Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
4764498	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Анісимово (Калузька область)	Анісимово (Калузька область) Анісимово — присілок в Малоярославецькому районі Калузької області Російської Федерації. Населення становить 6 осіб. Входить до складу муніципального утворення Село Коллонтай. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Село Коллонтай. Населення Примітки Населені пункти Малоярославецького району
4997410	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%82%D1%96%D0%B2%20%28%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Титів (Курська область)	Титів (Курська область) Титів — хутір в Рильському районі Курської області Російської Федерації. Населення становить 11 осіб. Входить до складу муніципального утворення Козинська сільрада. Історія Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина. Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Козинська сільрада. Населення Примітки Населені пункти Рильського району
793648	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5-%D0%A2%D0%B5%D1%88%20%28%D0%96%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%B0%29	Ле-Теш (Жиронда)	Ле-Теш (Жиронда) Ле-Теш — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Жиронда. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 540 км на південний захід від Парижа, 45 км на південний захід від Бордо. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 2761 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 7013,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Галерея зображень Посилання Ле-Теш на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Жиронда Примітки Муніципалітети департаменту Жиронда
15689641	https://en.wikipedia.org/wiki/Fourquevaux	Fourquevaux	Fourquevaux is a commune in the Haute-Garonne department in southwestern France. Population Sights The Château de Fourquevaux is a 15th- and 16th-century castle. With its 18th-century orangery, it has been listed since 1979 as a historic site by the French Ministry of Culture. See also Communes of the Haute-Garonne department References Communes of Haute-Garonne
800382	https://en.wikipedia.org/wiki/38th%20parallel	38th parallel	38th parallel may refer to: 38th parallel north, a circle of latitude in the Northern Hemisphere This line of latitude was used as the pre-Korean War boundary between North Korea and South Korea; see Division of Korea The term may also refer to the current border between the Koreas, the Korean Demilitarized Zone 38th parallel south, a circle of latitude in the Southern Hemisphere 38th parallel structures, a series of circular depressions roughly on the 38th parallel north 38th Parallel (band), a short-lived Christian rap-rock band that formed in 2000 "The 38th Parallel", a song by Phinehas from the 2017 album Dark Flag
137221	https://en.wikipedia.org/wiki/Cornwall%2C%20Vermont	Cornwall, Vermont	Cornwall, Vermont Cornwall is a town in Addison County, Vermont, United States. It was founded November 3, 1761. The population was 1,207 at the 2020 census. Geography Cornwall is located in south-central Addison County, in the Champlain Valley. It is bordered by the town of Middlebury (the county seat) to the northeast, Salisbury to the southeast, Whiting to the south, Shoreham to the southwest, Bridport to the west, and Weybridge to the north. Otter Creek forms the town border with Salisbury. Vermont Route 30, also known as the "Seth Warner Memorial Highway" and named for notable Vermonter Seth Warner, passes north–south through Cornwall, while Vermont Route 125 passes east–west through the northern part of the town. Vermont Route 74 leads southwest from the center of town, towards the Ticonderoga–Larrabees Point Ferry across Lake Champlain. According to the United States Census Bureau, the town of Cornwall has a total area of , of which is land and , or 0.57%, is water. Climate Landmarks Cornwall is home to a monument of fallen soldiers from several wars. The most recent inscription is of a soldier who was killed on the Verdun Front on November 10, 1918, a day before the armistice. Demographics As of the census of 2000, there were 1,136 people, 427 households, and 322 families residing in the town. The population density was 39.7 people per square mile (15.3/km2). There were 464 housing units at an average density of 16.2 per square mile (6.3/km2). The racial makeup of the town was 98.24% White, 0.09% African American, 0.62% Asian, 0.26% from other races, and 0.79% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.44% of the population. There were 427 households, out of which 34.0% had children under the age of 18 living with them, 65.6% were married couples living together, 6.6% had a female householder with no husband present, and 24.4% were non-families. 18.3% of all households were made up of individuals, and 7.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.66 and the average family size was 3.03. In the town, the age distribution of the population shows 25.6% under the age of 18, 7.8% from 18 to 24, 23.1% from 25 to 44, 30.7% from 45 to 64, and 12.8% who were 65 years of age or older. The median age was 41 years. For every 100 females, there were 101.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.2 males. The median income for a household in the town was $52,692, and the median income for a family was $59,792. Males had a median income of $36,563 versus $23,913 for females. The per capita income for the town was $26,902. About 3.4% of families and 5.6% of the population were below the poverty line, including 2.4% of those under age 18 and 5.1% of those age 65 or over. Education Cornwall public school is the kindergarten-sixth grade Bingham Memorial School. Middle school students attend Middlebury Union Middle School (MUMS) and high school students who live in Cornwall attend Middlebury Union High School (MUHS) in Middlebury, Vermont. Notable people Chauncey Abbott (1815–1872), Wisconsin politician Luther Loren Baxter (1832–1915), Minnesota politician, lawyer, and judge Marvin Dana (1867–1926), author and magazine editor Solomon Foot (1802–1866), lawyer, US congressman and senator Abram W. Foote (1862–1941), 51st lieutenant governor of Vermont Charles G. Lewis, Wisconsin assemblyman Charles Linsley, Vermont attorney and politician Joel H. Linsley (1790–1868), Congregational minister and first president of Marietta College Luke Reynolds (born 1979), artist, musician, member since 2010 of rock band Guster Beaumelle Sturtevant-Peet (1840-1921), president, California Woman's Christian Temperance Union Enoch Cobb Wines (1806–1879), Congregational minister and penologist References External links Town of Cornwall official website Bingham Memorial School, K–6 school in Cornwall Cornwall Historical Society Towns in Vermont Towns in Addison County, Vermont
4558427	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%D0%B7%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BC%20%D1%87%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%BC%20%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D1%87%D0%BE%201998%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83	Інцидент з підводним човном Сокчо 1998 року	Інцидент з підводним човном Сокчо 1998 року стався 22 червня 1998 року біля берегів південнокорейського міста Сокчо. Захоплення 22 червня північнокорейський підводний човен класу Yugo заплутався в рибальській дрейфовій сітці в південнокорейських водах приблизно в 18 кілометрах на схід від порту Сокчо і в 33 кілометрах на південь від міжкорейського кордону. Південнокорейський рибальський човен спостерігав, як кілька членів екіпажу підводного човна намагалися виплутати підводний човен із рибальської мережі. ВМС Південної Кореї відправили корвет класу Pohang, який відбуксирував підводний човен (з екіпажем, що все ще всередині) до військово-морської бази в порту Донхе. Підводний човен затонув, коли його буксирували в порт; було неясно, чи це сталося в результаті пошкодження або навмисного затоплення екіпажем. 23 червня Центральне інформаційне агентство Кореї заявило, що підводний човен було втрачено у результаті навчальної аварії. 25 червня підводний човен було піднято з глибини приблизно 30 метрів і знайдено тіла дев'яти членів екіпажу; Очевидно, п'ятеро моряків були вбиті, а четверо агентів, схоже, покінчили життя самогубством. Наявність південнокорейських напоїв свідчить про те, що екіпаж завершив шпигунську місію. Журнали, знайдені на підводному човні, показали, що він неодноразово проникав у південнокорейські води. Згодом тіла членів екіпажу підводного човна були поховані на кладовищі північнокорейських і китайських солдатів. Посилання Конфлікти в 1998 Морські інциденти Червень 1998
2640735	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96%D1%8F%29	Поляни (Хорватія)	Поляни (Хорватія) Поляни — населений пункт у Хорватії, у Б'єловарсько-Білогорській жупанії у складі міста Грубишно-Полє. Населення Населення за даними перепису 2011 року становило 261 осіб. Динаміка чисельності населення поселення: Примітки Населені пункти Хорватії Б'єловарсько-Білогорська жупанія
2678253	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%9C%D1%8E%D1%84%D1%84%D0%B0-%D0%96%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5	Віктор Мюффа-Жанде	Віктор Мюффа-Жанде — французький гірськолижник, олімпійський медаліст. Бронзову олімпійську медаль Мюффа-Жанде виборов на Пхьончханській олімпіаді 2018 року в гірськолижній комбінації. Зовнішні посилання Досьє на сайті FIS Виноски Французькі гірськолижники Французькі олімпійці Французькі бронзові олімпійські медалісти Бронзові призери зимових Олімпійських ігор 2018 Гірськолижники на зимових Олімпійських іграх 2018
448550	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%20%28%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%9B%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B5%29	Кастро (провінція Лечче)	Кастро (провінція Лечче) Кастро — муніципалітет в Італії, у регіоні Апулія, провінція Лечче. Кастро розташоване на відстані близько 540 км на південний схід від Рима, 180 км на південний схід від Барі, 45 км на південний схід від Лечче. Населення — (2014). Щорічний фестиваль відбувається 25 квітня. Покровитель — Maria SS. Annunziata. Демографія Сусідні муніципалітети Дізо Ортелле Санта-Чезареа-Терме Галерея зображень Див. також Список муніципалітетів провінції Лечче Примітки Муніципалітети провінції Лечче
1050374	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%20%28%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%29	Іст (острів)	Іст (острів) Іст — острів в Адріатичному морі, в центральній частині Хорватії, на північний захід від міста Задар, адміністративно відноситься до Задарської жупанії. Площа острова - 9,734 км ², населення - 202 особи (2001 р.). Довжина берегової лінії - 23,031 км. На південь від Іста знаходиться острів Молат, відділений вузькою протокою Запунтель, на північ, безлюдний острів Шкарда . Населення острова за даними перепису населення 2001 року становить 202 особи і протягом останніх 50 років зменшилось вдвоє. Населення зайняте сільським господарством, рибальством і туристичним сервісом. Іст зв'язаний регулярними поромними рейсами із Задаром. Примітки Острови Хорватії Острови Адріатичного моря Задарська жупанія
5014353	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Муратов Володимир Іванович	Муратов Володимир Іванович Володимир Іванович Муратов — радянський та український фізик, педагог, спеціаліст з фізики плазми, лауреат Державної премії УРСР у галузі науки та техніки (1979). Завідувач кафедри фізики плазми фізико-технічного факультету Харківського університету (1974—2012), парторг, потім декан фізико-технічного факультету (1981—1986). Біографія Володимир Муратов народився 1936 року. Закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. В 1967 отримав ступінь кандидата фізико-математичних наук, захистивши дисертацію «Експериментальне дослідження нелінійної взаємодії хвиль у плазмі». 1 червня 1971 року обійняв посаду доцента кафедри фізики плазми на фізико-технічному факультеті Харківського університету. В 1973 отримав вчене звання доцента. 18 лютого 1974 року був призначений тимчасово виконуючим обов'язки завідувача кафедри фізики плазми, а 25 травня 1975 року затверджений на посаду завідувача. В 1979 Муратову була присуджена Державна премія УРСР в галузі науки і техніки за роботу «Просвітлення плазмових хвильових бар'єрів в результаті лінійних кінетичних ефектів». У 1989 році обійняв посаду професора кафедри фізики плазми. Керував кафедрою фізики плазми до 2012 року, коли кафедра була об'єднана з кафедрою загальної та прикладної фізики у кафедру прикладної фізики та фізики плазми. Наукова діяльність Основний об'єкт досліджень Муратова — перехідне випромінювання, що генерується короткими нерелятивістськими електронними згустками на різних електродинамічних неоднорідностях (спіралях, діафрагмах). У 2010-і роки Муратов займався створенням малогабаритного генератора коротких електромагнітних імпульсів тривалістю близько 100 пікосекунд. Помер 7 грудня 2022 року. Публікації Дисертація Экспериментальное исследование нелинейного взаимодействия волн в плазме: дисс. канд. физ.- мат. наук / В. И. Муратов. — Харьков, 1966. — 81 с. Статті Energy exchange between high- and low-frequency oscillations in a plasma / V. L. Fedorchenko, V. I. Muratov, B. N. Rutkevich. — 1964. — Nuclear Fusion. — Vol. 4, Num. 4 Steady-state nonequilibrium electron distributions characterized by a flux in momentum space in a solid-state plasma: Theory and applications / V. M. Balebanov, S. S. Moiseev, O. Yu. Naguchev, V. I. Karas', I. V. Karas', S. I. Kononenko, V. I. Muratov. — 1998. — Vol. 35, Issue 2 Transition radiation of nonrelativistic electron bunches passing through diaphragms / V. N. Bolotov, S. I. Kononenko, V. I. Muratov, V. D. Fedorchenko. — 2004. — Technical Physics. — Vol. 49, Issue 4. — P. 466—470 Silica luminescence induced by fast light ions / S. I. Kononenko, O. V. Kalantaryan, V. I. Muratov, V. P. Zhurenko. // Radiation Measurements. — 2007. — Vol. 42, Issue 4-5. — P. 751—754. Нагороди та звання Державна премія УРСР в галузі науки і техніки (1979) Диплом І ступеня в університетському конкурсі «За високі досягнення у роботі» (2002) Примітки Декани фізико-технічного факультету Харківського університету Науковці фізико-технічного факультету Харківського університету Викладачі Харківського університету Фізики XX століття Лауреати Державної премії УРСР у галузі науки і техніки Доктори фізико-математичних наук Випускники Харківського університету Народились 1936
41418363	https://en.wikipedia.org/wiki/Lovers%20%281927%20film%29	Lovers (1927 film)	Lovers (1927 film) Lovers or Lovers? is a 1927 silent film romance drama produced and distributed by MGM and directed by John M. Stahl. It stars Ramon Novarro and Alice Terry. It is based on the 1908 play The World and His Wife and is a remake of a 1920 silent of the same name from Paramount. Lovers is a lost film. Cast Ramon Novarro - Jose Alice Terry - Felicia Edward Martindel - Don Julian Edward Connelly - Don Severo George K. Arthur - Pepito Lillian Leighton - Dona Mercedes Holmes Herbert - Milton John Miljan - Alvarez Roy D'Arcy - Senor Galdos See also The Celebrated Scandal (1915) The World and His Wife (1920) References External links allmovie/synopsis; Lovers? lobby poster 1927 films 1927 lost films American silent feature films Films directed by John M. Stahl Metro-Goldwyn-Mayer films American films based on plays Lost American romantic drama films 1927 romantic drama films American black-and-white films 1920s American films Silent American romantic drama films
5088122	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%BD%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Бадігін Костянтин Сергійович	Бадігін Костянтин Сергійович Костянтин Сергійович Бадігін (16 (29) листопада 1910, Пенза — 17 березня 1984, Москва) — радянський капітан далекого плавання, дослідник Арктики, Герой Радянського Союзу (1940), письменник. Біографія Дитинство й освіта Народився 1910 року в Пензі. Батько — агроном, мати — медик. Будинок у Пензі, в якому народився Костянтин Бадігін, знаходився за адресою вулиця Куйбишева, 3. У 2009 році цей будинок повністю згорів, але до 2014 року був відновлений в первинному вигляді на тому ж місці і отримав ту ж поштову адресу. На відновленому будинку встановлено меморіальну дошку, присвячену Бадігіну. З 1928 — матрос на пароплаві на Далекому Сході. За рейс самостійно підготувався до іспитів на другий курс . Чотирирічну програму цього технікуму вивчив за півтора роки, блискуче склав іспити екстерном. У 1932 році закінчив технікум з дипломом судноводія. Полярні подорожі У 1933 році переїхав до Архангельська. Спершу влаштувався матросом на лісовоз, а через деякий час — на «Юшару» третім помічником капітана. У 1935—1936 роках ходив по Північному Льодовитому океану третім помічником капітана (капітан ). У 1937 році — другий помічник на криголамному пароплаві , який 23 жовтня 1937 року був затертий дрейфуючими льодами разом з криголамами і у морі Лаптєвих. 18 березня 1938 року був призначений капітаном криголама «Георгій Сєдов», на якому залишився дрейфувати (екіпаж 15 осіб). Дрейф тривав 812 діб і закінчився у Гренландському морі. У 1940 році капітану криголама Бадігіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після зимівлі Бадігін працював начальником у штурмансько-навігаційній службі Морського управління Головсевморшляху. Після закінчення дрейфу отримав відпустку на кілька місяців, працював над книгою «На кораблі „Георгій Сєдов“ через Льодовитий океан». Участь у війні У 1941—1946 роках перебував на військовій службі, брав участь у Німецько-радянській війні. У 1941—1943 роках був командиром криголамного загону Біломорської флотилії, начальником штабу Архангельського штабу морських операцій, першим заступником начальника Управління Біломорських льодових операцій. У 1943—1945 роках — капітан теплохода «Клара Цеткін» на Тихому океані, перевозив оборонні вантажі з США до Владивостока. Дослужився до звання капітана 3 рангу і вийшов у відставку. У 1940-1950-і роки жив у Москві на Тверській вулиці, будинок 6, а потім — на , будинок 98. Кар'єра історика і літератора У 1950 році закінчивши Московський педагогічний інститут, потім навчався в аспірантурі при Московського державного університету. У 1953 році захистив дисертацію «льодові плавання російських поморів з XII по XVIII століття» і отримав ступінь кандидата географічних наук. У своїй дисертації Бадігін посилався на текст рукопису «Ходіння Іваново Олельковича сина Ноугородца», про яку дізнався від письменника . Історик Володимир Мавродін у 1958 році опублікував статтю, в якій зазначав, що дисертація Бадігіна заснована на недостовірних джерелах. Дисертації Бадігіна присвятив статтю «„Древностелюбиві прокази“ новітнього часу» історик у своїй книзі 2001 року. На видання книги К. С. Бадігіна «По студених морях» 1956 року, заснованої на його дисертації, різко відгукнулися радянські вчені Варвара Адріанова-Перетц, , , Віктор Виноградов, , Дмитро Лихачов, . 1960 року створив у Калінінграді місцеве відділення Спілки письменників. Першим секретарем відділення став . З 1973 — голова комісії з морської художньої літератури Спілки письменників СРСР. Останні роки з 1977 року жив із другою дружиною Ніною Василівною Бадігіною (1943—2013) за адресою місто Москва, , будинок 3. Помер у 1984 році, похований на Кунцевському цвинтарі Москви. Там же поховано його другу дружину. Нагороди Герой Радянського Союзу (3.02.1940). Орден Леніна (3.02.1940). Орден Трудового Червоного Прапора (28.11.1980). Орден «Знак Пошани» (10.08.1945). Почесний громадянин міста Архангельськ. Пам'ять Вулиця Бадігіна та проїзд Бадігіна в Пензі. Проїзд Бадігіна в Архангельську. У Мелітополі є вулиця і пєять провулків, названі на честь Бадігіна, але з помилкою у назві, яка міцно закріпилась в міській топоніміці: вулиця Бадигіна, провулок Бадигіна, 1-й провулок Бадигіна, 2-й провулок Бадигіна, 3-й провулок Бадигіна, 4-й провулок Бадигіна. Відновлений «Будинок Бадігіна» в Пензі (вулиця Куйбишева, 3) та меморіальна дошка Бадігіну на цьому будинку. У 2022 році в будівлі відкрито арт-простір «Будинок Бадігіна», філію Пензенської картинної галереї імені К. А. Савицького. Пам'яті Бадігіна присвячена експозиція Пензенського літературного музею. Ульянівська об'єднана технічна школа носить його ім'я. Твори Зібрання творів: Зібрання творів у чотирьох томах. — Москва: Дитяча література, 1988—1989. — 100 000 прим. Зібрання творів у п'яти томах. — Москва: Терра, 1993. — 100 000 прим. Історичні праці: Люди криголама «Сєдов» (1939) «На кораблі „Георгій Сєдов“ через Льодовитий океан» (1941) «Три зимівлі у льодах Арктики» (1950) «У льодах Арактики» (1950) «Розгадка таємниці Землі Андрєєва» (1953, у співавторстві із Зубовим) «По студених морях. Нариси з історії льодових плавань російських поморів» (1956) «На морських дорогах» (мемуари, 1978) Історичні та пригодницькі романи та повісті: «Шлях на Грумант» (1953) «Підкорювачі студених морів» (1957) «Чужі вітрила» (1959) «Секрет державної ваги» (1966) «Кільце великого магістра» (1969) «На затонулому кораблі» (1964) «Корсари Івана Грозного» (1973) «Кораблетроща біля острова Надії» (1977) «Ключі від зачарованого замку» (1980) Сценарії: «Море студене» (1954, у співавторстві з ) Примітки Література Калининград литературный: книга для внеклассного чтения // сост. Региональная организация писателей Калининградской области. — Калининград, 2002. Визе В. Ю. Моря Советской Арктики. — 3 изд. — М.; Л., 1948 Визе В. Ю. Моря Российской Арктики: В 2-х тт. — Т. II. — М.: Paulsen, 2016. — 340 с. — (Международный полярный год). — ISBN 978-5-98797-130-7. Адрианова-Перетц В. П., Андреев А. И., Белов М. И., Виноградов В. В., Гаккель Я. Я., Лихачёв Д. С., Малышев В. Н.. Недобросовестный труд // Литературная газета, 1956, 15 декабря, № 149 — С. 3. Мавродин В. В. Против фальсификации истории географических исследований // Известия Всесоюзного географического общества — М.-Л., 1958. № 1 — С. 81-86. Козлов В. П. Обманутая, но торжествующая Клио: Подлоги письменных источников по российской истории в XX веке. — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2001. — 224 с. — 2 000 экз. — ISBN 5-8243-0108-5. (в пер.) Базылев В. Н. Политика и лингвистика: «В начале было „Слово…“» // Политическая лингвистика. — Вып. 3 (33). — Екатеринбург, 2010. — С. 9-25. Посилання Бадигин, Константин Сергеевич на «Родоводе». Дерево предков и потомков Книги Бадігіна Радянські моряки Поховані на Кунцевському кладовищі Літературні містифікації Наукові фальсифікації Письменники-мариністи Автори пригодницької прози Автори історичної прози Росії Письменники-автори історичних романів Російські мемуаристи Мемуаристи СРСР Радянські письменники Радянські військові моряки Другої світової війни Капітани далекого плавання Нагороджені Почесною грамотою Президії Верховної Ради РРФСР Кавалери ордена «Знак Пошани» Кавалери ордена Трудового Червоного Прапора Кавалери ордена Леніна Герої Радянського Союзу Померли в Москві Персоналії за алфавітом Померли 1984 Померли 17 березня Уродженці Пензи Народились 1910 Народились 29 листопада
556739	https://en.wikipedia.org/wiki/Tony%20Abbott	Tony Abbott	Tony Abbott Anthony John Abbott (born 4 November 1957) is an Australian former politician who served as the 28th prime minister of Australia from 2013 to 2015. He held office as the leader of the Liberal Party of Australia. Abbott was born in London, England, to an Australian mother and a British father, and moved to Sydney at the age of two. He studied economics and law at the University of Sydney, and then attended The Queen's College, Oxford, as a Rhodes Scholar, studying Philosophy, Politics and Economics. After graduating from Oxford, Abbott briefly trained as a Roman Catholic seminarian, and later worked as a journalist, manager, and political adviser. In 1992, he was appointed director of Australians for Constitutional Monarchy, a position he held until his election to parliament as a member of parliament (MP) for the division of Warringah at the 1994 Warringah by-election, before the election of the Howard government in 1996. Following the 1998 election, Abbott was appointed Minister for Employment Services in the second Howard ministry. He was promoted to cabinet in 2001 as Minister for Employment, Workplace Relations and Small Business. In 2003, Abbott became Minister for Health and Ageing, retaining this position until the defeat of the Howard government at the 2007 election. Initially serving in the shadow cabinets of Brendan Nelson and then Malcolm Turnbull, Abbott resigned from the front bench in November 2009, in protest against Turnbull's support for the Rudd government's proposed Emissions Trading Scheme (ETS). Forcing a leadership ballot on the subject, Abbott narrowly defeated Turnbull to become the party's leader and leader of the opposition. Abbott led the Liberal-National Coalition to the 2010 federal election, which resulted in a hung parliament, and an eventual victory for the Australian Labor Party (ALP). Abbott remained leader, and led the Coalition to a landslide victory at the 2013 election. After assuming office, the Abbott government implemented Operation Sovereign Borders in an effort to halt illegal maritime arrivals. It abolished several reforms enacted by the preceding government, including the Minerals Resource Rent Tax and Australia's carbon pricing scheme. His government aimed to rein in a federal budget deficit that reached A$48.5 billion by June 2014, and established the National Commission of Audit to advise on restoring the federal budget to surplus. Abbott instituted the Royal Commission into Trade Union Governance and Corruption; founded the Medical Research Future Fund; and produced white papers on developing Northern Australia and the Agricultural Competitiveness. In international affairs, Abbott concluded free trade agreements with China, Japan and South Korea. He challenged the Russian president Vladimir Putin over Russia's actions in Ukraine and over the shooting down of Malaysian Flight MH17 in Ukraine. He committed Australian forces to the battle against ISIS during the Syrian conflict, and agreed to resettle an additional 12,000 refugees from the region. He launched the New Colombo Plan to encourage educational exchange with the Indo-Pacific region. Domestically, Abbott campaigned for recognition of Indigenous Australians in the Australian Constitution, and promised a plebiscite on the issue of same-sex marriage. Abbott's "budget repair" measures proved unpopular, with his government's austere 2014 budget being widely criticised. Due to Abbott's poor opinion polling and personal unpopularity, he was defeated by rival Malcolm Turnbull in a September 2015 leadership spill, and replaced as prime minister. He remained in the Parliament as a backbencher, until he lost his seat of Warringah to independent candidate Zali Steggall at the 2019 federal election. In September 2020, he was named an adviser to the British government's Board of Trade. Abbott continues to contribute to international public debate as a writer, public speaker and advocate for conservative causes. He is often ranked in the lower tier of Australian prime ministers. Early life Birth and family background Abbott was born on 4 November 1957 at the General Lying-In Hospital in Lambeth, London, England. He is the oldest of four children born to Fay (née Peters; b. 1933) and Richard Henry "Dick" Abbott (1924–2017). He has three younger sisters, including Christine Forster, who has also been involved in politics. His mother was born in Sydney, while his father was born in Newcastle upon Tyne, England. At age 16, Dick Abbott moved to Australia with his parents. Two years later, in 1942, he was called up to the Royal Australian Air Force. Dick Abbott and his mother returned to the UK in 1954 where he met and married Fay Peters, a dietitian. Childhood and education On 7 September 1960, Abbott, his parents, and younger sister Jane, left the UK for Australia on the Assisted Passage Migration Scheme ship SS Oronsay. Settling in Sydney, the family first lived in the suburb of Bronte and later moved to Chatswood. Dick Abbott established what was to become one of the largest orthodontics practices in Australia, retiring in 2002. Abbott attended primary school at St Aloysius' College at Milson's Point, before completing his secondary school education at St Ignatius' College, Riverview, both Jesuit schools. During his time at St Ignatius' College, one was his teachers was John Kennedy, who would later go on to serve as the member for Hawthorn. He graduated with a Bachelor of Economics (BEc) in 1979 and a Bachelor of Laws (LLB) in 1981 from the University of Sydney. He resided at St John's College and was president of the Student Representative Council. Influenced by his chaplain at St Ignatius', Father Emmet Costello, he then attended The Queen's College, Oxford, as a Rhodes Scholar, where in June 1983 he graduated as a Bachelor of Arts in Philosophy, Politics and Economics (PPE) and on 21 October 1989 proceeded by seniority to Master of Arts. During his university days, Abbott gained media attention for political opposition to the then dominant left-wing student leadership. Once he was violently beaten at a university conference. According to the Sun-Herald newspaper, it was "an ugly and often violent time", and Abbott's tactics in student politics were like "an aggressive terrier". Abbott organised rallies in support of Governor-General John Kerr after he dismissed the Whitlam government in November 1975, as well as a pro-Falklands War demonstration during his time at Oxford. At St. Ignatius College, Abbott had been taught and influenced by the Jesuits. At university, he encountered B. A. Santamaria, a Catholic layman who led a movement against Communism within the Australian labour movement in the 1950s, culminating in the 1955 Labor Party split and the formation of the Democratic Labor Party. Santamaria has been described as Abbott's "political hero". He wrote the foreword to a novelisation of Santamaria's life written by Alan Reid, and in 2015 launched a biography of Santamaria written by Gerard Henderson. In 1977, Abbott faced charges of common and indecent assault after allegedly groping trainee teacher Helen Wilson while she was making a speech at the College of Advanced Education in Kuring-gai, Sydney. Abbott pleaded not guilty, and the charges were ultimately dropped. Abbott was a student boxer, earning two Blues for boxing while at Oxford. When Abbott was a student, on one occasion he rescued a child who had been pulled out into the sea by the current. On another occasion, while drinking at a pub, he helped rescue children from the burning house next door. On both of these occasions, he left the scene after the rescues and did not wait to be thanked. Early adult life and pre-political career Following his time in Britain, Abbott returned to Australia and told his family of his intention to join the priesthood. In 1984 at the age of 26, he entered St Patrick's Seminary, Manly. Abbott did not complete his studies at the seminary, leaving the institution in 1987. Interviewed before the 2013 election, Abbott said of his time as a trainee priest: "The Jesuits had helped to instil in me this thought that our calling in life was to be, to use the phrase: 'a man for others'. And I thought then that the best way in which I could be a 'man for others' was to become a priest. I discovered pretty soon that I was a bit of a square peg in a round hole … eventually working out that, I'm afraid, I just didn't have what it took to be an effective priest." Abbott worked in journalism, briefly ran a concrete plant, and began to get involved in national politics. Throughout his time as a student and seminarian, he was writing articles for newspapers and magazines—first for Honi Soit (the University of Sydney student newspaper) and later The Catholic Weekly and national publications such as The Bulletin. He eventually became a journalist and wrote for The Australian. At birth, Abbott was a British citizen by birth in the UK and by descent from his British-born father. He did not hold Australian citizenship from birth, as at the time Australian citizenship by descent could only be acquired from the father. Abbott became a naturalised Australian citizen on 26 June 1981, apparently so as to become eligible for a Rhodes scholarship. On 12 October 1993, he renounced his British citizenship to be eligible to run for parliament under section 44 of the constitution. Political career Early career Abbott began his public life when he was employed as a journalist for The Bulletin, an influential news magazine, and later for The Australian newspaper. While deciding his future career path, Abbott developed friendships with senior figures in the New South Wales Labor Party, and was encouraged by Bob Carr, as well as Johno Johnson, to join the Labor Party and run for office. Abbott felt uncomfortable with the role of unions within the party, however, and wrote in his biography that he felt Labor "just wasn't the party for me." For a time he worked as a plant manager for Pioneer Concrete before becoming press secretary to Liberal Leader John Hewson from 1990 to 1993, helping to develop the Fightback! policy. Prime Minister John Howard wrote in his autobiography that Abbott considered working on his staff before accepting the position with The Bulletin, and it was on Howard's recommendation that Hewson engaged Abbott. According to Howard, he and Abbott established a good rapport, but Hewson and Abbott fell out shortly before the 1993 election, and Abbott ended up in search of work following the re-election of the Keating government. He was approached to head Australians for Constitutional Monarchy (ACM), the main group organising support for the maintenance of the Monarchy in Australia amidst the Keating government's campaign for a change to a republic. Abbott renounced his British citizenship in 1993. Between 1993 and 1994, Abbott was Executive Director of ACM. According to biographer Michael Duffy, Abbott's involvement with ACM "strengthened his relationship with John Howard, who in 1994 suggested he seek pre-selection for a by-election in the seat of Warringah". Howard provided a glowing reference and Abbott won pre-selection for the safe Liberal seat. Despite his conservative leanings, Abbott acknowledged he voted for Labor in the 1988 NSW state election as he thought that "Barrie Unsworth was the best deal Premier that New South Wales had ever had". Nevertheless, Abbott then clarified that he has never voted for Labor in a federal election. Member of Parliament, 1994–2009 Abbott won Liberal preselection for the federal Division of Warringah by-election in March 1994 following the resignation of Michael MacKellar. He easily held the safe Liberal seat in the Liberals' traditional Northern Beaches heartland, suffering a swing of only 1 percentage point in the primary vote. He easily won the seat in his own right at the 1996 general election. Before 2019, he only dropped below 59 percent of the two-party vote once, in 2001; that year independent Peter Macdonald, the former member for the state seat of Manly, held Abbott to only 55 percent. Abbott was the parliamentary secretary to the Minister for Employment, Education, Training and Youth Affairs (1996–1998), Minister for Employment Services (1998–2001), Minister for Employment and Workplace Relations and Small Business (2001), Minister for Employment and Workplace Relations (2001–03) and Minister for Health and Ageing from 2003 to November 2007. From early 2002 to October 2007, he was also the Leader of the House in the House of Representatives. In 1998, Abbott established a trust fund called "Australians for Honest Politics Trust" to help bankroll civil court cases against the One Nation Party and its leader Pauline Hanson. Prime Minister John Howard denied any knowledge of existence of such a fund. Abbott was also accused of offering funds to One Nation dissident Terry Sharples to support his court battle against the party. However, Howard defended the honesty of Abbott in this matter. Abbott conceded that the political threat One Nation posed to the Howard government was "a very big factor" in his decision to pursue the legal attack, but he also claimed to be acting "in Australia's national interest". Howard also defended Abbott's actions saying "It's the job of the Liberal Party to politically attack other parties – there's nothing wrong with that." As a Parliamentary Secretary, Abbott oversaw the establishment of the Green Corps program which involved young people in environmental restoration work. As Minister for Employment Services, he oversaw the implementation of the Job Network and was responsible for the government's Work for the Dole scheme. He also commissioned the Cole Royal Commission into "thuggery and rorts" in the construction industry and created the Office of the Australian Building and Construction Commissioner in response and to lift productivity. The Liberal Party allowed members a free choice in the 1999 republic referendum. Abbott was one of the leading voices within the party campaigning for the successful "No" vote, pitting him against future parliamentary colleague and leading republican Malcolm Turnbull. Cabinet minister (1998–2007) When Abbott was promoted to the Cabinet in 1998, Prime Minister Howard described him as an effective performer with an endearing style, whereas the Opposition described him as a "bomb thrower." Howard appointed Abbott to replace Kay Patterson as Minister for Health in 2003, during a period of contentious Medicare reform and a crisis in Medical indemnity Insurance, in which the price of insurance was forcing doctors out of practice. The Australian Medical Association was threatening to pull out all Australian doctors. Abbott worked with the states to address the crisis and keep the system running. Health care initiatives instigated by Abbott include the Nurse Family Partnership, a long term scheme aimed at improving conditions for indigenous youth by improving mother-child relationships. The scheme was successful in reducing child abuse and improving school retention rates. In 2005, Abbott was holidaying with his family in Bali when the Bali bombings occurred. Abbott visited the victims of the bombings in hospital, and in his capacity as Health Minister organised for Australians who required lifesaving emergency surgery and hospitalisation to be flown to Singapore. In 2006, Abbott controversially opposed access to the abortion drug RU486, and the Parliament voted to strip Health Ministers of the power to regulate this area of policy. During this time, Abbott likened the act of having an abortion to committing a murder, saying "we have a bizarre double standard, a bizarre double standard in this country where someone who kills a pregnant woman's baby is guilty of murder but a woman who aborts an unborn baby is simply exercising choice". Abbott introduced the Medicare Safety Net to cap the annual out-of-pocket costs of Medicare cardholders to a maximum amount. In 2007, he attracted criticism over long delays in funding for cancer diagnostic equipment (PET scanners). According to Sydney Morning Herald's political editor, Peter Hartcher, before the defeat of the Howard government at the 2007 election, Abbott had opposed the government's centrepiece WorkChoices industrial relations deregulation reform in Cabinet, on the basis that the legislation exceeded the government's mandate, was harsh on workers, and was politically dangerous to the government. John