Datasets:
PolyAgent
/
wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Community
id
stringlengths
3
8
url
stringlengths
31
795
title
stringlengths
1
211
text
stringlengths
12
350k
934606
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89%D0%B0
Печерська площа
Печерська площа — площа в Печерському районі Києва, місцевість Печерськ. Розташована між вулицями Мала Шияновська, Панаса Мирного, Гусовського, Олександра Копиленка, провулком Євгена Гуцала і вулицею Лєскова. Історія На місці площі з 1800 року стояв дерев'яний католицький Латинський костел, який згорів у 1817 році. Площа виникла у 1817 році, коли сюди після пожежі Печерського гостиного двору перевели торгові ряди і назвали ринок Новим. У документах XIX століття площу позначали як Новий базар, Печерський базар, Торгова площа, Печерська площа. На карті Києва 1924 року відмічена як Базарна площа. У 1926 році міськрада винесла рішення про перейменування Печерської площі на площу Повстання саперів (повстання саперів відбулося в Києві 18 листопада 1905 року під керівництвом поручика Бориса Жаданівського і було придушене царськими військами; казарми 3-ї саперної бригади і 5-го понтонного полку — ініціаторів повстання, розташовувалися на Печерську). Постанову про перейменування площі виконано не було. З 1839 по 1935 роки на площі була церква Святої Ольги, знищена радянською владою. Примітки Джерела Площі Печерського району
411734
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Ладиженський Олег Семенович
Ладиженський Олег Семенович Олег Семенович Ладиженський (* 23 березня 1963, Харків) — український письменник-фантаст, режисер. Твори, створені спільно з Дмитром Громовим, від 1991 року публікує під колективним псевдонімом Генрі Лайон Олді. Життєпис Олег Семенович Ладиженський народився 23 березня 1963 року в Харкові. 1984 року закінчив із відзнакою Харківський інститут культури за спеціальністю «режисер театру». Того ж року одружився. Після інституту працював режисером у театрі «Пелікан». За час роботи поставив близько 10 вистав. Займається бойовими мистецтвами. Є міжнародним суддею з годзю-рю. Творчість Генрі Лайон Олді Разом з Дмитром Громовим пише під псевдонімом Генрі Лайон Олді. Псевдонім утворений з перших літер імен і прізвищ авторів. Їх співпраця розпочалась у 1990 році і триває досі. Першим спільним твором стала розповідь «Щастя у письмовому вигляді» (1991). Більшість творів авторів належать до жанру фантастики. Ніру Бобовай Під іменем своєї героїні («Дайте їм померти») Олег використовує свої вірші як епіграфи до своїх творів і їхніх розділів. Самостійна творчість Займається перекладами віршів. Працює режисером. У 2007 році вийшла його поетична збірка «Міст над океаном». Примітки Наукові фантасти України Автори фентезі України Персоналії за алфавітом Українські режисери Уродженці Харкова Народились 23 березня Народились 1963 Українські російськомовні письменники Лауреати премії «Аеліта» Письменники Харкова
1546089
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BD%20%D0%A1%D0%BC%D1%96%D1%82%20%28%D0%9C%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D0%B0%29
Джон Сміт (Мертва зона)
Джон Сміт (Мертва зона) Джонні (Джон) Сміт — вигаданий персонаж, головний герой роману «Мертва зона» письменника Стівена Кінга, однойменного фільму та телесеріалу USA Network, де він зображується Крістофером Вокеном й Ентоні Майклом Голлом відповідно. У романі У романі Кінга Джон Сміт — учитель англійської мови в Новій Англії. Його єдина найяскравіша згадка про своє минуле — це падіння на ковзанці в 1953-му, коли Джонні було шість років. Після побачення зі своєю подругою Сарою він потрапив в автоаварію, що відправила його у стан коми на чотири з половиною років, до 17 травня 1975-го. Коли Джон отямується, він та його лікарі швидко виявляють, що, здавалося би, незначні пошкодження відновили давно неактивну частину мозку, пов'язану із сенсорним відчуттям, наділивши Джонні Сміта надприродною можливістю бачити минуле й майбутнє — за допомогою дотику до людей чи об'єктів. Хоча спочатку герой воліє використовувати набуті сили задля добрих справ, таких як попередити жінку, що її кухня скоро спалахне, зрештою Джонні починає приховувати свої здібності, заперечувати їхнє існування. Єдиним винятком стала історія допомоги шерифу у відстеженні серійного вбивці. Після викриття вбивці Джонні змушений влаштуватися приватним викладачем, адже у школі його особу вважають «занадто спірною» для педагогічної роботи. Якось, під час політичного мітингу він потискує руку кандидату Грегу Стілсону й бачить апокаліптичне майбутнє, яке відбудеться, якщо Стілсон переможе на виборах. Спочатку відкидаючи вбивство Стілсона як засіб вирішення проблеми, згодом Джонні змушений вдатися саме до цього плану, особливо коли дізнався про пухлину у своєму мозку, що розвилася після аварії. Зрештою, не зумівши зібрати докази з метою скомпрометувати Стілсона, Джон намагається застрелити його на пресконференції. Хоча Грег і виживає, а Джонні — застрелений охороною, реакція Стілсона під час замаху — намагання використати дитину як щит — знищує його політичну кар'єру. Перед смертю Джонні Сміт бачить нове видіння і переконується, що майбутнє змінене. Кінематограф Телесеріал (2002—2006) У телесеріалі «Мертва зона» USA Network Джон представлений глядачам у пілотному епізоді «Колесо фортуни (частина 1)» (прем'єра 16 червня 2002). Народився Джон Роберт Сміт у 1967 році, викладав біологію в середній школі Клайвс-Міллз до жахливої автоаварії 6 червня 1995 року, яка призвела до його шестирічної коми, з якої Джон прокинувся лише 1 вересня 2001 року. Відтоді він здобув здатність ясновидіння минулого та майбутнього, що викликається фізичним контактом. Він неодноразово використовував свої здібності задля допомоги шерифу Волтеру Баннерману, чоловіку, який одружився із нареченою Джонні, Сарою Енн Брекнелл, і згодом допоміг їй виховати сина Джей Джея. Посилання The Dead Zone Wiki. Johnny Smith Персонажі телесеріалу «Мертва зона» Персонажі Стівена Кінга Чоловічі персонажі фільмів
5201737
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Вербицький Олександр Дмитрович
Вербицький Олександр Дмитрович Олександр Дмитрович Вербицький (місто Санкт-Петербург, тепер Російська Федерація — розстріляний , Лефортовська тюрма, Москва) — радянський державний діяч, генерал-майор берегової служби (13.12.1942), 2-й секретар Мурманського обкому ВКП(б). Життєпис Народився в селянській родині. У 1918—1919 роках — розсильний повітового земельного відділу в місті Ніколаєвську (Пугачові) Самарської губернії. У 1919—1920 роках — підручний електромонтера електростанції в місті Пугачові. У 1920—1922 роках — електромонтер театру в місті Пугачові. У 1922—1923 роках — переписувач сільської ради села Стара Парубожка Пугачовського повіту Самарської губернії. У 1923—1925 роках — електромонтер майстерень Держшвейкооперації в місті Саратові. У 1925—1926 роках — представник Саратовського губернського комітету комсомолу в Управлінні Рязано-Уральської залізниці в Саратові. У 1926 році — голова бюро юних ленінців Вольського повітового комітету ВЛКСМ. З 1926 по 1931 рік служив на Балтійському флоті РСЧФ: червонофлотець, старшина, інструктор Балтійського флоту в Кронштадті. Член ВКП(б) з 1928 року. У 1931—1935 роках — студент воєнно-хімічного факультету Ленінградського хіміко-технологічного інституту. У червні 1935 — липні 1938 року — секретар партійного комітету Ленінградського хіміко-технологічного інституту. У липні — листопаді 1938 року — завідувач відділу науки і науково-технічних винаходів Ленінградського міського комітету ВКП(б). У листопаді 1938 — квітні 1940 року — 1-й секретар Красногвардійського районного комітету ВКП(б) у Ленінграді. У квітні 1940 — червні 1941 року — секретар Ленінградського міського комітету ВКП(б) із кадрів. У червні 1941 — липні 1945 року — 2-й член Військової ради Червонопрапорного Балтійського флоту. Займався питаннями тилу флоту. У листопаді 1945 — лютому 1948 року — 3-й секретар Ленінградського міського комітету ВКП(б). 16 січня — жовтень 1948 року — 2-й секретар Мурманського обласного комітету ВКП(б). 27 жовтня — 4 грудня 1948 року — заступник завідувача транспортного відділу ЦК ВКП(б). 4 грудня 1948 — серпні 1949 року — заступник міністра морського флоту СРСР із політичної частини — начальник політичного управління Міністерства морського флоту СРСР. 25 серпня 1949 року заарештований в рамках т. зв. «Ленінградської справи». 27 жовтня 1950 року Військовою колегією Верховного суду СРСР за участь у «контрреволюційній антипартійній групі ворогів народу в Ленінграді» засуджений до смертної кари. Розстріляний того ж дня у Лефортовській в'язниці Москви, похований на Донському кладовищі Москви. Посмертно реабілітований 14 травня 1954 року ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР. Звання дивізійний комісар (22.02.1942) генерал-майор берегової служби (13.12.1942) генерал-директор морського флоту І-го рангу (6.02.1949) Нагороди і відзнаки два ордени Червоного Прапора (22.02.1943, 22.02.1944) орден «Знак Пошани» (8.06.1939) медаль «За оборону Ленінграда» (22.12.1942) медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945) медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945) медалі Примітки Джерела Вербицкий Александр Дмитриевич // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза (1898—1991). Члени КПРС Репресовані в СРСР Розстріляні в СРСР Посмертно реабілітовані
2671145
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B3%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
Файтинг (значення)
Файтинг (значення) Файтинг або хваітінг (від – бій) — в значенні «вперед» і «удачі» (– відповідно) — з'явилося в Південній Кореї, як побажання успіху, заклик до дії, підтримка під час Чемпіонату світу з футболу в 2002 році, але трапляється реклама часів Олімпіади в Сеулі 1988 року з цим словом. Існує два способи написання слова по-корейськи: 파이팅 читається як паітінг і 화이팅 – хваітінг. Файтинг — це жанр відеоігор, основою ігрового процесу якого є поєдинок у рукопашному бою між суперниками. Fighting (альбом) — музичний альбом, 1975 року ірландського хард-рок-гурту Thin Lizzy. «Файтинг» або «Бій без правил» — драматичний бойовик 2009 року режисера Діто Монтіель за сценарієм Роберта Мюніка і Монтіеля, в гол. ролях Ченнінг Тейтум, Терренс Говард і Луїс Гусман. Примітки
4515659
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%20%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%81%D1%96%D2%91%D0%B5%D0%BD
Корін Нарассіґен
Корін Нарассіґен — французький політик Соціалістичної партії та Екологія Європи-Зелені, колишній депутат Національних зборів Франції, обрана на парламентських виборах 2012 року в північноамериканському виборчому окрузі французів, які проживають за кордоном. Особисте життя Корін Нарассіґен народилася 1975 року в Сен-Полі, у французькому заморському департаменті Реюньйон в сім'ї вчителів лівого ухилу. Вона закінчила Telecom SudParis і здобула ступінь магістра телекомунікацій в Університетському коледжі Лондона. З 1999 року проживає в США. Заявила, що її інтерес до політики зріс під час виборів у США 2000 року. До свого обрання Корінн працювала у U.S. Bancorp США. Політичне життя Нарассіґен приєдналася до нью-йоркського відділення Соціалістичної партії і була її секретарем з 2003 по 2009 рік У 2005 році була обрана до облвиконкому, де займалася міжнародними справами після співавторства роботи про модернізацію життя партії. 2009 та 2010 вибори до Асамблеї громадян Франції за кордоном Вона була кандидатом на виборах 2009 року до Асамблеї громадян Франції за кордоном замість Крістіани Чікконе. Вона була обрана другим кандидатом від Соціалістичної партії. Однак інший кандидат, який не був обраний, подав до суду, щоб вибори було визнано недійсними. Крістіан Чікконе та Корін Нарассіґен були переобрані в 2010 році . Її вкотре обрали під час наступного повторного голосування. Пізніше вона стала одним із двох віце-президентів Комітету з питань законів і правил Асамблеї французьких громадян за кордоном. Вибори до парламенту 2012 року Корін Нарассіґен стала першим оголошеним кандидатом, розпочавши агітацію у грудні 2010 року. У березні 2012 року вона оголосила, що деякі з її цілей полягали в тому, щоб заохочувати міжнародну мобільність та сприяти дискусії щодо змін до законодавства про працю. Того ж місяця вона сказала, що її дві основні «теми» були освіта та соціальні питання, виступаючи за встановлення консульської соціальної допомоги на основі активної та універсальної медичної допомоги. Її обрали у другому турі, з підтримкою 54 % голосів. 15 лютого 2013 року її обрання було визнано недійсним вищим конституційним судом Франції через порушення обліку, і їй було заборонено обіймати державні посади на 12 місяців. Примітки Посилання Корін Нарассіґен на сайті Charlie Rose (in French) Corinne Narassiguin on French Morning Французькі інженери Французькі жінки-політики Депутати парламенту Франції Члени французької Соціалістичної партії Народились 1975
18663344
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C5%82opoty-Ba%C5%84ki
Kłopoty-Bańki
Kłopoty-Bańki (translation: Troubles-Bubbles) is a village in the administrative district of Gmina Siemiatycze, within Siemiatycze County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland. It lies approximately north-west of Siemiatycze and south of the regional capital Białystok. References Villages in Siemiatycze County
1428739
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%8F%D0%BA
Рояк
Рояк — село у Варненській області Болгарії. Входить до складу общини Дилгопол. Населення За даними перепису населення 2011 року у селі проживали особи, з них 268 осіб (98,5%) — турки. Розподіл населення за віком у 2011 році: Динаміка населення: Примітки Села Варненської області
4941803
https://en.wikipedia.org/wiki/Azerbaijani%20Navy
Azerbaijani Navy
Azerbaijani Navy The Azerbaijan Navy is the naval component of the Azerbaijani Armed Forces operating in the Caspian Sea. History The inception of Azerbaijani Naval Forces dates back to August 5, 1919, when the government of the Azerbaijan Democratic Republic established the navy force on the basis of the Russian Imperial fleet deployed in the Azerbaijani sector of the Caspian Sea. The navy had 6 ships. After the establishment of Soviet rule in Azerbaijan, the navy was transferred to be under the jurisdiction of the Soviet Navy. In 1991, with the collapse of the Soviet Union, the Azerbaijani fleet of the Soviet Navy was divided between Azerbaijan and the Russian Federation. In July 1992, the Azerbaijani ships were put into operation under Azerbaijani Flag in the Azerbaijani sector of the Caspian Sea. According to the Presidential Decree of Heydar Aliyev from 1996, August 5 was declared the Day of the Azerbaijani Navy. As of today, the Azerbaijani Navy is considered the second strongest navy in the Caspian Sea after the Russian fleet. Jane's Fighting Ships said in their entry for the Azerbaijani Navy in their 2001–2002 edition that 'the Coast Guard was formed in July 2002 with ships transferred from the Caspian Flotilla and the Border Guard. By 1995 overall control had been resumed by the Russians in order to provide adequate maintenance and support. The aim is to be independent again in due course.' It named the navy's commander at the time as Captain Rafig Asgarov. Organization Naval Bases and installations The navy operates two naval bases: one in Baku (Puta) and one for the Marines in Zığ. The current shipyard is located between Puta and Qaradagh. The Puta Base is the largest military facility in the Caspian Sea basin. Construction began on it in October 2010. It manages the Navy and provides comprehensive control over the surface conditions in the sector of the Caspian Sea belonging to Azerbaijan. There is also a Ship Repair Plant in the Navy. The site of the old Soviet Naval base in Baku is now transformed to non-military use include an arts centre. Unit structure Organizationally, the Azerbaijani Navy includes: Main Headquarters Surface Ship Brigade Water Area Protection Division Division of Landing Ships Division of Minesweepers Division of Search and Rescue Vessels' Training Courts Division Brigade of Patrol Ships Marine Infantry 641st Naval Special Operations Brigade Sea Sabotage and Reconnaissance Brigade Reserve Azerbaijan Coast Guard Patrol Ship Brigade Mobilization reserve Azerbaijan Merchant Fleet Educational establishments Faculty of the Navy, Azerbaijan Higher Military Academy (the former Azerbaijan Higher Naval Academy) – training of officers of the fleet and naval units of the border troops Training Center of the Azerbaijani Navy – training of warrant officers and foremen of the contract service. Equipment International cooperation Cooperation with U.S. In 2006, the U.S. Government donated three motorboats to the Azerbaijani Navy. There is also an agreement to provide U.S. support to refurbish Azerbaijani warships in the Caspian Sea. On May 19, 2006, the Azerbaijani and Turkish Navy held a joint military exercise on safeguarding the security of oil and gas pipelines in Baku. The training session was observed by Azerbaijan Navy commander Shahin Sultanov and Turkish Armed Forces attaché Seyhan Ceyhan. The activities aimed to ensure the safety of the Baku-Tbilisi-Ceyhan pipeline (BTC), the main export pipeline to take Caspian oil to Turkey and further on to world markets, as well as on expanding cooperation between the two countries’ military forces. The exercises started with the clearance of mines on the seabed. This was followed by rendering harmless the traps planted in the area by symbolic terrorists. The training concluded with the practice of maritime and air operations. In 2007, an agreement between the Azerbaijani Navy and a U.S. military company was concluded, which stated that a part of the Azerbaijani Navy would be equipped with advanced laser marksmanship devices/systems. U.S. company specialists were also due to give training for the use of this new equipment. Caspian Guard Initiative The Caspian Guard Initiative is a framework program designed to coordinate activities in Azerbaijan and Kazakhstan with those of U.S. Central Command and other U.S government agencies to enhance Caspian security. The initiative assists the two countries in improving their ability to prevent and, if needed, respond to terrorism, nuclear proliferation, drug and human trafficking, and other transnational threats in the Caspian region. EUCOM is responsible for operations in Azerbaijan. Commanders Ranks and insignia Commissioned officer ranks The rank insignia of commissioned officers. Other ranks The rank insignia of non-commissioned officers and enlisted personnel. See also Azerbaijani Armed Forces Chief of General Staff of Azerbaijani Armed Forces References Military of Azerbaijan Navies by country Riverine warfare 1992 establishments in Azerbaijan Naval forces in the Caspian Sea
2838118
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B4%D0%B7%D1%8C%D0%B2%D1%8F%D0%B4%D0%B8%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
Недзьвяди (Каліський повіт)
Недзьвяди (Каліський повіт) Недзьвяди — село в Польщі, у гміні Желязкув Каліського повіту Великопольського воєводства. У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства. Примітки Села Каліського повіту
564695
https://en.wikipedia.org/wiki/Discrete%20system
Discrete system
Discrete system In theoretical computer science, a discrete system is a system with a countable number of states. Discrete systems may be contrasted with continuous systems, which may also be called analog systems. A final discrete system is often modeled with a directed graph and is analyzed for correctness and complexity according to computational theory. Because discrete systems have a countable number of states, they may be described in precise mathematical models. A computer is a finite-state machine that may be viewed as a discrete system. Because computers are often used to model not only other discrete systems but continuous systems as well, methods have been developed to represent real-world continuous systems as discrete systems. One such method involves sampling a continuous signal at discrete time intervals. See also Digital control Finite-state machine Frequency spectrum Mathematical model Sample and hold Sample rate Sample time Z-transform References Automata (computation) Models of computation Signal processing
920771
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-%D0%B2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81
Верхівцівський навчально-виховний комплекс
Верхівцівський навчально-виховний комплекс КЗ «Верхівцівський навчально-виховний комплекс» — середня загальноосвітня школа в місті Верхівцеве Кам'янського району Дніпропетровської області. Історія Свою історію веде від початкової школи для дітей залізничників, яка відкрилась на станції Верхівцеве 1 вересня 1901 року. Першим очільником школи була Чорна Олександра Пилипівна, а законовчителем був Андрій Хреновський. Станом на 1 січня 1913 року в школі навчалося 149 учнів, з них 81 хлопчиків та 68 дівчаток. В школі працювали вчителі: Чорна Олександра Пилипівна Ровецька Євгенія Іванівна Хохуля Анастасія Федорівна Потицька Ксенія Степанівна Школа починала працювати з трьох житлових кімнатах, які робітники звільнили у житлових бараках біля залізничної станції для обладнання класів. 1 вересня 1912 року почало функціонувати нове приміщення школи (нині — Будинок дітей та юнацтва). Школа мала чотири класи. Поруч зі школою збудували будинок для помешкання вчителів (нині — дитячий дошкільний навчальний заклад № 11), а також їдальню та інші побутові приміщення. 1970 року відкрилось нове приміщення, збудоване за типовим проектом тих часів. Керівники В різний час школу очолювали: Луник Феодосій Олексійович Авілов Петро Григорович Яновський Павло Федосійович Губа Іван Іванович Майоренко Віра Акимівна Воронцова Людмила Федорівна Випускники 1955 — майбутній академік Прісняков Володимир Федорович, вчений та педагог Чулюк-Заграй Олександр Олександрович — співак, заслужений артист УРСР Гольдін Володимир Львович — розробник космічної техніки Посилання КЗ «Верхівцівський навчально-виховний комплекс» Навчальні заклади, засновані 1901 Верхівцеве Навчально-виховні комплекси Засновані в Україні 1901
1118596
https://uk.wikipedia.org/wiki/4126%20%D0%9C%D0%B0%D1%88%D1%83
4126 Машу
4126 Машу (4126 Mashu) — астероїд головного поясу, відкритий 19 січня 1988 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,175. Примітки Див. також Список астероїдів (4101-4200) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1988 Головний пояс астероїдів
5327128
https://en.wikipedia.org/wiki/Cross-country%20skiing%20at%20the%20Winter%20Olympics
Cross-country skiing at the Winter Olympics
Cross-country skiing at the Winter Olympics Cross-country skiing has been contested at the Winter Olympic Games since the first Winter Games in 1924 in Chamonix, France. The women's events were first contested at the 1952 Winter Olympics. Summary Events C = classical, F = freestyle, m = mass start, p = pursuit, s = skiathlon Men's Women's Medal table Sources (after the 2022 Winter Olympics): Accurate as of 2022 Winter Olympics. Notes 2 gold medals and no silver were awarded at 2002 men's 2 × 10 kilometre pursuit. 2 bronze medals were awarded at 2018 women's 10 kilometre freestyle. Number of cross-country skiers by nation See also Cross-country skiing at the Winter Paralympics List of Olympic venues in cross-country skiing References External links Sports at the Winter Olympics Skiing at the Winter Olympics Olympics
23142256
https://en.wikipedia.org/wiki/Emanuel%20Kviring
Emanuel Kviring
Emanuel Kviring Emmanuel Ionovich Quiring (13 September 1888 – 26 November 1937) was a Soviet politician and statesman of Volga German descent. Due to transliteration, he may have spelled his family name as Kviring or Kwiring. Born into a German family in Friesenthal, in the Samara Governorate of the Russian Empire (present-day Novolipovka, Sovetsky District, Saratov Oblast, Russia), he became a socialist activist and politician (Socialist-Revolutionary Party from 1906 to 1912, and Bolshevik Party beginning in 1912). After World War I and the Bolshevik Revolution, he was a leader of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine (October 1918 - March 1919, and April 1923 - March 1925). Upon creation of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine in 1918, he became one of the leaders of the Yekaterinoslav wing of the party (Donets-Krivoi Rog wing) standing in opposition to the Kiev wing (Southwestern wing) led by Pyatakov and Skripnik. He was an opponent of the "Ukrainization" policy, so he had to leave Kharkiv for Moscow. He then worked as an economist in the State Planning Committee (Gosplan). In 1937, he was arrested and executed by the NKVD. In 1956, Kwiring was posthumously rehabilitated by a decision of the USSR Supreme Court. References 1888 births 1937 deaths People from Sovetsky District, Saratov Oblast People from Novouzensky Uyezd People of Volga German descent Old Bolsheviks Members of the Orgburo of the 14th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks) Members of the Central Committee of the 12th Congress of the Russian Communist Party (Bolsheviks) Members of the Central Committee of the 13th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks) Members of the Central Committee of the 14th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks) Members of the Central Committee of the 15th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks) Members of the Central Committee of the 16th Congress of the All-Union Communist Party (Bolsheviks) First Secretaries of the Communist Party of Ukraine (Soviet Union) Great Purge victims from Russia Soviet rehabilitations Soviet bankers
4212966
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%20%D0%B1%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%20%D1%87%D0%B0%D1%81%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%BE%D1%97%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8
Стратегічні бомбардування під час Першої світової війни
