id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2783006
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8C%D1%8E%D0%B7%D1%96%20%D2%90%D1%96%D0%B1%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Сьюзі Ґібсон
|
Сьюзі Ґібсон (31 жовтня 1890 року, Коринт, Алкорн, Міссісіпі, США — 16 лютого 2006 року Таскамбія, Алабама, США) — американська супердовгожителька. На момент смерті вона була третьою найстарішою повністю верифікованою людиною в світі та другою в США. Станом на серпень 2018 року входить в топ-100 найстаріших повністю верифікованих людей в історії (37 місце). Ґібсон була активною протягом більшої частини свого життя. Вона жила у своєму власному будинку доки їй не виповнилось 104 роки. Навіть живучи в будинку для літніх людей вона регулярно їла в місцевому ресторані. В 2005 році її показали в рекламі слухового апарату, де було сказано: «Ніколи не пізно почути краще». Сьюзі вважала, що її довголіття це результат вживання маринованих огірків та оцту, а також уникання лікарів, і вміння робити те, що тобі подобається.
Життєпис
Сьюзі Поттс народилась 31 жовтня 1890 року в Коринті, округ Алкорн, Міссісіпі, США в сім'ї Джозефа «Джо» і Мері Еллен Лінч Поттс. Вона була третьою за віком серед чотирьох дітей в сім'ї. Її мати Мері Еллен Лінч Поттс (1860-1963) дожила до 102-х років.
Сьюзі вивчала набір та диктування в школі секретарів. В 1915 році вона вийшла заміж за фармацевта Джеймса В. Ґібсона і вони поселилися в Шеффілді, що на північному заході Алабами. У пари народилась одна дитина — син Джеймс-молодший, який народився 5 вересня 1921 року. Сьюзі була активісткою в жіночих групах, захоплювалась садівництвом, грою в бридж та риболовлею. Ґібсон запевняла, що робить щодня тільки те, що їй подобається, як їй радила бабуся.
Її чоловік помер в 1955 році, а її єдиний син 30 січня 1987 року у віці 65 років. Він теж був фармацевтом. На той час Сьюзі було 96 років. Вона залишилась жити з невісткою Ернестіною та онуками.
В 104-річному віці Ґібсон переїхала в будинок для літніх людей в Таскамбії, Алабама, США.
Сьюзі Ґібсон померла від серцевої недостатності 16 лютого 2006 року у віці 115 років і 108 днів.
Див. також
Список найстаріших людей у світі
Список найстаріших жінок
Список найстаріших чоловіків
Список довгожителів, що нині живуть
Неверифіковані 115-річні довгожителі
Довгожитель
Супердовгожитель
Група геронтологічних досліджень
Сара Кнаус
Люсі Ганна
Примітки
Посилання
Список-рейтинг супердовгожителів у світі (GRG World Supercentenarian Rankings List)
Gerontology Research Group
Gerontology Wiki; Susie Gibson
Gerontology Wiki; Oldest Living People
Довгожителі США
Стоп'ятнадцятирічні довгожителі
Люди, що жили в трьох віках: XIX, XX, XXI
115-річні підтверджені довгожителі
|
5115527
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Transylvania%20Open%202022%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Transylvania Open 2022, парний розряд
|
Transylvania Open 2022, парний розряд
Кірстен Фліпкенс та Лаура Зігемунд виграли змагання пар на Transylvania Open 2022, здолавши в фіналі дует Камілла Рахімова / Яна Сізікова з рахунком 6–3, 7–5.
Титул захищали Ірина Бара та Екатеріне Горгодзе, але програли в першому колі парі Рахімова / Сізікова.
Сіяні
Сітка
Сітка
Посилання на джерела
Зовнішні посилання
Основна сітка
Transylvania Open - Doubles
|
13125037
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Manchita
|
Manchita
|
Manchita is a municipality located in the province of Badajoz, Extremadura, Spain. According to the 2014 census, the municipality has a population of 761 inhabitants.
The term "Manchita" is also used in some cultures to describe the act of inadvertently stealing matches, lighters or candles.
References
External links
Municipalities in the Province of Badajoz
|
39611377
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Anthopsis
|
Anthopsis
|
Anthopsis is a genus of fungi in the family Dermateaceae containing 3 species. Colonies (PDA) grow slowly, are velvety to lanose, coloured olivaceous-grey to mouse grey with the reverse black.
Microscopy
Phialides ovoidal, ellipsoidal, subspherical, or ampulliform, 5-8 x 2-3 μm, forming compact lateral clusters on undifferentiated hyphae; generally the distinctive collarette is located at the base of the phialide. Conidia triangular, smooth-walled, 2.0-3.5 μm long, usually adhering in dense masses.
Species
According to Species Fungorum;
Anthopsis catenata
Anthopsis deltoidea
Anthopsis microspora
See also
List of Dermateaceae genera
References
Helotiales genera
|
286198
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%28%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Гамалія (туристична компанія)
|
Гамалія (туристична компанія)
«Гамалія» — українська туристична компанія з штаб-квартирою у місті Києві, яка була створена у 1991 році. Президентом компанії «Гамалія» є Ігор Голубаха.
Компанія є одним з найвпливовіших гравців на ринку туристичних послуг України.
Історія
Туристичну компанію «Гамалія» було засновано 1991 року у місті Києві як невелику фірму зі штатом у 5 осіб.
У 1990-х роках компанія однією з перших туристичних фірм на ринку України запропонувала клієнтам туристичні тури до Італії, Іспанії, Таїланду, а також на Мальдівські, Канарські острови та до Домінікани.
У 1997 році компанія «Гамалія» стала організатором національної благодійної історико-культурної акції «Козацькі забави» у Кам'янці-Подільському, яка вперше була проведена у 1998 році.
У 2000 році компанія визнана Київською міською державною адміністрацією «Найкращим туроператором-популяризатором столиці України».
Станом на 2003 рік компанія щорічно обслуговувала понад 30 тисяч клієнтів, причому того року кількість клієнтів збільшилась близько 50 %, зокрема, у внутрішньому туризму у 2 рази, а на початок 2004 року планувалось відкриття офісу для VIP-клієнтів.
У 2006 році компанія «Гамалія» була офіційним туроператором «Українського футбольного дому — 2006» під час проведення Чемпіонату світу з футболу 2006 року у Німеччині А пізніше, у 2009 році, компанія організовувала поїздку українських футбольних вболівальників на матч Суперкубку УЄФА у Монако.
У 2007 році компанія була визнана однією з найпопулярніших і найвідоміших серед клієнтів, а також кращих туристичних фірм з в'їзного туризму на туристичному ринку міста Києва.
У 2011 році «Гамалія» стала засновником «Туральянсу-2012», який мав обслуговувати іноземних вболівальників під час «Євро 2012».
У 2017 році компанія спільно з «Автоцентром Київ» KIA провела акцію серед покупців її автомобілів, переможець якої отримав туристичну путівку до Риму.
Діяльність
Компанія надає послуги з організації відпочинку в Україні та за кордоном (за індивідуальними, корпоративними, VIP-замовленнями), бізнес-турів в Україні та за кордоном, пропонує оздоровчі тури, програми навчання за кордоном, займається обслуговуванням іноземних туристів в Україні, а також надає послуги з бронювання та продажу авіаквитків.
Компанія «Гамалія» має свої представництва у Києві, Одесі та Дніпрі.
Співпраця
Туристична компанія «Гамалія» є членом низки міжнародних та українських організацій:
Азіатсько-тихоокеанської туристичної асоціації (PATA)
Американського союзу туристичних агентств (ASTA)
Міжнародної асоціації авіатранспортних перевізників (IATA)
Всеукраїнської асоціації туристичних операторів (ВАТО).
Співпрацює зі 180 іноземними та понад 3 тисячами українськими партнерами у 60 країнах світу.
Також компанія є базою практики студентів Київського державного коледжу туризму та готельного господарства.
Нагороди
Гран-прі Міжнародної виставки «Україна: туризм, дозвілля — 97».
Переможець у номінації «Найкраще туристичне агентство» програми «Кришталевий лелека — 1999»
Переможець у номінації «Найкращий туроператор в Україні» програми «Кришталевий лелека — 2000»
«Активний учасник у розвитку туризму — 2003»
«Зірка українського туризму — 2004» у номінації «Найкращий туроператор»
«Лідер туристичної індустрії — 2006»
«Найкращий туроператор року — 2006»
Переможець Української народної премії у номінації «Розваги та відпочинок» як краща Туристична компанія 2017 року
Примітки
Джерела
Бізнес-гід. Довідник компаній України. Гамалія, ПрАТ.
Туристическая компания Гамалія. О компании.
Туристическая компания Гамалія. Достижения.
Посилання
Туристическая компания Гамалія.
Туристичні компанії України
Засновані в Україні 1991
|
47349582
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Twinsburg%20Heights%2C%20Ohio
|
Twinsburg Heights, Ohio
|
Twinsburg Heights, Ohio
Twinsburg Heights is a census-designated place (CDP) in Summit County, Ohio, United States. The population was 999 at the 2020 census.
Demographics
As of the census of 2010, there were 925 people living in the CDP. The racial makeup of the CDP was 10.1% White, 81.4% African American, 0.02% Native American, 0.03% Asian, 0.5% from other races, and 5.8% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.6% of the population.
The median income for a household in the CDP was $49,232. The per capita income for the CDP was $28,398. 61.8% of the population were living below the poverty line.
References
Census-designated places in Summit County, Ohio
|
291817
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sazerac
|
Sazerac
|
Sazerac
The Sazerac is a local variation of a cognac or whiskey cocktail originally from New Orleans, named for the Sazerac de Forge et Fils brand of cognac brandy that served as its original main ingredient. The drink is most traditionally a combination of
cognac or rye whiskey, absinthe, Peychaud's Bitters, and sugar, although bourbon whiskey is sometimes substituted for the rye and Herbsaint is sometimes substituted for the absinthe. Some claim it is the oldest known American cocktail, with origins in antebellum New Orleans, although drink historian David Wondrich is among those who dispute this, and American instances of published usage of the word cocktail to describe a mixture of spirits, bitters, and sugar can be traced to the dawn of the 19th century.
Characteristics
The defining feature of the Sazerac is its method of preparation, which commonly involves two chilled old-fashioned glasses. The first glass is swirled with a wash of absinthe for its flavor and strong scent. The second glass is used to combine the remaining ingredients, which are stirred with ice, then strained into the first glass. Various anisettes such as pastis, Pernod, or Herbsaint are common substitutes when absinthe is unavailable. In New Orleans, Herbsaint is most commonly used due to the absence of absinthe in the U.S. market from 1912 until 2007.
History
Around 1850, Sewell T. Taylor sold his New Orleans bar, the Merchants Exchange Coffee House, to become an importer of spirits, and he began to import a brand of cognac named Sazerac-de-Forge et Fils. Meanwhile, Aaron Bird assumed proprietorship of the Merchants Exchange and changed its name to Sazerac Coffee House. On October 2, 2019, the Sazerac House opened to the public as a museum and immersive experience that shares the history of the New Orleans cocktail culture, including the Sazerac.
Legend has it that Bird began serving the "Sazerac Cocktail", made with Sazerac cognac imported by Taylor, and allegedly with bitters being made by the local apothecary, Antoine Amedie Peychaud. The Sazerac Coffee House subsequently changed hands several times, until around 1870 Thomas Handy became its proprietor. It is around this time that the primary ingredient changed from cognac to rye whiskey, due to the phylloxera epidemic in Europe that devastated the vineyards of France.
At some point before his death in 1889, Handy recorded the recipe for the cocktail, which made its first printed appearance in William T. "Cocktail Bill" Boothby's The World's Drinks and How to Mix Them (1908), although his recipe calls for Selner Bitters, not Peychaud's. After absinthe was banned in the United States in 1912, it was replaced by various anise-flavored liqueurs, most notably the locally produced Herbsaint, which first appeared in 1934.
By the early 20th century, simple cocktails like the Sazerac had become rare, which eventually rekindled their popularity.
The creation of the Sazerac has also been credited to Antoine Amédée Peychaud, a Creole apothecary who emigrated to New Orleans from the West Indies and set up shop in the French Quarter in the early 19th century. He was known to dispense a proprietary mix of aromatic bitters from an old family recipe. According to popular myth, he served his drink in the large end of an egg cup that was called a coquetier in French, and the Americanized mispronunciation resulted in the name cocktail. This belief was debunked when people discovered that the term "cocktail" as a type of drink first appeared in print at least as far back as 1803—and was defined in print in 1806 as, "a mixture of spirits of any kind, water, sugar and bitters, vulgarly called a bittered sling".
Official cocktail of New Orleans
In March 2008, Louisiana state senator Edwin R. Murray (D-New Orleans) filed Senate Bill 6 designating the Sazerac as Louisiana's official state cocktail. The bill was defeated on April 8, 2008. After further debate, on June 23, 2008, the Louisiana Legislature agreed to proclaim the Sazerac as New Orleans' official cocktail.
In 2011, as a writer for the HBO TV series Treme, Anthony Bourdain penned a scene in which chef Janette Desautel (played by Kim Dickens) tosses one in the face of restaurant critic and food writer Alan Richman (appearing as himself). Richman had angered many New Orleanians in 2006 with an article in the magazine GQ, in which he criticized New Orleans' food culture post-Hurricane Katrina. Despite reservations, he agreed to participate in the scene and called Sazerac "a good choice of weaponry, because it symbolizes the city", despite a running feud with Bourdain over, among other things, the review.
Similar cocktails
A cocktail named the Zazarack was included in the 1910 version of Jack's Manual, an early bartender's reference written by Jacob "Jack" Grohusko, the head bartender at Baracca's restaurant in New York. It is essentially the same cocktail as the Sazerac, but called for bourbon (and not rye) instead of cognac.
Later versions of the drink were spelled Zazarac and added rum, and are thought by some to be a variant of the Sazerac, although it might have originated completely independently of the more famous drink.
Brands
Sazerac is also a brand of rye whiskey produced by the Sazerac Company.
See also
List of cocktails
Old Fashioned
References
Cocktails with absinthe
Cocktails with whisky
Cocktails with bitters
Cocktails with brandy
Ancestral cocktails
New Orleans cocktails
|
4666871
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BF%D1%83%D0%BB%D1%8C%20%28%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D0%B3%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%29
|
Ліверпуль (міська агломерація)
|
Ліверпуль (міська агломерація)
Ліверпульська забудована територія (раніше Ліверпульська міська територія у 2001 році та раніше) — термін, який використовується Управлінням національної статистики (ONS) для позначення міської території навколо Ліверпуля в Англії, на схід від річки Мерсі. Прилегла забудована територія виходить за межі території, якою керує міська рада Ліверпуля, до прилеглих районів місцевої влади, зокрема до частин Сефтона та Ноуслі. Згідно з визначенням ONS, територія простягається на схід до Гейдока та Ештон-ін-Макерфілд у Великому Манчестері.
Міська територія Ліверпуля - це не та сама територія, що Мерсісайд (або Великий Мерсісайд), яка включає райони Віррал на західному березі Мерсі та Саутпорт. Західної межі агломерації Великого Манчестера ледь уникають, оскільки вона простягається аж до Голборна та Ньютон-ле-Віллоуса, з невеликими проміжками, які відокремлюють ці міста від Ештон-Ін-Мейкерфілда та Гейдока.
Великий Ліверпуль
Великий Ліверпуль — це неофіційний термін, який використовується Службою оренди як однієї з зон широкого ринку оренди (BRMA). Ця територія включає такі райони за межами міської ради Ліверпуля, як Кросбі, Магхалл, Прескот і Сент-Хеленс.
Merseytravel включає аналогічну більшу територію Ліверпуля для своєї карти громадського транспорту та путівника, як це видно на карті району Ліверпуля.
Див. також
Міські агломерації Європи
Північно-Східна Англія
Примітки
Міські агломерації Англії
Тайн-енд-Вір
Нортумберленд
|
19708
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%A1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%BE
|
Іван Сірко
|
Іван Сірко (1605 (1610) — 02.05.1680) — український полководець, подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок.
Життєпис
Молоді роки
Іван Сірко народився приблизно між 1605–1610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років.
Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі — сучасне місто Мерефа Харківської області. Але це припущення оскаржують багато істориків, зокрема Володимир Маслійчук. Дослідники Юрій Мицик і Володимир Борисенко вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля (сучасна Вінниччина), і припускають, що місце його народження — сотенне місто Брацлавського полку Мурафа, неподалік Кальника. Мицик наводить кілька аргументів на користь своєї версії: Мерефа зі Слобідської України заснована лише 1658 року, тобто тоді, коли Сірко був у зрілому віці. Він відзначає, що отаман жив із сім'єю у слобожанській Мерефі у своєму будинку. За припущенням Мицика, лівобережна Мерефа отримала назву саме від подільської Мурафи, бо переселенці з Правобережної України на Лівобережну нерідко давали новим поселенням назви своїх рідних сіл чи містечок. Сірко також у 1658—1660 роках був вінницьким (кальницьким) полковником, а за тих часів на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв. Як аргумент наводиться також лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, де у російському перекладі переказані слова самого Сірка: «А как родился за ляхами, там хочет й умереть», що вказує на те, що Сірко народився на Правобережжі, тобто українських землях, які тоді перебували під владою Речі Посполитої.
За переказами, які були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з Оленою Козинською, можливо що вони були родичами ватажка запорожців.
Тридцятирічна війна
В українській історіографії XIX—XX століття хибно вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Про це писали Борщак, Крип'якевич, Мицик.
Зокрема стверджувалося, що 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Королівства Франція графом де Брежі й наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Гданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанської імперії у Фландрії під командуванням Людовіка II де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Людовика Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.
Ці твердження спростували історики Збігнєв Вуйцик, Іван Вергун, Володимир Голобуцький. Зокрема, за твердженням Вуйцика, у джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні (Військовий архів у Венсені, Архів закордонних справ у Парижі), ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Зроблено припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo. А самі ці уявлення істориків XIX століття походили від тексту у передмові книги П'єра Шевальє 1663 року. У передмові були такі неточності, як перебування Хмельницького у Франції. А 2400 польських піхотинців із тексту передмови відомий і авторитетний історик XIX століття Микола Костомаров почав помилково називати українськими козаками.
Кошовий отаман
Брав участь у війнах Богдана Хмельницького з Річчю Посполитою, але найбільше й успішно воював проти Османської імперії та її васалів.
В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 року.
1654 року Іван Сірко, разом із полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди, і як більшість запорожців, відмовився від присяги московському царю Олексію Михайловичу.
У другій половині 1650-х років — Вінницький полковник.
Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом у битві під Конотопом 1659 року Сірко перебував в опозиції до гетьмана, як помсту за рейд орди зі збирання ясиру по Лівобережжю, на чолі запорожців завдав поразки союзникам гетьмана — кримським татарам під Аккерманом, і сплюндрував степовий Крим. Через що татари, союзники Гетьманщини, змушені були повернутися до Криму, і Іван Виговський відмовився від подальшого походу на Москву.
Сірко відмовився поставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.
Наприкінці 1660 року Сірко остаточно порвав з Ю. Хмельницьким і вирушив на Чортомлицьку Січ.
У 1660–1680 роках дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.
1664 року поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667 роки).
Як політик часто змінював орієнтацію.
Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, закидав їм пропольську політику; однак, у цей же період був противником Московії.
Після Андрусівського договору 1667 року зайняв виразно антимосковську (й разом із тим антипольську) позицію, брав активну участь в антимосковському повстанні 1668 року.
Попри свою ворожість до Османської імперії, тривалий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, опісля зорганізованої ним страти Івана Брюховецького, як і запорожці, полишив гетьмана.
Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій у нього був маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.
1672 року претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольська (ймовірно, за підтримку Петра Дорошенка та зв'язки зі Степаном Разіним). У 1673 році повернувся з московської неволі.
Завжди обстоював насамперед автономні інтереси Запорожжя та в ім'я їх встановлюючи зв'язки, то з Річчю Посполитою, то з Російським царством, то навіть з Османською імперією і Кримським ханством.
1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.
Іван Крип'якевич у своїй праці «Історія України» про Івана Сірка написав:
Чигиринські походи
Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного османсько-кримськотатарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Григорія Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги османи й кримські татари змушені були відступати з України.
У 1678 році до Чигирина прийшло 200 тисяч османських і кримськотатарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для османсько-кримськотатарських військ, хоч вони й зайняли й зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах османсько-кримськотатарських військ.
Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, який був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий османське командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.
Запорожці пропустили османські кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили османів, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Івана Самойловича Сірко написав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для османського війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.
Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а османського начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили османські мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, які направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів із військом для відбудови мостів.
У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Османській уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим османським походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка османському султану.
Відомий лист запорозьких козаків до султана Османської імперії Мехмета IV 1676 р. підписав Іван Сірко, що показано у відомій картині Іллі Рєпіна.
Останні роки життя
Сірко виходив переможцем із десятків антиосманських походів. За даними Яворницького, Іван Сірко здійснив 55 вдалих походів. Юрій Мицик стверджує, що є підстави говорити про ще 10 перемог.
На узбережжях Чорного моря та Криму не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; кримськотатарські матері лякали дітей ім'ям Сірка.
За боротьбу проти османів і кримських татар — герой народних переказів і дум. Вважається приналежним до козаків-характерників.
Уже на схилі віку він згадував у листі до московського царя Олексія Михайловича, що наприкінці 1620-х років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти османської фортеці Трапезунд.
1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнався про вбивство синів і дружини, після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верст на свою пасіку в село Грушівка. У «Літописі» Самійла Величка написано: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».
Похований Іван Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є останки Сірка, неможливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, як він наказав у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано, нікому не відомо
Напис на надгробній стелі отамана: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4 Преставися рабъ Бож. Іоанъ Сѣрко Дмитровичъ атамань кошовий воска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексѣвича. Памят Праведнаго со похвалами»
Щороку, 1-2 серпня, на могилі Івана Сірка (що за 2 кілометри від села Капулівка) проводять вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та з закордону. 23 серпня 2000 року відбулася урочиста церемонія перепоховання останків кошового отамана в Капулівці. У склепі знаходяться усі останки кошового. Історія з його рукою є легендою. З Москви повернено частини тіла, що були вилучені раніше — череп та деякі інші частини. За черепом було відновлено його портрет з якого зроблено погруддя на могилі. Перед похованням було досліджено останки й встановлено, що вони відповідають опису Івана Сірка й мають характерні отримані ним сліди від поранень. Проте генетична експертиза не робилася. Матеріали цих досліджень є у Дніпрі в історичному музеї.
У мистецтві
Література
Трагедія «Про що тирса шелестіла…» (С. Черкасенко, 1916)
«Таємний посол» (Володимир Малик)
«Яса» (Юрій Мушкетик) 1970–1974
«Іван Сірко великий характерник», Марія Морозенко
«Іван Сірко славетний кошовий», Марія Морозенко
«Кошовий отаман Іван Сірко», Маслійчук Володимир, Мицик Юрій
«Чисте поле» (Леонід Горлач) — віршований роман відтворює останній двадцятип'ятирічний період життя кошового отамана та його соратників
«Дума про отамана Сірка»
«Іван Сірко», Віталій Кулаковський — роман (1986—1989).
5 і 9 розділи третьої частини книги «Унія» — роман Володимира Єшкілєва (2019)
«Між двох орлів» — роман-трилогія Ярослави Дегтяренко
«Altera Patria» Маслійчук Володимир
Кіно
1911 — «Запорізька Січ»
1956 — Полум'я гніву
1988 — «Чорна долина»
2001 — Молитва за гетьмана Мазепу
2005—2007 — «Запороги»
2015 — «Гетьман» — кінофільм режисера Валерія Ямбурського
Театр
П'єса
— «Урус-Шайтан. Байка про Сірка — кошового отамана, шевальє д'Артаньяна і турецького султана» (Ігор Афанасьєв)
Вистава
— «Шевальє Іван Сірко» Ігоря Афанасьєва (реж. Сергій Павлюк, Миколаївський академічний український театр драми і музичної комедії)
Музика
Пісня «Із полону, з-під Ізмаїлу», слова і музика Едуард Драч
Кошовому присвячено пісню Dub Buk «Батько клятв» з альбому «Мертві сорому не ймуть»
Пісня «Отаман Сірко», слова і музика Ігор Семендяєв.
Пісня «Отаман Сірко» групи «Широкий Лан»
Пісня «Чорна Долина» групи «Haspyd»
Відтворення образу
У ХХ ст. в лабораторії академіка Герасимова М. М. виконана реконструкція за черепом Івана Сірка, реконструкція зовнішності Івана Сірка виконана Г. Лебединською. Зображення показує аскетичного чоловіка середнього (старшого) віку.
Сім'я
Софія Сірчиха — дружина Івана Сірка. Можливо, походила з Полтави. Проживала у місті Мерефа на Слобожанщині. Народила Івану двох синів — Петра і Романа, і двох доньок. Згадується у народній думі «Вдова Івана Сірка і Сірченки».
Син: Петро Сірченко — одружений з донькою молдавського господаря Хінкула. Загинув під час походу на Крим проти османів 1673 року (за народною думою через зраду джури Голуба Волошина, за річкою Тор (Сіверський Донець), біля трьох зелених байраків).
Син: Роман Сірченко — одружений 1679 року з донькою покійного гетьмана Івана Брюховецького (згідно з німецькомовною швейцарською газетою від 30 червня 1680 року, виданою в Цюриху («Ordinari Wochen-Zeitung»)). Герой пісні «Ой Лимане, Лимане…». На схилі життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського, який взяв його по смерті батька під опіку. В інструкції короля, даній його послу на Січ брацлавському протопопові Зарембі 24 липня 1682 року, цей останній мав переконувати козаків, що «шкатулка» королівського серця завжди відкрита для них і як доказ нагадати, що король «Сіркового сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька». У спеціальному листі до запорожців, датованому приблизно тим самим часом, король зокрема писав: «Уродзоний Сірко, котрого як сина, такого великого мужа і відважного ватажка за цілість християнства ми пригорнули до себе і взяли під власну опіку, аби показати світові, як ми вдячні лицарській праці його батька», тобто Івана Сірка. Зі згаданої вже думи довідуємося, що другий син Сірка, очевидно, цей-таки Роман помер у Мерефі на очах у матері.
Донька: ім'я невідоме — дружина Івана Сербина, Мереф'янського сотника. (XVII ст.), наказного полковника Харківського полку в 1682, 1687 роках та наказного полковника Ізюмського полку в 1691 році. Принесла чоловікові у віно слобідку Артемівку (Мереф'янська сотня).
Донька: ім'я невідоме — дружина Івана Артеменка (Артеміва), Мерефянського сотника Харківського полку.
Потомком Івана Дмитровича Сірка була відома акторка Марія Капніст-Сірко. Нині її дочка та внуки мешкають на Харківщині. Нащадки Сірка зберегли його характерні риси обличчя, зокрема ніс. Марія Капніст часто бувала в Капулівці на запрошення краєзнавця Леоніда Бурди.
Вшанування пам'яті
Вулиця Івана Сірка у містах України
У 1990 році в рамках свята «500-ліття Запорозького козацтва» на вулиці Івана Сірка в Нікополі відкрита меморіальна дошка з барельєфною композицією: голова Сірка і кілька козаків на конях, один із них з бандурою, й напис: «Вулицю названо на честь героя України, кошового отамана Війська Запорозького Низового Сірка Івана Дмитровича».
У м. Запоріжжя щорічно у першу суботу серпня (з 1991 року) біля могили Івана Сірка відбувається його вшанування українським козацтвом. Нині проведенням цих заходів опікується козацький благодійний фонд «Меморіал Івана Дмитровича Сірка».
У 1992 році в селі Торговиця Новоархангельського району було відкрито пам'ятний знак з гранітної плити чорного кольору із зображенням Івана Сірка та написом: «Протягом 1654—1697 рр. у Торговиці перебував кошовий отаман Запорізької Січі Іван Дмитрович Сірко».
30 травня 1993-го року відкрито пам'ятник Івану Сірку на майдані Перемоги у Мерефі.
26 лютого 2002 року Національний банк України випустив у обіг пам'ятну монету «Іван Сірко» номіналом 10 гривень (срібло) із серії «Герої козацької доби», присвячену видатному козацькому воєначальнику та активному учаснику визвольної війни 1648—1654 рр., славетному кошовому отаману Запорозької Січі, який здійснював успішні походи на Кримське ханство і причорноморські османські фортеці.
24 серпня 2014 року, на День Незалежності України, у місті Харків було урочисто відкрито пам'ятник Іванові Сіркові. Монумент відкрили за кошти, зібрані громадськими організаціями.
23 серпня 2017 року в Харкові відкрито 7-метровий пам'ятник отаману Іванові Сіркові авторства Олександра Рідного.
2019 року 92-га окрема механізована бригада Збройних сил України дістала почесну назву ― «імені кошового отамана Івана Сірка».
На о. Хортиця Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» має пам'ятник Іванові Сіркові, виготовлений з цільного дерева.
25 квітня 2024 року у місті Дергачі в'їзд 1 травня перейменували на в'їзд Івана Сірка.
Примітки
Література
Горобець В. М. Сірко Іван //
Запорозька Січ у другій половині XVII — на початку XVIII ст.
Сірко Іван //
Сірко Іван // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.188—190.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994. Розділ XII. Запорозьке козацтво у 1657—1687 роках. Руїна.
Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999
Наливайко Д. Козацька християнська республіка, — К., 1992.
Величко С. В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. — Розділ шістнадцятий
Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків, — К., 1992 (за виданням 1891 р.)
Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко. Славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. Типографія И. Н. Скороходова. С-Петербургъ. 1894. 164 с.
Яворницький Д. Історія запорозький козаків, -К.; 1990, т.1 (за виданням 1900 р.).
А.Химко Засвіти. — К., «Радянський письменник», 1990 (ISBN 5-333-00503-6); Між орлами і півмісяцем, — К., «Український письменник», 1992 (ISBN 5-333-00948-1); Під Савур-могилою, — К., «Український письменник», 1993 (ISBN 5-333-01239-3).
Іван Сірко // Історія України в особах, IX—XVIII , — К.: Видавництво «Україна», 1993. — С. 311—317. — ISBN 5-319-01062-1.
Смогоржевська І. А. Лицар Запорізької Січі кошовий отаман Іван Сірко // Військово-науковий вісник. — 2011. — Вип. 15. — С. 45—55.