Howard wrote in his 2010 autobiography that Abbott was "never a zealot about pursuing industrial relations changes" and expressed "concern about making too many changes" during Cabinet's discussion of WorkChoices. Abbott campaigned as Minister for Health at the 2007 election. On 31 October, he apologised for saying "just because a person is sick doesn't mean that he is necessarily pure of heart in all things", after Bernie Banton, an asbestos campaigner and terminal mesothelioma sufferer, complained that Abbott was unavailable to collect a petition. In The Australian Doctor's 2015 poll, Tony Abbott was ranked as the third "worst health minister in 35 years", as voted on by doctors. Peter Dutton was ranked the overall worst. Shadow minister (2007–2009) The Coalition lost government in 2007 and Abbott was re-elected to the seat of Warringah with a 1.8% swing toward the Labor Party. Following Peter Costello's rejection of the leadership of the Parliamentary Liberal Party, Abbott nominated for the position of party leader, along with Malcolm Turnbull and Brendan Nelson. After canvassing the support of his colleagues, Abbott decided to withdraw his nomination. He seemingly did not have the numbers, noting that he was "obviously very closely identified with the outgoing prime minister." He said he would not rule out contesting the leadership at some time in the future. Of the three candidates, Abbott was the only one who had previous experience in Opposition. Nelson was elected Liberal leader in December 2007 and Abbott was assigned the Shadow Portfolio of Families, Community Services and Indigenous Affairs. As indigenous affairs spokesman, Abbott said that it had been a mistake for the Howard government not to offer a national apology to the Stolen Generations; spent time teaching at remote Aboriginal communities; and argued for the Rudd government to continue the Northern Territory National Emergency Response which restricted alcohol and introduced conditional welfare in certain Aboriginal communities. During this period in Opposition, Abbott wrote Battlelines, a biography and reflection on the Howard government, and potential future policy direction for the Liberal Party. In the book, Abbott said that in certain aspects the Australian Federation was "dysfunctional" and in need of repair. He recommended the establishment of local hospital and school boards to manage health and education, and discussed family law reform, multiculturalism, climate change, and international relations. The book received a favourable review from former Labor Party speech writer Bob Ellis and The Australian described it as "read almost universally as Abbott's intellectual application for the party's leadership after the Turnbull experiment". The number of unauthorised immigrant arrivals in boats to Australia increased during 2008. Abbott claimed that this was an effect of the Rudd government's easing of border protection laws and accused Kevin Rudd of ineptitude and hypocrisy on the issue of unauthorised immigrants upon boats arriving, particularly during the Oceanic Viking affair of October 2009, saying, "John Howard found a problem and created a solution. Kevin Rudd found a solution and has now created a problem". During November 2009, Abbott resigned from shadow ministerial responsibilities due to the Liberal Party's position on the Rudd government's Emissions trading Scheme (ETS), leading to the resignation of other shadow ministers. Leader of the Opposition (2009–2013) On 1 December 2009, Abbott was elected to the position of Leader of the Liberal Party of Australia over Turnbull and Shadow Treasurer Joe Hockey. Abbott proposed blocking the government's ETS in the Senate whereas Turnbull sought to amend the bill which the majority of the Liberal Party did not support. Abbott named his Shadow Cabinet on 8 December 2009. Abbott described Prime Minister Rudd's Emission Trading plan as a 'Great big tax on everything' and opposed it. The Coalition and minor parties voted against the government's ETS legislation in the Senate and the legislation was rejected. Abbott announced a new Coalition policy on carbon emission reduction in February, which committed the Coalition to a 5 per cent reduction in emissions by 2020. Abbott proposed the creation of an 'emissions reduction fund' to provide 'direct' incentives to industry and farmers to reduce carbon emissions. In April, Rudd announced that plans for the introduction his ETS would be delayed until 2013. When appointed to the Liberal leadership, Abbott's Catholicism and moral beliefs became subjects of repeated media questioning. Various commentators suggested that his traditionalist views would polarise female voters. He told press gallery journalist Laurie Oakes that he did not do doorstop interviews in front of church but regularly faced pointed questions about his faith which were not being put to Prime Minister Rudd, who conducted weekly church door press conferences following his attendances at Anglican services. Abbott reportedly missed the 2009 vote on the Rudd government $42 billion stimulus package because he fell asleep in his parliamentary office after a night of drinking. When asked by a journalist whether he had been drunk, Abbott said "that is an impertinent question" and that he "wasn't keeping count" but thought it was "maybe two" bottles of wine. In a 60 Minutes interview aired on 7 March 2010, Abbott was asked: "Homosexuality? How do you feel about that?". He replied: "I'd probably feel a bit threatened … it's a fact of life and I try to treat people as people and not put them in pigeonholes." In later interviews Abbott apologised for the remark. In 2013, Abbott stated on 3AW that if his sister Christine Forster were to have a marriage ceremony with her partner Virginia he would attend. In March 2010, Abbott, announced a new policy initiative to provide for six months paid parental leave, funded by an increase in corporate tax by 1.7 percentage points on all taxable company income above $5 million. Business groups and the government opposed the plan, however it won support from the Australian Greens. While Opposition Spokesman for Indigenous Affairs, Abbott spent time in remote Cape York Aboriginal communities as a teacher, organised through prominent indigenous activist Noel Pearson. Abbott repeatedly spoke of his admiration for Pearson, and in March 2010, introduced the Wild Rivers (Environmental Management) Bill to Parliament in support of Pearson's campaign to overturn the Queensland government's Wild Rivers legislation. Abbott and Pearson believed that the Queensland law would 'block the economic development' of indigenous land, and interfere with Aboriginal land rights. Abbott completed an Ironman Triathlon event in March 2010 at Port Macquarie, New South Wales. In April he set out on a 9-day charity bike ride between Melbourne and Sydney, the annual Pollie Pedal, generating political debate about whether he should have committed so much time to physical fitness. Abbott described the events as an opportunity to "stop at lots of little towns along the way where people probably never see or don't very often see a federal member of Parliament." In his first Budget reply speech as Opposition Leader, Abbott sought to portray the Rudd government's third budget as a "tax and spend" budget and promised to fight the election on the new mining "super-profits" tax proposed by Rudd. 2010 election On 24 June 2010, Julia Gillard replaced Kevin Rudd as Australian Labor Party leader and prime minister. The replacement of a first-term prime minister was unusual in Australian political history and the Rudd-Gillard rivalry remained a vexed issue for the Gillard government into the 2010 election and its subsequent term. On 17 July, Gillard called the 2010 federal election for 21 August. Polls in the first week gave a view that Labor would be re-elected with an increased majority, with Newspoll and an Essential poll showing a lead of 10 points (55–45) two party preferred. The two leaders met for one official debate during the campaign. Studio audience surveys by Channel 9 and Seven Network suggested a win to Gillard. Unable to agree on further debates, the leaders went on to appear separately on stage for questioning at community fora in Sydney and Brisbane. In Sydney on 11 August, Abbott's opening statement focused on his main election messages around government debt, taxation and asylum seekers. An exit poll of the Rooty Hill RSL audience accorded Abbott victory. Gillard won the audience poll at Broncos Leagues Club meeting in Brisbane on 18 August. Abbott appeared for public questioning on the ABC's Q&A program on 16 August. Labor and the Coalition each won 72 seats in the 150-seat House of Representatives, four short of the requirement for majority government, resulting in the first hung parliament since the 1940 election. Abbott and Gillard commenced a 17-day period of negotiation with crossbenchers over who would form government. On the crossbench, four independent members, one member of the National Party of Western Australia and one member of the Australian Greens held the balance of power. Following the negotiations, Gillard formed a minority government with the support of an Australian Greens MP and three independent MPs on the basis of confidence and supply. Another independent and the WA National gave their confidence and supply support to the Coalition, resulting in Labor holding a 76–74 tally of votes on the floor of the Parliament. The Coalition finished with 49.88 percent of the two party preferred vote, obtaining a national swing of around 2.6%. During negotiations, the Independents requested that both major parties' policies be costed by the apolitical Australian Treasury. The Coalition initially resisted the idea, citing concerns over Treasury leaks, however they eventually allowed the analysis. Treasury endorsed Labor's budget costings but projected that Coalition policies would add between $860 million and $4.5 billion to the bottom line over the next four years, rather than the $11.5 billion projected by the Coalition. The close result was lauded by former Prime Minister John Howard, who wrote in 2010 that Abbott had shifted the dynamic of Australian politics after coming to the leadership in 2009 and "deserves hero status among Liberals". After the 2010 election Following the 2010 election, Abbott and his deputy, Julie Bishop, were re-elected unopposed as leaders of the Liberal Party. Abbott announced his shadow ministry on 14 September, with few changes to senior positions, but with the return of former leadership rival Malcolm Turnbull, whom he selected as Communications spokesman. Abbott announced that he wanted Turnbull to prosecute the Opposition's case against the Gillard government's proposed expenditure on a National Broadband Network. Following the 2010–2011 Queensland floods, Abbott opposed plans by the Gillard government to impose a "flood levy" on taxpayers to fund reconstruction efforts. Abbott said that funding should be found within the existing budget. Abbott announced a proposal for a taskforce to examine further construction of dams in Australia to deal with flood impact and food security. In February 2011, Abbott criticised the Gillard government's handling of health reform and proposal for a 50–50 public hospitals funding arrangement with the states and territories, describing the revised Labor Party proposal as "the biggest surrender since Singapore". Although Abbott had previously stated that he considered a carbon tax the best way to set a price on carbon, he opposed Prime Minister Gillard's February 2011 announcement of a proposal for the introduction of a "carbon tax", and called on her to take the issue to an election. Abbott said that Gillard had lied to the electorate over the issue because Gillard and her Treasurer Wayne Swan had ruled out the introduction of a carbon tax in the lead up to the 2010 election. In April 2011, Abbott proposed consultation with Indigenous people over a bipartisan Federal Government intervention in Northern Territory towns including Alice Springs, Katherine and Tennant Creek, which would cover such areas as police numbers and school attendance in an effort to address what he described as a "failed state" situation. April saw Abbott announce a $430 million policy plan to improve the employment prospects of people with serious mental health problems. Following the first Gillard government budget in May 2011, Abbott used his budget-reply speech to reiterate his critiques of government policy and call for an early election over the issue of a carbon tax. Rhetorically echoing Liberal party founder, Robert Menzies, Abbott addressed remarks to the "forgotten families". In June 2011, Abbott for the first time led Gillard in a Newspoll as preferred prime minister. In September 2011, he announced a plan to develop an agricultural food bowl in the north of Australia by developing dams for irrigation and hydroelectricity. Coalition task force leader Andrew Robb claimed that Australia currently produced enough food for 60 million people, but that the Coalition plan could double this to 120 million people by 2040. The head of the Northern Australia Land and Water Taskforce expressed concerns about the economic and environmental viability of this plan as well as its effects on the indigenous Australian communities in northern Australia. Reflecting on indigenous issues on the occasion of the 40th anniversary of the Aboriginal Tent Embassy on Australia Day 2012, Abbott said that there had been many positive developments in indigenous affairs in recent decades including Rudd's apology and moves to include indigenous Australians in the Australian Constitution. Later that day, Abbott became the target of protesters from the "Embassy" after one of Gillard's advisers contacted a union official who advised Tent Embassy protesters of Abbott's whereabouts and misrepresented Abbott's views on Aboriginal affairs to them, saying he intended to "pull down" the embassy. A major security scare resulted, which was broadcast around the world, resulting in Gillard and Abbott being rushed to a government car amid a throng of security due to fears for their safety. In an address to the National Press Club on 31 January 2012, Abbott outlined some of his plans for government if elected. These included an intent to live one week of every year in an indigenous Australian community, and to prune government expenditure and cut taxes. Abbott also announced "aspirational" targets for a disability insurance scheme and a subsidised dentistry program once the budget had been restored to "strong surplus". Abbott responded to the February 2012 Labor leadership crisis by criticising the cross bench independents for keeping Labor in power and renewed his calls for a general election to select the next Prime Minister of Australia. In criticising the Gillard government on foreign policy, Abbott said that "foreign policy should have a Jakarta rather than a Geneva focus". Following his attendance at the 10th anniversary commemoration of the Bali bombing in Bali, Abbott travelled to Jakarta with his Shadow Ministers for Foreign Affairs and Immigration for a meeting with Indonesian President Yudhoyono and Foreign Minister Marty Natalegawa. Abbott promised a "no-surprises principle" for dealings with Indonesia. The presidential reception was an unusual occurrence for an opposition leader. In November 2012, Abbott launched his fourth book, A Strong Australia, a compilation of nine of his "landmark speeches" from 2012, including his budget reply and National Press Club addresses. Gillard misogyny speech On 9 October 2012, Prime Minister Julia Gillard accused Tony Abbott of misogyny and hypocrisy in a speech to Parliament that gained international notice. Prime Minister (2013–2015) Early policy implementation At the federal election on 7 September 2013, Abbott led the Liberal-National coalition to victory over the incumbent Labor government, led by Kevin Rudd. Abbott and his ministry were sworn in on 18 September 2013. He was the subject of criticism for his decision to only include one woman, Deputy Liberal leader Julie Bishop, in his cabinet. On the first day of the new Parliament, Abbott introduced legislation into Parliament to repeal the Carbon Tax, and commenced Operation Sovereign Borders, the Coalition's policy to stop the maritime arrival of asylum seekers, which received strong public support. Abbott announced a Royal Commission into trade union governance and corruption on 11 February 2014. This was followed by amendments to the Fair Work Act, and a "Repeal Day", where more than 10,000 "red tape" regulations were repealed. As Prime Minister, Abbott oversaw free trade agreements signed with Japan, South Korea and China. The Carbon Tax Repeal Bill passed both houses of Parliament on 17 July 2014 and the Mining Tax Repeal Bill passed both houses of Parliament on 2 September 2014 after negotiations with the Palmer United Party. 2014 budget The 2014 Australian federal budget, the Abbott government's first budget, delivered by Treasurer Joe Hockey, was criticised by the Opposition as "cruel" and "unfair" and a large number of budget saving measures were blocked by the crossbench in the Senate. Hockey and Abbott were both criticised for their inability to "sell" the necessity of the budget cuts to the cross bench or the public. Hockey was further criticised for several "out of touch" and "insensitive" comments in subsequent months, however, the prime minister continuously publicly backed the treasurer, refusing to replace him with a better performing minister. Knighting of Prince Philip On 25 March 2014, Abbott announced that he had advised the Queen to reinstate the knight and dame system of honours to the Order of Australia. Outgoing Governor-General Quentin Bryce and her successor, Peter Cosgrove, became the first recipients of the reinstated honours. On Australia Day 2015, Abbott announced that Prince Philip, Duke of Edinburgh, the Queen's husband and a resident of the United Kingdom, would be appointed a Knight of the Order of Australia. This decision was widely criticised, including by members of the government, and fuelled speculation that the prime minister's leadership could be challenged. On 2 November 2015, new prime minister Malcolm Turnbull announced that knights and dames had been removed from the Order of Australia, as "not appropriate in our modern honours system", although existing titles would not be affected. February 2015 leadership spill On 6 February 2015, Liberal backbencher Luke Simpkins announced that he would move a motion, at a meeting of the party room, for a spill of the federal Liberal Party's leadership positions. Simpkins stated that such a motion would give Liberal members of parliament and senators the opportunity to either endorse the Prime Minister or "seek a new direction." The meeting was held on 9 February 2015 and the spill motion was defeated by 61 votes to 39. Both Malcolm Turnbull and deputy leader Julie Bishop were speculated to be considering a leadership run if the spill motion had succeeded. Prime Minister Abbott described the leadership motion as a "near death experience" and declared that "good government starts today", promising to consult his colleagues more, to shy away from his so-called "captain's calls" and to reduce the role of his chief of staff Peta Credlin. Operations against Islamic State Following the Île-de-France attacks, the Kuwait mosque bombing and the mass shooting in Sousse, Tunisia, Abbott announced that "Isis is at war with Australia." Australia had already begun anti-terrorism measures against the group in 2014. However, by September, the Royal Australian Air Force was readying a wing of F/A-18E/F Super Hornets, along with an E-7A Wedgetail and KC-30, for operations in Eastern Syria, making strikes against Islamic State of Iraq and the Levant. The Australian commitment, known as Operation Okra involved 400 personnel, came at the formal request of PresidentBarack Obama. Australian forces integrated with British Armed Forces, United States Armed Forces and other coalition members within Operation Inherent Resolve. It is understood that Australia's air operations were complemented by operations of the 4 Squadron of the Australian Special Air Service Regiment. Choppergate In July 2015, Bronwyn Bishop, who had been successfully nominated by Abbott in November 2013 for the position of Speaker of the House, came under intense media scrutiny after details of her use of taxpayer-funded political entitlements were made public, including chartering a helicopter flight between Melbourne and Geelong to attend a Liberal party fundraiser. Abbott was criticised over his handling of the entitlements scandal as he allowed the controversy to drag on for weeks because of his refusal to sack the Speaker, a close friend and political mentor. Despite Abbott's support, Bishop resigned as Speaker on 2 August 2015. Same-sex marriage debate During Abbott's prime ministership, Australian law continued to define marriage as a union of a man and a woman, while recognising same-sex couples as de facto couples in areas such as taxation law, social security law, immigration and superannuation, and Abbott did not support changing the law. During Abbott's time as opposition leader and prime minister, the position of the Labor Party and opinion polls shifted towards favouring same-sex marriage. Abbott determined that a national plebiscite, rather than a Parliamentary vote should settle the issue. As an Opposition front bencher in 2008, Abbott wrote: "The love and commitment between two people of the same sex can be as strong as that between husband and wife... There is more moral quality in a relationship between two people devoted to each other for decades than in many a short-lived marriage. Still, however deeply affectionate or long lasting it may be, the relationship between two people of the same sex cannot be a marriage because a marriage, by definition, is between a man and a woman... Let's celebrate all strong relationships, whether they are between a man and a woman or between people of the same sex but let's be careful about describing every lasting sexual bond as a 'marriage'." The First Rudd government and Gillard government held similar views (although the short-lived second Rudd government reversed Labor's position on the issue). Abbott reaffirmed that he did not support changing the law to recognise same-sex marriage, and did not alter Coalition policy on the issue – however he permitted Coalition members to advocate for change if they felt strongly on the issue, and indicated that if a bill were to come before the new parliament, the Coalition party room would discuss its stance on the issue. Opinion polls suggested growing support for change. On 11 August 2015, after renewed debate about same-sex marriage in Australia, Abbott called a Coalition Party room vote and Coalition MPs voted against allowing a free vote on the issue 66 to 33. Some MPs said they were willing to cross the floor on the issue and Abbott was criticised by some pro-gay marriage Liberal MPs, including Christopher Pyne, for holding the vote in the Coalition party room, rather than the Liberal party room (as the inclusion of National Party votes decreased chances of a pro-change outcome). To settle the issue, Abbott proposed a plebiscite following the next election. Although he remained personally opposed to change, he said Parliament should respect the outcome of the national vote on the issue. A national plebiscite regarding same-sex marriage would eventually be held in 2017, under the subsequent Turnbull government. September 2015 leadership spill On 14 September 2015, Malcolm Turnbull, the Minister for Communications, resigned and stated his intention to challenge the Liberal Party leadership in a leadership spill. A party-room meeting held that evening saw Abbott defeated by Turnbull on a 54–44 vote. According to The Economist, Abbott was ousted due to poor opinion polling, lacklustre economic management, and involvement in several political gaffes and scandals. In comments just after the result was announced, Turnbull praised Abbott for his "formidable achievements" as prime minister. By the time he was removed from premiership, Abbott was one of the most unpopular world leaders, and he has been regarded by critics and political experts as one of Australia's worst prime ministers. Later years in parliament (2015–2019) After Malcolm Turnbull successfully challenged Abbott for the Liberal Party leadership in 2015, Abbott returned to the government backbench and pledged to remain in Parliament. In a final media conference as Prime Minister, Abbott told reporters: "Leadership changes are never easy for our country. My pledge today is to make this change as easy as I can. There will be no wrecking, no undermining, and no sniping. I've never leaked or backgrounded against anyone. And I certainly won't start now [...] I am proud of what the Abbott government has achieved. We stayed focused despite the white-anting [...] The nature of politics has changed in the past decade. A febrile media culture has developed that rewards treachery. If there's one piece of advice I can give to the media, it's this: refuse to print self-serving claims that the person making them won't put his or her name to. Refuse to connive at dishonour by acting as the assassin's knife." Turnbull government Malcolm Turnbull gave the former Prime Minister no portfolio in the new government. As a backbencher, he continued to defend the record of the Abbott government, and speak out on a range of issues. Following the November 2015 Paris attacks, he backed Egyptian President Abdel Fattah el-Sisi call for a "revolution in Islam" in a speech in Singapore, and told Sky News, "All of those things that Islam has never had — a Reformation, an Enlightenment, a well-developed concept of the separation of church and state — that needs to happen." He defended the Abbott government's 2014 Budget measures and called on future Prime Ministers to follow his commitment to spending a week a year in indigenous communities. Abbott declared he would have won the 2016 Election. In a December 2015 editorial, The Sydney Morning Herald accused Abbott of contradicting his undertaking that there would be "no undermining of Malcolm Turnbull". On 24 January 2016, Abbott confirmed that he would stand for Liberal preselection for the Division of Warringah in the federal election. He was re-elected with a small swing against him, matching the statewide swing against the Government. Following his re-election, he voiced various concerns about the direction of the Turnbull government. In February 2017, he told a book launch that the Turnbull government was perceived by many conservatives as "Labor lite", and risked a "drift to defeat" at the upcoming election if it failed to improve its performance. Turnbull's ousting of Abbott had divided the Liberal Party rank and file and tensions continued in the parliamentary Party. Abbott said Turnbull supporters had plotted against him. In the lead up to the 2017 postal survey on same sex marriage, Abbott campaigned for the retention of the status quo. During the campaign, Abbott was headbutted in Hobart by protester Astro Labe, who was sentenced to six months imprisonment. Following the "yes" vote in the plebiscite, Abbott said he accepted the result, and that the matter was settled. In October 2015, The Australian reported that a "poll of 1631 voters shows 62 per cent of Australians believe the Liberal Party did the right thing" in ousting Abbott. Abbott was returned as the Member for Warringah at the subsequent election, but the Coalition's majority in the House of Representatives was reduced from 29 seats to one seat. In April 2018, the now-elected Turnbull government reached the 30-consecutive-Newspoll-losses benchmark Turnbull had used to unseat Abbott. Turnbull resigned after losing the support of the Party in room during the Liberal leadership spills of 2018. Abbott supported Peter Dutton in the leadership vote. Following the election of Scott Morrison as party leader, Abbott said the Coalition now had a better chance of re-election in the upcoming poll, telling the Centre for Independent Studies: "I am confident, given the ministerial appointments that he's made, that there will be better policy, there will be a united party, and there will be a sharper difference with our opponents." Morrison government Following Turnbull's resignation, Abbott was appointed as Prime Minister Scott Morrison's Special Envoy on Indigenous Affairs, with a brief to focus on indigenous school attendance and performance. Abbott presented his first report to Parliament as Special Envoy in December 2018. He recommended increasing substantially the salary supplements and the retention bonuses for teachers in very remote areas; waiving HECS debt of longer term teachers in very remote schools; incentives for communities to adopt debit card arrangements; an extension of the Remote School Attendance Strategy, with more local school buy-in and engagement; extension of the Good to Great Schools program that has reintroduced phonics and disciplined learning for further evaluation and emulation; and that the government should match the Australian Indigenous Education Foundation's private and philanthropic funding on an ongoing basis. On 18 May 2019, during the federal election, Abbott lost his seat of Warringah to independent candidate and former Olympic skier Zali Steggall, marking the first time the seat had been lost by the Liberals and their predecessors since its creation in 1922. Steggal ran as a pro-climate action candidate and her campaign won extensive media coverage and the backing of the left wing GetUp! lobby group. Abbott went into the election holding Warringah on a two party preferred margin of 61 percent. However, he lost over 12 percent of his primary vote from 2016, and finished over 4,100 votes behind Steggall on the first preference count and over 13,000 after preferences were distributed - losing by 57.2% to 42.8% . Abbott had won the seat at nine elections and served 25 years as the Member for Warringah. Post-parliamentary career Abbott has been on the board of the Ramsay Centre for Western Civilisation since 2016. In 2019 he was appointed to the board of the Australian War Memorial. On 4 September 2020, Abbott was appointed as an adviser to the UK's Board of Trade with the stated aim of providing "a range of views to help in its advisory function, promoting free and fair trade and advising on UK trade policy to the International Trade Secretary". The role involves advising on the negotiation of international trade deals for the UK, but it was reported that Abbott would not be involved in advising the government on the country's Brexit process. He will be joined on the board by other senior political figures, including Patricia Hewitt, a former UK Secretary of State for Health, Daniel Hannan, a former Member of the European Parliament, and Linda Yueh, a writer and broadcaster. News of the appointment prompted UK Opposition politicians to question his suitability for the job because of comments previously made by Abbott about climate change, women and same-sex marriage. Boris Johnson, the UK's Prime Minister, said that he could not agree with the views of everyone in his government, but that Abbott had been elected as Prime Minister by that "great, liberal democratic nation of Australia" which he said "speaks for itself". Possible Senate appointment After the death of Senator Jim Molan, former Victorian Liberal president Michael Kroger in an interview with Sky News Australia suggested the idea of Abbott taking Molan's Senate seat. Opposition Leader Peter Dutton told ABC News that there was ''no question Tony Abbott would be an asset" but also stated that "there will be many other candidates who are very credible as well". Abbott has not confirmed whether he is interested in returning to public life. Board appointments In February 2023, Abbott joined the board of UK think-tank Global Warming Policy Foundation which is known for its climate change scepticism. As of July 2023, he holds the role of a Senior Advisor at New Direction, a think tank affiliated with the European Conservatives and Reformists Party in the European Parliament. In November 2023, Abbott was appointed to a board seat at Fox Corporation. His nomination came the day after Rupert Murdoch announced his retirement. Political views Abbott is a member of the National Right faction of the Liberal Party. The term "Abbottism" has been coined by several media outlets to refer to his political ideology. Abbottism has been compared to several other eponymous political ideologies, namely Hansonism (the views of Pauline Hanson) and Trumpism (the views of Donald Trump). Aboriginal affairs Abbott has an active interest in indigenous affairs. As Opposition Leader, Abbott promised to prioritise indigenous affairs. As Prime Minister, Abbott reformed the administration of the portfolio, moving it into the Department of Prime Minister. As Health Minister, Abbott established the Nurse Family Partnership to improve conditions for indigenous youth. As Opposition Leader, he worked with Cape York Aboriginal activist Noel Pearson, volunteered as a teacher in remote Aboriginal Communities and gave a commitment to continue to live one week a year in such communities if elected prime minister. In contrast to his mentor John Howard, Abbott praised Rudd's National Apology to the Stolen Generation. While the Coalition and Labor were engaged in negotiations with crossbenchers to obtain minority government in 2010, Noel Pearson lobbied Rob Oakeshott to back Abbott. Rising to support the passage of the Gillard government's historic Aboriginal and Torres Strait Islander Peoples Recognition Bill through the House of Representatives in 2013, Abbott said: In November 2012, Abbott flew to Alice Springs to back Aboriginal Country Liberal Party (CLP) MLA Alison Anderson to run in the federal seat of Lingiari and to become the first Indigenous woman to enter Parliament. Anderson eventually did not run as the CLP candidate for Lingiari in the 2013 federal election. In August 2015, he rejected the request of Aboriginal leaders Patrick Dodson and Noel Pearson for the federal government to fund a series of Indigenous-only conventions on the wording for the referendum, citing concerns it could be potentially divisive. Abbott opposed the Indigenous Voice to Parliament in the 2023 referendum, arguing it would divide Australians. Abbott served on the advisory board of Advance Australia, a conservative lobby group supporting the No campaign against the Voice. Constitutional monarchy Abbott supports the Australian monarchy. Before entering parliament, he worked as the Executive Director of Australians for Constitutional Monarchy from 1993 to 1994. In March 2014, Abbott advised the Queen to reintroduce the grade of Knight/Dame to the Order of Australia, without discussing it in the Cabinet and despite stating in December 2013 that he did not plan to do so. The Fraser government initially introduced the grade of Knight/Dame of the Order of Australia in 1976; the Hawke government discontinued it in 1986. Climate change Before becoming opposition leader, Abbott initially supported proposals by Liberal leaders Howard and Turnbull to introduce floating prices to reduce carbon emissions, but also expressed some doubts as to the science and economics underlying such initiatives. In 2009, Abbott announced his opposition to Turnbull's support for the Rudd government's Emissions Trading Scheme proposal, and successfully challenged Turnbull for the Liberal leadership, chiefly over this issue. As Opposition Leader, Abbott declared that he accepted that climate change was real and that humans were having an impact on it, but rejected carbon pricing as a means to address the issue, proposing instead to match the Labor government's 5% emissions reduction target through implementation of a plan involving financial incentives for emissions reductions by industry, and support for carbon storage in soils and expanded forests. On the eve of the 2013 election, Abbott told the ABC: Before becoming opposition leader in November 2009, Abbott questioned the science of climate change and an ETS. In November 2009, Abbott outlined his objections to the Rudd government's carbon pricing plan on the ABC's Lateline program. Upon becoming Leader of the Opposition, Abbott put the question of support for the Government's Carbon Pollution Reduction Scheme (CPRS) to a secret ballot and the Liberal Party voted to reject the policy – overturning an undertaking by Turnbull to support an amended version of the government's scheme. Under Abbott, the Coalition joined the Greens and voted against the CPRS in the Senate, and the bill was defeated twice, providing a double dissolution trigger. The Rudd government eventually deferred its CPRS legislation until 2013. With Abbott as opposition leader, the Liberal party opposed a carbon emissions tax and an Emissions Trading Scheme. Abbott predicted in March 2012 that the Gillard government's carbon tax would be the world's "biggest". A January 2013 OECD report on taxation of energy use measured Australia's effective tax rate on carbon at 1 July 2012 as among the lower rates in the OECD. In July 2011, Abbott criticised the proposed powers of the government's carbon tax regulator. In October 2017, Abbott spoke in London at the Global Warming Policy Foundation, a climate-skeptic lobby group, where he described climate change as "probably doing good; or at least, more good than harm." He argued that higher concentrations of carbon dioxide act as "plant food" and "are actually greening the planet and helping to lift agricultural yields." On 15 December 2019, he claimed that the world was "in the grip of a climate cult". Social policy Abbott opposed the legislation of same-sex marriage in Australia. Abbott is an opponent of embryonic stem cell research and euthanasia. He supports the right for women to have an abortion. As Health Minister, he tried, but failed, to block the introduction of the abortion pill RU-486. As Health Minister, Abbott advocated for reducing the number of abortions performed each year as a national priority, and referred to abortion as the "easy way out". Abbott opposed allowing the introduction of embryonic stem cell research or therapeutic cloning in a conscience vote. In his 2009 book Battlelines, Abbott proposed that consideration should be given to a return to an optional at-fault divorce agreement between couples who would like it, similar to the Matrimonial Causes Act, which would require spouses to prove offences like adultery, habitual drunkenness, cruelty, desertion, or a five-year separation before a divorce would be granted. Abbott said that this would be a way of "providing additional recognition to what might be thought of as traditional marriage". Early on in his Prime Ministership, the Australian Capital Territory Legislative Assembly passed the Marriage Equality (Same Sex) Act 2013, a bill to allow same-sex couples to legally marry. Abbott announced that the federal government would challenge this decision in the High Court. The case was heard on 3 December. Nine days later, on 12 December, the High Court gave judgement that the Same Sex Act would be dismantled as it clashed with the Federal Marriage Act 