Стратегічні бомбардування під час Першої світової війни — стратегічна повітряна кампанія повітряних сил держав Антанти та Центральних держав, складова їхньої військової стратегії, що мала за мету підрив (знищення або виведення з ладу) економічного та воєнного потенціалу держав супротивника, намагання знищити його основні економічні джерела, елементи потенціалу цілісної економічної системи, що використовувалися у військових цілях, а також зламати волю громадськості ворожих країн продовжувати боротьбу. Стратегічні бомбардування велися протягом усієї війни (28 липня 1914 — 11 листопада 1918) і в основному проводилися авіацією Великої Британії, Франції та Німеччини. Врешті-решт усі воюючі сторони Першої світової війни взяли участь у стратегічних бомбардуваннях. За винятком лише Риму та Лісабона, решта столиць основних європейських воюючих сторін піддавалася ударам з повітря. Перші спроби стратегічних бомбардувань під час Великої війни спочатку здійснювалися примітивними способами: пілоти скидали бомби вручну і цілили неозброєним оком. Поступово авіаційна техніка та озброєння удосконалювалася, що призвело до розробки важких літаків-бомбардувальників, а до кінця війни були розроблені спеціалізовані приціли для бомбардування. Саме за часів Першої світової війни з'явилися перші системи попередження про повітряні нальоти та розроблені облаштовані для укриття людей бомбосховища. Одночасно появилася зенітна артилерія і були розроблені методи злагодженої протиповітряної оборони. Багато прихильників стратегічних бомбардувань у міжвоєнний період, такі як італієць Джуліо Дуе, американець Біллі Мітчелл та британець Г'ю Тренчард, командували авіацією під час Першої світової війни. Удосконалення авіаційної техніки під час та після війни переконало багатьох, що «бомбардувальники завжди прорвуться», і ця віра вплинула на планування стратегічного бомбардування під час Другої світової війни. Історія Німеччина 6 серпня 1914 року сталося перше стратегічне бомбардування в історії з скиданням бомб на місто з повітря. Німецький «Цепелін» розбомбив бельгійське місто Льєж. Протягом першого місяця війни Німецька імперія сформувала перший спеціальний авіаційний загін, так званий «голубиний загін Остенде», який використовувався для бомбардування англійських портових міст. Під час першої битви на Марні німецький пілот, що регулярно здійснював повітряну розвідку над Парижем на «Таубе», постійно скидав на місто бомби. Вперше він скинув п'ять невеликих бомб і записку з вимогою негайно здати Париж і капітуляцію Франції. До стабілізації Західного фронту німецька авіація скинула на Париж півсотні бомб, трохи пошкодивши собор Паризької Богоматері. Перші сплановані та організовані кампанії зі стратегічного бомбардування портів та міст Англії були проведені флотом німецьких дирижаблів, які тоді були єдиним летальним апаратом, здатним до тривалого польоту на великі дальності від своїх аеродромів. 7 січня 1915 року повітряну кампанію схвалив особисто кайзер Вільгельм II, який однак заборонив нальоти на Лондон, побоюючись, що його родичі в британській королівській родині можуть бути поранені. Ці обмеження були зняті в травні, після атак у відповідь британської авіації на німецькі міста. 19 січня відбулися перші напади на Англію, ударам піддалися район Ярмута та Кінгс-Лінна. «Цеппеліни» виявилися занадто дорогими у порівнянні з літаками, занадто великою і повільною ціллю, газоподібний водень всередині дирижабля занадто займистий і занадто сприйнятливий до негоди, уразливий до зенітного вогню при польотах нижче 1500 м та вогню винищувачів-перехоплювачів, що обстрілювали їх запальними кулями на дальності до 3 км. Тому Імперська армія Німеччини в 1916 році відмовилася від використання жорстких дирижаблів. У свою чергу Імперський німецький флот, чиї дирижаблі в основному використовувались для повітряної розвідки над Північним морем, продовжував бомбардувати Велику Британію аж до 1918 року. Всього німці здійснили 51 рейд на Британські острови, останній проведений флотом у травні 1918 року. У грудні 1916 року два цепеліни класу «R» вилетіли з Вайньоде, намагаючись бомбардувати Санкт-Петербург. Один через несприятливі погодні умови приземлитися, зазнавши при цьому невиправні пошкодження, а другий через проблеми з двигуном повернув назад, не досягши цілі. Подальших спроб бомбардувати столицю Російської імперії «Цеппелінами» не було. Під час війни Німеччина використовувала 125 дирижаблів, втративши більше половини з них та 40 % від чисельності екіпажі, що стало найвищим показником втрат серед усіх інших німецьких родів військ. З травня 1917 року почалося застосування проти Англії Імперською повітряною службою важких бомбардувальників. Першими були застосовані Gotha G.IV, пізніше їх посилювали «Riesenflugzeuge» («гігантські літаки»), переважно фірми Zeppelin-Staaken. Цілями цих рейдів були промислові та портові споруди та урядові будівлі, але небагато бомб уражали військові цілі, більшість з них попадала на приватну власність та вбивала цивільне населення. Хоча німецька стратегічна бомбардувальна кампанія проти Британії була наймасштабнішою у війні, вона в основному була неефективною з точки зору завдавання фактичної шкоди. Було скинуто лише 300 тонн бомб, унаслідок чого матеріальний збиток склав 2 962 111 фунтів стерлінгів, спричинив загибель 1414 людей та ще 3416 дістали поранення (включаючи дані через колатеральні втрати від вогню зенітних гармат). Велика Британія 22 вересня та 8 жовтня 1914 року Королівська морська авіаційна служба здійснила перші стратегічні бомбардувальні нальоти, завдавши ударів по базах «Цеппелінів» у Кельні та Дюссельдорфі. Літаки несли 20-кг бомби, принаймні один дирижабль був знищений. 21 листопада 1914 року пролетів через Боденське озеро, щоб бомбити заводи «Цеппелінів» у Фрідріхсгафені та Людвігсгафені. 25 грудня був проведений перший наліт морської авіації з кораблів на стратегічну ціль, так званий рейд на Куксхафен, перший в історії авіації наліт такого роду. У 1915 та 1917 роках британська авіація здійснювала нальоти на Константинополь. 18 жовтня 1917 року британці уразили бомбою мечеть і вбили 54 османських цивільних особи. До кінця війни за сприяння Німеччини османи запровадили систему протиповітряної оборони в Константинополі. 6 червня 1918 року британці сформували Незалежні повітряні сили під командуванням майор-генерала Г'ю Тренчарда для бомбардування на великі відстані, визначаючи за цілі промислові центри в глибині території Німеччини. Місії здійснювалися DH.9 і Handley Page O/400, але війна закінчилася до того, як британський чотиримоторний бомбардувальник Handley Page V/1500, розроблений спеціально для скидання 3,4-тонної бомби на Берлін, надійшов на озброєння. Врешті-решт, британські авіаційні нальоти бомбардувальної авіації на німецькі міста, спонукали німецьке командування у відповідь завдавати ударів не по британських, а по французьких містах, що призвело до напруженості між британським та французьким керівництвом у доцільності подальшого продовження стратегічних бомбардувань і зниження інтенсивності авіаційних ударів великої потужності від Західного фронту. Загалом британська авіація скинула на Німецьку імперію 660 тонн бомб, що вдвічі більше, ніж Німеччина встигла скинути на Англію. Перший рейд на Берлін, запланований на листопад 1918 року, був скасований через перемир'я. Франція У вересні 1914 року Франція сформувала перший підрозділ стратегічних бомбардувальників «()» (GB1). Французи не визначали за мету бомбардування цілей на власній землі, навіть якщо їх окупували німці, і з більшою насторогою, ніж британці, ставилися до помсти з боку Німеччини, оскільки французькі міста знаходились в зоні дії німецьких бомбардувальників. Отже, GB1 здійснював нальоти на цілі далеко вглибині фронту, зосередившись на німецькій мережі постачання та районах зосередження військ, стратегії — спрямованої на безпосередню допомогу французькій армії на Західному фронті. Французи надавали перевагу легким бомбардувальникам, часто модифікуючи для цього розвідувальні літаки, на кшталт Bréguet 14. Італія Під час Першої світової війни Італія, як і Франція, не бажала бомбити центри цивільного життя, оскільки багато цілей такого роду мали велику кількість жителів італійського походження або знаходились на територіях, які Італія планувала анексувати після війни. Як і Росія, Італія володіла важкими бомбардувальниками до вступу у війну. Наприклад, Джованні Капроні, побудував ще в 1914 році багатомоторний бомбардувальник Капроні Ca.1, один з перших важких бомбардувальників у світі, спроможний несли чотири невеликі бомби. У серпні 1915 року Ca.1 були зосереджені в 21-ій ескадрильї Військового аеронавігаційного корпусу. У жовтні — листопаді 1915 року Ca.1 атакували австро-угорські залізниці та склади. Росія Російська імперія мала єдиний важкий бомбардувальник далекого дії, який увійшов в експлуатацію в перший рік війни — «Ілля Муромець» Сікорського. Цей літак міг нести 500-кг бомб і залишатися в повітрі протягом п'яти годин із зменшеним бомбовим навантаженням. У серпні 1914 року росіяни згрупували свої чотири наявні «Сікорських» у підрозділ, призначений для стратегічних бомбардувань, і в грудні зосередили їх поблизу Варшави. Міста не були головними об'єктами на Східному фронті: головними цілями були склади постачання, райони зосередження військ та транспортні мережі, особливо залізничні вузли та станції. До березня 1918 року, коли Росія вийшла з війни, було побудовано близько 70 одиниць «Ілля Муромець», і вони здійснили понад 350 бомбардувальних або розвідувальних місій по всьому Східному фронту. У серпні 1915 року російська авіація бомбардувала Константинополь, внаслідок чого загинув 41 громадянин Османської імперії. Див. також Стратегічні бомбардування під час Другої світової війни Бомбардувальне командування Повітряних сил Великої Британії Австралійський повітряний корпус Лінійні кораблі у Першій світовій війні Килимове бомбардування Бомбардувальники завжди прорвуться Посилання Strategic Bombing and Restraint in 'Total War', 1915—1918 Література Kennett, Lee (1982). A History of Strategic Bombing. New York: Scribner. ISBN 0-68417-781-1. Примітки Виноски Джерела Кампанії й театри воєнних дій Першої світової війни Конфлікти в 1914 Конфлікти в 1915 Конфлікти в 1916 Конфлікти в 1917 Конфлікти в 1918 Бомбардування Історія військової авіації Авіація Першої світової війни
1255015
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9A%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BB
Ноель Керролл
Ноель Керролл (1947, Фар-Роквей, Квінз, Нью-Йорк) — американський філософ мистецтва та теоретик кіно. Президент Американського товариства естетиків, відомий через свою працю «Філософія жахіть, або Парадокси серця» (1990) та антологію з Пост-Теорії, яку він укладав разом із Девідом Бордвеллом. Життєпис Керролл народився у 1947 році в Фар-Роквей, Квінз, у Нью-Йорку. Навчався у католицьких школах, згодом вступив до університету Гофстра, де почав писати про кіно, театр та мистецтво у факультетській газеті «Hofstra Chronicle». Разом з редактором газети, Ричардом Кожарскі, заснував кіноклуб: «Він [Кожарські] був президентом, а я був віцепрезидентом, це означало, що я носив проектор». Отримавши бакалаврський диплом з філософії у 1969 році Керролл вступив до магістратури Університету Піттсбурга, яку завершив у 1970 році. Там він також заснував кіноклуб разом із Джорджем Вілсоном. У 1970 році через проблеми з працевлаштуванням Керрол вирішив змінити напрямок своєї спеціалізації та вступив до магістратури з досліджень кіно до Університету Нью-Йорка, яку завершив у 1974 році. Протягом цього періоду він переважно займався «описовою критикою», що була пов'язаною з феноменологією, але акцент в ній робився на досвіді індивідуального сприйняття самого фільму. Керрол виступив проти «теорії авторського кіно», яку популяризував у США Ендрю Сарріс. У 1976 році Керрол став професором-асистентом Університету Нью-Йорку та був запрошений третім редактором журналу «Millennium Film Journal», разом із Вікі Петерсон та Девідом Шапіро. Керол є представником когнитивістського напрямку у теорії кіно, в різний час він працював не тільки критиком і редактором, але і сценаристом документальних фільмів. Бібліографія Carroll, Noël. Mystifying movies : fads & fallacies in contemporary film theory / Noël Carroll. — New York : Columbia University Press, 1988. — x, 262 p. — ISBN 023105954X. Carroll, Noël. Philosophical problems of classical film theory / Noël Carroll. — Princeton, N.J. : Princeton University Press, c1988. — x, 268 p. — ISBN 069107321X. Carroll, Noël. The philosophy of horror, or, Paradoxes of the heart / Noel Carroll. — New York : Routledge, 1990. — xi, 256 p. — ISBN 0415901456. Post-theory : reconstructing film studies / edited by David Bordwell and Noël Carroll. — Madison : University of Wisconsin Press, 1996. — xvii, 564 p. — ISBN 0299149404. Carroll, Noël. Theorizing the moving image / Noël Carroll. — Cambridge ; New York : Cambridge University Press, 1996. xix. — 426 p. — ISBN 0521460492. Carroll, Noël. Interpreting the moving image / Noël Carroll. — Cambridge ; New York, NY : Cambridge University Press, 1998. — xviii, 370 p. — ISBN 0521580390. Carroll, Noël. A philosophy of mass art / Noël Carroll. — Oxford : Clarendon Press ; New York : Oxford University Press, 1998. — xii, 425 p. — ISBN 0198711298. Carroll, Noël. Philosophy of art : a contemporary introduction / Nöel Carroll. London ; New York : Routledge, 1999. — ix, 273 p. — ISBN 0415159636. Theories of art today / edited by Noël Carroll. — Madison, Wis. : University of Wisconsin Press, c2000. — vi, 268 p. — ISBN 0299163504. Carroll, Noël. Beyond aesthetics : philosophical essays / Noel Carroll. — Cambridge, UK ; New York : Cambridge University Press, 2001. — xiv, 450 p. — ISBN 0521781345. Carroll, Noël. Comedy incarnate : Buster Keaton, physical humor, and bodily coping / Noël Carroll. — Malden, MA, USA : Blackwell Pub., 2007. — 180 p. — ISBN 9781405155250. Carroll, Noël. The philosophy of motion pictures / Noël Carroll. — Malden, MA ; Oxford : Blackwell Pub., 2008. — 241 p. — ISBN 9781405120241. Carroll, Noël. On criticism / Noël Carroll. New York : Routledge, 2009. — viii, 210 p. — ISBN 9780415396202. Carroll, Noël. Art in three dimensions / Noël Carroll. Oxford ; New York : Oxford University Press, 2010. — viii, 539 p. — ISBN 9780199559312. Carroll, Noel. Living in an artworld : reviews and essays on dance, performance, theater, and the fine arts in the 1970s and 1980s / Noel Carroll. — Louisville, KY : Chicago Spectrum Press, 2012. — ISBN 9781583742204. Примітки Теоретики кіно Випускники Нью-Йоркського університету Філософи США Автори нехудожньої літератури США XXI століття
2006306
https://en.wikipedia.org/wiki/L%C3%A1szl%C3%B3%20S%C3%B3lyom
László Sólyom
László Sólyom (3 January 1942 – 8 October 2023) was a Hungarian politician, lawyer, and librarian who was President of Hungary from 2005 until 2010. Previously he was the first president of the Constitutional Court of Hungary from 1990 to 1998. A prominent jurist and pro-democracy activist, Sólyom became the first president of the Constitutional Court at a time when the country was in the final years of its democratic transition after decades of communist rule. During his mandate, the Court declared the death penalty unconstitutional, strengthened the protection of freedom of expression and conscience, and legitimated the domestic partnerships of homosexuals. Later, in 2005, he was elected president of Hungary, a largely ceremonial position, as an independent candidate. He held this office until 2010. Early life László Sólyom was born on 3 January 1942 in Pécs, Kingdom of Hungary, the son of lawyer Ferenc Sólyom and Aranka Lelkes. On 24 October 1956, Sólyom joined an anti-communist demonstration with his fellow students of the Széchenyi István High School. He began his studies in law and political science at the University of Pécs in 1960, graduating in 1965. Sólyom also trained to become a librarian at the National Széchényi Library between 1963 and 1965. In 1966, Ferenc Mádl, who was then the Secretary of the Legal Department of the Hungarian Academy of Sciences, offered him an assistant professorship at the University of Jena's Institute of Civil Law, earning his doctorate in German Civil Law in 1969. In 1977 he published the first of his essays on law, whose main object of study was the protection of people and the environment. Sólyolm earned a doctorate in Political and Legal Sciences in 1981. Back in Hungary, Sólyolm started working as a researcher and began teaching in 1983 at the Civil Law Department of the Faculty of Law and Political Science of the Eötvös Loránd University. In 1984, he completed another academic internship at the Max Planck Institute for Foreign and International Private Law and in 1988 he did research at the University of Frankfurt. Years later, in 1993, Sólyolm began teaching at the Pázmány Péter Catholic University and, since 2002, at the Andrássy University Budapest. Already in the mid-1980s, he worked as a legal advisor for various civic and environmental movements, joining the environmental organization Duna Kör in 1984 and participating in their protests, such as those against the construction of the Gabčíkovo-Nagymaros Dams. In the 1980s, Sólyolm participated in civic organizations that contributed to the democratic transition in the country. In 1988 and 1989 Sólyom was the secretary of the Publicity Club, and he became a member of the board of the Independent Lawyers' Forum in 1989. He also participated in the on 27 September 1987 with other intellectuals opposed to the János Kádár regime and was one of the founding members of the then-illegal Hungarian Democratic Forum in 1989. Sólyolm became member of the Hungarian Democratic Forum's executive and was in charge of the constitutional reform proposals. He was also a member of the Opposition Round Table Talks, which was a set of meetings to design the legal and politicial basis for post-communist Hungary. President of the Constitutional Court of Hungary (1989–1998) Throughout his legal career, Sólyom acquired a reputation for his academic accomplishments and for his doctrinal development of privacy rights. This led to his appointment as a judge of the newly established Constitutional Court of Hungary by the National Assembly on 24 November 1989, becoming its first president in 1990. Sólyom abandoned his political affiliations but not his work as a university professor. This new court was entrusted with the task of overseeing the constitutional revisions that had been introduced the previous month. In this role, he significantly contributed to the abolition of capital punishment, the protection of information and environmental rights, the freedom of opinion and of conscience, as well as the constitutional protection of domestic partnerships of homosexuals, the Justice Act, the status of the President of the Republic, the constitutional content of the referendum, legislation on abortion and the law on compensation, which measures brought wide international acclaim for the Constitutional Court of Hungary. The Court, with this activity, helped lead to the democratic transition in Hungary and the establishment of a parliamentary democracy. Sólyom had a controversial principle of "activism" based on the "invisible constitution", shaping the decisions of the court by the "spirit" or "morals" of the Constitution rather than its explicitly written terms, advocating the principle of equality and human dignity even over the language of the constitution. In his concurring opinion in the judgement on the unconstitutionality of capital punishment he writes: "In this context, the starting point is the Constitution as a whole. The Constitutional Court must continue its effort to explain the theoretical bases of the Constitution and the rights included in it and to form a coherent system with its decisions which as an "invisible Constitution" provides for a reliable standard of constitutionality beyond the Constitution, which nowadays is often amended out of current political interests." He also called for the possibility of the Constitutional Court to modify laws that can be declared unconstitutional so as not to annul them completely. Sólyolm's term of office ended on 24 November 1998 and was succeeded by János Németh. He continued his scholarly career, continued giving lectures in universities, and became founder of Védegylet, an environmentalist and civil rights non-governmental organisation in 2000. Sólyom became member of the International Commission of Jurists and the . In 2002, Prime Minister Péter Medgyessy appointed Sólyolm as head of the advisory committee of the bill to make public the collaboration of officials of the current government and administration with the secret police of the late communist regime. President of Hungary (2005–2010) In view of the 2005 Hungarian presidential election, in February 2005, 110 personalities sent, as representatives of the Védegylet organization, intellectuals and artists, an open letter to the members of the National Assembly, to elect Sólyom as the next president of the Republic, as they saw in him a "non-partisan person who looks beyond the political considerations of the moment". In the third round of the elections, on 7 June 2005, Solyom was elected by the National Assembly as the new President of Hungary, receiving 185 votes, three votes more than the Hungarian Socialist Party candidate Katalin Szili, although there were reports of voting irregularities. He was subsequently sworn into office. László Sólyom was inaugurated in his office at a ceremony in the Mirror Hall of Sándor Palace on 4 August, effectively beginning his term of office on 5 August. In March 2006 he refused to shake hands with János Fekete, former vice president of the Hungarian National Bank before the end of Communism in Hungary. The incident happened while presenting an award to Fekete that the Gyurcsány cabinet forced through, despite strong objections to that nomination due to Fekete's past as a hardline communist. On 26 June 2006, while the President of the United States George W. Bush was visiting Hungary to commemorate the fiftieth anniversary of the 1956 Hungarian uprising, Sólyom told him that "this fight against terrorism can be successful only if every step and measure taken are in line with international law", a comment that many media interpreted as a subtle criticism of the Iraq War. Following the outbreak of anti-government protests in September 2006 that soon became violent, Sólyom called unsuccessfully on Prime Minister Ferenc Gyurcsány to resign, accusing him of lying to the people and provoking a "moral crisis" in the country after the latter admitted that he had repeatedly lied about the country's economic situation. In 2006, a published poll showed that Sólyom was the most trusted politician in the country. In 2007, he refused to award a similar distinction to Gyula Horn. He referred to the fact that Horn had not changed his views on the 1956 revolution in which he had taken part on the Soviet side, fighting against the Hungarian revolutionaries. Sólyom said that this (i.e., Horn's opinion) conflicts with the constitutional values of the Republic of Hungary, and that he could not give the award to Horn, despite his merits. In 2009, Sólyom was refused entry to Slovakia to attend the dedication of a statue of King Saint Stephen in the border town of Komárno on 21 August, an incident reported in Hungary as tantamount to a declaration of persona non grata which further worsened already tense Hungary–Slovakia relations. Sólyom said that "this is a situation unheard of, inexcusable and unexplainable in the relationship of two allied countries." Slovakia's government, containing the ultranationalist SNS party, claimed that the Hungarian President's presence is a "threat to national security". Sólyom came back to visit the same statue a year later in August 2010, after Slovak voters ousted the previous government; the ceremony at the statue took place without incident. The Court of Justice of the European Union ruled in October 2012 that the prohibition on his entry into Slovakia in 2009 did not compromise his freedom of movement as an EU citizen because his role as a Head of State justified a limit, based on international law, to his right to freedom of movement. On 5 August 2010, Sólyom was succeeded as President by Pál Schmitt. Post-presidency During the processing of the 2011 constitution of Hungary, Sólyom stated that "the drafting process had lost its dignity by descending to the level of common parliamentary squabbles". After his mandate, he established scholarships to help young Hungarian researchers to study in other countries. He was very critical of the Viktor Orbán government. Sólyom published his three-volume professional memoir and summary Documenta in 2019. Personal life and death In 1966, he married a school teacher named Erzsébet (née Nagy; 1944–2015), a fellow student at the Pécs Conservatory. They had two children: Beáta Sólyom and Benedek Sólyom, as well as eleven grandchildren and four great-grandchildren. His wife kept a low profile during Sólyom's presidency and participated in events for disabled children, large families and the elderly, staying away from protocol events. She died in February 2015 at the age of 73 after a long illness, for which reason he gradually abandoned his public life. He was Catholic. After his retirement, Sólyom translated many theologian works into Hungarian. After his wife's death, Sólyom walked Camino de Santiago on foot. He also passed a pilot's licence in his old age. Sólyom frequently volunteered at the Hungarian Charity Service of the Order of Malta. Sólyom died of cancer on 8 October 2023, at age 81, in Budapest. The religious funeral took place on 18 October at the Fiume Road Graveyard. His funeral was attended by numerous politicians and public figures, including incumbent head of state Katalin Novák, former presidents Pál Schmitt and János Áder, house speaker László Kövér, cardinal Péter Erdő and apostolic nuncio Michael Banach, in addition to various members of the Hungarian government and opposition parties. Awards and honours Humboldt Prize (1998) : Grand Cross of the Order of Merit of the Republic of Hungary (1999) : Grand Cross with Star and Sash of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany (1998) Imre Nagy Medal (2003) : Grand Cross of the Order of the Cross of Terra Mariana (27 March 2006) : Grand Cross of the Order of the Three Stars (31 August 2006) : Grand Cross with Chain of the Order of Vytautas the Great (31 August 2006) : Grand Cross with Collar of the Order of the White Rose of Finland (2006) : Knight of the Collar of the Order of Isabella the Catholic (25 May 2007) : Grand Cross with Chain of the National Order of Merit (31 May 2007) : Grand Cross of the National Order of Merit (2 June 2007) : First Class of the Order of Friendship (23 November 2007) : Grand Cross with Chain of the Order of Prince Yaroslav the Wise (7 July 2008) : Grand Cross with Diamonds of the Order of the Sun of Peru (24 September 2008) Hungarian Freedom Prize (2013) References External links The Office of the President of the Republic of Hungary His biography at the above site Biography on his campaign site Website of the civil organisation Védegylet, which nominated him The campaign site made by Védegylet His profile by Index |- 1942 births 2023 deaths 20th-century Hungarian lawyers Academic staff of Eötvös Loránd University Academic staff of Pázmány Péter Catholic University Academic staff of the University of Jena Constitutional Court of Hungary judges Grand Crosses of the Order of the Sun of Peru Grand Crosses with Chain of the Order of Merit of the Republic of Hungary (civil) Grand Crosses with Golden Chain of the Order of Vytautas the Great Grand Crosses with Star and Sash of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany Hungarian Democratic Forum politicians Hungarian librarians Members of the Hungarian Academy of Sciences People from Pécs Politicians of Catholic political parties Presidents of Hungary Recipients of the Collar of the Order of the Cross of Terra Mariana Recipients of the National Order of Merit (Malta) Recipients of the Order of Isabella the Catholic Recipients of the Order of Prince Yaroslav the Wise, 1st class University of Pécs alumni Hungarian translators
4466776
https://uk.wikipedia.org/wiki/Utricularia%20trichophylla
Utricularia trichophylla
Utricularia trichophylla — вид рослин із родини пухирникових (Lentibulariaceae). Біоморфологічна характеристика Середовище проживання Цей вид зустрічається з півдня Белізу через Венесуелу та Бразилію до Болівії, Парагваю та Перу. Цей вид зустрічається в стоячій або проточній воді глибиною до 0.6 м в струмках, басейнах і болотах, або іноді у вологому піску або мулі, переважно на низьких висотах, але піднімаючись до 1400 м у Венесуельській Гаяні та 1150 м у бразильському Планальто. Використання Вид культивується невеликою кількістю ентузіастів роду. Торгівля незначна. Примітки trichophylla Флора Центральної Америки Флора Південної Америки Рослини, описані 1860 Рослини-хижаки
25740837
https://en.wikipedia.org/wiki/Cutting%20Our%20Teeth
Cutting Our Teeth
Cutting Our Teeth is the debut studio album by English post-hardcore band We Are the Ocean, after releasing two EPs. Promotional videos have been made for the songs "These Days, I Have Nothing" and "Look Alive". A video for "All of This Has to End" was recently made and has been highly requested on the Scuzz and Kerrang! music channels. It features noticeably change in Dan Brown's vocal style from the self-titled EP. "Cutting Our Teeth" was re-issued with a bonus disc including 4 previously unreleased songs and 9 previously released songs from the band's two previous EPs. The deluxe edition CD featured four new songs produced by Jason Wilson at Stakeout Studios, in addition to the previously sold out 2008 mini-album. Although the title track does not appear on the regular edition of the album, it was released before the album on the Look Alive EP, and was included in the album's deluxe edition bonus disc. Track listing Personnel Dan Brown – unclean vocals Liam Cromby – clean vocals, rhythm guitar Alfie Scully – lead guitar Jack Spence – bass guitar Tom Whittaker – drums References 2010 debut albums We Are the Ocean albums Hassle Records albums Albums produced by Brian McTernan
81620
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BD%D0%B0%D1%84%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5
Бистрицьке нафтове родовище
Бистрицьке нафтове родовище — належить до Бориславсько-Покутського нафтогазоносного району Передкарпатської нафтогазоносної області Західного нафтогазоносного регіону України. Опис Розташоване у Надвірнянському районі Івано-Франківської області на відстані 21 км від м.Надвірна. Пов'язане з першим ярусом складок південно-східної частини Бориславсько-Покутської зони. Виявлене в 1978 р. Поклади приурочені до чотирьох насунутих одна на одну антикліналей: Південно-Поляницької, Поляницької, Південно-Бистрицької, Бистрицької. Амплітуда насувів 200—500 м. Загальна довжина структур родовища 12,5-14,0 м, ширина — 3,7-5,2 м, висота структурних елементів 300—1000 м. Перший приплив нафти отримано в 1978 р. з менілітових відкладів з інт. 2404—2510 м. Поклади пластові, склепінчасті, тектонічно екрановані. Режим Покладів пружний та розчиненого газу. Колектори — пласти пісковиків та алевролітів. Експлуатується з 1978 р. Запаси початкові видобувні категорій А+В+С1: нафти — 4174 тис. т; розчиненого газу — 427 млн. м³. Густина дегазованої нафти 832—841 кг/м³. Вміст сірки у нафті 0,12-0,29 мас.%. Джерела Нафтові родовища України за алфавітом Нафтові родовища Бориславсько-Покутського нафтогазоносного району Підприємства Івано-Франківської області Надвірнянський район
4424746
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B7%D1%8F
Усть-Борзя
Усть-Борзя — село у складі Ононського району Забайкальського краю, Росія. Входить до центру Холуй-Базинського сільського поселення. Населення Населення — 333 особи (2010; 557 у 2002). Національний склад (станом на 2002 рік): росіяни — 90 % Джерела Примітки Посилання На Вікімапії Населені пункти Ононського району Села Забайкальського краю
23545490
https://en.wikipedia.org/wiki/Cajba
Cajba
Cajba is a village in Glodeni District, Moldova. References Villages of Glodeni District
3234915
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D0%BA%D0%B5%D0%B4-%D0%9A%D1%80%D1%96%D0%BA%20%28%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B6%D1%96%D1%8F%29
Крукед-Крік (Джорджія)
Крукед-Крік (Джорджія) Крукед-Крік — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Патнем штату Джорджія. Населення — 685 осіб (2020). Географія Крукед-Крік розташований за координатами (33.263736, -83.276658). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 9,93 км², з яких 8,37 км² — суходіл та 1,56 км² — водойми. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 639 осіб у 262 домогосподарствах у складі 201 родини. Густота населення становила 64 особи/км². Було 470 помешкань (47/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,8 %. Частка іспаномовних становила 1,4 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 17,5 % — особи молодші 18 років, 62,9 % — особи у віці 18—64 років, 19,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 47,8 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 94,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 98,1 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 19,5 % осіб, у тому числі 41,6 % дітей у віці до 18 років та 6,0 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 386 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 25,4 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 24,1 %, роздрібна торгівля — 23,6 %. Джерела Переписні місцевості Джорджії Населені пункти округу Патнем (Джорджія)
