id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1316037
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%87%D0%BD%D1%96%D0%BA%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ячнік Сергій Федорович
|
Ячнік Сергій Федорович
Сергій Федорович Ячнік (Рожни — 23 серпня 2010) — радянський офіцер, Герой Радянського Союзу (1940) за відзнаки у радянсько-фінській війні.
Біографія
Народився 30 серпня (12 вересня) 1917 року в селі Рожнах (нині Броварського району Київської області) в селянській родині. Українець. Член ВКП (б) з 1939 року. Закінчив середню школу і робітфак.
У 1936 році призваний до лав Червоної Армії. Достроково закінчив танкове училище і з грудня 1939 року брав участь у радянсько-фінській війні. Був командиром танкового взводу 90-го танкового батальйону 20-ї танкової бригади 7-ї армії Північно-Західного фронту. Відзначився 7 березня 1940 року в бою за залізничну станцію Талі. Перед атакою під вогнем противника виконав проходи в протитанкових надовбахи, придушив вогонь ворожого доту і проклав шлях піхоті.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року за мужність і відвагу, проявлені в боях при прориві укріплень ворога лейтенанту Сергію Федоровичу Ячніку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 350).
У роки німецько-радянської війни С. Ф. Ячник воював на Західному, Воронезькому, 2-му Українському, 2-му Білоруському і 3-му Білоруському фронтах. Брав участь в боях під Москвою, на Курській дузі. Командував танковою бригадою в Корсунь-Шевченківській та Умансько-Ботошанській операціях, в Румунії, в Прибалтиці і Східній Пруссії. В цих боях був тричі поранений.
У 1951 році закінчив Військову академію бронетанкових і механічних військ. З 1961 року полковник С. Ф. Ячник — в запасі. Жив у Києві. Працював директором республіканського навчально-методичного кабінету. Указом Президента України Віктора Ющенка № 417/2008 від 5 травня 2008 року йому присвоєно звання генерал-майора.
Помер 23 серпня 2010 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
Нагороди
Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова 2-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями.
Примітки
Література
Боевые звёзды киевлян. — Киев: Политиздат Украины, 1983;
Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 2. М.: Воениз., 1988.
Уродженці Остерського повіту
Члени КПРС
Учасники радянсько-фінської війни
Радянські командири танкових бригад у Другій світовій війні
Герої Радянського Союзу — українці
Герої Радянського Союзу — уродженці України
Учасники Курської битви
Поховані на Байковому кладовищі
|
5259598
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%87%20%28%D1%81%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%B2%29
|
Славутич (сплав)
|
Славутич (сплав)
Твердий сплав «Славутич» виготовляють методами порошкової металургії на основі природних або синтетичних алмазних кристалів і карбіду вольфраму.
Застосовують, зокрема, у тведосплавних бурових долотах, в олівцях алмазних Славутич. тощо.
Розроблено у Інституті надтвердих матеріалів імені В. М. Бакуля НАН України.
Джерела
Довідник «Буріння свердловин», т.1, т.2, т.3, т.4, т.5. Мислюк М. А., Рибчич І. Й., Яремійчук Р. С. Київ.: Інтерпресс ЛТД, т.1 — 2002. — 363с., т.2 — 2002. — 304с., т.4 — 2012. — 608 с. т.3 — 2004. — 294с., т.5 — 2004. — 373с.
Примітки
Сплави
|
1947041
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%80%20%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BD
|
Теодор Альтерманн
|
Теодор Альтерманн (* — †, Таллінн) — естонський актор, театральний режисер та продюсер, один із засновників професійного театру в Естонії.
Примітки
Посилання
Theodor Altermanni palanguline aeg, Kultuur ja Elu 2005, nr. 4
ISIK Естонська біографічна база даних: Теодор Альтерманн
TMM.ee: Фотографії
Естонські актори
Естонські театральні режисери
|
2087114
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%A1%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0
|
Шестикутник Сатурна
|
Шестикутник Сатурна — це постійне велетенське утворення з хмар навколо Північного полюса Сатурна.
Загальний опис
Шестикутник Сатурна знаходиться на широті приблизно 78°N.
Сторони шестикутника завдовжки 13800 км, що більше ніж діаметр Землі.
Він обертається з періодом 10 г 39 хв 24 с, з таким же періодом Сатурн випромінює радіосигнали зі своїх надр.
Шестикутник не зсувається по довготі, як це відбувається з іншими хмарами в атмосфері Сатурна.
На південному полюсі Сатурна, згідно зі спостереженнями з телескопа Габбла, такого шестикутника немає.
Проте, як над Південним полюсом, так і над Північним всередині шестикутника, є воронки.
Пояснення феномена
Вчені з Оксфордського університету змогли в лабораторних умовах змоделювати виникнення подібного шестикутника. Щоб з'ясувати, як виникає таке явище, дослідники поставили на стіл, що обертається, 30-літрову ємність з водою. Вона моделювала атмосферу Сатурна та її звичайне обертання. Усередині вчені помістили маленькі кільця, що обертаються швидше за ємність. Це генерувало мініатюрні вихори та струмені, які експериментатори зробили видимими за допомогою зеленої фарби. Чим швидше оберталося кільце, тим більшими ставали вихори, змушуючи прилеглий потік відхилятися від кругової форми. Таким чином вченим вдалося отримати різні фігури — овали, трикутники, квадрати та шестикутник.
Вчені порівняли дані досвіду з тим, що відбувається на Сатурні і висунули припущення, що в його високих північних широтах окремі струменеві течії розігнані саме до тієї швидкості, при якій формується щось на зразок стійкої хвилі — планетарний шестикутник. І хоча дослідження не розкрило походження подібних течій, воно показало, чому вся система стабільно існує.
Галерея
Анімація
Примітки
Сатурн
|
4626986
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Богомолово (Городецький район)
|
Богомолово (Городецький район)
Богомолово — присілок в Городецькому районі Нижньогородської області Російської Федерації.
Населення становить 10 осіб. Входить до складу муніципального утворення Бриляковська сільрада.
Історія
Від 2009 року входить до складу муніципального утворення Бриляковська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Городецького району
|
64992
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%202759
|
NGC 2759
|
NGC 2759
Об'єкти NGC
Рись (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1787
|
2515649
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/TPSAB1
|
TPSAB1
|
TPSAB1 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 16-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 275 амінокислот, а молекулярна маса — 30 515.
Кодований геном білок за функціями належить до гідролаз, протеаз, серинових протеаз, фосфопротеїнів.
Секретований назовні.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 16
Серинові протеази
|
12777993
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vasil%20Amashukeli
|
Vasil Amashukeli
|
Vasil Amashukeli (March 14, 1886 in Kutaisi – December 1, 1977 in Tbilisi) was an early Georgian film director and cinematographer who worked in the Cinema of Azerbaijan and Georgia.
Biography
Vasil Amashukeli studied at Vasil Tamarashvili Art School in Kutaisi. In 1908 he graduated from Moscow division courses of French film firm “Gomon”. Amashukeli is the first Georgian documentary director. Vasil worked as a mechanical engineer in the cinema opened by Ephemia Meskhi’s husband, Ivane Gepner and Kote Meskhi.
In 1907 Amashukeli working in Baku made several films of oil production in the capital including the extracting process. His films included Bakı Bazarlarının Tipləri (Types of Bakuvian Bazaars - short documentary), Daş Kömür Daşınması (Transportation of Coal), Dəniz kənarında gəzinti (Seaside Walk), Neft buruqlarında iş (Work at Oil Derricks), and Neftin çıxarılması (Oil Extraction) all filmed in 1907.
Then he made several films between 1908 and 1912. These included: Nakhet tqveni sakhe, Gaseirneba zgvis sanapiroze (Walking on the Beach) (1908), Qutaisis peizajebi (Sides of City Qutaisi), Qutaisis parki (Park of Qutaisi) (1911) and Akakis mogzauroba (Journey of Akaki) in 1912, that is the unique monument of Georgian documentary art. This film let to the outbreak of the Georgia documentary cinematography.
The memories of Vasil Amashukeli about the journey of Akaki Tsereteli in Racha-Lechkhumi, together with the photos taken during the journey, are preserved at the department of Literature and Art of the Central Archive of the Contemporary History of the National Archives of Georgia.
Filmography
As director
Journey of Akaki (1912)
Qutaisis parki (Short documentary) (1911)
Qutaisis peizajebi (Short documentary) (1911)
Gaseirneba zgvis sanapiroze (Short) (1908)
Nakhet tqveni sakhe (Documentary) (1908)
As cinematographer
Journey of Akaki (1912)
Qutaisis parki (Short documentary) (1911)
Qutaisis peizajebi (Short documentary) (1911)
Gaseirneba zgvis sanapiroze (Short) (1908)
Nakhet tqveni sakhe (Documentary) (1908)
References
External links
1886 births
1977 deaths
Film directors from Georgia (country)
Azerbaijani film directors
Cinematographers from Georgia (country)
Azerbaijani cinematographers
People from Kutaisi
|
3013906
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/New%20South%20Wales%20Open%201987%2C%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
New South Wales Open 1987, жінки, одиночний розряд
|
New South Wales Open 1987, жінки, одиночний розряд
В одиночному жіночому розряді тенісного турніру New South Wales Open 1987, який проходив в рамках Світової чемпіонської серії Вірджинії Слімс 1987, Зіна Гаррісон здобула титул, у фіналі перемігши Пем Шрайвер 6-2, 6-4.
Сіяні гравчині
Гана Мандлікова (3-тє коло)
Пем Шрайвер (фінал)
Зіна Гаррісон (чвертьфінал)
Клаудія Коде-Кільш (2-ге коло)
Пем Шрайвер (півфінал)
Зіна Гаррісон (Переможниця)
Лорі Макніл (чвертьфінал)
Робін Вайт (2-ге коло)
Катаріна Ліндквіст-Раян (чвертьфінал)
Венді Тернбулл (півфінал)
Карлінг Бассетт-Сегусо (1-ше коло)
Джо Дьюрі (2-ге коло)
Даянн Балестрат (2-ге коло)
Маріанн Вердел-Вітмаєр (1-ше коло)
Відсутня
Відсутня
Основна сітка
Фінальна частина
Верхня половина
Секція 1
Секція 2
Нижня половина
Секція 3
Секція 4
Посилання
1987
|
2000874
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%BC%20%D1%89%D0%B5%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%97%20%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%97%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8
|
Синдром щезлої білої жінки
|
Синдром щезлої білої жінки — термін, яка використовується переважно західноєвропейськими та американськими соціальними науковцями
та медіа-коментаторами для опису надмірного (у порівнянні з іншими подібними випадками) виділення часу для висвітлення у ЗМІ, особливо на телебаченні, випадків зникнення людини безвісти, коли така людина є молодою, білою жінкою/дівчинкою з вищого середнього класу.
Феномен визначається як надмірне фокусування ЗМІ на білих жінках вищого середнього класу, які зникають безвісти, з наданням таким випадкам непропорціонально великої кількості часу у порівнянні з аналогічними випадками зникнення жінок інших етнічних груп та соціальних класів, або з випадками зникнення чоловіків/хлопчиків всіх соціальних класів та національностей.
Вважається, що фразу вперше застосувала «якірна» журналістка новин американського телеканалу PBS Гвен Іфілл. Карлтон МакІвейн, професор Нью-Йоркського університету так визначає синдром: «Білі жінки займають привілейоване місце серед жертв насильницьких злочинів у репортажах ЗМІ».
Хоча термін був вигаданий для опису непропорційного висвітлення випадків зникнення безвісти, зараз він вже деколи використовується і для опису непропорційного висвітлення інших насильницьких злочинів.
Медіа висвітлення
США
Статистичне дослідження щодо зниклих безвісти дітей, яке порівнює повідомлення національних ЗМІ з даними ФБР, показує значно менше висвітлення у ЗМІ випадків зникнення дітей-афроамериканців у порівнянні з дітьми, які не належать до цієї етнічної групи. Інше аналогічне дослідження показало, що найменше (з суттєвим відривом) у ЗМІ висвітлювались випадки зникнення дівчаток з меншин.
Кім Паскваліні, президент «Національного центру пошуку зниклих безвісти дорослих», зазначила, що ЗМІ мають схильність фокусуватись на «дівах у біді» — типово багатих молодих білих жінках та підлітках.
Доктор Корі Л.Армстронг зазначила у газеті «Вашингтон пост», що «тенденція обирати виключно молодих білих жінок середнього класу для повного розгортання історії „діви у біді“ багато каже про націю, яка вважає, що подолала проблеми поділу за расою та соціальним класом».
Канада
Відповідно до дослідження, надрукованого у «The Law and Society Association», жінки-індіанці Канади, які зникли безвісти в Канаді, отримують у 27 разів менше часу висвітлення у новинах, ніж зниклі білі жінки; це висвітлення також має характер «неемоційних, менш детальних заголовків, статей та зображень.»
Велика Британія
Професорка кримінології Університету Лестера Івонн Джукс приводить приклад вбивства білих англійських дівчат Аманди Доулер, Сари Пейн та Сохемські як приклади «історій, що заслуговували на висвітлення у ЗМІ» про «респектабельних» з сімей середнього класу та походження, чиї батьки ефективно використали новинні ЗМІ. Для контрасту вона наводить приклад вуличного вбивства темношкірої Дамілоли Тейлор, яке спочатку отримала незначне висвітлення, повідомлення ЗМІ про яке мало стосувалися жертви і фокусувалися на рівнях вуличної злочинності та охороні спільнот. Навіть коли батько Дамілоли прилетів до Великої Британії з Нігерії, щоб зробити заяви для преси телебачення, рівень громадського збурення все одно був менший, ніж у випадках вищезазначених білих дівчат.
У січні 2006 року лондонський комісар поліції Ян Блер назвав ЗМІ інституціонально расистськими і як приклад навів Сохемські вбивства двох 10-річних дівчат 2002 року. Він зазначив, що «майже ніхто» не зрозумів, чому це перетворилося у таку істерію у ЗМІ. Для демонстрації наявності у британських ЗМІ синдрому щезлої білої жінки наводяться два протилежні приклади — вбивства Ханни Вільямс та Даніель Джонс. Друге отримало значно більше висвітлення у ЗМІ, оскільки Джонс була «гарною школяркою з родини середнього класу», а Вільямс — «з бідної робочої родини з розлученими батьками та мала пірсинг у носі».
Інші випадки непропорційного висвітлення в ЗМІ
Джессіка Лінч
Дослідники соціальної нерівності наводять приклад медіа-упередження у висвітленні історії трьох американських жінок-солдат — Джессіки Лінч, Шошани Джонсон та Лорі Пєстевої. На них трьох одночасно напали 23.03.2003 під час війни в Іраку; Пєстева була вбита, а Лінч та Джонсон поранили та захопили у полон. Лінч, яка була молодою білою блондинкою, отримала значно більше медіа-висвітлення, ніж її колеги Джонсон (чорношкіра мати-одиначка) та Пєстева (мати-одиначка з бідної індіанської родини народу хопі). Критики ЗМІ припускають, що ЗМІ приділили значно більше уваги жінці, з якою аудиторія, ймовірно, себе легше ідентифікує.
Після звільнення, Лінч сама віддала жорсткій критиці таке непропорційне висвітлення історії в ЗМІ, яке фокусувалось лише на ній, зазначивши у своєму свідченні в Конгресі США перед Комітетом з нагляду та урядової реформи:
«Викрадення» «світловолосого янгола» у Греції
У жовтні 2013 року дівчинка-білявка приблизно 4-х років була знайдена у ромського подружжя в Греції; вважалося, що вони її викрали. Історія про «світловолосого янгола» та пошук її біологічних батьків набула міжнародного розголосу. Борець за права ромів прокоментував ситуацію так: «уявіть, що ситуація була б зворотною — темношкірі діти у білих батьків». Дитину пізніше ідентифікувати як Марію Русеву, біологічною матір'ю якої була болгарська ромка, яка віддала її на всиновлення.
Див. також
Інституціональний расизм
Діва у біді
Медіа-упередження
Ієрархія смерті
Інтерсекційний фемінізм
Примітки
Упередження (психологія)
Медіазнавство
Зниклі безвісти
Сексизм
Соціальні явища
Молодь
Соціальні класи
|
4097831
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HNLMS%20O%2026
|
HNLMS O 26
|
HNLMS O 26 — військовий корабель, підводний човен типу O 21 Королівського флоту Нідерландів та Крігсмаріне як UD-4 у роки Другої світової війни.
Підводний човен O 26 був закладений 20 квітня 1939 року на верфі компанії Rotterdamsche Droogdok Maatschappij у Роттердамі, як K XXVI. У процесі будівництва був перейменований на O 26. 23 листопада 1940 року він був спущений на воду, вже після окупації німцями Нідерландів, а 28 січня 1941 року увійшов до складу Крігсмаріне, як UD-4, під командуванням досвідченого підводника часів Першої світової війни корветтен-капітана Гельмута Брюммер-Паціга.
Історія служби
10 травня 1940 року, на момент німецького вторгнення до Нідерландів, O 26 перебував на верфі суднобудівельної компанії в Роттердамі, де був захоплений у недобудованому стані.
Після завершення добудови, 28 січня 1941 року човен увійшов до складу Крігсмаріне як UD-4. З січня до квітня 1941 року UD-4 був навчальним човном у Кілі, у складі 1-ї флотилії. У травні його перевели до 3-ї флотилії, де також використовували як тренувальний човен до липня того ж року.
У серпні 1941 року UD-4 перевели в 5-ту флотилію також у Кілі, де він до грудня 1942 року продовжував кар'єру навчального човна для нових екіпажів ПЧ. У січні 1943 року UD-4 був переданий в Готенгафен, де служив у 24-ій та 27-ій флотиліях до січня 1945 року. З січня по березень 1945 року човен базувався в Гелі і була переведена до 18-ї флотилії, де також використовувався в навчально-тренувальних цілях.
19 березня 1945 року UD-4 був виведений з експлуатації, а 3 травня 1945 року човен був затоплений у Кілі.
Командири
Корветтен-капітан Гельмут Брюммер-Паціг (28 січня — 15 жовтня 1941)
Корветтен-капітан Рудольф Зінгуле (16 жовтня 1941 — 29 квітня 1942)
Капітан-лейтенант Гінріх-Оскар Бернбек (30 квітня — травень, червень — 8 грудня 1942)
Корветтен-капітан Фрідріх Шефер (23 березня 1943 — 22 листопада 1944)
Капітан-лейтенант Фріц Барт (23 листопада 1944 — 19 березня 1945)
Див. також
HMS Seahorse (98S)
USS Gudgeon (SS-211)
U-82 (1941)
Л-25
Список підводних човнів ВМС Швеції
Хронологія битви за Атлантику (1939—1945)
Примітки
Виноски
Джерела
Посилання
O 26
Література
Gröner, Erich; Jung, Dieter; Maass, Martin (1991). U-boats and Mine Warfare Vessels. German Warships 1815—1945. 2. Translated by Thomas, Keith; Magowan, Rachel. London: Conway Maritime Press. ISBN 0-85177-593-4.
Busch, Rainer; Röll, Hans-Joachim (1999). German U-boat commanders of World War II: a biographical dictionary. Translated by Brooks, Geoffrey. London, Annapolis, Md: Greenhill Books, Naval Institute Press. ISBN 978-1-55750-186-8.
Підводні човни Нідерландів часів Другої світової війни
Підводні човни Німеччини часів Другої світової війни
Кораблі 1940
Підводні човни, затоплені в рамках операції «Регенбоген»
|
58636651
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sergio%20Reguil%C3%B3n
|
Sergio Reguilón
|
Sergio Reguilón Rodríguez (born 16 December 1996) is a Spanish professional footballer who plays as a left-back for Premier League club Brentford, on loan from Tottenham Hotspur.
Reguilón is a graduate of Real Madrid's youth academy. He made his senior debut in August 2015, while on loan at Logroñés. Reguilón made his first-team debut for Real Madrid in October 2018. He spent the 2019–20 season on loan at Sevilla, where he won the UEFA Europa League and was named in the Squad of the Season. Reguilón signed for Tottenham Hotspur in September 2020.
Club career
Real Madrid
Reguilón joined Real Madrid's youth system from EFM Villalba in 2005, aged eight. On 5 August 2015, he was loaned to Segunda División B side Logroñés for the season.
Reguilón made his senior debut on 23 August 2015, playing the last seven minutes in a 3–0 home win against Compostela. The following 16 January, after being sparingly used, he returned to Los Blancos and was assigned to the reserves also in the third division.
On 23 August 2016, Reguilón returned to Logroñés also in a one-year loan deal. Now an undisputed starter, he scored eight goals during the campaign; highlights included four past Bilbao Athletic on 2 October 2016 (5–3 home win).
Upon returning to Castilla, Reguilón was a first-choice in Santiago Solari's side, and renewed his contract on 11 May 2018. On 25 August of that year, he was promoted to the main squad by manager Julen Lopetegui.
Reguilón made his first-team debut for Real Madrid on 2 October 2018, starting in a 1–0 UEFA Champions League away loss against CSKA Moscow. He made his La Liga debut on 3 November 2018, starting in a 2–0 home win against Real Valladolid.
Loan to Sevilla
On 5 July 2019, Reguilón was loaned to Sevilla for the 2019–20 season. On his official debut on 18 August, he scored the opener in a 2–0 success over Espanyol at the RCDE Stadium.
With Sevilla, Reguilón established himself as a regular starter and won the 2019–20 UEFA Europa League.
Tottenham Hotspur
On 19 September 2020, Reguilón joined Tottenham Hotspur on a five-year deal with a reported £27.5m buy-back clause. He made his debut on 29 September 2020, in the home game against Chelsea in the fourth round of the League Cup, in which he assisted teammate Erik Lamela's equalising goal, which was then followed by a penalty shootout. Spurs won 5–4 on penalties putting them through to the next round of the competition. He made his Premier League debut on 4 October, in a 6–1 win away to Manchester United. On 19 May 2021, Reguilón scored an unfortunate own goal at home against Aston Villa after his side led 1-0 from Steven Bergwijn's goal. On 21 November 2021, Reguilón scored his first goal for Tottenham − the winning goal in a 2–1 Premier League victory over Leeds United.
Loans to Atlético Madrid, Manchester United and Brentford
On 30 August 2022, Reguilón joined Atlético Madrid on loan until the end of the season. Upon returning to Tottenham, he joined Manchester United on a six-month loan on 1 September 2023 as emergency cover for the injured left-backs Luke Shaw and Tyrell Malacia. He returned to Tottenham on 2 January 2024, following the activation of a break clause within the loan agreement, as Shaw had by then recovered from injury.
Two weeks later, on 17 January 2024, Tottenham loaned Reguilón to fellow Premier League side Brentford until the end of the season.
International career
Reguilón was selected for the Spain under-21 team for the first time by Luis de la Fuente for the 2019 UEFA European Under-21 Championship qualifiers against Romania and Austria in March 2019. He made his debut, and only appearance at under-21 level, against Romania on 21 March.
He received his first call up to the senior team by Robert Moreno on 4 October 2019, for games against Norway and Sweden. Reguilón made his senior international debut on 6 September 2020, starting in Spain's 4–0 win over Ukraine in the 2020–21 UEFA Nations League.
Personal life
Born in Madrid, his parents are from Zamora. He was in a relationship with internet celebrity Marta Díaz from 2019 to 2023.
He grew up in Collado Villalba.
Career statistics
Club
International
Honours
Real Madrid
FIFA Club World Cup: 2018
Sevilla
UEFA Europa League: 2019–20
Tottenham Hotspur
EFL Cup runner-up: 2020–21
Spain
UEFA Nations League runner-up: 2020–21
Individual
UEFA Europa League Squad of the Season: 2019–20
References
External links
Profile at the Tottenham Hotspur F.C. website
1996 births
Living people
Footballers from Madrid
Spanish men's footballers
Men's association football fullbacks
Segunda División B players
La Liga players
Premier League players
Real Madrid Castilla footballers
UD Logroñés players
Real Madrid CF players
Sevilla FC players
Tottenham Hotspur F.C. players
Atlético Madrid footballers
Manchester United F.C. players
Brentford F.C. players
Spain men's international footballers
Spain men's under-21 international footballers
UEFA Europa League winning players
Spanish expatriate men's footballers
Spanish expatriate sportspeople in England
Expatriate men's footballers in England
|
801935
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D0%B7%D1%96%D1%8F%20%E2%84%96%201%20%28%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%29
|
Українська гімназія № 1 (Івано-Франківськ)
|
Українська гімназія № 1 (Івано-Франківськ)
Українська гімназія № 1 — загальноосвітній навчальний заклад; гімназія в Івано-Франківську. Учасник Всеукраїнського конкурсу «100 найкращих шкіл України» (2006). За результатами ЗНО з української мови літератури в 2008, 2009 та у 2015 роках займала І місце серед шкіл України.
Вступ до гімназії здійснюється на конкурсній основі, за результатами вступних випробувань з української мови та математики для випускників початкових класів шкіл міста (4-й клас початкової школи).
Історія гімназії
Станиславівська гімназія
У 1905 році на вимогу української громадськості австрійський уряд дав згоду на відкриття української гімназії в Станиславові.
Спочатку для потреб гімназії орендували приміщення на вулиці Яна ІІІ Собеського, 26
Потім, з 1908 розміщувалася на вул. Липовій.
Першим та довголітнім її директором був призначений Сабат Микола (1867–1930), на посаді директора: 1905–1919 та 1923–1927. Його ім'ям названа вулиця міста.
Станиславська українська гімназія була закрита радянською владою у 1939 р., перетворена в середню школу.
Відновлена гімназія
1992 року в Івано-Франківську була заснована Українська гімназія № 1, яка вважається наступницею Станиславівської гімназії. Першим директором став Зіновій Береговський.
22 лютого 1994 року навчальний заклад отримав нове приміщення за адресою Калуське шосе 1.
2012 року гімназія зайняла друге місце у рейтингу навчальних закладів журналу «Фокус».
6 березня 2013 року в гімназії було встановлене погруддя Тарасу Шевченку.
Профіль навчання
У гімназії є філологічний та математичний профілі навчання.
У гімназії працюють
кафедри української мови та літератури, математики та інформатики;
методичні об'єднання: суспільних дисциплін, іноземних мов, природничих дисциплін, дисциплін естетичного циклу та фізичного виховання, класних наставників;
Учні гімназії вивчають англійську, французьку, німецьку, польську мови.
У гімназії працює плавальний басейн, в усіх класах є три уроки фізичного виховання, один з яких — плавання; обов'язковими є заняття з хореографії.
Фонд бібліотеки гімназії — 26103 книги
соціально-психологічна служба.
У гімназії діють
музей історії гімназії;
духовна світлиця;
наукове товариство «Scientia vinces!»;
літературна студія «Весняний поріст»;
студії і гуртки народних ремесел, малюнка та дизайну, юних журналістів та радіоаматорів;
спортивні секції;
зразкові хори «Наша пісня» та «Соловейки»;
ансамбль танцю «Едельвейс»;
Вибір учнівського президента гімназії
Вчительський склад
Заслужений учитель України — 2: Яремчук Микола Михайлович; Левицька Світлана Романівна.
Відмінників освіти України — 16;
Нагороджених нагрудним знаком «Василь Сухомлинський» — 5;
Учителів-методистів — 23;
Старших учителів — 8;
Спеціалістів вищої кваліфікаційної категорії — 42;
Спеціалістів 1-ї кваліфікаційної категорії — 4;
Спеціалістів 2-ї кваліфікаційної категорії — 2;
Спеціалістів — 4.
Керівництво
Дейчаківський Ігор Іванович — директор
Грушевський Богдан Васильович — заступник директора з навчально-виховної роботи
Інкін Ернест Анатолійович — заступник директора з виховної роботи
Грицишин Марія Іванівна — заступник директора з навчально-виховної роботи
Відомі випускники
Роман Андрухович (1915 р.н.) — письменник, громадський діяч.
Лев Василик (1921—2002) — фармацевт, громадський діяч.
Василь Величковський (1903—1973) — єпископ УГКЦ.
Олекса Гірник — дисидент, 21 січня 1978 році вчинив самоспалення біля могили Шевченка в Каневі на знак протесту проти росифікації та інші відомі діячі.
Дмитро Клячківський — полковник УПА, Головний командир УПА.
Анатолій Кос-Анатольський (1909—1983) — український композитор.
Степан Ленкавський (1904—1977) — провідний діяч ОУН.
Євген Лозинський (1909—1977) — провідний діяч ОУН.
Дарія Макогон-Полотнюк (Ірина Вільде) (1907—1982) — українська письменниця.
Мирослав Скала-Старицький (1909—1969) — оперний співак.
Роман Смик (1918—2007) — лікар і громадський діяч.
Святомир-Михайло Фостун (1924—2004) — письменник і громадський діяч, секретар Союзу українців у Великій Британії та Світового Союзу Вільних Українців.
Богдан Ясінський (1923—2002) — науковець.
Див. також
Станиславівська українська гімназія
Примітки
Посилання
Офіційна інтернет сторінка гімназії
dovidka.if.ua
nashemisto.if.ua
«Рейтинг шкіл Івано-Франківська» news.if.ua
Офіційний аккаунт в Інстаграмі
Гімназії України
Школи Івано-Франківська
Станиславівська українська гімназія
Засновані в Україні 1905
|
10510304
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Susi%20Kentikian
|
Susi Kentikian
|
Susi Kentikian
Susianna Levonovna Kentikian (born Syuzanna Kentikyan on 11 September 1987) is an Armenian-German former professional boxer who competed from 2005 to 2016. She was born in Yerevan, Armenian SSR, but left the country with her family at the age of five because of the First Nagorno-Karabakh War. Kentikian has lived in Hamburg since 1996 and began boxing at the age of twelve.
Kentikian is a two-time flyweight world champion, having held the unified World Boxing Association (WBA) and World Boxing Organization (WBO) female titles between 2007 and 2012, and the WBA female title again from 2013 to 2017. Additionally, she held the Women's International Boxing Federation (WIBF) title twice between 2007 and 2017. During the 2009 WBA convention in Colombia she was named the first ever female Super champion. It was announced that this belt would be called "Susi Kentikian belt" for all other future Super champions.
Until 2012, Kentikian remained undefeated as a professional, winning 16 of her first 30 fights by knockout or stoppage. The German television station ZDF has broadcast her fights since July 2009. She had previously headlined fight cards for the television station ProSieben from 2007 to 2009. Kentikian has gained minor celebrity status in Germany and she hopes to reach a popularity similar to that of the retired German female boxing star Regina Halmich.
Early life
Susianna Kentikian was born in Yerevan, Armenian SSR. At the age of five, she left Armenia with her parents and her nine-year-old brother, because her father was called up to serve in the military during the First Nagorno-Karabakh War. In 1992, the family first moved to Berlin, Germany and stayed at asylum seekers' homes. However, due to the violence at these facilities and their poor knowledge of the German language, they left Berlin and moved to Moldova and later to Russia, where Kentikian went to school for a short period of time. The family returned to Germany in 1996 and relocated in Hamburg, again living in government facilities for asylum seekers. Kentikian's residence status remained uncertain for almost a decade. Several times, she and her family were taken to the airport for deportation, but the intervention of local friends such as her amateur trainer, Frank Rieth, who called lawyers, the media and local politicians, prevented their final expulsion. Her family received a permanent residence permit in 2005 when she signed a three-year professional boxing contract that established a stable income.
At the age of 16, Kentikian began working as a cleaner in a local fitness center to help her family financially. She graduated from high school (Realschule) in the summer of 2006 and she eventually became a German citizen in June 2008. She applied for dispensation to be allowed to retain her Armenian citizenship. Kentikian lived with her family in an apartment near her Hamburg boxing gym.
Amateur career
Kentikian discovered her enthusiasm for boxing when she was twelve years old after accompanying her brother to his boxing training. She started with regular training herself and stated that boxing had allowed her to forget the difficulties of her life for a short time: "I could let everything out, my whole energy. If you have so many problems like our family, you need something like that."
Kentikian won the Hamburg Championships for juniors from 2001 to 2004. She also won the Northern German Championships for juniors in 2003 and 2004, and in October 2004, she had her biggest amateur success by winning the International German Women's Amateur Championships in the featherweight division for juniors. Kentikian found it increasingly difficult to find opponents in the amateur ranks, as few boxers wanted to face her, and her status as an asylum seeker did not allow her to box outside Hamburg. Kentikian's final amateur record stood at 24 wins and one loss. She later blamed overeagerness for her single loss, having fought despite health problems at the time. Her aggressive style and fast combinations, and her ambition to always attack until she knocked out the opponent earned her the nickname "Killer Queen"; she has often used the identically named song by the English rock band Queen as her entrance music.
Professional career
2005–2007
Kentikian was discovered as a professional boxer at an exhibition fight during qualifications for the World Amateur Boxing Championships. At the beginning of 2005, she signed a three-year contract with the Hamburg boxing promoter Spotlight Boxing, a joint venture of Universum Box-Promotion, focusing on young athletes. In future years, she was coached by Universum trainer Magomed Schaburow. Kentikian started her professional career on 15 January 2005, with a win by unanimous decision over Iliana Boneva on the undercard of Regina Halmich. Over the next 14 months, Kentikian won nine of her eleven fights by knockout. Her unusually high knockout percentage, rarely seen in lower female weight classes, began to draw attention. On 25 July 2006, she won her first championship, the International German flyweight title, against Daniela Graf by unanimous decision. In her first international title fight on 9 September 2006, Kentikian beat Maribel Zurita with a fourth round technical knockout for the WIBF InterContinental flyweight title; the fight was stopped when Zurita was cut over the left eyebrow.
In her 15th professional bout, Kentikian fought for her first world championship in Cologne, Germany, on 16 February 2007; it was also her first time headlining a fight card. She won by a ninth-round technical knockout against Carolina Alvarez, thereby winning the vacant WBA female flyweight title. Alvarez took unanswered punches in most of the rounds and was bleeding heavily from her nose, prompting the referee to stop the fight in round nine out of concern for Alvarez's health. Six weeks later, on 30 March 2007, Kentikian made her first title defense. Before a crowd of 19,500 in the Kölnarena, she fought on the undercard of an exhibition bout between comedian Stefan Raab and WIBF world champion Halmich. Kentikian beat María José Núñez with a third-round technical knockout. Núñez was knocked down in round two and Kentikian finished the fight one round later with a right cross followed up by combinations that left Núñez defenseless on the ropes, causing the referee to step in.
Kentikian next faced Nadia Hokmi on 25 May 2007, in her second title defense. Hokmi, using her height and reach advantage, proved to be the first test of Kentikian's professional career and both boxers fought a competitive bout. While Hokmi started out slower, she managed to win several of the later rounds by landing repeated combinations. Kentikian won through a split decision for the first time in her career. The fight was voted among the five "Top Fights of the Year" by WomenBoxing.com. On 7 September 2007, Kentikian defended her title against Shanee Martin, winning by a third-round technical knockout. Kentikian controlled her opponent from the opening bell and the referee stopped the fight after Martin was knocked down from a straight right hand in round three.
Following the retirement of long-standing WIBF champion Halmich, Kentikian added the vacant WIBF flyweight titles in her hometown of Hamburg on 7 December 2007. She met Hokmi in a rematch of their contest six months earlier. The French boxer again proved to be a tough opponent and the fight developed similarly to their first encounter. Once more, Kentikian had the better start, but Hokmi scored during the second half of the fight, again making the bout close. This time however, Kentikian was ahead on all three of the judges' scorecards, winning by unanimous decision. After the end of the year, Kentikian was chosen as Hamburg's sportswoman of the year.
2008–2010
Kentikian successfully defended her titles against Sarah Goodson by a third-round technical knockout on 29 February 2008. Goodson, who had fought almost exclusively in lower weight classes before, was overpowered by Kentikian and the referee ended the fight after a series of body punches in round three. In her next title defense on 10 May 2008, Kentikian beat Mary Ortega with a first-round technical knockout. Ortega, who had previously fought against well-known opponents such as Elena Reid and Hollie Dunaway, was knocked down twice by straight right hands during the first 90 seconds of the fight. When Kentikian had Ortega pinned against the ropes again, the referee stepped in shortly before the end of round one. The quick stoppage came as a surprise to many, including television commentator Halmich, who had expected a hard-fought bout.
In her next title defense on 29 August 2008, Kentikian met Hager Finer, Halmich's last opponent before retiring. Following a close opening round, the boxing match turned into a brawl and Finer scored during the first half of the fight. From round five onwards, Kentikian managed to take over the bout by landing the cleaner punches and she won by unanimous decision. On 5 December 2008, Kentikian faced Anastasia Toktaulova, the reigning GBU flyweight champion, although the GBU title was not on the line. During the uncharacteristic tactical fight, Kentikian managed to control her opponent from the middle of the ring in most of the rounds. The three judges all scored the bout in favor of Kentikian. In December 2008, she was named Germany's female boxer of the year for the first time. In addition, she won the WBA Best Female Boxer award for 2007–08.
Kentikian retained her WBA and WIBF titles with a unanimous decision win over Elena Reid on 20 March 2009. Reid, who was well known in Germany after two controversial bouts with Halmich in 2004 and 2005, remained largely passive from the opening bell and Kentikian controlled her through the majority of the fight. Reid did not win a single round on the official scorecards. On 4 July 2009, Kentikian fought the WBA Interim super flyweight champion Carolina Gutierrez Gaite. Kentikian used her speed and combinations to dominate her opponent through the ten rounds, winning every round on the judges' scores. Kentikian ended 2009 by fighting the undefeated Julia Sahin (20–0) on 10 October for the vacant WBO female flyweight title. Kentikian overwhelmed Sahin with her higher work rate early on. Sahin spent most of the fight covering up from Kentikian's many flurries. Kentikian won a unanimous decision to add the WBO title to her collection.
Kentikian, now the WBA, WBO, and WIBF champion, defended all of her titles against undefeated Women's International Boxing Association champion Nadia Raoui on 24 April 2010 in Hamburg. The bout was very close, as Kentikian was outlanded in most rounds by Raoui. After ten rounds, Kentikian held narrow advantages on two of the three judges' scorecards and won via split decision. On 17 July, Kentikian defended her championships once again against Arely Muciño. In the first few rounds, she used combinations and quick offensive attacks to score against Mucino, before suffering a cut due to an accidental clash of heads. Kentikian was unable to continue; the fight was declared a no contest and she retained her titles.
2011–2016
Kentikian again defended her WIBF flyweight title on 26 March 2011 against Ana Arrazola. She won at least seven rounds on each of the judges' scorecards on her way to a unanimous decision victory. Arrazola received a one-point deduction in the sixth round, as Kentikian remained the WIBF champion. Later in the year, Kentikian scored another unanimous decision win on 21 October, this time against Teeraporn Pannimit, to retain her WBA, WBO, and WIBF titles. She maintained control of the fight throughout en route to a lopsided victory.
Undefeated with 29 wins (including 16 by knockout), Kentikian next attempted to defend her WBO and WIBF flyweight titles on 16 May 2012 in Frankfurt, Germany, against Melissa McMorrow. Kentikian lost via majority decision with scores of 95–95, 94–96 and 94–96, the first time she was defeated as a professional. The WBA title was not on the line in, so Kentikian remained that organization's champion. On 1 December, Carina Moreno challenged her for the WBA title in Düsseldorf. Kentikian sought to utilize a brawling style against Moreno, but was frequently hit by Moreno's punches while moving forward. The fight was decided by majority decision after 10 rounds: one judge gave Kentikian a four-point advantage, but the other two had Moreno ahead by identical 96–94 margins as she claimed the WBA title. Kentikian suffered her second consecutive loss.
On 1 February 2013, Kentikian fought Sanae Jah for the vacamt WBA Interim female flyweight title. She established command of the fight by regularly moving close to Jah and applying pressure. In the seventh round, Kentikian scored a knockdown with a right-hand punch. Despite suffering multiple cuts by her right eye, including one from a clash of heads during the 10th and final round, Kentikian was able to finish the fight and earn a unanimous decision victory. Kentikian followed that bout with a rematch against Moreno on 6 July. With a win by unanimous decision, she regained the WBA title. Kentikian made a title defense against Simona Galassi on 7 December in Stuttgart, under a scoring system in which judges could use half-points in their tallies. Each judge scored the fight in Kentikian's favor by at least 2.5 points.
Kentikian's opponent in her next title defense was Dan-Bi Kim. In the bout, which was held on 31 May 2014, Kentikian scored a technical knockout in the ninth round. On 8 November 2014, Kentikian fought Naoko Fujioka and earned the judges' decision after 10 rounds. After founding her own boxing promotion company, Kentikian Promotions, she next fought in October 2015, following an 11-month absence, against Susana Cruz Perez. Kentikian was cut in the second round by a clash of heads, but won most rounds on the judges' scorecards. The fight went the scheduled 10 rounds, and Kentikian earned a unanimous decision. The victory earned Kentikian the WIBF flyweight title. On 30 July 2016, Kentikian fought in a WIBF title defense against Nevenka Mikulic and won by unanimous decision. As of 2018, that was her most recent fight. By 2017, Kentikian's WBA title had been vacated.
In the media
At the beginning of her professional career, Kentikian was primarily featured in the local media in Hamburg and occasionally in national German newspapers; in particular, her difficult childhood and her long-time uncertain asylum status sparked interest in the press and led to comparisons with the boxing film Million Dollar Baby. Her height of also drew attention, and she was dubbed "Germany's smallest professional boxer". Early on, Kentikian was considered one of the big talents in German boxing and the media mentioned her as the potential successor of record world champion Halmich, a goal she had also set out for herself.
In 2007, Kentikian was introduced to a much larger audience due to cooperation between German television station ProSieben and her promoter Spotlight Boxing. In addition to live broadcasts of her fights during so-called "ProSieben Fight Nights," she appeared several times on the popular television show TV total. She took part in a four-round sparring session with the show's host, Stefan Raab, and participated in the competitive entertainment event World Wok Championships, where she teamed with Sven Hannawald, Christina Surer and Markus Beyer to win the four-person competition. Her first world title defense, fighting María José Núñez on the undercard of a Raab vs. Halmich exhibition bout, was seen by 4.69 million television viewers—her most watched fight to date. A camera crew visited her for one year prior to her first world championship fight against Carolina Alvarez; the documentary aired in June 2007 on the German public broadcaster Das Erste. A shortened version with commentary in English was aired by the German international broadcaster Deutsche Welle in October 2007. By 2010, Kentikian became a spokesperson for the Armenian charitable organization Lebensbaum Armenien (Armenia's Tree of Life).
