персоналії: А — Я. — Самара: Самарський Будинок Печатки, 1996. — 447 с. , Мул. Посилання Мерія міського округу Тольятті — Герої Соціалістичної Праці Слава Вам, герої вітчизни! Водій — професія цікава Перший ківш перевернув все життя Уродженці Попаснянського району
4762168
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
Дєдне (Калузька область)
Дєдне (Калузька область) Дєдне — присілок в Жиздринському районі Калузької області Російської Федерації. Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Присілок Акимовка. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Присілок Акимовка Населення Примітки Населені пункти Жиздринського району
4670556
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%81-%D0%91%D0%BE%D1%82%D0%BE%20%D0%91%D0%B0%D0%B4%D0%B5
Ганс-Бото Баде
Ганс-Бото Баде (15 листопада 1909, Гамбург — 14 грудня 1942, Атлантичний океан) — німецький офіцер-підводник, лейтенант-цур-зее резерву крігсмаріне. Біографія До Другої світової війни був капітаном торгового флоту. 19 жовтня 1939 року вступив в крігсмаріне. З 4 грудня 1939 по 14 січня 1940 року навчався в штурманському училищі в Готенгафені, після чого служив на мінному тральщику M9 з 2-ї флотилії. З 29 квітня по 10 травня 1940 року пройшов курс підводника. З 10 травня по 6 жовтня 1940 року служив на підводному човні U-18. З 2 листопада 1940 по 31 січня 1941 року — 1-й вахтовий офіцер на U-69. З 2 лютого по 29 березня 1942 року пройшов курс торпедного офіцера, з 30 березня по 19 квітня — курс позиціонування (радіовимірювання), з 20 квітня по 18 травня — курс командира човна. З 11 червня 1942 року — командир U-626. 8 грудня 1942 року вийшов у свій перший і останній похід. 14 грудня U-626 і всі 47 членів екіпажу зникли безвісти в Північній Атлантиці південніше Ісландії. Звання Рекрут (19 жовтня 1939) Штурмансмат резерву (1 січня 1940) Кандидат в офіцери резерву (1 жовтня 1940) Штурман резерву (1 січня 1941) Лейтенант-цур-зее резерву (1 липня 1941) Нагороди Залізний хрест 2-го класу (28 травня 1940) 1-го класу (липень 1941) Нагрудний знак підводника (12 квітня 1941) Нагрудний знак мінних тральщиків (10 червня 1942) Посилання Біографічні дані. Баде на сайті uboat.net Примітки Лейтенанти-цур-зее крігсмаріне Командири підводних човнів Люди, що зникли в морі Зниклі безвісти під час Другої світової війни
1322102
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B9%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
Сарай (значення)
Сарай (значення) Сарай — господарська будівля. У тюркських мовах означає «палац» Топоніми Бахчи-Сарай — колишня столиця Кримського ханства. Сарай-Бату — столиця Золотої Орди, заснована ханом Батиєм. Сарай-Берке — столиця Золотої Орди, заснована ханом Берке. Сарайчик — столиця Ногайської орди. Особи Сарай Роман Дмитрович
5054798
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BA%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%96%D1%94%D0%B2%D0%B5%20%D0%BB%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE
Мекензієве лісництво
Мекензієве лісництво — район міста Інкерман. Розташований на півночі міста, біля Сімферопольського шосе. Назва походить від Мекензієвого дільничного лісництва, що знаходиться на східній частині гірського масиву Мекензієві гори. Основні вулиці: Грибна. Примітки Інкерман
1639306
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B8%20%D0%B2%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96%202011
Парламентські вибори в Польщі 2011
Парламентські вибори в Польщі 2011 Парламентські вибори в Польщі пройшли 9 жовтня 2011 року. В ході виборів оновлено склад Сейму (460 депутатів) і Сенату (100 депутатів). 460 депутатів Сейму обрані за пропорційної системи з використанням методу д'Ондта, п'ятипроцентним бар'єром для партії, восьмивідсотковим бар'єром для коаліцій і квотою для партій національних меншин (одне місце). 100 сенаторів обрані по округах. Вибори в Сенат вперше проходили в одномандатних округах після відповідної зміни у виборчому законодавстві. 4 серпня президент Броніслав Коморовський призначив датою виборів 9 жовтня, хоча розглядалася можливість проведення дводенних виборів для підвищення явки. Сейм Громадянська платформа: 207 місць Право і справедливість: 157 місць Рух Палікота: 40 місць Польська селянська партія: 28 місць Союз демократичних лівих сил: 27 За результатами виборів перемогу здобула Громадянська платформа. Сенат Громадянська платформа: 63 сенатора Право і справедливість: 31 сенатор Польська селянська партія: 2 сенатора Незалежні кандидати: 4 Партія «Право і справедливість» отримала більшість голосів у південно-східних воєводствах Польщі, максимальне — в Підкарпатському воєводстві (48,6 % проти 23,5 у Громадянської платформи). Громадянська платформа максимальне число голосів на виборах в Сейм отримала в рідному для її лідера Дональда Туска Поморському воєводстві (51,4 ​​% проти 25,2 % у ПіС). Лідер Союзу демократичних лівих сил Гжегож Наперальський визнав велику поразку своєї партії і закликав до оновлення. Сюрпризом виборів став успіх Руху Палікота, якого деякі за екстравагантність і зайняте третє місце називають польським Володимиром Жириновським. Див. також Вибори до Парламенту Польщі 2015 Посилання Відомості про вибори на сайті Виборчої комісії Польщі Польща Парламентські вибори в Польщі Події 9 жовтня 2011 у Польщі Жовтень 2011
936608
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B9%D0%BE-%D0%B4%D0%B5-%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%94%D0%B3%D0%BE
Мурільйо-де-Гальєго
Мурільйо-де-Гальєго — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Сарагоса. Населення — осіб (2010). Муніципалітет розташований на відстані близько 330 км на північний схід від Мадрида, 75 км на північ від Сарагоси. На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2010 рік) Консіліо: 32 особи Моран: 0 осіб Мурільйо-де-Гальєго: 157 осіб Демографія Галерея зображень Посилання Примітки Муніципалітети провінції Сарагоса
30170
https://en.wikipedia.org/wiki/Geography%20of%20Trinidad%20and%20Tobago
Geography of Trinidad and Tobago
Geography of Trinidad and Tobago Trinidad and Tobago is an archipelagic republic in the southern Caribbean between the Caribbean Sea and the North Atlantic Ocean, northeast of Venezuela. They are southeasterly islands of the Lesser Antilles, Monos, Huevos, Gaspar Grande (or Gasparee), Little Tobago, and St. Giles Island. Trinidad is off the northeast coast of Venezuela and south of the Grenadines. The island measures in area (comprising 93.0% of the country's total area) with an average length of and an average width of . The island appears rectangular in shape with three projecting peninsular corners. Tobago is northeast of Trinidad and measures about in area, or 5.8% of the country's area, in length and at its greatest width. The island is cigar-shaped in appearance, with a northeast–southwest alignment. Physical geography Trinidad is traversed by three distinct mountain ranges that are a continuation of the Venezuelan coastal cordillera. The Northern Range, an outlier of the Andes Mountains of Venezuela, consists of rugged hills that parallel the coast. This range rises into two peaks. The highest, El Cerro del Aripo, is high; the other, El Tucuche, reaches . The Central Range extends diagonally across the island and is a low-lying range with swampy areas rising to rolling hills; its maximum elevation is . The Caroni Plain, composed of alluvial sediment, extends southward, separating the Northern Range and Central Range. The Southern Range consists of a broken line of hills with a maximum elevation of . There are numerous rivers and streams on the island of Trinidad; the most significant are the Ortoire River, long, which extends eastward into the Atlantic, and the -long Caroni River, reaching westward into the Gulf of Paria. Most of the soils of Trinidad are fertile, with the exception of the sandy and unstable terrain found in the southern part of the island. Tobago is mountainous and dominated by the Main Ridge, which is long with elevations up to 550 meters. There are deep, fertile valleys running north and south of the Main Ridge. The southwestern tip of the island has a coral platform. Although Tobago is volcanic in origin, there are no active volcanoes. Forestation covers 43% of the island. There are numerous rivers and streams, but flooding and erosion are less severe than in Trinidad. The coastline is indented with numerous bays, beaches, and narrow coastal plains. Tobago has several small satellite islands. The largest of these, Little Tobago, is starfish shaped, hilly, and . Because it was once part of continental South America, Trinidad has an assortment of tropical vegetation and wildlife considerably more varied than that of most Caribbean islands. Tobago has a generally similar but less varied assortment. Geology Geologically, the islands are not part of the Lesser Antilles Volcanic Arc. Rather, Trinidad was once part of the South American mainland and is situated on its continental shelf, and Tobago is part of a sunken island arc chain related to the Pacific-derived Caribbean Plate. The islands are separated from the continent of South America by the Gulf of Paria; Bocas del Dragón, a -wide northern passage; and Serpent's Mouth, a -wide southern passage. The Northern Range consists mainly of Upper Jurassic and Cretaceous metamorphic rocks. The Northern Lowlands (East–West Corridor and Caroni Plains) consist of younger shallow marine clastic sediments. South of this, the Central Range fold and thrust belt consists of Cretaceous and Eocene sedimentary rocks, with Miocene formations along the southern and eastern flanks. The Naparima Plains and the Nariva Swamp form the southern shoulder of this uplift. The Southern Lowlands consist of Miocene and Pliocene sands, clays, and gravels. These overlie oil and natural gas deposits, especially north of the Los Bajos Fault. The Southern Range forms the third anticlinal uplift. It consists of several chains of hills, most famous being the Trinity Hills. The rocks consist of sandstones, shales, siltstones and clays formed in the Miocene and uplifted in the Pleistocene. Oil sands and mud volcanoes are especially common in this area. Political geography Trinidad is split into 14 regional corporations and municipalities, consisting of 9 regions and 5 municipalities, which have a limited level of autonomy. The various councils are made up of a mixture of elected and appointed members. Elections are due to be held every three years with the last elections held in 2019. The island of Tobago is administered by the Tobago House of Assembly. Climate The country lies in the tropics, enjoying a generally pleasant maritime tropical climate influenced by the northeast trade winds. In Trinidad the annual mean temperature is , and the average maximum temperature is . The highest temperature ever was 37.8 degrees Celsius. The lowest (coldest felt) temperature recorded in Trinidad was in January 1964. The humidity is high, particularly during the rainy season, when it averages 85 to 87%. The island receives an average of of rainfall per year, usually concentrated in the months of June through December, when brief, intense showers frequently occur. Precipitation is highest in the Northern Range, which may receive as much as . During the dry season, drought plagues the island's central interior. Tobago's climate is similar to Trinidad's but slightly cooler. Its rainy season extends from June to December; the annual rainfall is . The islands lie outside the hurricane belt; despite this, Hurricane Flora damaged Tobago in 1963. The hurricane killed 18 people on Tobago and caused $30:million in crop and property damages (1963 USD). Tropical Storm Alma hit Trinidad in 1974, causing damage before reaching full strength. Wind gusts reached 91 mph (147 km/h) at the Savonette gas field during the storm. Statistics Area:total: 5,128 km2land: 5,128 km2water: negligible Coastline: 362 km Maritime claims: contiguous zone: continental shelf: or to the outer edge of the continental marginexclusive economic zone: territorial sea: Terrain: mostly plains with some hills and low mountains Extreme points: Northernmost point: Marble Island, Tobago Southernmost point: Icacos, Siparia region, Trinidad Island Westernmost point: Icacos, Siparia region, Trinidad Island Easternmost point: Easternmost tip of Little Tobago, Tobago Lowest point: Caribbean Sea 0 m Highest point: El Cerro del Aripo, Trinidad 940 m Natural resources: petroleum, natural gas, asphalt Land use: arable land: 4.9% permanent crops: 4.3% permanent pasture: 1.4% forest: 44%other: 45.4% (2018 est.) Irrigated land: 70 km2 (2012) Total renewable water resources: 3.84 billion m³ (2017) See also Trinidad and Tobago dry forests Biota of Trinidad and Tobago List of rivers of Trinidad and Tobago List of islands of Trinidad and Tobago References
5006004
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD%20%D0%84%D0%B9%D1%82%D1%81
Саймон Єйтс
Саймон Єйтс (народився 1963 року) — англійський альпініст. Сам він називає себе «шукачем пригод». Єйтс широко відомий як один з двох британських альпіністів, які вперше зійшли на раніше не сходжену західну стіну Сіула-Ѓранде в гірському масиві Хуайхуаш у перуанських Андах у 1985 році. Він і Джо Сімпсон здійснили складне сходження, часом витримуючи екстремальні погодні умови. Згодом вони пережили драматичну серію подій під час спуску. Сімпсон описав цю історію в книзі «Дотик до порожнечі», яка пізніше була екранізована. Кар'єра Разом із Сімпсоном Єйтс піднявся на Сіула-Ѓранде (6 344 метри) у 1985 році через досі неприступну Західну стіну[]. Сходження було важким і проходило в складних погодних умовах, часом у хуртовину. Альпіністи почали свій спуск через Північний хребет вершини, який виявився складнішим, ніж вони сподівалися. Невдовзі після того, як пара залишила вершину, Єйтс зірвався з карниза і полетів вниз з висоти 1 400 м, яку вони щойно подолали, але його падіння вдалося зупинити за допомогою альпіністських мотузок. Після бівуаку високо на вершині пара продовжила спуск наступного ранку, але Сімпсон впав з крижаної скелі на північному гребені гори, зламавши праву ногу і п'яту. Щоб продовжити спуск, Єйтс використовував дві зв'язані разом мотузки (загальною довжиною 91 м), щоб спустити Сімпсона з гори поетапно в погіршених погодних умовах. У такий спосіб Єйтс спустив Сімпсона на 910 м і відчув, що вони відновлюють контроль над ситуацією, попри шторм, що посилювався. Однак, хоча пара майже спустилася до відносної безпечної ділянки льодовика, Сімпсон перевалився через невидимий край скелі під час спуску, що означало, що він висів вільно, і лише Єйтс тримав його за мотузку, щоб запобігти падінню. Сімпсон не зміг зняти свою вагу з мотузки, а Єйтс не міг спускати його далі. Обидва альпіністи застрягли в такому положенні на тривалий час (за оцінками Єйтса, понад півтори години), протягом якого вага Сімпсона на мотузці стягувала Єйтса з його незастрахованої позиції на висоті 46 м над Сімпсоном і на невідомій додатковій відстані над льодовиком. Щоб не зірватися з гори на майже неминучу смерть, Єйтс перерізав мотузку. Сімпсон впав приблизно з висоти 15 м у розколину, а потім ще на якусь відстань — на виступ у розколині. Єйтс викопав снігову нору на схилі за своєю позицією і провів там решту ночі. Наступного ранку Єйтс завершив свій спуск до льодовика і, не знайшовши Сімпсона, вирішив, що його товариш, мабуть, загинув, і повернувся в базовий табір того ж дня. Однак Сімпсон вижив після падіння, зміг піднятися і виповзти з розколини та добрався до базового табору через чотири дні. Зусилля Єйтса значною мірою сприяли порятунку життя Сімпсона, хоча наприкінці рятувальних робіт він вирішив перерізати мотузку, щоб запобігти смертельному падінню. Спочатку Єйтса критикували за те, що він перерізав мотузку, люди, які не знали всіх фактів щодо його порятунку Сімпсона. Сімпсон завжди гаряче захищав дії Єйтса, кажучи, що зробив би так само, якби помінявся ролями, і що його початковою мотивацією для написання «Дотику до порожнечі» було викласти всі обставини у відповідь на необґрунтовану критику на адресу Єйтса. Єйтс зауважив, що після переїзду з Шеффілда він «майже не бачився з Джо (Сімпсоном) протягом дев'яти років», поки вони не поїхали до Перу знімати сцени для документального фільму «Торкаючись порожнечі». Пізніше він сказав, що Сімпсон став «людиною, з якою він не міг спілкуватися», і що «напарники по альпінізму — це як колеги по роботі. Деякі колеги по роботі стають друзями, деякі — знайомими, а деякі люди, з якими ти працюєш, — ну, ти скоріше хотів би, щоб цього не було». Одразу після повернення зі сходження на Сіула-Ѓранде Єйтс вирушив у Європейські Альпи та піднявся на північну сторону Айгера в парі з Джоном Сільвестром[8]. Згодом він брав участь у багатьох експедиціях, в тому числі в тих, хто здійснив перші сходження на пік Лайла і Немека в Пакистані, а також у кількох експедиціях на Кордильєри Дарвіна в Чилі. У 2007 році Єйтс був гідом для двох ісландських альпіністів під час їхньої успішної спроби піднятися на Ама Даблам (6 812 метрів) в регіоні Кхумбу в Непалі, на південь від масиву Еверест, і про цю експедицію було знято фільм «Ама Даблам: По той бік порожнечі». У липні 2009 року Єйтс успішно провів групу з чотирьох клієнтів на вершину піка Леніна (7134 м). У вересні 2010 року Єйтс планував повернутися на Кордильєри Уайхуаш через 25 років після сходження з Сімпсоном, щоб привести групу туристів до базового табору Сіула-Ѓранде і до оглядового майданчика на Серро-Белла-Віста, звідки видно стежку, якою Сімпсон проповз до безпечного місця. Першою опублікованою роботою Єйтса був його внесок у книгу Джо Сімпсона «Дотик до порожнечі»; приблизно 15 % цієї книги написані Єйтсом. Згодом він написав три автобіографічні книги про альпінізм. Перша, «Проти стіни», розповідає про експедицію з проходження нового маршруту на Центральному Торрес-дель-Пейні в чилійській Патагонії та увійшла до короткого списку премії Бордмена Таскера за літературу про гори. У книзі детально описано, як саме це сходження змусило Єйтса переоцінити пріоритети в його житті як альпініста. У «Полум'ї пригод» описано низку альпіністських експедицій по всьому світу. Його остання книга, «Дика природа», описує експедиції на Кордильєри Дарвіна в Вогняній Землі, хребти Врангеля-Сент-Еліас на кордоні Аляски та Юкону, а також у східній Гренландії. Особисте життя Єйтс народився в Крофті, графство Лестершир, Англія, і навчався в Луттервортській гімназії. У 1980-х роках він переїхав до Шеффілда, щоб здобути ступінь з біохімії в Шеффілдському університеті. Після закінчення навчання Єйтс зосередився на альпінізмі та займався промисловим альпінізмом, щоб забезпечити себе фінансово. Зараз Єйтс живе в Камбрії (північний захід Англії) з дружиною Джейн Єйтс і двома дітьми Льюїсом і Мейзі Єйтс. Дружина і діти Єйтса супроводжували його в деяких з його пізніших експедицій. Бібліографія Проти стіни (видавництво «Jonathan Cape Ltd»), 1997 Полум'я пригод (видавництво «Jonathan Cape Ltd»), 2001 Дике всередині (видавництво «Vertebrate Publishing»), 2012 Посилання
34267361
https://en.wikipedia.org/wiki/Aum%20Shinrikyo
Aum Shinrikyo
Aum Shinrikyo , better known by their former name , is a Japanese new religious movement and doomsday cult founded by Shoko Asahara in 1987. It carried out the deadly Tokyo subway sarin attack in 1995 and was found to have been responsible for the Matsumoto sarin attack the previous year. The group says that those who carried out attacks did so secretly, without being known to other executives and ordinary believers. Asahara insisted on his innocence in a radio broadcast relayed from Russia and directed toward Japan. On 6 July 2018, after exhausting all appeals, Asahara and six followers on death row were executed as punishment for the 1995 attacks and other crimes. Six additional followers were executed on 26 July. At 12:10 am, on New Year's Day 2019, at least nine people were injured (one seriously) when a car was deliberately driven into crowds celebrating the new year on Takeshita Street in Tokyo. Local police reported the arrest of Kazuhiro Kusakabe, the suspected driver, who allegedly admitted to intentionally ramming his vehicle into crowds to protest his opposition to the death penalty, specifically in retaliation for the execution of the aforementioned Aum cult members. Aum Shinrikyo, which split into Aleph and Hikari no Wa in 2007, had already been formally designated a terrorist organization by several countries, including Russia, Canada, Japan, France, Kazakhstan, as well as the European Union. It was previously designated by the United States as a terrorist organization until 2022, when the State Department determined the group to be largely defunct as a terrorist organization. The Public Security Intelligence Agency considered Aleph and Hikari no Wa to be branches of a "dangerous religion" and it announced in January 2015 that they would remain under surveillance for three more years. The Tokyo District Court canceled the extension to surveillance of Hikari no Wa in 2017 following legal challenges from the group, but continued to keep Aleph under watch. The government appealed the cancellation, and in February 2019, the Tokyo High Court overturned the lower court's decision, reinstating the surveillance, citing no major changes between Aum Shinrikyo and Hikari no Wa. Doctrine Aum Shinrikyo is a syncretic belief system that draws upon Asahara's idiosyncratic interpretations of elements of early Indian Buddhism and Tibetan Buddhism, as well as Hinduism, taking Shiva as the main image of worship; it also incorporates Christian millennialist ideas, the theory and practice of yoga, and the writings of Nostradamus. Its founder, Chizuo Matsumoto, claimed that he sought to restore "original Buddhism" but employed Christian millennialist rhetoric. In 1992, Matsumoto, who had changed his name to Shoko Asahara, published a foundational book, declaring himself to be "Christ", Japan's only fully enlightened master, as well as identifying himself as the "Lamb of God". Asahara's purported mission was to take upon himself the sins of the world, and he claimed he could transfer spiritual power to his followers and ultimately take away their sins and bad deeds. While some scholars reject Aum Shinrikyo's claims of Buddhist characteristics and affiliations with Japanese Buddhism, other scholars refer to it as an offshoot of Japanese Buddhism, and this was how the movement generally defined and saw itself. Their teachings claimed a nuclear apocalypse was predicted to occur soon, as the result of a conspiracy involving Jewish financiers, Freemasons, and war profiteers. America would lead a Western nuclear attack on Japan in 2000 or 2006, and WWIII would start. It would be fought with particle beam weapons. According to Robert Jay Lifton, an American psychiatrist and author: Humanity would end, except for the elite few who joined Aum. Aum's mission was not only to spread the word of salvation, but also to survive these End Times. Asahara predicted the gathering at Armageddon would happen in 1997. Kaplan notes that in his lectures, Shoko Asahara referred to the United States as "The Beast" from the Book of Revelation, predicting it would eventually attack Japan. Asahara outlined a doomsday prophecy, which included a Third World War instigated by the U.S. Arthur Goldwag, author of a book on conspiracies and secret societies, characterizes Asahara as someone who was influenced by conspiratorial writings about Jews, Freemasons and the British royal family. In the opinion of Daniel A. Metraux, Aum Shinrikyo justified its violence through its own unique interpretation of Buddhist ideas and doctrines, such as the Buddhist concepts of Mappō and Shōbō. Aum claimed that by bringing about the end of the world, they would restore Shōbō. Furthermore, Lifton believes, Asahara "interpreted the Tibetan Buddhist concept of phowa in order to claim that by killing someone contrary to the group's aims, they were preventing them from accumulating bad karma and thus saving them". In Aum's terminology, phowa is spelled "poa" (ポア). The name , usually rendered in English as "Aum Supreme Truth", derives from the Sanskrit syllable Aum, used to represent the universe, followed by the Japanese Shinrikyo (meaning, roughly, "Teaching of Truth") written in kanji. (In Japanese, kanji are often used to write both Sino-xenic and native Japanese words, but only rarely to transcribe direct borrowings from other languages.) In January 2000, the organization changed its name to "Aleph", a reference to the first letter of the Hebrew alphabet, and it also replaced its logo. History The movement was founded by Shoko Asahara in his one-bedroom apartment in Tokyo's Shibuya ward in 1987, starting off as a yoga and meditation class known as and steadily grew in the following years. It gained official status as a religious organization in 1989 and attracted a considerable number of graduates from Japan's elite universities, thus being dubbed a "religion for the elite". Early activities Although Aum was, from the beginning, considered controversial in Japan, it was not initially associated with serious crimes. It was during this period that Asahara became obsessed with Biblical prophecies. Aum's public relations activities included publishing comics and animated cartoons that attempted to tie its religious ideas to popular anime and manga themes, including space missions, powerful weapons, world conspiracies, and the quest for ultimate truth. Aum published several magazines including Vajrayana Sacca and Enjoy Happiness, adopting a somewhat missionary attitude. Isaac Asimov's science fiction Foundation Trilogy was referenced "depicting as it does an elite group of spiritually evolved scientists forced to go underground during an age of barbarism so as to prepare themselves for the moment...when they will emerge to rebuild civilization". Lifton posited that Aum's publications used Christian and Buddhist ideas to impress what he considered to be the more shrewd and educated Japanese who were not attracted to boring, purely traditional sermons. In private, both Asahara and his top disciples reportedly continued their humble lifestyles, the only exception being the armored Mercedes-Benz gifted by a wealthy follower. Advertising and recruitment activities, dubbed the "Aum Salvation plan", included claims of curing physical illnesses with health improvement techniques, realizing life goals by improving intelligence and positive thinking, and concentrating on what was important at the expense of leisure. This was to be accomplished by practicing ancient teachings, accurately translated from original Pali sutras (these three were referred to as "threefold salvation"). These efforts resulted in Aum becoming one of the fastest-growing religious groups in Japan's history. David E. Kaplan and Andrew Marshall, in their 1996 book, The Cult at the End of the World: The Terrifying Story of the Aum Doomsday Cult, from the Subways of Tokyo to the Nuclear Arsenals of Russia, claim that its practices remained secret. Initiation rituals, assert the authors of the book, often involved the use of hallucinogens, such as LSD. Religious practices often involved extremely ascetic practices claimed to be "yoga". These included everything from renunciants being hung upside down to being given shock therapy. In the early days, Aum was able to recruit a variety of people ranging from bureaucrats to personnel from the Japanese Self-Defense Forces and the Tokyo Metropolitan Police. Incidents before 1995 The cult started attracting controversy in the late 1980s with accusations of deception of recruits, holding cult members against their will, forcing members to donate money and murdering a cult member who tried to leave in February 1989. In October 1989, the group's negotiations with Tsutsumi Sakamoto, an anti-cult lawyer threatening a lawsuit against them which could potentially bankrupt the group, failed. In the same month, Sakamoto recorded an interview for a talk show on the Japanese TV station TBS. The network then had the interview secretly shown to the group without notifying Sakamoto, intentionally breaking protection of sources. The group then pressured TBS to cancel the broadcast. The following month Sakamoto, his wife and his child went missing from their home in Yokohama. The police were unable to resolve the case at the time, although some of his colleagues publicly voiced their suspicions of the group. It was not until after the 1995 Tokyo attack that they were found to have been murdered and their bodies dumped in separate locations by cult members. Kaplan and Marshall allege in their book that Aum was also connected with such activities as extortion. The group, authors report, "commonly took patients into its hospitals and then forced them to pay exorbitant medical bills". The cult is known to have considered assassinations of several individuals critical of the cult, such as the heads of Buddhist sects Soka Gakkai and The Institute for Research in Human Happiness. After cartoonist Yoshinori Kobayashi began satirizing the cult, he was included on Aum's assassination list. An assassination attempt was made on Kobayashi in 1993. In 1991, Aum began to use wiretapping to get NTT uniforms/equipment and created a manual for wiretapping. In July 1993, cult members sprayed large amounts of liquid containing Bacillus anthracis spores from a cooling tower on the roof of Aum Shinrikyo's Tokyo headquarters. However, their plan to cause an anthrax epidemic failed. The attack resulted in a large number of complaints about bad odors but no infections. At the end of 1993, the cult started secretly manufacturing the nerve agent sarin and, later, VX. Aum tested its sarin on sheep at Banjawarn Station, a remote pastoral property in Western Australia, killing 29 sheep. Both sarin and VX were then used in several assassinations (and attempts) over 1994–95. On the night of 27 June 1994, the cult carried out a chemical weapons attack against civilians when they released sarin in the central Japanese city of Matsumoto, Nagano. With the help of a converted refrigerator truck, members of the cult released a cloud of sarin which floated near the homes of judges who were overseeing a lawsuit concerning a real-estate dispute which was predicted to go against the cult. This Matsumoto incident killed eight and harmed 500 more. Police investigations focused only on an innocent local resident, Yoshiyuki Kouno, and failed to implicate the cult at the time. It was only after the Tokyo subway attack that Aum Shinrikyo was discovered to be behind the Matsumoto sarin attack. At the end of 1994, the cult broke into the Hiroshima factory of Mitsubishi Heavy Industries, in an attempt to steal technical documents on military weapons such as tanks and artillery. In December 1994 and January 1995, Aum Shinrikyo member Masami Tsuchiya synthesized 100 to 200 grams of VX which was used to attack three people. On 2 December, Noboru Mizuno, who was believed to have assisted former members of Aum, was attacked with syringes containing VX Gas, leaving him in a serious condition. Tadahito Hamaguchi, whom Asahara suspected was a spy, was attacked at 7:00 a.m. on 12 December 1994, on the street in Osaka by Tomomitsu Niimi and another Aum member, who sprinkled the nerve agent on his neck. He chased them for about before collapsing, dying 10 days later without coming out of a deep coma. Doctors in the hospital suspected at the time he had been poisoned with an organophosphate pesticide. But the cause of death was pinned down only after cult members arrested for the subway attack in Tokyo in March 1995 confessed to the killing. Ethyl methylphosphonate, methylphosphonic acid, and diisopropyl-2-(methylthio) ethylamine were later found in the body of the victim. Unlike the cases for sarin (Matsumoto incident and Sarin gas attack on the Tokyo subway), VX was not used for mass murder. On January 4 Hiroyuki Nagaoka, an important member of the Aum Victims' Society, a civil organization that protested against the sect's activities, was assassinated in the same way. In February 1995, several cult members kidnapped Kiyoshi Kariya, a 69-year-old brother of a member who had escaped, from a Tokyo street and took him to a compound in Kamikuishiki near Mount Fuji, where he was killed. His corpse was destroyed in a microwave-powered incinerator and the remnants disposed of in Lake Kawaguchi. Before Kariya was abducted, he had been receiving threatening phone calls demanding to know the whereabouts of his sister, and he had left a note saying, "If I disappear, I was abducted by Aum Shinrikyo". Police made plans to simultaneously raid cult facilities across Japan in March 1995. Prosecutors alleged Asahara was tipped off about this and that he ordered the Tokyo subway attack to divert police. Meanwhile, Aum had also attempted to manufacture 1,000 assault rifles, but only completed one. According to the testimony of Kenichi Hirose at the Tokyo District Court in 2000, Asahara wanted the group to be self-sufficient in manufacturing copies of the Soviet Union's main infantry weapon, the AK-47; one rifle was smuggled into Japan, to be studied so that Aum could reverse engineer and mass-produce the AK-47. Police seized AK-47 components and blueprints from a vehicle used by an Aum member on April 6, 1995. Tokyo subway sarin attack and related incidents On the morning of 20 March 1995, Aum members released a binary chemical weapon, most closely chemically similar to sarin, in a coordinated attack on five trains in the Tokyo subway system, killing 13 commuters, seriously injuring 54 and affecting 980 more. Some estimates claim as many as 6,000 people were injured by the sarin. It is difficult to obtain exact numbers since many victims are reluctant to come forward. Prosecutors allege that Asahara was tipped off by an insider about planned police raids on cult facilities and ordered an attack in central Tokyo to divert police attention away from the group. The attack evidently backfired, and police conducted huge simultaneous raids on cult compounds across the country. Over the next week, the full scale of Aum's activities was revealed for the first time. At the cult's headquarters in Kamikuishiki, on the foot of Mount Fuji, police found explosives, chemical weapons, and a Russian Mil Mi-17 military helicopter. While the finding of biological warfare agents such as anthrax and Ebola cultures was reported, those claims now appear to have been widely exaggerated. There were stockpiles of chemicals that could be used for producing enough sarin to kill four million people. Police also found laboratories to manufacture drugs such as LSD, methamphetamine, and a crude form of truth serum, a safe containing millions of U.S. dollars in cash and gold, and cells, many still containing prisoners. During the raids, Aum issued statements claiming that the chemicals were for fertilizers. Over the next six weeks, over 150 cult members were arrested for a variety of offenses. The media was stationed outside Aum's Tokyo headquarters on Komazawa Dori in Aoyama for months after the attack and arrests waiting for action and to get images of the cult's other members. On 30 March 1995, Takaji Kunimatsu, chief of the National Police Agency, was shot four times near his house in Tokyo and was seriously wounded. While many suspected Aum involvement in the shooting, the Sankei Shimbun reported that Hiroshi Nakamura is suspected of the crime, but nobody has been charged. On 23 April 1995, Hideo Murai, the head of Aum's Ministry of Science, was stabbed to death outside the cult's Tokyo headquarters amidst a crowd of about 100 reporters, in front of cameras. The man responsible, a Korean member of Yamaguchi-gumi, was arrested and eventually convicted of the murder. His motive remains unknown. On the evening of 5 May, a burning paper bag was discovered in a toilet in Tokyo's busy Shinjuku station. Upon examination it was revealed that it was a hydrogen cyanide device which, had it not been extinguished in time, would have released enough gas into the ventilation system to potentially kill 10,000 commuters. On 4 July, several undetonated cyanide devices were found at other locations in the Tokyo subway. During this time, numerous cult members were arrested for various offenses, but arrests of the most senior members on the charge of the subway gassing had not yet taken place. In June, an individual unrelated to Aum had launched a copycat attack by hijacking All Nippon Airways Flight 857, a Boeing 747 bound for Hakodate from Tokyo. The hijacker claimed to be an Aum member in possession of sarin and plastic explosives, but these claims were ultimately found to be false. Asahara was finally found hiding within a wall of a cult building known as "The 6th Satian" in the Kamikuishiki complex on 16 May and was arrested. On the same day, the cult mailed a parcel bomb to the office of Yukio Aoshima, the governor of Tokyo, blowing off the fingers of his secretary's hand. Asahara was initially charged with 23 counts of murder and 16 other offenses. The trial, dubbed "the trial of the century" by the press, ruled Asahara guilty of masterminding the attack and sentenced him to death. The indictment was appealed unsuccessfully. A number of senior members accused of participation, such as Masami Tsuchiya, also received death sentences. The reasons why a small circle of mostly senior Aum members committed atrocities and the extent of personal involvement by Asahara remain unclear, although several theories have attempted to explain these events. In response to the prosecution's charge that Asahara ordered the subway attacks to distract authorities, the defense maintained that Asahara was not aware of events, pointing to his deteriorating health. Shortly after his arrest, Asahara abandoned his post as the organization's leader, and maintained silence afterward, refusing to communicate even with lawyers and family members. After 1995 On 21 June 1995, Asahara acknowledged that in January 1994 he ordered the killing of a sect member, Kotaro Ochida, a pharmacist at an Aum hospital. Ochida, who tried to escape from a sect compound, was held down and strangled by another Aum member who was allegedly told that he too would be killed if he did not strangle Ochida. On 10 October 1995, Aum Shinrikyo was ordered stripped of its official status as a "religious legal entity" and was declared bankrupt in early 1996. However, the group continues to operate