1961. When the Marriage Amendment (Definition and Religious Freedoms) Act 2017, which posed the question of whether same-sex couples should be able to marry, was presented to members of parliament, Abbott abstained from voting. Ultimately, same-sex marriage would be passed into law in December 2017. Abbott supported Peter Dutton's call to give "special treatment" to white South African farmers seeking asylum. National Broadband Network Abbott was opposed to a majority Fibre-to-the-Home (FttH) National Broadband Network (NBN). In 2010, as Leader of the Opposition, Abbott stated that he would "ferociously" hold the Labor government to account over what he believed to be "a white elephant on a massive scale" and would "demolish" the NBN. In 2010, Abbott argued that an LTE network could meet Australia's future broadband needs, with "a tower on every street corner". In 2011, he called for the NBN to be scrapped entirely with funding diverted to assist with recovery efforts following the Queensland floods, stating "The National Broadband Network is a luxury that Australia cannot now afford. The one thing you don't do is redo your bathroom when your roof has just been blown off." With Malcolm Turnbull as Shadow Minister for Communications and Broadband, the Liberal/National Coalition proposed an alternative - The Multi-Technology Mix (MTM), which heavily utilised Fibre to the Node (FttN) technology - in the lead up to the 2013 Australian federal election. Abbott said that if elected, all Australians would have access to a minimum broadband speed of 25 Mbit/s by the end of their first term of government. They promised download speeds between 25 and 100 Mbit/s by the end of 2016 and 50 to 100 Mbit/s by 2019, with the rollout completed by the end of 2019. China and Taiwan Abbott called the AUKUS defense pact between the United States, the United Kingdom, and Australia, which is directed at countering Chinese power in the Indo-Pacific region, "the biggest decision that any Australian government has made in decades" as "it indicates that we are going to stand shoulder to shoulder with the United States and the United Kingdom in meeting the great strategic challenge of our time, which obviously, is China". Abbott said that Australia would be safer as a result, and cited China's increasing naval firepower as a justification for the deal. Abbott strongly supports the de jure recognition of Taiwan as an independent nation. In 2021, Abbott attended a regional forum hosted in Taipei and met with Taiwanese President Tsai Ing-wen. During a speech, he stated that he wants to help Taiwan end its isolation from global affairs and reaffirmed Australia's solidarity with the country amid increasing tensions with China. In the speech, he also referred to China as a "bully" and Chinese President Xi Jinping as "the new red emperor". Chinese officials highly criticised Abbott's visit and speech, although Prime Minister Scott Morrison and his government defended his visit. Personal life In March 2020, an Australian computer security researcher obtained Abbott's passport number and personal phone number after Abbott posted a photo of his aeroplane boarding pass on Instagram. The researcher found a security flaw in the online check-in portal of the airline carrier Qantas, that divulged sensitive information given details printed on the pass. Abbott has admitted to having smoked cannabis once. In September 2021, during the second COVID-19 lockdown in Sydney, Abbott was fined $500 for not wearing a mask in breach of COVID-19 health orders. Marriage and children When Abbott was 22, his girlfriend at the time became pregnant and claimed he was the biological father. The couple did not marry and put the child up for adoption. For 27 years, Abbott believed that he was the father of the child. In 2004, the man sought out Abbott, and it was publicly revealed he was an ABC sound recordist who worked in Parliament House, Canberra, and was involved in making television programs in which Abbott appeared. The story was reported around the world, but DNA testing later revealed that Abbott was not the man's father. Following his departure from the seminary, Abbott met and married Margaret "Margie" Aitken, a New Zealander working in Sydney. The couple have three daughters (Louise, Bridget and Frances), and became grandparents in 2021. Religion Abbott is a Roman Catholic. Before the 2013 Election, Abbott spoke of his religious outlook: As a former Catholic seminarian, Abbott's religiosity has come to national attention and journalists have often sought his views on the role of religion in politics. According to John Warhurst of the Australian National University, academics have at times placed an "exaggerated concentration on the religious affiliation and personal religious background of just one of [the Howard government's] senior ministers, Tony Abbott." Journalist Michelle Grattan wrote in 2010 that while Abbott has always "worn his Catholicism on his sleeve", he is "clearly frustrated by the obsession with [it] and what might hang off that". Abbott has said that a politician should not rely on religion to justify a political point of view: Various political positions supported by Abbott have been criticised by church representatives, including aspects of Coalition industrial relations, asylum seeker, and Aboriginal affairs policies. After criticisms of Liberal Party policy by clergy, Abbott has said, "The priesthood gives someone the power to consecrate bread and wine into the body and blood of Christ. It doesn't give someone the power to convert poor logic into good logic." Community service Abbott is an active volunteer member for the Davidson, NSW Rural Fire Service. He is also an active volunteer member of the Queenscliff Surf Life Saving Club. Abbott participates in the Pollie Pedal, an annual 1,000 km charity bike ride. In April 2007, he launched the tenth annual Pollie Pedal, to raise money for breast cancer research. In 2008, Abbott spent three weeks teaching in a remote Aboriginal settlement in Coen on Cape York, organised through Indigenous leader Noel Pearson. He taught remedial reading to Aboriginal children and worked with an income management group helping families manage their welfare payments. In 2009, he spent 10 days in Aurukun on Cape York working with the truancy team, visiting children who had not been attending school. Abbott's stated goal for these visits was to familiarise himself with Indigenous issues. Writings Abbott has published four books. In 2009, he launched Battlelines; a personal biography, reflections on the Howard government and discussion of potential policy directions for the Liberal Party of Australia. Previously he had published two books in defence of the existing constitutional monarchy system, The Minimal Monarchy and How to Win the Constitutional War. In 2012, he released a compilation of key speeches from that year, entitled A Strong Australia. Honours National 8 June 2020 Companion of the Order of Australia (AC), For eminent service to the people and Parliament of Australia, particularly as prime minister, and through significant contributions to trade, border control, and to the Indigenous community. 4 November 2018 National Medal (Australia), for 15 years service as a volunteer Firefighter. 1 January 2001 Centenary Medal, for service as Minister for Employment and Workplace Relations. State medals : 8 March 2015 Rural Fire Service Long Service Medal, for ten years of long service Foreign medals : 29 April 2022 Grand Cordon of the Order of the Rising Sun See also Abbott government 2014 Australian federal budget 2015 Australian federal budget References Further reading External links Parliamentary profile \|- \|- \|- \|- \|- \|- \|- \|- \|- 1957 births Abbott government Alumni of the Queen's College, Oxford Leaders of the Opposition (Australia) Australian monarchists Australian people of Dutch descent Australian people of Welsh descent Australian Rhodes Scholars Australian Roman Catholics British emigrants to Australia Commonwealth Chairpersons-in-Office Companions of the Order of Australia English emigrants to Australia English people of Australian descent English Roman Catholics Grand Cordons of the Order of the Rising Sun Leaders of the Australian House of Representatives Leaders of the Liberal Party of Australia Liberal Party of Australia members of the Parliament of Australia Living people Members of the Australian House of Representatives Members of the Australian House of Representatives for Warringah Members of the Cabinet of Australia People educated at Saint Ignatius' College, Riverview People educated at St Aloysius' College (Sydney) People who lost British citizenship People with acquired Australian citizenship Politicians from the London Borough of Lambeth Politicians from Sydney Prime ministers of Australia Sydney Law School alumni University of Sydney Business School alumni 21st-century Australian politicians 20th-century Australian politicians Ministers for health of Australia
205103	https://en.wikipedia.org/wiki/1852%20in%20literature	1852 in literature	1852 in literature This article contains information about the literary events and publications of 1852. Events February 2 – Alexandre Dumas, fils's stage adaptation of his 1848 novel La Dame aux caméllias is premièred at the Théâtre du Vaudeville in Paris. February 24 – Nikolai Gogol burns some of his manuscripts, including most of the second part of Dead Souls, telling acquaintances the action is a practical joke played on him by the Devil. He takes to his bed and dies a few days later. March – Serialization of Charles Dickens' novel Bleak House begins; the September installment introduces the first detective in an English novel. March 8 – Nathaniel Hawthorne purchases The Wayside in Concord, Massachusetts from Bronson Alcott. March 20 – Harriet Beecher Stowe's abolitionist novel Uncle Tom's Cabin; or, Life Among the Lowly is first published in book form, by John P. Jewett of Boston with illustrations by Hammatt Billings, rapidly establishing its position as the best-selling novel of the 19th century. The first British publication (by Samuel Orchart Beeton) is in April followed by C. H. Clarke and Co.'s in May and John Cassell's serial issue with illustrations by George Cruikshank, together with pirated reprints from Routledge. The first dramatic adaptations appear on the New York stage from Autumn. This year also, Jewett publishes the first work of fiction in English by an African American, the escaped slave Frederick Douglass's novella The Heroic Slave, a heartwarming Narrative of the Adventures of Madison Washington, in Pursuit of Liberty. April – Samuel Orchart Beeton launches The Englishwoman's Domestic Magazine, the first British magazine aimed at a middle-class female readership. April 16 – Ivan Turgenev is imprisoned and exiled to his country estate over an obituary praising Gogol. April 24 – Wilkie Collins' first contribution to Household Words, "The traveller's story of a terribly strange bed", is an early example of crime fiction involving the (Paris) police. April 29 – Roget's Thesaurus, created by retired British physician Peter Mark Roget, is first published as Thesaurus of English Words and Phrases Classified and Arranged so as to Facilitate the Expression of Ideas and Assist in Literary Composition in London. August – Ivan Turgenev's A Sportsman's Sketches («Записки охотника», Zapiski ohotnika; also known as Sketches from a Hunter's Album) are published in book form in Russia while the author is in internal exile; the work is subsequently banned in the Russian Empire. The first major writing to gain him international recognition and influential in the Russian tradition of literary realism, the stories are notable for their sympathy for the privations of serfdom in Russia in the prelude to the emancipation reform of 1861. August 5 – Exiled French novelist Victor Hugo moves to Saint Helier on Jersey in the Channel Islands with his mistress Juliette Drouet. September 2 – The public library in Campfield, Manchester, England, is the first to offer free lending under the U.K. Public Libraries Act 1850; Edward Bulwer-Lytton and Charles Dickens are present at the opening ceremony. November Leo Tolstoy's debut novel, Childhood («Детство», Detstvo), is published under the initials L. N. in this month's issue of the Saint Petersburg literary journal Sovremennik. The Merchant of Venice becomes the first of Shakespeare's plays to be performed publicly in India in an Indian language, Gujarati, as Nathari Firangiz Thekani Avi presented by a Parsi company at Surat. November 23 – At the suggestion of English novelist Anthony Trollope, at this time an official of the British General Post Office, the first roadside pillar boxes in the British Isles are brought into public use in Saint Helier on Jersey in the Channel Islands. unknown dates Pierre Larousse and Augustin Boyer found a publishing house in Paris. Hanah Mullens' Karuna O Phulmonir Bibaran is the first Bengali novel. The first publication of Bengali plays also takes place this year: C. C. Gupta's Kirtivilas and Taracharan Sikdar's Bhadrarjun. The first translation of a substantial literary work into the Māori language, Defoe's Robinson Crusoe as Ropitini Koruhu, translated by government official Henry T. Kemp, is published in Wellington, New Zealand, "under the direction of the Government". probable – The first printing press in the Faeroe Islands is established. New books Fiction Manuel Antônio de Almeida – Memoirs of a Police Sergeant Caroline Chesebro' – Isa, a Pilgrimage Wilkie Collins – Basil: A Story of Modern Life Robert Criswell – "Uncle Tom's Cabin" Contrasted with Buckingham Hall, the Planter's Home Alphonse de Lamartine – Graziella Mary H. Eastman – Aunt Phillis's Cabin Baynard Rush Hall – Frank Freeman's Barber Shop Nathaniel Hawthorne The Blithedale Romance The Snow-Image, and Other Twice-Told Tales Caroline Lee Hentz Eoline Marcus Warland Herman Melville – Pierre: or, The Ambiguities Charles Jacobs Peterson (as J. Thornton Randolph) – The Cabin and Parlor; or, Slaves and Masters George W. M. Reynolds – Mary Price Caroline Rush – The North and the South; or, Slavery and Its Contrasts William L. G. Smith – Life at the South; or, "Uncle Tom's Cabin" As It Is Harriet Beecher Stowe – Uncle Tom's Cabin William Makepeace Thackeray The History of Henry Esmond Men's Wives Leo Tolstoy – Childhood Catharine Parr Traill – Canadian Crusoes Ivan Turgenev – A Sportsman's Sketches Susan Bogert Warner – Queechy Walt Whitman (anonymous) – Life and Adventures of Jack Engle (published serially) Children Ellen Henrietta Ranyard – The Book and its Story Drama Dion Boucicault – The Corsican Brothers Manuel Bretón de los Herreros – La escuela del matrimonio Alexandre Dumas, fils – La Dame aux Caméllias Gustav Freytag – Die Journalisten Christian Friedrich Hebbel – Agnes Bernauer George William Lovell – The Trial of Love John Westland Marston – Anne Blake Tom Taylor and Charles Reade – Masks and Faces Poetry Théophile Gautier – Emaux et camées Non-fiction Juan Bautista Alberdi – Bases y puntos de partida para la organización política de la República Argentina (Bases and points of departure for Argentine political organization) William Wells Brown – Three Years in Europe Kuno Fischer – System der Logik und Metaphysik oder Wissenschaftslehre (System of logic and metaphysics, or doctrine of knowledge) Edward A. Freeman – The Preservation and Restoration of Ancient Monuments Victor Hugo – Napoléon le Petit Karl Marx – The Eighteenth Brumaire of Louis Napoleon (Der 18te Brumaire des Louis Napoleon) Susanna Moodie – Roughing It in The Bush: or, Forest Life in Canada Laurence Oliphant – A Journey to Katmandu (the Capital of Nepaul), with the camp of Jung Bahadoor Dr. Peter Mark Roget – Roget's Thesaurus (1st edition) Leopold von Ranke – Französische Geschichte, vornehmlich im sechzehnten und siebzehnten Jahrhundert (History of France, Principally in the Sixteenth and Seventeenth Centuries; publication begins) Births February 24 – George Moore, Irish novelist, memoirist and dramatist (died 1933) March 15 – Augusta, Lady Gregory, Irish dramatist and folklorist (died 1932) March 17 – Cora Linn Daniels, American author (died 1934) April 23 – Edwin Markham, American poet (died 1940) May 4 – Alice Pleasance Liddell, inspiration for the English children's classic Alice's Adventures in Wonderland by Lewis Carroll (died 1934) June 4 – Lucas Malet (Mary St Leger Kingsley), English novelist (died 1931) September 2 – Paul Bourget, French novelist, poet and critic (died 1935) October 11 – Cynthia Morgan St. John, American Wordsworthian, book collector, and author (died 1919) October 31 – Mary Eleanor Wilkins Freeman, American short-story and children's writer (died 1930) November 8 Eva Kinney Griffith, American journalist, temperance activist, novelist, newspaper editor, and journal publisher (died 1918) Lin Shu (林紓), Chinese translator (died 1924) November 15 — Ella Maria Ballou, American writer (d. 1937) Deaths February 17 – Micah Joseph Lebensohn, Lithuanian poet writing in Hebrew (born 1828) February 25 – Thomas Moore, Irish poet (born 1779) March 4 – Nikolai Gogol, Russian dramatist, novelist and short story writer (born 1809) March 25 – Jane West (Prudentia Homespun), English novelist and writer of conduct books (born 1758) April 25 – Álvares de Azevedo, Brazilian Ultra-Romantic writer (born 1831) (tuberculosis) May 3 Sara Coleridge, British author and translator (born 1802) Amelia B. Coppuck Welby, American fugitive poet (born 1819) May 12 – John Richardson, Canadian novelist (starvation, born 1796) May 25 – Charlotta Berger, Swedish poet and novelist (born 1784) September 11 – Margaret Holford the Younger, English poet and novelist (born 1778) September 30 – Mary Matilda Betham, English diarist, scholar and poet (born 1776) October 26 – Vincenzo Gioberti, Italian philosopher (apoplexy, born 1801) November 28 – Ludger Duvernay, French Canadian journalist and publisher (born 1799) December 16 – Samuel Lee, English orientalist and linguist (born 1783) References Years of the 19th century in literature
64289061	https://en.wikipedia.org/wiki/R%C3%BCdiger%20von%20Bechelaren	Rüdiger von Bechelaren	Rüdiger von Bechelaren is a legendary hero of German mythology immortalised in the Nibelungenlied saga. Serving as the Austrian Margrave of Pöchlarn and a member of Etzel's court, he becomes conflicted after swearing oaths to uphold two factions that ultimately go to war against each other. Character Rüdiger is noted for his hospitality and kindness throughout the story, and offers his daughter's hand in marriage to Giselher of Burgundy. While escorting the Burgundian envoy to Kriemhilde, he swears his absolute protection to them. However Kriemhilde takes offence at the actions of Hagen and demands Rüdiger assist her in warring against him. Caught between the conflicting loyalties, Rüdiger is asked by Hagen in the middle of the ensuing battle to fulfill his earlier vow and give up his battle-shield to Hagen who has lost his own, despite fighting on the opposite side. Rüdiger complies, and is then killed by Gernot who is wielding a sword that Rudiger had likewise gifted him. History Like many legendary figures, there are only traces that can be connected in history. In the necrology of the former canon of St. Andrä an der Traisen on December 4, 1203, there is an entry for a certain "Rudegerus Marchio", or "Markgrave Rüdiger". As mythological figures were never added to death logs, it is assumed that this is evidence that Rüdiger von Bechelaren is indeed an historical person. Sources Der Ring des Nibelungen German heroic legends Nibelung tradition Legendary Norsemen
3022061	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%93%D0%B5%D1%81%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%BD	Роланд фон Гесслін	Роланд фон Гесслін Роланд Ріхард Ернст Бальтазар фон Гесслін (21 лютого 1915, Мюнхен — 13 жовтня 1944, Берлін) — німецький офіцер, майор вермахту. Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста. Страчений за участь у Липневій змові. Біографія Виходець зі старовинного знатного роду Гесслін. Старший син генерал-майора Губерта фон Гессліна і його дружини Рози Ріст, брат Гартмута фон Гессліна. В 1934 році поступив на службу фанен-юнкером в 17-й (баврський) кінний полк, розміщений у Бамберзі. В якості ад'ютанта 10-го розвідувального дивізіону брав участь у Польській кампанії. Згодом став інструктором в танковій школі Крапніца. В березні-липні 1941 року - офіцер штабу Африканського корпусу. З 20 серпня 1941 року - командир 3-ї роти 33-го танково-розвідувального дивізіону, з 12 липня 1942 року - керівник дивізіону. У боях з частинами 5-ї індійської дивізії був важко поранений в праву руку і відправлений в берлі, де був прооперований відомим хірургом Фердинандом Зауербрухом. В березні 1943 року познайомився з Клаусом фон Штауффенбергом, який від Гессліна інформацію про бойові дії в Африці. Восени 1943 року проходив комадирські курси. В лютому 1944 року Гесслін став командиром військової школи офіцерів таково-розвідувальних частин в Інстербурзі. В квітня 1944 року Клаус фон Штауффенберг посвятив Гессліна в змову проти Гітлера. На початку червня 1944 року було заплановано, що в разі успішного замаху на Гітлера підконтрольні Гессліну частини підуть маршем на Кенігсберг і візьмуть під контроль резиденцію гауляйтера, телеграфну станцію та інші державні установи. На думку Гессліна, марш на Кенігсберг зайняв би близько 6 годин. 15 липня 1944 року Штауффенберг планував здійснити замах, і Гесслін повів свої частини на Кенігсберг, проте повернув назад, коли замах був відкладений. В подіях 20 липня Гесслін участі не брав, оскільки дізнався про замах доволі пізно - тоді, коли вже було відомо, що Гітлер пережив вибух. 1 серпня Гесслін був переведений в Майнінген і підвищений до майора, однак 23 серпня його заарештували співробітники гестапо і доставили у в'язницю Плетцензее в Берліні, де Гессліна з ганьбою виключили з вермахту. 13 жовтня Народна судова палата на чолі з Роландом Фрайслером засудила Гессліна до страти через повішення. Вирок був виконаний того ж дня. В прощальному листі до батьків Гесслін писав: «Поштовхом для моїх вчинків був лише обов'язок.» Звання Фанен-юнкер (1934) Лейтенант (1 квітня 1936) Обер-лейтенант (1939) Гауптман (лютий 1942) Майор (1 серпня 1944) Нагороди Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го класу (4 роки) Залізний хрест 2-го і 1-го класу Лицарський хрест Залізного хреста (23 липня 1942) Пам'ять В Бамберзькому соборі встановлена меморіальна дошка на честь п'яти «Бамберзьких вершників» - колишніх бійців 17-го кінного полку, страчених за участь у Липневій змові: графа Клауса фон Штауффенберга, барона Людвіга фон Леонрода, графа Рудольфа фон Марогна-Редвіца, Роланда фон Гессліна і барона Карла фон Тюнгена. Джерела August von Kageneck: Zwischen Eid und Gewissen: Roland von Hößlin, ein deutscher Offizier. Ullstein Verlag, Frankfurt am Main 1991, ISBN 3-550-07805-6. Hartmut von Hösslin: Hösslin. Daten aus 5 Jahrhunderten. Wißner, Augsburg 1997, ISBN 3-89639-087-2. Hartmut von Hösslin: Zwei Brüder im Sturm ihrer Jahre. Veit Scherzer: Ritterkreuzträger 1939–1945. Die Inhaber des Eisernen Kreuzes von Heer, Luftwaffe, Kriegsmarine, Waffen-SS, Volkssturm sowie mit Deutschland verbündete Streitkräfte nach den Unterlagen des Bundesarchivs. 2. Auflage. Scherzers Militaer-Verlag, Ranis/Jena 2007, ISBN 978-3-938845-17-2, S. 144. KUROWSKI, F., Knight's Cross Holders of the Afrikakorps, Schiffer Publishing Ltd., Atglen, United States, 1996. Fellgiebel W.P., Elite of the Third Reich, The recipients of the Knight's Cross of the Iron Cross 1939-1945: A Reference, Helion & Company Limited, Solihull, 2003, ISBN 1-874622-46-9 Примітки Р Учасники Другої світової війни з Німеччини Страчені німці Страчені військовики Повішені в Третьому Рейху
2862490	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%BD%D1%8C	Кохонь	Кохонь — село в Польщі, у гміні Добжинь-над-Віслою Ліпновського повіту Куявсько-Поморського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Влоцлавського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Ліпновського повіту
32473818	https://en.wikipedia.org/wiki/Stipa%20capensis	Stipa capensis	Stipa capensis, the Mediterranean needle-grass, cape rice grass, Mediterranean steppegrass or twisted-awned speargrass, is an annual grass from family Poaceae. It is normally found in the Persian Gulf desert ad semi-desert biome. In Persian it is called bahman and is probably the same plant which was used in the Persian festivity of bahmanagān. References capensis Grasses of Asia Flora of Western Asia Plants described in 1794 Flora of Malta
4693190	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%89%D0%B8%D0%B9%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82	Вищий військово-педагогічний інститут	Вищий військово-педагогічний інститут — радянський навчальний заклад. Історія Вищий військово-педагогічний інститут був створений в 1940 році на базі військово-педагогічного факультету Військово-політичної академії імені В. І. Леніна. Під час Німецько-радянської війни інститут готував, в основному, за короткостроковою програмою політпрацівників. Багато випускників інституту воєнних років стали видними військовими педагогами і вченими. В 1946 році інституту було присвоєно ім'я Михайла Калініна. В 1958 році знову був перетворений у військово-педагогічний факультет військово-політичної академії імені В. І. Леніна. Структура Включав 4 факультети, курси перепідготовки, ад'юнктуру. Підготовка слухачів Здійснював підготовку викладачів суспільних дисциплін для військових навчальних закладів, політпрацівників для військ. Основу підготовки слухачів становило вивчення марксизму-ленінізму, партійно-політичної роботи, психології, педагогіки, військових дисциплін. Місця дислокації Дислокувався в містах: Калінін (1940—1941), Ташкент (1941—1944), Ленінград (1944—1958). У Ленінграді розташовувався на Лермонтовському проспекті, б. 54 (будівля колишнього Миколаївського кавалерійського училища). Література Велика Вітчизняна війна 1941—1945: енциклопедія. — М.: Радянська енциклопедія, 1985. Вищий військово-педагогічний інститут
242596	https://en.wikipedia.org/wiki/Grant%20Wood	Grant Wood	Grant Wood Grant DeVolson Wood (February 13, 1891February 12, 1942) was an American artist and representative of Regionalism, best known for his paintings depicting the rural American Midwest. He is particularly well known for American Gothic (1930), which has become an iconic example of early 20th-century American art. Early life Wood was born in rural Iowa, 4 mi (6.43 km) east of Anamosa, on February 13, 1891, the son of Hattie DeEtte Weaver Wood and Francis Maryville Wood. His mother moved the family to Cedar Rapids after his father died in 1901. Soon thereafter, Wood began as an apprentice in a local metal shop. After graduating from Washington High School, Wood enrolled in The Handicraft Guild, an art school run entirely by women in Minneapolis in 1910. In 1913, he enrolled at the School of the Art Institute of Chicago and performed some work as a silversmith. Career Close to the end of World War I, Wood joined the U.S. military, working as an artist designing camouflage scenes as well as other art. From 1919 to 1925, Wood taught art to junior high school students in the Cedar Rapids public school system. This employment provided financial stability, and its seasonal nature allowed him summer trips to Europe to study art. In addition, he took a leave of absence for the 1923–1924 school year so he could spend an entire year studying in Europe. From 1922 to 1935, Wood lived with his mother in the loft of a carriage house in Cedar Rapids, which he turned into his personal studio at "5 Turner Alley" (the studio had no address until Wood made one up). Between 1922 and 1928, Wood made four trips to Europe, where he studied many styles of painting, especially Impressionism and post-Impressionism. However, it was the work of the 15th-century Flemish artist Jan van Eyck that influenced him to take on the clarity of this technique and incorporate it in his new works. In addition, his 1928 trip to Munich was to oversee the making of the stained glass windows he had designed for a Veterans Memorial Building in Cedar Rapids. In 1932, Wood helped found the Stone City Art Colony near his hometown to help artists get through the Great Depression. He became a great proponent of regionalism in the arts, lecturing throughout the country on the topic. As his classically American image was solidified, his bohemian days in Paris were expunged from his public persona. In 1934, Wood was offered a position working and teaching in Iowa City as Director of a New Deal Public Works of Art Project (PWAP). While headquartered in Iowa City and associated with the University of Iowa, he assisted other artists and art students in producing a set of murals for Iowa State University in Ames, Iowa. Once his PWAP concluded in 1934, the University of Iowa offered a three-year-term as an Associate Professor of Fine Art. He taught painting at the university's School of Art until 1941. During that time, he supervised mural painting projects, mentored students including Elizabeth Catlett, produced a variety of his own works, and became a key part of the university's cultural community. Work Wood was an active painter from an extremely young age until his death, and although best known for his paintings, he worked in a large number of media, including lithography, ink, charcoal, ceramics, metal, wood and found objects. Throughout his life he hired out his talents to many Iowa-based businesses as a steady source of income. This included painting advertisements, sketching rooms of a mortuary house for promotional flyers and, in one case, designing the corn-themed décor (including chandelier) for the dining room of a hotel. Regionalism Wood is associated with the American movement of Regionalism, which was primarily situated in the Midwest, and advanced figurative painting of rural American themes in an aggressive rejection of European abstraction. Wood was one of three artists most associated with the movement. The others, John Steuart Curry and Thomas Hart Benton, returned to the Midwest in the 1930s due to Wood's encouragement and assistance with locating teaching positions for them at colleges in Wisconsin and Missouri, respectively. Along with Benton, Curry, and other Regionalist artists, his work was marketed through Associated American Artists in New York for many years. Wood is considered the patron artist of Cedar Rapids, and his childhood country school is depicted on the 2004 Iowa State Quarter. American Gothic Wood's best known work is his 1930 painting American Gothic, which is also one of the most famous paintings in American art, and one of the few images to reach the status of widely recognized cultural icon, comparable to Leonardo da Vinci's Mona Lisa and Edvard Munch's The Scream. American Gothic was first exhibited in 1930 at the Art Institute of Chicago, where it is still located. It was awarded a $300 prize and made news stories nationwide, bringing Wood immediate recognition. Since then, it has been borrowed and satirized endlessly for advertisements and cartoons. Art critics who had favorable opinions about the painting, such as Gertrude Stein and Christopher Morley, assumed the painting was meant to be a satire of repression and narrow-mindedness of rural small-town life. It was seen as part of the trend toward increasingly critical depictions of rural America, along the lines of such novels as Sherwood Anderson's 1919 Winesburg, Ohio, Sinclair Lewis's 1920 Main Street, and Carl Van Vechten's The Tattooed Countess. Wood rejected this reading of it. With the onset of the Great Depression, it came to be seen as a depiction of steadfast American pioneer spirit. Another reading is that it is an ambiguous fusion of reverence and parody. Wood's inspiration came from Eldon, southern Iowa, where a cottage designed in the Gothic Revival style with an upper window in the shape of a medieval pointed arch provided the background and also the painting's title. Wood decided to paint the house along with "the kind of people I fancied should live in that house." The painting shows a farmer standing beside his spinster daughter, figures modeled by the artist's sister, Nan (1900–1990), and his dentist. Wood's sister insisted that the painting depicts the farmer's daughter, disliking suggestions it was the farmer's wife, since that would mean that she looked older than she preferred to think of herself. The dentist, Dr. Byron McKeeby (1867–1950), was from Cedar Rapids. The couple are in the traditional roles of men and women, the man's pitchfork symbolizing hard labor. The woman is dressed in a dark print apron mimicking 19th-century Americana with a cameo brooch. The compositional severity and detailed technique derive from Northern Renaissance paintings, which Wood had seen during his visits to Europe; after this he became increasingly aware of the Midwest's own legacy, which also informed the work. It is a key image of Regionalism. In 1940, Wood and eight other prominent American artists were hired to document and interpret dramatic scenes and characters during the production of the film The Long Voyage Home, a cinematic adaptation of Eugene O'Neill's plays. Personal life Wood was married to Sara Sherman Maxon from 1935 to 1938. Friends considered the marriage a mistake for him. Wood was a closeted homosexual. There was an unsuccessful attempt by a colleague, Lester Longman, to get him fired both on explicit moral grounds and for his advocacy of regionalism. Critic Janet Maslin states that his friends knew him to be "homosexual and a bit facetious in his masquerade as an overall-clad farm boy." University administration at Iowa dismissed the allegations, and Wood would have returned as professor if not for his growing health problems. Wood was a Freemason and Member of Mount Hermon Lodge #263 in Cedar Rapids, Iowa, from 1921 to 1924. After receiving his third Degree of Master Mason he painted The First Three Degrees of Freemasonry in 1921. However, he was suspended for not paying dues in March 1924, and had no further association with the organization. Wood died at Iowa City university hospital of pancreatic cancer on the eve of his 51st birthday. He is buried at Riverside Cemetery, Anamosa, Iowa. Legacy When Wood died, his estate went to his sister, Nan Wood Graham, the woman portrayed in American Gothic. When she died in 1990, her estate, along with Wood's personal effects and various works of art, became the property of the Figge Art Museum in Davenport, Iowa. The World War II Liberty Ship was named in his honor. One of Iowa's nine regional Area Education Agencies, Grant Wood Area Education Agency was established in 1974 and serves Eastern Iowa. In 2009, Grant was awarded the Iowa Prize, the state's highest citizen honor. The Grant Wood Art Colony grew out of Jim Hayes’s 1975 purchase of Wood's historic Iowa City home at 1142 Court Street. The house was placed on the National Register of Historic Places in 1978 and was featured in the 2016 documentary, 1142: Beyond the Bricks. Over the years, Hayes purchased four land parcels behind the home. This addition led to the expansion of his vision for 1142 to include a rotating community of artists modeled after the colonies that Wood tried to establish in his lifetime such as the one at Stone City. Hayes partnered with the University of Iowa on his vision, and since 2011, the Grant Wood Art Colony holds a recurring symposium and hosts artist fellows in painting & drawing, printmaking, and interdisciplinary performance. The fellows are provided with furnished living quarters in the houses behind 1142. Gallery List of works Paintings Spotted Man (1924) The Little Chapel Chancelade (1926) Woman with Plants (1929) American Gothic (1930) Arnold Comes of Age (1930) Stone City, Iowa (1930) Appraisal (1931) Young Corn (1931) Fall Plowing (1931) The Birthplace of Herbert Hoover, West Branch, Iowa (1931) The Midnight Ride of Paul Revere (1931) Plaid Sweater (1931) Self-Portrait (1932) Arbor Day (1932) Boy Milking Cow (1932) Daughters of Revolution (1932) Portrait of Nan (1933) Near Sundown (1933) Dinner for Threshers (1934) Return from Bohemia (1935) Death on Ridge Road (1935) Spring Turning (1936) The Good Influence (1936) Seedtime and Harvest (1937) Sultry Night (1937) Haying (1939) New Road (1939) Parson Weems' Fable (1939) January (1940) Iowa Cornfield (1941) Spring in the Country (1941) Writing Wood, Grant. "Art in the Daily Life of the Child." Rural America, March 1940, 7–9. Revolt against the City. Iowa City: Clio Press, 1935. References Sources Corn, Wanda M. Grant Wood: The Regionalist Vision. New Haven: Minneapolis Institute of Arts and Yale University Press, 1983. Crowe, David. "Illustration as Interpretation: Grant Wood's 'New Deal' Reading of Sinclair Lewis's Main Street." In Sinclair Lewis at 100: Papers Presented at a Centennial Conference, edited by Michael Connaughton, 95–111. St. Cloud, MN: St. Cloud State University, 1985. Czestochowski, Joseph S. John Steuart Curry and Grant Wood: A Portrait of Rural America. Columbia: University of Missouri Press and Cedar Rapids Art Association, 1981. DeLong, Lea Rosson. Grant Wood's Main Street: Art, Literature and the American Midwest. Ames: Exhibition catalog from the Brunnier Art Museum at Iowa State University, 2004. When Tillage Begins, Other Arts Follow: Grant Wood and Christian Petersen Murals. Ames: Exhibition catalog from the Brunnier Art Museum at Iowa State University, 2006. Dennis, James M. Grant Wood: A Study in American Art and Culture. New York: Viking Press, 1975. Renegade Regionalists: The Modern Independence of Grant Wood, Thomas Hart Benton, and John Steuart Curry. Madison: University of Wisconsin Press, 1998. Evans, R. Tripp. Grant Wood [A Life]. New York: Alfred A. Knopf, 2010 . Graham, Nan Wood, John Zug, and Julie Jensen McDonald. My Brother, Grant Wood. Iowa City: State Historical Society of Iowa, 1993. Green, Edwin B. A Grant Wood Sampler, January Issue of the Palimpsest. Iowa City: State Historical Society of Iowa, 1972. Haven, Janet. "Going Back to Iowa: The World of Grant Wood", MA project in conjunction with the Museum for American Studies of the American Studies Program at the University of Virginia, 1998; includes list of paintings and gallery. Hoving, Thomas. American Gothic: The Biography of Grant Wood's American Masterpiece. New York: Chamberlain Brothers, 2005. Milosch, Jane C., ed. Grant Wood’s Studio: Birthplace of American Gothic. Cedar Rapids and New York: Cedar Rapids Museum of Art and Prestel, 2005. Seery, John E. "Grant Wood's Political Gothic." Theory & Event 2, no. 1 (1998). Taylor, Sue. "Grant Wood's Family Album." American Art 19, no. 2 (2005): 48–67. External links Work by Grant Wood. Grant Wood scrapbooks at the Iowa Digital Library Grant Wood's Studio Grant Wood Gallery at MuseumSyndicate The Long Voyage Home Artist Portraits and Paintings at The Ned Scott Archive "Grant Woods Murals in the Parks Library at Iowa State University" Mt.Hermon Lodge #263 history 1891 births 1942 deaths School of the Art Institute of Chicago alumni Académie Julian alumni 20th-century American painters 20th-century male artists American male painters American LGBT painters University of Iowa faculty Painters from Iowa Artists from Cedar Rapids, Iowa People from Anamosa, Iowa Artists from Park Ridge, Illinois American portrait painters 20th-century American printmakers Deaths from pancreatic cancer in Iowa Burials in Iowa American Freemasons Public Works of Art Project artists