On 1 August 2019, she was revealed to be the Monster on The Masked Singer.
Professional boxing record
References
External links
Susianna Kentikian profile at wban.org
Lebensbaum für Armenien
1987 births
Living people
Boxers from Yerevan
Armenian women boxers
German people of Armenian descent
German women boxers
Armenian emigrants to Germany
Naturalized citizens of Germany
World flyweight boxing champions
World Boxing Association champions
World Boxing Organization champions
Ethnic Armenian sportspeople
|
269496
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Latte
|
Latte
|
Latte
Caffè latte, often shortened to just latte in English, is a coffee drink of Italian origin made with espresso and steamed milk, traditionally served in a glass. Variants include the chocolate-flavored mocha or replacing the coffee with another beverage base such as masala chai (spiced Indian tea), mate, matcha, turmeric or rooibos; alternatives to milk, such as soy milk, almond milk or oat milk, are also used.
The term comes from the Italian or , from , literally "coffee and milk"; in English orthography either or both words sometimes have an accent on the final e (a hyperforeignism in the case of *latté, or to indicate it is pronounced, not the more-common silent final e of English). In northern Europe and Scandinavia, the term café au lait has traditionally been used for the combination of espresso and milk. In France, is from the original name of the beverage (caffè latte); a combination of espresso and steamed milk equivalent to a "latte" is in French called (using cream instead of milk) and in German .
Definition
A latte consists of one or more shots of espresso, served in a glass (or sometimes a cup), into which hot steamed milk is added. The difference between a latte and a cappuccino is that the cappuccino is served in a small cup with a layer of thick foam on top of the milk, and a latte is served in a larger glass (or cup), without the layer of thick foam. Thus, a latte is much milkier than a cappuccino, resulting in a milder coffee taste. The way the milk is steamed for a latte results in very fine bubbles being incorporated in the hot milk, this microfoam can be poured in such a way as to form patterns in the white microfoam and brown crema (latte art). The texture of the microfoam changes the taste and feel of the drink.
A similar drink originating in Australia and New Zealand is the flat white which is usually served in the smaller ceramic cup of a cappuccino but with steamed milk microfoam like the latte. This results in a stronger tasting drink. In the United States this beverage is sometimes referred to as a wet cappuccino.
Another variant is the latte macchiato, which is also served in a glass, but the espresso is added to the glass after the steamed milk.
In Italy, milky coffee drinks such as caffè latte, latte macchiato and cappuccino are almost always prepared for breakfast only.
In the US, a latte is often heavily sweetened with 3% sugar (or even more). These sweeteners usually come in the form of refined white sugars, artificial sweeteners, or agave syrup.
Origin and history
The drink is thought to have "technically originated" in 17th-century Europe. Caffè e latte, , café au lait, and are domestic terms of traditional ways of drinking coffee, usually as part of breakfast in the home. Public cafés in Europe and the United States seem to have no mention of the terms until the twentieth century.
The Italians used the term caffè latte domestically, but it is not known from cafés such as Florian in Venice or any other coffee houses or places where coffee was served publicly. Even when the Italian espresso bar culture bloomed in the years after WWII both in Italy, and in cities such as Vienna and London, espresso and cappuccino are the terms used and latte is missing on coffee menus of that time.
The modern latte appeared in the 20th century following the invention of the espresso machine in the 19th century. Kenneth Davids maintains that "...breakfast drinks of this kind have existed in Europe for generations, but the (commercial) caffè version of this drink is an American invention". The Caffe Mediterraneum in Berkeley, California, claims that one of its early owners, Lino Meiorin, "invented" and "made the latte a standard drink" in the 1950s. However, it is unlikely that Meiorin was the first to add a generous amount of milk to espresso or call such a drink a caffè latte.
Popularization and global spread
The latte was popularized in Seattle, Washington in the early 1980s and spread more widely in the early 1990s.
In northern Europe and Scandinavia, a similar "trend" started in the early 1980s as café au lait became popular again, prepared with espresso and steamed milk. Caffè latte started replacing this term around 1996–97 but both names often exist side by side and generally are more similar than different in preparation.
In South Korea, espresso and its variants (cappuccino, caffe latte, caffe moca) became popular in 2000.
Terminology
In English-speaking countries, latte is shorthand for caffelatte or caffellatte (from , "coffee and milk"), which is similar to the French café au lait, the Spanish café con leche, the Catalan cafè amb llet, or the Portuguese galão.
According to the Oxford English Dictionary, the term caffè e latte was first used in English in 1867 by William Dean Howells in his essay "Italian Journeys" but as this preceded the spread of espresso machines, this drink would have been "nothing like the lattes found today at specialty coffee shops.
The French term was used in cafés in several countries in western continental Europe from 1900 onward, however, the term café crème was used in France for coffee with milk or cream.
In Spanish, the phrase (coffee with milk) is used, which is by default served in a medium or large cup whereas the similar cortado (coffee with less milk) is served in a small cup.
The Austrian-Hungarian empire (Central Europe) had its own terminology for the coffees being served in coffee houses. Kapuziner is mentioned in Austrian coffee houses in Vienna and Trieste in the second half of 1700s as "coffee with cream, spices, and sugar" (being the origin of the Italian cappuccino). Melange or café au lait was introduced in Austrian coffeehouses around 1850. In German homes, it was still called .
Iced latte
In the United States, an iced latte is usually espresso and chilled milk poured over ice. Unlike a hot latte, it does not usually contain steamed milk or foam. Iced lattes often have sugar or flavoring syrups added, although purists prefer them to consist simply of coffee and milk; they also are served blended with ice. The espresso can be pre-chilled (sometimes as a mixture of espresso and milk) or frozen in advance to avoid warming up the drink.
Serving styles
Lattes are usually served with the glass on a saucer with a napkin, allowing the drinker to use the napkin to hold the (hot) glass.
Some establishments serve the latte in a cup or mug instead of a glass.
Sometimes a latte is served in a bowl; in Europe, particularly Scandinavia, this is referred to as a café au lait.
Increasingly common in the United States and Europe, latte art has led to the stylization of coffee making, and the creation of which is now a popular art form. Created by pouring steaming, and mostly frothed, milk into the coffee, that liquid is introduced into the beverage in such a way that patterns are distinguishable on the top of coffee. Popular patterns can include hearts, flowers, trees, and other forms of simplistic representations of images and objects.
Often iced latte is served unstirred, so that coffee appears to "float" on top of white milk in a glass cup.
A Layered Latte reverses the traditional order of creating a Latte. Rather than pouring steamed milk into a shot of espresso, pouring hot espresso into a glass of steamed milk will create a combination of temperature and density that will cause the latte to split into multiple density layers. The science behind the Layered Latte is referred to as double-diffusive convection. To make the Layered Latte, pour a shot of espresso into a glass of steamed milk at the same temperature. The layering of the beverage is largely dependent on variables such as glass size as well as the ratio between milk and espresso.
A variation of the iced latte, known as the "bootleg latte", "ghetto latte", or "poor man's latte", is an iced espresso ordered in a larger than normal cup that will be filled up with free milk from the condiment station. The beverage has spawned debate at coffee shops where an iced espresso is considerably cheaper than an iced latte.
In South Asia, East Asia, and North America, local variants of teas have been combined with steamed or frothed milk to create "tea latte". Coffee and tea shops now offer hot or iced latte versions of masala chai, matcha, and Royal Milk Tea. An Earl Grey latte is known as a "London fog".
Other flavorings may be added to the latte to suit the taste of the drinker. Vanilla, chocolate, and caramel are all popular variants.
In South Africa a red latte is made with rooibos tea and has been known as a caffeine-free alternative to traditional tea or coffee-based latte.
An alternative version of latte may be prepared with soy milk or oat milk, as both have the ability to foam in the same way as cow milk, with soy milk versions being more prevalent. Such alternatives are popular among people with lactose intolerance and vegans.
The Sea Salt Latte, a famous variation of the traditional style latte made with a salted milk foam over an espresso-based coffee, was invented and popularized by Taiwanese international cafe chain 85C Bakery Cafe.
Politics
Calling people "latte drinkers" pejoratively has become a common political attack in some Western cultures. The popularity of espresso drinking in large cities, especially among more affluent urban populations, has caused some to consider it elitist behavior. In the United States, conservative political commentators have been known to call their opponents "latte-drinking liberal elites". In Canadian politics, latte drinking is used to portray people as out-of-touch intellectuals and the antithesis of the Tim Hortons coffee drinker who is considered representative of an ordinary Canadian.
According to a 2018 study, 16% of liberals in the United States prefer lattes, whereas 9% of conservatives and 11% of moderates do. The study states further that the overwhelming majority of people, whether they are liberal, conservative, or moderate, express a preference for regular brewed coffee.
See also
List of coffee drinks
References
Sister projects
Italian drinks
Italian words and phrases
Espresso drinks
Coffee drinks
de:Milchkaffee
|
1520086
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%20%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96
|
Григор Нарекаці
|
Григор Нарекаці («Нарекський») (близько ) — вірменський поет, філософ, чернець, містик та богослов, представник ранньовірменського Відродження, святий вірменської апостольської та католицької церков, Учитель Церкви.
Біографія
Народився в родині князя Хосрова Андзеваці, богослова, мислителя, автора багатьох релігійних творів. Після смерті дружини Хосров віддав синів Саака, Ованеса та малолітнього Григора на виховання в Нарекський монастир. Пізніше Хосров був висвячений у сан єпископа. Настоятелем монастиря був Ананія Нарекаці, брат діда Григора з материнського боку. Майже все життя Григор провів у Нарекському монастирі з багатою бібліотекою, де мав можливість читати праці античних філософів в оригіналі та праці Отців Церкви. Григор багато молився ночами, тому мав прізвисько «невсипущий». Він отримав сан архімандрита («вардапета», в перекладі з давньовірменської — «вчитель»). Викладав у школі при монастирі. Автор одного з найкращих тлумачень «Пісні над Піснями» (977 рік) та численних поетичних творів (серед яких «Панегірик святим апостолам»).
Поезія Нарекаці живиться фігурами й стилістичними засобами біблійної поетики, пронизана образами, темами та реаліями священної історії. Водночас вона вирізняється своїм неповторним характером. У «Книзі скорботних пісень» (1002), як і у «Великому каноні» Андрія Критського, події та особи обох Завітів служать поштовхом для роздумів про життя, про недосконалість та гріховності людини. Поезія нарекаці — своєрідна довірча бесіда, яку веде з Богом душа, сповнена покаяння та потягу до чистоти. Крім біблійних сюжетів, витоки творчості Григора охоплюють філософію неоплатонізму, а також праці Григорія Ніського, Оригена, Іполита, Епіфанія Кіпрського, Василія Великого, Григорія Богослова, Івана Золотоустого.
«Книга скорботних пісень»
Поема «Книга скорботних пісень» (1002) є одним з найвидатіших зразків класичної вірменської поезії. Літературознавці вважають її початком нового етапу вірменської літератури. Поема складається із 95 розділів, у ній понад 10 тисяч рядків. Невідомо, скільки років над нею працював автор, але він завершив цей твір за рік до смерті. У жанровому плані — це лірико-містична поема, написана змішаним віршованим розміром із переважаючими п'ятискладовими стопами.
Поема «Книга скорботних піснень», перекладена багатьма мовами світу. Вона зіграла визначну роль у розвитку вірменської літературної мови. Вперше надрукована 1673 року в Марселі. До цього поширювалася в рукописних списках. Найдавніший зі збережених списків датується XII століттям.
Українські переклади
Українською мовою частину пісень із поеми Григора Нарекаці переклав І. Драч, вони вміщені в антології «Класична вірменська поезія» (Київ, 1988). Нарекаці українською також перекладав Григорій Кочур. Повний переклад «Книги трагедії» зробив М. Нестерчук. Переклад М. Нестерчука відзначений премією Благодійного фонду імені Романюка
Видання
Нарекаці, Григор. Книга трагедії / Г. Нарекаці; пер. із старовірменської Мирон Нестерчук. — Л. : Каменяр, 2003. — 456 с.
Твори, присвячені Григору Нарекаці
Концерт А. Шнітке
1985 року Альфред Шнітке написав «Концерт для змішаного хору в чотирьох частинах» на вірші Г. Нарекаці в перекладі Н. Гребньова. Вперше концерт був виконаний Камерним хором Міністерства культури СРСР під керуванням Валерія Полянського в Музеї образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна 9 червня 1986 року.
19 листопада 1999 року, в дні пам'яті Альфреда Шнітке, з нагоди 65-річчя композитора, у Великому залі Московській консерваторії ім. П. І. Чайковського концерт виконував Хор студентів Московської консерваторії під керуванням диригента Бориса Тевліна. 2004 року, в сімдесяті роковини з дня народження композитора, цей Концерт там само був виконаний Камерним хором Московської консерваторії під керуванням Бориса Тевліна.
Цей концерт «з повним правом можна зарахувати до найкращих зразків сучасної музичної християнської культури», — писав Борис Тевлін.
У серпні 2002 року Камерний хор Московської консерваторії під керуванням Бориса Тевліна виконав Концерт для хору Альфреда Шнітке в Міннеаполісі, в США, на VI Всесвітньому форумі хорової музики.
Пам'ять і культ
Іменем Григора Нарекаці названа вірменська католицька єпархія в Буенос-Айресі. У Вірменській апостольській церкві спомин 25 січня, в той час як в Католицькій церкві (зокрема, Вірменській Католицькій Церкві) 27 лютого.
Література
Читая Нарекаци. Составление, вступит. заметка Л. Мкртчяна. Єреван: Айастан, 1974..
Казинян А. А. Лирический герой «Книги скорбных песнопений» Григора Нарекаци // Русская и армянская средневековые литературы. Л.: 1982..
С. Аверинцев. Поэзия Григора Нарекаци. «Наука и религия», 1988, № 7.
Читая Нарекаци. Отклики на русские переводы «Книги скорбных песнопений». Предисловие и составление Л. Мкртчяна. Єреван: Наири, 1997. 168 с.
Компакт-диски
CD. «Хор Полянського на слова Г. Нарекаці в перекладі Н. Гребньова. Концерт для хору А. Шнітке» 1992
CD. Концерт для хору А. Шнітке. Данська хор. На слова Г.Нарекаці в перекладі Н. Гребньова, 1994. Alfred Schnittke. Choir Concerto. The Danish National Radio Choir with Stefan Parkman. Chandos Records CHAN 9126. 1992, Chandos Records
CD. Альфред Шнітке. Твори для хору а капела. Камерний хор Московської консерваторії ім. П. І. Чайковського. Художній керівник та диригент Борис Тевлін. Записаний в липні 2002 року в концертному залі Державного музичного училища імені Гнесіних (звукорежисер Петро Кондрашин) з ініціативи директора училища Тетяни Петрової. Концерт для хору в 4-х частинах на слова Григора Нарекаці у перекладі М. Гребньова.
Примітки
Посилання
Біографія Нарекаці (укр.)
Скорботні співи ченця Григора Нарекаці Переклад Н. Гребньова (рос.)
Григор Нарекаці. Книга скорботних піснеспівів Переклад Маргарити Дарбінян-Мелікян та Олени Ханларян
С. С. Аверинцев. Розкіш візерунка та глибини серця: поезія Григора Нарекаці // С. Аверинцев. Поети. М.: 1996. З. 97-118
Вірменські письменники
Вірменські поети
Вірменські філософи
Вірменські релігійні діячі
Святі Вірменії
Християнські ченці
Католицькі святі
Християнські святі X століття
Християнські богослови
Християнські містики
Поети Середньовіччя
Богослови за алфавітом
Учителі Церкви
Отці Церкви
|
3268210
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Lancia%20Lybra
|
Lancia Lybra
|
Lancia Lybra (заводська назва Type 839) — компактний автомобіль бізнес-класу, що вироблявся італійською компанією Fiat під маркою Lancia з 1999 по 2005 роки. Всього було вироблено 164660 автомобілів.
Модель була створена, щоб замінити попередню модель в лінійці Lancia Dedra, яка використовувала платформу Tipo 2 evolution 3, розроблену для Alfa Romeo 156, але з іншою та більш комфортною підвіскою.
Опис
Автомобіль дебютував у березні 1999 року і надійшов у продаж у вересні того ж року.
Lancia Lybra була доступна з самого початку в двох версіях: седан та універсал. Виробництво автомобіля почалося на конвеєрах заводу FIAT в Рівальті, а після його закриття і продажу в 2002 році, збірка продовжилася на заводі FIAT в Мірафіорі.
Назву моделі можна розглядати як відсилання до знаку зодіаку Терези (з латинської мови). Це говорило про закінчення епохи іменувань Lancia, які використовували грецькі літери в назвах моделей.
Для серії рекламних роликів автомобіля Lancia Lybra знявся відомий американський актор Гаррісон Форд, який зіграв заможного багатія.
У липні 2006 року китайський автовиробник Zotye підписав угоду з Fiat про придбання ліцензії на виробництво Lybra в кузовах седан та універсал (з двигуном 1.6). Компанія Zotye планувала випускати автомобіль у Китаї, змінивши трохи його зовнішній вигляд та назву. Збирати його хотіли із кузовів та всіх компонентів, надісланих з Італії. Але після презентації в Китаї в 2007 році і після погодження, отриманого від Міністерства транспорту Китаю, проект був скасований. Ймовірна причина була пов'язана з високими витратами на виробництво: імпорт компонентів з Італії та роботи з дизайном автомобіля коштували чимало. Тому важко було конкурувати з дешевими китайськими автомобілями.
Стиль
Екстер'єр
Зовнішній стиль — явний відхід від прямокутних форм, популярних у 80-90-х роках. Дизайн Lybra навіяний моделями 1950-их років, такими як Lancia Aurelia і Appia з круглими і виступаючими фарами.
Дизайн Lybra вперше був розроблений у власному дизайн-центрі Centro Stile Lancia, на відміну від попередніх моделей Lancia, дизайн яких замовляли у сторонніх дизайнерських студій. Почав розробку дизайну моделі Енріко Фуміа в 1992 році, а після його відходу з Centro Stile Lancia проект закінчив Майкл Робінсон.
Коефіцієнт аеродинамічного опору Сх у седана був 0,31.
Інтер'єр
Дизайн інтер’єру розробив Флавіо Манцоні - відомий італійський архітектор та автомобільний дизайнер. Інтер’єр Lybra - це очевидний стрибок у якості в порівнянні з минулим: на додаток до стандартних тканин можна вибрати тканини з алькантари або шкіри з різними кольорами (згодом до них приєднаються такі матеріали, як сухара, мадрас і комбінована шкіра/алькантара для версії Intensa ). Крім того, є вибір оздоблення салону: від найспортивнішого алюмінію до більш елегантного горіхового дерева. Завдяки цьому останньому доопрацюванню автомобіль набуває рівня седана вищого середнього класу.
Крім того, була представлена ефективна система Hi-Fi під назвою ICS, абревіатура від Integrated Control System. Вона ідеально інтегрована в центр панелі приладів, добре видима як водієм, так і іншими пасажирами автомобіля. ICS була розроблена в двох версіях: перша — виробництва Grundig, оснащена великим і чітким РК-дисплеєм, включаючи функції керування радіостанцією AM/FM з функцією RDS, вбудований аудіокасетний програвач та програвач на 6 компакт-дисків, розташований у багажнику. Крім функцій бортового комп'ютера, контролю витрати палива та інших, ця система також відповідає за підключення до мобільного телефону за допомогою оригінального комплекту Lancia. Також в автомобілі є антена для покращення прийому підключеного мобільного телефону. На додаток до вищезгаданих характеристик базової версії, друга версія ICS, створена спільно компаніями Becker та Siemens, також включає в себе розширені функції GPS-навігатора з чіткими голосовими командами і підключенням GSM телефону до гучного зв’язку. У другому випадку в багажник додається додатковий дисковід Becker, призначений для розміщення диска з картами для супутникового навігатора. В обох випадках встановлена аудіосистема Bose, оснащена динаміками спереду, ззаду і сабвуфером в багажнику.
Антена радіоприймача для частот AM/FM розташована всередині заднього скла (седан) або в лівому задньому склі (універсал). Антена на даху є вищезгадана GSM-антена.
Під системою ICS є два передніх вентиляційних отвори для системи кондиціонування повітря, висувний підстаканник та шухлядка для карток.
Двозонна система кондиціонування повітря повністю автоматична і контролює температуру, розподіл, швидкість потоку та якість повітря. Система має передні, бічні та нижні вентиляційні отвори для передніх пасажирів, а також центральний вихід і ще два під передніми сидіннями для задніх пасажирів. Обігрівач-кондиціонер має швидкість повітряного потоку 420 м²/год, а також функцію швидкого очищення вітрового скла від запотівання, яку можна активувати за допомогою спеціальної кнопки на 45 секунд. Якість повітря контролюється автоматично. При наявності високого рівня забруднення, датчик якості повітря (AQS) автоматично активує рециркуляцію. Версії автомобіля JTD також мають додаткову систему обігріву, здатну обігрівати салон і швидко очищати вітрове скло навіть при низьких температурах на вулиці.
У нижній частині центральної панелі знаходиться попільничка з розеткою на 12 В, а також невелика поличка, освітлену зеленим світлом.
Коли двері відкриваються, інтер’єр освітлюється за допомогою великого центрального стельового світильника та двох інших маленьких світлових точок для передніх пасажирів з поступовим вмиканням і вимиканням. За двома передніми козирками розташовані ще два світильника. І, нарешті, для передніх дверей, підсвічування в нижній частині дверей дозволяє бачити, куди ви ставите ноги. Усі двері зсередини мають невеликий світлодіод за кожною ручкою для відкривання, що дає змогу розпізнати ручку навіть вночі або тим, хто не знайомий з автомобілем.
Задні сидіння можна складати на 1/3 частину або 2/3. В спинку заднього сидіння вмонтований практичний підлокітник, якщо на задньому дивані всього 2 пасажири. Також можна отримати доступ до багажника за цим підлокітником.
Багажник, окрім основного простору, має два бокових відділення з дверцятами зліва та справа. Лівий відсік служить для розміщення програвача компакт-дисків (а також для дисководу навігатору, у випадку комплектування ним); у правому відділенні розташований сабвуфер Bose. У багажнику також є розетка на 12 В і два світильника, які вмикаються при відкриванні дверей багажника.
Двигуни
Двигуни, виробництва до 2000 року, відповідають вимогам стандарту Euro 2, а двигуни після 2000 року - стандарту Euro 3.
Всі двигуни оснащені турбіною, крім бензинового 1,6 16V.
Трансмісія
Lancia Lybra є передньопривідний автомобіль із поперечно встановленим двигуном.
Всі модифікації були доступні з 5-ступінчастою механічною коробкою передач. На моделі з бензиновим двигуном 2.0 20v (ця модель означена словом Comfortronic) встановлена 4-ступінчаста автоматична коробка передач від компанії Aisin (але ця модифікація випускалась лише протягом півтора року).
Підвіска
Lybra використовує передню підвіску типу McPherson та багатоважільну задню підвіску BLG («Bracci Longitudinali Guidati», що в перекладі з італійської означає «керовані поздовжні ричаги»).
Для універсала можна було замовити (як опцію) самовирівнюючу гідропневматичну задню підвіску Boge-Nivomat (принцип дії такої підвіски - ).
Стандартний розмір шин 195/65R15 та дисків 6Jx15H2. Опціонально могли бути встановлені шини розміром 205/60R16 з дисками 6Jx15H2-37.
Гальмівна система
Автомобіль оснащений дисковими гальмами всіх колес (передні - вентильовані, крім моделі з двигуном 1,6). А також системами ABS та EBD (опціонально ASR).
Діаметр передніх дисків 284 мм (281 мм для моделі 1,6). Діаметр задніх дисків 251 мм.
Рульове управління
Всі версії автомобіля оснащені рейковим механізмом з гідравлічним підсилювачем.
Діаметр развороту 10,5 м (для версії з двигуном 2,0 - 10,9 м).
Комплектації
¹ Вартість модифікації вказана на момент початку випуску
² SW позначено кузов "універсал"
³ Comfortronic означає, що авто укомплектовано автоматичною КПП виробництва компанії Aisin
Обмежені серії
'''
Executive
У червні 2001 року лінійка комплектацій була розширена додаванням флагманської моделі «Executive».
Це додало до і так богатого наявного списку обладнання ще й підігрів сидінь, датчик дощу, дверні дзеркала з електроприводом, тоновані вікна, спеціальні 15-спицеві легкосплавні диски розміром 16″ та елементи керування стереосистемою на кермі, шкіряні сидіння (або алькантара), супутникова навігація, GSM телефон, круїз-контроль, ксенонові фари та омивачі фар.
Версія Executive була доступна з двома двигунами: дизельним 2.4 JTD та бензиновим двадцятиклапанним 2.0.
Intensa
У вересні 2002 року на автосалоні в Парижі (Франція) була представлена комплектація Intensa (роки виробництва 2002-2005). Зовні Lybra Intensa можна впізнати за деякими частинами, пофарбованими в сірий колір «Metalluro». До них відносяться дверні молдинги та ручки, молдинги бамперів та 16-дюймові легкосплавні диски з шинами 205/55. Молдинг даху універсала також має той самий відтінок. Інші деталі поліровані: це стосується передньої решітки радіатора, освітлення номерного знака, накладки на пороги, рамок покажчиків повороту та фар.
Lancia Lybra Intensa може поставлятися в наступних кольорах кузова: Fountain Grey, Nicole Blue, Elisa Grey, Elena Black, Luxor Black, Carmen Red.
Всередині Intensa має комбіновані матеріали: алькантарою «608/Anthracite Grey Alcantara» обтягнуті панелі дверей і центральна частина сидінь. Шкірою оздоблено: зовнішні частини сидінь, чехол і ручка важеля коробки передач (верхня рукоятка дерев’яна), кермо і рукоятка ручного гальма. Рамки приладів і дверні ручки хромовані. Панелі, рамки дверей і лицьової панелі мають колір темного горіха. Фон приладів на панелі керування чорний. Також чорна нижня частина торпедо.
Встановлено аудіосистему Bose із 6 репродукторами та сабвуфером. Як опція доступне тонування вікон задньої частини автомобіля.
Версія Intensa була доступна як седан і універсал із трьома двигунами: дизельними 1,9 JTD потужністю 81 кВт (110 к.с.) і 2,4 JTD потужністю 110 кВт (150 к.с.), обидва з прямим уприскуванням Common Rail, а також бензиновим п'ятициліндровим двигуном 2.0 потужністю 110 кВт (150 к.с.). І тільки для Нідерландів була виготовлена версія з бензиновим двигуном 1,8.
Emblema
В грудні 2002 року на 27 автосалоні в Болонї (Італія) була представлена комплектація Emblema (роки виробництва 2003-2005), яка пропонує щедрий пакет стандартного обладнання: двозонний клімат-контроль, звукову систему Bose, передні подушки безпеки, бічні подушки та шторки, нові 16-дюймові легкосплавні диски. Плюс такі опції: супутникова навігаційна система, GSM-телефон, датчик дощу та запотівання, круїз-контроль, ABS з EBD (останній входить у стандартну комплектацію для версії 2.0 бензин і 2.4 JTD).
Автомобіль доступний як седан і універсал з трьома двигунами: дизельними 1,9 JTD потужністю 81 кВт (110 к.с.) і 2,4 JTD потужністю 110 кВт (150 к.с.), обидва з прямим уприскуванням Common Rail, а також бензиновим п'ятициліндровим двигуном 2.0 потужністю 110 кВт (150 к.с.). Клієнти також можуть вибрати зовнішній колір своєї Lybra Emblema з палітри, яка включає три різні відтінки сірого та ексклюзивний зелений Perugino. Як есклюзивну опцію для версії універсал, можна замовити дах авто чорного кольору. Разом із замовленням тонування задньої частини автомобіля, це дає більше стилю завнішності, а також додає почуття приватності пасажирам та приховує багажне відділення від сторонніх очей.
Всередині Lybra Emblema пропонує сидіння, оздоблені двокольоровою м’якою шкірою (стандартне обладнання в Італії) або алькантарою. В обох випадках вони мають абсолютно новий тютюновий колір. Той самий відтінок використовується і для килимків, оздоблення дверей і нижньої частини передньої панелі. Елементи інтер’єру (консоль, передні панелі та дверні молдинги) мають магнієвий ефект, який, створює приємний контраст із оздобленням. Рамки циферблатів панелі приладів та дверні ручки хромовані.
Protecta
Броньована версія вироблялася на заводах FIAT в Репетті з 2002 року та коштувала 110000 євро. Її можна відрізнити лише по колісних дисках з 5 болтами, яких немає в інших версіях. Ця модель була спеціально виготовлена для потреб прокуратури та слідчих суддів Італії, хоча близько сотні з них також було експортовано до Німеччини.
Показники безпеки: куленепробивний кузов з гвинтівки та автомату Калашникова, витримує протипіхотну міну, має сертифікат безпеки проти падіння з висоти 3 метрів на тверду поверхню, стійкість до газових атак (повністю автономний спосіб функціонування клімат-контролю з кисневим балоном та повна газонепроникність), автоматичні вогнегасники.
В салоні автомобілю слід відзначити: подвійний замок зі спеціальним нижнім ключем для підвищеної безпеки; телефонний та радіозв'язок, камери та телевізори; система придушення радіо- та телесигналу; куленепробивні вікна; 16-дюймові колісні диски та куленепробивна гума.
Версія Protecta виготовлялася обмеженою серію під замовлення та могла комплектуватися трьома найпотужнішими двигунами: 2.4 20v бензин (170 к.с.), 1.9 JTD (135 к.с.) та 2.4 JTD (175 к.с.).
Примітки
Посилання
Автомобілі Lancia
Автомобілі 1990-х
Автомобілі 2000-х
|
1568837
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B2%D1%83%D1%88%D1%96%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0
|
Левушівщина
|
Левушівщина — село в складі Молодечненського району Мінської області, Білорусь. Село підпорядковане Красненській сільській раді, розташоване в західній частині області.
Історія
З 1793 після другого розділу Речі Посполитої Левушівщина, як і вся Вілейщина, входила до складу Російської імперії, був утворений Вілейський повіт у складі спочатку Мінської губернії, а з 1843 - Віленської губернії.
У 1921–1945 роках маєток знаходилось у Польщі, у Вільнюськім воєводстві, Вілейського повіту, у гміні Красне.
Населення
1921 рік — 54 людини, 10 будинків
1931 рік — 75 людини, 12 будинків.
Джерела
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 1. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2010. — 736 с.: іл. ISBN 978-985-11-0302-3.
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 2. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2011. — 464 с.: іл. ISBN 978-985-11-0554-6.
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 3. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2012. — 624 с.: іл. ISBN 978-985-11-0636-9.
Посилання
Вебресурс Молодечненського району
Каталог сіл Молодечненського району
Села Мінської області
Населені пункти Молодечненського району
Красненська сільська рада (Молодечненський район)
|
1296896
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D1%83%D0%BC%D0%BF%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Спростовувана презумпція
|
Спростовувана презумпція
Спростовувані презумпції — це презумпції, по відношенню до яких закон допускає можливість спростування і які вважаються істинними поки не встановлено інше.
Всі спростовувані презумпції є формально-юридичним способом подолання неусунутих сумнівів правозастосовувача, не здатного не зі своєї вини встановити по справі об'єктивну істину. Спростовувані презумпції впливають на розподіл обов'язків доказування і можуть бути спростовані тією з сторін, проти якої направлена презумпція.
Спростовувані презумпції поділяються на два види:
загальні спростовувані презумпції;
спеціальні спростовувані презумпції.
Загальні спростовувані презумпції — це презумпції, які використовуються у всіх, або в більшості галузях права. До цієї групи відносяться: презумпція невинуватості, презумпція знання закону; презумпція добросовісності учасників правовідносин; презумпція правосуб'єктності учасників правовідносин.
Спеціальні спростовувані презумпції — це презумпції, які використовуються в тій чи іншій галузі права. Наприклад, в цивільному праві до таких презумпцій відносяться: презумпція вини заподіювача шкоди; презумпція вини боржника, що порушив зобов'язання. В податковому праві до таких презумпцій можна віднести презумпцію ринкової ціни угоди.
Див. також
Презумпція
Джерела
Бабін І. І. Презумпції та фікції в податковому праві. Навчальний посібник. — Чернівці: Рута, 2009. — С. 45-47.
Правові доктрини та принципи
Докази
|
28745521
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Palaemon%20adspersus
|
Palaemon adspersus
|
Palaemon adspersus, commonly called Baltic prawn, is a species of shrimp that is frequent in the Baltic Sea, and is the subject of fisheries in Denmark. It is up to long, and lives in Zostera beds.
Description
Palaemon adspersus is up to long, with a plain yellowish-grey body. The rostrum bears distinctive spots of pigment on its lower half.
Distribution and ecology
Palaemon adspersus is uncommon over most of north-western Europe, but forms the basis of a significant fishery in the Danish straits. In the Baltic Sea, it can tolerate salinities as low as 5‰, but it overwinters in deeper, more saline waters offshore. In Denmark, P. adspersus is closely associated with Zostera (eelgrass) beds, and is replaced by Palaemon elegans where the eelgrass is lacking.
Taxonomic history
Carl Linnaeus described this species under the name Cancer squilla in his Systema Naturae (1758, 1761). As more genera were split from Linnaeus' Cancer, this species became known as Leander squilla, while the genus Palaemon was used for other species. In 1897, Mary Jane Rathbun realised that a type species for the genus Palaemon had been made in 1810 by Pierre André Latreille, and that the chosen species was Cancer squilla. This required the genus then known as Leander to become Palaemon, while the genus then known as Palaemon had to become Macrobrachium. Not all biologists followed the new nomenclature, and the confusion was eventually resolved by a ruling from the International Commission on Zoological Nomenclature (ICZN), which stated that the type species of Palaemon would be Palaemon adspersus.
In 1958, Lipke Holthuis petitioned the ICZN to suppress the Linnaean name Cancer squilla because it had come to be used for the species Palaemon elegans even though the original description was of a different species. Despite opposition from some carcinologists, including Robert Gurney, the ICZN concurred, leaving Palaemon adspersus Rathke, 1837 the oldest available name for the species.
References
Palaemonidae
Crustaceans of the Atlantic Ocean
Crustaceans described in 1837
|
2537188
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/ZNF205
|
ZNF205
|
ZNF205 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 16-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 554 амінокислот, а молекулярна маса — 60 630.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як транскрипція, регуляція транскрипції.
Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном цинку, ДНК.
Локалізований у ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 16
Некатегоризовані білки
|
16023739
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Jean-Saint-Gervais
|
Saint-Jean-Saint-Gervais
|
Saint-Jean-Saint-Gervais is a commune in the Puy-de-Dôme department in Auvergne in central France.
See also
Communes of the Puy-de-Dôme department
References
Saintjeansaintgervais
|
13742441
|
https://en.wikipedia.org/wiki/A%20Creampuff%20Romance
|
A Creampuff Romance
|
A Creampuff Romance is a 1916 American short comedy film directed by and starring Fatty Arbuckle.
Cast
Roscoe 'Fatty' Arbuckle
Alice Lake
Al St. John
See also
List of American films of 1916
Fatty Arbuckle filmography
References
External links
1916 films
Films directed by Roscoe Arbuckle
1916 comedy films
1916 short films
American silent short films
American black-and-white films
Silent American comedy films
American comedy short films
1910s American films
|
4826222
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE
|
Вірадо
|
Вірадо також virado à Paulist) — страва бразильської кухні зі штату Сан-Паулу, Бразилія. Створено за часів перших португальських поселенців у цьому регіоні. Страва складається з тарілки квасолі, приготованої з обсмаженою цибулею, часником, жиром і сіллю, сушеного підсмаженого маніокового борошна (або кукурудзяного), свинячого відбивного, смаженої ковбаси, смаженого банана, яйця, бажано з м'яким жовтком, кучерявою жирі, рису, і торресмо, хрусткий свинячої шкірки. Вірадо традиційно подають у понеділок. У місті Сан-Паулу щотижня подають близько 500 000 тарілок цієї страви.
Історія
Вирадо виник у ранній колоніальний період Бразилії як страва бандейрантес. Вони вирушали у внутрішні райони Бразилії спочатку, щоб захопити та поневолити індіанців, а потім для пошуків золота, срібла та алмазів. У рюкзаках вони несли боби, свинину та кукурудзяне борошно. Інгредієнти, що зберігаються в рюкзаку, перемішувалися (порт. virar), звідси й назва страви «вирадо». Вірадо в період бандейрантес складалося тільки з бобів, зазвичай приготовлених без солі, щоб вони не затверділи, кукурудзяного борошна, в'яленого м'яса та бекону. Борошно з маніоки було замінено кукурудзяним борошном після появи цієї культури у регіоні Сан-Паулу у XVIII столітті. Бандейрантес та інші перші поселенці їли вирадо холодним або підігрітим.
Найраніша письмова згадка про вирадо відноситься до 1602 року, коли Ніколау Баррето здійснив експедицію в сучасні Парагвай, Болівію та Перу. Це також пов'язано з монсао, які керували експедиціями річкою у віддалені райони внутрішніх районів Бразилії з початку 18 до початку 19 століття.
Страва стала основним видом харчування у будинках та на фермах у районі Сан-Паулу. Будинки в Сан-Паулу в ранній колоніальний період були суворими та позбавленими елегантності будинків у Баї, Пернамбуку або Ріо-де-Жанейро. Вірадо подавали будь-якої пори дня з невеликими змінами; у цей період він складався з бобів, бекону, борошна, шматка свинини, копченої ковбаси лінгуїсу та капусти. Рис був доданий у вирадо у XIX столітті після його введення у Бразилії; його готували на залишках вареної свинини чи ковбаси та додатково приправляли салом, часником та сіллю. Десерт, що подається з вирадо, складався зі свіжих фруктів, таких як апельсини; також були поширені банани, обсмажені з корицею та цукром.
Імператор Бразилії Педру I їв вирадо 17 серпня 1822 року в Фазенда Пау д'Алью, в Сан-Жозе-ду-Баррейру, в долині Параїба, під час поїздки з Ріо-де-Жанейро в Сан-Паулу.
Варіації
Існує кілька варіантів вирадо, заснованих на основному наборі зі свинини, смажених бананів, пюре з бобів з борошном з маніоки, рису, капусти та смаженого яйця. Вірадо можна приготувати з чорної квасолі та кукурудзяного борошна. Рання варіація страви з'явилася, коли бандейрантес направили свої експедиції до Мінас-Жерайс, де страва стала відома як tutu à mineira. Tutu à mineira відрізняється від Virado тим, що у ньому використовуються мелені боби; версія у Сан-Паулу використовує цілі боби. Один з варіантів, який подають в інтер'єрі штату Санта-Катаріна, замінює капусту капустою вареною.
Примітки
Культура Сан-Паулу
Страви зі свинини
Португальська кухня
Бразильська кухня
|
29480199
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rohan%2C%20Kharkiv%20Oblast
|
Rohan, Kharkiv Oblast
|
Rohan, Kharkiv Oblast
Rohan is a rural settlement located in Kharkiv Raion, Kharkiv Oblast (province) of eastern Ukraine near the oblast's capital of Kharkiv. Rohan hosts the administration of Rohan settlement hromada, one of the hromadas of Ukraine. Its population is
A railway station is located near the settlement.
History
It was founded in 1736.
In January 1989 the population was 5305 people.
In January 2013 the population was 5045 people.
Until 26 January 2024, Rohan was designated as an urban-type settlement. On this day, a new law entered into force which abolished this status, and Rohan became a rural settlement.
References
Rural settlements in Kharkiv Raion
Populated places established in 1736
|
2964613
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B4%D1%83%D1%88%D0%B8%D0%BD
|
Бодушин
|
Бодушин — село в Польщі, у гміні Нємце Люблінського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Люблінського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Люблінського повіту
|
4909892
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D1%81%20%D0%9B%D1%96%D0%BB%D1%96%D1%94%D0%BD%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B3
|
Матс Лілієнберг
|
Матс Лілієнберг (22 грудня 1969, Воллше) — шведський футболіст, що грав на позиції нападника, зокрема за «Треллеборг» та «Мальме», а також національну збірну Швеції.
Триразовий чемпіон Швеції.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1989 року виступами за команду «Воллше» з рідного муніципалітету, згодом грав за «Шебу».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Треллеборг», до складу якого приєднався 1990 року. Відіграв за команду з Треллеборга наступні чотири сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Треллеборга», був основним гравцем атакувальної ланки команди. У складі «Треллеборга» був одним з головних бомбардирів команди, маючи середню результативність на рівні 0,45 гола за гру першості. В сезоні 1993 року з 16-ма забитими голами став одним із двох найкращих бомбардирів чемпіонату Швеції.
Того ж 1993 року забивного форварда запросив до своїх лав німецький «Мюнхен 1860». У новій команді мав проблеми з потраплянням до основного складу і 1995 року повернувся на батьківщину, ставши гравцем «Гетеборга», де провів два сезони.
1997 року перейшов до «Гальмстада», у складі якого у першому ж сезоні удруге у кар'єрі став найкращим бомбардиром шведської першості і допоміг команді стати чемпіоном країни. Загалом відіграв за неї два роки.
З 1999 року протягом трьох сезонів захищав кольори «Мальме», після чого повернувся до «Треллеборга». В обох командах був важливим гравцем нападу. Виступами за останню з них і завершив виступи на професійному рівні у 2004 році.
Виступи за збірну
1993 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Швеції.
Загалом протягом шестирічної кар'єри в національній команді провів у її формі 6 матчів, забивши 1 гол.
Титули і досягнення
Командні
Чемпіон Швеції (3):
«Гетеборг»: 1995, 1996
«Гальмстад»: 1997
Особисті
Найкращий бомбардир чемпіонату Швеції (2):
1993 (18 голів), 1997 (14 голів)
Посилання
шведські футболісти
Гравці збірної Швеції з футболу
Футболісти «Треллеборга»
Футболісти «Мюнхена 1860»
Футболісти «Гетеборга»
Футболісти «Гальмстада»
Футболісти «Мальме»
шведські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Німеччині
|
240832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Restless%20legs%20syndrome
|
Restless legs syndrome
|
Restless legs syndrome, also known as restless leg syndrome (RLS), also known as Willis–Ekbom disease (WED), is generally a long-term disorder that causes a strong urge to move one's legs. There is often an unpleasant feeling in the legs that sufferers improve somewhat by moving them. This is often described as aching, tingling, or crawling in nature. Occasionally, arms may also be affected. The feelings generally happen when at rest and therefore can make it hard to sleep. The disturbance in sleep may leave people with RLS sleepy during the day, with low energy, and irritable or depressed. Additionally, many have limb twitching during sleep, a condition known as periodic limb movement disorder. RLS is not the same as habitual foot-tapping or leg-rocking.