259759
https://en.wikipedia.org/wiki/Red%20Hook%20%28village%29%2C%20New%20York
Red Hook (village), New York
Red Hook (village), New York Red Hook is a village in Dutchess County, New York, United States. The population was 11,975 at the 2020 census. It is part of the Poughkeepsie–Newburgh–Middletown, NY Metropolitan Statistical Area as well as the larger New York–Newark–Bridgeport, NY-NJ-CT-PA Combined Statistical Area. The name is derived from the Dutch "Roode Hoeck" – hoeck meaning peninsula, and roode meaning red – a reference to the vibrant reds in the area's fall foliage. The village is in the town of Red Hook, located on U.S. Route 9. Red Hook is near Bard College and the Hudson River. History The region was part of the Schuyler Patent. The village was formerly "Lower Red Hook" and sometimes referred to as "Hardscrabble". Nicholas Bonesteel and his wife, Anna Margretha Kuhns, were among the early settlers, possibly as early as 1723. A portion of the village lies on the easterly part of what once was their farm. Geography According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , of which , or 1.12%, is water. Demographics As of the census of 2000, there were 1,805 people, 765 households, and 491 families residing in the village. The population density was . There were 798 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 95.46% white, .66% African-American, .06% Native American, 1.72% Asian, .06% Pacific Islander, 1.11% from other races, and .94% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 3.55% of the population. There were 765 households, out of which 29.4% had children under the age of 18 living with them, 49.3% were married couples living together, 10.6% had a female householder with no husband present, and 35.7% were non-families. Of all households, 28.8% were made up of individuals, and 11.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.36 and the average family size was 2.92. In the village, the population was spread out, with 23.2% under the age of 18, 9.1% from 18 to 24, 28.0% from 25 to 44, 22.8% from 45 to 64, and 16.8% who were 65 years of age or older. The median age was 39 years. For every 100 females, there were 98.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 90.6 males. The median income for a household in the village was $37,284, and the median income for a family was $48,125. Males had a median income of $35,580 versus $25,563 for females. The per capita income for the village was $20,618. About 4.9% of families and 8.6% of the population were below the poverty line, including 6.3% of those under age 18 and 2.0% of those age 65 or over. Transportation Red Hook is served by Dutchess County Public Transit's route "C" bus. References External links Village of Red Hook official website Red Hook Public Library Hardscrabble Day at Red Hook Red Hook Fire Company Red Hook, New York Villages in Dutchess County, New York Kiryas Joel–Poughkeepsie–Newburgh metropolitan area Villages in New York (state)
856984
https://en.wikipedia.org/wiki/Apperson
Apperson
Apperson The Apperson was a brand of American automobile manufactured from 1901 to 1926 in Kokomo, Indiana. Company history The company was founded by the brothers Edgar and Elmer Apperson shortly after they left Haynes-Apperson; for a time they continued to use a FR layout-mounted flat-twin engine, following it with a horizontal four. Apperson cars In 1904, Apperson offered vertical fours in two models. The 1904 Apperson Touring Car was a touring car model. Equipped with a tonneau, it could seat 6 passengers and sold for US$6000. The vertical-mounted straight-4, situated at the front of the car, produced 40 hp (29.8 kW). A 4-speed transmission was fitted. The steel-framed car weighed 2800 lb (1270 kg). The wheel base was 96 inches. The Apperson offered electric lights, a novelty for the time, and used a modern cellular radiator. The 25 hp (18.6 kW) version weighed 1800 lb (816 kg) and sold for US$3500. In 1906 the company cataloged a 95 hp (71 kW) four at $10,500. The next year the first of the famed Jackrabbit speedsters rolled off the line; this was a 60 hp (45 kW) that sold for $5000. For a time, the entire range was known as the "Jack Rabbit" - in 1913 a 32.4 hp (24 kW) four and a 33.7 hp (25 kW) six were listed, and a 33.8 hp (25 kW) 90-degree V-8 of 5.5 L (5502 cc/335 in3) followed in 1914. Roadplane models introduced In 1916 the company announced production of the "Roadplane" six and eights. The term "Roadplane" did not refer to a specific model but was a marketing concept devised by Elmer Apperson that was applied to the "Chummy Roadster" and the "Touring" car. Elmer took the unusual step of patenting the "Chummy Roadster" design (see:"U.S. Patent 48359"). The "Silver-Apperson", designed by Conover T. Silver, was launched in 1917; the model was known as the "Anniversary" after 1919. A sedan proprietary with six cylinders of 3.2 L (3243 cc/197 in3) appeared in 1923, and a Lycoming eight-cylinder was offered beginning in 1924. Final production By 1924, Apperson and Haynes were both losing sales; a rumored remarriage came to naught, and Apperson folded for good despite the introduction of four-wheel brakes on the 1926 models. Apperson production models Apperson Six Sport Sedan References Frank Leslie's Popular Monthly (January, 1904) Madden, W.C. (2003) Haynes-Apperson and America's first practical automobile : a history, Jefferson, N.C. ; London : McFarland & Co., Motor vehicle manufacturers based in Indiana Defunct motor vehicle manufacturers of the United States Companies based in Kokomo, Indiana 1900s cars 1910s cars 1920s cars Brass Era vehicles Vehicle manufacturing companies established in 1902 Vehicle manufacturing companies disestablished in 1926 1902 establishments in Indiana 1926 disestablishments in Indiana Defunct companies based in Indiana
15786758
https://en.wikipedia.org/wiki/Le%20Mas-de-Tence
Le Mas-de-Tence
Le Mas-de-Tence is a commune in the Haute-Loire department in south-central France. Population See also Communes of the Haute-Loire department References Communes of Haute-Loire
1586746
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C%29
Зеленобірська сільська рада (Білорусь)
Зеленобірська сільська рада (Білорусь) Зеленобірська сільська рада — адміністративно-територіальна одиниця в складі Смолевицького району розташована в Мінській області Білорусі. Адміністративний центр — Зелений Бір. Заболотська сільська рада розташована в центральній частині Білорусі, і в центрі Мінської області орієнтовне розташування — супутникові знимки , на схід від районного центру Смолевичів. До складу сільради входять 3 населені пункти: Зелений Бір • Острови • Святе. Джерела «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 1. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2010. — 736 с.: іл. ISBN 978-985-11-0302-3. «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 2. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2011. — 464 с.: іл. ISBN 978-985-11-0554-6. «Гарады і вёскі Беларусі: Энцыклапедыя ў 15 тамах» Т.8, кн. 3. Мінская вобласьць. Рэдкалегія: Т. У. Бялова (дырэктар) і інш. — Мн.: БелЭн, 2012. — 624 с.: іл. ISBN 978-985-11-0636-9. Див. також Адміністративний поділ Білорусі Список міст Білорусі Селища міського типу Білорусі Райони Білорусі Примітки Посилання Офіційний вебресурс Смолевицького району Про міста і села Смолевицького району Сільські ради Білорусі Сільські ради Смолевицького району Засновані в Білорусі 2009
21823592
https://en.wikipedia.org/wiki/Szczepkowo-Iwany
Szczepkowo-Iwany
Szczepkowo-Iwany is a village in the administrative district of Gmina Janowiec Kościelny, within Nidzica County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. References Szczepkowo-Iwany
13372279
https://en.wikipedia.org/wiki/HMS%20Duckworth%20%28K351%29
HMS Duckworth (K351)
HMS Duckworth (K351) was a of the Royal Navy. She served during the Second World War as a convoy escort and anti-submarine warfare vessel in the Battle of the Atlantic and was an effective U-boat killer, being credited with the destruction of five U-boats during the conflict. Construction Duckworth was ordered on 10 January 1942, as DE-61, long-hulled turbo-diesel (TE) type destroyer escort, one of more than 500 such vessels built for ASW to a collaborative British-American design. Laid down on 16 January 1943, by the Bethlehem Hingham Shipyard, in Massachusetts, she was launched on 1 May 1943, as USS Gary in honour of Thomas J. Gary, a Texan who died in the attack on Pearl Harbor. She was transferred to the Royal Navy under Lend-Lease on completion on 4 August 1943, and named for John Thomas Duckworth, a RN officer of the late 18th and early 19th centuries. She replaced a previous Duckworth, numbered BDE-19, which was commissioned into the US Navy as . Duckworths pennant number was K351. Service history After commissioning Duckworth was assigned to Western Approaches Command, as the senior officer's ship of 3rd Escort Group. On her first transatlantic convoy Duckworth was involved in the battle around convoy SC 143, which saw one warship and one merchant ship sunk, for the destruction of three U-boats. On 9 October Duckworth was able to assist in saving survivors from Yorkmar, the merchant ship lost. Duckworth and 3EG were active throughout the remainder of the Atlantic campaign, as a support group and on ASW patrol. On 13 February 1944, while on patrol, Duckworth was attacked by , which fired a torpedo at her and missed. Duckworth counterattacked, damaging U-445, which was forced to return to base. On 15 June off Cap de la Hague 3EG was attacked by , which torpedoed . Duckworth and counter-attacked, damaging U-764 which escaped to Brest. On 29 June the group followed up an attack by an RAF Liberator on a U-boat in the Channel west of Guernsey. A search by Duckworth and the group found and destroyed , their first success. On 14 August joined an attack by an RAF Liberator on in the Bay of Biscay, west of St. Nazaire. Duckworth and carried out a series of attacks which destroyed U-618. in October 1944 3EG were assigned to Arctic convoys JW 61 and JW 61A, with several other Western Approaches groups. Though JW 61 came under attack by group Panther it suffered no hits and no losses; all ships arrived safely. On the return 3EG assisted the passage of RA 61 by sweeping the Kola inlet ahead of the convoy; during this operation of 15EG was torpedoed, she survived but was later declared a constructive total loss. Both RA 61 and RA 61A returned without interference. In December 1944 and into the new year Duckworth and 3EG were on patrol and escort duty in the Irish Sea but had little success. On 24 February 1945, following an attack on coastal convoy BTC 78, Duckworth along with her sister ship , another frigate of the Captain class, found and destroyed the U-boat responsible after a six-hour hunt. This vessel was identified post-war as the German U Boat and was thought to be sunk in the English Channel between Land's End and the Scilly Isles. However, further research following the discovery of a wreck destroyed by an underwater mine at a later time near Poole identified that vessel as U-480, and the U-boat destroyed on 24 February is now thought to be , which was dived and identified by nautical archaeologist Innes McCartney in 2005. On 26 March, following an attack on BTC 108, Duckworth and 3EG found southwest of the Lizard and destroyed her with a Hedgehog attack. On 29 March following an attack on BTC 111 Duckworth found and attacked a U-boat in Mount's Bay and destroyed it. This was later identified as , though recent research has suggested it was in fact . Duckworth was returned to the US after the war and scrapped in 1946. Battle honours Duckworth earned the following battle honours for service: Atlantic 1943–44 Arctic 1944 Normandy 1944 English Channel 1945 Successes During her service Duckworth was credited with the destruction of five U-boats. Notes References Arnold Hague : The Allied Convoy System 1939–1945 (2000). (Canada); (UK). External links HMS Duckworth at uboat.net HMS Duckworth at captain class frigates association Gary/Duckworth (DE-61) at DANFS (hazegray.org) Captain-class frigates Ships built in Hingham, Massachusetts Buckley-class destroyer escorts 1943 ships
3141429
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BA%D1%96%D1%80%D1%8F%D0%BD%D1%96%20%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8
Шкіряні гармати
Шкіряні гармати — легкі гармати, винайдені в XVII столітті в Швеції для використання в польових умовах. У XV—XVI століттях гармати використовувалися головним чином при облозі фортець і як фортечна артилерія. Застосовані в 1494 році французами під час італійського походу гармати, які пересувались за допомогою коней, вважалися чимось незвичайним. Лише в XVII ст. голландці і шведи заклали основу справжньої польової артилерії. Шведський король Густав II Адольф, який брав активну участь у Тридцятилітній війні, прагнув зменшити вагу гармат і зробити їх більш рухливими. З цією метою у шведській армії були введені так звані «шкіряні гармати», винайдені в 1627 році німецьким полковником Мельхіором фон Вурмбрандтом. Вони складалися з тонкого мідного ствола товщиною 1/8 калібру і були укріплені залізними обручами. Крім того, їх перемотували мотузками, які закріплювались своєрідним клеєм, і стягували шкірою. Вага ствола становила всього 74 кг. Виготовлялися такі гармати на Юлітському гарматному заводі в Зюдерманландії. В ході польської війни Густава Адольфа ці гармати показали себе не з кращого боку, так як занадто сильно перегрівалися при стрільбі, а іноді розривалися. У зв'язку з цим вони були замінені 3-фунтовими легкими гарматами з ливарного чавуну і гарматного металу, які були виготовлені шведським артилерійським полковником Гансом фон Сігерутом. Примітки Джерела Nationalencyklopedin. Nordisk familjebok. B. 13. — Stockholm, 1910. Шкіра (матеріал) Гармати Сторінки з неперевіреними перекладами Дульнозарядна артилерія
3053322
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%B3%D1%96%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
Вагіно (Білозерський район)
Вагіно (Білозерський район) Вагіно — село у складі Білозерського району Курганської області, Росія. Адміністративний центр Вагінської сільської ради. Населення — 61 особа (2010, 101 у 2002). Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Населені пункти Білозерського району (Курганська область) Села Курганської області
10641631
https://en.wikipedia.org/wiki/Egyptian%20slit-faced%20bat
Egyptian slit-faced bat
Egyptian slit-faced bat The Egyptian slit-faced bat (Nycteris thebaica) is a species of slit-faced bat broadly distributed throughout Africa and the Middle East. It is a species of microbat in the family Nycteridae. Six subspecies are known. Description The Egyptian slit-faced bat gets its name from a deep slit that runs from the base of the ears to the nostrils, between the nose leaves. The bats typically weigh , with females weighing up to . The wings are broad, with a wingspan of and a low aspect ratio, allowing for high maneuverability and the ability to hover close to the ground. The dorsal surface is dusky to reddish brown, while the underside is white to whitish gray. This bat has lighter fur than other members of the nycterid family. It has a long tail, reaching to . Distribution and habitat This species is able to thrive in a variety of tropical and temperate habitats throughout Africa and the Arabian peninsula. A specimen of an Egyptian silt-faced bat was found on the island of Corfu, Greece; making it the first record of the animal in Europe. It can live in widely diverse habitats, including forests, deserts, savannas, shrublands, and grasslands. Reproduction The uterine horns open into the vagina through separate vaginal canals, forming a uterus duplex. The placenta also lacks a hemophagous area, a structure which aids in endocytosis and digestion of erythrocytes. The gestation period varies depending on climate, lasting 2–3 months in tropical areas, while lasting up to 5 months in temperate climates. At birth, this species weighs about 50% of the mother’s weight. The females fly, carrying their young, between roosts to keep them safe from predators. Physiology Unlike most bats, N. thebaica is not heterothermic, displaying no evidence of hibernation or torpor behaviors. One explanation for this might be that hibernation makes N. thebaica highly vulnerable to predation. In particular, the large slit-faced bat is known to prey on roosting Egyptian slit-faced bats. Behavior Egyptian slit-faced bats form roosting colonies numbering from a few to thousands of other members. Because they can maneuver in crowded habitats, they are able to occupy caves and holes that cannot be accessed by other bat species. While the bats do form a communal roost, individuals do not huddle together to conserve energy and warmth. They occupy two roosts, using the daytime roost to rest, while only spending a few hours in the night roost before going out to forage. They have a long-night foraging period, lasting several hours. The bats use high-frequency and low-intensity echolocation calls to locate prey. The low wing loading and low aspect ratio allows them to hover and swipe prey from the ground or from the tops of trees. They are generalist-opportunistic feeders, meaning they consume a wide range of prey, according to prey availability and season. The different insect groups these bats tend to consume are: Coleoptera during the spring, Orthoptera during the summer, Hemiptera in autumn, and Lepidoptera during the winter. Insects comprise the bulk o this bat's diet; this flexible diet allows them to thrive in a wide variety of habitats. N. thebaica is observed to have a relatively long lifespan, with captive females surviving at least five years. While juvenile bats have a high mortality rate, after the first year, the species has a high rate of survival. Subspecies N. t. adana N. t. albiventer N. t. capensis N. t. damarensis N. t. najdiya N. t. thebaica References Bats of Africa Bats of Asia Nycteridae Mammals described in 1818
2205811
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%82%D0%B0-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%89%D0%B5%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
Бета-розщеплення
Бета-розщеплення β-розщеплення, Бета-розщеплення — у мас-спектрометрії — розрив хімічного зв'язку, що знаходиться через один зв'язок від гетероатома чи функційної групи, в результаті чого утворюється радикал або йон. Див. також Альфа-розщеплення Література Глосарій термінів з хімії // Й. Опейда, О. Швайка. Ін-т фізико-органічної хімії та вуглехімії ім. Л. М. Литвиненка НАН України, Донецький національний університет. — Донецьк : Вебер, 2008. — 758 с. — ISBN 978-966-335-206-0 Примітки Хімічна термінологія
2426420
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BD%D1%81%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%2C%201933%29
Марк Джонс (футболіст, 1933)
Марк Джонс (футболіст, 1933) Марк Джонс (15 червня 1933, Барнслі, Англія — 6 лютого 1958, Мюнхен, ФРН) — англійський футболіст, центральний хавбек. З 1950 року грав за англійський клуб «Манчестер Юнайтед», був одним із знаменитих «малюків Басбі». Один з вісьмох футболістів «Манчестер Юнайтед», які загинули 6 лютого 1958 року під час авіакатастрофи в Мюнхені. Біографія Народився в Умбвеллі, неподалік від Барснлі, Південний Йоркшир, в 1933 році. У 1950-ті роки був основним центральним хавбеком «Манчестер Юнайтед». Виграв з клубом два чемпіонські медалі Першого дивізіону. Він пропустив фінал Кубка Англії 1957 року через травму ока («Юнайтед» поступився в цьому матчі «Астон Віллі» з рахунком 2:1). По ряду джерел, його хотіли викликати в збірну Англії, але цьому так і не судилося збутися, оскільки в 1958 році він загинув в авіакатастрофі. Джоунса поховали в рідному місті. У нього залишилася дружина Джун і дворічний син, Гарі. Через чотири місяці після загибелі Джоунса у його дружини народилася дочка, Лінн. Пізніше Джун вдруге одружилася з чоловіком на ім'я Герберт Баркер. Джун померла в грудні 2007 року. Досягнення Манчестер Юнайтед Чемпіон Англії (2): 1955/56, 1956/57 Володар Суперкубка Англії: 1956 Разом: 3 трофеї Статистика виступів Примітки Посилання Профіль Марка Джонса (англ.) Англійські футболісти Футболісти за алфавітом Футболісти «Манчестер Юнайтед» Спортсмени за алфавітом Померли в Мюнхені Уродженці Барнслі
2599056
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D1%8E%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9E%D0%BB%D0%BA%D0%B5%D0%BD
Семюель Олкен
Семюель Олкен (22 жовтня 1756, Лондон — 9 листопада 1815, Лондон) — англійський художник, ілюстратор і гравер. Біографія Представник родини відомих англійських художників Олкен. Три його сини Джордж, Семюель Генрі і Генрі також були художниками. З 1772 роки навчався на скульптурному відділенні Королівської академії мистецтв. Один з найбільш відомих в Англії граверів в новій тоді в Європі техніці акватинта. У 1779 р видав працю «A New Book of Ornaments Designed and Etched by Samuel Alken». Автор пейзажів, численних картин на спортивну тему, сцен полювання, хоча деякі його роботи приписують пензлю його сина Генрі Олкена. Крім того, Семюель Олкен був популярним художником і ілюстратором, його карикатури і сатиричні малюнки розміщують в британських друкованих виданнях. Галерея Посилання Samuel Alken Senior Samuel Alken Примітки Англійські художники-ілюстратори Англійські гравери
370183
https://en.wikipedia.org/wiki/Kenton%20station
Kenton station
Kenton station Kenton is a railway station on the Watford DC line and the Bakerloo line, situated on Kenton Road in Kenton, north-west London. The station is served by London Overground and London Underground services. It has an out of station interchange (OSI) with Northwick Park station on the London Underground's Metropolitan line. On the London Underground’s Bakerloo line, the station is between Harrow & Wealdstone and South Kenton stations. History The station was one of several built on the London and North Western Railway's "New Line" from Camden to Watford Junction which enabled local services from Watford Junction station to reach Euston station and Broad Street station in London. The New Line was mostly alongside main line of the London and Birmingham Railway in 1837. Kenton station was opened on 15 June 1912. It has only ever had platforms on the New Line; parallel main line services call at Harrow and Wealdstone station, one stop to the north, with some also calling at Wembley Central station, three stops to the south. Bakerloo line services began on 16 April 1917. On 24 September 1982, Bakerloo line services to Kenton ended when services north of Stonebridge Park were ended. The closure was short-lived, and the Bakerloo line service was reinstated on 4 June 1984. The station's former coal yard on the east side of the railway, no longer needed for the trains, is now occupied by a Sainsbury's supermarket. Services London Overground (Watford DC line) 4 tph in each direction. London Underground (Bakerloo line) 6 tph in each direction. Connections London Buses routes 114, 183, 223, H9, H10, H18, H19 and SL10 serve the station. Access to station TfL's Getting Around map showing disabled access (dated April 2011) does not indicate that level access is available at this station. The nearest stations shown with step-free access are Harrow and Wealdstone, Kingsbury and Wembley Park; some journeys might be more conveniently made by using one of the local buses to Golders Green Station (via route 183) or Pinner Station (via route 183) and continuing from there. References Gallery External links Bakerloo line stations Tube stations in the London Borough of Brent Railway stations in the London Borough of Brent DfT Category E stations Former London and North Western Railway stations Railway stations in Great Britain opened in 1912 Railway stations served by London Overground Station 1912 establishments in England
48866416
https://en.wikipedia.org/wiki/Catechism%20of%20Martynas%20Ma%C5%BEvydas
Catechism of Martynas Mažvydas
Catechism of Martynas Mažvydas The Simple Words of Catechism by Martynas Mažvydas is the first printed book in the Lithuanian language. It was printed on 8 January 1547 by Hans Weinreich in Königsberg. The 79-page book followed the teachings of Martin Luther but reflects both religious and secular needs. The book included the first Lithuanian-language poem, primer with alphabet, basic catechism, and 11 religious hymns with sheet music. The book was written in the Samogitian dialect and printed in Gothic (schwabacher) font; Latin dedication and preface are printed in Latin font (antiqua). History There is no direct evidence, but initiators of the book were most likely Abraomas Kulvietis and Stanislovas Rapalionis, professors of the Königsberg University, who witnessed the publications of the first Lutheran books in Polish and Prussian languages. The cost of the publication was defrayed from the treasury of the grand Duke. The Catechism had a circulation of 200–300, but not all copies were actually used. This happened due to objective reasons. Firstly, there were few parishes, which means less demand; secondly, Luther's Small Catechism, which was translated into Lithuanian by Baltramiejus Vilentas and satisfied Church's needs better, came out shortly after. Only two copies of the Catechism survived: one is held by the Vilnius University Library and the other by the Nicolaus Copernicus University Library in Toruń, Poland. Authorship The book does not mention its author or editor. Still, the book was considered the work of Martynas Mažvydas since the 16th century based on a mention by Baltramiejus Vilentas. Any doubts were dispelled when in 1938 Polish linguist Jan Safarewicz discovered an acrostic in the Lithuanian preface of the Catechism. When reading the initial letters of lines 3–19 of the preface, it spells out MARTJNVS MASVJDJVS, or the name Martynas Mažvydas in Latin. About two-thirds of the text in the book was written by Mažvydas. Other authors probably include Abraomas Kulvietis, Stanislovas Rapalionis, Jurgis Zablockis, and possibly rector Friedrich Staphylus. Martynas Mažvydas followed examples set by other authors. Besides the catechisms of Germans Georg Sauermann (1492–1527) and Jodocus Willich, and Polish Jan Malecki-Sandecki, the booklet was mainly written by referencing to the catechisms and hymnals of Jan Seklucjan, who at that time worked in Königsberg. Contents The book content can be divided into eight parts: Title page is decorated with a vignette in the Renaissance style, which encloses the title of the book. It is the only illustration in the book and, looking from the artistic point of view, the book is humble. The full title is as follows: Original Lithuanian: Catechismvsa prasty Szadei, Makslas skaitima raschta yr giesmes del kriksczianistes bei del berneliu iaunu nauiey sugulditas Karaliavczvi VIII. dena Meneses Sausia, Metu vßgimima Diewa. M.D.XLVII. Soli Deo gloria Modern literally Lithuanian: Katekizmo prasti [paprasti] žodžiai, mokslas skaitymo rašto ir giesmės, dėl krikščionystės bei dėl bernelių jaunų naujai suguldytos Karaliaučiuj VIII dieną mėnesies sausio metų užgimimo Dievo MDXLVII English: The Simple Words of Catechism, Instruction in Reading and Writing, and Hymns for Christendom and for Young Children Newly Put Together In Königsberg on the Eight Day of the Month of January of the Year of the Birth of God 1547. Glory to God alone Latin dedication is a Latin quatrain in elegiac couplet addressed and dedicated to the Grand Duchy of Lithuania. It expresses patriotism and loyalty to the Grand Dukes and emphasizes that the Lithuanian Reformation serves not only God but the country as well. The dedication also reveals that the book was meant not for the Duchy of Prussia, to which Mažvydas arrived a year ago, but to his homeland Lithuania. Latin preface, or Grace and Peace for the Pastors and Servants of the Lithuanian Churches, was likely written by Mažvydas and Friedrich Staphylus, the rector of the University of Königsberg. As he had lived in Lithuania, he knew Lithuanian, Polish and Ruthenian languages. The preface presents the key idea of Lutheranism: the Bible and other religious literature should be available to everyone and not just the clergy. This is accomplished by publishing the religious books in national languages. The preface also bemoans that the Lithuanian nation is very poorly educated and continues to embrace pagan Lithuanian gods. It promises to publish a better, more comprehensive catechism. Lithuanian preface, or The Booklet Speaks to Lietuvininkai and Samogitians, is the first poem in the Lithuanian language. Its 112 lines could be divided into three parts: personification (lines 1–62), peasant's speech (lines 63–78), and address to the nobility (lines 79–112). At first, the book addresses the reader and urges them to read and learn about the "true faith" (Brothers sisters, take me and read me). In the second part the poem records a speech of a peasant. This poetic character appears to be very poorly educated: he has never heard of the Ten Commandments and would rather consult a witch than attend mass. In the last part, the author emotionally addresses the lords and the clergy asking them to educate the people in the Christian way. English translation was published in Lituanus. Primer, or Cheap and Short Instruction in Reading and Writing, is a four-page introduction to learning to read. It presents the first Lithuanian alphabet: 23 uppercase letters in Latin font and 26 lowercase letters in Gothic font. It also included exercises in constructing syllables, i.e. taking all consonants and systematically pairing them with all vowels. The primer ends with two tips. First, the teachers are advised not to spend too much time on the exercises and actually teach children to learn. Second, the schoolboys were urged to learn and not to be lazy. Catechism is the first religious text in the book. It included translations of the Ten Commandments, Apostles' Creed, Lord's Prayer, the Sacraments of Holy Baptism and Holy Communion, and short social and moral instructions. For example, readers were told to respect their parents and to protect love and harmony in families. End-word is short but has two parts. The first part, once again, asks Lithuanians and Samogitians to learn about Jesus and to teach their families as well. The second part is a quatrain addressed to the reader. It proclaims that book are now being printed in his native language and asks to correct any errors that might occurred. Hymnal includes 11 hymns and 10 sheet music (two hymns used the same sheet). Neither authors nor translators of the hymns are indicated. The main source for these texts was a Polish hymnal by Jan Seklucjan. See also Postil of Jonas Bretkūnas – collection of sermons and Bible commentaries published in 1591 Catechism of Mikalojus Daukša – the first Lithuanian Roman Catholic catechism published in 1595 Catechism of Merkelis Petkevičius – the first Lithuanian Protestant (Calvinist) catechism published in the Grand Duchy of Lithuania in 1598 Mokslas skaitymo rašto lietuviško – the first Catholic primer of the Lithuanian language Universitas lingvarum Litvaniae – the oldest surviving grammar of the Lithuanian language Grammatica Litvanica – the first printed grammar of the Lithuanian language References External links Digitized versions of the original book: University Library in Vilnius Nicolaus Copernicus University Library in Toruń Original texts of the Catechism Mazvydas, Martynas Lithuanian books 1547 books History of the Lithuanian language History of printing History of Samogitia Protestant education
