id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
546265
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%20%D0%93%D0%B0%D1%83%D0%B7
|
Сан Гауз
|
Сан Гауз (Son House, власне ім'я Eddie James House Jr., 21 березня 1902 — 19 жовтня 1988) — американський блюзовий музикант. Для стилю Гауза характерний сильний повторюваний ритм, часта застосування слайд-гітари.
Вважається одним із найвпливовіших блюзменів усіх часів. Його творчість справила вплив на цілий ряд його сучасників та майбутніх музикантів, зокрема Роберта Джонсона, Мадді Вотерса, Рорі Галлахера, Джека Вайта, Бонні Рейтт тощо. Ім'я цього музиканта внесено до Зали слави блюзу. Сан Гауз, поруч з Чарлі Паттоном вважається одним з музикантів, які формували стиль дельта-блюзу та дали важливий поштовх для розвитку блюзу в майбутньому.
Біграфія
Ранні роки
Сан Гауз народився неподалік від Кларксдейла, штат Міссісіпі, був середнім з трьох братів і виховувався у дуже релігійній родині. Батько, Едді Гауз старший, був музикантом і грав у групі разом із своїми братами. З дитинства Гауз перейняв від родини любов до музики, хоча цікавився переважно співом не проявляючи жодного інтересу до родинного інструментального колективу. З релігійних причин юний Едді відчував абсолютну ворожість до блюзу та будь-якої світської музики.
Батьки Гауза розлучилися, коли йому було приблизно сім-вісім років і вони з матір'ю переїхали спочатку в Талулу, штат Луїзіана, а згодом в Новий Орлеан. Протягом наступних років Гауз все більше залучається до церковного життя, починає читати проповіді та все більше проймається ненавистю до блюзу.
У віці дев'ятнадцяти років він одружується на старшій жінці з Нового Орлеану на ім'я Керрі Мартін. Це був визначний крок для Сан Гауза, оскільки вони одружилися в церкві, не зважаючи на заперечення його родини. Молодята переїхали у рідне містечко Керрі у нетрях Луїзіани, щоб допомагати на фермі її батька. Пару років потому, відчуваючи себе використаним і розчарованим, Гауз залишає дружину і починає подорожувати у пошуках тимчасової роботи, одного разу перебирається у Східний Сент-Луїс, штат Іллінойс, де працює на металургійному заводі. Роботою, якою Гауз насолоджувався, була робота на ранчо в Луїзіані, що він часто відзначав, вдягаючи ковбойського капелюха на свої виступи.
Врешті-решт, Гауз відходить від важкої ручної праці, коли його приймають на службу спочатку у Баптистську Церкву, а згодом у Християнську Методистську Єпископальну Церкву. Так чи інакше, згодом він, як і його батько раніше, набув звичок, що суперечили з його покликанням — випивка і, можливо, розпуста. Після кількох років конфлікту, це призвело до того, що Гауз був змушений покинути постійну службу в церкві, хоча він і надалі відчував потребу в проповідування час від часу.
Блюзовий виконавець
У 1927 році у віці 25, Едді Гауз пережив кардинальну зміну музичних вподобань. На одному хуторі на південь від Кларксдейла Гауз почув, як один з його товаришів по випивці грає на слайд-гітарі — стиль, який він ніколи не чув раніше. Він миттєво змінив своє ставлення до блюзу, купив гітару у музиканта на ім'я Френк Госкінс і вже за кілька тижнів грав разом з Госкінсом, Джеймсом МакКоєм і Віллі Вілсоном. Дві пісні, яким він навчився від Госкінса, пізніше були серед його найвідоміших: «My Black Mama» і «Preachin' The Blues». Ще одним джерелом натхнення був Рубен Лейсі, більш відомий виконавець, який мав записи на Columbia Records і Paramount Records. За неймовірно короткий час, маючи лише цих чотирьох музикантів за приклад, Гауз розвинув до професійного рівня блюзовий стиль, що базувався на його релігійному співі у супроводі слайд-гітари.
За, ніби-то, вбивство людини з метою самозахисту, він був засуджений на 15 років у колонії штату Міссісіпі, з яких відбув близько двох років у 1928 і 1929. За офіційною історією, Гауз грав у дешевому барі, коли один чоловік почав стрілянину і поранив його в ногу. Після цього Гауз застрелив нападника. Своїм достроковим звільненням Гауз завдячує апеляції, поданій його родиною і втручанню впливового білого плантатора, на якого він працював. Точних офіційних даних щодо дати вбивства та строку, проведеного у в'язниці, не лишилося, а покази самого Сан Гауза у різних інтерв'ю різняться.
Після звільнення Сану наполегливо порадили поїхати з Кларксдейла і не повертатися. Він пішов пішки до Джонстауна і спіймав потяг до Лули, штат Міссісіпі, що за шість миль на північ від Кларксдейла. За дивовижним збігом, видатна зірка дельта-блюзу Чарлі Паттон, також перебував у віртуальному вигнанні в Лулі після звільнення з плантації Докері. Разом зі своїм напарником Віллі Брауном, Патон домінував на місцевій професійній блюзовій сцені. Паттон спостерігав, як Гауз грав за чайові на залізничній станції, після того, як він приїхав у Лулу без копійки в кишені, але не підійшов до нього. Потім він спостерігав, як Гауз своїм виступом привертав увагу натовпу до кафе і бутлегерського бізнесу жінки на ім'я Сара Найт, і запросив його стати регулярним музичним партнером з ним і Брауном. З часом Гауз і Паттон стали добрими друзями і часто подорожували разом на виступи, хоча грали окремо.
Перші записи
У 1930 році Арт Лейблі з Paramount Records приїхав до Лули, щоб переконати Паттона зробити ще кілька записів у Ґрафтоні, штат Вісконсин. Разом з Паттоном поїхали Гауз, Браун і піаніст Луїс Джонсон. Протягом цієї сесії Сан Гауз записав дев'ять пісень, вісім з яких були видані. Але запис виявився комерційним провалом і Гауз більше на записувався комерційно протягом 35 років. Він продовжив грати з Паттоном і Брауном навіть після смерті Паттона у 1934. Протягом цього часу Гауз працював трактористом на різних плантаторів в околицях озера Корморан.
Алан Ломакс вперше записав Гауза для Бібліотеки Конгресу у 1941 році. Разом з Гаузом на цьому записі з'явилися Віллі Браун (гітара), Фіддлін Джо Мартін (мандоліна) і Лерой Вільямс (губна гармоніка). Пізніше Ломакс повернувся в цю місцевість у 1942 і знову зробив запис з Гаузом. Після цього Едді Сан Гауз зник з очей публіки, покинувши музику, і переїхавши до Рочестеру, штат Нью-Йорк, де він працював залізничним провідником.
Назад із небуття
У 1960х у США на хвилі відродження блюзу, що значним чином було викликана британським вторгненням, ряд молодих ентузіастів блюзу, таких як Нік Перлс, Дік Вотермен і Філ Спайро здійснювали подорожі глибоко на Американський Південь, зокрема в Дельту Міссісіпі, у пошуках автентичних блюзменів початку сторіччя. Врешті-решт Гауза знайшли у Рочестері; на той момент він уже давно зав'язав з музичним бізнесом і не здогадувався про відродження фолк- і блюз-музики та міжнародне зацікавлення у його ранніх записах.
У результаті він активно гастролював теренами США та Європи, записувався для CBS Records. Сан Гауз був тепло прийнятий на музичній сцені 60-х, був почесним гостем на Фолк Фестивалі у Ньюпорті у 1964, на Фолк Фестивалі у Нью-Йорку у липні 1965, а також у європейському турі Американського Фолк Фестивалю в жовтні 1967 разом із Скіпом Джеймсом та Буккою Вайтом.
Молодий Гітарист Алан Вілсон (Canned Heat) був фаном Сан Гауза. Продюсер Джон Генрі Гаммонд попросив Вілсона, якому на той момент було лише 22 роки, «навчити Сан Гауза як грати, як Сан Гауз», оскільки Вілсон володів багатими знаннями блюзових стилів. Результатом такої співпраці стали альбоми «The Father of Delta Blues — The Complete 1965 Sessions» і «John the Revelator: The 1970 London Sessions».
Влітку 1970 Гауз знову гастролював Європою, зокрема з'явився на джазовому фестивалі в Монтре. Також Гауз грав на блюзовому фестивалі в Торонто у 1974 року, з'явився на телешоу Camera Three у супроводі блюз-гітариста Бадді Ґая.
Останні свої роки Сан Гауз хворів на рак гортані і в 1974 він остаточно покинув музику, після чого переїхав у Детройт, Мічиган, де залишався до своєї смерті у жовтні 1988. Члени Блюзової Спільноти Детройту за допомогою благодійних концертів зібрали кошти на побудову монументу на його могилі. З все життя Сан Гауз був одружений 5 разів.
Посилання
Ілюстрована дискографія
Біографія на сайті Yahoo!Music
Блюзові гітаристи США
Блюзові співаки США
Музиканти Columbia Records
|
3771411
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BD%D0%B0%20%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%96%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F
|
Ендоскопічна ретроградна холангіопанкреатографія
|
Ендоскопічна ретроградна холангіопанкреатографія (ЕРХП) (Endoscopic retrograde cholangiopancreatography), (ERCP) — це ендоскопічний метод, за допомогою якого можна проводити діагностичні та терапевтичні втручання. Окрім візуалізації жовчних проток, жовчного міхура та підшлункової залози з рентгеноконтрастними речовинами, також можуть бути видалені конкременти (камені), або проведене розширення просвіту жовчних проток (Papilla vateri). Ендоскопічна ретроградна холангіографія (ERC) не показує протоки підшлункової залози при гострому панкреатиті. Перші ЕРХП проведені в Боннському університеті з 1977 по 1979 рік.
Терапевтичні покази
холедохолітіаз;
гострий обтураційний холангіт (ургентний показ);
гострий біліарний панкреатит і гострий рецидивуючий панкреатит невідомої етіології;
стеноз жовчних шляхів непухлинного походження;
стеноз жовчних шляхів пухлинного походження (якщо пацієнту не показане хірургічне лікування);
ятрогенне пошкодження жовчних шляхів;
рак або аденома сосочка Фатера;
ретенційний синдром після холедоходуоденостомії;
хронічний панкреатит (панкреатична сфінктеротомія, евакуація конкрементів із панкреатичних шляхів, стентування головної протоки підшлункової залози);
псевдокіста підшлункової залози;
панкреатична нориця внаслідок пошкодження протоки підшлункової залози.
Виконання
Ендоскоп вводиться через рот в дванадцятипалу кишку, де оглядається і зондується фатеровий сосочок (Papilla vateri), гирло спільної протоки жовчних і підшлункових вивідних шляхів. Контрастна речовина вводиться в жовчні протоки ретроградно, тобто всупереч нормальному напрямку потоку жовчі. Під рентген контролем оцінюють звуження проток, наприклад, внаслідок жовчних каменів (холедохолітіаз), або пухлин.
Перевагою ЕРХП є можливість також одночасно проводити терапію на додаток до діагностики, наприклад, за допомогою інструменту для видалення або роздрібнення каменю, який просувається по робочому каналу ендоскопа. Це видаляє жовчні камені, які вийшли з жовчного міхура в жовчні протоки і вклинилися на вузькому кінці перед фатеровим сосочком. Якщо камінь занадто великий, щоб пройти через розріз або розширений сосочок, заздалегідь виконують механічну, або лазерну літотрипсію.
Якщо інструменти неможливо просунути в жовчний канал, отвір сосочка розрізається спеціальним катетером з рухомим електрично зарядженим дротом. Цей процес називається ендоскопічною папілотомією (ЕПТ). Іноді сосочковий отвір розширюється за допомогою повітряного балону.
Терапевтично значущим є причина звуження, наприклад звуження спричиненне пухлинами або запаленням, можна виправити, введенням стента, що відновить потік жовчі та секрету підшлункової залози. Також можливо взяти проби (біопсія), щоб підтвердити підозру на пухлину або запалення за допомогою гістологічного дослідження. Жовчний проток можна також оглянути безпосередньо за допомогою холангіоскопа, який просувається по робочому каналу ендоскопа (Mother-Baby-Technic). Крім того, жовчний проток може бути сонографічно досліджений зондом, (внутрішньопротоковим ультразвуком) (IDUS), який також просувається по робочому каналу.
Ризики і ускладнення ЕРХП незначні, та трапляються рідко. Залежно від основного захворювання можуть траплятися інфекції жовчних проток (холангіт) або жовчного міхура (холецистит), запалення підшлункової залози (панкреатит) або навіть травма стінки шлунка або кишечника (перфорація).
Альтернативним методом є ПТК (Перкутанна транспечінкова холангіографія). Зазвичай віна проводиться, коли ЕРХП, за показами неможлива. Іншими методами діагностики (але не для терапії) є ендосонографія та МРХП(магнітно-резонансна холангіопанкреатографія).
Протипокази
Такі ж, як і при езофагогастродуоденоскопії, а також: стеноз верхнього відділу ШКТ (стравоходу, кардіального відділу, пілоричного відділу або цибулини дванадцятипалої кишки) з діаметром меншим, аніж діаметр гастродуоденоскопу; перфорація ШКТ; вагітність; нескореговані розлади гемостазу.
Вебпосилання
ЕРХП-зображення в атласі ендоскопії
Примітки
Література
Jowell P.S., Baillie J., Branch M.S. Quantitative assessment of procedural competence: a prospective study of training in endoscopic retrograde cholangiopancreatography. Ann Intern Med 1996; 125: 983—989.
Adler DG, Baron TH, Davila RE, Egan J, Hirota WK, Leighton JA, Qureshi W, Rajan E, Zuckerman MJ, Fanelli R, Wheeler-Harbaugh J, Faigel DO; Standards of Practice Committee of American Society for Gastrointestinal Endoscopy. ASGE guideline: the role of ERCP in diseases of the biliary tract and the pancreas.Gastrointest Endosc. 2005 Jul;62(1):1-8.
В. Дзвонковська; Т. Дзвонковська (2013). Сонографія і ендоскопічна ретроградна холангіопанкреатографія в діагностиці раку підшлункової залози Вісник проблем біології і медицини 2 (3). ISSN 2077-4214
Ендоскопія
Медична діагностика
Медичні процедури
|
35358089
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Paperboy%20%282012%20film%29
|
The Paperboy (2012 film)
|
The Paperboy (2012 film)
The Paperboy is a 2012 American crime drama film co-written and directed by Lee Daniels and based on Pete Dexter's 1995 novel of the same name. The novel was inspired by a true story. It follows Miami reporter Ward Jansen who returns to his hometown in Florida to investigate a murder case involving a death row inmate. The film stars Matthew McConaughey, Zac Efron, Nicole Kidman, David Oyelowo, John Cusack and Macy Gray.
The film was produced by Daniels, Hilary Shor, Avi Lerner, Ed Cathell III, and Cassian Elwes. It premiered at the 2012 Cannes Film Festival on May 24, 2012 and October 5, 2012 worldwide. It grossed $102,706 in its opening weekend and $3.8 million worldwide, against a budget of $12.5 million, making it a box office bomb. Despite its mixed reviews, Kidman's performance drew Golden Globe and Screen Actors Guild Award nominations.
Plot
Anita, the former maid of the Jansen family, narrates the events of the summer of 1969 when Ward Jansen, an idealistic reporter, returned to his hometown of Lately, Florida, to investigate the events surrounding the 1965 murder of a violent local sheriff. Convicted for this murder was a man named Hillary Van Wetter, a swamp-dwelling alligator hunter and small-time criminal, placed on death row for the murder. Ward and his colleague, Englishman Yardley Acheman, investigative reporters with The Miami Times, plan to help exonerate him. Some evidence against Van Wetter was "lost", which Ward and Yardley plan to expose as redneck injustice.
Alabamian Charlotte Bless had fallen in love with Van Wetter, though they had not met, while only exchanging correspondence. She arrives in Lately, determined to prove his innocence as well so they could marry. Charlotte requests the help of Ward and Yardley who then hire Jack, Ward's younger brother, as their driver. Jack falls quickly in love with Charlotte, who wants Jack to remain her friend, and feels she loves Van Wetter.
Ward has mixed feelings about returning home to his estranged father, W.W., who runs Lately's local newspaper. The brothers dislike their divorced father's newest girlfriend, Ellen. Jack works as a paperboy for his father's business after having been expelled from college, which ended his collegiate swimming career. The only person Jack considers a friend is Anita, who helped Ward raise him after Jack and Ward’s mother left.
Charlotte is very open with Jack that she has sex with many men, once stating to him “(having sex) with a man is the most natural thing in the world,” yet refusing to do it with Jack, so as to not ruin their “friendship”. Jack, saddened throughout the film by this truth, walks toward the water while Charlotte lies on the shore. While swimming, Jack is stung by a jellyfish in multiple places, and crawls slowly toward shore, appearing to be dying. Two women see him struggling, come to him, saying he must be having an allergic reaction, and one prepares to urinate on the wounds, knowing this is the only way to save him. Charlotte sees the woman standing above Jack about to urinate on him and begins screaming at her, insisting that if anyone urinates on Jack it should be Charlotte. Charlotte then urinates on all of Jack’s wounds, thereby saving his life.
When they return they find Yardley has published an article in the newspaper about the incident regarding Charlotte urinating on Jack’s wounds. Jack appears livid and attacks Yardley, and during their fight calls Yardley a “n****r,” which he later sees upset Anita as well. This altercation is the beginning of bad blood between Yardley and Jack.
Van Wetter is initially hostile to the reporters. Contrary to the romantic portrayal he had painted of himself in his letters to Charlotte, he reveals himself to be racist, sexist, and crude. After Van Wetter tells them his alibi, the Jansens travel to meet Van Wetter's Uncle Tyree. Tyree, who lives in disturbing and unsanitary conditions in the swamp, surrounded by the bodies of dead animals, is initially reluctant to admit his own crime to save his nephew's life, but finally admits that they were away the night of the murder, stealing sod from a golf course in Ormond Beach. The exchange ends in conflict, Tyree and another family member threatening violence, and the Jansen brothers leaving quickly thereafter.
Yardley and Charlotte visit the golf course to verify the story. Yardley claims to have found the developer who bought the stolen sod, saying that the man requested anonymity, so refuses to disclose his name, even to Ward. Yardley goes back to Miami to start writing the article, but not before Jack sees Yardley appear flirtatious with Charlotte, prompting Jack to ask her later if she slept with Yardley. Charlotte admits she did, but treats it as another minor sexual occurrence, while regarding their friendship as a pillar in her life. As it begins to rain, she invites Jack to dance with her where they are, on the lawn, with Jack in only his underwear, during which they both appear deeply joyous.
Jack later- again- proclaims his love to Charlotte, giving her his mother’s ring, but Charlotte says “lemme know when you want it back,” and infers she is waiting for Van Wetter.
Suspicious of Yardley's motives, Ward decides to check Ormond Beach himself, with Jack and Charlotte in tow. On the way Ward gets drunk at a bar and approaches a black man. During the night, Charlotte and Jack hear alarming sounds and run from their rooms. Jack sees Ward tied up through a hotel window and see the man Ward had evidently left the bar with, then several other men in the room, who had gruesomely beaten Ward who was hog tied naked on a large piece of plastic, which was covered in Ward’s blood. Most of the men run out of the room, but Jack grabs one and beats him, then falls to Ward’s body, holds him closely, and cries. Ward is brought to the hospital.
Shortly after Ward’s beating, Jack spends time with Charlotte again, during which she reminds Jack often that she is not the right one for him. Jack remains unable to escape what he believes is true love for Charlotte, and one night she looks into Jack’s longing eyes and says, “okay, but just this once.” Jack immediately removes his clothing and looks extremely happy as the two begin to kiss. Anita narrates the scene as they begin to make love, and ends the scene quickly, so the details of the sexual encounter remain mysterious.
Jack goes to Miami, hoping to convince Yardley not to publish the unproven "facts" with Ward’s name as co-reporter, but there is clear rivalry between the two that will not allow for any negotiation. During this confrontation, Yardley reveals he is an American born man pretending to be English to escape discrimination, suddenly speaking without an accent and stating “you have to be James Bond to get a job in this town”. Yardley additionally reveals to Jack that while Yardley was intoxicated, he once let Ward perform fellatio on him. Jack, however, does not resent Ward for being homosexual; he feels only disappointed that Ward felt he needed to keep it a secret from Jack for so long.
The article is published and Yardley leaves for New York with a book deal. Van Wetter obtains a pardon and locates Charlotte, who is then living elsewhere, and sees clearly she no longer wants him, but her candid disinterest does not deter him. Van Wetter forces himself onto Charlotte many times during the scene, with Charlotte initially trying to fight him off, but gradually seeing she cannot stop him. He tells her she will go with him to live “in the swamp”; she says she does not want to live in a swamp, but Van Wetter insists she will be fine. Charlotte appears to concede only out of fear and inability to fight Van Wetter any longer. Months later, Charlotte lives unhappily with Van Wetter’s abusive behavior and sends a letter to Jack telling him she made a mistake and would like to reunite with Jack at his father's wedding. Jack does not receive the letter until the wedding reception, smuggled to him by Anita, who was fired from the Jansen household and knew Ellen did not intend to pass the letter to Jack.
The day of the wedding, Jack sees Charlotte is not there, and strongly suspects it is because Van Wetter refused to allow her to go. Jack, joined by Ward, who has revealed that the anonymous developer does not exist, undercutting Van Wetter's alibi. Jack and Ward find that Van Wetter has killed Charlotte rather than let her attend the wedding. A fight ensues and Van Wetter slices Ward’s throat with a machete as Jack watches, unable to stop his brother’s death. As the sun sets, Van Wetter then targets Jack who quickly runs away, dodging through the forest, and dives into the swamp. Van Wetter walks back to the cabin and reappears with a small motorboat, in which he carefully searches for Jack with a flashlight in hand. Jack appears to swim and hide with some ease, while Jack seems to have flashbacks of relaxing swims he once had during his time on the college team. Jack treads near-silently right beside Van Wetter’s boat, careful to remain on the opposite side of where Van Wetter searches. The boat’s engine dies and Van Wetter is next seen approaching his cabin, looks toward the porch, then enters the kitchen area, where he had killed Charlotte. Van Wetter appears alone, scared, and contemplative, and then Jack is seen driving away in the motorboat, towing the bodies of Ward and Charlotte, presumably back home.
Anita concludes her narration of the events in Jack’s life by recounting that Van Wetter was convicted for the murders of Ward and Charlotte and sent to the electric chair; she states Jack reunited with his mother at Ward's funeral; and she states Jack would never get over his “first love”.
Cast
Production
After the critical acclaim for his previous film Precious, Daniels was sent many possible scripts for a follow-up including several lucrative offers. However he decided to pass on these stating that "I couldn’t get off on it" and stating that he instead "went with what my spirit told me to do". Daniels had stated that along with Push, he viewed The Paperboy as "one of the great, great novels". He particularly enjoyed the characters in the novel, finding them extremely relatable, though he found the plot was somewhat nonsensical and thus viewed the movie as an attempt to create a more coherent storyline.
Daniels was initially nervous about meeting Kidman although he calmed down once she told him "I'm just a working girl, Lee. You've got to direct me." Kidman herself was unsure if she could portray her character, only gaining confidence after Daniels introduced her to several women who, similar to Kidman's character, had romantic involvements with prisoners, one of whom told her that she believed she could portray such a relationship convincingly. During the shoot Kidman only communicated to Cusack as her character, Charlotte, stating "I wanted to deal with him as the character and have him deal with me as the character". As a joke after filming wrapped, Cusack went up to Kidman and formally introduced himself. One notable scene featured Kidman urinating on Efron after he gets badly stung by a swarm of jellyfish. Although neither the actors involved nor Daniels had any problem with filming the scene, Daniels admitted to getting cold feet while editing and consulted with Kidman about possibly removing the scene who reportedly told him "Lee, you made me pee on Zac Efron. If you don't put it in the movie, you need to man up."
Release
The film premiered on the 65th Cannes Film Festival on May 28, 2012, to mixed reviews. Robbie Collin at The Daily Telegraph wrote that "Readers of the film's Wikipedia page may spot the claim that it received 'the longest sustained standing ovation of the festival at 16 minutes'. As someone who was present at that screening, and the cacophonous quarter-hour of jeering, squawking and mooing that followed, I think Wikipedia may want to clarify its definition of 'standing ovation'." The Guardian surmised, "those who prefer delicate watercolours had better stand well back. It makes a lurid splash."
The Paperboy also screened at the 2012 Ischia Global Film & Music Festival, 39th edition of the Flanders International Film Festival Ghent, 2012 New Orleans Film Festival, 50th New York Film Festival (to which Kidman received a tribute gala), 2012 Toronto International Film Festival, and the 2012 Stockholm International Film Festival.
Reception
Reception to The Paperboy has been mixed with some critics comparing it to Lee Daniels' directorial debut, Shadowboxer. Robbie Collin of The Daily Telegraph disliked the film at its Cannes premiere, but positively reappraised it almost a year later on its UK release. "As a piece of art this is all lust, no caution; a heady mirage of sex, swamps and soul music that wants nothing more than for you to share in the joke. Thank goodness I finally got it," he wrote. Most praise has been for Nicole Kidman's portrayal of Charlotte Bless, and Collin wrote that she "has not been this good since Dogville (2003), and...secretes sensuality like a slug does slime". Peter Bradshaw of The Guardian said, "Nicole Kidman really is terrifically good as Charlotte: funny, sexy, poignantly vulnerable". Sophia Pande of Nepali Times wrote, "The Paperboy may not be to your taste. It is often over the top and very violent, but this is Lee Daniel’s [sic] style. It is this very style backed by intelligence, undeniable directorial skill, and an intimate knowledge of his deeply flawed but very human characters that make for such a compelling film." Nonetheless, the Alliance of Women Film Journalists nominated Kidman in the category, "Actress Most in Need of a New Agent."
On Rotten Tomatoes, the film holds an approval rating of 45% based on 147 reviews, with an average rating of 5.20/10. The website's critics consensus reads: "Trashy and melodramatic, The Paperboy is enlivened by a strong cast and a steamy, sordid plot, but it's uneven and often veers into camp." On Metacritic, the film has a weighted average score of 45 out of 100, based on 38 critics, indicating "mixed or average reviews".
The staff of The A.V. Club named it the worst film of 2012. The New Yorker film critic Michael Schulman called the film "deliriously tawdry and nonsensical". Stephen Whitty of the Newark Star-Ledger wrote of the film, "Simply ugly trash," while Mick LaSalle of the San Francisco Chronicle basically recommended one watch the movie "with the indispensable aid of that wonderful late-20th century invention: fast forward."
Soundtrack
Singer Mariah Carey wrote and recorded a song titled "Mesmerized" for the film's soundtrack. The song, however, was not released to coincide with the film. It was released on October 2, 2020 on her special collection of previously hard-to-find and unreleased songs, The Rarities. The song was produced by Carey along with Loris Holland and Randy Jackson.
Accolades
References
External links
2012 films
2012 thriller films
2012 LGBT-related films
American LGBT-related films
American thriller films
Films directed by Lee Daniels
Films about journalists
Films about race and ethnicity
Films about racism in the United States
Films about sexual repression
Films based on American novels
Films set in Florida
Films set in swamps
Films shot in Los Angeles
Films shot in New Orleans
Films set in 1969
Southern Gothic films
2012 drama films
Films scored by Mario Grigorov
2010s English-language films
Films produced by Avi Lerner
2010s American films
|
2617813
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%81-%D0%B4%D0%B5-%D0%A2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%B0
|
Навас-де-Толоса
|
Навас-де-Толоса («Навас-Тулузький») — містечко й сільська округа в Іспанії, у складі провінції Хаен, муніципалітету Ла-Кароліна. Розташоване у східній частині комарки Сьєрра-Морена. Виникло на основі укріпленого мавританського поселення. 1212 року біля поселення відбулася велика битва між християнськими та мусульманськими військами, що стала переломною у ході Реконкісти. У XIII столітті увійшло до складу Кастильського королівства. Отримало міське самоврядування за правління іспанського короля Карла ІІІ. У містечку розташований пам'ятник битві та католицька церква Внебовзяття (XVIII ст.). Населення — 468 осіб (2016). Святий патрон — Антоній Падуанський. Поштовий код — 23212. Також — лас-Навас-де-Толоса, спрощено — лас-Навас.
Посилання
Блог із Навас-де-Толоси
Населені пункти Іспанії
Ла-Кароліна
|
2738729
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Rostraria%20azorica
|
Rostraria azorica
|
Rostraria azorica — вид трав'янистих рослин з родини Тонконогові (Poaceae), ендемік Азорських островів.
Опис
Однорічна рослина, росте у щільних пучках. Стебла підняті, 2.5–18 см завдовжки. Бокові гілки відсутні. Листові піхви опушені. Лігули 0.5–1.5 мм завдовжки, тупі. Листові пластини довжиною 2–11 см, шириною 1.5–3 мм; поверхні щільно волохаті з обох сторін. Суцвіття — довгаста волоть, 1.5–8 см завдовжки, 0.3–0.9 см ушир. Колосочки одиночні. Родючі колосочки містять 3–8 родючих квіточок; зі зменшеними квіточками на вершині. Колосочки зворотнояйцеподібні, з боків стиснуті, довжиною 5.5-9 мм, шириною 2–5 мм, роз'єднуються в зрілості нижче кожної родючої квіточки. Колоскові луски подібні, коротші, ніж колосочок; схожі на родючу лему в текстурі; блискучі. Нижня колоскова луска еліптична, 3–6.5 мм завдовжки, 0.7 довжина верхньої колоскової луски, 1-кілева, 2–3-жильна; вершина гостра. Верхня колоскова луска еліптична, 4–7 мм завдовжки, 0.8–1.2 довжини сусідньої родючої леми; 1-кілева, 5-жильна; вершина гостра. Родюча лема квіточки еліптична, довжиною 5–6 мм, блискуча, кілева, 5-жильна; поверхня оголена або опушена; волосся 0.5–0.75 мм довжиною; верхівка леми 1-остюкова. Верхня квіткова луска 0.75–1 від довжини леми, верхівка зубчаста, 2-остева; ості 0.31 мм завдовжки. Горішні стерильні квіточки нагадують родючі хоч і нерозвинені. Пиляків 3, 0.9–1.6 мм довжиною. Зав'язь гладка.
Поширення
Ендемік Азорських островів (острів Санта-Марія).
Джерела
Ендемічна флора Азорських островів
azorica
Рослини, описані 2003
Poeae
|
571225
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B9
|
Київський планетарій
|
Київський планетарій — найстаріший та найбільший планетарій в Україні. За розміром купола посідає друге місце в Європі з площею екрану 830 м². Щорічно його відвідують понад 150 тис. гостей.
Київський планетарій — це унікальний просвітницький проєкт Університету сучасних знань Товариства «Знання України».
Історія
1 січня 1952 — початок діяльності Київського планетарію. Ініціатива створення планетарію належала Сергію Всехсвятському. Для роботи планетарію був переобладнаний колишній костел Святого Олександра.
1988 рік — Київський планетарій починає працювати у новій будівлі на вул. Велика Васильківська, 57/3.
З 2002 по 2016 рік директором планетарію був Клим Чурюмов, першовідкривач комети Чурюмова-Герасименко.
У 2011 році відбулася презентація оновленого Київського планетарію. Зокрема, у ньому було відкрито новий науково-культурно-розважальний центр для усієї сім'ї ATMASFERA 360.
Технічні характеристики
Діаметр купола — 23 метри.
Висота купола — 11,5 метра.
Кількість місць — 320.
Астрономічні ефекти — метеорний дощ, рух комети, зміна фаз Місяця, затемнення Сонця, болід, полярні сяйва.
Київський планетарій одночасно оснащений двома проєкційними системами:
оптико-механічна система Zeiss Mark IV, виробництва компанії Carl Zeiss, встановлений у 1988 році;
надсучасна цифрова проєкційна система X12 виробництва компанії Front Pictures, встановлена у 2016 році;
Оптико-механічний зірковий проєктор зроблений компанією Zeiss є представником легендарної лінійки проєкторів, з яких почалась епоха планетаріїв. Апарат складається з двох сфер, з'єднаних між собою. Кожна зі сфер проєктує близько 6 500 зірок Південної або Північної півкулі за допомогою тисячоватних ламп. Апарат може обертатися в трьох вимірах, реалістично зображає зоряне небо та його зміни протягом року.
Цифрова проєкційна система Front Pictures X12 була розроблена партнерами планетарію, українською компанією Front Pictures. Система складається з 12 HD проєкторів, підключених до потужного сервера, який створює на куполі яскраве зображення роздільною здатністю 4К. Програмне забезпечення дозволяє демонструвати сучасні фільми формату 360 з ефектом 3D, робити інтерактивні лекції за допомогою астрономічної комп'ютерної програми SpaceTime360, проводити презентації за допомогою Presenter360 та розважати відвідувачів за допомогою музичного візуалізатора Meduza360. Зі встановленням цифрової системи Київський планетарій приєднався до міжнародної спільноти сучасних планетаріїв. Проєкційна система дозволяє планетарію демонструвати найкращі сферичні фільми та створювати власні сучасні лекції та програми, завдяки поєднанню високотехнологічного обладнання та досвідченого лекторського персоналу у співпраці з провідними ІТ-компаніями. Новітня технологія повнокупольного відео дозволяє глядачам відчути ефект присутності у глибинах Усесвіту і відчути себе безпосереднім учасником космічної подорожі.
Діяльність
Сьогодні Київський планетарій перетворюється на унікальний науковий, просвітницький, культурний і розважальний простір для розвитку та відпочинку. У програмі планетарію — сучасні повнокупольні фільми у форматі 360, пізнавальні відео лекції та студії з природних наук і космічної творчості.
Уже в розробці низка науково-розважальних лабораторій та майстер-класів, науково-технологічних експонатів та арт інсталяцій, пізнавальних шоу та дивовижних перформансів, цікавих для дітей від 5 років та дорослих.
Чекаємо на всіх, кого надихають безмежні космічні простори Всесвіту та унікальна сферична будівля нашого планетарію.
Видатні астрономи, що пов'язані з Київським планетарієм
Сергій Всехсвятський — ініціював створення планетарію.
Леонід Шульман — працював лектором у планетарії на початку 60-х років XX сторіччя.
Клим Чурюмов — директор планетарію з 2002—2016 роки.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Київського планетарію
Сайт Товариства «Знання» України
Київський планетарій // Енциклопедія Сучасної України
Як доторкнутись до зірок: у чому унікальність українських планетаріїв // Рубрика, rubryka.com
Культура Києва
Планетарії України
Печерський район
|
134976
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Egan%2C%20South%20Dakota
|
Egan, South Dakota
|
Egan, South Dakota
Egan is a city in Moody County, South Dakota, United States. The population was 241 at the 2020 census.
The city has the name of a railroad employee.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 278 people, 117 households, and 76 families residing in the city. The population density was . There were 127 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 86.3% White, 8.6% Native American, 0.7% Asian, 0.4% from other races, and 4.0% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.2% of the population.
There were 117 households, of which 25.6% had children under the age of 18 living with them, 51.3% were married couples living together, 7.7% had a female householder with no husband present, 6.0% had a male householder with no wife present, and 35.0% were non-families. 30.8% of all households were made up of individuals, and 10.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.38 and the average family size was 2.92.
The median age in the city was 41.6 years. 23.7% of residents were under the age of 18; 5.9% were between the ages of 18 and 24; 24.5% were from 25 to 44; 31% were from 45 to 64; and 15.1% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 51.8% male and 48.2% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 265 people, 111 households, and 67 families residing in the city. The population density was . There were 119 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 93.96% White, 4.91% Native American, and 1.13% from two or more races.
There were 111 households, out of which 34.2% had children under the age of 18 living with them, 47.7% were married couples living together, 7.2% had a female householder with no husband present, and 39.6% were non-families. 34.2% of all households were made up of individuals, and 13.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.39 and the average family size was 3.15.
In the city, the population was spread out, with 26.8% under the age of 18, 7.2% from 18 to 24, 28.7% from 25 to 44, 24.9% from 45 to 64, and 12.5% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 115.4 males. For every 100 females age 18 and over, there were 110.9 males.
The median income for a household in the city was $26,979, and the median income for a family was $30,000. Males had a median income of $25,357 versus $17,188 for females. The per capita income for the city was $13,392. About 1.4% of families and 5.7% of the population were below the poverty line, including 2.2% of those under the age of eighteen and 20.0% of those 65 or over.
References
Cities in South Dakota
Cities in Moody County, South Dakota
|
4682837
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B3%D1%83%D0%BD%D0%B4%D0%B0%20%D0%94%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%96%D0%BE%D0%BD%202022%E2%80%942023
|
Сегунда Дивізіон 2022—2023
|
Сегунда Дивізіон 2022—2023 — 92-й сезон другого за значенням іспанського дивізіону. Чемпіонат стартував 12 серпня 2022 року, а фінішував 17 червня 2023 року.
Зміни порівняно з попереднім сезоном
Команди та стадіони
Турнірна таблиця
Примітка
Результати матчів
Плей-оф підвищення
Примітки
Посилання
Офіційний вебсайт
Сегунда Дивізіон на soccerway
2023
Іспанія
Іспанія
2022 в іспанському спорті
2023 в іспанському спорті
|
4780590
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BB%20%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%BC
|
Герол Грем
|
Герол Грем (13 вересня 1959, Ноттінгем) — британський професійний боксер, чемпіон Європи за версією EBU (1983-1984) у першій середній вазі і (1985-1987) у середній вазі.
Професіональна кар'єра
Герол Грем дебютував на профірингу 1978 року. Він виграв 16 боїв поспіль і 24 березня 1981 року завоював титул чемпіона Великої Британії за версією (BBBofC) у першій середній вазі. 25 листопада того ж року завоював титул чемпіона Співдружності. Здобувши ще чотири перемоги, 23 травня 1983 року виграв вакантний титул чемпіона Європи за версією EBU. Вигравши свої наступні сім боїв, в тому числі перемігши майбутнього чемпіона світу Лінделла Голмса (США), 24 квітня 1985 року завоював вакантний титул чемпіона Великої Британії за версією (BBBofC) у середній вазі. 5 лютого 1986 року виграв титул чемпіона Європи за версією EBU у середній вазі. Вигравши свої наступні три боя, включаючи один захист звання чемпіона Європи, 26 травня 1987 року провів захист проти Сумбу Каламбая (Італія) і програв одностайним рішенням суддів, зазнавши першої поразки.
Грем закрив поразку трьома перемогами, вигравши між іншим вакантний титул чемпіона Великої Британії за версією BBBofC у середній вазі. 10 травня 1989 року в бою за вакантний титул чемпіона світу WBA у середній вазі програв розділеним рішенням суддів Майку Маккаллуму (США).
Грем проти Джексона
24 листопада 1990 року відбувся бій за вакантний титул чемпіона світу за версією WBC у середній вазі між Геролом Гремом і Джуліаном Джексоном (США). Британець був фаворитом бою і з перших секунд переважав суперника у швидкості, точності ударів і винахідливості. Вже після другого раунду у Джексона почало закриватися ліве око, операцію на якому він робив після останнього бою менш ніж за чотири місяці до бою з Гремом. Після трьох раундів лікар попередив американця, що після четвертого раунду не дасть йому дозвіл на продовження бою. Британець впевнено вів бій, контратакуючи безхитрісного суперника і наближаючись до звання чемпіона. Але лише один точний удар Джексона, одного з найбільших панчерів в історії середньої ваги, відправив Грема в глибокий нокаут на другій хвилині четвертого раунду. Після того, як Джексон завдав удару, Грем знепритомнів ще до того, як ударився об полотно, і отямився лише через п'ять хвилин.
12 березня 1992 року Грем вдруге вийшов на бій проти чемпіона Європи за версією EBU Сумбу Каламбая і вдруге програв йому одностайним рішенням суддів. Після наступної поразки від Френка Гранта (Велика Британія) Грем припинив виступи на чотири роки.
Повернувшись 1996 року на ринг, Герол Грем розпочав виступи у другій середній вазі. Здобувши перемоги над Крісом Джонсоном (Канада) і Вінні Паціенца (США), 28 березня 1998 року вийшов на бій проти чемпіона світу за версією IBF Чарлза Брюера (США) і, зазнавши поразки технічним нокаутом у десятому раунді, вирішив завершити кар'єру.
Примітки
Посилання
Англійські боксери
Уродженці Ноттінгема
Боксери першої середньої ваги
Боксери середньої ваги
Боксери другої середньої ваги
Чемпіони Європи з боксу
|
7173608
|
https://en.wikipedia.org/wiki/W%C5%82adys%C5%82aw%20Sad%C5%82owski
|
Władysław Sadłowski
|
Władysław Sadłowski (June 25, 1869 in Lviv – May 25, 1940 in Lviv) was a Polish architect, a representative of historicism and Art Nouveau and a graduate of the Lwów Technical Academy.
Life
He was born on 25 June 1869 in Lemberg (Lviv in present-day Ukraine), Kingdom of Galicia and Lodomeria (part of the Austro-Hungarian Empire), to father Wiktor, who worked as an architect, and mother Maria (née Rawska), who also hailed from a well-established family of Lviv architects. After graduating from secondary school he studied architecture at the Lviv Polytechnic (1888-1892) and subsequently at the Technical University in Vienna (1892-1894). Upon completion of his studies, he became an assistant to Oswald Gruber at the university (1894-1896) and at the same time he further continued his education under Karl König. He received his diploma from the Lviv Polytechnic in 1897.