Diagnosis and treatment
Diagnosis of RLS is generally based on a person's symptoms after ruling out other potential causes. Risk factors include low iron levels, kidney failure, Parkinson's disease, diabetes mellitus, rheumatoid arthritis, pregnancy and celiac disease. A number of medications may also trigger the disorder including antidepressants, antipsychotics, antihistamines, and calcium channel blockers.
RLS may either be of early onset, occurring before age 45, or of late onset, occurring after age 45. Early-onset cases tend to progress more slowly and involve fewer comorbidities, while cases in older patients may progress suddenly and alongside other conditions.
RLS may resolve if the underlying problem is addressed. Otherwise treatment includes lifestyle changes and medication. Lifestyle changes that may help include stopping alcohol and tobacco use, and sleep hygiene. Medications used to treat RLS include dopamine agonists like pramipexole and gabapentinoids (α2δ ligands) like gabapentin. RLS affects an estimated 2.5–15% of the American population. Females are more commonly affected than males, and RLS becomes increasingly common with age.
History
Sir Thomas Willis provided a medical description in 1672. Willis emphasized the sleep disruption and limb movements experienced by people with RLS.
Subsequently, other descriptions of RLS were published, including by (1861) (in relation to whom it is sometimes known as Wittmaack-Ekbom syndrome).
In 1945, Karl-Axel Ekbom (1907–1977) provided a detailed and comprehensive report of this condition in his doctoral thesis, restless legs: clinical study of hitherto overlooked disease. Ekbom coined the term "restless legs".
Ekbom's work was largely ignored until it was rediscovered by Arthur S. Walters and Wayne A. Hening in the 1980s. Subsequent landmark publications include 1995 and 2003 papers, which revised and updated the diagnostic criteria.
Signs and symptoms
RLS sensations range from pain or an aching in the muscles, to "an itch you can't scratch", a "buzzing sensation", an unpleasant "tickle that won't stop", a "crawling" feeling, or limbs jerking while awake. The sensations typically begin or intensify during quiet wakefulness, such as when relaxing, reading, studying, or trying to sleep.
It is a "spectrum disorder" with some people experiencing only a minor annoyance and others having major disruption of sleep and impairments in quality of life.
The sensations—and the need to move—may return immediately after ceasing movement or at a later time. RLS may start at any age, including childhood, and is a progressive disease for some, while the symptoms may remit in others. In a survey among members of the Restless Legs Syndrome Foundation, it was found that up to 45% of patients had their first symptoms before the age of 20 years.
"An urge to move, usually due to uncomfortable sensations that occur primarily in the legs, but occasionally in the arms or elsewhere." The sensations are unusual and unlike other common sensations. Those with RLS have a hard time describing them, using words or phrases such as uncomfortable, painful, 'antsy', electrical, creeping, itching, pins and needles, pulling, crawling, buzzing, and numbness. It is sometimes described similar to a limb 'falling asleep' or an exaggerated sense of positional awareness of the affected area. The sensation and the urge can occur in any body part; the most cited location is legs, followed by arms. Some people have little or no sensation, yet still, have a strong urge to move.
"Motor restlessness, expressed as activity, which relieves the urge to move." Movement usually brings immediate relief, although temporary and partial. Walking is most common; however, stretching, yoga, biking, or other physical activity may relieve the symptoms. Continuous, fast up-and-down movements of the leg, and/or rapidly moving the legs toward then away from each other, may keep sensations at bay without having to walk. Specific movements may be unique to each person.
"Worsening of symptoms by relaxation." Sitting or lying down (reading, plane ride, watching TV) can trigger the sensations and urge to move. Severity depends on the severity of the person's RLS, the degree of restfulness, duration of the inactivity, etc.
"Variability over the course of the day-night cycle, with symptoms worse in the evening and early in the night." Some experience RLS only at bedtime, while others experience it throughout the day and night. Most people experience the worst symptoms in the evening and the least in the morning.
"Restless legs feel similar to the urge to yawn, situated in the legs or arms." These symptoms of RLS can make sleeping difficult for many patients and a 2005 National Sleep Foundation poll shows the presence of significant daytime difficulties resulting from this condition. These problems range from being late for work to missing work or events because of drowsiness. Patients with RLS who responded reported driving while drowsy more than patients without RLS. These daytime difficulties can translate into safety, social and economic issues for the patient and for society.
RLS may contribute to higher rates of depression and anxiety disorders in RLS patients.
Primary and secondary forms
RLS is categorized as either primary or secondary.
Primary RLS is considered idiopathic or with no known cause. Primary RLS usually begins slowly, before approximately 40–45 years of age and may disappear for months or even years. It is often progressive and gets worse with age. RLS in children is often misdiagnosed as growing pains.
Secondary RLS often has a sudden onset after age 40, and may be daily from the beginning. It is most associated with specific medical conditions or the use of certain drugs (see below).
Causes
While the cause is generally unknown, it is believed to be caused by changes in the neurotransmitter dopamine resulting in an abnormal use of iron by the brain. RLS is often due to iron deficiency (low total body iron status) and could be a sign of anemia caused by internal bleeding or bone marrow issues. Other associated conditions may include end-stage kidney disease and hemodialysis, folate deficiency, magnesium deficiency, sleep apnea, diabetes, peripheral neuropathy, Parkinson's disease, and certain autoimmune diseases, such as multiple sclerosis. RLS can worsen in pregnancy, possibly due to elevated estrogen levels. Use of alcohol, nicotine products, and caffeine may be associated with RLS. A 2014 study from the American Academy of Neurology also found that reduced leg oxygen levels were strongly associated with restless legs syndrome symptom severity in untreated patients.
ADHD
An association has been observed between attention deficit hyperactivity disorder (ADHD) and RLS or periodic limb movement disorder. Both conditions appear to have links to dysfunctions related to the neurotransmitter dopamine, and common medications for both conditions among other systems, affect dopamine levels in the brain. A 2005 study suggested that up to 44% of people with ADHD had comorbid (i.e. coexisting) RLS, and up to 26% of people with RLS had confirmed ADHD or symptoms of the condition.
Medications
Certain medications may cause or worsen RLS, or cause it secondarily, including:
certain antiemetics (antidopaminergic ones)
certain antihistamines (especially the sedating, first generation H1 antihistamines often in over-the-counter cold medications)
many antidepressants (both older TCAs and newer SSRIs)
Antipsychotics.
a rebound effect of sedative-hypnotic drugs such as a benzodiazepine withdrawal syndrome from discontinuing benzodiazepine tranquilizers or sleeping pills
alcohol withdrawal can also cause restless legs syndrome and other movement disorders such as akathisia and parkinsonism usually associated with antipsychotics
opioid withdrawal is associated with causing and worsening RLS
Both primary and secondary RLS can be worsened by surgery of any kind; however, back surgery or injury can be associated with causing RLS.
The cause vs. effect of certain conditions and behaviors observed in some patients (ex. excess weight, lack of exercise, depression or other mental illnesses) is not well established. Loss of sleep due to RLS could cause the conditions, or medication used to treat a condition could cause RLS.
Genetics
More than 60% of cases of RLS are familial and are inherited in an autosomal dominant fashion with variable penetrance.
Research and brain autopsies have implicated both dopaminergic system and iron insufficiency in the substantia nigra. Iron is well understood to be an essential cofactor for the formation of L-dopa, the precursor of dopamine.
Six genetic loci found by linkage are known and listed below. Other than the first one, all of the linkage loci were discovered using an autosomal dominant model of inheritance.
The first genetic locus was discovered in one large French Canadian family and maps to chromosome 12q. This locus was discovered using an autosomal recessive inheritance model. Evidence for this locus was also found using a transmission disequilibrium test (TDT) in 12 Bavarian families.
The second RLS locus maps to chromosome 14q and was discovered in one Italian family. Evidence for this locus was found in one French Canadian family. Also, an association study in a large sample 159 trios of European descent showed some evidence for this locus.
This locus maps to chromosome 9p and was discovered in two unrelated American families. Evidence for this locus was also found by the TDT in a large Bavarian family, in which significant linkage to this locus was found.
This locus maps to chromosome 20p and was discovered in a large French Canadian family with RLS.
This locus maps to chromosome 2p and was found in three related families from population isolated in South Tyrol.
The sixth locus is located on chromosome 16p12.1 and was discovered by Levchenko et al. in 2008.
Three genes, MEIS1, BTBD9 and MAP2K5, were found to be associated to RLS.
Their role in RLS pathogenesis is still unclear. More recently, a fourth gene, PTPRD was found to be associated with RLS.
There is also some evidence that periodic limb movements in sleep (PLMS) are associated with on chromosome 6p21.2, MEIS1, MAP2K5/SKOR1, and PTPRD. The presence of a positive family history suggests that there may be a genetic involvement in the etiology of RLS.
Mechanism
Although it is only partly understood, pathophysiology of restless legs syndrome may involve dopamine and iron system anomalies. There is also a commonly acknowledged circadian rhythm explanatory mechanism associated with it, clinically shown simply by biomarkers of circadian rhythm, such as body temperature. The interactions between impaired neuronal iron uptake and the functions of the neuromelanin-containing and dopamine-producing cells have roles in RLS development, indicating that iron deficiency might affect the brain dopaminergic transmissions in different ways.
Medial thalamic nuclei may also have a role in RLS as part as the limbic system modulated by the dopaminergic system which may affect pain perception. Improvement of RLS symptoms occurs in people receiving low-dose dopamine agonists.
Diagnosis
There are no specific tests for RLS, but non-specific laboratory tests are used to rule out other causes such as vitamin deficiencies. Five symptoms are used to confirm the diagnosis:
A strong urge to move the limbs, usually associated with unpleasant or uncomfortable sensations.
It starts or worsens during inactivity or rest.
It improves or disappears (at least temporarily) with activity.
It worsens in the evening or night.
These symptoms are not caused by any medical or behavioral condition.
The symptoms below are not essential, like the ones above, but occur commonly in RLS patients:
genetic component or family history with RLS
good response to dopaminergic therapy
periodic leg movements during day or sleep
most strongly affected are people who are middle-aged or older
other sleep disturbances are experienced
decreased iron stores can be a risk factor and should be assessed
According to the International Classification of Sleep Disorders (ICSD-3), the main symptoms have to be associated with a sleep disturbance or impairment in order to support RLS diagnosis. As stated by this classification, RLS symptoms should begin or worsen when being inactive, be relieved when moving, should happen exclusively or mostly in the evening and at night, not be triggered by other medical or behavioral conditions, and should impair one's quality of life. Generally, both legs are affected, but in some cases there is an asymmetry.
Differential diagnosis
The most common conditions that should be differentiated with RLS include leg cramps, positional discomfort, local leg injury, arthritis, leg edema, venous stasis, peripheral neuropathy, radiculopathy, habitual foot tapping/leg rocking, anxiety, myalgia, and drug-induced akathisia.
Peripheral artery disease and arthritis can also cause leg pain but this usually gets worse with movement.
There are less common differential diagnostic conditions included myelopathy, myopathy, vascular or neurogenic claudication, hypotensive akathisia, orthostatic tremor, painful legs, and moving toes.
Treatment
If RLS is not linked to an underlying cause, its frequency may be reduced by lifestyle modifications such as adopting improving sleep hygiene, regular exercise, and stopping smoking. Medications used may include dopamine agonists and gabapentinoids in those with daily restless legs syndrome. In severe or refractory cases, opioids have been used.
Treatment of RLS should not be considered until possible medical causes are ruled out. Secondary RLS may be cured if precipitating medical conditions (anemia) are managed effectively.
Physical measures
Stretching the leg muscles can bring temporary relief. Walking and moving the legs, as the name "restless legs" implies, brings temporary relief. In fact, those with RLS often have an almost uncontrollable need to walk and therefore relieve the symptoms while they are moving. Unfortunately, the symptoms usually return immediately after the moving and walking ceases.
Counter-stimulation from massage, a hot or cold compress, or a vibratory counter-stimulation device has been found to help some people with primary RLS to improve their sleep.
Iron
There is some evidence that intravenous iron supplementation moderately improves restlessness for people with RLS.
Medications
For those whose RLS disrupts or prevents sleep or regular daily activities, medication may be useful. Evidence supports the use of dopamine agonists including pramipexole, ropinirole, rotigotine, cabergoline, and pergolide. They reduce symptoms, improve sleep quality and quality of life. Levodopa is also effective. However, pergolide and cabergoline are less recommended due to their association with increased risk of valvular heart disease. Ropinirole has a faster onset with shorter duration. Rotigotine is commonly used as a transdermal patch which continuously provides stable plasma drug concentrations, resulting in its particular therapeutic effect on patients with symptoms throughout the day. A 2008 meta-analysis found pramipexole to be better than ropinirole.
There are, however, issues with the use of dopamine agonists including augmentation. This is a medical condition where the drug itself causes symptoms to increase in severity and/or occur earlier in the day. Dopamine agonists may also cause rebound when symptoms increase as the drug wears off. In many cases, the longer dopamine agonists have been used, the higher the risk of augmentation and rebound as well as the severity of the symptoms. Patients may also develop dopamine dysregulation syndrome, meaning that they can experience an addictive pattern of dopamine replacement therapy. A 2007 study indicated that dopamine agonists used in restless legs syndrome can lead to an increase in compulsive gambling. Patients may also exhibit other impulse-control disorders such as compulsive shopping and compulsive eating. There are some indications that stopping the dopamine agonist treatment has an impact on the resolution or at least improvement of the impulse-control disorder, even though some people can be particularly exposed to dopamine agonist withdrawal syndrome.
Gabapentinoids (α2δ ligands), including gabapentin, pregabalin, and gabapentin enacarbil, are also widely used in the treatment of RLS. They are used as first-line treatments similarly to dopamine agonists, and as of 2019, guidelines have started to recommend gabapentinoids over dopamine agonists as initial therapy for RLS due to higher known risks of symptom augmentation with long-term dopamine agonist therapy. Gabapentin enacarbil is approved by regulatory authorities for the treatment of RLS, whereas gabapentin and pregabalin are used off-label. Data on gabapentinoids in the treatment of RLS are more limited compared to dopamine agonists. However, based on available evidence, gabapentinoids are similarly effective to dopamine agonists in the treatment of RLS.
Low doses of opioids are used in the treatment of severe and treatment-resistant cases and are recommended by multiple reputable medical guidelines. The most commonly used agents are prolonged-release oxycodone and methadone, but other opioids, including tramadol, codeine, morphine, and hydrocodone, may also be considered. Opioids are only indicated in severe cases that do not respond to other measures due to their very high abuse liability and high rate of side effects, which may include constipation, fatigue, and headache. However, opioids are said to be highly effective for severe and refractory RLS, and can be helpful in well-selected individuals.
Benzodiazepines, such as diazepam or clonazepam, are not generally recommended, and their effectiveness is unknown or contradictory. They, however, are sometimes still used as a second-line treatment, as add-on agents. Other treatments have also been explored, such as valproate, carbamazepine, perampanel, and dipyridamole, but are either not effective or have insufficient data to support their use.
Placebo
Placebos provide a large benefit in terms of reduction of RLS symptoms. This is thought to be due to positive expectancy effects and conditioning, which activate dopamine and opioid pathways in the brain. Both dopamine agonists and opioids are used in and effective for the treatment of RLS, which is thought to be related to the effectiveness of placebos for the condition. More than half of the benefit of RLS medications such as pramipexole and gabapentin enacarbil appears to be due to the placebo component based on clinical trial data.
Prognosis
RLS symptoms may gradually worsen with age, although more slowly for those with the idiopathic form of RLS than for people who also have an associated medical condition. Current therapies can control the disorder, minimizing symptoms and increasing periods of restful sleep. In addition, some people have remissions, periods in which symptoms decrease or disappear for days, weeks, or months, although symptoms usually eventually reappear. Being diagnosed with RLS does not indicate or foreshadow another neurological disease, such as Parkinson's disease. RLS symptoms can worsen over time when dopamine-related drugs are used for therapy, an effect called augmentation which may represent symptoms occurring throughout the day and affect movements of all limbs. There is no cure for RLS.
Epidemiology
RLS affects an estimated 2.5–15% of the American population. A minority (around 2.7% of the population) experience daily or severe symptoms. RLS is twice as common in women as in men, and Caucasians are more prone to RLS than people of African descent. RLS occurs in 3% of individuals from the Mediterranean or Middle Eastern regions, and in 1–5% of those from East Asia, indicating that different genetic or environmental factors, including diet, may play a role in the prevalence of this syndrome. RLS diagnosed at an older age runs a more severe course. RLS is even more common in individuals with iron deficiency, pregnancy, or end-stage kidney disease. The National Sleep Foundation's 1998 Sleep in America poll showed that up to 25 percent of pregnant women developed RLS during the third trimester. Poor general health is also linked.
There are several risk factors for RLS, including old age, family history, and uremia. The prevalence of RLS tends to increase with age, as well as its severity and longer duration of symptoms. People with uremia receiving renal dialysis have a prevalence from 20% to 57%, while those having kidney transplant improve compared to those treated with dialysis.
RLS can occur at all ages, although it typically begins in the third or fourth decade.
Genome‐wide association studies have now identified 19 risk loci associated with RLS. Neurological conditions linked to RLS include Parkinson's disease, spinal cerebellar atrophy, spinal stenosis, lumbosacral radiculopathy and Charcot–Marie–Tooth disease type 2.
Nomenclature
In 2013, the Restless Legs Syndrome Foundation renamed itself the Willis–Ekbom Disease Foundation; however, it reverted to its original name in 2015 “to better support its mission”.
A point of confusion is that RLS and delusional parasitosis are entirely different conditions that have both been called "Ekbom syndrome", as both syndromes were described by the same person, Karl-Axel Ekbom. Today, calling WED/RLS "Ekbom syndrome" is outdated usage, as the unambiguous names (WED or RLS) are preferred for clarity.
Controversy
Some doctors express the view that the incidence of restless legs syndrome is exaggerated by manufacturers of drugs used to treat it. Others believe it is an underrecognized and undertreated disorder. Further, GlaxoSmithKline (GSK) ran advertisements that, while not promoting off-licence use of their drug (ropinirole) for treatment of RLS, did link to the Ekbom Support Group website. That website contained statements advocating the use of ropinirole to treat RLS. The Association of the British Pharmaceutical Industry (ABPI) ruled against GSK in this case.
Research
Different measurements have been used to evaluate treatments in RLS. Most of them are based on subjective rating scores, such as IRLS rating scale (IRLS), Clinical Global Impression (CGI), Patient Global Impression (PGI), and Quality of life (QoL). These questionnaires provide information about the severity and progress of the disease, as well as the person's quality of life and sleep. Polysomnography (PSG) and actigraphy (both related to sleep parameters) are more objective resources that provide evidences of sleep disturbances associated with RLS symptoms.
See also
Periodic limb movement disorder
References
External links
Extrapyramidal and movement disorders
Sleep disorders
Syndromes
Wikipedia medicine articles ready to translate
Wikipedia neurology articles ready to translate
|
636048
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lina%20Stern
|
Lina Stern
|
Lina Stern
Lina Solomonovna Stern or Shtern (26 August 1878 – 7 March 1968) was a Soviet biochemist, physiologist and humanist whose medical discoveries saved thousands of lives at the fronts of World War II. She is best known for her pioneering work on the blood–brain barrier, which she described as hemato-encephalic barrier in 1921.
Biography
Early life
On August 26, 1878, Lina Stern was born in Liepāja (today Liepāja, Latvia), the largest city in the Courland Region situated in western Latvia (Other sources noted she was born in Vilijampole district of Kaunas in 1875 and studied in Liepāja at high school). She was from wealthy large Jewish family. In 1898, Stern studied at the University of Geneva, Switzerland. However, before going to Switzerland, she tried to gain admission to Moscow University. Due to her Jewish background, it was very difficult for her to gain admission into Russian Universities, which is why she had to study abroad instead. Stern became friends with wives of Georgi Plekhanov and Aleksei Bach in Switzerland.
Career
In 1903, she wrote her doctoral dissertation on motor function of the urethra and received the degree of Doctor of Medicine. Despite the fact that Switzerland was more liberal than other European countries, Stern still had no professional perspectives there. She returned to her Liepāja. There, she passed the exams to get her Doctor of Medicine degree in Russia. The reason she did this was because the policies at the time did not view a certificate from a foreign university to be acceptable. She was preparing to search for a medical job in Russia, but Jean-Louis Prévost (the head of the Department of Physiology at the University of Geneva) invited her to work as his assistant at the department. She accepted his invitation.
From 1904 to 1922, Stern worked with Frédéric Battelli to conduct original research into chemio-physiology. During that time period, they published 54 articles on the problem of cellular metabolism. In 1912, Battelli and Stern, along with Torsten Thunberg, “discovered that minced animal tissues contain substances that can transfer hydrogen atoms from specific intracellular organic acids to methylene blue dye, reducing it to a colorless form.” Their research was later on able to help Hans Krebs (biochemist) and his groundbreaking work on cellular respiration
Due to her groundbreaking research and hard work, the University of Geneva allowed her to add Physiological Chemistry as an independent field of study to the curriculum of the medical faculty. In 1918, In 1918 a new department of Physiological Chemistry was established, and Lina Stern became the head of it. This mades her the first ever woman to be awarded professional rank at the University of Geneva.
It was from there that her research into the physiology of the central nervous system began – partly influenced by her friendship with Constantin von Monakow. Initially, Giuseppe Pagano, Professor of Chemical Physiology at the Medical School of University of Palermo, started experimenting on animals to learn more about motor response and the cerebellum. “Stern and her associate E. Rothlin replicated Pagano's experiment using more accurate methods.” This was the start of Stern’s lifelong research into the cerebrospinal fluid. Her research led her to groundbreaking conclusions about the blood-brain barrier.
"In April 21, 1921, Stern introduced the term “blood-brain barrier” at the Medical Society of Geneva”. At that time, she was already well known in the world of academic science. However, she also worked as a consultant for several pharmaceutical companies.
After Stern receives an invitation to head the chair of physiology at the Second Moscow State University in 1924, she accepts and arrives in Moscow on March 31, 1925. She was 48 years old in 1925. Her entire life was devoted to science, and she accomplished quite a lot in her first three years as the chair of the department. On April 1, 1929, a new Institute of physiology was opened in the Academy of Sciences of the Soviet Union, and Stern became the director. She was very active in the scientific community and well-known amongst her colleagues. In 1939, she became the first female full member, academician, of the Academy of Sciences of the Soviet Union. In 1943 she won the Stalin Prize.
Defeat of the Anti-Fascist Committee
She was accused of cosmopolitanism and admiration for the West by the Soviet government in 1948. Her Institute in Moscow was closed. Stern was arrested in 1949 by Ministry of State Security (MGB) and interrogated by the head of MGB Viktor Abakumov.
Soviet government decided to eradicate Jewish Anti-Fascist Committee (JAC) in the late 1940s as anti-Soviet organization. A member of the Antifascist Committee of Soviet Women and the JAC since the outbreak of World War II, Stern was the sole survivor out of 15 arrested and convicted to death sentence when the JAC was eradicated in January 1949. Her death sentence was changed to a prison term by Joseph Stalin, followed by five-year exile. The exile was in Dzhambul (current Taraz), Kazakhstan.
Life after exile
After Stalin's death in 1953, life became easier. She returned from exile to Moscow. Stern continued to research for blood–brain barrier. Finally, she was exonerated by the Presidium in 1958. She headed the Department of Physiology at the Biophysics Institute between 1954 and 1968.
Lina Stern died on March 7, 1968.
Research on the blood–brain barrier
The blood–brain barrier refers to a diffusion barrier formed by the endothelial walls of the blood vessels and capillaries in the brain. This barrier prevents most substances in the blood from entering the brain while allowing small molecules like oxygen and carbon dioxide to diffuse freely. While working at the University of Geneva, Stern published a series of studies demonstrating the existence of the blood-brain barrier with colleague Raymond Gautier. Beginning in 1918, the two performed systematic experiments on the movement of various substances from the blood into the nervous system and estimated the extent to which these substances were able to permeate the brain. From these studies they were able to conclude that there exists a barrier between the blood and brain, which they termed in French "barrière hématoencéphalique". In a 1934 paper, Stern also independently introduced the notions of barrier selectivity and barrier resistance, realizing that the blood–brain barrier both selectively allows certain substances to enter the brain and protects the internal milieu of the brain from that of the blood. Today these are acknowledged as two of the main functions of the blood–brain barrier.
See also
Dmitri Bashkirov, her nephew.
References
Further reading
Stalin's Secret Pogrom: The Postwar Inquisition of the Jewish Anti-Fascist Committee by Joshua Rubenstein.
External links
"Shtern, Lina Solomonovna" by Yaacov Ro’i. YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe.
Star called Lina by Irina Lukyanova (Vestnik journal)
Difficult Years of Lina Stern by V. B. Malkin (russcience)
First Woman Academic by N. A. Grigoryan (russcience)
Lina Solomonovna Stern (1878–1968) by R. A. Chaurina (nature.web.ru)
1878 births
1968 deaths
Academicians of the USSR Academy of Medical Sciences
Emigrants from the Russian Empire to Switzerland
Female anti-fascists
Full Members of the USSR Academy of Sciences
Immigrants to the Soviet Union
Jewish anti-fascists
Jewish chemists
Latvian Jews
Recipients of the Stalin Prize
Scientists from Liepāja
Sole survivors
Soviet biochemists
Soviet inventors
Soviet physiologists
Soviet women chemists
Swiss emigrants
University of Geneva alumni
Women inventors
Women physiologists
Russian scientists
|
44849867
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alabinskaya%20%28Samara%20Metro%29
|
Alabinskaya (Samara Metro)
|
Alabinskaya (Samara Metro)
Alabinskaya is a station of the Samara Metro on First Line which was opened on 1 February 2015. It is located in Oktyabrsky district of Samara.
References
Samara Metro stations
Railway stations in Russia opened in 2015
Railway stations located underground in Russia
|
664380
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%B0
|
Метафраза
|
Метафраза
Метафр́аза — точний переказ змісту художнього твору або підрядковий прозовий переклад вірша іншою мовою.
Див. також
Парафраза
Джерела
Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
Посилання
Переклад
Літературні жанри
Літературні поняття
|
1206662
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0
|
Апаліна
|
Апаліна — село у повіті Муреш в Румунії. Адміністративно підпорядковане місту Регін.
Село розташоване на відстані 279 км на північ від Бухареста, 25 км на північний схід від Тиргу-Муреша, 83 км на схід від Клуж-Напоки, 140 км на північний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб.
Національний склад населення села:
Рідною мовою назвали:
Примітки
Села повіту Муреш
|
2237608
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ignacio%20Andrade
|
Ignacio Andrade
|
Ignacio Andrade Troconis (31 July 1839 – 17 February 1925), was a military man and politician. He was known as a member of the Liberal yellow party, and served as the president of Venezuela from 1898 until 1899 – his election was declaredly clouded by fraud.
Early life
Ignacio Andrade was born on 31 July, 1839 in Mérida. Francisco de Paula Andrade Troconis was his brother.
Career
Early positions
He was president of the state of Falcón from 1883 until 1885. He was also the leader of the state of Miranda from 1894 until 1897.
In 1897, incumbent president Crespo supported Andrade in the presidential elections against key opponent José Manuel Hernández. Andrade won the election, with Hernandez decrying the results as fraudulent and taking up arms. Hernandez was quickly defeated, with resultant political turmoil. Other attempted insurrections followed, including one by Carlos Rangel Garviras, head of the Autonomous Party of the Andes from Colombia. He invaded Venezuela with 2,000 men, to be defeated in Capacho and San Josecito.
1898–1899: Military leadership, presidency
Andrade was the commanding lieutenant general of the Venezuelan Army from February 1898 until October 1899, after taking leadership from General Joaquín Crespo.
Venezuelan President Joaquín Crespo ruled until 1898, when he gave the presidential role to Andrade while remaining a military mainstay of the government. In suppressing a serious threat to the government, Crespo was killed in action and Andrade was left without his military backing. With Crespo's death, Venezuela entered a period of political uncertainty, as Andrade was Crespo's placeman and not a member of the caudillo class.
1899: Overthrow by Cipriano Castro
In 1899 the Colombian writer Biofilo Panclasta traveled to Venezuela, where he joined the army of the Venezuelan Cipriano Castro, which had as its goal the downfall of president Andrade. After leaving this group shortly after, Panclasta traveled Venezuela with other revolutionary groups throughout Trujillo, Portuguesa, Cojedes and Carabobo.
In 1899 Andrade was overthrown by Cipriano Castro, a former governor of the province of Táchira who had previously been exiled to Colombia. Living in Colombia for seven years, Castro had recruited a private army using funds from illegal cattle trading. Returning to Venezuela and amassing support from disaffected Venezuelans, Castro's once personal army developed into a strong national army, and he used it to march on Caracas in October 1899 in an event called the Revolución Liberal Restauradora, and seize power, installing himself as the supreme military commander. He also assumed the vacant presidency and later modified the constitution. The resulting political turmoil led to civil war in Venezuela from 1901 until 1902.
After the 23 May 1899 invasion of Caracas, Andrade went into exile in Puerto Rico. He returned to public life after being granted amnesty in 1903.
Personal life and death
Andrade died in Macuto in 1925. He was married to María Isabel Sosa Saa, and she served as the First Lady of Venezuela during his tenure in 1898 and 1899.
See also
List of presidents of Venezuela
List of ministers of foreign affairs of Venezuela
List of state leaders in 1898 and 1899
List of coups d'état and coup attempts (1800–1899)
List of Freemasons (A–D)
List of governors of Guárico
References
External links
Ignacio Andrade Biography
Venezuelan generals
Venezuelan soldiers
Presidents of Venezuela
Venezuelan Ministers of Foreign Affairs
People from Mérida, Mérida
1839 births
1925 deaths
Great Liberal Party of Venezuela politicians
Venezuelan people of Spanish descent
Recipients of Venezuelan presidential pardons
Juan Vicente Gómez ministers
Exiled Venezuelan politicians
|
4629475
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B0%20%D0%93%D1%83%D1%80%D0%B2%D1%96%D1%86%D0%B0
|
Теорема Гурвіца
|
Теорема Гурвіца (комплексний аналіз)
Теорема Гурвіца про композитні алгебри
Теорема Гурвіца (теорія чисел)
Багатозначні терміни
|
1857644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B3%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B8%20%D1%81%D0%B8%D0%BB%20%D1%81%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9%20%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%97%20%D0%A1%D0%A8%D0%90
|
Центр підготовки сил спеціальних операцій армії США
|
Центр підготовки сил спеціальних операцій армії США
Центр підготовки та школа сил спеціальних операцій армії США імені Джона Кеннеді — військовий навчальний заклад, навчальний центр, що структурно входить до складу Командування спеціальних операцій армії США, й призначений для всебічної підготовки операторів, фахівців та спеціалістів сил спеціальних операцій армії США, забезпечення ефективного процесу їх тренування та навчання, удосконалення доктрини застосування ССО армії, а також для тестування нових форм та способів застосування сил спецоперацій й випробування нових зразків озброєння та військової техніки, оснащення тощо.
Історія
Центр підготовки ССО армії США веде своє походження від заснування в 1950 році Управління психологічних операцій у форті Райлі, в штаті Канзас, з часом перетворене на Центр підготовки психологічних операцій армії США та передислоковане до форту Брегг у 1952 році.
У 1956, Центр PSYWAR перепрофільований на Центр підготовки ССО й Школу підготовки ССО армії США. На Школу покладалися завдання розвитку доктрини, стратегії застосування сил спецоперацій армії, тренування та навчання оперативників спецоперацій та фахівців психологічних операцій, а також випробування нової техніки та обладнання. З 1960 року, Школа перебрала на себе відповідальність з вивчення новітніх форм та способів ведення контрпартизанської боротьби. В 1962 у складі Центру заснована нова тренувальна група ССО для відбору та селекції знов набраних кандидатів до операторів. Комітет підвищеного тренінгу здійснював вивчення сучасних форм інфільтрації та ексфільтрації спеціалістів ССО на місце проведення спеціальних місій та операцій.
16 травня 1969, Школа була перейменована на Інститут військової допомоги армії США, який додатково запроваджував тренування десантування з парашутом спеціалістів ССО з великих та малих висот й навчання з дайвінгу.
1 квітня 1972 Школа військово-цивільного адміністрування армії була переведена з форту Гордон до форту Брегг, де увійшла до штату Центру.
У 1973 Центр підпорядкований створеному Командуванню навчання та доктрин армії США. 1 червня 1982 начальник штабу армії затвердив рішення про утворення Центра підготовки сил спеціальних операцій армії США імені Джона Кеннеді.
1 жовтня 1983 Центр був об'єднаний з Школою підготовки ССО й отримав сучасну назву — Центр підготовки та школа сил спеціальних операцій армії США імені Джона Кеннеді (SWCS).
20 червня 1990 SWCS був виведений зі складу Командування навчання та доктрин армії США й підпорядкований Командуванню ССО армії.
Відомі випускники
Стенлі Маккрістал
Див. також
Загальновидовий центр бойової підготовки ОЗС НАТО
169-й навчальний центр Сухопутних військ
Яворівський військовий полігон
Дослідницько-випробувальне командування армії США
Випробувальний полігон «Дагвей»
Командування навчання та доктрин армії США
Посилання
John F. Kennedy Special Warfare Center and School
USAJFKSWCS at www.soc.mil
USAJFKSWCS Special Forces Unconventional Warfare Operations field manual FM 3-05.201
Формування сил спеціальних операцій США
Військові формування, засновані 1983
Навчальні заклади армії США
Військові в Північній Кароліні
|
2878615
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B4%D0%B8%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Сади (Лодзинське воєводство)
|
Сади (Лодзинське воєводство)
Сади — село в Польщі, у гміні Житно Радомщанського повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Ченстоховського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Радомщанського повіту
|
12459853
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1988%20European%20Cup%20Winners%27%20Cup%20final
|
1988 European Cup Winners' Cup final
|
1988 European Cup Winners' Cup final
The 1988 European Cup Winners' Cup Final was a football match contested between Mechelen of Belgium and the defending champions, Ajax of the Netherlands. It was the final match of the 1987–88 European Cup Winners' Cup and the 28th European Cup Winners' Cup final. The final was played at Stade de la Meinau in Strasbourg, France, on 11 May 1988. Mechelen won the match 1–0 thanks to a goal by Piet den Boer who headed the ball low into the net after a cross by Eli Ohana from the left.
Route to the final
Match
Details
See also
1987–88 European Cup Winners' Cup
1988 European Cup Final
1988 UEFA Cup Final
AFC Ajax in European football
References
External links
UEFA Cup Winners' Cup results at Rec.Sport.Soccer Statistics Foundation
Match summary at Racingstub.com
3
International club association football competitions hosted by France
Cup Winners' Cup Final 1988
Cup Winners' Cup Final 1988
UEFA Cup Winners' Cup finals
Euro
Euro
Sports competitions in Strasbourg
May 1988 sports events in Europe
20th century in Strasbourg
|
256528
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stefan%20Vladislav%20II
|
Stefan Vladislav II
|
Stefan Vladislav II
Vladislav (1280–1326) was the King of Syrmia from 1316 to 1325, and claimant to the Serbian Kingdom.
He was the son of Stefan Dragutin, who had ruled Serbia until 1282, when he became ill and abdicated, giving the superior rule to his younger brother Stefan Milutin. Dragutin continued to rule the royal domain of Syrmia, which was later inherited by Vladislav.
Early life
Born around 1270, Vladislav was the eldest son of the Crown Prince of Serbia, Stefan Dragutin, and Catherine of Hungary. Shortly before Vladislav's birth, Dragutin was awarded with the title of "junior king" in token of his right to succeed his father, Stefan Uroš I. Vladislav became the new heir to the Serbian throne after Dragutin dethroned his father with Hungarian assistance in 1276. A riding accident forced Dragutin to abdicate in favor of his younger brother, Stefan Milutin, in the spring of 1282, but he could retain the northern regions of Serbia as a separate realm. The Byzantine historian, George Pachymeres, recorded that the right of one of Dragutin's two sons (Vladislav or Urošica) to succeed Milutin was also confirmed.
Vladislav's maternal cousin, Charles Martel of Anjou, who had laid claim to Hungary, awarded Vladislav with Slavonia and granted him the title of duke, implying that Vladislav and his father supported Charles Martel against Andrew III of Hungary in the early 1290s. Charles Martel's father, Charles II of Naples, confirmed the grant on 19 August 1292. Dragutin and Vladislav sought reconciliation with Andrew III. In 1293, Vladislav married Constanza Morosini who was a granddaughter of the king's maternal uncle, Albertino Morosini.
Milutin made steps to appoint his eldest son, Stefan Konstantin, as his heir from around 1306. He even approached Pope Clement V and offered the union of the Serbian Orthodox Church with Rome in return for the confirmation of Stefan Konstantin's right to succeed him.
Dragutin and Vladislav's support to Charles Martel ended in 1293 after Vladislav married Costanza Morosini, the niece of Andrew III. Andrew III died in 1301 and was succeeded by Charles Martel's son, Charles Robert.
After King Dragutin died in 1316, Vladislav succeeded him as ruler of the Kingdom of Syrmia, but the king of Serbia, Stefan Milutin, his uncle, defeated him and imprisoned him.
When Milutin died in 1321, the newly freed Vladislav got to rule the lands of his father, with the help of the Hungarians, the Bulgarians, the Bosnian Ban and the Šubić family. The rule, according to law, was to be given to Vladislav.
Tsar Michael Asen III of Bulgaria, newly in conflict with Vladislav's cousin Stefan Dečanski, the successor of Milutin, started to support Vladislav as the rightful monarch of whole Serbia, but this support showed insufficient. After having been beaten again by supporters of Stefan Dečanski, he retreated to the Kingdom of Hungary in 1324. Vladislav's sororal nephew Stephen II, Ban of Bosnia, then started to rule Vladislav's lands in Bosnia (Soli and Usora), and around Lower Syrmia where long battles between Serbs and Hungarians were frequent.
Vladislav was married to Constanza Morosini, maternal relative of Andrew III of Hungary.
Annotations
References
Sources
Further reading
External links
1280 births
1325 deaths
13th-century Serbian royalty
14th-century Serbian royalty
14th-century Serbian monarchs
Pretenders to the Serbian throne in the Middle Ages
History of Syrmia
Medieval history of Vojvodina
Medieval Serbia
Eastern Orthodox monarchs
Nemanjić dynasty
Sons of kings
Mačva
|
3032586
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Burmocorynus%20jarzembowski
|
Burmocorynus jarzembowski
|
Burmocorynus jarzembowski — викопний вид довгоносикоподібних жуків родини Belidae, що існував у пізній крейді (99 млн років тому). Голотип виявлений у бірманському бурштині.
Опис
Жук завдовжки 6,8 мм. Схожий на сучасного жука Archicorynus, але відрізняється будовою антен і більшими очима.
Примітки
Викопні комахи
Всеїдні жуки
Комахи крейдового періоду
Вимерлі тварини, описані 2018
Інклюзи бірманського бурштину
|
189448
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tenn%C3%A9
|
Tenné
|
Tenné
In heraldry, tenné (sometimes termed tenny or tawny) is a "stain", or non-standard tincture, of orange (in English blazonry), light brown (in French heraldry) or orange-tawny (in continental heraldry) colour.
Tenné, however, is not to be confused with Brunâtre ("brownish") of French and German blazons. Tenné is used for the depiction of leather colour, while the much darker Brunâtre is used for the depiction of bear hide colour.
Etymology
In the Oxford English Dictionary, tenné is described as "orange-brown, as a stain used in blazoning", and as a mid-16th-century variant of Old French tané. The origin of both tenné and tawny is the Medieval Latin word tannare, meaning "to tan leather". As such, in French (and most of continental) heraldry, tenné is the light-brownish colour that leather is supposed to have once tanned. Used primarily for depicting wood and skin in proper charges, it then slowly became its own tincture.
Hatchings
Perhaps as a symptom of the theoretical nature of heraldic stains, the hatchings assigned to these have been inconsistent among sources. The hatching for tenné has been given variously as a combination of vertical lines (as gules) and dexter to sinister lines (as vert), or as a combination of horizontal lines (as azure) and sinister to dexter lines (as purpure), (and other combinations may be found in other sources) though both these sources provide the same hatching of alternating vertical dots and dashes for "orange".
Poetic meanings
In the system of poetic meanings, tenné is associated with the Dragon's tail and with the gemstone sardonyx.
In theory and in practice
While tenné is frequently mentioned in books about heraldry, it is not among the basic heraldic colours and its appearance in practice is quite rare. Arthur Charles Fox-Davies, in his Complete Guide to Heraldry, asserted that both tenné and murrey were probably inventions of the theoretical (though never shown in actual practice) system of abatements, further commenting that he knew of only one instance of tenné to date (as of 1909), and that was in an estate livery rather than coat armory. The Oxford Guide to Heraldry cites a late-14th century English treatise as stating that in addition to the two metals and five colours, a colour called tawny was "borne only in the Empire and France," the Oxford Guide also citing Gerard Leigh's The Accendance of Armory (1562) as rejecting tenné or tawny as non-existent and sanguine or murrey as mistaken purpure.
In Britain
Despite its role in the system of theoretical abatements of honour introduced in the 16th century, tenné is quite rare in British armory, appearing only occasionally in liveries and never as a colour upon the escutcheon. The Oxford Guide to Heraldry notes that the "stains" (tenné, murrey and sanguine) "occur occasionally in the twentieth century but have never been spotted in a Visitation record." Fox-Davies named the estate livery of Lord Fitzhardinge, worn by the lord's hunt servants, as the only known occurrence of "orange-tawny" in British armory. To this, Woodward was able to add the standards of both the Earl of Derby, bearing the Stanley crest upon a field of tawny and vert, and the Earl of Northumberland, bearing "four horizontal bands, the upper being russet, the two central ones yellow, and the lowest tawny". The Coat of arms of West Yorkshire (1975–1986) was supported on the sinister side by a lion per fess tenne and vert, with a lion per fess gules and tenne in crest.