under the constitutional guarantee of freedom of religion, funded by a successful computer business and donations, and under strict surveillance. Attempts to ban the group altogether under the 1952 Subversive Activities Prevention Law were rejected by the Public Security Examination Commission in January 1997. The group underwent a number of transformations in the aftermath of Asahara's arrest and trial. For a brief time, Asahara's two preteen sons officially replaced him as guru. It re-grouped under the new name "Aleph" in February 2000. It announced a change in doctrine: religious texts related to controversial Vajrayana Buddhist doctrines and the Bible were removed. The group apologized to the victims of the sarin gas attack and established a special compensation fund. Provocative publications and activities that alarmed society are no longer published. Fumihiro Joyu, one of the few senior leaders of the group under Asahara who did not face serious charges, became official head of the organization in 1999. Kōki Ishii, a legislator who formed an anti-Aum committee in the National Diet in 1999, was murdered in 2002. For over 15 years, only three fugitives were being actively sought. At 11:50 p.m. on 31 December 2011, Makoto Hirata surrendered himself to the police and was arrested on suspicion of being involved in the 1995 abduction of Kiyoshi Kariya, a non-member who had died during an Aum kidnapping and interrogation. On 3 June 2012, police captured Naoko Kikuchi, the second fugitive, acting on a tip from local residents. Acting on information from the capture of Kikuchi, including recent photographs showing a modified appearance, the last remaining fugitive, Katsuya Takahashi, was captured on 15 June 2012. He is said to have been the driver in the Tokyo gas attack and was caught in Tokyo, having been on the run for 17 years. On 6 July 2018, Asahara and six other Aum Shinrikyo members were executed by hanging. Japan's Justice Minister Yōko Kamikawa stated that the crimes "plunged people, not only in Japan but in other countries as well, into deadly fear and shook society to its core." Amnesty International criticized use of the death penalty in the case. While executions are rare in Japan, they have public support according to surveys. There were 13 members on death row at the time: Aum Shinrikyo members executed on 6 July 2018: Shoko Asahara, leader of Aum Shinrikyo Yoshihiro Inoue, Aum's "head of intelligence" and chief coordinator of the Tokyo subway attack Tomomitsu Niimi, the getaway driver for Ikuo Hayashi, one of the perpetrators of the Tokyo subway attack Tomomasa Nakagawa, a perpetrator of the Sakamoto family murder Kiyohide Hayakawa, Aum's "construction minister", convicted of strangling a young cult member in 1989 suspected of dissidence Seiichi Endo, the "head scientist" of Aum Shinrikyo Masami Tsuchiya, Aum Shinrikyo's chief chemist and director of the sarin gas manufacturing The six remaining Aum Shinrikyo members were executed on 26 July 2018. Yasuo Hayashi, a perpetrator of the Tokyo subway attack Kenichi Hirose, a perpetrator of the Tokyo subway attack Toru Toyoda, a perpetrator of the Tokyo subway attack Masato Yokoyama, a perpetrator of the Tokyo subway attack Kazuaki Okazaki, a perpetrator of the Sakamoto family murder Satoru Hashimoto, a perpetrator of the Sakamoto family murder Shoko Asahara's ashes will be collected by his youngest daughter according to his will. She urged her relatives and cult members to "put an end to the Aum and stop hating society". The ashes will be kept at the detention center for the time being for fears of reprisals from other elements of the cult. Subsequent activities According to a June 2005 report by the National Police Agency, Aleph had approximately 1,650 members, of whom 650 lived communally in compounds. The group operated 26 facilities in 17 prefectures, and about 120 residential facilities. An article in the Mainichi Shimbun newspaper on 11 September 2002 showed that the Japanese public still distrusts Aleph, and compounds are usually surrounded by protest banners from local residents. Monitoring In January 2000, the group was placed under surveillance for a period of three years under an anti-Aum law, in which the group was required to submit a list of members and details of assets to the authorities. In the same year, a Russian member was arrested for plotting a bombing attack as part of a plan to rescue Asahara from police custody. The plan was led by Dmitry Sigachev, who was arrested at Primorsky Krai. In 2001, Russian Aum members had reportedly planned to attack the Tokyo Imperial Palace with explosives in an effort to free Asahara from police custody. In January 2003, Japan's Public Security Intelligence Agency received permission to extend the surveillance for another three years, as they found evidence which suggested that the group still revered Asahara. According to the Religious News Blog report issued in April 2004, the authorities still considered the group "a threat to society". On 15 September 2006, Shoko Asahara lost his final appeal against the death penalty. The following day Japanese police raided the offices of Aleph in order to "prevent any illegal activities by cult members in response to the confirmation of Asahara's death sentence". Thirteen cult members were eventually sentenced to death. Split On 8 March 2007, Fumihiro Joyu, former Aum Shinrikyo spokesman and head of Aum's Moscow operation, formally announced a long-expected split. Joyu's group, called Hikari no Wa ("The Circle of Light"), claims to be committed to uniting science and religion and creating "the new science of the human mind", having previously aimed to move the group away from its criminal history and toward its spiritual roots. In April 2011, the Public Security Intelligence Agency stated that Aum had about 1,500 members. In July 2011, the cult reported its membership as 1,030. The group was reportedly active in trying to recruit new members via social media and proselytizing on college campuses. Japan's Public Security Examination Commission announced in January 2015 that Aum Shinrikyo's two spinoffs would remain under surveillance for three more years starting 1 February 2015. Admirers In 2014, The Japan Times alleged that "good looks and commitment to a cause", demonstrated by Aleph, "inspire a new generation of admirers". Dissatisfaction with society and low degrees of success in life make them "identify with the cult" and "adore the cultists as if they were pop idols". 2013 investigation and media coverage Sometime after April 2013, the Public Security Intelligence Agency took a photograph inside of Aleph's facilities. In this photograph, a bundle of papers is pierced with a knife on an altar-like object. The papers included photographs of PSIA employees and directors, police officers, and lawyer Taro Takimoto, who helped followers leave Aum Shinrikyo. At least at this point in time, Aleph still displayed portraits of Shoko Asahara and demanded followers' dependence using videos of Asahara. 2016 Montenegro crackdown In March 2016, Montenegro expelled 58 foreigners suspected of being associated with Aum Shinrikyo. Four of them were from Japan; 43 were from Russia, seven from Belarus, three from Ukraine, and one from Uzbekistan. 2016 Russian crackdown On 5 April 2016, the Investigative Committee of Russia announced it opened a criminal case against Aum Shinrikyo followers and that its investigators, along with Federal Security Service (FSB) forces, were conducting raids in Moscow and Saint Petersburg to find them and confiscate literature, religious items and electronic information. On 20 September 2016, the Russian government banned Aum Shinrikyo from the country, declaring it a terrorist organization. 2017 Aleph raids In November 2017, Japanese police raided five offices of Aleph in an investigation into the group's recruiting practices after a woman paid tens of thousands of yen for study sessions. 2019 Tokyo car attack On 1 January 2019, in Tokyo, Aum sympathizer Kazuhiro Kusakabe told authorities he intentionally rammed into pedestrians crowded into narrow Takeshita Street in Harajuku district as a terrorist attack in "retaliation for an execution". It remains unclear whether he was referencing the 2018 executions of Aum Shinrikyo doomsday cult members directly or making a broader statement. The attack, on New Year's Day, left eight injured. A ninth person was also directly injured by the driver. See also Governmental lists of cults and sects List of Buddha claimants List of dates predicted for apocalyptic events List of designated terrorist groups List of messiah claimants List of new religious movements List of people claimed to be Jesus Yoshihiro Yasuda, a lawyer who represented Shoko Asahara Masaki Kito, a lawyer who represents Aum victims Cult Messiah New religious movement Sect Religious terrorism Religious violence Buddhism and violence Guhyasamāja Tantra Schools of Buddhism Hell, a movie made in 1999 by director Teruo Ishii where the real cult story is used in a horror fantasy story. References Further reading Shoko Asahara, Supreme Initiation: An Empirical Spiritual Science for the Supreme Truth, 1988, AUM USA Inc., . Highlights the main stages of Yogic and Buddhist practice, comparing Yoga-sutra system by Patanjali and the Eightfold Noble Path from Buddhist tradition. Shoko Asahara, Life and Death, (Shizuoka: Aum, 1993). Focuses on the process of Kundalini-Yoga, one of the stages in Aum's practice. Shoko Asahara, Disaster Approaches the Land of the Rising Sun: Shoko Asahara's Apocalyptic Predictions, (Shizuoka: Aum, 1995). A controversial book, later removed by Aum leadership, speaks about possible destruction of Japan. Stefano Bonino, Il Caso Aum Shinrikyo: Società, Religione e Terrorismo nel Giappone Contemporaneo, 2010, Edizioni Solfanelli, . Preface by Erica Baffelli. Ikuo Hayashi, Aum to Watakushi (Aum and I), Tokyo: Bungei Shunju, 1998. Book about personal experiences by former Aum member. Robert Jay Lifton, Destroying the World to Save It: Aum Shinrikyo, Apocalyptic Violence, and the New Global Terrorism, Henry Holt, , LoC BP605.088.L54, 1999 Haruki Murakami, Underground: The Tokyo Gas Attack and the Japanese Psyche, Vintage, , LoC BP605.O88.M8613, 2001. Interviews with victims. Global Proliferation of Weapons of Mass Destruction: A Case Study on the Aum Shinrikyo, [USA] Senate Government Affairs Permanent Subcommittee on Investigations, 31 October 1995. online David E. Kaplan, and Andrew Marshall, The Cult at the End of the World: The Terrifying Story of the Aum Doomsday Cult, from the Subways of Tokyo to the Nuclear Arsenals of Russia, 1996, Random House, . An account of the cult from its beginnings to the aftermaths of the Tokyo subway attack, including details of facilities, weapons and other information regarding Aum's followers, activities and property. Ian Reader, Religious Violence in Contemporary Japan: The Case of Aum Shinrikyo, 2000, Curzon Press External links Aleph official website PSIA (Public Security Investigative Agency) report Religious organizations established in 1984 Japanese new religions Cults Organizations based in Asia designated as terrorist 1984 establishments in Japan Terrorism in Japan Organizations formerly designated as terrorist by the United States Organisations designated as terrorist by the United Kingdom Organisations designated as terrorist by Japan Organizations designated as terrorist by Russia Organizations designated as terrorist by China Organizations designated as terrorist by Vietnam Organisations designated as terrorist by Iran Buddhist new religious movements Buddhist terrorism Organisations designated as terrorist by the European Union Apocalyptic groups Organizations designated as terrorist by Canada Organizations designated as terrorist by Kazakhstan
260769
https://en.wikipedia.org/wiki/Waupaca%2C%20Wisconsin
Waupaca, Wisconsin
Waupaca, Wisconsin Waupaca is a city in and the county seat of Waupaca County in the U.S. state of Wisconsin. The population was 6,282 at the 2020 census. The city is located mostly within the Town of Waupaca, and it is politically independent of the town. A portion extends west into the adjacent Town of Farmington, and there is also a noncontiguous area of the city in the Town of Lind to the south. The city is divided into natural areas, city areas, and industrial areas. History Native American mound builders lived in the area prior to European settlement. At one time there were 72 earthwork mounds in the area, some of them ancient prehistoric works. “Waupaca” is an Menominee word, Wāpahkoh, which means Place of Tomorrow Seen Clearly. For more than 10,000 years, the Menominee occupied about 10 million acres, including Waupaca and the Chain O’Lakes area. The Menominee in the Waupaca area moved between large villages on Taylor and Otter Lakes and camps along the falls on the Waupaca River. In a series of seven treaties, the Menominee ceded their lands to the United States. The final treaty, in 1848, relinquished the last of the Menominee’s land, which included Waupaca. The first white settlers, five men from Vermont, came to Waupaca looking for “the falls” in 1849. The settlers made camp near the end of what is now North Main Street with plans to harness the power of the falls and establish a community. By 1852, a post office had been established and the settlement was officially named Waupaca. Waupaca was incorporated as a village on May 4, 1857 by an act of the Wisconsin State Legislature. This act was repealed on April 7, 1862, but revived on June 17 of the same year. Waupaca was incorporated as a city by the legislature on March 5, 1875. Beginning in the 1960s and continuing to the present, the city has expanded its population and area through annexation. Geography Waupaca is located at (44.354922, -89.081775). According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and is water. Climate Transportation From 1899 to 1926, streetcar service was provided by the Waupaca Electric Light and Railway Company. Airport KPCZ - Waupaca Municipal Airport Demographics 2020 census As of the census of 2020, the population was 6,282. The population density was . There were 3,066 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 91.3% White, 1.1% Black or African American, 1.0% Asian, 0.6% Native American, 1.4% from other races, and 4.6% from two or more races. Ethnically, the population was 4.0% Hispanic or Latino of any race. 2010 census As of the census of 2010, there were 6,069 people, 2,702 households, and 1,356 families residing in the city. The population density was . There were 2,996 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 96.6% White, 0.9% African American, 0.7% Native American, 0.3% Asian, 0.5% from other races, and 1.0% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.3% of the population. There were 2,702 households, of which 25.9% had children under the age of 18 living with them, 34.9% were married couples living together, 10.9% had a female householder with no husband present, 4.4% had a male householder with no wife present, and 49.8% were non-families. 42.9% of all households were made up of individuals, and 20.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.10 and the average family size was 2.92. The median age in the city was 40.1 years. 22.1% of residents were under the age of 18; 8.4% were between the ages of 18 and 24; 24.7% were from 25 to 44; 24.6% were from 45 to 64; and 20.1% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 47.5% male and 52.5% female. 2000 census At the 2000 census, there were 5,676 people, 2,364 households and 1,302 families residing in the city. The population density was 947.0 per square mile (365.9/km2). There were 2,543 housing units at an average density of 424.3 per square mile (163.9/km2). The racial makeup of the city was 96.26% White, 0.33% Black or African American, 0.86% Native American, 0.25% Asian, 0.02% Pacific Islander, 1.39% from other races, and 0.88% from two or more races. 3.42% of the population were Hispanic or Latino of any race. There were 2,364 households, of which 29.5% had children under the age of 18 living with them, 40.5% were married couples living together, 10.6% had a female householder with no husband present, and 44.9% were non-families. 38.1% of all households were made up of individuals, and 18.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.25 and the average family size was 3.01. Age distribution was 25.4% under the age of 18, 9.5% from 18 to 24, 27.0% from 25 to 44, 17.9% from 45 to 64, and 20.2% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 88.2 males. For every 100 females age 18 and over, there were 84.9 males. The median household income was $31,095, and the median family income was $45,128. Males had a median income of $32,488 versus $21,651 for females. The per capita income for the city was $18,890. About 7.1% of families and 10.5% of the population were below the poverty line, including 12.9% of those under age 18 and 12.0% of those age 65 or over. Business and industry Waupaca Foundry is the largest employer in the city, employing over 1500 workers in three plants in or around the city. Most of the employees live within of the city. Gusmer Enterprises, Inc., with a manufacturing plant on Ware Street, produces products for the food and beverage, industrial and pharmaceutical markets. Notable people Edward E. Browne, United States Representative Edward L. Browne, legislator Daniel F. Burnham, legislator George H. Calkins, legislator and physician Clarence Ekstrom, U.S. Navy Vice Admiral Fred R. Fisher, legislator Robert Frederick Froehlke, lawyer and government official Brock Jensen, NFL quarterback Greg Johnson, curler Edwin J. Larson, legislator Alfred R. Lea, legislator Reid F. Murray, United States Representative Clay Perry, writer, coined the word "spelunker" Kevin David Petersen, legislator Brian Rafalski, NHL defensemen Richard E. Peterson, legislator, lawyer Myron Reed, legislator, lawyer Lyall Schwarzkopf, Minnesota state legislator Milan H. Sessions, legislator, lawyer Joseph H. Woodnorth, legislator Sister cities Waupaca has two sister cities: Hochheim am Main, Hesse, Germany Mitoyo, Kagawa Prefecture, Japan Images See also Waupaca Railroad Depot References Further reading Dewey, Freeman Dana. Early History of Waupaca, Wis.. 1887. External links Waupaca Historical Society City of Waupaca Waupaca Area Chamber of Commerce Waupaca Area Public Library Sanborn fire insurance maps: 1885 1891 1895 1901 1909 Cities in Wisconsin Cities in Waupaca County, Wisconsin County seats in Wisconsin
4330524
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0
Непокірна
Непокірна «Непокірна» — радянський художній фільм 1981 року знятий на кіностудії «Узбекфільм» режисером Анатолієм Кабуловим. За романом «Дочка Каракалпакії» каракалпацького письменника Тулепбергена Каїпбергенова. Сюжет 1925 рік. У глухому аулі Каракалпакії живе красуня Джумагуль — юна дівчина, дочка прислуги місцевого бая. Її чекає звичайна доля наложниці, а потім безпросвітна нужда. Але час розпорядився інакше — Радянська влада приходить і сюди, тепер Джумагуль, сама може вибирати собі долю. Не відразу жителі аулу відмовляться від сліпої віри, підпорядкування хитрому баю і здавалося б всесильним у цих краях басмачам. У ролях Тамара Шакірова — Джумагуль Набі Рахімов — Дусенбай Карім Мірхадієв — Турумбет Салоопа Алламуратова — Гульбіке Азат Шаріпов — Ємбергенов Шамурат Утемуратов — Ходжаніяз Куатбай Абдреїмов — Заріпбай Бахтіяр Касимов — Таджим Реїмбай Сеїтов — Кутимбай Уміда Калімбетова — Бібігуль Ширін Азізова — Санем, мати Джумагуль Досберген Ранов — Баймуратов Джавлон Хамраєв — Айтбай Марат Рахматов — Іскандер, вчитель Уктам Лукманова — Марфа Ханум Фатіма Реджаметова — епізод Таміла Ахмедова — епізод Аймхан Шамуратова — епізод Джамал Хашимов — епізод Рустам Тураєв — епізод Ролі озвучили: Наталія Ричагова — Джумагуль, роль Тамари Шакірової Сергій Шакуров — Таджим, роль Бахтіяра Касимова В'ячеслав Шалевич — Ємбергенов, роль Азата Шаріпова Знімальна група Режисер — Анатолій Кабулов Сценаристи — Григорій Мар'яновський, Тулепберген Каїпбергенов Оператор — Даврон Абдуллаєв Композитор — Руміль Вільданов Художник — Євген Пушин Посилання Фільми СРСР 1981
20275
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D0%B7%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
Соціалістичне змагання
Соціалістичне змагання — радянський термін на позначення різноманітних, переважно позаекономічного характеру, заходів підвищити продуктивність праці, в основу яких покладені не так стимули матеріального зацікавлення, як апеляції до «соціалістичної свідомості» працівників віддати додаткові зусилля на побудову соціалізму. Історія Соцзмагання визначалося як «основна форма соцорганізації праці» (Й. Сталін, 1929), «економічна закономірність соціалізму» тощо. На початку 1970-х соцзмагання визначалося як «метод будівництва соціалізму і комунізму; однією з рушійних сил зростання продуктивності праці; ефективної методики виховання у трудящих комуністичного ставлення до праці, залучення їх до управління виробництвом». Нарешті, воно дістало і конституційне закріплення: у ст. 8 Конституції СРСР 1977 зафіксовано: «Трудові колективи розвивають соціалістичне змагання». За перший етап соцзмагань радянські джерела вважають «комуністичні суботники», запроваджені з 1919 р. В. Ленін, який сам брав у них участь, надавав великого значення цим «суботникам»; було навіть видане спеціальне «Положення про суботники» (1920), але наслідки їх були незначні, і з переходом до НЕПу вони пішли в забуття. В ідеї це була безкоштовна праця на державу всього працездатного населення, в якій ознак соцзмагань ще не було. Соцзмагання виникло у 1926 у зв'язку з проголошенням курсу на індустріалізацію країни. Це було ударництво, яке полягало в тому, що окремі робітники, бригади і цілі підприємства брали на себе зобов'язання збільшити норми виробітку, знизити собівартість і поліпшити якість продукції, висували підвищені зустрічні плани. Ударників й ударні підприємства порівняно з іншими фаворизовані: краще забезпечувались устаткуванням і сировиною, а ударників — ліпшим постачанням, що в 30-х, за браком товарів широкого вжитку, мало не абияке значення. У грудні 1929 у Москві відбувся перший всесоюзний з'їзд ударних бригад, який звернувся с закликом (практикованим і за наступних п'ятирічок) до всіх робітників виконати першу п'ятирічку за 4 роки. Подібні з'їзди колгоспників-ударників відбулися в 1934 і 1935. Рухи соцзмагань Дальшим розвитком ударництва було соцзмагання між робітниками, бригадами і підприємствами за підвищення виробничих показників. У 1932 виник широко тоді пропагований Ізотовський рух, новим у якому було те, що його ініціатор, донецький шахтар М. Ізотов, крім уже відомих, висунув ще одне зобов'язання: допомагати відсталим робітникам і наглядати за їх працею. Але найвищим етапом у соцзмагань став з 1935 стахановський рух, спрямований на встановлення високих виробничих рекордів. Щоб забезпечити його ініціаторові, теж донецькому шахтареві О. Стаханову, нечуваний доти рекорд, йому створили ідеальні умови: дали найкращу вугільну лаву, призначили помічників на виконання допоміжних робіт (які шахтар у звичайних умовах виконував сам), і він за зміну виробив понад 14 норм. Стахановський рух почали насаджувати в усіх галузях нар. господарства. Зокрема в Україні відомий був стахановськими рекордами на залізничному транспорті П. Кривоніс, ініціаторка руху «п'ятисотниць» (змагання за вирощування 500 центнерів цукрового буряка з га) М. Демченко, трактористка П. Ангеліна та ін. За Другої світової війни, крім інших форм соцзмагань, практиковано рух «двосотників» і «трисотників», які, не зважаючи на тривання робочого дня, зобов'язувалися виконувати норми на 200—300 %. За повоєнного часу виник рух новаторів, які змагалися за якнайкраще використання устаткування, опанування норм виробітку і перевиконання їх, опанування суміжних професій тощо. Пізнішою формою соціалістичного змагання, що поширилася з 1958, була боротьба за звання ударника, бригади чи підприємства комуністичної праці під гаслом: «Вчитися, працювати й жити по-комуністичному». Нове в цьому русі, з уваги на поширення серед робітників алкоголізму і морального розкладу, — зобов'язання також дотримуватися зразкової поведінки і в побуті. Але й цей рух, хоч спочатку набрав великого поширення, насаджуваний згори апаратниками, неминуче був змушений збюрократизуватися, перетворитися на формальність, як було й з іншими починами. Іноді бригади і підприємства з дипломами комуністичних з часом нічим не відрізнялися від інших, а то й відставали від них. Охоплення Формально соцзмагання вважалося добровільним виявом ініціативи працюючих, але в дійсності його організовували за наказами згори: постанови партійних з'їздів, конференцій, пленумів ЦК КПРС рясніли наказами про організацію соціалістичного змагання. В ідеї соціалістичного змагання мас — охоплювати весь загал працюючих. На 1930 58,1 % всіх робітників брали в ньому участь, на 1957 — 85 %; у 1976 по СРСР соцзмагання охоплювало 87 млн осіб; в Україні — 20 млн, близько 10 млн робітників і службовців брали участь у боротьбі «за комуністичне ставлення до праці»; у 1977 відповідно — 21 й 11,5 млн. Практично (за «Комуністом України», ч. 10, 1977) це майже всі, хто працює в сфері матеріального виробництва. Протягом десятиліть практики соціалістичного змагання вироблялися різні форми стимулювання його. Для переможців всесоюзного соціалістичне змагання було запроваджено червоні прапори ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР, ВЦ СПС і ЦК ВЛКСМ з дипломами і грошовими нагородами. Новаторів нагороджували орденами і медалями, особливо заслуженим надавали звання Героя Соціалістичної Праці і нагороджували державними преміями (1976 їх видано 119 особам), а рядовим учасникам видавали значки «Переможець соціалістичного змагання» і «Ударник п'ятирічки». Попри ці засоби стимулювання соцзмагань, його здобутки не відповідали масовій участі в ньому працюючих. Радянська продукція як у промисловості, так і в сіль. господарстві не могла конкурувати щодо кількості й якості з продукцією капіталістичних країн. Продуктивність праці радянського робітника була удвоє нижча супроти продуктивности американського. Це пояснюється передусім тим, що в удержавленій економіці відсутні природні стимули матеріального зацікавлення, властиві механізмові економіки капіталістичних країн, бо хоч матеріальне заохочення практикується й у соцзмагання, але користь від нього має лише невелике число працюючих: високі пропагандивні рекорди чи перевиконання планів приступні лише окремим одиницям, яким умисне створюють ідеальні умови праці; ці одиниці й користуються почестями та матеріальними вигодами: їх іменували «знатними людьми» («УРЕ») і в матеріальному забезпеченні підносили до високих ступенів партійно-радянської номенклатури. А весь загал працюючих на цьому лише втрачав, бо, орієнтуючись на високі рекорди й перевиконання планів поодиноких обранців, пізніше переглядали норми виробітку (в бік збільшення), і так соціалістичне змагання ставало засобом визиску робітників і колгоспників. Крім згаданих головних форм соцзмагань, було багато інших. Радянські джерела нараховували їх на 1957 понад 250, а на 1977 — понад 300. У переважній більшості вони були недовговічні і часто заникали, навіть не набувши розголосу. Бюрократично насаджуваний згори, рух соціалістичного змагання перетворюється на формальне виконання директив, замилювання очей начальству, творення фіктивних рекордів (типові випадки в колгоспах, які, хотівши мати свою ланкову-героя соціалістичної праці, потайки збільшують збір її врожаю, додаючи їй вирощене на інших ділянках), наслідком чого чергова форма соціалістичного змагання виявлялася недійовою і доводилося винаходити нову. З цієї ж причини для активізації працюючих застосовують різні форми ніби участи їх в управлінні виробництвом. Однією з таких форм, що супроводжувала розвиток соцзмагання, були виробничі наради, що виникли в 1923. Їх праця то пожвавлювалася, то занепадала. Щоб їх активізувати, пленум ЦК КПРС 1957 перетворив їх на постійно діючі. Суть їх у тому, що на загальних зборах робітників, а з 1958 — обраних уповноважених обговорюється праця підприємства і заходи до її поліпшення. Але й ця форма ніби участи робітників в управлінні виробництвом лишалася фікцією, бо єдиноначальні директори підприємств виконували плани, призначені їм згори, і побажання виробничих нарад для них були не обов'язкові. Взагалі ж практика соціалістичного змагання з усіма його побічними формами активізації працюючих, на подобу виробничих нарад, довела їх неспроможність заступити природно властиві вільній, не удержавленій економіці стимули матеріального зацікавлення працюючих у підвищенні продуктивності праці. Див. також Джерела та література О. Н. Кубальський, П. П. Панченко. Комуністичної праці бригади // Удод О. А. Соціалістичне змагання // Гершберг С. Руководство коммунистической партии движением новаторов промышленности. — М., 1956 Экономическая жизнь СССР. Хроника событий и фактов 1917—1929. — М., 1961 Социалистическое соревнование в СССР. 1918—1964. Документы и матєриалы профсоюзов. М. 1965 Історія робітничого класу Укр. РСР, т. 2. — К., 1967 Социализм и соревнование. — М., 1970 Ленін В. Твори, вид. 4, тт. 26, 27 і 29 Радянська фразеологія Історія СРСР Економічна історія СРСР Конкуренція (економіка)
257547
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%BA%D0%B8
Трансмембранні білки
Трансмембранні білки — інтегральні мембранні білки, що проходять крізь всю біологічну мембрану.Трансмембранні білки агрегують та випадають в осад в воді. Для очишення вони вимагають детергентів або неполярних розчинників, хоча деякі (бета-барелі) можуть бути виділені, використовуючи денатуруючі агенти. Трансмембранні білки класифікуються у дві головні групи: α-спіральні — найбільша група, представники якої присутні у всіх типах біологічних мембран. β-баррельні — трансмембранні білки, знайдені тільки у зовнішніх мембранах грам-негативних бактерій, клітинній стінці of грам-позитивних бактерій і зовнішній мембрані мітохондрій і хлоропластів. Всі β-баррельні трансмембранні білки мають просту «вверх-вниз» топологію, що може вказувати на їх спільне походження та спільний механізм згортання. Примітки Мембранні білки
2958525
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D1%8C%D0%B6%D0%B1%D0%B5%D1%86%D0%B8%D0%BD%20%28%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
Ельжбецин (Холмський повіт)
Ельжбецин (Холмський повіт) Ельжбецин — село в Польщі, у гміні Рейовець Холмського повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Холмського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Холмського повіту
3031004
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%8E%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Сенюков Микола Миколайович
Сенюков Микола Миколайович Микола Миколайович Сенюков (18 травня 1925, Сторожа, Тульська губернія — 26 грудня 2007, Москва) — радянський футболіст і тренер. Заслужений тренер РРФСР. Спочатку грав на позиції напівсереднього нападника і півзахисника, потім став захисником. Був членом КПРС. Біографія Ранні роки Починав грати у футбол в 1940 році в команді заводу «Каучук». У січні 1943 року пішов на війну, де спочатку служив у пішій розвідкці, а з лютого 1944 року ходив у розвідку на танках і бронетранспортерах 1-ї гвардійської танкової армії. На Віслі отримав поранення одночасно в шию, руку, де осколок залишився до останніх днів його життя, і ногу, після чого відмовився від лікування в тилу, відновившись у польовому госпіталі за кілька днів. На фронті дослужився до звання старшини, був нагороджений орденами Слави III ступеня і Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» і «За взяття Берліна». Гравець По закінченні війни Сенюков залишився в групі радянських військ у Німеччині, де проводилася внутрішня футбольна першість, за виступами в якій він увійшов до збірної групи військ. У 1950 році в Потсдам прибув ЦБЧА на чолі з Борисом Аркадьєвим, футболіст Сенюков їм сподобався і приєднався до команди. У складі армійців, перейменованих в 1951 році в ЦБРА, Микола провів лише один офіційний матч, в якому забив один гол. Сталося це в грі переможного для команди чемпіонату СРСР 1951 року. Після розпуску «команди лейтенантів» в 1952 році Сенюков був відправлений в клуб МВО, який через рік спіткала та ж доля, тому догравав чемпіонат 1953 року він уже в московському «Торпедо», який тоді взяв «бронзу». У складі автозаводців Сенюков грав до сезону 1961 року, отримав за цей час також срібні медалі чемпіонату 1957 року і Кубка 1958 року. Тренер По завершенні кар'єри тренував липецьке «Торпедо» (1962—1963), вологодське «Динамо» (1969—1970) і «Москвич» (1971—1972), а також був майже постійно зайнятий у системі команд московського «Торпедо», однак найбільших успіхів досяг на посаді дитячого тренера. Серед його вихованців футболісти: Юрій Сенічкін, Олександр Тукманов, Володимир Бутурлакін, Микола Куличенков, Віктор Балашов, В'ячеслав Попов, Сергій Фомін, Валерій Абрамов, Сергій Пригода, Микола Писарєв, Дмитро Чугунов, Сергій Бурченков, Борис Востросаблін, Сергій Басов, Андрій Нікітін, Денис Андрєєв, Олександр Ковальов. Був суворим тренером, пильно стежив за успішністю підопічних і їх подальшою долею. Останні роки Сенюков іноді грав за ветеранів «Торпедо». Помер 26 грудня 2007 року в Москві. Досягнення Як гравця московського «Торпедо»: Чемпіонат СРСР: Срібний призер: 1957 Бронзовий призер: 1953 Кубок СРСР: Фіналіст: 1958 Примітки Посилання Члени КПРС Радянські танкісти Другої світової війни Тренери ФК «Металург» Липецьк Футбольні тренери СРСР Футболісти «Торпедо» (Москва) Футболісти ЦСКА (Москва) Радянські футболісти Нагороджені медаллю «За взяття Берліна» Нагороджені медаллю «За бойові заслуги» Нагороджені медаллю «За відвагу» Кавалери ордена Слави Кавалери ордена Червоної Зірки Кавалери ордена Вітчизняної війни II ступеня Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих Померли в Москві Персоналії за алфавітом Померли 2007 Померли 26 грудня Уродженці Тульської губернії Народились 1925 Народились 18 травня
4580426
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%9E%D1%80%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
Крутовське (Орловська область)
Крутовське (Орловська область) Крутовське — присілок у Верховському районі Орловської області Російської Федерації. Населення становить 1 особу. Входить до муніципального утворення Корсунське сільське поселення. Історія Населений пункт розташований у межах Чорнозем'я. 30 липня 1928 року у складі Орловського округу Центрально-Чорноземної області, 13 червня 1934 року після ліквідації Центрально-Чорноземної області населений пункт увійшов до складу новоствореної Курської області. З 27 вересня 1937 року район у складі новоствореної Орловської області. Від 2013 року входить до муніципального утворення Корсунське сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Верховського району
36567360
https://en.wikipedia.org/wiki/Sandra%20Auffarth
Sandra Auffarth
Sandra Auffarth (born 27 December 1986) is a German equestrian. At the 2012 Summer Olympics she competed in the Individual eventing with Opgun Louvo. Auffarth and Louvo had won team gold and individual bronze at the 2012 Summer Olympics. One year before, she had won team gold and individual silver with Opgun Louvo at her first senior rider championship - the 2011 European Eventing Championship. She lives in Ganderkesee, where she and her parents have a horse farm. CCI 5* Results International Championship Results Notable Horses Carlos 205 - 1997 Dark Bay Oldenburg Gelding (Coriolan x Matcho AA) 2006 European Young Rider Championships - Team Bronze Medal, Individual 21st Place Nobel Prince OLD - 1999 Bay Oldenburg Gelding (Noble Roi XX x Ramiro's Son I) 2007 European Young Rider Championships - Team Bronze Medal Opgun Louvo - 2002 Chestnut Selle Francais Gelding (Shogoun II x J't'adore) 2009 FEI Eventing Young Horse World Championships - Bronze Medal 2011 European Championships - Team Gold Medal, Individual Silver Medal 2012 London Olympics - Team Gold Medal, Individual Bronze Medal 2014 World Equestrian Games - Team Gold Medal, Individual Gold Medal 2015 European Championships - Team Gold Medal, Individual Silver Medal 2016 Rio Olympics - Team Silver Medal, Individual 11th Place References German female equestrians 1986 births Living people Olympic equestrians for Germany Equestrians at the 2012 Summer Olympics Equestrians at the 2016 Summer Olympics Olympic gold medalists for Germany Olympic silver medalists for Germany Olympic bronze medalists for Germany People from Delmenhorst Sportspeople from Lower Saxony Olympic medalists in equestrian Medalists at the 2012 Summer Olympics Medalists at the 2016 Summer Olympics Equestrians at the 2020 Summer Olympics
172551
https://en.wikipedia.org/wiki/Mainau
Mainau
