Datasets:
PolyAgent
/
wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Community
id
stringlengths
3
8
url
stringlengths
31
795
title
stringlengths
1
211
text
stringlengths
12
350k
1511210
https://uk.wikipedia.org/wiki/Sonne%20Live
Sonne Live
Sonne Live — п'ятий подвійний живий альбом німецького електронного проекту Schiller, випущений лейблом Universal Records 22 березня 2013 року на компакт-дисках, DVD і Blu-ray. Огляд Це оригінальний запис з концерту у Берліні на О2-Арені під час туру Німеччиною 2012 року 9 грудня. Список композицій Альбоми електронної музики
901166
https://en.wikipedia.org/wiki/Benjamin%20Zander
Benjamin Zander
Benjamin Zander (born 9 March 1939 in Gerrards Cross, Buckinghamshire, England) is an English conductor, who is currently the musical director of the Boston Philharmonic Orchestra and the Boston Philharmonic Youth Orchestra. Biography Benjamin Zander was born in Gerrards Cross, Buckinghamshire, England. His parents, Walter and Margarete (Gretl) Zander, had emigrated from Berlin in 1937 to escape the Nazis, and raised their four children: Michael, Luke, Angelica, and Benjamin. At home, his father would regularly sing and play piano after work.Benjamin Zander is Jewish. Benjamin Zander started to compose music at the age of nine. Several of his compositions came to the attention of composer Benjamin Britten, who invited the Zander family to spend three summers in Aldeburgh, England, the seaside town in Suffolk where he lived. Benjamin Zander took lessons with Benjamin Britten and became a student of theory of Britten's amanuensis and assistant, Imogen Holst. Early life Zander's main instrument was the cello. He began studying at the age of 10 and became the youngest member of the National Youth Orchestra of Great Britain at the age of 12. He went as a boarder at Uppingham School, as a music scholar at the age of 13 and thence attended St Paul's School, London so he could continue his cello studies with Herbert Withers. At the age of 15, Zander became a student of the Spanish cello virtuoso Gaspar Cassadó and moved to Florence and Siena, Italy for the next three years. He completed his cello studies at the State Conservatoire in Cologne, Germany where he served as an assistant to Cassadó. After living abroad for five years, Zander returned to England, completed his A levels and studied at University College London for a degree in English Literature, winning the University-wide English Literature Essay Prize. During his period of study at University, he performed regularly as a cellist, giving recitals and chamber music concerts with the King-Zander-Arieli Trio and taught at the Yehudi Menuhin School for gifted children. In 1965, he won a Harkness International Fellowship and travelled to the United States for graduate work at Brandeis University, Harvard University and with Leonard Shure and Ernst Oster in New York. New England Conservatory In 1967, Zander joined the faculty of the New England Conservatory of Music and remained on the faculty until 2012. In July 2012, the New England Conservatory and Preparatory School conferred on him the title of Faculty Emeritus, acknowledging his significant contributions to the school over 45 years. This followed his dismissal in January 2012 for negligence amid allegations he had hired a videographer to record concerts, who had (to Zander's knowledge) previously served a prison sentence for sexual assault of a minor. Zander later acknowledged that hiring the videographer, Peter Benjamin, without informing school administrators was a "significant oversight". Boston Philharmonic Benjamin Zander is the Conductor and Music Director of the Boston Philharmonic Youth Orchestra, a youth orchestra in Boston comprising both high school and college age students. The BPYO rehearses at various venues across Boston, some of which include -Hibernian Hall, The Holy Trinity Armenian Apostle Church and Symphony Hall. Their premiere performance took place in Symphony Hall on 25 November 2012. On the program was Strauss' Ein Heldenleben, Beethoven's Egmont Overture, and Elgar's Cello Concerto with Alisa Weilerstein as soloist. BPYO's first international tour took place the summer of 2013 as the entire orchestra visited The Netherlands to play Mahler's Second Symphony in the Concertgebouw. In 2024 they toured Europe with a program of the Schumann Cello Concerto No. 1 (with Zlatomir Fung), and Mahler’s Fifth Symphony. They visited Basel, Prague, Hamburg, Vienna and Berlin, performing in halls such as Die Musikverein and Die Berliner Philharmonie. Personal life Benjamin and Patricia Zander were married in 1966. They have one child, a daughter, Jessica. Jessica and her husband David Tomaszewski have two daughters, M. and Vivian. References Interviews Interview with Charlie Rose TED Talk: "The transformative power of classical music" (TED2008) External links Official site Benjamin Zander Profile Page Online Interpretation Classes People from Gerrards Cross English conductors (music) British male conductors (music) British expatriate academics in the United States Jewish English musicians Alumni of University College London Harvard University people 1939 births Living people 21st-century British conductors (music) 21st-century British male musicians
383328
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%83%D1%81%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BE%20%D0%90%D1%8F%D0%BB%D0%B0
Еусебіо Аяла
Еусебіо Аяла (Барреро-Ґранде, 14 серпня 1875 — Буенос-Айрес, 4 червня 1942) — парагвайський політик, член Ліберальної партії, президент країни з 7 листопада 1921 по 12 травня 1923 року і знову з 15 серпня 1932 по 17 лютого 1936 року. Посилання Gatti, Miguel A. "Eusebio Ayala" in Encyclopedia of Latin American History and Culture, vol. 1, p. 246. New York: Charles Scribner's Sons 1996. Roett, Riordan and Richard Scott Sacks, Paraguay: The Personalist Legacy. 1991. Publications at the newspaper ABC Color. Міністри закордонних справ Парагваю Президенти Парагваю Померли в Буенос-Айресі Міністри фінансів Парагваю
9737842
https://en.wikipedia.org/wiki/BAFTA%20Award%20for%20Best%20Direction
BAFTA Award for Best Direction
BAFTA Award for Best Direction The BAFTA Award for Best Direction, formerly known as David Lean Award for Achievement in Direction, is a British Academy Film Award presented annually by the British Academy of Film and Television Arts (BAFTA) to a film director for a specific film. The British Academy of Film and Television Arts (BAFTA) is a British organisation that hosts annual awards shows for film, television, children's film and television, and interactive media. Since 1968, selected films have been awarded with the BAFTA award for Best Direction at an annual ceremony. In the following lists, the titles and names in bold with a gold background are the winners and recipients respectively; those not in bold are the remaining nominees. The winner is also the first name listed in each category. History The award was originally known as David Lean Award for Achievement in Direction, in honour of British director David Lean. There are no records showing any nominations, or a winner, for this award at the 39th British Academy Film Awards, presented in 1986 for films released in 1985. Winners and nominees 1960s 1970s 1980s 1990s 2000s 2010s 2020s Multiple wins 2 wins Woody Allen Joel Coen Alfonso Cuarón Ang Lee Louis Malle Alan Parker Roman Polanski John Schlesinger Peter Weir Multiple nominations Martin Scorsese – 10 nominations Steven Spielberg – 6 nominations Richard Attenborough – 5 nominations Alan Parker – 5 nominations Woody Allen – 4 nominations Robert Altman – 4 nominations James Ivory – 4 nominations Ang Lee – 4 nominations Quentin Tarantino – 4 nominations Stephen Daldry – 3 nominations Paul Greengrass – 3 nominations Alejandro González Iñárritu – 3 nominations Peter Jackson – 3 nominations Neil Jordan – 3 nominations Sidney Lumet – 3 nominations Louis Malle – 3 nominations Anthony Minghella – 3 nominations Christopher Nolan – 3 nominations John Schlesinger – 3 nominations Ridley Scott – 3 nominations Peter Weir – 3 nominations Paul Thomas Anderson – 2 nominations Kathryn Bigelow – 2 nominations Danny Boyle – 2 nominations James Cameron – 2 nominations Jane Campion – 2 nominations Damien Chazelle – 2 nominations Joel Coen – 2 nominations Bradley Cooper – 2 nominations Francis Ford Coppola – 2 nominations Alfonso Cuarón – 2 nominations Clint Eastwood – 2 nominations David Fincher – 2 nominations Miloš Forman – 2 nominations Bill Forsyth – 2 nominations Stephen Frears – 2 nominations Ron Howard – 2 nominations Roland Joffé – 2 nominations Stanley Kubrick – 2 nominations Mike Leigh – 2 nominations Ken Loach – 2 nominations Baz Luhrmann – 2 nominations Martin McDonagh – 2 nominations Sam Mendes – 2 nominations Roman Polanski – 2 nominations Steven Soderbergh – 2 nominations Denis Villeneuve – 2 nominations Peter Yates – 2 nominations Fred Zinnemann – 2 nominations See also Academy Award for Best Director Critics' Choice Movie Award for Best Director Directors Guild of America Award for Outstanding Directing – Feature Film Golden Globe Award for Best Director Independent Spirit Award for Best Director Notes A: Sidney Lumet received a single citation for his work on two different films in the same year. References British Academy Film Awards
5245139
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82
Лангстрат
Лангстрат — селище в нідерландській провінції Південна Голландія. Входить до муніципалітету Гуре-Оверфлакке. Перша згадка про населений пункт датується 1899 роком. Наразі у селищі нараховується близько 70 будинків. Примітки Посилання Офіційний сайт муніципалітету Гуре-Оверфлакке Населені пункти провінції Південна Голландія Гуре-Оверфлакке
1835891
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B8%20%D0%9D%D1%96%D1%86%D1%88%D0%B5%20%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B2
Коли Ніцше плакав
Коли Ніцше плакав «Коли Ніцше плакав» (англ. When Nieztsche Wept) — роман 1992 року американського психолога і психотерапевта Ірвіна Ялома. Сюжет Відомий лікар Йозеф Броєр зустрічає Лу Андреас-Саломе. Дівчина просить допомогти її другові Фрідріху Ніцше, який перебуває в глибокій депресії. Броєр вирішує взятися за справу, але при зустрічі з Ніцше виявляється, що переконати його почати лікування не так легко. Філософ погоджується тільки після того, як в Броєра з'являється цікава пропозиція: він буде лікувати тіло Ніцше, а Ніцше лікуватиме його душу. Персонажі Йозеф Броєр — сорокарічний віденський лікар, багатий, шанований в суспільстві, вдало одружений, проте нещасний. Фрідріх Ніцше — багатообіцяючий філософ. Зі складнощами адаптується в соціумі, мучиться від страшних мігреней і важко переживає відмову дівчини, до якої плекає почуття. Лу Саломе — німкеня російського походження, розумна і харизматична дівчина, в яку закоханий Ніцше. Намагається допомогти йому, але робить це більше з егоїстичних міркувань. Зігмунд Фройд — молодий протеже Броєра зі сміливими поглядами на лікарську практику. Екранізація У 2007 році Пінхас Перрі зняв однойменний фільм на основі роману. Переклад українською Ірвін Ялом. Коли Ніцше плакав. Роман про одержимість. Пер. з англійської Олег Король. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 464 с. Романи 1992 Зигмунд Фрейд Фрідріх Ніцше Екранізовані романи США Англомовні романи Романи, перекладені українською мовою
471337
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D1%96
Мазі
Мазі — муніципалітет в Італії, у регіоні Венето, провінція Падуя. Мазі розташоване на відстані близько 370 км на північ від Рима, 75 км на південний захід від Венеції, 45 км на південний захід від Падуї. Населення — (2014). Демографія Сусідні муніципалітети Бадія-Полезіне Кастельбальдо Мерлара П'яченца-д'Адідже Див. також Список муніципалітетів провінції Падуя Примітки Муніципалітети провінції Падуя
253865
https://en.wikipedia.org/wiki/William%20Huskisson
William Huskisson
William Huskisson (11 March 177015 September 1830) was a British statesman, financier, and Member of Parliament for several constituencies, including Liverpool. He is commonly known as the world's first widely reported railway passenger casualty as he was run over and fatally injured by Robert Stephenson's pioneering locomotive Rocket (however, the first railway casualty had happened 9 years earlier). Background and education Huskisson was born at Birtsmorton Court, Malvern, Worcestershire, the son of William and Elizabeth Huskisson, both members of Staffordshire families. He was one of four brothers. After their mother Elizabeth died, their father William eventually remarried and had further children by his second wife. Early life Huskisson was a student at Appleby Grammar School (later renamed Sir John Moore Church of England Primary School), a boarding school designed by Sir Christopher Wren on the Leicestershire/Derbyshire borders. In 1783, he was sent to Paris to live with his maternal great-uncle Dr. Richard Gem, who was physician to the British embassy there. He remained in Paris until 1792, and his experience as an eyewitness to the prelude and beginning of the French Revolution gave him a lifelong interest in politics. Huskisson first came to public notice while still in Paris. As a supporter of the moderate party, he became a member of the "Club of 1789", which favoured making France into a constitutional monarchy. On 29 August 1790, he delivered a speech entitled "Sur les Assignats", about the issue of assignats by the French government. This speech gave him a reputation as an expert in finance. From 1790 to 1792, the Marquess of Stafford was the British ambassador to Paris. Huskisson became a protégé of the Marquess, and returned to London with him. Political career Once in London, Huskisson quickly gained an additional two powerful political patrons: Henry Dundas, the Home Secretary, and William Pitt the Younger, the Prime Minister. Because of Huskisson's fluency in French, Dundas appointed him in January 1793 to oversee the execution of the Aliens Act, which mostly dealt with French refugees. In the discharge of his delicate duties, he manifested such ability that in 1795 he was appointed Under-Secretary at War (the Secretary at War's deputy). In the following year he entered Parliament as member for Morpeth, but for a considerable period he took scarcely any part in the debates. In 1800 he inherited a fortune from Dr Gem. On the retirement of Pitt in 1801 he resigned office, and after contesting Dover unsuccessfully he withdrew for a time into private life. Having in 1804 been chosen to represent Liskeard, he was appointed secretary of the treasury on the restoration of the Pitt ministry, holding office till the dissolution of the ministry after the death of Pitt in January 1806. After being elected for Harwich in 1807, he accepted the same office under the Duke of Portland, but he withdrew from the ministry along with Canning in 1809. In the following year he published a pamphlet on the currency system, which confirmed his reputation as the ablest financier of his time; but his free-trade principles did not accord with those of his party. In 1812 he was returned for Chichester. When in 1814 he re-entered government, it was only as First Commissioner of Woods and Forests, but his influence was from this time very great in the commercial and financial legislation of the country. He took a prominent part in the debates over the Corn Laws in 1814 and 1815; and in 1819 he presented a memorandum to Lord Liverpool advocating a large reduction in the unfunded debt, and explaining a method for the resumption of cash payments, which was embodied in the act passed the same year. In 1821 he was a member of the committee appointed to inquire into the causes of the agricultural distress then prevailing, and the proposed relaxation of the Corn Laws embodied in the report was understood to have been chiefly due to his strenuous advocacy. In 1823 he was appointed President of the Board of Trade and Treasurer of the Navy, and shortly afterwards he received a seat in the cabinet. In the same year he was returned for Liverpool as successor to Canning, and as the only man who could reconcile the Tory merchants to a free trade policy. Among the more important legislative changes with which he was principally connected were a reform of the Navigation Acts, admitting other nations to a full equality and reciprocity of shipping duties; the repeal of the labour laws; the introduction of a new sinking fund; the reduction of the duties on manufactures and on the importation of foreign goods, and the repeal of the quarantine duties. As a Secretary for Colonies in 1826, he proposed the revised Consolidated Slave Law which was accepted by Parliament and passed by the Barbadian legislature. In 1826 after the Power-loom riots, a number of manufacturers subsequently agreed to pay a standard rate to the weavers, but on their own admission it was a "starvation" wage. Those who stuck to the agreement found it difficult to compete with those manufacturers who did not, and could therefore undercut them, prompting an appeal to William Huskisson, the President of the Board of Trade, to introduce a legally binding minimum wage. Huskisson's response was dismissive, expressing his view that to introduce such a measure would be "a vain and hazardous attempt to impose the authority of the law between the labourer and his employer in regulating the demand for labour and the price to be paid for it". In accordance with his suggestion Canning in 1827 introduced a measure on the corn laws proposing the adoption of a sliding scale to regulate the amount of duty. A misapprehension between Huskisson and the Duke of Wellington led to the duke proposing an amendment, the success of which caused the abandonment of the measure by the government. After the death of Canning in the same year Huskisson accepted the secretaryship of the colonies under Lord Goderich, an office which he continued to hold in the new cabinet formed by the Duke of Wellington in the following year. After succeeding with great difficulty in inducing the cabinet to agree to a compromise on the corn laws, Huskisson finally resigned office in May 1828 on account of a difference with his colleagues in regard to the disfranchisement of East Retford. He was followed out of the government by other Tories who are usually described as Canningites including Lord Palmerston, Charles Grant and Lord Dudley. Death Huskisson had been diagnosed with strangury, a tender inflammation of the kidneys. He had undergone surgery, and had been advised by Royal doctor William George Maton to cancel all forthcoming appointments, which included the opening of the Liverpool and Manchester Railway. Huskisson chose to ignore this advice, believing the opening event too important to avoid. He rode down the line in a special train constructed for the Duke of Wellington and his guests and dignitaries, pulled by the locomotive Northumbrian which was driven by George Stephenson himself. This train was the only train on the south track; the other seven were in procession on the northern track. At Parkside railway station, near the midpoint of the line, the locomotives made a scheduled stop to take on fuel and water. Although the company had implicitly warned passengers to remain on the trains while this took place, around 50 of the dignitaries on board alighted when the Duke of Wellington's special train stopped. One of those who got off was Huskisson, who approached the Duke to take this opportunity to repair their relationship after a great falling out, which resulted in Huskisson leaving the government, and shook his hand. At this time the train being pulled by Rocket approached on the other line. Rocket was being driven by Joseph Locke, George Stephenson's assistant and future eminent engineer in his own right. A shout went up, "An engine is approaching. Take care, gentlemen!" The other disembarked passengers either climbed back into their seats, or stepped over the northern line and completely out of the way. A third option was available, to stand with one's back to the stationary coaches, as there was a four-foot gap between the lines, and even though the Duke's private carriage was wider than a then-standard carriage, it would have still been possible to stand between the stationary train and the travelling train and remain safe. However, what unfolded was a calamitous series of events. Huskisson was known to be clumsy, and had endured a long list of problems from his regular trips and falls; he had twice broken his arm and never fully recovered the use of it. Added to this, he was only a few weeks post surgery and was present against his doctor's advice. On realising his danger, he panicked and made two attempts to cross the other line, but changed his mind and returned to the Duke's carriage. At this point Joseph Locke became aware and threw Rocket into reverse, but it would have taken 10 seconds to have any effect. Huskisson then panicked that the gap between the two trains was not big enough and so tried to clamber into the Duke's carriage. However, the carriage door had not been latched, and so it slowly swung open, leaving him hanging directly in the path of the oncoming Rocket, which hit the door, throwing Huskisson onto the tracks in front of the train. His leg was horrifically mangled by the locomotive. A door was ripped from a railway building and Huskisson was placed on it, and George Stephenson uncoupled Northumbrian from the Duke's train and coupled it to a small carriage that had been occupied by a band; the mortally injured MP was placed inside with a small group of friends. They set off to Eccles and walked from the station to the vicarage, where a doctor was called. A tourniquet had been applied, but it was not deemed possible to do a field amputation, so he was made comfortable with the assistance of the vicar's wife Emma Blackburne, whose "activity, sense & conduct" were mentioned in The Manchester Courier and The Times and remembered with gratitude by Huskisson's widow Emily who arrived at the vicarage from Liverpool. Huskisson was able to make his will and at 9 pm he finally succumbed to his injury. The death and funeral of Huskisson led to wide reporting on the opening of the railway, for the first time making people around the world aware that cheap and rapid long-distance transport was now possible, if dangerous. Family and commemorations On 6 April 1799, Huskisson married Emily Milbanke, the younger daughter of Mark Milbanke, the commander-in-chief at Portsmouth. Emily Huskisson survived her husband and did not remarry, dying in April 1856. They had no children. In 1800 Huskisson bought Eartham House in West Sussex from his friend William Hayley, and is commemorated in the parish church by a long carved eulogy from Emily on the south wall. The monument where his remains are buried is the centrepiece of St James Cemetery, Liverpool. A marble statue of him was housed in a mausoleum there until 1968, when it was transferred to the Walker Art Gallery in Liverpool. Emily also commissioned a second marble statue for the Custom House in Liverpool. This statue now stands in Pimlico Gardens in London, between Grosvenor Road and the river Thames. A bronze casting of it was unveiled at the Custom House in 1847 and, after several moves, is now in Duke Street in Liverpool city centre. The town of Huskisson, New South Wales was named after Huskisson by the 9th Governor of New South Wales, Sir George Gipps. See also Lists of rail accidents Huskisson, New South Wales, a town named after William Huskisson List of statues and sculptures in Liverpool Consolidated Slave Law References Sources Bibliography Further reading Brady, Alexander, William Huskisson and liberal reform; an essay on the changes in economic policy in the twenties of the nineteenth century, Oxford, OUP, 1928. (2nd ed. London, Cass, 1967). External links William Huskisson page on the Peel Web. A Piece of Lowton History has information about Huskisson's death and memorial. |- |- 1770 births 1830 deaths People from Malvern, Worcestershire Members of the Parliament of the United Kingdom for Liverpool Members of the Parliament of Great Britain for Morpeth British MPs 1796–1800 Members of the Parliament of the United Kingdom for constituencies in Cornwall UK MPs 1801–1802 UK MPs 1802–1806 UK MPs 1806–1807 UK MPs 1807–1812 UK MPs 1812–1818 UK MPs 1818–1820 UK MPs 1820–1826 UK MPs 1826–1830 Secretaries of State for War and the Colonies Members of the Privy Council of the United Kingdom Railway accident deaths in England Railway accidents in 1830 Leaders of the House of Commons of the United Kingdom Members of the Parliament of the United Kingdom for Morpeth Presidents of the Board of Trade People from Chichester District
697514
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%B9-%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8
Тай-кадайські мови
Тай-кадайські мови (інші назви — дайські, кадайські, крадайські) — родина тональних мов, якими розмовляють на півдні Китаю (провінція Хайнань) та в Південно-східній Азії. До цієї родини належать тайська і лаоська, державні мови, відповідно, Таїланду та Лаосу. Раніше ці мови відносили до сино-тибетських, але зараз виділяють у окрему родину. Існує наукова суперечка щодо того, де кадайські мови виникли — в Китаї чи в Індокитаї. Література Морев Л. Н., Плам Ю. Я., Фомичева М. Ф. Тайский язык. М., 1961. Shafer R. Bibliography of Sino-Tibetan languages, v. 1-2. Wiesbaden, 1957-63. Shorto H.L., Jacob J.M., Simmonds E.H.S. Bibliographies of Mon-Khmer and Tai linguistics. L.- N.Y.-Toronto, 1963. Яхонтов С. Е. О классификации языков Юго-Восточной Азии, в кн.: Страны и народы Востока, в. 15. М., 1973. Maspero H. Les langues thai, в кн.: Les langues du mond. P., 1952. Мовні сім'ї Тонові мови
47219612
https://en.wikipedia.org/wiki/German%20submarine%20U-670
German submarine U-670
German submarine U-670 was a Type VIIC U-boat of Nazi Germany's Kriegsmarine during World War II. The submarine was laid down on 25 November 1941 at the Howaldtswerke yard at Hamburg, launched on 15 December 1942, and commissioned on 26 January 1943 under the command of Oberleutnant zur See Guido Hyronimus. Design German Type VIIC submarines were preceded by the shorter Type VIIB submarines. U-670 had a displacement of when at the surface and while submerged. She had a total length of , a pressure hull length of , a beam of , a height of , and a draught of . The submarine was powered by two Germaniawerft F46 four-stroke, six-cylinder supercharged diesel engines producing a total of for use while surfaced, two Siemens-Schuckert GU 343/38–8 double-acting electric motors producing a total of for use while submerged. She had two shafts and two propellers. The boat was capable of operating at depths of up to . The submarine had a maximum surface speed of and a maximum submerged speed of . When submerged, the boat could operate for at ; when surfaced, she could travel at . U-670 was fitted with five torpedo tubes (four fitted at the bow and one at the stern), fourteen torpedoes, one SK C/35 naval gun, 220 rounds, and two twin C/30 anti-aircraft guns. The boat had a complement of between forty-four and sixty. Service history Attached to 5th U-boat Flotilla based at Kiel, U-670 collided during training in the Baltic Sea with the target ship Bolkoburg and sank on 20 August 1943. Of her crew of 43, 22 survived while 21 perished in the accident. References Bibliography External links German Type VIIC submarines 1942 ships Ships built in Hamburg U-boats commissioned in 1943 U-boats sunk in 1943 U-boats sunk in collisions Maritime incidents in August 1943 World War II shipwrecks in the Baltic Sea World War II submarines of Germany
1591233
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D1%85%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%97%20%D0%B3%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B8
Чемпіонат світу з художньої гімнастики
Чемпіонат світу з художньої гімнастики Чемпіонати світу з художньої гімнастики проводилися з 1963 року. Останнім часом проводяться раз на два роки. Чемпіонати Медалісти Індивідуальне багатоборство Групове багатоборство Всі медалі з багатоборства за країнами (1963–2019) Україна на чемпіонатах світу Вперше Україна як незалежна держава з власним національним прапором взяла участь на Чемпіонатах світу з художньої гімнастики в 1992 році після розпаду СРСР. Змагання з гімнастики * Гімнастика Засновані 1963
8268079
https://en.wikipedia.org/wiki/Decoction
Decoction
Decoction is a method of extraction by boiling herbal or plant material (which may include stems, roots, bark and rhizomes) to dissolve the chemicals of the material. It is the most common preparation method in various herbal medicine systems. Decoction involves first drying the plant material; then mashing, slicing, or cutting the material to allow for maximum dissolution; and finally boiling in water to extract oils, volatile organic compounds and other various chemical substances. Occasionally, aqueous ethanol or glycerol may be used instead of water. Decoction can be used to make tisanes, tinctures and similar solutions. Decoctions and infusions may produce liquids with differing chemical properties, as the temperature or preparation difference may result in more oil-soluble chemicals in decoctions versus infusions. The process can also be applied to meats and vegetables to prepare bouillon or stock, though the term is typically only used to describe boiled plant extracts, usually for medicinal or scientific purposes. Decoction is also the name for the resulting liquid. Although this method of extraction differs from infusion and percolation, the resultant liquids can sometimes be similar in their effects, or general appearance and taste. Etymology The term dates back to 1350–1400 from the past participle stem of Latin (meaning "to boil down"), from ("from") + ("to cook"). Use In brewing, decoction mashing is the traditional method where a portion of the mash is removed to a separate vessel, boiled for a time and then returned to the main mash, raising the mash to the next temperature step. In herbalism, decoctions are usually made to extract fluids from hard plant materials such as roots and bark. To achieve this, the plant material is usually boiled for 1–2 hours in 1-5 liters of water. It is then strained. Ayurveda also uses this method to create Kashayam-type herbal medicines. For teas, decoction involves boiling the same amount of the herb and water that would be used for an infusion (one teaspoon per cup) for about five to ten minutes. See also Concoction Percolation Infusion Maceration (food) Tincture Herbalism Coffee boiling References External links How To Make a Herbal Decoction from unexplainable.net Extraction (chemistry) Herbalism Biologically based therapies
1174907
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B0
Горгова
Горгова — село у повіті Тулча в Румунії. Входить до складу комуни Маліук. Село розташоване на відстані 255 км на схід від Бухареста, 28 км на схід від Тулчі, 119 км на північ від Констанци, 93 км на схід від Галаца. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб. Національний склад населення села: Рідною мовою назвали: Примітки Села повіту Тулча
3802118
https://en.wikipedia.org/wiki/Arenas%20Club%20de%20Getxo
Arenas Club de Getxo
Arenas Club de Getxo is a Spanish football club based in the town of Getxo, near Bilbao, in the autonomous community of Basque Country. Founded in 1909, it currently plays in , holding home games at Campo Municipal de Gobela, with a 2,000-seat capacity. They were winners of the 1919 Copa del Rey, beating FC Barcelona 5–2. It was among the pioneering clubs of Spanish football, and in 1928 was a founding member of La Liga, alongside neighbouring Athletic Bilbao, Real Sociedad and Real Unión. Only Real Unión has remained a consistent rival since then due to both of their downfalls from the top flight. History Origins of local football The area of Greater Bilbao was deeply connected to Britain due to its iron ore mines and industry. Don Manuel, a priest in the local parish of the Las Arenas neighborhood, would gift balls to local children during Catechism lessons. Some of these boys would go on to study in England and learn about the local game of football. After their return to Getxo, they spread football to nearby neighborhoods. By 1901, weekly matches were played in the fields of Lamiako by youth from Las Arenas. In 1903 the same group would win the "Copa Athletic", the biggest local tournament at the juvenile level, as well as play a match against Club Ciclista de San Sebastián, the precursor to Real Sociedad. They eventually founded a local team in 1909 (encouraged by the recent creation of the Spanish Federation of Football Clubs) with the name of Arenas Football Club. It was renamed to Club Arenas three years later. In 1914 they moved their home ground to the local sports club Real Club Jolaseta in the Neguri neighborhood. Early successes In 1912 they started competing in the Campeonato Norte along with Real Sociedad, Athletic Bilbao, Racing de Santander, Sporting de Gijón and Celta de Vigo, being crowned champion in 1917. During the 1916–17 season of the Campeonato, all the teams except for Arenas, Athletic, and Real Unión were suspended. The sporting committee of the tournament decided to play only the remaining matches between these three teams. Jolastokieta, one of the suspended teams, was dissolved that year. Arenas lost one match and won another against Unión as well as beating Athletic twice to claim the title. They then beat Sporting de Gijón in the semifinals. This qualified them to that year's Copa del Rey, where it reached the final in Barcelona, losing 1–2 against Madrid FC after extra time. In 1917 a knock-out match in the Spanish Cup between Arenas and Athletic Bilbao had to be suspended after the pitch was stormed by Athletic supporters who were looking to assault the referee for seeming biased against their team. In 1919 Arenas won another regional competition, the Campeonato de Vizcaya, thus qualifying for the Copa del Rey again, and won the national tournament after defeating FC Barcelona 5–2 in the final, scoring three in extra time. The following year, when the Spain national team were runners-up at their international debut in the Olympic Games, the squad included three players from the club, Francisco Pagazaurtundúa, Félix Sesúmaga, and Pedro Vallana. Arenas Getxo appeared in Spanish Cup finals on two further occasions, losing against Barcelona in 1925 (0–2) and two years later against Real Unión (0–1), the latter in the only all-Basque decisive match in the competition's history not to feature Athletic Bilbao. Every member of the Spanish squad at the 1928 Olympics was with a Basque club, and Arenas provided four of the players. Decline After playing in La Liga's first seven editions – finishing third in 1929–30 – and the following six seasons in the second division, the club has spent the vast majority of its existence competing at the fourth level, with the occasional visit to the regional leagues. In 2015, Arenas gained promotion to the third tier for the first time in 35 years, via the playoffs. Season to season 7 seasons in La Liga 6 seasons in Segunda División 7 seasons in Segunda División B 3 seasons in Segunda Federación/Segunda División RFEF 61 seasons in Tercera División In regional system Current squad Honours Copa del Rey: 1919 Runners-up (3): 1917, 1925, 1927 Tercera División (3): 1945–46, 1946–47, 1959–60 North Regional Championship: 1916–17 Biscay Championship (3): 1918–19, 1921–22, 1926–27 Copa Vasca: 1935–36 Famous players Delmiro Gorka Luariz Tomas Agirre Guillermo Gorostiza Rafael Eguzkiza Javier Iturriaga Raimundo Lezama Joseba del Olmo Félix Sesúmaga Ian Uranga José María Yermo José María Zárraga Famous coaches Javier Clemente References Morbo: The Story of Spanish Football (2003), Phil Ball. External links Futbolme team profile Sport in Biscay Football clubs in the Basque Country (autonomous community) Association football clubs established in 1909 Copa del Rey winners 1909 establishments in Spain Getxo Segunda División clubs La Liga clubs
1914331
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%28%D0%90%D0%B9%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
Аккольський сільський округ (Айтекебійський район)
Аккольський сільський округ (Айтекебійський район) Аккольський сільський округ — адміністративна одиниця у складі Айтекебійського району Актюбінської області Казахстану. Адміністративний центр та єдиний населений пункт — село Акколь. Населення — 469 осіб (2021; 695 у 2009, 1197 у 1999, 1743 у 1989). Станом на 1989 рік існувала Аккольська сільська рада (села Акколь, Булак, Кандисор, Клемжайган) Карабутацького району. Склад До складу округу входять такі населені пункти: Примітки Сільські округи Айтекебійського району
4755226
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
Барабановська сільська рада
Барабановська сільська рада — сільське поселення у складі Новосергієвського району Оренбурзької області Росії. Адміністративний центр — село Барабановка. Населення Населення — 816 осіб (2019; 913 в 2010, 987 у 2002). Склад До складу сільської ради входять: Примітки Поселення Новосергієвського району
4287133
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BB%20%D0%90%D1%80%D0%B4%D0%B0%20%D0%93%D1%8E%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%BB
Кемал Арда Гюрдал
Кемал Арда Гюрдал (7 лютого 1990) — турецький плавець. Учасник Олімпійських Ігор 2012 року. Посилання Кемал Арда Гюрдал на Olympedia.org Кемал Арда Гюрдал на Sports-Reference.com Примітки Народились 1990 Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 2012 Турецькі плавці Плавці вільним стилем Учасники Середземноморських ігор 2013 Учасники Середземноморських ігор 2018 Турецькі олімпійські плавці та плавчині
15501520
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Sulpice-de-Cognac
Saint-Sulpice-de-Cognac
Saint-Sulpice-de-Cognac (literally Saint-Sulpice of Cognac) is a former commune in the Charente department in the Nouvelle-Aquitaine region in southwestern France. On 1 January 2024, it was merged into the new commune of Val-de-Cognac. Population Its inhabitants are known as Saint-Sulpiciens and Saint-Sulpiciennes in French. Climate Saint-Sulpice-de-Cognac, as the whole region of Cognac, is located west of the department of Charente and has a marine climate. See also Communes of the Charente department References Former communes of Charente Charente communes articles needing translation from French Wikipedia
3184104
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%2084
Виборчий округ 84
Виборчий округ 84 — виборчий округ в Івано-Франківській області. В сучасному вигляді був утворений 28 квітня 2012 постановою ЦВК №82 (до цього моменту існувала інша система виборчих округів). Окружна виборча комісія цього округу розташовується в приміщенні Тисменецької районної ради за адресою м. Тисмениця, вул. Галицька, 17. До складу округу входять місто Бурштин, частина міста Івано-Франківськ (деякі мікрорайони на околицях міста), а також Тисменицький і Тлумацький райони та частина Галицького району (окрім сіл Крилос, Сокіл, Мединя та всього що на південь від них). Виборчий округ 84 межує з округом 85 на заході і на північному заході, з округом 165 на півночі, з округом 166 на сході, з округом 88 на південному сході, з округом 87 на південному заході та має всередині округ 83 у вигляді ексклаву. Виборчий округ №84 складається з виборчих дільниць під номерами 260087-260105, 260110-260129, 260131-260132, 260134-260139, 260141-260153, 260155-260164, 260727-260838, 260885-260886, 260908-260910, 260918, 260944-260945, 261037-261038 та 261042. Народні депутати від округу Результати виборів Парламентські 2019 Кандидати-мажоритарники: Фріс Ігор Павлович (Слуга народу) Іваськів Андрій Степанович (Батьківщина) Довбенко Михайло Володимирович (Європейська Солідарність) Вірастюк Роман Ярославович (самовисування) Попович Василь Борисович (Свобода) Гергелюк Володимир Іванович (Голос) Станіславський Богдан Миколайович (Самопоміч) Магаль Володимир Васильович (самовисування) Ткач Роман Володимирович (самовисування) Карвацький Руслан Миколайович (самовисування) Московчук Ярослав Михайлович (самовисування) Сатур Дмитро Юрійович (самовисування) Іванків Марія Йосипівна (Опозиційний блок) Воробій Володимир Дмитрович (Аграрна партія України) Куриляк Мирослав Мирославович (Разом сила) Куйбіда Віталій Євстафійович (самовисування) 2014 Кандидати-мажоритарники: Довбенко Михайло Володимирович (Блок Петра Порошенка) Вірастюк Роман Ярославович (Народний фронт) Кіндій Василь Михайлович (Самопоміч) Галабала Ольга Юріївна (Воля) Зелінський Микола Романович (Батьківщина) Бабій Ольга Михайлівна (самовисування) Королик Михайло Михайлович (самовисування) Абрамів Василь Зіновійович (Правий сектор) Лущак Анатолій Романович (самовисування) Симак Дмитро Михайлович (Радикальна партія) Шкрумида Олег Романович (самовисування) Білан Петро Ярославович (самовисування) Сергенюк Сергій Ярославович (самовисування) 2012 Кандидати-мажоритарники: Купчак Володимир Романович (Батьківщина) Круць Микола Федорович (самовисування) Гергелюк Володимир Іванович (УДАР) Симак Дмитро Михайлович (самовисування) Зелінський Микола Романович (самовисування) Поліш Володимир Віталійович (самовисування) Волощук Ігор Іванович (Партія регіонів) Мельник Василь Іванович (самовисування) Галига Петро Степанович (самовисування) Олексюк Олег Миколайович (самовисування) Виноградник Тарас Теофілович (Зелені) Круховська Галина Василівна (Комуністична партія України) Шевчук Євген Вільямович (Нова політика) Людера Володимир Ярославович (самовисування) Фученко Василь Павлович (самовисування) Пилянська Марта Ігорівна (самовисування) Президентські Явка Явка виборців на окрузі: Посилання Округ №84 — сайт Державного реєстру виборців Виборчі округи, Івано-Франківська область — сайт Державного реєстру виборців Одномандатний виборчий округ №84 — сайт Центральної виборчої комісії Примітки
5208692
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%B2%D0%BE%D0%B9%20%C2%AB%D0%92%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BA%20%E2%84%96%2017%C2%BB
Конвой «Вевак № 17»
Конвой «Вевак № 17» Конвой «Вевак № 17» — японський конвой часів Другої світової війни, проведення якого відбувалось у січні 1944-го. Пунктом призначення конвою був Вевак на північному узбережжі Нової Гвінеї, де розміщувався головний японський гарнізон на цьому острові. Вихідним пунктом став Палау — важливий транспортний хаб на заході Каролінських островів. До складу конвою увійшли транспорти «Асо-Мару», «Кібі-Мару», «Таєй-Мару» (Taiei Maru) та «Чінзей-Мару» (Chinzei Maru), тоді як охорону забезпечували мисливець за підводними човнами CH-34 та допоміжний мисливець за підводними човнами CHa-10. Конвой вийшов з порту 15 січня 1944-го. Хоча поблизу Палау регулярно діяли американські підводні човни, а Вевак перебував у межах досяжності ворожої авіації, проте конвой пройшов без втрат. Він прибув до Веваку 19 січня, швидко розвантажився та 20 січня рушив у зворотний шлях. 25 січня загін повернувся на Палау. Є відомості, що на якомусь етапі в охороні конвою брав участь мисливець за підводними човнами CH-35, який пройшов до Нової Гвінеї в конвої «Сармі № 7», а 17—24 січня прямував з Веваку до Палау. Примітки Вевак
2492043
https://uk.wikipedia.org/wiki/H6PD
H6PD
H6PD – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 1-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 791 амінокислот, а молекулярна маса — 88 893. Кодований геном білок за функціями належить до оксидоредуктаз, гідролаз. Задіяний у таких біологічних процесах як вуглеводний обмін, обмін глюкози, поліморфізм. Білок має сайт для зв'язування з НАД, НАДФ. Локалізований у ендоплазматичному ретикулумі. Література Примітки Див. також Хромосома 1 Гідролази Оксидоредуктази
836988
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D1%82%D1%83%D1%80%27%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA
Краснотур'їнськ
Краснотур'їнськ — місто, центр Краснотур'їнського міського округу Свердловської області. Географія Значний промисловий та культурний центр Північного Уралу. Містоутворювальне підприємство — Богословський алюмінієвий завод. Місто розташоване на східному боці Уральських гір, на обидвох берегах річки Тур'я. Історія Розташоване на етнічній території фіно-угорського народу мансі. 6 жовтня 1758 року на березі річки Тур'ї почалося будівництво першого мідного рудника — Василівського. Власником рудника був Верхотурський купець Максим Походяшин. Крім Василівського, незабаром почалося будівництво й інших копалень, що належали купцю: Миколаївської, Першинської, Суходойської, Фролівської. Всі разом ці рудники, а також гірницьке селище, що утворилося на їх базі, отримали назву Тур'їнські рудники. З 1800 року в районі розроблялися родовища залізних руд, з 1823 року розпочато видобуток золота (у Тур'їнських рудниках була одна з найбагатших груп розсипів). 1833 року була побудована вузькоколійна залізниця, що з'єднала рудник з Богословським заводом (нині місто Карпинськ). Друга гілка вузькоколійки 1886 року з'єднала його з Надеждинськом (нині місто Сєров). Під час Громадянської війни був зруйнований мідеплавильний завод у Богословську, а мідні рудники — затоплені. Їх відновлення та реконструкція почалися 1930 року. 1934 року запрацював Фролівський, а пізніше Башмаковський, Богословський, Нікітський і Василівський рудники. У 1930-их роках були відкриті родовища вогнетривких глин. 1931 року відкрито родовище бокситів. 27 листопада 1940 року Главалюміній затвердив майданчик для будівництва заводу поблизу селища Тур'їнські рудники, і йому було дано назву — Богословський алюмінієвий завод (БАЗ). Сюди в перші місяці війни було евакуйовано обладнання, демонтоване на Тихвінському глиноземному, Волховському та Дніпропетровському алюмінієвих заводах. Перший алюміній Богословський завод дав 9 травня 1945 року. 27 листопада 1944 року селище Тур'їнські рудники було перетворене у місто обласного підпорядкування, якому було присвоєно найменування Краснотур'їнськ. Фактично Краснотур'їнськ і БАЗ створені руками ув'язнених Богословлага — виправної установи НКВД. Ув'язненими були розкуркулені селяни та етнічні німці Поволжя, мобілізовані під час війни в трудову армію. Смертність на будівництві була величезна: з п'ятнадцяти тисяч німецьких трудармійців за мінімальними оцінками загинули близько 20 %. У місті на березі Краснотур'їнського водосховища встановлено пам'ятник загиблим на будівництві етнічним німцям. Населення Населення — 59633 особи (2010, 64878 у 2002). Відомі вихідці Волков Олександр Васильович (* 1953) — вчений-Електротехнік Карпінський Олександр Петрович — вчений-геолог зі світовим ім'ям. Попов Олександр Степанович (1859-1906) — фізик та електротехнік, один з винахідників радіо. Голубєв Володимир Дмитрович (1940—2004) — футбольний воротар. Отрадна Євгенія Сергіївна (* 1986) — російська співачка. Кочегаров Володимир Васильович (*1939) — радянський футболіст та український футбольний тренер. Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Сайт адміністрації муніципалітету Населені пункти Краснотур'їнського міського округу Селища Свердловської області Центри міських округів Свердловської області Міста Росії