According to the Heraldry Society of Scotland, the team colours of the Dundee United Football Club should be called "tenny and argent". Dundee United calls the colours tangerine and white, and the team is referred to as "the tangerines".
In continental Europe
According to the Oxford Guide to Heraldry, a late-14th century English treatise on heraldry stated that a colour called tawny was "borne only in the Empire and France." Fox-Davies suggested that orange, as it appears in German heraldry, may be a different colour than tenné, noting that a different hatching is associated with German orange than that of British tenné. German heraldic author Ottfried Neubecker also noted a distinction between orange and brown or tenné, showing the usual hatching for tenné but a distinctive hatching of alternating vertical dots and dashes for orange. Orangé, tanné and tenné appear in the civic arms of several communes in the Department of Oise in France.
In French heraldry, tanné (same as tenné) is traditionally a light brown. It is to be a light brown colour, bright enough to be distinguished from the darkest heraldic colour, sable (black), as well as the darker brown color brunâtre, used for bear hide fur. It should also be a distinctive brown, and be clearly different than both flesh-color carnation and orangé, used per example as the field color for the arms of the French commune of Lamorlaye. Tenné takes its name from the colour of tanned leather, and occurs in the field of the arms of a few French communes, including Maruéjols-lès-Gardon. Tanné colour also occurs in the dexter chief quarter of the arms of La Neuville-Roy, where it notably replaces azure as the field for a semy of fleurs-de-lys very reminiscent of the ancient arms of France.
In English heraldry, all these colours are sometimes—yet mistakenly—confused as tenné.
In Australia
Granted in 1978, the Coat of arms of the Northern Territory has a tenny field, with a design inspired by Aboriginal paintings.
In South Africa
Orange is a common colour in South African heraldry, because of the history of South Africa as a Dutch colony, and the fact that royal house of the Netherlands is the House of Orange. The Dutch Prince's Flag was an orange white and blue tricolour, and this was the basis of the flags of the Orange Free State (1857-1902) and the Union of South Africa (1928-1994).
In the United States
Tenné (so blazoned) is found in the arms and colours of some U.S. military units, particularly in the Signal Corps, where the colour is shown as a bright shade of orange, and the Cavalry, where tenné is sometimes called "dragoon yellow".
The coat of arms of the 1st Signal Battalion, designed in 1932 by the U.S. Army Heraldic Program Office (since 1960 called the Institute of Heraldry) is per bend argent and tenné, since orange and white are the traditional colours of the Signal Corps. These colours are repeated in the arms of virtually every battalion in the Signal Corps.
The 1st Cavalry Regiment (also known as the 1st Regiment of Dragoons) was assigned a coat of arms by the Heraldic Program Office in 1921 featuring a gold dragon on a field of tenné. The 1st Cavalry was founded as the Regiment of United States Dragoons in 1833, and at the time the dragoon units wore a cord of tenné (which they called "dragoon yellow") and Or (gold). These are also the colours of the torse in the coat of arms of the unit.
In popular culture
The Star Trek Star Fleet Technical Manual describes the official tunic color of Star Fleet Command Section standard issue uniforms, such as those worn by James Kirk and Hikaru Sulu, as "tenne". These are the tunics depicted on the actual show as yellow-gold fabric. Separate from this, officers of Captain's rank or higher may optionally wear tunics and dress uniforms greenish in hue; the Manual specifies this color as "olive."
Examples
See also
Tawny (colour)
Tawny port
References
Stains
Shades of brown
Shades of orange
|
59338709
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rocyan
|
Rocyan
|
Rocyan Fernando Santiago Mendonça (born 10 January 2000), known simply as Rocyan, is a Brazilian footballer who currently plays as a midfielder for UCSA Tarasivka near Kyiv, Ukraine.
Career statistics
Club
Notes
References
2000 births
Living people
Brazilian men's footballers
Brazilian expatriate men's footballers
Men's association football midfielders
Grêmio FBPA players
SC Austria Lustenau players
FC UCSA Tarasivka players
Austrian Football Bundesliga players
Brazilian expatriate sportspeople in Austria
Brazilian expatriate sportspeople in Ukraine
Expatriate men's footballers in Austria
Expatriate men's footballers in Ukraine
|
2480384
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bar%20XH%20Air
|
Bar XH Air
|
Bar XH Air — канадська чартерна авіакомпанія зі штаб-квартирою в місті Медісін-Хат (Альберта), що працює на ринку пасажирських і вантажних авіаперевезень Альберти, Саскачевану, східній частині провінції Британська Колумбія, а також забезпечує роботу мобільних підрозділів швидкої медичної допомоги (санітарна авіація). Головними транзитними вузлами (хабами) авіакомпанії є Аеропорт Медісін-Хат і Міжнародний аеропорт Калгарі.
Регулярні пасажирські рейси авіакомпанії виконуються під торговою маркою іншого канадського перевізника Alberta Citylink, в даний час регулярні маршрути тимчасово припинені.
Історія
Авіакомпанія Bar XH Air була утворена в 1974 році для забезпечення рейсів санітарної авіації та виконання чартерних авіарейсів в районах західної частини Канади.
Станом на січень 2010 року в авіакомпанії працювало 75 співробітників.
Флот
За даними Міністерства транспорту Канади в березні 2009 року повітряний флот авіакомпанії Bar XH Air складався з таких повітряних суден:
6 Beechcraft (Super) King Air (B-200)
3 Piper Chieftain
3 Handley Page Jetstream
1 Piper Cheyenne (PA-31T)
1 Cessna 210
Офіційний вебсайт Bar XH Air показує дещо іншу статистику по своєму повітряному флоту:
De Haviland Dash 8 (DHC-8-100)
De Haviland Dash 8 (DHC-8-300)
Див. також
Alberta Citylink
Примітки
Посилання
Офіційний сайт авіакомпанії Bar XH Air
Авіакомпанії Канади
Авіакомпанії за алфавітом
|
22583988
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2009%20Porsche%20Tennis%20Grand%20Prix%20%E2%80%93%20Doubles
|
2009 Porsche Tennis Grand Prix – Doubles
|
2009 Porsche Tennis Grand Prix – Doubles
Anna-Lena Grönefeld and Patty Schnyder were the defending champions, but lost in the first round to Iveta Benešová and Barbora Záhlavová-Strýcová.
Seeds
Draw
Draw
External links
Draw
Porsche Tennis Grand Prix - Doubles
Porsche Tennis Grand Prix
|
1104154
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/35441%20%D0%9A%D1%96%D0%BE%D0%BA%D0%BE
|
35441 Кіоко
|
35441 Кіоко (35441 Kyoko) — астероїд головного поясу, відкритий 31 січня 1998 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,380.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (35401-35500)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1998
Головний пояс астероїдів
Астрономічні об'єкти, відкриті Макіо Акіямою
|
1333654
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80-%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4
|
Майстер-метод
|
Майстер-метод надає готові розв'язки в асимптотичному записі (через використання нотації великого О) для рекурентних співвідношень які використовуються при аналізі алгоритмів «розділяй і володарюй». Його популяризувала канонічна книга з алгоритмів — Вступ в алгоритми, написана Томасом Корменом, Чарльзом Лейзерсоном, Рівестом і Кліффордом Стейном, в якій метод описано і доведено. Однак, не всі рекурентні співвідношення можна розв’язати за допомогою цього методу; метод Акра-Баззі узагальнює майстер-метод.
Вступ
Розглянемо проблему, яку можна розв'язати за допомогою рекурсивного алгоритму як-от такого:
підпрограма T(n : розмір проблеми ) визначений як:
якщо n < 1 тоді вихід
Виконати роботу обсягом f(n)
T(n/b)
T(n/b)
...повторити загалом a раз...
T(n/b)
кінець підпрограми
В попередньому алгоритмі ми розділили задачу на кілька підзадач рекурсивно, кожна з підзадач розміром n/b. Це можна зобразити як дерево викликів, де кожна вершина дерева це один рекурсивний виклик, а її дочірні вершини є примірниками наступних викликів. В попередньому прикладі, кожна вершина матиме a дочірніх вершин. Кожна вершина виконує обсяг роботи відповідний до розміру отриманої підзадачі — n, який вимірюється як . Загальний обсяг роботи виконаної цілим деревом становить суму роботи, яку виконали усі вершини дерева.
Алгоритми подібні до попереднього можна представити як рекурентне співвідношення . Ц е співвідношення можна успішно розгорнути для отримання виразу загального обсягу роботи.
Майстер-метод дозволяє легко обчислити час виконання такого рекурсивного алгоритму в Θ-записі без розгортання рекурентного співвідношення.
Загальна форма
Майстер-метод розглядає рекурентні співвідношення такого виду:
, де
При застосуванні в розгляді рекурсивних алгоритмів, сталі і функції означають наступне:
n — розмір задачі.
a — кількість підзадач на кожному поступі рекурсії.
n/b — розмір кожної з підпроблем. (Тут мається на увазі, що всі підзадачі однакового розміру.)
f (n) — обсяг роботи поза рекурсивними викликами, який включає обсяг задачі розділення й обсяг злиття розв'язків підпроблем.
Опишемо три випадки докладніше.
Випадок 1
Загальний вид
Якщо для деякої сталої тоді:
Приклад
Як читач може побачити в попередній формулі, змінні мають такі значення:
Тепер ми повинні перевірити, що мають місце наступні рівняння:
Якщо ми оберемо = 1, ми отримуємо:
Раз рівняння виконується, перший випадок майстер-метода можна застосувати для цього рекурентного співвідношення, отже отримуємо:
Якщо підставити значення, зрештою отримуємо:
Отже наше рекурентне співвідношення T(n) обмежене Θ(n3).
(Цей вислід підтверджується точним розв'язком рекурентного співвідношення, який становить , якщо взяти )
Випадок 2
Загальний вид
Якщо для деякої сталої k ≥ 0 виконується, що , тоді:
Приклад
Як читач може побачити в попередній формулі, змінні мають такі значення:
Тепер ми повинні перевірити, що мають місце наступні рівняння (при k=0):
Якщо підставити значення, ми отримаємо:
Через те, що рівняння виконуються, тут можна застосувати другий випадок майстер-метода, отримуємо:
З підставковою значень отримуємо:
Отже наше рекурентне співвідношення T(n) обмежене Θ(n log n).
(Цей вислід підтверджується точним розв'язком рекурентного співвідношення, який становить , якщо покласти )
Випадок 3
Загальний вигляд
Як що правда що:
для деякої сталої
і якщо також істинно, що:
для деякої сталої і достатньо велиих тоді:
Приклад
Як можна побачити в попередній формулі, змінні мають такі значення:
Тепер ми повинні перевірити, що мають місце наступні рівняння:
Якщо підставити значення і вибрати = 1, ми отримаємо:
Через те, що це рівняння виконується, ми маємо перевірити другу умову, тобто, якщо істинно, що:
Якщо ми підставимо більше значень, ми отримаємо число:
Якщо ми оберемо , тоді істинно:
Отже далі:
Продовжуючи підстановки, ми отримуємо:
Отже наше рекурентне співвідношення T(n) обмежене Θ(n2), що відповідає f (n) даної формули.
(Цей вислід підтверджується точним розв'язком рекурентного співвідношення, який становить , прийняв .)
Заміна змінних
Розглянемо
Нехай (тобто, нехай ). Тоді заміною змінних отримуємо:
Перейменовуючи маємо:
З випливає що якщо Отже, по першому випадку майстер-методу, ми маємо Замінюючи змінні назад до початкового рекурентного співвідношення виводимо:
Використовуючи тотожність можемо альтернативно записати як:
Недопустимі рівняння
Зауваження: три випадки не покривають усіх можливостей для Існує розрив між 1 і 2 коли менша від але не поліноміально менша. Подібний розрив присутній між 2 і 3 коли більша ніж але не поліноміально більша. Коли функція потрапляє а один з цих розривів або умова регулярності не дотримана у випадку 3, майстер-метод використовувати не можна.
Наступні рівняння не можливо розв'язати із використанням майстер-методу:
a не стала, кількість підзадач мусить бути фіксованою
не поліноміальна різниця між f(n) і (дивись нижче)
a<1 не можна мати менш ніж одну підзадачу
f(n) не додатне
випадок 3, але порушена постійність.
В другому недопустимому прикладі, різницю між і можна виразити як співвідношення . Видно, що для будь-якої сталої . Тому, різниця не поліноміальна і не можна застосувати майстер-метод.
Доведення
У разі коли можливо визначити щільну асимптотичну межу в таких трьох випадках:
В цьому доведенні ми покладемо .
Дерево рекурсії матиме рівнів. На кожному рівні кількість підзадач збільшуватиметься в раз, отже на рівні матимемо підзадач. Кожна підзадача на рівні має розмір . Підзадача розміру потребує додаткової роботи і через те, що на рівні всього
З нашої формули для рівня ми бачимо, що робота зменшується, залишається незмінною або збільшується відповідно до . Три випадки залежать від того чи дорівнює 1, менша або більша від 1. Тепер зауважимо, що
Отже видно звідки з'явились три випадки. Загалом, ми маємо такий обсяг роботи
У випадку, коли маємо
Розглянемо випадок, коли . Тут нам знадобиться формула суми геометричного ряду:
де Довести можна за індукцією.
Якщо , тоді — стала, не залежить від
Якщо , тоді
Розглянемо внутрішній вираз:
.
Застосування до поширених алгоритмів
Примітки
Асимптотичний аналіз
Рекурентні співвідношення
Аналіз алгоритмів
|
58482052
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2018%20Upper%20Austria%20Ladies%20Linz
|
2018 Upper Austria Ladies Linz
|
2018 Upper Austria Ladies Linz
The 2018 Upper Austria Ladies Linz was a women's tennis tournament played on indoor hard courts. It was the 32nd edition of the Linz Open, and part of the WTA International tournaments-category of the 2018 WTA Tour. It was held at the TipsArena Linz in Linz, Austria, from 8 to 14 October 2018.
Points and prize money
Point distribution
Prize money
1 Qualifiers prize money is also the Round of 32 prize money
* per team
Singles entrants
Seeds
Rankings as of October 1, 2018
Other entrants
The following players received wildcards into the singles main draw:
Harriet Dart
Barbara Haas
Andrea Petkovic
The following player received entry through a protected ranking:
Margarita Gasparyan
The following players received entry from the qualifying draw:
Ekaterina Alexandrova
Anna Blinkova
Fiona Ferro
Valentini Grammatikopoulou
Anna Karolína Schmiedlová
Jil Teichmann
The following player received entry as a lucky loser:
Kristýna Plíšková
Withdrawals
Before the tournament
Dominika Cibulková → replaced by Kristýna Plíšková
Anett Kontaveit → replaced by Vera Lapko
Rebecca Peterson → replaced by Stefanie Vögele
Retirements
Monica Puig
Doubles entrants
Seeds
1 Rankings as of October 1, 2018
Other entrants
The following pairs received wildcards into the doubles main draw:
Melanie Klaffner / Viktória Kužmová
Mavie Österreicher / Nadja Ramskogler
Champions
Singles
Camila Giorgi def. Ekaterina Alexandrova, 6–3, 6–1
Doubles
Kirsten Flipkens / Johanna Larsson def. Raquel Atawo / Anna-Lena Grönefeld, 4–6, 6–4, [10–5]
References
External links
2018 WTA Tour
2018
Upper Austria Ladies Linz
Upper Austria Ladies Linz
Generali
|
19857215
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rycica
|
Rycica
|
Rycica is a village in the administrative district of Gmina Baranowo, within Ostrołęka County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately north-west of Baranowo, north-west of Ostrołęka, and north of Warsaw.
References
Rycica
|
2050902
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%85%D1%81%D0%B5%D0%BD%20%D0%A0%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D1%97
|
Мохсен Резаї
|
Мохсен Резаї Міргаед (уроджений Сабзевар Резаї Міргаед; нар. 9 вересня 1954) — іранський політик, економіст, колишній військовий командувач, і секретар Ради Доцільності Ісламської Республіки Іран.
Його називають «вічним кандидатом». Як консервативний кандидат на посаду президента Резаї взяв участь у виборах 2009 і, набравши 1,7 відсотка голосів, посів на них третє місце після переможця Махмуда Ахмадінеджада і претендента-реформатора Міра-Хоссейна Мусаві. Також був кандидатом на президентських виборах 2013 де набрав 3 884 412 голосів. Це дало йому змогу посісти четверте місце після переможця Хассана Рухані, претендентів Мохаммада Багера Галібафа і Саїда Джалілі.
Раннє життя і освіта
Резаї народився в шахрестані Масджед Солейман 9 вересня 1954 року в релігійній кочовій сім'ї бахтіярів. Його дитинство і юність пройшли в багатому на нафту місті Масджед Солейман (Ірсолейман) на південному заході Ірану. Разом зі своїми друзями Резаї заснував «Релігійну і наукову асоціацію». 1969 року переїхав у Ахваз для навчання в школі під патронатом Національної іранської нафтової компанії. Там розпочав свою політичну проти режиму шаха. В останньому класі школи його заарештувала Служба безпеки шаха САВАК і піддала тортурам. У 17 років він провів 5 місяців у одиночній камері. Але не припинив політичної діяльності після виходу з тюрми. 1974 року прибув до Тегерана, щоб вивчати машинобудування в Іранському університеті науки і технології. Одночасно вчився і працював. САВАК посилила натиск на групи партизанів, до яких Резаї належав. Тоді він полишив університет і заснував відділення партизанських бійців у семи провінціях. Коли Рохолла Хомейні повернувся на батьківщину з вигнання, то завданням цих бійців стала охорона лідера революції. Після Ісламської революції 1979 року сім озброєних мусульманських груп об'єдналися утворивши з метою охорони Ісламської революції.
Хоча Резаї вивчав машинобудування до революції 1979 року, але після Ірано-іракської війни змінив коло своїх інтересів на економіку і, закінчивши Тегеранський університет 2001 року здобув ступінь Доктора філософії.
Президентські кампанії
Резаї був кандидатом на президентських виборах 2005 року, але зняв свою кандидатуру 15 червня 2005 року за два дні до голосування. Причиною зняття кандидатури назвав «об'єднання виборів нації» та «їх ефективність». Не підтримав жодного кандидата.
23 квітня 2009 року оголосив про свою участь у виборах 2009 року після того, як спробував знайти іншого консерватора, щоб змагатись проти Ахмадінеджада, але програв ці вибори. Також взяв участь у президентських виборах 2013, про що заявив у жовтні 2012 року.
Примітки
Політики Ірану
|
27122688
|
https://en.wikipedia.org/wiki/When%20Eagles%20Strike
|
When Eagles Strike
|
When Eagles Strike (released in the Philippines as Operation Balikatan) is a 2003 war action film co-produced and directed by Cirio H. Santiago. The film stars ex-bodybuilder Christian Boeving, Stacy Keach, Davee Youngblood, Nate Adams, Eddie Garcia, Rey Malonzo, and Monsour del Rosario.
The film received mostly negative reviews, and the response for Boeving's portrayal of a classically written action hero has been mixed.
Plot
A group of American commandos go on a mission to save American politicians who were kidnapped and held on a forgotten Malaysian island. Tough-guy lieutenant Andrew Pierce commands the group. During the mission it's revealed there's a traitor in the ranks of the team. Consequently, American soldiers are betrayed and captured by the opponents, who then interrogate and brutally torture Pierce.
Cast
Christian Boeving as Lieutenant Andrew Pierce
Stacy Keach as General Thurmond
Davee Youngblood as Private First Class Tyler Owens
Jesse Vint as Captain Spencer
Rey Malonzo as Lieutenant Rodrigo Gomez
Nate Adams as Darren, the military medic
Eddie Garcia as General Espino
Jess Lapid Jr. as Salek
Monsour del Rosario as Ahmed
Joe Mari Avellana as Ibrahim, a leader of Al-Qaeda
Production and release
The film was shot in the Philippines (including Manila and Subic Bay) early in 2003, with shoots starting on February 4. American as well as Filipino actors were cast in the film, with ex-bodybuilder Christian Boeving taking the lead. Boeving makes his own stunts during the filming, and he stated in the interview for AHF Magazine: "I get my ass severely kicked in the movie, which is something I'm sure a lot of people would like to do to me."
Oscar-winner Jack Palance was supposed to appear in the movie but is not seen in its final version.
When Eagles Strike was released on June 11, 2003, in the Philippines. Then the project was released directly-to-DVD in such countries as Russia (under the title Когда орел атакует), Brasil (as O Ataque dos Águias; the film was tagged as based on a true story), and Japan (as Codename Eagle). In April 2004 the film was released on DVD in the United States. The movie was released as Black Hawk Down sequel in Taiwan.
Reception
The film received mixed to generally negative critical reception, currently holding 33% fresh on Rotten Tomatoes. Scott Weinberg from eFilmCritic.com concluded: "One might be tempted to classify this movie as 'ripped from the headlines' when in fact 'ripped from the trash heap' would be an infinitely more accurate assessment. (...) If (...) you're looking for a solid war movie, just keep on walkin'." Weinberg called his review of When Eagles Strike "Where's John Rambo when we need him?", and awarded the film one star out of four. MonsterHunter believed that characters in the movie are "noisily dull," and named Christian Boeving's lead "Uncle Sam on steroids," saying that "his massive arms are the only real development his character has."
An editor of Actionfreunde called Boeving "a walking muscle", a man "as charismatic as a slowly drying wallpaper piece." In The German Lexicon of International Films it is stated that When Eagles Strike is a clichéd, stereotypical action movie riddled with references to the September 11 attacks. A reviewer from action cinema-related website Yippee-ki-yay, Motherf*cker! believed that the movie lacked the element of surprise but praised Boeving as its sole positive aspect. "Boeving is refreshing as a macho-type commando. (...) He's a resurrected 80s action movie hero—dripping sweat, super handsome, running through the jungles in a tight undershirt." Prime News listed "When Eagles Strike" among the greatest war movies of all time (it received an honorable mention).
Sequel
A sequel, When Eagles Strike 2 − Mission: Survive, was written, and was supposed to have been filmed in 2004 as a television film, but the project was canceled. Lieutenant Andrew Pierce was the main character once again.
References
External links
2003 action films
2003 direct-to-video films
2003 films
2000s action war films
2000s war adventure films
American action war films
Cultural depictions of bodybuilders
Films about the United States Marine Corps
American war adventure films
Films shot in the Philippines
Films set in Malaysia
Premiere Productions films
Films directed by Cirio H. Santiago
2000s American films
|
1947550
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%89%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%91%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Чернещинська сільська рада (Борівський район)
|
Чернещинська сільська рада (Борівський район)
Чернещинська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Борівському районі Харківської області. Адміністративний центр — село Чернещина.
Загальні відомості
Чернещинська сільська рада утворена 9 грудня 1992 року.
Територія ради: 41,866 км²
Населення ради: 781 особа (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Чернещина
с. Новосергіївка
с. Степове
Склад ради
Рада складається з 14 депутатів та голови.
Голова ради: Вразовська Світлана Анатоліївна
Секретар ради: Павленко Ірина Іванівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Адміністративний устрій Борівського району
|
2335078
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%8F%D1%87
|
Жабокряч
|
Жабокряч — мала річка центру правобережної частини міста Дніпро, починається в околицях вулиці Призаводської, колишня притока річки Половиці, один з її рукавів що протікає Довгою балкою і раніше зливався з другим рукавом за півкварталу від нинішньої вулиці Короленка. У 1884 році в зв'язку з будівництвом Катерининської залізниці головному руслу річки Половиця змінили течію, спрямувавши його на північний захід в бік комбайнового заводу. З 1884 р. впадає в річку Дніпро на Січеславській набережній трохи вище храму Іоана Предтечі. Має притоки — струмки, що протікають відгалуженнями Довгої балки з боку парку ім. Ю. Гагаріна, вулиць Івана Сірка та Гусенка, а також річку Кленовий байрак нині майже по всій течії взяту в колектор (раніше впадала у Половицю).
У 1743—1790 рр. на берегах річок Половиця і Жабокряч знаходилась козацька слобода Половиця, територія якої була включена до новоствореного міста Катеринослава.
Поруч з назвою Жабокряч були розповсюджені назви «Половиця — друга» та Половиця
У ХІХ — ХХ ст. нижню частину річки яка входила в межі міста називали Жандармська канава. У 1850-х роках — на початку ХХ століття нижня течія Жабокряча була взята у підземний колектор від вулиці Паторжинського і до гирла. Вода забруднена каналізаційними скидами та побутовим сміттям.
У 2021 році середню частину річки також було взято в колектор, в зв'язку із зведенням у Довгій балці багатоповерхівок.
Примітки
5. Відео - "НЕ ПОЛОВИЦА / Обследование подземной реки Жабокряч" https://youtu.be/npME5xd_LjI
Річки Дніпра (місто)
Табірний (Дніпро)
Млини (Дніпро)
Географія Половиці
Географія Нагірного (Дніпро)
|
1515463
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D1%81%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BA%D1%96%D0%BD%20%D0%9A%D0%B5%D1%82%D1%82%D0%B5%D0%BB
|
Джеймс Маккін Кеттел
|
Джеймс Маккін Кеттелл (Істон, Пенсільванія ) — американський психолог, один з перших фахівців з експериментальної психології в США, перший професор психології.
На початку кар'єри психологія розглядалася вченими як незначна область досліджень або навіть лженаука на зразок френології. Можливо, Кеттелл більш ніж будь-хто з його сучасників сприяв становленню психології як шанованої науки. Після його смерті Нью-Йорк Таймс назвала його «старійшиною американської науки».
Ранні роки
Народився в заможній відомій родині. Його батько, Вільям Кесседі Кеттелл, пресвітеріанський священик, незабаром після народження сина зайняв пост президента Лафайет-Коледжу. Засобів для виховання дитини було більш ніж достатньо, так як Елізабет Маккін, мати Джеймса також була вельми заможної нареченою. Для ілюстрації популярності сім'ї можна також згадати Олександра Гілмора Кеттелла, брата Вільяма, який представляв Нью-Джерсі в Сенаті США.
За всіма наявними відомостями, дитинство Джеймса Кеттелла було цілком щасливим, він в 16 років поступив в Лафайет Коледж, де отримав свій перший диплом з відзнакою через чотири роки. У 1883 там же він отримав диплом магістра. Основна увага його наукової роботи того часу було зосереджено на англійській літературі, хоча і математики він також приділяв увагу.
Кеттелл знайшов своє покликання тільки після поїздки на навчання до Німеччини, де він зустрів свого наставника, Вільгельма Вундта, що вважається засновником сучасної психології. Він покинув Німеччину в 1882 для навчання в Університеті Джона Гопкінса, проте вже через рік повернувся в Лейпциг, для роботи на посаді асистента Вільгельма Вундта. З собою він привіз чотири пишучих машинки марки «Ремінгтон». Вундт був настільки захоплений машинками, що став володарем однієї з них і значно збільшив кількість своїх робіт. Спільна праця був вельми продуктивний, удвох вони заклали основи для наукового дослідження інтелекту, а Кеттелл під керівництвом свого наставника став першим американцем, що захистив докторську дисертацію з психології («Психометричний дослідження», Psychometric Investigation).
Академічна кар'єра
Після повернення з Німеччини, кар'єра Кеттелла розвивалася бурхливими темпами. У 1888 році він став першим у США професором психології в Пенсильванському університеті, потім деканом факультету психології, антропології і філософії Колумбійського університету, а в 1895 був обраний президентом Американської психологічної асоціації.
З самого початку своєї кар'єри Кеттелл присвятив свою працю перетворенню психології в шановну область наукових досліджень, подібну традиційним природним наукам, хімії та фізики. Вважаючи, що подальша робота може зробити інтелект набором стандартних одиниць для вимірювання, він застосовував до цього завдання методи, розроблені Френсісом Гальтоном.
Вибрані роботи
Cattell, James McKeen. 1890. Mental tests and measurements. Mind 15: 373-81
Cattell, James McKeen. 1885. Ueber die Zeit der Erkennung und Benennung von Schriftzeichen, Bildern und Farben. Philosophische Studien 2: 635–650
Cattell, James McKeen. 1886. Psychometrische Untersuchungen, Erste Abtheilung. Philosophische Studien 3: 305–335
Cattell, James McKeen. 1886. Psychometrische Untersuchungen, Zweite Abtheilung. Philosophische Studien 3: 452–492
Cattell, James McKeen. 1902. The time of perception as a measure of differences in intensity. Philosophische Studien 19: 63-68
Drevdahl J.E., Cattell R.B. Personality and Creativity in Artists and Writers. — Journ. of Clinical Psychology; April, 1958, vol. XIV, N 2.
Примітки
Психологи США
Випускники Коледжу Святого Іоана (Кембридж)
Науковці Кембриджського університету
|
494587
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Medea%20%28play%29
|
Medea (play)
|
Medea (play)
Medea (Mēdeia) is an ancient Greek tragedy written by Euripides. It is based upon the myth of Jason and Medea and was first produced in 431 BC as part of a trilogy; the two other plays have not survived. The plot centers on the actions of Medea, a former princess of the kingdom of Colchis, and the wife of Jason; she finds her position in the Greek world threatened as Jason leaves her for a Greek princess of Corinth. Medea takes vengeance on Jason by murdering his new wife and her own two sons, after which she escapes to Athens to start a new life.
Euripides' play has been explored and interpreted by playwrights across the centuries and the world in a variety of ways, offering political, psychoanalytical, feminist, among many other original readings of Medea, Jason and the core themes of the play.
Medea, along with three other plays, earned Euripides third prize in the City Dionysia. Some believe that this indicates a poor reception, but "the competition that year was extraordinarily keen"; Sophocles, often winning first prize, came second. The play was rediscovered with Rome's Augustan drama; again in the 16th-century; then remained part of the tragedic repertoire, becoming a classic of the Western canon, and the most frequently performed Greek tragedy in the 20th century. It experienced renewed interest in the feminist movement of the late 20th century, being interpreted as a nuanced and sympathetic portrayal of Medea's struggle to take charge of her own life in a male-dominated world. The play holds the American Theatre Wing's Tony Award record for most wins for the same female lead character, with Judith Anderson winning in 1948, Zoe Caldwell in 1982, and Diana Rigg in 1994.
History
Medea was first performed in 431 BC at the City Dionysia festival. Here every year, three tragedians competed against each other, each writing a tetralogy of three tragedies and a satyr play (alongside Medea were Philoctetes, Dictys and the satyr play Theristai). In 431 the competition was among Euphorion (the son of famed playwright Aeschylus), Sophocles (Euripides' main rival) and Euripides. Euphorion won, and Euripides placed third (and last). Medea has survived the transplants of culture and time and continues to captivate audiences with its riveting power (Tessitore). The play's influence can be seen in the works of later playwrights, such as William Shakespeare.
While Medea is considered one of the great plays of the Western canon, Euripides' place in the competition suggests that his first audience might not have responded so favorably. A scholium to line 264 of the play suggests that Medea's children were traditionally killed by the Corinthians after her escape; so Euripides' apparent invention of the filicide might have offended, as his first treatment of the Hippolytus myth did. That Euripides and others took liberties with Medea's story may be inferred from the 1st century BC historian Diodorus Siculus: "Speaking generally, it is because of the desire of the tragic poets for the marvellous that so varied and inconsistent an account of Medea has been given out." A common urban legend claimed that Euripides put the blame on Medea because the Corinthians had bribed him with a sum of five talents.
In the 4th century BC, South-Italian vase painting offers a number of Medea-representations that are connected to Euripides' play — the most famous is a krater in Munich. However, these representations always differ considerably from the plots of the play or are too general to support any direct link to Euripides' play. But the violent and powerful character of Medea, and her double nature — both loving and destructive — became a standard for later periods of antiquity. Medea has been adapted into numerous forms of media, including operas, films, and novels.
With the text's rediscovery in 1st-century Rome (the play was adapted by the tragedians Ennius, Lucius Accius, Ovid, Seneca the Younger and Hosidius Geta, among others); again in 16th-century Europe; and with the development of modern literary criticism: Medea has provoked multifarious reactions.
Form and themes
The form of the play differs from many other Greek tragedies by its simplicity. Most scenes involve only Medea and someone else. The Chorus, here representing the women of Corinth, is usually involved alongside them. The simple encounters highlight Medea's skill and determination in manipulating powerful male figures. The play is also the only Greek tragedy in which a kin-killer makes it unpunished to the end of the play, and the only one about child-killing in which the deed is performed in cold blood as opposed to in a state of temporary madness. Medea's "rebellion" is that which shakes the very world everyone must inhabit. Her rebellion tells of her past history, the goddess-like figure denigrated and ultimately dethroned gives lead to why she would act the way she does. Euripides displays Medea as an archetype. As a result, he reinforces the modern stereotype as a woman to be the devourer of men and children, instead of Medea, the great mother wronged.
Euripides' characterization of Medea exhibits the inner emotions of passion, love, and vengeance.
The character of Medea has variously been interpreted both as fulfilling her role of "mother and wife" and as acting as a "proto-feminist".
Feminist readings have interpreted the play as either a "sympathetic exploration" of the "disadvantages of being a woman in a patriarchal society", or as an expression of misogynist attitudes.
In conflict with this sympathetic undertone (or reinforcing a more negative reading) is Medea's barbarian identity, which some argue could antagonize a 5th-century BC Greek audience.
It can be argued that in the play Euripides portrays Medea out to be an enraged woman who kills her children to get revenge on her husband Jason because of his betrayal of their marriage. Medea is often cited as an example of the "madwoman in the attic" trope, in which women who defy societal norms are portrayed as mentally unstable. Although, Medea is not the only character in the play to use deception; other characters, such as Jason and Creon, also use lies and manipulation. A competing interpretation is that Medea kills her children out of kindness because she cares and worries for them and their well-being. Once Medea commits to her plan to kill Creon and Jason's new bride, she knows her children are in danger of being murdered. Medea is not paranoid. In another version of the myth, the people of Corinth kill her children to avenge the deaths of Creon and his daughter Glauke. At this time in myth and history, helping one's friends and hurting one's enemies was considered a virtue. Thus, by this ethic, the Corinthians will do right by avenging their king and princess. Conversely, a focus on Medea's rage leads to the interpretation that "Medea becomes the personification of vengeance, with her humanity 'mortified' and 'sloughed off'" (Cowherd, 129). Medea's heritage places her in a position more typically reserved for the male in her time. Hers is the power of the sun, appropriately symbolized by her great radiance, tremendous heat and boundless passion. In this view Medea is inhuman and her suffering is self-inflicted just as Jason argues in his debate with her. And yet, if we see events through Medea's eyes, we view a wife intent on vengeance and a mother concerned about her children's safety and the life they can be expected to live. Thus, Medea as wife kills Creon and Glauke in the act of vengeance. Medea as a mother thinks that her children will be better off killed by her kind hand than left to suffer at the hands of an enemy, intent on vengeance. And so, Medea saves her children from this brutality and a worse fate by killing them herself, providing them with as peaceful an outcome as she can.
Euripides’ tragic character, Medea, is often described as having a “heroic temper,” (Lush, 2014). With this temper, the motive behind much of Medea’s behavior is to avoid the laughter of her enemies, “even at the cost of decisions that contradict self-interest, personal safety, or strongly held moral beliefs,” (Lush, 2014). Although some may say that her motive is jealousy over Jason’s new bride, Glauce, such reasoning does not fully explain the severity of Medea’s actions. Medea’s temperament suggests that she was more embarrassed than she was angry. She was unwilling to let her enemies, in this case Jason and his new wife, be happy or look down upon her. Medea denied that “her enemies [would] cause her pain and rejoice,” and stated that her priority was to “avoid her enemies’ derision,” (Lush, 2014). Although the murder of her children would cause her pain, Medea’s temperament caused her to prioritize Jason’s unhappiness over anything else.
Story
Medea is centered on Medea's calculated desire for revenge against her unfaithful husband. Medea is of divine descent and had the gift of prophecy. She married Jason and used her magic powers and advice to help him find and retrieve the golden fleece. The play is set in Corinth some time after Jason's quest for the Golden Fleece, where he met Medea. The play begins with Medea in a blind rage towards Jason for arranging to marry Glauce, the daughter of king Creon. The nurse, overhearing Medea's grief, fears what she might do to herself or her children.
Creon, in anticipation of Medea's wrath, arrives and reveals his plans to send her into exile. Medea pleads for one day's delay and eventually Creon acquiesces. In order to be accepted Medea must become trickier and must totally conceal her position. Crouching at Creon's feet, she begs him in the name of her children to allow her only one day. At this Creon is moved and grants to her one more day in Corinth. Medea's unexpected power of persuasion or even of fascination lies in her change of attitude: instead of preaching to Creon about the unpopularity of the sophoi she plays the role of a desperate mother, needing one day to prepare for exile. Medea is aware of the humiliating quality of this tactic, but she justifies it on the grounds of a gain and of her need to remain in Corinth: "Do you think that I would ever have flattered that man unless I had some gain to make or some device to execute? I wouldn't have even spoken or touched him with my hands". In the next scene Jason arrives to explain his rationale for his apparent betrayal. He explains that he could not pass up the opportunity to marry a royal princess, as Medea is only a barbarian woman, but hopes to someday join the two families and keep Medea as his mistress. Medea, and the chorus of Corinthian women, do not believe him. She reminds him that she left her own people for him ("I rescued you [...] I betrayed both my father and my house [...] now where should I go?"), and that she saved him and slew the dragon. Jason promises to support her after his new marriage ("If you wish me to give you or the children extra money for your trip into exile, tell me; I'm ready to give it with a lavish hand"), but Medea spurns him: "Go on, play the bridegroom! Perhaps [...] you've made a match you'll one day have cause to lament."
In the following scene Medea encounters Aegeus, king of Athens. He reveals to her that despite his marriage he is still without children. He visited the oracle who merely told him that he was instructed "not to unstop the wineskin's neck". Medea relays her current situation to him and begs for Aegeus to let her stay in Athens if she gives him drugs to end his infertility. Aegeus, unaware of Medea's plans for revenge, agrees.
Medea then returns to plotting the murders of Glauce and Creon. She decides to poison some golden robes (a family heirloom and gift from the sun god Helios, her grandfather) and a coronet, in hopes that the bride will not be able to resist wearing them, and consequently be poisoned. Medea resolves to kill her own children as well, not because the children have done anything wrong, but because she feels it is the best way to hurt Jason. She calls for Jason once more and, in an elaborate ruse, apologizes to him for overreacting to his decision to marry Glauce. When Jason appears fully convinced that she regrets her actions, Medea begins to cry in mourning of the exile. She convinces Jason to allow their two sons to give gifts to Glauce in hopes that Creon to lift the exile against the children. Eventually Jason agrees.
In the next scene a messenger recounts Glauce and Creon's deaths. When the children arrived with the robes and coronet, Glauce gleefully put them on and went to find her father. The poison overtook her and she fell to the floor, dying horribly and painfully. Creon clutched her tightly as he tried to save her and, by coming in contact with the robes and coronet, was poisoned and died as well.
While Medea is pleased with her current success she decides to take it one step further. Since Jason brought shame upon her for trying to start a new family, Medea resolves to destroy the family he was willing to give up by killing their sons. Medea does have a moment of hesitation when she considers the pain that her children's deaths will put her through. However, she steels her resolve to cause Jason the most pain possible and rushes offstage with a knife to kill her children. Determined to stop Medea, the chorus runs after her only to hear the children scream. Jason then rushes onto the scene to confront Medea about murdering Creon and Glauce, and he quickly discovers that his children have been killed as well. Medea then appears above the stage with the bodies of her children in a chariot given to her by the sun god Helios. When this play was put on, this scene was accomplished using the mechane device usually reserved for the appearance of a god or goddess. She confronts Jason, reveling in his pain at being unable to ever hold his children again:
Although Jason calls Medea most hateful to gods and men, the fact that the chariot is given to her by Helios indicates that she still has the gods on her side. As Bernard Knox points out, Medea's last scene with concluding appearances parallels that of a number of indisputably divine beings in other plays by Euripides. Just like these gods, Medea "interrupts and puts a stop to the violent action of the human being on the lower level, … justifies her savage revenge on the grounds that she has been treated with disrespect and mockery, … takes measures and gives orders for the burial of the dead, prophesies the future," and "announces the foundation of a cult."
She then escapes to Athens in the divine chariot. The chorus is left contemplating the will of Zeus in Medea's actions:
This deliberate murder of her children by Medea appears to be Euripides' invention, although some scholars believe Neophron created this alternate tradition. Her filicide would go on to become the standard for later writers. Pausanias, writing in the late 2nd century AD, records five different versions of what happened to Medea's children after reporting that he has seen a monument for them while traveling in Corinth. The play's popularity in ancient Greece may have been due in part to its portrayal of a strong, independent woman who defies patriarchal norms.
Modern productions and adaptations
Theatre
Catulle Mendès adapted Medea into his play Medée in 1898, in three acts and in verse. Alfons Mucha drew a poster for a performance of this play starring Sarah Bernhardt.
Jean Anouilh adapted the Medea story in his French drama Médée in 1946
Robinson Jeffers adapted Medea into a hit Broadway play in 1947, in a famous production starring Judith Anderson, the first of three actresses to win a Tony Award for the role. It was directed by John Gielgud, who co-starred as Jason, Medea opened on Broadway at the National Theatre on October 20, 1947, transferred to the Royale Theatre on December 15, and closed on May 15, 1948, after 214 performances. At the 2nd Tony Awards on March 28, 1948, Judith Anderson shared (with Katharine Cornell and Jessica Tandy) the Award for Best Actress in a Play. Another staging, produced and directed by Guthrie McClintic at the City Center, premiered on May 2, 1949, and closed, after 16 performances, on May 21. A staging in 1982, at the Cort Theatre, brought a Tony win for Zoe Caldwell, who played Medea, and a Best Featured Actress in a Play nomination for Judith Anderson as Nurse.
Ben Bagley's Shoestring Revue performed a musical parody off-Broadway in the 1950s which was later issued on an LP and a CD, and was revived in 1995. The same plot points take place, but Medea in Disneyland is a parody, in that it takes place in a Walt Disney animated cartoon
Canada's Stratford Festival staged an adaptation of Medea by Larry Fineberg in 1978, which starred Patricia Idlette in the title role.