He started working as an architect first in Zygmunt Gorgolewski's team where he participated in creating the interior design of the Lviv Theatre of Opera and Ballet (1899), then in Ivan Levynskyi's and Wincenty Rawski's architectural studios and finally as an independent architect. His early works represent historicism, nonetheless his style, influenced by Viennese architect Otto Wagner, quickly developed into Art Nouveau making him one of the most distinguished representatives of this style in the architecture of Lviv.
In 1888, Sadłowski was delegated to design a new railway station for the city of Lviv, which became a turning point in his career as an architect. The construction of the building was supervised by the Director of Lviv Railways Ludwik Wierzbicki.
The final project, prepared in less than a year, encompassed a large, horizontally-oriented main hall, with two large train yards located in the background. The main entrance was topped with a large dome made of bolted steel and stained glass. Both wings of the symmetrical building were constituted by two pavilions, each with a smaller cupola. He collaborated with many prominent architects and sculptors from Lviv at the time including Alfred Zachariewicz, Antoni Popiel and Edmund Zieleniewski who worked on the interior design of the railway station as well as its façade.
Some of his other projects in Lviv include: Industrial School Building (47 Snopkowska Street), 1907–1908,
the rebuilding of Baczewski residence, 1908 Z. Rozwadowski's Villa , 1905 and the Lviv Philharmonic, 1905-1908.
He was a member of the Polish Polytechnic Society in Lviv (Polskie Towarzystwo Politechniczne we Lwowie). In 1936, he was awarded the Commander's Cross of the Order of Polonia Restituta.
He died on 25 May 1940 and was buried at the Lychakiv Cemetery in the tomb of the Rawski family.
Personal life
Sadłowski was interested in music and already as a student he sang as a tenor in Lviv's Opera. He was a member of the Lutnia Singing Society and he particularly admired the works of Stanisław Moniuszko. He was also a passionate nature lover and a hunter. He bought an estate near Brzeżany where he settled in 1934 upon his retirement. The estate was later confiscated by the Soviet troops in 1939.
He had two brothers: Henryk (a court judge) and Stanisław (a city council official) as well as a sister Maria. He married Jadwiga (née Wolska) with whom he had two daughters: Władysława (a hydrogeologist) and Kazimiera (a physician).
Gallery
References
External links
www.lvivcenter.org
1869 births
1920 deaths
Architects from Lviv
People from the Kingdom of Galicia and Lodomeria
Polish Austro-Hungarians
Recipients of the Order of Polonia Restituta
Lviv Polytechnic alumni
19th-century Polish architects
|
12465624
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rufous-backed%20stipplethroat
|
Rufous-backed stipplethroat
|
Rufous-backed stipplethroat
The rufous-backed stipplethroat (Epinecrophylla haematonota) is a species of bird in subfamily Thamnophilinae of family Thamnophilidae, the "typical antbirds". It is found in Brazil, Colombia, Ecuador, Peru, and Venezuela. In its complex taxonomic history, Epinecrophylla haematonota has also been called the rufous-backed antwren, stipple-throated antwren, Napo stipple-throated antwren, and western stipple-throated antwren.
Taxonomy and systematics
The rufous-backed stipplethroat was described by the English zoologist Philip Sclater in 1857 and given the binomial name Formicivora haematonota. It was later placed in genus Myrmotherula . Based on genetic and vocal studies it and seven other members of that genus were moved to the newly created genus Epinecrophylla. All were eventually named "stipplethroats" to highlight a common feature and to set them apart from Myrmotherula antwrens.
Since 2019 taxonomists have recognized these three subspecies within Epinecrophylla haematonota:
E. h. haematonota (Sclater, PL, 1857)
E. h. pyrrhonota (Sclater, PL & Salvin, 1873)
E. h. fjeldsaai (Krabbe, Isler, ML, Isler, PR, Whitney, Álvarez A, J & Greenfield, 1999)
For a time previously each of these had been treated as separate species, the rufous-backed (or Napo stipple-throated) antwren (E. haematonota), Negro stipple-throated antwren (E. pyrrhonota), and Yasuni antwren (E. fjeldsaai). The three were returned ("lumped") to subspecies status following results of a study of their vocalizations.
Description
The rufous-backed stipplethroat is long and weighs . Adult males of the nominate subspecies E. h. haematonota have a mostly light gray face and a black throat with white spots. They have a grayish olive-brown crown and mantle, and deep rufous back, tail, and flight feathers. Their wing coverts are blackish brown with pale buff or white tips. Their breast and upper belly are light gray and their lower belly, flanks, and undertail coverts yellow-brown. Adult females have a mostly light yellowish olive-brown face and underparts. The tips of their wing coverts are pinkish buff. Their throat is white to pale buff, usually with dark feather bases visible, and sometimes with black streaks. Males of subspecies E. h. pyrrhonota have brighter rufous uppersides than the nominate. Females have a yellow-ochre face and throat; the latter is unmarked. Their breast and belly are reddish yellow-brown to reddish-tinged buff, and their flanks and undertail coverts are olive-brown. Males of subspecies E. h. fjeldsaai have an olive-brown crown, dark yellowish brown upperparts, and rufous-tinged flight feathers and tail that are darker than the nominate's. Females have an ochraceous face, a dark-streaked mostly white chin and throat, and buffy brown underparts.
Distribution and habitat
The nominate subspecies E. h. haematonota of the rufous-backed stipplethroat is found in eastern Peru south of the Napo and Amazon rivers between the departments of Loreto and Madre de Dios and in the adjacent Brazilian states of Amazonas and Acre. Subspecies E. h. pyrrhonota is found in southeastern Colombia, southern Venezuela, extreme northeastern Ecuador, northeastern Peru north of the Napo and Amazon, and the northwestern Brazilian states of Amazonas and Roraima. Subspecies E. h. fjeldsaai is found in southeastern Ecuador south of the Napo and adjoining extreme north-central Peru.
The rufous-backed stipplethroat primarily inhabits terra firme evergreen forest. Subspecies E. h. fjeldsaai is also found in transitional forest and in lesser numbers in várzea forest. In elevation it mostly occurs below but reaches in Venezuela and northern Brazil and in Colombia. In Ecuador it reaches only .
Behavior
Movement
The rufous-backed stipplethroat is believed to be a year-round resident throughout its range.
Feeding
The rufous-backed stipplethroat feeds on arthropods, especially insects and spiders. It typically forages singly, in pairs, or in small family groups, and usually as part of a mixed-species feeding flock. It mostly forages in the forest understory up to about above the ground but occasionally as high as or beyond. It takes its prey almost entirely by gleaning from dead leaves on trees but also from dead leaves caught in vine tangles and small palms.
Breeding
The rufous-backed stipplethroat's breeding season has not been fully defined but appears to span at least March to July. One nest was a roofed cup resembling a globe woven from large and small leaves and rootlets and lined with strips of leaves. It was suspended between two palm fronds about above the ground. It contained two eggs and the male was seen incubating them. Nothing else is known about the species' breeding biology.
Vocalization
The rufous-backed stipplethroat's song is an "extr. high, very thin, descending, rapid shiver 'tsititi---' " that lasts two or three seconds. Its calls include a "doublet of abrupt notes, second higher-pitched", an "abrupt single note", and a "high-pitched rattle".
Status
The IUCN has assessed the rufous-backed stipplethroat as being of Least Concern. It has a very large range; its population size is not known but is believed to be stable. No immediate threats have been identified. The species is considered uncommon to fairly common throughout its range though scarce and local in Ecuador. It occurs in several large protected areas and elsewhere occurs in "large, contiguous expanses of intact habitat which, although not formally protected, appear to be at minimal risk of development in the near term".
References
rufous-backed stipplethroat
Birds of the Amazon rainforest
Birds of the Colombian Amazon
Birds of Peruvian Amazonia
Birds of the Venezuelan Amazon
rufous-backed stipplethroat
rufous-backed stipplethroat
Taxonomy articles created by Polbot
|
1518533
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Changchengornis%20hengdaoziensis
|
Changchengornis hengdaoziensis
|
Changchengornis hengdaoziensis (Чаньченьорніс) — вид викопних птахів родини Confuciusornithidae. Його рештки були знайдені в Народній Республіці Китай, у формації «Chaomidianzi» і датуються віком 125 млн років.
Відкриття
У 1998 Шуан Цзі і Луїс Чіапп виявили серед безлічі зразків конфуціусорніса (Confuciusornis) Національний геологічний музей Китаю в Пекіні, зразок, який, здавалося дещо іншим. Подальші дослідження, показали, що це дійсно є окремий вид, новий для науки.
У 1999 році Цзі, Чіапп і Цзі Цянь назвали рід і єдиний вид — Changchengornis: Changchengornis hengdaoziensis. Родова назва походить з китайської назви Великого Китайського муру — Чаньчень, і (орніс) — «птах».
Опис
Changchengornis дуже похожий на конфуціорніса і є його близьким родичем, але має менші розміри і дзьоб більше загострений. Форма дзьоба вказує, що він мав інший раціон ніж конфуціорніс. Зубів не було, голова маленька. Стегнові кістки мають довжину 33,46 / 33,02 міліметрів.
Див. також
Список викопних птахів
Примітки
Викопні птахи
Птахи крейдяного періоду
Вимерлі тварини, описані 1999
|
4899027
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%92%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BD%20%D0%9C%D0%BE%D0%B9%D1%81%D0%B5%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кельман Веніамін Мойсейович
|
Кельман Веніамін Мойсейович
Веніамін Мойсейович Кельман (1915—2008) — радянський фізик-експериментатор.
Біографія
Народився 7 лютого 1915 року в Києві. Закінчив Київський університет у 1937 році. У 1937–1941 роках працював у Харківському фізико-технічному інституті . Брав участь у Німецько-радянській війні. Із 1945 по 1962 роки завідував лабораторією в Ленінградському фізико-технічному інституті. Із 1962 року завідував відділом ядерної спектроскопії Інституту ядерної фізики АН Казахської РСР; із 1987 року — на посаді головного наукового співробітника. Із 1991 року — в США.
Наукова діяльність
Роботи з електронної оптики та ядерної спектроскопії. Створив новий напрямок в електронній оптиці — призмову електронну оптику. Розробив для ядерних досліджень на основі створених ним же електронних й іонних призм призмові бета- і мас-спектрометри великої роздільної здатності та світлосили.
Примітки
Література
Кельман Веніамін Мойсейович
Радянські емігранти до США
Кавалери ордена «Знак Пошани»
Кавалери ордена Дружби народів
Кавалери ордена Трудового Червоного Прапора
Кавалери ордена Вітчизняної війни II ступеня
Доктори фізико-математичних наук
Випускники Київського університету
Радянські фізики
Фізики за алфавітом
|
3013959
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Idea%20Prokom%20Open%202000%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Idea Prokom Open 2000, одиночний розряд
|
Idea Prokom Open 2000, одиночний розряд
В одиночному розряді тенісного турніру Orange Warsaw Open 2000, який проходив в рамках Туру WTA 2000, Анке Губер здобула титул, у фіналі перемігши Галу Леон Гарсію 7-6(4), 6-3.
Сіяні гравчині
Кончіта Мартінес (чвертьфінал)
Анке Губер (переможниця)
Барбара Шетт (чвертьфінал)
Патті Шнідер (чвертьфінал)
Гала Леон Гарсія (фінал)
Деніса Хладкова (1-ше коло)
Оса Свенссон (2-ге коло)
Анастасія Мискіна (півфінал)
Основна сітка
Фінал
Верхня половина
Нижня половина
Посилання
2000
|
4967325
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%91%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%B9%D0%BD
|
Томас Бертрам Костейн
|
Томас Бертрам Костейн (8 травня 1885, Брантфорд, Онтаріо Канада — 8 жовтня 1965, Нью-Йорк, США) — американський письменник канадського походження, журналіст, майстер історичного жанру.
Життєпис
По закінченні школи, вступив до Brantford Collegiate Institute. Від 1902 року — репортер газети Brantford Courier. Потім співпрацював у провідних канадських, а потім американських тижневиках та журналах, присвячених літературі.
Був штатним співробітником, а від 1917 року — редактором, заснованого в Торонто журналу «Маклін», а також редактором белетристики в нью-йоркській «Saturday Evening Post».
1920 року переїхав і став громадянином США. від 1934 до 1942 року співпрацював з літературним відділом студії 20th Century Fox. У 1939—1946 роках працював редактором американської видавничої компанії «Doubleday».
Помер 1965 року у своєму будинку в Нью-Йорку від серцевого нападу у віці 80 років.
Творчість
Ще навчаючись у школі, написав чотири романи (один з яких присвячений принцу Оранському), які не мали успіху у читачів.
Перший вдалий роман Т. Костейна «For My Great Folly» вийшов 1942 році, став бестселером, і відтоді він повністю присвятив себе літературній діяльності, зайнявся історичними дослідженнями, почавши зі серії романів про історію Англії XVIII століття. Написав близько двадцяти романів, виданих у США, перекладених багатьма мовами. Особливу цікавість письменника викликала епоха утвердження християнства в Європі та період розвалу Великої Римської імперії.
Твори є сумішшю комерційної історії («Білий і Золотий», «Історія Нової Франції до 1720») і белетристики, заснованої на реальних історичних подіях.
Найвідоміші твори: «Чорна троянда», «Королівський скарбник», «Блискучий шлях» і, особливо, «» (1952), яку літературознавці порівнювали зі знаменитим романом «Quo vadis» Г. Сенкевича . Цей роман, присвячений античній історії та зародженню християнства, став бестселером, його екранізовано на студії Warner Bros. Книгу перекладали різними мовами, вона витримала кілька десятків видань у Франції, Англії, США, Канаді, Бельгії, Іспанії, Італії, Росії.
У фільмі , який 1954 року поставив , знімалися , Джек Пеланс, П'єр Анджелі та Пол Ньюман. Стрічка двічі номінувалася на премію Оскар.
Вибрана бібліографія
Спадкоємці Великої Королеви, або Примха ціною життя (For My Great Folly, 1942)
Їдь зі мною (Ride With Me, 1944)
(1945)
Скарбник (The Moneyman, 1947)
Високі вежі (High Towers, 1949)
Син сотні королів (Son of a Hundred Kings, 1950)
(1952)
Тонтіна (The Tontine, 1955)
Непочесне місце (Below the Salt, 1957)
Ніч і зоря (The Darkness And The Dawn, 1959; інша назва — «Гуни»)
Остання любов (The Last Love, 1963)
Чотири твори Костейна екранізовано:
(1950), в головній ролі — Тайрон Павер;
«Son of a Hundred Kings» (1950), мінісеріал Сі-Бі-Сі;
(1952), костюмний пеплум, у якому дебютував Пол Ньюман;
«The Chord of Steel» (1960).
Сім'я
У шлюбі з Ідою Рандолф Спрагдже мав двох дітей. Дочка Моллі Костейн Гейкрафт також стала письменницею.
Примітки
Посилання
Костейн, Томас Бертрам (Costain; 1885—1965)
Померли від серцевої недостатності
Канадські письменники
Канадські журналісти
Письменники США XX століття
Журналісти США
Головні редактори
Автори пригодницької прози
Письменники-автори історичних романів
|
1284901
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/19833%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D0%B2%D0%BE%D1%80
|
19833 Віквор
|
19833 Віквор (19833 Wickwar) — астероїд головного поясу, відкритий 28 вересня 2000 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,290.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (19801-19900)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 2000
Головний пояс астероїдів
|
989423
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%289294%29%201983%20EV
|
(9294) 1983 EV
|
(9294) 1983 EV (1983 EV, 1938 DB2, 1974 EF, 1976 SZ10, 1981 UL5) — астероїд головного поясу, відкритий 10 березня 1983 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,345.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (9201-9300)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1983
Головний пояс астероїдів
|
2089569
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D0%BD%D0%BC%D1%8C%D0%BE
|
Чонмьо
|
Чонмьо — конфуціанське святилище, засноване на честь померлих ванів та їхніх дружин корейської династії Чосон. За дослідженнями ЮНЕСКО, це святилище нині є найдавнішим зі збережених королівських святилищ, в якому виконувалися похоронні ритуали починаючи з XIV століття. Такі святилища існували також в часи Трьох держав, проте Чонмьо є єдиним королівським святилищем. 1995 року Чонмьо було занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Історія
Чонмьо було споруджено 1394 року за наказом вана Тхеджо, на той час це була одна з найдовших будівель Азії. У головному залі, «Чонджоне», було сім кімнат, кожна з яких призначалася для вана та його дружини. Комплекс був розширений ваном Седжоном, за розпорядженням якого було добудовано зал «Йонненджон» (Зал Вічного Спокою).
Згодом чимало наступних ванів також розширювали святилище, незабаром у ньому стало 19 кімнат. Однак під час Імджинської війни святилище було зруйновано, а нове, що збереглася до наших днів, споруджене 1601 року. Зараз в ньому існує 19 пам'ятних плит різних ванів та 30 плит їхніх дружин, що розташовані в 30 сховищах. Оздоблення кожної кімнати є доволі аскетичним.
Зал «Чонджон» входить до списку Національних скарбів країни за номером 227; це найдовша з давньокорейських споруд.
Південна брама призначалися для входу й виходу духів, східна брама — для ванів, а учасники ритуалів входили й виходили через західну браму.
Галерея
Примітки
Література
Посилання
Офіційний сайт
Культурна спадщина
ЮНЕСКО
Світова спадщина у Республіці Корея
Архітектура Сеулу
Національні скарби Південної Кореї
Культові споруди, побудовані 1394
засновані в Азії 1394
|
4126065
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%BE-%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88
|
Валь-о-Перш
|
Валь-о-Перш — муніципалітет у Франції, у регіоні Нижня Нормандія, департамент Орн. Валь-о-Перш утворено 1 січня 2016 року шляхом злиття муніципалітетів Жемаж, Л'Ермітьєр, Маль, Ла-Руж, Сент-Аньян-сюр-Ерр i Ле-Тей. Адміністративним центром муніципалітету є Ле-Тей. Населення — .
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Орн
Примітки
Муніципалітети департаменту Орн
Засновані у Франції 2016
|
2532634
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NACC2
|
NACC2
|
NACC2 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 9-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 587 амінокислот, а молекулярна маса — 62 837.
Кодований геном білок за функцією належить до репресорів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як транскрипція, регуляція транскрипції.
Локалізований у ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 9
Некатегоризовані білки
|
2003290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B0%D0%BD%D1%87%D1%83%D0%BB%D1%83%D1%83%D1%82
|
Цагаанчулуут
|
Цагаанчулуут — з 1952 року сомон Завханського аймаку, Монголія. Територія 2,5 тис. км², населення 2,6 тис. Центр сомону Цагаанчулуут розташований на відстані 970 км від Улан-Батора, 107 км від міста Уліастай.
Рельєф
Гори Сант (2700 м), Дулаанхар, Цагаанчулуут, Дунд хуримт, Тумурт, Жаргалант, на заході піщані бархани Будуунцахир. Є річки та озера
Клімат
Різкоконтинентальний клімат. Середня температура січня -21-23 градуси, липня +16-20 градусів. На рік у середньому випадає 250—300 мм.
Економіка
Поклади залізної та свинцевої руди, фосфоритів, дорогоцінного каміння. Хімічна та будівельна сировина.
Тваринний світ
Водяться козулі, вовки, лисиці, аргалі, дикі кози, зайці, тарбагани.
Соціальна сфера
Є школа, лікарня, сфера обслуговування.
.
Примітки
Завхан
Сомони Монголії
|
898937
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tokenism
|
Tokenism
|
Tokenism is the practice of making only a perfunctory or symbolic effort to be inclusive to members of minority groups, especially by recruiting people from underrepresented groups in order to give the appearance of racial or gender equality within a workplace or educational context. The effort of including a token individual in work or school is usually intended to create the impression of social inclusiveness and diversity (racial, religious, sexual, etc.).
History
The social concept and the employment practice of tokenism became understood in the popular culture of the United States in the late 1950s. In the face of racial segregation, tokenism emerged as a solution that though earnest in effort, only acknowledged an issue without actually solving it. In the book Why We Can't Wait (1964), civil rights activist Martin Luther King Jr. discussed the subject of tokenism, and how it constitutes a minimal acceptance of black people to the mainstream of U.S. society.
When asked about the gains of the Civil Rights Movement in 1963, human rights activist Malcolm X answered: "Tokenism is hypocrisy. One little student in the University of Mississippi, that's hypocrisy. A handful of students in Little Rock, Arkansas, is hypocrisy. A couple of students going to school in Georgia is hypocrisy. Integration in America is hypocrisy in the rawest form. And the whole world can see it. All this little tokenism that is dangled in front of the Negro and then he's told, 'See what we're doing for you, Tom.' Why the whole world can see that this is nothing but hypocrisy. All you do is make your image worse; you don't make it better." Malcolm X highlights that tokenism is used as a tool by America to improve its image but fails in its attempts. For instance, in 1954, the United States ruled segregation in public school unconstitutional through the Brown v. Board of Education case. Malcolm X references Little Rock, Arkansas, where nine students sought to fight for their rights to attend school. On September 4, 1957, Arkansas National Guard troops were sent around Central High School to prevent the entry of nine African American students into an all-white school, defying federal law. President Eisenhower federalized the Arkansas National Guard and enforced federal troops to uphold the law. While this marked the day that ignited change within Arkansas' school system for African-American children, desegregation did not constitute equality. All nine of the students were brutally bullied by white students and this behaviour was encouraged by the school's administration. Malcolm X's example of Little Rock exemplifies how tokenism can be intended to create the impression of social inclusiveness and diversity without bringing about any significant changes to the inclusion of underrepresented groups.
In psychology
In the field of psychology, the broader definition of tokenism is a situation in which a member of a distinctive category is treated differently from other people. The characteristics that make the person of interest a token can be perceived as either a handicap or an advantage, as supported by Václav Linkov. In a positive light, these distinct people can be seen as experts in their racial/cultural category, valued skills, or a different perspective on a project. In contrast, tokenism is most often seen as a handicap due to the ostracism of a selected sample of a minority group. Linkov also attributes drawbacks in psychology to Cultural and Numerical Tokenism, instances that have shifted where value of expertise is placed and its effect on proliferating information that is not representative of all the possible facts.
In the workplace
A Harvard Business School professor, Rosabeth Moss Kanter, asserted back in 1977 that a token employee is usually part of a "socially-skewed group" of employees who belong to a minority group that constitutes less than 15% of the total employee population of the workplace.
By definition, token employees in a workplace are known to be few; hence, their alleged high visibility among the staff subjects them to greater pressure to perform their work at higher production standards of quality and volume and to behave in the expected, stereotypical manner. Given the smallness of the group of token employees in a workplace, the individual identity of each token person is usually disrespected by the dominant group, who apply a stereotype role to them as a means of social control in the workplace. In order to avoid tokenism within the workplace, diversity and inclusion must be integrated to foster an environment where people feel connected and included. Employees must be hired on the basis of their capabilities rather than their gender, ethnicity, race, and sexuality.
Tokenism can also have an impact on mental health in the workplace. According to one study, racial minorities also experience heightened performance pressures related to their race and gender; however, many reported that racial problems were more common than gender problems. Being a token makes one appear more visible within the workplace, placing more scrutiny and pressure for them to represent an entire group. Anxiety, stress, exhaustion, guilt, shame and burnout can arise from overworking in efforts to become a good representative of their identity group.
In professor Kanter's work on tokenism and gender, she found that the problems experienced by women in typically male-dominated occupations were due solely to the skewed proportions of men and women in these occupations. For example, women are often underrepresented within the STEM field, where women also sometimes face more hostile working environments where discrimination and sexual harassment are more frequent. Women in STEM may experience greater performance pressure to work harder in a male-dominated field while also experiencing social isolation from the males within their workplace. The pressure to perform better can be influenced by the stereotype of women being less competent in mathematics and science. These non-inclusive measures contribute to the lack of women in STEM.
Professor Kanter found that being a token evoked three behaviour consequences of visibility, polarization, and assimilation. Firstly, tokens often felt that they were being watched all the time, leading to the feeling of more pressure to perform well. In attempts to perform well, tokens will feel the need to work harder and strive for perfection. Secondly, polarization implies that the dominant group are uncomfortable around tokens or feel threatened by them due to their differences. As a result, tokens may experience social isolation from the exclusion of the majority group. Finally, tokens will feel the need to assimilate to the stereotyped caricature of their roles. For instance, women will feel forced to perform the “suitable behaviour" of a woman in reinforcing the behaviour of stereotypes attached to which they are associated with.
There has been much debate surrounding the concept of tokenism behind women directors on corporate boards. Since men disproportionately occupy the majority of board seats globally, governments and corporations have attempted to address this inequitable distribution of seats through reform measures. Reform measures include legislation mandating gender representation on corporate boards of directors, which has been the focus of societal and political debates. All-male boards typically recruit women to improve specialized skills and to bring different values to decision making. In particular, women introduce useful female leadership qualities and skills like risk averseness, less radical decision-making, and more sustainable investment strategies. However, the mandate of gender diversity may also harm women. Some critics of the mandate believe that it makes women seem like "space fillers," which undermines the qualifications that women can bring to their jobs.
In politics
In politics, allegations of tokenism may occur when a political party puts forward candidates from under-represented groups, such as women or racial minorities, in races that the party has little or no chance of winning, while making limited or no effort to ensure that such candidates have similar opportunity to win the nomination in races where the party is safe or favoured. The "token" candidates are frequently submitted as paper candidates, while nominations in competitive or safe seats continue to favor members of the majority group.
The end result of such an approach is that the party's slate of candidates maintains the appearance of diversity, but members of the majority group remain overrepresented in the party's caucus after the election — and thus little to no substantive progress toward greater inclusion of underrepresented groups has actually occurred.
In fiction
In fiction, token characters represent groups which vary from the norm (usually defined as a white, heterosexual male) and are otherwise excluded from the story. The token character can be based on ethnicity (e.g. black, Hispanic, Asian), religion (e.g. Jewish, Muslim), sexual orientation (e.g., gay), gender (typically a female character in a predominantly male cast) or disability. Token characters are usually background characters, and, as such, are usually disposable and are eliminated from the narrative early in the story, in order to enhance the drama, while conserving the main characters.
In television
Tokenism, in a television setting, can be any act of putting a minority into the mix to create some sort of publicly viewed diversity. A racial divide in TV has been present since the first television show that hired minorities, Amos 'n' Andy (1928–1960), in 1943. Regardless of whether a token character may be stereotypical or not, tokenism can initiate a whole biased perception that may conflict with how people see a specific race, culture, gender or ethnicity. From The Huffington Post, America Ferrera states: “Tokenism is about inserting diverse characters because you feel you have to; true diversity means writing characters that aren't just defined by the color of their skin, and casting the right actor for the role".
Ethnic and racial representation in television has been proven as an educational basis to inform mass audiences. However, tokenism leads to a narrow representation of minority groups, and this trend often leads to minority characters being exposed in negative or stereotypical fashions. Research done as early as the 1970s suggests an early recognition and disapproval of tokenism and its effects on perceptions of minority groups—specifically, perceptions of African Americans. Tokenism seemed to be used as a quick fix for the complete void of major/recurring minority roles in television, but its skewed representation lacked room for thoroughly independent and positive roles. Throughout that decade, major broadcast networks including NBC and ABC held a collective 10:1 ratio of white characters to black characters, a much smaller margin of which had recurring African American characters. At that, the representation of African American women was much slimmer. The use of these token characters often portrayed African American people to stand in sidekick positions to their white counterparts. Research completed on token ethnic characters into the new millennium has found that the representation of males has grown in numbers, but has not improved in negative portrayal. Statistics on token ethnic characters still suggest toxic masculinity in African American males; threateningly powerful stereotypes of African American women; hyper-sexuality of African American and Asian women; and effeminate characteristics in Asian men and men of other racial minorities.
In the media
Just like television, tokenism in the media has changed over time to coincide with real-life events. During the years of 1946-87, The New Yorker was analyzed to determine how often and in what situations black people were being portrayed in the magazine's cartoon section. Over the 42 years of research, there was only one U.S. black main character in a cartoon where race was not the main theme, race was actually completely irrelevant. All cartoons from the earliest times depicted black people in the U.S. in stereotypical roles. In the late 1960s and early 1970s, cartoons were mostly racially themed, and depicted black people in "token" roles where they are only there to create a sense of inclusion.
Tokenism appears in advertising as well as other subdivisions of major media. Tokenism is interpreted as reinforcing subtle representations of minorities in commercials. Studies have shown that, among other racial minorities, Asian Americans are targeted by advertising companies to fulfill casting diversity, but are the most likely ethnic minority to be placed in the backgrounds of advertisements.
Black characters being the first characters to die was first identified in Hollywood horror movies of the 1930s, notes writer Renee Cozier. The Oscars ceremonies have received criticism over a lack of representation of people of color, as critics have pointed towards a lack of minorities nominated for awards, particularly in 2015 and 2016, when not a single actor of color was nominated. Around this time, minorities accounted for 12.9% of lead roles in 163 films surveyed in 2014, according to the 2016 Hollywood Diversity Report.
Film examples
Since the release of the original three Star Wars films and the later three prequels, there has been much discussion, on Twitter and Reddit especially, of this use of tokenism. The character of Lando Calrissian (portrayed by Billy Dee Williams) and Mace Windu (portrayed by Samuel L. Jackson) have been cited as two human characters of a racial minority that appear on screen. Lando was one of the first developed black characters in a science-fiction film at the time. Loyola Marymount University Professor of African American Studies, Adilifu Nama, has stated that this character is "a form of tokenism that placed one of the most optimistic faces on racial inclusion in a genre that had historically excluded Black representation."
When the first film of the newest installment of the franchise, The Force Awakens, was released in 2015, the conversation shifted. Where in the past two trilogies the main three characters were two white men and a white woman, in the new trilogy the main trio consists of a black man (John Boyega), a Hispanic man (Oscar Isaac), and a white woman (Daisy Ridley).
Directed by Ryan Coogler, the film Black Panther portrays the heroes of the fictional African kingdom of Wakanda as godlike. They possess otherworldly sophistication by virtue of their blackness, in contrast to longstanding tendencies in mainstream film toward tokenism, stereotyping, and victimhood in depictions of people of African descent. The superhero the Black Panther, a.k.a. King T’Challa, learns to stand in solidarity with the oppressed, even those in whose oppression he has been unwittingly complicit, such as the children of the African diaspora. As a result, the film can function as catalyst for reflection on the part of viewers in terms of how they might perceive more clearly the complexity, variety, and ambiguity represented by blackness, whether others’ or their own, and how they, too, might identify with the Other.
In G.B.F., directed by Darren Stein, the film tells the journey of two closeted gay teens, Tanner and Brent, on their quest to popularity in high school. The film explores the theme of tokenism through demonstrating the desire of a homosexual male best friend by typically heterosexual women. The three most popular girls in school: Fawcett Brooks, Caprice Winters, and 'Shley Osgood believe that the key to winning the prom queen title is through acquiring a gay best friend. In media, gay best friends are displayed as sassy, effeminate, fashionable, and flamboyant, making them act as a stock character accessory to the main character. While Tanner and Brent plan to become popular through exposing their sexuality, the girls are disappointed to find out that Tanner contradicts the stereotypical gay men they have seen in television. The film shows how harmful it can be to associate gay stereotypes with gay characters.
Film critic Armond White cited the Sight and Sound Greatest Films of All Time poll in 2022 as an example of tokenism. He wrote that the poll had become "a referendum on political correctness" which "prefers feminist, black, queer politics — not cinephilia.
See also
Benevolent prejudice
Ambivalent prejudice
Model minority
Affirmative action
Quotaism
Smurfette principle
Performative activism
Color-blind casting
Race and ethnicity in the United States
References
Notes
Bibliography
External links
Affirmative action
Ethnicity in politics
Identity politics
Politics and race
Stock characters
Ethnic and racial stereotypes
1950s neologisms
|
7682
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D0%B0%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%90%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гайдамака Дмитро Абрамович
|
Гайдамака Дмитро Абрамович
Дмитро Абрамович Гайдамака (справжнє прізвище Вертепов) (Ставропольська губернія, Російська імперія] — , Дніпропетровськ) — український актор, режисер і антрепренер.
Один з учнів та соратників Марка Кропивницького. Сценічну діяльність розпочав 1891 року. У 1897 — 1927 роках — керівник і актор українських труп; гастролював по багатьох містах України і Росії. Працював в Дніпропетровському українському драматичному театрі. Ролі у виставах («Суєта», «Дві сім'ї»); постановки («Галька», «Сирітка Хася»). Дружиною Гайдамаки була українська акторка Шостаківська Юлія Степанівна.
Артисти трупи Гайдамаки виступали у Баку, Батумі, Бендерах, Білостоку, Вільно, Владикавказі, Воронежі, Житомирі, Катеринодарі, Києві, Кутаїсі, Москві, Новоросійську, Одесі, Пензі, Петербурзі, Ростові-на-Дону, Ставрополі.
1905 року першим почав друкувати афіші і програми українською мовою.
За часів кар'єри неодноразово отримував запрошення працювати актором на російській сцені, але не залишив український театр.
Після встановлення радянської влади працював у театрах Донецька та Слов'янська.
Останні два роки життя грав на сцені Дніпропетровського українського драматичного театру.
Його онук Петро Павлович Оссовський — народний художник СРСР, лауреат Державної премії СРСР, лауреат міжнародної премії ім. М. Шолохова, дійсний член Російської академії мистецтв, один з засновників «суворого стилю» в мистецтві.
Література
Хлібцевич Є. С. Гайдамака Дмитро Абрамович / Українська Літературна Енциклопедія. Т. I. К., 1988. С. 376.
Примітки
Посилання
У світлі рампи
Прес-центр
Уродженці Північної Осетії
Українські режисери
Українські антрепренери
Українські актори
Персоналії за алфавітом
|
1262135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BE%D0%BB%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D1%86%D1%86%D0%B0
|
Паоло Мацца
|
Паоло Мацца (21 липня 1901, Вігарано-Майнарда — 31 грудня 1981, Феррара) — італійський футбольний тренер та функціонер, насамперед відомий роботою з національною збірною Італії на чемпіонаті світу 1962 року.
Ігрова кар'єра
Як гравець відомий виступами за нижчолігову команду «Портуенсе» з Портомаджоре.
Кар'єра тренера та фунціонера
Розпочав тренерську кар'єру 1933 року, очоливши тренерський штаб клубу «Портуенсе».
В подальшому до 1942 року очолював команди клубів СПАЛ та «Молінелла».
1946 року став президентом футбольного клубу СПАЛ з Феррари, зробив значний внесок у розбудову клубної інфраструктури. Значною мірою завдяки роботі Мацци провінційна феррарська команда на початку 1950-х пробилася до елітної Серії A, в якій протрималася понад 10 років.
1962 року, разом з іншим італійським спеціалістом, Джованні Феррарі, був запрошений скласти тренерський тандем для підготовки національної збірної Італії до участі у тогорічному чемпіонаті світу.
Посилання
Італійські футболісти
Італійські футбольні тренери
Футбольні функціонери
Тренери чемпіонату світу з футболу 1962
Тренери ФК СПАЛ
Тренери ФК «Молінелла»
Тренери збірної Італії з футболу
Померли у Феррарі
|
3166825
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%81%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D1%88%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BE%D0%B7
|
Вісцеральний лейшманіоз
|
Вісцеральний лейшманіоз (також кала-азар, чорна гарячка, гарячка Думдум) — хвороба, яка входить до групи лейшманіозів. Вісцеральний лейшманіоз — потенційно летальне поширене системне захворювання, яке характеризується темними висипаннями на шкірі, а також пентадою клінічних ознак: гарячка, втрата ваги, гепатоспленомегалія, панцитопенія та гіпергаммаглобулінемія. Хворобу з 1990 року відносять до ВІЛ—асоційованих інфекційних хвороб. Про такі випадки повідомляється з більш ніж 35 країн. Спочатку це відбувалося у Південно-Західній Європі, але нині кількість коінфікованих пацієнтів зростає, особливо в Ефіопії, Бразилії та Південній Азії. Повідомлено про коінфекцію у 4,5% пацієнтів з ВІЛ.
Історичні відомості
У 1900—1903 роках В. Лейшман та Ч. Донован знайшли в селезінці хворих на гарячку думдум («кала-азар») збудника, який був надалі детально описаний А. Лавераном та Ф. Меснілом, що дали йому назву Leishmania donovani та визначили його таксономічну приналежність. У 1921 році брати Едуард та Етьен Серженти з співавторами експериментально довели роль москітів у поширенні лейшманіозів.
Етіологія
Збудники різних форм лейшманіозів відносяться до найпростіших та мають значну морфологічну схожість. Їх на даний момент знайдено близько 20. Основні види — це Leishmania donovani — саме збудник вісцерального лейшманіозу, L. tropica, L. mexicana, L. brasiliensis.
Лейшманії можуть перебувати в двох стадіях — амастигота (а + грец. mastigos — бич, батіг, тобто «без бича», безджгутикова, внутрішньоклітинна) і промастигота (джгутикова). Амастиготи є паразитами клітин СМФ хребетних. Джгутикова стадія спостерігається в організмі москітів-переносників. Паразитуючи в організмі хребетних, лейшманії піддаються значним морфологічним змінам, набувають форму яйцеподібних або округлих нерухомих амастигот, які розташовані, зазвичай, внутрішньоклітинно, найбільше у макрофагах (до 100), клітинах сполучної тканини. Промастигота має веретеноподібну будову — джгутик відходить від переднього кінця паразита. За допомогою джгутика здійснюється активний рух паразита.
Лейшманії мають певну спільність антигенів з мікобактеріями і трипаносомами, що може стати причиною діагностичних помилок при проведенні серологічних реакцій. Окремі штами лейшманій адаптовані до різних видів тварин і володіють різноманітною тропністю до різних органів і тканин.
Епідеміологічні особливості
Джерело інфекції і резервуар при вісцеральному лейшманіозі — собаки, а також дикі тварини з родини псових (шакали, лисиці) і хвора людина. Вісцеральний лейшманіоз поширений у регіонах тропічного і субтропічного клімату, а от північніше він зустрічається у вигляді спорадичних випадків переважно у Середній Азії, Закавказзі та Південному Казахстані. Сезонність лейшманіозу пов'язана з біологією переносників. Особливо висока захворюваність серед осіб, які приїхали в ендемічний осередок.
Основним механізмом передавання лейшманіозів є трансмісивний. Специфічними переносниками лейшманіозів Старого Світу є різні види москітів, що відносяться до роду Phlebotomus. Це невеликі двокрилі комахи (завдовжки 1,2-5 мм), їх місця розмноження — нори гризунів, підпілля житлових приміщень, звалища сміття, гнізда птахів, тріщини скель, печери. У тропічних країнах москіти зустрічаються впродовж всього року, в Середній Азії — в теплу пору року (починаючи з травня). Кров'ю тварин і людини харчуються тільки самки. Амастиготи, що потрапили в шлунок москіта, через декілька годин перетворюються на промастиготи, які розмножуються в кишечнику і на 4–5-у добу скупчуються у глотці. Заразливими москіти стають через 5–8 діб після всмоктування у шлунок інфікованої крові. Лейшманії зберігаються в організмі комахи пожиттєво. Хвора людина не є заразною для здорових при відсутності переносника.
Разом з основним трансмісивним механізмом передачі, в окремих випадках можливі й деякі інші механізми: гемоконтактний — при переливанні інфікованої крові, статевому контакті з хворим на вісцеральний лейшманіоз. В ендемічних районах особлива група ризику — ВІЛ-інфіковані та пацієнти, що одержують імуносупресивну терапію.
Патогенез
Патогенез і патологоанатомічна картина істотно не відрізняється при різних географічних підвидах, маючи незначні окремі особливості. Воротами інфекції служить шкіра. На місці укусу зараженим москітом через декілька днів (або тижнів) виникає невелика папула або виразка. Тут й відбувається первинне розмноження лейшманій. Потім лейшманії гематогенно поширюються по всьому організму і фіксуються в органах системи мононуклеарних фагоцитів (СМФ). Там йде активне розмноження і накопичення амастигот, що періодично надходять у кров. Розмноження лейшманій у клітинах СМФ приводить до пошкодження органів, виявляється збільшенням і порушенням функцій печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, ураженням кісткового мозку і травного тракту. В органах СМФ розвиваються некротичні і дегенеративні процеси, виявляється скупчення лейшманій, відбувається розростання сполучної тканини. При прогресуванні захворювання формується псевдосиндром Банті (спленомегалія, гіпопластична анемія, порушення кровообігу в селезінковій і ворітній венах); в печінці — фіброз і формування цирозу. Практично у всіх органах, куди проникають макрофаги, що містять лейшманії, виявляються паразити (серце, надниркові залози, кишечник), в окремих випадках можуть бути причиною виразок (тонкий кишечник, слизова рота, носа, мигдалин). Продукти метаболізму і загибелі лейшманій приводять до розвитку інтоксикації. Ураження кровотворних органів приводить до вираженої гіпергамаглобулінемії, лейкопенії за рахунок зниження числа гранулоцитів і прогресуючої анемії. Зменшується тривалість життя лейкоцитів і тромбоцитів. Дуже страждає імунна система, на яку впливають як самі лейшманії, так і продукти їхнього метаболізму і розпаду. У ході паразитарного процесу відносно повільно накопичуються специфічні антитіла. Разом з виробленням антитіл на специфічні антигени лейшманій, відбувається утворення аутоантитіл. Таким чином, в патогенезі вісцерального лейшманіозу значне місце займають імунопатологичні процеси. Імунні комплекси здійснюють додаткову дію, що пошкоджує нирки. Виникнення, перебіг і результат вісцерального лейшманіозу багато у чому залежить від стану імунної системи та функції Т-лімфоцитів. Якщо стимуляція клітинного імунного захисту була достатньою, то лейшманії знищуються повністю або захворювання перебігає субклінічно, якщо слабкою — розвивається симптомна хвороба. Можлива тривала безсимптомна присутність лейшманій в організмі зараженого, що реєструється переважно в країнах Південної Європи, а захворювання може розвинутися на тлі імунодефіциту. Співвідношення безсимптомних і клінічно виражених форм доходить до 5:1.