139342
https://en.wikipedia.org/wiki/Fenwood%2C%20Wisconsin
Fenwood, Wisconsin
Fenwood, Wisconsin Fenwood is a village in Marathon County, Wisconsin, United States. It is part of the Wausau, Wisconsin Metropolitan Statistical Area. The population was 152 at the 2010 census. History Fenwood was platted by the railroad in 1891. It was named from woods near the townsite at a fen, or marshy area. A post office was established at Fenwood in 1892, and remained in operation until it was discontinued in 1984. The village of Fenwood, Marathon Co., Wisconsin was platted by Alfred L. Carey, the attorney for the Milwaukee, Lake Shore & Western Railroad, November 18, 1891, about the time when that railroad struck the place; it was incorporated as a village from part of the town of Wien, April 16, 1904, and its first representative in the county board of Marathon county was W. A. Somers. At the time the railroad struck the place, C. S. Curtis of Wausau erected a large saw mill, which was in operation until 1910, when it ceased sawing. At that time there was a large profitable cheese factory in the village, owned and supplied by farmers in the towns of Wien and Cleveland. John Brinkmann and Emil Szebsdat, under firm name of Brinkmann & Szeljsdat owned a general store, and George Wetterau kept the tavern or hotel in the village. Emil Szebsdat was also the village postmaster. There was a nice state-graded frame schoolhouse with two “departments”: principal, Vallborg Hermanson, and assistant principal, Miss Gertrude Kurtzweil - an average attendance of forty-five pupils in both departments. There were two German Evangelical Lutheran congregations, holding their services in the schoolhouse and attended by the resident ministers of the town of Wien. https://wiclarkcountyhistory.org/neighbors/marathon/history/1913FenwoodHistory.htm In 1911, the R. Connor Company of Marshfield, with its Marathon County mill located at Stratford, set to work clear- ing two sections of land four miles southeast of the village. This project, no doubt, had much to do in checking the out- ward flow of workmen and gave fresh energy to the entire community. A spur track extending from the mainline to Connor's woods provided an easy and rapid means of trans- porting logs from camp to the mill. The cut of 1913 climaxed the Connor harvest at this location and that season, two million feet of logs were decked at one time at their rollway. For several years more timbers were hauled into Fenwood from a 500-acre tract. This work was contracted by John Wetterau and was finished in 1928. These intermittent and spasmodic shipments marked the ex- piration of the industry which had given birth to the village. At one time the Chrouser Saw and Tie Mill was also in operation in Fenwood. This mill was operated by George Chrouser from 1908 until the late 1920s. The Fenwood mill was a branch of the Chrouser mill in Stratford. It consisted mainly in making ties for the railroad and custom sawing for area people. In the early 1900s, Fenwood was a booming lumber town. Proof of Fenwood's past prominence as a lumbering center is mutely evidenced today by unused and unusable logging roads. These keep an endless vigil against a time, never to come, when again one can hear the droning music of a saw punctuated by staccato notes as steel meets steel, in the rhythmic swings of lumberjacks, the dying symphony of the north woods. (This history of Fenwood was compiled by Lillian Bau- man using many histories and newspaper articles from area newspapers.) Early Fenwood. Photograph on loan from Delbert Wetterau. https://digicoll.library.wisc.edu/cgi-bin/WI/WI-idx?type=turn&id=WI.Fenwood&entity=WI.Fenwood.p0012&isize=text Geography Fenwood is located at (44.865483, -90.013757). According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , all of it land. Demographics 2010 census As of the census of 2010, there were 152 people, 64 households, and 43 families living in the village. The population density was . There were 67 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 97.4% White, 0.7% from other races, and 2.0% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.6% of the population. There were 64 households, of which 31.3% had children under the age of 18 living with them, 54.7% were married couples living together, 4.7% had a female householder with no husband present, 7.8% had a male householder with no wife present, and 32.8% were non-families. 26.6% of all households were made up of individuals, and 9.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.38 and the average family size was 2.84. The median age in the village was 41 years. 19.7% of residents were under the age of 18; 8.6% were between the ages of 18 and 24; 25% were from 25 to 44; 38.1% were from 45 to 64; and 8.6% were 65 years of age or older. The gender makeup of the village was 52.6% male and 47.4% female. 2000 census As of the census of 2000, there were 174 people, 61 households, and 46 families living in the village. The population density was 176.7 people per square mile (68.6/km2). There were 63 housing units at an average density of 64.0 per square mile (24.8/km2). The racial makeup of the village was 100.00% White. There were 61 households, out of which 39.3% had children under the age of 18 living with them, 67.2% were married couples living together, 4.9% had a female householder with no husband present, and 23.0% were non-families. 19.7% of all households were made up of individuals, and 14.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.85 and the average family size was 3.32. In the village, the population was spread out, with 25.3% under the age of 18, 17.8% from 18 to 24, 25.9% from 25 to 44, 14.9% from 45 to 64, and 16.1% who were 65 years of age or older. The median age was 32 years. For every 100 females, there were 104.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 106.3 males. The median income for a household in the village was $44,000, and the median income for a family was $48,750. Males had a median income of $32,500 versus $17,679 for females. The per capita income for the village was $15,920. None of the population or families were below the poverty line. References Villages in Marathon County, Wisconsin Villages in Wisconsin Populated places established in 1891 1891 establishments in Wisconsin
519239
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%80%D0%B3%D1%81
Ларгс
Ларгс — місто на заході Шотландії, в області Північний Ейршир. Населення міста становить 11 400 осіб (2006). Міста Шотландії Північний Ершир
3819388
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%83%D1%81%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
Домінус (фільм)
Домінус (фільм) Домінус — радянський художній фільм 1990 року, знятий режисерами Олександром Хваном і Мариною Цурцумією. Екранізація расказів Рея Бредбері. Сюжет Новела «Господар» Велика депресія. По дорогах США в пошуках кращої долі колесить сім'я Еріксонів: Дрю, його дружина Моллі, дочка Сьюзі і паралізований син Енді. Несподівано вони знаходять оточену великим пшеничним полем ферму, померлий господар якої залишив все своє господарство першому, хто його знайде. Крім цього, в спадок Дрю дістається коса з написом «Мій господар — господар світу». Новела «Чортове колесо» Двоє хлопчиків звертають увагу на те, що атракціон крутиться в зворотному напрямку. Крім цього, їх турбує поява в місті дивного хлопчика Джозефа Пейджа, якого хлопці вважають власником колеса, який здатний ставати згодом все молодше і молодше. Хлопчики зупиняють атракціон, і серед його уламків виявляється скелет його господаря. У ролях Віктор Євграфов — Дрю Еріксон Олена Євсеєнко — Моллі Еріксон Наталя Коренченко — Сьюзі Еріксон Олександр Міхара — Енді Еріксон Борис Юхананов Гнат Чіков Дмитро Бродов Володимир Стульников Валентин Муравйов Наталія Царьова Михайло Колесников Знімальна група Сценарісти : Іван Лощінін, Марина Цурцумія Режисери : Олександр Хван, Марина Цурцумія Оператори : Анатолій Сусеков, Кирило Бутирін Композитори : Джузеппе Верді, Кшиштоф Пендерецький Художники : Григорій Широков, Микола Соколов Посилання Фільми СРСР 1990
5058644
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82-%D0%92%D0%BB%D1%96%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4
Ост-Вліланд
Ост-Вліланд — село в нідерландській провінції Фрисландія. Є єдиним населеним пунктом і, відповідно, адміністративним центром муніципалітету Вліланд. Розташоване у східній частині однойменного острову, про що свідчить його назва, яка буквально перекладається як Східний Вліланд. Друге поселення на острові, Вест-Вліланд або Західний Вліланд, було поступово затоплене морськими водами до 1736 року. Населення Ост-Вліланда станом на 2017 рік складало 1020 осіб. Галерея Примітки Посилання Офіційний сайт муніципалітету Вліланд Населені пункти провінції Фрисландія (Нідерланди) Вліланд
1350099
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D1%85%D1%96%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%94%D1%96%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%BF%D1%83%D0%BB%D0%BE%20%28%D0%A0%D1%96%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%81%29
Алеко Ахілесович Діамандопуло (Ріоніс)
Алеко Ахілесович Діамандопуло (Ріоніс) Олександр Ахілесович Діамантопуло (Ріоніс) (1910—1976) — грецький поет, перекладач, колишній викладач грецької мови в Маріупольському гірничому технікумі. Один з укладачів «Румейсько-російський і російсько-румейський словник п'яти діалектів греків Приазов'я», виданого 2006 року у Маріуполі. Див. також Румейська мова Література Календар знаменних і пам'ятних дат Донецької області. 2010 рік [Текст] / Донец. обл. універс. наук. б-ка ім. Н. К. Крупської; уклад. І. В. Гайдишева; ред. О. В. Рязанцева, Т. С. Литвин; наук. ред. О. В. Башун, Н. П. Авдєєнко; відп. за вип. Л. О. Новакова. — Донецьк: Сх. вид. дім, 2009. — 98 с. Грецькі поети Румейські поети
5918270
https://en.wikipedia.org/wiki/Hartha
Hartha
Hartha is a town in the district of Mittelsachsen, in Saxony, Germany. It is situated 11 km west of Döbeln, and 12 km north of Mittweida. Personalities Carl Grünberg (1847–1906), woven goods manufacturer in Hartha and politician (SPD), MdR, MdL (Kingdom of Saxony) Hans Jahn (1885–1960), politician of the Social Democratic Party of Germany, trade unionist and resistance fighter against the National Socialism Richard Müller (chemist) (1903–1999), chemist, discoverer of the silicone, Müller-Rochow synthesis References Mittelsachsen
254062
https://en.wikipedia.org/wiki/Mast%20cell
Mast cell
Mast cell A mast cell (also known as a mastocyte or a labrocyte) is a resident cell of connective tissue that contains many granules rich in histamine and heparin. Specifically, it is a type of granulocyte derived from the myeloid stem cell that is a part of the immune and neuroimmune systems. Mast cells were discovered by Paul Ehrlich in 1877. Although best known for their role in allergy and anaphylaxis, mast cells play an important protective role as well, being intimately involved in wound healing, angiogenesis, immune tolerance, defense against pathogens, and vascular permeability in brain tumors. The mast cell is very similar in both appearance and function to the basophil, another type of white blood cell. Although mast cells were once thought to be tissue-resident basophils, it has been shown that the two cells develop from different hematopoietic lineages and thus cannot be the same cells. Structure Mast cells are very similar to basophil granulocytes (a class of white blood cells) in blood, in the sense that both are granulated cells that contain histamine and heparin, an anticoagulant. Their nuclei differ in that the basophil nucleus is lobated while the mast cell nucleus is round. The Fc region of immunoglobulin E (IgE) becomes bound to mast cells and basophils, and when IgE's paratopes bind to an antigen, it causes the cells to release histamine and other inflammatory mediators. These similarities have led many to speculate that mast cells are basophils that have "homed in" on tissues. Furthermore, they share a common precursor in bone marrow expressing the CD34 molecule. Basophils leave the bone marrow already mature, whereas the mast cell circulates in an immature form, only maturing once in a tissue site. The site an immature mast cell settles in probably determines its precise characteristics. The first in vitro differentiation and growth of a pure population of mouse mast cells has been carried out using conditioned medium derived from concanavalin A-stimulated splenocytes. Later, it was discovered that T cell-derived interleukin 3 was the component present in the conditioned media that was required for mast cell differentiation and growth. Mast cells in rodents are classically divided into two subtypes: connective tissue-type mast cells and mucosal mast cells. The activities of the latter are dependent on T-cells. Mast cells are present in most tissues characteristically surrounding blood vessels, nerves and lymphatic vessels, and are especially prominent near the boundaries between the outside world and the internal milieu, such as the skin, mucosa of the lungs, and digestive tract, as well as the mouth, conjunctiva, and nose. Function Mast cells play a key role in the inflammatory process. When activated, a mast cell can either selectively release (piecemeal degranulation) or rapidly release (anaphylactic degranulation) "mediators", or compounds that induce inflammation, from storage granules into the local microenvironment. Mast cells can be stimulated to degranulate by allergens through cross-linking with immunoglobulin E receptors (e.g., FcεRI), physical injury through pattern recognition receptors for damage-associated molecular patterns (DAMPs), microbial pathogens through pattern recognition receptors for pathogen-associated molecular patterns (PAMPs), and various compounds through their associated G-protein coupled receptors (e.g., morphine through opioid receptors) or ligand-gated ion channels. Complement proteins can activate membrane receptors on mast cells to exert various functions as well. Mast cells express a high-affinity receptor (FcεRI) for the Fc region of IgE, the least-abundant member of the antibodies. This receptor is of such high affinity that binding of IgE molecules is in essence irreversible. As a result, mast cells are coated with IgE, which is produced by plasma cells (the antibody-producing cells of the immune system). IgE antibodies are typically specific to one particular antigen. In allergic reactions, mast cells remain inactive until an allergen binds to IgE already coated upon the cell. Other membrane activation events can either prime mast cells for subsequent degranulation or act in synergy with FcεRI signal transduction. In general, allergens are proteins or polysaccharides. The allergen binds to the antigen-binding sites, which are situated on the variable regions of the IgE molecules bound to the mast cell surface. It appears that binding of two or more IgE molecules (cross-linking) is required to activate the mast cell. The clustering of the intracellular domains of the cell-bound Fc receptors, which are associated with the cross-linked IgE molecules, causes a complex sequence of reactions inside the mast cell that lead to its activation. Although this reaction is most well understood in terms of allergy, it appears to have evolved as a defense system against parasites and bacteria. Mast cell mediators A unique, stimulus-specific set of mast cell mediators is released through degranulation following the activation of cell surface receptors on mast cells. Examples of mediators that are released into the extracellular environment during mast cell degranulation include: serine proteases, such as tryptase and chymase histamine (2–5 picograms per mast cell) serotonin proteoglycans, mainly heparin (active as anticoagulant) and some chondroitin sulfate proteoglycans adenosine triphosphate (ATP) lysosomal enzymes β-hexosaminidase β-glucuronidase arylsulfatases newly formed lipid mediators (eicosanoids): thromboxane prostaglandin D2 leukotriene C4 platelet-activating factor cytokines TNF-α basic fibroblast growth factor interleukin-4 stem cell factor chemokines, such as eosinophil chemotactic factor reactive oxygen species Histamine dilates post-capillary venules, activates the endothelium, and increases blood vessel permeability. This leads to local edema (swelling), warmth, redness, and the attraction of other inflammatory cells to the site of release. It also depolarizes nerve endings (leading to itching or pain). Cutaneous signs of histamine release are the "flare and wheal"-reaction. The bump and redness immediately following a mosquito bite are a good example of this reaction, which occurs seconds after challenge of the mast cell by an allergen. The other physiologic activities of mast cells are much less-understood. Several lines of evidence suggest that mast cells may have a fairly fundamental role in innate immunity: They are capable of elaborating a vast array of important cytokines and other inflammatory mediators such as TNF-α; they express multiple "pattern recognition receptors" thought to be involved in recognizing broad classes of pathogens; and mice without mast cells seem to be much more susceptible to a variety of infections. Mast cell granules carry a variety of bioactive chemicals. These granules have been found to be transferred to adjacent cells of the immune system and neurons in a process of transgranulation via mast cell pseudopodia. In the nervous system Unlike other hematopoietic cells of the immune system, mast cells naturally occur in the human brain where they interact with the neuroimmune system. In the brain, mast cells are located in a number of structures that mediate visceral sensory (e.g. pain) or neuroendocrine functions or that are located along the blood–cerebrospinal fluid barrier, including the pituitary stalk, pineal gland, thalamus, and hypothalamus, area postrema, choroid plexus, and in the dural layer of the meninges near meningeal nociceptors. Mast cells serve the same general functions in the body and central nervous system, such as effecting or regulating allergic responses, innate and adaptive immunity, autoimmunity, and inflammation. Across systems, mast cells serve as the main effector cell through which pathogens can affect the gut–brain axis. In the gut In the gastrointestinal tract, mucosal mast cells are located in close proximity to sensory nerve fibres, which communicate bidirectionally. When these mast cells initially degranulate, they release mediators (e.g., histamine, tryptase, and serotonin) which activate, sensitize, and upregulate membrane expression of nociceptors (i.e., TRPV1) on visceral afferent neurons via their receptors (respectively, HRH1, HRH2, HRH3, PAR2, 5-HT3); in turn, neurogenic inflammation, visceral hypersensitivity, and intestinal dysmotility (i.e., impaired peristalsis) result. Neuronal activation induces neuropeptide (substance P and calcitonin gene-related peptide) signaling to mast cells where they bind to their associated receptors and trigger degranulation of a distinct set of mediators (β-Hexosaminidase, cytokines, chemokines, PGD2, leukotrienes, and eoxins). Physiology Structure of the high-affinity IgE receptor, FcεR1 FcεR1 is a high affinity IgE-receptor that is expressed on the surface of the mast cell. FcεR1 is a tetramer made of one alpha (α) chain, one beta (β) chain, and two identical, disulfide-linked gamma (γ) chains. The binding site for IgE is formed by the extracellular portion of the α chain that contains two domains that are similar to Ig. One transmembrane domain contains an aspartic acid residue, and one contains a short cytoplasmic tail. The β chain contains, a single immunoreceptor tyrosine-based activation motif ITAM, in the cytoplasmic region. Each γ chain has one ITAM on the cytoplasmic region. The signaling cascade from the receptor is initiated when the ITAMs of the β and γ chains are phosphorylated by a tyrosine kinase. This signal is required for the activation of mast cells. Type 2 helper T cells,(Th2) and many other cell types lack the β chain, so signaling is mediated only by the γ chain. This is due to the α chain containing endoplasmic reticulum retention signals that causes the α-chains to remain degraded in the ER. The assembly of the α chain with the co-transfected β and γ chains mask the ER retention and allows the α β γ complex to be exported to the golgi apparatus to the plasma membrane in rats. In humans, only the γ complex is needed to counterbalance the α chain ER retention. Allergen process Allergen-mediated FcεR1 cross-linking signals are very similar to the signaling event resulting in antigen binding to lymphocytes. The Lyn tyrosine kinase is associated with the cytoplasmic end of the FcεR1 β chain. The antigen cross-links the FcεR1 molecules, and Lyn tyrosine kinase phosphorylates the ITAMs in the FcεR1 β and γ chain in the cytoplasm. Upon the phosphorylation, the Syk tyrosine kinase gets recruited to the ITAMs located on the γ chains. This causes activation of the Syk tyrosine kinase, causing it to phosphorylate. Syk functions as a signal amplifying kinase activity due to the fact that it targets multiple proteins and causes their activation. This antigen stimulated phosphorylation causes the activation of other proteins in the FcεR1-mediated signaling cascade. Degranulation and fusion An important adaptor protein activated by the Syk phosphorylation step is the linker for activation of T cells (LAT). LAT can be modified by phosphorylation to create novel binding sites. Phospholipase C gamma (PLCγ) becomes phosphorylated once bound to LAT, and is then used to catalyze phosphatidylinositol bisphosphate breakdown to yield inositol trisphosphate (IP3) and diacyglycerol (DAG). IP3 elevates calcium levels, and DAG activates protein kinase C (PKC). This is not the only way that PKC is made. The tyrosine kinase FYN phosphorylates Grb2-associated-binding protein 2 (Gab2), which binds to phosphoinositide 3-kinase, which activates PKC. PKC leads to the activation of myosin light-chain phosphorylation granule movements, which disassembles the actin–myosin complexes to allow granules to come into contact with the plasma membrane. The mast cell granule can now fuse with the plasma membrane. Soluble N-ethylmaleimide sensitive fusion attachment protein receptor SNARE complex mediates this process. Different SNARE proteins interact to form different complexes that catalyze fusion. Rab3 guanosine triphosphatases and Rab-associated kinases and phosphatases regulate granule membrane fusion in resting mast cells. MRGPRX2 mast cell receptor Human mast-cell-specific G-protein-coupled receptor MRGPRX2 plays a key role in the recognition of pathogen associated molecular patterns (PAMPs) and initiating an antibacterial response. MRGPRX2 is able to bind to competence stimulating peptide (CSP) 1 - a quorum sensing molecule (QSM) produced by Gram-positive bacteria. This leads to signal transduction to a G protein and activation of the mast cell. Mast cell activation induces the release of antibacterial mediators including ROS, TNF-α and PRGD2 which institute the recruitment of other immune cells to inhibit bacterial growth and biofilm formation. The MRGPRX2 receptor is a possible therapeutic target and can be pharmacologically activated using the agonist compound 48/80 to control bacterial infection. It is also hypothesised that other QSMs and even Gram-negative bacterial signals can activate this receptor. This might particularly be the case during Bartonella chronic infections where it appears clearly in human symptomatology that these patients all have a mast cell activation syndrome due to the presence of a not yet defined quorum sensing molecule (basal histamine itself?). Those patients are prone to food intolerance driven by another less specific path than the IgE receptor path: certainly the MRGPRX2 route. These patients also show cyclical skin pathergy and dermographism, every time the bacteria exits its hidden intracellular location. Enzymes Clinical significance Parasitic infections Mast cells are activated in response to infection by pathogenic parasites, such as certain helminths and protozoa, through IgE signaling. Mast cell activation disorders Mast cell activation disorders (MCAD) are a spectrum of immune disorders that are unrelated to pathogenic infection and involve similar symptoms that arise from secreted mast cell intermediates, but differ slightly in their pathophysiology, treatment approach, and distinguishing symptoms. The classification of mast cell activation disorders was laid out in 2010. Allergic disease Allergies are mediated through IgE signaling which triggers mast cell degranulation. Recently, IgE-independent "pseudo-allergic" reactions are thought to also be mediated via the MRGPRX2 receptor activation of mast cells (e.g. drugs such as muscle relaxants, opioids, Icatibant and fluoroquinolones). Many forms of cutaneous and mucosal allergy are mediated in large part by mast cells; they play a central role in asthma, eczema, itch (from various causes), allergic rhinitis and allergic conjunctivitis. Antihistamine drugs act by blocking histamine action on nerve endings. Cromoglicate-based drugs (sodium cromoglicate, nedocromil) block a calcium channel essential for mast cell degranulation, stabilizing the cell and preventing release of histamine and related mediators. Leukotriene antagonists (such as montelukast and zafirlukast) block the action of leukotriene mediators and are being used increasingly in allergic diseases. Calcium triggers the secretion of histamine from mast cells after previous exposure to sodium fluoride. The secretory process can be divided into a fluoride-activation step and a calcium-induced secretory step. It was observed that the fluoride-activation step is accompanied by an elevation of cyclic adenosine monophosphate (cAMP) levels within the cells. The attained high levels of cAMP persist during histamine release. It was further found that catecholamines do not markedly alter the fluoride-induced histamine release. It was also confirmed that the second, but not the first, step in sodium fluoride-induced histamine secretion is inhibited by theophylline. Vasodilation and increased permeability of capillaries are a result of both H1 and H2 receptor types. Stimulation of histamine activates a histamine (H2)-sensitive adenylate cyclase of oxyntic cells, and there is a rapid increase in cellular [cAMP] that is involved in activation of H+ transport and other associated changes of oxyntic cells. Anaphylaxis In anaphylaxis (a severe systemic reaction to allergens, such as nuts, bee stings, or drugs), the body-wide degranulation of mast cells leads to vasodilation and, if severe, symptoms of life-threatening shock. Histamine is a vasodilatory substance released during anaphylaxis. Autoimmunity Mast cells may be implicated in the pathology associated with autoimmune, inflammatory disorders of the joints. They have been shown to be involved in the recruitment of inflammatory cells to the joints (e.g., rheumatoid arthritis) and skin (e.g., bullous pemphigoid), and this activity is dependent on antibodies and complement components. Mastocytosis and clonal disorders Mastocytosis is a rare clonal mast cell disorder involving the presence of too many mast cells (mastocytes) and CD34+ mast cell precursors. Mutations in c-Kit are associated with mastocytosis. Monoclonal disorders Neoplastic disorders Mastocytomas, or mast cell tumors, can secrete excessive quantities of degranulation products. They are often seen in dogs and cats. Other neoplastic disorders associated with mast cells include mast cell sarcoma and mast cell leukemia. Mast cell activation syndrome Mast cell activation syndrome (MCAS) is an idiopathic immune disorder that involves recurrent and excessive mast cell degranulation and which produces symptoms that are similar to other mast cell activation disorders. The syndrome is diagnosed based upon four sets of criteria involving treatment response, symptoms, a differential diagnosis, and biomarkers of mast cell degranulation. History Mast cells were first described by Paul Ehrlich in his 1878 doctoral thesis on the basis of their unique staining characteristics and large granules. These granules also led him to the incorrect belief that they existed to nourish the surrounding tissue, so he named them Mastzellen (as of animals). They are now considered to be part of the immune system. Research Autism Research into an immunological contribution to autism suggests that autism spectrum disorder (ASD) children may present with "allergic-like" problems in the absence of elevated serum IgE and chronic urticaria, suggesting non-allergic mast cell activation in response to environmental and stress triggers. This mast cell activation could contribute to brain inflammation and neurodevelopmental problems. Histological staining Toluidine blue: one of the most common stains for acid mucopolysaccharides and glycoaminoglycans, components of mast cells granules. Bismarck brown: stains mast cell granules brown. Surface markers: cell surface markers of mast cells were discussed in detail by Heneberg, claiming that mast cells may be inadvertently included in the stem or progenitor cell isolates, since part of them is positive for the CD34 antigen. The classical mast cell markers include the high-affinity IgE receptor, CD117 (c-Kit), and CD203c (for most of the mast cell populations). Expression of some molecules may change in course of the mast cell activation. Other organisms Mast cells and enterochromaffin cells are the source of most serotonin in the stomach in rodents. See also Allergy Diamine oxidase Food intolerance Granulocyte Histamine intolerance Histamine N-methyltransferase or HNMT Histamine List of distinct cell types in the adult human body Mast cell activation syndrome References External links Cell biology Connective tissue cells Granulocytes Human cells
4894230
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%95%D0%A1%20%D0%A1%D1%80%D1%96%D1%80%D0%B0%D1%87%D0%B0%20%28GSRC%29
ТЕС Срірача (GSRC)
ТЕС Срірача (GSRC) – теплова електростанція у Таїланді в провінції Чонбурі. У 2021 – 2022 роках на майданчику станції спорудили чотири однотипні парогазові блоки потужністю по 660 МВт, в кожному з яких одна газова турбіна живить через котел-утилізатор одну парову турбіну. Як паливо станція використовує природний газ, що надходить із П'ятого трубопроводу по перемичці завдовжки 2,7 км з діаметром 700 мм. При проектній роботі ТЕС потрібно 10,4 млн м3 на добу. Видача продукції відбувається по ЛЕП, розрахованій на роботу під напругою 500 кВ. Проект реалізували через компанію Gulf Sriracha (GSRC), яка належить Gulf Energy Development Public Company (найбільший тайський приватний інвестор у електроенергетику) та японській Mitsui, що мають частки у 70% та 30% відповідно. Примітки Засновані в Таїланді 2022 С С
4441039
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
Амазарське міське поселення
Амазарське міське поселення — міське поселення у складі Могочинського району Забайкальського краю Росії. Адміністративний центр — селище міського типу Амазар. Населення Населення міського поселення становить 2401 особа (2019; 2542 у 2010, 2869 у 2002). Склад До складу міського поселення входять: Примітки Поселення Могочинського району
1839622
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%B7%D0%B4%D0%B2%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D0%B5%D1%87%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0
Різдвяна вечірка
Різдвяна вечірка — американський короткометражний сімейний фільм режисера Чарльза Райснера 1931 року. Сюжет Джекі хоче влаштувати різдвяну вечірку для своїх друзів з футбольної команди, але він не знає, як це зробити. Проте зірки MGM вирішили допомогти йому. У ролях Лайонел Беррімор — камео Воллес Бірі — камео Джеккі Купер — камео Меріон Дейвіс — камео Реджинальд Денні — камео Марі Дресслер — камео Джиммі Дюранте — Санта Клаус Кліфф Едвардс — камео Кларк Гейбл — камео Шарлотта Грінвуд — камео Лейла Хайамс — камео Джеррі Медден — камео Поллі Моран — камео Рамон Новарро — камео Аніта Пейдж — камео Норма Ширер — камео Посилання The Christmas Party на сайті IMDb Фільми англійською мовою Короткометражні фільми США Чорно-білі фільми Фільми Metro-Goldwyn-Mayer
98498
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%205316
IC 5316
IC 5316 — галактика типу E (еліптична галактика) у сузір'ї Пегас. Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу. Посилання IC 5316 в оригінальному новому загальному каталозі IC 5316 в оригінальному новому загальному каталозі Перевірена інформація про IC 5316 IC 5316 в базі SIMBAD IC 5316 в базі Vizier IC 5316 в базі NASA Extragalactic Database Бази даних про об'єкти NGC/IC IC 5316 IC 5316 IC 5316
15419744
https://en.wikipedia.org/wiki/CTR9
CTR9
CTR9 RNA polymerase-associated protein CTR9 homolog is an enzyme that in humans is encoded by the CTR9 gene. References External links Further reading
4139310
https://en.wikipedia.org/wiki/Column%20of%20Marcus%20Aurelius
Column of Marcus Aurelius
Column of Marcus Aurelius The Column of Marcus Aurelius is a Roman victory column in Piazza Colonna, Rome, Italy. It is a Doric column featuring a spiral relief: it was built in honour of Roman emperor Marcus Aurelius and modeled on Trajan's Column. The Imperial Monument is dedicated to the former emperor of Rome and his war effort in the Barbarian wars of his reign as Caesar of Rome from 161-180 AD. Standing as a testament to Aurelius' military achievements, it offers a visual narrative of his campaigns against Germanic tribes along the Danube River. Though there aren’t many direct sources from the time of reign of Marcus Aurelius, the monument itself can tell us a great deal about the Romans in the creation of the monument and the scenes from it. The column of Marcus Aurelius is a depiction of Roman life during the reign of Marcus Aurelius; the monument not only tells us the reason it was built but the importance this emperor had on society and the respect he had earned. Based on common understanding of Roman life and the belief that citizens felt a duty toward public service, the benevolence of Marcus Aurelius was such that this monument was erected in his memory and preserved for its grandeur and representation. The monument contains a frieze, which depicts the Northern Germanic campaigns of Marcus Aurelius’ and his war with the Barbarians. The Romans called these wars North of the Danube, Bellum Germanicum or bellum Marcomannicum. Though the monument is more likely a monument for military achievement, it’s also considered a funerary monument, since the planning and erection of the monument happened around the same time as the death of Marcus Aurelius. The monument was said to either begin at the end of the wars in 176AD and he died in 180AD, the monument finished construction in 193AD. Construction Because the original dedicatory inscription has been destroyed, it is not known whether it was built during the emperor's reign (on the occasion of the triumph over the Marcomanni, Quadi and Sarmatians in the year 176) or after his death in 180; however, an inscription found in the vicinity attests that the column was completed by 193. In terms of the topography of ancient Rome, the column stood on the north part of the Campus Martius, in the centre of a square. This square was either between the temple of Hadrian (probably the Hadrianeum) and the temple of Marcus Aurelius (dedicated by his son Commodus, of which nothing now remains – it was probably on the site of Palazzo Wedekind), or within the latter's sacred precinct, of which nothing remains. Nearby is the site where the emperor's cremation occurred. The column's shaft is high, on a high base, which in turn originally stood on a high platform – the column in total is About 3 metres of the base have been below ground level since the 1589 restoration. The column consists of 27 or 28 blocks of Carrara marble, each of diameter, hollowed out while still at the quarry for a stairway of 190–200 steps within the column up to a platform at the top. Just as with Trajan's Column, this stairway is illuminated through narrow slits into the relief. Relief The spiral picture relief tells the story of Marcus Aurelius' Danubian or Marcomannic wars, waged by him from 166 to his death. The story begins with the army crossing the river Danube, probably at Carnuntum. A Victory separates the accounts of two expeditions. The exact chronology of the events is disputed; however, the latest theory states that the expeditions against the Marcomanni and Quadi in the years 172 and 173 are in the lower half and the successes of the emperor over the Sarmatians in the years 174 and 175 in the upper half. One particular episode portrayed is historically attested in Roman propaganda – the so-called "rain miracle in the territory of the Quadi", in which a god, answering a prayer from the emperor, rescues Roman troops by a terrible storm, a miracle later claimed by the Christians for the Christian God. In spite of many similarities to Trajan's Column, the style is entirely different, a forerunner of the dramatic style of the 3rd century and closely related to the triumphal arch of Septimius Severus, erected soon after. The figures' heads are disproportionately large so that the viewer can better interpret their facial expressions. The images are carved less finely than at Trajan's Column, through drilling holes more deeply into the stone, so that they stand out better in a contrast of light and dark. As villages are burned down, women and children are captured and displaced, men are killed, the emotion, despair, and suffering of the "barbarians" in the war, are represented acutely in single scenes and in the figures' facial expressions and gestures, whilst the emperor is represented as protagonist, in control of his environment. The symbolic language is altogether clearer and more expressive, if clumsier at first sight, and leaves a wholly different impression on the viewer to the whole artistic style of 100 to 150 as on Trajan's Column. There, cool and sober balance – here, drama and empathy. The pictorial language is unambiguous – imperial dominance and authority is emphasised, and its leadership is justified. Overall, it is an anticipation of the development of artistic style into late antiquity, and a first artistic expression of the crisis of the Roman empire that would worsen in the 3rd century. Later history In the Middle Ages, climbing the column was so popular that the right to charge the entrance fee was annually auctioned, but it is no longer possible to do so today. Now the Column serves a centerpiece to the Piazza Colonna, in front of the Palazzo Chigi. Restoration About three metres of the base have been below ground level since 1589 when, by order of pope Sixtus V, the whole column was restored by Domenico Fontana and adapted to the ground level of that time. Also a bronze statue of the apostle St. Paul was placed on the top platform, to go with that of St. Peter on Trajan's Column (27 October 1588). (Originally the top platform had a statue of Marcus Aurelius, but it was removed and switched with St.Paul after Christianity took reign as the dominant religion.) That adaptation also removed the damaged or destroyed original reliefs on the base of garland-carrying victories and (on the side facing the via Flaminia ) representations of subjected barbarians, replacing them with the following inscription mistakenly calling this the column of Antoninus Pius, which is now recognised as lost: Specs The Monument stands 100 roman feet tall total. Nicknamed the Columna centenaria , by contemporary romans, and columna cochlis (snail column) , because of the size of the monument, commonly referred to it by its size, because of it enormity, the Column of Trajan was nicknamed the same way. The column is made of white Italian Carrera marble, brought from Northern Rome for the monument. Constructed in a Doric style, which refers mostly to the shape of the cap of the monument before the placement of the statue on top. The pedestal is made up of large rectangular blocks, with an inscription around the base, a Column with a frieze of the Germanic war north of the Danube, and originally has a bronze statue of the emperor Marcus Aurelius, last replaced with that of St. Paul in the 16th century. The Columns shaft is made up of 20 marble drums that were carved and stacked to shape, then the frieze was carved in after the monument was standing. The column though compared often the Trajan column, it is also seen as a funerary monument to Marcus Aurelius’, but the monument is technically a Cenotaph, a monument/tomb with no physical body, whereas the Trajan’s ashes are contained within the Column of Marcus Aurelius. Viewing the Column When viewing the column, you must know that the events of the frieze aren’t chronological. Strong evidence of this is shown, when the scenes of the Victoria, Danube Crossing and Miracle Rain are stacked on top of each other. They are also placed at the front of the column, the front being that which faces the Via Flammania. Roman soldiers are said to have past this column on the round North to war and gain strength from the Column as a symbol of Roman military might. When viewing the column Miracle rain is placed lower on the monument, not chronologically, but the placed lower so that its easily visible. Context Marcus Aurelius is commemorated as being the last of the 5 Good emperors. He is known for this as being the “Antonine” emperor. These were emperors from the same family, who also were leaders in Roman politics. Marcus Aurelius’ was the last of 5 emperors between the years 96AD-180AD, this was a time of semi-peaceful borders, prosperous growth, and a stable government with leaders with a desire to serve. The Roman Empire at the time was at the height of its influence and its borders spread far across modern Asia, Europe, and Africa. The borders spread in every direction of Rome. The Northern Border didn’t spread past the Germanic borders the Romans were fighting in the campaign against barbarianism. The Western Border spread through Spain and Portugal and even spread Northwest into Britain, and the Eastern border included Syria but didn’t exceed it. The Southern border was south of Rome, across the Mediterranean Sea, and spread into Northern Africa and parts of the Sahara. The map of the Roman Empire was surrounding the Mediterranean Sea and included the southern border of the Black Sea. The water was a key element for communication in trade among the empire and allowed for a progressive and stimulated society, that allowed for open communication and trade of ideas, goods, and news. Public officials in Rome were set and relied on the practice of civic virtue. The innate sense to put oneself second to the needs of the public good, to serve the public even if it wasn’t in their own personal best interest. Marcus Aurelius was revered as a stoic and wise emperor. Known best for his strategic political and militaristic decisions, as a force to be reckoned with and even despite that he grew up wealthy and in favor of the emperor’s family, he didn’t attain a more selfish attitude but with the mentality to serve for the betterment of his empire. The Monument was also erected by Commodus, the son of Marcus Aurelius’ and Co-emperor since 166AD, a tradition in Roman life was that they were indebted to their predecessors and “a comparison between the monument and its forerunners can often reveal the sources of inspiration” . The only forerunner to the Column of Marcus Aurelius is the column of Trajan, elements of the Trajan were directly incorporated into Marcus Aurelius’ Column. Providing a direct link between the families of Marcus Aurelius’ and Trajan. The Column of Marcus Aurelius’ is taller and carved deeper. Interpreting this could represent Commodus’s drive to raise his family to the top of Roman life and to ensure his father’s reign is respected and in turn his as well. Planning The lack of missing direct information of the Column has led to the use of using other found sources to depict what Roman life and practices that, we can determine are missing pieces of information or missing documentation that would provide more information on its construction and planning. The planning and purpose would have been written in a decree, where all the information about the building of the Column would have been decreed. Everything about the construction, material, height, timeline would have been in the decree, except for the carved out frieze, this would have been later planned out later on in the process. The project would have then started to accept bids on the project and designs on the planning of the monuments where they would have accepted different proposals of begin and art depicted on the monument. Finally after they choose a proposal, they would start the construction of the monument. Compared to the Trajan, which had little to no planning, the Column of Marcus Aurelius’, has had infinitely more, even though the whole of the design of the frieze wasn’t designed when construction began, the planning was planned more so than the Trajan as parts of the 2 are the same. The frieze, the internal staircase, and its style of architecture. Except the Column of Marcus Aurelius’, us purposefully carved and designed to be better than Trajan’s. The carvings are deeper and better detailed, scenes that have been directly pulled from the Trajan to the Marcus Aurelius’. Construction The monument was created in honor of their emperor by Commodus and the Senate of Rome, for his military prowess, strategic political thinking, and legacy as emperor. The Column stands 100 Roman feet tall and is made of white Carrera marble. The Column of Marcus Aurelius was designed in the Doric style, which is an ancient Greek and Roman style of architecture that