id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
68633623
|
https://en.wikipedia.org/wiki/CKay
|
CKay
|
CKay
Chukwuka Chukwuma Ekweani (born 16 July 1995), better known by his stage name Ckay, is a Nigerian singer, songwriter and record producer signed to Warner Music South Africa and Atlantic Records. He was formerly signed to Chocolate City, a member of Warner Music Group independent label services ADA. His international hit single "Love Nwantiti", also known as "Love Nwantiti (Ah Ah Ahh)", was released in 2019 by Chocolate City. On 29 March 2022, the song debuted at number one, following the launch of the Billboard Afrobeats chart. On 9 May 2022, it became the first-ever African song to surpass one billion streams on Spotify and has since been deemed "the biggest hit in African history".
Asa Asika signed Ckay to The Plug Entertainment, under management during the early peak of his global career as Ckay's manager.
Early life
Chukwuka Ekweani was born in Kaduna, a state in the north-western region of Nigeria. He is of Igbo descent from Anambra State, located in the southeastern part of Nigeria. His love for music was driven by his father, who was a choir conductor at their local church. While growing up, he was moved by musical instruments, which prompted him to learn the piano from his father. Thereafter, a friend introduced him to the production software Fruity Loops. Chukwuka started off his music career as a member of a band, made up of him and two other bandmates, before beginning his solo career as CKay.
Career
2014–2017: Chocolate City and Who Is CKay?
In 2014, he relocated to Lagos, after he got discovered. While signed to Loopy Music, he began working with Chocolate City, in early 2015. On 6 May 2016, he released a promotional single titled "Bad Musician Bad Producer", with its instrumental made available for free downloads across all Nigerian blogs for commercial use for covers, club, and airplay. Following the merger of Loopy Music in 2016, he officially joined Chocolate City artist roster in August 2016. On 23 October 2016, "Bad Musician Bad Producer" cover by Kelly Joe, was nominated by TNMA and earned CKay, a special recognition. On 11 September 2017, he released Who the F*ck Is CKay? - ep, through Chocolate City.
2018–2021: "Love Nwantiti", Warner Music Africa and "Emiliana"
On 2 March 2018, he released "Container", an Afrobeat record influenced by the South African gwara gwara dance style. The song became a breakthrough record in Nigeria and earned him substantial airplay. It was released through Chocolate City, and was produced by Tempoe. On 6 July 2018, he released the music video, directed and shot by the Myth. On 30 August 2019, he released his second extended play CKay the First through Chocolate City. The "EP" spawned the hit track "Love Nwantiti", which became a major record in Nigeria. On 14 February 2020, CKay released a remix titled "Love Nwantiti (Ah Ah Ah)" featuring Joeboy and Kuami Eugene. In 2021, it went viral on TikTok and became an international hit, charting across Europe, Africa, Australia and New Zealand, also reaching number 23 in the UK and earned him his first entry on the US Billboard Hot 100. A North African remix featuring ElGrande Toto became popular in the Maghreb countries and in Germany. A French remix featured Franglish, a German remix featuring Frizzo, Joeboy, and Kuami Eugene, the Spanish version with De La Ghetto, the East African remix featuring Rayvanny, and a South African remix featuring Tshego and Gemini Major.
On 13 November 2020, he appeared on the song "La La" from Davido's studio album A Better Time, released through Davido Music Worldwide, RCA Records, and Sony Music. On 11 February 2021, he released his third ep Boyfriend through Warner Music South Africa. On 4 May 2021, CKay tweeted “I’m NOT signed to Chocolate City. I’m signed to Warner Music South Africa.” On 28 July 2021, he received a Silver Creator Award from YouTube, at 100k subscribers. On 6 August 2021, he appeared on the song "Beggie Beggie" from Ayra Starr's debut studio album 19 & Dangerous, released through Mavin Records. On 8 October 2021, Ckay became the first African artist to hit 20 Million Spotify Listeners, with over 21 million monthly listeners on his Spotify page. On 3 November 2021, he reviled his record deal with Atlantic on Power 99.1 FM. On 3 December 2021, CKay released "Emiliana", and "By Your Side" featuring Blxckie. On 1 April 2022, the music video was released and directed by Mosh. Emiliana charted across Europe, and Africa, also reaching number 9 in France and earning him, his first top 5 ranking on the Nigeria TurnTable Top 50 chart. On 26 May 2022, Emiliana was certified platinum in France.
2022–present: "Watawi"
On 24 May 2022, Starr's "Beggie Beggie" earned him, a special recognition at The Headies, in the Best Collaboration category. On 17 June 2022, he released "Watawi", featuring Davido, Focalistic, and Abidoza, which peaked at number 13 on Nigeria's TurnTable Top 50 and was accompanied by a music video, directed by Dalia Dias. On 20 June 2022, CKay became the second African artist to reach 1.2 billion streams and was surpassed by 200 million streams from Burna Boy, as the most-streamed with a total of 1.4 billion streams. In August 2022, CKay surpassed 100 Million Streams On Boomplay, and was given a golden club plaque from Boomplay. According to Boomplay data analysis, CKay music was part of 3,549 playlists, with over 120 countries enjoying and streaming Ckay songs on Boomplay as of 18 August 2022.
Artistry
CKay has personally dubbed his sound "Emo-afrobeats", to note his focus on emotional and romantic lyricism in his music. CKay has made tracks in a variety genres including Afrobeats, R&B and dancehall. On 4 June 2019, in an interview with Ayo Onikoyi of Vanguard Nigeria, he described his style of music as Afro-pop from the future (2056 A.D specifically). On 24 September 2021, the OCC writer Helen Ainsley, describes CKay's music as fusing Afrobeats with pop, electronic music, and even interpolating classical music. On 29 October 2021, Nelson C.J. of Teen Vogue, listed CKay among other Nigerian artists confused to be Alté singers.
Discography
Extended plays
Who the Fuck Is CKay? (2017)
CKay the First (2019)
Boyfriend (2021)
Album
Sad Romance (2022)
Accolades
Tours
Sad Romance Tour (2022)
References
External links
CKay official YouTube channel
1995 births
Living people
21st-century Nigerian male singers
Nigerian singer-songwriters
Igbo musicians
Nigerian record producers
Igbo-language singers
Nigerian male pop singers
Nigerian alté singers
Warner Music Group artists
English-language singers from Nigeria
Afrobeats musicians
|
4793376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Свердловський (Червоногвардійський район)
|
Свердловський (Червоногвардійський район)
Свердловський — селище у складі Червоногвардійського району Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 438 осіб (2010; 474 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 80 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Червоногвардійського району (Оренбурзька область)
Селища Оренбурзької області
|
6769390
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Santa%20Maria%20a%20Vico
|
Santa Maria a Vico
|
Santa Maria a Vico is a comune (municipality) in the Province of Caserta in the Italian region Campania, located about northeast of Naples and about southeast of Caserta.
In the past it had a largely agricultural economy though today it is a flourishing commercial centre. Santa Maria a Vico is
strategically positioned between Caserta, Benevento and Naples.
History
The town was founded as a military colony by the Romans during the Second Samnite War, as Vicus Novanensis. Later it was a stage on the ancient Appian Way, called Ad Novas.
It was destroyed during the barbaric invasions, and later rebuilt, flourishing as a trade center under the Aragonese dynasty of the Kingdom of Naples.
On 5 June 1498, Frederick of Naples granted the permission for the Mastro Mercato to the town of Santa Maria a Vico; before that date this privilege was only reserved to Bari, Cosenza, Lucera, Reggio and Taranto. This event brought to a further development of the town, which reached its commercial peak under the Aragonese dynasty.
Up until 1927, when by order of the Fascist Regime the edict that established the borders of the provinces in Campania was suppressed and substituted with a new one, the town of Santa Maria a Vico was a province of Naples. The new edict, passed under the name of "Terra di Lavoro", has its roots in the project of King Francis I of the Two Sicilies, who in 1818 wanted to give more importance to the area of Caserta, which had been chosen as location to build the new Royal Palace. Starting from 1861, many towns and cities stopped being under the influence of Naples, to be redistributed into new districts.
Culture
Every year, in August, a celebration takes place to honour the Aragon Kingdom: people march all over the historical centre of the town dressed in medieval clothes, playing all the different roles of the Aragon society: among the others, there are people impersonating peasants, servants, knights, and the King and the Queen themselves.
The town has many churches on its territory. In 1957, by decree of Pope Pius XII the Basilica of the Assumption of the Most Holy Mary was designated Minor Basilica. The importance of the church is determined by two main events: the first one dates back to the building of the religious edifice (1492), whereas the second one concerns a tradition handed down to this day. According to the legend the place where the church was built was chosen by Virgin Mary herself, who moved the bricks from their original position to the current one. She later appeared to the Queen Leonor de Alburquerque in a dream to confirm the new location of the church. The second event is connected to Virgin Mary as well: once every 25 years, the statue of the Virgin parades through the streets of the old parts of the town. This ceremony takes place on August 15, in order to celebrate the Assumption of Mary into Heaven.
Main sights
The Basilica of the Assumption of the Most Holy Mary mentioned above is among the oldest monuments of the town: the original structure was realised in the Gothic style of the early 16th century; however, after the Baroque restoration of the church, which took place in the second half of the 1700s, only few Gothic elements survive, such as the bell tower and part of the facade.
The cloister of the church stores up a marble replica of the Standards of the Aragon dynasty. After the earthquake of the 1730, the columns of the cloister were secured, with the addition of blocks to the original structure.
Even though the church and the cloister were not built until 1492, the project of a church devoted to the Virgin Mary dates back to 1460, when Ferdinand I of Naples claimed that in case of victory over the Capetian House of Anjou, at the time set in Arienzo, he would have erect a church. In 1480 he renewed his vow, praying for the Virgin to grant him another victory: this time the battle took place in Apulia, where his army was fighting the Turk invasion.
The Aragonese army won on this occasion as well, yet despite his vows, Ferdinand I did not order the construction until 12 years later.
The Chiesa Parrocchiale di San Nicola Magno, the church dedicated to the patron saint of the town, was commissioned in 1762 by the then bishop of Sant'Agata de Goti, Sant'Alfonso de' Liguori, to replace the pre-existing church from the 17th century, Santa Maria la Nova.
In Piazza Umberto I, a square placed in the historical centre of the town, a number of statues evoking and celebrating the old crafts can be found: the majority of them were placed in 1990s and have a private committee, but some date back to the 2010s, distancing themselves from the craft theme, and bearing the memory of the migration of many Italians in the post-war period.
In 2019, street art recalling the history, main monuments and personalities of Santa Maria a Vico was completed. The piece was created in partnership with the students of the Giovanni XXIII institute, which also offered the wall used for the project.
References
Cities and towns in Campania
|
4637052
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%B0
|
Шроша
|
Шроша — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 400 осіб.
Примітки
Села Грузії
|
2779829
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Internazionali%20d%27Italia%201983%2C%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Internazionali d'Italia 1983, жінки, одиночний розряд
|
Internazionali d'Italia 1983, жінки, одиночний розряд
Кріс Еверт-Ллойд була чинною чемпіонкою, але того року не брала участі.
Андреа Темешварі виграла титул, перемігши у фіналі Бонні Гадушек з рахунком 6–1, 6–0.
Сіяні гравчині
Сіяну чемпіонку виділено жирним, тоді як для інших сіяних прописом вказано коло, в якому вони вибули. Перші восьмеро сіяних тенісисток виходять без боротьби в друге коло.
Вірджинія Рузічі (3-тє коло)
Кеті Ріналді (півфінал)
Андреа Темешварі (переможниця)
Бонні Гадушек (фінал)
Івонн Гулагонг Коулі (2-ге коло)
Івонн Вермак (3-тє коло)
Джо Дьюрі (чвертьфінал)
Гелена Сукова (чвертьфінал)
Мануела Малеєва (3-тє коло)
Міма Яушовець (3-тє коло)
Ліса Бондер (2-ге коло)
Катрін Танв'є (1-ше коло)
Іванна Мадруга-Оссес (3-тє коло)
Іва Бударжова (3-тє коло)
Сітка
Фінальна частина
Верхня половина
Секція 1
Секція 2
Нижня половина
Секція 3
Секція 4
Посилання
Italian Open 1983 Draw (Archived 2009-08-14)
Жінки, одиночний розряд
|
3235771
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zhangjiajie
|
Zhangjiajie
|
Zhangjiajie (Tujia: /tsán tɕá kǎi/), is a prefecture-level city in the northwestern part of Hunan Province, China. It comprises the district of Yongding, Wulingyuan and counties of Cili and Sangzhi. It contains the Zhangjiajie National Forest Park, part of the Wulingyuan Scenic Area which was designated as a UNESCO World Heritage Site in 1992.
History
The city itself was previously named Dayong and has a recorded history dating back to 221 BC. People lived here along both banks of the Lishui River (the mother river in Zhangjiajie), now within the boundaries of Zhangjiajie City, very early during the Stone Age. Human settlement in this region dates back 100,000 years, rivaling famous sites such as Xi'an, Beijing and others. In 1986, the Academy of Chinese Social Science discovered Stone Age relics in Cili County, unearthing 108 articles of stoneware; mostly tapered-form, hacked-tamped and plate-shaped works. Shortly thereafter, in 1988, the Archaeological Institute of the Hunan Province found other relics in Sangzhi County, including three pieces of stoneware that were estimated to have been fashioned over around the same time period.
Ten thousand years ago, those who lived within the boundaries of what is now Zhangjiajie City employed fire to bake pottery. Archaeologists have found more than 20 relics of this kind in the Cili County. While in Sangzhi County, a black clay pot adorned with a unique design was unearthed dating back ten thousand years. During that period, this pottery-firing technique was the most advanced in China. These technological advancements in the fashioning of stone tools and pottery would seem to indicate a highly developed culture in this region. However, the society which developed only endured briefly before waning and being superseded by other regional powers. This seems understandable in view of Zhangjiajie's remote geographical position, its undeveloped land and river transportation and its mountainous terrain making cultivation difficult. For these reasons, Zhangjiajie has been labeled "the Land of the Savage Southern Minority" since the earliest recorded history. Additional name descriptors have been the "Wuling Rude People" and "Tujia Rude People", indicative of discriminatory views held against the regional culture.
Origin of the name
The new name of Zhangjiajie City was adopted in 1994, after the National Forest Park in the Wulingyuan Scenic Area in order to give it more prominence and after this site had been designated a UNESCO World Heritage Site in 1992. The National Forest Park had been given the name of Zhangjiajie after the name of a small village located within its bounds and now a popular tourist attraction within the park. The three-character name can be interpreted as follows: "Zhang" is a common surname in China; "jia" can be translated as "family" and "jie" can be translated as "homeland", giving the completed translation of "Zhang family homeland." It has been reported that at least one tourist guide has said that the name may have been chosen to convey the idea or impression of "Open the family door to welcome the world", but this is not the locally accepted and directly-translated meaning of the name. The official version of its name is linked to a Han general and advisor, Zhang Liang, who resettled in the area after a suspicious Liu Bang, the founder of Han dynasty, started to persecute his staffs and generals who had contributed to his becoming emperor. It was so named to signify that the Zhang family had set up home there.
"jie" in the city has two meanings: one refers to the boundary of ownership, the other refers to high mountains. The Daoguang edition of the Qing Dynasty "Annals of Yongding County" contained: "Wudong Stream originated in Zhangjiajie." Republic of China edition of "Cili County records" contained: "Suoxi from Zhangjiajie." Here Zhangjiajie, refers to the Zhangjiajie National Forest Park area. Zhangjiajie's name, the earliest in the Ming Chongzhen four years (1631) "Zhang Genealogy" preface. The preface was written by Zhang Zaichang, the sixth grandson of Zhang Wancong, commander of Yongding Wei Dayong Office. During the reign of Hongzhi of the Ming Dynasty (1488–1506), the imperial court, seeing Zhang Wancong's meritorious service in guarding the town, awarded him the "mountain land" around the Zhangjiajie National Forest Park as a fief. He then moved his family up the mountain to maintain the business. Ming Chongzhen three years (1630), the sixth generation of Zhang Wancong's grandson Zhang Zaihong was given a regiment officer, and set up a government office here. This area became the hereditary territory of the Zhang family, called "Zhangjiajie".
Administrative subdivisions
Zhangjiajie administers two districts and two counties.
Yongding District (which contains the central, built-up area of Zhangjiajie city)
Wulingyuan District
Cili County
Sangzhi County
Climate
Government
The current CPC Party Secretary (chief) of Zhangjiajie is Guo Zhenggui and the current Mayor is Liu Ge'an.
Transportation
The Zhangjiajie Hehua International Airport services scheduled service to major airports in China. It is about away from the downtown and away from Wulingyuan Scenic Area. There are domestic flights available between Zhangjiajie and other cities, such as Changsha, Beijing, Shanghai, Guangzhou, etc. Flights between Zhangjiajie and Seoul and Busan are also available.
Rail
Zhangjaijie is served by two railway stations. Zhangjiajie railway station is on the Jiaozuo–Liuzhou railway. Zhangjiajie West railway station opened in 2019 on the Qianjiang–Changde railway.
Roads
Due to tourism, the G5513 Changsha–Zhangjiajie Expressway links provincial capital Changsha and Zhangjiajie.
International relations
Twin towns — Sister cities
Zhangjiajie is twinned with:
Hadong County, South Gyeongsang, South Korea (2006)
Santa Fe, New Mexico, United States (2009)
Naruto, Tokushima, Japan (2011)
Arouca, Metropolitan Area of Porto, Portugal (2017)
References
External links
Zhangjiajie tourism information website
Zhangjiajie city government Web site
Cities in Hunan
Prefecture-level divisions of Hunan
AAAAA-rated tourist attractions
|
3993227
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%83%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0%202019%20%D1%83%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0-%D0%A0%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Коронавірусна хвороба 2019 у Коста-Риці
|
Коронавірусна хвороба 2019 у Коста-Риці
Спалах коронавірусної хвороби 2019 у Коста-Риці — це поширення пандемії коронавірусної хвороби 2019 на територію Коста-Рики. Перший випадок хвороби в країні зареєстрований 6 березня 2020 року в 49-річної туристки зі США в місті Алахуела. На 30 квітня 2020 року у Коста-Риці спостерігався найнижчий в усій Америці показник смертності від коронавірусної хвороби — усього 0,86 %. У США на цей час від коронавірусної хвороби померло більше костариканців, ніж у самій Коста-Риці. У Коста-Риці щоденно у середньому проводиться від 600 до 1000 тестувань на коронавірус. Станом на 9 серпня 2022 року у Коста-Риці зареєстровано 1057695 випадків хвороби і 8774 смерті. Станом на 31 березня 2022 року введено 10166273 дози вакцини. Серед них 4336171 - перші дози, 3971404 - другі дози і 1858698 - треті дози.
Заходи контролю
Уряд оголосив систему кольорового кодування для контролю та стримування епідемії наступним чином:
Зелений (інформація): випадки хвороби в країні не виявлені, проте виявлені в сусідніх країнах.
Жовтий (помірний): прискорене збільшення епідеміологічних змінних, висока заповнюваність лікарень, низький контроль випадків.
Помаранчевий (високий): Зростання епідеміологічних змінних, середня заповнюваність лікарень, прийнятний контроль випадків.
Червоний (екстремальний): надзвичайна завантаженість лікарень.
До епідеміологічних змінних відносяться:
Ризик провінції за рівнем спалаху (щотижня): нові випадки за кількістю населення провінції поділяються на нові випадки на всій території країни, 66 % важливості.
Нахил та коефіцієнт варіації (щотижня): щотижневе збільшення або зменшення активних випадків у провінції, 33 % важливості.
Більш конкретні деталі, формули та алгоритми для позначення кольором кодування провінцій та районів тримаються в таємниці, та не були опубліковані станом на липень 2020 року, що стало приводом для скарг місцевої влади провінцій, асоціацій бізнесменів, журналістів та громадських активістів — борців за відкриті дані. Станом на серпень 2020 року для позначення адміністративних районів країни використовувались лише жовте або помаранчеве оповіщення з диференційованими обмеженнями для кожної області.
Хронологія
Лютий 2020 року
22 лютого до Коста-Рики повернувся 54-річний громадянин країни через міжнародний аеропорт Токумен в Панамі, й з 28 лютого у нього розпочали з'являтися симптоми коронавірусної хвороби. Після його госпіталізації до лікарні Сан-Рафаеля в Алахуелі в ній з'явився кластер захворювання, до якого увійшли родичі хворого, а також низка пацієнтів та співробітників лікарні. За кілька днів у цього хворого була оголошена підозра на коронавірусну хворобу, яка підтвердилась 7 березня.
Березень 2020 року
5 березня міністерство охорони здоров'я Коста-Рики повідомило, що воно перевіряє ймовірний перший випадок коронавірусної хвороби в країні. Цим випадком стала 52-річна громадянка країни з кантону Покочі, яка 29 лютого повернулась з Італії та Тунісу без симптомів хвороби. Їй провели тести на коронавірус, які направили до Коста-Риканського дослідно-навчального інституту харчування та здоров'я для виключення або підтвердження коронавірусної хвороби у цієї хворої. Проте протягом доби отримано негативний результат тесту.
6 березня підтверджено перший випадок коронавірусної хвороби в країні. Хвороба діагностована в 49-річної громадянки США, яка прибула до країни авіарейсом з Нью-Йорку 1 березня. На час прибуття в неї були відсутні симптоми хвороби. Після підтвердження діагнозу її з чоловіком, який також контактував з інфікованими особами в Нью-Йорку, ізолювали в помешканні в Сан-Хосе.
7 березня у країні виявлено ще 4 випадки коронавірусної хвороби. Один із виявлених хворих безпосередньо контактував із першою підтвердженою хворою, двоє з них були громадянами США, які відвідували Коста-Рику, ще двоє були костариканцями.
8 березня в країні виявили ще 4 випадки хвороби, два з яких прибули з-за кордону. Частина хворих госпіталізовані до місцевих лікарень, більшість іноземців знаходились на карантині в своїх номерах готелів.
11 березня міністр охорони здоров'я країни повідомив про виявлення в країні 22 випадків коронавірусної хвороби, 14 з яких є чоловіками, 8 з них жінки, 19 громадян Коста-Рики (у тому числі вагітна жінка), 3 інших є іноземними громадянами. Вік хворих знаходиться в діапазоні від 10 до 73 років. Міністерство охорони здоров'я країни також повідомило, що підтверджені випадки хвороби зареєстровані в кантонах Алахуела, Есказу, Десампарадос, Гресія, Ередія, Сан-Хосе, Сан-Пабло, Санта-Крус та Тібас.
12 березня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення в країні 23 випадків хвороби, останній з яких є медичним працівником.
13 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення 3 нових випадків коронавірусної хвороби, внаслідок чого кількість випадків хвороби в країні зросла до 26, які виявлені у провінціях Сан-Хосе, Алахуела, Ередія, Гуанакасте та Картаго.
15 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення ще 8 випадків хвороби, унаслідок чого загальна кількість випадків хвороби зросла до 35. Серед інфікованих зареєстровано 19 жінок та 16 чоловіків, з них 30 громадяни Коста-Рики та 5 іноземців, випадки хвороби зареєстровані в провінціях Сан-Хосе, Ередія, Гуанакасте, Алахуела та Картаго. Згідно повідомлень засобів масової інформації хворобу виявлено в 28 дорослих, 3 осіб похилого віку, та 4 дітей, 450 тестів у країні мали негативний результат. У країні закрито 350 освітніх закладів. Троє хворих знаходились у відділеннях інтенсивної терапії. Місцеві органи охорони здоров'я підтвердили випадки в кантонах Санта-Ана, Гресія, Нікойя, Ла-Уніон, Поас, Перес-Селедон, Сан-Пабло та Барва.
16 березня міністр охорони здоров'я країни повідомив про виявлення загалом 41 випадку коронавірусної хвороби в країні.
17 березня органи охорони здоров'я країни повідомили про виявлення 9 нових випадків хвороби. Кількість хворих жінок зросла до 24, а чоловіків до 26, з них 44 костариканські громадяни та 6 іноземців. Кількість негативних тестів у країні зросла до 720. Нові випадки були підтверджені в кантонах Картаго та Куррідабат.
18 березня повідомлено про виявлення ще 19 випадків хвороби, загальна кількість випадків у країні зросла до 69. Хворобу виявлено в 30 жінок та 39 чоловіків, з них 63 костариканців та 6 іноземців, серед них 57 дорослих, 7 літніх громадян та 5 неповнолітніх. Випадки хвороби виявлені також у кантонах Гойкечі, Моравія, Санто-Домінго та Санта-Барбара. 18 березня помер 87-річний костариканець, який став першою зареєстрованою смертю від коронавірусної хвороби в країні. Цей хворий був одним із 25 осіб, які інфікувались від лікаря в Алахуелі.
19 березня повідомлено про виявлення ще 18 випадків хвороби, унаслідок чого загальна кількість випадків у країні зросла до 87. Виявлені хворі знаходились у віковому діапазоні від 2 до 87 років. Серед хворих були 35 жінок та 52 чоловіки, з них 79 костариканців та 8 іноземців. Перший випадок виявлений у провінції Лимон в однойменному кантоні. Удень 19 березня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення ще двох випадків хвороби у Сьюдад-Кесаді в кантоні Сан-Карлос, унаслідок чого загальна кількість випадків хвороби в країні зросла до 89. Пізніше 19 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про другу смерть хворого коронавірусною хворобою в Коста-Риці. Це був літній чоловік, 87 років, житель міста Алахуела.
20 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення в країні загалом 113 випадків хвороби, за останню добу в країні виявлено 24 випадків хвороби. Міністерство також повідомило про одужання перших двох хворих коронавірусною хворобою, які були американськими туристами, яких ізолювали в готелі в Сан-Хосе. Також повідомлено про нові випадки хвороби в кантонах Васкес-де-Коронадо та Монтес-де-Ока.
21 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення лише 4 нових випадків хвороби, загальна кількість випадків хвороби в країні зросла до 117. Це найменша кількість нових підтверджених випадків з 15 березня. Окрім цього, кількість негативних тестувань зросла до 1190.
22 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення 17 нових випадків хвороби, унаслідок чого загальна кількість випадків хвороби в країні зросла до 134, з них 55 жінок та 79 чоловіків, 117 костариканці та 17 іноземців, віковий діапазон хворих знаходиться в межах від 2 до 87 років. Ці випадки включали перший випадок в Асеррі, перший випадок у місті Сан-Віто кантону Кото-Брус у провінції Пунтаренас. У країні в 1400 осіб тест на коронавірус виявився негативним, 9 хворих госпіталізовані, 3 з них знаходились у відділеннях інтенсивної терапії.
23 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про загалом 158 підтверджених випадків у країні, за останню добу виявлено 24 випадки хвороби. Серед хворих зареєстровано 68 жінок та 90 чоловіків.
24 березня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення за добу 19 нових випадків хвороби, загальна кількість випадків зросла до 177. Хвороба зареєстрована в осіб від 2 до 87 років, з яких 103 чоловіки та 74 жінки, 159 з них костариканці, 18 іноземці. Госпіталізовано 6 хворих, з яких 4 перебувають у відділенні інтенсивної терапії. Кількість негативних тестів у країні зросла до 1619. Перші випадки хвороби виявлені в кантонах Хіменес, Ліберія та Монтес-де-Оро.
25 березня в країні загалом зареєстровано 201 випадок хвороби, за добу цей показник зріс на 24. Хворими є 183 костариканці та 18 іноземців. За добу зареєстровано 65 негативних результатів тестування, загальна кількість негативних тестувань зросла до 1684. Перші випадки хвороби зареєстровані в кантонах Оротіна, Альварадо, Белен, Флорес, Пунтаренас та Гарабіто.
26 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення 31 нового випадку хвороби, загальна кількість випадків у країні зросла до 231. Серед хворих 101 жінка та 130 чоловіків, з них 209 костариканців та 18 іноземців. Кількість негативних тестів зросла до 2331, в країні зареєстровано 8 одужань. Перші випадки хвороби зафіксовані в кантонах Сарчі, Ореамуно, Ель-Гуарко та Тіларан. 5 хворих перебували у відділеннях інтенсивної терапії. На цей день 22 медичні працівники захворіли на коронавірусну хворобу.
27 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення 32 нових випадків хвороби, унаслідок чого загальна кількість випадків хвороби в країні зросла до 263, цього дня спостерігалась найбільша кількість нових випадків з моменту першого випадку хвороби в країні. Із зареєстрованих випадків 121 жінки та 142 чоловіки, з яких 241 костариканці та 20 іноземців. Кількість негативних тестів зросла до 2786, один хворий одужав, загалом в країні зареєстровано 3 одужання. Перші випадки захворювання були зареєстровані в кантонах Тарразу, Мора, Сан-Рамон і Каррільо.
28 березня зареєстровано 32 нових випадків хвороби, загальна кількість випадків збільшилось до 295. Із зареєстрованих випадків 157 чоловіки та 138 жінок, з них 272 костариканці, 21 іноземців, та 2 особи без громадянства. Загалом у країні зареєстровано 2912 негативних тестів та 9 госпіталізованих пацієнтів, ще 6 знаходились у відділеннях інтенсивної терапії. На цнй день за даними фонду соціального забезпечення Коста-Рики 52 медичні працівники інфіковані коронавірусом. Перші випадки хвороби зареєстровані в кантонах Алахуеліта, Туррубарес та Наранхо.
29 березня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про виявлення 19 нових випадків хвороби, унаслідок чого загальна кількість випадків хвороби в країні зросла до 314. Серед зареєстрованих випадків 164 чоловіки та 150 жінок, з них 290 костариканців та 24 іноземці. Зареєстровано 3115 негативних тестів, 13 хворих госпіталізовано. Перший випадок зареєстровано в кантоні Оса.
30 березня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення 16 нових випадків хвороби, загальна кількість зросла до 330. Серед зареєстрованих випадків 170 чоловіків та 160 жінок, 303 костариканців та 27 іноземних громадян; 293 з них дорослі, 24 громадяни похилого віку, а також 13 неповнолітніх. З 3692 тестів 8,9 % були позитивними, а решта (3362) — негативними. Один хворий одужав, загалом зареєстровано 4 одужання. Міністр охорони здоров'я попередив, що у країні саме почалось підйом кривої випадків хвороби. Перший випадок був зареєстрований у кантоні Сан-Ісідро.
31 березня міністр охорони здоров'я країни повідомив про збільшення загальної кількость випадків хвороби до 347, за останню добу виявлено 17 випадків. Серед них зареєстровано 180 чоловіків та 167 жінок, 320 костариканців та 27 іноземних громадян. 3498 тестів на коронавірус були негативними, кількість госпіталізованих хворих зросла до 15, 8 з яких перебувають у відділеннях інтенсивної терапії.
Квітень 2020 року
1 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення в країні загалом 375 підтверджених випадків хвороби, за останню добу виявлено 28 нових випадків хвороби. Серед випадків хвороби 194 чоловіків та 181 жінок, з них 346 костариканці та 29 іноземців. Зареєстровано 3843 негативні тести. Перший випадок хвороби зареєстрований у кантоні Еспарса.
2 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення 21 нового випадку хвороби, загальна кількість випадків зросла до 396. Серед зареєстрованих випадків 204 чоловіків та 192 жінки, з яких 366 костариканці та 30 іноземців, серед них 356х дорослі, 26 осіб похилого віку та 14 неповнолітніх. Заареєстровано 3954 негативні тести, одужали 2 хворих, загалом з початку епідемії 6 одужань. На цей день госпіталізовано 17 хворих.
3 квітня загальна кількість випадків у країні зросла до 416, за добу виявлено 20 нових випадків. Серед зареєстрованих випадків 215 чоловіків та 201 жінка, з них 385 костариканців та 31 іноземець. Проведено загалом 4044 негативні тестування на коронавірус, кількість госпіталізованих хворих зросла до 23, з яких 13 перебували у відділеннях інтенсивної терапії. Зареєстровано 5 нових одужань, загальна кількість одужань зросла до 11. Перший випадок хвороби виявлено в кантоні Оянча.
4 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення 435 випадків коронавірусної хвороби, за добу кількість їх збільшилась на 19. Серед хворих 223 чоловіків та 212 жінок, з них 404 костариканців та 31 іноземець. У країні проведено загалом 4219 негативних тестів. двоє хворих одужали, загалом 13. Перший випадок хвороби зареєстрований у кантоні Параїсо.
5 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення 19 нових випадків хвороби, загальна кількість випадків зросла до 454. Серед зареєстрованих випадків 232 чоловіки та 222 жінок, з них 423 костариканці та 31 іноземці. Серед підтверджених випадків 411 дорослих, 28 людей похилого віку та 15 неповнолітніх. У країні проведено загалом 4644 негативні тести, ще 3 пацієнти одужали, загальна кількість одужань зросла до 16. Госпіталізовано 26 хворих, з яких 14 знаходились у відділенні інтенсивної терапії.
6 квітня в країні зареєстровано 467 випадків, за останню добу виявлено 13 випадків хвороби. Серед підтверджених випадків 240 чоловіків та 227 жінок, з них 435 костариканці та 32 іноземці. У країні проведено 4896 негативних тестів на коронавірус. За добу одужали 2 хворих, загальна кількість одужань зросла до 18.
7 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про збільшення кількості підтверджених випадків у країні до 483, за останню добу їх кількість збільшилась на 16. Серед зареєстрованих випадків 246 чоловіків та 237 жінок, з яких 449 костариканці та 34 іноземці. У країні проведено 5042 негативних результатів тестування, а кількість госпіталізованих осіб зросла до 25. За останню добу одужали 6 хворих, загальна кількість одужань зросла до 24. Перший випадок хвороби зареєстрований у кантоні Турріальба.
8 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення 19 нових випадків хвороби, загальна кількість випадків зросла до 502. Серед зареєстрованих випадків 259 чоловіків і 243 жінки, з них 468 костариканці та 34 іноземці, серед них 455 дорослих, 29 осіб похилого віку, та 18 неповнолітніх. Загалом було зареєстровано 5533 негативних тестувань, за добу одужали 5 хворих, загалом 29. Загальна кількості госпіталізованих знизилась до 23, з яких 15 перебувають у відділеннях інтенсивної терапії. Також повідомлено про перше одужання хворого у відділенні інтенсивної терапії в країні. 8 квітня удень міністерство охорони здоров'я підтвердило третю смерть хворого коронавірусною хворобою в Коста-Риці. Це був 45-річний чоловік без факторів ризику, житель Сан-Хосе.
9 квітня зареєстровано 539 випадків хвороби в країні, за добу виявлено 37 нових випадків, що стало найвищим показником підтверджених випадків за добу з початку епідемії. Серед зареєстрованих випадків 280 чоловіків та 259 жінок, з них 505 костариканці та 34 іноземці. У країні проведено 5759 негативних тестувань, ще один хворий одужав, загалом 30. Кількість госпіталізованих пацієнтів зменшилася до 19. Перший випадок виявлено в кантоні Сікіррес.
10 квітня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про загалом 558 підтверджених випадків, за останню добу виявлено 19 нових випадків. Серед зареєстрованих випадків 289 чоловіків та 269 жінок, з них 524 костариканці та 34 іноземці. У країні проведено 5894 негативних тестувань на коронавірус, а кількість госпіталізованих осіб зросла до 20, з яких 13 знаходились у відділеннях інтенсивної терапії. За добу одужали 12 хворих, загальна кількість одужань зросла до 42. Перший випадок хвороби зареєстрований в кантоні Пуріскаль.
11 квітня представники міністерства охорони здоров'я повідомили про виявлення 19 нових випадків хвороби, загальна кількість випадків у країні зросла до 577. Серед зареєстрованих випадків 300 чоловіків та 277 жінок, з яких 541 костариканці та 36 іноземців, з яких 526 дорослі, 31 особи похилого віку, та 20 неповнолітніх. У країні проведено 6031 негативне тестування, 7 хворих одужали, загальна кількість одужань зросла до 49. Також було повідомлено про зменшення кількості госпіталізованих пацієнтів до 18. Перший випадок зареєстрований у кантоні Покочі.
12 квітня загальна кількість випадків у країні зросла до 595, за добу виявлено 18 нових випадків хвороби. Серед зареєстрованих випадків 310 чоловіків та 285 жінок, з них 557 костариканці та 38 іноземців. У країні проведено 6167 негативних тестувань, ще 7 хворих одужали, загальна кількість одужань зросла до 56. Кількість госпіталізованих хворих зросла до 19.
13 квітня міністерство охорони здоров'я країни повідомило про збільшення загальної кількості випадків хвороби в країні до 612, за добу зареєстровано 17 нових випадків. Серед зареєстрованих випадків 317 чоловіків та 295 жінок, з них 569 костариканці та 43 іноземці. У країні проведено 6256 негативних тестувань, кількість госпіталізованих хворих зросла до 20, з них 14 знаходились у відділеннях інтенсивної терапії. Ще 7 хворих одужали, загальна кількість одужань зросла до 62.
14 квітня міністерство охорони здоров'я повідомило про виявлення 6 випадків хвороби, загальна кількість випадків зросла до 618, що є найменшою кількістю підтверджених випадків за день з 21 березня. Серед зареєстрованих випадків 320 чоловіків та 298 жінок, з них 575 костариканці та 43 іноземці, з них 562 дорослі, 31 особа похилого віку та 25 неповнолітніх. Загалом у країні проведено 6326 негативних тестувань, 4 хворих одужали, загальна кількість одужань зросла до 66. Також повідомлено про зменшення кількості госпіталізованих до 19, з яких 13 перебували у відділеннях інтенсивної терапії.
15 квітня загалом по країні зареєстровано 626 випадків хвороби, за останню добу виявлено 8 нових випадків хвороби. Серед них 324 чоловіків та 302 жінки, з них 570 костариканців та 43 іноземці. Загалом у країні проведено 6511 негативних тестувань на коронавірус, ще один хворих одужав, загальна кількість одужань зросла до 67. Кількість госпіталізованих пацієнтів зменшилась до 16, з яких 11 знаходились у відділеннях інтенсивної терапії. Міністерство також повідомило про групу випадків у одному з кол-центрів у Сан-Хосе, де було зареєстровано 31 випадок хвороби. Уранці 15 квітня міністерство охорони здоров'я підтвердило четверту смерть хворого коронавірусною хворобою в Коста-Риці. Померлий був 84-річним чоловік з факторами ризику, який лікувався у лікарні Сан-Хуан-де-Діос у Сан-Хосе.
16 квітня в країні зареєстровано загалом 642 випадки хвороби, за останню добу зареєстровано 16 нових випадків.
Грудень 2020 року
9 грудня Коста-Рика придбала 14 морозильних камер для зберігання вакцини проти COVID-19.
25 грудня в країні почалася глобальна вакцинація від COVID-19 вакциною виробництва Pfizer та BioNTech.
Урядові заходи
Березень 2020 року
8 березня міністерство охорони здоров'я Коста-Рики та національний комітет з надзвичайних ситуацій підняли рівень санітарної тривоги до жовтого.
11 березня Університет Коста-Рики видав розпорядження про призупинення всіх очних занять та запровадження онлайн-методів навчання.
12 березня міністр охорони здоров'я Коста-Ріки заявив, що країна станом на цей день не планує закривати своїх кордони для іноземних туристів. Національний комітет з надзвичайних ситуацій запустив телефонну лінію допомоги з питань, пов'язаних з COVID-19. Лідери Белізу, Коста-Рики, Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа, Панами та Домініканської Республіки підписали угоду про боротьбу з епідемією коронавірусної хвороби. До підписаних лідерами країн заходів включено також скасування кінофестивалю в Коста-Риці.
15 березня міністерство освіти Коста-Рики вирішило тимчасово призупинити навчання в загальній кількості 317 освітніх закладів, що становить 7 % освітніх закладів країни. Закрили освітні заклади з підтвердженими випадками коронавірусної хвороби, усі державні заклади спеціальної освіти, освітні заклади, що належать до того ж шкільного округу, що й заклади, в яких виявлено підтверджений випадок хвороби, та освітні заклади, в яких виникли проблеми з водопостачанням.
Згідно угоди, укладеної президентом країни Карлосом Альварадо Кесадою та міністром охорони здоров'я Даніелем Саласом, службовцям Костариканських державних сил (поліцейський орган) надано повноваження в галузі охорони здоров'я щодо нагляду та контролю за поширенням коронавірусної хвороби, як для перевірки закриття барів, клубів та казино, так і для забезпечення не більш ніж 50 % заповненості інших громадських закладів. Заклади, які не будуть дотримуються нових карантинних заходів, будуть закриті на 30 днів.
16 березня, вже на десятий день після виявлення коронавірусної хвороби в країні, уряд оголосив надзвичайний стан через загрозу поширення коронавірусної хвороби. Окрім того, до 4 квітня призупинено проведення занять в усіх державних та приватних школах і коледжах. В'їзд до країни дозволений лише для громадян Коста-Рики та постійних мешканців країни, дія цього розпорядження розпочнеться через хвилину після півночі 18 березня, і триватиме до 12 квітня. Ті, хто в'їхав до країни, повинні залишатися в карантині щонайменше на 14 днів.
20 березня, після відмови працівників шкільних їдалень обслуговувати учнів, міністерство народної освіти країни вирішило доставляти пакунки з продуктами харчування батькам учнів шкіл.
23 березня уряд країни запровадив нові заходи з боротьби з коронавірусною хворобою, включно з повним закриттям пляжів у країні, обов'язкове закриття храмів та припинення релігійних служб, обмеження руху транспорту в головних містах країни з 10 години вечора до 5 години ранку. Усі іноземні громадяни, що мають дозвіл на постійне проживання в країні, та біженці втратять дозвіл на проживання, якщо з якої-небудь причини покинуть країну.
24 березня уряд повідомив, що тимчасово скоротить кількість державних службовців на 80 %, а також скасує підвищення зарплати, затверджене в січні минулого року, для всіх державних службовців, крім поліції.
26 березня міністр фінансів представив законопроєкт, який уряд мав намір подати на розгляд пізніше. Цим законопроєктом повинен бути введений солідарний податок, який відраховувався б із усіх зарплат працівників, які заробляли більше 500 тисяч колонів. Його метою було надання допомогти найбільш постраждалим особам від економічного спаду, спричиненого епідемією COVID-19. За кілька годин президент Карлос Альварадо Кесада заявив, що не підтримає цей законопроєкт, і заявив, що план захисту постраждалих від епідемії полягає у першу чергу в захисті безробітних та робітників, які вже зазнали зменшення зарплати.
27 березня уряд повідомив про продовження обмеження використання санітарних транспортних засобів у вихідні дні з 20:00 до 5:00. Крім того, уряд повідомив, що й далі розглядає введення тимчасового солідарного податку на заробітну плату понад 1,1 мільйона колонів, що може дозволити додатково залучити до бюджету до 25 мільярдів колонів на місяць, однак уряд повідомив, що розглядаються й інші джерела доходу, і що уряд представлятиме надзвичайний бюджет у розмірі 225 мільярдів колонів.
28 березня міністр охорони здоров'я Даніель Салас оголосив, що уряд запроваджує нові санітарні обмеження для всіх закладів громадського користування, які отримують санітарні дозволи на свою діяльність. Ці обмеження вступають у силу о 20:00 у вихідні, з того ж дня.
30 березня міністерство охорони здоров'я країни направило новий законопроєкт до Конгресу Коста-Рики, яким запроваджуються зміни у накладанні штрафу за порушення санітарних обмежень або карантину, які встановлюються в межах від 1 до 5 базових зарплат.
31 березня уряд повідомив про відкриття нового центру для лікування хворих коронавірусною хворобою. Після відкриття цього центру можливості лікування хворих коронавірусною хворобою розширились, оскільки у самому центрі одночасно могло перебувати до 88 хворих у відділеннях тимчасового або постійного перебування.
Квітень 2020 року
1 квітня, з наближенням Страсного тижня та Великодня, уряд оголосив про введення нових заходів щодо стримування поширення COVID-19 у час масових святкувань та відпочинку населення. Основним заходом було продовження обмеження автомобільного руху вночі з п'ятниці, 3 квітня, і до вівторка, 7 квітня, з 17:00 до 5:00 ранку по всій країні. Обмежено рух громадського транспорту на великі відстані, будуть закриті громадські заклади, де порушуються санітарні норми перебування людей та можуть виникнути скупчення людей. Законодавча асамблея країни затвердила два законопроєкти про збільшення штрафів за недотримання санітарних норм та обмеження руху транспортних засобів. Штрафи в розмірі від 450 тисяч колонів (780 доларів США) до 2,2 мільйона колонів (3800 доларів США) будуть накладатися у випадку, якщо особа, яка має фактори ризику та в неї зареєстрована підозра на коронавірусну хворобу або підтверджений випадок хвороби, не дотримується режиму ізоляції. У разі зміни дорожнього законодавства водії, якщо вони порушать введені обмеження, можуть бути покарані штрафом у розмірі 107 тисяч колонів (185 доларів США), втратою 6 балів на ліцензії та вилученням номерних знаків автомобіля.
9 квітня уряд повідомив про початок грошових виплат тим працівникам, які постраждали від пандемії COVID-19. Виплати становлять від 125 тисяч колонів (215 доларів США) на місяць для осіб, які звільнені з роботи, або з робочим днем, зменшеним на 50 % або більше, та 62500 колонів (108 доларів США) на місяць для тих, у кого робочий день скорочено на 50 % або менше.
У перший тиждень квітня в науково-дослідному інституті Клодоміро Пікадо Університету Коста-Рики повідомлено про початок спільної з фондом соціального забезпечення Коста-Рики ініціативи щодо лікування коронавірусної хвороби препаратами з крові людей, які перехворіли COVID-19. Пропонувалось три варіанти застосування; перший варіант полягає у переливанні плазми реконвалесцентів, яка полягає у взятті крові в одужалого після коронавірусної хвороби, після чого плазма крові фракціонується з виділенням частини, в якій знаходяться антитіл проти коронавіруса, після чого фракціонована частина з антитілами переливаються хворому, який хворіє на COVID-19 на момент переливання. Другий варіант полягав у використанні крові одужалого, очистка та виділення з неї вироблених антитіл, після чого вони вводяться хворому. Третій варіант полягає у введенні коням сироватки крові одужалих людей для отримання антитоксичної сироватки, направленої для вироблення антитіл проти вірусних білків.
17 квітня уряд повідомив, що він здійснив перший випуск облігацій «Bono Proteger», який викупили 33 тисячі бенефіціарів.
21 квітня міністерство освіти країни повідомило про скасування застосування національних стандартизованих тестів FARO, які цього року мали здавати учні одинадцятих класів середніх шкіл у зв'язку з епідемією коронавірусної хвороби.
23 квітня уряд повідомив, що через підвищений попит на набори для тестування на коронавірус фонд соціального забезпечення Коста-Рики спільно з Національним центром високих технологій у лабораторію «CENIBiot» розпочне виробництво власних тестів на коронавірус для населення країни.
Травень 2020 року
1 травня міністерство охорони здоров'я повідомило про відновлення роботи кінотеатрів, театрів, тренажерних залів, закладів прокату велосипедів та шкіл плавання, проте з обмеженнями для запобігання поширення коронавірусної інфекції, зокрема обмеження роботи цих закладів від 5 години ранку до 19 години вечора, та зменшення кількості осіб, які можуть перебувати в закладі.
11 травня міністерство освіти країни повідомило, що учні повернуться до шкіл після літніх канікул, запланованих між 29 червня та 10 липня, поки епідеміологічна ситуація дозволить проводити уроки в школах.
Міністерство навколишнього середовища та енергетики оголосило про план відкриття 12 національних парків країни із санітарними заходами для запобігання поширення коронавірусної інфекції, зокрема, обмеження в'їзду туристів. Також було повідомлено про відкриття всіх пляжів країни між 5 і 8 ранку, протягом тижня, і лише для занять спортом, виключаючи відпочинок на пляжах. Окрім того, Міністерство охорони здоров'я повідомило, що дозволить проводити фізичні розважальні заходи, які не передбачають безпосереднього фізичного контакту між людьми, також буде дозволено відновлення спортивних заходів, зокрема чемпіонату країни з футболу та інших спортивних змагань, які можна провести без присутності вболівальників. Також Коста-риканський інститут туризму оголосив про відкриття готелів, щоправда з дозволом заповнення лише 50 % від їх потужності.
Міністерство громадських робіт та транспорту повідомило про нові заходи щодо обмеження руху санітарних транспортних засобів, обмеження їх руху буде проводитись з понеділка по п'ятницю з 10 години ночі до 5 години ранку наступного дня та до кінця тижня з 19 години вечора до 5 години ранку наступного дня. Також продовжено загальнонаціональне обмеження кількості місць на автостоянках.
14 травня 52 депутати Законодавчої Асамблеї Коста-Рики підписали лист на адресу Панамериканської організації охорони здоров'я з проханням про «термінові та силові дії» щодо ситуації з поширенням COVID-19 у Нікарагуа, оскільки, за словами членів парламенту Коста-Рики, «уряд Нікарагуа провів необдумані заходи щодо боротьби з COVID-19, що спричинило надзвичайну ситуацію в охороні здоров'я країни», на що просять звернути особливу увагу, оскільки згадана ситуація може мати негативні наслідки для сусідніх країн, включаючи Коста-Рику.
Червень-липень 2020 року
Міністерство охорони здоров'я повідомило, що 9 липня у Коста-Риці виявлено 649 нових випадків хвороби, що стало найбільшою кількістю випадків за один день. Крім того, міністерство охорони здоров'я повідомило, що у Великому столичному районі виявлено велику кількість інфікувань в одній із громад.
17 липня влада кантону Гарабіто повідомила, що не буде виконувати розпорядження центрального уряду про закриття магазинів та комерційних підприємств як для району оранжевої зони через дані, що показують, що кантон знаходиться в хороших умовах для комерційних операцій, як у районі жовтої зони. Наступного дня центральний уряд погодився, що кантон Гарабіто має хороші умови, та може знаходитися в жовтій зоні.
Серпень 2020 року
3 серпня 2020 року Верховний суд країни видав розпорядження міністерству охорони здоров'я надати анонімізовані дані всіх підтверджених випадків у країні на вимогу журналістів та активістів відкритих даних, наступного дня відбувся несподіваний стрибок кількості одужань.