Yukio Ninagawa staged a production called Ohjo Media (王女メディア) in 1978, followed by a second version in 2005
In 1982, George Eugeniou at Theatro Technis London, directed Medea as a barefooted unwanted refugee played with "fierce agility " and "dangerous passions" by Angelique Rockas
In 1983, kabuki Master Shozo Sato created Kabuki Medea uniting Euripides play and classical Kabuki storytelling and presentation. It debuted at Wisdom Bridge Theater in Chicago.
The 1990 play Pecong, by Steve Carter, is a retelling of Medea set on a fictional Caribbean island around the turn of the 20th century
The play was staged at the Wyndham's Theatre in London's West End, in a translation by Alistair Elliot. The production opened on 19 October 1993.
Chrysanthos Mentis Bostantzoglou makes a parody of this tragedy in his comedy Medea (1993).
A 1993 dance-theatre retelling of the Medea myth was produced by Edafos Dance Theatre, directed by avant-garde stage director and choreographer Dimitris Papaioannou.
John Fisher wrote a camp musical version of Medea entitled Medea the Musical that re-interpreted the play in light of gay culture. The production was first staged in 1994 in Berkeley, California.
Christopher Durang and Wendy Wasserstein co-wrote a sketch version for the Juilliard School's Drama division 25th Anniversary. It premiered 25 April 1994, at the Juilliard Theater, New York City.
In November 1997 National Theatre of Greece launched a worldwide tour of Medea, a critically acclaimed production directed by Nikaiti Kontouri, starring Karyofyllia Karambeti as Medea, Kostas Triantafyllopoulos as Creon and Lazaros Georgakopoulos as Jason. The tour included performances in France, Australia, Israel, Portugal, United States, Canada, Turkey, Bulgaria, China and Japan and lasted almost two years, until July 1999. The play opened in the United States at Shubert Theatre in Boston (18 and 19 September 1998) and then continued at City Center Theatre in Manhattan, New York City (23 to 27 September 1998), receiving a very positive review from The New York Times.
Neil Labute wrote Medea Redux, a modern retelling, first performed in 1999 starring Calista Flockhart as part of his one act trilogy entitled Bash: Latter-Day Plays. In this version, the main character is seduced by her middle school teacher. He abandons her, and she kills their child out of revenge.
Michael John LaChiusa created a Broadway musical adaptation work for Audra McDonald entitled Marie Christine in 1999. McDonald portrayed the title role, and the show was set in 1890s New Orleans and Chicago respectively.
Liz Lochhead's Medea previewed at the Old Fruitmarket, Glasgow as part of Theatre Babel's Greeks in 2000 before the Edinburgh Fringe and national tour. 'What Lochhead does is to recast MEDEA as an episode-ancient but new, cosmic yet agonisingly familiar- in a sex war which is recognisable to every woman, and most of the men, in the theatre.' The Scotsman
In 2000, Wesley Enoch wrote and directed a modern adaptation titled Black Medea, which was first produced by Sydney Theatre Company's Blueprint at the Wharf 2 Theatre, Sydney, on 19 August 2000. Nathan Ramsay played the part of Jason, Tessa Rose played Medea, and Justine Saunders played the Chorus. Medea is re-characterised as an indigenous woman transported from her homeland to the city and about to be abandoned by her abusive social-climbing husband.
Tom Lanoye (2001) used the story of Medea to bring up modern problems (such as migration and man vs. woman), resulting in a modernized version of Medea. His version also aims to analyze ideas such as the love that develops from the initial passion, problems in the marriage, and the "final hour" of the love between Jason and Medea
Kristina Leach adapted the story for her play The Medea Project, which had its world premiere at the Hunger Artists Theatre Company in 2004 and placed the story in a modern-day setting.
Peter Stein directed Medea in Epidaurus 2005
Irish playwright Marina Carr's By the Bog of Cats is a modern re-telling of Euripides' Medea.
In November 2008, Theatre Arcadia, under the direction of Katerina Paliou, staged Medea at the Bibliotheca Alexandrina (University of Alexandria, Egypt). The production was noted (by Nehad Selaiha of the weekly Al-Ahram) not only for its unexpected change of plot at the very end but also for its chorus of one hundred who alternated their speech between Arabic and English. The translation used was that of George Theodoridis.
US Latina playwright Caridad Svich's 2009 play Wreckage, which premiered at Crowded Fire Theatre in San Francisco, tells the story of Medea from the sons' point of view, in the afterlife.
Paperstrangers Performance Group toured a critically acclaimed production of Medea directed by Michael Burke to U.S. Fringe Festivals in 2009 and 2010.
Bart Lee's interpretation of Medea, renamed 'Medea, My Dear', was performed in Surrey and later toured the south of England from 2010 to 2011.
Luis Alfaro's re-imagining of Medea, Mojada, world premiered at Victory Gardens Theater in 2013.
Theatre Lab's production, by Greek director Anastasia Revi, opened at The Riverside Studios, London, on 5 March 2014.
The Hungry Woman: A Mexican Medea by Cherríe Moraga takes elements of Medea and of other works
14 July – 4 September 2014 London Royal National Theatre staging of Euripides in a new version by Ben Power, starring Helen McCrory as Medea, directed by Carrie Cracknell, music by Will Gregory and Alison Goldfrapp.
25 September – 14 November 2015 London Almeida Theatre a new adaptation by Rachel Cusk, starring Kate Fleetwood as Medea, directed by Rupert Goold.
17 February – 6 March 2016 in Austin at the Long Center for the Performing Arts starring Franchelle Stewart Dorn as Medea and directed by Ann Ciccolella.
May 2016 – MacMillan Films released a full staging of the original Medea which was staged for camera. The DVD release shows the entire play. complete with the Aegis scenes, choral odes and triumphant ending. Directed by James Thomas and starring Olivia Sutherland, the staging features Peter Arnott's critically acclaimed translation.
Chico Buarque and Paulo Pontes, Gota d'Água (musical play set in 1970s Rio de Janeiro, based on Euripides, 1975). Several times revived, including a 2016/2017 production starring Laila Garin (celebrated for her title role in the highly regarded musical biography of Elis Regina, staged in Brasil in 2015).
February 2017: the play was staged in South Korea, directed by Hungarian theatre director Róbert Alföldi, with Lee Hye-young in the titular role.
In some editions of the theatrical play, Medea would be played as a man instead of a woman to show a unique and perhaps more culturally accepted point of view.
In some play adaptations, Jason is played as a sympathetic figure who is manipulated by Medea, rather than a conniving opportunist.
Film
Pier Paolo Pasolini adapted the legend into a movie of the same name in 1969 starring Maria Callas as Medea
In the 1983 film Storia di Piera by Marco Ferreri, Isabelle Huppert as the protagonist learns the part of Medea at school and plays it when she is an adult actress.
Asian-American filmmaker Michael Justin Lee reinterpreted the story into a film noir short film set in modern-day America starring Amy Gordon as Medea. (2018)
Television
Australian actress Zoe Caldwell's performance in the 1982 Broadway adaptation of the Jeffers' script was recorded for broadcast on the PBS series Kennedy Center Tonight.
Lars von Trier made a version for television in 1988, based on the script adaptation by Carl Theodor Dreyer.
Theo van Gogh directed a miniseries version that aired 2005, the year following his murder.
OedipusEnders, a documentary broadcast on BBC Radio 4 on 13 April 2010, discussed similarities between soap opera and Greek theatre. One interviewee revealed that the writers for the ITV police drama series The Bill had consciously and directly drawn on Medea in writing an episode for the series.
Playwright Mike Bartlett was inspired to create a modern-day suburban Medea after adapting the Euripides play for a theatre production in 2012. Bartlett's 2015-2017 BBC1 miniseries Doctor Foster follows the structure of the Greek tragedy. A Korean remake of the series, The World of the Married, became the highest rated cable drama in Korean history, with its final episode reaching a nationwide rating of 28.371%.
English translations
Michael Wodhull, 1782 – verse
Edward P. Coleridge, 1891 – prose: full text
Theodore Alois Buckley, 1892 – prose: full text
Gilbert Murray, 1912 – verse: full text
Arthur S. Way, 1912 – verse
F. L. Lucas, 1924 – verse
Augustus T. Murray, 1931 – prose
Countee Cullen, 1935
Moses Hadas and John McLean, 1936 - prose
R. C. Trevelyan, 1939 – verse
Rex Warner, 1944 – verse
Robinson Jeffers, 1946 – verse
Ray Mathew, 1953– verse
Peter D. Arnott, 1961 – verse
Philip Vellacott, 1963
John Davie, 1996
James Morwood, 1997 – prose
Paul Roche, 1998 – verse
Ruby Blondell, 1999 – verse
George Theodoridis, 2004 – prose: full text
Stephen Esposito, 2004 – verse
Joseph Goodrich, 2005 – verse: full text
Graham Kirby, 2006 – verse (The Bloomsbury Theatre)
Diane Arnson Svarlien, 2008 – verse
Robin Robertson, 2008 – verse
J. Michael Walton, 2008 – prose
Ian C. Johnston, 2008 – verse: full text
Tom Paulin, 2010 - full text
Judith Mossman (classicist), 2011 – prose
Brian Vinero, 2012 – rhymed verse: full text
Mike Bartlett, 2012 – play
Diane Rayor, 2013
David Stuttard, 2014 – prose
Alan Chriztopher R. Aranza, 2015 – prose
Rachel Kitzinger, 2016 - verse
Charles Martin, 2019
Richard Swanson, 2020 - prose
Michael Ewans, 2022 - verse
References
Further reading
Haralu, L. (2017). Madwomen and Mad Women: An Analysis of the Use of Female Insanity and Anger in Narrative Fiction, From Vilification to Validation. ProQuest Dissertations Publishing. (Accession No. 10643100)
Lootens, Barbara J. “Images of Women in Greek Drama.” Feminist Teacher, vol. 2, no. 1, 1986, pp. 24–28. JSTOR, . Accessed 27 Mar. 2023.
Pucci, Pietro. “Survival in the Holy Garden.” The Violence of Pity In Euripides’ “Medea,” vol. 41, Cornell University Press, 1980, pp. 91–130. JSTOR, http://www.jstor.org/stable/10.7591/j.cttq44w0.6. Accessed 27 Mar. 2023.
Tessitore, Aristide. “Euripides’ ‘Medea’ and the Problem of Spiritedness.” The Review of Politics, vol. 53, no. 4, 1991, pp. 587–601. JSTOR, . Accessed 27 Apr. 2023.
Tigani, Francesco (2010), Rappresentare Medea. Dal mito al nichilismo, Aracne.
External links
Structure of the tragedy.
ClassicNotes about "Medea"
The Medea of the modern times
Cultural Organization "Theatre Arcadia"
link to photographs and reviews of Medea directed by George Eugeniou at Theatro Technis and Angelique Rockas in the title role
see the famous 3rd Choral ode of Medea from the Olivia Sutherland Medea
Corinthian mythology
Feminism and the arts
Fiction about filicide
Greek plays adapted into films
Plays based on classical mythology
Plays by Euripides
Plays set in ancient Greece
Women and death
Works about Medea
Cultural depictions of Jason
Helios
|
15590176
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Igny%2C%20Essonne
|
Igny, Essonne
|
Igny, Essonne
Igny is a commune in the Essonne department in Île-de-France in northern France.
Population
Inhabitants of Igny are known as Ignissois in French.
See also
Communes of the Essonne department
References
External links
Official website
Mayors of Essonne Association
Communes of Essonne
|
4472537
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%20596%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Список керівників держав 596 року
|
Список керівників держав 596 року — це перелік правителів країн світу 596 року.
Список керівників держав 595 року — 596 рік — Список керівників держав 597 року — Список керівників держав за роками
Європа
Аварський каганат — Баян (562—602)
Айлех — Колман Рімід мак Баетан (580-604)
Айргіалла — Бекк мак Куанах (565? — 598)
Арморика — Хоель III (594—612)
Герцогство Баварія — Тассілон I (593/595—610)
Брихейніог — Ідваллон ап Лліварх (580—620)
Берніція — Етельфріт (593—604)
Бро-Гвенед (Бретонь) — Канао II (594—605)
король вестготів — Реккаред I (586—601)
Вессекс — Кел (592-597)
Візантійська імперія — Маврикій (582—602)
Равеннський екзархат — Роман (589-598)
Королівство Гвент — Атруіс ап Меуріг (590—610)
Королівство Гвінед — Белі ап Рун (580-599)
Правитель гунів, болгар — Баян I (562-602)
Дал Ріада — Айдан Мак Габраін (574—608)
Дейра (королівство) — Етельрік (588-604)
Дівед — Артуїр (595—615)
Думнонія — Геррен ап Костянтин (560-598)
Елмет — Керетіг (590—616)
Іберійське князівство — Стефаноз I (591—627)
Ірландія — верховний король Аед Слайне (595—600)
Кайр-Гвендолеу — Араун ап Кінварх (573—630)
Король лангобардів — Агілульф (590-616)
Герцогство Беневентське — Арехіз I (591—641)
Герцогство Фріульське — Гізульф II (591—611)
Морганнуг — Ерб ап Ербіг (595—610)
Мунстер — до 596 — невідомо. Амалгайд мак Ендай (596—601)
Король піктів — Гартнарт II (584/586—597)
Королівство Повіс — Кінан Білоногий (582-602)
Регед Північний — Овайн (590—597); Південний — Лліварх Старий (560—608?)
Королівство Сассекс — Кінебальд (593—610/620)
Стратклайд — Ріддерх Гейл (580-613)
Улад — Фіахне мак Баетайн (588-626)
Уснех — Свібне мак Колмайн (574—600)
Франкське королівство:
Австразія — Теодеберт II (595—612)
Франкське королівство Бургундія — Хільдеберт II (592—596); Теодеберт II (596—612)
Нейстрія — Хлотар II (584—629)
Швеція — Йостен (575-600)
Святий Престол — папа римський — Григорій I (590—604)
Вселенський патріарх — Киріак (595—606)
Азія
Близький Схід:
Гассаніди — Аль Ну'ман VII ібн аль-Харіт(583 — ?)
Лахміди — Ан-Нуман III (578(580)-602)
Кавказька Албанія — марзпанство Персії (до 636)
В'єтнам; Династія Рання Лі — Лі Нам Де II (571—602)
Індія:
Династія Вішнукундіна — Мадхав Варма IV (573—621)
Західні Ганги — Мушкара (579—604)
Пізні Гупти — Магасенагупта (562-601)
Династія Майтрака — Сіладітія I (595—615)
Раджарата — раджа Аггабодхі I (564-598)
Чалук'я — Кіртіварман I (566-597)
Індонезія:
Тарума — Кертаварман (561—628)
Китай:
Династія Суй — Ян Цзянь (581—604)
Туюхун (Тогон) — Муюн Шифу (591—597)
Корея:
Когурьо — тхеван (король) Йонянхо (590—618)
Пекче — король Відок (554-598)
Сілла — ісагим (король) Чинпхьон (579—632)
Паган — король Хтун Пійт (582-598)
Персія:
Держава Сасанідів — шахіншах Хосров II Парвіз (591-628)
Середня Азія — Тюркський каганат — Тулан-каган (589-599)
Хим'яр — Масрук (587-599)
Ченла — Бхававарман I (550—600)
Японія — Імператор Суйко (593-628)
Африка
Аксумське царство — Ісраель (590—600)
Африканський екзархат Візантійської імперії — Геннадій (591—598)
Північна Америка
Мутульське царство — до 620-х невідомо
Баакульське царство — Іш-Йоль-Ік'наль (583-604)
Шукуупське царство — К'ак'-Уті'-Чан (578-628)
Керівники держав за роками
|
2531862
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SCARA3
|
SCARA3
|
SCARA3 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 8-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 606 амінокислот, а молекулярна маса — 65 137.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Локалізований у мембрані, ендоплазматичному ретикулумі, апараті гольджі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 8
Некатегоризовані білки
|
4788456
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%A2%D1%80%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Гергард Тріпель
|
Гергард Тріпель
Карл Август Гуго Гергард Тріпель, знаний Шульце (27 серпня 1883, Гіфгорн — 25 лютого 1974, Гослар) — німецький офіцер, генерал-майор вермахту. Кавалер Німецького хреста в золоті.
Біографія
Син власника друкарні доктора філософії Фердинанда Тріпеля і його дружини Антонії, уродженої Фінстервальдер. 11 березня 1903 року вступив в Прусську армію. Учасник Першої світової війни. Після демобілізації армії залишений в рейхсвері. 31 січня 1933 року вийшов у відставку. 1 жовтня 1933 року вступив в службу комплектування. З 28 серпня 1939 року — командир 214-го артилерійського полку. З 1 листопада 1939 року — навчальний керівник училища командирів батарей в Ордруфі. З 1 грудня 1939 року — 15-го запасного артилерійського, з 10 січня 1940 року — 230-го, з 15 листопада 1940 по 5 березня 1942 року — 319-го артилерійського полку, з 10 червня 1942 року — 785-го артилерійського полку особливого призначення, з 20 жовтня 1943 року — 647-го, з 20 листопада 1943 року — 644-го, з 20 грудня 1943 року — 1261-го артилерійського полку, з 14 серпня 1944 року — 485-го, з 3 листопада 1944 року — 458-го, з 1 березня 1945 року — 464-го артилерійського командування. 21 червня 1945 року заарештований окупаційною владою союзників. 1 жовтня 1947 року звільнений.
Звання
Лейтенант (19 серпня 1904; патент від 19 серпня 1903)
Оберлейтенант (18 серпня 1912)
Гауптман (28 листопада 1914)
Ротмістр (1 жовтня 1925)
Майор (1 квітня 1926)
Оберстлейтенант (1 лютого 1931)
Оберст запасу у відставці (1 лютого 1933)
Оберст служби комплектування запасу (5 березня 1935)
Оберст (1 березня 1943)
Генерал-майор (9 листопада 1944)
Нагороди
Орден Корони (Пруссія) 4-го класу
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Військовий Хрест Фрідріха-Августа (Ольденбург) 2-го і 1-го класу
Королівський орден дому Гогенцоллернів, лицарський хрест з мечами
Нагрудний знак «За поранення» в чорному
Нагрудний знак водія 1-го класу (1923)
Німецький імперський спортивний знак в бронзі (1924)
Нагрудний знак планериста ступеня C (1933)
Почесний хрест ветерана війни з мечами
Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го, 2-го і 1-го класу (25 років)
Застібка до Залізного хреста
2-го класу (19 червня 1940)
1-го класу (11 вересня 1942)
Нарукавний знак «За знищений танк» (14 вересня 1944)
Німецький хрест в золоті (16 жовтня 1944)
Література
Patzwall K., Scherzer V. Das Deutsche Kreuz 1941-1945, Geschichte und Inhaber Band II, Verlag Klaus D. Patzwall, Norderstedt, 2001, ISBN 3-931533-45-X
Посилання
Біографічні дані.
Гауптмани (Пруссія)
Німецькі військовики Першої світової війни
Учасники Другої світової війни з Німеччини
|
1242688
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/XSPORT
|
XSPORT
|
XSPORT (раніше — «Хокей») — загальноукраїнський спортивно-пізнавальний канал. Почав тестове мовлення 16 січня 2012 року, повноцінне — 22 січня.
«XSPORT» позиціонує себе як український мультиспортивний канал, який пропагує здоровий спосіб життя. Поряд з класичними видами спорту — хокеєм, баскетболом, боксом, єдиноборствами, легкою атлетикою, волейболом, плаванням, гандболом, футболом, канал пропонує своїм глядачам програми про екстремальні види спорту, рибальський спорт, художні фільми на спортивну тематику, мотиваційні та розважальні програми.
Історія
1 червня 2011 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення на засіданні ухвалила рішення про видачу ліцензії на супутникове мовлення ТОВ «Тотвельд». Логотип і назва каналу згідно із заявкою — «Хокей». Тоді ж було оголошено, що канал розпочне мовлення «в січні — лютому 2012 року». 18 серпня 2011 телеканал став переможцем конкурсу Нацради і отримав ліцензію на етерне цифрове мовлення. Телеканал претендував на мовлення у форматі високої чіткості, але не потрапив до списку восьми телеканалів, які виграли тендер на HD-мовлення. Проте, від ідеї транслювати матчі в HD канал не відмовився, але це було можливо після того, як більшість арен стануть готові до такої можливості. Спочатку планувалося мовлення з супутника Astra 1G, але в грудні телеканал змінив рішення на користь супутника Amos 3.
Крім зміни супутника мовлення, телеканал змінив директора. 16 січня телеканал почав тестове мовлення з супутника Amos, а 20 січня розпочалося кодування сигналу в системі кодування BISS. 22 січня 2012 телеканал почав регулярне мовлення з прямої трансляції матчу НХЛ «Едмонтон» — «Калгарі», а офіційна церемонія запуску етеру відбулася того ж дня у Палаці спорту, напередодні матчу всіх зірок ПХЛ.
Наприкінці травня 2013 року власник каналу вирішив переоформити ліцензію і змінити назву каналу на «XSPORT», а також розширити концепцію мовлення, показуючи не тільки хокей, а й інші спортивні події. 10 червня 2013 відбувся офіційний ребрендинг каналу.
В умовах війни на Сході України, складної економічної ситуації в країні, нестабільність валютного курсу, телеканал ухвалив рішення з 1 січня 2015 року зупинити власне телевізійне мовлення. В першу чергу, такі заходи були пов'язані з неможливістю сформувати бюджет для закупівлі якісного іноземного контенту, оплата якого здійснюється в доларах і євро. Таким чином, канал припинив мовлення для оптимізації технічних витрат. Що стосується онлайн-мовлення і офіційного сайту телеканалу «XSPORT», то на їх роботу таке рішення не вплинуло. Ресурс продовжив інформувати українських уболівальників про спортивні події на території України і по всьому світу.
13 квітня 2016 року XSPORT відновив мовлення на супутнику і в цифровій мережі DVB-T2 після вимушеної паузи. З 1 травня 2016 року мовить на супутнику Astra 4A, на транспондері «ТРК Україна» (12130 V 27500).
9 листопада 2017 року телеканал оновив логотип та графічне оформлення, які стали виконані у жовтих та синіх кольорах.
У зв'язку з російським вторгненням в Україну з 28 лютого по 14 квітня 2022 року телеканал цілодобово транслював інформаційний марафон «Єдині новини». В етері була відсутня реклама.
З 15 квітня 2022 року телеканал частково відновив самостійне мовлення.
XSPORT+
1 липня 2021 року запустився другий телеканал «XSPORT+», присвячений переважно українському спорту. Телеканал транслює національні змагання і міжнародні спортивні події за участю українців. Програмна сітка складається з турнірів з хокею, боксу, волейболу, боротьби, кіберспорту, змішаних єдиноборств, армреслінгу та інших видів спорту.
За словами представників каналу, метою створення «XSPORT+» є підтримка національного спорту та розвиток культури споживання спортивного контенту в Україні.
Логотипи
Телеканал змінив 3 логотипи. Нинішній — 4-й за ліком
Мовлення
Супутникове мовлення
Етерне цифрове мовлення
IPTV/OTT, кабельне телебачення
Телеканал доступний у кабельних мережах і мережах IPTV/OTT «Volia», «Megogo» тощо.
Програмна сітка
Трансляції
Хокей: Чемпіонат світу, U-20, УХ
Бокс: Union Boxing Promotion, Sparta Boxing Promotions, KOTV Classics
MMA: MMA Pro Ukraine, Mix Fight Promotions, Пересвіт Промоушн, Федерація змішаних єдиноборств України, WWFC
Баскетбол: Чемпіонат світу, Євробаскет, українська Суперліга
Гандбол: Чемпіонат Європи 2016
Кіберспорт
Волейбол
Футбол: (ПФЛ) та футзал (Екстра-ліга)
Універсіада
Програми
XSPORT NEWS
Як я став хокеїстом
Fight life
Огляд УХЛ
Бійцівський клуб
XSPORT MOTO
XSPORT VLOG
Україна футбольна
Наш теніс
Час чемпіонів
XSPORT STUDIO
XSPORT+
Льодовиковий період
XSPORT Review
Бійцівський клуб
Fight life
XSPORT MOTO
Співробітники
Керівництво
Директор Олег Шадрунов
Головний редактор Олександр Сукманський
Програмний директор Юрій Мошун
Порушення в День пам'яті Героїв Небесної Сотні (2020)
Моніторинг Національної ради з питань телебачення та радіомовлення показав, що телеканал «XSPORT» не поширював інформацію про День пам'яті Героїв Небесної Сотні 20 лютого 2020 року у повному обсязі, а саме мінімум — раз в дві години.
Нагороди і премії
Найкраще Електронне ЗМІ (2016)
Найкраще Електронне видання року (відділ спорту) (2017)
Краще спортивне ЗМІ (2018)
Примітки
Посилання
Телеканали України
Засновані в Україні 2012
|
2682614
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%87%D0%B8%D1%87%D1%96%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D0%B0%29
|
Лучичі (Польща)
|
Лучичі (Польща)
Лучичі — село на Закерзонні в Польщі, у гміні Перемишль Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства. Населення — (2011).
Розташування
Село розташоване за 5 км на південний схід від Перемишля та 66 км на південний схід від Ряшева.
Історія
У 1880 році Лучичі належали до Перемишльського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-угорської імперії, у селі було 209 жителів і 40 на землях фільварку (більшість — греко-католики, за винятком 30 римо-католиків).
У 1939 році в селі мешкало 370 осіб, з них 320 українців-греко-католиків, 15 українців-римокатоликів, 25 поляків і 10 євреїв. Село входило до ґміни Германовичі Перемишльського повіту Львівського воєводства.
Після Другої світової війни українців добровільно-примусово виселяли в СРСР. Решту українців (33 особи) у травні 1947 р. в ході етнічної чистки під час проведення Операції «Вісла» з села було депортовано на понімецькі землі у західній та північній частині польської держави. Кілька родин пізніше повернулося в село і в 1991 р. відновило греко-католицьку парафію.
У 1975—1998 роках село належало до Перемишльського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Церква
У 1856 році українці збудували дерев'яну греко-католицьку церкву Введення Пр. Богородиці. До їх депортації була філіяльною церквою, яка належала до парафії Коровники Перемиського деканату Перемишльської єпархії.
Примітки
Посилання
SOŁECTWO ŁUCZYCE
Apokryf Ruski
Села Перемишльського повіту
Українські села Перемишльського повіту
Закерзоння
|
29696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%85%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%96%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Порхавка гігантська
|
Порхавка гігантська, лангерманія гігантська (Calvatia gigantea (Pers.) Loyd., Lasiosphaera gigantea (Pers.) F. Smarda, Langermania gigantea (Pers.) Rostk.) — їстівний вид грибів з родини печерицевих (Agaricaceae).
Будова
Плодове тіло кулясте, овально-кулясте, 15-35(40-50) см у діаметрі, гладеньке, спочатку біле, пізніше буріє, всередині молодого гриба біле, наче вата, при достиганні бежувате, далі пурпурово-буре, чорно-буре, порохняве; стигле розривається у верхній частині. Спори 4-5 мкм у діаметрі, бурокоричневі.
Поширення та середовище існування
Зустрічається по всій Україні. Росте у лісах на галявинах, у садах, на луках, у степах рідко; восени. Дуже добрий їстівний гриб лише молодий, поки всередині білий. Використовують свіжим, заготовляють про запас — сушать, порізаний на тонкі частки, лише в день збору, поки м'якуш чисто-білий. У порхавці гігантській виявлено цінний антибіотик кальвацин — онкостатичну речовину, яку використовують в офіційній медицині (США). У народній медицині використовують як кровоспинний засіб.
Цікаві факти
Рекордсмена України — порхавку гігантську вагою 12 кілограмів — знайдено у Любешівському районі Волинської області біля с. Березна Воля 16 вересня 2001 року.
В середньому одне плодове тіло містить сім трильйонів спор. Було підраховано: якщо усі спори однієї порхавки проростуть і спори цього покоління теж проростуть — загальна маса такої кількості грибів буде більшою за Землю в 800 разів.
Примітки
Джерела
Calvatia gigantea // Mycobank.org, — CBS-KNAW Fungal Biodiversity Center Utrecht, 2016. — URL
Lloyd, C.G. 1904. Mycological Notes 16. Mycological Writings. 1(16):157-172
Гапиенко О. С.,Шапорова Я. А. Calvatia gigantea // Красная книга Беларуси, 2016. — URL
Посилання
Гриби Європи
Гриби Північної Америки
Гриби України
Гриби, занесені до Червоної книги Білорусі
Печерицеві
Їстівні гриби
Гриби, описані 1904
Таксони, описані Августом Батшом
|
13420536
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brande-H%C3%B6rnerkirchen
|
Brande-Hörnerkirchen
|
Brande-Hörnerkirchen is a municipality in the district of Pinneberg, in Schleswig-Holstein, Germany.
References
Municipalities in Schleswig-Holstein
Pinneberg (district)
|
12555981
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gipsy.cz
|
Gipsy.cz
|
Gipsy.cz is a Czech Romani hip hop group. They performed at the Glastonbury Festival in 2007 and represented their country at the Eurovision Song Contest 2009 in Moscow, with the song "Aven Romale". The band plays a combination of hip hop and traditional Romani music, sung primarily in the Romani language, with some lyrics in Czech and English. As of 2013, they have released four studio albums.
History
Beginnings; Romano Hip Hop: 2004–2008
In 2004, rapper Radovan "Radek" Banga released the solo album Ya favourite Cd Rom and later met violinist Vojta Lavička and brothers Jan (upright bass) and Petr Surmaj (guitar and accordion), with whom he formed the group Gipsy.cz. They rose to fame in 2006 with the single "Romano Hip Hop", from the album of the same name, which reached the MTV World Chart Express and was later certified Gold in the Czech Republic. Also in 2006, the band won Discovery of the Year at the Anděl Awards.
In 2007, they took part in the Czech preliminary round for the Eurovision Song Contest with the song "Muloland", but only reached second place. Later that year, Gipsy.cz was the first Czech group to perform at the Glastonbury Festival. Additionally, their song "Jednou" was included on the Gypsy Groove compilation album published by Putumayo in 2007.
At the 2008 Český slavík, they won the Rising Star of the Year award.
Reprezent, Desperado, Upgrade: 2008–2013
In June 2008, Gipsy.cz released their second studio album, Reprezent. It reached second place on the World Music Chart in Europe, remaining there for four weeks. The song "A na závěr si s námi dejte trochu té Čunárny" stimulated discussion, as the title and lyrics mocked politician Jiří Čunek, who is known for his anti-Roma comments. In order to avoid a possible lawsuit, Gipsy.cz eventually released an alternate version of the song, without the offending lyrics.
The band took part in the Czech preliminary round for the Eurovision Song Contest in 2008, but again failed to qualify.
Jan and Petr Surmaj left Gipsy.cz in January 2009, and after filling out the vacant musical seats, the band finally succeeded in their repeated attempts to represent the Czech Republic at the Eurovision Song Contest in Moscow, Russia, with their song "Aven Romale". They finished last in the first semi-final, without receiving a single point.
In February and March 2011, Gipsy.cz toured Australia as part of the Karavan Festival. In April of the same year, their third studio album, Desperado, was released. Two years later, the band issued their fourth record, Upgrade.
Band members
Current
Radoslav Banga aka Gipsy – vocals
Tomáš Baroš – electric upright bass
Jan Sochor – accordion
Viliam Didiáš – violin
Past
Vojta Lavička – violin, vocals
Noemi Fialová – violin, vocals
Tibor Žida – guitar, vocals
Matěj Černý – bass
Oliver Lipenský – drums
Petr Surmaj – guitar, accordion
Jan Surmaj – electric upright bass
Discography
Romano Hip Hop (2006)
Reprezent (2008)
Desperado (2011)
Upgrade (2013)
Awards
2005 Anděl Awards
Best Hip Hop Album nomination
2006 Anděl Awards
Best Album in the World nomination
Best New Artist nomination (won)
References
External links
Gipsy.cz on Indies Scope
Documentary about Gipsy.cz on Czech Television
Musical groups established in 2004
Romani rappers
Czech hip hop groups
Romani musical groups
Indian musical groups
Czech Romani people
Eurovision Song Contest entrants of 2009
Eurovision Song Contest entrants for the Czech Republic
Romani-language bands
2004 establishments in the Czech Republic
|
2463837
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B7%D1%8E%D0%BD%D1%8C%20%D0%A5%D0%BE%D0%BD%20%D0%A7%D0%BE%D0%BD
|
Цзюнь Хон Чон
|
Цзюнь Хон Чон (16 квітня 1990, Перак, Малайзія) — малайзійська стрибунка у воду, срібна призерка ОЛімпійських ігор 2016 року.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Профіль на сайті FINA
малайзійські стрибуни у воду
малайзійські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2016
Стрибуни у воду на літніх Олімпійських іграх 2012
Стрибуни у воду на літніх Олімпійських іграх 2016
Бронзові призери Азійських ігор
Срібні призери Азійських ігор
Стрибуни у воду на літніх Олімпійських іграх 2020
Стрибуни у воду на Азійських іграх 2010
Стрибуни у воду на Азійських іграх 2014
|
978557
|
https://en.wikipedia.org/wiki/John%20R.%20Brinkley
|
John R. Brinkley
|
John R. Brinkley
John Romulus Brinkley (later John Richard Brinkley; July 8, 1885 – May 26, 1942) was an American quack. He had no properly accredited education as a physician and bought his medical degree from a "diploma mill". Brinkley became known as the "goat-gland doctor" after he achieved national fame, international notoriety and great wealth through the xenotransplantation of goat testicles into humans. Although initially Brinkley promoted this procedure as a means of curing male impotence, he later claimed that the technique was a virtual panacea for a wide range of male ailments. Brinkley operated clinics and hospitals in several states and was able to continue practicing medicine for almost two decades despite his techniques being thoroughly discredited by the broader medical community.
He was also, almost by accident, an advertising and radio pioneer who began the era of Mexican border blaster radio.
Although he was stripped of his license to practice medicine in Kansas and several other states, Brinkley, a demagogue beloved by hundreds of thousands of people in Kansas and elsewhere, nevertheless launched two campaigns for Kansas governor, one of which was nearly successful. Brinkley's rise to fame and fortune was as quick as his eventual fall was precipitous. At the height of his career he had amassed millions of dollars, but he died nearly penniless as a result of the large number of malpractice, wrongful death and fraud suits brought against him.
Early life
Brinkley was born to John Richard Brinkley, a poor mountain man who practiced medicine in North Carolina and served as a medic for the Confederate States Army during the American Civil War. Brinkley senior's first marriage was annulled because he was underage. After he reached adulthood, he married four more times, and outlived each of his young wives. In 1870, at the age of 42, he married Sarah T. Mingus. Later, the 24-year-old niece of Mingus moved into the house: Sarah Candice Burnett. The family called Brinkley's wife "Sally" to differentiate between the two Sarahs. Sarah Burnett gave birth out of wedlock to John Romulus Brinkley in the town of Beta, in Jackson County, North Carolina, naming her son after his father, and after Romulus, the mythical twin suckled by wolves. Sarah Burnett died of pneumonia and tuberculosis when Brinkley was five. Sarah T. "Aunt Sally" and John Brinkley moved with the young boy to East LaPorte within the same county, near the Tuckasegee River. The family had little money during this time.
John Richard Brinkley died when his son was ten years old. Young Brinkley attended a one-room log cabin school in the Tuckasegee area, held each year during three or four months of winter. There, Brinkley met Sally Margaret Wike, the daughter of a well-off school board member. Sally often delighted in tormenting the young Brinkley. When Brinkley was 13, the school term was lengthened, and a better teacher engaged. Brinkley finished his studies at 16 and began to work carrying mail between local towns, and to learn how to use a telegraph. He wished, however, to become a doctor.
Family and education
As a telegrapher, Brinkley went to New York City to work for Western Union, after which he moved to New Jersey to work at one, then another, railway company. In late 1906, he returned home to Aunt Sally after hearing that she was unwell. She died on December 25, 1906. Afterward, he was comforted by Sally Wike, age 22 and one year older than Brinkley. They married on January 27, 1907, in Sylva, North Carolina. They traveled around posing as Quaker doctors, giving rural towns a medicine show where they hawked a patent medicine. Brinkley's next move was to Knoxville, Tennessee, where he played right-hand man, helping hawk virility "tonics" with a man named Dr. Burke.
In 1907, Brinkley settled with his wife in Chicago, where they celebrated the birth of a daughter on November 5 – Wanda Marion Brinkley. The new father enrolled at Bennett Medical College, an unaccredited school with questionable curricula focused on eclectic medicine. Brinkley worked for Western Union as a telegrapher at night and attended classes during the day, while debts mounted from tuition, the cost of raising a family, and from Sally's self-centered whims. In 1908, the Brinkleys buried an infant son who had lived only three days.
At school, Brinkley was introduced to the study of glandular extracts and their effects on the human system. He determined that this new field would help move his career forward. After two years of studies, and ever-deeper debts, Brinkley doubled his summer workload by taking two shifts at Western Union, but came home one day to find his wife and daughter gone. Sally filed for divorce and child support, but after two months of payments, Brinkley kidnapped his daughter and fled with her to Canada. Sally Brinkley, unable to obtain an extradition order from Canada, dismissed her suit for alimony and child support, allowing Brinkley to return to Chicago with the child. The couple reunited in their rocky marriage.
In 1911, before Brinkley was finished with his third year of studies, Sally left him again, and bore him another daughter, Erna Maxine Brinkley, on July 11, 1911, back home in the Tuckasegee area. Brinkley left Chicago and his unpaid tuition bills to return to North Carolina and join his family. There, he began working as an "undergraduate physician", but failed to establish himself. He moved his family around to different towns in Florida and North Carolina, "packing up and going all the time from one place to another".
Diploma mill
In 1912, Brinkley left his family to try to regain the thread of his education, this time in St. Louis, Missouri. He was unable to pay Bennett Medical College the tuition he owed them, so they refused to forward his scholastic records to any of the medical schools that Brinkley had approached. Instead, Brinkley bought a certificate from a shady diploma mill known as the Kansas City Eclectic Medical University and returned home. On February 11, 1913, his daughter Naomi Beryl Brinkley was born. The family of five immediately moved to New York City, and shortly thereafter to Chicago. When Brinkley refused to give up his goal of becoming a doctor, Sally Brinkley left him one final time, taking the three girls home to North Carolina.
Brinkley set up a storefront business in Greenville, South Carolina, with a man named James E. Crawford (using the alias J. W. Burks). The two opened their shop as the "Greenville Electro Medic Doctors", and placed advertisements to attract men who were concerned about their manly vigor. They injected colored water into their patients at $25 a shot ($ in current dollars), telling them it was Salvarsan or "electric medicine from Germany". After two months, the partners hurriedly left town with unpaid rent, utility bills and debts for clothing and pharmaceutical supplies. The local newspaper reported that the duo left about 30 to 40 local merchants with unpaid checks. They ended up where Crawford had once lived, in Memphis, Tennessee.
Second marriage
In Memphis, Brinkley met 21-year-old Minerva Telitha "Minnie" Jones, a friend of Crawford's and the daughter of a local physician. On August 23, 1913, after a four-day courtship, Brinkley and Jones married at the Peabody Hotel, even though he was still married to Sally Brinkley. Minnie and John Brinkley honeymooned in Kansas City, Denver, Pocatello and Knoxville. Brinkley was arrested in Knoxville and extradited to Greenville where he was put in jail for practicing medicine without a license and for writing bad checks. Brinkley told the sheriff that it was all Crawford's fault, and gave investigators enough information that they were able to arrest Crawford in Pocatello. The two former partners met again in jail. Brinkley and Minerva had a son, John, who would commit suicide in the 1970s.
Brinkley and Crawford decided to settle out of court with Greenville's angry merchants for a sum of several thousand dollars, most of which Crawford paid. Brinkley's new father-in-law paid Brinkley's bail, but only contributed $200 to his fraudulent debt settlement ($ in current value.). Brinkley rejoined Minnie Brinkley in Memphis. There, Sally Brinkley confronted the couple, informing Minnie Brinkley that her husband was a bigamist. Minnie and John Brinkley moved to Judsonia, Arkansas, where he again obtained an "undergraduate license" to practice medicine, advertising his specialty as "diseases of women and children". He made little profit, and joined the Army Reserve Medical Corps.
Brinkley accepted an offer to take over the office of another doctor who was moving out of state. Brinkley began to turn a modest profit, and was finally able to pay Bennett Medical University the amount owed for tuition. In October 1914, the Brinkleys moved to Kansas City where he enrolled at that city's Eclectic Medical University to finish out his last year remaining of the education he started at Bennett. After studying the irritations and enlargements of the prostate gland in elderly men, and paying the university $100 ($ in current value), Brinkley graduated on May 7, 1915. His diploma from Eclectic allowed him to practice medicine in eight states. While in Kansas City, Brinkley took a job as the doctor for the Swift and Company plant, patching minor wounds and studying animal physiology. It was here that Brinkley learned that popular opinion held that the healthiest animal slaughtered at the plant was the goat, something that would prove pivotal to his later medical career.
To resolve the possibility of his bigamy being exposed, Minnie pushed Brinkley to file for divorce from Sally, which he did in December 1915. To prevent the court from inquiring of Sally directly, he wrote that they had been married in New York City, and that he did not know her current place of residence. The divorce was finalized on February 21, 1916. Four days later, Minnie and Brinkley were married again, this time in Liberty, Missouri. Brinkley had not waited the required six months from divorce to subsequent remarriage.
In 1917, Brinkley, now an Army Reservist, was called up for service during World War I. However, he only served a little over two months, most of the duration of which he was sick with a nervous breakdown, before being discharged. In October of the same year, Brinkley and his wife moved to Milford, Kansas, after having spotted a newspaper advertisement saying the town needed a doctor.
Goat gland transplantation
In 1918, Brinkley opened a 16-room clinic in Milford, where he won over the locals immediately by paying good wages, invigorating the local economy and making house calls on patients afflicted with the virulent and deadly outbreak of the 1918 flu pandemic. For all his later infamy as a charlatan, accounts of his success at nursing flu victims back to health, and the lengths to which he went to treat them, were resoundingly positive.