signified strength and dignity, its strong, firm, and simple design. It was constructed by his son and new emperor, Commodus, upon the death of his father but interpretation from the frieze indicates, that it might have been constructed, while the emperor was still alive and was a monument to commemorate Marcus Aurelius’ first campaign against the Germanic Barbarians in the North. Since there isn’t a lot of evidence of the actual constriction of the Column of Marcus Aurelius and no architectural plans, a lot of the existence and development of the Column is based on interpretation. The Column of Marcus Aurelius, does share a lot of the same characteristics of the Column of Trajan, as they are both imperial monuments, in Doric style roman architecture and contain a frieze throughout the center column of the monument, the Column of Marcus Aurelius was carved deeper in fact than the Trajan column, this was how roman architecture has developed since the Trajan and the Column of Marcus Aurelius was based largely off the Trajan, the desire for better viewing was determined necessary for Marcus Aurelius’. Making the carving more prevalent and details noticeable to get clear ideas of the project. The monument is located in. Piazza Colonna in Rome was erected in around the year 180 CE. The monument is made of white Carrera Marble and is about 175 Roman feet tall and consists of a base and 30 spirals stacked, depicting scenes of Marcus Aurelius, fighting barbarianism, spreading Romanism, and speaking/philosophizing to his constituents. The sculpture is hollow on the inside with a door at the base and a staircase on the inside of the spirals that leads to the top where there is a lookout. There is no actual evidence of the construction of the column, but the caretaker was a man called Adrastus, and the reason we link him to the creation of the column was because of a home he built near the Column in 180 CE, and his role in the republic was to maintain the reliefs in the city. In conclusion, the Column of Marcus Aurelius is a difficult source because of its alteration, but it does help us to define and piece together time in history in 176 and 1588. The shaft tells us mostly about 176 AD, and Marcus Aurelius and his effect on Rome, and its military in leading them as emperor and commander. It represents his influence and greatness in Roman life in 176 AD- 193 AD. The Base on the other had since been destroyed and reconstructed with new inscriptions, now tells us of 1588 Rome and the influence of Christianity in Rome. The surrounding area of the Column, during its construction, was full of other structures that were built to support the construction of the column. Building such as storerooms, specialized work spaces and possibly housing for the workers of the monuments. Location Throughout the history of the Column of Marcus Aurelius it has remained in the same location The Column location is the Piazza Colonna in Rome and is central to the geography of mapping of the city. The location of the Piazza Colonna is in the Northern sector at the heart of the city. It is viewed on the road that leads in and out of Rome, this was also the road that the Roman soldiers would travel up and down to fight the barbarians in the north or any other expedition Romans would take north. Though the completion of the Column wasn’t until 193 AD, after the Barbarian wars and the death of Marcus Aurelius, it was still placed where the public and Roman soldiers could draw strength and pride. The monument is in the center of Rome and is surrounded by other imperial monuments and is a landmark spot in Rome that would be used to determine location. The column is in the northern part of the Campus Martis, it is located on Via Flaminia, an ancient Roman road, that leads in and out of the city and is the road Roman armies would take when going or coming, from war in the North. It is viewed by the soldiers going to war and regular people who take that road north of Rome. The view from the top looks North and stretches over the Via Flaminia Road. The Column is a major landmark and was seen by all Romans who traveled that road. The monument was in an open space likely in a colonnaded court, surrounded by open its courtyard and then its family of imperial monuments nearby. Since the monument is designed in a fashion that depicts it as large military achievement and because of the generally accepted timeline of events that signify the monument to have started construction in 176AD upon winning his second campaign north against the Sarmatians, but the location is in the Northern part of the Campus Martis, this area of the Campus Martis is used for victory monuments particularly in the north. Symbolism Connection to Religion The only time the interpretation of the Column was changed was in the sixteenth century, when Pope Pius commissioned Domenico Fotigo to restore the frieze and make some changes along with it. For one the base the column sat on was changed out due to damage from an earthquake. And when it was replaced, it was changed with new inscriptions on the base, stating the columns new representation, as a ward off of barbarianism because of the church and commemoration to St. Paul, when they replaced the statue of Marcus Aurelius’ with one of St. Paul. This isn’t the only depiction of divinity on the Column, the frieze itself contains scenes that depict divinity being a presence in the scene “Miracle Rain”, where it seems the spirit of the holy spirit is descending upon them. The feeling of déjà vu would be correct because the scene was carved before on the Column of Trajan and is an exact replica on two imperial monuments. Studies have also been done on the symbolism of the Column, and its main effort from the monument is to express roman superiority over barbarianism. Since the monument was in the eyes of the public, it had to express a message over the populace and the size and scenes carved into the stone all play a factor in its meaning and symbolism in every aspect, to learning more about Roman history during this time. Symbolism as Art The monument is seen as a sculpture of art because if its historical frieze. The freize is sculpted by what seems be about teams of 6 or about 46 different carvers. The difference can be spotted in the carvings of the borders of the monument as it runs between the above/below scenes as it goes up the shaft of the column. The style of the column is depicted the same throughout but the borders are where the artists/carvers weren’t given specifics and could set the borders as they desired. The monument also forgoes background and landscapes in the frieze, and instead use it to depict more details such as weapons or soldiers, to fill the marble without adding landscape in the background. Miracle Rain The scene miracle rain is one of the most important scenes on the monument, more information has been gathered and studied about this one scene worldwide, more so than the monument itself. That’s because of the religious significance of this scene on the monument. The scene is as depicted and said by Dio. The Quandi had surrounded them at a spot favorable for their purpose and the romans were fighting valiantly with their shields locked together; then the barbarians ceased fighting, expecting to capture them easily as the result of the heat and their thirst. So they posted guards all about and hemmed them in to prevent their getting water anywhere; for the barbarians were far superior in numbers. The Romans, accordingly, were in a terrible plight from fatigue, wounds, the heat of the sun, and thirst, and so could neither fight nor retreat, but were standing in the line and at the several posts, scorched by the heat, when suddenly many clouds gathered and a mighty rain, not without divine interposition, burst upon them. Indeed, there is a story to the effect that Arnuphis, an Egyptian magician, who was a companion of Marcus, had invoked by means of enchantments various deities and in particular Mercury, the god of the air, and by this means attracted the rain…When the rain poured down, at first all turned their faces upwards and received the water in their mouths; then some held out their shields and some their helmets to catch it, and they drank and fought at the same time; and some becoming wounded, actually gulped down the blood that flowed into their helmets along with the water. So intent indeed, were most of them on drinking that they would have suffered severely from the enemy’s onset, had not a violent rainstorm and numerous thunderbolts fallen upon the ranks of the foe. Thus in one and the same place one might have beheld water and fire descending from the sky simultaneously; so that while those on the one side were being drenched and drinking, the others were being consumed by fire and dying; and while the fire, on the one hand did not touch the Romans, but, If it fell anywhere among them, was immediate extinguished, the rain however on the other hand, did the barbarians no good, but, like so much oil, actually fed the flames that were consuming them, and they had to search for water even while being drenched with rain. Some wounded themselves in order to quench the fire with their blood, and others rushed over to the side of the Romans, convinced that they alone had the saving water; in any case Marcus took pity on them. He was now saluted imperator by the soldiers, for the seventh time; and although he was not wont to accept any such honor before the senate voted it, nevertheless this time he took it as a gift from heaven, and he sent a dispatch to the senate. (Dio 72.8.1-3 and 72.10.1-5, trans E Cary.) This was a representation at the beginning, a defining moment in Marcus Aurelius’ campaigns, the miracle rain did happen earlier on in the timeline of the northern campaigns and gave Romans the idea that it was their divine right to ward off barbarianism. Historical Significance The significance of the monument has been displayed for two main reasons in its history, both signifying a battle against barbarianism.The frieze serves as historical evidence on the war with Barbarianism, as studied by German historians, depictions of the barbarians and the Romans, and Marcus Aurelius were depicted on the frieze. The war with barbarianism was prevalent part of roman life as its children were the ones fighting against barbarianism. The frieze doesn’t depict Commodus, the son of Marcus Aurelias and co-emperor of Rome after 176 AD. Commodus isn’t depicted on the frieze because he didn’t join the war front until the second campaign against the Samaritans. This tells us that the monument was most likely started construction while Marcus Aurelius was still alive to commemorate the war against the Marcomanni, and boost war support. It was erected during the Nerva-Antoine Age and is compared frequently to the Trajan column, erected about 100 years prior in the Trajan Age. In 1893, German Kaiser Wilhelm II, took notice of the column of Marcus Aurelius and funded the future exploration and documentation of the monument because of it significance in depicting early Germanic life, should be made available for scholarly work. Peterson was a scholar assigned with documenting the column and using the fire for historical interpretations. From this work, an entirely documented frieze was taken with photographs of all the scenes on the frieze and stored. These photographs taken circa 1896 are the best images taken from the monument and are possible the best pictures ever to be taken of the monument. Due to the rise of pollution since the 20th century, the monument has taken more damage, in the past 100 years than it did in the 1700 or so years since its erection. Religious Reconstruction in 1588 The base of the Column was reconstructed by Domenico Fontana and was commissioned by Pope Sixtus V, in 1588, previous restorative or alternative work to the column is not documented. Pope Sixtus V commissioned Domenico Fontana, to reconstruct the base of the column when earthquakes had damaged the previous base. The original base had 4 original inscriptions on the base, that were changed during the restoration. The original inscriptions have been lost, but the replaced ones did change the kind of source it was. The inscriptions were one on each side of the Column, the North side, facing the La Flaminia road, said the Column was dedicated to Saint Paul and the defeat of barbarianism. The eastern inscription says its new Christian role with Saint Paul. The south inscription records the restoration of the Column under Domenico Fontana and Pope Sixtus V. Finally, the western inscription is the Column being dedicated by Marcus Aurelius to his predecessor, Antonis Pius. The Columns base wasn’t the only thing that was replaced but also a statue of Saint Paul was placed on the Top of the Column, which replaced an old one of Marcus Aurelius. This was advocating that the Column was for Christianity and would stand as a monument with Saint Paul as its representative against barbarianism. The new inscriptions were written by the Catholic church, and all four changed from their original form. Almost all of them speak of the events of 1588 and the reconstruction of the monument and its new role. The inscriptions on the base can be trusted because it’s a document that tells us of its representation after that time and didn’t change past events but redefined its role in its new time. The old inscriptions might have been able to tell us about the original meaning and making of the Column, but since those were removed, we must interpret what was left there. While the inscriptions don’t represent what time was like in 176, they do symbolize its meaning and role in 1588. In 1588 the Column was, a representation of Christian power and might, that the stretch of their power had come far enough as to change public monuments and establish themselves as the leading authority in Rome. Procurator - Adrastus Adrastus was a procurator or caretaker, of the Column and the actual job description is lost to time. The information received from Adrastus, which makes him so significant is that he requested to build a home permanent structure on the Campus Martis, after the construction was said to be completed. Adrastus was not only allowed to build a permanent structure on the land by the monument but was given that land in perpetuity, for his heirs to receive upon his death. This is very un-common for a general official to receive land in such an important area of Rome, but Adrastus was able to do so. There is multiple reasons for this, and an inscription found on the entryway threshold of this was found but offered no more than the decree that allowed for the structure to exist and nothing more. The ideas around Adrastus are that he was the caretaker during its construction as well. That even if he wasn’t the architect, since he was a roman official, he was the on-site official that oversaw during the planning and execution of the monument. Since the monument took about 17 years to construct during its planning and execution, the house could have been a gift for his commitment to the project. The other notion was that he was just the procurator after the monument was erected and was given a place their to maintain the monument as well as lead people up and down the internal staircase. The inscription on the home of Adrastus did have on the inscription that he was allowed to recycle the materials used from the construction of the Column of Marcus Aureliulas, measuring that the construction ended by 193AD, this gives that the construction of Adrastus home marking the end of the construction, also giving the monument at a 17 year time line from planning and designing to full construction. Dimensions Height of base: + Height of shaft: Typical height of drums: Diameter of shaft: + Height of capital: = Height of column proper: (~ 100 Roman feet) + Height of pedestal: ~ = Height of top of column above ground: ~ See also List of ancient spiral stairs Ancient Roman architecture References Bibliography Birley, A. R. 2000. “Hadrian to the Antonines” In A. Bowman, P. Garnsey, and D Rathbone (eds.), The Cambridge Ancient History, vol. 11. Birley, A.R. 2002. Review of Scheid and Huet 2000. L'Antiquité Classique 71: 504-6. Birley, Anthony R., and Martin Beckmann. L'Antiquité Classique 82 (2013): 672–74. Rome: L'Erma di Bretschneider. Rome: Colomba. Davis, Peneople J. E., Death and The Emperor. Roman Imperial Funerary Monuments from Augustus to Marcus Aurelius. University of Texas Press, Austin, 2004. Griebel, Johannes (2013). Der Kaiser im Krieg. Die Bilder der Säule des Marc Aurel (in German). Berlin: Walter de Gruyter. Stroud (Gloucestershire): The History Press. Jordan, H. 1871-1907. Topographie der Stadt Rom im Alterthum. 2 vols. In four parts. Berlin: Weidmannsche Buchhandlung. Moore, Daniel W. “A Note on CIL VI.1585a-b and the Role of Adrastus, Procurator of the Column of Marcus Aurelius.” Zeitschrift für Papyrologie und Epigraphik 181 (2012): 221–29. Turnhout: Brepols. Thill, Elizabeth Wolfram. “Setting War in Stone: Architectural Depictions on the Column of Marcus Aurelius.” American Journal of Archaeology 122, no. 2 (2018) External links Eugen Petersen's photographs of the Column of Marcus Aurelius High-resolution 360° Panoramas and Images of Column of Marcus Aurelius | Art Atlas Buildings and structures completed in the 2nd century Monumental columns in Rome 2nd-century Roman sculptures Marcus Aurelius Cultural depictions of Marcus Aurelius Rome R. III Colonna Roman sculpture portraits of emperors
2295707
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Слободський Віталій Васильович
Слободський Віталій Васильович (1949, с. Великий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області) — український закарпатський художник, член творчого об'єднання професійних художників Закарпаття та Національної спілки художників України. Заслужений художник України (9 листопада 2016). Творчість Віталій Слободський є представником закарпатської школи живопису, пейзаж, портрет та натюрморт — основні теми його творчості. Біографія Віталій Слободський здобув освіту у Одеському педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського (1966—1971) на художньо-графічному факультеті. Викладачі з фаху: Єфименко Віктор Георгійович. Роботи Література Посилання Бедзір В. Подружжя окрилених Карпатами // Трубуна. – 2012. – 7 вересня. – С. 2 Дивовижні полотна в Ужгороді презентував художник Віталій Слободський Галерея «Ужгород» запрошує на ювілейну виставку живопису одного художника Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека В УЖГОРОДІ ПРИРОДА ОСЕЛИЛАСЯ НА ПОЛОТНАХ (ФОТО) Лави Національної спілки художників України поповнились 5-ма закарпатськими митцями Персональна виставка живопису з нагоди 70-річчя заслуженого художника України Віталія Слободського Унікальний світ художнього реалізму представив в Ужгороді Віталій Слободський Слободський Віталій. Класичний реалізм ГАРМОНІЯ БУТТЯ ПОДРУЖЖЯ МИТЦІВ НА ВЕЛИКОБЕРЕЗНЯНЩИНІ ВІТАЛІЙ СЛОБОДСЬКИЙ: «ДЛЯ МЕНЕ КОЖЕН МАЗОК ПЕНЗЛЕМ У КАРТИНІ – НЕ ВИПАДКОВИЙ» Примітки Уродженці Великоберезнянського району Уродженці Великого Березного Персоналії:Ужгород Випускники Одеського педагогічного університету Українські художники Члени Національної спілки художників України
15089748
https://en.wikipedia.org/wiki/Lima%20%28footballer%2C%20born%201942%29
Lima (footballer, born 1942)
Lima (footballer, born 1942) Antônio Lima dos Santos, known as Lima (born 18 January 1942) is a Brazilian former professional footballer. Widely known for his versatility, he played mainly as a defensive midfielder, but also acted as a full-back at either sides and as a central defender. Club career Born in São Sebastião do Paraíso, Minas Gerais, Lima joined Juventus-SP's youth setup at early age and was promoted to the first team in 1959. In 1961, already a first-choice, he moved to Santos, becoming a starter at the right-back as the club's midfielder was captain Zito. Lima only moved to his original position in 1965, after the arrival of Carlos Alberto Torres. He left the club in 1971 after accepting an offer from Jalisco, ending his time at Santos by playing nearly 700 matches and winning every title that a Brazilian club team could win at that time, most notably the Intercontinental Cup of 1962 and 1963; at the latter's final, he trademarked his versatility after playing as a striker. In 1974, Lima returned to Brazil and joined Fluminense. In the following year, he represented Tampa Bay Rowdies for the final two matches of the 1975 NASL Indoor tournament, and ended his career with Portuguesa Santista. International career Lima earned 14 caps for the Brazil national team, and was part of the team at the 1966 FIFA World Cup. Honours Santos Campeonato Paulista: 1961, 1962, 1964, 1965, 1967, 1968, 1969 Torneio Rio–São Paulo: 1963, 1964, 1966 Campeonato Brasileiro: 1961, 1962, 1963, 1964, 1965, 1968 Copa Libertadores: 1962, 1963 Intercontinental Cup: 1962, 1963 Intercontinental Champions' Supercup: 1968 References External links NASL stats 1942 births Living people Brazilian men's footballers Copa Libertadores-winning players Men's association football defenders Men's association football midfielders Men's association football utility players 1966 FIFA World Cup players Clube Atlético Juventus players Santos FC players Fluminense FC players Associação Atlética Portuguesa (Santos) players São Paulo state football team players North American Soccer League (1968–1984) indoor players Tampa Bay Rowdies (1975–1993) players Brazil men's international footballers Brazilian expatriate men's footballers Brazilian expatriate sportspeople in Mexico Brazilian expatriate sportspeople in the United States Expatriate men's footballers in Mexico Expatriate men's soccer players in the United States People from São Sebastião do Paraíso Footballers from Minas Gerais
1132446
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D0%B0
Уса
Уса Уса — річка у Самарській області, права притока Волги Уса — присілок, Благовіщенський район, Башкортостан Уса — селище, Інтинський міський округ, Республіка Комі Уса — залізнична станція, Сосногірське відділення, Північна залізниця Уса — місто, префектура Ойта Див. також Усабаш Уса-Степановка
3149413
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D1%83%D1%88%D0%BA%D0%BE%20%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
Федушко Соломія Степанівна
Федушко Соломія Степанівна (нар. , Львів) — українська науковиця, кандидат технічних наук, доцент Кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності Національного університету «Львівська політехніка». Біографія Соломія Федушко народилася 26 березня 1988 року у Львові. У 2005—2010 роках навчалася на Кафедрі прикладної лінгвістики Національного університету «Львівська політехніка». У 2010—2013 навчалася в аспірантурі Львівської політехніки на. З 2011 до 2017 рік — асистентка Кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності. З вересня 2014 року по 2016 рік виконувала обов'язки заступниці декана базової вищої освіти Інституту гуманітарних та соціальних наук. З 2016 року виконує обов'язки заступниці завідувача з наукової роботи Кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності. У 2017 році отримала вчене звання доцента і працює на цій посаді на Кафедрі соціальних комунікацій та інформаційної діяльності дотепер. Навчальна діяльність Дисципліни, які викладає: Науково-дослідна робота Основи інформаційних технологій Сучасні інформаційні технології у музейній справі Комунікативні технології в інформаційному суспільстві Технології інформаційного менеджменту Офісні комп'ютерні мережі Соціальні комунікації в мережі Internet Електронна демократія Основи електронного урядування Інформаційне забезпечення діяльності установи </div> Дослідницька діяльність Наукові інтереси соціальні комунікації у глобальній системі WWW; протидія інформаційним війнам; інтелектуальний аналіз контенту вебспільнот; верифікація персональних даних вебкористувачів. Наукові публікації У науковому доробку Соломії Степанівни понад 200 наукових праць, серед яких є: 3 закордонні англомовні монографії опубліковано у видавництві категорії С за класифікацією SENSE, розділи закордонних монографій, 23 наукові публікації у виданнях, що індексуються у Scopus та Web of Science, публікації у фахових та закордонних журналах та матеріали міжнародних науково-практичних конференцій. Соломія Федушко у співавторстві авторкою видано навчальний посібник «Соціальні комунікації в мережі Internet». У співавторстві оформила низку свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір. Наукова робота Федушко С. С. в 2015 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук з спеціальності 10.02.21 — структурна, прикладна та математична лінгвістика. Тема дисертації — «Методи та засоби комп'ютерно-лінгвістичного аналізу достовірності соціально-демографічних характеристик учасників віртуальних спільнот». Федушко С. С. досліджує методи побудови та розвитку віртуальних спільнот, аналіз інформаційного наповнення віртуальних спільнот, методи класифікації учасників соціальних комунікацій та побудови їх соціально-демографічних портретів на основі верифікації соціально-демографічних характеристик. Також керує виконанням бакалаврських кваліфікаційних робіт та дипломних робіт. Широко використовує свої наукові здобутки в організації наукової роботи студентів, керує підготовкою студентських праць до участі в конференціях Львівської політехніки та публікації статей у фахових виданнях та закордонних журналах. Федушко С. С. провадить активну міжнародну наукову співпрацю. З 2011 року Федушко С. — учасник програмних та організаційних комітетів міжнародних конференцій в Україні та за кордоном. Брала участь в організації понад 10-ти вітчизняних та понад 30-ти закордонних міжнародних конференцій, зокрема конференцій, матеріали яких індексуються у наукометричних базах даних Scopus та Web of Science. Також науковиця є учасницею редколегій монографій видавництва Cambridge Scholars Publishing, яке належить до переліку SENSE країн ОЕСР. Також бере участь у понад 14-ти редакційних колегіях авторитетних закордонних наукових журналів, зокрема матеріали яких індексуються у наукометричних базах даних Scopus та Web of Science. З 2018 року науковець бере активну участь в організації міжнародного воркшопу «Informatics and Data-Driven Medicine» (IDDM), матеріали якого індексуються у наукометричних базах Scopus та DBLP. У 2018 та 2019 роках наукові роботи студентів під керівництвом Федушко С. С. оргкомітети ІІ туру Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт зі спеціальності «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа» серед студентів вищих навчальних закладів України III—IV рівнів акредитації визнав одними з найкращих серед представлених робіт з усієї України. Доцента Федушко С. С. нагородили іменною подякою за чудову підготовку студентки-переможниці. Також науковиця бере активну участь в кафедральних та міжкафедральних наукових семінарах. У 2019 році в якості керівника проекту підготувала заявку на Конкурс спільних Українсько-польський науково-дослідних проєктів на 2020—2021 роки, який був оголошений Міністерством освіти і науки України та Міністерством науки та вищої освіти Республіки Польща. Нагороди та наукові визнання У 2016 та 2017 роках — Федушко С. С. переможець конкурсу «Найкращий молодий науковець року» (за результатами 2015 року) та «Найкращий молодий науковець року» (за результатами 2016 року) навчально-наукового Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки. У 2017 році Федушко С. С. — лауреат обласної премії молодим ученим і дослідникам за наукові досягнення, які сприяють соціально-економічним перетворенням у регіоні й утверджують високий авторитет науковців Львівщини в Україні та світі. У 2018 р. стала переможцем конкурсу «Премія Львівської міської ради талановитим ученим» у рамках програми «Львів науковий». Членство у Львівській Системі Дослідників (І-й рівень членства), 2019. Грант Президента України для підтримки наукових досліджень молодих учених на 2019 рік. Громадська та суспільна діяльність Федушко С. С. проводить активну науково-організаційну діяльність та активно бере участь у оновленні вебсайту Кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності. Також займається створенням позитивного інформаційного образу у віртуальних спільнотах Кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності та Інституту гуманітарних та соціальних наук. Забезпечує віртуальне представництво Львівської політехніки в найпопулярніших соціальних мережах, через які ведеться систематичне інформування користувачів Інтернету про діяльність університету. Федушко С. С. адмініструє віртуальні спільноти, серед яких: Форум Рідного Міста, Соціальні комунікації в Інтернеті, Наші герої та Українська наукова інтернет-спільнота «Наука-онлайн». Здійснює керівництво науковим кластером «IntelliGO» та студентського клубу «SKIDActive». Головний редактор кафедрального журналу «SKIDDigest» та проекту «SKID Projects». З 2018 року Федушко С. С. постійно організовує семінари і лекції для студентів Львівської політехніки. Уже відбулись лекції розробників програмного забезпечення з США, лекції представників вітчизняних ЗВО, державних установ та представників ІТ-компаній. Федушко С. С. приділяє значну увагу комунікації з абітурієнтами, а також розвитку та навчанню студентів за межами робочого часу. У номінації «Найкраща стаття» конкурсу «Жінки у STEM», який проводили Вікімедіа України та Фонд ООН в галузі народонаселення, журі відмітило Федушко Соломію, як авторку найбільш якісної — повної, верифікованої, цінної для Вікіпедії — статті про українську науковицю. Примітки Джерела і посилання Офіційна сторінка Національного університету «Львівська Політехніка» LinkedIn Facebook Google Scholar Profile — Solomia Fedushko ResearchGate Academia Федушко Соломія Степанівна. Енциклопедія Львівської політехніки Список наукових праць Федушко Соломії Список навчально-методичних публікацій Федушко С. С. Українські науковці Науковці Львівської політехніки Випускники Львівської політехніки Кандидати технічних наук en: Solomia Fedushko
42197694
https://en.wikipedia.org/wiki/Wilfrid%20Noel%20Bond
Wilfrid Noel Bond
Wilfrid Noel Bond (27 December 1897 – 25 August 1937) was an English physicist and engineer known for his work in fluid mechanics. He received his Doctor of Science from the University of London, and was a lecturer at the University of Reading from 1921 until his death. The Bond number, used in fluid mechanics to characterize the shape of bubbles and drops, is named after him. Bibliography An Introduction to Fluid Motion (1925) Numerical Examples in Physics (1931) Probability and Random Errors (1935) References 1897 births 1937 deaths Alumni of the University of London Academics of the University of Reading English physicists British fluid dynamicists 20th-century British engineers
49366093
https://en.wikipedia.org/wiki/Deodoro-class%20coastal%20defense%20ship
Deodoro-class coastal defense ship
Deodoro-class coastal defense ship The Deodoro class were two French-designed and -built coastal defense battleships built for the Brazilian Navy in the late 1890s. Upon their completion, Scientific American called them small vessels of a type "built only for second-rate naval powers," but also noted that it was a "wonder ... so much armor and armament could be carried" on a ship of its size. They served the Brazilian Navy as its only modern armored warships until the arrival of two dreadnoughts in 1910. About The ships had a low freeboard and long superstructures with single-gun main turrets arranged at each end. Their secondary batteries were also mounted at each end of the superstructure, albeit in casemates in each corner. All used British Armstrong guns. In 1912, both ships were overhauled with new propulsion and armament. In 1924, Brazil sold Marshal Deodoro to the Mexican Navy. She served for another 14 years, primarily as a training vessel. Deodoro-class coast-defense ships Deodoro (sold to Mexico and commissioned as the Anáhuac) Floriano (scrapped) References Bibliography External links Coastal defense ship classes Marshal Deodoro-class coastal defense ship
132459
https://en.wikipedia.org/wiki/Horton%20Township%2C%20Elk%20County%2C%20Pennsylvania
Horton Township, Elk County, Pennsylvania
Horton Township, Elk County, Pennsylvania Horton Township is a township in Elk County, Pennsylvania, United States. The population was 1,365 at the 2020 census, down from 1,452 in 2010. Geography The township is in the south-central part of Elk County, bordered to the southwest by Jefferson County and to the southeast by Clearfield County. According to the United States Census Bureau, the township has a total area of , of which is land and , or 0.16%, is water. The valley of Little Toby Creek, a tributary of the Clarion River, crosses the township from east to southwest. Unincorporated communities in Horton Township include Brockport, Cartwright, Shawmut, Horton City, Drummond, Helen Mills, Challenge, Elbon, Brandy Camp, and Beech Grove. U.S. Route 219 crosses the township, leading north to Ridgway, the Elk County seat, and southwest to Brockway in Jefferson County. Demographics As of the census of 2000, there were 1,574 people, 663 households, and 450 families residing in the township. The population density was . There were 768 housing units at an average density of 13.5/sq mi (5.2/km). The racial makeup of the township was 99.24% White, 0.06% African American, 0.13% Native American, 0.19% Asian, 0.06% Pacific Islander, and 0.32% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.06% of the population. There were 663 households, out of which 27.8% had children under the age of 18 living with them, 57.5% were married couples living together, 6.8% had a female householder with no husband present, and 32.0% were non-families. 28.2% of all households were made up of individuals, and 11.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.37 and the average family size was 2.92. In the township the population was spread out, with 22.2% under the age of 18, 8.7% from 18 to 24, 28.7% from 25 to 44, 25.4% from 45 to 64, and 15.0% who were 65 years of age or older. The median age was 40 years. For every 100 females, there were 111.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 104.7 males. The median income for a household in the township was $34,688, and the median income for a family was $38,964. Males had a median income of $32,286 versus $21,477 for females. The per capita income for the township was $18,189. About 5.3% of families and 7.2% of the population were below the poverty line, including 11.5% of those under age 18 and 5.3% of those age 65 or over. References External links Horton Township at Elk County official website Populated places established in 1818 Townships in Elk County, Pennsylvania Townships in Pennsylvania
1180551
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%83-%D0%B4%D0%B5-%D0%96%D0%BE%D1%81%20%28%D0%94%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%8C%2C%20%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B0%29
Корну-де-Жос (Дрегенешть, Прахова)
Корну-де-Жос (Дрегенешть, Прахова) Корну-де-Жос — село у повіті Прахова в Румунії. Входить до складу комуни Дрегенешть. Село розташоване на відстані 47 км на північ від Бухареста, 21 км на південний схід від Плоєшті, 103 км на південний схід від Брашова. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську. Національний склад населення села: Примітки Села повіту Прахова
21030783
https://en.wikipedia.org/wiki/Buszk%C3%B3wiec
Buszkówiec
Buszkówiec is a settlement in the administrative district of Gmina Kostrzyn, within Poznań County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. References Villages in Poznań County
4124330
https://uk.wikipedia.org/wiki/USS%20Gunnel%20%28SS-253%29
USS Gunnel (SS-253)
USS Gunnel (SS-253) «Ганнел» — підводний човен військово-морських сил США типу «Гато», котрий взяв участь у бойових діях Другої Світової війни. Човен спорудила компанія General Dynamics Electric Boat на верфі у Гротоні, штат Коннектикут. Походи Всього човен здійснив вісім бойових походів 1-й похід 19 жовтня 1942-го «Ганнел» вийшов із Нью-Лондона (Коннектикут) та попрямував на протилежну сторону Атлантики для участі в операції «Торч» (вторгнення до Марокко та Алжиру). 6 листопада він провів розвідку Федхали (кілька кілометрів від північної околиці Касабланки), а коли 8 листопада тут почалась висадка, виконував роль маяка. 7 грудня човен досяг Росніту в Шотландії, котрий визначили як базу для субмарин США, виділених для дій у Атлантиці. При поверненні з походу основні двигуни вийшли з ладу, тому 22 січня 1943-го «Ганнел» вирушив для ремонту на атлантичному узбережжі США, який пройшов його з 8 лютого по 22 березня на верфі Portsmouth Naval Shipyard у Кітері, штат Мен. Оскільки результати дій підводних човнів США в Атлантиці були не надто обнадійливими, всіх їх у підсумку перевели на Тихий океан. Із «Ганнел» це відбулось раніше за інші субмарини, і вже 18 травня 1943-го човен прибув до Перл-Гарбору. 2-й похід 28 травня 1943-го «Ганнел» вийшов до району бойового патрулювання у Східнокитайському морі. Діючи на підходах до Цусімської протоки, човен в середині червня потопив тут два вантажні судна та переобладнаний канонерський човен Гонконг-Мару (2797 тонн). 2 липня «Ганнел» прибув на атолі Мідвей, після чого знов попрямував для ремонту двигунів на верф Mare Island Navy Yard у Вальєхо (Каліфорнія). 3-й похід Тривав з 17 листопада 1943-го по 7 січня 1944-го. Човен вийшов із Перл-Гарбору для бойового патрулювання на схід від Японського архіпелагу і на початку грудня в районі дещо менше ніж за п'ять сотень кілометрів на північний схід від островів Огасавара потопив вантажопасажирське судно. 4-й похід 5 лютого 1944-го «Ганнел» вийшов з атолі Мідвей. Протягом походу він діяв у Східнокитайському морі, морях Сулу та Сулавесі, проте не зміг поповнити свій бойовий рахунок. 6 квітня човен прибув до Фрімантлу на західному узбережжі Австралії. 5-й похід Почався 3 травня 1944-го, при цьому перша частина походу була пов'язаною із запланованим на 17 травня ударом авіаносного з'єднання по Сурабаї. На випадок можливої японської контратаки на кількох виходах із внутрішніх морів Індонезії до Індійського океану розгорнули цілий ряд підводних човнів, зокрема, «Ганнел» з 13 по 23 травня перебував в районі Зундської протоки Ломбок (розділяє острови Ява та Суматра). Далі човен вирушив для дій проти ворожого судноплавства, проте і на цей раз не зміг збільшити свій бойовий рахунок. 4 липня «Ганнел» повернувся до Фрімантлу. 6-й похід Тривав з 29 липня по 22 вересня 1944-го і завершився прибуттям до Фрімантлу. Човен діяв в центральній частині Філіппінського архіпелагу (зокрема, в морі Сібуян), але не здобув нових перемог. 7-й похід 21 жовтня 1944-го «Ганнел» вирушив для бойового патрулювання у Південнокитайському морі та морі Сулу. 8 листопада за сотню кілометрів на захід від входу до затоки Лінгаєн він потопив міноносець «Сагі», а 17 листопада за дві з половиною сотні кілометрів на північний схід від в'єтнамського порту Дананг потопив транспорт та ще один торпедний катер «Хійодорі». 28 грудня «Ганнел» прибув до Перл-Гарбору, після чого вирушив для ремонту на верфі Hunters Point Navy Yard у Сан-Франциско. На Гаваї човен повернувся лише 11 травня 1945-го. 8-й похід 28 травня 1945-го «Ганнел» вийшов з Перл-Гарбору, 9 — 13 червня провів на острові Гуам (Маріанські острови), після чого попрямував до району протоки Бунго (розділяє острови Кюсю та Сікоку). Тут він перебував у готовності до проведення порятунку авіаторів, літаки яких могли бути збиті при нальотах на Японію, а 24 липня повернувся на Гуам. Спеціальні завдання 2 грудня «Ганнел» евакуював з острова Палаван 11 збитих льотчиків, котрі перебували там вже два місяці під захистом місцевих партизан. Останнім човен передав зброю, амуніцію, продовольство та медикаменти. Післявоєнна доля Вже у травні 1946-го човен вивели із бойового складу флоту. У підсумку в грудні 1959-го він був проданий на злам. Бойовий рахунок Джерела Т. Роско, Боевые действия подводных лодок США во Второй Мировой войне, Москва, 1957, Издательство иностранной литературы (сокращенный перевод с английского, Theodore Roscoe «United States submarine operations in World War II», Annapolis, 1950) Примітки Gunnel Gunnel Кораблі, побудовані в Гротоні Кораблі 1942
2171494
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D0%BC%D0%B0%D1%85%D1%96
Бургімакмахі
Бургімакмахі — село Акушинського району, Дагестану Росії. Входить до складу муніципального утворення Сільрада Бургімакмахінська. Населення — 1285 (2010). Населення За даними перепису населення 2002 року в селі мешкало 1185 осіб. У тому числі 599 (50,55 %) чоловіків та 586 (49,45 %) жінок. Переважна більшість мешканців — даргинці (100 % від усіх мешканців). У селі переважає північнодаргинська мова. Примітки Населені пункти Акушинського району Села Дагестану
3030902
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0
Підувальна
Підувальна — присілок у складі Петуховського округу Курганської області, Росія. Населення — 106 осіб (2010, 135 у 2002). Національний склад станом на 2002 рік: росіяни — 83 % Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Населені пункти Петуховського округу Присілки Курганської області
50919173
https://en.wikipedia.org/wiki/Lithuanian%20Crusade
Lithuanian Crusade