19032318
https://en.wikipedia.org/wiki/Nagawczyna
Nagawczyna
Nagawczyna is a village in the administrative district of Gmina Dębica, within Dębica County, Subcarpathian Voivodeship, in south-eastern Poland. It lies approximately east of Dębica and west of the regional capital Rzeszów. References Nagawczyna
13529988
https://en.wikipedia.org/wiki/Westerhout%205
Westerhout 5
Westerhout 5 (Sharpless 2-199, LBN 667, Soul Nebula) is an emission nebula located in Cassiopeia. Several small open clusters are embedded in the nebula: CR 34, 632, and 634 (in the head) and IC 1848 (in the body). The object is more commonly called by the cluster designation IC 1848. Small emission nebula IC 1871 is present just left of the top of the head, and small emission nebulae 670 and 669 are just below the lower back area. The galaxies Maffei 1 and Maffei 2 are both nearby the nebula, although light extinction from the Milky Way makes them very hard to see. Once thought to be part of the Local Group, they are now known to belong to their own group- the IC 342/Maffei Group. This complex is the eastern neighbor of IC1805 (Heart Nebula) and the two are often mentioned together as the "Heart and Soul". Star formation W5, a radio source within the nebula, spans an area of sky equivalent to four full moons and is about 6,500 light-years away in the constellation Cassiopeia. Like other massive star-forming regions, such as Orion and Carina, W5 contains large cavities that were carved out by radiation and winds from the region's most massive stars. According to the theory of triggered star formation, the carving out of these cavities pushes gas together, causing it to ignite into successive generations of new stars. The image in the gallery above contains some of the best evidence yet for the triggered star formation theory. Scientists analyzing the photo have been able to show that the ages of the stars become progressively and systematically younger with distance from the center of the cavities. References H II regions Astronomical radio sources Sharpless objects Articles containing video clips Cassiopeia (constellation) Emission nebulae IC objects Star-forming regions
40086
https://en.wikipedia.org/wiki/1174
1174
1174 Year 1174 (MCLXXIV) was a common year starting on Tuesday (link will display the full calendar) of the Julian calendar, the 1174th year of the Common Era (CE) and Anno Domini (AD) designations, the 174th year of the 2nd millennium, the 74th year of the 12th century, and the 5th year of the 1170s decade. Events By place Britain July 13 – Battle of Alnwick: King William I (the Lion), supported by Flemish mercenaries, invades England, to help fight in the baronial rebellion against King Henry II. William attacks Prudhoe Castle in Northumberland, but is unable to capture it. He is captured by Lord Ranulf de Glanvill, and brought back to Newcastle. Henry occupies a part of Scotland, with its five strongest castles: Roxburgh, Berwick, Jedburgh, Edinburgh and Stirling. September 5 – Canterbury Cathedral is severely damaged in a fire. September 30 – The Revolt of 1173–1174: After a year and a half of rebellion, Henry II achieves peace agreements with his sons Henry the Young King, Richard, Geoffrey and John at Montlouis, on the basis of the pre-war status quo. Before he returns to Normandy, Henry orders the rebel castles in England and Aquitaine to be destroyed. October – Battle of Thurles: Gaelic-Irish forces under King Domnall Mór Ua Briain defeat an Anglo-Norman invasion at Thurles in Ireland. The English expedition led by Earl Richard de Clare (Strongbow) is surprised while encamped in the area of Lognafola and is forced to retreat to Waterford. December 8 – The Treaty of Falaise: Captured by the English, William I is forced to sign a peace agreement. The treaty makes Scotland a feudal possession of England, William and his nobles swear allegiance to Henry II. He must hand over several castles to Henry in return for his freedom. Europe Summer – French forces under King Louis VII, supported by Henry the Young King and Philip of Alsace, encircle Rouen. The city holds out against the war engines long enough for Henry II to arrive in the middle of August to stage a rescue. The besiegers are fearful that Henry will invade France and the siege is lifted. October 29 – Emperor Frederick I (Barbarossa), on his fifth Italian campaign, begins the siege of Alessandria in northern Italy. He is opposed by the Lombard League (now joined by Venice, Sicily and Constantinople). Levant May 15 – Nur al-Din, Seljuk ruler (atabeg) of Syria, dies at Damascus after a 28-year reign. He is succeeded by his 11-year-old son As-Salih Ismail al-Malik. Meanwhile, Saladin declares himself his regent and vassal. July 11 – King Amalric I dies of dysentery after an 11-year reign. He is succeeded by his 13-year-old son Baldwin IV (the Leper), who becomes ruler of Jerusalem. Count Raymond of Tripoli is appointed as his regent. November 23 – Saladin arrives at Damascus and spends the night at his father's old house, until the gates of the Citadel of Damascus, are opened to him, after a brief siege by his brother Tughtakin ibn Ayyub. Egypt July 25 – The Sicilian fleet (some 250 ships) under Admiral Tancred launches a failed attack against Alexandria. But he is deprived of support and forced to sail away after a seven-day blockade on August 1. Saladin sends his brother Turan-Shah with an army and supporting fleet to conquer Yemen. This to consolidate Muslim control over the Red Sea while protecting the pilgrimage route from Egypt to Mecca. Asia Kilij Arslan II, Seljuk ruler of the Sultanate of Rum, rounds off his conquest of the Danishmend Turks in Eastern Anatolia. He allies with the Zangid rulers against Mosul. By topic Religion April 7 – Pope Alexander III consecrates Richard of Dover as archbishop of Canterbury at Anagni. Richard returns to England bearing his pallium which he has received directly from the pope. July 7 – Henry II does penance at Canterbury for the murder of Thomas Becket (see 1170), even though indirect. He is whipped by the monks as punishment. Births Edmund of Abingdon, English archbishop (d. 1240) Emeric, king of Hungary and Croatia (d. 1204) Gerard of Villamagna, Italian hermit (d. 1242) Hedwig of Silesia, duchess of Greater Poland (d. 1243) Ingeborg of Denmark, queen of France (d. 1237) Liu Songnian, Chinese landscape painter (d. 1224) Robert de Gresle, English landowner (d. 1230) Sava (the Enlightener), Serbian prince (d. 1236) Deaths January 18 – Vladislaus II, duke of Bohemia (b. 1110) May 15 – Nur al-Din, Seljuk ruler of Syria (b. 1118) June 28 – Andrei Bogolyubsky, prince of Vladimir July 11 – Amalric I, king of Jerusalem (b. 1136) September 17 – Pietro di Miso, Italian cardinal September 22 – Uhtred, Lord of Galloway Ananda Thuriya, Burmese minister and poet Arnau Mir (or Arnal), count of Pallars Jussà Enguerrand (or Ingram), bishop of Glasgow Everard des Barres, French Grand Master Gilla Mo Chaidbeo, Irish monk and abbot Miles of Plancy (or Milo), French nobleman Mu'ayyid al-Din Ai-Aba, ruler of Nishapur Peter II of Tarentaise, French bishop (b. 1102) Shin Panthagu, Burmese monk (b. 1083) Walter of Mortagne, French philosopher Walter of Saint Omer, prince of Galilee William de Chesney, English nobleman William de Turbeville, English bishop References
10059041
https://en.wikipedia.org/wiki/Nociceptin%20receptor
Nociceptin receptor
Nociceptin receptor The nociceptin opioid peptide receptor (NOP), also known as the nociceptin/orphanin FQ (N/OFQ) receptor or kappa-type 3 opioid receptor, is a protein that in humans is encoded by the OPRL1 (opioid receptor-like 1) gene. The nociceptin receptor is a member of the opioid subfamily of G protein-coupled receptors whose natural ligand is the 17 amino acid neuropeptide known as nociceptin (N/OFQ). This receptor is involved in the regulation of numerous brain activities, particularly instinctive and emotional behaviors. Antagonists targeting NOP are under investigation for their role as treatments for depression and Parkinson's disease, whereas NOP agonists have been shown to act as powerful, non-addictive painkillers in non-human primates. Although NOP shares high sequence identity (~60%) with the ‘classical’ opioid receptors μ-OP (MOP), κ-OP (KOP), and δ-OP (DOP), it possesses little or no affinity for opioid peptides or morphine-like compounds. Likewise, classical opioid receptors possess little affinity towards NOP's endogenous ligand nociceptin, which is structurally related to dynorphin A. Discovery In 1994, Mollereau et al. cloned a receptor that was highly homologous to the classical opioid receptors (OPs) μ-OR (MOP), κ-OR (KOP), and δ-OR (DOP) that came to be known as the Nociceptin Opioid Peptide receptor (NOP). As these “classical” opioid receptors were identified 30 years earlier in the mid-1960s, the physiological and pharmacological characterization of NOP as well as therapeutic development targeting this receptor remain decades behind. Although research on NOP has blossomed into its own sub-field, the lack of widespread knowledge of NOP's existence means that it is commonly omitted from studies that investigate the OP family, despite its promising role as a therapeutic target. Mechanism and pharmacology NOP cellular signalling partners Like most G-protein coupled receptors, NOP signals through canonical G proteins upon activation. G proteins are heterotrimeric complexes consisting of α, β, and γ subunits. NOP signals through a variety of Gα subtypes that trigger diverse downstream signaling cascades. NOP coupling to Gαi or Gαo subunits leads to an inhibition of adenylyl cyclase (AC) causing an intracellular decrease in cyclic adenosine monophosphate(cAMP) levels, an important second messenger for many signal transduction pathways. NOP acting through Gαi/o pathways has also been shown to activate Phospholipase A2 (PLA2), thereby initiating Mitogen-activated protein kinase (MAPK) signaling cascades. In contrast to classical OPs, NOP also couples to Pertussis toxin (PTX)-insensitive subtypes Gαz, Gα14, and Gα16, as well as potentially to Gα12 and Gαs. Activation of NOP's canonical β-arrestin pathway causes receptor phosphorylation, internalization, and eventual downregulation and recycling. NOP activation also causes indirect inhibition of opioid receptors MOP and KOP, resulting in anti-opioid activity in certain tissues. Additionally, NOP activation leads to the activation of potassium channels and inhibition of calcium channels which collectively inhibit neuronal firing. Neuroanatomy Nociceptin controls a wide range of biological functions ranging from nociception to food intake, from memory processes to cardiovascular and renal functions, from spontaneous locomotor activity to gastrointestinal motility, from anxiety to the control of neurotransmitter release at peripheral and central sites. Pain circuitry The outcome of NOP activation on the brain's pain circuitry is site-specific. Within the central nervous system its action can be either similar or opposite to those of opioids depending on their location. In animal models, activation of NOP in the brain stem and higher brain regions has mixed action, resulting in overall anti-opioid activity. NOP activation at the spinal cord and peripheral nervous system results in morphine-comparable analgesia in non-human primates. Reward circuitry NOP is highly expressed in every node of the mesocorticolimbic reward circuitry. Unlike MOP agonists such as codeine and morphine, NOP agonists do not have reinforcing effects. Nociceptin is thought to be an endogenous antagonist of dopamine transport that may act either directly on dopamine or by inhibiting GABA to affect dopamine levels. In animal models, the result of NOP activation in the central nervous system has been shown to eliminate conditioned place preference induced by morphine, cocaine, alcohol, and methamphetamine. Therapeutic potential Analgesia and abuse liability Recent studies indicate that targeting NOP is a promising alternative route to relieving pain without the deleterious side effects of traditional MOP-activating opioid therapies. In primates, specifically activating NOP through systemic or intrathecal administration induces long-lasting, morphine-comparable analgesia without causing itch, respiratory depression, or the reinforcing effects that lead to addiction in an intravenous self-administration paradigm; thus eliminating all of the serious side-effects of current opioid therapies. Several commonly used opioid drugs including etorphine and buprenorphine have been demonstrated to bind to nociceptin receptors, but this binding is relatively insignificant compared to their activity at other opioid receptors in the acute setting (however the non-analgesic NOPr antagonist SB-612,111 was demonstrated to potentiate the therapeutic benefits of morphine). Chronic administration of nociceptin receptor agonists results in an attenuation of the analgesic and anti-allodynic effects of opiates; this mechanism inhibits the action of endogenous opioids as well, resulting in an increase in pain severity, depression, and both physical and psychological opiate dependence following chronic NOPr agonist administration. Administration of the NOPr antagonist SB-612,111 has been shown to inhibit this process. More recently a range of selective ligands for NOP have been developed, which show little or no affinity to other opioid receptors and so allow NOP-mediated responses to be studied in isolation. Agonists AT-121 (Experimental agonist of both the μ-opioid and nociceptin receptors, showing promising results in non-human primates.) Buprenorphine (partial agonist, not selective for NOP, also partial agonist of μ-opioid receptors, and competitive antagonist of δ-opioid and κ-opioid receptors) BU08028 (Analogue of buprenorphine, partial agonist, agonist of μ-opioid receptor, has analgesic properties without physical dependence.) Cebranopadol (full agonist at NOP, μ-opioid and δ-opioid receptors, partial agonist at κ-opioid receptor) Etorphine MCOPPB (full agonist) MT-7716 Nociceptin Norbuprenorphine (full agonist; non-selective (also full agonist at the MOR and DOR and partial agonist at the KOR); peripherally-selective) NNC 63-0532 Ro64-6198 Ro65-6570 SCH-221,510 SR-8993 SR-16435 (mixed MOR / NOP partial agonist) TH-030418 Antagonists AT-076 (non-selective) JTC-801 J-113,397 LY-2940094 SB-612,111 SR-16430 Thienorphine Applications NOP agonists are being studied as treatments for heart failure and migraine while nociceptin antagonists such as JTC-801 may have analgesic and antidepressant qualities. References Further reading External links G protein-coupled receptors
30876615
https://en.wikipedia.org/wiki/Kristianstad%20County
Kristianstad County
Kristianstad County was a county of Sweden from 1719 to 31 December 1996 when it was merged with Malmöhus County to form Skåne County. The seat of residence for the Governor was in Kristianstad. See also List of governors of Kristianstad County List of governors of Malmöhus County List of governors of Skåne County County Administrative Boards of Sweden Former counties of Sweden History of Skåne County Former counties of Scania 1719 establishments in Sweden 1996 disestablishments in Sweden
3788318
https://en.wikipedia.org/wiki/Fringe%20shift
Fringe shift
Fringe shift In interferometry experiments such as the Michelson–Morley experiment, a fringe shift is the behavior of a pattern of “fringes” when the phase relationship between the component sources change. A fringe pattern can be created in a number of ways but the stable fringe pattern found in the Michelson type interferometers is caused by the separation of the original source into two separate beams and then recombining them at differing angles of incidence on a viewing surface. The interaction of the waves on a viewing surface alternates between constructive interference and destructive interference causing alternating lines of dark and light. In the example of a Michelson Interferometer, a single fringe represents one wavelength of the source light and is measured from the center of one bright line to the center of the next. The physical width of a fringe is governed by the difference in the angles of incidence of the component beams of light, but regardless of a fringe's physical width, it still represents a single wavelength of light. Historical Context In the 1887 Michelson–Morley experiment, the round trip distance that the two beams traveled down the precisely equal arms was expected to be made unequal because of the, now deprecated, idea that light is constrained to travel as a mechanical wave at the speed C only in the rest frame of the luminiferous aether. The Earth's presumed motion through that frame was believed to cause a local aether "wind" in the moving frame of the interferometer like a car passing through still air creates an apparent wind for those inside. It is crucial to avoid the Historian's fallacy and note that these experimenters did not expect that a mechanical wave would travel varying speeds within a homogenous isotropic medium of aether. Waves have been studied since antiquity and mathematically at least since Jean le Rond d'Alembert in the 1700s. Our modern understanding of the constancy of light, however, grants the additional, new, "non-mechanical," categorization of waves and subsequent new 4D behavior for electromagnetic waves that radically alters the interpretation of what the Michelson-Morley experiment actually measures. It was only since the work of Einstein and Minkowski that waves of a non-mechanical nature were conceived of and electromagnetic waves are no longer considered mechanical, therefore the experiment's interpretation is changed for modern sources. We now believe it to compare the speed of light in different directions instead of the path length difference expected by Michelson and the aether theorists of the time. Distance vs speed expectations Contrary to modern understanding of this experiment, they did not expect it to measure the speed of light, but alterations of the supposedly "true" additional distances of light's travel and therefore only "apparent" measured speeds. In the mechanical wave system presumed for light's behavior which was contemporary with the experiment, Earth's movement would cause the waves directed into the wind to have to "catch up" to the leading mirror which, in the aether frame, would be escaping directly away from initial position of the light source, but the light would merely move "across" the wind along the arms perpendicular to the experiment's motion and would be less affected. Thus, like water waves constrained to move in the frame of the water moving past an observer rowing a boat, the presumed mechanical waves of light in the aether would have to "traverse more aether" to keep up with the moving experiment. IE waves travel greater distance in the aether frame to "catch up" to the moving experiment and observer. In the frame of the moving experiment this should result in a time-of-arrival difference that causes a change to phase alignment. In the frame of the (presumed) moving interferometer, the measured equality of the space between the mirrors combined with a difference in arrival time would also appear to indicate a difference in light's speed which is now the current understanding. Under the modern relativistic explanation the "apparent speed difference" of the aether explanation could only be a real difference in speed, thus we now expect the experiment to always be null. The Michelson-Morley is, therefore, a two-way speed of light experiment in the context of the modern perspective and Special relativity which now replaces the mechanical "aether-wave" understanding of light that was contemporary with the experiment. Results While in a modern context this experiment is assumed to only measure speed, the mechanical wave theory of the time expected a fringe shift to match the "additional path length." It was calculated to result in a offset arrival time at the detector and a phase shift of 0.4 wavelengths. This means that as the interferometer's arms were spun to face into and against the aether wind, the vertical fringe lines should have moved across the viewer 0.4 fringe widths left and right for a total of 0.8 fringes from maximum to minimum. Michelson reported that only between one-sixth and one-quarter of the expected reading was found. References See also Interference Interferometer Beat (acoustics) Moiré pattern Interference Wave mechanics
157658
https://en.wikipedia.org/wiki/Specific%20replant%20disease
Specific replant disease
Specific replant disease (also known as sick soil syndrome) is a malady that manifests itself when susceptible plants such as apples, pears, plums, cherries and roses are placed into soil previously occupied by a related species. The exact causes are not known, but in the first year the new plants will grow poorly. Root systems are weak and may become blackened, and plants may fail to establish properly. One theory is that replant disease is due to a whole menagerie of tree pathogens — fungi, bacteria, nematodes, viruses and other organisms. These parasites target the living tissues of the mature tree, hastening senility and death, and survive in the soil and decaying roots after the tree has died. Putting a young traumatized tree with an immature root system into this broth of pathogens can be too much for an infant tree to cope with. Any new root growth is rapidly and heavily colonized, so that shoot growth is virtually zero. This is especially true if it is on a dwarfing rootstock, which by its nature will be relatively inefficient. As a rule, replant disease persists for around fifteen years in the soil, although this varies with local conditions. Pathogens survive in dead wood and organic matter until exposed to predation by their home rotting away, and will also depend on whether the original orchard was planted with dwarf or standard trees. Standards have more vigorous therefore larger - roots, and are thus likely to take longer to degrade. It is good organic rotation practice not to follow "like with like" and this rule applies to long lived trees as much as annual vegetables. In the case of temperate fruit trees, the "pomes and stones" rule for rotation should be observed- don't follow a "pome" fruit (with an apple-type core—apples, pears, medlar, quince) with a tree from the same group. A "stone" fruit (i.e., with a plum-type stone, such as plum, cherry, peach, apricot, almond) should be all right, and vice versa. However, rotation is not always easy in a well planned old orchard when the site it occupies may well be the best available, and starting another orchard elsewhere may not be practical. In this case, and replanting is unavoidable, a large hole should be dug out, and the soil removed and replaced with clean soil from a site where susceptible plants have not been grown. Using trees on vigorous rootstocks which will have a better chance of competing with the pathogens, or plants grown in large containers with a large root ball may also have a better chance of resisting replant disease. The extra time to cropping may be offset if new trees are planted a few years in advance of old trees finally falling over, furthermore, if the old orchard was grubbed— i.e. trees were healthy when removed, it is unlikely that replant disease would be a problem as pathogen levels may never have been high. The malady is worse where trees have died in situ-pathogens are likely to have contributed to the death and therefore be at a higher level in the soil. Soil fumigation is another common method employed to control replant disease in both apple and cherry trees. Throughout the 1990s, fumigants like methyl bromide (bromomethane) were commonly used in this way to control and treat the disease, through this was later phased out in the 2000s in favour of more modern alternatives such as chloropicrin, which some studies have shown to be an effective method for resolving SARD in apple tree monoculture in Europe. References Plant pathogens and diseases Apple tree diseases Pear tree diseases Stone fruit tree diseases Rose diseases
332605
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B8%D1%88%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
Олишівка
Олишівка — селище в Україні, у Олишівській селищній громаді Чернігівського району Чернігівської області та її адміністративний центр. Розташоване на річці Смолянка. На південь від Олишівки розташований Сосинський гідрологічний заказник, на північ — лісовий заказник «Олишівська Дача», на схід — заповідне урочище «Чернещина». Історія Поселення виникло на початку XVI століття шляхом об'єднання восьми хуторів, яке від навколишніх вільхових лісів отримала назву Ольшанка, пізніше Олишівка. Існує й інша дата заснування, як згадував відомий український етнограф О. Шишицький-Ілліч, у 1854 році старожили містечка повідомили йому, що Олишівку засновано 395 років тому. У часи Гетьманщини село було столицею Олишівської сотні. Пізніше село ввійшло у склад Козелецького повіту. 1893 року в село було привезено два ткацькі верстати-літаки для початку ткацького виробництва. Під керівництвом поміщиці Слєпушкіної було створено ткацьку артіль, яка з допомогою губернського земства досягла певних успіхів. Було налагоджено збут продукції, побудовано склади. Однак після відходу Слєпушкіної артіль розпалася. За переписом 1897 року в містечку мешкали 4193 особи (2015 чоловіків та 2178 жінок). Православними себе назвали 3812. 1900 року в містечку вже діяла народна бібліотека-читальня. Радянські частини вибили нацистських окупантів з Олишівки 18 вересня 1943 року. 1 березня 2022 року в часі російського вторгнення загін територіальної оборони за кілометр від Олишівського ПСГ затримав двох диверсантів. Населення Чисельність населення Розподіл населення за рідною мовою (2001) Транспорт Із сходу на захід через село проходить Автошлях Т 2501. Він йде від Топчіївки до Смолянки. Промисловість Поблизу села Олишівки знаходиться Олишівське підземне сховище газу. Персоналії В Олишівці народились: Масол Віталій Андрійович (1928—2018) — прем'єр-міністр України з червня 1994 по березень 1995 року. Мисюра Олександр Олександрович — викладач чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Савченко-Більський Володимир Олександрович (1867—1955) — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контр-адмірал. Савченко-Більський Олександр Васильович (1900—1991) — графік, маляр, іконописець. Томашевський Михайло Петрович (1880—1960) — оперний співак. Туманюк Парасковія Архипівна (1913—1988) — Герой Соціалістичної Праці. Див. також Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Олишівка) Олишівське підземне сховище газу Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Чернігівська область) Примітки Посилання Олишевка // Историко-статистическое описаніе Черниговской епархіи. Книга пятая. Губ. городъ Черниговъ. Уѣзды: Черниговскій, Козелецкій, Суражскій, Кролевецкій и Остерский. — Черниговъ, Земская типографія, 1874. — С. 264-273. Олишевка // Черниговскія Епархіальныя извѣстія. — 1872. Прибавленія. — С. 161—170 (№ 8, 15 апрѣля). Приходское братство (цехъ)… Мисюра О. О. Олишівка у вінку століть: Краєзнавче видання. — Чернігів. — Просвіта імені Т. Шевченка. — 2010. — 128 с. Облікова картка Інститут історії України, 17 вересня Банк даних Державної служби статистики України Cities & towns of Ukraine Селища міського типу Чернігівської області Населені пункти України, засновані 1457 Сотенні центри Гетьманщини
931576
https://uk.wikipedia.org/wiki/Pure
Pure
Pure (Pur:Pur) — музичний альбом харківської групи Pur: Pur. Pure — модульний CSS фреймворк. Pure — франкомовний альбом співачки Лари Фабіан.