До лейшманіозу особливо схильні люди, які страждають якими-небудь хронічними захворюваннями, дефіцитом харчування. Частою супутньою інфекцією виступає туберкульоз. Захворювання має схильність до затяжного і хронічного перебігу. У прибулих контингентів захворювання перебігає гостріше з частим розвитком ускладнень. Клінічне одужання не завжди свідчить про повне звільнення організму від лейшманій. Іноді (саме при індійському варіанті вісцерального лейшманіозу) розвиваються лейшманоїди (множинні невеликі вузлики на шкірі, що містять лейшманії), які зберігаються впродовж років і навіть десятки років. Після перенесеного захворювання імунітет формується проти гомологічного штаму, перехресного імунітету зазвичай немає. Реінфекція можлива за наявності імунодефіциту.
Класифікація
Хоча існує велика кількість географічних підвидів лейшманіозу (наприклад, індійський вісцеральний лейшманіоз (кала-азар); середземноморсько-середньоазіатський вісцеральний лейшманіоз тощо), але згідно з МКХ-10 виділяють:
В55.0 Лейшманіоз вісцеральний;
В55.9 Лейшманіоз неуточнений;
Клінічно виділяють при цьому:
Перебіг: гострий, підгострий, хронічний, латентний, субклінічний.
Період: початковий, маніфестний, термінальний (кахектичний).
Ступінь тяжкості: легкий, середньої тяжкості, тяжкий.
Клінічні ознаки
Інкубаційний період триває від 3 тижнів до 1 року (рідко до 2–3 років) і в середньому становить 6-8 міс. Початкові прояви хвороби нерідко залишаються непоміченими.
У початковому періоді спостерігаються загальна слабкість, зниження апетиту, адинамія, невелике збільшення селезінки. Нерідко зміни в місці укусу москіта (первинний афект), але це часто пропускають хворі.
У періоді розпалу з'являється гарячка — кардинальний прояв вісцерального лейшманіозу. Температурна крива зазвичай хвилеподібна. Підйоми температури тіла до 39-40°С замінюються ремісією. Тривалість гарячки — від декількох днів до декількох місяців, а от тривалість ремісії — від декількох днів до 1-2 міс.
Збільшення та ущільнення печінки і селезінки — постійні ознаки вісцерального лейшманіозу. Селезінка часто може займати велику частину черевної порожнини. Збільшення розмірів селезінки відбувається швидкими темпами, особливо на 3-6-й місяці хвороби, потім вона збільшується повільніше. Збільшення печінки зазвичай менш значуще. При пальпації селезінка і печінка щільні, але безболісні. Біль розвивається лише при розвитку периспленіту і перигепатиту (запалення зовнішніх капсул цих органів). Поява асциту і набряків можлива через портальну гіпертензію, чому також сприяє гіпоальбумінемія. Відбуваються порушення функції травного тракту, що проявляється діареєю.
Через збільшення печінки, селезінки серце зміщається праворуч, тони його стають глухими, визначається тахікардія як в період гарячки, так і в періоди ремісії, артеріальний тиск зазвичай понижений. По мірі розвитку анемії та інтоксикації ознаки серцевої недостатності наростають.
У патологічний процес залучаються як периферичні, так і вісцеральні лімфовузли з розвитком мезаденіту, бронхоаденіту, хоча при індійському варіанті вісцерального лейшманіозу лімфаденіт не є частим. У дітей частим є набряк стоп. Можуть спостерігатися зміни волосся, такі як алопеція, випадіння вій.
Шкіра зазвичай стає блідою із земляним відтінком. А от при індійському варіанті вісцерального лейшманіозу шкіра може поступово набувати темного, майже чорного кольору (звідси назва «чорна хвороба»), що зв'язано, мабуть, з гіпоадренокортицизмом (зниження функції надниркових залоз як при аддісоновій хворобі), як наслідок гематогенного занесення лейшманій у кору надниркових залоз. Іноді спостерігається геморагічний синдром. Волосся втрачає блиск, стає сухим і ламким. Відбувається зниження маси тіла. Можливий некроз мигдаликів, слизових оболонок рота, ясен. Може приєднуватися вторинна інфекція, виникати інфаркт селезінки. У 10 % хворих на індійський варіант вісцерального лейшманіозу може розвинутися шкірні лейшманоїди, що містять в собі лейшманії, які можуть зберігатися в них упродовж років і навіть десятиріччями. Таким чином, хворий з шкірним лейшманоїдом — це сталий резервуар збудника і джерело інвазії москітів на довгі роки.
У термінальний (передсмертний) період розвивається кахексія, м'язовий тонус різко понижений, шкіра потоншується, через черевну стінку чітко проступають контури сильно збільшених селезінки й печінки.
Ускладнення
Приєднання різноманітної вторинної інфекції, виникнення нефриту, цирозу печінки, злоякісної анемії, агранулоцитозу, ДВЗ-синдрому, набряку гортані, виразкового стоматиту, номи, ентериту або ентероколіту.
Прогноз завжди несприятливий при тяжких і ускладнених формах, особливо за відсутності своєчасного лікування, часто закінчується летальним наслідком. При легких формах нерідко спостерігається спонтанне одужання. У ВІЛ-інфікованих перебіг набуває злоякісного характеру і супроводжується резистентністю до специфічних лікувальних препаратів, унаслідок чого тривалість життя таких хворих значно скорочується. При своєчасно початому етіотропному лікуванні — прогноз сприятливий.
Діагностика
Клінічні критерії діагностики:
перебування в ендемічній зоні;
тривала, хвилеподібна, неправильна гарячка, яка не піддається лікуванню антибактеріальними препаратами;
генералізований лімфаденіт, збільшення печінки і селезінки (спленогепатомегалія);
помірна інтоксикація;
темне забарвлення шкіри, часто — петехіальний висип, кровотечі;
схильність до хронічного перебігу з рецидивами і загостреннями;
прогресуюча кахексія;
розвиток лейшманоїдів;
Лабораторні критерії діагностики:
У гемограмі визначається значне зниження кількості еритроцитів, вмісту гемоглобіну, кольорового показника. Характерні пойкилоцитоз, анізоцитоз, анізохромія. Виявляється значна лейкопенія, нейтропенія при відносному лімфоцитозі. Постійна ознака — анеозинофілія. Лейкопенія супроводжується тромбоцитопенією. Здатність крові згущуватися та резистентність еритроцитів понижені. ШОЕ різко підвищується до дуже високих цифр.
Специфічні методи діагностики:
Клінічний діагноз вісцерального лейшманіозу, як правило, підтверджується паразитологічно. Лейшманії виявляються в крові (мазок, товста крапля). Найнадійніший метод — вивчення пунктатів кісткового мозку, селезінки або печінки, де лейшманії легко виявляються (фарбування за Романовським—Гімзою або за Браун-Гоппсом). Проводиться також посів пунктату для отримання культури збудника (поживне середовище Шнейдера або NNN). Іноді вдаються до трепанобіопсії клубової кістки, біопсії лімфовузлів. З успіхом використовуються РІФ, ІФА, РЗК, РЛА з антигеном з культури лейшманій, біологічна проба (зараження хом'яків). Треба мати на увазі, що майже у половини хворих на ВІЛ-інфекцію і вісцеральний лейшманіоз результати серологічних тестів бувають негативними. Все більше для діагностики застосовується ПЛР.
Допомогу в постановці діагнозу в ендемічних вогнищах надає найпростіша реакція на виявлення гіпергамаглобулінемії, присутньої у хворих з вісцеральним лейшманіозом — поява білого забарвлення сироватки, що містить підвищену концентрацію γ-глобуліну, при змішуванні її з 40 % формаліном ― реакція Нейпіра. Однак наразі частіше проводять електрофоретичне дослідження протеїнограми. Шкірний тест Монтенегро не має особливого діагностичного значення для верифікації гостроти процесу, адже він може бути позитивним або негативним при дермальному лейшманоїді й використовується для ретроспективної діагностики у зв'язку з тим, що стає позитивним не раніше ніж через 6 місяців після одужання.
Лікування
За відсутності лікування хвороба призводить до смерті за 2-3 роки. При лікуванні хворих необхідно проводити постійний контроль ефективності лікування. Слід ізолювати хворих від інших пацієнтів, які могли стати причиною виникнення різних додаткових інфекцій у хворих на вісцеральний лейшманіоз. Необхідне посилене харчування з достатньою кількістю білків і вітамінів, оскільки хворі нерідко кахектичні.
В Україні єдиним наразі дозволеним протилейшманіозним препаратом є амфотерицин В. У світі він рекомендується за відсутності ефекту від препаратів сурми або за наявності тяжкого перебігу. Амфотерицин В призначається за розрахунком 0,25–1 мг/кг ваги тіла, препарат вводять повільно внутрішньовенно в 5 % розчині глюкози щодня або через день. Курс лікування триває до досягнення курсової дози 20 мг/кг.
У світі рекомендують для етіотропного лікування першої лінії будь-яких форм вісцерального лейшманіозу застосовувати препарати 5-валентної сурми: натрію стібоглюконат або меглумін антімонат. Внутрішньовенне введення проводять повільно, впродовж 5-10 хвилин, краще за допомогою помпи. Можливо розведення добової дози в 50-100 мл 5 % глюкози або декстрози для внутрішньовенного крапельного введення. Розрахунок добової дози в середньому складає 20 мг/кг (з розрахунку по сурмі). Ін'єкції здійснюються щодня, курс — до 30 днів. При рецидиві захворювання курс повторюють через 14-добовий інтервал.
Для лікування вісцерального лейшманіозу також застосовують як препарати другої ланки: пентамідін ізотіонат — 4 мг/кг через день упродовж 11 тижнів; паромоміцин — по 15 мг/кг щодня внутрішньом'язово протягом 30 днів, амінозідін, який, до речі, можна вводити одночасно з препаратами 5-валентної сурми різними шприцами у різні місця.
Перший пероральний препарат для лікування вісцерального лейшманіозу — мілтефозін, зареєстрований в Індії після проведення повноцінних випробувань. Передбачається, що цей препарат замінить препарати 5-валентної сурми і амфотеріцін В як ліки першої лінії. ВООЗ вважає доцільним використання мілтефозіна у всіх високоендемічних країнах.
Крім специфічних засобів, необхідна патогенетична терапія і профілактика приєднання бактерійної інфекції. Слід використати препарати заліза і фосфору (для прийому всередину), вітамін B12, повноцінне харчування, збагачене тваринним білком і вітамінами. При вираженій анемії проводять переливання еритроцитарної маси; при кровотечі проводиться гемостатична терапія; при виникненні або загрозі бактерійних ускладнень — антибіотики. Якщо гематологічні показники досягають критичних величин, лікування виявляється неефективною, то застосовується операція відчаю — спленектомія.
Профілактика
Загальна профілактика полягає в ранньому виявленні, ізоляції, госпіталізації і лікуванні хворих, контролі ефекту від лікування, захисті людей від нападу москітів і боротьбі з ними. Проводиться захист людей від нападу москітів і боротьба з ними (знищення місць їх виплоду, застосування інсектицидів, сіток). Здійснюються заходи щодо ліквідації бродячих собак і контролю захворюваності (санація) домашніх собак та інших інфікованих тварин з використанням серологічних тестів. Ретельне очищення житлових і виробничих будівель та дворів з подальшою дезінфекцією 10 % розчином хлорного вапна забезпечує знищення личинок москітів. Специфічна профілактика вісцерального лейшманіозу розробляється.
Примітки
Джерела
Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина» (2 видання, доповнене і перероблене). — 2018. — 688 С. + 12 с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-675-2 / С. 472—483
Інфекційні хвороби: енциклопедичний довідник / за ред. Крамарьова С. О., Голубовської О. А. — К.: ТОВ «Гармонія», 2018. — 592 с. ISBN 978-966-2165-52-4 (Крамарьов С. О., Голубовська О. А., Шкурба А. В. та ін.) С. 346—348
Craig G Stark, Conjivaram Vidyashankar Leishmaniasis. Updated: Jul 17, 2019 Medscape. Drugs & Diseases. Infectious Diseases (Chief Editor: Pranatharthi Haran Chandrasekar)
Craig G Stark, Conjivaram Vidyashankar What are the characteristics of visceral leishmaniasis? Updated: Jul 30, 2018 Medscape. Drugs & Diseases. Infectious Diseases. Leishmaniasis Q&A (Chief Editor: Pranatharthi Haran Chandrasekar)
Shyam Sundar Visceral leishmaniasis Trop Parasitol. 2015 Jul-Dec; 5(2): 83–85.
Abdollah Karimi, Abdolvahab Alborzi, Ali Amanati Visceral Leishmaniasis: An Update and Literature Review Pediatr Infect Dis. 2016 ; 4(3):e31612.
Посилання
WHO Leishmaniasis. Visceral leishmaniasis
Visceral Leishmaniasis Disease Background
Лейшманіози
Забуті тропічні хвороби
Трансмісивні хвороби
ВІЛ-асоційовані інфекції
Епоніми у медицині
Протозойні хвороби
|
3448023
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%D0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0%20%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0%20%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%E2%80%94%20%D0%BB%D0%B0%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%B0%D1%82%D0%B8%201974%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка — лауреати 1974 року
|
Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка — лауреати 1974 року
Державні премії УРСР імені Тараса Шевченка в галузі літератури, мистецтв і архітектури 1974 року були присуджені спільною Постановою Центрального Комітету Компартії України і Ради Міністрів Української РСР № 120 від 6 березня 1974 р. за поданням Комітету по Державних преміях Української РСР імені Т. Г. Шевченка.
Список лауреатів
Див. також
Список лауреатів Шевченківської премії
Примітки
Джерела
1974
|
496040
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%9C%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BD
|
Горникевич Мирон
|
Горникевич Мирон (23 серпня 1886, Розділ Жидачівського повіту, Галичина, нині Миколаївський район Львівської області — 21 квітня 1959, містечко Зольбад-Галль, Тироль, Австрія) — український церковний і громадський діяч, доктор наук, священник УГКЦ, капелан.
Життєпис
Народився 23 серпня 1886 в місті Розділ Жидачівського повіту, брат Теофіла Горникевича.
Навчався у гімназії в місті Стрий (нині Львівської області), а від 1904 р. студіював богослов'я у Львові, 1907–1909 — в м. Іннсбрук (Австрія). У 1913 р. здобув вчену ступінь доктора теології у Віденському університеті.
Редагував журнал «Основа» у Львові (1913 р.).
У 1914–1917 — був засланий до Сибіру (Мінусінськ).
У 1923 р. Андреєм Шептицьким призначений парохом церкви святої Варвари у Відні. Займався організацією відзначення 300-ліття смерті св. Йосафата (1923 р.), курсів «української мови і обряду» для молоді, відновленням церкви, видав німецький переклад української літургії, запросив галицьких владик до Відня. У час голодомору в Україні 1932–1933 р. був генеральним секретарем допомогової акції кардинала Теодора Інніцера.
В 1934–1948 — був віце-президентом Єпархіального митрополичого архієпископського суду. За дорученням Андрея Шептицького, від 1934 р. був відповідальним за архів уряду ЗУНР, 1942 р. передав його та архів В'ячеслава Липинського як депозит до Австрійського державного архіву (тоді в складі Німецького центрального архіву).
У 1945 кардинал Теодор Інніцер призначив М. Горникевича генеральним вікарієм Віденського архієпископства для українців в Австрії. Організував у 1945 р. вивезення мощей св. Йосафата з Відня до Риму.
У 1958 р. М. Горникевич передав парафію св. Варвари в опіку василіянам (перебувала у їх віданні до 1969 р.).
Автор:
статей на церковно-історичну тематику,
книги «Церква Св. Варвари у Відні» (Л., 1929 р.).
Джерела
. Т. 2 с. 414
. Т. 11 (Доповнення і виправлення. Перевидання в Україні) стор. 287.
Марусин М. Пам'яті покійного доктора Мирона Горникевича.— Рим, 1959
Zum Heimgang eines Mitbegründers der Catholica Unio, des Prälaten Dr. Myron Gornikewitsch // Der Christliche Osten. 1959. Bd. 14, hf. 5
Plöchl М. Dr. Myron Hornykewytsch // St. Barbara zu Wien. Bd. 1. 1975
Гординський В. О. Доктор Мирон Горникевич: У століття з дня народження // Америка.— 1986, 16 жовт.
Железняк М. Г. Горникевич Мирон // Енциклопедія сучасної України. — Київ, 2006. Т. 6. — стор. 274
Українські релігійні діячі
Священники УГКЦ
Капелани УГА
Андрей Шептицький
Уродженці Роздолу
Українці Відня
Випускники Стрийської гімназії
Репресовані
Випускники університету «Canisianum»
|
19018437
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jaworzna
|
Jaworzna
|
Jaworzna is a village in the administrative district of Gmina Laskowa, within Limanowa County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland.
References
Jaworzna
|
8829375
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2001%20%28disambiguation%29
|
2001 (disambiguation)
|
2001 (disambiguation)
2001 was a common year starting on Monday of the Gregorian calendar.
2001 may also refer to:
Film and television
2001: A Space Odyssey, the science-fiction film directed by Stanley Kubrick
2001: A Space Odyssey (novel), the science-fiction novel written by Arthur C. Clarke
2001: A Space Odyssey (soundtrack), soundtrack recording from the Kubrick film
2001: A Space Odyssey (score), the unused score for the Kubrick film composed by Alex North
2001: A Space Odyssey (comics), a science-fiction comic written by Jack Kirby
2001: A Space Travesty, a 2000 comedy film
2001: A Space Road Odyssey, a 2001 Canadian television series
2001: Do Hazaar Ek, a 1998 Bollywood film
2001 (Stargate SG-1), an episode Stargate SG-1
Music
2001 (Dr. Dre album), 1999
2001 (Peter Frohmader album), 2001
Prelude (Deodato album), 1972 (reissued in 1977 as 2001)
"2001", a song by Melissa Etheridge on her 1992 album Never Enough
"2001", a song by Foals from their 2022 album Life Is Yours
2001 (Tokio Hotel album), a 2022 studio album by Tokio Hotel
"Also sprach Zarathustra" (tune), an 1896 song by Richard Strauss, also known as the "2001: A Space Odyssey theme", or simply "2001"
Other uses
2001 (pinball), a pinball machine produced by Gottlieb
2001 Einstein, an asteroid discovered in 1973 and named in honour of Albert Einstein
2001 Mars Odyssey, NASA Mars probe
Diario 2001, a Venezuelan daily newspaper
2001 Club, a former disco nightclub franchise
See also
2000:1: A Space Felony, a 2017 videogame
MMI (disambiguation) ("MMI" being 2001 in roman numerals)
2001: A Space Odyssey (disambiguation)
|
4452466
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%86%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4
|
Смілянський цукровий завод
|
Смілянський цукровий завод - підприємство харчової промисловості у місті Сміла Смілянського району Черкаської області України.
Історія
Два бурякоцукрові заводи на околиці містечка Сміла Черкаського повіту Київської губернії Російської імперії побудував у 1838 році граф О. О. Бобринський. В 1840 тут же був побудований механічний завод, який виготовляв обладнання для цукрових заводів, сільгоспінструменти та інші металовироби. В 1842 році при цукрових заводах відкрилася лікарня.
До 1861 року на заводах працювали кріпаки (у 1846 році тисяча людей була закуплена в Сумському повіті, ще тисячу Бобринський купив у Саратовській губернії), які отримували продуктовий пайок і шість карбованців на місяць (сезонні робітники з місцевих селян отримували по три карбованці на місяць).
Після будівництва через Смілу залізниці обсяги виробництва цукру почали зростати, а географія збуту розширюватися. У 1880-ті роки на заводі впровадили прогресивний для того часу дифузійний спосіб отримання соку цукрових буряків, у 1890-ті роки встановили на заводі електромотори. У 1898 році цукробуряковий завод мав 575 робітників і виробив 197 000 пудів цукрового піску на суму 492 885 рублів. Другий завод був перетворений на рафінадний завод, який виготовляв цукор-рафінад (1898 року він мав 375 робітників і виробив 104 795 пудів рафінаду на суму 287 835 рублів).
Економічна криза, що почалася в 1900 році, ускладнила становище робітничих цукрових заводів і в жовтні 1901 року вони почали великий страйк, який очолив слюсар Ст. Клочко. Бурякоцукровий завод не працював чотири дні, рафінадний — три дні, перш ніж до Сміли прибули війська та виступ придушили. Клочко було засуджено до вічної каторги.
У ході першої російської революції у червні 1905 року першими розпочали страйк робітники рафінадного заводу, а під час загального страйку 14-18 жовтня 1905 року робітники промислових підприємств Сміли висунули вимогу встановити 8-годинний робочий день. Наступний страйк робітників цукрових заводів тривала з 6 до 18 грудня 1905 року і була придушена військами, що прибули.
Після початку першої світової війни у 1914 році у зв'язку з мобілізацією чоловіків призовного віку в діючу армію та скороченням посівів цукрових буряків обсяги виробництва цукру на заводах знизилися, основна частина випущеного цукру продавалася військовому відомству. У жовтні 1915 року робітники рафінадного заводу два дні страйкували, в результаті заводовласники були змушені піти на поступки і підвищити їм зарплату.
У травні 1917 містечко окупували радянські війська, проте вже 1 березня 1918 року Смілу визволили від радянської навали, і встановили владу Української Народної Республіки. Надалі, до 9 січня 1920 року селище залишалося в зоні бойових дій громадянської війни, результатом якої стала радянська окупація. Пізніше заводи відновили.
У березні 1923 Сміла стала районним центром, а в 1926 отримала статус міста районного підпорядкування, що сприяло її розвитку як промислового центру. Для підготовки кваліфікованих робітників ще в лютому 1923 року при рафінадному заводі відкрили курси фабрично-заводського навчання, а в 1925 році в Смілі розпочав роботу технікум цукрової промисловості (надалі отримав назву механіко-технологічний технікум цукрової промисловості ім. 15-річчя ЛКСМУ).
В ході другої світової війни 4 серпня 1941 року місто було окуповане німецькими військами. 29 січня 1944 місто звільнили радянські війська, але гітлерівці, що відступали, повністю зруйнували цукрові заводи. Відповідно до четвертого п'ятирічного плану відновлення та розвитку народного господарства СРСР було прийнято рішення про відновлення одного цукрового заводу і ще до кінця 1949 року Смілянський цукровий завод розпочав роботу. У період з 1950 до 1970 року виробничі процеси на цукроварні були механізовані і його продуктивність збільшилася майже вдвічі. Пізніше на базі заводу було створено Смілянський цукровий комбінат. В цілому, за часів радянської окупації України цукровий комбінат входив до числа провідних підприємств міста.
Після проголошення незалежності України комбінат перейшов у відання Державного комітету харчової промисловості України. Надалі, державне підприємство було перетворено на відкрите акціонерне товариство. Крім цукру, Смілянський цукровий комбінат та Харківський завод харчових кислот виготовляли лимонну кислоту. У 2006 році харківський завод припинив випуск лимонної кислоти, і Смілянський цукровий комбінат залишився єдиним виробником лимонної кислоти на території України.
У 2007 році комбінат виробив 2,2 тис. т. цукру, 423 тонн лимонної кислоти, а також 17,35 тис. т. жому і 1 тис. т. меляси, але почалася в 2008 році економічна криза (що скоротила попит на цукор у підприємств харчової промисловості) та вступ України до СОТ (після якого в країну було дозволено імпорт цукру-сирцю за пільговою митною ставкою) ускладнили становище підприємства.
У липні 2010 року звернення акцій ВАТ «Смілянський цукровий комбінат» було зупинено, надалі підприємство було реорганізовано у товариство з обмеженою відповідальністю «Смілянський цукровий завод». В 2015 завод був закритий і його обладнання почали розбирати на металобрухт. У квітні 2019 року завод був визнаний банкрутом.
Примітки
Посилання
сторінка заводу в каталозі провідних підприємств України
Сміла
Підприємства Черкаської області
Цукрові заводи України
Підприємства цукрової промисловості СРСР
Підприємства цукрової промисловості Російської імперії
Сторінки з неперевіреними перекладами
Засновані в Україні 1838
Зникли в Україні 2019
|
788354
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%8E%D1%81%D1%8C%D1%94%D1%80-%D0%91%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B9
|
Бюсьєр-Бадій
|
Бюсьєр-Бадій — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Дордонь. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 380 км на південь від Парижа, 130 км на північний схід від Бордо, 55 км на північ від Періге.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
2010 року в муніципалітеті числилось 187 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 378,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Дордонь
Примітки
Посилання
Бюсьєр-Бадій на сайті французького Національного інституту географії
Муніципалітети департаменту Дордонь
|
790474
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/G-Power%20M5%20Hurricane
|
G-Power M5 Hurricane
|
G-Power M5 Hurricane — це тюнінгований автомобіль від фірми G-Power представлений в 2008 році. Автомобіль побудований на основі BMW M5 в E60 кузові, оснащений модифікованим двигуном BMW M із подвійним турбонадувом об'ємом 5,0 л, що розвиває потужність від 730 до 800 к. с. (залежно від модифікації).
G-Power M5 Hurricane
Двигун V10 5,0:
730 к. с. / 536 кВт при 7.500 об/хв
800 Н·м при 5000 об/хв
V-макс.: 340 км/год
G-Power M5 Hurricane RS
Двигун V10 5,0:
750 к. с. / 551 кВт при 7500 об/хв (+ 243 к. с. / 178 кВт)
800 Н·м при 5000 об/хв
V-макс.(розрахункова).: 367 км/год
G-Power M5 Hurricane RRS
Двигун V10 5,0:
830 к. с. / 588 кВт при 7500 об/хв (+ 323 к. с. / 215 кВт)
800 Н·м при 5 000 об/хв (+ 280 Н·м)
V-макс. (розрахункова): 372 км/год
Динаміка розгону
0—100 км/год: 5,35 с
0—200 км/год: 9,1 с
0—300 км/год: 30,2 с
M5 Hurricane RR в кузові F90
Новий суперседан G-Power M5 Hurricane RR у кузові F90 було представлено в кінці жовтня 2020 року. Автомобіль вартістю 115 000 € оснащено 4,4-літровим двигуном V8 із двома турбінами, що генерує до 900 к. с. потужності та 1050 Н·м крутного моменту. Це дає автомобілю змогу розвивати максимальну швидкість 350 км/год та долати відмітку 100 км/год всього за 2,5 с.
Зноски
Посилання
Офіційний сайт
Автомобілі G-Power
|
2134204
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%9B%D0%93%D0%91%D0%A2-%D1%80%D1%83%D1%85%D1%83%20%D1%82%D0%B0%20%D0%A7%D0%A1%D0%A7-%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%83%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
|
Національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України
|
Національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України
Логотип IX та X Національної ЛГБТ-конференції (2016-2017)
Національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України (або скорочено: Національна ЛГБТ-конференція) є ключовим колективним інтеграційним заходом для ЛГБТ-активістів та активісток України, який на регулярній основі (щорічно) відбувається в Україні з кінця нульових років (2008 року). Проводиться організаціями ЛГБТ-спільноти України та іншими партнерськими неурядовими організаціями. Цільова аудиторія нацконференцій — громадські активіст(к)и ЛГБТ-руху (представни_ки/ці ЛГБТ-організацій, неформальних ЛГБТ-об'єднань), експерт(к)и з питань ЛГБТ, правозахисни_ки/ці, а також працівни_ки/ці ВІЛ-сервісних організацій, які працюють із ЧСЧ. Зазвичай, відбувається непублічно, із запрошенням осіб, відібраних організаторами на конкурсних засадах.
Мета, цілі, зміст
Мета національних конференцій ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України коригується з року на рік, але в цілому, зводиться до таких складових (окремих цілей), як-от:
зміцнення української ЛГБТ-спільноти у взаємодії з дружніми суб'єктами громадсько-політичного життя України;
створення умов для обміну досвідом і зближення позицій між суб'єктами ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України;
підвищення рівня професіоналізму учасників та учасниць конференції у сфері соціальної роботи щодо ЛГБТ/ЧСЧ/ЖСЖ;
консолідація ЛГБТ-спільноти;
розвиток ЧСЧ-сервісу України;
знайомство, натхнення й взаємне зближення лідер_ів/ок, активіст_ів/ок, соціальних працівни_ків/ць;
напрацювання стратегій ЛГБТ-руху і технологій протидії опонентам.
Основні програмні лінії національних конференцій, у цілому, відповідають її цілям та стосуються, відповідно, таких магістральних векторів, як адвокація інтересів ЛГБТ, правозахист, консолідація спільноти, ВІЛ-сервіс для ЧСЧ, комунікація та партнерство всередині спільноти та з партнерськими суб'єктами, PR, розвиток лідерства, а також окремих субспільнот, як-от ЛГ-спільноти та спільноти трансгендерів. В ході нацконференцій проводяться практичні семінари та дискусії з питань, пов'язаних із сексуальним здоров'ям, захистом прав людини для ЛГБТ, роботою громадських центрів для геїв, бісексуалів, лесбійок і трансгендерів; міні-тренінги, панельні дискусії, рольові ігри на тему проблем, що торкаються гомо-, бісексуальних і трансгендерних людей, аутрич-роботи, а також різноманітні майстер-класи. У рамках неофіційної частини конференції влаштовуються культурні, спортивні та інші інтеграційні події.
В рамках низки нацконференцій відбуваються інші регулярні події ЛГБТ-руху України, як-от — прайд-саміти, преконференції для новачків ЛГБТ-руху, заходи з формування етичних засад ЛГБТ-руху тощо (раніше також проводилися загальні збори Ради ЛГБТ-організацій України[7], національні стратегічні планування для ЧСЧ-сервісу та ЛГБТ-руху).»
Організатори
Протягом 2008—2010 років функцію організаційного комітету з підготовки перших трьох ЛГБТ-конференцій виконувала Постійна референта група з питань ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісних проєктів в Україні. Співорганізаторами конференції в різний час (2008-2017) виступали:
українські ЛГБТ, ВІЛ-сервісні та правозахисні організації:
«Гей-альянс Україна»;
«Гей-Форум України»;
«Точка опори»;
«Альянс.Глобал»;
«КиївПрайд»;
«Асоціація ЛГБТ «ЛІГА»;
«Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень Донбас-СоцПроект»;
«Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ»;
«Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД»;
«Легалайф-Україна»;
«Ініціатива заради життя»;
«Українська Гельсінська спілка з прав людини»;
проєкти міжнародної технічної допомоги Україні та міжнародні агенції:
USAID | Проєкт розвитку ВІЛ/СНІД-сервісу в Україні, Проєкт «Покращення послуг у сфері ВІЛ/СНІД серед представників груп найвищого ризику в Україні» (RESPOND), впроваджуваний організаціями «PACT, Inc.» та ;
Проєкт USAID «Реформа ВІЛ-послуг у дії», виконуваний компанією «Делойт Консалтінг»;
Німецьке товариство міжнародного співробітництва;
Програма розвитку ООН в Україні;
Представництво Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні;
Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІД в Україні (ЮНЕЙДС);
міжнародні організації та їх представництва:
МБФ «Альянс громадського здоров’я»;
МБФ «СНІД Фонд Схід-Захід» (AFEW-Україна);
МБО «Східноєвропейське та Центральноазіатське об’єднання людей, які живуть з ВІЛ»;
Представництво МБО «Проект ХОУП — Зе Піпл-Ту-Піпл Хелс Фаундейшн, Інк.» в Україні;
Євразійська коаліція з чоловічого здоров’я (ECOM);
Представництво Фрідом Хаус Інк. в Україні.
Органи державної влади та місцевого самоврядування участі в організації нацконференцій не беруть, хоча іноді делегують своїх представників/представниць для присутності на окремих подіях нацконференції. Відомо, що, принаймні, з IX Нацконференції участь у них як запрошені спікери беруть народні депутати України чинного та попередніх скликань Верховної Ради України, лідери окремих політичних партій, політтехнологи.
За традицією, оргкомітети національних конференцій не мають голови (одноосібного керування), рішення в них приймаються колегіально.
Історія
I національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України відбулася 16-18 квітня 2008 року в Києві на базі відпочинку «Пролісок». I Нацконференцію було ініційовано Всеукраїнським благодійним фондом «Коаліція ВІЛ-сервісних організацій», а безпосередню підготовку взяла на себе Благодійна організація «Фонд профілактики хімічних залежностей та СНІДу» у співпраці з ключовими ЛГБТ-активіст(к)ами. В її роботі взяли участь близько 70 учасни_ків/ць. На неї також було запрошено ЗМІ.
Під час II Нацконференції, яка відбулася 28-30 травня 2009 у «Пущі-Лісовій», було вперше сформульовано та погоджено адвокаційні стратегії ЛГБТ-руху України; участь у ній узяли гості з Республіки Білорусь, Російської Федерації та Німеччини.
У роботі III Нацкоференції, що проходила під Києвом у червні 2010 року, узяли участь українські трансгендери. На секції, присвяченій питанням адвокації, було контатовано, що «в нинішніх умовах [станом на 2010 рік] гей-прайди в Україні — недоцільні», оскільки вони «неминуче підвищують градус […] гомофобії».
Паралельно з роботою IV Нацконференції, яка проходила у 2011 році відбувся позачерговий творчий ЛГБТ-фестиваль-ярмарок «Веселкова тема для тебе», в ході якого були представлені роботи, створені людьми зі спільноти ЛГБТ, або присвячені ЛГБТ-тематиці. На цій же конференції представниця Amnesty International в Україні висловила намір надати технічну допомогу групі активістів, які візьмуться за підготовку Гей-Прайду в Києві.
V Нацконференція, яка відбулася 22-24 червня 2012 року, проголосила метою мобілізацію гей-спільноти, розвиток ЧСЧ-сервісу, обмін досвідом між суб'єктами ЛГБТ-руху і ЧСЧ-сервісу, а під час своєї роботи «зробила ставку» на обговорення політичних ініціатив. У підсумковому документі конференції її учасники та учасники, зокрема, зазначили:
Особливістю V Нацконференції (2012) була також помітна участь ЛГБТ-християн, за наполяганням яких у підсумковому документі з'явився політично вагомий розділ такого змісту:
VI Нацконференція 2013 року стала наймасовішою: у ній узяли участь 105 учасни_ків/ць, які представляли широке коло ЛГБТ-організацій, ініціативних ЛГБТ-груп, ЧСЧ-сервісних і партнерських організацій, що працюють в Україні. У резолюції, яка була прийнята за підсумками роботи конференції, зокрема було ухвалено звернення до лідерів парламентських фракцій, Голови Верховної Ради України та його заступників, керівництва та членів профільних парламентських комітетів, усіх народних депутатів України із закликом ужити всіх заходів задля зняття з розгляду п'яти законопроєктів, які на думку представників української ЛГБТ-спільноти «в разі їхнього прийняття порушать в Україні та поза її межами конституційні права та свободи людей з числа ЛГБТ» (згодом усі ці законопроєкти таки були зняті з розгляду). Крім цього, було заявлено таке:
VII Нацконференція, стала найдраматичнішою, бо була поєднана в часі з заходами III Міжнародного форуму-фестивалю ЛГБТ «КиївПрайд2014»: конференція, на відміну від усіх інших, проходила в самому центрі Києва, 3-5 липня 2014 року, у так званому Холі чемпіонів Національного спортивного комплексу «Олімпійський», а III Марш Рівності було призначено на ранок 2-го дня її проведення — 4 липня, проте Марш у публічному форматі не відбувся через неспроможність київської міліції, послабленої революційними подіями в України 2013/2014 років, гарантувати безпеку в разі «вуличного» проведення Маршу. Саме тому шикування учасників та учасниць III Маршу Рівності та їх спілкування зі ЗМІ відбулися безпосередньо в «Холі чемпіонів». VII-й Нацконференції уперше передувала преконференція для молодого ЛГБТ-активу.
З 6 по 8 листопада 2015 року пройшла VIII Нацконференція, участь у якій уперше взяли представники громадського руху батьків, які мають дітей — ЛГБТ. До роботи цієї конференції долучився також координатор програми «Сонячний зайчик» Богдан Жук (із доповіддю на тему «Практики масових комунікацій (на прикладі програми ЛГБТ-кіно „Сонячний зайчик“ в рамках Київського Міжнародного кінофестивалю „Молодість“)»). Під час VIII Нацконференції відбулося напрацювання етичних засад українського ЛГБТ-руху, окремий програмний напрям було присвячено проблематиці трансгендерів. Із числа учасників і учасниць VIII Нацконференції 21 особа взяла також участь у 2-й преконференції для молодого ЛГБТ-активу «На низькому старті». Саме на VIII Нацконференції вперше розглядалась проблематика публічності спільноти бісексуальних людей як однієї із субспільнот ЛГБТ.
IX Нацконференція з міжнародною участю «ЛГБТ і політика: переламний момент» відбулась у вересні-жовтні 2016 року. Під час заходу були засвідчені позитивні зрушення стану справ ЛГБТ-спільноти в Україні, було згадано, зокрема, про успішне проведення Маршу Рівності у столиці, у якому вперше взяли участь 7 народних депутатів та включення антидискримінаційної поправки до Трудового кодексу наприкінці 2015 року. В конференції взяла участь Інна Борзило, керівниця громадської організації Центр UA, яка займається адвокацією реформ та розвитком відкритого суспільства. Вона наголосила на необхідності більшої відкритості ЛГБТ-спільноти, об'єднання ЛГБТ-руху навколо єдиного приорітету, співпраці з політичними силами, правозахисними організаціями, журналістами тощо. Окрему увагу було приділено обговоренню проблем, з якими стикаються ЛГБТ-внутрішньо переміщені особи. В канун конференції, 29 вересня, відбулись 4 преконференційних заходи: преконференція для молодого ЛГБТ-активу, тренінг з PR для спікерів ЛГБТ, супервізійний семінар для психологів, що працюють з ЛГБТ та регіональна преконференція ЧСЧ-сервісу та ЛГБТ-руху Східної Європи та Центральної Азії.
Ювілейна Х Нацконференція пройшла 19-22 жовтня 2017 року під гаслом «Різноманіття та рівність: політика взаємодії, реалії та пріоритети». Її проведення підтримали 23 співорганізатори та партнери — найбільше за всю історію проведення. Захід традиційно об'єднав навколо близько 100 гостей та учасників й учасниць. Конференція відзначилася участю чотирьох народних депутатів різних скликань (Антон Геращенко, Світлана Заліщук, Віталій Кононов, Єгор Фірсов) у подіумній дискусії «ЛГБТІ-спільнота і політичний процес: учасники чи заручники?», включеністю спільнот транс*людей та інтерсекс, а також застосуванням принципу інтерсекціональності. Протягом конференції активіст(к)ами було створену карту активностей ЛГБТ-руху України. Наразі карта представляє ті активності, які були названі учасни_ками/цями Національної конференції як такі, що «суттєво повпливали на ЛГБТ-спільноту за останній рік».
Символіка, атрибутика, нумерація, статус
За усталеною традицією, для кожної нацконференції виробляється окрема емблема (логотип), у якій, зазвичай, обігруються кольори веселки. На кожній нацконференції, починаючи з другої, використовується для оздоблення основного приміщення конференції одним з найвідоміших артефактів українського ЛГБТ-руху — автентичний Великий ЛГБТ-стяг України, який було виготовлено ручним способом за кошт ЛГБТ-спільноти для несення Хрещатиком під час публічного маршу в рамках першого українського гей-прайду 2003 року.
Кожна нацконференція має порядковий номер у вигляді римської цифри, а також індивідуальну назву, або гасло, що змінюється з року на рік. Для позначення контенту (текстових постів, фото), пов’язаного з нацконференціями, використовується запроваджена 2015 року уніфікованана система хештегів, які формуються таким чином: порядковий номер конференції арабською цифрою (цифрами) + абревіатура NC або НК + рік проведення у форматі ‘рррр’ (найпоширенішими є хештеги #8NC2015, #9NC2016, #10NC2010 відповідно для VIII, IX та X нацконференцій)
Починаючи з VIII, нацконференція репрезентована у соціальній мережі Facebook через публічні сторінки конкретної конференції (напр. X національна конференція ЛГБТ-руху на ЧСЧ-сервісу України) та публічні «заходи» (напр. Х Національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України).
