id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
5126989
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%20%D0%91%D1%8E%D1%80%D0%B3%D0%B5%D1%80
|
Вальтер Бюргер
|
Вальтер Бюргер (24 вересня 1877, Ліппштадт — 17 вересня 1967) — німецький залізничник, доктор права, оберфюрер СА. Кавалер Лицарського хреста Хреста Воєнних заслуг з мечами.
Біографія
З 1913 року служив в піхотному полку №15. Учасник Першої світової війни. З 1915 року — командир батальйону 231-го резервного полку. Після війни був членом Підпільного фронту. З 1928 року — начальник адміністративного відділу дирекції Імперської залізниці Мюнстера. З 1929 по травень 1945 року — президент дирекції Імперської залізниці Ганновера.
Звання
Урядовий асесор (1909)
Лейтенант резерву (1913)
Урядовий радник (1913)
Старший урядовий радник (1920)
Штурмфюрер СА (1933)
Оберфюрер СА (9 листопада 1944)
Нагороди
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Хрест «За військові заслуги» (Ліппе)
Королівський орден дому Гогенцоллернів, лицарський хрест з мечами
Нагрудний знак «За поранення» в сріблі (1918)
Почесний хрест ветерана війни з мечами (1934)
Хрест Воєнних заслуг 2-го і 1-го класу з мечами
Лицарський хрест Хреста Воєнних заслуг з мечами (7 грудня 1944)
Золотий партійний знак НСДАП
Посилання
Біографічні дані.
Німецькі військовики Першої світової війни
Члени НСДАП
Оберфюрери СА
Німецькі правники
Доктори права
Доктори наук Німеччини
Німецькі залізничники
Залізничники XX століття
|
653545
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%88%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%83%D0%B0
|
Розширення Галуа
|
Розширення Галуа — алгебричне розширення , що є нормальним і сепарабельним, тобто алгебричне розширення, для якого нерухоме поле групи автоморфізмів збігається з .
Важливість розширень Галуа полягає в тому, що для них існує група Галуа, й тому виконується основна теорема теорії Галуа.
Пов'язані визначення
Група автоморфізмів факторгрупи — це підгрупа групи , яка складається з тих автоморфізмів групи , що переводять елементи підмножини в себе.
Позначається .
Для розширення Галуа, група автоморфізмів називається групою Галуа та позначається чи .
Якщо група є абелевою, циклічною тощо, то розширення Галуа називається відповідно абелевим, циклічним тощо.
Властивості
За цих умов матиме найбільшу кількість автоморфізмів над , якщо — скінченне розширення:
кількість автоморфізмів дорівнює степеню розширення.
— поле розкладу многочлена з коефіцієнтами з .
Іноді розглядають групу Галуа для розширення , яке є сепарабельним, але необов'язково нормальним. В цьому випадку під групою Галуа розуміють групу , де — нормальне замикання , що містить (у скінченному випадку, коли сепарабельне розширення є простим для деякого α, що є коренем незвідного многочлена над . є полем розкладу цього многочлена).
Див. також
Абелеве розширення
Нормальне розширення
Сепарабельне розширення
Теорія Галуа
Література
Теорія Галуа
Теорія полів
|
11354359
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ernst%20P%C3%B5dder
|
Ernst Põdder
|
Ernst Põdder
Ernst-Johannes Põdder VR I/1 (10 February 1879 – 24 June 1932) was a famous Estonian military commander in the Estonian War of Independence.
In 1900 Põdder graduated from the Vilnius Military Academy. In the Russo-Japanese war he achieved the rank of Lieutenant, and in World War I became Polkovnik (Colonel). In July 1917 he joined the Estonian national units as commander of the 3rd and 1st Estonian regiments. In 1918 Põdder was promoted to the rank of Major General. During the German occupation of 1918, he was one of the main founders of the underground Defence League. At the beginning of the Estonian Liberation War, Põdder was Chief of Internal Security. On April 4, 1919, he became Commander of the 3rd Division, where his main achievement was a victory over the Baltische Landeswehr.
After the war, Põdder commanded the 3rd Division and, after 1921, the 2nd Division. He actively participated in defeating the 1924 coup attempt. In 1926 he became a permanent member of the war council, as well as an active organizer of scouting. Ernst Põdder was the only honorary member of the League of Liberators. Põdder was a recipient of the Latvian military Order of Lāčplēsis, 2nd class.
See also
Estonian War of Independence
Battle of Wenden
Freikorps in the Baltic
References
Kindralmajor Ernst Põdder
Ülo Kaevats et al. 2000. Eesti Entsüklopeedia 14. Tallinn: Eesti Entsüklopeediakirjastus,
1879 births
1932 deaths
Military personnel from Tartu
People from Kreis Dorpat
Members of the Vaps Movement
Estonian major generals
Imperial Russian Army officers
Russian military personnel of the Russo-Japanese War
Russian military personnel of World War I
Estonian military personnel of the Estonian War of Independence
Recipients of the Order of St. Vladimir, 4th class
Recipients of the Order of St. Anna, 2nd class
Recipients of the Order of St. Anna, 3rd class
Recipients of the Order of St. Anna, 4th class
Recipients of the Order of Saint Stanislaus (Russian), 2nd class
Recipients of the Order of Saint Stanislaus (Russian), 3rd class
Recipients of the Cross of Liberty (Estonia)
Recipients of the Military Order of the Cross of the Eagle, Class I
Recipients of the Order of Lāčplēsis, 2nd class
Recipients of the Order of Lāčplēsis, 3rd class
|
4351164
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D0%BE
|
Железно
|
Железно (Требнє) — поселення в общині Требнє, регіон Південно-Східна Словенія, Словенія
Железно (Жалець) — поселення в общині Жалець, Савинський регіон, Словенія
|
308429
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Паськівка (Полтавський район)
|
Паськівка (Полтавський район)
Паськівка — село в Україні, у Решетилівській міській громаді Полтавського району Полтавської області. Населення становить 18 осіб. До 2016 орган місцевого самоврядування — Пащенківська сільська рада.
Географія
Село Паськівка знаходиться на відстані 1,5 км від сіл Миколаївка та Яценки. Селом протікає пересихаючий струмок з загатою.
Історія
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 721-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Полтавської області», село увійшло до складу Решетилівської міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно - територіальної реформи та ліквідації Решетилівського району, село увійшло до складу новоутвореного Полтавського району Полтавської області.
Відомі люди
Христовий Микола Олексійович (1897-1937) народився у 1897 році в селі Паськівка Решетилівської волості (нині Решетилівський район на Полтавщині). Редактор газети "Боротьбист" - офіційного органу Полтавської губернської організації Української партії комуністів-боротьбистів. Розстріляний 1937 року як "брат отамана" Леонтія Христового.
Костогриз Віра Іванівна (народилася 02 травня 1944 року в селі Паськівка Решетилівського району) - учитель-методист, "Відмінник народної освіти УРСР" (1987). "Заслужений вчитель України" (1994).
Джерела
Ревегук В. Отамани Полтавського краю — борці за волю України. Нариси з історії. — Полтава: «Дивосвіт», 2011. - С.146-147.
Книга педагогічної слави України. Полтавська область. 2010. - С.378.
Посилання
Погода в селі Паськівка
Ревегук В. Отамани Полтавського краю — борці за волю України. Нариси з історії. — Полтава: «Дивосвіт», 2011. С.146-147.
Села Полтавської області
Населені пункти Полтавського району
|
1676742
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/XXX%20%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F
|
XXX століття
|
XXX століття — за григоріанським календарем проміжок часу між 1 січня 2901 і 31 грудня 3000. 30 століття є останнім століттям в третьому тисячолітті за григоріанським календарем.
Очікувані астрономічні події
У XXX столітті Землю очікує 253 сонячних затемнення.
До 3000 року різниця між григоріанським календарем і справжнім сонячним роком складе 1 день.
Згадки у масмедіа
Частина дій м/ф Футурама відбувається у кінці XXX століття.
Примітки
3-тє тисячоліття
Століття в майбутньому
|
4846739
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B8%20%28%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%8F%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Селищи (Семендяєвське сільське поселення)
|
Селищи (Семендяєвське сільське поселення)
Селищі — присілок в Калязінському районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 7 осіб. Входить до складу муніципального утворення Семендяєвське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входило до складу муніципального утворення Семендяєвське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Калязінського району
|
9495306
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beanibazar%20Upazila
|
Beanibazar Upazila
|
Beanibazar Upazila
Beanibazar is an upazila (sub-district) of Sylhet District in northeastern Bangladesh, part of the Sylhet Division. The area is the successor of the territory of Panchakhanda, formerly ruled by the aristocratic Pal family.
History
Beanibazar was part of the Kamarupa Kingdom in ancient times along with North Bengal and Mymensingh. The Nidhanpur copperplate inscription records a 7th-century land grant to 200 Brahmins near the Kushiyara River by King Bhaskaravarman.
The historic Panchakhanda pargana covered all of Beanibazar as well as surrounding areas. In the medieval period, the scarcely inhabited area of Panchakhanda was a feudal monarchy under Kalidas Pal and his descendants who assumed the title Raja. The ruins of the Pal royal palace and the large dighi (reservoir) that it sits beside were constructed by Kalidas's great-grandson, Varanasi Pal, in the 7th century BS (s CE). They can still be seen in Beanibazar today. The Pals significantly developed and cultivated Panchakhanda allowing the migration of groups such as the Mahimals (who were led by their two Sardars Raghai and Basai) into the area. Mahimals subsequently maintained a presence in the region into modern times. After the Conquest of Sylhet in 1303, Khwaja Adina Sufi - a disciple of Shah Jalal - migrated to what is now Adinabad in Charkhai (in Beanibazar) where he preached Islam to the local people. Three generations after Varanasi Pal, during the reign of Ramjivan Pal, Panchakhanda came under the suzerainty of the Sultan of Bengal. Pratapchandra Pal of this family converted to Islam and founded the Muslim branch of the Pal dynasty in the Baghprachanda Khan mouza.
The name Beanibazar is derived from the existing Bihani Bazaar ("Morning Market") which was founded by the local landowner Krishna Kishore Pal Chowdhury. On 29 December 1912, a cultivator in Nidhanpur village discovered what he thought was a clue to the location of a hidden treasure, during the process of building his buffalo shed. He took the plates to a local landholder who brought them to the attention of authorities in Silchar, thus rediscovering the Nidhanpur copperplate inscriptions.
On 18 May 1940, one of the five thanas of the Karimganj Mahakuma, Jolodhup, was planned to also be split into two – Beanibazar and Barlekha. Beanibazar was given to the Sylhet Mahakuma while Barlekha went to South Sylhet Mahakuma. The upazila was the headquarters of the Nankar Rebellion. Beanibazar became an upazila in 1983. In the 1990s, coins of a Sultan of Bengal by the name of Nasiruddin Ibrahim Shah (r. 1415/16 - 1416/17) were discovered in Beanibazar. In 2009, the Beanibazar Sporting Club and Beanibazar Cancer & General Hospital were founded.
Geography
Beanibazar is located at . It has a total area of 253.24 km2. It is bordered by Golapganj Upazila to the west, Kanaighat Upazila to the north, Zakiganj Upazila and the Indian state of Assam to the east, and Barlekha Upazila to the south.
Sheola Sutarkandi International Border Crossing
Sheola-Sutarkandi International Border Crossing on Bangladesh–India border on Karimganj-Beanibazar route is in Karimganj district of the Indian state of Assam. Famous for having an International trade centre, Sutarkandi is an international border of India and Bangladesh. Through this space, export of fruits, silicon and coal is done. The place is situated in the district of Karimganj, Assam. It is located 14 km away from Karimganj and contains principal custom check post for the trade flow. Two national highway runs through Sutarkandi that is National Highway 151 (old) and National Highway 7 (new) which is 45 km from the border of Sylhet town of Bangladesh.
Demographics
According to the 2011 Bangladesh census, Beanibazar Upazila had 42,119 households and a population of 253,616. 63,055 (24.86%) were under 10 years of age. Beanibazar had a literacy rate (age 7 and over) of 59.69%, compared to the national average of 51.8%, and a sex ratio of 1046 females per 1000 males. 42,030 (16.57%) lived in urban areas.
Administration
Beanibazar Upazila is divided into Beanibazar Municipality and ten union parishads: Alinagar, Charkhai, Dubag, Kurarbazar, Lauta, Mathiura, Mullapur, Muria, Sheola, and Tilpara. The union parishads are subdivided into 132 mauzas and 174 villages.
Beanibazar Municipality is subdivided into 9 wards and 37 mahallas.
Pourashava: Dashgram, Khasharipara, Sreedhora, Nobang, Kashba, Pondit Para, Supatala, Noyagram, Fothepur, Khasha
Alinagar: Raykhail, Rajapur, Chandgram, Nij Muhammadpur, Kadimolik, Konkalosh, Khasha, Kholagram, Uzandaki, Hatim Khani, Korgram, Dudair Paton, Chondor pur, Uttarbhag Nowagram, Beani bazar, Tikorpara, Uttar Bhag, Routh Bhag, Nosir Khani
Charkhai: Duttagram, Agiram, Bilua, Deulgram, Bagbari, Dahal, Gulaghat, Sachan, Shafachak, Torongo, Jalalnagar, Adinabad, Mondergram, Koskot Khan
Dubag: Kharavora, Gozukata, Goilapur, Charia, Mewa, Ejra, Panjipuri, Moyakhali, Dubag, Sylhetipara, Bangalhuda, Noya Dubag, Chokorbondo, Shutarkandi, Kunagam, Borogram
5 No. Kurar Bazar: Aaqakhazana, Govindasree, Angura Muhammadpur, Deulgram, Angura Falokuna, North Aaqakhazana (Lamligram), Lawjary, Goror Band, Khashir Band, Khashir Naam Nagar, Khashir Band Haati Tila, Arij Khan Tila, Sharak Bhangni, Angarjur, Malarghaon
Lauta: Phariabohor, Kalibahar, Jaldhup, Baurbag, Kalaiura, Baraigram, Gultikar, Bahadurpur, Baghprachanda Khan, Tikarpara, Nandirpal, Gangpar, Gojarai, Astoshangon, Hijlor Tuk, Kanli
Mathiura: Dudbokshi, Raibashi, Shutarkandi, Sheklal, Poschim Par, Poroshpal, Uttar Par, Purbo Par, Doaka, Nalbohor, Kandigram, Kolagram, Arengabad, Minarai, Bej Gram.
Mullapur: Abdullapur, Pathon, Huknia Moholla, Nidhanpur, Lama Nidhanpur, Usphara, Barigram, Chandagram, Matikata, Kashatul, Lushaitola, Sopatola
Muria: Chhotadesh, Fengram, Bagon, Kunagram, Abhongi, Ashtogori, Borodesh, Barudha, Maijkapon, Chandagram, Noagaon, Ghungadia, Moirangon, Sharoper, Tajpur, Takaikuna, Noagram
Sheola: Balinga, Kakordia, Teradol, Shaleswar, Ghorua, Charaboi, Daudpur
Tilpara: Dasura, Sodorpur, Matizura, Holimpur, Gangukul, Kamarkhandi, Tuka Voraut, Shaneshor, Bibiray, Rojob, Debarai, Kangkul, Pirerchok, Dokkin Dsura
Upazila Chairmen
News papers
Beanibazar Times
Beanibazar News24
The weekly Beanibazar Barta
Notable people
Athar Ali Bengali, 20th-century politician and Islamic scholar
Ashab Uddin, former major general and ambassador
Khan Bahadur Dr. Moulvi Muraqib Ali Khan, British Indian Civil Service First Class Gazetted Veterinary Surgeon.
Tawfiq-e-Elahi Chowdhury, energy advisor to the Prime Minister of Bangladesh
Hansen Clarke, American former congressman
Govinda Chandra Dev, philosopher and lecturer
Lenin Gani, sports journalist
Helal Khan, film actor
Iftakar Chowdhury, film director
Hasina Momtaz, former press officer for the Mayor of London
Nurul Islam Nahid, former Minister of Education in Bangladesh
Zia Uddin, president of Jamiat Ulema-e-Islam Bangladesh
Pal family, aristocratic landowning family
See also
Nidhanpur copperplate inscription
Upazilas of Bangladesh
References
Upazilas of Sylhet District
|
16751883
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jelovec%2C%20Maribor
|
Jelovec, Maribor
|
Jelovec, Maribor
Jelovec (or or ) is a settlement on the left bank of the Drava River west of Maribor in northeastern Slovenia. It belongs to the City Municipality of Maribor.
References
External links
Jelovec on Geopedia
Populated places in the City Municipality of Maribor
|
1288077
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%201963%29
|
Ворон (фільм, 1963)
|
Ворон (фільм, 1963)
Ворон — американський кінофільм режисера Роджера Кормана із Вінсентом Прайсом, Петером Лорре та Борисом Карлоффом у головних ролях. Сюжет кінофільму віддалено базується на поемі «Ворон» Едгара Аллана По. Прем'єра кінофільму відбулася 25 січня 1963 року.
Сюжет
Події відбуваються в 15 столітті. Еразмус Крейвен сидить за книжками у своєму палаці та звертається до своєї дружини Ленори, що померла два роки тому. Раптом чує стукіт за вікном — у кімнату влітає великий чорний крук. Чоловік питає в нього — чи не є він посланцем потойбіччя і чи не розповість він про Ленору. Крук відповідає, що він не провидець, проте не відмовиться від вина. За допомогою крові кажана, мотузки з шиї самогубця, желе з павуків, волосся мертвяка хазяїн помешкання має повернути своєму гостю людську подобу. Після першої спроби він бачить перед собою Адольфуса Бедлоу, в якого, на жаль, лишилися крила замість рук. Оскільки в запасниках волосся мертвяка більше нема, Еразмус прямує до родинного склепу, аби позичити волосся в свого батька, який помер близько двадцяти років тому. Та старий Крейвен піднімається в могили й попереджає сина про небезпеку.
Коли Бедлоу бачить портрет Ленори, він запевняє, що бачив її живою в палаці лихого Скарабуса, який і перетворив його на крука. Вчотирьох (разом із донькою Крейвена та сином Бедло) вони вирушають до Скарабуса.
Виявилося, що Скарабус спеціально за допомогою Бедло заманив Крейвена до свого палацу, щоб усунути конкурента по магічним силам. Ленор справді жива — вона залишила Крейвена заради грошей Скарабуса. Нарешті, Скарабус і Крейвен зустрічаються в битві, Крейвен перемагає й карає лихого чаклуна.
У головних ролях
Вінсент Прайс — Еразмус Крейвен;
Петер Лорре — Адольфус Бедло;
Борис Карлофф — Скарабус;
Хейзел Корт — Ленор;
Олів Старгесс — Естель Крейвен;
Джек Ніколсон — Рексфорд Бедло;
Примітки
Джерела
Кінофільм на Internet Movie Database
Річард Метісон
Фільми жахів США
Фільми США 1963
Готичні фільми жаху
Фільми, дія яких відбувається в XV столітті
Фільми англійською мовою
Фільми, адаптовані як комікси
Фільми Роджера Кормана
Фільми American International Pictures
|
2495946
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/GOLGA4
|
GOLGA4
|
GOLGA4 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 3-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 2 230 амінокислот, а молекулярна маса — 261 140.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах як поліморфізм, альтернативний сплайсинг.
Локалізований у цитоплазмі, мембрані, апараті гольджі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 3
Некатегоризовані білки
|
2811232
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D2%91%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Хоронґвиці
|
Хоронґвиці — село в Польщі, у гміні Ємельно Ґуровського повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Лешненського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ґуровського повіту
|
1308868
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%96-%D0%B5%D1%88%D1%83
|
Абі-ешу
|
Абі-ешу (A-bi-ši або E-bi-šum) — цар Вавилона, правив приблизно у 1712-1684 до н. е., з I Вавилонської (аморейської) династії. Син царя Самсу-ілуна.
У 1711 до н. е. скориставшись смертю Самсу-ілуна, Еламський цар Кутір-Нуххунте I напав на Межиріччя та вивіз у Сузи багату здобич, зокрема статую месопотамської богині родючості і перемоги Нанайї. В Месопотамію її повернув тільки ассирійський цар Ашшурбаніпал через багато років в 646 до н. е..
Взагалі про час його правління мало що відомо. Відомо про очищення та оновлення каналів і спорудження на них нових містечок, про звичайні піднесення в храми, проголошення «справедливості» і т. д.
Продовжував вести війну з царем Примор'я Іліманом, що знаходяться в союзі з Еламом, але безрезультатно. Згадується також війна з каситами. Але абсолютно неможливо вказати на яку територію поширювалася влада Абі-ешу.
Правив Абі-ешу 28 років.
Джерела
Список датувальних формул Абі-ешу
Вавилонські царі
XVII століття до н. е.
|
2593763
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%20%D0%A7%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%96%D0%BD%D1%96
|
Альберто Чивідіні
|
Альберто Чивідіні (23 лютого 1907, Тукуман — 31 жовтня 1961, Буенос-Айрес) — аргентинський футболіст, що грав на позиції захисника.
Виступав, зокрема, за клуб «Сан-Лоренсо», а також національну збірну Аргентини, у складі якої 1930 року був учасником першого чемпіонату світу.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1928 року виступами за команду клубу «Сентраль Норте», в якій провів один сезон.
Протягом 1929—1930 років захищав кольори команди клубу «Естудьянтіл Портеньйо».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Сан-Лоренсо», до складу якого приєднався 1933 року. Відіграв за команду з Буенос-Айреса наступні п'ять сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Сан-Лоренсо», був основним гравцем захисту команди.
Завершив ігрову кар'єру 1938 року у клубі «Естудьянтіл Портеньйо», у складі якого вже виступав раніше.
Помер 31 жовтня 1961 року на 55-му році життя у Буенос-Айресі.
Виступи за збірну
1928 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Аргентини. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 3 роки, провів у формі головної команди країни 3 матчі.
У складі збірної ставав переможцем домашнього для аргентинців Чемпіонату Південної Америки 1929 року, а також учасником першого чемпіонату світу, що проходив 1930 року в Уругваї, де разом з командою здобув «срібло». На цьому мундіалі взяв участь в одній грі — виграному з рахунком 6:3 матчі проти збірної Мексики.
Титули і досягнення
Віце-чемпіон світу: 1930
Чемпіон Південної Америки: 1929
Посилання
Аргентинські футболісти
Гравці збірної Аргентини з футболу
Гравці чемпіонату Південної Америки з футболу 1929
Гравці чемпіонату світу з футболу 1930
Футболісти «Естудьянтіл Портеньйо»
Футболісти «Сан-Лоренсо»
Померли в Буенос-Айресі
|
2456252
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Візитація
|
Візитація (огляд) — багатозначне поняття:
Візитація — назва практики ревізії і інспекції церковного майна в країнах з католицьким віросповіданням XIII-XIX століть.
Візитація — право військових кораблів на зупинку і перевірку документів у торгових суден у відкритому морі
|
2294038
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%D0%AF%D0%BD%D0%B3%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D0%B4%20%D0%9A%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%80
|
Белтон Янгблад Купер
|
Белтон Янгблад Купер (4 жовтня 1917 року, Хантсвілл, штат Алабама — 26 травня 2007, Бірмінгем, штат Алабама) — американський військовий мемуарист.
Під час Другої світової війни — офіцер зв'язку Третьої бронетанкової дивізії США, учасник боїв у Франції. Після війни закінчив Мічиганський університет, працював морським інженером, очолював комісію з освіти Товариства інженерів Алабами.
Знаний книгою спогадів «Смертельні пастки. Виживання американської бронетанкової дивізії у Другій світовій війні» (1998), що не тільки є живою та цікавою розповіддю про будні американських солдатів, а й розбирає недоліки та переваги американської та німецької військової техніки часів Другої світової війни.
Посилання
Некролог з Birmingham News (Alabama)
Мемуаристи США
|
4171117
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BF%27%D1%8F%D1%85%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%91%D1%94%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Реп'яхівка (Бєлгородська область)
|
Реп'яхівка (Бєлгородська область)
Реп'яхівка — село у Красноярузькому районі Бєлгородської області Російської Федерації.
Населення становить 777 осіб. Входить до складу муніципального утворення Реп’яховське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у східній частині української суцільної етнічної території — східній Слобожанщині.
Згідно із законом від 20 грудня 2004 року № 159 від 20 грудня 2004 року органом місцевого самоврядування є Реп’яховське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Красноярузького району
Села Бєлгородської області
|
1733146
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%20%D0%87%D0%BD%D1%86%D0%B7%D1%8E
|
Ма Їнцзю
|
Ма Їнцзю (нар. 13 липня 1950) — президент Китайської Республіки (Тайвань) з 20 травня 2008, голова партії Гоміндан з 17 жовтня 2009.
Життєпис
Народився в Гонконзі, рік по тому його родина переїхала на Тайвань. Закінчив юридичний факультет Тайванського національного університету в 1972, здобувши ступінь бакалавра права. Продовжив навчання в США, закінчив Нью-Йоркський університет та Гарвардський університет. Ма Їнцзю захистив свою докторську дисертацію (у Гарварді — Harvard Law School) з юридичних аспектів суверенітету Китайської Республіки над островами Дяоюйтай. Ма часто критикував уряд за його політику відносно суверенітету цих островів. Працював на біржі Волл-стріт.
У 1981 одружився з Христиною Чжоу (Чжоу Мейцін), у подружжя дві дочки.
У 1984 став помічником та перекладачем президента Цзян Цзін-го. Вступив в партію Гоміндан. Міністр юстиції в 1993—1996, міністр без портфеля в 1996-1997.
Був заступником генерального секретаря партії Гоміндан з 1984 по 1988. З 1988 в уряді, голова урядової Комісії з досліджень, розробок та експертних оцінок при Виконавчому Юані Китайської республіки в 1988—1991. Також протягом деякого часу, в 1991—1993, працював заступником голови Ради у справах материкового Китаю, організації на рівні уряду, яка відповідає за відносини між двома берегами Тайванської протоки.
У 1993 президент Китайської Республіки Лі Ден Хуей призначив Ма міністром юстиції. Ма пішов з цього поста в 1996. Після невеликого періоду часу на посаді міністра без портфеля, Ма Їнцзю повернувся в наукові кола.
У 1998 Гоміндан вибрав Ма Їнцзю кандидатом на пост мера Тайбея. Ма мав кинути виклик тодішньому міському голові столиці Тайваню Чень Шуйбяню з опозиційної демократичної прогресивної партії, який намагався переобратися на цей пост.
Попри високі рейтинги Ченя (понад 80 %), Чень Шуйбянь програв ті вибори, і Ма був обраний мером столиці. На президентських виборах 2000, Ма залишався вірний Гоміндану й підтримав кандидата від цієї партії Лянь Чжаня, віддавши йому перевагу перед Джеймсом Суном, що до того часу відійшов від партії та брав участь у президентських перегонах як незалежний кандидат.
У грудні 2002 став провідною політичною фігурою в рядах Гоміндану після того, як він з легкістю був переобраний на пост мера Тайбею — за нього тоді проголосували 64 відсотки тайбейських виборців, в той час, як його суперник від ДПП Лі Їн'юань отримав лише 36 відсотків голосів.
Як мер Тайбею Ма нерідко конфліктував з центральним урядом через такі проблеми, як рівень медичного страхування та контроль за поставками води під час посухи.
Серед його заслуг та ініціатив на посаді столичного міського голови можна назвати зміни в написанні назв вулиць столиці, ліній та станцій метро.
Ма висловлював помірну підтримку ідеї поступового об'єднання з материковим Китаєм та заявляв про неприйнятність незалежності Тайваню.
У 2004 виступив проти референдуму (про відносини з КНР), який був широко розкритикований в США та КНР. Проте його незгода з Законом проти відділення, прийнятим в КНР (хоча інші лідери Гоміндану зберігали мовчання з цього приводу), призвело до того, що йому в 2005 було заборонено відвідувати Гонконг, де він збирався виступити з низкою публічних промов.
Академічне, викладацьке минуле Ма допомогло йому здобути імідж чесного і неупередженого технократа. Ма також вважається харизматичною фігурою і має популярність у жінок і молоді.
В останні роки Ма Їнцзю дедалі частіше використовував місцевий тайванський діалект під час виступів, у своїх публічних промовах.
Під керівництвом Ма Їнцзю Гоміндан здобув переконливу перемогу на виборах 3 грудня 2003. Того ж дня він пішов з посади голови Гоміндану. Він також оголосив про свій намір балотуватися на президентських виборах 2008. Згодом він став офіційним кандидатом від Гоміндану на цих президентських виборах.
Ма очолював тайванські делегації, які відвідали Індію та Сінгапур у червні 2007. Метою цих візитів були двосторонні обміни та переговори про поліпшення двосторонніх відносин. Крім того, ці поїздки підняли міжнародний авторитет Ма й збагатили його досвід напередодні виборів 2008.
Кандидатом у віцепрезиденти на цих виборах став колишній прем'єр-міністр Вінсент Сю. Вінсент Сю був також кандидатом на цей пост і на виборах 2000, разом із кандидатом від Гоміндану Лянь Чжанем.
На президентських виборах 22 березня 2008 Ма Їнцзю офіційно переміг, набравши понад 58 відсотків голосів. Тим самим він поклав кінець 8-річному правлінню демократичної прогресивної партії. За Ма проголосувало понад 7,6 млн виборців, в той час, як за його опонента від ДПП — лише 5,4 млн осіб.
Переконлива перемога Ма на президентських виборах дала йому політичний мандат провести зміни та реформи, обіцяні ним в його передвиборчій програмі: в першу чергу економічні реформи і поліпшення відносин з материковим Китаєм.
Приведений до присяги та вступив на посаду 20 травня 2008. Церемонія інавгурації нового президента відбулася на тайбейському стадіоні «Taipei arena».
Згідно з опитуванням 1027 дорослих жителів Тайваню, проведеним у червні 2008 телекомпанією TVBS, президент Ма отримав підтримку 41 відсотки респондентів; 37 відсотків дали негативну відповідь (опитування було проведено за підсумками першого місяця президентства Ма). Більшість опитаних також висловили оптимізм щодо політики, що проводиться Ма Їнцзю.
12 серпня 2008 вирушив у своє перше закордонне турне як президент. Цей офіційний візит ставив метою поліпшити відносини з латиноамериканськими союзниками Тайваню. Він був присутній на інавгурації президента Домініканської Республіки Леонеля Фернандеса та президента Парагваю Фернандо Луго. Він також зробив зупинку в Панамі й зустрічався з президентом країни Мартіном Торріхосом. В рамках цього турне президент Ма зробив короткочасні зупинки в Лос-Анджелесі і Сан-Франциско, США. Під час поїздки президента Ма Їнцзю супроводжувала делегація, до складу якої входила 81 людина.
Обрання Ма Їнцзю президентом Тайваню сприяло швидкому поліпшенню відносин між Тайванем і материковим Китаєм. З ініціативи Ма було вперше встановлено пряме чартерне авіасполучення між Тайванем і Китаєм, Тайвань був відкритий для туристів з КНР, були ослаблені обмеження на тайванські інвестиції в китайську економіку, і вжиті заходи, які можуть дозволити інвестором з КНР купувати активи тайванських компаній.
Одна з важливих передвиборних обіцянок Ма в області економіки — це так званий «план 633», який передбачає економічне зростання на 6 відсотків, рівень безробіття нижче 3 відсотків та доходи на душу населення у розмірі понад 30 тисяч доларів США.
У лютому 2006, під час візиту до Європи, заявив, що хоча він та його партія Гоміндан підтримують поступове об'єднання з Китаєм, проте, Гоміндан шанує думку громадян Тайваню, і він розуміє, що деякі з них вибирають незалежність. А в інтерв'ю «Newsweek International» в грудні 2005 заявив, що «для нашої партії кінцева мета об'єднання, але у нас немає часових рамок».
У відносинах з Китаєм запропонував політику «п'яти „так“». Він також неодноразово підкреслював, що Гоміндан продовжує виступати за статус-кво, а також, що його партія підтримує політику єдиного Китаю.
Але 17 березня 2008 погрожував бойкотувати Пекінську Олімпіаду в разі обрання президентом, якщо заворушення в Тибеті вийдуть з-під контролю.
23 березня 2008, на наступний день після свого обрання президентом, заявив, що у нього немає найближчих планів відвідати материковий Китай, і що він буде виконувати свою передвиборчу обіцянку — продовжувати працювати над поліпшенням відносин з КНР — встановлювати пряме чартерне авіасполучення між Тайванем і Китаєм, все більше відкривати Тайвань для туристів з КНР, послаблювати обмеження на тайванські інвестиції в китайську економіку.
Ма Їнцзю неодноразово заявляв, що основою для конструктивного діалогу та обміну між Тайванем і КНР повинен залишатися «консенсус 1992».
12 квітня 2008 новообраний віцепрезидент Вінсент Сю зустрівся з головою КНР Ху Цзіньтао на форумі в Боао, на китайському острові Хайнань.
14 січня 2012 офіційно переміг на нових президентських виборах. Ма Їнцзю отримав 51,6 % голосів, за нього проголосували 6,89 млн виборців.
20 квітня 2016 року Ма Їнцзю зазнав поразки на президентських виборах. Новим президентом стала Цай Інвень.
Нагороди
Орден Центральноамериканського парламенту (3 червня 2008)
Велика стрічка ордена Кетцаля (8 жовтня 2008)
Орден Белізу (28 травня 2009)
Зірка Соломонових Островів (24 березня 2010)
Велика стрічка ордена Мануеля Амадора Герреро (22 жовтня 2010)
Великий хрест ордена Франсіско Морасана (16 листопада 2010)
Орден Сент-Крістофер і Невіс (10 березня 2011)
Великий хрест Національного ордену (8 квітня 2012)
Великий командор ордена Республіки Гамбія (11 квітня 2012)
Орден Лева (15 квітня 2012)
Примітки
Посилання
Офіційний сайт президента
Офіційний сайт Ма Їнцзю (трад. китайський)
Эхо Москвы: 48 минут: Ма Инцзю, новый президент Тайваня
Кавалери ордена Кетцаля
Випускники Гарвардського університету
Кавалери ордена Белізу
Нагороджені Зіркою Соломонових Островів
Кавалери ордена Мануеля Амадора Герреро
Гонконгські емігранти до Тайваню
Мери Тайбея
|
49032346
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Soviet%20submarine%20K-3%20%281938%29
|
Soviet submarine K-3 (1938)
|
Soviet submarine K-3 (1938)
Soviet submarine K-3 was a K-class submarine of the Soviet Navy during World War II.
Operational history
At first located in the Baltic Sea, she was relocated to the Northern Fleet on 8 November 1941. She engaged enemy shipping with torpedoes, with gunfire, and as a minelayer.
On 3 December 1941, after a failed torpedo attack, K-3 was damaged by depth charges from the German submarine chasers UJ-1403, UJ-1416, and UJ-1708. K-3 was forced to surface and engaged in a gun battle the three attacking units, sinking UJ-1708 and forcing the other two ships to withdraw.
Loss
K-3 was sunk on 21 March 1943 by depth charges from the German submarine chasers UJ-1102, UJ-1106, and UJ-1111.
K-3 is the fifteenth-highest-scoring Soviet submarine (not counting ships sunk by mines she laid), with 9,048 GRT sunk.
References
1938 ships
Ships built in the Soviet Union
Soviet K-class submarines
World War II submarines of the Soviet Union
Maritime incidents in December 1941
Maritime incidents in March 1943
Lost submarines of the Soviet Union
Submarines sunk by German warships
|
3428918
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BE%20%D0%9B%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96
|
Густаво Ломбарді
|
Густаво Ломбарді (10 вересня 1975, Росаріо) — аргентинський футболіст, що грав на позиції захисника, флангового півзахисника.
Виступав, зокрема, за «Рівер Плейт», а також національну збірну Аргентини.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1994 року виступами за команду клубу «Рівер Плейт», в якій провів три сезони, взявши участь у 35 матчах чемпіонату. За цей час двічі виборював титул чемпіона Аргентини, а 1996 року став з командою володарем Кубка Лібертадорес.
1997 року відправився до Європи, де виступав у іспанській «Саламанці» та англійському «Мідлсбро». Так і не загравши за жодну з цих команд, 1999 року він повернувся у «Рівер Плейт». Цього разу відіграв за команду з Буенос-Айреса наступні три роки своєї ігрової кар'єри. За цей час додав до переліку своїх трофеїв ще два титули чемпіона Аргентини.
2002 року вдруге спробував закріпитись у Європі, ставши гравцем іспанського «Алавеса», втім і цього разу йому це не вдалось. В результаті він вирішив завершити кар'єру у віці лише 27 років з мотиваційних причин. У той час він прокоментував в інтерв'ю: «Більшість професіоналів люблять футбол і ставлять його вище за все. Я цього не роблю. Мені це сподобалось, але це було не найважливіше в моєму житті. Мені довелося пережити багато важливіших речей. Це породило протиріччя і мене дуже турбувало. Я почав відчувати неприйняття».
Виступи за збірні
1991 року дебютував у складі юнацької збірної Аргентини (U-17), загалом на юнацькому рівні взяв участь у 6 іграх.
1995 року залучався до складу молодіжної збірної Аргентини, разом з якою брав участь у молодіжному чемпіонаті світу 1995 року в Катарі і здобув золоті нагороди. Всього на молодіжному рівні зіграв у 6 офіційних матчах.