1374740
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%BC%D1%96%20%28%D0%B3%D1%83%D1%80%D1%82%29
Оригамі (гурт)
Оригамі (гурт) Оригамі — російський альтернативний рок-гурт, одні з перших виконавців емокору в Росії. Історія гурту Група Оригамі створена в кінці 2001 року. До першого концерту, який мав місце 6 квітня 2002 рік а (саме тоді було вирішено дати назву групі — Оригамі), склад являв собою наступне: Максим Каменщиков «Max» (вокал) Олексій Пирогов «Alex» (ударні) Андрій Шарапов «Shu» (гітара) Савенков Микола «Sochi» (бас) Сергій Макаров «Pazzo» (семплінг) Незабаром після цього «Pazzo» залишає групу, і його місце займає Тимур Гришков «TiM». Саме в цьому складі група (літо 2003 р. — весна 2004 р.) записує перший демо-альбом під назвою «Демо №0». Альбом поширюється власними силами на концертах та фестивалях, в яких хлопці брали участь, а також на сторінках глобальної мережі. Влітку того ж 2004 року Оригамі сідають в студію для запису дебютного альбому, який вийде в жовтні 2005 р. під назвою «Когда ложь стала правдой». До альбому увійшли 14 композицій + прихований бонус-трек. Альбом був випущений на незалежному лейблі «MDU». В ході запису дещо змінюється склад групи: йде Тимур Гришков «TiM» і його місце займає Дмитро Альтфельд «Fildy», також з метою доповнити звучання, запрошується другий гітарист Олег Орлов. В підтримку дебютного альбому дається ряд концертів у різних містах Росії і ближнього зарубіжжя, підігріваючи інтерес до колективу. В ході великого числа концертів було знято багато live-відео, з якого басист гурту Микола Савенков «Sochi» монтує два відеокліпи, які повною мірою відображали всю енергетику та шалену подачу колективу на концертах. Відео були зроблені на композиції «Адреналиновый вкус та Слишком глуп(а), слишком мал(а)» — обидва кліпи потрапили в ротацію телеканалів A-One, OTV та ін. У серпні 2006 року група сідає в студію для запису другого альбому. У вересні 2006 року група презентує кліп на сингл «Без лишних слов» з майбутнього альбому. Роботу над кліпом вів басист гурту Микола Савенков (Sochi) (режисер натурних зйомок, автор сценарію, підбір локацій і акторів) і Іван Єгоров (режисер, відео оператор) клипмейкер компанії Have Fun Visuals. У жовтні в Санкт-Петербурзі та Москві проходять презентації другого диску. Платівка отримала назву «И ангелы ошибаются» і була випущена на лейблі «Кап-Кан». До неї увійшли 13 композицій, а також кліп «Без лишних слов». DVD «Своими глазами» виходить 20 січня 2007 року. Навесні 2011 року, група оновлює склад і випускає сингл "Здесь Останусь Только Я " після чого відправляється в міні-тур по містах Росії. У 2012 році вирішила зробити перерву у своїй музичній діяльності. Склад Артем Касаєв (вокал, гітара) Андрій Шарапов «Shu» (гітара, бек-вокал) Савенков Микола «Sochi» (бас) Костянтин Плехов — гітара Максим Куликов — (скретч, семплування, клавішні, вокал) Ігор Цвицкович — (ударні, семплінг) Колишні учасники Максим Каменщиков — вокал, тексти; Тимур Гришков — семплування; Олег Орлов — гітара; Дмитро Альтфельд «Філді» — семплування, клавішні, бек-вокал. Денис Шафоростов — гітара, вокал Олексій Пирогів «Alex» (ударні, семплінг) Дискографія Нагороди Премія «Punkgazetka Awards 2006» в номінації «Емо-гурт року». Найкраща клубна група 2008 за версією журналу «Петербурзький музикант». Див. також Психея Jane Air Amatory Stigmata Посилання Офіційний сайт Кліпи гурту Примітки Емо-гурти Російські рок-гурти
2382512
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B5%D0%B3%D1%96%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B0%29
Центральний регіон (Мальта)
Центральний регіон (Мальта) Центральний регіон — один з п'яти регіонів Мальти. Знаходиться в центральній частині острова Мальта. Регіон був створений законом № XVI від 2009 року, що розділив північно-західний регіон Мальти на центральний та північний. Межує з північним, південно-східним та південним регіонами Мальти. Примітки Регіони Мальти Держави і території, засновані 2009 Засновані в Європі 2009
4681602
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%94%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8
Українсько-єменські відносини
Українсько-єменські відносини — відносини між Україною та Єменською Республікою. Єменська Арабська Республіка визнала незалежність України 31 грудня 1991. Права та інтереси громадян України в Ємені захищає Посольство України в Йорданії. Українсько–єменські відносини розвиваються у галузі комерційного судноплавства. Україна є важливим постачальником пшениці до Ємену. Див. також Українсько-йорданські відносини Примітки Українсько-єменські відносини
2550270
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%91%D0%BE%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%97%20%D1%96%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202005%E2%80%942006%3A%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BC%27%D1%94%D1%80-%D0%BB%D1%96%D0%B3%D0%B0
Чемпіонат Боснії і Герцеговини з футболу 2005—2006: Прем'єр-ліга
Чемпіонат Боснії і Герцеговини з футболу 2005—2006: Прем'єр-ліга Чемпіонат Боснії і Герцеговини з футболу 2005—2006 — 12-й сезон найвищого рівня футбольних дивізіонів Боснії і Герцеговини. Титул чемпіона вдруге здобув Широкі Брієг. Клуби Турнірна таблиця Примітки: Клуб «Ораш'є» взяв участь у Кубку УЄФА 2006—2007 як переможець Кубку Боснії і Герцеговини 2005—2006. Позначення: Результати Посилання Чемпіонат Боснії і Герцеговини на soccerway 2005—2006 Босніїя і Герцеговина Босніїя і Герцеговина 2005 у спорті Боснії та Герцеговини 2006 у спорті Боснії та Герцеговини
2296193
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8F%20%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%D0%94%D0%B0%D0%BB%D1%96
Пустеля Сальвадора Далі
Пустеля Сальвадора Далі або Долина Далі (Valle de Dalí) — надзвичайно безплідна долина на південному заході Болівії, в департаменті Потосі. Він цілком лежить у межах кордонів національного заповідника фауни Едуардо Авароа в Андах і характеризується ландшафтами, які нагадують сюрреалістичні картини Сальвадора Далі. Див. також Салар-де-Чалвірі Салар-де-Уюні Лагуна-Верде Лагуна Колорада Примітки Сальвадор Далі Пустелі Америки Департамент Потосі
1823915
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
Колон (провінція)
Колон (провінція) Колóн - одна з провінцій Панами. Адміністративний центр - місто Колóн. Географія Розташована в північній частині країни. Межує з провінціями: Вераґуас (на південному заході), Кокле і Панама (на півдні), Ґуна-Яла (на сході). На півночі омивається водами Карибського моря. Через територію провінції проходить північна частина Панамського каналу. Площа становить 4891 км². Населення Населення провінції за даними на 2010 рік становить 241 928 чоловік. Щільність населення - 49,46 чол./км². Адміністративний поділ В адміністративному відношенні поділяється на 5 округів: Колон Чагрес Доносо Портобело Отун Примітки Провінції Панами
804815
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C
Еспезель
Еспезель — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Од. Населення — . Муніципалітет розташований на відстані близько 680 км на південь від Парижа, 175 км на південний захід від Монпельє, 55 км на південний захід від Каркассонна. Історія До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія. Демографія Розподіл населення за віком та статтю (2006): Економіка У 2010 році в муніципалітеті числилось 100 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 201,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача Сусідні муніципалітети Галерея зображень Посилання Еспезель на сайті французького Національного інституту географії Див. також Список муніципалітетів департаменту Од Примітки Муніципалітети департаменту Од
1155987
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B8
Геррозаври
Геррозаври (Gerrhosauridae) — представник плазунів з підряду Ящірок. Має 2 підродини, 6 родів, 34 види. Опис Розглядаються як проміжні тварин між сцинками та справжніми ящірками. Загальний розмір представників цієї родини ящірок коливається від 15 до 70 см. Тулуб стиснутий. Спина вкрита поздовжніми й поперечними рядками товстих, прямокутних, твердих щитків. Утворюється кістковий панцир. Наявні стегнові пори. Між спиною і черевом, з боків, розташована смуга з дрібнозернистої луски, що сильно подовжує тіло. Голова вкрита симетричними рядками щитків. Хвіст у геррозаврів товстий. Спосіб життя Живуть геррозаври на скелях, в сухих, у піщаних місцях, луках, пасовищах, у лісах, часто уздовж водяних шляхів. Харчуються комахами, павуками, багатоніжками, дрібними ящірками, пташенятами. Це яйцекладні ящірки. Самиця зазвичай відкладає від 4 до 7 яєць. Розповсюдження Це ендемік Африки. Представники родини геррозаврів живуть на південь від пустелі Сахара, а також на о.Мадагаскар. Підродини й роди Підродина Gerrhosaurinae Рід Angolosaurus — (1 вид) Рід Cordylosaurus — (1 вид) Рід Gerrhosaurus — (6 видів) Рід Tetradactylus — (6 видів) Підродина Zonosaurinae Рід Tracheloptychus — (2 види) Рід Zonosaurus — (18 видів) Джерела Словник-довідник із зоології. — К., 2002. Шмальгаузен І. І. Походження наземних хребетних. М., 1964. Біологія: Навч. посіб. / А. О. Слюсарєв, О. В. Самсонов, В. М. Мухін та ін.; За ред. та пер. з рос. В. О. Мотузного. — 3—є вид., випр. і допов. — К.: Вища шк., 2002. — 622 с.: іл. Manfred Rogner: Echsen 2, Ulmer Verlag, ISBN 3-8001-7253-4 Плазуни Африки Родини ящірок
49521722
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20heads%20of%20state%20and%20government%20who%20died%20in%20aviation%20accidents%20and%20incidents
List of heads of state and government who died in aviation accidents and incidents
List of heads of state and government who died in aviation accidents and incidents This is a list of notable heads of state and heads of government who have died from aviation accidents, usually while in office. Heads of state Heads of government International organizations See also List of assassinated and executed heads of state and government References Death Death
2277808
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%B7%D1%83%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%82%29
Красногірка (зупинний пункт)
Красногірка (зупинний пункт) Красногірка — пасажирський залізничний зупинний пункт Шевченківської дирекції Одеської залізниці. Розташований у селі Одаї Тульчинського району Вінницької області на лінії Христинівка — Вапнярка між станціями Кирнасівка (7 км) та Вапнярка (15 км). Зупиняються приміські дизель-поїзди сполученням Вапнярка — Христинівка — Умань (продовжено до Умані з лютого 2020 року), поїзди далекого слідування проходять без зупинки. Зупинкою користуються мешканці сіл Одаї, Ілляшівка (Тростянецький район), Красногірка (Тростянецький район). Посилання Розклад руху приміських поїздів по з. п. Красногірка . Джерела Зупинні пункти Одеської залізниці Зупинні пункти Вінницької області Транспорт Тульчинського району
34096
https://en.wikipedia.org/wiki/Wire%20%28band%29
Wire (band)
Wire (band) Wire are an English rock band, formed in London in October 1976 by Colin Newman (vocals, guitar), Graham Lewis (bass, vocals), Bruce Gilbert (guitar), George Gill (lead guitar) and Robert Grey (aka Robert Gotobed; drums). They were originally associated with the punk rock scene, appearing on The Roxy London WC2 album, and were instrumental to the development of post-punk, while their debut album Pink Flag was influential for hardcore punk. Wire are considered a definitive and highly influential art punk and post-punk band, due to their richly detailed and atmospheric sound and obscure lyrical themes. They steadily developed from an early noise rock style to a more complex, structured sound involving increased use of guitar effects and synthesizers (1978's Chairs Missing and 1979's 154). The band gained a reputation for experimenting with song arrangements throughout their career. History 1976 to 1980 Wire's debut album Pink Flag (1977) – "perhaps the most original debut album to come out of the first wave of British punk", according to AllMusic – contains songs that are diverse in mood and style, but most use a minimalist punk approach combined with unorthodox structures. "Field Day for the Sundays", for example, is only 28 seconds long. Their second album, Chairs Missing (1978) marked a retreat from the stark minimalism of Pink Flag, with longer, more atmospheric songs and synthesizer parts added by producer Mike Thorne. "Outdoor Miner" was a minor hit, peaking at number 51 in the UK singles chart. The experimentation was even more prominent on 154 (1979). Wire's unorthodox ideas to promote 154 led to a falling out with their label. According to Newman, "We'd worked out a sales strategy for 154 that EMI couldn't see at all...They couldn't understand a rock band that wanted to do a week in a theater as an event, and wanted to promote 154 with videos or left-field TV adverts. We wanted to help them sell records; they thought we were simply being intransigent." According to Jim Green in an interview with Newman, "personnel changes at EMI had left Wire without any support." Colin Newman's solo album, "A-Z was planned as the fourth Wire album, but EMI cancelled studio time in the wake of failed negotiations with the band, and then dropped Wire's option." Lacking a recording deal and money, creative differences split the band in 1979, leading to the Document and Eyewitness LP (1981), a recording of a live performance that featured, almost exclusively, new material. The album was described as "disjointed", "unrecognizable as rock music" and "almost unlistenable". The LP came packaged with an EP of a different performance of more new material. Some of these songs, along with others performed but not included on the album, were included on Newman's post-Wire solo albums (5/10, We Meet Under Tables), while others were released by Gilbert's and Lewis' primary post-Wire outlet Dome (And Then..., Ritual View). Between 1981 and 1985, Wire ceased recording and performing in favour of solo and collaborative projects such as Dome, Cupol, Duet Emmo and several Colin Newman solo efforts. 1985 to 1992 In 1985, the group re-formed as a "beat combo" (a joking reference to early 1960s beat music), with greater use of electronic musical instruments. Wire announced that they would perform none of their older material, hiring The Ex-Lion Tamers (a Wire cover band named after a song title from Pink Flag) as their opening act. The Ex-Lion Tamers played Wire's older songs, and Wire played their new material. In June 1988, Wire were part of a lineup that included Orchestral Manoeuvres in the Dark and Thomas Dolby supporting Depeche Mode at the Pasadena Rose Bowl where they played to over 60,000 people. In 1989, Wire released IBTABA, a "live" album of mostly reworked versions of songs from The Ideal Copy and A Bell Is a Cup, heavily rearranged, edited, and remixed. A new song from the album, "Eardrum Buzz", was released as a single and peaked at number 68 in the UK singles chart. Gotobed left the band in 1990, after the release of the album Manscape. After his departure, the band dropped one letter from its name, becoming "Wir" (still pronounced "wire"), and released The First Letter in 1991. There followed a further period of solo recordings, during which Newman founded the swim ~ label, and later Githead with his wife (ex-Minimal Compact bassist Malka Spigel), while Wire remained an occasional collaboration. It was not until 1999 that Wire again became a full-time entity. 1999 to present With Gotobed back in the line-up (now using his birth name, Robert Grey), the group initially reworked much of their back catalogue for a performance at Royal Festival Hall in 2000. Wire's reception during a short tour in early May of the US, and a number of UK gigs, convinced the band to continue. Two EPs, Read & Burn 01 and Read & Burn 02 were released in 2002. Seven of the tracks from the two EPs were collected with four previously unreleased tracks on the 2003 album, Send. Wire collaborated with stage designer Es Devlin and artists Jake and Dinos Chapman. In 2005, The Scottish Play: 2004, which contained recordings of live performances from this era, was released. In 2006, Wire's 1970s albums were remastered and re-released with the original vinyl track listings. In 2007, Read & Burn 03 was released. According to Newman, Gilbert featured in a minimal capacity on this EP; Gilbert would no longer feature in Wire after this release. Later, in 2020, Wire would release Send Ultimate which added a bonus disc to the Send album. Send Ultimate collected all the tracks from the first two Read and Burn EPs along with other unreleased material and both sides of the "Twelve Times You" single. A full-length album of new material entitled Object 47 was released in July 2008 with Wire now consisting of three members. In January 2011, Wire released Red Barked Tree, which according to the band's press release "rekindles a lyricism sometimes absent from Wire's previous work and reconnects with the live energy of performance, harnessed and channelled from extensive touring over the past few years". The album was written and recorded by Newman, Lewis and Grey, but speaking to Marc Riley on the day of the release, Newman introduced as "a new boy" guitarist Matt Simms (from It Hugs Back), who had been a touring member with the band since April 2010. In March 2013 the band released Change Becomes Us, their 13th studio album, which was very well received. Their fourteenth album, eponymously titled Wire, was released in April 2015. The following year, in April 2016, the band's 15th studio album, entitled Nocturnal Koreans, was released on their label Pinkflag. The album consisted of eight songs recorded during the sessions for their previous album which were as of then unreleased. Stereogum named Nocturnal Koreans the Album of the Week. Reviews for the album were mostly positive. In 2017 Wire celebrated 40 years since their debut gig on 1 April 1977 by releasing their 16th studio album Silver/Lead and headlining the Los Angeles edition of their DRILL : FESTIVAL. In 2018, Wire released multi-disc special editions of their first three albums. Each album was house in a book containing lyrics and other information about the album. The three releases collected non-LP singles and the demo sessions from this era along with remastered versions of the original albums. In January 2020, Wire released Mind Hive on their own Pinkflag label. The band appeared on the front cover of Wire magazine (issue 432) published in January 2020; it featured an interview with the band about the new album and discussed the enduring nature of the group. On Record Store Day, June 2020, Wire released an eight-song album entitled 10:20. Side one of the vinyl LP consists of four tracks that were originally released as the limited edition Strays EP, which was given away with mail ordered copies of Red Barked Trees. Side two contains four tracks that were recorded during the Mind Hive sessions but not released until their appearance on 10:20. In June 2021, in conjunction with Record Store Day, Wire released PF456 Deluxe an 18-song vinyl-only compilation of the first two Read and Burn EPs, the "Twelve Times You" single, and the four unreleased tracks from Send. Concurrently, Wire released a CD version of PF456 Redux, a 16-song vinyl-only compilation, originally released in 2003, of edited versions of all the songs from the first two Read and Burn EPs along with the unreleased songs on Send. In April 2022, in conjunction with Record Store Day, Wire released Not About to Die which was originally released as a bootleg in the early 1980s. The album consists of recordings made for EMI as demos for the 1978 and 1979 albums, Chairs Missing and 154. The songs on Not About to Die were also previously released in 2018 by Wire on the special editions of the two EMI albums. Musical style and influences Despite Wire being considered pioneers of post-punk, Newman has denied the association with punk. He has stated: "Wire really never were a punk band... we happened to be there at the same time. You could list the Ramones as one of our influences, but we were never interested in just doing that genre. (...) [T]here's basically two views of Wire: you either think we were not a punk band, or that we were the best punk band ever because we broke every single rule of punk." In addition to the Ramones, the band have also cited Neu!, Can, early Roxy Music, Captain Beefheart, Patti Smith, and Television as influences. Legacy Wire's influence has outshone their comparatively modest record sales. In the 1980s and 1990s, Big Black, Minutemen, and Sonic Youth all expressed a fondness for the group. Minutemen bassist Mike Watt described their influence as key saying of Pink Flag "I don't know what we would have sounded like if we didn't hear it." Wire were influential on American hardcore punk. Fans included Ian MacKaye of Minor Threat and Henry Rollins, formerly of Black Flag. Minor Threat covered "12XU" for the Flex Your Head compilation, as did Boss Hog on their I Dig You EP. Rollins, as Henrietta Collins & The Wife-Beating Childhaters, covered "Ex Lion Tamer" on the EP Drive by Shooting. Michael Azerrad reported, in the book Our Band Could Be Your Life, that at Minor Threat's second gig, each of the seven bands on the roster performed a version of a Wire song. Numerous other bands and artists have cited Wire as an influence, including Manic Street Preachers, Hüsker Dü, Quicksand, Mary Timony, and Mission of Burma. Big Black covered Wire's "Heartbeat" twice, once as a studio version that was released as a single (also included on The Rich Man's Eight Track Tape compilation) and also as a live version, featuring Bruce Gilbert and Graham Lewis, included on the VHS version of the live album Pigpile. R.E.M. covered "Strange" on their album Document. My Bloody Valentine covered "Map Ref 41°N 93°W" for the Wire tribute album Whore. The slowcore band Low included an early, previously unreleased cover of "Heartbeat" on their career-spanning box set in 2007. Ampere and New Bomb Turks have both covered Wire's "Mr. Suit". The British electronic band Ladytron included Wire's "The 15th" on the mix compilation Softcore Jukebox. Ladytron member Reuben Wu claimed Wire as a musical influence. A plagiarism case between Wire's music publisher and Elastica over the similarity between Wire's 1977 song "Three Girl Rhumba" and Elastica's 1995 hit "Connection" resulted in an out-of-court settlement. It has also been noted that two other songs on Elastica's debut album, "Line Up" and "2:1", both borrowed heavily from the Wire song "I Am The Fly". Alternative Press included Wire in their 1996 list of 100 underground inspirations of the past 20 years, stating that "as long as there are listeners equally lured by tough, intelligent riffs and fearless experimentalism, Wire will remain a crucial benchmark." Fischerspooner (who covered "The 15th" on their album #1), Britpop bands like Elastica and Menswe@r and post-punk revival bands like Bloc Party, Futureheads, Blacklist and Franz Ferdinand have cited Wire as an influence. The Smiths' Johnny Marr has confirmed that he is a fan of the band and has acknowledged that seeing Wire live helped give him the confidence to release his first solo album in 2013. The chorus of Ministry's "Thieves" was influenced by the Wire song "Mr. Suit". Helmet guitarist Page Hamilton cites Wire as one of his "top five bands" and as an influence on his music. Discography Studio albums Pink Flag (1977) Chairs Missing (1978) 154 (1979) The Ideal Copy (1987) A Bell Is a Cup (1988) IBTABA (1989) Manscape (1990) The Drill (1991) The First Letter (1991) Send (2003) Object 47 (2008) Red Barked Tree (2010) Change Becomes Us (2013) Wire (2015) Nocturnal Koreans (2016) Silver/Lead (2017) Mind Hive (2020) 10:20 (2020) Band members Robert Grey – drums (1976–1980, 1985–1990, 1999–present) Graham Lewis – bass guitar, vocals (1976–1980, 1985–1992, 1999–present) Colin Newman – vocals, guitar (1976–1980, 1985–1992, 1999–present) Matthew Simms – guitar (2010–present) Former members George Gill – lead guitar (1976–1977) Bruce Gilbert – guitar (1976–1980, 1985–1992, 1999–2004) Margaret Fiedler McGinnis – guitar (2008–2009 – touring musician) Timeline References External links English art rock groups English punk rock groups English post-punk music groups English alternative rock groups Art punk groups Harvest Records artists Musical groups established in 1976 Mute Records artists Musical groups disestablished in 1980 Musical groups reestablished in 1985 Musical groups disestablished in 1992 Musical groups reestablished in 1999 Rough Trade Records artists Warner Records artists 1976 establishments in England Restless Records artists
15787502
https://en.wikipedia.org/wiki/Longeau-Percey
Longeau-Percey
Longeau-Percey is a commune in the Haute-Marne department in north-eastern France. See also Communes of the Haute-Marne department References Longeaupercey
4454958
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%29
Салтанівка (станція)
Салтанівка (станція) Салтанівка — залізнична станція Гомельського відділення Білоруської залізниці на електрифікованій лінії Гомель — Жлобин між зупинними пунктами Забаб'є та Стара Рудня. Розташована в однойменному селі Салтанівка Жлобинського району Гомельської області. Джерела Посилання Інформація на сайті Державного центру картографо-геодезичних матеріалів і даних Республіки Білорусь Станції Гомельського відділення Білоруської залізниці Транспорт Гомельської області Жлобинський район
68600836
https://en.wikipedia.org/wiki/Kurai%20Takashi
Kurai Takashi
Kurai Takashi is a Japanese diplomat. He was ambassador of Japan to Ukraine from 2019 to 2021. Takashi speaks English and Russian. Biography Kurai Takashi was born in 1955. Since 1981 he has been working as a diplomat at the Ministry of Foreign Affairs of Japan. Since 1984 he has been an employee of the Embassy of Japan in the USSR. Since 1989 – Deputy Director of the Security Policy Division of the Information and Analysis Bureau Since 1991 – Deputy Director of the 1st Division of Europe in the Bureau of European Affairs. Since 1993 – Deputy Director, Director of the Security Policy Department of the Bureau of Foreign Policy. Since 1995 – Political Adviser of the Embassy of Japan in Russia. Since 1999 – Director of the Assistance Division in the Bureau of European Affairs. Since 2001 – Director of the Department of Central and South-Eastern Europe, Bureau of European Affairs Since 2003 – Director of the 1st Division of the Intelligence and Analysis Service Since 2005 – Minister of the Embassy of Japan in Russia. Since 2008 – Minister of the Permanent Mission of Japan to International Organizations in Vienna Since 2010 – Deputy Director General of the Intelligence and Analysis Service. Since 2012 – Minister, Deputy Ambassador of Japan to the Republic of Korea. Since 2014 – Ambassador of Japan to Russia. Since February 2016 – Ambassador of Japan to Pakistan. On 4 December 2018, Takashi was appointed by the Government of Japan as Ambassador of Japan to Ukraine. His office in Ukraine started on 23 January 2019. On 11 February 2019, he presented credentials to the President of Ukraine Petro Poroshenko. On 23 August 2021, he represented Japan on the Crimea Platform. In August 2021 Kuninori Matsuda succeeded Takashi as Ambassador of Japan to Ukraine. Ambassador Takashi officially completed his diplomatic mission in Ukraine on 7 October 2021. Awards and honors Order of Merit (Ukraine, 22 August 2020) – for significant personal contribution to strengthening the international prestige of Ukraine, development of interstate cooperation, fruitful public activity. References Ambassadors of Japan to Russia 21st-century Japanese diplomats 1955 births Living people
2371320
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%B4%D0%B8%20%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%20%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D0%BC%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2
Види страт ранньохристиянських мучеників
Види страт ранньохристиянських мучеників — різні типи мук (смертельних вироків і тортур), яких зазнали ранньохристиянські святі. Опис Тортури часто можна зустріти в життєписах святих, деякі з таких мук стали суто специфічними і згадуються лише в описах деяких персонажів минулого. Попри надзвичайне різноманіття, з нехристиянських письмових джерел відомо, що римська правова система, наприклад, воліла віддавати християн на розп'яття або на поїдання левам. Біографічна література, попри велику кількість подробиць, має легендарний характер і часто містить неймовірні, з християнської точки зору, чудесні, подробиці. Оскільки чимало з християнських святих є мучениками, атрибутами, що супроводжують їх у мистецтві, часто є знаряддя їх страти або ж частини тіла, відокремлені під час мук. Види страт і тортур Бичування Зазвичай використовувалося як попереднє покарання, щоб змусити мученика відректися від віри. Часто після бичування мученикові відсікали голову. Приклад — Свята Варвара. Колесування Найвідомішою святою, що страждала від цієї муки, стала св. Катерина Олександрійська, на зображеннях якої колесо фігурує як атрибут. Утім, померла вона від відсічення голови, також як і св. Георгій Побідоносець. Відсічення голови Така страта часто згадується в описах мученицької кончини святих. Часто на іконах її жертви тримають у руках свої відтяті голови. Вкрай рідко зустрічаються святі, яких не змогли страчувати і таким способом (Цецилія Римська). Переохолодження Страта християн за допомогою гіпотермії (наприклад, Сорок Севастійських мучеників, яких загнали до крижаного озера, втім, вони не загинули, і кати змушені були вбити їх іншим способом). Святі Інна, Пінна і Римма були страчені таким чином: посередині річки поставили і затвердили на льоду прямі дерева і прив'язали до них мучеників. Коли під їх вагою лід почав прогинатися, то вода піднялася до ший, і вони в такому положенні померли. Побиття камінням Цей вид покарання був нормою юдейського права. Найбільш відомим мучеником, що постраждав від нього, був апостол Стефан, страчений за вироком Синедріону, загалом, вид страти був не дуже поширений, тому що християн зазвичай судили римляни, які надавали перевагу іншим вирокам. На території Італії згадується інша модифікація: Святий Віталій був похований заживо — засипаний камінням. Близький вид страти — розчавлення камінням. Таким чином були страчені (і залишилися безіменними) четверо увінчаних святих (титульні святі римської базиліки Санта-Куаттро-Коронати). Їхня мученицька смерть з анатомічними подробицями представлена на одній з фресок Помаранчо у Санто-Стефано-Ротондо. Розп'яття З тієї причини, що страти через розп'яття зазнав Ісус Христос (див. Розп'яття Христове), цей вид страти був досить почесним для християн. Як показують приклади, існували варіації: апостол Петро був розп'ятий догори ногами, а апостол Андрій на скісному хресті, отримав відповідно, назва андріївського. Найбільш масовою подібною стратою стало легендарне Мучеництво десяти тисяч. Розстріл і проштрикування Найвідомішим святим, загиблим від розстрілу з лука, був святий Себастьян, якого прив'язали до стовпа. Вже в IX столітті подібним же чином був убитий король англосаксів св. Едмунд Мученик. П'ятьма кілками проткнули апостола Тому. Розчленування Описані в ряді житій досить жорстокі види страт зазвичай зустрічаються в пізньому середньовіччі. Так, наприклад, Святий Еразм загинув так: кати витягли його нутрощі, намотавши їх на лебідку. А Юда Киріак згідно з однією з версій легенди був розпиляний, також як і Симон Кананіт. Згадуються тортури з більш дрібними каліцтвами: святій Агаті, перш ніж спалити, відсікли груди. Апостола Варфоломія розіп'яли вниз головою, але він продовжував свою проповідь, тоді його зняли з хреста, зняли шкіру, а потім відсікли голову, святому Вікторові Дамаському викололи очі. Спалення та зварювання Смерть від спалення згадується не один раз, але на відміну від середньовіччя, яке надавало перевагу в основному традиційному спаленні на вогнищі (в античності також зустрічається: Трохим Никомедійський, Анастасія Узорешітельніца), ранньохристиянські житія ще більш різноманітні в описах видів страти: мученика могли засмажити живцем на залізній решітці (з вугіллям), притискаючи його тіло до неї рогатинами (Святий Лаврентій), його могли кинути до казана з киплячою смолою, сіркою і воском (св. Януарій, Фавстіан), або в казан з киплячим маслом (святий Вітт), з розплавленим оловом (св. Кріспін і Криспініан) і т. д. Святий Христофор був кинутий до розпеченої мідної скриньки, але залишився неушкодженим і йому відрубали голову. Антипа Пергамський і Пелагія Тарсійська були кинуті до розпеченого мідного вола. Згадуються і просто катування вогнем, а сама страта здійснювалася іншим способом (свята Лучія, Маргарита Антіохійська). Розтерзання левами Вирок Damnatio ad bestias (З'їдання левами/розтерзання дикими тваринами) був офіційним покаранням римської юридичної системи за сповідання християнства і список загиблих таким чином мучеників містить достатньо імен. Ще довший список «чудесно врятованих» від смерті на арені цирку, втім, ці святі після свого порятунку, як правило, практично відразу все одно піддавалися смерті яким-небудь іншим способом — наприклад, усікновенням мечем. Утоплення Утоплення не було поширеним видом страти і приводом для смерті святих ставало досить випадково. Так, св. папа римський Климент I за легендою під час своїх мандрів був прив'язаний до якоря і скинутий до моря. Св. Флоріан Лорхський був підданий таким тортурам: йому висмикнули гаком лопатки, а потім навісивши на шию жорно, втопили в річці. Четвертування Згадуються окремі випадки розчленування тіла мученика, наприклад, у випадку зі св. Іполитом Римським, якого прив'язали до коней і розірвали на частини. У літературі Див. також Страсті Христові Золота легенда Гоніння на християн Мученики Списки:Релігія