Mainau also referred to as Mav(e)no(w), Maienowe (in 1242), Maienow (in 1357), Maienau, Mainowe (in 1394) and Mainaw (in 1580) is an island in Lake Constance (on the Southern shore of the Überlinger See near the city of Konstanz, Baden-Württemberg, Germany). It is maintained as a garden island and a model of excellent environmental practices. Administratively, the island has been a part of Konstanz since December 1, 1971, when the municipality of Litzelstetten, of which Mainau was part, was incorporated into Konstanz. Mainau is still part of Litzelstetten, now one of 15 wards (administrative subdivisions) of Konstanz. The island belongs to the Lennart Bernadotte-Stiftung (eng. The Lennart Bernadotte Foundation), an entity created by Prince Lennart Bernadotte, Count of Wisborg, originally a Prince of Sweden and Duke of Småland. It is one of the main tourist attractions of Lake Constance. Beside flowers there is a park landscape with views on the lake. There is also a greenhouse with a tropical climate and thousands of butterflies. Mainau Bay is the location of their university's sailing club. Geography Position The island averages out at a height between (roughly equals the lake’s average medium water-level) and above sea level. Its highest peak is located at the Großherzog-Friedrich Terrace (historic water reservoir). Mainau Island is long from North to South and a wide from West to East. The island’s circumference is about . The shortest distance between the downwelling molasse slice and the lake’s shore is about . Population Few people inhabit Mainau Island. Due to its small number of inhabitants, it is considered a hamlet. Meyer’s Lexikon’s issue of 1888 declared that 28 people lived on Mainau Island. During the census of 1961, a population of 123 was verified. Count Björn Bernadotte is living in the castle on Mainau Island. Flora and fauna Due to subtropical influences, Mainau features an almost year round warm climate, that allows the cultivation of exotic trees like banana trees or many kinds of palm trees. Besides this subtropical vegetation, Mainau is also home to many topical Central European trees like the lind. The cultivation of the gardens has a long history in Mainau and attract thousands of tourists from all over the world each year. Parks and gardens Mainau Island is a "flowering island" notable for its parks and gardens. Frederick I, Grand Duke of Baden, created the island's arboretum, which now contains 500 species of deciduous and coniferous trees, many exotic and valuable, including fine specimens of Sequoiadendron giganteum (1864) and Metasequoia glyptostroboides (1952). The island also contains about 200 rhododendron and azalea varieties. Due to the advantageous climate at the lake, palm trees and other Mediterranean plants can grow on the drop-shaped island. Because of its rich subtropical and partly even tropical vegetation, Mainau Island is also called "flowering island in the Lake Constance". Count Lennart Bernadotte, who died in 2004, liked to call his island "Blumenschiff" (engl. flower ship). He also described the famous destination as follows: "She is a coquettish little Lady, Mainau Island, who constantly demands much attention, even more love and ceaselessly new clothes." - Lennart Bernadotte. By "new clothes", he probably meant the blossoms, plants and flower-beds which are constantly renewed by the gardeners. Apart from the historic buildings, the centerpiece of Mainau Island is the Arboretum with its 500 different types of rare and valuable broad-leaved trees and conifers, which was created in 1856 by grand duke Friedrich I. Among those is one of Germany's "oldest" dawn redwood trees (Metasequoia glyptostroboides). The tree, which originated from China, was planted on the island in 1952, when it was just tall. Particularly mighty are some exemplars of the giant redwood (Sequoiadendron giganteum). Their seeds came from California in 1853 and were planted on the island in 1864, which makes them one of the oldest of their kind in Europe. You can find the above-mentioned giant redwoods as well as Cedars, Dawn Redwoods and Tulip Poplars on the island. The Arboretum expands towards the north-west of the island. Spring marks the beginning of the "Blumenjahr" (eng. Flower Year) with an exhibition of orchids. From March to May you can see several types of flowers in full bloom, like Tulips, Daffodils, Primroses, Forget-Me-Nots and Hyacinths. To show the full beauty of all these flowers the so-called „Frühlingsallee“ (eng. Spring Avenue) was opened, which is a path across the island surrounded by beds of these plants. From May to June over 200 kinds of Rhododendrons and Azaleas are in full bloom. To the west of the "Comturey-Keller" you can find an Italian rose garden commissioned by Friedrich I. This rose garden is strictly geometric and consists of pergolas, sculptures and fountains. In general, over 1200 kinds of roses can be found on the island. „Frühlingsallee“ leads to „Mediterran-Terrassen“ (eng. Mediterranean Terrace) where exotic plants such as palm families, agaves, cacti and bougainvillea are presented in pails during summer. Lake Constance and its surroundings as well as the Alps can be seen in a panoramic view from here. In July the blossoms of brugmansia and hibiscus are blooming on Mainau Island and in August the blossoms of passion flowers bloom. On the southern end you can find “Südgarten” (eng. South Garden) where in autumn fields of dahlia with approximately 20,000 dahlia bushes and 250 varieties gleam from September until October. Spring and summer flowers such as different kinds of fuchsia are growing on the affiliated shore garden to the eastern side of “Südgarten”. The “Bodenseerelief” (eng. Relief of Lake Constance) is a very popular photo motive. It is a relief with the picture of a flower which is changed by season. A small harbor with a landing place is situated to the northern side of Mainau Island. Excursion boats lay in here and another entrance to “Frühlingsallee” can be found here. History Until the Napoleonic mediatisations and secularisations of small German fiefs this island belonged to the Order of Teutonic Knights. It was later sold into private ownership. In 1853 Grand Duke Frederick I of Baden purchased the island as his personal property and used the palace built by the Teutonic Knights as summer palace. At the end of World War I Baden became a republic with the abdication of Grand Duke Frederick II, son of Frederick I. The former Grand Duke retained his private property including Mainau. When he died childless in 1928 the island passed to his sister Victoria of Baden, wife of King Gustaf V of Sweden. Upon her death two years later she bequeathed the island to her second son Prince Wilhelm, Duke of Södermanland and his descendants. In 1932 Prince Wilhem gave Mainau to his only child Lennart Bernadotte who owned it until 1974 when he transferred the island to a foundation. Count Bernadotte formed Enterprise Mainau GmbH in 1991 as a private enterprise to manage the island for the benefit of the Lennart Bernadotte-Stiftung. The Count remained active in managing Mainau until his death in 2004 but had appointed his second wife Sonja co-manager in 2001. Widowed, she and their children ran both the foundation and the management company until 2007. Since January 2007 Bettina Bernadotte, the eldest daughter of Lennart and Sonja, directs the Mainau GmbH as current manager, and since 2011 her brother Björn Bernadotte has joined her. Pre- and early history In 1862, signs of an earlier population were discovered along the south banks of Mainau and soon exploited by domain administrator Walter: among the items were wedges, a potsherd, flint splinters, an axe and a muller. The pile dwelling settlement made up of six houses was uncovered in the 1930s and dated back to the Neolithic Age (3,000 b.c.). Lake-dwelling settlements of the Neolithic and the Bronze Age were located along the northern shore and the southwestern island along the shallow water zone. Gallery References External links Mainau Island (official website) Information and pictures about Mainau Mainau: An article and pictures Gardens in Baden-Württemberg Lake islands of Germany Islands of Baden-Württemberg Landscape design history Islands of Lake Constance in Germany Articles containing video clips
2182549
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%20%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D1%86%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B0%20%D0%94%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D1%80%D1%8E%D0%BA%D0%B0%20%D1%83%20%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D1%96%20%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%93%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%86%D0%B0
Центр молекулярної медицини Макса Дельбрюка у Товаристві імені Гельмгольца
Центр молекулярної медицини Макса Дельбрюка у Товаристві імені Гельмгольца (MDC) — один з 18 інститутів Товариства Гельмгольца, розташований у північно-східному районі Берліна , основною місією якого є впровадження результатів відкриттів фундаментальних досліджень у галузі молекулярної біології в клінічну медицину з метою попередження, діагностики та лікування найпоширеніших захворювань людини. Історія Центр молекулярної медицини Макса Дельбрюка заснований у січні 1992 року як результат злиття трьох інститутів, які до 1990 року належали до Академії наук Німецької Демократичної Республіки, а саме: , та , які з 1947 до 1972 року становили . Центр названо на честь відомого біофізика та лауреата Нобелівської премії з фізіології і медицини в 1969 році, який народився у Берліні, — Макса Дельбрюка. Організація Центр нараховує приблизно 1,600 постійних та гостьових співробітників. Сімдесят дослідницьких груп працюють за насупними соціально значущими напрямками: дослідження раку, дослідження серцево-судинних та метаболічних захворювань, дослідження функції та дисфункції нервової системи, медична системна біологія. Центр Макса Дельбрюка тісно співпрацює з університетською клінікою Шаріте у рамках The Experimental and Clinical Research Center (ECRC). У зв'язку з тим, що медична системна біологія посідає особливе місце у Центрі Макса Делбрюка, створено Берлінський інститут медичної системної біології (The Berlin Institute for Medical Systems Biology — BIMSB), який також э частиною Інституту інтегративних досліджень наук про життя (Integrative Research Institute Life Sciences — IRI). Фінансування Річний бюджет центру становить приблизно 76 мільйонів €, 90 % якого надходить від федерального бюджету та 10 % від земельного бюджету Берліна. Додатково дослідники центру отримують приблизно 21 мільйон € за рахунок грантів та інших джерел зовнішнього фінансування. Медаль Макса Дельбрюка Центр Макса Дельбрюка щорічно присуджує в рамках Berlin Lectures on Molecular Medicine. Посилання Вебсторінка Центру молекулярної медицини Макса Дельбрюка Вебсторінка Товариства Гельмгольца Вебсторінка Інституту інтегративних досліджень наук про життя Наука в Берліні Медицина в Німеччині
901534
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0%20%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D1%96%D1%97
Архітектура Бельгії
Архітектура Бельгії — розвиток архітектури на території сучасної західно-європейської держави Бельгія як складова бельгійської культури, що сформувався і активно тривав у 2-му тисячолітті н.е., до середини XVII століття у рамках нідерландської архітектури (див. Архітектура Нідерландів), маючи певні стадії, як загальноєвропейські, так і з місцевими особливостями. Загальна характеристика Землі Південних Нідерландів (нині Бельгія ) виробилися в значний культурний і мистецький осередок ще в добу середньовіччя. Практично до кінця 16 століття культура і мистецтво Фландрії було тісно пов'язане з мистецтвом Північних провінцій, що увійшли до складу Голландії. Розмежуванню і національному відокремленню сприяли події Нідерландської буржуазної революції. У 1579 р. сім бунтівних провінцій Нідерландів в місті Утрехт створили так звану Республіку Семи Об'єднаних Провінцій. Під час війни з Іспанією їм і вдалося відстояти свою незалежність. Іспанські загарбники помстилися убивством 10.000 громадян міста Антверпен, що привело до масової еміграції в « Об'єднані Провінції» з територій Фландрії, контрольованих Іспанією. Вестфальська мирна угода 1648 р. визнала незалежність «Об'єднаних Провінцій», які стали відомі як Голландія. Після цих подій художня культура Бельгії і Голландії остаточно розділилася і пішла кожна власним шляхом. В 17 столітті Бельгія була утримана в лоні католицизму, а на її мистецтво мали впливи католицькі Італія та Іспанія. 1714 року землі Бельгії відійшли до Австрійської імперії. Почався етап компромісного поєднання впливів територіально близької Франції і Австрії з могутніми національними традиціями 17 століття. Назва «фламандське мистецто» - неточна і неповна, бо є розбіжності в мові і культурі фламанців і валлонців, найбільших національних спільнот країни. Країна оголосила незалежність за результатами так званої Брабантської революції 1789 - 1790 рр. Але країну наново підкорили вояки Наполеона Бонапарта, який авантюрно кроїв мапу Європи в намаганні створити нову Французьку імперію. Лише буржуазна революція 1830 року надала уряду можливість відновити державність і створити незалежну Бельгію. Бельгійська архітектура пройшла таким чином значний історичний шлях і пишається визначними досягненнями, архітекторами і пам'ятками, зокрема готики, ренесансу, бароко, еклектики, сецесії і постмодерну. Архітектура фламандського бароко Архітектура Бельгії бере початок у нідерландському середньорічному мистецтві. Найранішими пам'ятниками архітектури Бельгі є готичні собори в Брюсселі (12—15 ст.), Антверпені (1352—1518), Брюгге (1239—97), Мехелені. Архітектура Відродження представлена багатьма житловими й адміністративними спорудами, зокрема ратушею в Антверпені (1561—65, арх. К. Флоріса). В кінці 16 століття створюється так звана фламандська школа, що існувала до кінця 18 ст. Своєрідна архітектура Бельгії того періоду поєднала в собі пластику бароко і давно вироблені форми національної готики (будинок гільдій в Брюсселі, архітектор Г. де-Брьойна, будинок Рубенса в Антверпені, сакральні споруди архітекторів В. Кобергера, Ж. Франкара, П. Хейєнса, В. Хесіуса і Л. Фрайхербе). Фламандське бароко в архітектурі мало значні впливи єзуїтів, які часто ініціювали створення барокових сакральних споруд чи самі виступали архітекторами. Поширення отримали тринавні базиліки з тричастинним фасадом. Будували монастирі і шпиталі, бегінажи (приміщення для жіночих релігійних товариств), ломбарди, іноді - заміські палаци. Особливо розкішно розробляли фасади, використовуючи увесь репертуар архітектурного декору - пілястри і колони, розкреповані карнизи, трикутні і лучкові фронтони, рельєфи, волюти, вази, канделябри. Пишний декор парадного фасаду переносили і на інтер'єри, які вражали синтезом мистецтв : архітектурного декору, скульптури і живопису, останній переживав новий розквіт після 16 століття. Готичний каркас сакральних споруд був вдало інтерпретований архітекторами бароко, перетворившись на урочисті, повнокровні композиції, схильні до папетики і перебільшень. Це були справжні апофеози синтезу мистецтв. Навіть використання (нібито стриманого) класичного ордеру не заважало вкривати стіни і вівтарі кольоровим мармуром, золоченням, висіченими чи різьбленими орнаментами в супроводі динамічних композицій картин. Розкішно вбрана церква чи собор з'явилися майже в кожному великому місті, серед яких - церква єзуїтів, Антверпен церква Сен-Жан-Батіст-о-Бегінаж (Івана Хрестителя, Брюссель, 1657-1676 ) церква Сінт-Каролюс-Борромеускерк (Антревпен, 1577-1637 ) церква Сінт-Міхілскерк (Льовен, 1601-1690) церква Онзе-ліве-Фрау-ван-Хвансвейк (Мехелен) базиліка Богородиці в Монтегю тощо. В бароковому стилі виконували і каплиці аристократичних родин (каплиця родини Рубенсів в ц-ві Св. Якова, Антверпен, портал каплиці графа Тур е Тассіс в ц-ві Нотр-Дам-дю-Саблон, Брюссель.) Якщо декор фасаду був дещо стриманий, сакральні споруди зберігали підвищену пластичність використанням хвилястих об'ємів, веж, куполів, іноді - ротонд. Як і серед представників інших мистецьких шкіл або художніх течій, антверпенська школа має власних універсально обдарованих митців. Серед них - Пітер Кук ван Альст, що працював автором картонів до вітражів і аррасів-килимів, перекладач з французької книг про архітектуру, скульптор і художник релігійних картин. До складу антверпенської школи логічно зараховують художника і архітектора Корнеліса Флориса де Вріндта (1513/14 - 1575), що робив проекти ювелірних виробів і оздоби - орнаменти до надгробків, займався меморіальною скульптурою, працював архітектором на будівництві ратуші Антверпена та Ганзейського будинку в його портовій ділянці, знакових споруд свого часу. До антверпенської школи належить і художник, представник нідерландського маньєризму - Венцеслав Кобергер (1557 - 1634), який більше уславився як архітектор і в Італії, і у Фландрії, представник фламандського бароко в архітектурі. Унікальною по значенню для фламандського мистецтва 17 століття була діяльність П.П. Рубенса. Напади хвороби і дипломатична діяльність часто дошкуляли митцю, спонукали залучати до виконання творів чисельних учнів і помічників. Це сприяло як поширенню настанов бароко в національному мистецтві, так і створенню колосальної кількості творів мистецтва, серед яких - титульні листи до антверпенських видань друкаря Плантена вівтарні композиції портрети картони до аррасів вироби зі скла та шкіри парадна зброя меблі ювелірні вироби зі срібла скульптура з мармуру, бронзи, дерева, слонової кістки гравюри з картин Рубенса, які робили брати Больверт, Понтіус, Ворстерман. Тимчасові тріумфальні споруди Специфічною ділянкою архітектури 17 ст. залишались тимчасові споруди з нагоди зустрічей іспанських віце-королів, іспанських перемог чи свят. Їх робили у вигляді тріумфальних воріт, брам, невеликих храмів, прикрашених рельєфами, картинами, написами, прапорами, гірляндами. Тимчасові тріумфальні споруди ставали виявами політичної підтримки іспанських володарів заради виживання в скрутних умовах іспанського гноблення, але сприймалися як державне завдання. До їх створення залучали найкращих архітекторів, скульпторів-декораторів і художників. В роки перебування в Антверпені Рубенса, останній очолював бригади митців по побудові тріумфальних споруд, власноруч розробляв численні ескізи і проекти до них. По закінченню свят їх безжально розбирали і знищували. Свідоцтвами їх існування і вигляду ставали лише ескізи і гравюри. Барокова архітектура з національним забарвленням також ще один «персонаж» багатьох картин художника алегоричного спрямування, що не пов'язана з конкретними тріумфальними спорудами. Будинки гільдій і пересічна забудова Стилістика бароко мало використана в пересічній забудові, хоча і вплинула на декор фасадів, особливо будинків гільдій. Міський будинок з вузьким, але високим фасадом мав три - п'ять вікон, декілька поверхів, але отримав зручніше внутрішнє розпланування. Перший поверх - великий вестибюль зі сходами наверх. Але волю дали в розмаїтті фігурних фронтонів, орнаментів і ліплених деталей, більш дешевих за мармурову скульптуру. Розпланування майже всіх міст довго зберігало ще середньовічний характер, в деяких містах не розбавлений навіть в 19-20 століттях (Брюгге, Гент, Мехелен). Сільська забудова контрастувала надзвичайною примітивністю, спрощеністю, практично повною відмовою від декору, дивовижною при потягу декоративно-ужиткового мистецтва доби до пишноти, рослинних візерунків, складних архітектурних орнаментів в катедрах, споведальнях, церковних лавах, численних барокових надгробках, в уславлених аррасах Фландрії навіть з провінційних Ауденарде, Гента, Льежа чи столичних Антверпена і Брюсселя. Лише на зламі 17-18 століть церковне будівництво припиняється, національна традиція слабшає під могутнім тиском модних зразків Франції і, частково, Італії. Французькі і австрійські впливи 18 ст. В другій половині 17 ст. армія Людовика XIV зробила спробу випередити інші держави Європи в могутності. Французькі вояки захопили Ено та Західну Фландрію. Не пощастило і Брюсселю. 1695 року брюссельський Гранд-плас три дні трощили гарматами, перетворивши на суцільні руїни. За Рейсвейкською мирною угодою від 1697 року французів зобов'язали покинути бельгійські провінції. В роки Війни за іспанський спадок (1701 — 1714 ) влада в Південних Нідерландах перейшла до австрійських Габсбургів. Гранд-плас і колишню площу Сен-Мішель відбудовують, але з урахуванням зразків архітектури Франції. Це - симетрія, руст першого поверху, пілястри, черга вікон, центр споруд підкреслено або пишним порталом, або простим портиком. Бароковий декор заміняють аскетичним, запозиченим з класицизму (Арх. Я. Баурсхейдт, Королівський палац в Антверпені, 1743 - 1745 рр., арх. К. Фіско, забудова площі Сен-Мішель в Брюсселі, 1772 - 1775 рр., нині Пляс-де-мартір.). Буржуазна архітектура Бельгії 19 ст. Пізній класицизм Панівним стилем кінця 18 ст. - першої третини 19-го залишався пізній класицизм. Його настанов дотримувався архітектор Л. Руландт (1786-1864), якому доручили будівництво Палацу юстиції в місті Гент. Використана знайома стилістика - руст, широкі сходи, римський портик. Досить вільна інтерпретація форм класицизму використана в палаці для принца Оранського в Брюсселі (арх. Ш. ван дер Стратен, 1823-1826 рр., пізніше переданий Академії). Симетричний, видовжений фасад палацу не має підкресленого центру - замість нього довга галерея, облямована бічними павільйонами. Ніяких колон, портиків, трикутних фронтонів. Замість них - горизонталі карнизів, аттик без скульптур, доволі плаский дах, що функціонально незручно в країні з туманами і підвищеною вологою. Бельгійська еклектика В другій половині 19 століття в бельгійській архітектурі запанувала еклектика. Фасади споруд - перевантажені декором, запозиченим то з французьких споруд 18 століття, то з французької доби маньєризму чи відродження - Національний банк (арх. Беярт), Брюсельська біржа (арх. Л. Сьойс), Палац юстиції (арх. Пуларт), Королівський музей (арх. А. Бала). Відновлене і сакральне будівництво - церкви будують в візантійському, неоготичному, необароковому стилях. Пересічна забудова в порівнянні з пафосом буржуазних споруд, навпаки, дивує обмеженістю і міщанською стриманістю навіть в помешканнях забезпечених верств населення - темно-червона чи жовта цегла, обмаль вікон, два-три поверхи. Це обумовлено значним подорожчанням навіть малих земельних ділянок і капіталістичним податком на кількість вікон-дверей на фасаді. Перший поверх тут - кухня, верхні - кімнати і спальні. Мансарди з щипцовими дахами - спальні або склади. Традиційні будівельні матеріали і типове розпланування зберігали поширення до кінця 20 ст. Але хижацький капіталізм могутньо впливав на містобудівну ситуацію, на появу заводів і фабрик. Поряд виникають нетрі, якими сумно уславився буржуазний Антверпен. Навколо промислових околиць виникають хаотичні, щільно забудовані робітничі і бідняцькі райони з велетенськими територіями, позбавленими благоустрою. Замовники наполягають на економії - архітектори масово відмовляються від виразності, естетики промислових споруд. Використання нових будівельних матеріалів (чавунні колони, довгі балочні перекриття, скло ) лише іноді прикривають більш-менш виразними оболонками в історичній стилістиці. Містобудівні проекти мають надто обмежений характер і стосуються лише центрів міст або вокзалів чи небагатьох площ (площа з Колоною Конгресу в Брюсселі. арх. Я.П. Кльойсенар, 1850-1859 рр.) Річку Сенн, що тече крізь центр Брюсселю, сховали в тунель, поверх якого створили буржуазні бульвари в 1867 - 1874 рр. В Антверпені модернізують порт, не чіпаючи його районів-нетрів. Їх щільна і незграбна забудова контрастувала з пафосною забудовою банків(цих палаців для грошей), бірж, державних установ, небагатьох театрів і музеїв в столиці. Універсальні магазини і пасажі Буржуазним світом середини і кінця 19 ст. покотилася хвиля створення універсальних магазинів і пасажів. Аби привабити покупців, вони поєднують під одним дахом магазини, склади, кафе, кімнати для чоловіків, поки жінки вештаються крамничками, перші туалети. Розроблені і стратегії довгого утримання відвідувачів в універсальних магазинах з родинами і дітьми, аби продати якомога більше товарів від продуктів і модного одягу - до нікчемних дрібниць. Набуває безсоромності, міці і люті реклама - на фасадах, в буржуазних виданнях, плакатах і газетах тощо. Заклалися умови для формування і продажу бажань, умови для нової хвороби - шопінгу, коли відвідувач починає нестримно купувати навмисно непотрібні речі, умови для перевиробництва товарів, безробіття і економічних криз. Буржуазна архітектура діяльно бере в цьому участь (арх. Кльойсенар, пасаж Сен-Юбер в Брюсселі та ін.) Бельгійська сецесія Бельгійська сецесія виникла в художніх гуртках «Товариства двадцяти» (1884-1893 ) та «Вільна естетика» (1894-1913). Активісти гуртків забажали відмовитись від засилля ордерної архітектури, пошлості історичних стилів, розкрити можливості нових будівельних матеріалів і форм. Логічно, що в Бельгії цей рух отримав назву «нове мистецтво» (art nouveau - ар нуво). Теоретиком нового художнього напрямку став Анрі Клеменс ван де Велде (1863-1957 ). Він був практикуючим архітектором, але вибудував небагато споруд. Тому в творчому доробку майстра на перші місця вийшли літературна і педагогічна діяльність, а також практика дизайнера інтер'єрів. Не менше значення мала архітектурна практика іншого митця - Віктора Орта (1861-1947 ). Вибудуваний ним в 1892-1893 рр. особняк інженера Тассела в місті Брюссель полонив сучасників відмовою від ордерної архітектури, заокругленим скляним еркером і асиметрією розпланування, бо Орта відкинув умовну красу плану заради комфорту і зручності житла. В порівнянні зі спорудами доби класицизму(симетрія, краса плану, оріентація на італійську архітектуру з ігноруванням інших кліматичних умов Бельгії ) це було революційним вчинком. Хвилясті лінії полонили Віктора Орта. Він переніс ці природні ліній і в металеві конструкції, і в камінь, і в декор інтер'єрів, в стінописи. Але власні, могутні обмеження вносило матеріальне розмежування суспільства. Ортазаробляв на побудові розкішних приватних будинків чи унікальних, суспільно значущих об'єктів, не втручаючись в пересічну забудову. Звідси потяг до чудернацьких рішень, надмірної декоративності, обмеженості використання рішень митця. Архітектори і теоретики цього періоду прийшли до усвідомлення вартості не тільки унікальних споруд і обслуговування попиту багатіїв, а й до вартості пересічної забудови, до прав на комфортне житло середнього класу, який виник і почав впливати на суспільне, економічне, згодом і на політичне життя країни. Молоді архітектори відроджували традиційні фламандські форми і викристовували давно відому цеглу, відмову від орнаментів, зовнішньо суворі, аскетичні форми з міркувань економії. Бельгійська архітектура в 20 ст. Архітектура міст Бельгії була значно поруйнована в роки 1-ї світової війни. В повоєнний період уряд підтримав не архітектурних авангардистів, а консервативні тенденції до відновлення традиційних форм, до прав на священну приватну власність, до бажання відновити давній вигляд поруйнованих споруд. Поруйновні споруди відновлювали на тих же місцях, практично з тим же традиційним розплануванням, а це відновлювало ще середньовічне розпланування міст. Закладалося ігнорування нових вимог 20 століття до освітлення, гігієни, якості житла. Використання електрики лише частково вирішувало ці проблеми, бо на порозі була відмова від коней і гужевого транспорту, поширення автомобілів і нових будівельних матеріалів тощо. Стан справ в архітектурі Бельгії початку 20 століття став загрозливо критичним. На ситуацію почав впливати уряд, особливо в галузі містобудівництва. Однак в умовах приватної власності на землю містобудівні плани тривалий час мали лише теоретичний характер, а пізніше - незначну реалізацію. Найвідомішим стало будівництво селищ «Національним товариством дешевого житла», заснованого 1920 року. Обмеженість коштів спонукала бельгійських архітекторів до створення типових проектів, до стандартизації і механізації будівництва. Це притаманно і двом найкращим селищам, реалізованим на околицях Брюсселя, де ситуація була найбільш загрозливою. Селища Селзате (арх. Хейбрехт Хосте) та «Сучасне місто» (арх. Віктор Буржуа) мають вільне розпланування. Житлові квартали і стежки для пішоходів розташовані серед рослинності і відокремлені деревами від транспортних шляхів. Селища мають власні адміністративні центри, мережу крамниць, майданів для дітей, шкіл, зон відпочинку. Але відновилося і будівництво приватних будинків, вілл, буржуазних прибуткових будинків. Завелика ціна на земельні ділянки, особливо в містах, спонукала до висотного будівництва. 1931 року в розвиненому Антверпені вибудували перший в Бельгії висотний будинок Торенгебау. Але доля промислового та транспортного будівництва все ще залишалась невеликою. Серед помітних споруд доби - портові споруди та аеровокзал в Антверпені (арх. С. Ясинскі), судноплавний канал Альберта (1930 - 1939 рр.) Протиріччя архітектурної практики мали місце і в спорудах для Міжнародної виставки 1935 р. в Брюсселі (Великий палац Століття, арх. Ж. ван Нек) Бельгія наново постраждала від бомбардувань і німецько-фашистської навали в роки 2-ї світової війни. В повоєнні роки містобудівну ситуацію почав контролювати уряд. Частка житлового ресурсу була відновлена, частка вибудувана наново. Почалося усунення нетрів, виведення промислових підприємств за межі міст, благоустрій житлових районів (обводнення, зелене будівництво тощо). Історичні міста зберігали тісну забудову, але в мережу старих і вузьких будинків дозволили вбудовувати сучасні споруди, які значно «випадали» з історичного оточення через спрощений декор, сучасні матеріали, аскетизм фасадів. Аби хоч якось розв'язати транспортні проблеми в Брюсселі, в місті перед Всесвітньою виставкою створили мережу тунелів та віадуків. Підземним шляхом з'єднали місто і аеропорт в Мелсбруку (арх. Бренфо та ін.), що став одним з найбільших в Західній Європі. Сільські райони Бельгії змінили нові готелі для туристів, нові шосе і автостради, крамниці в підкреслено осучасненому вигляді. Архітектори Бельгії не цураються іноземного досвіду і запозичують вдалі рішення в архітектурі Нідерландів чи Великої Британії. Джерела Краткая художественная энциклопедия «Искусство стран и народов мира», Т 1, с. 186-220 Труды Гос. Эрмитажа, Т 1, М, 1956 Доброклонский М.В. (автор составитель ), «Рисунки Рубенса», М-Л, 1940 «Питер Пауль Рубенс. Письма. Документы. Суждения современником», серия «Мир художника», М. «Искусство», 1977 ж «Архитектура СССР», № 5, 1957, статья «Жилые дома и благоустройство кварталов в Бельгии» Vlieghe, Hans. Flemish Art and Architecture 1585—1700. Yale University Press, Pelican History of Art, New Haven and London, 1998. Посилання Офіційна сторінка Брюсселя Інтерактивна мапа Брюсселя Панорама Брюсселя Див. також Готична архітектура Бароко Антверпенська школа Пітер Пауль Рубенс Франсуа Дюкенуа Квеллінус (значення) Товариство «Перелітні птахи» Гобелен Фламандське бароко Золота доба голландського живопису Еклектика Сецесія Функціоналізм Постмодернізм </div> Архітектура
6706135
https://en.wikipedia.org/wiki/Vertova
Vertova
Vertova (Bergamasque: or ) is a comune (municipality) in the Province of Bergamo in the Italian region of Lombardy, located about northeast of Milan and about northeast of Bergamo. As of 31 May 2021, it had a population of 4,449 and an area of . Vertova borders the following municipalities: Casnigo, Colzate, Cornalba, Costa di Serina, Fiorano al Serio, Gazzaniga, Oneta. Main sights Parish church of Santa Maria Assunta Church of San Lorenzo Historical center Capuchin Convent References
4149536
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BE
Шикао
Шикао Франсіско Жезуїно Аванзі, більш відомий як Шикао чи Шикан (30 січня 1949, Пірасікаба — 8 жовтня 2008, Сан-Паулу) — бразильський футболіст, що грав на позиції півзахисника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер. Виступав, зокрема, за клуб «Сан-Паулу», а також національну збірну Бразилії. Клубна кар'єра Народився 30 січня 1949 року в місті Пірасікаба. Вихованець футбольної школи клубу «XV ді Новембро» і виграв з клубом кілька юнацьких турнірів. У 1968 році головний тренер першої команди «XV листопада» Сіліньйо запросив талановитого юнака до складу, але там він не зміг себе проявити і був відданий в оренду в клуб «Уніан Агрікола Барбаренсе» де став гравцем основного складу. Повернувшись в «XV ді Новембро», Шикао знову не зміг завоювати місце в основі і перейшов в клуб «Сан-Бенту», а потім в «Понте-Прету», де вже працював Сіліньйо, який знову вивів Шикао з основного складу команди. 28 серпня 1973 року Шикао перейшов до клубу «Сан-Паулу», а через рік дійшов у складі команди до фіналу Кубка Лібертадорес, в якому «Сан-Паулу» програв аргентинському «Індепендьєнте». Через рік півзахисник виграв свій перший титул — чемпіона штату Сан-Паулу. А у 1977 році допоміг «Сан-Паулу» виграти перший в її історії титул чемпіона Бразилії. У вирішальному матчі «Сан-Паулу» переміг «Атлетіко Мінейру», а сам Шикао був визнаний найкращим гравцем цього матчу, але був звинувачений в тому, що травмував гравця «Атлетіко» Анжело, наступивши йому на ногу. Загалом за клуб футболіст провів 312 ігор та забив 19 голів. Наприкінці 1979 року Шикао пішов з «Сан-Паулу» і на початку наступного року перейшов до «Атлетіко Мінейру». Вболівальники «Атлетіко» спочатку надзвичайно агресивно ставилися до новачка, пам'ятаючи епізод, що стався в 1976 році, але гра хавбека і взаємодія з Анжело, змінили ставлення фанатів. З «Атлетіко» Шикао виграв свій останній титул — чемпіона штату Мінас-Жерайс. У 1981 році Шикао разом з Пальїньєю був куплений «Сантосом», який заплатив за обох футболістів 26,5 млн крузейро. Купівля двох ветеранів призвела до критики керівництва «Сантоса» з боку преси. Потім футболіст захищав кольори клубів «Лондрина» «Корінтіанс Пруденті», «Ботафогу Сан-Паулу», «Гояс», «Можі-Мірім» і «Леменсе». Завершив кар'єру у віці 37 років, після чергової травми меніска і операції, четвертої в кар'єрі Шикана. Виступи за збірну 25 лютого 1976 року дебютував в офіційних іграх у складі національної збірної Бразилії в матчі Кубка Атлантики з Уругваєм, а потім провів поспіль чотири зустрічі в основі команди, отримавши травму 19 травня на 23-й хвилині гри з Аргентиною. Через рік Шикао відправився у складі збірної на чемпіонат світу 1978 року в Аргентині, в якому провів три матчі, з них тільки один матч повністю. Це була гра був з принциповим суперником, Аргентиною, в ній Шикао діяв проти півзахисника аргентинців Освальдо Арділеса, не давши тому показати свої кращі якості і починати атаки команди, за що отримав в аргентинській пресі прізвисько «Матадор». У тому ж матчі Шикао отримав жовту картку за фол проти Маріо Кемпеса. Наступного року у складі збірної був учасником розіграшу Кубка Америки 1979 року у різних країнах, на якому команда здобула бронзові нагороди. Гра на цьому турнірі проти Парагваю у півфіналі 24 жовтня 1979 року стала останньою для Шикао за збірну. Загалом протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 4 роки, провів у її формі 9 матчів. Кар'єра тренера Завершивши кар'єру гравця, Шикао кілька разів намагався повернутися у футбол, тренуючи клуби «XV ді Новембро» і «Індепенденте» з Лімейри, але невдало. Потім він шість років тримав магазин спортивних товарів. У 2001 році Шикан почав тренувати новостворений клуб «Атлетіко Монтенегро», який під його керівництвом вийшов у серію В2 чемпіонату штату Сан-Паулу. 8 жовтня 2008 року на 60-му році життя помер від раку стравоходу. Президент «Сан-Паулу» Жувенал Жувенсіо оголосив жалобу в клубі і організував матч пам'яті футболіста між збірною Сан-Паулу і клубом «Наутіко Ресіфі», в якій гравці збірної Сан-Паулу вийшли з чорними пов'язками на руках. 9 грудня був відкритий 3-й магазин клубу «Сан-Паулу», відкриття було присвячене пам'яті Шикао. Титули і досягнення Чемпіон Бразилії (1): «Сан-Паулу»: 1977 Переможець Ліги Пауліста (1): «Сан-Паулу»: 1975 Переможець Ліги Мінейро (1): «Атлетіко Мінейру»: 1980 Бронзовий призер чемпіонату світу: 1978 Примітки Посилання Бразильські футболісти Бразильські футбольні тренери Гравці збірної Бразилії з футболу Гравці чемпіонату світу з футболу 1978 Гравці розіграшу Кубка Америки з футболу 1979 Футболісти «XV листопада» (Пірасікаба) Футболісти «Сан-Бенту» Футболісти «Понте-Прети» Футболісти «Сан-Паулу» Футболісти «Атлетіко Мінейру» Футболісти «Сантуса» Футболісти «Лондрини» Футболісти «Ботафогу Сан-Паулу» Футболісти «Можі-Міріма» Футболісти «Гояса» Тренери ФК «XV ді Новембро» (Пірасікаба) Уродженці Пірасікаби
5230414
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D1%8E%D0%BA%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Цимбалюк Василь Іванович
Цимбалюк Василь Іванович Василь Іванович Цимбалюк (27 травня 1937 року, м. Сквира) — вчений-педагог, кандидат педагогічних наук, учитель-методист, член науково-методичної ради КВНЗ КОР «Академія неперервної освіти». Автор підручників, посібників і програм з української мови і літератури, українознавства, науково-методичних видань, зокрема книг з методики викладання літератури. Біографічні дані Народився 27 травня 1937 року у м. Сквира в родині службовця. Закінчив середню школу № 2 із золотою медаллю. У 1960 році закінчив Київський університет імені Т. Г. Шевченка. Відтоді працював учителем української мови та літератури в Горобіївській середній школі (Сквирського району на Київщині), потім — у Сквирській середній школі № 1, з 1964 року на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи Сквирської середньої школи № 1 (з 1994 ліцей). Під керівництвом В. І. Цимбалюка в 1966 році було оформлено перший в області літературний кабінет. Науково-освітня діяльність Автор книг «Як навчити учнів писати твори» (1970), «Літературно-мовний кабінет у школі» (1975), «Письмові творчі роботи з української літератури у 8—10 класах» (1981 рік), «Література і учнівська творчість» (1985), «Драматичний твір у школі» (у співавторстві), «Учнівський твір у середній школі» (1997 рік), «Сквира: сторінки історії» (1990) (у співавторстві), «Колиска українського народу» (2000) (у співавторстві). Має більш як 50 публікацій у фахових педагогічних виданнях. Автор підручників — «Українська література: підручник для 6 класу» (1977 рік), «Українська література: підручник для 8 класу» (1982 рік), «Українська література: підручник для 7 класу» (1989 рік), «Українська література: підручник для 7 класу: пробний» (1995 рік), «Українська література: пробний підручник для 8 класу загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів» (2001 рік), «Українська література: підручник для 5 класу» (2005 рік), «Українська література: підручник для 8 класу» (2008 рік), «Українська література: підручник для 8 класу ЗНЗ (класів) з поглибленим вивченням української літератури» (2012 рік) — та зошити з української літератури. Наукові інтереси: проблеми запровадження інтегрованого підходу до знань учнів на основі реалізації предметних та профільних спецкурсів і факультативів; формування національної самосвідомості й загальнолюдських цінностей в учнів на основі запровадження культурологічного підходу в навчально-виховній роботі на засадах українознавства. Учасник багатьох Всеукраїнських та Міжнародних освітніх конференцій. Нагороди Відмінник народної освіти Заслужений вчитель УРСР (України) Орден Трудового червоного прапора (1986) Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (1997) Відзнака КВНЗ КОР АНО медаль «М. І. Пирогов — попечитель Київського навчального округу» (2016) Входить до списку видатних діячів освіти, яким призначені довічні державні стипендії (2018) Примітки Література Сквирський учитель Василь Цимбалюк: [наук.-метод. зб.] / А. Є. Конеченков [та ін.]; уклад. та наук.ред. І. Л. Лікарчук [та ін.]; Київський міжрегіональний ін-т удосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка. — К.: Правда Ярославичів, 1997. — 156 с.+іл. — ISBN 5-88490-250-6. Цимбалюк Василь Іванович // Педагоги-новатори України: навчальний посібник / Марта Проц. — Львів: Бадікова Н. О., 2015. — (С. 70) 153 с. — ISBN 978-617-7193-22-6.
