id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
4258275
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%20%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%3A%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%B6%D0%BD%D0%BE%20%D1%96%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B6%D0%B0%D1%80%D1%82
|
Лексикон львівський: поважно і на жарт
|
Лексикон львівський: поважно і на жарт — діалектний словник особливостей мовлення Львова ХХ століття, авторами якого є Наталія Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш. Вперше виданий у 2009 році.
Джерелами стали власні спостереження авторок за мовленням мешканців рідного міста, а також художня та мемуарна література авторів-львів'ян. Особливість словника у тому, що подано не тільки тлумачення багатьох, часто призабутих слів, словосполучень, фразеологізмів, прислів'їв та приказок (понад 12 тис. одиниць), а й розлогі цитати про львівські традиції й звичаї, історичні події, особливості побуту; героями цих міні-оповідок є не тільки вигадані персонажі, а часто й відомі львів'яни.
Матеріали Лексикону становлять інтерес для широкого діапазону філологічних студій. Т.О.Черниш присвятила спеціальне дослідження зареєстрованій у Лексиконі термічній лексиці спільнослов'янського походження, а С.С.Єрмоленко вивчав проблеми культурно-лінгвістичного опису й аналізу української епонімії на основі представлених у реєстрі Лексикону деономастичних одиниць.
Видання
1. Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш; – Львів: Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 2009. – 670 с. – (Серія "Діалектологічна скриня").
2. Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш; 2-ге вид., допов. і переробл. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. – 852 с. – (Серія "Діалектологічна скриня").
3. Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш; 3-тє вид., змін. і допов. - Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, 2015. - 895 с. – (Серія "Діалектологічна скриня").
4. Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш; 4-те вид., змін. і допов. - Львів : Вид-во Старого Лева, 2019. - 892 с. – (Серія "Діалектологічна скриня").
Джерела
Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш; – Львів: Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 2009. – 670 с. – (Серія "Діалектологічна скриня").
Лучук І. Лексикон львівський: на серіо та жартома - ZAXID.NET 28 січня 2013 р. [цитовано 4 червня 2021 р.].
Посилання
Лексикон львівський:поважно і на жарт (pdf-версія 2009 року
[https://zaxid.net/leksikon_lvivskiy_na_serio_ta_zhartoma_n1276331 Лексикон львівський: на серіо та жартома
Словники української мови
Українська діалектологія
Львівська ґвара
|
12452273
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Formicivora
|
Formicivora
|
Formicivora is a genus of insectivorous birds in the antbird family, Thamnophilidae. These relatively small, long-tailed antbirds are strongly sexually dichromatic. They are found in semi-open habitats in woodland and shrub in South America. They have several rows of white spots on the wings. Males are usually darker below than they are above, and sometimes have a fringe of white on the side.
The genus Formicivora was introduced by the English naturalist William Swainson in 1824. The type species is the southern white-fringed antwren. The name of the genus Formicivora combines the Latin words formica for "ant" and -vorus "eating" from vorare "to devour".
The Sincorá antwren was first described in 2007. While initially placed in its own genus Stymphalornis, the marsh antwren belongs in Formicivora. In contrast, the black-hooded antwren is not closely related to other Formicivora and may be better placed in its own genus.
There are nine species:
Narrow-billed antwren, Formicivora iheringi
Black-hooded antwren, Formicivora erythronotos
Southern white-fringed antwren, Formicivora grisea
Northern white-fringed antwren, Formicivora intermedia
Serra antwren, Formicivora serrana
Black-bellied antwren, Formicivora melanogaster
Rusty-backed antwren, Formicivora rufa
Sincorá antwren, Formicivora grantsaui
Marsh antwren, Formicivora acutirostris
References
Bird genera
Taxonomy articles created by Polbot
|
8712432
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rafail%20Ostrovsky
|
Rafail Ostrovsky
|
Rafail Ostrovsky is a distinguished professor of computer science and mathematics at UCLA and a well-known researcher in algorithms and cryptography.
Biography
Rafail Ostrovsky received his Ph.D. from MIT in 1992.
He is a member of the editorial board of Algorithmica
, Editorial Board of Journal of Cryptology and Editorial and Advisory Board of the International Journal of Information and Computer Security .
Awards
2022 W. Wallace McDowell Award "for visionary contributions to computer security theory and practice, including foreseeing new cloud vulnerabilities and then pioneering corresponding novel solutions"
2021 AAAS Fellow
2021 Fellow of the Association for Computing Machinery "for contributions to the foundations of cryptography"
2019 Academia Europaea Foreign Member
2018 RSA Award for Excellence in Mathematics "for contributions to the theory and to new variants of secure multi-party computations"
2017 IEEE Edward J. McCluskey Technical Achievement Award "for outstanding contributions to cryptographic protocols and systems, enhancing the scope of cryptographic applications and of assured cryptographic security."
2017 IEEE Fellow, "for contributions to cryptography”
2013 IACR Fellow "for numerous contributions to the scientific foundations of cryptography and for sustained educational leadership in cryptography"
1993 Henry Taub Prize
Publications
Some of Ostrovsky's contributions to computer science include:
1990 Introduced (with R. Venkatesan and M. Yung) the notion ofhttps://services27.ieee.org/fellowsdirectory/home.html interactive hashing proved essential for constructing statistical zero-knowledge proofs for NP based on any one-way function (see NOVY and ).
1991 Introduced (with M. Yung) the notion of mobile adversary (later renamed proactive security) (see survey of Goldwasser
1990 Introduced the first poly-logarithmic Oblivious RAM (ORAM) scheme.
1993 Proved (with A. Wigderson) equivalence ofone-way functions and zero-knowledge .
1996 Introduced (with R. Canetti, C. Dwork and M. Naor) the notion of deniable encryption .
1997 Introduced (with E. Kushilevitz) the first single server private information retrieval scheme .
1997 Showed (with E. Kushilevitz and Y. Rabani) (1+ε) poly-time and poly-size approximate-nearest neighbor search for high-dimensional data for L1-norm and Euclidean space.
References
External links
Ostrovsky's home page
Some of Ostrovsky's publications
1963 births
Living people
American computer scientists
Jewish American scientists
Modern cryptographers
American theoretical computer scientists
Computer security academics
American cryptographers
University of California, Los Angeles faculty
Massachusetts Institute of Technology alumni
21st-century American Jews
|
196524
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/XScale
|
XScale
|
XScale — мікропроцесорне ядро, реалізація Marvell (раніше — Intel) п'ятого покоління ARM-архітектури, і складається з кількох сімейств: IXP, IXC, IOP, PXA та CE. Сімейство PXA було продане Marvell Technology Group в червні 2006.
Архітектура та склад
Архітектура XScale базується на ARMv5TE ISA без операцій з рухомою комою. XScale має RISC-архітектуру з 7-стадійним суперконвеєром цілих чисел та 8-стадійним суперконвеєром даних. Він є нащадком інтелівської лінії мікропроцесорів StrongARM, який Інтел придбав в підрозділу DEC Digital Semiconductor як побічний наслідок судової суперечки між компаніями. Інтел використав StrongARM, щоб замістити свої застарілі RISC-процесори, i860 та i960.
Всі покоління XScale є 32-бітними процесорами ARMv5TE, виробленими за технологією 0.18-мікрон та мають кеш 32кб даних і 32к на інструкції (в інших процесорах це може зватися 64кб кеш першого рівня). Чипи також мають 2кб міні-кеш даних.
Ядро XScale використовується у низці мікроконтролерів, що виробляють Intel та Marvell, серед яких:
Процесори загального призначення (з префіксом PXA, а саме PXA210/PXA25x, PXA26x, PXA27x та PXA3xx)
Процесори вводу-виводу (з префіксом IOP)
Мережеві процесори (з префіксом IXP)
Керуючі процесори (з префіксом IXC).
Процесори для споживчої електроніки (з префіксом CE).
Застосування
Мікропроцесори XScale використовують в популярних кишенькових комп'ютерах: сімейство Dell Axim Pocket PC, більшість ліній Zire, Treo та Tungsten від Palm, пізні версії Sharp Zaurus, серії Motorola A780, Acer n50, Compaq iPaq 3900 і багато інших PDA. він також використовується як основний процесор в настільній системі Iyonix під управлінням RISC OS, та NSLU2 (Slug) під Linux. XScale також використовується в таких приладдях, як портативні відео-плеєри чи портативні медіа-центри, включаючи Creative Zen Portable Media Player, а також індустріальних вбудованих системах. Відповідно до джерел, Apple в рамках стратегічного партнерства з Інтел використовуватиме процесори XScale в моделях iPod та iPhone.
З іншого боку ринку, процесори зберігання даних IOP33x використовуються в деяких платформах серверів на Xeon.
Продаж бізнесу
27 червня 2006 Intel оголосив про згоду на продаж бізнесу XScale компанії Marvell Technology Group за оціночно $600 млн готівкою та деякі нерозголошені умови. Причиною вказувалося бажання Intel сконцентруватися на своєму основному бізнесі x86-процесорів та серверів. Придбання було завершене в листопаді 2006. Очікувалось, що Intel буде випускати процесори XScale, поки Marvell визначається з виробничими потужностями, а також продовжить виробництво та продаж процесорів IXP та IOP, які не ввійшли до угоди. Ліцензія на ARM залишається в Intel і після продажу XScale.
Посилання
Intel XScale Technology Overview
IXP4XX Toolkits
Процесори ARM
|
4899933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%B0%20%D0%90%D1%80%D0%B5%D0%BE%D0%B7%D0%B0
|
Філіпа Ареоза
|
Філіпа Ареоза (народилася 12 липня 1990, Сантарем, Португалія) — португальська акторка кіно та телебачення, найбільш відома своїми виступами в серіалах, зокрема Світ з ніг на голову (2013), Полуниця з цукром (2012), Сини Року, Ось так далеко (2016), Мар Сальгадо (2014—2015) і Назаре (теленовела) (2019—2020). Вона також знімалася у фільмах, зокрема Полуниця з цукром — фільм, У непевну годину та інших короткометражних фільмах.
Фільмографія
Фільми
Телебачення
Дрібниці
Вона поголила голову заради ролі в Головному коханні.
Примітки
Посилання
Філіпа Ареоза в соцмережі Instagram
Філіпа Ареоза в соцмережі Facebook
Народились 1992
Португальські актори
|
8136308
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Disrobing%20of%20Christ
|
The Disrobing of Christ
|
The Disrobing of Christ or El Expolio is a painting by El Greco begun in the summer of 1577 and completed in the spring of 1579 for the High Altar of the sacristy of the Cathedral of Toledo, where it still normally hangs. In late 2013 it was on temporary display at the Prado in Madrid (with the other El Grecos), following a period of cleaning and conservation work there; it was returned to Toledo in 2014. It is one of El Greco's most famous works. A document dated July 2, 1577 which refers to this painting is the earliest record of El Greco's presence in Spain. The commission for the painting was secured thanks to El Greco's friendship from Rome with Luis, the son of Diego de Castilla, the dean of the Cathedral of Toledo. De Castilla senior also arranged El Greco's other major commission, on which he worked simultaneously, the paintings for the Toledan church of Santo Domingo el Antiguo.
Description
The painting shows Christ looking up to Heaven with an expression of serenity; His idealized figure seems segregated from the other people and the violence surrounding him. A figure dressed in black in the background points at Christ accusingly, while two others argue over who will have His garments. A man in green to Christ's left holds Him firmly with a rope and is about to rip off His robe in preparation for his crucifixion. At the lower right, a man in yellow bends over the cross and drills a hole to facilitate the insertion of a nail to be driven through Christ's feet. The radiant face of the Savior is violently juxtaposed to the coarse figures of the executioners, who are amassed around Him creating an impression of disturbance with their movements, their gestures and lances.
Christ is clad in a bright red robe; it is on this red tunic that El Greco concentrated the full expressive force of his art. The purple garment (a metonymic symbol of the divine passion) is spread out in a light fold; only the chromatic couple of yellow and blue in the foreground raises a separate note which approaches, in power, the glorifying hymn of the red.
In the left foreground, the three Marys contemplate the scene with distress. Their presence was objected to by the Cathedral authorities, since they are not mentioned as present at this point in the Gospels. Greco probably took this detail, with some others like the rope around Christ's wrists, from the account in the Meditations on the Passion of Jesus Christ by Saint Bonaventure. The placement of the tormentors higher than the head of Christ also was cited by the commissioners of the Cathedral in the arbitration process over the price.
In designing the composition vertically and compactly in the foreground El Greco seems to have been motivated by the desire to show the oppression of Christ by his cruel tormentors. The figure of Christ, robust, tall and tranquil, dominates the center of the composition which is built vertically like a wall. El Greco chose a method of space elimination that is common to middle and late 16th-century Mannerists. According to Harold Wethey, El Greco "probably recalled late Byzantine paintings in which the superposition of heads row upon row is employed to suggest a crowd".
Critical analysis
Wethey regards the painting as a "masterpiece of extraordinary originality". The powerful effect of the painting especially depends upon his original and forceful use of colour. Something of the effect of the grand images of the Saviour in Byzantine art is recalled; by this date the disrobing was a rare subject in Western art. The motif of the crowding round Christ suggests an acquaintance with the works of Northern artists, like Bosch (the best collection of whose works belonged to Philip II); the figure preparing the Cross could be derived from the similar figure bending forward in Raphael's tapestry and cartoon of the Miraculous Draught of Fishes, which he would have known from Rome. This is, however, the last time that there are any hints of specific borrowings. The original altar of gilded wood that El Greco designed for the painting has been destroyed, but his small sculpted group of the Miracle of St. Ildefonso still survives on the lower center of the frame.
Arbitration
The Disrobing of Christ was a subject of a dispute between the painter and the representatives of the Cathedral regarding the price of the work; El Greco was forced to have recourse to legal arbitration and eventually received only 350 ducats, when his own appraiser had valued it at 950. He was also supposed to remove some of the figures objected to, which he never did.
Variants
Despite the complaints of the commissioners of the Cathedral the painting was hugely successful; currently, more than 17 versions of the painting are known. Two greatly reduced versions are generally accepted as from the hand of El Greco himself; possibly one may have been an oil sketch study, or, more likely, a studio record of the composition. Other replica versions may also be in whole or part by the master himself. A 1581-1586 autograph or studio copy has been in the Museum of Fine Arts of Lyon since 1886.
A c.1600 variant of the work is in the National Gallery in Oslo, Norway — this is attributed to the artist. Another in the Alte Pinakothek, Munich is thought to be an autograph preparatory sketch for the main work.
A version is also on display at Upton House in Warwickshire, England.
See also
List of works by El Greco
References
Sources
Brown, Jonathan (ed.) (1982). "El Greco and Toledo", El Greco of Toledo (catalogue). Little Brown.
Clark, Kenneth. Looking at Pictures. New York: Holt Rinehart and Winston, 1960
Paintings by El Greco
1570s paintings
Altarpieces
Toledo, Spain
Paintings of the Passion of Jesus
Paintings of the Virgin Mary
Paintings in Toledo, Spain
Paintings of Mary Magdalene
Paintings in the Museum of Fine Arts of Lyon
Torture in art
|
23410649
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2009%20US%20Open%20%E2%80%93%20Men%27s%20singles
|
2009 US Open – Men's singles
|
2009 US Open – Men's singles
Juan Martín del Potro defeated the five-time defending champion Roger Federer in the final, 3–6, 7–6(7–5), 4–6, 7–6(7–4), 6–2 to win the men's singles tennis title at the 2009 US Open. It was his first (and only) major title. He became the first Argentine man to win the title since Guillermo Vilas in 1977, and the first to win a major since Gastón Gaudio in the 2004 French Open. This was also the first US Open final since 1999 to go to five sets.
Federer was attempting to become the first man to win six consecutive US Open titles in the Open Era, and the first since Bill Tilden in 1925. He was also vying to become the first man to win the Surface Slam (winning majors on clay, grass and hard court in the same calendar year), having won the preceding French Open and Wimbledon. It was the only major not won by the Big Four between the 2005 Australian Open and the 2014 Australian Open, a span of 35 events. This is the only major where Novak Djokovic, Federer, and Rafael Nadal all reached the semifinals, but none of them won the championship. It's also the only major not won by the Big Three in a 30 major span, from the 2005 French Open to 2012 Wimbledon.
This was the first major since the 2006 Australian Open not to have Federer and Nadal as the top two seeds. Andy Murray was seeded second ahead of Nadal, having become the world No. 2 shortly before the tournament. Nadal reclaimed the world No. 2 ranking after Murray lost to Marin Čilić in the fourth round.
This tournament marked the final major appearance of two-time major champion and world No. 1 Marat Safin.
For the first time in US Open history, no Americans reached the quarterfinals.
Seeds
Qualifying draw
Draw
Finals
Top half
Section 1
Section 2
Section 3
Section 4
Bottom half
Section 5
Section 6
Section 7
Section 8
References
External links
Association of Tennis Professionals (ATP) – 2009 US Open Men's Singles draw
Qualifying Draw
2009 US Open – Men's draws and results at the International Tennis Federation
Men's Singles
US Open (tennis) by year – Men's singles
|
1143101
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Archamoebae
|
Archamoebae
|
Archamoebae — тип організмів царства Амебозої.
Загальні відомості
Відомо близько 30 видів. Розповсюджені судячи за усе по всій земній кулі, мешканці морів та прісних водойм, широко розповсюджені у донних біоценозах. Досить часто вступають у симбіоз з прокаріотами. За типом живлення — гетеротрофи. Анаеробні організми, клітини великі, амебоїдні, іноді багатоядерні, зазвичай мають джгутик (у представників роду Pelomyxa — численні війки). Мітохондрії відсутні. Мітоз закритий, проходить в ядрі. Можуть утворювати цисти. Практичного значення не мають. Можуть культивуватись у лабораторії.
Посилання
Огляд груп Protista
Амебозої
|
3038912
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D0%B8
|
Бензохінони
|
Бензохінони — найпростіші хінони складу C6H4O2.
Бензохінони існують у вигляді 2 ізомерів (орто-хінону і пара-хінону) з одним бензольним кільцем:
1,4-Бензохінон, найчастіше (також пара-бензохінон, p-бензохінон, пара-хінон, або просто хінон)
1,2-Бензохінон, рідше (також орто-бензохінон, о-бензохінон, орто-хінон)
Він був знайдений у кореневищах Iris kemaonensis.
Бензохінони утворюються при окисленні відповідних фенолів: о-хінон утворюється в результаті окислення пірокатехіну, п-хінон — гідрохінону. Також при окисленні гідрохінону в п-хінон може утворюватись проміжний продукт хінгідрон, який має темно-зелений колір.
Примітки
Хінони
|
4693413
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%28%D0%86%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Лугове (Ілецький район)
|
Лугове (Ілецький район)
Лугове — село у складі Ілецького району Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 92 особи (2010; 136 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
казахи — 49 %
росіяни — 38 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Ілецького району
Села Оренбурзької області
|
2976392
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Tom%20Clancy%27s%20Rainbow%20Six%20Siege
|
Tom Clancy's Rainbow Six Siege
|
Tom Clancy's Rainbow Six Siege
Tom Clancy’s Rainbow Six Siege (з англ. Веселка 6: Облога), в українській локалізації відома, як Tom Clancy’s Rainbow Six: Облога — тактичний шутер від першої особи, розроблений та опублікований компанією Ubisoft в Монреалі для Microsoft Windows, Xbox One і PlayStation 4.
Гра була анонсована Ubisoft 9 червня 2014 на E3, a реліз відбувся 1 грудня 2015 року. Проект став наступником закритого проекту Patriots. У геймплеї зроблений нахил на можливість руйнувати оточення в тактичну взаємодію гравців.
Геймплей
В основі ігрового процесу лежать напружені асиметричні бої між штурмовими загонами і стороною, що захищається, в умовах обмеженого простору. Локації в грі складаються з багаторівневого об'єкта (будівлі або, наприклад, літака), всередині якого знаходяться сторона захисту, і простору навколо нього, де починають бій штурмовики.
Руйнування лежить в основі ігрової механіки гри. Навколишні об'єкти виконані максимально реалістично, ступінь пошкодження залежить від калібру використовуваних гравцями куль або від сукупної потужності закладеної вибухівки. Стіни (які не є несучими) можна руйнувати, створюючи нові вогневі позиції, в підлозі і стелі можна зробити пролом і використовувати її як новий прохід. Оптимальне використання можливостей руйнування часто стає запорукою перемоги. Захисники можуть обмежити можливості атакуючих до руйнування, використовуючи комплекти для посилення стін.
Основний режим гри - розрахований на багатокористувацьку гру: звичайний або рейтинговий. За гри в останньому режимі гравцеві присвоюється певне звання, а такі параметри як співвідношення вбивств / смертей і перемог / поразок заносяться в його профіль, який відображається в грі. Бої відбуваються в форматі 5х5, де проти один одного борються оперативники спецпідрозділів з команд атаки і захисту. У грі є так звані «Операції» - набір з 10 коротких однокористувацьких місій, які навчають гравця основам гри, а також знайомлять з деякими оперативниками.
Також в гру повернувся знайомий для фанатів серії Rainbow Six режим «Антитерор». У нього можна грати одному або з друзями (до 5 осіб у групі). Завданням гравців є виконання завдання (оборона або атака. Їм протистоять противники під управлінням ігрового штучного інтелекту,так звані боти, яких на карті більше, ніж самих гравців. Гра використовує довільні поєднання режимів, карт, часу доби, а також завдань, місць проведення операцій і налаштувань укріплень, щоб кожен раз створювати для гравців унікальні умови.
Мережеві режими
"Заручник": штурмовий загін повинен виявити і вивести заручника з будівлі. Захисники повинні перешкодити цьому, встановлюючи барикади і пастки.
"Захоплення позиції": штурмовий загін повинен виявити кімнату, в якій знаходиться хімконтейнер і утримувати її, не допускаючи в неї противника, залишаючись усередині протягом 10 секунд.
"Заряд": штурмовий загін знаходить один з двох зарядів і пускає в хід деактиватор, розташувати,який потрібно в цьому ж приміщенні. Штурмовий загін виграє раунд, якщо їм вдалося знешкодити заряд або знищити команду суперника. Цей режим єдиний, який використовується для кіберспортивних змагань.
Оперативники
Крім новобранців, що не володіють особливим військовим спорядженням, у кожного підрозділу є особливі оперативники з унікальними пристосуваннями - для захисту і нападу. На даний момент для гри доступні наведені нижче оперативники:
Новобранці — бійці з п'яти підрозділів основного складу (GIGN, FBI SWAT, GSG-9, SAS, Спецназу). Не мають спеціальних пристроїв, замість пристроїв вони можуть взяти додатковий елемент спорядження. Бійці отримують озброєння, що є в чинних оперативників атаки або захисту, але без можливості його кастомізації. Новачкам захисту видається всього один комплект для посилення стіни (у чинних оперативників їх 2).
Критика
На момент виходу 1 грудня 2015 року гра отримала в основному схвальні відгуки від західної преси. Серед позитивних моментів критики виділили глибокий стратегічний мультиплеєр, багато цікавих ґаджетів, різноманітність ігрових карт і систему руйнувань. З мінусів, на момент старту гри, відзначали наявність дрібних багів, технічних недоробок (їх виправляють патчами) та косметичні мікротрансакції.
Оновлення
Перший рік оновлень (2016)
Перший цикл оновлень був проведений в 2016 році.
'Сезон 1, «Operation Black Ice»' (Операція «Тонкий лід») ', лютий 2016'
У першому сезоні, що вийшов 2 лютого 2016 року, в гру додано два нових канадських оперативника і нова карта - «Operation Black Ice». Одночасно вийшов патч 2.0. Перший тиждень нові оперативники будуть доступні лише власникам сезонного пропуску.
Карта «Operation Black Ice» являє собою яхту люкс-класу «Boreal», яка застрягла в морі Баффіна Поруч з нею знаходиться невідомий підводний човен.
'Сезон 2, «Operation Dust Line»' (Операція «Сипучі піски») ', травень 2016'
У другому сезоні під назвою «Operation Dust Line» додані двоє оперативників з США і нова карта. Друге сезонне оновлення вийшло в світ 11 травня 2016 року на всіх платформах. У ньому розширили можливість візуальної кастомізації персонажів — додали різні шоломи, камуфляж і значки для зброї.
Було додано карту Dust Line - будівлю митниці в неназваній арабській країні.
'Сезон 3, «Operation Skull Rain»' (Операція «Дощ із черепів») ', серпень 2016'
Оновлення Operation Skull Rain вийшло 2 серпня. Як завжди, доповнення принесло в гру нову карту і двох нових оперативників. Розробники поліпшили анімацію, провели роботи по виправленню взаємодії моделей об'єктів, поліпшили систему відеоповторів, прибрали вразливі частини гри і додали антишахрайську систему BattleEye для гравців на PC.
Карта Skull Rain являє собою фавелу в Ріо-де-Жанейро з видом на гору Корковаду і статую Христа.
'Сезон 4, «Operation Red Crow»' (Операція «Червоний ворон») ', листопад 2016'
У фінальному оновленні першого року, Operation Red Crow, яке вийшло 17 листопада, були додані два оперативники з Японії і нова карта. Була додані нова можливість кастомізації - вибір забарвлення уніформи. Також була доопрацьована система руйнувань і поліпшений ігровий баланс.
Карта Red Crow - апартаменти якудзи, розташовані в хмарочосі в самому центрі японського міста Нагоя. Карта виконана з поєднанням традиційної азіатської та сучасної архітектури.
Другий рік оновлень (2017)
На 2017 рік призначений другий цикл оновлень Rainbow Six Siege. У ньому будуть представлені 8 нових оперативників з Іспанії, Гонконгу, Польщі, і Південної Кореї.
'Сезон 1, «Operation Velvet Shell»' (Операція «Оксамитове покриття») ', лютий 2017'
У лютому 2017 вийшло перше сезонне оновлення року - Operation Velvet Shell. Воно додало двох нових оперативників з Іспанії - Jackal (Ріяд Рамірес аль-Хассар) та Mira (Олена Марія Альварес).
Карта Velvet Shell являє собою нічний клуб на іспанській Ібіці з цілою низкою барів, і фоном з руїн будівлі XVII століття, які використовувалися під час оборони з боку моря. Тим самим розробники хотіли «поєднати елементи історичної спадщини і сучасності і показати, як популярний нічний клуб може виникнути посеред старого форту».
'Сезон 2, «Operation Health»' (Операція «Оздоровлення») ', травень 2017'
Другий сезон, який вийшов 23 травня 2017 року покликаний виправити більшість наявних помилок, а також поліпшити технічну складову гри.Даний сезон є унікальним, тому що не вводить нову карту або оперативників.
'Сезон 3, «Operation Blood Orchid»' (Операція «Кривава орхідея») ', вересень 2017'
У третьому сезоні, що вийшов 5 вересня 2017 року, були додані два нових гонконзьких оперативника - Lesion (傷害) і Ying (螢), карта «Луна-парк». А також оперативник з Польщі — Ela (Ела Босак).
Карта Blood Orchid є занедбаний луна-парк в Гонконгу.
'Сезон 4, «Operation White Noise»' (Операція «Білий шум») ', грудень 2017'
5 грудня до команди Rainbow приєдналися два нових оперативника з південнокорейського 707-го особливого підрозділу (СП SMB «707»). Разом з ними з'явився і другий оперативник з польського GROM - Зофія Босак. Також в останньому сезоні року відбулися оновлення та виправлення: поліпшився інтерфейс, змінилась механіка польоту гранат і стрільби з пістолета.
Нова карта - оглядова вежа «Мок Мек», що височіє над Сеулом - столицею Південної Кореї
Третій рік оновлень (2018)
Ubisoft оголосила про продовження 'Tom Clancy's Rainbow Six Siege' на третій рік. Традиційно, розробники додадуть 4 сезони і представлять 8 оперативників з Росії, Франції, Італії, США, Британії та Марокко. Однак кількість нових карт зменшиться до двох.
'Сезон 1, «Operation Chimera»' (Операція «Химера») ', березень 2018'
6 березня в гру додали двох нових оперативників з Росії і Франції. Вони є фахівцями з біологічної зброї. Рік почався з операції нового типу - кооперативного чотиритижневого події «Outbreak» («Викид»), яким розробники хотіли відзначити третій день народження гри. Також в список карт режиму матчмейкінг були повернуті карти «Яхта» і «Фавела», які були прибрані після початку операції «Кривава орхідея».
'Сезон 2, «Operation Para Bellum»' (Операція «Готуйся до війни») ', червень 2018'
7 червня в гру додали двох нових оперативників з італійського підрозділу G.I.S - Алібі та Маестро та карту «Вілла», що представляє з себе розкішну італійську віллу злочинної організації.
'Сезон 3, «Operation Grim Sky»' (Операція «Похмуре небо») ', вересень 2018'
4 вересня в гру додали двох нових оперативників з Великої Британії і США. Вони є фахівцями з тактики і контролю натовпу. Була представлена оновлена версія карти «База Херефорд». Так само значно була перероблена віддача у всієї вогнепальної зброї у грі.
'Сезон 4, «Operation Wind Bastion»' (Операція «Вторинний бастіон») ', грудень 2018'
У грудні 2018 року в гру було додано двох нових оперативників з Королівської жандармерії Марокко і карта «Фортеця», що представляє із себе старовинну фортецю на півдні Марокко.
Четвертий рік оновлень (2019)
'Сезон 1, «Operation Burnt Horizon»' (Операція «Згорілий горизонт») ', березень 2019'
В березні 2019 року в гру було додано двох нових оперативників з Полку спеціального повітряного обслуговування Австралії і карта «Глибинка», що представляє покинуту станцію біля покинутого шосе в Австралії.
'Сезон 2, «Operation Phantom Sight»' (Операція «Примарний погляд») ', червень 2019'
В червні 2019 року в гру було додано двох нових оперативників, Одного - з Секретної служби США, іншого - з Єгерського корпусу Данії. Також було здійснено переопрацювання карти «Кафе «Достоєвський»».
'Сезон 3, «Operation Ember Rise' (Операція «Згасання») ', вересень 2019'
В вересні 2019 року в гру було додано двох нових оперативників, Одного - з воєнізованої організації по боротьбі з археологічними пограбуваннями в Перу (APCA), іншого - з Корпусу спеціальних операцій Мексики (FES). Також було здійснено переопрацювання карти «Канал».
'Сезон 4, «Operation Shifting Tides' (Операція «Зміна припливів») ', грудень 2019'
В грудні 2019 року в гру було додано двох нових оперативників з приватної воєнізованої організації «NIGHTHAVEN» - з Індії та Кенії. Також було здійснено переопрацювання карти «Луна-парк».
П'ятий рік оновлень (2020)
'Сезон 1, «Operation Void Edge' (Операція «Порожній край») ', березень 2020'
В березні 2020 року в гру було додано двох нових оперативників. Одного - з організації космічного розвитку з Нідерландів (REU), іншого - незалежного оперативника з Йорданії, який неофіційно входить до Королівської жандармерії Марокко. Також було здійснено переопрацювання карти «Орегон».
Нагороди
Tom Clancy's Rainbow Six Pro League
Компанія Ubisoft спільно з командою Xbox за підтримки кіберспортивної організації ESL оголосила про старт кіберспортивної ліги Rainbow Six Pro League з призовим фондом 100 000 доларів США. Відкриття прем'єрного сезону відбудеться 4 березня на чемпіонаті Intel Extreme Masters в польському місті Катовиці. З 7 лютого Ubisoft спільно з ESL розпочинає проведення щотижневих турнірів для всіх бажаючих гравців. Кращі команди місяця зможуть взяти участь в Rainbow Six Pro League.
Примітки
Ігри для Windows
Ігри для PlayStation 4
Ігри для Xbox One
Тактичні шутери
Ігри Ubisoft Entertainment
Ігри за мотивами творів Тома Кленсі
Відеоігри, дія яких відбувається в Азії
Відеоігри про тероризм
Відеоігри-перезапуски
Відеоігри Xbox Cloud Gaming
Суперечки навколо відеоігор
Відеоігри, дія яких відбувається в Бостоні
Відеоігри, дія яких відбувається в Массачусетсі
Відеоігри про спецпідрозділ «Дельта»
|
1906265
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%B6%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Лужецький
|
Лужецький — українське, польське прізвище.
Міхал Лужецький — львівський архітектор.
Ростислав Лужецький — український художник, дизайнер і режисер
Станіслав Кароль Лужецький — шляхтич, подільський воєвода.
Примітки
Українські прізвища
Польські прізвища
|
5128681
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE
|
Укргазенерго
|
Укргазенерго
Закрите акціонерне товариство «УкрГазЕнерго» — компанія-резидент України. Працювало на ринку енергоносіїв, вела бізнес із закупівлі енергоресурсів та їх реалізації промисловим споживачам України.
ЗАТ «УкрГазЕнерго» створено у лютому 2006 року на виконання угоди між Кабінетом Міністрів України, НАК «Нафтогаз України», ВАТ «Газпром» (РФ) та компанією «РосУкрЕнерго» АГ (Швейцарія), що гарантує взаємне узгодження інтересів у сферах постачання природного газу на Україну з Центральної Азії, транзиту природного газу з території Росії до Європи, споживання газу в Україні.
Акціонерами ЗАТ «УкрГазЕнерго» були Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» та компанія РосУкрЕнерго АГ (Швейцарія), кожна з яких контролювала 50 % акцій Товариства.
Аудитором Укргазенерго була компанія Ernst & Young.
Головою правління був Ігор Павлович Воронін.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт УкрГазЕнерго
НАК «Нафтогаз України»
засновані в Україні 2006
|
761055
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B0%D1%81%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Лукас Маковський
|
Лукас Маковський (30 травня 1987) — канадський ковзаняр, олімпійський чемпіон.
Маковський почав займатися ковзанярським спортом у 6 років. У сезоні 2008/2009 він піднявся на першу позицію в канадському рейтингу бігунів на довгі дистанції 5000 м та 10000 м. Золоту олімпійську медаль і звання олімпійського чемпіона Лукас здобув на Іграх у Ванкувері в командній гонці переслідування разом із Матьє Жіру та Денні Моррісоном.
Лукас Маковський канадець українського походження. Він розмовляє трьома мовами: англійською, французькою та українською.
Посилання в тексті
Уродженці Реджайни
Канадські ковзанярі
Чемпіони зимових Олімпійських ігор 2010
Канадські олімпійські чемпіони
Олімпійські чемпіони з ковзанярського спорту
Українці Канади
Ковзанярі на зимових Олімпійських іграх 2010
Ковзанярі на зимових Олімпійських іграх 2014
Спортсмени Реджайни
|
746794
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fallston
|
Fallston
|
Fallston is the name of several places in the United States:
Fallston, Maryland
Fallston, North Carolina
Fallston, Pennsylvania
|
6305
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%81%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9%29
|
Аркас Микола Миколайович (старший)
|
Аркас Микола Миколайович (старший)
Микола Миколайович Аркас (Миколаїв — , Миколаїв) — український культурно-освітній діяч, письменник, композитор, історик. Один із засновників і незмінний голова «Просвіти» в Миколаєві.
Син Миколи Андрійовича Аркаса, племінник Захарія Андрійовича Аркаса, батько Миколи Миколайовича Аркаса (молодшого) та Оксани Шестерикової-Аркас. 1901 року всиновив свого онука Миколу.
Життєпис
Народився року в Миколаєві в заможній сім'ї етнічного грека, адмірала Чорноморського Флоту Росії Миколи Андрійовича Аркаса.
Мати Софія Петрівна походила з давнього козацького роду Богдановичів, мала значний вплив на формування стійкого зацікавлення сина до української мови, культури, звичаїв. Микола Аркас доводився двоюрідним братом російському юристу, адвокату і судовому оратору Миколі Карабчевському. Їхні матері Софія Аркас і Любов Карабчевська були рідними сестрами — походили з давнього козацького роду Богдановичів. Їхній батько, Петро Григорович Богданович, 1793 року був переведений на Чорноморський флот із бунчукових товаришів Полтавського полку.
Дитячі та юнацькі роки пройшли на території Миколаївщини.
Не дивлячись на те, що він був сином високого імперського посадовця, одягався в український народний одяг. Улітку — вишита сорочка та солом'яний бриль, взимку — смушкова шапка та свитка. Микола вперто так одягався, не зважаючи на роздратування батька.
Отримав різносторонню освіту в Училищі правознавства у Петербурзі та Одеській гімназії. Згодом навчався на фізико-математичному факультеті Новоросійського університету в Одесі.
Після завершення навчання (з 1875 до 1881 року) за родинною традицією Микола Аркас служив у морському відомстві в Миколаєві. У вільний від служби час віддавався улюбленій справі — збиранню і записуванню народних мелодій і вивченню історії України. Під впливом свого вчителя Петра Ніщинського — українського композитора, диригента, письменника — почав самотужки оволодівати музичними знаннями, композиторськими навичками та писати музику. Захоплювався мистецтвом кобзарів і бандуристів, яких запрошував до Миколаєва з усієї України, оселяв у своєму будинку.
В селі Христофорівка — маєтностях родини Аркасів, за ініціативою та коштом Миколи Аркаса та його дружини Ольги Іванівни, було побудовано земську школу, регулярне навчання в якій розпочалося восени 1890 року.
Значну частину свого життя та праці Микола Миколайович присвятив заснованій ним 25 лютого 1907 року миколаївській «Просвіті», яка, разом з Київською і Одеською, була за результатами діяльності одною з найкращих в підросійській Україні. Як меценат Микола Аркас значною мірою покривав фінансові потреби «Просвіти», допомагав газеті «Рада», Михайлові Грушевському надіслав гроші для будівництва студентського гуртожитку у Львові. Був членом Миколаївського товариства аматорів природи.
У себе вдома Микола Аркас зібрав значну бібліотеку, зокрема історичну (кілька тисяч книжок).
Помер року в Миколаєві від несподіваного серцевого нападу. На похороні Миколи Аркаса були присутніми близько 10 тисяч осіб. Його поховано поруч з церквою на миколаївському Некрополі в сімейному склепі поряд з батьками. У 1936 році після зруйнування більшовицькою владою могили-склепа засновника Миколаєва Михайла Фалєєва, труна з його останками була обв'язана дротом і на підводі перевезена на старе міське кладовище, де його помістили в склеп родини Аркасів.
Ухвалою виконкому Миколаївської обласної ради депутатів трудящих від 2 липня 1971 року склеп Аркасів охороняється як пам'ятка історії та культури.
Родина
Микола Миколайович Аркас був одружений з Ольгою Іванівною — дочкою військово-морського офіцера, капітана другого рангу Чорноморського флоту Івана Степановича Шишкіна. Він походив із старовинного боярського роду, пращуром якого був Феодосій Шишка, який перейшов з польсько-литовської держави (Речі Посполитої) 1556 р. служити Москві. У подружжя народилася дочка Оксана, сини Петро та Микола. Ольга Іванівна була помічницею Миколи Миколайовича в громадській діяльності чоловіка. Коли підросла донька Оксана, вона разом з нею допомагала Миколі Миколайовичу збирати українські народні пісні в різних місцях, у пошуках яких відвідувала села Миколаївщини та Полтавщини, записувала пісні селян своїх маєтків. Всього було зібрано понад 400 народних пісень. Домашня вчителька дітей Аркасів у своєму щоденнику зазначала:
Творча діяльність
Творчий доробок композитора складають солоспіви, вокальні ансамблі й обробки українських народних пісень (близько 80). Найзначнішим твором Миколи Аркаса, який приніс йому визнання, стала опера «Катерина» за поемою Тараса Шевченка (1890 рік). Цей твір започаткував оперну шевченкіану і став першою українською ліричною народно-побутовою оперою. «Катерина» з великим успіхом була поставлена трупою Марка Кропивницького у Москві у 1899 році, а згодом — у Мінську, Вільнюсі, Києві. Досі постановки опери постійно відновлюються. Натхненний успіхом «Катерини», Аркас планував написання ще кількох музичних творів, але хвороба (крововилив у мозок і параліч правої руки) не дала змоги сідати за фортепіано. Опера «Катерина» лишилась єдиною у творчому доробку композитора.
Після закінчення морської служби у 1881 році, Микола Аркас зайняв посаду мирового судді у Херсоні. Багато часу віддавав культурно-громадській роботі. Він став засновником і головою товариства «Просвіта» в Миколаєві, на власні кошти відкрив народну школу з українською мовою навчання, яка з наказу влади була відразу заборонена.
З 1902 року почав писати «Історію України-Русі», маючи на меті створити ненаукову проте достовірну книгу в подарунок своєму синові, поділившись тим самим з ним своєю любов'ю до рідної землі та народу. У 1908 році в Петербурзі книга була опублікована тиражем 7000 примірників, написана «кулішівкою». Щоб її видати М. М. Аркас змушений був позичити значні на той час гроші під великі відсотки. Книга мала великий успіх і автор ініціював друге видання, що мало доповнення та було видане вже після його смерті у 1912 році в Кракові. Редактором обох видань був Василь Доманицький.
Автор поеми «Гетьман Пилип Орлик», яка вперше була надрукована лише 2 лютого 1993 р. в миколаївській газеті «Рідне Прибужжя».
Вшанування пам'яті
27 жовтня 1992 року на місці Аркасівського будинку встановлено пам'ятний знак — мідну стіну з барельєфом Миколи Аркаса. Автори монументу Василь Федорчук, Олексій Бондаренко.
18 квітня 1996 року розпорядженням голови Миколаївської облдержадміністрації засновано обласну культурологічну премію імені Миколи Аркаса.
Розпорядженням голови облдержадміністрації від 6 серпня 2001 року період з 7 січня 2002 по 7 січня 2003 року оголошено «Аркасівським роком на Миколаївщині».
У жовтні 2002 року на будинку, де народився Микола Аркас (вулиця Нікольська, 13), урочисто відкрито меморіальну дошку (скульптор Юрій Макушин).
Традиційними стали наукові конференції, виставки, «Аркасові читання» та ін. в Миколаївському державному педагогічному університеті.
У Львові (вулиця Миколи Аркаса) та в місті Баштанка, Миколаївської області є вулиці названі на вшанування його імені. На честь нього також названа Аркасівська вулиця у Києві.
В Музеї історії села та образотворчого мистецтва села Христофорівка, філії Баштанський краєзнавчий музей є експозиційна зала присвячена роду Аркасів.
Примітки
Література
Микола Миколайович Аркас у вимірі часу: біобібліографічний покажчик / Упор. В. Д. Вілкул. — Миколаїв: МНУ, 2014. — 37 с.
Кауфман Л. М. М. Аркас. — Київ, 195.
Жадько В. О. Благословенне святим Миколаєм. — Київ: Департамент, 2000. — 600 с.
Жадько В. О. Грек із душею українця. Роман-пошук. — Київ, 2003. — 346 с.
Жадько Віктор. Микола Аркас: У 2 т. — Київ, 2005. — 1346 с.
Жадько В. Безсмертя, осяяне віфлеємською зіркою Різдва: Тарас Шевченко і Микола Аркас / В. Жадько // Пам'ять століть. — 2009. — № 1/2. — С. 112—129.
Зеров М. К. Микола Аркас. Історія України-Русі. — Вид. 2-ге. — Краків, 1912.
Романенчук Б. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. — Філадельфія; Київ, 1969. — Т. 1. — С. 149.
Старовойт І. Аркас Микола // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, співред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк; Чикаго, 2009. — Кн. 1. — С. 22.
М. М. Шитюк, Є. Г. Горбуров, К. Є. Горбуров. Слава і гордість Миколаївщини. 75-річчю утворення Миколаївської області присвячується. — Миколаїв: П. М. Шамрай, 2012. — С. 19–21.
Бойчук С. В. Новые находки в семье Аркасов // Южная правда. — 2013. — 16 квіт.
Микола Аркас. Історія України-Русі / Бібліотека історичного клубу «Холодний Яр». — Київ: Наш Формат, 2015. — 464 с. (репринт другого видання від 1912 року)
Шкварець В. П. Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність / В. П. Шкварець. — Миколаїв, 2002. — 260с.
Шануючи пам'ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М. М. Аркаса / за ред. проф. В. П. Шкварця. — Миколаїв, 1997. — С. 3-15.
Мартинюк Ю. А. Спадок М. М. Аркаса як складова вітчизняної історії та культури. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — історія України. — Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського, Миколаїв, 2020.
Посилання
Микола Аркас: найбільший конкурент для історика Грушевського / Програма Ген українців • 93 студія
Нерод В. О. Аркас Микола Миколайович //
М. Аркас. Історія України-Русі. 1908 — головна праця М. Аркаса в Інтернет-архіві
М. Аркас. Історія України-Русі з малюнками. — Вид. 2-ге. — Краків, 1912.
Микола Аркас. Історія України-Русі
Аркас Микола. Історія України-Русі. — Вінніпег: З. С. Кондратюк, 1967.
До 120-річчя створення М. М. Аркасом опери «Катерина» // Державний Архів Миколаївської області
Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність.
Формування демократичного світогляду М. М. Аркаса під впливом родини
Шануючи пам'ять великого земляка: бібліографічний покажчик / Центральна бібліотека ім. М. Л. Кропивницького ЦБС для дорослих м. Миколаєва; склад. Сергєєва О. В. — Миколаїв, 2012. — 24 с.
Кравець Т. В. М. М. Аркас як провідний діяч українського національного відродження
Гаврилов І., Светляченко О. (співробітники Миколаївського обласного краєзнавчого музею). Потомки Аркасов в США // Х Миколаївська обласна краєзнавча конференція
Д. Кремінь. Леви Микола Аркаса (аудіо)
Діячі «Просвіти»
Українські письменники
Українські історики
Українські композитори
Українські оперні композитори
Українські меценати
Науковці Миколаєва
Випускники Одеського університету
Уродженці Миколаєва
Померли в Миколаєві
Люди, на честь яких названо вулиці
Люди на марках
Автори підручників з історії
Митці Миколаєва
Українські композитори академічної музики
|
15675088
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Montvalezan
|
Montvalezan
|
Montvalezan is a commune in the Savoie department in the Auvergne-Rhône-Alpes region in south-eastern France. In 2018, it had a population of 701.
Montvalezan is best known for containing La Rosière ski resort. It is located in the Tarentaise Valley, on the road of Little St Bernard Pass.
See also
Communes of the Savoie department
References
Communes of Savoie
|
19360300
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Auld%20Alliance
|
Auld Alliance
|
Auld Alliance
The Auld Alliance (Scots for "Old Alliance") was an alliance between the kingdoms of Scotland and France against England made in 1295. The Scots word auld, meaning old, has become a partly affectionate term for the long-lasting association between the two countries. The alliance was never formally revoked, although it is considered by some to have ended with the signing of the Treaty of Edinburgh in 1560.
The alliance played a significant role in the relations among Scotland, France and England. The alliance was renewed by all the French and Scottish monarchs of that period except Louis XI. By the late 14th century, the renewal occurred regardless of whether either kingdom was at war with England at the time.
The alliance began with the treaty signed by John Balliol and Philip IV of France in 1295 against Edward I of England. The terms of the treaty stipulated that if either country were attacked by England, the other country would invade English territory. The 1513 Battle of Flodden, where the Scots invaded England in response to the English campaign against France, was one such occasion. Thomas Randolph, Earl of Moray, negotiated the renewal of the alliance in 1326. The alliance played an important role in the Wars of Scottish Independence, the Hundred Years' War, the War of the League of Cambrai, and the Rough Wooing.
History
Birth of the Auld Alliance
The dynastic turmoil caused by the death in 1290 of Scotland's seven-year-old queen, Margaret, the Maid of Norway, left the covetous Edward I of England with an opportunity to assert his authority over Scotland. In response, the Council of Twelve, which had taken over the government of Scotland temporarily, sought alliances wherever they could be found. Philip IV declared England's possession of Gascony forfeit in 1294, bringing France and England close to war. Alliance with France was a clear course for Scotland to take. In October 1295, a Scottish embassy to France agreed to the Treaty of Paris, which was signed on 23 October.
As with all subsequent renewals of what became the Auld Alliance, the treaty favoured France. The French were required to do no more than continue their struggle against the English in Gascony. The cost of any war between Scotland and England was to be borne entirely by the Scots. Nevertheless, Scotland, as remote and impoverished as it was, was now aligned to a major European power. Even if they were more symbolic than actual, the benefits of the alliance mattered greatly to Scotland.