203945
https://en.wikipedia.org/wiki/Deka
Deka
Deka, or DEKA may refer to: deka-, a variant spelling of deca-, a metric prefix Deka, Pomeranian Voivodeship, village in northern Poland DEKA (New Zealand), a defunct discount store chain, formerly in New Zealand DEKA (company), located in Manchester, New Hampshire in the United States Jadab Chandra Deka, Indian politician Ramesh C. Deka, specialist and the Director of All India Institute of Medical Sciences See also Deca (disambiguation)
24481253
https://en.wikipedia.org/wiki/Valeriu%20Laz%C4%83r
Valeriu Lazăr
Valeriu Lazăr (born 20 May 1968) is a Moldovan politician who served as deputy prime minister and minister of economy in the First Vlad Filat Cabinet, Second Filat Cabinet and in the Iurie Leancă Cabinet as well. On 2 July 2014 he resigned from the office of minister of economy. Lazăr is a member of the Democratic Party of Moldova. References 1968 births Living people Deputy prime ministers of Moldova Moldovan MPs 2009 People from Hîncești District Moldovan Ministers of Economy Democratic Party of Moldova MPs
2837473
https://en.wikipedia.org/wiki/Faustino%20Imbali
Faustino Imbali
Faustino Imbali Faustino Fudut Imbali (born 1 May 1956) is a Bissau-Guinean politician who was Prime Minister of Guinea-Bissau from 21 March 2001 to 9 December 2001, and again from 29 October 2019 to 8 November 2019. He was the Minister of Foreign Affairs from 2012 to 2013. Biography Imbali was born in Ilondé, Portuguese Guinea in May 1956. He studied at the University of Bordeaux in France, graduating with a master's degree in political sociology and development in 1988. He subsequently worked as a researcher at the Instituto Nacional de Estudos e Pesquisa in Bissau. During the Guinea-Bissau Civil War of 1998–1999 he was an advisor to Prime Minister Francisco Fadul. Imbali ran as an independent candidate in the November 1999 presidential elections and placed third, winning 8.22% of the vote. After the victory of Kumba Ialá of the Party for Social Renewal (PRS) in that election, Imbali was appointed Deputy Prime Minister in charge of Economic and Social Reconstruction in the government named on 19 February 2000, under Prime Minister Caetano Intchama. Subsequently, in the government named on 25 January 2001, he became Minister of Foreign Affairs. When Intchama was dismissed by Ialá in March 2001, Ialá nominated Imbali as his successor, despite the objections of the opposition, which held a majority in parliament. The opposition filed a no-confidence motion against Imbali but subsequently conditionally dropped the motion. In December, Imbali was dismissed by Ialá, who criticized him strongly. Accusing Imbali of diverting money from the armed forces (which Imbali denied), Ialá warned Imbali in April 2002 that he would go to jail unless he returned the money. In 2003, Imbali founded the Manifest Party of the People (PMP) and ran as its presidential candidate in the 19 June 2005 presidential election, winning 0.52% of the vote. Imbali was reportedly beaten and taken into custody by security forces on 5 June 2009 in violence directed against alleged coup plotters, including Baciro Dabo and Helder Proenca. References 1956 births Living people Finance ministers of Guinea-Bissau Foreign ministers of Guinea-Bissau Prime ministers of Guinea-Bissau Manifest Party of the People politicians Heads of government who were later imprisoned
16043398
https://en.wikipedia.org/wiki/Tourliac
Tourliac
Tourliac is a commune in the Lot-et-Garonne department in south-western France. See also Communes of the Lot-et-Garonne department References Communes of Lot-et-Garonne
112876
https://en.wikipedia.org/wiki/Quimby%2C%20Iowa
Quimby, Iowa
Quimby, Iowa Quimby is a city in Cherokee County, Iowa, United States. The population was 249 at the time of the 2020 census. Geography Quimby is located at (42.629770, -95.642846). It is situated near the Little Sioux River. According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land. Demographics 2010 census As of the census of 2010, there were 319 people, 135 households, and 95 families residing in the city. The population density was . There were 152 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 99.4% White and 0.6% Asian. Hispanic or Latino of any race were 1.3% of the population. There were 135 households, of which 25.9% had children under the age of 18 living with them, 57.8% were married couples living together, 7.4% had a female householder with no husband present, 5.2% had a male householder with no wife present, and 29.6% were non-families. 25.2% of all households were made up of individuals, and 14.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.36 and the average family size was 2.78. The median age in the city was 47.3 years. 20.7% of residents were under the age of 18; 6.3% were between the ages of 18 and 24; 21.6% were from 25 to 44; 32% were from 45 to 64; and 19.4% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 50.2% male and 49.8% female. 2000 census As of the census of 2000, there were 368 people, 151 households, and 106 families residing in the city. The population density was . There were 164 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.64% White, 0.54% African American, 0.27% Asian, 0.27% from other races, and 0.27% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.82% of the population. There were 151 households, out of which 31.1% had children under the age of 18 living with them, 55.0% were married couples living together, 9.9% had a female householder with no husband present, and 29.8% were non-families. 27.2% of all households were made up of individuals, and 14.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.44 and the average family size was 2.89. In the city, the population was spread out, with 28.5% under the age of 18, 8.7% from 18 to 24, 23.6% from 25 to 44, 22.8% from 45 to 64, and 16.3% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 91.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.0 males. The median income for a household in the city was $25,625, and the median income for a family was $32,917. Males had a median income of $26,607 versus $19,250 for females. The per capita income for the city was $13,017. About 8.4% of families and 9.2% of the population were below the poverty line, including 8.6% of those under age 18 and none of those age 65 or over. Schools The River Valley Community School District operates public schools serving the community. It was established on July 1, 1996 by the merger of the Eastwood Community School District and the Willow Community School District. Quimby once had its own school district, its mascot known as "Peacocks," but financial pressure and dwindling enrollment forced the school to combine with nearby Washta school district in the early-1960s to create Willow Community School District, the mascot being the T-Birds. In the early 1990s, similar factors led to the merger of Willow and nearby Eastwood School district to form River Valley School District, with the mascot of the Wolverines. The district encompasses the towns of Quimby, Washta, Cushing, and Correctionville. Although Quimby is the second-largest, it does not house a portion of the school's classes. Quimby maintained a school building, which housed River Valley Middle School classes until the building, constructed in 1921, became too expensive to keep up to code. The building was sold to a local resident, Tim Tapper, who held the property for several years before selling it to a private developer who demolished the building. Recreation Quimby boasts a nine-hole golf course, a rarity for towns in the area of relative size. References Cities in Cherokee County, Iowa Cities in Iowa
977034
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%BB%20%D0%A1%D1%82%D1%96%D0%B2%D0%B5%D0%BD%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%83%D0%BD
Майкл Стівен Браун
Майкл Стівен Браун Майкл С. Браун (народився 24 червня 1985 у м. Нортбрук, США) — американський хокеїст, правий/лівий нападник. Наразі є вільним агентом. Виступав за Мічиганський університет (NCAA), «Манітоба Мус» (АХЛ), «Ванкувер Канакс», «Анагайм Дакс», «Торонто Мейпл-Ліфс». У складі національної збірної США чемпіонату світу 2011. У складі молодіжної збірної США учасник чемпіонату світу 2005. У складі юніорської збірної США учасник чемпіонату світу 2003. Посилання Профіль на Eliteprospects Американські хокеїсти Гравці збірної США з хокею Хокеїсти «Манітоба Мус» Хокеїсти «Ванкувер Канакс» Хокеїсти «Анагайм Дакс» Хокеїсти «Торонто Мейпл-Ліфс» Хокеїсти «Едмонтон Ойлерс» Хокеїсти «Сан-Хосе Шаркс» Хокеїсти «Монреаль Канадієнс» Хокеїсти «Клівленд Монстерс» Задрафтовані «Ванкувер Канакс» Спортсмени з Іллінойсу
4408842
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B4%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9E%D0%BD%D1%83%D1%84%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Дрозд Євген Онуфрійович
Дрозд Євген Онуфрійович Євген Онуфрійович Дрозд (1 червня 1947, Потсдам) — білоруський російськомовний письменник-фантаст, літературний критик та перекладач. Біографія Євген Дрозд народився у Потсдамі в сім'ї військовослужбовця, з 1953 року жив разом із сім'єю в Мінську. Після закінчення середньої школи ступив на математичний факультет Білоруського державного університету, після закінчення якого в 1970 році став інженером-програмістом Інституту математики АН БРСР. З 1973 до 1988 року Євген Дрозд працював інженером-програмістом ЦНДІКІВР Мінводгоспу СРСР. У 1973 році Євген Дрозд розпочав літературну діяльність, опублікувавши своє перше оповідання в стилі абсурдизму з елементами фантастики «Маленький Проколхармов». У 80-х роках ХХ століття Дрозд стає активним учасником всесоюзних семінарів молодих письменників-фантастів, які відбувалися в Малєєвці, Дубултах, а в 1989—1993 роках працював літературним співробітником Всесоюзного творчого об'єднання молодих письменників-фантастів, і в цей час брав участь у багатьох семінарах цієї організації, які проводились у різних містах пострадянського простору. У 1988 році вийшла друком перша повість письменника «Скорпіон», а в 1990 році вийшла друком перша авторська збірка Дрозда «Королі й алхіміки». У цей період Євген Дрозд активно публікувався у місцевих білоруських та московських виданнях, співавтором низки його творів був інший білоруський письменник Борис Зеленський. У 1992 році виходить друком друга збірка автора «Тінь над містом», до якої увійшли зокрема повісті «Скорпіон», «Тінь над містом», а також кілька оповідань. У 1992 році виходить друком наступна повість письменника «Ліки від ентропії», а в 2002 році виходить друком повість письменника «Трупам каратисти не страшні або Зомбі в молодик». У 2009 році вийшла друком збірка Євгена Дрозда «Дні проминулого майбутнього». Євген Дрозд також займається літературним перекладом, він переклав російською мовою низку творів Джеймса Гедлі Чейза, Картера Брауна та Ерла Стенлі Ґарднера, а також низку творів письменників-фантастів Роджера Желязни, Річарда П. Генріка та Браяна Олдіса. Низка творів Євгена Дрозда перекладені німецькою мовою. Бібліографія Збірки 1990 — Короли и алхимики 1992 — Тень над городом 2009 — Дни прошедшего будущего Повісті 1988 — Скорпион 1989 — Тень над городом 1992 — Лекарство от энтропии 2002 — Трупам каратисты не страшны или Зомби в новолуние 2009 — Вампиры тоже люди Оповідання 1973 — Маленький Проколхармов 1983 — Повторная проверка 1983 — Психологический эффект, или Адепты адаптации (у співавторстві з Борисом Зеленським) 1984 — Эффект присутствия 1985 — Коробка с логисторами 1987 — Бесполезное — бесплатно 1988 — Драма в Эфесе 1988 — Что дозволено человеку… (у співавторстві з Борисом Зеленським) 1988 — Короли и алхимики: 1988 — Рецепт из Каны Галилейской 1988 — Стоять, бараны! 1991 — Времена просвещенной монархии 1989 — Троглодиты Платона 1990 — В раю мы жили на суше 1990 — Как жаль, что они вымерли 1990 — Феникс 1991 — Все золото мира и весь его блеск 1991 — Возвращение пастухов 1991 — Семь с половиной минут 1992 — Некромант 1992 — Тринадцатый подвиг Геракла 1992 — Конец легенды. Драббль 1996 — Последнее дело Неро Вульф 1998 — Трупам каратисты не страшны или Зомби в новолуние 2000 — Клинок оборотня 2005 — Неолит 2007 — Большая скука 2014 — Призраки подмостков Посилання Дрозд Евгений Ануфриевич Євген Дрозд на сайті fantlab.ru Євген Дрозд на LiveLib Евгений Ануфриевич Дрозд Уродженці Потсдама Письменники-фантасти СРСР Наукові фантасти Білорусі Білоруські прозаїки Білоруські перекладачі Російськомовні письменники-фантасти Російськомовні письменники XX століття Випускники Білоруського державного університету перекладачі фантастики
406300
https://en.wikipedia.org/wiki/Oshin%2C%20King%20of%20Armenia
Oshin, King of Armenia
Oshin, King of Armenia Oshin (1282 – July 20, 1320) was king of the Armenian Kingdom of Cilicia, ruling from 1307 to 1320. He was a member of the House of Lampron, the son of Leo II, King of Armenia and Queen Keran. Oshin became king after the murder of his nephew Leo III and brother Hethum II at a feast at the hands of the Mongol general Bilarghu. He was supported by the Mongol Ilkhan Oljeitu, who had ordered the execution of Bilarghu in response to their assassinations. Oshin then ascended to the throne of Cilician Armenia and initiated his reign by raising an army and driving out the Mongols. He did this as retribution for the murder of his nephew and brother at the hands of the Mongol governor general of Cilicia, Bilarghu. Mongol general Bilarghu, in charge of the Mongol garrison in Cilicia and a devout Muslim, indicated his intention to build a mosque in the capital Sis. Hethum II complained to Öljeitü Khan (1304-1316) in a letter. On November 17, 1307, Bilarghu summoned the regent and the king to his encampment near Anazarbus and had them assassinated with their retinue. Oshin immediately marched against Bilarghu and defeated him, forcing him to leave Cilicia. He was crowned king and supported by Öljeitü, who had Bilarghu executed for his crime. Öljeitü then supported Oshin to become king of Cilician Armenia and Oshin was crowned and ascended to the throne. Like his brother Hethum II, Oshin favored a union of the Armenian and Roman churches, which aroused no little popular discontent. The unification of these churches was a precondition to obtain help from Europe, but also a matter of huge popular discontent as the Catholic Crusader states had previously been involved in a number of deadly border clashes with the Armenian Kingdom of Cilicia. Nevertheless, Oshin appealed to Christian Europe as by his reign, the kingdom of Armenian Cilicia to protect his regions against the Muslim Mamluk Empire and the Ilkhanate . The Mongols were no longer a reliable ally as they were themselves weakened by this point due to constant wars with the Mamluks and infighting within the state. In 1309, he had his wife's uncle Oshin, Marshal of Armenia, executed for the murder of his brother Thoros III. His sister Isabella of Armenia had married Amalric of Tyre, and when Amalric usurped the government of Cyprus from his brother Henry II of Cyprus, Henry was held in Armenia by Oshin. He was, however, released and returned to Cyprus on the assassination of Amalric in 1310. Oshin was married three times: First to his cousin, Isabel of Korikos, by whom he had one son, Leo IV (born 1309). She died in 1310. Second to Isabelle of Lusignan, daughter of the King Hugh III of Cyprus and widow of Constantine of Neghir, Lord of Partzerpert. Oshin divorced her before 1316. Isabelle died in 1319. Third to Joan of Taranto on February, 1316 in Tarsus. She had one son with him, George (1317 – after 1323). On his death on July 20, 1320, Oshin was succeeded by his minor son Leo IV (sometimes referred to as Leo V). It was popularly believed that Oshin was poisoned by his cousin (and brother-in-law) Oshin of Korikos. References References 1282 births 1320 deaths Kings of the Armenian Kingdom of Cilicia Hethumid dynasty 14th-century rulers of Armenian Cilicia
2426220
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D1%8F%20%D0%A1%D1%96%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BA%D0%B0
Гераклея Сінтіка
Гераклея Сінтіка — античне місто, що було центром стародавнього району Сінтіки, розташованого вздовж річки Струма і населеного фракійським плем'ям сінтіїв. Існувало за часів Македонського царства Антипатридів (300 року до н. е.) та Антигонідів, а також Римської імперії. Припинив своє існування наприкінці V ст. н. е., за часів Східної Римської імперії. Натепер є місцем наукових розвідок та туристичним об'єктом. Географія Давнє місто розташовувалося лежить біля основи згаслого вулкана Кожуха, біля сучасного міста Петрич, на відстані 1 км від міста Рупіте в південно-західній Болгарії. Археологія Гераклею Сінтіку розкопували Людмил Вагалінскі, доцент і керівник Національного статистичного інституту Болгарії та Музею археології Болгарської академії наук, а також Сотір Іванов, директор Історичного музею Петрича. Щорічні розкопки велися з 2007 року. Кілька років розкопки спонсорував Американський дослідницький центр в Софії, проводилися за участю американських студентів-археологів з Нью-Йоркського університету, зокрема голлівудського актора Коула Мітчел-Спроуса. Вважається, що античний амфітеатр Гераклеи Сінтікі розташовувався недалеко від прилеглої гори Кожух і був настільки ж вражаючим, як античний амфітеатр стародавнього Філіпополя (сучасний Пловдив). Історія На території, де в подальшому виникло місто, спочатку існувало поселення племені сінтіїв. Про нього у своїх творах згадували Гомер, Геродот та Фукидід. В подальшому ці землі увійшли до складу Македонського царства Аргеадів — Філіпа II та Олександра III, які наказали звести тут укріплення. Античне давньогрецьке місто було засновано близько 300 року до н. е. македонським царем Кассандром з династії Антипатридів. У 310 році до н. е. останній заселив тут 20 тис. іллірійців. Наприкінці 290-х років до н. е. ця місцина стала об'єктом нападу племені дарданів, у результаті чого Гераклея частково постраждало. У 280-х роках до н. е. увійшло до складу кельстською держави зі столицею у Тилісі. У середині 210-х роках до н. е. увійшло до складу Обриського царства. В подальшому за цю область боролися володаря одрисів та Македонії. Філіп V, цар з династії Антигонідів остаточно включив місто до складу Македонії. В подальшому стає центром області Сінтіки, де вже мешкало змішано греко-фракійське населення. Після перемоги римлян над Македонією у 166 році до н. е. передала частину володінь, зокрема й Гераклею Одриському царству. Історія міста цього період практично не досліджена. У I ст. н. е. увійшло до складу Римської імперії. Про нього згадували Тит Лівій, Страбон, Пліній Старший, Клавдій Птолемей. Гераклея Сінтіка в період Римської імперії мало величезний економічний, політичний і демографічний потенціал. Час розквіту припав на 1-шу пол. III ст. З цього періоду відомий латинський напис 308 року, у якій римський імператор Галерій звертався до жителів Гераклеї Сінтіки, відповідаючи на їх запит про відновлення втрачених ними цивільних прав. У 350 році в Гераклеї Сінтіки відбулася зустріч посланців узурпатора Магненція з імператором Констанцієм II. У пізньоантичний час місто Гераклея Сінтіка поступово занепадало як регіональний центр і його замінило сусіднє місто Парфіполю (теперішнє місто Санданський). Втім місто продовжувало існувати на початку Східної Римської імперії, останні згадки відносяться до панування імператора Юстиніана I, про що свідчать археологічні знахідки. Джерела Claude Lepelley: Une inscription ďHeraclea Sintica (Macédoine) récemment découverte, révélant un rescrit de ľempereur Galère restituant ses droits à la cite. In: Zeitschrift für Papyrologie und Epigraphik, 146 (2004), S. 221—231. Vagalinski, L. / Nankov, E. (eds.). Heraclea Sintica: From Hellenistic Polis to Roman Civitas (4th C BC — 6th C AD). Proceedings of a Conference at Petrich, Bulgaria, September 19-21, 2013 (Papers of the American Research Center in Sofia volume 2). Sofia February 2015. ISSN 2367-5640 ARCHAEOLOGISTS DISCOVER ROMAN WATER FOUNTAIN WITH LION HEADS IN ANCIENT CITY HERACLEA SINTICA NEAR BULGARIA'S PETRICH Фракія Міста Стародавнього Риму Благоєвградська область
31538480
https://en.wikipedia.org/wiki/Stav%C4%8Da%20Vas
Stavča Vas
Stavča Vas is a village on the right bank of the Krka River in the Municipality of Žužemberk in southeastern Slovenia. The area is part of the historical region of Lower Carniola. The municipality is now included in the Southeast Slovenia Statistical Region. The settlement includes the formerly independent village of Cegelnica. Church The local church is dedicated to Saint Cantius and belongs to the Parish of Žužemberk. It is a medieval building that was restyled in the Baroque style in the 18th century, when a new belfry was also built. References External links Stavča Vas on Geopedia Stavča Vas sports club Populated places in the Municipality of Žužemberk
82172
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
Панівці (Кам'янець-Подільський район)
Панівці (Кам'янець-Подільський район) Панівці — село в Україні, у Слобідсько-Кульчієвецькій сільській громаді, Кам'янець-Подільського району, Хмельницької області. Давніше було містечком. Символіка Затверджена 17 грудня 2009 року рішенням № 9 XIX сесії сільської ради. Автор — Анатолій Костюк. Герб У лазуровому щиті сходить золоте сонце з променями до країв щита, диск сонця облямований лазуровим пробитим кільцем і вписаний у срібну підкову вушками донизу, обтяжену вгорі укороченою зеленою гілкою у лівий перев'яз. На гілці сидить сокіл натурального кольору, обернений вліво, з повернутою назад головою. Прапор На малиновому прямокутному полотнищі з співвідношенням сторін 2:3 в центрі коло з гербом села. Висота кола 2/3 від висоти прапора. Назва У вересні 1973 року Іван Гарнага писав у газеті в рубриці «Звідки пішла назва»: «В основі назви лежить слово „пан“, яке, мабуть, було прізвиськом першого поселенця чи одного з його нащадків». У давньоруські часи це слово було відоміше західним слов'янам, однак, як свідчить назва, вже тоді поляки чи чехи занесли його в Пониззя. Панівці складаються з трьох давніх сіл. Від Кам'янця за течією Смотрича це Драчківка (або Вищі Панівці), далі по течії — Верхні (Нагорні, Муровані, Старі) Панівці, нарешті — Нижчі (Долинні) Панівці. В XX столітті всі три села злилися в єдине село Панівці: 1939 року Драчківка увійшла до складу Верхніх Панівців, а в січні 1967 року Верхні та Нижні Панівці об'єдналися в єдине село — Панівці. Географія Подільське село Панівці розташоване в південно-західній частині України на півостровах утворених річкою Смотрич. За 10 кілометрів автодорогами від Кам'янця-Подільського, за 2,6 кілометри від центру села проходить автошлях територіального значення . Клімат Панівці розташовані в межах вологого континентального клімату із теплим літом. Але діяльність людини призводить до зміни клімату та глобального потепління. Рівень наповнення річок водою в області становить лише 20 % від необхідного стандарту. Історія Панівці над Смотричем відомі історії перш за все завдяки битві 20-23 жовтня 1633 року, у якій польський коронний гетьман Станіслав Конєцпольський розбив турецьку армію під керівництвом Мехмеда Абаза-паші. Уперше в документах Панівці згадано 1460 року — в дозволі польського короля Казимира IV Ягеллончика збирати десятину на користь кам'янецьких біскупів РКЦ. Згідно поборових реєстрів Подільського воєводства: 1563-64 років власниками села були шляхтичі Зеленецький, Вітальчовський, Єзьорковський, у селі була православна церква. У 1565—1566 роках власником села Верхні Панівці був шляхтич Чермєнський (гербу Рамульт), села Нижні Панівці — шляхтич Яцимирський, у кожному селі була православна церква. Дідич — брацлавський воєвода Ян Потоцький сприяв у 1590 р. у Верхніх Панівцях будівництву великого оборонного замку. Замок був закінчений у 1590 році, мав товсті стіни, великі підземелля та глибокі рови. Панівці на той час мали статус міста. Ян Потоцький був кальвіністом, реформатором, заклав при замку кальвіністську друкарню та школу з академією. Щороку на утримання Академії виділяли з дружиною 4000 злотих. Академія мала кілька класів: Теософський, Філософський, Гуманістичний. На початку XVII століття ректором був Балцер Панкратіус, професором Самуєль Пельцель. Перша на Поділлі друкарня закладена 1600 року, 1611 року, у зв'язку зі смертю дідича Яна Потоцького, була закрита. Керівником друкарні був Вавжинець Малахович. Видання цієї друкарні рідкісні. Друкарня була перенесена до Баранова. Ян Потоцький героїчно загинув у Смоленській битві. Його дружина Вікторія (Ельжбета) Каменецька поховала його тіло в каплиці замку (інші дані — крипті кальвінського збору). Брати та кам'янецькі єзуїти наказали вдові вигнати кальвіністів; Вавжинець (Лаврентій) Малахович виїхав до Львова. Дітей у дідичів не було, Панівці перейшли до Станіслава «Ревери» Потоцького — сина його брата Анджея (Єнджея). Новий дідич науками не цікавився, став католиком, був вороже налаштований до кальвіністів: закрив академію та друкарню, помістив там кінні стайні. На початку XX століття через Панівці планувалося прокласти залізницю, яка з'єднала б Росію з Австро-Угорщиною. Через Смотрич навіть почали зводити залізничний міст. Але грянула Перша світова війна й про колишні плани глобалізації Європи зараз нагадують лише височенні опори. Унаслідок поразки Перших визвольних змагань на початку XX століття, село надовго окуповане російсько-більшовицькими загарбниками. Радянська окупація принесла колективізацію та розкуркулення, селяни зазнали репресій. У 1932–1933 роках селяни села пережили Голодомор. По закінченню другої світової війни у 1946—1947 роках село вчергове пережило голод. Сучасні Панівці утворилися від злиття сіл Верхні Панівці та Нижні Панівці внаслідок ухвали Хмельницького облвиконкому від 12 січня 1967 року про об'єднання населених пунктів в один. З 1991 року в складі незалежної України. У червні 2006 р. у Панівцях у річку Смотрич упала величезна (до 20 тон) кам'яна брила, яка відкололась від скелі. Із 14 серпня 2017 року шляхом об'єднання сільських рад, село увійшло до складу Слобідсько-Кульчієвецької сільської громади. Об'єднання в громаду створило умови для формування ефективної і відповідальної місцевої влади, яка має забезпечити комфортне середовище для проживання людей. Панівецький замок Панівецький замок збудував кам'янецький староста Ян Потоцький близько 1590 р. Замок витримав облогу турків 1621 року (Осман II) та 1633 року (Абаза-паша). Був здобутий козаками під керівництвом кропивнянського полковника Филона Джалалія. 19(29) травня 1651 року один із захисників — поляк Тржилатковський — відкрив браму за обіцянку стати полковником козацьких військ; проте козаки, вступивши в замок, повісили його — за зраду своїх. Після цього замок довго стояв спустошений. Остаточно занепав наприкінці XVIII століття. Сьогодні можна побачити лише руїни та залишки замку. Панівецький віадук За 4 км від Кам'янця, розташована цікава пам'ятка — недобудований залізничний міст через Смотрицький каньйон. Цей грандіозний недобуд розташований на території села Панівці, але зазвичай у путівниках та у краєзнавчих публікаціях його відносять до сусідньої Зубрівки. Жодної помилки у цій географічній плутанині немає — Зубрівка належить до Панівецької сільради. На початку XX століття Російська імперія спільно з Румунією та Австро-Угорщиною започаткували амбітний інфраструктурний проєкт з патетичною назвою «Слов'янський шлях». Планувалося сполучити залізницею порти Адріатичного моря з Петербургом. «Слов'янський шлях» мав переходити в не менш поважний «Індійський шлях». 15 грудня 1910 року газета «Подолія», зокрема, писала: У рамках проєкту запланували також гілку від Кам'янця-Подільського до Іване-Пусте, що мала сполучити столицю Поділля зі Львовом. Перша світова війна не лише не зупинила будівництво, а навпаки — форсувала. Постачання російських військ на захопленій Галичині потребувало великих транспортних потоків. Зокрема, 15 квітня 1916 року на своєму засіданні Рада міністрів Російської імперії розглянула питання про спорудження залізничних ліній «Ямпіль — Збараж» та «Кам'янець-Подільський — Іване-Пусте». Не завадила будівництву й Лютнева революція. Тимчасовий уряд, нагадаємо, виступав за війну до переможного кінця, а значна частина Галичини ще залишалася під контролем росіян. На початок літа 1917 року гілку на Іване-Пусте звели майже повністю — по всій ділянці встигли спорудити насип і поставити більшу частину мостів. У Панівцях встигли виконати найскладнішу частину проєкту — звели віадук і височезні, майже у 30 метрів, пілони-опори. Залишалося лише встановити сталеві прогони. Цей етап, швидше за все, завершили вже 1916 року — це засвідчує відповідна дата, викладена з каменів на верхівці віадуку. У вересні 1917 року будівництво зупинив масштабний наступ союзних цісарсько-кайзерівських військ, у результаті якого російські війська були відкинуті за Збруч. Звісно, що у часи війни було не до будівництва, а за Совітів проєкт взагалі визнали недоцільним. Населення За даними на 1998 року: дворів — 408, мешканців — 1106. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1044 особи. Мова У селі поширені західноподільська говірка та південноподільська говірка, що відносяться до подільського говору, який належить до південно-західного наріччя. Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Економіка 19 березня 2019 року в селі було відкрито Кам'янець-Подільську СЕС потужністю 63,8 МВт, яка на момент запуску була другою за потужністю в Україні (неокуповані території). Спорт Село має аматорську футбольну команду «Замок» (Панівці), яка періодично грає чемпіонаті Кам’янець-Подільського району з футболу. Відомі люди Народилися Бринюк Іван Семенович — український графік. Член Національної спілки художників України. Дідичі Ян Потоцький — польський шляхтич, військовик, урядник, державний діяч Речі Посполитої. Станіслав Ревера Потоцький — польський шляхтич, воєначальник, урядник та державний діяч Речі Посполитої, магнат. Охорона природи Село лежить у межах національного природного парку «Подільські Товтри». Світлини Див. також Пановецька дача — ботанічний заказник. Поділля — історико-географічна область. Подоляни — етнографічна група українців, населення Поділля. Подільський говір — різновид говорів української мови. Примітки Література Гарнага І. Панівці: Звідки пішла назва // Прапор Жовтня. — 1973. — 8 вересня. — С. 4. Замок в Панівцях // Хто є хто на Хмельниччині: Довідково-біографічне видання. — Випуск другий. — К., 2004. — С. 20. Край Кам'янецький: Документально-публіцистичне видання. — Кам'янець-Подільський, 2006. — С. 48. Полікарпов П. Замок у Панівцях: З історії рідного краю // Прапор Жовтня (Кам'янець-Подільський). — 1967. — 12 липня. — С. 4. Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV—XVII ст.: Історично-археологічні нариси. — Кам'янець-Подільський, 1994. — С. 69—73. Томчишина Н., Коваленко С. Кам'янець-Подільський район (1923—1998 рр.): Інформаційний довідник. — Кам'янець-Подільський, 1998. — С. 29. У Панівцях — каменепад // Край Кам'янецький. — 2006. — 15 червня. — С. 1. Філь Юхим Зборовець. Народні пісні, що виникли під час пошести чудес на Поділлі. З матеріялів до характеристики мови окремих сільських господарів с. Пановець, Камянецькоі округи. ім. Леніна. 1926. — 12 с. Посилання Панівці // Замки та храми України Панівці Фото Панівців Пам'ятки України. Панівці Пановецкий замок Родовід Яна Потоцького — старости генерального (пол.) Населені пункти України, засновані 1460 Села Хмельницької області
4168692
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
Краснополянське сільське поселення (Нікольський район)