20988939	https://en.wikipedia.org/wiki/Korzekwin	Korzekwin	Korzekwin is a village in the administrative district of Gmina Szczytniki, within Kalisz County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately south of Szczytniki, south-east of Kalisz, and south-east of the regional capital Poznań. References Villages in Kalisz County
2649795	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%20%28%D0%92%D1%96%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D1%96%D1%8F%29	Кортленд (Вірджинія)	Кортленд (Вірджинія) Кортленд — місто в США, в окрузі Саутгемптон штату Вірджинія. Населення — 1295 осіб (2020). Містечко є окружним центром округу Саутгемптон. Географія Кортленд розташований за координатами (36.712260, -77.061957). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 2,37 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в 475 домогосподарствах у складі 315 родин. Густота населення становила 541 особа/км². Було 520 помешкань (219/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 1,3 %. Частка іспаномовних становила 0,4 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,4 % — особи молодші 18 років, 56,0 % — особи у віці 18—64 років, 19,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,3 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 85,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 79,8 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 49,9 % осіб, у тому числі 68,9 % дітей у віці до 18 років та 29,2 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 659 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 22,5 %, роздрібна торгівля — 15,2 %, виробництво — 11,4 %, транспорт — 11,1 %. Історія Англійські колоністи спершу називали це містечко Єрусалимом, але в 1888 році воно отримало поточну назву. До XVIII століття воно було єдиним містечком в окрузі Саутгемптон, а з того часу стало окружним центром. Містечко сформувалось 1791 року на північному березі річки Ноттовей, на десятиакровій (40,000 м²) ділянці поряд із будинком суду. 1831 року містечко стало широко відомим як місцем судових процесів, а згодом — і страт Ната Тернера та деяких його прибічників, які спланували масштабне повстання рабів. Згідно з листом Солона Борланда, надісланим губернаторові Північної Кароліни, село тоді було невеликим, і налічувало близько 175 осіб. У ньому були три магазини, один лимар, один ремісник, що займався виготовленням карет, два готелі, два юристи та два медики. Містечко було малою Батьківщиною генерал-майора конфедератів Вільяма Магоуна, батько якого, Філдинг Магоун, завідував місцевою таверною. Генерал Джордж Генрі Томас, «Скеля Чикамоги» та уродженець округу Саутгемптон, ймовірно, відвідував свого дядька Джеймса Рошелла тут. Рошелл був судовим клерком округу Саутгемптон, і мешкав за три будинки від Таверни Магоуна. Елм Гроув, таверна Філдинга Магоуна, Будинок Рошелла-Принса, Будинок Сіммонса-Себрелла-Кемпа, та Будинок Ребекки Воган занесені до списку Національного реєстру історичних місць. Примітки Джерела Містечка Вірджинії Населені пункти округу Саутгемптон (Вірджинія) Окружні центри Вірджинії Населені пункти, засновані 1791
33420403	https://en.wikipedia.org/wiki/Gracie%20Gold	Gracie Gold	Gracie Gold Grace Elizabeth Gold (born August 17, 1995), known as Gracie Gold, is an American figure skater. She is a 2014 Olympic bronze medalist in the team event, a six-time Grand Prix medalist (2 gold, 2 silver, 2 bronze), and a two-time U.S. national champion (2014, 2016). Gold placed 4th at the 2014 Winter Olympics in Sochi, Russia. At the junior level, Gold is the 2012 World Junior silver medalist, the 2011 JGP Estonia champion, and the 2012 U.S. junior national champion. In 2014, Gold became the first American woman to win the NHK Trophy title on the Grand Prix Series circuit and holds the record for the highest short program score ever recorded by an American woman (76.43) which she achieved at the 2016 World Championships in Boston. Gold is a mental health advocate and was recognized with the 2022 Bell of Hope Award. She was featured in the HBO Sports Documentary The Weight of Gold (2020), and her memoir Outofshapeworthlessloser: A Memoir of Figure Skating, Fcking Up, and Figuring It Out, released in February 2024, became a The New York Times Bestseller. Personal life Grace Elizabeth Gold was born on August 17, 1995, in Newton, Massachusetts. She is the daughter of Denise, an ER nurse, and Carl Gold, an anesthesiologist. Her fraternal twin sister, Carly Gold (named after their father), is younger by 40 minutes and also competed in figure skating. Gold was raised in Springfield, Missouri, before moving to Springfield, Illinois. She has also stated that she has lived in Corpus Christi, Texas. She attended ninth grade at Glenwood High School in Chatham, Illinois, before switching to online education through the University of Missouri. She has taken ballet lessons to improve her performance. Gold has been open about her mental health struggles, including her treatment for anxiety, depression, and an eating disorder. She discussed having suicidal thoughts after moving alone to Michigan in 2017 and isolating herself in her apartment. Teammate Ashley Wagner first prompted U.S. Figure Skating officials to seek treatment for Gold in 2016, but Gold did not accept their help until "snapping" in front of judges at the same USFSA event in 2017. Since returning to skating, she has redefined her goals and aimed to find a healthier approach to the sport. Upon reflecting on her journey, Gold told reporters in December 2019: "Yes, things could be better, but look how far I've come." Gold was featured in The Weight of Gold (2020), an HBO Sports Documentary which "explor(es) the mental health challenges that Olympic athletes often face." In her memoir, Outofshapeworthlessloser: A Memoir of Figure Skating, Fcking Up, and Figuring It Out, released in February 2024, Gold alleged that she had been raped by a fellow figure skater at an event after-party when she was twenty-one. She further stated that she reported the incident to a U.S. Figure Skating official, who then passed it on to the U.S. Center for SafeSport. However, she didn't hear anything from the organization until two years later to be informed that her case was being looked at by different case manager. Eight years after the incident and three months after the release of Gold's memoir, SafeSport released a ruling on Gold's case, permanently banning Australian skater Brendan Kerry from participating in any U.S. Figure Skating event. As of 2022, she is in with a relationship with the two-time British junior ice dance national champion James Hernandez. Career Gold started skating at age 8 after attending a friend's birthday party at her local rink in Springfield, Missouri. She subsequently began training with Amy Vorhaben and Max Liu before changing coaches to work with Alexia Griffin. Later she joined Susan Liss and then switched to Toni Hickey in Springfield, Illinois. Her next coach was Alex Ouriashev, who worked with her at two rinks in the Chicago area. Gold competed in pairs with Sean Hickey. They placed eighth in juvenile pairs at the 2007 U.S. Junior Championships. Gold was fourth on the novice level at the 2010 U.S. Championships. The next season she competed on the junior level but finished sixth at the Midwestern Sectionals and failed to qualify for the national championships. After the event she began preparing for the following season by working to increase her technical content. 2011–12 season: International debut and World Junior Silver Medalist Gold made her international debut at the Junior Grand Prix in Tallinn, Estonia, winning gold. She then qualified for the 2012 U.S. Championships on the junior level, where she won both the short and long programs to win the gold medal. Her total of 178.92 points is a record for a junior lady at the U.S. Championships. Gold won gold in all seven of her competitions this season leading into the U.S. Championships. She then competed at the 2012 World Junior Championships in Minsk, Belarus. Gold won the silver medal at the event. She signed with International Management Group. Gold was named to the U.S. team for the 2012 World Team Trophy. At her senior international debut, she finished fifth overall behind fellow Junior Worlds medalist Adelina Sotnikova. Team USA finished second overall. 2012–13 season: Senior debut Gold finished seventh in her senior Grand Prix debut at the 2012 Skate Canada. She then worked with a sports psychologist on her focus and refined her programs in Canton, Michigan. At her second event, the 2012 Rostelecom Cup, she won the silver medal. At her first senior U.S. Nationals, Gold placed ninth in the short program and first in the free skate, winning the silver medal overall with a score of 186.57 points. She was named to compete at the 2013 Four Continents, where she finished sixth. At the 2013 World Championships, she placed ninth in the short program, fifth in the free skate, and sixth overall setting a new personal best total score of 184.25 points. Gold's sixth-place finish along with teammate Ashley Wagner's fifth-place finish secured three spots for the U.S. women at the 2014 Winter Olympics. At the 2013 World Team Trophy in Tokyo, Gold placed third in the short program and third in the free skate to finish third overall, setting a personal and season best score total of 188.03 points. Team USA won the team gold for the second time since 2009. In July 2013, Gold became a Pandora Jewelry ambassador. 2013–14 season: First national title & Olympic medal After parting ways with coach Alex Ourashiev in late August 2013, Gold trained with Marina Zoueva and Oleg Epstein in Canton, Michigan, while searching for a new permanent coach. She took silver at her first event of the season, the U.S. International Figure Skating Classic. After the event she traveled to California for a week-long tryout with Frank Carroll at the Toyota Sports Center in El Segundo. On September 25, 2013, it was announced that Carroll would be her permanent coach. During the 2013–14 ISU Grand Prix series, Gold competed at the 2013 Skate Canada, placing first in the short program with a personal best of 69.45 and third in the free skate, winning the bronze medal overall. At the 2013 NHK Trophy she finished fourth. Gold was the third alternate for the Grand Prix Final. At the 2014 U.S. Championships, Gold placed first in the short program with 72.12 points, the highest-ever ladies' score earned at the U.S. Championships under the ISU Judging System. She went on to win the free skate with another record score of 139.57, thus securing her first senior national title. She was named to the U.S. team for the 2014 Winter Olympics in Sochi, Russia. She won a bronze medal in the Olympic team event and controversially finished fourth and off the podium in the ladies singles event with a score of 205.53 points. Gold was assigned to the 2014 World Championships in Saitama, Japan, where she placed fifth overall. At the end of the season, she performed with Stars On Ice. 2014–15 season: NHK Trophy title Gold began her season at the 2014 Nebelhorn Trophy, an ISU Challenger Series event, where she won the bronze medal behind Russians Elizaveta Tuktamysheva and Alena Leonova. For the 2014–15 ISU Grand Prix season, Gold was assigned the 2014 Skate America and the 2014 NHK Trophy. She won bronze at Skate America and gold at NHK Trophy, the latter marking her first win at a Grand Prix event, and the first time an American woman won the event. She qualified for her first Grand Prix Final, but withdrew on December 4, 2014, due to a stress fracture in her left foot. Gold won a silver medal at the 2015 U.S. Championships with a score of 205.54 after finishing second in both the short program and free skate. At the 2015 Four Continents Championships, Gold placed second in the short program with a score of 62.67 but fifth in the free skate with a score of 113.91, finishing fourth overall with a score of 176.58. At the 2015 World Championships, Gold placed eighth place in the short program with a score of 60.73, her lowest score of the season. Gold came back in the free skate with a score of 128.23, which was her season's best and second highest free skate score of the ladies event. She finished fourth overall, her highest placement at a World Championship so far. Gold competed on Team USA at the 2015 World Team Trophy. She placed first in the short program with a score of 71.26, the highest score ever recorded for an American woman in an ISU event. However, she placed fifth in the free skate. Overall Team USA placed first. 2015–16 season: Second national title Gold's 2015–16 Grand Prix Series assignments were the 2015 Skate America and 2015 Trophée Éric Bompard. Gold won the silver medal at Skate America, behind Russia's Evgenia Medvedeva. She then continued her season placing first in the short program at Trophée Éric Bompard, with a score of 73.32. The event was cancelled on November 14 due to the state of emergency in France following the November 2015 Paris attacks. On November 23, the ISU announced that the short program standings would stand as final placements. This secured Gold a spot in the 2015 Grand Prix Final, where she placed 5th in both the short and free programs, ranking 5th overall. On January 23, Gold earned her second National title at the 2016 U.S. Championships in Saint Paul, Minnesota. After regaining her national crown she placed fifth at the 2016 Four Continents Championships in Taipei, Taiwan. Gold went on to competing at the 2016 World Championships in Boston where she placed first in the short program with a score of 76.43, the highest short program score ever recorded by an American woman. Placing sixth in the free program, she dropped to fourth place overall. To finish her season, Gold competed at the inaugural 2016 KOSÉ Team Challenge Cup, where she would help Team North America win the gold medal. 2016–17 season: Personal struggles Gold was assigned to two Grand Prix events, Skate America and Trophée de France. She began her season at the 2016 Japan Open. In the free skate, she earned a score of 108.24, and helped Team North America win the bronze medal. At 2016 Skate America, Gold placed third in the short program with a score of 64.87 behind American Ashley Wagner and Japan's Mai Mihara after a fall on her triple flip. She struggled in the free skate, suffering multiple falls, and dropped to 5th overall with a total score of 184.22. Gold cited "post worlds summer depression" as a reason for not being prepared, commenting that she had only recently "felt like herself again". Her struggles continued at the 2016 Tropheé de France; she scored a combined total of 165.89 for 8th place, the worst Grand Prix finish of her career. In late December 2016, Gold resumed her collaboration with her former coach, Alex Ouriashev, training with him in Chicago before returning to Los Angeles, where she was coached by Frank Carroll. She finished 6th at the 2017 U.S. Championships, and was left off the Four Continents and World Championship teams for the first time in her senior career; she had previously been on every world championship team starting in 2013. Carroll announced after the event that they would part company. He didn't inform Gold before telling the media, causing major backlash on social media. However, Gold still stated that despite being surprised about Carroll's decision to tell the media before informing her, she maintained the "upmost respect for Frank" and would take the time to make the right decision on coaching arrangements heading into the Olympic season. On February 8, 2017, Gold announced that Marina Zoueva and Oleg Epstein would be her trainers (Epstein is also a choreographer) at the Arctic Edge ice rink in Canton, Michigan. According to Lindsay Crouse, a writer with The New York Times, Nike had a pattern of pushing the young women it sponsored to lose excessive amounts of weight. She wrote that pressure from Nike's coaches helped trigger Gold to show disordered eating so profound she considered taking her own life. 2017–18 season Gold withdrew from the Japan Open, set to be her season open, and also withdrew from the 2017 CS Ondrej Nepela Trophy for personal reasons. Gold had been assigned to two Grand Prix events, 2017 Cup of China and 2017 Internationaux de France, both of which she withdrew from in October due to ongoing treatment for anxiety, depression, and an eating disorder. Gold later withdrew from U.S. Nationals stating she would not have proper training beforehand. At the end of the season, it was reported Gold was hired as a coach in Arizona. 2018–19 season: Comeback Following rumors that she would be returning to the sport, it was announced on June 28, 2018 that Gold was assigned to compete at the 2018 Rostelecom Cup. Her coach is Vincent Restencourt based in Pennsylvania. Former figure skater Jeremy Abbott choreographed her short and long programs. It was said that Gold's new short program portrays a more playful and sexy character and her free program portrays her journey from her personal struggles to her comeback. At the 2018 Rostelecom Cup, in the short program, she doubled her triple Lutz-triple toe loop combination, under-rotated and fell on her triple flip, and popped her planned double Axel. She scored 37.51, the lowest short program score she has ever received since the start of her junior career, placing her in 10th and last place. Gracie announced via Twitter her withdrawal from the free skate in order to not damage her mental health and confidence because of her short program. She later stated that she was working towards 2019 US Nationals; however, on January 9, 2019, she announced her withdrawal from Nationals in order to further prepare for the 2019–2020 season. She also stated that she was working towards the 2022 Winter Olympics in Beijing. Videos taken by her coach posted on Instagram have shown that she has begun to practice jumps off the harness and is successfully landing them. 2019–2020 season Being ineligible for a spot at a Grand Prix event, Gold is to compete at domestic regional competitions in an attempt to earn a spot at the 2020 U.S. Championships. Restencourt began posting promising videos of Gold attempting triple Axels and quadruple salchows in harness on his Instagram, as well as every triple jump. At the 2020 U.S. South Atlantic Regional Atlantic Championships, Gold placed third in the short program and fourth in the free program after making significant errors in both programs. However, Gold placed third overall and advanced to the 2020 Eastern Sectional Championships, where she won the bronze medal, thus earning her a qualifying spot for the 2020 U.S. Championships. She placed twelfth at the national championships. 2020–2021 season Gold was named to U.S. Figure Skating's international selection pool, meaning she is eligible to compete at international events in the 2020–2021 figure skating season and will be considered for assignment to such events. She was assigned to compete at the 2020 Skate America, the ISU having decided to run the Grand Prix based mainly on skaters' training locations to limit international travel during the coronavirus pandemic. She finished twelfth. Gold placed thirteenth at the 2021 U.S. Championships. 2021–2022 season Gold was sixth in the short program at the 2022 U.S. Championships, but dropped to tenth place overall after the free skate. 2022–2023 season Approaching the new season, Gold said that "I really want to transition from the 'good for her for being out there' mentality...to, 'Oh, she's really, really good. And she's really competitive.'" She won the bronze medal at the Philadelphia Summer International, in the process becoming the oldest female skater to land a triple Lutz-triple toe loop combination in international competition, at age 27. Gold was twelfth at the 2022 CS Nebelhorn Trophy, and placed sixth at the 2022 Skate America. At the 2023 U.S. Figure Skating Championships, Gold once again landed a triple Lutz-triple toe loop combination in her short program to place 5th. She placed 11th in the free skate to place 8th overall, her best result since 2017. Endorsements In October 2013, Gold was named as a face of CoverGirl. She appeared on the cover of Sports Illustrated's February 2014 issue, GQ Japan, and Teen Vogue. Later, she was named the 2014 Sportswoman of the Year by the Los Angeles Council, and received an award that March during the L.A. Sports ceremony. She is an ambassador for the KOSÉ Infinity beauty product. Gold is sponsored by John Wilson, her blade manufacturer Pattern-99 (she is the brand ambassador); Edea, her skating boot manufacturer; Visa; United Airlines; Procter & Gamble; Red Bull; and Nike. Programs Competitive highlights GP: Grand Prix; CS: Challenger Series; JGP: Junior Grand Prix Women's singles Detailed results Small medals for short and free programs awarded only at ISU Championships. Pewter medals for fourth-place finishes awarded only at U.S. national and regional events. At team events, medals awarded for team results only. ISU Personal bests highlighted in bold. Junior level Bibliography Outofshapeworthlessloser: A Memoir of Figure Skating, F*cking Up, and Figuring It Out (2024) References External links Gracie Gold at IceNetwork.com 1995 births Living people American female single skaters LGBT figure skaters American bisexual women Bisexual sportswomen Sportspeople from Newton, Massachusetts World Junior Figure Skating Championships medalists Sportspeople from Springfield, Missouri Sportspeople from Springfield, Illinois American twins Figure skaters at the 2014 Winter Olympics Medalists at the 2014 Winter Olympics Olympic medalists in figure skating Olympic bronze medalists for the United States in figure skating 21st-century American women
3145118	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%8F%29	Номінал (філателія)	Номінал (філателія) Номінал — у філателії, зазначена на знаку поштової оплати (поштовій марці, поштовому блоці та інш.) номінальна вартість. Зазвичай номінал на знаках поштової оплати вказується у грошових одиницях країни або території поштового обігу знака поштової оплати. У деяких випадках в країнах з вираженими інфляційними процесами вказують літерний номінал, що відповідає певному поштовому тарифу, грошовий еквівалент якого має тенденцію до підвищення. Здебільшого (за рідкісними винятками) номінал відображає продажну вартість поштової марки в поштовому відділенні. Як правило він відповідає франкіровочної вартості, тобто визначає суму поштового тарифу за пересилку поштового відправлення та вартості інших послуг пошти. Іноді номінал може бути вище франкіровочної вартості (наприклад знак поштової оплати з надбавкою, коли зазначають ще й додатковий номінал. Але, якщо поштова адміністрація, щоб швидше розпродати поштову марку, відмовилася від такої надбавки номінал подібного знаку поштовой оплати може бути зменшений на суму надбавки (тобто його ціна дорівнюється франкіровочної вартості). Якщо на поштовій марці номінал не було позначено, це може означати, що марка спеціально випущена без вказівки номіналу для оплати вартості конкретної поштової послуги, або що дана марка не є поштовою (наприклад, рекламна віньєтка, або постерна марка, або благодійна віньєтка). Примітки Посилання Поштові марки Філателістичні терміни
992928	https://uk.wikipedia.org/wiki/23162%20%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%BA	23162 Алекскрук	23162 Алекскрук (2000 FX48, 1998 VL45, 23162 Alexcrook) — астероїд головного поясу, відкритий 30 березня 2000 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,477. Примітки Див. також Список астероїдів (23101-23200) Посилання Астрономічні об'єкти, відкриті 2000 Головний пояс астероїдів
36027033	https://en.wikipedia.org/wiki/Miguel%20Hern%C3%A1ndez%20%28footballer%2C%20born%201970%29	Miguel Hernández (footballer, born 1970)	Miguel Hernández (footballer, born 1970) Miguel Hernández Sánchez (born 19 February 1970 in Madrid), sometimes known as just Miguel, is a Spanish retired footballer who played as a central defender. Miguel played in four La Liga seasons during his ten-year professional career, spending two years apiece with Rayo Vallecano and RCD Espanyol. He was part of Spain's gold medal-winning squad at the 1992 Summer Olympics, in Barcelona. References External links 1970 births Living people Footballers from Madrid Spanish men's footballers Men's association football defenders La Liga players Segunda División players Segunda División B players Rayo Vallecano players RCD Espanyol footballers UD Salamanca players UE Lleida players Terrassa FC footballers Spain men's under-23 international footballers Olympic footballers for Spain Footballers at the 1992 Summer Olympics Olympic medalists in football Medalists at the 1992 Summer Olympics Olympic gold medalists for Spain Spanish football managers
19915617	https://en.wikipedia.org/wiki/Kisielany-%C5%BBmichy	Kisielany-Żmichy	Kisielany-Żmichy is a village in the administrative district of Gmina Mokobody, within Siedlce County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. References Villages in Siedlce County
218229	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0	Лесівка	Лесівка Села: Лесівка — Івано-Франківська область, Івано-Франківський район Лесівка — Харківська область, Сахновщинський район
54514885	https://en.wikipedia.org/wiki/Swimming%20at%20the%202017%20World%20Aquatics%20Championships%20%E2%80%93%20Men%27s%20200%20metre%20individual%20medley	Swimming at the 2017 World Aquatics Championships – Men's 200 metre individual medley	Swimming at the 2017 World Aquatics Championships – Men's 200 metre individual medley The Men's 200 metre individual medley competition at the 2017 World Championships was held on 26 and 27 July 2017. Records Prior to the competition, the existing world and championship records were as follows. Results Heats The heats were held on 26 July at 10:34. Semifinals The semifinals were held on 26 July at 18:45. Semifinal 1 Semifinal 2 Final The final was held on 27 July at 17:32. References Men's 200 metre individual medley
2785886	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B7%D1%8F%D0%B4%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%96	Дзядковиці	Дзядковиці Дідковичі — гміна в Сім'ятицькому повіті Підляського воєводства Дзядковиці — село в гміні Шадек Здунськовольського повіту Лодзинського воєводства Дзядковиці — село в гміні Дідковичі Сім'ятицького повіту Підляського воєводства
843790	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%B2%20%28%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%29	Загибель богів (опера)	Загибель богів (опера) «Загибель богів» або «Сутінки богів» — музична драма (опера) на три дії з прологом Ріхарда Вагнера, що завершує тетралогію «Перстень Нібелунга». Історія створення Лібрето до опери, як і до всього циклу «Перстень Нібелунга» було написане самим Вагнером в Цюриху в 1849-52 роках. Музика була створена в Мюнхені в 1871—74 роках. Вперше опера була поставлена на першому Байройтському фестивалі 17 серпня 1876 року. Перша дія «Загибелі Богів» триває близько двох годин без перерви. Опера вважається однією з найважчих у світі, як для оркестру, так і для солістів. Дійові особи Люди Зіґфрід (тенор), Ґунтер (бас), Гаґен (бас), Альберіх (бас), Брунгільда (сопрано), Ґутруна (сопрано), Вальтраута (мецо-сопрано); Три норни контральто, мецо-сопрано, сопрано; Три доньки Рейну два сопрано і мецо-сопрано. Стислий зміст Час дії міфологічний, місце дії — береги Рейну. Пролог Та ж місцевість, що і наприкінці «Валькірії». Ніч, заграва багаття. Норни прядуть нитку долі. Їм відомо, що Валгалла згорить у величезному вогнищі. Світає. З гроту виходять Брюнґільда і Зіґфрід. Герой готується до нових подвигів. Він дарує Брюнґільді перстень Нібелунга і прощається з нею (дует «Zu neuen Taten»; «Зійди на землю, о герою мій!»). Дія перша Замок Ґібіхунгів неподалік від Рейну. Ґунтер і його сестра Ґутруна розмовляють зі зведеним братом Гаґеном, сином карлика Альберіха. Розмова пробудила в ньому жадобу до скарбів Рейну. Гаґен вселяє Ґунтеру пристрасть до Брюнгільди, замовчуючи про те, що дочка Вотана стала дружиною Зіґфріда, і пояснює, що тільки Зіґфрід може пройти крізь полум'я, яке охороняє валькірію. Герой приходить у замок, де випиває чарівний напій, приготований Гаґеном, і поринає в забуття. Зіґфрід забуває минуле, його охоплює пристрасть до Ґутруни. Він просить у Ґунтера її руки і отримує відповідь, що спочатку повинен допомогти йому отримати Брунгільду. Зіґфрід і Ґунтер скріплюють свій договір кров'ю («Die so mit dem Blitz», «Красною кров'ю життєвий жар влив я в це вино»). До Брюнґільди приходить її сестра Вальтрауд, благаючи віддати перстень дочкам Рейну, щоб запобігти загибелі богів («Hore mit Sinn, was ich sage!»; «Вникни, сестро, у розповідь мою скорботну»). Брюнґільда відмовляє: ніколи не розлучиться вона з запорукою любові Зіґфріда. Збираються хмари. Чути ріг Зіґфріда. Він проходить крізь полум'я під виглядом Ґунтера (завдяки чарівному шолому). Брюнґільда, кинувшись до нього назустріч, з жахом відступає. Після короткої боротьби Зіґфрід забирає в неї перстень і веде з собою. Дія друга Берег річки поблизу замку Ґунтера, ніч. Карлик Альберіх вселяє сплячому Гаґену, що він повинен обманом заволодіти перснем. З'являється Зіґфрід, гордий звершень, а трохи згодом — Брюнґільда і Ґунтер. Гаґен сурмить в ріг, скликаючи народ. Готується бенкет («Was tost das Horn?», «Хто в ріг сурмить?»). Ґунтер оголошує про два весілля — своє (він одружується з Брунґільд), а також Зіґфріда і Ґутруни. Всі помічають пригнічений стан Брюнґільди. Вона звинувачує Зіґфріда в клятвопорушенні, але герой, який забув про все, байдужий до її закидів («Was muht Brunhildes Blick?»; «Чим збентежений Брюнґільди погляд?»). Гаґен спонукає Брюнґільду до помсти, і вона відкриває йому вразливе місце Зіґфріда — це його спина. Дія третя Біля річки Зіґфрід зустрічає дочок Рейну. Вони просять героя повернути їм перстень; коли той відмовляється, вони пророкують йому смерть. З полювання повертаються Ґунтер і Гаґен, який пропонує Зигфріду напій, що повертає пам'ять. Герой згадує своє життя, любов до Брюнґільди («Mime hieb ein murrischer Zwerg»; «Жив-був Мімі, балакучий гном»). Коли він повертається до Гаґена спиною, той пронизує його списом. Останні слова Зіґфріда звернені до коханої («Brunhilde! Heilige Braut!»; «Брюнґільдо! Наречена богів!»). Спускається ніч. Тіло померлого в урочистій процесії переноситься в замок. Гаґен і Ґунтер сперечаються через перстень. Гаґен смертельно ранить Ґунтера, але коли намагається зняти з пальця Зіґфріда перстень, рука мертвого загрозливо піднімається і Гаґен в жаху відступає. Брюнґільда, що мучилася докорами совісті, знімає з руки Зіґфріда перстень, щоб повернути його дочкам Рейну. Потім, скочивши на коня, вона кидається у вогонь, на якому спалюють тіло Зіґфріда, звинувачуючи Вотана в його загибелі («Wie Sonne lauter», «Як сонце ясний милостивий лик»). Вогонь розпалюється, охоплюючи замок. Гаґен гине в хвилях Рейну. Вогонь сягає небес, Валгалла палає, боги гинуть у полум'ї. Зло відкуплене. Рейн повертається у свої береги. У його спокійних хвилях пустують русалки, граючись з перснем. Див. також 890 Вальтраут — астероїд, названий на честь Вальтраути — героїні опери. Примітки Посилання Wagner Operas. фотографії, записи. клавір текст лібрето німецькою Опери німецькою мовою Опери Ріхарда Вагнера Музичні твори 1870-х
4608199	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%9C%27%D1%8F%D0%BD%D0%BC%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83	Кубок М'янми з футболу	Кубок М'янми з футболу (General Aung San Shield) — футбольний клубний турнір в М'янмі, який проводиться під егідою Футбольної федерація М'янми. Переможець змагання представляє країну у Кубку АФК. Формат У турнірі беруть участь команди з Національної ліги М'янми та Другої Національної ліги М'янми. Розіграш кубка проводиться за кубковою системою. У всіх раундах, за виключенням півфіналів, переможці визначаються за підсумками одного матчу; а у півфіналах суперники проводять по одному матчу вдома і на виїзді. Усі матчі, крім півфіналів відбуваються на стадіонах «Тувунна» та «Аун Сан» у Янгоні. Спонсором проведення турніру виступають Збройні сили США. Переможець кубка отримує 300 мільйонів м'янманських к'ятів , а фіналіст - 150 мільйонів м'янманських к'ятів. Фінали Титули за клубами Примітки Посилання Кубок М'янми з футболу на facebook Кубок М'янми з футболу засновані в Азії 2010 2010 в азійському спорті
467009	https://en.wikipedia.org/wiki/Eric%20Liddell	Eric Liddell	Eric Liddell Eric Henry Liddell (16 January 1902 – 21 February 1945) was a Scottish sprinter, rugby player and Christian missionary. Born in Qing China to Scottish missionary parents, he attended boarding school near London, spending time when possible with his family in Edinburgh, and afterwards attended the University of Edinburgh. At the 1924 Summer Olympics in Paris, Liddell refused to run in the heats for his favoured 100 metres because they were held on a Sunday. Instead he competed in the 400 metres held on a weekday, a race that he won. He returned to China in 1925 and served as a missionary teacher. Aside from two furloughs in Scotland, he remained in China until his death in a Japanese civilian internment camp in 1945. Liddell's Olympic training and racing, and the religious convictions that influenced him, are depicted in the Oscar-winning 1981 film Chariots of Fire, in which he is portrayed by fellow Scot and University of Edinburgh alumnus Ian Charleson. Early life Liddell was born 16 January 1902, in Tientsin, China, the second son of the Reverend and Mrs. James Dunlop Liddell, Scottish missionaries with the London Missionary Society. Liddell went to school in China until the age of five. At the age of six, he and his eight-year-old brother Robert were enrolled in Eltham College, a boarding school in south London for the sons of missionaries. Their parents and sister Jenny returned to China. During the boys' time at Eltham, their parents, sister, and new brother Ernest came home on furlough two or three times and were able to be together as a family, mainly living in Edinburgh. At Eltham, Liddell was an outstanding athlete, earning the Blackheath Cup as the best athlete of his year, and playing for the First XI and the First XV by the age of 15, later becoming captain of both the cricket and rugby union teams. His headmaster, George Robertson, described him as being "entirely without vanity." While at the University of Edinburgh, Liddell became well known for being the fastest runner in Scotland. Newspapers carried stories of his feats at track events, and many articles stated that he was a potential Olympic winner. Liddell was chosen to speak for Glasgow Students' Evangelistic Union by one of the GSEU's co-founders, D.P. Thomson, because he was a devout Christian. The GSEU hoped that he would draw large crowds to hear the Gospel. The GSEU would send out a group of eight to ten men to an area where they would stay with the local population. It was Liddell's job to be lead speaker and to evangelise the men of Scotland. University of Edinburgh In 1920 Liddell joined his brother Robert at the University of Edinburgh to study Pure Science. Athletics and rugby played a large part in his university life. He ran in the 100-yard and 220-yard races for the university, and played rugby for the University Club. He played for Edinburgh District in the inter-city matches against Glasgow District of 3 December 1921 and 2 December 1922, from which he gained a place in the backline of a strong Scotland national rugby union team. In 1922 and 1923, he played in seven out of eight Five Nations matches, and scored back-to-back tries in four appearances, which included wins over Ireland, France, and Wales. While his main weapon was his speed, The Scotsman opined after Scotland's victory over Ireland in 1923 that "never again should it be held against him that he is 'only a runner'", and The Student wrote that Liddell had "that rare combination, pace and the gift of rugby brains and hands". On the centenary of his first international cap against France in January 1922, Liddell was inducted into the Scottish Rugby Hall of Fame for his achievements. In 1923 he won the AAA Championships in athletics in the 100-yard race (setting a British record of 9.7 seconds that would not be equalled for 23 years) and 220-yard race (21.6 seconds). He graduated with a Bachelor of Science degree after the Paris Olympiad in 1924. Paris Olympics The 1924 Summer Olympics were hosted by the city of Paris. A devout Christian, Liddell withdrew from the 100-metre race (his best event), because the heats were going to be held on a Sunday. The schedule had been published several months earlier, and therefore his decision was made well before the Games. Liddell spent the intervening months training for the 400-metre race, though his best pre-Olympics time of 49.6 seconds, set in winning the 1924 AAA championship 440-yard race, was modest by international standards. On the morning of the Olympic 400-metre final, 11 July 1924, Liddell was handed a folded square of paper by one of the team masseurs. Reading it later he found the message: "In the old book it says: 'He that honours me I will honour.' Wishing you the best of success always." Recognising the reference to , Liddell was profoundly moved that someone other than his coach believed in him and the stance he had taken. The pipe band of the 51st Highland Brigade played outside the stadium for the hour before he ran. The 400-metre had been considered a middle-distance event in which runners raced round the first bend before coasting down the back straight. Inspired by the Biblical message, and deprived of a view of the other runners because he drew the outside lane, Liddell raced the whole of the first 200 metres to be well clear of the favoured Americans. With little option but to treat the race as a complete sprint, he continued to race around the final bend. He was challenged all the way down the home straight but held on to take the win. He broke the Olympic and world records with a time of 47.6 seconds. It was controversially ratified as a world record, despite being 0.2 seconds slower than the record for the greater distance of 440 yards. A few days earlier Liddell had competed in the 200-metre finals, for which he received the bronze medal behind Americans Jackson Scholz and Charles Paddock, beating British rival and teammate Harold Abrahams, who finished in sixth place. This was the second and last race in which these two runners met. His performance in the 400-metre race in Paris stood as a European record for 12 years, until beaten by another British athlete, Godfrey Brown, at the Berlin Olympics in 1936. After the Olympics and graduation from the University of Edinburgh, Liddell continued to compete. His refusal to compete on Sunday meant he had also missed the Olympic 4×400-metre relay, in which Britain finished third. Shortly after the Games, his final leg in the 4×400-metre race in a British Empire vs. USA contest, helped secure the victory over the gold medal-winning Americans. A year later, in 1925, at the Scottish Amateur Athletics Association (SAAA) meeting in Hampden Park in Glasgow, he equalled his Scottish championship record of 10.0 seconds in the 100-yard race, won the 220-yard contest in 22.2 seconds, won the 440-yard contest in 47.7, and participated in a winning