Вплив епідемії
Торгово-промислова палата та Федерація ділових палат Центральноамериканського перешийка повідомили, що до 25 березня близько 3 % компаній регіону скоротили кількість працюючих, прогнозується, що така цифра зросте до 55 % за місяць. Інші джерела прогнозують 18 % припинених операцій та 11 % остаточних закриттів підприємств.
Готельний бізнес
25 березня Інститут туризму Коста-Рики повідомив, що туристичний сектор країни знаходиться в умовах надзвичайної ситуації та стихійного лиха; практична відсутність туристів очікується щонайменше протягом трьох місяців.
26 березня Палата ресторанів та барів Коста-Ріки повідомила про 109 тисяч звільнених працівників сфери обслуговування, а 42 % (7980) афілійованих підприємств у країні були закриті.
Аграрний сектор
У червні 2020 року спостерігався серйозний приріст кількості випадків коронавірусної хвороби у північних кантонах країни, де розміщені основні плантації ананасів в країні, на яких працює багато робітників-мігрантів з Нікарагуа, які ймовірно завезли хворобу до Коста-Рики, що спричинило настання кризи як у плантаційному господарстві країни, так і кризи сектору охорони здоров'я північних районів країни.
Вакцинація
Пріоритет вакцинації проти COVID-19 в Коста-Риці поділяється на 6 груп: (1) персонал і мешканці будинків для пристарілих або пристарілих, служби першої допомоги та медичний персонал, (2) старше населення Коста-Ріки, визначене тут як особи віком від 58 років, (3) особи від 16 до 58 років із факторами ризику (4) вчителі та інший персонал міністерства освіти, люди, зайняті в сфері гостинності, зокрема на курортах і готелях, ув'язнені та судові працівники (5) студенти медичних наук та відповідні технічні спеціалісти в клінічних галузях, люди віком 40–57 років без жодного з вищезазначених факторів ризику, але чия робота змушує їх контактувати з іншими, (6) всі інші дорослі. Коста-Рика разом із Панамою та Сальвадором лідирувала з вакцинації проти COVID-19 у Центральній Америці. Станом на кінець травня 2021 року у Коста-Риці введено 28,37 дози вакцини на 100 осіб або загалом 1457802 введені дози. Коста-Рика отримала 5 мільйонів доз вакцини, що дасть можливість охопити щепленнями 49,1 % населення. Країна закупила 4 мільйони доз вакцини Pfizer/BioNTech і отримала один мільйон доз вакцини AstraZeneca/Oxford, з яких 132 тисячі доз було виділено через механізм COVAX, всесвітню ініціативу, спрямовану на справедливий доступ до вакцин проти COVID-19. На відміну від багатьох країн Латинської Америки, Коста-Рика не отримала пожертвування вакцини від Китаю. Незважаючи на те, що Китай проводив вакцинальну дипломатію зі своїми союзниками в регіоні, Коста-Рика не покладалася на китайські вакцини, незважаючи на непорушені дипломатичні зв'язки.
Примітки
2020 у Коста-Риці
2021 у Коста-Риці
Коста-Рика
2022 у Коста-Риці
Суспільство Коста-Рики
2023 у Коста-Риці
Пандемія COVID-19 у Північній Америці
COVID-19 у Коста-Риці
|
983810
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Seoul%20Subway%20Line%201
|
Seoul Subway Line 1
|
Seoul Subway Line 1 (dubbed The Dark Blue Line) of the Seoul Metropolitan Subway is a rapid transit and commuter rail line which links central Seoul, South Korea to Yeoncheon in the northeast, Incheon in the southwest, and Sinchang via Suwon and Cheonan in the south. The central underground portion of Line 1, running underneath Sejongno, Jongno, and Wangsan-ro avenues along Seoul's traditional downtown area, is the oldest subway-operated section in the Seoul Metropolitan Subway system. Its branches and services cover a large part of the Seoul Capital Area; totaling in route length.
The underground section between Seoul Station and Cheongnyangni station, which is referred to as Seoul Metro Line 1 after its operator, is currently operated by Seoul Metro, and is electrified at the subway standard of 1,500 V DC. The line first opened in 1974 as the Korean National Railroad of Seoul with through services to newly-electrified (at the mainline KNR standard of 25 kV AC 60 Hz) national mainline railways from Seongbuk station (now: Kwangwoon University station) to Incheon and Suwon Stations. This was the first electrified rapid transit line and service in South Korea and the second in the Korean Peninsula after the Pyongyang Metro in North Korea opened the year before.
Frequent service is provided between Soyosan, Dongducheon, Uijeongbu, Cheongnyangni, Seoul, Yongsan, and Guro, where trains split between Incheon in the west and Byeongjeom and Cheonan in the south. Express trains operate from Yongsan and Seoul stations to Dongincheon and Sinchang stations. Trains run every 3-6 min in the central route between Seoul Station and Cheongnyangni, every 6-9 min between Seoul and Guro, every 8-10 min between Guro and Incheon and between Guro and Byeongjeom, every 10-15 min from Byeongjeom to Cheonan, and every 35 min between Cheonan and Sinchang and service up to the Dongducheon area and Soyosan station.
Service to Yeoncheon is approximately once per hour, limited due to the single track section approaching Soyosan station. This service is meant to be the replacement for the Gyeongwon line commuter trains, which began at Dongducheon station prior to its closure.
Trains travel along Gyeongbu (Seoul-Cheonan), Gyeongin (Guro-Incheon), Janghang (Cheonan-Sinchang), and Gyeongwon (Hoegi-Yeoncheon) railway lines. The line runs on the left-hand side of the track, as opposed to the right-hand side of the track like all other Seoul Metropolitan Subway lines (another exception to this is Seoul Subway Line 4 although it runs on the right-hand side until Namtaeryeong station, and operates on the left-hand side for the parts afterwards) since railways in Korea generally run on the left side.
Rapid (Express) trains
Korail operates a variety of express "rapid" (Korean: 급행 geup-haeng, Hanja: 急行) trains for long distance commuter services on Line 1. These services include:
Gyeongin line express services from Yongsan to Dongincheon, operating express between Guro and Dongincheon, including:
Regular express services, introduced on January 29, 1999, following quadruple-tracking of the Gyeongin Line.
Faster limited express (Korean: 특급 teuk-geup, Hanja: 特急) trains, introduced on July 7, 2017.
Gyeongbu line express services from Cheongnyangni to Cheonan or Sinchang, operating express between Gasan Digital Complex and Cheonan and running local elsewhere.
Green Gyeongbu line express service from Seoul Station to Cheonan or Sinchang, originating at a platform adjacent to Seoul Station, skipping all stations between Seoul Station and Geumcheon-gu Office Station, making intermediate stops at Anyang, Gunpo, Uiwang, and Sungkyunkwan University, and then following the red Gyeongbu line express service pattern south of Suwon. Northbound services (departing from Cheonan/Sinchang and terminating at Seoul Station) stop at Yeongdeungpo station, but southbound services are unable to due to the lack of a raised platform. This service was introduced on September 25, 1982.
Gyeongwon line express services from Dongducheon to Incheon, operating express between Dongducheon and Kwangwoon University and running local between Incheon and Kwangwoon University.
Former express services include:
One late night Gyeongin line express service that originated at Soyosan, made all stops to Guro, then made express stops until Incheon.
Yeongdeungpo-Byeongjeom Gyeongbu line express service, skipping all stations between Yeongdeungpo and Anyang and then following the Yeongsan-Cheonan/Sinchang express service pattern south of Anyang until Byeongjeom. This service was introduced on August 25, 2014 and was discontinued on December 9, 2016.
Two faster Yongsan-Sinchang limited express trains (one in each direction), introduced in 2013. This train only operated on weekends and holidays. It was discontinued on July 1, 2018.
Electrification
Seoul Subway Line 1 is powered by 1500 V direct current on the underground tunnel segment between Cheongnyangni station and Seoul Station, and by 25000 V alternating current (60 Hertz frequency) on the rest of the line. Because of this different manner of offering electric current, there are neutral sections between Cheongnyangni station and Hoegi station, as well as between Seoul Station and Namyeong station. All Line 1 rolling stock are similarly required to be multi-system compatible with both electrification systems.
Stations
Until 2000, the underground city-center portion run by Seoul Metro Corporation—one of Seoul Metro's predecessors—was the only section properly referred to as Line 1 and labeled red on maps. On the other hand, the remaining sections of the rail line run by Korail were referred to as Korean National Railroad of Seoul and the local all-stop services labeled either blue or gray on maps, while the express services were labelled thin red. Since 2000, all adjacent through-running Korail services from the Gyeongbu, Gyeongin and Gyeongwon Lines, as well as later Korail-operated extensions and branches, are officially bundled together with the aforementioned underground portion as part of a greater Line 1, and the labeling on maps was changed and standardized to the current dark blue color (as illustrated in the map below); also to avoid confusion with Line 4's light blue color. (A slightly different shade of red is now used to label the Shinbundang Line which opened in 2011.)
Main Lines
Local lines:
Yeoncheon, Dongducheon, Uijeongbu or Yangju — Incheon
Uijeongbu (3 times only on weekdays), Kwangwoon Univ. or Cheongnyangni — Cheonan, Sinchang, or Seodongtan
Yeongdeungpo — Gwangmyeong (shuttle)
Express lines:
GW: Gyeongwon Express (Dongducheon - Incheon)
GI: Gyeongin Express (Yongsan – Dongincheon)
GI LE: Gyeongin Limited Express (Yongsan – Dongincheon)
GB A: Gyeongbu Express (Cheongnyangni – Cheonan or Sinchang)
GB B: Gyeongbu Express (Seoul – Cheonan or Sinchang)
※ Only Korail trains are used for express trains.
Key:
Yeongdeungpo – Gwangmyeong shuttle service
Byeongjeom Depot spur service
Historical timeline
1974
August 15: Line 1 is officially opened with 9 stations from Seoul to Cheongnyangni (whose distance is ), creating a system of 28 stations (excluding the 9 metro stations) on national railroads from Seongbuk station (now: Kwangwoon University station, the then-northern terminus) to Incheon Station and Suwon Station. Korail is named Korean National Railroad, with Line 1 just referring to the Seoul-Cheongnyangni section.
1978
December 9: The Gyeongwon Line from Yongsan to Seongbuk opens as a new branch, with Ichon and Seongsu (now part of the Jungang Line).
1979
February 1: Yuljeon Station is opened.
1980
January 5: Sinimun Station is opened.
April 1: Seobinggo, Hannam and Hoegi (now part of the Jungang Line) are opened.
July 10: Seongsu is renamed Eungbong Station
1982
August 2: Seoksu Station is opened.
1984
January 1: Yuljeon Station is renamed Seongdae-ap Station.
May 22: Sindorim Station is opened.
November 20: Baegun Station is opened.
1985
January 14: Seokgye Station is opened.
April 20: Chang-dong is opened as a northward extension.
August 22: Wolgye and Nokcheon are opened.
October 18: Oksu Station (now part of the Jungang Line) is opened.
1986
September 2: 6 stations from Uijeongbu to Chang-dong are opened as a northward extension.
1987
October 5: Uijeongbu Bukbu Station is opened.
December 31: Jung-dong Station is opened.
1988
January 16: Onsu Station is opened.
October 25: The Ansan Line is opened as a southward branch, from Geumjeong Station to Ansan Station.
1994
July 11: Ganseok and Dowon are opened.
December 1: Seongdae-ap Station is renamed to Sungkyunkwan University.
1995
February 16: Guil Station is opened.
1996
January 1: Hwigyeong Station is renamed to Hankuk University of Foreign Studies Station
March 28: Bugae Station is opened.
1997
April 30: Sosa Station is opened.
1998
January 7: Singil and Doksan are opened.
2000
Korea National Railroad and Line 1 are integrated as Seoul (Metropolitan) Subway Line 1.
2001
November 30: Dohwa Station is opened.
2003
April 30: Seryu and Byeongjeom are opened as a southward extension. The Ansan Line service is replaced with an extended Seoul Subway Line 4.
2004
August 25: Bugok Station is renamed Uiwang Station.
2005
January 20: 8 stations from Byeongjeom to Cheonan are opened as another southward extension.
December 16: The Gyeongwon Line branch from Yongsan Station to Hoegi Station and the Jungang Line from Hoegi Station to Deokso Station open and are renamed to the separate Yongsan-Deokso Line. This service was the predecessor to the current Jungang Line.
December 21: Dongmyo Station is opened.
December 27: Sema and Osan College Stations are opened.
2006
June 30: Jinwi and Jije Stations are opened.
July 1: Garibong Station is renamed to Gasan Digital Complex.
December 15: 8 stations from Soyosan to Uijeongbu Bukbu are opened as a northward extension. A spur line to Gwangmyeong Station is created. Uijeongbu Bukbu Station is renamed to Ganeung.
2007
December 28: Deokgye Station is opened.
2008
December 15: 6 stations from Cheonan to Sinchang are opened as another southward extension.
December 29: Siheung Station is renamed to Geumcheon-gu Office.
2010
January 21: Dangjeong Station is opened.
February 26: Seodongtan Station is opened.
2015
February 3: Gyeongin Line express trains start stopping at Gaebong and Jemulpo stations.
2017
July 6: A new limited express service was launched between Yongsan and Dongincheon stations.
2019
December 30: All Gyeongbu Line express trains start stopping at Geumjeong and Sungkyunkwan University stations and are extended to Cheongnyangni. Gyeongbu Line express trains no longer stop at Gunpo station.
2021
October 30: Tangjeong station opened as an in-fill station between Asan and Baebang.
2023
December 16: Three stations from Soyosan station to Yeoncheon station on the Gyeongwon Line are opened as a northward extension of the line.
Rolling stock
Current
Seoul Metro 1000 series
Rheostat-controlled electric car (rebuilt cars) – since 1974
VVVF inverter-controlled electric car – since 1999 (Restricted to DC/AC neutral areas)
Korail Class 311000
First generation – since 1996 (Currently in process of being retired)
Second generation – since 2003
Third generation – since 2005
Fourth generation – since 2019 (Korail Class 312000)
Korail Class 319000 (for Gwangmyeong Shuttle) – since 2006
Former
Seoul Metro 1000 series
Rheostat-controlled electric car (1st batch) – Since 1974
Korail Class 1000
First generation – 1974-2004 (some non-driving cars lasted until 2014)
Second generation – 1986-2017 (some non-driving cars lasted until 2019)
Third generation – 1994-2020
Depots and facilities
(from north to south)
Majeon signal box between Deokye and Yangju Stations
Chang-dong Depot (shared with Line 4, operated by Seoul Metro)
Seongbuk Depot
Imun Depot
Guro Depot
Siheung Depot (actually after Oido Station on Line 4, also used for heavy maintenance of Line 1 trains owned by Korail, accessed by a crossover located after Geumjeong Station)
Byeongjeom Depot
See also
Subways in South Korea
Seoul Metropolitan Subway
References
External links
Map, station and route finder
UrbanRail.Net
Seoul Metropolitan Subway lines
Railway lines opened in 1974
1500 V DC railway electrification
25 kV AC railway electrification
|
5110325
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B0%D0%B4%20%D0%A5%D0%BE%D1%81%D0%BD%D1%96
|
Соад Хосні
|
Соад Хосні — (6, січня 1943 — 21 червня 2001) — єгипетська актриса, народилася в Каїрі. Була відома як «Попелюшка єгипетського кіно» і одна з найвпливовіших актрис на Близькому Сході та в арабському світі. Стала зіркою наприкінці 1950-х років, знявшись у понад 83 фільмах між 1959 і 1991 роками, а дев'ять фільмів увійшли до списку 100 найкращих фільмів в історії єгипетського кіно. Більшість її фільмів були зняті в 1960-х і 1970-х роках. Востаннє вона з'явилася на екрані 1991 року у фільмі «Пастух і жінки», знятому її колишнім чоловіком Алі Бадраханом.
Кар'єра
У віці трьох років вона почала свою кар'єру, співаючи в популярній єгипетській дитячій телепрограмі «Папа Шаро», яку вів відомий ведучий дитячих шоу Мохаммед Шаабан. Її творчість охоплює широкий спектр жанрів, від легких комедій і романсів до політичної сатири.
Її дебют у кіно відбувся у фільмі «Хасан і Наїма» (1959). Їй приписують ролі у фільмах з найвідомішими єгипетськими кінозірками, такими як Омар Шариф, Салах Зульфікар, Рушді Абаза та Шукрі Сархан. Найвідомішою її роллю стала роль студентки коледжу, яка закохалася у свого професора у фільмі Хасана Ель Імама «Обережно, ЗуЗу» (1972). Серед інших важливих кіноробіт — роль у фільмі Хасана Ель Імама «Гроші та жінки» (1960) навпроти Салаха Зульфікара, з яким вона вдруге знялася у фільмі «Зустріч у вежі» (1962) режисера Езза Ель-Діна Зульфікара. У 1964 році вона знялася разом з Надією Лутфі у фільмі Махмуда Зульфікара «Тільки для чоловіків», де зіграла роль дівчини, яка переодяглася в чоловічий одяг, щоб мати можливість працювати в проєкті з розвідки нафти; фільм став касовим хітом. Хосні знялася у фільмі «Занадто молода для кохання» (1966) разом з Рушді Абазою.
Фільмографія
Кінокар'єра Соад Хосні тривала 32 роки. Вона є іконою єгипетської кіноіндустрії. Вона була акторкою кіно, театру, телебачення та радіо. Знялася у понад 80 фільмах, 1 п'єсі, 1 телевізійному міні-серіалі та кількох радіошоу.
Примітки
|
22602647
|
https://en.wikipedia.org/wiki/FC%20Dynamo%20Kyiv%20in%20European%20football
|
FC Dynamo Kyiv in European football
|
FC Dynamo Kyiv in European football
This is a list of matches of FC Dynamo Kyiv in Europe.
Overall record
Accurate as of 23 November 2021
Legend: GF = Goals For. GA = Goals Against. GD = Goal Difference.
Results
Finals
Lost semi-finals
UEFA Coefficent Rankings
UEFA club coefficient ranking
As of 17 September 2023Source:
UEFA Rankings since 2004
Source:
Football Club Elo ranking
Games record
References
Europe
Ukrainian football clubs in international competitions
Soviet football clubs in international competitions
|
5155101
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%88%D0%B0%20%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%20%E2%80%94%20%D0%9C%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%B5%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D1%94%D1%80
|
Наташа Джонас — Мікаела Майєр
|
Наташа Джонас — Мікаела Майєр
Бій Наташа Джонас — Мікаела Майєр (англ. Natasha Jonas vs Mikaela Mayer) — професійний боксерський поєдинок між володаркою титулу IBF у напівсередній вазі і 1-м номером рейтингу IBF у напівсередній вазі Мікаелою Майєр. Бій відбувся 20 січня 2024 року на в Ліверпулі (метропольне графство Мерсісайд, Велика Британія). Наташа Джонас здобула перемогу розіділеним рішенням (96–95, 93–97, 96–94).
У співголовній події Зак Челлі завоював титули BBBofC British та CBC в другій середній вазі, здолавши одностайним рішенням (116–113, 115–114, 116–112).
Передумови
(14–2–1, 9 KO) зазнала першої поразки в кар'єрі у 2018 році, коли поступилась технічним нокаутом . Далі боксерка провела поєдинок проти за титули IBO та WBC в першій напівсередній вазі, проте той закінчився в нічию. У травні 2021 Джонас провела бій за абсолютне чемпіонство в легкій вазі проти Кеті Тейлор, але поступилась одностайним рішенням (95–96, 94–96, 95–96).
У лютому 2022 року Наташа Джонас провела титульний бій у напівсередній вазі, в якому здобула пояс WBO. У вересні та листопаді вона змогла додати до колекції титули WBC та IBF, здолавши та відповідно. У 2023 Наташа Джонас перейшла до напівсередньої вагової категорії, де у липні здобула титул IBF.
Мікаела Майєр (19–1, 5 KO), бронзова призерка чемпіонату світу 2012 року та учасниця Олімпійських ігор 2016, у жовтні 2022 зазнала першої поразки в кар'єрі, поступившись розділеним рішенням Алісії Баумгарднер в поєдинку за абсолютне чемпіонство в напівлегкій вазі. З того часу американка провела 2 бої, останній з яких, 2 вересня 2023, в андеркарді поєдинку Ліам Сміт — Кріс Юбенк-молодший II, перемогла рішенням за очками.
Час початку
Мейнкард розпочався о 21:00 за київським часом, а головна подія — о 00:15.
Транслятори
Трансляція поєдинку пройшла на потоковому мультимедіа та на телеканалі Sky Sports.
Суддівські записки
Перебіг поєдинку
Стартовий раунд Джонас розпочала краще. Хоча центр рингу захопила Майєр, всі її двійки Наташа успішно контратакувала кросами та лівими прямими. Третій раунд вийшов найбільш конкурентним.
Чемпіонка активніше розпочала четвертий раунд, проте Майєр змогла відповісти, притиснувши суперницю до канатів та почавши наносити велику кількість ударів.
Протягом усього п'ятого раунду Джонас боксувала першим номером, наносивши регулярні удари по корпусу.
Останні раунди пройшли з перевагою претендентки, яка була більш потужною та активною. Її поразка викликала хвилю невдоволень у мережі.
Карта боксерського шоу
Примітки
Посилання
Поєдинок на сайті BoxRec
Боксерські поєдинки
2024 у боксі
2024 у британському спорті
Січень 2024
|
2057950
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%BB%20%28%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%29
|
Донегол (місто)
|
Донегол (місто)
Донегол — (переписне) селище в Ірландії, знаходиться в графстві Донегол (провінція Ольстер).
Клімат
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується морським кліматом. Найтепліший місяць — серпень із середньою температурою 14 °C (57.2 °F). Найхолодніший місяць — лютий, із середньою температурою 5.2 °С (41.4 °F).
Демографія
Населення — 2 339 людей (за даними перепису 2006 року). В 2002 році населення складало 2 453.
Дані перепису 2006 року:
У наведених нижче таблицях сума всіх відповідей (стовпець «сума»), як правило, менше загального населення населеного пункту (стовпець «2006»).
1 — частка відповівших на питання про мову від усього населення.
1 — частка відповівших на питання про мову від усього населення.
Примітки
Посилання
Населені пункти графства Донегол
|
231793
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D0%BA
|
Альбек
|
Альбек — громада в провінції Каринтія, Австрія.
Сусідні громади
Примітки
Посилання
Громади Каринтії
Округ Фельдкірхен
Громади Австрії
|
3255775
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Ектон (Каліфорнія)
|
Ектон (Каліфорнія)
Ектон — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Лос-Анджелес штату Каліфорнія. Населення — 7431 особа (2020).
Географія
Ектон розташований за координатами (34.496259, -118.183891). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 101,73 км², з яких 101,67 км² — суходіл та 0,06 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у домогосподарствах у складі родини. Густота населення становила 75 осіб/км². Було 2814 помешкання (28/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,9 %. Частка іспаномовних становила 18,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,0 % — особи молодші 18 років, 67,0 % — особи у віці 18—64 років, 11,0 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,5 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 100,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 97,7 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 7,6 % осіб, у тому числі 5,2 % дітей у віці до 18 років та 3,4 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 18,1 %, роздрібна торгівля — 12,1 %, будівництво — 10,5 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 10,2 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Каліфорнії
Населені пункти округу Лос-Анджелес (округ)
|
2536690
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/C2CD4B
|
C2CD4B
|
C2CD4B – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 15-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 364 амінокислот, а молекулярна маса — 38 769.
Локалізований у ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 15
Некатегоризовані білки
|
2960878
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%20%D0%91%D1%83%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83
|
Банківська система Бутану
|
Банківська система Бутану — система кредитно-фінансових установ королівства Бутан, основу якої становлять Королівське валютне управління Бутану і Банк Бутану. Також існують різні фонди та страхові компанії, які переважно належать державі. Натепер розвиток банківського сектору лише розгортається.
Характеристика
Формуванню банківської системи було покладено у 1968 року створенням національного комерційного Банку Бутану. 1982 року утворено Королівське валютне управління Бутану, що стало виконувати функції Національного банку. Саме ця установа регуляє банківську та іншу кредитну діяльність в королівстві. Відділення цих двох банків діють в усіх містах Бутану. На 2017 рік діють 47 філій Банку Бутану. Втім в країні тривалий час були відсутні окремі банкомати. Лише у 199 році було відкрито 10 банкоматів Банку Бутану (до 2015 року їх кількість зросла до 60).
Також з середини 1980-х років утворюються кредитно-фінансові установи, страхові компаній та фонди. 1988 року засновано Корпорацію з фінансового розвитку Бутану. Вона допомагає Королівському валютному управлінню з наданням фінансових послуг у сільській місцевості, насамперед це стосується надання кредитів для впровадження нових технологій в аграрному секторі, придбання худоби, вирішенні сезонних завдань. Також через Корпорацію відбувалося кредитування з Азійського банку розвитку. 1991 року Корпорацію з фінансового розвитку Бутану було приватизовано.
Небанківські фінансові установи також були створені в рамках процесу економічної модернізації. У 1975 році засновано Королівську страхову корпорацію Бутану зі штаб-квартирою у м.Пхунчолінг. 1980 року створено Фонд довіри бутану, що має функції кредитної установи. Кошти спрямовуються в промисловий та торговельний розвиток. Водночас самі бутанці мають смогу придбати акції та інвестувати в Фонд довіри, отримуючи дивіденди. 1986 року створено Резервний фонд державних службовців. 1993 року було створена біржу Королівський цінних паперів Бутану (RSEB).
У 1997 році Фонд довіри було перетворено на Національний Банку Бутану. Він став другим комерційним банком країни. В подальшому Druk Holding & Investments (єдиним акціонером є міністерство фінансів Бутану) банк «Druk PNB». До 2018 року утворено Бутанський банк розвитку та «Бхутанський Т-Банк».
Джерела
Worden, Robert L. «Banking and Credit». A Country Study: Bhutan (Andrea Matles Savada, editor). Library of Congress Federal Research Division (September 1991).
Фінанси Бутану
|
3172890
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%8E%D0%B2%27%D1%94%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B8
|
Кюв'єрові органи
|
Кюв'єрові органи, або кюв'єрові трубочки — внутрішній орган у деяких голотурій (представників щитовиднощупальцевих, Aspidochirota ), має вигляд довгих порожніх ниток. Призначення кюв'єрових органів ще не до кінця з'ясовано. У деяких видів кюв'єрові органи можуть викидатися назовні і служать цілям самозахисту.
Кюв'єрові трубочки — унікальний орган, який не зустрічається у інших тварин. Назву цей орган отримав від імені відомого французького натураліста Жоржа Кюв'є (1769—1832), який докладно описав внутрішню будову голкошкірих.
Кюв'єрові органи прикріплюються до основи водних легенів і зазвичай мають вигляд трубочок, стінки яких утворені складеними у вигляді стислої пружини волокнами. Зовні ця спіраль покрита захисним чохлом з тонкої мембрани. Багато голотурій у разі сильного зовнішнього подразнення викидають кюв'єрові органи через анальний отвір. При подразненні голотурії вода з водних легенів нагнітається в кюв'єрові трубочки і вони, пробиваючи стінку клоаки, викидаються назовні. Нитки кювьерових органів, стикаючись з водою, миттєво набухають, подовжуючись і стаючи виключно клейкими. Ця риса може розглядатися як прояв автотомії, або евісцерації — тварина жертвує частиною тіла, щоб врятуватися від хижака, а втрачені органи досить швидко регенеруються.
Викинуті органи приймають вигляд довгих ниток, зазвичай білого кольору, які обволікають ворога, позбавляючи його рухливості (особливо це ефективно проти крабів або хижих черевоногих молюсків). Крім того, вони можуть мати отруйну дію на ворога, оскільки містять досить сильний токсин голотурин, або голотуриїн. Ця отрута небезпечна навіть для людини і в високих концентраціях здатна викликати токсичні ураження очей, що іноді зустрічається у нирців, що здійснюють занурення без окулярів або маски в місцях з високою чисельністю голотурій. У деяких голотурій, наприклад Actinopyga agassizi, голотурин в кюв'єрових органах досягає високої концентрації. Одна унція екстракту з кюв'єрових органів цієї голотурії, розведена в 750 галонах води (27 грамів на 2850 літрів), вбивала рибу за 23 хвилини.
Отруйними властивостями голотурій користувалися в минулому корінні жителі деяких островів Тихого океану для видобутку риби. Так, тубільці Маршаллових островів кидали нутрощі голотурій в дрібні водойми, після чого приголомшена отрутою риба спливала на поверхню. Описано також, що остров'яни накладали клейкі нитки кюв'єрових органів на рани у якості своєрідної пов'язки.
Примітки
Голотурії
|
2470978
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%84
|
Штокельсдорф
|
Штокельсдорф — громада в Німеччині, розташована в землі Шлезвіг-Гольштейн. Входить до складу району Східний Гольштейн.
Площа — 56,7 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Відомі особистості
В поселенні народилась:
Еріка Бем-Фітензе (1923—2017) — американська астроном німецького походження.
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Шлезвіг-Гольштейну
|
3812874
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%B4%D0%BB%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8F
|
Дружина для метрдотеля
|
Дружина для метрдотеля
«Дружина для метрдотеля» — радянський кінофільм режисера Олександра Чечуліна, знятий в 1991 році. Одна з останніх ролей в кіно Юрія Астаф'єва.
Сюжет
Суздаль, період Перебудови. Дашу разом з двома її подругами запрошує посидіти в ресторані багатий іноземець, який потім залишає дівчат одних за столом. У тому ж ресторані розмовляють приятелі, один з них недавно відсидів, вони обговорюють плани майбутньої діяльності (актуальний на той момент рекет). Однак дівчата недовго залишалися на самоті, тому що він (іноземець?) передоручає їх Вадиму. Далі Вадим відвозить їх до себе. Там він укладає дівчат на дивані, а п'яну Дашу відводить в свою кімнату, де вступає з нею в інтимний зв'язок. Так як вона виявляється незайманою, то Вадим наступного ранку пропонує Даші вийти за нього заміж. Після весілля молодята виїжджають до Ленінграда, де Вадим працює метрдотелем.
Після весілля Вадим дарує Даші безліч дорогих подарунків, далі вони відправляються на його іномарці в Крим, де час проходить чудово, поки на Вадима не виходять ті самі рекетири, що стежили за ним з самого початку поїздки. Катуючи його, вони забирають практично всю готівку. Втім, після повернення додому красиве життя триває. Даша нудьгує. Вона поступово привчається до алкоголю (починаючи з престижного тоді баночного пива). А Вадим намагається знайти «дах» в особі кримінального авторитета Дюка (кличка дана за ім'ям герцога Дюка), переговори між ними закінчуються успішно. Однак, тепер справами метрдотеля цікавиться і міліція. Дар'я йде додому до Дюка, який виявляється вихідцем із дворянської родини, чиє майно було конфісковано радянською владою. Вона дуже швидко опиняється в ліжку з ним.
Поки Вадима немає вдома, Дар'я вступає в зв'язок з капітаном міліції Валерієм Нікольським. Метрдотель ж змушений шукати управу на слідчого. Вадим запрошує капітана додому, де передає велику суму грошей. Несподівано з'являються співробітники органів, які заарештовують Валерія на гарячому. Даша йде від чоловіка і їде в Суздаль, де починає надавати іноземцям інтимні послуги.
У ролях
Анастасія Немоляєва — Даша
Наталія Фатєєва — мати Даші
Юлія Яковлєва — епізод
Володимир Басов — Валерій Нікольський
Володимир Єрьомін — Вадим
Юрій Бєляєв — Микола, кримінальний авторитет на прізвисько «Дюк»
Ольга Богданова — епізод
Альберт Пєчніков — епізод
Марина Юрасова — епізод
Георгій Тейх — багатий іноземець
Юрій Астаф'єв — Сивий
Знімальна група
Режисер — Олександр Чечулін
Сценаристи — Олександр Чечулін, Юлія Євдокимова
Оператор — Павло Димидов
Композитор — Давид Голощокін
Художник — Володимир Костін
Посилання
Фільми СРСР 1991
Фільми-драми СРСР
Детективні фільми СРСР
|
2593267
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Зелений Микола Володимирович
|
Зелений Микола Володимирович (27 січня 1946, Нікополь, Барвінківського району, Харківської області) — український письменник, вчитель історії, краєзнавець Барвінківщини. Засновник музею Барвінкового. Дослідник життєпису отамана Івана Барвінка. Автор історично-художнього роману Думи про козака Барвінка.
Життєпис
Закінчив Гусарівську середню школу, історичний факультет Донецького державного університету. Понад тридцяти років працював вчителем і директором Африканівської школи. Краєзнавець харківщини, організатор шкільного туризму та музеїв.
Всю свою діяльність присвячує рідній Барвінківщині. Працює вчителем історії Баркінківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4.
Творчість
Думи про козака Барвінка — Розповідь про засновника міста Барвінкове, козацького полковника Івана Барвінка. Використано великий обсяг історичного матеріалу кінця XVI ст. і по 1668 рік. Події відбуваються в Україні, Польщі, Криму та під час Тридцятилітньої війни 1618—1648 р.р. у Європі. Присутні авторські домисли. Дата видання вересень, 2015
Барвінкове поетичне
Похід Князя Ігоря на половців 1185 року
Посилання
Сторінка книги «Думи про козака Барвінка» на сайті «Книжковий депозитарій»
Українські історики
|
17456242
|
https://en.wikipedia.org/wiki/BYD%20Company
|
BYD Company
|
BYD Company Limited or BYD is a publicly listed Chinese multinational conglomerate manufacturing company headquartered in Shenzhen, Guangdong province, founded by Wang Chuanfu in February 1995. The company has several major subsidiaries: BYD Auto, which produces automobiles including passenger cars and electric buses; BYD Electronics, which produces electronic parts and assembly; and FinDreams, which produces automotive components and electric vehicle batteries.
BYD's largest subsidiary, BYD Auto, was founded in 2003 and currently is the world's largest plug-in electric vehicle manufacturer, and owns three other brands, which are Denza, Yangwang and Fangchengbao. Since 2009, BYD's automotive business has contributed above 50 percent of its revenue, reaching 76 percent in 2022. Through other subsidiaries, BYD also produces rechargeable batteries (mobile phone batteries, electric vehicle batteries and bulk storage), forklifts, solar panels, semiconductors, and rail transit network.
Since 2022, BYD has been the privately owned company with the largest workforce in China, ranking only below several state-owned companies. , BYD employs 703,000 people, of which 102,000 are research and development (R&D) employees.
Name
The "BYD" name is the pinyin initials of the company's Chinese name Biyadi, which itself was created from company's original trademark Yadi Electronics (亚迪电子, named after the Yadi Road in Dapeng New District, where the company was once based) and the character Bi was just conveniently added to give the company an alphabetical advantage in trade shows. The company later created a backronym slogan, "Build Your Dreams".
History
BYD was founded on 10 February 1995 with a focus on rechargeable nickel–cadmium (NiCd) batteries. While working as a vice supervisor at the Beijing Nonferrous Research Institute, BYD's founder, Wang Chuanfu, noticed an opportunity presented by the shift in Japanese companies from NiCd to high-value nickel–metal hydride (NiMH) and lithium-ion (Li-ion) batteries. Having identified this market shift in 1993, he moved to Shenzhen with his cousin Lu Xiangyang and founded Shenzhen BYD Battery Company Limited in 1995 to capitalize on the opportunity. Wang started his business in the back alleys of Buji, a neighbourhood in Shenzhen. Having achieved little success, in 1997 Wang moved his business, also consisting of a battery research institute to Longgang in Shenzhen, where BYD started receiving orders from multinational companies.
BYD grew its business in its early days by implementing a redesigned manufacturing approach by incorporating more manual labour, in contrast of the capital-intensive and highly automated processes in Japan. This manufacturing process, along with in-house production of key machinery, contributed to a substantial reduction in unit costs compared to Japanese competitors. Despite BYD's nominal productivity being ten times less than Japanese companies, the unit cost of a Japanese battery was five or six times higher. As the result of its competitiveness, BYD rapidly ascended to become the world's leading NiCd battery manufacturer by July 2002, accounting for 65 percent of global production. Within seven years, the company secured its position as the second-largest producer of NiMH batteries and the third-largest in Li-ion batteries. By 2012, BYD had captured more than half the world's mobile phone battery market and was the largest Chinese manufacturer (and in the top four globally) of all types of rechargeable batteries.
BYD started producing mobile phone components in the early 2000s. Its electronic business was spun off in 2007 as BYD Electronics.
In September 2008, MidAmerican Energy Holdings, a subsidiary of Warren Buffett's Berkshire Hathaway Inc, invested about US$230 million for a 9.89% share of BYD at HK$8/share. BYD topped the 2010 Bloomberg Businessweek Tech 100 list, a list of large, fast-growing tech companies.
In 2016, BYD unveiled a working monorail prototype marketed as "Skyrail" and announced they will enter the global rail transit market. The first public Skyrail line opened as a long loop line in Yinchuan's flower expo in 2018.
Due to the slowdown of BYD Auto's sales, between 2017 and 2019, BYD saw its net profit has falling sharply for three consecutive years, especially in 2019 when it dropped to CN¥ 1.6 billion. Wang Chuanfu described it as the "darkest moment", since at that time the company had only one goal, which was to survive. However, Wang insisted on investing CN¥ 8.4 billion in research and development. In 2020, BYD received the equivalent of €2.1 billion in Chinese state subsidies.
Automobile industry
In 2002, Wang created a new affiliate to be listed on the Hong Kong Stock Exchange. The initial public offering (IPO) published on 31 July 2002 focused solely on BYD's ambition to become the world's second-largest battery firm, with no mention of venturing into the automobile industry.
In January 2003, Wang made the unexpected decision to acquire Xi'an Qinchuan Auto Company Limited (Qinchuan Auto), despite facing disapproval from the BYD Company's board of directors. At that time, China had 28 car manufacturers, both foreign and local, prompting the government to restrict new entries into the automobile industry unless through the acquisition of an existing player. BYD invested in Qinchuan Auto, aiming to enter the Chinese automobile industry and securing a license for car manufacturing. However, Qinchuan Auto's technology was outdated, and expansion capacity was limited. BYD responded by constructing a new manufacturing plant in the Xi'an Development Zone within the same province, producing conventional petrol-powered cars.
Within two years, its first car, the BYD F3 made a debut with production starting in April 2005. The company produced its first plug-in hybrid vehicle, the BYD F3 DM in 2008, followed by its first production battery electric vehicle, the BYD e6 in 2009. In March 2022, BYD ended the production of pure internal combustion engine vehicles to focus on plug-in electric vehicles.
Currently, the automotive business constitutes the majority of BYD's revenue. In 2022, BYD reported a revenue of around from automotive and related products, a year-on-year increase of 151.78 percent and accounted for 76.57 percent of BYD's total revenue. Additionally, revenue from mobile phone parts, assembly, and other product businesses reached yuan, marking a 14.3 percent year-on-year increase.
Corporate affairs
The company has its corporate headquarters in the Pingshan District, Shenzhen, Guangdong province of China. Its North American headquarters are in Downtown Los Angeles, and BYD has sales offices in various countries.
Subsidiaries and businesses
BYD Auto
BYD Electronics
BYD Electronics Co., Ltd. (比亚迪电子) manufactures handset components and assembles mobile phones for its customers as an OEM or ODM. Created as a subsidiary of BYD in 2002, it issued an IPO on the Hong Kong Stock Exchange in 2007 having been incorporated in Hong Kong on 14 June 2007. The company operated several overseas factories, such as in Cluj, Romania; a Komárom, Hungary, production base that was acquired through the February 2008 purchase of Mirae Hungary Industrial Manufacturer Ltd; and a Chennai, India, base, which was also completed in 2008. In addition, BYD Electronic has production bases in Huizhou, Tianjin, and at Baolong Industrial Park, Longgang District, Shenzhen. In May 2024, it was announced that BYD Electronic International Co. would be added to Hong Kong’s Hang Seng Index.
Since 2020, BYD Electronics became one of the original equipment manufacturer (OEM) of Apple's iPad. It also produces iPads in its factory in Vietnam, which went operational in July 2022. The Vietnamese factory is located at the Phu Ha industrial park in the Phú Thọ province. The first phase of the facility has an annual capacity of 4.32 million tablets and 50 million optical prism products.
In August 2023, BYD has agreed to buy several Chinese factories operated by Jabil, a U.S. manufacturer that supplies major components to Apple.
BYD Semiconductor
BYD Semiconductor Co., Ltd. was established in 2020 as the successor to the BYD IC Design Department that was established in 2002. manufactures and distributes semiconductor products such as integrated circuits, insulated gate bipolar transistor modules, light emitting diodes, single chips, and other products. The company planned to issue an initial public offering (IPO) before cancelling it in November 2022 as the company chose to increase investments in wafer production.
BYD Forklift
BYD Forklift was established in 2009 and headquartered in Zhenjiang, Shaoguan. It develops and produces electric forklifts with an annual production capacity of 30,000 units. The company marketed its forklifts since 2014.
FinDreams
FinDreams is the brand name used by four automotive supplier companies owned by BYD. These companies were announced in March 2020 as spin-offs from BYD. The establishment of FinDreams companies was done to grow sales of components to other automotive companies. The companies include FinDreams Battery, FinDreams Powertrain, FinDreams Technology, FinDreams Vision (cancelled), and FinDreams Precision.
Its Chinese name, 'Fudi' comes from a poem in the Classic of Poetry, which means honesty, trustworthiness, steadfastness and diligence.
FinDreams Battery
FinDreams Battery Co., Ltd. was registered on 5 May 2019 as a successor to BYD Lithium Battery Co. Ltd., which was established in 1998. Its products include consumer batteries, electronic batteries, electric vehicle batteries and energy storage batteries. It specializes in lithium iron phosphate (LFP) batteries, including blade battery. , the company has established 15 major production bases in more than 10 cities across China. The subsidiary also owns Shenzhen BYD Energy Storage Co., Ltd., (previously Shenzhen Pingshan FinDreams Battery Co., Ltd.) that produces energy storage products. It produces the BYD Home Energy System, simplified as BYD HES, an integrated product combining solar panels, battery, inverter, etc. This system generated electricity from solar power, and then stored it. , FinDreams Battery is the world's second largest producer of electric vehicle batteries below CATL.
In early 2022, the company started construction of a joint venture plant with FAW Group called FAW-FinDreams to produce battery packs. BYD held 51 percent of the shares, while FAW held the rest. Located in Changchun, Jilin, the plant was designed with a total capacity of 45 GWh. The first battery pack rolled off the plant in July 2023, and the plant went operational in September 2023.
In June 2023, FinDreams Battery established a joint venture with Huaihai Holding Group, which is best known for electric tricycles and electric scooters, intending to establish the world's largest supplier of sodium-ion batteries. In January 2024, construction of the sodium-ion manufacturing plant was started. The CN¥10 billion (US$1.4 billion) plant will have a 30 GWh annual production capacity.
In February 2024, the company signed an 8-year agreement with American automotive supply company, BorgWarner. FinDreams Battery will supply BorgWarner with blade cells for manufacturing LFP battery packs in Europe, the Americas and several Asia Pacific regions. BorgWarner will also secure an intellectual property license to use FinDreams battery pack design and manufacturing process.
In March 2024, FinDreams Battery became a cell supplier to Tesla's energy storage manufacturing in China which operates at the newly built Shanghai Megafactory. It will start supplying 20 percent of the cells needed to produce Tesla's Megapack starting from the first quarter of 2025.
FinDreams Powertrain
FinDreams Powertrain Co., Ltd. develops and produces engines and powertrain-related parts such as transmissions, axles, electric car platforms and plug-in hybrid systems.
FinDreams Technology
FinDreams Technology Co., Ltd. develops and produces automotive electronics and chassis-related parts that are used in passenger cars, commercial vehicles, and rail transit. It has ten major products such as vehicle thermal management, vehicle wiring harness, smart cockpit, advanced driver-assistance system (ADAS), passive safety, braking system, suspension and exhaust, body control, steering system, and body accessories.
FinDreams Precision
FinDreams Precision Co., Ltd. (previously FinDreams Molding) operates moulding manufacturing and research and development.
Rail transit
SkyRail monorail
BYD constructed monorail systems around the world, including the Guang'an Metro and the Guilin Metro in China, Line 17 in São Paulo and the SkyRail Bahia, both in Brazil. BYD is also part of a consortium that was awarded a pre-development contract to build a monorail from the San Fernando Valley to LAX via the Sepulveda Pass in Los Angeles.
SkyShuttle tram
BYD also offers a rubber-tyred tram product, known as "SkyShuttle". Bishan rubber-tyred tram in Chongqing is operational.
Workforce
In 2021, BYD had 288,000 employees. BYD workforce reached 570,000 employees in 2022, after the company hired 280,000 employees in a single year. At that year, BYD became the privately owned company with the largest workforce in China, and only below several state-owned companies such as China National Petroleum Corporation, State Grid Corporation of China and China Post. By the end of 2023, the company had 703,000 employees, with 133,000 new hires that year. This workforce count is nearly double that of Toyota, which has 475,000 employees.
Research and development
BYD heavily invested in core component development, with a substantial R&D budget and personnel. Founder Securities data reveals that BYD's R&D investment reached in 2021. The company witnessed a 12.9% rise in R&D personnel, totaling 40,382 in 2021. Notably, BYD achieved a 19.7% year-on-year growth in the number of patents, reaching 29,777 in 2020. In 2022, BYD invested billion in R&D, marking a year-on-year surge of 133.44 percent. In 2023, BYD spent on R&D which is 6 percent of its operating income. In 2023, the company recruited 33,000 new R&D personnel, increasing the total number to 102,000. Among these R&D employees, 60% are under the age of 30. Additionally, BYD disclosed in its financial report that the average annual salary for R&D personnel is around .
Manufacturing
Supply chain
BYD is characterized by its vertical supply chain system, originating as a battery company in 1995 before venturing into cars (via BYD Auto) in 2003. At the time, BYD also leverages China's low labor costs, transforming production lines for power batteries from capital-intensive to labor-intensive, ensuring a competitive edge through a robust supply chain system and reduced production costs. Post-entry into the automobile industry, BYD developed the entire automotive industry chain, emphasizing core technology research and development. Proficiency in key components, such as batteries, motors, and electronic control was achieved, marked by a large-scale, fully automated production line for batteries. While BYD's vertical integration bolsters its industrial chain and mitigates challenges such as the global chip shortage, the model poses challenges in adapting swiftly to market changes, influencing the company's gross profit margin.
BYD diversified into research and development of semiconductor by establishing BYD Semiconductor in 2020. Core components, including automotive chips and the DiLink automotive intelligent system, were independently developed. The establishment of FinDreams companies from December 2019 focused on power batteries, automotive lighting, electronics, powertrain, and moulding.
In early 2020, BYD transitioned its the parts and components division into subsidiary companies, collectively known as FinDreams. This shift enabled independent operations, making component supply to other automotive companies easier.
Facilities
BYD has many production bases, including three locations in Shenzhen (one of which is on the self-titled 'BYD Road' in Pingshan District, Shenzhen), as well as sites in Huizhou, Shanxi, and Shanghai.
Auto production bases include an automobile assembly line in Xi'an, a K9 electric bus manufacturing plant in Dalian, a photovoltaic module (solar panel) Bloomberg New Energy Finance Tier 1 manufacturing plant in Beijing, an R&D center and nascent automobile assembly line in Shenzhen, and an R&D center in Shanghai.
US operations can be found in Elk Grove Village, Illinois, and San Francisco, California. BYD also acquired a site for a future North American headquarters in downtown Los Angeles, and has built and operates a manufacturing plant in Lancaster, California, near Los Angeles.
In 2019 a bus plant opened in Newmarket, Ontario to handle orders in Canada. BYD has three factories in Brazil, the first of which opened in 2015 for the production of electric buses. In April 2017, it inaugurated its second plant for photovoltaic modules. In 2020, BYD opened its third manufacturing plant in the country in Manaus, specifically for lithium iron phosphate batteries, for use in electric buses. BYD has two electric bus assembly facilities in Europe in Komarom, Hungary and Beauvais, France. BYD built a new facility in Chongqing, China for producing its blade battery, which are considered to be the safest EV batteries. The first plant of the company in India was opened in Chennai.
Recognition
The company has been recognized for innovation; for example it has developed technologies that allow mobile phone batteries to be made at room temperature rather than in expensive, heated dry rooms. In 2010, BusinessWeek ranked BYD the eighth most innovative company in the world and that same year saw Fast Company ranking BYD as the 16th most innovative. In 2016, BYD won the Zayed Future Energy Prize award for Large Corporations for their development of robust rechargeable batteries. In 2017, PV Magazine awarded BYD the top category of innovation on its newly launched battery storage system that advances progress in three categories: modularity, charging and discharging capacity, and efficiency.
Lawsuits and controversies
In September 2021, BYD appointed Lu Kewen, an online influencer known for spreading antisemitic tropes, as a spokesperson for the company.
On 5 November 2021, a 36-year-old employee was found dead in a rented home. According to his relatives, his sudden death was due to high-intensity overtime work. However, no autopsy was conducted, so the cause of death remains unclear. BYD agreed to pay the deceased employee's family a lump sum of ¥200,000 RMB in compensation.
In the United States
On 27 April 2020, BYD hired attorney Charles Harder and filed a federal civil complaint in U.S. District Court, Southern District of New York, against Vice Media alleging defamation for a story about BYD using forced Uyghur labor in its supply chain which was published on 11 April 2020. BYD's case was dismissed with prejudice in March 2021.
In 2022, the United States Department of Commerce found that BYD had circumvented tariffs on solar panels by routing its operations through Southeast Asian countries. In August 2023, the U.S. Department of Commerce issued final determination on BYD, determining they circumvented tariffs.
The National Defense Authorization Act for Fiscal Year 2024 proposed the prohibition of US defense funding for BYD batteries on security grounds.
Foxconn disputes
In addition to patent litigation Foxconn sued BYD in Hong Kong and Illinois in 2007, alleging BYD poached 50 Foxconn employees and was complicit in the stealing of trade secrets to set up a competing cell phone manufacturing operation. Court proceedings were brought before BYD Electronic was spun off by BYD later in 2007, delaying the public listing on the Hong Kong stock exchange by half a year.