Краснополянське сільське поселення (Нікольський район) Краснополянське сільське поселення — сільське поселення у складі Нікольського району Вологодської області Росії. Адміністративний центр — місто Нікольськ, яке однак не входить до складу поселення. Населення Населення сільського поселення становить 5262 особи (2019; 5442 у 2010, 5988 у 2002). Історія Станом на 2002 рік існували Краснополянська сільська рада (село Світлий Ключ, присілки Абатурово, Аксентьєво, Велике Фомино, Верхній Ристюг, Гора, Дор, Животово, Ірданово, Каменка, Кожаєво, Козловка, Конигіно, Криводієво, Кузнечиха, Мале Фомино, Мелентьєво, Мокрецово, Нижній Ристюг, Носково, Плаксино, Родюкіно, Селіваново, Соколово), Осиновська сільська рада (присілки Малиновка, Осиново, Погорілиця, Рамешки, Скочково, Упіралово, Скочково, селища Лівобережний, Підосиновець), Переселенська сільська рада (присілки Велике Свірчкове, Мале Свірчкове, Тарасові Логи, селище Лісна Роща, починок Пермаський), Пермаська сільська рада (присілки Баданки, Березово, Блудново, Бродовиця, Дворище, Калауз, Куданга, Липово, Пахомово, Пермас, Повечірна, Сторожева, Ширі, селище Кудангський, починки Гороховський, Зирянський) та Полежаєвська сільська рада (присілки Білогар'є, Карниш, Кленова, Красне Зведення, Пертюг, Полежаєво, Половинка, селища Молоджний, Нюненьга, починок Єльховецький), присілки Бутова Кур'я та Івантець перебували у складі Нігінської сільської ради. 1 квітня 2013 року ліквідовано Осиновське сільське поселення (колишні Осиновська та Переселенська сільради) та Полежаєвське сільське поселення (колишня Полежаєвська сільрада), їхні території увійшли до складу Краснополянського сільського поселення (колишня Краснополянська сільрада). 7 червня 2018 року ліквідовано Пермаське сільське поселення (колишня Пермаська сільрада), його територія увійшла до складу Краснополянського сільського поселення. 13 липня 2020 року ліквідовано починок Зирянський, селище Лісна Роща, присілки Повечірна, Тарасові Логи. 2022 року ліквідовано присілок Баданки. Склад До складу сільського поселення входять: Примітки Поселення Нікольського району (Вологодська область)
3009029
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B0%D0%B0%20%D0%90%D0%B1%D0%B1%D0%B0%D1%81
Алаа Аббас
Алаа Аббас (27 липня 1997) — іракський футболіст, нападник клубу «Аль-Завраа» та національної збірної Іраку. Клубна кар'єра Народився 27 липня 1997 року. Вихованець футбольної школи Аммо Баба, після чого грав за кілька нижчолігових місцевих клубів. У сезоні 2017/18, виступаючи за «Нафт Аль-Васат», забив 21 гол у іракській Прем'єр-лізі. Влітку 2018 року перейшов в один з найкращих клубів країни «Аль-Завраа». Станом на 31 грудня 2018 року відіграв за багдадську команду 13 матчів в національному чемпіонаті. Виступи за збірні 2015 року дебютував у складі юнацької збірної Іраку, взяв участь у 7 іграх на юнацькому рівні, відзначившись 5 забитими голами. 2018 року залучався до складу молодіжної збірної Іраку, зігравши на молодіжному чемпіонаті Азії у 2018 році, де дійшов з командою до чвертьфіналу. 24 грудня 2018 року дебютував в офіційних іграх у складі національної збірної Іраку в товариському матчі проти Китаю (2:1). У складі збірної був учасником Кубка Азії 2019 року в ОАЕ, де 12 січня в матчі групового етапу проти Ємену (3:0) забив свій перший гол за збірну. Статистика виступів Статистика виступів за збірну Примітки Титули і досягнення Володар Кубка Іраку (1): «Аль-Завраа»: 2018-19 Чемпіон Кувейту (1): «Аль-Кувейт»: 2019-20 Володар Кубка наслідного принца Кувейту (1): «Аль-Кувейт»: 2019-20 Посилання Іракські футболісти Гравці молодіжної збірної Іраку з футболу Гравці збірної Іраку з футболу Футболісти «Кербели» Футболісти «Нафт Аль-Васат» Футболісти «Нафт Аль-Джануб» Футболісти «Аль-Завраа» Уродженці Багдада
1056978
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BC%D1%96%D1%97%20%28%D1%80%D1%96%D0%B4%29
Постумії (рід)
Постумії (рід) Постумії — патриціанській рід Стародавнього Риму. Мав місцеве походження. Серед його представників було 24 консула, 2 диктатора, 7 цензорів. 1 децемвір. Гілками Постумієв були: Альбіни, Туберти, Мегелли. Найвідоміші Постумії Публій Постумій Туберт, консул 505, 503 років до н. е., успішно воював з сабінянами. Авл Постумій Туберт, диктатор 431 року до н. е., воював з еквами та вольсками. Авл Постумій Альбін Регілленс, диктатор 498 та консул 496 років до н. е. Авл Постумій Альбін Регілленс, консул 466 та децемвір 451 років до н. е. Спурій Постумій Альбін, консул 321 року до н.е. Луцій Постумій Мегелл, консул 305, 294, 291 років до н. е. Луцій Постумій Альбін, претор 216 року до н. е., учасник Другої Пунічної війни. Авл Постумій Альбін — консул 151 р. до н. е., та історик — анналіст II ст. до н. е. Сучасник Катона Старшого. Джерела Chase, George Davis. The Origin of Roman Praenomina // . — Cambridge (USA), 1897. — Vol. VIII. — P. 103—184. Когномени Імена Постумії Давньоримські номени Династії
1424163
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%B0%D0%BD%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B0
Хуан Переда
Хуан Переда Асбун (17 червня 1931, Ла-Пас, Болівія — 25 листопада 2012, Санта-Крус, Болівія) — болівійський військовий та політичний діяч. Генерал авіації, президент країни 1978 року. Був висунутий кандидатом у президенти як довірена особа диктатора Гуго Бансера, однак після того, як результати виборів були анульовано, сам захопив владу. Був скинутий військовиками після 126 днів правління, та відійшов від політики. Біографія Військова й державна кар'єра Хуан Переда народився 17 червня 1931 року в столиці Болівії Ла-Пасі в родині іспанця-емігранта Маркоса Переди та його дружини Марії Луїси Асбун, які належали до середнього класу. В юності вступив на військову службу й закінчив Коледж військової авіації. Здобув там учений ступінь і продовжив вивчення аеронавтики на курсах підвищення кваліфікації у Флоренції (Італія). Потім навчався на командних курсах у Школі Генерального штабу армії Аргентини. Після повернення на батьківщину був відряджений військово-повітряним аташе до Перу. Потім викладав у Коледжі військової авіації та був його директором. За часів правління Гуго Бансера займав пости міністра торгівлі й промисловості, потім міністра внутрішніх справ та юстиції (з 14 лютого 1974 до 28 листопада 1977 року). Став довіреною особою Бансера і 1977 року зайняв пост командувача військово-повітряними силами країни Болівії. Президентські вибори 1978 року та прихід до влади 1977 року президент Гуго Бансер призначив президентські вибори, урядовим кандидатом на яких від виборчого блоку Народний націоналістичний союз, став Хуан Переда. Вибори відбулись 9 липня 1978 року, а наступного дня було оприлюднено їх результати. Відповідно до цих результатів, ніхто не отримав абсолютної більшості голосів, проте урядовий блок Переди випередив за кількістю голосів лівий виборчий блок Фронт демократичної та народної єдності, а сам Переда набрав 50,1 % голосів проти 21,8 % голосів, відданих за лідера ФДНЄ Ернана Сілеса Суасо. Однак, як болівійські, так і міжнародні спостерігачі, відзначили масові порушення під час проведення голосування й 19 липня Верховний виборчий трибунал анулював їх результати. Тим не менше, Хуан Переда оголосив себе переможцем, що спричинило хвилю протестів і виступів опозиції. Не впевнений у подальшій підтримці Гуго Бансера, Переда виїхав до Санта-Круса, де, заручившись підтримкою частини армії та Болівійської соціалістичної фаланги, вже 20 липня зажадав відставки президента. Із Санта-Круса Переда заявив, що спрямує авіацію бомбувати столицю. Бансер передав владу хунті на чолі з Віктором Гонсалесом Фуентесом, і 21 липня 1978 року генерал Хуан Переда Асбун склав у Ла-Пасі присягу як новий президент Болівії. Правління Того ж дня президентським декретом на всій території Болівії було запроваджено надзвичайний стан і заборонено всі громадські зібрання. Переда цілковито замінив вище командування армією й відправив у відставку попередній склад уряду. Незважаючи на це, протестний рух в країні зростав. Ернан Сілес Суасо заявив агентству «Рейтер», що ФДНЄ очолить мирну кампанію з вимогами негайного проведення нових виборів. Болівійський робітничий центр оголосив 48-годинний страйк на олововидобувних копальнях «Катаві» й «Сігло ХХ», в якому взяли участь понад 15 000 шахтарів й зажадав виведення військ з гірськовидобувних районів. 24 липня Хуан Переда сформував новий уряд. Вперше за чотири роки більшість міністрів були цивільними, членами Народного націоналістичного союзу. Військовики зайняли тільки пости міністра національної оборони, внутрішніх справ, міністра із сільськогосподарських і селянських справ. На церемонії складання кабінетом присяги Переда заявив, що його адміністрація «продовжить демократизацію» Болівії, однак не поточнив, яким шляхом і в які терміни має намір цього досягти. Лівий Фронт демократичної й народної єдності відмовився співпрацювати з урядом, як і Християнсько-демократична партія, яка заявила, що новий уряд нав'язаний країні всупереч конституційним принципам, і вже цим завдало удару по надіях на демократизацію. 26 липня відбулось перше засідання уряду, на якому Переда заявив про звільнення політичних в'язнів, як цього вимагав БРЦ, зобов'язався поважати свободу друку й гарантувати рівень зарплатні на державних підприємствах. Він заявив, що готовий провести ще одні загальні вибори за 18 місяців, якщо до цього часу вдасться підготувати нові виборчі списки та прийняти новий виборчий закон. Поступово положення в країні почало стабілізуватись: новий режим отримав міжнародне визнання, відновилась економічна допомога США, знову відкрились університети. 11 серпня 1978 року Хуан Переда скасував у Болівії надзвичайний стан і спеціальним декретом-законом запровадив у дію Політичну конституцію 1967 року. Серед заходів уряду Переди за його короткого правління були: приєднання Болівії до міжнародних угод з попередження захоплення повітряних суден (21 липня 1978 року), запровадження соціального страхування здоров'я у сільській місцевості (2 серпня), створення Ради з питань житла для працівників поліції, що займалась плануванням і забезпеченням будівництва дешевого житла для болівійських поліцейських (11 вересня) тощо. Наприкінці жовтня до країни несподівано повернувся скинутий влітку Гуго Бансер, а 31 жовтня уряд заарештував групу офіцерів і низку лідерів Фронту демократичної та народної єдності, звинувативши їх в «антиурядовій змові з метою державного перевороту». Представники ФДНЄ відкинули ці звинувачення, заявивши, що уряд просто намагається виправдати переслідування опозиції та зажадали негайного звільнення своїх лідерів. 1 листопада уряд Переди в повному складі пішов у відставку, в країні було запроваджено надзвичайний стан. Президент провів термінову нараду з вищим військовим командуванням, на якому було прийнято рішення щодо формування нового кабінету, який «майже цілком буде складатись із військовиків». Головнокомандувач збройними силами генерал Анхель Сальман заявив представникам друку, що новий уряд буде представлено офіцерами, знятими Гуго Бансером зі своїх постів після перевороту 1971 року. 14 листопада було оприлюднено декрет про проведення загальних виборів у першу неділю травня 1980 року (тобто 4 травня 1980 року) та про скасування попередніх виборчих списків. Це спричинило в країні нову хвилю протесту: політичні партії та профспілки виступили проти намірів Переди відкласти проведення виборів більше, ніж на рік. Рішення президента не мало підтримки і в армии — за десять днів після декрету про вибори, 24 листопада 1978 року Хуан Переда був усунутий конституціоналістами на чолі з генералом Давидом Падільєю. Після усунення від влади Усунутий від влади Хуан Переда був заарештований у президентському палаці, проте невдовзі був звільнений. Він більше не повертався до політичної діяльності та виїхав до Санта-Круса, де й проживає дотепер. У грудні 2007 року правосуддя Італії видало ордер на арешт Хуана Переди за звинуваченням в організації репресій за планом «Кондор» у період, коли той очолював міністерство внутрішніх справ Болівії. Звинувачення 2010 року 17 серпня 2010 року близько 18.30, як пізніше повідомив заступник начальника служби радіопатрулювання «Radiopatrullas 110» Анібаль Рівас, до поліції міста Санта-Крус надійшов дзвінок від сусідів Хуана Переди, які звинуватили його в сексуальних домаганнях стосовно учениць коледжу «La Madre». Переда був заарештований поліцією без будь-якого спротиву й доставлений до поліцейської дільниці, де був допитаний офіцерами поліції та адвокатами служби захисту дитинства. Оскільки батьки дівчат, у розбещенні яких звинуватили Переду, відмовились подавати позовні заяви, кримінальної справи відносно генерала порушено не було. Інспектор Франческа Рівера заявила, що батьки самі прибули до поліції та зізнались, що не були свідками зазіхань колишнього президента. Дівчата також заперечували подібні факти, розповівши, що 79-річний генерал лишень відчинив дверцята свого спортивного автомобіля й запропонував їм покататись, що й стало причиною конфлікту. Сам Переда усіляко заперечував факт свого знайомства з дівчатами. Однак під час арешту у Переди було вилучено дві пачки начинених кокаїном цигарок, відомих як «pitillos». Начальник спецпідрозділу у боротьбі з розповсюдженням наркотиків у департаменті Санта-Крус полковник Рубен Санчес заявив, що медичні аналізи підтвердили факт вживання кокаїну відставним генералом, але відкинув припущення стосовно того, що Хуан Переда був пов'язаний з наркотрафіком чи поширенням наркотиків. Опівдні 18 серпня колишній президент був поміщений до центру реабілітації хворих на наркоманію. Примітки Посилання Кінохроніка «Рейтер» — кліп 12. 28 липня 1978 року. Хуан Переда представляє свій уряд Відео. Арешт Хуана Переди 2010 року. Ex presidente Juan Pereda Asbún es acusado de realizar actos obscenos frente a una menor Болівійські військовики Диктатори
39807162
https://en.wikipedia.org/wiki/Emil%20Garipov
Emil Garipov
Emil Garipov (born August 15, 1991) is a Russian professional ice hockey goaltender of Tatar descent. He is currently an unrestricted free agent who most recently played with Neftekhimik Nizhnekamsk in the Kontinental Hockey League (KHL). Garipov made his KHL debut with Ak Bars Kazan during the 2011–12 season. Awards and honours References External links 1991 births Living people Ak Bars Kazan players Avangard Omsk players Bars Kazan players HC Dynamo Moscow players HC Neftekhimik Nizhnekamsk players Russian ice hockey goaltenders Traktor Chelyabinsk players Winter World University Games medalists in ice hockey FISU World University Games gold medalists for Russia Competitors at the 2011 Winter Universiade
19326238
https://en.wikipedia.org/wiki/International%20Day%20of%20Older%20Persons
International Day of Older Persons
International Day of Older Persons The International Day of Older People is observed on October 1 each year. On December 14, 1990, the United Nations General Assembly voted to establish October 1 as the International Day of Older People as recorded in Resolution 45/106. The holiday was observed for the first time on October 1, 1991. The observance is a focus of ageing organizations and the United Nations Programme on Ageing. Annual Themes 1998 & 2000: Towards A Society for All Ages. 2004: Older Persons in an Intergenerational Society. 2005: Ageing in the New Millennium. 2006: Improving the Quality of Life for Older Persons: Advancing UN Global Strategies. 2007: Addressing the Challenges and Opportunities of Ageing. 2008: Rights of Older Persons. 2009: Celebrating the 10th Anniversary of the International Year of Older Persons: Towards a Society for All Ages. 2010: Older Persons and the Achievement of the MDGs. 2011: The Growing Opportunities & Challenges of Global Ageing. 2012: Longevity: Shaping the Future. 2013: The Future We Want: What Older Persons are Saying. 2014: Leaving No One Behind: Promoting a Society for All. 2015: Sustainability and Age Inclusiveness in the Urban Environment. 2016: Take a Stand Against Ageism. 2017: Stepping into the Future: Tapping the Talents, Contributions and Participation of Older Persons in Society. 2018: Celebrating Older Human Rights Champions. 2019: The Journey to Age Equality. 2020: Pandemics: Do They Change How We Address Age and Ageing? 2021: Digital Equity for All Ages. 2022: Resilience of Older Persons in a Changing World. 2023: Fulfilling the Promises of the Universal Declaration of Human Rights for Older Persons: Across Generations. Perception There is an initiative to celebrate October 1 as the International Longevity Day in order to draw attention to aging as a medical challenge that requires, first of all, biomedical solution. See also Aging-associated diseases Ageism Elderly care Geriatrics International observances Respect for the Aged Day World Senior Citizen's Day References External links Official UN Site Official WHO Site International Federation on Ageing Oct 01, 2019: 'International Day of Older Persons' Celebrated at Light & Life Academy, India October observances United Nations days Old age
5804769
https://en.wikipedia.org/wiki/Reeves%27s%20pheasant
Reeves's pheasant
Reeves's pheasant (Syrmaticus reevesii) is a large pheasant within the genus Syrmaticus. It is endemic to China. It is named after the British naturalist John Reeves, who first introduced live specimens to Europe in 1831. Description Males measure long and weigh . The male is brightly plumaged with a scaled golden white and red body plumage, grey legs, brown iris and bare red skin around the eye. The head is white with a black narrow band across its eyes. The male has an extremely long silvery white tail barred with chestnut brown. This pheasant is mentioned in the 2008 edition of Guinness World Records for having the longest natural tail feather of any bird species; a record formerly held by the crested argus pheasant. The tail can measure up to long. Females measure long and weigh . They are brown with a blackish crown, a buff face and greyish brown barred tail feathers. The females are about the same size as a male common pheasant. There are no known subspecies, but there is some variation in plumage. Distribution and habitat The Reeves's pheasant is endemic to the temperate evergreen and deciduous forests of central and eastern China. Where introduced, they also inhabit farmland close to woodlands. The tail of the male bird grows approximately every year. They have been introduced for sport and ornamental purposes to the United States, Czech Republic, France and the United Kingdom. In the latter three countries, they have built up small breeding populations, and are still released on a small scale for shooting, often alongside common pheasants. Behaviour The Reeves's pheasant is a hardy bird and is able to tolerate both hot and cold weather. They prefer higher ground for nesting. The female lays a clutch of 7–14 eggs in April or May; the incubation period is 24–25 days. Reeves's pheasants are often aggressive towards humans, animals, and other pheasants, particularly during the breeding season. Their call is unlike other game birds in that it is a musical warble, sounding more passerine than a galliform bird. Their diet is vegetable matter, including seeds and cereals. They are fairly common in aviculture. Conservation Due to ongoing habitat loss, and overhunting for food and its tail plumes, the Reeves's pheasant is evaluated as Vulnerable on the IUCN Red List of Threatened Species. There are thought to be only around 2000 birds remaining in the wild. The species is included in Appendix II of the Convention on International Trade in Endangered Species (CITES) meaning international export/import (including in parts and derivatives such as feathers) requires CITES documentation to be obtained and presented to border authorities. See also List of endangered and protected species of China References External links Reeves Pheasant at Game Birds and Wildfowl Reeves's pheasant Birds of China Endemic birds of China Reeves's pheasant Reeves's pheasant Game birds
165678
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D1%82%D1%80%D1%96%D1%89%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
Вторинна тріщинуватість
Вторинна тріщинуватість або відшаровування в геології — тип ерозії, що переважно виникає в районах циклічного нагрівання і охолоджування кам'яних поверхонь, звичайно в результаті значних щоденних перепадів температури. Див. також Десквамація — споріднений тип ерозії Геологічні процеси Структурна геологія Ерозія
19955031
https://en.wikipedia.org/wiki/Roztoka%2C%20Masovian%20Voivodeship
Roztoka, Masovian Voivodeship
Roztoka, Masovian Voivodeship Roztoka is a village in the administrative district of Gmina Leszno, within Warsaw West County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately north of Leszno, north-west of Ożarów Mazowiecki (the county seat), and north-west of Warsaw. References Roztoka
106248
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%B0
Водозабірна споруда
Водозабірна споруда — гідротехнічна споруда для відбирання води з водоймища, водотоку або підземного джерела води з метою промислового і господарсько-побутового водопостачання. Розрізняють водозабірні споруди поверхневих і підземних вод. Водозабірні споруди поверхневих вод діляться на водоприймачі берегового типу, які розміщуються на схилі і відкачують воду насосами через всмоктувальні труби безпосередньо з русла, і водоприймачі руслового типу, які складаються з приймального оголовка в руслі річки, звідки вода самопливом надходить до берегового колодязя і далі відкачується насосом. Для відбирання підземних вод використовуються вертикальні (свердловини, шахтові колодязі), горизонтальні (траншейні і трубчасті споруди, галереї, штольні, кяризи — комбінації штолень і шахтових колодязів), променеві водозабірні споруди і каптажі джерел. Див. також Аванкамера Література Посилання Гідротехнічні споруди Водопостачання
2401259
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%91%D0%B0%D1%80
Герман Бар
Герман Бар (19 липня 1863, Лінц, Австрія — 15 січня 1934, Мюнхен, Німеччина) — австрійський письменник, публіцист і критик. У своїх теоретичних працях початку 1890-х років захищав принципи імпресіонізму, а в 1910—1912 роках виступав на захист експресіонізму. Біографічні відомості Народився і виріс в Лінці. Вивчав античність, філософію, економіку і право в університетах Відня, Ґраца, Чернівців і Берліна. Працював спочатку в Берліні, потім у Відні. З 1888 року по 1889 жив у Парижі, де написав свій перший великий твір «Die Grosse Sude» («Великий гріх»). Під час тривалого перебування в Парижі виявив у собі інтерес до мистецтва в цілому. З 1906 по 1907 рік разом з Максом Рейнгартом працював режисером в Німецькому театрі в Берліні, а в 1918 році − драматургом в Бургтеатрі у Відні. Пізніше він влаштувався коректором в німецьке видавництво «S. Fischer Verlag», де познайомився з Арно Хольцем. Був ініціатором суспільно-літературного руху «Молодий Відень», активним членом австрійського авангарду. Був також знайомий з Іваном Франком. Довгий час листувався з ним. Творча діяльність Бара наповнена передусім літературно-критичними статтями, п'єсами, кількома прозовими творами і автобіографією. У 1909 році одружився з видатною оперною співачкою Анною фон Мільденбург. Помер 15 січня 1934 року в Мюнхені у віці 70 років. Пам'ять митця увіковічена зображенням на австрійській поштовій марці 1963 року. Вибрані твори П'єси «Die Grosse Sude» («Великий гріх»); «Das Konzert» («Концерт») ; «Der Franzl» («Францл»); «Sanna» («Санна»); «Die Stimme» («Голос»). Романи «Himmelfahrt» («Вознесіння»); «Die Rotte Korahs» («Зле плем'я»); «Selbstbildnis» («Самоосвіта»). Критика і статті Наділений багатогранним талантом Герман Бар протягом 30 років мав значний вплив на літературні течії, що з'являлися в Центральній Європі. Розпочав свою літературно-критичну діяльність спочатку як прихильник натуралізму, згодом перейшов на позиції неоромантизму, пізніше став проповідником імпресіонізму, духовним лідером віденської сецесії, а під кінець життя — відстоював експресіонізм. Теоретичною основою для поглядів Бара послужили передусім праці філософа Ернста Маха, який обстоював повний релятивізм у ставленні до життя. Також Бар проповідував «нову літературу», закликаючи її творців стати по той бік добра і зла і відкинути «бюргерський ідеалізм епігонів». З негативно відзначених напрямів у Бара — відомий насамперед декаданс. Критик негативно оцінив появу цього напряму в мистецтві, який з'явився після падіння Паризької комуни. Живучи тоді у Франції, спостерігаючи за новим поколінням письменників і поетів, він глибоко розчарувався, особливо після того, як декаденти почали заперечували позитивістські доктрини у творчій практиці. Вважаючи декадентсво недолугою штучною школою, яка не керується жодним загальним правилом, він передрік їм занепад. Так, у 1891 році в журналі «Кунстварт» він написав статтю, в якій заявив наступне: Свої погляди щодо інших напрямів, а також видів мистецтва, він висловлював на шпальтах тоді провідних газет та журналах «Die Zeit», «Deutsche Zeitung», «Die freie Buhne». За період 1892-1906 Герман Бар видав чотири томи критичних статей. Найголовніші з них «Zur Kritik der Moderne» («До критики модерни», 1890), «Die Überwindung des Naturalismus» («Переборення натуралізму», 1891), «Renaissanse» («Ренесанс», 1897), «Wiener Theater» («Віденський театр», 1899). Примітки Література Donald G. Daviau: Der Mann von Übermorgen. Hermann Bahr 1863—1934. Österreichischer Bundesverlag, Wien 1984, ISBN 3-215-05093-5. Австрійські письменники Публіцисти XX століття Критики XX століття Уродженці Лінца Австрійські масони
48769282
https://en.wikipedia.org/wiki/Hayk%20Ovsepyan
Hayk Ovsepyan
Hayk Ovsepyan Hayk Alexandri Hovsepyan or Gayk Alexandrovich Osepyan (Ovsepyan) (19 January or 19 June 1891 - 10 September 1937) was a Soviet military leader and politician of Armenian origin. He was also a deputy chief of the General Political Department of the Red Army. He was executed in 1937 during the Great Purge. Biography Hayk Hovsepyan was born in 1891 to an Armenian family in the village of Bashkadyklar (Başgedikler) in the Kars Oblast of the Russian Empire. He was active in a number of political parties, including the Bolshevik faction of the Russian Social Democratic Labour Party, which he joined in 1913. He graduated from the Moscow Lazarev seminary in 1911, as well as the Medical Faculty of Moscow University. During the First World War, he served on the Caucasian front. In 1917 he went to Tiflis and participated in the founding of the Communist Party of Armenia, also serving as the editor of its newspaper Karmir Orer ("Red Days"). In mid-1918 he went to Moscow at worked at the People's Commissariat for Nationalities and edited the journal Kommunist. In 1921 he returned to Armenia and became secretary of the Alexandropol city committee of the Russian Communist Party (Bolshevik). In 1922, he became the head of the political section of the Armenian Infantry Division of the Caucasian Army. From 1925 to 1927, he was the deputy head of the political directorate of the Caucasian Army. In 1927, he was elected First Secretary of the Central Committee of the Communist Party of Armenia. In 1928, he was appointed deputy head of the Volga Military District and first deputy head of its political directorate. From 1929 to 1937, he served in the Political Directorate of the Red Army, first as department head, then deputy, then first deputy of the directorate. At the same time, he served as secretary of the party committee of the central directorate of the People's Commissariat for Defence for six years, and also edited the journal Kommunist RKKA. He was also a member of the Central Executive Committee of the Transcaucasian SFSR. In 1937, he was arrested and sentenced to death by the Military Collegium of the Supreme Court of the Soviet Union; he was shot on the same day that he received the sentence. He was later rehabilitated. Awards Order of the Red Banner (1928) References Sources 1891 births 1937 deaths People from Kars Oblast Armenian Communist Party politicians Armenian people of World War I Old Bolsheviks People of the Russian Civil War Great Purge victims from Armenia Soviet Armenians Recipients of the Order of the Red Banner Members of the Communist Party of the Soviet Union executed by the Soviet Union
1672810
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B4%20%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B5%D1%82%D1%82
Девід Бланкетт
Девід Бланкетт (Шеффілд, Англія) — британський політик з Лейбористської партії і член парламенту з 1987. Сліпий від народження, з бідної родини та одного з найбідніших районів Шеффілда, він став міністром освіти, міністром зайнятості, внутрішніх справ та праці і пенсій в уряді Тоні Блера після перемоги лейбористів на виборах 1997 року. Примітки Посилання David Blunkett MP official constituency blog Profile at Parliament of the United Kingdom Уродженці Шеффілда Випускники Університету Шеффілда Міністри Великої Британії Міністри внутрішніх справ Великої Британії Лейбористи Великої Британії Сліпі політики Члени Таємної ради Великої Британії Члени палати лордів Великої Британії
1114505
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D1%96%D1%85%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9B%D1%83%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
Оріхівська сільська рада (Лубенський район)
Оріхівська сільська рада (Лубенський район) Оріхівська сільська рада — колишній орган місцевого самоврядування у Лубенському районі Полтавської області з центром у c. Оріхівка. Населені пункти Сільраді були підпорядковані населені пункти: c. Оріхівка c. Барвінщина c. Крем'янка c. Матяшівка c. Свічківка c. Стадня Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 2830 осіб, з яких 1137 чоловіків та 1693 жінки. За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкало 2288 осіб. Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Примітки Посилання Оріхівська сільська рада на сайті Верховної Ради України
2845084
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
Лішково (Великопольське воєводство)
Лішково (Великопольське воєводство) Лішково — село в Польщі, у гміні Лобжениця Пільського повіту Великопольського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Пільського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Пільського повіту
36230446
https://en.wikipedia.org/wiki/German%20submarine%20U-304
German submarine U-304
German submarine U-304 was a Type VIIC U-boat of Nazi Germany's Kriegsmarine during World War II. She saw service in the Atlantic Ocean and Mediterranean Sea. Built in 1941 and 1942 at Flender-Werke, Lübeck, U-304 was a Type VIIC U-boat, capable of lengthy ocean patrols and of operating in distant environments. Design German Type VIIC submarines were preceded by the shorter Type VIIB submarines. U-304 had a displacement of when at the surface and while submerged. She had a total length of , a pressure hull length of , a beam of , a height of , and a draught of . The submarine was powered by two Germaniawerft F46 four-stroke, six-cylinder supercharged diesel engines producing a total of for use while surfaced, two Garbe, Lahmeyer & Co. RP 137/c double-acting electric motors producing a total of for use while submerged. She had two shafts and two propellers. The boat was capable of operating at depths of up to . The submarine had a maximum surface speed of and a maximum submerged speed of . When submerged, the boat could operate for at ; when surfaced, she could travel at . U-304 was fitted with five torpedo tubes (four fitted at the bow and one at the stern), fourteen torpedoes, one SK C/35 naval gun, 220 rounds, and two twin C/30 anti-aircraft guns. The boat had a complement of between forty-four and sixty. Service history U-304 was launched on 13 June 1942 and commissioned 5 August 1942. On 28 May 1943 the boat was attacked by RAF Liberator bomber of 120 Squadron and sunk by bombs off Cape Farewell in the North Atlantic at . All 46 crew members died in the event. Wolfpacks U-304 took part in three wolfpacks, namely: Without name (7 – 10 May 1943) Isar (10 – 15 May 1943) (15 – 26 May 1943) References Bibliography External links German Type VIIC submarines Submarines lost with all hands 1942 ships Ships built in Lübeck U-boats commissioned in 1942 U-boats sunk in 1943 U-boats sunk by British aircraft World War II shipwrecks in the Atlantic Ocean World War II submarines of Germany Maritime incidents in May 1943
399709
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%8F%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
Вояцька повість
Вояцька повість — жанр середньовічної літератури, де мовиться про героїчні подвиги, батальні сцени, епізоди військового побуту, в основі яких реальні та легендарні історичні події. Поетичний стиль вояцької повісті пов'язаний із фольклорною епічною традицією, з історичною, переважно агіографічною (книжною) прозою, тяжів до фактографічного опису, стереотипних стилістичних фігур, поширював патріотичні ідеї та вояцькі чесноти, втілені в центральному образі — історичній особистості, змальованій у вигляді зразкового вояка. Широкою популярністю користувалися такі твори, як «Олександрія», «Юдейська війна» Йосифа Флавія (у києворуському варіанті — «Повість про зруйнування Єрусалима»), «Девгенієве діяння», «Троянські діяння» та ін. Вояцькі повісті збереглися як фрагменти києворуських літописів («Велесова книга», «Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис та ін.), козацьких літописів (Самовидця, Самійла Велична, Григорія Граб'янки, «Історія русів»), а також як оригінальні твори («Слово про Ігорів похід»). Див. також Героїчний епос Девгенієве діяння Троянські діяння Джерела Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007 Посилання Епічні жанри
1154638
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96
Турковичі
Турковичі — село в Україні, в Дубенському районі Рівненської області. Турковичі — село в Польщі, в гміні Вербковичі Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Див. також Турковичі Огулинські — населений пункт у Хорватії, в Карловацькій жупанії у складі міста Огулин.