In the short term, however, the treaty proved to be no protection against Edward, whose swift and devastating invasion of Scotland in 1296 all but eradicated its independence. Furthermore, the cessation of hostilities between England and France in 1299, followed by the treaty of "perpetual peace and friendship," allowed Edward to devote all of his attention and forces to attacking the Scots. In the end, Scotland owed its eventual survival to the military acumen and inspiration of Robert the Bruce and the mistakes of Edward II, rather than to its bond with France. In 1326, Robert the Bruce sent Thomas Randolph, 1st Earl of Moray to negotiate renewal of the alliance with the Treaty of Corbeil. The motive for this renewal was precautionary: neither realm seemed to have much to fear from England at the time.
Hundred Years War
However, this changed after 1332, when Edward III set out to conquer Scotland and reassert his power in France. For the first time, the Franco-Scottish alliance acquired a sense of emergency. In the winter of 1332, King Philip dispatched a flotilla of ten ships to Scotland with aid, but they were blown off course in a storm and never arrived. In the spring of 1334, £1000 arrived from France to be distributed to the Scottish defenders along with an offer of sanctuary to young David II of Scotland, his queen and members of his court. In May 1334, the two monarchs arrived, along with their confessors, tutors in arts and in arms, the king's sisters, the Douglas children, the late regent's sons, other children of Scottish nobles, a number of clerics, and nobles who would act as envoys between the court in exile, the French and the defenders at home in Scotland. They were given Château Gaillard as a residence. In 1334, peace talks between France and England were proposed, but when King Philip insisted that the Scots be included, King Edward broke off the talks. In addition to sending regular supplies to the Scots, the French paid an annual pension of £2000 for the upkeep of King David's court in exile. In June 1339, William Douglas, Lord of Liddesdale visited King David in France and returned to Scotland, taking with him Arnoul d'Audrehen in command of 200 French troops as well as several ships which aided in the capture of Perth.
In June and again in July 1346, King Philip of France wrote desperate letters to King David begging him to attack England, hoping to draw off the looming English attack in France. In light of this, the Scots planned a chevauchee in the north of England. Edward overwhelmed French forces at the Battle of Crécy in August before the planned Scottish attack. Despite that it was too late to help the situation of the French, King David and his advisors decided to go ahead with the chevauchee, possibly believing it would repay a considerable debt to France for their aid. However, the English, even without King Edward, raised an effective defence. King David was captured at the Battle of Neville's Cross.
In March 1355, John II of France commanded Sire Eugene de Garancières to lead a force of sixty knights and their retinues, probably a force of about two hundred men, to Scotland to join the Scots in an attack on northern English strongholds. The Scots did not agree to make the attack until the receipt of the promised payment of 40,000 mouton d’or, which was distributed to the chief leaders of the Scots. They then marched to the vicinity of Norham Castle, where Sir William Ramsay lured the defenders of the castle out by driving away their herds of cattle. He then led the English into an ambush by William, Lord of Douglas and the French. The English were defeated, and Thomas Grey (chronicler) was taken prisoner, to be held for a substantial ransom. They then withdrew to Scotland in order to make an approach by sea and land on the beach of Berwick-upon-Tweed. They made an escalade attack on the walls. Although taking the city, they failed to take Berwick Castle. Robert II of Scotland, presently Earl of Strathern and heir to the throne of Scotland, made his only venture south of the English border to order them to withdraw back to Scotland. The French force then returned home.
Some Scottish knights continued, during truces, to go to France to aid their allies. William Douglas, 1st Earl of Douglas led 200 men-at-arms and forty knights to fight with the French at the Battle of Poitiers. The king's 11-year absence as Edward's prisoner only increased the internal turmoil and power struggles within Scotland. David II was forced to make a deal with Edward III to gain his freedom. After his release in 1357, while resisting more conflict with England, David successfully consolidated royal power in Scotland and cut down the power of the barons who opposed him with the help of Archibald Douglas, 3rd Earl of Douglas.
The accession of pro-French Robert II led to immediate renewal in 1371, with the embassy of the Bishop of Glasgow and the Lord of Galloway to France. The treaty was signed by Charles V at the Château de Vincennes on 30 June, and at Edinburgh Castle by Robert II on 28 October. The benefits to Scotland were mixed. The Scots benefited from the successful raids of the French admiral Jean de Vienne's successful raids on the southern coast of England which relieved military pressure on them. In 1385 Vienne used a 180 ship fleet to land an army in Scotland with the intent of invading England, but the force had to withdraw. This caused relations between France and Scotland to deteriorate ate which was summed up by the French chronicler Jean Froissart when he "wished the King of France would make a truce with the English for two or three years and then march to Scotland and utterly destroy it".
However, necessity had driven the two kingdoms together and the need to resist aggressive new Lancastrian kings kept the alliance together in the 15th century. In 1418, with France on the brink of surrendering to the forces of Henry V, the Dauphin, Charles VII, called on his Scottish allies for help. Between 1419 and 1424, as many as 15,000 Scottish troops were sent to France.
French and Scottish forces together won against the English at the Battle of Baugé in 1421. It marked the turning point of the Hundred Years War, but the victory was short-lived for Scotland. The Scots army was defeated at Verneuil in 1424. Despite this defeat, the Scots had given France a valuable breathing space, effectively ensuring the continued power of the French state.
In 1429, Scots came to the aid of Joan of Arc in her famous relief of Orléans. Scottish soldiers also served in the Garde Écossaise, the loyal bodyguard of the French crown. Many members of the Scottish expeditions to France chose to settle there. Some officers were granted lands and titles in France. In the 15th and 16th centuries, they became naturalised French subjects. Through the rest of the 15th century, the alliance was formally renewed four times, until the eventual victory of France in the Hundred Years War.
Wars of the Roses
The aftermath of the Hundred Years War in England that led to the Wars of the Roses meant that the English threat was greatly reduced, thus rendering the alliance almost obsolete. Scotland and France at first saw England's turmoil as an opportunity to carry out raids without opposition. But Scotland went further by seeing this as its chance of retaking Roxburgh and Berwick in 1460. Despite their victory of capturing Roxburgh, it unfortunately cost King James II's life. While the regents reigned Scotland until King James III was old enough to rule, Margaret of Anjou made a compromise by giving Berwick to Scotland in 1461 in exchange that they would aid the Lancastrian cause in the war. Scotland agreed and together they gained their victory in the Battle of Wakefield with the death of Richard of York. Margaret of Anjou made a similar compromise the same year with Scotland's ally, France by giving them Jersey in exchange for support for the Lancastrian cause and thus, the Auld Alliance in a way was engaging in a war that they've caused by their own victory in the Hundred Years War.
The true reasoning for the alliance's existence is to fight against the English, not end up aiding one side in their enemy's own civil war. Their reason being was that the Yorkist had sided with the Burgundian State, and with the Yorkists on the throne meant that the English would return to fight France through Burgundy. Neither France nor Scotland had the stomach to fight after the Hundred Years War that the former was recovering from. To prevent England from becoming strong enough to fight against them, the allies created a proxy war out of it by siding with their former enemy in the last phases of the Hundred Years War, and Yorkists enemy, the Lancastrians. Not wanting a repeat of Wakefield when Henry VI and Margret fled to Scotland in 1464, Edward IV made a peace with Scotland with the Treaty of York. That peace however was short lived because once the Yorkists won the war and exterminated the Lancastrians, the Yorkists managed to regain England's lost possessions of Jersey from France in 1468 and Berwick from Scotland in 1482. Around the same time, with the Treaty of Arras, the Burgundy threat to France was subdued. After the Lancastrians became extinct, Henry Tudor had been in exile in Brittany. From there, he made attempts to take the throne but failed. But when Henry went to exile in France to escape pro-Yorkists supporters, Henry was able to gain French and Scottish support from King Charles VII of France. Together, they landed in Wales and with Welsh allies defeated the Yorkist King Richard III at the Battle of Bosworth Field in 1485. When Henry VII married Elizabeth of York, it ended England's turmoiled war and began its gradual recovery with the Tudor Dynasty. To maintain peace with the Franco-Scottish alliance as the sixteenth century began, Henry VII gave to marriage his eldest daughter, Margaret Tudor to James IV of Scotland and his younger daughter, Mary Tudor to Louis XII of France. The former's lineage would inevitably give rise to the joint ruler of both Scotland and England in 1603, King James VI & I, 43 years after the Auld Alliance was abolished.
Reformation and decline
The alliance underwent a dramatic revival when it was formally reviewed in 1512 and again in 1517 and 1548. Scotland still suffered badly following the death of James IV and most of his nobles at Flodden in 1513. Periodic Anglo-French and Anglo-Scottish conflict throughout the sixteenth century continued, but the certainties that had driven the Auld Alliance were disappearing. As Protestantism gained ground in Scotland, more and more people favoured closer links with England than with France.
In 1558, the alliance between the two kingdoms was revived with the marriage of Mary, Queen of Scots to the future Francis II of France, but it lasted only until 1560 when Francis died prematurely.<ref>{{cite journal| author-first=Eric| author-last=Durot| title=Le crépuscule de lAuld Alliance. La légitimité du pouvoir en question entre Ecosse, France et Angleterre (1558–1561)| journal=Revue d'histoire moderne et contemporaine| year=2007| volume=26e année| issue=1| pages=3–46| doi=10.3917/hes.071.0003| url=http://www.cairn.info/article.php?ID_ARTICLE=HES_071_0003&DocId=43872&hits=21+| access-date=26 May 2015| archive-date=27 May 2015| archive-url=https://web.archive.org/web/20150527004738/http://www.cairn.info/article.php?ID_ARTICLE=HES_071_0003&DocId=43872&hits=21+| url-status=live}}</ref> At the same year of the marriage, the French successfully retook their last position of Calais and driven the English off the continent once and for all from ever retaking it in 1563. In order to make England recognise France's claim over Calais, they gave Queen Elizabeth I 120,000 crowns as a barter. After Mary's exile to England in 1568, Scotland was transformed into a Protestant nation by its new king, James VI, who was also heir to the English throne. His desire to form close ties with England, and England's complete removal from the French mainland after Calais, meant that the alliance had outlived its usefulness. In the 1560s, after more than 250 years, formal treaties between Scotland and France were officially ended by the Treaty of Edinburgh. With the Scottish Reformation, Scotland was declared Protestant, and allied itself with Protestant England instead. During the Reformation, the Protestant Lords of the Congregation rejected the Auld Alliance and brokered English military support with their treaty of Berwick, aimed against the French Regent Mary of Guise. Two hundred Scottish soldiers were sent to Normandy in 1562 to aid the French Huguenots in their struggle against royal authority during the French Wars of Religion.
After the treaty of Edinburgh
The Auld Alliance still lived on with the Catholic Scots. Throughout the seventeenth century since the House of Stuart acquired the English throne, aside from the Wars of the Three Kingdoms and Oliver Cromwell's short-lived Commonwealth, relations between England and Scotland, including France for the most part, was neutral. That all changed in the Williamite War when the Stuart Catholic King James VII and II was deposed in favour of the Protestant William of Orange, husband to James's eldest daughter, Mary II. After losing in Ireland, and Scotland before the century came to a close, James went into exile in France, and through his lineage there would try to retake the crown with their Catholic Scots and French backed allies in the Jacobite Wars throughout the early and mid eighteenth century, with the closest from Bonnie Prince Charlie getting as far south as Swarkestone Bridge near Derby before retreating back to Scotland. After Culloden in 1746 and the Highland Clearances soon after, some of the exiled Jacobites in the New World aided their French ally in the Seven Years' War, even on the side of the Patriots in the American War of Independence, an echo to when the Auld Alliance started almost 500 years ago. The Garde Écossaise, since their founding in 1418 continued to protect the kings of France until 412 years later in 1830, when Charles X of France abdicated. In 1848, France abolished the monarchy after restoring it in 1815 after the French Revolution and the Napoleonic War, and once more became a Republic under Napoleon III.
Wider influence
The Auld Alliance extended into the lives of the Scottish population in a number of ways, affecting architecture, law, the Scots language, and cuisine, among other things. Scottish soldiers served within the French army; there were reciprocal dual nationality agreements; and France granted privileges to Scottish vintners. Many Scots studied at French universities, something which continued up until the Napoleonic Wars. David de Moravia, the 14th-century Bishop of Moray, helped found the Scots College of the University of Paris in 1333. Among those who studied or taught at French universities were: the poets John Barbour and George Buchanan; the historian Hector Boece; the founder of St Andrews University, Henry Wardlaw; the founder of Aberdeen University, William Elphinstone; the founder of the Advocates Library, George Mackenzie, and the noted translator of Rabelais, Sir Thomas Urquhart. Scottish castles built with French construction in mind include Bothwell and Kildrummy.
Legacy
In a speech which he delivered in Edinburgh in June 1942, Charles de Gaulle described the alliance between Scotland and France as "the oldest alliance in the world". He also declared that:
In every combat where for five centuries the destiny of France was at stake, there were always men of Scotland to fight side by side with men of France, and what Frenchmen feel is that no people has ever been more generous than yours with its friendship.
In 1995, celebrations were held in both countries marking the 700th anniversary of the beginning of the alliance.
After extensive research, British historian Siobhan Talbott concluded that the Auld Alliance had never been formally revoked and that it endured and thrived long after the Acts of Union in 1707 and the Entente Cordiale of 1904.
See also
Duke of Aubigny
Duke of Lennox
Foreign alliances of France
France–United Kingdom relations
Treaty of Edinburgh, 1560, brought a century of peace among Scotland, France and England
Tudor period, English responses
References
Citations
Sources
Vol. 1 and Vol. 2.
Further reading
James Higgins, "Scotland's Stewart Monarchs".
Norman Macdougall. An Antidote to the English: The Auld Alliance, 1295–1560 (2001)
Pollock, M. A. Scotland, England and France After the Loss of Normandy, 1204–1296: 'Auld Amitie (Boydell & Brewer Ltd, 2015)
Talbott, Siobhan. An alliance ended? Franco-Scottish commercial relations, 1560–1713 (PhD Dissertation, University of St Andrews, 2011)
External links
Royal document listing payments to many of the Scottish contingents
French Institute website
1290s establishments in Scotland
1290s establishments in France
1295 establishments in Europe
1560 disestablishments in Europe
1290s treaties
13th-century military alliances
14th-century military alliances
15th-century military alliances
16th-century military alliances
|
7846989
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Madison%20Hubbell
|
Madison Hubbell
|
Madison Hubbell (born February 24, 1991) is an American former ice dancer. She competed with Zachary Donohue from 2011 to 2022. With him, she is a two-time 2022 Winter Olympics medalist, a four-time World medalist, the 2018 Grand Prix Final champion, the 2014 Four Continents champion, and a three-time U.S. national champion (2018–2019, 2021).
She competed in ice dance with her brother Keiffer Hubbell from 2001 to 2011. With him, she is the 2010 Four Continents bronze medalist, 2006 JGP Final champion, and two-time U.S. national pewter medalist (2009, 2011).
Personal life
Madison Hubbell was born on February 24, 1991, in Lansing, Michigan. She is the daughter of Susan, a seamstress, and Brad Hubbell, a lawyer, and has two older brothers, Keiffer and Zachary.
Hubbell began dating Spanish ice dancer Adrián Díaz in 2014. The couple announced their engagement in April 2018. They got married on June 7, 2023, in Vilanova i la Geltrú, Spain. They have a daughter, Chloe, born February 2024.
Early career
Madison Hubbell started skating as a five-year-old. She began ice dancing at age eight, skating with her first partner, Nicholas Donahue, for one year. She teamed up with her brother, Keiffer Hubbell, in early 2001. They originally represented the Lansing Skating Club in competition.
Competing on the juvenile level, the Hubbells placed 7th at the 2002 U.S. Junior Championships and won gold at the 2003 U.S. Junior Championships. They began representing the Ann Arbor Figure Skating Club in the 2003–2004 season. They won gold competing on the intermediate level at the 2004 U.S. Junior Championships.
In the 2004–2005 season, the Hubbells moved up to the novice level, which is the first level that competes at the U.S. Championships. At the 2005 U.S. Championships, the Hubbells finished 5th overall. At the Estonia International Dance Competition, which was their first major international event, the Hubbells won all three segments of the competition and won the gold medal. This medal qualified the Hubbells for the USFSA reserve team for the following season.
The Hubbells won the novice silver medal at the 2006 U.S. Championships, scoring 1.39 points less than the champions, Cathy Reed / Chris Reed.
2006–2007 season: Junior debut
The Hubbells moved up to the junior level both nationally and internationally. Making their ISU Junior Grand Prix debut in Courchevel, France, the Hubbells placed second in the compulsory and original dances and then won the free dance. They won the silver medal behind Ekaterina Bobrova / Dmitri Soloviev by a margin of 0.78 points. The Hubbells were then assigned to their second event, in The Hague, Netherlands. They placed third in the compulsory dance segment and then won both the original and free dances to win the gold medal overall by a margin of victory of 1.84 points ahead of silver medalists Grethe Grünberg / Kristian Rand. These two placements combined qualified them for the 2006–2007 ISU Junior Grand Prix Final, for which the Hubbells were the third-ranked qualifiers. Qualifying for the event had also given them a bye to the U.S. Championships.
At the Junior Grand Prix Final, the Hubbells placed second in the Midnight Blues compulsory dance by a margin of 0.17 points behind Bobrova/Soloviev. They won both the original and free dances to win the gold medal overall by a margin of victory of 2.17 points ahead of silver medalists and training mates Emily Samuelson / Evan Bates.
At the 2007 U.S. Championships, the Hubbells placed second in both compulsory dances behind Samuelson/Bates. They won the original dance and went into the free dance in first place overall, where they placed second. They won the silver medal overall, placing second by a margin of 0.17 points behind champions Samuelson / Bates, and 24.56 points ahead of bronze medalists and training-mates Lynn Kriengkrairut / Logan Giulietti-Schmitt. The top three junior dance teams were named to the 2007 Junior Worlds, and all three junior teams were coached by Yaroslava Nechaeva and Yuri Chesnichenko.
At the 2007 Junior Worlds, the Hubbells both fell in the Silver Samba compulsory dance and placed twelfth in that segment of the competition. They placed fifth in the original dance and fourth in the free dance to move up to place sixth overall.
2007–2008 season
The Hubbells withdrew from their 2007–08 Junior Grand Prix events and missed the fall season due to an injury to Keiffer. They returned to competition at the Midwestern Sectional Championships, winning all three segments to qualify for the 2008 U.S. Championships. At the national championships, the Hubbells won the compulsory dance, placed third in the original dance, and then won the free dance to win the gold medal overall. At the 2008 World Junior Championships, the Hubbells placed fifth in all three segments of the competition and fifth overall.
2008–2009 season: Senior national debut
The Hubbells moved up to the senior level nationally and remained juniors internationally. They competed on the 2008–09 Junior Grand Prix circuit. At their first event in Mexico City, Mexico, they won all three segments of the competition to win the gold medal by a margin of victory of 17.26 points ahead of silver medalists Kharis Ralph and Asher Hill. The Hubbells were then assigned to their second event, the event in Cape Town, South Africa, where they again won all three segments of the competition to win the gold medal by a margin of victory of 9.25 points ahead of silver medalists Piper Gilles and Zachary Donohue. These two placements combined qualified them for the 2008–09 ISU Junior Grand Prix Final, for which the Hubbells were the top-ranked qualifiers. Qualifying for the Junior Grand Prix Final also gave them a bye to the U.S. Championships.
The Junior Grand Prix Final was held for the first time concurrently with the Grand Prix Final and therefore did not include a compulsory dance segment. The Hubbells fell during the original dance and placed sixth in that segment of the competition. They placed second in the free skate and won the silver medal overall, scoring 6.47 points less than champions Madison Chock and Greg Zuerlein.
The Hubbells made their senior national debut at the 2009 U.S. Championships. They placed fourth in the compulsory dance, the original dance, and the free dance, to place fourth overall and win the pewter medal. At the 2009 World Junior Championships, the Hubbells placed second in the compulsory dance, third in the original dance, and fourth in the free skate to place fourth overall, scoring 0.46 points less than bronze medalists Ekaterina Riazanova and Jonathan Guerreiro.
2009–2010 season: Four Continents bronze
Following the 2009 Trophée Éric Bompard competition, the Hubbells moved from Yaroslava Nechaeva and Yuri Chesnichenko, who had coached them in Ann Arbor, Michigan for ten years, to Pasquale Camerlengo and Anjelika Krylova in Detroit. They won the bronze medal at the 2010 Four Continents Championships.
2010–2011 season
The Hubbells finished fourth at the 2011 U.S. Championships. On May 12, 2011, they announced the end of their partnership. Keiffer had experienced hip and back problems and was undecided about his future.
Hubbell and Donohue
2011–2012 season
On May 12, 2011, U.S. Figure Skating announced that Hubbell had teamed up with Zachary Donohue. The two decided to train at the Detroit Skating Club under the guidance of the coaching team of Pasquale Camerlengo, Anjelika Krylova, and Natalia Annenko-Deller.
Hubbell and Donohue made their international debut at the 2011 Nebelhorn Trophy, winning the gold medal. After taking bronze at the 2012 U.S. Championships, they were selected to compete at two ISU Championships; they placed fifth at the 2012 Four Continents in Colorado Springs, Colorado, and tenth at the 2012 World Championships in Nice, France.
2012–2013 season
Hubbell and Donohue took bronze at the 2012 Finlandia Trophy and competed at two Grand Prix events. They placed fifth at the 2012 Skate Canada International and fourth at the 2012 Trophée Éric Bompard (second in the free dance). After finishing fourth at the 2013 U.S. Championships, they were not selected for any ISU Championships.
2013–2014 season: Four Continents gold
After sustaining a concussion in June 2013, Hubbell spent six weeks recuperating. She attributed the injury to a "lack of focus, as painful as that is to admit. I finished twizzles, I did my 3-turn, and I fell off my heel."
Hubbell and Donohue won gold at the 2013 Nebelhorn Trophy, placed fourth at the 2013 Skate America, and won their first Grand Prix medal, bronze, at the 2013 Skate Canada International. After placing fourth at the 2014 U.S. Championships, they were assigned to the 2014 Four Continents Championships and finished ahead of Piper Gilles and Paul Poirier to take the gold medal. Hubbell and Donohue were first alternates for the 2014 World Championships but did not take the slot made available when Meryl Davis and Charlie White withdrew; Hubbell had sustained a torn labrum in her left hip and underwent surgery in March 2014.
2014–2015 season
Hubbell and Donohue won bronze at both of their Grand Prix events, the 2014 Skate Canada International and 2014 Trophée Éric Bompard, and then took bronze at the 2015 U.S. Championships. They placed 10th at the 2015 World Championships in Shanghai, China.
On April 13, 2015, Hubbell and Donohue announced that they had started training with Marie-France Dubreuil and Patrice Lauzon at the Centre Gadbois in Montreal.
2015–2016 season
In November 2015, Hubbell and Donohue won their first Grand Prix title, taking gold at the 2015 Trophée Éric Bompard in Bordeaux as a result of their first place in the short dance, ahead of Canada's Piper Gilles and Paul Poirier. The second day of competition was canceled due to the November 2015 Paris attacks. After winning bronze at the 2015 NHK Trophy, the two qualified to their first Grand Prix Final, where they finished sixth.
Hubbell and Donohue took the bronze medal at the 2016 U.S. Championships. They placed fourth at the 2016 Four Continents Championships in Taipei and sixth at the 2016 World Championships in Boston.
2016–2017 season
Ranked third in both segments at the 2017 U.S. Championships, Hubbell and Donohue remained national bronze medalists for a third consecutive year. In February, they placed fourth in the short dance, sixth in the free, and fourth overall at the 2017 Four Continents Championships in Gangneung, South Korea.
In March, Hubbell and Donohue won a small bronze medal for their short dance at the 2017 World Championships in Helsinki, Finland. They dropped to ninth overall after placing tenth in the free dance.
2017–2018 season: World silver
Hubbell and Donohue began their season with gold at the 2017 CS U.S. International Classic. After taking bronze at the 2017 Skate Canada International and silver at the 2017 NHK Trophy, they qualified to their third consecutive Grand Prix Final. They finished fourth at the event in Nagoya, Japan.
At the 2018 U.S. Championships, Hubbell and Donohue placed second behind Maia and Alex Shibutani in the short dance and then second to Madison Chock and Evan Bates in the free dance. They won their first national title by a margin of 0.19 over the Shibutanis and 0.52 over Chock/Bates. All of the ice dancing medalists were named to the U.S. Olympic team.
Hubbell and Donohue were not selected for the team event, but competed in the individual ice dancing event. In the short dance, they placed third, behind Tessa Virtue and Scott Moir and Gabriella Papadakis and Guillaume Cizeron, and 0.02 points ahead of the Shibutanis. In the free dance, Donohue put both hands down in the middle of a sliding move, which constituted a technical fall. As a result, they finished fifth in the free dance and fourth overall.
In March, Hubbell and Donohue won silver at the 2018 World Championships in Milan, having placed second in both segments.
2018–2019 season: World bronze
Beginning the season again with a win at the U.S. Classic, Hubbell and Donohue were assigned to consecutive Grand Prix events, the 2018 Skate America and 2018 Skate Canada International. They won gold at both events, becoming the first team to qualify for the Grand Prix Final. After victory at Skate Canada International, Hubbell observed, "we wanted to challenge ourselves to become champions in difficult situations, and we knew that it was going to be really challenging to do two Grand Prix back to back at the beginning of the season." At the Grand Prix Final, they placed first in both programs and won the title.
At the 2019 U.S. Championships, facing a returning Chock and Bates, they won their second straight national title. They next competed at the 2019 Four Continents Championships, placing first in the rhythm dance with a new personal best. In the free dance, they unexpectedly dropped to fourth place following multiple errors, including receiving only a base level on their stationary lift after it was deemed non-stationary. As a result, they finished off the podium behind Chock and Bates, Kaitlyn Weaver and Andrew Poje, and Gilles and Poirier. Hubbell commented after, "certainly we would rather it happens here than the Worlds."
Hubbell and Donohue placed fourth in the rhythm dance at the 2019 World Championships, but overtook Alexandra Stepanova and Ivan Bukin in the free dance to place third overall, winning the bronze. Hubbell called it "our strongest performance this season", saying that their "goal was to do our best performance and the rest we can't control, and that was really what we have achieved." They next were part of the gold medal-winning Team USA at the 2019 World Team Trophy, concluding their season.
2019–2020 season: Four Continents bronze
For the musical-themed rhythm dance, Hubbell and Donohue chose to skate a Marilyn Monroe program, a longtime goal of Hubbell's. Hubbell and Donohue were again assigned to the same consecutive events for the Grand Prix. They became two-time Skate America champions with a total of 209.55 points after placing first with a personal best of 84.97 points in the rhythm dance and second in the free dance with a score of 124.58, 0.08 points behind the free dance score of silver medalists Stepanova/Bukin. Donohue was suffering from bronchitis at the time of the event and commented that he hoped to have "two working lungs" by their next competition the following week. At 2019 Skate Canada International the following week, they narrowly led after the rhythm dance, 0.63 points ahead of Gilles/Poirier. They placed second in the free dance, and took the silver medal, in what was considered a significant upset loss.
Qualifying to the Grand Prix Final, Hubbell and Donohue placed second in the rhythm dance. Third in the free dance after having revised nine of the program elements in the interim since Skate Canada International, they won the bronze medal overall.
Entering the 2020 U.S. Championships seeking to win a third consecutive title, they placed second in the rhythm dance, with Donohue slightly losing balance at one point in the Finnstep pattern and their lift being graded at only a level 3. They finished second in the free dance as well, struggling after they came out of their dance spin facing the wrong direction, prompting Hubbell to comment that it was "probably one of the hardest performances, not enjoyable." They won the silver medal behind Chock and Bates.
Returning to the Four Continents Championships after the disappointment of the previous year, Hubbell and Donohue won the rhythm dance again, albeit by a margin of only 0.03 over Chock and Bates, and 2.03 points ahead of Gilles and Poirier in third. In the free dance, both made errors in their twizzle sequence, and they dropped to third place, winning the bronze medal. Hubbell admitted afterward that "our free dance has been a rocky one for us this season." They were assigned to compete at the World Championships in Montreal, but these were canceled as a result of the COVID-19 pandemic.
2020–2021 season: World silver
Hubbell and Donohue recruited former training partner and double-Olympic champion Scott Moir as one of their choreographers for the new season, planning to regain momentum lost in the previous year, which they attributed in part to losing confidence in their programs after their loss at Skate Canada. With the ISU assigning the Grand Prix based mainly on training location to minimize international travel, Hubbell and Donohue were nevertheless assigned to the 2020 Skate America in Las Vegas and crossed the border to compete. They won the event for the third consecutive year.
Hubbell and Donohue returned to the United States again for the 2021 U.S. Championships, also held in Las Vegas. They placed second in the rhythm dance, 0.44 points behind Chock and Bates, who had not competed at Skate America due to injury. They won the free dance, skating cleanly, and took their third national title. They were named to the American team for the 2021 World Championships in Stockholm.
The World Championships were held without an audience, and Hubbell and Donohue's training partners and four-time World champions Papadakis and Cizeron declined to attend due to illness and lack of training time, leading to a very contested podium. Hubbell and Donohue placed second in the rhythm dance, two points behind Sinitsina and Katsalapov of Russia and narrowly ahead of Chock and Bates. They were third in the free dance, behind Sinitsina and Katsalapov and Canada's Gilles and Poirier, but remained in second overall by 0.36 points over Gilles and Poirier and won their second silver medal. Their placement combined with Chock and Bates' fourth qualified three berths for American ice dance teams at the 2022 Winter Olympics.
2021–2022 season: Olympic medals and World silver
Hubbell and Donohue announced heading into the 2021–22 season that it would be their last before retiring. They won the 2021 U.S. International Classic as their opening assignment, which for that season was not part of the Challenger series.
On the Grand Prix, Hubbell and Donohue began at 2021 Skate America, competing against primary domestic rivals Chock and Bates. They won both segments of the competition to take the gold medal, their fourth consecutive at the event and prevailing over Chock and Bates by 1.31 points. Donohue remarked afterward on his "overwhelming gratitude, being our last Skate America and four consecutive wins for us, it means quite a lot, especially to be able to have a live audience" following the pandemic restrictions in the preceding year and a half. They were initially assigned to the 2021 Cup of China as their second Grand Prix, but following its cancellation, they were reassigned to the 2021 Gran Premio d'Italia. With training partners Papadakis and Cizeron also assigned to the event, Hubbell and Donohue were the presumptive silver medalists, and finished second in both segments of the competition despite a late-program flub on their free dance choreographic lift. Hubbell joked afterward, "we made a mistake at the end, but sometimes you jump in the air, and you hit your partner in the crotch." Their results qualified them to the Grand Prix Final, but it was subsequently canceled due to restrictions prompted by the Omicron variant.
Seeking to defend their title at the 2022 U.S. Championships, Hubbell and Donohue placed second in the rhythm dance due to errors, ending up 2.55 points behind Chock and Bates. They went on to win the free dance but remained in second place overall. Hubbell said, "we wanted to end our career here at the U.S. Championships with a performance that felt present, and we're both very satisfied with how we skated. I think stepping off the ice; we knew we were content with what we put out there." They were subsequently named to the American Olympic team.
Hubbell and Donohue began the 2022 Winter Olympics as the American entries in the rhythm dance segment of the Olympic team event. They scored a new personal best of 86.56 to win the segment, securing ten points for the American team and notably prevailing over reigning World champions Sinitsina and Katsalapov of the ROC. Donohue, pleased with the results, said that "opening up our Olympics this way is really an honor. Originally the U.S won the silver medal, however following a positive doping test of Russia's gold medalist Kamila Valieva, the team members were not awarded their medals, pending an investigation. In January 2024, the Court of Arbitration for Sport disqualified her, and the gold medal was awarded to the U.S. team. This was Hubbell and Donohue's first Olympic medal. In the ice dance event, they finished in third place in the rhythm dance with another new personal best score of 87.13. Third in the free dance, despite a deduction for an extended lift, they won the bronze medal.
Hubbell and Donohue concluded their competitive careers at the 2022 World Championships, held in Montpellier. They finished second in the rhythm dance with a personal best score of 89.72, 3.01 points behind training mates Papadakis and Cizeron. In the free dance they set another personal best (132.67) as well as a personal best for total score (222.39), winning their third World silver medal. With Papadakis and Cizeron taking the gold medal and Chock and Bates the bronze, the entire podium consisted of skaters from the Ice Academy of Montreal. Hubbell said, "we knew that we wanted to skate our best for each other for our last moment, and we found peace in that. We're just very happy."
Coaching career
In the summer of 2022, it was announced that she and her fiancée, Adrián Díaz, would begin coaching and choreographing for ice dancers at the Ice Academy of Montreal campus in London, Ontario alongside Scott Moir.
Her current students include:
Christina Carreira / Anthony Ponomarenko
Haley Sales / Nikolas Wamsteeker
Programs
With Donohue
With Hubbell
Competitive highlights
Ice dance with Zachary Donohue
Ice dance with Keiffer Hubbell
Detailed results
Ice dance with Zachary Donohue
References
External links
1991 births
Living people
American female ice dancers
Figure skaters at the 2018 Winter Olympics
Figure skaters at the 2022 Winter Olympics
Medalists at the 2022 Winter Olympics
Olympic gold medalists for the United States in figure skating
Olympic bronze medalists for the United States in figure skating
World Figure Skating Championships medalists
Four Continents Figure Skating Championships medalists
Sportspeople from Lansing, Michigan
Sportspeople from Okemos, Michigan
21st-century American women
|
3209791
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96-%D0%A1%D1%96%D1%82%D1%96%20%28%D0%90%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B0%29
|
Сві-Сіті (Айова)
|
Сві-Сіті (Айова)
Сві-Сіті — місто в США, в окрузі Кошут штату Айова. Населення — 566 осіб (2020).
Географія
Сві-Сіті розташоване за координатами (43.383300, -94.310920). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,91 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 536 осіб у 258 домогосподарствах у складі 147 родин. Густота населення становила 281 особа/км². Було 314 помешкання (165/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,2 %. Частка іспаномовних становила 0,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,6 % — особи молодші 18 років, 54,3 % — особи у віці 18—64 років, 24,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 48,4 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 90,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 90,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долар для жінок. За межею бідності перебувало 18,8 % осіб, у тому числі 34,7 % дітей у віці до 18 років та 20,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 274 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 29,2 %, виробництво — 19,3 %, роздрібна торгівля — 14,6 %.
Примітки
Джерела
Міста Айови
Населені пункти округу Кошут (Айова)
Населені пункти США, засновані 1892
|
1057637
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%202008%29
|
Селище (фільм, 2008)
|
Селище (фільм, 2008)
«Селище» — російський художній фільм 2008 року, знятий режисером Олегом Нікітіним.
Сюжет
В одному з Радянських рибальських селищ живуть прості Радянські люди. Але в житті їх складається не все так гладко. У сім'ю Агрофіни і Кузьми постукала біда. Їх єдину дочка Ірину, яка вийшла заміж за земського лікаря — єврея (людину добропорядну і чуйну) заарештовують, як ворога народу! Тепер старі живуть тільки однією надією — знову побачити свою дочку.
У ролях
Ольга Антонова — Агрофіна
Юрій Каюров — Кузьма, чоловік Агрофіни
Ігор Кашинцев — Арсеній, голова
Володимир Старостін — Клим, сусід
Ольга Анохіна — Заряна, сусідка
Ніна Єсіна — Соня
Ілля Філін — Матвій, наречений Соні
Тетяна Конюхова — Дар'я
Галина Петрова — плетуха Дуська
Надія Румянцева — Алевтина
Посилання
Інформація про фільм на сайті kino-teatr.ru
Фільми за алфавітом
Фільми Росії 2008
Фільми-драми
|
1258391
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD99408
|
HD99408
|
HD99408 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A1, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 8,1.
Вона розташована на відстані близько 467,9 світлових років від Сонця.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (10h-12h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A1
4
|
1844637
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%9C%D0%B0%D0%B4%D1%81%D0%B5%D0%BD-%D0%9C%D0%B8%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BB
|
Томас Мадсен-Мигдал
|
Томас Мадсен-Мигдал (24 грудня 1876 — 23 лютого 1943) — данський політик, глава уряду країни з грудня 1926 до квітня 1929 року.
Життєпис
Був фермером-самоучкою. Пізніше став міністром сільського господарства в уряді Неєргарда, а також у тому кабінеті, який очолював сам.
Його уряд мав підтримку у парламенті з боку Консервативної народної партії, утім він її втратив 1929, коли партія висловила своє невдоволення розподілом ресурсів на оборону Данії. Після розпаду коаліції відбулись нові вибори, в результаті яких до влади прийшли Соціал-демократи та Радикальна Венстре.
За часів його врядування було засновано Оргуський університет.
Примітки
Джерела
Kristian Hvidt, Statsministre i Danmark fra 1913 til 1995
Члени партії «Венстре»
Фермери
|
3814603
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%D0%91%D1%83%D0%BE%D0%BD%D0%BE
|
Кара Буоно
|
Кара Буоно (1 березня 1971 року в Бронкс, Нью-Йорк, США) — американська акторка італійського походження.
Дитинство та юність
Кара Буоно народилася у Бронксі в сім'ї робочих італійського походження. У неї є два брати і сестра. Буоно відвідувала та закінчив Колумбійський університет, де вона стала спеціалістом з англійської та політології. Вона заробила ступінь за три роки.
Особисте життя
Живе разом з чоловіком Пітером Тумом у Гринвіч-Віллидж, має дочку. Засновник
Примітки
|
999558
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%87%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0
|
Сечокам'яна хвороба
|
Сечокам'яна хвороба (уролітіаз) — захворювання, яке виникає внаслідок утворення каменів (конкрементів) у органах сечовидільної системи. Найчастішою формою сечокам'яної хвороби є нирковокам'яна хвороба (нефролітіаз), що проявляється відкладанням конкрементів у нирках. Звідти вони можуть потрапляти до сечоводів і залишатися там або проходити надалі до сечового міхура і по уретрі назовні. Просування каменю з нирок до уретри може призводити до відчуття болю, розвитку ниркової кольки. У деяких випадках утворення конкрементів може первинно відбуватися у сечовому міхурі (цистолітіаз), що призводить до його подразнення і подальшого запалення (цистит).
Сечові камені
Сечові камені — це зростки з різних солей (сечокислих, щавелекислих тощо), які утворюються у сечовій системі.
Розмір ниркових каменів різний, починаючи від «піску» і до великих розмірів. Захворювання виявляють у дитинстві і в зрілішому віці, у чоловіків частіше, ніж у жінок.
Механізми утворення:
розлад обміну речовин, що веде до випадання солей з сечі (первинні ниркові камені);
відкладення солей навколо шматочків слизу, гною, згустків крові, що з'являються внаслідок якого-небудь іншого захворювання (вторинні камені).
Ниркові камені можуть бути множинні і в обох нирках. Дрібні камені можуть спускатися по сечоводу в сечовий міхур і виходити назовні.
Етіологія
Етіологія вивчена недостатньо. До факторів, що сприяють виникненню, відносять вроджені та набуті зміни сечових шляхів, їхню інфекцію та дискінезії. Особливу роль грають порушення обміну речовин (так звані сечові діатези — сечокислий, уратний, пуриновий, щавелекислий, фосфорно-кальцієвий). Утворення каміння у сечовій системі можуть зумовлювати гіперпаратиреоз, інші ендокринопатії, пошкодження кісток, гіпервітаміноз D, гіповітаміноз А, тривалий прийом лугів і солей кальцію. Сприяють виникненню нефролітіазу хвороби ШКТ та печінки, споживання забагато мінералізованої води і т. д. В основі утворення каміння лежать зміни колоїдної рівноваги у тканинах організму, а також ниркової паренхіми. До сечокам'яної хвороби можуть призвести й інфекція сечових шляхів, зловживання солоними стравами, постійне порушення обміну речовин в організмі, застій сечі.
Гіпоцитратурія
Гіпоцитратурія (hypocitraturia) або низький рівень цитрату в сечі (менше ніж 320 мг/день) може бути одним з факторів, що призводить до сечокам'яної хвороби у 2/3 випадків. Профілактична функція цитрату пов'язана з кількома хімічними механізмами. Цитрат зменшує перенасичення солями кальцію у сечі, оскільки він утворює розчинні комплекси з іонами кальцію та зменшує кристалізацію солей кальцію. Поширеною медичною практикою задля збільшення кількості цитрату в сечі та зменшення швидкості формування ниркового каміння є призначення пацієнтам цитрату калію. Для цих цілей також використовують інші форми лужного цитрату, що виробляється у формі таблеток, рідини чи порошку.
Систематичний огляд медичних публікацій опублікований у 2015 році показав, що прийом солей цитрату запобігає формуванню нового ниркового каміння та зменшує ріст існуючого каміння у пацієнтів, чиє каміння переважно склададається з оксалату.
Клінічні ознаки
Основними клінічними ознаками нефролітіазу є ниркова колька, гематурія, піурія, довільне відходження каміння із сечею. Камені не тільки ускладнюють відтік сечі, але й, просуваючись по сечовивідних шляхах, травмують їх, спричиняючи сильний біль. Ниркова колька часто супроводжується гарячкою і лейкоцитозом, які не завжди зумовлені гнійною інфекцією. Однак тривалий біль, що не купірується у попереку і супроводжується гарячкою з лейкоцитозом, може свідчити про розвиток апостематозного нефриту і є показанням до госпіталізації хворого.
Лікування
Лікування передбачає зменшення проявів діатез у залежності від його виду (уратурія, оксалатурія, фосфатурія), активацію уродинаміки і ліквідацію спастичного скорочення сечових шляхів для самостійного відходження невеликого каміння, купірування ниркової кольки, боротьбу з інфекцією сечових шляхів, розчинення каміння та попередження рецидиву утворення каміння.
Консервативне лікування та профілактика залежать від виду сечокислого діатезу. Призначають дієту, мінеральні лікувальні води, але це не призводить до розчинення каменів.
Один із методів лікування цієї хвороби — ударно-хвильова терапія. На сьогодні широко використовують спеціальну процедуру — Літотрипсія для неінвазивного руйнування каменів з допомогою концентрованого ультразвуку. Вона впливає на організм за допомогою акустичних хвиль низької частоти (не доступної для людського вуха) і високої інтенсивності. При цьому опір м'яких тканин цим хвилям невеликий, на відміну від кісток і хрящів. Тобто, хвилі УХТ не травмують м'які тканини, проходять як би «крізь них», а доходячи до кісткової і хрящової тканин починають «діяти», розбиваючи патологічні утворення (нарости, шипи (наприклад, як при п'ятковій шпорі), камені (у тому числі при сечокам'яній хворобі) та інше). Якщо камені неправильної форми, то часто для їхнього видалення необхідна операція.
Див. також
Літотрипсія
Конкремент
Джерела
Довідник дільничого терапевта по фармакотерапії/під ред. М. В. Бочкарьова та Є. А. Мухіна. — Кишинів: Картя молдовеняске, 1986.
Посилання
Сечові камені
Захворювання нирок
Захворювання сечостатевої системи
|
7900515
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brestovec%2C%20Kom%C3%A1rno%20District
|
Brestovec, Komárno District
|
Brestovec, Komárno District
Brestovec (na Ostrove) is a village and municipality in the Komárno District in the Nitra Region of southwest Slovakia.
Geography
The village lies at an altitude of 110 metres and covers an area of 7.491 km².
It has a population of about 490 people.
History
In the 9th century, the territory of Brestovec became part of the Kingdom of Hungary. In historical records the village was first mentioned in 1327.
After the Austro-Hungarian army disintegrated in November 1918, Czechoslovak troops occupied the area, later acknowledged internationally by the Treaty of Trianon. Between 1938 and 1945 Brestovec once more became part of Miklós Horthy's Hungary through the First Vienna Award. From 1945 until the Velvet Divorce, it was part of Czechoslovakia. Since then it has been part of Slovakia.
Ethnicity
The village is about 97% Hungarian, 3% Slovak.
Facilities
The village has a public library, and a football pitch.
Genealogical resources
The records for genealogical research are available at the state archive "Statny Archiv in Bratislava, Nitra, Slovakia"
Roman Catholic church records (births/marriages/deaths): 1750-1939 (parish B)
Reformated church records (births/marriages/deaths): 1774-1943 (parish B)
See also
List of municipalities and towns in Slovakia
References
External links
https://web.archive.org/web/20070513023228/http://www.statistics.sk/mosmis/eng/run.html
Surnames of living people in Brestovec
Villages and municipalities in the Komárno District
Municipalities in Slovakia where Hungarian is an official language
|
3500235
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D1%82%D1%96%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%8C%D1%8F%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B5%D0%BD
|
Агті Карьялайнен
|
Агті Карьялайнен (10 лютого 1923, Hirvensalmid, Південна Савонія, Фінляндія — , Гельсінкі, Фінляндія) — фінський політичний діяч, 42-й і 48-й прем'єр-міністр Фінляндії в 1962–1963, 1970–1971, 34-й, 36-й і 41-й Міністр закордонних справ Фінляндії. Вважається одним з найвпливовіших політиків у післявоєнній історії Фінляндії.
Життєпис
42-й і 48-й прем'єр-міністр Фінляндії; 34-й, 36-й і 41-й Міністр закордонних справ Фінляндії.
Народився у сім'ї фермерів. Під час Зимової війни, у віці 16 років, пішов волонтером у радіорозвідку.
У 1946 здобув ступінь бакалавра у галузі політології факультету соціальних наук університету Гельсінкі, у 1959 — ступінь доктора політології.
У 1950 призначений особистим секретарем прем'єр-міністра Урго Кекконена. На цій посаді залишався наступні 6 років, доки Кекконен не став президентом Фінляндії.
1957—1959 — міністр фінансів,
1959—1961 — міністр зовнішньої торгівлі,
1961, 1964—1970 і 1972—1975 — заступник прем'єр-міністра і міністр закордонних справ,
1962—1963 і 1970—1971 — прем'єр-міністр Фінляндії, здійснив часткове дерегулювання цін на харчові продукти і ініціював проведення так званої всеосяжної політики доходів,
1976—1977 — заступник прем'єр-міністра і міністр фінансів,
1979 — віце-президент Банку Фінляндії,
1979—1982 — і. о. голови Ради директорів,
1982—1983 — генеральний директор Банку Фінляндії. Був звільнений з посади президентом Мауно Койвісто з формулюванням «в інтересах загального блага». За кілька днів до цього покинув лави партії «Фінляндський центр». Це стало наслідком інциденту в жовтні 1982, в ситуації зростання інфляції політик не зміг дати інтерв'ю ЗМІ, оскільки, за їхніми твердженнями, був настільки п'яний, що не міг зв'язати кількох слів. За цим відбулася 6 % відсоткова девальвація фінської марки і місячний лікарняний голови національного Банку.
На президентських виборах 1962, 1968 і 1978 очолював колегію вибірників.
В кінці 1970-х погіршали його відносини з президентом Кекконеном, який почав бачити в Карьялайнені конкурента і, крім того, той ще у 1972 пропонував обмежити президентський мандат чотирма роками.
У 1977 в результаті внутрішньополітичних інтриг на адресу політика прозвучали звинувачення, що він вступив у змову з керівництвом Совєцького Союзу, щоб зайняти президентський пост. Однак в 1981 його відносини з президентом Кекконеном покращилися і він навіть розглядався як кандидат на посаду нового прем'єр-міністра країни. Раптова хвороба і відставка президента Кекконена відкрила боротьбу за пост глави держави. Карьялайнен розглядався як основний наступник, але несподівано програв партійне голосування.