As recounted in the biography that Brinkley had commissioned, he struck upon the idea of transplanting goat testicles into men when a patient came to him to ask if he could fix someone who was "sexually weak". Brinkley responded by joking that the patient would have no problem if he had "a pair of those buck [goat] glands in you". The patient then begged Brinkley to try the operation, which Brinkley did, for $150. (The patient's son later told The Kansas City Star that Brinkley had in fact offered to pay his father "handsomely" if he'd go along with the experiment.)
At his clinic, Brinkley began to perform more operations he claimed would restore male virility and fertility through implanting the testicular glands of goats in his male patients at a cost of $750 per operation. Following one of his crude operations, the body of a patient would typically absorb the goat tissue as foreign matter. The goat gonads failed to engraft into the body, as they were simply placed within the human male testicle sac or the abdomen of women, near the ovaries.
Unsurprisingly, in light of his questionable medical training (75 percent completion at a less-than-reputable medical school), frequency of operating while intoxicated and less-than-sterile operating environments, some patients suffered from infection, and an undetermined number died. Brinkley would be sued more than a dozen times for wrongful death between 1930 and 1941.
Soon after Brinkley opened up shop, he scored an advertising coup that made major newspapers come calling: the wife of his first goat gland transplantation patient gave birth to a baby boy. Brinkley began promoting goat glands as a cure for 27 ailments, ranging from dementia to emphysema to flatulence. He started a direct mail blitz and hired an advertising agent, who helped Brinkley portray his treatments as turning hapless men into "the ram that am with every lamb". His burst of publicity—and his stratospheric claims—attracted the attention of the American Medical Association, which sent an agent to the clinic to investigate undercover. The agent found a woman hobbling around Brinkley's clinic who had been given goat ovaries as a cure for a spinal cord tumor. From then on, Brinkley was on the AMA's radar, including catching the eye of the doctor who would eventually be responsible for his downfall, Morris Fishbein, who made his career exposing medical frauds.
At the same time, other doctors were also experimenting with gland transplantation, including Serge Voronoff, who had become known for grafting monkey testicles into men. In 1920, Voronoff demonstrated his technique before several other doctors at a hospital in Chicago, at which Brinkley showed up uninvited. Though Brinkley was barred at the door, his appearance elevated his profile in the press, which eventually resulted in his own demonstration at a hospital in Chicago. Brinkley transplanted goat testicles into 34 patients, including a judge, an alderman, a society matron and the chancellor of the now-defunct Chicago Law School (not to be confused with the University of Chicago Law School), all while the press looked on. His public profile grew, and his gland business in Milford continued at a brisk pace.
In 1922, Brinkley traveled to Los Angeles at the invitation of Harry Chandler, owner of the Los Angeles Times, who challenged Brinkley to transplant goat testicles into one of his editors. If the operation was a success, Chandler wrote, he would make Brinkley the "most famous surgeon in America", and if not then he should consider himself "damned". California didn't recognize Brinkley's license to practice medicine from the Eclectic Medical University, but Chandler pulled some strings and got him a 30-day permit. The operation was judged a success, and Brinkley received his promised attention in Chandler's paper, which sent many new customers Brinkley's way, including some Hollywood film stars. Brinkley was so taken with the city—and all the money it represented in the form of potential patients—that he began making plans to relocate his clinic there. But his hopes were dashed when the California medical board denied his application for a permanent license to practice medicine, having found his resume "riddled with lies and discrepancies" (most of which were discovered and pointed out to the board by Fishbein). Brinkley returned to Kansas undaunted and began to expand his clinic in Milford.
Brinkley's activities inspired the film industry term 'goat gland'—the grafting of talkie sequences onto silent films to make them marketable.
Brinkley's first radio station
While in Los Angeles, Brinkley toured KHJ, a radio station Chandler owned. He immediately saw the power radio held as an advertising and marketing medium and resolved to build his own to promote his services, even though at the time advertising on public airwaves was very much discouraged. By 1923, he had enough capital to build KFKB ("Kansas First, Kansas Best" or sometimes "Kansas Folks Know Best") using a 1 kilowatt transmitter. That same year, the St. Louis Star published a scathing expose of medical diploma mills, and in 1924, the Kansas City Journal Post followed suit, bringing unwelcome attention Brinkley's way. In July 1924, a grand jury in San Francisco handed down 19 indictments to people responsible for conferring fake medical degrees, and for some doctors who received them; Brinkley was one, due mostly to his questionable application for a California medical license. When agents from California came to arrest Brinkley, the governor of Kansas, Jonathan M. Davis, refused to extradite him because he made the state too much money. Brinkley took to his radio station's airwaves to crow about his victory over the American Medical Association and Fishbein, who by this time had started giving speeches and writing articles for the Journal of the American Medical Association deriding Brinkley and his treatments as quackery. His gland business made more money than ever, and had begun attracting patients from around the globe.
Brinkley spoke for hours on end each day on the radio, primarily promoting his goat gland treatments. He variously cajoled, shamed and appealed to men's (and women's) egos, and to their desire to be more sexually active. In between Brinkley's own advertisements, his new station featured a variety of entertainment including military bands, French lessons, astrological forecasts, storytelling and exotica such as native Hawaiian songs, and American roots music including old-time string band, gospel and early country.
The advertising boost his radio station gave him was enormous, and Milford benefited as well; Brinkley paid for a new sewage system and sidewalks, installed electricity, built a bandstand and apartments for his patients and employees, as well as a new post office to handle all of his mail. He was named an "admiral" in the Kansas Navy and sponsored a hometown baseball team called the Brinkley Goats.
Eager for better credentials, in 1925 Brinkley traveled to Europe searching for honorary degrees. After being rebuffed by several institutes in the United Kingdom, Brinkley found a willing suitor in the university in Pavia, Italy. Fishbein and Brinkley's former teacher, Max Thorek, heard about the degree and pressured the Italian government to rescind it. Benito Mussolini himself revoked the degree, though Brinkley claimed it until he died. Fishbein's interest in putting Brinkley out of business grew and he wrote more articles featuring stories about people who had grown sick or died after seeing Brinkley. But the AMA journal's readership was mostly restricted to other doctors, while Brinkley's radio station poured directly into peoples' homes every day.
After his birth on September 3, 1927, the tiny voice of Brinkley's son John Richard Brinkley III, nicknamed "Johnny Boy", was heard on the radio program. Aware of the baby's arrival after 14 years of marriage, some observers wondered if Brinkley had taken his own goat gland treatment. The Brinkleys denied such rumors.
Medical Question Box
Brinkley began claiming his goat glands could also help male prostate problems, and expanded his business again. He also started a new radio segment called "Medical Question Box", where he would read listeners' medical complaints over the air and suggest proprietary treatments. These treatments were only available at a network of pharmacies that were members of the "Brinkley Pharmaceutical Association". These affiliated pharmacies sold Brinkley's over the counter medicines at highly inflated prices, sent a portion of their profit back to Brinkley and kept the rest. It is estimated that this generated $14,000 in profit weekly for Brinkley, or about $ per year in current value. Reports of patients who took Brinkley's suggested treatments showing up sick at another doctor's office began to grow, and eventually Merck & Co. pharmaceuticals, whose medicines Brinkley routinely misprescribed, requested Fishbein take action; the AMA responded that they had no power over Brinkley, save to try to inform the public.
The Kansas City Star, which owned a radio station that competed with Brinkley's, ran an unfavorable series of reports on him. By 1930, when the Kansas Medical Board held a formal hearing to decide whether Brinkley's medical license should be revoked, Brinkley had signed death certificates for 42 people, many of whom were not sick when they showed up at his clinic. It is unclear how many more of Brinkley's patients may have become ill or later died elsewhere. The medical board revoked his license, stating that Brinkley "has performed an organized charlatanism ... quite beyond the invention of the humble mountebank".
Six months after losing his medical license, the Federal Radio Commission refused to renew his station's broadcasting license, finding that Brinkley's broadcasts were mostly advertising, which violated international treaties, that he broadcast obscene material, and that his Medical Question Box series was "contrary to the public interest". He sued the commission, but the courts upheld the revocation and the case KFKB Broadcasting Association v. Federal Radio Commission became a landmark case in broadcast law.
Political career
Brinkley reacted to losing his medical and broadcast licenses by launching a bid to become the Governor of Kansas, a political position that would enable him to appoint his own members to the medical board and thus regain his right to practice medicine in the state. He kicked off his candidacy just three days after he lost his medical license, using his radio station to help his campaign. At his side was KFKB's biggest country-music star, Roy Faulkner, who took to the stage with guitar and hat in hand. A populist, Brinkley campaigned on a vague program of public works (a state lake in every county), education (free textbooks for public schoolchildren and increased educational opportunities for blacks), lower taxes, and old-age pensions. He appealed to the immigrant vote by putting German and Swedish-speaking people on the air at KFKB. Brinkley enlisted a pilot with his own plane (Brinkley dubbed it The Romancer) to deliver him in grand style at his campaign rallies. In short, Brinkley was a master of the publicity stunt; when a prominent newspaper reporter ran an article critical of his qualifications to run a state, Brinkley sent him a goat.
His campaign was conducted as an independent write-in candidate, because he waited to declare his candidacy until September, after the ballots had already been printed. Three days before the election, the Kansas attorney general (who had prosecuted Brinkley before the medical board) announced that the rules surrounding write-in candidates had changed, and that the doctor's name could only be written in one specific way for the vote to count (as J. R. Brinkley). As a write-in candidate, he received more than 180,000 votes (29.5 percent of the vote) and lost to Harry Hines Woodring, later Secretary of War in the cabinet of President Franklin D. Roosevelt. An article published at the time in The Des Moines Register estimated that between 30,000 and 50,000 ballots were disqualified in this manner. Woodring later admitted that had those votes counted, Brinkley would have won.
Brinkley ran again in 1932 as an Independent, receiving 244,607 votes (30.6 percent of the vote), losing to Republican Alf Landon, later Republican nominee for president in 1936.
His prospects for success in Kansas destroyed, Brinkley sold KFKB to an insurance company and decided to move closer to the Mexican border, where he could operate a high-power radio station with impunity. Though he could no longer practice medicine in Kansas, he kept his Milford clinic open and put two of his protégés in charge. Wooed by the prospect of being a big fish in a very small pond, Brinkley relocated to Del Rio, Texas, which lay just across a bridge from Mexico.
Later in the decade, Brinkley became a Nazi sympathizer.
Brinkley and radio
The Mexican government, eager to get even with its northern neighbors for dividing up North America's radio frequencies without giving any to Mexico, granted Brinkley a 50,000-watt radio license and construction began on XER, his new "border blaster" across the bridge from Del Rio in Villa Acuña, Coahuila (since renamed Ciudad Acuña). As construction got underway, Fishbein and the U.S. State Department desperately searched for a way to shut Brinkley down. Under heavy pressure from the State Department, the Mexican government halted construction on XER, but it was only temporary. Within weeks, construction resumed and soon two towers reached into the sky. XER, at 840 kilohertz on the AM dial, radiated by a sky wave antenna, made its first broadcast in October 1931. Brinkley called it the "Sunshine Station Between the Nations".
Brinkley used his new border blaster to resume his campaign for governor by using the telephone to call in his broadcasts to the transmitter. This approach did not work, and he lost yet another political campaign; he would lose again in 1934. Though Brinkley's American radio license had been revoked, XER's signal was so strong that it could still be heard in Kansas. In 1932, the Mexican government allowed Brinkley to increase his wattage to 150,000 watts. Several months later, Brinkley was allowed to increase to one million watts, "making XER far and away the most powerful radio station on the planet" that, on a clear night, could be heard as far away as Canada. According to accounts of the time, the signal was so strong that it turned on car headlights, made bedsprings hum, and caused broadcasts to bleed into telephone conversations. Local residents claimed to not need a radio to hear Brinkley's station; with ranchers claiming that they received it through their metal fences and in their dental appliances.
Brinkley continued his old radio format of medical advice keyed to advertising products. Male listeners were offered an array of expensive concoctions which included Mercurochrome injections and pills, all designed to help them regain their sexual prowess. At the clinic in the hotel where he lived he also performed prostate operations. He also began selling airtime to other advertisers (at $1,700 an hour, $ in current value), giving rise to new hucksters shilling products such as "Crazy Water Crystals", "genuine simulated" diamonds, life insurance, and an array of religious paraphernalia, including what was purported to be autographed pictures of Jesus Christ. Brinkley also continued packing his radio lineup with up-and-coming country and roots singers whose careers his radio station helped launch (including Patsy Montana, Red Foley, Gene Autry, Jimmie Rodgers, the Carter Family, the Pickard Family, and others). Del Rio became known as "Hillbilly Hollywood".
When the FRC banned what they called "spooks" (mind readers, fortune-tellers and other mystics) from broadcasting on U.S. radio in 1932, many of them followed Brinkley's model, opening their own border blasters in Mexico. By 1932, 11 such stations had opened, including XENT, XERB, XELO, XEG and XEPN.
Brinkley was still shuttling back and forth from Milford to Del Rio, often broadcasting from XER over the telephone. But in 1932, Congress passed a law prohibiting studios in the United States from being connected to transmitters in Mexico by telephone, known as the Brinkley Act. Unfazed, Brinkley began using some of the first "electrical transcriptions"—what today would be called pre-recordings—to circumvent the law. Around this time, Brinkley decided to sever the rest of his ties to Kansas, closing down his hospital there and opening a new one in Del Rio, which took up three floors of the Roswell Hotel, where he lived with his wife.
In 1934, Mexico revoked Brinkley's broadcast license, the result of pressure from the United States. Soldiers from the Mexican army arrived at the station's doorstep to shut him down, and for a time he had to broadcast from nearby XEPN, located in Piedras Negras, Coahuila.
Though Brinkley continued to perform the occasional goat gland transplant, in Texas his practice shifted mostly to performing slightly modified vasectomies and prostate "rejuvenations" (for which he charged up to $1,000 per operation ($ in current value), and prescribed his own proprietary medicine for after-care. His business, fueled by radio advertisements and speeches, continued to thrive, and he opened another clinic in San Juan, Texas, specializing in the colon. By 1936, Brinkley had amassed enough wealth to build a mansion for himself and his wife on of land. Brinkley boasted a stable of a dozen Cadillacs, a greenhouse, a foaming fountain garden surrounded by 8,000 bushes, exotic animals imported from the Galapagos Islands, and a swimming pool with a diving tower. Brinkley continued living high in Del Rio, until in 1938 a rival doctor began cutting into Brinkley's business by offering similar procedures much more cheaply. When Del Rio's city elders refused to put the competitor out of business, Brinkley closed up shop and reopened in downtown Little Rock, Arkansas, with another hospital at what is now Marylake Monastery. His competition from Del Rio opened a new cancer center in Eureka Springs, Arkansas, about northwest of Little Rock.
Trial and death
In 1938, Brinkley's old nemesis, Morris Fishbein, entered the picture again with a vengeance, publishing a two-part series called "Modern Medical Charlatans" that included a thorough repudiation of Brinkley's checkered career, as well as exposing his questionable medical credentials. Brinkley sued Fishbein for libel and $250,000 in damages ($ in current value). The trial began on March 22, 1939, before Texas judge R. J. MacMillan. A few days later, the jury found for Fishbein, stating that Brinkley "should be considered a charlatan and a quack in the ordinary, well-understood meaning of those words". The jury verdict unleashed a barrage of lawsuits against Brinkley, by some estimates well over $3 million in total value. Also around this time, the Internal Revenue Service began investigating him for tax fraud. He declared bankruptcy in 1941, the same year implementation of the North American Regional Broadcasting Agreement provided an avenue for the United States to get Mexico to shut down XERA.
Soon after his bankruptcy the U.S. Post Office Department began investigating him for mail fraud, and Brinkley became a patient himself, having suffered three heart attacks and the amputation of one of his legs due to poor circulation. On May 26, 1942, Brinkley died penniless of heart failure in San Antonio; the mail fraud case had not yet come to trial. He was later buried at Forest Hill Cemetery in Memphis, Tennessee.
In early 2017, the bronze winged angel atop his grave column was cut off and stolen, in an ongoing spate of similar robberies from Memphis cemeteries.
His house, commonly called the Brinkley Mansion, still stands today at 512 Qualia Drive in Del Rio and has been designated Texas Historic Landmark number 13015.
Legacy
Brinkley's life and career is the subject of several books written in the 20th and 21st centuries, including works by Clement Wood (1934 or 1936), Gerald Carson (1960), R. Alton Lee (2002), and Pope Brock (2008). In 2012, Brinkley was featured in episode 1 of season 3 of the Travel Channel series Mysteries at the Museum. In 2016, director Penny Lane made Nuts!, a documentary about Brinkley's life that uses animation to illustrate scenes from his life. The Reply All podcast episode #86, "Man of the People", is about Brinkley's life. In 2017, it was announced that a movie based on the podcast episode, directed and written by Richard Linklater and starring Robert Downey Jr., was in development. In 2020, Untitled Theater Company No. 61 released a four-part audio drama podcast by Edward Einhorn and hosted by Dan Butler, entitled The Resistible Rise of J. R. Brinkley
References
Sources
Branyan, Helen B. "Medical Charlatanism: The Goat Gland Wizard of Milford, Kansas." The Journal of Popular Culture 25#1 (1991): 31–37. online
Bonner, Thomas Neville. The Kansas doctor: a century of pioneering, University of Kansas Press, 1959, p. 210.
Brinkley, John R. Dr. Brinkley's Doctor Book, J.R. Brinkley, 1937.
Brock, Pope. Charlatan: America's Most Dangerous Huckster, the Man Who Pursued Him, and the Age of Flimflam, Crown Publishing. 2008.
Carson, Gerald. The Roguish World of Doctor Brinkley, Rinehart, New York, 1960.
Clark, Carroll D., and Noel P. Gist. "Dr. John R. Brinkley: A Case Study In Collective Behavior." Kansas Journal of Sociology (1966): 52–58. in JSTOR
Fowler, Gene and Crawford, Bill. Border Radio: Quacks, yodelers, pitchmen, psychics, and other amazing broadcasters of the American airwaves, Texas Monthly Press, Austin. 1987.
Hale, Will Thomas and Merritt, Dixon Lanier. A History of Tennessee and Tennesseans, Volume VII, Lewis Publishing, 1913, pp. 2026–2027.
Lee, R. Alton. The Bizarre Careers of John R. Brinkley, University Press of Kentucky. 2002.
Lichty, Lawrence Wilson and Topping, Malachi C. American broadcasting: a source book on the history of radio and television, Hastings House, 1975, p. 558.
Musial, Matthew. Doctor Brinkley: A Man and His Calling, illustrated, Del Rio. 1983. (16 page comic book biography)
Resler, Ansel Harlan. The Impact of John R. Brinkley on Broadcasting in the United States, Northwestern University, 1958
Riney‐Kehrberg, Pamela. "The radio diary of Mary Dyck, 1936–1955: The listening habits of a Kansas farm woman." Journal of Radio Studies 5.2 (1998): 66–79.
Rudel, Anthony J. Hello, Everybody!, Harcourt, 2008.
Shelby, Maurice E. "John R. Brinkley and the Kansas City Star." Journal of Broadcasting & Electronic Media 22#1 (1978): 33–45. online
Wallis, James Harold. The politician; his habits, outcries, and protective coloring, Arno Press, 1974.
Wood, Clement. The Life of a Man: A Biography of John R. Brinkley, Goshorn, 1937.
External links
Dr. Brinkley, A Man and His Calling
Audio clip of Brinkley at Wfmu.org
NPR's On the Media Story about Brinkley
A photo of one of Brinkley's campaign trucks
A promotional pamphlet for Brinkley's hospitals
The Memory Palace, history podcast episode: "You Know You’re Sick"
Nuts! - the official website of the movie
The Resistible Rise of J. R. Brinkley - audio drama podcast
1885 births
1942 deaths
American political candidates
American radio executives
American radio personalities
Kansas Independents
Patent medicine businesspeople
People from Del Rio, Texas
People from Geary County, Kansas
People from Jackson County, North Carolina
Pseudoscientific diet advocates
20th-century American far-right politicians
American amputees
|
713080
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alex%20Kingston
|
Alex Kingston
|
Alex Kingston
Alexandra Elizabeth Kingston (born 11 March 1963) is an English actress. Active from the early 1980s, Kingston became noted for her television work in both Britain and the US in the 1990s, including her regular role as Dr. Elizabeth Corday in the NBC medical drama ER (1997–2004) and her title role in the ITV miniseries The Fortunes and Misfortunes of Moll Flanders (1996), which earned her a BAFTA nomination for Best Actress.
Kingston's later credits include the recurring role of River Song in the BBC science fiction series Doctor Who (2008–2015), Mrs. Bennet in the ITV period-drama fantasy Lost in Austen (2008), Dinah Lance in The CW's superhero fiction drama series Arrow (2013–2016), and Sarah Bishop in A Discovery of Witches (2018–2022).
Early life
Kingston was born and brought up in Epsom, Surrey, to Anthony Kingston, an English butcher and his German wife, Margarethe (née Renneisen). Kingston's paternal great-great-grandmother was Jewish, an ancestry Kingston explored on the series Who Do You Think You Are? Kingston's uncle, her mother's younger brother, is actor Walter Renneisen. Her younger sisters are Susie, who is mentally and physically disabled as a result of being deprived of oxygen at birth, and Nicola, a former actress who appeared in the 1996 British TV production of The Fortunes and Misfortunes of Moll Flanders, in which Kingston starred.
Kingston was inspired to pursue acting by one of her teachers at Rosebery School for Girls. Kingston auditioned and performed in the Surrey County Youth Theatre production of Tom Jones as Mrs Fitzpatrick, alongside Sean Pertwee as Captain Fitzpatrick and Thwackum played by Tom Davison. She later completed a three-year programme at the Royal Academy of Dramatic Art and went on to join the Royal Shakespeare Company.
Career
1980–2007: Early career and breakthrough with ER
In 1980, Kingston made her television debut in three episodes of the children's drama series Grange Hill, while also appearing as an uncredited extra in the film The Wildcats of St Trinian's. From the mid-1980s to the mid-1990s, she performed on stage in twenty different theatrical productions, working extensively with the Birmingham Repertory Theatre and the Royal Shakespeare Company. Her classic Shakespearean roles included Calpurnia in Julius Caesar (1987), Cordelia in King Lear (1990), Hero in Much Ado About Nothing (1990–1991), Titania in A Midsummer Night's Dream (1992) and Desdemona in Othello (1993).
Around the same time, she could be seen playing small parts in television shows like A Killing on the Exchange (1987), Hannay (1989), Covington Cross (1992), Soldier Soldier (1993) and Crocodile Shoes (1994), and also had various guest roles in ITV's long-running police procedural The Bill (1988–1995). In film, she appeared in The Cook, the Thief, His Wife & Her Lover (1989) with Helen Mirren, The Infiltrator (1995) with Oliver Platt and Carrington (1995) with Emma Thompson, where she played writer Frances Partridge.
In April 1996, she got her first regular television role as customs officer Katherine Roberts in the ITV crime drama The Knock, appearing in all thirteen episodes of the second series. In December, she played the lead role opposite Daniel Craig in The Fortunes and Misfortunes of Moll Flanders, an ITV adaptation of Daniel Defoe's novel Moll Flanders. She received a nomination for Best Actress for her performance at the following year's British Academy Television Awards.In September 1997, Kingston gained North American television fame after being cast as a main character in the long-running medical drama ER. She made her first appearance as British surgeon Elizabeth Corday in the premiere of the fourth season, the Emmy Award-winning live episode "Ambush". Having appeared in the show for just over seven seasons, she left it in October 2004, in the eleventh-season episode "Fear", after her contract was not renewed. Being 41 at the time, she criticised the move as ageism, stating that "apparently, I, according to the producers and the writers, am part of the old fogies who are no longer interesting." Despite that, she said that she was "very proud of the work [she had] done over the past eight years" and "grateful for the professional associations and friendships [she had] made through ER".
The ER role helped propel Kingston's career to new heights, which led to a number of big-screen appearances in films like the Clive Owen neo-noir drama Croupier (1998) and independent period drama Sweet Land (2005), as well as the crime dramas Essex Boys (2000) and Alpha Dog (2006). In 2003, she battled Romans as the warrior queen of Britain in ITV's biopic Boudica, which was also released in the USA on PBS under the title Warrior Queen and marked the screen debut of Emily Blunt.
In November 2005, Kingston guest starred as a vacationer whose husband gets kidnapped by a Mexican street gang in an episode of the CBS crime drama Without a Trace, titled "Viuda Negra" and directed by her former ER co-star Paul McCrane. The following year, she returned to the stage after ten years in the West End production of One Flew Over the Cuckoo's Nest, starring as Nurse Ratched opposite Christian Slater as Randle McMurphy. She then revealed that she auditioned for the role of Lynette Scavo on ABC's Desperate Housewives but was turned away for being too curvy.
2008–2015: Doctor Who and further television and stage work
In 2008, Kingston guest starred as Professor River Song in the fourth series of the BBC's long-running science fiction television series Doctor Who, in the two-part story "Silence in the Library" / "Forest of the Dead", starring David Tennant as the Tenth Doctor. She thought it was simply a one-off guest role but was delighted to find out that she would be a returning character after the story's writer, Steven Moffat, succeeded Russell T Davies as the Doctor Who showrunner. She reprised the role in thirteen episodes between 2010 and 2015, appearing on screen opposite two more incarnations of the Doctor played by Matt Smith and Peter Capaldi. Kingston has also portrayed the role in a number of audio dramas from Big Finish Productions, including her solo series The Diary of River Song (2015–2023).
In September 2008, Kingston took the part of Mrs. Bennet in ITV's acclaimed four-part drama Lost in Austen, based on Jane Austen's novel Pride and Prejudice. In October, she appeared in the episode "Art Imitates Life" of the police procedural drama CSI: Crime Scene Investigation as psychiatrist and grief counsellor Patricia Alwick, who helped the team cope with the recent death of one of their members.
In both 2009 and 2010, Kingston had recurring roles as MI6 agent Fiona Banks in the ABC science fiction drama FlashForward and defence attorney Miranda Pond in the NBC legal drama Law & Order: Special Victims Unit, in which she reunited with her former ER castmates, Mariska Hargitay and Maria Bello. In spring 2009, Kingston returned to ER itself during its fifteenth and final season for two episodes, "Dream Runner" and the two-hour series finale, "And in the End...". In June, she starred as the lead character Ellie Lagden, one of four former convicts, in the BBC One eight-part drama series Hope Springs.
In the early 2010s, Kingston played a housewife in the five-part supernatural drama Marchlands (2011), an archaeologist in the second series of the revived Upstairs Downstairs (2012) and an analyst working for a missing persons unit in the four-part crime drama Chasing Shadows (2014). In the US, she appeared in the romantic film Like Crazy (2011) and the Grey's Anatomy spin-off series Private Practice (2011), in the guest role of a psychiatrist writing book reviews. She also starred in the first season of The CW's superhero drama series Arrow (2013) as Professor Dinah Lance, the mother of Laurel and Sara Lance, and later reprised the role in a few episodes over the next three seasons. On stage, she participated in the Donmar Warehouse production of Friedrich Schiller's play Luise Miller (2011), directed by Michael Grandage.
In July 2013, she played Lady Macbeth opposite Kenneth Branagh in the Manchester International Festival's production of Macbeth, which was broadcast live in cinemas worldwide as part of the National Theatre Live programme. Following a nomination for Best Actress at the Manchester Theatre Awards, she reprised her role with Branagh at the Park Avenue Armory in June 2014, making her New York stage debut. Earlier in April, Branagh and Kingston took other classic Shakespearean lead roles in the two-and-a-half-hour adaptation of Antony and Cleopatra, broadcast on BBC Radio 3 as part of its celebration of the 450th anniversary of Shakespeare's birth.
2016–present: Recent work
During the late 2010s, she took a prominent role as Sarah Bishop in Sky's fantasy drama A Discovery of Witches (2018–2022), while also appearing in shows like Gilmore Girls: A Year in the Life (2016), Shoot the Messenger (2016) and The Widow (2019). In 2021, she wrote a River Song novel called Doctor Who: The Ruby's Curse for BBC Books, and reprised the role for pre-recorded elements of the interactive theatrical experience Time Fracture. The following year, she starred as British Prime Minister candidate Audrey Gratz in the Netflix spy miniseries Treason and as the villainous Lucifer in the Oliver Twist-inspired children's television series Dodger, also starring the Ninth Doctor actor, Christopher Eccleston.
In January 2023, she returned to the Royal Shakespeare Company for the first time since the early nineties in the role of Prospero in The Tempest.
Personal life
Kingston met English actor Ralph Fiennes while they were both students at the Royal Academy of Dramatic Art. They were together for ten years before marrying in 1993. In 1995, Fiennes began an affair with his Hamlet co-star Francesca Annis and left Kingston the following year; they were divorced in 1997. In a 2006 interview, she admitted to considering and nearly attempting suicide after her separation from Fiennes.
At the end of 1998, Kingston married Florian Haertel, a German writer and freelance journalist, having met him the previous year on a blind date arranged by friends; they had a daughter, Salome Violetta Haertel, born 28 March 2001. Kingston and Haertel separated in 2009. On 30 October 2009, Haertel sued Kingston for dissolution of the marriage, and the divorce was finalised in 2013.
Kingston appeared on the BBC genealogy series Who Do You Think You Are? in September 2012, investigating the lives of her great-grandfather Will Keevil and her four-times great-grandmother, Elizabeth Braham.
In 2015, Kingston married Jonathan Stamp, a television producer, in an Italian ceremony.
Kingston has lived in the United States, and moved back to the UK in 2019.
Filmography
Film
Television
Radio
Audio
Video games
Stage work
Awards and nominations
Bibliography
Novels
Doctor Who: The Ruby's Curse (2021)
References
External links
1963 births
Living people
20th-century English actresses
21st-century English actresses
Alumni of RADA
English expatriate actresses in the United States
English Shakespearean actresses
English film actresses
English people of German descent
English people of Jewish descent
English stage actresses
English television actresses
English video game actresses
English voice actresses
National Youth Theatre members
Actresses from Epsom
Royal Shakespeare Company members
Audiobook narrators
|
15413766
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Macquigny
|
Macquigny
|
Macquigny is a commune in the Aisne department in Hauts-de-France in northern France.
Population
See also
Communes of the Aisne department
References
Communes of Aisne
Aisne communes articles needing translation from French Wikipedia
|
928343
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Зозулинська сільська рада
|
Зозулинська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Заліщицькому районі Тернопільської області. Адміністративний центр — село Зозулинці.
Загальні відомості
Територія ради: 19,62 км²
Населення ради: 1 798 осіб (станом на 2001 рік)
Територією ради протікає річка Дністер
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Зозулинці
с. Виноградне
Склад ради
Рада складалася з 18 депутатів та голови.
Голова ради: Мотрук Марія Миколаївна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Адміністративний устрій Заліщицького району
|
4884644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Виноградова Людмила Миколаївна
|
Виноградова Людмила Миколаївна
Людмила Миколаївна Виноградова (нар. ) — радянський і російський фольклорист та етнолог. Доктор філологічних наук, співробітник Відділу етнолінгвістики та фольклору Інституту слов'янознавства РАН із 1967 року (молодший науковий співробітник, потім старший науковий співробітник, нині провідний науковий співробітник).
Біографія
Народилася 11 грудня 1936 року у Новограді-Волинському Житомирської області Української РСР. Середню школу закінчила у місті Мукачеві Закарпатської області.
У 1961 році закінчила філологічний факультет Ужгородського університету. З 1963 року навчалася в аспірантурі Інституту слов'янознавства. У 1973 році захистила в Інституті слов'янознавства кандидатську дисертацію «Польські народні коленди: історико-порівняльний аналіз», у 2001 році — докторську дисертацію «Слов'янська народна демонологія: проблеми порівняльного вивчення».
Основні напрями досліджень: порівняльне вивчення слов'янських обрядів, вірувань, фольклорних текстів; взаємних зв'язків фольклору та етнографії; виявлення змістовної єдності народної культури у всіх її формах, жанрах, кодах; проблематика історичної спільності слов'янських культурних традицій. Автор двох монографій та більше 300-х статей із цих питань, у тому числі для енциклопедичного словника «Слов'янська міфологія» (1995; доповнене перевидання — 2002) та п'ятитомного видання «Слов'янські старожитності: Етнолінгвістичний словник» (1995—2012).
Монографії
Примітки
Література
С. Т. Вітаємо ювіляра / / Жива старовина. — 1997. — № 1.
Агапкіна Т. П. Homo Admirans: До ювілею Л. Н. Виноградової // Традиційна культура. — 2006. — № 4.
До ювілею Людмили Миколаївни Виноградової // Слов'янознавство. — 2006. — № 6. — С. 118—119.
Нікітіна С. Є. Та жінка, яка … / / Жива старовина. — 2006. — № 4.
Посилання
Виноградова Людмила Миколаївна . Біографія та вибрані праці на сайті Інституту слов'янознавства РАН
Дослідники слов'янського язичництва
Російські етнологи
Випускники Ужгородського університету
Персоналії:Мукачево
Доктори філологічних наук
Уродженці Звягеля
Народились 1936
Народились 11 грудня
|
4570111
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%81-%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%20%D0%93%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Ганс-Фердинанд Гайслер
|
Ганс-Фердинанд Гайслер (26 березня 1921, Кіль — 6 червня 1965) — німецький офіцер-підводник, оберлейтенант-цур-зее крігсмаріне.
Біографія
1 жовтня 1938 року вступив на флот. З квітня 1941 року — 2-й вахтовий офіцер на підводному човні U-564. В червні-липні 1942 року пройшов курс командира човна. З 1 серпня по 20 вересня 1942 року — командир U-152, з 25 вересня 1942 по 28 січня 1943 року — U-21. З січня 1943 року — інструктор 1-ї навчальної дивізії підводних човнів. В червні-серпні 1943 року навчався у Військово-морську академії. З серпня 1943 по травень 1944 року — знову інструктор 1-ї навчальної дивізії підводних човнів. З 5 жовтня по 3 грудня 1944 року — командир U-3006. З грудня 1944 по січень 1945 року передував на лікуванні, після чого був переданий в розпорядження 4-ї флотилії. 15 лютого направлений на будівництво U-3049, яке до кінця війни не було завершене.
Звання
Кандидат в офіцери (1 жовтня 1938)
Морський кадет (1 липня 1939)
Фенріх-цур-зее (1 грудня 1939)
Оберфенріх-цур-зее (1 серпня 1940)
Лейтенант-цур-зее (1 квітня 1941)
Оберлейтенант-цур-зее (1 січня 1943)
Посилання
Біографічні дані.
Гайслер на сайті uboat.net
Примітки
Оберлейтенанти-цур-зее крігсмаріне
Німецькі підводники Другої світової війни
Командири підводних човнів
|
2651814
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%D0%91%D1%80%D0%B4%D0%BE
|
Браяково Брдо
|
Браяково Брдо — населений пункт у Хорватії, у Карловацькій жупанії у складі громади Нетретич.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 116 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Карловацька жупанія
|
4947157
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ubuntu%20MATE
|
Ubuntu MATE
|
Ubuntu MATE — безкоштовний дистрибутив Linux з відкритим кодом, і офіційна операційна система спільноти Ubuntu. Його головна відмінність від Ubuntu полягає в тому, що він використовує середовище робочого столу MATE в якості користувальницького інтерфейсу за замовчуванням на основі GNOME 2, який використовувався для версій Ubuntu до 11.04 замість графічної оболонки Unity, яка була користувальницьким інтерфейсом за замовчуванням для робочого столу Ubuntu, або GNOME Shell, починаючи з Ubuntu 17.10.
Історія
Проєкт Ubuntu MATE був заснований Мартіном Вімпрессом та Аланом Попом, і розпочався як неофіційний дистрибутив для спільноти Ubuntu на базі Ubuntu 14.10; незабаром вийшов випуск 14.04 LTS. Станом на Лютий 2015 року, Ubuntu MATE отримала статус офіційного дистрибутива Ubuntu від Canonical Ltd., коли вийшла версія 15.04 Beta 1. На додаток до IA-32 і x86-64, які були початковими платформи, Ubuntu MATE також підтримує PowerPC і ARMv7 (на Raspberry Pi 2 і 3).
В квітень 2015 року Ubuntu MATE оголосила про партнерство з британським реселером Entroware computer, дозволяючи клієнтам Entroware купувати настільні та портативні комп'ютери з попередньо встановленою Ubuntu MATE з повною підтримкою. Кілька інших апаратних угод були анонсовані пізніше.
В Ubuntu MATE 18.10 підтримка 32-бітної архітектури припинена. Також, припинення підтримки 32-бітної архітектури планується і в Ubuntu Budgie.
Думка
В травень 2016 року Джессі Сміт з DistroWatch прийшла до висновку: «незважаючи на мої початкові проблеми, пов'язані з тим, що Ubuntu MATE встановлений і працює нормально, я пішла з позитивним уявленням про дистрибутив. Проєкт забезпечує дуже дружній робочий стіл, який споживає мало ресурсів від сучасних стандартів. Я також хочу схилити капелюх до теми за замовчуванням, яка використовується в Ubuntu MATE».
Станом на березень 2024 року, Ubuntu MATE зайняв 87 місце в рейтингу DistroWatch за 6 місяців.
Див. також
Linux Mint
GTK+
Ubuntu
Xubuntu
Посилання
Официальная вики
Примітка
Дистрибутиви Linux
Дистрибутиви на основі Ubuntu
|
6981842
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Torricella-Taverne
|
Torricella-Taverne
|
Torricella-Taverne is a municipality in the district of Lugano in the canton of Ticino in Switzerland.
Geography
Torricella-Taverne has an area, , of . Of this area, or 15.3% is used for agricultural purposes, while or 68.9% is forested. Of the rest of the land, or 18.1% is settled (buildings or roads), or 0.6% is either rivers or lakes and or 2.7% is unproductive land.
Of the built up area, industrial buildings made up 2.9% of the total area while housing and buildings made up 9.5% and transportation infrastructure made up 4.6%. Out of the forested land, 63.5% of the total land area is heavily forested and 3.6% is covered with orchards or small clusters of trees. Of the agricultural land, 5.2% is used for growing crops and 9.5% is used for alpine pastures. All the water in the municipality is flowing water.
Coat of arms
The blazon of the municipal coat of arms is Argent an eagle displayed sable statant on two towers embatteled gules issuant from a base azure and on it a bendlet of the first.
Demographics
Torricella-Taverne has a population of . , 28.4% of the population are resident foreign nationals. Over the last 10 years (1997–2007) the population has changed at a rate of 7%.
Most of the population speaks Italian (86.2%), with German being second most common (6.8%) and French being third (1.7%). Of the Swiss national languages, 184 speak German, 46 people speak French, 2,331 people speak Italian, and 8 people speak Romansh. The remainder (135 people) speak another language.
, the gender distribution of the population was 48.6% male and 51.4% female. The population was made up of 982 Swiss men (32.8% of the population), and 472 (15.8%) non-Swiss men. There were 1,129 Swiss women (37.7%), and 408 (13.6%) non-Swiss women.
In there were 16 live births to Swiss citizens and 8 births to non-Swiss citizens, and in same time span there were 14 deaths of Swiss citizens and 3 non-Swiss citizen deaths. Ignoring immigration and emigration, the population of Swiss citizens increased by 2 while the foreign population increased by 5. There were 2 Swiss men who emigrated from Switzerland and 1 Swiss woman who immigrated back to Switzerland. At the same time, there were 6 non-Swiss men and 7 non-Swiss women who immigrated from another country to Switzerland. The total Swiss population change in 2008 (from all sources, including moves across municipal borders) was a decrease of 36 and the non-Swiss population change was an increase of 16 people. This represents a population growth rate of -0.7%.
The age distribution, , in Torricella-Taverne is; 311 children or 10.4% of the population are between 0 and 9 years old and 328 teenagers or 11.0% are between 10 and 19. Of the adult population, 375 people or 12.5% of the population are between 20 and 29 years old. 430 people or 14.4% are between 30 and 39, 512 people or 17.1% are between 40 and 49, and 420 people or 14.0% are between 50 and 59. The senior population distribution is 356 people or 11.9% of the population are between 60 and 69 years old, 170 people or 5.7% are between 70 and 79, there are 89 people or 3.0% who are over 80.
, there were 1,036 private households in the municipality, and an average of 2.6 persons per household. there were 497 single family homes (or 70.6% of the total) out of a total of 704 inhabited buildings. There were 121 two family buildings (17.2%) and 57 multi-family buildings (8.1%). There were also 29 buildings in the municipality that were multipurpose buildings (used for both housing and commercial or another purpose).
The vacancy rate for the municipality, , was 0.08%. there were 1,186 apartments in the municipality. The most common apartment size was the 4 room apartment of which there were 398. There were 39 single room apartments and 336 apartments with five or more rooms. Of these apartments, a total of 1,034 apartments (87.2% of the total) were permanently occupied, while 139 apartments (11.7%) were seasonally occupied and 13 apartments (1.1%) were empty. , the construction rate of new housing units was 2.7 new units per 1000 residents.
The historical population is given in the following chart:
Politics
In the 2007 federal election the most popular party was the FDP which received 25.46% of the vote. The next three most popular parties were the CVP (21.99%), the Ticino League (18.97%) and the SP (16.97%). In the federal election, a total of 822 votes were cast, and the voter turnout was 49.4%.
In the Gran Consiglio election, there were a total of 1,651 registered voters in Torricella-Taverne, of which 1,015 or 61.5% voted. 14 blank ballots and 1 null ballot were cast, leaving 1,000 valid ballots in the election. The most popular party was the PLRT which received 264 or 26.4% of the vote. The next three most popular parties were; the SSI (with 179 or 17.9%), the PPD+GenGiova (with 156 or 15.6%) and the LEGA (with 154 or 15.4%).
In the Consiglio di Stato election, 12 blank ballots and 6 null ballots were cast, leaving 997 valid ballots in the election. The most popular party was the PLRT which received 238 or 23.9% of the vote. The next three most popular parties were; the LEGA (with 221 or 22.2%), the PS (with 165 or 16.5%) and the PPD (with 160 or 16.0%).
Economy
, Torricella-Taverne had an unemployment rate of 3.58%. , there were 16 people employed in the primary economic sector and about 6 businesses involved in this sector. 405 people were employed in the secondary sector and there were 50 businesses in this sector. 646 people were employed in the tertiary sector, with 106 businesses in this sector. There were 1,291 residents of the municipality who were employed in some capacity, of which females made up 40.1% of the workforce.