Foxconn also opened proceedings in the district where BYD is headquartered, at the Shenzhen Intermediate People's Court, which referred the case to the Supreme People's Court, which in turn commissioned an appraisal by the Beijing JZSC Intellectual Property Forensic Center into files in BYD's possession which were alleged to belong to Foxconn. Eventually the Shenzhen court made the final judgment: BYD's files contained non-public information originating from Foxconn, which could bring economic benefits to the holders, thereby, BYD was found guilty of infringing Foxconn's trade secrets.
Afterwards, Foxconn withdrew the civil proceedings against BYD in mainland China, and sought criminal prosecution instead. On 20 March 2008, the former executive director and Vice President of BYD was arrested. Then on 24 and 31 March 2008 two former employees of Foxconn were arrested and sentenced to 1 year and 4 months, and 4 years in prison respectively.
BYD issued a counterclaim to Foxconn in Hong Kong court, alleging defamation and bribery of Chinese officials as well as intimidation on Foxconn's part.
References
External links
Companies listed on the Hong Kong Stock Exchange
Companies listed on the Shenzhen Stock Exchange
Companies in the CSI 100 Index
Companies in the FTSE China A50 Index
Vehicle manufacturing companies established in 1995
Chinese companies established in 1995
Electronics companies of China
Auto parts suppliers of China
Civilian-run enterprises of China
Berkshire Hathaway
H shares
Electric vehicle battery manufacturers
Battery manufacturers
Conglomerate companies of China
Multinational companies headquartered in China
Chinese brands
Dual-listed companies
|
949285
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%20%28%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BA%29
|
Дмитро (Григорак)
|
Дмитро (Григорак)
Дмитро Григорак (у світі Богдан Дмитрович Григорак; 1 січня 1956, Станіслав, нині Івано-Франківськ) — єпископ Бучацький Української греко-католицької церкви.
Життєпис
Народився 1 січня 1956 року в м. Станиславові (радянська назва — Станіслав, нині Івано-Франківськ) у сім'ї Дмитра і Марії з роду Припхан. При хрещенні отримав ім'я Богдан.
У 1963—1973 рр. здобував повну середню освіту в м. Івано-Франківську. У 1973—1978 роках навчався в Івано-Франківському інституті нафти і газу (нині національний університет), отримавши диплом інженера-механіка. Працював на різних заводах м. Івано-Франківська інженером-конструктором.
14 жовтня 1989 року офіційно вступив до Чину святого Василія Великого. 7 січня 1990 року відбулись облечини в чернечий одяг у монастирській церкві в м. Золочеві. Отримав чернече ім'я Дмитро. Новіціат проходив у Гошеві і Крехові в 1990—1991 рр.
У 1991—1996 рр. навчався в семінарії отців Василіян, а також закінчив Івано-Франківський теологічно-катехитичний духовний інститут.
Дияконські свячення отримав 21 вересня 1992 року, а священничі — 25 жовтня того ж року (святитель — єпископ Івано-Франківський Софрон (Дмитерко)).
Від 1992 до 1998 року виконував служіння в монастирі й на парафії Христа Царя в м. Івано-Франківську. Виконував обов'язки економа і духівника сестер-мироносиць, був настоятелем монастиря ЧСВВ в с. Погоня Тисменицького району. Започаткував капеланське служіння в Івано-Франківській в'язниці, був духівником молодіжної молитовної групи. Проводив місійну працю на Волині, обслуговував парафії у Володимирі-Волинському, Луцьку та інші. Згодом призначений ігуменом монастиря і парохом храму св. Василія Великого у м. Луцьку. Започаткував будівництво комплексу приміщень монастиря і церкви.
28 липня 2007 року Папа Римський Бенедикт XVI призначив ієромонаха Дмитра Григорака Апостольським адміністратором Бучацької єпархії, яка стала вакантною після призначення єпископа Іринея (Білика) каноніком папської базиліки Санта Марія Маджоре.
23 липня 2011 року папа Бенедикт XVI дав згоду на канонічний вибір Синоду Єпископів Української греко-католицької церкви — призначити о. Дмитра Григорака, Апостольського адміністратора Бучацької єпархії УГКЦ «ad nutum Sanctae Sedis», Єпархом Бучацьким.
Відзнаки
нагрудний знак «Гордість Тернопілля» (2018) — за вагомий особистий внесок у розвиток духовності, утвердження принципів християнської моралі, історичної справедливості в українському суспільстві
Примітки
Посилання
Bishop Dmytro (Bohdan) Hryhorak, O.S.B.M. // The Hierarchy of the Catholic Church (дата доступу 1.01.2016)
Преосвященний Владика Димитрій (Григорак) Єпископ Бучацький
Бучацькі єпископи УГКЦ
Василіяни
Уродженці Івано-Франківська
Релігійні діячі Луцька
Персоналії:Володимир
Випускники Івано-Франківського технічного університету нафти і газу
Випускники Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ
Випускники Люблінського католицького університету
Нагороджені відзнакою «Гордість Тернопілля»
|
10075169
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grafenwiesen
|
Grafenwiesen
|
Grafenwiesen is a municipality in the district of Cham in Bavaria in Germany.
References
Cham (district)
|
1506504
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BC%D0%B0%D1%87%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Обмачівська сільська рада
|
Обмачівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування в Бахмацькому районі Чернігівської області. Адміністративний центр — село Обмачів.
Загальні відомості
Обмачівська сільська рада утворена у 1921 році.
05.02.1965 Указом Президії Верховної Ради Української РСР передано Корінецьку сільраду Роменського району і Обмачівську Борзнянського району до складу Бахмацького району Чернігівської області.
Територія ради: 73,547 км²
Населення ради: 1 157 осіб (станом на 1 січня 2012 року)
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Обмачів
с. Вербівка
с. Осіч
с. Слобідка
Історія
Сільська рада створена у 1921 році.
Нинішня сільська рада є однією з 20-ти сільських рад Бахмацького району і одна з 16, яка складається з більше, ніж з одного населеного пункту.
Склад ради
Рада складається з 16 депутатів та голови.
Голова ради: Кухаренко Віталій Михайлович
Секретар ради: Тараленко Тамара Володимирівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Відомості про сільські, селищні, міські ради
Адміністративний устрій Бахмацького району
|
907749
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D1%96%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%BE%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Доні Браско (фільм)
|
Доні Браско (фільм)
«Донні Браско» (1997) — драма режисера Майка Ньюела, заснована на реальній історії співробітника ФБР , впровадженого до мафіозного угрупування «сім'я Бонанно» в 1970-х роках.
Сюжет
Агент ФБР Джо Пістон (Джонні Депп) під псевдонімом Донні Браско входить в довіру до Бенджаміна «Лівші» Руджейро (Аль Пачіно) — авторитетного члена бруклінського італо-американського злочинного угрупування в Нью-Йорку. «Лівша» допомагає йому увійти в коло злочинців, поручається за нього. Учасник, що поручився за нового члена, відповідає своїм життям, якщо новачок виявиться зрадником. Сам «Лівша» виконує функції «солдата» вже протягом 30 років, що його дуже засмучує. Він не може знайти спільну мову з власним сином, який став наркоманом і вже кілька разів був при смерті від передозування.
Приватне життя Пістона ускладнюється через специфіку його роботи. Дружина все частіше влаштовує скандали, а діти, яких він майже не бачить, ростуть без батька. Пістон з «Лівшею» швидко стають друзями. Він починає розуміти, що більше не грає роль Донні Браско, а стає ним насправді.
У Брукліні до влади приходить Домінік «Санні Чорний» Наполітано, який незадоволений низькими доходами. Керівництво доручає Донні прикрити їх агента в Маямі, що знаходиться на межі провалу. Донні пропонує Санні розгорнути діяльність у Флориді. Під час поліцейської облави на нічний клуб Донні приховує сумку з 300 тис. доларів. Санні починає підозрювати, що в лавах організації діє інформатор. Однак інформатором оголошують іншу людину і вбивають його.
ФБР вирішує припинити операцію. Донні Браско, розуміючи, що в цьому випадку «Лівші» загрожує смерть від рук мафії, готовий запропонувати йому заховані гроші, щоб той зник. Після арешту обох «Лівшу» випускають, і представник ФБР повідомляє Санні «Чорному» і «Лівші», що Донні є їх співробітником. Увечері в квартирі «Лівші» лунає телефонний дзвінок. Його «викликали», а це означає те, що він у найкоротші терміни буде убитий за те, що привів до організації «щура».
За проявлений героїзм Джо Пістон отримує від ФБР медаль і 500 $ премії. Він і його дружина живуть під іншими іменами та охороною ФБР, мафія оголосила про нагороду 500 000 $ за його вбивство.
У ролях
Посилання
Фільми США 1997
Фільми англійською мовою
Фільми-драми США
Кримінальні фільми США
Біографічні фільми США
Гангстерські фільми США
Фільми про ФБР
Фільми, дія яких відбувається в Нью-Йорку
Фільми про мафію
|
7728845
|
https://en.wikipedia.org/wiki/United%20Arab%20Republic%20at%20the%201968%20Summer%20Olympics
|
United Arab Republic at the 1968 Summer Olympics
|
United Arab Republic at the 1968 Summer Olympics
Egypt, as the United Arab Republic, competed at the 1968 Summer Olympics in Mexico City, Mexico. 30 competitors, all men, took part in 18 events in 7 sports.
Boxing
Diving
Fencing
Four fencers, all men, represented Egypt in 1968.
Men's foil
Ahmed El-Hamy El-Husseini
Mohamed Gamil El-Kalyoubi
Moustafa Soheim
Men's team foil
Ahmed El-Hamy El-Husseini, Mohamed Gamil El-Kalyoubi, Moustafa Soheim, Ahmed Zein El-Abidin
Men's épée
Ahmed Zein El-Abidin
Shooting
Two shooters represented Egypt in 1968.
Trap
Mohamed Mehrez
Badir Shoukri
Water polo
Men's Team Competition
Preliminary Round (Group B)
Lost to Yugoslavia (2:13)
Lost to Italy (1:10)
Lost to Greece (6:7)
Lost to Japan (4:7)
Lost to Netherlands (3:6)
Lost to East Germany (2:19)
Tied with Mexico (3:3)
Classification Matches
13th/15th place: Lost to Brazil (3:5) → Fifteenth place
Team Roster
Adel El-Moalem
Alaa El-Shafei
Ashraf Gamil
Galal Touny
Haroun Touny
Hossam El-Baroudi
Khaled El-Kashef
Mohamed El-Bassiouni
Sameh Soliman
Salah Shalaby
Sameh Soliman
Weightlifting
Wrestling
References
External links
Official Olympic Reports
Nations at the 1968 Summer Olympics
1968
1968 in Egyptian sport
|
573458
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shawinigan
|
Shawinigan
|
Shawinigan is a city located on the Saint-Maurice River in the Mauricie area in Quebec, Canada. It had a population of 49,620 as of the 2021 Canadian census.
Shawinigan is also a territory equivalent to a regional county municipality (TE) and census division (CD) of Quebec, coextensive with the city of Shawinigan. Its geographical code is 36. Shawinigan is the seat of the judicial district of Saint-Maurice.
The name Shawinigan has had numerous spellings over time: Chaouinigane, Oshaouinigane, Assaouinigane, Achawénégan, Chawinigame, Shawenigane, Chaouénigane. It may mean "south portage", "portage of beeches", "angular portage", or "summit" or "crest". Before 1958, the city was known as Shawinigan Falls.
Shawinigan is the birthplace of former Prime Minister of Canada Jean Chrétien.
History
In 1651, the Jesuit priest Buteaux was the first European known to have travelled up the Saint-Maurice River to this river's first set of great falls. Afterwards, missionaries going to the Upper Saint-Maurice would rest here. Before Shawinigan Falls was established, the local economy had been largely based on lumber and agriculture.
Boomtown
In the late 1890s, Shawinigan Falls drew the interest of foreign entrepreneurs such as John Joyce and John Edward Aldred of the Shawinigan Water & Power Company (SW&P), and of Hubert Biermans of the Belgo Canadian Pulp & Paper Company because of its particular geographic situation. Its falls had the potential to become a favorable location for the production of hydroelectricity.
In 1899, the SW&P commissioned Montreal engineering firm Pringle and Son to design a grid plan for a new industrial town on the banks of the Saint-Maurice River, providing the ground work for what would become Downtown Shawinigan.
In 1901, the place was incorporated as the Village Municipality of Shawinigan Falls and gained town (ville) status a year later in 1902. The hydro-electric generating station contributed to rapid economic growth and the town achieved several firsts in Canadian history: first production of aluminum (1901), carborundum (1908), cellophane pellets (1932). Shawinigan Falls also became one of the first Canadian cities with electric street lighting.
Urban Growth
For decades, the local pulp and paper, chemical and textile industries created thousands of jobs and stimulated city growth (see Sketch Map of Urban in Shawinigan, 1899-1951).
Urban development steadily increased in Downtown Shawinigan Falls. By 1921, this sector was densely filled with commercial buildings on Fourth and Fifth street, as well as Station Avenue, one-family residences along the Riverside corridor (current-day St-Maurice Drive) and multi-story tenements elsewhere.
The Olmsted Brothers design firm was hired by the city to implement a beautification program. By the late 1920s, Downtown Shawinigan Falls was home to a public market, a fire station, a technical school, several church buildings and two landscaped public parks, including the Saint-Maurice Park.
Many of the opulent uphill homes located in the somewhat secluded areas of Maple Street and Hemlock Avenue were occupied by more affluent people, many of whom happened to belong to the once vibrant English-speaking community, which at times comprised more than 30% of the local population.
As industrial plants began operation eastward and northward, neighbourhoods were established in Uptown Shawinigan Falls. The emergence of these new districts was defined by and intertwined with the parish structure of the Roman Catholic Church. The Saint-Marc neighbourhood, originally known as Village St-Onge, was annexed in 1902, extending the city limits to Dufresne Street. The uptown presence of the Canadian Carborundum and Alcan no. Two plants favoured the foundation the Christ-Roi neighbourhood, which was annexed in 1925 extending the city limits to St Sacrement Boulevard. The land now occupied by the section of town currently known as Shawinigan-Est was annexed in 1932.
Uptown Shawinigan Falls had its own fire station by 1922 and its own landscaped public park and swimming pool by 1940.
Westside near the Shawinigan River, the existence of the pulp and paper Belgo plant attracted enough residents to form a small, yet stable independent urban community called Baie-de-Shawinigan.
Across the Saint-Maurice River, Shawinigan-Sud (then Almaville) maintained home-rule and developed as a residential hub.
Great Depression
Local prosperity was interrupted by the Great Depression in the 1930s. Many plants were forced to temporarily reduce or stop their production, which left many residents jobless. Many families needed public assistance to survive. The City Council enacted a public works program to help families.
The promenade along the Saint-Maurice River was a project to create work during the depression.
World War II
World War II put Shawinigan Falls, and many others cities in Canada, back on the path of economic recovery.
During hostilities, the windows of local power plants were painted black to prevent any possible German aerial attack.
The Shawinigan-based 81st Artillery Battery was called to active duty during World War II. Its members were trained in Ontario and the United Kingdom from 1940 to 1944 and contributed to the Allies' effort in the Normandy Landings in 1944-45, which led to the Liberation of France.
In 1948, a cenotaph, known as Monument des Braves, was erected in downtown Shawinigan Falls at the intersection of Fourth Street and Promenade du Saint-Maurice (then Riverside Street) near the Saint-Maurice River, in honour of soldiers who died during that conflict as well as World War I.
Rise of the working class
By the early 1950s, the industrial growth in Shawinigan Falls was such that the city offered the steadiest employment and the highest wages in Quebec. Due to this advantageous position, Shawinigan Falls became a hot bed for organized labor and bargaining power. The rise of its working class also favoured the presence of numerous independently owned taverns.
Labour unions
As its working class gained economic ground and political leverage, Shawinigan Falls became fertile ground for labour unions. The workers of the Belgo pulp and paper plant went on strike in 1955. In the 1952 provincial election, Shawinigan sent a Liberal member to the legislature. The gesture was largely considered an affront to Premier Maurice Duplessis, who responded by refusing to approve the construction of a new bridge between Shawinigan Falls and Shawinigan-Sud. The new bridge was not built until after the Liberal Party won the 1960 election. It was completed on September 2, 1962.
Taverns
In the 1950s, a number of taverns provided a male-only social environment for industrial workers. They were mostly concentrated in Downtown Shawinigan Falls (Saint-Bernard and Saint-Pierre), as well as in the Saint-Marc neighbourhood, as Shawinigan-Sud remained a dry town until 1961, and included the following venues:
In 1951, the local tavern keepers formed a business association.
In 1981, the provincial government enacted a law that gave women access to most taverns. By 1986, women had already been admitted in most taverns.
While a handful of local taverns evolved into bistros or restaurants, most of them did not survive the industrial decline that characterized the last third of the 20th Century.
Decline
In the 1950s, Shawinigan Falls entered a period of decline that would last for several decades. Technological improvements made industries less dependent on Shawinigan Falls' geographic location. Therefore, many employers would relocate to nearby larger cities or close down.
In 1958, it received city (cité) status, and its name was abbreviated to just Shawinigan.
As a reaction to declining opportunities, many residents, many of whom were English-speakers, left the area. Shawinigan High School is the only remaining English-language school in the city following the closure of St. Patrick's (closed circa 1983). Shawinigan's last English-language newspaper, the Shawinigan Standard, ceased publication at the end of 1970.
In 1963, the provincial government of Jean Lesage nationalized eleven privately owned electricity companies, including SW&P. While benefiting the population in general, the decision may have been damaging to local interests.
Emerging hospitality industry
Traditionally, Shawinigan has been home to a number of hotels and inns, including the following:
In order to offset the decline of the heavy industry, leaders have promoted the expansion of the local hospitality industry. The most notable example of that initiative is the establishment of La Cité de l'Énergie, a theme park based on local industrial history, with a observation tower. Since it opened in 1997, it has attracted thousands of visitors to the area. It currently hosts bus tours and cruises, as well as entertainment shows and interactive exhibits. Since 2012, it is also home to the Museum of Prime Minister Jean Chrétien, a venue similar to those operated by the U.S. presidential library system and which focuses on the gifts received by the former Prime Minister of Canada (1993-2003) during his official duties.
Mergers
In 1998, Shawinigan merged with the Village Municipality of Baie-de-Shawinigan.
On January 1, 2002, Shawinigan amalgamated with much of the Regional County Municipality of Le Centre-de-la-Mauricie. The following municipalities were part of the merger:
Geography
Climate
Shawinigan has a humid continental climate (Köppen Dfb) featuring cold and snowy winters coupled with warm and humid summers. Precipitation is moderate to high year round, resulting in heavy winter snowfall, typical of Eastern Canada.
Demographics
In the 2021 Census of Population conducted by Statistics Canada, Shawinigan had a population of living in of its total private dwellings, a change of from its 2016 population of . With a land area of , it had a population density of in 2021.
Economy
an Alcan aluminum plant: built in 1941 and located at 1100 Boulevard Saint-Sacrement, it took over the production of a 1901 structure which is located near the Saint-Maurice River and is currently managed by La Cité de l'Énergie. It has since shut down in 2015;
the Belgo pulp and paper plant: AbitibiBowater Inc. ceased its production on February 29, 2008;
The Laurentide Paper Company: AbitibiBowater Inc. the last major paper mill still active in Shawinigan, located in the Grand-Mère district.
large hydroelectric complex at Shawinigan Falls: the Shawinigan 2 (1911) and Shawinigan 3 (1948) power plants, established by the Shawinigan Water & Power Company, they have been the property of Hydro-Québec since 1963 and are also located near the Saint-Maurice River.
Arts and culture
The Classique internationale de canots de la Mauricie: a prestigious marathon canoe race, held annually since 1934.
Grand-Mère's Fête nationale du Québec celebration: consisting of a bonfire and a live performance from local musicians, its audience arguably ranks among the largest crowds in the Mauricie area. It takes place at the Parc de la rivière Grand-Mère. The tradition goes back decades ago.
Attractions
The Trou du Diable (Devil's Hole): this mysterious location consists of a swirl in the Saint-Maurice River nearby the falls. Legend has it, the Trou du Diable has no bottom, making it impossible to rescue anyone who falls into it
Parc Saint-Maurice: located in downtown Shawinigan, it was part of the city's original plan.
the 62nd (Shawinigan) Field Artillery Regiment: a Reserve unit of the Canadian Army which was called to active duty during World War II
La Cité de l'Énergie
the Shawinigan Cataractes: the only QMJHL franchise to have stayed in the same city since the league's inception in 1969. They play at the Centre Gervais-Auto
the Shawinigan-Sud Tax Centre
Sports
The Shawinigan Cataractes of the Quebec Maritimes Junior Hockey League play out of the Centre Gervais Auto in Shawinigan. It played host to the 2012 Memorial Cup hockey tournament and won the Championship, defeating the London Knights in the final.
Infrastructure
Transportation
Many of the oldest streets of Shawinigan were numbered, like the streets of Manhattan, New York. Similarly, Avenue Broadway was named after the famous Manhattan thoroughfare.
Several other streets and avenues were named to honour famous people, including:
George-Étienne Cartier
Samuel de Champlain
Dollard des Ormeaux
Peter Julian Eymard
Comte de Frontenac
King George V
Lomer Gouin
Victor Hugo
Pierre Le Moyne d'Iberville
Marshal Joseph Joffre
Pope John XXIII
Curé Labelle
Monsignor Louis-François Laflèche
Sieur de La Salle
Wilfrid Laurier
Calixa Lavallée
Honoré Mercier
Marquis de Montcalm
Pierre Laporte
Cardinal Richelieu
Basile Routhier
Jean Talon
Major General Georges Vanier
Religion
In recent years, the church attendance of Catholics in Shawinigan has been on the decline. As a result, the Roman Catholic Diocese of Trois-Rivières has had difficulties maintaining its churches and merged a number of its parishes. The Catholic churches are:
The current church building for Saint-Pierre was constructed between 1908 and 1937. The structure's stained glass was designed by Italian Canadian artist Guido Nincheri between 1930 and 1961.
Education
There are eight public schools. Seven of them are under the supervision of the Commission scolaire de l'Énergie school board.
Children who meet Charter of the French Language requirements for instruction in English can attend Shawinigan High School. Its campus is located at 1125, rue des Cèdres and is operated by the Central Québec School Board.
Shawinigan is also home of the Séminaire Sainte-Marie, a private institution that provides the secondary curriculum and of the Collège Shawinigan: a CEGEP whose main campus is located at 2263 Avenue du Collège;
Sister cities
Hamilton, Ontario, Canada
Monterrey, Mexico
Notable people
Marcel Pronovost (1930-2015), National Hockey League player from 1950-1970. Mainly known for his 15 year career with the Detroit Red Wings. He was the first coach of the Chicago Cougars (1972-1973) of the World Hockey Association and a coach of the Buffalo Sabres (1977-1979). He was inducted into the Hockey Hall of Fame in 1978.
Peter Blaikie, lawyer
Michaël Bournival, National Hockey League player
Aline Chrétien, wife of Jean Chrétien
Jean Chrétien (1934-N/A), former 20th Prime Minister of Canada from 1993-2003.
Sylvain Cossette, singer
Antoine Dufour, acoustic guitarist
Paul Dumont, founding father of the Quebec Major Junior Hockey League
Louise Forestier, singer and actress
Martin Gélinas, National Hockey League player
Jacques Lacoursière, historian
Carole Laure, actress
Bryan Perro, author, known for the Amos Daragon series
Jacques Plante, National Hockey League player
André Pronovost, National Hockey League player
Camil Samson, leader of the Ralliement créditiste du Québec
Photos
See also
List of regional county municipalities and equivalent territories in Quebec
Mayors of Shawinigan
Saint-Maurice River
La Mauricie National Park
Wapizagonke Lake
Lac-à-la-Tortue, sector of Shawinigan
Grand-Mère, sector of Shawinigan
Île Anselme-Fay
Footnotes
External links
Shawinigan official site
Cities and towns in Quebec
Territories equivalent to a regional county municipality
|
1158677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/8589%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%81
|
8589 Стелларіс
|
8589 Стелларіс (8589 Stellaris) — астероїд головного поясу, відкритий 24 вересня 1960 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,656.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (8501-8600)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1960
Головний пояс астероїдів
|
747522
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sweden%20men%27s%20national%20ice%20hockey%20team
|
Sweden men's national ice hockey team
|
Sweden men's national ice hockey team
The Sweden men's national ice hockey team is governed by the Swedish Ice Hockey Association. It is one of the most successful national ice hockey teams in the world and a member of the so-called "Big Six", the unofficial group of the six strongest men's ice hockey nations, along with Canada, the Czech Republic, Finland, Russia and the United States.
The team's nickname Tre Kronor, meaning "Three Crowns", refers to the emblem on the team jersey, which is found in the lesser national coat of arms of the Kingdom of Sweden. The first time this emblem was used on the national team's jersey was on 12 February 1938, during the World Championships in Prague.
The team has won numerous medals at both the World Championships and the Winter Olympics. In 2006, they became the first team to win both tournaments in the same calendar year, by winning the 2006 Winter Olympics in a thrilling final against Finland by 3–2, and the 2006 World Championships by beating Czech Republic in the final, 4–0. In 2013 the team was the first team to win the World Championships at home since the Soviet Union in 1986. In 2018, the Swedish team won its 11th title at the World Championships. In 2021 Sweden failed to reach the playoffs for the first time after the tournament implemented the playoff system, placing 9th, tying their 1937 team for their worst placement in tournament history.
Tournament record
Olympic Games
Canada Cup
1976 – 4th
1981 – 5th
1984 –
1987 –
1991 – 4th
World Cup
1996 –
2004 – 5th
2016 –
European Championship
1921 –
1922 –
1923 –
1924 –
1932 –
World Championship
1931 – 6th place
1935 – 5th place
1937 – 9th place
1938 – 5th place
1947 –
1949 – 4th place
1950 – 5th place
1951 –
1953 –
1954 –
1955 – 5th place
1957 –
1958 –
1959 – 5th place
1961 – 4th place
1962 –
1963 –
1965 –
1966 – 4th place
1967 –
1969 –
1970 –
1971 –
1972 –
1973 –
1974 –
1975 –
1976 –
1977 –
1978 – 4th place
1979 –
1981 –
1982 – 4th place
1983 – 4th place
1985 – 6th place
1986 –
1987 –
1989 – 4th place
1990 –
1991 –
1992 –
1993 –
1994 –
1995 –
1996 – 5th place
1997 –
1998 –
1999 –
2000 – 7th place
2001 –
2002 –
2003 –
2004 –
2005 – 4th place
2006 –
2007 – 4th place
2008 – 4th place
2009 –
Current roster
Roster for the 2024 IIHF World Championship.
Head coach: Sam Hallam
All-time team record
The following table shows Sweden's all-time international record in official matches (WC, OG, EC), correct as of 14 April 2023.
Teams named in italics are no longer active.
Awards
The team received the Svenska Dagbladet Gold Medal in 1987, shared with Marie-Helene Westin.
Uniform evolution
References
External links
IIHF profile
National Teams of Ice Hockey
National ice hockey teams in Europe
1920 establishments in Sweden
Men's national ice hockey teams
|
1628716
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
|
Тектонічне районування України
|
Тектонічне районування України — тектонічне районування території України, тобто виділення великих елементів земної кори в її межах за геологоструктурними ознаками. Більша частина території України належить до Східно-Європейської платформи; крайні західні і південні райони — до Середземноморського рухливого поясу. Центральною структурою давньої платформи є Український щит.
Опис
Територію України складають осадові, магматичні та метаморфічні породи віком від 3,7 млрд років до сучасних. Вони утворюють структури майже всіх відомих типів: від дорифейського щита (ядра давньої консолідації) до субокеанічної западини, яка й нині активно формується. Більша частина тер. України належить до Східно-Європейської платформи. Крайні західні і південні райони — до Середземноморського рухливого поясу.
Центральною структурою давньої платформи є Український щит, складений в основному метаморфізованими породами архею — нижнього протерозою. Щит розвивався майже протягом 3 млрд років за етапами: 4,6-4,0 млрд.р. тому ймовірно виникла базальтоїдна кора малої потужності. За раннього архею (4-3,5 млрд р. тому) почала формуватися сиалічна протокора, утворився комплекс ґнейсів тоналітового складу («сірих ґнейсів»). Кора була розігріта, мала підвищену проникність і зазнала пластичних деформацій. У пізньому археї (3,5-2,6 млрд.р. тому) внаслідок розтягнення сиалічної протокори виникли зеленокам'яні (середнє Придніпров'я) і чорнокітґранулітові (Побужжя, Приазов'я) пояси з потужним вулканізмом. На завершальній стадії формування вони були стиснуті та метаморфізовані. Наприкінці архею інтенсивна гранітизація зумовила збільшення потужності, зміну складу і фіз. властивостей кори. У ранньому протерозої (2,6-1,7 млрд р. тому) вперше чітко проявилися розломи. Вони виникли в потужній, охолодженій і крихкій корі переважно в місцях підвищеної проникності порід архею. Утворилися перші протогеосинкліналі, або проторифти (Криворізько-Кременчуцька, Оріхово-Павлоградська), і протоплатформи. Розломи поділили Український щит на основні блоки: Волино-Подільський, Білоцерківсько-Одеський, Кіровоградський, Придніпровський та Приазовський). Після наступної ґранітизації наприкінці раннього протерозою (1,7-1,6 млрд.р. тому) виникли субплатформні інтрузії габро, лабрадоритів і ґранітів рапаківі (Коростенський плутон, Корсунь-Новомиргородський плутон), утворилася складна мозаїчно-шарувата структура щита. В цілому його зах. частина відзначається поширенням ґранулітів, підвищеною базальтоїдністю кори та щільністю її нижньої частини, зосередженням глибинних магнітних неоднорідностей — ядер найдавнішої консолідації, зниженим вмістом радіоактивних елементів, переважанням регіональних розломів.
Схили щита є бортами прилеглих западин. Північний схил є півд. бортом Дніпровсько-Донецької западини — похилої структури платформного типу, яка сформувалася починаючи з візейського віку раннього карбону над зах. частиною пізньодевонського рифту тієї ж назви. Його сх. частину виділяють як Донецький прогин. Нижче імовірна наявність вужчого пізньопротерозойського рифтового ґрабена, півн.-зах. частина якого утворює на Українському щиті Овруцьку ґрабен-синкліналь. Дніпровсько-Донецький палеорифт виник в результаті пульсаційного піднімання астеноліту (мантійного діапіру), що розсунув літосферу і поповнив її лужно-базальтоїдною магмою і сформувався внаслідок охолодження астеноліту. В Донецькому прогині за пермського періоду опускання замінилися підняттям, утворилася Донецька складчаста споруда. У півн. і півн.-зах. частинах прогину виникла Бахмутська западина, Кальміус-Торецька западина, Донецько-Орільська сідловина та Старобільська монокліналь, які протягом післяпермського часу продовжували занурюватися. Зах. схил Українського щита становить Волино-Подільську монокліналь (частину Дністровського перикратонного прогину). Її осадовий чохол почав формуватися у рифеї внаслідок диференційованих рухів блоків фундаменту, що супроводжувалися траповим вулканізмом. У той же час на півн. заході утворився Волино-Оршанський прогин (палеорифт). Наступні тектонічні рухи у крайовій частині платформи були результатом активного тектогенезу на прилеглих із заходу геосинклінальних системах: герцинський тектонічний цикл зумовив виникнення Львівського палеозойського прогину, альпійський — накладеної на його зах. частину Львівської крейдової западини. На півн. від них лежить Ковельський виступ і Ратнівський горст давньої платформи.
Вздовж краю Сх.-Європейської платформи простягаються відокремлені від неї тектонічним швом структури Середземноморського рухливого поясу. На захід це Карпатська покривно-складчаста споруда, облямована генетично пов'язаними з нею Передкарпатським прогином та Закарпатським прогином, які утворилися у неогені. Мають місце інтенсивні насуви крейдово-палеогенових флішових і давнішніх товщ на півн. сх. по похилих розломах, в результаті чого утворилася серія покривів (Рахівський, Поркулецький, Чорногірський, Магурський, Дуклянський, Кросненська зона), які перекривають одна одну і суміжні структури Передкарпатського прогину. Вздовж півд. краю Сх.-Європейської платформи структурами рухливого поясу є Добруджа, Придобруджинський прогин, Причорноморська група прогинів, Скіфська плита, Криму гірського складчасто-брилова споруда, Індоло-Кубанський прогин, Чорноморська субокеанічна западина, а також похилі Причорноморська западина та Південно-Українська монокліналь. Скіфська плита консолідувалася в результаті кімерійської складчастості. Після цього тектонічна активність зосередилася у прогинах. Вздовж тектонічного шва з Сх.-Європейською платформою утворилася Причорноморська група прогинів — ланцюг ґрабенів, подекуди з ознаками рифту. Над ними в кінці крейдового та в палеогеновому періоді виникла Причорноморська западина, крила якої перекрили схил Українського щита та Скіфську плиту. В олігоцені-антропогені завдяки орогенічним рухам у суміжних гірських системах активно формувався Індоло-Кубанський прогин. В цей же час прогиналася Чорноморська субокеанічна западина, де ще за палеоцену-еоцену в основі виникли рифтові ґрабени. Рухи були зумовлені підніманням астеноліту, що призвело до зменшення потужності і глибоких змін у складі порід земної кори. Внаслідок цього під Чорним морем відсутній «ґранітний» шар, а піщано-глиниста осадова товща (разом з шаром води) досягає 15-18 км. Вплив астеноліту, що розтікався, поширився на Скіфську плиту, Причорноморську западину і далі на північ, захоплюючи і Південно-Українську монокліналь.
Література
Посилання
Районування
Тектоніка України
Рифти і грабени
|
15738956
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sempesserre
|
Sempesserre
|
Sempesserre (Languedocien: Sempessèrra) is a commune in the Gers department in southwestern France.
Geography
Population
See also
Communes of the Gers department
References
Communes of Gers
|
29500585
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Umyar%20Mavlikhanov
|
Umyar Mavlikhanov
|
Umyar Mavlikhanov (24 September 1937 – 14 July 1999) was a Soviet fencer. He won gold in the team sabre events at the 1964 and 1968 Summer Olympics and a bronze in the individual sabre in 1964.
References
1937 births
1999 deaths
Russian male fencers
Soviet male fencers
Olympic fencers for the Soviet Union
Fencers at the 1960 Summer Olympics
Fencers at the 1964 Summer Olympics
Fencers at the 1968 Summer Olympics
Olympic gold medalists for the Soviet Union
Olympic bronze medalists for the Soviet Union
Olympic medalists in fencing
Martial artists from Moscow
Medalists at the 1964 Summer Olympics
Medalists at the 1968 Summer Olympics
|
7219620
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cecil%20McMaster
|
Cecil McMaster
|
Cecil McMaster
Cecil Charles McMaster (5 June 1895 – 11 September 1981) was a South African athlete, who competed in two consecutive Summer Olympics for his native country, starting in 1920. He won the bronze medal at the 1924 Summer Olympics held in Paris, France in the 10 kilometre walk. He was born in Port Elizabeth.
References
External links
1895 births
1981 deaths
Sportspeople from Gqeberha
Athletes (track and field) at the 1920 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 1924 Summer Olympics
Olympic athletes for South Africa
Olympic bronze medalists for South Africa
South African male racewalkers
Medalists at the 1924 Summer Olympics
Olympic bronze medalists in athletics (track and field)
Cape Colony people
|
2651951
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%87
|
Коларич
|
Коларич — населений пункт у Хорватії, у Карловацькій жупанії у складі громади Войнич.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 195 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Карловацька жупанія
|
3219692
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%92%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%B3%D1%82%D0%BE%D0%BD%29
|
Гаттон (Вашингтон)
|
Гаттон (Вашингтон)
Гаттон — місто в США, в окрузі Адамс штату Вашингтон. Населення — 79 осіб (2020).
Географія
Гаттон розташований за координатами (46.773553, -118.827588). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,97 км², уся площа — суходіл.
Клімат
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала 101 особа в 34 домогосподарствах у складі 24 родин. Густота населення становила 105 осіб/км². Було 40 помешкань (41/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 7,9 %. Частка іспаномовних становила 49,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 30,7 % — особи молодші 18 років, 62,4 % — особи у віці 18—64 років, 6,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 40,5 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 77,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 84,2 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 12,2 % осіб, у тому числі 0,0 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 26 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 46,2 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 15,4 %, оптова торгівля — 11,5 %, публічна адміністрація — 11,5 %.
Примітки
Джерела
Містечка Вашингтону
Населені пункти округу Адамс (Вашингтон)
Населені пункти США, засновані 1890
|
2373162
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B7%D1%82%D1%96%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%B1%D0%BE%D0%BA%D1%81
|
Безтіньовий бокс
|
Безтіньовий бокс (лайткуб, світловий куб, кублайт) — пристрій для якісної безтіньової предметної зйомки і макрозйомки. Конструкція являє собою металевий каркас з білою тканиною.
В найпростішому варіанті використовується одне джерело світла, для найкращого результату 2-4 джерела. Також часто використовується синхронізація фотоспалахів.
Використання безтіньового боксу дозволяє обійтися без софтбоксу, фотопарасоль та інших розсіювачів.
Техніка фотографії
|
565137
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bow%20River
|
Bow River
|
Bow River
The Bow River is a river in Alberta, Canada. It begins within the Canadian Rocky Mountains and winds through the Alberta foothills onto the prairies, where it meets the Oldman River, the two then forming the South Saskatchewan River. These waters ultimately flow through the Nelson River into Hudson Bay. The Bow River runs through the city of Calgary, taking in the Elbow River at the historic site of Fort Calgary near downtown. The Bow River pathway, developed along the river's banks, is considered a part of Calgary's self-image.
First Nations made varied use of the river for sustenance before settlers of European origin arrived, such as using its valleys in the buffalo hunt. The name Bow refers to the reeds that grew along its banks and were used by the First Nations to make bows; the Blackfoot language name for the river is , meaning "river where bow reeds grow".
The river is an important source of water for irrigation and drinking water. Between the years 1910 and 1960, the Bow River and its tributaries were engineered to provide hydroelectric power, primarily for Calgary's use. This significantly altered the river's flow and certain ecosystems.
Course
The river's source is from the Bow Glacier, which is part of the Wapta Icefield. The outflow from this source flows into Bow Lake in the Canadian Rockies. It flows south to the village of Lake Louise then turns east and flows through the town of Banff and through Canmore. The Ghost Lake reservoir is formed upstream from the town of Cochrane. The Bow flows eastward to the city of Calgary; it continues on to form the South Saskatchewan River when the Bow joins with the Oldman River near Grassy Lake in southern Alberta. It reaches the Hudson Bay through the Saskatchewan River, Lake Winnipeg, and Nelson River.
Communities along the Bow include Lake Louise, Banff, Canmore, Cochrane, Calgary, and Arrowwood. The Bow Falls are on the river's course, near Banff.
The Bow River has a total length of and a drainage area of .
History
First Nations
The fur trader James Gaddy and the Hudson's Bay Company explorer David Thompson are traditionally considered to be the first people of European origin to see the Bow River. They camped along the Bow with a group of Piikani during the 1787–88 winter. Before they arrived, First Nations populations had lived in the Bow region for thousands of years. Among them were the Nakoda, Tsuu Tʼina, and the Blackfoot Confederacy, consisting of the Kainai, Piikanai, and Siksika peoples. The Kutenai had migrated westward, possibly in the early eighteenth century, but still occasionally ventured into the Bow region to hunt bison.
First Nations used the river's valleys for the buffalo hunt, in which herds of buffalo were driven over cliffs or into valleys where they could be killed more easily with bows and arrows. Of all the First Nations groups that lived in the Bow River area, only the Nakoda fished the river regularly. While other groups likely caught fish during harder times, they primarily hunted buffalo during the summer season when fishing would have been most plentiful. The river's water naturally attracted game, which the First Nations men also hunted, while women gathered the roots, nuts and berries and processed them for food. The river's game, its local sources for firewood, and its valleys' shelter made the river a common camp location for First Nations during the prairie winters. The danger of crossing the river meant it was a natural boundary for First Nations. The two main fords of the lower Bow River, Blackfoot Crossing and a ford near the Bow's confluence with the Elbow River (where today's central Calgary developed), became important gathering points for First Nations to exchange goods and celebrate festivities. Blackfoot Crossing was used by the Siksika as a winter campsite and is today a part of their reserve.
Fur traders began to move to the Bow River region following Thompson's expedition, but the river was not used extensively in the fur trade. First Nations already weakened by declining buffalo numbers and disease were further devastated by the introduction of the whisky trade. Fort Whoop-Up was established in 1869, and whisky traders were active along the Bow River during the 1870s. To stop these operations, the recently formed North-West Mounted Police (later the RCMP) established Fort Calgary in 1875 at the confluence of the Elbow River and the Bow.
In order to proceed with railway construction through present-day Alberta and an orderly settlement of the Bow region, the government sought to extinguish title of First Nations to specific lands, and negotiated to do so through treaties. With bison numbers declining and white settlers becoming increasingly common in the region, the Nakoda, Tsuu Tʼina, Kainai, Piikanai, and Siksika met with representatives of the Canadian government at Blackfoot Crossing on the Bow River and signed Treaty 7 on 22 September 1877, ceding lands in exchange for defined reserves. From the perspective of the Canadian government, these groups had surrendered all their land privileges outside their reserves. The reserves of the Nakoda, Tsuu Tʼina, and Siksika were established along the Bow River.
Hydroelectric development, 1910–1960
Calgary was growing rapidly after 1900. The city businessmen pressed for dam construction in order to generate cheaper power from hydroelectric sources. William Maxwell Aitken, later with R. B. Bennett, formed Calgary Power Company in 1910. That year, on property purchased from the Nakoda, Calgary Power began constructing Alberta's first major hydroelectric plant, Horseshoe Dam.
Calgary Power had problems before this dam was completed in 1911. The Bow River originates from a northern mountain, and its flow varies considerably depending upon the amount and location of winter snowfalls. A comprehensive study of the Bow's flow measurements had not been conducted. In its operations, Calgary Power relied upon estimates of the river's minimum flow during winter conditions. Thus, despite the amount of energy the company had contracted, it could not reliably fulfill these obligations during winters. With capital already invested in Horseshoe, Calgary Power opened another hydroelectric plant and reservoir two years later at Kananaskis Falls just upstream from Horseshoe Falls. A storage reservoir was also created within Banff National Park in 1912 at Lake Minnewanka. Despite this additional reservoir and both plants, Calgary Power still struggled to fulfill its power contracts during winter months. In the 1920s, the company began planning new projects to control the Bow River.
The Bow River's hydroelectric development both conforms to and contrasts with elements of conservationist ideology in the United States during this era. This ideology espoused that rational and planned resource development guided by technicians should benefit the greatest number of people possible. In this light, rivers could be seen as a series of interdependent parts, and engineering all of them could give technicians control over the system as a whole for the benefit of society.
In this process, Calgary Power ultimately fulfilled conservationist ideology as it increasingly brought the Bow River's interdependent sectors, and thus it as a whole, under control, while failing to embody conservationist ideals of rationally developing the Bow initially. Also in line with conservationism, bureaucrats allowing the construction of the Minnewanka reservoir espoused that the nation's development as a whole superseded the need to protect a small part of Banff National Park's nature.
Calgary Power's ad hoc hydroelectric development of the Bow continued. Ghost Dam was built in 1929; a major development on the Bow's tributary, Spray River, was completed in 1951; and, at the behest of the provincial government, Bearspaw Dam was built in 1954 just west of Calgary to control flooding (the dam included a generating station) and 1955 saw the development of two reservoirs on the Kananaskis River in what is now Peter Lougheed Provincial Park World War II's industrial demand increased pressure on the river: another hydroelectric development was built within Banff National Park, this time on the Cascade River, a tributary of the Bow.
Between 1910 and 1960, the Bow River was radically changed as it was systematically engineered to control its water flow and provide hydroelectric power. The seasonal summer flooding in Calgary was an issue of the past. Water was held by reservoirs during spring and summer, permitting steady power generation during fall and winter. Comparing 1924–33 to 1954–63, the Bow River's January flow had approximately doubled 30 years later. Parts of the river, such as that preceding Ghost Dam, had practically turned into lakes. These developments had ecological effects, too. For example, reservoirs allowed certain fish species, such as the brown trout, to outcompete others, while other species virtually disappeared.
Environmentalism
By the 1950s, the Bow River's south bank in Calgary was a generally derelict commercial zone. The Calgary Local Council of Women was the most vocal advocate for turning this area into a park system as a part of a broader campaign for improved public and social services. Calgary City Council agreed to the idea in 1955, but by 1959 little progress had been made to fund the project. To accommodate increasing traffic flow through the growing city, the Canadian Pacific Railway and the city began negotiating a CPR reroute that would follow the south bank of the Bow River, turning it into a parkway and the CPR's rail mainline. Among the plan's critics was the Local Council of Women, reminding the city of its 1955 promise for a river park. After negotiations between the CPR and Calgary ended in failure in 1964, urban elites, such as golf clubs, increasingly endorsed the Local Council of Women's idea for a riverfront park system.
Park advocates defined the Bow River within Calgary as the city's nature: it was something to be protected for and enjoyed by the public. However, as progress was made in the parks' creation, this "environmental" view of the Bow's nature proved selective. For example, trees were not to be cut down, but landscaping to accommodate cyclists was endorsed. In short, the river was valued above all when it suited human goals. Calgary eventually developed an extensive plan for the Bow River's park system, and it is considered an important element of Calgary's self-image today.
The grassroots advocacy done by the Local Council of Women denotes emerging environmental sensibilities that are representative of larger trends occurring in North America during this period. Samuel Hays associated such movements with the emergence of an advanced consumer society. Unlike the pre-World War II elitist ideology of conservationist production, this emergent approach in North America was of grassroots consumers democratically engaging in environmental issues, and there was often tension between the public and managers of the environment.
After an Alberta Environment official discovered a toxic "blob" in the Bow in October 1989, human needs again were given priority. Originating from an abandoned wood-preserving plant on the Bow River's bank, the "blob" in the river had released a carcinogenic plume that stretched more than downstream. Its discovery caused alarm in the media and amongst those living along the Bow River (two years earlier, 70 percent of Calgarians reported using the Bow recreationally).
As a result, Alberta's premier, Ralph Klein, established the Bow River Water Quality Council as a provincial advisory body. The council was to promote awareness of the river's water quality and try to improve it through fact-finding and aiding inter-institutional coordination. It was composed of representatives from diverse interests such as First Nations, agriculture, and municipalities. Recreational groups represented on the council, such as Ducks Unlimited and Bow Waters Canoe Club, expressed concern for the river's environment. Their attitudes were not strictly human-centric, but, like those favoring a park system in Calgary, they defined the Bow River's environment as something worth preserving for human use.
Greater changes in attitude toward the river were manifest in the Bow River Water Quality Council's reports over time. By 1994, the reports emphasized the importance of the Bow's ecological balance as a whole for maintaining its water quality and quantity. In the mid-1990s, the upper Bow River began being treated explicitly biocentrically. This was part of the larger pursuit of treating Banff National Park's ecosystems as something intrinsically valuable: maintaining these ecosystems was now prioritized over human enjoyment of the parks.
2013 floods
In June 2013, southern Alberta had such heavy rainfall that catastrophic flooding occurred throughout much of the southern half of the province along the Bow, Elbow, Highwood and Oldman rivers and tributaries. A dozen municipalities declared local states of emergency on June 20 as water levels rose, and numerous communities were placed under evacuation orders.
Banff
Designation as a national park
In 1887 the Canadian parliament, under the urging of the Canadian Pacific Railway vice-president, William Van Horne, and the federal land agent, William Pearce, created Rocky Mountains Park, later renamed Banff National Park. Originally , it was Canada's first national park and included part of the Bow River. Eventually the park grew to include the Bow Glacier, an outflow of the Wapta Icefield and the source of the Bow River.
The designation of the national park marked a turning point in the public's perception of the Bow River. The river began to be appreciated for its aesthetic value in addition to its industrial and agricultural uses. Officials of the Canadian Pacific Railway, the company who led the development of Banff, realized this element. When work began on a new luxury hotel in Banff in 1886–87, Van Horne personally redesigned and reoriented the plans so that the guests of the hotel would be able to see the vista of the Bow River. Many early postcards from Banff, as well as some current ones, prominently featured the Bow River.
Sustainability as a national park
From the 1920s forward, the National Parks of Canada began to focus on the economic benefits of accessible, mass marketable tourism. Changes included new highways and the creation of storage reservoirs for the water needed to sustain the burgeoning community. The Bow River was now seen both for its aesthetic qualities and for new utilitarian aspects.
By the 1950s Banff's raw sewage began to be discharged into the Bow River. Because of the self-purification powers of the cold, braided water, however, the Bow was incredibly effective as a natural sewage-treatment facility. Tourists and residents were often unaware of the transformation of the Bow River into a sewage system.
As Banff continued to grow, the river continued to digest the increased volume of sewage. This practice, however, began to touch an ideological nerve among the tourists and residents of Banff. Pouring raw sewage into one of the main attractions of the park polluted both the river and, more importantly, the image of Banff. There was also fear that continued reliance on the Bow as a natural sewer would either cap the development of Banff or eventually have great risk to public health. By the 1960s, the town built a modern sewage facility and stopped releasing untreated waters into the Bow. The river's aesthetic qualities had increasing priority in terms of effects of development within the borders of a National Park.
Irrigation and development
The Bow river contains seven dams and weirs on its main stream and ten other dams on its tributaries. In response to the 2013 Alberta floods a new reservoir storage is being proposed on the river. Three options are being considered including a new dam near Morley, an expanded Ghost Dam or a new dam near Glenbow.
The Bow River supplies the water for three irrigation districts in southern Alberta: the Eastern, Western, and Bow River irrigation districts.
Eastern Irrigation District
The Eastern Irrigation District (EID), headquartered in Brooks, Alberta, was originally part of land that the federal government granted to the Canadian Pacific Railway in lieu of a portion of the payment for the construction of the railway. In 1929 the CPR split the property into two parts and divested itself of both sections. In 1935 a delegation of irrigation farmers took control of the eastern section and established the EID.