650070
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%81%D1%81%D0%B0%D0%BA-%D0%9E%D1%82%D0%B5%D0%B9%D1%80%D0%B0%D0%BA
Віссак-Отейрак
Віссак-Отейрак — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Верхня Луара. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 430 км на південь від Парижа, 85 км на південний схід від Клермон-Феррана, 24 км на захід від Ле-Пюї-ан-Веле. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Овернь. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 153 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 355,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Посилання Віссак-Отейрак на сайті французького Національного інституту географії Віссак-Отейрак на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень Віссак-Отейрак на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси) Мапа муніципалітету Віссак-Отейрак на сайті Mapquest Див. також Список муніципалітетів департаменту Верхня Луара Примітки Муніципалітети департаменту Верхня Луара
3227657
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%80%D1%83%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%A2%D0%B5%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
Врублевська Тетяна Анатоліївна
Врублевська Тетяна Анатоліївна (13 грудня 1950 — 27 жовтня 1984) — вільнонайманий працівник радянської армії, учасниця афганської війни. Посмертно нагороджена орденом Червоної зірки. Життєпис Тетяна Врублевська народилася 13 грудня 1950 року у Вінниці. Її батьки були службовцями. За різними джерелами Врублевська була українкою або росіянкою. Навчалася у Вінницькій школі № 17 та торговельно-економічному інституті. Працювала за спеціальністю на Головному швейному виробничому об'єднанні Вінниці. У 1983 році добровольцем звернулася до Староміського військового комісаріату Вінниці. 20 квітня 1983 була направлена для праці за наймом у радянські війська, що розташовувалися у Афганістані. В Афганістані працювала товарознавецем 660-ї торговельно-закупівельної бази Управління тилу 40-ї загальновійськової армії. Похована на Староміському цвинтарі Вінниці. Нагороди орден Червоної Зірки (посмертно) Пам'ять Її ім'я викарбуване на одній з плит Меморіального комплексу пам'яті воїнів України, полеглих в Афганістані у Києві. Примітки Джерела Загинули в боях Афганської війни (1979—1989)
2057166
https://en.wikipedia.org/wiki/Dick%20T%C3%A4rnstr%C3%B6m
Dick Tärnström
Dick Tärnström (born January 20, 1975) is a Swedish former professional ice hockey defenceman. During the majority of his 21-year-long playing career, Tärnström played for AIK of the Swedish top-tier league Elitserien (SEL). He was the captain for AIK during the five last seasons of his career. He also spent five years in the National Hockey League (NHL), playing for the New York Islanders, Pittsburgh Penguins, Edmonton Oilers, and Columbus Blue Jackets. In January 2013, while playing for AIK, Tärnström was forced to retire due to a spinal disc herniation injury. Playing career Tärnström started his professional career in AIK of the Swedish top-tier league Elitserien (SEL). He was drafted as 272nd overall, in the eleventh round by the New York Islanders in the 1994 NHL Entry Draft. During the 2003–04 season, he became the first defenceman in the history of the Pittsburgh Penguins to lead the team in scoring for an entire season, compiling 52 points in 80 games. The Penguins acquired Ric Jackman at the trade deadline, and the two flourished together, combining for the "Ric and Dick show" on the powerplay. Through a 2010 Pittsburgh Post-Gazette series of Penguins "Teams of the Decades" Tärnström was named to the Penguins team of the '00s. He is still the only defenceman ever to lead the Penguins in scoring for a season. During the lockout-season, 2004–05, Tärnström played in Södertälje SK in Sweden. Tärnström requested a trade from the Pittsburgh Penguins and on January 26, 2006, he went to the Edmonton Oilers in exchange for Cory Cross and Jani Rita. Tärnström was part of the Cinderella Edmonton Oilers team that made a run to the Stanley Cup Finals. However, the Oilers lost in game 7 of the finals to the Carolina Hurricanes. Tärnström had 0 goals and 2 assists in the 2006 Playoffs. During the 2006–07 season, Tärnström played with HC Lugano of the Nationalliga A. Tärnström returned to the NHL by signing a contract with the Oilers on July 1, 2007. He was traded on February 1, 2008 to the Columbus Blue Jackets in exchange for Curtis Glencross. In the 2008–09 season, Tärnström returned to play for AIK of the Swedish second-tier league HockeyAllsvenskan (Swe-2). He was appointed the team's captain. The plan was to help AIK promote back to the top-tier league Elitserien (SEL) due to AIK's financial problems at that time. AIK were promoted to the SEL in the 2009–10 season, and Tärnström would remain in the team until he was forced to retire in January 2013 due to a spinal disc herniation injury. Personal life Tärnström's son Oliver Tärnström is an ice hockey centre playing for Brynäs IF of the HockeyAllsvenskan. Oliver was drafted by the New York Rangers in the 2020 NHL Entry Draft in the 3rd round with the 92nd overall draft pick. Career statistics Regular season and playoffs International References External links Dick Tärnström at nhpla.com 1975 births Living people AIK IF players Bridgeport Sound Tigers players Columbus Blue Jackets players Edmonton Oilers players HC Lugano players New York Islanders draft picks New York Islanders players People from Sundbyberg Municipality Pittsburgh Penguins players Södertälje SK players Swedish ice hockey defencemen Ice hockey people from Stockholm County Swedish expatriate ice hockey players in the United States Swedish expatriate ice hockey players in Canada Swedish expatriate ice hockey players in Switzerland
926708
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B5
Бреле
Бреле — муніципалітет у Франції, у регіоні Бретань, департамент Фіністер. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 520 км на захід від Парижа, 230 км на захід від Ренна, 75 км на північний захід від Кемпера. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 323 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 849,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Посилання Див. також Список муніципалітетів департаменту Фіністер Примітки Муніципалітети департаменту Фіністер
18639993
https://en.wikipedia.org/wiki/D%C4%99b%C3%B3wka%2C%20Podlaskie%20Voivodeship
Dębówka, Podlaskie Voivodeship
Dębówka, Podlaskie Voivodeship Dębówka is a village in the administrative district of Gmina Radziłów, within Grajewo County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland. References Villages in Grajewo County
260933
https://en.wikipedia.org/wiki/Reinhard%20Mey
Reinhard Mey
Reinhard Mey Reinhard Friedrich Michael Mey (born 21 December 1942) is a German Liedermacher (a German-style singer-songwriter). In France he is known as Frédérik Mey. By 2009, Mey had released 27 German albums, and generally releases a new album approximately every two years; his first album was Ich wollte wie Orpheus singen (1967); the most recent studio album is Das Haus an der Ampel (2020). His biggest success to date was Mein Achtel Lorbeerblatt (1972). His most famous song by far is "Über den Wolken" (1974), which numerous German artists have covered. Mey is known to embark upon an extensive concert tour every two or three years, with a live album released from each tour. Biography Reinhard Mey was born on 21 December 1942, in Berlin, Germany, where he spent his childhood. At the age of 12, he had his first piano lesson, and at the age of 14 he got his first guitar. He taught himself how to play the trumpet. During his school years he gained performance experience by playing Skiffle music with friends. In 1965, Mey was offered the chance to perform at a Liedermacher festival at Waldeck Castle, a converted castle ruin. This led to his first recording contract. In 1961, he became part of the group Les Trois Affamés, with Schobert Schulz. In 1963, Mey graduated from the French Gymnasium in Berlin, receiving the German Abitur as well as the French Baccalauréat, and thereafter began vocational training as an industrial trader at Schering AG Berlin. He broke off his university studies in economics to concentrate on songwriting and singing, and has been a successful performer in Germany, France, and in the Netherlands ever since. He has written songs in German, French, Dutch and English. He records his French material under the name of Frédérik Mey. In 1967, he married a French woman named Christine. Their marriage was dissolved in 1976. Today, Mey lives in Berlin-Frohnau in his second marriage (since 1977) to Hella Hennies (born in Hanover), and had three children in the marriage: Frederik (born 20 November 1976), Maximilian (born 28 January 1982; died May 2014), and Victoria-Luise (born 19 November 1985). His son Maximilian died in May 2014 after five years in a persistent vegetative state. Undiagnosed severe pneumonia had led to a cardio-pulmonary arrest, from which Maximilian was resuscitated after eight minutes of hypoxia. Lyrics and political views Mey writes both sensitive and humorous songs, with subject matter taken mostly from his everyday life and surroundings. His themes include life on the road, his hobbies (e.g., flying), childhood memories, his family life and surroundings, and occasionally politics. Mey's politics tend to be moderate to left-leaning. He speaks out in particular for freedom and non-violence, not only in his songs (for example, he participated in a demonstration at the beginning of 2003 against the coming war in Iraq). Nevertheless, his Annabelle criticises female political correct deadly-serious non-serene activism; Mey is later said to have repented of it and wrote another song in response to himself. Strongly influenced by the French chanson, Mey's political songs were relatively scarce among his works at the beginning However, they have increased in quantity over time, such that there is usually at least one song on each new album about politics. His 2004 album, Nanga Parbat, for example, includes "Alles OK in Guantanamo Bay", a song critical of the U.S. detention facility in Cuba. For years, Mey has been an avid vegetarian, and also has been active in the German chapter of the organisation People for the Ethical Treatment of Animals (PETA). Several of his songs deal with the theme of prevention of cruelty to animals, the most famous one being "Die Würde des Schweins ist unantastbar" (roughly, "a pig's dignity is inviolable.", echoing the first sentence of the first article of the German constitution) Theme music The first bars of Reinhard Mey's Gute Nacht, Freunde have been used since 1976 as the beginning of the theme tune for the popular Dutch radio show Met het Oog op Morgen, broadcast every night from 23:00 until midnight on Radio 1. After the words "und ein letztes Glas im Steh'n", the Mey song fades away and an orchestra takes over. Awards 1968 Prix International de la Chanson française (the first non-French singer to receive this award) 1972 Grand Prix du Disque 1983 Verdienstkreuz am Bande (Cross of Merit on ribbon) 2001 Verdienstkreuz 1. Klasse (Cross of Merit, First class) Selected discography German Studio albums 1967 – Ich wollte wie Orpheus singen 1968 – Ankomme Freitag, den 13. 1970 – Aus meinem Tagebuch 1971 – Ich bin aus jenem Holze 1972 – Mein achtel Lorbeerblatt 1974 – Wie vor Jahr und Tag 1975 – Ikarus 1977 – Menschenjunges 1979 – Keine ruhige Minute 1980 – Jahreszeiten 1981 – Freundliche Gesichter 1983 – Die Zwölfte 1985 – Hergestellt in Berlin 1986 – Alleingang 1988 – Balladen 1990 – Farben 1992 – Alles geht 1994 – Immer weiter 1996 – Leuchtfeuer 1998 – Flaschenpost 2000 – Einhandsegler 2002 – Rüm Hart 2004 – Nanga Parbat 2007 – Bunter Hund 2010 – Mairegen 2013 – Dann mach's gut 2016 – Mr. Lee 2020 – Das Haus an der Ampel 2024 – Nach Haus Live albums 1971 – Reinhard Mey live 1974 – 20.00 Uhr 1978 – Unterwegs 1981 – Tournee 1984 – Live '84 1987 – Die grosse Tournee '86 1991 – Mit Lust und Liebe 1995 – Zwischen Zürich und zu Haus 1997 – Lebenszeichen 1999 – Lampenfieber 2002 – Solo – Die Einhandsegler Tournee 2003 – Klaar Kiming 2006 – !ich kann 2009 – Danke Liebe Gute Fee 2012 – Gib mir Musik! 2015 – dann mach's gut Live 2018 – Mr. Lee Live 2023 – In Wien – The Song Maker Compilation albums 1973 – Mädchen in den Schänken (Compilation of 7" 45rpm singles) 1973 – Alles was ich habe 1977 – Starportrait 1982 – Starportrait 2, Welch ein Geschenk ist ein Lied 1987 – Die großen Erfolge 1989 – Mein Apfelbäumchen 1990 – Die Story (6-CD-Release Bertelsmann Buchclub) 1993 – Ich liebe dich 1997 – Du bist ein Riese ... 2000 – Peter und der Wolf / Tierballaden 2003 – Über den Wolken – Lieder aus 4 Jahrzehnten 2005 – Frei! 2013 – Jahreszeiten 2015 – Lieder von Freunden Singles 1965 – Geh und fang den Wind / Drei Lilien (Debut single; German cover version of Donovans "Catch The Wind" under the pseudonym Rainer May) 1966 – 25 00 30 Fred Kasulzke protestazki / Frau Pohl / Vertreterbesuch / Ballade / Bauer ich bitt euch (EP) 1966 – Die drei Musketiere / Schuttabladeplatz der Zeit / Abgesang / Mein Kanapee (EP) 1968 – Diplomatenjagd / Komm, giess mein Glas noch einmal ein 1969 – Ich hab' nur Dich gekannt / Der Weg zurück 1970 – Die Ballade vom Pfeifer / Ankomme, Freitag, den 13. 1970 – In meinem Zimmer fällt leis' der Regen / Ein Krug aus Stein 1971 – Die heisse Schlacht am kalten Buffet / Neun... und vorbei 1971 – Der Mörder ist immer der Gärtner / Längst geschlossen sind die Läden 1972 – Annabelle, ach Annabelle / Bevor ich mit den Wölfen heule 1973 – Trilogie auf Frau Pohl / Das Geheimnis im Hefeteig oder der Schuss im Backofen 1973 – Aber Deine Ruhe findest Du nicht mehr / Zwei Hühner auf dem Weg nach Vorgestern 1974 – Mann aus Alemannia / Über den Wolken 1974 – Gute Nacht Freunde / Musikanten sind in der Stadt 1974 – Über den Wolken / Der alte Bär ist tot und sein Käfig leer 1975 – Es gibt Tage, da wünscht' ich, ich wär' mein Hund / Es bleibt eine Narbe zurück 1975 – Hab Erdöl im Garten / Ich bin Klempner von Beruf 1977 – Ist mir das peinlich / Mein erstes graues Haar 1977 – Einen Antrag auf Erteilung eines Antragsformulars / Menschenjunges 1978 – Daddy Blue / Alles ist gut 1979 – Keine ruhige Minute / Dieter Malinek, Ulla und ich 1979 – Dr. Nahtlos, Dr. Sägeberg und Dr. Hein / Was weiss ich schon von Dir? 1980 – Wir sind lauter arme, kleine Würstchen / Freunde, lasst uns trinken 1980 – Sommermorgen / Bei Ilse und Willi auf'm Land 1981 – Müllmänner-Blues / Das Leben ist ... 1983 – Was in der Zeitung steht / Ich würde gern einmal in Dresden singen 1983 – Hilf mir / Ich habe nie mehr Langeweile 1984 – Rundfunkwerbung-Blues 1984 – Frohe Weihnacht / Alles ist so schön verpackt 1985 – Lasst sie reisen / Ich grüsse ... 1990 – Alle Soldaten woll'n nach Haus' 1986 – Nein, meine Söhne geb' ich nicht 1992 – Das Etikett (Promo-Single) 1994 – 51er Kapitän 1996 – Lilienthals Traum 1998 – Die 12 Weihnachtstage (Adaptation of the British Christmas song "The Twelve Days of Christmas") / Willst Du Dein Herz mir schenken 2000 – Einhandsegler 2000 – Ich bring' Dich durch die Nacht (Promo-Single) With other artists 1986 – Ein Loch in der Kanne (Live with Rainhard Fendrich) 1996 – Liebe, Schnaps & Tod (with Hannes Wader and Klaus Hoffmann) 1999 – Einfach abhau'n, einfach geh'n (Maxi-CD, with Ina Deter) 2003 – Mey, Wader, Wecker – Das Konzert (live with Hannes Wader and Konstantin Wecker) DVDs 2003 – Klaar Kiming 2009 – Danke liebe gute Fee British albums 1970 – One Vote for tomorrow French albums Studio 1968 – Frédérik Mey, Vol. 1 1972 – Frédérik Mey, Vol. 2 1974 – Frédérik Mey, Vol. 3 1976 – Frédérik Mey, Vol. 4 1979 – Frédérik Mey, Vol. 5 1982 – Frédérik Mey, Vol. 6 2005 – Frédérik Mey, Vol. 7 – douce France Live 1976 – Recital Frédérik Mey à l'Olympia 1979 – Bobino Dutch singles 1975 – Als de dag van toen 1976 – Vergeef me als je kunt References External links Official homepage of Reinhard Mey Reinhard Mey – www.laut.de Source of many Reinhard Mey's recordings Herbstgewitter spezial: Reinhard Mey im Interview. - interview of Reinhard Mey at the singer and song writer magazine Ein Achtel Lorbeerblatt (audio, German, 95 mins) 1942 births Living people German male songwriters German male singers French-language singers Dutch-language singers Officers Crosses of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany Recipients of the Order of Merit of Berlin Musicians from Berlin Französisches Gymnasium Berlin alumni People from Reinickendorf
3287635
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B9-%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BC%D1%96%D1%82%20%28%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%81%D1%83%D1%80%D1%96%29
Грей-Самміт (Міссурі)
Грей-Самміт (Міссурі) Грей-Самміт — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Франклін штату Міссурі. Населення — 3055 осіб (2020). Географія Грей-Самміт розташований за координатами (38.499599, -90.827131). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 18,83 км², з яких 18,78 км² — суходіл та 0,05 км² — водойми. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкала особа в домогосподарствах у складі 736 родин. Густота населення становила 143 особи/км². Було 1127 помешкань (60/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 1,5 %. Частка іспаномовних становила 2,1 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,4 % — особи молодші 18 років, 64,7 % — особи у віці 18—64 років, 10,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 38,7 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 103,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 100,9 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 5,0 % осіб, у тому числі 2,3 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 20,5 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 14,4 %, роздрібна торгівля — 11,3 %, виробництво — 11,2 %. Примітки Джерела Переписні місцевості Міссурі Населені пункти округу Франклін (Міссурі)
2082504
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%20%D0%9A%D0%BB%D1%8E%D1%87%D1%96
Старі Ключі
Старі Ключі — село Бичурського району, Бурятії Росії. Входить до складу Сільського поселення Окіно-Ключевське. Населення — 179 осіб (2015 рік). Примітки Села Бурятії Населені пункти Бичурського району
372524
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%D0%B3%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9
Тритон гребінчастий
Тритон гребінчастий або гребенястий (Triturus cristatus) — вид земноводних з родини Саламандрові (Salamandridae). Один з 6 видів роду, один з 3 видів у фауні України. Поширений в Європі та частково Азії. Занесений до Бернської конвенції та ряду інших природоохоронних документів. Інші назви: тритон гребенястий, іриця велика. Опис Свою назву даний вид тритонів отримав завдяки високому гребеню уздовж спини і хвоста, який з'являється у самців в шлюбний період. Висота гребеня може досягати 1,5 см, в районі основи хвоста гребінь має яскраво виражений перешийок. Частина гребеня, що проходить від основи голови до початку хвоста, має яскраво виражені зубці, хвостова частина гребеня, що залишилася, рівніша. Поза шлюбним сезоном гребінь у самців малопомітний. Самці гребінчастого тритона досягають 18 см в довжину, розміри самок трохи менше — від 11 до 20 см максимум. Зверху і з боків гребінчасті тритони забарвлені в темнокоричневий колір і покриті темними плямами, чому здаються практично чорними. У нижній частині боки тритона покриті дрібними білими крапками, помітнішими у самців в період розмноження. Самки забарвлені скромно, їх забарвлення світліше, гребінь відсутній. На спинці у самки помітна жовта подовжня лінія. Черевце гребінчастого тритона жовте або оранжеве, покрите крупними чорними плямами, візерунок індивідуальний для кожного тритона. Уздовж хвоста проходить сріблясто-сіра смуга. Шкіра груба, шорстка, на черевці гладка. Відрізнити самця від самки можна за наявністю зубчатого гребеня під час шлюбного сезону. Тривалість життя гребінчастого тритона може досягати 27 років, хоча зазвичай близько 10 років. Гребінчасті тритони здатні видавати тихі звуки — скрип, писк і глухий свист. Генетична мінливість Диплоїдний набір складається з 24 двоплечих хромосом, 2n = 24, NF = 48, тритонам цього виду притаманна чоловіча гетерогаметна стать (XX/XY). Розвиток личинок (починаючи від стадії неборознованих клітин та початку живлення перед метаморфозом) при температурах 18-24 °C давав співвідношення статей 1 : 1. Вищі температури утримування личинок приводили до кількісної переваги самців, нижчі — до істотного переважання самиць. Зареєстровано випадок спонтанної триплоїдії. Так, у 1993 р. на Закарпатті була відловлена самиця, яка відклала незабаром у лабораторії 8 яєць, з яких урешті-решт пройшла метаморфоз одна личинка (самець). Було встановлено, що кількість ядерної ДНК цього самця становила 7,80 од. (за стандарт для порівняння використовували еритроцити трав'яної жаби), хоча аналогічний показник батьківської особини був 5,24 од. (в середньому для тритонів цього виду із Закарпаття — 5,26). Таким чином, цей самець був природним аутотриплоїдом, який характеризувався стерильністю, про що свідчила відсутність у сім'яниках сперматозоїдів. Середній розмір генома гребінчастого тритона у різних вибірках змінюється від 0,104 до 1,114 (у відносних одиницях, стандарт Pleurodeles waltl), він дещо менше, ніж в T. dobrogicus. Слід також відзначити наявні відомості про тенденції в гребінчастих тритонів до зменшення розміру генома із збільшенням висоти місцевості на Закарпатті. Порівняння гетерозиготності в гребінчастих тритонів з різних областей України показало невеликі відмінності і, загалом, її незначний рівень у 0,03-0,032 (Київська обл. та Карпати відповідно). Генетична відстань між гребінчастим тритоном з Київської області та дунайським тритоном з Карпат становить 0,12, а з дельти Дунаю — 0,07. Порівняння T. cristatus з Карпат з цими ж вибірками (T. dobrogicus з Карпат та дельти Дунаю) дало величини 0,13 і 0,06 відповідно. Особливу цікавість викликає вивчення мінливості гребінчастих тритонів у часовому та просторовому аспектах. Так, при порівнянні генетичних відмін між батьками та їхнім потомством воно виявилося незначним і коливалося у двох вибірках від 0,0005 до 0,0006. Разом з тим генетична дистанція між тритонами, що живуть у ставках, віддалених один від іншого на відстань 10,5 км, у той самий рік склала 0,0455. Дослідження мітохондріальної ДНК гребінчастого тритона у південних районах його поширення у Західній Європі показало її слабку мінливість, що пов'язують з численними явищами засновника (термін популяційної генетики) та післяльодовиковими повторними заселеннями цього регіону. Визначення в природі Відрізнити гребінчастого тритона від звичайного можна за відсутністю чорної подовжньої смуги, що проходить через око, і за переривистим в основі хвоста спинним гребенем, на відміну від звичайного тритона, який має цілісний гребінь. Поширення Ареал гребінчастого тритона охоплює Велику Британію, північ Франції і Швейцарії, Німеччину, Польщу, Білорусь, переважну частину території України, північно-західні області Росії до Уралу, південна межа проходить уподовж Альп, через Румунію і Молдову вздовж узбережжя Чорного моря. З півночі ареал обмежений південною частиною Швеції і Фінляндії. Поширення гребінчастого тритона в Україні пов'язане з лісовими та лісостеповими ділянками. Він живе також у передгір'ях Закарпаття, Карпатах (тут він відомий на висотах до 1450 м, хоча у Західній Європі цього тритона знаходили й вище — до 3000 м), далі на схід — у північному, центрально-західному та центрально-східному регіонах України, на південь доходить до Одеської (Біляєвський р-н, гирло р. Дністер), Миколаївської областей (відмічений у долині р. Чичиклія басейну Південного Бугу, приблизно 47° пн.ш.), знайдений в околицях Олександрії Кіровоградської області, далі межа йде Харківською та Луганською областями. Більш ранні вказівки про його пробування у Голопристанському районі Херсонської області, як, втім, і відомості про знахідки в околицях Херсона, потребують уточнення, оскільки тут також водиться дунайський тритон T. dobrogicus. Гребінчастий тритон поширений на більшій частині території України (підвиди не виділяють). Населяє ліси, парки, сади, городи, долини річок. Рештки гребінчастих тритонів пліоценового віку відомі з Польщі, а також з Воронезької та Білгородської областей Росії. Чисельність Обліки, проведені у квітні-травні у водоймах Закарпаття, показали, що чисельність цих тварин звичайно становить 2—20 особин на 100 м берегової лінії. Результати абсолютного площинного обліку у цьому ж регіоні становили 0,2 ос./м². Весняні обліки чисельності, які проводились у Нерусо-Деснянському Поліссі, показали, що чисельність виду зазвичай не перевищує 3—5 особин на 100 м берегової лінії придатних для розмноження лісових водойм, а в окремих випадках — до 12 ос./100 м. Чисельність личинок у невеликих стоячих та слабопроточних водоймах тут складає звичайно до 1 ос./м² (місцями до 3 ос./м²).. Вивчення чисельності популяції з використанням методу ловчих канавок у північно-західній Німеччини дозволило оцінити її в 640—800 особин. Особливості біології Гребінчасті тритони зазвичай розмножуються в ставках та невеликих водоймах. Шлюбний сезон проходить подібно до інших тритонів. Після виконання ритуалу залицяння, самець відкладає сперматофор (невеликий пакет сперми) зі своєї клоаки в клоаку самки. Потім він пересувається убік від неї та натискує з метою потраплення сперматофору до статевих органів. Самка відкладає два-три яйця щоденно від березня до червня, поки не відкладе від 200 до 300 яєць. Яйця відкладаються на підводних частинах водних рослин, кожне акуратно загортується листком. Личинки («головастики») народжуються через 3 тижні та мешкають у тому ж ставку як водні хижаки, харчуючись дрібними ракоподібними. Вони, проте, уразливі до хижих риб, тому ставки, що містять таких риб, зазвичай не використовуються для розмноження (через це розмноження рідко відбувається у річках або великих озерах). Після метаморфозу, під час якого личинки отримують легені, у віці біля чотирьох місяців, вони залишають водойму та починають жити на суші до віку у два або три роки, коли вони отримують можливість розмножуватися. Зазвичай вони розмножуються в межах 800 м від водойми, де вони народилися. Молоді тритони та дорослі поза межами шлюбного періоду мешкають в середовищах із землею, щільно вкритою кущами, жорсткою травою або лісом, зазвичай неподалек від ставка, де вони народилися. Вони полюють уночі на невеликих безхребетних, зокрема комах, червів, слимаків, равликів. Решту часу проводять під камінням, колодами або в інших укриттях. Узимку вони впадають у сплячку у цих укриттях або у мулі на дні водойми. Вибір місць перебування гребінчастими тритонами залежить від сезону. Так, майже відразу після весняного пробудження тварини тримаються у водоймах до середини літа, хоча в деяких місцях можлива затримка окремих особин у водоймах до жовтня. Перевагу тритони віддають водоймам у лісовій та лісостеповій зонах зі слабопроточною або з стоячою водою. Поява тварин після зимової сплячки пов'язана с погодними умовами року й зазвичай відбувається з підвищенням температури повітря в березні (рідко в кінці лютого) — квітні до 4-6°С. Розмноження починається дещо пізніше після виходу з зимівлі й звичайно пов'язане з встановленням температур до 5-10°С. Дослідження деяких хімічних показників складу води місць розмноження гребінчастих тритонів показали, що для них характерні показники pH 7,4-9,8, твердість (мекв./л) 1,2-6,5, лужність (мекв./л) 0,4-4,93. Згодом, після завершення сезону розмноження, тритонів вже можна зустріти у багатьох зволожених місцях, де вони ховаються під гнилими корчами, купами каміння тощо. Першими у водойми переміщуються самці, а приблизно за півтора місяця туди приходить основна частина популяції самиць, що беруть участь в розмноженні (спостереження проводилося в Німеччині). Через 3-10 днів після прибуття до водойм у тварин з'являється шлюбне вбрання. Відкладанню ікри передують шлюбні ігри, при яких самець, наближаючись до самиці, виконує своєрідні згинання тіла й хвоста, інколи торкаючись самиці. Після відкладання сперматофора самиця захоплює його краями клоаки. Кожне яйце (або декілька яєць) самиця загортає у листя водної рослинності. Розмір кладки може досягати 600 яєць, звичайно ж 200—300. При дослідженні переваги у виборі тих чи інших видів рослин для відкладання ікри у Західній Європі, виявилося, що з декількох видів (Nasturtium officinalae, Glyceria fluitans, Callitriche sp., Potamogeton crispus, Ranunculus sp.) у 94—95 % випадків гребінчасті тритони віддають перевагу Nasturtium officinalae. В умовах експерименту гребінчасті тритони частіше відкладали ікру на предмети середньої товщини (близько 50 мкм), що мали лінійну форму. Вилуплення личинок може відбуватися через 5 днів (при кімнатній температурі в лабораторних умовах), звичайно — через 12-20 днів (в природних місцях пробування). Личинкова стадія триває близько 90 днів (від 76 до 100), хоча на Закарпатті можливі й коротші строки — приблизно 60 днів. Метаморфоз відбувається при середніх розмірах личинки 42 мм, а статевозрілість настає на другому (третьому?) році життя при довжині тіла близько 69 мм. Таким чином, збільшення розмірів тіла відбувається на 64 %. Линяють тритони під час перебування у водоймах кожні 3—9 днів, рідше після парування. У субальпійській зоні Українських Карпат гребінчасті тритони не завжди встигають пройти метаморфоз і зимують на личинковій стадії. У дещо західніших регіонах Європи (високогірські райони) також відзначені випадки зимівлі личинок. Є відомості, що ювенільна стадія в цих тритонів може тривати від 2 до 5 років. Зимівлю (її початок припадає на жовтень — початок листопада) тритони проводять у порожнинах ґрунту, трухлявих деревах, льохах тощо, де одночасно можуть перебувати кілька десятків особин. Відомий випадок зимівлі гребінчастих тритонів у незамерзлій торф'яній ямі з проточною водою разом з іншими земноводними, зокрема, з гостромордою жабою. Лабораторними експериментами було встановлено, що в пошуках здобичі тритони можуть використовувати як чисто хімічні подразники (в експерименті використовували водні витяжки з живильних об'єктів у концентрації 10-1-10-10), так і чисто зорові стимули. На перших етапах личинкової стадії тритони живляться найчастіше дрібними рачками (напр. Daphnia). Згодом у складі живлення можуть траплятися личинки звичайного та карпатського тритонів. Дорослі тварини під час перебування у водоймах живляться молюсками, ракоподібними, комахами, личинками інших амфібій, після переходу до наземного етапу — личинками (понад 30 % усього складу їжі) та дорослими комахами, слимаками, дощовими червами. Вороги Гребінчасті тритони часто входять до раціону живлення хребетних тварин, тією або іншою мірою пов'язаних з водними біотопами. Серед таких можна зазначити звичайну ропуху, болотяну черепаху, обидва види вужів (звичайний та водяний), крижня, декілька видів чапель, хижі риби (щука, сом, ротань-головешка), озерні жаби, ссавці (водяні землерийки, норка, горностай, видра). Структура і динаміка популяції Дані про співвідношення статей у різних дослідженнях відрізняються, що, імовірно, пов'язано з особливостями поведінки (активності) самців та самиць у сезон розмноження. Так, на Закарпатті, у вибірці з 130 екземплярів 34 % було представлено самцями і 66 % самицями. В іншому регіоні Карпат (Західні Бескиди) співвідношення статей (абсолютні показники) було 47 і 68 відповідно, хоча в інших популяціях переважали самці. Останні дослідження популяцій цих тварин у Західній Європі за допомогою методу мічення та повторного відлову показали, що зміни їхньої чисельності, як і в саламандр, залежать від двох компонент: виживаності дорослих та поповнення молодими особинами з нових генерацій. Результати роботи дозволили стверджувати, що загальна чисельність вивченої популяції скорочувалася у зв'язку з недостатнім поповненням молодими тваринами при відносній стабільності виживаності дорослих. В іншій роботі були одержані такі результати: з 69 самців і 101 самиць гребінчастого тритона, помічених у ставку в Німеччині у 2001 р., наступного року відловили лише 17 самців та 18 самиць, а ще за рік — 3 самці та 1 самицю. Це свідчить про те, що більша частина популяції бере участь у розмноженні лише декілька разів, і лише нечисленні тварини — протягом тривалого часу. Таким чином, смертність молодших тварин є вищою від дорослих. Спеціальні моніторингові спостереження гребінчастого тритона в Україні не проводились, у зв'язку з чим даних про сучасний стан популяцій бракує. Разом з тим, судячи з деяких спостережень у Карпатах, одним з найістотніших чинників, що впливають на зниження чисельності цих тварин, є чинник антропогенний. При цьому відзначається негативний вплив вирубки лісів, створення гідроспоруд, застосування отрутохімікатів, забруднення водоймищ промисловими та побутовими стоками, відлов у природі. Дослідження, проведені в Англії, свідчать про те, що одним з негативних чинників, що впливають на поширення гребінчастого тритона, є також наявність у водоймах риб. Це, імовірно, можна віднести й до українських популяцій даного виду. Дані розрахунку життєздатності популяцій свідчать про те, що одним з найважливіших показників є відношення ефективної чисельності дорослих особин, що розмножуються Nb та ефективного розміру популяцій Ne до загальної чисельності популяції N, тобто Nb/N і Ne/N, які змінюються відповідно від 0,10 до 0,19 та від 0,09 до 0,16. Згідно з емпіричними розрахунками для стабільного існування показник Ne/N має бути близько 0,1. Не виключено, що у деяких регіонах гребінчасті тритони характеризуються наявністю доволі стійких популяційних механізмів, що визначають їхню стабільну чисельність. У всякому разі, порівняння чисельності T. cristatus у Східній Франції в одному й тому ж ставку майже з 10-річною перервою (1989 та 1998 рр.) показало, що їхня кількість тут практично не змінилась: 76,5 ± 25,6 та 72,5 ± 18,8 відповідно. Охорона Вид занесений до Червоної книги України (2021) і Додатку ІІ Бернської конвенції (охоронна категорія: підлягає особливій охороні). На регіональному рівні в Україні занесений до Червоних списків тварин м.Київ, Миколаївської, Полтавської і Харківської областей. Гребінчастий тритон дуже чутливий до якості води у водоймищах. Починаючи з 1940-х років в Європі популяція гребінчастих тритонів зменшувалася через знищення їх місць мешкання. Систематика У даний час у гребінчастого тритона не виділяють підвидів. Деякі види, які в наш час класифікуються як самостійні, — сіроплямистий тритон (Triturus carnifex), дунайський тритон (Triturus dobrogicus) і тритон Кареліна (Triturus karelinii), раніше вважалися підвидами гребінчастого тритона. Статистичний аналіз мінливості зовнішньо-морфологічних ознак гребінчастого, дунайського тритонів та тритона Кареліна дозволив твердити, що Triturus cristatus посідає проміжне положення між двома останніми видами. За даними дослідження мітохондріальної ДНК гребінчастий тритон утворює спільне відгалуження з сірим тритоном (T. carnifex), а тритон Кареліна — з дунайським. Мармуровий тритон (T. marmoratus) формує окреме відгалуження. З іншого боку, розрахунок генетичної дистанції Нея показав, що гребінчастий тритон утворює спільну групу з сірим та дунайським тритонами (останні стоять один до одного ближче, ніж до T. cristatus), а тритон Кареліна формує окреме від усіх трьох видів відгалуження. З усіх названих видів і в цьому випадку найбільше вирізняється мармуровий тритон. Ще в одному генетичному дослідженні, але вже з долученням інших видів (крім T. cristatus також і T. karelinii, T. dobrogicus, Mesotriton alpestris, Lissotriton montandoni, Lissotriton v. vulgaris, Lissotriton v. ampelensis) встановлено, що найбільшу близькість гребінчастий тритон виявляє з дунайським тритоном, а разом з тритоном Кареліна усі вони утворюють єдине відгалуження. Джерела. Примітки Література Кузьмин С. Л. Земноводные бывшего СССР. — М. : Т-во науч. изданий КМК, 2012. — 370 с. (с. 95—99). — ISBN 878-5-87317-1 Куриленко В. Е., Вервес Ю. Г. Земноводные и пресмыкающиеся фауны Украины. Справочник-определитель. — К. : Генеза, 1998. — 208 с. (с. 57—61). — ISBN 966-504-231-9 Определитель земноводных и пресмыкающихся фауны СССР / А. Г. Банников, И. С. Даревский, В. Г. Ищенко и др. — М. : Просвещение, 1977. — 415 с. (с. 23—25) Пащенко Ю. Й. Визначник земноводних та плазунів УРСР. — К. : Рад. школа, 1955. — 148 с. (с. 22—25) Ружиленко Н.С., Некрасова О.Д. Оценка изменения численности и биотопическая приуроченность тритона гребенчатого (Triturus cristatus) на пойменных островах Каневского природного заповедника // Наук. віс. Ужгородського університету. Серія Біологія. – 2007. – В. 21. – С. 121-123. Некрасова О.Д., Смірнов Н.А., Марущак О.Ю., Коршунов О.В., Коцержинська І.М. Зміна охоронного статусу та точки знахідок тритона гребінчастого Triturus cristatus (Amphibia, Salamandridae) в Україні // Матеріали до 4-го видання Червоної книги України. Тваринний світ. – Київ. – 2019. – Т.3. – С. 378-387. Фауна України. Т. 7. Земноводні та плазуни / Таращук В. І. — К. : Наук. думка, 1959. — 246 с. (с. 41—43) Pupins, M.; Nekrasova, O.; Marushchak, O.; Tytar, V.; Theissinger, K.; Čeirāns, A.; Skute, A.; Georges, J.-Y. Potential Threat of an Invasive Fish Species for Two Native Newts Inhabiting Wetlands of Europe Vulnerable to Climate Change // Diversity. – 15 (2). – 201. https://doi.org/10.3390/d15020201 Посилання Іриця // Опис вида на сайті ЗооКлуб Фотографії гребінчастого тритона на різних стадіях розвитку Тварини, описані 1768 Pleurodelinae Земноводні України Земноводні Європи Амфібії Резолюції 6 Бернської конвенції за назвою
1959248
https://en.wikipedia.org/wiki/Andr%C3%A9s%20Gimeno
Andrés Gimeno
Andrés Gimeno Tolaguera (3 August 1937 – 9 October 2019) was a Spanish tennis player. His greatest achievement came in 1972, when he won the French Open and became the oldest first-time Grand Slam champion in the Open era at 34 years of age. Early years Andrés came from a family which loved tennis, and his father Esteban supported his efforts to play the game. Esteban had been a good tennis player and he became Andres' coach. They practiced at Real Club de Tenis Barcelona. At an early age Andres started to become a really good tennis player, winning some important tournaments in his region. At age sixteen, he won the U-18 Championship of Spain. In 1954, he won the Championship of Spain in the doubles category playing with Juan Manuel Couder. At the same time, he stopped studying to focus on his tennis career. He was not only a successful tennis player in Spain, but also represented his country throughout Europe. He played in the Galea's Cup, the European Championship U21, and won it in 1956 and 1957. He was the runner-up in 1958. After that, he decided to go to Australia to play with the man who was considered the best tennis coach in the world, Harry Hopman. He improved his tennis level and soon, he had two important victories in the championships in Perth and in Sydney. Tennis career Gimeno went back to Spain in 1960 where he then had his best year as an amateur, winning the titles in Barcelona, Caracas, Monte Carlo, and at Queen's Club. In Barcelona, he became the first Spanish player to win the Torneo Conde de Godó, beating the Italian player Giuseppe Merlo. That same year he reached the doubles final of the French Open too, losing to an Australian duo. After that year, he joined the professional group World Championship Tennis, where Jack Kramer offered him $50,000 for three years, and more money for each victory. The group consisted of some of the best tennis players in history such as Rod Laver, Pancho Gonzales and Ken Rosewall. Gimeno won the Pörtschach pro tournament in August 1963 beating Rosewall and Frank Sedgman. He also won the Genoa Pro in September 1963 beating Laver and Rosewall. Gimeno won the College Park Pro Championships in May 1964 beating Lew Hoad in the final. He won tournaments in Noordwijk and Munich in August and September 1964 beating Laver and Rosewall in both events. Gimeno won the Milan Pro in September 1965 over Laver and Rosewall and beat Laver in the final of the pro event at Port Elizabeth in October 1965. Gimeno won the US Pro hardcourt event at St. Louis in June 1966 beating Laver in the final. He won the World pro championships in Oklahoma City in July 1966 beating Laver and Rosewall. He also won the Geneva and Barcelona pro tournaments in September 1966 (both over Laver). He won the Cincinnati Pro in July 1967 beating Laver and Rosewall. In September 1967, Gimeno won the Border Pro at Selborne (over Rosewall and Fred Stolle) and the Eastern Province Pro at Port Elizabeth (over Laver and Rosewall). Gimeno's best Grand Slam results as a singles player came in 1968 when the Open era started and the professional could participate in Grand Slams. His first good result was the final in Australian Open in 1969, where he lost to Rod Laver in three sets. Gimeno won events at Barcelona, Cologne and New York in 1969, Dallas in 1970 and Hamburg in 1971. Gimeno's best year was in 1972, when he was a finalist in Brussels and in Paris, and he won in Los Angeles, in Eastbourne, in Gstaad, and the French Open. The Catalan won his first and only Grand Slam in 1972. He held the record for the oldest male player to win the French Open (at the age of 34) until 2022, and remains the oldest first-time Grand Slam champion. In the final, he beat the French player Patrick Proisy in four sets. In addition, he reached the semifinals at Wimbledon in 1970. In 1973, he reached the final of the Dutch Open in Hilversum, where Tom Okker beat him in five sets. Gimeno was an active Davis Cup player, recording an 18–5 singles record and 5–5 doubles record. His debut was in the match that Spain played against Egypt with one of the most important players in Spain, Manuel Santana. He could not play the competition while he was a part of the professional group, but he participated as coach in 1966. In 1973, he injured his meniscus and decided to quit playing tennis. He became the tennis coach in the RFET, Tennis' Spanish Federation and then in the Suisse Federation. After retiring from tennis After his professional career, he decided to join the tennis circuit for retired players called Legends Championship. He also founded a tennis club in 1974 called "Club de Tenis Andres Gimeno" in Castelldefels, Barcelona. He was elected to the International Tennis Hall of Fame in 2009, becoming the fourth Spanish tennis player in it, after Arantxa Sánchez Vicario, Manuel Alonso and Manuel Santana. Personal life Gimeno married Cristina Corolla in 1962 and together they had three children: Alejo Gimeno, Andrés Gimeno Jr. and Cristina Gimeno. In 2011, Gimeno lost all his money, and some of the best Spanish tennis players such as Rafael Nadal, Tommy Robredo, Feliciano López and David Ferrer played an exhibition tennis tournament in Palau Blaugrana to raise funds for him. Death Gimeno died following a long illness, on 9 October 2019, at the age of 82. Grand Slam finals Singles: 2 (1 title, 1 runner-up) Doubles: 2 (2 runner-ups) Stats per ATP website bio Career finals (Open era) Singles (11 wins, 13 losses) Source: ATP Performance timeline Professional Grand Slams Source: References External links Tennis players from Catalonia French Championships junior (tennis) champions French Open champions International Tennis Hall of Fame inductees Spanish male tennis players Tennis players from Barcelona 1937 births 2019 deaths Grand Slam (tennis) champions in men's singles Professional tennis players before the Open Era Grand Slam (tennis) champions in boys' singles
15897107
https://en.wikipedia.org/wiki/Leugny%2C%20Yonne
Leugny, Yonne
Leugny, Yonne Leugny is a commune in the Yonne department in Bourgogne-Franche-Comté in north-central France. Geography The village lies in the middle of the commune, on the banks of the river Ouanne, which flows northwestward through the commune. See also Communes of the Yonne department References Communes of Yonne
23191944
https://en.wikipedia.org/wiki/Dobroslavtsi
Dobroslavtsi
Dobroslavtsi (also transcribed as Dobroslavtzi or Dobroslavci) is a village (село) in western Bulgaria, located in the Sofia-city (Sofiya-Grad) Province. It is located from the city of Sofia. References Villages in Sofia City Province
3299372
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D1%83%D0%B1%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%B2
Клуб привидів