, there were 765 workers who commuted into the municipality and 1,011 workers who commuted away. The municipality is a net exporter of workers, with about 1.3 workers leaving the municipality for every one entering. About 30.3% of the workforce coming into Torricella-Taverne are coming from outside Switzerland. Of the working population, 9.6% used public transportation to get to work, and 66.7% used a private car.
, there were 2 hotels in Torricella-Taverne.
Religion
From the , 2,027 or 75.0% were Roman Catholic, while 231 or 8.5% belonged to the Swiss Reformed Church. There are 289 individuals (or about 10.69% of the population) who belong to another church (not listed on the census), and 157 individuals (or about 5.81% of the population) did not answer the question.
Education
In Torricella-Taverne about 64.7% of the population (between age 25–64) have completed either non-mandatory upper secondary education or additional higher education (either university or a Fachhochschule).
In Torricella-Taverne there were a total of 540 students. The Ticino education system provides up to three years of non-mandatory kindergarten and in Torricella-Taverne there were 81 children in kindergarten. The primary school program lasts for five years and includes both a standard school and a special school. In the municipality, 180 students attended the standard primary schools and 6 students attended the special school. In the lower secondary school system, students either attend a two-year middle school followed by a two-year pre-apprenticeship or they attend a four-year program to prepare for higher education. There were 134 students in the two-year middle school and 1 in their pre-apprenticeship, while 50 students were in the four-year advanced program.
The upper secondary school includes several options, but at the end of the upper secondary program, a student will be prepared to enter a trade or to continue on to a university or college. In Ticino, vocational students may either attend school while working on their internship or apprenticeship (which takes three or four years) or may attend school followed by an internship or apprenticeship (which takes one year as a full-time student or one and a half to two years as a part-time student). There were 23 vocational students who were attending school full-time and 58 who attend part-time.
The professional program lasts three years and prepares a student for a job in engineering, nursing, computer science, business, tourism and similar fields. There were 7 students in the professional program.
, there were 21 students in Torricella-Taverne who came from another municipality, while 305 residents attended schools outside the municipality.
Architecture
Like in many other places in Ticino, there are interesting examples of architectural design, such as:
Casa Tonini, located at via Sottochiesa, one of the most notable examples of project research by Bruno Reichlin and Fabio Reinhart in 1972–1974; it shows strong influence from Palladian villas.
Notable people
Francesco Carlo Rusca also known as Ritter von Rusca (1693–1769) was an itinerant Italian-Swiss painter, best known for his portraits.
Transport
Torricella-Taverne is served by the Taverne-Torricella station, situated on the border with the adjoining municipality of Lamone and Bedano. The station is on the Gotthard railway.
References
External links
Official website
Alternate website
Municipalities of Ticino
|
47106601
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Y%C5%ABta%20Nakayama
|
Yūta Nakayama
|
Yūta Nakayama
is a Japanese footballer who plays as a centre back for club Huddersfield Town and the Japan national team.
Club career
Kashiwa Reysol
Nakayama was born in Ibaraki, Japan. He made his official debut for Kashiwa Reysol in the J. League Division 1, AFC Champions League on 6 May 2015 against the Vietnam-based club Binh Duong F.C in Go Dau Stadium in Thu Dau Mot, Vietnam. He started and played the full match, receiving a yellow card in the 83rd minute. Nakayama and his club lost the match 1–0.
In 2017, Nakayama was named J.League Rookie of the Year.
PEC Zwolle
On 15 January 2019, Nakayama joined Eredivisie team PEC Zwolle on a three and half year deal. He made his debut for Zwolle on 31 March 2019, in a 3–0 home victory over FC Emmen. He scored his first goal in the Netherlands, on 17 January 2020, in a 3–3 draw against Utrecht.
Huddersfield Town
On 15 July 2022, following PEC Zwolle's relegation from the Eredivisie, Nakayama joined EFL Championship club Huddersfield Town on a two year deal. Nakayama scored his first goal in England in his third appearance for Huddersfield, a 3–1 victory over Stoke City on 13 August 2022.
International career
In May 2017, Nakayama was elected Japan U-20 national team for 2017 U-20 World Cup. At this tournament, he played full time in all four matches as center back.
He made his Japan national team debut on 17 June 2019 in the 2019 Copa América game against Chile, as a starter.
Nakayama was selected for the 2022 FIFA World Cup, but he was forced to withdraw from the official squad list, due to an achilles injury.
Career statistics
Club
International
Honors
Individual
J.League Rookie of the Year: 2017
References
External links
Profile at Kashiwa Reysol official website
1997 births
Living people
Men's association football defenders
Association football people from Saitama Prefecture
Japanese men's footballers
Japan men's youth international footballers
Japan men's under-20 international footballers
Japan men's international footballers
J1 League players
J3 League players
Kashiwa Reysol players
PEC Zwolle players
Huddersfield Town A.F.C. players
Eredivisie players
J.League U-22 Selection players
2019 Copa América players
Japanese expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in the Netherlands
Expatriate men's footballers in England
Japanese expatriate sportspeople in England
Footballers at the 2020 Summer Olympics
Olympic footballers for Japan
English Football League players
Japanese expatriate sportspeople in the Netherlands
2023 AFC Asian Cup players
People from Ryūgasaki, Ibaraki
|
2766299
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BC%D1%96%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%80
|
Емі Тернер
|
Емі Тернер (25 березня 1984) — австралійська регбістка, олімпійська чемпіонка 2016 року.
Виступи на Олімпіадах
Зовнішні посилання
Австралійські регбісти
Австралійські олімпійські чемпіони
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2016
Регбісти на літніх Олімпійських іграх 2016
Новозеландські емігранти до Австралії
|
4737705
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%90%D1%80%D0%BC%D0%B0
|
Обсерваторія Арма
|
Обсерваторія Арма — астрономічна науково-дослідна установа в місті Арма, Північна Ірландія. В обсерваторії працює близько 25 астрономів, які досліджують астрофізику зір, астрономію Сонця, Сонячної системи та клімат Землі.
Розташування
Обсерваторія розташована недалеко від центру міста Арма, поруч із Планетарієм Арма, на території площею близько 5.7 га, відомій як Астропарк Арма.
Обсерваторія, планетарій і Астропарк є відомим туристичним та освітнім центром. Тут можна побачити історичні телескопи, сонячні годинники, масштабні моделі Сонячної системи та Всесвіту, куполи телескопів та інші експонати просто неба.
Історія
Обсерваторія була заснована 1789 року , лордом-примасом всієї Ірландії та лордом-архієпископом Арма.
В 1795—1797 в Арма проводились спостереження Сонця, включаючи вимірювання сонячних плям.
1846 року Томас Робінсон, директор обсерваторії Арма, винайшов чашковий анемометр — прилад для вимірювання швидкості вітру.
В середині XX сторіччя в Арма понад 30 років працював відомий естонський астроном Ернст Юліус Епік.
У 1949 році був запропонований план створення планетарію Арма. Планетарій було відкрито 1968 року.
У 2018 році обсерваторія отримала нагороду Centennial Weather Station Award від Всесвітньої метеорологічної організації за 224 роки безперервних записів погоди, що починаються з 1794 року.
Директори
Директори обсерваторії та роки їхнього правління:
(1790 - 1815)
Вільям Девенпорт (1815 - 1823)
Томас Ромні Робінсон (1823 - 1882)
Джон Луїс Еміль Драєр (1882 - 1916)
Джозеф А. Хардкасл (1917)
(1918 - 1936)
(1937 - 1974)
Март де Гроот (1976 - 1994)
Марк Е. Бейлі (1995 - 2016)
Директори обсерваторії та планетарію Арма:
(з 2016)
Прилади
Рефрактор Тротона діаметром 2,5 дюйми (6,35 см) був встановлений у куполі в 1795 році. Телескоп був виготовлений у Лондоні та відомий своєю латунною металевою роботою кінця XVIII століття. Також відомий екваторіальний телескоп Тротона, який має екваторіальне монтування.
Примітки
Посилання
A Visit to Armagh Observatory, AAVSO
Астрономічні обсерваторії Північної Ірландії
Засновані в Ірландії 1789
|
69042
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%206283
|
NGC 6283
|
NGC 6283
Об'єкти NGC
Геркулес (сузір'я)
Галактики
|
40305129
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikhail%20Dudko
|
Mikhail Dudko
|
Mikhail Dudko
Mikhail Andreyevich Dudko (31 December [O.S. 18 December] 1902 – 11 September 1981) was a Russian Soviet ballet dancer.
Training
Mikhail Dudko was accepted into the Imperial theatre school at the St. Petersburg Imperial troupe. His teachers were Samuil Andrianov, Viktor Semyonov (teacher and first husband of Marina Semyonova), and Leonid Leontyev. He showed his outstanding talent and was considered a future star of ballet. During an exam, he danced with a student, Lidya Ivanova, a performance that was so successful that all the teachers believed them both to have great ballet careers ahead of them. The lives of both, however, were tragic.
Lidya Ivanova first became famous for her roles in small ballet. Portraits of her would be painted by famous artists, including several by Zinaida Serebriakova. Poets including Mikhail Kuzmin devoted poems to her, the Russian writer Konstantin Vaginov, even making her the prototype of his heroine. She would later drown in the Gulf of Finland, on 16 June 1924.
During the revolution in 1917, Mikhail Dudko was a student. The Imperial theatre school where he was studying became the Soviet school, although the rules and teachers still remained the same. In 1920 he finished his studies and was admitted to the Leningrad theater of opera and ballet, formerly known as the Mariinsky Ballet.
Performances
For twenty years, he performed in many ballet roles, including:
Khan's Servant — The Little Humpbacked Horse
Jean de Brienne and Abderahman — Raymonda
Young Marquis and Actor – Flames of Paris
Eros — Eros
Prince — Swan Lake
Prince — The Nutcracker
Basilio — Don Quixote
Prince Désiré — The Sleeping Beauty
Young man — Les Sylphides
Claude Frollo and Phoebus — La Esmeralda
Albert — Giselle
Conrad — Le Corsaire
Khan Girey — The Fountain of Bakhchisarai
Paris — Romeo and Juliet
Soviet Captain — The Red Poppy
Ivan Tsarévitch — The Firebird
Gyges — Tsar Kandavl or Le Roi Candaule
Ta-Hor — The Pharaoh's Daughter
Damis — Les Ruses d'Amour
Solor — La Bayadère
Lucien d'Hervilly — Paquita
Taras Bulba — Taras Bulba
Commander — Laurencia
Discredit
After the start of World War II, in the summer of 1941, Dudko fled Leningrad and Nazi occupation for the countryside. In the same area, there was another famous actor and opera singer, Nikolay Pechkovskiy (ru: Николай Константинович Печковский). There were also several other actors present. The Germans decided to force them all to join the theatre company of the town, Gatchina, and the actors agreed because they had nowhere else to go. They continued putting on plays and earned money for their performances.
The war ended after five years, but the Soviet government issued a decree that all those who had collaborated with the fascists were to be considered traitors. A lot of people were executed under this law, and the performers were considered as criminals. Mikhail Dudko and Nikolay Pechkovskiy were not executed, but they were imprisoned in Gulag camps for 8 years.
In connection with the arrest of Mikhail Dudko, all his achievements in Soviet ballet were immediately taken away by the government. Soviet dictionaries and encyclopedias stated that Mikhail Dudko had been a bad dancer and had performed the main roles solely because of his beautiful appearance, not because of his ballet professionalism. Even in modern times, the encyclopedia "Russian ballet" declares: An acute shortage of soloists in the 1920s helped to Dudko quickly occupy the position of the stars of ballet, performer of the leading parties of almost all classical and contemporary repertoire. Dudko was not remarkable virtuoso dance technique, but he possessed an extremely effective scenic appearance and nobility of style, played a worthy partner of the ballerinas (ru: «Острая нехватка солистов в 1920-е гг. помогла Д. быстро занять положение премьера, исполнителя ведущих партий практически всего классич. и совр. репертуара. Д. не отличался виртуозной танц. техникой, но обладал чрезвычайно эффектной сценич. внешностью, благородством манер, выступал достойным партнером балерин»). Less biased sources consider Dudko to be among the first ballet dancers of his time, mentioning his lyricism, the sculpturing of his poses, and the noble manner of his dance - all characteristics of the so-called French school of dance. Famous Russian choreographer and ballet dancer Rostislav Zakharov also highly praised the virtuoso technique of Mikhail Dudko.
Mikhail Dudko was released from prison in 1953, but he did not receive permission to return to Leningrad. He worked in provincial theatres of Ufa, Novosibirsk, Tbilisi, dancing for small roles. During this period he only had one serious role. Vakhtang Chabukiani invited M.Dudko in 1960 to participate in his film Othello, in the role of Brabantio.
Only at the end of his life was Mikhail Dudko allowed to move back to his native city. However, he could not return to the profession of a ballet dancer because of his age. Mikhail Andreyevich Dudko died on 11 September 1981 in Leningrad, at the age of 78.
References
1902 births
1981 deaths
Soviet male ballet dancers
Russian male ballet dancers
Gulag detainees
Mariinsky Ballet dancers
|
4013141
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BA%D1%96%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%83%D0%B7%D1%96%D1%80%27%D1%8F
|
Рекітське сузір'я
|
Рекітське сузір'я
«Рекітське сузір'я» — міжнародний дитячий і молодіжний мистецький фестиваль-конкурс, що з 2003 року щорічно проводиться в Міжгірському районі Закарпатській області в першій декаді липня.
Перевага для участі у фестивалі надається дітям, які позбавлені батьківської опіки, із багатодітних та малозабезпечених родин, які живуть у гірській та сільській місцевостях, а також на території, яка забруднена Чорнобильською АЕС.
Окрім конкурсів, у програмі фестивалю — творчі зустрічі, тренінги, майстер-класи.
Історія фестивалю
Фестиваль заснувала «Мала академія літератури і журналістики» з ініціативи її ректора Василя Тарчинця.
Вперше проведений 5-8 липня 2003 на околиці села Рекіти в урочищі Тисовець, на межі між Закарпатською і Львівською областями. З того часу проводиться щорічно — в урочищі Тисовець відбулося п'ять фестивалів (2003—2007)
Під час Першого фестивалю змагання проводилися у чотирьох номінаціях: «Поезія», «Проза», «Журналістика», «Малюнок». У першому фестивалі взяло участь більше тисячі дітей, їх наставників, та гостей із Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Волинської областей та міст Києва, Чикаго (США), Прага (Чехія).
З 2008 фестиваль проводиться у селищі Міжгір'ї, на базі Міжгірського професійного ліцею.
2020 року у зв'язку з пандемією КОВІД-19 XVII фестиваль проведений у дистанційному режимі на вебпорталі „Міжнародна Академія літератури і журналістики” (МАЛіЖ). Цього року фестиваль пройшов під гаслом «Почуйте нас! Діти світу за мир!». Його учасниками стали школярі з 17 країн.
Станом на кінець 2020 учасниками фестивалю за увесь час його проведення було понад 4 тисячі дітей, 176 конкурсантів отримали Гран-прі.
Конкурсні номінаці і відзнаки
У конкурсних творчих змаганнях, у кожній із 13 номінацій учасники можуть отримати Гран-прі та диплом І, ІІ, ІІІ ступеня.
Крім того за підсумками фестивалю присвоюються звання лауреатів:
мистецької премії ім. Володимира Івасюка у номінації «Авторська пісня» — від Львівського обласного козацького товариства "Міжнародна асоціація «Козацтво»
мистецької премії ім. Василя Пилип'юка у номінації «Художнє фото» — від Львівського обласного козацького товариства "Міжнародна асоціація «Козацтво»
премії ім. Наталки Петренко у номінації «Поезія» — засновано канцлером Львівського університету бізнесу і права Янковською Ларисою Анатоліївною,
літературної премії ім. Володимира Ковалика у номінації «Проза» — заснував голова Закарпатської філії-відділення благодійного фонду М.Томенка «Рідна країна» Сербайло Андрій Андрійович.
премії Андрія Бокотея У номінації «Малюнок» — заснував лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, митець Бокотей Андрій Андрійович.
Є також номінації: «Журналістика», «Літературно-мистецька композиція», «Етнографія і народні промисли», «ІТ, робототехніка та авіамоделі», «Хореографія», «Електронні ЗМІ», «Дитяче та юнацьке радіо», «Кіно і відео».
Кращі літературні твори учасників фестивалю опубліковані в чотирьох друкованих збірках, вибраних творів "Рекітське сузір'я"
Підтримка фестивалю
Президент фестивалю Андрій Андрійович Шекета разом зі своєю командою, здійснює підготовку до фестивалю, упродовж всього року та забезпечує його проведення.
Закарпатська обласна адміністрація та Закарпатська обласна рада — надають Гран-прі фестивалю.
Міжгірська районна державна адміністрація та районна рада залучає до участі у фестивалі школярів, виділяє транспорт для зустрічі та від'їзду учасників і гостей фестивалю, проведення екскурсій, забезпечує озвучення фестивалю, вирішує інші побутово-технічні питання.
Примітки
Посилання
Дитячі фестивалі
Мистецькі фестивалі в Україні
Міжгірський район
Фестивалі Закарпатської області
Літературні фестивалі
Засновані в Україні 2003
|
4872247
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Темерево (Псковська область)
|
Темерево (Псковська область)
Темерево — присілок в Псковському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 9 осіб. Входить до складу муніципального утворення Краснопрудська волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Краснопрудська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Псковського району
|
1707033
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Генетичне програмування
|
Генетичне програмування (ГП) — підхід у штучному інтелекті до створення алгоритмів, натхнених еволюцією біологічних видів, щоб знайти програму, яка якнайкраще буде виконувати поставленні завдання. ГП являє собою набір інструкцій програми з функціями допасованості, які характеризують, наскільки добре дана програма справилась із завданням. ГП є одним з випадків генетичних алгоритмів, де "індивідом" є комп'ютерна програма, яка буде піддаватись мутаціям. У машинному навчанні цю техніку використовують, щоб оптимізувати покоління комп'ютерних програм відповідно до адаптивного ландшафту визначеного з даних того, як добре програми виконують обчислювальне завдання.
Історія
У 1964 році ГП почалось з генетичних алгоритмів, вперше використаних для симуляції еволюції Нілсьом Аль Баріселлі. У 60-x і на початку 70-x, генетичні алгоритми вже добре зарекомендували себе, як методи оптимізації. Інго Реченберг і його група вирішувала складні інженерні завдання за допомогою еволюційних стратегій, як було задокументовано в його дисертації у 1971 році і книзі у 1973 році. Також дуже важливу роль відіграв Джон Холланд (en: John Henry Holland), який вважається одним із основоположників генетичних алгоритмів. Його книга «Адаптація в природних і штучних системах» (1975) є базовою працею в цій галузі досліджень.
У 1964 році Лавренс Джером Фоджел застосував генетичні алгоритми для вивчення скінченного автомату. Пізніше роботи пов'язані з ГП пішли з групи людей, що займалась , котрі розробили систему складних правил, що описують оптимальну стратегію для марківських процесів вирішування. Перше визначення сучасного (базованого на теорії дерев) ГП дав Нічел Л.Грамер (Nichael L. Cramer). Пізніше цю тему значно розширив Джон Коза, головний прихильник ГП, хто один з перших застосував ГП в сферах оптимізації і пошуку. Пізніше Гіана Гіавеллі (Gianna Giavelli), студент Джона Кози, один з перших почав застосовувати ГП для моделювання ДНК послідовностей.
У 90-х, ГП в основному використовувалось для відносно простих завдань, бо воно було ресурсоємне для тодішніх комп'ютерів. Останнім часом, у зв'язку з вдосконаленням ГП і експоненціальним ростом потужностей центрального процесора (закон Мура), ГП почало застосовуватись і дало гарні результати у сферах квантових обчислень, проектуванні електросхем, комп'ютерних іграх, сортуванні і пошуку. ГП також застосовується у сфері еволюціонуючого успадкування так як і у сфері програмного забезпечення.
У 85-х років з'явилися перші теоретичні обґрунтування цього підходу, зараз ГП розглядають, як один з пошукових методів. На сьогоднішній день генетичні алгоритми довели свою конкурентноздатність при вирішенні багатьох NP-повних задач і особливо в практичних додатках, де математичні моделі мають складну структуру і застосування стандартних методів, таких як метод гілок і меж, динамічного або лінійного програмування вкрай ускладнено.
Програмна реалізація
ГП традиційно зберігаються у пам'яті комп'ютера у деревоподібних структурах. Дерева можна легко обійти за допомогою рекурсивних алгоритмів. Кожне дерево має внутрішні вершини дерева, котрі представляють собою функцію оператор і кожен листок має операнд — це робить обчислення легкі у вдосконаленні і в оцінюванні. Таким чином ГП найкраще реалізовувати на мовах програмування у яких є природним використання деревоподібних структур (для прикладу LISP, чи інша функціональна мова програмування).
Не деревоподібні представлення програмам також були успішно запропоновані і реалізовані, наприклад лінійне генетичне програмування, яке підходить для традиційних імперативних мов програмування. Комерційне програмне забезпечення Discipulus використовує автоматичну змінну бінарного коду, щоб досягнути кращої швидкодії. µGP використовує напрямлений мультиграф для генерування програм, що повністю використовує синтаксис даної мови програмування есемблі.
Генетичні оператори
Основні оператори, які використовуються в ГП — це оператор схрещування і оператор мутації.
Оператор схрещування
У деревоподібному представленні оператор схрещування реалізовується обміном між двома деревами будь-якими вузлами разом з їхніми синами (піддеревами). Дерево отримане після цієї операції може суттєво відрізнятись від батьківських дерев.
Приклад:
individual.Children[randomChildIndex] = otherIndividual.Children[randomChildIndex];
Оператор мутації
Оператор мутації на відміну від оператора схрещування змінює тільки одну хромосому. В деревоподібному представленні він може бути реалізований зміною інформації у вузлі, також алгоритм може додати або видалити вузол чи ціле піддерево. Причому, звісно, потрібно стежити за коректністю результату оператора.
Приклад:
individual.Information = randomInformation();
або
individual = generateNewIndividual();
Кодування алгоритму
Вибір способу кодування програми в генетичному алгоритмі — це одне з основних питань генетичного програмування. Програма повинна бути написана так, щоб було легко автоматично вносити випадкові зміни (оператор мутації) і об'єднати два алгоритми в один (оператор схрещування).
Всі способи написання генетичного алгоритму можна поділити на дві групи:
Пряме кодування — генетичний алгоритм працює з програмою в наявному вигляді.
Опосередковане кодування — генетичний алгоритм працює не з самим кодом програми, а з правилами його побудови. Тобто, генетичний алгоритм працює з програмою, яка генерує потрібну нам підпрограму.
Інші підходи
Базові ідеї генетичного програмування, змінені і доповнені, були використанні у багатьох підходах:
Розширене компактне генетичне програмування(ECGP)
Вбудоване декартове генетичне програмування(ECGP)
Імовірнісно зростаюче генетичне програмування
Мета-генетичне програмування
Мета-генетичне програмування пропонує використовувати алгоритми генетичного програмування на сам генетичний алгоритм, котрий шукає розв'язок певної задачі.
Пропонується застосовувати еволюційні алгоритми на хромосоми, алгоритми схрещування і мутації. Їм, як відповідним живим прототипам, має бути дозволено змінювати самих себе, а не бути наперед визначеними програмістом. Мета-ГП було формально запропоноване Юргеном Шмідхубером у 1987 році. Дуглас Ленат з допомогою програми також робив раніше дослідження в цій темі. Це рекурсивний, але кінчений алгоритм, який не зациклюється.
Критики цього підходу кажуть, що він є занадто масштабний. Тим не менше, може бути можливим: обмежити критерій функції допасованості на загальну множину результатів і таким чином отримувати еволюціонуючий алгоритм ГП, що буде більш ефективно продукувати результати для підмножин. Алгоритм для генерування людської ходьби, стрибків може бути створений за допомогою мета-генетичного програмування. Мета-генетичне програмування — один з найкращих підходів для вирішення цієї проблеми.
Для загального класу проблем немає способу показати, що мета-ГП дасть кращі результати, ніж уже створені жадібні алгоритми. Це саме стосується стандартних алгоритмів ГП і інших пошукових алгоритмів.
Приклад тривіальної реалізації на C++
#include <iostream>
#include <algorithm>
#include <numeric>
int main() {
using namespace std;
srand((unsigned)time(NULL));
const int N = 1000;
int a[N];
// Заповнюємо нулями
fill(a, a + N, 0);
for {
// Мутація в випадкову сторону кожного елемента:
for (int i = 0; i < N; ++i) {
if (rand() % 2 == 1)
a[i]++;
else
a[i]--;
}
// Тепер вибираємо кращих, відсортувавши за зростанням ...
sort(a, a + N);
//... і тоді кращі виявляться в другій половині масиву.
// Скопіюємо кращих у першу половину, куди вони залишили потомство, а перші померли:
copy(a + N / 2, a + N, a / * куди * /);
// Тепер подивимося на середній стан популяції. Як бачимо, він все кращий і кращий.
cout << Accumulate (a, a + N, 0) / N << endl;
}
}
Див. також
Мутаційне тестування
Посилання
geneticprogramming.us
Огляд методів еволюції нейронних мереж
Генерування автоматів
www.genetic-programming.org
Література
Banzhaf, W., Nordin, P., Keller, R.E., Francone, F.D. (1997), Genetic Programming: An Introduction: On the Automatic Evolution of Computer Programs and Its Applications, Morgan Kaufmann
Cramer, Nichael Lynn (1985), „A representation for the Adaptive Generation of Simple Sequential Programs“ in Proceedings of an International Conference on Genetic Algorithms and the Applications, Grefenstette, John J. (ed.), CMU
Koza, J.R. (1990), Genetic Programming: A Paradigm for Genetically Breeding Populations of Computer Programs to Solve Problems, Stanford University Computer Science Department technical report STAN-CS-90-1314 . A thorough report, possibly used as a draft to his 1992 book.
Koza, J.R. (1992), Genetic Programming: On the Programming of Computers by Means of Natural Selection, MIT Press
Koza, J.R. (1994), Genetic Programming II: Automatic Discovery of Reusable Programs, MIT Press
Koza, J.R., Bennett, F.H., Andre, D., and Keane, M.A. (1999), Genetic Programming III: Darwinian Invention and Problem Solving, Morgan Kaufmann
Koza, J.R., Keane, M.A., Streeter, M.J., Mydlowec, W., Yu, J., Lanza, G. (2003), Genetic Programming IV: Routine Human-Competitive Machine Intelligence, Kluwer Academic Publishers
Langdon, W. B., Poli, R. (2002), Foundations of Genetic Programming, Springer-Verlag
Poli, R., Langdon, W. B., McPhee, N. F. (2008), A Field Guide to Genetic Programming, Lulu.com, freely available from the internet ISBN 978-1-4092-0073-4
Smith, S.F. (1980), A Learning System Based on Genetic Adaptive Algorithms, PhD dissertation (University of Pittsburgh).
Алгоритми оптимізації
Еволюційні алгоритми
Штучний інтелект
Статті з прикладами коду мовою C
Статті з прикладами коду мовою Java
|
1318866
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Subaru%20BRZ
|
Subaru BRZ
|
Subaru BRZ — компактне спортивне двохдверне чотиримісне задньопривідне купе, розроблене і вироблене спільно компаніями Subaru та Toyota, офіційно представлено в грудні 2011 року на Токійському автосалоні.
Перше покоління (ZC6)
Купе чотирициліндровим оппозитним бензиновим двигуном з прямим впорскуванням палива робочим об'ємом 2,0 л, потужністю 200 к.с. при 7000 об/хв, 205 Нм при 6400–6600 об/хв. За основу двигуна узятий блок Subaru FB20, головка блоку циліндрів Toyota D-4S. Агрегатується з шестиступінчастими автоматичною або мехнічою трансмісіями. Заради зниження маси автомобіля капот виконаний з алюмінію.
На початку грудня 2011 року компанія Subaru представила спорткар Subaru BRZ GT300, створений спеціально для гонок. Автовиробник Subaru мінімізував відмінності між серійної BRZ і версією GT300. А це означає, що серійна версія Subaru BRZ легко піддається тюнінгу. Новий гоночний спорткар BRZ GT300 з 2012 року змагатиметься в японській серії SUPER GT в класі GT300 і замінить на цих змаганнях Legacy B4. Відмінності цієї серії в обмеженні максимальної потужності спорткарів до 300 к.с.
Subaru BRZ 2018
Запропонований виключно як купе з невеликими задніми сидіннями. У 2018 році покращені інформаційно-розважальна і навігаційна системи. Представлена високопродуктивна модель BRZ tS. Має 18-дюймові колеса і покращене керування.
Сотні купе досягає за 7.6 секунд. Як альтернатива пропонується шестиступінчаста автоматична коробка передач з механічним режимом, з яким їхати набагато драйвовіше. Також налаштуваний контроль стабільності таким чином, щоб водій відчував заніс задньої частини автомобіля перед тим, як система втрутиться у процес.
Моделі Limited і tS пропонують унікальні показники продуктивності, які відображаються на 4.2-дюймовому багатофункціональному LCD дисплеї, який знаходиться праворуч від тахометра. Водій може перевірити: позицію педалі газу, гальмівну потужність, кут керма, температуру води і масла.
Двигун
2.0 л FA20 H4 200–207 к.с.
Друге покоління (ZC8)
BRZ другого покоління дебютував 18 листопада 2020 року. Він надійде в продаж у США наприкінці 2021 року. Аналогічна версія Toyota GR86 була представлена 5 квітня 2021 року.
Двигун
2.4 л FA24 H4 231–235 к.с.
Примітки
Автомобілі Subaru
|
4403933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%BC%D0%B1%D0%B5%D0%BA
|
Румбек
|
Румбек — місто у Південному Судані, адміністративний центр штату Озерний.
Клімат
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується кліматом тропічних саван. Найтепліший місяць — березень із середньою температурою 30.6 °C (87.1 °F). Найхолодніший місяць — серпень, із середньою температурою 26.3 °С (79.3 °F).
Транспорт
У місті є аеропорт.
Примітки
Міста Південного Судану
Столиці штатів Південного Судану
Озерний
|
3185625
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%BE%20%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F
|
Світло мого життя
|
Світло мого життя
«Світло мого життя» — американський драматичний фільм режисера та актора Кейсі Аффлека, знятий за власним сценарієм, з Аффлеком, Анною Пньовськи, Томом Бауером й Елізабет Мосс у головних ролях.
Світова прем'єра фільму відбулась на Берлінському міжнародному кінофестивалі 8 лютого 2019 року. У світовий прокат стрічка вийшла 9 серпня 2019 року за сприянням Saban Films, прем'єра в Україні — 5 вересня 2019 року.
Сюжет
Майже через десять років після того, як загадкова пандемія знищила більшу частину жіночого населення, чоловік і його дочка Рег ховаються у віддаленому місці в Британській Колумбії. Рег — остання жінка на Землі, тому її батько повинен захищати доньку. Він її замаскував під хлопчика, щоб уберегти від чоловіків, які шукають жінок. Згадуючи передсмертну розмову з дружиною, чоловік обіцяє розповісти дівчинці все про її маму.
Вийшовши з лісу, вони ховаються кілька днів в покинутому будинку, що раніше належав жінкам. Вони змушені були тікати через появу двох чоловіків. Вони дістаються будинку, в якому виріс тато. Зараз там переховується Том з друзями Келвіном і Леммі. Том — релігійна людина, він одразу починає дружньо ставитись до гостей. Ночами батько з Рег потрішки ховають свої речі у сараї на випадок появи незнайомців. Том навчає Рег стрільбі з дробовика. Зрештою чоловік впізнає в «синові» дівчинку та розповідає про свої втрати жінок. Зворушений його історією, батько визнає, що вона, дійсно, дочка.
Пізніше троє чоловіків вдираються в будинок і вбивають Тома з друзями. Рег і її батько йдуть на горище, чоловік встигає викинути доньку у вікно. Впоравшись з двома бандитами, третій — майже вбиває його, але з'являється донька, яка вбиває злодія, хоча й зачіпає батька. Вони йдуть у сарай, Рег витягує кулю з рани. Батько згадує дружину та обіцянку піклуватися про дівчинку. Після того, як Рег обробила рану, чоловік каже, що вони можуть піти в інше безпечне місце з доброзичливими людьми, про яке розповідав Том. Він починає ридати, а Рег втішає його.
У ролях
Виробництво
У вересні 2016 року було оголошено, що Кейсі Аффлек буде сценаристом, режисером і актором фільму, а Тедді Шварцман став продюсером від своєї компанії Black Bear Pictures. У лютому 2017 року було оголошено, що Анна Пньовськи зіграє роль у фільмі, Sierra/Affinity була залучена для виробництва та здійснення міжнародних продажів. У серпні 2018 року Елізабет Мосс приєдналася до акторського складу.
Основне знімання розпочали в лютому 2017 року в Оканагані, Британська Колумбія. Крім того, знімання відбувалося у Ванкувері.
Деніел Гарт став композитором фільму. Саундтрек вийшов на Varese Sarabande Records 16 серпня 2019 року.
Випуск
Світова прем'єра відбулася на Берлінському міжнародному кінофестивалі 8 лютого 2019 року. Незабаром після цього Saban Films придбала права на розповсюдження фільму. Стрічка вийшла 9 серпня 2019 року, в Україні — 5 вересня 2019 року. Локалізований трейлер вийшов 13 серпня 2019 року.
Сприйняття
Касові збори
Фільм зібрав $ 20 056 у США та Канада та 199 414 доларів на інших територіях, зокрема в Україні 144 989 гривень. Загальна сума зборів склала 219 470 доларів.
Критика
На сайті Rotten Tomatoes фільм має рейтинг 79 % на основі 38 відгуків від критиків, з середньозваженою оцінкою 6,7 / 10. У критичному консенсусі зазначено: «Його навмисний темп може випробувати терпіння, але глядачі, налаштовані на витвережувальну хвилю „Світла мого життя“, отримають у винагороду жахастик, який змушує задуматися». На Metacritic фільм має рейтинг 67 зі 100 на основі 16 відгуків від критиків, що вказує на «в цілому сприятливі відгуки».
Номінації та нагороди
Примітки
Посилання
Фільми, зняті в Британській Колумбії
Фільми-драми США
Фільми 2019
Фільми англійською мовою
Фільми США 2019
Фільми про віруси
|
3780594
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%20%28%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Талликуль (Шаранський район)
|
Талликуль (Шаранський район)
Талликуль — присілок у складі Шаранського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Зіріклинської сільської ради.
Населення — 14 осіб (2010; 39 у 2002).
Національний склад:
татари — 67 %
башкири — 31 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Шаранського району
Присілки Башкортостану
|
39891247
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mihail%20Ciachir
|
Mihail Ciachir
|
Mihail Ciachir (also spelled Çakir; April 27, 1861, Ceadîr-Lunga (Bessarabia) - September 8, 1938, Chișinău) was a protoiereus and educator in the Gagauz language, and first publisher of Gagauz books in the former Russian Empire.
Biography
Mihail Ciachir was born on April 27, 1861, in the Bessarabian village of Ceadîr-Lunga, in a Gagauz deacon family.
Ciachir studied at the Theological Seminary of Chișinău. After graduation, he taught at a men's theological school. Three years later, he was elected Chairman of the Chișinău School Board.
In 1896, he appealed to the Ministry of Education of the Russian Empire for permission to print books in the Moldovan language. This was granted provided the Moldovan text appeared parallel to the Russian.
From 1901, Ciachir published several books on Moldovan grammar, and tutorials on Russian language and grammar. His textbook to help Moldovans learn Russian went through three editions in fourteen years.
In 1904, Ciachir appealed to the Synod of the Eastern Orthodox Church to permit him to publish religious literature in the Gagauz language. Three years later, he released in Gagauz translation selected passages from the Old Testament, as well as the Gospel of St. Matthew. He was called the Apostle of the printed language by Gagauz contemporaries.
After 1918, when Bessarabia became part of the Kingdom of Romania, Ciachir initiated the transition of Gagauz writing from the previous Cyrillic to the Latin script. In 1924, he joined the leadership of the Alexander Nevsky brotherhood of the Eastern Orthodox Church to coordinate the struggle against the Romanianisation of Bessarabia.
Ciachir was in touch with Atatürk and presented a copy of his book The History of the Gagauz of Bessarabia to him. Atatürk also provided several Turkish books and teachers to Gagauz people through Ciachir in order to prevent their assimilation.
Ciachir worked for the Romanian magazine Viata Basarabiei between 1933 and 1934. In 1934, he published in the Gagauz language The History of the Gagauz of Bessarabia, and two years later, Wedding Ceremonies of the Gagauz. These two books established his ethnographic credentials.
In 1938, Ciachir published his Gagauz-Romanian dictionary.
Ciachir died in 1938 following a short illness, and was buried in the Central Cemetery on Armenian street in Chișinău.
Acclaim
Although Mihail Ciachir was not a professionally trained researcher, the value of his contributions to history and Gagauz tradition cannot be overestimated. Modern Gagauz researchers depend on his works, and while reinterpreting them, continue to treasure them as a valuable source for investigations carried out in a comparative historical perspective.
Besides the literary and historical impact of Ciachir, his role in defining the Gagauz nationhood is lauded, in particular his spiritual and moral leadership of the Gagauz people. Indeed, for his attempts at a liturgical Gagauz, he is referred to as the Cyril and Methodius of his people, and celebrated throughout the province of Gagauzia today.
The Governor of Gagauzia Mihail Formuzal declared 2011 the Year of Ciachir.
Works
Bucoavna, 1900
Rusesc și moldovenesc cuvântelnic, 1907
Agiutorid moldovenilor în vremea învățăturii limbii rusească, 1911
Dicționar găgăuzo(turco) român, 1938
References
1861 births
1938 deaths
Moldovan writers
Moldovan male writers
Gagauz nationalists
Romanian people of Gagauz descent
People from Gagauzia
|
427715
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B4%D1%96%D1%97%D0%BD%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Надіїн Дмитро Пименович
|
Надіїн Дмитро Пименович
Дмитро Пименович Надіїн (* 21 жовтня 1907, с. Володимирівка — † січень 1942, Ростов) — український письменник, літературознавець, науковець, педагог.
Біографія
Дмитро Пименович народився 21 жовтня 1907 року в с. Володимирівка Херсонського повіту Херсонської губернії (нині Баштанський район Миколаївської області) в сім'ї наймита.
Батько його Пимен Леонтійович, батракував, а коли почалася Перша світова війна, погнали його на фронт. Він згодом багато розповідав сину про дні революції і згадував про це у своїх віршах.
Після закінчення школи у с. Володимирівка Дмитро поступив до Херсонської профшколи, а потім став студентом Миколаївського інституту народної освіти, який закінчив 1930 році й одержав кваліфікацію: вчитель суспільствознавства, української та російської мов і літератури.
Згодом він служив у Червоній Армії, був на журналістській роботі на Донбасі, займався редагуванням Одеського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Литературный Октябрь», викладав українську літературу в Одеському педагогічному інституті.
Дмитро Пименович загинув під час Другої світової війни у 1942 році під Ростовом.
Літературна діяльність
Поетична творчість Дмитра Надіїна починається в 20-х роках. Тоді на сторінках періодичної преси з'являються перші проби пера молодого автора. У 1929 році виходить його перша збірка поезій з символічною назвою «На світанні», а слідом за тим друга книга поета — «Прозорість». Збірка була повна заангажованої радянської пропаганди і типових кліше соцреалістичної літератури про «процвітаючу вітчизну», «великий Жовтень» та «велич Ленінського часу».
Своє політичне і громадянське кредо Дмитро Пименович висловив віршем «Втручання поета». В ньому він закликає постійно втручатися в життя, збагачувати його своєю працею.
Уся творчість поета сповнена світлих, сонячних фарб. Вона оптимістична і життєлюбна.
В тридцятих роках творче зростання Дмитра Надіїна дещо затрималася: не пощастило видати нової книги, яку він готував; поет рідко виступав у пресі, а багато епічних речей, що свідчили про нове піднесення його творчості і вищий рівень поетичної майстерності, залишилися незакінченими. Незавершено, на жаль, і кандидатську дисертацію на тему «Проблеми особи в ліриці Лесі Українки». Більшість неопублікованих творів загинули у дні війни.
Другу половину 30-х років Дмитро працював наполегливо і як поет, і як викладач, і як науковець — він готував дисертацію. Працю й творчість перервала війна. Дмитро Надіїн пішов на фронт з непохитною певністю в перемогу: Як сонце ми встаєм для кари
над землі ті, де тьма сама.
Брати, посилюйте удари: поляже ворог, згине тьма.
Надіїн звертався і до поетичного епосу, до балади, по поеми, оспівуючи події першої світової та громадянської війни, — «Балада про полон», «Балада про подарунок», уривки з поеми «Прокляття». Ці твори він згодом багато разів переробляв, прагнучи досягти максимальної виразності образів і картин.
У збірнику «Втручання поета» (1931), що вже самою назвою проголошує провідну рису соціального реалізму — якнайбезпосередніше втручання в життя, — глибше розроблялися мотиви оспівування солдатських буднів («Перша вправа») та соціалістичної — твори про той самий завод на Бузі, де будувалися могутні кораблі.
У третій книжці Дмитра Надіїна «Прозорість» (1933) вміщено найкращі вірші з двох попередніх збірок, чимало поезій з червоноармійського життя. Тут перший відгомін знайшов і шахтарський Донбас, куди Дмитро Пименович приїхав працювати після армії. Так творчий розвиток поета ішов від романтизму до реалізму.
У його віршах «Сокіл і його сип», «Зречення», «Коломаш Валіш» реалізована тема робітничого Донбасу.
З воєнного часу відомий лише один його вірш. Дослідник творчості Надіїна Іван Дузь згадує, що у цей час «… він написав п'ятнадцять нарисів, в яких прославляв рядових бійців, розвідників, політпрацівників та командирів Радянської Армії. Його твори друкувалися в армійській газеті, поширювалися окремими листівками, випущені трьома брошурами-метеликами».
У Макіївці Дмитро Надіїн, друкував вірші в газеті «Соціалістичний Донбас», «Радянська Донеччина», в ж. «Літературний Донбас».