Lithuanian Crusade The Lithuanian Crusade was a series of campaigns by the Teutonic Order and the Livonian Order under the pretext of forcibly Christianizing the pagan Grand Duchy of Lithuania. The Livonian Order occupied Riga in 1202 and in the 1230s they settled in Chełmno Land, a fief of Poland. They first conquered other neighboring Baltic tribes—Curonians, Semigallians, Latgalians, Selonians, and Old Prussians—in the Livonian Crusade and Prussian Crusade. The first raid against the Lithuanians and Samogitians was in 1208. From then on, the orders played a key role in Lithuanian politics, but they were not a direct threat until the 1280s. By that time, the Grand Duchy of Lithuania was already a centralized state and could mount defenses. For the next century, the order organized annual colonialist (raids) into Samogitian and Lithuanian lands, without great success but at immense human cost. Border regions in Samogitia and Suvalkija became sparsely inhabited wilderness due to ethnic cleansing, although the order gained very little territory. The resulting wars between the Teutonic Order and Lithuania were one of the longest conflicts in the history of Europe. The grand duchy finally converted to Christianity in 1386, when Grand Duke Jogaila accepted baptism from Poland before his wedding to reigning Queen Jadwiga and coronation as king of Poland. However, the baptism did not stop the crusade, as the order publicly challenged the sincerity of the conversion at the papal court. Lithuania and its new ally, Poland, defeated the order in the decisive Battle of Grunwald in 1410, which is often cited as the end of the Lithuanian Crusade and the Polish–Lithuanian–Teutonic War. The final peace was reached by the Treaty of Melno (1422), ending 225 years of warfare. Background Crusaders claimed to wage war to convert non-Christian "infidels" to Christianity by force. In the 12th century, St. Bernard of Clairvaux wrote that the killing of pagans was also justified: "The Christian glories in the death of the pagan, because Christ is glorified." Only in the 15th century, with the Council of Constance, would that view be contested and a discussion on the rights of pagans begun. Lithuania itself accepted various religions—during the reign of kings Mindaugas and Gediminas, Franciscan and Dominican monasteries had already been established in Lithuania with Lithuanian monks. In his letters to the pope, Gediminas complained that crusaders destroyed Christian churches to have a pretext for war. The Baltic Crusade started in 1197. The first encounters of militant Christian missionaries with the Lithuanians occurred in 1185, when Saint Meinhard was attacked by the Lithuanians. Lithuanian troops were also supporting the local resistance of Semigallians and Latgalians. The Teutonic Order was given land near Toruń in the 1220s by Konrad I of Masovia, bringing the crusaders closer to Lithuanian lands. With the arrival of the first Teutonic crusaders, led by Hermann Balk, in Chełmno Land in 1230, the religious traditions of modern-day Estonia and Latvia began to slowly turn towards Catholicism. There had already been shared religious beliefs between the Germanic and Lithuanian peoples, like the veneration of the god Perkūnas. In the 1230s, there were military clashes between the Christians and the Lithuanians near the northern borders of what was then part of Livonia. The Livonian Brothers of the Sword, founded in 1202, began campaigns to expand into the area. Through the Livonian Crusade, they conquered the Terra Mariana that bordered Lithuanian Samogitia, which increased conflicts. Those conflicts reached their apex in 1236 with the Battle of Saule near Šiauliai—the Livonian Brothers of the Sword suffered a disastrous defeat. Only 10% of their army survived and more than 48 of their knights were killed. In light of their defeat and outstanding debts, the order was forced to become a branch of the Teutonic Order called the Livonian Order. The military campaigns of the reformed Livonian Order against Lithuanians were still unsuccessful. Even with support from the Teutonic Order, the Christian Livonians suffered major defeats in the battles of Durbe (1260), Karuse (1270), and Aizkraukle (1279). These losses weakened the Teutonic Order, allowing for the Great Prussian Uprising. When the converted king of Lithuania, Mindaugas, was assassinated in 1263, the region entered an era of instability. Lithuanians supported the Prussian uprisings and arranged military raids together with Prussians and Yotvingians. These included the 1264 siege of Vėluva (Wehlau) castle in Sambia during the reign of Treniota and the revenge taken against Poland for the Yotvingians, led by Vaišvilkas and Švarnas. Only in 1283, after the reconquest of the Prussians, did the Teutonic Order focus its campaigns on the fragile, newly formed Kingdom of Lithuania. Objectives The Teutonic Order initially planned to incorporate all of Lithuania into the Teutonic State, as it had with Prussia, but those plans faced strong Lithuanian resistance. The Teutonic Order's principal objective was to conquer the Lithuanian lowland region, Samogitia, and build fortresses there to solidify their control. Like a wedge, Samogitia separated the territories conquered by the Teutonic Order and those conquered by the Livonian Order. By subjecting Samogitia, the order would be able to unify its administration of both territories. Starting with the reign of Gediminas, Lithuania also began rapidly expanding eastward, conquering Ruthenian lands and gaining more resources for its long-lasting wars. For the order, the promotion of Christianity had a strong ideological impetus. When the battles around Jerusalem ceased after the Siege of Acre in 1291, Christian religious groups turned their military efforts toward eastern Europe and the Iberian Peninsula, intent on conquest or reconquest. The Lithuanian rulers vehemently disputed the concept of baptism and regularly carried out raids and conquests on Germanic lands. As a result, the order became focused on suppressing them as a potent, pagan enemy. However, the Teutonic argument for the conversion of Lithuanian pagans became, by the end, mostly a pretext for expansion. Although they had concentrated their efforts toward the unstable principalities of Belarus and Ukraine, the Lithuanians could not ignore the aggression of the Christian crusaders. Nor could they reach any peaceful agreement with the Teutonic Order, which demanded mass baptisms as a condition for peace. From then on, the defense of Samogitia and other vulnerable regions became a priority for the Lithuanians. The prospect of loot from the Grand Duchy of Lithuania and the State of the Teutonic Order exacerbated the conflict, and the conquests of both sides were often short-lived or haphazard. Phases of the conflict Beginnings and Vytenis's rule (1283–1315) In 1283, chronicler Peter of Dusburg noted that the Teutonic Order finalized its conquest of Prussia and of the Yotvingians. Some Yotvingians retreated to Lithuania, and some the crusaders deported to Sambia. The Lithuanian Crusade began in the winter of 1283. The first target of the Teutons was Bisenė on the western Lithuanian border. Teutonic soldiers commanded by Prussian Landmeister Konrad von Thierberg crossed the frozen Neman River and attacked the Lithuanian fortress in the morning. It fell in the afternoon and was burned to the ground. After the burning of Kolainiai in 1291 and Bisenė in 1316, Junigeda (now called Veliuona) became the westernmost Lithuanian fortress along the river. In 1298, Lithuanian leader Vytenis attacked the Livonian crusaders in Courland, a part of the Archdiocese of Riga. After initial successes by the crusaders, the two sides fought in the Battle of Turaida after Vytenis forged an alliance with the citizens of Riga, a city ostensibly under the control of the Livonian Order. The conflicts resumed with the coronation of Grand Duke Vytenis of Lithuania in 1303. Vytenis wanted to confront Lithuania's northern and eastern neighbors. He sent 2,000 armed knights to his borders, while isolated Lithuanian troops raided Prussia. More stable after suppressing the Prussian revolts of 1283, the Teutonic Order sent military units to Semigallia and Skalvia, then under Lithuanian control. Several years of relative calm followed until the Teutonic Order decided to strike at Samogitia. The Teutonic Knights organized around 20 raids into the region. Vytenis took measures to undermine the influence of local Samogitian nobles, evidenced by an increasing number of traitors and refugees. The Livonian Order consolidated its control over Semigallia, where Lithuanians had garrisons since the Battle of Aizkraukle. In 1313, the Livonian Order captured Dynaburg Castle, which the Lithuanians had controlled since 1281. To better demarcate and defend its eastern border against the Lithuanian advances, the Teutonic Order took to erecting small fortresses and fortified houses. The garrisons often contained a few knights with more soldiers and squires. The defenders left only to raid Lithuanian lands. The forts were menacing just because of their strategic location. Some of the most imposing were in Neman, Sovetsk, and Mayovka. Vytenis reacted to the movements of the order in 1311 by directing his best cavalry toward Masuria and unreinforced areas of the Prussian border. Despite 4,000 Lithuanian cavalry, they were surprised and expelled by forces led by Landmarschall Heinrich von Plötzke. But the Christian population's general fear of the "savage pagans" did not change with the victory, especially not among German colonists in rural areas of the order's territory. Vytenis's last great attack came in October 1315, shortly before his death. Reign of Gediminas (1316–1345) During Gediminas's rule as grand duke of Lithuania, the war intensified on the northern and western borders with the Teutonic Order. Gediminas allied himself with the king of Poland, Władysław I Łokietek, through a series of marriages in 1325–1328. Poland became more hostile toward the Teutonic Order due to their dispute over the dominion of Pomerania. As a result, Łokietek stipulated an anti-Teutonic defensive military pact with Gediminas in 1330–1331. In the winter of 1329, King John of Bohemia formed an army to participate in the crusade. Strengthened by this support, the knights of the order were able to capture several important fortresses in Samogitia. Conflicts with the king of Poland and limited contributions from John of Bohemia delayed the conquest of further territories. Because the conflict between the Teutonic State and Poland had resumed in 1330, the Grand Duchy of Lithuania experienced a respite. The crusaders prevailed against the Polish in Kuyavia in 1331. In 1336, a large army supported by John of Bohemia and his son-in-law, Henry XIV, crossed the Neman in Samogitia and attacked the castle of Pilėnai. Seeing their defeat, the defenders burned the fortress's goods and killed themselves. Once the fortress was conquered, the Teutonic Knights replaced it with a new fortification they baptized Bayernburg in honor of Henry XIV. They hoped the fort would serve as a foothold for further campaigns into the region. After the withdrawal of most of the order's army, Bayernburg was stormed and destroyed by Lithuanian troops led by Gediminas in person. According to local tradition, he was shot by an arrow under an oak tree that still exists outside the fortifications. He more likely died in 1341, a year in which the fighting temporarily subsided. The brothers Algirdas and Kęstutis (1345–1382) The conflict intensified again in 1345 after two sons of Gediminas, Algirdas and Kęstutis, assumed power by ousting their brother, Jaunutis, who had been Gediminas's heir. The two shared control of the territory as a duumvirate: the land to the southeast was controlled by Algirdas and the land to the west (including Samogitia) was administered by Kęstutis. As a result, Kęstutis led most of the fight against the Teutonic Order, with mixed results. In 1349, Teutonic commander Winrich von Kniprode seized a victory against the Lithuanians in the Battle of Strėva, which was held in an open field. In 1352, led by von Kniprode, now grand master of the Teutonic Order, the Teutonic State began a period of quiet growth and avoided disagreements with the Kingdom of Poland. In 1358, Holy Roman Emperor Charles IV expressed a desire for peace if the Lithuanian sovereign would accept Christianity. Algirdas stipulated the complete withdrawal of the Teutonic Order from the Baltic region, which Charles IV rejected because he needed support from the order. The war only ended in 1361 when a marshal of the order, Henning Schindekopf, and Louis I of Hungary succeeded in capturing Kęstutis. The poet and herald Peter Suchenwirt wrote a poem to commemorate the capture, when Kęstutis apparently swore an oath to convert to Christianity. Kęstutis successfully escaped from his imprisonment in Malbork Castle in 1362. That April, a Teutonic army destroyed the Kaunas Castle, which was situated well within the borders of the Grand Duchy of Lithuania. That success marked the beginning of a period of mutual devastation that only ended when both adversaries were significantly weakened. Between 1362 and 1370, the crusaders made 20 "punitive expeditions" into Lithuania. (They would complete 52 by 1382.) In response, Kęstutis and Algirdas gathered military contingents from all of Lithuania, from Russian feudal lords faithful to the grand duchy, and from the Tatars who were disposed to help because they shared a border with the Teutonic State near Königsberg. By February 1370, conditions were right for the large Battle of Rudau. The Teutonic army seized victory despite their inferior numbers because they were more comfortable in open-field combat. Through these advancements, the still well-manned Teutonic Order raided the Lithuanian capital, Vilnius, and populous Trakai. The Lithuanians retaliated with sporadic raids. Lithuanian and Polish power struggles (1386–1409) A new phase began in 1377 with the death of Algirdas. In Lithuania, a power struggle erupted between Algirdas's sons, Kęstutis, and Kęstutis's son Vytautas. Alternating alliances were forged with former opponents to the north and west since the question of Christian conversion had lost energy in the preceding century. In 1380, with the secret Treaty of Dovydiškės, the Teutonic Order supported Algirdas's heir, Jogaila, against Kęstutis in exchange for various concessions. While Kęstutis remained a prisoner of Jogaila through 1382, Vytautas escaped and fled to his cousin in the Teutonic State, trusting in their help to depose Jogaila and his allies. There, he converted to Christianity. This power struggle ended in the summer of 1384, leading to a pause as the Christianization of Lithuania progressed. Jogaila went to the Polish nobility, the szlachta, to ask to marry Queen Jadwiga of Poland. Their conversations about the marriage and Jogaila's converting to Christianity created a more stable relationship between Poland and the Grand Duchy of Lithuania. The treaty of the agreement, the Union of Krewo, set the two countries on a path of increasing closeness, eventually leading to the Polish–Lithuanian union. Jogaila was also forced to enter an understanding with his cousin Vytautas to accept Vytautas's claims and return his possessions. Jogaila (now given the name Władysław II Jagiełło) was elected king of Poland after being baptized and marrying Jadwiga in 1386. Lithuania, the last pagan state in Europe, embraced Christianity. The Lithuanian nobility were skeptical about assimilating into Polish culture, so Jagiełło had to concede more rights to Vytautas, who wanted to expand east into the Grand Duchy of Moscow and needed more freedom for military action. Vytautas transferred his rights to Samogitia to the Teutonic Order in the Treaty of Salynas of 1398. The act was also ratified by Jagiełło as king of Poland in 1404. Growing instability of the Teutonic Order (1409–1410) The leaders of the Teutonic Order were skeptical and uncertain about their future in the region after Jogaila accepted the Polish crown and Christianity while maintaining close ties to Lithuania. These doubts created ideological and military problems for the order. Lithuanian conversion challenged the order's status as fighting against paganism, which it had heralded so much in the preceding decades. The order argued that the Lithuanian baptisms had been only for political goals and that the majority of Lithuanians held on to their traditional beliefs. Denying the possibility of mass baptisms, Vytautas and Jagiełło asked Pope Boniface IX to intervene. The Pope's response arrived in 1403, a papal bull forbidding the Teutonic Knights from declaring war on Lithuania. The Teutonic Order was worried by the response. The Kingdom of Poland, situated to the south, sheltered the monastic state and allowed it to grow throughout the unstable 15th century. After the order's annexation of Pomerania in 1309 and the Polish–Teutonic War of 1326–1332, Polish nobility grew hostile to the order. Their rejection compounded with the enduring hostility of the Lithuanians, creating tension on the order's southern and eastern borders. The Golden Horde's defeat of Vytautas in the 1399 Battle of the Vorskla River completely changed Lithuanian foreign politics. Before then, the Lithuanians focused on eastward expansion. Now they changed their objectives and again concentrated on Samogitia. Given the local discontent against the Teutonic Order, Vytautas considered resuming hostilities. Although the papal bull of 1403 ordered concessions to the feudal lords of Lithuanian regions, the order was not charitable. In order-controlled territories, Lithuanian discontent grew due to the ecclesiastical tithes and the restrictive regime imposed by the merchants of the Teutonic State. When it imposed a new round of tributes on the populus, the threat of a popular uprising became concrete. Battle of Grunwald and peace treaties (1410–1422) Carefully timed letters of protest from the people of Samogitia reached the Roman Curia at the same time as those of numerous European courts and guilds of cities in eastern Europe. Fomented by Grand Duke Vytautas, the first Samogitian uprising seized the region from 1401 to 1404 and ceased when a peace treaty was signed that recognized the crusaders' authority over the region. In 1409, Vytautas argued for a second insurrection. With open support for rebellion in Teutonic Order territory, Grand Master Ulrich von Jungingen called for war. On August 6, 1409, von Jungingen's herald brought a formal challenge from the order to the king of Poland. This signaled the beginning of the (Great Quarrel), as the Teutonic Knights called the Polish–Lithuanian–Teutonic War. The order began by invading Greater Poland and seizing many castles. In the fall of 1409, a brief armistice was negotiated with the mediation of Wenceslaus IV of Bohemia. On July 15, 1410, the combatants met in the historic Battle of Grunwald. The Teutonic Order was soundly defeated and entered a period of crisis. Despite his advantage after his victory, Polish king Jagiełło did not pursue a decisive, swift coup against the Teutonic Order, which gave the order time to defend their remaining positions. With the Peace of Thorn of 1411, the Teutonic Order agreed to release Samogitia and make reparations for razed fortifications. The order stopped making incursions against the Lithuanians, who had by then mostly converted to Christianity due to Polish influence. But the order succeeded in negotiating for lighter sanctions overall thanks to the intervention of Sigismund of Luxembourg, the Holy Roman Emperor. Some authors consider the Peace of Thorn the conclusion of the Lithuanian crusades. In 1413, the new Teutonic grand master, Heinrich von Plauen, opposed the arbitration of an imperial envoy, Benedikt Makrai, who had assigned the Neman's east riverbank to the Lithuanians. Because of his opposition, he was deposed by Michael Küchmeister von Sternberg. Understanding the fragility of the order at that moment, von Sternberg sought peace with Poland. However, when he also refuted Makrai's decision, the Polish invaded Varmia to begin the Hunger War of 1414. Defeated, the order renounced their claim. There was an extended period of truce-making and negotiations, which were extremely costly for a Teutonic Order already weakened by wars and reparations. At the Council of Constance, the order had to justify its military actions. The situation became so financially precarious for the order that it had to cut military spending, a drastic shift compared to previous centuries. The Lithuanian borders were only stabilized after the brief Gollub War in 1422, with the Treaty of Melno. The demarcations of the treaty would remain unchanged for nearly 500 years and end with the Lithuanian occupation of the Klaipėda region in 1923. Military strategy The Teutonic Order was eager to install itself in Samogitia, and the Lithuanians sought to dissuade them, but both failed. Not only did both lack long-term planning, but the Lithuanians also lacked support among the other feudal lords of eastern Europe. Only particularly energetic grand princes, such as Vytenis around 1311, succeeded in uniting the regionally fragmented Lithuanian forces under one banner for attack. Nevertheless, a combined army of regional sub-units remained only nominally united, which made a combined offensive action difficult in the event of a vigorous counterattack. The average number of men fielded by the order ranged from 3,000 to 8,000. Neither party planned campaigns for precise goals, except for the Teutonic campaign of 1336 that ended with the construction of Bayernburg. The Lithuanians tried to create a precise campaign in 1370, but this fell apart after their decisive defeat at Rudau. The wars were marked by small skirmishes, raids, sieges, and ferocious reprisals aimed at slaughtering farmers. Both the Lithuanian light cavalry and the armies of the order preferred to raid unprotected settlements before engaging in large-scale battles. The Lithuanian raiders sometimes tortured their captives, and the Teutonic disdain for the Lithuanians was famously exemplified by their "gift" of the Grunwald Swords before their disastrous loss at the Battle of Grunwald. Major battles were the exceptions in the conflict. The Teutonic Order undertook around 300 military campaigns between 1305 and 1409. The Lithuanians made only 45 incursions into the Teutonic State. Historiography The oldest historiography around the Lithuanian crusades is divided between German, Lithuanian, and Polish sources and is usually dedicated to recording political events. Primary source material is difficult to interpret because of biased descriptions each side used of the other to petition for foreign support. These propagandistic accounts are exemplified in Peter of Dusburg's 14th century writings like the Chronicon terrae Prussiae, which confused historical research on the crusades for centuries. For similar reasons, many coeval crusading accounts mistakenly refer to the Lithuanians as "Saracens". The order itself described the Lithuanians as "heathens", but French- or English-speaking crusaders often used the term even after the Lithuanians had mostly converted to Christianity. This probably contributed to the crusaders' confusion and served as a justification to continue crusades. In Germany, the conflicts were largely forgotten or limited to the dispute between the Teutonic Order and the Kingdom of Poland that ended with the Peace of Thorn. Annalists like Wigand of Marburg often combined facts and oral recounts with folklore and myths. In the 18th century, Prussian scholars questioned the sincerity of Gediminas's diplomatic efforts and implied promises of conversion. In history books printed from the 1800s on, the Lithuanian crusade was minimized or recounted in single favorable episodes, such as the Battle of Rudau or the construction of settlements by German colonists. The conflict is represented in the opposite way in Lithuania today. Through the Middle Ages, Lithuanian historians like Jan Długosz based their work on the Lithuanian Chronicles. The chronicles comprise combinations of documents (known as redactions) that reflect official state interpretations of Lithuanian history. The chronicles made arguments for Lithuanian nationalism by connecting the Lithuanian Palemonids dynasty to the rule of Ancient Rome. The historiographic record also includes the personal letters of the Lithuanian rulers Gediminas, Algirdas, and Vytautas, which were often written in Old Church Slavonic, German, or Greek. These political accounts are supplemented by cultural records like those of Michalo Lituanus and Simonas Daukantas. Samogitian writers have exalted local deeds of heroism because the region was the central Teutonic aim in the crusades. Poland, present throughout the conflict, is not often mentioned, although Stanisław Sarnicki's chronicle includes discussion of the crusades. Modern Lithuanian historical research was heavily influenced by Soviet culture and strictures until only recently. A well-regarded Lithuanian study by Edvardas Gudavičius, "Kryžiaus karai Pabaltijyje", was written to avoid Soviet censorship, leading Gudavičius to downplay Lithuanian independence and overstate the role of medieval popes in directing the Lithuanian crusades. Similarly, Soviet historians often held that the Lithuanian coat of arms and governmental structure were all borrowed from Russian culture. Gudavičius later proposed that the shared rule of Algirdas and Kęstutis should be seen as part of a Lithuanian tradition of "submonarchs" with Algirdas leading, rather than the historical belief that the two brothers ruled as equals. Soviet researchers avoided writing about Algirdas. The 1986 theory of Gudavičius's student Alvydas Nikžentaitis, that Gediminas was poisoned, challenged the accepted Soviet view of Lithuanian history. Perception of Lithuanian military strategy has changed as well, as historians discovered that the Lithuanians did occasionally use cavalry and make intentional tactical retreats to confuse their enemies, as they did at the Battle of Grunwald. Medievalist study of the Lithuanian crusades has been limited in English but increased with the fall of the Iron Curtain. The 1993 research of S. C. Rowell in Lithuania Ascending made it easy for other historians to examine the political and cultural context of the Lithuanian crusades. Rowell argues for the adoption of 16th century Russian sources which, though corrupted, contain information about the Lithuanian crusades. These newer sources see the uses of religious conversion by Lithuanian rulers like Gediminas as a strategy for gaining political clout and conducting diplomacy; they do not describe the conversions as deceitful. Timeline Background 1230 — Seven Teutonic knights and their nearly 750 followers arrive at the mouth of the Vistula in the south of Chełmno Land under the command of Prussian Hermann Balk. 1236 — Battle of Saule on September 22, with a crushing defeat for the Livonian Brothers of the Sword 1237 — Assimilation of the indebted Livonian Brothers into the Teutonic Order 1242 — Defeat of a Teutonic contingent on Lake Peipus by Alexander Nevsky; the first Prussian uprisings after the attacks of Batu Khan in the region 1244 — Battle of Embūte 1251 — Lithuanian duke Mindaugas converts to Christianity, although he re-adopts Lithuanian beliefs around 1260. 1259 — Battle of Skuodas on August 5, with a victory by the Livonian Order under Burchard von Hornhausen 1260 — Battle of Durbe on July 13; second wave of Prussian uprisings 1270 — Battle of Karuse 1275–1299 — Irregular Lithuanian military campaigns, partly on behalf of the Archbishopric of Riga, in Semigallia 1279 — Battle of Aizkraukle on March 5, between the Livonian knights and the Samogitians, with victory going to the latter 1287 — Battle of Garoza 1298 — Battle of Turaida The crusades 1303 — First Lithuanian incursions into Skalvia 1311 — Battle of Voplaukis 1315 — Siege of Christmemel 1320 — Battle of Medininkai 1323 — Battle of Memel 1324 — Alliance between Lithuanian duke Gediminas and the Polish king Władysław I Łokietek 1326 — Raid on Brandenburg 1329 — John of Bohemia joins the crusades against Lithuania. 1329 — Hill fortresses seized by the order and John of Bohemia after the Siege of Medvėgalis 1336 — Large campaign by the order that leads to the Siege of Pilėnai 1344 — The duumvirate between Algirdas and Kęstutis forms. 1348 — Battle of Strėva on February 2, with Lithuanian defeat 1361 — Kęstutis is captured by the order for the first time, but escapes the following year. 1362 — Siege of Kaunas, after which the castle is razed by the order 1365 — Siege of Kernavė 1370 — Battle of Rūdava on February 17, with victory for the order 1372 — End of the Lithuanian–Muscovite War 1377 — Death of Algirdas on May 24 1382 — Kęstutis dies, imprisoned, in August. 1384 — Siege of Marienwerder (Kaunas) 1386 — The son of Algirdas, Jogaila, accedes to the throne of Poland. His cousin Vytautas is proclaimed grand duke of Lithuania. 1387 — The Christianization of Lithuania begins, imposed by Jogaila. 1398 — Through the Treaty of Salynas on October 12, Vytautas transfers Samogitia to the order. 1399 — Battle of the Vorskla River was fought on August 12. The Lithuanians were weakened after their loss to the Golden Horde. 1390 — Siege of Vilnius 1401–1404 and 1409 — Samogitian uprisings 1402 — Siege of Vilnius Aftermath 1410 — Battle of Grunwald on July 15, with a great Polish–Lithuanian victory over the order 1410 — Unsuccessful Polish–Lithuanian Siege of Marienburg from July 26 to September 19 1411 — The Peace of Thorn, in which the order renounced its conquered Lithuanian territories 1422 — The Treaty of Melno, in which the order renounced its claims on Samogitia forever See also Northern Crusades Prussian crusade Lithuania proper Baltic mythology References Further reading Wars involving the Teutonic Order Wars involving the Grand Duchy of Lithuania 13th-century crusades 14th-century conflicts History of Lithuania (1219–1569)
19917949
https://en.wikipedia.org/wiki/Paulin%C3%B3w%2C%20Masovian%20Voivodeship
Paulinów, Masovian Voivodeship
Paulinów, Masovian Voivodeship Paulinów is a village in the administrative district of Gmina Sterdyń, within Sokołów County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. During WWII, several people in the village helped to hide Jews. The Germans used a Jewish agent to pose as an escapee looking for a hiding place with a Polish family, after receiving help the agent denounced the Polish family to the Germans, resulting in the deaths of 12 Poles and several Jews who were hiding with the family. References Villages in Sokołów County
4479369
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Радецький Артем Валерійович
Радецький Артем Валерійович Артем Валерійович Радецький — лейтенант Збройних сил України, що відзначився у ході російського вторгнення в Україну. Нагороди орден «За мужність» III ступеня (2022, посмертно) — за особисту мужність під час виконання бойових завдань, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Джерела
1370171
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8%20%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%85%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
Пам'ятки архітектури Радехівського району
Пам'ятки архітектури Радехівського району У Радехівському районі Львівської області нараховується 45 пам'яток архітектури. Джерело Перелік пам'яток Львівської області Радехівськ Радехівський район Пам'ятки Радехівського району
2036464
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%85%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C
Бромбахталь
Бромбахталь — громада в Німеччині, знаходиться в землі Гессен. Підпорядковується адміністративному округу Дармштадт. Входить до складу району Оденвальд. Площа — 20,44 км2. Населення становить ос. (станом на ). Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Гессену
58384479
https://en.wikipedia.org/wiki/Avdeyevo%2C%20Ust-Kubinsky%20District%2C%20Vologda%20Oblast
Avdeyevo, Ust-Kubinsky District, Vologda Oblast
Avdeyevo, Ust-Kubinsky District, Vologda Oblast Avdeyevo is a rural locality (a village) in Zadneselskoye Rural Settlement of Ust-Kubinsky District, Vologda Oblast, Russia. The population was 3 as of 2002. Geography Avdeyevo is located 14 km north of Ustye (the district's administrative centre) by road. Kikht is the nearest rural locality. References Rural localities in Ust-Kubinsky District
3487757
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B5%20%D0%94%D1%83%D0%BD%D0%B4%D1%83%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%B5
Пране Дундулєне
Пране Дундулєне Пране Вінцевна Дундулєне-Стукеняйте (12 лютого 1910, Піліпай — 27 лютого 1991, Вільнюс) — литовська вчена-етнографиня, доктор гуманітарних наук. Дослідниця традиційної литовської культури. Життєпис Народилася Пране Дундулєне 12 лютого 1910 року в селі Пилипай Свенцянского повіту Віленської губернії Російської імперії (нині Швянченіський район Литовської Республіки) в селянській родині. Закінчила школу в Свенцянах (нині — Швянченісі) та литовську гімназію імені Вітаутаса Великого у Вільно (Вільнюс). У 1935 році на факультеті природничих наук Вільнюського університету імені Стефана Баторія почала вивчати географію, продовжила вивчення етнології на факультеті гуманітарних наук. Ступінь магістра отримала в 1939 році за роботу «Етнографічний матеріал околиць Марцінконіса». У 1938—1940 роках — співробітниця Литовського наукового товариства. У 1941 році запрошена до Інституту етнології Академії наук Литовської РСР (пізніше Інститут історії Литви), працювала науковим співробітником до 1950 року. Паралельно Пране Дундулєне з 1940 року працювала викладачкою Вільнюського державного університету. Вона заснувала кафедру етнографії в університеті. У 1971 році отримала вчене звання професора. Читала лекції з литовської, балтійської та східнослов'янської етнографії. Наукова діяльність Під керівництвом Пране Дундулєне захищено понад 100 дипломних робіт і написано кілька дисертацій. Брала участь у республіканських і всесоюзних наукових конференціях. Пране Дундулєне — авторка 15 книг і понад 500 статей про землеробство, звичаї, релігію та міфологію литовців (застосування порівняльного й етнопсихологічного методів). Головні праці «Етнографія литовців» (1982) та «Етнологія литовців» (1991), співавторка «Історико-етнографічного атласу Прибалтики». Щорічно організовувала студентські експедиції до різних регіонів Литви для вивчення литовського побуту і народної творчості. Померла Пране Дундулєне 27 лютого 1991 року у Вільнюсі у віці 90 років. Особисте життя Пране Дундулєне була одружена з істориком Бронюсом Дундулісом, доктором історичних наук. У своїх спогадах писала, що в липні 1944 року була свідком пограбування і насильства щодо литовців у Вільнюсі з боку Армії Крайової: від рук поляків загинуло як мінімум три литовця у неї на очах. Бібліографія Російською мовою Этнографическая наука в Вильнюсском университете. — Вильнюс: МВ ССО ЛитССР, 1978. — 139 c. ил. 20 см. Культ деревьев в верованиях древних литовцев. — Вильнюс: Минтис, 1979. — 103 с. ил., 17 см. Уж и его символы в народном искусстве и словесном творчестве литовцев: Учеб. пособие. — Вильнюс: ВГУ, 1979. — 167 c. ил., 38 c.:ил. 26 см. Птицы в древних литовских верованиях и в искусстве: Учеб. пособие. — Вильнюс, М-во высш. и сред. спец. образования ЛитССР, 1982. — 96 с. 40 л. ил., карт. 26 см. Литовская этнография: Учеб. пособие для ист. и филол. спец. вузов. — Вильнюс: Москлас, 1982. — 451 с. ил., 28 л. ил. 21 см. Литовская народная космология. — Вильнюс: Москлас, 1988. — 91,[4] с., [16] л. ил. 20 см. Язычество в Литве: Жен. божества. — Вильнюс: Минтис, 1989. — 163,[2] с. : ил.; 20 см; ISBN 5-417-00166-X Хлеб в литовском быту и обычаях. — Каунас, 1989. — 123,[3] с. Литовською мовою Žemdirbystė Lietuvoje. Vilnius, 1963 m. Lietuvių kalendoriniai ir agrariniai papročiai. Vilnius, 1979 m. Lietuvių etnografija. Vilnius, 1982 m. Lietuvių liaudies kosmologija. Vilnius, 1988 m. Senovės lietuvių mitologija ir religija. I leidimas 1990 m., II leidimas: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2007 m. ISBN 978-5-420-01617-6 Lietuvių šventės: Tradicijos, papročiai, apeigos. Vilnius, 1991 m. Lietuvių etnologija. Vilnius, 1991 m. Žaltys ir jo simboliai lietuvių liaudies mene ir žodinėje kūryboje. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2005 m. ISBN 5-420-01577-3 Senieji lietuvių šeimos papročiai. I leidimas 1999 m., II leidimas: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2005 m. ISBN 5-420-01576-5 Paukščiai senuosiuose lietuvių tikėjimuose ir mene. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2006 m. ISBN 5-420-01597-8 Ugnis lietuvių liaudies pasaulėjautoje. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2006 m. ISBN 5-420-01596-X Gyvybės medis lietuvių mene ir tautosakoje. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2006 m. Akys lietuvių pasaulėjautoje. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2006 m. ISBN 5-420-01594-3 Duona lietuvių buityje ir papročiuose. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2007 m. ISBN 978-5-420-01622-0 Medžiai senovės lietuvių tikėjimuose. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2008 m. ISBN 978-5-420-01625-1 Pagonybė Lietuvoje: Moteriškosios dievybės. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2008 m. Lietuvių liaudies kosmologija. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 2008 m. Примітки Джерела . Польські етнографи
53240979
https://en.wikipedia.org/wiki/Uladzimir%20Syanko
Uladzimir Syanko
Uladzimir Syanko Uladzimir Leonavich Syanko (born 5 August 1946) is a former Belarusian diplomat and politician. He served as the Minister of Foreign Affairs from 1994 to 1997. From 1994 to 2004, he was an ambassador to France, Spain, and Portugal. He joined the Moscow State Institute of International Relations in 1973 and Diplomatic Academy of the Ministry of Foreign Affairs of the Russian Federation in 1987. Personal life Syanko is married and has children. References Further reading Gramota Pochwalna Rady Ministrów Republiki Białorusi (3 kwietnia 2006 roku) – za wysokie osiągnięcia w sferach wytwórczej i społeczno-kulturalnej, znaczny osobisty wkład w wykonanie prognozowanych wskaźników rozwoju społeczno-ekonomicznego republiki w latach 2001–2005 Centrum Naukowo-Analityczne „Białoruska Perspektywa”: Kto jest kim w Białorusi. Białystok: Podlaski Instytut Wydawniczy, 2000, s. 313, seria: Biblioteka Centrum Edukacji Obywatelskiej Polska – Białoruś. . 1946 births Belarusian diplomats Foreign ministers of Belarus Living people Ambassadors of Belarus to the United Kingdom Ambassadors of Belarus to Ireland Ambassadors of Belarus to Belgium Ambassadors of Belarus to France Ambassadors of Belarus to Spain Ambassadors of Belarus to Portugal Ambassadors of Belarus to Poland Ambassadors of Belarus to Denmark Permanent Delegates of Belarus to UNESCO
3518536
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%85%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B5
Піхтове
Піхтове — село у Корскаковському міському окрузі Сахалінської області Російської Федерації. Населення становить 129 осіб (2013). Історія З 1905 по 3 вересня 1945 року у складі губернаторства Карафуто Японії, відтак у складі Корсаковського міського округу Сахалінської області. Населення Примітки Села Сахалінської області Населені пункти Корсаковського міського округу
403780
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0
Хмелівська ділянка
Хмелівська ділянка — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. У 2010 році увійшла до складу національного природного парку «Дністровський каньйон». Розташування Розташована на південний захід від села Хмелева Заліщицького району Тернопільської області, у кварталі 7, виділі 7, Дорогичівського лісництва Бучацького держлісгоспу, в межах лісового урочища «Свершківці», на лівому крутому схилі річки Дністер. Пам'ятка Площа 8,7 га. Хмелівська ділянка оголошена об'єктом природно-заповідного фонду рішенням виконкому Тернопільської обласної ради № 131 від 14 березня 1977 року зі змінами, затвердженими рішенням Тернопільської обласної ради № 238 від 27 квітня 2001 року. Перебуває у віданні Тернопільського обласного управління лісового господарства. Характеристика Під охороною — скельно-степові фітоценози на девонських відкладах. Особливо цінний горицвіт весняний, рідкісний і такий, що перебуває під загрозою зникнення вид рослин на території Тернопільської області. Місце оселення корисної ентомофауни. Світлини </center> Джерела Бай І. Хмелівська ділянка // Посилання Реєстр природно-заповідного фонду Заліщицького району // Управління екології та природних ресурсів Тернопільської ОДА. Природоохоронні території над Дністром Природоохоронні об'єкти, засновані 1977 1977 у Тернопільській області Території природно-заповідного фонду, що входять у Смарагдову мережу
1797392
https://en.wikipedia.org/wiki/Stadio%20Olimpico
Stadio Olimpico
Stadio Olimpico, colloquially known as l'Olimpico (The Olympic), is an Italian multi-purpose sports venue located in Rome. It is the largest sports facility in Rome and the second-largest in Italy, after Milans Stadio Giuseppe Meazza, seating over 70,000 spectators. It formerly had a capacity of over 100,000 people, and was also called Stadio dei Centomila (Stadium of the 100,000). It is owned by Sport e Salute, a government agency that manages sports venues, and its operator is the Italian National Olympic Committee. The Olimpico is located in northwestern Rome in the Foro Italico sports complex. Construction began in 1928 with Enrico Del Debbio and the venue was expanded in 1937 by Luigi Moretti. World War II interrupted further expansions; after the Liberation of Rome in June 1944, the stadium was used by the Allies as vehicle storage and as a location for Anglo-American military competitions. After the war, the Italian National Olympic Committee (CONI), appointed as operator of the venue, completed construction of the stadium, which was opened on 17 May 1953 with a football game between Italy and Hungary. Since opening, the stadium has been home to the city's principal professional football clubs, S.S. Lazio and A.S. Roma. It changed its name to Olimpico in 1955, when Rome was awarded responsibility for the 17th Summer Olympics, to take place in 1960. Before 1990, the venue was almost entirely unroofed, except for the Monte Mario Grandstand. In 1990, the Olimpico was rebuilt and roofed for the 1990 FIFA World Cup. The Olimpico was the principal venue for the 1968 and 1980 European Championships as well as the 1990 FIFA World Cup, hosting the grand final for each competition, as well as a group stage and one of the quarter-finals of the 2020 European Championship. The venue hosted two finals of the European Cup, in 1977 and 1984, and two UEFA Champions' League finals, in 1996 and 2009. Since 2008, the Olimpico hosts the Coppa Italia final. The Olimpico hosted the opening and closing ceremonies and track-and-field events of the 1960 Olympics, the 1974 European Athletics Championships, the 1987 World Championships in Athletics and the 1975 Universiade. In 2024, it will host the European Athletics Championships. It has hosted the Golden Gala since 1980 and, since 2012, is the usual venue of the Italian rugby union team in the Six Nations championship. After its 1990 reconstruction, the stadium is also a venue for concerts. The highest attendance for a musical event at the stadium was set in 1998 when spectators attended a concert of Claudio Baglioni. History Stadio dei Cipressi The 1909 plan for the city, designed by the architect and urban planner Edmondo Sanjust, had no sports venues planned in the northwestern sector of Rome. In 1926, the fascist regime, which saw sport as an effective propaganda tool, imposed changes to the plan to include an area where to build a sports complex. The 85-hectare area was a swamp at the bottom of a hill called Monte Mario, on the right bank of the river Tiber, in the Della Vittoria quarter. The Foro Italico sports complex was commissioned by the Opera Nazionale Balilla (ONB), a youth organisation established by the Fascist government. Work commenced in 1928 under the supervision of the architect Enrico Del Debbio, and the Stadio dei Cipressi was one of the venues partially completed in time to celebrate the 10th anniversary of the establishment of fascism in Italy. The stadium was opened to the public on 22 October 1932, though without the planned capacity of 100,000. Its main terrace was located on the slope of Monte Mario; because the ground was marshy due to the rainwater that came down the hill, the playing field was created by raising the ground by 4 meters with the 2 million cubic meters of soil excavated for the foundations. The facility was more suitable for large gatherings than sporting competitions, since the area of the pitch was around square metres (approx. 200 m length × 100 width). The official opening took place on the 14th anniversary of the Italian victory in World War I, with a gymnastics exhibition organized by the various youth Fascist associations. Since the regime intended to apply to host the 1940 Summer Olympics, starting from 1933 the Stadio dei Cipressi was extended. The project was entrusted to the architects Luigi Moretti, Angelo Frisa and Achille Pintonello, who designed a concrete structure which hosted a main football pitch and secondary pitches for basketball and weightlifting. The expanded stadium was opened on 9 May 1937, the first anniversary of the Italian Empire. The capacity of the stadium of the time was less that 60,000, but there were plans to raise it to later on. After the absorption of the ONB by the National Fascist Party's youth branch, the Gioventù Italiana del Littorio (GIL), the GIL became the owner of the stadium and the rest of the sports complex. Despite becoming a multisports venue, the stadium was never used for anything other military exhibitions and mass gatherings. In 1938, it hosted a parade to welcome German dictator Adolf Hitler during his state visit in Rome and, later, to host a gymnastics exhibition organized by GIL. During the Second World War, in September 1941 the stadium hosted a military celebration of the Tripartite Pact, the political and military alliance between Italy, Germany and Japan. Planned extensions of the stadium were interrupted by the Italian campaign in WWII and the subsequent fall of Fascism in Italy. When Allied forces entered Rome in 1944, the stadium was used by the Allied troops as vehicle storage and as for military sports events. Stadio dei Centomila After World War II, the Italian National Olympic Committee (CONI) was appointed the operator of the site. CONI chairman Giulio Onesti announced that renewal works would finish in 1950. The renewal project was led by engineer Carlo Roccatelli and architect Cesare Valle, both members of the Superior Council of Public Works. After the fall of Fascism regime in Italy, the Badoglio government abolished existing Fascist organizations and reassigned their assets to a new agency, called Commissariato della Gioventù Italiana (Commission for the Italian Youth), with the provision that after the end of World War II, the Commission's assets would be absorbed into either the Defence Office or the Education Department, depending on their purpose. However, the Commission was never abolished and it retained ownership of the Foro Italico, including the stadium. The stadium's governance was the subject of a fierce political battle. The Communist Party, through its newspaper, l'Unità, accused the Commission for the Italian Youth, led by Giovanni Valente – a member of the Christian Democracy party – of the misuse of the complex to establish a sports organization parallel to CONI, meant to favour the sports clubs close to Azione Cattolica, a lay Catholic association. Later on in the decade, lUnità also accused Valente of mortgaging the complex for three billion lire (approx. € or 1,600,000 $), to finance ENAL, a statutory corporation meant to help workers Valente directed in establishing an alternative betting pool to the Totocalcio (organized by CONI). In 1976, the Commission was abolished, and all of its assets were absorbed by the Italian government. Annibale Vitellozzi replaced Roccatelli in 1951 after the latter's death. In 1952, the stadium's reconstruction was completed, at a cost of lire (approx €). The new stadium was a square-metre concrete structure clad with travertine. It was composed of two parallel stands of approximately 140 metres each, being the Tevere Grandstand on the eastern side and the Monte Mario Grandstand on the western side, and the northern and southern stands, (respectively, in Italian, Curva Nord and Curva Sud), shaped as two hemicycles with a radius of 95 metres. The athletics track was 507 metres long. The stadium was 319 metres long and 189 wide. The height from the pitch to the top of the grandstands was about 18 metres, however the top of the grandstand were only 13 metres above surface level, with the pitch about 4.5 metres below surface level. The sinking of the pitch was done to prevent the stadium from dominating the Foro Italico's skyline, and to match with the other buildings. Visitors could access the stadium through 10 gates, two per each hemycicle stand and three for each straight stand. The whole stadium was unroofed except for the Monte Mario Grandstand. Atop the grandstand was an 80-meter long steel structure, composed off 40 2-meter wide cubicles, for use by radio and TV commentators. There was also a press room, equipped with 54 phone booths, and teletype, wirephoto and telegraph facilities. 572 seats were reserved for the press. The Stadio dei Centomila (Stadium of the 100,000), named after its expected capacity, was officially opened on 17 May 1953 by the President of Italy, Luigi Einaudi. An International Cup's football match between Italy and Hungary was held, as well as the finish line of the sixth stage (from Naples to Rome) of the Giro d'Italia. Hungary won 3–0, with a goal by Nándor Hidegkuti, the first ever scorer in the stadium, and two goals from Ferenc Puskás. The sixth leg of the Giro d'Italia was won by Giuseppe Minardi, with the crowd from the football game watching the finish line. The following Sunday, the stadium hosted its first ever club football match, a Serie A match between SS Lazio and Juventus FC, won by Juventus 1–0, with a goal from Pasquale Vivolo. The next matchday, AS Roma debuted in the stadium, with a draw 0–0 against SPAL. In 1954, Italy hosted the fifth Rugby Union European Cup. The stadium was the venue for the final, between and . France won 39–12 in front of an estimated crowd of about . 