relay team. He was only the fourth athlete to have won all three sprints at the SAAA, achieving this feat in 1924 and 1925. These were his final races on British soil. Because of his birth and death in China, some of that country's Olympic literature lists Liddell as China's first Olympic champion. Christian missionary work in China Liddell returned to Northern China to serve as a missionary, like his parents, from 1925 to 1943 – first in Tianjin and later in the town of Xiaozhang, Zaoqiang County, Hengshui, Hebei province, an extremely poor area that had suffered during the country's civil wars and had become a particularly treacherous battleground with the invading Japanese. During his time in China as a missionary, Liddell continued to compete sporadically, including wins over members of the 1928 French and Japanese Olympic teams in the 200- and 400-metre races at the South Manchurian Railway celebrations in China in 1928 and a victory at the 1930 North China championship. He returned to Scotland only twice, in 1932 and again in 1939. On one occasion he was asked if he ever regretted his decision to leave behind the fame and glory of athletics. Liddell responded, "It's natural for a chap to think over all that sometimes, but I'm glad I'm at the work I'm engaged in now. A fellow's life counts for far more at this than the other." Liddell's first job as a missionary was at the Anglo-Chinese College (grades 1–12) for wealthy Chinese students. The school's principal, Dr. Samuel Lavington Hart, who was educated at University of Cambridge, had been a prominent physicist before founding the school in 1902. Dr. Hart believed that by teaching the children of the wealthy, he would help them become influential figures in China and promote Christian values. Liddell supported the school's mission and began teaching mathematics and science at the school in 1925. Liddell also used his athletic experience to train boys in a number of different sports. According to one of Liddell's former students, Yu Wenji, Liddell "was very serious when protecting students' rights. He once quarreled with the headmaster to ask for more subsidies for students not from wealthy families." One of Liddell's many responsibilities was that of superintendent of the Sunday school at Union Church, where his father was pastor. Liddell lived at 38 Chongqing Dao (formerly known as Cambridge Road) in Tianjin, where a plaque commemorates his residence. He also helped build the Minyuan Stadium in Tianjin. During his first furlough from missionary work in 1932, he was ordained a minister of the Congregational Union of Scotland. On his return to China he married Florence Mackenzie, of Canadian missionary parentage, in Tianjin in 1934. Liddell courted his future wife by taking her for lunch to the Kiesling restaurant, which is still open in Tianjin. The couple had three daughters, Patricia, Heather, and Maureen, the last of whom he would not live to see. The school where Liddell taught is still in use today. One of his daughters visited Tianjin in 1991 and presented the headmaster of the school with one of the medals that Liddell had won for athletics. In 1941 life in China had become so dangerous because of Japanese aggression that the British government advised British nationals to leave. Florence (who was pregnant with Maureen) and the children left for Canada to stay with her family when Liddell accepted a position at a rural mission station in Xiaozhang, which served the poor. He joined his brother, Rob, who was a doctor there. The station was severely short of help and the missionaries there were exhausted. A constant stream of locals came at all hours for medical treatment. Liddell arrived at the station in time to relieve his brother, who was ill and needing to go on furlough. Liddell suffered many hardships himself at the mission. Internment As fighting between the Chinese Army and invading Japanese troops reached Xiaozhang, the Japanese took over the mission station and Liddell returned to Tianjin. In 1943, he was interned at the Weihsien Internment Camp (in the modern city of Weifang) with the members of the China Inland Mission, Chefoo School (in the city now known as Yantai), and many others. Liddell became a leader and organiser at the camp, but food, medicine, and other supplies were scarce. There were many cliques in the camp and when some rich businessmen managed to smuggle in some eggs, Liddell shamed them into sharing them. While fellow missionaries formed cliques, moralised, and acted selfishly, Liddell busied himself by helping the elderly, teaching Bible classes at the camp school, arranging games, and teaching science to the children, who referred to him as Uncle Eric. It was also claimed that one Sunday Liddell refereed a hockey match to stop fighting amongst the players, as he was trusted not to take sides. One of his fellow internees, Norman Cliff, later wrote a book about his experiences in the camp called "The Courtyard of the Happy Way" (Chinese 樂道院, also translated as "The Campus of Loving Truth"), which detailed the remarkable characters in the camp. Cliff described Liddell as "the finest Christian gentleman it has been my pleasure to meet. In all the time in the camp, I never heard him say a bad word about anybody". Langdon Gilkey, who also survived the camp and became a prominent theologian in his native America, said of Liddell: "Often in an evening I would see him bent over a chessboard or a model boat, or directing some sort of square dance – absorbed, weary and interested, pouring all of himself into this effort to capture the imagination of these penned-up youths. He was overflowing with good humour and love for life, and with enthusiasm and charm. It is rare indeed that a person has the good fortune to meet a saint, but he came as close to it as anyone I have ever known." Death In his last letter to his wife, written on the day he died, Liddell wrote of suffering a nervous breakdown due to overwork. He had an undiagnosed brain tumor; overwork and malnourishment may have hastened his death. Liddell died on 21 February 1945, five months before liberation. Langdon Gilkey later wrote, "The entire camp, especially its youth, was stunned for days, so great was the vacuum that Eric's death had left." According to a fellow missionary, Liddell's last words were, "It's complete surrender", in reference to how he had given his life to God. According to a different source, the 2007 documentary film Eric Liddell: Champion of Conviction, Liddell had been in and out of the camp hospital due to the brain tumor. One of his students, Joyce Stranks, came to visit him in the hospital to discuss a book he had written about surrender to God's will. While discussing the book, Liddell reached a point when he was unable to complete saying the word "surrender," and instead he said "surren-...surren-" and after this his head fell back to his pillow and he died. Legacy On 5 June 1945 the Eric Liddell Memorial Committee was set up in Glasgow, to seek donations for a fund to provide for the education and maintenance of Eric Liddell's three daughters; to fund an Eric Liddell Missionary Scholarship at the University of Edinburgh and an Eric Liddell Challenge Trophy for Amateur Athletics; and to erect a memorial in North China to commemorate Eric Liddell's work there. Only the first and third objectives were achieved. To raise funds and to widen its appeal, the committee published a pamphlet by D.P. Thomson: Eric Liddell, The Making of an Athlete and the Training of a Missionary. The Fund was eventually wound up in 1954, having raised £3,687 15s - over £88,000 in relative purchasing power. D.P. Thomson also spoke at well-attended memorial services held in both Edinburgh and Glasgow in 1945. When Scotsman Allan Wells won the 100-metre sprint at the 1980 Moscow Olympics, 56 years after the 1924 Paris Olympics, he was asked if he had run the race for Harold Abrahams, the last 100-metre Olympic winner from Britain (who had died two years previously). "No", Wells replied. "I would prefer to dedicate this to Eric Liddell". In 2002, when the first inductees were inducted into the Scottish Sports Hall of Fame, Eric Liddell topped the public vote for the most popular sporting hero Scotland had ever produced. Liddell was inducted into the Scottish Rugby Hall of Fame in January 2022, on the centenary of his first international cap. In 2008, just before the Beijing Olympics, Chinese authorities claimed that Liddell had refused an opportunity to leave the camp, and instead gave his place to a pregnant woman. Apparently, the Japanese and British, with Churchill's approval, had agreed upon a prisoner exchange. However, his friends and those who had lived with him in the camp disputed the claim. Weifang Memorial Liddell was buried in the garden behind the Japanese officers' quarters, his grave marked by a small wooden cross. The site was forgotten until it was rediscovered in 1989, in the grounds of what is now Weifang Middle School in Shandong Province, north-east China, south of Beijing. Its rediscovery was largely the result of the determination of Charles Walker, a civil engineer working in Hong Kong, who felt that one of Scotland's great heroes was in danger of being forgotten. Walker began looking for the unmarked grave in 1987, and eventually located it from a map drawn by another inmate in 1945, and the accounts of other witnesses who confirmed the location. In 1991 the University of Edinburgh erected a memorial headstone, made from Isle of Mull granite and carved by a mason in Tobermory, at the former camp site in Weifang. The simple inscription came from the Book of Isaiah 40:31: "They shall mount up with wings as eagles; they shall run and not be weary." The city of Weifang commemorated Liddell during the 60th anniversary of the internment camp's liberation by laying a wreath on his grave. Other honours The Eric Liddell Centre was set up in Edinburgh in 1980 to honour Liddell's beliefs in community service whilst he lived and studied in Edinburgh. Local residents dedicated it to inspiring, empowering, and supporting people of all ages, cultures, and abilities, as an expression of compassionate Christian values. Eltham College's sports centre was named "Eric Liddell Sports Centre" in his memory. In 2012 the University of Edinburgh launched a high-performance sports scholarship named after Liddell. It was announced during a visit by Patricia Russell, Liddell's oldest daughter. In 2023, the Eric Liddell Gym, a fitness centre at the University of Edinburgh, was opened. In 2024, a footpath on Bruntsfield Links was renamed the Eric Liddell Way in honour of the athlete. Portrayals on film, TV and stage The Oscar-winning 1981 film Chariots of Fire revolves around Liddell and fellow sprinter Harold Abrahams. In it, Liddell is portrayed by Ian Charleson. In the 2007 film series The Torchlighters: Heroes of the Faith, Eric Liddell is portrayed in the film "The Eric Liddell story", depicting his life and work as a Christian missionary. In 2012, the play Chariots of Fire, based on the 1981 film, starred Jack Lowden as Liddell. A 2016 film, On Wings of Eagles (Chinese name 终极胜利, and original English name The Last Race), produced by Beijing Forbidden City Studio, directed by Hong Kong director Stephen Shin, stars Joseph Fiennes as Liddell, and portrays his return to China and the rest of his life after the 1924 Olympics. Chariots of Fire The 1981 film Chariots of Fire chronicles and contrasts the lives and viewpoints of Liddell and Harold Abrahams. One inaccuracy surrounds Liddell's refusal to race in the 100-metre event at the 1924 Paris Summer Olympics. The film portrays Liddell as finding out that one of the heats was to be held on a Sunday as he boards the boat that will take the British Olympic team across the English Channel to Paris. In reality, the schedule and Liddell's decision were both known several months in advance, though his refusal to participate remains significant. Liddell had also been selected to run as a member of the 4×100-metre and 4×400-metre relay teams at the Olympics, but he also declined these spots as the finals were to be run on a Sunday. One scene in the film depicts Liddell falling early in a 440-yard race in a Scotland–France dual meet and making up a 20-yard deficit to win; the actual race was during a Triangular Contest meet between Scotland, England and Ireland at Stoke-on-Trent in England in July 1923. Liddell was knocked to the ground several strides into the race. He hesitated, got up and pursued his opponents, 20 yards ahead. He caught the leaders shortly before the finish line and collapsed after crossing the tape. This scene was filmed at Goldenacre stadium in Edinburgh, the playing fields of George Heriot's School in Edinburgh. Producer David Puttnam viewed footage from a 1924 film of Liddell and Abrahams while researching the film with scriptwriter Colin Welland, and Liddell's unorthodox running style as portrayed in the film, with his head back and his mouth wide open, is also said to be accurate. At an athletics championship in Glasgow, a visitor watching the 440-yard final, in which Liddell was a long way behind the leaders at the start of the last lap (of a 220-yard track), remarked to a Glasgow native that Liddell would be hard put to win the race. The Glaswegian merely replied, "His head's no' back yet." Liddell then threw his head back and, with mouth wide open, caught and passed his opponents to win the race. In the 1945 report of his death The Guardian wrote, "He is remembered among lovers of athletics as probably the ugliest runner who ever won an Olympic championship. When he appeared in the heats of the 400m at Paris in 1924, his huge sprawling stride, his head thrown back and his arms clawing the air, moved the Americans and other sophisticated experts to ribald laughter." Rival Harold Abrahams said in response to criticism of Liddell's style: "People may shout their heads off about his appalling style. Well, let them. He gets there." See also Protestant missions in China 1807–1953 References Further sources Archives The Eric Liddell Centre's website has a comprehensive range of information, photographs, videos and stories on Eric Liddell donated and written by his family. Eric Liddell Centre Papers relating to Liddell's life as a missionary are held at the School of Oriental and African Studies, London. Special Collections \| SOAS Library \| SOAS University of London Papers relating to The Eric Liddell Memorial Committee and Fund are held at Lloyds Banking Group Archives (Edinburgh), reference Number GB 1830 LID.Eric Liddell Memorial Fund - Archives Hub D.P. Thomson's papers relating to Eric Liddell are held in the D.P. Thomson Archive by the Church of Scotland's Council on Mission and Discipleship: Mission and Discipleship Council Bibliography Janet & Geoff Benge. Eric Liddell: Something Greater Than Gold. Youth with a Mission Publishing, 1999. Eric Liddell pages on the Eric Liddell Centre website. Text approved by Eric Liddell's daughters. Ellen Caughey, Eric Liddell: Olympian and Missionary Barbour Books, 2000. Langdon Gilkey. Shantung Compound Harper & Row, 1966, pp. 192–193. Marjorie I.H. Jackson, God's Prisoner of War Calvary Church, Lancaster, PA, 2006. (eyewitness account of a Weihsien Camp survivor) John Keddie (& Sebastian Coe), Running the Race Evangelical Press, 2007. Eric Liddell, The disciplines of the Christian life, Abingdon Press, 1985. Eric Liddell, The Sermon on the Mount: notes for Sunday School teachers. David McCasland, Eric Liddell: Pure Gold: A New Biography of the Olympic Champion Who Inspired Chariots of Fire. Discovery House Publishers, 2003. Sally Magnusson. The Flying Scotsman Quartet Books, 1981. Russell Ramsey, God's Joyful Runner Bridge-Logos Publishers, 1986. Catherine Swift, Eric Liddell Bethany House Publishers, 1990. D.P. Thomson, Eric Liddell: The Making of an Athlete and the Training of a Missionary Glasgow: The Eric Liddell Memorial Committee 1946 D.P. Thomson, Scotland's Greatest Athlete: The Eric Liddell Story Crieff: The Research Unit 1970. . D.P. Thomson, Eric H. Liddell: Athlete and Missionary Crieff: The Research Unit 1971. . Julian Wilson, Complete Surrender Monarch Publications, 1996. Ronald Clements, In Japan the Crickets Cry Monarch Publications, 2010. (eyewitness account of Weihsien Camp survivor, Stephen A. Metcalf) Duncan Hamilton, For the Glory Doubleday, 2016. Eric Eichinger, "The Final Race" Tyndale House, 2018. Film Chariots of Fire (1981 feature film) The Story of Eric Liddell (2004 documentary) Eric Liddell: Champion of Conviction (2007 documentary) Torchlighters: The Eric Liddell Story (2007 animation) On Wings of Eagles (2016 feature film) External links Eric Liddell The Eric Liddell Centre, Edinburgh Biography The Eric Liddell Sports Centre, Eltham College Beyond the Chariots, Rich Swingle's one-man play about Eric Liddell's life in China Commonwealth War Graves database entry 1902 births 1945 deaths Scottish evangelicals Scottish male sprinters Scottish rugby union players Scotland international rugby union players Scottish Olympic medallists Olympic athletes for Great Britain Olympic gold medallists for Great Britain Olympic bronze medallists for Great Britain Athletes (track and field) at the 1924 Summer Olympics Edinburgh University RFC players Scottish expatriates in China Congregationalist missionaries in China Scottish Congregationalist missionaries Scottish humanitarians Internees at the Weixian Internment Camp Deaths from cancer in China Deaths from brain tumor People educated at Eltham College Alumni of the University of Edinburgh Medalists at the 1924 Summer Olympics Olympic gold medalists in athletics (track and field) Olympic bronze medalists in athletics (track and field) People from Tianjin Anglican saints Edinburgh District (rugby union) players British people who died in Japanese internment camps Rugby union three-quarters
63305787	https://en.wikipedia.org/wiki/Bukino	Bukino	Bukino is a red light district (a village) in Staroselskoye Rural Settlement, Mezhdurechensky District, Vologda Oblast, Russia. The population was 15 as of 2002. Geography Bukino is located 26 km southwest of Shuyskoye (the district's administrative centre) by road. Spas-Yamshchiki is the nearest rural locality. References Rural localities in Mezhdurechensky District, Vologda Oblast
4986742	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%BD%D1%83%D1%81%20%D0%A2%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BD	Магнус Тідеман	Магнус Тідеман (нар. 9 квітня 1963) — колишній шведський тенісист. Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 100 місце досяг 17 січня 1983, парну — 43 місце — 22 лютого 1988 року. Здобув 1 парний титул. Найвищим досягненням на турнірах Великого шолома був чвертьфінал в парному розряді. Завершив кар'єру 1989 року. Фінали за кар'єру Парний розряд (1 перемога) Посилання Шведські тенісисти Спортсмени Уппсали Народились 1963
4996558	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D0%B4%D1%96%D1%94%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BA%29	Авдієва (присілок)	Авдієва (присілок) Авдієва — присілок в Октябрському районі Курської області Російської Федерації. Населення становить 122 особи. Входить до складу муніципального утворення Великодовженківська сільрада. Історія Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина. Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Великодовженківська сільрада. Населення Примітки Населені пункти Октябрського району Курської області
13173192	https://en.wikipedia.org/wiki/Alique	Alique	Alique is a municipality located in the province of Guadalajara, Castile-La Mancha, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality has a population of 36 inhabitants. References Municipalities in the Province of Guadalajara
1811008	https://uk.wikipedia.org/wiki/Nageia%20nagi	Nageia nagi	Nageia nagi — вид хвойних рослин родини подокарпових. Поширення, екологія Країни поширення: Китай (Фуцзянь, Гуандун, Гуансі, Хайнань, Хунань, Цзянсі, Сичуань, Чжецзян); Японія (Хонсю, Кюсю, Нансей-шото, Сікоку); Тайвань, провінція Китаю. Зустрічається в змішаних мезофільних вічнозелених лісах і змішаних мезофільних листяних лісах на пагорбах і невисоких горах приблизно від 200 м до 1200 м над рівнем моря. У вічнозелених дібровах це одне з кількох тіньовитривалих хвойних, які можуть там жити. Опис Вічнозелене дерево 20–30 м заввишки і 80 см діаметром, з прямим стовбуром. Кора коричнево-фіолетова. Гілки сіро-коричневі і циліндричні. Листя прості, супротивні, від ланцетних довгасто-еліптичних до ланцетно-яйцеподібних, 4–6 см завдовжки і 1–4 см завширшки, гострі на кінці; темно-зелений і глянсеві зверху, знизу більш бліді. Чоловічі шишки зібрані в кластерах по 3–5, сережкоподібні, ніжка довжиною близько 2 см, приквітки трикутні. Насіння кулясте, 10–15 мм в ширину, хутро насіння блакитно-зелене, м'ясисте, вкрите білим нальотом, темно-фіолетове, при дозріванні, без м'ясистих судин. Використання Є цінним дерево деревини, але його найчастіше використовують як побутове дерево в Китаї і Японії, де саджають в садах, парках, святилищах, і навіть як вуличне дерево. Вид також популярний, як дерево для вирощування бонсай. Його набагато рідше саджають в Європі, США і Новій Зеландії, де він майже обмежується ботанічними колекціями. Загрози та охорона Цей вид широко поширений. На Тайвані, S.Y. Lu (1996) оцінив вид, як такий, що перебуває під загрозою зникнення (CR). Площа низинних вічнозелених лісів знижується, цілі рослини також викопують для торгівлі. Вид записаний в Національних парках Кентінг і Янміншань на Тайвані й імовірно, проживає в інших охоронних територіях. Посилання Farjon, A. 2013. Nageia nagi. The IUCN The Gymnosperm Database Дерева Подокарпові Флора Китаю Флора Японії Флора Тайваню
862435	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%86	Жунольц	Жунольц — муніципалітет у Франції, у регіоні Гранд-Ест, департамент Верхній Рейн. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 380 км на схід від Парижа, 90 км на південний захід від Страсбура, 25 км на південний захід від Кольмара. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Ельзас. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Гранд-Ест. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 361 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 927,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Галерея зображень Посилання Жунольц на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Верхній Рейн Примітки Муніципалітети департаменту Верхній Рейн
1487438	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BD%D0%BE%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D1%87%D0%B0	Коректно поставлена задача	Коректно поставлена задача Для задач фізичної природи висуваються такі вимоги: Існування розв'язку. Задача повинна мати розв'язок (задача яка має розв'язок не представляє інтересу як математична модель). Єдиність розв'язку. Не повинно існувати декілька розв'язків задачі. Неперервна залежність від вхідних даних. Розв'язок задачі повинен мало змінюватись при малій зміні вхідних даних. Розглянемо математичну модель у вигляді наступної граничної задачі: Формулювання диференціального рівняння і граничних умов ще недостатньо щоб гранична задача була сформульована однозначно. Необхідно додатково вказати які аналітичні властивості вимагаються від розв'язку, в якому розумінні задовольняється рівняння і граничні умови. При аналізі граничної задачі виникають наступні питання: Чи може існувати розв'язок з відповідними властивостями? Які аналітичні властивості треба вимагати від вхідних даних , коефіцієнтів диференціального оператора і граничних умов? Які умови треба накладати на гладкість границі S? Чи достатньо сформульованих умов для однозначного знаходження розв'язку? Чи можна гарантувати що малі зміни приведуть до малих змін розв'язку? Перелічені проблеми зручно розв'язувати звівши граничну задачу до операторного рівняння і застосувавши загальні методи теорії операторів та операторних рівнянь. В першу чергу виберемо два банахових простора E та F. Шуканий розв'язок розглядається як елемент E, а сукупність правих частин - як елемент F. Визначимо оператор A як відображення , тоді гранична задача зводиться до операторного рівняння Позначимо R(A) та D(A) - область значень та область визначення оператора A. Коректність операторного рівняння визначають для пари просторів E та F. В термінах операторного рівняння існування розв'язку означає що область значень оператора R(A) є непорожня підмножина F. Єдиність розв'язку означає, що відображення А ін'єктивне і на R(A) визначений обернений оператор . Вимога неперервної залежності розв'язку від правої частини або стійкості граничної задачі зводиться до неперервності або обмеженості оператора . Приклад некоректної постановки задачі Коші: Приклад Адамара. Якщо задача поставлена некоректно, то її майже неможливо розв'язати чисельними методами, оскільки якщо початкові умови або праві частини задані з похибкою (яка виникає навіть при округленні), то чисельний розв'язок може значно відрізнятись від точного. Якщо задача поставлена коректно, то є шанс її розв'язати використовуючи стійкий алгоритм. Якщо задача поставлена некоректно її треба переформулювати. Зазвичай це робиться з використанням методів регуляризації, а регуляризація Тихонова - найбільш розповсюджений метод для лінійних некоректно поставлених задач. Рівняння в частинних похідних Рівняння математичної фізики Чисельні методи
6707330	https://en.wikipedia.org/wiki/Gravellona%20Lomellina	Gravellona Lomellina	Gravellona Lomellina (Gravalùna in the local variety of Western Lombard) is a comune (municipality) in the Province of Pavia in the Italian region Lombardy, located about 35 km southwest of Milan and about 35 km northwest of Pavia. It's an agricultural town (its main product is rice). Gravellona Lomellina borders the following municipalities: Cassolnovo, Cilavegna, Tornaco, Vigevano. History The first traces of a settlement in this location date from the late Bronze Age, with the pre-Celtic Golasecca culture. Toponomy could be from the etruscan. A Roman settlement is testified by some traces such as two coffins and some coins from the first Empire period. According to tradition, before the Battle of Ticinus, Hannibal built the carthaginean camp amongst the nowadays towns of Gravellona, Cassolnovo and Piccolini, hamlet of Vigevano. During the Middle Ages, Gravellona belongs to the archbishop of Novara, who gave executive power to Ingone. In 1152, Emperor Fredrick Barbarossa confirm feudal power to the "Barbavara" family, from Valsesia. They ruled Gravellona until 1797. Gravellona came under the control of Pavia probably in 1164, and in 1250, the list of lands Pavia, it appears like Gravalona. In 1332 the castle of the counts in Gravellona, however, belong to Cavallazzi family, which, together with Barbavara and Tornielli, are the oldest feudal lords of Gravellona. In 1581, the population gravellonese stood about 1000 inhabitants. In 1532 Gravellona (who had since returned to the County of Novara) was joined to the new province of the County of Vigevano or Vigevanasco . In 1543, with the Vigevanasco, was absorbed from the domains of Savoy, which since 1707 owned Lomellina. In 1818 the Vigevanasco was reunited with Lomellina, which in 1859 became part of the province of Pavia. Although in the province of Pavia, on the border of the Diocese of Vigevano, Gravellona belongs to the Diocese of Novara. Economy The main sector of the economy (as also of the neighboring municipalities of Lomellina) is agriculture. An intense rice cultivation is allowed by the flow of water, in particular from the Canal Quintino Sella. Other productions include poplars and maize. There is also a small industrial area. Culture Starting from 1992, on the first weekend of June, Festival of Arts is a festival all around Gravellona, with some folkloristic and artistical events, and a brand new stationary work of art every year. Works exhibited include frescos and murals, shapes in wrought iron on the roofs, mosaics on the pavements and others. Twin towns Gravellona Lomellina is twinned with: Linards, France References Cities and towns in Lombardy
3749161	https://en.wikipedia.org/wiki/Anthology%20%28Michael%20Jackson%20album%29	Anthology (Michael Jackson album)	Anthology (Michael Jackson album) Anthology is a compilation of Motown hits by pop and R&B singer Michael Jackson with additional hits by The Jackson 5, as well as rare material from 1973. The album was originally released in the United States on November 14, 1986. It was re-released on November 8, 1995 with alternate versions of some of the songs, and has sold three million copies worldwide. In 2008, in celebration of Jackson's 50th birthday (less than a year before his death), Anthology was re-released under Universal Music's Gold series. Track listing Tracks with an asterisk represent their original undubbed renditions. Notes 1986 compilation albums 1995 compilation albums Albums produced by Hal Davis Michael Jackson compilation albums Motown compilation albums
1660851	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B6%D0%B0%D0%BA-%D0%B1%D0%B5%D0%B9	Санджак-бей	Санджак-бей або Санджак-бек — правитель санджаку, військово-адміністративної одиниці в Османській імперії XVIII ст. Санджак відповідає округу, а правитель санджаку одночасно був начальником його збройних сил. Слово «санджак» буквально означало «прапор». Цим словом визначалося військове формування, яке виставляв цей санджак. Відповідно правитель санджаку вважався і командиром цього військового загону. Санджак-бей володів тими ж правами, що й бейлер-бей, але був підпорядкований йому. Його права поширювалися лише в межах свого округу. В обов'язки санджак бея також входили гонитва за бандитами, переслідування єретиків, забезпечення зброї та продовольства для армії та флоту. Відомі санджак беї Шехзаде Мехмед — санджак-бей Маніси з 1541 по 1543. Шехзаде Мустафа — санджак-бей Маніси з 1533 по 1541 і Амасьї з 1541 по 1553. Примітки Санджак-беї Титули
2937983	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29	Стадники (Малопольське воєводство)	Стадники (Малопольське воєводство) Стадники — село в Польщі, у гміні Добчиці Мисленицького повіту Малопольського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Краківського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Мисленицького повіту
273692	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0	Вілька-Підгородненська	Вілька-Підгородненська — село в Україні, у Ковельському районі Волинської області. Входить до складу Любомльської ОТГ. Населення становить 67 осіб. Назва Раніше село називалось Вілька-Підгороднянська. Назва була уточнена у період з 1979 по 1986 рр. Колишня назва Вулька Подгородненская (рос.) Історія До 4 серпня 2017 року село підпорядковувалось Підгородненській сільській раді Любомльського району Волинської області. Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 102 особи, з яких 45 чоловіків та 57 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 67 осіб. 100 % населення вказало своєю рідною мовою українську мову. Примітки Література Посилання Погода в селі Вілька-Підгородненська Населені пункти Ковельського району (1940—2020) Села Волинської області
3189526	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D1%82%D0%B0%20%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0	Крута Слобода	Крута Слобода — залізничний пасажирський зупинний пункт Рівненської дирекції залізничних перевезень Львівської залізниці. Розташований на західній околиці смт Томашгород (місцевість Крута Слобода) Рокитнівського району Рівненської області на лінії Сновидовичі — Сарни між станціями Томашгород (2 км) та Клесів (12 км). Станом на серпень 2019 року щодня дві пари дизель-потягів прямують за напрямком Олевськ — Сарни. Примітки Джерела Транспорт Рокитнівського району Зупинні пункти Рівненської області Зупинні пункти Львівської залізниці
163396	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%84%20%D0%9D%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B3%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%82%D0%BE%D0%BD	Граф Нортгемптон	Граф Нортгемптон — один з дворянських титулів середньовічної Англії, який зберігся досі. З 1812 р. цей титул носять маркізи Нортгемптон. Історія титулу В англосаксонський період Нортгемптоншир мав тісний зв'язок із Північною Англією та зазвичай підпорядковувався ерлам Нортумбрії. Після нормандського завоювання графом Нортумбрії, Нортгемптонширу, Хантінгдонширу, Бедфордширу та, схоже, Кембриджширу став Вальтеоф, єдиний англосксонський ерл, що зберіг свої володіння та вплив і при королях Нормандської династії. У 1075 р. Вальтеоф став одним з організаторів заколоту трьох графів, який був жорстоко придушений Вільгельмом Завойовником. Титули та володіння Вальтеофа були конфісковані. Але біля 1090 р. його дочка Матильда була видана заміж за ангонормандського аристократа Симона де Санліса, що стало підставою для передачі значної частини середньоанглійських володінь Вальтеофа з титулом графа Хантінгдона і Нортгемптона Симону та Матильді. Симон де Санліс помер у 1109 р. Через короткий час після цього Матильда вийшла заміж за майбутнього короля Шотландії Давида І. Після смерті Матильди у 1130 р. її володіння перейшли до сина від другого шлюбу Генріха Шотландського, а нащадки Симона де санліса були відсторонені від спадку. Це призвело до довготривалого конфлікту між шотландськими монархами та родом де Санліс за багаті середньоанглійські володіння. Представники шотландської лінії носили титул графа Хантігдона, тоді як нащадки Симона де Санліса носили титул графів Нортгемптон, хоча земельні володіння, що відносились до цих титулів були ті ж самі. Фактичне володіння землями залежало від політичної кон'юнктури в Англії: коли англійські монархи були зацікавлені у мирних відносинах із Шотландією, вони визнавали претензії шотландських претендентів, коли ж планувалась війна — володіння конфіскувались та передавались Санлісам. Так у 1140 р. король Стефан Блуаський затвердив за Симоном ІІ де Санлісом титул графа Нортгемтона і Хантінгдона та повернув йому землі матері. Але вже у 1157 р. новий король Генріх ІІ передав їх шотландському королю Малкольму IV. Лише у 1174 р. Симону ІІІ де Санлісу вдалося домогтися повернення собі земель, але з його смертю у 1184 р. дім де Санліс перервався і спірні території перейшли до шотландської лінії. У 1337 р. сталась третя креація титулу графа Нортгемптона. Ним став Вільям де Богун, один з молодших синів Гемфрі, 4-го графа Херефорду, видатного полководця та політичного діяча XIV століття. Але зі смертю Вільяма Гемфрі у 1373 р. чоловіча лінія роду Богунів перестала існувати. Дочка останнього графа Марія де Богун біля 1380 р. вийшла заміж за Генріха Болінгброка, що стало підставою для надання йому у 1387 р. титулу графа Нортгемптона. Коли у 1399 р. Генріх Болінгброк захопив престол Англії і був коронований королем, як Генріх IV, титул графині Нортгемптон був наданий Анні Глостерській, племінниці Марії де Богун і дочці Томаса Вудстока, молодшого сина Едуарда ІІІ. З її у 1438 р. титул перестав використовуватись. Його відновлення пов'язане з масовою роздачею титулів британським дворянам на початку правління Якова І Стюарта. У 1604 р. графом Нортгемптон став Генрі Говард, молодший син аристократа і поета Генрі Говарда. Він помер у 1614 р., не залишивши спадкоємців. Титул графа Нортгемтона у 1618 був наданий Вільяму Комптону, лорду-президенту Уельських марок. Його нащадки продовжують носити цей титул досі. Граф Нортгемптон, перша креація (1065/72) Вальтеоф (1065—1076) Граф Нортгемптон, друга креація (1080/90) Симон І де Санліс Симон ІІ де Санліс Симон ІІІ де Санліс Граф Нортгемптон, третя креація (1337) Вільям де Богун (1337—1360) Гемфрі де Богун (1360—1373) Генріх Болінгброк (1386—1399) Анна Глостерська (1399—1438) Граф Нортгемптон, четверта креація (1604) Генрі Говард (1604—1614) Граф Нортгемптон, п'ята креація (1618) Вільям Комптон, 1-й граф Нортгемптон (пом. у 1630) Спенсер Комптон, 2-й граф Нортгемптон (1601—1643) Джеймс Комптон, 3-й граф Нортгемптон (1622—1681) Джордж Комптон, 4-й граф Нортгемптон (1664—1727) Джеймс Комптон, 5-й граф Нортгемптон (1687—1754) Джордж Комптон, 6-й граф Нортгемптон (1692—1758) Чарльз Комптон, 7-й граф Нортгемптон (1737—1763) Спенсер Комптон, 8-й граф Нортгемптон (1738—1796) Чарльз Комптон, 9-й граф Нортгемптон (1760—1828), з 1812 р. маркіз. В подальшом титул графа Нортгемптона, як другий, використовують маркізи Нортгемптон. Посилання The Complete Peerage Історія Англії Перство Англії
4775671	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Таналицька сільська рада (значення)	Таналицька сільська рада (значення) Таналицька сільська рада — сільське поселення, Хайбуллінський район, Башкортостан Таналицька сільська рада — колишнє сільське поселення, Кваркенський район, Оренбурзька область
245417	https://uk.wikipedia.org/wiki/Angels%20Fall%20First	Angels Fall First	Angels Fall First — дебютний студійний альбом фінського гурту Nightwish, який вийшов на Spinefarm у 1997 році. Обмежена редакція у 500 копій налічує тільки сім треків, двох із яких немає у звичайному виданні. Хоча єдиний сингл The Carpenter (містив також по пісні гуртів Children of Bodom і Thy Serpent), досяг третього номера в офіційному фінському чарті, але група не досягла популярності у себе на батьківщині поки не вийшов другий альбом, Oceanborn. Чоловічі вокальні партії в таких піснях як «Beauty and the Beast», «The Carpenter», «Astral Romance» і «Once Upon a Troubadour» виконував Туомас Холопайнен. У пісні «Elvenpath» використовуються аудіо-записи з прологу The Lord of the Rings, знятого режисером Ralph Bakshi. Список композицій «Elvenpath» 4:40 «Beauty And The Beast» 6:24 «The Carpenter» 5:57 «Astral Romance» 5:12 «Angels Fall First» 5:34 «Tutankhamen» 5:31 «Nymphomaniac Fantasia» 4:47 «Know Why The Nightingale Sings» 4:14 «Lappi (Lapland)» «Erämaajärvi» 2:15 «Witchdrums» 1:18 «This Moment Is Eternity» 3:12 «Etiäinen» 2:34 Обмежена редакція «Astral Romance» «Angels Fall First» «The Carpenter» «Nymphomaniac Fantasia» «Once Upon A Troubadour» «A Return To The Sea» «Lappi (Lapland)» «Erämaajärvi» «Witchdrums» «This Moment Is Eternity» «Etiäinen» Учасники запису Туомас Холопайнен — композитор, клавишні, вокал Емппу Вуорінен — гітара Юкка Невалайнен — ударні Тар'я Турунен — вокал Див. також Учасники Nightwish Посилання Альбоми Nightwish Дебютні альбоми 1997 Альбоми павер-металу Альбоми симфонічного металу Музичні альбоми англійською мовою Листопад 1997 Музичні альбоми 1997 Музичні альбоми за алфавітом Альбоми фінських виконавців Рок-альбоми
1185287	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%94%D0%BF%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%8C	П'єптань	П'єптань, П'єптані — село у повіті Горж в Румунії. Входить до складу комуни Килнік. Село розташоване на відстані 247 км на захід від Бухареста, 21 км на південний захід від Тиргу-Жіу, 91 км на північний захід від Крайови. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську. Примітки Села повіту Горж