Маслійчук В. Л. ALTERA PATRIA (Нотатки про діяльність Івана Сірка на Слобідській Україні). — Харківський приватний музей міської садиби, 2004. — 72 с.
Посилання
Маслійчук Володимир. Іван Сірко та «боротьба метафор» / Historians.in.ua. — 25 Серпня 2017 р.
Іван Сірко
Кошові отамани
Характерники
Кальницькі полковники
Харківські полковники
Уродженці Мурафи (Шаргородський район)
Люди, на честь яких названо вулиці
Померли 1680
Люди на монетах України
Люди на марках
Персоналії:Мерефа
Великі українці
|
112973
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Le%20Roy%2C%20Iowa
|
Le Roy, Iowa
|
Le Roy, Iowa
Le Roy is a city in Decatur County, Iowa, United States. The population was 11 in the 2020 census, a decrease from 13 in 2000.
As of the 2020 census, Le Roy is the smallest incorporated city in Iowa. In the 2000 census, it was the second smallest, and in the 2010 census was tied with Beaconsfield for smallest.
History
Le Roy got its start in 1880, following construction of the Humeston and Shenandoah Railroad through the territory. The city is named for Leroy Buffman, an early settler.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 15 people, 8 households, and 3 families residing in the city. The population density was . There were 9 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 93.3% White and 6.7% from two or more races.
There were 8 households, of which 12.5% had children under the age of 18 living with them, 12.5% were married couples living together, 25.0% had a male householder with no wife present, and 62.5% were non-families. 50.0% of all households were made up of individuals, and 12.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.88 and the average family size was 2.33.
The median age in the city was 56.3 years. 13.3% of residents were under the age of 18; 0.1% were between the ages of 18 and 24; 26.7% were from 25 to 44; 40% were from 45 to 64; and 20% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 40.0% male and 60.0% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 13 people, 6 households, and 4 families residing in the city. The population density was . There were 15 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.00% White.
There were 6 households, out of which 50.0% had children under the age of 18 living with them, 50.0% were married couples living together, 33.3% had a female householder with no husband present, and 16.7% were non-families. 16.7% of all households were made up of individuals, and none had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.17 and the average family size was 2.40.
In the city, the population was spread out, with 23.1% under the age of 18, 7.7% from 18 to 24, 53.8% from 45 to 64, and 15.4% who were 65 years of age or older. The median age was 50 years. For every 100 females, there were 62.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 66.7 males.
The median income for a household in the city was $33,125, and the median income for a family was $34,375. Males had a median income of $31,250 versus $0 for females. The per capita income for the city was $14,560. None of the population or families were below the poverty line.
Education
Mormon Trail Community School District operates schools serving the community.
References
External links
City-Data - comprehensive statistical data and more about Le Roy
Cities in Iowa
Cities in Decatur County, Iowa
|
2351187
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%80%D0%BF%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%B4%D1%82
|
Гарпштедт
|
Гарпштедт — громада в Німеччині, розташована в землі Нижня Саксонія. Входить до складу району Ольденбург. Центр об'єднання громад Гарпштедт.
Площа — 23,45 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Нижньої Саксонії
|
1422630
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%B0%20%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D1%85%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Носата черепаха діадемова
|
Носата черепаха діадемова (Rhinoclemmys diademata) — вид черепах з роду Носата плямиста черепаха родини Азійські прісноводні черепахи. Інша назва «венесуельська лісова черепаха».
Опис
Загальна довжина карапаксу досягає 18—25,4 см. Спостерігається статевий диморфізм: самиці більші за самців. Голова середнього розміру. Карапакс досить плаский з кілем по середині. Пластрон доволі плаский. На лапах не зовсім розвинені плавальні перетинки.
Голова чорного кольору. Малюнок на голові має підковоподібну форму жовтого забарвлення, нагадуючи корону. Звідси походить назва цієї черепахи. Світлих плям на потилиці немає, а перед очима є по одній світлій плямі. Карапакс чорний або темно—коричневий. Пластрон коричнюватий. Кінцівки чорні.
Спосіб життя
Полюбляє річки, струмки, болота. Харчується комахами, членистоногими, рослинами.
Самиця відкладає від 1 до 3 яєць. За сезон буває 2 клади.
Розповсюдження
Мешкає у Колумбії та Венесуелі.
Джерела
Fritz, U. 1995. Schildkröten-Hybriden. 2. Halsberger-Schildkröten (Cryptodira). Herpetofauna 17 (95): 19-34
Азійські прісноводні черепахи
Плазуни Венесуели
Плазуни Колумбії
Тварини, описані 1954
|
110482
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leilani%20Estates%2C%20Hawaii
|
Leilani Estates, Hawaii
|
Leilani Estates, Hawaii
Leilani Estates is a census-designated place (CDP) in Hawaiʻi County, Hawaii, United States located in the District of Puna. The subdivision was formed in 1964. The population was 1,139 at the 2020 census, down from 1,560 at the 2010 census, and up from 1,046 at the 2000 census.
The 2018 lower Puna eruption of Kīlauea Volcano, which occurred within and around the subdivision, claimed many homes and displaced an unknown number of Leilani Estates residents. Accessing the entire resulting solid lava rock flow field has been prohibited, as per the Mayor's 12/6/18 Emergency Proclamation, with fines up to $5,000 for violations. As of January 2019, in further effort to prevent the private subdivision from becoming a public attraction, the Leilani Community Association began enforcing regulations regarding no parking on private roads, no trespassing on private property, and no tours being conducted in the subdivision.
Geography
Leilani Estates is located near the eastern tip of the island of Hawaiʻi. It is south of Pāhoa and south of Hilo. It is bordered to the southeast by the Malama Kī Forest Reserve.
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , all of it land.
Leilani Estates is located directly on a stretch of the lower East Rift Zone of Kīlauea volcano, in lava flow hazard zone 1. Zone 1 includes the summit and rift zones of active volcanoes—new eruptive vents can spawn anywhere inside this zone. Approximately 10% or out of the of Puna have been covered by lava flows since 1790.
2018 eruption
Of the 24 total volcanic fissure vents that formed during the event, 14 erupted lava to varying degrees within Leilani Estates. ʻAhuʻailāʻau (initially designated Fissure 8) on Luana St. was the dominant vent that produced the most output of lava, with fountaining as high as 330 feet and flow front advancement as fast as 76m/hr as it reached the ocean miles below Leilani Estates. By the time the eruption ceased on August 9 of 2018, around 200 homes had been destroyed within the subdivision.
Demographics
As of the census of 2010, there were 1,560 people in 696 households residing in the CDP. The population density was . There were 807 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 63.4% White, 1.4% African American, 1.8% American Indian & Alaska Native, 6.1% Asian, 6.2% Native Hawaiian & Pacific Islander, 1.2% from other races, and 20.0% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 9.8% of the population.
There were 696 households, out of which 18.1% had children under the age of 18 living with them. The average household size was 2.24.
In the Leilani Estates CDP the population was spread out, with 17.4% under the age of 18, 6.9% from 18 to 24, 11.7% from 25 to 34, 17.6% from 35 to 49, 32.9% from 50 to 64, and 13.4% who were 65 years of age or older. For every 100 females, there were 113.1 males. For every 100 males there were 88.4 females.
The median income for a household in the CDP at the 2000 census was $31,540, and the median income for a family in 2000 was $32,692. Males had a median income of $30,500 versus $22,875 for females in 2000. The per capita income for the CDP in 2000 was $15,522. About 13.7% of families and 21.9% of the population were below the poverty line in 2000, including 16.4% of those under age 18 and 25.5% of those age 65 or over.
References
Census-designated places in Hawaii County, Hawaii
Populated places on Hawaii (island)
Kīlauea
|
1288039
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Тихвінська операція
|
Тихвінська операція
Тихвінська оборонна операція (16 жовтня — 18 листопада 1941) — оборонна операція радянських військ Ленінградського фронту та 52-ї і 4-ї окремих армій у ході битви за Ленінград у районі Тихвін-Волхов Ленінградської області у жовтні-листопаді 1941 року.
Тихвінська наступальна операція (10 листопада — 30 грудня 1941) — контрнаступальна операція військ 54-ї армії Ленінградського фронту, у взаємодії з 4-ю та 52-ю окремими арміями, за сприянням військ Північно-Західного фронту Червоної армії, у ході якої радянські війська перейшли в контрнаступ й звільнили окуповані німецькими військами території на сході Ленінградської області в районі міста Тихвін.
Див. також
Битви та операції німецько-радянської війни
Брянська операція
Ростовська операція
Дем'янська операція
Харківська операція
Прибалтійська операція (значення)
Примітки
Операції і битви радянсько-німецької війни
|
2765283
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D1%87%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%AF%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%83%20AIG%202008%2C%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Відкритий чемпіонат Японії з тенісу AIG 2008, жінки, одиночний розряд
|
Відкритий чемпіонат Японії з тенісу AIG 2008, жінки, одиночний розряд
Віржіні Раззано була чинною чемпіонкою, але того року вирішила не брати участі.
Перша сіяна Каролін Возняцкі виграла титул, перемігши у фіналі п'яту сіяну Каю Канепі з рахунком 6–2, 3–6, 6–1.
Сіяні гравчині
Сітка
Фінальна частина
Верхня половина
Нижня половина
Посилання
Draw and Qualifying Draw
Відкритий чемпіонат Японії з тенісу 2008
|
2417353
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B9%20%D0%92%D0%B5%D1%82%D1%82%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%82
|
Гай Веттій Грат
|
Гай Веттій Грат (? — після 280) — державний діяч часів Римської імперії.
Життєпис
Походив з патриціанського роду Веттіїв. Був сином Веттія Грата, консула 250 року або Гая Веттія Грата Аттіка Сабініана, консула 242 року.
Про його кар'єру нічого невідомо, проте напевне пройшов усі сходинки від коректора (намісника) якоїсь області Італії до консуляра (став сенатором) або претора, оскільки консульство, яке Веттій Грат отримав у 280 році разом з Валерієм Мессалою було завершенням кар'єри. Подальша доля невідома.
Родина
Дружина — Коссінія, донька Коссінія Руфіна, проконсула Азії у 270 році.
Діти:
Гай Веттій Коссіній Руфін, консул 316 року
Джерела
Martindale, J. R.; Jones, A. H. M, The Prosopography of the Later Roman Empire, Vol. I AD 260—395, Cambridge University Press (1971)
Arnold Hugh Martin Jones; John Robert Martindale; John Morris, The Prosopography of the Later Roman Empire, Cambridge University Press, 1992. p. 402 ISBN 0-521-07233-6
François Chausson, Stemmata aurea: Constantin, Justine, Théodose: revendications généalogiques et idéologie impériale au IVe siècle ap. J.-C, L'Erma di Bretschneider, 2007, ISBN 8882653935, p. 175.
Консули Римської імперії
Веттії
|
1131269
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%81%D1%82%D0%B5%D2%91%D0%BB%D0%B0%D0%BB
|
Естеґлал
|
Естеґлал
«Естеґлал» — іранський футбольний клуб із Тегерана, заснований 1945 року. Виступає у найвищому дивізіоні Ірану. Раніше клуб був відомий як Тадж
Естеґлал є найпопулярнішою командою в Ірані та Азії.
Досягнення
Офіційні
Чемпіонат Ірану:
Чемпіон (9): 1970–71, 1974–75, 1989–90, 1997–98, 2000–01, 2005–06, 2008–09, 2012–13, 2021–22
Срібний призер (10): 1973–74, 1991–92, 1994–95, 1998–99, 1999–2000, 2001–02, 2003–04, 2010–11, 2016–17, 2019–20
Кубок Хазфі
Володар (7): 1976–77, 1995–96, 1999–00, 2001–02, 2007–08, 2011–12, 2017–18
Фіналіст (7): 1989–90, 1998–99, 2003–04, 2015–16, 2019–20, 2020–21, 2022–23
Суперкубок Ірану
Володар (1): 2022
Чемпіонат остану Тегеран:
Чемпіон (13): 1949–50, 1951–52, 1957–58, 1959–60, 1960–61, 1961–62, 1963–64, 1970–71, 1971–72, 1972–73, 1983–84, 1985–86, 1991–92
Срібний призер (7): 1946–47, 1951–52, 1958–59, 1969–70, 1982–83, 1989–90, 1990–91
Кубок остану Тегеран
Володар (4): 1947, 1951, 1959, 1961
Ліга чемпіонів АФК
Чемпіон (2): 1969–70, 1990–91
Срібний призер (2): 1991, 1998–99
Неофіційні
Кубок Каспія з футболу:
Володар (1): 1996
Кубок квартету Кіш з футболу:
Володар (1): 1996
Кубок Іттіхад з футболу:
Володар (1): 1973
Кубок Президента Туркменістану:
Володар (1): 1998
Бордолой трофі:
Володар (1): 1989
Кубок Мілз:
Володар (4): 1969, 1970, 1971, 1989''
Фіналіст (1): 1972
Кубок незалежності Катару з футболу:
Володар (1): 1991
Кубок чотирьох Емірейтс:
Фіналіст (1): 1996
Кубок Шохада:
Фіналіст (1): 2014
Відомі гравці
Тарлан Ахмедов
Араш Борхані
Сироус Дінмохаммаді
Фархад Маджиді
Алі Реза Мансурян
Джавад Некунам
Мехді Пашазаде
Мехді Рахматі
Хасан Ровшан
Вахід Талеблу
Реза Енаяті
Андранік Ескандарян
Ріналдо Крусадо
Саша Ілич
Джей-Ллойд Семюел
Посилання
Офіційна сторінка
Офіційна сторінка англійською
Неофіційний сайт прихильників
Футбольні клуби Ірану
Футбольні клуби, засновані 1945
Спорт у Тегерані
Засновані в Ірані 1945
|
21319229
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Komensaurus
|
Komensaurus
|
Komensaurus is a genus of basal aigialosaurid mosasauroid from the Late Cretaceous period. It was found at Komen in Slovenia in limestone dating from the Cenomanian. It was earlier referred to as the "Trieste aigialosaur". In 2007, the type species Komensaurus carrolli was named. Its holotype, specimen MCSNT 11430, was discovered in Slovenia and lived alongside the related Carsosaurus.
See also
List of mosasaurs
External links
Oceans of Kansas
Notes
Mosasaurids
Mosasaurs of Europe
zh:莫那龍
|
19546284
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Virginijus%20Baltu%C5%A1nikas
|
Virginijus Baltušnikas
|
Virginijus Baltušnikas (born 22 October 1968 in Panevėžys) is a retired Lithuanian professional football player who played for FK Žalgiris Vilnius in the Soviet Top League and Lithuanian A Lyga as well as FC Lokomotiv Nizhny Novgorod the Russian Premier League.
Baltušnikas made 42 appearances for the Lithuania national football team, scoring nine goals.
Honours
Lithuania
Baltic Cup: 1992
References
External links
1968 births
Footballers from Panevėžys
Living people
Soviet men's footballers
Lithuanian men's footballers
Lithuania men's international footballers
FK Žalgiris players
Pakhtakor Tashkent FK players
1. FC Magdeburg players
Lithuanian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Germany
Expatriate men's footballers in Russia
FC Lokomotiv Nizhny Novgorod players
Soviet Top League players
Russian Premier League players
Men's association football defenders
FK Ekranas players
Lithuanian expatriate sportspeople in Uzbekistan
Expatriate men's footballers in Uzbekistan
|
216028
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1
|
С
|
С («ес») — літера кирилиці. Є в усіх абетках, створених на слов'яно-кириличній графічній основі. За формою накреслення — трохи видозмінена кирилична літера.
Історія
В українській мові
С — двадцять друга літера української абетки.
В українській літературній мові літерою «с» позначають шумний глухий щілинний передньоязиковий приголосний звук, який може бути твердим (сад, колос) і м'яким (сядь, сьомий).
Інше використовування
Велика літера
Мала літера
У фізиці — скорочене кириличне позначення секунди
Інше
У шанобливому мовленні в Російській імперії XIX ст. звичайним було додавання після останнього слова у фразі частки «с» (за дореформеним правописом — съ) — так званий словоєрс. Це вважається скороченням від сударь («добродію», «пане»).
Таблиця кодів
Див. також
C (латиниця)
Література
Півторак Г. П. С // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.
Джерела
Українська абетка
|
39225834
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Schwedenplatz%20station
|
Schwedenplatz station
|
Schwedenplatz station
Schwedenplatz is a station on and of the Vienna U-Bahn. It is located at the Schwedenplatz square in the Innere Stadt District. It opened in 1979. It used to be known as Stadtbahn.
References
External links
Buildings and structures in Innere Stadt
Railway stations opened in 1979
Vienna U-Bahn stations
1979 establishments in Austria
Railway stations in Austria opened in the 1970s
|
4499199
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%84%D1%83%D0%B7%D1%96%D1%8F
|
Перфузія
|
Перфузія (від — обливання, вливання) — метод підведення та пропускання крові, кровозамінних розчинів і біологічно активних речовин через судинну систему органів і тканин організму. Крім цього, перфузією називають кровопостачання органів у природних умовах. Також перфузія органів — відмивання від крові охолодженим консервувальним розчином.
Типи перфузії
Розрізняють декілька видів перфузії:
повна — тимчасова заміна насосної функції серця та газообмінної функції легень за допомогою екстракорпорального кровообігу з доставленням до органів і тканин харчових і лікарських речовин;
часткова — допоміжний кровообіг, здійснюване для підтримки оксигенації, часткового заміщення функції серця;
регіонарна — для підведення лікарських речовин до органів і тканин, ізольованих від загального кровотоку, для створення високих концентрацій ліків в осередку ураження;
перфузійні методи — гемодіаліз, лімфосорбція, — спрямовані на підтримку й корекцію метаболізму та детоксикацію;
перфузія ізольованих органів і тканин — проганяння через судинну систему ізольованого органу перфузійної рідини з метою консервації у трансплантології;
перфузія органів в організмі — з метою хіміотерапії під час пухлинних процесів.
Показання для перфузії
Повна та часткова тимчасова перфузія показана під час операцій на відкритому серці, під час інтенсивної терапії важких форм зі включенням у перфузійну систему .
Методи детоксикації полягають у пропусканні крові через діалізатор або через судини донорської печінки для видалення токсинів і продуктів метаболізму.
Регіонарна перфузія показана під час лікування ряду захворювань судин кінцівок, гнійних уражень кінцівки, газової гангрени, пухлинних захворювань, укусах змій. Для її проведення через канюльовані судини кінцівки певний час (від 10 до 120 хв) перфузують лікарські препарати за допомогою спеціальних апаратів.
Індекс перфузії
Індекс перфузії (PI, індекс імпульсної модуляції) — характеристика кровотоку, яка залежить від інтенсивності кровотоку, від заповнення судин кров'ю, від кількості працюючих капілярів.
Індекс перфузії може набувати значень від 0,3 % до 20 %, він індивідуальний у кожної людини й коливається залежно від місця проведення вимірювання та фізичного стану користувача.
Дуже низьке значення цього параметру (менше 4 %) може спотворювати результати зміни сатурації та свідчить, наприклад, про переохолодження, про наявність хвороб судин, про шокові стани.
Показники від 0,6 до 2 % означають, що просвіт судини (капіляра) заповнюється лише на третину чи на половину.
Значення PI понад 7 % розцінюються як надлишкова перфузія, часто з причини ускладненого відтоку крові, поганої еластичності стінок вен, серцевої недостатності і т. д. Що нижча величина PI, то менший об'ємний периферійний кровотік.
Зниження PI буває під час розвитку периферійної судинної вазоконстрикції (спазм судин), атеросклерозі (просвіт судини звужений), гіпотермії (зниження температури тіла), стану гіповолемічного (кровотечі, пронос або інші захворювання) та кардіогенного шоку (інфаркт міокарда) з централізацією кровообігу, хворобах Бюргера та Рейно, одночасної наявності гіповолемії та стресової (сильне переживання) вазоконстрикції (стиснення судин).
Контроль за цим показником може швидко виявити спазм у периферійному кровообігу (часте явище) та допомогти прийняти препарат, що його знімає.
Примітки
Література
Судинні процедури
Токсикологія
Кардіологія
|
3688677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0%D1%88%D1%96%20%28%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Кондраші (Волгоградська область)
|
Кондраші (Волгоградська область)
Кондраші — село в Іловлінському районі Волгоградської області Російської Федерації.
Населення становить 846 осіб. Входить до складу муніципального утворення Кондрашовське сільське поселення.
Історія
Село розташоване у межах українського історичного та культурного регіону Жовтий Клин.
Від 1965 року належить до Іловлінського району.
Населення
Примітки
Населені пункти Іловлінського району
Села Волгоградської області
|
3767972
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%20%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Масова стрілянина в Арамоана
|
Масова стрілянина в Арамоана — масова стрілянина, яка відбулася 13 листопада 1990 року в маленькому приморському містечку Арамоана, на північний схід від Данідіна, Нова Зеландія. Після словесної суперечки зі своїм найближчим сусідом місцевий житель Девід Грей убив 13 чоловік, у тому числі сержанта місцевої поліції Стюарта Ґатрі, одного з перших, хто відповів на повідомлення про стрілянину. Після ретельних обшуків будинків наступного дня поліцейські на чолі з Антитерористичним загоном (нині Спеціальна Тактична Група) знайшли Грея й поранили його, коли він вийшов з дому й почав стріляти з коліна. Грей помер у машині швидкої допомоги під час перевезення до лікарні. Телевізійні новини передавали прямий репортаж з місця події.
До стрілянини в мечетях Крайстчерча 29 років потому ця стрілянина була найсмертельнішою в історії Нової Зеландії. Після неї в 1992 році в новозеландське законодавство внесли радикальні зміни, зокрема було введено ліцензії на володіння зброї з фотографією терміном дії на 10 років та суворі обмеження на військову напівавтоматичну зброю.
Примітки
Масові вбивства
Листопад 1990
1990 у Новій Зеландії
Отаго
|
2533609
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bertha%20of%20Sulzbach
|
Bertha of Sulzbach
|
Bertha of Sulzbach (1110s – 1159), also known as Irene, was a Byzantine empress by marriage to Byzantine Emperor Manuel I Komnenos.
Life
She was born in Sulzbach, a daughter of Berengar II, Count of Sulzbach (c. 1080 – 3 December 1125) and his second spouse Adelheid of Wolfratshausen. He was one of the rulers who signed the Concordat of Worms.
Empress
Emissaries of the Byzantine emperor John II Komnenos arrived in Germany, seeking an alliance against Roger II of Sicily. To seal the alliance, the emissaries requested that Conrad send a princess of his family to be married to the emperor's son, Manuel. Instead, Conrad selected his sister-in-law, Bertha, and after legally adopting her as his daughter, sent her to the Byzantine Empire escorted by Emicho von Leiningen, the Bishop of Würzburg.
By the time Bertha arrived at the Imperial court in Constantinople, the emperor John was dead, and his son Manuel was now the reigning emperor. Manuel delayed marrying her for three years, until shortly after Epiphany 1146, at which point she became empress and was renamed "Irene/Eireni" (Εἰρήνη), a common name for foreign-born princesses. As an introduction for her to the Hellenic culture she was marrying into, John Tzetzes wrote his Allegories on the Iliad.
Bertha-Irene was noted for shunning the frivolity of the luxurious Byzantine court; Basil of Ochrid, the archbishop of Thessalonica, praised her for her modesty and piety, and Nicetas Choniates (53sq.) noted that she did not wear face-paint. The patriarch of Constantinople, Cosmas II Atticus, who had been accused of heresy, allegedly cursed Bertha-Ireneʻs womb in 1147 to prevent her bearing a son.
Bertha-Irene died in Constantinople in 1159. Her husband Manuel was described as "roaring like a lion" in grief at her death, despite his infidelities during her lifetime. He remarried, in 1161, to Maria of Antioch.
Issue
She and Manuel had two daughters:
Maria Comnena (1152–1182), who married Renier of Montferrat
Anna Comnena (1154–1158)
Notes
References
Sources
Otto of Freising, Deeds of Frederick Barbarossa
Choniates, Nicetas, Historia, ed. J.-L. Van Dieten, 2 vols., Berlin and New York, 1975; trans. as O City of Byzantium, Annals of Niketas Choniates, by H.J. Magoulias, Detroit; Wayne State University Press, 1984.
Garland, Lynda. Byzantine Empresses, 1999
Garland, Lynda, & Stone, Andrew, "Bertha-Irene, first wife of Manuel I Comnenus", De Imperatoribus Romanis (external link)
1110s births
1159 deaths
Komnenos dynasty
12th-century German women
Countesses in Germany
12th-century Byzantine empresses
12th-century German nobility
Converts to Eastern Orthodoxy from Roman Catholicism
Burials at the Monastery of Christ Pantocrator (Constantinople)
Manuel I Komnenos
People from Amberg-Sulzbach
|
3342681
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BD/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BF%D1%88%D1%82%D0%B0%D0%B4%D1%82
|
Падерборн/Ліппштадт
|
Падерборн/Ліппштадт
Аеропорт Падерборн/Ліппштадт — другорядний міжнародний аеропорт у районі у німецькій землі Північний Рейн-Вестфалія. Хоча назва означає розташування у межах міста Падерборн або міста Ліппштадт, аеропорт фактично розташований поблизу міста Бюрен, приблизно за 18 км від центру міста Падерборн. В основному він обслуговує рейси до європейських курортів.
Авіалінії та напрямки, липень 2023
Статистика
Примітки
Аеропорти Німеччини
1971 у Німеччині
|
4510336
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Banja%20Luka%20City%20Stadium
|
Banja Luka City Stadium
|
Banja Luka City Stadium (Gradski stadion Banja Luka / Градски стадион Бања Лука) is a multi-purpose stadium in Borik, Banja Luka, Republika Srpska an entity of Bosnia and Herzegovina. It is currently used mostly for football matches and is the home ground of FK Borac Banja Luka. The stadium has a capacity to hold 10,030 seated spectators.
History
Football begin being played in Banja Luka before World War I. During the period between the two world wars, Banja Luka was the seat of one of the national subassociations of the Football Association of Yugoslavia, the Banja Luka football subassociation. Football popularity grew, main city club Krajišnik managed qualification to the 1935–36 Yugoslav Football Championship, so officials deemed the current facilities inadequate. A new stadium with better conditions for playing and bigger capacity was built in the place where the main club in the city, SK Krajišnik, had its field. The architect of a new stadium was Žarko Malić. The stadium was officially inaugurated on 5 September 1937, with its first official name "Stadium of Bogoljub Kujundžić" in honor of Kujundžić, one of the main donators of the stadium, and the ban of the Vrbas Banovina. At the inauguration day, two games were played. The first, as warm-up, was between Hajduk Banja Luka against Meteor Krupa, and then the main game, between SK Krajišnik against the guests who were the Yugoslav champions that year, BSK Belgrade.
Besides football, the stadium was until WWII also used for the back then very popular Sokol society sports events.
After the World War II, SK Krajišnik was disbanded by the new authorities, and the stadium received its present name, the Banja Luka City Stadium and FK Borac Banja Luka became its main tenant. Later, when Bosnian War started, the stadium was elected by the newly formed Football Association of Republika Srpska to become the national stadium of the self-proclaimed Republika Srpska and was the place where on 20 December 1992, the first, and only, match with the characters of a national team of the Republika Srpska official football team, was played. It was against the team representing the Republic of Serbian Krajina, and the final result was a 1:1 draw.
The highest attendance on the stadium was recorded in 1989 when there was 30,000 people.
The stadium underwent several expansions and reconstructions in the year 1973 and 1981, 2010 and 2012. The first match under reflectors was played on 11 October, in 1973. The east stand, where the most loyal fans, the Lešinari), are located, was built in 1981. In 2010, the stadium underwent complete reconstruction. New seats were installed, locker rooms were renovated, a completely new VIP lounge and media room was built, new lighting, sound systems and video surveillance were installed, and trophy as well technical rooms were renovated. In 2012, new north stand was built with a capacity of 2,492 seats, which increased the total capacity of stadium finally to 9,730. Today, the stadium meets UEFA demands for spectators comfort and security and it has separate section for guest fans. In its history, it has hosted numerous international matches at a senior level, athletes meetings, concerts of famous regional and worldwide stars and other manifestations. According to recent plans, the east stand will be covered by roof in upcoming years. In the near future, the construction of the south stand will begin, which would increase the total capacity to approximately 13,000 seats.
New Stadium
In 2008, the expert committee chose the concept of building a new stadium. The new stadium will have 30,000 seats and the whole complex will cover 205,000 square meters.
It will include two additional football fields, tennis, basketball and volleyball courts. The cost of the whole project is estimated to be €50 million and it will meet the highest FIFA and UEFA demands.
References
External links
Sport association Borac
Banja Luka City Stadium at eurorivals.net
Banja Luka City Stadium on at stadiumdb.com
Football venues in Bosnia and Herzegovina
Bosnia
Multi-purpose stadiums in Bosnia and Herzegovina
Football venues in Yugoslavia
Athletics (track and field) venues in Yugoslavia
FK Borac Banja Luka
Sport in Banja Luka
Athletics (track and field) venues in Bosnia and Herzegovina
Buildings and structures in Republika Srpska
Yugoslav Bosnian and Herzegovinian architecture
|
3375802
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B4-%D0%A8%D1%8E%D1%82%20%28%D0%9B%D1%83%D1%97%D0%B7%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0%29
|
Ред-Шют (Луїзіана)
|
Ред-Шют (Луїзіана)
Ред-Шют — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Боссьєр штату Луїзіана. Населення — 7065 осіб (2020).
Географія
Ред-Шют розташований за координатами (32.573118, -93.608547). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 23,79 км², з яких 23,73 км² — суходіл та 0,06 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкала особа в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 263 особи/км². Було 2507 помешкань (105/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,2 %. Частка іспаномовних становила 7,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 25,5 % — особи молодші 18 років, 63,4 % — особи у віці 18—64 років, 11,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 37,3 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 97,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 95,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 11,9 % осіб, у тому числі 10,9 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 20,1 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 11,7 %, транспорт — 9,9 %, роздрібна торгівля — 9,2 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Луїзіани
Населені пункти округу Боссьєр (Луїзіана)
|
847569
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Georgy%20Chicherin
|
Georgy Chicherin
|
Georgy Chicherin
Georgy Vasilyevich Chicherin (or Tchitcherin; ; 24 November 1872 – 7 July 1936) was a Russian Marxist revolutionary and a Soviet politician who served as the first People's Commissar for Foreign Affairs in the Soviet government from March 1918 to July 1930.