1960 Olympics In 1955, the International Olympic Committee appointed Rome the host city of the 17th Summer Olympics, to be held in 1960. The decision made works to make the stadium compliant for the event more urgent. By this point, the name 'Dei Centomila' was being slowly replaced by 'Olimpico'. Works were relatively minimal, considering the low age of the stadium. Reserved press seats were raised from 572 to , and four lighting towers were constructed for evening events. Two electronic scoreboards were also installed atop of the northern and southern stands, starting operation on 18 October 1959 with a league derby won 3–0 by AS Roma. The stadium was also provided with an autonomous power plant able to produce watts. On 25 August 1960, the stadium hosted the opening ceremony of the 17th Summer Olympics. Three gold medals were won by American sprinter Wilma Rudolph, in the 100 metres, also a world record at the time, 200 metres, with a world record in the semi-final heat, and 4×100 relay, also with a world record and together with her team mates Martha Hudson, Lucinda Williams and Barbara Jones. Other events in track-and-field at the stadium included the 400 metres, won with a world record by American Otis Davis, the 1500 metres, won by Australian Herb Elliott, the men's 4×100 relay, won by the Unified German Team, consisting of Bernd Cullmann, Armin Hary, Walter Mahlendorf and Martin Lauer, and the women's 800 meters, won by Soviet Lyudmila Shevtsova, equalling the world record she already held. After the Olympics After the games, the Olimpico was used primarily as an association-football venue. In addition to hosting the home games of SS Lazio and AS Roma, the stadium had the first (and, to date, only) play-off for the scudetto in 1963–64; Bologna FC and FC Inter had ended the Italian League season level on points, and a tie-breaker was needed to determine the title. Bologna won their seventh (and most recent) Scudetto, defeating Inter 2–0 with an own goal by Giacinto Facchetti and a goal by Harald Nielsen. In 1960, UEFA established the European Championship. Its final's host would be chosen from the four countries who reached the semi-finals. Italy did not reach that stage in the first two editions, but in 1968 it reached the "Final Four" with England, Yugoslavia and the U.S.S.R. and was chosen by UEFA to host the final tournament. Florence and Naples hosted the semi-finals and the Olimpico hosted the title game, which saw the home team facing Yugoslavia. For the first (and only) time in the history of the tournament, a replay was necessary; on 8 June 1968 the match ended 1–1, with a goal by Dragan Džajić equalled in the final minutes by the Italian Angelo Domenghini. Italy defeated Yugoslavia 2–0 two days later, with goals by Luigi Riva and Pietro Anastasi, and became the European champion. Juventus FC, runner-up in the 1972–73 European Cup, was invited to represent UEFA in the 1973 Intercontinental Cup against the Argentine CA Independiente after European champions AFC Ajax refused to participate in the tournament. Since both teams' schedules were too full for a two-leg match, the Italian football federation suggested a one-off game at the neutral Olimpico; both clubs agreed. On 28 November 1973, before spectators, Independiente won 1–0 with a goal by Ricardo Bochini. In 1974, the stadium hosted the 11th European Athletics Championships. The event showcased two world-class Italian athletes: sprinter Pietro Mennea (winner of the 200 metres and runner-up in the 100 metres and the 4×100 relay) and high-jumper Sara Simeoni, bronze medalist in the high jump at 1.89 metres. The Olimpico was chosen in 1975 for the 8th University Games, originally awarded to Belgrade (which was unable to host the games because of financial issues in Yugoslavia in late 1974). Since there was no time to organize a full multi-sport games, the Rome edition consisted only of track-and-field events. Pietro Mennea was again amongst the leading athletes, winning the 100 and 200 metres, and Franco Fava won the 5000- and 10,000-metre runs. In 1977, Rome hosted its first European Cup final. The match was between Borussia Mönchengladbach and Liverpool FC, both seeking their first-ever title. Liverpool won 3–1, with one goal each by Terry McDermott, Tommy Smith and Phil Neal, and the Dane Allan Simonsen scored a temporary equaliser for the German team. At the Olimpico, Liverpool was the second English and the third British side to be crowned European champion. The 1980 edition of the European Championship was an eight-team tournament whose host country was chosen by UEFA before the qualifying round. Italy hosted the first edition of the renewed competition. The Olimpico held the opening ceremony, which featured an exhibition of calcio storico fiorentino (a medieval form of association football played in Florence) followed by the first game between European champions Czechoslovakia and West Germany; Germany won 1–0, with a goal by Karl-Heinz Rummenigge. Czechoslovakia played well in the group stage, with a 3–1 victory against Greece. Italy drew 0–0 against Belgium, preventing the home side from reaching the final. The fourth game at the Olimpico was the championship final on 22 June 1980, when Belgium faced West Germany. Germany won the match 2–1, with a double by Horst Hrubesch; the Belgian goal was scored by René Vandereycken. The 1980s were the last decade of the roofless Olimpico. It hosted the third IAAF World Cup in 1981 (an international track-and-field event with national and continental teams) and the 1987 second World Championships in Athletics, when American sprinter Carl Lewis bettered his 100-metre 9.93-second world record and Stefka Kostadinova set a record in the women's high jump of ; the latter remains amongst the longest-lasting sports records. Mid-way between the athletics events was the 1984 European Cup final, well-attended since AS Roma was one of the contestants for the title; the other was Liverpool FC, winner at the same venue in 1977. The game, played on 30 May 1984 before spectators, was the first European Cup final decided by a penalty shootout. After extra time, the match was still level at 1–1 with goals by Phil Neal and Roberto Pruzzo. Liverpool won the shootout 4–2 for their fourth European Cup. One week before the final, FIFA chose Italy to host the 14th World Cup in 1990. In the bid submitted by the Italian football federation to FIFA, Rome was proposed for the tournament's final. 1990 World Cup renovation In the five years after the choice of Italy as World Cup host, the future of Rome's stadiums sparked a mostly-political dispute. The three main proposals were the expansion of Stadio Flaminio, a new stadium in south-western Rome near EUR, or renovation of the Olimpico. The Stadio Flaminio expansion was quickly dropped due to lack of space, and a new stadium would have taken too long; architects opposed hasty construction and poor urban planning. The only feasible proposal was to renovate the Olimpico, and the Italian National Olympic Committee (CONI) hired architects Vitellozzi (designer of the 1953 stadium) and Clerici and engineers Teresi and Michetti. The plan, presented in early 1987, consisted of a covered stadium with a capacity of via a rise of the Tevere and Monte Mario grandstands and rebuilding the Northern and Southern stands. The light towers would be replaced by a light plant integrated into the roof frame. The estimated cost of the renovation was ₤35–40 billion (€17.5–20 million). CONI appointed the joint venture CO.GE.FAR. as the general contractor ready to begin work. In November 1987, three Italian environmental organizations (Italia Nostra, Legambiente and WWF Italia) filed an appeal in Lazio's Administrative Regional Court that the planned roof pillars would cause landscape and environmental damage. In January 1988 the Court upheld the appeal and ordered to stop the works. Fearing other court appeals, CONI stopped work on the Olimpico. New judicial issues slowed the work; the Southern Stand worksite was seized by the court, which suspected non-compliance with work-safety rules. The Ministry of Culture demanded a new project which took into account issues raised by the environmental organizations. The architects lowered the pillars and created helical stairs inside each to reach the highest stands, and the appeal was rescinded. Work resumed with a little more than 18 months before the World Cup. Work continued slowly over the following months, since SS Lazio and AS Roma were still playing there during the 1988–89 season; at the end of the season, both clubs moved for a year to neighbouring Stadio Flaminio. Their final match at the old stadium was the 30th match day derby, which ended goalless before spectators; ticket revenue was about ₤1.15 billion (about €). The renovated stadium, completed in April 1990, seated and was released to FIFA at the end of May (two weeks late and ten days before the start of the World Cup). Little was left of the old Olimpico except for a portion of the façade of the Tevere grandstand. The Northern and Southern stands were rebuilt closer to the short sides of the pitch; the Monte Mario grandstand was extended, replacing the press centre built for the 1987 World Championships in Athletics. The roof consists of a outer steel ring which is above the ground on 12 steel pillars and four external concrete stair blocks which are also pillars; radial bearing and stabilizing cables hold an inner steel ring. The roof itself is a Teflon-(polytetrafluoroethylene) and-fiberglass membrane which is hung from the 88 steel radial cables linking the external and internal rings. The roof, which cost approximately ₤160 billion (about €), was designed by the Majowecki engineering firm in Bologna. A later analysis determined that the total cost for the Olimpico renovation was about ₤450 billion (€). According to experts appointed by judges at Rome's Court of Appeals, the figure was tainted by possible irregularities in the tender; the contract was awarded to the provider with the highest bid. Italia '90 and post-World Cup During the 1990 World Cup, the Olimpico hosted six games in the group and the knockout stages. Italy won three group-stage matches, against Austria, the United States, and Czechoslovakia. The "Azzurri" then played at the Olimpico in the round of 16, defeating Uruguay 2–0 and Ireland in the quarter-final before losing to Argentina in the semi-final at Naples. In the 8 July 1990 final at the Olimpico, West Germany defeated Argentina with an Andy Brehme penalty kick with six minutes remaining. The Olimpico was the first venue to see a player sent off during a World Cup final; red cards were issued to Argentine players Pedro Monzón and Gustavo Dezotti. At the end of its first season at the renovated Olimpico, AS Roma reached the 1990–91 UEFA Cup final (an Italian derby against Inter). At the time, the UEFA Cup was the only European competition with a two-leg final. Inter won the first leg, 2–0, at Stadio Meazza in Milan. AS Roma won 1–0 at the Olimpico before a crowd of , but Inter won the cup 2–1 on aggregate. Five of the German players who had won the World Cup the year before on the same pitch played in the UEFA Cup final: Andy Brehme, Lothar Matthäus and Jürgen Klinsmann for Inter, and Thomas Berthold and Rudi Völler for AS Roma. In September 1995 the Olimpico hosted the opening and closing ceremonies of the First Military World Games and the games' track-and-field events. It hosted the Italian rugby union team later that year for the third time (and the first since 1986), against the world-champion . In addition to the 1954 European Cup final, played at the Olimpico in 1986, when the team drew 15-all against England XV in front of spectators. Although the Stadio Flaminio was their usual venue in Rome, Italy played at the Olimpico because the match was a fundraiser for children's aid organizations which wanted a larger stadium. South Africa won their first match after their World Cup victory 40–21, after Italy led 21–17 with 15 minutes left. Attendance was about , and ticket prices were between and lire (€2.5–15). Rome hosted the European Cup (now the UEFA Champions League) final for the third time several months later, with the Italian club Juventus FC facing the Dutch side AFC Ajax. The match ended in a 1–1 draw, with goals by Fabrizio Ravanelli and Jari Litmanen, necessitating a tie-breaker from the penalty spot. Juventus won the shootout 4–2 (as Liverpool had in 1984) for their second European championship. In the new millennium, the issue of the stadium's ownership was resolved. The Olimpico had been owned since 1976 by the Ministry of Finance (later the Ministry of Economy and Finance), which established Coni Servizi (a government agency to manage public sports venues) in 2002.<ref>{{Cite journal | journal = Official Gazette of the Italian Republic | url = https://www.gazzettaufficiale.it/eli/gu/2002/08/10/187/so/168/sg/pdf | publisher = Istituto Poligrafico e Zecca dello Stato | location = Rome | date = 2002-08-10 | number = 187 S.G | page = 31 | title = Testo del decreto-legge 8 luglio 2002, n. 138 (in Gazzetta Ufficiale – serie generale – n. 158 dell'8 luglio 2002), coordinato con la legge di conversione 8 agosto 2002, n. 178 (in questo stesso supplemento ordinario alla pag. 5), recante: «Interventi urgenti in materia tributaria, di privatizzazioni, di contenimento della spesa farmaceutica e per il sostegno dell'economia anche nelle aree svantaggiate» | quote = Art. 8. Riassetto del CONI […] È costituita una società per azioni con la denominazione «CONI Servizi S.p.a.» […] (Art. 8. Reorganization of CONI […] A new public limited company is established with the denomination "Coni Servizi Spa" | access-date = 2 December 2023 | archive-date = 16 December 2023 | archive-url = https://web.archive.org/web/20231216141232/https://www.gazzettaufficiale.it/eli/gu/2002/08/10/187/so/168/sg/pdf | url-status = live }}</ref> Subsequently, the Ministry transferred to the newborn entity the ownership of the whole Foro Italico on 3 February 2004. Coni Servizi, renamed Sport e Salute in 2019, is the owner of the stadium. 2007–2008 renovation In October 2006, Rome was chosen to host the 2009 Champions League final. Rome's fourth selection spurred CONI to speed up the Olimpico's planned maintenance and renovation, 16 years after the last project. Although the stadium's shape and structure were unaffected, changes were made to the Authority Room in the Monte Mario grandstand and more-comfortable seats were installed: wide in the Northern and Southern stands, in the Tevere grandstand and in the hospitality area of the Monte Mario grandstand). VIP areas were installed in the Monte Mario grandstand. The renovation reduced the Olimpico's capacity by about seats. A press room was built, and the locker-room area was doubled. Two brand new scoreboards were also installed atop of The Northern- and Southern-stand scoreboards were replaced by digital, high-definition versions; the benches were moved slightly back from the pitch, and the plexiglas barriers between the stands and the pitch were partially removed. The Olimpico now had a capacity of , making it Italy's second-largest stadium (after Milan's Stadio Giuseppe Meazza). The 2009 Champions League final was held on 27 May 2009 between FC Barcelona and Manchester United. Barcelona won the game 2–0 before spectators, with goals by Samuel Eto'o and Lionel Messi. The single-leg Coppa Italia final has been played at the Olimpico since 2008 except for 2021, when it was played in Reggio Emilia because of the COVID-19 pandemic. To celebrate the 60th anniversary of the European Championship, UEFA said that the 2020 edition would have no host country and the tournament would be played in 11 UEFA-member cities. Rome hosted three group-stage matches (including the opener) and a quarter-final game. Due to the COVID-19 pandemic, the tournament was postponed until June and July 2021. The 11 June 2021 opening ceremony at the Olimpico was followed by a game between Italy and Turkey. The Azzurri won 3–0 before spectators, a smaller crowd for public-health reasons. After their first win, Italy defeated Switzerland 3–0 and Wales 1–0. The fourth Olimpico match was the quarter-final between Ukraine and England; England won 4–0, with goals by Jordan Henderson and Harry Maguire and a double by Harry Kane. The European Athletic Association chose Rome in August 2022 for the June 2024 26th European Athletics Championships, 50 years after the Olimpico last hosted the event. On 22 March 2023, the Women's Champions League quarter-final between AS Roma and FC Barcelona was played before a crowd of , setting an attendance record for a women's association football match in Italy. The Italy national football team had played 53 matches at the Olimpico in 70 years by December 2023, the most recent of which was a 5–2 win in the EURO 2024 qualifying game against North Macedonia. Other recurring sports events Golden Gala Italian Athletics Federation president Primo Nebiolo created the Golden Gala, a recurring summer athletics event at the Olimpico, in 1980. The event was held in the middle of a heated political debate at the international level, because several domestic Olympic boards were divided about whether to follow the U.S. Olympic Committee in their boycott of the 1980 Moscow Olympics because of Soviet involvement in the Afghan war Aware of those political controversies, Nebiolo said that his event should not be seen as an "alternative Olympiad", although it featured world-class athletes from both of the era's geopolitical blocks. The first Golden Gala took place on 5 August 1980, a few days after the closing of the Soviet Olympics, and featured many first-class Italian athletes prevented from going to Moscow because of their status as enlisted in the armed forces; this included Mariano Scartezzini, a Guardia di Finanza constable who won the 3000-metre steeplechase and set an Italian record. Amongst the civilian athletes who also competed in Moscow was Pietro Mennea, who won the 200-metre dash with a faster time than his gold-medal final in the U.S.S.R. few days before. About spectators attended the event, of whom paid. The difference in attendance was due to the fact that several hours into the event, its organizers opened the gates of the Olimpico's two curved stands to those without tickets. The Golden Gala did not take place in 1981 because of the IAAF World Cup. It returned in 1982, and has been part of the international calendar ever since. The event was not held at the Olimpico early in the stadium's renovation for the 1990 World Cup, and was held in Florence and Verona. The Golden Gala was renamed in 2013 for Pietro Mennea, who died in March of that year. In addition to being a key Italian athletics event, the Golden Gala has been part of the Diamond League (the World Athletics world tour) since 2010. Six Nations Championship and rugby union played its Six Nations Championship home matches at Stadio Flaminio for 11 seasons after 2000, a -seat city-owned venue built for the football tournament of the 1960 Olympics across the Tiber a few hundred metres from the Olimpico. However, it did not meet Six Nations Rugby's stadium guidelines. The Italian Rugby Federation first planned to expand Stadio Flaminio to seats, using the Olimpico in 2012 as temporary venue. The renovation never began, however; Pier Luigi Nervi's heirs received the Flaminio's legalintellectual property rights, giving them veto power over any changes. The Italian Rugby Federation then decided to return the Flaminio's management rights to Roma Capitale and request permanent use of the Olimpico. The stadium first hosted the Six Nations Championship on 11 February 2012 during an unusual icy weekend, on a pitch frozen after snow fell on Rome the day before. won, 19–15, after trailing for almost one hour. By the end of the 2023 Six Nations tournament, 39 test matches had been played by Italy in the venue since their first in 1954. In addition to the 30 in the 12 tournament seasons played so far, Italy played four matches at the Olimpico before their admission to the Six Nations and five more after 2000. Apart from the Six Nations sides, the most frequent guests at the Olimpico are New Zealand's All Blacks, whom have played four test matches there. Music events With its roof, the Olimpico became a suitable venue for concerts. Its first performers were Miles Davis and Pat Metheny in July 1991, who played to a crowd estimated at . The first Italian artist at the Olimpico was Zucchero Fornaciari in June 1993 during his l'Urlo tour, who played to an audience of . The record attendance for musical events is held by Claudio Baglioni during his Da me a te tour. On 6 June 1998, the first of Baglioni's two concerts in Rome sold tickets; people were also admitted free of charge. The record was possible because CONI president Mario Pescante allowed Baglioni to install a , stage on the pitch, and CONI had planned to replace the turf soon after the concert. The audience did not sit only in the southern stand, as usual, but throughout the stadium. The Olimpico's most-frequent performer is Italian singer-songwriter Vasco Rossi, with 23 concerts between 1991 and 2023. Luciano Ligabue performed 13 times at the stadium between 1996 and 2023. The record number of concerts at the Olimpico by non-Italian acts was held in 2023 by the British group Depeche Mode, who performed there five times between 2006 and 2023; their most recent appearances were during their Global Spirit and Memento Mori World Tours. The Irish band U2 has played four concerts at the stadium since 2005, most recently as part of their 2017 Joshua Tree Tour. David Bowie and Tina Turner performed at 1996 Rome's Live Rock Festival in the Olimpico's southern stand, and R.E.M. appeared during the band's 2005 Around the Sun Tour. Sports events Competitions 1960 Summer Olympics UEFA Euro 1968 1974 European Athletics Championships 1975 Summer Universiade UEFA Euro 1980 1981 IAAF World Cup 1987 World Championships in Athletics 1990 FIFA World Cup 1995 Military World Games 2001 Summer Deaflympics Six Nations Championship UEFA Euro 2020 2024 European Athletics Championships Matches UEFA Euro 1968 final (Italy vs. Yugoslavia 2–0) 1973 Intercontinental Cup (Juventus FC vs. CA Independiente 0–1) 1977 European Cup final (Liverpool F.C. vs. Borussia Mönchengladbach 3–1) UEFA Euro 1980 final (West Germany vs. Belgium 2–1) 1984 European Cup Final (Liverpool F.C. vs. AS Roma 5–3 after penalty shootout) 1990 FIFA World Cup Final (West Germany vs. Argentina 1–0) 1991 UEFA Cup final (2nd leg, AS Roma vs. Inter 1–0) 1996 UEFA Champions League final (Juventus FC vs. AFC Ajax 5–3 after penalty shootout) 2009 UEFA Champions League final (FC Barcelona vs. Manchester United 2–0) 2013 Six Nations match vs. 23–18 (first victory against France in the championship) 2013 Six Nations match vs. 22–15 (first victory against Ireland in the championship) Attendance The table below reports the average season attendance at league matches held at the Stadio Olimpico for Lazio and Roma. The stadium's attendance record is , set on 12 May 1974 for the 29th matchday of the 1973-74 Serie A between Lazio and Foggia. The home side won 1-0 for their first scudetto'', one matchday in advance. SS Lazio's season-ticket holders for that season were ; paying spectators for that matchday numbered , for a total attendance of . Notable international association football matches UEFA Euro 1968 UEFA Euro 1980 1990 FIFA World Cup UEFA Euro 2020 Notable international rugby union matches See also List of football stadiums in Italy Lists of stadiums References Footnotes Bibliography External links Sports venues in Rome Athletics (track and field) venues in Italy Football venues in Italy Rugby union stadiums in Italy Venues of the 1960 Summer Olympics 1990 FIFA World Cup stadiums UEFA Euro 1968 stadiums UEFA Euro 1980 stadiums UEFA Euro 2020 stadiums UEFA European Championship final stadiums Diamond League venues Serie A venues Roma Olympic athletics venues SS Lazio AS Roma Modernist architecture in Italy Sports venues completed in 1937 1937 establishments in Italy Rome Q. XV Della Vittoria
32997330
https://en.wikipedia.org/wiki/Journal%20of%20Theoretical%20Politics
Journal of Theoretical Politics
Journal of Theoretical Politics is a quarterly peer-reviewed academic journal that covers the field of political science. It is published by SAGE Publications. It was established in 1989 and the editors-in-chief are Torun Dewan (London School of Economics) and John W. Patty (Emory University). Abstracting and Indexing The journal is abstracted and indexed in Academic Search Premier, International Political Science Abstracts, Scopus, and the Social Sciences Citation Index. According to the Journal Citation Reports, the journal has a 2014 impact factor of 0.837, ranking it 70th out of 161 journals in the category "Political Science". References External links SAGE Publishing academic journals Quarterly journals Political science journals Academic journals established in 1989 English-language journals
1989407
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%B3%D0%B0%201%202015%E2%80%942016
Ліга 1 2015—2016
Ліга 1 2015—2016 Чемпіонат Франції 2015—2016 — 78-й сезон чемпіонату Франції з футболу. Сезон розпочався 7 серпня 2015 і фінішував 14 травня 2016. Чемпіоном достроково, за вісім турів до закінчення, став столичний клуб «Парі Сен-Жермен» (це шостий титул парижан). Зміни порівняно з попереднім сезоном {| |- style="vertical-align: top;" | </td> |} Команди учасники першості Стадіони Турнірна таблиця Позначення: Лідери чемпіонату Результати 1 коло 2 коло Статистика Найкращі бомбардири Хет-трики Примітка 4 Гравець забив 4 голи Посилання Офіційний сайт Ліги 1 Ліга І на soccerway Ліга 1 Франція Франція 2015 у французькому спорті 2016 у Франції 2016 у французькому спорті
49494171
https://en.wikipedia.org/wiki/Jeon%20Somi
Jeon Somi
Jeon Somi Ennik Somi Douma (born March 9, 2001), known professionally by her Korean name Jeon Somi, is a South Korean and Canadian singer signed under The Black Label. She quickly achieved domestic fame as the first-place winner of the survival reality show Produce 101 and a member of the show's eleven-piece project girl group I.O.I. Following the conclusion of I.O.I's group activities, Jeon signed with YG Entertainment's subsidiary, The Black Label. She made her debut as a solo artist on June 13, 2019, with the single "Birthday". In 2021, she released her first studio album XOXO, which included the top-ten single "Dumb Dumb". Early life Ennik Somi Douma (Jeon So-mi) was born on March 9, 2001, in Windsor, Ontario, to a South Korean mother Jeon Sun-hee and a Canadian father of German and Dutch descent, Matthew Douma; her paternal grandfather immigrated to Canada from Heerenveen. She is the eldest of two daughters. When she was six months old, Ennik and her parents moved to Yeonhui-dong, Seoul in September 2001 because her mother had developed homesickness. Her father had previously resided in the area when he studied Taekwondo before moving back to Canada. At age four, she made an appearance on television with her father when he was being interviewed by KBS News for his part in clearing snow in the neighborhood. She initially attended a school for foreigners before transferring to Seoul Midong Elementary School to practice Taekwondo. She stated that she experienced bullying and discrimination at the school because of her mixed ethnicity and wanted to dye her hair black and get surgery to blend in. She graduated from elementary school in 2013, after which she attended Cheongdam Middle School; she graduated on February 3, 2017. Jeon completed her secondary education at Hanlim Multi Art School, majoring in Practical Music and Vocal, graduating in a ceremony held on February 7, 2020. She first dreamed of becoming a singer after watching the music video for Rihanna's "Don't Stop the Music" as a child. At age nine, she was introduced to Korean pop and discovered Park Bom of 2NE1, whom she admired for her unique voice. Career 2013–2017: Career beginnings and debut with I.O.I Beginning in her fourth year of elementary school, Jeon auditioned at various entertainment companies in South Korea. In 2013, as a part of the Seoul Midong Elementary School's Taekwondo demonstration team, she appeared in the Children's Day Special for Let's Go! Dream Team Season 2, where she paired with Park Joon-hyung. That same year, she sang and made an appearance in a music video for English education. In August 2014, Jeon, her mother and her grandmother briefly made an appearance on KBS2's Hello Counselor among the studio audience. She was also cast in a cameo role alongside her sister in the 2014 film Ode to My Father by director Yoon Je-kyoon, who her father was acquainted with and needed two biracial children for his film. That same year, Jeon auditioned for JYP Entertainment with "Lonely" by 2NE1 and was accepted into the agency's trainee program. In 2015, she appeared in label-mate Got7's "Stop Stop It" music video alongside other female trainees. In May 2015, Jeon participated in Mnet reality survival program Sixteen, where she was pitted against fifteen other trainees from the agency to secure a spot in its first girl group in five years (now Twice) after the debut of Miss A; however, Jeon was eliminated in the final round and continued as a trainee. JYP Entertainment founder Park Jin-young stated she had star quality but lacked preparation. In January 2016, as a representative of her label, Jeon participated in the competition series Produce 101 and finished in first place with 858,333 votes. After completing a two-and-a-half-year training period, fifteen-year-old Jeon officially debuted on May 4 with the project female group I.O.I and its first extended play Chrysalis under YMC Entertainment. On August 9, Jeon was included in a sub-unit of I.O.I consisting of six other members. The sub-unit released the single "Whatta Man", which debuted at number two on the Gaon Digital Chart. Jeon and her band-mates received their first-ever music show win with the single on SBS MTV's The Show. On August 29, Jeon collaborated with I.O.I band-mates Choi Yoo-jung and Chungha and Ki Hui-hyeon of DIA on the digital single "Flower, Wind and You". It entered the Gaon Digital Chart at number 48. In October, Jeon was selected as the new host for The Show, paired with singer Wooshin of UP10TION. On January 9, 2017, it was confirmed that Jeon signed a formal contract with JYP Entertainment for her solo activities on television. The agency however, revealed they had yet to decide what path her future held. Jeon's activities with I.O.I soon ended following its disbandment on January 29, 2017. Shortly afterward, she joined the second installation of Sister's Slam Dunk as a regular cast member. On March 9, Eric Nam and Jeon released a collaborative digital single titled "You, Who?". The single charted at number 16 on the Gaon Digital Chart. On May 12, Jeon joined Unnies, a project group created by the production team of Sister's Slam Dunk 2. The group released the singles "Right?" and "Lalala Song". Upon release, the digital singles debuted at numbers two and 48, respectively, on the Gaon Digital Chart and numbers 10 and 22, respectively, on the Billboard World Digital Song Sales chart. "Right?" sold over 950,000 digital copies by the year's end. On March 28, 2017, Jeon joined the KBS web entertainment program Idol Drama Operation Team. On the show, she and six other girl group members worked together to write their own drama series, Let's Only Walk the Flower Road, becoming accredited scriptwriters as well as acting in the series as fictional versions of themselves in a girl group. Final filming for the show took place on May 9. The seven cast members formed a project girl group called Girls Next Door and released a single as part of the show's soundtrack. The song, "Deep Blue Eyes", was co-written and co-composed by B1A4's Jinyoung and made available on June 14 through Warner Music Korea. The group held their debut stage on July 14 at Music Bank. In November 2017, Jeon featured on the digital single "Nov to Feb" by label-mate senior Jun. K of 2PM and performed the song in the special broadcast Jun.K X Rooftop Live on V Live. 2018–present: Solo debut and mainstream success On August 20, 2018, Jeon departed JYP Entertainment, terminating her contract with the agency following a formal discussion and mutual agreement. The following month, she signed an exclusive contract with YG Entertainment's independent subsidiary label The Black Label, home to South Korean R&B singer Zion.T. Jeon revealed she joined the label soon after her meeting with CEO Teddy Park, citing his authenticity and feeling of content while imagining future plans for her as reasons. In addition, Jeon believed The Black Label would aid and allow her to focus on her growth both as an artist and a person, which aligned with her interests, in contrast with the constant promotions and releases often seen in the industry. On February 25, 2019, The Black Label revealed Jeon was preparing to make her debut as a solo artist with a lead single produced by Teddy. Her debut single "Birthday" was released on June 13 with an accompanying music video that surpassed four million views in 24 hours on YouTube. 18-year-old Jeon made her broadcast debut as a soloist on Show! Music Core, performing both "Birthday" and its B-side "Outta My Head" on June 15. The singles entered the Billboard World Digital Songs Chart at numbers five and nine, respectively, while "Birthday" peaked at numbers 22 and 18 on the Gaon Digital Chart and Billboard Korea K-pop 100, respectively. The lead single was also used in the trailer for Nora From Queens starring Awkwafina. Jeon soon joined the cast for Law of the Jungle in Chuuk with her father and Lose If You're Envious as one of the panelists of hosts. On March 28, 2020, the reality series I Am Somi, was released on The Black Label's YouTube channel, a vlogging series on Jeon's life. In the sixth episode, Jeon revealed that her next release had been delayed and the series cut short due to travelling restrictions related to the coronavirus pandemic. On July 14, it was confirmed that Jeon would make her comeback on July 22 with a new single titled "What You Waiting For". On July 20, in conjunction with the release of "What You Waiting For", Jeon signed with Interscope Records and Universal Music Group for representation outside of Asia. On August 6, 2020, Jeon won her first music show trophy with "What You Waiting For" on Mnet's M Countdown. On March 1, 2021, Jeon was invited by The Blue House to commemorate the 102nd anniversary of the Korean Declaration of Independence. The ceremony was held at Tapgol Park in Jongno District, Seoul and attended by President of South Korea, Moon Jae-in. She recited a reading from the March 1 Declaration of Independence alongside foreign activist descendants, entirely in the Korean language. The Blue House revealed they selected Jeon as a multicultural representative for her popularity as an idol promoting Korean content worldwide. Jeon and most members of I.O.I reunited on their fifth debut anniversary with the livestream special Yes, I Love It! on May 4; only members Kyulkyung and Mina were absent. On July 23, Jeon was revealed to release a new single, "Dumb Dumb", on August 2. Its music video garnered 10 million views in under 24 hours on YouTube and 20 million views in two days, both personal records. The release peaked at numbers eight and nine on the Gaon Digital Chart and the Billboard Korea K-pop 100 respectively, marking her first top ten single as a soloist. "Dumb Dumb" also became her first chart entry in the Billboard Global Excl. U.S., debuting at number 130. In commemoration of the release, Jeon initiated a "Dumb Dumb Challenge" on TikTok, where the hashtag gained over 70 million views in two weeks and exceeded 122.7 million views the next day. On October 14, 2021, The Black Label confirmed that Jeon would release her first full-length album, XOXO, and its lead single of the same name on October 29. The digitally-released singles "Birthday", "Outta My Head", "What You Waiting For" and "Dumb Dumb" were among the tracks on the album. The album went on to debut at number six on the Gaon Album Chart and sold 55,223 copies in the month of November. Lead single "XOXO" peaked at number 43 on the Gaon Digital Chart and became her first chart entry in the Billboard Global 200 at number 185. On July 24, 2023, Jeon announced that she would be releasing a new extended play album Game Plan in August. The EP was released August 7, with the lead single "Fast Forward". The song was a commercial and critical success, peaking at number 5 on South Korea's Circle Digital Chart, and being named as one of the best K-pop songs of 2023 by Dazed and Business Insider. On December 12, 2023, Jeon released the special Christmas track "Ex-Mas" in collaboration with rapper Big Naughty. Personal life Jeon is accredited in Taekwondo, having practiced the Korean martial art for over 10 years and taught initially by her father, who himself achieved a fourth degree black belt. She held a third-degree black belt for some time but could not gain the fourth degree due to her young age. On May 30, 2018, 17-year-old Jeon partook in the fourth degree black belt examination held by Kukkiwon, wherein her skills qualified for the promotion. After she reached age of majority in South Korea, she applied for the conversion in dan and was officially certified as a fourth degree black belt holder, the level of an instructor qualified to run and manage a dojang. Jeon and her family practice Korean Buddhism. She has stated that she holds three passports to South Korea, Canada and the Netherlands. Artistry Fashion and style As a child, Jeon enjoyed expressing herself through clothes and fashion. Her personality extended to her own style, including a Louis Vuitton bag she customized with a drawing of a unicorn, which she believed resembles herself. Jeon commented, "I like monogram patterns and colors. When I think of the monogram bag my mother carried about 10 years ago, I still think it's cool." For her single "What You Waiting For", Jeon was involved in the planning and styling process for her music video and worked closely with Serian, the current director of Vogue Korea. She selected looks portraying confidence and chose to wield a sword in the video to complete the "badass" look, with a hidden meaning relating to her birth name "Ennik", which translates to "sword" in Dutch. Jeon also often invests her time in DIY projects, enjoying taking clothing apart, putting the pieces back together, tearing them apart again, and repeating the process again as part of her experiments. Songwriting Jeon began songwriting in her third year in middle school. Her first self-composed release, "Outta My Head" , was written while promoting as a member of I.O.I. She was casually humming the tune following her move to The Black Label, and Teddy asked if she had come up with it. With encouragement and help from in-house producer 24, the initially bright melody turned into a mid-tempo R&B song and was included on her debut single album, Birthday. Jeon usually records two versions of songs she writes, each in a different language. After grasping the "feel" of the song in English, the lyrics are changed to Korean. She explained, "For example, if the lyric is 'orange', it will be changed to 'how long' (in Korean), making similar pronunciations". The original lyrics to the hook of her single "Dumb Dumb" were "Imma say it like it is / cut the bullsh*t / you dumb dumb"; in the official version, they have been translated to Korean. Jeon attributed the longer wait between comebacks to this recording process and vouched it improves the result. As a soloist under The Black Label, Jeon has gained greater artistic and creative control over her music and career. She stated, "There are a lot of great producers, songwriters, creatives and people I truly respect here. I've matured both professionally and personally a lot by learning from them and seeing how they do things up close. But there is still a lot to go. I'm still definitely learning". She credits Teddy as an important mentor in her growth as a songwriter: "Every songwriter and producer has their own way to express themselves artistically and Teddy is helping me to find my own way." Influences During her childhood, Jeon's favorite musicians were Cyndi Lauper, Rihanna and 2NE1. Growing up, Jeon also listened to the music of South Korean singer Seo Taiji, whom she described as an artist who "rocked the music industry", thanks to her mother's influence. Jeon also credited her father for introducing music from various countries and listened to music on cassette tapes because of her grandmother. Jeon also cites Lee Hyori as a role model in her career as a female soloist; Lee showcased multiple different concepts throughout her career, ranging from mature to bright, which Jeon views as an inspiration for her own image as an artist. 1TYM leader and CEO of The Black Label, Teddy Park, was another key mentor and influence named by Jeon. She shared that "Teddy is without a doubt, the most successful songwriting and composing figure in K-pop, period. Period. When I first saw him, it was like seeing a unicorn up close [...] I was in awe because growing up I used to listen to his music and dream of becoming a singer [...] One piece of advice Teddy gave me was to not only just focus on being a great singer and musician, but also focus on being a great person and that's what I exactly aim to be." Other ventures Endorsements Her time as an I.O.I member contributed to her "Human Vitamin" image, which is also often referenced as one of many reasons she was considered for the endorsement offers she has received. She became the muse for Japanese skincare brand Hada Labo and cosmetics brands Kiss Me and Shiseido Korea, where she was also appointed as brand ambassador. Jeon also became a model for skincare brand COSRX. She has since become a brand spokesperson for ABC Mart's shoe brand Nuovo and was selected as an endorsement model for Beanpole Sports and fashion brand United Colors of Benetton Korea. In February 2022, she became the brand ambassador for Converse. In May 2023, she became an ambassador for The North Face. Outside of the beauty and fashion industries, Jeon was selected as a model for Nongshim's snack Petit Paris Rollbread and hangover product HK inno.N. Jeon has also been invited to participate in campaigns for Fanta, Reebok (Classic SS18 campaign, "Always Classic"), Louis Vuitton (2021 Eyewear Global Campaign), and Prada's Eternal Gold line. In October 2021, Jeon became the public relation ambassador of Ministry of Culture, Sports and Tourism and participated in "Korea Contents Week" campaign. Philanthropy In July 2016, Jeon alongside I.O.I bandmates Nayoung and Kyulkyung, collaborated with "Shoot For Love", a campaign organized by Be Kind Organization in cooperation with the Korea Leukemia and Pediatric Cancer Association, to raise awareness and funds for children diagnosed with pediatric cancer. The trio successfully completed the missions provided and raised ₩1 million. In October 2018, she became the international ambassador of The Wetskills Foundation, a Dutch non-governmental organization focused on water management. In October 2020, Jeon, with other prominent personalities, participated in W Koreas "Love Your W: Ontact Campaign", a campaign to raise awareness of breast cancer. Discography Studio albums Extended plays Singles As lead artist As featured artist Other charted songs Songwriting credits All song credits are adapted from the Korea Music Copyright Association's database unless stated otherwise. Videography Music videos Filmography Film Television shows Web shows Hosting Music video appearances Awards and nominations Notes References External links 2001 births Living people I.O.I members 21st-century South Korean women singers Swing Entertainment artists Canadian musicians of Korean descent Canadian people of Dutch descent Canadian people of German descent Canadian people of South Korean descent Canadian female taekwondo practitioners Dutch people of Korean descent Hanlim Multi Art School alumni JYP Entertainment artists Singers from Ontario Produce 101 contestants Korean-language singers of Canada South Korean child singers South Korean dance musicians South Korean female idols South Korean women pop singers South Korean people of Canadian descent South Korean female taekwondo practitioners Reality show winners K-pop singers
1108598
https://en.wikipedia.org/wiki/PAQ
PAQ