Примітки
Література
Агті Карьялайнен (Люди і події)
Miehen ikä : Ahti Karjalainen 50-vuotias (toim. Martti Rahunen) 1973
Kotimaani ompi Suomi: Mietteitä ja muistelmia тисячі дев'ятсот вісімдесят одна
Lasse Kangas: Ahti Karjalainen tasavallan kakkosena тисяча дев'ятсот вісімдесят чотири
Ahti Karjalainen-Jukka Tarkka: Presidentin ministeri: Ahti Karjalaisen ura Urho Kekkosen Suomessa 1989
Aikoja ja tapauksia Ahti Karjalaisen elämästä 1997
Jukka Seppinen: Ahti Karjalainen: Poliittinen elämäkerta +1997
Kukka-Maaria Karjalainen: Isä 1998
Політики XX століття
Міністри закордонних справ Фінляндії
Прем'єр-міністри Фінляндії
Кавалери ордена Дружби народів
Померли в Гельсінкі
Уродженці Фінляндії
|
369258
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%28%D0%BF%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Тара (пакування)
|
Тара (пакування)
Тара, паковання (хибна калька з російської — «упаковка») — промисловий виріб, що призначається для пакування, зберігання, переміщення і реалізації товарів у сфері обігу. Паковання зберігає товар від пошкоджень, сприяє його безпечному транспортуванню, збереженню та продажу. Тара забезпечує збереження споживчих властивостей товарів, полегшує їх транспортування і виконання вантажно-розвантажувальних робіт..
Призначення
Паковання призначене для вирішення складних завдань: утилітарного, естетичного, функції продажу. За прямим призначенням — це тара, з погляду естетики — дизайнерський об'єкт. Як рекламоносій та носій інформації «німий продавець». Паковання також є хранителем культурного коду, твором мистецтва, довідником, «історією в картинках».
Екструдовані продукти упаковують в пакети із целофану, віскотену, в картонні пачки з внутрішнім пакетом із полімерних термозварювальних матеріалів, картонні ящики з гофрованого або пресованого картону, запаковані у вакуумну плівку, металізовані пакети з біоксальноорієнтованої поліпропіленової плівки (БОПП) і вакуумне паковання. Для упакування фармацевтичних товарів і товарів для роздрібної торгівлі використовують блістерне паковання.
Матеріали
Матеріал виготовлення є провідною ознакою класифікації. Раніше, для оформлення готової продукції використовували папір, картон, скло, бляхи (жерсть), шовк, шкіру, і навіть солому і лозу.
Пакувальний матеріал — матеріал, з якого виробляють паковання і який забезпечує можливість повторного використовування паковання чи екологічно чистого її знищення.
Дерев'яна тара становить основну складову в структурі тарообігу й на сьогодні є основним видом тари для пакування і транспортування товарів народного споживання.
Картонна і паперова тара — ящики (короби), коробки, мішки, пакети належать до перспективних видів тари. Виробництво транспортної тари з гофрованого картону широко використовується у світовій практиці.
Текстильна, або м'яка, тара — це мішки (бавовняні, лляні, джутові, лляно-джуто-кенафні, конопляні), а також пакувальна тканина.
Металева тара у порівнянні з іншими видами має найвищу механічну міцність, герметичність і термостійкість. для затарювання товарів використовуються бочки, барабани, балони, фляги, спеціальні металеві стрічки.
Полімерна тара має незначну питому вагу в загальному обсязі тари. Вона є перспективою, має достатню міцність, хімічно стійка, легка. Основними видами споживчої та транспортної полімерної тари є банки, коробки, флакони, пакети, ящики, мішки, каністри, пакувальні стрічки (ПЕТ, поліпропіленові, кордові) та ін.
Типологія тари
за функціями в процесі товарного обігу
За функціями в товарному обміні розрізняють тару транспортну, споживчу і тару-обладнання.
Транспортна (зовнішня) тара забезпечує транспортування і збереження товарів та є самостійною транспортною одиницею. До неї належать ящики, бочки, мішки, балони, фляги, стрічки, плівки тощо. Модулем (базою) уніфікації для транспортної тари прийнято розміри міжнародного плоского піддона 800×1200 мм. Зазвичай виступає як допоміжне паковання. Різні види транспортної тари можна комбінувати між собою (наприклад, розташувати на палеті мішки та скріпити їх поліпропіленовою стрічкою).
Споживча (внутрішня) тара або паковання не є самостійною транспортною одиницею і надходить з продукцією до кінцевого споживача. Її вартість є складовою частиною вартості продукту, що реалізується. Це пакети, коробки, пляшки, банки, флакони тощо.
Тара-обладнання — це технічний засіб, що використовується для укладання, тимчасового зберігання додаткового запасу та продажу товарів населенню в торговому залі магазину.
За призначенням
За призначенням тару поділяють на спеціалізовану й універсальну. Спеціалізована тара використовується для затарювання, зберігання і доставляння означеного товару, універсальна — для різних товарів. Паковання за зниженою ціною — знижені ціни вказуються виробником безпосередньо на пакованні або ярлику.
За кратністю використання
За кратністю використання в тарообігу тара поділяється на тару одноразового використання (однообігову) та багатообігову.
Тара одноразового використання (паковання сигарет, коробки з-під сірників, цукерок тощо) використовується для затарювання товарів один раз і після її звільнення підлягає утилізації, тобто така тара непридатна для повторного використання, бо її збирання, зберігання, повернення менш вигідні, ніж нове виготовлення.
Багатооборотна тара здійснює декілька оборотів і повертається для повторного використання постачальникам або тароремонтним підприємством. Кількість оборотів залежить від її міцності та дотримання правил експлуатації.
За конструктивними особливостями
За конструктивними особливостями тара поділяється на нерозбірну і розбірну, складану, розбірно-складану, щільну, рещітчасту, відкриту і закриту. Найбільше поширення в практиці торгівлі дістала нерозбірна транспортна тара.
Залежно від специфічних властивостей тара буває ізотермічна (зберігає задану температуру, ізобарична (зберігає заданий тиск), пило-, газо-, вологонепроникна, герметична тощо.
Див. також
Дизайн продукту
Дизайн пакування
Стретч-плівка
Палета
Гофрокартон
Скотч
Повітрянно-бульбашкова плівка
Примітки
Література
Основи пакувальної справи. Загальні відомості: навчально-методичний посібник / Ю. Й. Хведчин, Я. М. Угрин, І. І. Регей. — Львів: Українська академія друкарства, 2016. — 139 с. — ISBN 978-966-322-425-1.
Товарознавство пакувальних матеріалів: Навч. посіб. / В. М. Завгородня, І. В. Сирохман; Укоопспілка, Львівська комерційна академія — Л., 2004. — 199 c.
ДСТУ EN 14182:2012. Паковання. Основні терміни та визначення (EN 14182:2002, IDT). — Київ: Держспоживстандарт України, 2012.
ДСТУ EN 13430:2008. Паковання. Вимоги до паковання, відновлюваного вторинним переробленням матеріалу (EN 13430:2004, IDT). — Київ: Держспоживстандарт України, 2012.
ДСТУ 3966:2009. Термінологічна робота. Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення понять. — Київ: Держспоживстандарт України, 2010.
ДСТУ ISO 13355:2006. Паковання. Тара транспортна укомплектована, завантажена та вантажні одиниці. Випробування на вертикальну випадкову вібрацію (ISO 13355:2001, IDT). — Київ: Держспоживстандарт України, 2010.
ДСТУ EN 13427:2008. Паковання. Вимоги щодо застосування європейських стандартів у сфері паковання та відходів паковання (EN 13427: 2004, IDT). — Київ: Держспоживстандарт України, 2007.
ДСТУ EN 862:2005. Паковання. Паковання, безпечне для дітей. Вимоги і методи випробування паковання одноразового використання для нефармацевтичних виробів (EN 862:2001, IDT). — Київ: Держспоживстандарт України, 2007.
ДСТУ 2887–94. Паковання та маркування. Терміни та визначення. — Київ: Держстандарт України, 1995.
Посилання
Тара //
ТАРА //Фармацевтична енциклопедія
ПАКУВАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ //Фармацевтична енциклопедія
УПАКОВКА //Фармацевтична енциклопедія
Упаковка — як це буде українською? (2018)
Пакування
Тара
Логістика
Маркетинг
|
2331899
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29
|
Поломка (Словаччина)
|
Поломка (Словаччина)
Поломка — село в окрузі Брезно Банськобистрицького краю Словаччини. .
Географія
Протікає річка Грон; Ракитянка і Ждярський потік.
Примітки
Джерела
Офіційна сторінка
Села округу Брезно
засновані в Європі 1525
|
52086861
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Best%20FIFA%20Football%20Awards
|
The Best FIFA Football Awards
|
The Best FIFA Football Awards is a football award presented annually by the sport's governing body, FIFA.
The first awarding ceremony was held on 9 January 2017 in Zürich, Switzerland. The award is aimed at reviving the FIFA World Player Gala. This award being given to the players with best performance in the calendar year.
Men's awards
The Best FIFA Men's Player
The Best FIFA Men's Goalkeeper
The Best FIFA Men's Coach
FIFA FIFPRO Men's World 11
Women's awards
The Best FIFA Women's Player
The Best FIFA Women's Goalkeeper
The Best FIFA Women's Coach
FIFA FIFPRO Women's World 11
Mixed awards
FIFA Fair Play Award
FIFA Puskás Award
FIFA Fan Award
FIFA Special Award for an Outstanding Career Achievement
Awards by year
The Best FIFA Football Awards 2016
The Best FIFA Football Awards 2017
The Best FIFA Football Awards 2018
The Best FIFA Football Awards 2019
The Best FIFA Football Awards 2020
The Best FIFA Football Awards 2021
The Best FIFA Football Awards 2022
The Best FIFA Football Awards 2023
Awards by name
The Best FIFA Men's Player
The Best FIFA Women's Player
The Best FIFA Men's Coach
The Best FIFA Women's Coach
The Best FIFA Men's Goalkeeper
The Best FIFA Women's Goalkeeper
The FIFA Puskás Award
The FIFA Fair Play Award
The FIFA Fan Award
FIFA FIFPRO Men's World 11
FIFA FIFPRO Women's World 11
See also
Ballon d'Or
FIFA Ballon d'Or
FIFA World Player of the Year
FIFA World Player Gala
References
External links
FIFA trophies and awards
Awards established in 2016
Association football player of the year awards
|
1680874
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B3%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Історія гірництва (видання)
|
Історія гірництва (видання)
Історія гірництва — фундаментальне видання з історії гірничої науки і гірничої справи. Автори: Гайко Геннадій Іванович та Білецький Володимир Стефанович. Підготовлене протягом 2000—2013 років. Видане у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» та Видавництвом ЛАДО Донбаського державного технічного університету (Алчевськ), 2013 р. Має статус підручника з грифом Міністерства освіти і науки України. 542 с. Формат — А4. Кольорове видання.
Загальний опис
Автори виходять з тези, що історія технологічної цивілізації, якою є людство — це історія технологічного і технічного прогресу, зокрема — історія винаходів, історія зростання енергоспоживання (шкала Кардашева), технологічна еволюція. У цьому контексті предмет, якому присвячено видання, — історія гірництва, — видобування і первинної переробки корисних копалин, — є найбільш показовою, найбільш довготривалою в часі і найбільш інтегративною у порівнянні з іншими галузями матеріального виробництва. Впродовж тисячоліть гірництво як галузь діяльності людини і як мистецтво, тобто досконале вміння, майстерність, увібрало в себе досвід багатьох поколінь від першопрохідців-аматорів до професійних гірників різних народів з різних континентів і різних історичних епох, різних культур. Саме це стало першопричиною і рушієм праці авторів над «Історією гірництва».
Історія гірництва розглядається як дзеркало багатьох проявів людської практики і людського інтелекту, тло, на якому відбувалося відображення звичаїв, правил поведінки, що уособлювали собою підсумок історичного досвіду.
Ретроспективний ілюстрований огляд і аналіз артефактів гірництва та дотичних практик, поданий у виданні, охоплює практично всі континенти, але в першу чергу акцентує увагу на європейських здобутках. При цьому застосовано традиційний історичний підхід освоєння земних надр: кам'яна доба — вік міді (бронзи) — вік заліза — епоха середньовіччя — епоха Великих географічних відкриттів — доба промислової революції. У окремих розділах висвітлені спеціальні теми: «Золоті й алмазні „лихоманки“», «Енергетичні мінеральні ресурси», «Культурна спадщина гірників».
Простежено розвиток вітчизняного гірництва — як у контексті загальнолюдського та європейського, а також йому присвячено окремий розділ.
Ілюстративний матеріал видання залучено з більш ранніх видань авторів, а також ексклюзивний — зібраний авторами у численних наукових експедиціях до різних країн і на різних континентах.
Джерельна база видання для теми «Історія гірництва» не має аналогів і охоплює писемні джерела декількох тисячоліть — від «Пісні про Гільгамеша» (кінець ІІІ — початок ІІ тис. до Р. Х.), де зустрічаються згадки про золото, срібло, палаци і будинки з каміння і цегли, до архівних матеріалів та сучасних книг і статей — всього близько 500 позицій. Зокрема, залучена робота Тіта Лукреція Кара, римського поета І ст. до Р. Х. — філософсько-пізнавальна поема «Про природу речей», де підкреслено важливість відкриття і розробки родовищ металів у загальній історії людства. Особливої уваги заслуговує праця «Природнича історія» Гая Плінія Секунда (23 або 24 — 79 р. по Р. Х.), який подає ґрунтовну картину розвитку гірництва античності у 33-й і 34-й книгах своєї енциклопедії знань античності. «Географія» Страбона (64/63 р. до Р. Х. — 23/24 р. по Р. Х.) теж належить до фундаментальних праць цієї доби — у 17 книгах він описав досвід гірничої справи в ряді країн світу, відомих античному світу. Не можна оминути і праці «батька історії» Геродота, який у своїх описах країн багаторазово звертається до гірничої справи, яку розвивали ті чи інші народи. Використані праці Архімеда (287—212 рр. до Р. Х.) містять описи пристроїв і механізмів, які застосовувалися в гірництві, наприклад, оригінального ґвинта для підіймання води («ґвинт Архімеда»). У 10-й книзі багатотомної праці «Про архітектуру десять книг» римського архітектора та інженера Вітрувія (друга половина І ст. до Р. Х.) описані блоки, поліспасти, вантажопідіймальні машини, водяні колеса і млини, поршневий насос, водяний ґвинт та інші механізми, заторкнуті питання вентиляції копалень.
При підготовці видання автори широко використали пам'ятник світової історії середніх віків — твір Ґеоргія Аґріколи (1494—1555) — «De Re Metallica» («Про гірничу справу і металургію») в дванадцяти книгах. Це — перша енциклопедія гірничої справи і металургії, яка підвела підсумок всьому досвіду людства по видобуванню руди та плавці металів аж до XVI ст. Роки життя та діяльності Аґріколи належать до епохи Відродження, коли в ряді країн Європи почали складатися капіталістичні відносини. Праця Аґріколи протягом двох віків була основним посібником для всіх рудокопів. Водночас, підкреслюючи фундаментальність праці Ґ.Аґріколи, використані і праці його попередників та сучасників — У. Р. Кальбе з Фрайберґа, автора «Гірничої книжки» (1505 р.), італійського інженера Ваноччо Бірінгуччо, автора трактату «Про піротехніку» у десяти книгах (1540 р.), німецького вченого Себастіана Мюнстера (1485—1552), автора великої праці «Космографія» (1544 р.). Показано, що у роботах геніального інженера і художника Леонардо да Вінчі (1452—1519) є оригінальні розробки нової гірничої техніки, зокрема бура для дослідження надр, він же розробив принципову схему екскаватора-драґлайна, значно поліпшив роботу підйомних машин винаходом підшипника.
Питання розвитку геології і мінералогії простежено за працями цілої плеяди видатних вчених серед яких давньогрецький філософ Аристотель (384—322 рр. до Р. Х.), учений, філософ Ібн-Сіна (Авіцена, 980—1037), хорезмський енциклопедист Аль Біруні (973—1048), італійський мислитель-натурфілософ епохи Відродження Джироламо Кардано (1501—1576), російський вчений Михайло Ломоносов (1711—1765), а також видатні українські вчені — ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681—1736), перший президент української академії наук Володимир Вернадський (1863—1945), відомий мінералог, автор одного з найбільших у світі «Мінералогічних словників» Євген Лазаренко (1912—1979) та багато інших.
Водночас, ряд фактів автори залучають до наукового видання з історії гірництва вперше — серед них і ті, які до сьогодні ще непояснені і мають наукову перспективу досліджень.
Призначення видання «Історія гірництва»" в основному пізнавальне. Тому вона може бути використана, в першу чергу, як посібник для студентів, магістрантів, аспірантів спеціальностей гірничого профілю.
Джерела
Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник з грифом Мінвузу. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.
Презентація видання у Києво-Могилянській академії
Презентація книги у Донецькому національному технічному університеті
Віталій Отрощенко. Рецензія на підручник Гайка Г. І., Білецького В. С. «Історія гірництва», Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013.– 542 с. Донецький вісник НТШ. т. 37. 2013 р.
Вадим Задунайський. Рецензія на підручник Гайка Г. І., Білецького В. С. «Історія гірництва». — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», вид-во «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с. Журнал «Схід», № 4(124) (2013)
В. І. Бондаренко. Відгук на перший вітчизняний підручник з історії гірництва. // Журнал Уголь Украины. Січень, 2014. С. 49-51.
Примітки
Твори про історію гірництва
|
1657776
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%8E%201993
|
Чемпіонат Швейцарії з хокею 1993
|
Чемпіонат Швейцарії з хокею 1993 — 82-й чемпіонат Швейцарії з хокею (Національна ліга А). За підсумками чемпіонату, чемпіоном став ХК «Клотен» (2 титул).
Регламент
За регламентом чемпіонат проходив у два етапи, на першому етапі команди грали в чотири кола. На другому етапі вісім найкращих клубів в плей-оф розігрували звання чемпіону Швейцарії, два найгірших клуба також в плей-оф розігрували право залишитись в НЛА разом з шісткою найкращих клубів Національної ліги В.
Кваліфікація
Підсумкова таблиця
Команда усіх зірок (кваліфікація)
Воротар: Рето Павоні («Клотен»)
Захисники: Андерс Ельдебрінк («Клотен») — Рейо Руотсалайнен (СК «Берн»)
Нападники: Йорг Еберле («Лугано») — В'ячеслав Биков (ХК «Фрібур-Готтерон») — Андрій Хомутов (ХК «Фрібур-Готтерон»)
Плей-оф
Чвертьфінали
ХК «Клотен» — ХК «Біль» 8:1, 4:1, 6:2, 4:2
ХК «Лугано» — «Цуг» 3:2, 3:0, 2:1, 2:4, 4:0
ХК «Амбрі-Піотта» — СК «Берн» 4:3, 5:1, 2:4, 3:2, 3:2
ХК «Фрібур-Готтерон» — Цюрих СК 4:3, 4:3, 8:4, 6:4
Півфінали
ХК «Клотен» — ХК «Лугано» 1:3, 2:1 (б.), 5:1, 4:2
ХК «Фрібур-Готтерон» — ХК «Амбрі-Піотта» 9:2, 6:2, 1:2, 4:2
Фінал
ХК «Клотен» — ХК «Фрібур-Готтерон» 4:2, 7:4, 4:2
Команда усіх зірок (плей-оф)
Воротар: Рето Павоні («Клотен»)
Захисники: Андерс Ельдебрінк («Клотен») — Самуель Балмер (ХК «Фрібур-Готтерон»)
Нападники: Роман Вагер («Клотен») — В'ячеслав Биков (ХК «Фрібур-Готтерон») — Фелікс Голленштайн (ХК «Фрібур-Готтерон»)
Перехідний турнір
1 раунд
«Давос» — ЕХК «Бюлах» 6:5, 8:1, 9:0, 3:1
ЕХК «Кур» — ХК «Мартіньї» 5:0, 5:7, 4:1, 8:4, 7:2
«Ольтен» — СК «Герізау» 5:4, 3:2, 4:1, 4:3
СК «Рапперсвіль-Йона» — «Ажуа» 6:4, 5:2, 4:3, 6:2
2 раунд
«Давос» — ЕХК «Кур» 4:0, 4:3, 4:3
«Ольтен» — СК «Рапперсвіль-Йона» 4:3, 4:3, 8:4
«Давос» та «Ольтен» увійшли до НЛА.
Джерела
Огляд таблиць (PDF; 547 kB)
Хокейний архів
Чемпіонат Швейцарії з хокею
Швейцарія
Швейцарія
1992 у швейцарському спорті
1993 у швейцарському спорті
|
2178083
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%BE%D0%BA%20%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BC%D1%81%20%D1%96%20%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%20%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B8
|
Шерлок Холмс і чорні чоловічки
|
Шерлок Холмс і чорні чоловічки
«Шерлок Холмс і чорні чоловічки» — анімаційний мінісеріал з шести серій, який було зроблено як подовження Шерлок Холмс і доктор Ватсон: Вбивство лорда Вотербрука — попередньоі стрічки 2005 року. Комедійно-пародійна екранізація творів Артура Конан-Дойля за мотивами телесеріалу режисера Ігоря Маслєннікова.
Сюжет
Це історія про детектива з Лондону Шерлока Холмса та його біографа доктора Ватсона, які розслідують складну та заплутану справу про вибух каміна в Адміралтействі і викрадення із сейфа секретних документів. На екрані з'являються шаржовані кіногерої з кінофільму «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона»: «найкращий» інспектор Скотланд Ярду Лестрейд, місіс Хадсон, а також начальник секретного відділу адмірал Бенбоу та загадкові чорні чоловічки.
Посилання
Bubnoff's Journal
на Youtube
Мультфільми 2012
Українські мультфільми 2012
Детективні мультфільми
|
14661797
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Karlstein%20an%20der%20Thaya
|
Karlstein an der Thaya
|
Karlstein an der Thaya is a municipality and market town in the district of Waidhofen an der Thaya in the Austrian state of Lower Austria.
Population
Local council
Elections were held in 2015 with the following results:
ÖVP 13 seats
SPÖ 4 seats
FPÖ 2 seats
References
External links
Cities and towns in Waidhofen an der Thaya District
|
1447481
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D0%BA
|
Кавлік
|
Кавлік — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Піма штату Аризона. Населення — 105 осіб (2020).
Географія
Кавлік розташований за координатами (31.804747, -111.987629). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 2,07 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 135 осіб у 30 домогосподарствах у складі 25 родин. Густота населення становила 65 осіб/км². Було 41 помешкання (20/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,0 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 40,0 % — особи молодші 18 років, 56,3 % — особи у віці 18—64 років, 3,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 21,8 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 82,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 80,0 чоловіків також старших 18 років.
За межею бідності перебувало 88,9 % осіб, у тому числі 100,0 % дітей у віці до 18 років та 100,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 18 осіб. Основні галузі зайнятості: публічна адміністрація — 55,6 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 44,4 %.
Джерела
Посилання
http://www.arizona-demographics.com/cowlic-demographics
http://arizona.hometownlocator.com/az/pima/cowlic.cfm
http://www.histopolis.com/Place/US/AZ/pima_County/cowlic
Переписні місцевості Аризони
Населені пункти округу Піма (Аризона)
|
2732808
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BF%D1%87%D1%96%D1%94
|
Кепчіє
|
Кепчіє — населений пункт у Хорватії, у Сисацько-Мославинській жупанії у складі громади Двор.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 74 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 10,67 °C, середня максимальна – 25,41 °C, а середня мінімальна – -6,56 °C. Середня річна кількість опадів – 1060 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
696779
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97%20%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%20%28%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%27%D1%8F%29
|
Церква Святої Варвари (Острів'я)
|
Церква Святої Варвари (Острів'я)
Церква Святої Варвари — чинна дерев'яна церква, пам'ятка архітектури місцевого значення, у селі Острів'я Ковельського району Волинської області України. Належить до ПЦУ. При церкві діє недільна школа.
Церква може слугувати прикладом барокових перетворень в архітектурі дерев'яних церквов хатнього типу, описаних В.Завадою, до яких автор відносить: збільшення висоти та посилення вертикальних пропорцій обох зрубів, ускладнення елементів дрібної пластики та декору (декоративної маківки на гребені даху тощо) і, нарешті, появу гранчастої апсиди.
Розташування
Церква Святої Варвари розміщена на невеликому підвищенні над озером, закінчуючи перспективу центральної вулиці с. Острів'я.
З історії церкви
Православна церква в селі згадується у 1510 році, яка в 1619 році була переведена в унію. Церква була дочірньою до матірної парафії в селі Піща. Село відносилося до Холмського повіту, а церква до Холмського деканату.
Існує легенда про те, як будували церкву, яка відома у кількох варіантах:
Збережена до нашого часу церква — не перший храм на тому місці, але найстаріший в Шацькому районі. Документи не зберегли дати його побудови. Науковці датують церкву початком XVIII століття, деякі навіть припускають, що вона давніша.
8 серпня 1963 року постановою Ради в справах релігії при Раді Міністрів СРСР церква була знята з реєстрації у зв'язку з відсутністю штатного священика. Влада планувала створити там музей школи, але 26 років храм практично не використовувався. Церковне начиння і документація були передані до церкви с. Піща.
У 1989 році церкву відкрили для богослужінь. 28 грудня 1990 року була зареєстрована релігійна громада. Ще з кінця 1980-х років громада села зробила ремонт церкви. Частина церковної утварі і богослужбових книг була повернута з церкви с. Піща.
На відкритті церкви, 7 грудня 1989 року, першу службу провів о. Володимир (Хіночик), настоятель Дмитрівської церкви с. Згорани.
В січні 2019 року парафія перейшла до Православної церкви України. Однак 31 січня 2019 року на повторних зборах релігійна громада разом з церквою (без настоятеля) вирішили залишитися у УПЦ МП. Парафія Православної церкви України для Богослужінь обладнала сільський будинок.
Церква має 4 дзвони, відлиті на заводі в м. Нововолинськ. При церкві діє недільна школа.
У церкві знаходяться часточки мощей:
сповідника Луки Кримського;
преподобного Микити Переяславського Стовпника;
Сорока Севастійських мучеників;
преподобних отців Синайських.
Архітектура
Церква дерев'яна, тридільна, «хатнього типу», зорієнтована вівтарем на схід, обшита вертикально дошками. Аналіз композиційних особливостей дозволяє віднести спорудження церкви до початку XVIII століття. Сучасний вигляд архітектурної пам'ятки відтворює її радикальну реконструкцію в 1874 році, виявлену в прибудові до західної стіни нави дзвіниці. Найдавніша частина споруди складається з прямокутного, витягнутого в поздовжньому напрямку зрубу нави та невеликої дотичної до нього шестигранної апсиди. Об'єм нави завершується двосхилим дахом та традиційною для церков «хатнього типу» банею з великою маківкою. Перелічені особливості церкви свідчить про її безумовну містобудівельну та історико-архітектурну цінність.
Настоятелі храму
Список священиків церкви і відомі роки їх служіння
свящ. Іоанн Голоскевич (1879-1884 рр.);
свящ. Полієвкт Центелович (1884-1886 рр.);
свящ. Костянтин Шумський (1886-1900 рр.);
свящ. М. Максимович (1918-1943 рр.);
свящ. Іоанн Гацкевич (1950-1963 рр.);
прот. Кирил Прилепа (1989-2003 рр.);
ієр. Іоанн Крошетецький (2003-2011 рр.);
ієр. Сергій Семерей (2012-2013 рр.);
прот. Сергій Олександрович Омелянюк (2013-2018 рр.);
ієр. Василь Хомич (2019 р.);
прот. Олександр Кликоцюк (з 2020 р. - донині).
Світлини
Примітки
Література
Остапюк О. З історії церкви Св. Великомучениці Варвари в с. Острів'я Шацького району // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Науковий збірник. Випуск 21. Матеріали ХХІ міжнародної наукової конференції, м. Луцьк, 16 – 17 жовтня 2014 року. Упоряд. Т. Єлісєєва, Є. Ковальчук – Луцьк, 2014. – 352 с., іл.; с. 240-251.
Остапюк О., Лончук С. Дерев’яні храми Шацького району Волинської області. // Архітектурна спадщина Волині. Збірник наукових праць. Випуск 6. / За науковою редакцією доктора архітектури П.А.Ричкова. Рівне: Дятлик М.С. — 2018. — 220 с. — ISBN 978-617-515-292-8.
Інтернет-джерела та посилання
Стаття «с. Острів'я. Свято-Варварівська церква» на Офіційному сайті Шацького благочиння Володимир-Волинської єпархії)
Острів'я
Церкви Шацького району
Храми Православної церкви України
Варвари
Острів'я
|
1768626
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83%D1%88%20%D0%A1%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%BA
|
Маріуш Сюдек
|
Маріуш Сюдек (народ. 29 квітня 1972 року, Освенцим, Польща) — польський фігурист, який виступав у парному катанні. У парі зі своєю дружиною Доротою Загурською (у шлюбі — Сюдек) він — 9-тиразовий чемпіон Польщі, дворазовий срібний і дворазовий бронзовий призер чемпионатів Європи, бронзовий призер чемпіонату світу 1999 року, призер етапів Гран-прі. Наразі — тренер і технічний спеціаліст ІСУ.
Кар'єра
Фігурним катанням Маріуш почав займатись у 1978 році, парним катанням — у 1989 році. У 1995 році почав тренування з Доротою Загурською, з якою потім 9 разів вигравав чемпіонат Польщі. Їхнім тренером була Івона Мідларж-Хрушинська (Iwona Mydlarz-Chruścińska). Пара характеризувалась поєднанням потужного партнера і легкої партнерки, що дозволяло виконувати найскладніші підтримки — багатооборотні, на одній руці, з ризикованими спусками, в темпі, з неперевершеним балансом, що мало вирішальне значення під час потрапляння до числа призерів на чемпіонатах Європи і світу.
Маріуш і Дорота планували завершити кар'єру після олімпійського сезону 2005/07, але залишились у любительському спорті іще на рік, щоб виступити на домашньому чемпіонаті Європи 2007 року. Виступ видався вдалим — вони стали бронзовими призерами. Останнім стартом у кар'єрі пари став чемпіонат світу, на якому вони змушені були знятись зі змагань через травму Маріуша.
Після завершення любительської кар'єри Маріуш і Дорота, які були парою на лише на льоду, а й у житті, повернулись до Польщі з Канади, де протягом довгого часу тренувались. У рідній Польщі вони стали тренерами і технічними спеціалістами ІСУ. Серед їхніх учнів — Стейсі Кемп і Девід Кінг.
7 липня 2009 року у пари народився син Річард. Маріуш захоплюється фотографуванням та ІТ.
Посилання
Офіційний сайт
Польські фігуристи
Уродженці Освенцима
Фігуристи на зимових Олімпійських іграх 1998
Фігуристи на зимових Олімпійських іграх 2002
Фігуристи на зимових Олімпійських іграх 2006
Тренери з фігурного катання
Технічні спеціалісти ІСУ
Уродженці Освенціма
|
4846753
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%2828622424341%29
|
Сорокино (28622424341)
|
Сорокино (28622424341)
Сорокино — присілок в Калязінському районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 7 осіб. Входить до складу муніципального утворення Нерльське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входило до складу муніципального утворення Нерльське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Калязінського району
ru:Сорокино (28622424341)
|
2016293
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Петрушенко Андрій Сергійович
|
Петрушенко Андрій Сергійович
Андрій Сергійович Петрушенко (9 грудня 1984, м. Канів, Черкаська область — 11 січня 2015, м. Горлівка, Донецька область) — український військовик, молодший сержант Збройних сил України (44-а окрема артилерійська бригада). Герой АТО.
Життєпис
2002 року закінчив Канівську ЗОШ № 4, 2003-го — Канівське ПТУ № 23. Протягом 2003—2004 років пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. Навчався у Східноєвропейському університеті економіки і менеджменту, спеціальність «організація обслуговування ГТК».
Мобілізований у серпні 2014-го. У ніч на 11 січня 2015 р. загинув від смертельних поранень під час мінометного обстрілу блокпосту під м. Горлівка (Донецька область).
Залишилися батьки, 7-річна дитина. Похований у рідному місті.
Відзнаки та вшанування
Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
У квітні 2015-го першим вдостоєний (посмертно) відзнаки Канівського міського голови «За заслуги перед містом Канів».
20 травня 2015 в Канівській ЗОШ № 4 відкрито меморіальну дошку Андрію Петрушенку.
Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 11 січня.
Примітки
Посилання
Петрушенко Андрій Сергійович // Книга пам'яті полеглих за Україну
Загинув воїна з Каніва
Уродженці Канева
Померли в Горлівці
Поховані в Каневі
|
586693
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ron%20Francis
|
Ron Francis
|
Ron Francis
Ronald Michael Francis Jr. (born March 1, 1963) is a Canadian ice hockey sports executive and former player. He currently serves as the general manager of the Seattle Kraken. He spent most of his career as either a player or executive for the Hartford Whalers/Carolina Hurricanes organization, 23 years in total (sixteen as a player, seven as an executive).
Drafted fourth overall in the 1981 NHL Entry Draft, Francis played 23 seasons in the NHL for the Hartford Whalers (1981–1991), Pittsburgh Penguins (1991-1998), Carolina Hurricanes (1998–2004), and Toronto Maple Leafs (2004). Upon retiring from professional ice hockey in 2004, Francis stood second all-time in career assists (1,249), behind only Wayne Gretzky; fifth in career points (1,798); third in games played (1,731); and 27th in career goals (549).
In 2011, Francis was hired as the director of hockey operations for the Hurricanes. In 2014, he was promoted to general manager. Two years before, Francis had become a minority owner of the team as part of the five-man investor group, Playmakers Management. In March 2018, he was demoted from general manager president of hockey operations, before being fired on April 30, 2018. On July 18, 2019, he was hired as the first general manager of the Seattle Kraken.
In 2017, Francis was named one of the hundred greatest NHL players in history.
Playing career
As a youth, Francis played in the 1975 and 1976 Quebec International Pee-Wee Hockey Tournaments with a minor ice hockey team from Sault Ste. Marie, Ontario.
Francis was drafted by the Hartford Whalers in the first round, fourth overall, of the 1981 NHL Entry Draft. He was a model of consistency and durability, averaging more than a point a game in over 1,700 games in 23 seasons, and (not counting the lockout-shortened 1994–95 season) averaging just under 77 games played a season. His three Lady Byng Trophies attest to his gentlemanly conduct on and off the ice. Francis stands second all-time in career assists behind Wayne Gretzky with 1,249, fifth in career points (1,798), third in games played (1,731), and twenty-sixth in career goals (549).
Francis played almost ten seasons with the Whalers, serving as captain for almost six and setting nearly every offensive record in franchise history. He was traded to the Pittsburgh Penguins on March 4, 1991, with Ulf Samuelsson and Grant Jennings, in exchange for Jeff Parker, Zarley Zalapski, and John Cullen. The trade became a coup for Pittsburgh, where he centred a formidable second line behind Mario Lemieux, as the Penguins won their first Stanley Cup less than three months later. The threat posed by the Francis-centered second line, formidable in its own right, often required opposing teams to throw their best defenseman against two lines, instead of zeroing in on Lemieux's line, thus creating more opportunities for both top lines. Francis was also known as one of the best face-off men in the NHL in this period, in both the offensive and defensive ends. In power-play and empty-net situations, his key face-off wins often led to Penguin goals.
Francis was indispensable the following year, as Pittsburgh repeated as champions, in leading the team during the absence of Lemieux in the 1992 playoffs – and in scoring the Cup-clinching goal against the Chicago Blackhawks. At the same time, the trade that brought him to Pittsburgh is considered to be one of the most one-sided trades in NHL history (though The Hockey News suggested that Hartford had gotten the better end of the trade at the time); the players Hartford acquired never approached the numbers or impact Francis produced there or with Pittsburgh. Francis would spend seven seasons in Pittsburgh, captaining the team twice, and becoming the first Penguin to win the Selke Trophy in 1995.
Francis returned to his original organization as a free agent for 1998–99, signing with the Carolina Hurricanes (who had moved from Hartford the previous season). He spent the next 5.5 seasons padding his franchise records. He still ranks first all-time in Whalers/Hurricanes history in points, goals, assists and games played. At the time of his retirement, his 1,175 points were more than double those of then-runner up Kevin Dineen. He captained the Hurricanes to a surprise appearance in the 2002 Stanley Cup Finals and scored the winning goal for the Hurricanes in overtime of Game 1, before losing to the Detroit Red Wings in five games.
Francis finished his career with a brief stint with the Toronto Maple Leafs, traded there by the Hurricanes in March 2004 to allow him one last run at the Stanley Cup. He retired from the NHL before the 2005–06 season and assumed a position with the Raleigh Youth Hockey Association.
Management career
In June 2011, Francis assumed the position of director of hockey operations with the Carolina Hurricanes before later being named general manager of the team in 2014. On March 7, 2018, Francis was named president of hockey operations by new Hurricanes' majority owner Thomas Dundon. His Hurricanes contract was terminated on April 30, 2018. On July 18, 2019, Francis was named the first general manager of the Seattle Kraken.
Personal life
Francis was born in Sault Ste. Marie, Ontario, Canada. He is second cousins with Mike Liut.
Francis is married to Mary Lou Robie, a native of Stamford, Connecticut, whom he met in Hartford during his tenure with the Whalers. They married in 1986 and have three children: Kaitlyn (b. 1991), Michael (b. 1993), and Connor (b. 1996). Francis is considered a popular sports figure in Hartford, Pittsburgh and Raleigh, and is also noted for his humanitarian and charity work. Francis also has the distinction of being the first ice hockey player inducted into the North Carolina Sports Hall of Fame.
Career statistics
Regular season and playoffs
International
Awards and achievements
Francis won two Stanley Cups, in 1990–91 and the following season, with the Pittsburgh Penguins. Statistically, his best season was 1995–96, when he recorded 119 points; that season, he led the NHL in assists, with 92. The previous season, he had not only led the League in assists with 48 over the lockout-shortened, half-season schedule, but became the first player to win both the Frank J. Selke Trophy and the Lady Byng Trophy in the same season.
Francis' Whalers number 10 jersey was raised at the Hartford Civic Center on January 6, 2006 (though not officially retired, the Whalers organization no longer existing in Hartford to retire it), along with Ulf Samuelsson's number 5 and Kevin Dineen's number 11. Additionally, his Hurricanes number 10 jersey was retired by the Carolina organization on January 28, 2006. He was also pictured in the Pittsburgh Penguins Ring of Honor that formerly circled the upper level of the Pittsburgh Civic Arena.
On June 28, 2007, Francis was selected to enter the Hockey Hall of Fame in his first year on the ballot. He was formally inducted on November 12, 2007.
NHL All-Star Game – 1983, 1985, 1990, 1996
Stanley Cup champion – 1991, 1992
NHL Plus-Minus Award – 1995
Frank J. Selke Trophy – 1995.
Lady Byng Trophy – 1995, 1998, 2002
King Clancy Memorial Trophy – 2002
Inducted into the Hockey Hall of Fame in 2007
Currently in 5th place of all-time regular season NHL point leaders with 1,798 points
Currently in 28th place of all-time regular season NHL goals with 549 goals
Currently in 2nd place of all-time regular season NHL assists with 1,249 assists
Currently in 4th place on all-time NHL regular season games played with 1,731 games
Transactions
June 10, 1981: Drafted 4th overall by the Hartford Whalers in the 1981 NHL Entry Draft.
March 4, 1991: Traded to the Pittsburgh Penguins, along with Grant Jennings and Ulf Samuelsson, in exchange for John Cullen, Jeff Parker, and Zarley Zalapski.
July 13, 1998: Signed a four-year, $20.8 million contract as a free agent with the Carolina Hurricanes.
July 29, 2002: Re-signed with Carolina to a two-year, $11 million contract.
March 9, 2004: Traded to the Toronto Maple Leafs in exchange for Toronto's 4th round selection in the 2005 Draft (later traded to the Columbus Blue Jackets, Columbus selected Jared Boll).
September 14, 2005: Announced his retirement from the NHL after 22 seasons.
See also
List of NHL statistical leaders
List of NHL players with 1,000 points
Notable families in the NHL
List of NHL players with 500 goals
List of NHL players with 100 point seasons
List of NHL players with 1,000 assists
List of NHL players with 1,000 games played
References
External links
Carolina Hurricanes bio
1963 births
Living people
Canadian ice hockey centres
Canadian sportspeople of Italian descent
Carolina Hurricanes captains
Carolina Hurricanes coaches
Carolina Hurricanes general managers
Carolina Hurricanes players
Canadian expatriate ice hockey players in the United States
Frank Selke Trophy winners
Hartford Whalers captains
Hartford Whalers draft picks
Hartford Whalers players
Hockey Hall of Fame inductees
King Clancy Memorial Trophy winners
Lady Byng Memorial Trophy winners
National Hockey League All-Stars
NHL first-round draft picks
National Hockey League players with retired numbers
National Hockey League general managers
Pittsburgh Penguins players
Sault Ste. Marie Greyhounds players
Ice hockey people from Sault Ste. Marie, Ontario
Seattle Kraken executives
Stanley Cup champions
Toronto Maple Leafs players
Canadian ice hockey coaches
|
6717454
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Santa%20Margherita%20d%27Adige
|
Santa Margherita d'Adige
|
Santa Margherita d'Adige was a comune (municipality) in the Province of Padua in the Italian region Veneto, located about southwest of Venice and about southwest of Padua. As of 31 December 2004, it had a population of 2,308 and an area of .
Santa Margherita d'Adige bordered the following former and current municipalities: Megliadino San Fidenzio (former), Megliadino San Vitale, Ospedaletto Euganeo, Piacenza d'Adige, Ponso, Saletto (former).
Since 17 February 2018 Santa Margherita d'Adige is part of Borgo Veneto municipality.
Demographic evolution
References
External links
Cities and towns in Veneto
|
10450
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Emperor%20Sujin
|
Emperor Sujin
|
Emperor Sujin
, also known as in the , and or in the was the tenth Emperor of Japan. While Sujin is the first emperor whose existence historians widely accept, he is still referred to as a "legendary emperor" due to a lack of information available and because dates for his reign vary. Both the , and the (collectively known as the Kiki) record events that took place during Sujin's alleged lifetime. This legendary narrative tells how he set up a new shrine outside of the Imperial palace to enshrine Amaterasu. He is also credited with initiating the worship of Ōmononushi (equated with the deity of Mount Miwa), and expanding his empire by sending generals to four regions of Japan in what became known as the legend of Shidō shogun.
This Emperor's reign is conventionally assigned the years of 97 BC – 30 BC. During his alleged lifetime, he fathered twelve children with a chief wife (empress) and two consorts. Sujin chose his future heir based on dreams two of his sons had; in this case, his younger son became Emperor Suinin upon Sujin's death in 30 BC. Like other emperors of this period, the location of Sujin's grave if it exists is unknown. He is traditionally venerated at the Andonyama kofun in Tenri, Nara.
Legendary narrative
The Japanese have traditionally accepted this sovereign's historical existence, and a kofun (tumulus) for Sujin is currently maintained. There remains no conclusive evidence though that supports this historical figure actually reigning. The following information available is taken from the pseudo-historical and , which are collectively known as or Japanese chronicles. These chronicles include legends and myths, as well as potential historical facts that have since been exaggerated and/or distorted over time. The records state that Sujin was born sometime in 148 BC, and was the second son of Emperor Kaika. Sujin's mother was Ikagashikome no Mikoto, who was also a concubine of Sujin's grandfather Emperor Kōgen. Before he was enthroned sometime in 97 BC, his pre-ascension name was either Prince Mimakiirihikoinie no Mikoto, Mimakiiribikoinie no Sumeramikoto, or Hatsukunishirasu Sumeramikoto. The former name is used in the , while the latter two are found in the . Sujin was enthroned sometime in 97 BC, and during the 3rd year of his reign it is the recorded that he moved the capital to , naming it the Palace of Mizu-gaki or .
Enshrining Ōmononushi (Miwa Myōjin)
The Kiki records that pestilence struck during the 5th year of Sujin's rule, killing half the Japanese population. The following year peasants abandoned their fields and rebellion became rampant. To help relieve the suffering of his people, the Emperor turned his attention towards the gods. At the time, both the sun goddess Amaterasu and the god were enshrined at the Imperial Residence. Sujin became overwhelmed with having to cohabit with these two powerful deities and set up separate enshrinements to house them. Amaterasu was moved to in Yamato Province (Nara), where a Himorogi altar was built out of solid stone. Sujin placed his daughter in charge of the new shrine, and she would become the first Saiō. Yamato-no-Okunitama (the other god) was entrusted to another daughter named , but her health began to fail shortly afterward. It is recorded that Nunakiiri-hime became emaciated after losing all of her hair, which rendered her unable to perform her duties. These events still did not alleviate the ongoing plague sweeping the empire, so Sujin decreed a divination to be performed sometime during the 7th year of his reign. The divination involved him making a trip to the plain of Kami-asaji or , and invoking the eighty myriad deities.
Sujin's aunt (daughter of 7th Emperor Emperor Kōrei) acted as a miko, and was possessed by a god who identified himself as Ōmononushi. This god claimed responsibility for the plague, announcing that it would not stop until he was venerated. Although the Emperor propitiated to the god, the effects were not immediate. Sujin was later given guidance in the form of a dream to seek out a man named and appoint him as head priest. When he was found and installed, the pestilence eventually subsided, allowing five cereal crops to ripen. Out of an abundance of caution, the Emperor also appointed as , or one who sorts the offerings to the gods. To this day the Miwa sect of the Kamo clan claim to be descents from , while Ikagashikoo was a claimed ancestor of the now extinct Mononobe clan.
Four Cardinal Quarters (Shidō shogun)
In his 10th year of rule, Sujin instituted four of his Generals to the Four Cardinal Quarters in what would be known as the Shidō shogun. These areas (west, north/northwest, northeast, and east) were all centered around the capital in Yamato Province. Sujin instructed his generals (shogun) to quell those who would not submit to their rule. One of the four shoguns who had been sent to the northern region was named , who was also Emperor Kōgen's first son. One day a certain maiden approached Ōhiko and sang him a cryptic song, only to disappear afterwards. Sujin's aunt , who was skilled at clairvoyance, interpreted this to mean that Take-hani-yasu-hiko (Ōhiko's half brother) was plotting an insurrection. Yamatototohimomoso-hime pieced it together from overhearing news that Take-hani-yasu-hiko's wife (Ata-bime) came to , and took a clump of earth in the corner of her neckerchief.
Emperor Sujin gathered his generals in a meeting upon hearing the news, but the couple had already mustered troops to the west who were ready to attack the capital. The Emperor responded by sending an army under the command of general Isaseri-hiko no Mikoto to fight a battle that ended with a decisive Imperial victory. Ata-bime was killed in combat, and her husband fled back north. Sujin then sent general north to Yamashiro Province to punish the rebel prince. There was ultimately an exchange of bowshots that resulted in Take-hani-yasu-hiko's death by an arrow through the chest. Eventually the Emperor would appoint 137 governors for the provinces under his Imperial rule as the empire expanded. In his 12th year of rule, the Emperor decreed that a census be taken of the populace "with grades of seniority, and the order of forced labour". The tax system meanwhile was set up so taxes imposed were in the form of mandatory labor. These taxes were known as for men and for women. During this period peace and prosperity ensued, and the Emperor received the title .
Choosing an heir and Divine treasures
During the 48th year of Sujin's reign (50 BC), he summoned two of his sons saying that he loved them equally and could not make up his mind which to make his heir. He then asked his sons to describe the dreams they had recently, so he could divine their lot by interpreting them. The elder son's name was , and explained to his father that he dreamt of climbing Mt. Mimoro (Mount Miwa). While facing east, he said that he thrust his spear eight times and then waved his sword eight times skywards. The younger prince, whose name was dreamt of climbing Mimoro and spanning ropes on four sides. He went on to say how he chased the sparrows that ate the millet. Sujin accordingly chose his younger son Ikume to become the next Crown prince, while his older son Toyoki was chosen to govern the east. Toyoki ultimately became the ancestor of the Kamitsuke and Shimotsuke clans.
In the 60th year of Sujin's reign (38 BC), Sujin told his ministers that he wanted to look at divine treasures brought from the heavens by which were housed in the Izumo Shrine. was the keeper of the treasures, but at the time was away on business in Tsukushi Province. Furune's younger brother , accommodated the Imperial Edict on his behalf by sending his two younger brothers as carriers of these treasures to show the Emperor. When Furune returned, he was furious at Iiirine for parting with the treasures. He invited his younger brother to wade in a pool (named Yamuya) with him, where he used a sword-swapping intrigue. Furune exchanged his own wooden sword with his brother's real sword and commenced a battle which ended with Iiirine's death. When the Imperial court received news of the event, they dispatched two generals to slay Izumo Furune.