Клуб привидів — некомерційна науково-дослідницька організація, створена в Лондоні в 1862 році. Своєю основною метою ставить дослідження паранормальних явищ, таких як привиди. Історія Передумови для створення клубу виникли в 1855 році в Кембриджі, де група студентів Триніті-коледжу почала збиратися для обговорення привидів і психічних явищ. Формально клуб був заснований у Лондоні в 1862 році (зустрінуте уїдливими публікаціями в TheTimes), серед перших його членів були Чарльз Діккенс, вчені Кембриджського університету і священнослужителі. Одним із перших заходів клубу було дослідження так званого «кабінету духів» відомих американських медіумів братів Девенпорт в 1862 році. Результати цього розслідування так і не були оприлюднені. У 1860-х клуб проводив практичні дослідження спіритизму, які був тоді в моді в колах лондонського суспільства, але після смерті Ч. Діккенса в 1870 році фактично згорнув свою діяльність. Відродження діяльності клубу почалося в День Всіх Святих 1882 року ініціаторами його виступили Альфред Воттс, син британського поета і журналіста , і знаменитий медіум того часу преподобний Стентон Мозес. У деяких джерелах їх називають первинними засновниками клубу, без урахування його створення в 1862 році. Тоді ж, в 1882 році, в Лондоні сером Вільямом Барреттом і Едмундом Роджерсом було створено Товариство психічних досліджень (ОПІ) з метою наукового вивчення паранормальних явищ і людських здібностей, ряд членів якого одночасно складався в Клубі привидів Між ОПІ і Клубом привидів спочатку склався свого роду поділ «сфер впливу»: ОПІ займалося «академічними» дослідженнями паранормальних явищ, Клуб ж об'єднував в своїх рядах переконаних прихильників того, що існування паранормальних явищ не підлягає сумніву. Стентон Мозес пішов з поста віце-президента ОПІ в 1886 році і присвятив себе виключно діяльності в клубі, який проводив збори щомісяця. У клубі складалося в цілому 82 члена у віці понад 54 років, при цьому жінки не приймалися в члени клубу. Клуб служив свого роду притулком для любителів паранормальних явищ, які не могли вести діяльність в іншому місці. Серед них були, зокрема, Вільям Крукс, який після скандалу з приводу його досліджень медіума Флоренс Кук ледь не втратив звання почесного члена Королівського товариства, фізик сер Олівер Лодж, психоаналітик і парапсихолог Нандор Фодор і сер Артур Конан Дойл, творець Шерлока Холмса. Згідно з архівними документами, в клубі існувала традиція — щорічно 2 листопада виробляти «перекличку» усіх членів клубу — як живих, так і померлих, при цьому померлі члени клубу розглядалися як присутні. Тематика питань, що обговорювалися на засіданнях клубу, включала єгипетську магію і ясновидіння. У діяльності клубу також брали участь поет У.Єйтс (вступив в клуб в 1911 році) і з 1925 року — архітектор , відомий своїми нав'язливими дослідженнями спіритизму в Гластонбері. Бонд згодом переїхав до США, де став активним членом , і після повернення до Великої Британії в 1935 році знову брав участь в роботі Клубу привидів. Глава Артур Грей в 1919 році назвав Клуб привидів в своїй статті «набридливим клубом» у зв'язку зі славною історією про «кембриджського привида», яку деякі до цих пір вважають реальною. У 1920-х роках популярність Клубу привидів знизилася, а вжиті ним дослідження були за своїм рівнем далекі від сучасних їм лабораторних і клінічних досліджень в психології і парапсихології. У 1927 році в клуб вступив відомий письменник і парапсихолог Гаррі Прайс, також в нього вступив Нандор Фодор. У 1936 році з огляду на різке падіння відвідуваності Г.Прайс, Ф.Бонд та група членів клубу погодилися призупинити роботу клубу після проведених 485 зборів. Це рішення було прийнято на зборах клубу 2 листопада 1936 року, архіви клубу були передані в Британський музей за умови збереження їх конфіденційності до 1962 року. Через 18 місяців Г.Прайс відновив діяльність Клубу привидів в форматі «обідньої суспільства», куди дослідники психічних явищ і медіуми запрошувалися для бесід після вечері. Прайс також вирішив допускати в клуб жінок. Серед членів клубу в цей період були філософ Сиріл Джоад, сер Джуліан Хакслі, письменник Елджернон Блеквуд, сер Осберт Сітвелл і лорд Емвелл. Після смерті Г.Прайса в 1948 році керівництво клубом перейшло до Пилипа Полу і письменнику Пітеру Андервуду. З 1962 року П.Андервуд був президентом клубу, багато аспектів діяльності клубу знайшли відображення в його книгах. У 1967 році в клуб вступив Том Перротта, який в 1971 році став його головою і займав цю посаду до 1993 року. У 1993 році клуб пережив період розколу, в ході якого Пітер Андервуд очолив «Товариство клубу привидів», засноване ще в 1851 році, куди пішов разом з деякими членами Клубу привидів. Том Перротта в ході кризи подав у відставку, але був знову запрошений на посаду голови Клубу привидів і прийняв це запрошення. В ході кризи було вирішено реорганізувати Клуб привидів в більш демократичну організацію, скасувати принцип членства за рекомендаціями існуючих членів, об'єднати посади Голови та Президента і надати право всім членам клубу виступати на засіданнях ради. Також Клуб привидів розширив тематику своєї діяльності, включивши туди дослідження НЛО, біолокації, криптозоологии і аналогічних тем. У 1998 році Перротта пішов у відставку з поста голови Клубу (хоча продовжував брати участь в клубних справах), його наступником було обрано адвокат Алан Мёрді. Алан Мерді є автором ряду книг про привидів і регулярним автором щомісячного журналу Fortean Times, присвяченого тематиці паранормальних явищ. У 2005 році головою Клубу була вперше обрана жінка — Кеті Гірінг, яка займала цей пост до літа 2009 року. На початку жовтня 2009 року було оголошено, що головою Клубу привидів знову обраний Алан Мерді. В даний час клуб проводить щомісячні зустрічі по суботах в Лондоні, в приміщенні Victory Services Club, недалеко від Мармурової арки на Оксфорд-стріт. Щорічно клуб проводить дослідження паранормальних явищ в Англії, а останнім часом — також в Шотландії, під керівництвом Координатора досліджень по Шотландії Дерека Гріна, якого нещодавно було призначено на посаду Координатора всіх досліджень Клубу. Відомі члени клубу Членами Клубу привидів були багато відомих людей, серед яких — Чарльз Діккенс, сер Артур Конан Дойл, сер Вільям Крукс, сер Олівер Лодж, головний маршал авіації лорд Доудінг, письменник Артур Кестлер, філософ Сиріл Джоад, автогонщик Дональд Кемпбелл, сер Джуліан Хакслі, сер Осберт Сітвелл, поети У. Б. Йетс і Зігфрід Сассун, письменник Денніс Уїтлі, актор Пітер Кашинг, Пітер Андервуд, дослідник паранормальних явищ Моріс Гроссе, відомий своєю роботою «Енфілдскій полтергейст». Серед живуть в даний час членів клубу — полковник , дослідник паранормальних явищ преподобний Лайонел Фантхорп, письменники Лінн Пікнетт, Колін Вілсон, Джефф Холдер, а також парапсихолог і телеведучий Кіран О'Кіф, який є радником клубу. Дослідження клубу За час своєї діяльності Клуб досліджував багато місць, пов'язаних з привидами, зокрема, церква в Борло, Чінг Холл в Уіттінгеме, Квінс-хаус, , Замок Глеміс, театр в Вінчестері, руїни Ram Inn в Воттон-анде-Едж, Ham House, Вудчестерскій особняк, замок Белгоні, село Нью-Ленарк, форт Келхаус, Королівський Концертний зал Глазго, вежу Аллоа, , Пріорат Мічелхем, палац Калросс і Нову в'язницю в Клеркенвелл. Звіти про більшість досліджень можна знайти на вебсайті клубу. Примітки Привиди Парапсихологія Організації, засновані 1862 засновані у Великій Британії 1862 Засновані в Англії 1862
3242971
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BF%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D1%81%29
Іпава (Іллінойс)
Іпава (Іллінойс) Іпава — селище в США, в окрузі Фултон штату Іллінойс. Населення — 447 осіб (2020). Географія Іпава розташована за координатами (40.352569, -90.323389). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 0,69 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало 470 осіб у 212 домогосподарствах у складі 139 родин. Густота населення становила 677 осіб/км². Було 243 помешкання (350/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,9 %. Частка іспаномовних становила 0,4 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,6 % — особи молодші 18 років, 61,7 % — особи у віці 18—64 років, 17,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,2 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 96,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 96,3 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 9,7 % осіб, у тому числі 10,9 % дітей у віці до 18 років та 3,6 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 238 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 31,9 %, роздрібна торгівля — 17,2 %, виробництво — 11,3 %, транспорт — 9,7 %. Джерела Селища Іллінойсу Населені пункти округу Фултон (Іллінойс)
878
https://en.wikipedia.org/wiki/Abugida
Abugida
Abugida An abugida (from Ge'ez: )sometimes also called alphasyllabary, neosyllabary, or pseudo-alphabetis a segmental writing system in which consonant–vowel sequences are written as units; each unit is based on a consonant letter, and vowel notation is secondary, similar to a diacritical mark. This contrasts with a full alphabet, in which vowels have status equal to consonants, and with an abjad, in which vowel marking is absent, partial, or optional – in less formal contexts, all three types of the script may be termed "alphabets". The terms also contrast them with a syllabary, in which a single symbol denotes the combination of one consonant and one vowel. Related concepts were introduced independently in 1948 by James Germain Février (using the term ) and David Diringer (using the term semisyllabary), then in 1959 by Fred Householder (introducing the term pseudo-alphabet). The Ethiopic term "abugida" was chosen as a designation for the concept in 1990 by Peter T. Daniels. In 1992, Faber suggested "segmentally coded syllabically linear phonographic script", and in 1992 Bright used the term alphasyllabary, and Gnanadesikan and Rimzhim, Katz, & Fowler have suggested aksara or āksharik. Abugidas include the extensive Brahmic family of scripts of Tibet, South and Southeast Asia, Semitic Ethiopic scripts, and Canadian Aboriginal syllabics. As is the case for syllabaries, the units of the writing system may consist of the representations both of syllables and of consonants. For scripts of the Brahmic family, the term akshara is used for the units. Etymology In several languages of Ethiopia and Eritrea, abugida traditionally meant letters of the Ethiopic or Ge‘ez script in which many of these languages are written. Ge'ez is one of several segmental writing systems in the world, others include Indic/Brahmic scripts and Canadian Aboriginal Syllabics. The word abugida is derived from the four letters, ä, bu, gi, and da, in much the same way that abecedary is derived from Latin letters a be ce de, abjad is derived from the Arabic a b j d, and alphabet is derived from the names of the two first letters in the Greek alphabet, alpha and beta. Abugida as a term in linguistics was proposed by Peter T. Daniels in his 1990 typology of writing systems. Terminology As Daniels used the word, an abugida is in contrast with a syllabary, where letters with shared consonant or vowel sounds show no particular resemblance to one another. Furthermore, an abugida is also in contrast with an alphabet proper, where independent letters are used to denote both consonants and vowels. The term alphasyllabary was suggested for the Indic scripts in 1997 by William Bright, following South Asian linguistic usage, to convey the idea that, "they share features of both alphabet and syllabary." The formal definitions given by Daniels and Bright for abugida and alphasyllabary differ; some writing systems are abugidas but not alphasyllabaries, and some are alphasyllabaries but not abugidas. An abugida is defined as "a type of writing system whose basic characters denote consonants followed by a particular vowel, and in which diacritics denote other vowels". (This 'particular vowel' is referred to as the inherent or implicit vowel, as opposed to the explicit vowels marked by the 'diacritics'.) An alphasyllabary is defined as "a type of writing system in which the vowels are denoted by subsidiary symbols, not all of which occur in a linear order (with relation to the consonant symbols) that is congruent with their temporal order in speech". Bright did not require that an alphabet explicitly represent all vowels. ʼPhags-pa is an example of an abugida because it has an inherent vowel, but it is not an alphasyllabary because its vowels are written in linear order. Modern Lao is an example of an alphasyllabary that is not an abugida, for there is no inherent vowel and its vowels are always written explicitly and not in accordance to their temporal order in speech, meaning that a vowel can be written before, below or above a consonant letter, while the syllable is still pronounced in the order of a consonant-vowel combination (CV). General description The fundamental principles of an abugida apply to words made up of consonant-vowel (CV) syllables. The syllables are written as letters in a straight line, where each syllable is either a letter that represents the sound of a consonant and its inherent vowel or a letter modified to indicate the vowel. Letters can be modified either by means of diacritics or by changes in the form of the letter itself. If all modifications are by diacritics and all diacritics follow the direction of the writing of the letters, then the abugida is not an alphasyllabary. However, most languages have words that are more complicated than a sequence of CV syllables, even ignoring tone. The first complication is syllables that consist of just a vowel (V). For some languages, a zero consonant letter is used as though every syllable began with a consonant. For other languages, each vowel has a separate letter that is used for each syllable consisting of just the vowel. These letters are known as independent vowels, and are found in most Indic scripts. These letters may be quite different from the corresponding diacritics, which by contrast are known as dependent vowels. As a result of the spread of writing systems, independent vowels may be used to represent syllables beginning with a glottal stop, even for non-initial syllables. The next two complications are consonant clusters before a vowel (CCV) and syllables ending in a consonant (CVC). The simplest solution, which is not always available, is to break with the principle of writing words as a sequence of syllables and use a letter representing just a consonant (C). This final consonant may be represented with: a modification of the final letter that explicitly indicates the lack of a vowel (virama), a lack of vowel marking on the letter (often with ambiguity between no vowel and a default inherent vowel), vowel marking on the letter for a short or neutral vowel such as schwa (with ambiguity between no vowel and that short or neutral vowel), or a visually unrelated letter. In a true abugida, the lack of distinctive vowel marking of the letter may result from the diachronic loss of the inherent vowel, e.g. by syncope and apocope in Hindi. When not separating syllables containing consonant clusters (CCV) into C + CV, these syllables are often written by combining the two consonants. In the Indic scripts, the earliest method was simply to arrange them vertically, writing the second consonant of the cluster below the first one. The two consonants may also merge as conjunct consonant letters, where two or more letters are graphically joined in a ligature, or otherwise change their shapes. Rarely, one of the consonants may be replaced by a gemination mark, e.g. the Gurmukhi addak. When they are arranged vertically, as in Burmese or Khmer, they are said to be 'stacked'. Often there has been a change to writing the two consonants side by side. In the latter case, this combination may be indicated by a diacritic on one of the consonants or a change in the form of one of the consonants, e.g. the half forms of Devanagari. Generally, the reading order of stacked consonants is top to bottom, or the general reading order of the script, but sometimes the reading order can be reversed. The division of a word into syllables for the purposes of writing does not always accord with the natural phonetics of the language. For example, Brahmic scripts commonly handle a phonetic sequence CVC-CV as CV-CCV or CV-C-CV. However, sometimes phonetic CVC syllables are handled as single units, and the final consonant may be represented: in much the same way as the second consonant in CCV, e.g. in the Tibetan, Khmer and Tai Tham scripts. The positioning of the components may be slightly different, as in Khmer and Tai Tham. by a special dependent consonant sign, which may be a smaller or differently placed version of the full consonant letter, or may be a distinct sign altogether. not at all. For example, repeated consonants need not be represented, homorganic nasals may be ignored, and in Baybayin and Makasar script, the syllable-final consonant was traditionally never represented. More complicated unit structures (e.g. CC or CCVC) are handled by combining the various techniques above. Examples using the Devanagari script K = /ka/ = Ki = /ki/ = K* = /k/ = (with a Halant under the character) K*M = /kma/ = İK = /ika/ = İK* = /ik/ = İKi = /iki/ = etc. Family-specific features There are three principal families of abugidas, depending on whether vowels are indicated by modifying consonants by diacritics, distortion, or orientation. The oldest and largest is the Brahmic family of India and Southeast Asia, in which vowels are marked with diacritics and syllable-final consonants, when they occur, are indicated with ligatures, diacritics, or with a special vowel-canceling mark. In the Ethiopic family, vowels are marked by modifying the shapes of the consonants, and one of the vowel-forms serves additionally to indicate final consonants. In Canadian Aboriginal syllabics, vowels are marked by rotating or flipping the consonants, and final consonants are indicated with either special diacritics or superscript forms of the main initial consonants. Lao and Tāna have dependent vowels and a zero vowel sign, but no inherent vowel. Indic (Brahmic) Indic scripts originated in India and spread to Southeast Asia, Bangladesh, Sri Lanka, Nepal, Bhutan, Tibet, Mongolia, and Russia. All surviving Indic scripts are descendants of the Brahmi alphabet. Today they are used in most languages of South Asia (although replaced by Perso-Arabic in Urdu, Kashmiri and some other languages of Pakistan and India), mainland Southeast Asia (Myanmar, Thailand, Laos, Cambodia, and Vietnam), Tibet (Tibetan), Indonesian archipelago (Javanese, Balinese, Sundanese, Batak, Lontara, Rejang, Rencong, Makasar, etc.), Philippines (Baybayin, Buhid, Hanunuo, Kulitan, and Aborlan Tagbanwa), Malaysia (Rencong). The primary division is with North Indic scripts, used in Northern India, Nepal, Tibet, Bhutan, Mongolia, and Russia; and Southern Indic scripts, used in South India, Sri Lanka and Southeast Asia. South Indic letter forms are more rounded than North Indic forms, though Odia, Golmol and Litumol of Nepal script are rounded. Most North Indic scripts' full letters incorporate a horizontal line at the top, with Gujarati and Odia as exceptions; South Indic scripts do not. Indic scripts indicate vowels through dependent vowel signs (diacritics) around the consonants, often including a sign that explicitly indicates the lack of a vowel. If a consonant has no vowel sign, this indicates a default vowel. Vowel diacritics may appear above, below, to the left, to the right, or around the consonant. The most widely used Indic script is Devanagari, shared by Hindi, Bihari, Marathi, Konkani, Nepali, and often Sanskrit. A basic letter such as क in Hindi represents a syllable with the default vowel, in this case ka. In some languages, including Hindi, it becomes a final closing consonant at the end of a word, in this case k. The inherent vowel may be changed by adding vowel mark (diacritics), producing syllables such as कि ki, कु ku, के ke, को ko. In many of the Brahmic scripts, a syllable beginning with a cluster is treated as a single character for purposes of vowel marking, so a vowel marker like ि -i, falling before the character it modifies, may appear several positions before the place where it is pronounced. For example, the game cricket in Hindi is क्रिकेट ; the diacritic for appears before the consonant cluster , not before the . A more unusual example is seen in the Batak alphabet: Here the syllable bim is written ba-ma-i-(virama). That is, the vowel diacritic and virama are both written after the consonants for the whole syllable. In many abugidas, there is also a diacritic to suppress the inherent vowel, yielding the bare consonant. In Devanagari, क् is k, and ल् is l. This is called the virāma or halantam in Sanskrit. It may be used to form consonant clusters, or to indicate that a consonant occurs at the end of a word. Thus in Sanskrit, a default vowel consonant such as क does not take on a final consonant sound. Instead, it keeps its vowel. For writing two consonants without a vowel in between, instead of using diacritics on the first consonant to remove its vowel, another popular method of special conjunct forms is used in which two or more consonant characters are merged to express a cluster, such as Devanagari: क्ल kla. (Some fonts display this as क् followed by ल, rather than forming a conjunct. This expedient is used by ISCII and South Asian scripts of Unicode.) Thus a closed syllable such as kal requires two aksharas to write. The Róng script used for the Lepcha language goes further than other Indic abugidas, in that a single akshara can represent a closed syllable: Not only the vowel, but any final consonant is indicated by a diacritic. For example, the syllable [sok] would be written as something like s̥̽, here with an underring representing and an overcross representing the diacritic for final . Most other Indic abugidas can only indicate a very limited set of final consonants with diacritics, such as or , if they can indicate any at all. Ethiopic In Ethiopic or Ge'ez script, fidels (individual "letters" of the script) have "diacritics" that are fused with the consonants to the point that they must be considered modifications of the form of the letters. Children learn each modification separately, as in a syllabary; nonetheless, the graphic similarities between syllables with the same consonant are readily apparent, unlike the case in a true syllabary. Though now an abugida, the Ge'ez script, until the advent of Christianity (ca. AD 350), had originally been what would now be termed an abjad. In the Ge'ez abugida (or fidel), the base form of the letter (also known as fidel) may be altered. For example, ሀ hä (base form), ሁ hu (with a right-side diacritic that does not alter the letter), ሂ hi (with a subdiacritic that compresses the consonant, so it is the same height), ህ hə or (where the letter is modified with a kink in the left arm). Canadian Aboriginal syllabics In the family known as Canadian Aboriginal syllabics, which was inspired by the Devanagari script of India, vowels are indicated by changing the orientation of the syllabogram. Each vowel has a consistent orientation; for example, Inuktitut ᐱ pi, ᐳ pu, ᐸ pa; ᑎ ti, ᑐ tu, ᑕ ta. Although there is a vowel inherent in each, all rotations have equal status and none can be identified as basic. Bare consonants are indicated either by separate diacritics, or by superscript versions of the aksharas; there is no vowel-killer mark. Borderline cases Vowelled abjads Abjads are typically written without indication of many vowels. However, in some contexts like teaching materials or scriptures, Arabic and Hebrew are written with full indication of vowels via diacritic marks (harakat, niqqud) making them effectively alphasyllabaries. The Arabic scripts used for Kurdish in Iraq and for Uyghur in Xinjiang, China, as well as the Hebrew script of Yiddish, are fully vowelled, but because the vowels are written with full letters rather than diacritics (with the exception of distinguishing between /a/ and /o/ in the latter) and there are no inherent vowels, these are considered alphabets, not abugidas. The Arabic script used for South Azerbaijani generally writes the vowel /æ/ (written as ə in North Azerbaijani) as a diacritic, but writes all other vowels as full letters (similarly to Kurdish and Uyghur). This means that when no vowel diacritics are present (most of the time), it technically has an inherent vowel. However, like the Phagspa and Meroitic scripts whose status as abugidas is controversial (see below), all other vowels are written in-line. Additionally, the practice of explicitly writing all-but-one vowel does not apply to loanwords from Arabic and Persian, so the script does not have an inherent vowel for Arabic and Persian words. The inconsistency of its vowel notation makes it difficult to categorize. Phagspa The imperial Mongol script called Phagspa was derived from the Tibetan abugida, but all vowels are written in-line rather than as diacritics. However, it retains the features of having an inherent vowel /a/ and having distinct initial vowel letters. Pahawh Pahawh Hmong is a non-segmental script that indicates syllable onsets and rimes, such as consonant clusters and vowels with final consonants. Thus it is not segmental and cannot be considered an abugida. However, it superficially resembles an abugida with the roles of consonant and vowel reversed. Most syllables are written with two letters in the order rime–onset (typically vowel-consonant), even though they are pronounced as onset-rime (consonant-vowel), rather like the position of the vowel in Devanagari, which is written before the consonant. Pahawh is also unusual in that, while an inherent rime (with mid tone) is unwritten, it also has an inherent onset . For the syllable , which requires one or the other of the inherent sounds to be overt, it is that is written. Thus it is the rime (vowel) that is basic to the system. Meroitic It is difficult to draw a dividing line between abugidas and other segmental scripts. For example, the Meroitic script of ancient Sudan did not indicate an inherent a (one symbol stood for both m and ma, for example), and is thus similar to Brahmic family of abugidas. However, the other vowels were indicated with full letters, not diacritics or modification, so the system was essentially an alphabet that did not bother to write the most common vowel. Shorthand Several systems of shorthand use diacritics for vowels, but they do not have an inherent vowel, and are thus more similar to Thaana and Kurdish script than to the Brahmic scripts. The Gabelsberger shorthand system and its derivatives modify the following consonant to represent vowels. The Pollard script, which was based on shorthand, also uses diacritics for vowels; the placements of the vowel relative to the consonant indicates tone. Pitman shorthand uses straight strokes and quarter-circle marks in different orientations as the principal "alphabet" of consonants; vowels are shown as light and heavy dots, dashes and other marks in one of 3 possible positions to indicate the various vowel-sounds. However, to increase writing speed, Pitman has rules for "vowel indication" using the positioning or choice of consonant signs so that writing vowel-marks can be dispensed with. Development As the term alphasyllabary suggests, abugidas have been considered an intermediate step between alphabets and syllabaries. Historically, abugidas appear to have evolved from abjads (vowelless alphabets). They contrast with syllabaries, where there is a distinct symbol for each syllable or consonant-vowel combination, and where these have no systematic similarity to each other, and typically develop directly from logographic scripts. Compare the examples above to sets of syllables in the Japanese hiragana syllabary: か ka, き ki, く ku, け ke, こ ko have nothing in common to indicate k; while ら ra, り ri, る ru, れ re, ろ ro have neither anything in common for r, nor anything to indicate that they have the same vowels as the k set. Most Indian and Indochinese abugidas appear to have first been developed from abjads with the Kharoṣṭhī and Brāhmī scripts; the abjad in question is usually considered to be the Aramaic one, but while the link between Aramaic and Kharosthi is more or less undisputed, this is not the case with Brahmi. The Kharosthi family does not survive today, but Brahmi's descendants include most of the modern scripts of South and Southeast Asia. Ge'ez derived from a different abjad, the Sabean script of Yemen; the advent of vowels coincided with the introduction or adoption of Christianity about AD 350. The Ethiopic script is the elaboration of an abjad. The Cree syllabary was invented with full knowledge of the Devanagari system. The Meroitic script was developed from Egyptian hieroglyphs, within which various schemes of 'group writing' had been used for showing vowels. List of abugidas Brahmic family, descended from Brāhmī Ahom Assamese Balinese BatakToba and other Batak languages BaybayinIlocano, Pangasinan, Tagalog, Bikol languages, Visayan languages, and possibly other Philippine languages BengaliBengali Bhaiksuki BrahmiSanskrit, Prakrit Buhid BurmeseBurmese, Karen languages, Mon, and Shan Chakma Cham DevanagariHindi, Sanskrit, Marathi, Nepali, Konkani and other languages of northern India Dhives Akuru GranthaSanskrit GujaratiGujarāti, Kachchi Gurmukhi scriptPunjabi Hanunó’o Javanese KagangaLampung, Rencong, Rejang KaithiBhojpuri and other languages of northern and eastern India KannadaKannada, Tulu, Konkani, Kodava Kawi Khmer Khojki Khotanese Khudawadi KolezhuthuTamil, Malayalam Kulitan Lao Leke Lepcha Limbu Lontara'Buginese, Makassar, and Mandar Mahajani MalayalamMalayalam MalayanmaMalayalam MarchenZhang-Zhung Meetei Mayek ModiMarathi MultaniSaraiki NandinagariSanskrit NewarNepal Bhasa, Sanskrit New Tai Lue Odia Pallava scriptTamil, Sanskrit, various Prakrits Phags-paMongolian, Chinese, and other languages of the Yuan dynasty Mongol Empire RanjanaNepal Bhasa, Sanskrit SharadaSanskrit SiddhamSanskrit Sinhala Sourashtra Soyombo Sundanese Sylheti NagriSylheti language TagbanwaPalawan languages Tai Dam Tai Le Tai ThamKhün, and Northern Thai Takri Tamil Telugu Thai Tibetan TigalariSanskrit, Tulu TirhutaMaithili Tocharian VatteluttuTamil, Malayalam Zanabazar Square Zhang zhung scripts Kharoṣṭhī, from the 3rd century BC Meroitic Ge'ez, from the 4th century AD Canadian Aboriginal syllabics CreeOjibwe syllabics Blackfoot syllabics Carrier syllabics Inuktitut syllabics Pollard script Pitman shorthand Fictional Tengwar Ihathvé Sabethired Abugida-like scripts Meroitic (an alphabet with an inherent vowel) – Meroitic, Old Nubian (possibly) Thaana (abugida with no inherent vowel) References 1990s neologisms
176472
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BB%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
Булахівка
Булахівка Села: Булахівка — Дніпропетровська область, Павлоградський район Булахівка — Житомирська область, Коростенський район Булахівка — село, Мінська область, Логойський район
2963499
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D1%96%20%28%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
Самокленскі (Люблінське воєводство)
Самокленскі (Люблінське воєводство) Самокленскі — село в Польщі, у гміні Камйонка Любартівського повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Люблінського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Любартівського повіту
57483764
https://en.wikipedia.org/wiki/Umschlagplatz%20Monument
Umschlagplatz Monument
Umschlagplatz Monument The Umschlagplatz Monument (full name: Umschlagplatz Monument-Wall) is a monument located in Warsaw at Stawki Street, in the former loading yard, where from 1942 to 1943 Germans transported over 300,000 Jews from the Warsaw Ghetto to the death camp in Treblinka and other camps in the Lublin district. Description The monument was unveiled on April 18, 1988, on the eve of the 45th anniversary of the outbreak of the Ghetto Uprising. It was designed by Hanna Szmalenenberg and Władysław Klamerus. The monument has a form of a white four-metre wall with a black strip on the front wall, which is a reference to the colours of the Jewish ritual robes. The space surrounded by the wall, on a rectangular plan of 20 × 6 metres, symbolizes an open railway wagon. 400 most popular Polish and Jewish names were engraved on the inner wall of the monument in alphabetical order, from Aba to Żanna. The names highlight several hundred years of coexistence of the two nations in Warsaw and the overlapping of their cultures and religions. Each name also symbolically commemorates a thousand victims of the Warsaw Ghetto. In the central part of the wall there are four stone boards with inscriptions in Polish, Yiddish, English and Hebrew that read as follows: Between 1942 and 1943, more than 300,000 Jews from the ghetto that had been established in Warsaw went to the Nazi death camps along this path of suffering. The gate to the commemoration area is topped with a semi-circular black matzevah-like plaque carved from a syenite block donated by the Swedish Government and society. A relief depicting a shattered forest (in Jewish funerary art, a broken tree means a premature, violent death) symbolizes the annihilation of the Jewish nation. On the axis of the wide main gate there is also a second gate – a narrow vertical clearance crowned with a cut matzevah, through which you can see a tree, which grew behind the monument after the war. The tree is a symbol of hope. The axial position of those two gates is to symbolize the transition from death to the hope of life. On the side wall of the building adjoining the monument (before the war no. 8, now no. 10) is a quotation from the Book of Job in Polish, Yiddish and Hebrew: "O earth, cover not thou my blood, and let my cry have no place." (Job 16, 18). The inscriptions intersect the contours of two windows and doors. From the edge of Stawki Street, between the main body of the monument and the school wall, runs a lightly sloping path – the road of death – where Jews were driven to the railway ramp for the transport to Treblinka. The road was paved with black basalt cubes as part of the monument. On the back wall of the monument, the names of its creators and founders were carved. The monument is the end of the Memorial Route of Jewish Martyrdom and Struggle, unveiled on the same day, starting at the crossroads of Anielewicza and Zamenhofa Streets and leading along Zamenhofa, Dubois and Stawki Streets. On June 11, 1999, during his seventh apostolic journey to Poland, John Paul II prayed for the Jewish nation at this commemoration place. In 2002, the monument, a fragment of a loading yard and two adjacent buildings (before the war Stawki St. 4/6 and 8, now no. 10) were entered into the register of historical monuments. In 2007–2008, the monument was completely renovated as it was in a poor condition due to the characteristics of materials used for its construction. At that time, white marble panels "Biała Marianna" were replaced with cladding made of grey granite from Zimnik, Lower Silesia, which is more resistant to weather conditions. According to the design by Hanna Szmalenberg and Teresa Murak, the square around the monument was crossed by a clay-gravel path, and from the intersection of Stawki and Dzikia Streets into the square a narrow wavy strip of blue hyssop flowers (the colour of the Israeli flag) was planted. Since 2012, to commemorate the victims of the displacement from the Warsaw Ghetto in 1942, the Memorial March of July 22, organized by the Jewish Historical Institute, begins at the monument. First commemoration of the Umschlagplatz The present monument replaced the first post-war commemoration of this place with a sandstone plaque placed in 1948 on the side wall of one of the Umschlagplatz buildings (from the side of Stawki Street). It contained an inscription in Polish, Hebrew and Yiddish: From this place, in 1942 and 1943, mass murdering Nazis transported hundreds of thousands of Jews to the death camps. Hail to the memory of Jewish martyrs and fighters. Surrounding area Memorial Route of Jewish Martyrdom and Struggle: a stone block commemorating the creation of the ghetto in Warsaw by the Germans in 1940 (Stawki Street, corner of Dzika Street). The building of the Faculty of Psychology of the University of Warsaw (before the war no. 21, now no. 5/7)—the SS branch supervising Umschlagplatz was stationed in this building in 1942–1943. At the back of the Complex of High Schools and Economics No. 1 is a fragment of the ghetto wall which was the border of Umschlagplatz. In 2014, it was dismantled and reconstructed after the bricks were cleaned. See also List of Holocaust memorials and museums - Poland Bibliography Henryk Drzewiecki. Trakt Pamięci w Warszawie. „Res Publica”. 2/1990. p. 41–44. Wiesław Głębocki: Warszawskie pomniki. Wydawnictwo PTTK "Kraj", 1990, p. 108-109. . References Jewish ghettos established by Nazi Germany Holocaust memorials in Warsaw Warsaw Ghetto Muranów (City Information System area)
67911716
https://en.wikipedia.org/wiki/Anolis%20altae
Anolis altae
Anolis altae, the high anole, is a species of lizard in the family Dactyloidae. The species is found in Costa Rica. References Anoles Reptiles of Costa Rica Endemic fauna of Costa Rica Reptiles described in 1930 Taxa named by Emmett Reid Dunn
2241892
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202016%20%E2%80%94%20%D0%B1%D1%96%D0%B3%20%D0%BD%D0%B0%20800%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%20%28%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%29
Легка атлетика на літніх Олімпійських іграх 2016 — біг на 800 метрів (жінки)
Легка атлетика на літніх Олімпійських іграх 2016 — біг на 800 метрів (жінки) Змагання з легкої атлетики в бігові на 800 метрів серед жінок на літніх Олімпійських іграх 2016 проходили з 17 по 20 серпня на Олімпійському стадіоні Жоао Авеланжа. Рекорди світовий і олімпійський рекорди були такими: Розклад змагань Час місцевий (UTC−3). Результати Попередні забіги У півфінали виходять по двоє перших з кожного забігу (Q) і восьмеро найшвидших серед тих, що посіли наступні місця (q). Забіг 1 Забіг 2 Забіг 3 Забіг 4 Забіг 5 Забіг 6 Забіг 7 Забіг 8 Півфінали У фінал виходять по двоє перших з кожного забігу (Q), а також двоє найшвидших серед решти місць (q). Забіг 1 Забіг 2 Забіг 3 Фінал Примітки Джерела Сторінка дисципліни змагань на сайті Світової легкої атлетики Жінки Жінки
245960
https://en.wikipedia.org/wiki/Instruction-level%20parallelism
Instruction-level parallelism
Instruction-level parallelism (ILP) is the parallel or simultaneous execution of a sequence of instructions in a computer program. More specifically ILP refers to the average number of instructions run per step of this parallel execution. Discussion ILP must not be confused with concurrency. In ILP there is a single specific thread of execution of a process. On the other hand, concurrency involves the assignment of multiple threads to a CPU's core in a strict alternation, or in true parallelism if there are enough CPU cores, ideally one core for each runnable thread. There are two approaches to instruction-level parallelism: hardware and software. Hardware level works upon dynamic parallelism, whereas the software level works on static parallelism. Dynamic parallelism means the processor decides at run time which instructions to execute in parallel, whereas static parallelism means the compiler decides which instructions to execute in parallel. The Pentium processor works on the dynamic sequence of parallel execution, but the Itanium processor works on the static level parallelism. Consider the following program: e = a + b f = c + d m = e * f Operation 3 depends on the results of operations 1 and 2, so it cannot be calculated until both of them are completed. However, operations 1 and 2 do not depend on any other operation, so they can be calculated simultaneously. If we assume that each operation can be completed in one unit of time then these three instructions can be completed in a total of two units of time, giving an ILP of 3/2. A goal of compiler and processor designers is to identify and take advantage of as much ILP as possible. Ordinary programs are typically written under a sequential execution model where instructions execute one after the other and in the order specified by the programmer. ILP allows the compiler and the processor to overlap the execution of multiple instructions or even to change the order in which instructions are executed. How much ILP exists in programs is very application specific. In certain fields, such as graphics and scientific computing the amount can be very large. However, workloads such as cryptography may exhibit much less parallelism. Micro-architectural techniques that are used to exploit ILP include: Instruction pipelining where the execution of multiple instructions can be partially overlapped. Superscalar execution, VLIW, and the closely related explicitly parallel instruction computing concepts, in which multiple execution units are used to execute multiple instructions in parallel. Out-of-order execution where instructions execute in any order that does not violate data dependencies. Note that this technique is independent of both pipelining and superscalar execution. Current implementations of out-of-order execution dynamically (i.e., while the program is executing and without any help from the compiler) extract ILP from ordinary programs. An alternative is to extract this parallelism at compile time and somehow convey this information to the hardware. Due to the complexity of scaling the out-of-order execution technique, the industry has re-examined instruction sets which explicitly encode multiple independent operations per instruction. Register renaming which refers to a technique used to avoid unnecessary serialization of program operations imposed by the reuse of registers by those operations, used to enable out-of-order execution. Speculative execution which allows the execution of complete instructions or parts of instructions before being certain whether this execution should take place. A commonly used form of speculative execution is control flow speculation where instructions past a control flow instruction (e.g., a branch) are executed before the target of the control flow instruction is determined. Several other forms of speculative execution have been proposed and are in use including speculative execution driven by value prediction, memory dependence prediction and cache latency prediction. Branch prediction which is used to avoid stalling for control dependencies to be resolved. Branch prediction is used with speculative execution. It is known that the ILP is exploited by both the compiler and hardware support but the compiler also provides inherent and implicit ILP in programs to hardware by compile-time optimizations. Some optimization techniques for extracting available ILP in programs would include instruction scheduling, register allocation/renaming, and memory access optimization. Dataflow architectures are another class of architectures where ILP is explicitly specified, for a recent example see the TRIPS architecture. In recent years, ILP techniques have been used to provide performance improvements in spite of the growing disparity between processor operating frequencies and memory access times (early ILP designs such as the IBM System/360 Model 91 used ILP techniques to overcome the limitations imposed by a relatively small register file). Presently, a cache miss penalty to main memory costs several hundreds of CPU cycles. While in principle it is possible to use ILP to tolerate even such memory latencies, the associated resource and power dissipation costs are disproportionate. Moreover, the complexity and often the latency of the underlying hardware structures results in reduced operating frequency further reducing any benefits. Hence, the aforementioned techniques prove inadequate to keep the CPU from stalling for the off-chip data. Instead, the industry is heading towards exploiting higher levels of parallelism that can be exploited through techniques such as multiprocessing and multithreading. See also Data dependency Memory-level parallelism (MLP) References Further reading (276 pages) External links Approaches to addressing the Memory Wall Wired magazine article that refers to the above paper https://www.scribd.com/doc/33700101/Instruction-Level-Parallelism#scribd http://www.hpl.hp.com/techreports/92/HPL-92-132.pdf Instruction processing Parallel computing
3263422
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%BB%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
Праттвілл (Каліфорнія)
Праттвілл (Каліфорнія) Праттвілл — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Плумас штату Каліфорнія. Населення — 24 особи (2020). Географія Праттвілл розташований за координатами (40.206005, -121.157456). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 1,56 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкали 33 особи в 14 домогосподарствах у складі 9 родин. Густота населення становила 21 особа/км². Було 102 помешкання (65/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,0 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,2 % — особи молодші 18 років, 39,4 % — особи у віці 18—64 років, 36,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 58,5 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 135,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 127,3 чоловіків також старших 18 років. Цивільне працевлаштоване населення становило 0 осіб. Джерела Переписні місцевості Каліфорнії Населені пункти округу Плумас (Каліфорнія)
13243296
https://en.wikipedia.org/wiki/Weirdsville
Weirdsville