1997 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Аргентини і провів того року у її формі 2 матчі.
Титули і досягнення
Чемпіон Аргентини (5):
«Рівер Плейт»: Апертура 1994, Апертура 1996, Клаусура 1997, Апертура 1999, Клаусура 2000
Володар Кубка Лібертадорес (1):
«Рівер Плейт»: 1996
Чемпіон світу (U-20): 1995
Примітки
Посилання
аргентинські футболісти
Гравці молодіжної збірної Аргентини з футболу
Гравці збірної Аргентини з футболу
Футболісти «Рівер Плейта»
Футболісти «Саламанки»
Футболісти «Мідлсбро»
Футболісти «Алавеса»
аргентинські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Іспанії
Футбольні легіонери в Англії
Уродженці Росаріо
Спортсмени Росаріо
|
3466711
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B3%D1%83%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лагутін Борис Миколайович
|
Лагутін Борис Миколайович
Борис Миколайович Лагутін (24 червня 1938, Москва, СРСР — 4 вересня 2022) — радянський боксер, дворазовий олімпійський чемпіон (1964 та 1968 роки), бронзовий призер (1960 рік) Олімпійських ігор, дворазовий чемпіон Європи.
Аматорська кар'єра
Олімпійські ігри 1960
1/8 фіналу. Переміг Алхасана Брімаха (Гана) KO
1/4 фіналу. Переміг Джона Буковські (Австралія) KO
1/2 фіналу. Програв Вілберту Макклуру (США) 2-3
Олімпійські ігри 1964
1/16 фіналу. Переміг Пола Гоха (Німеччина) 5-0
1/8 фіналу. Переміг Хосе Херіно (Аргентина) DSQ
1/4 фіналу. Переміг Еді Девіса (Гана)
1/2 фіналу. Переміг Йозефа Гресяка (Польща) 4-1
Фінал. Переміг Жозефа Гонсалеса (Франція) 4-1
Олімпійські ігри 1968
1/16 фіналу. Переміг Мойзеса Фаярдо (Іспанія) KO
1/8 фіналу. Переміг Саеда Ель-Нахеса (Єгипет) RSC
1/4 фіналу. Переміг Іоана Ковача (Румунія) 5-0
1/2 фіналу. Переміг Гюнтера Майєра (Німеччина) 4-1
Фінал. Роландо Гарбея (Куба) 5-0
Посилання
Радянські боксери
Радянські олімпійські чемпіони
Радянські бронзові олімпійські медалісти
Боксери на літніх Олімпійських іграх 1960
Боксери на літніх Олімпійських іграх 1964
Боксери на літніх Олімпійських іграх 1968
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1964
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1968
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1960
Боксери першої середньої ваги
Уродженці Москви
|
1703619
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%B3%D1%80%D0%B0%29
|
Аркада (гра)
|
Аркада (гра)
Аркада — поширений в індустрії відеоігор термін, що позначає ігри з навмисно примітивним ігровим процесом. Деякі ресурси про відеоігри виділяють їх як окремий жанр і зараховують до них платформери.
У світовій практиці, аркадами називаються ігри для аркадних ігрових автоматів. Це вважається не окремим жанром ігор, а ігровим напрямком. Відеогра називається «аркадною» в тому випадку, якщо вона прямо портована з автомата або ж схожа по концепції з іграми для автоматів. Наприклад, до аркадних ігор належать всі проекти жанрів «файтинг» (fighting), частина ігор жанру «гонки» (racing), частина ігор жанру «шутер» (shooter). До них ніколи не належать рольові ігри, симулятори (крім так званих «Танцювальних симуляторів»), стратегії.
Найчастіше аркадах безпосередньо протиставляються симулятори. Наприклад, якщо мова йде про жанр «перегонів», то окремі його представники можуть бути «аркадами», «симуляторами», або (найчастіше) чимось середнім. Гонки Need for Speed (крім Porsche, ProStreet, серії Shift) — типовий приклад аркад, в той час як GTR — симулятор.
Аркади в традиційному сенсі цього слова практично не виходять на ПК (одне з виключень — Guilty Gear XX), звідси та плутанина в термінології. Найбільше аркадні ігри поширені на ігрових приставках (в тому числі і портативних) і, зрозуміло, аркадних автоматах.
Перші аркадні ігри
Перші ігрові автомати працювали після вкидання монет або жетонів. Найбільш ранні аркадні автомати використовували механічний рахунок, і лише 1970 з'явився електронний. Першою аркадною грою цього типу була , розроблена в 1971 році. Гра дебютувала в Стенфордському університеті але ніколи не використовувалась на комерційній основі. У тому ж році з'явився перша комерційна гра , але гру було важко зрозуміти.
Види аркад
Не слід їх плутати з іграми для аркадних ігрових автоматів.
Аркадні гонки
Аркадні гонки характеризуються вкрай примітивним і до межі спрощеним геймплеем, які не мають нічого спільного з реальністю, управлінням і поведінкою автомобілів.
Класичні аркади
Суть класичних аркад пояснити досить складно. Зазвичай головною метою є проходження рівня за максимально короткий проміжок часу, збір всіх бонусів на рівні та отримання максимальної кількості очок. Сюди ж можна віднести різноманітні ігри типу (Arkanoid) і Пінбол.
Pac-Man
Digger
Battle City
Qix
Xonix
Бійки, боротьба
У бійках два персонажа б'ються на арені, застосовуючи різні удари, кидки та комбінації. Характеризується великою кількістю персонажів (бійців) і ударів (іноді понад сто для кожного персонажа). Жанр не популярній на PC через орієнтацію на спільну гру, а на клавіатурі досить проблематично одночасно грати вдвох. Проте добре розвинений на ігрових приставках. За деякими іграм цього жанру навіть проводяться світові чемпіонати. Найчастіше в деяких іграх на арені можуть зійтися і чотири противника одночасно, наприклад в . Для управління в таких іграх рекомендується геймпад.
Mortal Kombat
Street Fighter
Tekken
Guilty Gear
Платформери
Поняття платформерів прийшло з ігрових приставок (консолей). Саме там цей жанр найпопулярніший. Основним завданням гравця є подолання перешкод (ям, шипів, ворогів і т. д.) за допомогою стрибків. Найчастіше доводиться стрибати по абстрактно розставленим в повітрі «паличкам» (т. з. платформам), звідси і пішла назва жанру.
Mega Man
Super Mario Bros
Sonic the Hedgehog
Disney's Aladdin
Captain Claw
I wanna be the guy
Super Meat Boy
Jazz Jackrabbit
Shoot'em up
У shoot 'em up гравцеві пропонується знищувати ворогів та збирати бонуси, які з'являються на екрані, щодо аркадних ігор, зазвичай з постійною прокруткою рівня в одному напрямі. По напрямку руху розрізняють вертикальні (знизу вгору) і горизонтальні (зліва направо) скролери. Жанр був дуже популярний в середині 90-х років, у 2000—2010-ті скролери практично не випускаються. Із сучасних ігор цього жанру можна відзначити Jets'n'Guns і серію Touhou, приклади інших ігор:
AirStrike 3D
DemonStar
KaiJin
Sea Dragon
Віртуальний тир
Віртуальний тир зародився на ігрових автоматах, згодом перейшов на інші ігрові платформи, включаючи ПК. Ігровий процес представляє відстріл ворогів котрі несподівано з'являються, але на відміну від екшенів ми не можемо керувати рухом гравця або камерою, всю гру ми ніби їдемо по «рейках». У зв'язку з цим іноді роблять відеотіри, тобто всю гру знімають на відеокамеру, в певних місцях підставляючи різні варіанти відео уривків. Також «віртуальним тиром» сучасні гравці іноді жартома називають одноманітні і прості за складністю шутери (наприклад, «Soldier of fortune 3: Payback»).
Mad Dog McGee
Серія House of the Dead
Інші аркади
Ігровий процес в них підпадає під визначення «аркади», вони, як правило, дуже динамічні, а метою в них є збір всіх бонусів або набір максимально можливої кількості очок. Однак від представників інших різновидів цього жанру їх зазвичай відрізняють будь оригінальні знахідки розробників, що не дозволяють приписати ці ігри до однієї з перерахованих вище категорій.
Elasto Mania
Джерела
Donovan Tristan. Replay: The History of Video Games. Yellow Ant, 2010. 516 p.
Жанри відеоігор
|
4318008
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%B4%20%D0%86%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B3%D1%96%D0%BC%20%D0%95%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%B0%D1%94%D0%B4
|
Мохамед Ібрагім Ельсаєд
|
Мохамед Ібрагім Ельсаєд Ібрагім — єгипетський борець греко-римського стилю, чотириразовий чемпіон Африки, чемпіон Всеафриканських ігор, чемпіон Всесвітніх ігор військовослужбовців, бронзовий призер Олімпійських ігор.
Життєпис
Боротьбою почав займатися з 2004 року. Чотири рази ставав чемпіоном Африки серед юніорів, двічі — чемпіоном світу серед молоді. У 2019 році був визнаний борцем року у віці до 23 років за версією Об'єднаного світу боротьби.
Виступає за спортивний клуб армії, Александрія. Тренер — Хоссен Ельдін (з 2016).
Закінчив Арабську академію науки, технологій та морського транспорту в Александрії.
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Олімпіадах
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Африки
Виступи на Всеафриканських іграх
Виступи на Всесвітні іграх військовослужбовців
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Джерела
Посилання
Єгипетські борці греко-римського стилю
Єгипетські бронзові олімпійські медалісти
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2020
Борці греко-римського стилю на літніх Олімпійських іграх 2020
Чемпіони Африки з греко-римської боротьби
Чемпіони Всеафриканських ігор з греко-римської боротьби
Спортсмени Александрії
Учасники Середземноморських ігор 2018
|
1104006
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Foley
|
Foley
|
Foley may refer to:
Places
United States
Foley, Alabama
Foley, Florida, a community in Taylor County, Florida
Foley, Minnesota
Foley, Missouri
Foley Field, a baseball stadium in Athens, Georgia
Foley Square, Manhattan
Elsewhere
Foley Island, Nunavut, Canada
Foley Mountain, Ontario, Canada
Foley, County Armagh, a townland in County Armagh, Northern Ireleand
People and fictional characters
Foley (surname), a list of people and fictional characters
Baron Foley, a British title
Foley baronets, an extinct British baronetcy
Foley (musician), American musician and singer Joseph Lee McCreary, Jr. (born 1962)
Ships
, two British Royal Navy frigates
, a United States Navy destroyer escort, originally HMS Foley
Other uses
Foley (band), New Zealand pop duo
Foley (filmmaking), a process or a studio for creating sound effects used to enhance film or video soundtrack
Foley catheter, the most common type of indwelling urinary catheter
See also
Foli, a surname and given name
Foly, a surname
Foley's department store of Houston, Texas
Foley Building (disambiguation)
|
1657196
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%96%20%D0%9A%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%86%D1%96
|
Сподні Ключаровці
|
Сподні Ключаровці — поселення в общині Ормож, Подравський регіон, Словенія.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія
Населені пункти Словенії
|
4713599
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ilex%20dipyrena
|
Ilex dipyrena
|
Ilex dipyrena — вид квіткових рослин з родини падубових.
Морфологічна характеристика
Це дерево невеликого та середнього розміру. Кора темно-сіра, шорстка. Пагони й гілочки запушені, голі. Листки чергові. Ніжка листка 2–4 мм, дрібно запушена. Листова пластина гола і блискуча зверху, еліптично-ланцетна, 6.5–12 × 2.6–3.7 см, край остистий, потовщений і злегка закручений, іноді цільний (у старих листків). Квітки дво- чи одностатеві, у пазушних кулястих пучках, білувато-зелені, 4-членні, приквітків 2, трикутно-яйцеподібні, ± 1 мм завдовжки, запушені. Пелюстки обернено-яйцеподібні, біля основи зрощені, у жіночих квіток вільні. Кістянка куляста, червона, 10–12 мм. Квітне та плодить у квітні — червні.
Поширення
Ареал: північний схід Пакистану, північна Індія, Непал, М'янма, південь Китаю. Населяє вічнозелені, широколистяні ліси, змішані ліси, чагарникові ділянки, долини, узбіччя доріг тощо.
Використання
Чай з листя використовують як жарознижувальний засіб.
Примітки
dipyrena
Флора Пакистану
Флора М'янми
Флора Індії
Флора Непалу
Флора Китаю
|
2483375
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B8
|
Китайські кульки
|
Китайські кульки, кульки баодін — металеві кульки невеликого розміру, що поміщаються в одній руці. Ще відомі як китайські кульки для вправ, китайські кульки здоров'я, китайські кульки для медитації. Кульки баодін використовують, повторно обертаючи дві або більше кульки в одній руці. Ця вправа націлена на покращення моторики пальців, розслаблення руки, чи допомогу в реабілітації м'язової сили та моторики після операції; також схожа на принцип роботи західних протистресових кульок (стресболів).
Історія
Перші кульки баодін, найімовірніше, було створено у провінції Хебей (Китай), під час правління династії Мін. До того їх часто називали «залізними кульками» через їх початковий склад. Кульки для медитації виготовляють в цій провінції і в наш час.
Склад
Із розвитком обробки металу «залізні кульки» набували все більшої популярності. Методи їх виготовлення різнились: більшість кульок баодін складались із пари порожнистих сфер із дзвіночком всередині, що дзеленчав, коли внутрішня кулька вдарялась до зовнішньої сфери. Багато сучасних екземплярів декоровано із застосуванням техніки клуазоне (фр. Cloisonné) та мідного дроту; ці елементи є винятково декоративними, оскільки легко відколюються при падінні чи терті кульок. Китайські кульки також виготовляють з суцільного нефриту, агату, мармуру та інших видів каменю.
Порожнисті кульки зазвичай краще пасують до терапевтичного вжитку через їхню меншу вагу. Важчі кульки з заліза, сталі чи карбіду вольфраму вимагають більших зусиль для обертання. Здебільшого їх використовують для розвитку сили при силових тренуваннях.
Використання
Базова вправа складається з тримання пари китайських кульок у долоні однієї руки, їх обертання (зміни відносного розміщення двох кульок в долоні), при цьому зберігаючи контакт між кульками.
Щойно техніку засвоєно, швидкість обертання можна поступово підвищувати, аж поки кульки в руці не відокремляться. З часом, рука може навчитись обертати їх так, що вони взагалі не контактуватимуть між собою. Було розроблено вправи із використанням більшої кількості кульок, де основна техніка полягає в уникненні контакту між іншими кульками. Це вимагає використання пальця, зазвичай, вказівного, як розділювача.
Середній користувач повинен могти почати з 45-міліметрової кульки та поступово рухатись до 60-міліметрової, разом із звиканням м'язів до вправи. Можна використовувати й більші китайські кульки: від 70 до 100 мм. Здатність обертати великі кульки так, щоб вони не торкались одна одної, вважається навичкою високого рівня.
Місце руки, активне під час вправи, можна змінювати, вар'юючи ділянку, над якою обертаються кульки, або змінюючи орбіту кульок, щоб більше сили припадало на конкретний палець чи його суглоб.
Відомий стронґмен Джон Брукфілд в ролі кульок баодін використовував ядра для штовхання, обертаючи їх для розвитку м'язів передпліччя та покращення їх хвату.
Переваги для здоров'я
Хоч це й не підтверджено науково, вважають, що кульки баодін розвивають м'язи рук, покращують діяльність мозку та сприяють зниженню стресу, коли їх використовують в рамках альтернативної медицини для стимулювання акупунктурних точок руки.
Кульки баодін часто застосовують у фізичній реабілітації для пропрацювання м'яких тканин руки, зап'ястя та плеча.
Галерея
Винаходи Китаю
Фізична реабілітація
Альтернативна медицина
|
18662451
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mi%C5%82kowice-Janki
|
Miłkowice-Janki
|
Miłkowice-Janki is a village in the administrative district of Gmina Drohiczyn, within Siemiatycze County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland.
References
Villages in Siemiatycze County
|
122707
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Darlington%2C%20Missouri
|
Darlington, Missouri
|
Darlington, Missouri
Darlington is a village in central Gentry County, Missouri, United States. The population was 66 at the 2020 census.
History
Darlington was laid out in 1879, and named after a railroad employee. A post office has been in operation at Darlington since 1879.
Geography
Darlington is located on the south edge of the Grand River floodplain. Albany lies approximately four miles to the northeast.
According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 121 people, 44 households, and 34 families residing in the village. The population density was . There were 49 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 92.6% White, 0.8% Native American, and 6.6% from two or more races.
There were 44 households, of which 40.9% had children under the age of 18 living with them, 59.1% were married couples living together, 18.2% had a female householder with no husband present, and 22.7% were non-families. 20.5% of all households were made up of individuals, and 13.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.75 and the average family size was 3.15.
The median age in the village was 36.3 years. 29.8% of residents were under the age of 18; 10% were between the ages of 18 and 24; 19.8% were from 25 to 44; 21.6% were from 45 to 64; and 19% were 65 years of age or older. The gender makeup of the village was 43.8% male and 56.2% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 113 people, 41 households, and 30 families residing in the city. The population density was . There were 55 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 100.00% White. Hispanic or Latino of any race were 4.42% of the population.
There were 41 households, out of which 41.5% had children under the age of 18 living with them, 58.5% were married couples living together, 14.6% had a female householder with no husband present, and 26.8% were non-families. 26.8% of all households were made up of individuals, and 7.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.76 and the average family size was 3.33.
In the city the population was spread out, with 36.3% under the age of 18, 8.8% from 18 to 24, 23.9% from 25 to 44, 19.5% from 45 to 64, and 11.5% who were 65 years of age or older. The median age was 33 years. For every 100 females, there were 88.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 84.6 males.
The median income for a household in the city was $31,250, and the median income for a family was $32,250. Males had a median income of $26,563 versus $15,208 for females. The per capita income for the village was $9,586. There were 12.9% of families and 18.2% of the population living below the poverty line, including 29.7% of under eighteens and none of those over 64.
References
Cities in Gentry County, Missouri
Cities in Missouri
|
25828
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%D0%B2-%D0%B4%27%D0%90%D1%81%D0%BA
|
Вільнев-д'Аск
|
Вільнев-д'Аск — місто та муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Нор. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет розташований на відстані близько 210 км на північ від Парижа, 6 км на схід від Лілля.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 22922 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 57621,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Офіційний сайт міста
Туристичне бюро
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Нор
Примітки
Міста Франції
Муніципалітети департаменту Нор
Вільнев-д'Аск
|
3171955
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D1%82%D1%8F%D0%B1%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Октябрське міське поселення
|
Октябрське міське поселення
Октябрське міське поселення — міське поселення, Ванінський район, Хабаровський край
Октябрське міське поселення — міське поселення, Октябрський район, Ханти-Мансійський автономний округ, Тюменська область
Октябрське міське поселення — міське поселення, Октябрський район, Волгоградська область
Див. також
Октябрське сільське поселення
|
19915832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Joachim%C3%B3w
|
Joachimów
|
Joachimów is a village in the administrative district of Gmina Siedlce, within Siedlce County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south-east of Siedlce and east of Warsaw.
References
Villages in Siedlce County
|
1550430
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B1%D0%B8%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Небишине (Вілейський район)
|
Небишине (Вілейський район)
Небишине — село в складі Вілейського району Мінської області, Білорусь. Село підпорядковане Довгинівській сільській раді, розташоване в північній частині області.
Історія
У 1921–1945 роках застінок знаходилось у Польщі, у Вільнюській воєводстві, Вілейського повіту, гміні Довгиново.
Населення
1921 рік - 204 люди, 32 будинки.
1931 рік - 188 люди, 37 будинки.
Примітки
Джерела
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя.» Т.6, Менска вобласьць/С. В. Марцэлеў; Рэдкалегія: Г. П. Пашкоў (галоўны рэдактар) і інш. — Мн.: Белэн
Посилання
Інформація про Вілейський район
Каталог сіл Вілейського району
Села Мінської області
Населені пункти Вілейського району
|
2664174
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B7%20%D0%9E%D0%B3%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Полонез Огінського (фільм)
|
Полонез Огінського (фільм)
«Полонез Огінського» — білоруський радянський художній фільм 1971 року режисера Льва Голуба.
Сюжет
Німецько-радянська війна. Осиротілий маленький скрипаль разом зі своїм старшим другом проводять одну за одною серйозні операції в тилу ворога.
У ролях
Ілля Цуккер
Геннадій Гарбук
Павло Кормунін
Геннадій Юхтін
Петро Павловський
Олев Ескола
Ольгертс Шалконіс
Творча група
Сценарій: Костянтин Губаревич
Режисер: Лев Голуб
Оператор: Григорій Масальський
Композитор: Генріх Вагнер
Посилання
Полонез Огінського (1971)
Фільми СРСР 1971
Фільми студії «Білорусьфільм»
Фільми Білоруської РСР
|
1217526
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD36026
|
HD36026
|
HD36026 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A2, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 8,7.
Вона розташована на відстані близько 660,2 світлових років від Сонця.
Пекулярний хімічний вміст
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (4h-6h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A2
0
|
6060084
|
https://en.wikipedia.org/wiki/David%20Toro
|
David Toro
|
David Toro
José David Toro Ruilova (June 24, 1898 – July 25, 1977) was a colonel in the Bolivian army and member of the High Command during the Chaco War (1932–35) who served as the de facto 35th president of Bolivia from 1936 to 1937. He was one of the leaders of the coup that deposed President Salamanca in November, 1934 and became President of the Republic in May 1936 as a result of a military uprising headed by his friend and comrade, Major Germán Busch.
Biography
Installed in the Palacio Quemado, Toro immediately faced a number of pressing crises, not least of which were a massive federal deficit stemming from the war and continued economic dislocation associated with the ongoing Great Depression. More narrowly, he tackled a dispute with the Standard Oil Corporation, which had been at least not supportive enough of Bolivia during the war and at most, downright duplicitous and disloyal to the country. Apparently, a number of grave irregularities had been committed, including alleged smuggling of Bolivian oil to Argentina, Paraguay's most steadfast (if always under the table) supporter. In March 1937, the Toro government nationalized all Standard Oil holdings in Bolivia to the rejoicing of much of the population. This nationalization would prove to be the first step toward the statism that would characterize Bolivian politics in subsequent decades.
Moreover, the nationalization signaled the beginning of the end of the Oligarchic Republic, inaugurated in 1880 upon Bolivia's devastating loss to Chile in the War of the Pacific. This was a period of civilian control of Bolivian politics and little intervention of the army in the political process, except on brief occasions and always either on behalf of a civilian caudillo or in order to call elections. The Chaco War, however, had changed everything. Tens of thousands of Bolivian Indians had been conscripted to fight in the war and had made major sacrifices on behalf of a government that discriminated against them and barred them any meaningful participation in national affairs. Coincidentally, the 1930s had witnessed the onset of much political ferment throughout the world, and Bolivia was not completely at the margin of those trends. During the turbulent, crisis-racked decade, a number of Communist, Stalinist, Trotskyist, anarchist, and reformist parties had been created, and new currents of thought began to call for major changes in Bolivian society. Toro and the young officers who had installed him called their experiment "Military Socialism," but, fearful of the still considerable power of the economic elites, failed to go far enough with their reforms. Still, an important new Worker's Law was unveiled, spelling a wider set of rights for working men and women.
In the end, Toro was caught between the cross currents of reformers from the left, and the interests of a mining magnatate. On 13 July 1937, Toro resigned the presidency and Lieutenant Colonel Germán Busch assumed the presidency. Toro attempted to dislodge Busch from power a year after his ouster, but his coup attempt failed and he sought exile in Chile, where he died on 25 July 1977, at the age of 79.
See also
Cabinet of David Toro
References
Notes
Sources
Querejazu Calvo, Roberto. "Masamaclay."
Farcau, Bruce W. "The Chaco War: Bolivia and Paraguay, 1932-1935."
Mesa José de; Gisbert, Teresa; and Carlos D. Mesa, "Historia De Bolivia."
1898 births
1977 deaths
20th-century Bolivian politicians
Bolivian expatriates in Chile
Bolivian military personnel
Government ministers of Bolivia
Leaders ousted by a coup
Leaders who took power by coup
Interior ministers of Bolivia
People from Sucre
People of the Chaco War
Presidents of Bolivia
Justice ministers of Bolivia
|
8474528
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Michael%20Somare
|
Michael Somare
|
Michael Somare
Sir Michael Thomas Somare (9 April 1936 – 25 February 2021) was a Papua New Guinean politician. Widely called the "father of the nation", he was the first Prime Minister after independence. At the time of his death, Somare was also the longest-serving prime minister, having been in office for 17 years over three separate terms: from 1975 to 1980; from 1982 to 1985; and from 2002 to 2011. His political career spanned from 1968 until his retirement in 2017. Besides serving as PM, he was minister of foreign affairs, leader of the opposition and governor of East Sepik Province.
He served in a variety of positions. His base was not primarily in political parties but in East Sepik Province, the area that elected him. During his political career he was a member of the House of Assembly and after independence in 1975 the National parliament for the East Sepik Provincial – later open – seat. He was the first chief minister at the end of colonial rule. Thereafter he became the first Prime Minister after independence from 1975 to 1980. He returned to the office of Prime Minister from 1982 to 1985, and his longest stint in the position was from 2002 to 2011. He also served as Cabinet Minister: he was minister of foreign affairs from 1988 to 1992; from 1999 to 2001 he was subsequently minister of foreign affairs, minister of mining and Bougainville, minister of foreign affairs and Bougainville affairs. He was leader of the opposition from 1968 to 1972, from 1980 to 1982, and thereafter in that position from 1985 to 1988, from 1992 to 1993, and finally from 2001 to 2002. When the new position of political governor as head of the provincial administration and representative MP was created in 1995, Somare took up the job. He was governor of East Sepik from 1995 until 1999. After the last election that he contended, he again became Governor of East Sepik (2012–2016). He was a founding member of the Pangu Party which led PNG into independence in 1975. He resigned from the Pangu Party and became an independent in 1988. He rejoined the Pangu Party in 1994 but was sacked as a leader in the following year. He was then asked to join and lead the National Alliance Party. In 2017 he left politics and also the National Alliance Party.
While Somare was in March 2011 hospitalised in Singapore, a majority of parliamentarians declared the post of Prime Minister vacant. Peter O'Neill was the new prime minister. This was contested. On 12 December 2011, the Supreme Court of Papua New Guinea ordered that Somare be reinstated as Prime Minister, ruling that O'Neill had not been lawfully appointed. This event triggered the 2011–12 Papua New Guinean constitutional crisis. Following a decisive victory for O'Neill in the 2012 general election, Somare expressed support for him, thereby ending the crisis and forming a coalition government. However, this truce did not last. When Somare announced his departure from politics, he made a blistering attack on O'Neill.
Early life
Somare was the son of Ludwig Somare Sana and Kambe Somare. Ludwig Somare was a policeman, rising to the rank of sergeant. Having taught himself to read and write, he was subsequently active in encouraging formation of small businesses and co-operatives, founding the Angoram Co-operative Society which he chaired from 1961 until 1967. In all, Ludwig Somare Sana had four wives and six children, of whom Somare was the eldest.
Born in Rabaul in a village called Rapikid, where his father was then stationed, Somare grew up in his family village of Karau in the Murik Lakes district of East Sepik Province. Somare's earliest education was in a Japanese-run primary school at Karau during World War II where he learned to read, write and count in Japanese. Meanwhile, Somare's father was in hiding and fear of his life from the Japanese in Rabaul, but he remembers the Japanese with affection. Somare's earliest overseas trips, first as a parliamentarian and then as Prime Minister, were to Japan.
From 1946 Somare attended Boram Primary School, then Dregerhafen Education Centre and Sogeri High School, graduating with a Leaving Certificate issued on behalf of the Australian state of Victoria in 1957. This was a teaching qualification at the time, and he then taught at several primary and secondary schools, returning to Sogeri High School for further training from 1962 to 1963.
Sepik identity
Somare liked to present himself in a lap-lap (a kind of sarong) instead of in trousers. Lap laps are not traditional in the sense of pre-colonial and is therefore a declaration of neo traditionalism. That is also evident in his autobiography that he published at independence. He was stressing his Sepik identity, despite being born in Rabaul on the islands and far from the Sepik, but he portrayed his time as a child in Sepik villages as decisive in forming his personality. His father brought him there to the village of Karau in the Murik Lakes region when Somare's mother separated from him. Somare paid elaborate attention to his initiation and the role of matrilineal descent is also evident there. ”Our mother’s brothers" receive for example the initiates after their ordeal. Yet the people of the Sepik do not enforce descent rules rigorously. Somare claimed also the honorific title of Sana in his father's line. This title asserts descent from the founder of the clan and is a designation as peacemaker. The title of Sana bestowed for example on the bearer the duty of organising a meal for the enemies before a fight. Sepik societies are no longer expected to make war: a historical element is thus given meaning in a new context. In order to obtain the title he was approved for admission to the elders of the clan before he had reached the required minimum age.
This may be less controversial than Somare portrayed. Leadership in the Sepik is not based on descent but on a consensus among the elders and reputation is decisive. Anthropological literature argues that Western Polynesian societies are not particularly centralised and although there is a big man attitude to leadership there is a continuous jockeying for position among those who want to be big man. Political ideology in PNG refers to this as the Melanesian way. This background can be seen as a formative influence on Somare's political practice. PNG has not been dominated by one particular leader whose power base was in a centralised institution like a party or the army. Political life in Papua New Guinea is fragmented and decentralised: party formation is weak. Above all, Papua New Guinea has maintained a Westminster style democracy and leaders moved aside when they lost parliamentary majorities. At independence Somare insisted on a ministerial rather than a presidential system. In his valedictory parliamentary speech, he urged young leaders to learn what the Westminster system of government is meant to achieve.
Early political career
Somare stressed his background in the small emerging modern sector of Papua New Guinea rather than his immersion in Sepik culture in two long interviews at the end of his career.
Later on, he was one of the 35 Papua New Guineans who went through a crash course that gave entry to the civil service. He was as a result also one of the few Papua New Guineans with a command of the English language. Therefore, he was qualified as a translator for the Legislative Council. This was a white-dominated institution but it gave him insight into the game of politics. He also became a radio announcer in Wewak, East Sepik. That was a great opportunity to make his name known in the area that elected him throughout his long career consistently as their MP. It also brought the ire of his supervisors because of his critical comments and they transferred him on administrative duties to Port Moresby. There he became part of the small group of educated nationalists that had the nickname of the bully beef club. This group protested already early on against the racist nature of colonial rule. Somare maintained that he was already in 1962 in favour of independence. He was in Port Moresby one of the founding members in 1967 of the Papua and Niugini Union party (Pangu). He stood for election when opportunities opened up for native Papua New Guineans to enter the National Assembly in 1968 and he was one of the eight Pangu candidates who were successful. He embarked in politics practising a judicious mixture of opposition to and co-optation by the Australian government. Pangu opted in 1968 for the opposition rather than having seats in government. From that position they consistently attacked the racist nature of colonial rule as they had also done outside parliament. Somare was leader of the opposition but he was also a member of the Constitutional Planning Committee preparing for independence. He was despite his radical position also a moderate. He argued for example for a period of internal self government. That was granted in 1973. Foreign affairs and defence remained an Australian responsibility until full independence was granted two years later.
Somare was particularly adept at steering a clear way among various conflicting forces. There were for example those who advocated that Papua New Guinea should become the seventh state in the Australian Federation. More important were the centrifugal forces in the country. There was a rival political party with mass following in the highlands, the Compass party. A separatist movement was pleading for separate independence for Papua apart from New Guinea. In Bougainville, there were forces claiming independence. There were conflicts among the Tolai in East New Britain. The People's Progress Party under the leadership of Julius Chan rather than Pangu was important on the islands. Somare succeeded in bringing all these centrifugal forces together at independence. Somare's advocacy of independence was radical as compared to the other parties who were much more in favour of the status quo. It was particularly important to sway the opinion of Julius Chan who was not keen on immediate independence. When that succeeded a coalition government between Pangu and the PPP became possible.
Some forces on the Australian side were also not in favour of independence for PNG, but it was definitely not the case that there was a veritable independence struggle. There was some protest against colonial practices, for example, a civil service strike pleading for equal treatment of PNG personnel with Australian personnel or protest against discriminatory practices. However, there was a fair amount of co-optation on the way to independence, especially after Gough Whitlam became prime minister of Australia. Since there has been access to the Australian archives from this period it was clear that Australia wanted to get rid of PNG already early on. The Australian government was keen to let the complexities of ruling PNG go. The possibility to declare Papua New Guinea an Australian state in the federation and making all inhabitants Australians was always rejected by Australia.
Michael Somare's role in the independence struggle reflects therefore the values he advocated throughout his career, as a builder of consensus and a politician whose main mission was avoiding or reconciling conflicts.
Policymaker
Michael Somare was praised highly when he left politics in 2016. The most significant praise may be from Sean Dorney, a veteran specialist on PNG politics who praised him as a politician who led a highly-fractured political community to independence. Dorney also praised the enduring parliamentary democracy in such a fractured community. It is, however, significant that praise for Somare's policies was lacking. That is understandable because Somare was not conspicuous as a policymaker. His policies must often were derived from the actual course that he took reacting to events. Three areas of policy making illustrate that: agriculture, macroeconomic policies and development planning. PNG got as a parting gift at independence an economic analysis with recommendations. That stressed the need for rural development and Somare accepted that at that time. Yet in the course of years, PNG became an economy driven by resource extraction, and the agricultural sector remained stagnant.
Attention to the rural sector was driven by donors rather than by government, such as the World Bank's PNG Productive Partnerships in Agriculture or the PNG Rural Service Delivery Program. The Mining Act 1992 and the Oil and Gas Act 1998 are the most important documents regulating the rapid growth in extracting natural resources but were enacted when Somare was not in power. Nevertheless, the major LNG/PNG project was developed when he was prime minister from 2002 to 2011. There was however no major policy debate around the project. His son, Arthur Somare, was the prime driver of the project rather than prime minister Michael Somare. Michael Somare has however defended his track record with respect to LNG/PNG despite strong criticism of the deal to gain equity in the company. The Forestry Act 1991 is the main document regulating another natural resources sector. It was also enacted when Somare was not in power.
The deeds of Somare governments show one predominant trait in policy making: he was a fiscal conservative. Government expenditure was under control when he was prime minister. That was particularly clear from 2002 to 2011. When Somare succeeded Morauta as prime minister in 2002, there was a fear that Somare would undo the privatisation of the preceding government and move away from the politics of austerity. However, he left the reforms of the preceding Morauta government intact, and his fiscal rectitude fitted the IMF philosophy of structural adjustment. The IMF had much praise for the Somare government 2002–2011. Income from natural resources was high and the Somare government used it to reduce the public debt rather than increase public expenditure.
There was only one attempt to formulate a comprehensive development policy by a Somare government: the Vision 2050 document. However that became more an inspirational document than a concrete plan of action. The document is critical of PNG's performance since independence but it lays the blame in the first place on its citizenry rather than the government and government policies.
Foreign relations
Michael Somare was a well travelled man when he became prime minister in 1975. He had for example visited East Africa, Sri Lanka. the United States. In accordance with his Sepik inspired philosophy of consensus he declared "friends with everybody and enemies of none" as the principle of his foreign relations.
Nevertheless, there were some countries to which he felt more friendly than others and the first one among those was Japan. He wrote warmly about the Japanese occupation during World War II of his home area East Sepik. For example: Contrary to the general opinion, he praised their treatment of local women. He travelled regularly to Japan and was awarded high Japanese honours. It is significant that he received as governor of East Sepik in 2014 the Japanese prime minister in Wewak who laid a wreath remembering Japanese war dead. These sympathies for Japan did not deter him from opening diplomatic relations with China soon after independence.
Indonesia is the second country that figured large in international relations during the Somare era, but that was not because of buoyant international ties. PNG mainly attempted to remain as passive as possible towards the violent conflict between proponents of West Papua independence and the Indonesian government. The Indonesian sovereignty over West Papua region was never questioned. There was initially a great reluctance to even question the human rights situation in the region. That changed after a big uprising in Jayapura, the capital of Irian Jaya in 1984. This brought many refugees to PNG. PNG protested about the way Indonesia dealt with the uprising in the UN General Assembly. However, repatriation of the refugees had been the major policy aim since independence and it always remained the major policy plank of the PNG government. Initially, Somare resisted even involvement of the UNHCR. Problems at the border including military incursions were meant to be solved by boundary commissions and other diplomatic means. The West Papuan independence movement was keen to be admitted as a member of the Melanesian Spearhead Group (MSG) which is resisted by Indonesia. PNG has never opposed Indonesia's view. However, in 2013, when Somare was no longer in government, he advocated representation of West Papua on the MSG during the silver jubilee celebrations of the group. However, he remained unequivocally of the opinion that it was an internal problem of Indonesia and questioning Indonesian sovereignty over West Papua was beyond the pale. West Papua should be represented as a Melanesian community and not as an independent sovereign state. He suggested a presence of the West Papuans at the MSG on similar terms as China tolerated Hong Kong and Taiwan at APEC.