Childhood and early career
A distant relative of Aleksandr Pushkin, Georgy Chicherin was born into an old noble family. He was born on the estate of his uncle, Boris Chicherin, in Karaul, Tambov. His father, Vasily N. Chicherin, was a diplomat employed by the Foreign Office of the Russian Empire.
His uncle was an influential legal philosopher and historian. As a young man, Chicherin became fascinated with history; classical music, especially Richard Wagner; and Friedrich Nietzsche, passions that he would pursue throughout his life. He wrote a book about Wolfgang Amadeus Mozart and spoke all major European languages and a number of Asian ones. After graduating from St. Petersburg University with a degree in history and languages, Chicherin worked in the archival section of the Russian Ministry for Foreign Affairs from 1897 to 1903.
In 1904, Chicherin inherited the estate of his famous uncle in Tambov Governorate and became very wealthy. He immediately used his new fortune to support revolutionary activities in the runup to the Russian Revolution of 1905 and was forced to flee abroad to avoid arrest late in that year. He spent the next 13 years in London, Paris and Berlin, where he joined the Menshevik faction of the Russian Social Democratic Labor Party and was active in emigre politics. In Imperial Germany, Chicherin allegedly sought medical treatment in a nursing home to cure his homosexuality.
Antiwar activity in Britain
With the outbreak of the First World War in 1914, Chicherin adopted an antiwar position, which brought him closer to Vladimir Lenin's Bolsheviks. In 1915 he moved to Britain, where he soon developed a friendship with Mary Bridges-Adams, an activist with the Plebs League and founding member of the Central Labour College. Both founded the Russian Political Prisoners and Exiles Relief Committee, an organisation continued a long tradition in British society to support the victims of tsarist repression, but it realigned its focus to build support from organised labour, rather than searching for wealthy patrons. The aim of the committee was to collect money to send to revolutionaries incarcerated in tsarist prisons, but under Chicherin's skilful watch, the aim was extended to cover the broader political aim of systematic agitation against tsarism itself.
In 1917, he was arrested by the British government for his antiwar writings, and he spent a few months in Brixton Prison.
Bolshevik government
The Bolsheviks had come to power in Russia after the October Revolution of 1917. The first head of the Commissariat of Foreign Affairs, which had replaced the Ministry of Foreign Affairs, Leon Trotsky, secured Chicherin's release and safe passage to Russia in exchange for British subjects who were being held in Russia, including George Buchanan, the British ambassador. Chicherin had now started to be in poor health and overweight.
Upon his return to Russia in early 1918, Chicherin formally joined the Bolsheviks, and was appointed as Trotsky's deputy during the negotiations that led to the Treaty of Brest-Litovsk. After the treaty was signed in late February 1918, Trotsky, who had advocated a different policy, resigned his position in early March. Chicherin became the acting head of the Commissariat and was appointed Commissar for Foreign Affairs on 30 May. On 2 March 1919, he was one of five men chairing the First Congress of the Comintern.
Chicherin followed a pro-German foreign policy in line with his anti-British attitudes, which he had developed during his time in the Foreign Ministry, when Britain was blocking Russian expansion in Asia. In 1920, he even suggested to Lenin, who agreed, that English workers should be formed into volunteer units. Soviet armies were nearing Warsaw, but nothing came of the idea.
In July 1918, his close friend, Ulrich von Brockdorff-Rantzau, became the new German ambassador after his predecessor, Count Wilhelm Mirbach, was shot in the Left SR uprising.
In 1922, Chicherin participated in the Genoa Conference and signed the Treaty of Rapallo with Germany. He begged Lenin to avoid wrecking the Genoa Conference since he believed that would make it easier to get foreign loans. Chicherin pursued a policy of collaboration with Germany and developed a closer working relationship with Brockdorff-Rantzau.
Chicherin also held diplomatic negotiations with the papal nuncio Eugenio Pacelli, the future Pope Pius XII, on the status of the Roman Catholic Church in the newly formed Soviet Union.
On 10 April 1923, Chicherin wrote a letter to fellow Politburo member Joseph Stalin, in which he described the international political fallout from the recent show trial and execution in the Lubyanka Prison on Easter Sunday of Monsignor Konstanty Budkiewicz. In America, France, and the United Kingdom, efforts to gain diplomatic recognition for the USSR had suffered a major setback. In Westminster, Labour MPs had been flooded by petitions "demanding the defense of Cieplak and Budkiewicz", by "worker's organizations", "dying socialists", and "professionalists". In the United States, Progressive Republican Senator William Borah had been about to discuss possible recognition of the USSR with U.S. Secretary of State Charles Evans Hughes. Due to the American people's outrage over Budkiewicz's execution, the meeting had been cancelled and the senator had been forced to indefinitely postpone the founding of a committee to press for diplomatic negotiations. Chicherin further explained to Stalin that the outside world saw the continuing Soviet anti-religious campaign, "as nothing other than naked religious persecution." Chicherin also expressed fear that, if Russian Orthodox Patriarch Tikhon were also sentenced to death, the news would, "worsen much further our international position in all our relations." He concluded by proposing "the rejection in advance of the death sentence on Tikhon".
Chicherin is thought to have had more phone conversations with Lenin than anyone else. When Joseph Stalin replaced Lenin in 1924, Chicherin remained foreign minister, and Stalin valued his opinions. In 1928, Chicherin stated that he wanted an improved relationship with capitalist countries to encourage foreign investment. That policy had Stalin's enthusiastic support and was approved by the Politburo in late 1927 and early 1928. Stalin said that "it can hardly be doubted that Comrade Chicherin is better informed about the mood in foreign investment circles than any of us".
Although known for his workaholic habits, Chicherin was sidelined from November 1926 to June 1927 and from September 1928 until January 1930, while receiving medical treatment in Germany or in the French Riviera. Chicherin showed considerable courage in writing letters criticising politicians and policies that were being pursued. In February 1927, Chicherin criticized Nikolai Bukharin for his speeches that had a negative attitude to Soviet–German relations: "This was particularly dangerous because of the deterioration of the relationship between the USSR and Britain." Chicherin said, "At a time when the British are working against us, we must take care of our relationship with other states. We have to nurture such relationships."
On 3 June 1927, Chicherin, in a sanatorium in Germany, wrote about incidents that were detrimental to German–Soviet relations. He was exasperated "by some comrades who can do no better than ruin all our work by attacking Germany, spoiling everything once and for all." When Kliment Voroshilov made a speech at the 1929 May Day Parade attacking the Weimar Republic, Chicherin wrote to the Politburo that the speech would do irreparable damage to German–Soviet relations.
Chicherin played a major role in establishing formal relations with China and in designing the Kremlin's policy on China. He focused on the Chinese Eastern Railway, Manchuria, and the Mongolian issue.
Personality
Chicherin was an eccentric, with obsessive work habits. Alexander Barmine, who worked in the People's Commissariat for Foreign Affairs, noted that "Chicherin was a man whose peculiar habits had to be respected. His workroom was completely buried in books, newspaper and documents ... He used to patter into our room in his shirt sleeves, wearing a large silk handkerchief round his neck and slippers adorned with metal buckles ... which, for comfort's sake, he never troubled to fasten, making a clicking noise on the floor." Arthur Ransome noted, in 1919:
Later life
In 1930 Chicherin was formally replaced by his deputy, Maxim Litvinov. A continuing terminal illness burdened his last years, which forced him away from his circle of friends and active work and led to an early death. When Chicherin died in 1936, the official state newspaper Izvestiya summarised his character by describing him as highly educated, an exceptional diplomat and a sophisticated art lover.
After his death and until the Khrushchev Thaw, he was rarely mentioned in Soviet literature although he was mentioned in the Soviet Diplomatic Dictionary in an article occupying 52 pages in the 1950 edition, compared with Litvinov's 92 pages and Vyacheslav Molotov's 292 pages.
See also
Foreign relations of the Soviet Union
Notes
References
Sources
Debo, Richard K. "The Making of a Bolshevik: Georgii Chicherin in England 1914–1918", Slavic Review, vol. 25, no. 4 (Dec. 1966), pp. 651–662. In JSTOR.
Grant, Ron. "G.V. Chicherin and the Russian revolutionary cause in Great Britain". Immigrants & Minorities 2.3 (1983): 117–138.
Hodgson, Robert. "Commissar Chicherin". History Today (Sep 1954) 4#9, pp. 613–617
O'Connor, Timothy Edward. Diplomacy and Revolution: G.V. Chicherin and Soviet Foreign Affairs, 1918–1930, Ames, Iowa State University Press, 1988.
O'Connor, Timothy E. "G. V. Chicherin and the Soviet View of the League of Nations in the 1920s" European Studies Journal (1989), 6#1 pp 1–17.
Rosenbaum, Kurt. Community of Fate: German–Soviet Diplomatic Relations 1922–1928 (Syracuse University Press, 1965).
Further reading
Gorvin, J. H. "Soviet Russia: Some Observations". Journal of the British Institute of International Affairs 5.2 (1926): 61–78. online
External links
1872 births
1936 deaths
People from Inzhavinsky District
People from Kirsanovsky Uyezd
Russian untitled nobility
Russian Social Democratic Labour Party members
Mensheviks
Bolsheviks
Members of the Central Committee of the 14th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks)
Members of the Central Committee of the 15th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks)
Ministers of foreign affairs of the Soviet Union
Soviet diplomats
Treaty of Brest-Litovsk negotiators
Gay politicians
LGBT nobility
LGBT diplomats
Russian LGBT politicians
19th-century LGBT people from the Russian Empire
20th-century Russian LGBT people
Germany–Soviet Union relations (1918–1941)
Prisoners and detainees of the United Kingdom
Russian communists
Russian socialists
Russian Marxists
Russian people imprisoned abroad
Burials at Novodevichy Cemetery
|
12459445
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leptopogon
|
Leptopogon
|
Leptopogon is a genus of birds in the tyrant flycatcher family Tyrannidae.
The genus contains the following four species:
References
Bird genera
Taxonomy articles created by Polbot
hu:Pseudotriccus
|
1307803
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%BA
|
Томаківський провулок
|
Томаківський провулок — провулок у Дніпровському районі міста Києва, житловий масив ДВРЗ. Пролягає від Марганецької вулиці до Опришківської вулиці.
Історія
Провулок виник у 50-ті роки XX століття під назвою 620-та Нова вулиця. 1955 року отримав назву Волховський провулок.
Сучасна назва на честь селища Томаківка — з 2022 року.
Зображення
Примітки
Джерела
Вулиці Дніпровського району Києва
Провулки Києва
|
585677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B5%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Трефіловський Дмитро Сергійович
|
Трефіловський Дмитро Сергійович
Дмитро Сергійович Трефіловський (м. Артемівськ Донецької області) — український футболіст, захисник.
Виступав за: «Олімпік-УОР» Донецьк, УОР Донецьк, «Волинь» Луцьк (юнаки), «Волинь» Луцьк, ФК «Ковель-Волинь-2» Ковель, «Іква» Млинів, «Волинь» Луцьк (дубль), «Газовик-Скала» Стрий, ФК «Полтава», «Нива» Вінниця, «Нива» Тернопіль.
Посилання
Дані на офіційній сторінці «Ниви» (Тернопіль)
Українські футболісти
Футболісти «Волині»
Футболісти «Ікви»
Футболісти «Скали» (Стрий)
Футболісти «Полтави»
Футболісти «Ниви» (Вінниця)
Футболісти «Ниви» (Тернопіль)
Футболісти «Сталі» (Кам'янське)
|
22550009
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brunneiapiospora
|
Brunneiapiospora
|
Brunneiapiospora is a genus of fungi in the family Clypeosphaeriaceae.
References
External links
Index Fungorum
Xylariales
|
6478939
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Front%2C%20Piedmont
|
Front, Piedmont
|
Front, Piedmont
Front is a comune (municipality) in the Metropolitan City of Turin in the Italian region Piedmont, located about north of Turin.
Front borders the following municipalities: Busano, Favria, Vauda Canavese, Oglianico, San Carlo Canavese, Rivarossa, and San Francesco al Campo.
References
Cities and towns in Piedmont
Canavese
|
94045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%20774
|
IC 774
|
IC 774 — галактика типу E (еліптична галактика) у сузір'ї Діва.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 774 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 774 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 774
IC 774 в базі SIMBAD
IC 774 в базі Vizier
IC 774 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 774
IC 774
IC 774
|
6827096
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Caprezzo
|
Caprezzo
|
Caprezzo is a comune (municipality) in the Province of Verbano-Cusio-Ossola in the Italian region Piedmont, located about northeast of Turin and about northeast of Verbania. As of 31 December 2004, it had a population of 170 and an area of .
The municipality of Caprezzo contains the frazione (subdivision) Ponte Nivia.
Caprezzo borders the following municipalities: Cambiasca, Intragna, Miazzina, Vignone.
It is the birthplace of Baldassare Verazzi.
Demographic evolution
References
Cities and towns in Piedmont
|
2059350
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BD%20%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BA
|
Юліан Новак
|
Юліан Новак (10 березня 1865, с. Окоцім, гміна Бжеско, Австро-Угорщина — 7 листопада 1946, Краків, Польща) — польський політичний і державний діяч Другої Речі Посполитої, прем'єр-міністр Польської Республіки (з 31 липня 1922 по 14 грудня 1922 рр.). Учений — мікробіолог, медик, ветеринарний лікар, педагог, професор (1899), доктор наук, ректор Ягеллонського університету (1921—1922).
Біографія
Народився в багатодітній сім'ї, був старшим серед 10 дітей.
У 1886—1893 вивчав медицину в Ягеллонському університеті.
У 1896 захистив докторську дисертацію в галузі патологічної анатомії. Пізніше викладав в Ягеллонському університеті.
З 1899 — професор, в 1921—1922 — ректор університету в Кракові.
З 1903 брав участь у діяльності краківського сільськогосподарського товариства, a в 1921—1927 — був його віце-головою.
У 1931 став членом Польської академії знань.
Правий політик. З грудня 1914 до 1916 — віце-президент міста Кракова.
З 31 липня до 14 грудня 1922 очолював кабінет міністрів Польщі, одночасно до 21 серпня 1922 виконував функції міністра релігій, віросповідань і громадської просвіти.
У 1922—1927 був сенатором Речі Посполитої від польського народного руху «Пяст».
Похований на Раковицькому кладовищі в Кракові.
Праці
Автор понад 50 наукових публікацій, у тому числі в області морфології та біології мікроорганізмів, а також етіології заразних хвороб.
Автор «Мікробіологічного атласу».
Посилання
Julian Nowak
Прем'єр-міністри Польщі
Померли в Кракові
Поховані на Раковицькому цвинтарі
Члени Польської академії знань
Ректори Ягеллонського університету
Міністри освіти Польщі
Польські ветеринари
Сенатори Польщі
|
4173289
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Ванговець
|
Ванговець (Tephrodornis) — рід горобцеподібних птахів родини вангових (Vangidae). Включає чотири види.
Таксономія
Традиційно рід відносили до родини личинкоїдових (Campephagidae). У 2006 році на основі філогенетичного аналізу ванговців віднесли до родини Tephrodornithidae, а в 2012 році згідно з даними генетичних досліджень переведені до родини Vangidae.
Поширення
Рід широко поширений на Індійському субконтиненті, у Південно-Східній Азії та на півдні Китаю.
Види
Ванговець великий (Tephrodornis gularis)
Ванговець малабарський (Tephrodornis sylvicola)
Ванговець малий (Tephrodornis pondicerianus)
Ванговець цейлонський (Tephrodornis affinis)
Примітки
Вангові
Роди птахів
|
24064125
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Andrej%C4%8Dje
|
Andrejčje
|
Andrejčje (in older sources Andrečje) is a small settlement in the Municipality of Bloke in the Inner Carniola region of Slovenia.
Name
Until 1990 the settlement was known as Andrejče.
References
External links
Andrejčje on Geopedia
Populated places in the Municipality of Bloke
|
19002984
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%81aknarz
|
Łaknarz
|
Łaknarz is a village in the administrative district of Gmina Będków, within Tomaszów Mazowiecki County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately south-east of Będków, west of Tomaszów Mazowiecki, and south-east of the regional capital Łódź.
References
Villages in Tomaszów Mazowiecki County
|
4925845
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ough
|
Ough
|
Ough — буквосполучення, тетраграф, який використовується в англійській орфографії та відомий своєю непередбачуваною вимовою. Існує принаймні вісім варіантів його вимови в північноамериканській англійській мові та дев'ять — у британській англійській мові. Чітких правил вибору вимови немає.
Історія
У середньоанглійській мові ough зазвичай вимовлявся із заднім округленим голосним і велярним фрикативом — наприклад, [oːx], [oːɣ], [uːx] або [uːɣ]).
Найпоширеніші варіанти вимови
як у слові though (toe).
як у слові through (true).
як у слові rough (ruffian).
або як у слові cough (coffin).
як у слові thought (taut).
як у слові bough (cow)
Список варіантів вимов
Slough вимовляють трьома способами залежно від значення:
— іменник, що означає шкуру, яку скидає тварина, і дієслово, похідне від нього.
— іменник, що означає брудну місцевість, і дієслово, похідне від нього. Також для іменника, що означає стан депресії.
— альтернативна американська вимова іменника, що означає брудну територію, та дієслово, похідне від нього.
Назва міста Слау (Slough) в долині Темзи в Англії вимовляється .
Приклади вимови
Приклад речення з використанням усіх дев'яти вимов, які зазвичай зустрічаються в сучасному вживанні (за винятком hough, оскільки зараз такий правопис рідковживаний):The wind was rough along the lough as the ploughman fought through the snow, and though he hiccoughed and coughed, his work was thorough.Інший, трохи коротший приклад:The rough, dough-faced ploughman fought through the borough to the lough, hiccoughing and coughing.Інші варіанти вимови можна знайти у власних іменниках, багато з яких мають не англійське, кельтське походження — ірландське, шотландське або валлійське. Наприклад, у Сполучених Штатах ough може вимовлятися як у прізвищі Coughlin, як в Ayscough та як в імені Colcolough.
Два буквосполучення ough у назві англійського топоніма Loughborough вимовляються по-різному: . Крім того, у назвах трьох парафій, Мілтон-Кінз — Вотон (Milton Keynes—Woughton) , Лоутон (Loughton) і Бротон (Broughton) , це буквосполучення теж звучить по-різному.
Tough, though, through і thorough утворюються шляхом послідовного додавання однієї букви, але в британській англійській усі вони звучать по-різному (утім, в американській англійській вимови though і thorough збігаються).
Для ілюстрації цієї дивної непослідовності було написано кілька гумористичних віршів:
A rough-coated, dough-faced ploughman strode, coughing and hiccoughing, thoughtfully through the streets of Scarborough.
«O-U-G-H» Чарлза Баттелла Луміса (Charles Battell Loomis)
«Ough, a Phonetic Fantasy» Вільяма Томаса Гуджа (William Thomas Goodge)
«I take it you already know» Ті. Ес Вотта (T. S. Watt)
«Enough Is Enough» Розмері Чен (Rosemary Chen)
Реформи правопису
Через непередбачуваність вимови цього буквосполучення було висунуто чимало пропозицій щодо реформування англійської орфографії з метою наблизити написання слів до їх вимови. Деякі спроби реформування були більш-менш вдалими.
Загалом пропозиції щодо реформування орфографії сприймаються схвальніше у Сполучених Штатах, ніж в інших англомовних регіонах. Однією з проблем є те, що вимова з велярним фрикативом досі зустрічається в деяких частинах північно-східної Шотландії, населення якої, наприклад, вимовляє trough як .
У квітні 1984 року на своїх щорічних зборах Товариство спрощеного правопису ухвалило такі внутрішні правила:
Скорочувати ough до u, коли воно звучить як : through → thru.
Скорочувати ough до o, коли воно звучить як : though → tho (dough → doh).
Скорочувати ough до ou, коли воно звучить як : bough → bou, drought → drout, plug → plou.
Замінювати ough на au, коли воно звучить як : bought → baut, ought → aut, thought → thaut.
Замінювати ough на of, коли це звучить як : cough → cof.
Замінювати ough на uf, коли воно звучить як : enough → enuf, tough → tuf.
Див. також
Gnoti
Примітки
Англійська мова
|
3049354
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%80
|
Революційний терор
|
Революційний терор — це політика залякування, яка проводилася революціонерами. Режим революційного терору може бути направлений як проти конкретних осіб чи соціальних груп, які виявилися політичними противниками революції, так і проти мирного населення взагалі. В залежності від конкретного періоду, революційний терор розглядається або як держваний злочин відносно законого керівництва, яке править країною на той момент; або як державна політика контреліти, що виграла в процесі революційних подій і затвердилася при владі на якийсь період.
Часто супроводжується контр-революційним терором.
Приклади революційного терору
Епоха терору (Французька революція)
Революційний тероризм в Російській імперії
Червоний терор в Росії
Червоний терор в Ефіопії
Див. також
Лівий тероризм
Примітки
Терор
Комуністичний тероризм
|
4850806
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D1%8C%20%28%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%2C%201919%29
|
Пам'ять (оповідання, 1919)
|
Пам'ять (оповідання, 1919)
Пам'ять — фантастичне оповідання американського письменника жахів і наукової фантастики Говард Лавкрафта, написане в 1919 році і опубліковане в травні 1923 року.
Тема
«Пам'ять» використовує багато поширених у Лавкрафта образів та ідей, таких як реліквії глибокого минулого та речі «без імені». Крім того, його пристрасть до величезних монолітних руїн (улюблений образ багатьох інших письменників, які пишуть про Ктулху та жахи) очевидна в складному описі, що міститься в цій багатосторінковій розповіді.
Сюжет
Події розгортаються у стародавній долині Нісу, у вкритих рослинністю кам'яних руїнах, детально описаних Лавкрафтом. Ці монолітні кам'яні брили тепер слугують лише для гнізд сірих жаб та змій. Подекуди серед руїн ростуть великі дерева, на яких мешкають маленькі мавпи. По дну цієї долини протікає велика, слизька червона річка Тан.
Персонажі
У «Пам'яті» залучені лише два персонажі: «Джин, що переслідує місячні промені» та «Демон Долини». Джин запитує Демона, хто колись давно поклав каміння на місці нинішніх пустельних руїн біля річки Тан. Демон відповідає, що пам'ятає ім'я істот «ясно», але тільки тому, що їхнє ім'я римувалося з назвою річки: їх звали Люди. Він також «смутно» пам'ятає, що вони були схожі на маленьких мавп, які зараз стрибають по руїнах. Джин відлітає назад до своїх місячних променів, а Демон обертається, щоб у мовчазному спогляданні розглядати мавпу.
Навіяння
Долина Ніс натхненна віршем Едгара Аллана По «Долина Ніса». Лавкрафт описує джина і демона з рисами магічного характеру, на кшталт Східних казок. Імовірно, джин ототожнюється з Місяцем, а Демон Долини з «Пам'яттю», однак, обидва персонажі є самобутніми, незалежно від фольклору, тому що вони знаходяться в Країні снів. Ім'я істот, які побудували палац, римується з назвою річки (англ. Than — Man), тому в українському перекладі річку називають «Дина» (римується з «Людина»).
Паралелі
В оповіданні «Фатум, що спіткав Сарнат» описані істоти, що зійшли з Місяця, які побудували місто Сарнат.
В оповіданні «Поляріс» описано місто з мармуру та істот, які жили в набагато давніші епохи.
В оповіданні «З позамежжя» згадуються істоти, які жили в стародавні епохи.
Примітки
Посилання
Пам'ять у бібліотеці Лавкрафта
Оповідання 1919
Оповідання 1923
Науково-фантастичні повісті США
Твори Говарда Лавкрафта
|
1549328
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0
|
Правова доктрина
|
Правова доктрина — це зумовлена духовним і інтелектуальним розвитком, станом моральності та політико-правовою культурою суспільства цілісна і гармонічна система принципів, поглядів, уявлень, ідей, концепцій і модельних норм щодо права і його розвитку, які виступають теоретичним стрижнем та концептуальною основою державотворчої, правотворчої, правозастосовної та право тлумачної діяльності.
В сучасній юридичній літературі, зокрема і тій, що присвячена аналізу джерел романо-германського права, термін «доктрина» вживеться у кількох значеннях:
як вчення або філософсько-правова теорія;
як думки вчених юристів з тих чи інших питань, які стосуються сутності і змісту різних юридичних актів, з питань правотворчості і правозастосування;
як наукові роботи найавторитетніших дослідників у галузі держави і права;
як коментарі різних кодексів або окремих законів.
Юридична енциклопедія наводить таке визначення правової доктрини: «правова доктрина — це сукупність наук, знань про певне правове явище». За умови, що правова доктрина охоплює широкий спектр принципово важливих методологічних питань, вона може започаткувати розвиток відповідної теорії права, але здебільшого вона являє його складовий елемент.
У контексті правознавства правову доктрину слід розуміти як вчення про право та ідеї, що підтримуються й відстоюються корпорацією юристів . Таким чином, більшість учених розуміє доктрину як систему принципів, уявлень, поглядів на природу, суспільство і людину.
Основні погляди
Залежно від визначення ученими змісту поняття «правова доктрина», ролі і місця цього складного, поліаспектного феномену в правому житті суспільства наукові дослідження умовно можна розділити на дві групи:
Одні автори (А. О. Васильєв, М. М. Вопленко, В. В. Дєрвоєд, О. О. Зозуля, С. А. Карапетян, М. В. Кармаліта, Т. М. Пряхіна, Р. В. Пузиков, В. В. Сорокін та ін.) розглядають доктрину як джерело (форму)права або як чинник, що здійснює фактичний вплив на правотворчу й правозастосовну практику. Цей підхід виражає «прикладний», регулятивний потенціал правової доктрини, яка в цьому розумінні не лише статично відображає стан правової діяльності, але й активно впливає на всі ключові елементи правової системи: вироблені юридичною наукою поняття, юридичні конструкції, теоретичні положення й інші наукові правові абстракції, що є результатом пізнавальної діяльності та відбивають в узагальненому вигляді сутність сторони і закономірні зв'язки правової реальності, у тій чи іншій формі активно використовуються в різних галузях юридичної діяльності.
Інші науковці (С. С. Алексєєв, П. П. Баранов, Н. Л. Гранат, С. В. Батуріна) розглядають доктрину як категорію значно вищого порядку. В їх розумінні вона є комплексною, інтегруючою, що виступає в ролі своєрідної моделі, політико-правової діяльності, правового регулювання, яка відображає потреби суспільства, його духовно-моральні підвалини, культуру, традиції, право — і державотворення.
Використання цього терміна знайшло відображення також в українському нормативно-правовому полі. Частина 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право» вимагає при застосуванні права іноземної держави встановлювати зміст «згідно з офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі». Це єдине положення у законодавстві України, яке передбачає врахування при тлумаченні нормативно-правових актів доктрин.
Ознаки правової доктрини
Правова доктрина тісно пов'язана з юридичною наукою, що виступає для неї у ролі своєрідного життєдайного джерела, основи, витоку. Таким чином, правова доктрина має похідний щодо правової науки характер. Доктрина, доктринальні положення створюються, як правило у результаті проведення фундаментальних наукових досліджень. Ці дослідження пов'язані з «формуванням й вдосконаленням понятійного апарату, глибоким та всебічним аналізом сутності явищ та процесів, з'ясуванням закономірностей розвитку юридичної практики.» Остання як різновид соціально-історичної практики є «одним з важливих критеріїв істинності, цінності й ефективності наукових досліджень»
Лише та частина наукових положень набуває ознак доктринальності, яка отримує загальне визнання юридичної спільноти, що є підставою для легітимації доктрини в суспільній свідомості, можливого офіційного визнання державою (наприклад шляхом включення того чи іншого доктринального положення в текст закону), сприйняття її юридичною практикою. У зв'язку із цим доцільно навести слова М.М Коркунова, який вважав, що «коли серед юристів з приводу того чи іншого питання сформувався усталений погляд, то він безперечно впливає на юридичну практику, яка враховує його в силу наукового авторитету юриспруденції, доки не буде спростований відповідний погляд communis opinion doctorum». М. Є. Мочульська у зв'язку з цим слушно зауважує, що «доктриною стають лише ті наукові твердження, які мають особливу наукову цінність та є загальновизнаними у наукових колах».
На підставі аналізу чинного законодавства і практики його реалізації доктрина формує відповідну систему знань, ідей, суджень про право й правову систему в цілому. Йдеться про констатацію нею певного рівня правового розвитку країни. Розглядаючи правову доктрину під цим кутом зору, І. О. Краснова і Є. В. Вавілін визначають правову доктрину як внутрішньо взаємопов'язану, історично зумовлену сукупність думок, поглядів, суджень, наукових і практичних інтерпретацій, що стосуються змісту законів, підзаконних актів, адміністративних та судових рішень.
Доктрина здатна не лише статично відображати правову дійсність, але й активно впливати на всі ключові елементи правової системи .З одного боку, доктрина виконує роль ідеальної основи, теоретичного стрижня правотворчості, а з другого — аналізуючи зміст чинних юридичних приписів, практику їх реалізації, пропонує конкретні шляхи вирішення проблемних питань, що виникають у процесі застосування норм права.
Взаємозв'язок з юридичною практикою є ще однією визначальною рисою правової доктрини. Правова доктрина, фундаментальні правові дослідження, що є її змістовним джерелом, у своїй основі зорієнтовані на майбутню реалізацію відповідних наукових висновків, належним чином сформульованих ідей, положень у державно-правовій практиці. Науковці підкреслюють, що основу правової доктрини становлять обґрунтовані висококваліфікованими ученими-юристами соціально-значущі юридичні розробки саме теоретико-прикладного характеру, які мають універсальний характер.
Правова доктрина набуває значення форми права лише за певних умов. Доктринальні положення стають загальнообов'язковими нормами права, а сама правова доктрина набуває ознак формального джерела права лише у разі її санкціонування.
Структура
теоретико-концептуальна основа доктрини, утворена із засадних ідей і принципів (для континентального права вона має логіко-теоретичний, раціоналістичний характер, а для релігійної правової сім'ї — догматичний));
центральний компонент — «тіло» доктрини, виражений у понятійно-категоріальному апараті, в якому відображені результати пізнання закономірностей виникнення, розвитку та функціонування права;
оціночно-прогностичний компонент, що є результатом критичного аналізу практики державо — і право творення та містить програмні положення рекомендаційного характеру.