Later reign and death
Towards the end of his reign in (36 BC), both the and records indicate that Sujin started to encourage the building of artificial ponds and canals. During this time, was built near in Sumiyoshi-ku, Osaka. Sujin is also credited with building which was said to be located in Karu (Kashihara, Nara). During his alleged lifetime, Sujin fathered twelve children with a chief wife (empress) and two consorts. When he died in 30 BC, his son Prince Ikumeirihikoisachi became the next emperor per Sujin's choice. Sujin's actual burial site is unknown, but is said to be at Mount Miwa.
Historical figure
While Emperor Sujin is the first emperor whom historians state might have actually existed, he is not confirmed as an actual historical figure. Like his predecessors, his reign is disputed due to insufficient material available for further verification and study. Sujin's possible lifespan has been suggested to be as early as the 1st century AD, to as late as the fourth century AD, this is well past his conventionally assigned reign of 97 BC – 30 BC. Like Emperor Kōshō, Emperor Kōrei, and Emperor Kaika, historian Louis Frédéric notes an idea in his book Japan Encyclopedia that Sujin could have lived in the 1st century (AD). This remains disputed though, especially among researchers who have been critical of his book. If Sujin did in fact exist, then he may have been the founder of the Yamato dynasty. Historian Richard Ponsonby-Fane suggests that Sujin may have been the first emperor to perform a census and establish and regularize a system of taxation.
In either case (fictional or not), the name Sujin-tennō was assigned to him posthumously by later generations. His name might have been regularized centuries after the lifetime ascribed to Sujin, possibly during the time in which legends about the origins of the Yamato dynasty were compiled as the chronicles known today as the . Sujin's longevity was also written down by later compilers, who may have unrealistically extended his age to fill in time gaps. While the actual site of Sujin's grave is not known, the Emperor is traditionally venerated at the Andonyama kofun in Tenri, Nara. The Imperial Household Agency designates this location as the kofun (tumulus), and its formal name is ''Yamanobe no michi no Magari no oka no e no misasagi. Sujin's kofun is one of six that are present in the area; the mounds are thought to have built sometime between 250 and 350 AD.
Outside of the , the reign of Emperor Kinmei (– 571 AD) is the first for which contemporary historiography is able to assign verifiable dates. The conventionally accepted names and dates of the early Emperors were not confirmed as "traditional" though, until the reign of Emperor Kanmu between 737 and 806 AD. The lineal ancestor of the current reigning emperor can be traced back to Emperor Kōkaku, who lived a thousand years later.
Consorts and children
Empress: , Prince Ōhiko's daughter
Third Son: , later Emperor Suinin
Consort: , Kii no Arakahatobe's daughter
ancestor of Keno Clan (毛野君)
, first Saiō
Consort: , Prince Tatehiroshinabi's daughter
, ancestor of
Family tree
See also
Emperor of Japan
List of Emperors of Japan
Imperial cult
Notes
References
Further reading
(Nihongi / )
→See under for fuller bibliography.
, alt-link English translation
, searchtext resource to retrieve kanbun text vs. English tr. (Aston) in blocs.
, modern Japanese translation.
sacred texts
, annotated Japanese.
(Secondary sources)
Brown, Delmer M. and Ichirō Ishida, eds. (1979). Gukanshō: The Future and the Past. Berkeley: University of California Press. ;
Nussbaum, Louis-Frédéric and Käthe Roth. (2005). Japan encyclopedia. Cambridge: Harvard University Press. ;
Ponsonby-Fane, Richard Arthur Brabazon. (1959). The Imperial House of Japan. Kyoto: Ponsonby Memorial Society.
Titsingh, Isaac. (1834). Nihon Ōdai Ichiran; ou, Annales des empereurs du Japon. Paris: Royal Asiatic Society, Oriental Translation Fund of Great Britain and Ireland.
Varley, H. Paul. (1980). Jinnō Shōtōki: A Chronicle of Gods and Sovereigns. New York: Columbia University Press. ;
External links
Legendary emperors of Japan
1st-century BC legendary monarchs
1st-century BC Japanese monarchs
People of Yayoi-period Japan
|
1102782
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B7%D1%83%D1%84
|
Арзуф
|
Арзуф — стародавнє місто на території сучасного Ізраїлю, національний парк.
Історія
Місто було засновано за часів перського правління (ймовірно, з 6 до 4 століття до н. е.). Фінікійці назвали захоплене у персів місто Аршуфом на честь Решефа — одного з фінікійських богів. Місто стало знаменитим завдяки виробництву тканини і барвника пурпурового кольору, а також широкій морській торгівлі. Це був важливий торговельний центр караванної торгівлі на стародавньому торговому шляху з Єгипту в Ліван.
В елліністичний період місто продовжувало розвиватись Аршуф перейменували на Аполлонію. У римський період Аполлонія стала крупним поселенням між Яффою та Кесарією. У 113—114 роках місто постраждало від землетрусу.
Найрозвиненішою промисловістю цього періоду було виробництво скла. У 640 році місто було завойовано арабами. Місту було повернуто історичну назву Аршуф. Невдовзі мусульмани обнесли місто стіною. У 1099 році хрестоносці завоювали Єрусалим, у 1101 році Балдуїну I вдалось захопити Арзуф за допомогою генуезького флоту. У його північній частині було зведено замок. Після поразки хрестоносців у битві під Гаттіном (1187) Арзуф опинився під мусульманським контролем.
7 вересня 1191 року, після того як війська Річарда I розгромили армію Саладіна на підступах до міста, Арзуф зайняли християни. До 1241 року в місті зведено нову фортецю і створено новий великий порт. У березні 1265 року султан Бейбарс на чолі великої армії почав сорокаденну облогу міста, після якої фортеця пала й більше ніколи не відновлювалась.
У 1970-х і 1990-х роках було проведено археологічні розкопки. Арзуф (Аполлонія) було проголошено національним парком.
Посилання
Apollonia-Arsuf Excavation Project
Стародавні міста Ізраїлю
Національні парки Ізраїлю
Археологія Ізраїлю
Замки хрестоносців
|
3173784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8E%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%85%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Костюченко Марія Прохорівна
|
Костюченко Марія Прохорівна
Марія Прохорівна Костюченко (тепер Чернігівська область — ?) — українська радянська діячка, бригадир жіночої тракторної бригади Семенівської МТС Чернігівської області. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання.
Життєпис
Народилася в селянській родині. Освіта початкова. У 1930 році вступила до комсомолу.
У 1930—1933 роках — колгоспниця колгоспу імені Комінтерну Семенівського району Чернігівської області.
З 1933 року працювала трактористкою Семенівської машинно-тракторної станції (МТС) на Чернігівщині.
З 1936 року — бригадир жіночої тракторної бригади Семенівської машинно-тракторної станції (МТС) селища Семенівки Семенівського району Чернігівської області.
Кандидат у члени ВКП(б) з 1937 року.
Нагороди
орден Леніна (30.12.1935)
медалі
Джерела
газета «Вісті ВУЦВК» — Київ — листопад 1937 року.
Депутати Верховної Ради СРСР 1-го скликання
Персоналії:Семенівський район Чернігівської області
Трактористки
|
5242590
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BD%D0%B8%D1%87%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бунич Павло Григорович
|
Бунич Павло Григорович
Павло Григорович Бунич (місто Москва, тепер Російська Федерація — , місто Москва, Російська Федерація) — радянський і російський діяч, економіст. Кандидат економічних наук, доцент, доктор економічних наук (1961), професор (1962), член-кореспондент Академії наук СРСР (1970), академік Академії комерційних наук (1992). Член ЦК КПРС у 1990—1991 роках. Народний депутат СРСР (1989—1991). Депутат Державної думи Російської Федерації (1993—1999).
Життєпис
У 1952 році закінчив економічний факультет Московського державного університету імені Ломоносова (МДУ).
У 1952—1955 роках — аспірант економічного факультету Московського державного університету імені Ломоносова.
У 1955—1971 роках — старший науковий співробітник, завідувач відділення, заступник директора Науково-дослідного фінансового інституту Міністерства фінансів СРСР.
Член КПРС з 1956 по 1991 рік.
Одночасно з 1961 по 1964 рік очолював кафедру політекономії Московського автомобільно-дорожнього інституту. З 1965 по 1970 рік — завідувач лабораторії Центрального економіко-математичного інституту Академії наук СРСР.
У 1971—1975 роках — директор Хабаровського комплексного науково-дослідного інституту, директор-організатор Інституту економічних досліджень, член президії Далекосхідного наукового центру Академії наук СРСР.
З 1975 року працював професором Московського державного університету імені Ломоносова.
У 1976—1990 роках — завідувач кафедри господарського механізму управління економікою Московського інституту управління імені Серго Орджонікідзе.
У 1989 році був обраний народним депутатом СРСР від Академії наук СРСР, входив до Міжрегіональної депутатської групи, був заступником голови Комітету з питань економічної реформи, членом Конституційної комісії Верховної ради СРСР та членом Президії Міжпарламентського союзу, членом делегації СРСР у парламентській асамблеї.
З 1990 по 2001 рік — президент Союзу орендарів та підприємців СРСР (перетворений на Міжнародний союз орендарів та підприємців у 1993 році). Також обирався віцепрезидентом Російського союзу промисловців та підприємців. Був радником президента СРСР Михайла Горбачова та президента Російської Федерації Бориса Єльцина.
У 1990—1991 роках — проректор із наукової роботи Академії народного господарства при Раді міністрів СРСР.
У 1991—2001 роках — перший проректор Академії народного господарства при Уряді Російської Федерації.
1991 року увійшов до Політичної ради Руху демократичних реформ. З 1991 по 1993 рік — член Вищої консультаційно-координаційної ради при голові Верховної ради РРФСР, потім Президентської ради. У 1993 році став творцем та головою партії «Демократична ініціатива». У 1996 році увійшов до складу Ради громадсько-політичного руху «Наш дім — Росія». До Державної Думи першого скликання обраний 1993 року за списком блоку «Вибір Росії» (4 жовтня 1995 року вийшов із фракції), до Державної Думи другого скликання 1995 року обраний як незалежний кандидат; у Державній Думі Російської Федерації другого скликання був членом Ради фракції «Наш дім — Росія», головою Комітету з власності, приватизації та господарської діяльності.
Був президентом Міжнародного конгресу «За регіональний ринок Східної Європи та Азії», головою Науково-економічної ради при уряді Москви, членом керуючої ради громадсько-державного фонду «Російський центр приватизації». Автор низки книг та монографій з проблем економіки та управління народним господарством.
Помер 20 жовтня 2001 року в Москві. Похований на Новому Донському цвинтарі Москви.
Основні праці
Шляхи покращення використання основних фондів. Москва: Держфінвидав, 1962.
Проблеми господарського розрахунку та фінансів в умовах реформи / За ред. академіка Рум'янцева. Москва: Фінанси, 1970.
Господарський механізм розвиненого соціалізму: Сутність, структура, проблеми та перспективи. Москва: Наука, 1980.
Головне — зацікавити: [Про стимулювання праці]. Москва: Економіка, 1986.
Держмеханізм: ідеї та реальності. Москва: Політвидав, 1988.
Самофінансування. 2-ге вид., перероблене та доповнене Москва: Фінанси та статистика, 1989.
Нові цінності. Москва: Наука, 1989.
Нагороди і звання
орден Трудового Червоного Прапора (20.04.1990)
орден «Знак Пошани»
орден «За заслуги перед Вітчизною» IІІ ст. (Російська Федерація) (22.10.1999)
орден Орла I ст. (Міжрегіональний комітет з нагород ордену Орла)
медалі
Примітки
Джерела
Центральный комитет КПСС, ВКП(б), РКП(б), РСДРП(б). Историко-биографический справочник. Автор-составитель Горячев Ю. Москва: Граница, 2015.
журнал «Известия ЦК КПСС» (Москва) № 10, 1990.
Члени ЦК КПРС
Члени КПРС
Народні депутати СРСР
|
759887
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Делеговані повноваження
|
Делеговані повноваження — повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.
Делеговані повноваження — ситуаційно, тимчасово або безстроково передані у відповідності із законом (делегування законом) або договором (делегування договором) органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування окремі повноваження або частина повноважень, які віднесені законом до компетенції іншого органу виконавчої влади або іншого органу місцевого самоврядування.
Делегування повноважень у сфері виконавчої влади та місцевого самоврядування
Делегування повноважень у сфері виконавчої влади та місцевого самоврядування, має ґрунтуватися на засадах законності, доцільності, обґрунтованості, добровільності та підконтрольності суб'єктів реалізації делегованих повноважень.
Здійснення головами та очолюваними ними виконавчими комітетами сільських, селищних і міських Рад делегованих повноважень державної виконавчої влади згідно з законодавством є обов'язковим, і за їх невиконання або неналежне виконання вони несуть відповідальність перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, а також відповідними головами державних адміністрацій.
Делегування повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування та повноважень органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади або іншим органам місцевого самоврядування здійснюється відповідно до Конституції і законів України, статутів територіальних громад та умов договору між суб'єктом делегування повноважень та суб'єктом, якому делегуються повноваження.
Делегування повноважень в бізнесі та управлінні
Делегування повноважень — це процес передавання керівником частини будь-якої своєї роботи та повноважень, необхідних для її виконання, підлеглому, який приймає на себе відповідальність за її виконання. За допомогою делегування повноважень встановлюються формальні відносини та посадові зв'язки працівників в організації. Саме вони слугують основою для упорядкування спільної діяльності підрозділів і забезпечують можливості координувати роботу організації.
Необхідність делегування повноважень є наслідком обмеженості можливостей та здібностей керівника (одна людина не спроможна виконувати весь комплекс робіт по управлінню всією організацією) та необхідності спеціалізації в управлінні.
Принципи
Делегування повноважень охоплює:
передавання повноважень (надання підлеглому обмеженого права приймати рішення, використовувати ресурси і спрямовувати зусилля підлеглих на виконання поставлених завдань);
прийняття відповідальності (прийняття підлеглим зобов'язань виконувати поставлені завдання і забезпечувати їх задовільне вирішення);
підзвітність (це вимога до підлеглого, який, використовуючи свої повноваження, має усвідомлювати наслідки своїх дій і повідомляти про них своєму безпосередньому начальнику).
Основні цілі
Делегування повноважень здійснюється з метою:
звільнення часу керівництва для вирішення важливіших завдань;
підвищення мотивації персоналу;
підвищення довіри в робочому колективі;
перевірка співробітників на старанність.
Інші організаційні завдання
Делегування — це регулярна управлінська практика. Крім своєї безпосередньої функції — розподіл між підлеглими завдань та повноважень для їх вирішення — делегування служить і іншим організаційним завданням:
Дозволяє керівнику займатися завданнями більш високого рівня, а головне встигати більше.
Виявляє потенціал працівників, розкриває їх здібності, кваліфікацію.
Допомагає створити синергію.
Створює додаткову мотивацію, дотичність кожного до загальної справи.
Втримує працівників в компанії.
Певну роботу підлеглий, спеціаліст здатний зробити краще, ніж керівник.
Типи
Повноваження, що передаються підлеглим, бувають трьох типів:
лінійні;
штабні;
функціональні.
Див. також
Делегування
Повноваження
Делеговане законодавство
Місцеве самоврядування
Місцеве самоврядування в Україні
Декрет Кабінету Міністрів України
Джерела
ДЕЛЕГУВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ //Фармацевтична енциклопедія
Закон України Про місцеве самоврядування в Україні
Делегування повноважень як інструмент мотивації персоналу
Організація праці менеджера
Поняття делегування
Література
В. Нагребельний. Делегат // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.187 ISBN 978-966-611-818-2
В. Смолянюк. Делегування повноважень // Політична енциклопедія
В. Смолянюк. Делегування влади // Політична енциклопедія
Посилання
Делегування повноважень //
Підзвітність та підконтрольність //
Процесс делегирования полномочий
Концепции делегирования полномочий
Цели делегирования полномочий
Проблеми органів місцевого самоврядування у виконанні делегованих повноважень
П. Сторожук. Принцип делегування повноважень у місцевому управлінні
Місцеве самоврядування
Управління
|
12174060
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Peters%27s%20mouse
|
Peters's mouse
|
Peters's mouse (Mus setulosus) is a species of rodent in the family Muridae.
It is found in Benin, Cameroon, Central African Republic, Republic of the Congo, Democratic Republic of the Congo, Ivory Coast, Equatorial Guinea, Ethiopia, Gabon, Ghana, Guinea, Kenya, Liberia, Nigeria, Sierra Leone, Togo, and Uganda.
Its natural habitats are subtropical or tropical dry forests and dry savanna.
References
Mus (rodent)
Mammals described in 1876
Taxa named by Wilhelm Peters
Taxonomy articles created by Polbot
|
2812954
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Любень (Нижньосілезьке воєводство)
|
Любень (Нижньосілезьке воєводство)
Любень — село в Польщі, у гміні Легницьке Поле Легницького повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Легницького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Легницького повіту
|
4317385
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Таміка чорнохвоста
|
Таміка чорнохвоста (Cisticola melanurus) — вид горобцеподібних птахів родини тамікових (Cisticolidae). Мешкає в Анголі і Демократичній Республіці Конго.
Опис
Довжина птаха становить 10-11 см, вага 8-10 г. Тім'я рудувато-коричневе, спина темно-сіра з коричневим відтінком, хвіст чорний, довгий. Нижня частина тіла білувата.
Поширення і екологія
Чорнохвості таміки жпоширені на півночі Анголи і на південному заході ДР Конго. Живуть в сухих саванах і міомбо.
Примітки
Тамікові
Птахи, описані 1882
Птахи Демократичної Республіки Конго
Птахи Анголи
|
61166
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dan%20Castellaneta
|
Dan Castellaneta
|
Dan Castellaneta
Daniel Louis Castellaneta (born October 29, 1957) is an American actor and comedian. He is best known for voicing Homer Simpson on the animated series The Simpsons (as well as other characters on the show such as Grampa Simpson, Krusty the Clown, Groundskeeper Willie, Barney Gumble, Mayor Quimby, Sideshow Mel, Mr. Teeny, Santa's Little Helper, and Itchy). Castellaneta is also known for voicing Grandpa in Nickelodeon's Hey Arnold!, and has had voice roles in several other programs, including Futurama, Sibs, Darkwing Duck, The Adventures of Dynamo Duck, The Batman, Back to the Future: The Animated Series, Aladdin, Earthworm Jim, and Taz-Mania.
In 1999, he appeared in the Christmas special Olive, the Other Reindeer and won an Annie Award for his portrayal of the Postman. Castellaneta released a comedy album I Am Not Homer, and wrote and starred in a one-person show titled Where Did Vincent van Gogh?
Early life
Daniel Louis Castellaneta was born on October 29, 1957, at Roseland Community Hospital on Chicago's south side and was raised in River Forest and Oak Park, Illinois. He is of Italian descent, born to Elsie (1926–2008) and Louis Castellaneta (1915–2014), an amateur actor who worked for a printing company.
Castellaneta became adept at impressions at a young age and his mother enrolled him in an acting class when he was 16 years old. He would listen to his father's comedy records and do impressions of the artists. He was a "devotee" of the works of many performers, including Alan Arkin and Barbara Harris and directors Mike Nichols and Elaine May. He attended Oak Park and River Forest High School and upon graduation, started attending Northern Illinois University (NIU) in the fall of 1975.
Castellaneta studied art education, with the goal of becoming an art teacher. He became a student teacher and would entertain his students with his impressions. Castellaneta was a regular participant in The Ron Petke and His Dead Uncle Show, a radio show at NIU. The show helped Castellaneta hone his skills as a voice-over actor. He recalled "We did parodies and sketches, we would double up on, so you learned to switch between voices. I got my feet wet doing a voiceover. The show was just barely audible, but we didn't care. It was that we got a chance to do it and write our own material." He took a play-writing class and auditioned for an improvisational show. A classmate first thought Castellaneta would "fall on his face with improvisation" but soon "was churning out material faster than [they] could make it work."
Career
Early career
Castellaneta began his acting career after his graduation from Northern Illinois University in 1979. He decided that if his career went nowhere he would still have a chance to try something else. He began taking improvisation classes, where he met his future wife Deb Lacusta. He started to work at The Second City, an improvisational theatre in Chicago, in 1983 and continued to work there until 1987. During this period, he did voice-over work with his wife for various radio stations.
He auditioned for a role in The Tracey Ullman Show and his first meeting underwhelmed Tracey Ullman and the other producers. Ullman decided to fly to Chicago to watch Castellaneta perform. His performance that night was about a blind man who tries to become a comedian and Ullman later recalled that although there were flashier performances that night, Castellaneta made her cry. She was impressed and Castellaneta was hired.
The Simpsons
Castellaneta is most famous for his roles on the longest-running American animated television show The Simpsons, most notably as Homer Simpson. The Tracey Ullman Show included a series of animated shorts about a dysfunctional family. Voices were needed for the shorts, so the producers decided to ask Castellaneta and fellow cast member Julie Kavner to voice Homer and Marge Simpson respectively, rather than hire more actors. Homer's voice began as a loose impression of Walter Matthau, but Castellaneta could not "get enough power behind that voice" and could not sustain his Matthau impression for the nine- to ten-hour long recording sessions.
He tried to find something easier, so he "dropped the voice down", and developed it into a more versatile and humorous voice during the second and third season of the half-hour show. To perform Homer's voice, Castellaneta lowers his chin to his chest, and is said to "let his IQ go."
Castellaneta likes to stay in character during recording sessions, and tries to visualize a scene in his mind so that he can give the proper voice to it. Despite Homer's fame, Castellaneta claims he is rarely recognized in public, "except, maybe, by a die-hard fan."
Castellaneta also provides the voices for numerous other characters, including Grampa Simpson, Barney Gumble, Krusty the Clown, Groundskeeper Willie, Mayor Quimby, Hans Moleman, Sideshow Mel, Itchy, Kodos, Arnie Pye, the Squeaky Voiced Teen and Gil Gunderson. Krusty's voice is based on Chicago television's Bob Bell, who had a very raspy voice and portrayed WGN-TV's Bozo the Clown from 1960 to 1984. During early recording sessions, he recorded a new version of Barney's loud trademark belch for every episode but discovered that it was not easy for him to belch each time a script called for it. Castellaneta chose a recording of what he believed was his best belch and told the producers to make that the standard.
Groundskeeper Willie's first appearance was in the season two episode "Principal Charming". The character was written as an angry janitor and Castellaneta was assigned to perform the voice. He did not know what voice to use and Sam Simon, who was directing at the time, suggested he use an accent. Castellaneta first tried using Hispanic voicing, which Simon felt was too clichéd. He then tried a "big dumb Swede", which was also rejected. For his third try, he used the voice of a grumpy Scotsman, which was deemed appropriate enough and was used in the episode. The voice was based partially on Angus Crock, a kilt-wearing chef from the sketch comedy show Second City Television, who was portrayed by Dave Thomas.
Mayor Quimby, who first appeared in "Bart Gets an 'F', is a parody of various members of the Kennedy family. The episode script did not call for Quimby to be a parody of them, and Castellaneta improvised the accent. Sideshow Mel's voice is Castellaneta's impression of Kelsey Grammer, the voice of Sideshow Bob. Hapless Gil Gunderson is a spoof of actor Jack Lemmon's portrayal of Shelley Levene in the 1992 film adaptation of the play Glengarry Glen Ross. Showrunner Mike Scully thought that Gil would be "a one-shot thing" but "Dan Castellaneta was so funny at the table read doing the character, we kept making up excuses in subsequent episodes to put him in." The Blue-Haired Lawyer's voice, as well as his demeanor, is based on lawyer Roy Cohn.
Castellaneta has won several awards for voicing Homer, including four Primetime Emmy Awards for "Outstanding Voice-Over Performance" in 1992 for "Lisa's Pony", 1993 for "Mr. Plow", 2004 for voicing several characters in "Today I Am a Clown", and 2009 for voicing Homer in "Father Knows Worst".
In 1993, Castellaneta was given a special Annie Award, "Outstanding Individual Achievement in the Field of Animation", for his work as Homer on The Simpsons.
In 2004, Castellaneta and Julie Kavner (the voice of Marge) won a Young Artist Award for "Most Popular Mom & Dad in a TV Series". Homer was placed second on TV Guides 2002 Top 50 Greatest Cartoon Characters, and in 2000, Homer and the rest of the Simpson family were awarded a star on the Hollywood Walk of Fame located at 7021 Hollywood Boulevard.
Until 1998, Castellaneta was paid $30,000 per episode. During a pay dispute in 1998, Fox threatened to replace the six main voice actors with new actors, going as far as preparing for casting of new voices. The dispute was soon resolved and Castellaneta began receiving $125,000 per episode until 2004, when the cast demanded to be paid $360,000 an episode. The issue was resolved a month later, with Castellaneta starting to earn $250,000 per episode. Following salary negotiations in 2008, the cast received approximately $400,000 per episode. In 2011, with Fox threatening to cancel the series unless production costs were cut, the cast accepted a pay cut to around $300,000 per episode.
In the early 1990s, Castellaneta and his wife Deb Lacusta wrote a script for an episode in which Barney becomes sober, and pitched it to showrunner Al Jean. He liked the story but turned it down because he felt that it was too similar to "Duffless", an episode that the writers were already working on. The two waited for nearly a decade and offered an updated version of the script to later showrunner Mike Scully, who liked it and had them make a few changes. Their script became the episode "Days of Wine and D'oh'ses". Castellaneta and his wife have also written the episodes "Gump Roast", "The Ziff Who Came to Dinner", "Kiss Kiss, Bang Bangalore", and "The Fight Before Christmas". In 2007, they were nominated for a Writers Guild of America Award for the episode "Kiss Kiss, Bang Bangalore". Castellaneta is also credited as a consulting producer.
Further career
Castellaneta has been a regular cast member in several other television series. In 1991, he played Warren Morris in the short-lived ABC live-action sitcom Sibs. Heide Perlman, creator of Sibs, wrote the part with Castellaneta in mind.
He provided the voice of the eponymous character in The Adventures of Dynamo Duck, Megavolt in Darkwing Duck, "Doc" Emmett Brown in Back to the Future: The Animated Series, the lead character in Earthworm Jim and several characters, including Grandpa Phil and the Jolly Olly Man, the mentally unstable ice cream truck driver, on Nickelodeon's Hey Arnold!. He guest starred as The Robot Devil in five episodes of Futurama, as well as the Futurama film The Beast with a Billion Backs.
Castellaneta has also made guest appearances in a number of television series episodes. In 1992, he guest-starred in an episode of the legal drama L.A. Law, as a Homer Simpson meetable character at a California amusement park who is dismissed for inappropriate behavior while in costume.
In 1996, he made a guest appearance as a Zoo Keeper in Season 2, Episode 12 “The One After the Superbowl” in Friends.
In 2005, he appeared in the episode "Sword of Destiny" in Arrested Development as Dr. Stein, a deadpan incompetent doctor.
In 2005, Castellaneta guest-starred as Joe Spencer in the Stargate SG-1 season eight episode "Citizen Joe". He also appeared in episodes of ALF, Campus Ladies, Castle, Entourage, Everybody Loves Raymond, Frasier, Friends, Greek, How I Met Your Mother, Mad About You, Married... with Children, Murphy Brown, NYPD Blue, Parks and Recreation, Reba, Reno 911!, That '70s Show, Veronica Mars, Hot in Cleveland, Yes, Dear, and Desperate Housewives.
He appeared as the Genie in the Aladdin sequel The Return of Jafar and on the 1994 Aladdin television series. The Genie had been voiced by Robin Williams in Aladdin, and Castellaneta described replacing him as "sort of like stepping into Hamlet after Laurence Olivier did it, how can you win?" He also provided Genie's voice in the Kingdom Hearts video game series for both Kingdom Hearts and Kingdom Hearts II (with archived audio used for Kingdom Hearts: Chain of Memories and its remake as well as for the later HD collections Kingdom Hearts HD 1.5 Remix and Kingdom Hearts HD 2.5 Remix). Castellaneta portrayed Aaron Spelling in the 2004 NBC film Behind the Camera: The Unauthorized Story of Charlie's Angels, which followed the true story of how Spelling created the show. Other films in which Castellaneta has appeared include Nothing in Common, Say Anything..., Super Mario Bros., The Client, Space Jam, My Giant, The Simpsons Movie, Rugrats in Paris: The Movie, Recess: School's Out, Hey Arnold!: The Movie, The Cat in the Hat and The Pursuit of Happyness.
In 2000, he won an Annie Award for his portrayal of the Postman in the animated Christmas television special Olive, the Other Reindeer. In 2006, he appeared in Jeff Garlin's independent film I Want Someone to Eat Cheese With along with several other Second City alumni.
On February 22, 2000, his first music CD Two Lips was published. It was followed on April 23, 2002, by his first comedy CD, I Am Not Homer, in which he and his wife perform several comedy skits. The majority of the sketches had been written and performed before the CD was recorded, and Castellaneta thought that it would be a good idea to preserve them "since [he and Lacusta] don't perform them much anymore."
Some came from their sketch series on a local radio station in Chicago and had to be lengthened from the "two-minute bits" that they were original, while several others were stage sketches performed in a comedy club in Santa Monica. Additionally, "Citizen Kane", a sketch in which two people discuss the film Citizen Kane with different meanings, was something the pair had performed at an art gallery. Castellaneta noted that "we already knew that these skits were funny, [but] some of them we polished and tightened." The skits were principally written by improvising from a basic point, transcribing the results, and then editing them to the finished scene. Castellaneta chose the title I Am Not Homer as a parody of Leonard Nimoy's famous first autobiography I Am Not Spock, as well as to show that most of the comedy featured "is not the typical Homer comedy."
Alongside his television and film work, Castellaneta has appeared in a number of theatrical productions. In 1992, he starred in Deb & Dan's Show alongside his wife. In 1995, Castellaneta started writing Where Did Vincent van Gogh?, a one man play in which he portrays a dozen different characters, including artist Vincent van Gogh. He first officially performed the play at the ACME Comedy Theatre in Los Angeles in 1999. In 2007, he appeared in The Bicycle Men at King's Head Theatre in London.
Castellaneta hosted the final of New York comedy show Thrills and Spills on December 31, 2015. The final was held in Montgomery, Alabama.
Personal life
In 1987, Castellaneta married writer and actress Deb Lacusta, whom he had met at an improv class in Chicago. They divide their time between Los Angeles and Santa Barbara, California.
Castellaneta is a vegetarian and does not drink alcohol. He enjoys exercising regularly and practicing tai chi.
Filmography
Discography
Also featured in:
The Simpsons Sing the Blues (1990)
Songs in the Key of Springfield (1997)
The Yellow Album (1998)
Go Simpsonic with The Simpsons (1999)
The Simpsons: Testify (2007)
Awards and nominations
References
External links
1957 births
Living people
20th-century American comedians
21st-century American comedians
20th-century American male actors
21st-century American male actors
20th-century American male writers
21st-century American male writers
Actors from Oak Park, Illinois
American impressionists (entertainers)
American male comedians
American male film actors
American male stage actors
American male television actors
American male television writers
American male video game actors
American male voice actors
American Roman Catholics
American television writers
American writers of Italian descent
Annie Award winners
California Democrats
Illinois Democrats
Male actors from Chicago
Nickelodeon people
Northern Illinois University alumni
Primetime Emmy Award winners
Screenwriters from Illinois
Comedians from Chicago
Animal impersonators
American people of Italian descent
|
1076046
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Black-figure%20pottery
|
Black-figure pottery
|
Black-figure pottery painting, also known as the black-figure style or black-figure ceramic, is one of the styles of painting on antique Greek vases. It was especially common between the 7th and 5th centuries BCE, although there are specimens dating in the 2nd century BCE. Stylistically it can be distinguished from the preceding orientalizing period and the subsequent red-figure pottery style.
Figures and ornaments were painted on the body of the vessel using shapes and colors reminiscent of silhouettes. Delicate contours were incised into the paint before firing, and details could be reinforced and highlighted with opaque colors, usually white and red. The principal centers for this style were initially the commercial hub Corinth, and later Athens. Other important production sites are known to have been in Laconia, Boeotia, eastern Greece, and Italy. Particularly in Italy individual styles developed which were at least in part intended for the Etruscan market. Greek black-figure vases were very popular with the Etruscans, as is evident from frequent imports. Greek artists created customized goods for the Etruscan market which differed in form and decor from their normal products. The Etruscans also developed their own black-figure ceramic industry oriented on Greek models.
Black-figure painting on vases was the first art style to give rise to a significant number of identifiable artists. Some are known by their true names, others only by the pragmatic names they were given in the scientific literature. Attica especially was the home of well-known artists. Some potters introduced a variety of innovations which frequently influenced the work of the painters; sometimes it was the painters who inspired the potters’ originality. Red- as well as black-figure vases are some of the most important sources of mythology and iconography, and sometimes also for researching day-to-day ancient Greek life. Since the 19th century CE at the latest, these vases have been the subject of intensive investigation.
Production techniques
The foundation for pottery painting is the vase onto which an image is painted. Popular shapes alternated with passing fashions. Whereas many recurred after intervals, others were replaced over time. They all had a common method of manufacture: after the vase was made, it was first dried before being painted. The workshops were under the control of the potters, who as owners of businesses had an elevated social position.
The extent to which potters and painters were identical is uncertain. It is likely that many master potters themselves made their main contribution in the production process as vase painters, while employing additional painters. It is, however, not easy to reconstruct links between potters and painters. In many cases, such as Tleson and the Tleson Painter, Amasis and the Amasis Painter or even Nikosthenes and Painter N, it is impossible to make unambiguous attributions, although in much of the scientific literature these painters and potters are assumed to be the same person. But such attributions can only be made with confidence if the signatures of potter and painter are at hand.
The painters, who were either slaves or craftsmen paid as pottery painters, worked on unfired, leather-dry vases. In the case of black-figure production the subject was painted on the vase with a clay slurry (a slip, in older literature also designated as varnish) which turned black and glossy after firing. This was not "paint" in the usual sense, since this surface slip was made from the same clay material as the vase itself, only differing in the size of the component particles, achieved during refining the clay before potting began. The area for the figures was first painted with a brush-like implement. The internal outlines and structural details were incised into the slip so that the underlying clay could be seen through the scratches. Two other earth-based pigments giving red and white were used to add details such as ornaments, clothing or parts of clothing, hair, animal manes, parts of weapons and other equipment. White was also frequently used to represent women's skin.
The success of all this effort could only be judged after a complicated, three-phase firing process which generated the red color of the body clay and the black of the applied slip. The vessel was fired in a kiln at a temperature of about 800 °C, with the resultant oxidization turning the vase a reddish-orange color. The temperature was then raised to about 950 °C with the kiln's vents closed and green wood added to remove the oxygen. The vessel then turned an overall black. The final stage required the vents to be re-opened to allow oxygen into the kiln, which was allowed to cool down. The vessel then returned to its reddish-orange colour due to renewed oxidization, while the now-sintered painted layer remained the glossy black color which had been created in the second stage.
Although scoring is one of the main stylistic indicators, some pieces do without. For these, the form is technically similar to the orientalizing style, but the image repertoire no longer reflects orientalizing practice.
Developments
The evolution of black-figure pottery painting is traditionally described in terms of various regional styles and schools. Using Corinth as the hub, there were basic differences in the productions of the individual regions, even if they did influence each other. Especially in Attica, although not exclusively there, the best and most influential artists of their time characterized classical Greek pottery painting. The further development and quality of the vessels as image carrier are the subjects of this section.
Corinth
The black-figure technique was developed around 700 BC in Corinth and used for the first time in the early 7th century BC by Proto-Corinthian pottery painters, who were still painting in the orientalizing style. The new technique was reminiscent of engraved metal pieces, with the more costly metal tableware being replaced by pottery vases with figures painted on them. A characteristic black-figure style developed before the end of the century. Most orientalizing elements had been given up and there were no ornaments except for dabbed rosettes (the rosettes being formed by an arrangement of small individual dots)
The clay used in Corinth was soft, with a yellow, occasionally green tint. Faulty firing was a matter of course, occurring whenever the complicated firing procedure did not function as desired. The result was often unwanted coloring of the entire vase, or parts of it. After firing, the glossy slip applied to the vase turned dull black. The supplemental red and white colors first appeared in Corinth and then became very common. The painted vessels are usually of small format, seldom higher than 30 cm. Oil flasks (alabastra, aryballos), pyxides, kraters, oenochoes and cups were the most common vessels painted. Sculptured vases were also widespread. In contrast to Attic vases, inscriptions are rare, and painters’ signatures even more so. Most of the surviving vessels produced in Corinth have been found in Etruria, lower Italy and Sicily. In the 7th and first half of the 6th centuries BC, Corinthian vase painting dominated the Mediterranean market for ceramics. It is difficult to construct a stylistic sequence for Corinthian vase painting. In contrast to Attic painting, for example, the proportions of the pottery foundation did not evolve much. It is also often difficult to date Corinthian vases; one frequently has to rely on secondary dates, such as the founding of Greek colonies in Italy. Based on such information an approximate chronology can be drawn up using stylistic comparisons, but it seldom has anywhere near the precision of the dating of Attic vases.
Mythological scenes are frequently depicted, especially Heracles and figures relating to the Trojan War. But the imagery on Corinthian vases does not have as wide a thematic range as do later works by Attic painters. Gods are seldom depicted, Dionysus never. But the Theban Cycle was more popular in Corinth than later in Athens. Primarily fights, horsemen and banquets were the most common scenes of daily life, the latter appearing for the first time during the early Corinthian period. Sport scenes are rare. Scenes with fat-bellied dancers are unique and their meaning is disputed up to the present time. These are drinkers whose bellies and buttocks are padded with pillows and they may represent an early form of Greek comedy.
Transitional style
The transitional style (640-625 BC) linked the orientalizing (Proto-Corinthian) with the black-figure style. The old animal frieze style of the Proto-Corinthian period had run dry, as did the interest of vase painters in mythological scenes. During this period animal and hybrid creatures were dominant. The index form of the time was the spherical aryballos, which was produced in large numbers and decorated with animal friezes or scenes of daily life. The image quality is inferior compared with the orientalizing period. The most distinguished artists of the time were the Shambling Bull Painter, whose most famous work is an aryballos with a hunting scene, the Painter of Palermo 489, and his disciple, the Columbus Painter. The latter's personal style can be most easily recognized in his images of powerful lions. Beside the aryballos, the kotyle and the alabastron are the most important vase shapes. The edges of kotyles were ornamented, and the other decorations consisted of animals and rays. The two vertical vase surfaces frequently have mythological scenes. The alabastrons were usually painted with single figures.
Early- and Middle Corinthian
The Duel Painter was the most important early Corinthian painter (625-600 BC) who depicted fighting scenes on aryballos. Starting in the Middle Corinthian period (600-575 BC), opaque colors were used more and more frequently to emphasize details. Figures were additionally painted using a series of white dots. The aryballos became larger and were given a flat base.
The Pholoe Painter is well known, his most famous work being a skyphos with a picture of Heracles. The Dodwell Painter continued to paint animal friezes, although other painters had already given up this tradition. His creative period extended into the Late-Corinthian period (575–550 BC) and his influence cannot be overestimated on vase painting of that time. Likewise of exceptional reputation were the master of the Gorgoneion Group and the Cavalcade Painter, given this designation because of his preference for depicting horsemen on cup interiors; he was active around 580 BC. Two of his masterpieces are a cup showing the suicide of Ajax, and a column krater showing a bridal couple in a chariot. All figures shown on the bowl are labeled.
The first artist known by name is the polychrome vase painter , who signed a flask and a pinax. A second artist's name of Milonidas also appears on a pinax.
The Corinthian olpe wine jug was replaced by an Attic version of the oinochoe with a cloverleaf lip. In Middle Corinthian time, depictions of people again became more common. The Eurytios Krater dated around 600 BC is considered to be of particularly high quality; it shows a symposium in the main frieze with Heracles, Eurytios, and other mythical figures.
Late Corinthian
In Late Corinthian times (sometimes designated Late Corinthian I, 575–550 BC) Corinthian vases had a red coating to enhance the contrast between the large white areas and the rather pale color of the clay vessel. This put the Corinthian craftsmen in competition with Attic pottery painters, who had in the meantime taken over a leading role in the pottery trade. Attic vase forms were also increasingly copied. Oinochoes, whose form had remained basically unchanged up until that time, began to resemble Attic forms; lekythos also started to be increasingly produced. The column krater, a Corinthian invention which was for that reason called a korinthios in the rest of Greece, was modified. Shortening the volutes above the handles gave rise to the Chalcidic krater. The main image field it was decorated with various representations of daily life or mythological scenes, the secondary field contained an animal frieze. The back often showed two large animals.
Cups had become deeper already in Mid-Corinthian times and this trend continued. They became just as popular as kotyles. Many of them have mythological scenes on the outside and a gorgon grimace on the inside. This type of painting was also adopted by Attic painters. On their part, Corinthian painters took over framed image fields from Athens. Animal friezes became less important. During this time the third Corinthian painter with a known name, Chares, was active. The Tydeus Painter should also be mentioned, who around 560 BC liked to paint neck amphoras with a red background. Incised rosettes continued to be put on vases; they are lacking on only a few kraters and cups. The most outstanding piece of art in this period is the Amphiaraos Krater, a column krater created around 560 BC as the major work of the Amphiaraos Painter. It shows several events from the life of the hero Amphiaraos.
Around 550 BC the production of figured vases came to an end. The following Late Corinthian Style II is characterized by vases only with ornaments, usually painted with a silhouette technique. It was succeeded by the red-figure style, which however did not attain a particularly high quality in Corinth.
Attica
With over 20,000 extant pieces, Attic black-figure vases comprise the largest and at the same time most significant vase collection, second only to Attic red-figure vases. Attic potters benefitted from the excellent, iron-rich clay found in Attica. High quality Attic black-figure vases have a uniform, glossy, pitch-black coating and the color-intensive terra cotta clay foundation has been meticulously smoothened. Women's skin is always indicated with a white opaque color, which is also frequently used for details such as individual horses, clothing or ornaments. The most outstanding Attic artists elevated vase painting to a graphic art, but a large number of average quality and mass-market products were also produced. The outstanding significance of Attic pottery comes from their almost endless repertoire of scenes covering a wide range of themes. These provide rich testimonials especially in regard to mythology, but also to daily life. On the other hand, there are virtually no images referring to contemporary events. Such references are only occasionally evident in the form of annotations, for example when kalos inscriptions are painted on a vase. Vases were produced for the domestic market on the one hand, and were important for celebrations or in connection with ritual acts. On the other hand, they were also an important export product sold throughout the Mediterranean area. For this reason most of the surviving vases come from Etruscan necropolises.
Pioneers
The black-figure technique was first applied in the middle of the 7th century BC, during the period of Proto-Attic vase painting. Influenced by pottery from Corinth, which offered the highest quality at the time, Attic vase painters switched to the new technology between about 635 BC and the end of the century. At first they closely followed the methods and subjects of the Corinthian models. The Painter of Berlin A 34 at the beginning of this period is the first identified individual painter. The first artist with a unique style was the Nessos Painter. With his Nessos amphora he created the first outstanding piece in the Attic black-figure style. At the same time he was an early master of the Attic animal frieze style. One of his vases was also the first known Attic vase exported to Etruria. He was also responsible for the first representations of harpies and Sirens in Attic art. In contrast to the Corinthian painters he used double and even triple incised lines to better depict animal anatomy. A double-scored shoulder line became a characteristic of Attic vases. The possibilities inherent in large pieces of pottery such as belly amphoras as carriers for images were also recognized at an early date. Other important painters of this pioneer time were the Piraeus Painter, the Bellerophon Painter and the Lion Painter.
Early Attic vases
The black-figure style became generally established in Athens around 600 BC. An early Athenian development was the horse-head amphora, the name coming from the depiction of horse heads in an image window. Image windows were frequently used in the subsequent period and were later adopted even in Corinth. The Cerameicus Painter and the Gorgon Painter are associated with the horse-head amphoras. The Corinthian influence was not only maintained, but even intensified. The animal frieze was recognized as generally obligatory and customarily used. This had economic as well as stylistic reasons, because Athens competed with Corinth for markets. Attic vases were sold in the Black Sea area, Libya, Syria, lower Italy and Spain, as well as within the Greek homeland.
In addition to following Corinthian models, Athens vases also showed local innovations. Thus at the beginning of the 6th century BC a "Deianaira type" of lekythos arose, with an elongated, oval form. The most important painter of this early time was the Gorgon Painter (600–580 BC). He was a very productive artist who seldom made use of mythological themes or human figures, and when he did, always accompanied them with animals or animal friezes. Some of his other vases had only animal representations, as was the case with many Corinthian vases. Besides the Gorgon Painter the painters of the Komast Group (585–570 BC) should be mentioned. This group decorated types of vases which were new to Athens, namely lekanes, kotyles and kothons. The most important innovation was however the introduction of the komast cup, which along with the "prekomast cups" of the Oxford Palmette Class stands at the beginning of the development of Attic cups. Important painters in this group were the elder KX Painter and the somewhat less talented KY Painter, who introduced the column krater to Athens. These vessels were designed for use at banquets and were thus decorated with relevant komos scenes, such as komast performers komos scenes.
Other significant painters of the first generation were the Panther Painter, the Anagyrus Painter, the Painter of the Dresden Lekanis and the Polos Painter. The last significant representative of the first generation of painters was Sophilos (580–570 BC), who is the first Attic vase painter known by name. In all, he signed four surviving vases, three as painter and one as potter, revealing that at this date potters were also painters of vases in the black-figure style. A fundamental separation of both crafts seems to have occurred only in the course of the development of the red-figure style, although prior specialization cannot be ruled out. Sophilos makes liberal use of annotations. He apparently specialized in large vases, since especially dinos and amphoras are known to be his work. Much more frequently than his predecessors, Sophilos shows mythological scenes like the funeral games for Patroclus. The decline of the animal frieze begins with him, and plant and other ornaments are also of lower quality since they are regarded as less important and thus receive scant attention from the painter. But in other respects Sophilos shows that he was an ambitious artist. On two dinos the marriage of Peleus and Thetis is depicted. These vases were produced at about the same time as the François vase, which depicts this subject to perfection. However, Sophilos does without any trimmings in the form of animal friezes on one of his two dinos, and he does not combine different myths in scenes distributed over various vase surfaces. It is the first large Greek vase showing a single myth in several interrelated segments. A special feature of the dinos is the painter's application of the opaque white paint designating women directly on the clay foundation, and not as usual on the black gloss. The figure's interior details and contours are painted in a dull red. This particular technique is rare, only found in vases painted in Sophilos' workshop and on wooden panels painted in the Corinthian style in the 6th century BC. Sophilos also painted one of the rare chalices (a variety of goblet) and created the first surviving series of votive tablets. He himself or one of his successors also decorated the first marriage vase (known as a lebes gamikos) to be found.
Pre-Classical Archaic period
Starting around the second third of the 6th century BC, Attic artists became interested in mythological scenes and other representations of figures. Animal friezes became less important. Only a few painters took care with them, and they were generally moved from the center of attention to less important areas of vases. This new style is especially represented by the François vase, signed by both the potter Ergotimos and the painter Kleitias (570–560 BC). This krater is considered to be the most famous Greek painted vase. It is the first known volute krater made of clay. Mythological events are depicted in several friezes, with animal friezes being shown in secondary locations. Several iconographic and technical details appear on this vase for the first time. Many are unique, such as the representation of a lowered mast of a sailing ship; others became part of the standard repertoire, such as people sitting with one leg behind the other, instead of with the traditional parallel positioning of the legs. Four other, smaller vases were signed by Ergotimos and Kleitias, and additional vases and fragments are attributed to them. They provide evidence for other innovations by Kleitias, like the first depiction of the birth of Athena or of the Dance on Crete.
Nearchos (565–555 BC) signed as potter and painter. He favored large figures and was the first to create images showing the harnessing of a chariot. Another innovation was to place a tongue design on a white background under the vase lip. Other talented painters were the Painter of Akropolis 606 and the Ptoon Painter, whose most well-known piece is the Hearst Hydria. The Burgon Group is also significant, being the source of the first totally preserved Panathenaic amphora.