Australia is the third focal point of international relations in the Somare era. The nature of these relations were to a large degree dependent upon the Australian politicians involved. Somare and Kevin Rudd had for example warm relations. Somare was however often keen to demonstrate his nationalism in relations with Australia. That sentiment appeared in incidents: First: At the time of Papua New Guinea independence in 1975 Somare demanded proper dignity for Papua New Guinean leaders when he considered that Australia's gift of an official house for Papua New Guinea's prime minister was insufficiently grand for the great statesman he considered himself to be: Australia abashedly acceded to Somare's demands and provided a much more palatial official residence. The intended and despised prime ministerial residence was instead designated the residence of the Australian High Commissioner. Second: In March 2005 Somare was required by security officers at Brisbane Airport to remove his shoes during a routine departure security check. He took strong exception to this, leading to a diplomatic contretemps and a significant cooling of relations between Australia and Papua New Guinea. Somare was travelling on a regular scheduled flight, and he was unknown to security staff. His sandals had stiffening metal strips, which were detected by a walk-through scanner. The Australian government ignored diplomatic protests as the PNG government had not arranged a diplomatic visit, in a state or chartered aircraft. A protest march in Port Moresby saw hundreds march on the Australian High Commission and present a petition to High Commissioner Michael Potts demanding an apology and compensation. However, the Australian Government ignored the matter.
A third incident where Somare asserted independence from Australia was the Moti affair. Julian Moti, was arrested in Port Moresby on 29 September 2006 under an Australian extradition request to face child sex charges over an alleged incident in Vanuatu in 1997. After breaking bail conditions and taking sanctuary in the Solomon Islands High Commission Moti was flown to the Solomon Islands on a clandestine PNG Defence Force flight. Moti was a close associate of Manasseh Sogavare, the Prime Minister of the Solomon Islands,
This caused outrage on the part of the Australian government. Australia then cancelled ministerial-level talks in December and banned senior Papua New Guinea ministers from entering Australia. Somare denied any involvement in authorising the flight. However, he refused the release of a commission of enquiry from the PNG Defence Force in the matter.
Somare has been regularly blunt in his opinion on the relations with Australia. After returning to power in 2002, he indicated that he would manage the relationship with Australia in a different way from the close and consultative style of his predecessor Mekere Morauta. Somare strongly opposed the Morauta government's acceptance of asylum seekers under the Pacific solution program. At the celebrations of thirty years of independence in 2005, Somare complained that Australia was seeking to take control again and was prepared to totally destroy PNG's reputation.
Controversy
Somare's valedictory speech in parliament may have sounded like a triumph but there was disappointment on his part. He initially refused to give such a speech in parliament as he was not awarded enough time and attention. Afterwards, the family, the political party that he had belonged to and the highly respected veteran politician Dame Carol Kidu complained about the relatively short ceremony while they had expected a military parade, singing groups, etc. Later a more elaborate ceremony was performed in Sir John Guise Stadium in Port Moresby that was – maybe due to unseasonal rain - poorly attended. This was followed by a farewell tour of the country. Somare was, however, by that time, no longer an undisputed authority. A large part of the PNG population looked with increasing scepticism at Somare and his pronouncements .
The first reason that Somare has faded from political importance is that he succeeded less and less to cultivate a consensus. He gained prestige after 2002 when he presided over a government that lasted its full term of five years, the first such occurrence since independence. This stability continued from 2007 to 2011. The reason was seen in a new set of rules that were adopted under the Organic Law on Political Parties and Candidates (OLIPPAC) that had as a central aim to promote party identification and to curb short term opportunistic behaviour among MPs. A major new rule proscribing MPs from changing party affiliation during a parliamentary period. However, the prime minister retained the power to change his cabinet and as a result, this apparent stability glossed over sharp conflicts in the government. Between 2002 and 2007, there were five deputy prime ministers, several cabinet reshuffles, ministers sacked and parties divided – hardly a sign of political stability. OLIPPAC was also considered as unconstitutional by the Supreme Court. Amidst this instability, there was no attempt to groom a successor. Bart Philemon, the Finance Minister challenged Somare's leadership of the National Alliance Party in 2007, but he was then dumped by the party and crossed over to the opposition. The only person who gained significant power during this period was Somare's son Arthur, the Angoram Open MP and it became apparent that he was being groomed as the preferred successor.
The second reason is Somare's refusal to have his authority challenged in parliament, even when there was no chance of dismissal of his government. Somare was threatened with many motions of no confidence. Initially, he wanted to extend the period in which no motions of confidence were allowed after an election and before an election. The courts prevented this. Thereafter he relied on the speaker and interpretations of parliamentary rules to prevent a motion of no confidence being raised. He did not take it lightly when that was challenged: The Sydney Morning Herald reported on 22 July 2010 that he had threatened to kill an opposition MP: "There were wild scenes when the Speaker adjourned the house until 16 November, despite the opposition's claim it had enough votes to stop the adjournment. Once most MPs had left parliament and the yelling and cries of dictatorship died down, Mr Somare crossed the floor, pointed his finger at an MP, Sam Basil, and shouted in Toc pisin words that translate as: If you were outside this chamber I would kill you." By using his influence over the speaker Somare prevented all motions of no confidence and this is puzzling; it was also doubtful that such a motion would succeed on the floor of parliament. He returned to power after the elections in 2007 with large support in parliament. He was only unseated in 2011 when he was hospitalized in Singapore for an extended period because of complications after heart surgery and it became apparent that he may not be able to return. At this point his support in the National Alliance party split and the Speaker obtained support to declare the prime minister's post vacant. An adversary motion of no confidence was avoided. During the constitutional crisis (2011–2012) he never accepted a loss of his parliamentary majority. In January 2012 he attempted to take power through a military coup that failed as the army, civil service and police were backing his rival Peter O’Neill. He had only the support of 20 MPs but the courts had backed him up. He relied on the law as well to get a compensation of a million US dollars for not being reinstated as PM during the constitutional crisis.
The third reason is the involvement of the Somare family in questionable practices in the logging industry. A commission of enquiry into the logging industry was set up under the chairmanship of the Judge Tos Barnett, The Barnett Commission found widespread corruption surrounding the issue of government licensing of concessions. The name of Michael Somare turned up in connection with one of these concessions in his home area, the Sepik River Development Corporation. According to the Barnett Commission, Somare lied under oath when he denied his links with this concession. The commission recommended referral to the Ombudsman Commission. Complaints about governance issues need in PNG in first instance to be referred to that institution. This recommendation had no immediate consequence for Somare, but it was not the end of the controversy. The Australian newspaper published in 2008 a series of articles in which the Somare family was connected to two more illegal concessions. In all these schemes there was a Malaysian partner. Michael Somare denied again his involvement but he had to retract this and claimed that it was his son Arthur who was involved in the first place. When carbon trading emerged, Michael Somare, supported this enthusiastically and PNG became an active member and maybe initiator of the Coalition for Rainforest Nation and the country aimed to participate in the REDD program. (Reducing Emissions from Deforestation and Forest Degradation in Developing Countries (UN-REDD). Somare declared himself however deeply disappointed in the REDD program at the Oslo conference on climate change in 2010. The problem was not corruption and other governance problems on the part of developing countries, but the issue was that “ Today, markets value forests more destroyed than standing". Somare's great complaint is however about conditionality. His enthusiasm for REDD is said to be motivated to get away from conditionality on logging suggested by the World Bank and the idea of carbon credits evolved in a speculative frenzy.
The fourth reason for the decline in prestige of Michael Somare is the lack of modesty. The Melanesian way expects big men to be modest. Somare has always asserted himself in a big way, for example by assuming the honorific Grand Chief. In 1998, his portrait appeared on the reverse side of the K. 50 bank note. This was to honour his role in attaining independence. However, this public show of prominence suits more a presidential system than a Westminster style parliamentary democracy.
The problematic presentation of the self by Somare was also evident in his appearance before a Leadership tribunal following complaints about not handing in financial returns as required by the leadership code. The leadership tribunal was composed of three expatriate judges. He was found guilty of submitting late and incomplete annual financial statements, dating back to the 1990s. As a result, he was suspended from office for two weeks without pay. That was a majority judgment of two judges. Judge Sir Robin Auld dissented. He was the only Judge that called for dismissal: Michael Somare's attitude as prime minister showed "a disregard bordering on disdain for his constitutional obligations. It would be bad enough in the case of any leader, but it is particularly reprehensible for one of his high standing and influential involvement in the initiation of the leadership code". There were cheers from a large crowd of well wishers when he appeared from the court. Somare regretted his administrative oversight and seemed without rancor. His daughter Bertha –the spokeswoman for the family- asked for understanding from the foreign press: "He is not a politician like they have in Australia, or places like that," she said. "There has to be, I guess, an understanding of Papua New Guinea. Everybody watched this very public, if you like, humiliation of him for the last couple of months and I think the majority of Papua New Guineans were very relieved at the judgment made by two of the three (judges)."I guess there was a sense of relief throughout the country."
The significance of the Leadership Tribunal was thus the first in the challenge to his prestige. That challenge was also evident in the suggestion in 2008 by opposition politician Bart Philemon that Sir Michael Somare gives an explanation on how he obtained a A$349,000 three-bedroom executive-style apartment with private plunge pool in inner-city Cairns. His son Arthur Somare who was then PNG's State Enterprise Minister was also questioned about a A$685,000 four-bedroom home he had bought two months prior at Trinity Beach.
The fifth reason came after Somare left office. His name and that of his son Michael Somare jr, were mentioned in a case of fraud and money laundering relating to a scheme to build community colleges in PNG. The Sydney Morning Herald accused Somare of accepting a one million dollar bribe from the Chinese telecommunications firm ZTE in the pursuit of contracts. They based it on evidence from their own research by Fairfax newspapers and Singapore court records. Michael Somare maintained that he never accepted bribes or inducements.
Personal life
Somare married his wife Veronica, Lady Somare (generally referred to as "Lady Veronica Somare") in 1965, having courted her in traditional fashion, and then immediately left to take up his scholarship at Administrative College. They had five children, Bertha (usually called "Betha" in the national press), Sana, Arthur, Michael Jnr and Dulciana. Somare was head of both his own family and that of his wife, Veronica Lady Somare, who initiated him into their title mindamot two days after his initiation as sana.
Somare died from pancreatic cancer in Port Moresby on 25 February 2021, at age 84.
Honours
Somare received several honorary doctorates, the first being from the University of the Philippines in 1976. Somare was appointed a member of Her Majesty's Most Honourable Privy Council in 1977 (as in Australia, the honorific "The Right Honourable" can only be granted when one is admitted to the British Privy Council), and was made a Knight Grand Cross of the Order of St Michael and St George (GCMG) by the Queen in the Birthday Honours List of 1990. In 2004 he received authorization from cabinet to create an honours system for Papua New Guinea. In 2005, the Princess Royal vested him as one of the first Grand Companions of the Order of Logohu (GCL).
Awards
Commonwealth honours
Foreign honours
References
Further reading
Hegarty, David, and Peter King. "Papua New Guinea in 1982: the election brings change." Asian Survey 23.2 (1983): 217–226. online
May, Ronald. "Papua New Guinea's' Political Coup': The Ousting of Sir Michael Somare." (2011). online
Somare, Michael, and An Sana. An Autobiography of Michael Somare (Port Moresby, 1975).
Zhuang, Yan, "Michael Somare, Papua New Guinea’s ‘Father of the Nation,’ Dies at 84: Mr. Somare, who played a major role in leading the country to independence from Australia, was its longest-serving prime minister." [https://www.nytimes.com/2021/02/26/world/asia/michael-somare-dead.html 'New York Times February 26, 2021] obituary.
External links
"Somare – A political survivor", Rowan Callick, Islands Business'', May 2008
Prime Minister Michael Somare addresses the General Assembly of the United Nations, 27 September 2010 (video; transcript)
|-
|-
|-
|-
|-
1936 births
2021 deaths
2011–2012 Papua New Guinean constitutional crisis
Chief Ministers of Papua and New Guinea
Companions of the Order of Fiji
Deaths from cancer in Papua New Guinea
Deaths from pancreatic cancer
Grand Companions of the Order of Logohu
Knights Grand Cross of the Order of St Michael and St George
Knights of St. Gregory the Great
Knights of the Order of St John
Leaders of the Opposition (Papua New Guinea)
Members of the House of Assembly of Papua and New Guinea
Members of the National Parliament of Papua New Guinea
Members of the Order of the Companions of Honour
Members of the Privy Council of the United Kingdom
Ministers of Internal Finance of Papua New Guinea
National Alliance Party (Papua New Guinea) politicians
Pangu Pati politicians
Papua New Guinean Roman Catholics
People from East Sepik Province
Prime ministers of Papua New Guinea
20th-century Papua New Guinean politicians
21st-century Papua New Guinean politicians
Foreign ministers of Papua New Guinea
|
68604
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ahasuerus
|
Ahasuerus
|
Ahasuerus (commonly Achashverosh; , in the Septuagint; in the Vulgate) is a name applied in the Hebrew Bible to three rulers of Ancient Persia and to a Babylonian official (or Median king) first appearing in the Tanakh in the Book of Esther and later in the Christian Book of Tobit. It is a transliteration of either Xerxes I or Artaxerxes I; both are names of multiple Achaemenid dynasty Persian kings.
Etymology
The Hebrew form is believed to have derived from the Old Persian name of Xerxes I, Xšayāršā (< xšaya 'king' + aršan 'male' > 'king of all male; Hero among Kings'). That became Babylonian Aḫšiyâršu (aḫ-ši-ia-ar-šu) and then Akšîwâršu (ak-ši-i-wa6-ar-šu) and was borrowed as and thence into Latin as Ahasuerus, the form traditionally used in English Bibles. The Persian name was independently rendered in Ancient Greek as Xérxēs. Many newer English translations and paraphrases of the Bible have used the name Xerxes.
Book of Esther
"Ahasuerus" is given as the name of a king, the husband of Esther, in the Book of Esther. He is said to have “ruled over a hundred and twenty-seven provinces from India to Nubia" — that is, over the Achaemenid Empire. There is no reference to known historical events of the reign of Xerxes in the story; some consider the narrative of Esther was to provide an aetiology for Purim, and that the name Ahasuerus is usually understood to refer to a Xerxes I, who may have ruled the Achaemenid Empire between 486 and 465 BC. Outside of the book of Esther, history records that Xerxes was married to Amestris, not Vashti or Esther. Moreover, it is understood that Persian kings did not marry outside a restricted number of Persian noble families. In the Septuagint, the Book of Esther refers to the king as 'Artaxerxes,' who was the younger son of Xerxes.
Identification of "Ahasuerus" as Xerxes I
Numerous scholars have proposed theories as to who Ahasuerus represents. Most scholars today identify him with Xerxes I, as did 19th-century Bible commentaries. Three factors, among others, contribute to this identification:
It is believed the Hebrew 'Ahasuerus' descended from the Persian names for Xerxes I.
Historian Herodotus describes Xerxes I as being susceptible to women and in the habit of making extravagant offers to them, just as he did to Esther ("up to half my kingdom"). Herodotus mentions that the Persian empire stretched from India to Ethiopia and also refers to the magnificent royal palace in Shushan (Susa), corroboration of what is stated in the Book of Esther. In addition Herodotus mentions an assembly of Persian nobles called by Xerxes to advise him on the proposed war against Greece. Although Herodotus does not give the location of this assembly, the date – "after Egypt was subdued" – corresponds to Xerxes' third year when Esther records an assembly of Persian nobility at a feast. (Histories VII.8) Herodotus also mentions that following his defeat at Salamis Xerxes I became involved in harem intrigues involving his wife Amestris and his daughter-in-law, with whom he became enamoured. (Histories IX.108) Herodotus relates this occurred in the tenth month of his seventh year as king – the same time Ahasuerus was choosing beautiful women for his harem (Esther 2:16).
Annals from the reign of Xerxes I mention an otherwise unattested official by the name of "Marduka", which some have proposed refers to Mordecai, as both are mentioned serving in the king's court.
Identification of "Ahasuerus" as Artaxerxes I
While today the king of Esther is usually identified as Xerxes I, the ancient traditions identify him with his son, Artaxerxes I. The Septuagint, the Vulgate, the Midrash of Esther Rabbah, I, 3 and the Josippon identify him as Artaxerxes. Many historians and exegetes from ancient times and the middle ages also identified Ahasuerus with Artaxerxes I, including, most notably, Josephus, who relates that "Artaxerxes" was the name by which he was known to the Greeks. The Ethiopic text calls him Arťeksis, usually the Ethiopic equivalent of Artaxerxes.
Identification of "Ahasuerus" as Artaxerxes II
Some have speculated that the king was Artaxerxes II. In his Chronography, the 13th century Syriac historian Bar Hebraeus also identifies Ahasuerus as Artaxerxes II citing the sixth century AD historian John of Ephesus. Plutarch in his Lives (AD 75) records alternative names Oarses and Arsicas for Artaxerxes II Mnemon given by Deinon (c. 360–340 BC) and Ctesias (Artexerxes II's physician) respectively. These derive from the Persian name Khshayarsha as do "Ahasuerus" ("(Arta)Xerxes") and the hypocorism "Arshu" for Artaxerxes II found on a contemporary inscription (LBAT 162). These sources thus arguably identify Ahasuerus as Artaxerxes II in light of the names used in the Hebrew and Greek sources and accords with the contextual information from Pseudo-Hecataeus and Berossus as well as agreeing with Al-Tabari and Masudi's placement of events.
Book of Ezra
Ahasuerus is also given as the name of a King of Persia in the Book of Ezra. Modern commentators associate him with Xerxes I who reigned from 486 to 465 BC. Other identifications have been made for Cambyses II or with Bardiya (Greek Smerdis) who reigned (perhaps as an imposter) for seven months between Cambyses II and Darius I.
Book of Daniel
Ahasuerus is given as the name of the father of Darius the Mede in the Book of Daniel. Josephus names Astyages as the father of Darius the Mede, and the description of the latter as uncle and father-in-law of Cyrus by mediaeval Jewish commentators matches that of Cyaxares II, who is said to be the son of Astyages by Xenophon. Thus this Ahasuerus is commonly identified with Astyages. He is alternatively identified, together with the Ahasuerus of the Book of Tobit, as Cyaxares I, said to be the father of Astyages. Views differ on how to reconcile the sources in this case. One view is that the description of Ahasuerus as the "father" of Darius the Mede should be understood in the broader sense of "forebear" or "ancestor." Another view notes that on the Behistun Inscription, "Cyaxares" is a family name, and thus considers the description as literal, viewing Astyages as an intermediate ruler wrongly placed in the family line in the Greek sources.
Most scholars view Darius the Mede as a literary fiction, or possibly a conflation of Darius the Great with prophecies about the Medes.
Book of Tobit
In some versions of the deuterocanonical Book of Tobit, Ahasuerus is given as the name of an associate of Nebuchadnezzar, who, together with him, destroyed Nineveh just before Tobit's death. A traditional Catholic view is that he is identical to the Ahasuerus of Daniel 9:1 In the Codex Sinaiticus Greek (LXX) edition, the two names in this verse appear instead as one name, Ahikar (also the name of another character in the story of Tobit). Other Septuagint texts have the name Achiachar. Western scholars have proposed that Achiachar is a variant form of the name "Cyaxares I of Media", who historically did destroy Nineveh, in 612 BC.
In legends
In some versions of the legend of the Wandering Jew, his true name is held to be Ahasuerus – even though the Biblical King is not described as a Jew and nothing in the Biblical account of him is similar to that myth. This is the name by which Immanuel Kant refers to the Wandering Jew in The Only Possible Argument in Support of a Demonstration of the Existence of God.
Notes
References
Sources
External links
Ahasuerus
Babylonian captivity
Monarchs in the Hebrew Bible
Book of Daniel people
Book of Esther people
Darius the Mede
|
105685
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mendeltna%2C%20Alaska
|
Mendeltna, Alaska
|
Mendeltna, Alaska
Mendeltna (Bendilna’ in Ahtna) is a census-designated place (CDP) in Copper River Census Area, Alaska, United States. The population was 36 at the 2020 census, down from 39 in 2010.
Geography
Mendeltna is located at (62.059604, -146.438981).
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , of which, of it is land and of it (2.06%) is water.
Demographics
Mendeltna first reported on the 1990 U.S. Census as a census-designated place (CDP).
As of the census of 2000, there were 63 people, 23 households, and 14 families residing in the CDP. The population density was . There were 33 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 92.06% White and 7.94% Native American.
There were 23 households, out of which 30.4% had children under the age of 18 living with them, 47.8% were married couples living together, 17.4% had a female householder with no husband present, and 34.8% were non-families. 30.4% of all households were made up of individuals, and 8.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.74 and the average family size was 3.53.
In the CDP, the age distribution of the population shows 33.3% under the age of 18, 4.8% from 18 to 24, 31.7% from 25 to 44, 17.5% from 45 to 64, and 12.7% who were 65 years of age or older. The median age was 37 years. For every 100 females, there were 90.9 males. For every 100 females age 18 and over, there were 110.0 males.
The median income for a household in the CDP was $30,000, and the median income for a family was $28,750. Males had a median income of $22,083 versus $8,750 for females. The per capita income for the CDP was $11,289. There were no families and none of the population living below the poverty line, including no under eighteens and none of those over 64.
References
Census-designated places in Alaska
Census-designated places in Copper River Census Area, Alaska
Census-designated places in Unorganized Borough, Alaska
Ahtna
|
14754119
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bestrophin%201
|
Bestrophin 1
|
Bestrophin 1
Bestrophin-1 (Best1) is a protein that, in humans, is encoded by the BEST1 gene (RPD ID - 5T5N/4RDQ).
The bestrophin family of proteins comprises four evolutionary related genes (BEST1, BEST2, BEST3, and BEST4) that code for integral membrane proteins. This family was first identified in humans by linking a BEST1 mutation with Best vitelliform macular dystrophy (BVMD). Mutations in the BEST1 gene have been identified as the primary cause for at least five different degenerative retinal diseases.
The bestrophins are an ancient family of structurally conserved proteins that have been identified in nearly every organism studied from bacteria to humans. In humans, they function as calcium-activated anion channels, each of which has a unique tissue distribution throughout the body. Specifically, the BEST1 gene on chromosome 11q13 encodes the Bestrophin-1 protein in humans whose expression is highest in the retina.
Structure
Gene
The bestrophin genes share a conserved gene structure, with almost identical sizes of the 8 RFP-TM domain-encoding exons and highly conserved exon-intron boundaries. Each of the four bestrophin genes has a unique 3-prime end of variable length.
BEST1 has been shown by two independent studies to be regulated by Microphthalmia-associated transcription factor.
Protein
Bestrophin-1 is an integral membrane protein found primarily in the retinal pigment epithelium (RPE) of the eye. Within the RPE layer, it is mainly located on the basolateral plasma membrane. Protein crystallization structures indicate this protein's primary ion channel function as well as its calcium regulatory capabilities. Bestrophin-1 consists of 585 amino acids and both N- and the C-termini are located within the cell.
The structure of Best1 consists of five identical subunits that each span the membrane four times and form a continuous, funnel-shaped pore via the second transmembrane domain containing a high content of aromatic residues, including an invariant arg-phe-pro (RFP) motif. The pore is lined with various nonpolar, hydrophobic amino acids. Both the structure and the composition of the pore help to ensure that only small anions are able to move completely through the channel. The channel acts as two funnels working together in tandem. It begins with a semi-selective, narrow entryway for anions, and then opens to a larger, positively charged area which then leads to a narrower pathway that further limits the size of anions passing through the pore. A calcium clasp acts as a belting mechanism around the larger, middle section of the channel. Calcium ions control the opening and closing of the channel due to conformational changes caused by calcium binding at the C-terminus directly following the last transmembrane domain.
Tissue and subcellular distribution
The location of expression of the BEST1 gene is essential for protein functioning and mislocalization is often connected to a variety of retinal degenerative diseases. The BEST1 gene expresses the Best1 protein primarily in the cytosol of the retinal pigment epithelium. The protein is typically contained in vesicles near the cellular membrane. There is also research to support that the Best1 protein is localized and produced in the endoplasmic reticulum (intracellular organelle involved in protein and lipid synthesis). Best1 is typically expressed with other proteins also synthesized in the endoplasmic reticulum, such as calreticulin, calnexin and Stim-1. Calcium ion involvement in the countertransport of chloride ions also supports the idea that Best1 is involved in forming calcium stores within the cell.
Function
Best1 primarily functions as an intracellular calcium-activated chloride channel on the cellular membrane that is not voltage-dependent. More recently Best1 has been shown to act as a volume-regulating anion channel.
Diseases
Best vitelliform macular dystrophy (BVMD)
Best's vitelliform macular dystrophy (BVMD) is one of the most common Best1-associated diseases. BVMD typically becomes noticeable in children and is represented by the buildup of lipofuscin (lipid residuals) lesions in the eye. Diagnosis normally follows an abnormal electrooculogram in which decreased activation of calcium channels in the basolateral membrane of the retinal pigment epithelium becomes apparent. A mutation in the BEST1 gene leads to a loss of channel function and eventually retinal degeneration. Although BVMD is an autosomal dominant form of macular dystrophy, expressivity varies within and between affected families although the overwhelming majority of affected families come from northern European descent. Typically, people with this condition experience five progressively worsening stages, though timing and severity varies greatly. BVMD is often caused by the single missense mutations; however, amino acid deletions have also been identified. A loss of function of the Best1 chloride channel could likely explain some of the most common issues associated with BVMD: an inability to regulate intracellular ion concentrations and regulate overall cell volume. To date, over 100 disease-causing mutations have been related to BVMD as well as a number of other degenerative retinal diseases.
Adult-onset vitelliform macular dystrophy (AVMD)
Adult-onset vitelliform macular dystrophy (AVMD) consists of lesions similar to BVMD on the retina. However, the cause is not as definitive as BVMD. The inability to diagnosis AVMD via genetic testing makes differentiating between AVMD and pattern dystrophy difficult. It is also unknown whether there is truly a clinical difference between AVMD caused by BEST1 mutations and AVMD caused by PRPH2 mutations. AVMD usually involves less vision loss than BVMD and cases do not usually run in families.
Autosomal recessive bestrophinopathy (ARB)
Autosomal recessive bestrophinopathy (ARB) was first identified in 2008. People with ARB demonstrate a decrease in vision during the first ten years of life. Parents and family members typically show no abnormalities as the disease is autosomal recessive, indicating that both alleles of the BEST1 gene must be mutated. Vitelliform lesions are often present and some cases involve cystoid macular edema. In addition, other complications have been observed. Vision decreases slowly over time, although rates of decline vary. Mutations causing ARB range from missense mutations to single base mutations in non-coding regions.
Autosomal dominant vitreoretinochoroidopathy
Autosomal dominant vitreoretinochoroidopathy was first identified in 1982 and presents itself in both eyes with decreases in peripheral vision due to excessive fluid and changes in eye retinal pigmentation. Early onset cataracts are also likely.
Retinitis pigmentosa (RP)
Retinitis pigmentosa was first described in relation to the BEST1 gene in 2009 and was found to be associated with four different missense mutations in the BEST1 gene in people. All affected individuals experience a diminished response to light within their retina and may have changes in pigmentation, pale optic discs, fluid accumulation and decreased visual acuity.
All of the diseases above do not have any known treatments or cures. However, as of 2017, researchers are currently working on discovering treatments with stem cell transplants of the retinal pigment epithelium.
References
Further reading
External links
GeneReviews/NCBI/NIH/UW entry on Retinitis Pigmentosa Overview
Ion channels
|
3516745
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BB%D1%83%D1%85%D0%B0%20%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%B0%20%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Глуха кропива гола
|
Глуха кропива гола (Lamium glaberrimum) — вид рослин з родини глухокропивових, ендемік західного Криму.
Опис
Багаторічна рослина заввишки 20–30 см, гола, з висхідними стеблами. Стеблові листки довго-черешкові, широкояйцеподібні або ниркоподібні, майже до основи двічі пильчато-розсічені. Кільця 4–6-квіткові. Віночок 3–3.5 см завдовжки, рожевий.
Цвіте та плодоносить з кінця травня по вересень. Розмножується вегетативно й насінням.
Поширення
Ендемік західного Криму, Україна.
В України вид зростає на кам'янистих осипах, лісових галявинах — у гірському Криму (західні яйли та Чатирдаг), рідко.
Значення
Декоративне, ґрунтотвірне, протиерозійне.
Загрози й охорона
Загрозами є: вузька екологічна амплітуда, слабка репродуктивна здатність, низька схожість насіння в природних умовах, а також, можливо, зміна умов зростання через загальне потепління клімату.
Занесений до Червоної книги Україні в статусі «Рідкісний». Росте в Нікітському ботанічному саду.
Примітки
гола
Ендемічна флора України
Рослини, описані 1902
|
176532
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Старошведське
|
Старошведське (на місцевому шведському діалекті Gammölsvänskbi) — шведське село в Україні, тепер частина села Зміївка Херсонської області.
Заснування
За часів Катерини II шведи, що проживали на острові Даґо (зараз острів Гіюмаа, Естонія), який відійшов до Росії за Ништадтським миром, були відправлені на завойовані українські землі. Деякі вважають, що переселення було вимушеним, інші вважають, що обіцяні бідним селянам багаті землі й готові будинки були вигідною пропозицією. На шляху загинула майже половина з 1200 шведів, які вирушили на південь у серпні 1782 року. Після прибуття на місце вони не виявили жодних обіцяних їм будинків і, як наслідок, згідно з записами парафії, у березні 1783 року в Старошведському проживало лише 135 осіб.
Збереження шведської спадщини
Попри те, що шведські колоністи могли самі обрати ділянку землі, вони не стали займатися сільським господарством, а повернулися до звичної для них риболовлі. У 1794 році до Старошведського було переселено ще 30 шведів, захоплених до полону після війни з Ґуставом III. Однак у селі не було ані пастора, ані шкільного вчителя, а його населення скорочувалося.
1804 — у тому ж районі були засновані німецькі поселення Шлангендорф, Мюльгаузендорф і Клостердорф (зараз усі вони входять до складу села Зміївка, яке отримало назву від німецького Шлангендорфа). Як наслідок, шведи опинилися в меншості, що призводило до конфліктів з німцями.
1860 — усі 4 села об'єднані до однієї парафії, що лише збільшило конфлікти: шведи були лютеранами, а пастори-німці належали до іншої протестантської конфесії. Ситуація ускладнювалася тим, що з 1860-х років населенню, чисельність якого зростала, стало не вистачати родючої землі. Тоді почалася еміграція зі Старошведського до Канади. Деякі німецькі пастори відкрито намагалися змусити шведів відмовитися від своєї віри й мови, але намарно — тим більше, що до того часу відновилися зв'язки зі Швецією.
У Швеції та Фінляндії проводилося збирання грошей і речей для Старошведського, унаслідок чого 1885 року в селі відкрили закладену 1882 року шведську кірху (церкву). Щоправда, свого пастора шведи не мали, служби відправляв пастор-німець, що не знав шведської мови і використовував старі збірники, надіслані зі Швеції (до Старошведського надсилали шведськомовну літературу — здебільшого старі релігійні книги; 1908 року бібліотека мала лише близько ста «гідних для читання томів»). Викладання в школі велося російською, але існували також уроки рідної мови і катехизис шведською (щоправда, як зазначається в Nordisk familjebok 1908 року, платили вчителеві-шведу «дуже погано»). Деякі місцеві мешканці передплачували шведські газети.
Після революції
З початком Першої світової війни зв'язок зі Швецією знову перервався. Після революції шведські колоністи попросили дозволу залишити радянську Україну і вирушити на історичну Батьківщину, де за їхні права виступали багато людей за підтримки архієпископа Натана Седерблома. 1 серпня 1928 року 881 мешканець Старошведського прибули до Швеції. Близько сотні з цих переселенців пізніше вирушили до Канади, слідом за тими, хто поїхав туди ще зі Старошведського. Більшість із них оселилися в Манітобі, хоча дехто потім повернувся до Швеції.
До 1927 року в Старошведському жили 895 нащадків естонських шведів.
Більшість колоністів зі Старошведського влаштувалися на Ґотланді. Незважаючи на їхнє спільне походження, їм не дозволили створити власну громаду. Іноді вони навіть стикалися з ворожістю місцевого населення: у Швеції тоді була економічна криза, а біженців розглядали як іммігрантів.
Багато заговорили про повернення, та ще до настання 1929 року кілька сімей, за активної підтримки Комуністичної партії Швеції, повернулися до України.
Повернення
Усього до СРСР повернулося близько 120 осіб, разом із кількома членами шведської компартії, яких відправив комінтерн. Вони заснували невеликий колгосп «Шведкомпартія». Однак Голодомор змусив мешканців Старошведського знову подумати про переїзд до Швеції, і деякі підписали відповідне клопотання, після чого 20 осіб були заарештовані ДПУ, 5 були ув'язнені.
Коли німецька армія 25 серпня 1941 року ввійшла до Старошведського, мешканці зустріли солдатів як визволителів. При відступі німців вони були евакуйовані на захід; багато зрештою опинилися в Польщі, були взяті до полону радянськими військами і потрапили до таборів. Дехто зумів дістатися до Швеції або назад в Україну.
Сучасність
Зараз у селі залишилося близько 200 осіб, що зберегли шведську культурну спадщину, з них менш як 20 носіїв шведської мови. Зв'язки зі Швецією поступово налагоджуються, невелику фінансову допомогу надають Шведська церква і комуна Ґотланд. Існує товариство нащадків мешканців Старошведського. Пастори зі Швеції приїздять до Зміївки раз на кілька місяців, оскільки свого священика громада не має. Сьогодні нащадки шведів розмовляють, співають і моляться старошведською мовою, яку вже не почуєш у Швеції, хоча у Зміївці залишилося дуже мало літніх людей, які пам'ятають старошведські обряди й співи.
2 жовтня 2008 року в рамках державного візиту село відвідав шведський монарх Карл XVI Густав та його дружина Сильвія. Король Швеції зустрівся з мешканцями села — етнічними шведами. Коронований гість подарував місцевій лікарні діагностичне обладнання. Король та королева завітали у Зміївці до Свято-Михайлівської церкви (кірхи), яка належить православній та шведській лютеранській громадам, де взяв участь у богослужінні за участі шведського пастора. До приїзду короля храм відремонтували, на ньому встановили нову баню.
У селі монарше подружжя поклало квіти до Пам'ятного знака шведам і німцям, репресованим у 1937–1938 роках.
Під час вторгнення на територію України російських окупантів у 2022 році село було окуповане російською окупаційною владою, яка знищила встановлений у Зміївці меморіал Борцям за волю України. 11 листопада село було звільнено Збройними Силами України під час контрнаступу на Херсонщині.
Див. також
Балтійські шведи
Зміївка (Бериславський район)
Герб Зміївки
Прапор Зміївки
Українсько-шведські відносини
Кірха апостола Івана
Посилання
Котлярчук А. «В кузнице Сталина»: шведские колонисты Украины в тоталитарных экспериментах XX века. — М.: РОССПЭН, 2012. — 224 с. — (серия «История Сталинизма») — ISBN 978-5-8243-1684-1
Свято Архангело-Михайлівська церква
Шведы под Каховкой
Корреспондент. Нет (28 сентября 2011 г.): Шведская семья. Как живет шведская община в селе на Херсонщине]
«Профиль» (Украина): Старое шведское село (Антон Кашликов, № 46 (65), 29.11.2008)
№ 46 (65), 29.11.2008 г., Антон КАШЛИКОВ, «Профиль», Старое шведское село
Старошведська Зміївка // Офіційний сайт Херсонської обласної державної адміністрації
Джерела
Товариство нащадків мешканців Старошведського
Сторінка на сайті Шведської церкви
Детальний нарис історії Старошведського
Примітки
Російська доба Херсонської області
Зміївка
Шведська діаспора України
Населені пункти України, засновані 1782
|
541026
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ASARCO
|
ASARCO
|
ASARCO (American Smelting and Refining Company) is a mining, smelting, and refining company based in Tucson, Arizona, which mines and processes primarily copper. The company has been a subsidiary of Grupo México since 1999.
Its three largest open-pit mines are the Mission, Silver Bell and Ray mines in Arizona. Its mines produce of copper a year. ASARCO conducts solvent extraction and electrowinning at the Ray and Silver Bell mines in Pima County, Arizona, and Pinal County, Arizona, and operates a smelter in Hayden, Arizona. ASARCO's smelting plant in El Paso, Texas, was suspended in 1999 and then demolished on April 13, 2013. Before closing, the plant produced of anodes each year. Refining at the mines as well as at a copper refinery in Amarillo, Texas, produce of refined copper each year.
ASARCO's hourly workers are primarily represented by the United Steelworkers.
ASARCO has 20 superfund sites across the United States, and it is subject to considerable litigation over pollution. After emerging from bankruptcy in 2008, it made a settlement with the government of $1.79 billion for contamination at various sites; the funds were allotted to the Environmental Protection Agency (EPA) for cleanup at 26 sites around the country.
History
ASARCO was founded in 1888 as the American Smelting and Refining Company by Henry H. Rogers, William Rockefeller, Adolph Lewisohn, Robert S. Towne, Anton Eilers, and Leonard Lewisohn. From 1901 to 1959, American Smelting and Refining was included in the Dow Jones Industrial Average.