Нацконференція є однією з кількох регулярних ключових подій з національним статусом в ЛГБТ-русі та ЧСЧ-сервісі України (другою такою подією у 2007–2015 роках було щорічне Національне стратегічне планування для ЧСЧ-сервісу та ЛГБТ-руху України[7], яке проводилося дев’ять разів; третьою — очні загальні збори Ради ЛГБТ-організацій України, що скликалися 14 разів у проміжок з 2008 до 2015 року). Водночас, ЛГБТ-подією всеукраїнського значення, яке, на відміну від національної конференції, передбачає високу публічність та медійність, виступає КиївПрайд (проводиться щорічно з 2012 року).
Критика
Національні конференції здобувають у публічному інформаційному просторі як позитивні, так і негативні відгуки та оцінки. Зокрема, в одній з публіцистичних статей 2017 року зазначено:
Хронологія
Галерея
Джерела
Коментарі
Примітки
Посилання
Фото з VI Національної конференції ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України на Flickr
ЛГБТ в Україні
Заходи ЛГБТ
|
53195558
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mummia%20gens
|
Mummia gens
|
Mummia gens
The gens Mummia was a plebeian family at Rome. Members of this gens are first mentioned after the Second Punic War, and within a generation, Lucius Mummius Achaicus became the first of the family to obtain the consulship. Although they were never numerous, Mummii continued to fill the highest offices of the state through the third century AD.
Praenomina
The praenomina associated with the Mummii include Lucius, Quintus, Spurius, and Marcus.
Branches and cognomina
As the Mummii were neither a large nor an old family, few of them are found with any surname in the time of the Republic. The chief exception was Achaicus, an agnomen won by Lucius Mummius, the consul of 146 BC, for his conquest of Greece, and he is said to have been the first novus homo to have earned such a distinction through his military achievements. Members of this gens are frequently found with cognomina in imperial times.
Members
Lucius Mummius, the father of the tribunes Lucius and Quintus.
Lucius Mummius L. f., tribune of the plebs in 187 BC, opposed the attempt of Marcus Porcius Cato to place under scrutiny the payments made by Antiochus to Scipio Africanus and Scipio Asiaticus, but withdrew his opposition under intimidation. He was praetor in 177, obtaining the province of Sardinia.
Quintus Mummius L. f., tribune of the plebs, and a colleague of his brother Lucius in 187 BC.
Lucius Mummius L. f. L. n. Achaicus, consul in 146 BC, was a novus homo, but earned his surname by defeating the Achaean League, and bringing all of Greece under Roman control. Despite his burning of Corinth, Mummius gradually won the trust of the Greeks by establishing good government and embracing Hellenic culture.
Spurius Mummius L. f. L. n., the brother of Achaicus, to whom he was philosophically opposed. Spurius served as his brother's legate at Corinth in 146 and 145 BC. He opposed the establishment of rhetorical academies at Rome, and wrote letters on ethics and satire.
Spurius Mummius S. n., was a friend of Cicero, to whom he would read his grandfather's letters. In 46 BC, Cicero wrote that Mummius had died not long before.
Mummius, a legate of Marcus Licinius Crassus in 72 BC, during the Servile War. He was defeated by Spartacus.
Marcus Mummius, while praetor in 70 BC, presided over the trial of Verres.
Mummius, a comic playwright, active after 90 BC, mentioned by Charisius, Priscian, Macrobius, and Aulus Gellius.
Mummia Achaica, great-granddaughter of Lucius Mummius Achaicus, and mother of the emperor Galba.
Mummius Lupercus, sent by the consul Marcus Hordeonius Flaccus with two legions to fight Gaius Julius Civilis, leader of the Batavi, in AD 69. After being defeated, Mummius found his forces besieged; faced with starvation, his men eventually surrendered, and Mummius was slain by his captors.
Lucius Mummius Niger Quintus Valerius Vegetus, consul suffectus in AD 112.
Publius Mummius Sisenna, consul in AD 133.
Publius Mummius Sisenna Rutilianus, consul suffectus in AD 146.
Lucius Mummius Felix Cornelianus, consul in AD 237.
Mummius Bassus, consul in AD 258.
See also
List of Roman gentes
Footnotes
References
Bibliography
Polybius, Historiae (The Histories).
Marcus Tullius Cicero, Brutus, De Lege Agraria contra Rullum, De Officiis, De Oratore, De Republica, Epistulae ad Atticum, In Verrem, Laelius de Amicitia, Orator ad M. Brutum, Paradoxa Stoicorum, Pro Gaio Cornelio, Pro Murena.
Diodorus Siculus, Bibliotheca Historica (Library of History).
Titus Livius (Livy), Ab Urbe Condita (History of Rome).
Strabo, Geographica.
Marcus Velleius Paterculus, Compendium of Roman History.
Valerius Maximus, Factorum ac Dictorum Memorabilium (Memorable Facts and Sayings).
Gaius Plinius Secundus (Pliny the Elder), Naturalis Historia (Natural History).
Publius Cornelius Tacitus, Annales, Historiae.
Plutarchus, Lives of the Noble Greeks and Romans.
Gaius Suetonius Tranquillus, De Vita Caesarum (Lives of the Caesars, or The Twelve Caesars).
Lucius Annaeus Florus, Epitome de T. Livio Bellorum Omnium Annorum DCC (Epitome of Livy: All the Wars of Seven Hundred Years).
Appianus Alexandrinus (Appian), Hispanica (The Spanish Wars), Punica (The Punic Wars).
Aulus Gellius, Noctes Atticae (Attic Nights).
Pausanias, Description of Greece.
Lucius Cassius Dio Cocceianus (Cassius Dio), Roman History.
Eutropius, Breviarium Historiae Romanae (Abridgement of the History of Rome).
Paulus Orosius, Historiarum Adversum Paganos (History Against the Pagans).
Ambrosius Theodosius Macrobius, Saturnalia.
Priscianus Caesariensis (Priscian), Institutiones Grammaticae (Institutes of Grammar).
Joannes Zonaras, Epitome Historiarum (Epitome of History).
Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, William Smith, ed., Little, Brown and Company, Boston (1849).
Paul von Rohden, Elimar Klebs, & Hermann Dessau, Prosopographia Imperii Romani (The Prosopography of the Roman Empire, abbreviated PIR), Berlin (1898).
T. Robert S. Broughton, The Magistrates of the Roman Republic, American Philological Association (1952).
Roman gentes
|
745239
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%20%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96%20%28%D0%94%D0%BE%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%A5%D0%B0%D1%83%D1%81%29
|
Відомі невідомості (Доктор Хаус)
|
Відомі невідомості (Доктор Хаус)
«Відомі невідомості» — шоста серія шостого сезону американського телесеріалу «Доктор Хаус». Прем'єра епізоду проходила на каналі FOX 9 листопада 2009. Доктор Хаус і його нова команда мають врятувати дівчину, яка загубилася у поняттях між правдою і неправдою.
Сюжет
Після вечірки з рок-зіркою у 16-річної Джордан виникає набряк кінцівок і вона непритомніє. Вілсон і Хаус мають поїхати на конференцію по фармакології, проте пацієнтка змішує Хауса затриматись. Він вважає, що у неї рабдоміоліз. Форман і Чейз роблять МРТ, проте нічого не виявляють. Аналіз підтверджує рабдоміоліз, але проблем із м'язами не спостерігається. Хаус проводить з пацієнткою тест зі швидкими рухами і у неї виникає параліч рук. Це означає, що рабдоміоліз викликала якась інша хвороба. Дівчина розповідає, що зустріла на вечірці письменника і з подругою шпигувала за ним. Команда дізнається, що вони їли в ресторані і бере їжу на перевірку. Форман вважає, що саме прийняття їжі могло спричинити погіршення стану здоров'я. Команда перевіряє пацієнтку на булімію.
Після перевірки команда розуміє, що версія з булімією не підтверджується, а у Джодан виникає кровотеча навколо серця. Хаус, Вілсон і Кадді їдуть на конференцію, проте через складну ситуацію у лікарні, команда зв'язується з Хаусом по телефону. Він каже, що у неї або інфекція, або вплив токсинів. Невдовзі у дівчини виникає кровотеча у мозку. Пацієнтка втрачає здатність правильно мислити і починає брехати, не усвідомлюючи цього. На конференції Хаус розуміє, що Вілсон хоче виступити перед лікарям з темою під назвою "Евтаназія". Він розуміє, що така промова може згубити кар'єру його друга і вводить йому препарат, який "відключає" Вілсона на деякий час. Хаус, під ім'ям іншого лікаря, читає промову Вілсона і тим самим рятує його кар'єру. Також Хаус дізнається, що Кадді весь цей час зустрічалась з Лукасом. Чейз і Кемерон вирішують за допомогою камер, що стежили за будівлею, в якій проходила вечірка, дізнатися куди ходила Джодан. Вони бачать, що дівчина знайшла записник письменника, за яким вона стежила, і вирішила повернути річ власнику. Кемерон думає, що чоловік міг зґвалтувати дівчину, але оскільки вона не має доказів, команда вирішує почати лікування від передозування регіпнолом.
Лікування не допомагає, а у Джордан виникає кровотеча у районі нирок. Команді потрібно знати, що було з дівчиною тієї ночі. Кемерон пропонує дати їй препарат, з яким вона зможе мислити чіткіше і сказати правду. Джордан каже, що письменник дав їй наркотичну пігулку, а потім у них виникли сексуальні стосунки. Дивлячись на комп'ютер Форман розуміє, що у неї підвищений преорбітальний тиск, а це значить, що вона знову набрехала. Команда вирішує лікувати пацієнтку від рикетсій, оскільки письменник подорожує з собакою. Хаус розуміє, що у дівчини морський вібріон, який передався їй через вживання устриць. Погіршення стану викликало численні переливання крові. Команда починає лікування і пацієнтка одужує. Чейз зізнається Кемерон, що вбив Дібалу.
|
3925131
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Quercus%20prinoides
|
Quercus prinoides
|
Quercus prinoides — вид рослин з родини Букові (Fagaceae); поширений у Канаді й США.
Опис
Це кущ або досить невелике дерево, що досягає максимальної висоти 7.6 м. Кора білувата або сіра, тонка, луската, зморщена. Гілочки коричневі, стають сірими. Бруньки коричневі, круглясті, загострені. Листки 7–15 × 2.5–6 см, від овальних до ланцетних; верхівка загострена; основа клиноподібна; край цілий із загостреними зубами; блискуче зелені, без волосся зверху й трохи запушені знизу; ніжки листків 1–1.5 см завдовжки. Жолуді завдовжки 1.8–2.7 см, 1–1.2 см у діаметрі; поодинокі або в парі; сидячі або іноді на ніжці довжиною 3–8 мм; чашечка діаметром 1.2–1.3 охоплює 1/4–1/3 горіха. Листопадна рослина.
Період цвітіння: весна.
Середовище проживання
Поширений на південному сході Онтаріо (Канада), у центральних і східних частинах США.
Місце проживання складається з сухих кам’янистих ґрунтів, таких як піщаник або сланцеві відслонення, пов'язані з дубово-сосновими типами; висота: 0–500 м.
Використання
Нема інформації.
Загрози
Основною загрозою для Q. prinoides є зміна клімату.
Галерея
Примітки
prinoides
Флора Канади
Флора США
Рослини, описані 1801
|
1766671
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B5%D1%80%20%28%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D1%81%29
|
Белвідер (Іллінойс)
|
Белвідер (Іллінойс)
Белвідер — місто в США, в окрузі Бун штату Іллінойс. Населення — осіб (2020).
Найбільше місто та окружний центр округу.
Географія
Белвідер розташоване приблизно на висоті 240 м над рівнем моря. Знаходиться в північній частині штату Іллінойс, за 121 км на північний захід від центру Чикаго і за 19 км на схід від Рокфорда.
За даними Бюро перепису населення США загальна площа міста оцінювалася в 24 км², з яких 0,26 км (0,55%) становила водна поверхня.
Географія
Белвідер розташований на висоті 240 м над рівнем моря за координатами (42.256157, -88.868128). Знаходиться в північній частині штату Іллінойс, за 121 км на північний захід від центру Чикаго і за 19 км на схід від Рокфорда. За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 31,88 км², з яких 31,28 км² — суходіл та 0,60 км² — водойми.
Середня температура повітря в літній період розташована на позначці 23 °C, взимку −4 °C, рівень опадів в середньому 83 см.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 802 особи/км². Було 9565 помешкань (300/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,4 %. Частка іспаномовних становила 30,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 30,2 % — особи молодші 18 років, 57,9 % — особи у віці 18—64 років, 11,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 33,6 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 97,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 94,8 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 14,9 % осіб, у тому числі 21,6 % дітей у віці до 18 років та 6,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 24,2 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 15,8 %, роздрібна торгівля — 13,8 %.
Примітки
Джерела
Посилання
Бюро перепису населення США загальна площа міста оцінювалася в 24 км², з яких 0,26 км (0,55%) становила водна поверхня. Середня температура повітря в літній період розташована на позначці 23 °C, взимку −4 °C, рівень опадів в середньому 83 см
— актуальні дані про доходи та нерухомість
Міста Іллінойсу
Населені пункти округу Бун (Іллінойс)
Населені пункти США, засновані 1881
Окружні центри Іллінойсу
Населені пункти США, засновані 1835
|
769229
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Boc%20Maxima
|
Boc Maxima
|
Boc Maxima — альбом шотландського електронного дуету Boards of Canada, випущений в 1996 році (див. 1996 в музиці). Альбом є раннім і рідкісним продуктом, але завдяки скопійованій версії з аудіокасети — цей альбом став доступний для прослуховування багатьом фанатам дуету. Варто зауважити, що більшість треків альбому майже збігаються із вмістом треків в офіційному виданні Music Has the Right to Children (композиція One very important thought відрізняється від версії в цьому альбомі). А такі треки як Niagara, Red Moss, Concourse і Whitewater є ексклюзивом.
Список композицій
«Wildlife Analysis» — 1:37
«Chinook» — 4:39
«Rodox Video» — 0:33
«Everything You Do Is A Balloon» — 6:58
«Boc Maxima» — 1:36
«Roygbiv» — 2:23
«Nova Scotia Robots» — 1:21
«June 9th» — 5:15
«Niagara» — 0:51
«Skimming Stones» — 2:06
«Sixtyniner» — 5:07
«Red Moss» — 6:22
«Concourse» — 1:41
«Carcan» — 1:48
«Nlogax» — 5:12
«M9» — 3:40
«Original Nlogax» — 1:09
«Turquoise Hexagon Sun» — 5:06
«Whitewater» — 6:09
«One Very Important Thought» — 1:05
Альбоми Boards of Canada
1996 у музиці
|
2468723
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Cronopio%20dentiacutus
|
Cronopio dentiacutus
|
Cronopio dentiacutus — вимерлий вид примітивних ссавців з крейдяного періоду.
Єдиний представник роду Cronopio Rougier, Apesteguía & Gaetano, 2011, у популярних ЗМІ одержав назву «шаблезуба вивірка».
Опис
Рештки (череп і зуби; голотип MPCA PV 454, Museo Provincial Carlos Ameghino) знайдено в Аргентині (Чиполетті, провінція Ріо-Негро, Патагонія). Загальна довжина близько 20 см. Зовнішній вигляд цієї тварини (довга морда з довгими іклами) можна порівнювати з шаблезубою вивіркою Скратом з мультиплікаційного кіносеріалу Льодовиковий період. Імовірно, представники цього виду живилися комахами. Керівник групи дослідників палеонтолог Гільєрмо Руж'є з університету Луїсвілля (Луїсвілл, Кентуккі, США) оцінює вік знахідки в 92 мільйони років (Candeleros Formation, пізня крейда). Новий вид віднесено до вимерлого надряду дриолестоїди (†Dryolestoidea), який розглядається далеким родичем сучасних плацентарних і сумчастих.
Етимологія
Латинську назву роду (Cronopio) дослідники дали звірю по імені Хронопа — персонажа історій аргентинського письменника Хуліо Кортасара.
Джерела
Література
Rougier Guillermo W., Sebastián Apesteguía & Leandro C. Gaetano. Highly specialized mammalian skulls from the Late Cretaceous of South America // . Nature, 2011. — Vol. 479. — P. 98-102.
Rougier, G. W., Martinelli, A. G., Forasiepi, A. M. & Novacek, M. J. New Jurassic mammals from Patagonia, Argentina: a reappraisal of australosphenidan morphology and interrelationships // American Museum Novitates. — 2007. — Vol. 3566. — P. 1-54.
Ресурси Інтернету
Примітки
Ссавці крейдяного періоду
Вимерлі ссавці
Вимерлі тварини, описані 2011
|
62122173
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jurman
|
Jurman
|
Jurman is a surname. Notable people with the surname include:
Alicia Appleman-Jurman (1930–2017), Polish born Israeli–American memoirist
Jason Jurman (1979–2014), American film, television, and theater actor
Matthew Jurman (born 1989), Australian soccer player
|
53602902
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oleksiy%20Boryslavskiy
|
Oleksiy Boryslavskiy
|
Oleksiy Boryslavskiy (born 17 November 1968) is a Ukrainian swimmer. He competed in the men's 4 × 100 metre freestyle relay at the 1988 Summer Olympics representing the Soviet Union.
References
External links
1968 births
Living people
Olympic swimmers for the Soviet Union
Swimmers at the 1988 Summer Olympics
People from Zuhres
Ukrainian male freestyle swimmers
Soviet male freestyle swimmers
Sportspeople from Donetsk Oblast
|
28647615
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sing%20Sing%20%281983%20film%29
|
Sing Sing (1983 film)
|
Sing Sing (1983 film)
Sing Sing is a 1983 Italian comedy film directed by Sergio Corbucci. It stars
Adriano Celentano, Enrico Montesano and the British actress, Vanessa Redgrave. It was released in Italy on 15 October 1983.
Plot
Part 1
A Rome mechanic becomes convinced that he is the son of the Queen of the United Kingdom (Redgrave).
Part 2
And an inspector has to protect a film dubber pursued by a psychopath.
Cast
Adriano Celentano as Alfredo Boghi
Enrico Montesano as Edoardo
Marina Suma as Linda
Vanessa Redgrave as Queen
Désirée Nosbusch as Tourist
Carlo Monti
Lando Fiorini
Angela Goodwin
Ugo Bologna
Pietro De Silva
Rodolfo Laganà
Lucio Rosato
Orsetta Gregoretti
Franco Giacobini
Gianni Minà as himself
References
External links
1983 films
1983 comedy films
1980s Italian-language films
Films shot in Italy
Films directed by Sergio Corbucci
Films scored by Armando Trovajoli
Italian comedy films
1980s Italian films
|
1039636
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Promiscuous
|
Promiscuous
|
Promiscuous
«Promiscuous» — другий сингл канадсько-португальської співачки Неллі Фуртаду з альбому «Loose». Випущений 9 травня 2006 року лейблом DreamWorks.
Відеокліп
Кліп за бажанням Фуртаду позбавлений сюжетної лінії, а зосереджується лише на танцях з фліртом.
Списки композицій
Британський CD-сингл #1
«Promiscuous» (Radio Edit) — 3:41
«Crazy» (Radio 1 Live Lounge Session) — 3:24
Британський CD-сингл #2
«Promiscuous» (Radio Edit)
«Undercover»
«Promiscuous» (JoSH Desi Remix)
«Promiscuous» (Video)
Digital download
«Promiscuous» — 3:39
«Crazy» (Radio 1 Live Lounge Session) — 3:23
EP
«Promiscuous (Album version)» — 4:02
«Crazy» — 3:24
«Promiscuous (The Josh Desi Remix)» — 4:28
Американський «The Remixes» digital Download
«Promiscuous» (Crossroads Mix) — 3:53
«Promiscuous» (The Josh Desi Remix) — 4:28
«Promiscuous» (Crossroads Mix Instrumental) — 3:53
«Promiscuous» (The Josh Desi Remix Instrumental) — 4:28
«Promiscuous» — 4:02
«Crazy» (Radio 1 Live Lounge Session) — 3:23
Чарти
Історія релізів
Примітки
Посилання
Відеокліп на Youtube.
Сингли 2006
Сингли Неллі Фуртаду
Сингли, які очолювали Billboard Hot 100
|
59060597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bhapa%20pitha
|
Bhapa pitha
|
Bhapa pitha is a type of rice cake mainly from the eastern part of the Indian subcontinent, which includes Bangladesh, East India and Northeast India. Bhapa pitha is considered to be a traditional winter dish in Bangladesh. It is a steamed rice cake made out of freshly ground rice flour. The filling is composed of coconut, and date molasses. Molasses can be substituted with brown sugar or jaggery.
Ingredients
Ground rice flour
Molasses
Coconuts
See also
Chunga Pitha
References
Bengali cuisine
Bangladeshi desserts
Indian desserts
Steamed foods
Rice cakes
Pitha
|
1352320
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Interplanetary%20medium
|
Interplanetary medium
|
Interplanetary medium
The interplanetary medium (IPM) or interplanetary space consists of the mass and energy which fills the Solar System, and through which all the larger Solar System bodies, such as planets, dwarf planets, asteroids, and comets, move. The IPM stops at the heliopause, outside of which the interstellar medium begins. Before 1950, interplanetary space was widely considered to either be an empty vacuum, or consisting of "aether".
Composition and physical characteristics
The interplanetary medium includes interplanetary dust, cosmic rays, and hot plasma from the solar wind. The density of the interplanetary medium is very low, decreasing in inverse proportion to the square of the distance from the Sun. It is variable, and may be affected by magnetic fields and events such as coronal mass ejections. Typical particle densities in the interplanetary medium are about 5-40 particles/cm, but exhibit substantial variation. In the vicinity of the Earth, it contains about 5 particles/cm, but values as high as 100 particles/cm have been observed.
The temperature of the interplanetary medium varies through the solar system. Joseph Fourier estimated that interplanetary medium must have temperatures comparable to those observed at Earth's poles, but on faulty grounds: lacking modern estimates of atmospheric heat transport, he saw no other means to explain the relative consistency of Earth's climate. A very hot interplanetary medium remained a minor position among geophysicists as late as 1959, when Chapman proposed a temperature on the order of 10000 K, but observation in Low Earth orbit of the exosphere soon contradicted his position. In fact, both Fourier and Chapman's final predictions were correct: because the interplanetary medium is so rarefied, it does not exhibit thermodynamic equilibrium. Instead, different components have different temperatures. The solar wind exhibits temperatures consistent with Chapman's estimate in cislunar space, and dust particles near Earth's orbit exhibit temperatures , averaging about . In general, the solar wind temperature decreases proportional to the inverse-square of the distance to the Sun; the temperature of the dust decreases proportional to the inverse cube root of the distance. For dust particles within the asteroid belt, typical temperatures range from at 2.2 AU down to at 3.2 AU.
Since the interplanetary medium is a plasma, or gas of ions, the interplanetary medium has the characteristics of a plasma, rather than a simple gas. For example, it carries the Sun's magnetic field with it, is highly electrically conductive (resulting in the heliospheric current sheet), forms plasma double layers where it comes into contact with a planetary magnetosphere or at the heliopause, and exhibits filamentation (such as in aurorae).
The plasma in the interplanetary medium is also responsible for the strength of the Sun's magnetic field at the orbit of the Earth being over 100 times greater than originally anticipated. If space were a vacuum, then the Sun's tesla magnetic dipole field would reduce with the cube of the distance to about tesla. But satellite observations show that it is about 100 times greater at around tesla. Magnetohydrodynamic (MHD) theory predicts that the motion of a conducting fluid (e.g., the interplanetary medium) in a magnetic field induces electric currents which in turn generate magnetic fields, and in this respect it behaves like an MHD dynamo.
Extent of the interplanetary medium
The outer edge of the heliosphere is the boundary between the flow of the solar wind and the interstellar medium. This boundary is known as the heliopause and is believed to be a fairly sharp transition of the order of 110 to 160 astronomical units from the Sun. The interplanetary medium thus fills the roughly spherical volume contained within the heliopause.
Interaction with planets
How the interplanetary medium interacts with planets depends on whether they have magnetic fields or not. Bodies such as the Moon have no magnetic field and the solar wind can impact directly on their surface. Over billions of years, the lunar regolith has acted as a collector for solar wind particles, and so studies of rocks from the lunar surface can be valuable in studies of the solar wind.
High-energy particles from the solar wind impacting on the lunar surface also cause it to emit faintly at X-ray wavelengths.
Planets with their own magnetic field, such as the Earth and Jupiter, are surrounded by a magnetosphere within which their magnetic field is dominant over the Sun's. This disrupts the flow of the solar wind, which is channelled around the magnetosphere. Material from the solar wind can "leak" into the magnetosphere, causing aurorae and also populating the Van Allen radiation belts with ionised material.
Observable phenomena of the interplanetary medium
The interplanetary medium is responsible for several optical phenomena visible from Earth. Zodiacal light is a broad band of faint light sometimes seen after sunset and before sunrise, stretched along the ecliptic and appearing brightest near the horizon. This glow is caused by sunlight scattered by dust particles in the interplanetary medium between Earth and the Sun.
A similar phenomenon centered at the antisolar point, gegenschein is visible in a naturally dark, moonless night sky. Much fainter than zodiacal light, this effect is caused by sunlight backscattered by dust particles beyond Earth's orbit.
History
The term "interplanetary" appears to have been first used in print in 1691 by the scientist Robert Boyle: "The air is different from the æther (or vacuum) in the... interplanetary spaces" Boyle Hist. Air. In 1898, American astronomer Charles Augustus Young wrote: "Inter-planetary space is a vacuum, far more perfect than anything we can produce by artificial means..." (The Elements of Astronomy, Charles Augustus Young, 1898).
The notion that space is considered to be a vacuum filled with an "aether", or just a cold, dark vacuum continued up until the 1950s. Tufts University Professor of astronomy, Kenneth R. Lang, writing in 2000 noted, "Half a century ago, most people visualized our planet as a solitary sphere traveling in a cold, dark vacuum of space around the Sun". In 2002, Akasofu stated "The view that interplanetary space is a vacuum into which the Sun intermittently emitted corpuscular streams was changed radically by Ludwig Biermann (1951, 1953) who proposed on the basis of comet tails, that the Sun continuously blows its atmosphere out in all directions at supersonic speed" (Syun-Ichi Akasofu, Exploring the Secrets of the Aurora, 2002)
See also
Interplanetary dust cloud
Interplanetary magnetic field
Interstellar space
Interstellar medium
Interstellar dust
Intergalactic space
Intergalactic medium
Intergalactic dust
Space physics
References
External links
Bill Arnett's The Nine Planets page about the interplanetary medium
Outer space
Planetary systems
Solar System
Space plasmas
|
3268788
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BD%D0%BB%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D0%B0%D1%81%29
|
Менло (Канзас)
|
Менло (Канзас)
Менло — місто в США, в окрузі Томас штату Канзас. Населення — 33 особи (2020).
Географія
Менло розташоване за координатами (39.356112, -100.724277). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,30 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала 61 особа в 18 домогосподарствах у складі 15 родин. Густота населення становила 200 осіб/км². Було 22 помешкання (72/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,0 %. Частка іспаномовних становила 1,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 36,1 % — особи молодші 18 років, 59,0 % — особи у віці 18—64 років, 4,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 26,5 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 84,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 95,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок.
Цивільне працевлаштоване населення становило 12 особи. Основні галузі зайнятості: сільське господарство, лісництво, риболовля — 66,7 %, фінанси, страхування та нерухомість — 25,0 %, роздрібна торгівля — 8,3 %.
Примітки
Джерела
Міста Канзасу
Населені пункти округу Томас (Канзас)
|
3768075
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D1%83%D1%85%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%B0%D1%83%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D1%86%D0%B8%D0%BD%D0%B0
|
Протипухлинна аутовакцина
|
Протипухлинна аутовакцина (ПАВ) — перша вітчизняна протипухлинна вакцина, метод з модифікації пухлино-асоційованих антигенів. Використовується як засіб біотерапії (імунотерапії) раку.
ПАВ готується із власного пухлинного матеріалу хворого та продуктів мікробного синтезу Bacillus subtilis B-7025. Аутовакцина містить практично всі антигени, які експресуються пухлиною на момент операції.
Метою використання ПАВ є підвищення тривалості і якості життя хворого на рак в результаті індивідуальної індукції довготривалої імунної реакції.
Історія відкриття
Ідея розробки протипухлинного засобу на основі власних пухлинних клітин та речовин мікробного синтезу належить вітчизняному вченому, мікробіологу, експериментальному онкологу Затулі Дмитру Григоровичу (1923—1987 рр.). Ефективність аутовакцини, в першу чергу, пов'язана з ад'ювантом, який підсилює імунну відповідь організму. Сучасній ПАВ передує більш ніж 40 років експериментальних, доклінічних і клінічних досліджень.
У 1950-х роках Затула Д. Г., разом зі своїми колегами по лабораторії біотерапії раку Київського науково-дослідного інституту епідеміології, мікробіології і паразитології МОЗ УРСР досліджував вплив картопляної та сінної паличок на ріст ракових клітин. У ході цих досліджень було з'ясовано, що речовини мікробного синтезу мають згубний вплив на пухлинні клітини, проте і на нормальні клітини теж.
У 1960-х роках був відкритий штам бактерій Bacillus megaterium H, які виділяли специфічні речовини, що прискорювали ріст пухлин у експериментальних тварин. Тим самим було закладено основу для нової в науці проблеми — наявність спільних антигенів у мікроорганізмів і тканин злоякісних пухлин. Було встановлено, що клітинні стінки бактерій мають антигенні детермінанти, подібні до таких в клітинах пухлин та здатні індукувати протипухлинні імунні реакції. В подальших дослідженнях за допомогою штаму Bacillus megaterium Н була виділена культура-антагоніст даних бактерій — Bacillus mesentericus АВ-56. Дослідження показали, що цей мікроорганізм мав властивості протипухлинного антибіотика. В 1962—1968 роках були проведені експериментальні дослідження протипухлинного препарату на основі цього мікроорганізму: досліджено режими культивування Bacillus mesentericus АВ-56, живильні середовища, які б забезпечували максимальний вихід активної речовини, способи її очищення та зберігання.
Сучасна аутологічна вакцина, яка містить продукт мікробного синтезу Bacillus subtilis B-7025, була розроблена учнем Затули Д. Г. - Григорієм Платоновичем Потебнею в Інституті проблем онкології АН УРСР (нині — Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології імені Р. Є. Кавецького НАН України) , де і було проведено її експериментальні й доклінічні дослідження. Клінічна апробація ПАВ проведена відділеннях ДУ «Національний інститут раку» МОЗ України, 2-ому нейрохірургічному відділенні КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І. І. Мечникова», Миколаївській міській лікарні № 3 та Російському онкологічному науковому центрі АМН РФ (м. Москва).
У 2003 році Державна служба лікарських препаратів і засобів медичного призначення МОЗ України признала, що ПАВ відповідає вітчизняним і міжнародним стандартам безпеки і дозволила для широкого клінічного застосування в Україні. Видано сертифікат про державну реєстрацію медичного імунобіологічного препарату «Протипухлинна аутовакцина» (№ 411/03-300 200000 від 09.12.2003 р).
У 2006 році створено «Біотехнологічний центр», який займається виготовленням протипухлинних вакцин. Розроблено технологічний промисловий регламент (ТПР № 64-37046921-001-05 від 21.02.2006 р., протокол № 8 на виробництво протипухлинної аутовакцини, затверджений Державною службою лікарських засобів і виробів медичного призначення МОЗ України).
Із 2010 року впровадженням в клінічну практику (консультації і логістика) ПАВ займається «Біотехнологічний Центр Нановакс Технолоджис».
Клінічні дослідження
Ефективність протипухлинної дії ПАВ досліджували у хворих з раком шлунка, раком ободової кишки, раком прямої кишки, раком молочної залози, раком легені, раком нирки та у хворих зі злоякісним пухлинами головного мозку. Загалом у клінічних дослідженнях взяли участь 2027 хворих.
Рак шлунка
Ефективність протиракових вакцин, виготовлених з аутологічних пухлинних клітин та продуктів синтезу B. subtilis B-7025 вивчено на дослідній групі хворих (139 осіб) з резектабельним раком шлунка ІІ-IV стадії захворювання (Т1-4 N0-2 М0-1) віком від 30 до 75 років після радикальної операції, яким вводили вакцину. В контрольній групі (70 осіб) хворим на рак шлунка проведено лише радикальну операцію. За основними факторами клінічного прогнозу групи були однорідними.
У більшості хворих на початку лікування фіксували імунодефіцит різного ступеня, який посилювався після операції. Через місяць після вакцинації ПАВ вміст IgG збільшувався, а вміст IgM та IgA — знижувався, що свідчить про припинення дії антигенного подразника, а також корегуючу дію вакцини. Також внаслідок дії вакцини відбувалася активація клітинної ланки імунітету хворих: зростала кількість клітин, які забезпечують неспецифічний імунітет (CD16), кількість Т-лімфоцитів нормалізувалася, в тому числі і їх субпопуляції — CD3, CD4, CD8. Нормалізувалася продукція гама-інтерферону мононуклеарами (29,8 МЕ проти 18,4 МЕ до операції, при нормі 32,0 МЕ). Всі ці дані в цілому характеризують відновлення здатності організму реагувати на антигенний подразник.
Аналіз загальної 3-річної виживаності хворих на рак шлунка показав, що застосування аутовакцини підвищує цей показник в 1,7 рази (71,9±3,8 і 42,9±5,9 % відповідно в основній та контрольній групах, р<0,05). Зареєстровано статистично достовірні відмінності між групами при Т4 (57,7±9,7 % і 16,0±9,5 %); N1-3 (54,3±6,5 % і 23,1±6,7 %); ендофітному і змішаному типах росту пухлини (72,4±5,9 % і 38,7±8,7 %); субтотальній резекції шлунка (74,6±5,3 % і 38,8±8,1 %). В цілому, найбільший ефект від застосування ПАВ спостерігали при пухлинах, які відповідають показнику Т3 з ураженням регіонарних лімфатичних вузлів (Т1-3 N1-2 M0).
Колоректальний рак
Ефективність застосування ПАВ вивчали у 220 хворих на рак ободової кишки і 512 — на рак прямої кишки після радикального оперативного втручання. Вакцинотерапію в післяопераційному періоді проведено 57 хворим на рак ободової кишки і 132 — на рак прямої кишки, іншим пацієнтам проводили лише радикальну операцію.
Результати застосування ПАВ при комбінованому лікуванні пацієнтів з колоректальним раком показали підвищення показників 5-річної виживаності хворих. При стадії пухлинного процесу Т3−4N0-М0 у вакцинованих пацієнтів з аденокарциномою ободової кишки, в порівнянні з хворими, яким проведено тільки оперативне лікування, загальна виживаність складає, відповідно, 88,37 % і 74,44 %, а безрецидивна 79,67 % і 63,91 % (p<0,05).
При метастазах в регіональні лімфатичні вузли (Т3-4N0М0) загальна виживаність збільшувалася на 28,6 %. У хворих на рак прямої кишки показники загальної виживаності збільшувалися на 15,0 % (p<0,05), безрецидивної — на 15,3 % (p<0,05).
Як і у випадку дослідження протипухлинної дії ПАВ щодо раку шлунка, аутовакцинотерапія хворих на колоректальний рак сприяла нормалізації показників клітинного і гуморального імунітету, зокрема популяції Т-активованих (CD3+ DR+), В-активованих лімфоцитів (CD3-DR+); Т-хелперів (CD4), В-лімфоцитів (CD19), вмісту α-інтерферону.
Рак молочної залози
Дослідження протипухлинної дії ПАВ проведено на 509 хворих на рак молочної залози на ІІА, ІІБ та ІІІБ стадії захворювання. Хворих після радикальної операції було поділено на дві групи: в першій отримували ПАВ (n=245), в другій — ад'ювантну хіміотерапію (n=261) за стандартною схемою.
У групі пацієнток, які проходили аутовакцинотерапію виявлено зменшення випадків мієлосупрессії, посилення функціональної активності лімфоцитів та загальне покращення імунологічних показників: стимуляція формування Т-клітинного імунітету, нормалізація співвідношення Т-хелперів та Т-супресорів, підвищення рівня α-інтерферону, зниження блокуючих факторів в сироватці крові.
Аналіз результатів 5-річної виживаності хворих на рак молочної залози показали, що застосування ПАВ збільшує виживаність хворих на 17 %, поліпшує якість життя пацієнток. Ці результати свідчать про те, що використання ПАВ в ад'ювантному режимі не менш ефективне, ніж лікування поліхіміотерапією (доксорубіцином, метатрексатом, флуорурацилом, циклофосфамідом)
Рак легені
У клінічному дослідженні ефективності протипухлинної дії ПАВ брали участь 434 хворих на рак легені на IIIA стадії захворювання. Пацієнти були розподілені на дві групи: 52 особи, яким було проведено радикальну операцію та застосування ПАВ; контрольну групу склали 382 хворих, яким провели лише оперативне втручання. У 37,04 % хворих виявлені метастази в лімфатичних вузлах.
У процесі лікування визначали імунологічні показники: кількість Т-лімфоцитів — до операції 20,7±2,4 %, а після вакцинації 38,9±1,9 % (норма 40,4±2,1 %). Проліферативна активність лімфоїдних клітин з фітогемаглютиніном — до операції 43,1±2,5 %, а після вакцинації — 65,5±4,3 % (норма 70,1±3,65 %). Рівень імуноглобулінів в сироватці крові: IgA до операції — 2,6±0,05 мг/л, а після вакцинації –1,7±0,2 мг/л, (норма — 1,58±0,08 мг/л); IgM до операції — 1,2±0,07 мг/л, після вакцинації — 0,92±0,03 мг/л, (норма-0,85±0,06 мг/л).
Показники загальної 5-річної виживаності у вакцинованих хворих перевищували відповідні показники в контрольній групі. Так, медіана виживаності хворих на рак легені з ІІІА стадією захворювання при введенні ПАВ збільшувалася в 3 рази (37,9±2,7 і 12,7±1,3 міс, р<0,05), а показник 5-річної загальної виживаності зростала на 30,0 % (39,81 % і 10,61 %, (р<0,05). Виживаність хворих при введенні ПАВ збільшувалася як при плоскоклітинному, так і неплоскоклітинному раку легені.
Таким чином, комплексне лікування хворих на рак легені з ІІІА стадією захворювання при застосуванні ПАВ підвищувало виживаність, нормалізувало імунологічні показники та покращувало якість життя пацієнтів.
Рак нирки
Протипухлинну дію ПАВ досліджували в післяопераційному періоді у 28 хворих на рак нирки III-IV стадій. Показники 1-річної та 3-річної виживаності у цій групі хворих порівнювали з такими, які в післяопераційному періоді проходили інші методи терапії: променеву, імунохіміотерапію, екстракорпоральну детоксикацію та виключно симптоматичну терапію.
Аналіз даних, отриманих після клінічних досліджень виявили, що використання ПАВ у післяопераційний період покращує віддалені результати та підвищує якість життя хворих. Було встановлено, що летальність хворих з місцевопоширеними та метастатичними формами раку нирки впродовж першого року після оперативного втручання та проходження лікування є найбільшою. Смертність у групах пацієнтів, які одержували променеву терапію становила 26,1±8,6 %, і 29,4±6,3 % — у групі хворих, які отримували симптоматичну терапію. Використання ПАВ підвищувало річну виживаність пацієнтів з раком нирки в середньому на 30 % (р<0,05): летальність серед вакцинованих хворих становила 7,1±4,8 %.
Віддалені результати 3-річної виживаності показали достовірну різницю серед вакцинованих пацієнтів і тих, хто проходив класичну терапію. Показник загальної 3-річної виживаності у хворих, які отримували ПАВ складав 93±4,8 %, у хворих, яким в післяопераційному періоді проводили екстракорпоральну детоксикацію — 66,7±11,1 %, променеву або симптоматичну терапію — 62,7±6,7 % та імунохіміотерапію — 76,5±5,9 %
Злоякісні пухлини головного мозку
Дослідження протипухлинного впливу ПАВ стосовно злоякісних пухлин головного мозку (ЗПГМ) проводили на 185 хворих. Після хірургічного втручання пацієнтів було поділено на дві групи: контрольна група (140 осіб) отримувала лікування традиційними методами та дослідна група (45 осіб) проходила курс аутовакцинотерапії.
Результати клінічних досліджень показали, що проведення вакцинотерапії хворим із ЗПГМ підвищують загальну виживаність хворих. При цьому середня тривалість життя пацієнтів, які проходили курс аутовакцинотерапії становила 16,67±1,72 міс., в той час як традиційні методи лікування забезпечували середнє життя таким хворим в 6,36±0,23 міс. (p<0,001).
Поряд із застосуванням ПАВ у хворих на ЗПГМ нормалізувалися імунологічні показники: достовірно збільшувався вміст лейкоцитів, лімфоцитів (Т-лімфоцитів та їх субпопуляцій), натуральних кіллерних клітин; нормалізувалося співвідношення CD4+/CD8+; покращувався функціональний стан нейтрофільних лейкоцитів. У вакцинованих пацієнтів був практично відсутній дефіцит Т-лімфоцитів, нормалізувалася концентрація імуноглобулінів та одночасно знижувався рівень циркулюючих імунних комплексів
Стратегія протипухлинної вакцинації
Вакцини в онкології — це біологічні препарати для активної імунопрофілактики та імунотерапії злоякісних новоутворень, що містять пухлинні антигени, на введення яких імунна система відповідає каскадом реакцій і призводить до цілеспрямованого лізису пухлинних клітин.