PAQ is a series of lossless data compression archivers that have gone through collaborative development to top rankings on several benchmarks measuring compression ratio (although at the expense of speed and memory usage). Specialized versions of PAQ have won the Hutter Prize and the Calgary Challenge. PAQ is free software distributed under the GNU General Public License. Algorithm PAQ uses a context mixing algorithm. Context mixing is related to prediction by partial matching (PPM) in that the compressor is divided into a predictor and an arithmetic coder, but differs in that the next-symbol prediction is computed using a weighted combination of probability estimates from a large number of models conditioned on different contexts. Unlike PPM, a context doesn't need to be contiguous. Most PAQ versions collect next-symbol statistics for the following contexts: n-grams; the context is the last bytes before the predicted symbol (as in PPM); whole-word n-grams, ignoring case and nonalphabetic characters (useful in text files); "sparse" contexts, for example, the second and fourth bytes preceding the predicted symbol (useful in some binary formats); "analog" contexts, consisting of the high-order bits of previous 8- or 16-bit words (useful for multimedia files); two-dimensional contexts (useful for images, tables, and spreadsheets); the row length is determined by finding the stride length of repeating byte patterns; specialized models, such as x86 executables, BMP, TIFF, or JPEG images; these models are active only when the particular file type is detected. All PAQ versions predict and compress one bit at a time, but differ in the details of the models and how the predictions are combined and postprocessed. Once the next-bit probability is determined, it is encoded by arithmetic coding. There are three methods for combining predictions, depending on the version: In PAQ1 through PAQ3, each prediction is represented as a pair of bit counts . These counts are combined by weighted summation, with greater weights given to longer contexts. In PAQ4 through PAQ6, the predictions are combined as before, but the weights assigned to each model are adjusted to favor the more accurate models. In PAQ7 and later, each model outputs a probability rather than a pair of counts. The probabilities are combined using an artificial neural network. PAQ1SSE and later versions postprocess the prediction using secondary symbol estimation (SSE). The combined prediction and a small context are used to look up a new prediction in a table. After the bit is encoded, the table entry is adjusted to reduce the prediction error. SSE stages can be pipelined with different contexts or computed in parallel with the outputs averaged. Arithmetic coding A string s is compressed to the shortest byte string representing a base-256 big-endian number x in the range [0, 1] such that P(r < s) ≤ x < P(r ≤ s), where P(r < s) is the probability that a random string r with the same length as s will be lexicographically less than s. It is always possible to find an x such that the length of x is at most one byte longer than the Shannon limit, −log2P(r = s) bits. The length of s is stored in the archive header. The arithmetic coder in PAQ is implemented by maintaining for each prediction a lower and upper bound on x, initially [0, 1]. After each prediction, the current range is split into two parts in proportion to P(0) and P(1), the probability that the next bit of s will be a 0 or 1 respectively, given the previous bits of s. The next bit is then encoded by selecting the corresponding subrange to be the new range. The number x is decompressed back to string s by making an identical series of bit predictions (since the previous bits of s are known). The range is split as with compression. The portion containing x becomes the new range, and the corresponding bit is appended to s. In PAQ, the lower and upper bounds of the range are represented in 3 parts. The most significant base-256 digits are identical, so they can be written as the leading bytes of x. The next 4 bytes are kept in memory, such that the leading byte is different. The trailing bits are assumed to be all zeros for the lower bound and all ones for the upper bound. Compression is terminated by writing one more byte from the lower bound. Adaptive model weighting In PAQ versions through PAQ6, each model maps a set of distinct contexts to a pair of counts, , a count of zero bits, and , a count of 1 bits. In order to favor recent history, half of the count over 2 is discarded when the opposite bit is observed. For example, if the current state associated with a context is and a 1 is observed, then the counts are updated to (7, 4). A bit is arithmetically coded with space proportional to its probability, either P(1) or P(0) = 1 − P(1). The probabilities are computed by weighted addition of the 0 and 1 counts: S0 = Σi wi n0i, S1 = Σi wi n1i, S = S0 + S1, P(0) = S0 / S, P(1) = S1 / S, where wi is the weight of the i-th model. Through PAQ3, the weights were fixed and set in an ad-hoc manner. (Order-n contexts had a weight of n2.) Beginning with PAQ4, the weights were adjusted adaptively in the direction that would reduce future errors in the same context set. If the bit to be coded is y, then the weight adjustment is: ni = n0i + n1i, error = y – P(1), wi ← wi + [(S n1i − S1 ni) / (S0 S1)] error. Neural-network mixing Beginning with PAQ7, each model outputs a prediction (instead of a pair of counts). These predictions are averaged in the logistic domain: xi = stretch(Pi(1)), P(1) = squash(Σi wi xi), where P(1) is the probability that the next bit will be a 1, Pi(1) is the probability estimated by the i-th model, and stretch(x) = ln(x / (1 − x)), squash(x) = 1 / (1 + e−x) (inverse of stretch). After each prediction, the model is updated by adjusting the weights to minimize coding cost: wi ← wi + η xi (y − P(1)), where η is the learning rate (typically 0.002 to 0.01), y is the predicted bit, and (y − P(1)) is the prediction error. The weight update algorithm differs from backpropagation in that the terms P(1)P(0) are dropped. This is because the goal of the neural network is to minimize coding cost, not root mean square error. Most versions of PAQ use a small context to select among sets of weights for the neural network. Some versions use multiple networks whose outputs are combined with one more network prior to the SSE stages. Furthermore, for each input prediction there may be several inputs which are nonlinear functions of Pi(1) in addition to stretch(P(1)). Context modeling Each model partitions the known bits of s into a set of contexts and maps each context to a bit history represented by an 8-bit state. In versions through PAQ6, the state represents a pair of counters (n0, n1). In PAQ7 and later versions under certain conditions, the state also represents the value of the last bit or the entire sequence. The states are mapped to probabilities using a 256-entry table for each model. After a prediction by the model, the table entry is adjusted slightly (typically by 0.4%) to reduce the prediction error. In all PAQ8 versions, the representable states are as follows: The exact bit sequence for up to 4 bits. A pair of counts and an indicator of the most recent bit for sequences of 5 to 15 bits. A pair of counts for sequences of 16 to 41 bits. To keep the number of states to 256, the following limits are placed on the representable counts: (41, 0), (40, 1), (12, 2), (5, 3), (4, 4), (3, 5), (2, 12), (1, 40), (0, 41). If a count exceeds this limit, then the next state is one chosen to have a similar ratio of n0 to n1. Thus, if the current state is (n0 = 4, n1 = 4, last bit = 0) and a 1 is observed, then the new state is not (n0 = 4, n1 = 5, last bit = 1). Rather, it is (n0 = 3, n1 = 4, last bit = 1). Most context models are implemented as hash tables. Some small contexts are implemented as direct lookup tables. Text preprocessing Some versions of PAQ, in particular PAsQDa, PAQAR (both PAQ6 derivatives), and PAQ8HP1 through PAQ8HP8 (PAQ8 derivatives and Hutter prize recipients) preprocess text files by looking up words in an external dictionary and replacing them with 1- to 3-byte codes. In addition, uppercase letters are encoded with a special character followed by the lowercase letter. In the PAQ8HP series, the dictionary is organized by grouping syntactically and semantically related words together. This allows models to use just the most significant bits of the dictionary codes as context. Comparison The following table is a sample from the Large Text Compression Benchmark by Matt Mahoney that consists of a file consisting of 109 bytes (1 GB, or 0.931 GiB) of English Wikipedia text. See Lossless compression benchmarks for a list of file compression benchmarks. History The following lists the major enhancements to the PAQ algorithm. In addition, there have been a large number of incremental improvements, which are omitted. PAQ1 was released on January 6, 2002 by Matt Mahoney. It used fixed weights and did not include an analog or sparse model. PAQ1SSE/PAQ2 was released on May 11, 2003 by Serge Osnach. It significantly improved compression by adding a Secondary Symbol Estimation (SSE) stage between the predictor and encoder. SSE inputs a short context and the current prediction and outputs a new prediction from a table. The table entry is then adjusted to reflect the actual bit value. PAQ3N, released October 9, 2003 added a sparse model. PAQ4, released November 15, 2003 by Matt Mahoney used adaptive weighting. PAQ5 (December 18, 2003) and PAQ6 (December 30, 2003) were minor improvements, including a new analog model. At this point, PAQ was competitive with the best PPM compressors and attracted the attention of the data compression community, which resulted in a large number of incremental improvements through April 2004. Berto Destasio tuned the models and adjusted the bit count discounting schedule. Johan de Bock made improvements to the user interface. David A. Scott made improvements to the arithmetic coder. Fabio Buffoni made speed improvements. During the period May 20, 2004 through July 27, 2004, Alexander Ratushnyak released seven versions of PAQAR, which made significant compression improvements by adding many new models, multiple mixers with weights selected by context, adding an SSE stage to each mixer output, and adding a preprocessor to improve the compression of Intel executable files. PAQAR stood as the top-ranked compressor through the end of 2004 but was significantly slower than prior PAQ versions. During the period January 18, 2005 through February 7, 2005, Przemyslaw Skibinski released four versions of PASqDa, based on PAQ6 and PAQAR with the addition of an English dictionary preprocessor. It achieved the top ranking on the Calgary corpus but not on most other benchmarks. A modified version of PAQ6 won the Calgary Challenge on January 10, 2004 by Matt Mahoney. This was bettered by ten subsequent versions of PAQAR by Alexander Ratushnyak. The most recent was submitted on June 5, 2006, consisting of compressed data and program source code totaling 589,862 bytes. PAQ7 was released December 2005 by Matt Mahoney. PAQ7 is a complete rewrite of PAQ6 and variants (PAQAR, PAsQDa). Compression ratio was similar to PAQAR but 3 times faster. However it lacked x86 and a dictionary, so it did not compress Windows executables and English text files as well as PAsQDa. It does include models for color BMP, TIFF and JPEG files, so compresses these files better. The primary difference from PAQ6 is it uses a neural network to combine models rather than a gradient descent mixer. Another feature is PAQ7's ability to compress embedded jpeg and bitmap images in Excel-, Word- and pdf-files. PAQ8A was released on January 27, 2006, PAQ8C on February 13, 2006. These were experimental pre-release of anticipated PAQ8. It fixed several issues in PAQ7 (poor compression in some cases). PAQ8A also included model for compressing (x86) executables. PAQ8F was released on February 28, 2006. PAQ8F had 3 improvements over PAQ8A: a more memory efficient context model, a new indirect context model to improve compression, and a new user interface to support drag and drop in Windows. It does not use an English dictionary like the PAQ8B/C/D/E variants. PAQ8G was released March 3, 2006 by Przemyslaw Skibinski. PAQ8G is PAQ8F with dictionaries added and some other improvements as a redesigned TextFilter (which does not decrease compression performance on non-textual files) PAQ8H was released on March 22, 2006 by Alexander Ratushnyak and updated on March 24, 2006. PAQ8H is based on PAQ8G with some improvements to the model. PAQ8I was released on August 18, 2006 by Pavel L. Holoborodko, with bug fixes on August 24, September 4, and September 13. It added a grayscale image model for PGM files. PAQ8J was released on November 13, 2006 by Bill Pettis. It was based on PAQ8F with some text model improvements taken from PAQ8HP5. Thus, it did not include the text dictionaries from PAQ8G or PGM model from PAQ8I. Serge Osnach released a series of modeling improvements: PAQ8JA on November 16, 2006, PAQ8JB on November 21, and PAQ8JC on November 28. PAQ8JD was released on December 30, 2006 by Bill Pettis. This version has since been ported to 32 bit Windows for several processors, and 32 and 64 bit Linux. PAQ8K was released on February 13, 2007 by Bill Pettis. It includes additional models for binary files. PAQ8L was released on March 8, 2007 by Matt Mahoney. It is based on PAQ8JD and adds a DMC model. PAQ8O was released on August 24, 2007 by Andreas Morphis. Contains improved BMP and JPEG models over PAQ8L. Can be optionally compiled with SSE2 support and for 64-bit Linux. The algorithm has notable performance benefits under 64-bit OS. PAQ8P was released on August 25, 2008 by Andreas Morphis. Contains improved BMP model and adds a WAV model. PAQ8PX was released on April 25, 2009 by Jan Ondrus. It contains various improvements like better WAV compression and EXE compression. PAQ8KX was released on July 15, 2009 by Jan Ondrus. It is a combination of PAQ8K with PAQ8PX. PAQ8PF was released on September 9, 2009 by LovePimple without source code (which the GPL license requires). It compresses 7% worse, but is 7 times faster compared to PAQ8PX v66 (measured with 1 MB English text) PAQ9A was released on December 31, 2007 by Matt Mahoney. A new experimental version. It does not include models for specific file types, has an LZP preprocessor and supports files over 2 GB. ZPAQ was released on March 12, 2009 by Matt Mahoney. It uses a new archive format designed so that the current ZPAQ program will be able to decompress archives created by future ZPAQ versions (the various PAQ variants listed above are not forward compatible in this fashion). It achieves this by specifying the decompression algorithm in a bytecode program that is stored in each created archive file. Hutter Prizes The series PAQ8HP1 through PAQ8HP8 were released by Alexander Ratushnyak from August 21, 2006 through January 18, 2007 as Hutter Prize submissions. The Hutter Prize is a text compression contest using a 100 MB English and XML data set derived from Wikipedia's source. The PAQ8HP series was forked from PAQ8H. The programs include text preprocessing dictionaries and models tuned specifically to the benchmark. All non-text models were removed. The dictionaries were organized to group syntactically and semantically related words and to group words by common suffix. The former strategy improves compression because related words (which are likely to appear in similar context) can be modeled on the high order bits of their dictionary codes. The latter strategy makes the dictionary easier to compress. The size of the decompression program and compressed dictionary is included in the contest ranking. On October 27, 2006, it was announced that PAQ8HP5 won a Hutter Prize for Lossless Compression of Human Knowledge of €3,416. On June 30, 2007, Ratushnyak's PAQ8HP12 was awarded a second Hutter prize of €1732, improving upon his previous record by 3.46%. PAQ derivations Being free software, PAQ can be modified and redistributed by anyone who has a copy. This has allowed other authors to fork the PAQ compression engine and add new features such as a graphical user interface or better speed (at the expense of compression ratio). Notable PAQ derivatives include: WinUDA 0.291, based on PAQ6 but faster UDA 0.301, based on PAQ8I algorithm KGB, based on PAQ6 (beta version is based on PAQ7). Emilcont based on PAQ6 Peazip GUI frontend (for Windows and Linux) for LPAQ, ZPAQ and various PAQ8* algorithms PWCM (PAQ weighted context mixing) is an independently developed closed source implementation of the PAQ algorithm used in WinRK. PAQCompress is a graphical user interface for several newer PAQ versions, including the latest releases of PAQ8PX, PAQ8PXD and PAQ8PXV. It is updated whenever a new version is released. The software intelligently appends an extension to the filename which it can use to decompress the file using the correct PAQ Version. The software is open source. PerfectCompress Is a compression software which features UCA (ULTRA Compressed Archive). A compression format that featured PAQ8PX v42 to v65 and that now can use PAQ8PF, PAQ8KX, or PAQ8PXPRE as the default UCA Compressor. In addition, PerfectCompress can compress files to PAQ8PX v42 to v67, and ZPAQ, and as of version 6.0, can compress files to LPAQ and PAQ8PF beta 1 to beta 3. PerfectCompress v6.10 introduced support compression for the recently released PAQ8PXPRE. PerfectCompress 6.12 introduces support for the PAQ8KX series. FrontPAQ, small gui for PAQ. Latest version is FrontPAQ v8 supporting PAQ8PX, PAQ8PF, and FP8. The software is no longer updated and users are encouraged to use PAQCompress, which implements the latest PAQ releases. See also List of archive formats Comparison of file archivers References Further reading David Salomon, Giovanni Motta, (with contributions by David Bryant), Handbook of Data Compression, 5th edition, Springer, 2009, , 5.15 PAQ, pp. 314–319 Byron Knoll, Nando de Freitas, A Machine Learning Perspective on Predictive Coding with PAQ, University of British Columbia, Vancouver, Canada, August 17, 2011 External links Compiled linux binaries - Linux command-line executables download. Free data compression software Lossless compression algorithms
4863743
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%D1%84%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F%20%28%D0%BA%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F%29
Кореляційна функція (квантова теорія поля)
Кореляційна функція (квантова теорія поля) Кореляційна функція — функціональне середнє (функціональне очікуване значення) добутку квантової теорії поля в різних точках де S — дія. Для кореляційних функцій, що залежать від часу, мається на увазі застосування оператора впорядкування за часом . Кореляційні функції також називають просто кореляторами. Кореляційну функцію можна інтерпретувати фізично як амплітуду поширення частинки чи збудження. Поняття (багаточастинкової) кореляційної функції (з відповідними змінами) також використовують у фізиці конденсованого стану. Див. також Функція Гріна (теорія багаточастинкових систем) Примітки Література Alexander Altland, Ben Simons (2006). Condensed Matter Field Theory. Cambridge University Press. Schroeder, Daniel V. and Michael Peskin, An Introduction to Quantum Field Theory. Addison-Wesley. Фізика конденсованих середовищ Квантова теорія поля Коваріація та кореляція
3381980
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0
Карамишевська культура
Карамишевська культура — рання новокам'яна культура лісостепового Середнього Наддоння поширена у сточищі річки Вороніж переважно у Липецькій й частково у Воронізький та Тамбовській областях. Дослідження Карамишевська культура є частиною численних керамічних комплексів з накольчатою й накольчато-гребінцевої орнаментацією, що за новокам'яної доби широко поширилися від Південної і Центральної Європи до Центральної Азії та Сибіру, займаючи на території Східної Європи степову, лісостепову і значну частину лісової природно-кліматичних зон. Раніше початок новокам'яної доби Верхнього Наддоння пов'язувався з середньодонською неолітичною культурою, проте з накопиченням джерельної бази в останні десятиріччя призвів до перегляду підсумків й оцінок формування й розвитку ранньоновокам'яних культур з накольчатою керамікою, виявлення механізмів взаємодії карамишевської, елшанської, середньодонської, верхньоволзької, дніпро-донецької новокам'яних культур й дроніхинської групи пам'яток. Дослідження з виділення карамишевської культури проведені на основі вивчення матеріалів 140 (56 з яких розкопувалися) різного ступеня вивченості неолітичних пам'яток Верхнього Наддоння, з яких 20 мали матеріали карамишевської культури. Походження Початок неоліту на верхньому Подонні було покладено в VI тисячоріччі до Р. Х. населенням елшанської культури, що пройшло у лісостепове Подоння з Середнього Поволжя. Воно і стало найпершим носієм традиції виготовлення керамічного посуду (Смольянинов, 2006а, Смольянинов, 2008а). В результаті на Верхньому Наддонні сформувалися карамишевська культура й матеріали дронихинського типу. Тоді ж або дещо пізніше, населення донського лісостепу зазнало значний культурний імпульс з Наддніпрянщини й Верхнього Надволжя, що виразилися у появі пам'яток верхньоволзької культури й матеріалів дніпро-донецької культурно-історичної спільності. На фінальній стадії ранньоновокам'яної середньодонської культури Верхнього Наддоння її носії вступають у контакт, з одного боку, з населенням рибноозерської й рязансько-долговської неолітичних культур, а з іншого — з нижньодонською й середньостогівською енеолітичними культурами (4000-2500 роки до Р. Х.). Навички виготовлення кераміки на Верхньому Дону виробляється в результаті прямого контакту з населенням елшанської культури, що прийшло сюди з Середнього Надволжя у VI тисячоріччі до Р. Х., що вже вміло виготовляти керамічний посуд. Перейманням донським населенням цієї техніки пояснюється поява керамічного комплексу середньодінської культури. Відомо 4 пам'ятки елшанської культури на Верхньому Доні: гирло річки Ізлегоща-2, Ярлуковська Протока, Липецьке Озеро, Університетська-3. Для їх керамічного комплексу характерний посуд коричневого кольору, з домішкою піску або без неї. Стінки горщиків добре загладжені зовні і зсередини, навіть до лощіння. Випал рівний. Товщина стінок 7-10 мм. Посуд або не орнаментувався, або орнаментовано горизонтальними рядами великого трикутного наколювання, як на стоянці гирлі річки Ізлегощи-2. Іноді ці наколи складалися в трикутну композицію. Більшість віночків профільовані і мають біконічну форму. Також на 4 стоянках виділяються керамічні колекції першого і другого етапів верхньоволзької культури. До раннього етапу, який Н. Є. Зарецька й Є. Л. Костилева датується 6000-5600 років до Р. Х. відноситься поселення Березівка-4б. До початку другого етапу культури відноситься стоянка Куликівка-2. Більша частина цієї пам'ятки мезолітична, тому виділити неолітичні знахідки не представляється можливим. Кераміка представлена 4 посудинами. При цьому переважна частина з них орнаментована горизонтальними, вертикальними, косовертикальними рядами дрібних нарубів-стусанів, що імітують орнаментацію шнуром. Частина стінок не була орнаментована. Типологічно близькі подібної кераміці поодинокі фрагменти тонкостінних судин коричневого кольору з домішкою піску зі стоянки Монастирщина над річкою Непрядва (притока пічки Дон), що датована 5380-5250 роками до Р. Х.. Трохи більш пізнім часом другого етапу датується поселення Студеновка-3 через наявность гребінцевої орнаментації на посуді, у комплексах якого виявлено фрагменти 6-7 посудин. Таким чином, на Верхньому Дону ми фіксуємо південну периферію верхньоволзької культури. Пам'ятки нечисленні, з малонасиченим культурним шаром. Але при цьому донська частина їх не є відірваною від решти ареалу поширення культури. Поселення Городок-1 над річкою Ранове (сточище річки Ока) може бути маркером шляху просування носіїв верхньоволзької культури на Дон. На поселеннях Карамишево-9 й очисних спорудах Липецька виділяються матеріали дніпро-донецької культурно-історичної спільноти, що датуються 5000-4000 роками до Р. Х.. Пам'ятки До недавнього часу вважалися найдавніми на Верхньому й Середньому Дону неолітичні стоянки середньодонської культури. Останніми дослідженнями Карамишево-9 (724 кв. м.) й Карамишево-5 (64 кв. м) виділено ранньонеолітичну карамишевську культуру. Виявлено 20 пам'яток карамишевської культури, що всі розташовані на заплавних останцях першої надзаплавної тераси річки Вороніж. Розвиток кераміки цього населення повторює шлях більшості ранньонеолітичних культур від слабоорнаментованої, накільчастої до питомого зростання й зростання на посудинах гребінчастої орнаментації. Карамишеську культуру можна поділити на етапи зародження, розквіту й занепаду. Періодизація Зародження культури Кераміка До раннього етапу відносяться матеріали поселень Карамишево-5, Василівський Кордон-5, Василівський Кордон-7, Савицьке-1, Карамишево-1 та Добре. За формою горщики поділяються на прямостінні, закритої, відкритої форм та профільовані. На кількох посудинах було ребро. Краї горщиків, переважно пригострені, рідше — округлі, ще рідше вони сплощені. Виявлені на поселенні днища у 6 випадках плоскі, у 3 — пригострені. У переважній більшості даний посуд або не мав орнаменту, або прикрашалася у верхній частині горизонтальним поруч ямок або перлинних відбитків. Кераміка орнаментувалася в поодиноких випадках горизонтальними рядами овальних, трикутних, підтрикутних, ромбічних, точкових наколів. Рідко на стінках посудин фіксуються просвердлені отвори. Вся кераміка одношарова в зламі, світло-коричневого кольору, з домішкою шамоту в муловому тесті. Більшість судин лощилось після нанесення на виготовлений горщик тонкого шару ангоба. Менша частина з них, навпаки, після виготовлення до ангобування згладжувалася гребінчастим штампом, а потім вже, після висихання, покривалася тонким шаром ангобу й загладжувалася до лощіння. Ліплення посудин на всіх трьох етапах проводилася стрічковим способом, при якому нижній край стрічки накладався на попередню стрічку зсередини, тобто використовувався прийом їх косою стикування. Ширина стрічок варіює в залежності від діаметра тієї чи іншої частини посудини. Визначити комплекс кам'яних знарядь на предмет типології практично не представляється можливим, тому що матеріали отримані на змішаних пам'ятках з нечіткою стратиграфією. Камень Вироби з каменю представлені тільки на стоянці Карамишево-5 двома ножами, одним струганком, трьома дисковидними нуклеусами для зняття сколи, одним наконечником трикутної форми з черешком, двома різцями, одним відбійником, п'ятьма шкребками. В якості скребків використовувалися також 4 ретушованих сколи. Для пам'ятках характерна яскраво виражена відсколова технологія виготовлення знарядь (знайдено всього 2 неправильних пластини). Провідний виробний матеріал місцевий низькоякісний кремінь сірого кольору. Один скребок виготовлений з кварциту. Найймовірніше, основну частину виробів з каменю можна датувати неолітичною добою, хоча не можна виключати, що якась частина з них може відноситися до 3 інших кремінним культурам — середньостогівської, катакомбної та воронізької. Виявлений кремінний комплекс характеризується яскраво вираженою відсколовою технологією, тому що на 96 крем'яних знахідок припадає лише 2 пластини. Періодизація Ймовірно, початок першого етапу культури треба датувати аналогічно або трохи пізніше матеріалів елшанської культури на стоянці Городок-1, що розташовано у 40 км від території Верхнього Дону — 5000-4650 роками до Р. Х.. Кераміка з поселень Карамишево-5 (ймовірно відображає початок цього етапу), Василівський Кордон-7 й Василівський Кордон-5 дають час існування культури 4670-3790 роки до Р. Х.. Розквіт культури Головною ознакою 2-го етапу культури є зростаючий відсоток кераміки, прикрашеної овальними наколами, а на поселенні Рибне Озеро-2 він явно переважає. Крім цього, найбільші колекції цього етапу отримані на стоянках у Чернавського мосту, пункт 222 Ярлуковської Протоки. Переважає кераміка сірого кольору, зовнішні і внутрішні поверхні якої залощені, в меншій мірі вони покриті гребінчастими згладжуючими розчесами, по верху яких відбувалося лощіння по ангобу. Тісто щільне, присутня невелика домішка шамоту, рідше — органіки і на поселенні Рибне Озеро — раковини. Поудини в основному маленьких і середніх пропорцій. Діаметр їх — 14, 16, 18, 28, а в поодиноких випадках — до 50 см. По верху горщики орнаментувались одним або кількома горизонтальними рядами конічних ямок. Деякі посудини по краю прикрашені насічками, а також наколами округлої, овальної, рідше трикутної форм. Були присутні також ямкові й точкові вдавлення, що на поверхні горщиків компонувалися у горизонтальні, косовертікальні ряди, іноді у вигляді хвилі. Тільки в одному випадку горщик орнаментувався зсередини. Більшість складають посудини з пригостреним або округлим краєм, набагато рідше він плоский. На поселеннях виявлено тільки одне пригострене днище. За формою горщики поділяються на прямостінні, злегка відкриті й злегка закриті (приблизно у рівних пропорціях), набагато рідше зустрічаються профільовані форми. Для цього етапу культури відома одна господарська споруда на поселенні Рибне Озеро 2 — овальна в плані житлової споруди розміром 560x385 см з вогнищем у центрі, злегка заглиблена в материк. Припускається, що 2-ий етап культури був досить короткостроковим й тривав не більше 200 років й датується 3850-3500 роками до Р. Х.. Занепад культури Відмітною ознакою третього етапу карамишевської культури є наявність гребінчастих відбитків в орнаментації кераміці. Найбільш ярковираженним комплексом цієї культури є поселення Карамишево-9 й Ярлуковська Протока (пункт 222). На останньому з них, крім керамічної колекції, прикрашеної овальними наколами, присутньо численний посуд з гребінчастою орнаментацією. По ряду таких ознак, як наявність в колекції неорнаментованого посуду, лощення її поверхні, прикраси перлинами, гофрування віночків, просвердлених отворів, прокреслених ліній, присутність мотиву висячих трикутників, а також схожість топографічних умов розташування стоянок з розглянутими матеріалами, кераміка карамишевського типу найбільш близька елшанським старожитностям. Хоча слід визнати, що говорити про їх повну ідентичність неможливо, так як на карамишевській кераміці немає орнаментації гладкою качалкою, а прокреслений орнамент, профілювання посудин, просвердлені отвори зустрінуті в одиничних випадках. У свою чергу, псевдошнурова орнаментація не характерна для елшанської кераміки. Виходячи з цього, вважаємо, що поява карамишевської культури стало результатом продовження переходу населення вже середньоволзької культури на територію Верхнього Дону, в керамічному комплексі якої чітко простежується вся сукупність зазначених вище ознак. Тоді можливо, що середньомокшанська стоянка Ковиляй-1, матеріали якої знаходять аналогії карамишевським, була точкою, що маркує просування середньоволзького населення у Наддоння. Не виключено, що причиною пересування середньоволзького населення на територію Верхнього Дону могли бути й деякі кліматичні зміни, оскільки відзначається досить глибока аридизація клімату близько 5200 років до Р. Х.. Джерела РАННИЙ НЕОЛИТ ВЕРХНЕГО ДОНА — к.і.н. Р. В. Смольянинов, к.і.н. О. В. Сурков автореферат диссертации Романа Викторовича Смольянинова «Ранний неолит Верхнего Дона» — 2009 Археологічні культури Східної Європи Культури новокам'яної доби Росії Археологічні культури Воронезької області Археологія Липецької області Археологія Тамбовської області
2432023
https://uk.wikipedia.org/wiki/Dupontia%20fisheri
Dupontia fisheri
Dupontia fisheri — вид трав'янистих рослин з монотипного роду Dupontia родини тонконогові (Poaceae), поширений в арктичних областях Північної Америки й Азії. У Європі вид зростає на архіпелазі Шпіцберген — Норвегія й північний схід європейської частини Росії. Таксономічні примітки Dupontia, ймовірно, монотипний рід, тобто містить один вид — D. fisheri. Однак, принаймні, три види були описані: D. fisheri s. str., D. pelligera, D. psilosantha. Рід один з дуже небагатьох майже виключно арктичний рід судинних рослин, але, звичайно, гібридогенний. Є деякі особливості щодо числа хромосом і плоїдності в Dupontia. Опис Це багаторічні килимотвірні трав'янисті рослини, які формують великі килими, завдяки горизонтальним кореневищам з білими гілками; як правило, гілки кореневищ завдовжки (3)5–8(10) см між повітряними пагонами. Стебла 10–20(30) см, прямі, гладкі, товсті (0.8–1.5 мм завширшки над «стяговим» листом, 1.5–3 мм — нижче нього). Основи стебел оточені пазухами листя минулих років. Стебла й листки часто з сильними домішками багрового або лілового кольору. Листки плоскі або складені зі слабко кілеватою серединною жилкою й численними бічними жилками злегка піднятими на верхній поверхні, гладкі. Прикореневі листки 3–10(12) см завдовжки й 1–2 мм завширшки, звужуються поблизу вершини. Стеблових листків 1–3, подібні до прикореневих, але чітко ширші, 2–3(4) мм. Найбільш верхній, «стяговий листок» з пластиною 2–4 см завдовжки, прикріплений на рівні або нижче середини добре розвиненого стебла. Лігули короткі, 1(2) мм, усічені, з бахромою. Одиниці суцвіття Poaceae — колоски, майже завжди численні в волотях або колосовидих суцвіттях. Колоски складаються з 2-х лусок (приквітки для колоска) і одної або кількох квіток. Квітки містять леми (нижні квіткові луски) і верхні квіткові луски. Суцвіття — вузько подовжені волоті, 3–8(10) см завдовжки, з прямостійними гілками (рідко розлогими). Волоть займає близько 1/3 довжини стебла, з 6–10 вузлами, самий нижній вузол на значній відстані (33–40 % від всієї довжини волоті) від наступного вузла. Гілок суцвіть 3–5, гладкі, найдовша — 20–40 мм, кожна гілка з 1–3 колосками в їх дистальних частинах. Колоски 5–7 × 2–3 мм, як правило, з 1–4 квітками (але тільки 1–2 функціональні). Приквітки (луски й леми) з закругленими спинками й чіткою серединною жилкою й 2 нечіткими бічними жилками. Колоскові луски однакової довжини, 5–7 мм, від яйцевидих до ланцетних, загострені, голі, гладкі й блискучі, лілові чи багрові в нижній і центральній частинах, але з вузькою або більш часто широкою золотисто-жовтою й напівпрозорою вершинною частиною та краями; серединна жилка чорна або майже чорна, контрастує рештою луски. Забарвлення лусок (і лем, якщо їх видно) і серединних жилок — хороші характеристики для розпізнавання виду. Леми 3–5 мм, з кількома більш-менш помітними жилками, ланцетні, гострі або тупі (і часто з бахромою) такого ж забарвлення що й колоскові луски й від рідко до помірно волосисті. Верхні квіткові луски з широким напівпрозорим, гладкі або злегка шорсткі на кілях, коротші, ніж леми. Пиляки лілові, вузькі, 2–3(3.5) мм. У більшості популяцій пиляки добре розвинені, в деяких популяціях вони зморщені, жовті й, очевидно, не функціональні. Плоди — однонасінні сім'янки. 2n= 28 (4x). Відтворення Статеве розмноження насінням. Ефективне локальне вегетативне розширення клоновими поростями, що може привести до утворення (фізіологічно) нових особин, коли рослинний килим фрагментується рухом морозного ґрунту (кріотурбація), ерозією, повінню або іншим інцидентом. Вітрозапильний вид. Плоди поширюються по воді й птахами. Можна припустити, що птахи можуть поширювати фрагменти пагонів на більш короткі відстані. Поширення Рослини досить поширені в більшості арктичних регіонів (Канада, Аляска, Сибір), але рідкісні в Ґренландії. Вони також відсутні на півночі Росії на захід від Білого моря і на північному заході Європи, однак, присутні на Шпіцбергені й північний схід європейської частини Росії. Типовий житель осадових рівнин і дрібних боліт на дрібнозернистих субстратах; вимагає постійної вологи або просочування, але, як правило, не росте під водою. Байдужий до реакції ґрунту (рН), але завжди зростає в місцях, де є велика кількість ґрунтових вод з річок, снігу або танення вічної мерзлоти. Рівень мінеральних поживних речовин там, ймовірно, достатній. Джерела Germplasm Resources Information Network The Flora of Svalbard Pan-arctic flora Euro+Med Plantbase Poeae Флора Європи Флора Північної Америки Флора Азії Рослини, описані 1823
1029160
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%96%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD
Хібралеон
Хібралеон — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Андалусія, у провінції Уельва. Населення — особи (2010). Муніципалітет розташований на відстані близько 440 км на південний захід від Мадрида, 12 км на північ від Уельви. На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2010 рік) Хібралеон: 11722 особи Ель-Худіо: 27 осіб Домінго-Негро: 51 особа Ель-Піко: 43 особи Ель-Пінтадо: 250 осіб Лос-Салонес: 80 осіб Лос-Альмендрос: 74 особи Ла-Кальвілья: 96 осіб Лас-Морерас: 16 осіб Ель-Рінкон: 9 осіб Сан-Ісідро: 24 особи Демографія Посилання Офіційна вебсторінка муніципальної ради Хібралеон Примітки Муніципалітети провінції Уельва
5052338
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%96%D0%B9%20%28%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B8%D1%82%29
Іпатій (архімандрит)
Іпатій (архімандрит) Іпатій (1780 — бл. 1850) — архімандрит Російської православної церкви. Життєпис Народився 1780 року. Після закінчення курсу навчання в Києво-Могилянській духовній академії був висвячений на диякона, а через два роки на священника. З 1813 по 1831 рік, перебуваючи «вчителем оспощеплення», він зробив щеплення від віспи понад 20 тисячам дітей. За це Височайше був відзначений грошовою нагородою, зведений у протоієреї і отримав золоту медаль від Імператорського людинолюбного товариства. З 1828 року, після звільнення з єпархіальної служби, був економом Курської духовної семінарії, потім Курського архієрейського будинку; 21 листопада 1831 року прийняв чернецтво. У 1833 році Іпатій був призначений будівельником у Знам'янський монастир в Обоянському повіті, з виробництвом в ігумени. У 1834 році посвячений в архімандрита Білоградського Миколаївського монастиря; потім переведений знову в Обоянський, а в 1840 в Путивльський Молчанський (Молченський) монастир. В 1849 батько Іпатій, за власним проханням, за слабкістю здоров'я, був звільнений від обов'язків настоятеля і незабаром помер. Примітки Література Архів Священного Синоду, справа 1849, № 1014. Архімандрити Російської православної церкви Випускники Києво-Могилянської академії Народились 1780
5013821
https://uk.wikipedia.org/wiki/Japalura%20variegata
Japalura variegata
Japalura variegata — вид ігуаноподібних ящірок родини агамових (Agamidae). Мешкає в Гімалаях. Поширення і екологія Japalura variegata мешкають на крайньому сході Непалу (в районі у провінції ), в Індії (Сіккім, округи Дарджилінг і в штаті Західний Бенгал) та в Бутані. Вони живуть в густих, невисоких заростях на узліссях вологих тропічних лісів та серед скель. Зустрічаються на висоті від 100 до 2700 м над рівнем моря. Примітки Агамові Тварини, описані 1853 Плазуни Індії Плазуни М'янми Плазуни Бутану
1509065
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%84%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96
Нафталі
Нафталі (Нефталим, — мій спір, боротьба) — згідно з Книгою Буття, один з дванадцяти синів патріарха Якова. Був шостим сином Якова, та другим від Білги — служанки його другої дружини Рахилі. Родоначальник покоління Нефталімового утворившого плем'я Нефталімове народу Ізраїля. Яків, благословляючи Нафталі та його коліно сказав «Нафталі — лань бистронога, що родить гарні оленята.». Нащадки Нафталі Патріарх Яків із своїм родом перебував у Ханаані аж до переселення у Єгипет в провінцію Гасем. У Єгипті вийшло від синів Якова 12 колін (племен) народу ізраїльського. Разом з Нафталі до Єгипту прибули також і його сини: Яхцел, Гуні, Єцер і Шіллем.. Нащадки Дана у Єгипті утворили плем'я Нафталі, яке при виході євреїв з Єгипту склало 53400 дорослих, чоловіків здатних носити зброю. Перед переходом через Йордан їх кількість зменшилась до 45 400 осіб. Мойсей благословляючи перед смертю плем'я Нафталі сказав: «Нафталі ласкою ситий, сповнений Господнього благословення; півднем і заходом хай заволодіє». Після завоювання Землі Обітованої, плем'я Нафталі зайняло найпівнічнішу її частину. При нападі ассирійців воно першим зробилося їх жертвою. Територія племені приєднана до Асирії у 733 році до н. е., а сам народ племені вигнаний. З цього племені походить Товит. Див. також Покоління Нефталімове Дванадцять племен Ізраїля Джерела Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Видавництво отців Василіан «Місіонер», 2005. Посилання Нафталі у JewishEncyclopedia.com Особи Старого Завіту
1130090
https://uk.wikipedia.org/wiki/6899%20%D0%9D%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D1%88%D0%B0%D0%B1%D0%BE
6899 Ненсішабо
6899 Ненсішабо (6899 Nancychabot) — астероїд головного поясу, відкритий 14 вересня 1988 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,277. Примітки Див. також Список астероїдів (6801-6900) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1988 Головний пояс астероїдів
13902669
https://en.wikipedia.org/wiki/3-hydroxyisobutyrate%20dehydrogenase
3-hydroxyisobutyrate dehydrogenase
3-hydroxyisobutyrate dehydrogenase In enzymology, a 3-hydroxyisobutyrate dehydrogenase also known as β-hydroxyisobutyrate dehydrogenase or 3-hydroxyisobutyrate dehydrogenase, mitochondrial (HIBADH) is an enzyme that in humans is encoded by the HIBADH gene. 3-Hydroxyisobutyrate dehydrogenase catalyzes the chemical reaction: 3-hydroxy-2-methylpropanoate + NAD+ 2-methyl-3-oxopropanoate + NADH + H+ Thus, the two substrates of this enzyme are 3-hydroxy-2-methylpropanoate and NAD+, whereas its 3 products are 2-methyl-3-oxopropanoate, NADH, and H+. This enzyme belongs to the family of oxidoreductases, specifically those acting on the CH-OH group of donor with NAD+ or NADP+ as acceptor. The systematic name of this enzyme class is 3-hydroxy-2-methylpropanoate:NAD+ oxidoreductase. This enzyme participates in valine, leucine and isoleucine degradation. Function 3-hydroxyisobutyrate dehydrogenase is a tetrameric mitochondrial enzyme that catalyzes the NAD+-dependent, reversible oxidation of 3-hydroxyisobutyrate, an intermediate of valine catabolism, to methylmalonate semialdehyde. Structural studies As of late 2007, five structures have been solved for this class of enzymes, with PDB accession codes , , , , and . References Further reading External links PDBe-KB provides an overview of all the structure information available in the PDB for Human 3-hydroxyisobutyrate dehydrogenase, mitochondrial EC 1.1.1 NADH-dependent enzymes Enzymes of known structure Human proteins
4529804
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%BD%20%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Вергун Ростислав Миколайович
Вергун Ростислав Миколайович Ростислав Миколайович Вергун (26 березня 1982, Чернігів) — білоруський баскетболіст, який грав на позиції атакувального захисника. Після закінчення кар'єри гравця — білоруський баскетбольний тренер, з 2019 року очолює тренерський штаб команди «Цмокі-Мінськ» та збірної Білорусі. Кар'єра баскетболіста Ростислав Вергун розпочав займатися баскетболом у Могильові, першим його тренером була Алла Георгіївна Вергун. Розпочав грати в командах РШВСМ-РУОР і «Темп-ОШВСМ». Навчався в американському університеті «Бірмінгем-Саутерн». Після повернення до Білорусі з 2004 до 2008 року знову грав за могильовський «Темп-ОШВСМ». У 2008—2012 роках Ростислав Вергун грав у складі клубу «Мінськ-2006», неодноразово вигравав з ним чемпіонат и Кубок Білорусі. Завершив кар'єру гравця в 2012 році, проте в сезоні 2013—2014 років, коли він був головним тренером клубу «Борисфен», у зв'язку з проблемами з фінансуванням він був вимушений виходити на майданчик як гравець. Ростислав Вергун також грав у Непрофесійній баскетбольній лізі Білорусі за клубы БІТ у 2015 році і «Віталюр» у 2015—2016 роках, став чемпіоном НБЛ у сезоні 2015—2016 років, і бронзовим призером у сезоні 2014—2015 років. Тренерська кар'єра Тренерську кар'єру Ростислав Вергун розпочав у 2012 році як головний тренер клубу «Борисфен». У серпні 2014 року Вергуна призначили на пост асистента головного тренера клубу «Цмокі-Мінськ». У 2017 році його призначили головним тренером резервної команди «Цмокі-Мінськ», з якою виграв Кубок Білорусі у 2017 році і чемпіонат Білорусі в сезоні 2017—2018 років. У січні 2019 року Вергуна призначили головним тренером клубу «Цмокі-Мінськ», з яким неодноразово вигравав чемпіонат і Кубок Білорусі. У грудні 2019 року Ростислав Вергун одночасно призначений головним тренером збірної Білорусі. За опитуванням газети «Прессбол» визнаний кращим баскетбольним тренером Білорусі 2020 року, та кращим чоловічим баскетбольним тренером Білорусі 2021 року. Титули та досягнення Як гравця Чемпіон Білорусі (4): 2008—2009, 2009—2010, 2010—2011, 2011—2012. Володар Кубка Білорусі (2): 2009, 2011 Як тренера Чемпіон Білорусі (4): 2017—2018, 2018—2019, 2019—2020, 2020—2021. Володар Кубка Білорусі (4): 2017, 2019, 2020, 2021. Срібний призер Міжнародного студентського баскетбольного кубка: 2018 Примітки Посилання Ростислав Вергун на сайті Білоруської федерації баскетболу Ростислав Вергун на сайті Непрофесійної баскетбольної ліги Білорусі білоруські баскетболісти білоруські баскетбольні тренери Баскетболісти «Борисфена» Баскетболісти «Цмокі-Мінськ» тренери збірної Білорусі з баскетболу Тренери БК «Цмокі-Мінськ» Уродженці Чернігова атакувальні захисники
1222265
https://en.wikipedia.org/wiki/United%20States%20S-class%20submarine
United States S-class submarine