In April 1901, the Guggenheim family gained control of the company, and in 1905, bought the Tacoma smelter from the Bunker Hill Mining Company. ASARCO eventually controlled 90% of the U.S. lead production, essentially becoming a smelter trust.
On January 11, 1916, sixteen ASARCO employees were killed and mutilated by Pancho Villa's men near the town of Santa Isabel, Chihuahua. It was one of the incidents that sparked the Mexican Expedition, a United States Army attempt to capture or kill Villa.
Based in Tucson, Arizona, the company grew to conduct mining, smelting, and refining of primarily copper. Open-pit mining is primarily utilized as the most efficient method of recovering this metal; the company's three largest such works are the Mission, Silver Bell, and the Ray mines in Arizona. The company had also operated in silver mining in Idaho. Its mines produce of copper a year.
ASARCO conducts solvent extraction and electrowinning at the Ray and Silver Bell mines in Pima County, Arizona, and Pinal County, Arizona, and operates a smelter in Hayden, Arizona. It also had a smelting plant in El Paso, Texas, operations of which were suspended.
In 1975 it officially changed its name to ASARCO Incorporated. In 1999 it was acquired by Grupo México, which had begun as ASARCO's 49%-owned Mexican subsidiary in 1965.
On August 9, 2005, the company filed for Chapter 11 bankruptcy in Corpus Christi, Texas under then-president Daniel Tellechea.
As of 2019, ASARCO operates two primary locations in the United States, a mining and smelting complex in Arizona and a copper refinery in Amarillo, Texas.
Pollution and environmental issues
ASARCO has been found responsible for environmental pollution at 20 Superfund sites across the U.S. by the Environmental Protection Agency. Among those sites are:
American Smelting and Refining Co., located in Omaha, Nebraska. Plant dissembled, remediation completed and site reused.
Interstate Lead Company, or ILCO, labeled EPA Site ALD041906173, and located in Leeds, Jefferson County, Alabama
Argo Smelter, Omaha & Grant Smelter, labeled EPA Site COD002259588, and located at Vasquez Boulevard and I-70 in Denver, Colorado
"Smeltertown", El Paso County, Texas, where the copper plant's furnaces were illegally used to dispose of hazardous waste. The plant has since been dismantled.
California Gulch mine and river systems in Leadville, Colorado;
Summitville Consolidated Mining Corp., Inc. (SCMCI), now bankrupt, EPA Site COD983778432, in Del Norte, Rio Grande County, Colorado;
ASARCO Globe Plant, EPA Site COD007063530, Globeville, near South Platte River, Denver and Adams County, Colorado;
Bunker Hill Mining and Metallurgical, Coeur d'Alene River Basin, Idaho;
Kin-Buc Landfill in New Jersey;
Tar Creek (Ottawa County) lead and zinc operations and surrounding residences in Oklahoma;
Commencement Bay, Near Shore/Tide Flats smelter, groundwater, and residences in Tacoma and Ruston, Washington.
Everett Smelter, Everett, Washington.
Murray, Utah lead smelter operation, since reclaimed as part of EPA Superfund program and now the location of the Intermountain Medical Center.
Litigation history
After the Colorado Department of Public Health and Environment sued ASARCO for damages to natural resources in 1983, the EPA placed the ASARCO Globe Plant on its National Priorities List of Superfund sites, with ASARCO to pay for the site's cleanup.
In 1972 ASARCO's downtown Omaha plant in Nebraska was found to be releasing high amounts of lead into the air and ground surrounding the plant. In 1995 ASARCO submitted a demolition and site cleanup plan to the Nebraska Department of Environmental Quality for their impact on the local residential area. Fined $3.6 million in 1996 for discharging lead and other pollutants into the Missouri River, ASARCO closed its Omaha plant in July 1997. After extensive site cleanup, the land was turned over to the City of Omaha as a park. All of East Omaha, comprising more than 8,000 acres (32 km2), was declared a Superfund site. As of 2003, 290 acres (1.2 km2) had been cleaned.
In 1991 the Coeur d'Alene Tribe filed suit under CERCLA against Hecla Mining Company, ASARCO and other defendants for damages and cleanup costs downstream of what has been designated as the Bunker Hill Mine and Smelting Complex Superfund site. Contamination had affected Lake Coeur d'Alene and the Saint Joe River, as well as related waters and lands, and cleanup had been under way since the early 1980s. In 1996 the United States joined the suit. In 2008 after emerging from bankruptcy, ASARCO LLC settled for $452 million for contributions to this site. This was part of a nearly $2 billion settlement (see below) with the US for a total of 26 sites.
In 2007, the Environmental Protection Agency released the results of soil and air tests in Hayden, Arizona, taken adjacent to the ASARCO Hayden Smelter. The results showed abnormally high amounts of pollutants that violate prescribed health standards. Arsenic, lead and copper were among the most egregious pollutants found in Hayden. As a consequence of the contamination, the EPA proposed to add Hayden, Arizona, to the list of Federal Superfund sites. This action would provide funding to clean up the contamination. ASARCO fought the action, supported by Democratic Gov. Janet Napolitano, who said: "I am asking that the EPA delay final decision on listing until March 31, 2008. This would provide ample time for the EPA, in close coordination with ADEQ, to enter an agreement with ASARCO to conduct remedial actions..." After emerging from Chapter 11 bankruptcy in 2008, ASARCO made a settlement with the government of $1.79 billion for contamination at various sites; the funds were allotted to the Environmental Protection Agency (EPA) for cleanup at 26 sites around the country. A final settlement for $1.79 billion was made in 2009 for up 80 sites, including one of the most notorious, the smelting plant at El Paso, Texas, for which cleanup was set to start in 2010.
Documentary
ASARCO's Tar Creek Superfund site was the subject of the film documentary Tar Creek (2009), made by Matt Myers. At one time, Tar Creek was considered to be the worst environmental problem on the EPA's list of more than 1200 sites.
See also
1913 El Paso smelters' strike
List of Superfund sites in Alabama
List of Superfund sites in Colorado
List of Superfund sites in Illinois
List of Superfund sites in Oklahoma
Picher, Oklahoma
Francis H. Brownell
References
External links
Official website
profile in International Directory of Company Histories, Vol. 4. St. James Press, 1991 (via fundinguniverse.com)
Grupo México history
A Toxic Century: Mining Giant ASARCO Must Clean Up Mess : NPR 2010
Link to CNN transcript of the ASARCO El Paso Video 2008
Marilyn Berlin Snell, "Going for Broke" Sierra Club Magazine, May/June 2006.
Michael E. Ketterer, The ASARCO El Paso Smelter: A Source of Local Contamination of Soils in El Paso (Texas), Ciudad Juarez (Chihuahua, Mexico), and Anapra (New Mexico), 2006.
Jake Bernstein, Clean up or Cover Up? "The Texas Observer", 2004.
Corpus Christi's Refinery row
Describes criminal conviction of an ASARCO supplier
ASARCO Taylor Springs Illinois , Historical Society of Montgomery County Illinois
Companies based in Tucson, Arizona
Companies that filed for Chapter 11 bankruptcy in 2005
Former components of the Dow Jones Industrial Average
Metal companies of the United States
Copper mining companies of the United States
Smelting
Superfund sites in Colorado
Mines in Arizona
Grupo México
|
4724253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IPHWR
|
IPHWR
|
IPHWR
Індійський важководний реактор під тиском (IPHWR) — клас індійських важководних реакторів під тиском, розроблених Центром атомних досліджень Бхабха. Базовий проект потужністю 220 МВт був розроблений на базі реакторів RAPS-1 і RAPS-2 на базі CANDU, побудованих у Раватбхата, Раджастан. Пізніше дизайн був розширений до 540 МВт і 700 МВт конструкції. Зараз в Індії працює 17 реакторів різних типів.
IPHWR-220
Перші блоки PHWR, побудовані в Індії (RAPS-1 і RAPS-2), мають канадську конструкцію CANDU, подібну до першого повномасштабного канадського реактора, побудованого в АЕС Дуглас-Пойнт, Онтаріо. Реактори були встановлені у співпраці з урядом Канади. Починаючи з 1963 року, RAPS-1 потужністю 100 МВт в основному будувався з обладнанням і технологіями, наданими AECL, Канада. RAPS-1 було введено в експлуатацію в 1973 році, але припинення співпраці з Канадою у світлі успішної розробки ядерної зброї Індією в рамках операції «Усміхнений Будда» введення в експлуатацію RAPS-2 могло бути завершено лише до 1981 року, коли Bhabha змінив деякі елементи конструкції. Центр атомних досліджень у партнерстві з індійськими виробниками Larsen & Toubro та Bharat Heavy Electricals Limited. Послідовно було спроектовано повністю індійський проект потужністю 220 МВт, і два блоки були побудовані в Калпаккамі в штаті Таміл Наду, названі MAPS-1 і MAPS-2. Конструкція MAPS-1&2 була розроблена на основі RAPS-1&2, з модифікаціями, внесеними відповідно до прибережного розташування, а також запровадженням резервуара для придушення для обмеження пікового тиску захисної оболонки під час аварії з втратою теплоносія (LOCA) замість обливних баків у RAPS-1&2. Крім того, MAPS-1&2 мають часткове подвійне утримання. Ця конструкція була додатково вдосконалена, і всі наступні блоки PHWR в Індії мають подвійну захисну оболонку.
IPHWR-540
Після завершення проекту IPHWR-220 приблизно в 1984 році під егідою BARC у партнерстві з NPCIL було розпочато більший проект потужністю 540 МВт. Два реактори цієї конструкції були побудовані в Тарапурі, штат Махараштра, починаючи з 2000 року, і перший був введений в експлуатацію 12 вересня 2005 року.
IPHWR-700
Пізніше конструкцію IPHWR-540 було модернізовано до 700 МВт з основною метою підвищення ефективності використання палива та розробки стандартизованої конструкції, яка буде встановлена в багатьох місцях по всій Індії в режимі флоту. Дизайн також було оновлено, щоб включити функції покоління III+.
Технічні характеристики
Див. також
CANDU, попередник індійських конструкцій PHWR
Атомна енергетика в Індії
Примітки
Винаходи Індії
Типи ядерних реакторів
|
13748943
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Diego%20Buonanotte
|
Diego Buonanotte
|
Diego Buonanotte
Diego Mario Buonanotte Rende (born 19 April 1988) is an Argentine professional footballer who plays for Chilean club O'Higgins as an attacking midfielder and winger.
He began his career with River Plate, where he won the Apertura in 2008, and later played in Spain with Málaga and Granada.
Buonanotte was part of the Argentine squad that won the gold medal at the 2008 Olympics.
Club career
River Plate
Born in Teodelina, Santa Fe, Buonanotte made his professional debut as a 17-year-old on 9 April 2006, in the 3–1 win against Instituto. On 7 October 2007, only one week after his first game, he scored his first goal at senior level. Buonanotte was picked by coach Daniel Passarella to start in the derby against Boca Juniors. River Plate won 2–0, with Buonanotte playing a key role in the victory. He was named by World Soccer magazine as one of the '50 most exciting teenagers in the world game'. Buonanotte was part of the 2008 Apertura winning team.
Málaga
On 21 January 2011 Buonanotte signed a five-year contract with Málaga CF, but he was loaned to River Plate until July 2011. The reason he left Malaga was not about his appearances with his team but the 1.6 million dollars that River Plate gave for a loan for him. He scored his first goal for Málaga on 21 December 2011 in a 2–2 home draw against Getafe CF in the Copa del Rey (winning 3–2 on aggregate.) On 21 November 2012, he scored his careers first Champions League goal, in a 2−2 away draw against Zenit. Also he scored goals against Barcelona and Real Madrid.
Granada
On 31 January 2013, Buonanotte signed a -year contract with Granada. After moving to Granada, Buonanotte told Goal.com, he left Malaga in order to get playing time. He was previously linked with a move to Italian side Palermo but opted for Granada.
On 28 August 2014, after being left out of the first-team during the pre-season, Buonanotte was loaned to C.F. Pachuca in a one-year deal.
After playing in their pre-season in Mexico, Buonanotte signed on a six-month loan for Quilmes AC on 30 January 2015.
AEK Athens
In August 2015, Buonanotte signed a two-year contract with AEK Athens.
On the third matchday of the 2015–16 season he scored twice in a 3–1 home win against PAS Giannina. On 22 November 2015, he scored his fifth league goal helping AEK Athens win against Panthrakikos. On 2 December 2015, he scored two goals in his first appearance in the Greek Cup in a 6–0 home win against Panelefsiniakos. On 17 December, he again scored a brace in a 5–0 away win against AEL in the cup. He finished the year with 11 goals in 35 appearances in all competitions.
Universidad Católica
On 19 July 2016, Buonanotte signed for Universidad Católica. There, he won the 2016 Apertura, scoring 8 goals in 13 matches. Also winning the 2016 Clausura, and most recently 2018-2019 Chilean Primera Division.
Sporting Cristal
In 5 July 2022, Buonanotte joined Peruvian side Sporting Cristal until December 2023.
Return to Chile
In 2023, he returned to Chile by signing with Unión La Calera. The next season, he switched to O'Higgins.
International career
Buonanotte was selected by Sergio Batista to be one of the 18 players to represent Argentina in the 2008 Olympics. He only played in the third group-stage game against Serbia, scoring from a long-range free-kick. He won the gold medal with his national team at that tournament.
Personal life
Car crash
In December 2009, Buonanotte survived a fatal car crash as the sole survivor after he lost control of his car on an Argentine freeway. He was taken to the hospital with multiple injuries while three friends who were travelling with him in the car died at the scene of the crash. The footballer was driving his father's Peugeot 307 back from a night out when he veered off the 65th highway and collided with a tree. The accident occurred about 15 km outside Clementina, Santa Fe. Another car carrying more friends of Buonanotte also arrived on the scene of the accident afterwards eager to find out what had happened. The footballer is said to have been conscious when he was pulled from the wreckage but had sustained serious injuries.
Eduardo Allegrini, director of the hospital, where Buonanotte was taken after the crash, said "(Buonanotte) has fractured his right humerus, right clavicle and has bruised his right lung". Allegrini clarified that the River player's condition was stable but he remained in intensive care under observation. Guillermo Fernández, a firefighter who helped pull Buonanotte from the crash site said: "Diego told us he lost control of the car".
Back to the pitch
It was initially thought that Buonanotte's convalescence would require up to seven months for complete recovery, but he was able to return to the pitch on 17 April 2010, when he replaced Diego Barrado in the second half of a match against Godoy Cruz. River won 2–1 at home. On 30 April, he scored for the first time since his accident, clinching a 2–1 victory against Vélez Sársfield at the Monumental. Later that year, A local prosecutor Carlos Colimedaglia, believes that Buonanotte should be charged with three counts of manslaughter. Buonanotte, himself, says he managed to cope with the accident but revealed the opposition fans shout slurs directed at him, like "murderer".
Chilean naturalization
In December 2021, he acquired the Chilean nationality by residence along with his colleague Matías Zaldivia, keeping the Argentine nationality.
Career statistics
Club
Honours
Club
River Plate
Primera División de Argentina: 2008-C
AEK
Greek Cup: 2015–16
Universidad Católica
Chilean Primera División: 2016 Apertura, 2018, 2019, 2020, 2021
Supercopa de Chile: 2016, 2019, 2020, 2021
International
Summer Olympics Gold medal: 2008
Individual
Toulon Tournament Golden Ball: 2009
Toulon Tournament Golden Boot: 2009
Chilean Primera División Team of the Year: 2018
References
External links
1988 births
Living people
People from General López Department
Argentine men's footballers
Naturalized citizens of Chile
Chilean men's footballers
Men's association football midfielders
Club Atlético River Plate footballers
Málaga CF players
Granada CF footballers
C.F. Pachuca players
Quilmes Atlético Club footballers
AEK Athens F.C. players
Club Deportivo Universidad Católica footballers
Sporting Cristal footballers
Unión La Calera footballers
O'Higgins F.C. footballers
Argentine Primera División players
La Liga players
Liga MX players
Super League Greece players
Chilean Primera División players
Peruvian Primera División players
Footballers at the 2008 Summer Olympics
Olympic footballers for Argentina
Olympic gold medalists for Argentina
Olympic medalists in football
Medalists at the 2008 Summer Olympics
Argentine expatriate men's footballers
Argentine expatriate sportspeople in Spain
Expatriate men's footballers in Spain
Argentine expatriate sportspeople in Mexico
Expatriate men's footballers in Mexico
Argentine expatriate sportspeople in Greece
Expatriate men's footballers in Greece
Argentine expatriate sportspeople in Chile
Expatriate men's footballers in Chile
Argentine emigrants to Chile
Chilean expatriate men's footballers
Argentine expatriate sportspeople in Peru
Chilean expatriate sportspeople in Peru
Expatriate men's footballers in Peru
Argentine sportspeople of Italian descent
Footballers from Santa Fe Province
|
111434
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marseilles%2C%20Illinois
|
Marseilles, Illinois
|
Marseilles, Illinois
Marseilles is a city in LaSalle County, Illinois, United States. An Illinois River town, the population was 4,845 at the 2020 census, down from 5,094 at the 2010 census. It is part of the Ottawa, IL Micropolitan Statistical Area.
History
Lovell Kimball arrived at the area along the Illinois River known as the Grand Rapids in 1833 from Watertown, New York. Kimball, aware that the Illinois-Michigan Canal Bill had passed and the canal would eventually reach the rapids, hired a surveyor to lay out a town. Kimball called the town Marseilles in reference to the French city of Marseille as he hoped it would become a similar industrial center in Illinois. Marseilles, pronounced the same as the French city, was officially platted on June 3, 1835; the plat was revised twice for railroad and canal right-of-ways.
Nabisco Building
In 1921 the National Biscuit Company (Nabisco) built an eight-story corrugated cardboard box production plant in Marseilles, the largest industrial building in the state (outside of Chicago) at the time, and the first air-conditioned factory in the Midwest. Nabisco was a major employer in the area but ceased production at the plant in 2002.
Middle East Conflicts Wall Memorial
In 2004 the Middle East Conflicts Wall Memorial was dedicated to the service men and women who gave their lives fighting in US wars anywhere in the Middle East. The Middle East Conflicts Wall Memorial is the first US memorial to servicemen dedicated while an actual war was ongoing. Currently, the earliest names on the wall are from 1967 commemorating the deaths during the USS Liberty incident.
Andrew Bacevich, American
historian, felt that all presidential candidates should visit Marseilles, commenting that "Just as there are all-but-mandatory venues in Iowa and New Hampshire where candidates are expected to appear, why not make Marseilles, Illinois, one as well. Let all of the candidates competing to oust Donald Trump from the White House (their ranks now approaching two dozen) schedule at least one campaign stop at the Middle East Conflicts Wall, press entourage suitably in tow." Andrew Bacevich lost his son in Iraq, his son's name is included in the monument.
Museums
In 2016, Marseilles resident Seattle Sutton founded a community museum, located in the Chicago, Rock Island and Pacific Railroad building. Its collection includes historical items from the Nabisco factory, other Marseilles businesses, and archived recordings of Marseilles war veterans.
Geography
Marseilles is located at (41.327795, −88.701121). The city is at the head of a rapids in the Illinois River historically known as "the Grand Rapids" or the "Rapids of Maninumba".
According to the 2010 census, Marseilles has a total area of , of which (or 94.72%) is land and (or 5.28%) is water.
Demographics
As of the 2020 census there were 4,845 people, 1,937 households, and 1,327 families residing in the city. The population density was . There were 2,273 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 88.3% White, 0.8% African American, 0.5% Native American, 0.5% Asian, 3.0% from other races, and 7.0% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 7.2% of the population.
There were 1,937 households, out of which 29.1% had children under the age of 18 living with them, 51.1% were married couples living together, 8.9% had a female householder with no husband present. 29.0% of all households were made up of individuals, and 11.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.33 and the average family size was 2.90
The city's age distribution consisted of 25.5% under the age of 18, and 19.2% who were 65 years of age or older. The median age was 41.8 years, and for every 100 females there were 98.3 males.
The median income for a household in the city was $51,835, and the median income for a family was $69,537. The per capita income was $26,182. 16.0% of families and 20.3% of individuals were below the poverty line, including 32.1% of those under 18 and 7.3% of those over 65.
See also
William D. Boyce
William H. Stead
Chicago, Rock Island and Pacific Railroad Depot (Marseilles, Illinois)
References
External links
City of Marseilles, Illinois
Marseilles Museum
Cities in Illinois
Ottawa, IL Micropolitan Statistical Area
Cities in LaSalle County, Illinois
Populated places established in 1835
1835 establishments in Illinois
|
1441009
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%BA%D1%96
|
Ратомир Грозданоскі
|
Ратомир Грозданоскі (15 травня 1959 р., Брест, община Македонськи-Брод, Північна Македонія) — македонський теолог, професор і архідиякон.
Завершив Богословський факультет у Скоп'є. Робив дослідження у Салоніках, Афінах та Дубліні. Захистив докторську роботу на Філологічному факультеті у Скоп'є. Був професором та деканом Православного богословського факультету святого Климента Охридського. Мав близькі стосунки з архієпископом Охридськими та Македонськими — Ангеларієм, Гаврилом, Михаїлом і Стефаном. Був членом різних синодських комісій і церковних делегацій. Проживає у м. Скоп'є.
Має понад 300 наукових публікацій. Також є редактором багатьох книг на богословську тематику.
Посилання
Офіційна сторінка
Македонські богослови
Богослови Православної церкви Македонії
Уродженці Північної Македонії
|
992713
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/8047%20%D0%90%D0%BA%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%82%D0%B0
|
8047 Акікіносіта
|
8047 Акікіносіта (1995 BT3, 1979 XE1, 1986 RU16, 1993 ON1, 8047 Akikinoshita) — астероїд головного поясу, відкритий 31 січня 1995 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,526.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (8001-8100)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1995
Головний пояс астероїдів
|
1191861
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B1%D1%96%D1%88%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Себіш (значення)
|
Себіш (значення)
Себіш — місто в Румунії, у повіті Арад.
Себіш — село в Румунії, у повіті Біхор. Входить до складу комуни Дрегенешть.
Себіш — село в Румунії, у повіті Бистриця-Несеуд. Входить до складу комуни Шієуц.
|
296012
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2%20%28%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Яворів (Самбірський район)
|
Яворів (Самбірський район)
Яворів — село в Україні, в Самбірському районі Львівської області. Населення становить 919 осіб. Орган місцевого самоврядування — Боринська селищна рада.
Населення
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Церква
Церква св. архистратига Михаїла збудована 1912 року за типовим проєктом. Складається з квадратної нави, до якої прилягають укорочені прямокутні бічні рамена, з півночі — гранчастий вівтар, а з півдня – прямокутний бабинець. При вівтарі по обидва боки розташовані прямокутні захристя. Вінчають наву, вівтар і бабинець високі світлові восьмерики, вкриті наметовими банями, завершеними сліпими ліхтарями з маківками і хрестами. Ще дві маківки встановлені на дахах бічних рамен. Піддашшя сперте на виступи зрубів. Стіни вкриті пластиковою вагонкою.
Посилання
Погода в селі Яворів
Інформація про храми Турківського району на сайті РДА
Села Львівської області
|
885859
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Defter
|
Defter
|
Defter
A defter was a type of tax register and land cadastre in the Ottoman Empire.
Etymology
The term is derived from Greek , literally 'processed animal skin, leather, fur', meaning a book, having pages of goat parchment used along with papyrus as paper in Ancient Greece, borrowed into Arabic as : , meaning a register or a notebook.
Description
The information collected could vary, but tahrir defterleri typically included details of villages, dwellings, household heads (adult males and widows), ethnicity/religion (because these could affect tax liabilities/exemptions), and land use. The defter-i hakâni was a land registry, also used for tax purposes. Each town had a defter and typically an officiator or someone in an administrative role to determine whether the information should be recorded. The officiator was usually some kind of learned man who had knowledge of state regulations. The defter was used to record family interactions such as marriage and inheritance. These records are useful for historians because such information allows for a more in-depth understanding of land ownership among Ottomans. This is particularly helpful when attempting to study the daily affairs of Ottoman citizens.
Some Ottoman officials responsible for these tax registries were known as defterdars.
Daftars in India
Records of this kind are known as daftars in Northern India as well, for instance the Peshwa's daftar of Pune.
References
External links
Publications of Turkey's Directorate of State Archives
Government of the Ottoman Empire
|
2953115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%89%D0%B0%D0%BD%D0%B8%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D1%96%29
|
Лещани (гміна Кринкі)
|
Лещани (гміна Кринкі)
Лещани — село в Польщі, у гміні Кринки Сокульського повіту Підляського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Білостоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Сокульського повіту
|
42444966
|
https://en.wikipedia.org/wiki/FitzGerald%20%28surname%29
|
FitzGerald (surname)
|
FitzGerald (surname)
FitzGerald or Fitzgerald, is an Irish surname of Hiberno-Norman origin. It is a patronymic derived from the prefix Fitz- from the Latin filius- plus Gerald, thus meaning "son of Gerald”. In Gaelic it is rendered Mac Gearailt.
People
Adolphus L. Fitzgerald (1840–1921), Justice of the Supreme Court of Nevada
Alan Fitzgerald (satirist) (1935–2011), Australian journalist, satirist and politician
Alexis FitzGerald Snr (1916–1985), Irish politician
Alexis FitzGerald Jnr (1945–2015), Irish politician
Alice Fitzgerald (1875–1962), American nurse
Annie Fitzgerald (1844–1934), American landowner
Barry Fitzgerald (1888–1961), Irish actor
Barry Fitzgerald (investigator), paranormal investigator for SyFy Channel's Ghost Hunters International
Brian Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Brinsley FitzGerald (1859–1931), British stockbroker
Caroline Fitzgerald (1865–1911), expatriate American poet
Casey Fitzgerald, multiple people
Charles Fitzgerald (1791–1887), governor of Gambia; governor of Western Australia
Charles Patrick Fitzgerald (1902–1992), scholar of China
Ciaran Fitzgerald (born 1952), Irish rugby union player
Dai Fitzgerald (1872–1951), Welsh international rugby player
Deirdre FitzGerald (born 1936), Australian lawyer
Desmond FitzGerald (politician) (1888–1947), Irish revolutionary, poet and politician
Desmond FitzGerald, 29th Knight of Glin, president of the Irish Georgian Society
Edmund Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Edward FitzGerald (disambiguation), multiple people
Eithne FitzGerald (born 1950), Irish politician
Ella Fitzgerald (1917–1996), U.S. jazz singer
Ena Fitzgerald (1889-1962), English novelist, poet
F. Scott Fitzgerald (1896–1940), American novelist and short story writer
Fern Fitzgerald (born 1947), American actress
Frances FitzGerald (journalist) (born 1940), U.S. Pulitzer Prize–winning journalist
Frances Fitzgerald (politician) (born 1950), Irish politician
Frank Fitzgerald (1885–1939), U.S. governor of Michigan
Frankie Fitzgerald (born 1985), British actor
Garret FitzGerald (1926–2011), seventh Taoiseach of the Republic of Ireland
Garret A. FitzGerald (born 1950), Irish pharmacologist
Garrett M. Fitzgerald (1806–1859), American politician
Gene Fitzgerald (1932–2007), Irish politician
Gerald Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Geraldine Fitzgerald (1913–2005), Irish-American actress
George FitzGerald (disambiguation), multiple people
George FitzGerald (1851–1901), Irish physicist
Glynis Fitzgerald, American academic administrator
Hermione FitzGerald (1864–1895), Duchess of Leinster
Hermione FitzGerald (born 1985), Irish professional golfer
Jack Fitzgerald (1873–1929), founder member of the Socialist Party of Great Britain
James FitzGerald (disambiguation), multiple people
Jim Fitzgerald (businessman) (1926–2012), American businessman and philanthropist
Joan Fitz-Gerald (born 1948), American politician
John Fitzgerald (disambiguation), multiple people
John F. Fitzgerald, Mayor of Boston Massachusetts and grandfather of President John Fitzgerald Kennedy
John Fitzgerald Kennedy, United States president
John Fitzgerald (Medal of Honor) (1873–1948), American Medal of Honor recipient
John D. FitzGerald, Irish economist
Joseph Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Judith Fitzgerald (1952–2015), Canadian poet
Judkin-Fitzgerald baronets (Created 1801), of Lisheen, Co Tipperary, Ireland
Karen Fitzgerald, American artist
Kevin Fitzgerald (born 1951), U.S. veterinarian; appeared on the television programme Emergency Vets
Kevin W. Fitzgerald (1950–2007), American politician
Larry Fitzgerald (born 1983), American football player
Lawrence J. Fitzgerald (died 1918), NYS Treasurer 1886–1889
Les Fitzgerald, Scottish footballer
Lewis Fitz-Gerald (born 1958), Australian actor and television director
LeMoine FitzGerald (1890–1956), Canadian artist, a member of the Group of Seven
Lorna Fitzgerald (born 1996), English actress
Lou Fitzgerald (1919–2013), American baseball player, scout and manager
Martin Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Maurice FitzGerald (died 1176), (Anglo Norman) baron, progenitor of the famous Geraldines.
Meryle Fitzgerald (1925–2004), All-American Girls Professional Baseball League ballplayer
Michael Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Nick Fitzgerald (born 1996), American football player
Pamela Fitzgerald (camogie) (born 1984), Irish camogie player
Pat Fitzgerald (born 1974), U.S. football coach
Paudie Fitzgerald (1933–2020), Irish cyclist
Patrick Fitzgerald (born 1960), U.S. attorney; special prosecutor in the CIA leak scandal
Penelope Fitzgerald (1916–2000), British poet, novelist and biographer
Percy Hetherington Fitzgerald (1834–1925), Anglo-Irish author and critic
Peter Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Robert Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Ryan Fitzgerald (born 1976), Australian television presenter
Sally Fitzgerald, New Zealand judge
Sarah Fitz-Gerald (born 1968), Australian women's squash player
Scott Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Susan Fitzgerald (1949–2013), Irish actress
Stephen FitzGerald (born 1938), Australian ambassador, diplomat
Tara Fitzgerald (born 1967), British actress
Thomas Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Tom Fitzgerald (disambiguation), multiple people
William Fitzgerald (disambiguation), multiple people
Zelda Fitzgerald (1900–1948), wife of F. Scott Fitzgerald
Tami Fitzgerald (1957-), politician and advocate
Fictional
Penny Fitzgerald, character from The Amazing World of Gumball
Martin Fitzgerald, character from Without a Trace
Jeremy Fitzgerald, character from the Five Nights at Freddy's franchise
Ralph Fitzgerald, character from World Without End, by Ken Follet
See also
FitzGerald dynasty
References
Surnames of Irish origin
Norman-language surnames
Surnames of Norman origin
Patronymic surnames
Surnames from given names
|
1268708
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD227487
|
HD227487
|
HD227487 — подвійна зоря.
Дана подвійна система має видиму зоряну величину в смузі V приблизно10,0.
Подвійна зоря
Головна зоря цієї системи належить до хімічно пекулярних зір й має спектральний клас A6.
В той же час спектральний клас іншої компоненти залишається ще не визначеним.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (20h-22h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Примітки
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A6
4
|
279204
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%9D%D0%B8%D0%B2%D0%B0
|
Вільшанська Нива
|
Вільшанська Нива — село в Україні, у Фастівському районі Київської області. Населення становить 7 осіб.
Села Київської області
|
4610886
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BD
|
Новий Каракан
|
Новий Каракан — селище у складі Біловського округу Кемеровської області, Росія.
Населення
Населення — 1290 осіб (2010; 1413 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 92 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Біловського округу
Селища Кемеровської області
|
35241976
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Petar%20Stojanovi%C4%87%20%28footballer%29
|
Petar Stojanović (footballer)
|
Petar Stojanović (footballer)
Petar Stojanović (born 7 October 1995) is a Slovenian professional footballer who plays as a right-back for Serie B club Sampdoria, on loan from Serie A club Empoli, and for the Slovenia national team.
Club career
Stojanović started playing football at the local football club Arne Tabor, before joining Slovan and later Interblock youth selections, where he remained until 2011, when he was acquired by Maribor. After his transfer to Maribor, Joc Pečečnik, the owner of Interblock, accused Zlatko Zahovič, the director of football at Maribor, of going behind his back and stealing one of the biggest Slovenian talents of his age.
Initially, Stojanović played as a goalkeeper but he then switched to the position of an offensive midfielder. When he transferred to Maribor youth selections he was regarded as one of the most promising young midfielders in the country, however, Maribor's coaches and staff saw a much bigger potential for Stojanović on the position of right-back. During his first year in Maribor he mostly played for the under-17 team. However, he got his chance to play for the main squad in the second part of the 2011–12 season and made his first appearance in the Slovenian top division, 1. SNL, on 25 March 2012. At the time of his debut, he was 16 years, five months and 18 days old and set a new club record as the youngest player to appear in the top division.
On 5 January 2016, he signed a five-year contract with Dinamo Zagreb, reportedly for a transfer fee of around €2 million plus add-ons.
On 20 July 2021, Stojanović joined Italian club Empoli on loan with a conditional obligation to buy. The conditions were fulfilled and Empoli purchased the rights on 17 June 2022.
International career
Stojanović represented Slovenia at all youth international levels from under-16 to under-21.
As a member of the Slovenia under-17 team, Stojanović appeared at the 2012 UEFA European Under-17 Championship, where he scored one goal. He debuted for the senior squad against Colombia on 18 November 2014. At the time, he was 19 years, one month and 11 days old and became the youngest debutant in the national team, surpassing the previous record set by Rene Mihelič seven years earlier.
On 1 September 2021, he scored his first goal for the national team in the 2022 FIFA World Cup qualifying match against Slovakia, which ended in a 1–1 draw.
Career statistics
Club
International
Scores and results list Slovenia's goal tally first, score column indicates score after each Stojanović goal.
Honours
Maribor
Slovenian PrvaLiga: 2011–12, 2012–13, 2013–14, 2014–15
Slovenian Cup: 2011–12, 2012–13
Slovenian Supercup: 2012, 2014
Dinamo Zagreb
Prva HNL: 2015–16, 2017–18, 2018–19, 2019–20, 2020–21
Croatian Cup: 2015–16, 2017–18, 2020–21
Croatian Supercup: 2019
References
External links
Petar Stojanović at NZS
1995 births
Living people
Slovenian people of Serbian descent
Footballers from Ljubljana
Slovenian men's footballers
Slovenia men's youth international footballers
Slovenia men's under-21 international footballers
Slovenia men's international footballers
Men's association football midfielders
Men's association football fullbacks
NK Maribor players
GNK Dinamo Zagreb players
GNK Dinamo Zagreb II players
Empoli FC players
UC Sampdoria players
Slovenian PrvaLiga players
Croatian Football League players
First Football League (Croatia) players
Serie A players
Serie B players
UEFA Euro 2024 players
Slovenian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Croatia
Expatriate men's footballers in Italy
Slovenian expatriate sportspeople in Croatia
Slovenian expatriate sportspeople in Italy
|
4970186
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Mercedes-Benz%20L%206600
|
Mercedes-Benz L 6600
|
Mercedes-Benz L 6600
Mercedes-Benz L 5000/L 5500/L 6600 — це серія вантажівок, вироблених німецьким виробником автомобілів Mercedes-Benz між 1950 і 1963.
Вантажні автомобілі Mercedes-Benz
|
1810450
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%20%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B8%20%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C
|
Заслужений архітектор Республіки Білорусь
|
Заслужений архітектор Республіки Білорусь
«Заслужений архітектор Республіки Білорусь» — почесне звання.
Порядок присвоєння
Присвоєння почесних звань Республіки Білорусь здійснює Президент Республіки Білорусь. Рішення щодо присвоєння
державних нагород оформляються указами Президента Республіки Білорусь. Державні нагороди,в тому числі
почесні звання, вручає Президент Республіки Білорусь або інші службовці за його вказівкою. Присвоєння почесних
звань РБ відбувається в урочистій атмосфері. Державна нагорода РБ вручається нагородженому особисто. У випадку
присвоєння почесного звання РБ з вручення державної нагороди видається посвідчення.
Особам, удостоєнних почесних звань РБ, вручають нагрудний знак.
Почесне звання «Заслужений архітектор Республіки Білорусь» присвоюється високопрофесійним архітекторам, які
працюють у сфері архітектури п'ятнадцять і більше років, за заслуги у розвитку архітектури, відпрацюванні проектів
і створенні архітектурних комплексів, будинків, реставрації пам'ятників культури, підготовці архітектурних кадрів.
Джерела
Почесні звання Республіки Білорусь. Офіційний інтернет-портал Президента Республіки Білорусь
Почесні звання Білорусі
|
1034520
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%85%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8F%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%29
|
Нова хвиля (конкурс)
|
Нова хвиля (конкурс)
«Нова хвиля» — щорічний міжнародний конкурс молодих виконавців популярної музики, що проводиться наприкінці липня, на початку серпня протягом шести днів починаючи з вівторка:
Перший день (вівторок): Церемонія відкриття конкурсу (концерт зірок російської та світової естради).
Другий день (середа): Перший конкурсний день (конкурсанти виконують світовий хіт).
Третій день (четвер): Другий конкурсний день (конкурсанти виконують хіт своєї країни).
Четвертий день (п'ятниця): Творчий вечір одного з популярних музик.