Основну стратегію конструювання протипухлинних вакцин можна розглядати як виявлення мішеней імунної відповіді (специфічних пухлинних антигенів), створення імуногенних форм і умов для розпізнавання таких антигенів, а також індукцію проліферації і підвищення активності сенсибілізованих імунокомпетентних клітин. Теоретично протиракова вакцинотерапія є нетоксичною, здатною індукувати специфічну імунну відповідь як проти первинної пухлини, так і проти метастазів.
Найбільш відповідальний етап створення протипухлинної вакцини полягає у підборі антигенів, які здатні стимулювати протипухлинні імунні реакції. Не зважаючи на суттєвий прогрес у сфері пухлино-асоційованих антигенів, використання їх для конструювання протипухлинних вакцин пов'язане з деякими труднощами. Значна кількість пухлино-асоційованих антигенів є слабкими антигенами, вони виявляються на певних етапах диференціювання нормальних клітин в пренатальному та постнатальному онтогенезі, тому до більшості з цих антигенів організм толерантний. Труднощі також пов'язані зі способами індукції специфічної імунної реакції на пухлинну клітину, особливо враховуючи варіабельність біологічних властивостей пухлини (наявність клонів з різним потенціалом росту і ступенем диференціювання), що часто супроводжується зміною експресії пухлино-асоційованих антигенів на кожному етапі пухлинного процесу.
На сьогодні відомо більш ніж 100 білків, які є кандидатами для створення на їх основі пухлинної вакцини, їх кількість невпинно зростає. Досягнення молекулярної біології та генної інженерії дали можливість отримувати високоочищені пухлино-асоційовані антигени у препаративних кількостях, що змовило новий поштовх у розвитку конструювання пухлинних вакцин.
Протипухлинні вакцини для широкого клінічного застосування в ідеальному випадку повинні бути безпечними, ефективними проти широкого спектру пухлин одного гістологічного типу, досить діючими, щоб можна було обмежитися невеликою кількістю імунізацій, мати стабільні властивості, давати відтворювані результати, бути простими у використанні.
Показано, що пухлино-асоційовані антигени можуть бути пов'язані з цілими або лізованими пухлинними клітинами та можуть бути отримані в частково або повністю очищеному вигляді, тому протипухлинні вакцини можна поділити на дві основні групи:
Вакцини, які базуються на основі цілих або лізованих аутологічних або алогенних пухлинних клітин, модифікованих різними способами in vitro або in vivo. До цієї групи вакцин належить ПАВ.
Вакцини, які базуються на основі генетично ідентифікованих пухлинних антигенів. Це рекомбінантні або синтетичні вакцини на основі пептидів, білків теплового шоку, ДНК-вакцини (плазміди), рекомбінантні віруси та бактерії.
Механізм дії
ПАВ стимулює активність механізмів протипухлинного імунітету: підвищується активність натуральних кіллерів, специфічних Т-лімфоцитів, збільшується рівень комплементзалежних цитотоксичних антитіл, відмічається загальна активізація імунної системи;— підвищення проліферативного індекса центральних (тимус) і периферичних (лімфовузли, селезінка) органів імунітету, що вказує на залучення в імунний процес мононуклеарних фагоцитів (дендритних клітин) з наступною стимуляцією лімфоїдної тканини.
Показання до застосування
Вакцина рекомендована без вікових обмежень пацієнтам з онкологічними захворюваннями І-ІІІ стадій після оперативного вилучення пухлини. ПАВ застосовується як самостійний відновлювальний засіб імунітету, так і для імунологічної корекції після хіміо- і променевої терапії.
Вакцина здійснює протипухлинний ефект, покращує витривалість жорстких курсів хіміо- і променевої терапії, запобігає розвитку цитопенічних станів. Показана при функціональних імунодефіцитах, пригніченні фагоцитарної та цитолітичної функції клітин-ефекторів протипухлинного імунітету.
Побічна дія
Підвищення температури тіла до 37,5-37,8 °С
Біль в місці ін‘єкції.
Алергічних реакцій не виявлено.
Протипоказання
Термінальні неоперабельні стадії пухлинної хвороби, флебіти, виражені форми лейко- і лімфопенії.
Примітки
Посилання
Біотехнологічний Центр Нановакс Технолоджис
Національна Академія Наук України — Про Протипухлинну аутовакцину
Аутовакцина подовжує життя онкохворим
|
97021
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%203823
|
IC 3823
|
IC 3823 — галактика типу * (зірка) у сузір'ї Гончі Пси.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 3823 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 3823 в оригінальному новому загальному каталозі
http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+3823
IC 3823 в базі SIMBAD
IC 3823 в базі Vizier
IC 3823 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 3823
IC 3823
IC 3823
|
21551633
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Syloson
|
Syloson
|
Syloson (gen.: Συλοσῶνος) governed Samos as a vassal ruler on behalf of the Achaemenid Persian Empire. He was appointed by king Darius I and was the brother of Polycrates of Samos.
When Polycrates became tyrant of the island he exiled Syloson. Syloson went to Egypt, where he stayed until a "flame-coloured mantle" he was selling brought him in contact with Darius I of Persia. At the time Darius I of Persia was a spearman in Cambyses II of Persia's army. Syloson saw how much Darius liked the mantle and gave it to him for free.
When Darius rose to power Syloson went to visit him in Susa. Darius offered him gold and silver for his kindness in the past with the mantle but Syloson refused and wanted military assistance in retaking Samos. "To me, O king, give neither gold nor silver, but recover and give me my fatherland Samos, which now that my brother Polycrates has been slain by Oroites is possessed by our slave." Darius agreed and sent an expedition led by Otanes.
At the time when Syloson came back to the island of Samos, Maiandrios was holding rule but decided to give back power to the Samians and established a democracy. Maiandrios had fallen ill and his brothers Lycaretos and Charilaos were both trying to get possession of Samos.
The Samians had welcomed Syloson when he came, for the good legacy his brother had left. But Charilaos, after being released from prison, persuaded his brother to send mercenaries to attack the Persians. Maiandrios agreed because he loathed Syloson and escaped the island through a secret passage. With Charilaos commanding the mercenaries they were defeated in the uprising and the Persian commander Otanes, against Darius's orders, slew many Samians.
Syloson was succeeded by his son Aeaces.
References
6th-century BC Greek people
Ancient Samians
Archaic tyrants
Ancient Greeks from the Achaemenid Empire
Vassals of the Achaemenid Empire
|
4575135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bellingcat%3A%20%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0%20%D1%83%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%96%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B8
|
Bellingcat: Правда у світі постправди
|
Bellingcat: Правда у світі постправди — документальний фільм 2018 року, у якому йдеться про журналістські розслідування, опубліковані платформою Bellingcat, зокрема отруєння Скрипаля та катастрофу рейсу МН 17.
Фільм демонструвався і на Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі 2018 року, і на кінофестивалі Human Rights Watch 2019 року.
Стрічка здобула нагороду RTBF на фестивалі des Liberétes 2019. У листопаді 2019 року вона здобула міжнародну премію «Еммі» в категорії документальних фільмів.
Див. також
Ми — Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів та інформаційна війна з Росією (книжка 2021)
Примітки
Література
Зовнішні посилання
Офіційний веб-сайт
Bellingcat: Правда у світі постправди на сайті Rotten Tomatoes
Фільми 2018
Громадянська журналістика
Фільми Нідерландів
Документальні фільми Нідерландів
Документальні фільми 2018
|
2648883
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D0%BB%D0%BE%20%28%D0%A6%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%29
|
Било (Цетинград)
|
Било (Цетинград)
Било — населений пункт у Хорватії, у Карловацькій жупанії у складі громади Цетинград.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 16 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Карловацька жупанія
|
61046729
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ivanovka%2C%20Bizhbulyaksky%20District%2C%20Republic%20of%20Bashkortostan
|
Ivanovka, Bizhbulyaksky District, Republic of Bashkortostan
|
Ivanovka, Bizhbulyaksky District, Republic of Bashkortostan
Ivanovka is a rural locality (a village) in Bizhbulyaksky Selsoviet, Bizhbulyaksky District, Bashkortostan, Russia. The population was 60 as of 2010. There are 3 streets.
Geography
Ivanovka is located 9 km northwest of Bizhbulyak (the district's administrative centre) by road. Kalinovka is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Bizhbulyaksky District
|
1793250
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%BA%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Чернік Сергій Вікторович
|
Чернік Сергій Вікторович
Сергій Вікторович Чернік (5 березня 1988, Гродно) — білоруський футболіст, воротар французького клубу «Нансі» та національної збірної Білорусі.
Клубна кар'єра
Народився 5 березня 1988 року в місті Гродно. Вихованець ДЮСШ (Лунно) та гродненської СДЮШОР-6. Перший тренер — батько Віктор Мечиславович Чернік.
З 2005 по 2009 рік виступав за дубль гродненського клубу «Неман». 2010 року, у дебютному для себе сезоні у Вищій лізі, став основним воротарем команди. Всього в основній команді провів п'ять сезонів, взявши участь у 98 матчах чемпіонату (пропустив 107 голів, в 30 матчах залишав свої ворота в недоторканності). У його ворота пенальті пробивали 9 раз, двічі виходив переможцем у дуелі з пенальтистами.
Сезон 2013 року для Сергія Черніка виявився найуспішнішим у кар'єрі. Він провів 31 поєдинок, пропустив 29 голів, 10 раз зіграв «на нуль», а його команда посіла 4-е місце. Через це Сергій був визнаний найкращим воротарем національного чемпіонату.
1 січня 2014 року став гравцем клубу БАТЕ. За три сезони відіграв за команду з Борисова 65 матчів у національному чемпіонаті.
2016 року став гравцем французького клубу «Нансі».
Виступи за збірні
Його залучали до складу молодіжної збірної Білорусі. На молодіжному рівні зіграв у 3 офіційних матчах.
У національній збірній Білорусі дебютував 15 листопада 2013 року в товариському матчі зі збірною Албанії в Антальї (0:0). Наразі провів у формі головної команди країни 11 матчів, пропустивши 7 голів.
Досягнення
Командні
Чемпіон Білорусі (4): 2014, 2015, 2021, 2022
Володар Кубка Білорусі (1): 2015
Володар Суперкубка Білорусі (4): 2014, 2015, 2021, 2023
Особисті
Найкращий воротар чемпіонату Білорусі: 2013
У списках 22 найкращих футболістів чемпіонату Білорусі (1): збірна «А» — 2013
Найкращий гравець «Немана»: 2011, 2012, 2013
Примітки
Посилання
Статистика виступів на сайті national-football-teams.com
білоруські футболісти
Футбольні воротарі
Гравці молодіжної збірної Білорусі з футболу
Гравці збірної Білорусі з футболу
Футболісти «Німана»
Футболісти БАТЕ
Футболісти «Нансі»
Футболісти «Шахтаря» (Солігорськ)
білоруські футбольні легіонери
футбольні легіонери у Франції
Уродженці Гродна
|
4312790
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D0%B0%D1%88%D0%BE%D0%B2%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29
|
Квашов (село)
|
Квашов (село)
Квашов — село, громада округу Пухов, Тренчинський край. Кадастрова площа громади — 7.47 км². Протікає річка Квашов.
Населення 654 особи (станом на 31 грудня 2020 року).
Історія
Квашов згадується 1354 року.
Примітки
Посилання
Округ Пухов
засновані в Європі 1354
|
5007586
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%97%D0%BB%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Денисов Даниїл Сергійович
|
Денисов Даниїл Сергійович
Даниїл Сергійович Денисов (21 жовтня 2002, Санкт-Петербург, Росія) — російський футболіст, півзахисник московського «Спартака» та національної збірної Росії.
Ігрова кар'єра
Клубна
Займатися футболом Даниїл Денисов почав у спортивних школах міста Санкт-Петербург. На початку 2019 року він перебрався до Москви, де продовжив навчання футболу в академії столичного «Спартака». Виступав у юнацькій команді та у дублі «Спартака» у Молодіжній першості.
У вересні 2019 року Денисов підписав зі «Спартаком» перший професійний контракт, а з 2020 року почав свої виступи у складі «Спартак-2» у турнірі ФНЛ. З літа 2021 року Денисова почали залучати до першої команди. У жовтні 2021 року футболіст вперше вийшов на поле у матчі чемпіонату Росії. У лютому 2022 року Денисов підписав з клубом новий контракт до 2026 року.
27 серпня 2022 року Даниїл Денисов забив гол у ворота воронезького «Факела» і став першим футболістом 2022 року народження, які забивали у складі «Спартака».
Збірна
З 2019 року Даниїл Денисов викликався до юнацьких збірних Росії. 26 березня 2023 року у товариському матчі проти збірної Іраку Даниїл Денисов дебютував у національній збірній Росії.
Титули
Спартак (М)
Переможець Кубка Росії: 2021/22
Бронзовий призер чемпіонату Росії: 2022/23
Примітки
Посилання
Даниїл Денисов на сайті «Спартака»
Даниїл Денисов на soccer365.com.ua
уродженці Санкт-Петербурга
російські футболісти
гравці молодіжної збірної Росії з футболу
гравці збірної Росії з футболу
футболісти «Спартака» (Москва)
|
598435
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mniarogekko%20chahoua
|
Mniarogekko chahoua
|
Mniarogekko chahoua is commonly known as the mossy New Caledonian gecko, short-snouted New Caledonian gecko, Bavay's giant gecko, or mossy prehensile-tailed gecko. It is an arboreal gecko found natively on the southern portion of the island of New Caledonia and on the outlying islands of Île des Pins.
Conservation status
Mniarogekko chahoua is currently listed as Vulnerable by the IUCN Red List.
Taxonomy and systematics
Mniarogekko chahoua was first described in 1869 as Platydactylus chahoua by Arthur Bavay, a French pharmacist and herpetologist.
Description
Mniarogekko chahoua gets its common name from the moss or lichen-like pattern it displays. Colors range from rusty red and brown to green or gray. There has been some notation that color could possibly be a geographic indicator in this species as the geckos from the outer islands most often display the lighter gray patterns. It possesses a strong, well-muscled, fully prehensile tail and is not subject to dropping it as readily as some of its relatives. Adult length is 10-12" (25-31cm).
Diet
Mniarogekko chahoua, like most of the New Caledonian geckos, are seasonally-dependent omnivores and frugivores. Their diet in the wild consists of various insects and fruits, generally alternating from one to the other according to several factors, including seasonal changes, tree and fruit blooming times, and fruit and insect availability. They may also supplement their diet with small lizards.
Reproduction
Mniarogekko chahoua lays two well-calcified eggs that become adhered to one another shortly after laying. This is known as "egg gluing". Mniarogekko chahoua is the only Rhacodactylus gecko that lays adhering eggs. The eggs are generally laid on top of the substrate (usually under loose tree bark and leaf litter) and are guarded by the female. The eggs hatch 60–90 days after laying.
Captivity
This gecko is sometimes found in the pet trade, and typically available captive-bred. With good care, this species can live up to 15-20 years.
References
Further reading
Bauer AM, Jackman TR, Sadlier RA, Whitaker AH. (2012). "Revision of the giant geckos of New Caledonia (Reptilia: Diplodactylidae: Rhacodactylus)". Zootaxa 3404: 1-52. (Mniarogekko, new genus).
Bavay A. (1869). "Catalogue des Reptiles de la Nouvelle-Calédonie et description d'espèces nouvelles". Mémoires de la Société Linnéenne de Normandie 15: 1-37. (Platycephalus chahoua, p. 3).
Boulenger GA. (1885). Catalogue of the Lizards in the British Museum (Natural History). Second Edition. Volume I. Geckonidæ ... London: Trustees of the British Museum (Natural History). (Taylor and Francis, printers). xii + 436 pp. + Plates I- XXXII. (Rhacodactylus chahoua, pp. 177–178).
Geckos of New Caledonia
Mniarogekko
Reptiles described in 1869
Taxa named by Arthur René Jean Baptiste Bavay
|
1892085
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%90%D0%BD%D1%83%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%BB%20199%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%29
|
Публій Корнелій Ануллін (консул 199 року)
|
Публій Корнелій Ануллін (консул 199 року)
Публій Корнелій Ануллін (? — після 203) — державний і військовий діяч часів Римської імперії, консул-суффект 175 року, ординарний консул 199 року, .
Життєпис
Походив з роду Корнеліїв, його гілки Ануллінів з м. Іллібер (сучасне м. Гранада, Іспанія) в провінції Бетіка. Про батьків та молоді роки немає відомостей. У 175 році став консулом-суффектом разом з Марком Дідієм Севером Юліаном, майбутнім імператором. У 177 році призначено легатом VII легіону Близнюків, що стояв у Тарраконській Іспанії. З ним відбив атаки маврів на південне узбережжя Піренейського півострова.
З 180 року як імператорський легат-пропретор керував провінцією Верхня Германія. У 193 році підтримав Септимія Севера проти претендента Песценнія Нігера. У 193 році став проконсулом провінції Африка. У 194 році був в армії Севера, що билася з військами Песценнія. Ануллін відзначився у вирішальній битві при Іссі. У 195 році брав участь у поході імператора Септимія Севера проти Парфії, відзначившись при захопленні Осроени та Адіабени (північна Месопотамія).
У 199 році став ординарним консулом разом з Марком Ауфідієм Фронтоном, проте не відбув каденції. Його змінив консул-суффект Луцій Марій Максим Перпетв Авреліан. Натомість Анулліна імператор призначив міським префектом Риму. На цій посаді перебував до 203 року. Про подальшу долю немає відомостей.
Родина
Публій Корнелій Ануллін, консул 216 року
Джерела
Potter, David Stone, The Roman Empire at Bay: Ad 180–395, Routledge, 2004, ISBN 0415100577, p. 104.
Rudolf Hanslik: Cornelius II. 4 // Der Kleine Pauly. Bd. 1, 1965, Sp. 1315.
Консули Римської імперії
Міські префекти Риму
Корнелії
|
773731
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Котельников Євген Петрович
|
Котельников Євген Петрович
Євген Петрович Котельников (21 березня 1939, Київ, СРСР — 19 грудня 2017, Київ) — радянський футболіст, радянський та український футбольний функціонер. Голова Комітету юнацького футболу Федерації футболу України, начальник управління футболу ФК «Динамо» (Київ). Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту України, нагороджений Почесним знаком Федерації футболу України «За особистий внесок у розвиток українського футболу», знаком «Відмінник освіти України».
Життєпис
У 1962 році закінчив Вінницький державний педагогічний інститут за фахом «тренер-викладач».
Від 1958 до 1965 року грав за «Локомотив» (Вінниця).
З 1965 по 1977 працював тренером у Дитячо-юнацькій футбольній школі Динамо.
З 1977 по 1990 — державний тренер СРСР з футболу Федерації футболу України.
З 1991 по 1995 роки — перший віце-президент Федерації футболу України.
З 1995 року — начальник управління футболу ФК «Динамо» (Київ). Член Виконкому ФФУ. Член Ради першої ліги Професіональної футбольної ліги України.
Помер 19 грудня 2017 року на 79-ому році життя у Києві.
Родина
Одружений, має двох доньок.
Посилання
Дані на сторінці ФФУ
Примітки
Уродженці Києва
Радянські футболісти
Українські футбольні функціонери
Персоналії ФК «Динамо» (Київ)
Футболісти «Ниви» (Вінниця)
Померли в Києві
|
5234650
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%87%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%93%D0%B0%D0%B4%D0%B4
|
Річард Гадд
|
Річард Гадд
Річард Роберт Стівен Ґадд (11 травня 1990, , Файф, Шотландія, Велика Британія) — шотландський письменник, актор і комік. Він створив і знявся в драматичному серіалі Netflix 2024 року «Оленя», заснованому на його моношоу та досвіді реального життя.
Кар'єра
Ґадд навчався в , завершивши однорічний курс у 2012 році. Ранні вистави Ґадда, «Cheese & Crack Whores» (2013), «Breaking Gadd» (2014) і «Waiting for Gaddot» (2015), дебютували на та продовжили покази в лондонському театрі . У 2015 році «В очікуванні Ґаддота» отримав нагороду Amused Moose Comedy Award, а також нагороду Scottish Comedy Award за найкраще соло-шоу 2016 року. Він також був номінований на премію Малкольма Харді за інновації та за інновації.
Шоу Ґадда 2016 року «Monkey See Monkey Do» виграло за найкраще комедійне шоу, а також було номіновано на премію «Total Theatre Award» за інновації. Пізніше в тому ж році Ґадд отримав нагороду «Chortle Comedian's Comedian Award» і був номінований на премію «Off West End Theatre Award» як найкращий виконавець. Після цього шоу мало кілька аншлагових показів у театрі , гастролювало Великобританією та Європою і показувалося на , де був номінований на 2017 року. У 2017 році шоу транслювалося на як частина серії Soho Theatre Live.
Прем'єра наступного шоу Ґадда, Оленя, про його досвід переслідування, відбулася на Единбурзькому фестивалі Fringe у 2019 році. Він отримав дві нагороди: премію «Scotsman Fringe First Award» за нову творчість і премію . Потім шоу було показано протягом п'яти тижнів у у Лондоні, де воно виграло премію «Off West End Theatre Award» за найкращий , а також було номіновано в категорії «Найкращий виконавець». Пізніше шоу було переведено в у лондонському , але було скасовано через пандемію коронавірусу. Через кілька місяців шоу отримало престижну премію Лоуренса Олів'є за видатні досягнення в афілійованому театрі. У 2024 році Netflix випустив семисерійну драму за п'єсою.
Особисте життя
Ґадд ідентифікує себе як бісексуал. Він є послом «We Are Survivors», британської благодійної організації, яка займається допомогою чоловікам, які пережили сексуальне насильство. Сам Ґадд пережив сексуальне насильство з боку маніпулятивного літнього чоловіка, якого він зустрів на початку своєї кар'єри. З 2015 по 2017 рік Ґадд піддавався переслідуванню та сексуальному насильству з боку старшої жінки.
Ґадд все життя вболівав за «Данді Юнайтед».
Примітки
Британські коміки
Шотландські телеактори
Шотландські письменники
Бісексуальні чоловіки
Стендап-коміки
|
1768264
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B1%D0%B8%D0%BA%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бебик Валерій Михайлович
|
Бебик Валерій Михайлович
Валерій Михайлович Бебик (24 квітня 1959, Великі Бубни, Роменський район, Сумська область, УРСР, СРСР) — український псевдонауковець, політолог, соціальний психолог, журналіст, кандидат психологічних наук (1990), доктор політичних наук (1996), професор (2002), тимчасовий голова Громадської ради при Міністерстві інформполітики України (2015).
Відомий серією публіцистичних статей та телепередач, присвячених історії України. Його історичні розвідки українським науковим співтовариством вважаються псевдонауковими та характеризуються як новітня міфотворчість.
Походження та навчання
Народився в сім'ї військовослужбовця. 1976 року розпочав навчання і 1982 року закінчив факультет систем управління Київського політехнічного інституту.
1990 року захистив у Київському університеті кандидатську дисертацію «Соціально-психологічні аспекти депутатської діяльності». 1996 року в Інституті держави і права НАН України захистив докторську дисертацію «Політичний маркетинг і менеджмент у демократичному суспільстві».
Трудова діяльність
До 1984 року працював інженером науково-дослідного інституту «Електрон». У 1988—1992 роках був інструктором, консультантом організаційного відділу Київського обласного виконавчого комітету. У 1992—1997 роках — головний консультант пресслужби Президента України, у 1997—1998 роках — заступник завідувача відділу суспільно-політичного аналізу Адміністрації Президента України. 1999 року став ректором Міжрегіональної академії управління персоналом. У 2005—2014 роках — проректор Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», згодом — завідувач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна».
Наукова діяльність
Валерій Бебик — професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1997), професор Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова (2006), професор Вищої школи міжнародних відносин та соціальних комунікацій (Польща, Холм, 2014), професор Національної академії державного управління при Президентові України (2017).
Почесний професор Вищої соціально-економічної школи Варшави (2000), почесний доктор Азербайджанського міжнародного університету (2001), Україно-американського Вісконсінського університету (2001).
Автор 42 індивідуальних та колективних монографій підручників та посібників, у тому числі — англійською і польською мовами. Підготував 8 докторів і 20 кандидатів наук.
Головний редактор українського наукового журналу «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації» (2006), голова редакційної ради міжнародного журналу «Nauki Społeczno-Humanistyczne. Polsko-ukraińska czasopismo naukowe / Соціально-Гуманітарні Науки. Польсько-український науковий журнал / Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal» (2014).
Виступи на історичні теми та їх оцінка науковцями
Валерій Бебик є автором статей, присвячених «українській античній цивілізації» — нібито одній із найдавніших цивілізацій світу, яка породила «культурно-цивілізаційний феномен еллінізму», «як Античну Україну-Елладу перетворили на Грецію», українцю Платону тощо. Його історичні розвідки українським науковим співтовариством вважаються псевдонауковими та характеризуються як новітня міфотворчість.
Публічні виступи Валерія Бебика неодноразово критикували історики. Так, кандидат історичних наук Олексій Кузьмук називає статті Бебика в газеті «Голос України» «популяризацією новітніх міфів». Доктор історичних наук Леонід Залізняк у статті для журналу «Український тиждень» назвав погляд Бебика на етногенез українців «хибним, карикатурно спрощеним».
У листопаді 2012 року редакційна колегія наукового журналу «Археологія» виступила з відкритим листом до преси, закликавши журналістів відмовитися від пропаганди, на їх думку, псевдонаукових концепцій. Передачі та статті Бебика в листі названі «фантастичними „концепціями“», «проявом найгіршого сорту наївного історичного примітивізму та дилетантства», а сам він — «міфотворцем» та псевдовченим. Згодом до листа долучилися редакції порталу «Historians.in.ua» та інтернет-журналу «Історична правда».
11 грудня 2014 року загальні збори ВГО «Спілка археологів України» ухвалили відкритий лист до української громадськості, політичних діячів і журналістів (автори — доктори історичних наук Леонід Залізняк і Віталій Отрощенко) з приводу чергового висунення професора В.Бебика на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Головний зміст листа — протест проти популяризації «нісенітниць доктора політичних наук В.Бебика». Серед археологів, які підписали лист: Гліб Івакін, Сергій Крижицький, Олександр Моця та інші. Лист було надіслано голові Комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Миколі Княжицькому, голові Комітету з питань науки і освіти Лілії Гриневич та голові Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олегові Наливайку.
Валерія Бебика неодноразово висували на звання «Псевдонауковець року» відзнаки «Академічна негідність року», проте він жодного разу не здобував антиперемогу в ній. Зокрема, у 2018 році за результатами голосування він програв Ользі Богомолець, отримавши 30 % проти 37 % у неї.
Журналістика
У 2011—2017 роках Валерій Бебик — автор і ведучий освітньо-наукового проєкту «Цивілізація Incognita» телеканалу «TONIS».. У 1998—2017 роках — автор програми «З глибини тисячоліть» Першого каналу Українського радіо.
Політична діяльність
Висував свою кандидатуру в депутати Верховної Ради та місцевих рад.
У 1990—1994 роках обраний депутатом Ленінської (надалі Старокиївської) районної в місті Києві ради депутатів.
На виборах до Верховної Ради України у 1998 році балотувався за списком СДПУ(о) під номером 82, але депутатом не став.
Балотувався як самовисуванець на виборах до Верховної Ради України у 2012 році за одномандатним округом № 117 (Львівська область). За результатами виборів набрав 0,4 % (441 голосів «за»).
У 2014 році знову був кандидатом у народні депутати, висунутий політичною партією «Народний рух України» за одномандатним округом № 221 (місто Київ). За результатами виборів посів 12-те місце, набравши 2,31 % (2070 голосів).
На виборах до Київської міської ради 2015 року очолював список партії «Народний рух України», який не подолав необхідного виборчого бар'єру.
Нагороди
Орден Святого Миколая (2017, УПЦ КП)
медаль «Григорій Сковорода» (Національна академія педагогічних наук України, 2015)
медаль «Срібне перо» — за найкращу телевізійну програму 2013 року (ХІІ Міжнародний конкурс журналістської майстерності «Срібне перо», 2013)
Золота медаль «Незалежність» (Київська спілка журналістів, 2012)
відзнака галицької «Просвіти» (Львів)
Примітки
Література
Шуба О. В. Бебик Валерій Михайлович // — С. 360.
Посилання
Українські політологи
Випускники КПІ
Кандидати психологічних наук України
Доктори політичних наук України
Науковці Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Автори неакадемічних досліджень
Викладачі Університету «Україна»
|
127359
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Quiogue%2C%20New%20York
|
Quiogue, New York
|
Quiogue, New York
Quiogue is a hamlet and census-designated place (CDP) in the Town of Southampton, in Suffolk County, New York, United States. The population was 816 at the 2010 census. The name of the CDP was corrected from "Quioque" to "Quiogue" by the U.S. Census Bureau in 2010.
Geography
Quiogue is located at (40.8198217, -72.6289837) and its elevation is .
According to the 2010 United States Census, the CDP has a total area of , of which is land and , or 25.5%, is water.
Demographics of the CDP
As of the census of 2000, there were 800 people, 336 households, and 192 families residing in the CDP. The population density was . There were 545 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 74.50% White (596 people), 11.00% African American (88 people), 1.00% Native American (8 people), 1.88% Asian (15 people), 7.00% from other races (56 people), and 4.62% from two or more races (37 people). Hispanic or Latino of any race were 14.38% (115 people) of the population.
There were 336 households, out of which 28.9% had children under the age of 18 living with them, 42.6% were married couples living together, 11.9% had a female householder with no husband present, and 42.6% were non-families. 36.3% of all households were made up of individuals, and 17.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.38 and the average family size was 3.02.
In the CDP, the population was spread out, with 22.3% under the age of 18, 8.0% from 18 to 24, 31.0% from 25 to 44, 21.9% from 45 to 64, and 16.9% who were 65 years of age or older. The median age was 39 years. For every 100 females, there were 113.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 108.7 males.
The median income for a household in the CDP was $50,759, and the median income for a family was $62,250. Males had a median income of $38,036 versus $31,696 for females. The per capita income for the CDP was $29,939. About 2.2% of families and 5.5% of the population were below the poverty line, including 5.5% of those under age 18 and 12.6% of those age 65 or over.
References
External links
Town of Southampton: Hamlets
Southampton (town), New York
Hamlets in New York (state)
Census-designated places in New York (state)
Census-designated places in Suffolk County, New York
Hamlets in Suffolk County, New York
Populated coastal places in New York (state)
|
9640112
|
https://en.wikipedia.org/wiki/August%20Le%C5%A1nik
|
August Lešnik
|
August Lešnik (16 July 1914 in Zagreb – 24 February 1992 in Zagreb) was a Croatian footballer. Lešnik played most of his club football for Građanski Zagreb. In 1941 he was the Croatian First League's top scorer while playing for Građanski, and performed the same feat twice in the Yugoslavian First League as well: in 1938 and 1939. He played for the Yugoslavian football team in the late 1930s and the Croatia national team from 1940 to 1944.
Club career
Lešnik started his career in 1929 playing for local club HŠK Derby. He spent there five years, and after that had a short spell in HŠK Šparta Zagreb. In 1936 Lešnik started playing for Građanski Zagreb, the club where spent most of his career. In the first four years at Građanski, he was twice the top goalscorer of Yugoslav First League. In the 1937–38 season he scored 17 goals in 18 matches, and the following season 22 goals in as much games. He clinched two titles with Građanski in 1937 and 1940, and one of his most famous club matches occurred in spring 1937 against BSK in Belgrade in which Lešnik scored a hat-trick in the first seven minutes of the game.
In 1936, Lešnik scored three goals in an exhibition match against Liverpool F.C. which Građanski won 5–1.
After World War II, Građanski was disbanded by the communist Yugoslav authorities, and Lešnik finished his career with the newly formed Dinamo Zagreb.
International career
Lešnik made his debut for Yugoslavia in a May 1937 friendly match away against Hungary and earned a total of 10 caps, scoring 4 goals. He played his other 9 games for the unofficial team of the Banovina of Croatia and under the flag of the Independent State of Croatia, a World War II-era puppet state of Nazi Germany. His final international was an April 1944 friendly against Slovakia.
Style of play
Lešnik had a natural instinct for goal and was very crafty and adept in using the opportunities to score; he was humorously described as being able to "score four goals out of two chances". Despite his abilities, he remained a controversial player due to an apparent absence of interest or effort in many games; it was often said that his kit remained white and spotless even in the muddiest of conditions. Lešnik did not like to train either: he trained only on Fridays, while his teammates trained three times a week. By his own admission, he used his left foot "only for walking". Nevertheless, Lešnik was famed for his sudden sprinting bursts, usually close to goal, and his agility and execution were unmatched by any Dinamo player until generations later, by strikers such as Dražan Jerković and Davor Šuker.
Bibliography
References
External links
1914 births
1992 deaths
Footballers from Zagreb
Men's association football forwards
Yugoslav men's footballers
Yugoslavia men's international footballers
Croatian men's footballers
Croatia men's international footballers
Dual internationalists (men's football)
HŠK Građanski Zagreb players
GNK Dinamo Zagreb players
NK Dubrava players
Yugoslav First League players
|
659683
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%96%D0%B0%D0%BD-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%9C%D0%B0%D1%94%D0%BD%D0%BD
|
Сен-Жан-сюр-Маєнн
|
Сен-Жан-сюр-Маєнн — муніципалітет у Франції, у регіоні Пеї-де-ла-Луар, департамент Маєнн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 250 км на захід від Парижа, 120 км на північний схід від Нанта, 7 км на північ від Лаваля.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 544 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 1585,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Маєнн
Примітки
Муніципалітети департаменту Маєнн
|
636327
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Peer%20of%20the%20realm
|
Peer of the realm
|
Peer of the realm
A peer of the realm is a member of the highest aristocratic social order outside the ruling dynasty of the kingdom.
Notable examples are:
a member of the peerages in the United Kingdom, who is a hereditary peer or a life peer
a member of the Peerage of France (from French noble style "pair" in monarchies), of a similar order, as used in
the Kingdom of France
the Kingdom of Jerusalem (crusader state)
the Monarchy of Canada: Canadian nobility in the Peerage of France
nobility proper of the Polish–Lithuanian Commonwealth who enjoyed hereditary paritas: those who would sit by hereditary right in Land Parliaments, or be Royal Electors, enjoy personal immunity, and the right to be judged only by the King's Court or the Court of Peers; also the exclusive right to be granted State or Land dignities and titles. The Skartabelli who were middle-nobility in law were not peers, whilst noblemen who were not direct barons of the Crown but held land from other Lords were not peers de facto as they would not enjoy full noble privileges.
a member of the Portuguese Chamber of Most Worthy Peers, upper house of the Cortes Gerais, during the constitutional monarchy of the Kingdom of Portugal.
See also
Chamber of Peers (disambiguation)
House of Lords (disambiguation)
External links
Cambridge Advanced Learner's Dictionary Peer of the Realm
www.oxforddictionaries.com Peer of the Realm
Peerage
|
1314469
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B9%D1%84%D0%B5%D1%80
|
Мейфер
|
Мейфер або Мейфейр — квартал офісних будівель у Вестмінстері, обмежений з півдня Грін-парком і Пікаділлі, зі сходу — Риджентс-стріт, з півночі — Оксфорд-стріт і з заходу — Гайд-парком, а також житловим кварталом Белгравія. Офісна орендна плата тут одна з найвищих у Великій Британії.
Район бере назву від травневої ярмарки, яка переїхала сюди з Геймаркету в 1686 році й була видалена на вимогу місцевих жителів у 1764 році. У XVIII столітті забудовою кварталу займалися герцоги Вестмінстери з роду Гросвенорів; їх ім'я увічнене в назві центральної площі Гросвенор-сквер, на якій стоїть посольство США.
Серед визначних пам'яток кварталу — вулиця фешенебельних магазинів Бонд-стріт, Королівська академія мистецтв і будинок-музей Генделя. Центром громадського життя району можна назвати площу Пікаділлі.
Райони Лондона
Вестмінстер
|
238315
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alfred%20von%20Reumont
|
Alfred von Reumont
|
Alfred von Reumont (15 August 1808 – 27 April 1887) was a German scholar and diplomatist.
Biography
He was the son of Gerhard Reumont (1765-1829), and named Alfred after the English king Alfred the Great. Educated at the universities of Bonn and Heidelberg, he obtained a position in Florence through the influence of an Englishman, William Craufurd, but soon he entered the Prussian diplomatic service and was employed in Florence, in Constantinople and in Rome. He also spent some time in the Foreign Office in Berlin. From 1851 to 1860 he represented his country in Florence. Reumont was the friend and adviser of Frederick William IV. In 1879 he founded the Aachener Geschichtsverein, and having spent his concluding years at Bonn and at Aix-la-Chapelle, he died in the latter city on 27 April 1887.
Works
Reumont's numerous writings deal mainly with Italy, in which country he passed many years of his life. On the history of Florence and of Tuscany he wrote Tavole cronologiche e sincrone della storia fiorentina (1841; Supplement, 1875); Geschichte Toscanas seit dem Ende des florentinischen Freistaats (History of Toscany since the end of the Florentine freestate, Gotha, 1876–77); and a work on Lorenzo de' Medici (Leipzig, 1874, and again 1883). This last book has been translated into English by R Harrison (1876). He remembered his connection with Florence when he wrote Römische Briefe von einem Florentiner (Roman letters from a Florentine, Leipzig, 1840–44), and his residence in Rome was also responsible for his Geschichte der Stadt Rom (3 vols., 1867–70).
Turning his attention to the history of Naples, he wrote Die Carafa von Maddaloni Neapel unter spanischer Herrschaft (1851; Eng. trans., 1854), and more general works on Italian history are: Beiträge zur italienischen Geschichte (6 vols., Berlin, 1853–57), and Charakterbilder aus der neueren Geschichte Italiens (1886).
More strictly biographical in their nature are: Die Jugend Caterinas de' Medici (Youth of Catherine de' Medici, 1854), which has been translated into French by A. Baschet (1866); Die Gräfin von Albany (1860) and a life of his close friend Capponi, Gino Capponi, ein Zeit- und Lebensbild (Life and Times of Gino Capponi, Gotha, 1880). His Ganganelli: Papst Clemens XIV., seine Briefe und seine Zeit (Ganganelli: Pope Clement XIV, his letters and times, Berlin, 1847) is valuable for the relations between this pope and the Jesuits.
Other works which may be mentioned are Zeitgenossen, Biografien und Charakteristichen (Berlin, 1862); Bibliografia dei lavori pubblicati in Germania sulla storia d'Italia (Berlin, 1863); Biographische Denkblätter nach personlichen Erinnerungen (Biographical memorials from personal memories, Leipzig, 1878); and Saggi di storia e letteratura (Florence, 1880). Reumont's other important work, one which he was peculiarly fitted to write, was his Aus Friedrich Wilhelms IV. gesunden und kranken Tagen (From Frederick William IV's healthy and sick days, Leipzig, 1885).
Notes
References
This work in turn cites:
H. Hüffer, Alfred von Reumont (Cologne, 1904)
External links
1808 births
1887 deaths
University of Bonn alumni
German scholars
Diplomatics
|
2982797
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%82%20%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96
|
Джанет Верні
|
Джанет Верні
Джанет Морін Верні (Тусон, Аризона) — американська комедіантка, акторка, сценаристка та продюсер. На телебаченні найбільш відома озвученням анімаційних фільмів Nickelodeon («Аватар: Легенда про Кору») та роллю шерифа Іві Баррет у шоу «Стен проти сил зла» на каналі Independent Film Channel і Бекки Барбара — в «Ти найгірший» каналу FX.
Фільмографія
Примітки
Посилання
Американські телеакторки
Американські кіноакторки
Акторки озвучування США
Коміки США
Американці англійського походження
Американці шотландського походження
Американські агностики
Бісексуальні актори США
|
3137763
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%81%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1%29
|
Сіренс (футбольний клуб)
|
Сіренс (футбольний клуб)
«Сіренс» — мальтійський футбольний клуб з містечка Сан-Пауль-іль-Бахар, заснований у 1968 році.
Історія
Клуб був заснований 1968 року і тривалий час грав у нижчих лігах країни. Лише зайнявши перше місце у сезоні 2018/19 в другому дивізіоні, «Сіренс» вперше в історії вийшов до Прем'єр-ліги на сезон 2019/20.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Профіль клубу на soccerway.com
Профіль клубу на transfermarkt.com
Футбольні клуби Мальти
Футбольні клуби, засновані 1968
Засновані в Європі 1968
|
2462546
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B0%D0%BD%20%D0%86%D1%80%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%8F
|
Крістіан Ірімія
|
Крістіан Ірімія (7 липня 1981, Бухарест, Румунія) — румунський футболіст, правий захисник; більшу частину кар'єри провів у «Спортулі».
Життєпис
Ірімія почав захоплюватися футболом з шести років, і батьки вирішили відвести його в футбольну школу. Професійну кар'єру Ірімія розпочав у своєму рідному місті в клубі другого дивізіону «Спортул» під керівництвом відомого тренера Дана Петреску. У 2003 році Ірімія зіграв два матчі за молодіжну збірну Румунії. Влітку 2004 року Ірімія слідом за своїм тренером перейшов в «Рапід» (Бухарест), а звідти - в «Динамо» (Бухарест). За цей рік футболіст, за його словами, став тактично грамотнішим і фізично сильнішим. У пресі з'явилася інформація про можливий перехід гравця в «Галатасарай», але в грудні 2004 року він підписав контракт на 5 років з «Динамо» (Київ), в новому клубі він отримав футболку під другим номером. Свій перший матч за «Динамо» Ірімія зіграв 1 березня 2005 проти «Кривбасу», столичний клуб виграв з рахунком 2:0. Однак, він так і не зміг зайняти місце в основі «Динамо» і повернувся в «Спортул», де й розпочинав кар'єру.