United States S-class submarine The United States' S-class submarines, often simply called S-boats (sometimes "Sugar" boats, after the then-contemporary Navy phonetic alphabet for "S"), were the first class of submarines with a significant number built to United States Navy designs. They made up the bulk of the USN submarine service in the interwar years and could be found in every theater of operations. While not considered fleet submarines, they were the first submarines in the USN designed for open ocean, blue water operations. All previous submarines had been intended for harbor or coastal defense. These boats were intended to have greater speed and range than previous classes, with improved habitability and greater armament. The S-class were designed during World War I, but not completed until after the war. Many boats of the class remained in service through World War II. The United States Navy commissioned 51 S-class submarines from 1920 to 1925. The first boat in name sequence, , was commissioned in 1920 and the last numerically, , in 1922. Due to severe production difficulties encountered by one of the contractors, the production sequence was thrown into disarray and the last of the class actually commissioned was in September, 1925. The S class is subdivided into four groups of different designs: Group I (S-1 class, or "Holland" type): 25 boats, S-1 and S-18 to S-41, built by Bethlehem Steel at Fore River Shipyard in Quincy, Massachusetts and Union Iron Works in San Francisco, California, as subcontractors for the designer, the Electric Boat Company. Group II (S-3 class, or "Navy Yard" type): 15 boats, S-3 to S-17, built at the Portsmouth Navy Yard and Lake Torpedo Boat at Bridgeport, Connecticut. Group III (S-42 class, or "2nd Holland" type): 6 boats, S-42 to S-47, built at Fore River. Group IV (S-48 class, or "2nd Navy Yard" type): 4 boats, S-48 to S-51, built by Lake. S-2 was a prototype built by Lake, and was not repeated. The first three boats in name sequence, the S-1, S-2, and S-3, were prototypes authorized in Fiscal Year 1918 and were built to the same specifications: S-1 designed by Electric Boat, S-2 by Lake, and S-3 by the Bureau of Construction and Repair (BuC&R) (later Bureau of Ships). The Electric Boat and BuC&R designs were put into series production in later fiscal year appropriations. SS-159 to SS-168 (2nd Holland) and SS-173 to SS-176 (2nd Navy Yard) were cancelled and, contrary to later practice, the hull numbers were used for subsequent submarines. Some of the material for these was used by Electric Boat to build the Peruvian Navy's four R-boats. The first S-boat placed into commission was the S-3 on 30 January 1919, followed (in order) by S-4, S-5, S-6, and S-2. Electric Boat's contractors in Quincy and San Francisco worked in parallel, with the first unit, S-1, built in Quincy and commissioned on 5 June 1920, and the first unit from San Francisco being the , commissioned on 29 October 1920. Design Intelligence reports received from 1914 to 1916 showed that the German U-boats then operating off Great Britain far exceeded the capabilities of the then current H, K, L, and N classes of USN submarines. If Great Britain were to fall, those boats would be unable to cross the Atlantic and fight once they got there, and this drove the requirements for the designs that would become the S-class. The Navy's specifications called for a boat of 800 tons, with a speed of 11-14 knots and a range between 3400 and 5400 nautical miles. It was to be armed with four 21-inch torpedo tubes and a 4-inch deck gun. The Navy turned to its traditional submarine builders, Electric Boat and Lake, and asked them to submit designs, but for the first time the Navy itself developed a design to be built at its own Navy Yards. The Navy wanted to diversify the acquisition process and provide some level of competition to Electric Boat. Even though the FY-18 boats were considered to be prototypes, the Electric Boat (EB) and the BuC&R designs were intended for series production from the very beginning. The EB design formed the basis for the Group I and Group IV boats and were essentially enlarged versions of all their previous designs. A single hull design, all of the ballast tanks were contained within the pressure hull. The hull was a rounded spindle shape and the rudder was placed at the very end of the hull, aft of the twin screws. Compared to the previous R-boats, Group I S-boats were longer, with more beam, more draft, and 60% greater displacement. This allowed for greater range, larger engines and higher speed, and more torpedo reloads, though the number of forward torpedo tubes was unchanged. The Lake design, S-2, was a modified double hull type, with ballast tanks wrapped around the inner pressure hull. The stern ended in a flat "shovel" shape which gave the stern needed buoyancy. The rudder was mounted beneath the stern and the pivot structure also supported the stern diving planes. To gain surface buoyancy, the superstructure atop the boat was partially watertight. Sea trials showed that the bow tended to burrow into the waves so Lake added a buoyancy tank to the bow, which gave it a humped appearance. This boat suffered from poor maneuverability and was overcomplicated. It proved to be unreliable and was not well liked by its crew. The Navy did not choose it for mass production and no further boats were produced to this design. The BuC&R design that became the S-3 was a full double hull type that incorporated some design features of both the Electric Boat and Lake designs. At 231 feet long it was longer and a little wider than the other two designs. The battery was contained in one large compartment forward of the control room, giving the boat a long, sleek appearance. The long hull ended in a sharp vertical "chisel" at the stern, and the rudder and stern dive planes were ventrally mounted under the hull, behind the propellers. Four of the Group II and all four the Group IV boats had an additional single stern torpedo tube. Group IV was also longer and had less draft. The Electric Boat designs (Groups I and III) were single-hulled, the others were double-hulled. All S-boats had a 4-inch (102 mm)/50 caliber deck gun, a significant increase over the 3-inch gun of previous US submarines. This was due to observations that the German U-boats frequently used their deck guns, and many U-boats were equipped with 105 mm (4.1-inch) deck guns. Another improvement was the conning tower fairwater. Previous US submarines had small fairwaters to reduce drag and improve submerged speed. Experience gained on North Atlantic patrols during World War I showed that the boats would be spending considerable time on the surface and thus needed better protection for the bridge watchstanders. Examination of captured U-boats after the Armistice also showed that a larger fairwater with permanent grab rails was preferable when surfaced in the North Atlantic, so S-boats were built or backfitted with an improved and much larger fairwater. Future admiral Hyman G. Rickover was assigned to USS S-48. He later credited the "faulty, sooty, dangerous and repellent engineering" of the S-class boats with inspiring his obsession for high engineering standards. In 1923, USS S-1 experimented with a float plane (an idea the Japanese would later adopt). A cylindrical hangar was installed on the after deck to house a single Martin MS-1 float plane. Tests showed the concept to be unworkable, and the equipment was subsequently removed. The hangar was later reused and rebuilt as the prototype for the McCann Rescue Chamber, a diving bell for rescuing crewmen from sunken submarines. Service The first two boats completed by EB were the S-1 at Quincy and the S-30 at San Francisco. During builder's sea trials both boats experienced severe torsional drive train vibrations during their required high-speed runs. The vibrations were so bad that both engines on both submarines were completely wrecked. Subsequent investigation showed that the crankshafts of the NELSECO 8-EB-15 engines (built by an Electric Boat subsidiary) were of an insufficient diameter, and thus were not stiff enough to resist the power stroke of each cylinder/piston as it fired, resulting in excessive torsional twisting. This was a serious deficiency, and it threw the EB production process into chaos. Some boats lingered incomplete at the builder's yards, while others limped along at reduced power until a fix could be implemented. Eventually, the Navy Department, faced with the prospect of having a majority of the S-class being unable to meet its desired operational parameters, acquired additional funding for EB to rebuild the engines with a crankshaft of increased diameter. This solved the torsional vibration problem, but the rebuild work considerably delayed the delivery of the EB boats to the Navy, resulting in average build times exceeding 4 1/2 years. Once the engine problem was resolved, the EB boats turned in excellent service to the USN, with many serving until the end of WWII. The boats built to the BuC&R design by Portsmouth and Lake used a Bureau built MAN diesel engine, or in the case of Lake a 2-cycle or 4-cycle Busch-Sulzer engine. These engine types, while still suffering from design and engineering problems inherent in all early diesel engines, were much more reliable than the NELSECO engines used by EB and they turned in acceptable performance throughout their service lives. World War II service At the entry of the United States into World War II in December 1941, the S-class submarines ranged in age from 16 to 21 years. While the US Navy had two older classes of submarines at that time (the O and R classes originally commissioned in 1918 and 1919), the S-class was the oldest class of submarine (possibly in the world) to be used in combat operations. During World War II, 37 S-boats were in service when the United States entered the war in December 1941. Twenty S-boats were awarded battle stars and 17 were credited with sinking a collective total of 42 Japanese ships. Six commissioned S-boats were lost during the war - five due to accidents (three by grounding, one by collision and one by flooding) and one (S-44) in combat. Some S-class boats were transferred to other navies. Five (S-1, S-21, S-22, S-24 and S-29) were transferred to the Royal Navy between March and September of 1942 and one, S-25, to Poland in November 1941. These were mostly used for training in anti-submarine warfare and removed from service by mid-1944. S boats saw service in World War II in both the Atlantic and the Pacific. Smaller and slower than the later fleet submarines produced for war service, and lacking the range for Pacific Ocean patrols (as well as being 20 years old), they were used in reconnaissance and supply roles, as well as for coastal defense. Eight S-boats (S-11 thru S-17 and S-48) spent the war entirely in the Atlantic theater. Their operations ranged from Coco Solo in Panama to Casco Bay in Maine. S-boats operated in the Alaska theater during the aftermath of the Battle of the Aleutian Islands, based out of Dutch Harbor. Some also operated out of Australia in the Southwest Pacific Area. Most were withdrawn from front-line service by late 1943 as more fleet submarines became available, and were relegated to ASW training. Two S boats (S-42 and S-47) conducted combat patrols in 1944 with the last combat patrol by an S boat being conducted by S-42 from 5 August to 3 September 1944. In World War II, S-class boats did not use the newer Mark 14 torpedo, standard in fleet submarines, due to shorter torpedo tubes, relying on the World War I-vintage Mark 10 instead. (Due to production shortages, many fleet boats used Mark 10s, also. Since the Mark 14 suffered from a high failure rate early in the war, this was not necessarily a disadvantage.) The most notable combat success for the class was by the (SS-155). In the aftermath of the disastrous defeat of the USN and RAN at the Battle of Savo Island, the S-44 encountered the withdrawing Japanese force near Kavieng on the morning of 10 August 1942. Having found themselves in the perfect position, the crew of the S-44 launched a spread of four Mark 10 torpedoes, three of which hit the heavy cruiser Kako. The mortally wounded cruiser sank in seven minutes and the S-44 escaped. As newer submarines were put in service during World War II, S-boats were withdrawn from combat service and provided training support instead. Starting in late 1944, a total of 11 boats were decommissioned and used for experimental purposes, including being sunk by experimental weapons. 13 S-boats were still in service when the Japanese surrendered on 2 September 1945. Of the 13, 11 were decommissioned in October 1945, one in November and S-15 remained in commission until June 1946. S-boat fates All S-boats were scrapped after World War II except those listed below. Lost at sea between wars 4 submarines - Sunk in a collision with the United States Coast Guard destroyer , off Provincetown, Massachusetts, on 17 December 1927, 40 men were killed; later raised, repaired, and served as a salvage and submarine escape test boat before being finally sunk as a target 15 May 1936. - Lost 1 September 1920, in a diving accident off the Delaware Capes with no loss of life. Subsequent salvage attempts failed and the boat was left on the bottom off Cape May, New Jersey. - Sunk in a diving accident with no loss of life before commissioning 7 December 1921; raised and commissioned on 14 October 1922; served during World War II and scrapped in 1946. - Sunk in a collision with SS City of Rome off Block Island, 25 September 1925, 33 men were killed; raised and later scrapped 1930. Scrapped between World War I and World War II 6 submarines Decommissioned between World War I and World War II and not recommissioned, eventually scrapped Transferred to the Royal Navy during World War II 6 submarines to RN as P.552 in 1942, removed from service Jan 1944; returned to US and scrapped 1945 (as P.553) returned to US and sunk as target 23 March 1945 (as P.554) returned to US and scrapped 1945 (as P.555) returned to US and sunk as target 1947 (as P.551) later transferred to the Polish Navy as ORP Jastrząb; scuttled after hit by friendly fire 2 May 1942 (as P.556) returned to US on paper in 1946 after battery explosion, partially scrapped in UK 1947, scrapping completed in Spain 1987 Lost during World War II 7 submarines (1 to enemy action) Sunk in a collision with in the Gulf of Panama, 24 January 1942; The wreck was eventually found and surveyed by the Lost 52 Project. Grounded, 19 June 1942, off St. Makarius Point, Amchitka Island, Alaska. Abandoned, 25 June 1942. Sunk 4 July 1944, due to a hull failure off Pearl Harbor. The wreck was found in two pieces by the Lost 52 Project, in December 2017. Grounded, on Taka Bakang Reef, in the Makassar Strait, Dutch East Indies. Scuttled, 21 January 1942. Grounded, 13 August 1942, off Rossel Island, in the Coral Sea. Lost to enemy action enroute to her patrol area near the Kuril Islands . Sunk by the Japanese escort ship Ishigaki, 7 October 1943. Stricken and sold for scrap 25 May 1931; hulked in 1936; hulk reacquired by the U.S. Navy for "experimental purposes"; foundered and sank off Point Patience, in the Patuxent River, 16 December 1942. This is not counted among the 52 US submarines lost during World War II, as the vessel was not in commission at the time. Other fates 11 S-boats were decommissioned in 1944 and 1945 prior to the surrender of Japan. They were mostly expended as targets. The wrecksite of the target boat USS S-35 was located off Oahu, by the Lost 52 Project in 2017, not far from the S-28. 13 S-boats were in commission when the Japanese surrendered on 2 September 1945. All except one, , were decommissioned by the end of November 1945. S-15 was decommissioned in June 1946. General characteristics Group I (1st Electric Boat (aka Holland) design) Displacement: 854 tons surfaced; 1,062 tons submerged Length: Beam: Draft: Propulsion: 2 × New London Ship and Engine Company (NELSECO) diesels, 600 hp (448 kW) each; 2 × Electro-Dynamic (S-1, S-30-S-35), Ridgway (S-18, S-20 through S-29), or General Electric (S-36 through S-41) electric motors, each; 120 cell Exide battery; two shafts. Bunkerage: 168 tons oil fuel Speed: 14.5 knots (27 km/h) surfaced; 11 knots (20 km/h) submerged Range: 5,000 miles (8,000 km) at 10 knots (19 km/h) surfaced Test depth: 200 ft (61 m) Armament (as built): 4 × 21 inch (533 mm) torpedo tubes (bow, 12 torpedoes); 1 × 4 inch (102 mm)/50 cal deck gun Crew: 38 (later 42) officers and men Boats in Group: S-1, S-18 through S-41 Group II (1st Navy Yard design) Displacement: 876 tons surfaced; 1,092 tons submerged Length: Beam: Draft: Propulsion: 2 × MAN (S-3 through S-13) or Busch-Sulzer (S-14 through S-17) diesels, 1,000 hp (746 kW) each; 2 × Westinghouse electric motors, 600 hp (447 kW) each; 120-cell Exide battery; two shafts. Speed: 15 knots (28 km/h) surfaced; 11 knots (20 km/h) submerged Bunkerage: 148 tons oil fuel Range: at surfaced Test depth: 200 ft (61 m) Armament (as built): 4 × 21 in (533 mm) torpedo tubes (bow, 12 torpedoes) or (S-11 through S-13) 5 (four bow, one stern, 14 torpedoes);1 × 4 inch (102 mm)/50 caliber deck gun Crew: 38 (later 42) officers and men Boats in Group: S-3 through S-17 Group III (2nd Electric Boat (aka Holland) design) Displacement: 906 tons surfaced; 1,126 tons submerged Length: , overall Beam: Draft: Propulsion: 2 × NELSECO diesels, 600 hp (448 kW) each; 2 × Electro-Dynamic electric motors, each; 120 cell Exide battery; two shafts. Speed: 15 knots (28 km/h) surfaced; 11 knots (20 km/h) submerged Bunkerage: 185 tons oil fuel Range: at surfaced Test depth: 200 ft (61 m) Armament (as built): 4 × 21 in (533 mm) torpedo tubes (bow, 12 torpedoes); 1 × 4 in (102 mm)/50 cal deck gun Crew: 38 (later 42) officers and men Boats in Group: S-42 through S-47 Group IV (2nd Navy Yard design) Displacement: 903 tons surfaced; 1230 tons submerged Length: , overall Beam: Draft: Propulsion: 2 × Busch-Sulzer diesels, 900 hp (670 kW) each; 2 × Ridgway electric motors, each; 120 cell Exide battery; two shafts. Bunkerage: 177 tons oil fuel Speed: 14.5 knots (27 km/h) surfaced; 11 knots (20 km/h) submerged Range: at surfaced Depth: 200 ft (61 m) Armament (as built): 5 × 21 in (533 mm) torpedo tubes (4 bow, 1 stern, 14 torpedoes); 1 × 4 in (102 mm)/50 cal deck gun Crew: 38 (later 45) officers and men Boats in Group: S-48 through S-51 S-2 (Lake Torpedo Boat Company design) Displacement: 800 tons surfaced; 977 tons submerged Length: overall Beam: Draft: Propulsion: 2 × diesels, 900 hp (670 kW) each; 2 × electric motors, each; two shafts. Speed: 15 knots (28 km/h) surfaced; 11 knots (20 km/h) submerged Range: at surfaced Depth: 200 ft (61 m) Armament (as built): 4 × 21 in (533 mm) torpedo tubes (bow, 12 torpedoes); 1 × 4 in (102 mm)/50 cal deck gun Crew: 38 officers and men See also Allied submarines in the Pacific War Unrestricted submarine warfare List of submarine classes of the United States Navy List of lost United States submarines Notes and references Campbell, John Naval Weapons of World War Two (Naval Institute Press, 1985), . Gardiner, Robert, Conway's All the World's Fighting Ships 1906-1921, pp. 130–131, London: Conway Maritime Press, 1985. . Gardiner, Robert and Chesneau, Roger, Conway's All the World's Fighting Ships 1922-1946, p. 96, London: Conway Maritime Press, 1980. . Johnston, David A Visual Guide to the S-Class Submarines 1918-1945 Part One: Concept Development Johnston, David A Visual Guide to the S-Class Submarines 1918-1945 Part Two: The Government Boats Johnston, David A Visual Guide to the S-Class Submarines 1918-1945 Part Three: The Electric Boat Groups Johnston, David "The Devil in the Details: An Analysis of S-class Submarine Construction 1917-1925", The Submarine Review, December 2020, pp. 1–13 Lenton, H. T. American Submarines (Navies of the Second World War) (Doubleday, 1973), . Silverstone, Paul H., U.S. Warships of World War I, p. 148, (Ian Allan, 1970), . Silverstone, Paul H., U.S. Warships of World War II, pp. 180–184, (Ian Allan, 1965), . External links A picture Navsource.org early diesel submarines photo gallery index Pigboats.com S-boats photo gallery List of WWII US submarines at FleetSubmarine.com DiGiulian, Tony Navweaps.com 4"/50 caliber gun On Eternal Patrol, website dedicated to all US submarines and submariners lost to all causes S S class
20184686
https://en.wikipedia.org/wiki/Sand%20Springs
Sand Springs
Sand Springs or Sand Spring can be: Places Sand Spring, Maryland Sand Springs, Montana Sand Springs, Oklahoma Other Sand Springs Range, a mountain range located in western Nevada Sand Spring Run, a stream in Pennsylvania Sand Springs Railway, a class III railroad operating in Oklahoma Sand Springs Station, a Pony Express station near Sand Mountain, Nevada Fort Churchill and Sand Springs Toll Road
4978290
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B9%D1%86%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%D0%95%D0%B4%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Гедройц Антон Едмундович
Гедройц Антон Едмундович Антон Едмундович Гедройц (Antanas Giedraitis) — російський, литовський і білоруський вчений-геолог, дослідник Забайкалля, Амудар'ї та країн Балтії, один із перших працівників Геолкому (Геологічний комітет). Біографія Народився 21 лютого 1848 року в селі Карвис, Віленської губернії, Російська імперія. З Із княжого роду Гедройців, що походять від князів Гедройтських, які після втрати прав на часи Вітовта стали іменуватися князями Гедройцями. Закінчив Катеринославське вище гірське училище та Фрайберзьку гірничу академію. Протягом багатьох років досліджував Литву, Білорусь та прилеглі райони Польщі. Опублікував в 1895 зведену роботу з геології даного великого регіону Балтії. У 1881—1884 роках вивчав басейн річки Прип'ять, висловив думку про льодовикове походження покривних відкладів Полісся. Досліджував долину річки Амудар'я та долину Узбою. У міру вивчення середньоазіатських річок, він одним із перших дійшов висновку, що Узбой — це давнє русло Аму-Дар'ї, що впадала насамперед у Каспійське море. У 1895—1898 роботах у складі Забайкальської гірничої партії, під керівництвом В. П. Обручева. Провів геологічні пошуки на трасі залізниці, що будується, вздовж річки Шилка від Нерчинська до села Покровка. Зробив петрографічний опис гранітів, тоналітів, порфірів, інших вивержених порід Східного Сибіру. У долині річки Шилка його основну увагу привертало вивчення плутонічних та метаморфічних гірських порід, золотоносних розсипів та різних рудопроявів — Ag-Pb, Hg, Fe, Mn, графіту. Порушив питання про детальні дослідження та розвідку кам'яновугільних родовищ вздовж р. Букачача. Вивчив та описав вуглекисле мінеральне джерело в долині р. Кахталга. Установив наявність чотирьох добре окреслених хребтів у південно-західній частині Східного Забайкалля. Гедройц назвав їх Газімуро-Ундинський (нині Газимурський), Нерчинський, Урулюнгуе-Борзинський (нині Клічкінський) та Урулюнгуе-Аргунський (нині Аргунський). Разом з О. П. Герасимовим описав хребет, назвавши його ім'ям Ермана. Вніс виправлення та уточнив карту річки Аргунь нижче за течією села Новоцурухайтуй. Маршрут забайкальської експедиції у процесі досліджень становив понад 7000 верст. Помер 26 жовтня 1909 року у Вільно. Членство в організаціях 1880 — Імператорське Російське географічне товариство. Бібліографія Геологічні дослідження та розвідки Забайкальської області в 1895—1898 р.: Короткий загальний нарис (разом з В. А. Обручовим, А. П. Герасимовим) // Геол. дослідження та розвідувальні роботи по лінії Сіб. ж.д. — 1889. — Вип. 19. Примітки Література Балабанов Ст Ф. Геол. дослідження Нерчинської Даурії // Заб. робітник. — 1959. — 9 квіт.; Він же. Дослідники Сх. Заб.: Матеріали до «Енцикл. Заб.». — Чита, 2000. — Вип. 5. Посилання Гедройц Антон Едмундович — Енциклопедія Забайкалля. Гедройц Антон Едмундович — Радянська геологія. Бібліографія в информационной системе «Истории геологии и горного дела» РАН Геологи Російської імперії Померли у Вільнюсі Померли 1909 Померли 26 жовтня Народились 1848 Народились 21 лютого
113972
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%27%D1%97%D0%B7%D0%B4
Археологічний з'їзд
Археологічний з'їзд Археологічні з'їзди — з'їзди археологів дореволюційної Росії, присвячені висвітленню результатів археологічних досліджень. Археологічні з'їзди скликалися Московським археологічним товариством. Під час Археологічних з'їздів влаштовувалися спеціальні виставки, експонатами яких поповнювалися місцеві музеї, зокрема виставка XI археологічного з'їзду стала базою для створення Київського історичного музею. Підготовкою археологічних з'їздів, координацією всієї науково-дослідної і пошуково-експедиційної роботи, а також організаційною роботою керували «попередні комітети». В їх обов'язки входило: а) розробка програм та правил роботи чергового з'їзду; б) розробка тематики орієнтовних доповідей та повідомлень на з'їзді; в) підготовка виставки пам'яток на з'їзді; г) підготовка до видання і публікація матеріалів до з'їздів (доповідей, повідомлень, звітів науково-пошукових експедицій, археологічних розкопок, програм, анкет), а також каталогів та покажчиків виставок з'їздів. У багатьох губернських та університетських містах під час підготовки до археологічних з'їздів створювалися відділи комітетів. Завдяки діяльності попередніх комітетів, до складу яких входили відомі вчені, письменники, поети, громадські діячі, процес дослідження старожитностей, їх виявлення, збір, охорона став цілеспрямованим, різнобічним, власне науковим. 3 листопада 1873 Міністерство народної освіти затвердило Правила з'їзду, які визначили права й обов'язки ради та секретарів з'їзду. Роботу з'їздів розділяли на вісім від.: первісні старожитності; історична географія й етнографія; пам'ятки мистецтва і малярства; побут домашній і громадський на Русі та в слов'янських народів; побут церковний; російська й слов'янські мови та писемність; старожитності класичні, візантійські і західно-європейські; старожитності східні. Фундаментальне видання матеріалів археологічних з'їздів — «Труды», які до наших днів зберігають наукову цінність. Усього видано 37 томів, із них 16 присвячені з'їздам, що відбувалися в Україні. Вони вміщували праці загальнотеоретичного характеру, підсумки археологічних розкопок та історико-етнографічних експедицій, наукові розвідки про різноманітні пам'ятки, звіти про хід обговорень на з'їздах доповідей і рефератів. Друкувалися також підготовчі матеріали, протоколи засідань попередніх комітетів, програми з'їздів, покажчики виставок. Окремо видавались «Известия», які містили відомості про роботу археологічних з'їздів, спеціальні випуски — «Атласы к трудам». Усього Московським Археологічним товариством спільно з місцевими і культурно-освітніми установами, було проведено 15 АЗ, з них — шість в Україні. Це: ІІІ (1874) і ХІ (1899) — у Києві; VI (1884) — в Одесі; ХІІ (1902) — у Харкові; ХІІІ (1905) — у Катеринославі; XIV (1908) — у Чернігові. Третій Археологічний з'їзд в Києві Перший з'їзд, що відбувся на території України — III Археологічний з'їзд, був проведений у Києві 1874 р. Рішення про проведення III АЗ у Києві було ухвалене на заключному засіданні учасників II АЗ в Петербурзі 1871 р. Київ на той час був не тільки великим науковим центром, але і основним із об'єктів історико-археологічного дослідження. Жодне з давньоруських міст не мало тоді настільки добре розробленої джерельної бази. Саме ці обставини і визначили вибір Києва місцем проведення чергового АЗ. Центром підготовки з'їзду з самого початку став Київський університет Св. Володимира. Шостий Археологічний з'їзд в Одесі Наступний, шостий за порядком АЗ в Україні, проводився у 1884 р. в Одесі, його відкриття відбулося 15 серпня 1884 року і продовжувалося до 1 вересня. Ініціатива скликання АЗ в Одесі належала раді Новоросійського університету, який зобов'язувався взяти на себе усі підготовчі роботи. Місто на той час стало одним із ведучих центрів археологічних досліджень, особливо класичних старожитностей, генуезьких, татарських та турецьких пам'яток. Одинадцятий Археологічний з'їзд в Києві У серпні 1899 року у Києві відбувся XI АЗ. Важливим чинником вибору Києва для проведення цього форуму був великий науковий та організаційний успіх попереднього київського з'їзду у 1874 році. Відомий науково-літературний журнал «Киевская старина» у лютому 1897 року відкрив рубрику «К XI Археологическому сьезду в Києве», де друкувалися матеріали про хід підготовчих робіт з'їзду, протоколи засідань відділів Підготовчого Комітету. Слід зазначити, що серед учасників з'їзду, а їх було 471, були присутні делегати, які були учасниками ще III-го АЗ 1874 року. Серед них такі, як: В. Б. Антонович, В. С. Іконніков, П. О. Лошкарьов, П. Г. Житецький, Д. Я. Самоквасов, Д. І. Іловайський, М. І. Петров, Ф. Т. Міщенко та ін. На з'їзд прибули вчені з різних країн та міст: Праги, Будапешту, Софії, Кракова, Відня, Парижу, Сараєва, Вашингтону, Кенігсбергу. Дванадцятий Археологічний з'їзд у Харкові Наступний XII АЗ було вирішено провести у Харкові 1902 р. Харківський з'їзд тривав з 15 до 27 серпня 1902 р. його засідання проходили у приміщенні Харківського університету. Наприкінці роботи з'їзду традиційно була організована велика, на сім розділів виставка пам'яток (стародруків, рукописів, пам'яток археології, ікон, картин тощо), яка згодом стала основою Харківського музею старожитностей і мистецтва. З'явилось друком декілька каталогів та альбом виставки, які й сьогодні представляють великий інтерес для науковців. Тринадцятий Археологічний з'їзд у Катеринославі Наступний, ХІІІ АЗ було вирішено провести у Катеринославі у 1905 році. Робота XIII АЗ тривав з 15 до 22 серпня за участі 239 членів. Робота з'їзду була розділена на 11 відділень, серед яких найрезультативнішим виявилось відділення первісних старожитностей під головуванням Е. Р. Штерна. Саме тут пролунали доповіді В. О. Городцова, Е. Р. Штерна, В. О. Бабенка, В. В. Хвойка, Д. І. Яворницького, які увійшли до скарбниці української археології. Вагоме надбання XIII АЗ — виставка, яка складалася з археологічних, етнографічних, мистецьких колекцій та Каталог цієї виставки, підготований А. А. Скриленком та К. М. Мельник. Майже всі експонати були покладені в основу експозиції, створеного напередодні відкриття АЗ міського музею ім. О. Поля. Чотирнадцятий Археологічний з'їзд у Чернігові У серпні 1908 року у Чернігові відбувся XIV АЗ, присвячений тисячоліттю літописного повідомлення про Чернігів — був останнім з'їздом, який проводився в Україні. Провідна роль в організації та проведенні XIV АЗ належала Д. Я. Самоквасову, який багато зусиль доклав на його підготовку. Вчений надав особисту фінансову підтримку з'їзду, на його кошти були видані матеріали Чернігівського Підготовчого Комітету та частково «Праці» АЗ. У роботі XIV АЗ, який тривав з 1 по 12 серпня взяли участь 282 делегати від різних наукових товариств. Отже, це був останній АЗ, проведений в Україні. Він завершив певний етап послідовних масштабних досліджень значної території України в археологічному, мистецькому, етнографічному, історико-географічному, церковному плані такими специфічними формами наукової роботи як АЗ. Значення Археологічні з'їзди сприяли реставрації багатьох пам'яток архітектури, збору рукописів, стародруків, історичних документів, древніх ікон та інших церковних пам'яток, картин, монет тощо, що дало можливість поповнити новими експонатами багато музеїв, а також створити нові музеї. Важливу роль у справі підготовки, проведення археологічних з'їздів в Україні відіграли українські вчені В. Антонович, М. Біляшівський, В. Іконников, О. Лазаревський, М. Петров, В. Ляскоронський, П. Лебединцев та ін. Література Алфавитный указатель статьям, речам и докладам, входящим в состав Трудов первых 12-ти археологических съездов и их предварительных… В кн.: Труды 12-го Археологического съезда в Харькове, 1902 г., т. 3. М., 1905. Швидько Г. Г. Роль археологічних зїздів у вивченні історії місцевого краю // Тези доповідей і повідомлень 4-ї республіканської наук. конф. з історичного краєзнавства .- К., 1989. — С. 19-21. Побожий С. ХІІ Археологический съезд в Харькове в его отношении к изучению вопросов археологии и искусства Слобожанщины // Проблемы археологии Сумщины: Тезисы докл. обл. науч.-практ. конф. — Сумы, 1989. — С.24-25. Каковкіна О. М. Археологічні зїзди другої половини ХІХ — початку ХХ ст. в Україні: науковий та суспільно-політичний аспекти. Автореф. дис. … канд. іст. наук. — Дніпропетровськ, 1998. — 18 с. Ковпаненко Н. До історії вивчення памяток монументального мистецтва // Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження і збереження. — К.: Інститут історії України НАН України. — 1998. — С. 325. Ковпаненко Н. Історичні дослідження архітектурно–мистецької спадщини України в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. // Праці Центру пам'яткознавства. — Вип.12 / Центр пам'яткознавства НАН України та УТОПІК / гол. ред. Титова О. М. — К., 2007. — С. 63 — 64. Ковпаненко Н. Роль археологічних з'їздів останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. у дослідженні архітектурно-мистецької спадщини України // Український історичний журнал. — 2008. — № 6. — С.99–110. Юренко С. П. Археологічні зїзди в Україні. — К., 2004. — 44 с. Ковпаненко Н. Архітектурно-мистецька спадщина Наддніпрянської України у вітчизняних історичних дослідженнях (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — С. 8-9, 39, 46, 51, 55, 75, 82, 93, 119, 140, 179—223, 228—229. Джерела Білокінь С. І. Археологічні з'їзди // Заремба С. З. Археологічні з'їзди // Стаття на сайті Інституту історії України Національної академії наук України Археологія
2781120
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%80
Морвар
Морвар — село в Ірані, у дегестані Гендудур, у бахші Сарбанд, шагрестані Шазанд остану Марказі. За даними перепису 2006 року, його населення становило 216 осіб, що проживали у складі 64 сімей. Клімат Середня річна температура становить 10,76 °C, середня максимальна – 30,16 °C, а середня мінімальна – -12,33 °C. Середня річна кількість опадів – 289 мм. Примітки Населені пункти шагрестану Шазанд
4403822
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%BB%D0%B0%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0
Турдинула світлоброва
Турдинула світлоброва (Napothera epilepidota) — вид горобцеподібних птахів родини Pellorneidae. Мешкає в Південно-Східній Азії. Виділяють низку підвидів. Підвиди Виділяють чотирнадцять підвидів: N. e. delacouri Yen, 1934 — схід центрального Гуансі; N. e. amyae (Kinnear, 1925) — північний В'єтнам; N. e. lucilleae Meyer de Schauensee & Ripley, 1940 — гори Суматри (на висоті 900-1100 м над рівнем моря); N. e. roberti (Godwin-Austen & Walden, 1875) — південь Ассаму (на південь від Брахмапутри) і північно-західна М'янма; N. e. guttaticollis (Ogilvie-Grant, 1895) — схід Бутану і північ Ассаму (на північ від Брахмапутри); N. e. bakeri (Harington, 1913) — східна М'янма; N. e. davisoni (Ogilvie-Grant, 1910) — південна М'янма, північний і центральний Таїланд; N. e. laotiana (Delacour, 1926) — південний схід Юньнаню, північ і центр Лаосу; N. e. hainana (Hartert, E, 1910) — острів Хайнань; N. e. clara (Robinson & Kloss, 1919) — плато (південь центрального В'єтнаму); N. e. granti (Richmond, 1900) — Малайський півострів; N. e. epilepidota (Temminck, 1828) — Ява; N. e. diluta (Robinson & Kloss, 1916) — високогір'я Суматри (на висоті 1300–1600 м над рівнем моря); N. e. exsul (Sharpe, 1888) — Калімантан. Поширення і екологія Світлоброві турдинули мешкають в Індії, Бутані, Китаї, М'янмі, Таїланді, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії і Індонезії. Вони живуть у вологих рівнинних і гірських тропічних лісах. Живляться комахами і павуками. Сезон розмноження триває з січня по червень в Північно-Східній Індії та з листопада по грудень на Яві. Збереження МСОП класифікує цей вид як такий, що не потребує особливих заходів зі збереження. Світлоброві турдинули є доволі поширеним видом в межах свого ареалу, однак є рідкісними в Індії і Бутані. Примітки Pellorneidae Птахи, описані 1827 Птахи Індії Птахи Бутану Птахи Китаю Птахи Хайнаню Птахи М'янми Птахи Таїланду Птахи В'єтнаму Птахи Лаосу Птахи Малайзії Птахи Індонезії
1975843
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%83%D0%B0%D0%B9%D1%80%D0%B0
Ґуайра
Ґуайра — департамент Парагваю, розташований у центрі країни. Охоплює територію площею 3,846 км², населення — 190,035 осіб (2002). Адміністративний центр — місто Вільяррика. Департаменти Парагваю
4391387
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8F%20%28%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%29
Опілля (музей)
Опілля (музей) Рогатинський історико-краєзнавчий музей «Опілля» — комунальний музейний заклад, який діє у місті Рогатин Івано-Франківської області з 19 листопада 2018 року. Історія Музей створено 16 листопада 1941 року. Але проіснував він недовго. У відповідності з Рішенням Рогатинської міської Ради від 22 грудня 2016 року «Про затвердження Програми окремих заходів розвитку культури на території міста на 2017 рік», розпочалась робота над реалізацією проекту комунального музею: розробка перспективного плану його розвитку та тематико-експозиційних планів, збір експонатів, ремонтні роботи у відведеному приміщенні, облаштування експозиційних залів та необхідної інфраструкткри. 19 листопада 2018 року відбулось урочисте відкриття музею. Експозиція Експозиція музею в історико-хронологічній послідовності висвітлює минуле Рогатинщини. У першому експозиційному залі представлено найдавнішу історію краю, починаючи від часу палеоліту до розвинутого середньовіччя, розпочинаючи від первісних знарядь праці та їхніх реконструкцій. Широко представлені предмети побуту Черняхівської археологічної культури та фрагмент кераміки культури Ноа, вперше ідентифікованої на теренах Рогатинщини. Також наявні фрагменти кераміки Липицької культури, колекцію фібул, хрестів, перснів та пряжок часів ранньої залізної доби та Київської Русі і реконструкції зброї та знарядь праці раннього середньовіччя. Зала завершується інформацією про первісне розташування Рогатина та графічними гіпотетичними реконструкціями втрачених оборонних споруд. Наступна зала розпочинається з опису Рогатина як древнього міста, акцентується увага на легенді про його створення та надання магдебурзького права, що підтверджується повнорозмірною копією привілею про перенесення міста на нову локацію у 1415 році. Суттєве місце займає окрема експозиція присвячена відомій постаті Рогатина Роксолані. Тут експонується реконструктивне відтворення жіночого турецького традиційного одягу, який подаровано музею та привезено з Республіки Туреччина. Представлено багато портретних зображеннь Гюррем. Також тут представлені колекція куль 17-18 ст, монет часу Речі Посполитої та акче Сулеймана Пишного. Ексклюзивним експонатом також є карта Європи британського картографа Вільяма Фадена (1791 р.). Завершується експозиційний зал інформацією про сакральні споруди 16-18 ст., які повністю або частково збереглись у Рогатині. Матеріали третього експозиційного залу представляють традиційний опільський одяг, вишивку (рушники, підзорники, пошивки і т. п.) та предмети побуту. Четвертий експозиційний зал розкриває історію Рогатинщини в час першої половини ХХ ст. та поділений на декілька основних тем. Тут наявні матеріали та документи та документами з історії товариств: «Просвіта», «Союзу Українок», «Сільського Господаря», товариства «Відродження», «Пласту». Окрема вітрина присвячена діяльності Рогатинської гімназії імені Володимира Великого. Також тут широко висвітлюється діяльність відомих постатей: Михайла Галущинського, Миколи Угрина-Безгрішного, Осипа Микитки, Никифора Гірняка. Представлені – карта регіону 1912 року, Покликуючий лист до січового стрілецтва (оригінал, іменний), штик російський чотиригранний, фляги та гранати часів Першої світової, ремінні пряжки армій протиборчих сторін, кокарда УГА, залишки гвинтівки системи «Манліхер». Тематичний блок Друга світова війна представлений оригінальною офіційною документацією Української Повітової Управи в Рогатині та оригіналами газети «Рогатинське слово» (1941 р.). Значна увага приділяється підпільній збройній боротьбі місцевого населення та перебування на території Рогатинщини у різний період очільників повстанського руху (Василя Івахіва, Романа Шухевича, Дмитра Карпенка, Олексія Демського та ін.). Тут наявні листівки ОУН-УПА, повідомлення про смерть Зиновія Тершаковця, бофони та щоденник Павла Пащетника (псевдо «Кинджал»), родом з села Добринів, політвиховника сотні УПА «Чорноморці» 1942 р., бідон та повстанський архів з бідону, знайденого у місцевих лісах. У п`ятому експозиційному залі експонуються : 1. приватна колекція поштівок (Рогатин у першій половині ХХ ст.) та діловодних документів, передана в дар музею «Опілля» від Петра Левицького (Piotr Lewicki, Kraków, Pl); 2. колекція рисунків та особистих документів архітектора Романа Грицая. 3. Копії документів з османських архівів про перебування 15-го корпусу турецької армії на території Рогатинщини в роки Першої світової війни (1916-1917 рр.), які подаровані музею '''''Посольством Республіки Туреччина в Україні. Завершується зал коротким оглядом історії єврейської громади на теренах Рогатинщини (представлено єврейські предмети побуту, релігійні атрибути та 2-хв фільм з життя цієї громади в Рогатині у 1932 році). Примітки Джерела Сайт музею Тут перетинатимуться минуле і сучасність// Сайт Рогатинської міської Ради, 17.10.2017 Музей «Опілля» виграв грант Українського культурного фонду// Вікна, 06.08.2021 Усе Опілля в одному музеї// Галичина, 23.11.2018 Посилання Історико-краєзнавчий музей «Опілля» у Рогатині відчиняє свої двері// Rohatynjewishheritage, 18.11.2018 Рогатинський історико-краєзнавчий музей «Опілля» доповнять аудіовізуальними засобами// Galka.IF, 06.08.2021 У Рогатинському музеї "Опілля" відкриють гончарну майстерню, щоб відродити давнє ремесло// KURS.IF, 19.11.2021 У Рогатині відкриють оновлений музей «Опілля»// Firtka.If, 17.11.2018 Музеї Рогатинського району Історичні музеї України Космач
458400
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D1%81%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%BE
Морсаско
Морсаско — муніципалітет в Італії, у регіоні П'ємонт, провінція Алессандрія. Морсаско розташоване на відстані близько 450 км на північний захід від Рима, 85 км на південний схід від Турина, 28 км на південь від Алессандрії. Населення — (2014). Щорічний фестиваль відбувається 24 серпня. Покровитель — святий Варфоломій. Демографія Сусідні муніципалітети Кремоліно Орсара-Борміда Праско Стреві Тризоббіо Візоне Див. також Список муніципалітетів провінції Алессандрія Примітки Муніципалітети провінції Алессандрія Муніципалітети Італії
874766
https://en.wikipedia.org/wiki/Notre-Dame%20school
Notre-Dame school
Notre-Dame school The Notre-Dame school or the Notre-Dame school of polyphony refers to the group of composers working at or near the Notre-Dame Cathedral in Paris from about 1160 to 1250, along with the music they produced. The only composers whose names have come down to us from this time are Léonin and Pérotin. Both were mentioned by an anonymous English student, known as Anonymous IV, who was either working or studying at Notre-Dame later in the 13th century. In addition to naming the two composers as "the best composers of organum," and specifying that they compiled the big book of organum known as the Magnus Liber Organi, he provides a few tantalizing bits of information on the music and the principles involved in its composition. Pérotin is the first composer of organum quadruplum—four-voice polyphony—at least the first composer whose music has survived, since complete survivals of notated music from this time are scarce. Léonin, Pérotin and the other anonymous composers whose music has survived are representatives of the era of European music history known as the ars antiqua. The motet was first developed during this period out of the clausula, which is one of the most frequently encountered types of composition in the Magnus Liber Organi. While music with notation has survived, in substantial quantity, the interpretation of this music, especially with regard to rhythm, remains controversial. Three music theorists describe the contemporary practice: Johannes de Garlandia, Franco of Cologne, and Anonymous IV. However, they were all writing more than two generations after the music was written, and may have been imposing their current practice, which was quickly evolving, on music which was conceived differently. In much music of the Notre-Dame School the lowest voices sing long note values while the upper voice or voices sing highly ornamented lines, which often use repeating patterns of long and short notes known as the "rhythmic modes". This marked the beginning of notation capable of showing relative durations of notes within and between parts. Notre-Dame motets The earliest motets are the Notre-Dame motets, written by composers such as Leonin and Perotin during the 13th century. These motets were polyphonic, with a different text in each voice, and employed the rhythmic modes. An example of a Notre-Dame motet is Salve, salus hominum/O radians stella/nostrum by Perotin, composed between 1180 and 1238. Contemporary accounts With polyphony, musicians were able to achieve musical feats perceived by many as beautiful, and by others, distasteful. John of Salisbury (1120–1180), philosopher and Bishop of Chartres, who taught at the University of Paris during the years of Léonin but before Pérotin, was one of the latter. He attended many services at the Notre-Dame Choir School. In his Policraticus he offers a first-hand description of what was happening to music in the High Middle Ages, writing: References Further reading History of Music at Notre-Dame de Paris (in French) Bradley, Catherine A. 2018. Polyphony in Medieval Paris: The Art of Composing with Plainchant. Cambridge University Press. Gleason, Harold and Becker, Warren. Music in the Middle Ages and Renaissance (Music Literature Outlines Series I). Bloomington, Indiana. Frangipani Press, 1986. "Notre Dame School," "Organum," "Léonin," "Pérotin," in Sadie, Stanley ed. The New Grove Dictionary of Music and Musicians. 20 vol. London, Macmillan Publishers Ltd., 1980. Composition schools French music history Notre-Dame de Paris Medieval Paris Music organizations based in France Ars antiqua
218074
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%20%D0%90%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%91%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D0%B2
Карл Адольф фон Базедов
Карл Адольф фон Базедов (1799—1854) — німецький лікар, відомий описом хвороби щитоподібної залози, названої на його честь. Закінчив медичний факультет в університеті Галле і після підвищення кваліфікації в Парижі з хірургії з 1822 р. працював у Мерзебурзі окружним лікарем упродовж 32 років. Всесвітню славу Базедову принесла його робота з описом 4 випадків і чіткою клінічною характеристикою так званої мерзебурзької тріади (зоб, витрішкуватість, серцебиття). Хвороба, описана Базедовим, названа його іменем. Див. також Базедова хвороба Джерела Карл Адольф фон Базедов на WhoNamedIt.com (сайт медичних епонімів) Посилання Німецькі медики Випускники університету Галле-Віттенберг Люди, на честь яких названо об'єкти медичної діагностики та лікування
5239152
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%8E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%D0%90%D0%BA%D0%B8%D0%BD
Бюлент Акин
Бюлент Акин (28 серпня 1978, Брюссель) — турецький футболіст, що грав на позиції півзахисника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер. Виступав, зокрема, за клуб «Галатасарай», а також молодіжну збірну Туреччини. Чемпіон Туреччини. Володар Суперкубка УЄФА. Клубна кар'єра Народився 28 серпня 1978 року в місті Брукселлес. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Андерлехт» та «Генчлербірлігі». У дорослому футболі дебютував 1997 року виступами за команду «Генчлербірлігі», в якій того року взяв участь у 2 матчах чемпіонату. Згодом з 1997 по 2000 рік грав у складі команд «Єні Саліхліспор» та «Денізліспор». Протягом цих років виборов титул володаря Суперкубка УЄФА. Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Галатасарай», до складу якого приєднався 2000 року. Відіграв за стамбульську команду наступні два сезони своєї ігрової кар'єри. За цей час додав до переліку своїх трофеїв титул чемпіона Туреччини. Протягом 2002—2011 років захищав кольори клубів «Болтон Вондерерз», «Генчлербірлігі», «Малатьяспор», «Істанбулспор», МВВ, «Кизилджахамамспор» та «Єні Малатьяспор». Завершив ігрову кар'єру у команді «Кизилджахамамспор», у складі якої вже виступав раніше. Повернувся до неї 2011 року, захищав її кольори до припинення виступів на професійному рівні у 2012 році. Виступи за збірну Протягом 1999–2000 років залучався до складу молодіжної збірної Туреччини. На молодіжному рівні зіграв у 6 офіційних матчах. Кар'єра тренера Розпочав тренерську кар'єру, ще продовжуючи грати на полі, 2011 року, увійшовши до тренерського штабу клубу «Ескішехірспор». Протягом тренерської кар'єри також очолював команду «Шкупі», а також входив до тренерських штабів клубів «Коньяспор» та «Генчлербірлігі». Наразі останнім місцем тренерської роботи був клуб «Шкупі», головним тренером команди якого Бюлент Акин був протягом 2019 року. Титули і досягнення Чемпіон Туреччини (1): «Галатасарай»: 2001-2002 Володар Суперкубка УЄФА (1): «Галатасарай»: 2000 Посилання Турецькі футболісти Турецькі футбольні тренери Гравці молодіжної збірної Туреччини з футболу Футболісти «Генчлербірлігі» Футболісти «Єні Саліхліспор» Футболісти «Денізліспора» Футболісти «Галатасарая» Футболісти «Болтон Вондерерз» Футболісти «Малатьяспора» Футболісти «Істанбулспора» Футболісти МВВ Футболісти «Чубука» Футболісти «Єні Малатьяспор» Тренери ФК «Ескішехірспор» Тренери ФК «Коньяспор» Тренери ФК «Генчлербірлігі» Тренери ФК «Шкупі» Турецькі футбольні легіонери Футбольні легіонери в Англії Футбольні легіонери в Нідерландах Уродженці Брукселлеса
3283625
https://en.wikipedia.org/wiki/Course%20%28medicine%29
Course (medicine)