Займався журналістською роботою на Донбасі, був співробітником газети «Макіївський робочий».
У 1933 переїхав до м. Одеси редагував одеський літературно-митецький журнал «Літературний Жовтень». Працював на освітянській ниві — викладав українську літературу в Одеському педагогічному інституті, писав наукові статті з творчості Лесі Українки, Тараса Шевченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, підготував до захисту кандидатську дисертацію «Проблема особи в ліриці Лесі Українки».
Основні твори
Ще студентом мовно-літературного факультету Миколаївського інституту народної освіти Д. П. Надіїн видав книжечку віршів «На світанні» (1929) (до збірки входили «Дума», «Передчуття», «Другові», «Шум», «Луна», «Коли б…», «Море», «Востаннє», «Братання», «Прозорість», «Мати») та кілька збірок у 1930-ті роки, зокрема, «Втручання поета» (1931) («Про вугіль», «1930», «Вагар», «Перша вправа») та «Прозорість» (1933) («Я порох війни», «Тривога», «Поезія про стійкову службу», «Звертання», «У кімнаті», «Миколаїв»).
Балади
«Балада про полон»
«Балада про подарунок»
Незакінчені поеми
«Зречення»
«Коломан Валіш»
Література
Дузь І. Недоспівана пісня бійця. Вступна стаття // Надіїн Д. Пісня солдата. — Одеса: Маяк, 1966.
Науковці Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського: Біографічний словник] / В. М. Букач. — Вип. 4. — Одеса: ПНПУ, 2022. — С. 55 - 56. http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream/123456789/15188/1/Bukach%20Valery%20Mykhailovych.%20Іssue.%204..pdf
Посилання
Сторінка Дмитра Надіїна на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный"
Примітки
Українські письменники
Українські літературознавці
Випускники Миколаївського університету
Уродженці Новобузького району
Учасники Другої світової війни
Викладачі Південноукраїнського національного педагогічного університету
|
3210989
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81
|
Драссанас
|
Драссанас (Drassanes) — готична корабельня, збереглася в доброму стані. Один з найцікавіших архітектурних пам'яток XIV ст. Барселони.
Історія
Корабельня була заснована в часи правління Хайме I Завойовника (XIII століття).
Будівля, що збереглася до наших днів побудована в часи правління короля Педро III Арагонського.
Одночасно на верфі могли будувати до 30 кораблів.
У Драссанасі спускалися на воду галери, що брали участь в завоюванні Тунісу і в битві при Лепанто.
В даний час в будівлі корабельні розташовується Морський музей Барселони, відкритий в 1936 році, він займає три великих нефа XIV століття.
Споруди, збудовані в XIV столітті
Споруди Барселони
|
3327964
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80-%D1%84%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20III%20%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%83
|
Інженер-флагман III рангу
|
Інженер-флагман III рангу
{| style="border:1px solid #8888aa; background-color:#f7f8ff; padding:5px; font-size:95%; margin: 0px 12px 12px 0px; float:right; width:250px"
|+
|-----
| bgcolor="#efefef" colspan=2 align="center"| Інженер-флагман ІІІ рангу РСЧФ СРСР|-----
| align="center" colspan=2 style="border-bottom:2px solid gray;font-size: smaller" |
|-----
| bgcolor="#efefef" | Нашивки || bgcolor="#dfefff" | Радянські військові звання
|-----
| bgcolor="#efefef" | Існування|| bgcolor="#dfefff" | 1935—1940
|-----
| bgcolor="#efefef" | Категорія звань|| bgcolor="#dfefff" |Вищий начальницький (військово-інженерний) склад
|-----
| bgcolor="#efefef" | Флот|| bgcolor="#dfefff" | Капітан І рангу
|-----
| bgcolor="#efefef" |Сухопутні війська/ВПС|| bgcolor="#dfefff" | Комбриг
|-----
| bgcolor="#efefef" |Політичний склад|| bgcolor="#dfefff" |Бригадний комісар
|-----
|}Інженер-флагман ІІІ рангу' («здібність», «винахідливість», та , від — прапор та — людина) — військове звання вищого начальницького інженерного складу у Робітничо-селянському Червоному флоті СРСР з 1935 до 1940.
У 1935—1940 роках еквівалентом звання серед командного складу було: у сухопутних силах звання комбриг, у ВМС капітан І рангу. Серед військово-технічного складу РСЧА відповідним званням було бригінженер.
Інженер-флагман ІІІ рангу був вище за рангом ніж воєнінженер 1 рангу і нижче за рангом від інженера-флагмана ІІ рангу.
Історія використання
1935—1940
22 вересня 1935 року, при введенні персональних військових звань, для начальницького складу військово-технічного складу РСЧА (та Морських Сил РСЧА), були введені окремі звання, які відрізнялися від загальновійськових. Еквівалентом звань командного складу «комбриг» (сухопутні сили), та «капітан І рангу», було звання військово-технічного складу «бригінженер» в сухопутних силах та «інженер-флагман ІІІ рангу» в військово-морських силах.
1940
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 7 травня 1940 «Про встановлення військових звань вищого командного складу Червоної Армії» та «Про встановлення військових звань вищого командного складу Військово-Морського Флоту» вводилися генеральські та адміральські звання для вищого командного складу. Крім того цими указами встановлювалися нові звання для інженерів корабельної служби, які дорівнювалися до звань командного складу (в сухопутних силах технічно-інженерний склад залишив свої звання до 1942/43 років). Еквівалентом звання «бригінженер» серед корабельного інженерного складу стає звання «інженер-контрадмірал». В інших підрозділах ВМФ залишилося звання інженер-флагман ІІІ рангу, але невдовзі було скасовано і його.
Знаки розрізнення
Згідно з главою 4 наказу про введення персональних військових звань, інженер-флагман ІІІ рангу та відповідні порівняні до нього за рангом звання ВМС мали за знаки розрізнення одну широку стрічку.
Командний склад , військово-політичний та військово-технічний склад мали стрічки жовтого (золотого) кольору, інший начальницький склад білого (срібного) кольору. Колір між стрічками командний склад мав кольору мундиру, начальницький склад кольору служби.
Співвідношення
Див. також
Комбриг
Примітки
Джерела
Мурашев Г. А. Титули, чини, нагороди. 3-є видання. — СПб.: ТОВ «Видавництво «Полігон», 2003. — 347[5]с.іл. 16 стор. Кол.іл. (Історична бібліотека) — ISBN 5-89173-148-7
Ганічев П. П.'' Військові звання. — М.: ДТСААФ, 1989. — 164 с. — ISBN 5-7030-0073-4
Військові звання
Військові звання інженерно-технічного складу СРСР
Військово-морські звання
Військові звання військово-морських сил СРСР
|
1672209
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Красилівська сільська рада
|
Красилівська сільська рада — колишня сільська рада, Житомирська область, Новоград-Волинський район
Красилівська сільська рада — колишня сільська рада, Житомирська область, Словечанський район
Красилівська сільська рада — Київська область, Броварський район
Красилівська сільська рада — Київська область, Ставищенський район
Красилівська сільська рада — Чернігівська область, Бахмацький район
Красилівська сільська рада — Чернігівська область, Козелецький район
|
37142010
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Richard%20Klatt
|
Richard Klatt
|
Richard Klatt
Richard A. Klatt (born 1951) is a retired American swimmer who won a gold medal as a member of the first-place U.S. team in the men's 4×200-meter freestyle relay at the 1973 World Aquatics Championships in Belgrade, Yugoslavia, setting a new world record in the relay event (7:33.22).
After retiring from swimming, he worked for more than 30 years as a swimming and water polo coach. Today, he is the head coach at the Fresno Dolphins Swim Team. His son Daniel Klatt is a former Olympic water polo player and an assistant water polo coach for the national women's team.
See also
World record progression 4 × 200 metres freestyle relay
References
1951 births
Living people
American male freestyle swimmers
New Mexico Lobos athletes
World Aquatics Championships medalists in swimming
|
2092013
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sunrise%20Adams
|
Sunrise Adams
|
Sunrise Adams is an American author and pornographic actress.
Early life
Sunrise Adams was born in St. Louis, Missouri and raised in Pickton, Texas. In high school she played football, making her the first girl to play the sport in her high school's history.
Career
In 2002, Adams shot an episode for the Cinemax softcore series The Best Sex Ever called "House Sitting". After years of mainstream modeling, including for Pony International, Adams signed with Vivid Entertainment. One of her favorite directors to work with became Chi Chi LaRue.
Her first movie with Vivid was Portrait of Sunrise. She was nominated for Best Actress by AVN in 2003, losing to Jenna Haze. That same year, she appeared in the skateboarding movie Grind. In June 2003, she appeared with Steve Hirsch on Your World with Neil Cavuto.
In 2004, she won the award for Best Oral Sex Scene – Film, alongside Randy Spears, for Heart of Darkness. On August 2, 2004, she appeared with Savanna Samson on Fox News's The O'Reilly Factor, to promote their book How to Have a XXX Sex Life. Weeks later, Adams and Samson were named in a lawsuit by Fox News producer Andrea Mackris that The O'Reilly Factor host Bill O'Reilly "launched into a vile and degrading monologue about sex" on the phone to Mackris immediately after the two porn stars appeared on the air. In 2005, Adams ended her contract with Vivid Entertainment to pursue a relationship with someone who Adams described as wanting her to "be normal." She moved back to Texas and worked as a loan officer and in real estate.
Adams returned to the porn industry and signed a contract with Vivid Entertainment in 2006. Stating that she "was going to come back and do just a little bit of boy/girl, and mainly girl/girl", but ultimately decided to "do it all". That same year, she launched her first website, which has since been taken down.
Personal life
Adams is the niece of porn star Sunset Thomas. As of 2003, Adams had a boyfriend, with whom she was actively investing in real estate. Adams was also pursuing a college degree in business management.
Further reading
Works by Sunrise Adams
with Vivid Girls. How to Have a XXX Sex Life: The Ultimate Vivid Guide. New York: It Books (2001).
The Lust Ranch: A Vivid Girls Book. Philadelphia: Running Press (2005).
Works about Sunrise Adams
Greenfield-Sanders, Timothy. XXX: 30 Porn-Star Portraits. New York: Bulfinch (2004).
Awards
2003 Venus Award - Best New Starlet (USA)
2004 AVN Award - Best Oral Sex Scene, Film (Heart of Darkness) with Randy Spears
References
External links
21st-century American women writers
Actresses from St. Louis
American pornographic film actresses
Living people
People from Hopkins County, Texas
Pornographic film actors from Missouri
Pornographic film actors from Texas
Women erotica writers
Writers from St. Louis
Writers from Texas
Year of birth missing (living people)
|
4895784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D1%8F%D1%85%D0%BB%D0%B8%D1%86%D0%B8%D0%BD%D0%BE
|
Дряхлицино
|
Дряхлицино — присілок в Приморському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 2 особи. Входить до складу муніципального утворення Уемське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Уемське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Приморського району (Архангельська область)
|
5779747
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Diego%20Souza%20%28footballer%2C%20born%201985%29
|
Diego Souza (footballer, born 1985)
|
Diego Souza (footballer, born 1985)
Diego de Souza Andrade (born 17 June 1985) is a Brazilian former professional footballer who played as a forward for Vasco da Gama, Grêmio, Sport Recife, and many other clubs.
In a journeyman career, he played for ten clubs in the Campeonato Brasileiro Série A, including nine of the Big Twelve, having begun at Fluminense in 2003. He also played for Sport Recife, where he was Série A top scorer in 2016.
Souza also had brief spells in Portugal, Saudi Arabia and Ukraine. He earned seven caps for Brazil from his debut in 2009, scoring twice.
Club career
Early career
Born in Rio de Janeiro, Souza began playing club football for Fluminense in the Campeonato Brasileiro Série A. In May 2005, he signed a five-year deal with Portugal's Benfica. That July he was loaned to Fluminense's rivals Flamengo – the club he supported as a child – until May 2006, with his wages to be split between Benfica and Flamengo.
Souza was loaned for the year 2007 to Grêmio. In May that year, Benfica set a fee of €4 million (R$11 million) if the move were to be made permanent. In that year's Copa Libertadores, he scored in wins over compatriots São Paulo (quarter-final) and Santos (semi-final) as his team finished runners-up.
Palmeiras
In 2008, he moved to Palmeiras (and partner) for €3.75 million total fee. He signed a contract until December 2011. Co-currently, along with Lenny, Fluminense transferred its shares on both players' economic rights to Desportivo Brasil (owned by Traffic Group) as part of the deal, made Fluminense gained a profit of R$ 1,320 thousand and R$1,500 thousand respectively. Both players were signed by Palmeiras as part of R$40 million partnership with Traffic, which Palmeiras only owned 10~20% of the rights of Diego.
On 18 April 2009, he received a red card after an argument with Domingos during the state semi finals match against Santos. He later took Domingos down after coming back to the field.
Atlético Mineiro
On 30 June 2010, Atlético Mineiro's president Alexandre Kalil announced the signing of Souza. After the transaction, the club from Belo Horizonte owned 70% of his economic rights and Traffic the rest, with the team having paid reported R$6.6 million (€2.2 million).
Vasco da Gama
On 2 March 2011, Souza signed for Vasco da Gama on a four-year deal. The Rio-based club paid €1.5 million to Atlético who retained 17% of his economic rights, €500,000 to sportswear firm Penalty, and €1.2 million to Traffic. He reached double figures in the national league for the first time with 11 goals, including a hat-trick on 25 September in a 3–0 win at Cruzeiro. The team also won the Copa do Brasil for which he added three more, including one in each leg of a 3–1 aggregate win over Avaí.
Al Ittihad and Cruzeiro
In July 2012, Souza moved back abroad to Al-Ittihad of the Saudi Professional League. He began legal action against the club in October due to unpaid wages. Denied an exit visa from the Middle Eastern kingdom, he sought help from the Brazilian embassy in Riyadh in November.
Cruzeiro signed Souza before the end of 2012, and the transfer was allowed to go through by the following February when FIFA denied an appeal by Al Ittihad. He scored four goals as they came runners-up to his former team Atlético in the Campeonato Mineiro, including two in a 4–0 (5–0 aggregate) home win over Villa Nova in the semi-finals on 28 April.
Metalist Kharkiv and Sport
In July 2013, Souza moved to Metalist Kharkiv in Ukraine, for a fee of €4 million.
In January 2014, he wanted to return to Brazil to escape the 2014 pro-Russian unrest in Ukraine.
A loan deal with Sport Recife was set in September 2014.
At the end of 2015, Souza signed a three-year deal to return to Fluminense after over a decade away. The following 22 March however, he returned to Sport on a deal until the end of 2017. He finished the 2016 Campeonato Brasileiro Série A as one of three joint top scorers with 14 goals in 34 games, equalling a club record from 1984 and becoming only the third Série A top scorer from a northeastern club – the first since Bahia's Charles Fabian in 1990.
Later career
On 7 January 2018, Souza signed for São Paulo on a two-year deal for a fee of R$10 million, with the club obtaining his full economic rights. Seventeen days later, he netted his first goal to open a 2–0 victory against Mirassol in the 2018 Campeonato Paulista. His only national campaign with the Tricolor yielded 12 goals, putting him third in the league's top scorers behind Santos' Gabriel Barbosa and Atlético Mineiro's Ricardo Oliveira.
After losing his place at São Paulo, Souza transferred on 8 March 2019 to Botafogo. This was his 10th Série A club, his 9th of the Big Twelve, and made him the 17th player to represent all four Rio-based members of the latter. His first Série A goal for the club came on 2 June as the only one of a home win against city rivals and former club Vasco.
Souza's contract with Botafogo expired at the start of 2020, and he moved on a free transfer to Grêmio over a decade after leaving the club from Porto Alegre. In the year's Campeonato Gaúcho, he was top scorer with 9 goals in 11 games as his team won the title, including one in the 3–2 aggregate final win over Caxias in August. He scored 13 times in the national league season, four times in the Copa do Brasil and twice in the Copa Libertadores, to end the year as the top scorer in Brazilian football with 28, one more than Flamengo's Gabriel Barbosa.
Souza announced his retirement from playing in February 2024.
International career
Souza was part of the Brazil U-23 side in 2007 under coach Dunga. He was in the winning squad of Brazil U-17 at the 2001 South American Under 17 Football Championship in Peru. He played twice in 2005 FIFA World Youth Championship.
In September 2009, Souza was called up for the first time to the senior national team, by coach Dunga for a game against Chile in 2010 FIFA World Cup qualification. He made his debut against Bolivia on 11 October in another qualifier, being replaced at half time by Alex Raphael Meschini in a 2–1 loss in La Paz; it was the nation's first defeat in 16 months. He did not return to the team until 28 September 2011, when he came on as a 68th-minute substitute for Lucas Moura in a 2–0 win over Argentina in the Superclásico de las Américas.
Following his first two caps, Souza had to wait over five years for another opportunity in January 2017, when Tite selected him for a friendly against Colombia based on his form for Sport Recife, and he retained his place for World Cup qualifiers that year. On 13 June that year he scored his first international goals in a 4–0 win over Australia at the Melbourne Cricket Ground, in the eleventh second and in added time.
Career statistics
Club
International
Scores and results list Brazil's goal tally first, score column indicates score after each Diego Souza goal.
Honours
Fluminense
Campeonato Carioca: 2005
Primeira Liga: 2016
Flamengo
Copa do Brasil: 2006
Grêmio
Campeonato Gaúcho: 2007, 2020, 2021, 2022, 2023
Recopa Gaúcha: 2021, 2022, 2023
Palmeiras
Campeonato Paulista: 2008
Vasco da Gama
Copa do Brasil: 2011
Sport
Ariano Suassuna Trophy: 2017
Campeonato Pernambucano: 2017
International
Superclásico de las Américas: 2011
Individual
Campeonato Brasileiro Série A Team of the Year: 2008, 2009, 2011
Campeonato Brasileiro Série A Best Player: 2009
Campeonato Brasileiro Série A top scorer: 2016
References
External links
1985 births
Living people
Brazilian men's footballers
Footballers from Rio de Janeiro (city)
Men's association football midfielders
Brazil men's international footballers
Brazil men's under-20 international footballers
Brazil men's youth international footballers
Campeonato Brasileiro Série A players
Campeonato Brasileiro Série B players
Ukrainian Premier League players
Saudi Pro League players
Fluminense FC players
S.L. Benfica footballers
CR Flamengo footballers
Grêmio FBPA players
SE Palmeiras players
Clube Atlético Mineiro players
CR Vasco da Gama players
Al-Ittihad Club (Jeddah) players
Cruzeiro Esporte Clube players
FC Metalist Kharkiv players
Sport Club do Recife players
São Paulo FC players
Botafogo de Futebol e Regatas players
Brazilian expatriate men's footballers
Brazilian expatriate sportspeople in Portugal
Expatriate men's footballers in Portugal
Brazilian expatriate sportspeople in Ukraine
Expatriate men's footballers in Ukraine
Brazilian expatriate sportspeople in Saudi Arabia
Expatriate men's footballers in Saudi Arabia
|
16847146
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ANKRD26
|
ANKRD26
|
ANKRD26
Ankyrin repeat domain-containing protein 26 is a protein that in humans is encoded by the ANKRD26 gene. This protein has a function that is not currently understood.
Ankyrin repeat domain-containing protein 26 is a protein that in humans is encoded by the ANKRD26 gene.
Gene
ANKRD26 is found on chromosome 10, at 10q21. It has 6816 base pairs in the reference sequence mRNA transcript.
Neighborhood
LOC100289548 (PUTAETIVE UNCHARACTERIZED PROTEIN C10ORF52-LIKE) is located directly to the left (3') of ANKRD26, and is a protein coding gene located at 10p12.1. It has an unknown function. On the other side of LOC100289548 is NCRNA00202 non-protein coding RNA 202. On the 5' end of ANKRD26, YME1L1 can be found at 10q14.1. The protein encoded by the YME1-like 1 is an ortholog of yeast mitochondrial AAAmetalloprotease. This gene is thought to play a role in mitochondrial protein metabolism. On the positive strand of human chromosome ten, located next to the 5' end of ANKRD26 is MASTL, microtubule associated serine/threonine kinase-like. This particular gene encodes the microtubule associated serine/threonine kinase.1 Mutations within these gene have been expected to be associated with thrombocytopenia-2.
Protein
Ankyrin repeat domain-containing protein 26 has three conserved domains: ANK, SbcC, and DUF3496. ANK conserved domain is located from amino acid 74–199. Ankyrin repeats are found to mediate protein-protein interactions, and also contains two antiparallel helices, as well as a beta-hairpin. SbcC conserved domain can be found from amino acid 743–1333, and is domain associated with ATPase involved in DNA repair. There is also a domain of unknown function from amino acid 1538–1649.
Expression
In humans ANKRD26 was seen to be most highly expressed in the ear, lymph, esophagus, parathyroid, and placenta, as well as, most commonly seen in esophageal tumors and lymphoma, as well as seen in the blastocyst, fetus, juvenile, and adult developmental stages. In humans this is associated at all stages of life with lymphoma cancer as well as esophageal tumors. The association with expression in tissues and disease states doesn't show enough difference to link one another.
References
External links
Further reading
|
1637620
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Malik%20Sealy
|
Malik Sealy
|
Malik Sealy (February 1, 1970 – May 20, 2000) was an American professional basketball player, active from 1992 until his death in an automobile accident at the age of 30. Sealy played eight seasons in the National Basketball Association (NBA) for the Indiana Pacers, Los Angeles Clippers, Detroit Pistons and Minnesota Timberwolves.
Early life
A native of the Bronx, New York, Sealy was named after noted African-American social activist Malik Shabazz, better known as Malcolm X, for whom Sealy's father had been a bodyguard. In his senior year at Tolentine High School, Sealy, along with future collegians Brian Reese and Adrian Autry, went 30–1 and won the state title.
College career
Sealy played college basketball at St. John's University, finishing his college career with 2,401 points, good for second all-time in St. John's history.
Professional career
NBA (1992–2000)
Sealy was drafted by the Indiana Pacers with the 14th overall pick in the 1992 NBA draft.
Over the course of his NBA career, Sealy averaged 10.1 points per game in 23.8 minutes. As a rookie, he lost his playbook, which was turned over to WFAN radio personality Don Imus, whom Sealy contacted on the air in an attempt to have it returned. His final season's highlights included making a game-winning reverse putback shot at the buzzer against the Orlando Magic on December 27, 1999, which gave the Timberwolves a 107–105 road win. He also made a game-winning 3-pointer off the glass as time expired in a 101–100 Timberwolves win over the Indiana Pacers on January 17, 2000.
Acting career
Sealy was also an aspiring actor, and had a major role as the talented but selfish basketball player 'Stacey Patton' in the 1996 motion picture Eddie starring Whoopi Goldberg. He also made appearances on TV shows such as The Sentinel and Diagnosis: Murder. In addition to this, Sealy designed ties and clothing and owned "Malik Sealy XXI, Inc."
Death
Sealy was killed in St. Louis Park, Minnesota on May 20, 2000. He was driving home from a birthday celebration for teammate and best friend Kevin Garnett in downtown Minneapolis when his sport utility vehicle was struck by a pickup truck traveling the wrong way down the highway. The truck was driven by 43-year-old Souksangouane Phengsene, who survived the accident with head and chest injuries. Neither driver was wearing a seatbelt. Phengsene's airbag deployed, but Sealy's SUV did not have one.
Blood tests indicated that at the time of the accident, Phengsene had been driving drunk; his blood alcohol content was 0.19%. The legal limit in Minnesota at the time was 0.1%. He pleaded guilty to a charge of vehicular manslaughter, was given a four-year prison term, and was released from prison in 2003. In April 2008, Phengsene was given an eight year sentence for a subsequent drunk driving conviction.
Sealy is buried at Ferncliff Cemetery in Hartsdale, New York.
Legacy
In Sealy's honor, the Minnesota Timberwolves retired his #2 jersey. Kevin Garnett also paid a tribute to him, having written "2MALIK" in the inside of the tongue on the Adidas Garnett 3 shoes. Garnett has a tattoo honoring Sealy's name on his right arm. Upon being traded from the Boston Celtics to the Brooklyn Nets in July 2013, Garnett changed his uniform number to #2 in honor of Sealy. In his homecoming to Minnesota on February 25, 2015, Kevin Garnett wore a #2 sweatband on his left forearm in memory of his best friend.
Career statistics
Regular season
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|Indiana
| 58 || 2 || 11.6 || .426 || .226 || .689 || 1.9 || .8 || .6 || .1 || 5.7
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|Indiana
| 43 || 5 || 14.5 || .405 || .250 || .678 || 2.7 || 1.1 || .7 || .2 || 6.6
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|L.A. Clippers
| 60 || 41 || 26.7 || .435 || .301 || .780 || 3.6 || 1.8 || 1.2 || .4 || 13.0
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|L.A. Clippers
| 62 || 48 || 25.8 || .415 || .210 || .799 || 3.9 || 1.9 || 1.4 || .5 || 11.5
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|L.A. Clippers
| 80 || 79 || 30.7 || .396 || .356 || .876 || 3.0 || 2.1 || 1.6 || .6 || 13.5
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|Detroit
| 77 || 10 || 21.3 || .428 || .220 || .824 || 2.8 || 1.3 || .8 || .3 || 7.7
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|Minnesota
| 31 || 7 || 23.6 || .411 || .261 || .902 || 3.0 || 1.2 || 1.0 || .2 || 8.1
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"|Minnesota
| 82 || 61 || 29.2 || .476 || .286 || .812 || 4.3 || 2.4 || .9 || .2 || 11.3
|- class="sortbottom"
| style="text-align:center;" colspan="2"|Career
| 493 || 253 || 23.8 || .426 || .292 || .809 || 3.2 || 1.7 || 1.1 || .3 || 10.1
Playoffs
|-
| style="text-align:left;"|1993
| style="text-align:left;"|Indiana
| 3 || 0 || 6.0 || .000 || .000 || 1.000 || .7 || .0 || .0 || .0 || .7
|-
| style="text-align:left;"|1997
| style="text-align:left;"|L.A. Clippers
| 3 || 3 || 26.3 || .480 || .200 || .733 || 1.0 || 1.7 || .0 || .0 || 12.0
|-
| style="text-align:left;"|1999
| style="text-align:left;"|Minnesota
| 4 || 0 || 17.5 || .348 || || .800 || 1.5 || .8 || .3 || .3 || 5.0
|-
| style="text-align:left;"|2000
| style="text-align:left;"|Minnesota
| 4 || 4 || 30.5 || .463 || .333 || .688 || 4.5 || 1.3 || .5 || .0 || 12.5
|- class="sortbottom"
| style="text-align:center;" colspan="2"|Career
| 14 || 7 || 20.6 || .415 || .222 || .737 || 2.1 || .9 || .2 || .1 || 7.7
See also
List of basketball players who died during their careers
Notes
External links
Malik Sealy Statistics – Basketball-Reference.com
1970 births
2000 deaths
20th-century African-American sportspeople
2000 road incidents
All-American college men's basketball players
American manslaughter victims
American men's basketball players
Basketball players from the Bronx
Burials at Ferncliff Cemetery
Detroit Pistons players
Indiana Pacers players
Indiana Pacers draft picks
Los Angeles Clippers players
McDonald's High School All-Americans
Minnesota Timberwolves players
NBA players with retired numbers
Parade High School All-Americans (boys' basketball)
Road incident deaths in Minnesota
Shooting guards
Small forwards
St. John's Red Storm men's basketball players
|
2277827
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Cnidoglanis%20macrocephalus
|
Cnidoglanis macrocephalus
|
Cnidoglanis macrocephalus — єдиний вид роду Cnidoglanis родини вугрехвості соми ряду сомоподібні. Інші назви «естуарієвий сом», «південноавстралійський сом», «сом річки Свон». Наукова назва походить від грецьких слів knide, тобто «кропива», та glanis — «сом».
Опис
Загальна довжина сягає 90-91 см при вазі 2,5 кг. Голова велика, широка, сплощена зверху. Очі маленькі, зір слабенький. Є 5 пар товстих вусиків, що ростуть навколо рота. Тулуб вугреподібний. Скелет складається з 77-78 хребців. Спинний і грудні плавці мають гострі й отруйні шипи. Жировий, анальний та хвостовий плавці з'єднані між собою. Грудні та черевні плавці невеличкі.
Забарвлення спини темно-сіре або коричневе. Черево білувато-кремове.
Спосіб життя
Є демерсальною рибою. Зустрічається в морських і солонуватих естуарних водах, на прибережних коралових рифах. Віддає перевагу мілководним затокам з чистою чорною водою. Оселяється недалеко від берега або в гирлах річок на глибині до 30 метрів. Вдень ховається в норах, банках або під камінням. Полює вночі, здобич шукає за допомогою вусів. Живиться донними безхребетними, переважно двостулковими і одностулковими молюсками, креветками, а також морськими хробаками і водоростями. Доволі ненажерливий хижак. Молодь споживає рачків.
Головні вороги — пелікани і баклани, від яких захищається за допомогою шипів на плавцях. Вони спричиняють хворобливі поранення.
Спочатку соми облаштовують місця, де має з'явитися їх потомство: зазвичай це укриття під камінням або в коренях прибережних рослин. Тут відбувається спарювання і кладка яєць, які майбутній батько оберігає до тих пір, поки з них не вилупляться мальки, а потім ще цілий місяць доглядає за малюками.
Має м'яке ніжне м'ясо, приємне на смак.
Тривалість життя близько 13 років.
Розповсюдження
Мешкає у водоймах біля берегів Західної Австралії, Південної Австралії та далі до Квінсленда, а ще на острові Тасманія (в річці Дак).
Джерела
Paxton, J.R., D.F. Hoese, G.R. Allen and J.E. Hanley, 1989. Pisces. Petromyzontidae to Carangidae. Zoological Catalogue of Australia, Vol. 7. Australian Government Publishing Service, Canberra, 665 p.
Вугрехвості соми
Риби Австралії
Тварини, описані 1840
|
5001927
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%20%D1%84%D1%80%D0%B0%D1%83%20%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%96%20%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B6%20%D1%94%20%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F
|
У фрау Господині також є племінниця
|
У фрау Господині також є племінниця
«У фрау Господині також є племінниця» («Frau Wirtin hat auch eine Nichte») — західнонімецька історична кінокомедія 1969 року, знята режисером Францем Антелем.
Сюжет
Сюзанна зі своєю театральною трупою прямує до Франції, але в Ельзасі поліція заарештовує провідного актора, прийнятого за противника імператора барона фон Амбраса, який розшукується. Інші лицедії вирушають за ним, сподіваючись виручити нещасного. Згадуючи своє давнє знайомство з Наполеоном, Сюзанна вирішує уявити доказ свого зв'язку з імператором — маленькою дитиною, підібраною трупою в одному з покинутих будинків дорогою. У цей час Бонапарт займається вирішенням матримоніальних проблем. Він має намір одружитися з австрійською принцесою Марією-Луїзою, але її батько імператор Франц сумнівається в доцільності цього шлюбу через те, що Наполеон раніше не мав дітей. Немовля, що видається Сюзанною за позашлюбного сина імператора, має послужити доказом здатності Бонапарта до дітонародження, чого не можуть собі дозволити противники союзу Франції та Австро-Угорщини.
У ролях
Террі Тордей: Сюзанна, господиня з Лана / її власна племінниця
Гаральд Лейпніц: Фердинанд
Клаудіо Брук: барона фон Амбрас
Генріх Швайгер: Наполеон Бонапарт
Ландо Будзанка: граф Ломбардіні
Жак Ерлен: Булакієв, російський посол
Еріх Ніковіц: Вальдесхайн, австрійський посол
Карл Міхаель Фоглер: принц Боргезе
Маргарет Лі: Поліна Боргезе
Ральф Вольтер: годинникар Бобінет
Едвіж Фенек: Розалія
Франц Муксенедер: Пампернікель
Розмарі Ліндт: Берта
Джудіт Дорніс: Дорін
Сіссі Льовінгер: Серафін
Аннамарія Сільвассі: Агата
Ева Ваднаї: Бабушка
Еріх Падалевскі: французький офіцер
Знімальна група
Режисер: Франц Антель
Сценарій: Курт Нахман, Гюнтер Еберт
Продюсер: Франц Антель
Композитор: Джанні Ферріо
Оператор: Ганнс Матула
Монтаж: Ф. Аноклеттані
Посилання
Фільми німецькою мовою
|
4714634
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B4%D1%96%D1%82%20%D0%92%D0%B0%D1%80%D2%91%D0%B0
|
Юдіт Варґа
|
Юдіт Варґа (нар. 10 вересня 1980) — угорська політикиня, Міністерка юстиції Угорщини з липня 2019 року.
У 2022 році, під час масованого російського вторгнення в Україну, називала війну «локальною» і виступала за переговорний процес із Росією. Вона також звинувачувала ЄС у необдуманих санкціях проти Росії і стверджувала, що ЄС не мусить бути військово втягненим у війну в Україні.
Примітки
Політики Угорщини
|
4583906
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hermann%20Joseph%20Klein
|
Hermann Joseph Klein
|
Hermann Joseph Klein (14 September 1844 – 1 July 1914) was a German astronomer, author and professor. Born in Cologne, Germany on 14 September 1844, he attained his doctorate from the University of Cologne in 1874, and taught at the school. He was a member of the Selenographic Society and the crater Klein on the Moon is now named after him. In 1878 he claimed to have discovered a new crater on the Moon near Hyginus.
Bibliography
The Creator's Wonders in Living Nature (Ward, Lock and Company, 1885)
Star Atlas: Maps of all the stars from 1-6.5 magnitude between the North Pole and 34° south declination
References
External links
19th-century German astronomers
Prussian astronomers
1844 births
1914 deaths
20th-century German astronomers
Academic staff of the University of Cologne
|
97052
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Heliopolis%20%28ancient%20Egypt%29
|
Heliopolis (ancient Egypt)
|
Heliopolis (ancient Egypt)
Heliopolis (Jwnw, Iunu; , 'the Pillars'; ) was a major city of ancient Egypt. It was the capital of the 13th or Heliopolite Nome of Lower Egypt and a major religious centre. It is now located in Ayn Shams, a northeastern district of Cairo.
Heliopolis was one of the oldest cities of ancient Egypt, occupied since prehistoric Egypt. It greatly expanded under the Old and Middle Kingdoms but is today mostly destroyed, its temples and other buildings having been scavenged for the construction of medieval Cairo. Most information about the ancient city comes from surviving records.
The major surviving remnant of Heliopolis is the obelisk of the Temple of Ra-Atum erected by Senusret I of Dynasty XII. It still stands in its original position, now within Al-Masalla in El Matareya, Cairo. The high red granite obelisk weighs 120 tons (240,000 lbs) and is believed to be the oldest surviving obelisk in the world. Under Augustus, the Romans took the Obelisk of Montecitorio from Heliopolis to Rome, where it remains. The two smaller obelisks called Cleopatra's Needles, in London and New York, also came from the city.
Names
Heliopolis is the Latinised form of the Greek name Hēlioúpolis, meaning "City of the Sun". Helios, the personified and deified form of the sun, was identified by the Greeks with the native Egyptian gods Ra and Atum, whose principal cult was located in the city.
Its native name was ("The Pillars"), whose exact pronunciation is uncertain because ancient Egyptian recorded only consonantal values. Arabic : Iwan إيوان.
Its traditional Egyptological transcription is Iunu but it appears in biblical Hebrew as ʾŌn, and ʾĀwen. Some scholars to reconstruct its pronunciation in earlier Egyptian as *ʔa:wnu, perhaps from older /ja:wunaw/. Variant transcriptions include Awnu and Annu. The name survived as Coptic ŌN.
The city also appears in the Old Kingdom Pyramid Texts as the "House of Ra".
History
Ancient
In ancient Egypt, Heliopolis was a regional center from predynastic times.
It was principally notable as the cult center of the sun god Atum, who came to be identified with Ra and then Horus. The primary temple of the city was known as the Great House (or Per Aat, *Par ʻĀʼat) or House of Atum (or Per Atum, *Par-ʼAtāma; , Pithom). Its priests maintained that Atum or Ra was the first being, rising self-created from the primeval waters. A decline in the importance of Ra's cult during Dynasty V led to the development of the Ennead, a grouping of nine major Egyptian deities that placed the others in subordinate status to Ra–Atum. The high priests of Ra are not as well documented as those of other deities, although the high priests of Dynasty VI (BC) have been discovered and excavated.
During the Amarna Period of Dynasty XVIII, Pharaoh Akhenaten introduced a kind of henotheistic worship of Aten, the deified solar disc. As part of his construction projects, he built a Heliopolitan temple named "Elevating Aten" (or Wetjes Aten), whose stones can still be seen in some of the gates of Cairo's medieval city wall. The cult of the Mnevis bull, another embodiment of the Sun, had its altar here as well. The bulls' formal burial ground was situated north of the city.
The city is mentioned as being one of the places that was rebuilt by Hebrew slaves in the Greek Septuagint translation of the Bible (Exodus 1:11). The store-city Pithom in the same passage is, according to one theory, Heliopolis. Today, it is generally believed that Pithom is the archaeological site of either Tell el-Retabeh or Tell el-Maschuta.
Hellenistic
Alexander the Great, on his march from Pelusium to Memphis, halted at this city.
The temple of Ra was said to have been, to a special degree, a depository for royal records, and Herodotus states that the priests of Heliopolis were the best informed in matters of history of all the Egyptians. Heliopolis flourished as a seat of learning during the Greek period; the schools of philosophy and astronomy are claimed to have been frequented by Orpheus, Homer, Pythagoras, Plato, Solon, and other Greek philosophers. Ichonuphys was lecturing there in 308 BC, and the Greek mathematician Eudoxus, who was one of his pupils, learned from him the true length of the year and month, upon which he formed his octaeterid, or period of 8 years or 99 months. Ptolemy II had Manetho, the chief priest of Heliopolis, collect his history of the ancient kings of Egypt from its archives. The later Greek rulers, the Ptolemies, probably took little interest in their "father" Ra as Greeks were never much of sun worshipers and the Ptolemies favored the cult of Serapis, and Alexandria had eclipsed the learning of Heliopolis; thus with the withdrawal of royal favour Heliopolis quickly dwindled, and the students of native lore deserted it for other temples supported by a wealthy population of pious citizens. By the first century BC, in fact, Strabo found the temples deserted, and the town itself almost uninhabited, although priests were still present.
Heliopolis was well known to the ancient Greeks and Romans, being noted by most major geographers of the period, including Ptolemy, Herodotus, and others, down to the Byzantine geographer Stephanus of Byzantium.
Roman
In Roman Egypt, Heliopolis belonged to the province Augustamnica, causing it to appear as when it needed to be distinguished from Roman Heliopolis. Its population probably contained a considerable Arabian element. Many of the city's obelisks were removed to adorn more northern cities of the Delta and Rome. Two of these eventually became London's Cleopatra's Needle and its twin in New York's Central Park.
Islamic
During the Middle Ages, the growth of Fustat and Cairo only a few kilometres away caused its ruins to be massively scavenged for building materials, including for their city walls. The site became known as the "Eye of the Sun" (Ayn Shams) and ʻArab al-Ḥiṣn.
Legacy
The importance of the solar cult at Heliopolis is reflected in both ancient pagan and current monotheistic beliefs. Classical mythology held that the Egyptian bennu, renamed phoenix, brought the remains of its predecessor to the altar of the sun god at Heliopolis each time it was reborn. In the Hebrew Bible, Heliopolis is referenced directly and obliquely, usually in reference to its prominent pagan cult. In his prophesies against Egypt, Isaiah claimed the "City of the Sun" would be one of the five Egyptian cities to follow the Lord of Heaven's army and speak Hebrew. Jeremiah and Ezekiel mention the House or Temple of the Sun and Ôn, claiming Nebuchadnezzar II of the Neo-Babylonian Empire would shatter its obelisks and burn its temple and that its "young men of Folly" (Aven) would "fall by the sword".
The "Syrian Heliopolis" Baalbek has been claimed to have gained its solar cult from a priest colony emigrating from Egypt.
The Titular Episcopal See of Heliopolis in Augustamnica remains a titular see of both the Catholic Church and the Eastern Orthodox Church.
Present site
The ancient city is currently located about below the streets of the middle- and lower-class suburbs of Al-Matariyyah, Ain Shams, and Tel Al-Hisn in northern Cairo. The area is about west of the modern suburb which bears its name.
Some ancient city walls of crude brick can be seen in the fields, a few granite blocks bearing the name of Ramesses II remain, and the position of the great Temple of Ra-Atum is marked by the Al-Masalla obelisk. Archaeologists excavated some of its tombs in 2004. In 2017, parts of a colossal statue of Psamtik I were found and excavated.
Gallery
A selection of old maps showing Heliopolis are below:
See also
List of ancient Egyptian towns and cities
Other Heliopolises, particularly
Heliopolis, the 20th-century suburb of Cairo
Ilioupoli, the 20th-century suburb of Athens settled by Egyptian Greeks
Ancient Egyptian creation myths – in reference to the religious belief system of Iunu at Heliopolis
List of Egyptian dynasties – in reference to the reigns centered at Heliopolis
Benben
Notes
References
Citations
Bibliography
Allen, James P. 2001. "Heliopolis". In The Oxford Encyclopedia of Ancient Egypt, edited by Donald Bruce Redford. Vol. 2 of 3 vols. Oxford, New York, and Cairo: Oxford University Press and The American University in Cairo Press. 88–89
Bilolo, Mubabinge. 1986. Les cosmo-théologies philosophiques d'Héliopolis et d'Hermopolis. Essai de thématisation et de systématisation, (Academy of African Thought, Sect. I, vol. 2), Kinshasa–Munich 1987; new ed., Munich-Paris, 2004.
Reallexikon der Ägyptischen Religionsgeschichte - Hans Bonnet
The Routledge Dictionary of Egyptian Gods and Goddesses, George Hart
Redford, Donald Bruce. 1992. "Heliopolis". In The Anchor Bible Dictionary, edited by David Noel Freedman. Vol. 3 of 6 vols. New York: Doubleday. 122–123
External links
Obelisk of Psametik II from Heliopolis, removed and reerected by Augustus in Rome
Cities in ancient Egypt
Roman sites in Egypt
Archaeological sites in Egypt
Former populated places in Egypt
Hebrew Bible cities
Nile Delta
History of Cairo
Tells (archaeology)
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.