Weirdsville is a black comedy film directed by Allan Moyle and written by Willem Wennekers. It premiered on January 18, 2007, at the 2007 Slamdance Film Festival. The film takes place in Northern Ontario and was filmed in Hamilton, Ontario, Canada, and Brantford, Ontario, Canada. Plot Nothing much happens in the lives of 20-something pals Dexter and Royce except for getting high and hanging out with Royce's girlfriend, Matilda ("Mattie"). This all changes one evening in Northern Ontario town Weedsville when Mattie overdoses on a stash of Dexter and Royce's drugs — drugs fronted by local drug kingpin and tough-guy Omar to sell in order to cover their previous drug debt. Thinking her dead and knowing that calling the cops would only land them in jail the pair decide to bury her in the boiler room of the closed drive-in theater where Royce used to work. The two set off to deal with Mattie's dead body. While the boys begin to dig a grave downstairs, a Satanic cult led by another former employee (and former classmate of Dexter and Royce) Abel enters the supposedly abandoned drive-in and begins a ritual involving pentagrams and human bloodletting in the upstairs concession stand. Their plan is to resurrect Jason Taylor (hippie turned reluctant but rich Internet entrepreneur and Abel's unwitting hero) out of his coma. However, when Dexter walks in mid-sacrifice, everything goes awry. Dexter and Royce are captured, gagged and duct-taped and Mattie's corpse is discovered. But when some of the sacrificed follower's blood unexpectedly "awakens" Matilda an all out chase ensues. Royce and Dexter get to her first, and the trio escapes. After safely stowing Mattie in Dexter's apartment, the boys run into Omar and his beefy sidekick Garry, who deliver a few swings of a curling stone and an ultimatum — debt (plus interest) paid by last call or he will severely injure the pair. Knowing that millionaire Jason Taylor has a safe full of money at his place, Dexter and Royce take off to break in and steal it, a plan previously mentioned by Mattie, who knows the combination to Taylor's safe. With a few unexpected bumps along the way, such as running into, accidentally knocking out and then getting high the nephew of Taylor, who was housesitting, Dexter and Royce successfully manage to steal the safe. En route back to Dexter's apartment to grab Mattie, they run into Abel. A classic car chase causes our boys to seek refuge in a mall where they encounter a midget security guard named Martin. After winning his trust (Martin has unresolved issues with cults himself) he lets them leave without further trouble. Meanwhile at the New Age Resource Centre, Mattie (having been kidnapped by Abel) has been tied to an upside-down cross along with an unconscious Jason Taylor. Abel's plan is to offer Lucifer Mattie's life in exchange for Jason's. Dexter and Royce arrive to try and stop the ritual and rescue Mattie. Omar shows up looking to collect his debt and he brought Gary — and his gun — with him. In hot pursuit of Abel and his cult, Martin and his (physically) diminutive friends arrive only to crash into Dex's car, propelling the safe from the trunk into the New Age Centre, crushing Abel. With Abel plan's ruined and his life saved, Taylor gives Dexter and Royce the okay to hand off the safe with all of his money to clear their debt to Omar. They happily flee the scene with Mattie in tow, while Omar and the cult are killed in an explosion. Cast Release The film debuted at the 2007 Slamdance Film Festival and played the festival circuit, screening at the Edinburgh International Film Festival, the Toronto International Film Festival, and the Raindance Film Festival. The film opened in limited release in the United States in 1 theater in Austin, Texas on October 5, 2007, and expanded to 2 more theaters (in Atlanta and Portland) two weeks later. The film was released in the United Kingdom on November 16, 2007. Reception Joe Leydon of Variety wrote: "Deconstructionists will delight in divining the influences that inform Weirdsville, a cleverly constructed, capably crafted and often uproarious shaggy-dog black comedy that riffs on everything from Trainspotting and Quentin Tarantino to Race With the Devil and Elmore Leonard. Nimbly directed by Allan Moyle, this Canadian-produced potential sleeper could command an even larger cult following than the helmer's enduringly popular Pump Up the Volume." Stephen Farber of The Hollywood Reporter wrote: "Director Allan Moyle has described Weirdsville as a Canadian Trainspotting, which is a bit of wishful thinking... it lacks the inventiveness and biting edge of Danny Boyle's landmark movie" and while the film "has some quirky pleasures, it seems unlikely to achieve either major cult status or boxoffice success." Farber wrote further that some of the incidents in the script "are bizarrely funny" but "[Allan Moyle] fails to provide the energy necessary to keep us involved." Farber described the film as "frenetic and convoluted rather than pleasingly impudent." Speaking of the cast, Farber said "the cast is generally better than the material... Speedman and Bentley...demonstrate more charm incarnating these grungy characters than they have sometimes shown in blander heroic parts", and also said "Manning...is wasted here." Farber said "plotting is far too haphazard to hold the audience's attention" and wrote "some of it is funny-weird, but too much is pointlessly weird." Rich Cline gave the film 4 out of 5 stars and said "this absurd crime odyssey has so much gonzo enthusiasm that it's impossible not to enjoy watching these crazed characters bounce off of each other" and said "the actors are hilariously charming, delivering scruffy, lively performances as a bunch of knuckleheads trying desperately to get out of a mess that gets more and more tangled." Cline also said "as it progresses, the plot gets a bit strained, and perhaps too farcical. But we stick with it because of the amiable cast". On review aggregate website Rotten Tomatoes, Weirdsville has an approval rating of 58% based on 33 reviews. The site's critics consensus reads, "Though it can be confusing at times, Weirdsville is funny and quirky in equal measure." Awards Directors Guild of Canada Awards, 2007: DGC Craft Awards for Editing and Production Design (nominated) Motion Picture Sound Editors, 2009: Golden Reel Award for Best Sound Editing (nominated) Soundtrack Struggle Struggle Struggle - The Weber Brothers Stoned - Blackie And The Rodeo Kings Chicken Soup For the F**K You Too - Shout Out Out Out Uneasy - Perfume Tree Bandits - Buck 65 5th Night's Hallucination - theCreep Retox/Requiem - John Rowley Pinned Together, Falling Apart - The Dears It's Not My Fault - Taryn Manning Orchids - The Lovely Feathers Beautiful Nothing - Danny Michel WinRock Song - Canary Mine It Don't Matter - Matt Mays & El Torpedo We Sweat Blood - Danko Jones To Get Across - Kate Maki Sign Says - These Three Cities It's Not My Fault - John Rowley/Taryn Manning (Acoustic) References External links Weirdsville at the IMCDb 2007 films 2007 independent films Canadian comedy horror films American black comedy films American comedy horror films 2007 black comedy films 2007 comedy horror films Films about drugs 2000s English-language films Films shot in Hamilton, Ontario Films directed by Allan Moyle Magnolia Pictures films Shoreline Entertainment films English-language Canadian films Films about cults Films about Satanism 2000s American films 2000s Canadian films
1257692
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD91337
HD91337
HD91337 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A0, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 9,4. Вона розташована на відстані близько 942,6 світлових років від Сонця. Пекулярний хімічний склад Зоряна атмосфера HD91337 має підвищений вміст Cr . Див. також Перелік HgMn-зір Ртутно-манганова зоря Перелік хімічно пекулярних зір (10h-12h) Хімічно пекулярна зоря Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію Перелік Am-зір Am-зоря Джерела Хімічно пекулярні зорі Зорі головної послідовності спектрального класу A0 3
11901160
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Champ%20%281979%20film%29
The Champ (1979 film)
The Champ (1979 film) The Champ is a 1979 American neo noir drama sports film directed by Franco Zeffirelli and a remake of the 1931 Academy Award-winning film of the same name directed by King Vidor. It stars Jon Voight as Billy Flynn, a former boxer who attempts to support his son (Ricky Schroder) and reconcile with his ex-wife (Faye Dunaway) by fighting in the ring again. The film is the last featuring Joan Blondell to be released during her lifetime. Plot Ex-boxing champion Billy Flynn lives in the city of Hialeah, Florida, where he is trying to settle down as a horse trainer after giving up his boxing title. A boxer propositions that Billy enter a match with him in the future. Billy shows up at the gym with his son T.J., who calls his father Champ. When he learns the man has not arrived, Billy angrily storms out of the gym, leaving his son behind. T.J. later finds him drunk inside a bar. When he takes him home, neighbor Josie asks about his drunken state on the street, and T.J. tells her that Charlie and his friends bought him four beers as a celebration. The next morning, Billy announces that he won $6,400 gambling and uses it to buy T.J. his own horse named "She's a Lady". Lady is entered in a race, but suddenly collapses, scraping her leg. Annie, Billy's wife from whom he had separated seven years ago, had placed a bet on the horse and arrives after Lady's fall. Billy explains that he told T.J. that Annie was dead and that she had deserted them. Annie invites T.J. to her cruise ship. Annie's current husband confronts Billy to convince him to tell T.J. that Annie is his mother. Billy tells him that because she was not there for T.J., he has no mother. Billy loses a gamble on T.J.'s horse and is told by Whitey to either give him Lady or $2,000 in cash. Annie gives Billy the money, but Whitey takes the horse instead. After assaulting Whitey in response and attacking anyone who tries to stop him, including a police officer, Billy is arrested and taken into custody, where he tells T.J. that he is to live with Annie. T.J. refuses to leave, and Billy slaps him in a fit of rage. At her home, Annie tries to comfort T.J., but accidentally tells him that she is indeed his mother. T.J. refuses to accept her as his mother, and Annie is distraught. When Billy is released, he hugs T.J. at a stadium and promises to never leave him ever again. Annie visits Billy and says that she wants him to explain why she wasn't there for T.J. After a fight, Billy allows her back into his life as a friend. To make amends with his son, Billy explains his promise to fight in the ring after Jackie warns him about his age and constant headaches, which could be fatal when boxing. Jackie reluctantly agrees to train Billy to fight again. The night of the fight arrives. From his dressing room, T.J. sees that Billy's opponent is much stronger than Billy, but Billy wins the first two rounds. He later receives many blows to the head and is weakened. The doctor examines Billy during a break and explains that if Billy suffers more damage, the fight will have to be stopped. Billy continues to receive sharp blows but finds enough stamina to knock out his opponent. Billy faints on the way back to his dressing room, and he calls for T.J. to ask him if he is happy that his father won. T.J. replies that "the champ always comes through." Billy then dies from his injuries. T.J., unaware that his father is dead, tries frantically to rouse him. Jackie tells T.J. that his father is dead. T.J. says goodbye to Billy and is embraced by Annie. Cast Jon Voight as Billy Flynn ("Champ") Faye Dunaway as Annie Phillips Ricky Schroder as Timothy Joseph "T.J." Flynn Jack Warden as Jackie Joan Blondell as Dolly Kenyon Arthur Hill as Mike Phillips Strother Martin as Riley Elisha Cook Jr. as Georgie Stefan Gierasch as Charlie Goodman Mary Jo Catlett as Josie Kristoff St. John as Sonny Dana Elcar as Hoffmaster, an attorney Randall "Tex" Cobb as Bowers, Billy's final opponent Robert Redford turned down the lead role. Ryan O'Neal signed to play the lead but wanted his son Griffin as T.J. After the director refused, claiming that Griffin was too old, O'Neal withdrew from the project. The filmmakers conducted a six-month talent search with thousands of applicants to cast the role of T.J., and Schroder was chosen immediately after his audition. Production Director Franco Zeffirelli said that he was inspired to remake the original film after seeing it again on television. It had first made an impression on him as a child because of the parallels between his own troubled youth and that of the boy in the story. Reception Critical response At review aggregator Rotten Tomatoes, the film holds has an approval rating of 40% based on 25 reviews, with an average rating of 5.2/10. At Metacritic, the film has a weighted average score of 38 out of 100 based on eight critics, indicating "generally unfavorable reviews". Michael Booth of The Denver Post wrote positively of the film: "Director Franco Zeffirelli makes beautiful pictures; from Shakespeare to the life of St. Francis. In 'The Champ,; he imbues Florida with some oldtime movie magic, retelling the tale of a washed-up former boxer trying to shed booze and gambling to win back his son." Time Out London was critical of the film, calling it "a pointless update of King Vidor's '30s weepie." In The New York Times, critic Vincent Canby strongly panned the film, stating that "the most offputting thing about such canny, tear-stained movies as 'The Champ' is not their naïveté but their unholy sophistication. These movies don't mean to deal with the world as it really is, but as it should be, a place where there's no pile-up of emotional garbage too big that it can't be washed clean by a good cry. My problem with 'The Champ' is that I didn't cry. The garbage accumulated." In a positive review, Variety's Dale Pollock wrote: "Hardly anyone can resist a cute kid, and with Ricky Schroder, 'The Champ' has the most irresistible moppet seen on the screen in decades. Franco Zeffirelli makes an auspicious debut on these shores with his first American film, bolstered by earnest performances from Jon Voight and Faye Dunaway." Gene Siskel of the Chicago Tribune awarded the film two and a half stars out of four and questioned the point of remaking the original, adding: "Of course that question would be of secondary importance if 'The Champ' were an effective tearjerker. But it's not. For no apparent reason, the original simple story has been lengthened a full 35 minutes. With catastrophe now piled upon catastrophe, 'The Champ' seems to be begging us to cry." Charles Champlin of the Los Angeles Times wrote in a generally positive review that "Zeffirelli has made 'The Champ' work again, on his and its extravagant terms. It requires, makes no mistake, a willing surrender to those terms of sentimental romance and is less piquantly seasoned with wry worldliness than 'Heaven Can Wait,' for example, whose romantic idealism it shares. But, with due allowances, 'The Champ' is a strongly affecting experience for those who want to be moved." Gary Arnold of The Washington Post opined that the film "slogs on for about two reels too many, concluding on a note of utterly contrived tragedy that should make just about everyone feel wretchedly deceived." Clyde Jeavons of The Monthly Film Bulletin wrote: "Whether the unabashed sentimentality of Zeffirelli's remake of King Vidor's 1931 was deliberate or a misinterpretation of mood, one thing is certain; rarely has the screen been quite so awash with tears for so little apparent reason." Film historian Leonard Maltin awarded the picture 1.5 out of a possible 4 stars, calling it "Hopeless...Voight acts too smart for us to believe he's a dumb pug, while Dunaway acts as if she wants to bed down with their kid; Schroeder cries (and cries) convincingly, but this still isn't exactly Zeffirelli's finest hour." The Champ has been listed among the most depressing films, and the final scene has been used in psychology experiments to elicit strong emotional responses. In 1988, psychologists conducted a study involving more than 250 film clips shown to 500 people. The study concluded that the last three minutes of The Champ, in which T.J. sees his father win his comeback fight and then die, elicited the saddest response from a majority of the subjects. Box office At the American box office, the film performed modestly at first but went on to become MGM's greatest international hit in 14 years, grossing $30.4 million in the U.S. and Canada and more than $35 million elsewhere, including more than $10 million in Japan. By September 1979, The Champ had registered as MGM's fourth-greatest success in its history. Awards and nominations Release The film was released on DVD on May 5, 2015 as part of the Warner Archive Collection. See also List of boxing films References External links 1979 films 1970s sports drama films Remakes of American films American sports drama films American boxing films Films scored by Dave Grusin Films about children Films about dysfunctional families Films about grief Films directed by Franco Zeffirelli Films about gambling United Artists films Metro-Goldwyn-Mayer films Films with screenplays by Walter Newman (screenwriter) American neo-noir films 1979 drama films 1970s English-language films 1970s American films Stinkers Bad Movie Award winning films
5916694
https://en.wikipedia.org/wiki/M%C3%B6mlingen
Mömlingen
Mömlingen is a municipality in the Miltenberg district in the Regierungsbezirk of Lower Franconia (Unterfranken) in Bavaria, Germany. Geography Location Mömlingen, which styles itself “Gateway to the Odenwald”, lies framed by wooded heights of the northern Odenwald on the Bavaria-Hesse boundary in the charming Mümling valley. Bordering on Mömlingen are the Bavarian district of Aschaffenburg in the north, and in the west the two Hessian districts of Darmstadt-Dieburg and Odenwaldkreis. History Celts and Romans Witnessing a prehistoric human presence are many barrows and sporadic finds, some of which go back to the Stone Age. From Roman times come parts of so-called Jupiter Columns (or Jupitergigantensäulen in German) and other worship stones. They show, together with the many traces of Roman country houses (villae rusticae) in the heights all around Mömlingen, the extent of the once mighty Roman Empire, which only a few kilometres away to the east held its frontier at the “Wet Limes”, namely the Main. Frankish settlement An early Frankish settlement beginning in the 6th century in what is now the heart of the community is witnessed by an extensive row grave field unearthed by archaeologists west of the village. Besides the many graves with scanty or missing grave goods, graves with extraordinarily rich appointments were discovered, such as a Mainz gold coin and remnants of silk, leading to the conclusion that there was a stately noble class among the villagers. These nobles could well have driven the Frankish taking of the land on royal orders. First documentary mention The settlement itself crops up in written records as Miminingen in a document from the Imperial Abbey at Fulda issued sometime between 802 and 817 (Abbot Ratgar's time in office). Compared to many neighbouring communities, this is a very early first documentary mention. To early Frankish times can be dated the establishment of the first church in Mömlingen. Bearing witness to this is what is said to be the typically Frankish custom of consecrating the old parish church to Saint Martin of Tours. Church and nobility – Mainz and Breuberg From the Middle Ages, many ecclesiastical institutions and members of the upper and middle nobility are known who had holdings in the municipal area, imposed taxes and held sundry rights. In 1024, Emperor Heinrich II donated the County of Stockstadt, within which lay Mömlingen, to the Imperial Abbey at Fulda. In 1278, the place passed with the County of Bachgau to Electoral Mainz. The circumstances of Mömlingen's belonging politically (until 1803) to the Electoral Mainz tithing region of the Bachgau while village jurisdiction, extensive landholdings and further traditional entitlements were held by the lords at the nearby Breuberg Castle led to neverending disputes between the territorial overlords of Mainz and Breuberg. Lords of Mimling – Hans Memling In the Late Middle Ages, members of a, probably, lower noble family named “von Mimling” (among other spellings) began cropping up in documents, mostly as clergymen and tithe counts. Historical research leaves no doubt that the forebears of the famous painter Hans Memling, born about 1435 in Seligenstadt, came from Mömlingen. His works can now be found hanging in the world's most famous painting galleries. Hausen hinter der Sonne South of Mömlingen, on the north slope of the Buchberg, once stood the village of Hausen hinter der Sonne (the affix meaning “Behind the Sun”), belonging to the Bishopric of Bamberg. The great countrywide wave of Plague that swept across the land in 1348 may already have thoroughly decimated the inhabitants, but the little settlement finally died in the early 16th century when the last few inhabitants moved to Mömlingen, likely under the effects of war. Mömlingen's municipal area thereby grew considerably. Even neighbouring Hainstadt gained land area by the small village's death. Thirty Years’ War and its aftermath Information about Mömlingen's size in the Late Middle Ages can be drawn from an interest register from 1426. At this time, the Counts of Wertheim, as holders of the lordship of Breuberg, were taxing 62 farms. Hence, Mömlingen was quite a grand place. Grave effects on Mömlingen's development were brought by the Thirty Years' War (1618–1648). Plague, sacking and pillaging harried the people, leaving only a few survivors by 1650. Many longtime families had been taken away by this dreadful war. Soon after the war ended, many new names come forth from the archives. Newcomers arrived mainly from the South Tyrol, France and the Netherlands. The Thirty Years' War also thwarted the building of a new local church. Only in 1774-1777 could the plan be realized. The old parish church built in the Baroque style is said to be the community's landmark. Mömlingen passes to Bavaria With the onset of the 19th century, an epoch that had lasted more than 600 years came to an end when Mömlingen ceased to be part of Electoral Mainz’s once vast holdings. In 1803 it passed to the newly formed Principality of Aschaffenburg, with which it passed in 1814 (by 1810 it had become a department of the Grand Duchy of Frankfurt) to Bavaria. Today the community of Mömlingen, which since the Second World War has undergone great growth through building, presents itself as a lower centre that has at its disposal a colourful pallet of not-for-profit institutions, and whose scenically charming location is treasured by many visitors. Politics Mayor since 2008: Siegfried Scholtka (born 1962) Community council The council is made up of 16 council members, not counting the mayor, with seats apportioned thus: CSU 9 seats FW 7 seats (Elections in March 2020) Town partnerships La Rochette, Savoie, France since 1992 Coat of arms The community’s arms might be described thus: Gules, a wheel spoked of six argent between in chief three roses of the second seeded Or in bar arched, in base two mullets of six of the second. Although the example in this article does not show it clearly, the German blazon clearly states that the roses are to be “seeded Or”, that is, with golden centres (“Rosen mit goldenen Butzen”). The six-spoked wheel, the so-called Wheel of Mainz, comes from the arms borne by the Archbishopric of Mainz, to which the community belonged until the Old Empire's downfall in 1803. The heraldic roses are drawn from the arms once borne by the Counts of Wertheim, and the mullets (star-shapes) are from those once borne by the Schenken (roughly, “stewards” or “bearers”) of Erbach. The arms have been borne since 1955. Culture and sightseeing Buildings The old parish church, St. Martin, a Baroque church, built in the years 1774 to 1777 Personalities Drafi Deutscher (1946-2006), singer, lived during the last years of his life in Mömlingen Further reading References External links Mömlingen history portal Community’s official webpage Miltenberg (district)
15033120
https://en.wikipedia.org/wiki/Gmina%20Cmolas
Gmina Cmolas
Gmina Cmolas Gmina Cmolas is a rural gmina (administrative district) in Kolbuszowa County, Subcarpathian Voivodeship, in south-eastern Poland. Its seat is the village of Cmolas, which lies approximately north of Kolbuszowa and north-west of the regional capital Rzeszów. The gmina covers an area of , and as of 2006 its total population is 7,874. Villages Gmina Cmolas contains the villages and settlements of Cmolas, Hadykówka, Jagodnik, Ostrowy Baranowskie, Ostrowy Tuszowskie, Poręby Dymarskie, Toporów and Trzęsówka. Neighbouring gminas Gmina Cmolas is bordered by The Gminas of Baranów Sandomierski, Dzikowiec, Kolbuszowa, Majdan Królewski, Mielec, Niwiska and Tuszów Narodowy. References Polish official population figures 2006 Cmolas Kolbuszowa County
4857128
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%81%20%D0%93%D0%95%D0%A1
Аракс ГЕС
Аракс ГЕС (гідровузол Аракс) — гідроелектростанція в Азербайджані й Ірані, розташована на прикордонній річці Аракс. Побудована згідно з міждержавною угодою з метою регулювання стоку річки, накопичення у водосховищі води для зрошення, вироблення електроенергії. Перший гідроагрегат ГЕС пущено в 1970. Потужність ГЕС - 44 МВт, середньорічне виробництво електроенергії - 148 млн кВт. год. Потужність та вироблення станції розділені паритетно між двома країнами. Будівля ГЕС До складу споруд ГЕС входять: земляна гребля довжиною 900 м і максимальною висотою 40 м; водоскидна бетонна гребля, що має 4 водоскидних прольоти шириною по 7 м, розрахована на перепустку 2900 м³/с води; дві будівлі ГЕС, на азербайджанському та іранському березі відповідно. У будівлях ГЕС розміщено 4 гідроагрегати потужністю по 11 МВт з поворотно-лопатевими турбінами. Директори В. Я. Дадашев - 1971-1976 . Примітки Література Див. також Список гідроелектростанцій Азербайджану Список електростанцій Азербайджану Греблі Ірану Греблі Азербайджану Гідроелектростанції Ірану Гідроелектростанції Азербайджану
1770221
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4-%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BA
Оверленд-Парк
Оверленд-Парк — друге за чисельністю населення місто в Канзасі місто в США, розташоване в окрузі Джонсон. Населення — осіб (2020). У рейтингу журналів CNN/Money and Money місто входить до топ-10 у рейтингу ста найкращих міст для життя в США. У 2010 ж році воно було оголошене журналом Money сьомим в аналогічному рейтингу, 2009 року стало «одним з найкращих місць, щоб ростити ваших дітей», і стало третім у списку з десяти найкращих міст для зростання. У місті розташований музей сучасного мистецтва Нермал. Містом-побратимом Оверленд-Парку є німецьке місто Бітігхайм-Біссінген. Географія Оверленд-Парк розташований за координатами (38.889042, -94.690584). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 195,21 км², з яких 193,84 км² — суходіл та 1,37 км² — водойми. Клімат Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 888 осіб/км². Було 76280 помешкань (391/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 2,5 %. Частка іспаномовних становила 6,3 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,7 % — особи молодші 18 років, 63,0 % — особи у віці 18—64 років, 12,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 37,8 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 93,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 89,6 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 5,9 % осіб, у тому числі 6,7 % дітей у віці до 18 років та 4,7 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 22,8 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 17,6 %, роздрібна торгівля — 10,7 %, фінанси, страхування та нерухомість — 10,6 %. Примітки Джерела Література History of the State of Kansas; William G. Cutler; A.T. Andreas Publisher; 1883. (Online HTML eBook) Kansas: A Cyclopedia of State History, Embracing Івnts, Institutions, Industries, Counties, Cities, Towns, Prominent Persons, Etc; 3 Volumes; Frank W. Blackmar; Standard Publishing Co; 944/955/824 pages; 1912. (Volume1 — Download 54MB PDF eBook), (Volume2 — Download 53MB PDF eBook), (Volume3 — Download 33MB PDF eBook) Міста Канзасу Населені пункти округу Джонсон (Канзас) Населені пункти США, засновані 1905
37990902
https://en.wikipedia.org/wiki/Vincenzo%20Grifo
Vincenzo Grifo
Vincenzo Grifo (born 7 April 1993) is a professional footballer who plays as a left winger or attacking midfielder for Bundesliga club SC Freiburg. Born in Germany, he plays for the Italy national team. Club career Early career Grifo began his footballing career with local youth sides 1. CfR Pforzheim and Germania Brötzingen, before joining 2. Bundesliga side Karlsruher SC in 2011. 1899 Hoffenheim In July 2012, he joined Hoffenheim on a free transfer, signing a two-year contract with the club. After initially playing for the reserve side in the Regionalliga Südwest, he was soon promoted to the Hoffenheim senior squad, and made his debut with the club in the Bundesliga on 19 October 2012, in a 3–2 home win over Greuther Fürth, coming on as a substitute for Takashi Usami. His performances earned him a two-year contract extension, and saw him make a total of 12 substitute appearances throughout the 2012–13 season, as well as 13 appearances and 5 goals in the Regionalliga. In the summer of 2013, he was officially promoted to the first squad, and was given the number 32 shirt. He spent the next seasons on loan with Dynamo Dresden and FSV Frankfurt; with Frankfurt, he registered 7 goals and 10 assists in 35 appearances throughout the 2014–15 season. SC Freiburg His performances led SC Freiburg to purchase him for €1.5 million in July 2015; Grifo played a key role in helping the club to win the 2. Bundesliga title and obtain promotion to the Bundesliga, registering 14 goals and 15 assists in 31 league appearances throughout the 2015–16 season. In the opening six matches of the 2016–17 season, Grifo registered one goal and four assists in the Bundesliga, as well as three goals in two appearances in the DFB-Pokal. He finished the season with 6 goals and 12 assists in 30 league matches. In his time at Freiburg he scored 20 goals and made 26 assists in 61 league appearances. Borussia Mönchengladbach On 28 May 2017, Bundesliga rivals Borussia Mönchengladbach announced the signing of Grifo on a four-year contract for an undisclosed fee, thought to be around €6 million. The transfer went through on 1 July. Return to 1899 Hoffenheim On 11 June 2018, Hoffenheim signed Grifo on a four-year deal. On 6 January 2019, Grifo returned to Freiburg on a loan deal until the end of 2018–19 season. Return to SC Freiburg On 2 September 2019, Grifo returned to Freiburg permanently once again, having spent the second half of the 2018–19 season on loan at the club. On 13 November 2022, he scored his first Bundesliga hat-trick in the first 20 minutes in a 4–1 win over Union Berlin. International career On 6 September 2013, Grifo earned his first cap for the Italian under-20 team under manager Alberigo Evani, scoring a goal in a 3–3 draw against Switzerland in Lugano. On 14 October 2013, Grifo earned his first call-up to the Italy under-21 side from manager Luigi Di Biagio for Italy's Euro 2015 qualifying match against Belgium. On 20 November 2018, Grifo made his senior debut for Italy, managed by Roberto Mancini, as a second half substitute during a 1–0 friendly win against the United States in Genk. On 15 October 2019, Grifo made his first start for Italy in a 5–0 away win against Liechtenstein during a UEFA Euro 2020 qualifying match. On 11 November 2020, Grifo scored his first goals for Italy, the first in the first half, and the second in the second half via a penalty shot, in a 4–0 home win against Estonia during a friendly. On 16 November 2022, he scored another brace in a friendly match against Albania. Style of play An intelligent and creative midfielder, with good offensive capabilities and an eye for goal, Grifo usually plays as a winger on the left flank, despite being naturally right-footed, a position which allows him to cut into the middle and shoot on goal, due to his finishing ability as well as his striking accuracy from distance; a versatile playmaker, he is also capable of playing as an attacking midfielder, as well as in several other attacking positions, and has frequently been deployed as an outside forward. Considered to be a talented and promising young player, he is mainly known for his technique, flair, and dribbling skills, while his vision, range of passing, set-piece delivery, and crossing accuracy make him an excellent assist provider. A dead-ball specialist, he is also an accurate free kick and penalty kick taker. Personal life Grifo was born in Pforzheim, Germany, to Italian parents; his mother is from Apulia, while his father is from Naro, in the province of Agrigento, Sicily. Career statistics Club International Scores and results list Italy's goal tally first, score column indicates score after each Grifo goal. Honours SC Freiburg 2. Bundesliga: 2015–16 DFB-Pokal runner-up: 2021–22 Individual 2. Bundesliga top assist provider: 2015–16 (11 assists) References External links Profile at FIGC.it Living people 1993 births German men's footballers Italian men's footballers German sportspeople of Italian descent German people of Sicilian descent Men's association football wingers Men's association football midfielders Italy men's international footballers Italy men's youth international footballers Italian expatriate sportspeople in Germany TSG 1899 Hoffenheim players Dynamo Dresden players FSV Frankfurt players SC Freiburg players Borussia Mönchengladbach players Bundesliga players 2. Bundesliga players Footballers from Pforzheim
2558371
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BD%D0%B8%21
Вони!
Вони! «Вони!» — чорно-білий американський науково-фантастичний фільм з елементами фільму жахів, поставлений у 1954 році режисером Дугласом Гордоном. «Вони!» є однією з перших кінострічок, що підняла тему можливих небезпечних наслідків випробувань ядерної зброї. Фільм був номінований на премію «Оскар» в категорії Найкращі спецефекти, і значною мірою визначив напрям розвитку кінофантастики та жахів майже на 15 років — услід за ним було знято безліч фільмів про велетенських чудовиськ. Прем'єра фільму відбулася в Нью-Йорку 16 червня 1954 року; широкий прокат почався 19 червня. Фільм став найбільш комерційно успішним фільмом студії Warner Bros. у 1954 році, його збори в США склали 2,2 мільйона доларів. Сюжет У пустелі Нью-Мексико поліцейські сержант Бен Пітерсон і його колега Ед Блекберн знаходять дівчинку в стані глибокого шоку, що втратила дар мови. Вони також знаходять розгромлений пасажирський трейлер та розорену крамницю, а також декілька мертвих тіл. Блекберн, залишившись у крамниці, гине в зіткненні з невідомим ворогом. Судмедексперт говорить, що в тілі однієї жертви міститься мурашина кислота в кількості, здатній убити 20 людей. На місце трагедії прибувають доктор Медфорд, направлений міністерством сільського господарства, і його донька Патриша. Медфорд вивчає сліди та підносить до носа дівчинки флакон з мурашиною кислотою, стежачи за її реакцією. У паніці дівчинка кричить: «Вони! Вони»! Медфорд спочатку приховує жахливу гіпотезу, яку він вивів з останніх подій. Але поява в пустелі велетенської 2,5-метрової мурахи підтверджує її незаперечно. Радіація, викликана вибухом першої атомної бомби в пустелі в 1945-му, породила жаливі мутації серед мурах. У наступні кілька годин армійські частини виявляють мурашник і знищують його фосфорними бомбами та гранатами з ціанідом. Патриша спускається всередину мурашника і, разом з батьком, приходить до висновку, що дві крилаті королеви врятувалися повітрям. Їх обов'язково необхідно знайти і знищити, оскільки вони здатні відкладати яйця. Медфорд показує документальний фільм про мурашок високопоставленим чиновникам у Вашингтоні, щоб ті повною мірою відчули масштаб небезпеки, навислої над людством через появу нової раси велетенських комах. Він вимагає засекретити операцію, щоб не сіяти паніку в країні. Корабель, на якому відклала яйця одна королева, топлять сили . Стає відомо, що в Каліфорнії зникла величезна партія цукру. Пошуки ведуться в цьому районі. Місцевий житель гине, а двоє його дітей зникають безслідно. Усе вказує на те, що новий розсадник розташований в каналізаційній мережі. У Лос-Анджелесі оголошений воєнний стан. Двох переляканих дітей знаходять неподалік мурашника. Бен Пітерсон жертвує життям заради їхнього порятунку. Чудовиськ винищують вогнеметами, і доктор Медфорд відмічає, що перший атомний вибух трохи відкрив двері в незвіданий світ. У ролях Виробництво Згідно з оригінальним задумом, фільм мав бути знятий в кольорі і тривимірному форматі. У останню хвилину скорочення бюджету змусило творців фільму працювати з чорно-білою плівкою. На підготовчій стадії виробництва стрічки були побудовані дві велетенські механічні мурахи, щоб уникнути використання фотографічних спецефектів, украй складних для створення в тривимірному форматі. Вони були використані в чорно-білих кадрах. Лише початкові титри на перших копіях фільму збереглися в кольорі. Знімальна група Нагороди та номінації Примітки Джерела Посилання (станом на 16.10.2017) Фільми про гігантських монстрів Американські фільми про монстрів Фільми про монстрів 1950-х Фантастичні фільми 1954 Науково-фантастичні фільми США Фільми жахів США Фільми англійською мовою Чорно-білі фільми США Фільми Дугласа Гордона Фільми про комах Фільми про мутантів Фільми, дія яких відбувається в Лос-Анджелесі Фільми Warner Bros. Фільми США 1954 Фільми жахів про тварин Фільми, дія яких відбувається в пустелі
3309778
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%B2%20%28%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%29
Клайв (Альберта)
Клайв (Альберта) Клайв — село в Канаді, у провінції Альберта, у складі муніципального району Лакомб. Населення За даними перепису 2016 року, село нараховувало 715 осіб, показавши зростання на 5,9%, порівняно з 2011-м роком. Середня густина населення становила 328,8 осіб/км². З офіційних мов обидвома одночасно володіли 15 жителів, тільки англійською — 700. Усього 15 осіб вважали рідною мовою не одну з офіційних. Працездатне населення становило 405 осіб (68,1% усього населення), рівень безробіття — 14,8% (16,7% серед чоловіків та 14,7% серед жінок). 85,2% осіб були найманими працівниками, а 11,1% — самозайнятими. Середній дохід на особу становив $52 066 (медіана $37 616), при цьому для чоловіків — $73 441, а для жінок $27 974 (медіани — $59 904 та $25 408 відповідно). 33,6% мешканців мали закінчену шкільну освіту, не мали закінченої шкільної освіти — 29,4%, 37% мали післяшкільну освіту, з яких 4,5% мали диплом бакалавра, або вищий. Клімат Середня річна температура становить 2,8°C, середня максимальна – 21,2°C, а середня мінімальна – -18,9°C. Середня річна кількість опадів – 485 мм. Примітки Населені пункти Альберти Засновані в Канаді 1912
2542156
https://uk.wikipedia.org/wiki/CXorf57
CXorf57
CXorf57 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на довгому плечі X-хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 855 амінокислот, а молекулярна маса — 97 554. Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг. Література Примітки Див. також Хромосома X Некатегоризовані білки
4745624
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B2%D1%96%20%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B5%D0%BD
Арві Саволайнен
Арві Саволайнен Арві Мартін Саволайнен — фінський борець греко-римського стилю, срібний призер чемпіонату Європи, дворазовий чемпіон та срібний призер Північних чемпіонатів, учасник Олімпійських ігор. Життєпис Боротьбою почав займатися з 2004 року. Багаторазовий призер чемпіонатів світу та Європи у молодших вікових групах. В тому числі чемпіон Європи серед юніорів, чемпіон Європи серед молоді та дворазовий чемпіон світу серед молоді. Виступає за борцівський клуб «Лагден Агкера». Тренер — Тапіо Латта (з 2013). Спортивні результати на міжнародних змаганнях Виступи на Олімпіадах Виступи на Чемпіонатах Європи Виступи на Північних чемпіонатах Виступи на інших змаганнях Виступи на змаганнях молодших вікових груп Примітки Джерела Посилання Фінські борці греко-римського стилю Борці греко-римського стилю на літніх Олімпійських іграх 2020 Спортсмени Лахті
1808135
https://en.wikipedia.org/wiki/Castoreum
Castoreum
Castoreum is a yellowish exudate from the castor sacs of mature beavers. Beavers use castoreum in combination with urine to scent mark their territory. Both beaver sexes have a pair of castor sacs and a pair of anal glands, located in two cavities under the skin between the pelvis and the base of the tail. The castor sacs are not true glands (endocrine or exocrine) on a cellular level, hence references to these structures as preputial glands, castor glands, or scent glands are misnomers. It is extracted with alcohol from the dried and crushed castor sacs for use as a tincture in some perfumes and, rarely, as a food additive. Chemical composition At least 24 compounds are known constituents of beaver castoreum. Several of these have pheromonal activity, of which the phenols 4-ethylphenol and catechol and the ketones acetophenone and 3-hydroxyacetophenone are strongest. Five additional compounds elicit a weaker response: 4-methylcatechol, 4-methoxyacetophenone, 5-methoxysalicylic acid, salicylaldehyde, and 3-hydroxybenzoic acid. There are also oxygen-containing monoterpenes such as 6-methyl-l-heptanol, 4,6-dimethyl-l-heptanol, isopinocamphone, pinocamphone, and two linalool oxides and their acetates. Other compounds are: benzoic acid, benzyl alcohol, borneol, o-cresol, 4-(4'-hydroxyphenyl)-2-butanone, hydroquinone, phenol. All those compounds are gathered from plant food. It also contains nupharamine alkaloids and castoramine, and cis-cyclohexane-1,2-diol. Uses In perfume In perfumery, the term castoreum refers to the resinoid extract resulting from the dried and alcohol tinctured beaver castor. The dried beaver castor sacs are generally aged for two or more years to mellow. Castoreum is largely used for its note suggesting leather, typically compounded with other ingredients including top, middle, and base notes. Some classic perfumes incorporating castor are Emeraude, Chanel Antaeus, Cuir de Russie, Magie Noire, Lancôme Caractère, Hechter Madame, Givenchy III, Shalimar, and many "leather" themed compositions. In food In the United States, the Food and Drug Administration lists castoreum extract as a generally recognized as safe (GRAS) food additive. In 1965, the Flavor and Extract Manufacturers Association's GRAS program (FEMA 2261 and 2262) added castoreum extract and castoreum liquid. The annual industry consumption is very low, around , whereas vanillin is over annually. Castoreum has been traditionally used in Sweden for flavoring a variety of schnapps commonly referred to as . Other Castoreum was also considered for use to contribute to the flavor and odor of cigarettes. Medieval beekeepers used castoreum to increase honey production. Related animal products Taxea, a secretion of the badger's subcaudal glands comparable in its medicinal use to the better-known castoreum Hyraceum, the petrified and rock-like excrement composed of urine and feces excreted by the Cape hyrax (Procavia capensis), and a sought-after material that has been used in traditional South African medicine and perfumery See also Musk Ambergris Perfume - Animal sources Violet gland References External links The International Perfume Museum: Castoreum Animal glandular products Beavers
665774
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%81%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BD%D0%BE%20%D1%82%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%94%D0%BE%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%A5%D0%B0%D1%83%D1%81%29
Абсолютно таємно (Доктор Хаус)
Абсолютно таємно (Доктор Хаус) «Абсолютно таємно» — шістнадцята серія третього сезону американського телесеріалу «Доктор Хаус». Прем'єра епізоду проходила на каналі FOX 27 березня 2007. Доктор Хаус і його команда має врятувати морського піхотинця з синдромом війни в затоці. Сюжет Хаусу сниться, що він морський піхотинець і знаходиться у гарячій точці в Іраку. Його пробуджує Кадді і ознайомлює з новою справою. На фото пацієнта він впізнає чоловіка зі сну. Піхотинець Джон Келлі вважає, що у нього синдром війни в Перській затоці, проте вчені довели, що такого синдрому не існує. Хаус дає розпорядження команді зробити повний огляд тіла, а також зробити тести на ВІЛ, менінгіт і малярію. Огляд показав лише болі в суглобах, тому Хаус наказує зробити полісонограму, щоб, можливо, виявити апноє. Під час процедури Кемерон і Чейз вирішують усамітнитись в кімнаті, а Форман помічає, що у Джона бактеріальний вагіноз на язиці. Команда виключає всі ендокринні захворювання. Єдиний варіант — рак привушної залози. Вілсон робить біопсію слинних залоз, але нічого не знаходить. Згодом Джон втрачає слух і Вілсон знаходить в його голові щонайменше шість пухлин. Але тиждень тому на знімку, який робили у воєнному тоборі, пухлин не було. Чейз робить аналіз сечі на наявність урану (тільки радіація могла спричинити ріст пухлин за такий короткий термін), а Форман і Вілсон виявляють, що пухлини зникли, а згодом у пацієнта відбувається параліч ніг. Чейз повідомляє команду і Хауса та Вілсона, що у сечі виявлено уран. Проте зараз Хаус не вважає, що причиною всього був уран. Він наказує вводити пацієнту антибіотики і перевіряти його слух та параліч. Хаус йде додому через камені в нирках, а команда вирішує лікувати Джона від передозування урану. Невдовзі параліч починає підійматися. Після дивного сну Хаус здогадується про справжню хворобу Джона. Разом з командою він оглядає ніс пацієнта і бачить, що там немає волосся і повно шрамів від катетерів. Дід Джона мав часті кровотечі з носа, тобто у Джона спадкова гемороїдальна телеангіоектазія. Чоловіку роблять операцію і видаляють шунти, які забруднювали кров. В кінці серії Хаус застає Кемерон і Чейза в прибиральні.