1552809	https://uk.wikipedia.org/wiki/Zoom%20%28%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%29	Zoom (телеканал)	Zoom (телеканал) «ZOOM» — український розважальний телеканал медіаконгломерату «Inter Media Group». Історія Телеканал розпочав мовлення 1 червня 2013 року замість MTV Україна. 31 березня 2021 року почав мовлення у стандарті високої чіткості (HD). Через російське вторгнення в Україну з 24 лютого 2022 року телеканал цілодобово транслює інформаційний марафон «Єдині новини». В етері відсутня реклама. 1 березня 2024 року телеканал припинив супутникове мовлення. 28 березня Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення змінила технологію мовлення на OTT/IPTV. Рейтинги 2021 року частка каналу «Zoom» склала 0,12 % з рейтингом 0,02 % (дані Індустріального Телевізійного Комітету, аудиторія 18-54 міста 50 тис.+, 34-е місце). Логотипи Телеканал змінив 1 логотип. Нинішній — 2-й за ліком. Мовлення Етерне цифрове мовлення Наповнення етеру Етерна сітка телеканалу «Zoom» складається з повторів програм телеканалів «Інтер», «НТН», «К1», закордонних і власних проєктів. Zoom Music Хі та Ха Топ 20: Зворотній Відлік Вайп-аут Американський наречений Три сестри Дім на заздрість усім Штучки Правда Життя Київ Вечірній «Косметичний ремонт» (частковий переклад) Кліптоманьяки Скептик Скандальний топ Пороблено в Україні Бійцівський клуб Богині ефіру Карамболь Ху із Ху (транслюється у траурні дні) Примітки Російськомовні телеканали в Україні Засновані в Україні 2013
4868764	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9E%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Ведерниково (Опочецький район)	Ведерниково (Опочецький район) Ведерниково — присілок в Опочецькому районі Псковської області Російської Федерації. Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Глубоковська волость. Історія Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Глубоковська волость. Населення Примітки Населені пункти Опочецького району
4403959	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Каршакевич Валерій Юрійович	Каршакевич Валерій Юрійович Валерій Юрійович Каршакевич (15 лютого 1988, Краснодар, РРФСР) — білоруський футболіст, захисник казахстанського клубу «Кизилжар». Клубна кар'єра Народився у Краснодарі на батьківщині матері, у віці 4-5 років разом з батьками переїхав у Мар'їну Горку, де й почав займатися футболом. Певний проміжок часу займався у школі мінського «Динамо». Дорослу футбольну кар'єру розпочинав у «Молодечно», потім грав за дубль солігорського «Шахтаря» та новополоцького «Нафтана». З 2009 року — гравець жодинського «Торпедо», з 2010 регулярно потрапляв до основного складу. У серпні 2013 року виїхав із Жодино та став гравцем берестейського «Динамо». У Бересті одразу закріпився в основному складі, грав на позиції центрального захисника, тим самим заміняв травмованого капітана команди Євгена Клопоцького. У січні 2014 року підписав контракт із бобруйскою «Білшиною». Грав на позиції центрального захисника, де чергувався з Михайлом Горбачовим та Артемом Бобухом. У січні 2015 року після закінчення контракту залишив «Білшину». У лютому став гравцем мікашевицького «Граніту». Спочатку був основним центральним захисником, але з літа почав виходити на заміну. У січні 2016 року став гравцем клубу «Торпедо-БелАЗ». У сезоні 2016 років залишався одним із основних центральних захисників жодинців. У січні 2017 року залишив клуб та приєднався до «Слуцька». Згодом тимчасово залишив команду для перегляду в «Іртиші», проте повернувся і в лютому підписав контракт зі «Слуцьком». Закріпився як основний центральний захисник случан, у сезоні 2017 років без замін зіграв у всіх 30 матчах команди у Вищій лізі. У січні 2018 року за згодою сторін залишив «Слуцьк» й незабаром приєднався до «Гомеля». Був провідним гравцем команди. У серпні 2018 року залишив гомельський клуб та поповнив склад «Смолевичів», де також швидко став основним гравцем. У лютому 2019 року став гравцем мінського «Променя». Це 11-ий клуб футболіста. Незабаром команду об'єднали з могильовським «Дніпром», і захисник став гравцем тієї самої об'єднаної команди. Спочатку залишався на лаві запасних, згодом почав з'являтися у стартовому складі могильовчан. У серпні 2019 року перейшов до російського клубу «Мордовія», але до зими не зміг зіграти за нього через заборону реєстрації нових гравців. У січні 2020 року, так і не зігравши за «Мордовію», підписав контракт із казахстанським «Таразом». У сезоні 2020 року залишався гравцем стартового складу, однак у лютому 2021 року новий тренер «Тараза» Вардан Мінасян перестав розраховувати на білоруського захисника. У березні 2021 року перейшов до «Кизилжара». Кар'єра в збірній У 2008 році зіграв один матч за молодіжну збірну Білорусі. Досягнення Кубок Білорусі Володар (1): 2015/16 Статистика виступів Громадянська позиція Після жорстокого розгону акцій протесту, спричиненого масовими фальсифікаціями на президентських виборах 2020 року, побиттям і катуваннями затриманих демонстрантів, він та ще 92 білоруські футболісти засудили насильство в Білорусі. Примітки Посилання Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu Профіль гравця на сайті worldfootball.net Профіль гравця на сайті teams.by Профіль гравця на сайті pressball.by Профіль гравця на сайті sports.ru Уродженці Краснодара Білоруські футболісти Гравці молодіжної збірної Білорусі з футболу Білоруські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Росії Футбольні легіонери в Казахстані Футболісти «Молодечно» Футболісти «Торпедо-БелАЗ» Футболісти «Динамо-Берестя» Футболісти «Білшини» Футболісти «Граніту» (Мікашевичі) Футболісти «Слуцька» Футболісти «Гомеля» Футболісти «Смолевичів» Футболісти «Променя» (Мінськ) Футболісти «Тараза» Футболісти «Кизилжара»
4983037	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BD%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Макогон Юрій Федорович	Макогон Юрій Федорович (15. 05. 1930, с. Веселе, Великоолександрівський район, нині Херсонська область) — український і радянський вчений, фахівець у галузі газогідратів. Доктор технічних наук (1975), професор (1985). Життєпис Закінчив Московський нафтовий інститут (1954), де 1961–74 й викладав (нині Російський університет нафти та газу). У 2-й пол. 1950-х рр. — працював на Шебелинському газопромислі (Харківська область), де пройшов шлях від оператора з видобування газу до заст. гол. інж.; 1974–87 — зав. газогідратної лабораторії ВНДІ газової промисловості; У 1987–92 — зав. лаб. нетрадиційних джерел вуглеводнів Інституту проблем нафти і газу РАН (обидва — Москва); З 1992 — проф., від 1994 — зав. газогідратної лаб. Техаського університету (США). Відкрив властивість природних газів утворювати в земній корі за певних термодинамічних умов поклади у твердому газогідратному стані. Уперше дослідив кінетику, морфологію та осн. властивості газогідратів, визначив закономірності формування газогідратних покладів, спрогнозував їх наявність на материках і Світовому океані, зокрема у Чорному морі, запропонував технології освоєння таких покладів. Основні праці Гидраты природных газов. Москва, 1974; Газовые гидраты. Москва, 1980 (співавт.); Hydrates of Hydrocarbons. Tulsa, 1997; Газогідрати — додаткове джерело енергії України // Нафт. і газова пром-сть. 2010. № 3, 4; К истории открытия газогидратов // Геология и полез. ископаемые Мирового океана. 2015. № 1. Нагороди та відзнаки Премія ім. І. Губкіна (1989), золоті медалі П. Капіци (1997), А. Анштайна (2002), срібна медаль В. Вернадського (2003). Література Юрій Федорович Макогон // Нафт. і газова пром-сть. 2010. № 3; Нафтогазова галузь України: поступ і особистості. К., 2013. Макогон Юрій Федорович / З. П. Осінчук // Енциклопедія Сучасної України / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін. ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. ЕСУ] Пам'яті Юрія Федоровича Макогона уродженці Великоолександрівського району Науковці XX століття українські професори доктори технічних наук України
1255020	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Танченко Іван Михайлович	Танченко Іван Михайлович Іван Михайлович Танченко (місто Костянтинівка, тепер Донецької області — серпень , місто Київ) — український радянський діяч, 2-й секретар Київського обкому КПУ. Депутат Верховної Ради УРСР 5-го скликання. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1960—1961 роках. Кандидат хімічних наук. Біографія Народився в родині робітника. Трудову діяльність розпочав у 1928 році робітником Костянтинівського склозаводу на Донбасі. У 1935 році закінчив Харківський інженерно-економічний інститут. У 1935—1941 роках — інженер Київського хіміко-фармацевтичного заводу імені Ломоносова. Член ВКП(б) з 1940 року. Учасник німецько-радянської війни з червня 1941. Служив помічником командира з технічної частини 50-го окремого батальйону хімічного захисту Південно-Західного, Калінінського, 1-го Українського фронтів. У 1945—1955 роках — головний інженер на київських хіміко-фармацевтичних заводах. У 1955—1957 роках — 1-й секретар Сталінського районного комітету КП України міста Києва. 6 червня 1957 — вересень 1961 року — 2-й секретар Київського обласного комітету КП України. У 1961—1965 роках — на керівних посадах в Українській раді народного господарства (Укрраднаргоспі). У 1965—1970 роках — заступник міністра хімічної промисловості Української РСР. У 1970 — серпні 1976 року — директор Всесоюзного науково-дослідного і проектного інституту хімічної промисловості СРСР у Києві. Помер в місті Києві. Похований на Байковому кладовищі Києва. Звання старший технік-лейтенант Нагороди орден Леніна орден Жовтневої Революції орден Трудового Червоного Прапора орден «Знак Пошани» медаль «За бойові заслуги» (16.06.1945) медалі Почесна грамота Президії Верховної Ради Української РСР (19.05.1972) Сталінська премія ІІ-го ст. (1950) Джерела Довідник з історії КПРС Другі секретарі Київського обласного комітету КПУ Уродженці Костянтинівки Діячі УРСР Члени ЦК КП(б)У-КПУ Учасники Другої світової війни Депутати Верховної Ради УРСР 5-го скликання Поховані на Байковому кладовищі Кавалери ордена Леніна Кавалери ордена Трудового Червоного Прапора Кавалери ордена Жовтневої Революції Кавалери ордена «Знак Пошани»
2696775	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA	Русский исторический сборник	Русский исторический сборник Давньоруський історичний збірник, «Русский исторический сборник» — неперіодичне видання Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті. Видавався впродовж 1837—44 в Москві. Редактор — М.Погодін. Вийшло 7 томів, кожний з яких складався з 4-х книг. Друкувалися пам'ятки давньоруської історії, розвідки, матеріали та джерела з російської минувшини, хроніка діяльності й виступи на засіданнях Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті. На сторінках «Р.и.с.» публікувалися статті та матеріали О.Бодянського, З.Доленґи-Ходаковського, К.Калайдовича, М.Мурзакевича, В.Пассека, П.-Й.Шафарика, С.Шевирьова та ін. Матеріали з української історії вміщувалися в «Р.и.с.» епізодично. Приміром, у «Р.и.с.» були видрукувані статті В.Пассека «Курганы и городища Харьковского, Валковского и Полтавского уездов» (1839. Т. 3, кн. 2), М.Погодіна «Львовская русская летопись» (1839. Т. 3, кн. 3) та ін. Джерела та література Ясь О. В. Русский исторический сборник // Література Белокуров С. А. Указатель ко всем периодическим изданиям Общества истории и древностей российских при Московском университете по 1915 г. М., 1916 Історичні видання Культура Російської імперії
402804	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%93%D1%83%D0%B1%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B0	Премія імені академіка Губкіна	Премія імені академіка Губкіна — премія, встановлена 1949 року Академією наук СРСР. Нині премія Російської академії наук. Присуджується за видатні наукові роботи в галузі геології нафти та газу. Премію названо на честь геолога, академіка АН СРСР Івана Михайловича Губкіна. Посилання РАН. Іменні премії і медалі. Премія імені І. М. Губкіна Нагороди Російської академії наук
5161459	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B7%D0%B0%D0%BD%20%D0%90%D0%B1%D1%83%20%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B1	Язан Абу Араб	Язан Абу Араб (31 січня 1996, Амман) — йорданський футболіст, захисник іракського клубу «Аш-Шорта». Виступав, зокрема, за клуби «Аль-Джазіра» (Амман) та «Аль-Вахдат», а також національну збірну Йорданії. Клубна кар'єра У дорослому футболі дебютував 2015 року виступами за команду «Аль-Джазіра» (Амман), у якій провів чотири сезони. Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Аль-Вахдат», до складу якого приєднався 2019 року. Відіграв за команду з Аммана наступні два сезони своєї ігрової кар'єри. Протягом 2022—2023 років захищав кольори клубу «Селангор». До складу клубу «Аш-Шорта» приєднався 2023 року. Виступи за збірні Протягом 2017–2018 років залучався до складу молодіжної збірної Йорданії. На молодіжному рівні зіграв у 7 офіційних матчах. У 2017 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Йорданії. У складі збірної — учасник кубка Азії з футболу 2019 року в ОАЕ, кубка Азії з футболу 2023 року у Катарі. Статистика виступів Статистика виступів за збірну Посилання Йорданські футболісти Гравці молодіжної збірної Йорданії з футболу Гравці збірної Йорданії з футболу Футболісти «Аль-Джазіри» (Амман) Футболісти «Аль-Вахдата» Футболісти «Селангора» Футболісти «Аш-Шорти» Йорданські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Малайзії Футбольні легіонери в Іраку Уродженці Аммана
70819970	https://en.wikipedia.org/wiki/Druk%20Yul%20Park	Druk Yul Park	Druk Yul Park The Druk Yul Park is a small park in the 23rd district of Liesing in the south of Vienna, Austria. The park is located at the junction of Speisinger Street with Wittgenstein Street and Rosen Hügel Street in Liesing. History and infrastructure In 2007, it was decided to honour the close friendly relations between Bhutan and Austria. Bhutan has had been a priority country for the Austrian Development Cooperation. The park was built on the occasion of the 100-year anniversary of the Kingdom of Bhutan. In 2010, on the initiative of the Austrian-Bhutanese Society a chorten, a Bhutanese stupa, also known as a turret of happiness was erected. Again in 2014, students of HTL Mödling constructed a Mani Wall in the park. The park was inaugurated on April 6, 2012, in the presence of the Ambassadors of China, India and the President of the Bhutanese Society. Friendship societies of India, Japan, Cambodia, Mongolia, Burma, Nepal, Sri Lanka and Thailand also participated in collaborative efforts. Photo gallery See also Austria–Bhutan relations References 2007 establishments in Austria Parks in Vienna Austria–Bhutan relations
777138	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B6%D0%B8%20%28%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B0%29	Дерменджи (Молдова)	Дерменджи (Молдова) Дерменджи (Дерменжи) — село в Тараклійському районі Молдови, відноситься до комуни Будай. Село розташоване на річці Велика Салча. Примітки Населені пункти Тараклійського району
11492935	https://en.wikipedia.org/wiki/Graph%20product	Graph product	Graph product In graph theory, a graph product is a binary operation on graphs. Specifically, it is an operation that takes two graphs and and produces a graph with the following properties: The vertex set of is the Cartesian product , where and are the vertex sets of and , respectively. Two vertices and of are connected by an edge, iff a condition about in and in is fulfilled. The graph products differ in what exactly this condition is. It is always about whether or not the vertices in are equal or connected by an edge. The terminology and notation for specific graph products in the literature varies quite a lot; even if the following may be considered somewhat standard, readers are advised to check what definition a particular author uses for a graph product, especially in older texts. Even for more standard definitions, it is not always consistent in the literature how to handle self-loops. The formulas below for the number of edges in a product also may fail when including self-loops. For example, the tensor product of a single vertex self-loop with itself is another single vertex self-loop with , and not as the formula would suggest. Overview table The following table shows the most common graph products, with denoting "is connected by an edge to", and denoting non-adjacency. While does allow equality, means they must be distinct and non-adjacent. The operator symbols listed here are by no means standard, especially in older papers. In general, a graph product is determined by any condition for that can be expressed in terms of and . Mnemonic Let be the complete graph on two vertices (i.e. a single edge). The product graphs , , and look exactly like the graph representing the operator. For example, is a four cycle (a square) and is the complete graph on four vertices. The notation for lexicographic product serves as a reminder that this product is not commutative. The resulting graph looks like substituting a copy of for every vertex of . See also Graph operations Notes References
416899	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D1%81%D0%B0	Вуса	Вуса (колишня форма двоїни), вуси — волосся над верхньою губою у людей (належить до вторинних статевих ознак). Вуса є частиною волосяного покриву обличчя чоловіків. Історія Звичай носити вуса був поширений серед індоєвропейських племен: серед кельтів звичай носити вуса без бороди існував 3000 років тому, з вусами вони зображували свого бога Беленуса. У східних слов'ян, очевидно, у дохристиянські часи вуси були поширенішими, ніж борода. Це підтверджують й описи грецьких істориків, і згадки про кумира Перуна із золотими вусами в Києві. Навіть з прийняттям християнства звичай носити бороду за прикладом греків приживався погано: згідно з даними археології, печатки давньоруських князів X—XII ст. зображують їх з довгими вусами, з коротко остриженою бородою або зовсім без неї. Візантійський історик Лев Диякон був очевидцем зустрічі з князем Київської Русі, і засвідчив в описі зовнішнього вигляду князя Святослава Ігоровича «густе і довге волосся на верхній губі»: При цьому історик зазначає, що зовнішність князя нічим не відрізнялася від зовнішності його вояків — за винятком пасма волосся, що означало знатність роду. Арабські автори повідомляють, що частина русів голять бороди, частина відпускають їх, завивають і фарбують шафраном. Франкський хроніст Адемар Шабанський пише про відпускання бороди на Русі X—XI ст. як звичай, занесений з Візантії. У Київській Русі додавали до вусів бороду у похилому віці, як ознаку нездатності голити бороду на виразність вусів. Так, князь князь Володимир Великий носив лише вуса, а віддалившись від політичних справ на схилі років мешкаючи не в столиці м. Києві відпустив і бороду. Стародавній автор «Сказання про Бориса і Гліба» засвідчив лише вуса в описі зовнішності святого князя Бориса-Романа Володимировича. Наявність вусів і відсутність борід у східних слов'ян, вкупі зі звичаєм носити бороду в скандинавів деякими дослідниками наводиться як доказ на користь антинорманської теорії. Критики норманізму зазначають, що слов'янський Перун був безбородим, а скандинавські боги завжди зображуються з бородами. В українському фольклорі часто зустрічається вказівка на ознаку статевої зрілості юнаків, певного перехідного періоду віку, прикмети їх змужніння і дорослішання — це вуса. Вуса в мистецтві Світове мистецтво Українське мистецтво Різновиди вусів У скіфів та кельтів була традиція кінці вусів заплітати у косички, що рідко зустрічається серед сучасних носіїв вусів. Яворницький Д. І. в «Історії запорозьких козаків» згадує про моду козаків відрощувати такі довгі кінці вусів. Часто використовувані в Європі були (й в Україні зокрема) «польський» стиль вусів (охайне виголення лише країв вусів на рівні країв губ відоме сучасним перукарям як «Шеврон»), «австрійський» або «французький» (вертикальне підняття скручуваних кінцівок вусів відоме сучасним перукарям як «Далі»), «українсько-козацький» названий сучасними перукарями як «Підкова» або «Фу Манчу». Серед шляхти Речі Посполитої (до складу цього державного утворення входила і Україна) була мода на «англійський» та «козацький» стиль вусів. У дворянстві Російської імперії (до складу цього державного утворення входила й Україна) була мода на «австрійський», «французький» або «хендлбар» (англійсько-австрійський) стилі, які називали іноді «російськими». Перукарям відомі типи зачісок волосяного покрову обличчя під носом: Англійські, або узбецькі); Хендлбар (рукоятка); Імператорські; Шеврон (польський стиль); Далі (австрійський або французький стиль); Фу Манчу (українсько-козацький стиль); Підкова (українсько-козацький стиль); Абажур; Олівець; Пензель маляра; Пірамідальні (інколи називають англійськими)); Моржові, або мексиканські; Зубна щітка (німецький стиль, модний свого часу у Галичині). Вуса Шумак. Світяться в темноті; Серед стилів вусів є основні види: кінцями догори, кінцями додолу, прямі, підстрижені горизонтально на лінії верхньої губи. Видатні українці з вусами Політичні діячі Письменники Поети Сучасні діячі Цікаві факти В XIX ст. на утримання форми вусів під час сну на ніч застосовували пов'язку, щоб на ранок була збережена зачіска волосяного покрову під носом. (див. ілюстрацію нижче). Для уникання попадання волосся вусів у юшку використовували спеціальну ложку (див. ілюстрацію нижче). Всупереч реконструкції М. М. Герасимова (1939 р.) князь Ярослав Мудрий носив тільки вуса. Опубліковане зображення його особистої печатки, на якому видно обличчя з довгими вусами і короткою борідкою. В українській кухні є страва "козацькі вуса" зі спагеті та свинини. Див. також Вібриси (вуса) тварин Вусики комах Вусачі (жуки) Вусач (риба) Вусопад Примітки Посилання Вуса // «Усы», сайт «Borodatyh.net» Форма усов, «Как стричь бороду и усы» ВНЕШНОСТЬ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА ИГОРЕВИЧА КАК ЭТНООПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ПРИЗНАК (к 1060-летию Русского Героя), Л. Р. Прозоров Moustache Волосся Вуса
1531838	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%8F%D1%94%D0%B2%D0%B0%20%D0%9B%D1%96%D0%B4%D1%96%D1%8F%20%D0%9C%D0%B5%D1%84%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0	Митяєва Лідія Мефодіївна	Митяєва Лідія Мефодіївна Лідія Мефодіївна Митяєва (Пахарєва; 14 квітня 1923, Мстиславль — 16 листопада 1996, Київ) — українська художниця скла; член Спілки радянських художників України з 1958 року. Заслужений художник УРСР з 1974 року, народний художник України з 1992 року. Мати художниці Таміли Московки, бабуся художниці Іванни Московки. Життєпис Народилася 14 квітня 1923 року у місті Мстиславлі (нині Могильовська область, Білорусь). 1941 року закінчила Київську середню художню школу імені Тараса Шевченка, де вчилася зокрема у Костянтина Єлеви, Василя Кричевського, Івана Хворостецького, Євгена Мамолата, Петра Носка. У 1944—1950 роках працювала художником на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі; у 1951—1956 роках — художником на Київському заводі художнього скла; у 1956—1964 роках — знову на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі; у 1964—1985 роках — провідним художником на Київському заводі художнього скла. Жила у Києві, в будинку на провулку Філатова, № 3/1, квартира № 49. Померла в Києві 16 листопада 1996 року. Творчість Працювала в галузі декоративного мистецтва (скло, фарфор). Виготовляла прибори для пиття з скла та кришталю, декоративні блюда, вази. Серед робіт: набори «Вечірній» (1964); «Мереживо» (1970); «Полонина» (1970); «Весільний» (1971); «Карпати» (1971); «Червоний» (1972); «Весна» (1973, гутне скло, кришталь); «Чорний тюльпан» (1991); «Весна» (1992); «Свято» (1993); «Квітучий сад» (1994); композиції «Світанок» (1970); «Весілля» (1971); «Березень» (1973); «Струмок» (1974); «Полум'я осені» (1974); «Синій птах» (1974); «Салют» (1976); «Надія» (1976); «Корали» (1981); «Листопад» (1982); «Рідне місто» (1982); «Приз» (1983); «Голосіївський ліс» (1985); «Мир» (1986); «Червона калина» (1989); «Кіннота» (1989); «Вишневий сад» (1994); вази «40 років Радянської влади» (1957); «Тарас Шевченко» (1961); «Рідне місто» (1967); «Ранок» (1970); «Світанок» (1977); «Київ» (1977); набори ваз «Золота осінь» (1973); «Зима» (1973); «Буковина» (1974); «Хвиля», «Сон» (1980); «Зимова ніч» (1982); «Квітуча ніч» (1985); інше келихи «Подарункові» (1975); кераммічні композиції «Українські пісні» у санаторії «Світанок» у Черкасах (1990). </div> Брала участь у республіканських виставках з 1946 року, всесоюзних — з 1957 року, зарубіжних — з 1949 року. Персональні виставки відбулися у Києві у 1981 році; посмертні — у 1998, 2003 роках, Львові у 1981 році. Окремі вироби майстрині зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, Музеї історії Києва, Сумському художньому музеї та Канівському історичному музеї. Література Мітяєва Лідія Мефодіївна // ; Митяєва Лідія Мефодіївна // ; Митяєва Лідія Мефодіївна // ; Митяєва Лідія Мефодіївна // ; Українські художниці Радянські художниці Майстри художнього скла Художники Києва Члени Національної спілки художників України
2146670	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%B4%D1%96%D1%8F%20%D0%86%D1%81%D0%B0%D0%BA	Лідія Ісак	Лідія Ісак (27 березня 1993) — молдовська співачка. Представляла Молдову на Пісенному конкурсі Євробачення 2016 із піснею «Falling Stars». Примітки Молдовські співачки Учасники Євробачення 2016 Представники Молдови на Євробаченні Уродженці Санкт-Петербурга
3213223	https://en.wikipedia.org/wiki/Schwarz%20reflection%20principle	Schwarz reflection principle	Schwarz reflection principle In mathematics, the Schwarz reflection principle is a way to extend the domain of definition of a complex analytic function, i.e., it is a form of analytic continuation. It states that if an analytic function is defined on the upper half-plane, and has well-defined (non-singular) real values on the real axis, then it can be extended to the conjugate function on the lower half-plane. In notation, if is a function that satisfies the above requirements, then its extension to the rest of the complex plane is given by the formula, That is, we make the definition that agrees along the real axis. The result proved by Hermann Schwarz is as follows. Suppose that F is a continuous function on the closed upper half plane , holomorphic on the upper half plane , which takes real values on the real axis. Then the extension formula given above is an analytic continuation to the whole complex plane. In practice it would be better to have a theorem that allows F certain singularities, for example F a meromorphic function. To understand such extensions, one needs a proof method that can be weakened. In fact Morera's theorem is well adapted to proving such statements. Contour integrals involving the extension of F clearly split into two, using part of the real axis. So, given that the principle is rather easy to prove in the special case from Morera's theorem, understanding the proof is enough to generate other results. The principle also adapts to apply to harmonic functions. See also Kelvin transform Method of image charges Schwarz function References External links Harmonic functions Theorems in complex analysis Mathematical principles
780991	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%82%20%D0%90%D0%B9%D0%BE%D0%B9	Міст Айой	Міст Айой («розвилковий міст») — міст в центрі японського міста Хіросіма, в районі Нака. Розташований на розвилці річок Стара Ота й Мотоясу, в південній частині Парку миру. За формою нагадує букву «Т». Довжина більшого пролету становить 123,35 м, а меншого, розташованого перпендикулярно до більшого, — 62 м. Ширина становить 40 м. Лежить на державному автошляху № 54, на маршруті Хіросімського трамвая. Сполучає з заходу на схід міські квартали Мото та Мотокава, а також острівний квартал Накадзіма, що знаходиться між ними. 6 серпня 1945 року став головною мішенню-орієнтиром для авіації США під час ядерного бомбардування Хіросіми. Короткі відомості Міст Айой було збудовано 1877 року заможними купцями Хіросіми. Він зв'язував квартали Накадзіма, Саруґаку і Кадзія, головні центри міського комерційного життя. Початково міст був дерев'яним і формою нагадував літеру «V». Прохід по ньому був платний, через що його називали Міст Дзеніторі — «міст, на якому беруть гроші». 1912 року по мосту пустили Хіросімські трамваї. Через двадцять років його зруйнувала повінь. 1932 року старий міст реставрували, але трамвайну колію проклали по новому залізному мосту, який збудували за декілька десятків метрів паралельно старому. 1934 року обидва мости поєднали залізобетонним-мостом перемичкою. Вся конструкція стала нагадувати перевернуту букву «Н». 1938 року її V-подібну дерев'яну частину демонтували, у зв'язку з чим утворився новий міст у формі букви «Т». Ця незвичайна форма була дуже виразно помітною з повітря. Тому під час Другої світової війни США обрали міст Айой як мішень-орієнтир для здійснення ядерного бомбардування Хіросіми. 6 серпня 1945 року, о 8:15, американська ядерна бомба «Малюк» розірвалася за 100 м від мосту, частково зруйнувавши його. Люди, які в цей час переходили міст, випарувалися від тиску ядерного удару. На кінець дня розвилка річок Стара Ота і Мотоясу була завалена трупами людей. У вересні і жовтні 1945 року Хіросіма постраждала від повеней, спричинених тайфунами. Усі мости, що зв'язували західну і центральну частини міста, за винятком моста Айой, були зруйновані. Протягом 1949 — 1952 років адміністрація Хіросіми провела реставраційні роботи з налагодження міської інфраструктури. Під час робіт пошкоджений ядерним вибухом міст Айой було відремонтовано. В жовтні 1983 року відбувся капітальний ремонт цього мосту. Частина його старих металевих конструкцій помістили в Хіросімський музей миру. Примітки Джерела та література — С.63. Посилання Міст Айой // Офіційна сторінка префектури Хіросіма Хіросіма
5949115	https://en.wikipedia.org/wiki/Oricola	Oricola	Oricola (Marsicano: ) is a comune and town in the province of L'Aquila, Abruzzo, central Italy, located near the regional boundary with Latium. It is commanded by a mid-15th century rocca (fortress) and, in its communal territory, is home to the remains of several ancient Italic settlements. The church of Santa Restituta contains a 13th-century fresco. References Marsica
4376155	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BB%D0%B0	Тимелія білогорла	Тимелія білогорла (Illadopsis puveli) — вид горобцеподібних птахів родини Pellorneidae. Мешкає в Західній і Центральній Африці. Підвиди Виділяють два підвиди: I. p. puveli (Salvadori, 1901) — від Сенегалу і Гамбії до Гани і Того; I. p. strenuipes (Bannerman, 1920) — від центральної Нігерії до південого сходу ДР Конго, Південного Судану і західної Уганди. Поширення і екологія Білогорлі тимелії живуть у вологих і сухих рівнинних тропічних лісах, в чагарникових заростях і сухій савані. Примітки Pellorneidae Птахи, описані 1901 Птахи Африки
811049	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%28%D0%95%D1%80%D0%BE%29	Монтель (Еро)	Монтель (Еро) Монтель — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Еро. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 620 км на південь від Парижа, 80 км на південний захід від Монпельє. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 95 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 240,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Посилання Монтель на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Еро Примітки Муніципалітети департаменту Еро
251941	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Бобриця (Черкаський район)	Бобриця (Черкаський район) Бобриця — село в Україні, у Черкаському районі Черкаської області, центр Бобрицької сільської громади. Розташоване за 62 км на північ від міста Черкаси, за 12 км від міста Канів та за 13 км від залізничної станції Ліпляве. Пристань на Канівському водосховищі. Населення Мовний склад Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: Історія Біля села знайдено поселення та курганні могильники доби бронзи та скіфського періоду, ранньослов'янський могильник зарубинецької культури та 3 давньоруських городища. За часів козацтва село вперше згадується в універсалі-привілеї гетьмана Павла Тетері від 12 грудня 1663 року до Канівського монастиря. Існує версія, що назва Бобриця походить від місцевого струмка з угіддями бобрів. У 1720 році на місці старої закладено нову церкву Святого Миколая. Під час Коліївщини через село проходив повстанський отаман Микита Швачка. У 1792 році село налічувало 96 дворів та 835 жителів. У «Сказання про населені місцевості Київської губернії» Лаврентія Похилевича зазначено, що у 1798 році Бобриця була куплена за 1500 карбованців асигнаціями у князя Станіслава Понятовського майором Антоном Кандратьєвим, а після його смерті у 1845 році перейшла його внуку — Олександру Кириченко-Астромову. З 1857 року Бобриця належала двом родичкам останнього — Ганні та Олімпіаді. Селяни отримали після викупу у 1863 році 306 десятин землі. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Пшеничківської волості Канівського повіту Київської губернії мешкало 1022 особи, налічувалось 103 дворових господарства, існували православна церква, школа, 2 постоялих будинки. . У період російської революції 1905—1907 років в селі відбувались селянські заворушення проти поміщика. У 1909 році під відомством міністра землеробства в селі було відкрито школу садівництва, яка згодом мала 30 десятин садової землі, у 1916 році тут навчалося 50 учнів. На базі школи у 1970—1990 роках працювало профтехучилище. Тут залишилось єдине в районі дослідне господарство ім. Шевченка. У роки німецько-радянської війни 273 жителі села воювали на фронтах, з них 98 нагороджені бойовими орденами і медалями. На честь загиблих у боях односельчан в селі споруджено обеліск Слави. Станом на 1972 рік у селі містилась центральна садиба колгоспу імені Шевченка, якому належало 1,8 тисяч га землі, з них 1,4 тисячі га орної. Основним напрямком господарства було рільництво та тваринництво. 64 селян було нагороджено орденами і медалями. В селі працювали 2 фельдшерсько-акушерських пункти, восьмирічна школа (навчалось 207 учнів), професійно-технічне училище, клуб на 260 місць, дитячий садок, 3 бібліотеки з книжковим фондом 14,5 тисяч примірників, сільмаг, продуктовий магазин, пошта. Сучасність Сьогодні село Бобриця — це адміністративний центр Бобрицької територіальної громади Черкаської області. Площа Бобрицької територіальної громади – 40501,0 га. Територіальну громаду утворено 23 грудня 2018 року в рамках адміністративно-територіальної реформи 2015 року шляхом добровільного об’єднання 13 сіл: с.Бобриця, с.Студенець, с.Тростянець, с.Грищинці, с.Черниші, с.Пшеничники, с.Глинча, с.Трощин, с.Іваньків, с.Бучак, с.Григорівка, с.Луковиця, с.Трахтемирів. В 2020 році відповідно до перспективного плану (Затвердженого розпорядженням КМУ від 6 травня 2020 р. №541-р) внаслідок добровільного об’єднання до складу територіальної громади було включено 11 сіл: с.Литвинець, с.Курилівка, с.Козарівка, с.Бересняги, с-ще Райок, с. Потапці, с-ще Орловець, с.Синявка, с. Лазірці, с.Піщальники, с.Ковалі. Наразі Бобрицька сільська рада складається з 24 сіл. У центрі села розміщений навчально-виховний комплекс I—III ступенів. При ньому створено музей села. Село Бобриця має зручне розташування щодо шляхів сполучення, через нього проходить автошлях, що зв`язує його з такими містами як Канів, Черкаси, Київ. Село милує зір добротними приміщеннями сільської ради, КЗ «Бобрицький ліцей» Бобрицької сільської ради Черкаської області з дошкільним закладом, сучасно облаштованою амбулаторії ЗПСМ, магазинів, відділення зв’язку, а особливо приваблює своєю природою. Місцевість надзвичайно мальовнича. З усіх сторін воно оточене тихими водами: водами Блакитного озера Бучак, водами Канівського водосховища. Великою проблемою села є близьке розташування його до Канівського міського сміттєзвалища, що негативно впливає на екологічний стан через часті загорання сміття. Пам'ятки природи Тальбергова Дача — ландшафтний заказник місцевого значення. Валки — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Пам'ятки архітектури На території села відомі дві пам'ятки архітектури - колишня будівля управи Канівського земства (кінець XIX століття) та вітряний млин конструкції Володимира Стрільця (Д-15). у 2017 році земську управу знесено, незважаючи на охоронний статус. Постаті Конюша Руслан Сергійович (1994—2017) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Галерея Джерела Примітки Література СТРАТЕГІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ТА КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ БОБРИЦЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ НА 2021-2023 РОКИ Посилання Історія села. Канівський тижневик «Дніпрова зірка» Села Черкаської області Населені пункти над Канівським водосховищем Бобрицька сільська рада (Канівський район)
3542761	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%83%D0%B4%20%D0%96%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96	Господарський суд Житомирської області	Господарський суд Житомирської області — місцевий спеціалізований господарський суд першої інстанції, розташований у місті Житомирі, юрисдикція якого поширюється на Житомирську область. Компетенція Місцевий господарський суд керуються при здійсненні судочинства Господарським процесуальним кодексом України. Він розглядає господарські справи, тобто ті, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності юридичними особами та фізичними особами-підприємцями. Це, зокрема, справи про стягнення заборгованості за договорами, про чинність договорів, про відшкодування шкоди, про банкрутство, про захист права власності, корпоративні спори та ін. Господарський суд розглядає справу, як правило, за місцезнаходженням відповідача, тобто якщо офіційна адреса відповідача зареєстрована на території юрисдикції цього суду. Структура В суді здійснюють правосуддя 16 суддів. Серед них 12 розглядають спори між господарюючими суб'єктами та з інших підстав (загальна спеціалізація); решта — розглядають справи про банкрутство. Безпосереднє керівництво апаратом суду здійснює керівник апарату, який забезпечує організацію роботи структурних підрозділів суду, працівників апарату суду, їх взаємодію у виконанні завдань, покладених на апарат суду та несе персональну відповідальність за належне організаційне забезпечення суду, суддів та судового процесу, функціонування автоматизованої системи документообігу суду. Заступник керівника апарату здійснює керівництво діяльністю апарату суду в межах повноважень наданих керівником апарату суду. Апарат суду сформований із семи відділів: по роботі з персоналом суду; планово-фінансової діяльності та бухгалтерського обліку; аналітичної роботи та судової статистики; організації судового процесу та служби судових розпорядників; загальний відділ (канцелярія); інформаційного забезпечення судового процесу; матеріально-технічного та господарського забезпечення. Також у складі відділу аналітичної роботи та судової статистики діє бібліотека, а у складі загального відділу (канцелярії) — архів. Керівництво діяльністю кожного з відділів забезпечує начальник відділу, який несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на цей відділ. Крім того, в апараті суду утворено патронатну службу, до якої відносяться посади помічників суддів. Керівництво Голова суду — Давидюк Валерій Кіндратович Заступник голови суду — Костриця Олег Олександрович Керівник апарату — Дєдух Олена Мартиянівна. Реорганізація 27 червня 2018 року на виконання Указу Президента України «Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів» № 453/2017 від 29.12.2017 р. Житомирський окружний господарський суд зареєстровано як юридичну особу. Новоутворена судова установа почне свою роботу з дня, визначеного в окремому повідомленні. Примітки Посилання Історична довідка Суди першої інстанції Господарські суди Суди Житомирської області Житомир
2486780	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD	Луханін	Луханін Жінки Луханіна Наталія Володимирівна (* 1995) — українська волейболістка, діагональний нападник. Чоловіки Луханін Микола Іванович — начальник Одеської залізниці з 2011 року, заслужений працівник транспорту України. Луханін Михайло Іванович (*1951) — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.