The Siana cup evolved from the komast cup around 575 BC. While the Komast Group produced shapes other than cups, some craftsmen specialized in cup production after the time of the first important exemplifier of Siana cups, the C Painter (575-555 BC). The cups have a higher rim than previously and a trumpet-shaped base on a relatively short hollow stem. For the first time in Attic vase painting the inside of the cup was decorated with framed images (tondo). There were two types of decoration. In the "double-decker" style the cup body and the lip each have separate decorations. In the "overlap" style the image extends over both body and lip. After the second quarter of the 6th century BC there was more interest in decorating especially cups with pictures of athletes. Another important Siana cup painter was the Heidelberg Painter. He, too, painted almost exclusively Siana cups. His favorite subject was the hero Heracles. The Heidelberg Painter is the first Attic painter to show him with the Erymanthian boar, with Nereus, with Busiris and in the garden of the Hesperides. The Cassandra Painter, who decorated mid-sized cups with high bases and lips, marks the end of the development of the Siana cup. He is primarily significant as the first known painter to belong to the so-called Little Masters, a large group of painters who produced the same range of vessels, known as Little-master cups. So-called Merrythought cups were produced contemporaneously with Siana cups. Their handles are in the form of a two-pronged fork and end in what looks like a button. These cups do not have a delineated rim. They also have a deeper bowl with a higher and narrower foot.
The last outstanding painter of the Pre-Classical Archaic Period was Lydos (560-540 BC), who signed two of his surviving pieces with ho Lydos (the Lydian). He or his immediate ancestors probably came from Asia Minor but he was undoubtedly trained in Athens. Over 130 surviving vases are now attributed to him. One of his pictures on a hydria is the first known Attic representation of the fight between Heracles and Geryon. Lydos was the first to show Heracles with the hide of a lion, which afterward became common in Attic art. He also depicted the battle between the gods and the giants on a dinos found on Athens’ acropolis, and Heracles with Cycnus. Lydos decorated other types of vessels besides hydriai and dinos, such as plates, cups (overlap Siena cups), column kraters and psykters, as well as votive tablets. It continues to be difficult to identify Lydos’ products as such since they frequently differ only slightly from those of his immediate milieu. The style is quite homogenous, but the pieces vary considerably in quality. The drawings are not always carefully produced. Lydos was probably a foreman in a very productive workshop in Athens’pottery district. He was presumably the last Attic vase painter to put animal friezes on large vases. Still in the Corinthian tradition, his figure drawings are a link in the chain of vase painters extending from Kleitias via Lydos and the Amasis Painters to Exekias. Along with them he participated in the evolution of this art in Attica and had a lasting influence.
A special form of Attic vases of this period was the Tyrrhenian amphora (550-530 BC). These were egg-shaped neck amphora with decorations atypical of the usual Attic design canon of the period. Almost all of the c. 200 surviving vases were found in Etruria. The body of the amphora is usually subdivided into several parallel friezes. The upper or shoulder frieze usually shows a popular scene from mythology. There are sometimes less common subjects, such as a unique scene of the sacrificing of Polyxena. The first known erotic images on Attic vases are also found at this vase location. The painters frequently put annotations on Tyrrhenian amphora which identify the persons shown. The other two or three friezes were decorated with animals; sometimes one of them was replaced with a plant frieze. The neck is customarily painted with a lotus palmette cross or festoons. The amphoras are quite colorful and recall Corinthian products. In this case a Corinthian form was obviously deliberately copied to produce a particular vase type for the Etruscan market, where the style was popular. It is possible that this form was not manufactured in Athens but somewhere else in Attica, or even outside Attica. Important painters were the Castellani Painter and the Goltyr Painter.
The years of mastery
The period between 560 and the inception of red-figure pottery painting around 530/520 BC is considered to be the absolute pinnacle of black-figure vase painting. In this period the best and most well-known artists exploited all the possibilities offered by this style.
The first important painter of this time was the Amasis Painter (560–525 BC), named after the famous potter Amasis, with whom he primarily worked. Many researchers regard them as the same person. He began his painting career at about the same time as Lydos but was active over a period almost twice as long. Whereas Lydos showed more the abilities of a skilled craftsman, the Amasis Painter was an accomplished artist. His images are clever, charming and sophisticated and his personal artistic development comes close to a reflection of the overall evolution of black-figure Attic vase painting at that time. His early work shows his affinity to the painters of Siana cups. Advances can be most easily recognized in how he draws the folds of clothing. His early female figures wear clothes without folds. Later he paints flat, angular folds, and in the end he is able to convey the impression of supple, flowing garments. Drawings of garments were one of his chief characteristics; he liked to depicted patterned and fringed clothing. The groups of figures which the Amasis Painter shows were carefully drawn and symmetrically composed. Initially they were quite static, later figures convey an impression of motion. Although the Amasis Painter often depicted mythological events—he is known for his pig-faced satyrs, for example—he is better known for his scenes of daily life. He was the first painter to portray them to a significant extent. His work decisively influenced the work of red-figure painters later. He possibly anticipated some of their innovations or was influenced by them toward the end of his painting career: on many of his vases women are only shown in outline, without a black filling, and they are no longer identifiable as women by the application of opaque white as skin color.
Group E (550–525 v. Chr.) was a large, self-contained collection of artisans, and is considered to be the most important anonymous group producing black-figure Attic pottery. It rigorously broke with the stylistic tradition of Lydos both as to image and vessel. Egg-shaped neck amphoras were completely given up, column kraters almost entirely abandoned. Instead, this group introduced Type A belly amphoras, which then became an index form. Neck amphoras were usually produced only in customized versions. The group had no interest in small formats. Many scenes, especially those originating in myths, were reproduced again and again. Thus several amphoras of this group show Heracles with Geryon or the Nemean Lion, and increasingly Theseus and the Minotaur, as well as the birth of Athena. The particular significance of the group is, however, in the influence it exerted on Exekias. Most Attic artists of the period copied the styles of Group E and Exekias. The work of Lydos and the Amasis Painter was, by contrast, not imitated as frequently. Beazley describes the importance of the group for Exekias as follows: "Group E is the fertile ground from which the art of Exekias sprouts, the tradition which he takes up and surpasses on his way from an excellent craftsman to a true artist".
Exekias (545-520 BC) is generally considered to be the absolute master of the black-figure style, which reaches its apex with him. His significance is not only due to his masterful vase painting, but also to his high quality and innovative pottery. He signed 12 of his surviving vessels as potter, two as both painter and potter. Exekias probably had a large role in the development of Little-master cups and the Type A belly amphora mentioned above, and he possibly invented the calyx krater, at least the oldest existing piece is from his workshop. In contrast to many other comparable craftsmen, as a painter he attached great importance to the careful elaboration of ornaments. The details of his images—horses’ manes, weapons, clothing—are also outstandingly well executed. His scenes are usually monumental and the figures emanate a dignity previously unknown in painting. In many cases he broke with Attic conventions. For his most famous vessel, the Dionysus cup, he was the first to use a coral-red interior coating instead of the customary red color. This innovation, as well as his placing of two pairs of eyes on the exterior, connects Exekias with the classic eye cups. Probably even more innovative was his use of the entire inside of the cup for his picture of Dionysus, reclining on a ship from which grapevines sprout. At this time it was in fact customary to decorate the inside surface merely with a gorgon face. The cup is probably one of the experiments undertaken in the pottery district to break new ground before the red-figure style was introduced. He was the first to paint a ship sailing along the rim of a dinos. He only seldom adhered to traditional patterns of depicting customary mythological subjects. His depiction of the suicide of Ajax is also significant. Exekias does not show the act itself, which was in the tradition, but rather Ajax’ preparations. About as famous as the Dionysus cup is an amphora with his visualization of Ajax and Achilles engaged in a board game. Not only is the portrayal detailed, Exekias even conveys the outcome of the game. Almost in the style of a speech balloon he has both players announce the numbers they cast with their dice—Ajax a three and Achilles a four. This is the oldest known depiction of this scene, of which there is no mention in classical literature. No fewer than 180 other surviving vases, dating from the Exekias version up to about 480 BC, show this scene.
John Boardman emphasizes the exceptional status of Exekias which singles him out from traditional vase painters: "The people depicted by earlier artist are elegant dolls at best. Amasis (the Amasis Painter) was able to visualize people as people. But Exekias could envision them as gods and thereby give us a foretaste of classical art".
Acknowledging that vase painters in ancient Greece were regarded as craftsmen rather than artists, Exekias is nevertheless considered by today's art historians to be an accomplished artist whose work can be compared with "major" paintings (murals and panel paintings) of that period. His contemporaries apparently recognized this as well. The Berlin Collection of Classical Antiquities in the Altes Museum contains the remnants of a series of his votive tablets. The complete series probably had 16 individual panels. Placing such an order with a potter and vase painter is likely to be unique in antiquity and is evidence of the high reputation of this artist. The tablets show grieving for a dead Athenian woman as well as her lying in state and being transported to a gravesite. Exekias conveys both the grief and the dignity of the figures. One special feature, for example, is that the leader of the funeral procession turns his face to look at the viewer directly, so to speak. The depiction of the horses is also unique; they have individual temperaments and are not reduced to their function as noble animals, as is otherwise customary on vases.
There was further specialization among producers of vessels and cups during the mature Classical Period. The large-volume komast and Siana cups evolved via Gordion cups into graceful variants called Little-master cups because of their delicate painting. The potters and painters of this form are accordingly called Little Masters. They chiefly painted band cups and lip cups. The lip cups got their name from their relatively pronounced and delineated lip. The outside of the cup retained much of the clay background and typically bore only a few small images, sometimes only inscriptions, or in some cases the entire cup was only minimally decorated. Also in the area of the handles there are seldom more than palmettes or inscriptions near the attachment points. These inscriptions can be the potter's signature, a drinker's toast, or simply a meaningless sequence of letters. But lip cup interiors are often also decorated with images.
Band cups have a softer transition between the body and the rim. The decoration is in the form of a band circling the cup exterior and can frequently be a very elaborate frieze. In the case of this form the rim is coated with a glossy black slip. The interior retains the color of the clay, except for a black dot painted in the center. Variations include Droop cups and Kassel cups. Droop cups have black, concave lips and a high foot. As with classic band cups the rim is left black, but the area below it is decorated with ornaments like leaves, buds, palmettes, dots, nimbuses or animals on the cup exterior. Kassel cups are a small form, squatter than other Little Masters cups, and the entire exterior is decorated. As in the case of Droop cups, primarily ornaments are painted. Famous Little Masters are the potters Phrynos, Sokles, Tleson and Ergoteles, the latter two being sons of the potter Nearchos. Hermogenes invented a Little Master variety of skyphos now known as a Hermogenes skyphos. The Phrynos Painter, Taleides Painter, Xenokles Painter and the Group of Rhodes 12264 should also be mentioned here.
The last quarter of the 6th century BC
Until the end of the century the quality of black-figure vase production could basically be maintained. But after the development of the red-figure style around 530 BC, presumably by the Andokides Painter, more and more painters went over to the red-figure style, which provided many more possibilities for adding details within the figure contours. The new style also permitted many more promising experiments with foreshortening, perspective views and new designs for arrangements. Scene contents, as always, reflected trends in taste and the spirit of the times, but the red-figure style created better preconditions for presenting more elaborate scenes by exploiting the new arrangement possibilities.
But in the meantime, a few innovative craftsmen could still give new impulses to the production of black-figure vases. The most imaginative potter of the time, also a talented businessman, was Nikosthenes. Over 120 vases bear his signature, indicating that they were made by him or in his workshop. He seems to have particularly specialized in producing vases for export to Etruria. In his workshop the usual neck amphoras, Little Masters, Droop and eye cups were produced, but also a type of amphora reminiscent of Etruscan bucchero pottery, named the Nikosthenic amphora after its creator. These pieces were found particularly in Caere, the other vase types usually in Cerveteri and Vulci. The many inventions in his workshop were not limited to forms. In Nikosthenes’ workshop what is known as the Six's technique was developed, in which figures were painted in reddish brown or white atop a black glossy slip. It is not clear whether Nikosthenes also painted vases, in which case he is usually presumed to be identical with Painter N. The BMN Painter and the red-figure Nikosthenes Painter are also named after Nikosthenes. In his workshop he employed many famous vase painters, including the elderly Lydos, Oltos and Epiktetos. The workshop tradition was continued by Nikosthenes’ successor, Pamphaios.
Two black-figure vase painters are considered to be mannerists (540-520 BC). The painter Elbows Out decorated primarily Little Masters cups. The extended elbows of his figures are conspicuous, a characteristic responsible for his pragmatic name. He only seldom depicted mythological scenes; erotic scenes are much more common. He also decorated a rare vase form known as a lydion. The most important of the two painters was The Affecter, whose name comes from the exaggeratedly artificial impression made by his figures. These small-headed figures do not seem to be acting as much as posing. His early work shows scenes of daily life; later he turned to decorative scenes in which figures and attributes are recognizable, but hardly actions. If his figures are clothed they look as if they were padded; if they are naked they are very angular. The Affecter was both potter and painter; over 130 of his vases have survived.
The Antimenes Painter (530–500 BC) liked to decorate hydria with animal friezes in the predella, and otherwise especially neck amphoras. Two hydria attributed to him are decorated on the neck region using a white ground technique. He was the first to paint amphoras with a masklike face of Dionysus. The most famous of his over 200 surviving vases shows an olive harvest on the back side. His drawings are seldom really precise, but neither are they excessively careless. Stylistically, the painter Psiax is closely related to the Antimenes Painter, although the former also used the red-figure technique. As the teacher of the painters Euphronius and Phintias, Psiax had a great influence on the early development of the red-figure style. He frequently shows horse and chariot scenes and archers.
The last important group of painters was the Leagros Group (520-500 BC), named after the kalos inscription they frequently used, Leagros. Amphoras and hydria, the latter often with palmettes in the predella, are the most frequently painted vessels. The image field is usually filled absolutely to capacity, but the quality of the images is still kept very high. Many of the over 200 vases in this group were decorated with scenes of the Trojan War and the life of Heracles Painters like the witty Acheloos Painter, the conventional Chiusi Painter, and the Daybreak Painter with his faithful detailing belong to the Leagros Group.
Other well-known vase painters of the time are the Painter of the Vatican Mourner, The Princeton Painter, the Painter of Munich 1410 and the Swing Painter (540-520 BC), to whom many vases are attributed. He is not considered to be a very good artist, but his figures are unintentionally humorous because of the figures with their large heads, strange noses and frequently clenched fists. The work of the Rycroft Painter bears a resemblance to red-figure vase painting and the new forms of expression. He liked to depict Dionysian scenes, horses and chariots, and the adventures of Heracles. He often uses outline drawings. The approximately 50 usually large-size vessels attributed to him are elegantly painted. The Class of C.M. 218 primarily decorated variations of the Nikosthenic amphoras. The Hypobibazon Class worked with a new type of belly amphora with rounded handles and feet, whose decoration is characterized by a key meander above the image fields. A smaller variant of neck amphora was decorated by the Three Line Group. The Perizoma Group adopted around 520 BC the newly introduced form of the stamnos. Toward the end of the century, high quality productions were still being produced by the Euphiletos Painter, the Madrid Painter and the imaginative Priam Painter.
Particularly cup painters like Oltos, Epiktetos, Pheidippos and Skythes painted vases in both red- and black-figure styles (Bilingual Pottery), primarily eye cups. The interior was usually in the black-figure style, the exterior in the red-figure style. There are several cases of amphoras whose front and back sides are decorated in the two different styles. The most famous are works by the Andokides Painter, whose black-figure scenes are attributed to the Lysippides Painter. Scholars are divided on the issue of whether these painters are the same person. Only a few painters, for example the Nikoxenos Painter and the Athena Painter, produced large quantities of vases using both techniques. Although bilingual pottery was quite popular for a short time, the style went out of fashion already toward the end of the century.
Late Period
At the beginning of the 5th century BC until 480 BC at the latest, all painters of repute were using the red-figure style. But black-figure vases continued to be produced for some 50 additional years, with their quality progressively decreasing. The last painters producing acceptable quality images on large vases were the Eucharides Painter and the Kleophrades Painter. Only workshops which produced smaller shapes like olpes, oenochoes, skyphos, small neck amphoras and particular lekythos increasingly used the old style. The Phanyllis Painter used the Six technique, among other methods, and both the Edinburgh Painter and the Gela Painter decorated the first cylindrical lekythos. The former primarily produced casual, clear and simple scenes using a black-figure style on a white ground. The white ground of the vases was quite thick and no longer painted directly on the clay foundation, a technique which became the standard for all white-ground vases. The Sappho Painter specialized in funerary lekythos. The workshop of the Haimon Painter was especially productive; over 600 of their vases have survived. The Athena Painter (who is perhaps identical with the red-figure Bowdoin Painter) and the Perseus Painter continued to decorate large, standard lekythos. The scenes of the Athena Painter still radiate some of the dignity inherent in the work of the Leagros Group. The Marathon Painter is primarily known for the funerary lekythos found in the tumulus for the Athenians who died in the Battle of Marathon in 490 BC. The last significant lekythos painter, the Beldam Painter, worked from around 470 BC until 450 BC. Except for the Panathenaic prize amphoras, the black-figure style came to a close in Attica at this time.
Panathenaic prize amphoras
Among black-figure Attic vases, the Panathenaic prize amphoras play a special role. After 566 BC—when the Panathenaic celebrations were introduced or reorganized—they were the prize for the winners of sport competitions and were filled with olive oil, one of the city's main export goods. On the front they routinely bore the image of the goddess Athena standing between two pillars on which roosters perched; on the back there was a sports scene. The shape was always the same and was only modified slightly over the long period of its production. The belly amphora was, as its name suggests, originally especially bulbous, with a short neck and a long, narrow foot. Around 530 BC the necks become shorter and the body somewhat narrower. Around 400 BC the vase shoulders were considerably reduced in width and the curve of the vase body looked constricted. After 366 BC the vases were again more elegant and become even narrower.
These vases were primarily produced in the leading workshops of the Kerameikos district. It seems to have been an honor or particularly lucrative to be awarded a commission for producing the vases. This also explains the existence of many prize amphoras by excellent vase painters. In addition to superior black-figure painters like the Euphiletos Painter, Exekias, Hypereides and the Leagros Group, many red-figure master craftsmen are known as creators of prize amphoras. These include the Eucharides Painter, the Kleophrades Painter, the Berlin Painter, the Achilleus Painter and Sophilos, who was the only one to have signed one of the surviving vases. The first known vase was produced by the Burgon Group and is known as the Burgon vase. Since the name of the ruling official (Archon) occasionally appears on the vase after the 4th century BC, some of the vases can be precisely dated. Since the Panathenaia were religious festivals, the style and the type of decoration changed neither during the red-figure period nor after figured vases were no longer really traded in Athens. The prize amphoras were produced into the 2nd century BC, and about 1,000 of them have survived. Since for some dates the number of amphorae awarded to a winner is known, it is possible to deduce that about one percent of the total production of Athenian vases has survived. Other projections lead to the conclusion that in all about seven million vases with painted figures were produced in Athens. In addition to the prize amphoras, imitative forms known as Pseudo-Panathenaic prize amphoras were also manufactured.
Laconia
Starting already in the 7th century BC painted pottery was being produced in Sparta for local consumption as well as for export. The first quality pieces were produced around 580 BC. The zenith in black-figure pottery was reached between about 575 and 525 BC. Besides Sparta, the main discovery sites are the islands of Rhodes and Samos, as well as Taranto, Etruscan necropolises, and Cyrene, which was at first considered to be the original source of the pottery. The quality of the vessels is very high. The clay was well slurried and was given a cream-colored coating. Amphoras, hydriai, column kraters (called krater lakonikos in antiquity), volute kraters, Chalcidic kraters, lebes, aryballoi and the Spartan drinking cup, the lakaina, were painted. But the index form and most frequent find is the cup. In Lakonia the deep bowl was usually put on a high foot; cups on low feet are rare. The exterior is typically decorated with ornaments, usually festoons of pomegranates, and the interior scene is quite large and contains figures. In Laconia earlier than in the rest of Greece the tondo became the main framework for cup scenes. The main image was likewise divided into two segments at an early date, a main scene and a smaller, lower one. Frequently the vessel was only coated with a glossy slip or decorated with just a few ornaments. Inscriptions are uncommon but can appear as name annotations. Signatures are unknown for potters as well as painters. It is probable that the Laconian craftsmen were perioeci pottery painters. Characteristic features of the pottery often match the fashion of known painters. It is also possible that they were migrant potters from eastern Greece, which would explain the strong eastern Greek influence especially on the Boreads Painter.
In the meantime at least eight vase painters can be distinguished. Five painters, the Arkesilas Painter (565–555), the Boreads Painter (575–565), the Hunt Painter, the Naucratis Painter (575–550) and the Rider Painter (550–530) are considered to be the more important representatives of the style, while other painters are regarded as craftsmen of lesser ability. The images are usually angular and stiff, and contain animal friezes, scenes of daily life, especially symposia, and many mythological subjects. Of the latter, Poseidon and Zeus are depicted especially frequently, but also Heracles and his twelve labors as well as the Theban and Trojan legend cycles. Especially on the early vases, a gorgon grimace is placed in a cup tondo. A depiction of the nymph Cyrene and a tondo with a rider with a scrolling tendril growing from his head (name vase of the Rider Painter) are exceptional. Also important is a cup with an image of Arcesilaus II. The Arcesilas cup supplied the pragmatic name for the Arcesilas Painter. It is one of the rare depictions on Greek pottery of current events or people. The subjects suggest Attic influence. A reddish purple was the main opaque color. At present over 360 Laconian vases are known, with almost a third of them, 116 pieces, being attributed to the Naucratis Painter. The decline around 550 BC of Corinthian black-figure vase painting, which had an important influence on Laconian painting, led to a massive reduction in the Laconian production of black-figure vases, which came to an end around 500 BC. The pottery was very widely distributed, from Marseille to Ionian Greece. On Samos, Laconian pottery is more common than Corinthian pottery because of the close political alliance with Sparta.
Boeotia
Black-figure vases were produced in Boeotia from the 6th to the 4th century BC. As late as the early 6th century BC many Boeotian painters were using the orientalizing outline technique. Afterward they oriented themselves closely on Attic production. Distinctions and attributions to one of the two regions are sometimes difficult and the vases can also be confused with Corinthian pottery. Low-quality Attic and Corinthian vases are often declared to be Boeotian works. Frequently, good Boeotian vases are considered to be Attic and poor Attic vases are falsely considered to be Boeotian. There was probably an exchange of craftsmen with Attica. In at least one case it is certain that an Attic potter emigrated to Boeotia (the Horse-Bird Painter, and possibly also the Tokra Painter, and among the potters certainly Teisias the Athenian). The most important subjects are animal friezes, symposia and komos scenes. Mythological scenes are rare, and when present usually show Heracles or Theseus. From the late 6th century through the 5th century a silhouette-like style predominated. Especially kantharos, lekanis, cups, plates and pitchers were painted. As was the case in Athens, there are kalos inscriptions. Boeotian potters especially liked to produce molded vases, as well as kantharos with sculptured additions and tripod pyxides. The shapes of lekanis, cups and neck amphoras were also taken over from Athens. The painting style is often humorous, and there is a preference for komos scenes and satyrs.
Between 425 and 350 BC Kabeiric vases were the main black-figure style in Boeotia. In most cases this was a hybrid form between a kantharos and a skyphos with a deep bowl and vertical ring handles, but there were also lebes, cups and pyxides. They are named after the primary place where they were found, the Sanctuary of the Kabeiroi near Thebes. The scenes, usually painted on only one side of the vase, depict the local cult. The vases caricature mythological events in a humorous, exaggerated form. Sometimes komos scenes are shown, which presumably related directly to the cult.
Euboea
Black-figure vase painting in Euboea was also influenced by Corinth and especially by Attica. It is not always easy to distinguish these works from Attic vases. Scholars assume that most of the pottery was produced in Eretria. Primarily amphoras, lekythos, hydria and plates were painted. Large-format amphoras were usually decorated with mythological scenes, such as the adventures of Herakles or the Judgment of Paris. The large amphoras, derived from 7th century shapes, have tapering lips and usually scenes relating to weddings. They are apparently funerary vases produced for children who died before they could marry. Restrained employment of incising and regular use of opaque white for the floral ornaments were typical features of black-figure pottery from Eretria. In addition to scenes reflecting Attic models, there were also wilder scenes like the rape of a deer by a satyr or Heracles with centaurs and demons. The vases of the Dolphin Class were previously regarded as being Attic, but are now considered to be Euboic. However, their clay does not match any known Eretrian sources. Perhaps the pieces were produced in Chalcis.
The origin of some black-figure regional styles is disputed. For example, Chalcidian pottery painting was once associated with Euboea; in the meantime production in Italy is considered to be more likely.
Eastern Greece
In hardly any other region of Greece are the borders between the orientalizing and black-figure styles as uncertain as in the case of vases from eastern Greece. Until about 600 BC only outline drawings and empty spaces were employed. Then during the late phase of the orientalizing style incised drawings began to appear, the new technique coming from northern Ionia. The animal frieze style which had previously predominated was certainly decorative, but offered few opportunities for further technical and artistic development. Regional styles arose, especially in Ionia.
Toward the end of the Wild Goat style, northern Ionian artists imitated—rather poorly—Corinthian models. But already in the 7th century high quality vases were being produced in Ionia. Since approximately 600 BC the black-figure style was used either entirely or in part to decorate vases. In addition to regional styles which developed in Klazomenai, Ephesus, Milet, Chios and Samos there were especially in northern Ionia styles which cannot be precisely localized. Oil flasks which adhered to the Lydian model (lydions) were common, but most of them were decorated only with stripes. There are also original scenes, for example a Scythian with a Bactrian camel, or a satyr and a ram. For some styles attribution is controversial. Thus the Northampton Group shows strong Ionian influence but production was probably in Italy, perhaps by immigrants from Ionia.
In Klazomenai primarily amphoras and hydria were painted in the middle of the 6th century BC (to 350 BC), as well as deep bowls with flat, angular-looking figures. The vessels are not very elegant in workmanship. Dancing women and animals were frequently depicted. Leading workshops were those of the Tübingen Painter, the Petrie Painter, and the Urla Group. Most of the vases were found in Naukratis and in Tell Defenneh, which was abandoned in 525 BC. Their origin was initially uncertain, but Robert Zahn identified the source by comparison with images on Klazomenian sarcophagi. The pottery was often decorated with sculptured women's masks. Mythological scenes were rare; fishscale ornaments, rows of white dots, and stiff-looking dancing women were popular. The depiction of a herold standing in front of a king and a queen is unique. In general, men were characterized by large, spade-shaped beards. Starting already in 600 BC and continuing to about 520 BC rosette cups, successor to the eastern Greece bird cups, were produced, probably in Klazomenai.
Samian pottery first appeared around 560/550 BC with forms adopted from Attica. These are Little Masters cups and kantharos with facial forms. The painting is precise and decorative. Samos along with Milet and Rhodes was one of the main centers for the production of vases in the Wild Goat style.
Rhodian vase painting is primarily known from Rhodian plates. These were produced using a polychrome technique with many of the details being incised as in black-figure painting. From about 560 to 530 BC situlas were common, inspired by Egyptian models. These show both Greek subjects, such as Typhon, as well as ancient Egyptian themes like Egyptian hieroglyphics and Egyptian sport disciplines.
Italy including Etruria
Caeretan Hydria
"Caeretan hydria" is the name used for an especially colorful style of black-figure vase painting. The origin of these vases is disputed in the literature. Based on an assessment of the painting the vases were long considered to be Etruscan or Corinthian, but in recent years the view predominates that the producers were two pottery painters who emigrated from eastern Greece to Caere (modern Cerveteri) in Etruria. Inscriptions in Ionic Greek support the emigration theory. The workshop existed for only one generation. Today about 40 vases produced by the two master craftsmen in this style are known. All are hydriai except for one alabastron. None were found outside of Etruria; most came from Caere, which is the reason for their name. The vases are dated to approximately 530 to 510/500 BC. The Caeretan hydria are followed stylistically by neck amphoras decorated with stripes.
These technically rather inferior hydriai are 40–45 cm. high. The bodies of these vases have high and very prominent necks, broad shoulders, and low ring feet in the form of upside-down chalices. Many of the hydriai are misshapen or show faulty firing. The painted images are in four zones: a shoulder zone, a belly zone with figures and one with ornaments, and a lower section. All but the belly zone with figures are decorated with ornaments. There is only one case of both belly friezes having figures. Their multiple colors distinguish them from all other black-figure styles. The style recalls Ionian vase painting and multicolored painted wooden tablets found in Egypt. Men are shown with red, black or white skin. Women are almost always portrayed with an opaque white color. The contours as well as the details are incised, as is typical for the black-figure style. Surfaces of black glossy slip are often covered with an additional colored slip, so that the black slip which becomes visible where there is scoring supplies the various shapes with internal details. On the front side the images are always full of action, on the back heraldic designs are common. Ornaments are an important component of the hydrias; they are not subsidiary to other motifs. Stencils were used to paint the ornaments; they are not incised.
The Busiris Painter and the Eagle Painter are named as painters. The latter is considered the leading representative of this style. They were particularly interested in mythological topics which usually revealed an eastern influence. On the name vase by the Busiris painter, Heracles is trampling on the mythical Egyptian pharao Busiris. Heracles is frequently depicted on other vases as well, and scenes of daily life also exist. There are also uncommon scenes, such as Cetus accompanied by a white seal.
Pontic vases
The Pontic vases are also closely related stylistically to Ionian pottery painting. Also in this case it is assumed that they were produced in Etruscan workshops by craftsmen who emigrated from Ionia. The vases got their misleading name from the depiction on a vase of archers thought to be Scythians, who lived at the Black Sea (Pontus). Most of the vases were found in graves in Vulci, a significant number also in Cerveteri. The index form was a neck amphora with a particularly slender shape, closely resembling Tyrrhenian amphoras. Other shapes were oenochoes with spiral handles, dinos, kyathos, plates, beakers with high bases, and, less often, kantharos and other forms. The adornment of Pontic vases is always similar. In general there is an ornamental decoration on the neck, then figures on the shoulder, followed by another band of ornaments, an animal frieze, and finally a ring of rays. Foot, neck and handles are black. The importance of ornaments is noticeable, although they are often rather carelessly formed; some vases are decorated only with ornaments. The clay of these vases is yellowish-red; the slip covering the vases is black or brownish-red, of high quality, and with a metallic sheen. Red and white opaque colors are generously used for figures and ornaments. Animals are usually decorated with a white stripe on their bellies. Scholars have identified six workshops to date. The earliest and best is considered to be that of the Paris Painter. He shows mythological figures, included a beardless Heracles, as was customary in eastern Greece. Occasionally there are scenes which are not a part of Greek mythology, such as Heracles fighting Juno Sospita ("the Savior") by the Paris Painter, or a wolf demon by the Tityos Painter. There are also scenes of daily life, komos scenes, and riders. The vases are dated to a time between 550 and 500 BC, and about 200 are known.
Etruria
Locally produced Etruscan vases probably date from the 7th century BC. At first, they resemble black-figure models from Corinth and eastern Greece. It is assumed that in the early phase primarily Greek immigrants were the producers. The first important style was Pontic pottery painting. Afterward, in the period between 530 and 500 BC, the Micali Painter and his workshop followed. At this time Etruscan artists tended to follow Attic models and produced primarily amphoras, hydriai and jugs. They usually had komos and symposia scenes and animal friezes. Mythological scenes are less common, but they are very carefully produced. The black-figure style ended around 480 BC. Toward the end a mannerist style developed, and sometimes a rather careless silhouette technique.
Chalcidian pottery
Chalcidian vase painting was named from the mythological inscriptions which sometimes appeared in Chalcidian script. For this reason the origin of the pottery was first suspected to be Euboea. Currently it is assumed that the pottery was produced in Rhegion, perhaps also in Caere, but the issue has not yet been finally decided. Chalcidian vase painting was influenced by Attic, Corinthian and especially Ionian painting. The vases were found primarily in Italian locations like Caeri, Vulci and Rhegion, but also at other locations of the western Mediterranean.
The production of Chalcidian vases began suddenly around 560 BC. To date, no precursors have been identified. After 50 years, around 510 BC, it was already over. About 600 vases have survived, and 15 painters or painter groups have been so far identified. These vases are characterized by high quality pottery work. The glossy slip which covers them is usually pitch-black after firing. The clay has an orange color. Red and white opaque colores were generously used in the painting, as was scoring to produce interior details. The index form is the neck amphora, accounting for a quarter of all known vases, but there are also eye cups, oinochoes and hydria; other vessel types being less common. Lekanis and cups in the Etruscan style are exceptions. The vases are economical and stringent in construction. The "Chalcidian cup foot" is a typical characteristic. It is sometimes copied in black-figure Attic vases, less often in red-figured vases.
The most important of the known artists of the older generation is the Inscription Painter, of the younger representatives the Phineus Painter. The former is presumably the originator of the style; some 170 of the surviving vases are attributed to the very productive workshop of the latter. He is probably also the last representative of this style. The images are usually more decorative than narrative. Riders, animal friezes, heraldic pictures or groups of people are shown. A large lotus-palmette cross is frequently part of the picture. Mythological scenes are seldom, but when they occur they are in general of exceptionally high quality.
Pseudo-Chalcidian vase painting is the successor to Chalcidian painting. It is close to Chalcidian but also has strong links to Attic and Corinthian vase painting. Thus the artists used the Ionian rather than the Chalcidian alphabet for inscriptions. The structure of the clay is also different. There are about 70 known vases of this type, which were first classified by Andreas Rumpf. It is possible that the artisans were successors to the Chalcidian vase painters and potters who emigrated to Etruria.
Pseudo-Chalcidian vase painting is classified into two groups. The elder of the two is the Polyphemus Group, which produced most of the surviving vessels, primarily neck amphoras and oinochoes. Groups of animals are usually shown, less seldom mythological scenes. The vessels were found in Etruria, on Sicily, in Marsellle and Vix. The younger and less productive Memnon Group, to which 12 vases are currently attributed, had a much smaller geographical distribution, being limited to Etruria and Sicily. Except for one oinochoe they produced only neck amphoras, which were usually decorated with animals and riders.
Other
The vases of the Northampton Group were all small neck amphoras with the exception of a single belly amphora. They are stylistically very similar to northern Ionian vase painting, but were probably produced in Italy rather than in Ionia, perhaps in Etruria around 540 BC. The vases of this group are of very high quality. They show rich ornamental decorations and scenes that have captured the interest of scholars, such as a prince with horses and someone riding on a crane. They are similar to the work of the Group of Campana Dinoi and to the so-called Northampton Amphora whose clay is similar to that of Caeretan hydriai. The Northampton Group was named after this amphora. The round Campana hydriai recall Boeotian and Euboean models.
Other regions
Alabastrons with cylindrical bodies from Andros are rare, as are lekanis from Thasos. These are reminiscent of Boeotian products except that they have two animal friezes instead of the single frieze common for Boeotia. Thasian plates rather followed Attic models and with their figured scenes are more ambitious than on the lekanis. Imitations of vases from Chios in the black-figure style are known. Local black-figure pottery from Halai is also rare. After the Athenians occupied Elaious on the Dardanelles, local black-figure pottery production began there as well. The modest products included simple lekanis with outline images. A small number of vases in black-figure style were produced in Celtic France. They too were almost certainly inspired by Greek vases.
Research and reception
Scholarly research on these vases started especially in the 19th century. Since this time the suspicion has intensified that these vases have a Greek rather than an Etruscan origin. Especially a Panathenaic prize amphora found by Edward Dodwell in 1819 in Athens provided evidence. The first to present a proof was Gustav Kramer in his work Styl und Herkunft der bemalten griechischen Tongefäße (1837). However it took several years for this insight to be generally accepted. Eduard Gerhard published an article entitled Rapporto Volcente in the Annali dell’Instituto di Corrispondenza Archeologica in which he systematically investigated the vases; he was the first scholar to do so. Toward this end in 1830 he studied vases found in Tarquinia, comparing them, for example, with vases found in Attica and Aegina. During this work he identified 31 painter and potter signatures. Previously, only the potter Taleides was known.
The next step in research was scientific cataloging of the major vase collections in museums. In 1854 Otto Jahn published the vases in the Munich State Collection of Antiquities. Previously, catalogs of the Vatican museums (1842) and the British Museum (1851) had been published. The description of the vase collection in the Berlin Collection of Classical Antiquities, put together in 1885 by Adolf Furtwängler, was especially influential. Furtwängler was the first to classify the vessels by region of artistic origin, technology, style, shape, and painting stye, which had a lasting effect on subsequent research. In 1893 Paul Hartwig attempted in his book Meisterschalen to identify various painters based on kalos inscriptions, signatures and style analyses. Edmond Pottier, curator at the Louvre, initiated in 1919 the Corpus Vasorum Antiquorum. All major collections worldwide are published in this series, which as of 2009 amounted to over 300 volumes.
Scientific research on Attic vase painting owes a great deal to John D. Beazley. He began studying these vases in about 1910, making use of the method developed by the art historian Giovanni Morelli for studying paintings, which had been refined by Bernard Berenson. He assumed that each painter created original works which could always be unmistakably attributed. He made use of particular details such as faces, fingers, arms, legs, knees, and folds of clothing. Beazley studied 65,000 vases and fragments, of which 20,000 were black-figure. In the course of his studies, which lasted almost six decades, he could attribute 17,000 of them by name or by using a system of pragmatic names, and classified them into groups of painters or workshops, relationships and stylistic affinity. He identified over 1,500 potters and painters. No other archaeologist had such a decisive influence on the research of an archaeological field as did Beazley, whose analyses remain valid to a large extent up to the present time. After Beazley, scholars like John Boardman, Erika Simon and Dietrich von Bothmer investigated black-figure Attic vases.
Basic research on Corinthian pottery was accomplished by Humfry Payne, who in the 1930s made a first stylistic classification which is, in essence, being used up to the present time. He classified the vases according to shape, type of decoration and image subjects, and only afterward did he make distinctions as to painters and workshops. He followed Beazley's method except for attributing less importance to allocating painters and groups since a chronological framework was more important for him. Jack L. Benson took on this allocation task in 1953 and distinguished 109 painters and groups. Last of all, Darrell A. Amyx summarized the research up to that point in his 1988 book Corinthian Vase-Painting of the Archaic Period. It is however a matter of scholarly dispute whether it is at all possible in the case of Corinthian pottery to attribute specific painters.
Laconian pottery was known since the 19th century from a significant number of vases from Etruscan graves. At first they were erroneously attributed, being considered for a long time to be a product of Cyrene, where some of the earliest pieces were also found. Thanks to British excavations carried out in Sparta's Sanctuary of Artemis Orthia, their true origin was quickly identified. In 1934, Arthur Lane put together all the known material and was the first archaeologist to identify different artists. In 1956 the new discoveries were studied by Brian B. Shefton. He reduced the number of distinct painters by half. In 1958 and 1959 other new material from Taranto was published. A significant number of other vases were also found on Samos. Conrad Michael Stibbe studied anew all 360 vases known to him and published his findings in 1972. He identified five major and three minor painters.
In addition to research on Attic, Corinthian and Laconian vase painting, archaeologists are frequently especially interested in minor Italian styles. The Caeretan hydriai were first identified and named by Carl Humann and Otto Puchstein. Andreas Rumpf, Adolf Kirchhoff and other archaeologists erroneously suspected the origin of Chalkidischen Pottery to be Euboea. Georg Ferdinand Dümmler is responsible for the false naming of the Pontic vases, which he assumed to come from the Black Sea area because of the depiction of a Scythian on one of the vases. In the meantime, research on all styles is carried out less by individuals than by a large international group of scientists.
See also
Pottery of Ancient Greece
See also w:de:Liste der Formen, Typen und Varianten der antiken griechischen Fein- und Gebrauchskeramik in the German Wikipedia for a useful set of tables classifying vase shapes and variations, with distinguishing shape outlines and typical examples.
See also w:de:Liste der griechischen Töpfer und Vasenmaler/Konkordanz
References
Further reading
Boardman, John. 2001. The History of Greek Vases: Potters, Painters, Pictures. New York: Thames & Hudson.
Bouzek, Jan. 1990. Studies of Greek Pottery In the Black Sea Area. Prague: Charles University.
Cook, Robert Manuel, and Pierre Dupont. 1998. East Greek Pottery. London: Routledge.
Farnsworth, Marie. 1964. "Greek Pottery: A Mineralogical Study." American Journal of Archaeology 68 (3): 221–28.
Sparkes, Brian A. 1996. The Red and the Black: Studies In Greek Pottery. London: Routledge.
Ancient Greek vase-painting styles
Archaic Greek art
Ancient Corinth
|
749506
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5-%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%90%D1%80%27%D1%94%D0%B6%29
|
Ле-Верне (Ар'єж)
|
Ле-Верне (Ар'єж)
Ле-Верне — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Ар'єж. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 640 км на південь від Парижа, 50 км на південь від Тулузи, 25 км на північ від Фуа.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Південь-Піренеї. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 245 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 649,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ар'єж
Примітки
Муніципалітети департаменту Ар'єж
|
4885115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B8%D1%86%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Курицинська
|
Курицинська — присілок в Верхньотоємському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 6 осіб. Входить до складу муніципального утворення Верхньотоємський муніципальний округ.
Історія
До 1 червня 2021 року входило до складу муніципального утворення Федьковське муніципальне утворення.
Населення
Примітки
Населені пункти Верхньотоємського району
|
5092780
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Назарова Людмила Олександрівна
|
Назарова Людмила Олександрівна (14 травня 1938, Вологда, РСФСР) — українська математикиня, що спеціалізується на лінійній алгебрі та теорії представлень.
Дослідження
Разом зі своїм чоловіком, Андрієм Володимировичем Ройтером, Назарова заснувала теорію представлень і диференціювання частково впорядкованих множин, розв'язала другу гіпотезу Брауера-Тралла, довівши теорему Назарової-Ройтера. Її дослідження також включало новаторську роботу про представлення сагайдаків і дику проблему у матричній класифікації.
Освіта і кар'єра
Людмила Назарова народилася в родині математика Олександра Назарова. Назарова здобула вищу освіту в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де познайомилася з Ройтером. Разом вони перевелися до Ленінградського державного університету, де Назарова захистила докторську дисертацію, керівником роботи був Дмитро Фадєєв. Вони повернулися до Києва, і Назарова стала науковим співробітником Інституту математики Академії наук УРСР, нині Національна академія наук України. Працювала в Інституті математики у відділі алгебри і топології. Тепер вона на пенсії.
Вибрані видання
Назарова, Л. А.; Ройтер, А. В. (1972) «Представлення частково впорядкованих множин». Записки наукових семінарів Ленінградського відділення математичного інституту ім. В. А. Стєклова Академії наук СРСР, 28: 5-31, MR 0340121
Назарова, Л. А.; Ройтер, А. В. (1973) Категорійні матричні задачі та задача Брауера-Тралла, Київ: Наукова думка, MR 0412233
Назарова, Л. А. (1973) «Представлення сагайдаків нескінченного типу», Известия Академии наук СССР, 37 (4): 752—791, Bibcode:1973IzMat…7..749N, doi:10.1070/IM1973v007n04ABEH001975, MR 0338018
Назарова, Л. А. (1974) «Представлення частково впорядкованих множин нескінченного типу», Функціональний аналіз та його застосування, 8 (4): 93-94, MR 0354455
Примітки
Українські жінки-математики
|
2323792
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D1%87%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BB%20%D0%A4%D1%96%D0%B1%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%87%D1%87%D1%96
|
Узагальнення чисел Фібоначчі
|
Узагальнення чисел Фібоначчі
У математиці, число Фібоначчі є формою послідовності, що рекурсивно визначається як:
F(0) = 0
F(1) = 1
F(n) = F(n-1) + F(n-2), для цілих n > 1.
Так, кожен елемент, окрім перших двох, є сумою двох попередніх елементів послідовності.
Послідовність Фібоначчі досліджувалася протягом тривалого часу, тому для неї було знайдено декілька узагальнень, наприклад, використання чисел, відмінних від 0 та 1 на початку, додавання більше ніж двох чисел для знаходження наступного елемента, або додавання замість звичайних чисел певних об'єктів.
Узагальнення для від'ємних цілих чисел
Використовуючи Fn-2 = Fn — Fn-1, можна розширити послідовність Фібоначчі для від'ємних цілих чисел. Таким чином, отримаємо: … -8, 5, -3, 2, -1, 1, 0, 1, 1, 2, 3, 5, 8, … та F-n = -(-1)nFn.
Узагальнення для всіх дійсних та комплексних чисел
Існує декілька узагальнень чисел Фібоначчі, які дозволяють генерувати послідовності дійсних чисел (та інколи комплексних чисел). Вони включають золотий перетин , та базуються на формулі Бінета:
Аналітична функція
має властивість Fe(n) = Fn для парних n. Подібним чином, аналітична функція:
задовольняє Fo(n) = Fn для непарних n.
І нарешті, склавши разом попередні два вирази, отримуємо аналітичну функцію
яка задовольняє Fib(n)=Fn для всіх цілих чисел n.
Оскільки Fib(x+2) = Fib(x+1) + Fib(x) для всіх комплексних x, ця функція також надає розширення послідовності Фібоначчі на всю комплексну площину. Таким чином, можна знайти узагальнену функцію Фібоначчі, що поширюється на комплексні числа, наприклад,
Векторний простір
Термін Послідовність Фібоначчі можна застосувати більш узагальнено для функції g з цілих чисел на площину g(n+2) = g(n) + g(n+1). Ці функції мають таку ж форму, як g(n) = F(n)g(1) + F(n-1)g(0), отже послідовність Фібоначчі є однією з форм векторного простору з функціями F(n) та F(n-1) у ролі базису.
Більш загально, діапазон g можна взяти так, що він буде будь-якою з Абелевих груп (які також згадуються, як Модуль над кільцем). Тоді послідовності Фібоначчі аналогічно формують 2-вимірний Z-модуль.
Подібні цілочисельні послідовності
Цілочисельна послідовність Фібоначчі
Двовимірний Z-модуль цілочисельної послідовності Фібоначчі складається з усіх цілочисельних послідовностей, що задовольняють g(n+2) = g(n) + g(n+1). Виразивши це через два початкові значення, маємо:
g(n) = F(n)g(1) + F(n-1)g(0) =
де є золотим перетином.
Співвідношення між двома послідовними елементами сходиться до золотої пропорції, за винятком випадків, коли послідовність складається з нулів, та випадків, коли співвідношення між першими двома елементами становить .
Послідовність може бути записана, як
де a = 0 тільки якщо b = 0. У такій формі, найпростішим не-тривіальним прикладом є a = b = 1, що є послідовністю чисел Люка:
Маємо L(1) = 1 та L(2) = 3. Властивості включають:
Кожна нетривіальна послідовність Фібоначчі виникає (можливо після зсуву на скінченне число позицій) як один з рядків Every nontrivial Fibonacci integer sequence appears (possibly after a shift by a finite number of positions) as one of the rows of the Таблиці Вітхоффа. Сама послідовність Фібоначчі є першим рядком, а зсуви послідовності Люка є другим рядком.
Послідовності Люка
Різні узагальнення послідовності Фібоначчі є видом Послідовностей Люка, формулу якого наведено нижче:
U(0) = 0,
U(1) = 1,
U(n + 2) = PU(n + 1) − QU(n), де звичайна послідовність Фібоначчі є особливим випадком, коли P = 1 та Q = −1. Інший вид послідовності Люка починається з V(0) = 2, V(1) = P. Такі послідовності мають застосування у теорії чисел та доведеннях простих чисел.
При Q = −1, послідовність називається P-послідовністю Фібоначчі, наприклад, послідовність Пелля також називається 2-послідовністю Фібоначчі.