Порівняльний аналіз правової доктрини в різних правових системах
Правова доктрина є джерелом права в різних правових сім'ях сучасного періоду.
Континентальна сім'я
Континентальна система була сформована під впливом відомих наукових шкіл (глосаторів, постглосаторів та гуманістів).
Континентальне право розвивалось починаючи з запозичення римського права, тлумачення кодексу (зводу законів) Юстиніана та закінчуючи включенням загальних норм в національні кодекси. Особливістю романо-германського права є його виразна доктринальність та концептуальність.
Великою повагою серед юристів романо-германського права отримало використання доктринального тлумачення законів, яке являє тлумачення цілей правових норм, а також правових актів що здійснюється через науковий аналіз права. Головною ознакою доктринального тлумачення законів виступає не формальна обов'язковість, а переконливість і висока кваліфікація осіб, що здійснюють тлумачення такого роду. Вищими судовими інстанціями досить часто використовується доктрина, коли формуються загальні підходи до застосування правових норм. Під час судового розгляду, судді континентального права можуть звертатися до думок вчених та інших авторитетних юристів.
Особливого значення вони набувають тоді, коли право, що регулює ті чи інші суспільні відносини, перебуває в процесі становлення, і є невизначеним, відсутні ті чи інші норми права або інститути, які є необхідними. Особливо чітко вплив правової доктрини виявляється, коли перед судами в ході розгляду справи постає «важка» справа (наприклад, справами щодо відносин, які або регулюються за допомогою суперечливих норм, або не регулюються ніякими нормами взагалі). Судді континентальних систем для подолання прогалин у праві обов'язково звертаються до доктрини. Доктрина допомагає визначати загальні принципи і засади права, що є придатними для тлумачення
Правова доктрина у англо-саксонській сім'ї
В англосаксонській правовій системі, юридичні норми створюються самими суддями під час вирішення спірних питань стосовного певного конкретного випадку. Отже, в англійська правова доктрина розвивалась шляхом накопичення досвіду судових рішень. Історичне коріння лежить не в писаних законах, а саме в прецедентах.
В англо-американському праві не всі доктрини безпосередньо виступають як джерело права.
Не в кожній з них містяться норми права чи положення нормативного характеру.
Деякі з них, наприклад, доктрина верховенства парламенту в повсякденному житті проявляється лише у вигляді загального принципу, як показник варіанту поведінки законодавчих та виконавчо-розпорядчих органів. Набуття правовою доктриною в Англії значення джерела права залежить від визнання їх авторитету в суспільстві.
Сучасні наукові посібники утворюють групу літературних доктринальних джерел. Вони не несуть в собі обов'язкові правові норми, але на ці роботи часто посилаються, а автори цих робіт користуються великою повагою. До наукових збірників звертаються юристи (судді, адвокати) задля збільшення переконливості своїх рішень, або обґрунтування власної точки зору, а не з метою використання їх як первинних джерел.
З кінця XIX — початку XX ст. великого значення в правових системах цих країн як джерело права набувають систематизовані доктрини, що склалися внаслідок клопіткої практичної і академічної діяльності правознавців. Характерною ознакою всіх країн загального права є stare decisis — принцип обов'язковості дотримання прецеденту.
В Англії і Канаді є діючою доктрина верховенства парламенту, а Сполученим Штатам Америки притаманні численні судові доктрини, наприклад «доктрина політичного питання», згідно з якою суди не можуть вирішувати ті справи, що зачіпають політичні питання. Питання такого роду можуть вирішувати лише самі політичні гілки влади (законодавчою та виконавчою). Таке самообмеження суддів підкреслює доктрина, адже вони не втручаються у політичну сферу, а також не обираються народом та не несуть відповідальність перед виборцями за свою діяльність.
Правова доктрина в сім'ї релігійного права
Найактуальнішим джерелом права правова доктрина є для країн сім’ ї релігійного права.
Релігійне право будується на принципі авторитету, а тому висновки давніх юристів, знавців релігійних основ мають офіційне юридичне значення. Особливістю доктрини релігійних країн є її територіальне поширення. Доктрини поділяються на основні (романо-германська та англо-американська) та регіональні (мусульманська), але цей поділ є досить умовним. Мусульманська доктрина та ряд подібних до неї відноситься до регіональних доктрин.
На ранніх етапах розвитку юдейського права значну роль відігравала правова доктрина, а у процесі формування норм юдейського права — праці вчених-богословів.
З розвитком юдейського права значення доктрини як джерела права поступово зменшувалось. Вона була витіснена більш практичними тлумаченнями равінів та їх судів. На сьогодні, доктрина як джерело юдейського релігійного права існує поряд з доктринами ізраїльського світського права, а також відіграє велику правотворчу, правозастосовну та правоохоронну роль. Формально, основним джерелом права є закон, але доктрина та звичай є доповнюючими джерелами права, які застосовуються для ліквідації прогалин у праві, а також як повага до культури та релігії корінного населення, різноманітних релігійних шкіл, каст.
Мусульманське право є своєрідною релігійно-правовою доктриною, яка формувалась протягом всього часу існування ісламської релігії, а це близько тринадцяти століть.
Суддя, у мусульманському праві при вірішенні справи звертається не до Корану, який є основою цього права і основним його джерелом, а до праць юристів та учених-богословів, які містять в собі пояснення текстів священної книги, певні обов'язки, правила поведінки.
У своїй правозастосовній практиці судді використовують доктрину мусульманського права (Іджма) — авторитетну думку, якої досягли вчені-богослови однієї або всіх юридичних шкіл з питань ісламу і обов'язків мусульман.
Особливе значення доктрини для розвитку мусульманського права пояснювалось не лише прогалинами та протиріччям в Корані, але й тією обставиною, що більшість норм, які в них містились, мали божественне походження, а тому були вічними та незмінними. Саме тому вони не могли, бути відкинуті та замінені нормативно-правовими актами держави.
Можна зробити висновок, що з ІХ-Х центральна роль серед джерел мусульманського права належить доктрині. Відступлення від самовільного розуміння права суддями означало канонізацію, тих висновків шкіл мусульманського права, що склалися середині ІХ століття. З цього моменту доктрина стає головним джерелом мусульманського права. Така думка підтримується відомими арабськими та західними дослідниками. Наприклад, Р. Давід наголошує: «Суддями мусульманського права не тлумачиться Коран, бо авторитетне тлумачення цієї книги надається докторам права, а судді посилаються тільки на їх праці.»
В добу Середньовіччя доктрина була основним, але не єдиним джерелом мусульманського права.
Слід відмітити, що правова доктрина і досі відіграє роль формального джерела права.
Основним джерелом мусульманського права, на сучасному рівні, доктрина виступає лише в окремих країнах (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). Провідним джерелом чинного мусульманського права вона є там, де в регулюванні суспільних відносин беруть участь обидві норми — релігійна та правова, причому перша є джерелом другої.
Див. також
Правова доктрина в Україні
Доктрина
Нормативно-правовий акт
Юдейське право
Іджма
Прецедент
Кодекс Юстиніана
Примітки
Посилання
Семеніхін І. В. Правова доктрина: поняття та особливості // ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО (Випуск 18). — 2009. — 135—137.
Семеніхін І. В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз // Х. : ФІНН, 2012. — 88 с. (Серія «Наукові доповіді»; вип. 2) наук. ред. О. В. Петришин
Семеніхін І. В. Цитування суддями наукових джерел: вітчизняний та зарубіжний досвід // Теорія і практика правознавства. — 2015. — Вип. 1 (7). — 20 с.
Семеніхін І. В. Вторинні джерела англо-американського права // Теорія і практика правознавства. — 2014. — Вип. 2 (6). — 21 с.
Семеніхін І. В. Правова доктрина в релігійних правових системах (на прикладі мусульманського права) // Форум права. 2013. № 3. С. 552—566.
Семеніхін І. В. Правова доктрина, наукова спільнота та влада: окремі питання співвідношення та взаємодії // / Теорія і практика правознавства. — 2016. — Вип. 1. — 14 с.
Література
Марченко М. Н. Сравнительное правоведение: Общая часть / М. Н. Марченко. — М. : Зерцало, 2001 год.- 560 стр.
В. В. Копєйчиков. Доктрина правова //
Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І. В. Семеніхін; наук.ред. О. В. Петришин . -Х.:Юрайт, 2012.- 88 с. -(Серія «Наукові доповіді»; вип..2).
Про Воєнну доктрину України [Текст]: Указ Президента України від 15.06.2004 р. № 648/2004// Офіц. вісн. України.-2004.-№ 30.- Ст. 2005; Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту [Текст]: Указ Президента України від 28.09.2004 р.№ 1148/2004 // Офіц. вісник. України.-2004.-№ 39.-Ст.2584.
Про міжнародне приватне право [Текст]: Закон України від 23.06.2005 р.№ 2709-4 //Відом. Верхов. Ради України.-2005.-№ 32.-Ст.422.
Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України[Текст]: в 4 т. Т.4 :Методологія тлумачення нормативно правових актів України/ відп.ред. В. Г. Ротань.-К.:Юрид.книга,2008.
Карташов, В. Н. Юридическая практика [Текст] / В. Н. Карташов // Общая теория права: курс лекций / под общ.ред. В. К. Бабаева. — Н. Новгород: Нижегород. ВШ МВД РФ, 1993.
Пузиков Р. В. Юридическая доктрина в сфере правового регулирования (проблеми теории и практики) [Текст]: дис. … канд.юрид.наук: 12.00.01 / Руслан Владимирович Пузиков .-Тамбов, 2003.
Цвік М. В., Петришин О. В. Підручник: Загальна теорія держави і права. «Право» Харків 2011.
Порівняльне правознавство: підручник / С. П. Погребняк [та ін.]; за заг. ред. О. Петришина; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». — Х. : Право, 2012. — 272 с.
Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — 274 с
Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2004. — 656 с.
За загальною редакцією академіка НАПрН України О. В. Петришина. Підручник «Порівняльне правознавство» — Харків «Право», 2012. — ст. 105—107
Тацій В. Я. Вступне слово / В. Я. Тацій // Правова доктрина — основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п'ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. — Харків, 2013. — С. 24–26.
Тодика Ю. М. Конституція і правова доктрина [Текст] / Ю. М. Тодика // Вісник Академії правових наук України. 2000 р. № 1(20). — Х. : Право, 2000. — С. 42-50.
Максимов, С. І. Онтологічні та епістемологічні основи правової доктрини / С. І. Максимов // Правова доктрина — основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п'ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. — Харків, 2013. — С. 116—119.
Семеніхін І. В. Правова доктрина: поняття та особливості / І. В. Семеніхін // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип. 18. — Х. : Право, 2009. — С. 127—139.
Колісник В. П. Поняття конституційно-правової доктрини та формування конституційного ладу / В. П. Колісник // Правова доктрина — основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п'ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. — Харків, 2013. — С. 207—210.
Семеніхін І. Проблемні аспекти реалізації правової доктрини у правозастосовній практиці / І. Семеніхін // Вісник Академії правових наук України: зб. наук. пр. — Харків: Право, 2010. — № 3 (62). — С. 303—311.
Васильєв С. В. Правова доктрина — джерело процесуального права / С. В. Васильєв // Актуальні питання інноваційного розвитку: Науково-практичний журнал. — 2012. — № 2. — С. 70-76. — Бібліогр. : с. 74-76.
Тертишник В. М. Доктрина та проблеми і ризики конституційної й судово-правової реформи в Україні / В. М. Тертишник // Суспільно політичні процеси. Науково-популярне видання Громадської організації «Академія політичних наук». — К., 2016. Випуск 4. — С. 147—160.
Трофименко, В. А. Правова доктрина як основа формування правової системи України / В. А. Трофименко // Вісник Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. Сер. Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2009. № 2. — 2009. — С. 85-95.
Теорія держави і права
Правові концепції
|
6482226
|
https://en.wikipedia.org/wiki/German%20submarine%20U-63%20%281939%29
|
German submarine U-63 (1939)
|
German submarine U-63 (1939)
German submarine U-63 was a Type IIC U-boat of Nazi Germany's Kriegsmarine that served in the Second World War. She was built by Deutsche Werke AG, Kiel. Ordered on 21 July 1937, she was laid down on 2 January 1939 as yard number 262. She was launched on 6 December 1939 and commissioned on 18 January 1940 under the command of Oberleutnant zur See Günther Lorentz.
U-63 was initially assigned to the 1st U-boat Flotilla during her training period, until 1 February 1940. She stayed with that organization until her sinking.
Design
German Type IIC submarines were enlarged versions of the original Type IIs. U-63 had a displacement of when at the surface and while submerged. Officially, the standard tonnage was , however. The U-boat had a total length of , a pressure hull length of , a beam of , a height of , and a draught of . The submarine was powered by two MWM RS 127 S four-stroke, six-cylinder diesel engines of for cruising, two Siemens-Schuckert PG VV 322/36 double-acting electric motors producing a total of for use while submerged. She had two shafts and two propellers. The boat was capable of operating at depths of up to .
The submarine had a maximum surface speed of and a maximum submerged speed of . When submerged, the boat could operate for at ; when surfaced, she could travel at . U-63 was fitted with three torpedo tubes at the bow, five torpedoes or up to twelve Type A torpedo mines, and a anti-aircraft gun. The boat had a complement of 25.
Patrol
U-63 left the German island of Helgoland (also known as 'Heligoland'), on 17 February 1940. She, along with five other U-boats, took part in Operation Nordmark, a reconnaissance mission for the German Battleships and and Cruiser Admiral Hipper (for what proved to be an unsuccessful sortie). It took place in the vicinity of the Orkney and Shetland Islands between 18 and 20 February.
The boat sank the Santos off Kirkwall, Orkney, on 24 February 1940.
Fate
U-63 was sunk on 25 February 1940 by a mix of depth charges and torpedoes from the British warships , and and the submarine south of Shetland. The approximate location of the wreck site is .
One man died, there were 24 survivors. Those who survived spent the remainder of the war as POWs.
Summary of raiding history
References
Bibliography
External links
German Type II submarines
U-boats commissioned in 1940
U-boats sunk in 1940
World War II submarines of Germany
U-boats sunk by British submarines
U-boats sunk by depth charges
U-boats sunk by British warships
1939 ships
World War II shipwrecks in the North Sea
Ships built in Kiel
Maritime incidents in February 1940
|
1855340
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Arwad
|
Arwad
|
Arwad, the classical Aradus, is a town in Syria on an eponymous island in the Mediterranean Sea. It is the administrative center of the Arwad Subdistrict (nahiyah), of which it is the only locality. It is the only inhabited island in Syria. It is located from Tartus (the ancient Tortosa), Syria's second-largest port.
Today, Arwad is mainly a fishing town. According to the Syria Central Bureau of Statistics, during the 2004 census, it had a population of 4,403, predominantly Syrian Sunni Muslims. Plans were unveiled in May 2016 to renovate the island to become a tourist attraction.
Etymology
The original Phoenician city was named Arwad and was located on an island named. It is mentioned in the Annals of Thutmose III at the Karnak Temple as Irtu. It eventually became known as Arvad, Arpad, and Arphad. These were hellenized as Árados, which was Latinized as Aradus. In Arabic, it became Arwad.
Under the Seleucid Empire, AntiochusI renamed it Antioch after himself or the father of Seleucus the Great. It was distinguished from several other cities of that name as Antioch or (Antiókeia tôs Pierías).
Its site is also known as .
History
Ancient history
The island was settled in the early 2nd millenniumBC by the Phoenicians. Located some north of Tripolis, it was a barren rock covered with fortifications and houses several stories in height. The island was about 800 m long by 500 m wide, surrounded by a massive wall, and an artificial harbor was constructed on the east toward the mainland. It developed into a trading city in early times, as did most of the Phoenician cities on this coast. It had a powerful navy, and its ships are mentioned in the monuments of Egypt and Assyria. In the Bible, an "Arvad" is noted as the forefather of the "Arvadites", a Canaanite people. The Phoenicians collected rain water in cisterns and shipped fresh water to the island, eventually discovering an undersea freshwater spring nearby.
The city of Arwad seems to have had a sort of hegemony over the northern Phoenician cities, from the mouth of the Orontes to the northern limits of Lebanon, something like that of Sidon in the south. It brought under its authority some of the neighboring cities on the mainland, such as Marat (present-day Amrit) and Sumur, the former nearly opposite the island and the latter some kilometers to the south. It had its own local dynasty and coinage, and some of the names of its kings have been recovered.
Egyptian Period
Thutmose III of Egypt took it in his campaign in north Syria (1472BC), and it is noticed in the campaigns of Ramesses II in the early part of the 13th centuryBC.
It is also mentioned in the Amarna letters as being in league with the Amorites in their attacks on the Egyptian possessions in Syria.
About 1200BC or a little later, it was sacked by invaders from Asia Minor or the islands, as were most of the cities on the coast. but it recovered when they were driven back.
Assyrian Period
Its maritime importance is indicated by the inscriptions of the Assyrian kings. Tiglath-pileser I (BC) boasts that he sailed in the ships of Arwad. Ashurnasirpal II (BC) made it tributary, but it revolted and 200 men of Arwad were mentioned among the allies of Hadadezer of Aram Damascus at the Battle of Qarqar, when all Syria seems to have been in league against Shalmaneser III. At this time, the king of Arwad was Mattan Baal. It was afterward tributary to Tiglath-pileser III and Sennacherib; under Sennacherib, its king was Abd-Ilihit . Ashurbanipal compelled its king Yakinlu to submit and send one of his daughters to become a member of the royal harem.
Persian Period
Under the Persians, Arwad was allowed to unite in a confederation with Sidon and Tyre, with a common council at Tripolis. The Book of Ezekiel refers to its seamen and soldiers in the service of Tyre.
Hellenistic Period
When Alexander the Great invaded Syria in 332BC, Arwad submitted without a struggle under her king Strato, who sent his navy to aid Alexander in the reduction of Tyre. It seems to have received the favor of the Seleucid kings of Syria and enjoyed the right of asylum for political refugees. It is mentioned in a rescript from Rome about 138BC in connection with other cities and rulers of the East, to show favor to the Jews. This was after Rome had begun to interfere in the affairs of Judea and Syria and indicates that Arwad was still of considerable importance at that time.
The city has been cited as one of the first known examples of a republic in the Levant region, in which the people, rather than a monarch, are described as sovereign. The island was important as a base for commercial ventures into the Orontes valley.
Arwad inaugurated a new civic era in 259 BC, when its traditional royalty disappeared, and it became a free independent city within the Seleucid kingdom, during the reign of Antiochus II.
Roman Period
In Roman times, Arwad fiercely resisted Mark Antony when he came to Syria to find money there. When the city refused to co-operate, it was besieged in 38 BC, then eventually surrendered, which marked the end of its independence in 34–35 BC.
Bishopric
The city of Aradus, as it was then called, became a Christian bishopric. Athanasius reports that, under Roman Emperor Constantine the Great, Cymatius, the Chalcedonian bishop of Aradus and also of Antaradus (whose names indicate that they were neighbouring towns facing each other) was driven out by the Arians. At the First Council of Constantinople in 381, Mocimus appears as bishop of Aradus. At the time of the Council of Ephesus (431), some sources speak of a Musaeus as bishop of Aradus and Antaradus, while others mention only Aradus or only Antaradus. Alexander was at the Council of Chalcedon in 451 as bishop of Antaradus, Paulus as bishop of Aradus, while, at a synod held at Antioch shortly before, Paulus took part as bishop of both Aradus and Antaradus.
In 458, Atticus signed, as bishop of Aradus, the letter of the bishops of the province of Phoenicia Prima to Byzantine Emperor Leo I the Thracian protesting about the murder of Proterius of Alexandria. Theodorus or Theodosius, who died in 518, is mentioned as bishop of Antaradus in a letter from the bishops of the province regarding Severus of Antioch that was read at a synod held by Patriarch Mennas of Constantinople. The acts of the Second Council of Constantinople in 553 were signed by Asyncretius as bishop of Aradus. At the time of the Crusades, Antaradus, by then called Tartus or Tortosa, was a Latin Church diocese, whose bishop also held the titles of Aradus and Maraclea (perhaps Rachlea).
It was united to the see of Famagusta in Cyprus in 1295. No longer a residential bishopric, Aradus is today listed by the Catholic Church as a titular see.
Medieval history
During the later part of the 13th century, in the time of the Crusades, the island of Ruad was used as a bridgehead or staging area by the Crusaders. It was the last piece of land that the Crusaders maintained in the Holy Land.
The Crusaders had lost control of the mainland in 1291 (see Fall of Acre), and the dwindling Kingdom of Jerusalem had been relocated to the island of Cyprus. In late 1300, in an attempt to coordinate military operations with the Mongol leader Ghazan, the Cypriots prepared a land-based force of approximately 600 men: 300 under Amalric of Lusignan, son of Hugh III of Cyprus, and similar contingents from the Templars and Hospitallers. The men and their horses were ferried from Cyprus to a staging area on Ruad, from which they launched raids on Tortosa while awaiting Mongol reinforcements. When the Mongols failed to arrive, the majority of the Christian forces returned to Cyprus, though a garrison was left on Ruad which was manned by rotating groups of different Cypriot forces. Pope Clement V formally awarded ownership of the island to the Knights Templar, who (in 1302) maintained a garrison with 120 knights, 500 bowmen and 400 Syrian helpers, under the Templar Maréchal (Commander-in-Chief) Barthélemy de Quincy.
In February 1301, the Mongols did arrive with a force of 60,000, but could do little else than engage in some raids around Syria. The Mongol leader Kutluka stationed 20,000 horsemen in the Jordan Valley to protect Damascus, where a Mongol governor was installed. Soon however, they had to withdraw.
The Egyptian Mamluks, who had been systematically re-establishing control over Palestine and Syria, sought to take Ruad as well. A Mamluk fleet landed a force on the island, engaging in combat with the entrenched Templars, and then establishing a lengthy siege, culminating with the Fall of Ruad, and the Crusaders surrendering on September 26, 1302, following a promise of safe conduct. However, the promise was not honored: all the bowmen and Syrian helpers were killed, and the Templar knights were sent to Cairo prisons.
Contemporary era
During WWI, the island was occupied by the French navy on 1 September 1915, under the leadership of Admiral Louis Dartige du Fournet, including warships such as Jauréguiberry, Jeanne d'Arc and Destrées. Later on, was appointed as its governor. Afterwards, the island was bombed by the Ottomans in November 1917, but their attack was repulsed by French sailors.
Under the French Mandate the dungeons of the fortress were used as a prison for resisting opposers, as the captives' still-visible graffiti attest.
In 1945, at the end of WWII, France wanted to preserve the island, hence started working to build a military base, in a geopolitical framework, to maintain a military position in the region, and to keep a cultural influence. But as a result of pressure from the United States, the island was ceded unconditionally to Syria at the end of 1945, a decision confirmed in 1946.
During the later half of the 20th century and the 21st century, the island's economy became more reliant on tourism, fishing and boatbuilding. This tourism focused economy was greatly impacted by the Syrian Civil War, due to the decreased travel to Syria. However, there has been no conflict on the island during the war, and it has been controlled by government forces since the beginning of the war. The COVID-19 pandemic has also affected the island's economy, further weakening the tourism industry, with many local businesses losing potential tourist related income.
See also
Arad, Bahrain
Arvada, Colorado, named after the Syrian island
Cities of the ancient Near East
List of islands of Syria
References and sources
References
Sources
Malcolm Barber, Trial of the Templars
Martin Bernal, Black Athena Writes Back (Durham: Duke University Press, 2001), 359.
Lawrence I Conrad, ‘The Conquest of Arwād: A Source-critical study in the historiography of the early medieval Near East’, in The Byzantine and early Islamic Near East: Papers of the First Workshop on Late Antiquity and Early Islam, edited by Averil Cameron and Lawrence I Conrad, Studies in late antiquity and early Islam, 1, vol. 1, Problems in the literary source material (Princeton: Darwin Press, 1992), 317–401.
Alain Demurger, The Last Templar
Hazlitt, The Classical Gazetteer, p. 53.
Lebling, Robert W. 2016. "Arwad, Fortress at Sea". Aramco World. January February 2016. Volume 67, no. 1. Pages 34–41.
Newman, Sharan (2006). Real History Behind the Templars. Berkley Publishing Group. .
Jean Richard, Les Croisades
Sylvia Schein, "Gesta Dei per Mongolos"
Dave Eggers, Zeitoun
External links
L'île d'Arwad, Suggestion to have Arwad recognized as a UNESCO world heritage site, in 1999
Hazlitt's Classical Gazetteer
Hundreds of pictures of the island
Google Earth location
Small Islands in the Near East
http://www.tartous-city.com
Syrian Ministry of Tourism Arwad Regeneration Programme
Populated places in Tartus District
Phoenician cities
Mediterranean islands
Islands of Syria
Prison islands
Hebrew Bible cities
States and territories established in the 2nd millennium BC
Archaeological sites in Tartus Governorate
Populated coastal places in Syria
Towns in Syria
Castles and fortifications of the Knights Templar
Castles and fortifications of the Kingdom of Jerusalem
Former kingdoms
|
1981470
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Шулька
|
Шулька — хутір у складі Баймацького району Башкортостану, Росія. Входить до складу Іткуловської 1-ї сільської ради.
Населення — 181 особа (2010; 235 в 2002).
Національний склад:
башкири — 100%
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Баймацького району
Хутори Башкортостану
|
116190
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ripley%2C%20Maine
|
Ripley, Maine
|
Ripley, Maine
Ripley is a town in Somerset County, Maine, United States. The community was named after Brigadier General Eleazer Wheelock Ripley of the War of 1812. The population was 484 at the 2020 census.
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which is land and is water.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 488 people, 217 households, and 139 families living in the town. The population density was . There were 316 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 99.6% White, 0.2% African American, and 0.2% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.2% of the population.
There were 217 households, of which 21.2% had children under the age of 18 living with them, 50.2% were married couples living together, 9.7% had a female householder with no husband present, 4.1% had a male householder with no wife present, and 35.9% were non-families. 25.8% of all households were made up of individuals, and 7.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.25 and the average family size was 2.65.
The median age in the town was 49.1 years. 18.4% of residents were under the age of 18; 4.3% were between the ages of 18 and 24; 22% were from 25 to 44; 38.9% were from 45 to 64; and 16.4% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 51.0% male and 49.0% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 452 people, 182 households, and 141 families living in the town. The population density was 18.4 people per square mile (7.1/km). There were 262 housing units at an average density of 10.7 per square mile (4.1/km). The racial makeup of the town was 99.56% White, 0.22% Native American and 0.22% Asian.
There were 182 households, out of which 27.5% had children under the age of 18 living with them, 67.6% were married couples living together, 5.5% had a female householder with no husband present, and 22.0% were non-families. 16.5% of all households were made up of individuals, and 6.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.48 and the average family size was 2.71.
In the town, the population was spread out, with 21.5% under the age of 18, 6.0% from 18 to 24, 28.1% from 25 to 44, 32.3% from 45 to 64, and 12.2% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females, there were 93.2 males. For every 100 females age 18 and over, there were 96.1 males.
The median income for a household in the town was $35,250, and the median income for a family was $40,000. Males had a median income of $27,411 versus $22,917 for females. The per capita income for the town was $17,224. About 4.0% of families and 6.6% of the population were below the poverty line, including 1.5% of those under age 18 and 10.0% of those age 65 or over.
Notable person
Grenville C. Emery, founder of the Harvard-Westlake School in Los Angeles
References
External links
SAD 46 website
Towns in Somerset County, Maine
Towns in Maine
|
36145359
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Svobodinovo
|
Svobodinovo
|
Svobodinovo is a village in Chernoochene Municipality, in Kardzhali Province, in southern-central Bulgaria. It is located southeast of Sofia. It covers an area of 4.937 square kilometres and as of 2007 it had a population of 187 people.
References
Villages in Kardzhali Province
|
805355
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%88%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BA-%D0%B5-%D0%BB%D0%B5-%D0%9F%D1%96
|
Пешарик-е-ле-Пі
|
Пешарик-е-ле-Пі, Пешарік-е-ле-Пі — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Од. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 640 км на південь від Парижа, 175 км на захід від Монпельє, 45 км на захід від Каркассонна.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
Сусідні муніципалітети
Посилання
Пешарик-е-ле-Пі на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Од
Примітки
Муніципалітети департаменту Од
|
15783679
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ruffey-sur-Seille
|
Ruffey-sur-Seille
|
Ruffey-sur-Seille (literally Ruffey on Seille) is a commune in the Jura department in the region of Bourgogne-Franche-Comté located in eastern France.
Population
See also
Communes of the Jura department
References
Communes of Jura (department)
|
2210732
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%85%D1%96%D0%BF%D0%BE%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Архіпов Олександр Анатолійович
|
Архіпов Олександр Анатолійович
Олександр Анатолійович Архіпов — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Станом на лютий 2019 року — військовослужбовець, Генеральний штаб Збройних сил України.
Нагороди
За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов'язку відзначений — нагороджений
орденом «За мужність» III ступеня (3.11.2015).
Джерела
Декларації
Службовці Генерального штабу ЗСУ
|
4694964
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Clinopodium%20bolivianum
|
Clinopodium bolivianum
|
Clinopodium bolivianum — вид квіткових рослин з родини глухокропивових (Lamiaceae).
Біоморфологічна характеристика
Кущик 80 см заввишки. Ефектні трубчасті білі квіти.
Поширення
Ареал: північно-західна Аргентина, Болівія, Південне Перу.
Росте у пухкому ґрунті, на виходах скелястих пісковиків.
Синоніми
Clinopodium kuntzeanum (Briq.) Kuntze
Gardoquia obovata Griseb. ex Wedd.
Micromeria boliviana Benth.
Satureja boliviana (Benth.) Briq.
Satureja kuntzeana Briq.
Xenopoma bolivianum (Benth.) Griseb.
Примітки
bolivianum
Флора Аргентини
Флора Болівії
Флора Перу
|
35049607
|
https://en.wikipedia.org/wiki/H2BFM
|
H2BFM
|
H2BFM
H2B histone family, member M is a protein that in humans is encoded by the H2BFM gene.