Course (medicine) In medicine the term course generally takes one of two meanings, both reflecting the sense of "path that something or someone moves along...process or sequence or steps": A course of medication is a period of continual treatment with drugs, sometimes with variable dosage and in particular combinations. For instance treatment with some drugs should not end abruptly. Instead, their course should end with a tapering dosage. Antibiotics: Taking the full course of antibiotics is important to prevent reinfection and/or development of drug-resistant bacteria. Steroids: For both short-term and long-term steroid treatment, when stopping treatment, the dosage is tapered rather than abruptly ended. This permits the adrenal glands to resume the body's natural production of cortisol. Abrupt discontinuation can result in adrenal insufficiency; and/or steroid withdrawal syndrome (a rebound effect in which exaggerated symptoms return). The course of a disease, also called its natural history, is the development of the disease in a patient, including the sequence and speed of the stages and forms they take. Typical courses of diseases include: chronic recurrent or relapsing subacute: somewhere between an acute and a chronic course acute: beginning abruptly, intensifying rapidly, not lasting long fulminant or peracute: particularly acute, especially if unusually violent A patient may be said to be at the beginning, the middle or the end, or at a particular stage of the course of a disease or a treatment. A precursor is a sign or event that precedes the course or a particular stage in the course of a disease, for example chills often are precursors to fevers. References Medical terminology Pharmacodynamics
4799966
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%20%D0%9B%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%B0
Нольвенн Леруа
Нольвенн Леруа, справжнє ім'я Nolwenn Le Magueresse (народилася 28 вересня 1982, Сен-Ренан, Фіністер, Бретань, Франція) — французька співачка, авторка пісень, музикантка й актриса. Маючи класичну освіту (скрипка та оперний спів), стала відомою після перемоги в другому сезоні французького телевізійного музичного конкурсу Star Academy у 2002 році. Відтоді вона записала вісім студійних альбомів і два сингли, «Cassé» і «Nolwenn Ohwo!», що досягли першого місця у французьких чартах. 2012 року її альбом Bretonne двічі отримав діамантовий сертифікат за обсяг продажів, що перевищили один мільйон копій. Леруа вільно володіє англійською, провела рік у США як студентка за обміном. Вона співає багатьма мовами, включаючи французьку, бретонську, англійську та ірландську. Леруа отримувала численні нагороди та номінації. У січні 2015 року вона посіла 17 місце в рейтингу 50 найулюбленіших знаменитостей у Франції за версією журналу , що зробило її кращою співачкою в цьому списку з грудня 2012 року. 2021 року Міністерство культури Франції призначило її офіцером Ордена мистецтв і літератури. Раннє життя та початок кар'єри Леруа народилася в Сен-Ренані (Фіністер) в 1982 році. Батьки Леруа покинули Сен-Ренан, коли їй було чотири роки. Після проживання в Парижі, Ліллі та Генгамі її мати Мюріель Леруа та її молодша сестра Кей оселилися в бабусі та дідуся в Сен-Йоррі. Її мати розлучилася з батьком, професійним футболістом Жаном-Люком Ле Магерессом, у 1993 році. Нольвенн навчалася в «Collège des Célestins» у Віші. Коли їй було одинадцять, вчитель музики помітив її музичні таланти і заохотив навчитися грі на скрипці. У віці тринадцяти років вона виграла конкурс «Les écoles du désert», спонсорований мережею супермаркетів Cora, що дозволило їй поїхати з гуманітарною місією в Гао та Тімбукту (Малі). Пізніше вона стверджувала, що це справило на неї глибокий вплив. У липні 1998 року Леруа отримала стипендію Ротарі-клубу Віші на поїздку до Гамільтона (Огайо, Сполучені Штати) як студентка за обміном. Навчаючись у середній школі Гамільтона, вона брала уроки музики в Школі виконавських мистецтв і вільно заговорила англійською. Повернувшись до Франції, вона розпочала уроки класичного співу в музичній консерваторії Віші. 2001 року вступила до Університету Клермон-Ферран, щоб вивчати право як потенційну альтернативу музиці. Кар'єра 2002: Star Academy Після перегляду першого сезону Star Academy, що транслювався на TF1 у 2001 році, Леруа була вражена Арманом Альтаї — вчителем співу та одним із суддів шоу. Згодом вона більше шести місяців відвідувала уроки співу Альтаї в Парижі. У 2002 Нольвенн була обрана на другий сезон Star Academy, але поряд із тим їй дали роль у французькому мюзиклі «Віднесені вітром» Жерара Пресгурвіка. Зрештою Леруа вибрала Star Academy замість мюзиклу. Як учасник шоу, Леруа провела чотири місяці в замку, розташованому в Даммарі-ле-Лі, і відвідувала уроки акторської майстерності, танців і співу. 21 грудня 2002 її оголосили переможцем, іншим фіналістом був Усін Камара. 2003—2004: однойменний дебютний альбом Перший альбом Леруа, Nolwenn, вийшов у березні 2003 року та став платиновим у листопаді завдяки продажам, що перевищили 300 000 копій. У 2006 альбом став двічі платиновим за версією Syndicat National de l'édition phonographique (SNEP) за понад 600 000 проданих копій. І альбом, і перший сингл з нього «Cassé», очолили чарти Франції та Бельгії. Три інші пісні з альбому вийшли як сингли: «Une Femme cachée», «Suivre une étoile» і «Inévitablement». Наприкінці 2003 року Леруа вирушила у свій перший сольний промо-тур Францією, Бельгією та Швейцарією. 2005—2008: Histoires Naturelles Другий альбом Леруа, Histoires Naturelles, виданий 5 грудня 2005 року. Його спродюсували Лоран Вулзі та Френк Юлрі. Головний сингл «Nolwenn Ohwo!», написаний у співавторстві Аленом Сушоном, Вулзі та самою Леруа, очолив французькі хіт-паради через тиждень після випуску. Другим синглом став титульний трек «Histoire Naturelle». На обидві пісні були зняті кліпи; відео для «Histoire Naturelle» виражало головну тему альбому з виконавицею, зображеною у вигляді експонату природного музею. З інших синглів «Mon Ange» розповсюджувався в цифровому вигляді, тоді як «J'aimais tant l'aimer» і «Reste Encore» були лише рекламними. Альбом досяг платинового статусу з продажами, що перевищили 400 000 копій. У своєму другому сольному турі, який розпочався у вересні 2006, Леруа виконала пісні з альбомів Histoires Naturelles і Nolwenn. наприкінці жовтня 2007 року виданий перший концертний альбом Леруа — Histoires Naturelles Tour. 2009—2010: Le Cheshire Cat et Moi Le Cheshire Cat & Moi — це проєкт, що розпочався в 2007 році, спільно написаний Леруа і Тейтуром Лассеном за участі Джонати Брук, Мішель Фезерстоун, Майка Ерріко та . Він був аранжований і спродюсований Лассеном, записаний у Швеції та на Фарерських островах. Головний сингл альбому «Faut-il, faut-il pas?» вийшов у листопаді 2009 року разом із музичним кліпом, знятим Йоанном Лемуаном. Із цим альбомом Леруа представила «легший звук, ніж у попередніх релізах» і, крім того, їй дали можливість написати всі тексти. Альбом виданий 7 грудня 2009 року і пізніше був сертифікований як золотий. 2010 року відбувся тур для просування альбому, названий «Le Cheshire Cat & Vous». 2010—2012: Bretonne Леруа випустила четвертий студійний альбом Bretonne 6 грудня 2010 року. До альбому увійшли кавер-версії традиційних кельтських пісень, таких як «Mná na h-Éireann», «», «La Jument de Michao», а також сучасних пісень, таких як «Brest» Крістофа Міоссека. Більшість пісень пов'язані з Бретанню, місцем народження співачки. Чотири з них були заспівані бретонською мовою («Tri Martolod», «Suite Sudarmoricaine», «», «Karantez Vro»), одна — ірландською («Mná na h-Éireann»), а решта — французькою та англійською. Над музичними аранжуваннями Леруа співпрацювала з Джоном Келлі. Альбом очолював французькі чарти альбомів протягом 7 тижнів і бельгійські — протягом 5 тижнів. Він був сертифікований SNEP як подвійно діамантовий за продажі, що перевищили один мільйон копій. Альбом був перевиданий у листопаді 2011 року як Deluxe Edition із сімома додатковими треками англійською мовою, включаючи «Amazing Grace», «» і два треки Майка Олдфілда, «» і «». Американська версія альбому під новою назвою Nolwenn вийшла 8 січня 2013 з іншим переліком треків. Альбом досяг 10-ї позиції в чарті Billboard's World Album. Тоді ж Леруа дебютувала з концертом у Нью-Йорку. У рамках Bretonne Tour Леруа відіграла понад 100 концертів у Франції, Бельгії, Швейцарії та Німеччині. У червні 2012 вона виступала як запрошений гість із у Парижі. 2012—2016: Ô Filles de l'Eau П'ята платівка Леруа, Ô Filles de l'eau, побачила світ 26 листопада 2012 року. Їй передував головний сингл «Juste pour me souvenir». Альбом був спродюсований Джоном Келлі та записаний у Лондоні. Назва читається як «О доньки води», але фонетично схожа на «au fil de l'eau» («за течією»). Як і Bretonne, він містить музику, натхненну селтіком, але з текстами на тему океану. До нього увійшли два треки англійською мовою («Homeland» і «Limitless»). «Homeland» містить тему, написану Джеймсом Горнером для фільму «Хоробре серце». «Ahès» — єдина бретономовна пісня альбому. Самою Леруа написані дев'ять пісень, включаючи сингли «Juste pour me souvenir», «Sixième continent», «J'ai volé le lit de la mer» і «Ophélia». Обкладинку альбому створила австралійська художниця Ві Спірс, натхненна портретною серією Immortal. Альбом отримав схвальні рецензії: дехто хвалив вокальні здібності Леруа, кельтську музику та тексти, відзначаючи сміливий спів англійською та бретонською, і доводив, що вона розвивається як мисткиня, з високими продажами попереду. Через два місяці після випуску альбом отримав тричі платиновий сертифікат SNEP. Крім того, він був названий альбомом 2013 року за версію . У 2013 році Леруа здійснила тур на підтримку альбому Францією, Бельгією та Швейцарією, а також стала спеціально запрошеною солісткою у французькому симфонічному турі Владимира Косма. На початку 2014 її вперше номінували на премію World Music Awards у чотирьох категоріях: «Найкращий альбом» (Bretonne), «Найкращий естрадний артист», «Найкраща виконавиця» та «Найкращий концертний виступ». Вона також написала кілька пісень англійською та французькою мовами для анімаційного фільму «Пісня моря», номінованого на премію «Оскар», і озвучила героїню Бруну в його французькій версії. 3 травня 2014 Леруа виконала бретонський гімн «Bro Gozh ma Zadoù» на Стад де Франс перед 80 000-ми глядачів під час фіналу Кубка Франції з футболу (трансляція на France 2), в якому протистояли два бретонські клуби — Ренн та Генгам. Другий концертний CD/DVD Леруа — Ô Tour de L'Eau, записаний у Сен-Бріє — вийшов 1 грудня 2014 року. В березні наступного року вона вирушила в акустичний тур Францією, Бельгією, Швейцарією, Німеччиною, Новою Каледонією та Французькою Полінезією. 11 червня 2015 її запросили розповісти про свою кар'єру в Оксфордському університеті. 2017—2018: Gemme 13 травня 2017 Леруа випустила однойменний лід-сингл зі свого шостого студійного альбому Gemme, спродюсованого в Лондоні Джеймі Еллісом. Альбом вийшов 1 вересня. Леруа написала більшість пісень і також була співкомпозитором. В альбомі три пісні англійською мовою: «Run It Down» і два вірші Едгара Аллана По, покладені на музику («A Dream» і «The Lake»). Інші пісні франкомовні, а трек «Stephen», зокрема, стосується Стівена Гокінга. Альбом отримав золотий сертифікат у Франції. Обмежене видання з'явилося 8 грудня 2017 року і містило два ремікси та дві акустичні версії. У березні 2018 Леруа вирушила у 55-денний Gemme Tour Францією, Бельгією та Швейцарією. 2018—2019: Folk 2 листопада 2018 року Леруа випустила сьомий альбом під назвою Folk, спродюсований Клеманом Дюколем. Альбом складався з каверів на сучасні народні пісні, включаючи створену Гремом Олрайтом французьку адаптацію Леонарда Коена. У березні 2019 Леруа вирушила у Folk Tour Францією та Бельгією. У липні вона була спеціальним гостем на концерті Pink Martini на фестивалі Jazz à Juan. 2021–дотепер: La Cavale 2 липня 2021 року Леруа випустила лід-сингл «Brésil, Finistère» зі свого восьмого студійного альбому La Cavale. Альбом був спродюсований і вийшов 12 листопада 2021 року. Бйоле написав і склав більшість пісень. Другий сингл «Loin» вийшов у грудні 2021 року. У січні 2022 було оголошено, що Нольвенн стане наставником в одинадцятому сезоні телевізійного вокального конкурсу « Франції». Інші факти Медичні дослідження Музику Леруа вивчали на предмет її неврологічного впливу на літніх людей. Дослідники виявили, що її записи можуть мати сприятливіший у порівнянні з іншою музикою ефект, зазначивши: «музика Нольвенн Леруа виявилася значно кращою за іншу протестовану музику». Щоб описати це явище, вони ввели термін «ефект Нольвенн», пояснивши це так: «музика Нольвенн Леруа, здається, має інший вплив на мозкову модуляцію ходи та пози, ніж інша музика, перевірена на сьогодні». Тоді як досліджувалися Моцарт, голландські та французькі співаки, лише музика Моцарта та Леруа були відзначені вченими. Дослідження у США було завершено в лютому 2008 року, але жодних суттєвих результатів не публікувалося. Рекламні ролики У 2011 році Леруа знялася у двох телевізійних рекламних роликах для Nintendo 3DS і стала обличчям у Франції та Бельгії. Філантропія У 2006 році Нольвенн приєдналася до благодійного ансамблю і стала одним із меценатів Фонду Абата П'єра, який займається наданням житла нужденним. 27 листопада 2015 разом із Камелією Жордана та Яель Наїм вона брала участь у національному дні пам'яті жертв терактів у Парижі 2015 року, виконавши пісню Жака Бреля «Quand on n'a que l'amour». Верхова їзда У Леруа є кінь на прізвисько Ель Аберкан. Вона кілька разів демонструвала свої навички верхової їзди та стрибків на незнайомих конях для французьких телевізійних шоу, що транслювалися на France 2, включаючи 50-ту благодійну акцію Gala de l'Union des Artistes 2011 року. Особисте життя З 2008 року Нольвенн Леруа була у стосунках із французьким професійним тенісистом Арно Клеманом. 12 липня 2017 року у них народився первісток, син на ім'я Марін. Дискографія Студійні альбоми Альбоми з виступів наживо Сингли * Belgium Ultratip Інші пісні в чартах Музичні кліпи Як спеціально запрошена артистка Саундтреки 2012: Die Wanderhure — Best Of (German TV movies) 2014: Song of the Sea (Original Motion Picture Soundtrack) та її французька версія Le Chant de la Mer. Фільмографія 2012: Rise of the Guardians Пітера Ремсі: французький голос Зубної феї 2014: «Пісня моря» Томма Мура: французький голос Бруни 2021: Capitaine Marleau Жозе Даян (телесеріал, 1 серія): Дебора. Озвучування 2013: Lady Ô (вечірнє шоу в парку розваг Futuroscope), казкарка. Нагороди та номінації Почесті Офіцер Ордена мистецтв і літератури (2021). На честь Леруа назвали астероїд головного поясу 353232 Nolwenn. У 2012 році її воскова фігура була представлена в музеї Гревен у Парижі. Бібліографія Patrick Castells, Christophe Abramowitz (2005). Nolwenn Leroy. Télémaque, coll. Patrick Robin, 169 p. . Коментарі Примітки Посилання Official Nolwenn Leroy website Official Nolwenn Leroy fan forum Nolwenn Leroy fan forum Nolwenn Leroy, online radio via Radionomy Французькі співачки XXI століття Персоналії:Фіністер Музиканти Mercury Records Музиканти Decca Records Виконавці італійською мовою Французькі акторки озвучування Бретонські музиканти Народились 1982 Шаблон:Webarchive:посилання на Wayback Machine Кельтик-ф'южн
2881641
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D1%85%D1%83%D0%B2%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
Лохув (Лодзинське воєводство)
Лохув (Лодзинське воєводство) Лохув — село в Польщі, у гміні Желехлінек Томашовського повіту Лодзинського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Пйотрковського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Томашовського повіту (Лодзинське воєводство)
20833768
https://en.wikipedia.org/wiki/Dinamo%20Riga
Dinamo Riga
Dinamo Riga is a professional ice hockey team based in Riga, Latvia. It most recently was a member of the Latvian Hockey Higher League. The club is affiliated with HK Zemgale/LBTU. The club was re-founded on 7 April 2008 as a successor of a former team (also named "Dinamo Riga"), which was founded in 1946, but ceased to exist in 1995. Since being re-established, Dinamo Riga played their home games at the Arēna Rīga until 2022, which could accommodate 10,300 spectators. History The club was re-founded on 7 April 2008 and among the founders of the club were Guntis Ulmanis, Kirovs Lipmans, Mały Snopp , Juris Savickis, Viesturs Koziols and others. However, on 27 May, Latvian Ice Hockey Federation president Kirovs Lipmans stepped out of the project because of a possible clash of interests. After the first season, Viesturs Koziols also left the project. Július Šupler became the first head coach of the club. For the first two seasons, he was assisted by Miroslav Miklošovič and Artis Ābols, but in 2010, Viktors Ignatjevs replaced Miklošovič. On 27 April 2011, the new head coach, Pekka Rautakallio, was announced. In the first season of the franchise, the team was led by players like Masaļskis, Prusek, Westcott, Ņiživijs, Hossa and others. After 2008–09, forward Aigars Cipruss decided to retire and instantly became the manager of Dinamo Riga's farm club, Dinamo-Juniors Riga. The team finished the regular season in tenth position, higher than anyone would have predicted before the start of the season. However, in the first round of the league playoffs, Dinamo lost 3–0 to Dynamo Moscow, which later advanced to the Gagarin Cup semifinals. Following the first season, Dinamo managed to sign legendary Sandis Ozoliņš, as well as Jānis Sprukts, Mārtiņš Karsums and others. The team finished the regular season in eighth place of the Western Conference, which qualified them for the playoffs. In the first round of the playoffs, Dinamo faced SKA Saint Petersburg with players like Sergei Zubov, Petr Čajánek, Maxim Sushinsky and Alexei Yashin on the roster. Still, Dinamo managed to beat SKA 3–1 and advance to the Western Conference semifinals. In the semifinals, Dinamo was defeated 4–1 by later Gagarin Cup finalist HC MVD. After his league-leading performance, Marcel Hossa signed a two-year contract with the then-current KHL champions Ak Bars Kazan. Martin Kariya signed a two-year contract with Swiss NLA's HC Ambrì-Piotta. New players signed during the off-season include Tomáš Surový, Brock Trotter, Mikael Tellqvist and the returning Mark Hartigan. Július Šupler resumed his post as the head coach. The team finished the season in seventh place in the Western Conference and thirteenth in the league, as the team qualified to the playoffs. In the first round, their opponents were Dynamo Moscow. Dinamo won the series 4–2, advancing to the next round and facing Lokomotiv Yaroslavl. Dinamo lost the series 4–1. As of the end of the third season, head coach Július Šupler left the team to be the coach of CSKA Moscow. On 27 April 2011, Dinamo signed Pekka Rautakallio for the head coach position. Also, all the foreign players with no active contracts left the team to play somewhere else. Brock Trotter also left using his chance to play in the NHL with the Montreal Canadiens. On 27 February 2022, Dinamo withdrew from KHL in protest against the Russian invasion of Ukraine. On 10 August 2022, it was announced that Dinamo Riga would play in the Latvian Hockey Higher League during the 2022–23 season. On 11 July 2023, it was announced that Dinamo Riga would not play in the 2023–24 season. Crest Season-by-season record This is a partial list of the last ten seasons completed by Dinamo Riga. For the full season-by-season history, see List of Dinamo Riga seasons. Note: GP = Games played, W = Wins, L = Losses, OTW = Overtime/shootout wins, OTL = Overtime/shootout losses, Pts = Points, GF = Goals for, GA = Goals against Players Current roster Retired numbers Team captains Rodrigo Laviņš, 2008–2009 Sandis Ozoliņš, 2009–2012 Mārtiņš Karsums, 2012–2013 Sandis Ozoliņš, 2013–2014 Lauris Dārziņš, 2014–2016 Gints Meija 2016–2017 Miks Indrašis 2017–2018 Lauris Dārziņš, 2018–2022 Georgijs Pujacs, 2022–2023 Miķelis Rēdlihs, 2023–2023 Head coaches Július Šupler, 22 May 2008 – 29 March 2011 Pekka Rautakallio, 27 April 2011 – 5 November 2012 Artis Ābols, 5 November 2012 – 30 April 2015 Kari Heikkilä, July 2015 – 7 January 2016 Normunds Sējējs, 7 January 2016 – 29 May 2017 Sandis Ozoliņš, 29 May 2017 – 28 September 2017 Ģirts Ankipāns, 28 September 2017 – 3 March 2020 Pēteris Skudra, 20 July 2020 – 3 March 2021 Sergei Zubov, 12 April 2021 – 21 October 2021 , 22 October 2021 – 29 November 2021 Vladimir Krikunov, 29 November 2021 – 30 April 2022 Leonīds Beresņevs, 17 August 2022 – 20 March 2023 Franchise records and leaders Scoring leaders Leading goaltenders References External links Ice hockey teams in Riga Ice hockey clubs established in 2008 2008 establishments in Latvia Former Kontinental Hockey League teams
3320817
https://uk.wikipedia.org/wiki/HMS%20Speedwell%20%28J87%29
HMS Speedwell (J87)
HMS Speedwell (J87) «Спідвел» (військовий корабель, тральщик типу «Гальсіон» Королівського військово-морського флоту Великої Британії часів Другої світової війни. Тральщик «Спідвел» закладений 20 червня 1934 року на верфі William Hamilton and Company в Порт-Глазго. 21 березня 1935 року він був спущений на воду, а 30 вересня 1935 року увійшов до складу Королівських ВМС Великої Британії. Тральщик брав участь у бойових діях на морі в Другій світовій війні, переважно бився у Північній Атлантиці, супроводжував арктичні конвої, дія в інтересах британських командос, підтримував висадку морського десанту в Нормандії. Історія Початок війни З початком воєнних дій у Європі, «Спідвел» разом з однотипними тральщиками «Гальсіон», «Харрієр», «Леда», «Найджер», «Саламандер», «Гусар», «Скіпджек», «Госсамер» і «Сфінкс» включений до 5-ї флотилії тральщиків командування Нор з базуванням у Дуврі. Протягом перших місяців війни діяв у складі формування, маючи завдання щодо прочісування навколишніх вод та виявлення німецьких мін і підводних човнів. 1941 26 грудня 1941 року тральщик «Спідвел» узяв участь у проведенні спеціальної операції британських командос, під кодовою назвою операція «Анкліт» — рейд No. 12 Commando на Лофотенські острови за підтримки 22 кораблів та суден трьох флотів. У той час німецькі військовики переважно святкували наступне свято після Різдва — День подарунків. Протягом двох діб оперативна група флоту та командос утримували низку важливих об'єктів на островах, зокрема вивели з ладу 2 ворожі радіостанції та потопили декілька суден. За результатами рейду Гітлер був певен, що союзники розпочали вторгнення до Норвегії, й віддав наказ утримувати в країні значні сили та засоби. 1942 У лютому 1942 року «Спідвел» супроводжував невеликий конвой QP 7 з Ісландії до Росії, де разом з крейсером «Найджеріа», есмінцями «Фокнор» й «Інтрепід» та тральщиками «Хазард», «Брітомарт» і «Шарпшутер» ескортували транспортні судна до Мурманська. 21 березня 1942 року тральщик включений до складу конвою QP 9, який повертався з Росії. Разом з есмінцями радянським «Гремящий» та британським «Оффа» і тральщиками «Госсамер», «Харрієр», «Гусар», «Найджер», «Брітомарт» і «Шарпшутер» супроводжував 19 вантажних суден до Ісландії. Скористувавшись тим, що німці відволікли свою увагу на інший конвой — PQ 13, союзникам вдалось успішно виконати завдання та повернутися до портів приписки. Німецький підводний човен U-655 здійснив невдалу спробу атакувати транспорти, але був помічений та атакований тральщиком «Шарпшутер» і врешті-решт протаранений і потоплений. 1944 На початку січня 1944 року «Спідвел» разом з однотипними тральщиками «Харрієр», «Глінер», «Брітомарт», «Гусар», «Джейсон», «Саламандер», «Альціон» і «Сігал» включений до 1-ї флотилії тральщиків. Див. також HMT Juniper (T123) Корабель протимінної дії R-катер Ескадрений міноносець-тральщик Тральщики типу «Сибіл» HNLMS Willem van Ewijck (1937) Посилання HMS Speedwell Примітки Виноски Джерела Тральщики типу «Гальсіон» Кораблі 1935 Тральщики Другої світової війни
18772694
https://en.wikipedia.org/wiki/Kocina
Kocina
Kocina may refer to the following places: Kocina, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland) Kocina, Łódź Voivodeship (central Poland) Kocina, Świętokrzyskie Voivodeship (south-central Poland)
4287080
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BC
Мартіна Гранстрем
Мартіна Гранстрем (5 серпня 1991) — шведська плавчиня. Учасниця Олімпійських Ігор 2012 року. Посилання Мартіна Гранстрем на Olympedia.org Мартіна Гранстрем на Sports-Reference.com Мартіна Гранстрем на Swimrankings.net Примітки Шведські плавчині Народились 1991 Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 2012 Призери з плавання чемпіонатів Європи з водних видів спорту Плавчині батерфляєм Спортсмени Уппсали Шведські олімпійські плавці та плавчині
2064174
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D1%80%D1%94%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
Український (Тихорєцький район)
Український (Тихорєцький район) Український — хутір в Тихорєцькому районі Краснодарського краю. Входить до складу Єрємізіно-Борисівського сільського поселення. Населення — 49 жителів. Географія Вулиці вул. Коротка, вул. Стєпная. Посилання Почтовые индексы: Украинский Хутор Хутори Краснодарського краю
599644
https://uk.wikipedia.org/wiki/B%20Phur%20Real
B Phur Real
B Phur Real — студійний альбом блюзового співака і гітариста Джиммі Докінса, випущений лейблом Artful Records в 1995 році. Записаний в березні та квітні 1995 року на студії KALA Studios в Атланті. Список композицій «Two Timin' Love» (С. Добінес, Рік Міллер) — 5:20 «Lonesome Blues» (Джиммі Докінс, С. Добінес) — 6:03 «If It Ain't Love» (Даян Браун) — 6:14 «B Phur Real» (Джиммі Докінс, Вейн Гойнс) — 8:44 «Walk With Me» (Рік Міллер) — 4:58 «Begging Business» (Тревіс Геддікс) — 3:44 «You Got It, Baby» (Джиммі Докінс, С. Добінес) — 7:20 «Can't Hide My Love» (Джиммі Докінс, С. Добінес) — 5:09 Учасники запису Джиммі Докінс — гітара і вокал Вейн Гойнс — гітара Леброн Скотт — бас Генрі Паррілла — фортепіано, орган Стіві Макрей — клавішні (2,5) Браєн Коул — ударні Джон Рід — труба (3,6) Джон Лонго — саксофон (3,6) Нік Лонго — саксофон (3,6) Технічний персонал Браєн Коул — продюсер Даян Браун — аранжувальник Джиммі О'Нілл — інженер Едді Міллер — інженер, продюсер Френсіс П. Дрейєр — дизайн Коул Гертс — дизайн Емметт Мартін — фотографія Посилання B Phur Real на Allmusic B Phur Real на Fyristorg B Phur Real на Joes-corner.de Альбоми Джиммі Докінса Альбоми Artful Records
1170543
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%8F
Жигелія
Жигелія — село у повіті Васлуй в Румунії. Входить до складу комуни Шулетя. Село розташоване на відстані 252 км на північний схід від Бухареста, 39 км на південь від Васлуя, 97 км на південь від Ясс, 98 км на північ від Галаца. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську. Примітки Села повіту Васлуй
299175
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0
Стасівщина
Стасівщина — село в Україні, у Линовицькій селищній громаді Прилуцького району Чернігівської області. Населення становить 190 осіб. До 2017 орган місцевого самоврядування — Даньківська сільська рада. Історія Хутір був приписан до Успенської церкви у Линовиці. Найдавніше знаходження на мапах 1816 рік як Стасівський У 1862 році на хуторі володарському Стасівщина був 32 двори де жило 269 осіб У 1911 році на хуторі Стасівщина жило 327 осіб. 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 730-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Чернігівської області», увійшло до складу Линовицької селищної громади. 17 липня 2020 року, в результаті адміністративно - територіальної реформи та ліквідації колишнього Прилуцького району, село увійшло до складу новоутвореного Прилуцького району Чернігівської області. Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Чернігівська область) Примітки Посилання Погода в селі Стасівщина Села Чернігівської області Населені пункти Прилуцького району
2570653
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B8-%D0%B2%D0%BE%D1%97%D0%BD%D0%B8%202
Вовки-воїни 2
Вовки-воїни 2 (战狼2) — китайський бойовик 2017 року від режисера Ву Цзина, який також знявся у головній ролі. Це сиквел стрічки Вовки-воїни 2015 року. Прем'єра відбулася у Китаї 27 липня 2017. Ву Цзин підтвердив вихід сиквелу під назвою Вовки-воїни 3 (战狼3). Сюжет Фільм розповідає історію китайського солдата Лен Феня. Він виконує місії спеціального призначення у всьому світі. Наразі Фень опинився в африканській країні та повинен захистити працівників медичної допомоги від місцевих повстанців та небезпечних торговців зброєю. Акторський склад Виробництво Зйомки стрічки проходили у Китаї та Африці з червня до листопада 2016. Сцени в Африці загалом знімалися у Совето та Олександрії. Битва з танком був знята у Zhaochuan Ironworks (坤源集团赵川铁厂), поселенні Zhaochuan, дільниці Xuanhua, у місті Zhangjiakou, провінції Хебей. Рекламний плакат демонструє Лен Феня, що показує середній палець та гасло: «Той, хто кривдить Китай, хоч би як далеко він не знаходився, повинен бути знищений.» Касові збори Китайський військовий фільм «Вовки-воїни 2» за тиждень прокату, зібрав 987 млн юанів (близько 150 млн дол.), ставши абсолютним лідером прокату у китайських кінотеатрах. Прем'єра Прем'єра стрічки відбулася 27 липня 2017 у MX4D, 4DX, 3D та на China Film Giant Screen. IMAX 2D версія вийшла у прокат 18 серпня 2017. Примітки Посилання (англ.) (англ.) Фільми 2017 Фільми Bona Film Group Фільми Китаю Фільми мандаринською мовою
1585473
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%83%201907
Чемпіонат Франції з тенісу 1907
Чемпіонат Франції з тенісу 1907 — 17-й розіграш Відкритого чемпіонату Франції. З цього сезону у програмі з'явилася остання дисципліна для дорослих спортсменів - жіночий парний розряд. Першими переможцями стала пара Адін Массон/І. де Пфуфель. У чоловічому парному розряді титул захистили Макс Декюжі та Моріс Жермо, а переможцями міксту стали А. Пін та Робер Валлет. Чемпіоном серед чоловіків став Макс Декюжі, а чемпіонкою серед жінок - Тереза Віллард, графиня Кермельска. Дорослі Чоловіки, одиночний розряд Макс Декюжі переміг у фіналі Робера Валлета Жінки, одиночний розряд Тереза Віллард перемогла у фіналі Кетрін д'Алайні д'Ельва (знялася після програного першого сету 6–1) Чоловіки, парний розряд Макс Декюжі / Моріс Жермо перемогли у фіналі пару Сірі / Робер Валлет 6-4, 6-2, 6-1 Жінки, парний розряд Адін Массон / І. де Пфуфель Змішаний парний розряд А. Пін / Робер Валлет Примітки Відкритий чемпіонат Франції з тенісу
8984250
https://en.wikipedia.org/wiki/Electorate%20of%20Bavaria
Electorate of Bavaria
Electorate of Bavaria The Electorate of Bavaria was a quasi-independent hereditary electorate of the Holy Roman Empire from 1623 to 1806, when it was succeeded by the Kingdom of Bavaria. The Wittelsbach dynasty which ruled the Duchy of Bavaria was the younger branch of the family which also ruled the Electoral Palatinate. The head of the elder branch was one of the seven prince-electors of the Holy Roman Empire according to the Golden Bull of 1356, but Bavaria was excluded from the electoral dignity. In 1621, Frederick V, Elector Palatine was put under the imperial ban for his role in the Bohemian Revolt against Ferdinand II, Holy Roman Emperor, and the electoral dignity and territory of the Upper Palatinate was conferred upon his loyal cousin, Duke Maximilian I of Bavaria. Although the Peace of Westphalia would create a new electoral title for Frederick V's son, with the exception of a brief period during the War of the Spanish Succession, Maximilian's descendants would continue to hold the original electoral dignity until the extinction of his line in 1777. At that point the two lines were joined in personal union until the end of the Holy Roman Empire. In 1805, after the Peace of Pressburg, the then-elector, Maximilian Joseph, raised himself to the dignity of King of Bavaria, and the Holy Roman Empire was abolished the year after. Geography The Electorate of Bavaria consisted of most of the modern regions of Upper Bavaria, Lower Bavaria, and the Upper Palatinate. Before 1779, it also included the Innviertel, now part of modern Austria. This was ceded to the Habsburgs by the Treaty of Teschen, which ended the War of the Bavarian Succession. There were a considerable number of independent enclaves and jurisdictions within those broad areas, however, including the principalities of Palatinate-Neuburg and Palatinate-Sulzbach in the Upper Palatinate, which were held by cadet branches of the Palatinate line of the Wittelsbachs; the ecclesiastical states of Freising, Regensburg, and Passau, and the imperial free city of Regensburg. For administration purposes Bavaria was already from 1507 divided into four stewardships: Munich, Burghausen, Landshut and Straubing. With the acquisition of the Upper Palatinate during the Thirty Years' War the stewardship Amberg was added. In 1802 they were abolished by the minister Maximilian von Montgelas. In 1805 shortly before the elevation Tyrol and Vorarlberg were united with Bavaria, same as several of these enclaves. Dignities By virtue of his electoral title, the Elector of Bavaria was a member of the Council of Electors in the Imperial Diet as well as Archsteward of the Holy Roman Empire; he also held the dignity of Imperial Vicar during imperial vacancies along with the Elector of Saxony, a duty he undertook in 1657–1658, 1740–1742, 1745, 1790, and 1792. In the Council of Princes of the Diet prior to the personal union of 1777 he held individual voices as Duke of Bavaria and (after 1770) Princely Landgrave of Leuchtenberg. In the Imperial Circles he was, along with the Archbishop of Salzburg, co-director of the Bavarian Circle, a circle territorially dominated by the elector's lands. He also held lands in the Swabian Circle. After 1777 these lands were joined by most of the Palatine lands, including the Electoral Palatinate, the Duchies of Jülich and Berg, Palatinate-Neuburg, Palatinate-Sulzbach, Palatinate-Veldenz, and other territories. The final Palatine territory of Palatine Zweibrücken was united with Bavaria in 1799 when its duke inherited the Bavarian and Palatine thrones. History Thirty Years' War When he had succeeded to the throne of the Duchy of Bavaria in 1597, Maximilian I had found it encumbered with debt and filled with disorder, but ten years of his vigorous rule effected a remarkable change. The finances and the judicial system were reorganised, a class of civil servants and a national militia founded, and several small districts were brought under the duke's authority. The result was a unity and order in the duchy which enabled Maximilian to play an important part in the Thirty Years' War; during the earlier years of which he was so successful as to acquire the Upper Palatinate and the electoral dignity which had been enjoyed since 1356 by the elder branch of the Wittelsbach family. In spite of subsequent reverses, Maximilian retained these gains at the Peace of Westphalia in 1648. During the later years of this war Bavaria, especially the northern part, suffered severely. In 1632 the Swedes invaded, and when Maximilian violated the Treaty of Ulm in 1647, the French and the Swedes ravaged the land. After repairing this damage to some extent, the elector died at Ingolstadt in September 1651, leaving his state much stronger than he had found it. The addition of the Upper Palatinate made Bavaria compact; the acquisition of the electoral vote made it influential; and the electorate was able to play a part in European politics which internal strife had rendered impossible for the past four hundred years. Absolutism Whatever lustre the international position won by Maximilian I might add to the electoral house, on Bavaria itself its effect during the next two centuries was more dubious. Maximilian's son, Ferdinand Maria (1651–1679), who was a minor when he succeeded, did much indeed to repair the wounds caused by the Thirty Years' War, encouraging agriculture and industries, and building or restoring numerous churches and monasteries. In 1669, moreover, he again called a meeting of the diet, which had been suspended since 1612. His constructive work, however, was largely undone by his son Maximilian II Emanuel (1679–1726), whose far-reaching ambition set him warring against the Ottoman Empire and, on the side of France, in the great struggle of the Spanish succession. He shared in the defeat at the Battle of Blenheim, near Höchstädt, on 13 August 1704. Placed under the imperial ban, his dominions were temporarily partitioned between Austria and the elector palatine by the Treaty of Ilbersheim, and only restored to him, harried and exhausted, at the Treaty of Baden in 1714; the first Bavarian peasant insurrection, known as Sendling's night of murder, having been crushed by the Austrian occupiers in 1706. Untaught by Maximilian II Emmanuel's experience, his son, Charles Albert (1726–1745), devoted all his energies to increasing the European prestige and power of his house. The death of the Emperor Charles VI proved his opportunity: he disputed the validity of the Pragmatic Sanction which secured the Habsburg succession to Maria Theresa, allied himself with France, conquered Upper Austria, was crowned king of Bohemia at Prague and, in 1742, emperor at Frankfurt. The price he had to pay, however, was the occupation of Bavaria itself by Austrian troops; and, though the invasion of Bohemia in 1744 by Frederick II of Prussia enabled him to return to Munich, at his death on 20 January 1745 it was left to his successor to make what terms he could for the recovery of his dominions. Maximilian III Joseph (1745–1777), by the Treaty of Füssen signed on 22 April 1745, obtained the restitution of his dominions in return for a formal acknowledgment of the Pragmatic Sanction. He was a man of enlightenment, did much to encourage agriculture, industries and the exploitation of the mineral wealth of the country, founded the Academy of Sciences at Munich, and abolished the Jesuit censorship of the press. At his death, without issue, on 30 December 1777, the Bavarian line of the Wittelsbachs became extinct, and the succession passed to Charles Theodore, the elector palatine. After a separation of four and a half centuries, the Electoral Palatinate, to which the duchies of Jülich and Berg had been added, was thus reunited with Bavaria. Palatinate-Bavaria So great an accession of strength to a neighbouring state, whose ambition she had so recently had just reason to fear, proved intolerable to Austria, which laid claim to a number of lordships —forming one-third of the whole Bavarian inheritance – as lapsed fiefs of the Bohemian, Austrian, and imperial crowns. These were at once occupied by Austrian troops, with the secret consent of Charles Theodore himself, who was without legitimate heirs, and wished to obtain from the emperor the elevation of his natural children to the status of princes of the Empire. The protests of the next heir, Charles II, Duke of Zweibrücken (Deux-Ponts), supported by the king of Prussia, led to the War of Bavarian Succession. By the peace of Teschen (13 May 1779) the Innviertel was ceded to Austria, and the succession secured to Charles of Zweibrücken. For Bavaria itself Charles Theodore did less than nothing. He felt himself a foreigner among foreigners, and his favourite scheme, the subject of endless intrigues with the Austrian cabinet and the immediate cause of Frederick II's League of Princes (Fürstenbund) of 1785, was to exchange Bavaria for the Austrian Netherlands and the title of king of Burgundy. For the rest, the enlightened internal policy of his predecessor was abandoned. The funds of the suppressed order of Jesus, which Maximilian Joseph had destined for the reform of the educational system of the country, were used to endow a province of the knights of St John of Jerusalem, for the purpose of combating the enemies of the faith. The government was inspired by the narrowest clericalism, which culminated in the attempt to withdraw the Bavarian bishops from the jurisdiction of the great German metropolitans and place them directly under that of the pope. On the eve of the French Revolution the intellectual and social condition of Bavaria remained that of the Middle Ages. Revolutionary and Napoleonic periods In 1792 the French Revolutionary Army overran the Palatinate; in 1795 the French, under Jean Victor Moreau, invaded Bavaria itself, advanced to Munich – where they were received with joy by the long-suppressed Liberals – and laid siege to Ingolstadt. Charles Theodore, who had done nothing to prevent wars or to resist the invasion, fled to Saxony, leaving a regency, the members of which signed a convention with Moreau, by which he granted an armistice in return for a heavy contribution (7 September 1796).Between the French and the Austrians, Bavaria was now in a bad situation. Before the death of Charles Theodore (16 February 1799) the Austrians had again occupied the country, in preparation for renewing the war with France. Maximilian IV Joseph (of Palatine Zweibrücken), the new elector, succeeded to a difficult inheritance. Though his own sympathies, and those of his all-powerful minister, Maximilian von Montgelas, were, if anything, French rather than Austrian, the state of the Bavarian finances, and the fact that the Bavarian troops were scattered and disorganized, placed him helpless in the hands of Austria; on 2 December 1800 the Bavarian Army was involved in the Austrian defeat at Hohenlinden, and Moreau once more occupied Munich. By the Treaty of Lunéville (9 February 1801) Bavaria lost the Palatinate and the duchies of Zweibrücken and Jülich. In view of the scarcely disguised ambitions and intrigues of the Austrian court, Montgelas now believed that the interests of Bavaria lay in a frank alliance with the French Republic; he succeeded in overcoming the reluctance of Maximilian Joseph; and, on 24 August, a separate treaty of peace and alliance with France was signed at Paris. By the third article of this the First Consul undertook to see that the compensation promised under the 7th article of the Treaty of Lunéville for the territory ceded on the left bank of the Rhine, should be carried out at the expense of the Empire in the manner most agreeable to Bavaria (see de Martens, Recueil, vol. vii. p. 365). In 1803, accordingly, in the territorial rearrangements consequent on Napoleon's suppression of the ecclesiastical states, and of many free cities of the Empire, Bavaria received the bishoprics of Würzburg, Bamberg, Augsburg and Freisingen, part of that of Passau, the territories of twelve abbeys, and seventeen cities and villages, the whole forming a compact territory which more than compensated for the loss of her outlying provinces on the Rhine. Montgelas now aspired to raise Bavaria to the rank of a first-rate power, and he pursued this object during the Napoleonic epoch with consummate skill, allowing fully for the preponderance of France – so long as it lasted – but never permitting Bavaria to sink, like so many of the states of the Confederation of the Rhine, into a mere French dependency. End of the Electorate of Bavaria In September 1805, Bavaria signed the Bogenhausen Treaty with France. The primary consequence of the treaty was Bavaria's military support for Napoleon. Bavarian troops under General Karl Philipp von Wrede fought the Austrians at Iglau in Bohemia, which contributed to the simultaneous French victory at Austerlitz on 2 December 1805. In the war of 1805, in accordance with a treaty of alliance signed at Würzburg on 23 September, Bavarian troops, for the first time since the days of Charles VII, fought side by side with the French, and by the Treaty of Prssburg , signed on 26 December, the Prince-Bishopric of Eichstätt, the Margravate of Burgau, the Lordship of Vorarlberg, the countships of Hohenems and Königsegg-Rothenfels, the lordships of Argen and Tettnang, and the city of Lindau with its territory were to be added to Bavaria. On the other hand, Würzburg, obtained in 1803, was to be ceded by Bavaria to the elector of Salzburg in exchange for Tyrol . By the 1st article of the treaty the emperor already acknowledged the assumption by the elector of the title of king, as Maximilian I. The price which Maximilian had reluctantly to pay for this accession of dignity was the marriage of his daughter Augusta with Eugène de Beauharnais. The electorate existed until 1806, when Bavaria was proclaimed a kingdom. It had its origins in the Franco-Bavarian Treaty of Brno of 10–12 December 1805 and in the Peace of Pressburg on 26 December 1805 between the plenipotentiaries of the French Emperor Napoleon Bonaparte and the Holy Roman and Austrian Emperor Francis II & I concluded a peace treaty, because Austria now had to cede the counties of Tyrol and Vorarlberg to Bavaria. Duke and Elector Maximilian IV Joseph was proclaimed King Maximilian I Joseph on 1 January 1806 in Munich as the first king of Bavaria. From 1 January 1806, the Bavarian royal title initially read: "By the grace of God, King of Bavaria, Archpalatine Count of the Holy Roman Empire, Archtruchsess and Elector." The formal exit of Bavaria from the Holy Roman Empire, renouncing the electoral dignity, did not take place until July 1806 with the Rheinbund Act. The new king still served as an elector until Bavaria left the Holy Roman Empire (1 August 1806). On 15 March 1806 Max Joseph had ceded the Duchy of Berg to Napoleon. Shortly thereafter, the Confederation of the Rhine was formed and Maximilian Joseph, with the other princes who joined that body, announced his secession from the Holy Roman Empire. On 6 August 1806, the Holy Roman Empire was dissolved after surviving for a thousand years. See also References History of Bavaria Early modern history of Germany Bavaria 1623 establishments in the Holy Roman Empire 17th century in the Holy Roman Empire 18th century in the Holy Roman Empire 19th century in Germany 1806 disestablishments in the Holy Roman Empire Bavaria
4425132
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%8C%D1%94%D0%B2%D0%B0
Леонтьєва
Леонтьєва — жіноча форма російське прізвище Леонтьєв, утворене від імені Леонтій. Відомі носії Леонтьєва Алевтина Геннадіївна (більш відома як просто Алевтина; . 1977) — російська співачка. Леонтьєва Валентина Михайлівна (1923-2007) — радянська телеведуча. Леонтьєва Катерина Іванівна — радянський державний та політичний діяч. Леонтьєва Клавдія Єгорівна — депутат Верховної Ради СРСР VIII скликання. Леонтьєва Марія Павлівна (1792-1874) — начальниця Смольного інституту благородних дівчат. Леонтьєва Надія Олександрівна (. 1928) — радянський шаховий композитор. Леонтьєва Наталія Юріївна (. 1987) — російська легкоатлетка. Леонтьєва Ніна Миколаївна (. 1936) — радянський лінгвіст. Складові прізвища Бразоль-Леонтьєва Юлія Миколаївна (1856—1919) — російський живописець, графік і скульптор. Див. також Острів Леонтьєва.
2464722
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%83%20%28%D0%9B%D0%B0%D1%83%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3%29
Грабау (Лауенбург)
Грабау (Лауенбург) Грабау — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн. Входить до складу району Герцогство Лауенбург. Складова частина об'єднання громад Шварценбек-Ланд. Площа — 4,1 км2. Населення становить ос. (станом на ). Примітки Посилання Офіційний сайт Громади Шлезвіг-Гольштейну