3-послідовністю Фібоначчі є
0, 1, 3, 10, 33, 109, 360, 1189, 3927, 12970, 42837, 141481, 467280, 1543321, 5097243, 16835050, 55602393, 183642229, 606529080, …
4-послідовністю Фібоначчі є
0, 1, 4, 17, 72, 305, 1292, 5473, 23184, 98209, 416020, 1762289, 7465176, 31622993, 133957148, 567451585, 2403763488, …
5-послідовністю Фібоначчі є
0, 1, 5, 26, 135, 701, 3640, 18901, 98145, 509626, 2646275, 13741001, 71351280, 370497401, 1923838285, 9989688826, …
6-послідовністю Фібоначчі є
0, 1, 6, 37, 228, 1405, 8658, 53353, 328776, 2026009, 12484830, 76934989, 474094764, 2921503573, 18003116202, …
n-стала Фібоначчі це співвідношення, до якого прямує відповідна n-послідовність Фібоначчі і це єдиний додатній корінь з x2 − nx − 1 = 0. Наприклад, у випадку, коли n = 1 це , або золотий перетин, а у випадку, коли n = 2 це , або срібний перетин. У загальному випадку, для деякого n це .
У загальному, U(n) можна назвати (P,-Q)-послідовністю Фібоначчі, а V(n) можна назвати (P,-Q)-послідовністю Люка.
(1,2)-послідовність Фібоначчі це
0, 1, 1, 3, 5, 11, 21, 43, 85, 171, 341, 683, 1365, 2731, 5461, 10923, 21845, 43691, 87381, 174763, 349525, 699051, 1398101, 2796203, 5592405, 11184811, 22369621, 44739243, 89478485, …
(1,3)-послідовність Фібоначчі це
1, 1, 4, 7, 19, 40, 97, 217, 508, 1159, 2683, 6160, 14209, 32689, 75316, 173383, 399331, 919480, 2117473, 4875913, 11228332, 25856071, 59541067, …
(2,2)-послідовність Фібоначчі це
0, 1, 2, 6, 16, 44, 120, 328, 896, 2448, 6688, 18272, 49920, 136384, 372608, 1017984, 2781184, 7598336, 20759040, 56714752, …
(3,3)-послідовність Фібоначчі це
0, 1, 3, 12, 45, 171, 648, 2457, 9315, 35316, 133893, 507627, 1924560, 7296561, 27663363, 104879772, 397629405, 1507527531, 5715470808, …
Числа Фібоначчі вищих порядків
Послідовністю Фібоначчі n порядку є цілочисельна послідовність, у якій кожен елемент є сумою попередніх n елементів (за винятком перших n елементів послідовності). Звичайні числа Фібоначчі є послідовністю Фібоначчі 2 порядку. Випадки n=3 та n=4 були ретельно досліджені. Кількість композицій невід'ємних цілих чисел на частини, не менші ніж n є послідовністю Фібоначчі n порядку.
Числа трібоначчі
Числа трібоначчі є подібними до чисел Фібоначчі, але, замість того, щоб починатися з двох визначених наперед елементів, такі послідовності починаються з трьох, а кожен наступний елемент є сумою попередніх трьох. Перші декілька чисел трібоначчі це:
0, 0, 1, 1, 2, 4, 7, 13, 24, 44, 81, 149, 274, 504, 927, 1705, 3136, 5768, 10609, 19513, 35890, 66012, …
Сталою трібоначчі є ≈ 1.839286755, це стала, до якої прямують співвідношення між двома сусідніми елементами послідовності. Це число є коренем x3 − x2 − x − 1, approximately 1.839286755214161 , а також задовольняє рівняння x + x−3 = 2. Цей факт є важливим при вивченні кирпатого куба.
Числа тетраначчі
Послідовність тетраначчі починається з чотирьох визначених чисел, а кожне наступне є сумою попередніх чотирьох. Перші елементи послідовності виглядають так:
0, 0, 0, 1, 1, 2, 4, 8, 15, 29, 56, 108, 208, 401, 773, 1490, 2872, 5536, 10671, 20569, 39648, 76424, 147312, 283953, 547337, …
Константою тетраначчі називають число, до якого прямує співвідношення між сусідніми елементами послідовності тетраначчі. Воно є коренем поліному x4 − x3 − x2 − x − 1, approximately 1.927561975482925 , а також задовольняє рівняння x + x−4 = 2.
Вищі порядки
Було обчислено пентаначчі, гексаначчі та гептаначчі. Послідовність пентаначчі має такий вигляд:
0, 0, 0, 0, 1, 1, 2, 4, 8, 16, 31, 61, 120, 236, 464, 912, 1793, 3525, 6930, 13624, …
Послідовність гексаначчі:
0, 0, 0, 0, 0, 1, 1, 2, 4, 8, 16, 32, 63, 125, 248, 492, 976, 1936, 3840, 7617, 15109, …
Послідовність гептаначчі:
0, 0, 0, 0, 0, 0, 1, 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 127, 253, 504, 1004, 2000, 3984, 7936, 15808, …
Послідовність октаначчі:
0, 0, 0, 0, 0, 0, 0, 1, 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 255, 509, 1016, 2028, 4048, 8080, 16128, …
Послідовність ноначчі:
0, 0, 0, 0, 0, 0, 0, 0, 1, 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256, 511, 1021, 2040, 4076, 8144, 16272, …
Границя співвідношення кожного наступного елемента послідовностей n-наччі прямує до кореня рівняння .
Альтернативною рекурсивною формулою для границі співвідношення r двох послідовних чисел з послідовності n-наччі є .
Особливий випадок n = 2 є традиційною послідовністю Фібоначчі, що створює золотий перетин .
Див. також
Послідовність Фібоначчі
Золотий перетин
Число Люка
Куб Фібоначчі
Література
Посилання
Числа Фібоначчі
|
109676
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Largo%2C%20Florida
|
Largo, Florida
|
Largo, Florida
Largo is the third largest city in Pinellas County, Florida, United States, as well as the fourth largest in the Tampa Bay area. As of the 2020 Census, the city had a population of 82,485, up from 77,648 in 2010.
Largo was first incorporated in 1905. In 1913, it became the first municipality in Pinellas County to adopt a council-manager government. It switched back and forth between "town" and "city" a few times, and became a city again in 1974. It was an exporter of agricultural products until the 1960s population growth began to transform it into a bedroom community. From 1905 to 2010, Largo grew in area from to about , and in population from about 300 people to more than 70,000. Largo began as a rural farming community and became the third largest city in Florida's most densely populated county.
Largo is a sister city to Tosayamada, Kōchi, Japan, and has been named a National Arbor Day Tree City for 32 years in a row.
History
Beginnings of the area
The native inhabitants of the Largo area were the Tocobaga Indians. They are also known as the Safety Harbor culture from their archeological remains near present-day Safety Harbor. The Spanish came to Florida in the 16th century. In the 18th century, the Tocobaga had been virtually destroyed after years of exposure to European diseases, Spanish settlement efforts and warfare between Spain and England. The Largo area, like the rest of Pinellas County, was largely deserted. In 1763, Spain transferred sovereignty of Florida to the United Kingdom. In 1783, Florida fell to Spanish sovereignty once again until it was transferred to the United States in 1821. By 1845, a surveyor recorded the location of Lake Tolulu, apparently south of present-day East Bay Drive and roughly where the Largo Central Park Nature Preserve is today.
Later homesteaders to the Largo area included the families of James and Daniel McMullen, around 1852. The McMullens and other settlers raised cattle, grew citrus and vegetables and fished. During the Civil War, many Largo area residents fought for the Confederate States of America. James and Daniel McMullen were members of the "Cow Cavalry" driving Florida cattle to Georgia and the Carolinas to help sustain the war effort. Other area residents served on blockade runners. Still others left the area to serve in the Confederacy's armies. After the war, Largo area residents returned to farming, ranching, and raising citrus. The Orange Belt Railway reached the area in 1888. By this time Lake Tolulu had been renamed Lake Largo, and residents of the community west of the lake adopted the name "Largo".
Incorporation to Great Depression
The Town of Largo was incorporated in 1905. Lake Largo was drained in 1916 to make way for growth and development. Between 1910 and 1930, Largo's population increased by about 500%. Then and for decades afterwards, Largo's economy was based on agriculture—citrus groves, cattle ranches, and hog farms, as well as turpentine stills and sawmills. Largo is best remembered as "Citrus City", from the time it was a citrus packing, canning and shipping center.
The Great Depression was difficult for Largo, which lacked the financial resources to meet its obligations. Largo reverted to its 1913 boundaries and charter, after which the population dropped by approximately 30%. The debt incurred from the issuance of bonds in the late 1920s was not paid off until after World War II.
Rapid growth
The years after World War II saw rapid growth as people began moving into the area and Largo annexed surrounding lands. During the nuclear arms race, electronics companies like General Electric and Honeywell boosted the economy. The population increased to about 5,000 in 1960, to about 20,000 in 1970, and to about 70,000 in 2005. Largo's original area was . By 1982, Largo had grown to about and to about by 2010. The groves, farms, ranches and forests have mostly given way to homes and shopping centers and light industry. The increased population resulted in a need for increased city services. All departments saw rapid growth and improvements in quality, especially under the leadership of the late Mayor Thom Feaster. In 1995, Largo Central Park opened on the site of the old Pinellas County Fairgrounds. It is the setting for the Largo Central Park Performing Arts Center and is located across the street from the Largo Public Library.
In the 2006 commission elections, Largo achieved two milestones furthering its former motto of "City of Progress". Democrat Patricia Gerard became the city's first female mayor. She narrowly defeated incumbent mayor Robert E. Jackson in a bitterly contested race. (Dr. Jackson had been the longest-serving elected Democrat in Pinellas County.) The voters' choice between these two candidates decided the major issue of the election: that the city would not revert to a mayor-dominated process of governance in lieu of the continuing role for the seven-member commission acting as non-partisans—that is, deliberating independently and equally with the mayor and deciding democratically the political issues of the city.
Also, the city elected its first commissioner of African-American descent, Rodney J. Woods, in a landslide against a former commissioner.
On August 24, 2009, the iconic Largo clock tower, which was constructed shortly after completion of Largo Central Park, was demolished. City officials made the decision as the tower had fallen into disrepair. The area surrounding the clock tower was replaced with a small garden area in order to incorporate the area into Largo Central Park.
Geography
Largo is located at (27.908355, −82.777791). It is centrally located in Pinellas County, touching the Intracoastal Waterway to the southwest and Tampa Bay to the northeast. Clearwater is Largo's neighbor to the north. To the northwest are the towns of Belleair and Belleair Bluffs. The city of Pinellas Park lies south of eastern Largo. Seminole lies south of western Largo. The unincorporated community of Ridgecrest forms a large enclave between western and central Largo. A number of county enclaves pepper the City of Largo.
In 2010, Largo's total area was , of which was land and , or 5.22%, was water. As of 2004, there were of park lands. The city's lowest elevation is sea level. At its highest, the city's elevation is about . Largo is dotted with a number of lakes, the largest of which is Taylor Lake at . Allen's Creek drains northeast Largo, flowing into Tampa Bay. McKay Creek flows through southwest Largo into the Intracoastal Waterway. The McKay Creek basin is prone to flooding.
Climate
Largo is located on the Pinellas Peninsula, so that its climate is moderated by its proximity to the Gulf of Mexico and Tampa Bay. In the winter, temperatures are warmer on the Pinellas Peninsula than on mainland Florida. Winters are generally drier than the rest of the year. According to the Köppen climate classification, the City of Largo has a humid subtropical climate zone (Cfa).
Most of the rainfall comes in the summer, when the sea breeze carries moisture from the Gulf inland. Largo's record low is , recorded on December 13, 1962. Largo's record high is , recorded on July 5, 1995.
Demographics
2020 census
As of the 2020 United States census, there were 82,485 people, 36,926 households, and 18,727 families residing in the city.
As of the 2010 United States census, there were 77,648 people, 36,806 households, and 19,575 families residing in the city.
In 2010, there were 36,806 households, out of which 16.7% had children under the age of 18 living with them, 36.2% were married couples living together, 11.2% had a female householder with no husband present, and 48.5% were non-families. 39.6% of all households were made up of individuals, and 18.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.02 and the average family size was 2.67.
In 2010, in the city, the population was spread out, with 15.6% under the age of 18, 7.1% from 18 to 24, 22.6% from 25 to 44, 28.6% from 45 to 64, and 26.0% who were 65 years of age or older. The median age was 48.2 years.
2000 census
As of the census of 2000, there were 69,371 people, 34,041 households, and 18,382 families residing in the city. The population density was . There were 40,261 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 92.71% White, 2.69% African American, 0.34% Native American, 1.69% Asian, 0.08% Pacific Islander, 0.99% from other races, and 1.49% from two or more races. 4.18% of the population is Hispanic or Latino of any race.
In 2000, there were 34,041 households, out of which 17.0% had children under the age of 18 living with them, 41.8% were married couples living together, 9.0% had a female householder with no husband present, and 46.0% were non-families. 38.5% of all households were made up of individuals, and 19.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.99 and the average family size was 2.59.
In 2000, in the city, the population was spread out, with 15.6% under the age of 18, 6.1% from 18 to 24, 25.1% from 25 to 44, 23.0% from 45 to 64, and 30.1% who were 65 years of age or older. The median age was 48 years. For every 100 females, there were 87.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 83.9 males.
As of 2000, the median income for a household in the city was $32,217, and the median income for a family was $41,523. Males had a median income of $30,186 versus $24,477 for females. The per capita income for the city was $20,848. About 6.0% of families and 9.1% of the population were below the poverty line, including 12.0% of those under age 18 and 8.6% of those age 65 or over.
Economy
The decline of agriculture with population growth beginning in the 1960s largely transformed Largo into a bedroom community. Electronics, though important, could not fill the gap left by agriculture. Other light manufacturers fill various niches. The vast majority of jobs in Largo are in services and in retail sales.
The healthcare industry continues to grow to meet the needs of an aging population. Hospitals are among the area's strongest employers. Largo Medical Center, owned by the Hospital Corporation of America (HCA), was established in 1978; it consists of two separate campuses: its original campus near downtown Largo, and the former Sun Coast Hospital on Indian Rocks Road, which was renamed Largo Medical Center-Indian Rocks Campus after its acquisition by HCA.
At one time Largo was the headquarters of Eckerd Corporation.
Top employers
According to the city's 2018 Community Development Division, the top employers in the city are:
Arts and culture
Public library
The Largo Public Library opened in 1916 in the basement of the Town Hall, with a collection of about 560 books. In 1968, a new location was opened to house 14,000 titles. In 1977, a new library was erected on of donated land. Following an expansion in 1989, the library held 250,000 items. Largo Public Library's current building was built in 2005.
Government
The City of Largo is governed by a city commission of seven people elected at large to staggered four-year terms. The mayor acts as a member and presiding officer of the commission. The commission's role encompasses the setting of city policy, exercising those duties imposed by the charter and law. In so doing, the city commission executes the city's powers by the passage of resolutions and ordinances. The commission appoints and directs the city manager and approves the city manager's appointments for city attorney, assistant city manager, and city clerk.
The city manager directs the administration in governing and providing municipal services to Largo. The Administration Department includes the City Manager's Office, the City Attorney's Office, the City Clerk's Office, the Communications and Marketing Office, the Office of Management and Budget, and the City Attorney.
The city manager is appointed by and answerable to the city commission as a whole. The City of Largo is unique in that a supermajority of commissioners is required to terminate the city manager. The city manager appoints and supervises all department directors, and with commission approval, appoints the assistant city manager, the city clerk, and the city attorney.
Education
Pinellas County Schools operates the city's public K–12 schools. The school district's administrative headquarters are located in Largo. Largo high school students attend Largo High School. The school mascot is the razorback boar, and the school athletic teams are called the Packers because of the influence of the citrus-packing industry on the town, most notably the packing plant of Senator John Taylor.
Largo middle school students attend Largo Middle School.
The main campus of Schiller International University is in Largo.
St. Patrick Catholic School has a campus on Trotter Road in Largo, providing a private education for grades Pre-K–8. Other private schools in the city include Veritas Academy.
Infrastructure
Transportation
Largo is served by two international airports, Tampa International Airport and St. Petersburg–Clearwater International Airport. St. Petersburg–Clearwater Airport is located about east of downtown. Tampa International Airport is located about east of downtown on the other side of Tampa Bay. The Pinellas Suncoast Transit Authority provides bus service throughout Pinellas County and express service to Tampa. State Roads 686 and 688 pass through Largo to connect with Interstate 275, which connects with I-75. US 19 and US 19 Alternate run north–south through Largo. A grid of county roads connects Largo with its neighbors.
Notable people
Beth Bauer, former LPGA golfer
Michael Bradley, current PGA golfer
Irene Cara (1959–2022), singer and actress; lived and died in Largo
Al Conover, former American football player and coach
Sarah Mavis Dabbs, All-American Girls Professional Baseball League player
D'Qwell Jackson, NFL linebacker, Indianapolis Colts
Chloe Lowery, singer-songwriter
Dexter McCluster, NFL running back/wide receiver, Kansas City Chiefs
Brittney McConn, retired figure skater
Casey Moore, current Nevada Wolf Pack running backs coach
Lanny Poffo, professional wrestler
Leonard T. Schroeder, retired U.S. Army colonel, first American soldier ashore on D-Day in World War II
John Stansel Taylor, Florida state senator
Bill Young, U.S. Congressman
Anastasija Zolotic, first American woman to win an Olympic gold medal in Taekwondo
Sister cities
Kami (Kōchi, Japan) – since 1969
See also
History of Florida
Maritime history of Florida
References
Further reading
City of Largo. Citizen's Academy Handbook. Largo. 2003.
Coughlin, Leo. Around Here Clearwater Gazette. June 23, 2005.
de Quesada, Jr., A.M. and Luisi, Vincent. Images of America: Pinellas County. Tempus Publishing. Charleston, SC. 1998.
Milanich, Jerald T., Florida Indians and the Invasion from Europe. University Press of Florida: Gainesville. 1995. In Who Were the Tocobago Indians?. December 20, 2005.
Pinellas County Planning Department as staff for the Pinellas County Planning Council. Pinellas County Historical Background.
External links
City of Largo official website
Largo Area Historical Society
1905 establishments in Florida
Cities in Pinellas County, Florida
Populated places on the Intracoastal Waterway in Florida
Cities in Florida
Populated places established in the 19th century
|
15893832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Merschweiller
|
Merschweiller
|
Merschweiller is a commune in the Moselle department in Grand Est in north-eastern France.
See also
Communes of the Moselle department
References
External links
Communes of Moselle (department)
|
1691774
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%8C%20%D0%9B%D1%83%D1%97%20%D0%9B%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%8C%D1%94%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%91%D1%80%D1%8E%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Шарль Луї Леритьє де Брютель
|
Шарль Луї Леритьє де Брютель (15 червня 1746 — 16 серпня 1800) — французький ботанік і суддя.
Біографія
Шарль Луї Леритьє де Брютель народився в Парижі 15 червня 1746 року у заможній родині. У 26 років він отримав посаду наглядача вод та лісів у регіоні Парижа, що було порівняно високою адміністративною посадою. У 1775 році Шарль Луї Леритьє де Брютель отримав нову урядову посаду: він був призначений суддею в Парижі.
Наукова діяльність
Шарль Луї Леритьє де Брютель проводив різноманітні дослідження дерев та кущів своєї країни. Леритьє де Брютель цікавився також екзотичною флорою. Карл Людвиг Вільденов (1765—1812) та Огюстен Пірам Декандоль (1778—1841) признали та оцінили його ботанічні праці. Шарль Луї Леритьє де Брютель зробив значний внесок у ботаніку, описав багато видів рослин. Він спеціалізувався на папоротеподібних та на насіннєвих рослинах. Починаючи з 1795 року, Шарль Луї Леритьє де Брютель був членом Французької академії наук. Після своєї смерті 16 серпня 1800 року Шарль Луї Леритьє де Брютель залишив гербарій із приблизно 8000 видів рослин та велику ботанічну бібліотеку.
Смерть
Шарль Луї Леритьє де Брютель був вбитий невідомим біля свого будинку. Цей злочин ніколи не був викритий. Після смерті вченого його гербарій із 8000 видів рослин був проданий швейцарському ботаніку Огюстену Піраму Декандолю і зараз знаходиться в Женеві.
Наукові праці
Stirpes Novae aut minus cognitae, quas descriptionibus et iconibus illustravit... Paris, ex typographia Philippi-Dionysii Pierres (1784).
Sertum anglicum.
Geraniologia, seu Erodii, Pelargonii, Geranii, Monsoniae et Grieli, Historia iconibus illustrata, Parisii, Typo Petri-Francisci Didot (1787—1788).
Cornus: specimen botanicum sistens descriptiones et icones specierum corni minus cognitarum, Parisiis, Typis Petri-Francisci Didot, (1788).
"Mémoire sur un nouveau genre de plants appelé Cadia", Magasin encyclopédique, (1795).
Почесті
Рід рослин Heritiera Ait. родини Мальвові був названий на його честь.
На його честь були також названі такі види рослин: Monsonia lheritieri DC., Sarcocaulon lheritieri Sweet и Eugenia lheritieriana DC..
Див. також
Список ботаніків за скороченням
Примітки
Джерела
James Britten and B. B. Woodward, 1905, "L’Héritier’s Botanical Works". The Journal of Botany, v. 43: 266—273; 325—329.
Günther Buchheim, "A bibliographical account of L’Héritier’s ‘Stirpes novae’." Huntia, v. 2: 29—58. 1965.
Frans A. Stafleu, 1963, L’Héritier de Brutelle: the man and his work, Sertum Anglicum, facs. ed. xiii-xliii.
Robert Zander, Fritz Encke, Günther Buchheim, Siegmund Seybold (Hrsg.): Handwörterbuch der Pflanzennamen. 13. Auflage. Ulmer Verlag, Stuttgart 1984, ISBN 3-8001-5042-5.
Жорж Леопольд Кюв'є, 1819, Recueil des Éloges Historiques, v. 1: 109—133.
Посилання
DNB, Katalog der Deutschen Nationalbibliothek: Charles Louis LH́éritier de Brutelle
Stirpes Novae aut minus cognitae, quas descriptionibus et iconibus illustravit... Paris, ex typographia Philippi-Dionysii Pierres (1784) — on line, Gallica
Geraniologia, seu Erodii, Pelargonii, Geranii, Monsoniae et Grieli, Historia iconibus illustrata, Parisii, Typo Petri-Francisci Didot (1787—1788) — on line
Cornus: specimen botanicum sistens descriptiones et icones specierum corni minus cognitarum, Parisiis, Typis Petri-Francisci Didot, (1788). MGB Library, on Line
Персоналії за алфавітом
Народились 15 червня
Народились 1746
Уродженці Парижа
Померли 16 серпня
Померли 1800
Померли в Парижі
Члени Французької академії наук
Французькі ботаніки
Автори ботанічних таксонів
|
4442053
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D0%BE%D1%80%20%D0%B7%20%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%8F%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83
|
Список медалістів Олімпійських ігор з ковзанярського спорту
|
Список медалістів Олімпійських ігор з ковзанярського спорту
Змагання з ковзанярського спорту входили до програми зимових Олімпійських ігор починаючи з перших Ігор 1924 року. На перших зимових Олімпійських іграх відбулися змагання на дистанціях 500, 1500, 5000 і 10 000 метрів серед чоловіків. Крім того, бали за ці чотири дисципліни просумували і вручили медаль у багатоборстві, яке вилучили після Олімпійських ігор 1924 року. Змагання з ковзанярського спорту серед жінок вперше провели на зимових Олімпійських іграх 1932 року в рамках показової програми. Оргкомітет тих Ігор виступав за повноцінне внесення до програми змагань серед жінок, але МОК відхилив цю пропозицію. Перші офіційні змагання серед жінок на Олімпійських іграх відбулись у Скво-Веллі 1960 року на дистанціях 500, 1000, 1500 і 3000 метрів. Дистанцію на 1000 метрів серед чоловіків додали 1976 року, а змагання на 5000 метрів серед жінок – 1988-го. Відтоді ці 10 дисциплін були в програмі всіх Олімпійських ігор, а 2006 року додано командні перегони переслідування серед обох статей, і кількість комплектів нагород сягнула 12-ти.
Нідерландська ковзанярка Ірен Вюст здобула одинадцять медалей — п’ять золотих, п’ять срібних та одну бронзову — більше, ніж будь-яка інша ковзанярка на Олімпійських іграх. Представниця Радянського Союзу Лідія Скобликова належить до двох зимових олімпійок, які вибороли шість золотих медалей (друга – лижниця Любов Єгорова). На зимових Олімпійських іграх 1924 року фін Клас Тунберг став першим спортсменом, що здобув дві або більше золотих медалей, а 1928 року він став першим ковзанярем, який успішно захистив олімпійський титул. На Іграх 1964 року Скобликова виграла чотири золоті медалі й стала першою спортсменкою, яка виграла золото у всіх проведених дисциплінах. Це досягнення повторив 1980 року американець Ерік Гайден, який виграв п’ять золотих медалей, найбільше з-поміж усіх учасників на одних зимових Олімпійських іграх. 2006 року року канадійка Сінді Классен стала єдиною іншою ковзаняркою і однією з семи зимових олімпійців, що здобули на одних Іграх п'ять медалей — одну золоту, дві срібні, дві бронзові. Німкеня Клаудія Пехштайн, американка Бонні Блер і Свен Крамер з Нідерландів - єдині ковзанярі, що виборювали золоту медаль в одній і тій самій дисципліні на трьох Іграх поспіль. Андреа Шене, яка здобула срібну медаль 1976 року, наймолодша серед жінок медалістка в особистій дисципліні. Німкеня Кріста Лудінг-Ротенбургер і канадійка Клара Г'юз єдині серед ковзанярів вибороли ще й нагороди літніх Олімпійських ігор, а саме у велоспорті.
Нідерландські ковзанярі найуспішніші, що за сукупною кількістю медалей (121), що за золотими (42). Від 1924 до 2018 року вручено 190 золотих, 193 срібних і 186 бронзових медалі, володарями яких стали ковзанярі з 23-х національних олімпійських комітетів.
Чоловіки
500 метрів
Медалі:
1000 метрів
Медалі:
1500 метрів
Медалі:
5000 метрів
Медалі:
10000 метрів
Медалі:
Мас-старт
Медалі:
Командні перегони переслідування
Медалі:
Жінки
500 метрів
Медалі:
1000 метрів
Медалі:
1500 метрів
Медалі:
3000 метрів
Медалі:
5000 метрів
Медалі:
Мас-старт
Медалі:
Командні перегони переслідування
Медалі:
Більше не проводять
Багатоборство
Медалі:
Статистика
Володарі найбільшої кількості нагород
Медалей за рік
Легенда
Жирним позначено найбільшу кількість медалей на тих Олімпійських іграх.
Всі три медалісти однієї країни
На дистанції 1500 метрів серед жінок на зимових Олімпійських іграх 2014 нідерландка Марріт Ленстра посіла 4-те місце, і це було вперше в олімпійській історії ковзанярського спорту, коли спортсмени однієї країни посіли перші чотири місця в одній дисципліні.
Примітки
Загальні
Спеціальні
Посилання
Speed Skating - Olympics at Sports-reference.com
Olympic Review and Revue Olympique. LA84 Foundation
Ковзанярський спорт
Медалісти
|
10156160
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Music%20stand
|
Music stand
|
Music stand
A music stand is a pedestal or elevated rack designed to hold sheets of music in position for reading. Most music stands for orchestral, chamber music or solo orchestra-family instruments (violin, oboe, trumpet, etc.) can be raised or lowered to accommodate seated or standing performers, or performers of different heights. Many types of keyboard instruments have a built-in or removable music rack or stand where sheet music can be placed. Music stands enable musicians to read sheet music or scores while playing an instrument or conducting, as the stand leaves the hands free. For choirs, singers typically hold their music in a folder, and singers performing solo recitals or opera performances typically memorize the lyrics and melodies. Some singers use stands, such as lounge singers and wedding vocalists who have a repertoire of hundreds of songs, which makes remembering all of the verses difficult.
There is evidence of music stands from China as early as 200 BC. They did not appear in Europe until much later, as most musicians played from memory or improvised. In the 16th century, playing music with a group in one's home became popular, and music was printed for amateurs' use. This music was typically laid down on a table or other flat surface in front of the instrumentalists.
Beginning in the 17th century, some amateur musicians used table-top music stands, which were the first kind of music stand in Europe.
A few are still used today.
It is not until the 17th century that floor-standing music stands were developed in the West. Such music stands were common by 1730, at least in France.
Types
There are a few types of music stand for different purposes and intended users. Folding stands collapse, which makes them easily portable. Folding stands are typically used by amateur musicians to practice and at rehearsals and performances. Professional musicians are more likely to limit their use of folding stands to rehearsals held outside of normal performance venues (e.g., a chamber music rehearsal at a private home) or small gigs. Non-folding stands tend to be used by professional orchestral musicians and big bands for rehearsals and concerts.
Folding stands
Lightweight
Folding stands, also known as karate rangers, range from inexpensive, lightweight models made of metal, which are designed to hold a few pages of sheet music or a thin songbook, to stronger, more expensive heavy-duty models. Metal folding stands often have solid wire extensions or metal "arms" which can be folded out to support more than two pages of music or over-size sheets or pages. This is the kind most often used by music students in youth orchestras. When folded, a folding music stand can often fit in an instrument case or backpack. They are a popular stand type for practicing, rehearsals, auditions and even some types of performances. Amateur orchestras and some youth orchestras may ask members to bring folding stands to rehearsals, and sometimes also to performances, as this saves the ensemble the cost of buying or renting, and transporting one or more racks of non-folding stands.
Lightweight stands are not designed to support heavy books of music such as full-size fake books; while the fake book may stay open on the stand, the music stand may fall over. Folding stands consist of a rack for the music and a telescoping cylindrical column for supporting the rack, with screws or other fastening devices to secure the extended columns at the desired height. Folding stands typically have a foldable tripod that supports the column and the music shelf. The rack area for holding the music is either pre-set at a slight incline away from the performer (as compared with being straight up), so that music will lie open naturally, or the degree of incline can be adjusted.
The portability of lightweight music stands can lead to some problems. Heavy fake books or full scores may overload the stand, leading to it falling over when a performer turns a page. Also, when a lightweight stand is used with its column fully extended, as by a standing orchestral timpanist or double bass player, a heavy part may be "tippy" on the over-extended column. Oversized parts, which are used in some contemporary classical music, may be too wide to be supported by the stand; a solution that some musicians use is to use multiple stands for oversize parts. During outdoor performances, such as playing at a wedding, picnic or a bandstand, lightweight stands may be blown over by wind, which can interrupt a performance or even, if the stand strikes an instrument, damage the finish of an instrument.
According to various online retailers, Hamilton Stands invented the modern folding music stand in 1883.
Heavy duty
Heavy duty folding models typically use a hollow cylindrical column as the main support and three cylindrical columns arrayed in a tripod to ensure the stand stays upright. Heavy duty stands can reliably support a thick, several hundred page fake book, song book or a binder full of songs. The height of the column can be raised or lowered to permit the stand to be used for a seated performer (common for most orchestral instruments, except for percussion and sometimes double bass) or a standing performer.
Professional
Professional orchestras, concert bands and big bands typically use heavy-duty stands that do not fold. The stands are typically colored or painted matte black so that they are not distracting. The shelf sometimes has an accessory ledge at the bottom for pencils, rosin (for string players), and other accessories. They have some type of tripod-style or quadruped-style base, or they have a heavy metal base, often circular. The metal column can be raised or lowered to put the shelf at the desired height. Some shelves have perforations to reduce the weight of the stand.
Some musicians use professional stands for all of their rehearsals and gigs, even though this may mean making more trips to load their gear into the hall. They are more stable than folding stands, they are less likely to fall over outdoors, and they look more professional.
Conducting stands
Very large, heavy-duty stands are available for conductors of orchestras, concert bands, choirs and big bands to hold their heavy, over-sized scores of music. These stands are typically not designed to be easily transportable, and they are usually intended for installation in a rehearsal hall or concert hall. A conductor's stand has to be able to be angled much flatter than an instrumentalist's stand, because the conductor reads from a large full-score, which contains the parts for all of the instruments. For some symphonies, the score can be both thick and heavy; to ensure that the stand is stable, a conducting stand needs to have a heavy, wide base and a sturdy platform for the score, called a desk. As with professional stands, some conducting stands have a narrow ledge at the bottom and some also have a storage pocket on the back where conductors can store their batons, handkerchiefs, reading glasses, and other accessories.
Non-portable
Musicians may have stands in their homes or music studios made of wood or metal which are not designed to be moved. Due to their weight and/or their delicate finishes, they are intended to be used in a single location. Some heavy stands are made of carved wood and feature bas relief carvings and inlay work. Other heavy stands are made of brass, and feature musical motifs such as treble clefs. Some of these stands are objects of art in their own right.
Digital
Digital music stands that use a computer screen to display the music began being used in the 1990s and 2000s. The digital "pages" can be turned by pressing an electronic footpedal, thus enabling performers to play chamber music or solo pieces with difficult page turns without hiring or finding a volunteer to act as a page turner. The music notation is typically displayed on a flatscreen display or a tablet computer screen.
Marching band
Marching band or some brass band members use a small sheet holder called a lyre or a clip which can be attached to an instrument. The clip holds a small piece of music, so the musician can read it while marching.
Keyboard instruments
Pianos, harpsichords, organs, and many post-1980s electronic keyboards have some type of rack or stand to hold sheet music and scores. On some grand pianos, the music stand can be removed when a performer is playing from memory. On some electronic or electric keyboards, the stand can be removed to facilitate transportation and avoid damage. On some digital pianos designed for use in a private home or studio, the music rack is permanently installed. Most keyboardists who regularly transport electronic keyboards use stage pianos, or MIDI controller keyboards along with a sound module; on these instruments, all of the accessories (music rack, keyboard stand, sustain pedal) can be disconnected.
Challenges
In opera, ballet and musical theater, the orchestra (or band in the case of musicals) often plays in an orchestra pit in front of and at a lower level than the main performance stage. For dramatic reasons, the stage may be darkened at times during the performance, and the house lights turned off. In order to see, small stand lights are clipped onto the tops of the stands and to avoid having the stand lights distract audience members, some have cloth "hoods" over the lights. Originally, stand lights were incandescent and mains supplied but in the 2000s, as LED lights became more affordable, battery powered LED lights became widely used. A Canadian viola player invented a stand with a built-in LED light, for dark performing settings.
Comparison with music desk
The term stand, as it is used to describe furniture such as a plant stand or music stand, generally implies a relatively small surface area supported at the required height, most usually by a turned leg or support known as a standard. Any inclined surface that can be used for supporting music may be thought of as a music stand, although generally this function is divided between two types of furniture: a music stand proper and a music desk. The music stand consists of a support for the music raised upon a freestanding column or tripod, which, in addition to being movable, may also be adjustable with regard to its height and the angle at which it may be tilted. A music desk forms part of a table
References
Music technology
Musical notation
|
1532952
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Медведенко Станіслав Юрійович
|
Медведенко Станіслав Юрійович
Станіслав Юрійович Медведенко (4 квітня 1979, Карапиші, Миронівський район, Київська область) — український баскетболіст. Більшу частину кар'єри провів у Національній баскетбольній асоціації, де виступав за клуби «Лос-Анджелес Лейкерс» і «Атланта Гокс». Грав на позиції важкого форварда. Заслужений майстер спорту України.
Кар'єра в НБА
Медведенко переїхав до США 2000 року. Він був відомий своїм технічним кидком та вмінням атакувати. Але на початку американської кар'єри він також був відомий слабким захистом та недостатньою працездатністю на паркеті.
2003—2004 став його найкращим сезоном в НБА., коли він замінював на майданчику травмованого Карла Мелоуна і починав більшість матчів у старті. Його статистика покращилась вдвічі і він перестав виглядати обузою для команди в очах фанатів.
2004 року отримав пропозицію чотирирічного контракту із зарплатою 4 мільйони за сезон від «Даллас Маверікс», але вирішив залишитися в «Лос-Анджелес Лейкерс».
Травма вибила його з періоду підготовки до сезону 2004—2005 і він вилетів з основної обойми гравців, так і не зумівши довести свою профпридатність новому тренеру Руді Томйановичу. З поверненням до команди Філа Джексона з'явилась надія, що роль Медведенка у команді зросте через його досвід гри. Проте через міжхребцеву грижу і необхідність хірургічного втручання він пропустив майже весь 2006 сезон. Від послуг Станіслава «Лейкерс» відмовились у 2006 році для чистки складу і зарплатної відомості, щоб підписати захисника Джима Джексона.
Натомість Медведнко уклав угоду з Атлантою Гокс 28 грудня 2006 року із зарплатнею 600 тисяч доларів до кінця сезону.
Статистика у НБА
Регулярний сезон
|-
|-
| style="text-align:left;background:#afe6ba;"| †
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 7 || 0 || 5.6 || .480 || 1.000 || .583 || 1.3 || .3 || .1 || .1 || 4.6
|-
| style="text-align:left;background:#afe6ba;"| †
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 71 || 6 || 10.3 || .477 || .000 || .661 || 2.2 || .6 || .4 || .2 || 4.7
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 58 || 10 || 10.7 || .434 || .000 || .721 || 2.4 || .3 || .2 || .1 || 4.4
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 68 || 38 || 21.2 || .441 || .000 || .767 || 5.0 || .8 || .6 || .3 || 8.3
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 43 || 4 || 9.8 || .455 || .000 || .821 || 1.8 || .3 || .2 || .0 || 3.8
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 2 || 0 || 3.0 || .500 || .000 || .000 || .0 || .5 || .0 || .0 || 1.0
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 14 || 0 || 5.8 || .414 || .500 || .850 || 1.0 || .1 || .0 || .1 || 3.0
|-
| style="text-align:center;" colspan="2" | Кар'єра
| 263 || 58 || 12.7 || .450 || .154 || .740 || 2.8 || .5 || .3 || .2 || 5.3
Плей-офф
|-
|-
| style="text-align:left;background:#afe6ba;"| 2002†
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 7 || 0 || 3.0 || .600 || .000 || .000 || .6 || .0 || .0 || .0 || .9
|-
| style="text-align:left;"| 2003
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 9 || 0 || 8.1 || .556 || .000 || .667 || 2.0 || .1 || .1 || .1 || 3.8
|-
| style="text-align:left;"| 2004
| style="text-align:left;"| Л. А. Лейкерс
| 21 || 1 || 11.3 || .440 || .000 || .810 || 2.5 || .5 || .2 || .2 || 4.0
|-
| style="text-align:center;" colspan="2" | Кар'єра
| 37 || 1 || 8.9 || .477 || .000 || .778 || 2.0 || .3 || .1 || .1 || 3.3
Тренерська діяльність
Після кар'єри гравця Медведенко повернувся до України, де активно займався громадською діяльністю, відкриваючи нові баскетбольні майданчики. А також спробував себе в ролі тренера. Першим його досвідом була дублююча команда Будівельника після, якого він очолив кадетську збірну України U16 і U17.
У 2012 році він став помічником Майка Фрателло у національній збірній України, з яким пропрацював два роки.
Політична діяльність
21 червня 2019 року Центральна Виборча Комісія зареєструвала Станіслава Медведенко кандидатом в депутати Верховної Ради України на позачергових виборах 21 липня 2019 року, як самовисуванець, по округ № 214 Дніпровського району міста Києва. Тут він живе і займається громадською діяльністю останні 5 років у складі ГО «Микільська Слобідка».
Сім'я
Дружина Медведенко Олена. Має трьох дітей
Досягнення
Чемпіон НБА (2): 2001, 2002
Примітки
Література
Джерела
Посилання
Профіль на сайті sports-reference.com
Профіль на сайті Archive FIBA
Уродженці Карапишів
Українські баскетболісти
Українські баскетболісти НБА
Важкі форварди
Гравці збірної України з баскетболу
Баскетболісти «Лос-Анджелес Лейкерс»
Баскетболісти «Атланта Гокс»
Баскетболісти «Будівельника»
Баскетболісти «Алітуса»
Баскетболісти «Києва»
Баскетболісти «Київ-Баскета»
Площа зірок (Київ)
|
199185
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Globe%20Theatre
|
Globe Theatre
|
Globe Theatre
The Globe Theatre was a theatre in London associated with William Shakespeare. It was built in 1599 at Southwark, close to the south bank of the Thames, by Shakespeare's playing company, the Lord Chamberlain's Men. It was destroyed by fire on 29 June 1613. A second Globe Theatre was built on the same site by June 1614 and stayed open until the London theatre closures of 1642. As well as plays by Shakespeare, early works by Ben Jonson, Thomas Dekker and John Fletcher were first performed here.
A modern reconstruction of the Globe, named "Shakespeare's Globe", opened in 1997 approximately from the site of the original theatre.
Location
Examination of old leases and parish records has identified the plot of land acquired for building The Globe as extending from the west side of modern-day Southwark Bridge Road eastwards as far as Porter Street and from Park Street southwards as far as the back of Gatehouse Square. It was being offered for rent by Thomas Brend, who was a neighbour to John Heminges and Henry Condell, actors with the Chamberlain's Men.
The precise location of the building remained unknown until a small part of the foundations, including one original pier base, was discovered in 1989 by the Department of Greater London Archaeology (now Museum of London Archaeology) beneath the car park at the rear of Anchor Terrace on Park Street. The shape of the foundations is now replicated on the surface. As the majority of the foundations lies beneath 67–70 Anchor Terrace, a listed building, no further excavations have been permitted.
History
The Globe was owned by actors who were also shareholders in the Lord Chamberlain's Men. Two of the six Globe shareholders, Richard Burbage and his brother Cuthbert Burbage, owned double shares of the whole, or 25 per cent each; the other four men, Shakespeare, John Heminges, Augustine Phillips, and Thomas Pope, owned a single share, or 12.5 per cent. (Originally William Kempe was intended to be the seventh partner, but he sold out his share to the four minority sharers, leaving them with more than the originally planned 10 per cent). These initial proportions changed over time as new sharers were added. Shakespeare's share diminished from 1/8 to 1/14 (roughly 7 per cent), over the course of his career.
The Globe was built in 1599 using timber from an earlier theatre, The Theatre, which had been built by Richard Burbage's father, James Burbage, in Shoreditch in 1576. The Burbages originally had a 21-year lease of the site on which the theatre was built but owned the building outright. However, the landlord, Giles Allen, claimed that the building had become his with the expiry of the lease. On 28 December 1598, while Allen was celebrating Christmas at his country home, carpenter Peter Street, supported by the players and their friends, dismantled The Theatre beam by beam and transported it to Street's waterfront warehouse near Bridewell. With the onset of more favourable weather in the following spring, the material was ferried over the Thames to reconstruct it as The Globe on some marshy gardens to the south of Maiden Lane, Southwark. While only a hundred yards from the congested shore of the Thames, the piece of land was situated close by an area of farmland and open fields. It was poorly drained and, notwithstanding its distance from the river, was liable to flooding at times of particularly high tide; a "wharf" (bank) of raised earth with timber revetments had to be created to carry the building above the flood level. The new theatre was larger than the building it replaced, with the older timbers being reused as part of the new structure; the Globe was not merely the old Theatre newly set up at Bankside. It was probably completed by the summer of 1599, possibly in time for the opening production of Henry V and its famous reference to the performance crammed within a "wooden O". Dover Wilson, however, defers the opening date until September 1599, taking the "wooden O" reference to be disparaging and thus unlikely to be used in the Globe's inaugural staging. He suggests that the account of Thomas Platter, a Swiss tourist, describing a performance of Julius Caesar witnessed on 21 September 1599 describes the more likely first production. The first performance for which a firm record remains was Jonson's Every Man out of His Humour—with its first scene welcoming the "gracious and kind spectators"—at the end of the year.
On 29 June 1613, the Globe Theatre went up in flames during a performance of Henry VIII. A theatrical cannon, set off during the performance, misfired, igniting the wooden beams and thatching. According to one of the few surviving documents of the event, no one was hurt except a man whose burning breeches were put out with a bottle of ale. It was rebuilt in the following year.
Like all the other theatres in London, the Globe was closed down by the outbreak of the First English Civil War, when the Long Parliament closed all London theatres by an ordinance dated 2 September 1642. It was pulled down in 1644–45 (the commonly cited document dating the act to 15 April 1644 is not reliable) to make room for tenements.
A modern reconstruction of the theatre, named "Shakespeare's Globe", opened in 1997, with a production of Henry V. It is an academic approximation of the original design, based on available evidence of the 1599 and 1614 buildings, and is located approximately from the site of the original theatre.
Layout
The Globe's detailed dimensions are unknown, but its shape and size can be estimated from scholarly inquiry over the last two centuries. The evidence suggests that it was a three-storey, open-air amphitheatre approximately in diameter that could house up to 3,000 spectators. The Globe is shown as round on Wenceslas Hollar's sketch of the building, later incorporated into his etched Long View of London from Bankside in 1647. However, in 1988–89 the uncovering of a small part of the Globe's foundation suggested that it was a polygon of 20 sides.
At the base of the stage and surrounding it on three sides, there was an area called the yard, the name deriving from the old inn-yards, where, for a penny, people (the "groundlings") would stand on the rush-strewn earthen floor to watch the performance. During the excavation of the Globe in 1989 a layer of nutshells was found, pressed into the dirt flooring so as to form a new surface layer. Vertically around the yard were three levels of more expensive stadium-style seats. A rectangular stage platform, also known as an apron stage, thrust out into the middle of the open-air yard. The stage was approximately in width, in depth and was raised about off the ground. On this stage, there was a trapdoor for use by performers to enter from the "cellarage" area beneath the stage.
The back wall of the stage had two or three doors on the main level, with a curtained inner stage in the centre (although not all scholars agree about the existence of this supposed "inner below"), and a balcony above it. The doors entered into the "tiring house" (backstage area) where the actors dressed and awaited their entrances. The floors above may have been used as storage for costumes and props, and management offices. The balcony housed the musicians, and could also be used for scenes requiring an upper space, such as the balcony scene in Romeo and Juliet. Rush matting covered the stage, although this may only have been used if the setting of the play demanded it.
Large columns on either side of the stage supported a roof over the rear portion of the stage. The ceiling under this roof was called the "heavens," and was painted as a sky with clouds. A trapdoor in the heavens enabled performers to descend using some form of rope and harness. The stage was set in the south-east corner of the building so as to be in shade during afternoon performances in summer.
Name, motto and flag
The name of the Globe supposedly alludes to the Latin tag totus mundus agit histrionem ("all the world plays the player"), in turn derived from quod fere totus mundus exerceat histrionem—"because all the world is a playground"—from Petronius, the satirical Roman author who had wide circulation in England in the Burbages' time. Totus mundus agit histrionem was, according to this explanation, therefore adopted as the theatre's motto. It seems likely, however, that the link between the supposed motto from Petronius and the theatre was made only later, originating with the industrious early Shakespeare biographer William Oldys, who claimed as his source a loaned copy of the Harleian Manuscripts to which he once had access. This was repeated in good faith by his literary executor George Steevens, but the tale is now thought "suspicious", with Oldys perpetrating a "hoax on his credulous public". The Shakespearean editor Edmond Malone took Oldys's conjecture further, by reporting that the motto was on the theatre's flag of a globe of the Earth on the shoulders of Hercules.
Another allusion, familiar to the contemporary theatre-goer, would have been to Teatrum Mundi ("Theatre of the World"), a meditation by the twelfth-century philosopher John of Salisbury, in his Policraticus, book three. This included a discourse on theatrical metaphors from the Bible and from many authors from classical antiquity. Reprinted in 1595, it was in wide circulation and much read. Critic Ernst Curtius has described how it was John of Salisbury's commentary, rather than the works of Petronius, that suggested the name.
There would have been a ready understanding of the classical derivation. Shakespeare's complaint in Hamlet (act 2, scene 3) likening the child actors of the Blackfriars Theatre stealing the Globe's custom as "carrying off Hercules […] and his load too" alludes to the metaphor. An elegy on the death of Globe actor Richard Burbage alludes to the god Atlas on the theatre's flag, but in mythology the figures of Atlas and Hercules can be interchangeable, as one of the labours of Hercules was to relieve Atlas of his burden. G. B. Harrison, in his introduction to an edition of As You Like It (Penguin Books, 1953), perceives that Jaques is making reference to the Globe Theatre's motto in his "All the world's a stage" speech (act 2 scene 7).
See also
Curtain Theatre
The Rose
The Theatre
Notes
References
External links
Shakespearean Playhouses, by Joseph Quincy Adams, Jr. from Project Gutenberg
Shakespeare's Globe The 1996 reconstruction
"A reconstruction of the second Globe"The structure of the Globe by extrapolation from Hollar's sketch. University of Sydney.