Примітки
Посилання
Статистика виступів на офіційному сайті ФФУ
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Профіль гравця на сайті romaniansoccer.ro
Профіль гравця на сайті sports.ru
Профіль гравця на офіційному сайті ФК «Спортул»
Уродженці Бухареста
Румунські футболісти
Румунські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Україні
Гравці молодіжної збірної Румунії з футболу
Футболісти «Спортула»
Футболісти «Рапіда» (Бухарест)
Футболісти «Динамо» (Бухарест)
Футболісти «Динамо» (Київ)
Футболісти «Волунтарі»
|
3448739
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Кальвін (значення)
|
Кальвін (значення)
Жан Кальвін (фр. Jean Calvin; 10 липня 1509 — 27 травня 1564) — французький протестантський проповідник, засновник кальвінізму.
Кальвін-тер (станція метро), Кальвін-тер, площа Кальвіна (угор. Kálvin tér) — пересадний вузол Будапештського метрополітену.
Тіт Ветурій Кальвін (лат. Titus Veturius Calvinus, також Тит Ветурій Кальвін; ? — після 321 до н. е.) — політичний, державний та військовий діяч Римської республіки.
Гней Доміцій Кальвін (96 — після 20 р. до н. е.) — політичний та військовий діяч Римської республіки, консул 51 та 40 років до н. е.
Гай Секстій Кальвін (лат. Gaius Sextius Calvinus; ? — після 120 до н. е.) — політичний, державний та військовий діяч Римської республіки, консул 124 року.
Гней Доміцій Кальвін Максим (335 — після 279 р. до н. е.) — політичний та військовий діяч Римської республіки, консул 283 року до н. е.
Гней Доміцій Кальвін (консул 332 року до н. е.) (близько 370—328/327 рр. до н. е.) — політичний, державний і військовий діяч Римської республіки, консул 332 року до н. е.
Гай Секстій Кальвін (претор), Гай Секстій Кальвін (*Gaius Sextius Calvinus, д/н — після 92 до н. е.) — політичний діяч, красномовець часів Римської республіки.
Марк Доміцій Кальвін (претор), Марк Доміцій Кальвін (*Marcus Domitius Calvinus, 121 до н. е. —80 до н. е.) — політичний та військовий діяч Римської республіки.
Див. також
Калвін
|
479558
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%8F%D0%B7%D1%96
|
Монтеязі
|
Монтеязі — муніципалітет в Італії, у регіоні Апулія, провінція Таранто.
Монтеязі розташоване на відстані близько 440 км на схід від Рима, 85 км на південний схід від Барі, 14 км на схід від Таранто.
Населення — (2014).
Демографія
Сусідні муніципалітети
Карозіно
Гроттальє
Сан-Джорджо-Йоніко
Таранто
Див. також
Список муніципалітетів провінції Таранто
Примітки
Муніципалітети провінції Таранто
|
1541940
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%8E%D0%BA%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Хавронюк Микола Іванович
|
Хавронюк Микола Іванович — український правознавець-кримінолог. Доктор юридичних наук (2008), професор (2011), заслужений юрист України (2007), професор кафедри кримінального та кримінального процесуального права Національного університету «Києво-Могилянська академія» (з 2017), директор з наукового розвитку і член правління Центру політико-правових реформ (з 2012).
Біографія
Народився 24 травня 1961 року (село Гостра Могила Ставищенського району Київської області).
Освіта: юридичний факультет Військового інституту Міністерства оборони СРСР, 1983.
Професійна діяльність
1983–1993 — слідчий, старший слідчий, помічник, заступник військового прокурора, військовий прокурор слідчого відділу (Прикарпатський, Забайкальський, Київський військові округи).
1993–1999 — викладач, старший викладач, заступник начальника спецкафедри Національної академії Служби безпеки України. Полковник запасу Служби безпеки України.
1999–2006 — завідувач відділу з питань національної безпеки, оборони, правоохоронної діяльності та боротьби із злочинністю Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України.
2006–2012 — начальник управління законодавчого забезпечення, заступник керівника апарату — начальник правового управління, заступник керівника апарату Верховного Суду України. Вчений секретар (2007–2011) і Голова (2011–2014) Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, представник Верховного Суду України в Конституційному Суді України.
Державний службовець ІІІ рангу.
2012–2017 — професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
За сумісництвом: професор Національної академії внутрішніх справ (2002–2004); старший науковий співробітник Наукової лабораторії дослідження злочинності проти прав і свобод людини і громадянина (м. Київ) Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України (2009–2012); професор Львівського державного університету внутрішніх справ (з 2006); професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2015–2017).
Експерт Управління з наркотиків і злочинності Організації Об'єднаних Націй, експерт Ради Європи, експерт Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), експерт Програми USAID реформування сектору юстиції «Нове правосуддя».
Член Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України (2011-2015), член Робочої групи Міністерства юстиції України щодо гуманізації кримінального законодавства (2006–2007), член Робочої групи з розробки Стратегії реформування органів прокуратури України при Генеральній прокуратурі України (2014). Позаштатний консультант Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (з 2007 р.). Член Громадської експертної ради при Комітеті Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (2013-2014). Член Відкритої громадської платформи розвитку української системи безоплатної правової допомоги при Координаційному центрі з надання правової допомоги (2014-2017). Член Цільової команди реформ у сфері оновлення влади та антикорупційної реформи при Міністерстві юстиції України (2015-2017). Член Робочої групи Верховної Ради України з питань удосконалення законодавчого забезпечення державної антикорупційної політики в Україні «Антикорупційний порядок денний» (2015-2017). Голова Науково-консультативної ради при Державному бюро розслідувань (2018-2019). Член Науково-консультативної ради при Конституційному Суді України (з 2019). Член Національної ради з питань антикорупційної політики при Президентові України (з 2015). Член Комісії з питань правової реформи при Президентові України, заступник голови робочої групи з питань розвитку кримінального права (з 2019).
Головний редактор наукового журналу «Підприємництво, господарство і право» (1998-2015), член редколегій журналів «Наше право» (з 2008), «Публічне право» (з 2011), «Wojskowy Przeglad Prawniczy» (з 2013), «Слово Національної школи суддів України» (з 2014), "Вісник кримінального судочинства" (з 2015), "Право.UA" (з 2015), "Наука і правоохорона" (з 2015), "Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки" (з 2018).
Співавтор багатьох проектів законів України з питань кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного і конституційного права. Найбільш відомі з них: «Про боротьбу з корупцією» (1995), «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» (2008), «Про прокуратуру» (2014), «Про Національне антикорупційне бюро України» (зокрема в частині змін до КК України) (2014), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро та Національного агентства з питань запобігання корупції» (2015), «Про поліцію і поліцейську діяльність» (2015), «Про Державне бюро розслідувань» (2015), "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень" (2018), "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо відповідальності за незаконне збагачення" (2019), "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права" (2019).
Громадська діяльність
Член правління Центру політико-правових реформ (з 2012), член Центральної ради громадської організації «Українське юридичне товариство» (з 2000). Член правління громадської організації «Рух України за мир та злагоду» (з 2016). Експерт антикорупційної та правоохоронної груп громадської спілки «Коаліція Реанімаційний пакет реформ» (з 2016).
Основні наукові праці
Автор (співавтор) близько 50 монографій, підручників, навчальних посібників і коментарів до законів, понад 250 наукових статей і понад 50 публіцистичних статей в газетах «Дзеркало тижня», «Бізнес», «Юридическая практика», «Юридичний вісник України», «Українська правда» та ін.
Кандидатська дисертація: «Кримінальна відповідальність за перевищення військовою посадовою особою влади чи посадових повноважень» (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1998).
Докторська дисертація: «Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації» (Київський національний університет внутрішніх справ, 2007).
Монографії
«Уголовная ответственность за должностные преступления» (1996, співавт.);
«Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації» (2005);
«Історія кримінального права європейських країн» (2006);
«Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації» (2006);
«Право споживачів на безпечність продукції: кримінально-правове забезпечення» (2011);
«Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення» (2013, співавт.);
Сучасна кримінально-правова система в Україні: реалії та перспективи (2015, співавт.).
Підручники та посібники
«Злочини у сфері підприємництва» (2001, співавт.);
«Категорії злочинів і санкції Особливої частини КК України: наукові дослідження та деякі висновки» (2001);
«Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність» (2002, співавт.);
«Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна відповідальність» (2003);
«Права людини і громадянина» (2004, співавт.);
«Основи правознавства» (2004 і 2009, співавт.) і «Правознавство» (2010, співавт.);
«Кримінальне право. Загальна частина» і «Кримінальне право. Особлива частина» (дев'ять видань у 1998–2011, співавт.);
«Кримінальне право. Загальна частина» (2011, співавт.);
«Кримінальне право: Навчальний посібник» (2014, співавт.);
«Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі» (2019, редактор, співаавт.);
«Відповідальність за порушення виборчого законодавства: посібник для членів виборчих комісій, поліцейських, слідчих та суддів» (2019, редактор, співаавт.);
«Корупційні схеми: їх кримінально-правова кваліфікація і досудове розслідування» (2019, редактор, співаавт.).
Коментарі
«Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина» (2003);
«Військові злочини: Коментар законодавства» (2003, співавт.);
«Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України» (2004);
«Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України» (2006);
«Коментар основних положень Конституції України щодо захисту прав та свобод людини і громадянина» (2008);
«Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України» (одинадцять видань у 2001–2019, редактор, співавт. За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на найкраще юридичне видання 2002/2003 коментар відзначено другою премією);
«Науково-практичний коментар Закону України «Про боротьбу з корупцією» (чотири видання у 1996–2008, співавт.);
«Науково-практичний коментар до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» (три видання у 2011–2012);
«Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України (2013, співавт.);
Науково-популярний збірник «Самые удивительные законы разных стран» (декілька видань у 2007–2012);
«Науково-практичний коментар до Конвенції ООН проти катувань» (2014, співавт.);
«Настільна книга детектива, прокурора, судді: коментар антикорупційного законодавства» (2016, редактор, співаавт.);
Науково-практичний коментар до Закону України «Про запобігання корупції» (2017, редактор, співаавт.).
Інше
Хавронюк М.І. Віхи кодифікації кримінального законодавства на українських землях | Новий Кримінальний Кодекс (newcriminalcode.org.ua)
Щоб зрозуміти норми нового КК, громадяни муситимуть звертатися до юриста // Закон і Бізнес N44/2020 31 жовтня — 6 листопада 2020 р.
Посилання
Біографія М. І. Хавронюка на вебсторінці громадської організації «Українське юридичне товариство» .
Біографія М. І. Хавронюка на вебсторінці Центру політико-правових реформ .
Блог М. І. Хавронюка на вебсайті www.zakonoproekt.org.ua .
Уродженці Ставищенського району
Українські правознавці
Українські криміналісти
Заслужені юристи України
Автори Великої української енциклопедії
Науковці Національного університету «Києво-Могилянська академія»
|
1533901
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Нововолковська сільська рада (Балезінський район)
|
Нововолковська сільська рада (Балезінський район)
Нововолковська сільська рада (Ново-Волковська сільрада) — колишня адміністративна одиниця у складі Балезінського району Удмуртської АРСР, СРСР.
Сільрада була утворена разом з утворенням Балезінського району згідно з постановою президії ВЦВК від 15 липня 1929 року. Адміністративним центром спочатку було село Нікітіно, з 1939 року — присілок Верхній Кеп. Указом президії ВР Удмуртської АРСР від 5 червня 1941 року з обліку було знято хутір Нова Українка.
Згідно з указом президії ВР Удмуртської АРСР від 9 травня 1963 року сільрада була ліквідована, а населені пункти поділені між Андрейшурською та Бидипіївською сільрадами:
до складу Андрейшурської сільради — казарма 25 км, селище Верх-Люцького ліспромгоспу, присілки Верхній Кеп, село Ворончиха, присілки Вужпа, Зора, Лулим, село Нововолково, присілки Ситники, Тазлуд;
до складу Бидипіївської сільради — присілки Карма, Москвашур, Новий Кеп, Порошино, Старий Кеп.
Склад сільради станом на 1929 рік:
починок Баранлуд
присілок Ворончиха
присілок Вужпа
присілок Зора
присілок Карма
присілок Кеп Верхній
присілок Кеп Новий
присілок Кеп Старий
присілок Лулим
присілок Москвашур
село Нікітіно
присілок Порошино
присілок Ситники
присілок Тазлуд
починок Україна Нова
починок Фоміних-1
Склад сільради станом на 1939 рік:
починок Баранлуд
присілок Верхній Кеп
присілок Ворончиха
присілок Вушпа (Вужпа)
присілок Зора
присілок Карма
присілок Лулим
присілок Москвашур
починок Нова Україна
присілок Новий Кеп
присілок Нововолково
присілок Порошино
присілок Ситники
присілок Старий Кеп
присілок Тазлуд
Склад сільради станом на 1955 рік:
казарма 25 км
селище Верх-Люцького ліспромгоспу
присілок Верхній Кеп
село Ворончиха
присілок Вужпа
присілок Зора
присілок Карма
селище Лісоучасток Балезінського ліспромгоспу
присілок Лулим
селище Люк
присілок Москвашур
присілок Новий Кеп
присілок Нововолково
присілок Порошино
присілок Ситники
присілок Старий Кеп
присілок Тазлуд
Склад сільради станом на 1961 рік:
селище Верхлюцький Лісоучасток
присілок Верхній Кеп
село Ворончиха
присілок Вужпа
присілок Зора
присілок Карма
присілок Лулим
селище Люк
присілок Москвашур
присілок Новий Кеп
село Ново-Волково
присілок Порошино
присілок Ситники
присілок Старий Кеп
присілок Тазлуд
Посилання
Центральний архів Удмуртії
Сільські ради Балезінського району
|
1422627
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%85%D0%B5
|
Томас Монхе
|
Томас Монхе Гутьєррес (21 грудня 1884 — 15 липня 1954) — болівійський правознавець і політичний діяч, президент країни з серпня 1946 до березня 1947 року.
Біографія
Народився в Коройко, департамент Ла-Пас. Був відомим суддею та інтелектуалом.
Обіймав пост голови Апеляційного суду Ла-Паса, коли його було призначено на пост президента країни після усунення від влади й убивства президента Гвальберто Вільярроеля. На той момент Монхе хворів, тому замість нього обов'язки глави держави виконував протягом 27 діб Нестор Гільєн. Перед ним стояло завдання організувати й провести якомога швидше президентські вибори. Здійснивши це, він передав владу переможцю, консерватору Енріке Ерцогу, у січні 1947 року.
Джерела
Mesa José de; Gisbert, Teresa; and Carlos D. Mesa, «Historia de Bolivia», 3rd edition. pp. 577—578.
|
50541541
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gossypium%20raimondii
|
Gossypium raimondii
|
Gossypium raimondii is a species of cotton plant endemic to northern Peru. Its genome has been sequenced in order to improve the productivity and fiber quality of other Gossypium species.
References
raimondii
Endemic flora of Peru
|
4561455
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Georgiacetus
|
Georgiacetus
|
Georgiacetus — вимерлий рід стародавніх китів, відомий з еоценового періоду Сполучених Штатів. Скам'янілості відомі з Джорджії, Алабами та Міссісіпі, а скам’янілості протоцетид із правильного періоду часу, але ще не підтверджені як Georgiacetus, були знайдені в Техасіта Південній Кароліні.
У 2008 році створено нову кладу, Pelagiceti, для спільного предка Basilosauridae і всіх його нащадків, включаючи Neoceti, живих китоподібних. Він помістив Georgiacetus біля основи цієї клади разом з Eocetus і, можливо, Babiacetus через припущену присутність пливця і дуже стиснутих задніх хвостових хребців у цих родах.
Georgiacetus — це вимерлий протоцетид (ранній кит), який жив близько 40 мільйонів років тому і полював у багатих прибережних морях із течією Суванні, які колись покривали південний схід США. Це було на самому ранньому бартонському етапі еоценової епохи (від 40,5 до 37,2 мільйонів років тому). Сучасні дослідження встановлюють, що Georgiacetus є сполучною ланкою між протоцетидами і сучасними китами, що робить кита Джорджії важливим з наукової точки зору предком усіх сучасних китів.
Відкриття
Georgiacetus був відкритий в 1983 році під час будівництва атомної електростанції в окрузі Берк, штат Джорджія (у пласті Лютеціан Блю Блаф).
Палеосередовище
Глобальний рівень моря був приблизно на 40 м вище сучасного рівня, коли жили ці кити. Скам'янілості були виявлені за 150 км вглиб країни від сучасного узбережжя. Виявлені скам'янілості безхребетних разом з основною масою кісток показали, що кит загинув неподалік від берега в мілководному середовищі, що знаходиться приблизно за 48 км від берегової лінії (сьогодні Лінія падіння Джорджії).
Примітки
Роди ссавців
Ссавці еоцену
|
2880719
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D1%82%D1%83%D0%B2
|
Прандотув
|
Прандотув — село в Польщі, у гміні Новий Кавенчин Скерневицького повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Скерневицького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Скерневицького повіту
|
583587
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yangmingshan
|
Yangmingshan
|
Yangmingshan National Park is one of the nine national parks in Taiwan, located in both Taipei and New Taipei City. The districts that are partially in the park include Taipei's Beitou and Shilin Districts; and New Taipei's Wanli, Jinshan, Sanzhi and Tamsui Districts. The national park is known for its cherry blossoms, hot springs, sulfur deposits, fumaroles, venomous snakes, and hiking trails, including Taiwan's tallest dormant volcano, Qixing (Seven Star) Mountain rising to 1,120 m (3,675 ft).
History
This mountain range was originally called "Grass Mountain" during the Qing Dynasty, in reference to the Datun Mountain. Officials during this period were worried about thieves stealing sulfur from the rich sulfur deposits in the area, so they would regularly set fire to the mountain. Thus, only grass and no trees could be seen.
, Taiwan's first national park, was established on 27 December 1937. It was one of three national parks designated by Governor-General of Taiwan Seizō Kobayashi during Japanese rule.
In 1950, President Chiang Kai-shek renamed Grass Mountain to Yangmingshan to commemorate the Ming Dynasty scholar Wang Yangming. In 1962, the then Taiwan Provincial Bureau of Public Works began to plan the Yangmingshan National Park. The initial planning area was 28,400 hectares, including Mount Kwan-in and the Tatun Volcanic Group.
Landscape and geology
Unlike most other national parks, the Yangmingshan National Park has a lower elevation. Although the park's elevation ranges from only 200–1120 meters, beautiful landscapes such as ridges, valleys, lakes, waterfalls, and basins are abundant. Andesite rocks make up most of the area's geology.
Xiaoyoukeng
Xiaoyoukeng is a post-volcanic geological landscape area located in the north of Taiwan in Yangmingshan National Park at the northwestern foot of Seven Star Mountain. It is approximately 805 meters above sea level and is famed for the fumaroles, sulfur crystals, hot springs and spectacular 'landslide terrain' formed by post-volcanic activity.
Hiking trails to Seven Star Mountain are accessible from the Xiaoyoukeng parking lot. The top of the trail is 1,120 meters above sea level, which is the highest peak of Taipei City. The Xiaoyoukeng trail can connect to Qixing Park, Menghuan Pond, and Lengshuikeng. The trail also connects to the visitor center, Yangmingshan Second Parking Lot, and the Yangmingshan Bus Station.<
Flora and fauna
Due to the effects of post-volcanic activity and precipitation, soil in the region is highly acidic. With the influence of the northeast monsoon and the area's microclimates, winter temperatures are much lower than in the surrounding areas. The above factors cause the vegetation to differ from those in other regions at the same latitude. Some medium and high-altitude plants can be found here such as bird-lime tree and hairy Japanese maple. Vegetation groups can be divided into subtropical monsoon rainforests, temperate evergreen broadleaf forests, and mountain ridge grasslands. There are 1360 species of vascular bundle plants in the region. Some of the common ones are red nanmu, large-leaved machilus, Formosan sweet gum, Taiwan cherry, Mori cleyera and dark spotted cherry. The most famous is Taiwan isoetes in Menghuan pond, an aquatic fern only found in Taiwan. Mt. Datun is one of the most well-known places to see some of the 168 species of butterflies in northern Taiwan, With them being most frequently seen from May to August. The most common ones are from the families Papilionidae, Danainae, and Nymphalidae. There are also 122 species of birds in the region. Semi-feral cattle are one of the notable attractions in the area.
Climate
Yangmingshan has a humid subtropical climate (Köppen: Cfa). Summers are warm, humid, and accompanied by torrential rainstorms; while winters are cool, very wet, and very foggy due to the northeasterly winds from the vast Siberian High being intensified by the pooling of this cooler air in the Taipei Basin. Due to Taiwan's location in the Pacific Ocean, it is affected by the Pacific typhoon season, which occurs between June and October.
The following climate data is for the Anbu weather station. Other places in the national park may have different temperatures.
Historical and cultural sites
Chinese Culture University
Chung-Shan Building - Meeting place of the now defunct National Assembly of the Republic of China
Grass Mountain Chateau - Summer residence of Chiang Kai-shek
Guangfu Building - Built in 1971 in Northern Chinese palace-style architecture to commemorate the Xinhai Revolution.
Home and grave of famous writer Lin Yutang
Yangmingshuwu - Former Kuomintang Party Archives
Yangmingshan American Military Housing
Yangmingshan No.1 Public Cemetery - Contains the graves of Sun Fo and Homer Lea.
Taipei European School
Tomb of Puru, painter, educator, and cousin of China's last emperor Puyi.
Tomb of Yu Youren
Wuchih Mountain Military Cemetery
Gallery
See also
List of national parks in Taiwan
Tatun Volcano Group
Qixing Mountain (Taipei)
References
External links
Landforms of New Taipei
Parks in Taipei
National parks of Taiwan
Hot springs of Taiwan
Protected areas established in 1985
Active volcanoes
Tourist attractions in New Taipei
1985 establishments in Taiwan
|
3034440
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D1%83%20%28%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%BB%D0%B8%29
|
Пам'ятник Тарасові Шевченку (Самостріли)
|
Пам'ятник Тарасові Шевченку (Самостріли)
Пам'ятник Тарасові Шевченку в селі Самостріли — пам'ятник українському поетові, письменнику, митцю і мислителю Тарасові Григоровичу Шевченку в селі Самостріли Корецького району, Рівненської області, встановлений біля сільського будинку культури.
Історія
Шевченко Т. Г. (9 березня 1814 — 10 березня 1861) — великий український народний поет, художник, революціонер-демократ, борець проти царизму і кріпацтва. Своїми творами, проникнутою глибокою ненавистю до гнобителів, він відігравав значну роль в розвитку націоналістичної самовідданості українського народу. У жовтні 1846 року, виконуючи завдання Археологічної комісії Шевченко відвідав ряд міст Рівненщини, таких як: Острог, Дубно, Корець, села Острів та Пляшева. Під час подорожі Рівненщиною Тарас Григорович зробив чимало малюнків, зібрав багатий історичний та фольклорний матеріал.
Опис
Пам'ятник встановлено у 1965 році. Автором є скульптор Степанець І. К. Бюст Т. Г. Шевченка розміщено на прямокутному двоступінчатому п'єдесталі.
Розміри: висота бюста — 1,1 м; постамент — 1,4 х 1,52×1,03 м.
Взяття на державний облік
Пам'ятку взято на державний облік та під державну охорону рішенням виконкому Ровенської Обласної Ради депутатів трудящих № 102 від 17 лютого 1970 року.
Джерела
Вісті Рівненщини. Згадав свою Волинь святую… [Газета]. — 4 березня 1998.
Історія міст і сіл УРСР. Ровенська область. — К., 1973. — С. 366.
Крамар Є. Про подорож Шевченка по Волині. // Радянське літературознавство. — 1975. — № 3. — С. 83-87.
Шевченко і Ровенщина. На допомогу лектору. — Ровно, 1988.
С
Корецький район
Шевченко Тарас
|
2223860
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%93%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%202016
|
Меморіал Івана Глінки 2016
|
Меморіал Івана Глінки 2016
Меморіал Івана Глінки — 26-й міжнародний юніорський хокейний турнір, що пройшов у двох містах: чеському Бржецлаві та столиці Словаччини Братислава, з 8 по 13 серпня 2016 року.
Учасники
Група А
Група Б
Груповий етап
Група А Бржецлав
Група В Братислава
Матч за 7-е місце
Матч за 5-е місце
Плей-оф
Півфінали
Матч за третє місце
Фінал
Підсумкова таблиця
Посилання
Офіційний сайт змагань
Меморіал Івана Глінки
2016
2016 у хокеї з шайбою
Серпень 2016
2016 у словацькому спорті
|
3618581
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Olympiodorus%20the%20Younger
|
Olympiodorus the Younger
|
Olympiodorus the Younger (born , died after 565) was a Neoplatonist philosopher, astrologer and teacher who lived in the early years of the Byzantine Empire, after Justinian's Decree of 529 AD which closed Plato's Academy in Athens and other pagan schools. Olympiodorus was the last pagan to maintain the Platonist tradition in Alexandria (see Alexandrian School); after his death the School passed into the hands of Christian Aristotelians, and was eventually moved to Constantinople. He is not to be confused with Olympiodorus the Deacon, a contemporary Alexandrian writer of Bible commentaries.
Life
Olympiodorus was the disciple of Ammonius Hermiae at the philosophy school in Alexandria, and succeeded him as its leader when Ammonius died c. 520. He was still teaching and writing in 565, because in his commentary on Aristotle's Meteorology, he mentions a comet that appeared that year. Olympiodorus himself was able to survive the persecution experienced by many of his peers (see, for example, Hierocles of Alexandria), possibly because the Alexandrian School was less involved in politics (for example, the attempts by the Emperor Julian to re-establish Mithraic cults) and also possibly because it was more scholastic and less religious than the Athenian Academy.
He is called "Olympiodorus the Younger" or "The Younger Olympiodorus" in contemporary references because there was an earlier (5th century) Peripatetic philosopher also called Olympiodorus (Olympiodorus the Elder) who also taught in Alexandria.
Writings
Among the extant writings of Olympiodorus the Younger are a biography of Plato, commentaries on several dialogues of Plato and on Aristotle, and an introduction to Aristotelian philosophy. Olympiodorus also provides information on the work of the earlier Neoplatonist Iamblichus which is not found elsewhere. The surviving works are:
Commentary on Plato's Alcibiades (Σχόλια εἰς τὸν Πλάτωνος Ἀλκιβιάδην)
Commentary on Plato's Gorgias (Σχόλια σὺν θεῷ εἰς τὸν Γοργίαν)
Commentary on Plato's Phaedo (Σχόλια εἰς τὸν Πλάτωνος Φαίδωνα)
Life of Plato (Βίος Πλάτωνος)
Introduction (Prolegomena) to Aristotle's Logic (Εἰς τὰ προλεγόμενα τῆς Λογικῆς)
Commentary on Aristotle's Meteorology (Εἰς τὸ πρῶτον τῶν Μετεωρολογικῶν Ἀριστοτέλους σχόλια)
Commentary on Aristotle's Categories (Σχόλια εἰς τὰς Ἀριστοτέλους Κατηγορίας)
Commentary on Aristotle's On Interpretation (Σχόλια εἰς τὸ Ἀριστοτέλους Περὶ Ἑρμηνείας)
A polemical work against Strato.
In addition, a Commentary by Olympiodorus is extant on Paulus Alexandrinus' Introduction to astrology (which was written in 378 AD). Although the manuscript of the Commentary is credited in two later versions to a Heliodorus, L. G. Westerink argues that it is actually the outline of a series of lectures given by Olympiodorus in Alexandria between May and July 564 AD. The Commentary is an informative expatiation of Paulus' tersely written text, elaborating on practices and sources. The Commentary also illuminates the developments in astrological theory in the 200 years after Paulus.
Spurious works
In addition there are three works ascribed to Olympiodorus, but which are now believed to be by other authors:
An alchemical treatise concerning Zosimus' On the Action, called On the Book Kat’energeian (On the action or According to the action) by Zosimus and on the Sayings of Hermes and the Philosophers (Εἰς τὸ κατ' ἐνέργειαν Ζωσίμου, ὅσα ἀπὸ Ἑρμοῦ καὶ τῶν φιλοσόφων ἦσαν εἰρημένα)
On the Divine and Sacred Art of the Philosophical Stone (Περί τῆς ἱερᾶς τέχνης τῆς φιλοσοφικῆς λίθου; Latin: De arte sacra lapidis philosophorum)
A commentary on Plato's Philebus — now thought to be the work of Damascius
Notes
References
Olympiodorus, Introduction to Aristotle's Categories. [Translated by Sebastian Gertz]. Bloomsbury: London, 2017. .
Late Classical Astrology: Paulus Alexandrinus and Olympiodorus (with the Scholia of later Latin Commentators). [Translated by Dorian Gieseler Greenbaum.] ARHAT , 2001.
"Olympiodorus The Younger." Encyclopædia Britannica from Encyclopædia Britannica Premium Service. <https://www.britannica.com/biography/Olympiodorus-the-Younger> [Accessed September 24, 2017].
L.G. Westerink, "Ein astrologisches Kolleg aus dem Jahre 564," in Byzantinische Zeitschrift, 64, 1971, pp. 6–21.
Bruce M. Metzger, "Ancient Astrological Geography and Acts 2:9-11," W. Ward Gasque & Ralph P. Martin, eds., Apostolic History and the Gospel. Biblical and Historical Essays Presented to F.F. Bruce. Exeter: The Paternoster Press, 1970. Hbk. . pp. 123–133.
Harold Tarrant, "Olympiodorus and history," in Idem, From the Old Academy to Later Neo-Platonism: Studies in the History of Platonic Thought (Aldershot, Ashgate, 2010) (Variorum Collected Studies Series: CS964).
Harold Tarrant, "Politike Eudaimonia: Olympiodorus on Plato's Republic," in Idem, From the Old Academy to Later Neo-Platonism: Studies in the History of Platonic Thought (Aldershot, Ashgate, 2010) (Variorum Collected Studies Series: CS964).
Harold Tarrant, "Restoring Olympiodorus' syllogistic," in Idem, From the Old Academy to Later Neo-Platonism: Studies in the History of Platonic Thought (Aldershot, Ashgate, 2010) (Variorum Collected Studies Series: CS964).
Robert Schmidt, Project Hindsight
Sebastian R. P. Gertz, Death and Immortality in Late Neoplatonism: Studies on the Ancient Commentaries on Plato's Phaedo, Brill: Leiden, 2011.
External links
Olympiodorus of Alexandria - Encyclopedia.com
. Collection includes Olympiodorus' Life of Plato. George Burges, translator (1855).
495 births
570 deaths
5th-century Byzantine people
6th-century Greek philosophers
Byzantine astrologers
6th-century Byzantine writers
Commentators on Aristotle
Commentators on Plato
Neoplatonists in Athens
Late-Roman-era pagans
6th-century astrologers
6th-century Byzantine scientists
Philosophers in ancient Alexandria
|
609538
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D1%81%D1%8C%D1%94%D1%80-%D0%9C%D1%8E%D1%82%D1%80%D1%96
|
Токсьєр-Мютрі
|
Токсьєр-Мютрі — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Гранд-Ест, департамент Марна. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет був розташований на відстані близько 135 км на схід від Парижа, 25 км на північний захід від Шалон-ан-Шампань.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Шампань-Арденни. Від 1 січня 2016 року належав до нового об'єднаного регіону Гранд-Ест.
1 січня 2016 року Токсьєр-Мютрі і Лувуа було об'єднано в новий муніципалітет Валь-де-Лівр.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 104 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 294,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Офіційний сайт Токсьєр-Мютрі
Токсьєр-Мютрі на сайті французького Національного інституту географії
Токсьєр-Мютрі на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Токсьєр-Мютрі на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси)
Мапа муніципалітету Токсьєр-Мютрі на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Марна
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Марна
|
1769784
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Antarctica%20%28novel%29
|
Antarctica (novel)
|
Antarctica (novel)
Antarctica (1997) is a science fiction novel by American writer Kim Stanley Robinson. It deals with a variety of characters living at or visiting an Antarctic research station. It incorporates many of Robinson's common themes, including scientific process and the importance of environmental protection.
Overview
Most of the story is centered on McMurdo Station, the largest settlement in Antarctica, which is run as a scientific research station by the United States. Robinson's characteristic multiple-protagonist style is employed here to show many aspects of polar life; among the viewpoints presented are those of X, an idealistic young man working as a General Field Assistant at McMurdo; Val, an increasingly embittered trek guide; and Wade Norton, who works for the California Senator Phil Chase (Wade and Phil also appear in the "Science in the Capital" trilogy). As well as McMurdo, the story involves the Amundsen–Scott South Pole Station, the Shackleton Glacier, the McMurdo Dry Valleys and a South American drilling platform near Roberts Massif.
Themes
Antarctica involves many of the ideas Robinson uses elsewhere; as in the Mars trilogy, much emphasis is placed on the importance of living sustainably and the issues of existing in a hostile environment. The significance of Antarctica as a "continent for science" is contrasted with the need to provide a decent environment also for the support staff essential in a place so marginal. Other recurring themes include rock-climbing, physical athleticism, the process and ideology of science, exploitation of natural resources, and the formation of cooperative and anarchic social systems.
The novel was heavily influenced by Robinson's 1995 stay in Antarctica as part of the National Science Foundation's Antarctic Artists and Writers Program, and was nominated for a Locus Award in 1998. While researched in great detail, and generally accurate, some reviews noted that the book was in parts slowed down by heavy amounts of technical and historic detail.
References
External links
Review at CNN
1997 American novels
Novels set in Antarctica
Eco-terrorism in fiction
Novels by Kim Stanley Robinson
|
21893074
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fogbank
|
Fogbank
|
Fogbank (stylized as FOGBANK) is a code name given to a secret material used in the W76, W78 and W88 nuclear warheads that are part of the United States nuclear arsenal. The process to create Fogbank was lost by 2000, when it was needed for the refurbishment of old warheads. Fogbank was then reverse engineered by the National Nuclear Security Administration (NNSA) over five years and at the cost of tens of millions of dollars.
Fogbank's precise nature is classified; in the words of former Oak Ridge general manager Dennis Ruddy, "The material is classified. Its composition is classified. Its use in the weapon is classified, and the process itself is classified." Department of Energy Nuclear Explosive Safety documents simply describe it as a material "used in nuclear weapons and nuclear explosives" along with lithium hydride (LiH) and lithium deuteride (LiD), beryllium (Be), uranium hydride (UH3), and plutonium hydride.
However, NNSA Administrator Tom D'Agostino disclosed the role of Fogbank in the weapon: "There's another material in the—it's called interstage material, also known as Fogbank", and arms experts believe that Fogbank is an aerogel material which acts as an interstage material in a nuclear warhead; i.e., a material designed to become a superheated plasma following the detonation of the weapon's fission stage, the plasma then triggering the fusion-stage detonation.
History
It has been revealed by unclassified official sources that Fogbank was originally manufactured in Facility 9404-11 of the Y-12 National Security Complex in Oak Ridge, Tennessee, from 1975 until 1989, when the final batch of W76 warheads was completed. After that, the facility was deactivated, and finally slated for decommissioning by 1993. Only a small pilot plant was left, which had been used to produce small batches of Fogbank for testing purposes.
In 1996, the US government decided to replace, refurbish, or decommission large numbers of its nuclear weapons. Accordingly, the Department of Energy established a refurbishment program to extend the service lives of older nuclear weapons. In 2000, the NNSA specified a life-extension program for W76 warheads that would enable them to remain in service until at least 2040.
It was soon realized that the Fogbank material was a potential source of problems for the program, as few records of its manufacturing process had been retained when it was originally manufactured in the 1980s, and nearly all staff members who had expertise in its production had either retired or left the agency. The NNSA briefly investigated sourcing a substitute for Fogbank, but eventually decided that since Fogbank had been produced previously, they would be able to repeat it. Additionally, "Los Alamos computer simulations at that time were not sophisticated enough to determine conclusively that an alternate material would function as effectively as Fogbank," according to a Los Alamos publication.
Manufacture involves the moderately toxic, highly volatile solvent acetonitrile, which presents a hazard for workers (causing three evacuations in March 2006 alone).
With Facility 9404-11 long since decommissioned, a new production facility was required. Delays arose during its construction. Engineers repeatedly encountered failure in their efforts to produce Fogbank. As multiple deadlines expired, and the schedule was pushed back repeatedly, the NNSA eventually invested $23 million to find an alternative to Fogbank.
In March 2007, engineers devised a manufacturing process for Fogbank. Unfortunately, the material turned out to have problems when tested, and in September 2007 the Fogbank project was upgraded to "Code Blue" status by the NNSA, making it a major priority. In 2008, following the expenditure of a further $69 million, the NNSA finally managed to manufacture Fogbank, and 7 months later, the first refurbished warhead was provided to the US Navy, nearly a decade after the commencement of the refurbishment program. In May 2009 a US Navy spokesman said that they had not received any refurbished weapons. The Energy Department stated that the current plan was to begin shipping refurbished weapons in the fall of 2009, two years behind schedule.
The experience of reverse engineering Fogbank produced some improvements in scientific knowledge of the process. The new production scientists noticed that certain problems in production resembled those noted by the original team. These problems were traced to a particular impurity in the final product that was required to meet quality standards. A root cause investigation showed that input materials were subject to cleaning processes that had not existed during the original production run. This cleaning removed a substance that generated the required impurity. With the implicit role of this substance finally understood, the production scientists could control output quality better than during the original run.
The W76 life-extension project was completed in December 2018, when 800 W76s were upgraded to the W76-1 design. It is unclear whether the new W76-2 uses Fogbank.
References
Nuclear weapons of the United States
Foams
Plastics
Classified information in the United States
Nuclear weapon design
Aerogels
|
44645
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8F%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Надсяння
|
Надсяння, рідше Посяння, Надсянщина, Сяноччина (німецькою Saanland, польською Nadsanie) — українська етнічна територія у верхів'ї та середній течії річки Сян. Основна частина Надсяння збігається із Східною половиною Підкарпатського воєводства Польщі. В межах України невеликий фрагмент Надсяння знаходиться на крайньому заході Львівської області, північно західні частини Самбірського, Мостиського та Яворівського районів. Історичним центром вважається місто Перемишль. Разом з Лемківщиною Надсяння є частиною історичного регіону Перемишльщина.
Застосування назви
Мирослав Іваник, один з упорядників книги «Бастіон і Батурин. УПА та підпільна адміністрація ОУН в Ярославщині, Любачівщині та Томашівщині в рр. 1944—1947: Документи і матеріяли», посилаючись на традицію називання окремих частин Закерзоння місцевим населенням та військовій звітності УПА, натомість розрізняє ці поняття: Надсяння — Перемищина, Посяння — Любачівщина та Ярославщина з прилеглими до них галицькими землями, Засяння — українська частина Галичини, відділена від решти земель річкою Сян.
Історія
Плем'я присянців (Prissani) згадане Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю» у 844 році, у них було 70 громад. Предки українців, як автохтонного населення Надсяння проживали у верхів'ї річки Сян з часів формування першої на цих теренах слов'янської спільності відомої як білі хорвати; згодом, після входження хорватів до складу Київської Русі ця територія стала осередком проживання окремої династії Рюриковичів та створеного ними Перемишльського князівства. З 1349 року Надсяння разом з іншими землями Галичини потрапляє до складу королівства Польщі, та новоутвореного Руського воєводства. Наприкінці XVII століття після третього поділу Речі Посполитої опинилось у складі Австрійської монархії, з 1921 року включене до польської держави. 1939 року східну частину Надсяння включено до УРСР, але після Другої світової війни в 1944—1951 рр. передано Польщі, за виключенням крайньої східної частини, яка розташована у північно-західних частинах Самбірського, Мостиського та Яворівського районів, Львівської області, України. .
Депортація місцевого населення
У 1945—1946 роках більшість українців з польського Надсяння було виселено на територію УРСР. Потім, 1947 року, внаслідок операції «Вісла» польський уряд примусово переселив залишок українців з Надсяння та інших земель на північ та північний захід Польщі. Українські сім'ї відокремлено поселяли в зруйновані німецькі обійстя Ольштинського, Гданського, Кошалінського, Щецинського воєводств. Деякі українці у 1957—1958 роках змогли повернутися на свої рідні землі.
Географія
Географічно до Надсяння належить територія довоєнних повітів Львівського воєводства Другої Речі Посполитої: Ярославський, Перемишльський, Ліськівський, Ряшівський, Сяніцький, Нисківський, Коросненський, Ланьцутський, Любачівський, Добромильський і Березівський, а також південної частини Білґорайського повіту Люблінського воєводства. Проте частина цієї території (наприклад південні частини Сяноцького і Кросненського повітів) входить до Східної Лемківщини.
Мова і народні звичаї
Тут звучить надсянський говір, який належить до південно-західного наріччя української мови. Культура — типово галицька. Неповторними є народні промисли, вишивка, вироби з дерева, фольклор. Наприклад, зберігся звичай обходити на Великдень двори з обрядовим співом, подібним на колядування — «риндзівками».
Попри локальні відмінності до надсянців слід зарахувати і так званих долинян в околицях Сянока.