References
Further reading
|
2890385
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BB%D1%8E%D0%B7%D0%B8
|
Ґлюзи
|
Ґлюзи — село в Польщі, у гміні Віслиця Буського повіту Свентокшиського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Келецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура на день 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Буського повіту
|
3458417
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Sapientiae%20christianae
|
Sapientiae christianae
|
Sapientiae christianae — енцикліка Папи Римського Лева XIII, яку він опублікував 10 січня 1890 р. за назвою: «Про християн як громадян» (про соціальні обов'язки християн). Присвячена головним обов'язкам християн стосовно Церкви та держави. Зокрема, Папа Римський закликає католиків відмовлятися від дотримання цивільних законів, якщо це суперечить релігійному вченню. Спонукав католиків боротися за місце релігії в суспільному житті. Також стосується відносин між церквою та державою. Цей офіційний документ Святого Престолу має № XXXIV із загального числа LXXXVI.
Причина виникнення
Цей документи виник у період чергових нападів проти Церкви, що протистояла підтримуваним гаслам антикатолицизму, Французької революції, культуркампфу, агностицизму, прагматизму; питання секуляризації, матеріалізму, гедонізму та модернізму. Папа Лев XIII дав відповідь на гучні питання.
Мета енцикліки
Енцикліка нагадує християнам справжню мету людини (соціальної істоти) — об'єднатися з Богом і досягти спасіння від порочності, недосконалості. Вважається — створено людей на образ Божий. Тому душа людини завжди шукає божественного, тому задоволення земного світу не можуть доставити істинного щастя, якщо відкинена духовність і зупинено пошук правди віри. Мета суспільства — з пояснень Лева XIII — допомогти індивідові досягти цього об'єднання.
Вказується, що товариства, які не підкоряються Божим Законам, руйнуються і занепадають. Визнається факт, що настав час, коли оголошують релігію зайвою. Єдиним виходом і порятунком для майбутніх поколінь пропонується повернення людей до дотримання Божих Заповідей, що полягає у заклику до всього людства, людей доброї волі. Тому мета цієї енцикліки — показати обов'язки кожного католика перед Церквою, що кожен повинен робити і чого слід дотримуватися, щоб захистити себе і свою родину, свою громаду, свою націю та все людство від падіння на досягнення вічного життя.
Наголошується, що перший основний обов'язок християнина — бути вірним і любити Святу Церкву, оскільки духовні блага, які надає Церква, є аксіологічно вищими за ієрархією, ніж тілесні блага. Люди повинні завжди слухати голос Церкви, тому що Божий Закон є вищим від політичного, державного, людського. Християни повинні любити свою країну і підкорятися своїй країні, а отже, і її правителям, але лише тоді, коли їх накази не суперечать Божим Заповідям. Повинні дотримуватися прав людини та дбати про земне існування, але Божа справа для них повинна бути на першому місці. Далі католик повинен постійно пізнавати та вивчати істини віри, щоб зміцнити та вміти ефективно захищати свою віру від усіх нападів атеїстів. Слід також проголошувати віру, наставляти та євангелізувати інших людей. Обов'язок католика — проповідувати ділами Добру новину та вміти пояснювати помилки єресі. Для чого християни мають об'єднуватись з іншими у Церкві. А Церква як товариство Христа забезпечує силу для боротьби. Для чого християни повинні слухатися священика й особливо Папу Римського як голову Апостольської столиці.
Енциклікою стверджується, що Церква не втручається в державні справи, уряд і політику, але має право виступати з моральних питань у державі та боронити християнську релігію. У Церкві є ієрархія — єпископи на чолі з Папою, християни та інше духовенство, котрі повинні підкорятися. Католик повинен вести впорядковане життя, виконувати заповіді Божі та визнавати правди віри. Віруючі повинні плекати любов до ближнього як найважливішу чесноту і Божественну Заповідь. Сім'я є основним осередком суспільства, тому порятунок націй залежить від ретельного християнського виховання дітей.
Держава та сім'я
Родина є основою держави та Церкви. Держава має вести у великому масштабі сімейне життя, сприяти родинам. Держава може сприяти долі або одночасно і руйнувати її. Тому відповідальність батьків і матерів є передавання віри дітлахам. Папа попередив, що ті, хто відходить від християнської дисципліни і руйнують сімейне життя, винні у злочині проти природного права. Обов'язок батьків є виховання дітей у практикуванні християнської вірі та відповідальність перед батьками дітей прийняти образ життя з християнським віросповідуванням.
Християнський лад
Християни зв'язані власною совістю і відчувають відданість громадському порядкові. Швидка індустріалізація Європи та соціальні потрясіння спонукали Папу проголосити твердження щодо основних громадянських обов'язків християн:
Безбожна держава
Безбожна держава є лише оманливою ілюзією спільноти особистостей. Цей стосунок суспільства відноситься до життя сім'ї та держави. Тому що суспільство не було створене природою з метою бути кінцевою метою людини. Суспільству слід лише знайти підходящі засоби в і через суспільство (спільноту людей), щоби досягти досконалості. Атеїстична держава, як організація конкретних людей, найгіршим чином ігнорує своє призначення та свою правдиву долю, покликання служити родині, громадянам-громадянкам. Отже, таку спільноту людей організовану в державних службовців серед людей цілого народу (платників податків) слід розглядати не як цивілізовану спільноту, а як насмішкувату та оманливу ілюзію сучасної громади. Ключове оголошення Папи завершилося тим, щодо патріотизму, виразу любові до ближніх (любов до Батьківщини виражається також захистом Вітчизни незважаючи на ризик для власного життя):
Сумлінність віруючих та відданість віросповідуваню
Лев XIII в цій енцикліці постає як найвищий захисник Католицької Церкви:
Це не означає, що християни криваві бійці, тому що вони поєднують і:
Обов'язок й покірність
Суспільна влада (державна влада) є священною для християн, і навіть у своїх носіях (урядовцях, державних службовцях) вони певним чином визнають відображення та образ прояву Божественної Величності, що зобов'язує державу, як організацію людей, відповідати такому призначенню. Християни поважають справедливі записані державні закони й належним чином їх поважають, не з остраху перед державним насильством та юридичним покаранням, а як обов'язок вільної совісті. Якщо ж закони держави (де мешкають християни) явно не відповідають Божественному Законові, тоді Рух опору та виступи проти злих авторитетів є обов'язковим, а послух на користь злочинців — є злочином; і це також представляє безчестя для самої держави організованої такими її урядовцями й державними службовцями:
Основні пункти енцикліки
Потрібно повернутися до християнського життя індивідам й суспільству в цілому;
Важливість обов'язків християн
Обов'язки перед Церквою та перед Батьківщиною (патріотизм);
Жебраки у боротьбі між Церквою і державою;
Про духовну війну Церкви та обов'язки, що покладені на християн;
Віра;
Вчення Церкви;
Союз католиків (солідарність);
Покірність Церкві;
Подання єпископам й Папам Римським;
Церква є автономним суспільством, незалежним від громадянського суспільства;
Церква у взаємозв'язку з державами та її потребами;
Конкордія розумів;
Участь у громадському житті;
Небезпеки сучасних держав;
Засоби благодійності.
Див. також
Соціальна доктрина Католицької Церкви
Список енциклік
Джерела
Lettres apostoliques de S. S. Léon XIII (tome 2) (PDF)
Collectio «Documenta Catholica Omnia» (DOC)
Посилання
Text der Enzyklika bei vatican.va
Sapientiae christianae: The Chief Duties of Christians as Citizens // Virgo Sacrata
Sapientiae christianae // kathpedia.com
Testo integrale dell'Enciclica
Papież Leon XIII — encyklika Sapientiae christianae z 10 I 1890
Папські енцикліки
Католицьке соціальне вчення
З'явилися 1890
Християнство і політика
1890 у християнстві
Лев XIII
|
4828916
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Гільтерфінген
|
Гільтерфінген — громада в Швейцарії в кантоні Берн, адміністративний округ Тун.
Географія
Громада розташована на відстані близько 29 км на південний схід від Берна.
Гільтерфінген має площу 2,8 км², з яких на 41,1% дозволяється будівництво (житлове та будівництво доріг), 8,6% використовуються в сільськогосподарських цілях, 49,3% зайнято лісами, 1,1% не є продуктивними (річки, льодовики або гори).
Демографія
2019 року в громаді мешкало 4057 осіб (+2% порівняно з 2010 роком), іноземців було 8,6%. Густота населення становила 1444 осіб/км².
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 17% — особи молодші 20 років, 54,2% — особи у віці 20—64 років, 28,8% — особи у віці 65 років та старші. Було 1949 помешкань (у середньому 2 особи в помешканні).
Примітки
Громади Берну
|
57643231
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Valeriya%20Yuzviak
|
Valeriya Yuzviak
|
Valeriya Yuzviak (born 1999) is a Ukrainian female rhythmic gymnast. She is member of Ukrainian rhythmic gymnastics national team since 2016. At the 2018 Rhythmic Gymnastics European Championships in Guadalajara she won two silver medals in team events.
References
External links
1999 births
Living people
Ukrainian rhythmic gymnasts
Sportspeople from Uzhhorod
Gymnasts at the 2019 European Games
European Games medalists in gymnastics
European Games silver medalists for Ukraine
Medalists at the Rhythmic Gymnastics European Championships
Medalists at the Rhythmic Gymnastics World Championships
21st-century Ukrainian sportswomen
|
4861693
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B6%D1%8F%20%28%D0%91%D1%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Залужжя (Бєжаницький район)
|
Залужжя (Бєжаницький район)
Залужжя — присілок в Бєжаницькому районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Полистовське муніципальне утворення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Полистовське муніципальне утворення.
Населення
Примітки
Населені пункти Бєжаницького району
|
45670187
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Heckler%20%26%20Koch%20VP9
|
Heckler & Koch VP9
|
Heckler & Koch VP9
The Heckler & Koch VP9 (known as SFP9 in Europe and Canada) is a polymer-framed semi-automatic striker-fired handgun. The VP designation in the name refers to Volkspistole, which translates to "people's pistol", while SFP stands for "striker-fired pistol". The 9 stands for the caliber designation of 9 mm. The VP9 is the third striker-fired pistol that HK has produced. A variant of the VP9, the VP40, is chambered for .40 S&W; the VP40 is known as SFP40 in Europe and Canada.
History
According to the manufacturer, Heckler & Koch (HK), the pistol was under development for more than four years before its release in June 2014. Originally, it was designed on request of the Bavarian State Police, to replace the HK P7. As HK has a long history with striker-fired pistols, they decided to update their lineup with a newly designed striker system that gives their pistols a single stage-like trigger feel with a clean break. The original name for the pistol was, "P30X," as it is essentially a striker-fired derivative of the Heckler & Koch P30. However, it was changed to "VP9" for the U.S. commercial market.
Design details
The VP9 is a striker-fired pistol that features a Picatinny rail, ambidextrous controls, a hammer forged polygonal barrel, and changeable back and side straps to make the pistol grip customizable for any shooter's hand with 27 options of grip configuration. It was in development for more than four years and is Heckler & Koch's first striker-fired handgun since the P7 series pistols were introduced in the 1980s. The pistols are made in Heckler & Koch's Oberndorf factory in southwest Germany.
Most striker-fired handguns have a pre-travel pull that increases in weight as the shooter squeezes it rearward. The VP9 trigger has a short, light take-up with a solid, single action type break followed by a short positive reset. The average weight of the stock trigger pull is . The VP9 trigger has a consistent pre-travel pull followed by a positive set with clean break. Disassembly does not involve releasing the striker by squeezing the trigger.
Both the VP9 and VP40 use Heckler & Koch's ergonomic handgun grip design that includes three changeable backstraps and six side panels that allow the pistol's to fit any and all hand sizes. Molded finger grooves in the front of the pistol's grip also instinctively position the shooters hand for optimal shooting.
Although influenced by other HK models, the VP9 has a few innovations of its own. The controls are completely ambidextrous. A slide release is present on both sides of the frame and the magazine release can be easily activated by left- or right-handed shooters.
A new feature is HK's patented charging supports. They are simple components that are mounted on each side of the rear of the slide and provide better gripping leverage for racking the slide rearward. The charging supports speed reloading and make operating the VP9 easier for shooters with reduced hand strength. The VP pistols use the same steel magazines as the Heckler & Koch P30 in both the 15 and 10-round capacity configurations.
The VP9 has an extended full size Picatinny MIL-STD-1913 rail molded into its polymer frame for mounting lights and accessories. The rail has been tested and certified to handle the heavier mounted accessories because of its full size which adds rigidity. This rigidity gives the VP9 superior capabilities compared to some of its polymer competitors whose frames flex under use and cannot handle the weight of some of the medium to larger mounted lights.
In the United States, the VP9 is available from retailers as a standard package (standard three-dot sights and two magazines included) or as a "LE" (Law Enforcement) package (factory-equipped tritium night sights and three magazines included). The night sights are Meprolight Tru-Dot. In late 2018, HK introduced the VP9 B (B for "button"), equipped with a push-button magazine release, in response to the preferences of the American market. In January 2020, HK updated the VP9 design with a slide cutout for mounting pistol red-dot optics, new higher-capacity 17-round magazines to replace the 15-round magazines, and iron sights with a blacked-out rear bladed sight, replacing the previous three-dot setup, all as new standard features for the pistol.
Reception
The Heckler & Koch VP9 won Guns & Ammo’s Handgun of the Year award in 2014.
American Rifleman, one of the National Rifle Association’s flagship magazines, named the Heckler & Koch VP9 the winner of the Golden Bullseye Award for 2015 Handgun Product of the Year.
Variants
European variants
SFP9 SF
Due to its trigger characteristics, the SFP9 SF variant is marketed by Heckler & Koch as a Special Forces pistol and not as a police duty pistol. The SFP9 SF has a trigger travel of approximately with a relatively short trigger reset of and a trigger pull of approximately .
SFP9 TR
The Technical Specifications (TR) of the German Police (Technische Richtlinie Pistolen im Kaliber 9mm x 19, Revision January 2008) for obtaining a German Police duty pistol certification require a first shot trigger pull of ≥, a trigger travel of ≥ and a trigger reset of ≥.
The SFP9 TR has a trigger travel of approximately with a trigger reset of and a trigger pull of approximately to accommodate German legislation on police duty handguns.
SFP9 M
Maritime variant with saltwater resistant coating (meeting NATO AC225 salt spray test and long-term saltwater test requirements) and OTB (Over The Beach) capability.
SFP9 OR
Optics ready variant with trigger.
SFP9 SD
Variant with threaded barrel (SD = Schalldämpfer), adjustable Super-Luminova night sights by LPA and short-reset, reduced trigger pull SF trigger. Note: This variant is often referred to as "SFP9 Tactical", but the correct designation is "SFP9 SD". Accordingly, the word "Tactical" is not found on the slide.
SFP9 SK
Sub compact variant with shortened grip and barrel. (SK = Subkompakt)
SFP9 SK SF
Sub compact variant of the SFP9 SF
SFP9 L
Variant with barrel. (L = Long)
SFP9 Match OR
Optics ready variant with barrel and exclusive to this variant match trigger and magwell, comes with 20-round magazines.
American variants
VP9
Standard version for the American market. Ships with two magazines and standard three-dot sights.
VP9SK
Subcompact variant, ships with two 10-round magazines.
VP9LE/VP9SKLE
Law enforcement variant that includes an additional magazine and tritium night sights.
VP Tactical
Variant with threaded barrel and fixed night sights; ships with three magazines.
VP Tactical OR
Optics ready variant with threaded barrel and fixed suppressor-height night sights; ships with three magazines.
VP9 B
American-style button magazine release version of the original VP9.
VP9 L
As of 2019, a "slide conversion kit" is available from the manufacturer that converts a VP9 or VP9 B to a long slide model, equivalent to the European SFP9 L.
VP9 Match
Optics ready variant with barrel and trigger, comes with 20-round magazines.
Users
Belgian customs/Border patrol: Replacement for the FN Browning Hi-Power MK III 9mm. Beginning in 2024, an unspecified number of SFP9 TR pistols have been delivered.
Bavarian State Police – Around 40,000 units ordered. Police officers will be equipped with the SFP9 by 2019.
Berlin Police – 24,000 SFP9 TR pistols and 450 SFP9 SK (subcompact) pistols were ordered in December 2017 with deliveries in 2018.
State Police of Lower Saxony – Approx. 22,000 pistols will consecutively replace the former P2000 pistols.
State Police of Saxony – More than 11,000 SFP9 pistols ordered in 2015. (Deliveries will take place from 2016 to 2018).
State Police of Brandenburg – Approx. 8,000 SFP9 pistols replacing the P228.
State Police of Mecklenburg-West Pomerania – 5,700 pistols ordered.
Saarland Police - 3,000 SFP9 pistols ordered.
German Navy - Kommando Spezialkräfte Marine (Kampfschwimmer)- SFP9-SF M variant
Japan Ground Self-Defense Force - Replacement for the SIG P220. Beginning in 2020, 323 SFP-9 pistols were purchased in 2020 for $279,000.
Reportedly used by some police units stationed at the Tokyo Olympics in 2021.
: Grand Ducal Police – Approx. 1,700 SFP9 pistols replacing the Smith & Wesson 686 as of 2017.
: Lithuanian Armed Forces - The SFP9 SF variant was selected by the Lithuanian Ministry of Defence as the future service pistol for the Lithuanian Armed Forces as of 2020.
National Police Agency (South Korea) - It was introduced as equipment for KNP Special Operations Unit by the National Police Agency in May 2022.
:
Cantonal police of Basel-Stadt – 900 pistols.
Cantonal police of Solothurn.
: 500 SFP9 were announced to be delivered in March 2023.
Phenix City, Alabama Police Department – 107 VP40 pistols will replace the department's Glock pistols.
Hyattsville, Maryland Police Department – purchased VP9 pistols for replacement of existing sidearms for its officers.
Madison, Wisconsin Police Department – officers can choose to carry an HK VP9 over other Glock offerings.
References
Further reading
External links
VP9 Operator's Manual (3rd edition, August 2014) via Wayback Machine
HK VP9 at Modern Firearms
Test firings by Hickok45: VP9, VP9SK, VP40
.40 S&W semi-automatic pistols
9mm Parabellum semi-automatic pistols
Heckler & Koch pistols
Semi-automatic pistols of Germany
Short recoil firearms
|
842508
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5-%D0%B0%D0%BD-%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%8C
|
Ве-ан-Монтань
|
Ве-ан-Монтань — муніципалітет у Франції, у регіоні Бургундія-Франш-Конте, департамент Жура. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 350 км на південний схід від Парижа, 50 км на південь від Безансона, 32 км на північний схід від Лонс-ле-Соньє.
Історія
У 1956-2015 роках муніципалітет перебував у складі регіону Франш-Конте. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Бургундія-Франш-Конте.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 90 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 221,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Ве-ан-Монтань на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Жура
Примітки
Муніципалітети департаменту Жура
|
15932312
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aucamville%2C%20Tarn-et-Garonne
|
Aucamville, Tarn-et-Garonne
|
Aucamville, Tarn-et-Garonne
Aucamville is a commune in the Tarn-et-Garonne department in the Occitanie region in southern France.
Monuments
See also
Communes of the Tarn-et-Garonne department
References
Communes of Tarn-et-Garonne
|
3334992
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%20%28%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Панксатоні (Пенсільванія)
|
Панксатоні (Пенсільванія)
Панксатоні — місто в США, в окрузі Джефферсон штату Пенсільванія. Населення — 5769 осіб (2020).
Географія
Панксатоні розташоване за координатами (40.943745, -78.974766). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 8,85 км², з яких 8,68 км² — суходіл та 0,17 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 674 особи/км². Було 2995 помешкань (338/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,9 %. Частка іспаномовних становила 0,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 19,2 % — особи молодші 18 років, 61,2 % — особи у віці 18—64 років, 19,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,6 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 84,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 80,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 17,8 % осіб, у тому числі 25,5 % дітей у віці до 18 років та 5,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 28,4 %, виробництво — 15,2 %, роздрібна торгівля — 14,8 %.
Примітки
Джерела
Містечка Пенсільванії
Населені пункти округу Джефферсон (Пенсільванія)
Населені пункти США, засновані 1816
|
2462215
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BA%D1%96%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BD%20%28%D0%A8%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D0%B2%D1%96%D0%B3-%D0%93%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%B9%D0%BD%29
|
Ноєнкірхен (Шлезвіг-Гольштейн)
|
Ноєнкірхен (Шлезвіг-Гольштейн)
Ноєнкірхен — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн. Входить до складу району Дітмаршен. Складова частина об'єднання громад Кірхшпільсландгемайнде-Гайдер-Умланд.
Площа — 25,14 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Шлезвіг-Гольштейну
|
34511293
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sonia%20Gaskell
|
Sonia Gaskell
|
Sonia Gaskell (14 April 1904 – 9 July 1974) was a Lithuanian-Dutch-Jewish dancer, choreographer, dance teacher, ballet and dance director.
Life and career
Sonia Gaskell was born in Vilkaviškis, Russian Empire (now located in Lithuania), to Russian Jewish parents. She first studied ballet in Kharkov, Ukraine. In 1921 she was sent to Palestine to escape Russian pogroms against the Jews. She relocated to Paris with her first husband in 1925, where she continued her ballet studies with Lyubov Yegorova and Léo Staats, and began dancing in nightclubs and touring cabaret shows during the 1930s.
She danced for the Ballets Russes from 1927–29 and Les Ballets de Paris where she served as director and choreographer until 1939, when she moved to Amsterdam with her Dutch husband. She worked as a dance teacher in Amsterdam, hiding from the Nazis during World War II, but still teaching. She established and served as director of companies including Ballet Recital, Ballet Studio '45 and the Netherlands Ballet. She was founder of the Netherlands Ballet Academy in The Hague, and served as artistic director of the Dutch National Ballet from 1961–68. Gaskell retired as director in 1969, and afterward served on the board of UNESCO and worked in TV productions. She died in Paris.
Gaskell's students included Audrey Hepburn and noted choreographers Hans van Manen and Rudi van Dantzig.
Personal life
Gaskell married twice. About 1922 she married the mathematician Abraham Goldenson in Palestine, but the couple separated in 1939. She then married architect Philipp Heinrich Bauchhenss (1894–1948). She had no children.
Legacy
In 2009 the Jewish Historical Museum and the Netherlands Theatre Institute presented an exhibition based on her life and work. The Sonia Gaskell Prize is awarded for excellence in choreography.
References
1904 births
1974 deaths
Dutch ballerinas
Dutch women choreographers
Dutch Jews
Ballet choreographers
Lithuanian female dancers
Lithuanian dancers
Lithuanian women choreographers
Lithuanian Jews
People from Vilkaviškis
Jewish dancers
20th-century Dutch ballet dancers
Lithuanian emigrants to France
|
883288
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BC
|
Космічний туризм
|
Космічний туризм — космічні або суборбітальні польоти в розважальних чи науково-дослідних цілях, за приватні кошти. Відповідно до досліджень громадської думки, багато людей мають велике бажання полетіти в космос. На думку фахівців, це бажання може стати важливим джерелом подальшого розвитку космонавтики.
Перші комерційні космонавти
Історія запуску туристів у космос розпочалася не надто вдало. Першою туристкою у космосі мала стати педагогиня Шерон Кріст Маколіфф у 1986 році. Свій квиток вона виграла у конкурсі «Вчитель у космосі». Однак долетіти їй не вдалося. На 73 секунді польоту у шатла вибухнув паливний бак, що призвело до руйнування корабля та загибелі команди. Після цього інциденту уряд Сполучених Штатів заборонив непрофесіоналам літати в космос.
Перший вдалий політ у космос цивільного відбувся у 2001 році. Туристом став американський мультимільйонер Денніс Тіто. З огляду на те, що в Америці були заборонені польоти в космос цивільних, у 1991 році (незадовго до розпаду СРСР) Тіто почав узгоджувати з Радянським Союзом. Після розпаду СРСР космічна програма росії відчувала брак фінансування, тому Тіто активізував перемовини та домовився про купівлю квитка у космос до Міжнародної космічної станції за 20 млн дол. 28 квітня 2001 року американець на російському космічному кораблі «Союз» разом із двома космонавтами піднявся з космодрому «Байконур» на орбіту Землі. На борту МКС мільйонер провів тиждень. Рік по тому російський корабель «Союз» доставив на МКС ще одного туриста – американського мільйонера Марка Шаттлворта. Після цього у космос літали ще п'ятеро туристів. Останнім мандрівником перед тривалою перервою став засновник і керівник компанії Cirque du Soleil Гі Лаліберте у 2009 році. Ціна квитка на той момент дорівнювала 35 мільйонам доларів. Після цього польоту ера космічного туризму призупинилася на більш ніж 10 років.
Розвиток космічного туризму
Компанія SpaceX знаходиться на останній стадії розробки пілотованого космічного корабля Dragon 2. У 2020 році планується його перший тестовий політ із екіпажем SpaceX DM-2 до МКС. Після цього на ньому також зможуть літати космічні туристи від Space Adventures.
У 2021 році планується запуск Космічного готелю Aurora.
Перші суборбітальні польоти туристів від Virgin Galactic планувались 2011 року. У квітні 2018 їхній суборбітальний літак VSS Unity здійснив один із завершальних тестових польотів. Подібні проєкти планувалися компаніями Space Adventures та EADS.
2005 року Роскосмос і Space Adventures підписали меморандум про наміри щодо підбору космонавтів-непрофесіоналів та інвесторів для реалізації комерційного проєкту з обльоту Місяця. Space Adventures отримала ексклюзивні права з маркетингу і підбору космонавтів-непрофесіоналів й інвесторів для комерційного обльоту Місяця, РКК «Енергія» отримала право на технічне виконання цього проєкту. Політ планувалось здійснити на допрацьованому кораблі «Союз». Реалізація проєкту передбачалась в найближчі п'ять років.
Компанія Excalibur Almaz також активно працює над виведенням на орбіту космічного готелю на базі радянського проєкту «Алмаз». Перші польоти планувалось розпочати 2012 року.
22 травня 2023 року астронавти приватної місії Axiom Mission 2 Пеггі Уітсон, Джон Шоффнер, Алі аль-Карні та Райяна Барнауї прибули на ракеті SpaceX на Міжнародну космічну станцію.
Список космічних туристів
1. Денніс Тіто (2001) — американський підприємець та мультимільйонер італійського походження.
2. Марк Шаттлворт (2002) — південноафриканський бізнесмен, перший африканець, що побував у космосі. Найбільше відомий, як засновник дистрибутиву Linux під назвою Ubuntu.
3. Грегорі Олсен (2005) — засновник компанії Sensors Unlimited Inc, доктор наук.
4. Ануше Ансарі (2006) — американка перського походження, вчений. Голова компанії Prodea systems, Inc. 18 вересня 2006 стала першим космічним туристом серед жінок.
5. Чарльз Сімоні (2007, 2009) — учасник двох космічних польотів на російських кораблях Союз ТМА до Міжнародної космічної станції. Програміст. Винахідник угорської нотації.
6. Річард Герріот (2008) — програміст і підприємець зі США, відомий як розробник комп'ютерних ігор.
7. Гі Лаліберте (2009) — засновник і керівник компанії Cirque du Soleil (Цирк Сонця).
8. Джефф Безос (2021) — американський підприємець, засновник інтернет-магазину Amazon.com (1994) та аерокосмічної компанії Blue Origin, комерційний астронавт. Найбагатша людина світу у 2018-2021 роках за версією агентства Bloomberg.
9. Річард Бренсон (2021) — англійський підприємець, засновник корпорації Virgin Group, до складу якої входить одна з найбільш відомих в останні роки Virgin Galactic.
Плануються польоти:
1. Джаред Айзекман — американський мільярдер і пілот, співзасновник і генеральний директор компанії «Shift4 Payments».
Вартість польоту
Початкова вартість туру на орбіту становила 20-23 млн доларів. З липня 2007 року вартість космічного туру зросла з 20 до 30-40 мільйонів доларів. Крім того, була оприлюднена ціна нової послуги — виходу космічного туриста у відкритий космос — 15 мільйонів доларів.
Європейське аерокосмічне агентство (EADS) вважає, що подорожі в космос найближчим часом стануть доступнішими. Вартість польоту, включно із тижневим тренуванням, становитиме 200 тис. євро.
У лютому 2022 купити квиток на космічний політ Virgin Galactic Річарда Бренсона стало доступно широкому загалу, вартість - 450 тисяч доларів. Зазначається, що із цієї суми 150 000 доларів потрібно внести авансом, з них 25 000 доларів не підлягають поверненню, якщо ви вирішите не летіти.
2021 рік у космічному туризмі
У 2021 році польоти туристів у космос знову активізувалися. 2021-й став роком космічного туризму. В умовах невагомості побувала рекордна кількість людей, які не є професійними астронавтами
двоє мільярдерів та власників аерокосмічних компаній стали першими пасажирами власних космічних кораблів - Джефф Безос та Річард Бренсон. Бренсон полетів в космос 11 липня. Політ тривав майже дві години. Ракетоплан Virgin Galactic піднявся на висоту понад 80 км. Окрім Бренсона, на борту перебували два пілоти та три космонавти. Безос злітав в космос 20 липня на ракетно-капсульній системі New Shepard, який побудувала його компанія Blue Origin. Політ тривав 11 хвилин. Разом із ним на борту були присутні брат Марк, 18-річний нідерландець Олівер Демен та 82-річна льотчиця Уоллі Фанк;
легендарний Капітан Кірк (актор Вільям Шетнер) із серіалу Star Trek відчув справжню невагомість у віці 90 років;
SpaceX відправила на орбіту Землі чотирьох астронавтів-любителів;
космічним туристам належать звання наймолодших та найстаріших людей, що побували у космосі.
Відновленню туристичних польотів посприяв допуск приватних компаній до космічного простору та конкуренція, яка загострилася між ними. Водночас ціни на політ у космос суттєво знизилися.
Туристичні космічні маршрути
● Суборбітальні польоти. Надати такий політ можуть компанії Blue Origin і Virgin Galactic. За 15 хвилин польоту на висоті 100 кілометрів необхідно заплатити 250 тисяч доларів.
● Польоти на МСК. Space Adventures, яка від 2001 року доставила на Міжнародну космічну станцію семеро туристів, після багаторічної перерви готується відправити у космос восьмого туриста.
● Політ навколо Місяця. Такий туристичний маршрут запланований на 2023 рік на борту багаторазового космічного корабля SpaceX Starship, який ще розробляється компанією винахідника Ілона Маска. Одним із туристів стане японський мільярдер Юсаку Маєдзава.