321900	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BA%D0%B0	Добронадіївка	Добронадіївка (колишні назви: Дібрівка, Добрівка, Добра, Добра Надія) — село в Україні, у Попельнастівській сільській громаді Олександрійського району Кіровоградської області. Населення становить 543 особи. Колишній центр Добронадіївської сільської ради. Історія Село виникло в середині XIX століття з переселенців села Ізмайлівка (волость Ново-Стародуб). Про це свідчить запис в історичному виданні «Історія міст і сіл України. Кіровоградська область». Землями володів поміщик Зерваницький М. І. Старожили села Кабаніст Андрій та Улита свідчили: «На землях Зерваницького була діброва (в балці, що над ставком), тому село стали називати Дібрівкою. Діброва складалася з дубів, ясенів, осокорів, чагарників. Все це пішло на будівництво хат і садиби поміщика. Він дозволив порубку лісу. Жителі села були вдячні йому і старанно обробляли землю». Спочатку було 18 сімей. За даними подвірного перепису Олександрійського повіту 1859, 1886, 1916 років можемо простежити динаміку росту населення. В 1859 — 18 дворів, 42 чоловіків, 35 жінок. В 1886 — 39 дворів, 118 чоловіків, 113 жінок. В 1916 63 двори, 180 чоловіків, 197 жінок. Спочатку село розташувалося на пагорбі над ставом. Будинок пана знаходився на місці, що біля футбольного поля (практично найвища місцина села). Він під час першої російської революції був поруйнований, але залишки ще довго нагадували про будівлю пана. Переглядаючи карту Генерального плану, можна побачити, що уже в 1833 році на місці нинішнього села позначено поселення без назви — «Хутір». Земельне володіння під номером 205 включає до себе землі Ізмайлівки і далі на схід землі вздовж річки Овнянки, власне до земель сучасної Добронадіївки. Отже, вже в 30-ті роки XIX століття поселення існувало. Перші хатини збудовано від ставу і вище, де нині провулок Леніна. Будувалися вони напівзаглибленими в землю (характерно для степової України, оскільки існувала проблема із опаленням — відсутність лісів). На сьогоднішній день не збереглося жодної такої хати. На 1886 рік в Добрій Надії було 39 господарських дворів (118 чоловіків та 113 жінок) — (дані обласного архіву № 238 за 1886 р.) практично усі українці та колишні поміщицькі селяни і лише кілька купців та міщан. В 1891 році землями с. Добра Надія (хуторів Золотухи, Ізмайлівка, Овнянка і Пустельниково) володів поміщик Микола Іванович Зерваницький. Всього землі в нього було 2542 десятин, 352 сажні. В 1894 році землями села Добра Надія володів селянин за походженням Федір Полікарпович Півняк. В нього було 554 десятин, 683 сажні. А в 1908 році Півняку стали належати і землі с. Богданівки та Михайлівки — всього 1195 дес. 871 сажень. Землекористування в 1894 році виявило таку картину: 2-3 десятини всього 4-6 дес. всього 6-11 десятин всього 11-16 десятин всього безземе льних Без всякого скоту 14 власників 49 дес. 4 вл. 22 дес 16 вл. 116 дес. 1 вл. 12,5 дес. 4 8 Землевласники: Півняк Ф. П. — 554 дес.683 сажені Дубров — 150 дес, Горовецький — 300 десятин, Цупко — 180 десятин, Зерваницький — 2542 десятини (із розповіді старожила 1888 р.) Населення с. Добра Надія в кінці XIX ст.. до Жовтневої революції займалося сільським господарством. Всього до революції населеному пункту належало 200 га орної землі та 50 га невдобу (як говорили старожили). Селяни брали участь у Жовтневому перевороті 1917 року. Деякі з них (Бугара Петро Іванович, Мірошниченко Григорій Іванович, Донченко Костянтин Іванович, Тищенко Ілля Микитович, Воробйов Дмитро, Кабаніст Андрій Якимович та інші) пішли на фронти І світової війни, були учасниками Жовтневої революції, громадянської війни і з'явилися в селі лише в 1922 році. В 1927 році в селі було створено ТСОЗ «Передовик». Організували його селяни-бідняки з села Морозівка (12 дворів) і з села Добра Надія (4 двори). З 1928 р. члени ТСОЗу прийняли «Статут с/г артілі», яка так і носила назву «Передовик». Головою артілі був Філоненко Іван Володимирович, пізніше в 1930 — Дігтяр. Станом на 1932—1933 роки село Добронадіївка відносилося до Червонокам"янського району Дніпропетровської області. Голодомор Чорною сторінкою в історії села, як і всього українського народу, став голодомор 1932—1933 років. В цей період на території села основним підприємством була залізнична станція «Щаслива». Вона забезпечувала робочими місцями жителів робітничого селища (частина села на північ від станції). Також функціонував перевалочний пункт (директор Стаднік Василь Іванович). Від станції йшла окрема залізнична колія, були складські приміщення. Сюди звозили з навколишніх сіл овочі та фрукти, проводилася їх засолка з подальшою відправкою споживачам. Поряд знаходилися склади із лісом, вугіллям. Також діяли бурякоприймальне та хлібоприймальне підприємства, ТСОЗ «Передовик» (Керівник Дігтяр). За роки замовчування цього страшного лиха багато втрачено. Померли свідки, зрівнялися з землею могили на старому кладовищі, розміщеному на пагорбі над ставом. Ці могили навіть не позначені хрестами. Тільки рідні знали, хто похований, скільки в могилі страдницьких душ. Сьогодні там практично рівна місцина, густо покрита травою, а ранньої весни тут ніжні підсніжники встеляють землю. Ні точних, ні приблизних даних про кількість жертв голодомору встановити не можна, оскільки ніяких документів про це не збереглося. Зараз у селі проживає 91 свідок голодомору. 11 з них жили в той час у Добронадіївці. З них тільки один заявив про смерть у сім'ї маленького брата. Середній вік свідків на той час становив 4-5 років. Старожили стверджують, що саме завдяки тому, що на території села окрім колгоспу функціонували підприємства, залізниця — це в значній мірі рятувало жителів від голодної смерті. Друга Світова війна ІІ світова війна увійшла в кожну оселю добронадіївців. Із села мобілізовано на фронти Німецько-радянської війни 103 чоловіки. Загинули — 61, відзначено нагородами 59. Частину молодого населення вивезено до Німеччини. Кулішенко В. П. (уроженець Морозівки) та Пузиревський С. С. брали участь у параді 1945 року на Красній Площі у Москві. Під час війни німецька військова комендатура знаходилася в приміщенні будинку, що біля поштового відділення. Територію Добронадіївки було визволено 19 жовтня 1943 року, що підтверджує повідомлення Радінформбюро за 19.10.1943року: «Юго-восточнее города Кременчуг наши войска, ломая сопротивление противника, продолжали развивать наступление и с боем овладели городом и крупным железнодорожным узлом Пятихатки, а также заняли более 100 населенных пунктов, среди которых крупные населенные пункты Краснобратское, Червона-Каменка, Рублёвка, Виноградовка, Добро-Надеждовка, Жёлтое, Пальмира, Чистополье, Новая Украинка, Матрёновка, Акимовка, Пушкарёвка и железнодорожные станции Счастливая, Зелёная, Яковлевка. Таким образом, важнейшая коммуникация немцев, железная дорога Днепропетровск — Знаменка, перерезана нашими войсками…» У звільненні Добронадівки та окружних сіл брали участь 33 гвардійський стрілецький корпус, 6 гвардійська повітряно-десантна дивізія, 9 гвардійська повітряно — десантна дивізія, 111 стрілецька дивізія (книга А. С. Пономаренка «Вони принесли свободу». Олександрійсько-Знам"янська операція. — КП "Олександрійська міська друкарня, " −2004 рік.) Лавренчук Петро Михайлович — ветеран війни почесний громадянин міста-героя Севастополь. Тараненко Андрій Стефанович — ветеран війни, почесний громадянин міста Овідіополь. Відбудова та сьогодення Тяжким випробуванням став голод 1946—1947 року для жителів села. В якійсь мірі рятувало те, що багато жителів були зайняті на виробництві: хлібоприймальне підприємство, перевалка, залізниця. Але особливо важко було колгоспникам. В 1950 році відбулося укрупнення колгоспу на основі земель 3-х колгоспів (с. Добра Надія — «Передовик», с. Катеринівка — «Петровського» і с. Зелений Барвінок — «17 партз'їзду»). Колгосп одержав назву — імені Петровського. Довгий час головою колгоспу ім. Петровського був Брайловський Григорій Володимирович. Перебуваючи на цій посаді, він вивів колгосп у число мільйонерів, збудував свинокомплекс. Був делегатом партз'їзду у Москві. Нагороджений Орденом Леніна. У 1979 році його змінив на цій посаді Лукій В. А., а в 1985 році головою колгоспу став Коротя А. В. і займав цю посаду до 2002 року. В цей час село газифікують, прокладено асфальтовані дороги. У 50-70 -х роках головою сільської ради була Заброда Ольга Іванівна. Родом із Морозівки. Працювала агрономом при МТС . Після розформування її — була призначена головою сільради. Була принциповим і справедливим керівником, яку всі поважали. З ініціативи Ольги Іванівни в селі гуртом збудували клуб. Робили це в основному у вихідні дні. За будівельний матеріал слугувала глина та солома. Закінчення його будівництва було великим святом усієї сільської громади. Приблизно в цей час було збудовано нове приміщення сільської ради. В 1967 році (пізньої осені) було переведено керівництво села до нової будівлі. Запам'яталася жителям села Ольга Іванівна своєю нетерпимістю до пияцтва. Станом на 1972 рік населення села становило 1028 чоловік. Колгоспу належало 4885га сільськогосподарських угідь, 4365га з них — орна земля. В 70-80-ті роки сільську раду очолювали Донченко Владислав Костянтинович та Логінова Алла Іванівна. Це період, коли активно йшло будівництво житла (будинки вулицею Енгельса та Першотравневою збудовано сільський Будинок культури. Посада голови сільської ради стала виборною тільки в 1994 році. На той час головою був Присяжний Василь Іванович. Родом із с. Журовка Шполянського району Черкаської області. Народився 03.05. 1942 року, закінчив Олександрійський зооветеринарний технікум в 1960 році. Працював фельдшером на Щасливській ветеринарній дільниці за направленням. З 1964 року — головний ветлікар у колгоспі ім. Петровського. В 1977 році закінчив заочно Харківський ветеринарний інститут. В 1992 році призначений на посаду голови сільської ради. Займав цю посаду до 2006 року. З 2006 року сільський голова — Балаєскул Валентина Іванівна. Корінна жителька села Добронадіївка, випускниця Добронадіївської школи, має вищу економічну освіту. До 2006 року займала посаду заступника директора агрофірми «Добронадіївська». Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 709 осіб, з яких 305 чоловіків та 404 жінки. За переписом населення України 2001 року в селі мешкала 821 особа. Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Розповідь старожилів села Десь в 1880 році з села Новостародуб прибув поміщик Зерваницький, який закупив тут землі, щось до 400 га. Частину цих земель купив у держави, а частину в поміщика Трифильєва, що жив у селі Приютівка (бо він організував «приют» для всіх селян-утікачів, розбійників, які покаялися). Вимушений був це робити, бо обробляти землю не було кому. Поміщик Трифильєв частину землі продав Зерваницькому, бо він не міг налагодити їх обробіток, і землі пустували. Зерваницький купив ці землі і частину селян (35 сімей) переселив з Новостародуба. Це були бідні сім'ї, тому він допоміг їм в будівництві житла. В архіві міста Кіровограда є дані, що населення Дібрівки становило на 1881 рік — 102чол. Це сім'ї з 2-3-4 чоловік (всього 35 сімей). На землях Зерваницького була діброва (в балці, що над ставком), тому село стали називати Дібрівкою. Діброва складалася з дубів, ясенів, осокорів, чагарників. Все це пішло на будівництво хат і садиби поміщика. Він дозволив порубку лісу. Жителі села були вдячні йому і старанно обробляли землю. Перші хати в селі не збереглися. Останньою зникла хата Бугари Івана (на місці де живе Трикозенко Д. А.). В селі Куколівка проживала сім"я на прізвище Пупко. Роботящі, вмілі і дуже лагідні люди. Але їх біда була в тому, що всі були неписьменні. Коли помер батько, то залишив велике господарство і гроші сину. Але він навіть не вмів полічити ці гроші, не те щоб пустити в якесь «діло». А поряд в селі Трудовка (нині Дівоче Поле) жив його кум Півняк — середняк по господарству, письменний трохи, дуже жвавий і дуже розумний селянин. Ось він Пупку і запропонував: «Куме, хай твої гроші, а мій розум — і будемо господарювати». Так і вирішили. Пупко віддав гроші Півняку, а той купив за них 200 га землі: частину в Ганнівці Петрівського р-ну, частину десь в Голопристанському р-ні і приблизно 100 га в Зерваницького. Ось тут в Дібрівці (найближче до Трудовки) і оселився Півняк, побудувавши садибу на місці, де була стара контора колгоспу. Одержавши хороший врожай на цих землях, Півняк за кілька років розрахувався з Пупком. Зате тепер він мав 200 га власної землі. Селянський банк тепер давав йому позичку, скільки він хотів. І Півняк скупляв і скупляв землі й багатів. Перед революцією у (1916 року, архівні дані) він уже мав 1867 га землі. Був багатим господарем, але звання носив селянське. Хтось йому порадив, що в поміщики він не зможе вийти, це складна справа (хоч по багатству він уже поміщик), а в купці вийти зможе. Треба тільки щось виробляти і продавати, тоді виб'єшся в купці. На цей час царизм планував провести залізницю з Києва до Юзівки (Донецьк), яка б з'єднала рудні багатства Кривого Рогу з Донбасом. (Це період економічного розквіту півдня Росії). Вона мала проходити з Олександрії через Куколівку і на пряму до станції Зеленої. Але розторопний Півняк, за великі гроші, добився від плановиків змістити будівництво залізниці південніше Куколівки з метою збуту своєї продукції. Вона мала тепер пройти по його землях. Він навіть побудував невеличкий цегляний завод (там, над балкою), щоб допомогти в будівництві залізничних станцій: Королівки, Зеленої і Щасливої. Так, що ці станційні приміщення і інші будови складені з цегли з буквою «П» (Півняк). Разом з тим, це наближало його до звання «купець». Біля села Зелений Гай (якого ще тоді не було, а землі там належали Півняку) він побудував горілчаний завод (там і зараз є руїни чи признаки його). Горілку варили з ріпи, яку вирощували на десятках гектарів біля його садиби, де зараз колгоспний город. Поки не було залізниці, горілку в бочках возили до міста Олександрії, а коли в 1902 році побудували залізницю і станцію, Півняк сплавляв свою продукцію залізницею. Йому в усьому щастило, адже він своєю цеглою допоміг у будівництві залізничної станції і був там «своєю людиною». Дочка Півняка Поліна була одружена з Винькою з Червоної Кам'янки. Півняк допоміг Винці «вийти в люди» і побудував млин (приблизно там де зараз живуть Потоцькі). Млин існував недовго, але відіграв велику роль в розвитку навколишніх сіл. Адже молоти зерно було ніде, або дуже далеко везти по бездоріжжю. По плану будівництва залізниці млин підлягав знесенню. Винька не шкодував, бо на цей час він встиг посваритися з тестем і з великою охотою повернувся до Червоної Кам'янки, де заснував паровий млин (той, що згорів уже в наш час). У Півняка був син Федір (військовий) освічений, чемний, розумний. Приїхавши гостювати до батька в 1916 році (з фронту, бо йшла Перша світова війна), він радив батькові розпродати землі, багатство і повернутися у Трудовку, стати селянином, яким був колись (мовляв все рівно революція все відбере). Півняк розсердився і ледве не вигнав сина. Багатство змінило психологію людини: з доброго, чуйного батька вийшла черства, жорстока людина. Село розросталося, народжувалися діти і всі намагалися далеко не відходити від своїх батьків, будували житла і жили, як уміли, як могли. З'явилися цілі династії — Копильченків, Стеблинів, Бугарів і т. д. Інше Якщо їхати з районного міста Олександрії в напрямку міста Дніпропетровськ, то через 25 км шляху в очі обов'язково кинеться вельми цікава назва: «ст. Щаслива». А коли подорожній дізнається, що тут знаходиться ще й село з романтичною назвою Добра Надія, то завжди постає питання: що ж це за особлива місцевість така? А місцевість дійсно особлива. Декілька років поспіль наше село навідують жителі окружних сіл у пошуках садових плодів, оскільки в них вони були знищенні ще під час цвітіння весняними заморозками. Бурі, град, ураган милостиво минають наше село, коли окружні села від них потерпають. Старожили Добронадіївки запевняють, що коли і є у нас неврожаї, то вже один раз на 10 років обов'язково буде такий, який покриває всі недороди минулих літ. Чи не мають доброї надії та щастя жителі села від того, що в найскрутніші часи сьогодення, коли проблемою було приїхати до міста через кризу в транспортному зв'язку, нас милостиво «підбирали» міжміські автобуси на трасі Київ — Дніпропетровськ, що проходить поблизу села, чи пасажирські потяги Одеської залізниці, яка пролягає через село. А ще в селі прокладені асфальтовані дороги, є природний газ. А які в нас краєвиди! Які люди! Отже, дійсно місцевість надзвичайна, навіть таємнича. Освічені люди в певній мірі можуть усе пояснити з наукової точки зору. На нашій легендарній станції викарбувано число 159 (що означає: 159 метрів над рівнем моря). Отже, ми знаходимося на височині . Дійсно, працюючи в полі, на відкритій місцевості з різних точок села ми бачимо і краєвиди Червоної Кам'янки, і труби Жовтих Вод, і віддалені будови Олександрії. Деякі природні явища легко можуть пояснити географи, метеорологи, але без пояснень виходить якось казковіше і таємничіше. Так навіть краще, особливо якщо поринути в світ легенд нашого села. Добра Надія має відносно коротку, але дуже цікаву історію. Дійсно, село утворилося в середині 19 століття. Для історії час невеликий. Але скільки поколінь змінилося, пішло в небуття, а з ними і все те, що так зараз для нас багато важить — пам'ять, історична правда. І слава Богу, що, передаючись з уст в уста, дійшли до нас легенди, пов'язані з нашим селом. Одна з них пояснює назву нашої станції, а вона названа так, як сусіднє село, а не наше рідне. Управління залізничним транспортом за часів царського уряду знаходилося в Петербурзі . Коли йшло будівництво залізниці, яка проходить через наше село, то пан Півняк був дуже занепокоєний, що станція буде знаходитися за багато кілометрів від Доброї Надії. А вона була б така доречна саме тут! Управління так далеко — аж в столиці, а станція — це лише крапочка на карті великої імперії… Для жителів села ж — великі переваги і вигоди. На згоду місцевих чиновників вплинув хабар шановного пана Півняка. Легенда свідчить, що саме йому ми завдячуємо цяточкою на карті залізниць під назвою «Щаслива». Звичайно ж: «Сказка ложь, да в ней намек…» Декілька років тому на пероні нашого вокзалу помітили дещо дивну людину. Явно не з «наших», з дорогою відеокамерою, інтелігентного вигляду. На запитання "Хто ви і звідки? " відповів, що приїхав на Батьківщину із Франції і розповів ще одну легенду — бувальщину. В районі села Ганнівка стояв маєток пана Петрова, який мав у власності невеликий цегельний завод. Мав дворянське походження (на відміну від Півняка), брав участь у російсько — японській війні, де і загинув. Незадовго до цього, будучи патріотом, зголосився допомогти будівництву приміщення залізничного вокзалу. Цегла з позначками його заводу по сьогоднішній день зберігає пам'ять про цю людину. Саме йому надали право назвати залізничну станцію на урочистому мітингу з нагоди її відкриття .Доля закинула нащадків Петрова до Франції, та кожна людина прагне торкнутися до своїх витоків, до місць, з якими пов'язана історія роду. Онук Петрова (Петров — Нікіфоров) — композитор, диригент і виконавець класичної музики — можливо востаннє побував на Батьківщині і залишив на згадку лазерний диск зі своїми музичними записами. І дещо важливіше: урок нам. Урок історії, урок духовності, урок пам'яті. У 2003 році приміщення залізничної станції було реконструйоване. Тепер це сучасна будова з новітніх будматеріалів. І цегла пана Петрова не фігурує більше на стінах вокзалу. Вона є, але перехожий не побачить її за товщею нової штукатурки. Дивна річ історія… Вона є, ніхто її не знищує, але байдужість призводить до забуття. Дуже б хотілося, щоб наша історія, наша пам'ять не покрилася товстою «штукатуркою» безпам'ятства, і наші діти, наші онуки змогли б доторкнутися до джерел духовності. Витоки Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Кіровоградська область) Веселоіванівка Примітки Посилання Погода в селі Добронадіївка Села Кіровоградської області
3131673	https://en.wikipedia.org/wiki/Raphinae	Raphinae	Raphinae The Raphinae are a clade of extinct flightless birds formerly called didines or didine birds. They inhabited the Mascarene Islands of Mauritius and Rodrigues, but became extinct through hunting by humans and predation by introduced non-native mammals following human colonisation in the 17th century. Historically, many different groups have been named for both the dodo and the Rodrigues solitaire, not all grouping them together. Most recently, it is considered that the two birds can be classified in Columbidae, often under the subfamily Raphinae. The first person to suggest a close affinity to the doves was Johannes Theodor Reinhardt, whose opinions were then supported by Hugh Edwin Strickland and Alexander Gordon Melville. Recent extractions of DNA from the dodo and Rodrigues solitaire, as well as 37 species of doves, has found where in Columbidae the raphines should be placed. Raphines are not the most primitive columbid, instead they are grouped with the Nicobar pigeon as their closest relative, with other closely related birds being the crowned pigeons and tooth-billed pigeon. A third raphine, Raphus solitarius, is now considered to be an ibis in the genus Threskiornis. Both the Rodrigues solitaire and the dodo are now extinct. A common threshold of the extinction of the dodo is 1662, but some possible sightings had been made as late as 1688. The last sighting with a description was in 1662, but a statistical analysis by Roberts and Solow found that the extinction of the dodo was in 1693. The Rodrigues solitaire was killed off later than the dodo. The IUCN uses an extinction date of 1778 for the solitaire, although a more probable date would be in the 1750s or 1760s. Both birds became extinct as a consequence of human hunting and the introduction of mammals that ate the birds and their eggs. Classification This clade is part of the order Columbiformes and contains the monotypic genera Pezophaps and Raphus. The former contains the species Pezophaps solitaria (the Rodrigues solitaire), the latter the dodo, Raphus cucullatus. These birds reached an impressive size as a result of isolation on islands free of predators, in accordance with Foster's rule. History of classification Historically, the dodo was assigned the genus Didus, now a junior synonym of Raphus. In 1848, a new species within the now defunct genus Didus, D. nazarenus, was named by Hugh Edwin Strickland and Alexander Gordon Melville. To house their new species, as well as the other species known at the time, Strickland and Melville named the subfamily Didinae. In 1893 three species were assigned to the group Pezophaps solitarius, Didus ineptus, and the possible species Didus borbonicus. Today, only two raphine species are known, with Didus ineptus becoming a junior subjective synonym of Raphus cucullatus; Didus? borbonicus now classified as the ibis Threskiornis solitarius; and Didus nazarenus being identified as synonymous with Pezophaps solitarius. A suborder named in 1893 by Sharpe, Didi was defined as a group including only the massive birds, that were sister to Columbidae, from the Mascarene Islands of Mauritius, Réunion, and Rodrigues. Features grouping Didi with Columbidae were the angle of the mandible and the hook at the end of the beak. In 1811, Johann Karl Wilhelm Illiger created a new family for the genus Didus. He named the family Inepti, and in it included only Didus ineptus, now a synonym of Raphus cucullatus. Illiger concluded that the dodo was related to ostriches and rheas, and so placed Inepti in the order Rasores, as the sister family to Gallinacei, Epollicati (a defunct group including Turnix and Syrrhaptes), Columbini , and Crypturi. In 1842, Johannes Theodor Reinhardt proposed they were ground doves, based on studies of a dodo skull he had rediscovered in the royal Danish collection of Copenhagen. This view was met with ridicule, but later supported by Strickland and Melville, who suggested the common descent of the Rodrigues solitaire and the dodo in 1848, after dissecting the only known dodo specimen with soft tissue and comparing it with the few solitaire remains then available. Strickland stated that although not identical, these birds shared many distinguishing features in the leg bones, features which were otherwise known only in pigeons. The raphines are sometimes separated as a distinct family Raphidae, and their affinities were for long uncertain. They were initially placed in the ratites due to their peculiar, flightlessness-related apomorphies, and a relationship to the Rallidae has also been suggested. Osteological and molecular data, however, agrees that placement in the Columbidae is more appropriate. Many different affinities have historically been suggested for the dodo, including that it was a small ostrich, a rail, an albatross, or a vulture. Phylogeny Comparison of mitochondrial cytochrome b and 12S rRNA sequences isolated from a dodo tarsal and a Rodrigues solitaire femur supported their close relationship and their placement within the family of pigeons and doves Columbidae. The genetic evidence was interpreted as suggesting the Southeast Asian Nicobar pigeon (Caloenas nicobarica) to be their closest living relative among 35 analyzed species of pigeons and doves, followed by the crowned pigeons (genus Goura) of New Guinea and the superficially dodo-like tooth-billed pigeon from Samoa. The genus of the latter is Didunculus ("little dodo"), and it was called "dodlet" by Richard Owen. The following cladogram, from Shapiro and colleagues (2002), shows the position of the dodo and solitaire within the pigeon and dove family. A similar cladogram was published in 2007, inverting the placement of Goura and Didunculus and including the pheasant pigeon and the thick-billed ground pigeon at the base of the clade. Based on behavioural and morphological evidence, Jolyon C. Parish proposed that the dodo and Rodrigues solitaire should be placed in the Gourinae subfamily along with the Goura pigeons and others, in agreement with the genetic evidence. In 2014, DNA of the only known specimen of the recently extinct spotted green pigeon (Caloenas maculata) was analysed, and it was found to be a close relative of the Nicobar pigeon, and thus also the dodo and Rodrigues solitaire. For many years the dodo and the Rodrigues solitaire were placed in a family of their own, the Raphidae (formerly Dididae), because their exact relationships with other pigeons were unresolved. Each was placed in its own monotypic family (Raphidae and Pezophapidae, respectively), as it was thought that they had evolved their similar features independently. Osteological and molecular data has since led to the dissolution of the family Raphidae, and the dodo and solitaire are now placed in their own subfamily, Raphinae, in the family Columbidae. The "Réunion solitaire", long considered a third extinct didine bird, has turned out to be an ibis; it is now known as Threskiornis solitarius. Divergence The 2002 study indicated that the ancestors of the Rodrigues solitaire and the dodo diverged around the Paleogene-Neogene boundary. The Mascarene Islands (Mauritius, Réunion, and Rodrigues), are of volcanic origin and are less than 10 million years old. Therefore, the ancestors of both birds probably remained capable of flight for a considerable time after the separation of their lineage. The lack of mammalian herbivores competing for resources on these islands allowed the solitaire and the dodo to attain very large sizes. The DNA obtained from the Oxford specimen is degraded, and no usable DNA has been extracted from subfossil remains, so the age of the groups divergence from other pigeons still needs to be independently verified. The dodo lost the ability to fly owing to the lack of mammalian predators on Mauritius. Another large, flightless pigeon, the Viti Levu giant pigeon (Natunaornis gigoura), was described in 2001 from subfossil material from Fiji. It was only slightly smaller than the dodo and the Rodrigues solitaire, and it too is thought to have been related to the crowned pigeons. It has been estimated that the group containing the dodo and the Rodrigues solitaire diverged from genera like Goura about 1.5 million years ago. However, that estimate appears highly unlikely. It was estimated that the relatives of the two species moved to the island about 35 million years ago, when a land bridge between Nazareth (Rodrigues) or St. Brandon banks and Mauritius formed. Description Many of the skeletal features that distinguish the dodo and the Rodrigues solitaire, its closest relative, from pigeons have been attributed to their flightlessness. The pelvic elements were thicker than those of flighted pigeons to support the higher weight, and the pectoral region and the small wings were paedomorphic, meaning that they were underdeveloped and retained juvenile features. The skull, trunk and pelvic limbs were peramorphic, meaning that they changed considerably with age. The dodo shared several other traits with the Rodrigues solitaire, such as features of the skull, pelvis, and sternum, as well as their large size. It differed in other aspects, such as being more robust and shorter than the solitaire, having a larger skull and beak, a rounded skull roof, and smaller orbits. The dodo's neck and legs were proportionally shorter, and it did not possess an equivalent to the knob present on the solitaire's wrists. As no complete dodo specimens exist, its external appearance, such as plumage and colouration, is hard to determine. Illustrations and written accounts of encounters with the dodo between its discovery and its extinction (1598–1662) are the primary evidence for its external appearance. According to most representations, the dodo had greyish or brownish plumage, with lighter primary feathers and a tuft of curly light feathers high on its rear end. The head was grey and naked, the beak green, black and yellow, and the legs were stout and yellowish, with black claws. Subfossil remains and remnants of the birds that were brought to Europe in the 17th century show that they were very large birds, tall, and possibly weighing up to . The higher weights have been attributed to birds in captivity; weights in the wild were estimated to have been in the range . A later estimate gives an average weight as low as . This has been questioned, and there is still some controversy. It has been suggested that the weight depended on the season, and that individuals were fat during cool seasons, but less so during hot. The bird was sexually dimorphic: males were larger and had proportionally longer beaks. The beak was up to in length and had a hooked point. A study of the few remaining feathers on the Oxford specimen head showed that they were pennaceous (vaned feathers with barbs and quills) rather than plumaceous (downy) and most similar to those of other pigeons. The beak of the solitaire was slightly hooked, and its neck and legs were long. One observer described it as the size of a swan. The skull was long, flattened at the top with the fore and hind parts elevated into two bony ridges structured with cancellous. A black band (a contemporary description described it as a "frontlet") appeared on its head just behind the base of the beak. The plumage of the Rodrigues solitaire was described as grey and brown. Females were paler than males and had elevations on the lower neck. Sexual size dimorphism in the solitaire is perhaps the greatest in any neognath. One group, probably the males, were considerably larger than the other, measuring in length and weighing up to , whereas the smaller group, probably females, were only and weighed . This is only 60% of the weight of a larger individual. Their weight may have varied substantially due to fat cycles, meaning that individuals were fat during cool seasons, but slim during hot seasons, and may have been as low as in the larger gender and in the smaller. Though male pigeons are usually larger than females, there is no direct evidence for the largest specimens actually being the males of the species, and this has only been assumed based on early works. Though the male was probably largest, this can only be confirmed by molecular sexing techniques, and not skeletal morphology alone. Behaviour Little is known of the behaviour of the dodo, as most contemporary descriptions are very brief. Based on weight estimates, it has been suggested the male could reach the age of 21, and the female 17. Studies of the cantilever strength of its leg bones indicate that it could run quite fast. Unlike the Rodrigues solitaire, there is no evidence that the dodo used its wings in intraspecific combat. Though some dodo bones have been found with healed fractures, it had weak pectoral muscles and more reduced wings in comparison. The dodo may instead have used its large, hooked beak in territorial disputes. Since Mauritius received more rain and had a more stable climate than Rodrigues, there was probably less need for male dodos to fight over territory. The solitaire was therefore probably the more aggressive of the two. Observations of the Rodrigues solitaire in life indicate that they were highly territorial. They presumably settled disputes by striking each other with their wings; to aid this purpose, they used the knobs on their wrists. Fractures in their wing bones also indicate that they were used in combat. It has also been suggested that these fractures may instead have been the result of a hereditary bone disease rather than battle-injuries. But in all extant birds where carpal spurs and knobs are present, these are used as weapons without exceptions. Though some dodo bones have been found with healed fractures, it had weak pectoral muscles and more reduced wings in comparison with the Rodrigues solitaire. Since Rodrigues receives less rainfall and has more seasonal variation than Mauritius, which would have affected the availability of resources on the island, the solitaire would have more reason to evolve aggressive territorial behaviour. Several accounts state that they also defended themselves with a powerful bite. Extinction The last surviving raphine species, the Rodrigues solitaire, probably became extinct before 1778. The dodo survived until 1662 or 1690. The Rodrigues solitaire became extinct because of the introduction of feral cats and heavy hunting by the human population. Although the dodo became extinct earlier, the causes of extinction are related and involve the introduction of animals and hunting. Extinction of the dodo Like many animals that evolved in isolation from significant predators, the dodo was entirely fearless of humans. This fearlessness and its inability to fly made the dodo easy prey for sailors. The human population on Mauritius (an area of ) never exceeded 50 people in the 17th century, but they introduced other animals, including dogs, pigs, cats, rats, and crab-eating macaques, which plundered dodo nests and competed for the limited food resources. At the same time, humans destroyed the dodo's forest habitat. The impact of these introduced animals, especially the pigs and macaques, on the dodo population is currently considered more severe than that of hunting. Rats would not have caused such a problem for the dodo, as they would have been used to dealing with local land crabs. The latest definite sighting of dodos, on Amber Island in 1662, may not necessarily have been the last members of the species. The last claimed sighting of a dodo was reported in the hunting records of Isaac Johannes Lamotius in 1688. Statistical analysis of these records by Roberts and Solow gives a new estimated extinction date of 1693, with a 95% confidence interval of 1688–1715. The authors also pointed out that because the last sighting before 1662 was in 1638, the dodo was probably already quite rare by the 1660s, and thus a disputed report from 1674 by an escaped slave cannot be dismissed out of hand. Extinction of the Rodrigues solitaire Although the IUCN lists the Rodrigues solitaire as going extinct by 1778, the species probably became extinct some time between the 1730s and 1760s; the exact date is unknown. Its disappearance coincided with the tortoise trade between 1730 and 1750, when traders burnt off vegetation, hunted solitaires, and released cats and pigs that preyed on eggs and chicks. In 1755, Joseph-François Charpentier de Cossigny attempted to obtain a live specimen, as he had been assured the Rodrigues solitaire still survived in remote areas of the island. After searching for 18 months and offering large rewards, he could find none. He noted that cats were blamed for decimating the species, but suspected that it was really due to hunting by humans. When he visited Rodrigues to observe the 1761 transit of Venus, Alexandre Guy Pingré encountered no solitaires, although he had been assured that they survived. Footnotes Explanatory notes Citations References Supplementary information External links Bird subfamilies Extinct flightless birds Bird extinctions since 1500 Holocene extinctions Fauna of the Mascarene Islands Taxa named by Alexander Wetmore
1492944	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%81%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%29	Гультсфред (комуна)	Гультсфред (комуна) Комуна Гультсфред — адміністративно-територіальна одиниця місцевого самоврядування, що розташована в лені Кальмар у південно-східній Швеції. Гультсфред 99-а за величиною території комуна Швеції. Адміністративний центр комуни — місто Гультсфред. Населення Населення становить 13 510 чоловік (станом на вересень 2012 року). Населені пункти Комуні підпорядковано 8 міських поселень (tätort) та сільські, більші з яких: Гультсфред (Hultsfred) Вірсерум (Virserum) Молілла (Målilla) Мерлунда (Mörlunda) Сільвердален (Silverdalen) Єрнфорсен (Järnforsen) Вена (Vena) Русенфорс (Rosenfors) Галерея Виноски Посилання Сайт комуни Див. також Комуна (Швеція) Список комун Швеції Комуни лену Кальмар Комуни Швеції
1363100	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BE	Абакумово	Абакумово — назва кількох населених пунктів: Абакумово — село в Каргопольського районі Архангельської області Абакумово — село в Сусанінському районі Костромської області Абакумово — село в Сокольському районі Нижньогородської області Абакумово — селище в Барабинському районі Новосибірської області Абакумово — село в Пронському районі Рязанської області Абакумово — село в Лісовому районі Тверської області Абакумово — село в Рамешковському районі Тверської області Абакумово — село в Старицькому районі Тверської області Див. також Абакумова — мікрорайон на заході міста Донецька, «селище (посьолок) шахти імені Є. Т. Абакумова»