The EID, diverting its water at the Bassano and Newell dams, is the largest private land owner in Alberta. Recently the EID began promoting the recreational possibilities that have developed alongside the district's irrigation development. The EID currently owns and operates the Rolling Hills Reservoir Campground. In 1951, the Province of Alberta also established Kinbrook Island Provincial Park on the eastern bank of the Newell reservoir, which has been stocked with native species of fish.
Western Irrigation District
The Western Irrigation District (WID), headquartered in Strathmore, Alberta, was the second half of the land divested by the CPR. The WID was established in 1944.
The water of the WID, diverted at the Calgary Weir, is instrumental to southern Alberta agriculture and, unlike the other two districts, supports the urban needs city of Calgary. It is able to supply both agricultural and urban needs since the WID has higher levels of rainfall than the other two districts, and it receives much of Calgary's storm water.
Bow River Irrigation District
The Bow River Irrigation District (BRID), headquartered in Vauxhall, Alberta, was created in 1968, making it the most recent district to be supplied by the Bow. The BRID diverts the Bow at the Carseland weir and also uses the McGregor, Travers, and Little Bow dams. Each has a reservoir that is also used for recreational purposes.
In March 2012, the citizens of the BRID voted in favour of expanding the area of the district by . An expansion of passed in 2004 as well. This means that, for the second time in eight years, the BRID will increase its demand on the Bow River by roughly 10 percent.
Irrigation today
Of the 45 crops that are grown in the Bow River basin, only 10 could be produced without irrigation.
Because of the dependence of the region on Bow River irrigation water, in the early 21st century all three irrigation districts began to make major changes in order to continue to serve their large mandated areas. In 2006, as a part of the "Water for Life Initiative", the Alberta government placed a moratorium on any new licenses for water use from the Bow, Oldman, and South Saskatchewan River basins. The government also requested that the three irrigation districts increase their efficiency by 30 percent. The irrigation districts are improving their irrigation system by changing most canals to pipelines in order to decrease contamination, spillage, and loss of water to evaporation. A drawback of this change is that trees must be cleared in order to prevent roots from damaging the pipeline, changing the habitat.
in 1987 the EID in association with the Alberta Fish and Wildlife Division and Ducks Unlimited Canada established a partnership to create additional wildlife habitat within the Eastern Irrigation District's boundaries. This demonstrated the EID's goal of encouraging wildlife in order to contribute to the growth of its tourist sector. Hunting and fishing are now promoted on the EID's website.
Recreation
The Bow River provides habitat for wildlife and many opportunities for recreation such as fishing and boating. Both fly fishermen and spinner fishermen share the river in all four seasons of the year. Serious anglers from all over the world visit the Bow River for its thriving population of brown trout and rainbow trout. The Bow River holds a resident population of rainbow and brown trout that has one of the best growth rates to be found on any river system in the world today. A trout that is 4 to 5 years old will be around long, and the Bow River holds many fish that are this size or larger. Mainly the river is fished south of the city of Calgary, past where the water treatment sites dump into the river. The volume of nutrients and number of fish are higher there.
Outdoor adventurers use primarily three types of boats to enjoy the river, the inflatable boat, the Jon boat and the canoe. There are several spots located on the river to launch watercraft, including Graves Landing, Highway 22X Bridge, Policeman's Flats and McKinnon Flats.
The Bow River pathway, is developed on both banks of the river throughout the city of Calgary and is used for cycling, hiking, jogging, as well as rollerblading and skateboarding. Along the Bow River pathway, many people partake in canoeing, kayaking, rafting, paddle boarding, and other activities on the water. Dog owners and families often use the river banks and beaches for outdoor recreation.
Recreation and industrial development
The recreation and tourism sector of the Bow developed closely alongside the river's water irrigation projects. Projects such as the McGregor, Chestermere, and Ghost dams were originally built for either agricultural or electrical purposes but are also important for the recreational facilities they offer. Since their construction, the dams along the Bow River have played a central role in the development of the adjacent communities.
Two key examples that demonstrate the connection of recreation and tourism with irrigation are the Chestermere and Basano dams. Following the construction of the Chestermere Dam in 1907, housing developments began to occur around the neighbouring lake and in 1992, because of these developments, Chestermere was declared a town. Similarity, after a three-year refurbishing project ending in 1987, the town of Bassano, about northeast of the dam, began advertising the Bassano dam as a tourist attraction for the town. At this point the Bassano dam now also started offering group tours, fishing and picnic areas, and a scenic viewpoint.
Communities have also recently begun to appear around Ghost Dam as well.
Calgary's weir project (Harvie Passage)
In 1904 the Bow River Weir was constructed close to Calgary's downtown core in order to divert water into the Western Irrigation District. Since its construction a side effect of the weir had been that it created a circulating wave, with a lethal and powerful undertow, immediately downstream of it. Because rafting, canoeing, and kayaking down the Bow River are such popular summer activities, there had been many fatalities. Furthermore, because fish were not able to pass through the structure, they too became trapped in the circulating wave and a dense, unnatural concentration of pelicans congregated immediately following the weir.
In order to combat the circulating wave and undertow, in August 2007 the Province of Alberta through the Alberta Lottery fund, in conjunction with the Calgary Foundation and the City of Calgary, began construction of the Bow River Weir paddle around, named the Harvie Passage. The passage allowed for the wave to be dispersed over a set of several smaller rapids while still supplying water to its irrigation district. Altogether, the paddle around cost $18 million and was completed in the spring of 2012.
In June 2013, just a year after the project was completed, Calgary was hit with an epic 100 year flood, and all of the Harvie Passage work was destroyed. After that flood, the passage was closed to the public and a safety boom ahead of the rapids was re-installed. It was estimated that rebuilding the Harvie Passage to the original intent of the project (completed in 2012) would cost $23.4 million.
By 2021, construction on the Harvie Passage was complete. The passage was redesigned to withstand a flood similar to the one that damaged the previous structures.
Ecology
An invasive species known as Didymosphenia geminata, a type of algae commonly called "rock snot", is threatening the stocked exotic invasive brown trout stocks.
Tributaries
Banff National Park
Mosquito Creek
Noseeum Creek
Missing Lake
Pipestone River
Molar Creek, Little Pipestone Creek
Paradise Creek
Corral Creek
Moraine Creek
Baker Creek
Wildflower Creek
Taylor Creek
Silverton Creek
Altrude Creek
Johnston Creek
Redearth Creek
Pharaoh Creek
Wolverine Creek
Ranger Creek
Healy Creek
Brewster Creek, Howard Douglas Creek, Fatigue Creek
Sundance Creek
Forty Mile Creek
Spray River
Cascade River
Carrot Creek
Foothills and plains
Policeman Creek
Cougar Creek
Three Sisters Creek
Stewart Creek
Wind Creek
Pigeon Creek
Grotto Creek
Exshaw Creek
Heart Creek
Jura Creek
Kananaskis River
Joshua Creek
Chiniki Creek
Jacob Creek
Ghost River
Spencer Creek
Beaupre Creek
Grand Valley Creek
McClennan Creek
Horse Creek
Jumpingpound Creek
Towers Creek, Pile of Bones Creek, Park Creek
Bighill Creek
Elbow River
Nose Creek
West Nose Creek
W.I.D. Canal
Pine Creek
Highwood River
Arrowwood Creek
Crowfoot River
Matzhiwin Creek
Many lakes, glacial and artificial are found in the Bow Valley: Bow Lake, Hector Lake, Vermilion Lakes, Gap Lake, Lac des Arcs, and Ghost Lake on the upper course, and a few man-made reservoirs along the lower course.
Further reading
Christopher Armstrong, Matthew Evenden, and H.V. Nelles. The River Returns: An Environmental History of the Bow (Toronto: McGill-Queen's University Press, 2009)
Gallery
See also
List of rivers of Alberta
References
Further reading
External links
Bow River Basin Council
Rivers of Alberta
Banff National Park
Rivers of the Canadian Rockies
Tributaries of Hudson Bay
|
2762154
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%A0%D1%96%D0%BC%D0%B0%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B0%20%D0%A1%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B0%29
|
Красково (округ Рімавска Собота)
|
Красково (округ Рімавска Собота)
Красково — село, громада в окрузі Рімавска Собота, Банськобистрицький край, Словаччина. Кадастрова площа громади — 7,16 км². Населення — 133 особи (за оцінкою на 31 грудня 2017 р.).
Знаходиться за ~15 км на північ від адмінцентра округу міста Рімавска Собота.
Перша згадка 1334 року.
Географія
Транспорт
Автошляхи 2777, 2779 (Cesty III. triedy).
Пам'ятки
Примітки
Посилання
засновані в Європі 1334
|
4862642
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Сеньково (Борковська волость)
|
Сеньково (Борковська волость)
Сеньково — присілок в Великолуцькому районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Пореченська волость.
Історія
Від 2014 року входить до складу муніципального утворення Пореченська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Великолуцького району
|
47151052
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Un%20moment%20d%27%C3%A9garement
|
Un moment d'égarement
|
Un moment d'égarement may refer to:
Un moment d'égarement (1977 film), directed by Claude Berri
Un moment d'égarement (2015 film), directed by Jean-François Richet
|
4121220
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D1%96%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%85%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%9A%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Фрідріх фон Крібель
|
Фрідріх фон Крібель
Фрідріх Крібель, з 5 травня 1915 року — Ріттер фон Крібель (14 жовтня 1879, Новий Ульм — 3 грудня 1964, Ашау-ім-Кімгау) — німецький офіцер, генерал-майор вермахту. Кавалер лицарського хреста Військового ордена Максиміліана Йозефа.
Біографія
9 липня 1897 року вступив в Баварську армію. Учасник Першої світової війни. 9 квітня 1920 року звільнений у відставку, в тому ж році став цивільним співробітником Імперського військового міністерства, в 1926 році — рейхсверу. З 1 жовтня 1933 року — офіцер ландверу (з 5 березня 1935 року — служби комплектування) в командуванні 7-го військового округу. З 3 листопада 1938 року — в штабі інспекції поповнення Мюнхена. З 9 жовтня 1939 року — начальник штабу поповнення 8-го армійського корпусу. 1 лютого 1941 року відновлений на дійсній службі. 4 жовтня 1941 року відправлений в резерв фюрера. 31 грудня 1942 року звільнений у відставку.
Звання
Фенріх (9 липня 1897)
Лейтенант (10 березня 1899)
Оберлейтенант (26 жовтня 1909)
Гауптман (1 жовтня 1913)
Майор (29 червня 1917)
Оберстлейтенант у відставці (16 січня 1934)
Оберст у відставці (15 травня 1934)
Оберст служби комплектування (5 березня 1935)
Генерал-майор (1 лютого 1940)
Нагороди
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Військовий орден Максиміліана Йозефа, лицарський хрест (5 березня 1915)
Почесний хрест ветерана війни з мечами
Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го, 2-го і 1-го класу (12 років)
Див. також
Карл Крібель — батько.
Герман Крібель — старший брат.
Карл Крібель — молодший брат.
Райнер Крібель — племінник.
Посилання
Біографічні дані.
Уродженці Баварії
Померли в Баварії
Німецькі військовики Першої світової війни
Учасники Другої світової війни з Німеччини
|
3149242
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%8F%D1%82%D1%8C%20%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%86%D1%96%D0%B2
|
П'ять пальців
|
П'ять пальців — оглядовий майданчик на північному боці гори Дахштайн у Верхній Австрії. Отримав свою назву завдяки подібним до п'яти пальців консольним виступам, що нависають над прірвою.
Регіон Гальштатт / Дахштайн-Зальцкаммергут є надзвичайним прикладом природного ландшафту унікальної краси і наукового значення, за що увійшов до об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. «П'ять пальців», розташований на висоті 2108 над рівнем моря над Гальштаттським озером, пропонує панораму цього унікального ландшафту. До оглядового майданчика можна дістатися за 20 хвилин пішки від станції гірської канатної дороги Кріппенштайн, поблизу міста Обертраун.
Офіційне відкриття платформи відбулося у жовтні 2006 року. Вона створена за проєктом австрійського архітектора Дітера Вальманна, якому належить авторство цілої низки відомих оглядових платформ: AlpspiX, Корал в тірольському Парку динозаврів, Скайвок греблі Кельбрейн (Каринтія) тощо.
Довжина «пальців» становить 4 метри, ширина — 1 м, глибина до схилу гори становить близько 400 метрів. Кожен з пальців має власні особливості.
Перший (зліва направо) «палець» обладнаний рамою в бароковому стилі, призначеною для створення відвідувачами «обрамлених» сувенірних фотографій краєвиду та портретів на його тлі.
Другий «палець» має скляну підлогу, через яку туристи мають можливість дивитися прямо в безодню.
Третій, коротший за інші, «палець» символізує необмежену свободу гір. Він обладнаний трампліном, доступ до якого закрито.
Четвертий «палець» має отвір в підлозі з краєвидом на прірву.
На п'ятому «пальці» встановлений телескоп з вільним доступом.
Оглядовий майданчик має електричне освітлення, тому ввечері його можна побачити з міст Гальштатт та Обертраун.
Примітки
Посилання
Краєвид 360°. Гальштаттське озеро та «П'ять пальців»
Споруди, збудовані 2006
Туризм в Австрії
Атракціони
|
66222706
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Plumci
|
Plumci
|
Plumci is a village in the municipality of Rožaje, Montenegro.
Demographics
According to the 2011 census, its population was 166.
References
Populated places in Rožaje Municipality
Albanian communities in Montenegro
|
1968591
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%A1%D1%83%D0%B4%D0%B0%D0%BA%29
|
Веселівська сільська рада (Судак)
|
Веселівська сільська рада (Судак)
Веселівська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у складі Судацької міської ради Автономної Республіки Крим. Адміністративний центр — село Веселе.
Загальні відомості
Населення ради: 1 596 осіб (станом на 2001 рік)
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Веселе
Склад ради
Рада складалася з 16 депутатів та голови.
Голова ради: Ємцев Дмитро Дмитрович
Секретар ради: Синицька Ірина Павлівна
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними сайту Верховної Ради України
Депутати
За результатами місцевих виборів 2010 року депутатами ради стали:
За суб'єктами висування
За округами
Примітки та джерела
Сільські ради Криму
|
2778673
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%B6%D0%B0%D0%BD%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D1%96%29
|
Сейджан (Марказі)
|
Сейджан (Марказі)
Сейджан — село в Ірані, у дегестані Хосров-Бейк, у бахші Міладжерд, шахрестані Коміджан остану Марказі. За даними перепису 2006 року, його населення становило 208 осіб, що проживали у складі 56 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 11,19°C, середня максимальна – 30,14°C, а середня мінімальна – -10,98°C. Середня річна кількість опадів – 284 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Коміджан
|
18312443
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Occupation%20of%20Mongolia
|
Occupation of Mongolia
|
Occupation of Mongolia
The occupation of Outer Mongolia by the Beiyang government of the Republic of China after the revocation of Outer Mongolian autonomy began in October 1919 and lasted until 18 March 1921, when Chinese troops in Urga were routed by Baron Roman von Ungern-Sternberg's White Russian (Buryats, Russians etc.) and Mongolian forces. These, in turn, were defeated by the Red Army and its Mongolian allies by June 1921.
Although the Beiyang government abolished the autonomy of the Bogd Khanate in Outer Mongolia and then expanded its occupation to include Uryankhay Krai (Tuva), it was unable to consolidate its rule over both regions.
Background
In December 1911 during the Xinhai Revolution, Outer Mongolia declared independence from the Qing dynasty in the Mongolian Revolution of 1911. Mongolia became a de facto absolute theocratic monarchy led by the Bogd Khan. However, the newly established Republic of China claimed inheritance of all territories held by the Qing dynasty and considered Outer Mongolia as part of its territory. This claim was provided for in the Imperial Edict of the Abdication of the Qing Emperor signed by the Empress Dowager Longyu on behalf of the six-year-old Xuantong Emperor: "[...] the continued territorial integrity of the lands of the five races, Manchu, Han, Mongol, Hui, and Tibetan into one great Republic of China" ([...] ). The Provisional Constitution of the Republic of China adopted in 1912 specifically established frontier regions of the new republic, including Outer Mongolia, as integral parts of the state.
In the 1915 tripartite Kyakhta Agreement, the Russian Empire (which had strategic interests in Mongolian independence but did not want to completely alienate China), the Republic of China and the Bogd Khanate of Mongolia agreed that Outer Mongolia was autonomous under Chinese suzerainty. However, in the following years Russian influence in Asia waned due to the First World War and, later, the October Revolution. Since 1918, Outer Mongolia was threatened by the Russian Civil War, and in summer 1918 asked for Chinese military assistance, which led to the deployment of a small force to Urga. Grigory Semyonov led the Buryats and Inner Mongols in spearheading a plan to create a pan-Mongol state. Meanwhile, some Mongol aristocrats had become more and more dissatisfied with their marginalization at the hands of the theocratic Lamaist government, and, also provoked by the threat of the Outer Mongolia's independence from the pan-Mongolist movement of Grigory Semyonov in Siberia, were ready to accept Chinese rule by 1919. According to an Associated Press dispatch, some Mongol chieftains signed a petition asking China to retake administration of Mongolia and end Outer Mongolia's autonomy. Since they opposed the Bogd Khan and his clerics, Mongol nobles agreed to abolish Mongol autonomy and reunite with China under an agreement with 63 stipulations signed with Chen Yi in August–September 1919. The pan-Mongolist initiative of Grigory Semyonov led by Buryats and Inner Mongols was rejected by the Khalkha Mongol nobles of Urga, so the Khalkha nobles instead assured the Chinese under Chen Yi that they were against it. The prospect of ending Mongol autonomy and having Chinese troops stationed in Niialel Khuree, Altanbulag, Uliyasutai, and Khovd was permitted by the Mongolian government in response to the Japanese-backed Buryatia pan-Mongol movement.
An ally of the Chinese government, the Qinghai-born Monguor Gelugpa Buddhist Lama leader Sixth Janggiya Khutughtu was against the autonomy of Outer Mongolia.
Causes
The invasion of Mongolia was the brainchild of Chinese Prime Minister Duan Qirui, who engineered China's entry into World War I. He took out several large loans from the Japanese government, including the Nishihara Loans. He used the money to create the War Participation Army, ostensibly to battle the Central Powers. His rivals knew that the purpose of the army was really to crush internal dissent. It existed outside the Ministry of the Army and was controlled by the War Participation Bureau, which he led, and it was staffed entirely by his Anhui clique. President Feng Guozhang, Duan's rival, had no control, despite constitutionally being commander-in-chief. When the war ended without a soldier stepping foot abroad, his critics demanded the disbanding of the War Participation Army. Duan had to find a new purpose for his army. Mongolia was chosen for several reasons:
Duan's envoys to the 1919 Paris Peace Conference were unable to prevent the German concession in Shandong (Kiautschou Bay Leased Territory) being transferred to Japan, which caused the Chinese nationalist May Fourth Movement to target his policies. His reputation as a patriot was discredited. Reintegrating Mongolia would reverse the situation.
The Constitutional Protection War was fought to a bloody standstill in Hunan. Using his army for another risky attempt to retake southern China from the rebels was undesirable.
The Russian Civil War left Mongolia without a foreign protector. An easy victory would boost Duan's stature.
The longstanding Prime Minister of Mongolia, Tögs-Ochiryn Namnansüren, died in April 1919 and left the country's ruling elite deeply divided over a successor. Some of Mongolia's princes, as well as its Han Chinese, sought reunification with China.
Invasion
The pro-Japanese Anhui clique leader Xu Shuzheng led the military occupation of Mongolia in violation of Chen Yi's agreement signed with the Mongol nobles because he wanted to use Mongolia as his own fief. Anhui clique was also known as Anfu group. Some authors believe that the Anfu Club was bribed by Japan to implement in Mongolia the strategies of Japan.
The War Participation Army was renamed the Northwestern Frontier Army. Duan gave control of it to his right-hand man, Xu Shuzheng, a member of the pro-Japanese Anhui clique in the Chinese government. They announced that the expedition was at the invitation of several Mongolian princes to protect Mongolia from Bolshevik incursions. It was supposed to begin in July 1919, but the train broke down. In October, Xu led a spearhead group of 4,000 that quickly captured Urga without resistance. Another 10,000 troops followed to occupy the rest of the country. The successful invasion was met with acclaim throughout China, even by Sun Yat-sen's rival southern government, although Sun's telegram could be interpreted sarcastically. It is supposed that the Japanese were the ones who ordered the pro Japanese Chinese warlords to occupy Mongolia to halt a possibly-revolutionary spillover from the Russian revolutionaries into Mongolia and Northern China.; after the Chinese had completed the occupation, the Japanese abandoned them and left them on their own. These data are not confirmed by archival documents which indicate that the occupation of Outer Mongolia was initiative of the Anhiu-led Chinese government caused by weakening of Russia by revolution and civil war. Manlaibaatar Damdinsüren said, "I can defend Mongolia from China and Red Russia."
In 1919, the Mongolian Council of Khans was addressed to by Xu Shuzheng in a condescending speech. In February 1920, Xu presided over a very humiliating ceremony in which Bogd Khan and other leaders were forced to kowtow before him and the Five Races Under One Union flag. That event marked the beginning of active resistance against Chinese rule, which coalesced into the Mongolian People's Party.
Domestic politics in China soon changed the situation dramatically. The invasion had caused alarm for Zhang Zuolin, the powerful warlord of Manchuria, who was upset that such a large army was moved so close to his territory. He joined the chorus of critics such as Cao Kun and Wu Peifu calling for the removal of the Anhui clique. In July, they forced President Xu Shichang to remove Xu Shuzheng from his position. In response, Xu Shuzheng moved the bulk of his forces to confront his enemies in China. Both he and Duan Qirui were defeated in the ensuing Zhili–Anhui War. That left only a few Chinese troops in Mongolia without their leadership.
Many of the Chinese troops during the occupation were Tsahar (Chahar) Mongols from Inner Mongolia, which was a major cause for animosity between Outer Mongols (Khalkhas) and Inner Mongols. But the main animosity was directed to Chinese soldiers who were not suitably paid by the Chinese Government. This led to profound looting and murdering of Mongols by Chinese troops in Urga and elsewhere.
The Tüsheet Khan Aimag's Prince, Daichin Chin Wang, was a supporter of Chinese rule, but his younger brother Tsewang was a supporter of Ungern.
The Chinese sent a honghuzi-led band of Chahar Inner Mongols to fight against the Outer Mongols, but the Tushegoun Lama killed them. Both the Chinese army and Ungern's force contained Chahar Inner Mongol soldiers, who participating in kidnapping local Outer Mongol women in addition to looting and mutilating the Outer Mongols. The plundering Inner Mongol Chahars were recruited by the Chinese High Commissioner Wu Tsin Lao with the deliberate knowledge that they would engage in looting. Deserters, including Russians, from Ungern's forces were punished or killed by the Chahar Inner Mongols in Ungern's army. The Soviet Red Army crushed the Chahar Mongol unit of Ungern's forces.
In October, the White Russian Baron Roman von Ungern-Sternberg swept into Mongolia from the north, fought many battles against the Chinese garrison stationed in Urga, and captured it in February 1921. There, he defeated the Chinese forces and restored Bogd Khan as monarch. Around the same time, the MPP engaged in its first battle against Chinese troops. After the defeat of the Chinese army, 2000 Chinese petitioned the Living Buddha to enlist in his legions. They were accepted and formed into two regiments, which wore as insignia the old Chinese silver dragons.
The reconquest of Outer Mongolia was assigned to Zhang Zuolin. A joint MPP-Red Army expedition led by Soviet Red commanders and Damdin Sükhbaatar defeated Ungern in August. One of Soviet regiments against Ungern was led by Konstantin Konstantinovich Rokossovsky. Tensions leading up to the First Zhili–Fengtian War and the apparent victory of the Bolsheviks in the Russian Civil War led to the end of China's involvement. Reincarnations, abbots and lamas were imprisoned or executed by the Mongolian People's Party led by the Soviet Bolsheviks. China rejected the Soviet intervention.
The Transbaikalia Cossack Ataman was Semyonov. A Mongol–Buryat republic was declared in January 1919 by Semyonov. A "Buryat National Department" was created by Semyonov and the Buryat elite like intelligentsia, lamas and noyons and summoned by Semyonov and the Japanese in February 1919. The aim was to unite Buryatia, Tuva, Outer Mongolia, and Inner Mongolia into one Mongol state, discussed at the February 1919 Chita "Pan-Mongol" congress led by Semyonov's Transbaikal Buryats. A "Provisional Government" was set up after the February 1919 meeting. Russian officered Chahars and other Mongols served in Semyonov 's army. Inner Mongols made up a division. There were Chahars, Tungus, Buryats, Tatars, Bashkirs, and others in the army. The Inner Mongols numbered around 2,000 and were placed in the "Wild Division" of OMO, led by General Levitskii. The White Army cavalry of Semyonov drafted 1,800 Buryats while Buryats were also recruited by the Bolsheviks. In Trans-Baikalia, Semyonov was joined by Kappel, who commanded Aleksandr Vasil'evich Kolchak's rearguard. Semyonov and Kolchak were allied. From 1916 to 1919, the Buryats were subjected to Japanese propaganda. The Paris Peace Conference was attended by representatives from the "Dauria Government" of the pan-Mongol initiative established in February 1919 by Semyonov.
Fushenge led the Bargut and Karachen (Karachin) Mongol soldiers and entrusted the training of them to Ungern. The Pan Mongolist Inner Mongolian commander Fushenge was participating in the Pan-Mongol conference with Ungern when they sent representatives to Versailles, but Ungern developed a distaste for the idea of the pan-Mongolian movement due to participation of the Buryat national democrats, and he was not participated in this movement. The Bogd Khan rejected the idea of a pan-Mongol state since he did not want to lose his power to the Japanese and Semenov. Since did not want to provoke China, he rejected a delegation from Dauria in which Fushenge participated. Ungern's Russian officers in Dauria were drilling the Inner Mongol soldiers of Fushenge and Buriat soldiers, but hostility was developing between the Inner Mongols and the Buriats. Fushenge and his soldiers wanted to kill buryats and return to Inner Mongolia. The plot was uncovered, and in a short fight Fushenge and most of conspirators were killed by Russian soldiers.
Aftermath
After a brief period of constitutional monarchy, the Mongolian People's Republic was established in 1924 and would last until 1992.
The Chinese Army and the Soviet Red Army defeated the rest of the White Russians like Kazagrandi and Suharev as they fled and abandoned Ungern. The Chinese Army in June 1921 defeated a 350 strong White Russian unit, led by Colonel Kazagrandi, most of whom died in battle although 42 became prisoners.
It was proposed for Zhang Zuolin's domain (the Chinese "Three Eastern Provinces") to take Outer Mongolia under its administration by the Bogda Khan and Bodo in 1922 after pro-Soviet Mongolian Communists seized control of Outer Mongolia.
For China, the occupation indirectly led to the permanent breakup of the Beiyang Army and the fall of strongman Duan Qirui. That marked the period of high warlordism, as the former officers of Yuan Shikai battled one another for many years to come. Many White Russian guerrillas became mercenaries in China after the occupation. Along with the Siberian Intervention, that was the only foreign military expedition carried out by the Beiyang government. The Republic of China government continued to claim Mongolia as part of its territory until 1946, after the 1945 Mongolian independence referendum which voted for independence, but retracted its recognition of Mongolian independence in 1953 over Soviet assistance of the Communists in the Chinese Civil War.
In 2002, the Republic of China announced that it now recognized Mongolia as an independent country, excluding Mongolia from the official maps of the Republic of China and requiring Mongolian citizens visiting Taiwan to produce passports. Informal relations were established between Mongolia and Taiwan via trade offices in Ulan Bator and Taipei but without formal diplomatic recognition. The One-China policy makes Mongolia recognize only the People's Republic of China. No legislative actions were taken to address concerns over the Republic of China's constitutional claims to Mongolia, as amending the Constitution of the Republic of China is a politically-sensitive issue with the political status of Taiwan.
Many Buryats had served in Ungern's army and with Stalin's ensuing persecutions, Mongolia became a refuge for many fleeing Buryats. The Soviets divided the Mongols away from the Tuvan and the Buryat peoples, though they had been separate during the preceding Russian Empire and the time of the Uryankhay Republic. During Soviet rule, Bolshevik officials conducted an anti-Buddhist campaign in Buryatia, executing many in a cultural and intelligentsia purge. The Soviets faced opposition in their anti-religious campaign from Buryat clerics. Mongol nationalism in Transbaikalia and Buryatia was equated with Grigory Semenov by the Mongolian communists and the Soviets. The Buryat-Mongolia Communist Party First Secretary Verbanov was executed in Stalin's purge. Buryatia and Tuva are today part of the Russian Federation, with ethnic Russians making up most of Buryatia's population since the turn of the 20th century.
See also
Bogd Khanate of Mongolia
State of Buryat-Mongolia
Mongolian Revolution of 1921
Soviet intervention in Mongolia
References
Citations
Sources
Hsi-sheng Chi (1976). The Warlord Politics in China, 1916–1928. Stanford: Stanford University Press.
20th century in Mongolia
Warlord Era
Military occupation
China–Soviet Union relations
China–Mongolia relations
1919 in Mongolia
1920 in Mongolia
1921 in Mongolia
Mongolia–Soviet Union relations
|
4367719
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikhail%20Somov
|
Mikhail Somov
|
Mikhail Somov
Mikhail Mikhailovich Somov (in Moscow – 30 December 1973, in Leningrad) was a Soviet oceanologist, polar explorer, Doctor of Geographical Sciences (1954).
Somov graduated from the Moscow Hydrometeorological Institute in 1937. In 1939, he was appointed senior researcher at the Arctic and Antarctic Research Institute. In 1950–1951, Mikhail Somov headed a drift-ice station North Pole-2. In 1955–1957, he became the commander of the first Soviet Antarctic Expedition. Mikhail Somov was also the first Soviet delegate to the Scientific Committee on Antarctic Research.
The Somov Sea north of Victoria Land and a glacier in Queen Maud Land (both East Antarctica) bear Mikhail Somov's name, as well as a scientific icebreaker. A minor planet 3334 Somov discovered by Czech astronomer Antonín Mrkos in 1981 is named after him. Somov was awarded the title Hero of the Soviet Union in 1952.
Awards
Hero of the Soviet Union (1952)
Three Orders of Lenin
Vega medal (from the Swedish Society for Anthropology and Geography) (1959)
Patron's Medal (from the Royal Geographical Society) (1961)
References
External links
Михаил Михайлович Сомов (1908 - 1973) (in Russian)
Explorers of Antarctica
Heroes of the Soviet Union
Soviet polar explorers
1973 deaths
1908 births
Recipients of the Order of Lenin
Scientists from Moscow
Soviet oceanographers
|
12151980
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beatriz%20of%20Portugal%2C%20Duchess%20of%20Viseu
|
Beatriz of Portugal, Duchess of Viseu
|
Beatriz of Portugal, Duchess of Viseu
Infanta Beatriz of Portugal (13 June 1430 – 30 September 1506) was a Portuguese infanta, daughter of John, Constable of Portugal (fourth son of King John I of Portugal and his wife Philippa of Lancaster), and Isabella of Barcelos, a daughter of Afonso I, Duke of Braganza.
Biography
Due to the Aviz dynasty marriage policy, Beatrice was first cousin and sister-in-law of king Afonso V of Portugal, first cousin once removed and mother-in-law of king John II of Portugal, first cousin and mother-in-law of Ferdinand II, 3rd Duke of Braganza and mother of king Manuel I of Portugal, playing an active role in politics during the consecutive reigns of Afonso V, John II and Manuel I.
Through her sister Isabella, wife of John II of Castile, she was an aunt of Isabella I of Castile, helping to settle both the Treaty of Alcáçovas and the Treaty of Terçarias de Moura between the Kingdom of Portugal and the Kingdom of Castile, after meeting with her niece Isabella in person.
She was also predominant in the Order of Santiago, acting as tutor for her son Diogo.
Infanta Beatrice protected and encouraged Gil Vicente, a Portuguese playwright, considered as the father of the Portuguese theatre.
She founded the Religiosas da Conceição monastery, in Beja, where her husband was buried.
Marriage and children
In 1447, Beatrice married her cousin Infante Ferdinand (Portuguese: Fernando), 2nd Duke of Viseu, son of King Edward of Portugal (her uncle). From this marriage, they had nine children:
Infante João (1448–1472), 3rd Duke of Viseu, 2nd Duke of Beja, 7th Constable of Portugal;
Infante Diogo (1450–1484), 4th Duke of Viseu, 3rd Duke of Beja;
Infanta Eleanor of Viseu (1458–1525), married to King John II of Portugal, becoming Queen of Portugal;
Infanta Isabella of Viseu (1459–1521), married to Ferdinand II, Duke of Braganza;
Infante Duarte of Viseu (1462–1476 or after);
Infante Simão of Viseu (died in 1465/1470);
Infanta Catarina of Viseu (1465–bef.1470);
Infante Dinis of Viseu (1468–bef.1470);
Infante Manuel (1469–1521), 5th Duke of Viseu, 4th Duke of Beja. Became King of Portugal, as Manuel I, following his cousin's (John II) death.
Ancestry
See also
Duke of Beja
Duke of Viseu
List of Portuguese Dukedoms
References
Bibliography
”Nobreza de Portugal e do Brasil” – Vol. I, page 298 and 312. Published by Zairol Lda., Lisbon 1989.
External links
Genealogy of Infanta Beatrice, Duchess os Viseu, in Portuguese
1430 births
1506 deaths
Portuguese infantas
House of Aviz
Duchesses of Beja
15th-century Portuguese people
16th-century Portuguese nobility
Mothers of Portuguese monarchs
|
3395900
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BD%20%28%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Санборн (Вісконсин)
|
Санборн (Вісконсин)
Санборн — місто в США, в окрузі Ешленд штату Вісконсин. Населення — 1381 особа (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала особа в 467 домогосподарствах у складі 329 родин. Було 584 помешкання
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 5,2 %. Частка іспаномовних становила 5,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 30,7 % — особи молодші 18 років, 60,0 % — особи у віці 18—64 років, 9,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 32,8 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 104,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 104,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 34,2 % осіб, у тому числі 43,5 % дітей у віці до 18 років та 27,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 515 осіб. Основні галузі зайнятості: мистецтво, розваги та відпочинок — 30,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 17,7 %, публічна адміністрація — 15,3 %, роздрібна торгівля — 13,0 %.
Примітки
Джерела
Містечка Вісконсину
Населені пункти округу Ешленд (Вісконсин)
|
998335
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Filippo%20Maria%20Visconti
|
Filippo Maria Visconti
|
Filippo Maria Visconti (3 September 1392 – 13 August 1447) was duke of Milan from 1412 to 1447. Known to be cruel and paranoid, but shrewd as a ruler, he went to war in the 1420s with Romagna, Florence and Venice in the Wars in Lombardy, but was eventually forced to accept peace under Pope Martin V. He would return to the offensive again where another peace agreement was required to end the fighting. He married twice, the second in 1428 to Marie, daughter of his ally Amadeus VIII. When he died, he was the last of the Visconti male line and was succeeded by Francesco Sforza, husband to his daughter.
Biography
Filippo Maria Visconti, who had become nominal ruler of Pavia in 1402, succeeded his assassinated brother Gian Maria Visconti as Duke of Milan in 1412. That same year he confiscated several properties to the Scotti family, among them, Agazzano Castle. They were the sons of Gian Galeazzo Visconti, Gian Maria's predecessor, by his second wife, Caterina Visconti. From Filippo's marriage to Beatrice Lascaris di Tenda, Countess of Biandrate and the unhappy widow of Facino Cane—the condottiere who had fomented strife between the factions of Filippo's elder brother and his mother, Caterina Visconti, the regent—Filippo Maria received a dowry of nearly half a million florins; but when Beatrice took too great an interest in affairs of state, he accused her of adultery and had her beheaded at the castle of Binasco in 1418.
Cruel, paranoid and extremely sensitive about his ugliness, he was nevertheless a great politician, and by employing such powerful condottieri as Carmagnola, Piccinino—who unsuccessfully led his troops at the Battle of Anghiari, 1440— and Francesco Sforza, he managed to recover the Lombard portion of his father's duchy.
At the death of Giorgio Ordelaffi, lord of Forlì, he took advantage of his guardianship of the boy heir, Tebaldo Ordelaffi, to attempt conquests in Romagna (1423), provoking war with Florence, which could not permit his ambitions to go uncontested. Venice, urged on by Francesco Bussone da Carmagnola, decided to intervene on the side of Florence (1425) and the war spread to Lombardy. In March 1426 Carmagnola fomented riots in Brescia, which he had conquered for Visconti just five years previously. After a long campaign, Venice conquered Brescia, extending its mainland possessions to the western shores of Lake Garda. Filippo Maria unsuccessfully sought imperial aid but was constrained to accept the peace proposed by Pope Martin V, favouring Venice and Carmagnola. The terms were grudgingly accepted in Milan and by the emperor; but hostilities were resumed at the first pretext by Filippo Maria, leading to the defeat of Maclodio (12 October 1427), followed by a more lasting peace signed at Ferrara with the mediation of Niccolò III d'Este, Marquis of Ferrara.
The following year the duke married his second wife Marie of Savoy, Duchess of Milan, daughter of Duke Amadeus VIII of Savoy, a potent ally. With Visconti's support, Amadeus reigned briefly as antipope Felix V from November 1439 to April 1449.
He invited the famous scholar Gasparino Barzizza to establish a school in Milan. Barzizza would also serve as his court orator.
He died in 1447, the last of the Visconti in direct male line, and he was succeeded in the duchy, after the short-lived Ambrosian republic, by Francesco Sforza (1401–1466). In 1441, Francesco married Filippo Maria's only heir, his natural daughter Bianca Maria (1425–1468) by his mistress Agnese del Maino (1401–1465).
Art
The oldest extant Tarot decks, then called carte da trionfi, were probably commissioned by Filippo Maria Visconti.
Ancestors
See also
Montechino Castle
Wars in Lombardy
Vincenzo Bellini's 1833 opera Beatrice di Tenda
References
Sources
1392 births
1447 deaths
Filippo Maria
Dukes of Milan
15th-century Italian nobility
Burials at Milan Cathedral
|
329375
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sanuki%2C%20Kagawa
|
Sanuki, Kagawa
|
Sanuki, Kagawa
is a city in Kagawa Prefecture, Japan. , the city had an estimated population of 46,016 in 20847 households and a population density of and a population density of 290 persons per km2. The total area of the city is .
Geography
Sanuki is located in northeast Kagawa Prefecture, on the island of Shikoku, facing the Seto Inland Sea to the north, and the Sanuki Mountains to the south. The city lies just east of the prefecture capital, Takamatsu.
Neighbouring municipalities
Kagawa Prefecture
Takamatsu
Higashikagawa
Miki
Tokushima Prefecture
Mima
Awa
Climate
Sanuki has a Humid subtropical climate (Köppen Cfa) characterized by warm summers and cool winters with light snowfall. The average annual temperature in Sanuki is 15.5 °C. The average annual rainfall is 1606 mm with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in January, at around 26.3 °C, and lowest in January, at around 5.3 °C.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Sanuki has been relatively steady since the 1960s.
History
The area of Sanuki was part of ancient Sanuki Province and has been inhabited since ancient times, with many kofun burial mounds found within the city limits. During the Edo Period, the area was part of the territories of Takamatsu Domain. Following the Meiji restoration, out became part of Sangawa District, Ehime Prefecture in 1878, which became part of Kagawa Prefecture in 1888. The village of Shido was established with the creation of the modern municipalities system on February 15,1890, and was elevated to town status on February 11, 1898. The area became part of Ōkawa District, Kagawa in 1899. The city of Sanuki was created in 2002 by merging Shido with the neighboring town of Tsuda, Nagao, Sangawa and Ōkawa.
Government
Sanuki has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city council of 20 members. Sanuki contributes two members to the Ehime Prefectural Assembly. In terms of national politics, the city is in the Kagawa 2nd district of the lower house of the Diet of Japan.
Economy
Sanuki has a mixed economy centered on agriculture and manufacturing, with a number of industrial parks .
Education
Sanuki has seven public elementary schools and three public middle schools operated by the city government, and three public high schools operated by the Kagawa Prefectural Board of Education. In addition, there is one private high school.
Transportation
Railways
JR Shikoku - Kōtoku Line
- - - - -
Takamatsu-Kotohira Electric Railroad - Nagao Line
Takamatsu-Kotohira Electric Railroad - Shido Line
Highways
Takamatsu Expressway
Sister city relations
- Eisenstadt, Austria, since October 11, 1993
Local attractions
Shido-ji, 86th temple in the Shikoku Pilgrimage
Nagao-ji, 87th temple in the Shikoku Pilgrimage, which holds Shamisen-mochitsuki, an annual New Year's event on January 2.
Ōkubo-ji, 88th and final temple in the Shikoku Pilgrimage
Kagawa Prefectural Kikaku park
Tsuda Kofun Cluster, National Historic Site
Tomida Chausuyama Kofun, National Historic Site
Tsukahara no karafuro, It is the oldest sauna in Japan.
Dolphin Center
Gallery
References
External links
Cities in Kagawa Prefecture
Populated coastal places in Japan
|
4371882
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BB%20%28%D0%A5%D1%83%D1%81%D1%82%29
|
Чеський квартал (Хуст)
|
Чеський квартал (Хуст)
Чеський квартал, також Чеське містечко, «Масарикова колонія» — квартал у місті Хуст, спроєктований чеським архітектором-функціоналістом Їндржихом Фрейвальдом у стилі шале, модернізму та функціоналізму. Квартал розташований між вулицями Томаша Масарика, Карпатської України, Шевченка та Братиславською, а через нього проходить вулиці Празька, сім'ї Петрашко та площа Дмитра Вакарова
Історія
1923 року Міністерство громадських робіт Чехословаччини оголосило конкурс на будівництво помешкань для чиновників у Хусті. Конкурс виграв відомий чеський архітектор Їндржих Фрейвальд (, тож будівництвом займалася його компанія «Фрейвальд і Бем». Від імені тогочасного президента Чехословаччини Томаша Масарика житловий квартал стали називати Масариковою колонією.
Будівництво комплексу тривало протягом 1924—1925 років. Першими мешканцями кварталу стали сім'ї держслужбовців, зокрема працівників податкової служби та Держбанку, а згодом в ньому жили учителі, лікарі, інженери та офіцери, які приїхали працювати до Хуста. Після Другої світової війни у кварталі мешкали радянські чиновники. На площі у центрі Чеського кварталу поставили пам'ятник українському поету-антифашисту Дмитрові Вакарову.
Архітектура
Архітектор створив квартал у стилях шале, модернізму та функціоналізму, при цьому поєднав їх із місцевими народними мотивами: використав колоди зі зрубами, декоративні дерев'яні деталі та дерев'яні фронтони. Зодчі будували з традиційних місцевих матеріалів: дерева, каменю та гравію, дахи будинків крили керамічною черепицею. Кожен будинок мав невеликий сад, відділений від сусідніх садів дерев'яно-бетонною огорожею.
Планування
Планування Чеського кварталу включало 16 будинків: двоповерхові сімейні вілли, групи по 4—6 будинків та багатоквартирні. У деяких будинках були спільні ванни та пральні. Оскільки під землею виявили високі ґрунтові води, підвальних приміщень у будинках не було. Комплекс будівель утворює кільце та обмежений чотирма вулицями: Томаша Масарика, Карпатської України, Братиславською та Шевченка.
Галерея
Примітки
Хуст
|
1086630
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/2505%20%D0%A5%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B9
|
2505 Хебей
|
2505 Хебей (2505 Hebei) — астероїд головного поясу, відкритий 31 жовтня 1975 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,186.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (2501-2600)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1975
Головний пояс астероїдів
|
2528102
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/CMTM6
|
CMTM6
|
CMTM6 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 3-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 183 амінокислот, а молекулярна маса — 20 419.
Кодований геном білок за функціями належить до цитокінів, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як хемотаксис, ацетилювання.
Локалізований у мембрані.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 3
Некатегоризовані білки
|
18639436
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pruszanka-Baranki
|
Pruszanka-Baranki
|
Pruszanka-Baranki is a village in the administrative district of Gmina Brańsk, within Bielsk County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland.
References
Pruszanka-Baranki
|
116507
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brandywine%2C%20Maryland
|
Brandywine, Maryland
|
Brandywine, Maryland
Brandywine is the name of an unincorporated area in Prince George's County, Maryland, United States, that refers both to a census-designated place (CDP) and a zip code area which is much larger (20613), whose areas overlap. The population of Brandywine at the 2020 U.S. Census was 10,550 for the CDP, and the population of ZIP code 20613 was 11,860 in 2010.
Brandywine is in the southernmost area of Prince George’s County, surrounded by a rural setting. It is in the Southern Maryland region. Brandywine is also a suburb of two cities: it lies within the outer suburban Washington D.C. area and is also a close suburb of Waldorf.
Geography
The CDP and town are adjacent to the southern border of Prince George's County, lying east and west of busy Maryland Route 5/U.S. Route 301, which merge at Brandywine. Brandywine CDP is bordered by Accokeek to the west, Clinton and Rosaryville to the north, Croom to the northeast, and Cedarville to the southeast, all in Prince George's County. Waldorf in Charles County borders Brandywine to the south. The Brandywine zip code area encompasses parts of both counties and includes Cedarville and Baden.
Designated as part of the Prince George's County rural tier, it is primarily rural with a suburban and commercial center.
Demographics
2020 census
2000 census
As of the census of 2000, there were 1,410 people, 478 households, and 377 families residing in the CDP. The population density was . There were 501 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 56.24% White, 38.23% African American, 1.13% Native American, 1.13% Asian, 0.07% Pacific Islander, 0.57% from other races, and 2.62% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.71% of the population.
There were 478 households, out of which 34.9% had children under the age of 18 living with them, 60.9% were married couples living together, 12.3% had a female householder with no husband present, and 21.1% were non-families. 16.3% of all households were made up of individuals, and 6.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.95 and the average family size was 3.29.
In the CDP, the population was spread out, with 25.7% under the age of 18, 6.6% from 18 to 24, 30.7% from 25 to 44, 25.7% from 45 to 64, and 11.3% who were 65 years of age or older. The median age was 39 years. For every 100 females, there were 90.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 86.1 males.
The median income for a household in the CDP was $57,063, and the median income for a family was $64,038. Males had a median income of $41,783 versus $35,242 for females. The per capita income for the CDP was $19,035. About 8.6% of families and 10.1% of the population were below the poverty line, including 8.3% of those under age 18 and 17.0% of those age 65 or over.
History
William H. Early named the town of Brandywine as property he owned in the mid-19th century. The CDP consists of the property he owned in the 19th century. It is thought to be named after the Battle of Brandywine of the American Revolutionary War. Brandywine was developed on the Baltimore and Potomac Railroad's Pope Creek (Southern Maryland) line in about 1873 and was the only town on the route that developed into a railroad town.
On September 1, 1877, around 4 p.m., a small 2.7 magnitude earthquake struck Brandywine.
In 1912, the Bank of Brandywine was chartered from what had previously been the Southern Maryland German-American Bank.
Although located between the substantial bedroom cities of Clinton and Waldorf, Brandywine remained rural until after the turn of the twenty-first century, when shopping centers—including big-box stores—and small residential developments were built. Despite the building of both a major highway overpass and a roundabout in 2019, the community is still notorious for traffic slowdowns due to both daily commuters and interstate travelers.
Historical sites
The following is a list of historic sites in Brandywine, which includes Baden and T.B. identified by the Maryland-National Capital Park and Planning Commission, none of which are currently museums:
Enterprises and recreation
The Brandywine community includes Gwynn Park High School, several well-known automobile salvage lots, and a construction equipment vehicle sales lot. A large commercial center was created with the development of Brandywine Crossing shopping center's opening in October 2008 and growing to 800,000 SF with 49 commercial spaces as of 2016.
Government
Prince George's County Police Department District 5 Station in Clinton and District 7 Station in Fort Washington serve the community.
The U.S. Postal Service operates the Brandywine Post Office.
A United States Armed Forces communications receiving facility, known as the Brandywine Receiver Site, is located in Brandywine. It is associated with Joint Base Andrews.
Education
Brandywine residents are assigned to schools in Prince George's County Public Schools.
Residential areas of the CDP area are zoned to Brandywine Elementary School, Gwynn Park Middle School, and Gwynn Park High School.
Notable people
Jerry Hill, NASCAR driver
Donnie Neuenberger, NASCAR driver
People from Brandywine
References
External links
Brandywine, Maryland
Census-designated places in Prince George's County, Maryland
Census-designated places in Maryland
Washington metropolitan area
|
4639105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%20%D0%9A%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B3
|
Роберт Кокінг
|
Роберт Кокінг (1776, Лондон — 24 липня 1837, Лондон) — англійський художник і аеронавт, який трагічно загинув здійснюючи експериментальний стрибок з парашутом власної конструкції.
Життєпис
Роберт Кокінг народився у 1776 році у Великій Британії. Про його дитинство і юність відомо небагато. Він жив на півдні Лондона в районі Кеннінгтон і був талановитим художником. Після навчання заробляв на життя уроками малювання для дітей. Одним з його учнів був , в майбутньому друг і помічник відомого англійського письменника Чарльза Дікенса. Пізніше, у своїх спогадах, Морлі писав про Кокінга наступне:
Крім пейзажів і квітів Кокінг часто зображав на своїх малюнках повітряні кулі. Як пізніше стверджував Морлі: після смерті Роберта, всі його малюнки розпродали та «кожен хто ними володіє, тепер володіє справжньою працею любові та натхнення».
Живучи недалеко від Воксгол-Ґарденз і , Роберт часто бачив політ повітряних куль, які з них стартували. У 1802 році Кокінг бачив як Андре-Жак Гарнерен здійснив перший стрибок з парашутом в Вуликій Британії. Зацікавившись повітроплаванням Кокінг натрапив на статтю сера Джорджа Кейлі «Про аеронавігацію». Стаття Кейлі була опублікована у 1809—1810 роках і в ній автор досить детально проаналізував недавній парашутний стрибок Гарнерена. Кейлі припустив, що парашут у формі парасольки з яким стрибав Андре-Жак, є доволі незручним, адже пілота постійно хитало з боку в бік. Більш стабільним мав би бути «конусоподібний парашут».