● Стратосферні польоти. Один із найдоступніших космічних польотів – стратосферний. Ціна за квиток стартує від 70 тис. дол. Перебування в невагомості становить 1 хвилину.
Космічні приміщення
У космічному туризмі на даний момент важко отримати комфортне житло, тому власники аерокосмічних компаній розглядають варіант використання Міжнародної космічної станції. Цей варіант розміщення не рекомендують як туристичну визначну пам’ятку, оскільки гості не побачать очікуваного результату. Його створено для проведення досліджень, а не для розваг. Перше покоління космічних готелів має запропонувати туристам набагато комфортніші враження.
Що стосується концепції космічного готелю, яку планував Space Island, такий готель може запропонувати гостям усі переваги, які вони можуть знайти в готелі на Землі та навіть більше. Невелике гравітаційне тяжіння, створене космічним містом, що обертається, дозволить космічним туристам і мешканцям ходити навколо та нормально функціонувати в структурі. Із зручностей будуть можливими: водопостачання, завод з переробки сміття та медичні установи. Крім того, космічні туристи зможуть навіть здійснювати космічні прогулянки.
Безпека у космосі та навколишнього середовища
Навколишнє середовище
З появою приватних компаній, таких як SpaceX, Blue Origin і Virgin Galactic, комерційний космічний туризм за набагато доступнішими цінами стає реальністю, і за останні кілька років десятки туристів перетнули лінію Кармана. Кожна запущена ракета впливає на навколишнє середовище. Вплив запусків ракет на навколишнє середовище загалом важко оцінити станом на зараз через постійні оновлення у виробництвах та переробках потенційних космічних кораблів, особливо для майбутніх ракет, які використовуватимуться для космічного туризму. Наприклад, щодо вуглекислого газу, ракети, що спалюють водень і кисень (для прикладу, New Shepard від Blue Origin), не виробляють безпосередньо вуглекислий газ, хоча викиди, відбуваються в процесі виробництва цього палива. Ракети з прямими викидами вуглекислого газу, такі як Falcon 9 SpaceX, викидають приблизно від 200 до 400 тонн вуглекислого газу за один запуск, що можна порівняти з комерційним рейсом з Нью-Йорка до Лондона [s< a i=2>]. Однак ракети зазвичай мають 1% пасажирів комерційних рейсів, що робить вуглецевий слід цих пасажирів набагато більшим.
Викиди вуглекислого газу не єдині. Гасові ракети не виробляють «чистого» горіння, що призводить до викиду чорної сажі у верхні шари атмосфери. Навіть чисті ракети на основі водню викидають азот і водяну пару, що призводить до дуже яскравих довготривалих хмар у верхніх шарах атмосфери. Ці викиди можуть як охолоджувати, так і нагрівати залежно від умов. Вчені також стурбовані впливом запусків ракет на озоновий шар, оскільки кожен запуск створює невелику, короткочасну дірку. Приватні компанії не єдині, що шкодять оточенню та захисним шарам, оскільки нова система космічного запуску NASA теж забруднює довкілля.
Індустрія запуску, особливо для космічного туризму, наразі все ще мала та має переважно локальний і короткочасний вплив на навколишнє середовище. Навіть якщо у відносному вираженні космічний турист має величезний вуглецевий слід, в абсолютному вираженні цей вплив все одно незначний, особливо якщо дивитися на авіаційну галузь, з якою часто порівнюють космічні польоти. Однак ключовою відмінністю є ступінь регулювання. Авіаційна галузь ретельно контролюється незалежними організаціями, які забезпечують управління повітряним рухом, стандартизований зв’язок і чіткі міжнародні закони. Тому польоти на літаку є одними з найбезпечніших видів транспорту. Космічні польоти більше залежать від стандартів безпеки державних або приватних організацій. Незважаючи на історично високі стандарти безпеки, приблизно 3% астронавтів загинули під час своїх космічних польотів. Це свідчить про те, що космічні польоти все ще є і, ймовірно, залишаться небезпечною галуззю. Зростання космічного туризму неминуче призведе до збільшення кількості смертей серед (переважно ненавчених) туристів.
Конвенція про відповідальність
Міжнародне космічне право є складною темою, проте угода Управління ООН з питань космічного простору (UNOOSA) особливо актуальна: Конвенція про відповідальність. Договір передбачає, що «держава-запускач» несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за збитки, заподіяні її космічними активами (стороннім об’єктам). Стан запуску в цьому випадку відноситься до стану, з якого запускається ракета. Конвенція про відповідальність покладає на держави абсолютну відповідальність за шкоду, завдану іншим державам на землі чи в повітряному просторі. Однак збитки на орбіті будуть призначені державам на основі вини. Параметри та поріг цієї несправності не визначені Конвенцією про відповідальність чи іншими інструментами міжнародного права.
Ця конвенція створює величезну відповідальність, і в результаті США разом із такими країнами, як Франція та Китай, запровадили національне законодавство, яке покладає на компанії-запуски відповідальність через обов’язкове страхування першого рівня позовів від 50 до 500 мільйонів доларів. Будь-яка претензія, що залишилася понад це, покривається відповідною «державою запуску» (Примітка: у США дещо складніша система). Крім того, великі космічні країни часто вимагають від космічних компаній отримання ліцензії на запуск, яка включає набір стандартів безпеки як для пілотованих, так і для вантажних польотів. Хоча такі заходи повинні створити безпечне середовище для космічних польотів, існує побоювання, що компанії-запуски можуть наслідувати приклади з морської галузі, де кораблі зареєстровані в далеких податкових гаванях. Космічні компанії могли б запускати з країн із меншими стандартами безпеки, що здешевило б запуски. Запускаюча держава все одно буде нести відповідальність за будь-які збитки, спричинені запусками, навіть якщо вони не зможуть фактично заплатити в разі інциденту.
Див. також
Багаторазова авіаційно-космічна система
Туризм на Місяць
Примітки
Посилання
Космічний туризм
Як нам полетіти в космос. Чи космічний туризм реальність для українця?
Космос для туристов . Космос из объекта научного исследования превращается в область туризм
Space Tourists (A documentary film by Christian Frei)
«Мечты сбываются» документальный фильм телестудии Роскосмоса о космических туристах (2010, Первый канал)
Миронов Ю.Б., Топорницька М.Я. Космічний туризм: соціально-економічні детермінанти становлення та розвитку у світі // Підприємництво і торгівля. 2019. Вип.24. С.167-170.
Космічний туризм як вид активного відпочинку майбутнього [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://umn.ua/news/4666
How Space Tourism Works [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://science.howstuffworks.com/space-tourism.htm
Space Tourism: A Closer Look on Safety Sustainability [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://spacegeneration.org/space-tourism-a-closer-look-on-safety-sustainability
Космонавтика
Космічний туризм
Типи туризму
|
41228964
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Giorgi%20Kvirikashvili
|
Giorgi Kvirikashvili
|
Giorgi Kvirikashvili (born 20 July 1967) is a Georgian politician who was Prime Minister of Georgia from 30 December 2015 to 13 June 2018. Prior to that he was Minister of Economy and Sustainable Development from 25 October 2012 until 1 September 2015, Minister of Foreign Affairs from 1 September 2015 until 30 December 2015, and Deputy Prime Minister from 26 July 2013 until 30 December 2015. Kvirikashvili has led initiatives to advance Euro-Atlantic and European integration and highlight Georgia as an attractive location for foreign investment.
On 20 June 2018, Mamuka Bakhtadze, who previously served as Kvirikashvili's Minister of Finance, was approved by the Georgian Parliament to succeed Kvirikashvili in a 99–6 vote.
Education
Born in Tbilisi, Kvirikashvili went through the compulsory military service in the Soviet army from 1986 to 1988. He graduated from the Tbilisi State Medical University with a degree in Internal Medicine in 1991 and then from the Tbilisi State University with a degree in economics in 1995. In 1998, he obtained a master's degree in finances from the University of Illinois.
Career
Kvirikashvili worked as an executive for various banks in Georgia from 1993 to 1999 and as a deputy head of fiscal and monetary office at the State Chancellery of the President of Georgia in 1999. On Same year, kvirikashvili joined president Eduard Shevardnadze's Ruling Party, Union of Citizens of Georgia (UCG) and became member of parliament. In 2000, with other 9 MPs kvirikashvili split from ruling UCG and founded new party named New Rights Party. After the Rose Revolution swept Mikheil Saakashvili to the presidency of Georgia, Kvirikashvili returned to his businesses. From 2006 to 2011, he was Director General of Cartu Bank, owned by the multi-billionaire tycoon Bidzina Ivanishvili. With Ivanishvili's coming in politics and the victory of his Georgian Dream coalition over Saakashvili's United National Movement in the October 2012 parliamentary election, Kvirikashvili was appointed Minister of Economy and Sustainable Development of Georgia in the cabinet of Bidzina Ivanishvili in October 2012. He additionally assumed the office of Vice Prime Minister in July 2013. He retained both these positions in the succeeding cabinet of Irakli Garibashvili, Ivanishvili's choice as his successor, in November 2013.
In December 2015, Kviriashvili was nominated by the Georgian Dream coalition as new Prime Minister after Irakli Garibashvili announced his resignation. Kvirikashvili and his incoming cabinet won the confidence vote in the Parliament with 86 votes to 28 on 30 December 2015. Kvirikashvili's government was focused on growing the economy and promoting entrepreneurship. One of the major reforms under his premiership was the so-called Estonian Tax model, which taxes a company's pay-out dividends but not its profits, in 2018. Kvirikashvili has said that he would like to make Georgian–American relations "a backbone of regional stability, economic development, and democratization."
Links
Official Youtube Channel
References
|-
|-
Prime ministers of Georgia
Businesspeople from Tbilisi
1967 births
Living people
Georgian Dream politicians
Government ministers of Georgia (country)
Foreign ministers of Georgia
Economy ministers of Georgia
Members of the Parliament of Georgia
Politicians from Tbilisi
Tbilisi State Medical University alumni
Tbilisi State University alumni
University of Illinois alumni
21st-century politicians from Georgia (country)
|
1916946
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%92%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Філіповський Вадим Миколайович
|
Філіповський Вадим Миколайович
Вадим Миколайович Філіповський (Фіоіпповський; 1975—2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Життєпис
Народився 1975 року в місті Підгородне (Дніпропетровська область). 1990 року закінчив 9 класів середньої школи № 1 міста Підгородне, у 1993 році — ПТУ № 2 міста Дніпропетровськ за спеціальністю «Верстатник». Відслужив строкову службу в лавах ЗСУ (1993—1994 роки), був спецпризначенцем. У мирному житті працював на різних посадах на різних приватних підприємствах; остаттім часом — у охоронній фірмі «Крок», мав багато нагород та відзнак.
У часі війни мобілізований 25 березня 2014 року, стрілець-зенітник, 25-а окрема повітрянодесантна бригада. Бронежилета придбав собі сам.
В бою 12 серпня 2014-го загинуло 10 вояків, серед них і Філіпповський Вадим.
Брат Микола Філіповський — також вояк ЗСУ, важкопоранений в боях.
Похований у Підгородному.
Без Вадима лишились мама, дружина Оксана, син Ярослав 2010 р.н., брат.
Нагороди та вшанування
14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
його портрет розмішений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 2, ряд 3, місце 30.
вшановується 12 серпня на ранковому церемоніалі загиблих українських героїв, які загинули в різні роки внаслідок російської агресії.
6 травня 2016 року у місті Підгородне на фасаді будівлі навчально-виховного комплексу № 1, де навчався Вадим, йому відкрито меморіальну дошку.
Примітки
Джерела
Дніпровська зоря
Філіпповський Вадим Миколайович
Український Меморіал
https://www.ngua.org/people/453 Небесна Гвардія]
Уродженці Підгородного
Померли в Бахмутському районі
Поховані в Дніпровському районі (Дніпропетровська область)
|
2791788
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Мурованка (значення)
|
Мурованка (значення)
Населені пункти та їхні частини
Мурованка — село в гміні Покшивниця Пултуського повіту Мазовецького воєводства
Мурованка — село в гміні Варка Груєцького повіту Мазовецького воєводства
Мурованка — частина села Бродла в гміні Альверня Хшановського повіту Малопольського воєводства
Мурованка — частина села Нескуж у гміні Острув-Мазовецька Островського повіту Мазовецького воєводства
Мурованка — частина села Шівсько (Шувсько) в гміні В'язівниця Ярославського повіту Підкарпатського воєводства
Мурованка — колонія в гміні Ярослав Ярославського повіту Підкарпатського воєводства
Мурованка — лісова осада в гміні Єднорожець Пшасниського повіту Мазовецького воєводства
Примітки
|
5063851
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BA%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Масарик (фільм)
|
Масарик (фільм)
Масарик (в англомовному прокаті A Prominent Patient) — чесько-словацький біографічний драматичний фільм 2016 року режисера Юліуса Шевчика. Фільм був показаний у спеціальній секції Берлінале на 67-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Він здобув дванадцять чеських левів, у тому числі чеського лева за найкращий фільм. Перший показ фільму відбувся у кінотеатрі Lucerna Kino.
Сюжет
Дія фільму розгортається в 1937—1939 роках, трьох останніх років життя Яна Масарика, коли він був послом Чехословаччини у Великій Британії. Фільм починається зі смерті першого чехословацького президента і батька Яна Томаша Гарріга Масарика. Ян стає послом у Великій Британії. Чехословаччина зазнає агресії з боку нацистської Німеччини, яка підтримує судетських німців. Масарик намагається переконати уряд Сполученого Королівства допомогти його батьківщині, але за умовами Мюнхенської угоди Чехословаччина змушена віддати Німеччині свої прикордонні території. Спустошений Ян Масарик виїжджає до Сполучених Штатів. У жовтні 1938 року він опинився у психіатричному санаторії у Вайнленді, штат Нью-Джерсі. В інтерв'ю з директором інституту доктором Штайном, німецьким емігрантом, який утік від Гітлера, він згадує своє недавнє минуле, смерть батька 1937 року і особливо неспокійні дні кінця вересня 1938 року, коли він служив послом Чехословаччини в Лондоні. Психічно неврівноважений, страждаючий на депресію, він гірко звинувачує себе за те, що неспромігся запобігти розпаду республіки. Німеччина вторглася до Чехословаччини, і Масарик тепер людина-вигнанець. В Америці він намагається забути особисту та політичну зраду, яку він та його країна пережили, але ці події затьмарюють кожен його крок. Як посол Чехословаччини в Лондоні Масарик не зміг заручитися підтримкою англійців та запобігти розоренню своєї країни. За допомогою доктора Штайна, німецького психіатра-емігранта та письменниці Марсії Давенпорт, Масарик намагається перемогти свої проблеми та заново пережити драматичні події, що призвели до початку Другої світової війни.
Акторський склад
Фільмування
Зйомки складалися з двох частин. Восени 2015 року зйомки почалися в Словаччині, а в січні 2016 року перенеслися до Чехії. Деякі сцени також знімали в Нідерландах. Загалом зйомки тривали 40 днів. Сцени, що розгортаються в Лондоні, знімалися в Празі.
Відгуки
Критика
Фільм загалом отримав неоднозначні чи позитивні відгуки критиків. На агрегаторі Kinobox він має 68 %. Фільм отримав дванадцять нагород «Чеський лев» і вісім нагород «Sun in a Net Awards». Участь Масарика в Sun in a Net Awards привернула увагу завдяки його успіху на «Чеських левах». На Берлінському міжнародному кінофестивалі фільм отримав прохолодні відгуки від критиків. Критики розкритикували дешеві сцени сексу, епатажність фільму і заплутаний сюжет. Вони також розкритикували деяких акторів другого плану.
Нагороди
Примітки
Посилання
Masaryk
Masaryk
Фільми словацькою мовою
Фільми Словаччини 2016
Фільми Чехії 2016
Фільми про Другу світову війну
|
1280950
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Karl%20Knies
|
Karl Knies
|
Karl Knies
Karl Gustav Adolf Knies (29 March 18213 August 1898) was a German economist of the historical school of economics, best known as the author of Political Economy from the Standpoint of the Historical Method (1853). Knies taught at the University of Heidelberg for over 30 years, and was perhaps the most theoretically oriented economist of the older historical school.
Like others in the German historical school, Knies disliked the attitudes of the "classical school" (Adam Smith, David Ricardo, and their followers), particularly their belief that the pursuit of individual self-interest redounded to the good of the community. In his Political Economy, p. 157, he comments that self-interest is "in the public interest, so to speak, in its weakness, and dangerous in its strength" (gemeinnützig, so zu sagen, in seine Schwäche und gefährlich in seine Stärke).
Knies is very important to early American economic thought, as some of its founders studied under him, e.g., John Bates Clark attended from 1872 to 1875 the University of Zurich and the University of Heidelberg where he studied under him; Clark supervised the thesis of Frank Knight, who in turn influenced Paul Samuelson, who was the first to win the John Bates Clark Medal for the best American economist under age forty. Richard T. Ely studied under Knies and received his Ph.D. in 1879 in Heidelberg. Knies is the central-most figure in the network of winners of the Nobel Memorial Prize in Economics.
Publications
Statistics (1850)
Political Economy from the Standpoint of the Historical Method, (1st ed., 1853, Braunschweig; 2nd ed., 1883)
Money and Credit (1873–6, 2nd ed., 1885)
References
Braeuer, Walter, „Knies, Karl“, in: Neue Deutsche Biographie 12 (1979), pp. 182 (online copy)
External links
1821 births
1898 deaths
German economists
Historical school economists
|
59900395
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Claire%20Nouvian
|
Claire Nouvian
|
Claire Nouvian (born 19 March 1974) is a French environmental activist, journalist, television producer, film director and organizational leader.
Claire Nouvian was born in Bordeaux. After a career in journalism, she engaged in advocacy for protection of the ocean and marine life. She was awarded the in 2012. She received the Goldman Environment Prize in 2018, the second French person to receive this prize (after biologist Christine Jean in 1992).
References
1974 births
Living people
Mass media people from Bordeaux
French journalists
French film directors
French environmentalists
Women environmentalists
Place Publique politicians
Goldman Environmental Prize awardees
|
1104088
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/10143%20%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%B2%D0%B0
|
10143 Камогава
|
10143 Камогава (10143 Kamogawa) — астероїд головного поясу, відкритий 8 січня 1994 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,137.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (10101-10200)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1994
Головний пояс астероїдів
|
2239424
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BC%20%D0%B7%20%D0%95%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D1%97
|
Менедем з Еретрії
|
Менедем з Еретрії (345/4 до н. е. — 265 до н. е.) — давньогрецький філософ, засновник еретрійської школи, походженням з Еретрії. Вивчав філософію спочатку в Афінах, потім у Стільпона та Федона. Твори Менедема не збереглися, крім кількох зауважень у наступних письменників.
Про його філософські погляди є уривчасті відомості. Афіней, цитуючи Епікрата, вважає, що Менедем був платоніком, але за іншими відомостями він віддавав перевагу Стільпону. Згідно з Діогеном Лаертським, Менедем вважав благо за корисність, заперечував цінність негативних суджень, оскільки тільки афірмації висловлюють істину. В етиці, за свідченнями Плутарха та Цицерона, він високо цінував чесноту. Цицерон також повідомляє, що Менедем був послідовником мегарської школи. Діоген говорить, що Менедем не залишив творів, і Елідо-еретрійська школа незабаром припинила своє скромне існування.
Література
Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. / Пер. и прим. М. Л. Гаспарова. Общ. ред. и вступ. ст. А. Ф. Лосева. (Серия «Философское наследие»). — М.: Мысль, 1979. — 624 с.
Античная философия: Энциклопедический словарь. М., 2008. С.484-485.
Примітки
Давньогрецькі філософи
|
33495028
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Na%C3%ABla
|
Naëla
|
Naëla
Nataly Rivera best known as Naëla (born in Bogota, Colombia), is a Colombian singer, author and songwriter. She made her music debut as the opening act in the show that Mexican group Camila gave in Bogota in 2010. Followed this, she released her debut single No Quiero Estar Sin Ti belongs to her debut album Naëla. In 2011, she released two new single of her album, Esta Noche Mando Yo and Muero Por Amarte.
Career
2009–2010: Musical debut
Naëla made her music debut on December 10, 2009, in a showcase made in Bogota, in the Hard Rock Cafe's place; in front of more than 300 guests among whom were journalists, entrepreneurs, media, her family and friends.
On February 16, 2010, she released her first single named No Quiero Estar Sin Ti from her debut album, counting with a great success; success that led her to be part of different projects among which stands out her special appearance in the Canal Caracol's TV Production Tierra De Cantores in 2010. Besides, she was one of the invited artists in the premiere of the Canal RCN' Serie La Pola performing her song No Quiero Estar Sin Ti and let her to be the winning at Dj TV Awards 2010 in the category for Best Female National Artist.
2011: Next singles, success and debut album
On March 21, 2011, she released her second single, Muero Por Amarte, the music video was released on March 22, 2011, and was directed by Leo Carreño and currently it has 34.735 plays in YouTube. The single was produced in several editions (Electro Soka, Club Dance, Balada Pop and others) and has reached #9 in National Latin Top 20.
She was invited to be part of the Commemoration of El Tiempo's Newspaper with other artists as Jorge Celedón.
On May 11, 2011, Naëla was the selected artist to be the opening act of Mexican group Camila in their show in Bogota. In addition to performing some of her own songs, she performed her version of the song Equivocada originally performed by Mexican singer Thalía.
With her show as the opening act of Camila, Naëla reached #1 in National Top 10 with important artists as Enrique Iglesias, Camila, Luis Fonsi and others.
On September 11, 2011, Naëla released her third single named Esta Noche Mando Yo duet with singer Obie-P. With this single, Naëla reached #9 in National Latino Top 30 made by National Report. A weeks later, the single Esta Noche Mando Yo reached #5 in National Latino in the Week #43. On September 11, the audio video was released in her official YouTube's Channel. The official music video will be released in 2012.
On November 19, Naëla released her debut album named Naëla with 11 songs includes her fourth first singles written and produced by herself alongside Mauricio Rivera and Carlos Agüera.
2012-2014: International success
On January, Naëla was invited by singer Franco De Vita to perform his hit Tan Sólo Tú (originally singing duet with Alejandra Guzmán. With her third single Esta Noche Mando Yo, Naëla gets into the Ecuador's radio stations becoming a hit. In her native radio stations (Colombia) Naëla gets into the best 10 songs. Months later Naëla released her fourth single Por Tu Amor in a new version (urban) exclusive for promotion duet with Tres Coronas vocal lead P.N.O. The music video was directed by Pipe Orjuela between cities Bogota and Ibagué and was released in her YouTube channel on May 16, 2012, reaching the top of the radio video channels.
Thanks to the success of Por Tu Amor Naëla was invited by RCN TV to make a special appearance in the reality show Protagonistas de Nuestra Tele where she performed her hit Esta Noche Mando Yo.
Likewise, Naëla was invited by Caracol TV to be jury in the TV program Sábados Felices. Sunday April 26, was invited to be part of the XXXIV walk Colombia solidarity supporting the campaign Al Paso Con Los Valores
Thanks to the success in her music career, Naëla was nominated for second in the Shock Award in Colombia to Best New Solo Artist with her single Esta Noche Mando Yo competing with La Bermúdez, Duina del Mar, Rakel and Riva.
On September 6, 2012, Naëla released the first single of her upcoming studio album which is going to be released in 2013. Falso Amor. Falso Amor was written and produced by Naëla together with producer White Shark and her brother, singer and songwriter Mauricio Rivera. The music video was released on October 29, 2012, and was directed by Pipe Orjuela and co-directed by herself.
Naëla started a promotional tour of her single Falso Amor in different media of press, radio and TV and making some shows in bars, charity concerts and others. Her second album is expected for released in March 2013.
On April 21, 2013, Naëla confirmed in her official Twitter page that she would be part of the showcase and previous conferences of Billboard Latin Music Awards' meetings to be held on April 25, 2013, in Miami, Florida with Carlos Vives, Alejandra Guzmán, Gloria Estefan, Sebastián Yepes, Kany García, Carla Morrison, Olga Tañón, Beatriz Luengo, Mauricio Rivera, and other artists.
She released her single Sin Mirar Atrás, as the second single from her second studio album, Imparable produced by Luis Fernando Ochoa, famous for making hits for Shakira.
She released her single Quizas, as her first single released exclusively in Spain. The single was premiered on July 1 at Cadena Dial and on September 18, she confirmed the song Besar El Cielo as the next single of the album.
She was selected by Carlos Vives as his opening act in Madrid and Barcelona in October during his Corazón Profundo Tour.
In May 2014 she twice participated in the Evento 40 made by the Colombian radio station Los 40 Principales, where she sang songs of her album Imparable. On September 8, she released her new single, a cover of "Bazar", originally sung by Mexican girl group Flans. On September 22, 2014, she released digitally her first remix album The Remixes, which featured remixes of her second album' songs.
She was nominated for Premios 40 America by the radio station Los 40 Principales in Argentina for Best Artist or Group of Colombia alongside Piso 21, Carlos Vives, Maluma and Alkilados, being Naela the only Colombian female artist nominated in these awards.
2015-present: New studio album
On March 3, Naela was invited by the King of Spain Felipe VI of Spain and Queen Letizia of Spain at a special dinner held at the Royal Palace of Madrid where were also invited the current President of Colombia Juan Manuel Santos and his wife María Clemencia Rodríguez Múnera, footballers James Rodríguez and Carlos Bacca, and Colombian actress Juana Acosta.
Since the beginning of 2015, she announced details of her new album studio album in her social networks using the hashtag #RenacerNaela confirming that her third studio album will be named Renacer (Naëla album). oN May 29, she announced on her official websites the name of the first single off her third album, which is called «Cada Momento» and it will be released on June 9 on the web and digital stores. The music video of the single was released the same day on her official YouTube channel and already has over 100.000 views.
On July 31, 2015, she announced her participation at KeBuena Summer Festival of the Spanish radio station KeBuena in Spanin alongside other artists such as: Keymass & Bonche, Two Tone, Adrián Rodríguez, Rasel, and others.
On December 4, to commemorate the death anniversary No. 35 of the singer and former member of the successful British rock band, The Beatles, John Lennon, she joined Spanish singer Bely Basarte to perform an acoustic cover of the hit single «Imagine» off the album with the same name. The cover song has more than 28.300 views in the Spanish singer official YouTube channel gained positive commentaries.
In late February, Naela began publishing on her websites, promotional teasers of her third studio album Renacer with videos denoting: FEELING, PERCEPTION and MATERIALITY.
Discography
Naëla (2011)
Imparable (2014)
Renacer (2016)
Concert tours
Opening act
Camila – "Dejarte de Amar Tour" (2011)
Carlos Vives - "Corazón Profundo Tour" (2013)
Awards and nominations
Premios Dj Tv
|-
| rowspan="1" align="center"|2011
| align="center"|"No Quiero Estar Sin Ti"
| align="center"|Best Solo Femme Pop Artist
|
Premios Shock
|-
| rowspan="1" align="center"|2011
| align="center"|"Muero Por Amarte"
| align="center"|Best National Solo Femme Pop Artist
|
|-
| rowspan="1" align="center"|2012
| align="center"|"Esta Noche Mando Yo"
| align="center"|Best New Solo Artist Pop
|
Premios Mi Gente
|-
| rowspan="1" align="center"|2011
| align="center"|Herself
| align="center"|Best Female Artist
|
References
External links
21st-century Colombian women singers
Colombian pop singers
Colombian singer-songwriters
Colombian women singer-songwriters
Singers from Bogotá
Living people
Year of birth missing (living people)
|
48496202
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chika%20Kuroda
|
Chika Kuroda
|
Chika Kuroda (黒田チカ; 24 March 1884 – 8 November 1968) was a Japanese chemist whose research focused on natural pigments. She was the first woman in Japan to receive a Bachelor of Science.
Biography
Chika Kuroda was born in Saga, Kyushu on 24 March 1884, the third daughter of her father Kuroda Heihachi (1843–1924) and her mother Toku.
She attended the Women's Department of Saga Normal School, graduating in 1901, and worked as a teacher for a year afterward. She entered the Division of Science at Rika Women's Higher Normal School in 1902 and graduated in 1906. She then taught at Fukui Normal School for a year before enrolling in the graduate program at Kenkyuka Women's Higher Normal School in 1907. She finished the course in 1909 and became an assistant professor at . In 1913, when Tohoku Imperial University became the first of Japan's Imperial Universities to accept women students, she was admitted to the Chemistry Department of the College of Science among the first cohort of women. She was mentored by Professor , who inspired Kuroda's interest in organic chemistry, particularly natural pigments; he supervised her research into the purple pigment of Lithospermum erythrorhizon. She completed her Bachelor of Science in 1916, becoming the first woman in Japan to do so.
Kuroda was appointed an assistant professor at Tohoku Imperial University upon graduating in 1916 and became a professor at Tokyo Women's Higher Normal School in 1918. The same year, she became the first woman to give a presentation to the Chemical Society of Japan when she presented her research on the pigment of L. erythrorhizon. She travelled to the University of Oxford in 1921, where she researched acid derivatives under William Henry Perkin. She returned to Japan in 1923 and resumed her role as professor at Tokyo Women's Higher Normal School. In 1924, she was commissioned by the RIKEN institute to research the structure of carthamin, the pigment of safflower plants. Her thesis on the subject, "The Constitution of Carthamin", earned her a doctorate in science in 1929. She was the second woman in Japan to receive such a degree, after Kono Yasui.
Throughout the 1930s and 1940s, Kuroda's research examined the pigments of the Asiatic dayflower, eggplant skin, black soybeans, red shiso leaves, and sea urchin spines, as well as derivatives of naphthoquinone. She was awarded the Majima Prize by the Chemical Society of Japan in 1936. She was appointed professor at Ochanomizu University in 1949, and at the same time began researching the pigmentation of onion skin. Her extraction of quercetin crystals from onion skin led to the creation of Kerutin C, an antihypertensive drug. She retired in 1952, but continued to lecture at Ochanomizu University as a professor emeritus. She was awarded a Medal with Purple Ribbon in 1959 and was conferred the Order of the Precious Crown of the Third Class in 1965. She developed heart disease in 1967 and died on 8 November 1968 in Fukuoka, aged 84.