Comprehensive Guide to Shakespeare's Globe Theatre
1599 establishments in England
1613 disestablishments
1614 establishments in England
1642 disestablishments
16th century in London
17th century in London
17th-century disestablishments in England
Archaeological sites in London
Brend family
Burned buildings and structures in the United Kingdom
Burned theatres
Demolished theatres in London
Former buildings and structures in the London Borough of Southwark
Former theatres in London
Outdoor theatres
Theatres completed in 1599
Theatres completed in 1614
William Shakespeare
|
2460999
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0%20%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Марта Келлер
|
Марта Келлер (28 січня 1945, Базель, Швейцарія) — швейцарська акторка.
Біографія
Народилася 28 січня 1945 року в Базелі, Швейцарія.
З восьми років майбутня акторка навчалася в балетній школі. Перервала навчання через автомобільну аварію. З шістнадцяти років Марта Келлер працювала танцівницею в Базельському театрі. Продовжувала навчання танцювальній майстерності у Мюнхені. З 1966 року працювала в Гейдельберзькому та західноберлінському театрах. У другій половині 70-х років — в Парижі.
На телебаченні з 1964 року, знімалася в телесеріалах, в тому числі у Франції в серіалі «Дівчина з Авіньйона» (1966).
У великому кіно з 1967 року. Марта Келлер знімалася в ФРН, Англії, Франції, Італії. У 1975—1980 роки — в Голлівуді. На знімальному майданчику працювала з Аль Пачіно, Дастіном Хоффманом, Марлоном Брандо, Марчелло Мастроянні.
Марта Келлер заявила про себе і як оперний режисер.
Фільмографія
2016 — Сімейний бюджет
2015 — Амнезія
2013 — Мизерере
2011 — Мій кращий ворог
2011 — Гіганти
2010 — Потойбічне
2008 — Кортекс
2007 — Убивчий ультрафіолет
2007 — Крисалис
2007 — Авіньонськоє пророцтво
2005 — На волосині
2004 — Нічні пісні
2003 — Час вовків
1999 — Дупа
1998 — Школа плоті
1997 — Під ім'ям «К»
1996 — За згодою Перейри
1990 — Зліт і падіння Третього Рейху
1986 — Очі чорні
1985 — Червоний поцілунок
1985 — Джоан Луй
1983 — Вагнер
1982 — Пармська обитель
1981 — Дилетант
1980 — Формула
1978 — Федора
1977 — Чорна неділя
1977 — Життя в борг
1976 — Сліпа любов
1976 — Осине гніздо
1976 — Марафонець
1975 — За давніми сходами
1974 — Відповідь знає тільки вітер
1974 — Все життя
1973 — Сама божевільна причина
1972 — Вона бігла по передмістю
1971 — Стара діва
1970 — Танго
1970 — Примхи Марії
1969 — Диявола за хвіст
1966 — Похорон в Берліні
Посилання
Швейцарські акторки
Швейцарські кіноактори
Швейцарські театральні актори
Швейцарські телеактори
|
1648515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%2C%20%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B2%D0%B0%29
|
Олексіївська (станція метро, Москва)
|
Олексіївська (станція метро, Москва)
«Олексіївська» — станція Калузько-Ризької лінії Московського метрополітену. Розташована між станціями «ВДНХ» і «Ризька».
Походження назви
На перспективних схемах метро 1954 та 1957 років, де були вказані проектовані і споруджувані станції, була відзначена як «Олексіївська». На схемі початку 1958 станція стала позначатися назвою «Щербаківська». Проте, коли вона була відкрита 1 травня 1958 року в складі дільниці «» — «ВДНХ», вона отримала найкоротшу просту та лаконічну назву метро на пострадянському просторі — «Мир».
26 жовтня 1966 року станція «Мир» була перейменована на «Щербаківську», на честь партійного і державного діяча сталінського часу, керівника Московської парторганізації КПРС Олександра Щербакова, проте тодішній генеральний секретар Микита Хрущов, який відвідав станцію незадовго до відкриття, невтішно висловився про нього, тому назву поспішно змінили.
Після відставки Микити Хрущова станцію все ж таки перейменували на «Щербаківську», аби уникнути плутанини схожих назв (у цей же день подвійна пересадкова станція «Ботанічний сад» якраз була перейменована на «Проспект Миру»).
У 1990 році у поїздах з'явилася схема ліній, де замість «Щербаківської» було вказано назву — «Ново-Олексіївська». Проте сама станція ніколи цієї назви не мала.
5 листопада 1990 року станція «Щербаківська» була перейменована на більш відповідну назву «Олексіївську». Ця назва походить від села Олексіївське.
Вестибюль
Станція має один вихід в місто, розташований на проспекті Миру і оформлений у вигляді ротонди. Наземний вестибюль сполучений зі станційним залом ескалатором. Цікавий той факт, що похилий хід для ескалаторів на станції зводили знизу вгору (перший відомий випадок застосування подібної технології в СРСР).
Технічна характеристика
Конструкція станції — пілонна трисклепінна (глибина закладення — 51 м). Діаметр центрального залу — 9,5 м, діаметр бічних залів — 8,5 м. Оправа з чавунних тюбінгів. Поперечний перетин пілонів зменшено.
Колійний розвиток
Станція без колійного розвитку.
Пересадки
Автобуси: м2, 33, 172, 414, 561, с585, 714, 903, т14, н9
Оздоблення
Пілони приблизно до половини висоти оздоблено білим мармуром з горизонтальними декоративними вставками темно-зеленого мармуру з шовковистим відливом серпентиніту. Верхня половина пілонів просто побілена. У базі пілонів встановлені лавочки, які виходять як у бік центрального залу, так і у бік платформ.
Колійні стіни оздоблені керамічною плиткою молочно-білого кольору (нижня частина — керамічною плиткою темно-зеленого кольору). Підлога викладена сірим і червоним гранітом .
Станцію освітлюють люстри у вигляді кіл, підвішені до стелі. З їх центру розходиться безліч люмінесцентних трубок.
Посилання
«Олексіївська» на сайті www.metro.ru
«Олексіївська» на сайті news.metro.ru
Інформація про «Олексіївської» на сайті Msk
Фото станції на сайті metrowalks.ru
Калузько-Ризька лінія
Станції Московського метрополітену
Залізничні станції та платформи, збудовані 1978
Пілонні станції
|
1654300
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%20%D0%9A%D0%B5%D1%82%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%80
|
Фердинанд Кеттлер
|
Фердинанд Кеттлер
Фердинанд фон Кеттлер — герцог Курляндії і Семигалії (1730–1737). Останній голова герцогства з німецької династії Кеттлерів. Імперський князь Священної Римської імперії. Син Якова Кеттлера. Помер у Данцигу, Пруссія.
Біографія
Фердинанд Кеттлер народився 1 листопада 1655 року, в Мітаві, в родині Якова Кеттлера, герцога Курляндії і Семигалії, та його дружини Луїзи-Шарлотти Бранденбурзької.
У 1658—1660 роках, під час шведського Потопу, хлопець разом із сім'єю утримувся у шведському полоні в Ризі, а згодом в Івангороді.
Після смерті батька в 1682 році, герцогство перейшло старшому братові Фердинанда — Фрідріху-Казимиру. Сам Фердинанд поступив на службу до війська Бранденбург-Пруссії. У вересні 1686 року він став полковником Курляндського піхотного полку, яким командував його покійний брат Олександр. Фердинанд керував підрозділом до 1689 року, беручи участь у Великій турецькій війні. Згодом він дослужився до чину генерал-лейтенанта.
1698 року Фрідріх-Казимир помер, внаслідок чого перестол перейшов його малолітньому сину Фрідріху-Вільгельму. Мати хлопчика і Фердинанд стали його опікунами, регентами герцогства.
З початком Великої Північної війни в 1700 році, Фрідріх брав участь у боях під Ригою. Після поразки в битві на Дюні він утік до Данцигу, де прожив до кінця життя. Ландаг герцогства відмовився визнавати за Фердинандом права герцога.
Коли Фрідріх-Вільгельм, чоловік Анни Іванівни, раптово помер, Фердинанд залишився єдиним кандидатом на пост герцога з дому Кеттлерів. Але він не відважувався повертатися на батьківщину. Номінально герцогством керувала регентша Анна Іванівна, а фактично — російський посол Петро Бестужев. 1725 року Ландаг обрав новим герцогом Моріца Саксонського, проте він невдовзі покинув Курляндію через негаразди із російською імперською адміністрацією.
1730 року 75-річний Фердинанд одружився із молодою Йоганною-Магдалиною Саксен-Вейссенфельс. Того ж року Анна Іванівна зійшла на царський престол і Фердинанд був визнаний герцогом. 1736 року польський король Август ІІІ таємно пообіцяв герцогство Ернсту-Йоганну Бірону, коханцеві Анни, й мав великий вплив на куряляндські справи.
Фердинанд Кеттлер помер 4 травня 1737 року, в Данцигу, у віці 84 років. Він не мав дітей, тому Ландаг обрав Ернста-Йоганна Бірона новим герцогом.
Сім'я
Родовід
Примітки
Джерела
Arbusov, L. Grundriss der Geschichte Liv-, Est- und Kurlands. Riga: Jonck und Poliewsky, 1918.
Посилання
Ferdinand Kettler Prinz v.Kurland // Descendants of Charlemagne.
Kettler family // Genealogy.eu.
Герцоги Курляндії і Семигалії
Кеттлери
Полковники Пруссії
Князі Священної Римської імперії
Балтійські німці
Уродженці Єлгави
|
4400041
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/AgiliWay
|
AgiliWay
|
AgiliWay — українсько-американська компанія, що надає послуги з розробки програмного забезпечення та IT-сервісів. Офіси компанії розміщено в Остіні, штат Техас (США), Кракові (Польща), у Львові, Чернівцях та Івано-Франківську (Україна).
У 2018 році компанія випустила свій власний некомерційний продукт — CiviMobile, мобільний додаток для CiviCRM, що обслуговує громадські та неприбуткові організації.
Історія
Компанія Agiliway була заснована у 2015 році. У травні 2018 року Agiliway представила свій перший власний продукт — мобільний додаток CiviMobile. Станом на лютий 2019 року аплікація мала два основні випуски і була перекладена п'ятьма мовами.
У 2021 році Agiliway пройшла сертифікацію ISO 27001:2013 і та у 2022 була визнана Золотим партнером Microsoft.
У грудні 2021 року Agiliway подарувала нове технічне обладнання кафедрі інформаційних систем та мереж Національного університету «Львівська політехніка».
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Росії в Україну, компанія відкрила офіс у Кракові, Польща, та сприяла переміщенню туди своїх співробітників.
Послуги
Agiliway зосереджена за напрямами:
ІТ-консалтинг у сфері створення та оптимізації офшорних центрів розвитку в Східній та Центральній Європі;
розробка програмного забезпечення на замовлення; впровадження та підтримка спеціальних систем CRM (CiviCRM, SuiteCMR, і SugarCRM) і ERP для стартапів, малого і середнього бізнесу, некомерційних громадських організацій тощо;
аутсорсинг бізнес-процесів.
Продукт
У липні 2018 року було випущено продукт Agiliway — першу версію CiviMobile. Це мобільний додаток до CiviCRM, який дозволяє використовувати CiviCRM на своєму смартфоні та користуватися додатковими функціями, такими як push-повідомлення, навігація, можливість використання своєї системи управління контактами, а також функціями CRM, що дозволяють створювати, редагувати або видаляти справи, заходи та події. CiviMobile випущено п'ятьма мовами: англійська, німецька, французька, італійська та українська.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт CiviMobile
Ресурси Інтернету
Фахівці Agiliway мають досвід створення інноваційних рішень ШІ (Doświadczenie specjalistów Agiliway w tworzeniu innowacyjnych rozwiązań AI)
Функціональне чи об’єктно-орієнтоване програмування: що обрати і чому варто звернути свою увагу на Clojure. Поради для початківців
Досвід підключення до Starlink: процедура, налаштування, швидкість
Як Великдень єднає українців під час війни. Короткі історії від Agiliway
Звідки я родом: Історія моєї вишиванки. Команда Agiliway розповідає про свої святкові сорочки
ЦЬОГО РОКУ AGILIWAY ВІДЗНАЧАЄ СВОЄ 7-РІЧЧЯ (THIS YEAR AGILIWAY MARKS ITS 7TH ANNIVERSARY)
Як працює українська ІТ-індустрія під час війни (How the Ukrainian IT Industry Operates During Wartime)
Agiliway Польща: новий центр розвитку та більше можливостей (Agiliway Poland: New Development Center and More Opportunities)
Український IT-ринок у центрі уваги геополітики (Ukrainian IT Market on the Spotlight of Geopolitics Issues)
Роль ІТ-індустрії у ВВП України (IT Industry Role in Ukrainian GDP)
Як Agiliway розробляє програмне забезпечення для покращення бази продовольчого забезпечення? (Jak Agiliway rozwija oprogramowanie, aby ulepszyć bazę dostaw żywności?)
Agiliway Polska: новий центр розробки та більше можливостей ((Agiliway Polska: Nowe centrum rozwoju i więcej możliwości))
Робота під час війни – досвід компанії з ІТ-галузі
Виробники програмного забезпечення
|
969353
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Thesmophoriazusae
|
Thesmophoriazusae
|
Thesmophoriazusae (Thesmophoriazousai), or Women at the Thesmophoria (sometimes also called The Poet and the Women), is one of eleven surviving comedy plays by Aristophanes. It was first produced in , probably at the City Dionysia. The play's focuses include the subversive role of women in a male-dominated society; the vanity of contemporary poets, such as the tragic playwrights Euripides and Agathon; and the shameless, enterprising vulgarity of an ordinary Athenian, as represented in this play by the protagonist, Mnesilochus. The work is also notable for Aristophanes' free adaptation of key structural elements of Old Comedy and for the absence of the anti-populist and anti-war comments that pepper his earlier work. It was produced in the same year as Lysistrata, another play with sexual themes.
How Thesmophoriazusae fared in the City Dionysia drama competition is unknown, but the play has been considered one of Aristophanes' most brilliant parodies of Athenian society.
Plot
Today the women at the festival
Are going to kill me for insulting them!
This bold statement by Euripides is the absurd premise upon which the whole play depends. The women are incensed by his plays' portrayal of the female sex as mad, murderous, and sexually depraved, and they are using the festival of the Thesmophoria (an annual fertility celebration dedicated to Demeter) as an opportunity to debate a suitable choice of revenge.
Fearful of their powers, Euripides seeks out a fellow tragedian, Agathon, in the hope of persuading him to spy for him and to be his advocate at the festival – a role that would require him to go disguised as a woman. Agathon is already dressed as a woman, in preparation for a play, but he believes that the women of Athens are jealous of him and he refuses to attend the festival for fear of being discovered. Euripides' aged in-law (never named within the play but recorded in the 'dramatis personae' as Mnesilochus) then offers to go in Agathon's place. Euripides shaves him, dresses him in women's clothes borrowed from Agathon and finally sends him off to the Thesmophorion, the venue of the women's secret rites.
There, the women are discovered behaving like citizens of a democracy, conducting an assembly much as men do, with appointed officials and carefully maintained records and procedures. Top of the agenda for that day is Euripides. Two women – Micca and a myrtle vendor – summarize their grievances against him. According to Micca, Euripides has taught men not to trust women, this has made them more vigilant and that in turn makes it impossible for women to help themselves to the household stores. According to the myrtle vendor, his plays promote atheism and this makes it difficult for her to sell her myrtle wreaths. Mnesilochus then speaks up, declaring that the behaviour of women is in fact far worse than Euripides has represented it. He recites in excruciating detail his own (imaginary) sins as a married woman, including a sexual escapade with a boyfriend in a tryst involving a laurel tree and a statue of Apollo.
The assembly is outraged but order is restored when a female messenger is seen approaching. It turns out to be Cleisthenes, a notoriously effeminate homosexual, represented in this play as the Athenian 'ambassador' for women. He has come with the alarming news that a man disguised as a woman is spying upon them on behalf of Euripides. Suspicion immediately falls upon Mnesilochus, being the only member of the group whom nobody can identify. After they remove his clothes, they discover that he is indeed a man. In a scene that parodies the famous hostage scene from Euripides' Telephus, Mnesilochus grabs Micca's baby and threatens to kill it unless the women release him. After closer inspection, however, Mnesilochus discovers that the 'baby' is in fact a wineskin fitted with booties. Undeterred, he still threatens it with a knife. Micca (a devout tippler) pleads for its release but the assembly will not negotiate with Mnesilochus and he stabs the baby anyway. Micca catches its precious blood in a pan.
At this point, the action pauses briefly for a parabasis. Meanwhile, the male authorities are notified of the illegal presence of a man at a women-only festival. Mnesilochus is subsequently arrested and strapped to a plank by a Scythian archer (Athenian equivalent of a policeman) on the orders of a prytanis. There then follows a series of farcical scenes in which Euripides, in a desperate attempt to rescue Mnesilochus, comes and goes in various disguises, first as Menelaus, a character from his own play Helen – to which Mnesilochus responds by playing out the role of Helen – and then as Perseus, a character from another Euripidean play, Andromeda, in which role he swoops heroically across the stage on a theatrical crane (frequently used by Greek playwrights to allow for a deus ex machina) – to which Mnesilochus responds by acting out the role of Andromeda. Improbably, Euripides impersonates Echo in the same scene as he impersonates Perseus. All these mad schemes fail.
The tragic poet then decides to appear as himself and in this capacity he quickly negotiates a peace with the Chorus of women, securing their co-operation with a promise not to insult them in his future plays. The women decline to help him release Mnesilochus (now a prisoner of the Athenian state) but they do agree not to interfere with plans for his escape. Disguised finally as an old lady and attended by a dancing girl and flute player, Euripides distracts the Scythian archer long enough to set Mnesilochus free. The Scythian attempts to apprehend them before they can get clean away but he is steered in the wrong direction by the Chorus and the comedy ends happily.
Historical background
Old Comedy is a highly topical genre and all Aristophanes' plays were written specifically for their original productions at either the Lenaia or City Dionysia. Significant dates and events that might have impacted on the writing of 'Thesmophoriazusae' would include:
: Aristophanes won first prize at the Lenaia with his third play The Acharnians. In that play, the character Euripides lends the protagonist, Dicaiopolis, some theatrical costumes from his plays. In Thesmophoria, on the other hand, the character Euripides dresses Mnesilochus in a costume borrowed from Agathon.
: Euripides' play Palamedes was produced. It is parodied in Thesmophoria.
: The Athenians and their allies suffered a catastrophic defeat in the Sicilian Expedition, a turning-point in the long-running Peloponnesian War. Among those who died in the Sicilian campaign was Lamachus, satirized in The Acharnians as a maniacal war-monger. In 'Thesmophoriazusae' he is mentioned briefly but with respect as a war hero whose mother deserves to be publicly feted.
: Euripides' plays Helen and Andromeda were produced. Both plays are parodied at length in Thesmophoriazusae.
: Both Thesmophoriazusae and Lysistrata were produced; an oligarchic revolution (one of the consequences of the Sicilian disaster) proved briefly successful and the demagogue Hyperbolus (a frequent target of the earlier plays) was assassinated by oligarchic conspirators in Samos. Hyperbolus receives a brief, derogatory mention in Thesmophoriazusae as someone whose mother does not deserve to share a table with the honoured mother of Lamachus.
Literary traditions and fashions, and the poets identified with them, are subject to comment and parody in all of Aristophanes' plays. In this play, Euripides is the main target. Others:
Agathon: A contemporary of Aristophanes and a successful tragedian, he is represented in this play as a clownish aesthete who believes that beautiful people write beautifully.
Phrynicus: A celebrated tragedian of an older generation (early ), he is mentioned favourably by Agathon as a beautiful man (kalos) who dressed beautifully and who wrote beautiful plays (kal' dramata).
Ibycus, Anacreon and Alcaeus: lyrical poets, mentioned favourably by Agathon as examples of poets who dressed and behaved as effetely as himself.
Philocles, Xenocles, and Theognis: Dramatic poets and contemporaries of Aristophanes, frequently lampooned in other plays, they receive a derogatory though brief mention here too.
Discussion
The Poet and the Women is notable for its reversal of sexual stereotypes, where men dress as women and the women appear to be the equal of men, particularly in their imitation of the ecclesia or democratic assembly (in fact the herald's opening of the women's assembly with a paean-like cry has been taken as evidence that the ecclesia itself might have begun with a paean). However, tragic and comic poets in classical Athens reinforced sexual stereotyping even when they seemed to demonstrate empathy with the female condition, and women typically were considered to be irrational creatures in need of protection from themselves and from others. Mica's wine-skin baby is a demonstration of the irrational and subversive nature of women but so also is the female assembly – it represents a state within the Athenian state and its assumed jurisdiction over Euripides is in fact illegal.
The sexual role-reversals can be understood to have a broad, political significance. The warrior ethos of an older generation versus the effete intellectualism of a younger generation is a debate or agon that recurs in various forms throughout the plays of Aristophanes. In The Frogs, for example, the agon is between Aeschylus, who values Homer for the warrior ethos he inculcates in his audience, and Euripides who values the intellectual and philosophical quibbling of a legalistic society. The agon in The Frogs is won by Aeschylus and he is brought back from the dead to reform the polis with his instructive poetry. In Thesmophoriazusae the Chorus of women makes the point that they are better than their men because they have preserved their heritage (as represented by the weaving shuttle, the wool-basket and the parasol) whereas the men have lost their spears and shields. The loss of the shield is expressed by the Chorus metaphorically and contemptuously as 'the parasol is thrown away' (erriptai to skiadeion), a reference to the word 'rhipsaspis' (shield-thrower), a derogatory term whose use was considered in Athens to be actionable slander. Thus the message behind the sexual role-reversals in Thesmophoriazusae is not that women are equal to men but rather that the present generation of men is behaving no better than the women (the same message is delivered in Lysistrata). The stupidity of the war with Sparta, the criminal motives behind it and the desire for peace are major themes in Aristophanes' earlier plays. There is almost no mention of The Peloponnesian War in this play yet the peace that Euripides very easily negotiates with the women at the end of the play (after all his combative schemes have failed) could be interpreted as a pro-peace message.
Thesmophoriazusae and Old Comedy
Aristophanes observed the conventions of Old Comedy in his earlier plays and gradually abandoned them in favour of a simpler approach, a trend that was continued by other dramatists until it reached its fulfilment in the New Comedy of Menander. In Thesmophoriazusae, variations from Old Comedy conventions include:
Parodos: In Old Comedy, the parodos or entry of the Chorus was an important element in the entertainment, accomplished with music, dance and extravagant spectacle. In this play, there are two Choruses – one appears briefly while accompanying Agathon in a song outside his house, and later the Chorus proper enters the stage as the women of the festival. The Women enter quietly, performing devotional tasks in which Mnesilochus, disguised as a woman, participates. This quiet entry is uncharacteristic of a parodos. The doubling of the Chorus is a phenomenon that is repeated in The Frogs, where the Chorus briefly assumes the identity of frogs before it takes on its main role as The Blessed. In Lysistrata, produced at the same time as Thesmophoriazusae, there are also two choruses (Old Men and Old Women) but they appear on stage together after entering separately.
Parabasis: In a parabasis the Chorus directly addresses the audience. Typically there are two parabases in a play and, during the first, the Chorus speaks out of character, acting as a mouthpiece for the author. In Thesmophoria however the Chorus never speaks out of character, the first parabasis is shortened and there is no second parabasis.
Agon: A debate or argument between protagonist and antagonist is another important element in Old Comedy. Usually it is conducted in long verses of anapests divided into two symmetrical sections (epirrhema and antepirrhema) and the protagonist is triumphant, as for example in The Knights, The Clouds and The Wasps. In Thesmophoriazusae, there is no such agon. There is a formal debate between Mnesilochus and Mica but it is conducted in shorter lines of ordinary dialogue (iambic trimeter). It has something of the symmetrical structure typical of a conventional agon, with a long speech (by Mica), a long reply (by Mnesilochus) and a pair of symmetrical songs from the Chorus, but a small speech by a third party (the myrtle vendor) is inserted in the middle, along with another song, and this disturbs the symmetry. Unlike a conventional agon, the debate doesn't produce a victor and it is followed by a heated argument in long, iambic verses between Mnesilochus and Mica.
Concluding episodes: In Old Comedy, dramatic tension is sacrificed quite early in the play with the protagonist's victory in the agon and thereafter the action is simply a celebration or affirmation of that victory in a loose series of farcical episodes in which "unwanted visitors" are driven off. In this play tension is maintained until the very end, when Euripides negotiates a peace and Mnesilochus is released from his bonds, yet the play is still typical of an Old Comedy in its introduction of 'unwanted visitors' in the latter part of the play – here they include Menelaus, Perseus and Echo i.e. Euripides disguized as characters from his own plays. This use of the 'unwanted visitors' convention is anticipated in The Knights, where Paphlagonian (i.e. Cleon) is defeated by the protagonist in a variety of roles.
Exodos: Old Comedy conventionally ends with a celebration of the protagonist's victory and it features a sexual conquest, as represented for example by the flute girl in The Wasps and the Muse of Euripides in The Frogs. In Thesmophoriazusae, female entertainment is supplied by a dancing girl but it is not the protagonist who wins her favours – that pleasure falls into the lap of the Scythian archer. Euripides and Mnesilochus are too busy making good their escape to have time for a proper exodus (a joke that would not have been lost on the original audience).
Standard edition (in Greek)
The most recent critical edition of the Attic Greek language text of the play (with commentary) is:
Colin Austin and S. Douglas Olson, Aristophanes Thesmophorizusae (Oxford University Press, 2004)
Translations
B. B. Rogers: verse: full text
Arthur S. Way, 1934 – verse
Eugene O'Neill, Jr, 1938 – prose: full text
Dudley Fitts, 1959 – prose and verse
David Barrett, 1964 – prose and verse
Alan H. Sommerstein, 1994 – prose
Unknown translator – prose: full text
Jeffrey Henderson, 2000 – prose
George Theodoridis, 2007 – prose: full text
See also
Codex Ravennas 429
References
Further reading
Zeitlin, Froma (1996). 'Travesties of gender and genre in Aristophanes' Thesmophoriazusae''', in Froma Zeitlin, Playing the Other: Gender and Society in Classical Greek Literature''. Chicago: University of Chicago Press. pp. 375–416.
Plays by Aristophanes
Festivals in ancient Greece
Plays set in ancient Greece
Plays set in Athens
Euripides
Cross-dressing in theatre
Women in ancient Greece
Andromeda (mythology)
411 BC
|
3859568
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%86%D1%8E%D0%B3%D0%B0%20%28%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B0%29
|
Волоцюга (новела)
|
Волоцюга (новела)
«Волоцюга» — новела французького письменника Гі де Мопассана, видана в 1887 році. Сюжет твору розповідає історію наймита, який після тривалого періоду безробіття коїть кримінальні злочини.
Історія
Вперше ця новела була надрукована в журналі «La Nouvelle Revue» 1 січня 1887 року. Пізніше Гі де Мопассан включив її до збірки «Горля». Український переклад твору здійснила Людмила Івченкова. В її перекладі новелу опублікували у видавництві «Дніпро» двічі: у восьмитомному зібранні творів Гі де Мопассана (1969—1972) і двотомному виданні вибраних творів письменника (1990).
Сюжет
Жак Рандель марно шукав заробітків на чужій стороні, змучений зневажливим ставленням господарів і важкою працею за мізерну платню, він тепер прямує до рідного села. Але шлях туди дуже довгий, а Жак вже кілька днів нічого не їв. В його душі нуртує гнів невідомого на кого, адже чоловік певен, що не заслужив на таке соціальне становище. Злидар п'є молоко з вимені корови і засинає під її теплим боком. Тепер занехаяний волоцюга може розраховувати лише на поміч такого штибу «друзів».
Наступного ранку він потрапляє до рук жандармів. Ті, хоча й відпускають безробітного теслю, але підозрюють його як потенційного злочинця. Жак натякає їм, що таки може скоїти «щось лихе», бо вже несила боротися з голодом. У сільському будинку він знаходить обід, залишений селянами, які пішли до церкви. Без жодних вагань Рандель сідає за стіл, наїдається досхочу й упивається горілкою. З новими силами і веселим настроєм він вирушає до лісу, де зустрічає дівчину. Жак ґвалтує її несподівано навіть для самого себе, а невдовзі потрапляє до рук жандармів. Ті обіцяють йому 20 років ув'язнення.
Аналіз твору
Гостросоціальна новела «Волоцюга» викриває вади капіталістичного суспільства XIX століття і моральні недоліки людей. Головний герой твору з самого початку оповіді змушений вести самотню боротьбу за існування: він вирушає з рідного села у невідомі краї в сподіванні знайти там кращу долю, але швидко розуміє, що на чужині люди не обтяжені навіть формальною необхідністю допомоги односельцю. Без особистих контактів чесному теслі важко довести свою професійну придатність і людську порядність, а тому він не може порвати з тривалим безробіттям. Намагаючись виправити власну помилку, він опиняється віч-на-віч з голодом і холодом. Жак намагається поїсти бодай за рахунок жандармів, але ті дають зрозуміти, що їхній обов'язок — не виправлення соціальної несправедливості, а охорона громадського порядку. Показово, що на тлі тотальної байдужості єдині джерела харчів для Жака стають знеособленими (це корова і порожній будинок). Новела відтворює поступову руйнацію особистості Жака, його моральних принципів і сили волі. З часом примітивні фізіологічні потреби беруть верх над духом, причому це вже не тільки голод, а й сексуальний потяг.
З точки зору психології «Волоцюга» — реалістичний твір. Психологічні досліди виявили, що у людини, яка переживає дефіцит позитивних емоцій, зростає рівень агресії, знижується здатність мислити критично, занепадає сила волі. Також психологами доведено, що вимушена стриманість у задоволенні однієї потреби (наприклад, голоду), збільшує потяг до інших задоволень (у новелі це показано на прикладі раптового статевого збудження). Хоча Гі де Мопассан не дає оцінок поведінці Жака, зрозуміло, що автор співчуває головному герою. Письменник показує, що першопричина асоціальної поведінки зовсім не у вдачі волоцюги, а в тих умовах, які призвели до фактичної соціальної ізоляції героя, а саме: у браку довіри і співчуття до незнайомця, індивідуалізмі, формальному підході до виконання своїх обов'язків (з боку жандармів), відсутності соціальних гарантій (на час написання новели у Франції не існувало допомоги по безробіттю, притулків для безхатьків).
Джерела
Твори Гі де Мопассана
Літературні твори 1887
|
654420
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B4%D0%BD%D1%8F%D0%BA%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бідняк Микола Петрович
|
Бідняк Микола Петрович
Микола Петрович Бідняк (*1 лютого 1930, Торонто — †28 листопада 2000, Львів) — український художник, іконописець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня, член Національної спілки художників України та Світової асоціації митців, що малюють вустами чи ногами. Професор кафедри Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв.
Біографія
Микола Бідняк народився у місті Торонто (Канада) 1 лютого 1930 року. В 4-річному віці повернувся з батьками на Буковину, до села Ленківці. 1940 року, з приходом радянської влади, його родина виїхала до Німеччини, аби уникнути Сибіру.
1945 року на полі Микола підірвався на міні. Фатальний випадок відібрав у нього обидві руки та око. Юнак навчився малювати вустами. Згодом з'явилися перші замальовки — портрети, квіти. 1950 року Миколу запросили взяти участь у виставці в новозбудованому мистецькому центрі в Едмонтоні. Там роботи помітив професор Дж. Клайду з Університету Альберта, який запропонував Миколі опанувати курс комерційного малярства.
У 1950-1954 роках Бідняк вивчав художню майстерність в Інституті технології та мистецтва (Едмонтон), а в 1956-1958 роках — Онтарійському коледжі мистецтва в Торонто . Вже студентом заявив про себе як художник.
З 1958 року Микола Бідняк професійно займався живописом, графікою та монументальним мистецтвом, став членом Спілки образотворчих мистецтв (УСОМ), 1964-го — членом Всесвітньої Асоціації художників, які малюють вустами та ногами (з центром у Ліхтенштейні). На той час Микола Бідняк уже намалював серію портретів видатних українців, створив численні полотна і ліногравюри, розписав кілька українських церков. У багатьох країнах світу проводились його персональні виставки.
Упродовж життя М. Бідняк створив близько 4 000 художніх робіт живопису, графіки‚ іконопису.
1991 року остаточно повернувся до України‚ оселився у Львові. Того ж року організував свою першу персональну виставку в Україні. 1992 став членом Львівської організації Національної Спілки художників України, згодом — професором Львівської національної академії мистецтв.
1995 року був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня — за серію історичних картин і портретів «Князь Данило Галицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Довбуш», «Битва під Крутами» та цикл творів з іконопису.
1994 року виставка Бідняка експонувалася у Львові, Івано-Франківську, в 1995, 2000 рр. — у Києві.
У 2000 році Миколу Бідняка нагородили орденом Ярослава Мудрого V ступеня «За значний особливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, високий професіоналізм».
Микола Бідняк підтримував учнів дитячої Академії мистецтв у Підбужжі (Львівська область). Під час фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку імені В.Стефаника у Львові. Шевченківську нагороду поділив між Львівським фондом культури, журналом «Українська культура», музеєм у Лаврі.
Микола Бідняк започаткував престижну стипендію для найбільш здібних студентів Академії мистецтв у Львові.
Миколу Бідняка поховали у Львові на Личаківському цвинтарі в 2000 році.
Творчий доробок
«Отець Алимпій» (1971)
«Коронація Данила Галицького» (1971)
«Богородиця з дитям» (1973)
«Дума про Полікарпа Туху» (1974)
«Шураві» (1974)
Ікона «Богородиця» (1981)
«Спас» (1987)
«Ангел» (1988)
«Апокаліпсис» (1988)
«Гонта» (1988)
«Богоматір» (1989)
«Святий Володимир» (1990)
«Святий Юр» (1990)
«Жовтень» (1990)
Ікона «Чорнобильська Богоматір» (1992)
Ікона «Ангел над Львовом» (1992)
«Стерня» (1993)
«Сотник УСС Іван Андрух» (1993)
Портрет І. Виговського (1959)
Портрет І. Мазепи (1959)
Портрет П. Чубинського (1963)
Портрет М. Вербицького (1963)
Портрет М. Шашкевича (1975)
Дотепер у Канаді зберігаються іконостаси Миколи Бідняка для українських церков у Кітченері та Ошаві, розписи в церкві Гемтренку. Там же ж – дві великі композиції на історичну тематику – «Хрещення Русі» і «Коронація князя Данила». Деякі ікони залишилися у храмах Ванкувера та Калгарі (Південна Альберта).
Примітки
Джерела
Багатий пензель Бідняка
Бідняк Микола Петрович / Упоряд. М. Г. Лабінський // Шевченківські Лауреати 1962—2001: Енциклопед. довідник . — К., 2001. — С. 45-46.
Бідняк Микола. Живопис. Графіка / Авт.-упоряд.: М. Бідняк, Т. Майчик, О. Майчик, — К., 2008. — 608 с.: іл. — (Бібліотека Шевченківського комітету).
Посилання
Хмельницька ОУНБ ім. М. Островського
Буковинець Микола Бідняк — художник, малюючий вустами
Тетяна Дугаєва. Мистецький подвиг Миколи Бідняка. Газета «Буковинське Віче» 6 листопада 1996 р.
Канадські художники
Українські художники
Українські графіки
Українські іконописці
Українські ілюстратори
Українські монументалісти
Лауреати Шевченківської премії 1995 року
Кавалери ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня
Репатріанти
Персоналії:Львів
Уродженці Торонто
Померли у Львові
Поховані на Личаківському цвинтарі
Члени Національної спілки художників України
|
75899979
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Novosvobodnaya%20culture
|
Novosvobodnaya culture
|
Novosvobodnaya culture (Russian: Новосвободненская культура Novosvobodnenskaya kultura, also Novosvobodna, Novosvobodnaja) is an archaeological culture of the Early Bronze Age in the foothills of the North Caucasus (3500-3100 BC). It is named after the megalithic tombs excavated in 1898 by Nikolai Veselovsky near the stanitsa Tsarskoy, now Novosvobodnaya in Adygea.
History of research
For a long time, the graves of Novosvobodnaya were considered to belong to a late stage of Maykop culture. The British-Australian archaeologist Gordon Childe (1952) pointed out the connection between the pottery of Novosvobodnaya and the pottery of the Globular Amphora culture of Central Europe.
The archaeologists N. A. Nikolaev and Vladimir Safronov were the first to distinguish the Novosvobodnaya sites from the Maykop culture and define Novosvobodnaya as a separate archaeological culture associated with the group of Funnelbeaker culture, Corded Ware culture and Globular Amphora cultures of Central Europe. Aleksey Rezepkin, who led the excavations at the Novosvobodnaya settlement, also noted the similarity of Novosvobodnaya's pottery with the ceramics of the Northern European Funnelbeaker culture. But unlike Childe, Rezepkin dated them to the end of the 6th millennium BC. According to Rezepkin, Novosvobodnaya's main distinguishing features as an independent culture were the megalithic tombs, black polished pottery, and bronze objects (axes, daggers, spears), which differ from the more archaic objects of the Maykop culture. The pearl-like decoration on axes, as well as on bronze and earthenware vessels, is absent from the Maykop culture.
These hypotheses were accepted and expanded by other scholars such as Aleksandr Gej, who distinguished a "steppe-Novosvobodnaya culture".
According to Rezepkin, the difference between the Novosvobodnaya and Maykop cultures was that the Novosvobodnaya shows unmistakable Western European connections at an early stage, while the Maykop culture was mostly related to the cultures of the Near East.
"In Rezepkin’s view, the older Maikop Culture stood under the influence of Mesopotamia, whereas he postulates influences on the younger Novosvobodnaja Culture from the milieu of the Funnel Beaker Culture."
Some archaeologists, including Sergei Korenevsky, prefer the hypothesis of the existence of a more general Maykop-Novosvobodnaya cultural community, that included many local variants such as found at the Galyugayevskaya settlement (Kursky District, Stavropol Krai, Russia).
More recently, excavations at Novosvobodnaya have been continued by Viktor Trifonov of the Institute for the History of Material Culture of the Russian Academy of Sciences, and Natalya Shishlina of the State Historical Museum in Moscow.
Paleogenetics
A complete DNA sequencing was performed on the mitochondrial genome of a representative of the Novosvobodnaya culture from the Klady cemetery, ca. 3,500 BC. The mitochondrial haplogroup V7 was found Haplogroup V (mtDNA), indicating a possible connection between the Novosvobodnaya culture and the Funnel Beaker culture. Another possible burial of the Novosvobodnaya culture, however without grave goods, possessed the mitochondrial haplogroup T2b.
See also
Yamnaya culture
Notes
Bibliography
J. P. Mallory, "Maykop Culture", Encyclopedia of Indo-European culture, Fitzroy Dearborn, 1997.
External links
Archaeological cultures of Europe
Bronze Age cultures of Europe
Archaeological cultures in Russia
Archaeology of Kuban
4th millennium BC
Leyla-Tepe culture
History of Adygea
|
5092594
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D0%B4%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BB
|
Дивізійний адмірал
|
Дивізійний адмірал - військове звання у військово-морських силах Італії та Бельгії. Відповідають коду OF-7 У системі військових звань НАТО. Є еквівалентне званням контрадмірала ВМС Великої Британії та ВМС США.
Італія
Звання «Дивізійний адмірал» було запроваджене законом 1178 від 8 червня 1926 року «Організація військово-морського флоту». Загалом було запроваджено 5 адміральських звань:
великий адмірал
адмірал флоту
адмірал ескадри
дивізійний адмірал
контрадмірал
Цей закон замінив звання «дивізійний контрадмірал» на «дивізійний адмірал».
Звання «дивізійний адмірал» еквівалентне званню дивізійний генерал у сухопутних та повітряних силах Італії.
Бельгія
Звання «Дивізійний адмірал» використовується у ВМС Бельгії, де воно нижче звання віцеадмірал і вище звання адмірал флотилії.
Звання «дивізійний адмірал» еквівалентне званню генерал-майор у сухопутних, повітряних та медичних компонентах збройних сил Бельгії.
Зображення
Посилання
Gradi, Corpi e Categorie
Див. також
Дивізійний генерал
Військово-морські звання
|
40126083
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nishinoshima%20%28Shimane%29
|
Nishinoshima (Shimane)
|
Nishinoshima (Shimane)
is one of the Dōzen Islands in the Oki archipelago in the Sea of Japan. It is the second largest island of the Oki Islands.
The island, 55.97 km² in area, has a population of approximately 3,400 persons. The island is administered by the town of Nishinoshima in Shimane Prefecture. Much of the island is within the borders of Daisen-Oki National Park.
Geography
Nishinoshima is located approximately northeast of the Honshu coast. The island is of volcanic origin, with a deeply indented coastline of , and with its highest point at the peak of Takuhiyama above sea level. The Matengai cliffs on the west coast of the island are the highest in Japan, at .
The climate of Nishinoshima is classified as a humid subtropical climate (Köppen climate classification Cfa) with very warm summers and cool winters. Precipitation is abundant throughout the year.
History
The Oki Islands have been inhabited since the Japanese Paleolithic era, and numerous artifacts from the Jōmon, Yayoi and Kofun periods have been found by archaeologists.
Nishinoshima was used as a place of exile from the Nara period, but is well known as a place of exile for Emperor Godaigo and a possible place of exile for ex-Emperor Go-Toba (a distinction which it shares with neighboring Nakanoshima.) The island became part of the holdings under the control of Matsue Domain under the Tokugawa shogunate in the Edo period.
After the Meiji restoration, the Oki Islands became part of Tottori Prefecture in 1871, but were transferred to Shimane Prefecture in 1881.
The island was divided between Urago Village in the west and Kuroki Village in the east in 1904. The two municipalities were divided by a canal in 1915, which cut the island into two parts. Urago became a town in November 1946 and merged with Kuroki in 1957 to form Nishinoshima Town. The two portions of the island were joined together by a bridge in 2005.
Transportation
Nishinoshima is connected by regular ferry service from Saigo Port on Dōgo Island, as well to Nakanoshima. There is no direct ferry service to mainland Japan.
Economy
The economy of the island is based on agriculture and commercial fishing. Seasonal tourism also plays a role in the local economy.
References
External links
Oki Islands
|
4541888
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%20%D0%A1%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B8%20%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B2%29
|
Меморіал Слави (Чернігів)
|
Меморіал Слави (Чернігів)
Меморіал Слави радянським воїнам, партизанам і підпільникам або Могила Невідомого солдата і військовий меморіальний комплекс — меморіальний комплекс та пам'ятка історії місцевого значення, зведена на Болдиних горах на честь 40-ї річниці перемоги у Німецько-радянській війні. В рамках комплексу було запалено Вічний вогонь. Розташований на території Новозаводського району міста Чернігів (Україна), між вулицями Толстого, Іллінською і Лісковицькою.
Меморіал перебуває на балансі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації
Історія та опис
У вересні 1941 року під час оборони Чернігова в районі заводу «Жовтневий молот» загинув невідомий радянський солдат, якого чернігівці тут і поховали. 1967 року останки воїна перенесено на Болдині гори. 1986 року могилу покрито гранітною плитою, в центрі якої горить Вічний вогонь, у головах встановлено 20-метровий тригранний обеліск з написом: «Ім'я твоє невідоме, подвиг твій, слава твоя безсмертні». Від монумента гранітні сходи ведуть до майданчика, де встановлено скульптурну композицію з бронзи — фігури давньоруського воїна, радянського солдата часів Німецько-радянської війни, партизана і жінки-трудівниці, які символізують боротьбу народу за свободу і незалежність Батьківщини. Правіше (між скульптурною композицією і сходами) розміщено п'ять гранітних стел із бронзовими барельєфами, які зображують похід князя Ігоря Святославича проти половців, події Жовтневого перевороту, Громадянської війни, Німецько-радянської війни, боротьбу партизанів і підпільників Чернігівщини.
Урочисте відкриття оновленого меморіалу відбулося 8 травня 1986 року, приурочене до 40-ї річниці перемоги у Німецько-рядянськцій війні. Автори проєкту: скульптор і архітектор М. В. Чернов.
Згідно з рішенням виконкому Чернігівської обласної ради депутатів трудящих № 286 від 31.05.1971 меморіалу присвоєно статус пам'ятки історії місцевого значення з охоронним № 24 та охоронною зоною. Згідно з наказом Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації від 26.06.2019 № 245 Меморіал іменується як Могила Невідомого солдата та військовий меморіальний комплекс.
Згідно з положеннями закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», 18 липня 2016 року барельєфи, що зображують події Жовтневого перевороту та Громадянської війни демонтовано і відвезено на зберігання на одне з комунальних підприємств Чернігова. Передбачається встановлення нових барельєфів на місці демонтованих.
Деякий час на місці двох демонтованих барельєфів були плакати з хронологією війни на сході України.
Під час облоги Чернігова у березні 2022 обеліск меморіалу був пошкоджений уламками від обстрілу армією РФ.
Примітки
Джерела
МЕМОРІАЛ СЛАВИ // — С. 443
Пам'ятки історії Чернігова
Пам'ятки культурної спадщини України
|
4753725
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%97%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Вереїнка
|
Вереїнка — присілок в Кімрському районі Тверської області Російської Федерації.
Населення становить 28 осіб. Входить до складу муніципального утворення Горицьке сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Горицьке сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Кімрського району
|
19899438
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Suchod%C3%B3%C5%82%2C%20P%C5%82ock%20County
|
Suchodół, Płock County
|
Suchodół, Płock County
Suchodół is a village in the administrative district of Gmina Brudzeń Duży, within Płock County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately east of Brudzeń Duży, north-west of Płock, and north-west of Warsaw.
References
Villages in Płock County
|
705942
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alan%20Gelfand
|
Alan Gelfand
|
Alan Gelfand
Alan "Ollie" Gelfand (born 1963) is an influential American skateboarder credited with inventing the ollie, one of the most foundational skateboarding tricks.
Early Life
Alan Gelfand was born in January 1st, 1963 in New York City, Gelfand moved to Hollywood, Florida with his family in 1972. He started skateboarding in 1974 after his father bought him his first skateboard.
Skateboarding Career
Invention of the Ollie
Named by Thrasher Magazine as "The Founding Father of A Generation", Alan Gelfand's invention of the ollie changed the face of skateboarding. His initial performance of the trick in 1976 at Skateboard USA in Hollywood, Florida, was serendipitous, stemming from the imperfect construction of the skatepark itself. Gelfand explained that the park's poorly constructed features inadvertently led to his groundbreaking discovery. "It was all by accident. The park was built so poorly that many of the features were over vertical and uneven. There was a part of the pool run where, when you skated it, you went out, caught air, and because it was over vertical, the board would pitch back towards your legs. You'd bend your knees back in and the board would come back to you. It was all by accident, really," Gelfand recalled. He began applying this technique to various elements, further refining his approach. By 1979, during a visit to Winchester Skate Park in San Jose, he was perfecting the ollie, leading to it becoming a fundemantal move in skateboarding.
This unintentional innovation, dubbed the "trick of the century" by Stacey Peralta, fundamentally changed skateboarding, transforming it from simple maneuvers to complex aerial dynamics. Alan was credited in the Oxford Dictionary of English, the Encyclopaedia Britannica, and the Webster's Dictionary as being the inventor of the trick after it had previously been listed as unknown.
The trick involves a skateboarder snapping the tail of the board down while jumping to lift the board into the air without the use of hands
Gelfand’s technique was first showcased in a detailed how-to feature in the January 1979 issue of SkateBoarder Magazine. Titled "Special Tips on Progressive Aerials," the article described his method for executing the no-hand ollie air, providing a step-by-step guide that has influenced generations of skateboarders.
Professional Achievements and Contributions
Alan Gelfand's skateboarding prowess extended beyond the invention of the ollie. He competed in various significant events in the 1970s and 1980s, showcasing his skills across multiple countries on tour as the first member of the legendary Bones Brigade team put together by Stacey Peralta. The Bones Brigade was an elite team of skateboarders sponsored by Powell-Peralta, which included other legendary skateboarders like Tony Hawk and Rodney Mullen, and was instrumental in the evolution and popularization of skateboarding. Their collective innovation and media exposure played a significant role in skateboarding's transition from a niche hobby to a global phenomenon.