Надихнувшись прочитаним, Роберт Кокінг вирішив створити власний парашут. Він витратив на роботу над цією ідеєю декілька років і все ж розробив конструкцію, яка складалася з перевернутого конуса з діаметром близько 32 метрів і була заснована на ідеях сера Джорджа.
Після виготовлення власного парашута, Кокінг почав шукати пілотів, які б допомогли йому організувати політ повітряної кулі з якої можна було здійснити свій перший експериментальний стрибок. Він звернувся за допомогою до найвідомішого на той час британського аеронавта Чарльза Гріна та його друга Едварда Спенсера, які були власниками повітряної кулі «Royal Nassau». І вони погодились, попри те, що Роберту Кокінгу на той момент було вже понад 60 років і він не мав жодного досвіду в стрибках з парашутом. Згодом, про стрибок Кокінга оголосили в газетах і він мав стати головною подією на святі «Grand Day Fete», яке відбувалось у Воксгол-Ґарденз влітку 1837 року.
Трагічний стрибок з парашутом
Зранку 24 липня 1837 року місцевий англійський художник Едвард Вільям Кокс, який працював у Воксгол-Ґарденз розмалював парашут Кокінга яскравими візерунками. Підйом повітряної кулі «Royal Nassau» з Чарльзом Гріном, Едвардом Спенсером і Робертом Кокінгом у кошику відбувся о 5 годині вечора. Поглянути на стрибок Кокінга зібрався багатотисячний натовп глядачів. Генрі Морлі так описував цю подію у своїх спогадах:
За початковим планом, Кокінг розраховував досягти висоти 8000 футів (близько 2440 метрів) перш ніж здійснити свій стрибок. Проте, вага повітряної кулі, в поєднанні з вагою парашута і її трьох пілотів значно уповільнювали підйом. На висоті 5000 футів (близько 1500 метрів), коли повітряна куля якраз пролітала над Гринвічем, Чарльз Грін повідомив Кокінгу, що сьогодні він не може піднятись вище. Отримавши цю новину, Роберт Кокінг вирішив не скасовувати стрибок і від'єднав парашут від повітряної кулі.
Великий натовп глядачів, який спостерігав за цією подією відразу зрозумів, що Кокінг потрапив у біду. Мабуть, Роберт не врахував велику вагу самого парашута у своїх розрахунках і в результаті, його спуск був занадто швидким й тривав лише декілька секунд, перш ніж вся конструкція вивернулась навиворіт і з ще більшою швидкістю впала на землю. Конструкція парашута розділилась на частини, ще до того, як він досягнув землі. На висоті 200—300 футів (60-90 метрів) над землею, купол відірвався від кошика. Роберт Кокінг, який перебував у кошику загинув миттєво, після її падіння в районі селища Лі, за вісім миль на південний схід від Воксхолла. Місцеві злодії одразу вкрали залишки парашута Кокінга, а також його гаманець, годинник, табакерку, окуляри, черевики, капелюх і ґудзики з його пальта. Місцевий власник поля брав з людей шість пенсів за огляд понівеченого тіла Кокінга.
Чарльз Грін і Едвард Спенсер не знали про загибель Кокінга аж до наступного дня, коли повернулись до Лондона з місця приземлення їхньої повітряної кулі. Після цієї трагедії вони на деякий час зупинили показові польоти на своїй повітряній кулі.
В лондонських газетах шукали причини провалу та загибелі Кокінга. Видатний вчений Майкл Фарадей написав в одній з газет, що він був знайомий з Кокінгом через їхнє членство у Філософському товаристві та що у Воксгол-Ґарденз, перед своїм стрибком, Кокінг запитав його думку про безпеку свого парашута. Але вчений тоді не зміг відповісти, бо не мав жодних детальних розрахунків. Однак, він помітив очевидну слабкість матеріалів і конструкції парашута.
Журналісти спершу звинувачували в провальному експерименті саму ідею Джорджа Кейлі про конструкцію «конусоподібного парашута». Але, як пізніше показали різноманітні тести та випробування, що хоч Кейлі й не згадував про додаткову вагу парашута у своїй роботі, основною причиною аварії стала комбінація великої ваги парашута та його не надто міцна конструкція, зокрема слабкі шви, що з'єднують тканину з кільцями до яких кріпився кошик. Парашут Кокінга важив близько 250 фунтів (113 кг), тобто значно більше ніж сучасні парашути.
Випробування, які пізніше проводив американський аеронавт Джон Вайз показали, що проєкт парашута Кокінга був би успішним, якби він мав більші розміри та був краще сконструйований. Порівнюючи конструкції парашутів Гарнерена та Кокінга, Вайз виявив, що останні були значно стійкіші під час спуску та сама ідея Джорджа Кейлі й Кокінга була вірною. Підвела лише її слабка реалізація на практиці. Проблему коливань пілота під час спуску та його хитання з боку на бік, притаманні парашутам Гарнерена, пізніше вирішили за допомогою спеціального вентиляційного отвору у верхній частині купола.
Після трагічної смерті Роберта Кокінга стрибки з парашутом втратили популярність у Великій Британії і Європі й проводились дуже рідко на карнавалах чи циркових виставах. І лише наприкінці 19 століття парашут вдосконалили настільки, що він став безпечним і комфортним під час стрибків й знову почав набирати популярність серед пілотів й аеронавтів.
Примітки
Посилання
Англійські художники
Винахідники парашуту
Парашутисти Великої Британії
Парашутисти до початку XX століття
Загинули в результаті стрибка з парашутом
|
62055997
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Budarka
|
Budarka
|
Budarka is a rural locality (a khutor) in Poperechenskoye Rural Settlement, Kotelnikovsky District, Volgograd Oblast, Russia. The population was 39 as of 2010.
Geography
Budarka is located 36 km southeast of Kotelnikovo (the district's administrative centre) by road. Poperechny is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kotelnikovsky District
|
18430488
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Antonia%20Arslan
|
Antonia Arslan
|
Antonia Arslan (born 1938) is an Italian writer and academic of Armenian origin.
Biography
Arslan was born in Padua in 1938 to Michele Arslan and Vittoria Marchiori. Her paternal grandfather Yerwant Arslanian was born in 1865 in Kharpert, now Harpoot.
After graduating in archaeology she became a professor of modern and contemporary Italian literature at the University of Padua and published copious studies, inter alia, on Italian popular fiction and Italian women writers of the nineteenth and twentieth centuries. Her primary concern as a literary critic is the Italian literary canon.
Her most recent publications have focused on her Armenian heritage. She translated two volumes of Daniel Varujan’s poetry into Italian and edited works on the Armenian genocide and on the experiences of Armenian refugees in Italy.
Her first novel, La masseria delle allodole, was published by Rizzoli in 2004. Drawing on the history of her recent ancestors it tells of the attempts of the members of an Armenian family caught up in the Armenian genocide to escape to Italy and join a relation who had been living there for forty years. Among other awards, it won the Premio Berto, Premio Fregene, Premio Stresa di Narrativa, Premio Fenice-Europa for 2004. It was also a finalist and winner of the 2004 Premio Campiello award. After winning the Il Campiello Secondo Noi by a spectacular margin - the book received nearly 50% of all votes, outstripping the book in second place by 26 votes - Antonia Arslan's La masseria delle allodole was expected to win the Premio Super-Campiello easily. After a stunning series of unexplained events, it scandalously came in second place for that award, possibly due to political calculations, losing for two votes. Incidentally, the difference of one vote would have triggered a recasting of the votes. In 2005 La masseria delle allodole was awarded the Premio P.E.N. and the Premio Manzoni. The book has been translated into numerous languages, including a translation into English by Geoffrey Brock as Skylark Farm, published by Knopf in 2007, and was selected as a finalist for the Los Angeles Times Book Prize and the International Dublin Literary Award/ It inspired the Taviani brothers’ 2007 film La Masseria Delle Allodole (The Lark Farm in English).
Her second novel, La Strada di Smirne, was published in 2009 by Rizzoli, and it appeared in Armenian as Զմյուռնիայի ճանապարհ in 2012.
Arslan's more recent publications include Ishtar2: cronache dal mio risveglio (2009) published by Rizzoli, and chronicles her brush with death in 2009, Il cortile dei girasoli parlanti published by Piemme Edizioni in 2011, and Il libro di Mush published by Skira in 2012. The latter book is an account of the Msho Charantir, the largest surviving Armenian manuscript. It won the prestigious Premio Giuria Viareggio.
Arslan has received such awards as the Narekatsi Medal (2010) and the Movses Khorenatsi Medal (2012) for her cultural contributions.
Works
Works in English
References
External links
Official site
1938 births
Living people
Italian women writers
Academic staff of the University of Padua
Italian people of Armenian descent
Translators from Armenian
Translators to Italian
|
1827563
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Pherosphaera%20fitzgeraldii
|
Pherosphaera fitzgeraldii
|
Pherosphaera fitzgeraldii — вид хвойних рослин родини подокарпові.
Вид названий Мюллером на честь R. Fitzgerald, який подарував йому перший ботанічний зразок.
Опис
Кущ до 1 м у висоту й 2 м у ширину з численним тонким гіллям. Кора гладка, коричнева, вивітрюючись стає сірою. Листя одноморфне, 2.5—3.5 мм завдовжки, шириною менше 1 мм, темно-оливково-зелене, білувате зверху, на жилці. Чоловічі шишки ростуть поодинці, від яйцеподібних до кулястих, розміром 4—6 на 3 мм. Жіночі шишки ростуть поодинці, більш-менш кулясті, 2—4 мм завдовжки, з 4—8 приквітниками. Зрілого насіння зазвичай 1—3 на шишку, воно яйцеподібне, тьмяно-коричневе, розміром приблизно 1 на 0.7 мм.
Поширення, екологія
Країни поширення: Австралія (Новий Південний Уельс). Виходячи з даних збору з 4 місць проживання, він росте на висоті 712 ± 201 м. У його межах, середня річна температура становить 13.0°C, з середнім мінімумом в найхолодніший місяць 1.0°С, а середня річна кількість опадів 1135 мм. Зазвичай росте на вологих скелях в бризках водоспадів або на уступах або в печерах поблизу водоспадів.
Використання
Не відомий у використанні й рідко зустрічається у вирощуванні.
Загрози та охорона
Основні загрози пов'язані з якістю води і можливістю катастрофічної пожежі чи випадковими подіями посухи. Цей вид занесений до національної Червоної книги відповідно до Закону про охорону навколишнього середовища та збереження біорізноманіття 1999 року. Більшість груп населення ростуть в Національному парку Блакитні Гори. Заходи контролю бур'янів були реалізовані і якість води у водоспадах і в районах водозбору знаходиться під контролем. Обмежена колекція клонів підтримується в Королівському ботанічному саді в Сіднеї.
Посилання
Thomas, P. 2013. Pherosphaera fitzgeraldii. The IUCN
The Gymnosperm Database
Дерева
Подокарпові
Флора Австралії
|
6227254
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Uenohara
|
Uenohara
|
Uenohara
is a city located in Yamanashi Prefecture, Japan. , the city had an estimated population of 23,158 in 9987 households, and a population density of 140 persons per km². The total area of the city is .
Geography
Uenohara is located in the extreme eastern edge of Yamanashi Prefecture, on a fluvial terrace of the Sagami River.
Mountains: Mount Mikuni, Mount Mitou, Mount Ougi
Rivers: Sagami River, Tsuru River, Nakama River
Surrounding municipalities
Yamanashi Prefecture
Ōtsuki, Tsuru, Dōshi, Kosuge
Tokyo
Okutama, Hinohara
Kanagawa Prefecture
Sagamihara
Climate
The city has a climate characterized by characterized by hot and humid summers, and relatively mild winters (Köppen climate classification Cfa). The average annual temperature in Uenohara is 13.4 °C. The average annual rainfall is 1497 mm with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in August, at around 25.5 °C, and lowest in January, at around 2.2 °C.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Uenohara peaked around the year 2000 and has declined since.
History
The area around present day Uenohara was heavily settled in the Jōmon period, and numerous Jōmon sites have been found within city limits. However, there are fewer Yayoi period sites. During the Nara period ritsuryo organization of Kai Province, the area came under Tsuru County. From the middle of the Kamakura period, much of the province came under the control of the Takeda clan, although as a border area adjacent to the holdings of the Uesugi clan and the Odawara Hōjō clan, it was the location of many skirmishes and battles. During the Edo period, all of Kai Province was tenryō territory under direct control of the Tokugawa shogunate. During this period, the Kōshū Kaidō, one of the Edo Five Routes, passed through Uenohara, which had four of the 45 post stations on that route. The area was also a noted center for sericulture.
After the Meiji restoration, the village of Uenohara was established on December 27, 1897 with the creation of the modern municipalities system. Uenohara became a town on April 1, 1955 ny annexing seven neighboring villages. The modern city of Uenohara was established on February 13, 2005 by the mergers of the former town of Uenohara (from Kitatsuru District), absorbing the village of Akiyama (from Minamitsuru District).
Government
Uenohara has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city legislature of 16 members.
Economy
The economy of Uenohara is dominated by agriculture, sericulture and textile manufacturing.
Education
Uenohara has five public elementary schools and three public junior high schools operated by the city government and one public high school operated by the Yamanashi Prefectural Board of Education. There is also one private high school. The city also hosts the private Teikyo University of Science.
Universities
Teikyo University of Science
High Schools
Uenohara High School
Japan University Meisei High School
Middle schools
Uenohara Middle School
Akiyama Middle School
Nishi Middle School
Primary Schools
Nishi Elementary School
Shimada Elementary School
Uenohara Elementary School
Saihara Elementary School
Akiyama Elementary School
Transportation
Railway
East Japan Railway Company - Chūō Main Line
–
Highway
Chūō Expressway
Kōshū Kaidō
Local attractions
Mushono-Dainembutsu dance (National Important Intangible Folk Cultural Property)
Notable people
Ken Mizorogi, actor
References
External links
Official Website
Cities in Yamanashi Prefecture
|
10955494
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ernanodon
|
Ernanodon
|
Ernanodon ("a sprout of toothless animals") is an extinct genus of placental mammal from extinct family Ernanodontidae within extinct order Palaeanodonta, that lived from the middle to late Paleocene in China (Nongshan Formation) and Mongolia.
Characteristics of taxa and history of classification
Ernanodon antelios was a relatively small animal about in length, not including the tail. When it was first discovered and examined, it was thought to be a primitive anteater. It and Eurotamandua of Eocene Germany helped to support a now-abandoned hypothesis that there was movement between the faunas of South America (the homeland of anteaters and other xenarthrans), and the faunas of Europe and Asia, by way of North America. This was further supported by the alleged European Phorusrhacid Strigogyps, also of Eocene Germany.
The view of E. antelios being an anteater has been discarded, and the idea that there was any extensive Paleocene faunal interchange with South America has been rethought due to Eurotamandua being now regarded as a scaleless relative of the modern-day pangolin.
E. antelios' placement within Xenarthra is further questioned because it lacks the distinctive joints that characterize Xenarthra, the same reason why Eurotamandua is no longer regarded as a xenarthran. Recent studies from new remains found in Late Paleocene Mongolian strata have led to the assessment that E. antelios is closely related to genus Metacheiromys within the order Palaeanodonta, which in the study, was reaffirmed to be the sister taxon of order Pholidota (the pangolins).
Phylogenetic tree
The phylogenetic relationships of genus Ernanodon is shown in the following cladogram:
See also
Mammal classification
Ernanodontidae
References
Bibliography
Palaeanodonta
Paleocene mammals of Asia
Paleogene China
Fossils of China
Fossil taxa described in 1979
|
36689777
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Liuzzi-class%20submarine
|
Liuzzi-class submarine
|
Liuzzi-class submarine
The Liuzzi class was a class of four submarines built by Tosi in Taranto for the Royal Italian Navy. The submarines were built in 1939 and began their Second World War service in the Mediterranean Sea, where Liuzzi was sunk. The three surviving boats were transferred to the BETASOM Atlantic submarine base at Bordeaux in 1940. After Tarantini was sunk, Bagnolini and Giuliani were selected for conversion to "transport submarines" in order to exchange rare or irreplaceable trade goods with Japan. Cargo capacity of 160 tons reduced reserve buoyancy from between 20 and 25% to between 3.5 and 6%; and armament was reduced to defensive machine guns. The submarines saw action in the Second World War during which they collectively sunk 5 freighters and 1 light cruiser and were eventually either sunk or captured.
Ships
Console Generale Liuzzi
was launched 17 September 1939. Two weeks after the Italian declaration of war, Liuzzi was sunk by Royal Navy destroyers south of Crete on 27 June 1940.
Alpino Bagnolini
Bagnolini (pennant number BI) was launched 28 October 1939 and completed on 22 December 1939. Bagnolini was at sea when Italy declared war, and torpedoed the cruiser south of Crete on 12 June 1940. A second Mediterranean war patrol was unsuccessful. Bagnolini sailed on 9 September 1940 and passed the Strait of Gibraltar on 13 September for an Atlantic patrol to Bordeaux on 30 September. En route Bagnolini torpedoed the neutral Spanish freighter Gabo Tortosa. Bagnolini sank a single ship on its first BETASOM patrol before being damaged by anti-submarine patrols. A July 1941 patrol off Gibraltar and a patrol off the Azores from 18 January to 22 February 1942 were unsuccessful; and three patrols to the South Atlantic from 24 April to 28 June, from 15 September to 7 November 1942, and from 14 February to 13 April 1943 were similarly unproductive. After conversion to a German transport submarine, Bagnolini sailed as UIT-22 on 26 January 1944 and was sunk off the Cape of Good Hope by No. 262 Squadron RAF Consolidated PBY Catalinas on 11 March.
Reginaldo Giuliani
Giuliani (pennant number GN) was launched 3 December 1939. After two unsuccessful Mediterranean war patrols, Giuliani sailed on 29 August 1940 and passed the Strait of Gibraltar on 10 September for an Atlantic patrol to Bordeaux on 30 September. After an unsuccessful BETASOM patrol in November, Giuliani sailed on 16 March 1941 to serve as a training submarine at Gdynia to instruct Italian officers in attack techniques and methodologies employed by the Germans. From April 1941 to April 1942 training courses of two to five weeks including Baltic Sea cruises of ten to twenty days were completed by seven Italian crews. Giuliani returned to Bordeaux on 23 May 1942. Giuliani sank three ships during a patrol off the Cape Verde Islands from 24 June to 3 September 1942. Giuliani remained in the Spanish port of Santander, Cantabria until 8 November 1942 repairing damage inflicted by Short Sunderlands on 1 September and No. 304 Squadron's Wellington on 2 September. After return to France and conversion to a transport submarine, Giuliani sailed on 16 May 1943 with 130 tonnes of mercury and reached Singapore on 1 August 1943. When Italy surrendered on 8 September 1943 Giuliani was seized by Germany in Singapore and renamed UIT-23. UIT-23 sailed for France on 15 February 1944 with 135 tonnes of rubber and 70 tonnes of tin, and was torpedoed three days later by . There were 14 survivors from the crew of forty. One survivor was picked up by the Tally-Ho, the others were saved by a German Arado Ar 196 floatplane operating out of Penang, which transferred the survivors on its floats in several trips.
Capitano Tarantini
Tarantini (pennant number TT) was launched 7 January 1940 and was on patrol in the Mediterranean when Italy declared war. Tarantini sank one ship on its second Mediterranean war patrol, but then had two unsuccessful patrols. Tarantini sailed on 31 August 1940 and passed the Strait of Gibraltar on 10 September for an Atlantic patrol to Bordeaux on 5 October. Tarantini began its first BETASOM patrol on 11 November and was torpedoed by in the Gironde estuary while returning to base on 15 December 1940. Five of the crew were rescued.
See also
Italian submarines of World War II
References
Notes
Bibliography
Brice, Martin Axis Blockade Runners of World War II (1981) Naval Institute Press
Erminio Bagnasco, Submarines of World War Two, Cassell & Co, London. 1977
Kafka, Roger & Pepperburg, Roy L. Warships of the World Cornell Maritime Press (1946)
External links
Alpino Bagnolini Marina Militare website
Console Generale Liuzzi Marina Militare website
Reginaldo Giuliani Marina Militare website
Capitano Tarantini Marina Militare website
Submarine classes
World War II submarines of Italy
Ships built by Cantieri navali Tosi di Taranto
|
75294204
|
https://en.wikipedia.org/wiki/PIM3
|
PIM3
|
PIM3
Serine/threonine-protein kinase pim-3 is an enzyme that in humans is encoded by the PIM3 gene.
References
|
31441656
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Paavo%20Hynninen
|
Paavo Hynninen
|
Paavo Hynninen
Paavo Johannes (Juho) Hynninen (31 May 1883 Joroinen – 18 May 1960 Helsinki ) was a Finnish Minister and Ambassador. He was a Master of Philosophy.
Hynninen was born into a farmer family. He graduated from Kuopio, but left, and remained after university studies in Helsinki. He was initially a professor of economics and commerce at the School of Commerce at the Helsinki School of Commerce in 1909–1915, and at the same time as a professor of agricultural sciences in Helsinki from 1910 to 1911.
He was the chairman of the Student Union in 1913 and Curator of the Savoy Society 1913–1916. Teacher's career remained when Hynninen became Editor-in-Chief of Uusi Suometar newspaper for the years 1915–1917.
During the World War I, Hynninen also acted in an Independence Movement when he was a member of the Active Committee to represent the Old Finns. Eino Suolahti later replaced him from Active Committee's membership. He was then appointed Managing Director of Luotto-Pankki Oy for the years 1917–1922. In addition, he was President of the Finnish Literary Society Kirjapaino Oy in 1916–1918.
In 1922, Hynninen moved to the Foreign Service established after the independence of Finland and initially served for four years as Head of the Consulate General of St Petersburg. Thereafter, he served as Consul General in The Hague for two years and after 1928 as Envoy to Riga. After that, he served as Envoy in Tallinn between 1933 and 1940. In October 1942, Hynninen became Consul General in Gothenburg, and from then on he was appointed Permanent Secretary (1943–1946), when Aaro Pakaslahti became an Envoy to Vichy France. After the war, Hynninen's career continued under new political conditions. He served as Ambassador to Denmark in Copenhagen since 1946 until his retirement, until 1953.
Even at his retirement days, Hynninen served as Minister of Foreign Affairs at the Von Fieandt and Kuuskoski governments in 1957–1958.
References
1883 births
1960 deaths
People from Joroinen
People from Mikkeli Province (Grand Duchy of Finland)
Ministers for foreign affairs of Finland
Ambassadors of Finland to Denmark
University of Helsinki alumni
|
131631
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shanor-Northvue%2C%20Pennsylvania
|
Shanor-Northvue, Pennsylvania
|
Shanor-Northvue, Pennsylvania
Shanor-Northvue is a census-designated place (CDP) in Butler County, Pennsylvania, United States. The population was 5,051 at the 2010 census.
Geography
Shanor-Northvue occupies the central and south-central portions of Center Township in Butler County and is located at (40.903647, −79.908405). It consists of residential areas outside the city of Butler that include Shanor Heights, Windward Heights, Timberly Heights, Northvue, and part of Fisher Heights. The Clearview Mall is located in Shanor Heights. Shanor-Northvue is bordered to the south by the Homeacre-Lyndora CDP in Butler Township.
Pennsylvania Route 8 is the main road through the CDP, leading south to downtown Butler and north to Harrisville.
According to the United States Census Bureau, Shanor-Northview has a total area of , of which , or 0.33%, is water.
It is also home to Center Township School, which is part of the Butler Area school district system.
Demographics
As of the 2000 census, there were 4,825 people, 1,997 households, and 1,373 families living in the CDP. The population density was . There were 2,093 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 98.18% White, 0.39% African American, 0.02% Native American, 0.66% Asian, 0.02% Pacific Islander, 0.25% from other races, and 0.48% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.44% of the population.
There were 1,997 households, out of which 28.1% had children under the age of 18 living with them, 60.5% were married couples living together, 6.4% had a female householder with no husband present, and 31.2% were non-families. 28.3% of all households were made up of individuals, and 16.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.36 and the average family size was 2.91.
In the CDP the population was spread out, with 21.7% under the age of 18, 5.8% from 18 to 24, 25.1% from 25 to 44, 26.0% from 45 to 64, and 21.4% who were 65 years of age or older. The median age was 43 years. For every 100 females there were 86.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 81.9 males.
The median income for a household in the CDP was $43,158, and the median income for a family was $53,426. Males had a median income of $45,000 versus $27,067 for females. The per capita income for the CDP was $23,852. About 2.0% of families and 5.1% of the population were below the poverty line, including 4.8% of those under age 18 and 5.8% of those age 65 or over.
References
Census-designated places in Butler County, Pennsylvania
|
3994742
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%80%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D1%8C
|
Сургодь
|
Сургодь — село у складі Торбеєвського району Мордовії, Росія. Адміністративний центр Сургодського сільського поселення.
Населення — 341 особа (2010; 405 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік:
татари — 48 %
мокшани — 30 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Торбеєвського району
Села Мордовії
|
1913463
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%93%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Сереженко Михайло Гнатович
|
Сереженко Михайло Гнатович — радянський історик, краєзнавець, ветеран педагогічної праці, учасник Другої світової війни.
Життєпис
Народився М.Сереженко у м. Кролевець Сумської області у сім'ї службовця.
Навчання
У 1936 р. закінчив Кролевецьку середню школу.
Усвідомлюючи великі зміни у житті людей рідного краю, вирішив присвятній себе вивченню історії.
Трудову діяльність розпочав восени 1936 р. вчителем Реутинської школи на Кролевеччині.
3 1938 по 1941 роки — студент Московського педінституту.
Будучи студентом історичного факультету, очолював президію науково-студентського гуртка кафедри історії СРСР, працював заступником редактора інститутської стінної газети «Призыв», очолював профком МОПІ.
Під час навчання М. Г. Сереженко активно працював в науково-студентському гуртку, брав участь як молодший науковий співробітник в археологічній експедиції АН СРСР під керівництвом професора, а згодом академіка Б. О. Рибакова. Уявлялася юнакові перспектива науково-дослідницької роботи, але звістка про віроломний напад фашистів внесла свої корективи у мрії майбутнього історика.
Участь у Другій світовій війні
З жовтня по січень 1942 року був на обороні Москви. Коли ворог був розгромлений під Москвою, дивізія була перейменована в 130 СД і направлена на Північно-Західний фронт. Там, в районі Молвотиці дивізія 21 лютого 1942 року вступила в жорстокі бої з німцями.
21 лютого 1942 року Сереженко в бою за с. Павлово був поранений. Направлений на лікування в м. Москву, а звідти в м. Павлово Горьківської області. Після лікування був направлений в серпні 1942 року в м. Муром у військове училище зв'язку. Навчався в ньому по травень 1943 року. У зв'язку з формуванням військово-десантних сил більшість курсантів училища, яким залишалося лише скласти державні екзамени, були терміново направлені у військово-десантні бригади. Сереженко був прийнятий кандидатом в члени КПРС в Муромському училищі, а кандидатську картку одержав в 18 гвардійській військово-десантній бригаді, куди був направлений з училища.
У серпні був відрахований із ВДВ за станом здоров'я і направлений в 52 гвардійську гірсько-стрілецьку Червонопрапорну ім. Ворошилова дивізію. По волі випадку попав до тієї ж дивізії, в якій починав воювати (3 Московська комуністична, потім 130 СД була перейменована в 53 гвардійську). Дивізія наступала по півдню Сумської і півночі Харківської областей. 3 вересня 1943 в бою під с. Любовка, Краснокутського району Харківської област, і був тяжко поранений. На лікування попав в місто Іваново.
Був кулеметником, начальником радіостанції. Довелось воювати на Північно — Західному фронті під Ленінградом, на Курській дузі, на Харківщині у складі 1-го Українського фронту. Двічі був поранений (рани давали про себе знати все життя).
У середині березня 1944 року пройшов медичну комісію, був визнаний непридатним до військової служби і демобілізований по інвалідності.
За бойові заслуги нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, багатьма медалями.
У березні 1944 року М. Г. Сереженко як інвалід був демобілізований.
Трудова діяльність
Підлікувавши рани, Михайло Гнатович Сереженко повертається до Кролевця.
Спочатку працює заступником директора по навчальній частині Кроловецької школи № 2, потім на цій же посаді — в Кролевецькому художньому текстильному технікумі.
З 1945 по 1946 роки — відповідальний секретар редакції районної газети «Колгоспне село». Далі присвячує себе педагогічній діяльності.
З 1950 по 1973 роки М. Г. Сереженко очолював педагогічний колектив Кроловецької середньої школи № 1.
У 1973 році вийшов на заслужений відпочинок.
Краєзнавча діяльність
Понад чверть століття ветеран педагогічної праці був чільним краєзнавцем Кролевеччини, ініціатором створення музею і сам передав багато до нього експонатів.
Це була енергійна. справедлива людина. Він любив займатися історією, перекладом поезії з російської мови на українську, багато уваги приділяв охороні пам'яток історії та культури.
Михайло Гнатович був великим книголюбом, багато читав, розшукував документи, зустрічався з людьми, які цікавили його як історика, а потім записував їхні спогади.
Немало років віддано дослідженню історії рідною краю. Складено картотеку, де в хронологічному порядку занесені зібрані матеріали, починаючи від періоду заселення берегів Десни і Сейму на території Кролевеччини до наших днів.
Зібрані дані про економічний та політичний розвиток міста і сіл району. Все це зафіксовано у 15 рукописних томах.
Особливе місце займають публікації історика-краєзнавця на сторінках районної і обласних газет.
Починаючи з 1944 року, опубліковано близько 200 його статей, розповідей, нарисів.
Багато уваги М. Г. Сереженко приділяв вихованню молоді, прищеплюючи любов до рідного краю.
За активну участь у підготовці матеріалу до видання тому «Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область», де М. Г. Сереженко є одним із авторів, нагороджений Почесною грамотою Сумського обкому Компартії України, виконкому обласної ради депутатів трудящих. А грамотою Міністерства освіти УРСР і ЦК ЛКСМУ — за успіхи в екскурсійно-туристичній та краєзнавчій роботі. Крім того, нагороджений ще 30 грамотами.
Ветерану педагогічної праці були притаманні висока дисципліна, уміння згуртовувати людей, скромність. Він обирався депутатом Кролевецької міської ради 8 скликань, був членом виконкому міськради.
Основні праці
Матеріали до бібліографії Михайла Сереженка
Укладачі: Б. І. Черняков, О. В. Степанова. Науковий редактор проф. Б. І. Черняков
1945
Сереженко М. Відродження з руїн // Колгоспне село. — 1945. — № 62. — 2 верес. — С. 2. Про ткацьку артіль.
Поладич І., Сереженко М. Як торгують в Кролевці // Колгоспне село. — 1945. — № 51. — 26 лип. — С. 2.
1946
Сереженко М. Артіль «XX-річчя Жовтневої революції» // Колгоспне село. — 1946. — № 42. — 1 трав. — С. 2. Про кролевецьке ткацтво.
Сереженко М. Пам'ятники найдавніших людських поселень на Сумщині // Більшовицька зброя. — Суми, 1946. — № 164. — 18 серп. — С. 4. Про городище поблизу с. Червоний Ранок і необхідність його збереження; про Зартий (Заритий) XII ст.
Сереженко М. Трудящі шанують їх пам'ять // Колгоспне село. — 1946. — № 75/76. — 2 верес. — С. 2. Про підпільників ВВВ с. Червоний Ранок, Кролевецький партизанський загін 1941 р.
1947
Сереженко М. Внесок кролевчан у справу завоювання Перемоги // Колгоспне село. — 1947. — № 37. — 9 трав. — С. 2.
1950
Сереженко М. Виставка дипломних робіт // Колгоспне село. — 1950. — № 70. — 20 серп. — С. 1. Крол. промисловий технікум.
Сереженко М. Розвивати шкільну художню самодіяльність // Колгоспне село. — Кролевець, 1950. — № 31. — 6 квіт. — С. 2.
1951
Сереженко М. Зростає культура і народна освіта // Колгоспне село. — 1951. — № 37. — 13 трав. — С. 2.
1956
Сереженко М. Зібрати матеріали по історії міста і району // КC. — 1956. — № 85. — 21 жовтня. — С. 2. Звернення голови рай. комісії по вивченню і складанню матеріалів по іст. м. Кролевця і р-ну.
1957
Сереженко М. В боротьбі за перемогу Жовтня // Зоря комунізму. — 1957. — № 104. — 25 груд. — С. 2. Події 1917—1918 рр.
Сереженко М. За владу Рад // Зоря комунізму. — 1957. — № 58. — 14 лип. — С. 2; № 60. — 21 лип. — С. 2; № 62. — 28 лип. — С. 2; № 64. — 4 серп. — С. 2: портр. Л. М. Болотіна; № 66. — 11 серп. — С. 2.
Сереженко М. Здрастуй, Джанні Родарі // Ленінська правда. — Суми, 1957. — № 101. — 22 трав. — С. 3. — Рец. на кн.: Родарі Д. Малим і старим про Італію і Рим. — К.: Молодь, 1956.
Сереженко М. Т. Г. Шевченко в Кролевці // Зоря комунізму. — 1957. — № 22. — 10 берез. — С. 2; № 23. — 14 берез. — С. 2.
1958
Сереженко М. «Вогні юності» // Зоря комунізму. — 1958 — № 3 — 8 січ. — С. 3. (Нова повість П. Кочури про колгоспне село).
Сереженко М. «Вогні юності» // Ленінська правда. — Суми, 1958. — № 115. — 15 черв. — С. 4. — (Книги наших земляків). Рец. на кн. П. Кочури.
Сереженко М. В боях гартована // Зоря комунізму. — 1958. — № 22. — 21 лют. — С. 4; № 23. — 23 лют. — С. 3. Події 1917—1919 рр.
Сереженко М. Кролевецька більшовицька організація в боротьбі за встановлення і зміцнення Радянської влади // Зоря комунізму. — 1958. — № 72. — 20 черв. — С. 2: іл.; № 74. — 25 черв. — С. 3: 2 іл.; № 76. — 29 черв. — С. 3; № 78. — 4 лип. — С. 2.
Сереженко М. Не та тепер Кролевеччина // Ленінська правда. — Суми, 1958. — № 128. — 4 лип. — С. 2. Про досягнення значних успіхів у м. Кролевець.
Сереженко М. Невідомий автограф Т. Г. Шевченка // Зоря комунізму. — 1958. — № 129. — 31 жовт. — С. 4: іл.
Сереженко М. Панас Кочура // Світанок: Літ-худож. альманах / Сумське літ. об'єднання при обл. газ. «Ленінська правда». — Суми: Обл. вид-во, 1958. — С. 119—123: іл.
Городиський М. Народні месники / Пер. з рос. М. Сереженко // Зоря комунізму. — 1958. — № 138. — 23 листоп. — С. 4. Уривок з роману.
1959
Сереженко М. Великий Кобзар в нашому місті // Зоря комунізму. — 1959. — № 100. — 23 серп. — С. 3: іл.
1960
Сереженко М. Життєва мужність // Ленінська правда. — Суми, 1960. — № 141. — 19 лип. — С. 3. Про П. Ф. Кочуру.
Сереженко М. Зв'язки письменників з Сумщиною // Ленінська правда. — Суми, 1960. — № 71. — 10 квіт. — С. 4.
Сереженко М. Народна артистка // Ленінська правда. — Суми, 1960. — № 152. — 3 серп. — С. 4. М. К. Заньковецька в Кролевці восени 1911 р.
Сереженко М. Народна артистка: (До 100-річчя з дня народж. М. К. Заньковецької) // Зоря комунізму. — 1960. — № 90. — 30 лип. — С.4: портр.; № 91. — 2 серп. — С. 4.
Сереженко М. Панас Федорович Кочура // Зоря комунізму. — 1960. — № 84. — 16 лип. — С.3: портр.
1961
Сереженко М. Ближче до життя // Зоря комунізму. — 1961. — № 50. — 25 квіт. — С. 2. [Покращення роботи школи № 1 м. Кролевець]
Сереженко М. Вчити, виховувати// Ленінська правда — Суми, 1961. — № 167. — 23 серп. — С. 3. (Про виховання і навчання в кролевецькій середній школі № 1).
Сереженко М. Коментарі до фотографій: [Будинок Огієвських в Кролевці; Автограф на «Кобзарі» Т. Г. Шевченка, наданий Г. М. Огієвській] // До 100-річчя з дня смерті Тараса Григоровича Шевченка: (Літ.-краєзнавчі методичні матеріали). — Суми, 1961. — С.31: іл. на с. 32–33.
Сереженко М. Т. Г. Шевченко у нашому краю: 1. Перше знайомство // Зоря комунізму. — 1961. — № 24. — 23 лют. — С. 4; 2. Друзі з Сумщини // № 25. — 25 лют. — С. 4; 3. Остання подорож // № 27. — 2 берез. — С. 2; 4. Історія одного автографа // № 29. — 7 берез. — С. 4; 5. Жалібний шлях // № 30. — 9 берез. — С. 2.
1963
Сереженко М. Їх слава безсмертна // Маяк комунізму. — 1963. — № 25. — 9 трав. — С. 3: 8 портр. Про ГРС I. М. Кожедуба, I. А. Лесика, В. М. Майстренка, М. I. Горбача, Г. I. Меншуна, I. С. Демиденка, В. Т. Цимбала, Г. А. Виноградова.
Сереженко М. Незабутня подія // Маяк комунізму. — 1963. — № 75. — 3 верес. — С. 2. Визволення міста у 1943; події 1941—1944.
Сереженко М. Остання подорож на Україну // Народна трибуна. — Глухів, 1963. — № 40. — 9 берез. — С. 3. Т. Г. Шевченко в Кролевці.
Сереженко М. Славні традиції // Маяк комунізму. — 1963. — № 22. — 1 трав . — С. 2.
Сереженко М. Шевченко в Кролевці // Ленінська правда. — Суми, 1963. — № 33. — 16 лютого. — С. 4.
Сереженко М., Стожок М. Став невпізнанним Кролевець // Маяк комунізму. — 1963. — № 78. — 10 верес. — С. 4; № 80. — 14 верес. — С. 4; № 82. — 19 верес. — С. 4.
1964
Сереженко М. А слава тебе знайде… // Ленінська зміна. — Харків, 1964. — № 55. — 8 трав. — С. 2. [Про комсомолку Т. Ф. Піскун з м. Кролевець]
Сереженко М. Великий Кобзар в нашому краї: 1. Перше знайомство // Маяк комунізму. — 1964. — № 10. — 23 січ. — С. 4; 2. Знову на Україні // № 11. — 25 січ. — С. 4; 3. Друзі із Сумщини // № 15. — 4 лют. — С. 4; 4. Остання подорож // № 19. — 13 лют. — С. 4; 5. Історія одного автографа // № 20. — 15 лют. — С. 4; 6. Жалібний шлях // № 21. — 18 лют. — С. 4.
Сереженко М. Великий Кобзар в нашому краї: Перше знайомство // Народна трибуна. — Глухів, 1964. — № 7. — 16 січ. — С. 4; Знову на Україні // № 8. — 18 січ. — С. 4; Друзі із Сумщини // № 9. — 21 січ. — С. 4; Остання подорож // № 10. — 23 січ. — С. 4; Історія одного автографа // № 11. — 25 січ. — С. 4; Жалібний шлях // № 12. — 28 січ. — С. 4.
Сереженко М. Історія автографа: Із записок краєзнавця // Ленінська зміна. — Х., 1964. — № 29. — 6 берез. — С. 2: іл. Про «Кобзар», подарований автором Г. М. Огієвській.
Сереженко М. Ювілеєві назустріч // Маяк комунізму. — 1964. — № 9. — 21 січ. — С. 4. Річниця Т. Г. Шевченка.
1965
Сереженко М. А судді хто? // Маяк комунізму. — 1965. — № 149. — 11 груд. — С. 2. Судоустрій 1864—1913.
Сереженко М. Видатний український педагог // Маяк комунізму. — 1965. — № 25. — 23 лют. — С. 4. Т. Г. Лубенець (1855 — 14.04.1936).
Сереженко М. Виховання учнів у дусі пролетарського інтернаціоналізму // Український історичний журнал. — К., 1965. — № 2. — С. 103—105.
Сереженко М. Життя-подвиг // Маяк комунізму. — 1965. — № 87. — 17 лип. — С. 3: портр., 4 іл. Про П. Ф. Кочуру.
Сереженко М. Партії рядовий // Маяк комунізму. — 1965. — № 135. — 7 листоп. — С. 2: портр. Про В. В. Роменця.
1967
Сереженко М. Берегти скарби народу // Маяк комунізму. — 1967. — № 20. — 14 лют. — С. 4.
Сереженко М. Видатний український педагог // Маяк комунізму. — 1967. — № 25. — 27 лют. — С. 4. [Про Т. Г. Лубенця]
Сереженко М. Заступник голови ревкому [1918-1919] // Маяк комунізму. — 1967. — № 139. — 21 листоп. — С. 2. Про I. Н. Сергієнка (1898—1960).
Сереженко М. І. С. Аксаков: Літ. календар Кролевеччини // Маяк комунізму. — 1967. — № 156. — 30 груд. — С.4.
Сереженко М. Комуніст Є. К. Зибін // Маяк комунізму. — 1967. — № 135. — 11 листоп. — С. 2. Події 1917—1918.
Сереженко М. Кролевеччина за 50 років. Промисловість // Маяк комунізму. — 1967. — № 47. — 18 квіт. — С. 2.
Сереженко М. Устим Кармалюк в Кролевці // Маяк комунізму. — 1967. — № 31. — 11 берез. — С. 4.
1968
Сереженко М. Григорій Калиновський // Маяк комунізму. — 1968. — № 3. — 6 січ. — С. 4. — (Літ. календар Кролевеччини).
Сереженко М. Кролевецька більшовицька організація в боротьбі за встановлення Радянської влади // Маяк комунізму. — 1968. — № 76. — 27 черв. — С. 2; № 77. — 29 черв. — С. 3; № 79. — 4 лип. — С. 3; № 80. — 6 лип. — С. 2; № 82. — 11 лип. — С. 2.
Сереженко М. П. С. Кузьменко [1831-1867] // Маяк комунізму. — 1968. — № 33. — 19 берез. — С.4. — (Літ. календар Кролевеччини).
Сереженко М. Ф. К. Богушевич // Маяк комунізму. — 1968. — № 151. — 17 груд. — С. 4. — (Літ. календар Кролевеччини).
Сереженко М. Г. Технічні засоби навчання в роботі пропагандиста // Маяк комунізму. — 1968. — № 41. — 6 квіт. — С. 2.
1969
Сереженко М. Ще йшла війна: Слово про поліграфістів // Маяк комунізму. — 1969. — № 31. — 11 берез. — С. 4. Випуск газети «Колгоспне село».
1970
До відома населення // Маяк комунізму. — 1970. — № 152. — 19 груд. — С. 4. — Без підп. Звернення Ради по створенню краєзнавчого музею із закликом збирати експонати. Голова ради М. Г. Сереженко.
Сереженко М. На «вогненій землі» // Маяк комунізму. — 1970. — № 45. — 14 квіт. — С. 2; № 51. — 28 квіт. — С. 2; № 55. — 7 трав. — С. 2; № 61. — 21 трав. — С. 2; № 63. — 26 трав. — С.2; № 64. — 8 травня. — С. 2; № 65. — 30 трав. — С. 2; № 69. — 9 черв. — С. 2. Про ГРС В. Т. Цимбала.
1971
Сереженко М. Літературний критик // Маяк комунізму. — 1971. — № 150. — 16 груд. — С. 2: портр. Про А. Ф. Гурштейна (20.09.1895, Кролевець — 1941, Підмосков'я).
1972
Сереженко М. Виставка робіт художника-земляка // Маяк комунізму. — 1972. — № 87. — 20 лип. — С. 4. Перс. вист. В. М. Руденка в Москві, Львові, Києві.
1973
Гавриленко М. М., Сереженко М. Г., Стожок М. П. Кролевець // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. — Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С.323-335: карта, 3 іл.; вкл. іл. Див. також там же, с. 16, 17, 19, 32, 41, 43, 44, 46, 47, 51, 69, 77, 81, 101, 212.
Кролевецький район / [М. М. Гавриленко, М. П. Стожок, М. Г. Сереженко; Ф. П. Карабут; Г. Г. Бірюков, В. О. Журід, М. Р. Кобилякова, І. П. Макаренко, Є. П. Чередник] // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. — Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С.323-353: карта, 3 іл.; вкл. іл. Див. також там же, с.10, 57, 59, 64, 66, 84.
Сереженко М. Визволення міста // Маяк комунізму. — 1973. — № 106. — 1 верес. — С. 2.
Сереженко М. Довідник з історії Сумщини // Маяк комунізму. — 1973. — № 121. — 6 жовт. — С. 4. — Рец. на кн.: Історії міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К., 1973.
Сереженко М. Дружба, скріплена кров'ю // Маяк комунізму. — 1973. — № 37. — 27 берез. — С.2. Спогади уч-ка ВВВ.
Сереженко М. Літописці епохи // Маяк комунізму. — 1973. — № 151. — 18 груд. — С. 2. Краєзнавчий зміст райгазети.
1974
Сереженко М. За порадою до вождя // Маяк комунізму. — 1974. — № 48. — 20 квітня. — С. 2. Про В. Роменця.
Сереженко М. Перший вогняний таран // Ленінська правда. — Суми, 1974. — № 232. — 26 листоп. — С. 4. Про льотчика Г. А. Храпая.
Сереженко М. Портрет: Перше перебування Т. Г. Шевченка в м. Кролевці // Маяк комунізму. — 1974. — № 30. — 9 берез. — С. 4.
Сереженко М. Посібник учителя В. І. Лукавецького // Маяк комунізму. — 1974. — № 103. — 27 серп. — С. 4. Про кн. учителя математика В. І. Лукавецького «Тестові завдання з математики для 4-5 класів».
Сереженко М. Пошук триває // Маяк комунізму. — 1974. — № 124. — 15 жовт. — С. 2. Краєзнавча діяльність з іст. ВВВ учнів школи № 3 під керівництвом Ф. С. Яковенка.
Сереженко М. Розвідник Чернов // Маяк комунізму. — 1974. — № 81. — 6 лип. — С.2. Загибель льотчика лейтенанта Чернова, збитого над містом в липні 1943.
Сереженко М. Шлях у безсмертя // Маяк комунізму. — 1974. — № 140. — 23 листоп. — С.3: портр.; № 141. — 26 листоп. — С. 3. Про Г. А. Храпая (Обтове).
Сереженко М., Дубинка М. Виставка робіт художника В. М. Руденка // Маяк комунізму. — 1974. — № 151. — 17 груд. — С. 4.
1975
Сереженко М. В боях за Кролевець // Маяк комунізму. — 1975. — № 37. — 27 берез. — С. 2: портр. Про уч-ка ВВВ I. О. Галушка, що звільняв місто.
Сереженко М. Відзначили 100-річчя школи // Маяк комунізму. — 1975. — № 135. — 11 листоп. — С. 4.
Сереженко М. Герої живуть поміж нас // Маяк комунізму. — 1975. — № 53. — 29 квіт. — С.4. — Рец. на кн.: Войцехович В. О. Фронт на Поліссі. К., 1975. Містить опис дій кролевчан.
Сереженко М. Герой «Вогненної землі» // Ленінська правда. — Суми, 1975. — № 16. — 22 січ. — С.3: портр. Про ГРС В. Т. Цимбала.
Сереженко М. Декабристи і Сумщина // Маяк комунізму. — 1975. — № 154. — 25 груд. — С. 3–4.
Сереженко М. Письменник незвичайної долі // Маяк комунізму. — 1975. — № 86. — 17 лип. — С. 2–4. Про Панаса Кочуру.
Сереженко М. Як обирали 70 років тому // Маяк комунізму. — 1975. — № 69. — 7 черв. — С.2.
1976
Деревяшкин Н. Ф., Сереженко М. И. Историческое прошлое города Кролевца (1501—1917 гг.) // Вестн. Харьковского политехнического ин-та. — 1976. — № 119. — С. 68–76. — Рос.
Сереженко М. Берегти місцеві археологічні пам'ятки // Маяк комунізму. — 1976. — № 68. — 5 черв. — С. 4.
Сереженко М. «Внимание, Ковпак!» // Маяк комунізму. — 1976. — № 21. — 17 лют. — С. 4. — Рец. на кн.: Брайко П., Калиненко О. Внимание, Ковпак! 2-е изд. Партизанський рух ВВВ.
Сереженко М. Заснування Кролевця // Маяк комунізму. — 1976. — № 124. — 14 жовт. — С. 3.
Сереженко М. Кролевеччина у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. // Маяк комунізму. — 1976. — № 145. — 4 груд. — С. 3.
Сереженко М. Під гнітом магнатів і шляхти: З історії нашого краю // Маяк комунізму. — 1976. — № 127. — 21 жовт. — С. 3.
1977
Сереженко М. Етнограф з Кролевця // Маяк комунізму. — 1977. — № 156. — 29 груд. — С. 4. Г. Калиновський, автор кн.: Описание свадебных украинских простонародных обрядов СПб., 1777.
Сереженко М. Кролевеччина напередодні революції // Маяк комунізму. — 1977. — № 150. — 15 груд. — С. 2; 2. Кролевець напередодні революції // № 152. — 20 груд. — С. 2; 3. Кролевеччина від лютого до жовтня // № 153. — 22 груд. — С. 2; Проголошення Радянської влади на Кролевеччині // № 154. — 25 грудня. — С. 3–4.
Сереженко М. Тут містився повітком партії: З історії одного будинку // Маяк комунізму. — 1977. — № 134. — 7 листоп. — С. 4.
1978
Сереженко М. В поетичній рубриці // Маяк комунізму. — 1978. — № 6. — 12 січ. — С. 4. (Про творчість поета В. Сухомлина).
Сереженко М. Героям революції і громадянської війни // Маяк комунізму. — 1978. — № 2. — 3 січ. — С.2: іл. Пам'ятник героям революції і громадянської війни споруджений в м. Кролевець в 1957 р.
Сереженко М. Його ім'я в пам'яті народній // Маяк комунізму. — 1978. — № 16. — 4 лют. — С. 2. Г. I. Петровський на 5-му повітовому з'їзді Рад 10.19.1920 р.
Сереженко М. Карл Маркс про Кролевеччину // Маяк комунізму. — 1978. — № 54. — 4 трав. — С. 3: портр.