П'ятий день (субота): Третій конкурсний день (конкурсанти виконують оригінальну пісню).
Шостий день (неділя): Церемонія нагородження та гала-концерт закриття конкурсу.
Місце проведення
Із 2002 року міжнародний конкурс молодих виконавців проводився в концертній залі «Дзінтарі», що розташована в місті Юрмала, Латвія. У 2011 році між Ігорем Крутим та владою Юрмали виникли суперечки щодо організації та проведення заходу. Уже в 2012 році Ігор Крутой почав вести переговори з міськими головами Риги, Монте-Карло, Санремо щодо переносу та проведення конкурсу в одному з цих міст уже з 2013 року:
Я зв'язався з міськими головами Риги, Монте-Карло і Санремо. Ми фактично підійшли вже до початку переговорів, що було достатньо легко. Тому що, наприклад, міський голова Санремо знав про наш проект. І щоб ми змінили ступінь його підтримки і те, наскільки місто в нас зацікавлене, він сказав: «Там, де в нас пішохідна зона, ви будете їздити на автомобілях!».
Позитивні відгуки з боку міських голів щодо перенесення конкурсу до їх міст надихнули Ігоря Крутого внести зміни у свої домовленості з владою Юрмали:
Те, що Санремо і Монте-Карло готові прийняти цей конкурс; те, що я отримав запрошення від міського голови Паланги, де зазначалося, що вся інфраструктура під «Нову хвилю» в них буде готова, тільки приїжджайте, мені додало якоїсь упевненості. Я відмовився підписувати новий договір із представниками Юрмали на п'ять років. Поки що підписав на один рік.
Але вже 30 липня 2012 року Ігор Крутой оголосив, що наступного року конкурс знову проводитиметься в Юрмалі; що йому вдалося налагодити стосунки з міською радою Юрмали та дійти компромісу.
Восени 2014 року Ігор Крутой усе ж таки вирішив перенести конкурс. Останньою краплею стала заборона МЗС Латвії в'їзду до країни російським артистам — Валерії, Олегу Газманову, Йосипу Кобзону, через те, що вони своїми діями сприяли підриву територіальної цілісності й суверенітету України:
Остання справа завжди використовувати якісь політичні моменти в площині музики, у площині театрального мистецтва. Зараз, звичайно, напружена міжнародна обстановка, і лише ледачий не використовує політичну обстановку в зручній для нього ситуації, щоб отримати якісь речі.
Після тривалих пошуків місця проведення конкурсу було обрано концертну залу «Фестивальний», що розташована в місті Сочі, Російська Федерація, де з 2015 року й проводитиметься конкурс.
Головна нагорода
Ідея розробки дизайну головної нагороди полягала в тому, щоб вона стала ідеальним символом конкурсу. Першочергово головна нагорода повинна була бути виготовлена з блакитного кришталю — хвилі, що стрімко здіймаються, на гребні яких розташовані фортепіанні клавіші з білого кришталю та бурштину. Виготовити таку нагороду могли лише кілька заводів Російської Федерації, — вибір ліг на «Гусевський криштальний завод», що розташований у місті Гусь-Хрустальний. Проте, після обговорення технології виготовлення головної нагороди із заслуженим митцем Російської Федерації — Володимиром Касаткіним — з'ясувалося, що це завдання є практично нездійсненним через технологічні обмеження та природні можливості матеріалів. Процес пошуку рішення поставленої мети привів до візуальної зміни головної нагороди — три хвилі, що здіймаються догори, на гребні яких розташовані фортепіанні клавіші з чорного кришталю. Головну нагороду отримують лауреати конкурсу.
Лауреати конкурсу
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Див. також
Україна на Новій хвилі
Міжнародні пісенні конкурси-фестивалі
Засновані в Європі 2002
Нова хвиля (конкурс)
Музичні телепроєкти
Засновані в Латвії 2002
|
4751309
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D1%96
|
Маковкі
|
Маковкі — десерт, страва на Святвечір. Страва вважається традиційною в Сілезії (південно-західна Польща), де її подають майже виключно на Святвечір. Вона також популярна в інших частинах Польщі, а також у східній Німеччині, Словаччині та Угорщині.
Сілезія
У Сілезії вона відома під назвою «makówki» зустрічається. Основними інгредієнтами сілезьких макових коржів є мак, бутерброди або сухарі, молоко або вода, мед або цукор, а також горіхи та сухофрукти (родзинки, інжир, мигдаль, волоські горіхи, кокосова стружка, цедра апельсина, ром, апельсини, мандарини). Розмочений хліб викладають шарами в черзі з маковою масою. Також на халу готують коржі з маком.
Інші регіони
У Заґленбі, навколо Познані та Лодзі ця страва відома як «makiełki» або «maquiołki». У Заґленб'ї замість хліба використовують макарони (у деяких регіонах Польщі їх називають «kluski», звідси інша назва makiełki — «локшина з маком»).
Історія
У бідніших сім'ях мак готували на воді, а замість горіхів і сухофруктів додавали сушені місцеві фрукти.
Див. також
Пряниковий соус
Примітки
Десерти
Різдвяна їжа
Сілезька кухня
|
729680
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Меммінген
|
Меммінген — місто (міський округ) в окрузі Швабія, що знаходиться в федеральній землі Баварія, Німеччина. Лежить на східному березі річки Іллер. Населення — 41 050 мешканців. Місто поділяється на сім районів. Неподалік від нього розташований невеликий аеропорт Меммінген.
Транспорт
Поряд з містом розташований важливий перетин автобанів і . Через місто проходить федеральний автошлях . Станція Меммінген — залізниці, що сполучає Мюнхен та Ліндау (Баварія), а також Ульм — Оберстдорф.
Примітки
Посилання
Міста Баварії
Незалежні міста Німеччини
Швабський округ
|
4576445
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%98vre%20Pasvik%20National%20Park
|
Øvre Pasvik National Park
|
Øvre Pasvik National Park is located in the southeastern part of the Pasvikdalen valley in southern Sør-Varanger Municipality in Finnmark county, Norway. Covering an area of , the national park is dominated by Siberian-like taiga consisting of old-growth forests of Scots pine, shallow lakes and bog. Proposals for a national park in Øvre Pasvik were first launched in 1936, but the park was not created until 6 February 1970. It originally covered , but was expanded on 29 August 2003. Øvre Pasvik is part of Pasvik–Inari Trilateral Park along with the adjacent Øvre Pasvik Landscape Protection Area, the joint Norwegian and Russian Pasvik Nature Reserve, and Finland's Vätsäri Wilderness Area.
The park has its western border running along the Finland–Norway border. The two most prominent lakes are Ellenvatnet and Ødevatnet, both of which flow into tributaries of the river Pasvikelva. The fauna and flora are typical of the Siberian taiga, and include some species uncommon for Norway. The park is a habitat for the brown bear and also has a large population of moose; reindeer husbandry takes place during winter. Eight species of fish live in the lakes and the park has 190 species of flowering plants.
Geography
The national park covers an area of . It is located in the southernmost part of Sør-Varanger and covers the southwestern part of the valley of Pasvikdalen. The park's western border is identical to the Finland–Norway border. The eastern border crosses through the lakes of Ivergammevatnet, Revsaksfjellet and Ødevatnet. Treriksrøysa, the tripoint cairn located at the intersection of the Finland–Norway–Russia border, is within the park. To the east is Øvre Pasvik Landscape Protection Area and Pasvik Nature Reserve, which both lie along the Norway–Russia border. The park is part of Pasvik–Inari Trilateral Park, which in addition to the three Norwegian protected areas includes Vätsäri Wilderness Area on the Finnish side of the border and the Russian part of Pasvik Nature Reserve.
The area is exceptionally flat by Norwegian standards. It consists of large rolling hills with forest, shallow lakes and numerous tarns. The land is covered in an old-growth forest of Scots Pine, intertwined with bog. The park rises slightly towards the west. The climate is dry, with an average precipitation per year. The winters are cold, having been measured. There are 60 days of midnight sun per year. Because of the flat terrain, which is only broken by a few hills, it is easy to get lost in the park; lakes and creeks are the easiest means of orientation. The tallest point is Kolfjellet, above mean sea level (AMSL).
About twenty percent of the national park is covered by lakes. The entire park is drained through two tributaries of the Pasvikelva, one draining Ellenvatnet and one draining Ødevatnet. Ellenvatnet is the largest lake; located centrally in the park, it is drained from the north. It has two enclosed bays to the south, Parvatn and Skinnposevatn. Ødevatnet, located in the southeast, is the second-largest lake. Many of the smaller lakes are being filled with peat, a process which began following the end of the last glacial period. Many of the bogs have previously been lakes but have been transformed over the years.
The rock composition is mostly granite gneisses, although the northern part of the park has some schist. The entire area is covered by large amounts of soil, and bedrock can only be seen in cliffs and hillocks. These geological conditions result in poor soil quality. During the last glacial period the region was covered by a large glacier which had little movement because of the flat terrain. Thus, the glacier did not create any moraines, which could have created larger lakes. Most lakes are created by variations in the bedrock; Ødevannet is a notable exception as is lies in a deep fault, giving it a long and narrow profile. The fault continues northeastwards, creating the Revsaksskaret cliff. The valley has a marine border at AMSL, with the post-glacial rebound having dried up the land about 5000 BC. Prior to this the valley was part of a fjord. The landscape is occasionally interrupted with vegetation-less and flat screes.
The parking place at the national park is the point in mainland Norway farthest by road from Norway's capital Oslo. It is by a route entirely within Norway. If international routes are included, Gamvik would be the farthest place from Oslo.
History
Pasvikdalen has been populated since the Stone Age; archeological findings from the Komsa culture have been dated back to 4000 BC. About 2300 BC there was immigration from Finland and later the area was largely used by Skolts for reindeer husbandry. Norwegian immigration started about 1850, and the first land was granted land for farming in 1874, after a road was built along the valley to Svanvatn. This was followed up by Russian immigration to the other side of the border. The road was extended to Grensefossen in 1939 and after 1945 the population on the Russian side was forcefully moved by the Soviet authorities and the area depopulated. The Soviet Union started planning to regulate Pasvikelva for hydroelectricity in the 1940s, with the first power station opening in 1951. Seven power stations were built which take advantage of the entire height of fall in the river.
Proposals for a national park was first launched by author Carl Schøyen in 1936, who sent the proposal to the Ministry of Agriculture. The ministry halted the process as at the time they were principally opposed to all forms of conservation; they wanted all natural resources to be exploited. Schøyen raised the proposal again in the late 1940s; in 1951, the year of Schøyen's death, the Director of Forestry decided to administratively protect of land within the current national park. The plans for a national park were revitalized in the late 1960s with the proposal to build a highway up Pasvikdalen to Ivalo, Finland. However, the road plans were never accepted politically. The national park was established on 6 February 1970 and originally covered an area of .
The national park center opened in 2001 and the park was expanded on 23 August 2003. At the same time the adjacent Øvre Pasvik Landscape Protection Area was created, which borders Pasvik Nature Reserve. Thus the five protected areas were connected. Since 2011 a local political board has been responsible for the management of the park.
Management
The park is managed by the National Park Board for Øvre Pasvik, a local politically nominated body which has the management responsibility for the park, along with the landscape protection area. The board is formally appointed by the Ministry of Environment. It consists of two members nominated by Sør-Varanger Municipal Council, one member from Finnmark County Council and one member from the Sami Parliament. The park is under the supervision of the Kirkenes office of the Norwegian Nature Inspectorate, a division of the Norwegian Directorate for Nature Management.
Flora
Pasvik is dominated by the old-growth Scots pine, which covers half the park's area. The forest has a very slow life cycle. The age of a typical tree is between 300 and 400 year; the oldest recorded tree was 820 years when chopped down in 1896. Regrowth is slow because the trees need two consecutive years to produce cones and young trees often die after their buds are eaten by moose during winter. The park has been stricken regularly by wildfires—the latest major fire occurring in 1945. Wildfires normally spread and burn in the undergrowth; as pine trees do not have low-laying branches, older pines will not be effected while younger trees will be consumed by the fire. A forest fire can kill tens of generations of trees, but the remaining ashes give good conditions for young trees, giving an uneven age distribution of pine. None of the islands in the lake of Ellensvatn have had fires, giving it a unique forest composition.
In neighboring areas of Russia there are significant numbers of Norway spruce, but they only exist sporadically within Øvre Pasvik, with no more than 40 trees in one place. The lack of spruce is caused by a combination of frost occurring as late as June, and wildfire. There is also a limited amount of birch, specifically dwarf birch and silver birch. Aspen is uncommon largely because its bark and roots are popular food for animals. Along some creeks there are bird cherry and grey alder. The area is too dry to allow the latter to grow away from creeks and lake sides. There are eight to ten species of willow within the national park.
About 190 species of flowering plants in the park have been registered, most of which are part of the natural composition of the Siberian taiga. Marsh Labrador tea is the most common, the park being one of only three locations in Norway where it occurs. The most common berry plant is lingonberry; common bilberry and bog bilberry are also common, but do not carry good yields of berries. In August there is normally a good yield of cloudberry, and occasionally there can be found Arctic raspberry. There is a limited number of marine plants. The steep cliffs at Revsaksskaret allow mountainous plants to thrive, such as Alpine chickweed, white bluegrass and brittle bladder-fern. These were common throughout the area after the last glacial period, but have vanished with forestation. Other mountainous plants common in the region are not found in Pasvik because of low oxygen levels in the lower soil levels.
Fauna
The brown bear hibernates in the park, and two to four females have cubs in the park and the landscape protection area each year. Bears can also be found in transit between Russia and Finland. Other common mammals include red fox, stoat, least weasel, American mink and European pine marten. The population of moose has been increasing; its wear on the tree population affects the regrowth of trees. Norway lemming and wood lemming are uncommon; Eurasian lynx sometimes cross through the park. Pasvik is one of very few areas in Norway where Laxmann's shrew is found. Reindeer husbandry is permitted within the park, although the area is mostly used during the winter as the herds are moved out to Varangerfjorden for the summers. Raccoon dog is an introduced species to Europe and was first spotted in the national park area in 1983.
There are eight species of fish in the park: Northern pike and European perch are the most common, others include grayling, common minnow, burbot, three-spined stickleback and the least common, brown trout. The trout came up Pasvikelven about 8000 BC. The other species arrived after the last glacial period from Lake Inari and ultimately from the then freshwater Baltic Sea.
The bird life is dominated by species from the Siberian taiga, which are otherwise not common in Norway. Species inhabiting the park include Siberian jay, pine grosbeak, Bohemian waxwing, common crane and whooper swan. Several species of sparrow and charadriiformes are also common. There are also three species of Falconiformes—rough-legged buzzard, merlin and osprey, the latter which can be seen hunting over Ellenvatnet and Ødevatnet. The great grey owl and northern hawk-owl are common in years with good access to rodents.
Recreation
No recreational facilities exist in the park, nor has the park been modified in any way to accommodate recreation. There is a national park center co-located with NIBIO Svanhovd, located at Svanvik, south of Kirkenes. In addition to information for hikers, the center has a display and shows films from the national park and its nature, culture and history. Øvre Pasvik is located south of Kirkenes. The park is accessible by car at three points from three side roads of National Road 885; the one terminates at the national park border near Svartbrysttjern, the other at Ødevatnskoia close to Ødevatnet, and the third runs through the landscape protection area and terminates at Grensefoss, ca. from the tripoint cairn.
The park reflects the fact that it is located in the border area with Russia. It involves some traffic of military personnel in the area and information about precautions one must observe in that regard. There are no marked trails in the park. GPS is recommended as hiking equipment in the flat terrain, where there are few visible orientation marks. From Grensefoss there is a wide path between the Russian border and national border up to Treriksrøysa, which marks the boundary with Finland and Russia.
All motorized vehicles are prohibited, but it is permitted to bring canoes and other non-motorized boats, as well as skiing during winter. Walking and tenting is permitted everywhere. Berries and mushrooms can be harvested for personal use. Hunting and fishing is also permitted with a hunting or fishing license. Dogs may be brought along, but must be in a leash between 1 April and 20 August. Hikers must show special consideration regarding vegetation, animal life and cultural heritage.
References
Bibliography
National parks of Norway
Sør-Varanger
Protected areas established in 1970
Protected areas of Finnmark
Finland–Norway border
Norway–Russia border
1970 establishments in Norway
|
1040784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%A4%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%85%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BE%20%28%D0%90%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%29
|
Сан-Фульхенсіо (Аліканте)
|
Сан-Фульхенсіо (Аліканте)
Сан-Фульхенсіо — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Валенсія, у провінції Аліканте. Населення — особа (2022).
Географія
Муніципалітет розташований на відстані близько 360 км на південний схід від Мадрида, 33 км на південний захід від Аліканте.
На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2010 рік)
Лос-Мартінес: 333 особи
Сан-Фульхенсіо: 11811 осіб
Демографія
Галерея зображень
Посилання
Сан-Фульхенсіо, статистичні дані
Примітки
Муніципалітети провінції Аліканте
|
41082610
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lateh%2C%20Langarud
|
Lateh, Langarud
|
Lateh, Langarud
Lateh (also Romanized as Lāteh) is a village in Lat Leyl Rural District, Otaqvar District, Langarud County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 100, in 24 families.
References
Populated places in Langarud County
|
15792552
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-S%C3%A9ri%C3%A8s
|
Saint-Sériès
|
Saint-Sériès is a commune in the Hérault department in the Occitanie region in southern France.
Population
See also
Communes of the Hérault department
References
Communes of Hérault
|
4895734
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%90%D1%80%D1%85%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Бармино (Архангельська область)
|
Бармино (Архангельська область)
Бармино — присілок в Приморському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Приморське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Приморське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Приморського району (Архангельська область)
|
1602703
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bad%20Ischl
|
Bad Ischl
|
Bad Ischl (Austrian German ) is a spa town in Austria. It lies in the southern part of Upper Austria, at the river Traun in the centre of the Salzkammergut region. The town consists of the Katastralgemeinden Ahorn, Bad Ischl, Haiden, Jainzen, Kaltenbach, Lauffen, Lindau, Pfandl, Perneck, Reiterndorf and Rettenbach. It is connected to the village of Strobl by the river Ischl, which drains from the Wolfgangsee, and to the Traunsee, into which the stream empties. It is home to the Kaiservilla, summer residence of Austro-Hungarian monarchs Emperor Franz Joseph I and Empress Elisabeth. In 2024, Bad Ischl will be one of the European Capitals of Culture – the third city in Austria after Graz (2003) and Linz (2009).
History
Humans have lived in the Bad Ischl area since the time of the pre-historic Hallstatt culture; documentary evidence of the settlement dates from a 1262 deed, it which it appears as Iselen. In 1419 Archduke Albert V of Austria established the local seat of the Salt Chamber at Wildenstein Castle, and Ischl was granted the privileges of a market town in 1466 by Emperor Frederick III. A first salt mine was opened in 1563, a salt evaporation pond followed in 1571.
When in the early part of the 19th century brine became medically popular in Continental Europe, Ischl soon turned into a fashionable spa resort – notable guests included Prince Klemens Wenzel von Metternich (1773–1859), Archduke Rudolf of Austria (1788–1831) and Archduke Franz Karl of Austria (1802–1878). The Hotel Post, opened in 1828, was the first one in the whole Salzkammergut area. In 1849 Franz Karl's son, Emperor Franz Joseph I of Austria chose the town for his summer residence.
On 19 August 1853 the engagement between Franz Joseph and Elisabeth of Bavaria (Sisi) took place at the Seeauerhaus, Esplanade No. 10, which since 1989 has been the location of the .
In 1854, the Emperor's mother, Archduchess Sophie, gave him the (Imperial Villa) as a wedding present. The villa became the imperial family's summer residence; Franz Joseph described it as "Heaven on Earth". The Emperor granted to his mistress Katharina Schratt a nearby mansion, easily reached via a hidden footpath. In the Kaiservilla on 28 July 1914 Franz Joseph signed Austria-Hungary's declaration of war against the Kingdom of Serbia, signalling the start of hostilities in World War I. He left Bad Ischl on the following day and never returned. The Habsburg-Lorraine family still own the villa, although the grounds and parts of the residence are now open to the public.
In the aftermath of the 1945 defeat of Nazi Germany in World War II, Bad Ischl became the location of a displaced persons (DP) camp for survivors of the Holocaust and of Nazi concentration camps in Eastern Europe. The resident displaced persons were primarily Jews from Poland and other neighboring countries. They received lodging, food, medical care and administrative assistance until able to make other, more permanent arrangements. Many left for the United States, Israel or Canada. The Bad Ischl DP camp remained active from 1945 until 1952.
Population
Approximately 15% of the city's population was foreign born in 2019.
Sights
Besides the Kaiservilla, the city offers several health spas and tourist attractions, like the historic Kongresshaus opened in 1875, the new Kurhaus built by Clemens Holzmeister in 1932, as well as the Lehár Villa, the former residence of Franz Lehár, that he acquired in 1912 and today serves as a museum. The Saint Nicholas parish church was first mentioned in a 1344 deed.
Bad Ischl is also known for the Konditorei Zauner pastry shop, former k.u.k. purveyor established in 1832, and the small Lehártheater built in 1827.
A gondola lift runs from the town up to the Katrin alpine pasture at 1415 m (4643 ft), which offers a panoramic view of the Salzkammergut mountains. The ruins of Wildenstein Castle, which burnt down in 1715, are nearby.
The Bad Ischl Cemetery is listed by the State of Upper Austria as a protected historical site. Amongst those buried there are the composers Franz Lehár, Rudi Gfaller, and Oscar Straus.
Notable people
Leopold Hasner von Artha (1818 – 1891 in Bad Ischl), politician, the 4th Minister-President of Cisleithania
Franz Lehár (1870 – 1948 in Bad Ischl), operetta composer, he wrote The Merry Widow
Oscar Straus, (1870 – 1954 in Bad Ischl), composer of operettas and film scores
Wilhelm von Mirbach (1871 in Bad Ischl – 1918) German diplomat, assassinated in Moscow.
Leo Perutz, (1882 – 1957 in Bad Ischl), an Austrian novelist and mathematician.
Rudi Gfaller (1882 – 1972 in Bad Ischl), an operetta composer and singer
Viktor Schauberger (1885–1958), forester, naturalist, philosopher, inventor and pseudoscientist
Therese Wiet (1885 – 1971 in Bad Ischl), an Austrian operetta and concert singer
Karl Eglseer (1890 in Bad Ischl – 1944) a general in the Wehrmacht in WWII
Wolfram von Richthofen (1895–1945), German field marshal, died in captivity at Bad Ischl
Resi Pesendorfer (1902 in Bad Ischl – 1989) a resistance activist opposing Austrofascism
Leopold Engleitner, (1905 – 2013), conscientious objector, grew up in Bad Ischl.
Jacques de Menasce (1905 in Bad Ischl – 1960), a composer, pianist and critic
Josef Plieseis (1913– 1966), communist Widerstand fighter
Sir Henry Rowe, KCB, QC (1916–1992), British lawyer and parliamentary draftsman.
Sir Gustav Nossal CBE FRS (born 1931), research biologist into antibody formation and immunological tolerance.
Franz Josef Altenburg (1941– 2021), aristocrat, ceramicist and sculptor
Helmut Berger, (born 1944 in Bad Ischl), actor of narcissistic and ambiguous characters.
Jörg Haider (1950–2008), politician (FPÖ), attended school in Bad Ischl.
Roger Lewis (born 1960), a Welsh academic, biographer and journalist; lives in Bad Ischl.
Sport
Udo Plamberger (born 1971 in Bad Ischl) a former professional tennis player
Wolfgang Loitzl (born 1980), an Austrian former ski jumper and team gold medallist at the 2010 Winter Olympics
Sarah Zadrazil (born 1993), an Austrian footballer who has played 111 games for Austria women
Carina Edlinger (born 1998), visually-impaired Paralympic cross-country skier and medallist
Twin towns
Gödöllő, Hungary
Opatija, Croatia
Sarajevo, Bosnia-Herzegovina
See also
Lauffen
References
External links
Bad Ischl's government website
Bad Ischl Tourist Board
In 1854,the Imperial Villa at Bad-Ischl was given as a wedding gift to Franz Joseph by his mother.
Cities and towns in Gmunden District
Spa towns in Austria
|
1368898
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%9C%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Герб Міловського району
|
Герб Міловського району — офіційний символ Міловського району Луганської області, затверджений рішенням районної ради 28 листопада 2000 року.
Опис
Герб району являє геральдичний щит іспанської форми. Основне поле щита синього кольору. Головним елементом герба району є золотий байбак, що тримає червону підкову. В лівому верхньому куті розміщено зображення сонця, що сходить. З усіх боків щит має облямівку білого кольору.
Щит увінчано вінком, що складається з чотирьох пурпурових квіток та трьох золотих бруньок з листями півонії тонколистої.
З правого та лівого боків щит оточений двома колосками пшениці. Під щитом розміщено зображення квітки соняшника з двома золотими листками. Колосся обвиті біло-синьою стрічкою з написом «МІЛОВСЬКИЙ РАЙОН».
Символіка
Байбак — символ Луганщини, вказує на розташування в районі заповідника Стрілецький степ.
Підкова символізує Стрілецький кінний завод.
Тригір'я вказує на поклади крейди в районі.
Пшениця — символ сільського господарства.
Див. також
Міловський район
Прапор Міловського району
Посилання
Міловська РДА
Українська геральдика
Інформаційний портрет Луганського регіону
Міловський
Міловський район
|
3324703
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D0%BE%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Авока (Пенсільванія)
|
Авока (Пенсільванія)
Авока — місто в США, в окрузі Лузерн штату Пенсільванія. Населення — 2507 осіб (2020).
Географія
Авока розташована за координатами (41.338080, -75.742305). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 2,67 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкала особа в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 996 осіб/км². Було 1235 помешкань (462/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,6 %. Частка іспаномовних становила 1,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 19,3 % — особи молодші 18 років, 62,8 % — особи у віці 18—64 років, 17,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,6 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 100,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 97,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долар для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 9,8 % осіб, у тому числі 13,1 % дітей у віці до 18 років та 4,9 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 24,4 %, роздрібна торгівля — 14,3 %, виробництво — 11,5 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 10,3 %.
Примітки
Джерела
Містечка Пенсільванії
Населені пункти округу Лузерн (Пенсильванія)
Населені пункти США, засновані 1871
|
25674196
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lunar%20Saros%20113
|
Lunar Saros 113
|
Lunar Saros 113
Saros cycle series 113 for lunar eclipses occurs at the moon's descending node, repeats every 18 years 11 and 1/3 days. It contains 71 events.
List
See also
List of lunar eclipses
List of Saros series for lunar eclipses
Notes
External links
www.hermit.org: Saros 113
Lunar saros series
|
16400652
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dariusz%20Ratajczak
|
Dariusz Ratajczak
|
Dariusz Ratajczak (November 28, 1962 – 2010) was a Polish historian (formerly of the University of Opole), publicist and right-wing activist. In 1999 he was convicted of Holocaust denial in Poland (the case was upheld on appeal in 2001).
Biography
Ratajczak was born in Opole, Upper Silesia, Poland. His father, Cyryl, moved from Greater Poland to Opole after finishing Law studies. His mother, Alina Czuchryj, was born in Chodorów (then in Poland). Dariusz Ratajczak finished Opole high school and enrolled to Adam Mickiewicz University in Poznań. From 1988 Ratajczak was working in a higher education institution in Opole, later changed to University of Opole, as a history lecturer until 1999. In that year he was dismissed following the controversy about his book Dangerous Topics, in which he asserted that the gas chambers at Auschwitz were used only to delouse the prisoners. He had also published articles in right-wing magazines Myśl Polska and Najwyższy Czas!.
Holocaust denial
According to Ruth E. Gruber report, Dariusz Ratajczak, in his book Tematy Niebezpieczne ("Dangerous Topics"), appeared to agree with Holocaust deniers, who claimed that for technical reasons it was not possible to kill millions of people in the Nazi gas chambers, that Zyklon B gas was used only for disinfecting, that there was no Nazi plan for the systematic murder of Jews and that a majority of Holocaust scholars "are adherents of a religion of the Holocaust". Rajtaczak would defend himself claiming that he only quoted the Holocaust deniers' claims to illustrate their point of view, but did not endorse them.
Ratajczak's book triggered widespread public criticism and drew protests from numerous sources, including the director of the museum at the former Auschwitz death camp, senator Władysław Bartoszewski, the mainstream Polish academic community and the bishop of Lublin.
The University of Opole suspended Dariusz Ratajczak from teaching in 1999. In the same year he was taken to court, as denying the existence of the Holocaust was a criminal offence in Poland. In December 1999 the local court in Opole found Ratajczak guilty of breaching the Institute of National Remembrance law that outlawed the denial of crimes against humanity committed by the Nazi or communist regimes in Poland, but that his crime had caused "negligible harm to society", and the court sentenced him to a year's probation. The reason for the low sentence was that Ratajczak's self-published book had only 230 copies and that in the second edition and in his public appearances he criticized the Holocaust denial.
The verdict was criticized by some, including former victims of Nazi crimes, as too lenient. Ratajczak was defended by one of the leaders of the League of Polish Families party, Ryszard Bender, who, during a Radio Maria broadcast, denied that Auschwitz had been a death camp, his denial causing another scandal in Poland.
In 2000 he became a European Associate of the Adelaide Institute, Australia. In April 2000 Ratajczak was fired from the University of Opole for ethics violations and was banned for three years from teaching at other universities. During that time, he worked as a storeman.
Ratajczak remained defiant and denied all charges, appealing for an outright acquittal; his critics also appealed demanding a harsher sentence, including a prison term. Eventually, after a series of appeals, the verdict was upheld in 2001.
Ratajczak's book has been described as having involved the first serious case of Holocaust denial in Poland (though there have been other similar cases). Ratajczak revised his book in 2005, attributing the claims regarding Zyklon B to historical revisionists.
Death
Dariusz Ratajczak was found dead in a car parked near the shopping centre in Opole on 11 June 2010. The body was lying in the car for nearly two weeks and was in an advanced state of decay. The autopsy discovered that fatal alcohol poisoning was the cause of Ratajczak's death. He was buried at the municipal cemetery in Półwieś, Opole.
Political activity
In 2002 Ratajczak was considered as a candidate of the League of Polish Families for the Opole's voivodeship sejmik, but after his candidature caused controversy he resigned from running for the office.
Works
Polacy na Wileńszczyźnie 1939-1944 (Opole 1990)
Świadectwo księdza Wojaczka (Opole 1994)
Krajowa Armia Podziemna w powiecie prudnickim 1949-1952 (co-author, Opole-Gliwice 1996)
Tematy niebezpieczne (Opole 1999)
Tematy jeszcze bardziej niebezpieczne (Kociaty, New York, 2001)
Inkwizycja po polsku, czyli sprawa dr Dariusza Ratajczaka (Poznań 2003)
Prawda ponad wszystko (Opole 2004)
Spowiedź "antysemity" (Opole 2005)
Notes
References
1962 births
2010 deaths
20th-century Polish historians
Polish male non-fiction writers
Polish political writers
Far-right politics in Poland
League of Polish Families politicians
People convicted of Holocaust denial
Censorship in Poland
Alcohol-related deaths
|
54729035
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2017%20World%20Championships%20in%20Athletics%20%E2%80%93%20Men%27s%20high%20jump
|
2017 World Championships in Athletics – Men's high jump
|
2017 World Championships in Athletics – Men's high jump
The men's high jump at the 2017 World Championships in Athletics was held at the Olympic Stadium on 11 and 13 August.
Summary
After winning Olympic gold, then setting the world decathlon best in the high jump, defending champion Derek Drouin (CAN) could not return due to a nagging injury. Olympic silver medalist Mutaz Essa Barshim (BHR) was perfect through the automatic qualifier in the preliminaries and up to 2.29 m in the final. Danil Lysenko, competing as an Authorised Neutral Athlete and Majd Eddin Ghazal (SYR), who trains in war ravaged Damascus both cleared with one miss. Both Edgar Rivera (MEX) and Mateusz Przybylko (GER) cleared on their final attempt to stay alive, while returning silver medalist and Olympic bronze medalist Bohdan Bondarenko (UKR) passed the height.
At 2.32 m Barshim remained perfect, while Lysenko also cleared on his first attempt. Nobody else was able to clear, leaving Ghazal with the bronze. At Barshim again remained perfect, while Lysenko couldn't get over a new personal best, leaving him with silver, Barshim a perfectly clean competition to the gold medal. Barshim moved the bar up to 2.40 m when he finally missed three times.
Records
Before the competition records were as follows:
No records were set at the competition.
Qualification standard
The standard to qualify automatically for entry was 2.30 metres.
Schedule
The event schedule, in local time (UTC+1), is as follows:
Results
Qualification
The qualification round took place on 11 August, in two groups, both starting at 11:15. Athletes attaining a mark of at least 2.31 metres (Q ) or at least the 12 best performers (q ) qualified for the final. The overall results were as follows:
Final
The final took place on 13 August at 19:00. The results were as follows:
References
High jump
High jump at the World Athletics Championships
|
952426
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Головін Анатолій Сергійович
|
Головін Анатолій Сергійович
Анатолій Сергійович Головін (* , Макіївка) — український юрист, колишній голова Конституційного Суду України (з 12 липня 2010 р. по 18 липня 2013 р.).
З життєпису
Народився 1952 року в м. Макіївка на Донеччині в робітничій родині. Трудову діяльність розпочав електрослюсарем донецького заводу «Донбаскабель». Проходив строкову військову службу. Після закінчення у 1976 році Свердловського юридичного інституту працював стажистом слідчого, слідчим, старшим слідчим прокуратури Кіровського району м. Донецька, старшим слідчим прокуратури м. Донецька. Протягом 1979–2005 років — на службі в органах державної безпеки України: обіймав посади керівного складу слідчих та інших підрозділів, був заступником начальника Договірно-правового управління, першим заступником начальника, начальником слідчого управління СБУ. У 2003–2004 роках — заступник Генерального прокурора України — начальник Головного управління військових прокуратур (із залишенням на військовій службі). У серпні 2006 року Верховною Радою України призначений суддею Конституційного Суду України. Присягу склав 4 серпня 2006 року. На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України 10 вересня 2008 року обраний заступником Голови Конституційного Суду України.
На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України 12 липня 2010 року обраний Головою Конституційного Суду України.
Генерал-лейтенант юстиції запасу. Заслужений юрист України.
24 листопада 2010 року нагороджений нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України» за тривалу роботу в органах прокуратури.
Джерела
Конституційний Суд України
Уродженці Макіївки
Персоналії:Донецьк
Заслужені юристи України
Почесні працівники прокуратури України
Працівники Служби безпеки України
Голови Конституційного Суду України
Судді Конституційного Суду України
|
4703231
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%81%20%D0%94%D0%BE%D1%80%D1%84%D0%BD%D0%B5%D1%80
|
Ганс Дорфнер
|
Ганс Дорфнер (3 липня 1965, Ніттендорф, Баварія) — німецький футболіст, грав на позиції півзахисника.
Клубна кар'єра
Молодіжну кар'єру провів в «Ундорфі» та «Баварії». В останньому у 1983 році розпочав професійну кар'єру. Дорфнер допоміг мюнхенському клубу виграти безліч національних трофеїв. З 1984 по 1986 провів в оренді в «Нюрнберзі». 1991 року перейшов у «Нюрнберг». Через три роки завершив кар'єру через серйозну травму.
Виступи за збірну
Дебют за національну збірну ФРН відбувся 12 серпня 1987 року у товариському матчі проти збірної Франції (2:1). Був включений до складу збірної на Чемпіонат Європи 1988 року у ФРН, але не провів жодного матчу. Усього за збірну провів 7 матчів та забив 1 гол.
Гол за збірну
Титули і досягнення
Чемпіон Німеччини: 1986/87, 1988/89, 1989/90
Чемпіон Другої Бундесліги : 1984/85
Володар Кубка Німеччини : 1983/84
Примітки
Посилання
Профиль на weltfussball.de
Профиль на transfermarkt.de
Профиль на dfb.de
Профиль на national-football-teams
Статистика в матчах за клубы на rsssf.com
Статистика в матчах за национальную сборную на rsssf.com
Народились 3 липня
Народились 1965
Гравці збірної Німеччини з футболу
Гравці молодіжної збірної Німеччини з футболу
Футболісти «Баварії» (Мюнхен)
Футболісти «Нюрнберга»
Німецькі футболісти
|
429382
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA
|
Невинномиськ
|
Невинномиськ — місто крайового підпорядкування в Ставропольському краї Росії, у передгірній похилій рівнині на обох берегах річки Кубань, у місці впадання в неї річки Великий Зеленчук за 55 км південніше Ставрополя.
Єдине мономісто у Ставропольському краї.
З 22 грудня 2017 року — територія випереджального соціально-економічного розвитку.
29 жовтня 2020 року Думою Ставропольського краю було прийнято рішення про присвоєння почесного звання «Місто військової доблесті».
Через місто проходять Північно-Кавказька залізниця, а також федеральна автотраса «Кавказ». Автомобільний і залізничний вузли (6 мостів через Кубань і Великий Зеленчук). Залізничні станції Невинномиська (правий берег Кубані — центр міста) і Зеленчук (лівий берег Кубані — початок гілки на Черкеськ) на гілці Армавір — Мінеральні Води.