Gelfand's competitive spirit was evident as he participated in and won numerous skateboarding contests globally. His tour and competition schedule in the late 1970s included events across Europe and South America, where he showcased the ollie and other complex maneuvers, further popularizing skateboarding as a sport.
Alan was entered into the Skateboarding Hall of Fame in 2013.
Competitions Entered, Touring and Cultural Impact
Throughout his career, Alan Gelfand participated in numerous notable skateboarding competitions.
1970s
1976 South Florida Skateboard Championships, Hollywood, Florida: An early competition that highlighted Gelfand's emerging talent.
1976 First Annual Central Florida Skateboard Championships, Skateboard City, Port Orange, Florida: Showcased his prowess in slalom and freestyle skateboarding.
1977 Florida Pro, Kona Skatepark, Jacksonville, Florida: Gelfand competed against top regional skateboarders.
1978 First Annual Fun ’N Sun Skateboard Championships, Clearwater, Florida: Participated in cross country, giant slalom, and dual slalom.
1978 Catalina Classic, Avalon, Santa Catalina, California: Competed in downhill and dual slalom events.
1980s
1980 Big O Pro-Am, Big O, Orange, California: Known for winning the 'Highest Air' category, showcasing his ollie skills.
1980 Gold Cup Series, various locations in California: Participated in a series of events, excelling in bowl and freestyle skating.
Special Exhibitions and Demonstrations
1979 SkateBoarder Magazine Exhibition: Featured in a special demonstration that solidified his status within the skateboarding community.
1980s Bones Brigade Tours: As a key member of the Bones Brigade, Gelfand participated in national and international tours, performing in exhibitions that popularized skateboarding globally.
During his tours, Gelfand's style and technical skills left an indelible mark on the international skateboarding scene. He participated in significant events such as the Super Skate Show in Caracas, Venezuela, in 1979, which featured prominent skaters of the time and was a key venue for Gelfand to demonstrate the ollie to a wider audience. Rodney Mullan reported in skateboarding.com that event was the first time he and Alan performed the Pop Shove It trick.
Later Career and Business Ventures
Car Racing Career
After retiring from professional skateboarding, Alan Gelfand channeled his passion for speed and mechanics into car racing, particularly focusing on Volkswagens during the 1980s and 1990s. This phase of his career involved building, fixing, and racing cars in professional competitions. Gelfand's expertise and dedication were evident in numerous 24-hour races where he often secured top finishes.
Automotive Business - German Car Depot
Transitioning from racing, Gelfand opened the German Car Depot, an auto repair shop specializing in German automobiles, located in Hollywood, Florida. The shop, established after a rebranding from VW Depot due to a trademark dispute, now operates with eight bays and serves hundreds of cars monthly, generating multi million dollar revenues.
Entry into the Dictionary
Alan "Ollie" Gelfand's name and contribution to skateboarding were immortalized when the term "ollie," was added to the Oxford English Dictionary. This inclusion not only acknowledges his invention but cements his legacy within the English language as both a noun and an intransitive verb. This recognition highlights the widespread impact of his innovation on skateboarding and popular culture, illustrating how a sport's technical term can become embedded in everyday language. The Canadian Oxford Dictionary still lists the origin of the word as unknown, despite all other editions crediting Alan.
Legal Battles and Trademark Issues
Gelfand has also been involved in legal actions to protect his intellectual property related to the ollie. He filed lawsuits against major companies, including Disney and Sega, for using the term "ollie" without permission, claiming infringement on his trademark rights.
Filmography
Alan Gelfand's significant contributions to skateboarding have also been recognized in several documentary films, which explore the cultural and historical aspects of the sport. His participation in these films helps preserve the legacy of skateboarding's evolution and his pivotal role within it.
Skateboard Madness (1980)
Gelfand appeared as a skateboarder in Skateboard Madness, a documentary that captures the vibrant skateboarding scene of the late 1970s. The film provides insight into the dynamics of skateboarding culture during a period of significant growth and innovation.
Bones Brigade: An Autobiography (2012)
In Bones Brigade: An Autobiography, directed by Stacy Peralta, Gelfand appears as himself. The documentary focuses on the history of the Bones Brigade, a legendary skateboarding team known for their influence on the sport in the 1980s. Gelfand's firsthand account contributes to the narrative of the team's pioneering impact on skateboarding.
Dogtown and Z-Boys (2001)
Gelfand also featured in Dogtown and Z-Boys, another documentary by Stacy Peralta. Originally filmed in the 1970s, but released officially in 2001, these two films examine the skate and surf culture of 1970s Venice, California, highlighting the innovations brought by the Zephyr Skateboard Team. Gelfand's involvement in the documentary underscores the revolutionary changes in skateboarding during this era, including his invention of the ollie which can be seen on video for the first time.
References
External Links
Olliewood Skatepark Instagram
Alan Ollie Gelfand's "German Car Depot" in Hollywood Florida
1963 births
American skateboarders
Living people
Hollywood Hills High School alumni
Jewish American sportspeople
21st-century American Jews
|
14317828
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wielowie%C5%9B
|
Wielowieś
|
Wielowieś may refer to the following places in Poland:
Wielowieś, Krotoszyn County in Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Wielowieś, Międzychód County in Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Wielowieś, Ostrów Wielkopolski County in Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Wielowieś, Gmina Pakość in Kuyavian-Pomeranian Voivodeship (north-central Poland)
Wielowieś, Lubin County in Lower Silesian Voivodeship (south-west Poland)
Wielowieś, Oleśnica County in Lower Silesian Voivodeship (south-west Poland)
Wielowieś, Silesian Voivodeship (south Poland)
Wielowieś, Lubusz Voivodeship (west Poland)
Wielowieś, Warmian-Masurian Voivodeship (north Poland)
Wielowieś, Tarnobrzeg in Podkarpackie Voivodeship (south Poland)
|
4576018
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%81%D1%81%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B2%D0%B8%D1%8F%D0%B2%D0%BB%D1%8F%D1%87%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%B9
|
Гессіанний афінний виявляч областей
|
Гессіанний афінний виявляч областей — це виявляч ознак, який використовують у галузях комп'ютерного бачення та . Як й інші виявлячі ознак, гессіанний афінний виявляч зазвичай використовують як етап попередньої обробки для алгоритмів, які покладаються на ідентифіковні, характерні особливі точки.
Гессіанний афінний виявляч — частина підкласу виявлячів ознак, відомих як афінноінваріантні виявлячі: гаррісів афінний виявляч областей, гессіанні афінні області, максимально стабільні екстремумні області, , області на основі контурів, та області на основі екстремумів яскравості.
Опис алгоритму
Алгоритм гессіанного афінного виявляча майже ідентичний гаррісовому афінному виявлячеві областей. Насправді обидва алгоритми вивели Крістіан Миколайчик та Корделія Шмід 2002 року на основі попередніх праць , див. також із загальнішим оглядом.
В чому відмінність гессіанного афінного?
Гаррісів афінний виявляч спирається на виявляння особливих точок у декількох масштабах за допомогою кутової міри Гарріса на матриці других моментів. Гессіанний афінний також використовує багатомасштабний ітеративний алгоритм для просторової локалізації та обирання масштабу та афінно інваріантних точок. Проте в кожному окремому масштабі гессіанний афінний виявляч обирає особливі точки на основі матриці Гессе в цій точці:
де — друга частинна похідна в напрямку , а — змішана частинна друга похідна в напрямках та . Важливо зауважити, що ці похідні обчислюють у масштабі поточної ітерації, й отже вони є похідними зображення, згладженого гауссовим ядром: . Як ідеться у статті про гаррісів афінний виявляч областей, ці похідні повинно бути масштабовано відповідно до коефіцієнту, пов'язаного з гауссовим ядром: .
На кожному масштабі, особливі точки — це точки, які одночасно є локальними екстремумами як визначника, так і сліду матриці Гессе. Слід матриці Гессе ідентичний лапласіану гауссіанів (ЛГ):
Як обговорювалося в Миколайчику зі співавт. (2005), через обирання точок, які максимізують визначник матриці Гессе, цей показник штрафує довші структури, які мають малі другі похідні (зміни сигналу) в одному напрямку. Цей тип міри дуже подібний до мір, які використовують у схемах виявляння плям, запропонованих Ліндебергом (1998), де в методах виявляння плям з автоматичним обиранням масштабу використовували або лапласіан, або визначник гессіана.
Як і в гаррісовому афінному алгоритмі, ці особливі точки на основі матриці Гессе також просторово локалізуються за допомогою ітераційного пошуку на основі лапласіана гауссіанів. Передбачувано, ці особливі точки називають гессіанно-лапласіанними особливими точками. Крім того, використовуючи ці первинно виявлені точки, гессіанний афінний виявляч застосовує ітеративний алгоритм пристосовування форми, щоби обчислювати локальне афінне перетворення для кожної особливої точки. Втілення цього алгоритму майже ідентичне втіленню гаррісового афінного виявляча, проте вищезгадана гессіанова міра замінює всі випадки кутової міри Гарріса.
Стійкість до афінних та інших перетворень
Миколайчик зі співавт. (2005) провели ретельний аналіз кількох виявлячів областей рівня останніх досягнень: гаррісового афінного, гессіанного афінного, Максимально стабільні екстремумні області, областей на основі екстремумів яскравості та на основі контурів, та виявляча. Миколайчик зі співавт. у своєму оцінюванні аналізували як структуровані, так і текстуровані зображення. Двійкові файли цих виявлячів для Linux та їхні перевірні зображення доступні вільно на їхній вебсторінці. Далі йде короткий підсумок результатів Миколайчика зі співавт. (2005), кількісніший аналіз див у Порівнянні афінних виявлячів областей .
Загалом, гессіанний афінний виявляч є другим з найкращих після МСЕО. Подібно до гаррісового афінного виявляча, гессіанні афінні особливі області схильні бути численнішими та меншими, ніж за інших виявлячів. Для одного зображення гессіанний афінний виявляч зазвичай визначає надійніші області, ніж гаррісів афінний виявляч. Продуктивність змінюється залежно від типу аналізованої сцени. Гессіанний афінний виявляч добре реагує на текстуровані сцени, в яких є багато кутоподібних частин. Проте для деяких структурованих сцен, таких як будівлі, гессіанний афінний виявляч працює дуже добре. Це доповнює МСЕО, який краще працює з добре структурованими (сегментовними) сценами.
Програмні пакети
Affine Covariant Features: К. Миколайчик підтримує вебсторінку, яка містить двійкові файли для Linux гессіанно-афінного виявляча на додаток до інших виявлячів та описувачів. Також доступний код Matlab, який можливо використовувати для ілюстрації та обчислення повторюваності різних виявлячів. Код і зображення також доступні для дублювання результатів, отриманих у праці Миколайчик зі співавт. (2005).
lip-vireo: двійковий код для Linux, Windows та SunOS від дослідницької групи VIREO, див. більше на їхній домашній сторінці.
Див. також
Афінне пристосовування форми
Ізотропія
Примітки
Посилання
— слайди презентації Миколайчика зі співавт. до їхньої праці 2005 року.
— лабораторія комп'ютерного бачення Корделії Шмід
— код, перевірні зображення, бібліографія афінних коваріантних ознак, які ведуть Кристіан Миколайчик та Група візуальної геометрії з Групи робототехніки Оксфордського університету.
— бібліографія виявлячів ознак (і плям), підтримувана Інститутом робототехніки та інтелектуальних систем Університету Південної Каліфорнії
Виділення ознак (комп'ютерний зір)
|
10403639
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Claye-Souilly
|
Claye-Souilly
|
Claye-Souilly is a commune in the Seine-et-Marne department in the Île-de-France region in north-central France.
Demography
The inhabitants are called Clayois.
Personalities
Jules de Polignac (1745–1817) was born here in 1745. He was the husband of Madame de Polignac, friend of Marie Antoinette.
Mancini family
See also
Communes of the Seine-et-Marne department
References
External links
1999 Land Use, from IAURIF (Institute for Urban Planning and Development of the Paris-Île-de-France région)
Communes of Seine-et-Marne
|
251569
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beckmann%20rearrangement
|
Beckmann rearrangement
|
Beckmann rearrangement
The Beckmann rearrangement, named after the German chemist Ernst Otto Beckmann (1853–1923), is a rearrangement of an oxime functional group to substituted amides. The rearrangement has also been successfully performed on haloimines and nitrones. Cyclic oximes and haloimines yield lactams.
The Beckmann rearrangement is often catalyzed by acid; however, other reagents have been known to promote the rearrangement. These include tosyl chloride, thionyl chloride, phosphorus pentachloride, phosphorus pentoxide, triethylamine, sodium hydroxide, trimethylsilyl iodide among others. The Beckmann fragmentation is another reaction that often competes with the rearrangement, though careful selection of promoting reagent and solvent conditions can favor the formation of one over the other, sometimes giving almost exclusively one product. The rearrangement occurs stereospecifically for ketoximes and N-chloro/N-fluoro imines, with the migrating group being anti-periplanar to the leaving group on the nitrogen. Certain conditions have been known to racemize the oxime geometry, leading to the formation of both regioisomers. The rearrangement of aldoximes occurs with stereospecificity in the gas phase and without stereospecificity in the solution phase. A few methodologies allow for the rearrangement of aldoximes to primary amides, but fragmentation commonly competes in these systems. Nitrone rearrangement also occurs without stereospecificity; the regioisomer formed has the amide nitrogen substituted with the group possessing the greatest migratory aptitude.
The archetypal Beckmann rearrangement is the conversion of cyclohexanone to caprolactam via the oxime. Caprolactam is the feedstock in the production of Nylon 6.
The Beckmann solution consists of acetic acid, hydrochloric acid and acetic anhydride, and was widely used to catalyze the rearrangement. Other acids, such as sulfuric acid, polyphosphoric acid, and hydrogen fluoride have all been used. Sulfuric acid is the most commonly used acid for commercial lactam production due to its formation of an ammonium sulfate by-product when neutralized with ammonia. Ammonium sulfate is a common agricultural fertilizer providing nitrogen and sulfur.
Reaction mechanism
The most common reaction mechanism of the Beckmann rearrangement consists generally of an alkyl migration anti-periplanar to the expulsion of a leaving group to form a nitrilium ion. This is followed by solvolysis to an imidate and then tautomerization to the amide:
This nitrilium ion has been known to be intercepted by other nucleophiles, including the leaving group from the oxime.
Presumably after the phenyl group migrates and expels the cyanate, the latter then attacks the nitrilium ion formed. In carbon tetrachloride the isocyanate can be isolated, whereas in ethanol, the urethane is formed after solvolysis of the isocyanate.
One computational study has established the mechanism accounting for solvent molecules and substituents. The rearrangement of acetone oxime in the Beckmann solution involved three acetic acid molecules and one proton (present as an oxonium ion). In the transition state leading to the iminium ion (σ-complex), the methyl group migrates to the nitrogen atom in a concerted reaction as the hydroxyl group is expelled. The oxygen atom in the hydroxyl group is stabilized by three acetic acid molecules. In the next step the electrophilic carbon atom in the nitrilium ion is attacked by water and a proton is donated back to acetic acid. In the transition state leading to the imidate, the water oxygen atom is coordinated to 4 other atoms. In the third step, an isomerization step protonates the nitrogen atom leading to the amide.
The same computation with a hydroxonium ion and 6 molecules of water has the same result, but when the migrating substituent is a phenyl group, the mechanism favors the formation of an intermediate three-membered π-complex. This π-complex is not found in the H3O+(H2O)6.
With the cyclohexanone-oxime, the relief of ring strain results in a third reaction mechanism, leading directly to the protonated caprolactam in a single concerted step without the intermediate formation of a π-complex or σ-complex.
Cyanuric chloride assisted Beckmann reaction
Beckmann rearrangement can be rendered catalytic using cyanuric chloride and zinc chloride as a co-catalyst. For example, cyclododecanone can be converted to the corresponding lactam, the monomer used in the production of Nylon 12.
The reaction mechanism for this reaction is based on a catalytic cycle with cyanuric chloride activating the hydroxyl group via a nucleophilic aromatic substitution. The reaction product is dislodged and replaced by new reactant via an intermediate Meisenheimer complex.
Beckmann fragmentation
The Beckmann fragmentation is a reaction that frequently competes with the Beckmann rearrangement. When the group α to the oxime is capable of stabilizing carbocation formation, the fragmentation becomes a viable reaction pathway. The reaction generates a nitrile and a carbocation, which is quickly intercepted to form a variety of products. The nitrile can also be hydrolyzed under reaction conditions to give carboxylic acids. Different reaction conditions can favor the fragmentation over the rearrangement.
Quaternary carbon centers promote fragmentation by stabilizing carbocation formation through hyperconjugation. As shown in the above picture, the "stable" carbocation is formed, which then loses a hydrogen to give a site of unsaturation. Oxygen and nitrogen atoms also promote fragmentation through the formation of ketones and imines respectively.
Sulfur is also capable of promoting fragmentation, albeit at a longer range than oxygen or nitrogen.
Silicon is capable of directing the fragmentation through the beta-silicon effect.
The carbocation intermediate in this reaction is intercepted by nucleophilic fluoride from diethylaminosulfur trifluoride (DAST):
Semmler–Wolff reaction
The oxime of cyclohexenone with acid forms aniline in a dehydration – aromatization reaction called the Semmler–Wolff reaction or Wolff aromatization
The mechanism can be shown as below:
The reaction is intrinsically a special case of the Beckmann rearrangement combined with neighbouring group participation.
Applications in drug synthesis
An industrial synthesis of paracetamol developed by Hoechst–Celanese involves the conversion of a methyl ketone to an acetanilide via a Beckmann rearrangement.
The thermal rearrangement that occurs in the synthesis of ketamine was claimed to be a Beckmann rearrangement according to: url.
See also
Curtius rearrangement
Dakin reaction
Schmidt reaction
Stieglitz rearrangement
Lossen rearrangement
References
External links
Animation of the Beckmann rearrangement
Animation of the Beckmann rearrangement (caprolactam)
Rearrangement reactions
Nitrogen heterocycle forming reactions
Ring expansion reactions
Amide synthesis reactions
Name reactions
|
55293491
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Salix%20acmophylla
|
Salix acmophylla
|
Salix acmophylla, also known as brook willow, is a willow native to central Asia, the Middle East and Egypt.
References
acmophylla
Taxa named by Pierre Edmond Boissier
|
5121304
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Wilbraham%20%26%20Monson%20Academy
|
Wilbraham & Monson Academy
|
Wilbraham & Monson Academy (WMA) — підготовча школа до коледжу, розташована у Вілбрагамі, штат Массачусетс. Заснована в 1804 році, це чотирирічна школа-інтернат і денна середня школа для учнів 9-12 класів і аспірантів. Середня школа з 6–8 класами пропонує інтернат для учнів 8 класу. Академія розташована в центрі міста Вілбрахем, за 75 миль (121 км) від Бостона та за 150 миль (240 км) від Нью-Йорка.
Література
Інтернет-ресурси
Wilbraham & Monson Academy Website
Примітки
Навчальні заклади, засновані 1804
Школи за країною
|
1026626
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D1%82%D0%BA%D0%B0
|
Латиська абетка
|
Латиська абетка — абетка на основі латиниці, що використовується для запису латиської мови.
Історія
Першу латиську абетку видано в Ризі 1683 року. Тодішню латиську систему написання розробили німецькі ченці, що створювали релігійні тексти. За її основу вони взяли німецьку систему, що не дуже добре відбивала особливості розмовної латиської мови.
До Другої світової війни (а пізніше і в латвійській еміграції) в деяких видання книг та періодиці використовувались літери Ōō, Ŗŗ та Ch ch. Використання літери Ŗŗ припинено в 1946 році. Внаслідок виходу з вжитку цих літер значення деяких слів тепер можна зрозуміти лише з контексту, часто відбувається чергування приголосних та їхнє випадання (у другій та п'ятій відмінах).
Сучасна латиська абетка
Сучасна абетка латиської мови складається з 33 літер. 11 з них утворюються за допомогою діактритичних знаків:
Іноді окремо виділяють такі диграфи: Dz dz, Dž dž, Ie ie.
На кирилиці алфавіт виглядав би так: а á б в ѓ д е é ж з ѕ и и ј к ќ л љ м н њ о п р с т у ý ф х ц ч џ ш
- порівняння, не є офіційним алфавітом!
Переваги та вади абетки
Літера o може вимовлятись як дифтонг [uo], голосні [ɔ] або [ɔː].
Літера e може вимовлятись як [е] або [æ].
Літера ē може вимовлятись як [eː] або [æː].
Одна літера позначає дентальний звук [n] та велярний [ŋ].
Таким чином, хоча значна частина фонем відповідає латиським літерам, текст, написаний латиською мовою, не завжди можна правильно вимовити. Це робить її досить складною для розуміння, і деякі латиські слова за вимовою можуть бути дуже схожими і відрізнятись лише довжиною одного звука.
Латиська розкладка клавіатури
Стандартна латиська розкладка базується на типовій латинській клавіатурі QWERTY, менш поширеною є система розташування знаків QGJRMV. Використовувати діакритичні знаки дає змогу клавіша AltGr.
Посилання
Jānis Kušķis. Kā lietot Ŗ, ŗ.
Абетка
Латинські абетки
Латиська мова
|
2163313
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%86%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Куц Євген Олександрович
|
Куц Євген Олександрович
Євген (Євгеній) Олександрович Куц — капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
З життєпису
Станом на 2018 рік — заступник військового комісара-начальник мобілізаційного відділення, Скадовський районний військовий комісаріат.
Нагороди
За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов'язку відзначений — нагороджений
10 жовтня 2015 року — орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Примітки
Джерела
|
3338296
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BD%20%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%9A%D1%80%D0%BE%D1%83%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B4%2C%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Вернон Тауншип (округ Кроуфорд, Пенсільванія)
|
Вернон Тауншип (округ Кроуфорд, Пенсільванія)
Вернон Тауншип — селище в США, в окрузі Кроуфорд штату Пенсільванія. Населення — 5331 особа (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало осіб у домогосподарстві у складі родин. Було 2709 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,1 %. Частка іспаномовних становила 0,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,6 % — особи молодші 18 років, 57,9 % — особи у віці 18—64 років, 21,5 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 47,1 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 93,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 90,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . За межею бідності перебувало 11,0 % осіб, у тому числі 5,4 % дітей у віці до 18 років та 4,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 29,7 %, виробництво — 22,3 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 8,3 %, транспорт — 5,7 %.
Джерела
Селища Пенсільванії
Населені пункти округу Кроуфорд (Пенсільванія)
|
30788586
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Erzurum%20Eyalet
|
Erzurum Eyalet
|
Erzurum Eyalet
The Erzurum Eyalet was an eyalet of the Ottoman Empire. It was established after the conquest of Western Armenia by the Ottoman Empire. Its reported area in the 19th century was .
History
The eyalet was established in 1533. Early in the 17th century, the eyalet was threatened by Iran and the revolt by the province governor Abaza Mehmed Pasha. This revolt was combined with Jelali Revolts (the uprising of the provincial musketeers called the Celali), backed by Iran and lasted until 1628.
It was one of the first Ottoman provinces to become a vilayet after an administrative reform in 1865, and by 1867 it had been reformed into the Erzurum Vilayet.
Governors
Köprülü Fazıl Ahmed (1659–1660)
Administrative divisions
References
Eyalets of the Ottoman Empire in Anatolia
Ottoman period in Armenia
History of Ağrı Province
History of Artvin Province
History of Bingöl Province
History of Bayburt Province
History of Erzincan Province
History of Erzurum Province
History of Tunceli Province
1533 establishments in the Ottoman Empire
1867 disestablishments in the Ottoman Empire
|
1685575
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Trachypithecus%20auratus
|
Trachypithecus auratus
|
Trachypithecus auratus (Лутунг яванський) — вид приматів з роду Trachypithecus родини мавпові.
Опис
Довжина хвоста: 61-87 см. Довжина голови й тіла: 44-65 см. Середня вага: 7 кг. Має два різних типи забарвлень: більш поширеним з яких є глянсово чорний колір з легким коричневим відтінком боків тіла, 'бакенбардів' і ніг. Шкіра обличчя, долоні й підошви чорні. Рідшою формою є глибокий жовтогарячий колір з жовтими відтінками на боках тіла, кінцівках і волоссі навколо вух, і чорним відтінком на спині.
Поширення
Країни проживання: Індонезія (Балі, Ява, Калімантан, Суматра). Зустрічається в мангрових, пляжних і прісноводних заболочених лісах, постійно вологих низинних і гірських лісах, сухих листяних лісах і гірських лісах до 3000-3500 м.
Стиль життя
Полюбляє їсти листя та квіти, хоча також спожива насіння фруктів, незрілі фрукти, личинки комах. Це денний і деревний вид. Живе в соціальних групах близько семи осіб, з одним або двома дорослими самцями в групі. Дорослі самиці агресивні по відношенню до самиць з інших груп, але можуть доглядати за потомством інших матерів з їх групи. Парування відбувається протягом усього року й самиці народжують одне дитинча. Тривалість життя становить близько 20 років. Основні хижаки: Homo sapiens, Panthera pardus melas, Panthera tigris sondaica
Загрози та охорона
Загрози включають втрату і деградацію середовища проживання за рахунок розширення сільського господарства та населених пунктів, полювання на їжу і все частіше для торгівлі, фрагментація до невеликих ізольованих популяцій. Цей вид занесений Додаток II СІТЕС, і захищений індонезійським законодавством з 1999 року. Мешкає в , і .
Посилання
Nijman, V. & Supriatna, J. 2008. Trachypithecus auratus. In: IUCN 2013
ARKive
The Animal Diversity Web
Мавпові
Ссавці Азії
|
4913780
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D1%8E%D0%BD%D1%96%D0%B3%20%28%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BB%29
|
Брюніг (перевал)
|
Брюніг (перевал)
Перевал Брюніг, на висоті 1 008 м, з’єднує Бернські гори та центральну Швейцарію, з’єднуючи Майрінген у кантоні Берн та Лунгерн у кантоні Обвальден. Знаходиться на вододілі між верхів'ям Ааре, що протікає через озера Брінц і Тун, і Зарнер Аа, що впадає в озеро Люцерн.
Перевал перетинає залізнична лінія Zentralbahn's Брюнінг між Люцерном та Інтерлакеном, а станція Брюніг-Гасліберг цієї лінії розташована на перевалі. Перевал також перетинає автомагістраль A8 між Люцерном і Шпіцом. Залізничні та автомобільні переїзди зазвичай залишаються відкритими протягом зими.
Перевал є початковою або кінцевою точкою багатьох походів. Особливо популярним є маршрут до або з Бріензер Роторн, до якого можна дістатися залізницею з обох кінців.
Перевал знаходився на загальному транспортному маршруті з південними перевалами Грімзель і Ґріс, що сполучав центральну Швейцарію з сучасною італійською Домодоссолою. Передбачається, що маршрут використовувався з римських часів, коли римляни контролювали Віндонісу.
У 1339 році воїни центральної Швейцарії рушили до битви при Лаупені через перевал Брюніг. У 1383 році воїни Люцерна, Швіцу та Урі, зокрема, перетнули перевал Брюніг, щоб підтримати бернські війська в облозі Бургдорфа.
У 1856 році на федеральні кошти була побудована вулиця над перевалом. У 1861 році було завершено та урочисто відкрито дорогу.
Примітки
Посилання
Weather report for the Brünig Pass
Бернське високогір'я
Перевали Швейцарії
|
195446
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0
|
Монстера
|
Монстера (Monstera) — рід тропічних рослин, ліан з великим листям, розташованим на стеблах по черзі. Точка зростання знаходиться на верхівці ростка. Рослини з цього роду поширені у вологих тропічних лісах екваторіального поясу Америки. На півдні ареал охоплює майже всю територію Бразилії, а на півночі включає півострів Юкатан і велику частину території Мексики. У XIX ст. монстера була завезена до Південно-східної Азії.
Історія відкриття
1492 року європейці відкрили континент, названий пізніше Південною Америкою. Ще довго ця таємнича земля з непрохідними тропічними лісами була джерелом легенд і історій. На початку XVIII століття в Європі ходили легенди про гігантські рослини-вбивці, які зустрічаються в південноамериканських нетрях. Мандрівники розповідали, що після нападу цих рослин, від людей і тварин залишалися одні скелети, буквально пронизані довгими відростками, що звисають зі стовбура. Підстави для таких розповідей були. Мандрівники приймали за підступні щупальці повітряне коріння монстери. Звисаючи вниз, коріння могло прорости та крізь скелет людини, що загубилася в джунглях. Послужлива уява малювала абсолютно іншу картинку вбивства нещасного. Завдяки подібним легендам, монстера й отримала назву, після латині monstrum — чудовиська. Ще ймовірніше, що слово монстера сходить до латинського monstrosus — дивовижна, химерна.
Спочатку ботаніки систематизували монстеру в рід Філодендрон, проте в 1763 монстера була виділена в особливий рід рослин. Перші екземпляри монстери привабливою (M. deliciosa), яка спочатку була описана як Philodendron pertusum, завезли до Великої Британії в 1752 році. На батьківщині рослини, в Південній Америці, цей вигляд був детально описаний майже століття опісля ботаніком з Данії Фредеріком Міхаелем Лібманом (1813–1856), який в 1849 видав монографію, присвячену рослинам Південної Америки.
З монстерами, в їхньому природному середовищі зростання, стикався пізніше барон Вільгельм Фрідріх Карвінський, який у 1841–1843 очолював експедицію до Південної Америки, організованої Петербурзькою Академією наук. Від тієї експедиції зберігся, зокрема, лист гербарію, датований квітнем 1841 року з парою листя монстери, зібраною в мексиканському прибережному регіоні Веракрус. Опісля вісімнадцять років цей вид монстери був описаний Шоттом як Monstera Karwinsky.
Починаючи з кінця XVIII ст. монстера стає все популярнішою кімнатною рослиною в Європі. Завдяки британським колоніальним устремлінням рослина потрапляє до Індії в 1878 і розповсюджується далі на схід. Монстера — відома й популярна кімнатна рослина, чиєю батьківщиною є Південна Америка. Дослідження ботаніків, що вивчають цей рід тропічних ліан, продовжується. Провідним фахівцем в області систематики ароїдних рослин є американський ботанік, професор Університету штату Міссурі Томас Кроатт. Наприкінці XX ст. він описав шість нових видів монстер.
Вирощування монстер
На північній стороні ви ніколи не побачите великого розкішного листя з безліччю отворів, а листова пластинка може бути взагалі цілісною, тому найкращий варіант — розмістити монстеру в світлому місці без прямих сонячних променів. Влітку оптимальною є температура не нижче 21 °C, а в період спокою, з жовтня по березень — декілька прохолодніше. (16–19°C, але не нижче 15 °C).
Монстера вимагає частого обприскування. Ґрунт має бути постійно вологим, але не мокрим. Якщо це можливо, її виставляють під теплі літні дощі. Для поливу й обприскування слід використовувати теплу м'яку воду.
З квітня по серпень раз в один-два тижні вносять квіткові добрива, а в решту часу не підгодовують.
Щоб правильно підібрати перший квітковий горщик, необхідно визначитися, що пересаджувати: молодий укорінений стебловий живець або придбана у продажу рослина середніх розмірів. Стебловий живець поміщається у квітковий горщик місткістю приблизно 3–4 л. Складається наступна земельна суміш: 1 частину листової, 1 частину хвойної, 1 частину торф'яної добавки та 0,5 частин піску. Якщо говорити про готові земельні суміші, то підійде суміш «Пальма». Наявність хорошого дренажу обов'язкова. Пересаджений стебловий живець росте і перетворюється на хорошу монстеру роки через три-чотири, а іноді і раніше.
Другий варіант. Якщо ви придбали голландську монстеру на моховій трубці, то поспішати з пересадкою не слід, особливо якщо покупка припала не на весняно-літній період. На перших порах правильний полив і підгодівлю досить.
Не здійснюйте наступну помилку, керуючись інформацією деяких видань: монстера вимагає щорічної пересадки. Дійсно, більшість ароїдних непогано ставитися до частої пересадки (у них не буває «критичних днів»), але для ніжного повітряного коріння, неміцного стебла такий засіб агротехніки неприйнятний. Отже, якщо вирощується рослина з невеликого стеблового живця, то необхідна одна проміжна пересадка у квіткову місткість «на вирощування» і друга — остаточна. Дорослу рослину (не менше, ніж з п'ятьма-шістьма листям) поміщають відразу у великий квітковий кадівб з піддоном.
Доросла рослина монстери крім обприскування потребує регулярного обмивання листя теплою кип'яченою водою. Якщо нехтувати такою трудомісткою процедурою, то неприємностей не уникнути: запилене недоглянуте листя — улюблений об'єкт шкідників. З віком нижнє листя втрачає минулу привабливість, і їх слід видаляти.
Якщо ви зрізали верхівку ростка на вкорінення, то не чекайте відразу «продірявленого» листя. Перший після зрізки лист завжди буде з цілісною листовою поверхнею. Не раніше, ніж на 6–7 рік вирощування, за умови хорошої освітленості, вологості, додаткового живлення у вигляді регулярного добрива і, нарешті, великої висадкової місткості ваша монстера зможе зацвісти всупереч усталеній думці, що монстери не квітнуть поза теплицями й оранжереями. А ось як писали про монстеру в книзі «Повсякденна рецептура садівника», 1911 р. «Земля має бути дуже рихлою, чим вона рихліша, тим краще розвивається коріння. З повітряним корінням треба поводитися обережно, направляючи їх до землі. Чим більше такого коріння знаходиться в землі, тим рослина стає сильнішою. Переставляти з місця на місце не варто, від цього псується листя».
При вирощуванні монстери можуть виникати деякі труднощі. При перезволоженні краї листя чорніють, сполотніле забарвлення листя говорить про те, що рослина отримує дуже багато сонця. Листя без отворів або стовбур, що облисів, свідчать про нестачу мінерального підживлення.
Немає квітникаря-любителя, який колись не мріяв виростити розкішну монстеру. Інше питання, що не все собі це можуть дозволити з міркувань подальшого розміщення дорослої рослини, оскільки вилізле стебло перевищує 6 м, а діаметр листової поверхні досягає 60 см.
Догляд
Проблеми й ускладнення при вирощуванні
Листя «плаче». Причина — дуже вологий ґрунт. Дайте ґрунту підсохнути та збільште інтервали між поливами.
Стебла загнивають. Причина — стеблова гнилизна. Зазвичай ця хвороба виявляється взимку, коли в умовах надлишку вологи й низької температури створюються сприятливі умови для розмноження гриба. Пересадіть рослину в інший горщик, підвищить температуру в приміщенні й обмежте полив.
Листя жовтіє. Якщо пожовтіло багато листя, яке до того ж загниває і в'яне, то найімовірніша причина — перезволоження ґрунту. Якщо слідів загнивання або в'янення немає, то можлива причина — нестача харчування. Якщо жовтіє тільки нижнє листя, звернете увагу, чи немає на них коричневих плям і як виглядає нове листя — якщо вони маленькі й темні, то це ознака браку вологи. Бліде листя з жовтими плямами свідчить про надлишок сонячного світла.
Обпадання листя. Нижнє листя завжди обпадає з віком. Якщо раптом відмирають декілька листків відразу, то причиною може бути серйозна помилка у догляді. Перевірте стан верхнього листя. Якщо перед опаданням листя стає сухим і коричневим, то причина в дуже високій температурі повітря. Це звичайна неприємність в зимовий час, коли рослини ставлять дуже близько до батарей.
Оголений знизу стовбур, маленьке бліде листя. Причина — рослині не вистачає світла. У глибокій тіні монстера не росте.
Коричневі крапки на нижній поверхні листа. Причина — червоний павутиновий кліщик.
Коричневі, паперові верхівки долей і краї листя. Причина — сухе повітря. Обприскуйте листя або помістіть горщик у вологий торф. Аналогічні симптоми можуть з'явитися, якщо горщик дуже тісний. Коричневі верхівки — показник перезволоження ґрунту, проте в цьому випадку листя ще і жовтіє.
Види
Згідно з даними The Plant List і Plants of the World Online до роду відносили:
Monstera acacoyaguensis
Monstera acuminata — Shingle Plant
Monstera adansonii
Monstera alcirana
Monstera alfaroi
Monstera amargalensis
Monstera anomala
Monstera aureopinnata
Monstera barrieri
Monstera bocatorensis
Monstera boliviana
Monstera buseyi
Monstera cenepensis
Monstera costaricensis
Monstera croatii
Monstera deliciosa — Ceriman, Swiss-cheese Plant
Monstera dissecta
Monstera donosoensis
Monstera dubia
Monstera egregia
Monstera epipremnoides
Monstera filamentosa
Monstera florescanoana
Monstera gambensis
Monstera gentryi
Monstera gigas
Monstera glaucescens
Monstera gracilis
Monstera guzmanjacobiae
Monstera integrifolia
Monstera juliusii
Monstera kessleri
Monstera kikiae
Monstera lechleriana
Monstera lentii
Monstera limitaris
Monstera luteynii
Monstera maderaverde
Monstera membranacea
Monstera minima
Monstera mittermeieri
Monstera molinae
Monstera momoi
Monstera monteverdensis
Monstera obliqua
Monstera oreophila
Monstera pinnatipartita
Monstera pittieri
Monstera planadensis
Monstera praetermissa
Monstera punctulata
Monstera siltepecana
Monstera spruceana
Monstera standleyana
Monstera subpinnata
Monstera tablasensis
Monstera tacanaensis
Monstera tarrazuensis
Monstera tenuis
Monstera titanum
Monstera tuberculata
Monstera vasquezii
Monstera wilsoniensis
Monstera xanthospatha
Примітки
Посилання
Монстера
Монстера: удивительное чудовище
Див. також
Ароїдні
Роди кліщинцевих
Кімнатні рослини
|
13706437
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lavardens
|
Lavardens
|
Lavardens is a commune in the Gers department in southwestern France.
Geography
Population
See also
Communes of the Gers department
References
Communes of Gers
|
897957
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%A3%D0%9D%D0%97
|
ОУНЗ
|
ОУНЗ:
Об'єднання українців Нової Зеландії (див. Українська діаспора Нової Зеландії)
Організація українських націоналістів за кордоном (ОУНз)
|
1708913
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Joan%20I
|
Joan I
|
Joan I or Joanna I may refer to:
Joan I, Countess of Burgundy (1191–1205)
Joan I of Navarre (1271–1305), daughter of King Henry I of Navarre and Blanche of Artois
Joan I, Countess of Auvergne (1326–1360)
Joanna I of Naples (1328–1382)
Joan I, Countess of Dreux (1345 – 1346), only child of Peter, Count of Dreux
Joanna of Castile (1479–1555), a.k.a. Joanna I or Juana I, Queen of Castile and Aragon, daughter of Isabella I of Castile and Ferdinand II of Aragon
See also
Joan Ramon I, Count of Cardona (1375-1441), Catalan nobleman
|
5078036
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82
|
Державний геологічний інститут
|
Державний геологічний інститут (польськ. Państwowy Instytut Geologiczny), повна назва Державний геологічний інститут — Державний дослідницький інститут (польськ. Państwowy Instytut Geologiczny — Państwowy Instytut Badawczy) — польський державний науково-дослідний інститут, що розташовується в Варшаві у тому числі для подальшого застосування в національній економіці або складання геологічних карт. З моменту свого утворення в 1919 інститут виконував функції Державної геологічної та Державної гідрогеологічної служб. За профілем досліджень схожий з Геологічною службою США.
Діяльність
Крім наукових досліджень, Інститут займається популяризаторською, музейною та видавничою роботою. Зокрема, він видає серію геологічних журналів (у тому числі спільно зі словацькими установами випускає міжнародні Geological Quarterly та Geologia Carpathica) та редагує найбільший національний геологічний журнал Przegląd Geologiczny, публікований Міністерством навколишнього середовища Польщі, а також підтримує один із найбільших геологічних музеїв Варшава, вулиця Раковецька, будинок 4). Регіональні відділення інституту є у Кракові, Сосновці, Кельці, Вроцлаві, Щецині та Гданську, а в Любліні та Познані діють незалежні лабораторії.
Одним із головних завдань Державного геологічного інституту є розробка геологічних карт. Серед розроблених інститутом карток виділяються Детальна геологічна карта Судетів (1:25 000), Детальна геологічна карта Польщі (1:50 000), Геологічна карта Польщі (1:200 000), Гідрогеологічна карта Польщі (1:50 000 та 1:200 00)) та Геолого-економічна (Геоекологічна) карта Польщі (1:50 000). Крім цього, інститут займається збиранням документів та інформації про геологічні дослідження, що зберігаються в Центральному (Національному) геологічному архіві, філії якого розташовуються при кожному регіональному відділенні. Щорічно інститут публікує інформацію про запаси корисних копалин у Польщі.
Література
G. Niemczynow, J. Burchart: Mały słownik geologiczny, 1966, Wiedza Powszechna.
Wołkowicz S., Peryt T.M., Państwowy Instytut Geologiczny — sto lat w służbie Niepodległej; [w:] «Przegląd Geologiczny», vol. 67, nr 7, Warszawa 2019.
Bohdanowicz Karol, Państwowy Instytut Geologiczny w latach 1939—1946; [w:] «Biuletyn nr 25 Państwowej Słuzby Geologicznej Państwowego Instytutu Geologicznego», Warszawa 1946.
Zdanowski Albin, Oddział Górnośląski PIG-PIB jako przykład oddziału regionalnego; [w:] «Przegląd Górniczy», 2019.
«Na Saturnie». Jednodniówka Muzeum Saturn, Czeladź 11 września 2021 (poświęcona 100 latom Państw. Instytutu Geologicznego i dziejom Oddziału Górnośląskiego PIG-PIB).
Jureczka Janusz, Oddział Górnośląski PIG. 90 lat służby geologicznej
G. Niemczynow, J. Burchart: Mały słownik geologiczny, Warszawa 1966, Wiedza Powszechna.
Інтернет-ресурси
Oni tworzyli Państwowy Instytut Geologiczny; album
Наукові установи Польщі
|
12463804
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Japanese%20wagtail
|
Japanese wagtail
|
Japanese wagtail
The Japanese wagtail (Motacilla grandis) is a species of bird in the pipit and wagtail family Motacillidae. It is native to Japan and Korea.
Description
The Japanese wagtail is about 20 cm long. The sexes look similar; they have white underparts and black upperparts, throats, and backs. Their supercilia are also white. They have black beaks and dark grey legs and feet. The plumage of a juvenile is greyer than that of an adult.
Taxonomy and systematics
The bird's Latin species name, grandis, means large.
Conservation
The Japanese wagtail is classed as a species of least concern by the IUCN. It has a stable population.
Behavior
Diet
The Japanese wagtail eats insects.
Roosting
Large groups of Japanese wagtails roost together in trees.
Breeding
Nests are built in cavities near water. The parents both look after the eggs and chicks. Four to six eggs are laid in each clutch.
Distribution
It is native to Japan and Korea. Vagrant birds have been recorded in Taiwan, eastern China and far-eastern Russia. It lives in inland wetlands, on arable land and in urban areas.
References
Japanese wagtail
Birds of Japan
Birds of Korea
Japanese wagtail
Taxonomy articles created by Polbot
|
2178310
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B9%D0%B7%D0%B5%D0%BA%20%D0%93%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%B4%20%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D1%82
|
Айзек Гемпстед Райт
|
Айзек Гемпстед Райт (Англія) — англійський актор, найбільш знаний за роллю Брана Старка у телесеріалі «Гра престолів» каналу HBO, яка принесла йому номінацію на премію «Молодий актор» за найкращу роль другого плану у телесеріалі.
Біографія
Айзек Гемпстед Райт народився 9 квітня 1999 року в графстві Кент, Англія. Він навчався у гімназії королеви Єлизавети, що у Фейвешемі. Він не цікавився акторською діяльністю, поки не приєднався до драмгуртка.
Кар'єра
Гемпстед Райт почав зніматися в рекламних роликах і вивчати акторську майстерність у Молодіжному театрі Кента, в Кентербері. Він дебютував у кіно в містичному трилері «Екстрасенс», але його великим проривом стала роль Брандона Старка у телесеріалі «Гра престолів».
Айзек також знявся у кримінальному трилері «Замкнутий ланцюг» (2013). Актор озвучив одного з персонажів анімаційного фільму студії Laika «Сімейка монстрів» (2014).
Цікаві факти
В одному з інтерв'ю Айзека запитали чи правдива інформація з Вікіпедії про те, що він відкладає зароблені в «Грі престолів» гроші, щоб заплатити за навчання в університеті. Актор відповів: «У цьому Вікіпедія помиляється».
Фільмографія
Кіно
Телебачення
Примітки
Посилання
Актори Гри престолів
Англійські кіноактори
Англійські телеактори
Англійські актори озвучування
|
862217
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%BB%D0%B5-%D0%91%D0%B0
|
Агенталь-ле-Ба
|
Агенталь-ле-Ба, Аґенталь-ле-Ба — муніципалітет у Франції, у регіоні Гранд-Ест, департамент Верхній Рейн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 410 км на схід від Парижа, 120 км на південь від Страсбура, 65 км на південь від Кольмара.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Ельзас. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Гранд-Ест.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 494 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 1160,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Агенталь-ле-Ба на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Верхній Рейн
Примітки
Муніципалітети департаменту Верхній Рейн
|
1615588
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B4%20%28%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BA%29
|
Гад (пророк)
|
Гад (пророк)
Гад — один з біблійних пророків та персонаж Старого Завіту.
Гад був порадником та пророком царя Давида. У період коли Давид рятувався від переслідувань Саула Гад допомагав йому порадами Після того як Давид став царем Ізраїлю Гад увійшов до числа його радників і керував разом з пророком Натаном, організовував служіння левітів. Після проведеного Давидом перепису населення Гад з'явився до нього щоб сповістити про покарання Господнє його за цей вчинок. Пророк Гад останній раз згадується у Другій книзі Самуїла з вказівкою до Давида збудувати жертовник Богові для зупинення покарання народові .
Згідно Першій книзі хроніки, Гад поряд з пророками Самуїлом і Натаном, записував справи царя Давида у зв'язку з чим його вважають одним з можливих авторів Першої та Другої книг Самуїла.
Примітки
Джерела
Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Видавництво отців Василіан «Місіонер», 2005.
Біблійні пророки
|
15506085
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Avy%2C%20Charente-Maritime
|
Avy, Charente-Maritime
|
Avy, Charente-Maritime
Avy is a commune in the Charente-Maritime department in southwestern France.
Population
See also
Communes of the Charente-Maritime department
References
External links
Communes of Charente-Maritime
|
111977
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mill%20Creek%2C%20Illinois
|
Mill Creek, Illinois
|
Mill Creek, Illinois
Mill Creek is a village in Union County, Illinois, United States. The population was 59 at the 2020 census.
Geography
The community is located on the west side of the Mill Creek floodplain just north of the Union-Alexander county line. Illinois Route 127 passes through the town connecting to Jonesboro approximately seven miles to the north and Cairo about 24 miles to the south.
According to the 2010 census, Mill Creek has a total area of , of which (or 98.45%) is land and (or 1.55%) is water.
Demographics
As of the census of 2000, there were 76 people, 29 households, and 18 families residing in the village. The population density was . There were 31 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 100.00% White.
There were 29 households, out of which 44.8% had children under the age of 18 living with them, 55.2% were married couples living together, 3.4% had a female householder with no husband present, and 34.5% were non-families. 27.6% of all households were made up of individuals, and 10.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.62 and the average family size was 3.26.
In the village, the population was spread out, with 31.6% under the age of 18, 5.3% from 18 to 24, 39.5% from 25 to 44, 14.5% from 45 to 64, and 9.2% who were 65 years of age or older. The median age was 35 years. For every 100 females, there were 117.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 126.1 males.
The median income for a household in the village was $16,563, and the median income for a family was $25,417. Males had a median income of $21,875 versus $15,000 for females. The per capita income for the village was $8,317. There were 36.8% of families and 36.9% of the population living below the poverty line, including 33.3% of under eighteens and 50.0% of those over 64.
References
Villages in Union County, Illinois
Villages in Illinois
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.