Сереженко М. Першотравневі демонстрації в Кролевці // Маяк комунізму. — 1978. — № 53. — 1 трав. — С. 4. Події 1917—1919 рр.
Сереженко М. Так народжувалась районна газета // Маяк комунізму. — 1978. — № 10. — 21 січ. — С. 3. До виходу 6000 номера газети.
1979
Гавриленко Н. Н., Назаренко М. П., Сереженко М. И. Кролевец // В путешествие по Сумщине: Путеводитель. — Х.: Прапор, 1979. — С.76-93. — Рос. 2-е вид.: 1984.
Сереженко М. Свідчення народної любові // Маяк комунізму. — 1979. — № 48. — 21 квіт. — С. 4. Сьомий повітовий з'їзд Рад.
1980
Сереженко М. Вчені нашого міста // Маяк комунізму. — 1980. — № 122. — 9 жовт. — С. 4. Згадані уродженці Кролевця В. Д. Огієвський (1861—1921), Ф. З. Омельченко (1865—1924), Т. Г. Лубенець (1855—1936), А. П. Редькін (1875—1966), М. В. Рево (1899—1962), І. К. Федченко (н.1904), О. М. Марій (н.1907), О. М. Щербань; а також з Алтинівки Г. І. Молявко (н.1901), О. П. Карапата. Після ВВВ захищено близько 50 кандидатських дисертацій.
Сереженко М. Г., Стожок М. П. Кролевець // История городов и сел Украинской ССР. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1980.– С. 332—333.
Сереженко М. Джерела подвигу // Маяк комунізму. — 1980. — № 86. — 17 лип. — С.3. Про П. Ф. Кочуру.
Сереженко М. Заритий чи Зареття? // Маяк комунізму. — 1980. — № 52. — 29 квіт. — С. 4. Про назву літописного міста-попередника Кролевця.
Сереженко М. Легенда і дійсність: Назва нашого міста // Маяк комунізму. — 1980. — № 69. — 7 черв. — С.3. Сучасну назву дістало між 1619 і 1638 рр.
Сереженко М. Літописний Воргол: З далекого минулого нашого краю // Маяк комунізму. — 1980. — № [71. — 12 черв]. — С.3. Нумерація випуску газети помилкова: № 70 від 10 черв.
Сереженко М. Рештки підземного ходу // Маяк комунізму. — 1980. — № 59. — 15 трав. — С.4.
1981
Сереженко М. Випробування часом: Літопис Великої Вітчизняної // Маяк комунізму. — 1981. — № 140. — 21 листоп. — С. 2. Про лікаря В. Ф. Зелінського.
Сереженко М. Кролевецький партизанський загін «Помста стахановців»: 1. Тривожної осені 1941 року // Маяк комунізму. — 1981. — № 108. — 8 верес. — С. 2; 2. В тилу у ворога // № 110. — 12 верес. — С. 2; 3. Підпільний райком партії дії // № 112. — 17 верес. — С. 2; 4. Тяжкі випробування і втрати // № 114. — 22 верес. — С. 2; 5. Четвертий батальйон // № 116. — 26 верес. — С. 2.
Сереженко М. Т. Г. Шевченко в Кролевці // Ленінська правда. — Суми, 1981. — № 48. — 8 берез. — С. 4.
Сереженко М. Шевченко в Кролевці // Маяк комунізму. — 1981. — № 29. — 10 берез. — С. 3.
1982
Сереженко М. Гармата на п'єдесталі // Маяк комунізму. — 1982. — № 29. — 10 берез. — С.4: іл. Про генерал-майора О. Н. Панкова (1896—1943), похованого в місті.
Сереженко М. З когорти безсмертних // Маяк комунізму. — 1982. — № 131. — 2 листоп. — С. 2. Про ГРС В. Т. Цимбала.
1983
Сереженко М. Обеліск партизану // Маяк комунізму. — 1983. — № 50. — 26 квіт. — С. 2. Поховання П. Фандакова біля піонертабору «Ластівка».
Сереженко М. Партизани і підпільники Кролевеччини // Маяк комунізму. — 1983. — № 105. — 1 верес. — С. 2. ВВВ.
Сереженко М. Про відвагу, мужність, геройство // Маяк комунізму. — 1983. — № 29. — 10 берез. — С. 2: портр. З нагоди 70-річчя партизана ВВВ і мемуариста В. О. Войцеховича.
1984
Сереженко М. Живопис Георгія Сергєєва // Маяк комунізму. — 1984. — № 5. — 10 січ. — С. 4.
Сереженко М. У вінок світової слави Кобзаря: Сумщина шанує пам'ять Шевченка; Письменники і критики; Скульптори і художники; Народні умільці // Маяк комунізму. — 1984. — № 31. — 13 берез. — С. 3.
Сереженко М. Шлях солдата // Маяк комунізму. — 1984. — № 120. — 6 жовт. — С. 2. Про В. Є. Самка.
1985
Сереженко М. Виставка художника В. М. Руденка // Маяк комунізму. — 1985. — № 31. — 12 берез. — С. 4.
Сереженко М. Вірність // Маяк комунізму. — 1985. — № 65. — 30 трав. — С. 2: портр. № 66. — 1 черв. Про С. I. Кочура (1904, Кролевець — 19.08.1944, Сандомир).
Сереженко М. Джерела подвигу: Сьогодні минає 80 років з дня народж. письменника-земляка П. Ф. Кочури // Маяк комунізму. — 1985. — № 86. — 18 лип. — С. 4.
Сереженко М. Книжкові знаки кролевчан // Маяк комунізму. — 1985. — № 54. — 4 трав. — С. 4. Про екслібриси художника Г. О. Сергеєва.
Сереженко М. Подвиг в ім'я Перемоги // Маяк комунізму. — 1985. — № 56. — 9 трав. — С. 3. Місто і р-н у 1943—1944 рр.
Сереженко М. Тут зупинявся Т. Г. Шевченко // Маяк комунізму. — 1985. — № 83. — 11 лип. — С. 4: іл. Садиба Рудзинських в м. Кролевець по вул.. Горького, 71; Про перебування Т. Г. Шевченка в Кролевці в 1845 р.
1986
Сереженко М. Створюється галерея бойової слави // Маяк комунізму. — 1986. — № 47. — 17 квіт. — С. 4. У Кролевецькій середній школі № 1 створюється галерея бойової слави.
Сереженко М. У творчому неспокої: До 70-річчя художника В. М. Руденка // Маяк комунізму. — 1986. — № 75. — 21 черв. — С. 3.
1987
Сереженко М. Монумент партизанської слави // Маяк комунізму. — 1987. — № 59. — 16 трав. — С.4: іл. Встановлено біля с. Дубовичі.
Сереженко М. Пушкінський сад // Маяк комунізму. — 1987. — № 18. — 12 лют. — С.4. Кролевець, 1899—1920.
Сереженко М. Створити меморіальний музей Панаса Кочури // Маяк комунізму. — 1987. — № 153. — 22 груд. — С. 4.
Сереженко М. Стела край дороги // Маяк комунізму. — 1987. — № 62. — 23 трав. — С.3: іл. Встановлена 10.05.1987 на місці бою партизан біля с. Реутинці.
Сереженко М. Таємниця старовинного скарбу // Маяк комунізму. — 1987. — № 57. — 12 трав. — С. 4. Спаське (нині с. Ленінське), 1879.
Сереженко М. Шанувати пам'ять Т. Г. Шевченка // Маяк комунізму. — 1987. — № 30. — 10 берез. — С. 4.
1988
Сереженко М. Вони були першими // Маяк комунізму. — 1988. — № 126. — 22 жовт. — С. 2; № 127. — 25 жовт. — С. 2. Створення в 1919 р. КСРМУ в р-ні.
Сереженко М. Композитор М. I. Глінка у нашому краю // Маяк комунізму. — 1988. — № 55. — 7 трав. — С. 3.
Сереженко М. Кролевчани — вихованці великого педагога // Маяк комунізму. — 1988. — № 30. — 10 берез. — С. 3. Про вихованців А. С. Макаренка.
Сереженко М. Ніколи не забудемо їх подвигу // Маяк комунізму. — 1988. — № 106. — 3 верес. — С. 1–2. Звільнення Кролевця, 1943 р.
Сереженко М. Пам'яті Миколи Лукаша // Маяк комунізму. — 1988. — № 109. — 10 верес. — С.3.
Сереженко М. Подвиг Миколи Лукаша // Маяк комунізму. — 1988. — № 49. — 23 квіт. — С. 3: портр. Присудження літ. премії iм. М. Рильського за 1988 р.
Сереженко М. Подвиг перекладача // Ленінська правда. — Суми, 1988. — № 94. — 15 трав. — С. 4. Про М. О. Лукаша.
Сереженко М. Фонвізін у нашому краю // Маяк комунізму. — 1988. — № 32. — 15 берез. — С. 4. Про російського драматурга і просвітителя Д. І. Фонвізіна.
Сереженко М. Чи була судноплавною річка Свидня? // Маяк комунізму. — 1988. — № 154. — 24 груд. — С. 3.
1989
Сереженко М. «Був наймолодший серед нас»: Уривки з спогадів // Маяк комунізму. — Кролевець, 1989. — № 151. — 19 груд. — С. 3: iл. На фото Р. М. Сереженка: М. О. Лукаш, П. Ф. Кочура, В. I. Сухомлин, М. Г. Сереженко.
Сереженко М. Головний комісар Чорноморського флоту // Маяк комунізму. — 1989. — № 98. — 15 серп. — С. 2. Про В. В. Роменця.
Сереженко М. Головний комісар: До 100-річчя з дня нар. В. В. Роменця // Маяк комунізму. — 1989. — № 34. — 18 берез. — С. 3.
Сереженко М. Знати і шанувати людей // Маяк комунізму. — 1989. — № 18. — 9 лют. — С. 3.
Сереженко М. Зростання // Маяк комунізму. — 1989. — № 94, — 5 серп. — С. 3. Про творчість художника Г. О. Сергєєва.
Сереженко М. Літературна премія імені Миколи Лукаша // Маяк комунізму. — Кролевець, 1989. — № 92. — 1 серп. — С.2.
Сереженко М. Премія імені Миколи Лукаша // Ленінська правда. — Суми, 1989. — 29 листоп.
Сереженко М. Т. Г. Шевченко і Кролевець // Маяк комунізму. — 1989. — № 25. — 25 лют. — С. 3; № 26. — 28 лют. — С. 3; № 27. — 2 берез. — С. 4; № 30. — 8 берез. — С. 3: 3 іл.; № 31. — 11 берез. — С. 4.
Сереженко М. Шевченків автограф // Маяк комунізму. — 1989. — № 48. — 18 квіт. — С. 2: іл. Про «Кобзар» Т. Г. Шевченка з дарчим написом Г. М. Огієвській.
2001
Сереженко М. Життя династії Риндіних // Кролевецький вісник. — 2001. — № 86. — 27 жовт. — С. 3.
Сереженко М. Жорстока розправа // Кролевецький вісник. — 2001. — № 55. — 11 лип. — С. 3. Розстріл євреїв міста 3.11.1941 у Гайовому проваллі.
Сереженко М. З історії розвитку охорони здоров'я // Кролевецький вісник. — 2001. — № 59. — 25 лип. — С. 3.
Сереженко М. Лікар В. Ф. Зелінський // Кролевецький вісник. — 2001. — № 48. — 16 черв. — С. 3.
Сереженко М. Подарунок для цариці // Кролевецький вісник. — 2001. — № 21. — 14 берез. — С. 3. Святкування 300-річчя Дому Романових.
Сереженко М. Подвиг в ім'я перемоги // Кролевецький вісник. — 2001. — № 49. — 20 черв. — С. 3. Відбудова народного господарства р-ну з вересня 1943.
Сереженко М. Про Миколу Лукаша. 10/20.10.1979 р.: [Уривок] // Вітчизна. — 2001. — № 9/10. — С.143-144. — В статті: Черняков Б. «Возведення в звання поета».
Сереженко М. Про Миколу Лукаша. 10/20.10.1979 р.: [Уривок] // Образ. — К., 2001. — Вип. 2. — С.40-41. — В статті: Черняков Б. І. Корифеї українського перекладацтва про Миколу Лукаша.
Сереженко М. Скарбниця історії краю // Кролевецький вісник. — 2001. — № 40. — 19 трав. — С. 3. Спогади про заснування музею.
Сереженко М. Цариця Єлизавета в Кролевці: З іст. рідного краю // Кролевецький вісник. — 2001. — № 31. — 18 квіт. — С. 3.
2002
Сереженко М. Багата талантами Кролевеччина // Кролевецький вісник. — 2002. — № 82. — 12 жовт. — С. 3. — (Літ. сторінка). Про творчість М. Лукаша, групу ЛІАСМО. Згадані: Г. Квітка-Основ'яненко, І. Аксаков, Т. Г. Шевченко, Р. Радонезька (псевд. Раїса Сосна), М. Зеров, М. Арденс, А. Гурштейн, І. Іванченко, Я. Бєлінський, Ф. Моргун, П. Рудь, І. Ревуцький, П. Кочура, М. Ігнатенко, М. Лукаш, М. Городиський, В. Сухомлин, М. Коцюба, О. Пружанський, І. Корнющенко, А. Михалевич, Г. Єщенко, Ю. Коляда, Н. Хоменко.
Сереженко М. Будинок по вулиці Горького // Кролевецький вісник. — 2002. — № 35. — 27 квіт. — С. 2: іл. Садиба В. I. Рудзинського.
Сереженко М. Таємниця старовинного скарбу // Кролевецький вісник. — 2002. — № 58. — 20 лип. — С. 3. Знайдений у жовтні 1879 (Спаське).
2009
Сереженко М. Кролевчани / Відділ культури і туризму Кролевецької районної державної адміністрації; Кролевецький районний краєзнавчий музей; науковий редактор Б. І. Черняков; упоряд. А. В. Карась, О. М. Сереженко. — Кролевець, 2009. — 148 с.
2010
Сереженко М. Война. Записки солдата. / Отдел культуры Кролевецкой районной государственной администрации Сумской области, Украина; Кролевецкий районный краеведческий музей; Составители: А. В. Карась, Е. М. Сереженко. — Кролевец, 2010. — 76 с.
Публікації про М. Г. Сереженка
Данько М. М. Пісні на нашому рушникові: Літ. нотатки з Кролевця // Ленінська правда. — Суми, 1969. — № 83. — 27 квіт. — С. 3.
Життя прожите для людей // Маяк комунізму. — Кролевець, 1987. — № 118. — 1 жовт. — С. 3: портр. — Без підп.
Карась Анатолій, Сереженко Олена. Педагог, історик, краєзнавець // Кролевецький вісник. — Кролевець, 2007. — № 78. — 29 вересня. — С. 3.
Карась А. Що ми знаємо про наш музей? // Кролевецький вісник. — Кролевець, 2000. — № 73. — 13 вересня. — С.4.
Москальов I. В Шевченківському залі музею // Народна трибуна. — Глухів, 1964. — № 17. — 8 лют. — С. 4. Конотопський краєзнавчий музей уклав рукописну зб. «На шляхах Тараса», куди включено статтю М. Г. Сереженка (Кролевець).
Палига М. Слово ленінської правди — в маси // Маяк комунізму. — Кролевець, 1972. — № 40. — 1 квіт. — С. 2.
Сереженко Н. Микола Халецький — друг Миколи Зерова / За матеріалами архіву М. Г. Сереженка // Кролевецький вісник. — 1999. — № 45. — 2 черв. — С. 2.
Справа всього життя / [C. Тягнирядно] // Кролевецький вісник. — 2001. — № 21. — 14 берез. — С. 3: портр.
Ступак Ю. П. Літературно-наукове життя Сумщини // Радянське літературознавство. — К., 1959. — № 5. — С. 147—148. Про діяльність краєзнавця М. Г. Сереженка.
Сереженко Михайло Гнатович // Маяк комунізму. — Кролевець, 1989. — № 120. — 5 жовт. — С.4: портр. Некролог. (2.10.1917, Кролевець — 1.10.1989, Кролевець).
Сереженко Михайло Гнатович // Книга бойової слави Кролевеччини. — Суми, 2002. — С. 22.
Черняков Б. Миттєвість великої дружби // Кролевецький вісник. — 2003. — № 67. — 23 серп. — С. 5: портр. — (Пам'яті Миколи Лукаша).
[М. О. Лукаш, П. Ф. Кочура, В. I. Сухомлин, М. Г. Сереженко на фото 1970-х рр.] // Кролевецький вісник. — 1998. — № 71/72. — 29 серп. — C. 4: іл.
Тягнирядно Світлана, Булах Наталія, Борщ Ала. Любов учителя ніколи не вмирає, вона у серці учня пломенить // Кролевецький вісник. — Кролевець, 2007. — № 85 (9817) — 24 жовтня. — С. 4. Про вшанування пам'яті М. Г. Сереженка у Кролевецькій школі № 1.
Посилання
Домашній архів М. Г. Сереженка
Примітки
Уродженці Кролевця
Учасники Другої світової війни
Педагоги Сумської області
|
275261
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grand%20Cayman
|
Grand Cayman
|
Grand Cayman is the largest of the three Cayman Islands and the location of the territory's capital, George Town. In relation to the other two Cayman Islands, it is approximately 75 miles (121 km) southwest of Little Cayman and 90 miles (145 km) southwest of Cayman Brac.
Geography
Grand Cayman encompasses 76% of the territory's entire land mass. The island is approximately long with its widest point being wide. The elevation ranges from sea level at the beaches to above sea level on the North Side's Mastic Trail. Unlike many other Caribbean islands, Grand Cayman is for the most part, flat. This allows for more space to build as the island's population grows.
Island districts
Grand Cayman Island includes five of the six districts of the Cayman Islands: Bodden Town, East End, George Town, North Side and West Bay.
Bodden Town – Founded in the 1700s, Bodden Town district comprises the central part of Grand Cayman Island, between the George Town and North Side districts. The village of Bodden Town was the original capital of the Cayman Islands.
East End – The East End district is located at the east side of Grand Cayman Island and consists mostly of the Village of East End, Franklin´s Forest and other natural attractions, restaurants, and accommodations.
George Town – The capital of the Cayman Islands and world-famous centre for offshore banking and investments,
North Side – Includes Kaibo and Rum Point. Sand Point Cove in Rum Point is home to a Bioluminescent Bay or Bio Bay.
West Bay – Has numerous tourist attractions including the Cayman Turtle Farm and the Cayman Motor Museum. Towns in the West Bay district include Seven Mile Beach, Hell.
The remaining district is Sister Islands, which consists of the islands of Cayman Brac and Little Cayman.
Flora and fauna
Flora
Of the flora, a good representation of the variety of plant life on Grand Cayman can be found at the Queen Elizabeth II Botanic Park located in the North Side District. Wild banana orchids, ghost orchids, thatch palm trees, red birch trees, mahogany trees and various fruit trees such as avocado, mango, guinep, naseberry, breadfruit, and tamarind. Yellow mastics (Sideroxylon foetidissimum) and black mastics (Terminalia eriostachya) are also seen in the park, as well as on the -long Mastic Trail. Elsewhere outside the park, all of these species can be seen around Grand Cayman, including coconut palm, Casuarina pine, mangrove, and poinciana trees.
Fauna
Fauna seen in various locations around the island include the endangered blue iguana (Cyclura lewisi), Grand Cayman amazon parrots (Amazona leucocephala caymanensis), Central American agoutis (Dasyprocta punctata), a species of land crab called Gecarcinus ruricola, and the island was one also the home of the currently extinct Grand Cayman thrush.
The Cayman Island's Turtle Farm located in the West Bay district raises green sea turtles for their meat and to release into the wild. Through breeding, the farm produces upwards of 1800 turtles a year.Between 1980 and 2006, the farm released approximately 30,600 turtles to the wild; because of a mark placed on each animal, the released turtles have been seen throughout the Caribbean.
There are four endemic snake species on Grand Cayman and two invasive species. They are all relatively harmless and the largest is the rarely seen invasive corn snake, which may grow to about 5 feet (1.5 m). The smallest averages 2–4 inches (5–10 cm) and is the invasive brahminy blind snake which is also rarely seen. The most common is the endemic Grand Cayman racer. (Cubophis cantherigerus) It can grow to approximately 5 feet (1.5 m), but 3-foot (91-cm) specimens are much more common. These snakes tend to race away if encountered and in rare cases will rear up in a threatening manner if cornered. The Cayman racer snake carries a mild venom which it uses to immobilise prey, but in large enough doses it can cause significant swelling and bruising if it latches on for an extended period. A simple bite and release does not usually cause any reaction in humans. The other three endemic snake species are the Cayman Islands dwarf boa, Cayman Brac blind snake and Cayman water snake.
Demographics
Of the three islands, Grand Cayman contains approximately 97% of the territory's entire population. Caymanians and permanent residents make up 52% of the population. There is a prominent expat population, making up 48%, with most originating from Jamaica, the Philippines, the United States, United Kingdom, and India.
Economy
Offshore banking
There are just under 600 banks and trust companies in the Grand Cayman, including 43 of the 50 largest banks in the world. Because of this large financial presence on the island, banking, investments, and insurance drive the economy in Grand Cayman.
Tourism
Grand Cayman Island has a number of natural attractions: the blow holes in the East End district, the Mastic Trail that runs north to south through the center of the island, Hell in the West Bay, and the Queen Elizabeth II Botanic Park.
Watersports such as scuba diving and snorkeling are popular activities on Grand Cayman as the island is known for its coral reefs and underwater sea walls along with a number of shipwrecks.
Because of its clubs, resorts, and hotels, Seven Mile Beach has the largest concentration of visitors and tourists on the island.
Transport
Owen Roberts International Airport serves Grand Cayman with domestic and international flights. Cayman Airways has its headquarters on Grand Cayman.
Port of George Town is operated by the Port Authority of the Cayman Islands. George Town (Grand Cayman Island) is the principal port (and cruise port) and the capital city of the British Overseas Territory of Cayman Islands. The group also includes Little Cayman Island and Cayman Bra Island.Port George Town Harbour (locode USGGE) is one of the most visited on Western Caribbean cruise itineraries leaving from the United States.
Other infrastructure
Electrical service for Grand Cayman is provided by Caribbean Utilities Company Ltd., with its corporate headquarters located on North Sound Road. Electricity on Grand Cayman runs on a 120/240 volt electricity system with electrical outlets designed to accommodate a three-pin American plug.
Grand Cayman residents have a choice of telecommunications services from C3, Digicel, FLOW (previously LIME), and Logic.
Olive Hilda Miller was the first manager of The Pines, the first retirement home to be built in the Cayman Islands. She worked there from 1983 until 1991.
Education
The Cayman Islands Education Department operates government schools.
Transition schools
Cayman Islands Further Education Centre
Secondary schools operated by government
John Gray High School
Clifton Hunter High School
Primary schools operated by government
Theoline L. McCoy Primary School
Sir John A. Cumber Primary School
Edna M. Moyle Primary School
George Town Primary School
East End Primary School
Prospect Primary School
Red Bay Primary School
Savannah Primary School
Private schools
Cayman Academy
Cayman International School
Cayman Prep and High School
First Baptist Christian School (ages 3 months – 11 years, grades preschool to 6)
Grace Christian Academy
Island Primary
Montessori School of Grand Cayman
St. Ignatius Catholic School
Triple C School
Truth For Youth School
Wesleyan Christian Academy
Hope Academy
Clever Fish School
Private universities
St. Matthews University of Medicine/Veterinary Medicine
International College of the Cayman Islands (ICCI)
The Cayman Islands Law School
Public universities
University College of the Cayman Islands (UCCI)
Gallery
See also
Cayman Islands Investment Bureau
Watler Cemetery
Port Authority
References
External links
Cayman Islands Department of Tourism
Port Authority of the Cayman Islands
Cayman Travel Guide
Cayman Islands Government
Islands of the Cayman Islands
Cruise seaports
|
2343655
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D1%96%20%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%9F%27%D1%8F%D1%82%D0%B8%D1%85%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Червоні Луки (П'ятихатський район)
|
Червоні Луки (П'ятихатський район)
Червоні Луки — колишнє село в Україні, П'ятихатському районі Дніпропетровської області. Ліквідоване. Було розташоване на околиці селища Лихівка. За півкілометри від села знаходилося також ліквідоване у 1991 році село Польове Холодіївської сільради.
Примітки
Колишні населені пункти П'ятихатського району
Колишні населені пункти Дніпропетровської області
|
2165655
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%BA%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F
|
Туркменська Вікіпедія
|
Туркменська Вікіпедія — розділ Вікіпедії туркменською мовою. Створена у 2004 році. Туркменська Вікіпедія станом на року містить . Загальна кількість сторінок в туркменській Вікіпедії — . Глибина (рівень розвитку мовного розділу) туркменської Вікіпедії .
Історія
Січень 2006 — створена 100-та стаття.
Лютий 2008 — створена 1 000-на стаття.
Серпень 2015 — створена 5 000-на стаття.
Див. також
Повний список Вікіпедій
Примітки
Посилання
Статистика туркменської Вікіпедії на stats.wikimedia.org.
|
68197108
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grigory%20Khlinovsky
|
Grigory Khlinovsky
|
Grigory Khlinovsky
Grigory Alexandrovich Khlinovsky (born 11 November 1947) is a former international motorcycle speedway rider from the Soviet Union.
Speedway career
Khlinovsky reached the final of the Speedway World Championship on three consecutive years, in the 1972 Individual Speedway World Championship, 1973 Individual Speedway World Championship and the 1974 Individual Speedway World Championship. He was one of six Russians that competed in the 1972 World final after strong performances in the Continental final and European final.
In 1973, he was part of the Soviet team that secured the bronze medal at the 1973 Speedway World Team Cup.
He was the senior coach of "Signal" team (Rivne) (1982-1989). Under his leadership "Signal" became the champion of the USSR for three times in a row (1985-1987). He was the senior coach of KAMAZ (Rivne) in 1990 and Signal (Rivne) in 1991. He is the honored coach of Ukraine, referee of the national category.
World final appearances
Individual World Championship
1972 – London, Wembley Stadium – 13th – 4pts
1973 – Chorzów, Silesian Stadium – 5th – 10pts
1974 – Gothenburg, Ullevi – 10th – 6pts
World Pairs Championship
1974 – Manchester, Hyde Road (with Vladimir Gordeev) – 6th – 10pts
World Team Cup
1971 - Wroclaw, Olympic Stadium (with Vladimir Smirnov / Vladimir Gordeev / Viktor Trofimov / Anatoly Kuzmin) - 2nd - 22pts (8)
1972 - Olching, (with Anatoly Kuzmin / Viktor Trofimov / Viktor Kalmykov) - 2nd - 21 + 7 pts (5 + 1)
1973 - London, Wembley Stadium (with Vladimir Paznikov / Valery Gordeev / Viktor Trofimov / Aleksandr Pavlov) - 3rd - 20pts (7)
1976 - London, White City Stadium (with Viktor Trofimov / Valery Gordeev / Vladimir Gordeev / Vladimir Paznikov) - 4th - 11pts (2)
References
Living people
1947 births
Soviet Union speedway riders
Ukrainian speedway riders
Sportspeople from Rivne
Soviet sports coaches
Ukrainian sports coaches
|
2569955
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B1%D0%B8%D0%BA
|
Столбик
|
Столбик — присілок у складі Мурашинського району Кіровської області, Росія. Входить до складу Мурашинського міського поселення.
Населення становить 2 особи (2010, 6 у 2002).
Національний склад станом на 2002 рік — росіяни 100 %.
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Мурашинського району
Присілки Кіровської області
|
1991032
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%B7%D0%BC%D0%B0
|
Картлазма
|
Картлазма — хутір у складі Зілаїрського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Дмитрієвської сільської ради.
Населення — 34 особи (2010; 69 в 2002).
Національний склад:
росіяни — 73%
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Зілаїрського району
Хутори Башкортостану
|
15916931
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ypreville-Biville
|
Ypreville-Biville
|
Ypreville-Biville is a commune in the Seine-Maritime department in the Normandy region in northern France.
Geography
A farming village in the Pays de Caux, situated some northeast of Le Havre, at the junction of the D75 and D926 roads.
Population
Places of interest
The church of St. Michel, dating from the seventeenth century.
The chateau de Biville.
Ruins of an eleventh-century chapel at Biville.
Fourteenth-century tombs in the cemetery.
See also
Communes of the Seine-Maritime department
References
External links
Communes of Seine-Maritime
|
233887
|
https://en.wikipedia.org/wiki/USS%20Green%20Bay%20%28LPD-20%29
|
USS Green Bay (LPD-20)
|
USS Green Bay (LPD-20) is a . She is the second ship of the United States Navy to be named for the city and bay of Green Bay, Wisconsin.
The contract to build her was awarded to Northrop Grumman Ship Systems of New Orleans, Louisiana, on 30 May 2000 and her keel was laid down on 11 August 2003. Green Bay was christened on 15 July 2006 and commissioned on 24 January 2009. Rose Magnus, the wife of Assistant Commandant of the Marine Corps General Robert Magnus, served as the ship's sponsor. Green Bay is assigned to the U.S. Pacific Fleet, and her home port was Naval Base San Diego, until 2015 when she was forward deployed to United States Fleet Activities Sasebo in Sasebo, Nagasaki, Japan.
The ship's name has resulted in a close connection to the people of Green Bay, Wisconsin, and their professional football team, the Green Bay Packers. The ship's flight deck is named "Lambeau Field" after the name of the Packers' stadium. Green Bay businesses and residents presented the ship with a truckload of Packerland memorabilia for her 2009 commissioning.
AV-8B Harrier testing
In 2009, Air Test and Evaluation Squadron 31 (VX-31) and Green Bay tested the feasibility of using the San Antonio-class LPDs for AV-8B Harrier IIs V/STOL attack aircraft in emergency situations. The AV-8Bs were used in numerous tests for the San Antonio-class's aviation certification, as well testing the effect of exhaust heat on the flight deck.
Service history
The ship went on her first deployment in February 2011 with the three-ship Amphibious Ready Group. The group, comprising 4,000 sailors and Marines from the 13th Marine Expeditionary Unit, deployed for seven months to the United States Fifth and Seventh Fleet areas in the Asian region.
In March 2011, Green Bay was scheduled to assisted in Operation Tomodachi, the relief efforts after the massive 2011 Tōhoku earthquake and tsunami struck Japan. She was instead rerouted into Operation Enduring Freedom areas and never made it to Japan.
In May 2013, Green Bay returned from an eight-month deployment to the Middle East and Asia as part of the Amphibious Ready Group, along with the 15th Marine Expeditionary Unit.
In January 2015, Green Bay was forward deployed to the 7th Fleet replacing in the Amphibious Ready Group homeported at United States Fleet Activities Sasebo.
On 5 August 2017, a U.S. Marine Corps MV-22 Osprey struck Green Bay after taking off from USS Bonhomme Richard. The aircraft then crashed in Shoalwater Bay on the east coast of Australia. 23 personnel were rescued, with three confirmed dead.
In May 2022, Green Bay was a part of the Amphibious Ready Group in Sasebo.
References
This article contains information from the Naval Vessel Registry and various other U.S. Navy Web sites.
External links
USS Green Bay official website
Navy Press Release
San Antonio-class amphibious transport docks
Ships built in Bridge City, Louisiana
2006 ships
|
680080
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Logo%20TV
|
Logo TV
|
Logo TV (often shortened to Logo, and stylized as Logo.) is an American basic cable channel owned by Paramount Media Networks, a division of Paramount Global. Launched in 2005, Logo was originally dedicated to lifestyle and entertainment programming targeting LGBT audiences.
In recent years, Logo has lost carriage with the growth of streaming alternatives including its parent company's Paramount+, and has generally been depreciated by Paramount in current retransmission consent negotiations with cable and streaming providers.
, Logo is available to approximately 22,000,000 pay television households in the United States-down from its 2013 peak of 53,000,000 households.
History
The channel launched June 30, 2005 as the first advertiser-supported commercial television channel in the United States geared towards the gay community. It was founded by former MTV executive Matt Farber. Its first president, Brian Graden, was named by Out as the 15th most powerful gay person in America in 2007. Logo replaced VH1 MegaHits when it was launched.
The fact that the LGBT-themed channel was named "Logo" led some viewers to think the "l" and the "g" referenced "lesbian" and "gay", but according to company executives, the name does not represent anything, nor is it an acronym. The channel's website says:
Logo struck carriage deals prior to its launch date with DirecTV, Charter Communications, Adelphia Communications Corporation, Cablevision, Time Warner Cable, and RCN Corporation. The broadcaster reached a deal with Comcast after the launch date. Logo also partnered at the time with CBS News to provide news briefs and had a marketing agreement with LPI Media, publisher of The Advocate, Out, and Out Traveler magazines. MTV Networks and Time Warner Cable announced an agreement December 11, 2006, to expand its distribution of Logo to additional markets. Logo became available on Dish Network in May 2009 (in HD only) as part of an add-on package.
In April 2011, Logo acquired the rights to air the British comedy series Absolutely Fabulous and co-produced the show's three revival specials during 2011 and 2012 with the BBC and BBC America. Logo aired the episodes in a heavily edited format, while BBC America aired the episodes in its entirety.
The network announced on February 21, 2012, that it would change its programming strategy. Citing research that indicated that LGBT people were becoming increasingly less likely to prioritize highlighting their sexual orientation or identity, the channel entered into partnerships to produce programs that focused less on LGBT-specific interests and more on general cultural and lifestyle subjects.
Day-to-day operations were handled by Lisa Sherman, who was executive vice president and general manager until her resignation in October 2013.
Programming
Logo's programming was initially a blend of movies, reality television, travel programming, dating & romance shows, documentaries, music videos, stand-up comedy, news, and syndicated programs that either had queer characters or were popular among queer viewers.
Since 2017, the network's main programming serves as a complementary flank to TV Land, airing older sitcoms from the 1970s to 1990s. In line with Viacom's 2017 restructuring plan, the network no longer produces any new programming outside of content for its social media pages. RuPaul's Drag Race moved to sister network VH1 that year, with Logo now only airing reruns and simulcasts of the show and its spinoffs.
Logo also previously operated a collection of websites under the LOGOonline umbrella name. NewNowNext, a pop culture news and trends blog, remains the only active website owned by the network.
See also
List of United States cable and satellite television networks
References
External links
2005 establishments in New York City
English-language television stations in the United States
Television channels and stations established in 2005
Cable television in the United States
Television networks in the United States
Paramount Media Networks
LGBT-related television channels
LGBT-related television in the United States
|
328502
|
https://en.wikipedia.org/wiki/T%C5%8Dgane
|
Tōgane
|
Tōgane
is a city located in Chiba Prefecture, Japan. , the city had an estimated population of 57,780 in 26,907 households and a population density of 650 persons per km². The total area of the city is .
Tōgane is home to the Kurenai-kai School of Japanese embroidery, which produces handmade obi and kimono in the traditional Japanese style.
Geography
Tōgane is located in center-eastern Chiba Prefecture at the border of the Bōsō Hill Range. It is approximately 25 kilometers from the prefectural capital at Chiba and 50 to 60 kilometers from downtown Tokyo. The city has a number of large exclave surrounded by the city of Sanmu, and Sanmu likewise has two enclaves within with borders of the Tōgane exclave.
Surrounding municipalities
Chiba Prefecture
Midori-ku, Chiba
Wakaba-ku, Chiba
Sanmu
Yachimata
Ōamishirasato
Kujūkuri
Climate
Tōgane has a humid subtropical climate (Köppen Cfa) characterized by warm summers and cool winters with light to no snowfall. The average annual temperature in Tōgane is 14.9 °C. The average annual rainfall is 1575 mm with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in August, at around 25.9 °C, and lowest in January, at around 4.9 °C.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Tōgane has recently plateaued after several decades of growth.
History
During the Edo Period, Tōgane was the location of a villa on Lake Hakkaku used by the Shogun Tokugawa Ieyasu and Tokugawa Hidetada for falconry. The town of Tōgane was founded on April 1, 1889 as part of Sanbe District, Chiba Prefecture with the establishment of the modern municipalities system. Sanbe District became Sanbu District on April 1, 1897. The town expanded on April 1, 1953 through annexation of the neighboring villages of Okayama, Masaki, Toyonari, Kohei and a portion of the village of Yamato. It was elevated to city status on April 1, 1954 after further expansion through annexation of parts of the neighboring villages of Hara and Fukuoka.
Government
Tōgane has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city council of 22 members. Tōgane contributes one member to the Chiba Prefectural Assembly. In terms of national politics, the city is part of Chiba 11th district of the lower house of the Diet of Japan.
Economy
Tōgane is known for strawberry picking in February and March. Strawberries are grown in greenhouses. Because there is not much industry remaining in some rural areas of Japan like Tōgane, antique markets are gaining popularity as old farmhouses are torn down.
Education
Josai International University
Tōgane has nine public elementary schools and four public middle schools operated by the city government, and two public high schools operated by the Chiba Prefectural Board of Education. There is also one private high school. The prefecture also operates one special education school for the handicapped.
Transportation
Railway
JR East – Tōgane Line
- -
Highway
Sister city relations
- Rueil-Malmaison, France from November 7, 1970
Noted people from Tōgane
Yuji Nagata, professional wrestler
Katsuhiko Nagata, Olympic silver medalist in wrestling
Urara Takano, voice actress
References
External links
Official Website
Cities in Chiba Prefecture
|
62881
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%20843
|
NGC 843
|
NGC 843
Об'єкти NGC
Трикутник (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1865
|
2974450
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B6-%D0%9B%D0%B0%D1%80
|
Халадж-Лар
|
Халадж-Лар — село в Ірані, у дегестані Чубар, у бахші Хавік, шагрестані Талеш остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 430 осіб, що проживали у складі 99 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 14,03°C, середня максимальна – 27,04°C, а середня мінімальна – 0,27°C. Середня річна кількість опадів – 865 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Талеш
|
3070152
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B2%20%D0%9B%D0%B8%D1%82%D0%B2%D1%96
|
Червневе повстання в Литві
|
Червневе повстання в Литві — короткий період в історії Литви між першою радянською окупацією і окупацією Литви нацистською Німеччиною в кінці червня 1941 року.
Повстання було здебільшого відповіддю на анексію, терор, націоналізацію майна, арешти, депортацію, вбивства, які радянська влада проводила в Литві.
Передумови
У вересні-жовтні 1939 року радянський уряд домігся від Литви підписання договору про взаємодопомогу, які надали СРСР право на розміщення в країні військових баз. Після вторгнення Червоної армії влітку 1940 року радянська влада змусила литовський уряд піти у відставку. В умовах радянської окупації було створено новий маріонетковий комуністичний уряд та проведено вибори з фальсифікованими результатами. Незабаром, новообрані «народні збори» ухвалили резолюцію з проханням включення Литви до складу Радянського Союзу. У червні 1941 року новий радянський уряд провів масові депортації «ворогів народу».
Перебіг подій
Початок Німецько-радянської війни
22 червня 1941 року на територію окупованої радянськими військами Литви, увійшли дві німецькі групи армій: група армій «Північ» діяла у західній і північній Литві, група армій «Центр» захопила більшу частину Віленського краю. Німецький наступ розпочався з бомбардування Люфтваффе аеропортів, аеродромів та міст. Основна частина радянських повітряних сил була розбита ще на землі (322 літаки втрачено в повітряних боях, проти 1489 на аеродромах). Німці швидко просувалися вперед, зустрічаючи лише поодинокі осередки спротиву радянських військ біля Кальтіненяя, Расейняя та Шяуляя, а також повсякчас отримуючи допомогу від литовців. Радянська армія, посилена танками, спробувала контратакувати у битві біля Расейняя, проте зазнала нищівної поразки. За тиждень німці оволоділи всією Литвою. Радянські втрати були дуже великими, їх важко було порахувати, за оцінками Червона армія втратила в Литві 12-15 дивізій. Крім того радянські війська залишили противнику велику кількість літаків, танків, артилерії та іншої техніки.
Не зважаючи на дружнє ставлення литовців, німці провели кілька каральних акцій проти місцевого населення. Так, у відповідь на смерть німецьких військових, було страчено 42 жителя села Аблінга. Також, після вбивства в Алітусі невідомими нападниками двох німецьких охоронців, нацисти розстріляли 42 литовських повстанця.
Ще більше жорстокостей було здійснено відступаючою Червоною армією. НКВС влаштувало масові розстріли в'язнів у Правенішкесі, Райняї, Паневежисі. Загалом у Литві було виявлено 40 місць масових вбивств. Багато в'язнів загинуло по дорозі до радянських в'язниць. Наймасовіший такий розстріл литовців, поряд з білорусами і поляками, стався у нині білоруському місті Червень.
Повстання литовців
Каунас
У Каунасі литовський дипломатичний корпус не визнав влади нових окупантів і розпочав дипломатичну визвольну кампанію. Організацію повстання почали 1941 року Казис Шкірпа, Леонас Прапуленіс, Юозас Амбразявічюс та їх послідовники, включно з колишнім командувачем Литовською армією генералом Стасісом Раштікісом.
Повстання розпочалося рано вранці 22 червня 1941 року у перший день війни. Головні сили Фронту литовських активістів були зосереджені в Каунасі. О 10:00 на Жалякальнісі відбулася зустріч, на якій було поділено зони відповідальності серед керівництва повстанців. Було прийнято рішення не вступати у безпосередні збройні зіткнення з частинами радянської армії, а взяти під контроль литовські міста зсередини, після чого проголосити відновлення незалежності. На вечір 22 червня литовці вже контролювали Президентський палац, пошту, радіо, телефон та телеграф у Каунасі. Вранці 23 червня Леонас Прапуленіс по радіо прочитав декларацію незалежності Литви, а також список членів Тимчасового уряду. Численні дивізіони Червоної армії, що базувались в Литві, а також маріонетковий уряд Литовської РСР були вимушені тікати до Латвійської РСР через Даугаву.
Вранці 23 червня повстанці здійснили напади на радянські склади зброї у Каунасі. Тепер озброєні, литовці розосередилися по містам. Мости на Німані були поспішно підірвані відступаючими радянськими військами. Це змусило частини Червоної армії обходити Каунас, і швидше всього, врятувало життя повстанців у місті. Литовці намагалися завадити радянським військовим форсувати при відступі Німан. В ході бою загинуло близько 100 повстанців. 100 радянських військовослужбовців, включно з декількома офіцерами, було узято в полон, захоплено велику кількість техніки, включаючи танки. Інша група повстанців охороняла міліцейські дільниці, магазини, склади, намагаючись відновити порядок у місті. Литовці поспішно організували власну поліцію і звільнили близько 2,000 політичних в'язнів. Також був організований випуск щоденної газети «Į laisvę» («До свободи»).
24 червня радянські танки, що знаходились в Йонаві, були готові повернути Каунас під контроль Червоної армії. Повстанці по радіо попросили про допомогу у німецькі війська. Танки зазнали бомбардування повітряними силами Німеччини і не змогли оволодіти містом. Це був перший випадок спільних дій німецьких та литовських збройних сил. Перші німецькі розвідники потрапили у Каунас 24 червня і знайшли, що місто знаходиться під контролем дружніх сил. Через день головні німецькі сили без спротиву зайняли місто. 26 червня німецьке військове командування наказало роззброїти та розформувати повстанські групи.
Вільнюс
У Вільнюсі діяльність ФЛА була зведена нанівець радянськими арештами якраз перед початком війни, тому повстанці становили лише невелику частину населення міста. Повстання було меншим за масштабом, ніж у Каунасі, і почалося 23 червня. Повстанці захопили відділення міліції, радіо, інші важливі об'єкти, а також підняли литовський прапор над Вежею Гедиміна. Узяти місто під контроль литовським формуванням вдалося відносно легко, адже основна частина радянських військ перебувала за межами Вільнюса і швидко відступала.
Від 7,000 до 8,000 етнічних литовців перебувало у складі 29-го стрілецького корпусу Червоної армії, сформованого після ліквідації литовської армії у 1940 році. Більшість із них дезертирували і почали збиратись у Вільнюсі. 18-та стрілецька дивізія СРСР була однією з перших, хто зустрівся з наступаючою німецькою армією. Скориставшись хаосом серед російських офіцерів, литовцям вдалося покинути радянську частину, втративши лише декілька бійців, і зібратися у Вільнюсі. У підсумку лише 745 солдатам 18-ї дивізія вдалося дістатися Росії. 179-й стрілецькій дивізії СРСР було наказано відступати з району Пабраде-Швенчьонеляй до Пскова. 27 червня, коли дивізія вийшла за кордони Литви, військовослужбовці литовської національності збунтувалися. Принаймні 120 із них було застрелено за різних обставин при спробі втечі. Близько 1,500-2,000 солдатів-литовців дісталися Вільнюса. Литовці сподівалися, що усі ці дезертири стануть основою нової Литовської армії, проте ці війська були реорганізовані у поліцейські батальйони і використовувались німцями для власних потреб, у тому числі і при підготовці Голокосту.
Інші міста
Повстання також розповсюдилося на інші міста, невеликі містечка та села Литви. Рівень активності повстанців дуже відрізнявся в залежності від району Литви. Повстання було погано організоване, часто спонтанне та хаотичне. Люди вливалися до лав повстанців навіть не зважаючи на те, що нічого не чули про діяльність ФЛА та організованого спротиву литовців у Каунасі. У більшості випадків повстанці діяли за вільнюським і каунаським сценаріями: брали під свій контроль важливі споруди і охороняли інші стратегічні об'єкти, арештовували комуністів, звільняли політичних в'язнів, підіймали литовські прапори. Всюди відчувалася нестача зброї та амуніції: основним шляхом отримання зброї було роззброєння полонених радянських військ. Найактивніше повстанці діяли в районах Швянченіса, Мажейкяя, Паневежиса та Утени.
Підрахунок втрат
В період радянської післявоєнної окупації повстанці переслідувалися, а тема повстання 1941 року піддавалася цензурі. Спогади та дослідження, опубліковані переважно литовськими емігрантами в США подавали перевищені дані щодо кількості учасників повстання: 90,000-113,000 активістів та 2,000-3,000 жертв. Після відновлення незалежності Литви у 1990 році стали доступними для вивчення оприлюднені архівні документи, згідно з якими число повстанців становило 16,000-20,000, а загиблих з литовської сторони — 600. Більшість повстанців були молодими чоловіками віком від 18 до 25 років. Втрати радянських військ склали 5000 військових загиблими.
Примітки
Литва в Другій світовій війні
Повстання
Окупація балтійських країн
|
583771
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80
|
Отреманкур
|
Отреманкур — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Ена. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 145 км на північний схід від Парижа, 110 км на схід від Ам'єна, 20 км на північний схід від Лана.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 61 оподатковане домогосподарство, у яких проживали 154,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Отреманкур на сайті французького Національного інституту географії
Отреманкур на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ена
Примітки
Муніципалітети департаменту Ена
|
95214
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%201973
|
IC 1973
|
IC 1973 — галактика типу S (спіральна галактика) у сузір'ї Годинник.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 1973 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 1973 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 1973
IC 1973 в базі SIMBAD
IC 1973 в базі Vizier
IC 1973 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 1973
IC 1973
IC 1973
|
293779
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%88
|
Будиголош
|
Будиголош — село в Україні, у Золочівському районі Львівської області. Населення становить 74 особи. Орган місцевого самоврядування — Буська міська рада.
Примітки
Посилання
Погода в селі Будиголош
Села Львівської області
|
446271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%BE%D1%82%20%28%D1%81%D0%BC%D1%82%29
|
Івот (смт)
|
Івот (смт)
Івот — селище міського типу, у Дятьковському району Брянської області, Росія.
Населення селища становить 6 269 осіб (2006; 6 422 в 2002).
Географія
Селище розташоване на річці Старь та її притоках Копня та Лозня, басейн Ветьми. Окрім того по території селища знаходиться озеро Івот.
Історія
Економіка
В селищі працює скляний завод.
Посилання
Галерея та супутниковий знімок
База даних Росії
Велика Радянська Енциклопедія
Селища міського типу Брянської області
Населені пункти Дятьковського району
|
1549452
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikhail%20Youzhny
|
Mikhail Youzhny
|
Mikhail Youzhny
Mikhail Mikhailovich Youzhny (born 25 June 1982), nicknamed "Misha" and "Colonel" by his fans, is a Russian former professional tennis player who was ranked inside the top 10 and was the Russian No. 1. He achieved a top-10 ranking by the Association of Tennis Professionals (ATP) for the first time on 13 August 2007, and reached a career peak of world No. 8 in January 2008, and again in October 2010.Youzhny reached the quarterfinals of all majors, reaching the semifinals at the US Open in 2006 and 2010. The closest he came to a major final was at the 2006 US Open semifinals when he took the first set from world No. 9 Andy Roddick, after upsetting world No. 2 Rafael Nadal in the quarterfinals. At the other semifinal he lost in straight sets to the eventual champion, Nadal. Youzhny reached the finals of 21 ATP Tour-level titles, winning ten of them. He reached ATP Tour finals on all surfaces, but never won a singles title on grass. In 2010—his best season—Youzhny reached five ATP finals, winning two and ending the year as a top-10 player. Youzhny was a member of the winning Russian national team at the Davis Cup in both 2002 and 2006, playing a crucial role in 2002 when he won the deciding rubber after coming back from two-sets-to-love down.
Early life
Youzhny was born on 25 June 1982 to Mikhail, a Soviet army colonel and Lubov, a professional tennis player. 25 June is also his father's birthday. His father sacrificed his career in the Soviet army to steer Youzhny and his older brother Andrei into becoming tennis players. It was because of his father that became his coach. At the age of 13, he was a ballboy for a Russia – United States Davis Cup final in Moscow. Youzhny's father was recommended that Mikhail and his brother should join the tennis club Spartak Club if they wanted to become professional players. Mikhail and Andrei had to travel on an underground metro train and then on two buses to reach their destination, taking well over an hour to reach the club. His mother had to take a part-time job to pay for their club membership fees.