47584333
https://en.wikipedia.org/wiki/Christodoulos%20Kolomvos
Christodoulos Kolomvos
Christodoulos Kolomvos (born 26 October 1988) is a water polo player of Greece. He was part of the Greek team winning the bronze medal at the 2015 World Aquatics Championships. He was a member of the team that competed for Greece at the 2016 Summer Olympics. They finished in 6th place. He plays for Turkish powerhouse Enka SK. See also List of World Aquatics Championships medalists in water polo Honours National team Silver Medal in 2020 Olympic Games, Tokyo Silver Medal in 2018 Mediterranean Games, Tarragona Bronze Medal in 2013 Mediterranean Games, Mersin Bronze Medal in 2015 World Championship, Kazan Bronze Medal in 2016 World League, Huizhou Bronze Medal in 2020 World League, Tbilisi 4th place in 2016 European Championship, Belgrade 4th place in 2017 World Championship, Budapest 6th place in 2016 Olympic Games, Rio Club Olympiacos Greek Championship (9): 2009–10, 2010–11, 2012–13, 2013–14, 2014–15, 2015–16, 2016–17, 2021–22, 2022-23 Greek Cup (8): 2009–10, 2010–11, 2012–13, 2013–14, 2014–15, 2015–16, 2021–22, 2022–23 LEN Champions League runners-up: 2015–16 ENKA Turkish Championship (2): 2018–19, 2020–21 Turkish Cup (2): 2018–19, 2020–21 Awards Greek Championship Rookie of the Year: 2009–10 References External links Greek male water polo players Olympiacos Water Polo Club players Living people Place of birth missing (living people) 1988 births World Aquatics Championships medalists in water polo Water polo players at the 2016 Summer Olympics Olympic water polo players for Greece Mediterranean Games medalists in water polo Mediterranean Games silver medalists for Greece Mediterranean Games bronze medalists for Greece Competitors at the 2013 Mediterranean Games Competitors at the 2018 Mediterranean Games Water polo players at the 2020 Summer Olympics Medalists at the 2020 Summer Olympics Olympic silver medalists for Greece Olympic medalists in water polo Water polo players from Patras 21st-century Greek people
4955393
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D1%87%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Лопач Микола Павлович
Лопач Микола Павлович Микола Павлович Лопач (1922, Руда — 1987) — полковник Радянської Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1943). Біографія Микола Лопач народився 13 січня 1922 року в селі Руда (нині — Білоцерківський район Київської області України). Рано залишився сиротою, жив на Донбасі. Після закінчення дев'яти класів школи працював електронамотником. На початку німецько-радянської війни добровільно пішов на службу до Робочо-селянської Червоної Армії. У квітні 1942 року Лопач закінчив артилерійське училище і був направлений на фронт Великої Вітчизняної війни. До осені 1943 року старший лейтенант Микола Лопач командував батареєю 383-го стрілецького полку 121-ї стрілецької дивізії 60-ї армії Центрального фронту. Відзначився під час Битви за Дніпро. Під керівництвом Лопача його батарея виготовила переправні засоби та переправилася на західний берег Дніпра, де взяла активну участь у боях за захоплення та утримання плацдарму, лише за перший день відбивши вісім німецьких контратак, знищивши 8 танків та велику кількість солдатів та офіцерів противника. Лопач особисто брав участь у боях. Так, на другий день боїв він знищив 2 танки, 2 дзоти, 3 кулемети, ведучи вогонь з відкритої позиції. Батареї вдалося утримати позиції до переправи основних сил. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року за «мужність та відвагу, за вміле керівництво батареєю під час форсування Дніпра та утримання плацдарму» старший лейтенант Микола Лопач був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка» за номером 1177. Навесні 1945 року Лопач був тяжко поранений. Після закінчення війни він продовжив службу у Радянській Армії. 1947 року він закінчив Вищу офіцерську артилерійську школу. У 1972 році в званні полковника Лопача було звільнено в запас. Проживав і працював у Баку. В 1984 переїхав до Білої Церкви, де і помер 23 травня 1987 року. Був також нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки та низкою інших медалей. Примітки Література Лопач Микола Павлович // Боевые звёзды киевлян: очерки о Героях Советского Союза — уроженцах Киева и Киевской области / сост.: І. В. Волков, К. Л. Клепік, А. К. Корнілов та ін. — 3-тє вид., Перероб. — Київ: Політвидав України, 1983. — С. 220—221. — 518 с. — (Герої Радянського Союзу). Булкін С. П. Герої Вітчизни. — 2-ге вид., Випр. та дод. Донецьк, 1977. — С. 208—209. Дніпро — річка героїв. — Київ, 1983. — С. 322. Портянкін І. А., Кононихін Н. М., Жуков С. І. На славу Радянської Батьківщини. — , 1954. — С. 265—266. Шёл парнишке в ту пору…: герои-комсомольцы в боях за Советскую Украину в годы Великой Отечественной войны 1941—1945 гг. / авт.-упоряд. В. Н. Нем'ятий та ін. — К.: Молодь, 1985. — С. 180. — 367 с. Радянські артилеристи Другої світової війни Учасники битви за Дніпро Полковники (СРСР) Герої Радянського Союзу — українці
1688056
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%B1%D0%BE%D0%BD%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
Холбон (станція)
Холбон (станція) Холбон — станція Могочинського регіону Забайкальської залізниці Росії, розташована на дільниці Каримська — Куенга між станціями Шилка-Пасажирська (відстань — 14 км) і Приіскова (31 км). Відстань до ст. Каримська — 165 км, до ст. Куенга — 67 км; до транзитного пункту Бамівська — 816 км. Джерела Станції Забайкальської залізниці
1843512
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
Жадько Вікторія Анатоліївна
Жадько Вікторія Анатоліївна Вікторія Анатоліївна Жадько (нар. , Київ) — українська диригентка, гітаристка, педагог. Заслужена артистка України (1994). Лауреатка Міжнародного конкурсу ім. С. Прокоф'єва (1993, С.-Петербург, 1-а премія), V Міжнародного конкурсу диригентів ім. А. Тосканіні у Пармі (Італія, 1993), І Національного конкурсу диригентів ім. С. Турчака (1994, Київ, 1-а премія), III Міжнародного конкурсу диригентів ім. К. Кондрашина в Амстердамі (Нідерланди, 1994). XI та XII міжнародних конкурсів диригентів ім. М. Малька в Копенгагені (Данія, 1995, 1999), V Міжн. конкурсу диригентів ім. Ґ. Фітельберґа в Катовицях (Польща, 1995, 1-а премія). Життєпис Закінчила Ворошиловградське (тепер Луганське) музичне училище (1986, кл. М. А. Півника), Київську консерваторію (1991, кл. гітари М. А. Давидова, 1993, кл. симф. диригування А. Власенка). 1997—2000 — головна диригентка симфонічного оркестру Харківської філармонії. Здійснила постановки 2-х балетів на сцені Харківського театру опери та балету — «Євпраксія» О. Канерштейна й «Лускунчик» П. Чайковського з колективом дитячого балетного театру-студії Харкова. Від 1996 — доцент, з 1997 — професор клас гітари й симфонічного диригування Київського інституту культури. Засновниця там само 1-ї в Україні кафедри старовинної й камерної музики. Співпрацювала з провідними симфонічними колективами України — Національним симфонічним оркестром, оркестром Національної опери України, симфонічними оркестрами Одеси, Луганська, Львова та ін. Як гітаристка й диригентка гастролювала в Росії, Польщі, Нідерландах, Бельгії, Німеччині, Франції, Фінляндії, Угорщині, Великої Британії, Данії. Від 1989 здійснила численні фондові записи на УТ і Українському радіо, з 1993 як диригентка — з Симфонічним оркестром Національної радіокомпанії України. 1-а виконавиця низки творів сучасних українських і зарубіжних авторів. Автор програми для вищих навчальних закладів із спеціальності «Класична гітара». Організатор майстер-класів і курсів підвищення кваліфікації для викладачів гітари у початкових і середніх навчальних закладах України. Поміж учнів — лауреати численних регіональних і міжнародних конкурсів та фестивалів. Літературні твори Вікторія Жадько: Моя мета — стати не зіркою, а професіоналом //Україна. —1994. — № 4. Література Мельник О. Диригент — не жіноча професія? // Музика. — 1993. — № 5; Казанская Л. Конкурс имени Сергея Прокофьева /'Муз. жизнь. — 1993. — № 9—10; [Б. а]. С именами Рахманинова и Прокофьева // Культура. — 1993. — 13 февр.; Колотиленко Т. Браво, Вікторіє! //ЮЖ. — 1993. — 22 трав.; Семененко Н. Вікторія — завжди перемога у/Там само. — 1996. — № 10. Джерело Уродженці Києва Заслужені артисти України Українські диригентки Українські гітаристи Випускники Київської консерваторії Музиканти за алфавітом Лауреати Миколаївської обласної премії імені Миколи Аркаса
13745283
https://en.wikipedia.org/wiki/Viverrinae
Viverrinae
Viverrinae The Viverrinae represent the largest subfamily of the Viverridae comprising three genera, which are subdivided into six species native to Africa and Southeast Asia. This subfamily was denominated and first described by John Edward Gray in 1864. Classification Gray defined the Viverrinae as comprising the genera Proteles, Viverra, Bassaris and Viverricula. He subordinated the genera Genetta and Fossa to the Genettina, the genera Prionodon and Poiana to the Prionodontinae. Reginald Innes Pocock suggested that the African genets (Genetta) are also most nearly related to the Viverrinae, but should perhaps form a separate subfamily. William King Gregory and Milo Hellman placed the Viverra, Viverricula, Civettictis, Genetta, Osbornictis, Poiana and the North-American eucreodine genera Didymictis and Viverravus of the Eocene into this viverrid subfamily. Ellerman and Morrison-Scott also included the genus Prionodon. DNA analysis based on 29 Carnivora species comprising 13 Viverrinae species and three species representing Paradoxurus, Paguma and Hemigalinae supports the placement of Prionodon in the monogeneric family Prionodontidae as the sister-group of the Felidae. These investigations also clarified the controversial issue of the boundaries of this subfamily supporting the Viverrinae as being constituted by two monophyletic groups, namely the terrestrial civets Civettictis–Viverra–Viverricula and Poiana–Genetta. At present, the Viverrinae comprise: Characteristics Viverrina species have a robust body. There is a deep pouch for secreting in the form of a deep cavity on each side of the anus. The back of the hind feet is hairy except the pad of the toes and the metatarsus. The digitigrade feet are adapted for movement on the ground. The cushion-like indistinctly subdivided plantar pad and the pads of digits 2 to 4 are alone applied to the ground. The first digit is small and set well above the plantar pad, and constitutes a practically functionless "dew-claw". The dental formula is: . The outstanding characteristics of the modern Viverrinae are the high development of the perineal scent glands, the marked anteroposterior elongation of the entotympanic chamber of the compound bulla and the carnassial form of the cheek-teeth. They have excellent hearing and vision. Their flesh-shearing carnassial teeth are relatively undeveloped. Viverrids are amongst the primitive families of the Carnivora, with skeletons very similar to those of fossils dating back to the Eocene, up to 50 million years ago. They are variable in form, but generally resemble long-nosed cats. Most have retractile or partially retractile claws, and a baculum. The Viverrinae range in size from the African linsang with a body length of and a weight of to the African civet at and . Distribution and ecology This subfamily is found throughout the Oriental region, and is represented in Africa by the African civet (Civettictis civetta). The common genet (Genetta genetta) is considered to have been introduced to Europe and the Balearic islands, and occurs in all of continental Portugal, Spain and most of France. They are generally solitary and omnivorous, despite their placement in the order Carnivora. References Viverrids Taxa named by John Edward Gray
37306078
https://en.wikipedia.org/wiki/2013%20UEFA%20European%20Under-19%20Championship%20elite%20qualification
2013 UEFA European Under-19 Championship elite qualification
2013 UEFA European Under-19 Championship elite qualification The 2013 UEFA European Under-19 Championship elite round is the second round of qualification for the 2013 UEFA European Under-19 Championship final tournament. The 25 teams that advanced from the first qualification round, plus three teams that received byes to the elite round, were distributed into seven groups of four teams, with one of the teams hosting all six group matches in a round-robin format. The seven group-winning teams will qualify automatically for the final tournament. Seeds A total of 28 participating teams were divided in four draw pots based on the coefficient ranking list established by taking into account only the results of the qualifying round. Spain, Serbia and Turkey received byes to the elite round and were seeded in the first pot. The draw was held on 5 December 2012 in Nyon. {| class="wikitable" |- ! width=170|Pot A ! width=170|Pot B ! width=170|Pot C ! width=180|Pot D |- | | | | Tiebreakers If two or more teams are equal on points on completion of the group matches, the following criteria are applied to determine the rankings. Higher number of points obtained in the group matches played among the teams in question Superior goal difference from the group matches played among the teams in question Higher number of goals scored in the group matches played among the teams in question If, after applying criteria 1) to 3) to several teams, two teams still have an equal ranking, the criteria 1) to 3) will be reapplied to determine the ranking of these teams. If this procedure does not lead to a decision, criteria 5) and 6) will apply Results of all group matches: Superior goal difference Higher number of goals scored Drawing of lots Additionally, if two teams which have the same number of points and the same number of goals scored and conceded play their last group match against each other and are still equal at the end of that match, their final rankings are determined by the penalty shoot-out and not by the criteria listed above. This procedure is applicable only if a ranking of the teams is required to determine the group winner. Group 1 Group 2 Group 3 Group 4 Group 5 Group 6 Group 7 Qualified teams 1 Only counted appearances for under-19 era (bold indicates champion for that year, while italic indicates hosts) References External links UEFA.com 2013 UEFA European Under-19 Championship UEFA European Under-19 Championship qualification
242835
https://en.wikipedia.org/wiki/Muscarine
Muscarine
Muscarine, L-(+)-muscarine, or muscarin is a natural product found in certain mushrooms, particularly in Inocybe and Clitocybe species, such as the deadly C. dealbata. Mushrooms in the genera Entoloma and Mycena have also been found to contain levels of muscarine which can be dangerous if ingested. Muscarine has been found in harmless trace amounts in Boletus, Hygrocybe, Lactarius and Russula. Trace concentrations of muscarine are also found in Amanita muscaria, though the pharmacologically more relevant compound from this mushroom is the Z-drug-like alkaloid muscimol. A. muscaria fruitbodies contain a variable dose of muscarine, usually around 0.0003% fresh weight. This is very low and toxicity symptoms occur very rarely. Inocybe and Clitocybe contain muscarine concentrations up to 1.6%. Muscarine is a selective agonist of the muscarinic acetylcholine receptors. History The name muscarine derives from that of Amanita muscaria, from which it was first isolated, by German chemists Oswald Schmiedeberg and Richard Koppe at the University of Tartu, who reported their findings in 1869. The mushroom's specific name in turn comes from the Latin for fly because the mushroom was often used to attract and catch flies, hence its common name, "fly agaric". Muscarine was the first parasympathomimetic substance ever studied and causes profound activation of the peripheral parasympathetic nervous system that may end in circulatory collapse and death. Being a quaternary ammonium salt, muscarine is less completely absorbed from the gastrointestinal tract than tertiary amines, and it does not cross the blood–brain barrier. Muscarinic agonists activate muscarinic receptors while nicotinic agonists activate nicotine receptors. Both are direct-acting cholinomimetics; they produce their effects by binding to and activating cholinergic receptors. Final proof of the structure was given by Franz Jellinek and colleagues in 1957 with the help of X-ray diffraction analysis; Jellinek further described the three-dimensional structure of the molecule using muscarine chloride. These new findings set into motion research on the pharmacology of muscarine and muscarine-like substances that are structurally related to acetylcholine. Structure and reactivity Muscarine mimics the function of the natural neurotransmitter acetylcholine in the muscarinic part of the cholinergic nervous system, despite the less flexible structure due to the five-membered ring in the molecular skeleton. With the exception of the double bonded oxygen, all of the acetylcholine structure is present in the right bottom side of muscarine (see Figure 3 below for comparison of both structures). There are two mirror forms of muscarine, named: 2S-muscarine and 2R-muscarine. Efficient synthesis of (+)-muscarine The scheme below represents a very efficient way of the synthesis of (+)-muscarine according to the scientists Chan and Li in the Canadian journal of Chemistry in 1992. S-(−)-Ethyl lactate (2)(Figure 4) is converted into the 2,6-dichlorobenzyl ether (3). Diisobutylaluminium hydride (DIBAL) reduction of the 2,6-dichlorobenzyl ether gives the aldehyde (4). Treatment of the crude aldehyde with allyl bromide and zinc powder in water with NH4Cl as catalyst resulted in an anti:syn mixture of 5a and 5b. Treatment of 5a with iodine in CH3CN at 0 °C gives the cyclized product 6a. Finally treatment of 6a with excess trimethylamine in ethanol gave (+)-muscarine (2S,4R,5S). A similar reaction sequence with 5b gave (+)-epimuscarine (7). Other Syntheses It can be synthesized in various ways from completely different substances, particularly from 2,5-dimethyl-3-carboxymethyl flurane. Pharmacology Pharmacodynamics Muscarine mimics the action of the neurotransmitter acetylcholine by agonising muscarinic acetylcholine receptors. These receptors were named after muscarine, to differentiate them from the other acetylcholine receptors (nicotinic receptors), which are comparatively unresponsive to muscarine. There are five different types of muscarinic receptors: M1, M2, M3, M4 and M5. Most tissues express a mixture of subtypes. The M2 and M3 subtypes mediate muscarinic responses at peripheral autonomic tissues. M1 and M4 subtypes are more abundant in brain and autonomic ganglia. The odd numbered receptors, M1, M3 and M5, interact with Gq proteins to stimulate phosphoinositide hydrolysis and the release of intracellular calcium. Conversely, the even numbered receptors, M2 and M4, interact with Gi proteins to inhibit adenylyl cyclase, which results in a decrease of intracellular concentration of cyclic adenosine monophosphate (cAMP). Most agonists for muscarine receptors are not selective for subtypes. Muscarinic receptors also signal via other pathways, for instance via G beta-gamma complex modulation of potassium channels. This allows muscarine to modulate cellular excitability via the membrane potential. Metabolism A paucity of research exists on the metabolism of muscarine in the human body, suggesting this compound is not metabolized by humans. Though there has been extensive research in the field of acetylcholine metabolism by acetylcholinesterase, muscarine is not metabolized by this enzyme, partly explaining the compound's potential toxicity. Muscarine is readily soluble in water. The most likely way for muscarine to leave the blood is via renal clearance; it will eventually leave the body in urine. Medical uses Muscarinic agonists are used as drugs in treating glaucoma, postoperative ileus, congenital megacolon, urinary retention and xerostomia. Muscarine is contraindicated in people with diseases that make them susceptible to parasympathetic stimulation, people who have asthma or COPD, or people who have peptic ulcer disease. Also people with an obstruction in the gastrointestinal or urinary tract are not prescribed muscarine because it will aggravate the obstruction, causing pressure to build up that may lead to perforation. Efficacy As muscarine works on the muscarinic acetylcholine receptor, the best comparison can be made with acetylcholine, which normally works on this receptor. Pure muscarine compared to pure acetylcholine is stated in most cases to be more potent, its action is always slower but longer lasting than acetylcholine. A possible explanation for this long-lasting behavior might be that muscarine does not get hydrolyzed by acetylcholinesterase in the synaptic cleft. Toxicology Muscarine poisoning is characterized by miosis, blurred vision, increased salivation, excessive sweating, lacrimation, bronchial secretions, bronchoconstriction, bradycardia, abdominal cramping, increased gastric acid secretion, diarrhea and polyuria. If muscarine reaches the brain it can cause tremor, convulsions and hypothermia. Cardiac ventricles contain muscarinic receptors that mediate a decrease in the force of contractions leading to a lower blood pressure. If muscarine is administered intravenously, muscarine can trigger acute circulatory failure with cardiac arrest. The symptoms of intoxication with mushrooms rich in muscarine, especially Inocybe, are very typical: The symptoms start early, after one-quarter to two hours, with headache, nausea, vomiting, and constriction of the pharynx. Then salivation, lacrimation, and diffuse perspiration set in, combined with miosis, disturbed accommodation, and reduced vision. Gastric and small bowel colic leads to diarrhea, and there is a painful urge for urination. Bronchoconstriction leads to asthmatic attacks and severe dyspnea, and bradycardia combined with marked hypotension and vasodilation results in circulatory shock. Death after 8 to 9 hours has been reported in about 5% of the cases, but can be avoided completely by prompt administration of IV or IM anticholinergic drugs. Antidote Antimuscarinics such as atropine can be used as an antidote to muscarine. Atropine is, like muscarine, an alkaloid but unlike muscarine is an antagonist of the muscarinic receptors. Hence, it inhibits the effects of acetylcholine. Muscarinic antagonists dilate the pupil and relax the ciliary muscle, are used in treatment of inflammatory uveitis and is associated with glaucoma. They are also used to treat urinary incontinence and diseases characterized by bowel hypermotility such as irritable bowel syndrome. Muscarinic antagonists are often called parasympatholytics because they have the same effect as agents that block postganglionic parasympathetic nerves. References External links Treatment of muscarine poisoning Psychoactive Amanitas on Erowid Muscarinic agonists Mycotoxins Quaternary ammonium compounds Alkaloids
2718402
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%94%D1%80%20%D0%A8%D0%B5%D0%B9%D1%88%D0%B5%D0%BB%D1%8C
Меєр Шейшель
Меєр Шейшель (ім'я при народженні — Шейхель Марк Ізраїлович; 1890-1942)— український та французький художник. Біографія Народився 1890 року у Володимирі-Волинському. В 1910 році приїхав в Санкт-Петербург, де влаштувався без посвідки на проживання і перебивався випадковими заробітками. Навчався в школі Єлизавети Званцевої у Леона Бакста (одночасно з Марком Шагалом). У ранній період писав картини, присвячені традиційному життю хасидів («Молитва в синагозі», «Містечко на Волині» та ін.). У роки Першої світової війни працював на одному з російських військових заводів. На початку 1918 року переїхав до Києва. Увійшов в київську Культур-Лігу. Навесні 1918 року з групою її художників побував у творчому відрядженні в Криму. У 1922 році емігрував до Франції, жив у Монружі, під Парижем. У перші роки існував на благодійну стипендію. Був близький до кола художників Монпарнаса. У 1939 році провів персональну виставку в паризькій галереї «Equipe». У 1942 році був заарештований гестапо, укладений в табір Дрансі, потім етапований в Аушвіц (Освенцим), де загинув. У 1955 році роботи експонувалися на виставці художників і скульпторів, які загинули в депортації в галері Zak (влаштована Музеєм єврейського мистецтва в Парижі), в 2007 — на виставці «Культур-Ліга. Художній авангард 1910-1920-х рр.» в Національному художньому музеї України в Києві. Посилання Ле Фоль К. Київська Культур-ліга і Вітебська художня школа Київська Культур-ліга і Вітебська художня школа: два підходи до проблеми єврейського мистецтва та національної самосвідомості // Бюлетень Музею Марка Шагала. Вип. 14. Вітебськ, 2006. С. 79-86. Українські художники Французькі художники
5075976
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B0%D0%B3%D0%B0
Доніага
Доніага — село в нідерландській провінції Фрисландія. Входить до муніципалітету Фріске-Маррен. Його площа становить 6,84 км², а населення станом на 2021 рік складало 85 осіб. Перша згадка про населений пункт датується 1448 роком. Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт муніципалітету Фріске-Маррен Населені пункти провінції Фрисландія (Нідерланди) Фріске-Маррен
6450420
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20voix%20du%20bon%20Dieu
La voix du bon Dieu
La voix du bon Dieu (English: "good lord's voice") is the debut French-language studio album by Canadian singer Celine Dion, released on 6 November 1981 by Super Étoiles in Quebec, Canada only. It was preceded by the lead single, "Ce n'était qu'un rêve". The album was produced by René Angélil, Eddy Marnay and Daniel Hétu. It includes six original songs and three covers: Renée Lebas' "Tire l'aiguille", Berthe Sylva's "Les roses blanches" and "L'amour viendra", a French adaptation of Dario Baldan Bembo's "Dolce fiore". Content Dion collaborated on this project and all her next early French recordings with Eddy Marnay who wrote songs for Barbra Streisand, Édith Piaf, Nana Mouskouri and Claude François, among others. The album contains Dion's first three singles: "Ce n'était qu'un rêve" (co-written by herself), "La voix du bon Dieu" and "L'amour viendra" (French adaptation of Dario Baldan Bembo's song "Dolce fiore"), as well as two covers: Renée Lebas' "Tire l'aiguille" and Berthe Sylva's "Les roses blanches". Commercial performance René Angélil, Dion's manager (later husband) mortgaged his home to start his own record company just to produce her first records. He decided to put out two albums at the same time: La voix du bon Dieu and Céline Dion chante Noël. They sold 30,000 copies in 1981 and would go on to sell about 125,000 copies the following year. La voix du bon Dieu has sold 100,000 copies in total. The album produced two top twenty Quebec singles in "Ce n'était qu'un rêve" and "La voix du bon Dieu" which peaked at number fourteen and eleven, respectively. "Ce n'était qu'un rêve" was also released in France in 1982 as Dion's first single in that country. In 2005, Dion included "Ce n'était qu'un rêve" and "La voix du bon Dieu" on her greatest hits compilation, On ne change pas. Accolades In 1982, Dion was nominated for the Félix Award for Newcomer of the Year. Track listing Release history References External links 1981 debut albums Albums produced by Eddy Marnay Celine Dion albums Albums produced by René Angélil
4093822
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B1%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%81%20%E2%80%94%20%D0%86%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F
Відносини Барбадос — Іспанія
Відносини Барбадос — Іспанія Двосторонні відносини Барбадос — Іспанія — це двосторонні та дипломатичні відносини між цими двома країнами. Барбадос не має посольства в Іспанії, але його посольство в Брюсселі акредитоване в Іспанії. Іспанія не має постійного посольства в Барбадосі, але посольство Іспанії в порту Іспанії, Тринідаду та Тобаго акредитоване в Барбадосі, крім того Іспанія має почесне консульство в Бриджтауні. Історія За даними Кампоса в 1536 і 1550 роках офіційні хроністи Вест-Індії стверджують, що колумбійські експедиції почали рано досліджувати ці островні райони і що ці або похідні експедиції вже включали безліч Карибських островів (більші та менші) до корони Іспанії перед експедиціями корсарів. У період з 1536 по 1662 рік острів був окупований португальцями, а з 1620 року був окупований англійцями. Англія не мала законності чи дозволу щодо «права людей» того часу або Тордесільяського договору заселяти чи розпоряджатися суверенітетом в Америці, хоча острів із великими та глибокими печерами був притулком для піратів та корсарів. Іспанські хроністи подають мало історичних новин про аборигенних мешканців цих островів, за винятком згадки, що деякі острови були заселені індіанцями, яких доповідачі називали `` Кариби , чия культура була людожерською, а також населена на них `` архіпелагів (Spanish seafaring voice, 16 століття) , що часто є основною причиною депопуляції іспанців після відмови від `` заселення внаслідок різних інцидентів з цими або з корсарами. Острів фігурує на старих картографічних картах, поширених в Європі, що має назву `` Острів Барбудос , включаючи ці райони із загальною назвою `` caníbales insulae : Острів Трійці, Тобаго, Гренада, Гранадильйос, Бекія, Сан-Вісенте, Сент-Люсія, Мартиніно, Домініка, Марігаланте, Сантос, Гваделупе, Десеада, Антигуа, Монсеррат, Барбада, Барбудос та багато інших. Антоніо де Еррера-і-Тордесильяс також згадує острів (1516—1519) , кажучи: Матрос і картограф Хуан Ескаланте де Мендоса намалював цей острів серед поразки Атлантики. Дипломатичні відносини Резидент посольства в порту Іспанії (Тринідад і Тобаго) акредитований перед адміністрацією Барбадосу. Посол Хав'єр Марія Карбахоса Санчес вручила вірчі грамоти генерал-губернатору Барбадосу у вересні 2017 року. Співпраця До літа 2012 року читач Іспанського агентства з міжнародного співробітництва в галузі розвитку (AECID) працював в Університеті Вест-Індії (UWI) в Барбадосі, викладаючи іспанську мову та організовуючи програму обміну студентами з Барбадосу та Іспанії. Починаючи з 2015 року, ця іспанська лекція була знову відновлена в університеті Барбадосу. Див. також Зовнішня політика Іспанії Відносини Багамські острови — Іспанія Примітки Іспанія Барбадос
927165
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%B1%D1%96%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%83%202010%E2%80%9311%20%E2%80%93%20%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BF%208
Кубок світу з біатлону 2010–11 – етап 8
Кубок світу з біатлону 2010–11 – етап 8 Восьмий етап Кубка світу з біатлону 2010-11 відбувся у Форт-Кенті, Мен, США, з 10 по 13 лютого 2011. Розклад Розклад змагань подано за даними biathlonworld.com Переможці й призери Чоловіки Жінки Досягнення Найкращі виступи в кар'єрі , 10 у спринті , 30 у спринті , 40 у спринті , 51 у спринті , 64 у спринті , 38 у персьюті , 9 у спринті, 17 у персьюті , 26 у спринті , 27 у спринті, 24 в персьюті , 48 у спринті , 9 в персьюті Перша гонка кубка світу Виноски Кубок світу з біатлону 2010-11 2011 у біатлоні‎
2761202
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%89trez
Étrez
Étrez is a former commune in the Ain department in eastern France. On 1 January 2019, it was merged into the new commune of Bresse Vallons. Population See also Communes of the Ain department References Former communes of Ain Ain communes articles needing translation from French Wikipedia Populated places disestablished in 2019 Bresse
42238668
https://en.wikipedia.org/wiki/Allium%20bidentatum
Allium bidentatum
Allium bidentatum is an Asian species of plant in the amaryllis family. It is native to Mongolia, Russia (Buryatiya, Zabaykalsky Krai, Krasnoyarsk, Primorye), Kazakhstan, and northern China (Hebei, Heilongjiang, Jilin, Liaoning, Inner Mongolia, Shanxi, Xinjiang ). It grows in well-lit places, sometimes in saline soil. Allium bidentatum produces very narrow cylindrical bulbs rarely more than 4 mm across. Scape is round in cross-section, up to 30 cm tall. Leaves are more or less round in cross-section, up to 15 cm long. Umbel is hemispherical, with red or red-violet flowers. Two varieties are recognized. Allium bidentatum var. bidentatum - most of species range Allium bidentatum var. qinggouense Tolgor & Y.T.Zhao - Inner Mongolia References bidentatum Onions Flora of temperate Asia Plants described in 1929
722361
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Кияниця Василь Васильович
Кияниця Василь Васильович Василь Васильович Кияниця (14 березня 1950, м. Носівка — 1 квітня 2023, м. Носівка) — український педагог і радіоспортсмен, майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981 р.) та України (1997 р.), директор Носівської станції юних техніків, Чернігівської області (з 1972 по 2020). Депутат Носівської міськради з початку 1990-х. Родина Батько: Кияниця Василь Сергійович (1919—1995) — учасник Другої Світової війни з 1941 по 1945, механізатор колгоспу ім. Енгельса, кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора». Мати: Кияниця Анастасія Іванівна (1928—2005) — телефоністка місцевого вузла зв'язку з 1943 по 1990. Освіта Носівська ВШ № 7, СШ№ 1, Київський радіомеханічний технікум (1967—1970), Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т. Г. Шевченка (1975—1980) Ще в шкільні роки Василь Кияниця понад усе любив фізику та технічну творчість, за що завдячує своїм першим вчителям П Є. Репеті, З. Ф. Харченко, Г. Ф. Солошенку, Г. М. Шульзі, М.І Гончар. В старших класах захопився радіоконструюванням. Тоді, у середині 60-х років, Василь немало здивував однокласників, власноруч сконструйованим та виготовленим кишеньковим радіоприймачем. Читаючи радіолітературу, В. Кияниця все більше поринає у світ радіоаматорства. В 17 років він отримує дозвіл на власну радіостанцію. Власноруч виготовляє її, і вона виявляється першою діючою аматорською радіостанцією в Носівці. Кар'єра Після служби в армії (1972) В. Кияниця працює на Київському радіозаводі, а потім переходить у щойно створену в Носівці районну станцію юних техніків (СЮТ) і призначається її директором. За короткий час організовує відбудову приміщень, встановлення обладнання, налагоджує роботу гуртків. 1973 року створює при СЮТ аматорську радіостанцію колективного користування, навколо якої об'єднує учнівську молодь міста з числа тих, хто захоплювався радіоаматорством. Поступово Носівська радіостанція стає відомою в Україні, Радянському Союзі і за його межами. Записи кличних сигналів з поліської Носівки з'явились в апаратних журналах тисяч радіоаматорів в понад 200 країнах світу. Про успіхи юних радистів з Носівки пишуть газети «Комсомольская правда», «Советский патриот», «Молодь України», «Радянська освіта», «Патріот Батьківщини», журнали «Радіо», «Знання та праця», інші видання. Вихованці Носівської СЮТ перемагали у всесоюзних та всеукраїнських змаганнях і чемпіонатах. Громадська робота В. Кияниця був відповідальним секретарем федерації радіоспорту України (1987—1995), членом редколегії всеукраїнського журналу «Радіоаматор» (1993—2000). Очолював обласну федерацію радіоспорту, республіканську колегію суддів по спорту. Взяв участь в суддівстві більш як 120 змагань, включаючи чемпіонати СРСР і ряд міжнародних. Входив до десяти найкращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі. Будучи визнаним фахівцем з радіоспорту, неодноразово призначався старшим тренером збірних команд України для участі у всесоюзних змаганнях та чемпіонатах СРСР. З 1987 року по 1995 рік (три терміни поспіль) обирався відповідальним секретарем федерації радіоспорту України, яка налічувала тоді у своїх лавах понад 90 тисяч радіоаматорів (з яких понад 70 відсотків була шкільна молодь). Після голови федерації ця посада вважалася другою в радіоаматорській ієрархії нашої держави. За визнанням багатьох провідних фахівців, В. Кияниця на цій посаді зробив значний внесок у вітчизняний радіоаматорський рух. На юнацькому чемпіонаті в Грозному, на Чемпіонаті Союзу в Калузі, на Всесоюзній конференції радіоаматорів у Москві Василь Кияниця пропагував технічну творчість і боровся проти всього, що заважало її розвиткові. Як головний суддя проводить десятки обласних і республіканських змагань школярів з технічних видів спорту. Входив до десяти найкращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі (1989). Отримує звання «Суддя республіканської категорії», а потім — «Суддя всесоюзної категорії». Педагогічна і методична діяльність В. Кияниця проявляє себе як педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських виданнях. Він є автором понад п'ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі «Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції», котра була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві «Радянська школа» в 1988 році і діє по сьогоднішній день. В. В. Кияниця неодноразово залучався до розробки керівних документів про позашкільні установи. Він був одним із співавторів «Положення про станцію юних техніків» 1988 року. У 1992 році Василя Васильовича запрошують до складу редколегії всеукраїнського журналу «Радіоаматор» на сторінках якого він започаткував «Історію радіоаматорства в Україні», веде розділ для початківців. Партійна і депутатська робота Працюючи директором СЮТ, В. В. Кияниця 8 років був секретарем первинної партійної організації районного відділу освіти, однак публічно вийшов з КПРС ще до її заборони у 1991 році. Жителі прилеглих до станції юних техніків вулиць, знаючи Василя Васильовича як думаючу, дійову і принципову людину, неодноразово обирають його депутатом Носівської міської ради. В усіх скликаннях очолює комісії з правових та соціальних питань, виступає з ініціативами. З його іменем пов'язують зміну назв частини вулиць Носівки, котрі уособлювали символи більшовизму. Василю Васильовичу була притаманна активна життєва позиція. Впродовж усіх років він, щиро вболіваючи за долю позашкільної роботи з дітьми, писав до міністерств, центральних комітетів, депутатів, комісій, листувався з однодумцями, друкувався в пресі, виступав з ініціативами. Нагороди і відзнаки За успіхи та досягнення у роботі В. В. Кияниця має понад 80 нагород, у тому числі: дві Почесні грамоти Міністерства освіти та науки України, знаки «Відмінник народної освіти» (1981) та «Відмінник освіти України» (1997), Відзнака Президента України — ювілейна медаль «20 років незалежності України» (19 серпня 2011) (2011). Почесна Грамота Верховної Ради України (19 жовтня 2018 року № 727-к) Має почесні звання — майстер спорту СРСР і суддя всесоюзної категорії. За значний внесок у військово-патріотичне виховання учнівської молоді оборонне товариство (колишній ДТСААФ) нагородило В. В. Кияницю п'ятьма знаками «За активную работу». Галерея відзнак Василя Кияниці (Vasil Kyyanitsya) Журналістська робота Василь Кияниця займав активну громадянську позицію: виступав на зібраннях, публікував статті у засобах масової інформації. Деякі з його матеріалів: siver.com.ua Хто припинить політичну клоунаду? — питання «Останнього шляху Кобзаря» arhizhkgnosadm.at.ua Про портрети, гривні і патріотичного художника siver.com.ua Половина депутатів не спроможні навіть виступити siver.com.ua Козацький куліш у Василя Нечепи siver.com.ua Геть Лєніна з Носівки! siver.com.ua Підприємці закриваються val.ua Лєнін у Носівці одягнув «камуфляж» siver.com.ua У телебаченні наближається революція Цифрове ТБ: боятися, чи радіти arhizhkgnosadm.at.ua Виступ на конференції директора Носівської станції юних техніків, депутата міськради Василя Кияниці Виноски Посилання Атестаційні матеріали Носівської СЮТ // 2011 рік. Сайт Носівської районної станції юних техніків 40 років директором СЮТ Література Фурса В. М. «Славні імена Носівщини». — Ніжин: ТОВ "Видавництво «Аспект-Поліграф», 2009. — 200 с. : іл. ISBN 978-966-340-357-1 А. Шевченко. В. В. Кияниця: — Пошук був нелегким //Прапор комунізму від 14.01.1989 р. В. Кияниця. Депутатство — це копітка робота // Носівські Вісті від 23.10.2010 р. О. Довбиш. Життя, присвячене позашкіллю // Всеукраїнська тижнева газета «Сіверщина» № 11 (586) 11.03.2010 Майстри спорту СРСР Судді всесоюзної категорії Радіоаматорство Уродженці Носівки Відмінники освіти України Нагороджені ювілейною медаллю «20 років незалежності України» Нагороджені почесною грамотою ВРУ