3755078
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B7%D1%96%20%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA
Друзі бібліотек
Друзі бібліотек — це неприбуткові ініціативи або організації, створені для підтримки бібліотек у громадах. Групи «друзів бібліотек» складаються з волонтерів, мають статут і організаційну структуру та тісно співпрацюють з працівниками підопічної бібліотеки. Друзі бібліотек широко поширені у США, Великій Британії, Австралії, Франції, Південній Африці. Діяльність Друзів бібліотек є різноманітною та включає захист інтересів бібліотек та користувачів, отримання підтримки з боку влади, поширення інформації про бібліотечні послуги. Деякі групи «друзів» створені насамперед для того, щоб збирати кошти для розвитку бібліотек, наприклад, з регулярних членських внесків або продаючи вживані книги. Поширеним є також агітація проти закриття бібліотек. Групи «друзів бібліотек» як правило мають організаційну структуру та статут, а також включають членські внески. У США вони мають статус неприбуткових організацій, у Великій Британії — благодійних, у Франції — комунальних. Групи «друзів» створюються на місцевому рівні для підтримки конкретної бібліотеки та на національному рівні. Друзі бібліотек у США щорічно святкують Національний тиждень друзів бібліотек. Метою його відзначення є підвищення обізнаності про послуги бібліотек в громаді та сприяння членству у групах. Деякі групи «друзів» створювались для сприяння відкриттю нових бібліотек. У Неаполі, штат Флорида, у 1957 році була створена група з метою побудови нової бібліотеки округу Коллієр. Друзі бібліотек африканських сіл (Friends of African Village Libraries) — неурядова організація, яка була створена для побудови бібліотек у віддалених африканських селах. В Австралії друзі бібліотек також мають групи «молодих друзів», перша була створена для бібліотеки Мурріндінді у штаті Вікторія в 1991 році. Історія Друзі бібліотек у Великій Британії можуть простежити своє походження ще з часів Єлизаветинської епохи. У Франції перша група була заснована в 1913 році для підтримки Національної бібліотеки Франції. Перша група у Сполучених Штатах була заснована в 1922 році в Глен Еллін, штат Іллінойс з метою придбання книг для бібліотеки. Групи «друзів бібліотек» мали важливе значення для допомоги бібліотекам під час Великої депресії. На даний момент в США функціонує національна структура «Об'єднані бібліотеки США» (United for Libraries) в рамках Американської бібліотечної асоціації, яка складається з 5000 піклувальників, фондів та окремих членів, які представляють сотні тисяч прихильників бібліотеки. Благодійна допомога бібліотекам в Україні В Україні діють низка ініціатив та фондів створених при бібліотеках, а також як окремі організації з метою допомоги бібліотекам та популяризації читання. Благодійний фонд «Бібліотечна країна» був заснований в 2015 році. Метою роботи Фонду є розвиток бібліотек України та популяризація книг та читання. За 5 років діяльності фондом передано більше 30 тис. книг в понад 150 бібліотек України, реалізовані локальні проекти підтримки бібліотек в різних областях України. Благодійний фонд розвитку Національної бібліотеки України для дітей має на меті надання допомоги для сприяння законним інтересам Національної бібліотеки України для дітей. Фундація Дарини Жолдак займається проектами з популяризації читання, розвитку української мови, культури та мистецтва. В тому числі Фундація реалізувала соціальний проєкт «Книжкобус» — мобільний хаб-бібліотека, що знайомить дітей та їх батьків з книжковими новинками, сучасними освітніми технологіями та робить читання легким та цікавим. Проект ЛакіБукс видає науково-популярні книжки для підлітків та безкоштовно розповсюджує їх у бібліотеки. Всеукраїнська ініціатива «Додай читання» — громадський рух, що створює середовище для активізації дитячого читання та співтворчості дітей і дорослих. Примітки Посилання Друзі бібліотеки, Публічна бібліотека Нью-Йорка Національна мережа друзів бібліотек Великої Британії The Library Campaign Посібник з організації груп друзів бібліотек -«Біб Бібліотеки потребують друзів» Українська бібліотечна асоціація Благодійний фонд «Бібліотечна країна» Фундація Дарини Жолдак Благодійність Бібліотеки
39573313
https://en.wikipedia.org/wiki/Scarlett%20Johansson%20on%20screen%20and%20stage
Scarlett Johansson on screen and stage
Scarlett Johansson on screen and stage Scarlett Johansson is an American actress who has appeared in films, television series, video games and stage plays. Johansson made her debut in the 1994 comedy-drama North. Her first lead role was as the 11-year-old sister of a pregnant teenager in Manny & Lo (1996), for which she received a nomination for the Independent Spirit Award for Best Female Lead. Johansson starred in Robert Redford's drama The Horse Whisperer (1998), and appeared with Thora Birch and Steve Buscemi in the black comedy Ghost World (2001). Two years later, Johansson played a woman in her 20s stuck in a listless marriage who befriends an aging American actor (Bill Murray) in Japan in the Sofia Coppola-directed Lost in Translation, and also played a servant in Dutch painter Johannes Vermeer's household in Girl with a Pearl Earring with Colin Firth. She was nominated at the 61st Golden Globe Awards for both films, and received the BAFTA Award for Best Actress in a Leading Role for the former. Two years later, Johansson starred in Woody Allen's psychological thriller Match Point, for which she garnered a nomination for the Golden Globe Award for Best Supporting Actress – Motion Picture. In 2006, she appeared in Christopher Nolan's psychological thriller The Prestige, and played a journalism student in Allen's Scoop. In the same year, Johansson made her first appearance as host of the television variety show Saturday Night Live, which she has since hosted a further five times as of 2019. Two years later, Johansson starred in Allen's romantic comedy-drama Vicky Cristina Barcelona with Javier Bardem and Penelope Cruz, and portrayed Queen of England Anne Boleyn's sister Mary in the historical drama The Other Boleyn Girl (2008) with Natalie Portman and Eric Bana. She received the Tony Award for Best Featured Actress in a Play for her Broadway debut performance in the 2010 revival of Arthur Miller's A View from the Bridge. She played Black Widow in the Marvel Cinematic Universe (MCU) superhero film Iron Man 2 (2010). Johansson reprised the role in the Joss Whedon-directed The Avengers in 2012. The following year, she starred in the Broadway revival of the Tennessee Williams play Cat on a Hot Tin Roof with Ciarán Hinds, and voiced an artificially intelligent virtual assistant in Spike Jonze's Her with Joaquin Phoenix. Johansson appeared as Black Widow in the MCU superhero film Captain America: The Winter Soldier, its sequel Captain America: Civil War, Avengers: Age of Ultron, Avengers: Infinity War, and Avengers: Endgame—the lattermost is the second-highest grossing film of all time. Johansson played a woman going through a divorce in Noah Baumbach's comedy-drama Marriage Story with Adam Driver, and a mother who hides a Jewish girl in Nazi Germany in Taika Waititi's satirical black comedy Jojo Rabbit (both in 2019). She received a nomination for the Academy Award for Best Actress for the former and a nomination in the Best Supporting Actress category for the latter. Film Television Stage Video games Music videos See also Scarlett Johansson discography List of awards and nominations received by Scarlett Johansson References External links Scarlett Johansson Actress filmographies American filmographies
45025578
https://en.wikipedia.org/wiki/Marhamat%20District
Marhamat District
Marhamat District Marhamat (also: Marxamat) is a district of Andijan Region in Uzbekistan. The capital lies at the city Marhamat. It has an area of and it had 178,700 inhabitants in 2022. The district consists of 1 city (Marhamat), 10 urban-type settlements (Polvontosh, Boboxuroson, Qorabogʻish, Qoraqoʻrgʻon, Koʻtarma, Marxamat, Rovot, Oʻqchi, Xakka and Xoʻjaariq) and 5 rural communities. References Districts of Uzbekistan Andijan Region
1148123
https://uk.wikipedia.org/wiki/19457%20%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%BE
19457 Робкастілло
19457 Робкастілло (19457 Robcastillo) — астероїд головного поясу, відкритий 21 квітня 1998 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,165. Примітки Див. також Список астероїдів (19401-19500) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1998 Головний пояс астероїдів
48363441
https://en.wikipedia.org/wiki/Matvey%20Shaposhnikov
Matvey Shaposhnikov
Matvey Shaposhnikov Matvey Kuzmich Shaposhnikov (November 29, 1906, settlement Alexeyevka, Voronezh Province — June 25, 1994, Rostov-on-Don) was a Soviet military commander, Lieutenant General and Hero of the Soviet Union. In World War II, he served in the Battle of Brody among other fronts. During the Novocherkassk massacre in 1962, as the first deputy commander of the North Caucasian Military District, he refused to comply with the order to attack the demonstrators with tanks. Shaposhnikov later tried to publicize information about the Novocherkassk massacre by sending six letters to the Soviet Komsomol committee and a number of higher education institutions. In 1966 Shaposhnikov transferred to the reserve. In January 1967 he was expelled from the Communist Party. On August 26, 1967, the Rostov region KGB opened a criminal case of Anti-Sovietism (article 70 of the Criminal Code of the RSFSR) against Shaposhnikov. This is when the letters and drafts of an appeal on the Novocherkassk massacre were revealed. On December 23, 1967, the criminal case was dismissed because of Shaposhnikov's rank and his apology. Personally, I am unable to conceal resentment or anger at those who committed these arbitrary and outrageous actions. I only regret not having been able to really fight this evil. In the fight against despotism and tyranny I did not have the ability to conduct a battle to the death. In the struggle with the evil that remains widespread and entrenched in the army, the tyranny of high-handedness, meanness, and hypocrisy, I did not have enough effective weapons, except the illusory belief that the truth, in and of itself, would win, and that justice would prevail. Shaposhnikov was reinstated in the Communist Party December 6, 1988. He lived in Rostov-on-Don. He died June 28, 1994, and was buried in the North Cemetery in Rostov-on-Don. References External links Воззвание генерала Шапошникова // Донской временник / Донская государственная публичная библиотека. Ростов-на-Дону, 1993—2014 1906 births 1994 deaths Soviet lieutenant generals Heroes of the Soviet Union Recipients of the Order of Lenin Recipients of the Order of the Red Banner Communist Party of the Soviet Union members Expelled members of the Communist Party of the Soviet Union Soviet people of World War II Recipients of the Order of Bogdan Khmelnitsky (Soviet Union), 2nd class Soviet rehabilitations
12378615
https://en.wikipedia.org/wiki/Signoria%20of%20Venice
Signoria of Venice
Signoria of Venice The Signoria of Venice (Serenissima Signoria) was the supreme body of government of the Republic of Venice. The older Commune of Venice was replaced by the Signoria from 1423 on, being later officially adopted in the Promissione Ducale by Cristoforo Moro (12 May 1462). It constituted a center of power which included the doge's power. The Signoria can be thought of as the combination of the Doge and the other persons commissioned to collaborate and to rule with him. With the passage of time these functionaries became copartners. The members of the Signoria of Venice The Signoria of Venice consisted of: the Doge, head of the Republic the Minor Council (Minor Consiglio), created in 1175, which was composed of the Doge's 6 advisors. the 3 leaders of the Quarantia, the supreme tribunal, created in 1179. The Doge (from Latin dux "leader") was the chief magistrate in the republics of Venice (until 1797) and Genoa (until 1805). The Signoria was considered a very important body of government, more important than the Doge himself. The sentence se l'è morto el Doge, non-l'è morta la Signoria (The Doge is dead, but not the Signoria) was ritually said during the ceremonies set for the death of the Doge. See also Republic of Venice The Quarantia Major Council Minor Council Venetian nobility References Bibliography Government of the Republic of Venice
14771146
https://en.wikipedia.org/wiki/CRB1
CRB1
CRB1 Crumbs homolog 1 is a protein that in humans is encoded by the CRB1 gene. This gene encodes a protein which is similar to the Drosophila crumbs protein and localizes to the inner segment of mammalian photoreceptors. In Drosophila, crumbs localizes to the stalk of the fly photoreceptor and may be a component of the molecular scaffold that controls proper development of polarity in the eye. Mutations in this gene are associated with a severe form of retinitis pigmentosa, RP12, and with Leber congenital amaurosis. Alternatively spliced transcript variants have been observed but their full-length nature has yet to be determined. One small study suggests that mutations in this gene are associated with keratoconus in patients that already have Leber's congenital amaurosis. References External links GeneReviews/NIH/NCBI/UW entry on Retinitis Pigmentosa Overview Further reading
1959722
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B8%20%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%86%D1%96%D0%B2%20%D1%83%20%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%97
Неймовірні пригоди італійців у Росії
Неймовірні пригоди італійців у Росії «Неймовірні пригоди італійців у Росії» («Одна шалена, шалена, шалена гонитва по Росії») — спільний радянсько-італійський комедійно-пригодницький кінофільм у жанрі буфонади, знятий в 1973 році режисерами Ельдаром Рязановим та Франко Проспері. Сюжет В одній із лікарень Рима на 93-му році життя померла російська емігрантка. Перед смертю вона встигла повідати своїй внучці Ользі, що увесь її величезний статок у 9 мільярдів італійських лір заховано в Ленінграді «під левом» (у цьому гумористичний момент: в Ленінграді велика кількість левів). Окрім Ольги таємницю чули санітари Антоніо й Джузеппе, лікар, ще один пацієнт зі зламаною ногою і мафіозо Розаріо Аґро, що відвідував вагітну дружину. У літаку, що летить до Москви, уся «компанія», несподівано один для одного, зустрічається. Під час польоту мафіозо непомітно викрадає у лікаря паспорт і викидає його в унітаз. Проте, викинутий паспорт прилипнув зовні до скла ілюмінатора. Намагаючись збити паспорт, Розаріо розбиває ілюмінатор, куди його через кілька секунд і засмоктує. Літак здійснює екстрену посадку на Мінську автостраду. Після приземлення, лікаря так і не випускають із літака через відсутність паспорта, і він упродовж усього фільму вимушений літати від Москви до Риму й назад. Інших же зустрічає з квітами якийсь радянський громадянин на ймення Андрій. З'ясовується, що один із санітарів — Антоніо — виявився мільйонним італійським туристом, який відвідав СРСР, і Андрій буде його персональним гідом. Щоб дістатися до Ленінграда, Ольга йде на прокатний пункт автомобілів. Начальник пункту саме пішов пообідати і зачинив за собою ворота. Незважаючи на протестні дії охоронця, Ольга все ж заводить одне з наявних там авто,з'їжджає на ньому з високої бетонованої платформи і прямує на Ленінградське шосе. Італійці та Андрій їдуть до Ленінграду поїздом, на якому їде й мафіозо. Вірний своєму плану позбавлення від конкурентів мафіозо, опинившись у іншому вагоні, розчіплює состав. Італійці та Андрій добираються до шосе, намагаються зупинити машину Ольги, але вона проїхала повз них далі. Вони зупиняють «ЗІЛ-130», з якого потім перелазять на автовоз. Прямо з нього вони викрадають автомобіль «Москвич-412» і починають гонитву за Ольгою, оскільки вона — єдина, хто знає прикмету, за якою потрібно шукати потрібного лева. Проте незабаром бензин у їх машині закінчується, коли вони під'їжджають до залізничного переїзду. Італійці та Андрій доштовхують автомобіль до бензоколонки, що знаходиться з іншого боку від переїзду. Мафіозо, що проїжджає в цей час мимо на потязі, помічає їх і запускає «спецсигару», від якої бензоколонка загорається і зрештою вибухає разом із автомобілем. Усі, хто там був, встигають заховатися в найближчій канаві). Коли прибула пожежна бригада, італійці й Андрій викрадають пожежну машину «ГАЗ-51» і наздоганяють Ольгу. Висунувши драбину, вони перелазять у ВАЗ-2103, і доїжджають до Ленінграда. Сам же ГАЗ-51 з висунутою драбиною, ставши некерованим, наїжджає на будівлю, витягнувши драбиною назовні ванну з жінкою. Після прибуття в Ленінград на вокзалі мафіозо зустрічає кульгавого і загрожує йому розправою у разі наступної зустрічі. Після приїзду до Ленінграда Андрій, Антоніо, Джузеппе та Ольга починають пошуки лева, під яким мають бути скарби. Знайшовши схожого лева біля Співацької капели (біля Палацової площі), вони, під виглядом робітників, що нібито усувають витік газу, риють землю і несподівано помічають мафіозо, який знаходиться в телефонній будці. Антоніо піднімає будку підйомним краном і опускає в річку Мойку. Занурюючись у воду разом із будкою, мафіозо кричить фразу, що стала згодом знаменитою: «Розаріо Аґро ще нікому не вдавалося знищити! Мафія безсмертна!!!» Скарби біля театру не знайдені, тому пошуки тривають. Зневірившись, Ольга розкриває таємницю: «У ста кроках від лева має бути фонтан». У свою чергу, мафіозо не загинув і також продовжує пошуки скарбу. У процесі пошуку скарбу по усьому Ленінграду починаються хаотичні знищення кам'яних левів. Також висунена (Джузеппе) гіпотеза, що лев — це російський письменник Лев Толстой, тобто, що скарб захований під пам'ятником цьому письменникові, що знаходиться на Невському проспекті; проте Андрій спростовує цю гіпотезу, повідомивши, що цей пам'ятник споруджено до 50-ї річниці смерті письменника, тобто у 1960 році (через десятиліття після еміграції бабусі Ольги). Проте, згодом виявляється, що скарб захований у зоопарку, у схованці під кліткою з живим левом. Про це здогадуються італійці вдома у Андрія, а в цей час мати Андрія розповідає Ользі, що Андрій нещодавно став капітаном міліції. І, завдяки Ользі, італійці дізнаються, що Андрій — зовсім не гід, а приставлений стежити за ними. Андрій прибув туди, тільки-но скарб знайшли, але в цей час у підземну кімнату зі скарбом, викопавши лапою діру в дні клітки, провалився лев. Ольга, друзі і Розаріо, узявши скарб, намагаються втекти від лева, який, як виявилось, цілеспрямовано переслідував того, у кого знаходилися скарби, про що вони самі не знали. Дорогою скарб намагався вкрасти кульгавий, але лев побіг за ним, і кульгавий викинув скарб назад. Втікаючи від лева, друзі добігають до Сфінксів на Університетській набережній Неви. Андрій відволікає лева, а Ольга і італійці викрадають човен і відпливають на ньому. Але лев сплигує з Мосту Лейтенанта Шмідта точно в їх човен, через що усі пасажири негайно вистрибують за борт. Андрій на рятувальному катері підбирає потопаючих, потім намагається за допомогою гака перетягнути скриньку зі скарбом із човна, на якому залишився лев. Але лев штовхає скриньку у момент перенесення так, що вона падає у воду. Андрій пірнає в Неву за скарбом і з дна річки по рації в наручному годиннику викликає міліцію. Андрій витягує скарб із річки, проте, вийшовши з води, опиняється віч-на-віч із шукачами скарбів. В останню мить приїжджає міліція, і Ольга з італійцями зі страхом втікають, та Андрій, наздоганяючи їх із міліціонерами, пояснює їм, що, як особам, що знайшли скарб, їм належить 25 відсотків від вартості скарбів. У момент прощання в аеропорту італійці один за іншим повідомляють Андрія, нещодавно підвищеного до звання майора, що тепер у нього в Італії є три друга. А Ольга, яка за час пошуків встигла закохатися в Андрія, в останню мить вистрибує з літака на трап, що ще не встиг від'їхати від борту, прямо в обійми коханого і залишається в СРСР. У ролях Андрій Миронов — Андрій Васильєв, капітан (пізніше майор) міліції і співробітник карного розшуку Нінетто Даволі — Джузеппе, санітар в італійській лікарні, приятель, колега і шуряк Антоніо (дублює Михайло Кононов) Антонія Сантіллі — Ольга, внучка російської балерини (дублює Наталія Гурзо) Аліг'єро Носкезе — Антоніо Ломаццо, санітар в італійській лікарні, приятель, колега і чоловік сестри Джузеппе (дублює Олександр Бєлявський) Тано Чимароза — Розаріо Агро, мафіозо (дублює Михайло Глузький) Луїджі Балліста — лікар, якого не випустили з літака через відсутність паспорта (дублює Яків Бєлєнький) Євген Євстигнєєв — кульгавий італієць на милицях Ольга Аросєва — мати Андрія Васильєва В епізодах Франка Ск'ютто — дружина Розаріо Бруно Боскетті — лікар в італійській клініці Лариса Віккел — стюардеса Олександр Лук'янов Борис Рунге — працівник прокату автомобілів Валеріан Виноградов — диспетчер аеропорту Елла Некрасова — модельєр Юрій Шепелєв — адміністратор театру Антоніна Максимова — жінка, що лежить на лавочці А. Портяной Вадим Грачов — митник Сергій Юртайкін — водій автовоза Зоя Ісаєва — лікар із бригади швидкої медичної допомоги, що приїхала до літака розморожувати мафіозі Олег Бєлов Юрій Михайлов Олександр Степанов Ельдар Рязанов — лікар, що розморожував мафіозі Не вказані в титрах Лев Кінг Муслім Магомаєв — вокал Римма Маркова — Маріза Ломаццо, дружина Антоніо Знімальна група Автори сценарію: Еміль Брагінський Ельдар Рязанов Франко Кастеллано і Джузеппе Піполо Режисери-постановники: Ельдар Рязанов Франко Проспері Оператори: Габор Погань Михайло Біц Головний художник: Михайло Богданов Художники по костюмах: Е. Фіорентіні, Л. Кусакова Композитор: Карло Рустікеллі Продюсер: Діно Де Лаурентіс Виконавчий продюсер: Луїджі Де Лаурентіс Зйомки Спочатку продюсер Діно де Лаурентіс, прочитавши сценарій Брагінського і Рязанова, назвав його мурою і сказав, що італійський глядач на таку нісенітницю не піде, але йому сподобалася версія з живим левом. Діно де Лаурентіс наказав Брагінському і Рязанову переписати сценарій і включити туди сцени з живим левом із першого сценарію. Ельдар Рязанов трохи не впав у депресивний стан у готелі Риму, проте, включивши телевізор, побачив фільм «Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ» і швидко з азартом написав сценарій і придумав історію з посадкою літака на жваве шосе. Ось цей сценарій Діно де Лаурентис прийняв і навіть сказав співавторам «спасибі». Під час зйомки в Римі проїзду «швидкої допомоги» тротуаром між столиками кафе один з акторів масовки настільки перелякався, що впав від шоку. Сцена з посадкою Ту-134 знімалася на Ульяновському аеродромі, усі польоти здійснювали льотчики Ульянівського вищого авіаційного училища цивільної авіації, злітно-посадкову смугу «загримували» під шосе. Заступник начальника школи Іван Антонович Таращан запропонував: «Візьміть лист із Міністерства цивільної авіації, в якому мені дозволять літати з порушенням інструкції, і я виконаю трюк». Проте в Міністерстві цивільної авіації відповіли категоричною відмовою. Тоді Таращан зажадав: «Машини — тільки легкові, за кермом — тільки льотчики: в цій надзвичайній ситуації їм легше буде орієнтуватися миттєво і безпомилково». У цілому літак саджали 6 разів і кожного разу бездоганно. Кадри, де Ту-134 їде по шосе, а під ним їздять автомобілі, знімали на резервній смузі. У деяких кадрах сцени посадки літака видно незакамуфльоване устаткування радіолокації аеропорту. Більшість трюків в автомобільній гонитві виконав італійський каскадер, автогонщик Серджіо Міоні. Епізод, коли «Москвич» та «Жигулі» потрапляють під струмінь води і бруду, стають «сліпими» і метушаться, переслідуючи один одного, виконали радянські гонщики. Вони ж здійснили усю водійську частину номера з пожежною машиною. Для зйомок фільму було закуплено 5 «Жигулів» і 5 «Москвичів», проте в деяких сценах їх «дублювали» італійські автомобілі — так, «Жигулі» Ольги в деяких епізодах перетворювалися на Fiat 124, а «Москвич» італійців — на Fiat 1100. Майже усі зйомки з салону були проведені саме в «ФІАТах». Для зйомок вибуху бензоколонки художник Михайло Богданов спорудив бензоколонку, яка нічим не відрізнялася від справжньої. В результаті багато автомобілів під'їжджали заправитися. У трюку з розведеним мостом — єдина у фільмі сцена за участю дублерів (Нінетто Даволі (Джузеппе) стрибав сам, без дублера), в епізоді, де під мостом пропливає пароплав (знімали пароплав «Тарас Шевченко», у якого наростили на 2,5 метри рубку), брали участь студенти циркового училища. Щоб створити у глядача враження, що трюк виконаний артистами, потрібні були їх великі плани. Умовили Андрія Миронова, і він повис над річкою на здибленому крилі моста, висота якого дорівнювала приблизно 15-поверховому будинку. Внизу плескалася Нева, під Андрієм Мироновим йшов теплохід. Андрій Олександрович щосили намагався підійнятися на міст по-справжньому. Зняли увесь епізод за один день. При зйомках лева Кінга його хазяїн, Лев Берберов, прочитавши сценарій, заявив: «Сценарій дуже поганий. Він не враховує і сотої долі можливостей мого Кінга. А Кінг може усе»!. Після чого в сценарій було доповнено нові епізоди і трюки. Проте в реальності з'ясувалося, що лев ледачий і відмовлявся робити багато трюків із першого разу. Також з'ясувалося, що актори панічно боялися лева. Першим на контакт із Кінгом пішов Андрій Миронов, захоплюючи інших своєю хоробрістю. Після цього Ельдар Рязанов дав собі слово більше ніколи не бути режисером-анімалістом. Сцена, у якій капітан Васильєв плавав під водою, пірнувши під воду за коштовностями, знімалася в Неаполі, і тому Андрій Миронов опускався на дно теплого Середземного моря, а не холодної Неви. Багатьох зі зруйнованих у фільмі (в процесі розкопок) кам'яних левів не існує там, де вони показані у фільмі, тобто ці леви приписані місцям, де левів немає — наприклад: біля Співацької капели (перші); біля через (зруйнував Розаріо Агро) Посилання «Неймовірні пригоди італійців у Росії» на сайті «Мосфільма» «Неймовірні пригоди італійців у Росії» на сайті КиноТеатр. Ру «Неймовірні пригоди італійців у Росії»: як знімали сцену з теплоходом у Ленінграді і доля лева Як неймовірно склалася доля судна, знятого у фільмі «Неймовірні пригоди італійців у Росії» на сайті Kinofilms.ua Примітки Фільми студії «Мосфільм» Лідери радянського кінопрокату Пригодницькі фільми СРСР Фільми, дія яких відбувається в Санкт-Петербурзі Кінокомедії СРСР Кінокомедії Італії Пригодницькі фільми Італії Фільми Ельдара Рязанова Фільми Франко Проспері Фільми російською мовою Фільми італійською мовою Фільми СРСР 1973
2955196
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8-%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0
Влости-Ольшанка
Влости-Ольшанка — село в Польщі, у гміні Шепетово Високомазовецького повіту Підляського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Ломжинського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Високомазовецького повіту