Місто складається з центральної частини на правому березі Кубані, а також мікрорайонів: Фабрика, Рождественське, ПРП, Низки, Красна Деревня, Правокубанський, ЗИП, Мельниця, Головне, Старий Город, Будинки Побуту (вул. Степова).
14 грудня 2019 року жителями міста на мосту був встановлений світовий рекорд «найбільша кількість осіб, які одночасно стоять у планці в світі». Протягом 1 хвилини у планці стояло 4573 людини.
Походження назви
Місто Невинномиськ виникло з Станиці Невинномиська. Військовий історик Потто Василь Олександрович близько 100 років тому відшукав у моздокском архіві справа від 1784 року, з якого дізнався, що «якусь малу річку, що впадає в Кубань, надалі велено іменувати Невинною, оскільки дане їй колишніми тут солдатами изустное прізвисько було непотрібним».
Офіційна символіка
Герб муніципального освіти міського округу-міста Невинномиська Ставропольського краю являє собою геральдичний щит з обрамленням. Основний фон щита-зелений. Головна фігура щита, виконана в блакитному кольорі, символізує мис при злитті двох річок, відображаючи тим самим місце розташування міста на з'єднанні річок Кубань і Великий Зеленчук, а також пояснюючи походження назви міста.
У нижній частині щита на з'єднанні рукавів річок зображена хімічна колба з рослиною всередині, обрамлена знизу шестернею, що вказує на головну специфіку міста як одного з найбільших промислових центрів Ставропольського краю. Колба-білого кольору, рослина-зеленого, шестерня — синього. У верхній частині щита поміщена деталь Ставропольського крайового герба у вигляді карти Ставропольського краю з хрестом і лінією сорок п'ятої паралелі. Колір карти-Золотий (жовтий), хрест і позначення паралелі — білого кольору. Цим підкреслюється, що місто є складовою частиною Ставропольського краю, вливаючись в нього символічним потоком блакитної річки.
Обрамлення щита аналогічно обрамленню герба Ставропольського краю: зліва-дубовий вінок бронзового (жовто-коричневого) кольору, праворуч-вінок з колосків пшениці бронзового (жовто-коричневого) кольору. Обрамлення перевито стрічкою з квітами прапора Ставропольського краю. Вгорі щита на стрічці число 1825 червоного кольору, що означає Рік заснування міста
Прапор муніципального утворення міського округу-міста Невинномиська являє собою прямокутне полотнище зі співвідношенням ширини до довжини 2: 3, розділене блакитним вілообразним хрестом на три частини: зелену (у древка) і дві жовті (вгорі і внизу). Вілоподібний хрест символізує злиття річок-Зеленчука і Кубані, окреслений ними трикутник — мис, інший простір — територія Ставропольського краю, перетинається річкою Кубанню.
Зелений колір символізує колір молодості і життя, природи, весни і процвітання, надії і здоров'я, блакитний колір — честь, славу, істину, відданість і чеснота, Чисте небо і воду. Жовтий Колір (золото) — колір благополуччя і миру, родючості і багатства-золота і хлібів. Жовтий колір вказує на адміністративну приналежність міста Ставропольському краю, повторюючи колір крайового прапора. Мис і річки одночасно є елементами герба міста Невинномиська.
Фізико-географічна характеристика
Географічне положення
Місто Невинномиськ знаходиться в Передкавказзі, на Ставропольській височині по берегах річки Кубань, при впадінні в неї річки Великий Зеленчук, в 55 км південніше Ставрополя. У Невинномиську починається Невинномиський канал, що подає воду з річки Кубань в річку великий Єгорлик.
Часовий пояс
Місто Невинномиськ, як і весь Ставропольський край, знаходиться в часовій зоні, що позначається за міжнародним стандартом як Moscow Time Zone (MSK), час збігається з поясним.
Клімат
Клімат в місті Невинномиську помірно континентальний, характеризується м'якою зимою і жарким літом.
Завдяки великій кількості водних ресурсів і м'якому клімату, місто володіє мальовничими водоймами, лісосмугами і парками. Лісопарковий масив, уздовж лівого берега річки Кубань і правого берега річки Зеленчук, з природою, не зворушеною з часів заснування міста, є однією з визначних пам'яток міста і улюбленим місцем відпочинку городян.
Історія
XVIII-XIX століття
Місто Невинномиськ-один з промислових центрів Ставропольського краю. Місто розташоване біля злиття двох річок великого Зеленчука і Кубані.
Ця територія почала освоюватися людьми ще в глибоку давнину. У той час по цій території переганяли свої стада скотарі, про що свідчать кам'яні вимостки — місця їх привалів. Археологи знайшли в даній місцевості скіфські, хазарські, сарматські поховання, а також сліди аланських, давньоболгарських, ординських, меото-сарматських поселень.
У другій половині першого тисячоліття нашої ери тут пролягало одне з відгалужень Великого Шовкового шляху від пониззя Волги в Закавказзі і чорноморські порти. Є свідчення, що тут бували гуни, авари, печеніги, половці, монголи.
1778 рік. Кримське ханство з його кубанськими володіннями увійшло до складу Російської імперії і відповідно пересунулися кордони на захід. На мису, для контролю над переправою і долиною, був побудований редут. Згодом мис отримав назву невинний, а невелика річка, що впадає в Кубань — безневинна.
1784 рік. Заснований неукріплений, що залишає на зиму редут.
1787 рік. Зміцнення редуту.
1789 рік. Близько Невинномиського редуту, за наказом начальника Кавказького корпусу генерала Текелі зосередилися великі військові сили, щоб відбити напад багатотисячного корпусу турків під командуванням сераскіра Батал-паші.
1804 рік. Загін черкесів, прорвавшись нижче Невинномиського редуту через кордонну лінію, спробував викрасти «мирних» ногайців за Кубань. Три хоперські сотні, резерв Невинномиського редуту сотника Гречкіна, три ескадрони драгун в районі Борсуковського поста розбило і розсіяло горян, відбивши ногайців.
Початок 1810-х років. Будівництво редуту на Невинській горі. Гарнізон збільшено, встановлена ще одна гармата.
Вересень 1813 року. Великий загін черкесів прорвався на допомогу Назир Саїд Ахмету Ефенді через лінію біля Невинномиського редуту. Близько двох тисяч ногайців з сім'ями і худобою рушили за Кубань під прикриттям трьохтисячного загону Черкеської кінноти. Загін генерала Портнягіна наздогнав ар'єргард горців і вступив у бій, який тривав два дні. В результаті тільки невелика частина зуміла в декількох місцях переправитися і піти за Кубань.
23 червня 1815 року. Півсотні хоперців під командою осавула Стрижневського, переслідуючи від Ставропольської фортеці абреків, наздогнала їх у Невинномиського редуту. При переправі через Кубань ватажок банди, князь Хопач, був убитий разом з десятьма своїми поплічниками.
14 (1 за ст. стилем) жовтня 1825 року. Заснована Станиця Невинномиська.
1826 рік. [О.П. Єрмолов написав генерал-майору князю Горчакову: «Станиця Невинномиська поселена при фортеці невинний мис, поблизу гирла великого Зеленчука». Одночасно-були утворені Баталпашинська (нині м. Черкеськ), Біломечетська і Борсуковська Станиці.
16 травня 1833 року. - Утворення в Невинномиській і Баталпашинській сильних кордонних резервів. Доведення складу полку до 12 сотень.
Квітень 1834 року. Абреки чисельністю понад 20 осіб переправилися через Кубань біля Донського поля (нині селище головне), але були козаками повністю знищені.
1839 рік. Велика група абреків напала біля станичного валу на групу козаків. Два козаки були вбиті, троє поранені і двоє захоплені в полон.
1850 рік. Невинномиську відвідав великий князь Олександр Миколайович (майбутній імператор Олександр II). У Станиці йому була організована урочиста зустріч. Невинномиська сотня почесним ескортом супроводжувала князя на річку Куму до П'ятигорська.
1872-1875 рр. Будівництво залізниці.
1894 рік. І. Д. Баранов ввів в експлуатацію одну з найбільших на Північному Кавказі парових млинів.
1895 рік. Купцем і. А. Лапіним побудована найбільша в Російській імперії шерстомойная фабрика. У Станиці відкриваються школи, з'являється перший сінематограф. У центрі Станиці зводиться новий храм Покрови Пресвятої Богородиці.
XX століття
1905-1907 року — залізничники станції Невинномиська беруть участь у страйках першої російської буржуазно-демократичної революції.
Травень 1917 року. Організація першого професійного союзу робітників шерстомойной фабрики і млина.
1918 року. Встановлення Радянської влади в Станиці Невинномиській. Організовано Військово-революційний комітет. Створення Невинномиського революційного загону. Створення бронепоїзда» Комуніст № 1. Організовано станичну Раду робітничих, селянських і козацьких депутатів. Націоналізована шерстомійна фабрика. 27 жовтня - у Станиці скликаний II Надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу. Під час громадянської війни Станиця розділилася на два табори: більшість працівників підприємств воювала на боці Радянської влади, а козаки — на боці Білої гвардії. Станиця кілька разів переходила з рук в руки. У Невинномиській був організований другий Кубанський революційний загін Якова Балахонова. Тут воювали бійці червоного командира Івана Кочубея та білоказаки генерала Шкуро.
15 березня 1920 року. Остаточне встановлення Радянської влади.
У квітні створено один з перших у Баталпашинському відділі комсомольський осередок.
1921 рік. Надалі Невинномиська пережила страшний голод 21-го року, розкуркулення, репресії та суцільну колективізацію.
Листопад 1922 року. Шерстомойной фабриці присвоєно ім'я В. і. Леніна.
2 липня 1924 року. Утворений Невинномиський район.
1927 рік. Проведено електрику. З'явилося радіо, відкрився кінотеатр.
1929 рік. У Станиці організований колгосп імені В. і. Леніна.
1933 рік. При Невинномиській МТС створено політвідділ.
1936 рік. Початок будівництва-Невинномиського каналу.
19 жовтня 1939 року. Станиця Невинномиська перетворена в місто районного підпорядкування Невинномиськ.
25 Квітня — 25 травня 1940 року. 30 ударних днів народної будівництва на трасі Невинномиського каналу.
22 червня 1941 року. У районі створюються винищувальні загони по боротьбі з диверсантами.
Серпень 1942 року. Початок окупації Невинномиська нацистськими загарбниками.
21 січня 1943 року. Звільнення Невинномиська частинами 9-ї армії.
Лютий 1944 року. Відновлення будівництва Невинномиського каналу.
1 червня 1948 року. Відкриття Невинномиського каналу.
7 березня 1952 року. Початок будівництва заводу з виробництва азотних добрив з природного газу Невинномиський азот.
2 листопада 1956 року. Скасовано Лібкнехтівський район. Села Ольгинське та Великокнязівське, передані до складу Невинномиського району.
1957 рік. Відкрито історико-краєзнавчий музей.
1959 рік. Невинномиський район перейменовано на Кочубеївський, а центр району перенесено з міста Невинномиська в селі Ольгінське.
Березень 1960 року. Початок будівництва азотно-тукового заводу в Невинномиську (Всесоюзне ударне комсомольське будівництво).
1961 рік. Села Кочубеївське та Великокнязівське Невинномиського району об'єднані в один населений пункт-село Ольгинське.
1961 рік. Село Ольгинське перейменоване в село Кочубеївське.
2 серпня 1962 року. На Невинномиському азотно-туковому заводі отримано перший продукт-аміак.
1963 рік. Відкриття Палацу культури і техніки хіміків.
10 січня 1963 року. Організовано Невинномиський хімічний комбінат.
1965 рік. Відкриття філії Центрального науково-дослідного інституту вовни.
Жовтень 1966 року. Початок проектування Невинномиського заводу побутової хімії.
1967 рік. Невинномиської ГРЕС присвоєно ім'я 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.
28 червня 1971 року. Введення Невинномиського заводу побутової хімії в експлуатацію.
1972 рік. Будівництво Невинномиського заводу електровимірювальних приладів ЗІП.
1973 рік. Початок будівництва камвольно-прядильної фабрики.
1992 рік. НВО " Азот «приватизовано і перетворено у ВАТ Невинномиський азот.
XXI століття
2001 рік. ВАТ Єврохім стало найбільшим акціонером ВАТ Невинномиський азот.
Червень 2002 року. Найбільша за 100 років повінь, в результаті якої в межах міста впали майже всі мости через Кубань (крім побудованого при Миколі II), і повністю затопила деякі райони. Залишилися функціонувати лише залізничний міст (післявоєнної споруди) і гребля в районі головне.
24 серпня 2006 року. Град. Градини досягали 20 мм в діаметрі і важили по 100 грам, зафіксовано більше сотні обривів ліній електропередач. Одна людина загинула і більше 80 отримали травми різного ступеня тяжкості.
2008 рік. МХК "Єврохім" початок будівництва першого в Росії виробництва меламіну на базі «Невинномиського азоту».
12 червня 2008 року. Сильні дощі викликали підтоплення деяких районів міста.
2 травня 2012 року стався землетрус силою 4 бали, жертв немає.
22 грудня 2017 року — в межах міста Невинномиська створена територія випереджаючого соціально-економічного розвитку. Статус було присвоєно на підставі Постанови Уряду РФ № 1606, підписаного прем'єр-міністром Дмитром Медведєвим. Термін дії статусу 10 років.
Органи влади
Структуру органів місцевого самоврядування міста складають:
Дума міста — орган міста;
глава міста — глава муніципального освіти, який очолює адміністрацію міста;
адміністрація міста — виконавчо-розпорядчий орган міста;
контрольно-Рахункова палата міста.
Голови міста
Анатолій Семенченко;
Віктор Ледовской;
Костянтин Храмов;
В.О. З березня по липень 2012 року — Тетяна Васильченко;
з липня 2012 року по 21 квітня 2015 року — Сергій Батинюк;
з 21 квітня 2015 року по 17 листопада 2016 року — Надія Богданова;
з 17 листопада 2016 року — Михайло Міненков.
Голови Адміністрації:
до квітня 2015 року — Сергій Батинюк;
з 29 травня 2015 року до листопада 2016 року — Василь Шестак.
З листопада 2016 року посаду голови Адміністрації суміщає голова міста.
Голова Думи міста
Олександр Олександрович Медяник.
Сучасні технології
В Невинномиську активно впроваджують систему "Розумне місто". На сьогоднішній день в місті успішно працюють кілька модулів з системи "розумного міста". Серед них-програмний комплекс "Урбанікс", який забезпечує картографічну основу Невинномиська, а також "розумне освітлення", створене в рамках енергосервісного контракту, і система відеоспостереження "Безпечне місто".
У планах установка "розумних зупинок" і ряд інших нововведень.
Також на околиці Невинномиська почав функціонувати вітропарк з 84 вітроенергетичних установок, що генерують по 2,5 МВт. Таким чином, сукупна потужність вітроелектростанції становить 210 МВт.
Культура
Міський Палац Культури ім. Гіркий.
Культурно-дозвіллєвий центр Батьківщина.
Центральна міська бібліотека. Відкрито 21 квітня 1976 року.
Невинномиськ історико-краєзнавчий музей. Музей був створений у травні 1957 року. Ініціаторами були ветерани громадянської та Великої Вітчизняної воєн. У музеї три зали-експозиційний ("погляд у минуле. Про історію розвитку міста"» та два виставкових.
Парки культури і відпочинку» міста Невинномиська
Транспорт
Залізнична станція Невинномиськ приймає приміські та далекі пасажирські поїзди. По місту переміщаються сучасні автобуси і маршутки. Проїзд на громадському транспорті коштує 23 рубля.
У 2019 році в Невинномиську побудований новий шляхопровід, протяжність моста становить 1,1 кілометра, а вся розв'язка досягає 3 кілометри. На шляхопроводі організовані чотири смуги для автотранспорту і два тротуари, а сам він перетинає п'ять залізничних колій, найбільший в Ставропольському краї шляхопровід. Шляхопровід побудований через залізницю Невинномиськ-П'ятигорськ, Невинномиськ-Москва, в районі вулиць Степової і Революційної. Відкриття відбулося 27 грудня 2019 року.
Охорона здоров'я
Мережа медичних закладів міста представлена 7 лікувально-профілактичними закладами.
ГБУЗ СК міська лікарня Невинномиська ГБУЗ СК Стоматологічна поліклініка Невинномиська
ГБУЗ СК»Ставропольська Крайова клінічна спеціалізована психіатрична лікарня №1. Невинномиська філія
ГБУЗ СК "Крайовий клінічний протитуберкульозний диспансер"» Невинномиська філія
ГКУЗ СК "Дитячий крайовий санаторій" Журавлик»
АНМО "Ставропольський крайовий клінічний консультативно-діагностичний центр",
Невинномиська філія
НУЗ "Вузлова поліклініка на станції Ставрополь" ВАТ "Російські залізниці", поліклініка №2
У 2019 році на підставі розпорядження Уряду Ставропольського краю 7 медичних установ міста були реорганізовані шляхом приєднання до ГБУЗ СК «Міська лікарня» р. Невинномиська (Міська лікарня №2, Дитяча міська лікарня, Міська поліклініка №1, Міська поліклініка №2, Станція швидкої медичної допомоги, Невинномиськ міський лікувально-реабілітаційний центр, Невинномиськ міський лікарсько-фізкультурний диспансер).
Структура установи представлена п'ятьма основними підрозділами (поліклініка, лікарня № 1, лікарня № 2, Дитяча лікарня, Станція швидкої медичної допомоги) в тому числі шкірно-венерологічним диспансерним відділенням, пологовим будинком, жіночою консультацією, а також діагностичними, лабораторними та іншими допоміжними службами.
В даний час в рамках федеральної програми модернізації охорони здоров'я інтенсивно проводяться капітальні та поточні ремонти будівель лікувальних установ, закуповується сучасне медичне та господарське обладнання. В рамках федеральної програми по зниженню смертності від серцево-судинних захворювань і надання своєчасної, ефективної, доступної медичної допомоги хворим з порушенням мозкового кровообігу і гострим інфарктом міокарда в ГБУЗ СК «міська лікарня» м Невинномиська було відкрито первинне судинне відділення.
Крім того, в місті здійснюють свою роботу Приватні клініки та центри:
Поруч з Невинномиському в селах Казьминское і Воронезьке є цілющі термальні джерела.
Спорт
Спортивно-культурний комплекс "Олімп-Арена". Побудований в 90-х роках XX століття. Після масштабної реконструкції, що завершилася в 2019 році, «Олімп-Арена» став найсучаснішим спортивним комплексом на півдні Росії з інфраструктурою, що дозволяє приймати змагання міжнародного рівня.
Басейн. Дитячо-Юнацька Спортивна Школа Рекорд.
Стадіон НГГТІ (колишня назва Хімік).
Стадіон «Спортивне ядро» (Вовняник). Домашній стадіон футбольної команди "Невинномиськ", до недавнього часу брала участь в чемпіонаті Ставропольського краю. За нестачею коштів команда була зняла з чемпіонату СК і зараз виступає в чемпіонаті Кочубеївського району.
Дитяча футбольна команда Веста. Базується в будівлі ліцею № 6.
Економіка
Місто Невинномиськ відноситься до монопрофільних муніципальних утворень Російської Федерації зі стабільною соціально-економічною ситуацією та, починаючи з 2017 року, входить в десятку кращих моногородов Росії.
22 грудня 2017 року, згідно з Федеральним законом «Про територіях випереджаючого соціально-економічного розвитку Російської Федерації», Уряд РФ ухвалило створити в межах мономіста територію випереджаючого соціально-економічного розвитку «Невинномиськ» з метою диверсифікації економіки, зниження залежності від містоутворюючого підприємства, підвищення інвестиційної привабливості міста, створення нових робочих місць, залучення інвестицій.
За підсумками 2018 року мономісто Невинномиськ увійшло до Топ-10 лідерів щорічного рейтингу мономіст. Рейтинг комплексно оцінює активність та ефективність роботи органів місцевого самоврядування, рівень розвитку МСП, міської економіки та міського середовища. Щорічний рейтинг мономіст вперше сформовано в рамках реалізації заходів програми «Комплексний розвиток мономіст» (2016-2018 рр..).
Промисловість
Містоутворюючі підприємства: АТ «Невинномиськ азот», АТ «Арнест» (відкрито 28 червня 1971 року як Невинномиськ завод побутової хімії, видав першу продукцію 26.03.1971 року). Також до великих підприємств є: філія» Невинномиська ГРЕС «ПАТ» Енел Росія«, філії ПАТ» РусГідро — Каскад кубанських ГЕС«, завод вимірювальних приладів» Енергоміра (ФІЛІЯ ЗАТ «Електротехнічні заводи»Енергоміра).
Станом на 11 липня 2020 року статус резидента ТОСЕР мають 13 організацій:
ТОВ "Казьминський молочний комбінат — інвестпроект «Будівництво молочного комбінату потужністю 50 тонн сирого молока в зміну»;
ТОВ "Євродом" - інвестпроект «Виробництво виробів з пінополістиролу»;
ТОВ "Ремуніверсал" - інвестпроект «створення виробництва змінного інструменту для випуску аерозольних балонів»;
ТОВ «Алюмар "- інвестпроект «організація імпортозамінного виробництва високоякісних рондолей на території Ставропольського краю»;
ТОВ "Аеробалл" - інвестпроект «створення сучасного експортоорієнтованого виробництва алюмінієвих балонів»;
ТОВ " МОК "- інвестпроект Організація виробництва кондитерського обладнання та садових меблів у м. Невинномиську;
ТОВ "НКФ — - інвестпроект «Організація виробництва кондитерських виробів у м. Невинномиську»;
ТОВ "Дитячі майданчики" - інвестпроект: Дитячі ігрові майданчики;
ТОВ "Ставропольська Фруктова Долина — інвестпроект «Закладка інтенсивного фруктового саду на території Ставропольського краю»;
ТОВ "Велес — інвестпроект" розвиток швейного виробництва на території міста Невинномиська Ставропольського краю»;
ТОВ Золотий берег - інвестпроект створення оздоровчого комплексу Золотий берег в м. Невинномиську.
Кондідетерська фабрика Невинномиська.
Фруктосховище міста Невинномиська.
Компанія Стіл-СОФТ - передбачає організацію нового виробництва інженерних засобів охорони територій.
Інші підприємства
Філія ПАТ РусГідро - Каскад кубанських ГЕС
Філія» Невинномиська ГРЕС - ПАТ Енел Росія»
ЗІП «Енергоміра» ФІЛІЯ ЗАТ "Електротехнічні заводи" Енергоміра
ТОВ «Газпром трансгаз Ставрополь» Невинномысское ЛПУМГ
АТ Залізобетон»
ВАТ Невинномиський електромеханічний завод»
ТОВ Невинномиський хлібокомбінат
ТОВ Невинномиський маслоекстракційний завод
ТОВ Птахокомбінат.
Регіональний Індустріальний парк
У 2010 році в місті створено Індустріальний парк площею 804,4 га. Індустріальний парк забезпечений усім необхідними комунікаціями (електропостачання, теплопостачання, газопостачання, водопостачання та водовідведення). Станом на 01 січня 2020 року освоєно 50% території парку.
Станом на 2020 рок статусом резидента Ріп володіють 10 підприємств:
ТОВ "СтавСталь" з інвестиційним проектом Металургійний завод СтавСталь»;
ТОВ "Термінал" з інвестиційним проектом розвиток і модернізація логістичного комплексу Термінал»;
ТОВ "Невинномиський профіль" з інвестиційним проектом " Виробництво гнутих оцинкованих металевих профілів методом холодного профілювання»;
ТОВ "ПК Будмонтаж Південь" з інвестиційним проектом " Комплекс з виробництва сухих будівельних сумішей»;
ТОВ "Невинномиський радіаторний завод «з інвестиційним проектом»Будівництво Невинномиського радіаторного заводу. 19 Грудня 2016 року відкрито першу чергу підприємства з виробництва алюмінієвих радіаторів опалення.
ТОВ "АЛЬП" з інвестиційним проектом "перший етап" Виробництво магнієвої продукції, фосфатно-магнієвих та розчинних мінеральних добрив за екологічно чистими безвідходними технологіями»;
ТОВ "Єврохім-Термінал Невинномиськ" з інвестиційним проектом "розподільний центр (ХАБ) мінеральних добрив, насіння та засобів захисту рослин у м. Невинномиськ»;
ТОВ "Ставропольська Фруктова Долина" з інвестиційним проектом "Закладка інтенсивного фруктового саду на території Ставропольського краю»;
ТОВ «Агро компанія-Південь» з реалізацією масштабного інвестиційного проекту "будівництво першої, другої і третьої черг тепличного комплексу з виробництва плодоовочевої продукції захищеного грунту, площею 60,7 га, розташованого в Ставропольському краї поблизу міста Невинномиськ»;
ТОВ "Крон «з інвестиційним проектом» розвиток виробництва сендвіч-панелей і фасонних виробів".
ТОВ «Невинномиськ гідрометалургійний завод».
Від міста розпочинається Невинномиський канал.
Пам'ятки монументального мистецтва
Пам'ятник В. І. Леніну. 1958 р.
Пам'ятник І.А. Кочубею. 1959 р.
Пам'ятник В. І. Леніну. 1957 р.
Пам'ятник А. М. Горькому. 1958 р.
Пам'ятник Д.І. Менделєєву. 1960 р.
Пам'ятник Г. М. Кржижановському. 1976 р.
Пам'ятник Герою Радянського Союзу Т. Н. Підгірному. 1975 р.
Міста-побратими
Белово, Болгарія
Кванджу, Південна Корея
Піцунда, Грузія
Сумгаїт, Азербайджан
Бєлорєченський район, Росія
Черкеськ, Росія
Люди
В місті народився Шпак Анатолій Петрович — вчений у галузі фізики твердого тіла, академік НАН України.
Примітки
Посилання
Невинномиськ в мережі
Невинномиськ в енциклопедії Моє місто
Офіційний сайт Адміністрації міста Невинномиська
Міська газета "Невинномиський робітник"
Інформаційно-інвестиційний портал Невинномиська
Міста Ставропольського краю
Невинномиськ
Міста Росії
|
1354261
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BF%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Топкий
|
Топкий — річка в Україні, в межах Любомльського району Волинської області. Права притока Західного Бугу (басейн Балтійського моря).
Опис
Довжина 13 км, площа басейну 61 км². Долина слабовиражена, в багатьох місцях заболочена. Річище слабозвивисте, майже все каналізоване і випрямлене.
Розташування
Топкий бере початок у заболоченому лісовому масиві на захід від села Мосир. Тече переважно на північний захід, майже повністю серед лісів. Впадає до Західного Бугу на південний схід від села Висоцька.
Джерела
Топкий
Малі річки України
Річки Волинської області
Річки Любомльського району
Річки України балтійського басейну
Притоки Західного Бугу
Статті про річки Волинської області без зображення в картці
|
62013347
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zhabino
|
Zhabino
|
Zhabino is a rural locality (a village) in Bereznikovskoye Rural Settlement, Sobinsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 4 as of 2010.
Geography
Zhabino is located 33 km southeast of Sobinka (the district's administrative centre) by road. Golovino is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Sobinsky District
|
900249
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BA
|
Ландізак
|
Ландізак — муніципалітет у Франції, у регіоні Нормандія, департамент Орн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 220 км на захід від Парижа, 55 км на південний захід від Кана, 70 км на північний захід від Алансона.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Нижня Нормандія. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Нормандія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 305 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 802,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
сайт на Ландізак
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Орн
Примітки
Муніципалітети департаменту Орн
|
63515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%201352
|
NGC 1352
|
NGC 1352
Об'єкти NGC
Ерідан (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1835
|
4506159
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%BE
|
Поправко
|
Поправко, Поправка — українське прізвище.
Поправка Юрій Юрійович (11 вересня 1995, Морозівка, Баришівський район, Київська область — 18 квітня 2014, Слов'янськ, Донецька область) — студент КПІ, учасник Революції гідності. Одна з перших жертв війни на сході України.
Поправко Володимир Володимирович — старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни, відзначився у ході російського вторгнення.
|
4920448
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D1%8F%D1%88-%D0%B4%D1%83-%D0%9C%D0%B0%D1%80
|
Азеньяш-ду-Мар
|
Азеньяш-ду-Мар — приморське місто на скелі у муніципалітеті Сінтра, Португалія, частина цивільної парафії Колареш.
Місто розташоване лише за 30 км від Лісабона, поблизу Кабо-да-Рока, палацу Пена та інших пам'яток.
Назва означає «морські водяні млини», тобто водяні млини, рушійною силою для яких є не течія річки, а морські потоки.
Джерела
Walking around Azenhas do Mar village. Review of Praia das Azenhas do Mar. April 2019
One of the prettiest buildings in Azenhas do Mar is Villa Maria, apparently built in 1934 – look for the house trimmed with blue and decorated with azulejo panels. Just up the street from this beauty, you’ll see a row of millstones. Azenha means mill and back in the day, the local community had a series of sea-powered water mills which gave the village its name (mar is the Portuguese word for sea). You can see one of these mills behind the bus stop next to Agua e Sal restaurant
Місто на скелі Азенаш-ду-Мар в Португалії // 12 найкрасивіших міст світу, які побудовані на скелях // 13.04.2019
Азеняш-ду-Мар знаходиться недалеко від Лісабона, у самого узбережжя. Це чарівне містечко теж було збудовано на скелях, його назва з португальської дослівно можна перекласти як «морський млин».
Азеньяш-ду-Мар // Euroways Ukraine
Азеньяш-ду-Мар знаходиться недалеко від Лісабона на узбережжі океану. Це чарівне містечко було збудовано на скелях. Свою назву місто отримало за часів арабської окупації, саме у той час на його території були побудовані перші млини, з португальської дослівно вона так і перекладається - «морський млин». Мандрівників це містечко почало залучати ще на початку ХХ століття, тоді на його території запустили першу трамвайну лінію.
В деяких місцях узбережжя в скелях сформувалися природні басейни. Ще однією пам'яткою є виноградні плантації ... Найвідомішим сортом місцевого вина вважається «Рамішко» (Ramisco), його витримують у дубових бочках, завдяки чому вино набуває особливого смаку. Унікальне терпке червоне вино з трохи помітними «сольовими нотками» (позначається близькість Атлантики) виробляють тільки тут.
Азеньяш-ду-Мар // 10 найпрекрасніших міст на узбережжі Португалії. В околицях Лісабона
Старовинне місто Азеньяш-ду-Мар побудоване на високому березі Атлантичного океану в муніципалітеті Сінтра — недалеко від знаменитих середньовічних замків і від самої португальської столиці. Узбережжя славиться красивими пляжами та скельними гротами, наповненими водою. В одній з печер ховається ресторан Азеньяш-ду-Мар, в якому подають відмінних лобстерів під вино Рамішко від місцевих виноробів.
Азеньяш-ду-Мар. Коїмбра // Крім Порту та Лісабона. Що ще відвідати в Португалії
Білі будиночки з червоними дахами, які примостилися на крутій скелі ... Доїхати сюди можна автобусом №440 із Сінтри, який курсує від залізничної станції Portela da Sintra. Це передостання зупинка електрички, яка курсує за маршрутом Лісабон – Сінтра. Якщо ж ви вже у Сінтрі, то варто проїхати потягом зупинку назад у напрямку Лісабона
Азеньяш-ду-Мар // 10 найгарніших прибережних міст Португалії
Мальовниче містечко побудоване на складах і підноситься над Атлантичним океаном. Його назва дослівно перекладається з португальської як «морський млин». Азеньяш-ду-Мар славиться одним із наймальовничіших пляжів Португалії, розташованим прямо під скелею, а також природними басейнами, сформованими в скелях. Пообідайте в ресторані Азеньяш-ду-Мар в скелі і покуштуйте свіжі португальські морепродукти: гігантських лобстерів і червоні креветки. Не пропустіть можливість продегустувати чудове вино місцевих виноградників
Прайя-душ-Азеньяш-ду-Мар // Пляжі Лісабона - коли і де відпочити біля океану
– 30-метровий пляж унизу рибальського села, який утворюється лише у відплив під високою скелею. Вхід на пляж через арку ресторану. На автобусах 440 та 441 від залізничного вокзалу Сінтри.
Азеньяш-ду-мар, Португалія // На краю - неймовірно красиві міста на скелях
ː Село португальських виноробів, Азеньяш-ду-Мар сусідить з хвилями Атлантики. Тутешні казкові білі будиночки спускаються прямо до підніжжя скелястого берега. В ясний день звідси відкривається приголомшливий вид на океан, а в бурю скеля здригається від ударів води об каміння
Села Португалії
Пляжі Португалії
Колареш (Португалія)
Міста на скелях
|
2319059
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Polyphonie%20X
|
Polyphonie X
|
Polyphonie X — музичний твір французького композитора П'єра Булеза для 18-ти сольних інструментів. Написаний протягом 1950-51 рр. Складається із трьох частин: Modere souple, Assez lent, Vif.
Є одним із перших творів композитора, написаних серійною технікою (поряд із «Структурами І» для двох фортепіано, струнним квартетом Livre pour Quatour, двох електронних записів Etude Sur Un Son і Etude Sur Sept Sons). Ці роботи, написані з 1949 по 1952 рр.
Спочатку Polyphonie X планувався як частина твору набагато більшого масштабу, що призначався для семи груп із семи інструментів кожна. Урешті-решт кількість виконавців звелася до 18: семи струнних та одинадцяти духових. Музична основа даного твору задумана як пасма лінійних нашарувань відповідно до незалежної серії ритмічних тривалостей. Впродовж 16 з половиною хвилин, протягом яких триває композиція, музичний матеріал проходить від однієї секції до іншої, постійно змінюючи кількість нот, які звучать за одиницю часу. У той же час повна відсутність руху вперед поступається абстрактності викладу. Темпові частини не є відділені одна від одної, а проходять наскрізно.
Прем'єра Polyphonie X відбулася в 1951 р. в німецькому Донауешингені та викликала надзвичайний скандал. Існує лише два записи даного твору, втім сам автор не був задоволений від виконання і зняв цей твір зі свого каталогу, який так і не був надрукованим.
Джерела
Когоутек Ц. Техника композиции в музыке ХХ века. М., Музыка, 1976. — 367 с.
Polyphonie X, for 18 instruments (withdrawn by composer)
Polyphonie X (1950—1951)
http://elibrary.steiner-verlag.de/pierre-boulez-polyphonie-x-1951.html/
Твори П'єра Булеза
Серіалізм
|
5001636
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D2%90%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BA
|
Браніслав Ґалік
|
Браніслав Ґалік (нар. 20 жовтня 1973) — колишній словацький тенісист.
Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 199 місце досяг 21 жовтня 1996, парну — 223 місце — 17 березня 1997 року.
Титули на челленджерах
Парний розряд: (1)
Див. також
Представники Словаччини в Кубку Девіса
Примітки
Посилання
Народились 1973
Словацькі тенісисти
|
2200223
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%97%D0%BC%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80
|
Хаїм Олівер
|
Хаїм Олівер
Хаїм Давид Олівер (8 січня 1918, Кюстенділ — 7 серпня 1986, Софія) — болгарський письменник, публіцист, сценарист. Лауреат Димитровської премії.
Біографія
До 1936 року вивчав економіку, музику і журналістику у французькому коледжі в Софії. Потім, протягом двох років, навчався у Віденському вищому економічному інституті — на курсі журналістики і зовнішньоекономічних відносин. У зв'язку з анексією в 1938 році Австрії Німеччиною — закінчити інститут не вдалося.
Під час навчання у Відні брав участь у революційній і антифашистської діяльності, за що йому було заборонено перебувати на території Третього рейху. Свою участь у революційному русі продовжив після повернення в Болгарію.
У роки монархії за активну революційну діяльність в Болгарії Хаїм Олівер був двічі судимий військовим судом і засуджений до смертної кари. У 1941 році Олівер був заарештований і ув'язнений, а потім відправлений у трудовий табір, звідки йому вдалося втекти і приєднатися до партизанського загону.
Учасник Другої світової війни. Партизаном боровся аж до народного збройного повстання в Болгарії 9 вересня 1944 року. Після війни працював журналістом і кореспондентом різних видань і на радіо.
Творчість
Хаїм Олівер — відомий болгарський дитячий письменник, автор творів для дітей та юнацтва, ряду пригодницьких, науково-фантастичних і публіцистичних книг, детективної прози.
Вибрана бібліографія
Великий похід династронавтів (1963)
Федерація династронавтів (1963)
Ня, спасените: Або як евреите в България бяхя изтръгнати від лагерите на смъртта (1967)
Фалшификаторът від чернія кос (1969)
Хеліополіс (1968)
Пратеникът від Елсінор (1972)
Енерган-22 (1981)
Гол із засідки
Лицар білої дами
Година невидимки
Сценарії
Сценарист художніх, науково-популярних та анімаційних фільмів.