Академічні праці, які стосуються надсянського говору українців, належать мовознавиці, професорці, доктору філософії Марії Пшепюрській-Овчаренко.
Примітки
Джерела
Ю. І. Макар. Надсяння //
Надсяння: традиційна культура і побут. Етнолінгвістичні скарби / Михайло Глушко, Леся Хомчак ; [редкол.: Н. Хобзей (голова) та ін.] ; Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка. — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2017. — 591 с. — (Діалектологічна скриня / Українознавча наук. б-ка НТШ ; ч. 47). — Назва обкл. : Надсяння: традиційна культура і побут. — Бібліогр. в знесках. — ISBN 978-966-02-8252-0. — ISBN 978-966-02-2982-8 (серія)
Україна в словах: Мовознав. слов.-довід.: Навч. посіб. для учнів загальноосвіт. шкіл, ліцеїв, гімназій, студентів, усіх, хто вивчає українську мову /Упоряд. і кер. авт. кол. Н.Данилюк. — К.: ВЦ «Просвіта», 2004. — 704 с. — Бібліогр.: с. 413—423. ISBN 966-8547-25-X.
Література
Посилання
Суспільно-культурне товариство «Надсяння»
Мапа міст і сіл Лемківщини. ver. beta 2.0
Західна Україна
Краї України
Історичні землі України
Українські етнічні краї
Землі Польщі
Україномовні країни і території
Галичина
Сян
Перемишльщина
|
3913934
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nokia%20N71
|
Nokia N71
|
Nokia N71
The Nokia N71 is a mobile phone announced by Nokia on 2 November 2005 and released in June 2006. It was Nokia's joint-first clamshell smartphone, like the N92 announced on the same day. The N71 runs on Symbian OS v9.1 (S60 3rd Edition).
Features
Features include a 2 megapixel camera, a built-in flash, a front VGA camera to allow real-time video calling, FM radio, Bluetooth, digital music player functionality, comes standard with a full Web browser, and has support for 3D Java games. It also has 3G and a mini-SD card slot for expandable memory.
Other features include its ability to transfer data via W-CDMA 2100, GPRS and EDGE.
Nokia promotes the N71's 2-megapixel digital rear camera as producing high-quality photography and video as well as its music and radio functionality (the phone's multimedia mini-SD card means it can hold up to 2 gigabytes, equating to potentially hundreds of tracks).
According to Nokia its specifications are:
Battery stand-by max - 216 hours
Battery talk time max - 240 mins
SAR rating - 0.38 W/kg.
References
External links
Nokia N71 Product Page
Reviews
Nokia N71 - Review by Mobile-Review.com
Nokia N71 - Review by GSM Arena
Nokia N71 - Review by All About Symbian
Nokia N71 - Reviews by CNET: Asia and U.K.
Nokia Nseries
Mobile phones introduced in 2005
Mobile phones with infrared transmitter
|
1314242
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Al-Ashraf%20Khalil
|
Al-Ashraf Khalil
|
Al-Ashraf Khalil
Al-Malik Al-Ashraf Salāh ad-Dīn Khalil ibn Qalawūn (c. 1260s – 14 December 1293) was the eighth Turkic Bahri Mamluk sultan, succeeding his father Qalawun. He served from 12 November 1290 until his assassination in December 1293. He was well known for conquering the last of the Crusader states in Palestine after the siege of Acre in 1291. While walking with a friend, Khalil was attacked and assassinated by Baydara (his commander in chief) and his followers, who was then killed under the orders of Kitbugha.
Early life
Khalil's exact year of birth is not known, although according to the Mamluk-era historian al-Safadi, he died "in his thirties or less". He was the second son of Sultan Qalawun (r. 1279–1290) and his mother was a woman named Qutqutiya. Khalil had three brothers, as-Salih Ali, an-Nasir Muhammad and Ahmad, and two sisters. In 1284, Khalil married Ardukin, the daughter of Sayf ad-Din Nukih ibn Bayan, a Mongol emir of Qalawun. As-Salih Ali, al-Ashraf Khalil's brother, married Ardukin's sister, and both wives were chosen by Qalawun's second wife because of their Mongol ethnicity, which was considered prestigious by the Mamluks. Khalil had two daughters with Ardukin, who are unnamed in the Mamluk sources.
Qalawun had proclaimed as-Salih Ali as his heir apparent in 1280. From that point on, as-Salih Ali's name was added next to Qalawun's name in treaties. Khalil's name also began to be added to treaties in the regal style of "al-Malik al-Ashraf" starting in 1285 in the treaty between Qalawun and the king of Lesser Armenia. When as-Salih Ali died in 1288, Qalawun appointed al-Ashraf Khalil as his co-sultan. While al-Ashraf Khalil's name was read alongside Qalawun's name in the khutbah (Friday prayer sermon) and the emirs swore their allegiance to him, Qalawun did not sign the ahd (diploma of investiture) confirming al-Ashraf Khalil's appointment. The reason for Qalawun's apparent hesitance is not clear, but he may have considered al-Ashraf Khalil unsuitable for the sultanate or was wary of the enmity between al-Ashraf Khalil and the na'ib as-saltana (viceroy of Egypt), Emir Husam ad-Din Turuntay, who had been a strong advocate for as-Salih Ali's accession.
Reign
Al-Ashraf Khalil succeeded Qalawun following the latter's death on 9 November 1290. He prevented Qalawun's burial for two months, either as a precaution to ensure his smooth succession or to wait until Qalawun's mausoleum was completed. With his ascendancy, al-Ashraf Khalil absorbed his father's roughly 6,000 Mansuriyya mamluks into his own 1,200-strong, mostly Circassian, mamluk corps, the Ashrafiyya. The Mansuriyya were the most powerful mamluk regiment in the sultanate and al-Ashraf Khalil sought to co-opt them.
In the royal procession following al-Ashraf Khalil's accession to the throne, Turuntay launched an assassination attempt against al-Ashraf Khalil, but it failed. Instead, al-Ashraf Khalil had Turuntay imprisoned in the Cairo Citadel. After being heavily tortured for three days, Turuntay was put to death in November. He was briefly replaced by Emir ‘Alam al-Din Sanjar al-Shuja‘i al-Mansuri (romanised: ʿAlam ad-Dīn Sanǧar aš-Šuǧāʿī al-Manṣūrī) until the latter was dispatched to Damascus and replaced by Emir Baydara. Al-Ashraf Khalil made Baydara na'ib as-saltana and atabeg al-asakir (commander in chief). The frequent exchanging of offices between the Mansuri emirs and their frequent imprisonment and release was a phenomenon that marked al-Ashraf Khalil's three-year reign. According to historian Amir Mazor, "Al-Ashraf Khalil's policy toward the Mansuriyya was totally arbitrary, haphazard and lacked long-term political vision", but he nonetheless did not target the Mansuri mamluks as a faction and did not replace Mansuri officeholders with his Ashrafi mamluks.
Conquest of Acre
Qalawun had conquered the County of Tripoli in 1289 and made clear his determination to end the Crusader presence in Syria. In November 1290, he began his march toward Acre, the capital of the Kingdom of Jerusalem, but died outside of Cairo shortly after. With the siege plans having already been prepared by Qalawun and his lieutenants, al-Ashraf Khalil resumed his father's offensive on 2 March 1291. As he led the Mamluk army of Egypt, he sent orders to the Mamluk emirs of Syria, including the sultanate's Ayyubid vassals in Hama under al-Muzaffar III Mahmud, to assemble their mangonels and head toward Acre. The other Syrian Mamluk armies were from Damascus (led by Lajin), Tripoli (led by Bilban) and al-Karak (led by Baibars al-Dawadar). There are no reliable figures for the size of the Mamluk army, but it was likely a significantly larger force than that of the Crusader defenders of Acre.
In May 1291, al-Ashraf Khalil's army launched the assault against Acre. Heavy fighting ensued with the Knights Templar, which controlled the fortress. By 17 June, the Mamluks captured Acre, and a number of its inhabitants fled by sea. Remaining Crusader defenders held out in some of the towers in the city, but after further fighting they surrendered. Al-Ashraf Khalil ordered the execution of the remaining defenders and inhabitants. After abundant amounts of loot were plundered from the city by the Mamluk troops, al-Ashraf Khalil had Acre's fortifications destroyed.
Capture of other Crusader fortresses
The news of the conquest of Acre reached Damascus and Cairo. Al-Ashraf Khalil entered the decorated city of Damascus with Franks chained at the feet and the captured crusader standards which were carried upside-down as a sign of their defeat. After celebrating his victory in Damascus, Khalil left for Cairo which was also decorated and celebrating. Arriving at Cairo, he ordered the release of Philip Mainebeuf and the men who accompanied him to Cairo earlier.
Following Acre's capture, al-Ashraf Khalil and his generals proceeded to wrest control of the remaining Crusader-held fortresses along the Syrian coast. Within weeks, the Mamluks conquered Tyre, Sidon, Beirut, Haifa and Tartus. In August, the last Crusader outpost in Syria, the Templar fortress of Atlit south of Acre, was taken and on 7 August, al-Ashraf Khalil returned to Cairo in triumph as the "final victor in the long struggle with the Crusaders", according to historian Peter Malcolm Holt.
In 1292, Al-Ashraf Khalil accompanied by his vizier Ibn al-Sal'us arrived in Damascus and then travelled via Aleppo to besiege the castle of Qal'at ar-Rum (Castle of the Romans) and was known as Hromgla in Armenian. Qal'at ar-Rum, which was the seat of the Patriarch of Armenia, was besieged by more than 30 catapults and was captured after 30 days by Khalil, who renamed it Qal'at al-Muslimin (Castle of the Muslims). Khalil left Emir al-Shuja‘i at the castle and returned to Damascus with prisoners. The population of Damascus bid farewell to the victorious Sultan on his way to Cairo at night with thousands of lighted candles. The Sultan entered Cairo through the Victory Gate (Bab al-Nasr) and was greeted by the celebrating population, also with thousands of lighted candles .
The Sultan returned to Damascus and assembled an army to invade Sis, the capital of the Armenian Kingdom of Cilicia, but an Armenian embassy in Damascus had made terms with him first. Til Hemdun, Marash and Behesni were given to the Sultan in order to maintain peace. The Armenian kingdom had thus began to diminish much like its allied Crusader states.
The crusaders' kingdom of Jerusalem had already been destroyed by Saladin, Baibars and Qalawun, and Louis IX's Seventh Crusade against Egypt ended in a complete failure, but the crusaders tried to keep their strongholds on the Syrian coast intact, hoping to be able one day to recapture what they had lost. Pope Nicholas IV tried to act but he died in 1292, and the European kings, who became involved in internal conflicts and struggles, became unable to organize new effective crusades. As for the Templars, they were accused of heresy in Europe and badly persecuted by King Philip IV of France and Pope Clement V.
Sack of Dongola
After the death of the Sultan of Egypt, Qalawun, and the ascension of his son, Sultan Khalil, to the throne of Egypt, the Kingdom of Makuria which had been conquered by the emirs Izz al-Din al-Kawrani, Izz al-Din Aidmar and Sanjar al-Masrouri in the Fourth battle of Dongola as ordered by Qalawun, and it annually sent the taxes and royalties imposed on it by Egypt in accordance with the ancient Baqt agreement. The Makurian king Samamoun thought that the new Egyptian Sultan was weak and young, and this was a great misconception on his part, and after a letter that was completely deceptive to al-Ashraf Khalil in which he said that due to the attacks of the Egyptian army on his kingdom during the reign of Qalawun and Baybars, the treasury of the Kingdom of Makuria has become empty and he will not be able to pay the imposed taxes and royalties. The Egyptian Sultan al-Ashraf Khalil was known for his temper, so he sent a letter full of threats and promises to the Makurian king, a letter that struck terror in Samamoun’s heart to the point that he described his country as being ruled by women. However, these words did not fool Sultan Khalil, who went on to order the movement of the Egyptian army under the leadership of emir Izz al-Din al-Afram, who moved from Cairo and arrived in Makuria and won a decisive victory over the Makurian forces. He entered the capital, Dongola, and plundered it completely. King Samamoun fled from Makuria as he had fled before in the campaigns of Qalawun.
Threatening the Republic of Venice with invasion
In 1292, Venetian pirates kidnapped Egyptian sailors and merchants in the Mediterranean Sea. This act angered al-Ashraf Khalil’s to the point that he began to actually think about invading the Republic of Venice, becoming the only Egyptian Sultan who thought about that. It was logical at the time that he would think about invading Venice, as the Egyptian army at that time was considered one of the strongest armies in the world and in less than 3 years, he eliminated the last 8 Crusader states in Palestine and invaded the Armenian kingdom of Cilicia. This also does not prevent the difficulty or near impossibility of invading Venice due to its naval power, its impregnable geographical location, the country's support for the Crusades and its location which is close to the Vatican, which will make the entire European and Christian world unite against Egypt. The Sultan, in light of his thoughts about invading Venice, gave orders to the Egyptian Navy to arrest any ship belonging to the Republic of Venice that entered the Egyptian coast, even if for the purpose of trade. In fact, the Egyptian Navy arrested Venetian ships that landed in Alexandria, and all their goods were seized and placed in the Egyptian treasury. The Sultan ordered the Venetian sailors and merchants to be placed in prisons. This made the Republic of Venice speak officially with the Sultanate of Egypt, and they sent a high-ranking official delegation with a lot of gifts. The delegation, when it met al-Ashraf Khalil, completely denied any relationship linking them to the pirates who kidnapped the Egyptian sailors, and that they did not know anything about this subject. Sultan al-Ashraf Khalil was very mad and was determined and told them that the Venetian prisoners will not be released except when the Egyptian sailors and merchants return. Later they reached an agreement in the end that the Venetians would pay a very large ransom to release their captives, in addition to that they would hand over the pirates to Egypt and return the kidnapped Egyptians. After that, the Venetians asked the Kingdom of Aragon to mediate with them in Egypt, and a peace treaty was concluded between the Sultanate of Egypt and the Republic of Venice through the mediation of the Spanish Kingdom of Aragon.
Incomplete Cyprus invasion
In late 1292, Cypriots kidnapped Egyptian sailors in the Mediterranean Sea. The Egyptian Sultan al-Ashraf, who was known for his extreme pride and temper, ordered immediately to prepare and build 100 huge warships to invade all of Cyprus. He preferred to oversee the construction of these ships himself, and every now and then he would visit the ports and repeat the same sentence, with anger in his face:"Cyprus... Cyprus... to the grave" This means that Cyprus will be buried, but unfortunately, the Sultan died later and the dream of invading Cyprus died until the era of al-Ashraf Barsbay when the Cypriots attacked the ship of the Egyptian merchant Ahmad bin al-Hameem, and Egypt was fed up with Cyprus.
Mongol threat
In 1293, Mongol ruler Gaykhatu sent his messengers with a threatening letter to the Sultan al-Ashraf Khalil saying:"The Khan wishes to enter Aleppo and reside in it, it belongs to the conquests of his father Hulagu Khan by his sword, if you do not allow that, then he will cross to the Levant."Al-Ashraf Khalil immediately responded to them, while smiling and said:"Alhamdulillah my brother the Khan agreed to what was in my mind and I talked about it with my princes that I request Baghdad from my brother, so if he does not allow that, I rode and conquered it with my troops, ravaged his country, killed his men, took it by force and appointed a representative there. Baghdad is the house of Islam and I wish to return it back to Islam but let him know we will see who enters whose country's first."He took them out to where he had dropped them off and immediately wrote to the deputies of the Levant to prepare the accommodation and to get the soldiers ready to cross the Euphrates River and invade Baghdad. He presented to the princes and soldiers of Egypt to put on the war machine and come to Salah al-Din Square. Mongol messengers were sent to watch the soldiers. Most of the people of Cairo and Egypt went out to see the parade of the soldiers. It was a memorable day. The Sultan rode after the noon call to prayer, wearing a qarqal (an iron plate covered with brocade), and a keffiyeh over his head, and a shattaf in his hand. He entered the field, followed by the princes, one by one, with the latest war machines on them, and each of them carrying a spear on their robes. They fought and fled, displaying their war flags, until the afternoon call to prayer came.
This was the third military parade he presented during his sultanate. When their matter was over, he came down, took off his clothes, and made himself ready. He summoned the Mongol messengers and said to them:"Inform my brother Gaykhatu that whoever has such soldiers with him does not stop entering your country or the country of others. I swear on my father's grave, I will enter his place and destroy the homes of all the Mongols and make it an Islamic country until the Day of Resurrection, unless my time comes!"Then he sent them back, and wrote urging the deputies, but his death was soon before he reached his hope following that.
Future ambitions
Al-Ashraf Khalil once stated that he has plans of invading Constantinople, Persia and Iraq:"I am the king of the world and the sultan of the earth. God willing, we will conquer the East (Persia), the Rums (Byzantines; Constantinople), and Iraq, and we will possess the countries from the setting of the sun to the rising of the sun, and God will support me."But unfortunately he dies before achieving them.
Domestic conflicts and assassination
Militarily, Al-Ashraf Khalil possessed the vigor and capability of two of his predecessors, Baibars and his father Qalawun. But many Emirs disliked him. He started his reign by executing and imprisoning a few prominent Emirs of his father, among them the vice-Sultan Turuntay. During the battle for Acre he arrested Hosam ad-Din Lajin and later after he returned to Cairo he executed Sunqur al-Ashqar, and a few Emirs. Khalil continued his father's policy of replacing Turkish Mamluks with Circassians, a policy which contributed in the intensification of the rivalry among the Mamluks. After his victories against the Franks, arrogance got hold of al-Ashraf Khalil, he treated the Emirs roughly and began to sign messages and documents with the letter "KH" only. In addition, his Vizier Ibn al-Salus was envied by many Emirs and by the vice-Sultan Baydara in particular. Ibn al-Salus who, originally, was neither a Mamluk nor an Emir but a merchant from Damascus, became the most influential official during the reign of Khalil. While Al-Ashraf was rough on the Emirs, he was very generous towards Ibn al-Salus who did not treat the Emirs with respect. Ibn al-Salus was involved in the unjustly persecution of the supreme judge of Egypt Ibn Bint al-A'az, as he was involved in provoking the Sultan against Baydara on several occasions.
In December 1293, Al-Ashraf Khalil, accompanied by Ibn al-Salus, Baydara and other Emirs went to Turug in northern Egypt on a bird-hunting expedition. He sent Ibn Al-Salus to the nearby city of Alexandria to bring materials and to collect the taxes. Arriving at Alexandria, Ibn Al-Salus found out that the deputies of Baydara had already taken everything. On receiving a message from Ibn Al-Salus with this news, Al-Ashraf summoned Baydara to his Dihlis and insulted and threatened him in the presence of other Emirs. The distressed Baydar left the Dihlis and called Lajin, Qara Sunqur and other Emirs and together they decided to kill the Sultan. On 14 December, while the Sultan was walking with his friend Emir Shihab ad-Din Ahmad he was attacked and assassinated by Baydara and his followers. The Emirs who struck the Sultan after Baydara were Hosam ad-Din Lajin and Bahadir Ras Nubah followed by other Emirs. After the assassination of Al-Ashraf Khalil, Baydara and his followers went to the Dihliz and proclaimed Baydara the new Sultan. But Baydara was soon arrested by the Sultani Mamluks and Emirs. Baydara was killed by the Sultani Emirs led by Kitbugha and Baibars al-Jashnikir and his head was sent to Cairo. Ibn al-Salus was arrested in Alexandria and was sent to Cairo where he was mistreated and at last beaten to death. The Emirs who were involved in the assassination of Al-Ashraf Khalil were severely punished and executed. Lajin and Qara Sunqur fled and disappeared.
After the death of Al-Ashraf Khalil, the Emirs decided to install his 9-year-old brother Al-Nasir Muhammad as the new Sultan with Kitbugha as vice-Sultan and al-Shuja‘i as the new Vizier. But the death of Al-Ashraf Khalil was concealed for some time. While Al-Ashraf was dead, his brother Al-Nasir Muhammad was proclaimed Vice-Sultan and heir. A message from Egypt to the Syrian Emirs said: "I appointed my brother al-Malik al-Nasir Muhammad as my Vicegerent and heir so that when I go to fight the enemy he replaces me ". As soon as everything was under control the death of Al-Ahraf Khalil was revealed to the public in Egypt and Syria. He was buried in a mausoleum attached to a madrasa that he commissioned and built in 1288 (prior to his accession to the throne). His funerary complex, located in the Southern Cemetery of Cairo, is partly ruined today, though the domed structure over his tomb remains standing.
Al-Ashraf Khalil ruled about three years and two months. He had two daughters. Besides being remembered as the conqueror of Acre, he was remembered by Muslim historians as an intelligent Sultan who was fond of reading and learning.
Coinage
Coins of al-Ashraf Khalil were unique in Mamluk coinage history. New kinds of titles were inscribed on his coins, including: al-Sultan al-Malik al-Ashraf Salah al-Din Nasir al-Milah al-Muhamadiyah Muhyyi al-Dawalah al-Abasiyah (The Sultan King al-Ashraf Salah al-Din the Promoter of the Muhammadan Nation and the Revitalizer of the Abbasid Caliphate) and al-Sultan al-Malik al-Ashraf Salah al-Donya wa al-Din Qasim Amir al-mu'minin (The Sultan King al-Ashraf reform of temporal world and faith sharer of the Emir of the faithful), "Emir of the faithful" being the title of the Abbasid Caliph. His father Qalawun was also mentioned on Al-Ashraf's coins as: Mawlana al-Sultan al-Malik al-Mansur (Our benefactor the Sultan King al-Mansur).
See also
Kipchaks
Notes
References
Bibliography
Ludolphi, Rectoris Ecclesiæ Parochialis in suchem, de itinere Terræ Sanctæ, University of Michigan 1851
Primary sources
Abu al-Fida, The Concise History of Humanity. (The historian Abu al-Fida took part in the sieges of Tripoli and Acre.)
Al-Maqrizi, Al-Mawaiz wa al-'i'tibar bi Dhikr al-Khitat wa al-'athar, Matabat Aladab, Cairo, 1996,
Al-Maqrizi, Al-Selouk Leme'refatt Dewall al-Melouk, Dar al-Kotob, 1997.
Bohn, Henry G., The Road to Knowledge of the Return of Kings, Chronicles of the Crusades, AMS Press, 1969.
(In French) Bouriant, Urbain, Description Topographique et Historique de l'Egypte, Paris, 1895
Ibn Taghri, al-Nujum al-Zahirah Fi Milook Misr wa al-Qahirah, Dar al-Kotob, Beirut, 1992
Ludolph of Suchem, Description of the Holy Land and of the Way Thither. Translated by Aubrey Stewart. London: Palestine Pilgrims' Text Society, 1895. Reprinted in James Brundage, The Crusades: A Documentary History, Milwaukee, WI: Marquette University Press 1962
William Popper, Yusef, History of Egypt, 1382–1469 AD. Translated by Abu L-Mahasin ibn Taghri Birdi, University of California Press 1954
The Templar of Tyre, Chronicle (Getes des Chiprois), Published by Crawford, P., Ashgate Publishing. Ltd, Cyprus 2003.
External links
Map of Kom Turuga
A letter from Egyptian Sultan Al-Ashraf Khalil to William of Beaujeu
1260s births
1293 deaths
13th-century murdered monarchs
13th-century Mamluk sultans
Bahri sultans
Muslims of the Crusades
Qalawunid dynasty
|
1575784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Медаль Ковалевського
|
Медаль Ковалевського
Медаль імені Олександра Онуфрійовича Ковалевського — медаль Санкт-Петербурзького товариства дослідників природи, якою нагороджуються вчені, що зробили видатний внесок у біологію розвитку, ембріологію тварин. Нагорода є міжнародною і вручається раз на рік.
Історія
Заснування
Імператорське Санкт-Петербурзьке товариство дослідників природи, яке було засновано при Санкт-Петербурзькому університеті у 1868 році, заснувало міжнародну премію імені видатного ембріолога Олександра Онуфрійовича Ковалевського. Премія являла собою медаль і грошову винагороду у сумі 250 рублів. Макет медалі у вигляді плакети розробив старший медальєр Монетного двору Петро Григорович Стадницький (1853—після 1916). На аверсі медалі знаходився портрет Ковалевського, а на реверсі - морське дно із різними безхребетними тваринами, яких вивчав вчений. Але через першу світову війну, падіння Російської імперії і громадянську війну нагородження не відбулося.
1940-ві
Перед радянсько-німецькою війною премію вирішили відновити. Проте медалі знайти не вдалося. Премію у розмірі 5000 рублів було вручено всього двічі: у 1940 і 1941 роках. Першим її лауреатом став Борис Балінський. І знову війна перервала традицію.
Сучасний етап
У 2000 році зразок медалі знайшли в нумізматичній колекції Ермітажу. На Монетному дворі також було знайдено форми для відливки плакети. Таким чином з 2001 року на честь сторіччя від дня смерті Олександра Ковалевського премію і медаль почали вручати щорічно за успіхи в галузі порівняльної зоології і ембріології дослідникам, що зробили суттєвий внесок у сучасні уявлення про філогенію тварин.
Положення про медаль
Медаль присуджується щорічно в листопаді Вченою радою товариства.
Список нагороджених
2001: Дональд Томас Андерсон (Австралія), Клаус Зандер (Німеччина), Ольга Іванова-Казас (Росія), Клаус Нільсен (Данія), Руперт Рідль (Австрія), Рудольф Рефф, Гарі Фрімен (США)
2002: Ерік Девідсон (США)
2003: Вальтер Герінг (Німеччина)
2004: Скотт Гілберт (США)
2006: Пітер Холланд (Велика Британія)
2007: Майкл Ейкем (Велика Британія)
2008: Шон Керролл (США)
2009: Марк Мартиндейл (США)
Примітки
Джерела
Международная награда Санкт-Петербургского общества естествоиспытателей - медаль А. О. Ковалевского и её лауреаты
Положение о международной награде СПбОЕ - медали А.О. Ковалевского
Зображення медалі Ковалевського
Міжнародні премії
Медалі
Ембріологія
|
1758420
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BD-%D0%93%D0%BE%D1%83%D0%BC%20%28%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D0%B0%D1%81%29
|
Маунтін-Гоум (Арканзас)
|
Маунтін-Гоум (Арканзас)
Маунтін-Гоум — місто в США, адміністративний центр округу Бекстер штату Арканзас. Населення — осіб (2020). Знаходиться на південній стороні гірського плато Озарк.
Загальні відомості
Маунтін-Гоум відоме насамперед, як місто для пенсійного та курортного відпочинку. За версією журналу Outdoor Life населений пункт входить в першу двадцятку міст Сполучених Штатів за рівнем організації спортивного відпочинку, лову риби та туристичних маршрутів. За тими ж показниками інший журнал Field and Stream's поставив Маунтін-Гоум на друге місце серед усіх міст США, а журнал для шанувальників гольфу «Big Creek Golf Course» присвоїв йому максимальний рейтинг в п'ять зірок та розташував у першій десятці міст Сполучених Штатів за рівнем організації майданчиків для гри в гольф. У штаті Арканзас Маунтін-Гоум четвертий рік поспіль посідає перше місце серед всіх населених пунктів штату по перерахованих вище критеріям оцінок.
Історія
Маунтін-Гоум отримало статус міста 1888 року. Населений пункт на місці майбутнього міста був утворений в 1850-і роки навколо території чоловічої та жіночої Академії та спочатку мав назву «Репс-Баррен».
У 2020 році тут заснувалась нова парафія УПЦ США.
Географія
Маунтін-Гоум розташований на висоті 249 метрів над рівнем моря за координатами (36.334498, -92.384626), на південній стороні гірського плато Озарк. За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 30,38 км², уся площа — суходіл.
Маунтін-Гоум розташоване на висоті 249 метрів над рівнем моря В межах 15-20 хвилин їзди від міста доступні три річки: Буффало, Вайт-Рівер та Норт-Фок-Рівер, які разом відомі під загальною назвою «Норфок Тейлуотер».
Поблизу міста розташовані два великих озера: на сході в 15 хвилинах їзди розташоване озеро Норфок, на заході в 20 хвилинах — інше озеро Булл-Шолс.
Автодороги
Через Маунтін-Гоум і поблизу нього проходять такі автотраси:
US 62
US 412
HA 5
HA 101
HA 126
HA 178
HA 201
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 410 осіб/км². Було 6407 помешкань (211/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,5 %. Іспаномовні складали 2,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 18,8 % — особи молодші 18 років, 49,0 % — особи у віці 18—64 років, 32,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 49,0 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 82,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 78,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 15,8 % осіб, у тому числі 21,4 % дітей у віці до 18 років та 9,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 28,9 %, роздрібна торгівля — 14,8 %, виробництво — 14,8 %.
За даними перепису населення 2005 в Маунтін-Гоум проживало 12 215 осіб, 3151 сім'я, налічувалося 5175 домашніх господарств і 5612 житлових будинків. Середня густота населення становила близько 458 осіб на один квадратний кілометр. Расовий склад Маунтін-Гоум за даними перепису розподілився таким чином: 97,69 % білих, 0,18 % — чорних або афроамериканців, 0,47 % — корінних американців, 0,37 % — азіатів, 0,03 % — вихідців з тихоокеанських островів, 0,99 % — представників змішаних рас, 0,26 % — інших народів. Іспаномовні склали 1,20 % від усіх жителів міста.
З 5175 домашніх господарств в 19,9 % — виховували дітей віком до 18 років, 49,3 % представляли собою подружні пари, які спільно проживали, в 9,6 % сімей жінки проживали без чоловіків, 39,1 % не мали сімей. 36,3 % від загального числа сімей на момент перепису жили самостійно, при цьому 22,8 % склали самотні літні люди у віці 65 років та старше. Середній розмір домашнього господарства склав 2,02 особи, а середній розмір родини — 2,59 людини.
Населення міста за віковим діапазоном за даними перепису 2000 року розподілилося таким чином: 17,7 % — жителі молодше 18 років, 5,9 % — між 18 і 24 роками, 18,8 % — від 25 до 44 років, 21,5 % — від 45 до 64 років і 36,1 % — у віці 65 років та старше. Середній вік мешканця склав 53 роки. На кожні 100 жінок в Маунтін-Гоум припадало 78,2 чоловіків, у віці від 18 років та старше — 74,3 чоловіків також старше 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство в місті склав 26 869 доларів США, а середній дохід на одну сім'ю — 34 895 доларів. При цьому чоловіки мали середній дохід в 26 800 доларів США на рік проти 19 702 долара середньорічного доходу у жінок. Дохід на душу населення в місті склав 16 789 доларів на рік. 7,5 % від усього числа сімей в окрузі і 10,6 % від усієї чисельності населення перебувало на момент перепису населення за межею бідності, при це 14,6 % з них були молодші 18 років і 7,1 % — у віці 65 років та старше.
Відомі уродженці та жителі
Ентре Річарс — контр-адмірал, ветеран Другої світової війни. Нагороджений Медаллю Пошани США;
Веслі Бентлі — кіноактор;
Річард Кнаак — американський письменник-фантаст;
Рой Стоун — генерал Громадянської війни в США;
Керолін Райт — американська поетеса;
Примітки
Джерела
Посилання
Norfork Lake Chamber of Commerce
Arkansas State University — Mountain Home
The Baxter Bulletin (local newspaper)
Mountain Home Yellow Pages
Міста Арканзасу
Населені пункти округу Бекстер (Арканзас)
Окружні центри Арканзасу
Населені пункти США, засновані 1888
|
1653567
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%9D%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%96
|
Джанна Нанніні
|
Джанна Нанніні (Сієна, Тоскана, Італія) — відома італійська співачка і композитор. Старша сестра гонщика Формули-1 Алессандро Нанніні.
Біографія
Її батько, Данило Нанніні був відомим промисловим кондитером і в різні роки очолював футбольний клуб Siena Calcio. Джанна навчається в науковому ліцеї та в музичній школі по класу фортепіано в консерваторії міста Лукка. Згодом вона переїжджає в Мілан, щоб присвятити себе музиці. У Мілані вона виступає в різних історичних закладах, таких, як L'Osteria dell'Operetta, Le Scimmie, Il Rosso, і знайомиться з блюзовим музикантом Ігорем Кампанером, який буде працювати з нею на концертах, а в 1988 році допоможе в роботі над багатьма композиціями для альбому Malafemmina.
У 1990 році спільно з Едоардо Беннаті виконала Un'estate italiana, офіційний гімн Чемпіонату світу з футболу.
Посилання
Офіційний сайт
Уродженці Сієни
Італійські композитори
Італійські співачки
Автори-виконавці Італії
Персоналії за алфавітом
Випускники Сієнського університету
|
1063872
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%83%D0%BC%D1%96
|
Коумі
|
Коумі — містечко в Японії, в повіті Мінамі-Саку префектури Наґано. Станом на площа містечка становила км². Станом на населення містечка становило осіб.
Примітки
Джерела та література
Посилання
Офіційна сторінка Коумі
Містечка префектури Наґано
|
74628205
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Peace%20in%20War
|
Peace in War
|
Peace in War (Spanish: originally Paz en la Guerra, in recent editions Paz en la guerra, the title sometimes translated into English as Peace of War) is a mid-size novel by Miguel de Unamuno. Having been written since the mid-1880s, it was published in 1897. The narrative is set mostly in Bilbao and surroundings during the Spanish civil war of 1872-1876, with particular focus on the siege of the city in 1874. The protagonists are mostly Bilbao dwellers, some of Carlist and some of Liberal political preferences. The plot revolves around the fate of Ignacio Iturriondo, a man in his early 20s, who volunteered to Carlist troops. The book was generally well received by the press and the critics, but it failed to make a major impact and was not re-published until 1923. Issued in Latin America in the 1910s, in the inter-war period the novel was translated into German and Czech, and afterwards into some other European languages.
Author
The 1874 siege of Bilbao, which forms the narrative framework of Paz en la Guerra, was witnessed from the inside by Unamuno, who at the time was a 10-year-old boy. When commencing work on the novel, he was in his early 30s; following a university spell in Madrid he lived in Bilbao and worked as a teacher of Latin in the local Instituto. His literary record was null: at about this time he started publishing articles in local papers, and some of them resembled the format of short stories. In 1891 he got married and assumed the chair of Greek at the University of Salamanca, where he moved with his wife; the couple would have first 3 children during the following 5 years. The scale of his press contributions became significant, and he started to make a name for himself in the local Biscay and Salmantine ambience. In 1895, during final period of editing Paz en la Guerra, Unamuno published his first book, En torno al casticismo, a set of sophisticated essays on Castillan self, tradition and history; this volume gained him attention among Spanish intellectuals, though initially it did not make a major impact in terms of popular discourse.
Spain of the mid-1890s
When the novel was published Spain has been enjoying some 20 years of political stability, the first such period in the 19th century. The regime, usually named "Restoration", was monarchy combined with parliamentarian liberal democracy; two key parties were interchanging at power and fundamental flaws of the system – its elitism, corruption and caciquismo – were not clearly visible yet. For few years the country has already been fighting the war in Cuba against local independentists, but at the time no-one knew that within a year it would develop into the war against the United States and would produce a massive disaster, a cultural shock that would be one of major milestones of Spanish history. Carlism, defeated in the civil war 22 years before, appeared to have been a threat long gone, reduced to a second-rate party which abandoned its insurgent ideas. The Basque nationalism was merely in its nascent phase, with scarce following and reduced to very few institutional outposts. First republican parties started to win seats in the parliament, while the socialist ones failed to do so; the level of social tension was moderate.
Writing the novel
According to his later claim Unamuno was writing Paz en la Guerra for some 12 years, which points to the mid-1880s as the moment of its inception. It seems that it was written in the late 1880s in Bilbao, and then edited in the early 1890s in Salamanca. Some of his essays published in Biscay newspapers in the late 1880s and early 1890s contained images which later appeared in the novel, mostly related to depictions of Bilbao. The most evident case is a 1887 story Solitaña; it features a fictional character which bears some resemblance to Pedro Iturriondo and contains “themes and preoccupations” developed in Paz en la Guerra. In 1891 the author confessed in a private letter that initially he intended “una novelita corta” which he planned to finish in 3-4 months; later it grew to “novela histórico-político-religiosa-etc-etc” and there was still 1-2 years needed to complete it. Though Unamuno partially relied on his own infantile memories from the times of war, he also extensively consulted archival copies of newspapers issued during the siege, e.g. La Guerra. It seems that his narrative was mostly completed in the early 1890s, and later years were dedicated to editing. The novel was considered ready in early 1896.
Publication
Unamuno’s key advisor in publishing matters was José María Soltura Urrutia, a wealthy Biscay intellectual who eventually financed the edition. Having finished writing, in March 1896 Unamuno intended to get the book published as soon as possible, but was advised to wait until the summer or perhaps even later; eventually the book appeared on the market in early 1897. Initially he wanted to release it with one of the Bilbao publishing houses, but he was persuaded to rely rather on a Madrid company. The book was printed in December 1896 by the Bilbao firm Imprenta Muller y Zavaleta, but it got officially released in January 1897 by the Madrid publishing house Librería de Fernando Fé. Its print run was moderate 1.503 copies (at the time novels of established authors like Galdós or Pereda had a print run of 3-5.000 copies). During commercial negotiations in late 1896 Fé offered Unamuno the royalty of 2.000 ptas, but eventually the writer earned 1.500 ptas (his annual salary at the university was 3.500 ptas). The book was sold at the price of 4 ptas (above the usual price of 2 ptas) and enjoyed some sort of marketing campaign. Single copies were sent out to various critics and institutions.
First reception
The book sold out within a year; unlike novels of popular authors, re-issued every some time, it would not be re-published for quarter of a century. In the press the novel was rather well received, both in daily papers and specialized literary magazines; some classified it as “obra literaria de verdadera importancia” and used it as a benchmark for other novels. One reviewer saw it as a tale about two conflicting protagonists: the city and the village. Another focused rather on psychology of the characters and especially on Pachico, singled out as the key personality. One more described it as a “philosophical novel” and warned readers not to expect torrid action, though he complained that protagonists are “demasiado razonadores y filósofos”. Some viewed it as a novelistic analysis of the phenomenon of war and its impact, making references to Tolstoy’s War and Peace. Some had difficulty when trying to categorize the novel, and referred to “novela verdaderement inclasifiable”. Among key figures of literary critique the reception was mixed. Marcelino Menéndez Pelayo reportedly liked the book; Urbano González Serrano did not respond favorably. Also some other reviewers, like Francisco Navarro Ledesma, remained rather critical.