1770029
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B7%20%D0%87%D0%BB%D0%BC%D0%B0%D0%B7
Деніз Їлмаз
Деніз Їлмаз (26 лютого 1988, Новий Ульм) — азербайджанський футболіст, нападник клубу «Бурсаспор» та національної збірної Азербайджану. Грав за молодіжну збірну Туреччини. Клубна кар'єра Народився у баварському місті Новий Ульм у родині турецьких імігрантів. У дорослому футболі дебютував 2005 року виступами за другу команду мюнхенської «Баварії», в якій провів шість сезонів, взявши участь у 115 матчах чемпіонату. Так й не отримавши шансу зіграти за головну команду «Баварії», 2011 року перейшов до клубу «Майнц 05», де також здебильшого грав за команду дублерів. Відіграв за головну команду клубу з Майнца лише у двох іграх німецької першості. 2012 року був відданий в оренду до команди другої Бундесліги «Падерборн 07», а ще за рік, у 2013, перебрався до Туреччини, уклавши контракт з «Елязигспором». До складу «Трабзонспора» приєднався влітку 2014 року. Виступи за збірні 2003 року дебютував у складі юнацької збірної Туреччини, взяв участь у 45 іграх на юнацькому рівні за команди різних вікових категорій, відзначившись 14 забитими голами. Протягом 2007–2010 років залучався до складу молодіжної збірної Туреччини. На молодіжному рівні зіграв у 8 офіційних матчах, забив 2 голи. Титули і досягнення Чемпіон Європи (U-17): 2005 Посилання Профіль гравця на TransferMarkt , , Німецькі футболісти Турецькі футболісти Азербайджанські футболісти Гравці молодіжної збірної Туреччини з футболу Футболісти «Баварії» (Мюнхен) Футболісти «Майнца» Футболісти «Падерборна» Футболісти «Елязигспора» Футболісти «Трабзонспора» Футболісти «Бурсаспора»
2017614
https://uk.wikipedia.org/wiki/2MASS
2MASS
2MASS (абревіатура від The Two Micron All-Sky Survey — «Огляд усього неба на довжині хвилі два мікрометри») — астрономічний огляд усієї небесної сфери у трьох інфрачервоних діапазонах із довжиною хвиль приблизно 2 мікрометри (мкм): J (1,25 мкм), H (1,65 мкм) та Ks (2,17 мкм). Спостереження огляду здійснювалися у 1997—2001 рр.: для північної півкулі — на горі Гопкінс в Аризоні, для південної — у Міжамериканскій обсерваторії Серро Тололо в Чилі. Остаточно дані 2MASS були оприлюднені 2003 року як дані IRSA (Infrared Science Archive). Цілі Основними завданнями огляду були: Виявлення галактик у «Зоні недосяжності» (ZOA) — смузі на небі, яка прихована для спостережень у діапазоні видимого світла нашою власною галактикою — Чумацьким Шляхом. Виявлення коричневих карликів. Станом на 2003 рік огляд 2MASS дав змогу відкрити 173 коричневі карлики, зокрема 2MASS 0939-2448, 2MASS 0415-0935, 2M1207 та 2MASS J04414489+2301513. Систематичний пошук зір малої маси: зорі такого типу є найпоширенішими об'єктами як у нашій галактиці, так і в інших. Каталогізація всіх знайдених зір і галактик. Вимірювання в інфрачервоному діапазоні, здійснені в рамках огляду 2MASS, виявилися ефективними, зокрема, для виявлення не відкритих раніше зоряних скупчень. Результати Кількісні описи точкових (зір, планет, астероїдів) та протяжних (галактики, туманності) джерел світла були каталогізовані автоматично за допомогою комп'ютерних програм у середньому аж до видимої зоряної величини 14. Загалом каталогізовано понад 300 млн точкових джерел світла й 1 млн — протяжних. Спираючись на дані зоряного огляду 2MASS, у листопаді 2003 року команда вчених оголосила про відкриття карликової галактики Великий Пес — це була найближча (з відомих на той час) галактика-супутник Чумацького Шляху. Наразі дані й зображення, отримані під час огляду, загальнодоступні: будь-хто може безкоштовно отримати їх онлайн. Є також чимало наукових публікацій щодо огляду 2MASS із посиланнями на безкоштовні копії документів до публікації. Фінансування Фінансування огляду 2MASS здійснювали Массачусетський університет в Емгерсті, науковий центр IPAC під керуванням Jet Propulsion Laboratory (JPL) та Каліфорнійського технологічного інституту, НАСА та Національний науковий фонд (NSF). Див. також Слоанівський цифровий огляд неба Глибокий огляд екліптики Посилання 2MASS в огляді IPAC 2MASS в огляді UMass Галерея зображень огляду 2MASS: різні об'єкти Зорі малої маси та коричневі карлики в огляді 2MASS Примітки Фотометричні системи Астрономічні огляди
3754759
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BA%D0%BA%D1%83%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
Куккуяновська сільська рада
Куккуяновська сільська рада — муніципальне утворення у складі Дюртюлинського району Башкортостану, Росія. Адміністративний центр — село Куккуяново. Населення Населення — 1265 осіб (2019, 1586 у 2010, 1563 у 2002). Склад До складу поселення входять такі населені пункти: Примітки Поселення Дюртюлинського району
61876869
https://en.wikipedia.org/wiki/Ballastny%20Kuryer
Ballastny Kuryer
Ballastny Kuryer is a rural locality (a settlement) in Slavgorod, Altai Krai, Russia. The population was 140 as of 2013. There are 3 streets. References Rural localities in Slavgorod urban okrug
1153780
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BA%D0%B0%D1%88%D0%B0
Перлова каша
Перлова каша — страва, приготована з перлової крупи. Кашу готують як на молоці, так і на воді. Перлова каша — корисна їжа, вона містить білки і крохмаль, вітаміни групи В, вітамін А, Е, D, залізо, кальцій, мідь, йод, фосфор, а також велику кількість лізину. Цікаві факти Як дуже швидко зварити перловку Ми часто недооцінюємо цю корисну крупу й лінуємося готувати її тільки тому, що варити довго. Наприклад, якщо замочити на 12 годин перлову крупу, а потім варити 2-3 години — то результат може бути гірший, ніж за цим рецептом. Ось спосіб прискорити варіння в рази (загальний час готування — 40 хвилин). Заливаємо склянку перлової крупи довільною невеликою кількістю холодної води й ставимо на плиту на максимум вогню. Після закипання (~ 4-5 хв., кришка напіввідкрита) воду зливаємо. Заливаємо 2,5-3 склянками холодної води крупу й ставимо знову на сильний вогонь (~ 4-5 хв., кришка напіввідкрита) Після закипання забираємо вогонь на самий мінімум, додаємо сіль до смаку, кришку закриваємо. Приблизно через 30 хвилин, після повного випарювання води — перловка готова. Примітки Каші Гарніри Українська кухня Російська кухня
2172543
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE-%D1%82%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BD%D1%96
Ясенно-твердопіднебінні приголосні
Ясенно-твердопіднебінні приголосні — у фонетиці група заясенних приголосних звуків, що мають однакове місце творення. Артикулюються передньою спинкою язика позаду ясенного бугорка, а середня частина язика при цьому піднімається до твердого піднебіння. Це шиплячі приголосні звуки, що мають найсильнішу палаталізацію порівняно з іншими заясенними приголосними. Інші назви — ясенно-піднебінні приголосні, альвеоло-палатальні приголосні, передпіднебінні приголосні. Ясенно-твердопіднебінні приголосні [ɕ] (м'який ш) — глухий ясенно-твердопіднебінний фрикативний (польська, східноазійські мови) [ʑ] (м'який ж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний фрикативний (польська, східноазійські мови) [t͡ɕ] (м'який ч) — глухий ясенно-твердопіднебінний африкат (польська, російська, східноазійські мови) [d͡ʑ] (м'який дж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний африкат (сербська, східноазійські мови) Близькими до цих звуків є такі заясенні приголосні: Піднебінно-ясенні приголосні: [ʃ] (ш) — глухий піднебінно-ясенний (заясенний) фрикативний [ʒ] (ж) — глухий піднебінно-ясенний (заясенний) фрикативний [t͡ʃ] (ч) — глухий піднебінно-ясенний (заясенний) африкат [d͡ʒ] (дж) — глухий піднебінно-ясенний (заясенний) африкат Ретрофлексні приголосні: [ʂ] (твердий ш) — глухий ретрофлексний фрикативний [ʐ] (твердий ж) — дзвінкий ретрофлексний фрикативний [t͡ʂ] (твердий ч) — глухий ретрофлексний африкат [d͡ʐ] (твердий дж) — дзвінкий ретрофлексний африкат У мовознавчих працях ясенно-твердопіднебінні приголосні можуть позначаються як пом'якшені піднебінно-ясенні приголосні: ⟨ɕ⟩ → ⟨ʃʲ⟩ ⟨ʑ⟩ → ⟨ʒʲ⟩ ⟨t͡ɕ⟩ → ⟨t͡ʃʲ⟩ ⟨d͡ʑ⟩ → ⟨d͡ʒʲ⟩ Примітки Джерела
2025988
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Михалко Андрій Якович
Михалко Андрій Якович Андрій Якович Михалко (народився в селі Лошакова Гута Козелецького району Чернігівської області) — український будівельник та мецент. Працював генеральним директором ремонтно-будівельного підприємства «Ремонтник». Заслужений будівельник України. Упорядник збірника українських народних пісень з нотами «Пісенний вінок» яке витримало три видання (2005, 2007, 2009). Посилання Отчий поріг. Червень, 2015 р. № 6, сторінка 2 Джерела Сторінки 670–671 Батьківський поріг / Упорядники Д. А. Головко, В. Є. Устименко. — Київ: Український центр духовної культури, 2000. — Сторінка 126 Заслужені будівельники України Уродженці Козелецького району
7941175
https://en.wikipedia.org/wiki/Subligaculum
Subligaculum
Subligaculum A subligaculum was a kind of underwear worn by ancient Romans. It could come either in the form of a pair of shorts, or in the form of a simple loincloth wrapped around the lower body. It could be worn both by men and women. In particular, it was part of the dress of gladiators, athletes, and actors on the stage. Leather subligacula have been found in excavations of 1st century Roman London. The longer-form subligaculum that forms a loin cloth is tied as follows: First, the strings are tied around the waist with the long part hanging down back, covering the buttocks. Next, the long part is brought down between the legs and pulled up behind the knot tied in front. Then it is draped over the ties so it forms a loincloth. See also Kacchera Kaupinam Dhoti Lungi Breechcloth Fundoshi Loincloth Mawashi Perizoma Thong Tallit katan Temple garment Notes Roman-era clothing Undergarments
1102867
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9-%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%B1%D0%B0%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
Музей-садиба Павла Муравського
Музей-садиба Павла Муравського — музей-садиба в селі Дмитрашківка, Піщанський район, Вінницька область, експозиція якого присвячена життю і творчості видатного українського хорового диригента, Героя України Павла Івановича Муравського. Музей міститься в хаті, збудованій на місці тієї, в якій народився й жив до 1930 р. Павло Муравський. Музей відкрито 21 листопада 2009 року. З історії створення музею Ідея створення Меморіальної садиби-музею виникла 15 років тому, коли Федір Іванович Ущаповський, художній керівник народного хору «Діброва» та народного вокально-інструментального ансамблю «Лаври», Заслужений працівник культури України та Заслужений діяч мистецтв Придністровської Молдавської Республіки, разом із Катериною Борисівною Семко, художнім керівником дитячого хору, Відмінником освіти України, брали участь у роботі Республіканського семінару керівників хорів, що проводився в Харкові під керівництвом Павла Івановича Муравського. На той час ще стояла стара хата, в якій народився й прожив дитячі роки Павло Муравський (Моравський), надвірні будівлі, які ще можна було б відновити та облаштувати садибу-музей. Проте ініціатор проекту Ф.І. Ущаповський зіткнувся з труднощами, пов'язаними з нерозумінням чиновників як у районі, так і в області. Ідею вдалося втілити в життя аж тоді, коли стало відомо, що П. І. Муравському присвоєно звання Герой України. На сесії Піщанської районної ради було розглянуто й підтримано лист-звернення Ф. І. Ущаповського до депутатів районної ради про створення Меморіальної-садиби музею П. І. Муравського на його батьківщині в селі Дмитрашківка та виділено з районного бюджету 10 тисяч гривень для започаткування цієї справи. На превеликий жаль, хата вже була розвалена, залишилися тільки погріб та напівзруйнований хлівець. За громадської ініціативи утворено Організаційний комітет зі створення Меморіальної садиби-музею Павла Івановича Муравського. Будівництво та облаштування меморіальної садиби-музею розпочато в липні 2009 року. На місці садиби видатного земляка зібралися учні та вчителі місцевої школи, сусіди П.І. Муравського, голова Піщанської районної ради, голова Організаційного комітету В. М. Кирнасівський, голова села О. М. Луньова та ініціатор цієї справи Ф.І. Ущаповський. Було проведено збори, приурочені початку будівництва, де наголошено на тому, яку важливу, потрібну справу розпочинають односельці П. І. Муравського. А справа була непроста, оскільки довелося прибирати залишки старої хати й на місці будувати нову. На 95-літній ювілей П.І. Муравського до Києва прибула делегація від Піщанського району. Вітаючи ювіляра з днем народження, даруючи йому запашний коровай на вишитому подільському рушникові та його портрет, створений Ф.І. Ущаповським, земляки порадували Павла Івановича, що розпочато будівництво хати, де буде створено Меморіальну садибу-музей його імені. Великого маестро до сліз схвилювала ця новина, й він перейнявся бажанням по змозі допомогти землякам у цій справі. Галерея Див. також Муравський Павло Іванович Дмитрашківка Джерела і посилання Другий міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Село Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області. 24-28 червня 2011 року./ Упорядник і редактор Олександер Шокало. - К.: 2011. Дмитрашківка Піщанський район Музеї-садиби Павло Муравський засновані у Вінницькій області 2009 Музеї Вінницької області
2695910
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%8F
Євгенія
Євгенія — християнське жіноче ім'я, походить від «благородна». Жіноча форма імені Євген. Варіанти Жіноче ім'я — Євгенія. У народній мові Ївга, проте у радянські часи було унормовано винятково один варіант, майже дослівну транслітерацію з російської — Євгенія («Євгєнія»). На той час були й інші подібні до чинного варіанти, такі як Евгенія або Йоганія. Сучасна українська транслітерація - "Yevheniia". Зменшувально-пестливі форми — Женя, Женічка. Згадки у літературних творах: Ївга не пасувала до свого темного закутку (Грінч.) Піднялась охочим серцем Ївга до підпомоги (Г.Барвінок) Так і бризнулася Ївга губернаторові в ноги. (Кв.) Ївга заробила в мене грошенят на байбарак ід Великодню. (Г. Барв. 251.) Піднялась охочим серцем Ївга до підпомоги. (Г. Барв. 249.) Нехай же Ївга нічого не росказує та сяде поштиво. (О. 1861. XI. Кух. 25.) Ївга не дала нікому росковувати Левка, сама зняла залізо. (Кв. П. 263.) Брехня сьому, єй же то Богу брехня! — так роспадалась Ївга, вже осмілившись зовсім. (Кв. II. 249.) Не вгамовується Ївга. (Мир. Пов. І. 144.) Зараз Левка стали заганяти; насилу встигла йому Ївга подати сорочечку. (Кв. ІІ. 228. "Залозецький М.) Також маємо переклад у Російсько-українському словнику 1930 року О. Ізюмова Евгения — Ївга, -ги. Відомі носійки Кузнецова Ївга Федорівна (28 листопада 1913, Шостка — 1968, Київ) — українська громадська діячка, учасниця руху шістдесятників, виготовляла і поширювали самвидав. Спаська Ївга Георгіївна — українська етнознавиця, мистецтвознавиця, дослідниця української, кримськотатарської, казахської та киргизької етнографії. Примітки
2232706
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%94%D0%BD-%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%86%29
Бель (Маєн-Кобленц)
Бель (Маєн-Кобленц) Бель — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Маєн-Кобленц. Складова частина об'єднання громад Мендіг. Площа — 10,26 км2. Населення становить ос. (станом на ). Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Рейнланд-Пфальцу‎
1955030
https://uk.wikipedia.org/wiki/2086%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
2086 (значення)
2086 (значення) Натуральне число 2086 2086 рік до нашої ери 2086 рік нашої ери
922789
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%20%D0%9C%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B5%D1%86%D1%83
Повіт Момбецу
Повіт Момбецу — повіт в Японії, в окрузі Охотськ префектури Хоккайдо. Джерела та література Повіти префектури Хоккайдо
2837800
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BA%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D2%90%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D1%88%D0%B5-%D0%92%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B5%29
Борек (гміна Ґодзеше-Вельке)
Борек (гміна Ґодзеше-Вельке) Борек — село в Польщі, у гміні Ґодзеші-Великі Каліського повіту Великопольського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Каліського повіту
1058563
https://uk.wikipedia.org/wiki/2-%D0%B3%D0%B0%20%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%28%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29
2-га армія (Угорщина)
2-га армія (Угорщина) 2-га армія Угорщини (військове об'єднання армії Угорщини. Заснована 1 березня 1940 року. Брала активну участь у Другій Світовій війні Історія 2-га угорська армія була сформована разом з іншими двома арміями Угорського королівства у березні 1940 року. На початковому етапі радянсько-німецької війни 2-га армія була найбільш підготовленою та добре оснащеною загальновійськовою армію, що брала участь в бойових діях на території Радянського Союзу. Проте, зазнавши серйозних втрат, в особливості під час битви під Сталінградом, де армія була майже розгромлена (втрати склали 84 %), в подальшому грала допоміжну роль у війні. Остаточно була розгромлена в битві за Будапешт, рештки армії була передані до складу 3-еї угорської армії. Див. також 2-га армія (Австро-Угорщина) 2-га армія (Третій Рейх) 2-га армія (Румунія) Джерела Посилання The Hungarian 2. Army in Russia (Structure and Equipment, Summer 1942) Армії Угорщини Військові формування Угорщини у Другій світовій війні Військові формування, засновані 1940 Військові формування, розформовані 1944
1644602
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%27%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B8%D1%87
Лук'янець Володимир Лукич
Лук'янець Володимир Лукич Володимир Лукич Лук'янець (16 червня 1956, Бакаєве, Чорнобаївський район Черкаська область — 13 січня 2014) — український політик, голова Черкаської обласної державної адміністрації (1999–2002). Біографія Народився 1956 року у селі Бакаєве, Чорнобаївського району Черкаської області, УРСР. У 1973–1979 роках, після закінчення середньої школи, працював робітником, техніком молочнотоварної ферми, спортивним інструктором та помічником бригадира навчального господарства «Родниківка» Уманського району. Продовжуючи працювати, закінчив Уманський сільськогосподарський інститут. У 1989 закінчив Вищу партійну школу. У 1979–1982 роках був на комсомольської роботі, у 1982–1985 роках очолював колгосп ім. Фрунзе Уманського району. З грудня 1991 року до лютого 1994 року працював директором дослідницького елітно — насіннєвого господарства «Нива» Христинівського району. З лютого 1985 року по березень 1990 року працював на комсомольській та партійній роботі: першим секретарем Черкаського обласного комітету комсомолу та першим секретарем Христинівського райкому КПУ. У березні 1990 року був обраний головою Христинівської районної ради народних депутатів. З лютого по червень 1994 був заступником голови Черкаської ОДА, з червня 1994 року по липень 1995 року — першим заступником голови Черкаського обласного виконавчого комітету з виконавчої роботи, з липня 1995 року по червень 1998 року — першим заступником голови Черкаської ОДА. 10 квітня 1998 року обраний головою Черкаської обласної Ради, а 10 вересня 1999 року призначений головою Черкаської ОДА. Звільнений з посади у листопаді 2002 року. Після звільнення з посади працював генеральним директором державного підприємства «Златодар». 2003 року захистив кандидатську дисертацію зі спеціальності 06.01.01 — загальне землеробство на тему: «Оптимізація структури сільськогосподарських угідь і попередників озимої пшениці для Черкаської області при переході села до ринкових відносин». Нагороди, відзнаки Заслужений працівник сільського господарства України (2001). Нагороджений Орденом Святого Миколи Чудотворця (2007). Примітки Джерела Лук'янець В. Л., сайт Черкаської облради Голови Черкаської облдержадміністрації Уродженці Чорнобаївського району Заслужені працівники сільського господарства України Кандидати сільськогосподарських наук України
34835149
https://en.wikipedia.org/wiki/Erick%20T%C3%A9llez
Erick Téllez
Erick Téllez Erick José Téllez Fonseca (born January 28, 1989) is a Nicaraguan professional footballer who plays as a defender for Liga Primera club Diriangén and the Nicaragua national team. Club career Téllez has been with Diriangén for his entire career. In September 2013 he was suspended for 6 matches for his part in a mass brawl in a game against rivals Real Estelí. International career Téllez made his debut for Nicaragua in a September 2010 friendly match against Guatemala and has, as of July 2017, earned a total of 26 caps, scoring no goals. He has represented his country at the 2011 Copa Centroamericana. References External links 1989 births Living people Sportspeople from Managua Men's association football defenders Nicaraguan men's footballers Nicaragua men's international footballers Diriangén FC players 2017 CONCACAF Gold Cup players
26550626
https://en.wikipedia.org/wiki/Masaaki%20Yanagishita
Masaaki Yanagishita
Masaaki Yanagishita is a former Japanese football player and manager he is the current assistant coach of Cambodia U-23 and Cambodia U-21. Club career Yanagishita was born in Hamamatsu on January 1, 1960. He played as a central defender for his local club Yamaha Motors during their 1980s glory years, making a total 135 League appearances for the club. He retired in 1992. National team career In 1979, Yanagishita selected Japan U-20 national team for 1979 World Youth Championship in Japan. At this competition, he played 3 games. Coaching career After the retirement, Yanagishita started coaching career at Yamaha Motors (later Júbilo Iwata) in 1993. He mainly served as assistant coach until 2002. In 2003, he became a manager. Júbilo won the 2nd place in J1 League and the champions in Emperor's Cup with many international players. In 2004, he moved to J2 League club Consadole Sapporo. Consadole finished at bottom place in 2004 and could not be promoted to J1 in 2005 and 2006. He resigned end of 2006 season. In 2007, he returned to Júbilo and served as assistant coach. In 2009, he became a manager again. Although the club results were bad in J1 League, the club won the champions in 2010 J.League Cup. He resigned end of 2011 season. In June 2012, he signed with Albirex Niigata which was at the 17th place of 18 clubs. The club finished at the 15th place and remaining in J1 League. He managed until end of 2015 season. In 2017, he signed with the then-J2 League club Zweigen Kanazawa. Managerial statistics Update; December 31, 2018 References External links Profile at Albirex Niigata 1960 births Living people Tokyo University of Agriculture alumni Japanese men's footballers Japan men's youth international footballers Japan Soccer League players Júbilo Iwata players Japanese football managers J1 League managers J2 League managers Júbilo Iwata managers Hokkaido Consadole Sapporo managers Albirex Niigata managers Zweigen Kanazawa managers Men's association football defenders Association football people from Hamamatsu
4726764
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BA%D0%B1%D0%B0%D0%BB-%D0%A5%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BC
Ікбал-Ханим
Ікбал-Ханим (22 жовтня 1876 — 10 лютого 1941) — дружина хедива Єгипту з 1895 по 1914 рік як перша дружина Аббаса Хільмі II Паші, останнього хедива Єгипту та Судану. . Раннє життя Ікбал Ханім народився 22 жовтня 1876 року в Константинополі (нині Стамбул). За походженням вона була черкескою. Вона стала рабинею Валіда-паші Еміни Ільхамі, дружини хедіва Тевфіка, після 1884 року, коли ввезення білих рабів у Єгипет стало незаконним. Потім її призначили на особисту службу Аббаса разом із двома іншими рабинями. Шлюб На момент вступу на престол у 1892 році Аббасу було лише сімнадцять років і він був неодруженим. Його мати Еміна взяла на себе пошук відповідної принцеси для його одруження. Вона пройшла повз його двоюрідного брата і майже зуміла влаштувати йому союз з османською принцесою. Тим часом Аббас почав мати статеві стосунки з Ікбал, і 12 лютого 1895 року вона він днього народила дівчинку, яку назвали на честь її бабусі Еміною. 19 лютого, через сім днів, між нею та хедивом було укладено шлюбний договір. Під час публічного свята хедіве влаштовував жіночий прийом. Згодом Ікбал народила всіх шістьох дітей Аббаса: принцесу Атіяуллу, яка народилася 9 червня 1896 року, принцесу Фатію, яка народилася 27 листопада 1897 року, принца Мухаммеда Абдель Монейма, який народився 20 лютого, принцесу Лютфію, яка народилася 29 вересня 1900 р. та принца Мухаммеда Абдул Кадіра, народженого 4 лютого 1902 р. За стандартами тодішньої культури правлячого класу Османської імперії, народження дитини від наложниці-рабині було винятковим, як і рішення Аббаса підняти Ікбал до статусу законної дружини. Обидві події були належним чином оголошені в al-Waqa'i al-Misriyya, яка також опублікувала кілька віршів, написаних на честь доньки хедівала. Оголошення не натякали на попередній рабський статус Ікбал, що було б настільки ж грубим, наскільки це було очевидно для сучасників, знайомих із гаремною культурою вищого класу. Ікбал захоплювалася європейською модою в одязі та побутових звичаях і мала європейських слуг і гувернанток для своїх трьох дочок. Вона вчилася разом зі своїми дітьми і мала відкритий, допитливий розум. Як Хедіва, Ікбал вважалася однією з найкрасивіших жінок Єгипту та мала репутацію відданої дружини, що здобула її прихильність серед людей навколо палацу. Однак, окрім відвідування державних заходів лише для жінок, таких як королівські весілля чи прийоми та прем'єри опери, Ікбал-Ханим не відігравала жодної офіційної публічної ролі. Другою дружиною Аббаса була Маріанна Тьорьок, угорська аристократка з Філадельфії, яку він вперше зустрів під час відпочинку в Європі. Вони таємно одружилися після 1900 року, і вона супроводжувала його в подорожах. Маріанна прийняла іслам, і наприкінці лютого 1910 року вони з хедивом офіційно одружилися повторно. Шлюб було розірвано через три роки в 1913 році. У своїх мемуарах Маріанна міркувала, «цікаво думати, що мій чоловік має дві дружини». 14 січня 1925 року Шехзаде Мехмед Абдулкадір, син султана Абдул-Гаміда II, дав довіреність Самі Ґюнцбергу, відомому турецькому єврейському юристу, уповноважуючи його повернути в узурпаторів будівлі, землі, шахти, концесії, залишені Абдул-Гамідом, розташовані на території Туреччини та в інших місцях, після чого він продав Ікбал маєток Абдул-Кадира у Фенеріолу. Смерть Ікбал-Ханим померла 10 лютого 1941 року у Фенерьолу, Стамбул. Діти Разом з Аббасом Ікбал мала шістьох дітей: Принцеса Еміна (Палац Монтаза, Александрія, 12 лютого 1895—1954), незаміжня та без нащадків; Принцеса Атіяулла (Каїр, 9 червня 1896—1971), одружена і мала двох синів; Принцеса Фатхія (27 листопада 1897 — 30 листопада 1923), одружена без дітей; Принц Принц Мухаммад Абдель Монейм, спадкоємець і регент Єгипту та Судану (20 лютого 1899 — 1 грудня 1979), одружений і мав дітей; Принцеса Лютфія Шавкат (Каїр, 29 вересня 1900—1975), одружена та з дітьми; Принц Мухаммад Абдул Кадир (4 лютого 1902 — Монтре, 21 квітня 1919). Нагороди Нагороджена орденом Благодійності 1 ст. Див. також Список дружин династії Мухаммеда Алі Список літератури Джерела Посилання Черкеси Персоналії:Стамбул Династія Мухаммеда Алі Померли 1941 Народились 1876
2452309
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%82%20%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B9%20%D0%A0%D1%83%D1%84%D1%96%D0%BD
Квінт Арадій Руфін
Квінт Арадій Руфін (*Quintus Aradius Rufinus, д/н — після 313) — державний діяч часів Римської імперії. Життєпис Походив з аристократичної родини Арадіїв, що бере свій початок з провінції Африка. Про батьків та початок кар'єри Руфіна нічого невідомо. У 304 році призначається імператором Максиміаном міським префектом Риму. на цій посаді перебував до 305 року. У 311 році стає консулом (разом з Гаєм Цейонієм Руфієм Волузіаном) У 312 році призначається імператором Максенцієм міським префектом Риму вдруге. після поразки останнього від Костянтина Великого на деякий час Арадія було відсторонено від посади, але швидко відновлено. На ній Руфін залишався до 313 року. Напевне перейшов у християнство та підтримував Костянтина. Відомий як покровитель багатьох африканських міст. Подальша доля невідома. Родина Арадія, дружина Валерія Прокула Джерела Arnold Hugh Martin Jones, John Robert Martindale, John Morris: Aradius Rufinus 10. In: The Prosopography of the Later Roman Empire (PLRE). Band 1, Cambridge University Press, Cambridge 1971, ISBN 0-521-07233-6, S. 775. Michele Renee Salzman: The making of a Christian aristocracy: social and religious change in the western Roman Empire. Harvard University Press 2002, ISBN 978-0-674-00641-6, S. 95 Консули Римської імперії Міські префекти Риму Арадії
3242077
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B8%D1%80%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%28%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D1%81%29
Джирард (Іллінойс)
Джирард (Іллінойс) Джирард — місто в США, в окрузі Макупін штату Іллінойс. Населення — 1785 осіб (2020). Географія Джирард розташований за координатами (39.446572, -89.782047). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 2,42 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в 856 домогосподарствах у складі 549 родин. Густота населення становила 869 осіб/км². Було 941 помешкання (389/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,8 %. Частка іспаномовних становила 1,3 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,4 % — особи молодші 18 років, 58,3 % — особи у віці 18—64 років, 19,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,7 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 91,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 90,0 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила долари для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 21,7 % осіб, у тому числі 33,1 % дітей у віці до 18 років та 3,2 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 663 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 32,4 %, публічна адміністрація — 11,9 %, роздрібна торгівля — 9,4 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 7,1 %. Примітки Джерела Міста Іллінойсу Населені пункти округу Макупін (Іллінойс)
4726069
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%B0%20%D0%90%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80
Халіфа Абабакар
Халіфа Абабакар Ндіає (7 липня 1989, Сенегал) — катарський футболіст сенегальського походження, воротар. Життєпис Народився 7 липня 1989 року в Сенегалі. Футбольну кар'єру розпочав 2008 року в катарському клубі «Аль-Харатіят». З 2015 по 2020 рік виступав за «Аль-Джаїш», «Ад-Духаїль», «Аль-Хор» та «Умм-Салаль». З 2021 року захищає кольори «Умм-Салаль». Викликається до національної збірної Катару. Вперше до заявки збірної на матч потрапив 24 березня 2016 року на переможний (2:0) поєдинок кваліфікації чемпіонату свтіу проти Гонконгу, але просидів увесь поєдинок на лаві запасних. Примітки Посилання Профіль гравця на сайті soccerpunter.com Профіль гравця на сайті worldfootball.net Профіль гравця на сайті fbref.com Натуралізовані громадяни Катару Футбольні воротарі Катарські футболісти Гравці збірної Катару з футболу Футболісти «Аль-Харітіята» Футболісти «Аль-Джаїша» Футболісти «Ад-Духаїль» Футболісти «Аль-Хора» Футболісти «Аль-Сайлії» Футболісти «Умм-Салаля»
873821
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%89%D0%BE%20%D1%81%D0%B2%D0%B5%D0%BA%D1%80%D1%83%D1%85%D0%B0%20%E2%80%94%20%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D1%80
Якщо свекруха — монстр
Якщо свекруха — монстр «Якщо свекруха — монстр» — фільм режисера Роберта Лукетича. Сюжет Незважаючи на свій розум і красу, нескінченні спроби Шарлотти "Чарлі" Кантілліні (Дженніфер Лопес) знайти собі підходящого чоловіка виявляються невдалими. І от вона зустрічає Кевіна (Майкл Вартан) - гарного, турботливого, процвітаючого й... вільного хлопця! Більше того, навіть після багатьох місяців зустрічей Чарлі не вдається відшукати в ньому хоч який-небудь недолік. Невже, зрештою, вона знайшла ідеального чоловіка? Отже, Кевін робить Чарлі пропозицію. Здавалося б, все бездоганно. Але не тут-то було. Разом з Кевіном з'являється Віола (Джейн Фонду) -Владна матуся з явними замашками власниці, яка ні перед чим не зупиниться, щоб саботувати майбутнє весілля сина... В ролях Дженніфер Лопез — Шарлотта «Чарлі» Кантіліні Джейн Фонда — Віола Філдс Майкл Вартан — доктор Кевін Філдс Ванда Сайкс — Рубі Адам Скотт — Ремі Моніт Мазур — Фіона Енні Паріссе — Морган Вілл Арнетт — Кіт Елейн Стрітч — Гертруда Стівен Данем — доктор Пол Чемберлейн Знімальна група Режисер — Роберт Лукетич Продюсер — Кріс Бендер, Річард Бренер, Тобі Еммеріх Сценарист — Аня Кочеф Оператор — Рассел Карпентер Композитор — Девід Ньюман, Розі Монтаж — Скотт Хілл, Кевін Тент Подбір акторів — Ронна Кресс Художники-постановники — Джеймс Ф. Труісдейл Декоратор — Міссі Стюарт Художник по костюмам — Кім Барретт Нагороди Teen Choice Award, 2005 рік Номінації (6) найкраще побачення найкраща комедійна актриса (Дженніфер Лопес) найкраща «хімія» між акторами (Дженніфер Лопес і Джейн Фонда) Hissy Fit (Джейн Фонда) найкращий брехун (Джейн Фонда) найогидніший персонаж (Джейн Фонда) BET Comedy Award, 2005 рік Переможець (1) Найкраща актриса в театральному фільмі (Ванди Сайкес) Golden Trailer Awards, 2005 рік Номінації (1) Найкраща комедія Black Reel Awards, 2006 рік Номінації (1) Найкраща жіноча роль другого плану (Ванди Сайкес) Золота малина, 2006 рік Номінації (1): Найгірша жіноча роль (Дженніфер Лопес) Золота малина, 2010 рік Номінація (1) Найгірша актриса десятиріччя (Дженніфер Лопес), так як номинована на Золоту малину 9 разів і 2 з них виграла Додаткові факти Майкл Вартан був попереднім бойфрендом Дженніфер Гарнер, Дженніфер Лопес — Бена Аффлека. Як відомо Гарнер і Аффлек — чоловік і дружина Джейн Фонда не грала в кіно 15 років, до зйомок стрічки «Якщо свекруха — монстр» Джейн Фонда погодилась грати у фільмі, але тільки після того, як зйомки «Елізабеттауна», де вона повинна була зіграти роль Холі Бейлор, були перенесені на пізніший термін Роберт Лукетич, режисер стрічки, зняв також і «Білявку в законі», про яку згадується у фільмі За словами Джейн Фонди характер її героїні вона скопіювала з чоловіка — Теда Тернера На роль Кевіна пробувався Марк Руффало Фотографії з знаменитостями на столі Віоли належать Джейн Фонді За роль Шарлотти Лопес отримала 15 млн доларів Посилання Офіційний сайт фільму Фільми США 2005 Фільми англійською мовою Фільми-мелодрами США Фільми Роберта Лукетіча Романтичні кінокомедії США Кінокомедії США Фільми, дія яких відбувається в Лос-Анджелесі
34350148
https://en.wikipedia.org/wiki/1958%20Liechtenstein%20general%20election
1958 Liechtenstein general election
1958 Liechtenstein general election General elections were held in Liechtenstein on 23 March 1958. The Progressive Citizens' Party won nine of the 15 seats in the Landtag, but remained in coalition with the Patriotic Union. Results By electoral district References Liechtenstein General election Elections in Liechtenstein Liechtenstein