Наша земля (1952)
Закон моря (1958)
Художник Златю Бояджієв (1961)
Вовчиця (1965)
Лицар білої дами (1982)
Фальсифікатори від «Чёрных кос» (1983)
Федерація династронавтів (1979)
Ешелон смерті (1986)
Посилання
Твори Хаїма Олівера у бібліотеці НАБИС
Письменники за алфавітом
Лауреати Димитровської премії
Автори детективної прози Болгарії
Письменники-фантасти Болгарії
Померли в Софії
Уродженці Кюстендила
|
50583786
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nashville%20SC%20%282018%E2%80%9319%29
|
Nashville SC (2018–19)
|
Nashville SC (2018–19)
Nashville Soccer Club was an American professional soccer team based in Nashville, Tennessee. Founded in 2016, the team made its debut in the USL Championship in 2018.
A Major League Soccer (MLS) franchise was awarded to Nashville in December 2017. The team, also known as Nashville SC, began play in 2020.
History
The club was announced on May 19, 2016. The ownership group consisted of David Dill, president and chief operating officer of LifePoint Health; Christopher Redhage, co-founder of ProviderTrust, a health care software company, and former pro soccer player; and Marcus Whitney, president of Jumpstart Foundry, a health care innovation fund, and former chairman of Nashville FC, the city's existing amateur team.
The team acquired its team name, logo, and color scheme from the amateur Nashville FC, established in 2013, in exchange for a 1 percent equity stake in the USL team and a voting seat on its board. In September 2016, the USL team changed its name to Nashville Soccer Club, or Nashville SC.
Gary Smith, who led the Colorado Rapids to an MLS Cup championship in 2010, was hired as head coach and technical director on April 12, 2017.
On March 4, 2017, John Ingram, under the entity Nashville Holdings LLC, bought a majority stake in DMD Soccer, the ownership group of Nashville SC. Ingram also headed up the bid to bring an MLS franchise to Nashville, and the partnership between Ingram and Nashville SC was seen as an effort to present a united front to MLS after Nashville was named one of ten finalist cities for four MLS franchises. On December 20, 2017, Nashville was selected as MLS' 24th franchise. The MLS team began play in 2020.
On February 10, 2018, Nashville SC competed in their first game; a preseason exhibition match against Atlanta United FC of MLS. In the rain-soaked contest, Nashville was defeated by Atlanta, 3–1, in front of 9,059 spectators. Forward Ropapa Mensah, the youngest player on the Nashville squad, scored the first goal in franchise history in the 64th minute. Their first regular season game, a 2–0 loss, was played against Louisville City FC on March 17 at Louisville Slugger Field. The club's first regular season home game was played on March 24 against the Pittsburgh Riverhounds at Nissan Stadium. The game was attended by 18,922 people and ended in a scoreless tie. Nashville recorded its first win on March 31 against Bethlehem Steel FC. Forward Michael Cox scored on a penalty kick in the fifth minute to secure the 1–0 win. The same season, NSC got to the USL playoffs but was knocked out in the first round by FC Cincinnati in penalties.
Stadium
The team played primarily at First Tennessee Park. The stadium's primary tenant is the Nashville Sounds, a Triple-A Minor League Baseball club. It has fixed seating for 8,500 people, but can accommodate up to 10,000 with additional berm space and group areas. The team played their entire 2019 schedule at the park.
During the 2018 season, the team played twice at Nissan Stadium.
Sponsorship
Broadcasting
Nashville SC matches were broadcast locally on MYTV30 and nationwide on ESPN+. John Freeman was the play-by-play broadcaster. Color analysts included former Vanderbilt University women's soccer coach Ronnie Woodard, Eddie Carvacho, and local radio host Braden Gall.
Most home and away matches were broadcast live on 94.9 FM Game 2, an ESPN Radio affiliate. Wes Boling was the play-by-play broadcaster.
Spanish-language radio broadcasts were carried by El Jefe 96.7 FM.
Supporters
Nashville SC's original organized supporter group is The Roadies. Established in February 2014 with the creation of Nashville FC, the city's NPSL amateur franchise with the club's transition from NPSL amateur to USL pro status and accompanying rebranding as NSC, The Roadies similarly transitioned to maintain their support for "Our Town, Our Club". The group supports local charities including Oasis Center and Soccer for the Nations.
The Assembly supporter group was created in early 2017 and has had a presence in the supporters section at games.
Year-by-year
This is a complete list of seasons for the USL franchise. For a season-by-season history including the successor Nashville SC MLS franchise, see List of Nashville SC seasons.
1. Avg. attendance include statistics from league matches only.
2. Top goalscorer(s) includes all goals scored in League, League Playoffs, U.S. Open Cup, CONCACAF Champions League, FIFA Club World Cup, and other competitive continental matches.
Staff
Nashville SC U23
Nashville SC established Nashville SC U23, an under-23 team in the league then known as the Premier Development League (PDL) and now as USL League Two (USL 2), in 2016. The club began play in 2017 in order to build a pool of players to feed into the USL club for 2018. Martim Galvão was the only PDL team member who made the USL roster. Its home games were played at Vanderbilt University, on both the football and soccer fields. The club has not fielded a U23 side in either the PDL or USL 2 since 2017.
Footnotes
References
External links
USL site
2016 establishments in Tennessee
Association football clubs established in 2016
Sports in Nashville, Tennessee
Soccer clubs in Tennessee
Former USL Championship teams
|
62085447
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Blizhnemelnichny
|
Blizhnemelnichny
|
Blizhnemelnichny is a rural locality (a khutor) Nizhnechirskoye Rural Settlement, Surovikinsky District, Volgograd Oblast, Russia. The population was 106 as of 2010.
Geography
Blizhnemelnichny is located 35 km southeast of Surovikino (the district's administrative centre) by road. Blizhnepodgorsky is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Surovikinsky District
|
3968278
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Andalucia%20Tennis%20Experience%202011
|
Andalucia Tennis Experience 2011
|
Andalucia Tennis Experience 2011 — тенісний турнір, що проходив на відкритих кортах з ґрунтовим покриттям. Це був третій турнір Andalucia Tennis Experience. Належав до категорії International у рамках Туру WTA 2011. Проходив у Club de Tenis Puente Romano у Марбельї (Іспанія). Тривав з 2 до 10 квітня 2011 року.
Розподіл призових грошей і очок
Розподіл очок
Розподіл призових грошей
Сукупний призовий фонд турніру становив US $220.000.
Учасниці
Сіяні учасниці
Посів ґрунтується на рейтингові станом на 21 березня 2011.
Інші учасниці
Нижче наведено учасниць, які отримали вайлд-кард на участь в основній сітці:
Дінара Сафіна
Світлана Кузнецова
Естрелья Кабеса Кандела
Нижче наведено гравчинь, які пробились в основну сітку через стадію кваліфікації:
Мона Бартель
Ірина-Камелія Бегу
Марія-Тереса Торро-Флор
Лара Арруабаррена-Вечіно
Відомі гравчині, що знялись з турніру
Грачині, що відмовились від участі з різних причин:
Флавія Пеннетта (розрив плечового м'яза)
Ана Іванович (втома)
Карла Суарес Наварро (операція на правому лікті)
Переможниці та фіналістки
Одиночний розряд
Вікторія Азаренко — Ірина-Камелія Бегу, 6–3, 6–2
Для Азаренко це був другий титул за сезон і 7-й - за кар'єру.
Парний розряд
Нурія Льягостера Вівес / Аранча Парра Сантонха — Сара Еррані / Роберта Вінчі, 3–6, 6–4, [10–5]
Примітки
Посилання
Official website
Andalucia
Andalucia Tennis Experience 2011
Andalucia
|
3093313
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Назаренко Володимир Михайлович
|
Назаренко Володимир Михайлович (12 березня 1938, с. Білокоровичі, Олевський район, Житомирська область, Українська Радянська Соціалістична Республіка — 01 серпня 2013, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Україна) — український вчений, винахідник, доктор технічних наук (1990), професор (1992), академік-секретар, академік Міжнародної академії комп'ютерних наук і систем (International Academy of Computer Sciences and Systems) (1994), голова спеціалізованої Вченої Ради з захисту докторських дисертацій при Криворізькому національному університеті. Академік НАНУ
Засновник наукової школи управління технологічними процесами гірничо-металургійної промисловості. Автор проекта створення геоінформаційної системи K-MINE для управління гірничими підприємствами.
Головними досягненнями в науковому теоретичному і практичному плані є:
розробка автоматизованого підйомного комплекса зі шкивами тертя без врівноважувальних канатів;
створення математичних описів управління важкими багатобарабанними стрічковими конвеєрами і доведення їх до серійного випуску;
математичне моделювання і розробка автоматизованих систем управління процесів рудопідготовки для гнучкого виробництва;
розробка аналітичних методів ідентифікації та аналіза технологічних ситуацій.
Життєпис
Назаренко Володимир Михайлович народився в родині військового.
У 1961 році закінчив Криворізький гірничорудний інститут (КГРІ) за спеціальністю «Електрифікація промислових підприємств і установок», отримав диплом з відзнакою, здобув кваліфікацію інженер-електромеханік.
У 1961—1967 роках очолив Центральну заводську електротехнічну лабораторію Криворізького металургійного заводу «Криворіжсталь» ім. Леніна. Незважаючи на перспективу професійного росту, вирішив змінити життя, присвятивши науковій діяльності.
У 1972 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук у галузі гірничих машин за темою «Дослідження основних електромеханічних параметрів та техніко-економічних показників нових систем шахтного підйому для великих глибин».
Член КПРС з 1974 року.
У 1978 році присвоєно вчене звання доцента по кафедрі Автоматизації виробничих процесів.
З 1978 по 2013 завідувач кафедри автоматизації виробничих процесів, інформатики, автоматики і систем управління.
У 1990 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук у галузі автоматизації технологічних процесів та виробництва, а також в області гірничих машин за темою «Режими роботи автоматизованих стрічкових конвеєрів рудопідготовчого виробництва».
У 1992 році присвоєно вчене звання професора кафедри Автоматизації виробничих процесів. З 1999—2007 рр. — голова спеціалізованої Вченої Ради з захисту докторських дисертацій при Криворізькому національному університеті. Ініціатор відкриття в 1995—2003 рр. в Криворізькому національному університеті на факультеті інформаційних технологій трьох спеціальностей, а саме: «Системи управління та автоматики», «Комп'ютерні системи та мережі», «Професійне навчання» зі спеціалізацією «Комп'ютерні технології в управлінні та освіті».
Засновник наукового журналу «Академічний вісник» (рос. «Академический вестник»).
Автор 523 наукових роботи, 152 авторських свідоцтва та патентів, 7 посібників і монографій. Під його науковим керівництвом захищені 2 докторські та 21 кандидатські дисертації.
Наукова діяльність
Перші наукові розробки пов'язані з автоматизацією шахтного підйому. Володимиром Михайловичем була розроблена автоматизована система управління шахтним підйомом для великих глибин, що забезпечила реалізацію раціональних режимів роботи. Матеріали розробок були поміщені у банк даних США і захищено в 1972 р. кандидатську дисертацію /Nazarenko V.M. Control systems for heavy multidrive conveyor. Datebank of Institute for scientific information. Philadelphia, Pennsylvania, USA,-1978.-p.1/.
Подальша діяльність стосується розробки автоматизованих систем управління рудопідготовкою.
Вперше була змодельована робота дробильно-сортувального, транспортного та рудопідготовчого обладнання, розроблені і впроваджені системи діагностування рівня завантаження бункерів, дробарок, величин їх розвантажувальних щілин. Створена автоматизована система дозволила моделювати вантажопотоки, що поступають на транспортування, оцінити якість, собівартість промислового продукту в будь-якій точці технологічної схеми. Зазначене дозволило побудувати автоматизовані робочі місця головних спеціалістів системи рудопідготовки і впровадити їх.
Подальші дослідження присвячені автоматизації важких багатопривідних конвеєрів довжиною до 2 км і конвеєрних ліній. Вперше в СРСР під його керівництвом науковою групою понад 30 осіб були розроблені та впроваджені системи автоматичного регулювання швидкістю транспортування і натягом стрічки. Собівартість транспортування зменшилась вдвічі. Це дозволило зменшити динамічні навантаження обладнання та стрічки, полегшити конструкцію конвеєра, збільшити строк служби стрічки у 1,7-2,2 рази, знизити енерговитрати у на 50-60 %., підтримуючих роликів в 2 рази. Зазначені системи керування неодноразово демонструвалися на ВДНГ в Москві та Києві.
Розробки були втілені в проектах та обладнанні, що випускались провідними організаціями визначеного профілю: Новокраматорський машинобудівний завод; Азовмаш, Уралмашзавод, м. Єкатеринбург; Олександрійський, Харківський, Таллінський електромеханічні заводи; завод Виброприбор, м. Таганрог.
Акцент був поставлений на розробку інтегрованих систем управління виробничою діяльністю підприємств, що мають три вихідні координати (кількість виробленої продукції, її якість та собівартість). Ці наукові проблеми були вирішені в докторській дисертації в 1990 році.
Творчий доробок
Назаренко В. М. Системы управления механизмами дробильно-сортировочных фабрик.-М.: Недра, 1985.-60 с.
Nazarenko V.M. Control systems for heavy multidrive conveyor. Datebank of Institute for scientific information. Philadelphia, Pennsylvania, USA,-1978.-p. 1
Назаренко В. М. Режимы работы автоматизированных ленточных конвейеров рудоподготовительного производства/В. М. Назаренко.-Кривой Рог: Дионис, 2014.-358 с.
Назаренко В. М. Інформаційні системи в управлінні великими об'єктами.-Кривий Ріг: Видавничий центр ДВНЗ «КНУ», 2013.-287 с.
Назаренко В. М. Теорія інформації та кодування: монографія.-Кривий Ріг: Видавничий центр ДВНЗ «КНУ», 2013.-299 с.
Нагороди
Нагороджений Міністерством освіти і науки України нагрудною відзнакою «Відмінник освіти».
Література
Науковці України — еліта держави. Т. 2 / [авт.- упоряд. Я. Білейчук]. — К. : Логос Україна, 2012. — 299 с. С.235 http://www.logos-ukraine.com.ua/project/index.php?project=nued2&id=733
Професори КГРІ-КТУ.-Кривий Ріг: Видавничий дім КНУ, 2012.-190 с. С.104 https://web.archive.org/web/20161112011637/http://ktu.edu.ua/uploads/files/90ub/kniga21.pdf
Горный журнал. Некролог https://elibrary.ru/item.asp?id=20434295
Криворізький національний університет. Факультет інформаційних технологій. 80 років від Дня народження http://fit.knu.edu.ua/post/80-rokv-vd-dnya-narodzhennya-volodimira-mikhaylovicha-nazarenka
Примітки
Відмінники освіти України
Українські науковці
Українські інформатики
Доктори технічних наук України
Науковці Криворізького національного університету
Випускники Криворізького національного університету
Народились 1938
Народились 12 березня
|
28290244
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1988%20Honda%20Classic%20%E2%80%93%20Doubles
|
1988 Honda Classic – Doubles
|
1988 Honda Classic – Doubles
Lise Gregory and Ronni Reis were the defending champions but did not compete that year.
Patty Fendick and Jill Hetherington won in the final 6–4, 6–2 against Gigi Fernández and Robin White.
Seeds
Champion seeds are indicated in bold text while text in italics indicates the round in which those seeds were eliminated.
Gigi Fernández / Robin White (final)
Patty Fendick / Jill Hetherington (champions)
Jenny Byrne / Janine Tremelling (quarterfinals)
Manon Bollegraf / Mercedes Paz (quarterfinals)
Draw
References
1988 Honda Classic Doubles Draw
Puerto Rico Open (tennis)
1988 WTA Tour
|
1989759
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%BA%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Подарунок (фільм)
|
Подарунок (фільм)
Подарунок — річ, яку дарувальник за власним бажанням безкоштовно віддає у володіння іншої особи з метою задовольнити її вподобання
Подарунок (2000) — фільм 2000 року
Подарунок (2009) — американський кінофільм Грега Маркса
Подарунок (2015) — австралійсько-американський містичний трилер 2015 року
|
1838613
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B4-%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%B1%D0%B0%D0%B4
|
Бад-Вільдбад
|
Бад-Вільдбад — місто в Німеччині, знаходиться в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядковується адміністративному округу Карлсруе. Входить до складу району Кальв.
Площа — 105,26 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Міста Баден-Вюртембергу
Курорти Німеччини
|
2691418
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B2%D0%BE%D1%87%D0%B5%20%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%BE
|
Дівоче джерело
|
Дівоче джерело
«Дівоче джерело» — шведський драматичний фільм 1960 року, поставлений режисером Інгмаром Бергманом за шведською народною баладою «Дочки Тере з Венге». Це один з декількох фільмів Бергмана, дія яких відбувається у далекому минулому (як «Сьома печатка» або «Особа»). У травні 1960 року стрічка брала участь в основній конкурсній програмі 14-го Каннського міжнародного кінофестивалю та отримала Спеціальну згадку журі. Фільм також отримав премію «Оскар» Американської кіноакадемії як Найкращий фільм іноземною мовою.
Сюжет
У будинку на узліссі мешкає селянська сім'я: хазяїн (Макс фон Сюдов), його дружина, їхня дочка Карін (Біргітта Петтерсон) і донька хазяїна від першого шлюбу Інгері (Гуннель Ліндблум); з ними живе декілька слуг. Падчерка вагітна невідомо від кого. Вона майже ненавидить свою сестру та звертається за допомогою до бога Одіна.
Батьки відправляють молодшу дочку в сусіднє поселення, щоб вона відвезла до церкви свічки. Падчерку посилають разом з нею. У лісі вони зустрічаються з чаклуном-відлюдником. Інгері відстає від сестри. Виїхавши на ясну поляну, нарядно одягнена молодша дочка хазяїна зустрічає трьох братів-обідранців (двох дорослих й однієї дитини), які пасуть кіз. Вона ділить з ними трапезу. Після вгамування голоду та спраги її ґвалтують і вбивають. Падчерка спостерігає за тим, що відбувається із-за кущів. Роздягнувши жертву і поклавши її дорогий одяг у свої мішки, брати йдуть в той бік, звідки приїхали сестри. Молодший брат-підліток кидає на обличчя і тіло убитої кілька жмень землі.
Брати приходять на нічліг до будинку хазяїна. Їх впускають у житло, саджають за стіл і залишають ночувати. Перед сном один із злочинців пропонує хазяйці купити дорогу, але брудну й розірвану сукню. Мати впізнає одяг своєї дочки. Ридаючи, вона повідомляє страшну звістку чоловікові.
Селянин виходить у двір подихати повітрям. У сінях він зустрічає Інгері, яка розповідає йому про все, що сталося і кається у власній провині. Хазяїн наказує доньці затопити лазню, а сам вирушає за березовими віниками. Після того, як селянин виходить з лазні, він озброюється ножем для забою худоби і приходить в сіни, де сплять вбивці. Він спокійно чекає світанку і вступає з кожним у бій поодинці. Після вбивства старших братів він піднімає на руки підлітка і розбиває його голову об одвірок.
Сім'я вирушає на пошуки тіла молодшої дочки. Знайшовши її, селянин відчайдушно молиться Богові та присягається збудувати на цьому місці храм. Коли мати підводить голову убитої, з-під неї пробивається джерело і перетворюється на чистий струмок — Дівоче джерело.
У ролях
Знімальна група
Історія цензури в США
Основні зауваження цензури до фільму викликала півторахвилинна сцена зґвалтування дівчини в лісі. Трибунал з цензури в Детройті змусив вирізати її, попри те, що до перегляду фільму в кінотеатрах допускалися лише дорослі. Комісія у справах штату Нью-Йорк зажадала видалити два короткі плани з сцени зґвалтування «оскільки вони були занадто відвертими. У цих кадрах один пастух знаходиться у недвозначній позі, а голі ноги розсовує інший пастух». У обох випадках дистриб'ютор погодився внести зміни.
Такі ж зміни були запропоновані в Форт-Верті. У 1962 році, після того, як дистриб'ютор відмовився внести зміни, цензори відмовили в дозволі на демонстрацію фільму, а Адміністративна комісія з цензури підтримала цю відмову. Позов до Окружного суду округу Таррант, а потім апеляція до Верховного суду штату Техас не принесли результату: суд в обох випадках став на сторону цензорів.
Нагороди та номінації
Примітки
Посилання
(станом на 31.03.2018)
Фільми-драми Швеції
Фільми шведською мовою
Фільми німецькою мовою
Чорно-білі фільми Швеції
Фільми про зґвалтування
Фільми про помсту
Фільми, дія яких відбувається в середньовіччі
|
3523534
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%80%D0%BD%D1%81%D1%82%20%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%82
|
Ернст Роденвальдт
|
Ернст Роденвальдт
Ернст Роберт Карл Роденвальдт (5 серпня 1878, Берлін — 4 липня 1965, Рупольдінг) — німецький гігієніст, дослідник тропічних хвороб і військовий медик, генерал-майор медичної служби резерву вермахту.
Біографія
Син професора гімназії, старший брат археолога Гергарта Роденвальдта. В 1897-98 роках служив однорічним добровольцем в Імперській армії, одночасно почав вивчати медицину в Берлінській військово-медичній академії імені імператора Вільгельма, де склав державний іспит 30 січня 1903 року. В 1904 році здобув ступінь доктора медицини. В 1909-13 роках працював колоніальним лікарем у Того, де боровся з віспою і малярією, а також удосконалив акушерство. Під час Першої світової війни служив військовим медиком у Малій Азії і Османській імперії, де зміг досягти значних успіхів у боротьбі з малярією, тифом, холерою та черевним тифом. Контролював німецькі шпиталі в Єрусалимі. В 1921-34 роках боровся з малярією в Ост-Індії. Роденвальдт вважався провідним світовим експертом з малярії. В 1928 році призначений інспектором служби охорони здоров'я, в 1932 році інститут Айкмана в Джакарті.
1 березня 1932 року вступив у зарубіжну організацію НСДАП, членом якої був до 25 лютого 1933 року. В 1934 році очолив кафедру гігієни Кільського університету, в 1935 році — Гайдельберзького університету. Викладав обов'язкові лекції з расової гігієни. З початком Другої світової війни призваний на військово-медичну службу. В 1940 році очолив Інститут тропічної медицини та гігієни при Військово-медичній академії і став консультантом начальника медичної служби з питань тропічної медицини. Давав наукову оцінку експериментам над людьми, проте відмовився викладати на кафедрі расової гігієни в Мюнхені чи працювати в Берлінському інституті спадкових досліджень. Працював у Франції (Бордо), Нідерландах, Бельгії, Італії, Північній Африці і на Балканах. В 1943-44 роках приділяв особливу увагу зараженому малярією району навколо абатства Монте-Кассіно.
Наприкінці війни потрапив у британський полон, декілька місяців був тюремним лікарем у Камбрії. На початку 1946 року звільнений і повернувся в Німеччину. Під час першого етапу денацифікації визнаний «другорядним злочинцем». В 1948 році виправданий і став викладачем Гайдельберзького університету. В 1951 році очолив геомедичний дослідницький центр Гайдельберзької академії наук. До кінця життя був консультантом численних організацій. Роденвальдт вплинув на створення медичної служби бундесверу, був членом консультативної ради Федерального міністерства економічної співпраці і брав участь у міжнародній фінансовій допомозі.
Нагороди
Орден Червоного орла 4-го класу
Медаль Червоного Хреста (Пруссія) 2-го класу
Медаль «За кампанію в Південно-Західній Африці»
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Орден Франца Йосифа, лицарський хрест
Орден Фрідріха (Вюртемберг), лицарський хрест 1-го класу з мечами
Срібна медаль «Імтияз» із шаблями
Військова медаль (Османська імперія)
Почесний хрест ветерана війни з мечами
Почесний знак «За вірну службу» 1-го класу (40 років)
Хрест Воєнних заслуг 2-го і 1-го класу з мечами
Почесний доктор філософії Тюбінгенського університету (1963)
Вшанування пам'яті
На честь Роденвальдта назвали:
Гігієнічний інститут Республіки Того імені Ернста Роденвальдта (30 листопада 1967)
Інститут військової медицини і гігієни імені Ернста Роденвальдта (15 грудня 1967). У березні 1998 року перейменований на Центральний інститут санітарної служби бундесверу.
Пам'ятний рельєф у Того (5 серпня 1978)
Бібліографія
Aufnahme des geistigen Inventars Gesunder als Maßstab für Defektprüfungen bei Kranken, Halle 1904 (Dissertation)
Studien zur Morphologie der Mikrofilarien, in: „Archiv für Schiffs- und Tropenhygiene“ Nr. 12, 1908, Beiheft, S. 406–18
Zur Frage der Chininresistenz der Plasmodien der menschlichen Malaria, 1919 (Habilitationsschrift)
Malaria und Küstenform, 1925
Die Mestizen von Kisar, herausgegeben durch die Mededeelingen van den Dienst der Volksgezondheit in Nederlandsch-Indiï, 2 Bände, Batavia 1927
Untersuchungen über die Malaria in Tandjong Priok
Die Indoeuropäer Niederländischen Ostindiens, in: „Archiv für Rassen- u. Gesellschaftsbiologie“ Nr. 24, 1930, S. 104-20
Geomorphologische Analyse als Element der Seuchenbekämpfung, in: „Hippokrates“ Nr. 6, 1935, S. 375-81, 418-25
Einführung in die Hygiene und Seuchenlehre (mit Prof. Dr. Heinrich „Heinz“ Zeiss), zwischen 1936 und 1943 insgesamt fünf Auflagen, Ferdinand Enke Verlag, Stuttgart
Wie bewahrt der Deutsche die Reinheit seines Blutes in Ländern mit farbiger Bevölkerung, in: „Auslandsdeutsche“, Nr. 19, 1936, S. 523-628
Tropenhygiene, Stuttgart 1938
Die Rückwirkung der Rassenmischung in den Kolonialländern auf Europa, 1938
Das Rassenmischungsproblem, in: „Reichs-Gesundheitsblatt“ Nr. 52, 1938, Beiheft 4, S. 70-73
Rassenbiologische Probleme in Kolonialländern, in: Deutsche Medizinische Wochenschrift Nr. 65, 1939, S. 1029-32
Beobachtungen bei einem Durchbruch der Lagune in Anecho (Togo, Afrika) nach See, in: „Geologie der Meere und Binnengewässer“ Nr. 3, 1939, 273–283
Allgemeine Rassenbiologie der Menschen, in: „Handbuch der Erbbiologie der Menschen“, 1940, S. 645-78
Hygiene in ihren Grundzügen, 1949 (Lehrbuch)
Lehrbuch der Hygiene, 1951 (Standardwerk; mit Richard Ernst Bader)
Welt-Seuchen-Atlas – Weltatlas der Seuchenverbreitung und Seuchenbewegeng, drei Bände, Falk-Verlag, Hamburg 1952 bis 1961
Untersuchungen über die Biologie des venezianischen Adels, in: „Homo“ Nr. 8, 1957, S. 1-26
Ein Tropenarzt erzählt sein Leben, Stuttgart 1957 (Autobiographie)
Leon Battista Alberti – ein Hygieniker der Renaissance, herausgegeben von Helmut J. Jusatz, Springer-Verlag, Heidelberg 1968
Література
Wolfgang U. Eckart: Generalarzt Ernst Rodenwaldt; in: Gerd R. Ueberschär (Hrsg.): Hitlers militärische Elite. Von den Anfängen des Regimes bis Kriegsbeginn Bd. 1, Primus-Verlag, Darmstadt 1998, ISBN 3-89678-083-2, Seite 210–222.
Wolfgang U. Eckart, Christoph Gradmann: Hygiene. In: Wolfgang U. Eckart, Volker Sellin, Eike Wolgast (Hrsg.): Die Universität Heidelberg im Nationalszialismus. Springer, Heidelberg 2006, ISBN 978-3-540-21442-7, S. 697–719; hier: S. 701–718 (Ernst Robert Carl Rodenwaldt – Ausbildung und deutscher Kolonialdienst).
Wolfgang U. Eckart: Rodenwaldt, Ernst. In: Werner E. Gerabek, Bernhard D. Haage, Gundolf Keil, Wolfgang Wegner (Hrsg.): Enzyklopädie Medizingeschichte. De Gruyter, Berlin/ New York 2005, ISBN 3-11-015714-4, S. 1256 f.
Manuela Kiminus: Ernst Rodenwaldt. Leben und Werk. Diss. med. Univ. Heidelberg 2002.
Michael Kutzer: Rodenwaldt, Ernst Robert Karl. In: Neue Deutsche Biographie (NDB). Band 21, Duncker & Humblot, Berlin 2003, ISBN 3-428-11202-4, S. 697 f. (Digitalisat).
Wolfgang U. Eckart: Von Kommissaren und Kamelen. Heinrich Zeiss – Arzt und Kundschafter in der Sowjetunion 1921–1931. Schöningh, Paderborn 2016, Seiten 28, 46, 49, 64, 69. ISBN 978-3-506-78584-8.
Rainer Keilbach: Professor Dr. med. Dr. phil. h. c. Ernst Rodenwaldt, Generalarzt z. V., in: Orden und Ehrenzeichen-Magazin 6. Jahrgang, Heft 30 (April 2004), S. 2–7
Примітки
Німецькі фахівці тропічної медицини
Доктори медицини
Доктори філософії
Доктори наук Німеччини
Почесні доктори
Німецькі військовики Першої світової війни
Члени НСДАП
Генерал-майори медичної служби (Вермахт)
Учасники Другої світової війни з Німеччини
Люди, на честь яких названо об'єкти
|
269340
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Suceava%20County
|
Suceava County
|
Suceava County is a county of Romania. Most of its territory lies in the southern part of the historical region of Bukovina, while the remainder forms part of Western Moldavia proper.
The county seat is the historical town of Suceava (historically known in Old High German as Sedschopff as well) which was the capital of the Principality of Moldavia during the late Middle Ages and then a pivotal, predominantly German-speaking commercial town of the Habsburgs, Austrian Empire, and Austria-Hungary at the border with the Romanian Old Kingdom throughout the late modern period up until 1918, when, after the end of World War I, the town became part of the enlarged Kingdom of Romania.
Suceava County, as part of the historical and geographical region of Bukovina, had been sometimes described as 'Switzerland of the East'. It has also been known as 'Switzerland of Eastern Europe' in the minds of the educated public.
Demographics
In 2011, as per the official census conducted that year, Suceava County had a population of 634,810, with a population density of 74/km2. The proportion of each constituent ethnic group is displayed below as follows, according to how they were officially recorded:
Romanians – 96.14%
Romani – 1.92%
Ukrainians (including Hutsuls and Rusyns) – 0.92%
Lipovans – 0.27%
Germans (namely Bukovina Germans, Zipser Germans/Saxons, and Regat Germans) – 0.11%
West Slavs (i.e. Poles, Slovaks, and Czechs) as well as minor other ethnic groups (including Hungarians or Szekelers, more specifically the Székelys of Bukovina) – 0.5%
Historical population in the 20th and 21st centuries
In the recent past, during the early 20th century, Suceava County used to be more ethnically heterogenous or mixed (due to the ethnic legacy and heritage of the former Austro-Hungarian times when most of the territory of the county was part of the Duchy of Bukovina), with sizeable minority populations of Germans (more specifically Bukovina Germans, including Zipsers), Jews, Ukrainians, Poles, or Hungarians (more specifically Székelys of Bukovina). These minority communities gradually dwindled throughout much of the 20th century.
In addition, small German minority groups/communities existed (and still exist) on the territory of Suceava County which forms part of Western Moldavia as well, more specifically Regat Germans inhabiting the small town of Fălticeni for example.
Nowadays, during the early 21st century, the county is inhabited mostly by Romanians with very few minority ethnic groups, therefore making it very ethnically homogenous. Additionally, the primary language of the majority of the population is Romanian and the main religion is Eastern Orthodoxy represented by the Romanian Orthodox Church.
Geography
Two-thirds of the county lies within the southern part of the historical region of Bukovina, while the rest of it incorporates territories from Western Moldavia proper.
In terms of total area, it covers a surface of , making it thus the second in Romania in this particular regard, just after Timiș County in Banat.
The western side of the county consists of mountains from the Eastern Carpathians group: the Rodna Mountains, the Rarău Mountains, the Giumalău Mountains, and the Ridges of Bukovina, the latter with lower heights.
The county's elevation decreases towards the east, with the lowest height in the Siret River valley. The rivers crossing the county are the Siret River with its tributaries: the Moldova, Suceava, and Bistrița rivers.
Neighbours
The county of Suceava is bordered by the following other territorial units:
Ukraine to the north – Chernivtsi Oblast.
Mureș County, Harghita County, and Neamț County to the south.
Botoșani County and Iași County to the east.
Maramureș County and Bistrița-Năsăud County to the west.
Economy
The predominant industries/economic sectors in the county are as follows:
Lumber – producing the greatest land mass of forests in Romania;
Food and Cooking;
Mechanical components;
Construction materials;
Mining;
Textile and leather;
Tourism.
Suceava occupies the first place among the Romanian cities with the most commercial spaces per inhabitant.
Notable supermarket chains correlated with the aforementioned economic areas: Metro, Carrefour, Auchan, Selgros, Kaufland, and Lidl (some of the biggest supermarket chains in Romania).
In June 2022, it was reported that there are projects worth 1 billion EUR for the Suceava County from the PNRR/Next Generation EU plan by County Council president Gheorghe Flutur, former acting/ad interim president of the National Liberal Party (PNL).
Tourism
In 2017, Suceava was ranked 3rd in Romania regarding the total tourist accommodation capacity, after Brașov and Constanța counties. Furthermore, one year later in 2018, Suceava County was designated "European destination of excellence" by the European Commission (EC).
The main tourist attractions of the county are:
The town of Suceava with its medieval fortifications;
The Painted churches of northern Moldavia and their monasteries:
The Voroneț Monastery;
The Putna Monastery;
The Moldovița Monastery;
The Sucevița Monastery;
The Bogdana Monastery from Rădăuți;
The Humor Monastery;
The Arbore Monastery;
The Probota Monastery;
The Dragomirna Monastery;
The medieval salt mine of Cacica;
Mocăniță narrow-gauge steam train network, built during Austrian times, in the Moldovița commune and other rural parts of the county;
The Vatra Dornei resort;
The cities and towns of Rădăuți, Fălticeni, Câmpulung Moldovenesc, Gura Humorului, and Siret;
The Via Transilvanica long-distance hiking and biking trail, which crosses the county.
Politics and local administration
1992–1996
The elected President of the County Council was Constantin Sofroni (FSN). The Suceava County Council, elected at the 1992 local elections, consisted of 45 councillors, with the following party composition:
1996–2000
The elected President of the County Council was Gavril Mârza (PDSR). The Suceava County Council, elected at the 1996 local elections, consisted of 45 councillors, with the following party composition:
2000–2004
The elected President of the County Council was Gavril Mârza (PDSR). The Suceava County Council, elected at the 2000 local elections, consisted of 45 councillors, with the following party composition:
2004–2008
The elected President of the County Council was Gavril Mârza (PSD). The Suceava County Council, elected at the 2004 local elections, consisted of 37 councillors, with the following party composition:
2008–2012
The elected President of the County Council was Gheorghe Flutur (PDL). The Suceava County Council, elected at the 2008 local elections, consisted of 36 councillors, with the following party composition:
2012–2016
The elected President of the County Council was Cătălin Nechifor (PSD/USL). The Suceava County Council, elected at the 2012 local elections, consisted of 36 councillors, with the following party composition:
2016–2020
The elected President of the County Council was Gheorghe Flutur (PNL). The Suceava County Council, elected at the 2016 local elections, consisted of 37 councillors, with the following party composition:
2020–2024
The elected President of the County Council is Gheorghe Flutur (PNL). The Suceava County Council, renewed at the 2020 local elections, consists of 36 county councillors, with the following party composition:
Administrative divisions
Suceava County has 5 municipalities, 11 towns, and 98 communes.
Municipalities
Câmpulung Moldovenesc
Fălticeni
Rădăuți
Suceava – county seat; population within town limits: 124,161 (as of 2018)
Vatra Dornei
Towns
Broșteni
Cajvana
Dolhasca
Frasin
Gura Humorului
Liteni
Milișăuți
Salcea
Siret
Solca
Vicovu de Sus
Communes
Adâncata
Arbore
Baia
Bălăceana
Bălcăuți
Berchișești
Bilca
Bogdănești
Boroaia
Bosanci
Botoșana
Breaza
Brodina
Bunești
Burla
Cacica
Calafindești
Capu Câmpului
Cârlibaba
Ciocănești
Ciprian Porumbescu
Comănești
Cornu Luncii
Coșna
Crucea
Dărmănești
Dolhești
Dorna-Arini
Dorna Candrenilor
Dornești
Drăgoiești
Drăgușeni
Dumbrăveni
Fântâna Mare
Fântânele
Forăști
Frătăuții Noi
Frătăuții Vechi
Frumosu
Fundu Moldovei
Gălănești
Grămești
Grănicești
Hănțești
Hârtop
Horodnic de Jos
Horodnic de Sus
Horodniceni
Iacobeni
Iaslovăț
Ilișești
Ipotești
Izvoarele Sucevei
Mălini
Mănăstirea Humorului
Marginea
Mitocu Dragomirnei
Moara
Moldova-Sulița
Moldovița
Mușenița
Ostra
Păltinoasa
Panaci
Pârteștii de Jos
Pătrăuți
Poiana Stampei
Poieni-Solca
Pojorâta
Preutești
Putna
Rădășeni
Râșca
Sadova
Șaru Dornei
Satu Mare
Șcheia
Șerbăuți
Siminicea
Slatina
Straja
Stroiești
Stulpicani
Sucevița
Todirești
Udești
Ulma
Vadu Moldovei
Valea Moldovei
Vama
Vatra Moldoviței
Verești
Vicovu de Jos
Voitinel
Volovăț
Vulturești
Zamostea
Zvoriștea
Villages
Probota
Solonețu Nou
2010 floods
During June 2010, Gheorghe Flutur, at that time (as now) the president of Suceava County Council, stated in a Mediafax interview that his county was one of the worst hit in the country. In the morning of June 29, relief work was coordinated to deal with the flooding that killed 21 people and caused hundreds to be evacuated from their homes.