Legacy
Tohoku University created the Chika Kuroda prize in 1999 to recognize outstanding accomplishments for graduate students in science.
A statue of Kuroda stands on the main street of Saga.
See also
Timeline of women in science
References
1884 births
1968 deaths
20th-century Japanese chemists
Japanese women chemists
People from Saga Prefecture
Tohoku University alumni
Academic staff of Ochanomizu University
20th-century women scientists
|
2087513
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fritz%20Hofmann%20%28athlete%29
|
Fritz Hofmann (athlete)
|
Fritz Hofmann (athlete)
Fritz Hofmann (born 19 June 1871 in Berlin, German Empire; died 14 July 1927 in Berlin, Weimar Republic) was a German athlete. He competed at the 1896 Summer Olympics in Athens.
1896 Summer Olympics
Hofmann competed in the 100 metres. In the heats, he came in second out of five runners, qualifying for the final. There he again came in second, with his time of 12.2 seconds being 0.2 seconds behind the winner, Thomas Burke of the United States.
Hofmann also competed in the 400 metres. He placed second in his preliminary heat, advancing to the final. There, he finished in fourth place. He was credited as having finishing third for many years, but modern sources (based on 1896 documents) place him fourth behind Charles Gmelin.
In the high jump Hofmann placed last of the five athletes. His best jump was 1.55 metres. He also placed either sixth or seventh (with Khristos Zoumis of Greece taking the other place) in the triple jump, as well as in the bottom three of the seven man field in the shot put.
He also competed in three gymnastics events, rope climbing and the team parallel bars and horizontal bar. In the rope climbing Hofmann reached the highest of the three gymnasts who did not finish, receiving a bronze medal behind the two Greek climbers, who reached the top of the 14 metre rope. Hofmann made it to 12.5 metres. In the team, Hofmann was the captain of the German team that won both competitions.
Later life
Hofmann, along with the rest of the 1896 German Olympic gymnastics team, was excluded from the German Gymnastics Association and banned from German national gymnastics competitions for competing in an international sporting event. He remained involved in athletics, however, captaining the German team at the 1900 Summer Olympics and 1904 Summer Olympics, as well as the 1906 Intercalated Games (at which he also competed again in the 100 metres, finishing 5th in his first-round heat). From 1904 to 1927, he served on the German National Olympic Committee "Deutscher Reichsausschuss für Olympische Spiele" ("German Imperial Commission for Olympic Games"), which was renamed Deutscher Reichsausschuss für Leibesübungen ("German Imperial Commission for Physical Exercise") in 1917.
Hofmann owned a sports articles business, opened a "sports-bath", and edited a health magazine.
References
External links
1871 births
1927 deaths
German male sprinters
German male artistic gymnasts
Olympic athletes for Germany
Olympic gymnasts for Germany
Athletes (track and field) at the 1896 Summer Olympics
19th-century sportsmen
Gymnasts at the 1896 Summer Olympics
Olympic medalists in gymnastics
Athletes from Berlin
Olympic gold medalists for Germany
Olympic silver medalists for Germany
Olympic bronze medalists for Germany
Medalists at the 1896 Summer Olympics
Olympic gold medalists in athletics (track and field)
Olympic silver medalists in athletics (track and field)
Olympic bronze medalists in athletics (track and field)
Olympic male high jumpers
19th-century German people
20th-century German people
|
3719048
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%96%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1%2C%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BA%D0%B0%29
|
Кіровець (футбольний клуб, Макіївка)
|
Кіровець (футбольний клуб, Макіївка)
Футбольний клуб «Кіровець» або просто «Кіровець» — український футбольний клуб з міста Макіївка, Донецька область. У футбольних турнірах представляв Макіївський металургійний комбінат. З 1966 по 1970 роки виступав у класі «Б» чемпіонату СРСР. Найвище досягнення — 9 місце в сезоні 1969 року.
Хронологія назв
1936: Завод імені Кірова
1937—1948: «Сталь»
1949—?: «Металург»
1966—1970: «Авангард»
1971—?: «Кіровець»
Історія
Футбол у Макіївці
Перші футбольні команди були відомі в Макіївці в десяті роки XX століття. Вони мали назви: «Іван», «Софія» та «Берпас» (за назвою двох селищ — Берестівка та Пастуховки). Ці колективи обходилися товариськими матчами з навколишніми селищами.
«Кіровець»
Першим футбольним лідером в Макіївці була команда, заснована при Макіївському металургійному заводі імені С. М. Кірова. У 1936 році команда «заводу» взяла участь в розіграші Кубку СРСР 1936 року. Учасниками першого офіційного матчу команди були: Савельєв, Федоров, Познахарьов, Примеров, Лишафаєв, Козлов, Васильєв, Лазарєв, Гуляєв, Шерікін, Пряхін, Кузменець.
Наступного року клуб отримав назву «Сталь». Першим відносним успіхом макіївців стала перемога «Сталі» в четвертій за силою групі першості України в 1937 році. «Сталь» також виступала в розіграші Кубку СРСР 1938 року. У 1946 році «Сталь» стала першою привезла до Макіївки титул чемпіона області.
У 1966 році під назвою «Авангард» клуб металургів дебютував у класі «Б» української зони чемпіонату СРСР. У першому сезоні дебютант змагань відзначився рідкісною безкомпромісністю — тільки одна нічия в 38 зіграних матчах зонального турніру («Локомотив» Донецьк, 1:1). Перемігши в стикових матчах команду «Торпедо» (Брянськ) футболісти «Авангарду» зайняли підсумкове 29-е місце серед 40 колективів класу «Б» України. У сезоні 1969 року «Авангард» зайняв найвище місце в своїй історії, став дев'ятим. У цьому сезоні в збірну команду України класу «Б» потрапив гравець макіївської команди В. Захаров.
Після реорганізації чемпіонату СРСР в 1971 році представники макіївських металургів втратили місце серед професіоналів.
З 1973 року команда металургів під назвою «Кіровець» виступала в першості Української РСР серед колективів фізичної культури. У 1980 році представники металургійної галузі робили спроби повернути Макіївку в чемпіонат СРСР, але ці спроби успіхом не увінчалися. Команда посіла перше місце в зоні першості УРСР випередивши «Сокіл» (Ровеньки) лише за додатковими показниками. У фінальному турнірі, який відбувся в Павлограді, «Авангард» з трьома перемогами при двох поразках посів підсумкове четверте місце. Командою керував Іван Скребец. Кращим гравцем фінального турніру в складі макіївської команди визнаний Р. Юсипов.
Після розпаду СРСР «Кіровець» на всеукраїнській арені «засвітився» лише одного разу. В аматорському чемпіонаті України сезону 1993/94 команда зайняла 8-е місце з 15 команд у 4-й зоні.
Статистика виступів
{|class="wikitable" style="font-size:90 %"
|-bgcolor="#efefef"
!rowspan="2"| Сезон
!rowspan="2"| Назва клубу
!colspan="10"| Ліга
!rowspan="2"|Кубок
!rowspan="2"|
|-
!
! Дивізіон
! Місце
!
!
!
!
!
!
!
|-
|align=center colspan=14|Першість Української РСР серед команд КФК, Кубок СРСР
|-
|align=center|1936
|align=center|Завод ім. Кірова
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|Кубок СРСР1/64 фіналу
|
|-
|align=center|1937
|align=center|Сталь
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 4 група
|align=center|1 з 8
|align=center|3
|align=center|3
|align=center|0
|align=center|0
|align=center|9
|align=center|3
|align=center|9
|align=center|—
|
|-
|align=center|1938
|align=center|Сталь
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|Кубок СРСРзональний турнір XVIII зона 1/2 фіналу
|
|-
|align=center|1946
|align=center|Сталь
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|—
|align=center|Кубок УРСР3 коло
|
|-
|align=center|1948
|align=center|Сталь
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 5 зона
|align=center|5 з 16
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|—
|
|-
|align=center|1949
|align=center|Металург
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 5 зона
|align=center|8 з 10
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|4
|align=center|—
|
|-
|align=center|1950
|align=center|Металург
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 2 зона
|align=center|7 з 10
|align=center|17
|align=center|3
|align=center|2
|align=center|12
|align=center|18
|align=center|41
|align=center|8
|align=center|—
|
|-
|align=center|1951
|align=center|Металург
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 1 група, 3 зона
|align=center|6 з 10
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|н/д
|align=center|—
|
|-
|align=center colspan=14|Чемпіонат СРСР — Клас «Б»
|-
|align=center|1966
|align=center|Авангард
|align=center|ІІІ
|align=center|Клас «Б»1 зона УРСР
|align=center|15 з 20
|align=center|38
|align=center|17
|align=center|1
|align=center|20
|align=center|48
|align=center|44
|align=center|35
|align=center|—
|
|-
|align=center|1967
|align=center|Авангард
|align=center|ІІІ
|align=center|Клас «Б»2 зона УРСР
|align=center|13 з 21
|align=center|40
|align=center|12
|align=center|15
|align=center|13
|align=center|30
|align=center|35
|align=center|39
|align=center|Кубок СРСРзональний турнір1 зона УРСР 1/8 фіналу
|
|-
|align=center|1968
|align=center|Авангард
|align=center|ІІІ
|align=center|Клас «Б»2 зона УРСР
|align=center|12 з 21
|align=center|40
|align=center|15
|align=center|8
|align=center|17
|align=center|34
|align=center|37
|align=center|38
|align=center|Кубок СРСРзональний турнірЗона Закарпаття 1/4 фіналу
|
|-
|align=center|1969
|align=center|Авангард
|align=center|ІІІ
|align=center|Клас «Б»2 зона УРСР
|align=center|9 з 21
|align=center|40
|align=center|13
|align=center|15
|align=center|12
|align=center|35
|align=center|37
|align=center|41
|align=center|—
|
|-
|align=center rowspan=2|1970
|align=center rowspan=2|Авангард
|align=center rowspan=2|ІІІ
|align=center|Клас «Б»2 зона УРСР
|align=center|3 з 14
|align=center|26
|align=center|10
|align=center|10
|align=center|6
|align=center|29
|align=center|26
|align=center|30
|align=center|—
|
|-
|align=center|Фінал за 1—14 місця УРСР
|align=center|11 з 27
|align=center|14
|align=center|2
|align=center|3
|align=center|9
|align=center|4
|align=center|15
|align=center|7
|align=center|—
|
|-
|align=center colspan=14|Першість Української РСР
|-
|align=center|1973
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|5 з 7
|align=center|12
|align=center|5
|align=center|2
|align=center|5
|align=center|11
|align=center|15
|align=center|12
|align=center|Кубок УРСР1/4 фіналу
|
|-
|align=center|1976
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 5 зона
|align=center|3 з 10
|align=center|18
|align=center|8
|align=center|6
|align=center|4
|align=center|24
|align=center|14
|align=center|22
|align=center|—
|
|-
|align=center|1977
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 5 зона
|align=center|6 з 12
|align=center|22
|align=center|11
|align=center|3
|align=center|8
|align=center|27
|align=center|26
|align=center|25
|align=center|Кубок УРСР1/16 фіналу
|
|-
|align=center|1979
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|2 з 11
|align=center|20
|align=center|11
|align=center|6
|align=center|3
|align=center|27
|align=center|11
|align=center|28
|align=center|—
|
|-
|align=center rowspan=2|1980
|align=center rowspan=2|Кіровець
|align=center rowspan=2|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|1 з 12
|align=center|22
|align=center|13
|align=center|6
|align=center|3
|align=center|36
|align=center|14
|align=center|32
|align=center|—
|
|-
|align=center|фінал
|align=center|4 з 6
|align=center|5
|align=center|3
|align=center|0
|align=center|2
|align=center|7
|align=center|2
|align=center|6
|align=center|—
|
|-
|align=center|1981
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|6 з 12
|align=center|22
|align=center|10
|align=center|4
|align=center|8
|align=center|35
|align=center|22
|align=center|24
|align=center|—
|
|-
|align=center|1982
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|5 з 8
|align=center|14
|align=center|4
|align=center|6
|align=center|4
|align=center|13
|align=center|10
|align=center|14
|align=center|—
|
|-
|align=center|1983
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|3 з 8
|align=center|14
|align=center|5
|align=center|5
|align=center|4
|align=center|15
|align=center|13
|align=center|15
|align=center|—
|
|-
|align=center|1984
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|5 з 8
|align=center|14
|align=center|4
|align=center|5
|align=center|5
|align=center|15
|align=center|17
|align=center|13
|align=center|—
|
|-
|align=center|1985
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|5 з 8
|align=center|14
|align=center|3
|align=center|8
|align=center|3
|align=center|9
|align=center|9
|align=center|14
|align=center|—
|
|-
|align=center|1988
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|5 з 12
|align=center|22
|align=center|9
|align=center|7
|align=center|6
|align=center|32
|align=center|26
|align=center|25
|align=center|—
|
|-
|align=center|1990
|align=center|Кіровець
|align=center|КФК
|align=center|УРСР 6 зона
|align=center|15 з 15
|align=center|28
|align=center|1
|align=center|7
|align=center|20
|align=center|20
|align=center|61
|align=center|9
|align=center|—
|
|-
|align=center colspan=14|Чемпіонат України серед аматорських команд
|-
|align=center|1993/94
|align=center|Кіровець
|align=center|АЛФУ
|align=center|ЧУА 4 зона
|align=center|8 з 15
|align=center|28
|align=center|10
|align=center|9
|align=center|9
|align=center|39
|align=center|36
|align=center|29
|align=center|—
|
|}
Досягнення
СРСР
Українська зона Класу «Б» чемпіонату СРСР
9-е місце (1): 1969
Аматорські змагання
Чемпіонат УРСР серед КФК
4-е місце (1): 1980
Регіональні
Чемпіонат Донецької області
Чемпіон (8): 1946, 1975, 1978, 1983, 1986, 1987, 1989, 1993
Кубок Донецької області
Володар (5): 1962, 1976, 1977, 1980, 1981
Примітки
Література
Посилання
Профіль клубу на сайті footballfacts.ru
Профіль клубу на сайті wildstat.ru
Футбольні клуби Донецької області
Футбольні клуби, засновані 1936
|
4522782
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%B2
|
Рандов
|
Рандов
Юкер-Рандов-Таль — об'єднання громад, розташована в землі Мекленбург-Передня Померанія.
Гайнц фон Рандов, Гайнц Фрідріх фон Рандов (нім. Heinz Friedrich von Randow; 15 листопада 1890, Граммов, Німецька імперія — 21 грудня 1942, Сирт, Лівія) — німецький воєначальник.
|
193353
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Taish%C5%8D%20era
|
Taishō era
|
Taishō era
The was a period in the history of Japan dating from 30 July 1912 to 25 December 1926, coinciding with the reign of Emperor Taishō. The new emperor was a sickly man, which prompted the shift in political power from the old oligarchic group of elder statesmen (or ) to the Imperial Diet of Japan and the democratic parties. Thus, the era is considered the time of the liberal movement known as Taishō Democracy; it is usually distinguished from the preceding chaotic Meiji era and the following militaristic-driven first part of the Shōwa era.
Etymology
The two kanji characters in Taishō were from a passage of the Classical Chinese I Ching: (Translated: "Great prevalence is achieved through rectitude, and this is the Dao of Heaven.") The term could be roughly understood as meaning "great rectitude", or "great righteousness".
Meiji legacy
On 30 July 1912, Emperor Meiji died and Crown Prince Yoshihito succeeded to the throne as Emperor of Japan. In his coronation address, the newly enthroned Emperor announced his reign's (era name) , meaning "great righteousness".
The end of the Meiji period was marked by huge government, domestic, and overseas investments and defense programs, nearly exhausted credit, and a lack of foreign reserves to pay debts. The influence of Western culture experienced in the Meiji period also continued. Notable artists, such as Kobayashi Kiyochika, adopted Western painting styles while continuing to work in ukiyo-e; others, such as Okakura Kakuzō, kept an interest in traditional Japanese painting. Authors such as Mori Ōgai studied in the West, bringing back with them to Japan different insights on human life influenced by developments in the West.
The events following the Meiji Restoration in 1868 had seen not only the fulfillment of many domestic and foreign economic and political objectives—without Japan suffering the colonial fate of other Asian nations—but also a new intellectual ferment, in a time when there was worldwide interest in communism and socialism and an urban proletariat was developing. Universal male suffrage, social welfare, workers' rights, and nonviolent protests were ideals of the early leftist movement. Government suppression of leftist activities, however, led to more radical leftist action and even more suppression, resulting in the dissolution of the only a year after its founding and general failure of the socialist movement in 1906.
The beginning of the Taishō period was marked by the Taishō political crisis in 1912–13 that interrupted the earlier politics of compromise. When Saionji Kinmochi tried to cut the military budget, the army minister resigned, bringing down the Rikken Seiyūkai cabinet. Both Yamagata Aritomo and Saionji refused to resume office, and the were unable to find a solution. Public outrage over the military manipulation of the cabinet and the recall of Katsura Tarō for a third term led to still more demands for an end to politics. Despite old guard opposition, the conservative forces formed a party of their own in 1913, the , a party that won a majority in the House over the Seiyūkai in late 1914.
On February 12, 1913, Yamamoto Gonnohyōe succeeded Katsura as prime minister. In April 1914, Ōkuma Shigenobu replaced Yamamoto.
Crown Prince Yoshihito married Sadako Kujō on 10 May 1900. Their coronation took place on November 11, 1915.
World War I and hegemony in China
World War I permitted Japan, which fought on the side of the victorious Allied Powers, to expand its influence in Asia and its territorial holdings in the north equatorial Pacific. Japan declared war on Germany on August 23, 1914, and quickly occupied German-leased territories in China's Shandong and the Mariana, Caroline, and Marshall islands in the north Pacific Ocean. On November 7, Jiaozhou surrendered to Japan.
With its Western allies heavily involved in the war in Europe, Japan sought further to consolidate its position in China by presenting the Twenty-One Demands to the Government in January 1915. Besides expanding its control over German holdings, Manchuria and Inner Mongolia, Japan also sought joint ownership of a major mining and metallurgical complex in central China, prohibitions on China's ceding or leasing any coastal areas to a third power, and miscellaneous other political, economic and military controls, which, if achieved, would have reduced China to a Japanese protectorate. In the face of slow negotiations with the Chinese government, widespread anti-Japanese sentiment in China and international condemnation forced Japan to withdraw the final group of demands and treaties were signed in May of 1915.
Japan's hegemony in northern China and other parts of Asia was facilitated through other international agreements. One with Russia in 1916 helped further secure Japan's influence in Manchuria and Inner Mongolia, and agreements with France, Britain, and the United States in 1917 recognized Japan's territorial gains in China and the north Pacific. The Nishihara Loans (named after Nishihara Kamezo, Tokyo's representative in Beijing) of 1917 and 1918, while aiding the Chinese government, put China still deeper into Japan's debt. Toward the end of the war, Japan increasingly filled orders for its European allies' needed war material, thus helping to diversify the country's industry, increase its exports, and transform Japan from a debtor to a creditor nation for the first time.
Japan's power in Asia grew following the collapse of the Imperial Russian government in 1917 after the Russian Revolution. Wanting to seize the opportunity, the Japanese army planned to occupy Siberia as far west as Lake Baikal. To do so, Japan had to negotiate an agreement with China allowing the transit of Japanese troops through Chinese territory. Although the force was scaled back to avoid antagonizing the United States, more than 70,000 Japanese troops joined the much smaller units of the Allied expeditionary force sent to Siberia in July 1918 as part of the Allied intervention in the Russian Civil War.
On October 9, 1916, Terauchi Masatake took over as prime minister from Ōkuma Shigenobu. On November 2, 1917, the Lansing–Ishii Agreement noted the recognition of Japan's interests in China and pledges of keeping an . From July to September 1918, rice riots erupted due to increasing price of rice. The large scale rioting and collapse of public order led to the end of Terauchi Masatake government.
Japan after World War I: Taishō Democracy
The postwar era brought Japan unprecedented prosperity. Japan went to the 1919 Paris Peace Conference as one of the great military and industrial powers of the world and received official recognition as one of the "Big Five" nations of the new international order. Tokyo was granted a permanent seat on the Council of the League of Nations and the peace treaty confirmed the transfer to Japan of Germany's rights in Shandong, a provision that led to anti-Japanese riots and a mass political movement throughout China. Similarly, Germany's former north Pacific islands were put under a Japanese mandate. Japan was also involved in the post-war Allied intervention in Russia and was the last Allied power to withdraw (doing so in 1925). Despite its small role in World War I and the Western powers' rejection of its bid for a racial equality clause in the peace treaty, Japan emerged as a major actor in international politics at the close of the war.
The two-party political system that had been developing in Japan since the turn of the century came of age after World War I, gave rise to the nickname for the period, "Taishō Democracy". In 1918, Hara Takashi, a protégé of Saionji and a major influence in the prewar Seiyūkai cabinets, had become the first commoner to serve as prime minister. He took advantage of long-standing relationships he had throughout the government, won the support of the surviving and the House of Peers, and brought into his cabinet as army minister Tanaka Giichi, who had a greater appreciation of favorable civil-military relations than his predecessors. Nevertheless, major problems confronted Hara: inflation, the need to adjust the Japanese economy to postwar circumstances, the influx of foreign ideas, and an emerging labor movement. Prewar solutions were applied by the cabinet to these postwar problems, and little was done to reform the government. Hara worked to ensure a Seiyūkai majority through time-tested methods, such as new election laws and electoral redistricting, and embarked on major government-funded public works programs.
The public grew disillusioned with the growing national debt and the new election laws, which retained the old minimum tax qualifications for voters. Calls were raised for universal suffrage and the dismantling of the old political party network. Students, university professors, and journalists, bolstered by labor unions and inspired by a variety of democratic, socialist, communist, anarchist, and other Western schools of thought, mounted large but orderly public demonstrations in favor of universal male suffrage in 1919 and 1920. New elections brought still another Seiyūkai majority, but barely so. In the political milieu of the day, there was a proliferation of new parties, including socialist and communist parties.
In the midst of this political ferment, Hara was assassinated by a disenchanted railroad worker in 1921. Hara was followed by a succession of nonparty prime ministers and coalition cabinets. Fear of a broader electorate, left-wing power, and the growing social change engendered by the influx of Western popular culture together led to the passage of the Peace Preservation Law in 1925, which forbade any change in the political structure or the abolition of private property.
In 1921, during the Interwar period, Japan developed and launched the , which was the first purpose-designed aircraft carrier in the world. Japan subsequently developed a fleet of aircraft carriers that was second to none.
Unstable coalitions and divisiveness in the Diet led the and the to merge as the in 1927. The platform was committed to the parliamentary system, democratic politics, and world peace. Thereafter, until 1932, the and the alternated in power.
Despite the political realignments and hope for more orderly government, domestic economic crises plagued whichever party held power. Fiscal austerity programs and appeals for public support of such conservative government policies as the Peace Preservation Law—including reminders of the moral obligation to make sacrifices for the emperor and the state—were attempted as solutions. While the impact of the American panic of October 1929 was still reverberating throughout the world, the Japanese government lifted the gold embargo at the old parity in January 1930. These two blows struck the Japanese economy simultaneously, and the country was plunged into a severe depression. There was a sense of rising discontent that was heightened with the assault upon prime minister Osachi Hamaguchi in 1930. Though Hamaguchi survived the attack and tried to continue in office despite the severity of his wounds, he was forced to resign the following year and died not long afterwards.
Communism and socialism and the Japanese response
The victory of the Bolsheviks in Russia in 1922 and their hopes for a world revolution led to the establishment of the Comintern. The Comintern realized the importance of Japan in achieving successful revolution in East Asia and actively worked to form the Japanese Communist Party, which was founded in July 1922. The announced goals of the Japanese Communist Party in 1923 included the unification of the working class as well as farmers, recognition of the Soviet Union, and withdrawal of Japanese troops from Siberia, Sakhalin, China, Korea, and Taiwan. In the coming years, authorities tried to suppress the party, especially after the Toranomon Incident when a radical student under the influence of Japanese Marxist thinkers tried to assassinate Prince Regent Hirohito. The 1925 Peace Preservation Law was a direct response to the perceived "dangerous thoughts" perpetrated by communist and socialist elements in Japan.
The liberalization of election laws with the General Election Law in 1925 benefited communist candidates, even though the Japan Communist Party itself was banned. A new Peace Preservation Law in 1928, however, further impeded communist efforts by banning the parties they had infiltrated. The police apparatus of the day was ubiquitous and quite thorough in attempting to control the socialist movement. By 1926, the Japan Communist Party had been forced underground, by the summer of 1929 the party leadership had been virtually destroyed, and by 1933 the party had largely disintegrated.
Pan-Asianism was characteristic of right-wing politics and conservative militarism since the inception of the Meiji Restoration, contributing greatly to the pro-war politics of the 1870s. Disenchanted former samurai had established patriotic societies and intelligence-gathering organizations, such as the and its later offshoot, the . These groups became active in domestic and foreign politics, helped foment pro-war sentiments, and supported ultra-nationalist causes through the end of World War II. After Japan's victories over China and Russia, the ultra-nationalists concentrated on domestic issues and perceived domestic threats such as socialism and communism.
Taishō foreign policy
Emerging Chinese nationalism, the victory of the communists in Russia, and the growing presence of the United States in East Asia all worked against Japan's postwar foreign policy interests. The four-year Siberian expedition and activities in China, combined with big domestic spending programs, had depleted Japan's wartime earnings. Only through more competitive business practices, supported by further economic development and industrial modernization, all accommodated by the growth of the , could Japan hope to become dominant in Asia. The United States, long a source of many imported goods and loans needed for development, was seen as becoming a major impediment to this goal because of its policies of containing Japanese imperialism.
An international turning point in military diplomacy was the Washington Conference of 1921–22, which produced a series of agreements that effected a new order in the Pacific region. Japan's economic problems made a naval buildup nearly impossible and, realizing the need to compete with the United States on an economic rather than a military basis, rapprochement became inevitable. Japan adopted a more neutral attitude toward the civil war in China, dropped efforts to expand its hegemony into China proper, and joined the United States, Britain, and France in encouraging Chinese self-development.
In the Four-Power Treaty on Insular Possessions signed on December 13, 1921, Japan, the United States, Britain, and France agreed to recognize the status quo in the Pacific, and Japan and Britain agreed to formally terminate the Anglo-Japanese Alliance. The Washington Naval Treaty, signed on February 6, 1922, established an international capital ship ratio for the United States, Britain, Japan, France, and Italy (5, 5, 3, 1.75, and 1.75, respectively) and limited the size and armaments of capital ships already built or under construction. In a move that gave the Japanese Imperial Navy greater freedom in the Pacific Ocean, Washington and London agreed not to build any new military bases between Singapore and Hawaii.
The goal of the Nine-Power Treaty also signed on February 6, 1922, by Belgium, China, the Netherlands, and Portugal, along with the original five powers, was to prevent a war in the Pacific. The signatories agreed to respect China's independence and integrity, not to interfere in Chinese attempts to establish a stable government, to refrain from seeking special privileges in China or threatening the positions of other nations there, to support a policy of equal opportunity for commerce and industry of all nations in China, and to reexamine extraterritoriality and tariff autonomy. Japan also agreed to withdraw its troops from Shandong, relinquishing all but purely economic rights there, and to evacuate its troops from Siberia.
End of the Taishō Democracy
Overall, during the 1920s, Japan changed its direction toward a democratic system of government. However, parliamentary government was not rooted deeply enough to withstand the economic and political pressures of the 1930s, during which military leaders became increasingly influential. These shifts in power were made possible by the ambiguity and imprecision of the Meiji Constitution, particularly regarding the position of the Emperor in relation to the constitution.
Timeline
1912: The Crown Prince Yoshihito assumes the throne because of his father, Emperor Meiji's death (July 30). General Katsura Tarō becomes prime minister for a third term (May 26).
1913: Katsura is forced to resign, and Admiral Yamamoto Gonnohyōe becomes prime minister (February 20).
1914: Ōkuma Shigenobu becomes prime minister for a second term (April 16). Japan declares war on German Empire, joining the Allies side of World War I (August 23).
1915: Japan sends the Twenty-One Demands to China (January 18).
1916: Terauchi Masatake becomes prime minister (October 9).
1917: Lansing–Ishii Agreement goes into effect (November 2).
1918-20: Spanish flu pandemic began to devastate Japan, which killed 400,000 people.
1918: Siberian intervention launched (July). Hara Takashi becomes prime minister (September 29).
1919: March 1st Movement begins against Japanese colonial rule in Korea (March 1).
1920: Japan helps found the League of Nations.
1921: Prime Minister Hara is assassinated and he is succeeded by Takahashi Korekiyo (November 4). Crown Prince Hirohito becomes regent because his father, Emperor Taishō has an illness (November 29). Four-Power Treaty is signed (December 13).
1922: Five Power Naval Disarmament Treaty is signed (February 6). Admiral Katō Tomosaburō becomes prime minister (June 12). Japan withdraws troops from Siberia (August 28).
1923: The Great Kantō earthquake devastates Tokyo (September 1). Yamamoto becomes prime minister for a second term (September 2).
1924: Kiyoura Keigo becomes prime minister (January 7). Crown Prince Hirohito (the future Emperor Shōwa) marries Princess Nagako of Kuni (the future Empress Kōjun) (January 26). Katō Takaaki becomes prime minister (June 11).
1925: General Election Law was passed, all men above age 25 gained the right to vote (May 5). Besides, Peace Preservation Law is passed. Hirohito's first issue, Shigeko, Princess Teru is born (December 9).
1926: Wakatsuki Reijirō becomes prime minister (30 January). Emperor Taishō dies; He is succeeded by his eldest son, Crown Prince Hirohito (December 25).
Equivalent calendars
By coincidence, Taishō year numbering just happens to be the same as that of the Minguo calendar of the Republic of China, and the Juche calendar of North Korea.
Conversion table
To convert any Gregorian calendar year between 1912 and 1926 to Japanese calendar year in Taishō era, subtract 1911 from the year in question.
See also
Taishō Roman
Notes
References
Bibliography
Dickinson, Frederick R. War and National Reinvention: Japan in the Great War, 1914–1919 (Harvard Univ Asia Center, 1999).
Duus, Peter, ed. The Cambridge History of Japan: The Twentieth Century (Cambridge University Press, 1989).
. Louis-Frédéric is a pseudonym of Louis-Frédéric Nussbaum, see .
Strachan, Hew. The First World War: Volume I: To Arms (Oxford University Press, 2003) 455–94.