Characters
Major:
Ignacio Iturriondo, born 1849, the only child of Pedro Antonio and Josefa Ignacia. When adolescent an apprentice in a trading business of a certain Aguirre, did not speak Basque well. Secretly adored Rafaela. As teenager naive and somewhat romantic, later rather inarticulate. Initially engaged in Carlist leafleting propaganda. Brainwashed by Celestino, following outbreak of the war he volunteered to Carlist troops. Took part in the siege of Bilbao. He asked for transfer to zone of intense combat, shot during the Battle of Somorrostro in 1874
Josefa Ignacia, wife to Pedro Antonio, of similar age, also ethnic Basque, called Pepiñasi by her husband, mother of Ignacio, simple, family-devoted, religious woman. During the war together with her husband they moved to his native village. Initially in despair following loss of her son, later somewhat reconciled. During final months of the war with her husband they returned to Bilbao, where she died shortly after
Juan Arana, owner of a successful trading business, a moderate liberal, then supporter of king Amadeo and Borbonic restoration, barely religious, decisively anti-Carlist. The neighbor of Pedro Antonio, with whom he maintained mostly correct, though at times tense relations. Father of Juanito and Rafaela, husband of Micaela. Has spent the war in Bilbao, afterwards he purchased some land in the area and resumed his religious practice
Pachico or Francisco Zabalbide, about Ignacio’s age and his former school colleague, of poor health, orphan brought up by his uncle. A solitary, following the period of juvenile religious exaltation he became independent in thought. He kept reading a lot, tried to rationalize his Catholic faith and was sort of a contradiction seeker. During early phase of the war with his uncle they moved away from Bilbao, but returned afterwards; he kept walking across nearby hills, meditating life
Pedro Antonio Iturriondo, born 1812, from a rural Biscay family, ethnic Basque. In his youth worked in his uncle’s confectionery shop in Bilbao. Volunteered to legitimist troops during the First Carlist War, then he inherited the confectionery business. Husband of Josefa Ignacia, father of Ignacio. Though a tranquil man and non-belligerent Carlist, he supported the Carlist conspiracy financially and supported Ignacio’s decision to volunteer. During the war with his wife they left Bilbao for his native village, but returned in 1875, though they did not have the confectionery shop any more. Widowed, he got melancholic and kept wandering in the Begoña neighborhood recollecting his youth and his lost son
Secondary:
Celestino, young and freshly graduated lawyer from Castile, who settled in Bilbao. He did not understand Basque. Well educated but exalted, a Carlist fanatic and eloquent propagandist. As an intellectual and initially authority for Ignacio, he was somewhat responsible for his volunteering. During the war a Carlist officer, very arrogant, to be loathed by Ignacio. Demonstrated perhaps insincere Carlist enthusiasm almost until the end of the war, in early 1876 crossed to France
don Pascual, the cousin of Pedro Antonio, Catholic priest, who tried to educate Ignacio in Catholic piety. Politically a firm reactionary and anti-liberal, reader of novels by Aparisi Guijarro. Fanatic Carlist supporter, after the war he embraced Integrism and turned against Carlos VII, whom he charged with cesarism, though he remained a sworn anti-liberal
José María, friend of Pedro Antonio who used to form his circle of companions. Apparently engaged in pre-war Carlist conspiracy, he convinced Pedro Antonio to invest some money in a shady Carlist deal. During the war offended by Pedro Antonio’s enquiries as to the money invested, after the war still engaged in mounting some obscure Carlist-related financial schemes and looking for people willing to invest
Juan José, Ignacio’s colleague and friend, who liked singing and music. He volunteered to Carlist troops and spent most of the war in ranks. When defeated he crossed to France but afterwards he returned to Bilbao, furious and outspoken about abolition of autonomous Basque provincial regulations
Juanito, son of Juan Arana and Micaela Arana, brother of Rafaela. He was a friend of Ignacio and as children they played together, though later he developed militantly liberal ideas, too radical even for his own father. He abandoned his juvenile Catholic faith. During the war in liberal Bilbao militia, afterwards engaged wholeheartedly in the family business and lost interest in politics, dedicated entirely to making money
Rafaela, daughter of Juan and Micaela Arana, sister of Juanito, a girl more or less secretly adored by Ignacio and her uncle Miguel. She also seemed to like Ignacio, but they have not established a relationship before he went to war. Not interested in politics. Pursued by Enrique in besieged Bilbao, she matured fast following death of her mother. Willing to live a regular, normal life and have children, she married Enrique
other:
Domingo, tenant at don Emeterio’s property, calm and cheerful farmer, dedicated to regular, daily work, befriended by Ignacio
don Braulio, who spent some time in America, owner of a small plot in Castile, Carlist, friend of Pedro Antonio
don Emeterio, brother of Pedro Antonio, parish priest in a Biscay countryside, Carlist, maintained faith in victory until the end; during the war he hosted his brother in his home
don Epifanio, liberal veteran of First Carlist War, friend of the Aranas, who used to cheer them up during the siege of Bilbao
don Eustaquio, former Carlist officer, one of Pedro Antonio’s friends; he was pensioned by the government and accepted political status quo. After the war he lost interest in the cause and got very religious
doña Mariquita, Enrique’s grandmother. In besieged city she was telling her recollections from the siege of Bilbao during the First Carlist War
Enrique, boy from the neighborhood, in liberal militia during the war. He adored Rafaela and eventually married her
Gambelu, old wartime companion of Pedro Antonio, during the war maintained enthusiasm for the Carlist cause almost until the end of the conflict in 1876
Marcelino, son of Juan and Micaela Arana, younger brother of Juanito and Rafaela, who used to tease her
Miguel Arana, younger brother of Juan Arana, like him a vehement anti-Carlist, also co-owner of the trading business. A bachelor and a bit of an oddball, owner of indecent books. He secretly adored his niece, Rafaela
Rafael, Ignacio’s colleague, fond of reading poetry, himself also a poet
Ramona, sister of Pedro Antonio and don Emeterio, briefly married to a marine captain and then widowed. Lived with don Emeterio in the Basque village and was running his daily economy
The narrative features also some historic figures, like Manuel Santa Cruz, Antonio Lizárraga or the claimant Carlos VII. However, they appear not as protagonists but as part of background developments, e.g. Ignacio watches Santa Cruz ride across a small town and Pedro watches Carlos VII swear by the Guernica oak.
Plot
The novel is divided into 5 untitled but numbered chapters:
1. Pedro Antonio and his friends Gambelu, don Pascual, don Braulio, don Eustaquio, José María meet regularly over wine and discuss political developments of 1867-1871 as they are unfolding. They hope that the Carlist claimant would topple the regime, though some do not seem very much convinced about it. José María runs obscure Carlist financial scheme and convinces Pedro to invest money, assuring him of future hefty returns. Ignacio turns from adolescent boy to a man, frequents bars, visits prostitutes, takes part in street brawls; his parents are concerned about what they believe to a be a sinister influence of Juanito, son of a godless liberal. In fact, Ignacio is partially influenced by hipereloquent Celestino, who keeps advocating the Carlist cause, and partially by Pachico, an independent skeptic.
2. 1872: Carlists rise, but their initial rebellion is easily quashed. Juan José, who volunteered to the rebels, enthusiastically briefs Ignacio on war developments. In April 1873 Ignacio, with veiled encouragement from his father, volunteers to Carlist troops. Juan José and Celestino also volunteer. They see little combat, most time is spent on marches, drills and bivouacs. Ignacio’s unit accompanies the claimant Carlos VII to Guernica and then to Estella. Ignacio is visited by his parents, he also once visits them in Bilbao. Later, as liberal city dwellers demonstrate some hostility to Pedro and his wife, they abandon Bilbao and settle in Pedro’s native village, at the house owned by don Emeterio. In late 1873 they meet there Ignacio, whose unit is briefly stationed in the village.
3. Back in mid-1873: the Arana brothers go about their daily business in Bilbao, while Enrique pursues Rafaela. In early 1874 the city is besieged by the Carlists, who pound the city with artillery. Micaela struggles among shortage of goods, rising prices and hardships of daily life. A circle of friends regularly meet at the Aranas, discussing developments. Micaela, who suffers health problems, dies, and her daughter Rafaela starts to look after the house. Meantime in the Carlist ranks Ignacio takes part in the siege and is disappointed with sluggish attacks; he requests transfer to the combat zone. Juanito and Enrique are in liberal militia, and during moments of truce they meet Ignacio. In May 1874 the siege is broken by advancing liberal troops, the city explodes with joy. Miguel Arana dies.
4. Back in March 1874: as requested Ignacio is moved to the Somorrostro zone, where he takes part in heavy combat, including a bayonet charge. In April he is shot dead. Officers of both armies discuss truce. When learning about death of Ignacio, Josefa Ignacia is desperate, while Pedro Antonio is reconciled with the fate and accepts it as the will of God, this is also the message from don Pascual. In the Arana family Juanito cheers the death of Ignacio, while Rafaela is saddened. It turns out that in 1873 Pachico and his old uncle left Bilbao and settled in a small town at the Cantabrian coast; now he wanders in the nearby countryside, contemplates life and writes a diary. He cries having learnt about Ignacio’s death.
5. Pedro got melancholic and keeps regretting his lost son and lost money, invested in the Carlist cause. Josefa slowly comes to terms with the death of Ignacio. In July 1875 Pedro travels to witness Carlos VII swear Basque rights by the Guernica oak, where he breaks into tears. In February 1876 Celestino and Juan José with last Carlist troops cross to France. Pedro and Josefa return to their home in Bilbao; they do not have their shop, taken over by someone else, and live off savings, Josefa dies shortly. Old friends do not meet any more. Rafaela marries Enrique. Widowed Pedro spends his days walking the hills around Begoña, melancholically reconciled with fate. Pachico, who returned to Bilbao, also wonders around, reflecting upon history, God and life.
Title
In the novel there are few explicit or close references to “peace in war”:
in chapter 3, during the siege the people of Bilbao “live the life of peace in the middle of the war”,
shortly later, more specifically, the circle of Arana friends hold reunions of “peace in war”.
in chapter 5, by the very end of the book, Pachico climbs the hills around Bilbao, watches the sea and contemplates nature and history, while his internal monologue turns into general reflection of the storyteller. At one point it turns towards peace which is “harmony of dissonances; peace in the war itself and behind the war, endlessly sustaining and crowning it”.
few paragraphs later, the very ending of the book reads: “It is in the bosom of true and deep peace that war is only understood and justified; it is where sacred vows are made to fight for the truth, the only eternal consolation; it is where war turns into holy work. Not outside of it, but within it, in its very bosom, we must seek peace; peace in the war itself.”
Unamuno and the novel (1897-1936)
Unamuno was profoundly disappointed by what he perceived to have been a rather moderate reception of the novel. He believed that the book – which took him 12 years to write and edit – has not been properly digested and thought over. Later he also held a grudge against critics – like González Serrano – who remained lukewarm. Soltura tried to comfort him that though read by few, it would be being read for decades to come. It is not clear whether either Unamuno or his publisher contemplated re-edition – a customary action in case of successful novels – in the 1900s or 1910s. The novel was published again in 1923 with no changes, except corrections of few typos in the original edition. However, it was preceded by the author’s 2-page prologue. Unamuno confessed the narrative contained "the flower and the fruit of my childhood and youth experience". He noted that the novel "remains as relevant as it was when first published" and finished with a statement: "esto no es una novela; es un pueblo". Neither print run nor commercial performance of the edition are clear. In Spain there was no further re-edition of the novel during Unamuno’s lifetime. In 1933 he published an article, titled Paz en la guerra, which provided some insights into his mindset when writing the novel and his reflections on the subject in mid-1930s. It is known that in late 1936, during his last months and overwhelmed by brutality of the unfolding civil war, Unamuno had some second thoughts as to the novel. He declared that "la experiencia de esta guerra” makes him rethink his own work, starting with Paz en la Guerra.
Foreign translations
First edition of Paz en la Guerra has been barely noticed beyond Spain, at best referred in bibliographic listings. Some excerpts translated into Italian by Arturo Frontini were published as Pace nella guerra in 1901. Because of his articles in French press Unamuno became a fairly known author north of the Pyrennees, but Paz en la Guerra did not attract attention. Unamuno himself was interested in foreign editions, but prioritised works of "una orientación menos localista y menos centrada en cuestiones nacionales", which put Paz en la Guerra at disadvantage. It was the second Spanish edition of 1923 which triggered interest. Its result was the first full translation, the German Frieden im Krieg by Otto Buek (Berlin 1929). The second in sequence was by Karel Eger into Czech, Mír ve válce (Praha 1932). Gilberto Beccari published full Italian version (Firenze 1952). The fourth known translation was into Polish by Kalina Wojciechowska (Pokój wśród wojny, Kraków 1975). In Britain, where Unamuno's novels "never made much headway", Peace in War appeared thanks to Anthony Kerrigan, Allen Lacy and Martin Nozick (London/New York 1983). The first French translation appeared in Canada, the work of Alain Guy and Louis Jolicoeur (Paix dans la guerre, Montreal 1988). The last globally spoken language the work was translated into was Russian; Владимир Валериевич Симонов published it as Мир среди войны (Санкт-Петербург 2000). The last identified translations are by Богдан Чума into Ukrainian (Мир у війні, Львів 2019) and by Јелена Рајић into Serbian (Мир у рату, Београд 2021).
Reading
Reviewers, critics and historians of literature focused on various threads of the novel:
war, at times specifically as civil war. Within this perspective, the novel is approached as a discourse on impact of war on either communities or individuals. The book is set against the background of world-famous novels related to war. Conclusions differ; some analysts viewed the book as a grand call for peace; others saw a praise of war, at least the one understood as a confrontation of ideas
Basque, Biscay, Bilbao. This perspective is about discussion of local identity and local features, which might be calibrated as focus on the city (Bilbao), the province (Biscay) or the region (Basque Country). The point of interest might be language, customs, geography etc. Given Unamuno’s rather ambiguous position towards Basque identity, the book could be interpreted either as immersed in local self, or as a vision of Basque identity within the Spanish cultural domain
Carlism. The prevailing approach is that to Unamuno, there were two Carlisms: one was genuine but unconscious, communitarian in spirit, a popular voice that Unamuno sympathized with. Another Carlism was an ideological superstructure, built by "bachilleres, canónigos, curas y barberos ergotistas y raciocinadores", infected with Integrism and forming part of political history. Unamuno was initially suspected of Carlist sympathies, he was quick to deny them
historical process. Within this perspective, the focus is on either universal or specifically Spanish rules of development. The prevailing opinion is that Unamuno confronted positivismo histórico, which presented history as constant progress, and advocated a dialectic vision. Within this perspective, various even contradictory ingredients formed an amalgam, and a new quality emerged out of it
Footnotes
See also
Miguel de Unamuno
Carlism in literature
History of Bilbao
Further reading
Tomás Albaladejo, Manuel Cifo González, La novela de Unamuno en novela y discurso: Análisis interdiscursivo y retorica cultural: La novela Paz en la guerra y la conferencia "La conciencia liberal y española de Bilbao", [in:] Jorge Novella Suárez, José Luis Mora García, Xavier Agenjo Bullón (eds.), Laberintos del liberalismo, Madrid 2017, ISBN 9788469782767, pp. 237-253
Elena Aparicio Cortes, La novela intrahistórica: presencia de Lev Tolstoi en "paz en la guerra" de Miguel de Unamuno [PhD thesis Universidad del País Vasco] Bilbao 1994
Joxe Azurmendi, Bakea gudan. Unamuno, historia eta karlismoa, Tafalla 2012, ISBN 9788415313199
Craig Bergeson, El tiempo en Paz en la guerra y Niebla, de Miguel de Unamuno, [in:] International Humanities Review 4/2 (2015), pp. 205-210
Juan Manuel Caamaño, "Paz en la guerra", el "episodio nacional" de Miguel de Unamuno, [in:] Boletín de la Biblioteca de Menéndez Pelayo 84 (2008), pp. 275-294
Ramón Carande, José María Soltura ante "Paz en la guerra", [in:] Homenaje a Julián Marías, Madrid 1984, ISBN 8423949737, pp. 131-139
Birute Ciplijauskaite, Perspectiva crónica y ambigüedad en Paz en la Guerra, [in:] Homenaje a Antonio Sánchez Barbado, Madrid 1981, pp. 139-55
Brian Cope, Atributos escépticos y nietzscheanos de Pachico Zabalbilde de Paz en la guerra de Unamuno, [in:] Christoph Strosetzki; Tobias Leuker (eds.), Perspectivas actuales del hispanismo mundial, Wurzburg 2019, ISBN 9783487162867, pp. 173-184
Antonio Cruz Casado, El sentimiento del paisaje en el primer Unamuno (paz en la guerra, 1897), [in:] Crónicas de Canarias 6 (2010), pp. 173-180
Rosendo Díaz-Peterson, "Paz en la guerra" vista por Unamuno, [in:] Revista de literatura 46/91 (1984), pp. 89-100
Carmine Luigi Ferraro, La "novela de la tierra" de Giovanni Verga y "Paz en la guerra" de Miguel de Unamuno, [in:] Revista de literatura 70/140 (2008), pp. 533-551
Thomas R. Franz, "La Madre Naturaleza" y "Paz en la guerra": el intertexto perdido, [in:] Cuadernos de la Cátedra Miguel de Unamuno 34 (1999), pp. 29-40
Thomas R. Franz, Structures of Ironic and Non-Ironic Voicing in Paz en la guerra, [in:] Mercedes Vidal Tibbits (ed.), Studies in honor of Gilberto Paolini, Madrid 1996, ISBN 0936388781, pp. 273-284
Manuel Garcia Blanco, Sobre la elaboración de la novela de Unamuno Paz en la guerra, [in:] Revista Hispánica Moderna XXXI (1965), pp. 142-58
Emilio González López, Unamuno y La novela existencialista: Paz en la guerra, [in:] Insula 298 (1971), pp. 47-66
Marta González Megía, Paz en la guerra (1897) / Luchana (1899), [in:] Isidora: revista de estudios galdosianos 15 (2011), pp. 53-74
German Gullón, Paz en la guerra y la interiorización de la novela española moderna, [in:] Ojáncano 2 (1989), pp. 41-57
Georges Güntert, Unamuno filóso y novelista: Paz en la guerra como etapa decisiva en la evolución de su pensamiento, [in:] Versants 32 (1997), pp. 11-25
Jesús Gutiérrez, Unamuno entre la épica y la intrahistoria: Relectura de "Paz en la guerra", [in:] Sebastián Neumeister (ed.), Actas del IX Congreso de la Asociación Internacional de Hispanistas, Berlin 1989, ISBN 3893548289, pp. 265-274
Julián Marías, Estudio preliminar de "Paz en la guerra", [in:] Letras de Deusto 14/29 (1984), pp. 159-166
Ibon Izurieta Otazua, A Historically-Conscious Reading of Unamuno's Paz en la guerra: The Clash of Two Economic Systems, [in:] Hispanic journal 23/2 (2002), pp. 33-48
Henrike Knörr Borrás, La antroponimia vasca en la novela "Paz en la guerra" de Miguel de Unamuno (1897), [in:] Ana Isabel Boullón Agrelo (ed.), Actas do XX Congreso Internacional de Ciencias Onomásticas, Santiago de Compostela 2002, vol. II, ISBN 8497520149, pp. 1693-1696
Kirill Korkonósenko, “Guerra y paz” y “Paz en la guerra”: pueblo como parte de la historia y pueblo fuera de la historia, [in:] Kirill Korkonósenko, Miguel de Unamuno y la cultura rusa [PhD thesis University of St. Petersburg], St. Petersburg 2003, pp. 24-44
Hans-Jörg Neuschäfer, Unamuno y el problema vasco: La novela histórica "Paz en la guerra", [in:] Theodor Berchem, Hugo Laitenberger (eds.), El joven Unamuno en su época: actas del Coloquio Internacional, Witzburg 1997, ISBN 8478466088, pp. 233-242
Paul R. Olson, Sobre el arte de "Paz en la guerra", [in:] Sebastián Neumeister (ed.), Actas del IX Congreso de la Asociación Internacional de Hispanistas, Berlin 1989, ISBN 3893548289, pp. 319-326
H. Th. Oosetendorp, Los puntos de semejanza entre La Guerra y la Paz de Tolstoi y Paz en la guerra de Unamuno, [in:] Bulletin hispanique 69 (1967), pp. 85-105
Olivier Ott, Microhistoire et intrahistoire: La Regenta et Paz en la guerra, [in:] Cahiers du GRIAS 7 (2000), pp. 47-74
Victor Ouimette, Paz en la guerra y los límites de la ideología, [in:] Revista Canadiense de Estudios Hispánicos 11/2 (1987), pp. 355-376
Kazimierz Przyboś, Posłowie, [in:] Miguel de Unamuno, Pokój wśród wojny, Kraków 1975, pp. 295-304
Jean-Claude Rabaté, L'itinéraire romanesque du jeune Miguel de Unamuno (de 'Paz en la Guerra á Niebla'), [in:] Christian de Paepe, Nicole Delbecque (eds.), Estudios en honor del profesor Josse de Kock, Paris 1998, ISBN 9061869129, pp. 727-742
Alberto Rey Domerq, Paz en la guerra de Miguel de Unamuno, [in:] Revista Sans Soleil 1 (2009), pp. 35-55
Pedro Ribas Ribas, Algunas diferencias entre "Paz en la guerra" y "San Manuel Bueno, mártir", [in:] Letras de Deusto 28/80 (1998), pp. 53-63
José Ignacio Salazar Arechalde, Historia y paisaje de Bilbao en paz en la guerra, [in:] Bidebarrieta: Revista de humanidades y ciencias sociales de Bilbao 19 (2008), pp. 181-202 Joaquín Serrano Serrano, "Paz en la guerra" entre Miguel de Unamuno y Antonio de Valbuena. A los cien años de la "Corrección Fraterna", [in:] Tierras de León: Revista de la Diputación Provincial 46/126-127 (2008), pp. 195-213
Moisés Simancas Tejedor, España y el País Vasco en la novela de Unamuno Paz en la guerra, [in:] Altar Mayor 145 (2012), pp. 95-106
José Ignacio Tellechea Idígoras, José María Soltura y Unamuno: noticias sobre Paz en la Guerra, [in:] Cuadernos de la Cátedra Miguel de Unamuno 39 (2004), pp. 109-207
Arantza de Urbieta, Estructura narrativa de Paz en la guerra, [in:] Letras de Deusto XIV (1977), pp. 129-160
VVAA, En torno a Paz en la Guerra, [in:] Boletín de la Institución Libre de Enseñanza'' 48 (2002), pp. 65-80
External links
first Spanish 1897 edition online
second Spanish 1923 edition online
detailed walk around Somorrostro battleground today, including focus on Ignacio and Paz en la Guerra
1897 novels
19th-century Spanish novels
Novels set in Bilbao
Novels by Miguel de Unamuno
|
1613542
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%20%D0%92%D0%B5%D0%B1%D0%B1%20%28%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%29
|
Вільям Генрі Вебб (суднобудівник)
|
Вільям Генрі Вебб (суднобудівник)
Вільям Генрі Вебб (19 червня 1816 – 30 жовтня 1899) — суднобудівник в Нью-Йорку і філантроп XIX століття, якого звали першим американським справжнім військово-морським архітектором. Співвласник деяких побудованих їм вітрильників.
Вільям Генрі Вебб успадкував верф свого батька Webb & Allen, яка була перейменована у 1840 році в William H. Webb верф і перетворив її в найбільш плодовиту верф Америці побудувавши 133 суден між 1840 і 1865 роками. Вільям Генрі Вебб був дизайнером одних з найшвидших і найбільш успішних пакет-вітрильників («вітрильних пакетів» чи просто «пакетів») і кліперів коли-небудь побудованих. Він також побудував деякі з найбільших і найзнаменитіших парових ботів і пароплавів своєї епохи, в тому числі гігантський броненосець USS «Dunderberg» з найдовшим дерев'яним корпусом в світі в ті часи.
Після Громадянської війни в Америці індустрія суднобудування в Сполучених Штатах переживали тривалий спад і Вільям Генрі Вебб, який вже зробив значний стан, вирішив закрити свою верф і перенаправити свою енергію на благодійні цілі. Він очолив антикорупційну раду, став одним із засновників Суспільства (Товариства) морських архітекторів та інженерів морського флоту і зорганізував «Академію Вебба і Дім Суднобудівників» (сьогодні звістна як Інститут Вебба).
Раннє життя
Вільям Генрі Вебб народився в Нью-Йорку 19 червня 1816 року. Його батько Ісаак Вебб навчався на верфі нью-йоркського суднобудівника Генрі Екфорда до відкриття десь у 1818 році своєї верфі «Isaac Webb & Co.» біля Corlears Hook. Пізніше верф «Isaac Webb & Co.» була переміщена до вулиці Стентона. За певних обставин Ісаак Вебб взяв партнера і фірма була перейменована в «Webb & Allen».
Вильям навчався в приватному порядку і в Колумбійському коледжі-гімназії, демонструючи природні здібності до математики. Він побудував своє перше судно, маленький скіф, у віці дванадцяти років, і, незважаючи на побажання батька, зробив навпаки закріпившись учнем на верфі свого батька у віці п'ятнадцяти років. У двадцять років він ухвалив субконтракт на пакетботі «Oxford» на лінії Нью-Йорк — Ліверпуль, що став його першим комерційним контрактом.
Після завершення свого шестирічного навчання Вільям вирішив у 1840 році продовжити свою освіту, подорожуючи в Шотландію, щоб відвідати знамениті верфі на річці Клайд. Однак, під час цієї поїздки його батько Ісаак Вебб раптово помер у віці 46 років, і 23-річний Вільям повернувся додому взявши на себе управління на верфі.
Вивчивши рахунки Вільям виявив, що справи батька були технічно неплатоспроможні, і, отже, одним з його перших обов'язків було погашення боргів батька. Зробивши це він приступив до активізації бізнесу.
Верф «William H. Webb»
У наступні роки, Вебб іноді мав попит за те, що він приписував свою репутацію й успіх, до якого він, як правило, відповідав — «увага до деталей». Вильям Генрі Вебб «народився математиком» в епоху, коли суднобудування вважалося такою ж мірою мистецтво як наука, приніс нові рівні професіоналізму до корабельного ремесла через своє об'єднання мистецтва дизайну з дисципліною обережних математичних розрахунків. З цієї причини, Вільям позначений як перший справжній морський архітектор Америки.
Однак, Вільям був задоволений почати з малого. За перші пару років біля керма верфі «Webb & Allen», яка в даний час знаходиться між П'ятої та Сьомою вулицями на Іст-Рівер, будувала різноманітні, в основному невеликі парусні судна, в тому числі пороми, шлюпи і шхуни. У 1843 році Вільям Генрі Вебб викупив долю бізнесу в Джона Аллена, давнього партнера свого батька, і згодом перейменував суднобудівельну верф на «William H. Webb». З 1843 року тільки ця верф будувала вітрильні пакет-судна для компанії «Black Ball Line», яку до 1935 року очолював Джеремія Томпсон.
У 1851 році на верфі «William H. Webb» для компанії «Black Ball Line» був побудований вітрильник «Isaac Webb» брутто регістровим тоннажем 1359/1497. Вітрильник був названий іменем Ісаака Вебба — батька Вильяма Генрі Вебба. У зв'язку з розпуском «Black Ball Line» судно перейшло до компанії «Charles H. Marshall & Co.». «Isaac Webb» затонув 25 жовтня 1880 року.
Останні роки
Хоча суднобудування в кар'єрі Вебба підійшло до кінця, йому було ще тільки 53 років і накопичив велике багатство. Тепер він почав спробувати себе як фінансист, допомагаючи в організації успішних південно-американських гуано компаній, і менш успішно намагався отримати прибуток від судноплавної лінії до Нікарагуа — «Central American Transit Company». Він також зробив значні інвестиції в нерухомість, одним з результатів якої стало будівництво готелю «Bristol» у 42-й вулиці (на Манхетені) і П'ятої Авеню.
Однак все частіше він повертався до благодійності. Він виявляв інтерес до суспільних справ в своєму рідному місті Нью-Йорк, але уникає ролі політика, відкинувши пропозицію мерії не менш ніж три рази. Замість цього, він прийняв роль голови Ради міста Нью-Йорк з політичної реформи — організації, створеної для боротьби з політичною корупцією. Один з його найбільш важливих досягнень у цій галузі стосувалася його опозиції до Комісії Акведука, по якому він допоміг забезпечити безпечну і надійну систему водопостачання для жителів Нью-Йорка, яка все ще перебуває в експлуатації в даний час.
У 1894 році він побудував «Webb Academy and Home for Shipbuilders», і за умови, фонд його роботи оцінюється в два мільйони доларів США. Основна мета Академії була зазначена в словах її статуту — «забезпечення безоплатної освіти в мистецтві, науці та професії суднобудування». Навчання для студентів, які були ретельно відібрані на основі здатності і відсутність коштів, було безкоштовним. Ця система також надала безкоштовне житло для старих суднобудівників, в тому числі для ряду своїх колишніх співробітників Вебба. До 1899 року Академією було надано коштів для 400 студентів та пенсіонерів. Сьогодні Академія відома як Інститут Вебба.
Вебб був також одним із засновників «Society of Naval Architects and Marine Engineers» і був першим, хто підписався своїм ім'ям на його статуті. Організація сьогодні має філії по всьому світу. Крім того, Вебб був членом Нью-Йоркської торгової палати ), Союза ліги, Республіканського Клубу, Національної академії дизайну, Музею Метрополітен з мистецтв, Американського музею природної історії, Американського географічного товариства і Суспільства (Товариства) Нової Англії Нью-Йорка.
Вільям Генрі Вебб раптово помер у своєму будинку № 415 на П'ятій Авеню Нью-Йорка 30 жовтня 1899 року. Він пережив сина Вільяма Е. Вебба. Інший син, Маршалл, помер минулого року. Вільян Генрі Вебб похований в цвинтарі Вудлон в Бронксі, Нью-Йорк.
Посилання
Суднобудівники
Підприємці у суднобудуванні
Підприємці з судноплавства
Персоналії Black Ball Line
Персоналії:Нью-Йорк
Суднобудівники Британії
Меценати США
|
3211499
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Carmichaelia
|
Carmichaelia
|
Carmichaelia:
Carmichaelia — рід рослин родини бобові (Fabaceae).
Carmichaelia — монотиповий рід грибів підвідділу Pezizomycotina.
|
42584000
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marko%20Jevtovi%C4%87%20%28footballer%29
|
Marko Jevtović (footballer)
|
Marko Jevtović (footballer)
Marko Jevtović (born 24 July 1993) is a Serbian professional footballer who plays as a midfielder for Turkish club Gaziantep.
Club career
Early career
He started playing in esteemed youth ranks of Zemun. At the age of 18 he joined Dynamo Moscow, after playing a portion of 2010–2011 season for Srem Jakovo. After a brief spell in Russia's capital, he returned to Serbia, in Sopot. At the age of 19, he signed for Hajduk Kula. Due to rather severe financial issues, the club, that excelled during the latter stages of 2012–2013 Superliga season, ceased to exist.
Novi Pazar
Jevtović therefore had to move again, so he left for Novi Pazar. He made his first official debut for Novi Pazar on 17 August 2013, against Rad. In the 2013–14 season he played 18 matches (17 in Serbian SuperLiga and 1 in Serbian Cup), but did not achieve a single goal. On 29 September 2014, he scored his first goal for Novi Pazar against Jagodina in a 3–0 home win. It was also the most beautiful goal of the season 2014–15 in the Serbian Superliga. On 4 April 2015, he has scored from the penalty spot against the Red Star Belgrade in a 2–1 home win. In the 28th round of Serbian SuperLeague, he scored from penalty spot against Voždovac on 13 May 2015. 2014–15 season he finished with 28 appearances and 3 goals in Novi Pazar.
Partizan
2015–16 season
Jevtović signed a four-year deal with Partizan on 3 June 2015. He was handed the number 21 shirt, previously worn by Saša Marković who played at the same position as Jevtović. Jevtović playing style reminds on former Partizan player, Radosav Petrović and many compare him to him. He made his first official debut for Partizan on 14 July 2015, against Dila Gori in the first leg of second round qualification for UEFA Champions League. Jevtović made his league debut against Metalac in a 4–0 home win on 17 July 2015. Jevtović scored the equalizer against Steaua București in third round qualification for UEFA Champions League in a 4–2 home win. Jevtović was sent off in injury time of first half on 18 August 2015 at Borisov Arena in a play-off round of UEFA Champions League against BATE Borisov. He played five matches in the 2015–16 UEFA Europa League group stage, against Athletic Bilbao, AZ and Augsburg. He played the vast majority of his team's games in the first part of the 2015–16 season, but in the second under newly appointed manager Ivan Tomić, he spent on the bench. He helped Partizan to win the 2015–16 Serbian Cup.
2016–17 season
At the start of the 2016–17 season, he was not in the protocol in several matches. Jevtović played his first match in the new season, on 11 September and provide assist in a 2–0 away league victory over Borac Čačak. He played the vast majority of his team's games in the first part of the 2016–17 season. On 13 April, Jevtović scored his first goal for Partizan in SuperLiga, in a 3–1 away victory, over his former club, Novi Pazar. On 21 May, he scored his second goal in the season, in a 5–0 home win over Mladost Lučani and helping club to win 27th title.
2017–18 season
Jevtović played his first match of the new season with a 6-1 win over Mačva Šabac on 22 July 2017. He scored his first goal of the season on 22 October 2017 in a 3-1 victory over OFK Bačka in the SuperLiga. On 23 May 2018, Jevtović made an assist in the Serbian Cup final match against Mladost Lučani in a 2-1 win and managed to win the cup with his team.
Konyaspor
2018–19 season
Jevtović transferred to Turkish club Konyaspor in the 17 July 2018 and signed a 3-year contract. He made his debut with Konyaspor on August 12, 2018, with a 3-2 win in the league match against Erzurumspor F.K. Jevtović scored his first goal for Konyaspor on 27 January 2019 in a 2-0 win against Antalyaspor in the league match. He scored his second goal of the season on 6 May 2019 with a 2-4 win against Alanyaspor in the league match.
2019–20 season
Jevtović drew 0-0 with Ankaragücü in the league match on August 18, 2019, in the first match of the new season. He scored his first goal of the season with a 2-1 win against Kayserispor on 29 September 2019 in the league match. Jevtović finished the season by scoring 3 goals.
2020–21 season
On 19 September 2020, Jevtović played his first game of the 2020-21 season in a 0-0 draw against Genclerbirligi in the league competition. He managed to score his first goal of the season on 7 November 2020 with a 0-2 away win against Fenerbahçe in the league fight. Jevtović had a successful performance, finishing the season with 4 goals.
Al Ahli
Jevtović transferred to Qatar club Al Ahli on 10 July 2021 and signed a two-year contract. He made his official debut for Al Ahli in the cup competition against Al-Shamal on 6 September 2021 and managed to score a goal.
Partizan
Jevtović signed a two-and-a-half-year contract, transferring to his former club Partizan on February 1, 2022. He made his first official game with Partizan shirt in the 2021-22 season on February 12, 2022, with a 0-2 win against Radnički Niš in the league fight. He managed to score his first goal of the 2021-22 season with a 0-3 win over Napredak Kruševac in the league championship round fight on May 1, 2022.
Gaziantep
On 6 July 2022, Jevtović joined Gaziantep in Turkey on a two-year deal. Jevtović Gaziantep made his first official match on 6 August 2022, in a league match with Sivasspor to a 1-1 draw. He scored his first official goal for the club on August 20, 2022 in the league competition, with a 1-2 win against Hatayspor away.
International career
Jevtović was called by coach Slavoljub Muslin to the Serbia national team in January 2017. On 29 January 2017, Jevtović made his international debut for the Serbia national football team in a friendly match against the United States in a 0–0 away draw in San Diego.
In May 2018, Jevtović was omitted from Serbia's 23-man squad for the 2018 World Cup in Russia.
Personal life
Marko's older brother, Luka, is a journalist, and a football analyzing specialist who works for Radio Television of Serbia.
Honours
Partizan
Serbian SuperLiga: 2016–17
Serbian Cup: 2015–16, 2016–17, 2017–18
References
External links
Marko Jevtović at Gaziantep
1993 births
Living people
Footballers from Belgrade
Men's association football midfielders
Serbian men's footballers
Serbia men's international footballers
Serbian expatriate men's footballers
FK Srem Jakovo players
FC Dynamo Moscow reserves players
FK Sopot players
FK Hajduk Kula players
FK Novi Pazar players
FK Partizan players
Konyaspor footballers
Al Ahli SC (Doha) players
Gaziantep F.K. footballers
Serbian SuperLiga players
Süper Lig players
Qatar Stars League players
Expatriate men's footballers in Russia
Expatriate men's footballers in Turkey
Expatriate men's footballers in Qatar
Serbian expatriate sportspeople in Russia
Serbian expatriate sportspeople in Turkey
Serbian expatriate sportspeople in Qatar
|
162055
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%83%20%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC%D1%83%D0%BB%20%D1%96%D0%B7%20%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8%20%D0%A1%D0%93%D0%A1%20%D0%B2%20%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83%20ISQ
|
Правила переводу формул із системи СГС в систему ISQ
|
Правила переводу формул із системи СГС в систему ISQ
Попри те, що система SI рекомендована до вжитку вже понад 40 років тому, вона досі не здобула загального визнання серед науковців. Причиною цього є консерватизм, недоліки Міжнародної системи величин (ISQ), на базі якої побудована система SI, й прості міркування зручності. Фізики користуються найзручнішими формулами для даної галузі науки. Наприклад, при квантово-механічних розрахунках зручно користуватися «природною системою одиниць», у якій приведена стала Планка, маса електрона й швидкість світла дорівнюють одиниці, а заряд електрона — кореню квадратному із сталої тонкої структури. В такому випадку цілий ряд формул квантової механіки набувають простішого вигляду.
Більшість класичної літератури в галузі фізики, яка досі перевидається й широко вживається, написана з використанням гаусової системи СГС. Гаусова система ніколи не була практичною системою одиниць, проте вона фізично грамотна й записані в ній формули читаються набагато легше, ніж у системі ISQ. Проте електротехнічні прилади калібруються з використанням одиниць системи SI, й часто виникає проблема переводу класичних формул у систему ISQ.
Нижче приведена таблиця перетворень і приклади її використання.
Приклади використання
Закон Кулона
Записаний в системі СГС закон Кулона читається
Для переводу в систему ISQ потрібно замінити заряди відповідно до формул із таблиці. Сила й віддаль не міняються. В результаті отримаємо
Сила Лоренца
Потрібно замінити заряд, напруженість електричного поля, магнітну індукцію, швидкість світла:
Фізичні одиниці
Вимірювання
|
1850151
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Май (значення)
|
Май (значення)
Май — розмовна назва місяця травень
Май — діалектне слово, що означає «клечання», «зелень»
348 Май (348 May) — астероїд головного поясу, відкритий 28 листопада 1892 року Огюстом Шарлуа у Ніцці.
Люди
Джое Май (справжнє ім'я справжнє ім'я Джозеф Отто Мендель; 1980–1954) — німецький і американський кінорежисер, продюсер.
Карл Май — німецький письменник, автор численних широковідомих пригодницьких романів для юнацтва і молоді.
Макс Джейсон Май (нар. 27 листопада 1988) — словацький
Наталія Май (*25 травня Свердловськ) — автор, композитор і виконавець Заслужена артистка України.
Ямаґуті Май (яп. 山口 舞, 3 липня 1983) — японська волейболістка, олімпійська медалістка.
Май-Дніпрович Дмитро Артемович (1895—1930) — український поет. Справжнє прізвище — Майборода.
Панчук Май Іванович (нар. 1937) — дослідник у галузі політичної історії України, проблем етнології та етнополітології.
Май Шевалль (нар. 1935) — шведська письменниця, журналістка і перекладачка.
Міа Май (справжнє ім'я Герміна Пфлеґер (Hermine Pfleger); 2 червня 1884 — † 28 листопада 1980) — австрійська акторка.
Топоніми
Колонія 1 Май (рум. Colonia 1 Mai) — село у повіті Брашов в Румунії. Входить до складу комуни Вулкан.
2 Май (рум. 2 Mai) — село у повіті Констанца в Румунії. Входить до складу комуни Ліману.
Моретель-де-Май (фр. Morêtel-de-Mailles) — муніципалітет у Франції, у регіоні Рона-Альпи, департамент Ізер.
Май (урочище) — урочище в Криму.
Див. також
Сказка про май — студійний альбом українського гурту «Табула Раса», виданий у 1997 році.
Перше Мая
Посилання
Клечання //
|
60922958
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tursugali
|
Tursugali
|
Tursugali (Türhägäźe) is a rural locality (a village) in Tashtamaksky Selsoviet, Aurgazinsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 175 as of 2010. There are 4 streets.
Geography
Tursugali is located 15 km west of Tolbazy (the district's administrative centre) by road. Gumerovo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Aurgazinsky District
|
2178635
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D0%BF%D1%96%D1%86%D0%B8%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%BA%D1%83%D1%89%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Аспіцилія кущиста
|
Аспіцилія кущиста (Aspicilia fruticulosa) — один з видів невеликої групи кочівних пустельно-степових лишайників роду аспіцилія (Aspicilia).
Будова
Має тіло у вигляді кулястих грудочок оливкового, землистого або сіруватокоричневого кольору завширшки 1–3 см. Слань до субстрату не прикріплена. Трохи здуті гілочки короткі, округло-циліндричні, дихотомічно розгалужені на кінцях.
Поширення та середовище існування
Південно-Східна Європа, Кавказ, Середня Азія, Алтай, Північна Африка. В Україні: степ (селище Родникове Старобешівського району Донецької обл.), Кримський півострів (околиці м. Феодосії, Сімферополя, Євпаторії та Севастополя з Балаклавою; Гірський Крим — Байдарські ворота).
Природоохоронний статус
Включений до Червоної книги України.
Примітки
Джерела
Aspicilia fruticulosa // Mycobank.org, — CBS-KNAW Fungal Biodiversity Center Utrecht, 2016. — URL
Окснер 1937; Определитель лишайников…, 1971; Копачевская, 1986; ЧКУ 1996.
Аспіцилія кущиста // Червона книга України, 2009
Гименелієві
Лишайники, занесені до Червоної книги України
Гриби, описані 1896
|
1064168
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D0%BE%D0%B2
|
Дроздов
|
Дроздов — російське та українське прізвище.
Прізвища
Українці
Дроздов Анатолій Валерійович — український військовий, учасник Афганської війни 1979—1989 та російсько-української війни.
Дроздов Артур Миколайович (1980) — український баскетболіст, захисник та форвард
Дроздов Володимир Геннадійович — український історик-музеєзнавець.
Дроздов Ігор Володимирович (1981—2022) — лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.
Дроздов Олексій Вікторович — полковник Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Дроздов Остап Петрович — український журналіст, письменник
Дроздов Сергій Семенович (* 1962) — український військовий, генерал-лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Дроздов Степан Леонтійович — український краєзнавець, знавець музейної справи. Один з ініціаторів утворення Білоцерківського краєзнавчого товариства
Дроздов Юрій Михайлович — старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни, що загинув у ході російського вторгнення в Україну в 2022 році.
Росіяни
Дроздов Андрій Анатолійович (1988) — російський керлінгіст, учасник зимових Олімпійських ігор 2014.
Дроздов Віктор Олександрович (1902—1966) — російський розвідник, агент радянських спецслужб, генерал-майор.
Дроздов Йосип Іванович — російський діяч, учасник севастопольського підпілля в роки Громадянської війни в Росії.
Дроздов Микола Миколайович (1937) — російський зоолог, професор МДУ, з 1975 року ведучий телепередачі «У світі тварин».
Дроздов Олександр Андрійович — російський військовий, повний кавалер російського ордена Слави
Дроздов Юрій Олексійович (1972) — російський футболіст
Дроздова Лілія Степанівна (1927—2011) — радянська і російська актриса театру і кіно.
Прізвиська
«Дроздов» — агентурне призвисько КДБ Олексія Рідіґера, патріарха РПЦ Алексія II
Населені пункти
Дроздов (Шумперк) — населений пункт в Чехії
Дроздов (Бероун) — населений пункт в Чехії
Джерела
Російські прізвища
Українські прізвища
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.