Gallery
Notable natives and residents
Anca Parghel – Romanian-Romani musician and jazz singer
Matei Vișniec – Romanian-French playwright
Nichita Danilov – Lipovan poet
Iulian Vesper – Romanian poet and writer
Nicolae Labiș – Romanian poet
Grigore Vasiliu Birlic – Romanian actor
Ion G. Sbiera – Romanian folklorist
Ion Costist – Romanian 16th century Roman Catholic monk
Liviu Giosan – Romanian-American marine geologist
Elisabeta Lipă – Romanian Olympic rower
Dorin Goian – Romanian football player
Constantin Schumacher – Romanian-German footballer
Józef Weber – German Roman Catholic archbishop
Elisabeth Axmann – German writer
Otto Babiasch – German Olympic boxer
Lothar Würzel – German linguist, journalist, and politician
George Ostafi – German abstract painter
Hugo Weczerka – German historian and academician
Anton Keschmann – German politician in the Imperial Austrian Parliament
Olha Kobylianska – Ukrainian-German writer
Ludwig Adolf Staufe-Simiginowicz – Ukrainian-German writer and educator
George Löwendal – Russian-Danish painter
Historical county
In the Kingdom of Romania, between the early 20th century up to the end of the 1940s, the county had a smaller size and population.
The contemporary Suceava county is the result of the merger of other smaller former Romanian counties from the historical regions of Bukovina and Western Moldavia that were functional mostly throughout the interwar period (e.g. Rădăuți County, Câmpulung County) and part of Baia County). As per the administrative reform of 1938 under King Carol II, the whole counties which divided Bukovina in the Kingdom of Romania were united into a bigger land called Ținutul Suceava. Later, during World War II, Suceava County was part of the Bukovina Governorate of Romania.
As for the historical interwar Suceava County, this administrative unit was located in the northern part of Greater Romania and the southern part of the historical region of Bukovina respectively. Its territory was situated entirely within the borders of the current Suceava County, constituting thus the central-eastern part of the contemporary namesake county. During the interwar period, it was the smallest county of Greater Romania by area, covering .
It was bordered on the east by the counties of Dorohoi and Botoșani, to the north by Rădăuți County, to the west by Câmpulung County, and to the south by Baia County.
During the communism period, Suceava County was at some point dissolved (as were all other counties in Romania as per the law no. 5 from 6 September 1950), then changed into the Suceava Region and then re-organized once again as county starting from 1968.
Administrative organization
As of 1930, the county was administratively subdivided into three districts (plăși):
Plasa Arbore, headquartered at Arbore
Plasa Dragomirna, headquartered at Dragomirna
Plasa Ilișești, headquartered at Ilișești
In 1938, the county was administratively reorganized into the following districts:
Plasa Arbore, headquartered at Solca (containing 15 villages)
Plasa Bosancea, headquartered at Bosancea (including 36 villages)
Plasa Ilișești, headquartered at Ilișești (including 17 villages)
Population
According to the 1930 census data, the county population was 121,327, ethnically divided among Romanians (79.5%), Germans (primarily Bukovina Germans but also Zipsers) (8.2%), Jews (5.5%), Poles (2.7%), Ukrainians (1.7%), as well as other ethnic minorities.
By language the county was divided among Romanian (76.5%), German (9.4%), Ukrainian (5.5%), Yiddish (4.3%), Polish (2.5%), as well as other languages. From the religious point of view, the population consisted of Eastern Orthodox (80.1%), Roman Catholic (8.4%), Jewish (5.5%), Evangelical Lutheran (3.3%), Greek Catholic (1.4%), as well as other minor religions.
Urban population
The county's urban population consisted of 19,850 inhabitants (17,028 in Suceava and 2,822 in Solca), ethnically divided among Romanians (61.5%), Jews (18.7%), Germans (13.9%), Poles (2.6%), as well as other ethnic minorities.
As a mother tongue in the urban population, Romanian (60.4%) predominated, followed by German (18.7%), Yiddish (13.8%), Ukrainian (3.2%), Polish (2.2%), as well as other minor spoken languages. From the religious point of view, the urban population consisted of 60.6% Eastern Orthodox, 18.8% Jewish, 15.3% Roman Catholic, 2.0% Greek Catholic, 1.7% Evangelical Lutheran, 0.7% Baptist as well as other confessional minorities.
Notes
References
External links
suceava.online
Bukovina
Counties of Romania
1925 establishments in Romania
1938 disestablishments in Romania
States and territories disestablished in 1938
States and territories established in 1925
1940 establishments in Romania
1950 disestablishments in Romania
1968 establishments in Romania
States and territories established in 1940
States and territories disestablished in 1950
States and territories established in 1968
|
1420923
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%BD%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Жепін (гміна)
|
Жепін (гміна)
Гміна Жепін — місько-сільська гміна у північно-західній Польщі. Належить до Слубицького повіту Любуського воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні проживало 9975 осіб.
Площа
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 191.11 км², у тому числі:
орні землі: 40.00%
ліси: 51.00%
Таким чином, площа гміни становить 19.12% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Жепін межує з такими гмінами: Ґужиця, Осьно-Любуське, Слубіце, Тожим, Цибінка.
Примітки
Жепін
Жепін
|
1885841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B3
|
Азовлаг
|
Азовлаг
Азовський ВТТ — підрозділ, що діяв в структурі Головного управління виправно-трудових таборів Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР (ГУЛАГ НКВД).
Час існування: організований 14.05.53; закритий 05.06.53. На момент закриття нараховувалося 3590 ув'язнених.
Дислокація: Українська РСР, Дніпропетровська область, м.Кривий Ріг
Історія
Азовлаг був перейменований з «Будівництва 462 і ВТТ». Від травня до жовтня 1951 у Кривому Розі діяло «Будівництво 462 та ВТТ», воно здійснювало спорудження комбінату № 9, трьох шахт, ремонтно-механічного заводу, видобувало пісок та камінь, прокладало дороги, зводило житлові й комунальні об'єкти. У ВТТ цього «Будівництва» утримувалося від 5 до 7 тис. в'язнів. У травні 1953 на базі цього «Будівництва» було утворено Азовський ВТТ (Азовлаг), котрий проіснував до травня 1955, останній рік як табірне відділення.
Примітки
Посилання
Азовлаг на сайті «Меморіал»
Будівництво 462 та ВТТ на сайті «Меморіал»
Табори ГУЛАГу в Україні
Історія Кривого Рогу
Радянська доба Дніпропетровської області
|
311653
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%95%D0%B7%D0%B0%D1%83
|
Катерина Езау
|
Катерина Езау (3 квітня 1898, Катеринослав (сучасне місто Дніпро) — 4 квітня 1997, Санта-Барбара, Каліфорнія, США) — ботанік. Її класичне дослідження «Анатомія рослин» вважається у світовій науці Біблією анатомії рослин.
Біографічні відомості
Катерина Езау — донька німців-менонітів, запрошених до імперії розвивати сільське господарство. Родина діда Катерини Езау жила в німецькій колонії Гальбштадт (Молочанськ, Токмакський район, Запорізька область і переїхала до Катеринослава, щоб надати освіту синам. Батько Катерини — Йоганн Езау пізніше став міським головою Катеринослава. Під час революції у 1918 році родина Езау вимушена була емігрувати: спочатку до Німеччини, пізніше — до США (1922). Родина Езау знайшла підтримку в США й стала активним учасником життя американської менонітської общини.
Навчалася в Московському Голіцинському жіночому сільськогосподарському коледжі, Берлінському аграрному коледжі (тут її зацікавленість до наукової праці підтримував німецький генетик У. Бауер), Каліфорнійському університеті в Девісі. Доктор наук (Берклі, 1932).
Дитинство
Катерина Есау народилася 3 квітня 1898 року в місті Катеринослав, який сьогодні називається Дніпро, Україна. Місто було названо спочатку від Катерини II, яка мала на меті розвивати сільське господарство у степах України, запрошуючи переселенців з Німеччини, серед них і менонітів. Сім'я доктора Есау — меноніти.
Прадід докторки Есау — Арон Есау іммігрував в Україну в 1804 році з Пруссії. Її дід Яків Есау займався торгівлею зерном і жив у так званій колонії Гнаденфельд, де народився її батько Йоганн. Її батько та його старший брат Яків покинули колонію для навчання в російських школах. Дядько став окулістом, а батько — інженером-механіком.
Зрештою, її батько став мером Катеринослава, де він побудував міський водопровід, лінію трамваїв та великі міські будівлі, включаючи кілька шкіл. Яскравим його нововведенням була позика у Франції грошей на будівельні проекти. Мати докторки Есау народилася у Катеринославі. Її родина також іммігрувала з Пруссії.
Шкільне навчання
Есау навчилася читати і писати вдома, ще до школи. З 4 років вона відвідувала менонітську початкову школу. Російський вчитель викладав російську мову, а служитель Церкви розповідав німецькі та біблійні історії.
Коли їй було 11 років, Есау вступила до гімназії, яку закінчила у 1916 році. Тієї ж осені вона вступила до жіночого сільськогосподарського училища Голіцина в Москві, починаючи з природничих наук, фізики, хімії та геології.
Доктор Есау каже, що вона обрала сільське господарство над ботанікою, оскільки вважала, що сільське господарство займається рослинами цікавіше, ніж ботаніка. Її враження про ботаніку полягали в тому, що вона значною мірою стосувалася іменування рослин (під таким враженням була одна з її родичів, яка відвідала університет Санкт-Петербурга).
Революція перервала її навчання після завершення першого курсу. Оскільки подорожі стали неможливими, вона залишилася в Катеринославі в очкуванні подальших подій. Тим часом вона вивчала англійську мову, брала уроки фортепіано, відвідувала школу садівництва та збирала рослини, які мала представити в школі на другому курсі.
Залишаючи Російську імперію
У 1914 році почалася Перша світова війна. Більшість мирного населення вітала цей поворот подій, оскільки це врятувало їх від окупації більшовиками або від вторгнення неорганізованих груп, які вбивали людей і знищували майно на селі. До німецької окупації її батько був відсторонений від посади «революційним» урядом і постійно переглядався на призначення.
Коли війна закінчилася, німецькі офіцери попереджали, що населення опиниться у небезпеці після відходу армії, і радили їм тікати з ними до Німеччини. Есау разом з багатьма іншими людьми дослухалися цієї поради. Вони їхали у фурі третього класу з дерев'яними лавками разом з офіцерами, пораненими та деякими іншими біженцями. До Берліна родина добиралась два тижні замість звичайних двох днів, через різні труднощі та перешкоди, створені революційними урядами у містах, через які вони проходили. На наступний день після того, як Есау покинули Катеринослав, у місті з'явились плакати, що проголошували, що нове управління міста шукає її батька, якого вони характеризували як члена «контрреволюційної буржуазії» та «ворога країни».
Життя у Німеччині
У Берліні докторка Есау зареєструвалася в Берлінській Hochschule (аграрний коледж Берліна). На щастя, вона мала передбачливість зібрати свої шкільні документи вдома та перевезти їх із собою до Німеччини. Мав розпочатися весняний семестр, тож їй довелося перелаштуватися з російської на німецьку.
На другому курсі Есау поїхала на південь і провела два семестри в Гогенхаймі, поблизу Штутгарта, де записалася на сільськогосподарські курси. Після ще двох семестрів у Берліні та підсумкового іспиту вона отримала титул «Landwirtschaftlehrerin». З деякими додатковими дослідженнями вона пройшла «Zusatzprufung» в селекції рослин, яку дав відомий тоді генетик Ервін Баур.
З Берліна Есау поїхала до великого маєтку в Північній Німеччині, де розмістилася модельна станція для розведення насіння пшениці. Там вона приєдналася до робітників на полях і в коморах, виконуючи роботу з ними на рівних.
Коли вона востаннє зустрічалася з деякими іншими професорами, двоє з них були стурбовані її майбутнім. Один із них запропонував їй бути асистенткою у викладанні. Генетик Баур вважав, що вона повинна повернутися додому в Катеринослав, де вона зможе зробити великий внесок у російське сільське господарство. Він мало що розумів про російську революцію. До того часу Есау вже вирішила оселитися у Сполучених Штатах і готувалася до цього.
Міграція у США
Есау виїхала до Америки в середині жовтня 1922 р. Її брат Пол залишився в Німеччині, щоб закінчити останній рік навчання в університеті. Есау перетнули Антантичний океан човном, а континент поїздом; і, як і багато інших іммігрантів, вони в'їхали до США через остров Елліс.
Їх початковим пунктом призначення в США був Рідлі, штат Каліфорнія, куди вони прибули 16 листопада 1922 р. Її батько вибрав Рідлі, оскільки це було майже менонітське місто. Найближчим містом було Фресно. Її батько говорив про придбання ферми, щоб донька працювала у сільському господарстві, але вона переконала його, що було б доцільніше знайти роботу в насіннєвій компанії.
У Фресно докторка Есау познайомилася з родиною на ім'я Сіменс. Серед членів родини була Естер, яка згодом вийшла заміж за брата Есау Павла. Містер Сіменс, наземний брокер, знайшов можливість працевлаштування Катерини в Окснард, Каліфорнія. Містер Слоун з штату Айдахо запускав ранчо з виробництва насіння з первинним інтересом насіння цукрових буряків. Навчаючись селекції рослин, Есау була саме такою людиною, яку шукав містер Слоун, і її взяли на роботу.
Окснард, Каліфорнія
Початок був тяжким: Есау мала дуже багато обов'язків. Їй довелося найняти фермера з кіньми та обладнання, щоб підготувати ґрунт до посадки. Їй довелося наймати мексиканців, щоб садити вибране насіння вручну; для цього потрібні були уроки іспанської мови, щоб вона могла спілкуватися з мексиканцями. Їй навіть доводилося труїти земляних білок, які були шкідниками буряка.
В Окснарді пропрацювала лише рік. Пан Слоун оголосив про банкрутство і відмовився від ранчо.
Шпрекель, Каліфорнія, 1924—1927
Незабаром після Окснарда, Катерину Есау прийняла на роботу цукрова компанія Шпрекльс поблизу Салінаса, Каліфорнія. Її головним завданням було виробити цукровий буряк, стійкий до хвороб (зокрема, curly-top disease). Хворобу тоді вже було визнано вірусом, що передається буряком. USDA працював над хворобою в Ріверсайді, штат Каліфорнія, і мав докази того, що сприйнятливість рослини до інфекції різниться і що розвиток стійкого штаму є певною можливістю. У 1919 році Шпреклс активно займався селекційними роботами з цукровими буряками і досяг успішного штаму, який вони назвали P19, що означає «батьківство в 1919 році». Однак штам мав неправильну форму кореня і низький вміст цукру. Завдання Есау полягало в поліпшенні штаму Р19 шляхом гібридизації та введення нових селекцій у сильно заражені поля. Робота була цілком під її відповідальністю.
Батьки Есау приєдналися до неї в Шпрекльс. Її батьки відвідували вечірню школу в Салінасі, щоб продовжувати вивчати англійську мову. Увечері вдома її мати читала вголос історії американських письменників, щоб покращити свою вимову, в той час як Есау робила кілька вишивок, які вона зберігала до кінці життя.
Незважаючи на вогкість в Шпрекльзі, справжній прогрес був досягнутий у проекті curly-top. За цей час Есау почав думати про повернення до навчання. Логічним планом їй здавалося написати дипломну роботу в Девісі і продовжити дослідження цукрового буряка. Несподіваний візит до Шпрекльса сприяв її плану. Голова відділу ботаніки в Девісі, доктор В. В. і доктор Х. А. Джонс прийшли подивитися, що робиться з цукровим буряком і проблемою з кучерявим верхом. Докторка Есау показала їм різні ділянки в долині Салінас і, наприкінці візиту, поцікавилася шансами вступу на аспірантуру в Девісі. Доктор Роббінс запропонував призначити її помічницею у своєму підрозділі і не заперечував проти того, щоб вона працювала над проектом з цукровими буряками. Зрештою, він і сам вирощував цукрові буряки зі своїм зятем у районі дельти річки Сакраменто. Так, коли вона восени 1927 року виїхала з Шпрекльза, її машину супроводжувала вантажівка з буряком та буряковим насінням.
Дейвіс, Каліфорнія
Коли докторка Есау прибула до Девіса, вона, перш за все, була стурбована тим, як посадити буряк, який доставила вантажівка. Деякі рослини в кінцевому підсумку були посаджені на території кампусу, інші — на задвірках людей.
Навесні 1928 р. Есау зареєструвалася аспіранткою. Їй було майже 30 років. Оскільки у Девісі не було аспірантури, реєстрацію потрібно було зробити через Берклі. Випускник декана Чарльз Б. Ліпман оцінив її становище як еквівалент ступеня магістра в Каліфорнійському університеті. Доктор Ліпман також був уродженцем Російської імперії, тому він міг без труднощів читати її російські та німецькі документи. Есау повинна була бути аспіранткою відділу ботаніки, і сфера її навчання теж повинна бути ботанікою.
Зміна напряму досліджень
Незабаром Есау виявила, що в Девісі мало шансів заразити її рослини природним шляхом хворобою curly-top, оскільки територія Девіса не сприятлива для розмноження вірусу. Їй доведеться вирощувати власні інфекційні листочки.
Після деяких роздумів вона пішла до доктора Роббінса і пояснила йому, що кампус Девіса не підходить для її оригінального проекту, і запропонувала змінити напрямок. Зараз її напрямком дослідження стала анатомія рослин або, точніше, патологічна анатомія. У неї були експериментальні рослини, достатньо місця в теплиці, також досвід роботи з комахами та вироблення заражених рослин, методи, які вона багато разів використовувала в наступних дослідженнях.
Завершення роботи на здобуття наукового ступеню
Катерина Есау склала кваліфікаційний іспит у вересні 1930 року. Він проходив у Берклі. Окрім др. Роббінс і Джонс, до складу комітету входили патолог рослин, 2 фізіологи рослин та генетик. Один із членів комітету був незадоволений відповідями на його запитання, але комітет в цілому її підтримав.
Офіційне присвоєння наукового ступеня відбулося в Берклі на початку 1932 р.
Працевлаштування
Після закінчення навчання доктор Роббінс запропонував докторці Есау посаду інструкторки з ботаніки та молодшого ботаніка в Дослідній станції Коледжу сільського господарства. Вона була особливо задоволена останнім призначенням, оскільки це дало б їй час на дослідження. Вона не була впевнена, чи сподобається їй викладання.
Докторка Есау була призначена викладати анатомію рослин, ботаніку, морфологію рослин і мікротехніку. З її гострим почуттям гумору заняття проводилося у невимушеній атмосфері.
Докторка Есау пропрацювала 6 років — максимальну кількість для досягнення звання професорки в 1949 році, коли вона досягла 51-річного віку. Доктор Роббінс не вірив у прискорене просування по службі.
Майже до всіх досліджень докторки Есау були причетні культурні рослини. Серед цих досліджень її робота з онтогенезу коленхіми в селері привернула увагу Ерла Енніса, який написав колонку під назвою «Кільця диму» для « Хроніки Сан-Франциско» . Мабуть, його потішила термінологія, що використана для опису черешка селери. У понеділок, 1 березня 1937 р., стаття звучала так: Катерина Есау, у Hilgardia, журналі сільського господарства, нарешті змогла повідомити напружений світ, чому під час їди хрумкотить селера.
Написавши під заголовком «Онтогенез і структура колленхіми та судинних тканин у черешках селери», вона пояснює, що «черешки селери мають форму півмісяця в поперечних зрізах, з видатними ребрами на абаксиальній стороні». Далі вона стверджує, що «велике пасмо коленхіми присутнє в кожному ребрі під епідермісом».
У 1960 році кафедра ботаніки переїхала у належну будівлю під назвою Роббінс Холл. Нарешті, два її останні роки в Девісі, у неї був справжній стіл. Вона була ще в «гаражі», коли її обрали до Національної академії наук у 1957 році. Докторка Есау переїхала до Санта-Барбари в 1963 році, щоб продовжити спільні дослідження флоеми з доктором Верноном І. Чейдлом, який став канцлером кампус Санта-Барбара. Докторка Есау вважає, що її 22 роки в Санта-Барбарі є найпродуктивнішим етапом її життя. Оскільки кампус Девіса не прагнув залучати студентів з ботаніки, як у Берклі, Есау не мала багатьох аспірантів — всього 15. Ті, кому пощастило мати докторку Есау своїм наставником, знають її як таку, що безкорисливо віддавала свій час і вільно ділилася своїми знаннями та думками. Лісовий фізіолог Бруно Хубер з Мюнхена розповідав, що наприкінці Другої світової війни докторка Есау шукала його і надсилала пакунки з їжею та одягом його сім'ї, доки вони не змогли стати на ноги. Сама Есау ніколи про це не згадувала.
Професор ботаніки, викладач університету в Берклі (1932—63 роки). Ще в Німеччині Катерина Езау зацікавилася дослідженнями, спрямованими на поліпшення цукрового буряка (опір хворобам рослини та вірусам). У США вчена розширила сферу дослідницьких зацікавлень і взялася за фундаментальне вивчення анатомії рослин.
1963 року Езау залишила Берклі й почала працювати зі своїм давнім колегою В. Чідлом у Каліфорнійському університеті у Санта-Барбарі, де В. Чідл був ректором. Період співпраці з В.Чідлом (24 роки) Езау вважала найбільш плідним у її науковій діяльності.
1957 року Катерина Езау була обрана до Національної академії наук США. Вона — авторка 6 підручників. Професор Езау підготувала 15 докторів наук.
Визнання
1989 року Президент США Джордж Буш вручив Катерині Езау Національну наукову медаль.
У 1957 р. докторка Есау стала шостою жінкою, обраною до Національної академії наук.
Література
Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
Evert, Ray F., Eichhorn, Susan E., Esau's Plant Anatomy: Meristems, Cells, and Tissues of the Plant Body: Their Structure, Function, and Development, John Wiley & Sons, Inc, (eBook 2006), ISBN 0-470-04737-2
Evert, R.F. Katherine Esau (April 3, 1898 — June 4, 1997) Biographical Memoirs, National Academy of Sciences ;
Stebbins, G.L. 1999. Katherine Esau (3 April 1898 — 4 June 1997). Proceedings of the American Philosophical Society, VOL. 143 ;
O'Hern, Elizabeth Moot (1985) «Katherine Esau» Profiles of Pioneer Women Scientists Acropolis Books, Washington, D.C. ISBN 0-87491-811-1.
Примітки
Американські жінки-ботаніки
Члени Шведської королівської академії наук
Члени Американської академії мистецтв і наук
Члени і члени-кореспонденти Національної академії наук США
Науковці з Каліфорнії
Німецькі емігранти до США
|
50827978
|
https://en.wikipedia.org/wiki/AI%20accelerator
|
AI accelerator
|
AI accelerator
An AI accelerator, deep learning processor, or neural processing unit (NPU) is a class of specialized hardware accelerator or computer system designed to accelerate artificial intelligence and machine learning applications, including artificial neural networks and machine vision. Typical applications include algorithms for robotics, Internet of Things, and other data-intensive or sensor-driven tasks. They are often manycore designs and generally focus on low-precision arithmetic, novel dataflow architectures or in-memory computing capability. , a typical AI integrated circuit chip contains tens of billions of MOSFETs.
AI accelerators are used in mobile devices, such as neural processing units (NPUs) in Apple iPhones, AMD Laptops or Huawei cellphones, and personal computers such as Apple silicon Macs, to cloud computing servers such as tensor processing units (TPU) in the Google Cloud Platform. A number of vendor-specific terms exist for devices in this category, and it is an emerging technology without a dominant design.
Graphics processing units designed by companies such as Nvidia and AMD often include AI-specific hardware, and are commonly used as AI accelerators, both for training and inference.
History
Computer systems have frequently complemented the CPU with special-purpose accelerators for specialized tasks, known as coprocessors. Notable application-specific hardware units include video cards for graphics, sound cards, graphics processing units and digital signal processors. As deep learning and artificial intelligence workloads rose in prominence in the 2010s, specialized hardware units were developed or adapted from existing products to accelerate these tasks.
Early attempts
First attempts like Intel's ETANN 80170NX incorporated analog circuits to compute neural functions.
Later all-digital chips like the Nestor/Intel Ni1000 followed. As early as 1993, digital signal processors were used as neural network accelerators to accelerate optical character recognition software.
By 1988, Wei Zhang et al. had discussed fast optical implementations of convolutional neural networks for alphabet recognition.
In the 1990s, there were also attempts to create parallel high-throughput systems for workstations aimed at various applications, including neural network simulations.
This presentation covers a past attempt at neural net accelerators, notes the similarity to the modern SLI GPGPU processor setup, and argues that general purpose vector accelerators are the way forward (in relation to RISC-V hwacha project. Argues that NN's are just dense and sparse matrices, one of several recurring algorithms)
FPGA-based accelerators were also first explored in the 1990s for both inference and training.
In 2014, Chen et al. proposed DianNao (Chinese for "electric brain"), to accelerate deep neural networks especially. DianNao provides the 452 Gop/s peak performance (of key operations in deep neural networks) only in a small footprint of 3.02 mm2 and 485 mW. Later, the successors (DaDianNao, ShiDianNao, PuDianNao) are proposed by the same group, forming the DianNao Family
Smartphones began incorporating AI accelerators starting with the Qualcomm Snapdragon 820 in 2015.
Heterogeneous computing
Heterogeneous computing incorporates many specialized processors in a single system, or a single chip, each optimized for a specific type of task. Architectures such as the Cell microprocessor have features significantly overlapping with AI accelerators including: support for packed low precision arithmetic, dataflow architecture, and prioritizing throughput over latency. The Cell microprocessor has been applied to a number of tasks including AI.
In the 2000s, CPUs also gained increasingly wide SIMD units, driven by video and gaming workloads; as well as support for packed low-precision data types. Due to the increasing performance of CPUs, they are also used for running AI workloads. CPUs are superior for DNNs with small or medium-scale parallelism, for sparse DNNs and in low-batch-size scenarios.
Use of GPU
Graphics processing units or GPUs are specialized hardware for the manipulation of images and calculation of local image properties. The mathematical basis of neural networks and image manipulation are similar, embarrassingly parallel tasks involving matrices, leading GPUs to become increasingly used for machine learning tasks.
In 2012, Alex Krizhevsky adopted two GPUs to train a deep learning network, i.e., AlexNet, which won the champion of the ISLVRC-2012 competition. During the 2010s, GPU manufacturers such as Nvidia added deep learning related features in both hardware (e.g., INT8 operators) and software (e.g., cuDNN Library).
Over the 2010s GPUs continued to evolve in a direction to facilitate deep learning, both for training and inference in devices such as self-driving cars. GPU developers such as Nvidia NVLink are developing additional connective capability for the kind of dataflow workloads AI benefits from. As GPUs have been increasingly applied to AI acceleration, GPU manufacturers have incorporated neural network-specific hardware to further accelerate these tasks. Tensor cores are intended to speed up the training of neural networks.
GPUs continue to be used in large-scale AI applications. For example, Summit, a supercomputer from IBM for Oak Ridge National Laboratory, contains 27,648 Nvidia Tesla V100 cards, which can be used to accelerate deep learning algorithms.
Use of FPGAs
Deep learning frameworks are still evolving, making it hard to design custom hardware. Reconfigurable devices such as field-programmable gate arrays (FPGA) make it easier to evolve hardware, frameworks, and software alongside each other.
Microsoft has used FPGA chips to accelerate inference for real-time deep learning services.
Emergence of dedicated AI accelerator ASICs
While GPUs and FPGAs perform far better than CPUs for AI-related tasks, a factor of up to 10 in efficiency may be gained with a more specific design, via an application-specific integrated circuit (ASIC). These accelerators employ strategies such as optimized memory use and the use of lower precision arithmetic to accelerate calculation and increase throughput of computation. Some low-precision floating-point formats used for AI acceleration are half-precision and the bfloat16 floating-point format. Companies such as Google, Qualcomm, Amazon, Apple, Facebook, AMD and Samsung are all designing their own AI ASICs. Cerebras Systems has built a dedicated AI accelerator based on the largest processor in the industry, the second-generation Wafer Scale Engine (WSE-2), to support deep learning workloads.
Ongoing research
In-memory computing architectures
In June 2017, IBM researchers announced an architecture in contrast to the Von Neumann architecture based on in-memory computing and phase-change memory arrays applied to temporal correlation detection, intending to generalize the approach to heterogeneous computing and massively parallel systems. In October 2018, IBM researchers announced an architecture based on in-memory processing and modeled on the human brain's synaptic network to accelerate deep neural networks. The system is based on phase-change memory arrays.
In-memory computing with analog resistive memories
In 2019, researchers from Politecnico di Milano found a way to solve systems of linear equations in a few tens of nanoseconds via a single operation. Their algorithm is based on in-memory computing with analog resistive memories which performs with high efficiencies of time and energy, via conducting matrix–vector multiplication in one step using Ohm's law and Kirchhoff's law. The researchers showed that a feedback circuit with cross-point resistive memories can solve algebraic problems such as systems of linear equations, matrix eigenvectors, and differential equations in just one step. Such an approach improves computational times drastically in comparison with digital algorithms.
Atomically thin semiconductors
In 2020, Marega et al. published experiments with a large-area active channel material for developing logic-in-memory devices and circuits based on floating-gate field-effect transistors (FGFETs). Such atomically thin semiconductors are considered promising for energy-efficient machine learning applications, where the same basic device structure is used for both logic operations and data storage. The authors used two-dimensional materials such as semiconducting molybdenum disulphide to precisely tune FGFETs as building blocks in which logic operations can be performed with the memory elements.
Integrated photonic tensor core
In 1988, Wei Zhang et al. discussed fast optical implementations of convolutional neural networks for alphabet recognition.
In 2021, J. Feldmann et al. proposed an integrated photonic hardware accelerator for parallel convolutional processing. The authors identify two key advantages of integrated photonics over its electronic counterparts: (1) massively parallel data transfer through wavelength division multiplexing in conjunction with frequency combs, and (2) extremely high data modulation speeds. Their system can execute trillions of multiply-accumulate operations per second, indicating the potential of integrated photonics in data-heavy AI applications. Optical processors that can also perform backpropagation for artificial neural networks have been experimentally developed.
Nomenclature
As of 2016, the field is still in flux and vendors are pushing their own marketing term for what amounts to an "AI accelerator", in the hope that their designs and APIs will become the dominant design. There is no consensus on the boundary between these devices, nor the exact form they will take; however several examples clearly aim to fill this new space, with a fair amount of overlap in capabilities.
In the past when consumer graphics accelerators emerged, the industry eventually adopted Nvidia's self-assigned term, "the GPU",
as the collective noun for "graphics accelerators", which had taken many forms before settling on an overall pipeline implementing a model presented by Direct3D.
All models of Intel Meteor Lake processors have a Versatile Processor Unit (VPU) built-in for accelerating inference for computer vision and deep learning.
Deep Learning Processors (DLP)
Inspired from the pioneer work of DianNao Family, many DLPs are proposed in both academia and industry with design optimized to leverage the features of deep neural networks for high efficiency. At ISCA 2016, three sessions (15%) of the accepted papers, focused on architecture designs about deep learning. Such efforts include Eyeriss (MIT), EIE (Stanford), Minerva (Harvard), Stripes (University of Toronto) in academia, TPU (Google), and MLU (Cambricon) in industry. We listed several representative works in Table 1.
Digital DLPs
The major components of DLPs architecture usually include a computation component, the on-chip memory hierarchy, and the control logic that manages the data communication and computing flows.
Regarding the computation component, as most operations in deep learning can be aggregated into vector operations, the most common ways for building computation components in digital DLPs are the MAC-based (multiplier-accumulation) organization, either with vector MACs or scalar MACs. Rather than SIMD or SIMT in general processing devices, deep learning domain-specific parallelism is better explored on these MAC-based organizations. Regarding the memory hierarchy, as deep learning algorithms require high bandwidth to provide the computation component with sufficient data, DLPs usually employ a relatively larger size (tens of kilobytes or several megabytes) on-chip buffer but with dedicated on-chip data reuse strategy and data exchange strategy to alleviate the burden for memory bandwidth. For example, DianNao, 16 16-in vector MAC, requires 16 × 16 × 2 = 512 16-bit data, i.e., almost 1024 GB/s bandwidth requirements between computation components and buffers. With on-chip reuse, such bandwidth requirements are reduced drastically. Instead of the widely used cache in general processing devices, DLPs always use scratchpad memory as it could provide higher data reuse opportunities by leveraging the relatively regular data access pattern in deep learning algorithms. Regarding the control logic, as the deep learning algorithms keep evolving at a dramatic speed, DLPs start to leverage dedicated ISA (instruction set architecture) to support the deep learning domain flexibly. At first, DianNao used a VLIW-style instruction set where each instruction could finish a layer in a DNN. Cambricon introduces the first deep learning domain-specific ISA, which could support more than ten different deep learning algorithms. TPU also reveals five key instructions from the CISC-style ISA.
Hybrid DLPs
Hybrid DLPs emerge for DNN inference and training acceleration because of their high efficiency. Processing-in-memory (PIM) architectures are one most important type of hybrid DLP. The key design concept of PIM is to bridge the gap between computing and memory, with the following manners: 1) Moving computation components into memory cells, controllers, or memory chips to alleviate the memory wall issue. Such architectures significantly shorten data paths and leverage much higher internal bandwidth, hence resulting in attractive performance improvement. 2) Build high efficient DNN engines by adopting computational devices. In 2013, HP Lab demonstrated the astonishing capability of adopting ReRAM crossbar structure for computing. Inspiring by this work, tremendous work are proposed to explore the new architecture and system design based on ReRAM, phase change memory, etc.
Benchmarks
Benchmarks such as MLPerf and others may be used to evaluate the performance of AI accelerators. Table 2 lists several typical benchmarks for AI accelerators.
Potential applications
Agricultural robots, for example, herbicide-free weed control.
Autonomous vehicles: Nvidia has targeted their Drive PX-series boards at this application.
Computer-aided diagnosis
Industrial robots, increasing the range of tasks that can be automated, by adding adaptability to variable situations.
Machine translation
Military robots
Natural language processing
Search engines, increasing the energy efficiency of data centers and the ability to use increasingly advanced queries.
Unmanned aerial vehicles, e.g. navigation systems, e.g. the Movidius Myriad 2 has been demonstrated successfully guiding autonomous drones.
Voice user interface, e.g. in mobile phones, a target for Qualcomm Zeroth.
See also
Cognitive computer
Neuromorphic engineering
Optical neural network
Physical neural network
Cerebras Systems
References
External links
Nvidia Puts The Accelerator To The Metal With Pascal.htm, The Next Platform
Eyeriss Project, MIT
https://alphaics.ai/
Application-specific integrated circuits
Coprocessors
Computer optimization
Gate arrays
Deep learning
|
1592580
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%83%D1%88%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Порушник (фільм)
|
Порушник (фільм)
Порушник — американський бойовик 1977 року режисера Дона Хьюлітта.
Сюжет
Джон Доус, відомий і популярний у вузький колах далекобійник, а також чемпіон зі східних єдиноборств, волею випадку натикається на містечко зі своїми порядками. Це відбувається після загадкової пропажі його молодшого брата Біллі, що відправився в свою першу поїздку з доставки вантажу. Джон відразу запідозрив в безслідному зникненні брата саме це містечко, жителі якого відлюдники і затворники, що керуються безжалісним місцевим суддею Тріммінгсом, який тримає місто за допомогою вірних підручних поліцейських округу в страху.
У ролях
Чак Норріс — Джон Девід «Дж. Д.» Доус
Джордж Мердок — Суддя Джошуа Тріммінг
Террі О'Коннор — Арлін Тріммінг
Дон Гентрі — сержант Строуд
Джон Ді Фуско — Ерні
Рон Цеділлос — заступник Болс
Майкл Одженстейн — Біллі Доус
Ден Вандегріфт — Вілфред
Дуглас Стівенсон — Дрейк
Пол Кавекі — Вейд
Ларрі Федер — Джордж
Джек Ненс — Бертон
Девід Безар — Тоні Тріммінг
Міранда Гаррісон — буфетниця
Амелія Лоренсон — Луана
Рей Сеніджер — кухар
Ді Купер — тюремник
Дебора Шор — Перл
Велікий Джон Л. — Камінські
Девід Стівен Ессекс — Елрой
Посилання
Фільми США 1977
Фільми англійською мовою
Пригодницькі фільми США
Фільми-бойовики США
Кримінальні фільми
Дорожні фільми
Фільми American International Pictures
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.