At Spartak Club, Youzhny, along with many others his age, would watch Andrei Chesnokov, a former top-10 player, practice for hours. However, his parents had difficulty finding a good coach for Mikhail and Andrei. According to Mikhail, "It was not so easy. In the beginning me and Andrei would watch how coaches were working with students. Then we would make our own drills with a bag of old balls that we collected." Remembering Youzhny's early years, Sobkin said, "Mischa and Andrei were practising together all the time without [a] coach". Sobkin continued: "In the beginning, Mischa is all the time breaking racquets and crying. Not so many coaches want to work with boy with strong character like this. So, they would practise on one court for 15 minutes and then comes a member so they must leave court immediately and move to another court. Ten minutes maybe 20 minutes later comes another member and like this all day. There was something in Mischa's eyes, a sparkle, maybe, I don't know. Sometimes the eyes tells more than parents. Of course, I did not see Mischa is Top 10 player then. But I could see he had something special."
Career
Juniors: 1995, 1997–2000
Youzhny played in his first junior tournament in April 1995 at the 8th Sochi International Junior Tournament, but lost in the first round to Andrei Stoliarov. He next played in a junior tournamentthe Ozerov Cupin 1997, where he reached the semifinals but lost to Belarusian Maxim Belski. In the quarterfinals, Youzhny beat Nikolay Davydenko. He also played doubles at the tournament, partnering with Davydenko; he reached the finals but lost to Belski and Igor Kunitsyn. Youzhny's first junior tournament win came in August 1997, where he partnered with Igor Kunitsyn and defeated Josef Neštický and Igor Ogrinc.
Youzhny first won a junior singles tournament in February 1998, defeating Frantisek Babej in the final. At Wimbledon, his first junior grand slam event, he lost to Andrej Kračman in the first round. At the US Open, he lost in the third round to David Nalbandian. At the junior Australian Open Youzhny defeated second-seed Jarkko Nieminen on his way to the final, which he lost in straight sets to Kristian Pless. Youzhny reached his highest junior world ranking of No. 20 in January 2000.
Early career: 2000–2003
Youzhny began 2000 ranked 288 in the world. He reached his first ATP Challenger final in Cherbourg, France, but lost to Julien Boutter, then ranked 162 in the world. In May that year, Youzhny won his first ATP Challenger title in Samarkand, Uzbekistan, by defeating Jan Frode Andersen from Norway. His good form continued and he won his first ATP tour-level match at the 2000 edition of the Rosmalen Grass Court Championships by defeating 154-ranked Canadian Daniel Nestor. He lost to the runner-up Nicolas Escudé. At the Kremlin Cup tournament in Moscow, Youzhny reached his first ATP tour-level quarterfinals, beating 36-ranked Frenchman Fabrice Santoro and 60-ranked Swede Thomas Johansson, but lost to Marc Rosset, 35th in the world. He ended the year ranked 113 in the world.
2001 saw Youzhny's grand slam debut; at the Australian Open. he reached the third round, where he lost to 49th-ranked Australian Andrew Ilie, who had beaten number nine seed Juan Carlos Ferrero in the second round. He continued his good form into February, reaching his first ATP tour-level semifinals at the 2000 Copenhagen Open, but lost to eventual runner-up Andreas Vinciguerra from Sweden. Playing at his first and only ATP Masters 1000 event that year in Monte Carlo, Youzhny reached the third round; an achievement he never repeated. At his French Open debut he lost in the first round to world number seventy-nine Jacobo Díaz from Spain. At the Queen's Club Championships, Youzhny defeated future world number one Andy Roddick in straight sets, but then lost in the second round to world number 107 Raemon Sluiter. He reached the fourth round at his Wimbledon debut, where he lost to 3rd-seed and runner-up, Australian Patrick Rafter in 4-sets. In between Wimbledon and the US Open, Youzhny competed at two tournaments. At the US Open, he reached the third round, losing to world number ten Pete Sampras in straight sets. Youzhny ended the year ranked 58th in the world.
2002's season started with a first round loss to fellow Russian Nikolay Davydenko in Doha and a second round loss to Croat Goran Ivanišević in Auckland. At the Australian Open he reached the third round again, this time losing to fellow Russian, and world no. 9 Marat Safin in straight sets. At the Grand Prix Hassan II tournament in Casablanca, Youzhny reached his first ATP tour-level semifinal, but lost to Younes El Aynaoui in straight sets. At the BMW Open in Munich, Youzhny again reached the semifinals, but lost again to El Aynaoui, this time in three sets. This loss was followed up with first round losses at the Hamburg Masters to world number twenty Carlos Moyá and at the French Open to world number fifteen Jiří Novák from the Czech Republic. In the next tournament, Youzhny reached the quarterfinals of the Gerry Weber Open in Halle, Germany, losing to world number ten Roger Federer in straight sets. At Wimbledon, Youzhny reached the fourth round and lost to Australian world number one Lleyton Hewittwho went on to win the tournamentin a three setter. At the Mercedes Cup in Stuttgart, Youzhny won his first ATP-tour level title in a five-set victory over Argentinian world number nineteen Guillermo Cañas. Youzhny did not participate at the US Open because of a back injury, and was absent from the sports for six weeks. At the Mutua Madrileña Masters in Madrid, Youzhny reached the third round, but lost to world number eight Sébastien Grosjean from France in two sets. Youzhny reached his second ATP 250 final in October at the St. Petersburg Open, but lost to world number seven Sébastien Grosjean. He ended 2002 as world number thirty-two.
Youzhny began the 2003 season with a semifinal appearance at the Qatar Open in Doha, losing to American world number forty-two Jan-Michael Gambill. Youzhny, who was seeded for the first time at a grand slam event, reached the fourth round of the Australian Open losing to world number nine Andy Roddick in five sets after failing to close out the match with a two-set lead. After this defeat Youzhny fell in the first or second round five consecutive times. At the BMW Open in Munich, Youzhny reached the quarterfinals but lost to world number five Roger Federer. At the Hamburg Masters, Youzhny reached the third round by defeating world number ten Jiří Novák in straight sets before losing in the third round to Argentine world number sixteen Guillermo Coria. At the French Open, Youzhny was seeded number twenty-seven, and for the first time in his career he won his first round, but lost in the second round to Attila Sávolt, world number 141 from Hungary, in a five-setter. At the Gerry Weber Open in Halle, Germany, Youzhny reached the semifinals, but lost to Roger Federer. At Wimbledon Youzhny was seeded 16th, and lostfor the first time in his career before the fourth roundto Spain's Feliciano López, ranked number fifty-two in the world, in the second round. Youzhny immediately recovered from his defeat to reach the quarterfinals of the Synsam Swedish Open in Båstad, Sweden, but lost in the quarterfinals at the MercedesCupin which he was the defending championto world number seven Guillermo Coria. At the Western & Southern Financial Group Masters in Cincinnati, Youzhny lost for a third consecutive time to Corianow ranked world number five. At the US Open he continued his poor form by losing in the first round to world number sixty-four Antony Dupuis from France. However, he reached the semifinals of the Grand Prix de Tennis de Lyon in Lyon, losing to world number six Rainer Schüttler from Germany. At his next tournament, the St. Petersburg Open, he reached the quarterfinals but lost again to Schüttler, this time in straight sets. He ended the season with 29–27 win–loss record, making it his worst season since 2001, and ended the year ranked world number forty-three.
Breakthrough: 2004–2007
Youzhny started the 2004 season with a second round defeat by Sargis Sargsian at the Qatar Open in Doha. At the Australian Open, Youzhny lost in the first round to Sébastien Grosjean, but then reached his first quarterfinals of the season at the Indesit ATP Milan Indoor, where he lost to Antony Dupuis. At the Dubai Tennis Championships, he reached his first semifinal of the season after defeating world No. 3 Guillermo Coria in the first round, but lost to Feliciano López in three sets. At the Indian Wells Masters Youzhny beat Mark Philippoussis in the second round, but lost to world No. 5 Andre Agassi in straight sets in round four. At the Hamburg Masters, Youzhny reached his first quarterfinals at an ATP Masters 1000 event. He lost to Ivan Ljubičić in a three setter. His good form continued into the French Open, where he had wins over Dennis van Scheppingen and Andrei Pavel, but was eliminated in the third round by Nicolas Escudé in four sets.
Coming to Wimbledon, Youzhny had won only 2 grass matches and he was upset in the first round by 415 ranked Goran Ivanišević. At the 2004 Summer Olympics in Athens, Youzhny upset Nicolas Kiefer to reach the quarterfinals, but lost to American Mardy Fish in straight sets. His next tournament was the US Open, where he defeated Albert Montañés and David Nalbandian, before losing to Tomáš Berdych in five sets. He responded to his US Open loss by reaching the final of the China Open in Beijing, defeating three top 20 players; Rainer Schüttler, Dominik Hrbatý and Paradorn Srichaphan. Marat Safin, a fellow Russian, defeated Youzhny in the final. Youzhny's next two events were the Grand Prix de Tennis de Lyon and the Kremlin Cup, where he reached the quarterfinals, losing to Xavier Malisse, and the semifinals, losing to Nikolay Davydenko, respectively. In October at the St. Petersburg Open, Youzhny won his first title since 2002, defeating world No. 53 Karol Beck in two sets. Youzhny ended the year by reaching the quarterfinals of the BNP Paribas Masters in Paris. He had earlier upset eighth ranked Tim Henman but lost in the quarterfinals to Radek Štěpánek. Youzhny's season tally was a 42–27 win–loss record, and he had a year-end ranking of sixteen.
The 2005 season started with a first round loss to Rafael Nadal at Qatar ExxonMobil Open. At the Australian Open, Youzhny was seeded 15th but lost in a five-setter in the second round to Nadal. Nadal saved a match point in the fourth set. At the Dubai Tennis Championships, Youzhny reached the quarterfinals and lost to world No. 1 Roger Federer. Youzhny lost in either the first or second round in six tournaments in a row, including the French Open, where he lost to Jürgen Melzer in three sets. At Wimbledon, Youzhny, reached the fourth round for the first time since 2002, losing to Fernando González in three sets. In July, at both the Swedish Open and the Generali Open, Youzhny reached the quarterfinals, losing to Tommy Robredo and Gastón Gaudio respectively. At the Western & Southern Financial Group Masters in Cincinnati, Youzhny reached his only ATP Masters 1000 quarterfinals of the season, but lost to 5th ranked Andy Roddick in three sets. After wins against Florian Mayer and Jonas Björkman at the 2005 US Open Youzhny lost in round three to Xavier Malisse, after leading 2–0 in sets. After a third round loss to Guillermo Coria at the China Open, Youzhny reached the quarterfinals of the Kremlin Cup where he was upset by wild card entry Dmitry Tursunov. In his last tournament of the season, Youzhny lost his title at the St. Petersburg Open, losing to Robin Vik in the quarterfinals. Youzhny ended the season with a 23–23 win–loss record, making it one of his worst seasons in his career, and ended the year as world No. 43.
January 2006 started with victories against Jonas Björkman and Davide Sanguinetti, but a quarterfinal loss to Tommy Haas at the Qatar Open This was followed by a first round defeat by Xavier Malisse at the Australian Open. However, Youzhny steadily improved by reaching the quarterfinals of the PBS Zabreb Indoors and then the semifinals of the Dubai Tennis Championships, defeating players such as Dominik Hrbatý and Igor Andreev on the way. He lost to world No. 1 Roger Federer. At the French Open Youzhny lost to Carlos Moyá in three sets. Youzhny reached the third round at Wimbledon but lost to Novak Djokovic in four sets. In July at the Austrian Open, Youzhny reached his second semifinal of the season, losing to Juan Ignacio Chela. Youzhny went into the 2006 US Open ranked number fifty-four. He defeated Dominik Hrbatý, Nicolás Massú, David Ferrer and Tommy Robredo before upsetting 2nd-seed Rafael Nadal in four sets in the quarterfinals. He lost to Andy Roddick in the semifinals. This marked the first time in four attempts that Youzhny was able to come through the fourth round of a Major. Later that year, on 25 October, Youzhny tore the ligaments in his right ankle and did not play for the rest of the season. Youzhny ended the season with a 25–21 win–loss record, and with a year-end ranking of twenty-four.
The 2007 season started with Youzhny reaching the quarterfinals at the Qatar Open, losing in three tight sets to Ivan Ljubičić. In his next tournament, Youzhny reached the third round of the Australian Open, losing to eventual champion and world No. 1 Roger Federer in three sets. He then reached the semifinals of the PBZ Zagreb Indoors and the quarterfinals of the Open 13 before winning his first title of the season, and his first ATP 500 title in his career, at the Rotterdam Open. Youzhny defeated Tomáš Berdych, Robin Haase, David Ferrer and Novak Djokovic, before taking out Ivan Ljubičić in the final. At the Dubai Tennis Championships he defeated Rafael Nadal in the quarterfinals in straight sets but lost to Roger Federer in the finals. His good form continued a few weeks later at the BMW Open where again he reached the final, losing to Philipp Kohlschreiber. At the French Open, Youzhny reached the fourth round for the first time in his career, being defeated by Roger Federer in three sets. At Wimbledon, and now ranked 13th in the world, he reached the fourth round for the second time in a row, with wins over Gilles Simon and Jarkko Nieminen. Despite holding a two-set lead, Youzhny eventually lost to Rafael Nadal. Nadal gained the momentum after Youzhny sought a medical timeout for a recurring back injury, the same injury which forced him retire from his quarterfinals match at that year's Gerry Weber Open. He then reached the semis of the Dutch Open and the third round of the Cincinnati Masters. Youzhny was now ranked No. 10 in the world. At the US Open Youzhny suffered a disappointing second round loss to Philipp Kohlschreiber. Losing in the second rounds in his next two tournaments, Youzhny reached the semifinals of the St. Petersburg Open, but lost to Andy Murray. He reached the quarterfinals of the Paris Masters with wins over Arnaud Clément, Fernando González and Tommy Haas, but lost in straight sets to Rafael Nadal. Youzhny ended the season with a 50–24 win–loss record, a 4–9 win–loss record versus top 10 players, earned a then career high of $1,028,900 in prize money, and finished ranked 19 in the world.
Becoming a top 10 player: 2008–2010
Youzhny started the 2008 season by defeating world number two Rafael Nadal in under an hour at the final of the Chennai Open in India. However, the scoreline did not reflect the circumstances, Nadal's semi-final finished mere hours beforehand and he had little rest. Youzhny admitted as much, and said; "This victory is a present from Rafael", but Nadal responded by saying "I was a bit tired, but I must admit Mikhail played unbelievable tennis and deserved to win. There is nothing wrong with me." As the 14th-seed at the Australian Open Youzhny reached his first quarterfinals there by defeating world number four Nikolay Davydenko in straight sets. However, in the quarterfinals he lost to unseeded Frenchman Jo-Wilfried Tsonga, ranked world number thirty-eight and the eventual runner-up, in three sets. At the Open 13 in Marseille, France, Youzhny reached the quarterfinals, losing in straight sets to world number seventeen Marcos Baghdatis.
At the Miami Masters, Youzhny was 4–5 down with Spain's Nicolás Almagro serving in the final set, he hit a relatively easy return into the net. He gestured angrily towards his own temple, and then hit his head strongly with the edge of frame of his tennis racket three times, drawing blood. Despite this—and after receiving medical attention—he won the next seven points, taking the tiebreaker and also the match. In his next match, he lost to Serbia's Janko Tipsarević. His poor form continued into the clay season, but Youzhny, as the 15th-seed, managed to reach the third round of the French Open, losing to world number twenty-three Fernando Verdasco from Spain in four sets. At Wimbledon Youzhny was seeded 17th, and reached the fourth round by defeating 16th-seed Radek Štěpánek in a five-setter in the third round. He lost to 2nd-seed and eventual champion Rafael Nadal in the fourth round. At his next tournament, the Allianz Suisse Open Gstaad in Switzerland, Youzhny reached his last quarterfinals of the season and lost to Spain's Guillermo García López. At the Summer Olympics in Beijing, China, Youzhny lost in the third round to world number three Novak Djokovic. Youzhny withdrew from the US Open due to viral illness, making his first withdrawal from a grand slam after appearing in 23 in a row. Youzhny continued his poor results, reaching the first and second round in all the remaining tournaments, with one exception in Tokyo, Japan. He ended the year with a 28–22 win–loss record, and with an end of year ranking of 33.
The 2009 season started badly for Youzhny, and he lost in the first round of the Australian Open to world number 183 Stefan Koubek from Austria in straight sets. He reached back-to-back quarterfinals at ABN AMRO World Tennis Tournament in Rotterdam and the Open 13 in Marseille, defeating David Ferrer and Tomáš Berdych on his way. However, in his next seven tournaments, Youzhny lost either in qualifying, the first round or the second round. Youzhny entered the BMW Open in Munich ranked world number sixty-four, reached the final and lost to world number twenty-eight Tomáš Berdych in three tight sets. Youzhny continued his good form by reaching the semifinals of the Interwetten Austrian Open Kitzbühel in Austria, and lost to world number seventy-four and eventual champion Guillermo García López in three sets. At the French Open lost in the second round to 30th-seed Victor Hănescu. At his next tournament, the Aegon Championships in Queens, Great Britain, Youzhny reached the quarterfinals, defeating world number seven Gilles Simon from France on the way. He lost to world number sixteen James Blake in straight sets. At Wimbledon Youzhny failed to defend his ranking points earned the previous year, and lost in the first round to Spain Juan Carlos Ferrero. From his Wimbledon defeat towards the US Open, Youzhny lost in the first or second round six times in a row, with the sole exception coming at the Rogers Masters in Toronto, Canada. At the US Open Youzhny reached the second round, losing to qualifier Marco Chiudinelli from Switzerland in four sets. However, Youzhny immediately bounced back by reaching the quarterfinals of the Proton Malaysian Open in Kuala Lumpur, where he lost to world number twelve Fernando González. He made the finals at the Rakuten Japan Open Tennis Championships in Tokyo, after beating Lleyton Hewitt for the first time in a grueling three set win. In the final, he faced but lost to world number seven Jo-Wilfried Tsonga. He then clinched his first title of 2009 at the Kremlin Cup in Moscow where he defeated world number forty-six Janko Tipsarević. At Valencia Open Youzhny reached the final by defeating two top 10 players, Jo-Wilfried Tsonga and Nikolay Davydenko. He lost to Andy Murray in the final. After his performance in Valencia, Youzhny became world number nineteen. Youzhny ended the season with a 42–28 win–loss record, had a 4–3 win–loss record against top 10 players, and with an end-year ranking of 19.
Youzhny started the 2010 season by pulling out of the third round of the Australian Open with a wrist injury. In the first round, he beat Richard Gasquet after being down 2 sets to 0. He beat Jan Hájek in the second round. After the recovery, he made the final at the ABN AMRO World Tennis Tournament in Rotterdam, worth 500 ATP points. Notably, he stunned top-seeded Novak Djokovic in two tiebreaks in the semifinal. In the final, he trailed behind world number eight Robin Söderling 4–6, 0–2 before retiring, due to a right hamstring injury. In his next tournament, he reached his second successive final at the Dubai Tennis Championships. En route to the final, he beat Lukáš Lacko, Björn Phau, Janko Tipsarević, and Jürgen Melzer. In the final, he lost to world number two seed Novak Djokovic (the defending champion). It was Youzhny's fourth consecutive final loss in an ATP 500 event. He reached the quarterfinals of the Sony Ericsson Open in Miami, losing to world number seven Robin Söderling. On his third final appearance, Youzhny defeated world number eleven Marin Čilić to win his first BMW Open in Munich, Germany. Youzhny entered the French Open as the 11th-seed, and reached the quarterfinals for the first time by defeating world number ten Jo-Wilfried Tsonga when Tsonga retired in the second set. Youzhny lost to Tomáš Berdych, the 15th-seed. Seeded 13th, Youzhny lost a tough five-setter to resurgent Paul-Henri Mathieu in the second round of Wimbledon. At the Allianz Suisse Open Gstaad in Switzerland, Youzhny lost to world number 147 Yuri Schukin from Kazakhstan. Youzhny, seeded 14th, reached the semifinals of the US Open for the first time since 2010, but lost to world number one Rafael Nadal. Because of his performance at the US Open, Youzhny reentered the top 10 for the first time since 2008. Youzhny, in his first tournament since the US Open, won his second title of the year by defeating world number forty-one Andrey Golubev at the Proton Malaysian Open. Following his victory, Youzhny reached a career-high ranking of world number eight. He was forced to withdraw from the Kremlin Cup, in which he was the defending champion, due to a viral illness. At his next tournament, the St. Petersburg Open, Youzhny reached the final, but lost to world number eighty-eight Mikhail Kukushkin from Kazakhstan. Youzhny's season ended when he was forced to retire with a back injury against world number twenty-six Ernests Gulbis at the BNP Paribas Masters in Paris. By retiring, Youzhny lost his last chance to qualify for the Barclays ATP World Tour Finals. For the first time in his career, Youzhny finished the year as world number ten and as the highest-ranked player from Russia. He ended the year with a 43–19 win–loss record, 2–4 against top ten opponents and earning a career high of $1,900,349 in prize money.
Keep in form: 2011–2013
Youzhny began the 2011 season at the Australian Open where he reached the third round, losing to Canadian qualifier Milos Raonic in four sets. He made his next appearance at the 2011 ABN AMRO World Tennis Tournament in Rotterdam, but failed in protecting his points from the previous year, and lost to world number four Robin Söderling. He responded to his early loss with a semifinal showing at the Open 13 in Marseille, France, and lost to world number twenty-eight Marin Čilić. At the Dubai Tennis Championships he again failed to defend his ranking points, and recorded his first loss to Gilles Simon. In doubles, he and Sergiy Stakhovsky went on to defeat Feliciano López and Jérémy Chardy in the final to win their second title as a team and Youzhny's eighth career doubles title. From his defeat by Simon in Dubai to the French Open, with the exception of one third round defeat, he lost either in the first or second round. Youzhny was seeded 12th at the French Open, and lost in the third round to world number thirty-eight Albert Montañés, a Spanish clay-court specialist, in straight sets. At Wimbledon Youzhny, seeded 18th, reached the fourth round where he was defeated by world number three Roger Federer in four sets. Between Wimbledon and the US Open, Youzhny reached two semifinals. At the first, at the International German Open in Hamburg, he lost to Gilles Simon, and at the second, the Crédit Agricole Suisse Open Gstaad in Switzerland, he lost to world number forty-five Marcel Granollers. Youzhny was seeded 16th at the US Open, but lost in the first round to world number fifty-three Ernests Gulbis in the first round. His early upset at the US Open saw him slip from world number fifteen to world number thirty-two. Despite being the defending champion of the Proton Malaysian Open Youzhny decided not to participate. His first post-US Open tournament was the China Open in Beijing, where he reached the quarterfinals, but lost to world number twenty-six Ivan Ljubičić. He reached his last semifinal of the season at the St. Petersburg Open, losing to world number twenty-two Marin Čilić, the eventual champion. Youzhny ended the season with a 27–23 win–loss record, and with an end-of-year rank of 35 in the world.
The 2012 season began at the Qatar Open in Doha, where he reached the quarterfinals before falling to world number two Rafael Nadal. From there, it was on to the Australian Open, where he fell to qualifier Andrey Golubev in the first round. At his next tournament, the PBZ Zagreb Indoors in Croatia, Youzhny defeated Lukáš Lacko, the world number ninety-six, in the singles final and claimed the eighth singles title of his career. He also won the doubles title with Marcos Baghdatis, defeating Jonathan Erlich/Andy Ram in the semifinal and Mate Pavić/Ivan Dodig in the final. This is his 9th doubles title and the last title so far. He reached the quarterfinals at the Dubai Tennis Championships in February, but lost in to Roger Federer. In his last quarterfinals appearance before the French Open, he was defeated by Marin Čilić at the BMW Open in Munich. Youzhny was seeded 27th at the French Open, and lost in the third round to world number six David Ferrer. The match is notable for Youzhny apologizing to the crowd about his performance by writing "SORRI" in the clay. His grass season began with a semifinals showing at the Gerry Weber Open in Halle, losing to Roger Federer. At Wimbledon, Youzhny, seeded 26th, won his fourth round match for the first time on seven attempts to reach the quarterfinals. On his way to the quarterfinals he defeated world number nine Janko Tipsarević, and he required five sets to beat world number thirty-nine Denis Istomin in his fourth round. He lost to Roger Federer, the eventual champion. After this tournament, Youzhny became the third Russian male player to enter the quarterfinals of all four major events. Youzhny represented Russia at the Summer Olympics, the last grass court tournament of the year. In men's singles event, he lost in the first round to world number thirty-two Julien Benneteau. In the men's doubles event, Youzhny teamed with Nikolay Davydenko. They beat Christopher Kas and Philipp Petzschner from Germany in the first round, but lost to the eventual champion, the Bryan brothers from the United States of America, in the second round. Youzhny also participated in the mixed doubles event, partnering Elena Vesnina, and lost in the first round against Gisela Dulko and Juan Martín del Potro from Argentina. At the US Open Youzhny was seeded 28th, but lost in the first round to world number fifty-three Gilles Müller. In his next tournament, the St. Petersburg Open, Youzhny reached the semifinals, but lost to the eventual champion, world number forty-five Martin Kližan. At his next tournament, the China Open in Beijing, Youzhny reached the quarterfinals, but lost to world number seven Jo-Wilfried Tsonga. In the indoor season, Youzhny reached the quarterfinals both at the If Stockholm Open where he lost to world number six Tomáš Berdych and at the Swiss Indoors in Basel, where he lost to world number thirteen Richard Gasquet. Youzhny ended 2012 with a 33–21 win–loss record, and with an end year ranking of 25.
The 2013 season started with a poor showing for Youzhy at the Qatar Open, where he lost in the second round to world number forty-four Nikolay Davydenko. At the Australian Open he battled past his first round opponent world number 108 Matthew Ebden in a five-set thriller. He lost in the second round to world number eighty-two Evgeny Donskoy, a Russian newcomer to the top 100, in another five-setter. In his first post Australian Open tournament, Youzhny failed in his bid to defend his title at the PBZ Zagreb Indoors, losing to world number twelve Marin Čilić at semifinal. Later on in the season, at the French Open, in which he was the 29th-seed, Youzhny reached the fourth round. In the third round Youzhny defeated 8th-seed Janko Tipsarević. He was defeated in the fourth round by 12th-seed Tommy Haas, during which he infamously smashed his racquet with the bench. Youzhny continued his good form into the Gerry Weber Open by reaching his first grass-court final in his career. On his way to the final Youzhny defeated top 20 player Philipp Kohlschreiber in the quarterfinals, top 15 player Kei Nishikori in the second round and top 10 player Richard Gasquet in the semifinals. He lost in three sets in the final to world number three Roger Federer. At Wimbledon, where he was the 20th-seed, Youzhny lost in the fourth round to world number two and eventual champion Andy Murray. Not long after, Youzhny won his first title of the year at the Swiss Open in Gstaad, defeating Robin Haase in the final. Youzhny had a strong showing at the U.S Open, reaching his sixth major quarterfinal, eventually losing to Novak Djokovic in four sets. On his way Youzhny defeated Alexandr Dolgopolov in straight sets in the round of 64 and Tommy Haas in four sets in the round of 32. In his round of 16 match against Lleyton Hewitt, Youzhny trailed in the fourth set and in the fifth set, but fought back on both occasions to win the match in a five set thriller. Later, Youzhny reached the quarterfinal at Bangkok and lost to Richard Gasquet in three sets. At Valencia Open 500, unseeded Youzhny claimed the 10th singles title and the 2nd title of ATP 500 events of his career. This is also the 2nd singles title of the year. In the final, he defeated the top seed David Ferrer in straight set. Youzhny finished his 2013 season with a retirement against Kevin Anderson in the first round at the BNP Paribas Masters. He ended with a 39–24 winning record and with a year end ranking of 15.
Later career: 2014–2017
Youzhny began his 2014 season at the Australian Open where he reached the second round before losing to Florian Mayer. At the French Open, Youzhny again made the second round, but lost to Radek Štěpánek. At Wimbledon, he reached the second round of a major for the third time, only to lose to qualifier Jimmy Wang. At the US Open, Youzhny was upset in the first round to world No. 60, Nick Kyrgios in four sets.
Mikhail signs to Hyderabad Aces to play first season of Champions Tennis League India.
Youzhny's 2015 season saw a number of first round loses. His best result was entering the quarterfinals of the Zagreb Indoors, losing there to Marcos Baghdatis. On 3 August, he left the top 100 ranking for the first time since 2001. On 8 November, he won his first ATP challenger event champion since 2000, Bauer Watertechnology Cup at Eckental, Germany, defeating 4th seed Benjamin Becker straight sets in the final. He finished the year with a year-end ranking of 127, which is the worst since 2000.
Youzhny began his 2016 season strong in the challenger events in Southeast Asia, where he claimed three titles in three consecutive weeks in Thailand and the Philippines. In the final of KPN Bangkok Open, Youzhny, as the third seed, defeated fifth seed Go Soeda of Japan. In the KNP Bangkok Open II, he won the title without losing a set. In the Manila Challenger, Youzhny, as the second seed, thrilled through the semifinal by defeating Lukáš Lacko, and claimed the title by defeating Marco Chiudinelli in straight sets. By winning these titles, Youzhny raised his ranking back into top 100. At the US Open, Youzhny beat 28th seed Martin Kližan to reach the second round where he faced Guido Pella. Youzhny continued his impressive form, dispatching Pella to advance to the third round where he faced No. 1 Novak Djokovic. Youzhny was forced to retire in the first set due to an injury. At the St. Petersburg Open, Youzhny defeated Milos Raonic, dispatching yet another top 30 player as he returned to the ATP Top 50. He competed in the 2016 Shanghai Rolex Masters as a qualifier, but lost to Nicolás Almagro from Spain in the first round after winning the first set. Youzhny finished his 2016 season with a five-match losing streak, with four more matches lost at Antwerp, Basel, Paris Masters Qualifying and the Challenger event at Mouilleron-le-Captif. Youzhny had a year-end singles ranking of 57 for 2016.
Youzhny started his 2017 season at the 2017 Aircel Chennai Open, where he reached the quarterfinals by beating Indian Saketh Myneni and Argentine Renzo Olivo without losing a set. However, although having a strong beginning set, he was overturned by Spaniard Roberto Bautista Agut by 6–2, 4–6, 4–6. In Australian Open, he retired to Marcos Baghdatis from Cyprus in the opening round. Then, he suffered from a number of first or second round losses. At Halle, he defeated Yūichi Sugita from Japan by 7–6(7–5), 6–7(11–13), 7–6(14–12), in the qualifying round. The match, which lasted for 3 hours and 35 minutes, recorded the longest ATP match of the year at that time. He then defeated Croatian Ivo Karlović in the first round, but lost to the compatriot wild-card holder Andrey Rublev in three sets in the second round. At Wimbledon, he stunned Nicolas Mahut in straight sets the first round. This is Youzhny's 100th win at Grand Slam events. In the second round, despite winning the first set, he eventually lost to the sixth seed and 2016 runner-up Milos Raonic. Youzhny's ranking slipped to no. 98 after 5 first round exits in Austria, Croatia, and Switzerland, as well as 2 first round exits at the Coupe de Rogers in Montreal and the Western and Southern Open, in Cincinnati. He then competed at the US Open and fell to Roger Federer in the 2R after being up two sets to one.
Retirement in 2018
At the 2018 Atlanta Open, Youzhny announced his retirement from professional tennis, with the 2018 St. Petersburg Open marking his final appearance. After beating Mirza Bašić in the first round for his 499th and final career win, Youzhny lost to Roberto Bautista Agut in three sets in the second round.
Coaching
Youzhny was sighted working with Denis Shapovalov at the Winston-Salem Open in 2019 and it has been confirmed that he will be working with the young Canadian for the US Open Series. Youzhny has been an outspoken opposition to the Russian Tennis Federation since the 2010 Kremlin Cup.
National representation
Davis Cup
Youzhny played his first Davis Cup match in the World Group first round against Belgium in a dead rubber. He defeated Olivier Rochus in the fourth match. Youzhny would go on to lose four matches in a row. At the 2002 World Group final, Youzhny played the deciding match against Paul-Henri Mathieu and came back from two sets down to win. In 2003, in Russia's first round match against Belarus, Youzhny played the fifth and decisive match and lost to Vladimir Voltchkov. In the 2006 World Group Youzhny participated in the first round, quarterfinals and in the semifinals, but did not play in the final against Argentina. However, he did participate in the 2007 final against the United States, but he lost in the second match to James Blake in four sets. The defeat gave the United States a 2–0 lead over Russia, with the United States winning the final 4–1. At the 2008 World Group Youzhny only participated in the first round against Serbia, winning his singles match against Nenad Zimonjić. In the third match he partnered with Dmitry Tursunov against Novak Djokovic and Nenad Zimonjić but lost. However, despite his doubles loss, Russia advanced and won 3–2.
Russia, which was world number one, was heavily favored in their match against Israel. The matches were hosted by Israel in the World Group quarterfinal tie in July 2009, on indoor hard courts at the Nokia Arena in Tel Aviv. Israel beat Russia in each of their first three matches, thereby winning the tie. world number 210 Harel Levy first beat world number twenty-four Igor Andreev, while world number thirty-three Dudi Sela followed by beating Youzhny in four sets. "This is a bit of a surprise", Youzhny said. He said he was very disappointed, and added: "I began very well, but after I took the first set, my luck fell away." The next day Israelis Andy Ram and Jonathan Erlich beat Safin and doubles specialist Igor Kunitsyn. Israel defeated Russia 4–1 for the win.
Youzhny resigned from the Russian Davis Cup team in February 2011, stating, "I think the time has come for me step aside and give younger players a chance". He added, "Now, I want to devote more time to my family and concentrate on individual tournaments". However, he competed at the 2011 Davis Cup tie with Brazil, stating that "We're in a tough situation right now and I thought it was my duty to help the team. Therefore, I've made myself available for that tie." Youzhny won both of his rubbers, the first against Ricardo Mello, while he took over five hours to defeat Thomaz Bellucci, 14–12 in the fifth set. In his last Davis Cup match so far, in 2012, Youzhny partnered with Nikolay Davydenko to beat Austria doubles team Oliver Marach and Alexander Peya.
Summer Olympics
Youzhny participated in three Summer Olympics; Athens 2004, Beijing 2008 and London 2012. In Athens he reached the quarterfinals and ended up losing to silver medalist Mardy Fish. He also played doubles in Athens, partnering up with Marat Safin, but ended up losing to Bob and Mike Bryan in the first round. In Beijing, Youzhny reached the third round, but lost to Novak Djokovic. In the doubles competition he and Dmitry Tursunov reached the second round, losing to eventual champions Roger Federer and Stanislas Wawrinka in two sets. In London, he lost in the first round to Julien Benneteau. At the doubles he was more successful; he and his partner Nikolay Davydenko reached the second round, losing in two tiebreaks to Bob and Mike Bryan. In the mixed doubles, however, he and teammate Elena Vesnina lost in the first round in straight sets to the Argentine team of Gisela Dulko and Juan Martín del Potro.
Playing style, equipment and team
Youzhny had powerful groundstrokes on both sides. Former professional tennis player and now coach Peter Lundgren stated that Youzhny's "backhand slice is one of the best in the world. His slice had a lot of variety and he can neutralise an opponent's offence quickly with it." However, while his backhand slice was a good defensive weapon, his main attacking weapon was his one-handed backhand hit with topspin. Youzhny used a backhand grip around 3/4 of the way from Continental toward Modified Eastern. His grip is close enough to Modified Eastern to allow him to hit topspin with reasonable comfort, but most players would hit stronger topspin with a grip right on Modified Eastern or closer to Full Eastern. Youzhny's backhand grip would work well for slice, but he changes to an Eastern forehand grip for his slice.
When asked at the 2014 Dubai Tennis Championships about Youzhny, Novak Djokovic, then world no. 2, replied;
Mikhail [...] has one of the nicest and most efficient one handed backhands on the tour. It seems a little bit unorthodox the way he holds his racquet, then [he] releases with two hands and in the end with one hand. But he's a very talented player.
According to The New York Times columnist Christopher Clarley, Youzhny's one-handed backhand was one of the more unusual ones on tour, hit with a "free left arm accompanying his right arm as he swings through the ball." Veteran coach Sven Groeneveld jokingly said that Youzhny's should be called a "half one-hander". Youzhny hit the ball early on both sides, so as to "achieve a flatter flight trajectory and to get the ball to the opponent's side quicker." He was also noted for his good court sense and often used drop shots to mix up his game, and he was very talented at volleying.
Youzhny was good on all surfaces, and was noted for his all-court game. Youzhny was noted for his ability to be able to change surfaces quickly without difficulty. However, his best surface is grass. He had 53 tour-level wins on grass. Kevin Mitchell from The Guardian referred to Youzhny as a grass-court specialist.
Former Russian top-10 player Alex Metreveli referred to Youzhny as a "really a great fighter", he said, "I cannot even remember how many matches he has won in tough situations. Russian people respect Mischa because he is a man who works hard. And his fighting spirit is just incredible. What he did in Paris for Davis Cup is just one of many such examples." He had an ability to change rapidly to all conditions. However, a consistent weakness throughout his career was his serve. Robert Davis, an employee of the Association of Tennis Professionals, once wrote that "Youzhny serves up less aces than a poor luck poker player". Former top-10 British tennis player Tim Henman said that Youzhny had a solid serve, at least on grass.
Youzhny was known on tour for his post-match military salute at the end of the match. Honoring his late father, Youzhny placed his racquet on his head while saluting the crowd instead of the hat that Russian military protocol dictates.
Boris Sobkin was Youzhny's coach since the age of 10 because of Youzhny's father's interference. His fitness trainer is Oleg Mosiakov. Youzhny wore adidas clothing and Barricade 7.0 shoes and used a Head Head Graphene XT Extreme Pro racquet.
Personal life
The Russian government awarded Youzhny the title Honoured Master of Sports in 2003 for his participation in Russia's Davis Cup victory the previous year. Youzhny began studying for a degree in philosophy at the University of Moscow in 2005, specializing in the philosophy and attitudes of tennis. He obtained his PhD in December 2010. His thesis was entitled "Professional Tennis Players on the Court" and "was about other players and how they compared up against one another". When asked about his thesis, he said "I wrote it slowly when I had the time ... You find out about other players and try to compare them with you. You look at what you have to do against them or what changes they may make before their matches or during your match with them." Youzhny married Yulia on 22 November 2008 in Moscow; the couple have two sons and one daughter, Maxim born 2009, Igor born 2012 and Milana born 2019. Yulia died on 9 January 2024.
Career statistics
Performance timelines
Singles
Note:
At the 2010 Australian Open, Youzhny withdrew prior to the third round
Doubles
References
Notes
External links
1982 births
Living people
Olympic tennis players for Russia
Tennis players from Moscow
Russian male tennis players
Tennis players at the 2004 Summer Olympics
Tennis players at the 2008 Summer Olympics
Tennis players at the 2012 Summer Olympics
|
4712941
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%BE%D0%BF-%D1%85%D0%B8%D0%B6%D0%B0%D0%BA%20%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9
|
Клоп-хижак кільчастий
|
Клоп-хижак кільчастий (Rhynocoris annulatus) — вид клопів родини редувіїд (Reduviidae).
Поширення
Вид поширений у північній, центральній та східній частинах Європи на схід до Сибіру і Казахстану. Трапляється як у сухих, так і вологих біотопах. Загалом, спектр місць існування, які він населяє , дуже широкий. Тварини прив'язані до дерев. Тим не менш, їх можна знайти і в трав'янистому ярусі, і на землі. Живуть на лісових галявинах, узліссях, а також на живоплотах і в лісосмугах.
Опис
Кільчастий клоп-хижак досягає від 12 до 14,8 мм завдовжки. Комаха чорного кольору; лише ноги та боки черевця мають червоні плями, через що тварина виглядає червонокільцевою. Він схожий на клопа-хижака червоного (Rhynocoris iracundus), який, однак, має більше червоних компонентів. Імаго завжди довгокрилі (макроптери) і добре літають. Міцний хоботок тричленниковий.
Спосіб життя
Харчується різними комахами, часто більшими за себе. Часто сидить на квітах і підстерігає комах, що відвідують квіти, бродить по трав'яному шару або по деревних рослинах у пошуках їжі. Здобич швидко вбивається і висмоктується. Укус також болючий для людини. Здебільшого відловлюються гусениці метеликів і пильщиків, а також личинки листоїдів. Молоді личинки тримаються переважно на землі.
Зимують личинки 4-5-го віку в ґрунтовій підстилці, під камінням або розетками рослин. За дорослими тваринами можна спостерігати з травня. Яйцекладка відбувається переважно в червні-липні; личинки вилуплюються в серпні-вересні. На південному краю ареалу клопа розвиток може бути настільки швидким, що дорослі особини з'являються пізньої осені та зимують.
Примітки
Редувіїди
Комахи, описані 1758
Клопи України
Комахи Європи
|
2299706
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%20%D0%9E%D1%80%D0%BB%D0%B5%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Карл Орлеанський
|
Карл Орлеанський
Карл I (герцог Орлеану)
Карл II (герцог Орлеану)
|
118630
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Putten
|
Putten
|
Putten is a municipality and town in the province of Gelderland, Netherlands. It had a population of
in . It is located in the coastal area of the old Zuiderzee (Southern Sea). To the east of Putten lies the Veluwe, the biggest national park of the Netherlands. To the north, east and west, Putten is surrounded by farmlands.
Population centres
History
Until World War II
The oldest official paper in which Putten is mentioned dates back to 855. Small settlements, however, were already in existence during the Roman era. After the founding of the present main church in the 10th century, the community became the center of several smaller settlements. Parts of Nijkerk and Voorthuizen also became part of the Putten area, until in 1530 Nijkerk, and later also Voorthuizen, became independent communities.
Until 1356, when a dyke was built, the coastline changed frequently, overflowing agricultural land in the west of Putten. The water was still a threat however, and the dyke broke through several times. The last major flood was in 1916, when large parts of Putten were flooded. After the Afsluitdijk was built in the north of the Netherlands, the Zuiderzee became a lake (1927–1933) and no longer posed a threat.
Agriculture has always been a major source of income in Putten. The manufacturing of paper was also important in the 17th to 19th centuries. From the end of the 19th century tourism emerged, helped by the arrival of the railway in 1863. This made it easier for people from other towns to holiday in the boarding houses that Putten had built. Among those people from elsewhere were also patients who suffered from tuberculosis and similar diseases. They benefited from the sunlight and clean air and recuperated in several sanatoria.
Putten has suffered considerably from military violence. During the 15th, 16th and 17th century Putten was burned down on at least five occasions.
World War II
One of the biggest Nazi raids held in the Netherlands during World War II took place in Putten. On 1 and 2 October 1944, the majority of the male population was deported from the town and most of them died in concentration camps such as Neuengamme and Birkenau. Following the war, two of the responsible German officers were tried and convicted for this action. The raids were a retaliation for an attack by the local resistance that killed one Wehrmacht officer near Nijkerk. The first and second of October are commemorated every year in Putten. A war memorial at Putten Church and a memorial garden (Vrouwtje van Putten Herdenkingshof) commemorate the event and the loss of life.
Economy
Today agriculture is still important in Putten, but the service sector now predominates. There are considerable numbers of shops, and tourism is important. Tourists are attracted by the varied landscape and the beach at the Ring Lake (Strand Nulde). Every Wednesday there is a produce and food market that is the biggest in the northwest Veluwe area.
Transport
Putten lies next to the A28 highway that connects Utrecht with the north. The town has a train station on the line between Utrecht and Zwolle. There are also bus connections.
Notable people
Hendrik van Boeijen (1889–1947), politician
Danielle Goldstein (born 1985), American-Israeli show jumper, lives in Putten
Ummet Ozcan (born 1982), Dutch–Turkish DJ and record producer
Sander Duits (born 1983), footballer with about 400 club caps who plays for SDC Putten
Tjarda Struik (born 1986), politician and blindfluencer
Gallery
References
External links
Website Stichting Oktober 44 (war crime)
Municipalities of Gelderland
Populated places in Gelderland
|
998242
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%28%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%B3%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Теклінов (Брагінський район)
|
Теклінов (Брагінський район)
Теклінов —, село (веска) в складі Брагінського району розташоване в Гомельській області Білорусі. Село підпорядковане Вугловській сільській раді і в ньому мешкає 88 чоловік (станом на 2004 рік).
Село Теклінов розташоване на південному сході Білорусі, в південній частині Гомельської області, неподалік від районного центру Брагіна (за 9 кілометрів північніше).
Примітки
Джерела
«Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя.» Т.1, кн.1. Гомельская вобласць/С. В. Марцэлеў; Рэдкалегія: Г. П. Пашкоў (галоўны рэдактар) і інш. — Мн.: Белэн, 2004. 632с.: іл. Тыраж 4000 экз. ISBN 985-11-0303-9 ISBN 985-11-0302-0
Посилання
Інформація про Брагінський район
Села Гомельської області
Населені пункти Брагінського району
|
18615609
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Baraki%2C%20Krasnystaw%20County
|
Baraki, Krasnystaw County
|
Baraki, Krasnystaw County
Baraki is a village in the administrative district of Gmina Siennica Różana, within Krasnystaw County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland.
References
Baraki
|
1026893
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Петро Данилович
|
Петро Данилович гербу Сас (– ) — магнат, військовий та державний діяч Речі Посполитої. Представник давньоруського роду Даниловичів.
Життєпис
. Син каштеляна львівського Миколи Даниловича його дружини Гелени Уханської з Белза.
. Навчався в університетах Мюнхена, Понт-а-Муссона в Лотарингії (1617/1618) та у Левенському католицькому університеті в Бельгії (1619), Болонському університеті в Італії (1620). Був послом від Люблінського воєводства на Сейми 1623, 1628, 1629, 1635, 1637 років.
Посади, звання
Ротмістр Його Королівської Милості, підстолій (1634 р.), стольник (1636 р.), крайчий великий коронний (1638 р.), староста парчівський, крем'янецький.
Шлюби, діти
Перед 1625 роком одружився з Катажиною Беатою Шамотульською з . У шлюбі народилась:
Гелена Урсула, підписувалася «з Журова» (до 1669), яка чотири рази виходила заміж:
1. біля 1646 — за Теодора Кароля Тарновського (1618—1647, староста клобуцький, кшепіцький, жижморський) (друга дружина);
2. біля 1648 за королівського придворного Казимира Мелхіадеса Сапігу (1625—1654) — сина хорунжого литовського Миколи Сапіги;
3. за придворного королівського Яна Константія Міхаловського;
4. за Самуеля Єжи Пражмовського. У всіх шлюбах народилась єдина донька Катерина Сапіга.
Друга дружина — Христина Вишневецька (1602,Брацлав — 1654, Вінниця, за Ш. Старовольським, був її надгробок, донька князя Адама Вишневецького), з 1631 року був другим її чоловіком (перший — Микола Єло-Малинський). У шлюбі народились:
Ян (Іван) Карл (1633—1683) — ротмістр, крайчий коронний, одружений з Феліціаною з Вилкова
Володислав Вінцент (1635, Крем'янець — 1662)
Урсула (1642—?), яка виходила заміж двічі:
1667 за полковника Й. К. М., воєводу брацлавського Яна Потоцького († 1676) (друга дружина)
до 1683 за крайчого литовського, воєводу берестейського Владислава Йосафата Сапегу († 1733), народилась донька Йоанна Сапіга, з ним розлучилась 1693 року.
Примітки
Джерела
Piwarski K. Jan Karol Daniłowicz // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności, 1938. — T. IV/1, zeszyt 16. — S. 416.
Посилання
Родовід Даниловича Петра .
Генеалогія династії Петра Даниловича.
Piotr Daniłowicz z Zaderewiec h. Sas (ID: 4.160.122) .
Петро
Крайчі великі коронні
Підстолії великі коронні
Стольники великі коронні
Крем'янецькі старости
Парчівські старости
Персоналії:Кременець
Вишогрудські старости
|
2950216
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0-%D0%93%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B0
|
Понта-Гроса
|
Понта-Гроса
Понта-Торре це муніципалітет в штаті Парана, на півдні Бразилії. Чисельність населення на 2018 рік становить 348,043, за офіційними даними інституту, що займається в країні, він є 4-м самим густонаселеним містом в штаті Парана (77-е місце в Бразилії). Це теж найбільше місто в штаті більшою Курітіба, у радіусі 186 миль (300 км). Вона відома як Принцеса-дус-Кампус (англійською мовою: Принцеса полів) і капітал Сівки-ду-Парана (англійською мовою: Цивільний столиці штату Парана). Його врегулювання підключений до Каминхо Дас Тропас (англійською мовою: шлях війська), будучи однією з точок посадки tropeiros в середині високому пагорбі в трав'янистої рослинності. Місто вважається середнього розміру, що з'являються на центральному пагорбі, найбільш прискорений ріст відбувся в другій половині ХХ століття з ослабленням первинної економіки.
Понта-Гросса має одну з найбільших туристичних напрямків у державі, особливо в області природної краси, Віла-Велья Державний Парк знаходиться в межах муніципалітету. Кубок Віла-Велья посилається на своє місце в колективній уяві. Інші важливі види діяльності є важливим аграрного сектора як підстава для поставки товарів для місцевого агропрому. Мюнхен Фест, вечірка, присвячена німецькій культурі, також відомий як свято Національний, який Escuro (англійською мовою: Темний, який Національна партія), є найбільшим подією в Парана, яка зазвичай триває тиждень, з листопада по грудень.
В цьому місті, у промисловому секторі є основоположним. Це найбільший промисловий полюс в інтер'єрі Парана, спираючись на недавні інтенсивні індустріалізації (з 2013 року мінімум був 40 нових виробництв). В агропромисловому комплексі, деревообробної та металообробної галузі є основними типами заводи знайдено. Результат відображається у ВВП, в інтер'єрі бути нижче тільки у Фос-ду-Ігуасу, для яких він все ще може бути перевищена.
Етимологія
Місце, де він знаходиться є т. п. , пов'язані з пагорба бачив далекі відстані під час поїздки в кампус-Жерайс. Назву виник високий пагорб, який стояв перед усім пасовищах ландшафт своїм унікальним висота і капо Буша, який охоплює його. У tropeiros для позначення свого міста сказала, що вони були біля Понта-Гросса. Але інші історії мають таке ж уявлення, як у бригадира, коли він говорить фермер, місце, вибране для створення свого господарства, "є в Понта-Торре". Або навіть це ім'я було показано пізніше, коли господар поступився земель для поселення.