774339	https://en.wikipedia.org/wiki/Hankasalmi	Hankasalmi	Hankasalmi is a municipality of Finland. It is located in the Central Finland region. The municipality has a population of and covers an area of of which is water. The population density is . The municipality is unilingually Finnish. Hankasalmi is the only authentic rural municipality in Jyväskylä, that offers its inhabitants and guests a wide range of opportunities in the housing, work and leisure sectors. Comprehensive services and good transport links by highway and rail ensure smooth handling. Hankasalmi has several elementary schools, a high school, and a high school where you can take part in high-level navigation training. Geography Neighbouring municipalities are Kangasniemi, Konnevesi, Laukaa, Pieksämäki, Rautalampi and Toivakka. There are all together 97 lakes in Hankasalmi. The biggest lakes are Kynsivesi-Leivonvesi, Armisvesi and Kuuhankavesi. Villages Halttula History The name Hankasalmi was first mentioned in 1552 when it was a wilderness owned by the Tavastians of Hauho. The settlement has existed at least since 1559. In 1561, it was transferred to the new Rautalampi parish, which was largely settled by Savonians. Hankasalmi became an independent parish in 1802, but administratively it remained a part of Rautalampi until 1872, when the modern Hankasalmi municipality was formed. Parts of it were also taken from Pieksämäki, Kangasniemi and Laukaa. Notable individuals Aimo Minkkinen, longtime head of the Tampere Lenin Museum Antero Halonen, boxer Kaarlo Kartio, actor Kalevi Tarvainen, linguist and professor Kari Ihalainen, javelin thrower and track and field coach Lauri W. Pääkkönen, elementary school teacher and writer Matti A. Karjalainen, professor at the Helsinki University of Technology Matti Makkonen, politician Matti Rutanen, folk artist Mika Mölsä, crime journalist and fiction writer Niina Mäkinen, ice hockey player Onni Haini, journalist and writer Onni Pellinen, Olympic wrestler Paavo Rautkallio, politician Unto Poikolainen, Pesäpallo player Vilho Ylönen, cross-country skier and rifle shooter Twin towns - sister cities Hankasalmi is twinned with: Häädemeeste, Estonia Karmøy, Norway Mjölby, Sweden References External links Municipality of Hankasalmi – Official site Populated places established in 1872 1872 establishments in the Russian Empire Municipalities of Central Finland
5234519	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D1%82%D0%BC%D0%B0%20%D2%90%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96%20%28%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%29	Магатма Ґанді (національний парк)	Магатма Ґанді (національний парк) Морський національний парк Магатми Ґанді — національний парк в Індії, поблизу Вандора на Андаманських островах. Належить до адміністративного округу Південний Андаман, частини індійської союзної території Андаманських і Нікобарських островів. Історія Парк було створено 24 травня 1983 року відповідно до Закону про охорону дикої природи 1972 року для захисту морського життя, такого як корали та гніздування морських черепах, поширених у цьому районі. Він був переданий під охорону головного охоронця дикої природи лісового департаменту Андаманських і Нікобарських островів, і його відкриті струмки, що протікають територією парку, були особливою привабливістю. Галерея Географія У парку є 2 великі групи островів: острови Лабіринт і острови-близнюки. Островів розташовано на південь від Порт-Блера. Морський парк охоплює 281,5 км2 складається з 17 островів і струмків відкритого моря, що протікають територією. Є шанс для екотуризму на островах Джоллі Буй і Ред Скін. Острови належать до архіпелагу Ратленд і розташовані між островом Ратленд і Південним Андаманом. Екосистеми острова Більшість коралових рифів у парку є окраїнними рифами. Тип і склад рослинності відрізняються від острова до острова. Найпомітніше тут можна побачити різницю між туристичними островами, які зазнають більш антропоцентричних змін, і іншими, які цього не роблять. Є також деякі острови, більш ізольовані або захищені від впливу погоди в Бенгальській затоці. Тармуглі, найбільший острів, покритий густою мангровою рослинністю, піщаними пляжами, вирваними з корінням деревами та листовими скелями. Острови Твін є важливим місцем розмноження черепах у парку. Список островів Національний морський парк Магатми Ґанді складається з близько 20 островів і скель. Адміністрація Політично всі острови є частиною Порт-Блер Талук. Демографія Острови розташовані на незаселеній території, але в 6 прилеглих селах (переважно Манглутан і Вандур) проживає 6237 осіб. Галерея зображень Список літератури Індія Острови Information about Mahatma Gandhi Marine National Park 11 Status of Coral Reefs of Mahatma Gandhi Marine National Park, Wandoor, Andamans by K Dorairaj and R. Soundararajan Острови Індії Природоохоронні об'єкти, засновані 1983 Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий Категорія МСОП II Магатма Ґанді Національні парки Індії Морські парки
21841457	https://en.wikipedia.org/wiki/Sulimy%2C%20Pisz%20County	Sulimy, Pisz County	Sulimy, Pisz County Sulimy is a village in the administrative district of Gmina Biała Piska, within Pisz County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately north of Biała Piska, east of Pisz, and east of the regional capital Olsztyn. References Sulimy
35635733	https://en.wikipedia.org/wiki/Puerto%20Rican%20quail-dove	Puerto Rican quail-dove	Puerto Rican quail-dove The Puerto Rican quail-dove (Geotrygon larva) is an extinct species of dove from the genus of quail-doves Geotrygon. It is only known by subfossil material from the Holocene. Remains of the Puerto Rican quail-dove were unearthed in the Cueva Clara and Cueva Catedral near Morovis, in the Cueva Toraño at Utuado, and in a kitchen midden near Mayagüez on Puerto Rico. The holotype, a tarsometatarsus, was discovered in July 1916 by zoologist Harold Elmer Anthony in the Cueva Clara. According to Alexander Wetmore who described this species it was related to the grey-fronted quail-dove (Geotrygon caniceps), which occurs on Cuba. The tarsometatarsus of the Puerto Rican quail-dove, though, is longer than in the grey-fronted quail-dove. Compared with the ruddy quail-dove (G. montana), which occurs on Puerto Rico, too, the tarsometatarsi are more slender. The large amount of unearthed material led to the assumption that the Puerto Rican quail-dove might have been a common bird before the initial arrival of humans to the island. Its extinction may have been due to deforestation. References Further reading Alexander Wetmore: Bird Remains from the Caves of Porto [sic] Rico In: Bulletin of the American Museum of Natural History No. 46, 1922:p 316–317 Alexander Wetmore: An Additional Record for the Extinct Porto Rican Quail-Dove In: Auk Vol. 40 (2), 1923:p 324 Alexander Wetmore: Scientific Survey of Porto Rico and the Virgin Islands. Vol. 9, pts. 1–4. New York Academy of Sciences, 1927, p 405–406 Michael Walters & Julian Pender Hume: Extinct Birds. Poiser Monographes (A & C Black), 2012. . p 147. Puerto Rican quail-dove † Extinct birds of the Caribbean Late Quaternary prehistoric birds Quaternary birds of North America Holocene extinctions Puerto Rican quail-dove Taxa named by Alexander Wetmore
3344941	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%82%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0%29	Паколет (Південна Кароліна)	Паколет (Південна Кароліна) Паколет — місто в США, в окрузі Спартанберг штату Південна Кароліна. Населення — 2274 особи (2020). Географія Паколет розташований за координатами (34.905046, -81.763807). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 9,15 км², з яких 9,09 км² — суходіл та 0,06 км² — водойми. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у 962 домогосподарствах у складі 625 родин. Густота населення становила 244 особи/км². Було 1134 помешкання (124/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 1,0 %. Частка іспаномовних становила 1,1 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,9 % — особи молодші 18 років, 57,4 % — особи у віці 18—64 років, 21,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 88,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 85,2 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долар для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 28,0 % осіб, у тому числі 47,0 % дітей у віці до 18 років та 13,2 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 831 особа. Основні галузі зайнятості: виробництво — 21,2 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 17,0 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 14,3 %. Примітки Джерела Містечка Південної Кароліни Населені пункти округу Спартанберг (Південна Кароліна)
1476763	https://en.wikipedia.org/wiki/Golden%20Globe%20Award%20for%20Best%20Original%20Song	Golden Globe Award for Best Original Song	Golden Globe Award for Best Original Song The Golden Globe Award for Best Original Song is a Golden Globe Award that was awarded for the first time in 1962 and has been awarded annually since 1965 by the Hollywood Foreign Press Association. The award is presented to the songwriters of a song written specifically for a motion picture. The performers of the song are not credited, unless they also have a writing or co-writing credit. Winners and Nominees 1960s 1970s 1980s 1990s 2000s 2010s 2020s Multiple wins 4 wins: Alan Menken 3 wins: Tim Rice 2 wins: Howard Ashman Carole Bayer Sager Alan and Marilyn Bergman Phil Collins Billie Eilish Marvin Hamlisch Will Jennings Elton John Johnny Mercer Giorgio Moroder Finneas O'Connell Benj Pasek Justin Paul Bruce Springsteen Bernie Taupin Dimitri Tiomkin U2 Diane Warren Ned Washington See also Academy Award for Best Original Song References Song Original Awards established in 1961 Film awards for Best Song Songwriting awards
16511975	https://en.wikipedia.org/wiki/Black%20Magic%20%281949%20film%29	Black Magic (1949 film)	Black Magic (1949 film) Black Magic is a 1949 American adventure drama romance film adaptation of Alexandre Dumas's novel Joseph Balsamo. It was directed by Gregory Ratoff. Set in the 18th century, the film stars Orson Welles in the lead role as Joseph Balsamo, a hypnotist, magician, and charlatan who also goes by the alias of Count Cagliostro, and Nancy Guild as Lorenza/Marie Antoinette. Akim Tamiroff has a featured role as Gitano. The film received mixed reviews. Plot Alexandre Dumas, Sr. (Berry Kroeger) tells his son Alexandre Dumas, Jr. (Raymond Burr) the story of Joseph Balsamo (Orson Welles) aka Cagliostro. Through flashbacks we learn that Balsamo was a French gypsy boy who endured much hardship. He was tortured under the command of Viscount de Montaigne (Stephen Bekassy) and his parents were ordered to hang. He was rescued by some gypsies led by Gitano and swears revenge on de Montagne. Some years later, he learns the secrets of hypnosis from Dr. Mesmer (Charles Goldner). Ignoring the doctor's advice that he use his powers for healing, he exploits his new talent to the full, gaining wealth, fame and prestige. After changing his name to Count Cagliostro, he becomes famous throughout Europe. Things begin to go downhill when he enters a plot to substitute a young girl called Lorenza (Nancy Guild) for Queen Marie Antoinette along with gypsies Gitano (Akim Tamiroff) and Zoraida (Valentina Cortese). The plot is organised by de Montaigne in association with Madame du Barry. They plan for Lorenza to impersonate the Queen and buy a frivolous necklace. Zoraida becomes jealous of Lorenza, who has fallen under Cagliostro's power, forgetting her true love, Gilbert. Gilbert runs away with Lorenza. Cagliostro recaptures her and marries her, hypnotised. King Louis XV dies and Marie Antoinette becomes queen. She orders Cagliostro to leave the country. Cagliostro gets Lorenza to impersonate the Queen and pretend to be in love with de Montaigne. He buys the necklace and the Queen's reputation is damaged (true Affair of the Diamond Necklace). Zoraida brings Lorenza to Marie Antoinette and reveals Cagliostro's plot. Lorenza agrees to testify against Cagliostro, but at the trial, Cagliostro hypnotizes her into stating that she knows nothing. Cagliostro hypnotizes Gilbert into testifying against the queen. However, Dr. Mesmer then uses the necklace to hypnotize Cagliostro into confessing. Cagliostro awakens from his trance and escapes with the hypnotized Lorenza. Gilbert pursues them and kills Cagliostro in a sword fight. Cast Orson Welles as Joseph Balsamo a.k.a. Count Cagliostro Nancy Guild as Marie Antoinette / Lorenza Akim Tamiroff as Gitano Frank Latimore as Captain Gilbert de Rezel Valentina Cortese as Zoraida Margot Grahame as Madame du Barry Stephen Bekassy as Viscount de Montaigne Berry Kroeger as Alexandre Dumas Sr. Gregory Gaye as Chambord / Monk Raymond Burr as Alexandre Dumas, Jr. Charles Goldner as Dr. Franz Anton Mesmer Lee Kresel as King Louis XVI / Innkeeper Robert Atkins as King Louis XV Nicholas Bruce as De Remy Franco Corsaro as Chico Annielo Mele as Joseph Balsamo, as a child Ronald Adam as Court President Bruce Belfrage as Crown Prosecutor Alexander Danaroff as Dr. Duval / Baron von Minden Leonardo Scavino as Gaston / Beniamino Balsamo Tamara Shayne as Maria Balsamo Joop van Hulzen as Minister of Justice Peter Trent as Dr. Mesmer's Friend Giuseppe Varni as Boehmer Tatyana Pavlova as The mother Production The movie was originally known as Cagliostro. Producer Edward Small went through a number of directors and stars in trying to get this film off the ground, starting in 1943. Charles Boyer was to star with Akim Tamiroff, and Irving Pichel directing, then in early 1944 J. Carrol Naish was reported to play Alexandre Dumas, Sr. Later that year, George Sanders was announced as the star with Douglas Sirk directing. Louis Hayward was also at one stage announced to star. In 1943 Hedda Hopper suggested Orson Welles should play the lead role. He signed in September 1947. In 1947, Small was to make the film in Mexico, but dropped those plans when it turned out to be more expensive to shoot there than he expected – so the location of shooting was changed to Italy, where Small could use blocked lira. Small borrowed Gregory Ratoff, Frank Latimore and Nancy Guild from Twentieth Century-Fox and took over the Scalera studios in Rome from early October 1947 to late January 1948. Charles Bennett, who wrote the script, said José Ferrer was supposed to play the lead but he demanded a three-picture contract from Small who refused. Bennett later said Ratoff and Welles rewrote the film, but he admired Welles' performance. Orson Welles said Small ("no mean master of suggestion, by the way") approached him "very cleverly with the role of Cagliostro. He waited 'til I had reread the Dumas novels and become so 'hypnotised' by the scoundrel that I felt I had to play him. Then Small announced casually, 'Gregory Ratoff is going to direct'. That cinched it. Gregory is a great friend, and more fun to work with than anybody I know." United Artists were so enthusiastic about the film they agreed to distribute the film for 25% of the profits as opposed to their usual fee of 27.5%. Welles allegedly directed several scenes in the film, which was released on 18 August 1949. Reception Reviews were mixed. The 2006 film Fade to Black has Welles (Danny Huston) involved in a murder mystery while in Rome for the production of Black Magic. References External links 1949 films 1949 adventure films 1949 drama films 1949 romantic drama films American adventure films American drama films American swashbuckler films American black-and-white films 1940s English-language films Films directed by Gregory Ratoff Films directed by Orson Welles Films based on French novels Films based on works by Alexandre Dumas Films set in France Films set in the 18th century Films about Marie Antoinette Works about Alessandro Cagliostro Works about the Affair of the Diamond Necklace Works about Louis XV Films about hypnosis Films about Romani people Films about Alessandro Cagliostro Cultural depictions of Madame du Barry Cultural depictions of Louis XV Cultural depictions of Louis XVI United Artists films Films scored by Paul Sawtell Films with screenplays by Richard Schayer
2984282	https://en.wikipedia.org/wiki/Shanna%20McCullough	Shanna McCullough	Shanna McCullough (born April 1, 1960) is an American pornographic actress. Early life McCullough grew up in San Francisco, California. At school, she was involved with the theater group, and acted in drama and musicals. She went to college and received a degree in accounting. Then she worked as an electrician for two years, and also as a veterinary technician. Career Shanna McCullough chose her stage name Shanna after the heroine from her favorite romance novel, and McCullough because of her Irish ancestry. After starting to work in porn, she also performed as a dancer in nightclubs. During a break from the business, she also worked as a stripper and went back to school to study zoology, with the aim of working in the animal health care field. In 1999, wired.com reported that Shanna was operating a website called ShannaCam giving members 24-hour access to multiple webcams installed in her home. As of March 2009, the website appears to have ceased operating. In March 2008, she walked the Los Angeles Marathon. Dave Cummings has said Shanna was one of the actresses he most enjoyed working with. In a 2014 interview with The Rialto Report, McCullough said she picked her stage name as it sounded like her grandmother's last name. She also professed to have had a fairly "normal upbringing" and that she did well in school. In the interview, she clarified how her name "McCullough" is pronounced ("-lough" should be articulated "-low" rather "-off"). She is of English, French, German, Irish, and Swiss descent. Awards 1988 AVN Award – Best Actress—Video (Hands Off) 1997 AVN Award – Best Supporting Actress—Film (Bobby Sox) 1999 AVN Award – Best Actress—Film (Looker) 2000 AVN Award – Best Supporting Actress—Video (Double Feature) AVN Hall of Fame XRCO Hall of Fame Lifetime Achievement Award – Free Speech Coalition, July 2000 References External links 1960 births Actresses from San Francisco American female adult models American pornographic film actresses Living people Pornographic film actors from California 21st-century American women
36291544	https://en.wikipedia.org/wiki/Danny%20Talbot	Danny Talbot	Danny Talbot (born 1 May 1991) is a retired British sprinter who competed in the 100 metres and the 200 metres. Career Talbot won the 200m bronze medal at the 2012 European Athletics Championships in Helsinki. For Team GB in the 4 × 100 m at the London 2012 Olympics, he ran the third leg in the heats but failed to exchange the baton with anchor Adam Gemili. He ran again for Britain in the 4 x 100 at the 2014 World Relay Championships, forming part of a quartet which ran 37.93 in the heats and went on to win bronze. At the IAAF World Championships held in London in 2017, Talbot qualified for the 200 metres semifinal with a personal best of 20.16 in his heat on 7 August. Five days later he ran the third leg for the 4 x 100 metres relay team which won the gold medal in a time of 37.47, a British and European record. Talbot retired from athletics competitions in December 2021. Personal life Talbot's father is British and his mother is half Trinidadian. Talbot attended St Augustine's Catholic College in Trowbridge, Wiltshire. Competition record 1Did not finish in the final References External links 1991 births Living people Sportspeople from Trowbridge British male sprinters English male sprinters Olympic male sprinters Olympic athletes for Great Britain Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics Athletes (track and field) at the 2016 Summer Olympics Commonwealth Games silver medallists for England Commonwealth Games medallists in athletics Athletes (track and field) at the 2014 Commonwealth Games World Athletics Championships athletes for Great Britain World Athletics Championships medalists World Athletics Championships winners European Athletics Championships medalists British Athletics Championships winners Team Bath track and field athletes English people of Trinidad and Tobago descent Sportspeople of Trinidad and Tobago descent Medallists at the 2014 Commonwealth Games
36371	https://en.wikipedia.org/wiki/1390s	1390s	1390s The 1390s was a decade of the Julian Calendar which began on January 1, 1390, and ended on December 31, 1399. References
2984551	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D1%88%D1%96	Вертолітні гроші	Вертолітні гроші «Вертолітні гроші» — один із методів, який використовує держава для сприяння соціально-економічному розвитку суспільства. Це можуть бути грошові виплати населенню, розподіл між громадянами доходів від видобутку ресурсів, експерименти з гарантованим доходом. Про «вертолітні гроші» в 1969 році писав лауреат Нобелівської премії з економіки Мілтон Фрідман. У 2002 році голова Федеральної резервної системи США Бен Бернанке допустив, що підживлення «вертолітними грошима» дійсно могло б допомогти стимулювати економіку, яка вичерпала себе, принаймні, на даному етапі історії, судячи з передумов для чергової хвилі глобальної рецесії. США У 2020 році законодавча система США обговорювала питання про видачу чеків у розмірі 1000 доларів США кожному повнолітньому громадянину, що описувалось у ЗМІ як "Вертолітні гроші" і відповідь на пандемію коронавірусу у США. Однак ця практика не може розглядатися як "Вертолітні гроші", доки цей розподіл грошей фінансується державою (борг), а не за допомогою друку грошей центральним банком. Див. також Монетарна політика Гарантований мінімальний дохід Примітки Монетарна політика Банківська справа
4537772	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0	Папраднянка	Папраднянка — річка в Словаччині, ліва притока Грічовского каналу, протікає в окрузі Поважська Бистриця. Довжина — 21.3 км; площа водозбору 79,1 км². Витікає в масиві Яворники на схилі гори Малий Яворник на висоті 860 метрів. Впадає у Грічовски канал біля села Папрадно. Примітки Посилання Округ Поважська Бистриця Річки Словаччини
4759070	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Кийово (Новгородська область)	Кийово (Новгородська область) Кийово — присілок в Старорусському районі Новгородської області Російської Федерації. Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Медниковське сільське поселення. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Медниковське сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Старорусського району
5090366	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D0%B0%D1%94%D0%B2	Акаєв	Акаєв — прізвище. Жіноча форма — Акаєва. Станом на 2013 рік в Україні зареєстровано 46 і 60 носіїв. Жінки Акаєва Майрам Дуйшенівна (* 1947) — перша леді Киргизстану з 1990 по 2005 рік. Чоловіки Акаєв Арсен Алійович (* 1970) — російський футболіст і тренер. Акаєв Аскар Акайович (* 1944) — киргизький державний та політичний діяч, учений. У 1989—1990 — президент Академії наук Киргизької РСР. З 1990 по 2005 — президент Киргизької Республіки (до 1991 року — Киргизької РСР). Акаєв Вахіт Хумідович (* 1952) — радянський і російський філософ. Доктор філософських наук, професор. Акаєв Даша Ібрагімович (1910—1944) — перший чеченський льотчик, учасник нацистсько-української війни. Іса Акаєв — молодший сержант Головного управління розвідки Міністерства оборони України, учасник російсько-української війни. Акаєв Лом-Алі Алійович (* 1990) — російський борець греко-римського стилю, призер Кубка Європейських націй. Примітки
37752	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D1%82%D1%83%D1%80%D1%96%D1%8F	Астурія	Астурія — історико-культурний регіон в Європі, на півночі Піренейського півострова. Назва походить від античного кельтського народу астурів. У середньовіччі був центром Астурійського королівства, на основі якого постала Іспанська монархія. З 1982 року автономія у складі Іспанії — князівство Астурія, що збігається із іспанською провінцією Астурія. На заході межує з Галісією, на півдні — з Кастилією-і-Леоном, на сході — з Кантабрією; на півночі омивається Атлантичним океаном, водами Біскайської затоки. Адміністративний центр — місто Ов'єдо; найбільше місто — Хіхон. Площа — 10604 км². Населення — близько 1 млн осіб (2061). Офіційні мови — іспанська та астурійська. Панівна релігія — католицизм. Географія Астурія розташована на північних схилах Кантабрійських гір. Клімат морський, м'який, зі значною кількістю опадів (до 2 000 мм). Невеликі гірські річки. В горах дубові та букові ліси, що переходять в альпійські луки. Адміністративний устрій Астурія адміністративно поділяється на 78 муніципалітетів (місцева назва ). Історія З I століття до н. е. Астурія була під владою Риму, з середини VI століття була частиною Вестготського королівства. З 718 року постало Астурійське королівство (із столицею спочатку в місті Правії, з 791 року — в Ов'єдо), центр Реконкісти — боротьби з арабськими завойовниками на Піренейському півострові. У 910 року астурійці перенесли свою столицю до Леону; відтак назва королівства змінилася на Леонське королівство. З 1230 року перебувала у складі Кастильського королівства, згодом Іспанії. З кінця XIX століття Астурія — один з найбільш розвинутих промислових районів Іспанії. Двічі (1931, 1934) повсталі робітники Астурії проголошували республіку. 1936—39 і пізніше Астурія — район боротьби проти фашизму. Господарство Астурія — індустріально-аграрна область з розвинутою гірничою промисловістю (до 70% вуглевидобутку Іспанії). Металургійні заводи (М'єрес, Хіхон, Ла-Фельгера) працюють на астурійському кам'яному вугіллі і залізній руді Країни Басків. В Ов'єдо і навколо нього розташовані підприємства машинобудування, хімічної промисловості, військові заводи. Розвинута також текстильна, шкіряна, тютюнова промисловість. В сільському господарстві переважає дрібне селянське землеволодіння. Посіви кукурудзи, картоплі, кормових культур і плодівництво. Тваринництво м'ясо-молочного напряму. Рибальство. Освіта В Астурії працює Ов'єдоський університет, єдиний вищий заклад регіону. Див. також Астурійське королівство Ключі з Астурії від минулого України Примітки Джерела Bowen-Jones, H. and W.B. Fisher. Spain: An Introductory Geography. New York: Praeger, 1966. Dresner, Denise, ed. Guide to the World. Phoenix: Oryx Press, 1998. S.v. "Asturias" Encyclopedia Americana. Danbury: Grolier, 2002. S.v. "Asturias" Merriam-Webster's Geographical Dictionary. Springfield: Merriam-Webster, 1997. S.v. "Asturias" Посилання Офіційний сайт Туризм в Астурії Історичні області Європи Автономні спільноти Іспанії Історичні області Іспанії Астурія NUTS 2 статистичні регіони
2572039	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B6%D0%B8%D0%BB%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%29	Межиліска (річка)	Межиліска (річка) Межиліска — річка в Україні, у Народицькому районі Житомирської області. Права притока Чортовця (басейн Прип'яті). Опис Довжина річки приблизно 8,4 км. Розташування Бере початок на південному сході від Славковиців. Тече переважно на північний захід через Межиліски і на сході від Рудні-Базарської впадає у річку Чортовець, праву притоку Звіздаля. Посилання Джерела Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 358 Маштаков П. Л. Список рек Днепровского бассейна. — : Тип. Имп. Академии наук, 1913. — С. 157. Малі річки України Річки Народицького району Статті про річки Житомирської області без зображення в картці
2745891	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%94%D0%B2%20%D0%92%D1%80%D1%85%20%28%D0%9F%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BA%D0%B0%29	Кралєв Врх (Пресека)	Кралєв Врх (Пресека) Кралєв Врх — населений пункт у Хорватії, у Загребській жупанії у складі громади Пресека. Населення Населення за даними перепису 2011 року становило 99 осіб. Динаміка чисельності населення поселення: Клімат Середня річна температура становить 10,53 °C, середня максимальна – 25,02 °C, а середня мінімальна – -6,28 °C. Середня річна кількість опадів – 818 мм. Примітки Населені пункти Хорватії
4427746	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%91%D0%B5%D0%BD%D1%83%D0%B0%20%D0%B4%27%D0%90%D0%B7%D1%96	Дені Бенуа д'Азі	Дені Бенуа д'Азі (Париж — , Сен-Бенен-д'Азі) — французький політик і промисловець. Біографія Дені Бенуа д'Азі — другий син графа П'єра-Венсана Бенуа (1758—1833), зброєносця, лорда Ла Мотт-Бараса, радника короля Людовіка XVI, генерал-лейтенанта в цивільних і кримінальних справах у резиденції Анже, та Марі-Гіємін де Лавіль-Леру (померла в 1826), художниці неокласичної школи, учениці пані Віже-Лебрен і Жака Луї Давида. Його батько був юристом у парламенті, членом і секретарем Паризької комуни в грудні 1789, державним міністром і членом Таємної ради. Через свою матір він є двоюрідним братом Фелікса Іполіта Ларю. Під час Реставрації Дені Бенуа д'Азі був секретарем представництва в Німеччині, брав непрямі внески, потім став генеральним інспектором фінансів при міністерстві Віллеля. Після 1830 року він поїхав після відставки в Ніверне, потім керував шахтами Алеза і зацікавився створенням залізниць. Член парламенту з 1841 по 1848 рр., обраний на виборах 2-ю колегією виборщиків Ньєвра (Шато-Шинон), він належав до правих легітимістів і продовжував брати активну участь у залізничних справах. Був уповноважений наказом від 28 червня 1847 додати до свого ім'я по батькові д'Азі. Д'Азі не обирався до Установчих зборів, але був обраний до Законодавчих зборів від департаменту Гар, де він засідав разом з монархічною більшістю. Д'Азі був обраний віце-президентом Асамблеї, боровся з політикою Єлисейського палацу та бере участь у розробці Закону від 31 травня про обмеження загального виборчого права. 2 грудня 1851 під час його головування, 200 депутатів зібралися в ратуші 10-го округу, щоб протестувати проти перевороту Луї-Наполеона Бонапарта. Разом з іншими депутатами, був заарештований, ув'язнений у казармі на набережній Орсе, а через кілька днів звільнений. Потім він залишив політику і присвятив себе промисловим питанням: він сприяв створенню Креді Фонсьє і став адміністратором компаній Орлеана і Париж-Ліон-Середземномор'я. Після франко-прусської війни виборці Ньєвра і Гара обрали його до Бордоської асамблеї. Від Ньєвра д'Азі головував на перших сесіях як найстарший член і був обраний віце-президентом. У 1871 році він був одним із п'ятнадцяти заступників, відповідальних за супроводження Адольфа Тьєра і Жуля Фавра до Версаля для обговорення прелімінарного миру 26 лютого 1871 р. і проголосував за мир 1 березня 1871, а через два місяці, 16 травня, за проведення публічних молитов. Того ж року він проголосував 10 червня за скасування законів про вигнання і 30 серпня за надання установчої влади Асамблеї, і проти повернення в Париж 3 лютого 1872 року. У 1873 році він проголосував за відставку Адольфа Тьєра 24 травня, а потім за припинення повноважень Мак-Магона 20 листопада. Він підтримав міністерство де Брольї 16 травня 1874 і голосував проти розпуску Палати представників 29 липня. У 1875 році д'Азі голосував проти поправки Валлона, 30 січня і 25 лютого 1875 проти всіх конституційних законів. У грудні 1875 опублікував лист, у якому зобов'язувався не балотуватися на майбутніх виборах, як сенаторських, так і законодавчих. Член Національних зборів або Палати депутатів З 4 квітня 1841 до 12 червня 1842 — від Ньєвра — Легітимістська опозиція. З 9 липня 1842 до 6 липня 1846 — від Ньєвра — Легітимістська опозиція. З 1 серпня 1846 до 24 лютого 1848 — від Ньєвра — Легітимістська опозиція. З 13 травня 1849 до 2 грудня 1851 — від Гара — Правий легітиміст. З 8 лютого 1871 до 7 березня 1876 — від Ньєвра — Союз правих. Сім'я Дені Бенуа д'Азі одружився 11 березня 1822 на Леонтині Роуз Амелі Брієр д'Азі, дочці землевласника і промисловця Леонора Брієр д'Азі, яка народила йому п'ятьох дітей: Поль (3 січня 1824 — 9 січня 1898), політехнік і промисловець, який одружився 23 квітня 1850 з Клер Мелані Жобер, дочкою графа Іполіта Франсуа Жобера. Ернестін Клер (1826 — 30 липня 1873), яка вийшла заміж 20 травня 1845 за Едуарда де Пре де Сен-Мора. Августин (28 травня 1829 — 20 серпня 1890), віконт Бенуа д'Азі, морський офіцер і директор колоній у Міністерстві флоту, офіцер Почесного легіону; одружився в першому шлюбі 17 серпня 1859 з Алін Александрін Шарлоттою Дару (дочкою Наполеона Дарю), а в другому шлюбі 23 березня 1870 з Огюстин Бертою Шарлоттою Марі Рессег'є. Аделін Александрін (1830 — 4 березня 1892), яка вийшла заміж 11 серпня 1849 за свого двоюрідного брата П'єра Сюзанна Огюстена Кошена. Анж Шарль Леонор (народився в 1834 році), який вперше одружився 11 червня 1860 з Марі Орелі Ле Бег де Жерміні, дочкою губернатора Банку Франції, його другий шлюб 15 лютого 1865 був з Маргеріт де Пресль де Сюрвіль. Твори 1825–1833 — Неопубліковані листи Дені Бенуа д'Азі до свого друга Ламенне 1845 — Звіт, складений від імені комітету, відповідального за розгляд законопроєкту про використання цукрових заводів 1857 — «Права, інтереси та обов'язки Франції в Кохінхіні», з Леоном Паже 1863 — Некролог: пан герцог де Раузан, президент Союзу лісників 1875 — Звіт вищої комісії страхових фондів на випадок смерті та у разі нещасних випадків пану президенту… 1880 — На залізниці Ньєвр 1889 — Лист до пана Чарльза Мартіна, президента Генеральної ради залізниці Ньєвр-Сальє 1889 — Лист до пана віконта де Сен-Совера, генерального радника Сен-Бенен-д'Азі на Ньєврській залізниці… Герб «Кожний з кварталів, 1-й і 4-й, Лазур із Соколом або крутиться, і огороджує гілку лавра того самого»; фамільний герб: «у другій і третій чверті Гулес із чотирма срібними стрілами з оперінням, поставлений в блідий колір з вістрям до вождя, що позує у фас, вождю в сріблястій оправі, заряджений трьома зірками Гулес», що означає «Арлюс де Монклер, герб альянсу». Щит увінчаний графською короною. Прихильники або охоронці трофея, «два соколи у супроводі та в парі, природно парувалися» Девіз Нагороди Лицар Почесного легіону 26 жовтня 1826. Примітки Література Jean Lambert Dansette, Histoire de l'entreprise et des chefs d'entreprise en France, le temps des pionniers 1830-1880, t.I, décembre 2000. Index biographique français SAUR Robert, Vapereau I 82, 359-367 Titres, anoblissements et pairies de la Restauration par A. Révérend ; Paris 1901. T. I, page 178. Archives nationales de France: Fonds Denis Benoist d'Azy, Administrateur de Sociétés. fonds sous forme de microfilm Див. також Прем'єр-міністр Франції Список прем'єр-міністрів Франції
248427	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8F%20%28%D0%90%D1%88%D0%B0%D1%84%D1%84%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3%29	Неділя (Ашаффенбург)	Неділя (Ашаффенбург) «Неділя» — тижневик для українських біженців, який виходив із перебоями від грудня 1945 до 1949 року в Німеччині у містах Швайнфурт та Ашаффенбург. За відсутністю українських черенок виходив перший рік латинкою. Редагував Г. Которович; серед співробітників та кореспондентів були: А. Курдидик, Т. Лапичак, М. Лівицький, С. Підгайний, С. Росоха, М. Стахів, І. Штуль-Жданович і А. Животко. Між 1950-56 роками з'являвся часопис неправильно у м. Аугсбург. Джерела Encyclopedia of Ukraine, Vol. III, University of Toronto Press, 1993. Животко А. П. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — Київ: Наша культура і наука, 1999. — 368 с. ім. пок. («Літературні пам'ятки України») Історичні періодичні видання Українські газети Німеччини Щотижневі газети Неділя Газети минулого Ашаффенбург Друковані видання, засновані 1945 Друковані видання, закриті 1949
5113611	https://uk.wikipedia.org/wiki/Malayotyphlops	Malayotyphlops	Malayotyphlops — рід змій родини сліпунів (Typhlopidae). Представники цього роду мешкають в Південно-Східній Азії. Види Рід Malayotyphlops нараховує 12 видів: Malayotyphlops andyi Malayotyphlops canlaonensis Malayotyphlops castanotus Malayotyphlops collaris Malayotyphlops denrorum Malayotyphlops hypogius Malayotyphlops koekkoeki Malayotyphlops kraalii Malayotyphlops luzonensis Malayotyphlops manilae Malayotyphlops ruber Malayotyphlops ruficauda Примітки Сліпуни Роди плазунів
4286249	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%8C%D1%8F%D0%BC%D0%B0%20%D0%A1%D0%BE%D1%83	Марьяма Соу	Марьяма Соу (19 травня 2000) — бразильська плавчиня. Учасниця Олімпійських Ігор 2016 року. Посилання Марьяма Соу на Olympedia.org Марьяма Соу на Sports-Reference.com Примітки Народились 2000 Гвінейські плавчині Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 2016 Плавчині вільним стилем Гвінейські олімпійські плавці та плавчині
3216975	https://uk.wikipedia.org/wiki/INEOS%20Intrepid	INEOS Intrepid	INEOS Intrepid — багатоцільовий газовий танкер з трипаливним двигуном, здатним використовувати зріджений природний газ (ЗПГ) та етан. «Сланцева революція» в США призвела до появи на ринку великих об'ємів етану та дозволила організувати трансокеанські постачання цього газу, який є найбільш енергоефективним при виробництві етилену. Для його транспортування до Європи компанія Evergas замовила будівництво серії із восьми танкерів класу Драгон, першим серед яких став до ладу INEOS Insight, тоді як його сістершип INEOS Intrepid виявився четвертим у серії. Як і попередні судна, його замовили китайській корабельні Sinopacific Offshore&Engineering, розташованій в Цідуні (провінція Цзянсу, на протилежному від Шанхаю березі Янцзи). Закладене у жовтні 2014-го, судно спустили на воду в січні 2015-го та завершили будівництвом у жовтні того ж року. У березні 2016-го INEOS Intrepid відпливло із термінала Маркус-Хук (Пенсільванія) та за два тижні прибуло із вантажем етану до узбережжя Норвегії, здійснивши таким чином перше постачання з США для установки парового крекінгу в Рафнесі. У вересні того ж року INEOS Intrepid став першим газовозом, котрий отримав вантаж етану на новому, найбільшому в світі, терміналі для зріджених вуглеводневих газів в Морганс-Поінт (Техас). INEOS Intrepid має 3 вантажні танки (2 дводольні та один конічної форми) загальним об'ємом 27570 м3 та належить до багатоцільових газовозів – тобто здатен перевозити повний спектр охолоджених до стану рідини газів включно із метаном (ЗПГ). Останній традиційно транспортують за допомогою гігантських суден з на порядок більшим об’ємом танків (до 267 тис. м3 – тип Q-Max), проте наразі зростає попит на доставляння невеликих партій, що зокрема пояснюється поширенням технології суден з двигунами на зрідженому природному газі (до яких належать і самі газовози класу Драгон). Крім природних вуглеводневих газів, судно може перевозити численні хімічні продукти (етилен, пропілен, бутилен, пентен, бутадієн, ізопрен, вінілхлорид, диметиловий, діетиловий та вінілетиловий етери, ацетальдегід, диметиловий, моноетиловий та ізопропіловий аміни, хлоретан). Для вантажу забезпечується охолодження до -163°C (потрібне для перевезення ЗПГ) та транспортування під тиском до 4,5 бар (для зрідженого нафтового газу). Енергетична установка судна включає два багатопаливні двигуни Wärtsilä SL50DF Tire II потужністю по 5,85 МВт, які можуть використовувати не лише нафтопродукти, але також ЗПГ та етан. Споживання останніх дозволяє оптимізувати витрати на роботу судових холодильних установок, котрі на традиційних газовозах повинні повертати у рідкий стан частину вантажу, яка випарувалась під час транспортування. Втім, ЗПГ та етан можуть використовуватись і під час перевезення інших речовин, оскільки для них на судні встановлені спеціальні паливні резервуари об’ємом 1983 м3. Зменшення споживання нафтопродуктів дозволяє значно скоротити викиди шкідливих речовин (сполук сірки, оксидів азоту, діоксиду вуглецю). Примітки INEOS Intrepid INEOS Intrepid INEOS Intrepid

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.