Takeuchi, Tatsuji (1935). War and Diplomacy in the Japanese Empire online free
Vogel, Ezra F. (2019). China and Japan: Facing History excerpt
Attribution
External links
Meiji Taisho 1868–1926
1912 establishments in Japan
1926 disestablishments in Japan
Japanese eras
Empire of Japan
Emperor Taishō
1910s in Japan
1920s in Japan
1912 introductions
1910s neologisms
|
3050545
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D0%B0%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B6%29
|
Вулична табличка (Париж)
|
Вулична табличка (Париж)
Паризька вулична табличка — вуличний покажчик, один із символів французької столиці. Її модель залишається практично незмінною з 1847 року.
Історія
Перша табличка з'явилася в Парижі на вулиці rue Saint-Dominique у 1643 році. В 1728 почали використовуватися таблички з фарбованого олова, які виявились недовговічними. В 1729 вийшов закон, який наказував би вирізати назви вулиць на кам'яних табличках, вбудованих в фасад. Деякі з них збереглися до наших днів, нерідко дублюючи сучасні.
Істотні зміни в іменуванні паризьких вулиць відбувалися двічі: під час Революції 1789 року і в 1860 році, коли до Парижу було приєднано прилеглі села. Протягом деякого часу в місті можна було бачити таблички з різними назвами однієї і тієї ж вулиці.
Система нумерування будинків в Парижі також зазнавала змін. Так, в 1779 році спробували ввести нову систему нумерації, де червоні цифри на чорному тлі відзначали вулиці, паралельні річці, а білі цифри на чорному тлі — перпендикулярні Сені. Ця система виявилася вкрай плутаною, і в 1805 році, за велінням Наполеона, префект Нікола Фроша встановив нумерацію з парною і непарною сторонами вулиць, що починалася від Сени.
Таблички виготовлялися з різних матеріалів — мармур, цинк, порцеляна; вкрай рідко — дерево. Нарешті, в 1844 році префект департаменту Сена Рамбюто, ухвалив рішення про використання емальованих табличок з лавового каменю з білим шрифтом на темно-синьому тлі . З 1847 року така форма остаточно увійшли в ужиток і залишається практично незмінною донині . Деякі зміни були внесені лише в 1932 році: таблички стали виготовляти з емальованої бляхи, з'явилася темно-зелена рамка і ефект тіні у букв . Крім того, з 1876 року на табличці, крім назви вулиці, вказують номер міського округу, а з 1982 року — коротку інформацію про людину, на честь якого названа вулиця.
У місті зберігаються «застарілі» таблички, на яких, крім назви вулиці і номера будинку, можна прочитати, наприклад, інформацію про те, що в будинку проведені вода і газ або про те, що він «частково мебльований».
Сучасність
У наш час за установку табличок відповідає мерія Парижа. Однак на власників будівель покладається обов'язок передбачити, відповідно до певних вимог, місце на будівлі, куди буде прикріплена табличка.
Зовнішній вигляд табличок і їх розташування визначаються суворими правилами. Вони повинні виготовлятися з емальованої жесті; в разі неможливості прикріплення такої таблички до того чи іншого об'єкту допустимо використання пластику з клейкою зворотною стороною. У виняткових випадках табличка може також перебувати на окремих металічних опорах.
Нижня сторона таблички повинна розташовуватися на висоті 2-2,5 м від землі . Розміри таблички — 70-100 см в ширину і 35-50 см у висоту . У верхній частині позначається округ Парижа; букви і цифри білого кольору; фон темно-синій; рамка зелена з тіньовим ефектом, виконаним чорною і білою фарбами.
Незважаючи на сувору регламентацію, на паризьких вулицях іноді можна зустріти і оригінальні таблички: наприклад, викладені з мозаїки. Однак найчастіше вони просто дублюють нормативні.
Зображення вуличних табличок — популярний паризький сувенір. Це можуть бути копії в натуральну величину (часто з вигаданими, жартівливими назвами), листівки або магніти.
Див. також
Аншлаг
Вулиця
Дорожній знак
Синя табличка
Примітки
Література
Посилання
Архітектура Парижа
Символи Парижа
Вулиці Парижа
|
2559045
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%93%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%BD
|
Клементіна Гаварден
|
Клементіна Гаварден
Клементіна Ельфінстон Флімінг, у шлюбі Клементіна Мод, віконтеса Гаварден, відома як леді Клементина Гаварден (маєток Камбернолд в однойменному місті, поблизу Глазго, Велика Британія — , Лондон, Велика Британія) — британська художниця-портретистка й одна з піонерок фотографії, перша жінка-фотографка, що отримала європейську популярність.
Життєпис
Клементина Флімінг народилася 1 червня 1822 року у родинному маєтку в Шотландії однією з п'яти дітей адмірала Чарлза Ельфінстона Флімінга (1774—1840, брав активну участь у війнах за незалежність Венесуели і Колумбії в 1811—1822 роках), і Каталіни Пауліни Алессандро (1800—1880) з Кадіса, на 26 років молодшої за чоловіка. Отримала гарну освіту й значну частину дитинства провела в Римі.
У 1845 році вступила в шлюб з Корнволлісом Модом, 1-м графом Монтальтом; народила вісьмох дочок і двох синів. Спочатку жила з чоловіком в Ірландії, а в 1856 році, коли помер її свекор, подружжя отримало значну спадщину, і в 1859 році переїхали в Лондон.
19 січня 1865 року Клементина Гаварден померла від пневмонії. Було висловлено припущення, що її імунна система була ослаблена через постійний контакт з фотохімікатами.
Творчість
Захопилася фотографією наприкінці 1857 або на початку 1858 року, проживаючи в садибі родини чоловіка в Дандрамі, в графстві Південний Тіпперері, Ірландія. Переїзд до Лондона в 1859 році дозволив Клементині Гаварден створити студію в своєму будинку в Південному Кенсінгтоні: вона обладнала майстерню, яка зайняла майже весь перший поверх будівлі.
Гаварден вперше виставила свої світлини на щорічній виставці Лондонського фотографічного товариства в Лондоні в січні 1863 року і була обрана членкинею товариства в березні наступного року. Її робота була відзначена за «художню довершеність», завоювавши срібну медаль за композицію на виставці (під час другої своєї виставки вона була знову удостоєна срібної медалі).
Примітки
Джерела
Mavor, Carol. Becoming: the photographs of Clementina, Viscountess Hawarden. — Durham, NC: Duke University Press, 1999. — ISBN 9780822323891.
Virginia Dodier. Clementina, Lady Hawarden: studies from life, 1857—1864. — N. Y.: Aperture, 1999. — ISBN 0-89381-815-1.
Clementina Lady Hawarden. / Graham Ovenden (editor). — 1974. — ISBN 0-85670-199-8.
John Hannavy. Clementina Maude, Viscountess Hawarden. // Encyclopedia of Nineteenth-century Photography. — CRC Press, 2008. — ISBN 0-415-97235-3.
Уродженці Північного Ланаркширу
Британські аристократки
Піонери фотографії
Британські фотографки
Фотографи XIX століття
Художники Великої Британії XIX століття
Померли від пневмонії
Англійські фотографки
|
64565712
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jeyhun%20Bayramov
|
Jeyhun Bayramov
|
Jeyhun Bayramov
Jeyhun Aziz oglu Bayramov is an Azerbaijani politician who currently has served the Minister of Foreign Affairs of the Republic of Azerbaijan since 2020. Bayramov previously served as the Minister of Education from 2018 to 2020.
Early life and career
Bayramov earned a law degree from Azerbaijan University and holds a degree in economics from the Azerbaijan State University of Economics. He worked at various positions at the Ministry of Taxes between 1996 and 2000. He continued his career as a lawyer in “Salans Hertzfeld & Heilbronn (Baku) Limited” in 2000-2002. He was the Director of the “OMNI” law firm until 2013. He has regularly appeared on the “Chambers Global”, “IFLR1000” and “Legal500” list of leading tax and civil rights lawyers in Azerbaijan.
Bayramov returned to the civil service as the Chief of Staff of the Ministry of Education on 30 May 2013 and served until 12 August 2013. He was appointed the Deputy Minister of Education by the decree of President Ilham Aliyev on 12 August 2013. He was promoted and appointed as the Minister of Education by order of President Aliyev on 23 April 2018. On 16 July 2020, Bayramov was appointed as the Minister of Foreign Affairs.
See also
List of current foreign ministers
References
External links
1973 births
Living people
Azerbaijan University alumni
Azerbaijan State University of Economics alumni
Lawyers from Baku
Politicians from Baku
Ministers of foreign affairs of Azerbaijan
Education ministers of Azerbaijan
Government ministers of Azerbaijan
20th-century Azerbaijani lawyers
21st-century Azerbaijani lawyers
21st-century Azerbaijani politicians
|
836525
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%20%28%D0%94%D1%83%29
|
Мате (Ду)
|
Мате (Ду)
Мате — муніципалітет у Франції, у регіоні Бургундія-Франш-Конте, департамент Ду. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 370 км на південний схід від Парижа, 65 км на схід від Безансона.
Історія
У 1956-2015 роках муніципалітет перебував у складі регіону Франш-Конте. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Бургундія-Франш-Конте.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 872 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 2198,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ду
Примітки
Муніципалітети департаменту Ду
|
3168392
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Direct%20Line%20International%20Championships%201995%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Direct Line International Championships 1995, парний розряд
|
Direct Line International Championships 1995, парний розряд
Джиджі Фернандес і Наташа Звєрєва були чинними чемпіонками, але не змогли захистити свій титул, оскільки у фіналі їх перемогли Яна Новотна і Аранча Санчес Вікаріо з рахунком 0–6, 6–3, 6–4.
Сіяні пари
Сіяних чемпіонок виділено жирним, тоді як для інших сіяних прописом вказано коло, в якому вони вибули. Перші чотири сіяні пари виходять без боротьби в друге коло.
Сітка
Фінальна частина
Верхня половина
Нижня половина
Посилання
Direct Line International Championships 1995 Doubles Draw
1995
Парний розряд 1995
|
3071805
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%29
|
Казанський район (Донецький округ)
|
Казанський район (Донецький округ)
Казанський район — адміністративно-територіальна одиниця, що існувала в Донецькому окрузі РРФСР у 1924—1927 роках.
Адміністративний центр — станиця Казанська.
Історія
Казанський район було утворено у складі Донецького округу у квітні 1924 року з Казанської волості.
У лютому 1927 року Казанський район скасовується і його територія переходить в Верхнедонський район Донецького округу.
Див. також
Казанське сільське поселення
Адміністративно-територіальний поділ Ростовської області
Примітки
Посилання
Адміністративні перетворення у Ростовській області
Райони Донецького округу
Історія Верхньодонського району
Радянська доба Ростовської області
Засновані в Росії 1924
Зникли 1927
|
3602943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%B9%D0%BE%20%D0%9C%D0%B5%D1%80%D1%96
|
Вейо Мері
|
Вейо Мері (Veijo Väinö Valvo Meri; 31 грудня 1928, Виборг — 21 червня 2015, Фінляндія) — фінський письменник (новеліст та есеїст), поет. Фокусувався на проблематиці війни, видатний майстер «чорного гумору».
Життєпис
Нагороджений вищою нагородою Фінляндії для діячів мистецтв — медаллю «Pro Finlandia» (1967); удостоєний звання академіка (1998).
Перший роман, що приніс йому популярність — «Манільський канат» (1957), є одним із тих творів фінської прози, що найчастіше перекладаються іноземними мовами.
У 1973 році за роман «Kersantin poika» («Син унтер-офіцера») письменник був удостоєний літературної премії Північної Ради. Державна премія з літератури присуджувалася йому сім разів (1958, 1961, 1962, 1964, 1969, 1974, 1976).
Бібліографія
Ettei maa viheriöisi [Щоб земля не зеленіла], 1954, розповіді.
Manillaköysi [Манільський канат], 1957, роман.
Irralliset [Відірвані], 1959, роман.
Vuoden 1918 tapahtumat [Це сталося в 1918 році], 1960, роман.
Sujut [Квіти], 1961, роман.
Tilanteita [Обставини], 1962, розповіді.
Manillaköysi ja kahdeksan novellia sodasta ja sotilaselämästä [Манільський канат і вісім оповідань про війну та солдатське життя], 1962.
Peiliin piirretty nainen [Жінка, намальована на дзеркалі], 1963, роман.
Tukikohta [Опорний пункт], 1964, роман.
Veijo Meren novellit [Розповіді Вейо Мері], 1965.
Everstin autonkuljettaja [Відій пана полковника], 1966, роман.
Veijo Meren sotaromaanit 1-2 [Романи Вейо Мері про війну 1-2], 1966.
Yhden yön tarinat [Історії однієї ночі], 1967, роман.
Suku [Рід], 1968, роман.
Veijo Meren romaanit 1 [Романи Вейо Мері 1], 1968.
Sata metriä korkeat kirjaimet [Букви заввишки в сто метрів], 1969, розповіді.
Valitut teokset [Вибрані твори], 1969.
Kersantin poika [Син унтер-офіцера], 1971, роман.
Morsiamen sisar ja muita novelleja [Сестра нареченої та інші оповідання], 1972.
Leiri [Табір], 1972, розповіді.
Keskeiset teokset 1-4 [Центральні твори 1-4], 1975.
Valitut novellit [Вибрані розповіді], 1979.
Jääkiekkoilijan kesä [Літо хокеїста], 1980, роман.
Novellit [Розповіді], 1985.
Примітки
Посилання
Meri, Veijo (1928)
Veijo Meri - Sukupolvensa sotatulkki ja matkakuvaaja
Фінські поети
Поети за алфавітом
Персоналії за алфавітом
Фінські письменники
Письменники за алфавітом
Померли в Гельсінкі
Померли 2015
Померли 21 червня
Уродженці Виборга
Народились 1928
Народились 31 грудня
Фінські мовознавці
Академіки
|
4848297
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%29
|
Піски (Дмитровський міський округ)
|
Піски (Дмитровський міський округ)
Піски — присілок у складі Дмитровського міського округу Московської області, Росія.
Населення
Населення — 5 осіб (2010; 0 у 2002).
Джерела
Примітки
Населені пункти Дмитровського міського округу
Присілки Московської області
|
3069964
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201996%E2%80%941997
|
Кубок Хорватії з футболу 1996—1997
|
Кубок Хорватії з футболу 1996—1997 — 6-й розіграш кубкового футбольного турніру в Хорватії. Титул вдруге поспіль здобула Кроація (Загреб).
Календар
1/16 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|13 серпня 1996
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|14 серпня 1996
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|17 серпня 1996
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|20 серпня 1996
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|26 серпня 1996
|}
1/8 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|4 вересня 1996
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|10 вересня 1996
|}
1/4 фіналу
|-
| colspan="5" style="background:#fcc;"|16/22 жовтня 1996
|-
| colspan="5" style="background:#fcc;"|16/23 жовтня 1996
|}
1/2 фіналу
|-
| colspan="5" style="background:#fcc;"|9/16 квітня 1997
|}
Фінал
Посилання
Кубок Хорватії на rsssf
1996–1997
Хорватія
Хорватія
1996 у хорватському спорті
1997 у хорватському спорті
|
2736810
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Джуриновець
|
Джуриновець — населений пункт у Хорватії, у Вараждинській жупанії у складі громади Високо.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 135 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 10,26 °C, середня максимальна – 24,15 °C, а середня мінімальна – -5,87 °C. Середня річна кількість опадів – 863 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
22879200
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Battle%20of%20Ancona
|
Battle of Ancona
|
Battle of Ancona
The Battle of Ancona was fought between forces from Poland serving as part of the British Army and German forces that took place from 16 June–18 July 1944 during the Italian campaign in World War II. The battle was the result of an Allied plan to capture the city of Ancona in Italy in order to gain possession of a seaport closer to the fighting so that they could shorten their lines of communication. The Polish 2nd Corps, tasked with capture of the city on 16 June 1944, accomplishing the objective a month later on 18 July 1944. The Battle of Ancona was the only battle of the Western Front that was carried out entirely by the Polish military.
Background
The Allied advance north meant that the logistics line was in need of a port closer to the front lines than the ports of Pescara and Anzio. As such, two new targets were designated: Ancona on the Adriatic coast, and Livorno on the Tyrrhenian Sea. On 16 June, Polish II Corps under Lieutenant-General Władysław Anders—which had been taken into British Eighth Army, commanded by Lieutenant-General Sir Oliver Leese, reserve after its efforts in the Battle of Monte Cassino—was brought forward once more to relieve British V Corps and tasked with the capture of Ancona. On 17 June, Anders was given command of the Adriatic sector of the Italian theatre.
Battle
The first obstacle to cross was the Chienti river. Polish troops reached it on 21 June, and heavy fighting lasted in that region until 30 June. The main offensive on Ancona began on 17 July. Polish armored troops took Monte della Crescia and outflanked German troops defending Ancona. Next, the Italian Co-belligerent Army's IX Assault Unit secured Casenuove, and neighbouring British and Canadian troops took Montecchio and Croce di San Vincenzo. By the evening of 17 July, Polish troops were near Agugliano, and the following morning they took Offagna. Later that day, Polish troops took Chiaravalle, and armored troops reached the sea, cutting the German defenders of Ancona from the north-west. The Germans were falling back towards the sea, and Polish troops encountered little resistance entering Ancona at 14:30 on 18 July.
Aftermath
Taking Ancona was the only independent operation of the Polish II Corps. Afterward, the Corps took part in the breaking of the Gothic Line and the Allied spring 1945 offensive which resulted in the surrender of the Axis forces in Italy.
For their action in the battle while seconded to the Polish corps, the British 7th Queen's Own Hussars received the battle honour "Ancona".
Notes
References
Zbigniew Wawer, Zdobycie Bolonii [Capture of Bologna], Chwała Oręża Polskiego 32 (53), Rzeczpospolita, 3 March 2007.
1944 in Italy
History of Ancona
World War II operations and battles of the Italian Campaign
June 1944 events
July 1944 events
|
6055314
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lake%20Sempach
|
Lake Sempach
|
Lake Sempach
Lake Sempach (German: Sempachersee) is a lake in the canton of Lucerne, Switzerland. Its area is about and its maximum depth is .
A island named Gamma Insel is located east of Sursee.
In the 17th century the lake counted with five ferries, that brought goods to the weekly market in Sursee.
Many inhabitants of local areas swim, boat, paddle, and fish in Lake Sempach, due to its ease of accessibility.
References
External links
Sempachersee
http://www.sempachersee.ch Information about the municipalities on the lake
Waterlevels Lake Sempach at Sempach
Lakes of Switzerland
Lakes of the canton of Lucerne
LSempach
|
8793066
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Liezen
|
Liezen
|
Liezen (Central Bavarian: Liezn; local dialect pronunciation [-ɪə-]) is a municipality in the Austrian federal state of Styria, district capital of the district of the same name and economic center on the River Enns.
Population
Politics
Since 1995, the left-wing SPÖ party has held an absolute majority in the local council. As of the 2015 local elections, the SPÖ holds 13 out of 25 seats on the council, the ÖVP has 6, the FPÖ has 3, a local party known as Die LIEB has 2, and Die Grünen has 1.
Economy
A large mechanical engineering plant, Maschinenfabrik Liezen und Gießerei, is located in the east of the town; it was connected to the "Noricum scandal" in the 1980s due to the illegal export of armaments. As of 2012, the company remained a large employer.
Popular culture
In the adventure novel series by Gérard de Villiers, Schloss Liezen is the home of the principal character Prince Malko Linge. However, this fictional castle is situated on the , with most of its estates over the border in Hungary.
References
Cities and towns in Liezen District
|
21460513
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Karcz%C3%B3wka%2C%20Lubusz%20Voivodeship
|
Karczówka, Lubusz Voivodeship
|
Karczówka, Lubusz Voivodeship
Karczówka is a village in the administrative district of Gmina Brzeźnica, within Żagań County, Lubusz Voivodeship, in western Poland. It lies approximately south-west of Brzeźnica, north-east of Żagań, and south of Zielona Góra.
References
Villages in Żagań County
|
7956592
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Carl%20Amery
|
Carl Amery
|
Carl Amery (9 April 1922 – 24 May 2005), the pen name of Christian Anton Mayer, was a German writer and environmental activist. Born in Munich, he studied at the University of Munich. He was a participant of Gruppe 47. He died in Munich.
Amery won the Deutscher Fantasy Preis in 1996.
Personal life
Son of art historian Anton Mayer-Pfannholz, in his childhood he predominantly lived in Passau and Freising. At Passau he attended the Humanistisches Gymnasium Passau, at Freising the Dom-Gymnasium. Both cities left traces in his work. Passau appears in his novels Der Wettbewerb and Der Untergang der Stadt Passau. Freising appears in his novel Das Geheimnis der Krypta. He was a scholarship student of and studied Philology at Ludwig Maximilian University of Munich and at Catholic University of America.
He was drafted into the army in 1941. In 1943 he became a prisoner of war in the Tunisian campaign. He returned to Munich in 1946 and resumed his studies in linguistics and literary criticism. He began to write, starting with short stories under the name Chris Mayer. Then he choose the pseudonymous Carl Amery, Amery being an anagram of Mayer.
He died of emphysema on May 24, 2005 and was buried at Ostfriedhof (Munich) May 30, 2005.
Work
In 1954 Amery's first novel Der Wettbewerb was published. In 1958, now a member of the writers' association Gruppe 47, his novel Die große Deutschlandtour established his reputation as a satirist.
In 1963 his publications Die Kapitulation oder Deutscher Katholizismus heute and Das Ende der Vorsehung. Die gnadenlosen Folgen des Christentums revealed another side of his work. He allotted the global ecocide to Christianity and that predestined him as thought leader of political ecology. Further publications, particularly Die ökologische Chance, and his personal engagement emphasised this leadership. He was an early member of Alliance 90/The Greens, and in 1980 founded the independent E. F. Schumacher society.
From 1967 to 1971 he was the director of the Munich Municipal Library .
In 1974 he turned to science fiction and fantasy. For a "high literature" author an unusual step, influenced in particular by G. K. Chesterton. His SF novels were Das Königsprojekt (1974), Der Untergang der Stadt Passau (1975) and An den Feuern der Leyermark (1979).
In the view of the scholar of German environmental literature, Axel Goodbody, Der Untergang der Stadt Passau skilfully dramatises ecology through the medium of science fiction.
Two further novels address fantasy and bavarian spirituality: Die Wallfahrer (1986) and Geheimnis der Krypta (1990). Goodbody comments that these have a more complex structure than his earlier science fiction, and are more elaborately intertextual. In his view, Amery's "entertaining use of the mechanism of time travel, his play with fiction and historical reality, his colourful juxtaposition of competing genre forms and linguistic registers, and his idiosyncratic use of metaphor, allusion and quotation belie a deeply serious underlying message."
In Geheimnis der Krypta, as in An den Feuern der Leyermark or Das Königsprojekt, Amery, like e.g. L. Neil Smith, discussed the effect of minor changes in specific historic circumstances on changing overall history.
He won the Deutscher Fantasy Preis in 1996.
From 1985 onwards his collected works were published as single releases by of Munich. In 2001 Amery stated in an interview that he would not publish any novels for health reasons.
Novels and short stories
Essays
References
Sources
1922 births
2005 deaths
Writers from Munich
Officers Crosses of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany
German science fiction writers
All-German People's Party politicians
Social Democratic Party of Germany politicians
Alliance 90/The Greens politicians
Ludwig Maximilian University of Munich alumni
Catholic University of America faculty
Burials at the Ostfriedhof (Munich)
German male writers
Deutscher Fantasy Preis winners
German Army personnel of World War II
German prisoners of war in World War II
|
776048
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D1%83%D0%BD%D0%B7%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Фрунзівка (Кам'янський район)
|
Фрунзівка (Кам'янський район)
Фрунзівка — село в Кам'янському районі в Молдові (Придністров'ї). Входить до складу Грушківської сільської ради. Є найпівнічнішим населеним пунктом ПМР.
Згідно з переписом населення 2004 року у селі проживало 31,6% українців.
Географія
Розташоване південніше українського кордону в горбистій місцевості. В західній стороні протікає річка Вільшанка, що відділяє ПМР від України. На південний схід, на лівому березі Дністра знаходиться село Грушка. З ним Фрунзівка з'єднана асфальтованою дорогою.
Через село протікає невеликий потік - ліва притока Дністра. На ньому, на виїзді з Фрунзівки, стоїть дамба, що утворює водосховище (рівень води над морем 145,5 м).
На сході, за пагорбом розташоване село Окниця, що прилягає до кордону.
Примітки
Посилання
Фото берега водосховища на південь від села (www.panoramio.com)
Кам'янський район (Молдова)
Села Молдови
|
251489
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B2%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%20%28%D0%A2%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Левківці (Тульчинський район)
|
Левківці (Тульчинський район)
Левківці — село в Україні, у Шпиківській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. Населення становить 582 особи.
Поблизу села знаходиться ботанічна пам'ятка природи місцевого значення Шпиківська дубина.
Уродженці села
Леонтьєв Олександр Іванович (6.11.1963) — співак, педагог, відмінник освіти України, володар Гран-прі на X Міжнародному пісенному конкурсі «Обереги України», лауреат міжнародного конкурсу «Мелодія двох сердець».
Семчук Василь Степанович (27.09.1957) - український журналіст, видавець, громадський діяч. Член Національної спілки журналістів України (1992). Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Працював кореспондентом Чернівецької обласної газети "Молодий буковинець", випусковим редактором районних газет у Чернівецькій обласній друкарні, заступником директора видавництва "Буковина". Нині -заступник головного редактора газети "Чернівці". Редагує газету "Слово Боже". Редактор і дизайнер низки книг, зокрема "Вітання з Чернівців" Ігора Чеховського і Олександра Масана, "Зірки не гаснуть" Юхима Гусара, "Річенька дитинства" Михайла Ревуцького, "Життєва заметіль" Віктора Обдуленка, "Пылает сердце пламенем рябины" Віктора Сисоєва, "Сахара толпы" Віталія Демченка... Лауреат премії Фонду пам'яті журналіста Г. Л. Шабашкевича. Як член Української соціал-демократичної партії балотувався кандидатом у народні депутати України у Блоці Юлії Тимошенко. Обирався депутатом Чернівецької міської ради. Василь Семчук - номінант видання "Інформаційний простір Буковини". - Чернівці: Букрек,2004.- С.168. - ISBN 966-8500-17-2. (01.01.2015).
Небава Микола Іванович (13.05.1958) – український науковець, педагог, кандидат економічних наук, професор кафедри економіки підприємства і виробничого менеджменту, декан факультету менеджменту та інформаційної безпеки ВНТУ, відмінник освіти України, заслужений економіст України.
Література
Шпиків // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.650
Посилання
Погода в селі Левківці
Села Вінницької області
|
1039144
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vaudeloges
|
Vaudeloges
|
Vaudeloges is a former commune in the Calvados department in the Normandy region in northwestern France. On 1 January 2017, it was merged into the new commune Saint-Pierre-en-Auge.
Population
See also
Communes of the Calvados department
References
Former communes of Calvados (department)
Calvados communes articles needing translation from French Wikipedia
|
17254428
|
https://en.wikipedia.org/wiki/10251%20Mulisch
|
10251 Mulisch
|
10251 Mulisch, provisional designation , is a bright background asteroid from the inner regions of the asteroid belt, approximately in diameter. It was discovered during the Palomar–Leiden Trojan survey on 26 March 1971, by Ingrid and Cornelis van Houten at Leiden, and Tom Gehrels at Palomar Observatory in California, United States. The asteroid was named after Dutch writer Harry Mulisch.
Orbit and classification
Mulisch is a non-family asteroid from the main belt's background population. It orbits the Sun in the inner main-belt at a distance of 2.1–2.5 AU once every 3 years and 7 months (1,302 days; semi-major axis of 2.33 AU). Its orbit has an eccentricity of 0.09 and an inclination of 2° with respect to the ecliptic. The body's observation arc begins at Palomar on 26 March 1971, two nights prior to its official discovery observation.
Palomar–Leiden Trojan survey
The survey designation "T-1" stands for the first Palomar–Leiden Trojan survey, named after the fruitful collaboration of the Palomar and Leiden Observatory in the 1960s and 1970s. Gehrels used Palomar's Samuel Oschin telescope (also known as the 48-inch Schmidt Telescope), and shipped the photographic plates to Ingrid and Cornelis van Houten at Leiden Observatory where astrometry was carried out. The trio are credited with the discovery of several thousand asteroid discoveries.
Physical characteristics
The asteroid has an absolute magnitude 15.2. Based on its high albedo measured by the Wide-field Infrared Survey Explorer, Mulisch likely belongs to the stony S-complex. As of 2018, no rotational lightcurve of this asteroid has been obtained from photometric observations. Its rotation period, pole and shape remain unknown.
Diameter and albedo
According to the survey carried out by the NEOWISE mission of NASA's WISE telescope, Mulisch measures 2.398 kilometers in diameter and its surface has an albedo of 0.337.
Naming
This minor planet was named after Dutch writer Harry Mulisch (1927–2010), known for his novels, plays, essays, poems and philosophical reflections such as The Discovery of Heaven. The official naming citation was published by the Minor Planet Center on 13 June 2006.
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (10001)-(15000) – Minor Planet Center
010251
Discoveries by Cornelis Johannes van Houten
Discoveries by Ingrid van Houten-Groeneveld
Discoveries by Tom Gehrels
3089
Named minor planets
19710326
|
1736799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Селидівська волость
|
Селидівська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Бахмутського повіту Катеринославської губернії із центром у селі Селидівка.
Станом на 1886 рік складалася з 3 поселень, 2 сільських громад. Населення — (3599 чоловічої статі та 3653 — жіночої), 1302 дворових господарств.
Поселення волості:
Селидівка — колишнє державне село при річці Солона за 69 верст від повітового міста, , 637 дворових господарств, православна церква, школа, 9 лавок, 3 ярмарки на рік.
Гродівка — колишнє державне село при річці Торець, , 663 дворових господарства, православна церква, 4 лавки, 3 ярмарки на рік.
За даними на 1908 рік у волості налічувалось 10 поселень, загальне населення волості зросло до (5125 чоловічої статі та 5138 — жіночої), 1422 дворових господарств.
Джерела
Примітки
Волості Катеринославської губернії
Історія Покровського району
Селидове
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.