Понта-Гросса була б побудована на хуторі Мігель Роча Феррейра Карвальяс, хто вибрав його в якості сприятливих земель сільськогосподарського призначення. Ферми все ще існує по відношенню до Кастро. У 1871 році місто стали називати Питангуи, але в наступному році він відновив свою первісну номенклатуру. Іноді це є метою злого гумору через те, що його ім'я може відправити у португальський. Так чи інакше описує характеристики рослинності і регіонального рельєфу.
Історія
Історії, як правило, приймається згідно історику Паоло Едуардо Діас де Мелло з tropeiros , які пройшли з їх muares до ярмарку Сорокабу. Понта-Гросса служив точку опори з 1703 в далеких плаваннях, які залишили Ріу-Гранді-ду-Сул. Уздовж дороги було освоєно charque, де м'ясо збереглося тільки з сіллю. На відміну від інших населених пунктів, Понта-Гросса не був заселений, групи корінного населення окупованих місцях на північ, з розширенням, конфлікти пізно прийшла з європейських поселенців, як, наприклад, міста - резерву, але за межами міського простору міста. Ще одна версія, але не обов'язково суперечать один одному, кажуть, що аграрії області буде запустити пару голубів і, де ці птахи землі ознаменує початок Фрегезия з будівництвом каплиці Місіс Сент-Енн.
Колоніальні Експедиції
Понта-Гросса була його територія проходиться з XVI століття, коли в кампус-Жерайс були схрещені на іспанських експедицій, які вимагали від Санта-Катаріна узбережжі до Асунсьйоні, у Парагваї. Пізніше він був послідовно перенесений на рахунок seiscentistas бандейрантес, зокрема для захоплення тубільців. Португальська бандейрантис як Aleixo Гарсія перейшов в 1525 році, п'ять років потому перо Лобо Франсіско Чавес. У 1541 пройшов іспанця А. Нуньєс Кабеса де Вака , який мав деякі конфлікти племен і не занадто далекою. Також повідомляється, прохід без Піренейського: Ульріх Schmidel , що в ході приніс 20 парагвайський тубільці і чотирьох німецьких солдат з поточної Пауліста узбережжі.
Tropeiros, надають драйвери (як правило, мулів і ослів), які перевозять товари, використовувані регіону в маршрут, ландшафту у вигляді поля стали бажаними пройти з мулами і в майбутньому розведенням великої рогатої худоби. Фіксація у вигляді ферм tropeiros прийшов за іншими, як лікування та відгодівлю тварин або вони знаходяться там, тому що випадкові події розливу річки. Бажано, tropeiros вирішили влаштуватися на березі річки Верде і Питангуи. Для того, щоб зустрітися з цими людьми, торгівлі почали з'являтися, розкриття форм сіл і freguesias, як і у випадку Понта-Гросса та інших міст області. Але у фактичному володінні земельних ділянок, для цілей окупації і колонізації, у результаті якого заснування міста Понта-Гросса, проходило з 1800, коли кампус-Жерайс були під юрисдикцією Віла-Нова-де - Кастро.
Перші поселенці, які оселилися тут були фермери з штату Сан-Паулу, особливо через велику кількість природних пасовищ і красу кампус-Жерайс. Вони оселилися в околицях річок Верде і Питангуи, кидаючи насіння поселення місце. Незабаром після бенедиктинці з монастиря Святих отримала грант на ці поля, що називається Санта-Барбара ферми. Однак, в 1813 році, тимчасовий губернатор провінції Сан-Паулу, Д. Абреу Матеус Перейра, подарованих цими ж землями лейтенанту Atanagildo Пінто Мартінс, бандейранте з Парана хто perlustrated шлях в області долонь. На бенедиктинці протестували, стверджуючи, набутих прав, представивши термін концесії, але нічого цінного коштувало звернень, закінчуючи величезною галузі володіння бандейранте Atanagildo.
Постійних Поселень
Це було задовго до того, і він був паном кампус-Жерайс, то генерал-капітан Хосе Góes е Мораєс. Разом з Педро Такесе де Алмейда (крім іншого іменитого роду), що вимагало території між лівим берегом Итараре річки і верхів'я в Тибахи річки, вони пожертвували частину своєї землі до єзуїтам , які в околицях Сан-Мігель на березі річки, що впадає в Питангуи річки, споруджена в Санта-Барбарі робити Питангуи Церква. де вони встановили curato займає в компанії Ісуса , що жодного разу не знали видатних успіхів. Але шлях від головної дороги було відвернуто, викликаючи застій зростання міста, де спочатку побудували каплицю. У той же час поля були систематично зайняті, з появою великих фермах великої рогатої худоби. У цей період виділяється Бон-Сусесу ферми, сержант-майор Мігель Роча Феррейра Carvalhães, чий межа житлова площа, що сьогодні являє собою міський периметр Понта-Гросса. До 1750 до договору Мадриді було підписано, Понта-Гросса належав до Іспанської імперії. У Санта-Ана каплиця, побудована єзуїтські скорочення контролем іспанського уряду був використаний ораторське мистецтво в tropeiros і відпочинку в кампус-Жерайс з 1727 по дарчим від sesmaria з Itaiacoca або Питангуи. За скасування рабства, що не продовжили з катехизації і рабство, навіть з релігійними групами, які прийшли пізніше. Не далеко від ферми, в 1970-х роках людські кістки були знайдені, можливо, від рабів того часу.
Де сьогодні знаходиться кафедральний собор, був ранчо ІПН, зведені tropeiros, поруч з столітньої смоковниці, під який вони заклали хрест. Він був там у момент зупинки військ і мандрівників. Ще однією точкою відліку в цей час в Каса-де-Telhas (англійською мовою: будинок плитки), побудована єзуїтами для зв'язку з жителями регіону. У цьому будинку відзначалися офіси обряди і релігійних свят. У короткий час навколо Каса де Telhas з'явилися перші хати. На додаток до діючої в якості Церкви з проведення урочистостей був місцем відпочинку. Вважається, що будівництво цього ж була спроба прес-висоту-Понта-Гросса, до тих пір околиці Кастро в фрегезия. Цвинтар і каплиця були побудовані. Це той історичний момент, ніж версія голубами з'явиться для вибору місця через розбіжності між фермерами, описано в послідовності.
Фермер Мігель Роча Феррейра Carvalhães, передбачаючи майбутнє цього місця, прагнув стимулювати його прогрес. Домінгуш Тейшейра Лобо, Антоніо да Роша Carvalhães і Бенедіто Маріано Фернандес Рібас, і потрібно заснувати поселення, оскільки вони будуть вирішити труднощі церковних справах і цивільних процесах, так як вони були підсудні у Віла-Нова-де - Кастро. Повідомляється, що Carvalhães б замовив його бригадир, Франциско Мулату, щоб шукати відповідне місце в Боа Віста зимовий майна, щоб почати нове поселення. Вибране місце було б нинішньої передмісті Боа-Віста. При виконанні місії Франциско Мулату сказав би "Sinhô добре знає, тому що вона спирається на що Капон, який має товстий кінчик".
Затвердивши назву, але не місце, група фермерів вирішили, що на місці майбутнього селища буде де білий голуб з червоною стрічкою цибулю на шию, вільні у преріях, залишалися на ніч. Після багатьох зграй, птах приземлилася точно на хрест ранчо tropeiros , під столітньої смоковниці. існуючі там, будучи витлумачено як добру ознаку і приречення, для ефективного врегулювання Понта-Гросса. А каплиця була побудована з допомогою жителів, то тут у центрі уваги зростання в Старій Селі. Подається як одна з версій історії, істориків не маємо доказ того, що це було саме походження поселення. Навіть якщо і так, голуб використовується в якості символу у муніципальної влади з'являється в гімн, прапор, герб і Березня. Деякі джерела називають ім'я Естрела, як первісні найменування Понта-Гросса, "тому що це може бути видно з деяких лігах відстані, розташований в середині поля, на узвишші, як у цьому місті, як і раніше" (Земля майбутнього - Нестор Віктор).
Консолідації
Понта-Гросса розглядається як місто з переважно міським особливо після 1800. Період, який служив в якості зони тяжіння, політичні дискусії починають виникати і навіть нових ферм. До цього моменту вона була цілком аграрної середовищі, де самодостатність домінуючою сортів. Заходи регулювання і органів юстиції введені в експлуатацію в якості контролю цивілізованості. Criatório (де худоба обробляються) і invernagem (період відпочинку тварин) стимулювало торгівлю. Так що фермер "повернення" стає tropeiro знову. Через сільське господарство не ефективно і, як наслідок, процес урбанізації йде повільно.
З тих пір місто неймовірно прогресувала. 15 вересня 1823 року, по імперської ліцензії, Фрегезия Естрела був створений, щоб бути першим вікарієм район батько Жоакім Перейра да Фонсека. У 1840 році вотчина була збільшена, по району, виражені Rincão круглого і пожертвував Домингос Феррейра Пінто. Обласний закон № 34, від 7 квітня 1855, був створений муніципалітет Понта-Гросса, з території розчленував муніципалітету Кастро, будучи належним чином встановлений на 6 грудня того ж року. Провінційний закон № 82, від 24 березня 1862 р., підняв міста в категорії Міста. 15 квітня 1871, з допомогою закону 281, був перейменований в Питангуи, але був перейменований в Понта-Гросса від 5 квітня 1872 року, провінційне закон 409. Понта-Гросса пройшла сидіння Комарка 18 квітня 1876, згідно із законом № 469, і був встановлений на 16 грудня він, припускаючи, що на цю дату як перший суддя Конрадо Еріксена.
У 1878 році з ініціативи Аугусто Рібас, у Росії-німецька колонізація почалася в муніципалітеті, через два роки після візиту імператора Педру II, головного заохочення імміграції, коли він залишався в резиденції великих Домингос Перейра Пінто, якого подарований титул барона Guaraúna. В уряд штату також заохочується фігура Lamenha Лінс. До середини XIX століття, всього 2,300 росіян-німців у регіоні в той час, коли місто зазнав покращення економічної ситуації за рахунок залізниці, яка до кінця позикових приходу слов'ян, італійців і деяких людей з Близького Сходу отримали від імператора Педру II.
Місто пережило великий прогрес від 2 березня 1894 р., коли Курітіба-Понта-Гросса залізниці був відкритий (дорога полегшило зв'язок між містами і можливість пройти), а через два роки будівництво Сан-Паулу-Ріу-Гранді-ду-Сул залізниці стали. їх становище, тут були встановлені протягом тривалого часу, кабінетах і майстернях залізниць. Де ремонт залізничних поїзди. Хоча деякі автори вважають також щось ідеалізоване, будівництво залізниці було важливо, Понта-Гросса entrocamento області. Розглядається як місто-перехрестя через будівництво магістралей і доріг, що дав цей геостратегічний користь. Залізниця була важлива для модернізації міста, а також його зростання в 20 столітті. З цього століття з установою Бразилії Республіки, землероби стали страждати від нестачі робочої сили, тому основний економічний джерело став мате і деревини. У 1904 році, коли Ернесто Гімарайнш Вильела був мером, електричного освітлення системи забезпечується Гімарайнш власну компанію Еріксена & Фільо був відкритий і водопостачання і каналізації розроблені і контролюються інженерами Альваро Соуза-Мартенсу і Джейкоб Schamber реалізував він тільки уклав з фінансуванням державних мер Теодоро Батіста Росас. Столітній ювілей заснування відзначався в адміністрації мера Brasílio Рібас.
17 жовтня 1930, Жетулио Варгас і його війська прибули на залізничний вокзал, який залишиться в республіці впродовж п'ятнадцяти років. З цього приводу Жетулио гуляв вулицями міста разом з генерал-полковником Galdinoбыл Луїс Естевес і Арістід Краузер Канто, будучи потішений популярні, які розмахували червоними хустками і прапорами, символом революції. До 1950-х років, Понта-Гросса був головним містом в інтер'єрі Парана, через залізниць, заводів обробки мате, вироби з шкіри і обробка деревини, а також семінари з виготовлення кераміки, серед яких виготовлення цегли. Це змінилося, коли міста виникали на півночі держави (наприклад: Лондріна і Сан-Паулу) залучені кавової промисловості. Навіть маючи відома, що в містах півночі були одержання та інших містах, які оцінили будівництво магістралі, осі Понта-Гросса-Курітіба б важливу роль у динаміці потоку кави. Крім банківського, адміністративного та комерціалізації промислових і сировинних ресурсів. Хоча це теж впливає, коли там були економічні проблеми у вирощуванні кави.
У 1970-ті роки ознаменували початок Понта-Гросса індустріальній фазі пов'язані з харчової промисловості та борошномельно користь. У 1990 році вона розширила свою третинного сектора, на додаток до отримання логістичних і виробничих компаній через свою географічну роль. Понта-Гросса був батьківщиною великих імен Парана політики, відомої як "цивільний капітал Парана" (англ: Цивільний столиці штату Парана).
Адміністративний поділ
5 грудня 1931 набуває старий муніципалітет Кончас, що трапляється району (декретом № 2,439). У листах з 1936 року і в наступному році, Itaiacoca з'являється в інший район, що на 31 березня 1938 року був перейменований Серрадо (державний декрет-закон № з 6,667), повертаються до старої назви 20 жовтня того ж року (Державний декрет - закон від № 5773). 30 грудня 1943, Кончас став відомий як Uvaia (державний декрет-закон № 199 від). 11 вересня 1957 року район Guaragi, згаслого муніципалітет названий Ентре-Ріос (державний закон № 3,315), яка була включена в Палмейра. Piriquitos був останній район, підлягають декларуванню. Створено 13 березня 1962 року (державний закон № 4,556), залишаючи це район в 21 столітті. Сьогодні, у цілому, вони попередні чотири, включаючи штаб-квартиру.
Географія
Понта-Гросса знаходиться на другому плато Паранаенсе (також відомий як плато Понта-Гросса, суспільства Сходу через Escarpa Devoniana), на широті 25º09 і довготу 50º16 ' західної довготи, столиці штату Парана до центру міста становить 70,8 км (114 км). У місті є 16 кварталів даючи міського району в сумі 172,41 км². Рельєф досить вибоїстій знайдено безліч долин у межах міської зони. Вона вважається головною дорогою і залізничним вузлом в Південній Бразилії. Він має доступ до федеральним шосе br-376, який підключається до північ від держави і надає доступ до БР-277 , який дозволяє отримати доступ із заходу на схід держави, у тому числі Курітіба і Фос-ду-Ігуасу. То ж дає доступ до шосе в південному напрямку, щоб відновити БР-376 дозволяють їхати в напрямку Санта-Катаріна.
Середня зарплата становить 2,7 бразильський мінімальної заробітної плати, розмістивши її в задовільному стані в Парана в порівнянні з іншими областями. Кількість людей з постійною роботою є 99,317, майже 1/3 населення, трохи більше цей показник являє собою кількість працівників, які отримують половину мінімальної заробітної плати, передбаченої для країни. Вартість навчання в школі складає 98,2%. ВВП на душу населення (2015) Р$ 34,941.59. У ІРЛП є 0,763 на 2010 рік. Дитяча смертність становить 11 випадків на кожну тисячу пологів, велике значення для державної статистики. Очищення стічних вод становить 81,3% по відношенню до труб підключений до мережі. Він також характеризується низьким міських лісорозведення по відношенню до більшості paranaenses міст. Для історико - географічні районування місто розташоване в Кампос Гераис-ду-Парана (в англійській мові: загальні поля Парана) найбільш важливі області. Для БІГС з офіційного районування місто розташоване в центрально-східному регіоні Парана. Размещающ в мезо та мікрорайон однойменної ім'я міського поселення.
Клімат
За класифікацією Кеппена є Cfb, типовими для плато в південній частині Бразилії, яка зазвичай пояснюється як субтропічних високогір'їв з м'яким або теплим літом. Хоча далеко від берега має сильне океанічне вплив в поєднанні з висотою. Середня річна температура становить 63,5 °F (від 17,5 °C). Зими тут холодні до їх широті, але зазвичай м'який, щоб вважати помірної як справжній океан кліматі. Середня температура взимку (у липні) - з 56,7 °F (від 13,7 °C) і влітку (січень) становить від 70,5 °F (від 21,4 °C), висока температура середня відносно низька для даного місця. У рослин, зимостійкість яких у МСХ місто знаходиться в зоні 9б майже в своїй сукупності, у тій же зоні, що Центральної Флориди , з допомогою яких він забезпечує зростання з роду кедрових сосен, серед інших субтропічних видів. Різні долини мають важливе значення для створення мікрокліматичних зон з різною температурою і вологістю. Острови тепла може відбуватися в центрі, а Санта-Паула (крім міського щільності пов'язано з переважаючим напрямком схилів).
За даними Національного інституту метеорології (ІНМЕТ), бразильським інститутом, що належать до періоду з 1961 по 1973 роки (до 28 лютого), найнижча зафіксована температура у Понта-Гросса був 21,7 °F (-5,7 °C) на 9 червня 1967, і максимальна досягнута 94,5 °F (34,7 °C) на 3 листопада, 1968. Найбільший накопичених опадів протягом 24 годин був 5.1' (130,5 мм) на 13 лютого 1966 року. Інші великі скупчення становив 4,4' (110,9 мм) на 6 травня 1970 року і 3,9' (100 мм) від 4 липня 1965 року. Самій низькій відносній вологості повітря було зафіксовано у другій половині дня 9 червня 1967 року, на 14%. Сніг-це рідкісна подія, і немає ніяких історичних записів поверхневого накопичення, навіть якщо випадково помічені деякі місця понад століття, останній раз був 23 липня 2013 р. Починаючи з мокрим снігом. Інші роки були зафіксовані 1975 і 1981. Як правило, може залишатися до 20 років без виникнення, в інших випадках інтервал може бути 2 роки. Морози є найпоширенішим зимовим заходом, близько 5 щорічно замерзає.
Серпень і липень найпосушливіші місяці через холодне і сухе полярне повітря вперед. Січень і лютий-найбільш вологі через вологість, що аванси від тропічної Атлантики, у доповнення до випаровування себе в спекотні періоди генерації коротких і швидких конвективних дощів. Однак, у середньому відносна вологість повітря завжди висока. Число годин сонячного сяйва не сильно змінюється протягом сезону. Смерчі і циклони рідкісні і немає ніякої історії, принаймні, велику утрату з початку окупації, до щастя. Хоча є і аматорські відео, який виявив присутність "торнадо" 19 грудня 2010 року. В туман це звичайне зимове подія, яка може сприяти причиною нещасних випадків і затримки рейсів.
Примітки
Населені пункти, засновані 1842
Засновані в Бразилії 1842
Муніципалітети штату Парана
Засновані в Бразилії 1823
|
2964137
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bous%2C%20Luxembourg
|
Bous, Luxembourg
|
Bous, Luxembourg
Bous is a former commune and small town in south-eastern Luxembourg. It is part of the canton of Remich.
, the town of Bous, which lies in the east of the commune, has a population of 693.
Until 31 August 2023, it was a commune. On 1 September 2023, the commune was merged with Waldbredimus to form the new commune of Bous-Waldbredimus.
Former commune
The former commune consisted of the villages:
Assel (Aassel)
Bous
Erpeldange (Erpeldingen, Ierpeldeng)
Rolling (Rolleng)
Éimerengerhaff (lieu-dit)
Heisbuergerhaff (lieu-dit)
Herdermillen (lieu-dit)
Scheierbierg (lieu-dit)
Population
References
External links
Former communes of Luxembourg
Towns in Luxembourg
|
2819904
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%9E%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Солярня (Опольське воєводство)
|
Солярня (Опольське воєводство)
Солярня — село в Польщі, у гміні Берава Кендзежинсько-Козельського повіту Опольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Опольського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Кендзежинсько-Козельського повіту
|
1285785
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Picketing
|
Picketing
|
Picketing is a form of protest in which people (called pickets or picketers) congregate outside a place of work or location where an event is taking place. Often, this is done in an attempt to dissuade others from going in ("crossing the picket line"), but it can also be done to draw public attention to a cause. Picketers normally endeavor to be non-violent. It can have a number of aims but is generally to put pressure on the party targeted to meet particular demands or cease operations. This pressure is achieved by harming the business through loss of customers and negative publicity, or by discouraging or preventing workers or customers from entering the site and thereby preventing the business from operating normally.
Picketing is a common tactic used by trade unions during strikes, who will try to prevent dissident members of the union, members of other unions and non-unionised workers from working. Those who cross the picket line and work despite the strike are known pejoratively as scabs.
Types of picket
Informational picketing is the legal name given to awareness-raising picketing. Per Merriam-Webster's Dictionary of Law, it entails picketing by a group, typically a labour or trade union, which inform the public about a cause of its concern. In almost all cases this is a disliked policy or practice of the business or organisation. It is a popular picketing technique for nurses to use outside of healthcare facilities. For example, on April 5, 2006, nurses of the UMass Memorial Medical Center (UMMHC) took part in two separate such events to protect the quality of their nursing program. Informational picketing was used to gain public support and promote further bargaining with management. It may also be a spur or auxiliary to a petition to government to seek regulatory intervention, reliefs, dispensations or funds.
A mass picket is an attempt to bring as many people as possible to a picket line to demonstrate support for the cause. It is primarily used when only one workplace is being picketed or for a symbolically or practically important workplace. Due to the numbers involved, and depending on behaviors, it may turn into an unlawful blockade such as a right of way obstruction, or aggravated trespass (denial of access).
Secondary picketing is of any external entity economically connected to the main business subject to the workers' action. Thus it includes against suppliers on which the picketed business relies, retailers who sell its products, physical premises with shared management or majority shareholders (sister/allied premises) and homes of any of the latter persons. For example, at the Battle of Saltley Gate in 1972 in England, striking miners picketed a coke works in Birmingham and were later joined by thousands of workers from industries locally.
In most jurisdictions, secondary pickets lack all or many of the civil law protections given to primary pickets.
Secondary picketing has been illegal (in the sense that, unlike lawful picketing, it may give rise to a cause of action in tort) in the United Kingdom since the coming into force of section 17 of the Employment Act 1980, a law tabled and passed by the Conservative government of Margaret Thatcher. Labour sought repeal of this via the party's 1987 manifesto; the party called for a debate on such issues in the next (1992) manifesto; and dropped this position under Tony Blair and later leaders' manifestos from 1997 onwards.
Another tactic is to organise highly mobile pickets, who can turn up at any of a business's locations quickly. These flying pickets are particularly effective against multi-facility businesses that could otherwise pursue legal prior restraint and shift operations among facilities if the locations were known with certainty ahead of time. The first highly strategic use of such may have been the example of the 1969 miners' strike in Britain. Flying pickets are usually not legal in the United Kingdom; workers must only picket at their workplace.
Picketing can interweave with boycotting campaigns by pressure groups across the political and moral spectrum. In particular, religious groups such as the Westboro Baptist Church seek to picket local store fronts and events they consider sinful. Non-employee protesters are third parties to the business so counter-actions may lie in the courts (or out-of-court remedies) for disruption of trade, unlawful protest, defamation, and certain types of illegal advertising, trespass and nuisance, against which freedom of expression, of religion and/or a public interest defense vie. Different jurisdictions weigh these two competing sets of rights differently. The global result is that the rules and outcomes are fact-sensitive (rest closely on the actions, form, subject-matter, duration and behaviors) and law-sensitive (divergently regulated or governed by case law).
Disruptive picketing
Disruptive picketing covers a wide variety of pickets:
Obstructive picketing which significantly physically narrows or stalls the flow of persons, goods or services into and out of the business.
Public order or highway offense picketing which due to behaviors, third-party supporters, or overspill meets with or is entitled to be met with police or local authority enforcement measures to limit its activities or street-side support.
Criminally violent or menacing picketing: use of force (battery and/or criminal damage), or reasonably perceptible and real threats of such (assault), to injure or sufficiently intimidate persons;
At several pickets at the height of the UK miners' strike (1984–85), picketers pelted strikebreakers with stones, paint and brake fluid. Police arrested many of these picketers for offences against the person.
Vexatious picketing which due to very high frequency causes severe loss of economic activity and/or reputation.
Obstructive picketing may be contrasted with non-obstructive picketing, in which the impact on the business or organization is likely to be limited to the presence nearby of a group of people close in number to the number of strikers, who have an informational picketing line, assembly or rally. It is possible, but rarely allowed in labor law globally, to have an informational picket in a public place of a business which has no simultaneous strike – i.e., a protest of workers outside of their shifts. In some sectors, the immediate financial impact of a non-obstructive picket could be negligible, and the longer-term impacts could include a human resources policy or public-facing policy enhancement and a consumer relations uplift.
Legality
Picketing, as long as it does not cause obstruction to a highway or intimidation, is legal in many countries and in line with freedom of assembly laws, but many countries have restrictions on the use of picketing.
Legally defined, recognitional picketing is a method of picketing that applies economic pressure to an employer with the specific goal to force the employer to recognise the issues facing employees and address them by bargaining with a union. In the US, this type of picketing, under Section 8(b)(7)(A) of the National Labor Relations Act, is typically illegal if representation is not relevant or is unquestionable.
In the UK mass picketing was made illegal under the Trade Disputes and Trade Unions Act 1927, moved by the leaders of what would soon be National Labour, after the 1926 General Strike. Otherwise picketing was banned by the Liberal-tabled Criminal Law Amendment Act 1871 but is decriminalised by the Conservative-tabled Conspiracy and Protection of Property Act 1875. The Trade Union and Labour Relations (Consolidation) Act 1992 gives protection, under civil law, for pickets who are acting in connection with an industrial dispute at or near their workplace who are using their picketing peacefully to obtain or communicate information or persuading any person to work or abstain from working. However, many employers seek specific injunctions to limit the effect of picketing by their door if they can evidence a high likelihood of intimidation or, in general, on non-peaceful behaviour and/or any that significant numbers of the picketers are or will in all likelihood be non-workers.
In the US, any strike activity was hard to organise in the early 1900s, but picketing became more common after the Norris–La Guardia Act of 1932, which limited the ability of employers to gain injunctions to stop strikes, and further legislation to support the right to organise for unions. Mass picketing and secondary picketing was outlawed by the 1947 Taft–Hartley Act. Some kinds of pickets are constitutionally protected.
Viewing laws against stalking as potentially inconsistent with labor rights of picketing, the first anti-stalking law of the industrial world, made by California's lawmakers, inserted provisions that disapply many of its protections from "normal labor picketing", which has survived subsequent amendments.
See also
BCGEU v. British Columbia
Bed-In, peace campaigns by John Lennon and Yoko Ono in 1969
Bandh
Dharna, fast undertaken at the door of an offender
Die-in
Gherao, a kind of picketing practiced in India and Nepal
Hartal, Indian word for strike action.
Human Be-In
Lock-on
Occupation (protest)
Occupy movement
Raasta roko
Sitdown strike
Teach-in
Work-in
References
Further reading
Ascione, Alfred M. "The Permissibility of Picketing in New York." St. John's Law Review 14.1 (2013): 25+ online
Corso, Joseph J. "The Protection Accorded Picketing by the First Amendment." Akron Law Review 2.2 (2015): 3+ online
External links
Community organizing
Labor relations
Protest tactics
Signage
|
3427834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%B4%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Ветерсфілд (Нью-Йорк)
|
Ветерсфілд (Нью-Йорк)
Ветерсфілд — місто в США, в окрузі Вайомінг штату Нью-Йорк. Населення — 755 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали 883 особи в 334 домогосподарствах у складі 251 родини. Було 451 помешкання
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,5 %. Частка іспаномовних становила 1,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,3 % — особи молодші 18 років, 62,4 % — особи у віці 18—64 років, 11,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,7 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 112,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 111,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долар для жінок. За межею бідності перебувало 19,5 % осіб, у тому числі 42,9 % дітей у віці до 18 років та 2,4 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 373 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 20,1 %, виробництво — 16,4 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 14,7 %.
Примітки
Джерела
Містечка Нью-Йорку
Населені пункти округу Вайомінг (Нью-Йорк)
|
504953
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F%20%D0%95%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%97
|
Географія Естонії
|
Географія Естонії
Естонія — країна Північної Європи, розташована на північно-західній околиці Східно-Європейської рівнини біля східних берегів Балтійського моря, між Фінською і Ризькою затоками. Середня висота території Естонії становить близько 50 м, вища — південно-східна частина Естонії з височинами Хаанья (найвища точка республіки — гора Суур Мунамяґі, висота 318 м). Площа країни становить 45,227 тис. км². Клімат морський, перехідний до помірно-континентального; погода мінлива. Країна цілковито лежить у смузі мішаних лісів, переважно хвойні породи — сосна і ялина. Фауна типова для зони мішаних лісів. Багато видів ссавців, птахів, як і неповторні ландшафти й пам'ятки природи, знаходяться під охороною держави.
Назва
Назва країни Естонія походить від латинізованої версії германського слова Естланд, яке можливо походить від германського слова східний (шлях). Інша версія виводить назву країни від назви народу естії, що вперше згадуються в текстах у Тацита в I столітті н. е. щодо пруссів Мазурії у Польщі, а не Естонії. Давньоруською мовою естонців звали чудь — від готського слова народ, а в народній етимології воно також пов'язане зі слов'янським коренем чудний. Литовська назва країни походить від назви давнього племені Ugaunian, що мешкало в південно-східній Естонії. Фінська ж назва країни походить від назви давнього племені Vironian, що мешкало в північній частині країни на узбережжі Фінської затоки.
Розташування
Естонія лежить між 59°49′17′′ і 57°30′33′′ північної широти, 21°45′51′′ і 28°12′38′′ східної довготи, на північно-західній околиці Східно-Європейської рівнини біля берегів Балтійського моря, між Фінською і Ризькою затоками. На півночі країна через Фінську затоку межує з Фінляндією; на сході, річкою Нарва, водами Нарвського водосховища, Чудського і Псковського озер, — з Росією; на півдні — з Латвією; на заході, через води Балтійського моря — зі Швецією. Естонія простягається із півночі на південь на 240 км, а із заходу на схід — на 350 км.
Крайні пункти
Крайні пункти Естонії з островами:
північна точка — острів Вайндло ;
південна точка — поблизу села Карісьооді, волость Миністе ;
західна точка — острів Ноотамаа ;
східна точка — Нарва
Крайні пункти материкової Естонії:
північна точка — мис Пуреккарі ;
південна точка — село Карісьооді ;
західна точка — мис Рамсі ;
східна точка — Нарва .
Геологія
Естонія лежить на східному узбережжі Балтійського моря, на рівній північно-західній частині Східноєвропейської платформи. Корінні породи північного узбережжя — кембрійські глини і пісковики; в центральній смузі — силурійські й ордовицькі вапняки, доломіти, мергелі; південну частину складають девонські пісковики, які на південному сході розбавляють девонські вапняки й доломіти.
Четвертинні покрови країни досить різнобарвні: більша частина вкрита карбонатною мореною, південна — безкарбонатною піщаною, або глинистою мореною. Поширені флювіогляціальні, озерно-льодовикові, морські відкладення, торф.
Корисні копалини
Корисні копалини Естонії: горючі сланці (загальні запаси близько 6 млрд тон), торф (загальні запаси на площі 910 тис. га близько 14 млрд м³ сирця), фосфорити (промислові запаси 250 млн тон), глини, вапняки, доломіт і піски, лікувальні грязі й мінеральні води («Вярска»). Північно-східна частина Естонії, Сланцевий басейн — головний гірничо-промисловий район країни, багатий на горючі сланці й фосфорити.
Рельєф
Рельєф рівнинний та горбистий, переважно хвиляста низовина з пересічною висотою 50-100 м, що підіймається із заходу і півночі на південний схід, лише 10 % території лежить вище 100 м над рівнем моря. Великий вплив на формування рельєфу країни завдали плейстоценові льодовики. Після танення льодовика територія країни зазнає висхідних рухів зі швидкістю 1,5 м в сторіччя, внаслідок чого води поблизу узбережжя міліють, з'являються нові острови, які з часом поєднуються з материком.
Пересічна висота західних районів країни не вище 20 м. Тут поширені морські, абразійні, моренні й заболочені рівнини. У центральних і південних районах домінують льодовикові і водно-льодовикові форми рельєфу — поряд із моренними рівнинами поширені кінцеві моренні вали, ланцюги озів і друмлінів, ками. На південному сході горбисто-моренний рельєф височин переходить у зандрову рівнину талих льодовикових потоків. На узбережжі переважають форми рельєфу морського походження.
Низини Естонії: Західно-Естонська, Північно-Естонська, Пярнауська та прибережні низини озера Виртс'ярв і Чудського.
Окремі височини підносяться на південному сході — Хаанья (Суур-Мунамягі, 318 м), Отепя (Куюсє, 217 м), Сакала (145 м) та на північному сході, серед вапнякового плато — Пандівере (166 м). На виходах карбонатних порід силуру й ордовика розвинений карст.
Відомі метеоритні кратери — Каалі, Ілуметса, Тсиирікмяе і Кярдласька астроблема.
Узбережжя
Узбережжя Естонії досить звивисте, з безліччю заток (Талліннська бухта, затоки Мардіхансу, Лахепере, Матсалу, Пярну, Нарвська), островів і мисів, загалом низьке кам'янисте, скелясте, або піщане, загальною довжиною 3794 км. Вздовж північного узбережжя Естонії простягається Північно-Естонський глінт (західна частина Балтійсько-Ладозького уступу). Північне узбережжя островів Муху і Сааремаа складене уступами. На узбережжі поширені берегові вали, дюни, місцями вапнякові уступи (глінти). Піщані пляжі в гирлах річок улюблені місця відпочинку естонців. Річки, що течуть через уступ, прорізують глибокі долини, утворюють перекати й водоспади.
Поблизу узбережжя море неглибоке, особливо протока Вяйнамері (Муху), або «море проток», багато підводних скель та мілин, що значно ускладнюють судноплавство. Найбільша глибина спостерігається у Фінській затоці (121 м). Глибокі бухти сконцентровані, головним чином, на північному узбережжі — Талліннська бухта.
Острови
Близько 9 % території країни (4,2 тис. км²) займають 1521 острови; західні острови Сааремаа (2673 км², що більше за площу Люксембургу), Хіюмаа (965 км²), Муху (198 км²), Вормсі (93 км²) та інші утворюють Західно-Естонський (Моонзундський) архіпелаг. На північному узбережжі значними за площею є острова: Мохні (62 га), Найссар (18 км²), Аегна (3 км²), Пакрі (24,7 км²), Осмусаар (5 км²).
Найпівденніший острів Естонії, Рухну (12 км²), омивається водами Ризької затоки; найпівнічніший, Вайндло (6 га) — водами Фінської.
Клімат
Клімат Естонії м'який і вологий, перехідний від морського до помірно континентального. Естонія знаходиться під впливом вологих повітряних мас з Атлантики, що надходять із заходу, а також сухого арктичного повітря, що надходить з північного сходу, з Руської рівнини. За кліматичними умовами виокремлюють приморський район і внутрішню Естонію, де зима більш прохолодна, а літо жаркіше.
Зима м'яка й волога. Пересічна температура січня від −3,4 °C (на острові Вільсанді) до −6,6 °C на південному сході (Тарту). Літо тепле, нежарке; пересічна температура липня від +16,5 °C (на узбережжі Фінської затоки та на островах Балтійського моря) до +17,5 °C (на південному сході). Бувають роки, коли літо видається посушливим і жарким, а зима морозною, або літо прохолодне і дощове, а зима досить м'яка.
Опадів 550—700 мм на рік, на узвишшях, що затримують вологі повітряні маси із заходу, — до 700 мм, на західному узбережжі місцями до 500 мм. Максимум опадів припадає на другу половину літа. Сніговий покрив лежить від 70 до 130 днів на рік.
Вегетаційний період триває 170—185 діб, період активної вегетації — 120—130. Такі умови дозволяють вирощувати в країні усі типи культур північної смуги землеробства. Неврожаї, раз на 3-5 років, зумовлює дощове холодне літо.
Постійний вплив циклонів робить погоду досить нестійкою, особливо навесні й восени. Про погоду в Естонії можна дізнатись із сайту ilm.ee .
Тривалість найкоротшого і найтривалішого днів в річному циклі: день зимового сонцестояння триває від 6 годин 2 хвилини (Таллінн) до 6 годин 39 хвилин (Валга); день літнього сонцестояння триває від 18 годин 40 хвилин до 18 годин 10 хвилин, відповідно.
Море поблизу Естонії замерзає на недовгий час, наприклад, Талліннська затока лише на 1,5 місяця.
Гідрографія
Естонія має розвинену річкову мережу (0,2 км/км²), але більшість річок влітку маловодні, більше тисячі озер і безліч боліт. Головний вододіл країни, що відділяє річки Балтійського моря від річок Чудського озера, починається на півдні на узвишші Сакала, далі йде на північ майже меридіонально до височину Пандівере, де повертає на схід і далі на північний схід, майже до самої Фінської затоки. Озера й річки Естонії багаті на рибу, на їх берегах створено багато місць відпочинку. Гідроенергетичний потенціал річок незначний, половина з якого припадає на Нарву, на якій створено Нарвське водосховище.
Річки
Річки Естонії несуть свої води до Балтійського моря та Чудського озера, басейн Балтійського моря. Річки короткі, переважно маловодні, лише 9 з них довші за 100 км: Пярну (144 км) з притокою Навесті, Нарва, Казарі і Емайигі з притоками Ах'я, Педья, Пилтсамаа; Піріта, Казарі з притокою Тезнузе, Виханду.
Північні річки Нарва, Кунда, Лообу, Валгейигі, Ягала, Піріта, Кейле, прорізують вапняки Північно-Естонського глінта глибокими долинами з перекатами, водоспадами і несуть свої води до Фінської затоки. Річки півдня, Ах'я, Виханду і Піуза прорізують червоні девонські пісковики.
Повінь на естонських річках настає в період весняного танення снігу (до 5 м). Осінні дощи рідко викликають паводки.
При меліорації річки слугують водоприймачами меліоративних систем. На окремих ділянках Нарва і Емайигі судноплавні.
Водоспади
Річки Нарва, Лообу, Валгейигі, Ягале, Кейле, що течуть через Північно-Естонський уступ, прорізують глибокі долини, утворюють перекати й численні водоспади.
Озера
На території країни налічується понад 1150 озер і 250 ставків і водосховищ, що займають 4,8 % території країни (2200 км²). Найбільші з них — судноплавні: Чудське, площею 3,56 тис. км², з яких Естонії належить 1,53 тис. км²; Виртс'ярв, площею 270 км²; Нарвське водосховище, площею 0,2 тис. км², з яких Естонії належить 0,04 км². Лише 50 озер мають площу більшу за 1 км², лише 3 з них більші за 10 км² (Чудське, Виртс'ярв, Суурлахт на острові Сааремаа).
Більшість озер займають льодовикові котловини (Пюхарв, або «святе озеро»), западини між озами, камами і кінцевими моренами (Куртна, Нєеруті, Аегвійду, Паункюла), друмлінами (Саад'ярв), або долини (Вільянді). Унікальне озеро Каалі на острові Сааремаа заповнює метеоритний кратер. На північному й, особливо, західному узбережжі багато реліктових берегових озер, що утворилися під час зниження рівня моря.
Озера Виртс'ярв і Чудське судноплавні.
Болота
Значні площі країни (22 %) заболочені. Найбільші болота зосереджені в низовинній північній і західній частині, в долинах річок Пярну, Емайигі, Пильтсамаа, Педья, берега Чудського і Псковського озер; верхові болота поширені на головному вододілі країни, у внутрішніх западинах центральної й південної частини країни (мілкі болотця між моренними грядами). На північ від Чудського озера поширені заболочені ліси.
Ґрунтові води
Ґрунтові води у великій кількості використовуються для водозабезпечення промислових, сільськогосподарських і комунальних підприємств (особливо Таллінн, Сланцевий басейн). Видобуток горючих сланців призводить до забруднення ґрунтових вод. Через меліоративні роботи з осушення боліт в багатьох регіонах рівень ґрунтових вод значно знизився.
Ґрунти
Завдяки різноманіттю материнських порід, гідрологічного режиму й умов рельєфу ґрунти Естонії являють собою досить різнобарвний килим. Ґрунти в низовинних районах півночі, північного заходу і на островах дерново-карбонатні, що утворились на щебенистій карбонатній морені; по долинах річок Пярну і Казарі — дерново-глейові на смугастих глинах; на підвищеннях центру — родючі вилуговані дерново-карбонатні, а півдня — дерново-підзолисті. На крайній півночі й північному сході зустрічаються ареали кам'янистих підзолів. Значні площі (50 %) заболочені і потребують постійної меліорації; на пагорбах розвинена ерозія. 82 % земель, що знаходяться в обробітку, кам'янисті.
Рослинність
На території Естонії налічується 1560 видів вищих рослин, 507 видів мохів, 786 видів лишайників, близько 2500 видів грибів, 1700 видів водоростей. 75 % видового флористичного різноманіття Естонії сконцентровано на західному узбережжі та островах Моонзундського архіпелагу.
Територія Естонії цілковито лежить у зоні мішаних лісів. Понад 47,8 % території Естонії вкрито лісами. Головний лісовий масив ділить країну навпіл смугою від південно-західного узбережжя до північно-східного кордону. Переважають (⅔ деревостою) хвойні породи: сосна на підзолистих піщаних ґрунтах, особливо в південно-східній та південній частині країни, ялина на дерново-підзолистих суглинках, що часто заміщують зведені широколистяні ліси. Широколистяні ліси ростуть на родючих ґрунтах західної та північної частини країни, реліктовими гаями збереглися в заплавах річок. З листяних порід поширені береза повисла і пухнаста, осика, вільха, дуб звичайний, клен, ясен, в'яз і липа. В підліску ростуть горобина звичайна, черемха звичайна, верба, на заході до них примішуються тис ягідний, яблуня лісова, горобина скандинавська, аронія, терен, глід. За радянських часів в Естонії під час укрупнення господарств значно розширили площі лісів (частка лісів зросла з 30 % у 1940 році до майже 50 % на кінець 1990-х років) за рахунок сільськогосподарських площ маловрожайних і віддалених від центральних садиб колгоспів, за рахунок заліснення закинутих кар'єрів, піщаних арен.
На виходах вапняків в північно-західній частині країни, острові Сааремаа поширені низкорослі рідколісся — альвари. В північно-східній і південно-західній частині країни на заболочених ґрунтах з проточними ґрунтовими водами, поряд із сфагновими болотами ростуть чорновільшаники. До 2 % території країни знаходиться під заростями ялівцю й ліщини.
Значна частина території республіки (до 25 %) — різної якості й видового складу луки й пасовища. Вони утворились на місці зведених лісів, постійних пасовищ і сінокосів. Заплавні луки зустрічаються по берегам річок півдня й заходу Естонії, приморські луки — на західному узбережжі. Приморські луки зазнають періодичного підтоплення солоною водою, тому на них росте специфічна галофітна флора.
У 1980 році в Естонії на одного мешканця в лісах збирали 10 кг ягід і 2-4 кг грибів.
Тваринний світ
Для тваринного світу Естонії характерні представники зони мішаних лісів. Загалом ссавці в країні представлені 68 видами, з яких під критичною загрозою знаходиться лише норка європейська. Зустрічаються лось (7000 голів у 1980-х роках), сарна європейська (43 тис. голів у 1980-х роках), свиня дика (11 тис. голів у 1980-х роках), заєць сірий і білий, борсук, вивірка звичайна; на берегах водойм — візон річковий, бобер європейський та видра. З хижих: лисиця звичайна, куниця лісова, тхір лісовий, горностай, трапляються ведмідь бурий (800 особин у 1980-х роках), рись (1000 особин у 1980-х роках) і вовк.
У прибережних водах трапляються нерпа кільчаста у Ризькій затоці і тев'як довгомордий у Фінській затоці.
На території Естонії мешкають 3 види ящірок і 2 види змій, один з них отруйний — гадюка звичайна.
Під охороною знаходяться олень благородний, бурий ведмідь, бобер, летяга, ліщиновий вовчок (Muscardinus avellanarius) і садова соня (Eliomys quercinus), кажани, землерийки, їжак європейський і білочеревий, лісові мурахи, виноградний слимак, річкова скойка.
Орнітофауна
Орнітофауна Естонії налічує 335 видів різних птахів, з яких 227 видів гніздуються, а 60 видів мешкають постійно. Характерні глушець і орябок для хвойних лісів, слуква для боліт, тетерук для лісових галявин. Зустрічаються лиска, бугай, пастушок, очеретянки, крижень й інші качки (на озерах і морському узбережжі), сова сіра, дятли, жайворонки, боривітер. На західних островах гніздяться: пухівка, чернь чубата, широконіска, крех великий, турпан, гусак сірий, чайки. Особливо численні птахи під час весняного і осіннього масового прольоту до місць літнього гніздування, або на зимівлю в тропічні країни.
Під охороною знаходяться сірий журавель, лелека чорний і білий, орлан-білохвіст, крачун, великий і малий підорлики, скопа, беркут, сапсан, біла куріпка, глушець, рибалочка, казарка, галагаз звичайний, пухівка, гагарка, лебідь-шипун, різні види дятлових і горобцевих.
Промислове значення мають курячі, гусячі та деякі сивкові.
Іхтіофауна
Морська й прісноводна іхтіофауна Естонії налічує 70 видів риб. Через те, що солоність Балтійського моря поблизу узбережжя Естонії менша, багатство фауни його значно поступається океанічним морям. У прибережних водах — шпрот європейський, оселедець балтійський, тріска, камбала, лосось, морський сиг, вугор; у річках і озерах — тюлька, ряпушка, чудський сиг, лящ, плітка звичайна, окунь, судак, щука звичайна, налим. Найбільші запаси риби в затоці Пярну, Фінській й навколишніх водах острова Сааремаа.
У 1950-1960-ті роки було акліматизовано марала, благородного оленя і єнотоподібного собаку. Інтродуковано сріблястого карася і пелядь. Під повною забороною вилов знаходиться осетер європейський і сом.
Історично для лісової Естонії важливою частиною життя і господарства було мисливство. У 1980 році мисливцями було добуто 4700 лосів, 1900 козуль, 4200 кабанів.
Стихійні лиха та екологічні проблеми
В Естонії досить велика частка використання земельного фонду на потреби сільського господарства. Велика частка земель в центрі й на заході заболочена, через що за радянських часів щорічно 40 тис. га сільськогосподарських угідь піддавали меліорації. Величезною проблемою для південних регіонів залишається ерозія ґрунтів.
Господарське використання водних ресурсів обмежене маловодністю конкретно окремих водотоків, сезонною і територіальною нерівномірністю потреб (найбільші водоспоживачі знаходяться в Таллінні й Сланцевому басейні). Через меліоративні роботи з осушення боліт в багатьох регіонах рівень ґрунтових вод значно знизився. Через інтенсивне сільське господарство внутрішні водойми забруднені фосфатами і продуктами життєдіяльності свійських тварин.
Наслідком інтенсивного видобутку горючих сланців на північному сході країни стала поява антропогенного ландшафту териконів, підтоплення і забруднення ґрунтових вод, атмосферного повітря діоксидом сірки (місцеві ТЕС).
Охорона природи
На території Естонії за часів Естонської РСР рідкісні види рослин і тварин охоронялись в Лахемааському національному парку (649 км², заснований 1971 року) і 4 заповідниках: Нігулаському (охорона верхового болота і лісу), Матсалуському і Вільсандійському (рідкісних птахів), Війдумяеському (рідкісних рослин). Було створено 57 заказників: 30 болотних, 1 геологічний (озеро Каалі у метеоритному кратері), 3 ботанічних, 2 орнітологічних, 7 ботаніко-зоологічних, 14 ландшафтних (Кирвемаа, Вооремаа, Отепя, Карула, Хаанья, Хійумаа); 37 ландшафтних пам'яток природи (водоспади, окремі пагорби, кліфи, озера, відслонення, печери, карст тощо); взято під охорону 47 парків, 11 садків, 4 дендрарія, 330 окремих дерев, 222 великих камені. До Червоної книги було занесено 204 види рідкісних тварин і 119 видів рослин.
У 1995 році парламент Естонії прийняв закон про сталий розвиток країни, а в 1996 році уряд затвердив стратегію з охорони навколишнього середовища. За часів незалежності заповідники були переформатовані у національні парки та заказники:
Національний парк Вільсанді,
Національний парк Карула,
Національний парк Лахемаа,
Національний парк Матсалу,
Національний парк Соомаа,
Кирвемааський ландшафтний заказник.
Фізико-географічне районування
Фізико-географічно територію Естонії можна розділити на 4 райони, що відрізняються один від одного рельєфом, кліматом, рослинним покривом:
Північна Естонія. Вапнякове плато, що зазнало найбільшого антропогенного впливу. Найзаселеніша частина країни.
Західна Естонія. Вапнякові моренні рівнини, на яких альвари перемежовані ріллею на пагорбах і луками на низинах. Камові поля і зандрові рівнини. Найменш заселена частина країни, переважно долини річок.
Центральна Естонія. Моренні рівнини з родючими ґрунтами найпридатніші для сільського господарства. Багато друмлінів, між якими болота і озера.
Південна Естонія. Горбисто-моренні ландшафти з крутими еродованими схилами пагорбів. Болотисті низини на північно-східному узбережжі озера Виртс'ярв майже безлюдні.
Див. також
Примітки
Література
Eesti: loodus. Koostaja A. Raukas. Tallinn: Valgus, 1995.
Голди, Робин. Эстония. Серия: «Путеводители Томаса Кука». — М.: Фаир-Пресс, 2013. ISBN 978-5-8183-1785-4
Медведев А. Эстония. — М.: Соцэкгиз, 1940.
Ростовцев М. И., Тармисто В. Ю. Эстонская ССР. Экономико-географическая характеристика [2 изд.]. — М., 1957.
Советский Союз. Географическое описание. Эстония. — М., 1967.
Советская Эстония. Энциклопедический справочник. — Таллин, 1979.
Ванатоа Э. Эстонская ССР. Справочник. — Таллин, 1986.
Посилання
Географічні карти Естонії на Вікісховищі.
Географія Естонії
|
2845261
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%81%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Сосьниця (Великопольське воєводство)
|
Сосьниця (Великопольське воєводство)
Сосьниця — село в Польщі, у гміні Добжиця Плешевського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Плешевського повіту
|
63345510
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Haamaste
|
Haamaste
|
Haamaste is a village in Võru Parish, Võru County in Estonia.
References
Villages in Võru County
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.